Пригоди Клима Кошового

Пригоди Клима Кошового Андрiй Анатолiйович Кокотюха Андрiй Кокотюха – сучасний украiнський письменник, сценарист, журналiст. Автор 50 художнiх, документальних та науково-популярних книжок. «Адвокат iз Личакiвськоi» – перший iз циклу ретродетективiв автора, мiсцем дii якого обрано Львiв. 1908 рiк. Молодий киянин Клим Кошовий дивом вирвався з тюрми й тiкае вiд переслiдувань царськоi влади до Львова. Але й тут його заарештовуе полiцiя – бiля трупа вiдомого адвоката Євгена Сойки. Покiйний мав сумнiвних друзiв та могутнiх ворогiв. Самогубство чи вбивство? Правда приголомшить Клима та його вiдданого друга Йозефа Шацького. «Привид iз Валовоi» – друга книга серii. 1909 рiк. У кишенi трупа, знайденого у будинку на вулицi Валовiй, виявили вiзитiвку Клима Кошового. Офiцiйно смерть сталася через нещасний випадок. Але той дiм мае у Львовi недобру славу: кажуть, у ньому вже понад сто рокiв блукае привид Чорноi панi… 1911 рiк. У центрi мiста у власному розкiшному авто знайдено мертвою доньку нафтового магната. У вбивствi пiдозрюють ii таемного коханця. Клим разом з Йозефом Шацьким розкривають бруднi таемницi з життя мiськоi аристократii, i таке розслiдування категорично не подобаеться впливовiй красунi Магдi Богданович… Андрiй Кокотюха Пригоди Клима Кошового Окрема подяка Мiськiй адмiнiстрацii Львова та особисто Андрiевi Садовому – за всебiчну пiдтримку та гостиннiсть. Головний лiтературний консультант Юрiй Винничук Головний iсторичний консультант Ігор Лильо Консультанти: Василь Расевич, iсторик, публiцист, старший науковий спiвробiтник вiддiлу новоi iсторii Украiни Інституту украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни; Мар’ян Мудрий, iсторик, викладач Львiвського нацiонального унiверситету iм. Івана Франка; Ілько Лемко, мовознавець Адвокат iз Личакiвськоi 1908 рiк, Львiв, вулиця Личакiвська Як почало смеркатися, вiн не витримав – попросив гостя пiти. Точнiше, не зовсiм гостя. Адже русявий, давно не стрижений молодик iз швидкими очима, котрий запросто розташувався в сусiднiй кiмнатi, прийшов не з дiловим чи приватним вiзитом. Вiн не знав кирпатого особисто. Ранiше вони не зустрiчалися. Та й не мав господар нiчого конкретно проти цiеi персони: на мiсцi цього росiянина мiг сидiти iнший. Чорнявий, бiлявий, рудий, навiть лисий. Його не дратувало, що кирпань смалить дешеву махорку, а не досить пристойнi фабричнi цигарки, зробленi у Винниках.[1 - Згадуеться державна Винникiвська тютюнова фабрика, заснована наприкiнцi XIX столiття в мiстi Винники, одному з передмiсть Львова. Фабрика стала основним промисловим пiдприемством мiста, котре давало робочi мiсця та сприяло розбудовi й розвитку Винникiв.] Тютюнова промисловiсть у провiнцii за останнiй час пiшла далеко вперед, газети писали: незабаром плануеться виготовлення власних сигар. Не поступляться кубинським, а коштуватимуть дешевше. Щоправда, мiська аристократiя все одно попервах платитиме за оригiнал охочiше, нiж за продукт тiеi самоi якостi, але зроблений власними силами… Бог iз ними, з цигарками: такi, як молодик у сусiднiй кiмнатi, далекi вiд змагань у пихатостi. Й зовсiм байдужi до того, що i якоi якостi пропонуе будь-яка промисловiсть. Навчившись курити махорку, смолитиме ii далi, до кiнця життя. Хай хоч свiт стане дибки. Мiж iншим, до того йде. З початком нового, двадцятого столiття все навкруги немов раптом показилося, рвонуло вперед, нiби прагнучи за всяку цiну перемогти в неоголошених перегонах. Та виграти якийсь величезний, словами не описати, головний приз. Але молодi люди зi свiтоглядом цього кирпатого шанувальника мiцноi смердючоi махри щасливi – не вiдчувають стрiмких змiн довкола. Й точно не розумiють, у який час живуть, в яких процесах мимоволi беруть участь. І взагалi, у що влипають. Для таких iти вулицею з револьвером у кишенi – вже пригода. Яку вони готовi переживати знову й знову, з дня на день. А якщо доведеться пустити заряджену зброю в дiло, можна смiливо сказати: життя вдалося, бiльше нiчого не треба, гинути – так гинути. Головне: смерть буде в бою. Бажано – на очах у глядачiв, при великому скупченнi народу. Молодого кирпатого росiянина приставили до нього охоронцем на час, поки те, що треба передати, буде зберiгатися в його квартирi на Нижньому Личаковi.