Книга Джунглів (збірник)

Книга Джунглiв (збiрник) Редьярд Кiплiнг Редьярд Кiплiнг (1865—1936) – вiдомий англiйський письменник i поет, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури. Тривалий час вiн жив в Індii, захоплювався iндiйськими сказаннями й переказами, вивчав рiзнi iндiйськi мови. Результатом цього захоплення став найвiдомiший з творiв письменника – «Книга Джунглiв», в якiй розповiдаеться про пригоди маленького хлопчика Мауглi, що випадково потрапляе в саме серце дикоi природи – джунглi. Його прийняла до себе вовча зграя, а завдяки старанням своiх вихователiв – батька-Вовка, ведмедя Балу, пантери Багiри, слона Хатхi – вiн виростае сильним та хоробрим i перемагае своiх ворогiв. Редьярд Кiплiнг Книга Джунглiв (збiрник) З «Першоi Книги Джунглiв» Брати Мауглi Нiч несе на крилах вечiрнiй птах, Кажан вилiтае з пiтьми. А людей у полонi тримае страх, Бо вiльнi до ранку ми. Наша влада – з вечора до свiтання, Коли Зграя в лiсi пануе. Чуеш поклик? Доброго полювання Всiм, хто Закон шануе!     Нiчна пiсня Джунглiв Надвечiр жаркого дня в Сiонiйських горах батько-Вовк прокинувся пiсля свого денного спочинку, почухався, позiхнув i струсонув обважнiлими лапами, щоб розiгнати дрiмоту. Мати-Вовчиця спала, поклавши свою велику сiру голову на чотирьох вовченят, а вони вовтузилися i тихенько скавулiли, i мiсяць заглядав у печеру, де жила вовча родина. – Еге! – сказав батько-Вовк. – Час iти на полювання. Вiн хотiв було податися з гори у видолинок, аж раптом низькоросла тiнь з кошлатим хвостом кинулася на порiг i занила: – Хай тобi щастить, о Володарю Вовкiв! Щастя i мiцних бiлих зубiв твоiм славним дiткам. Нехай вони не забувають, що в цiм свiтi е голоднi! То був шакал, пiдлий Табакi, – усi вовки Індii зневажають Табакi за те, що вiн усюди нишпорить, збурюе ворожнечу, розносить плiтки i збирае покидь на сiльському смiтнику. І все ж таки вони бояться Табакi, бо вiн частiше з-помiж iнших звiрiв у джунглях хворiе на сказ, а тодi никае лiсом i може вкусити кожного, хто трапиться назустрiч. Навiть тигр тiкае вiд ницого скаженого Табакi, бо сказ – це найстрашнiше лихо для дикого звiра. У нас цю хворобу називають сказом, а звiрi прозвали ii «дiванi» i тiкають вiд неi. – Можеш зайти i подивитися сам, – похмуро мовив батько-Вовк. – Немае тут нiякоi поживи. – Для вовка – так, – зiгнувся Табакi. – А для такого сiромахи, як я, i обгризений маслак – розкiш. Ми, Гiдур-логи – шакали, – харчами не перебираемо. Вiн шмигнув у глиб печери, схопив оленячу кiстку, на якiй лишалося трохи м’яса, i, радий-радiсiнький, вдоволено захрумав. – Дякую за частування, – сказав вiн, облизуючись. – Якi гарнi, славнi дiточки! Якi в них великi очi! А вони ж iще такi дрiбнi! Та що це я кажу, – менi слiд пам’ятати, що королiвськi дiти змалечку вже як дорослi. Табакi пречудово знав, що хвалити дiтей уголос не годиться – бо так iх можна зурочити, – i тiшився, бачачи, як знiтилися iхнi батько й мати. Вiн трохи помовчав, зловтiшаючись, що вчинив капость, а потiм додав: – Шер-Хан, Великий Тигр, змiнив мiсце ловiв. Цього мiсяця вiн полюватиме тут, у горах. Отак вiн сказав. Шер-Хан облюбував мiсцину за двадцять миль звiдси, бiля рiчки Вайнганги. – За яким правом? – гримнув батько-Вовк. – Закон Джунглiв забороняе мiняти мiсце ловiв без попередження! Вiн розполохае здобич на багато миль довкола, i що менi робити? Мушу нинi полювати за двох. – Недаремно рiдна мати назвала його Лангрi – Кульгавий, – презирливо докинула мати-Вовчиця. – Вiн змалку кульгае на одну ногу, от i вистежуе тiльки домашню худобу. Селяни на берегах Вайнганги його ненавидять, а тепер вiн утiк сюди i лихо веде за собою: люди полюватимуть за ним у хащi, зловити не зможуть, а нам iз дiтьми куди подiтися, коли вони пiдпалять траву? Уклiнна дяка Шер-Хану! – То що – передати йому вашу подяку? – прискалив око Табакi. – Геть, паскудо! – рикнув батько-Вовк. – Швендяй зi своiм паном! Ти сьогоднi вже свое зробив. – Ну що ж, пiду, – хихикнув Табакi. – Згодом Шер-Хан i сам подасть голос. Он вiн – у долинi. Я мiг би й не трудити ноги, щоб сповiстити про це. Батько-Вовк прислухався: унизу, в долинi при невеликiй рiчцi, пролунало люте й злiсне ревiння тигра, котрий упустив здобич i з досади казився на всю околицю. – От недорiка! – мовив батько-Вовк. – Зчинити галас на нiчних ловах! Чи вiн не може вiдрiзнити наших оленiв вiд товстих буйволiв з Вайнганги? – Цить! Вiн вистежуе не буйвола i не оленя, – озвалася мати-Вовчиця. – Вiн полюе на людину. Ревiння змiнилося глухим риком, що лунав немовби звiдусiль. Це був той рик, що до смертi лякае дроворубiв i селян, коли вони ночують у лiсi, i часом змушуе iх бiгти просто до тигра в пазурi. – Кажеш, на людину! – батько-Вовк вишкiрив своi бiлi зуби. – Невже йому мало усiлякоi дрiбноти та жаб у болотi, що його потягло на людське м’ясо, та ще й на наших угiддях? Закон Джунглiв, який завжди передбачливий, дозволяе звiрам вистежувати людей лише тодi, коли вони навчають свою малечу полювати на здобич. Але навiть тодi звiр не може вбити людину в тих краях, що iх обжила зграя чи його сiм’я. Пiсля загибелi людини з’являються бiлi люди на слонах, з рушницями i юрми темношкiрих людей з гонгами та смолоскипами; i тодi усiм звiрам у джунглях буде скрутно. А ще звiрi знають, що людина – найбiльш слабке та безпорадне створiння з-помiж усiх, i поважному мисливцю не годиться ii чiпати. Вони кажуть – i це правда, – що в людожерiв лисiе хутро i випадають зуби. Ричання стало гучнiшим i завершилося оглушливим «А-р-р!» – так тигр сповiщае, що готовий до нападу. Потiм почулося озвiрiле виття, не таке, як зазвичай у тигра. – Спiймав облизня, – мовила мати-Вовчиця. – Ти диви! Батько-Вовк майнув на розвiдини i неподалiк вiд печери почув розлючений рик Шер-Хана, що шарудiв у заростях. – Цей дурило обпiк собi лапи! З дурного розуму стрибонув у вогнище дроворуба! – пхикнув батько-Вовк. – А за ним i Табакi. – Хтось лiзе сюди, – сказала мати-Вовчиця, нашорошивши одне вухо. – Пильнуй. У заростях почувся тихий шурхiт, i батько-Вовк присiв на заднi лапи, готуючись до стрибка. І якби хтось цiеi митi подивився на нього, то побачив би найбiльше диво – як вовк завмер посеред стрибка. Вiн кинувся наперед, iще не бачачи, на що кидаеться, i раптом укляк на мiсцi. Тобто вiн пiдстрибнув на чотири-п’ять футiв угору i грудкою впав на землю. – Людина! – прогарчав вiн. – Людське дитинча! Поглянь! Перед ним, схопившись за нахилену до землi гiлку, стояв голiсiнький смаглявий малюк, що ледь навчився ходити, – малесенька, нiжна жива грудочка. Такоi дитини ще нiколи зроду нiхто не бачив уночi та ще й бiля вовчого лiгва. Малюк подивився в очi батьковi-Вовку i засмiявся. – Ти диви, людське дитинча! – подивовано сказала мати-Вовчиця. – Я iх ще нiколи не бачила. Ану принеси його сюди. Вовк зазвичай носить своiх вовченят у пащi, тому вiн може, коли треба, взяти в зуби яйце i не розчавити його; i хоча зуби батька-Вовка ухопили за спину малюка, коли вiн поклав дитину мiж вовченятами, на шкiрi не лишилося й слiду. – Яке ж воно малесеньке! Голе, а таке хоробре! – лагiдно мовила мати-Вовчиця. (Малий пробирався мiж вовченятами ближче до ii теплого пiдчерев’я.) – О, та ще й узявся смоктати разом з усiма! То он яке воно, людське дитя! Яка б то вовчиця могла похвалитися, що мае серед своеi малечi людську дитину? – Я чув, таке колись бувало, тiльки не в нашiй Зграi i не за моеi пам’ятi, – сказав батько-Вовк. – Шерстi на ньому немае, i я мiг би його вбити одним махом. Та ба – вiн мене не боiться! При входi в печеру стало темно – велика кутаста голова i шия Шер-Хана затулили отвiр. За