Книга джунглів

Книга джунглiв Редьярд Кiплiнг Бiблiотека пригод Чарiвна та мудра казка вiд одного з найуславленiших письменникiв Великоi Британii! Там, де на гнучких лiанах хитаеться Мавпячий Народ, де володарюе мудрий вовк Акела, там, де пануе единий закон – закон джунглiв… Там, серед Зграi, вирiс той, кого називали Жабенятком. Мауглi – хлопчик, якого виховали звiрi: мудрий ведмiдь Балу, хитра пантера Багiра та пiтон Каа. Хлопчик, якому доведеться змагатися зi страшним i небезпечним ворогом – тигром Шер-Ханом… Також до книжки увiйшли оповiдання «Рiккi-Тiккi-Тавi», «Тумай iз Роду Слонiв», «Диво Пуран Бхагата», «Бiлий Котик» та «Квiкверн». Редьярд Киплинг Книга джунглiв Збiрник Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва © DepositPhotos.com / Polyudova, Yyordanov, zzve, komissar008, обкладинка, 2019 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2019 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2019 * * * Назустрiч долi І удвох плiч-о-плiч долi навстрiч, Чи у пекло, чи в рай – не зважай. Разом шлях знайдем i кудись дiйдем – Хоч на край землi, хоч за край…     Редьярд Кiплiнг Джозеф Редьярд Кiплiнг (1865–1936) – дивовижний англiйський письменник, поет i новелiст, зiрка лiтератури вiкторiанськоi епохи, наймолодший за всю iсторiю лауреат Нобелiвськоi премii – прожив непросте, сповнене тривог, сумнiвiв i лiтературних перемог життя. Вiн зазнав злиднiв i розчарувань, пiзнав велике кохання та передчасну втрату найрiднiших людей, його обсипали нагородами, вiн навiть був наближений до короля своеi краiни. Водночас йому довелося стати свiдком жахiв вiйни, людськоi жорстокостi й ницостi, дивовижноi стiйкостi та самопожертви. У кожному рядку його книг, подiбно до коштовних самоцвiтiв, сяе багатогранний талант чудового прозаiка та романтичного поета – вiн i в стрiмкому малюнку характерiв героiв, i у виточеностi стилю, i у вишуканому кепкуваннi над безсиллям зла. Редьярд Кiплiнг народився в Бомбеi, в Індii, у родинi Джона Кiплiнга, викладача мiсцевоi школи мистецтв, i цей факт великою мiрою визначив усе подальше життя автора. Змалку його оточував чарiвний свiт тропiчноi Азii, сповнений екзотичними образами, ароматами та звуками, якi згодом стали невiд’емною складовою творчостi письменника. Проте у п’ятирiчному вiцi хлопчика вiдправили до пансiону в Пiвденнiй Англii, де йому довелося прожити наступнi шiсть рокiв. Це був складний для Редьярда час: власник пансiону так жорстоко поводився з маленьким мрiйником, що вiдтодi й до скону Кiплiнг страждав вiд безсоння. Коли ж йому виповнилося дванадцять, майбутнього письменника перевели до приватного училища у графствi Девон, директором якого був товариш його батька. Редьярд мрiяв про кар’еру вiйськового, а заклад саме готував пiдлiткiв до вступу в престижну вiйськову академiю, однак сильна короткозорiсть завадила йому стати офiцером британськоi армii, а програма училища не давала випускникам змоги вступити до будь-якого iншого унiверситету. Саме тодi Кiплiнг почав писати своi першi оповiдання, а 1882 року, закiнчивши навчання, повернувся до Британськоi Індii й почав працювати репортером у газетi, яка виходила у Лахорi. Одночасно з репортажами вiн писав i публiкував короткi оповiдання та вiршi, а поiздки краiною давали йому змогу побачити темний i свiтлий бiк життя найбiльшоi iмперськоi колонii. Молодий письменник i журналiст стрiмко ставав популярним. Одна з iндiйських газет запропонувала Кiплiнгу створити серiю подорожнiх нарисiв, i вiн здiйснив свою першу велику мандрiвку: до Англii, США, Бiрми, Китаю та Японii. До 1889 року були опублiкованi шiсть книг його оповiдань, а 1890 року виданий роман «Свiтло згасло», пiсля чого Кiплiнга проголосили лiтературним спадкоемцем Чарльза Дiккенса. Водночас багато його вiршiв набули такоi популярностi, що розiйшлися на цитати. Проте успiх i визнання не врятували Кiплiнга вiд примх долi. У 1892 роцi вiн вирушив до США, де планував видати своi твори, але видавець несподiвано помер, а Редьярд закохався й одружився з його сестрою Каролiною. Та не встиг збiгти медовий мiсяць, коли банк, у якому зберiгалися всi заощадження письменника, збанкрутував, i молодята залишилися без засобiв до iснування. Аж чотири роки Кiплiнгу довелося прожити у США, допоки обставини не змiнилися. А змiнилися вони тому, що вiн почав писати для дiтей. Саме тодi, у 1894–1895 роках, були опублiкованi «Книга джунглiв» та «Друга книга джунглiв», якi стали вiдомi в усьому свiтi. Перед читачами постав абсолютно новий герой – хлопчак, який вирiс помiж вовками, i свiт людей i тварин, побачений його очима, вразив не лише дiтей, а й дорослих. Слiдом за оповiданнями про Мауглi з’явилася повiсть «Вiдважнi мореплавцi» (1897), а згодом, пiсля поiздки до Пiвденноi Африки, вийшов друком роман «Кiм» (1899), який донинi вважають шедевром Кiплiнга. На зламi столiть письменник створив iще одну дитячу книгу – «Просто казки» (1902), яку переклали майже всiма вiдомими мовами. Яскравi та екзотичнi, сповненi небезпечних пригод i загадкових подiй, цi книги допомагали сучасникам крiзь сiру буденнiсть побачити таемничiсть, велич i красу свiту. Водночас це не пустопорожнi фантазii – Кiплiнг надзвичайно уважний до деталей навiть тодi, коли йдеться про побут, звичаi та iсторii найвiддаленiших краiн i народiв. З 1899 року Редьярд Кiплiнг остаточно оселився в Англii, у графствi Сассекс, де створив iще двi славнозвiснi книги казок – «Пак з Пагорбiв» та «Нагороди i феi» (1906). Водночас письменник брав активну участь у полiтичному життi краiни й виступав iз застереженнями щодо невiдворотностi вiйни з Нiмеччиною. Пророцтв Кiплiнга не почули. Напруження у Європi зростало, а 1914 року спалахнула Перша свiтова вiйна. У 1915 роцi у Францii загинув син письменника Джон, тiло якого так i не знайшли. Упродовж чотирьох рокiв письменник iз дружиною намагалися з’ясувати, що ж сталося iз Джоном, не втрачаючи надii на те, що вiн потрапив у полон, одначе пошуки, що тривали до 1919 року, виявились безрезультатними. Саме Редьярд Кiплiнг е автором фрази, яка викарбувана на всiх монументах загиблим у вiйнах в Англii: «Їхнi iмена житимуть вiчно». Ну, а «Книзi джунглiв» судилося довше й набагато щасливiше життя. Сотнi видань на всiх континентах, мiльйоннi наклади, переклади багатьма мовами свiту, незлiченнi екранiзацii – повнометражнi фiльми, мультфiльми, анiме-серiали, серii вiдеоiгор за мотивами книги… Тiльки у США iсторiю хлопчика-вовка Мауглi вiд 1942 до 2018 року екранiзували шiсть разiв. Спробуйте сьогоднi знайти десятирiчного хлопчака, який не знае, хто такi Багiра, Балу та Каа! Утiм анi фiльми, анi найдосконалiшi анiмацii не замiнять справжнього аромату, чарiвностi й мудростi дивовижноi казки, створеноi одним iз найуславленiших письменникiв Англii. Книга джунглiв Брати мауглi Над Сiонiйськими горами повис задушливий вечiр. Прокинувшись, Тато-Вовк почухався, позiхнув усiею своею iкластою пащею та потягнувся занiмiлим тiлом, скидаючи тягар денного сну. Мати-Вовчиця дрiмала, а пiд ii великою сiрою мордою вовтузилися, повискуючи, четверо вовченят. – Час на полювання, – стиха промовив голова сiмейства. Вiн приготувався стрибнути, коли горбата тiнь бiля входу до печери затулила мiсяць. – О, славетний ватажку вовкiв, удачi тобi! І благородним дiтям твоiм мiцних бiлих зубiв. Нехай не забувають вони голодних, – почулося скавчання. Це був шакал Табакi. Вовки Індii зневажають Табакi через розбрат та плiтки, що iх вiн сiе повсюди, а також через його жадобу – вiн не гребуе навiть нечистю на сiльських смiтниках. Але водночас його й остерiгаються – у джунглях вiн найчастiше хворiе на сказ, i тодi навiть тигр ховаеться вiд маленького шакала. – Зайди й роззирнися довкола, – стримано прорiк Тато-Вовк. – От тiльки в печерi немае нiчого iстiвного. – Для вовка немае, – завищав Табакi, – але для такого, як я, i обгризена кiстка за щастя. Озираючись, шакал прокрався до печери, де знайшов оленячу лопатку iз залишками м’ясця. – О, дякую за щедру гостину! – промовив вiн, задоволено облизуючись. – Якi ж чудовi вашi вовченятка! А якi в них оченятка!.. А втiм чого це я? Нiби забув, що вони – малята вожака… Табакi чудово знав, що вiдверто хвалити малят зась, адже це загрожуе нещастям, i задоволено спостерiгав, як збентежилися iхнi батьки. Вiдтак вiн хижо промурмотiв: – Шер-Хан змiнив мiсце ловiв. Вiн повiдав менi, що весь наступний мiсяць полюватиме в цих горах. Шер-Хан був тигром, який жив за двадцять миль вiд печери поблизу рiчки Вайнганги. – Це проти правил! – сердито гиркнув Тато-Вовк. – За Законом Джунглiв вiн не може змiнювати мiсце ловiв без попередження. Розлякае нам усю дичину… – Мати недарма називала його Кульгавим, – додала Мати-Вовчиця. – Шер-Хан вiд народження накульгуе – тому й полюе виключно на домашню худобу. Мешканцi поселень на берегах рiчки злi на нього. Тепер вiн прийде сюди – а за ним у джунглi навiдаються люди. Нам iз дiтьми доведеться тiкати. Велика дяка Шер-Хановi! – Повiдомити йому про вашу вдячнiсть? – глузливо вишкiрився Табакi. – Геть звiдси! – огризнувся Тато-Вовк. – Мерщiй забирайся полювати зi своiм володарем. Через тебе самi прикрощi… – Та йду вже, йду… А що це за шум? Чи то не гарчання Шер-Хана в заростях? З долини пролунало зле, розчароване буркотiння голодного тигра, який не зумiв запопасти здобич. – Шер-Хан пришелепуватий, – прислухавшись, вигукнув Тато-Вовк. – Скiльки галасу вiн наробив у заростях! Певне, думае, що нашi оленi схожi на вгодованих бичкiв? – Тс-с-с! Це iншi лови, – зауважила Мати-Вовчиця. – Його дичина – людина. Буркотiння перетворилося на глухе гарчання, яке дедалi гучнiшало, аж доки стало зрозумiло, що тигр готовий стрибнути… Невдовзi пролунало жахливе виття – наче то був не тигр, а хтось зовсiм iнший. – Що з ним трапилося? Тато-Вовк визирнув iз печери: – Та кажу ж – недоумок! Обсмалив лапи у вогнищi дроворуба… – А хто то пiднiмаеться схилом? – запитала Мати-Вовчиця, повiвши вухом. – Пiди-но глянь. Листя поблизу печери зашурхотiло, i Тато-Вовк приготувався до стрибка. Вiн був уже готовий схопити здобич, коли з кущiв з’явилося голеньке смагляве хлоп’я, яке ледве зiп’ялося на ноги й трималося за гiлочку, що немов для нього й звисала. Малюк зазирнув ув очi звiровi й засмiявся. – Людина! – вигукнув Тато-Вовк. – Людське дитя! – Я ще нiколи iх не бачила, – промовила Мати-Вовчиця. – Неси-но його сюди. Тато-Вовк так само дбайливо, як i власних вовченят, без жодноi подряпинки перенiс малюка до печери i обережно поклав пiд теплий бiк Матерi-Вовчицi. – Яке малесеньке i геть голеньке… А яке смiливе, – нiжно усмiхнулася вона. – Дивись: пропхався мiж вовченятами й так завзято смокче! То ось яке воно – людське маля!.. – Я мiг би вбити його одним-единим ударом, а воно нiчого не боiться! У печерi враз споночiло – величезна морда Шер-Хана затулила вхiд. Позаду тигра казився Табакi: – О, мiй володарю, вiн тут, тут! – Нам виявлена глибока шана, – проказав Тато-Вовк, але очi його спалахнули гнiвом. – Чого бажае Шер-Хан? – Тут у тебе людське дитинча, – прогарчав тигр. – Його батьки втекли. Поверни мою здобич! Для Шер-Хана вхiд до вовчого лiгва був занадто вузький, до всього вiн обпiк собi обидвi лапи в полум’i й тепер лютував. – Вовки – вiльний народ. Вони коряться лише Ватажку Зграi. Людське дитинча – наше, ми самi вб’емо його, якщо забажаемо… – Це мовлю я, Шер-Хан! Присягаюся, що не стоятиму просто, нюхаючи вашу собачу буду й випрошуючи те, що належить менi за звичаем, – ревисько тигра прогуркотiло, долинувши до кожного закутка печери. Мати-вовчиця вiдштовхнула вiд себе вовченят i кинулася до входу. Їi погляд стрiвся з полум’яними очима Шер-Хана. – А тепер мовлю я, Ракша-Заступниця! Людське дитя – мое! Зарубай собi на носi: воно житиме у зграi й полюватиме разом з усiма. Стережись, Шер-Хане! Забирайся звiдси, нiкчемне кульгаве чудовисько, або, запевняю тебе, вiдправишся в