[2 - Частина вулицi Личакiвськоi (перша назва Глинянська), котра вiд 1789 р. стала головною артерiею Личакiвського передмiстя. У 1894 р. нею була прокладена лiнiя електричного трамвая. Нижнiй Личакiв та Верхнiй Личакiв умовно роздiляе костел Святого Антонiя.] Валiзу принесли вранцi, iх було двое. Русявий супроводжував головного кур’ера. Зрозумiло, той був серед них двох старшим, i не лише за вiком. Виглядав таким собi колобком, усе в нього кругле: писок, черевце, ще й ходив перевальцем, наче котився. Проте вiдразу було видно: патлатий слухаеться кругленького. Зовсiм не заперечував, слова кривого проти не сказав. Не спитав нiчого, коли головний звелiв лишатися в пана адвоката до ранку, аж поки за саквояжем не прийдуть. Мовчки кивнув, надалi показував себе не надто говiрким. Розташувався в кiмнатi, котра слугувала спальнею. Примостився в крiслi. Ноги у стоптаних порошних черевиках закинув на хазяйський стiлець. Натягнув на очi суконного мiщанського картуза й так завмер, схрестивши руки на грудях. Поведiнка охоронця подiбна до удав’ячоi. Живого змiя, звiсно, вiн не зустрiчав. Проте читав у рiзних популярних журналах про мандри, де автори описували своi враження вiд побаченого в диких частинах свiту. Удав, писалося, здебiльшого або спить, або полюе. Вполювавши здобич, пожирае ii повiльно, потiм так само без поспiху перетравлюе. Весь цей час лежить тихо, може здатися – величезний гад спить, а отже, не слiд боятися. Проте груба змiюка в такому станi навiть страшнiша. Бо горе тому, хто навмисне чи випадково потривожить удавiв спокiй. Кажуть, на людей не нападае без потреби. Але подiбнi випадки тим небезпечнi, що змiй захищаеться, на рiвнi iнстинкту вiдчуваючи для себе загрозу. Хай це не так, пiди поясни пласкоголовому… Своiм оманливим спокоем охоронець у спальнi нагадував йому чомусь саме ту величезну гадину. Нiби спить постiйно. Гаразд, хай дрiмае. Але варто господарю встати з-за письмового столу, пройтися кiмнатою чи просто посунути стiлець, вмощуючись зручнiше, кирпатий був уже тут як тут. Марою виростав у проймi дверей з револьвером, затиснутим у сильнiй, звичнiй до зброi правицi. Господар навiть дозволив собi припустити: ложку чи виделку цей тип тримав не так часто й звично, як рукiв’я кольта. У таких випадках заспокоював несподiваного пожильця жестом. Той кивав, пхав «залiзку» назад до кишенi широких штанiв, вертався на пост i закурював. Засмердiвши черговий раз квартиру дешевою махоркою, охоронець знову завмирав. Нiби для нього скурена цигарка була тим самим, чим для удава – черговий з’iдений кролик. Так тривало весь день. Довелося написати й вивiсити на дверях повiдомлення – дуже перепрошую, шановне панство, нинi прийому не буде, захворiв, прохання приходити за два днi. Спершу зазначив завтрашню дату, 6 липня, та потiм додав ще добу. На саквояж чекають давно, вiн i сам не збирався довго зберiгати посилку в себе. Але зважав на один важливий нюанс: саме завтра, за збiгом обставин, той, для кого валiзу передали, викликаний до слiдчого, в полiцейський департамент Центрального району. Скiльки промаринують там – один Бог вiдае. Цiлком iмовiрний варiант, що просто в кабiнетi заарештують. Невеликий вiдсоток, вiд одного до двох, проте iснував. Так чи iнакше, завтра контактувати з адресатом ризиковано. Краще залишити за собою зайвий день, переконатися, що все йде за планом, i вже