ним верещав Табакi: – Пане, пане, вiн побiг сюди! – О, яка честь – до нас навiдався Шер-Хан! – мовив батько-Вовк, грiзно зблиснувши очима. – Чого бажае Шер-Хан? – Вiддай мою здобич! Людський вилупок сховався тут, – оголив iкла Шер-Хан. – Його батьки втекли. Вiддайте дитину менi. Шер-Хан, як i казав батько-Вовк, стрибнув через вогнище дроворуба, ненароком обпiк лапи i розлютився. Проте батько-Вовк дуже добре знав, що вхiд до печери для тигра завузький. У тому мiсцi, де Шер-Хан стояв зараз, вiн не змiг би навiть ворухнути лапою. Йому було нiде розвернутись, як неборацi, котрий надумав битись у дiжцi. – Вовки – вiльний народ, – сказав батько-Вовк. – Вони слухаються тiльки свого ватажка, а не якогось там смугастого людожера. Людська дитина належить нам. Якщо захочемо, то самi ii вб’емо. – «Захочемо!» А менi що з того? Клянуся буйволом, якого я вполював, я не буду стовбичити бiля вашого смердючого кубла i випрохувати те, що i так мое за правом! Це кажу я, Шер-Хан! Ревiння тигра вiдлунила печера. Мати-Вовчиця, вiдкинувши вiд себе вовченят, рвонулася вперед, i ii очi, що сяйнули у пiтьмi двома зеленими вогниками, стрiлися з червонястими очима Шер-Хана. – А я, Ракша (Чортиця), кажу тобi: людське дитинча мое, Лан-грi, i лишиться в мене! Нiхто його не вб’е. Воно житиме i полюватиме у Зграi, разом з усiма! Гей, ти, мисливцю на голих дiтлахiв, рибожере, жаб’ячий глитаю, – настане час, i вiн вистежить тебе! А тепер геть звiдси – бо, клянуся оленем, якого я вполювала (а я не вживаю стерва), ти полетиш до дiдька, кульгаючи на всi чотири лапи, обсмалений лiсовий покидьку! Геть звiдси! Батько-Вовк дивився на неi iз захватом. Вiн уже призабув тi часи, коли змагався за свою Вовчицю в чесному бою з п’ятьма вовками, – тi часи, коли вона полювала у Зграi i недаремно мала прiзвисько Чортиця. Шер-Хан не боявся батька-Вовка, та з Вовчицею стати на герць не посмiв: знав, що перевага на ii боцi й вона битиметься не на життя, а на смерть. Вiн iз гарчанням позадкував з печери i, опинившись ззовнi, ревнув: – У своему кублi i собака гавкае! Заждiть, що скаже Зграя про цього приблуду – людського покидька! Дитина моя, i рано чи пiзно я ii зжеру, довгохвостi злодюги! Мати-Вовчиця задихано впала ницьма бiля своiх вовченят, i батько-Вовк похмуро мовив до неi: – Цього разу Шер-Хан казав слушне: малого треба показати Зграi. Ти намислила лишити його собi, Мати? – Лишити його собi? – важко дихаючи, вiдлунила Вовчиця. – Та воно ж само прийшло до нас, голе-голiсiньке, темноi ночi, – i все ж таки не побоялося! Поглянь, воно уже вiдпихае одного з моiх вовченят! Цей кульгавий людожер убив би його i втiк на Вайнгангу, а люди з помсти зруйнували б наше лiгво. Лишити його собi? Так, я його лишаю. Ану, лежи тихо, жабеня! О, Мауглi – так я й називатиму тебе, Жабеня Мауглi, – настане час, i ти вистежиш Шер-Хана, як вiн вистежував тебе. – А що скаже Зграя? – спитав батько-Вовк. У Законi Джунглiв чiтко сказано, що кожен вовк, завiвши власну сiм’ю, може покинути Зграю. Та коли його вовченята трохи пiдростуть, вiн мусить привести iх на Раду Зграi, яка збираеться щоразу, коли мiсяць уповнi, i показати iх усiм вовкам. Потiм вовченята можуть гуляти, де iм заманеться, i поки вони не вполюють свого першого оленя, нiкому з дорослих вовкiв не дозволяеться робити шкоди вовченятi. Якщо вбивцю буде спiймано, його скарають на смерть. Помiркуй трохи, i ти збагнеш, що так воно й мае бути. Батько-Вовк чекав, поки його дiти пiдросли i стали на ноги, i ось одноi ночi, коли збиралася Зграя, повiв вовченят, Мауглi i Вовчицю на Скелю Ради. То був гостроверхий пагорб, усипаний великим камiнням, за яким могли б сховатись i сто вовкiв. Акела, здоровезний сiрий вовк-одинак, обраний ватажком Зграi за свою силу та кмiтливiсть, розлiгся на скелi. Унизу сидiло бiльше сорока вовкiв рiзного вiку та мастi – вiд сивих, мов борсуки, старих одчайдухiв, кожен сам-один мiг здолати буйвола, до чорних трирiчних недолiткiв, якi потай гадали, буцiмто й iм це також пiд силу. Вовк-одинак був iхнiм ватажком уже близько року. Змолоду вiн двiчi потрапляв у вовчу пастку. Якось люди жорстоко побили його i покинули, гадаючи, що вiн мертвий; тож iз людськими звичаями вiн добре був обiзнаний. На Скелi Ради майже нiхто не розмовляв. Вовченята бавилися посерединi, а довкруж сидiли iхнi батьки. Подеколи хтось iз дорослих вовкiв пiдводився, неквапно ступав до якогось вовченяти, пильно дивився на нього i тихо повертався на свое мiсце. Часом мати пiдганяла свое вовченя до смуги мiсячного сяйва, щоб його було виднiше. Акела закликав з вершини: – Ви знаете Закон, ви знаете Закон! Дивiться ж, гей, вовки! І турботливi матерi поквапливо вiдгукнулись: – Придивляйтеся добре, гей, вовки! Нарештi – мати-Вовчиця нашорошилася, бо черга пiдiйшла до них, – батько-Вовк виштовхнув на середину кола Жабеня Мауглi. Гепнувшись додолу, Мауглi засмiявся i почав бавитись камiнцями, що виблискували в мiсячному свiтлi. Акела жодного разу не пiдвiв голови, що лежала на переднiх лапах, лише час вiд часу скавулiв: – Дивiться ж, гей, вовки! За скелею вчулося приглушене гарчання Шер-Хана: – Дитина моя. Вiддайте ii менi! Нащо Вiльному Народу людське дитя? Акела навiть вухом не повiв. Вiн лише мовив: – Дивiться ж, о вовки! Нащо Вiльному Народу коритися чужiй волi? Дивiться добре! Вовки загарчали усi заразом, i один з чотирирiчних недоросткiв у вiдповiдь Акелi повторив слова Шер-Хана: – Нащо Вiльному Народовi здався пiдкидьок? Закони Джунглiв свiдчать, що коли зчиниться суперечка про те, чи можна прийняти когось до Зграi, то за нього мають заступитись хоча б двое вовкiв, окрiм батька й матерi. – Хто за цю дитину? – спитав Акела. – Хто з Вiльного Народу прохае слова? Нiхто не вiдповiв, i мати-Вовчиця приготувалася до бою, який мiг бути для неi останнiм. І цiеi митi звiвся на заднi лапи i загарчав звiр iншоi породи, присутнiй на Радi Зграi, – Балу, вайлуватий бурий ведмiдь, який навчав вовченят Закону Джунглiв, вiн блукав, де хотiв, бо споживав самi лише горiхи, мед та корiння. – Людська дитина? Чом би й нi? – сказав вiн. – Я за дитину. Вона нiкому не зашкодить. Я не вмiю красно говорити, та кажу правду. Нехай малий бiгае у Зграi. Вiзьмемо його вкупi з iншими. Я сам його навчатиму. – Нам потрiбен iще хтось, – мовив Акела. – Балу свое слово сказав, а вiн учитель наших дiтей. Хто ще буде говорити, окрiм Балу? На коло лягла чорна тiнь. То була пантера Багiра, чорнюща, мов чорнило, але подекуди з цятками, котрi, як в усiх пантер, прозирали на ii шкiрi, наче свiтлий вiзерунок на дорогiй тканинi. Усi в джунглях знали Багiру, i нiхто б не захотiв ворогувати з нею, бо вона була хитра, як Табакi, хоробра, як дикий буйвол, i люта, як поранений слон. Та голос у неi був солодкий, мов дикий мед, а хутро м’яке, як шовк. – О Акело, i ти, Вiльний Народе, – замуркотiла вона, – я не маю жодних прав на вашiй нарадi, але в Законi Джунглiв сказано, що коли зайде суперечка за когось iз дитинчат, то життя цього дитинчати можна викупити. І в Законi не сказано, кому можна i кому не можна платити викуп. Адже так? – Справдi так! – завили завжди голоднi молодi вовки. – Послухаймо Багiру! За дитину можна взяти викуп. Так каже Закон. – Я знаю, що не маю права говорити тут, отож прошу вашого дозволу. – Говори! – загукали двадцятеро голосiв воднораз. – Не слiд убивати голошкiрого малюка. До того ж, вiн стане вам за чудову iграшку, коли трохи пiдросте. Балу за нього заступився. А я додам до слiв Балу ще й жирного буйвола, щойно впольованого за пiвмилi звiдси, якщо ви приймете людську дитину до Зграi, як то велить Закон. Хiба вже це так