потойбiччя, до своеi матiнки, кульгаючи на всi чотири лапи! Геть! Тато-Вовк зачудовано дивився на свою подругу. Вiн уже майже забув той день, коли змагався за неi з iншими вовками, але ж у Зграi не дарма нарекли ii Ракшею – лютим демоном. Шер-Хан, стиха бурмочучи, поступився назад i заревiв: – Собаки дзявкотять у своему дворi! А ми ще подивимося, чи прийме Зграя людське дитинча. Воно – мое, i настане день, коли я його однаково уколошкаю! Важко дихаючи, Мати-Вовчиця вiдповзла до вовченят, а Тато-Вовк задумливо мовив: – Хоча б у чомусь Шер-Хан мае рацiю. Дитинча треба показати Зграi. Скажи, ти й справдi хочеш залишити його? – Так! – упевнено вiдповiла Мати-Вовчиця. – Воно прийшло в пiтьмi, голiсiньке, голодне, зовсiм самотне, але, попри все це, не злякалося. Поглянь: воно анiтрiшечки не боiться наших вовченят! Смугастий кривий злодюга вб’е дитинча. Нехай воно залишиться… Егей, лежи сумирно, жабенятко! Вiднинi ти будеш Жабенятком Мауглi… – Але що вирiшить Зграя? – запитав Тато-Вовк. Згiдно iз Законом Джунглiв, перш нiж створити родину, змужнiле вовченя мае постати перед Радою Зграi, яка збираеться, коли мiсяць уповнi. Лише пiсля цього вовк стае повноправним i може полювати самостiйно. У визначений час, коли його нащадки пiдросли та змiцнiли, голова вовчого сiмейства вирушив уночi до Скелi Ради разом iз Матiр’ю-Вовчицею, вовченятами та Мауглi. Посеред величезних кам’яних брил, якими було всипано пагорб, iх очiкували близько сотнi вовкiв, а на вершинi пагорба, на скелi, простягся на весь зрiст ватажок Зграi – Акела. Цей могутнiй вовк-одинак, який вирiзнявся незвичайною силою та вправнiстю, уже цiлий рiк очолював Зграю. Ще замолоду Акела кiлька разiв утрапляв до капканiв, що iх влаштовували в джунглях люди, однак завдяки своiй кмiтливостi залишився неушкодженим i тепер чудово знав, як уникати небезпечних пасток. Цiеi мiсячноi ночi бiля Скелi Ради зiбралася вся вовча Зграя – вiд сивих, наче борсуки, старiйшин i молодих дужих вовкiв до пiдрослих шибайголiв-вовчикiв. Запанувала тиша, але час вiд часу якесь вовченя виштовхували у смугу мiсячного сяйва, щоби всi його добряче обдивилися, а iнколи старий досвiдчений вовк нечутно пiдходив до нього, оглядав з голови до нiг i мовчки повертався на свое мiсце. Тодi Акела звертався до зграi з вершини пагорба: – Ви ж бо знаете Закон Джунглiв! Егей, вовки, дивiться пильно! Коли пiдiйшла черга Мауглi, Мати-Вовчиця напружилась, а Тато-Вовк носом пiдштовхнув Жабенятко на галявку. Плюхнувшись на землю, Мауглi розсмiявся i почав бавитись камiнцями, що виблискували в мiсячному сяйвi. Десь iз-за скелi почулося глухе гарчання Шер-Хана: – Людське дитинча мое! Мое! Навiщо воно Вiльному Народовi? Акела й вухом не повiв i закликав далi: – Егей, вовки, дивiться уважно! Вiльний Народ не дослухаеться до чужинцiв, вiн сам вирiшуе. У вовчiй Зграi прокотилося буркотiння, хтось iз молодих вовкiв вигукнув: – Навiщо Вiльному Народовi людське маля? За Законом Джунглiв, у разi суперечки через те, чи може пiдрослий звiр стати членом Зграi, мали висловитися принаймнi двое, але не його батько чи мати. – Хто за це дитинча? – запитав Акела. – Хто з Вiльного Народу бажае слова? Вiдповiдi не було, i Мати-Вовчиця вже приготувалася до бою, що, як вона розумiла, мiг стати для неi останнiм. Тодi старий Балу, бурий ведмiдь, який, коли не ласував горiхами, корiнцями та медом диких бджiл, навчав вовченят Закону Джунглiв – i з цiеi причини був допущений до Ради Зграi, став на заднi лапи. – Людське дитинча? – пробасив Балу. – Я кажу так. Нехай вiн буде у Зграi. Я навчу i його. – Нам потрiбен iще один голос, – кивнув Акела. – Учитель молодих вовкiв висловився. Хто, окрiм Балу, проголосуе за людське дитинча? Струнка тiнь ковзнула помiж вовкiв. Це була Багiра, чорна пантера. Усi знали Багiру, i небагато було смiливцiв, що наважилися б стати на ii шляху, бо вона була хитра, як Табакi, вiдважна, наче дикий буйвiл, i невгамовна, мов поранений слон. Та водночас ii голос був солодкий, нiби мед, а хутро – м’якше за пташиний пух. – О, Акело, i ти, Вiльний Народе, – промуркотiла Багiра, – я не маю права голосу на Радi, однак Закон Джунглiв стверджуе: якщо виникае сумнiв щодо нового дитинчати, його життя можна викупити за певну цiну. І Закон не визначае, хто може, а хто не може заплатити викуп. Моя правда? – Правда, – гаркнули вiчно голоднi молодi вовки. – Дитя можна викупити. Такий Закон! – Може, усе ж таки ви дозволите сказати менi декiлька слiв? – усмiхнулася Багiра. – Кажи! – Ганебно для могутньоi Зграi вбивати голомозе дитя. Воно ще вам знадобиться, коли виросте. Якщо ви погодитеся прийняти цю дитину, до слiв Балу я додам свiй викуп – молодого й добре вгодованого буйвола, якого я щойно вбила неподалiк… Слова пантери потонули у збудженому гавкотi дюжини молодих голосiв: – Навiщо сперечатися! Яку шкоду може заподiяти безшерсте жабеня? Нехай собi гасае зi Зграею. Де твiй буйвiл, Багiро? Приймiмо дитинча! А той, через кого точилася суперечка, як i ранiше, грався камiнцями. Мауглi не помiчав навiть того, що вовки один за одним пiдходили й оглядали його. Нарештi на Скелi Ради залишилися тiльки Акела, Багiра, Балу i родина Жабенятка Мауглi. Молодi вовки вирушили за викупом, решта спустилися з пагорба, але у пiтьмi все ще чулося злiсне гарчання Шер-Хана. – Зареви-но гучнiше востанне, – усмiхнулася Багiра. – Настане час, i цей хлопчисько змусить тебе спiвати iнакших пiсень, або ж я зовсiм не розумiюся на людях. – Ми добре зробили! Через певний час вiн стане менi помiчником, – сказав Акела i звернувся до Тата-Вовка: – Вiзьми людське дитя i виховай його за законами Вiльного Народу. Так Мауглi прийняли до Сiонiйськоi Зграi – в обмiн на буйвола, роздобутого Багiрою, та добре слово Балу. Можна лише припустити, яким незвичайним було життя Мауглi у десятилiттi, яке настало пiсля рiшення Ради Зграi. Зростав вiн у тому самому лiгвi з вовченятами, тiльки вони швидко здорослiшали, а вiн усе ще залишався дитиною. Тато-Вовк вiдкривав хлопчиковi таемницi джунглiв – i шурхiт у травi, легкий подих спекотного нiчного повiтря, крик сови над головою, скрегiт кiгтiв кажана на гiлцi дерева, кожен плюскiт рибки у струмку стали для Мауглi абеткою. Коли вiн не навчався, то вигрiвався на сонечку, грався, спав та iв. Хлопчик полюбляв плавати, тож купався не лише пiд час спеки або ж коли примудрявся забруднитися в багнюцi та пилюзi. Вправно, наче сiра мавпа, вiн залазив на найвищi дерева по мед та горiхи, якi так смакували Балу, – цього навчила його Багiра. На Скелi Ради, де Мауглi мав тепер власне мiсце, вiн вигадав собi забавку: час вiд часу пильно вдивлявся в очi якомусь вовковi, аж поки той вiдводив погляд убiк. А ще хлопчик рятував вовкiв вiд колючок, яким вони самотужки не могли дати собi з ними ради. Інколи вночi Мауглi сходив iз гiрських схилiв на поля та з цiкавiстю приглядався до вогникiв людських хатин. Однак людям вiн не йняв вiри, знаючи про iхнi капкани й пiдступнi пастки. Та найбiльше хлопчиковi подобалося разом iз Багiрою блукати в похмурих i вологих глибинах джунглiв i стежити за полюванням чорноi пантери. Це була справжня школа ловiв для нього. Коли Мауглi нарештi пiдрiс, пантера заборонила йому чiпати домашню худобу. – Ти, Маленький Брате, можеш полювати на будь-яку дичину, – сказала вона, – одначе не смiй чiпати тварин, якi належать людям, – анi старих, анi молодих. Такий Закон Джунглiв. Мауглi корився без заперечень. Вiн зростав, ставав сильнiшим, мимохiдь навчаючись усього, що належало знати, i турбувався лише про власну поживу. Одного дня Мати-Вовчиця попередила хлопчика, що не можна вiрити Шер-Хановi, i додала, що колись йому доведеться вбити пiдступного тигра. Вовченя пораду матерi не пропустило би повз вуха, але Мауглi ii слова забув – адже вiн був лише хлопчиськом, хоч i вважав себе вовком. Натомiсть Шер-Хан став немов тiнню людського дитинчати. Акела старiшав i слабшав, потроху втрачаючи владу ватажка. Кульгавий тигр ухитрився потоваришувати з молодшими вовками Зграi, пiдлещувався до них, i тi ходили за ним назирцi в очiкуваннi недоiдкiв. Якби Акела був дужий, цього нiколи б не сталося. Завбачлива Багiра, спостерiгаючи це, застерiгала Мауглi вiд небезпеки, але той вiдбувався жартами. – У мене е Зграя, у мене е ти. І навiть Балу, попри всi своi лiнощi, захистить мене своею могутньою лапою. Чого я маю боятися? – Маленький Брате, чи багато разiв я говорила, що Шер-Хан – твiй ворог? – Стiльки разiв, скiльки горiхiв на цiй пальмi… Багiро, люба, я б не вiдмовився трiшки передрiмати – ми вже так довго блукаемо джунглями… Шер-Хан – це лише гучний голос… – Зараз не час спати, Мауглi! Про це вiдомо всiм: Зграi, Балу, навiть нерозумним оленям. Вiдомо й менi. Табакi теж тобi натякав. – Табакi? Ха-ха… Вiн кружляв довкола мене й верещав, що я голомозе щеня, людська дитина, нездатна навiть викопувати землянi горiхи. Довелося трохи повчити його ввiчливостi – схопити за хвоста й кiлька разiв гепнути об пальму. – Ти скоiв дурницю. Розплющ очi, Жабенятко! – Багiра зупинилася й розляглася у травi, а Мауглi всiвся поруч. – Табакi, хоча й нiкчема, проте багато знае. Акела старий, i Зграю невдовзi очолить новий ватажок. Іншi вовки, якi прийняли тебе, теж старiшають, а молодi повiрили улесливим словам Шер-Хана. Кульгавий тигр не наважиться напасти на тебе у джунглях, одначе торочить молодi, що людськiй дитинi не мiсце у Зграi. Та й взагалi у джунглях. А ти невдовзi станеш дорослим. – А хiба людина не мае права полювати разом зi своiми братами? – запитав Мауглi. – Я тут вирiс. Я пiдкоряюся Закону Джунглiв, i в нашiй Зграi немае жодного вовка, з лапи якого я не виймав шпичакiв. Вони – моi брати. Багiра примружилася i промовила: – Жабенятко, торкнися ось тут, пiд моею нижньою щелепою. Засмаглими сильними пальцями Мауглi вiдчув на м’язистiй шиi пантери невеличку залисинку. – Нiхто у джунглях не знае, що я, Багiра, маю на собi слiд вiд нашийника. А тимчасом, Маленький Брате, я жила помiж людьми; там, у звiринцi княжого палацу в Удайпурi, померла моя матуся. Ось чому я заплатила за тебе викуп, коли ти був ще голiсiньким малюком. Подiбно до тебе, я теж народилася серед людей, а не у джунглях. Та одного разу я зрозумiла, що Багiра – пантера, а не iграшка для людини, одним помахом лапи вибила хисткий засув клiтки й утекла. Я добре знаю людськi звички та звичаi. Через те мене бояться. Це зрозумiло? – Так, – вiдповiв Мауглi. – Усi в джунглях бояться Багiру. Окрiм мене. – О, мое хоробре Жабенятко, – нiжно промуркотiла пантера. – Я пiшла у джунглi, але ти маеш повернутися до людей, до твоiх справжнiх братiв. Якщо, звiсно, тебе не позбавлять життя на Радi… – Але навiщо мене вбивати? – Поглянь-но менi в очi, – попрохала Багiра. Пантера витримала його погляд лише пiвхвилини й вiдвела очi. – Ось чому, – промовила вона, поворушивши лапою сухе листя. – Навiть я не можу витерпiти твiй погляд, хоча народилася серед людей i люблю тебе. У багатьох до тебе, розумного й чутливого, е ненависть, бо ти – людина… – Про це я навiть не здогадувався, – спохмурнiв Мауглi. – Ти маеш бути розсудливим, бо саме через твою безтурботнiсть у тобi бачать людину. Я передчуваю, що будь-яка помилка старого Акели спричинить заколот Зграi проти нього – i проти тебе. Тодi на Скелi Ради вони… Проте я знаю, що робити, – Багiра пружно пiднялася iз землi. – Швидше спустись у долину, до людських осель, i роздобудь Червону Квiтку. Тодi в тебе буде заступник… Сильнiший за всiх. Червоною Квiткою пантера називала вогонь, який наводив на мешканцiв джунглiв такий страх, що вони боялися навiть вимовляти це слово. – Червона Квiтка? Знаю: у сутiнках вона розквiтае у вiкнах хатинок. Я дiстану ii. – Оце слова людського дитинчати, – гордо промуркотiла Багiра. – Але пам’ятай: вона росте в невеличких горщиках. Розживися одним i бережи його про всяк випадок. – Добре, – сказав Мауглi, – я йду. Та чи впевнена