тодi особисто принести посилку. Причому зустрiчатися з адресатом слiд на нейтральнiй територii. Приймати в себе людину, за якою напевне ходять полiцейськi шпиги в цивiльному, вiн не хотiв. Натомiсть у Львовi досить публiчних мiсць, де зустрiч будь-кого будь iз ким могла статися випадково. Охоронець перекреслив усi розрахунки. Явноi загрози не вiдчувалося. Пан адвокат виявився саме тiею людиною, котра прямо не пов’язана з групою, якiй призначався вмiст чорного шкiряного сака. Вiдстежити контакт можна в тому разi, коли знаеш, де й кого шукати. Поки ж вiн вважався особою нейтральною, чим пишався. Хоча коли запропонували стати однiею з ланцюгових ланок мiж Санкт-Петербургом i Львовом, не вiдмовився. Обiцяний вiдсоток за нескладнi послуги мiг трохи полiпшити стан справ. Бо останнiм часом пiшла чорна смуга. Саме тому озброений охоронець над душею вибив iз колii. Адвокатовi не подобалося, коли непроханi незнайомцi порушують особистий простiр i не можна цьому зарадити. Його спершу дратувала, згодом навiть почала лякати оця звичка русявого стрiмко й безшумно реагувати на кожен рiзкий рух, голосний видих, нестримане чхання. Уявивши, що доведеться iз цим ще й спати, адвокат здригнувся. Нi, повторив собi подумки, проти кирпатого вiн особисто нiчого не мае. Готовий змиритися з прикрим махорковим смородом, час вiд часу демонстрованим револьвером. Напружувала й викликала опiр, i чим далi, тим бiльше, сама ситуацiя, в яку його поставили проти власноi волi. Невеликi апартаменти в Нижньому Личаковi вiн займав уже третiй рiк. Тут почувався затишно й комфортно, вважав хай не своiм справжнiм домом, але – власною фортецею. І раптом дiм перетворився на тюремну камеру. Так вiн це сприймав: наглядач у спальнi, зала – велика одномiсна камера, кожен крок пiд контролем, усяку дiю слiд узгоджувати з озброеним чоловiком. Пiд вечiр негативнi вiдчуття загострилися настiльки, що вiн рiшуче прочинив дверi в спальню. Незваний гiсть почув рух i вже стояв на ногах, виставивши перед собою озброену руку. Господар категоричним тоном попросив охоронця залишити помешкання. Не звелiв. Просто сказав: на його думку, так буде краще. Жодноi небезпеки вiн не вiдчувае. У разi чого здатен про себе подбати. Присутнiсть вартового зайва. Це свiдчить про недовiру. А його це значною мiрою ображае. Добродii з Санкт-Петербурга мають зрозумiти. Кирпатий не сперечався. Знизав плечима, заховав револьвер, поправив картуза й попросив пана адвоката власноруч написати записку, адресовану чоловiковi, який залишив охоронця тут, бiля посилки. Змiст наступний. Такий-то, прiзвище та iм’я, бере всю подальшу вiдповiдальнiсть на себе. Розумiе можливi наслiдки свого рiшення. Необхiдну охорону вантажу в особi такого-то до передачi адресату в особi такого-то росiйська сторона належним чином забезпечила. Все, далi кирпатий iз задоволенням та полегшенням умие руки. Вiн охоче погодився – лише розписка, нiчого бiльше. Сiв за стiл, узяв аркуш паперу, навiть невiдомо для чого освiжив умiст схожоi на дiжечку чорнильницi. Почав писати калiграфiчним почерком, котрий давно уславив його в професiйному середовищi. Але русявий, якому спершу не було дiла, пiдiйшов, зиркнув через плече, чим роздратував – адвокат терпiти не мiг подiбноi поведiнки. Та обуритися не встиг: зауваження охоронець зробив доцiльне. Адвокат за звичкою почав писати польською мовою i спам’ятався, вже повнiстю закiнчивши записку. Русявий мае рацiю, доведеться переписувати. Тi, для кого записка призначалася, особи iз Санкт-Петербурга, польськоi не знали зовсiм. Найкраще писати росiйською. Довелося трошки напружитися, наморщити лоба, аби згадати цю мову. Нiби не зовсiм чужу, та за час мешкання у Львовi досить забуту. Вживати ii у повсякденнi не було жодноi потреби: мiсто вiльно говорило нiмецькою, польською, украiнською, розумiли