обтяжливо? Тут зчинився галас – десятки голосiв загукали разом: – Авжеж! Вiн однаково помре пiд час зимових дощiв. Або його спалить сонце. Що нам може вдiяти голе Жабеня? Нехай собi бiгае у Зграi. То де ж буйвiл, Багiро? Ми приймаемо дитину! І потiм пролунав глухий голос Акели: – Дивiться добре, о вовки, дивiться добре! А Мауглi сидiв собi й безжурно бавився камiнцями i навiть не зважав, що вовки по черзi пiдходили та оглядали його. Нарештi усi подалися зi скелi за вбитим буйволом, i лишилися тiльки Акела, Багiра, Балу i сiм’я Жабеняти Мауглi. Шер-Хан усе ще нетямився в кущах – вiн страшенно розлютився, що Мауглi не вiддали йому. – Авжеж, реви собi, скiльки заманеться! – промурчала Багiра у вуса. – Це Жабеня колись ще змусить тебе заспiвати iншоi – або я зовсiм не розумiюся на людях. – Ми вчинили добре! – сказав Акела. – Люди i iхнi дiти дуже кмiтливi. Колись вiн зможе нам допомогти. – Так, допомогти в тяжкi часи, бо нiхто не може бути ватажком Зграi вiчно, – мовила Багiра. Акела не вiдповiв нiчого. Вiн думав про тi лихi часи, якi настають для кожного ватажка Зграi, коли вiн втрачае силу. Вовки вбивають його, зовсiм охлялого, i новий ватажок заступае його мiсце, щоб колись теж бути вбитим. – Вiзьми дитину, – сказав вiн батьковi-Вовку, – i виховай ii, як належить виховувати синiв Вiльного Народу. Так Жабеня Мауглi прийняли до Сiонiйськоi Зграi – за буйвола i за слово Балу. А тепер ви маете проминути рокiв десять чи одинадцять i просто уявити собi дивовижне життя, що очiкувало Мауглi серед вовкiв, бо про всi його пригоди можна було б написати чимало книжок. Вiн рiс разом iз вовченятами, хоча вони, звiсно, стали зрiлими вовками набагато ранiше, нiж вiн став дорослим хлопцем, i батько-Вовк навчав його всього, що знав сам, та ще й пояснював усе, що вiдбувалося довкола. І тому шурхiт кожноi стеблинки у травi – i кожен подих ласкавого нiчного леготу, i крик сови над головою, i лопотiння кажана, що зачепився кiгтем за гiлку, i плюскiт дрiбноi рибинки у ставку – були для нього не менш важливi, нiж дiловi справи для власника великоi контори. Коли вiн не вчився, то дрiмав на сонечку, пiдживлювався чимось i засинав знову. Коли вiн хотiв помитись чи трохи освiжитись, вiн купався у лiсових озерах; коли праглося скуштувати меду (вiн дiзнався вiд Балу, що мед та горiхи смакують не гiрше вiд сирого м’яса), вiн залазив на дерево – Багiра навчила його це робити. Бувало, вона вмоститься на гiлцi i гукае: – Ану, ходи-но сюди, Малий Братику! Спершу Мауглi просто чiплявся за гiлки, як лiнивець (е таке звiрятко), а потiм наловчився смiливо стрибати з однiеi гiлки на iншу, як мавпеня. На Скелi Ради, пiд час зборiв Зграi, для нього теж знаходилося мiсце. Там вiн помiтив, що жоден з вовкiв не може витримати його прискiпливого погляду, i тодi вiн для розваги став пильно вдивлятися у вовкiв. Часом йому доводилося витягати скiпки з лап своiх друзiв, бо вовкам дуже дошкуляють реп’яхи та колючки. Вночi вiн спускався з пагорбiв на зоранi поля i роздивлявся на людей у сiльських хатинах, але довiри до них не мав. Багiра якось показала йому скриньку iз засувкою, так ретельно сховану в заростях, що Мауглi ледь не втрапив до неi, i сказала, що це пастка. Понад усе вiн любив забиратися з Багiрою в самiсiньку гущавину лiсу, спати там весь день, а вночi стежити, як Багiра iде на лови. Вона полювала будь-яку дичину, коли була голодна. Мауглi робив так само. Та коли вiн трохи пiдрiс i почав дещо розумiти, Багiра наказала йому не чiпати домашню худобу, бо за нього сплатили викуп Зграi, убивши буйвола. – Усе, що е в джунглях, – твое, – казала Багiра. – Можеш вполювати будь-яку здобич, яка тобi пiд силу Але заради того буйвола, котрий послугував викупом, ти не повинен чiпати домашню худобу – нi молоду, нi стару Такий Закон Джунглiв. І Мауглi запам’ятав це раз i назавжди. Отак вiн зростав – сильним, яким i мусить бути хлопець, що вивчае все потрiбне, навiть не знаючи, що навчаеться, i думае лише про те, як здобути iжу. Якось мати-Вовчиця сказала йому, що Шер-Хановi не можна вiрити i що колись вiн повинен буде вбити Шер-Хана. Вовченя нiколи б не забуло сказаного, а Мауглi забув – адже вiн був усього лише малюком, хоч i вважав себе вовком i називав би себе так, якби вмiв розмовляти людською мовою. Шер-Хан весь час лишався небезпечним для нього, бо Акела з вiком ставав немiчним, а кульгавий тигр уже встиг заприятелювати з усiма молодими вовками Зграi. Вони ходили за ним слiдом i пiдбирали за ним недоiдки. Акела нiзащо не дозволив би цього, якби мав таку владу, як ранiше. А Шер-Хан усе нахвалював вовченят i не йняв вiри, як це такi хоробрi молодi мисливцi слухаються старого слабкого вовка i людського покидька. «Я чув, – казав Шер-Хан, – що на Радi ви i в очi йому дивитись не смiете». І молодi вовки сердито гарчали та шкiрили зуби у вiдповiдь. Багiра все чула i бачила, до того ж iй було ще багато чого вiдомо; i кiлька разiв вона прямо казала Мауглi, що колись Шер-Хан його вб’е. Та Мауглi тiльки смiявся: – У мене е Зграя i ти. Та й Балу, хоч який лiнивий, за мене стане горою. Чого ж менi боятися? Якогось жаркого дня Багiрi спало на думку дещо. Може, вона щось вiд когось почула, може, iй сказав про це дикобраз Сахi, – хай там як, та коли вони з Мауглi зайшли в гущавину лiсу i хлопець розлiгся, вмостивши голову на лискучiй чорнiй спинi пантери, вона сказала йому: – Малий Братику, ти не забув, скiльки разiв я казала тобi, що Шер-Хан – твiй ворог? – Авжеж, ти це повторювала стiльки разiв, скiльки горiхiв на цiй пальмi, – вiдповiв Мауглi (звiсно, рахувати вiн не вмiв). – Ну то й що? Менi страх як хочеться спати, Багiро. А Шер-Хан – то просто довгий хвiст i дурний оглушливий голос, як у павича Мора. – Не час зараз спати! Це знае Балу, i я теж, i вся Зграя знае про це, найдурнiший олень, i той знае! І Табакi казав те саме. – Справдi! – пхикнув Мауглi. – Табакi недавно прибiг до мене i наговорив усiляких дурниць, мовляв, що я голе цуценя i не здатен навiть вирити земляний горiх. Ну то я схопив його за хвiст i стукнув разiв зо два об пальму, щоб навчився бути чемним. – Ти зробив дурницю. Табакi хоч i плiткар, та може сказати багато такого, що тебе стосуеться. Розплющ очi, Малий Братику! Шер-Хан поки що не смiе зачiпати тебе у джунглях, та не забувай, що Акела дуже старий. Ще трохи – i настане день, коли вiн не зможе вполювати буйвола, i тодi вiн бiльше не буде ватажком зграi. Тi вовки, що бачили тебе на Скелi Ради, теж постарiли, а молодих кульгавий тигр намовляе, що людськiй дитинi не мiсце у вовчiй Зграi. А ти скоро станеш людиною. – А що таке людина? Хiба iй не можна бiгати зi своiми братами? – спитав Мауглi. – Я народився у джунглях, я жив за Законом Джунглiв, i у Зграi нема такого вовка, якому б я не витягав колючок iз лап. Усi вони моi брати! Багiра випросталася на повен зрiст i примружила очi. – Малий Братику, – муркнула вона, – торкнися мене отут пiд щелепою. Мауглi простяг свою мiцну смагляву руку i на шиi Багiри пiд нiжним хутром намацав дужi м’язи i невеличку залисинку. – Нiхто у джунглях не знае, що я, Багiра, маю такий знак – слiд вiд нашийника. Але я народилася серед людей, Малий Братику, i з-помiж людей вмерла моя мати – у королiвському звiринцi, в Удайпурi. Ось чому я сплатила за тебе викуп на Радi, коли ти був ще голим малюком. Так, я теж народилася серед людей. Змалку я не бачила джунглiв. Мене годували в залiзнiй клiтцi iз залiзноi миски, та якось уночi я вiдчула, що я – Багiра, пантера, а не людська iграшка. Одним ударом лапи я зламала дурний замок i втекла. Оскiльки я знаю людськi звичаi, у джунглях