ти, Багiро, що до цього причетний Шер-Хан? – Клянуся залiзним засувом, який мене звiльнив, Маленький Брате! – Я помщуся за все кульгавому тигровi, – вiдбiгаючи, вигукнув Мауглi, – присягаюся буйволом, який мене викупив! «І в цьому проглядае людське, – подумала Багiра, знову лягаючи на траву. – Шер-Хан на розум бiдний, а полювання на наше Жабенятко десять рокiв тому стало найлихiшим у його життi…» Мауглi був уже далеко. Вiн нiсся до свого лiгва, а серце несамовито калатало. Унизу, оповита вечiрнiм туманом, темнiла долина. Вовченят-братiв удома не було, але Мати-Вовчиця за його стривоженим подихом зрозумiла, що вiн чимось схвильований. – Що тебе стривожило, синку? – поцiкавилася вона. – Шер-Хан поширюе чутки. Вiн не тигр, а скалiчений кажан! Сьогоднi я полюю на зораних ланах… Проторохкотiвши це, Мауглi зник у чагарях i помчав до рiчки, яка звивалася долиною, але несподiвано завмер, зачувши ловецьку пiсню своеi Зграi та фиркання переслiдуваного оленя, який був готовий захищатися. Потiм стало чутно злостивi, наполегливi голоси молодих вовкiв: – Акело! Ну ж бо, Самотнiй Вовче, покажи свою мiць! Стрибай, Ватажку Зграi! Напевне, Акелi цього разу забракло спритностi й сили – почулося клацання iкл, потiм коротке вищання: удар оленячого копита влучив у цiль. Мауглi не став чекати. Із наближенням до обжитих людьми мiсць вовче виття поступово стишувалося… «Багiра сказала правду, – прошепотiв хлопець, нечутно залазячи в ясла для худоби у хлiву та згортаючись клубочком у сiнi. – Завтра вирiшальний день i для Акели, й для мене…» Потiм вiн обережно випростався й зазирнув у вiкно найближчоi хати. Тривалий час Мауглi не мiг вiдвести очей вiд вогнища – дивився, як яскраво воно палае i як жiнка в темрявi щось пiдкладае в полум’я. Коли ж настав ранок i над обробленими полями поповз холодний бiлий туман, малий син жiнки узяв обплетений тонкою лозою глиняний горщик, наповнив його жаром, прикрив ковдрою та понiс до хлiва. «Якщо це вмiе iхне дитя, то боятися нiчого», – подумав Мауглi, наздогнав хлопчака, вихопив у нього з рук горщик i щез у туманi, не звертаючи уваги на крики й плач дитини. – Вогонь, виявляеться, схожий на мене, – пробурмотiв вiн, роздмухуючи жар i кидаючи до горщика суху кору, як це робила жiнка. – Якщо його не погодувати, то вiн помре… На гiрському схилi вiн зустрiв Багiру; краплинки роси сяяли на ii чорному хутрi, неначе мiсячнi каменi. – Акела схибив, – сумно промовила пантера, – i вовки йому цього не пробачили. Але iм потрiбен ти. Тебе шукають, щоби стратити вас обох. – Я був на зораних ланах. І я готовий. Поглянь! – Мауглi пiдняв горщик iз жаром. – Чудово! Люди пхають туди сухi гiлочки, i тодi розквiтае Червона Квiтка. Ти не боiшся ii? – Чом би я ii боявся? Багiро, я дещо пригадав, якщо то не сон. Колись давно, перед тим, як стати вовком, я лежав бiля Червоноi Квiтки. Менi було так тепло й затишно… Увесь цей день Мауглi провiв у печерi, оберiгаючи горщик iз жаром, додаючи туди сухi гiллячки та кору i спостерiгаючи за полум’ям. Навiть Табакi, який принiс звiстку про те, що увечерi Жабенятко Мауглi чекають на Радi Зграi, не змiг вiдiрвати його вiд цього захопливого заняття. У призначений час Мауглi з’явився бiля Скелi Ради. Акела сидiв на вершинi поряд зi своiм звичним мiсцем. Це був знак, що мiсце ватажка Зграi вiльне. Шер-Хан iз ватагою своiх дармоiдiв, не ховаючись, блукав помiж вовками. Мауглi пiдiйшов до Багiри, яка лежала осторонь, i влаштувався поряд, тримаючи мiж колiнами горщик iз жаром, що ледь жеврiв. Коли гомiн стих, несподiвано заговорив Шер-Хан – вiн нiколи би на таке не насмiлився, якби Акела був дужим. – Вiн не мае права! – прошепотiла Багiра. – Скажи йому, Мауглi. Вiн боягуз, i, звiсно ж, злякаеться! Мауглi миттево скочив iз мiсця й вигукнув: – Вiльний Народе, чому тут опинився тигр? Хiба Шер-Хан очолюе Зграю? – Менi здаеться, що мiсце ватажка вiльне, а мене попросили повiдомити… – почав собi Шер-Хан. – Хто тебе просив? – зупинив його Мауглi. – Невже ми шакали, аби слухати м’ясника? Зграя сама обере собi ватажка, це бiльше нiкого не обходить. Знявся гармидер, лемент: – Замовкни, людська дитино… Нi, нехай говорить. Вiн дотримуеться нашого Закону!.. Нарештi почулося рикання вовкiв-старiйшин: – Нехай скаже Мертвий Вовк! Коли Ватажок Зграi зазнае поразки в полюваннi, не схопивши здобич, його до скону кличуть Мертвим Вовком. Акела втомлено пiдняв стару сиву голову. – Вiльний Народе! Дванадцять рокiв я водив вас на лови, i ми не втратили жодного з нас. Але вчора я випустив поживу! Задум був тямовитий: молодi вовки зумисно вигнали на мене бувалого оленя, щоби продемонструвати мою немiч… Нинi ви маете право покiнчити зi мною. То хто вийде першим, аби здолати Самотнього Вовка? За Законом Джунглiв ми маемо зiйтися в герцi сам на сам. Залягла мовчанка – нiхто не хотiв ставати до смертельного бою з Акелою, хоч той i був старий. Тишу прорiзав рев Шер-Хана: – Навiщо ви слухаете цього беззубого дiдугана? Вiн сам скоро сконае. А людського сина вiддайте менi. Вiн не звiр, а людина у вовчiй зграi, i вже десять рокiв поганить собою джунглi… Я ненавиджу його! Нiхто з вас не може дивитися йому у вiчi… – Людина! Нехай вертае туди, звiдки придибала, – пролунало зле виття. – І приведе сюди людей iз селища? Ото вже нi! Вiддайте його менi! Акела зачекав, доки стихне галас, i промовив: – Вiн iв разом з нами, спав поряд з нами, заганяв для нас дичину. Вiн знае Закон Джунглiв i жодного разу його не порушив. Вiн наш брат у всьому, окрiм походження. А ви, обдуренi Шер-Ханом, готовi вiддати Мауглi якомусь кульгавому тигровi. Я знаю, що ви замислили, жалюгiднi пси-боягузи, якi забули про честь Вовчоi Зграi… Якщо ви подаруете Жабенятi Мауглi життя, тодi я помру не змагаючись, а ви позбудетесь ганебного тавра братовбивства. Чи ви вже забули, що Мауглi прийняли до Зграi згiдно зi звичаем i вiн увесь цей час жив разом з нами? – Я викупила його. Пам’ятаете того буйвола? – лагiдно провуркотiла Багiра. – Де ж вашi обiцянки? Скидаеться на те, що вас даремно звуть Вiльним Народом. – Рештки буйвола прибрала земля, а людина досi у Зграi, – молодi вовки, погиркуючи та пiдвиваючи, згуртувалися довкола Шер-Хана, а той розлютовано махав хвостом i гримiв: – Жодна людська дитина не мае права жити серед Народу Джунглiв!.. – Тепер на все твоя воля, – прошепотiла Мауглi чорна пантера. – Ми мусимо стати до бою. Мауглi випростався й роззирнувся на скажену Зграю, тримаючи горщик iз жаром поперед себе. Його опанували лють i смуток, – нiколи вiн не здогадувався, що вовки його ненавидять. – Послухайте-но, ви! – гукнув вiн. – Зостанься я з вами, так i залишився б вовком. Але цiеi ночi ви стiльки разiв назвали мене людиною, що тепер я вiдчуваю iстину у ваших словах. Я бiльше не можу вважати вас братами, для мене ви – лiсовi пси. Як i для людини. І не вам вершити мою долю! А щоби ви, нарештi, прозрiли, я принiс iз собою Червону Квiтку… Мауглi швиргонув на землю горщик; вiд жару затлiв i вiдразу яскраво спалахнув сухий мох, вогонь почав розповзатися травою. Потiм хлопець уткнув у полум’я грубу смолянисту гiлку i, пiднявши ii над головою, почав вимахувати палаючим факелом, розганяючи вовкiв, що заскиглили з переляку. – Ти – володар! – прошелестiла Багiра. – Врятуй Акелу вiд загибелi. Вiн завжди був твоiм другом. Акела, суворий старий ватажок, не хотiв, аби Зграя згинула. Одначе зараз вiн, той, хто жодного разу за весь свiй вiк не просив про помилування, благально глянув на Мауглi. Навколо металися тiнi схарапуджених вовкiв, а людський син стояв оголений, облитий свiтлом яскраво палаючоi гiлки, i по його м’язистих раменах звивалися чорнi, наче сажа, пасма волосся. – Воля ваша, – повiльно вимовив Мауглi, озираючись. – Тепер я бачу, що ви все ж таки пси. Я кидаю вас i йду до свого народу… Джунглi бiльше не для мене, я забуду вашу мову i вашу дружбу, але я милосерднiший за вас. Лише за кров’ю я не був вашим братом, тому даю обiтницю, що, ставши людиною серед людей, я не зраджу вас так, як ви зреклися мене. Межи мною i вовками Зграi не буде вiйни. Але перш нiж пiти назавжди, я маю сплатити один борг… Мауглi зробив крок до Шер-Хана. Той позадкував, невидющими очима втупившись у полум’я, а хлопчик схопив тигра за жмут шерстi, що стирчала нижче вiд пащеки. Шер-Хан притис вуха до голови й замружився – смолоскип був небезпечно близько. Багiра скрадалася за своiм улюбленцем. – Зупинись, смугастий шакале, коли до тебе говорить людина, – вигукнув Мауглi. – А то я пiдпалю твою паршиву шкуру! Ти хотiв покiнчити зi мною так, як збирався зробити ще тодi, коли я був маленьким безпорадним малям. То отримуй! – i вiн гепнув палаючою гiлкою тигра по головi, а той завищав i застогнав вiд болю. – Тiльки поворухни хоча б вусом, i я запхаю Червону Квiтку тобi в горлянку! Забирайся геть, обсмалена кiшко! Запам’ятайте всi: коли я знову зiйду на Скелю Ради, моi плечi будуть укритi шкурою Шер-Хана. А тепер послухайте мене ви, вовки. Акела може жити там, де надумае, i так, як забажае. Нiхто не посмiе його скривдити, бо я цього не хочу. Геть, полохливi пси! Смолоскип розгорiвся дужче. Мауглi розмахував ним так немилосердно, що навколо розлiталися мiрiади iскр, потрапляючи на шкури вовкiв, що переполохано тiкали. Засмердiло паленою шерстю i страхом. Нарештi на Скелi Ради залишилися тiльки Акела, Багiра та близько десяти вовкiв – тих, якi були на боцi Мауглi. Несподiвано хлопчик завмер, вiдчувши у грудях такий бiль, якого ще зроду не вiдчував. У нього перехопило подих, сльози полилися рiкою – i Мауглi гiрко заридав. – Що це? – промовив вiн, схлипуючи. – Я зовсiм не хочу залишати джунглi й не розумiю, що зi мною вiдбуваеться… Я помираю, Багiро? – Нi, Маленький Брате. Це просто сльози, – вiдповiла Багiра. – Так, тепер я бачу, що ти людина й уже не дитина. Вiднинi джунглi справдi для тебе пiд забороною. Поплач, Жабенятко, i тобi полегшае… Серце Мауглi нiби рвалося на клаптi. – Я пiду до людей, – нарештi вимовив вiн, – але спершу попрощаюся зi своею матiр’ю. Вiн дiстався до лiгва, де минуло його дитинство, кинувся до Матерi-Вовчицi, притиснувся до ii боку й так тяжко ридав, що його брати-вовки тужливо завили. – Ви не забудете мене? – запитав Мауглi. – Нiзащо, доки ми здатнi йди по слiду, – вiдповiли вони. – Коли станеш людиною, Мауглi, приходь уночi до пiднiжжя гiр. Ми розмовлятимемо, а може, просто погасаемо зораними ланами та пограемо в тi iгри, якими забавлялися колись… – Повертайся скорiше, Жабенятко, – попросив Тато-Вовк. – Бо ми з твоею матiр’ю старiемо. – Я завжди чекатиму на тебе, мое голопузе вовченя, – усмiхнулася Мати-Вовчиця. – І добре пам’ятай, людське дитя, що я люблю тебе дужче за власних вовченят. – Я повернуся, – вигукнув Мауглi, до болю стискаючи зуби. – Хоча б заради того, щоби швиргонути шкуру Шер-Хана до пiднiжжя Скелi Ради. А ви не забувайте мене! І перекажiть усiм у джунглях, щоби про мене пам’ятали… Уже розвиднялося, коли Мауглi сам-самiсiнький сходив гiрським схилом до долини. Вiн iшов до тих таемничих iстот, яких називають людьми. Полювання удава Каа Це сталося в той час, коли ведмiдь Балу навчав Мауглi Закону Джунглiв. Ведмiдь радiв здiбному учневi, адже вовченята зазвичай запам’ятовували лише те, що стосувалося iхньоi Зграi. Ледве вивчивши правило мисливцiв: «Ноги ступають нечутно, очi бачать у пiтьмi, вуха чують шум вiтру, зуби гострi та бiлi, – ось ознаки наших братiв. За винятком шакала Табакi та гiен – iх ми ненавидимо», – непосидливi слухачi цим i обмежувалися. Мауглi ж, як людському дитинчатi, треба було знати бiльше, якщо не все. Інколи чорна пантера Багiра, походжаючи джунглями, приходила поглянути, як справи у ii улюбленця. Хлопчак однаково добре лазив по деревах, плавав та бiгав, i Балу навчав його законiв лiсу й води: чим вiдрiзняеться трухлява гiлка вiд надiйноi, як чемно обходитися з дикими бджолами, що належить сказати кажановi Мангу, потурбувавши