iдиш. Росiйська звучала, проте ходила в досить обмежених колах. Зiжмакавши зiпсований аркуш, адвокат витягнув iз шухляди невеличкий стосик чистого паперу. Писав, повiльно згадуючи граматику. Кiлька разiв уживав неправильнi слова, креслив, починав спочатку. Мiг би вiддати розписку в тому виглядi, в якому виходило. Але освiта, виховання й загалом – свiтогляд не дозволяли нехай i такий простий документ, котрий нi до чого його не зобов’язував, залишати неохайним та з помилками. Сам себе не поважав би пiсля цього. Тож викидав зiпсований аркуш пiд стiл, у кошик для смiття. Й брав новий. Охоронець терпляче чекав. Коли пан адвокат нарештi впорався з третьоi спроби, мовчки взяв аркуш, згорнув учетверо, заховав до внутрiшньоi кишенi пiджака. Кивнув, повернувся й пiшов собi геть, так i не обмiнявшись iз господарем жодним словом. Видно, сам не дуже-то й хотiв сидiти тут без дii. Аж раптом отримав зайвий привiд залишити пост. Як русявий пояснить усе своему кругленькому старшому товаришевi, господаря менш за все обходило. Пiшов – i слава Богу. Вдень припiкало, хоч улiтку спека тут вiдчувалася не так, як у Киевi. Втiм, не погода визначила вибiр. Емiгрував вiн, звiсно, з полiтичних мотивiв. Але росiйське пiдданство на австрiйське помiняв не тому, що занадто iдейний. Так простiше виконувати поставленi в Петербурзi завдання. Нiчого особливого не вимагалося. Просто треба робити все, залежне вiд нього, для законного захисту iнтересiв однiеi тутешньоi, близькоi пановi адвокату спiльноти. Їi, спiльноту, у головному мiстi великоi австрiйськоi провiнцii, Королiвства Галичини i Лодомерii,[3 - Королiвство Галичини i Володимирii (Лодомерii) – коронний край, складова частина Габсбурзькоi монархii, Австрiйськоi iмперii та Австро-Угорщини у 1772–1918 роках. Об’еднувало украiнськi етнiчнi землi (iсторичну Галичину), якi стали називати Схiдною Галичиною, та землi Малопольщi (Захiдна Галичина).] несправедливо заганяють на суспiльний маргiнес. Австрiйська влада могла б бiльше зважати на думку тих, хто ще донедавна мав значно бiльшу вагу в суспiльствi. Й, нiде правди дiти, вплинув на розвиток нехай не цiлоi провiнцii, але мiста Львова – то напевне. Закривати очi й по-страусячому ховати голову в пiсок уже не вийде. Брила, зрушена з мiсця далеко за схiдним кордоном, упала так, що грiм лунае аж сюди, в тиху й донедавна спокiйну, благополучну Галичину. Вiн щиро вважав: свiт змiнюють потрясiння. Свiт же, в якому жив вiн сам i який не обмежувався квартирою на вулицi Личакiвськiй, поруч iз самiсiньким центром Львова, трусить уже кiлька рокiв. Вiн вважав цi процеси болiсними, прикрими, проте необхiдними. Значить, був готовий посприяти iм нехай у такий простий спосiб: отримати сак iз одних рук i передати до iнших. Зачинившись зсередини, адвокат задоволено гмикнув, для чогось поторсавши дверi за ручку, наче перевiряючи на мiцнiсть. Широко прочинив вiкно у спальнi, так само – в залi, зробивши протяг. Денна липнева спека вже спадала, збиралося на дощик. Виставив руку з вiкна, заодно визирнувши вниз та глянувши iз висоти свого другого поверху на двiр, куди виходили вiкна. Нiкого й нiчого, тут узагалi зазвичай було тихо. Хiба вдень грае жебрак на катеринцi. Та якiсь батяри[4 - Батяри – представники львiвськоi мiськоi субкультури, котра iснувала з середини ХІХ до середини ХХ столiття. Назва «батяр», iмовiрно, виникла вiд угорського «betyar», що означае особу, яка мае дивнi погляди i робить непередбачуванi вчинки, авантюриста, гульвiсу. Виникли на Личаковi i Погулянцi, у парку «Погулянка». Гуртувалися навколо «садочкiв» – пабiв при мiсцевих пивоварнях. Спочатку батяри були хулiганами, гульвiсами i кишеньковими злодiями. Згодом вони перестали красти i бешкетувати. Натомiсть усiляко почали висмiювати «стару кряку» Австро-Угорську iмперiю.] з Верхнього Личакова могли