мене бояться бiльше вiд Шер-Хана. Хiба ж нi? – Авжеж, – сказав Мауглi, – усi в джунглях бояться Багiри, усi, окрiм Мауглi. – Ох ти ж, людське дитинчатко, – лагiдно пригорнула його пантера. – Як я колись повернулася до своiх джунглiв, так i ти мусиш зрештою повернутися до людей, до своiх братiв – якщо тебе не вб’ють на Радi. – Навiщо комусь мене вбивати? – спитав Мауглi. – Поглянь-но на мене, – мовила Багiра. Мауглi пильно подивився iй в очi. Велика пантера не витримала його погляду i вiдвернулася. – Ось навiщо, – сказала вона i поворушила лапою листя. – Навiть я не можу дивитися тобi в очi, а я ж народилася серед людей i люблю тебе, Малий Братику. А хтось ненавидить тебе за те, що не може витримати твого погляду, за те, що ти розумний, за те, що ти витягаеш iм колючки з лап, за те, що ти людина. – Я всього цього не знав, – похмуро вiдповiв Мауглi i насупив густi чорнi бровенята. – А що велить Закон Джунглiв? Спершу вдар, а тодi озивайся. Вони впiзнають у тобi людину, бо ти необачний. Тож будь розсудливим! Серце пiдказуе менi, що коли Акела схибить на найближчих ловах – а йому стае все важче полювати, – вовки бiльше не слухатимуться нi його, нi тебе. Вони зберуться на Скелi Ради, та ще й весь Народ Джунглiв, i тодi… тодi… Нi, я знаю, що робити! – скрикнула Багiра i схопилася з мiсця. – Бiжи швидше вниз, у долину, де людськi хати, i вiзьми там Червону Квiтку. Тодi в тебе буде заступник дужчий, нiж я, i Балу, i тi вовки Зграi, що тебе люблять. Вiзьми Червону Квiтку! Так Багiра називала вогонь, бо жоден звiр у джунглях не вимовить його справжню назву. Звiрi страшенно бояться вогню i вигадують будь-яке назвисько, аби лише не сказати iстинного. – Червону Квiтку? – сказав Мауглi. – Вона виростае побiля хат надвечiр. Я ii здобуду. – Оце таки людська дитина! – мовила Багiра з гордiстю. – Не забудь, вона росте в малих горщиках. Дiстань ii чимшвидше i тримай пiд рукою, поки не знадобиться. – Гаразд! – сказав Мауглi. – Я пiду. А ти певна, моя Багiро, – i вiн обняв ii за шию i зазирнув у великi очi пантери, – ти певна, що все це лихо – вiд Шер-Хана? – Атож, клянуся зламаним замком, що звiльнив мене, Малий Братику! – Тодi клянуся буйволом, що був менi викупом, я вiддячу Шер-Хановi сповна, а може, й iз горою, – сказав Мауглi i побiг геть. – Ось така людина! От i проглянуло людське, – мовила Багiра, лягаючи знову. – Ох, Шер-Хане, у лиху годину ти надумався полювати на Жабеня багато рокiв тому! А Мауглi був уже далеко звiдси. Вiн мчав стрiмголов, i серце в нього калатало. Вiн добiг до печери вже у вечiрньому туманi, спинився, щоб трошки вiддихатись, i поглянув униз, у долину. Вовченят не було вдома, але мати-Вовчиця, ледве зачувши подих свого Жабеняти, зрозумiла, що вiн чимось схвильований. – Що трапилось, синку? – спитала вона. – Просто дурнi балачки Шер-Хана, – вiдповiв вiн. – Сьогоднi я полюватиму на людськiй землi. І вiн подався через кущi вниз, до рiчки у видолинку, та враз спинився, почувши виття Зграi на ловах. Почув вiн i ревiння зацькованого оленя, i його тяжке дихання, коли олень приготувався боронитись. Потiм долинуло злiсне гарчання молодих вовкiв. – Акело! Акело! Нехай вовк-одинак покаже свою силу! Пропустiть ватажка Зграi! Стрибай, Акело! Мабуть, вовк-одинак стрибнув i схибив, бо Мауглi почув клацання його зубiв, а потiм – коротке вищання, коли олень збив Акелу з нiг ударом копита. Мауглi не став чекати i рвонувся вперед. За мить вiн добiг до зораних полiв поблизу села, а виття вдалинi помалу стихло. – Багiра казала правду, – прошепотiв вiн i захекано влiгся на купу трави пiд вiкном хатини. – Завтрашнiй день буде вирiшальним – i для мене, i для Акели. Потiм припав обличчям до вiкна i задивився на вогонь у печi. Вiн бачив, як сiльська жiнка встала вночi i пiдкинула у вогонь якiсь чорнi камiнцi, i коли розвиднiлося i над землею заклубочив вогкий бiлий туман, вiн побачив, як малий хлопець узяв горщик, обплетений лозою i вимазаний глиною зсередини, наповнив його приском iз печi i, загорнувши у ковдру, пiшов з ним до кошари. – Оце i все? – мовив Мауглi. – Ну, коли дитина це вмiе, то менi нема чого боятись. Вiн завернув за рiг назустрiч малому, вихопив горщик у нього з рук i вмить зник у туманi, а хлопець заплакав з переляку. – Люди дуже схожi на мене, – сказав Мауглi, роздмухуючи жар, як то робила жiнка. – Якщо я оце не пiдгодую, то воно помре. І Мауглi накидав на червонi жарини хмизу та сухоi кори. На пiвдорозi до гори вiн зустрiв Багiру. Ранкова роса блищала на ii шкурi, мов мiсячне сяйво. – Акела схибив, – сказала пантера. – Вони б убили його ще вночi, але iм потрiбен ти. Вони шукали тебе на пагорбi. – Я був на зораному полi. Я готовий. Поглянь. – І Мауглi пiдняв над головою горщик iз жаром. – Чудово! Слухай, я бачила, як люди тицяють туди суху гiлку, i на ii кiнцi палае Червона Квiтка. Ти не боiшся? – Нi! Чого менi боятись? Я пам’ятаю – якщо це не сон, – що коли iще не був вовком, часто лежав бiля Червоноi Квiтки, i менi було так тепло i хороше… Увесь день Мауглi просидiв у печерi. Вiн сидiв бiля горщика з жаром i тицяв досередини сухе галуззя, щоб побачити, що з того вийде. Врештi-решт вiн знайшов потрiбну гiлку, i ввечерi, коли Табакi пiдбiг до печери i дуже грубо гавкнув, що Мауглi треба йти на Скелю Ради, вiн засмiявся так знущально, що Табакi втiк. І тодi Мауглi, так само смiючись, рушив до Скелi Ради. Акела, вовк-одинак, лежав бiля свого виступу на знак того, що мiсце ватажка тепер вiльне, а Шер-Хан зi своiми пiдгавкувачами походжав туди-сюди, i вигляд у нього був дуже вдоволений. Багiра лягла поруч iз Мауглi, а вiн тримав мiж колiн горщик iз жаром. Коли всi зiбралися, Шер-Хан виступив наперед. Вiн нiколи б не посмiв так зробити, якби Акела був при силi. – Вiн не мае права! – прошепотiла Багiра. – Не бiйся i скажи. Цей сучий син злякаеться. Мауглi звiвся на ноги. – Вiльний Народе! – вигукнув вiн. – Хiба Шер-Хан – ватажок Зграi? Хiба тигр може бути нашим ватажком? – Мiсце ватажка ще вiльне, а мене попрохали виступити… – почав було Шер-Хан. – Хто тебе прохав? – вигукнув Мауглi. – Хiба ми шакали, щоб плазувати перед людожером? Зграя обере ватажка сама, а зайди тут нi до чого! Зчинився галас. «Мовчи, людський покидьку!» «Нi, хай говорить! Вiн шануе наш Закон!» Зрештою старi вовки загарчали: «Хай говорить Мертвий Вовк!» Коли ватажок Зграi схибить на полюваннi, його називають Мертвим Вовком аж до смертi, яка пiсля цього вже не забариться. Акела поволi звiв сиву голову: – Вiльний Народе i ви, шакали Шер-Хана! Я дванадцять рокiв водив вас на лови, i за цi роки жоден з вас не втрапив у пастку i не був скалiчений. А ось тепер я схибив. Ви знаете, як це було зроблено. Знаете, що менi назустрiч випустили дужого оленя, щоб усi побачили мою слабкiсть. Це була хитра витiвка. Ви маете право вбити мене тут, на Скелi Ради. І тому я питаю: хто з вас пiдiйде i вб’е вовка-одинака? За Законом Джунглiв я можу вимагати, щоб ви пiдходили поодинцi. Запанувала тиша. Нiхто з вовкiв не хотiв битися з Акелою на смерть. Потiм заревiв Шер-Хан: – Нащо нам цей беззубий дурень? Вiн усе одно здохне! А людський вилупок теж зажився на цiм свiтi. Вiльний Народе, вiн спершу був моею здобиччю. Тож вiддайте його менi! Гидко дивитись – ви всi наче подурiли через нього. Вiн десять рокiв паскудить у джунглях. Вiддайте його менi, iнакше я завжди полюватиму тут, а вам i кiстки не залишу. Оце людське порiддя, i я ненавиджу його всiм серцем! І бiльше половини вовкiв завили: – Людина! Людина! Нащо нам людина? Хай iде геть, до своiх! – І збурить проти нас людей по всiх селах? – ревнув Шер-Хан. – Нi, вiддайте