його пiд час денного сну, як заспокоiти водяних змiй. Адже Народу Джунглiв не до душi, коли його турбують, тож непроханих гостей зустрiчають без належноi шани. Вивчив Мауглi й Мисливський Клич Чужинця. Коли полюеш у незнайомiй мiсцинi, такий поклик означае: «Я голодний, дозвольте менi роздобути дичину тут». Тобi мають вiдповiсти: «Полюй заради поживи, але не заради розваги». Дуже багато Мауглi доводилося вчити напам’ять, i повторюючи раз у раз одне й те саме, вiн страшенно втомлювався. Одного разу, коли Мауглi заробив покарання – добрячого ляпаса i, роздратований, чкурнув у хащi, Балу сердито сказав Багiрi: – Людська дитина мае знати Закон Джунглiв повнiстю! – Вiн ще занадто юний, – заперечила пантера, яка напевне розбестила б Жабенятко, якби iй дали таку можливiсть. – У джунглях навiть крихiтка мае остерiгатися звiрiв… Я навчаю його i потроху караю, щоби пам’ятав моi слова. – Знаю я твою залiзну лапу, – пробурчала Багiра. – Його личко все у синцях. – Я люблю Мауглi, та нехай краще дiстане по заслузi, анiж залишиться неуком, – заперечив ведмiдь. – Сьогоднi хлопець мав вивчити Заповiтнi Слова Джунглiв, одначе полiнувався. Але ж вони захищають вiд хижих птахiв, змiй i четвероногих, за винятком його Зграi. Невже заради цього не можна було перетерпiти? – Твоя правда, лише не скалiч Жабенятко – хiба ж вiн пеньок iз дерева, об яке ти гостриш своi тупi кiгтi… А якi це Слова? – поцiкавилася Багiра. – От зараз я покличу Мауглi, i вiн розкаже iх тобi… якщо матиме охоту. Агов, де ти, Маленький Брате! Ходи-но сюди! – У моiй головi гуде, наче там оселився бджолиний рiй, – похмуро пролунало згори. Мауглi зiслизнув iз дерева й гнiвно вигукнув: – Я повернувся тiльки заради Багiри, а не задля тебе, гладкий старий Балу. – Менi байдуже, – ображено стенув плечима ведмiдь. – Тодi скажи Заповiтнi Слова Джунглiв, яких я навчав тебе сьогоднi. – Слова якого народу? – набундючившись, уточнив Мауглi, щоби продемонструвати Багiрi свою вченiсть. – У джунглях багато говiрок, я знаю iх усi. – То коли ти такий знаменитий учений, промов-бо Слово Народу Мисливцiв. – Ми з тобою однiеi кровi, ти i я! – вигукнув Мауглi, наслiдуючи ведмедя, як це роблять усi мисливцi. – Чудово. А тепер – Слово Птахiв. Мауглi повторив ту саму фразу, свиснувши, наче яструб. – А зараз Слово Змiiного Народу, – попрохала Багiра. Вiдповiддю було люте шипiння i смiх – Мауглi почав плескати в долонi й стрибнув на спину Багiрi. Зручненько влаштувавшись, вiн корчив кумеднi гримаси ведмедевi, гамселячи п’ятами по лискучих боках Багiри. – Стусан був доречним, – лагiдно пробуркотiв Балу, з гордiстю плескаючи себе по пухнастому черевi. – Колись ти, Жабенятко, ще згадаеш мене… Тепер тобi нiкого боятися! – Окрiм його власного племенi, – провуркотiла Багiра. – Але побережи моi ребра, Маленький Брате. Що за гопак у мене на спинi? – Я матиму власну Зграю! – Мауглi захоплено пустував на спинi пантери. – Ми стрибатимемо з гiлки на гiлку й кидатимемо багнюку в старого Балу… – Це що за нове безумство? – скривилася Багiра. – Вони менi обiцяли… Величезна ведмежа лапа скинула нахабне хлоп’я на землю. – Мауглi, – розсердився Балу, – ти спiлкувався з бандар-логами[1 - Бандар-логи – мавпи. Мовою гiндi Bandar – «мавпа», а log – «народ».], Мавпячим Народом? Багiра дивилася гостро, ii очi були схожi на каменi яшми. – Ти знаешся iз сiрими мавпами? З народом, який не шануе Закону й харчуеться всiляким непотребом? Яка ганьба! – Вони пожалiли мене, коли Балу наставив менi синцiв, – ледь не плачучи, вiдповiв Мауглi. – Навiть спустилися на землю. Нiхто, крiм них, мене не пожалiв! – Мавпячi жалощi… – чмихнув ведмiдь. – І що було далi? – Вони мене смачно нагодували. Вiднесли на верхiвку дерева i сказали, що я для них единокровний брат… тiльки безхвостий. І що невдовзi я стану iхнiм ватагом. – У мавп немае ватажка, – сказала Багiра. – Усе це брехня. Вони постiйно брешуть. – Ну то й що? – не вгамовувався Мауглi. – Бандар-логи ходять, як i я, на двох ногах. Граються цiлий день… Я хотiв би пiти до них… – Послухай мене, людська дитино! – Балу рвучко пiдняв Мауглi з землi; його голос загуркотiв, наче грiм спекотноi ночi: – Я навчив тебе Закону Джунглiв, який не стосуеться Мавпячого Народу. Цей народ поза Законом. Вони не мають своеi мови, лише поцупленi слова, що iх вони запозичують в iнших, коли пiдслуховують, пiддивляються та пiдстерiгають, сидячи на деревах. Їхнi звичаi – не нашi звичаi. Вони живуть без ватажка. Нi про що не пам’ятають. Базiкають i вихваляються, начебто вони видатний народ i замислили великi справи у джунглях, але варто впасти горiху, i вони вже смiються, про все забувши. Нiхто у джунглях не приятелюе з ними. Ми не п’емо там, де п’ють мавпи, не ходимо туди, куди ходять мавпи, не полюемо там, де полюють вони, не помираемо там, де вони помирають. Чи ти чув вiд мене хоча б одне-однiсiньке слово про бандар-логiв? Не встиг Балу закiнчити фразу, як iз дерев посипалися градом горiхи й уламки гiлок; почувся кашель i виття; верхiвки дерев захиталися. – Із Мавпячим Народом водитися заборонено, – сказав Балу. – Не забувай про це! – Так, заборонено, – сказала Багiра. – Але я однаково вважаю, що Балу мав тебе попередити. – Я?.. Я? Невже менi могло спасти на думку, що вiн водитиме компанiю з такою поганню? Мавпячий Народ! Тьху! І знову горiхи градом посипалися на iхнi голови, тож ведмiдь з пантерою втекли, прихопивши iз собою Мауглi. Ведмiдь казав про мавп щиру правду. Вони жили у верхiв’ях дерев, та оскiльки звiрi рiдко дивляться вгору, то мавпам i Народу Джунглiв не доводилося здибатися. Проте коли до мавп потрапляв хворий вовк або поранений тигр, вони знущалися зi слабких i на забаву жбурляли в них ломаччям та горiхами. Мавпи здiймали вереск, волали безглуздi пiсеньки, кликали Народ Джунглiв до себе на дерева чубитися, затiвали через дрiбницi сварки промiж себе та полишали мертвих мавп абиде. Вони постiйно збиралися обрати собi ватажка i затвердити своi закони та звичаi, проте так i не зробили цього, бо мали куцу пам’ять. Жодна тварина не могла до них дiстатися, та нiхто й не звертав на них уваги – саме тому мавпи зрадiли, коли Мауглi почав гратися з ними, за що Балу на нього розсердився. Жодноi iншоi мети бандар-логи не мали – у мавп узагалi нiколи не бувае мети, – але одна з них вирiшила, що Мауглi може стати корисним для iхнього племенi, бо вмiе сплiтати гiлки для захисту вiд вiтру, i якщо його спiймати, то вiн навчить цього i мавп. Цього разу, говорили мавпи, у них справдi з’явиться ватажок, i вони стануть наймудрiшим народом у джунглях, i всi iм заздритимуть. Тому бандар-логи тихцем скрадалися за Балу i Багiрою, доки не настав час полуденного вiдпочинку i Мауглi не влiгся спати межи пантерою й ведмедем, вирiшивши, що бiльше не товаришуватиме з Мавпячим Народом… Вiн прокинувся вiд того, що його хльоскали по обличчю якiсь гiлки. Мiцнi волохатi маленькi руки несли Мауглi у верховiття. І невдовзi вiн приголомшено дивився на землю у просвiт мiж гiлками, де глухо ревiв Балу, розбуркуючи джунглi, а Багiра дерлася вгору стовбуром, люто вишкiряючи своi бiлоснiжнi iкла. Мавпи захоплено завили, застрибнули на найтоншi гiлочки, куди пантера не могла дiстатися, i заверещали: – Багiра нас помiтила! Усi джунглi захоплюються нашою силою та спритнiстю! Утеча мавп верховiттям – це щось незбагненне. Наздогнати iх неможливо: там вони мають своi таемнi шляхи й перехрестя, пiдйоми та спуски, i все це на страшеннiй висотi. Двое найсильнiших самцiв схопили людське дитя попiд руки й помчали, перестрибуючи з дерева на дерево. І попри те, що йому забивало дух, Мауглi мимохiть отримував задоволення вiд цих шалених перегонiв, побоюючись лише, що мавпи впустять його додолу. Та цього, на щастя, не сталося – бандар-логи з уханням мчали гущавиною разом зi своiм полоненим… Урештi-решт Мауглi розсердився, але опиратися було марно. Багiра й Балу давно втратили його з-перед очей. Єдиний вихiд – подати iм звiсточку. Мауглi пiдняв очi до неба й у блакитi угледiв яструба Чиля – той ширяв над джунглями в пошуках здобичi. Чиль теж помiтив, що мавпи щось несуть, опустився нижче й аж присвиснув вiд здивування. І тiеi ж митi пролунало Заповiтне Слово: «Ми з тобою однiеi кровi, ти i я!» – Запам’ятай мiй шлях, – крикнув Мауглi яструбовi. – Сповiсти про мене Балу та Багiру! – Хто ти, брате? – яструб нiколи не бачив Мауглi, хоча й чув про нього не раз. – Я – Жабеня Мауглi, людське дитя. Ти маеш пильне око – стеж за мавпами… Ледве хлопчик устиг це вимовити, як зник у гущавинi разом iз викрадачами. – Бандар-логи далеко не втечуть, – усмiхнувся яструб, колихаючись у хвилях теплого вiтру. – Мавпи нiколи не завершують початого. Здаеться, iх чекають великi неприемностi – Балу ще досi дужий, та й Багiра вмiе убивати не лише оленiв… А тим часом Балу та Багiра нетямилися з лютi й розпачу. Обое чимдуж намагалися наздогнати ватагу бандар-логiв, якi мчали у високостi. – Чому ти заздалегiдь не попередив людське дитя? – бубонiла на ходу Багiра. – Тiльки й умiеш, що надавати стусанiв! – Швидше! Ми ще зможемо наздогнати цих негiдникiв, – вiдсапуючись, промовив Балу й далi незграбно дрiботiв. – З отакою швидкiстю? Ти не наздоженеш навiть кульгаву корову! Зупинись, Учителю Закону, вся ця гонитва безглузда. Сядьмо i помiркуймо. Адже якщо вони нас помiтять, то можуть (вiд них можна чекати будь-чого) скинути Мауглi додолу. – Вони, напевне, уже зробили це, – простогнав, похитнувшись, Балу. – Бiдолашне Жабенятко! Чому, ох, чому я не застерiг його вчасно? О Мауглi! Навiщо я втелющив тобi ляпаса? А може, я вибив сьогоднiшнiй урок iз його голови, i хлопчик тепер самiсiнький у джунглях i забув Заповiтнi Слова? – Принаймнi нещодавно вiн iх пам’ятав, – нетерпляче перебила ведмедя Багiра. – Балу, досить скиглити й журитися – що про тебе подумають у джунглях? – Байдуже, хто якоi про мене думки! А якщо Мауглi вже неживий? – Якщо мавпи на забаву не скинуть людське дитинча з висоти або не вб’ють – я спокiйна. Вiн розумний, ти навчив його багатьох речей, а найголовнiше – нiхто у джунглях не здатен дивитися йому у вiчi. Одначе поки що вiн пiд владою бандар-логiв, а це плем’я не боiться нiкого з нас, адже мешкае високо на деревах, – Багiра задумливо полизькала передню лапу. – Пустоголовий ведмiдь! Старий гладкий поглинач корiнцiв! – несподiвано вигукнув Балу. – Правду каже дикий слон Хатхi: «У кожного свiй страх», – а цi бандар-логи бояться тiльки Каа, гiрського удава. Вiн умiе лазити по деревах незгiрш за мавп i уночi краде iхнiх дитинчат. Вiд одного звуку його iменi тремтять iхнi мерзеннi хвости. Ходiмо до нього! Швидше!.. – Але чим удав може нам допомогти? Вiн не мае нiг i не належить до нашого племенi. До того ж у нього лихе око, – заперечила Багiра. – Каа старий, проте мудрий, а головне – постiйно голодний, – вiдповiв Балу. – Ми пообiцяемо йому кiлька оленiв. – Нагодований Каа вiдразу засне i спатиме цiлий мiсяць, – засумнiвалася пантера. – Можливо, вiн i тепер спить, i тодi лiпше його не будити. Багiра погано знала Каа i ставилася до нього з пересторогою. Але Балу потерся об ii плече своiм облiзлим бурим раменом, i вони удвох помандрували на пошуки гiрського удава. Каа лежав, простягшись на прогрiтому сонечком виступi скелi, тiшачись своею гарною новою шкiрою: останнi десять днiв вiн прожив самiтником, змiнюючи шкiру, i тепер постав у всiй красi. Його велика тупоноса голова метлялася по землi, тiло завдовжки з тридцять футiв скручувалося чудернацькими вузлами й фiгурами, язик облизував вуста в передчуттi смачного обiду. – Наш приятель голодний, – задоволено промовив Балу й зiтхнув: – Обережнiше, Багiро. Змiнивши шкiру, вiн гiрше бачить i стае глухуватим, тож може завдати сильного удару, хоча й не отруйний… – Вдалого полювання! – гаркнув ведмiдь здалеку, наближаючись до удава на заднiх лапах. Каа вмить згорнувся в тугий клубок i, трiшки зачекавши, вiдповiв: – Вдалого полювання нам усiм… Гей, Балу, що ти тут робиш? Вдалого полювання, Багiро! Чи немае поблизу дичини? Молодого оленя чи хоча б козенятка? Мiй шлунок порожнiй, мов пересохлий колодязь. – Ми саме полюемо, – недбало промовив Балу, знаючи, що удава не можна пiдганяти. – Вiзьмiть i мене iз собою, – пожвавiшав Каа. – Вам легше роздобути поживу, а менi доводиться цiлодобово вистежувати дичину на стежцi або в пiтьмi лазити по деревах, сподiваючись зловити сонну мавпу… Джунглi тепер не тi, що за моеi молодостi, – усе струхлявiло, скрiзь безлiч сухого хмизу… – Просто ти став занадто довгим i важким. – Так, iз цим важко сперечатися, – гордовито погодився Каа. – Молодi дерева мене вже не витримують… Нещодавно пiд час ловiв я обхопив хвостом тонку гiлку й заледве не беркицьнувся донизу – шурхiт стривожив мавп. Як вони лаялися! Обзивали мене незугарними словами… – Безногий жовтий дощовий черв’як… – обережно прошепотiла Багiра у вуса, начебто пригадуючи. – С-с-с! Так вони називали мене? – схопився удав. – Нещодавно вони вигукували щось таке… Але ж ми не звертаемо на них уваги. Безсоромне плем’я! А ще вони базiкали, що Каа втратив усi зуби й уже не нападае на дичину, бiльшу за козеня, – вкрадливо додала пантера. Ви маете знати, що змiя, а особливо старий удав, нечасто виявляе гнiв, однак Балу та Багiра вiдразу помiтили, як на шиi Каа напружилися могутнi м’язи. – Бандар-логи змiнили мiсце ловiв, – промовив вiн спокiйно. – Я вигрiвався сьогоднi на сонечку й чув, як вони галасують у верховiттi. – Ми… ми зараз наздоганяемо бандар-логiв, – почав Балу й затнувся, оскiльки вперше за його пам’ятi мешканцю джунглiв доводилося зiзнаватися в тому, що його цiкавлять мавпи. – Та звiсно ж, не якась дурниця веде двох таких мисливцiв слiдами бандар-логiв, – ввiчливо зауважив Каа, хоча сам мало зi шкури не пнувся з цiкавостi. – Насправдi, – почав Балу, – я просто старий учитель Закону Джунглiв, а Багiра… – …вона i е Багiра, – нетерпляче перебила його чорна пантера, яка не визнавала дипломатii. – Тут ось у чiм рiч, Каа. Нахабнi мавпи вкрали наше людське дитинча, про яке ти, мабуть, дещо чув. – Дикобраз Іккi патякав про дитину, яку нiбито прийняли до Сiонiйськоi Зграi вовкiв, проте я йому не повiрив… – Вiн сказав правду. Такого дитинчати ще на свiтi не було. І ми його втратили, – зiтхнув бурий ведмiдь. – Найкращий, найрозумнiший, найхоробрiший. Мiй учень, який уславить iм’я Балу у джунглях. А окрiм того, я… ми… ми любимо його, Каа. – Я теж пiзнав любов, – голова удава стиха хитнулася, – i мiг би розказати вам про це не одну оповiдку… – Згодом ми тебе залюбки вислухаемо – ситi, теплоi мiсячноi ночi, – вигукнула Багiра. – Але зараз наш Мауглi в лапах бандар-логiв. Але ж усiм вiдомо, що цi осоружнi iстоти бояться тiльки Каа. – Так i е. І неспроста бояться, – кивнув удав. – Дурнi, балакучi, мерзеннi хвальки… Вашому дитинчатi не позаздриш. Куди вони його поволокли? – Гей, Балу, подивися вгору! – пролунав у вишинi горловий крик. Ведмiдь, здригнувшись, пiдняв голову. Просто над ним ширяв яструб Чиль. – У тебе е новини? – запитав Балу. – Я бачив Мауглi в бандар-логiв. Вiн просив мене простежити iхнiй шлях i передати тобi, що живий-здоровий. Вони понесли його за рiчку, до мiста мавп – Холодних Барлогiв. Може, вони залишаться там на нiч, може, на десять ночей, а може, на годину. Я звелiв кажанам стежити за ними вночi. Ось що менi було доручено. Вдалого полювання всiм, хто внизу! – Повного дзьоба та мiцного сну тобi, Чилю! – прокричала Багiра. – Я не забуду тебе, о найкращий iз яструбiв! – Дурницi! Дрiбницi! Хлопчик промовив Заповiтне Слово. Не можна було не допомогти йому! – i Чиль, описавши коло над лiсом, полетiв на нiчлiг. – Вiн не забув, що треба сказати! – зрадiв Балу. – Хто б мiг подумати: такий маленький, а згадав Заповiтне Слово птахiв, та ще й тодi, як мавпи волочили його по деревах! – Воно було добре втовкмачене в нього, те слово! – гмикнула Багiра. – Я теж пишаюся дитинчам, але зараз треба поспiшати до Холодних Барлогiв. Кожен у джунглях знав, де розташоване це мiсце, але мало хто бував там. Холодними Барлогами називали стародавне покинуте людьми мiсто, поховане в гущавинi лiсу, а тварини нiколи не селяться там, де ранiше жили люди. І мавпи бували там не частiше, нiж у будь-якому iншому мiсцi. Жоден поважний звiр не наближався до мiста, хiба що пiд час посухи, коли в напiвзруйнованих озерах i басейнах ще залишалася вода. – Доведеться йти пiвночi, i то якомога швидше, – сказала Багiра. Балу засмутився. З вiком вiн став зовсiм неповоротким. Дорогою вiн увесь час вiдставав вiд пантери й удава, захекувався, i незабаром йому довелося перепочити. Тим часом його супутники дiсталися до гiрського потiчка. Багiра здолала його за один стрибок, а Каа переплив – i на твердому грунтi одразу наздогнав пантеру. – Присягаюся засувом, який подарував менi волю, – усмiхнулася Багiра, – ти – чудовий ходок. – Уже сутiнки, i я зголоднiв, – вiдгукнувся Каа. – Окрiм того, вони обiзвали мене плямистою жабою. – Жовтим дощовим хробаком, – пiдказала Багiра. – А хiба це не те ж саме? – буркнув удав. – Уперед, уперед… Мавпи, навiть не помiтивши переслiдування, справдi приволокли людське дитинча до покинутого мiста i були страшенно задоволенi собою. Мауглi ще нiколи не бачив iндiйського мiста, i хоча перед ним громадилися руiни, воно здалося йому сповненим див. Мiсто збудували на пагорбi за давнiх часiв – вимощена брукiвкою дорога вела до зруйнованоi брами, ворiтницi якоi повисли на iржавих петлях. Дерева потiснили стiни та вежi, мури подекуди обвалилися, з бiйниць звисали лiани. Княжий палац залишився без даху; мармур, яким було вимощено двори та фонтани, потрiскався й порiс мохом. Вiддалiк низкою тяглися напiвзруйнованi будинки, подiбнi до порожнiх бджолиних стiльникiв, а на головному майданi лежала безформна кам’яна брила, яка була колись статуею iдола. Усе це давне мiсто, наповнене чорними тiнями й глибокими проваллями, було непридатне для життя, одначе бандар-логи так не вважали. Вони називали його своiм домом i зневажали iнших мешканцiв джунглiв. Часом мавпи сiдали колом у княжiй залi рад, удаючи людей. Інколи вони гасали хиткими безверхими будиночками, збираючи по закутках усiлякий непотрiб, билися або обстежували таемнi коридори й покоi палацу. Вони каламутили воду в ставках, штовхалися, а коли збиралися докупи, то горлали: «Немае у джунглях нiкого розумнiшого, сильнiшого та благороднiшого за бандар-логiв!» Потiм мавпи залишали мiсто й поверталися на верхiвки дерев, усе ще сподiваючись, що Народ Джунглiв помiтить iхнi чесноти. Мауглi таке життя було не до вподоби – адже його виховали згiдно iз Законом Джунглiв. Коли пiзно ввечерi мавпи притягли його сюди, то не влаштувалися для ночiвлi, як зробив би вiн, а взялися витанцьовувати й виспiвувати довкола своеi здобичi. Вирiшили, що людське дитя негайно навчить iх плести гнiзда й намети з лiан i гiлля. І тодi розпочнеться нова iсторiя бандар-логiв – вони завжди будуть захищенi вiд холодiв i дощiв. Мауглi насмикав лiан, почав показувати, як iх сплiтати, а мавпи намагалися його наслiдувати, але вже за декiлька хвилин iм усе це набридло, тож вони почали смикати одне одного за хвости i бiгати навкарачки. – Я зголоднiв, – сердито крикнув Мауглi, покинувши марну справу. – Куди ви мене притягли? Дайте менi поiсти або дозвольте пополювати! Кiльканадцять мавп кинулися збирати для нього горiхи й плоди, але дорогою почубилися i вирiшили, що повертатися не варто. Іншi почали звичнi забави. Довелося хлопцевi блукати спорожнiлим мiстом, час вiд час вигукуючи Мисливський Клич Чужинця. Вiдповiдi не було – i Мауглi зрозумiв, що потрапив до дуже поганого мiсця. «Правду казав Балу про бандар-логiв, – подумав Мауглi. – У них немае нi Закону, нi Ватажка – нiчого, окрiм глупства i крадiйства. Якщо вони мене вб’ють або я помру вiд голоду, то сам буду винен. Треба повертатися в рiдненькi джунглi. Балу, ясна рiч, мене приб’е, але це однаково краще, нiж бешкетувати з мавпами разом…» Та ледве вiн дiстався до мiського муру, як мавпи з лементом схопили його i потягли на терасу, де в озерцi хлюпотiла дощова вода. Там стояла мармурова альтанка; шатро ii обвалилося й завалило пiдземний хiд, який вiв сюди з палацу. Стiни альтанки у вигадливому рiзьбленнi, прикрашеному коштовним камiнням, збереглися, i пiд свiтлом мiсяця, що зiйшов, вiдкидали тiнi, подiбнi до чорного мережива. Ображений, сонний i голодний Мауглi все одно не мiг не розсмiятися, коли мавпи почали стоголосо доводити йому, якi вони мудрi, сильнi та добрi i який вiн нерозумний, що хоче iх покинути. Їх було так багато i вони так галасували, що Мауглi тiльки мовчки кивав головою, дедалi глибше поринаючи у невеселi думки: «Схоже, шакал Табакi перекусав усiх цих мавп, от вони i сказилися… Невже вони нiколи не сплять? Невдовзi хмара закрие мiсяць. Якщо вона виявиться досить великою, я зможу спробувати утекти, скориставшись темрявою… Але я жахливо стомився…» За тiею ж таки хмарою спостерiгали ще двi пари гострих очей. Багiра i Каа ховалися у рову пiд мiським муром. Вони знали, якими небезпечними можуть бути бандар-логи, коли нападають гуртом, тож не хотiли ризикувати. – Я поповзу до захiдного муру, – прошипiв Каа, – i швиденько скочуся донизу, схил менi допоможе. Вони, звiсно, не ризикнуть усiм скопищем кинутися менi на спину, але ж… – Добре, – прошепотiла Багiра. – Шкода, що Балу вiдстав. Коли хмара закрие мiсяць, я пiднiмуся на терасу. – Вдалого полювання! – похмуро мовив Каа i ковзнув по камiнню. Невдовзi мiсяць справдi сховався за хмару. «Як дiяти?» – роздумував Мауглi… й раптом почув м’якi кроки. Багiра! Пантера, пiднявшись схилом, почала розкидати дужими лапами мавп, якi скупчилися навколо хлопчика щiльним натовпом. Це тривало недовго: у гвалтi й сказi хтось заверещав: «Вона тут сама! Смерть чорнiй кiшцi!» Клубок iз сотнi божевiльних вiд лютi мавп кинувся на Багiру, хапаючи та кусаючи ii. Пантера вiдбивалася з останнiх сил, а Мауглi вiдчув, як його схопили, пiдштовхнули до стiни альтанки i вкинули до пролому. Вiн пролетiв футiв п’ятнадцять униз, але зумiв приземлитися на ноги – як навчив його падати Балу. Згори пролунало: – Сиди там! Спершу ми прикiнчимо твоiх друзiв, а потiм вiзьмемося за тебе. Якщо, звiсно, Отруйний Народ дозволить тобi жити… – Ми з вами однiеi кровi, я i ви! – швидко прошепотiв Мауглi Змiiне Слово. Зi смiття почулося тихе шипiння – приблизно пiвдюжини кобр, якi мешкали в альтанцi, приповзли до нiг людського дитинчати. – Не рухайся, Маленький Брате, а то ти нас розчавиш… Мауглi завмер, дослухаючись до звукiв битви нагорi – Багiра, що хрипiла й завивала, змагалася iз мавпами за життя. «Якби ж тiльки Балу був десь поблизу! Не могла ж вона прийти сюди сама…» – подумав Мауглi й щосили загукав: – До озера, Багiро! Стрибай у воду! Чорна пантера почула. Отже, Мауглi живий – i це додало iй сили. Вiдчайдушно вiдбиваючись, вона проклала собi шлях до водойми й уже приготувалася пiрнути, коли з джунглiв iз-за зруйнованого муру донiсся гучний голос Балу: – Багiро! Я осьде… Хай-но лиш я дiстануся до вас, пiдлi бандар-логи! Сопучи та вiддихуючись, ведмiдь нарештi з’явився на терасi – i вiдразу зник пiд хвилею бандар-логiв, що накотилася на нього. Балу рвучко присiв i загрiб переднiми лапами стiльки мавп, скiльки мiг утримати. Почулися рiвномiрнi удари, наче колесо млина било по водi. Мауглi за сплесками зрозумiв, що Багiра пробилася до водойми, яку вiдразу оточили мавпи, готуючись накинутись на пантеру, щойно вона спробуе допомогти Балу. Тодi вона пiдняла мокре пiдборiддя й у розпачi крикнула, закликаючи на допомогу Змiiний Народ: – Ми з вами однiеi кровi, я i ви! Вона вирiшила, що Каа передумав в останню мить. Навiть Балу на краю тераси, ледве дихаючи пiд вагою мавп, якi наскочили на нього, не мiг стримати смiху, почувши, що чорна пантера просить про допомогу. Каа