його менi! Вiн людина, i нiхто з нас не може витримати його погляду. Акела знову пiдвiв голову i мовив: – Вiн iв разом з нами. Вiн спав разом з нами. Вiн заганяв для нас здобич. Вiн жодного разу не порушив Закон Джунглiв. – І це ще не все. Коли його приймали до Зграi, я вiддала за нього буйвола. Може, буйвiл – це дрiбниця, за яку не варто битись, але честь Багiри того варта, – промурчала Багiра тихо й спокiйно. – Буйвiл, вiдданий десять рокiв тому! – завила Зграя. – Що нам до кiсток, якi уже давно зотлiли! – Або до того, щоб тримати свою обiцянку? – мовила Багiра, i ii бiлi зуби зблиснули. – Авжеж, недаремно ви називаетеся Вiльним Народом! – Жодна людська дитина не може жити з Народом Джунглiв! – заревiв Шер-Хан. – Вiддайте його менi! – Вiн ваш брат, хоч i не по кровi, – повiв далi Акела, – а ви хочете вбити його тут! Мабуть-таки, я зажився на свiтi! Дехто з вас полюе на домашню худобу, iншi, я чував, слiдом за Шер-Ханом нишпорять вночi по селах i крадуть людських дiтей. Отож я знаю, що ви боягузи, i звертаюсь зараз до боягузiв. Я скоро помру, i мое життя нiчого не варте, а то б я вiддав його за людську дитину. Та заради честi Зграi, про яку ви встигли забути без ватажка, я даю вам слово, що не кинусь на жодного з вас, коли прийде моя остання година – якщо ви дозволите людськiй дитинi пiти до своiх. Я помру без бою. Це збереже для Зграi щонайменше три життя. Бiльше я нiчого не можу вдiяти, та якщо хочете, врятую вас вiд ганьби – вбити брата, який нiчим не завинив, брата, якого прийняли до Зграi за Законом Джунглiв. – Вiн людина!.. Людина!.. Людина!.. – завили вовки. І бiльше половини стали на бiк Шер-Хана, який нетерпляче бив землю хвостом. – Тепер усе залежить вiд тебе, – сказала Багiра Мауглi. – Нам лишаеться тiльки стати до бою. Мауглi випростався на весь зрiст, тримаючи в руках горщик. Потiм вiн потягнувся i позiхнув просто на Раду, хоч душа його палала вiд гнiву та обурення – адже вовки, за своiм потаемним звичаем, нiколи не виказували Мауглi своеi ненавистi. – Гей, ви! – закричав вiн. – Цей собачий гавкiт нi до чого! Ви вже стiльки разiв називали мене людиною (а з вами я б на все життя лишився вовком), що тепер я й сам вiдчуваю – це таки правда. І я буду називати вас не братами, а собаками, як i слiд людинi робити. А чого ви хочете i чого не хочете – це менi байдуже! І щоб ви це краще втямили, я, людський син, принiс сюди Червону Квiтку, якоi ви, собаки, боiтеся! Вiн жбурнув горщик на землю, розжаренi вуглини запалили сухий мох, i вiн зайнявся яскравим полум’ям. Уся Рада, побачивши вогонь, кинулася хто куди. Мауглi тицьнув у полум’я суху гiлку, а потiм замахав нею в повiтрi, щоб розiгнати переляканих вовкiв. – Ти тепер ватаг, – прошепотiла Багiра. – Врятуй Акелу вiд смертi. Вiн завжди був твоiм другом. Акела, суворий старий вовк, що нiколи за життя не прохав нi в кого жалю, подивився благальним поглядом на Мауглi, який стояв iз гiлкою, голий, iз розсипаним по плечах чорним волоссям, i чорнi тiнi миготiли навколо нього. – Отак! – мовив Мауглi, повiльно роззирнувшись довкола. – Тепер бачу, що ви собаки. Я йду вiд вас до мого народу – якщо це справдi мiй народ. Тепер менi немае вороття до джунглiв, i я мушу забути вашу мову i вашу дружбу, але я нiколи не буду таким жорстоким, як ви. Я був вам справжнiм братом, хоч i не по кровi, i тому обiцяю, що коли стану людиною серед людей, не зраджу вас, як ви зрадили мене. – Вiн копнув багаття ногою, i вгору полетiли iскри. – Мiж нами, вовками Зграi, не буде вiйни. Та перш нiж пiти, я маю сплатити борг. Мауглi ступив туди, де сидiв Шер-Хан, тупо вирячившись на вогонь, i схопив його за китицю на пiдборiддi. Багiра про всяк випадок пiшла слiдом. – Гей, пiдлий пес! – закричав Мауглi. – Ану встань, коли з тобою говорить людина, а то обсмалю тобi шкуру! Шер-Хан прищулив вуха до голови i заплющив очi, бо вогняна гiлка була дуже близько. – Цей кровожер казав, що уб’е мене на Радi, бо не встиг убити змалку… Ага! Отак ми лупцюемо шельму, коли стаемо людьми! Спробуй-но ворухнути вусом, Кульгавий, i я запхну Червону Квiтку тобi в пельку! Вiн лупцював Шер-Хана по головi палаючою гiлкою, i тигр ревiв i вищав, ледь живий вiд страху. – Тьху! А тепер геть звiдси, обсмалений котяро! А ви затямте: коли я знову прийду на Скелю Ради, то прийду так, як личить людинi – i зi шкурою Шер-Хана на головi! А тепер от що: Акела може жити, як схоче. І ви його не вб’ете, бо я цього не дозволю. Я не думаю, що ви тут отак сидiтимете, висолопивши язики, буцiмто якесь шановне панство, а не жалюгiднi пси, котрих я зараз прожену геть! Отак! Геть! Гiлка палала жарким полум’ям, Мауглi нещадно лупцював нею вовкiв, i вони з виском кинулися навтiки. Врештi-решт на скелi лишилися тiльки Акела, Багiра i ще з десятеро вовкiв, якi стали на бiк Мауглi. І тодi щось обпекло Мауглi зсередини, як досi ще не бувало iз ним. Йому забило подих, вiн заплакав, i по обличчi в нього потекли сльози. – Що це? Що це таке? – плакав вiн. – Я не хочу покидати джунглiв, я не знаю, що зi мною сталося. Я вмираю, Багiро? – Нi, Малий Братику, це просто сльози, таке бувае з людьми, – мовила Багiра. – Тепер я знаю, що ти вже не дитина. Тепер тобi немае дороги у джунглi. Нехай сльози течуть, Мауглi. Це просто сльози. І Мауглi сидiв i плакав так, наче в нього рвалося серце, бо плакав вiн уперше в життi. – Отепер я пiду до людей, – сказав вiн. – Але спершу попрощаюся з матiр’ю. І вiн пiшов до печери, де мати-Вовчиця жила з батьком-Вовком, i заплакав, зарившись лицем у ii шерсть, а четверо вовченят жалiбно скавчали. – Ви мене не забудете? – спитав Мауглi. – Нiколи, поки можемо йти по слiду! – вiдповiли вовченята. – Приходь до пiднiжжя гори, коли станеш людиною, i ми будемо говорити з тобою. Або прийдемо в поле i вночi пограемось разом. – Приходь скорiше! – сказав батько-Вовк. – О мудре Жабеня, приходь скорiше, бо ми з матiр’ю вже старi. – Приходь скорiше, мiй голий синочку, – сказала мати-Вовчиця. – Знай, людська дитино, я люблю тебе бiльше од моiх власних дiтей. – Я прийду неодмiнно, – сказав Мауглi. – Прийду, щоб прикрiпити шкуру Шер-Хана на Скелю Ради. Не забувайте мене! Скажiть усiм у джунглях – нехай мене не забувають! Вже заяснiв свiтанок, коли Мауглi сам-один спустився з пагорба в долину, назустрiч тим дивним створiнням, що звуться людьми. Мисливська пiсня Сiонiйськоi Зграi Свiтае, i в лiсi олень закричав — Раз, iще раз та й знов! До озер, до далеких озер вiн помчав, Та я його вистежив, слiд розгадав — Раз, iще раз та й знов! Свiтае, i в лiсi олень закричав — Раз, iще раз та й знов! А вовк-слiдопит розвiдав усе І звiстку до зграi вмить принесе — Раз, iще раз та й знов! Свiтае, i в лiсi вовк заспiвав — Раз, iще раз та й знов! Вiн полюе тихцем, не лишае слiдiв На стежинах нiчних, серед темних лiсiв. Хай джунглi слухають вовчий спiв Раз, iще раз та й знов! Полювання Каа Нехай леопарда всi бачать здаля i чують, як буйвiл тупоче! Мисливець iде, що не чуе й земля, нiкому не втрапить на очi. Коли ж ти усюди ступаеш, мов пан, коли не пильнуеш дороги — Не плач, як хвицне тебе лютий кабан чи буйвiл пiднiме на роги. Чужих дитинчат ображати не смiй, вважай за сестру а чи брата — Хоч, може, вони ще слабенькi самi, та дужа ведмедиця-мати. «Я перший з мисливцiв!» – звiрятко кричить, як вперше вполюе дичину. Та поки малий – стережися щомить, бо джунглi великi, дитино!     З урокiв Балу Усе, про що тут пiде мова, вiдбулося задовго до того, як Мауглi став вигнанцем Сiонiйськоi Зграi i помстився тигровi Шер-Хану. Це сталося в тi часи, коли ведмiдь Балу навчав його Закону Джунглiв. Поважний i статечний бурий ведмiдь був радий мати такого здiбного учня, бо вовченята зазвичай пам’ятають iз Закону Джунглiв лише те, що потрiбно iхнiй Зграi та родинi, i готовi дременути вiд учителя, щойно вивчать мисливську пiсню: «Ноги ступають безгучно, очi бачать у пiтьмi, вуха чують, як вiтер ворушиться у своему кублi, зуби гострi та бiлi – ось ознаки наших братiв, крiм шакала Табакi i гiени – то нашi вороги». Проте Мауглi як людська дитина мусив знати набагато бiльше. Часом чорна пантера Багiра, прогулюючись у джунглях, приходила подивитись, як тривае навчання ii улюбленця. Вона тихенько муркотiла, лежачи пiд деревом, i слухала, як Мауглi показуе ведмедевi завчене. Хлопець лазив по деревах не згiрше, нiж плавав, а плавав так само добре, як бiгав, i Балу – Учитель Закону – знайомив його з усiма правилами в лiсi й на водi: як вiдрiзнити трухляву гiлку вiд мiцноi; як чемно привiтатися з дикими бджiльми, коли зустрiнеш рiй на деревi; що сказати кажановi Мангу, якщо розбудиш його опiвднi; як заспокоiти водяних змiй, перш нiж пiрнути у ставок. Народ Джунглiв не любить, щоб його турбували, i кожен готовий дати вiдсiч непроханому гостевi. Мауглi вивчив також мисливський Поклик Чужинця, який слiд повторювати багато разiв, поки не почуеш вiдповiдi, коли випаде полювати в чужих мiсцях. Цей поклик означае: «Дозвольте менi пополювати тут, бо я голодний», i на нього вiдповiдають: «Полюй заради поживи, та не для забави». Отже, Мауглi доводилося завчати напам’ять дуже багато, i подеколи йому набридало сто разiв повторювати одне й те саме. Але коли Мауглi дiстав вiд Балу стусана, розсердився i втiк, ведмiдь сказав Багiрi: – Людська дитина – то людська дитина, i вона мае знати всi закони Джунглiв. – Та поглянь, який вiн ще малий, – вiдповiла Багiра, яка була надто поблажливою до Мауглi. – Хiба така маленька голова може вмiстити всi твоi повчання? – А хiба у джунглях достатньо бути малим, щоб тебе не вбили? Якби ж то! Я навчаю його необхiдному, а караю задля годиться, коли вiн забуде урок. – Авжеж! Що ти в цьому тямиш, Залiзна Лапо! – гримнула Багiра. – Та в нього все обличчя в синцях! – Нехай краще ходить весь у синцях, анiж загине через невiгластво, – похмуро мовив Балу. – Я зараз навчаю його Заповiтних Слiв Джунглiв, якi захистять його вiд птахiв, вiд змiй i всiх, хто ходить на чотирьох лапах, крiм його рiдноi Зграi. Хiба ж це не варте кiлькох стусанiв? – Добре, тiльки гляди не зашкодь дитинi. Це тобi не колода, щоб гострити кiгтi. А якi ж бо то Заповiтнi Слова? Я краще помру, нiж проситиму про допомогу, та менi теж цiкаво знати. – І Багiра, витягнувши лапу, помилувалася своiми пазурами – мiцними, мов сталь, i гострими, наче леза. – Я покличу Мауглi, i вiн тобi скаже… якщо захоче. Ходи сюди, Малий Брате! – У мене в головi гуде, як у бджолиному дуплi, – пролунав згори сердитий дитячий голос, i Мауглi, сковзнувши з дерева, докинув обурено: – Я прийшов заради Багiри, а не заради тебе, старий товстий лантуху! – А менi байдуже, – вiдповiв Балу, хоч йому було дуже прикро таке чути. – То скажи Багiрi Заповiтнi Слова Джунглiв, яких я навчив тебе сьогоднi. – Заповiтнi Слова якого народу? – спитав Мауглi, втiшений, що може похвалитись. – У джунглях багато рiзних мов. Я iх усi знаю. – Дещо ти таки знаеш, хоч iще дуже мало. Поглянь, Багiро, оце така менi дяка. Жодне миршаве вовченя не прибiгло подякувати старому Балу за навчання. Ну то скажи Слово Мисливського роду, ти, грамотiю! – «Ми з тобою однiеi кровi, ти i я», – сказав Мауглi ведмежою мовою тi слова, що в пошанi у всього Мисливського роду. – Добре! Тепер Слово Птахiв. Мауглi просвистiв те саме, як шулiка. – А тепер Слово Змiiного Народу, – сказала Багiра. У вiдповiдь почулося сичання, яке неможливо передати словами, i Мауглi затупотiв ногами i заляскав у долонi, а потiм скочив на спину Багiри i, всiвшись боком, почав гамселити п’ятами по чорнiй лискучiй шкурi пантери i корчити кумеднi гримаси ведмедю. – Отакоi! Це варте кiлькох синцiв, – добродушно пробурчав ведмiдь. – Колись ти мене згадаеш. Вiн обернувся до Багiри i розповiв iй, як просив дикого слона Хатхi, який знае все на свiтi, сказати йому Заповiтнi Слова Змiiного Народу i як Хатхi повiв Мауглi до ставка послухати Заповiтнi Слова вiд водяноi змii, бо сам Балу не мiг iх вимовити; i тепер Мауглi може не боятися нiкого у джунглях – нi змii, нi птаха, нi звiра, бо нiхто його не скривдить. – Отже, нiхто йому не страшний! – Балу витягся на весь зрiст i втiшно поляскав себе по гладкому черевi. – Окрiм його родичiв по кровi, – промурмотiла Багiра, а тодi вголос мовила до Мауглi: – Пожалiй моi боки, Малий Братику! Чого ти скачеш? – Бо Мауглi, домагаючись, щоб його послухали, смикав Багiру за м’яку шерсть на плечах i штурхав ii п’ятами. І коли обое прислухалися, то розчули, що вiн кричить на все горло: – Тепер у мене буде свое плем’я, i я цiлiсiнький день буду водити його по деревах! – Що за дурницi ти верзеш, малий шалапуте? – спитала Багiра. – Авжеж, i кидатиму трiски та грудки у старого Балу, – вперто продовжував Мауглi. – Вони менi пообiцяли… Ой! – Ось тобi! – Здоровезна лапа Балу турнула Мауглi зi спини пантери, i той, лежачи мiж переднiх лап ведмедя, збагнув, що навчитель не на жарт розлютився. – Мауглi! – ревнув Балу – Ти познайомився з Бандар-логами, Мавпячим Народом? Мауглi зиркнув на Багiру – чи не розiзлилася й вона також – i побачив, що очi пантери гостро зблиснули, мов два смарагди. – Ти завiв дружбу з Мавпячим Народом? Із сiрими мавпами, котрi не знають Закону i iдять усiляку погань? І тобi не соромно? – Балу вдарив мене по головi, – пхикнув Мауглi (вiн усе ще лежав долiлиць), – i я втiк, а сiрi мавпи злiзли з дерева i пожалiли мене. А декому було байдуже. – Вiн тихенько схлипнув. – Жалощi Мавпячого Народу! – плюнув Балу. – Спокiй гiрськоi рiчки! Холодочок лiтньоi спеки! А що було далi, ти, дурко? – А потiм… потiм вони дали менi горiхiв i рiзних ласощiв, а тодi взяли на руки, вiднесли на верхiвку дерева i сказали, що я iхнiй брат по кровi, хiба що без хвоста, i колись стану iхнiм ватажком. – У них не бувае ватажкiв, – сказала Багiра. – Вони брешуть. І завжди брехали. – Вони були дуже приязнi до мене i прохали приходити ще. Чому ви нiколи не водили мене до Мавпячого Народу? Вони ходять на двох ногах, так само, як i я. Вони не б’ються жорсткими лапами. Вони цiлий день граються… Пусти мене, гидкий Балу, пусти! Я знову пiду гратися з ними. – Слухай, хлопче! – мовив ведмiдь, i його голос пролунав, мов грiм лiтньоi ночi. – Я навчив тебе Закону Джунглiв – спiльного для всiх народiв, крiм Мавпячого, котрий живе на деревах. У них немае Закону. Вони покидьки. Вони не мають своеi мови, лише чужi пiдхопленi слова, якi крадуть в iнших, коли всюди нишпорять, лазячи по деревах. Їхнi звичаi – не нашi звичаi. Вони живуть без ватажка. Вони нiчого не пам’ятають. Вони лише базiкають i вихваляються, буцiмто вони великий народ i задумали звершити славнi дiла у джунглях, – та варто гепнутись горiховi з дерева, i вони вже регочуть i про все забувають. Нiхто у джунглях з ними не знаеться. Ми не п’емо там, де п’ють мавпи, не ходимо туди, де вони ходять, не полюемо там, де вони полюють, i не вмираемо там, де вони вмирають. Хiба ти хоч колись чув вiд мене слово про Бандар-логiв? – Нi, – вiдповiв Мауглi пошепки, бо весь лiс принишк, поки Балу говорив. – Народ Джунглiв не хоче iх знати i нiколи про них не згадуе. Їх дуже багато, вони злi, бруднi, безсоромнi i хочуть лише одного – щоб Народ Джунглiв iх помiтив. Та нам до них байдуже, навiть коли вони кидають горiхи i грудки нам на голову. Ледве вiн скiнчив, злива горiхiв та