тiльки-тiльки перевалився через захiдний мур i, пересвiдчившись, що з його могутнiм тiлом усе гаразд, зачаiвся й приготувався до бою. Битва Балу була у розпалi, мавпи гарцювали й завивали навколо Багiри. Тодi Каа рушив навпростець, палаючи жагою вбивства. Уся сила удава – у потужному ударi головою, подвоеному масою всього його тiла. Якщо ви здатнi уявити спис або молот вагою з пiвтонни, що скеровуеться ясним розумом, розмiщеним у його рукiв’i, то ви зможете зрозумiти, яким Каа був у бою. Удав завдовжки п’ять футiв може збити з нiг людину, вдаривши ii головою у груди, а Каа мав цiлих тридцять футiв, як вам уже вiдомо. Перший кидок, нацiлений просто в натовп мавп, якi оточували Балу, вiн здiйснив мовчки, а другий уже був не потрiбен. Бандар-логи сипонули врозтiч iз криками: – Каа! Це Каа! Тiкайте! Рятуйтеся! Цiлi поколiння мавп були вихованi на жахливих оповiдках про удава – нiчного вбивцю, який звиваеться помiж гiллям так само нечутно, як росте мох, i забирае найбiльших i найсильнiших iз них. Старого Каа боялися всi, бо ще жодна мавпа не могла витримати його погляду, i жодна не вирвалася живою з його обiймiв… Балу полегшено зiтхнув, хоча хутро його добряче попсувалося пiд час сутички. І тут Каа, уперше розкривши пащеку, прошипiв iз присвистом одне довге слово, i далеко в лiсi мавпи, якi поспiшали на допомогу родичам, завмерли на мiсцi й затремтiли так, що гiлки пiд ними затрiщали. Мавпи на стiнах i дахах припинили гвалт, i в мiстi запанувала така тиша, що Мауглi почув, як Багiра обтрушуеться, вилiзши зi ставка. Потiм знову здiйнявся гармидер. Мавпи з вереском полiзли вище на мури, чiпляючись за шиi кам’яних iдолiв та стрибаючи по зубчатих стiнах. – Конче потрiбно вирятувати людське дитинча з пастки, – важко дихаючи, буркнула Багiра. – Мавпи можуть знову напасти. Вiзьмемо його i якомога скорiше забираймося звiдси! – Вони не рушать, доки я iм не накажу. Залиш-ш-шайтеся на мiс-с-сцi! – прошипiв Каа, i навкруги знову залягла тиша. – Я не мiг прийти ранiше, сестро, але менi здалося, що я чую твiй поклик, – сказав вiн Багiрi. – Я… я, може, i кликала тебе в розпалi сутички, – вiдповiла Багiра. – Балу, тебе поранено? – Не знаю, як вони не розiрвали мене на сто маленьких ведмедикiв, – прорiк Балу, статечно обтрушуючи лапи. – О-оу! Менi боляче! Каа, ми обидвое завдячуемо тобi життям… – Це несуттево. А де ж людинка? – Осьде я, у западнi! Я не можу вилiзти! – крикнув Мауглi. А затим пролунали голоси кобр: – Заберiть його звiдси! Вiн топчеться, наче павич, i передушить наших дiточок! – Ха, – усмiхаючись, прошипiв Каа, – у цього Мауглi повсюди приятелi. Вiдiйди-но подалi, дитинко, а ви, Отруйний Народе, заховайтеся. Зараз я проб’ю стiну. Удав оглянув альтанку й виявив у мармурi трiщину; примiрився i завдав кiлька сильних ударiв усiею вагою свого тiла. Мармурова стiна розкололася, посипалися уламки – i з утвореноi дiри вилiз запорошений Мауглi. Вiн кинувся обiймати друзiв. – Тебе не скалiчили, Жабенятко? – запитав ведмiдь, обмацуючи скуйовдженого хлопчака. – Я тiльки голодний i дуже забився… Але ж i вам перепало, я бачу, – ви всi заюшенi кров’ю! – Не лише ми, – Багiра вказала на мавпячi тiла, якими було встелено кам’янi плити, i додала байдуже, що Мауглi не дуже сподобалося: – З тобою ми розберемося потiм. А тепер, за звичаем, подякуй Каа. Ми з Балу завдячуемо йому перемогою, а ти – життям. Над тiм’ячком Мауглi хитнулася голова величезного удава: – То це i е людське дитинча? Не можу сказати, щоби вiн зовсiм не був подiбний до мавп, хоча й мае гладеньку шкiру. У сутiнках пiд час ловiв я мiг би сплутати тебе з одним iз бандар-логiв. – Ми з тобою однiеi кровi, ти i я! – вигукнув Мауглi. – Сьогоднi ти подарував менi життя. Моя здобич завжди буде твоею здобиччю, коли ти зголоднiеш, о Каа! – Дякую тобi, Маленький Брате, – у зiницях удава досi свiтилися каганцi. – А чим же може зi мною подiлитися такий хоробрий мисливець? – Я замолодий для полювання i ще нiкого не вбив, проте я заганяю оленiв для тих, кому вони потрiбнi. Ходiмо зi мною – i ти побачиш, що я кажу правду. Маю спритнi руки та швидкi ноги, а якщо ти втрапиш у тенета, я вiддячу тобi добром за добро… Я заборгував усiм вам. Вдалого полювання, моi вчителi! – Добре сказано, – задоволено пробубонiв Балу: хлопчисько поводився як слiд. Голова удава доторкнулася до плеча Мауглi. – Хоробре серце i поштива мова. Ти багато досягнеш у джунглях. А зараз вам краще покинути цю мiсцину. Скоро зайде мiсяць, i тобi не варто бачити те, що тут почнеться… Мiсяць сховався за гори; вервечки мавп на стiнах i вежах скидалися на якусь розiрвану бахрому, вони притислися одна до одноi й тремтiли. Балу зiйшов до водойми, щоби напитися, Багiра взялася вилизувати свое хутро, а Каа ковзнув до центру тераси й закрив пащу так гучно, що всi мавпи витрiщилися на нього. – Мiсяць зник, – начебто байдуже прошипiв удав, – чи досить свiтла? Чи добре вам видно? Мурами прокотився стогiн: – Ми бачимо, о Каа! – Чудово. Почнемо ж танок голодного Каа. Сидiть сумирно й дивiться! Вiн двiчi або тричi згорнувся у подвiйне й потрiйне кiльце, похитуючи головою справа налiво. Потiм почав окреслювати кола та вiсiмки, без упину, без поспiху й не припиняючи нi на хвильку притишеного гудiння. Темнiло ще дужче, i наприкiнцi вже не було видно, як змiiться i петлюе Каа, було лише чутно, як шурхотить його луска. Балу й Багiра нiби закам’янiли, наiжачившись i стиха буркочучи, а Муглi дивився й дивувався. – Бандар-логи, – нарештi пролунав голос Каа, – чи можете ви поворушити лапою без мого наказу? Кажiть. – Без твого слова ми не можемо ворухнути анi передньою, анi задньою лапою, о Каа! – Добре! Пiдiйдiть до мене на крок ближче! Ряди мавп хитнулися вперед, i Балу з Багiрою мимоволi зробили крок разом з ними. – Ближче! – прошипiв Каа. І мавпи зробили ще один крок. Мауглi поклав руки на плечi Балу та Багiри, щоби спровадити iх, i обидва звiра здригнулися, начебто прокинулися вiд сну. – Тримай мене, iнакше я пiду просто до нього, – прошепотiла Багiра. – Старий Каа лише повзае в пилюцi, – сказав Мауглi. – Час iти! Утрьох вони прослизнули у пролом стiни i зникли у джунглях. – Хух! – вимовив Балу й притулився до стовбура дерева. – Бiльше нiколи не проситиму Каа про допомогу. – Каа вiдае бiльше за нас, – знову здригнувшись, проказала Багiра. – Ще мить, i я би рушила просто до його пащi. – Багато хто пройде цим шляхом, перш нiж знову зiйде мiсяць, – зауважив Балу. – Вiн добряче сьогоднi наполюеться – на свiй копил! – То що все це значить? – запитав Мауглi, який нiчогiсiнько не знав про магiчну силу погляду удава. – Я бачив лише великого змiя, який вигинався кiльцями, – вiн розсмiявся: – У Каа весь нiс потовчений! – Мауглi, – сердито озвалася Багiра, – його нiс потовчено через тебе, як i моi вуха, боки та лапи; шия i плечi Балу скусанi з тiеi само причини. Дорого нам коштували твоi iгри з бандар-логами. – Дарма! – вигукнув Балу. – Зате вiн знову помiж нас. – Так, – зiтхнув Мауглi. – Я погана дитина, i на серцi в мене гiрко. – Що говорить про це Закон Джунглiв, Балу? – не поступалася чорна пантера. Закон Джунглiв не пробачае жартiв, i ведмiдь знехотя промимрив, глянувши на Мауглi: – Зiзнання не звiльняе вiд покарання. Але пам’ятай, Багiро, – вiн iще маленький. – Дитинча накоiло бiди, i йому треба накрутити вуха. Жабенятко, як тобi це? – Я винен. Балу i ти зраненi. Буде справедливо, якщо мене покарають. Багiра дала йому зо десять штурханцiв, легких, на думку пантери, – вони навiть не розбудили б ii власне маля, але для хлопчика-семилiтка це була серйозна прочуханка, якоi кожен хотiв би уникнути. Коли все закiнчилося, Мауглi чхнув i пiднявся на ноги, не промовивши жодного слова. – А тепер – сказала Багiра, – стрибай менi на спину, Маленький Брате, – ми повертаемося додому. Закон Джунглiв тому й справедливий, що пiсля покарання припиняються всiлякi чвари. Мауглi прихилився головою до загривка Багiри й заснув так мiцно, що навiть не поворухнувся, коли чорна пантера вклала його в рiдному лiгвi пiд бочок Матерi-Вовчицi. Тигр! Тигр! Тiеi ночi, коли Мауглi покинув вовче лiгво, вiн спустився в долину, до зораних ланiв, де мешкали люди. Але там хлопець не залишився – занадто близько до джунглiв, якими блукае його затятий ворог. Тримаючись шляху, що огинав поля, Мауглi прискореним кроком пройшов зо двадцять миль, доки не опинився в незнайомих мiсцях. Широка долина була всипана камiнням i поорана рiвчаками. З одного ii боку лежало невеличке селище, з другого, пологiшого, розстилалися густi заростi, нiби зрiзанi величезним серпом бiля стiни, що обгороджувала хатини та хлiви. На луках бiля рiчки паслася велика череда корiв i буйволiв. Пiдiйшовши до огорожi селища – а був бiлий день, тож ворота були вiдчиненi, – Мауглi втомлено опустився на землю. Коли ж на воротях з’явився чоловiк, хлопчик схопився й почав показувати на пальцях, що вiн голодний. Чоловiк охнув i помчав назад единою сiльською вуличкою, закликаючи на допомогу мiсцевого брахмана. Невдовзi з’явився i брахман – великий, огрядний, у бiлому одязi, з якимось знаком на лобi, у супроводi мало не всiх селян. Їх було близько ста – усi вони розглядали Мауглi, показуючи на нього пальцями й голосно перемовляючись. Дивлячись на цей натовп, Мауглi мимоволi подумав, що люди, зважаючи на все, погано вихованi й найбiльше схожi на сiрих мавп. – Чого тут боятися? – сказав жрець. – Бачите рубцi на його руках та ногах – це слiди вiд вовчих зубiв. Вiн просто приймак вовкiв, який утiк iз джунглiв. – Ой-йой! – зажебонiли жiночi голоси. – Бiдолашний! А який вродливий! Мессуо, ти помiтила, що вiн схожий на твого маленького синочка, якого викрав тигр? – Дайте-но менi поглянути на нього, – промовила жiнка з важкими мiдними браслетами на зап’ястках та кiсточках i уважно вдивилася в личко Мауглi. – Так, схожий. Але ж який вiн худенький… Брахман знав, що Мессуа – дружина найбагатшого чоловiка в селi, а тому, пiднявши очi до неба, урочисто прорiк: – Що джунглi забрали, те вони й вiддали. Вiдведи хлопчика до свого дому, сестро. І не забувай шанувати брахмана, якому вiдкриваються i минуле, i майбутне. «Клянуся буйволом, який викупив мое життя, – розмiрковував Мауглi, – це нагадуе менi оглядини на Скелi Ради. Тiльки я вже не вовк, а людина…» Жiнка з браслетами повела його за собою, i натовп поступово розiйшовся. У хатинi були лаковане лiжко, помережаний вiзерунками великий глиняний глек, мiднi чавуни для куховарiння. У невеликiй заглибинi стояло погруддя iндуiстського божка, а на стiнi висiло справжне дзеркало, куплене на сiльському ярмарку. Мессуа нагодувала Мауглi молоком i коржиками. Жiнцi справдi здавалося, что повернувся ii загублений син. Коли хлопчик поiв, вона лагiдно погладила його по голiвцi й мовила: – Натху… Натху… Ти пам’ятаеш, як я подарувала тобi новенькi черевички? Мауглi не знав цього iменi, але жiнка сумно провадила далi, торкнувшись до його загрубiлих п’ят: – Нi, цi ноги нiколи не носили черевикiв… Але ти страшенно схожий на мого Натху – i вiднинi будеш моiм сином. Мауглi прожив усе життя в печерi, тому в хатинi почувався незручно, проте, розгледiвши солом’яний дах i вiдчинене вiконечко, зрозумiв, що будь-якоi митi зможе пiти звiдси. «Чи варто бути людиною, – промовив вiн сам до себе, – якщо не розумiеш людськоi мови? Тут я такий само недотепний i нiмий, якою була б людина у джунглях. Насамперед менi потрiбно вивчити iхню мову». Живучи з вовками, хлопчик навчився наслiдувати голоси всiх тварин – вiд кличу оленiв до рохкання диких свиней. Нинi ж, щойно Мессуа промовляла якесь слово, Мауглi дуже схоже наслiдував звуки ii мовлення – i ще до настання темряви запам’ятав назви багатьох речей у будиночку. Коли ж настав час вкладатися спати, вiн вiдмовився лягати в цьому мiсцi, вельми схожому на пастку, i щойно вхiднi дверi зачинилися – вистрибнув у вiкно. – Не примушуй його, – зупинив Мессуа ii