трiсок ринула на них з дерева: почулося кахикання, вищання i гучнi стрибки у верховiттi. – Знатися тобi з Мавпячим Народом – зась, – сказав Балу. – Це забороняе Закон. Пам’ятай! – Авжеж, це заборонено, – сказала Багiра. – Але я гадала, що Балу мусив тебе попередити. – Я? Я?.. Як я мiг уявити, що вiн заприязниться з такими покидьками? Мавпячий Народ! Тьху! Горiхи знову посипалися рясним дощем, i ведмiдь з пантерою втекли, прихопивши з собою Мауглi. Балу казав про мавп чистiсiньку правду. Вони живуть у верховiттi, а звiрi нечасто дивляться вгору, тож мавпи i Народ Джунглiв нiколи й не здибуються одне з одним. Та коли мавпи побачать недужого вовка чи пораненого тигра або ведмедя, вони знущаються зi слабкого i жбурляють у нього гiлками та горiхами, щоб iншi звiрi iх помiтили. Вони здiймають галас, спiвають безглуздi пiснi, кличуть Народ Джунглiв до себе на дерева битися, гризуться одне з одним через усiлякi дрiбницi i залишають своiх мертвих абиде, напоказ iншим звiрам. Вони весь час збиралися завести й собi ватажка, закони та звичаi, але марно – бо сьогоднi не пам’ятали того, що було вчора. Зрештою вони вигадали собi приказку: «Всi джунглi завтра будуть думати так, як мавпи сьогоднi» – i на цьому заспокоiлися. Жоден звiр не мiг iх спiймати, i нiхто взагалi не зважав на них, – ось чому вони так зрадiли, коли Мауглi став гратися з ними, а Балу на нього розлютився. Нiчого iншого в них не було на думцi – Бандар-логи просто не вмiють довго думати про щось одне, – та одна з них вигадала, як iй здалося, розумну рiч i сказала рештi, що Мауглi може знадобитися iхньому племенi, бо вмiе плести з гiлля прихисток вiд вiтру, i коли його приманити, вiн навчить цього i мавп. Звiсно, Мауглi, як син дроворуба, багато чого знав – хоч i сам не розумiв, звiдки воно взялося, – i вмiв спорудити куреня з вiття. А Мавпячий Народ, стежачи за ним з дерев, вирiшив, що це гарна забавка. Тепер, говорили мавпи, у нас справдi буде ватажок, i ми станемо найрозумнiшим народом у джунглях – таким розумним, що всi нас помiтять i будуть нам заздрити. І тому вони тишком-нишком слiдкували за Балу i Багiрою, аж поки прийшов час денного спочинку i Мауглi, якому було дуже соромно, вмостився спати мiж пантерою i ведмедем, поклавши собi, що нiколи в життi не буде знатися з Мавпячим Народом. Та увi снi вiн вiдчув, як його хапають за ноги й за плечi чиiсь мiцнi й жорсткi малi руки, – потiм гiлки хльоснули його по обличчi, а потiм вiн iз подивом побачив крiзь вiти землю далеко внизу, i Балу, який грiзно ревiв, сполохавши усi джунглi, i Багiру, що стрибками дерлася вгору по стовбурi, шкiрячи гострi бiлi зуби. Мавпи переможно завили i пострибали вище, на тонке гiлля, куди Багiра лiзти не наважилася. – Вона нас помiтила! Багiра нас помiтила! Усi джунглi бачать, якi ми спритнi, якi розумнi! – верещали мавпи. Потiм вони кинулися тiкати, а мавпячий бiг у верховiттi – це щось таке, що годi й описати. У них е своi стежки та повороти, своi пiдйоми i спуски на вiдстанi п’ятдесяти, сiмдесяти, а часом i ста футiв над землею. І цими стежками вони подорожують навiть уночi, якщо потрiбно. Двi найдужчi мавпи схопили Мауглi пiд пахви i помчали по верхiвках дерев стрибками у двадцять футiв завдовжки. Без хлопця вони могли б бiгти удвiчi потужнiше, але такий тягар заважав iм рухатись швидше. І хоч у Мауглi голова йшла обертом вiд цього навiженого бiгу, i часом йому було моторошно дивитись на землю, що мигтiла далеко внизу, i серце в нього завмирало вiд кожного стрибка над прiрвою мiж деревами – шалений бiг усе ж таки його тiшив. Двое охоронцiв злiтали з ним у височiнь, на самiсiньку верхiвку дерева, i тонке гiлля трiщало i згиналося пiд ними, а потiм вони з реготом та виском пiрнали просто в повiтря, вперед i вниз, i чiплялися руками i ногами за вiти найближчого дерева. Часом Мауглi бачив перед собою безкрае море зелених джунглiв, як вартовий на щоглi бачить океанський простiр, а потiм гiлки знову шмагали його по обличчi, i вiн зi своiми охоронцями спускався аж до самоi землi. Отак стрибаючи, з шумом та галасом, мавпяче плем’я мчало своею дорогою разом iз полоненим Мауглi. Спершу вiн боявся, що його впустять, потiм розсердився, проте зрозумiв, що опиратися марно; тодi вiн почав мiркувати. Насамперед вiн мусив дати звiстку про себе Багiрi та Балу. Мавпи просувалися так швидко, що його друзi не могли iх наздогнати i лишилися далеко позаду. Дивитися вниз вiн не мав змоги – йому було видно лише верхiв’я дерев, – отож вiн почав дивитись угору i невдовзi побачив високо в небi шулiку Чиля, який ширяв над лiсом, чигаючи на здобич. Чиль бачив, що мавпи щось несуть, i спустився трохи нижче – подивитися, чи не буде йому поживи з iхньоi здобичi. Вiн присвиснув вiд подиву, коли розгледiв, що мавпи тягнуть iз собою Мауглi, i почув вiд нього Заповiтне Слово Шулiки: «Ми з тобою однiеi кровi, ти i я». Розгойдане вiття сховало вiд нього хлопця, але Чиль встиг шугнути до сусiднього дерева i знову побачив маленьке смагляве личко. – Пильнуй мiй шлях! – крикнув Мауглi. – Дай знати Балу з Сiонiйськоi Зграi i Багiрi зi Скелi Ради! – Вiд кого, Брате? – Чиль досi ще не бачив Мауглi, хоча, звiсно, чув про нього. – Вiд Жабеняти Мауглi. Мене звати Людське Дитя! Пильнуй мiй шлях!.. Останнi слова вiн вигукнув уже в повiтрi, але Чиль кивнув йому i, злетiвши у височiнь, перетворився на малесеньку цятку в небi. З висоти вiн пильно стежив, як гойдаються вiти дерев, по яких мчали викрадачi Мауглi. – Далеко не втечуть, – глузливо мовив вiн до себе. – Мавпи нiколи не доводять до кiнця жодноi задумки. Вони завжди вигадують щось новеньке, цi Бандар-логи. І цього разу, коли я не слiпий, вони матимуть чимало клопотiв: Балу – не курчатко, а Багiра, наскiльки я знаю, полюе не лише на кiз. Вiн спокiйно ширяв у повiтрi, розпростерши крила i пiдiбгавши пiд себе кiгтi, i чекав. А Багiра i Балу тим часом не тямилися вiд гнiву й туги. Багiра вилiзла на дерево так високо, як не вилазила ще нiколи, але тонке гiлля ламалося пiд ii тягарем, i вона зiсковзнула вниз, та ще й набила собi кори в пазурi. – Чому ти не попередив Мауглi? – гримнула вона на бiдолашного Балу, що незграбно бiг пiдтюпцем, сподiваючись наздогнати мавп. – Нащо так лупцювати дитину, коли ти ii не застерiг? – Швидше! Мерщiй! Може, ми ще доженемо iх! – вiдсапувався Балу. – Коли будемо отак плентатись? Поранена корова й то бiгла б швидше. Слухай, навчителю Закону, мучителю дiтлахiв, якщо ти будеш отак трюхикати далi, то ще трохи – й луснеш. Краще сядь i подумай! Треба щось вирiшувати. Зараз уже пiзно за ними гнатись. Вони можуть пожбурити Мауглi на землю, якщо ми пiдiйдемо надто близько. – Арала! Вау-у! Може, вони вже справдi кинули хлопця на землю, бо стомилися його нести! Хiба можна вiрити Бандар-логам? Посадiть кажана менi на голову! Годуйте мене гнилими кiстками! Вкиньте мене у гнiздо диких бджiл, хай вони мене покусають до смертi, i поховайте мене з гiеною! Я найнещаснiший з усiх звiрiв! Аралала! Ва-ау! Ох, Мауглi, Мауглi, чому я не застерiг тебе вiд Мавпячого Народу, нащо я бив тебе по головi! Може, я вибив у нього з голови найважливiший урок, i малий тепер сам-один у джунглях i забув Заповiтнi Слова! Балу схопився лапами за голову i з ревiнням захитався туди-сюди. – Щойно вiн проказав менi всi слова як годиться, – сердито мовила Багiра. – Балу, ти нiчого не пам’ятаеш i не поважаеш самого себе. Що б подумали джунглi, якби я, чорна пантера, отак качалася по землi i верещала, згорнувшись клубком, мов дикобраз Сахi? – А менi байдуже, що подумають джунглi! Може, хлопець уже загинув! – Якщо вони не скинули його з