чоловiк. – З усього видно, що хлопчак iще нiколи не спав у лiжку. Якщо його насправдi прислали лiсовi боги замiсть нашого сина, то вiн нiкуди не втече… Тiльки-но Мауглi випростався у високiй травi обабiч поля, як чиясь сiра морда уткнулася йому в шию. – Ф-фу! – форкнув Сiрий Брат, найстарший iз синiв Матерi-Вовчицi, – вiд тебе смердить димом i хлiвом – точнiсiнько, як вiд людини. Маленький Брате, я принiс звiстку. – Що там, у джунглях? – запитав Мауглi, мiцно стискаючи його в обiймах. – Усе гаразд, окрiм попечених Червоною Квiткою молодих вовкiв. А тепер слухай: Шер-Хан пiшов геть i буде на ловах далеко, доки його обсмаленi вуса не вiдростуть. Одначе вiн присягнувся, що пiсля повернення скине в рiчку твоi кiсточки. – Це ми ще побачимо, я також пам’ятаю свою обiцянку… Сiрий Брате, дякую тобi, що прийшов, але я так утомився вiд новизни… Ти все ж таки й далi принось менi новини. – Ти не забудеш, що ти вовк? Люди не змусять тебе вiдмовитися вiд нас? – Нiзащо! Я люблю вас усiх. Але пам’ятаю i те, як Зграя мене вигнала. – А звiдси не можуть тебе витурити? Адже люди е люди, Маленький Брате! Коли я прийду сюди знову, чекай мене в бамбукових заростях поблизу пасовиська… Протягом трьох мiсяцiв Мауглi майже не виходив за сiльську браму – вiн вивчав звичаi та порядки людей. Вiн навчився прикривати тiло, i це його дуже обмежувало. Хлопець зрозумiв, як рахують грошi, хоча це йому було не потрiбно, i як обробляють землю, у чому вiн не бачив жодноi користi. До того ж дiтлахи селян дражнили його – але, на щастя, Закон Джунглiв виховав у ньому стриманiсть. Мауглi знав, що вбивати людських дитинчат негiдно мисливця, i тiльки це стримувало його вiд того, аби розiрвати на шматки кiлькох блазнiв. Мауглi не усвiдомлював власноi сили – у джунглях вiн почувався значно слабшим за багатьох тварин, але в селi торочили, що цей хлопчисько сильний, неначе бик. Хлопець також не мав жодного уявлення про кастовi вiдмiнностi мiж людьми. Коли одного разу осел гончара провалився в яму з рiдкою глиною, Мауглi витягнув його звiдти за хвоста й допомiг господаревi повантажити на нього крам. Цей учинок обурив село – оскiльки гончар належав до найнижчоi касти, не кажучи вже про вiслюка. Брахман почав сварити Мауглi, а той у вiдповiдь пригрозив i його посадити на вiслюка. Пiсля цього чоловiковi Мессуа порадили якомога скорiше прилаштувати хлопчину до якогось ремесла. І вже наступного дня Мауглi вiдрядили на луки бiля рiчки – пасти буйволiв. Вiн був неймовiрно задоволений цим. Того ж вечора, вважаючи себе таким, що прислужився селянам, хлопець долучився до гурту, який збирався щодня на втоптаному майданчику пiд старою смоковницею. Це був сiльський клуб, куди сходилися i староста, i цирюльник, i сторож, якi знали всi сiльськi плiтки, i старий Бульдео, сiльський мисливець, у якого був англiйський мушкет. Мавпи сидiли й базiкали у верховiттi смоковницi, а в норi пiд майданчиком жила кобра, якiй щовечора ставили мисочку молока, тому що змiю вважали священною. Стариганi плескали язиками до пiзньоi ночi. Вони розказували оповiдки про людей, богiв i привидiв. А Бульдео розповiдав iще дивовижнiшi речi про звiрiв, тому що джунглi впритул пiдступали до села. Оленi та дикi свинi пiдкопували посiви, i час вiд часу в сутiнках чулося гарчання тигра, який вийшов на полювання. Слухаючи цi байки, Мауглi лише затуляв обличчя долонями, щоб нiхто не побачив, як вiн заходиться вiд смiху. Одного вечора йшлося про тигра, який украв сина Мессуа. Цей тигр, стверджував Бульдео, був перевертнем. У його тiлi перебував дух мерця – злого старого лихваря. – Це чиста правда, – присягався сiльський мисливець, – бо той лихвар накульгував… І тигр теж кульгае, я бачив слiди його лап! – Дурницi! – не стримавшись, вигукнув Мауглi. – Я з давнiх-давен знаю цього тигра – вiн кульгавий вiд народження. Тiльки малюки можуть повiрити, начебто чиясь душа може оселитися в тiлi тварини, боязкiшоi за смердючого шакала… – Ого! І це каже хлопчисько iз джунглiв? – промовив здивований мисливець. – Якщо ти такий спритний i розумний, то принеси хутро цього тигра до Кханiвари, – влада встановила нагороду сто рупiй за його голову. А ще краще помовч, коли говорять старшi. Мауглi пiднявся, збираючись пiти. – Багато вечорiв поспiль я вас слухав, – зухвало кинув вiн через плече, – але лиш кiлька разiв Бульдео розповiв правду про джунглi, якi пiдступають до самих його дверей. Чи можу я пiсля цього вiрити в байки про привидiв, богiв i лiсових духiв, яких вiн нiбито бачив? Краще вже я повернуся до своiх буйволiв… Зазвичай в iндiйських поселеннях хлопчики з раннього ранку до пiзньоi ночi пасуть бикiв, корiв i буйволiв. Вони добре вправляються з великою чередою, однак не мають права вiд неi вiдходити. Навiть тигр не наважуеться нападати на гурт худоби, але якщо дiти з якоiсь причини вiдходять вiд нього, то позбавляються захисту – iх може схопити будь-яка велика тварина. Одного разу на свiтанку Мауглi проiхав сiльською вулицею, сидячи на спинi Рами – найбiльшого буйвола в чередi. Смолянисто-чорнi буйволи з довгими, загнутими до загривка рогами й налитими кров’ю очима один за одним пiдiймалися зi своiх пiдстилок i йшли за Рамою. Мауглi вiдразу дав зрозумiти хлопчикам-пiдпасачам, хто тут головний. По дорозi вiн пiдганяв буйволiв довгою бамбуковою палицею, а потiм звелiв Камайi, одному з хлопцiв, пасти корiв, а сам погнав буйволiв далi. «Не вiдходьте вiд череди!» – наостанок кинув iм Мауглi. Індiйське пасовисько – це каменяччя, кущi, жмуття жорсткоi трави й неглибокi виярки. Саме там i розбрiдаеться череда. Буйволи здебiльшого тримаються поблизу болотистих мiсцин, тому що полюбляють качатися в нагрiтому сонцем мулi. Нарештi Мауглi пригнав свою частину череди туди, де джунглi зустрiчаються з рiчкою, зiскочив зi спини Рами й шмигонув у бамбуковi заростi, де i знайшов Сiрого Брата. – Ну нарештi! – вигукнув вовк. – Навiщо ти випасаеш череду? – Так треба. Певний час менi доведеться побути сiльським пастушком. Чи чутно що-небудь про кульгаву смугасту кiшку? – Шер-Хан повернувся до Скелi Ради й чекав тебе, але потiм знову пiшов, бо в тих мiсцях мало дичини. Проте вiн не позбувся намiру тебе прикiнчити. – Чудово, – сказав Мауглi. – Поки тигр десь блукае, ти або хтось iнший iз моiх чотирьох братiв маете бути тут, але так, щоби я мiг вас бачити iз села. Коли ж тигр повернеться, чекайте мене в ярку посеред долини. Немае потреби лiзти просто до пащi Шер-Хана… Пiсля зустрiчi з братом Мауглi знайшов тiнисту мiсцинку, влiгся та й заснув. Буйволи паслися довкола нього. В Індii пасти череду – найбiльш мирна справа. Домашня худоба блукае, жуе, вiдпочивае, знову ремигае, а маленькi пастушки дрiмають чи займаються рiзними справами: плетуть iз сухоi трави кошики й саджають туди коникiв-стрибунцiв; ловлять двiйко богомолiв i змушують iх битися; роблять намисто, нанизуючи на ниточку червонi та чорнi ягоди. Нагрiте сонцем камiння наче погойдуеться в розпеченому повiтрi; у височинi, майже непомiтний у небеснiй блакитi, посвистуе шулiка. День здаеться довшим за цiле життя, однак надходить вечiр – i пiдпасачi зчиняють галас, скликаючи череду. Буйволи незграбно вилазять iз тягучоi тванi, один за одним виходять iз болiтця й вервечкою тягнуться до миготливих вогникiв поселення… День у день водив Мауглi буйволiв до багнистих заплав, день у день бачив Сiрого Брата ген-ген на рiвнинi (й тому знав, що Шер-Хан iще не повернувся), день у день вiн лежав у травi, дослухаючись до звукiв навкруги, i згадував про колишне життя у джунглях. Нарештi настав день, коли Мауглi не побачив Сiрого Брата на умовленому мiсцi й, засмiявшись, погнав буйволiв до ярка, де росло дерево дхак, всуцiль укрите золотаво-червоними квiтами. Там сидiв Сiрий Брат, i кожна шерстинка в його хутрi стирчала дибки. – Тигр ховався цiлий мiсяць, щоби ти нiчого не помiтив, – хекаючи, проказав Сiрий Брат, – але минулоi ночi вiн приплентався сюди разом iз Табакi. Мауглi спохмурнiв. – Я не боюся Шер-Хана, але Табакi надзвичайно хитрий. – Тобi не треба його остерiгатися, – промовив Сiрий Брат. – На свiтанку я зустрiв Табакi. Тепер вiн дiлиться своiми хитрощами зi стерв’ятниками, але перед тим, як я переламав йому хребет, вiн розпатякав менi все. Сьогоднi ввечерi Шер-Хан збираеться пiдстерегти тебе бiля брами. А зараз вiн ховаеться в глибокому пересохлому рiвчаку бiля рiчки. – Вiн iв сьогоднi чи полюватиме натщесерце? – На свiтанку вiн убив кабана, а потiм зiйшов до водопою. Ти знаеш: Шер-Хан не здатен голодувати навiть заради помсти. – Дурень! Наситився, наповнив черево водою i мрiе, що я чекатиму, доки вiн виспиться? Кажеш, вiн у ярузi? Ет, якби ж нас було хоча б десятеро… Моi буйволи не нападатимуть, доки не почують тигра, а от я, на жаль, не вмiю говорити iхньою мовою! Може, менi варто провести iх по тигрячому слiду, аби вони його вiдчули? – Вiн навмисне переплив рiчку, щоби слiд загубився, – вiдповiв вовк. – Це порада Табакi; сам вiн би нiзащо не зметикував, – Мауглi замислився. – Великий яр виходить на рiвнину через пiвмилi звiдси. Я можу повести череду навкруги, через джунглi, до самого верхiв’я яруги, а потiм зiйти донизу, але тодi Шер-Хан вислизне вiд нас по дну рiвчака. Треба загородити iнший край. Сiрий Брате, ти зможеш роздiлити череду навпiл? – Не знаю, може, i не вдасться, але зi мною надiйний помiчник. Сiрий Брат вiдбiг убiк i стрибнув у яму. Звiдти з’явилася добре знайома Мауглi велика сiра голова. – Акело! Акело! – захоплено гукав Мауглi, плескаючи в долонi. – А я ж знав, що ти мене не забудеш! Нам належить добряче потрудитися. Роздiли череду навпiл, Акело. Згуртуй буйволиць iз телятами, а робочих буйволiв – окремо. Обидва вовки пiдтюпцем побiгли до буйволiв i невдовзi заметлялися в чередi, зганяючи тварин у двi групки. До однiеi потрапили буйволицi, якi захищали телят; вони люто рили копитами землю, готовi кинутися на вовка й затоптати його насмерть. Буйволи та молодi бички поводилися спокiйнiше, але теж форкали й позирали палаючими очима. Навiть люди не зумiли б роздiлити незчисленну череду так спритно i блискавично. – Що робити далi? – вiдсапуючись, запитав Акела. – Кажи швидше – нам важко утримувати iх нарiзно! Мауглi застрибнув на спину могутнього Рами. – Акело, жени буйволiв поближче до джунглiв, а ти, Сiрий Брате, коли ми щезнемо з очей, вiдтiсни буйволиць до балки. – Як далеко? – Сiрий Брат клацнув iклами. – Туди, де схили найкрутiшi, щоби Шер-Хан не змiг вискочити! – крикнув Мауглi. – І тримай iх там, доки ми не наблизимось. Буйволи, зачувши виття Акели, рвонули вперед, а Сiрий Брат виринув iз трави й завмер перед буйволицями. Тi майнули до нього, i вiн понiсся перед самою чередою до виярка. Акела тим часом гнав буйволiв угору схилом. План Мауглi був простий: вiн хотiв пiднятися схилом, а звiдти повести буйволiв униз вузьким i глибоким яром, аби Шер-Хан опинився мiж ними й розлюченими коровами. Ситий, обважнiлий тигр не здатен боротися як слiд i не зможе видертися по схилу. Дорогою хлопець заспокоював своiх буйволiв; Акела бiг позаду й пiдганяв тих, хто вiдставав, тишком-нишком, щоби не сполохати Шер-Хана. Нарештi буйволи опинились у призначеному мiсцi: бiля вкритого рослиннiстю урвища. З цiеi висоти було видно всю низину, але Мауглi цiкавили тiльки схили яру. Вiн навiть присвиснув вiд утiхи, адже схили виявилися майже прямовисними, а плющ i лiани не втримали б тигра, якби вiн спробував втекти iз пастки. – Акело, дозволь буйволам перепочинок, – звелiв Мауглi. – Нехай принюхаються, адже вони ще не зачули його. Я тим часом повiдомлю Шер-Хановi, хто до нього завiтав. Склавши долонi рупором, вiн крикнув у байрак, аж луна пiшла: – Це я, Мауглi! Чи не час твоiй смугастiй шкурi до Скелi Ради? Пролунало гарчання розбурканого ситого тигра. – Донизу, Акело, жени iх мерщiй донизу! Буйволи на одну мить завмерли на кручi, але, гнанi мисливською пiснею вовка, помчали вниз