дерева заради забави i не вбили, бо вiн iм набрид, то я спокiйна за малого. Вiн розумний i багато знае, а головне – в нього такий погляд, якого бояться всi джунглi. Проте (i це справдi кепсько) вiн полонений Бандар-логiв, а вони не бояться нiкого у джунглях, бо живуть високо на деревах. – Багiра замислено облизала передню лапу. – Ох, який я бевзь! Старий товстий дурило, травоiдний нiкчема! – проревiв Балу, раптом випроставшись. – Правду каже дикий слон Хатхi: «У кожного свiй страх». Адже Бандар-логи бояться Каа, гiрського удава! Вiн може лазити по деревах не гiрше за мавп. Вночi вiн краде у них дитинчат. Та ледве вони почують його iм’я, то дрижать з переляку! Ходiмо до нього! – А чим Каа може нам допомогти? Вiн не нашого роду, бо не мае нiг, а очi в нього лютi, – сказала Багiра. – Вiн дуже старий i дуже хитрий. До того ж завжди голодний, – з надiею мовив Балу. – Ми пообiцяемо йому багато кiз. – Вiн цiлий мiсяць спить, коли ситий. Може, спить i зараз, а навiть якщо не спить – може, йому бiльше подобаеться полювати кiз самому! Багiра погано знала Каа i не довiряла йому. – Тодi ми з тобою удвох його умовимо, ловка спритнице. Балу штовхнув Багiру линялим бурим плечем, i вони удвох вирушили на пошуки гiрського удава Каа. Удав розлiгся на всю свою довжину на сонечку, на виступi скелi, i милувався своею гарною новою шкiрою. Останнi десять днiв вiн ховався, бо мiняв шкiру, а тепер постав у всiй красi. Його здоровезна голова з тупим носом нишпорила по землi, тридцятифутове тiло згорталося в химернi кiльця, а язик висовувався з пащеки в передчуттi майбутнього обiду. – Вiн iще нiчого не iв, – мовив Балу, зiтхнувши полегшено, ледве забачивши пiстрявий брунатно-жовтий вiзерунок на спинi удава. – Стережися, Багiро! Вiн недобачае, коли змiнить шкiру, i нападае водномить. У Каа не було отруйних зубiв – вiн навiть зневажав отруйних змiй за iхню боягузливу вдачу, – його сила була в мiцних обiймах, i коли вiн стискав когось своiми велетенськими кiльцями, всi знали, що це вiрна смерть. – Доброго полювання! – гукнув Балу, сiдаючи на заднi лапи. Каа, як усi змii його породи, трошки недочував i тому не розiбрав одразу, про що йдеться. Вiн вмить згорнувся кiльцями i нахилив голову, готуючись до нападу. – Доброго полювання всiм нам! – вiдповiв вiн. – Гей, Балу! Що ти тут робиш? Вдалих ловiв, Багiро. Декому не завадило б пообiдати. Чи не бачили поруч сполоханоi дичини? Сарни чи хоча б козеняти? У мене всерединi порожньо, мов у висохлiй криницi. – Ми саме збиралися на полювання, – обережно мовив Балу, знаючи, що Каа квапити не слiд – вiн надто вайлуватий. – А можна й менi з вами? – спитав Каа. – Одним ударом бiльше чи менше – для вас, Багiри й Балу, це дрiбниця, а для мене… я ж мушу цiлими днями пильнувати на лiсових стежинах i упродовж ночi лазити по деревах, поки натраплю на якусь дурну мавпу. Псш-ш-шу! Джунглi нинi вже не тi, що колись. Лише стерво лишилося! – Може, ти став надто важкий на пiдйом? – сказав Балу. – Атож, я великий… можна й так сказати, – вiдповiв Каа, потай втiшаючись. – І все ж таки молодi дерева якiсь кволi. На минулому полюваннi я ледь не гепнувся, еге ж, ледь не впав! – бо зiрвався з дерева i не встиг зачепитися хвостом. Наробив галасу, розбудив Бандар-логiв, i вони лаяли мене, мов скаженi. – Безногий жовтий земляний хробак! – муркнула Багiра собi у вуса, наче щось пригадуючи. – Тс-с-с-с! Невже вони мене так називали? – спитав Каа. – Щось таке вони кричали нам минулого разу. Але ж ми нiколи на них не зважаемо. Чи не все одно, що вони там базiкають! А ще – буцiмто в тебе повипадали всi зуби i тобi нiзащо не вполювати здобичi, бiльшоi вiд козеняти, бо ти, мовляв (ну й брешуть цi мавпи!), боiшся козячих рогiв, – недбало просторiкувала Багiра. Змiя, а тим паче хитрий старий удав, нiколи не покаже, що розлютилася. Проте Балу i Багiра помiтили, як напружилися дужi м’язи пiд щелепою Каа. – Бандар-логи змiнили мiсце полювання, – холодно мовив вiн. – Я сьогоднi грiвся на сонечку i чув, як вони галасують у верховiттi. – Ми… ми оце женемося за Бандар-логами, – сказав Балу i прикусив язика, бо вперше за його пам’ятi хтось iз джунглiв зiзнався, що звернув увагу на мавп. – І, звiсно, не через якусь дрiбницю двое таких поважних мисливцiв – певно, що ватажки у себе в джунглях – переслiдують Бандар-логiв, – статечно зауважив Каа, хоч насправдi аж нетямився з цiкавостi. – Авжеж, – почав Балу, – я ж просто старий i немiчний навчитель Закону в Сiонiйських вовченят… А Багiра… – Є Багiра, – пiдхопила чорна пантера, клацнувши зубами: вона не терпiла приниження. – Сталося от що, Каа: цi ласуни горiхiв i ненажери пальмового листя викрали в нас людське дитинча, про яке ти, мабуть, чув. – Я чув щось таке вiд дикобраза Сахi (нахабства в нього не менше, нiж голок) про дитину, яку начебто прийняли до Сiонiйськоi Зграi, але не повiрив. У Сахi завжди в одне вухо влiтае, в друге вилiтае. Та ще й прибрiхуе добряче. – Нi, це правда. Такоi дитини ще свiт не бачив, – сказав Балу. – Найгарнiше, найрозумнiше, найхоробрiше людське дитинча, мiй учень, що прославить iм’я Балу на всi джунглi. І до того ж, я… ми… ми його любимо, Каа! – Те-те-те! – промовив Каа, покрутивши головою. – Я теж знав, що таке любов. Я мiг би вам про це дещо розповiсти. – Краще згодом, ясноi ночi, коли ми будемо ситi й зможемо поцiнувати твою розповiдь належно, – квапливо мовила Багiра. – Наш малий зараз у Бандар-логiв, i ми знаемо, що з усього Народу Джунглiв вони бояться лише Каа. – Справдi так, вони бояться тiльки мене! І недаремно, – сказав Каа. – Базiки, нуднi, дурнi, хвалькуватi недоумки – ось якi вони, цi мавпи! А ваш малий з ними ковтне лиха. Вони обривають горiхи з пальм, а потiм викидають iх геть. Бува, цiлий день носяться з якоюсь гiллякою, наче вона iм до зарiзу потрiбна, а потiм поламають ii i викинуть. Ваш малий з ними натерпиться бiди. А що вони ще про мене казали – жовта риба чи як там? – Хробак, хробак. Земляний хробак, – пiдказала Багiра, – i ще рiзну гидоту. Менi навiть повторювати нiяково. – То слiд iх повчити, як поважати свого володаря! А-а-с-сх! Щоб добре затямили! То куди вони побiгли з малим? – Це знають тiльки джунглi. На захiд, я гадаю, – сказав Балу. – Ми думали, тобi це вiдомо, Каа. – Менi? Звiдки? Я хапаю iх, коли вони трапляються назустрiч, але ж не полюю нi на мавп, нi на жаб, нi на зелену ряску в болотi. – Вгору, вгору! Хiлло! Хiлло! Хiлло, подивися вгору, Балу з Сiонiйськоi Зграi! Балу поглянув угору i побачив шулiку Чиля, що плавно спускався вниз i чие окрилля блищало на сонцi. Чилю давно вже був час спати, але вiн досi ширяв над лiсом, виглядаючи ведмедя, i нiяк не мiг його розгледiти крiзь густе листя. – Що сталося? – спитав Балу. – Я бачив Мауглi в Бандар-логiв. Вiн просив передати це тобi. Я стежив за ними. Вони потягли його за рiчку, до мавпячого мiста – у Холодний Барлiг. Може, вони лишаться там на нiч, може, на десять ночей, а може, на годину. Я наказав кажанам, хай простежать за ними вночi. Ось що менi було велено. Доброго полювання вам усiм унизу! – Повного дзьоба i мiцного сну тобi, Чилю! – гукнула Багiра. – Я тебе не забуду на полюваннi i залишу цiлу голову тобi, найкращому з шулiк! – Пусте! Пусте! Хлопець сказав Заповiтне Слово. То як було йому не допомогти! – І Чиль, описавши коло над лiсом, полетiв на нiчлiг. – Вiн нiчого не забув! – радiв Балу. – Подумати лишень – таке мале, а згадало Заповiтне Слово Птахiв, коли мавпи тягли його по деревах! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/redyard-k-pl-ng/kniga-dzhungliv-zbirnik/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.