наввипередки, i зупинити iх було неможливо, а пiсок та камiння летiли в ярок. Уже на бiгу Рама зачув Шер-Хана й заревiв, а Мауглi на його хребтинi переможно заволав: – Еге-ге! Тепер ти зрозумiв, хто там? Уперед!.. Навала чорних рогiв, спiнених морд i вирячених очей прокотилася дном яруги. Шер-Хан, зачувши гуркiт копитиськ, важкувато встав та, накульгуючи, заметався, шукаючи порятунку, проте виходу з прямовисних скель не було. Буйволи ревли, це ревище пiдхоплювала iнша частина череди. Тигр намагався обiйти буйволиць, щоби уникнути пастки, однак зрозумiв, що з ним сталося найстрашнiше. Рама хвицонув, спiткнувся, пiд його копитами опинилося щось м’яке, – i майнув уперед на рiвнину. За ним помчала решта худоби – зiткнення здавалося неминучим. Мауглi злiз iз шиi Рами, розмахуючи палицею. – Акело, мерщiй розганяй iх! Інакше вони наскочать одне на одного… Ось так! І обережно – усе вже скiнчилося… Вовки кружляли довкола череди, злегка зачiпаючи буйволiв, а Мауглi за допомогою палицi вдалося завернути Раму, i все стадо потягнулося за ватажком до заплави. Шер-Хана затоптали – i до його мертвого тiла вже злiталися шулiки. – Побратими, ось вона – псяча смерть! – Мауглi вийняв ножа, що його завжди носив на шиi вiдтодi, як оселився межи людьми. – Вiн був боягузом, i його шкурi на Скелi Ради саме мiсце… Пiдлiток, який вирiс у селi, не змiг би злупити шкуру з величезноi тварини. Але Мауглi чудово знав, як це робити. Вiн цiлу годину бурчав i сварився, здираючи та шматуючи Шер-Ханове хутро, а вовки йому допомагали. Несподiвано чиясь рука лягла йому на плече. Мауглi повернувся й побачив Бульдео. Хлопцi розповiли мисливцевi про те, що з худобою вiдбуваеться щось дивне, i вiн, роздратований, спустився в долину, аби покарати Мауглi. Вовки, якi здалеку помiтили людину, встигли зникнути. – Що це за дурницi? – вигукнув Бульдео. – Чи ж тобi обдерти тигра? Де його забили буйволи? Невже це той кульгавий людожер? Його голова коштуе сто рупiй. Ну добре, я пробачаю тобi i, можливо, навiть дам тобi одну рупiю з нагороди, коли вiднесу шкуру до мiста… – Бульдео витягнув з-за пазухи кремiнь та кресало й нахилився обсмалити Шер-Хановi вуса, аби привид тигра його не турбував. – Гм, – обiзвався Мауглi, й далi обдираючи лапу Шер-Хана. – Отже, ти хочеш вiднести його хутро до Кханiвари й отримати нагороду. А я, може, отримаю рупiю… Прибери-но вогонь, дiдусю! Ця шкiра менi самому потрiбна… – Яке ти маеш право так розмовляти з найпершим мисливцем у селi? Хiба це ти його здолав? Буйволяча дурiсть допомогла тобi прикiнчити ситого тигра, i ти, злидарське порiддя, навiть не здатен обдерти його як слiд… Ти… ти не отримаеш нiякоi нагороди! Геть звiдси! – Клянуся буйволом, який був викупом за мое життя, невже менi доведеться й далi слухати цю стару мавпу? – Мауглi випростався i неголосно свиснув: – Акело, сюди! Цей чоловiк менi остогид! Наступноi митi Бульдео зненацька опинився на травi, а коли опритомнiв, то знову мало не зомлiв: над ним стояв здоровецький сiрий вовк, а Мауглi, нiби нiчого й не сталося, i далi обдирав тигра. – Визнаю твою слушнiсть, Будьдео, – промовив Мауглi. – Я не потребую жодного мiдяка з цiеi нагороди. Помiж мною й цим кривим тигром була вiйна – i я перемiг. Для старого мисливця вовк, який слухаеться хлопчину-чужинця, що помстився тигровi-людожеру, не був звичайним звiром iз джунглiв. У головi Бульдео промайнула думка, що тут не обiйшлося без чарiв. – Магараджо! Володарю! – прохрипiв вiн. – Так? – насмiшкувато вiдгукнувся Мауглi. – Я знав, що ти не звичайний пiдпасок. Чи ти дозволиш менi пiти, чи твiй прислужник роздере мене на шматки? – Іди з миром. Тiльки ж гляди – наступного разу не чiпай мою здобич. Вiдпусти його, Акело. Бульдео поспiхом пошкутильгав до села, щохвилини озираючись, аби пересвiдчитись, що Мауглi не перетворився на щось жахливе. А коли вiн дiстався до села, то стiльки намолов про магiю, чари й вiдьмування, що брахман не на жарт перелякався… Наближався вечiр, коли Мауглi закiнчив обдирати яскраво-руду Шер-Ханову шкуру. Потiм вiн ретельно ii заховав i звернувся до Акели з проханням зiбрати буйволiв та корiв iз телятами, щоби вiдiгнати череду до села. Уже в сутiнках, пiдходячи разом з Акелою та худобою до брами, Мауглi побачив за огорожею поселення полум’я смолоскипiв i почув, як у храмi б’ють у дзвони та сурмлять у сурми. Бiля ворiт його чекала переважна бiльшiсть селян. «Мене вiтають, бо я вбив Шер-Хана», – подумав хлопець. – Вiдьмак! Вовче порiддя! Демон iз джунглiв! Забирайся геть, ти нам не потрiбен! Стрiляй, Бульдео… – у бiк Мауглi полетiло камiння i висохлий послiд. Пролунав пострiл, у вiдповiдь тужливо заревiв поранений буйвiл. Тепер люди лементували: – Знову чари! Вiн умiе замовляти кулi! Бульдео влучив у власну худобину… – Що тут вiдбуваеться? – запитав спантеличений Мауглi, коли камiння полетiло з потрiйною силою. – Вони схожi на Зграю, цi твоi родичi, – Акела незворушно всiвся в придорожню куряву. – З усього видно, тебе проганяють. – Вовчий годованець! Геть iз села! – верескнув брахман, метляючи гiлочкою священноi рослини тулсi[2 - Тулсi – базилiк священний.]. – Знову? Ранiше мене проганяли за те, що я людина, тепер – за те, що я вовк. Ходiмо звiдси, Акело… До Мауглi з ворiт вибiгла жiнка – то була Мессуа: – Мiй хлопчику! Вони кажуть, що ти чаклун i можеш перевтiлюватися у вовка! Але я iм не вiрю! Я знаю: це ти вбив тигра, який забрав мого сина. Але молю тебе – iди, бо вони не залишать тебе живого… – Повернись, Мессуо! – заревiв натовп. – Повернися, або ми заб’емо камiнням i тебе! Мауглi зайшовся уривчастим, злим смiхом – один iз каменiв влучив йому в обличчя. – Повертайся, Мессуо. Вони верзуть дурницi. Я не чаклун i справдi помстився за твого сина. Прощавай! Бiжи щодуху, бо за тобою пiдуть буйволи… Акело, жени череду до брами! Виття Акели наче пiдштовхнуло буйволiв уперед. Череда льотом пролетiла сiльською вуличкою, змiтаючи все на своему шляху. Мауглi презирливо вигукнув: – Гей ви! Вiдтепер я не пастиму вашу череду. І подякуйте добрiй Мессуа за те, що я не наслав своiх вовкiв на село!.. Мауглi повернувся i пiшов геть поруч iз Самотнiм Вовком. Час вiд часу вiн пiднiмав очi догори, до ясних зiр, i почувався майже щасливим… Зiйшов мiсяць, i рiвнина зробилася бiлою, наче молоко. У цьому свiтлi наляканi селяни ще довго спостерiгали, як Мауглi, несучи на головi важкий пакунок, легко бiжить вовчою риссю, залишаючи позаду милю за милею, а обабiч нього трусять двое великих вовкiв. У сiльському храмi знову били дзвони. Мессуа ридма ридала, а Бульдео так забрехався у своiй оповiдi, що з його слiв виходило, нiби Акела стояв перед ним на заднiх лапах i говорив до нього людською мовою. Мiсяць уже ховався, коли Мауглi з обома вовками зупинився бiля печери Матерi-Вовчицi. Мауглi крикнув: – Мамо! Мене вигнали з людськоi зграi! Але я дотримав свого слова i прийшов зi шкурою Шер-Хана! Збентежена Ракша, покликавши малят-вовченят, вийшла з лiгва. Їi очi засяяли, коли вона побачила шкуру. – Того дня, коли вiн просунув свою голову до нашоi печери, переслiдуючи тебе, Жабенятко, я сказала йому, що колись мисливець стане дичиною. Ти вчинив правильно! – Чудовi лови, Маленький Брате, – пролунав iз кущiв низький хрипкуватий голос. Багiра за один стрибок опинилася бiля босих нiг Мауглi й нiжно потерлася об них. – Ми нудилися без тебе у джунглях! Усi разом вони зiйшли на Скелю Ради. Мауглi прослав хутро тигра на пласкому каменi, де ранiше сидiв Акела, закрiпивши його краi чотирма бамбуковими кiлочками. Самотнiй Вовк улiгся на шкуру. «Дивiться, дивiться, вовки!» – понiсся над джунглями його заклик. Вiдтодi як молодi вовки скинули Акелу, у Зграi не було ватажка, i багато вовкiв полювали чи билися там i тодi, де й коли iм заманеться. Однак за звичкою вони прийшли на заклик старого Акели. Дехто, втрапивши з необачностi до тенет, шкутильгав, деякi були в ранах вiд мисливських куль. Багато хто захляв i помер. Але, попри це, Зграя зiбралася, щоби поглянути на смугасту шкуру Шер-Хана, розiп’яту на Скелi, та його величезнi пазурi на кiнчиках лап, що безсило телiпалися. Мауглi трiумфально загукав, вiн кружляв i стрибав, доки не захекався вiд утоми: – Егей, вовки! Дивiться уважно! Чи дотримав я своеi обiцянки? – Так! – в один голос продзявкотiли вовки. – Акело, будь нашим ватажком! Будь нашим ватажком, людський сину! Ми мрiемо знову стати Вiльним Народом! – Нi, – промуркотiла Багiра. – Нiчого в цьому життi не можна повторити. Коли ви наiстеся, то знову втратите клепку… Ви змагалися за свободу – i ви отримали ii. От i все… – Людська та вовча зграi прогнали мене, – сказав Мауглi. – Вiдтепер я буду сам-один полювати у джунглях. – Ми будемо поруч iз тобою, – вигукнули сини Матерi-Вовчицi. І Мауглi пiшов звiдти, i вiдтодi полював лише з чотирма братами. Але вiн нiколи не залишався самотнiм. Минуло багато рокiв, вiн став дорослим чоловiком i навiть одружився. Але це вже зовсiм iнша iсторiя. Як до джунглiв прийшов страх Закон Джунглiв – найстарiший з усiх законiв на землi – створювався крок за кроком, з урахуванням усiх звичаiв та особливостей життя Народу Джунглiв, аж доки, нарештi, не досягнув практично цiлковитоi досконалостi. Мауглi провiв бiльшу частину життя в Сiонiйськiй Зграi, i, нарiвнi з iншими вовченятами, Закону його навчав Балу, бурий ведмiдь. Вiн не раз говорив дитинчатi: Закон Джунглiв схожий на мiцну лiану, яка обвивае кожного, i ухилитися вiд нього неможливо. – Коли проживеш стiльки, скiльки я, Маленький Брате, ти, можливо, пiзнаеш, як усе в джунглях пiдкоряеться единому Закону. Не скажу, що це приемне видовище… Слова вчителя влетiли в одне вухо непосидливого хлопчака й вилетiли через iнше – Мауглi у той час думав лише про iжу i про те, як би подовше поспати; його нiщо не тривожило, i вiн не здогадувався про нещастя, з яким мiг зiткнутися щомитi. Але настав час переконатися в слушностi Балу, i Мауглi побачив, що у джунглях усi живуть за одним Законом. Почалося все з того, що взимку майже не було дощiв, i, зустрiвши Мауглi в заростях бамбука, дикобраз Іккi поскаржився, що дикий ямс усихае. Іккi був дуже перебiрливий до харчiв, вiн завжди обирав найкраще i найстиглiше. Мауглi усмiхнувся: – А менi що до того? – Може, тобi й однаково, – гиркнув Іккi, непривiтно потрiскуючи голками, – але життя покаже… Скажи, Маленький Брате, чи можна нинi пiрнати в глибокiй заводi бiля Бджолиних Круч? – Нi! Глибока вода зiйшла, а розбити собi голову я не збираюся, – вiдповiв Мауглi, який у тi днi був упевнений, шо знае бiльше за будь-якого iншого мешканця джунглiв. – Шкода… Можливо, хоча б краплина розуму всоталася б у твою розбиту довбешку! – промовивши цi слова, дикобраз миттю шмигонув у хащi, щоби людське дитинча не вхопило його за носа. Мауглi переказав слова Іккi учителевi. Балу спохмурнiв i промурмотiв: – Якби я був сам-один, пiшов би полювати до iнших мiсць, перш нiж це помiтять iншi… Хоча ще не вiдомо, як-то воно буде. Почекаемо, доки розквiтне дерево Махуа. Цiеi весни олiйнi дерева Махуа так i не розквiтли. Вершково-жовтуватi пелюстки iхнiх квiтiв згубила спека – i вони обсипалися до нiг ведмедя, коли вiн струсонув деревце. А це свiдчило про те, що плодiв, якi обожнював Балу, не буде. Виснажлива спека прокралася до самого серця джунглiв, перетворивши зеленаве на жовтаве, потiм на коричневе клоччя – i зрештою на попiл. Трава на схилах ущелин вигорiла й стала схожа на ламкi ниточки. Вода у ставках i болотах висохла до самого дна, залишивши шар бруду, на поверхнi якого вiдбилися слiди, нiби чавуннi. Соковитi пагони лiан, якi обплутували дерева, опали, бамбук усох, зник мох на камiннi – i скелi стали голими й розпеченими. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=50193368&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Виноски 1 Бандар-логи – мавпи. Мовою гiндi Bandar – «мавпа», а log – «народ». 2 Тулсi – базилiк священний.