забрести в браму, аби провернути чергову хитру оборудку подалi вiд людських очей. Постояв так, вдихаючи прохолодне, трошки вогкувате повiтря. Цiлий день просидiв у чотирьох стiнах, а це не жарти. Майнула думка – вийти на променад, зайти до якоiсь кав’ярнi у середмiстi. Для кави запiзно, тож можна випити пива чи чогось мiцнiшого. Надибае кiлькох знайомих у «Вiденськiй»,[5 - «Вiденська кав’ярня» – одна з найстарiших кав’ярень Львова, заснована Карлом Гартманом. На початку ХХ столiття була улюбленим мiсцем зустрiчi представникiв мiських дiлових кiл, у тому числi – дiлкiв «чорного ринку».] без чого подiбна прогулянка не обiйдеться в жодному разi. Та вiдразу викинув цю iдею з голови. Поки сак тут, не варто лишати помешкання. Усе ж таки недарма взяв на себе вiдповiдальнiсть. Спекаеться ii – ось тодi погуляе. Бо ж матиме за що. Мокрим крапнуло на розкриту долоню. Гляньте, справдi нiби дощик збираеться. Маленький, сипне й невдовзi перестане. Помахав рукою, нiби так можна було прискорити природу. Впало ще кiлька крапель, та повноцiнний дощ так i не випав. Постоявши бiля вiкна ще трохи, впершись об широке пiдвiконня, вiн зловив себе на думцi: давно отак не стовбичив, не дивився на сiрi стiни кам’яниць навпроти – бiльше з його вiкон жодних краевидiв не вiдкривалося. Здивувався, чому нинi захiд сонця робив звичайний облуплений заднiй фасад будинку загадковiшим, нiж завжди. Ох i думки ж приходять… Гмикнувши знову, вiн одiйшов вiд вiкна, лишивши його прочиненим. За день, що минув, не встиг до пуття зробити нiчого. Не навiв лад у паперах, хоча запланував це для себе. Братися до серйозноi робити пiд вечiр, аби просидiти за писаниною до глупоi ночi, не хотiлося. У шафцi прижилася карафка з наливкою, солодко-мiцною, з вишень, на чистому спиртi. Коли виймав, згадав раптом махорку русявого росiянина. Ну… дещо спiльне, виявляеться, у них е. Молодий чоловiк не курить фабричних цигарок, а самому йому не смакують алкогольнi вироби вiд панiв Бачевських,[6 - Фiрма Бачевських, заснована у 1782 роцi бiля Львова, вважаеться найдавнiшою лiкерно-горiлчаною фабрикою Польщi. Алкогольнi вироби, виготовленi за iхньою технологiею, були набагато нiжнiшi та прозорiшi, нiж бiльшiсть iнших марок. Це дало велику популярнiсть компанii не лише у Львовi, але i в iнших частинах Австрiйськоi iмперii. Компанiя отримала вiд цiсарського двору право на престижну марку «Імперський Орел». Згодом цiсарський двiр також надав компанii право титулуватися як K.u.K. Hoflieferant, тобто «Постачальник Цiсарського та Королiвського Двору».] хай вони навiть у рiзнокольорових пляшках. Люди п’ють та нахвалюють, вiн же бiльше схиляеться до таких ось домашнiх продуктiв. Махра смердить. Вишняк приемно пахне. Але, курва мама, адвокат, як i його непроханий гiсть, хотiли бiльше незалежностi вiд масового, фабричного, промислового… буржуазного. Обое цiнували особливий пiдхiд, отже – власну iндивiдуальнiсть. Наливку спецiально купував в однiеi жiнки у передмiстi. Довкола Львова поступово, впевнено й мiцно обживалися сiльськi украiнцi. Тож рецептура своя, вiд землi. Хотiлося вiрити – з дiда-прадiда, хай вiн не ототожнював себе з тими мужицькими традицiями. Бог iз ними, вишнiвка так чи iнакше смачна. Пилося м’яко, розтiкалося всерединi приемно, забирало не одразу, поступово, нiби накривало невагомою ковдрою. У дитинствi так робила матiнка, доспiвавши колискову, пiдiткнувши на прощання краi. Змалку не боявся лишатися сам у темних кiмнатах, чомусь почувався там захищенiшим, нiж при свiтлi. Тож не вмикав електрику. Поки сонце не зайшло остаточно, взяв наливку, влив трохи в срiбний келишок, не по вiнця. Примостився за столом, ковтнув, посмакував. Так просидiв якийсь час. Потому пiдвiвся, взяв печиво з тiеi ж шафи, прихопив свiчку. Засвiтивши, посидiв трохи, дивлячись на вогонь та думаючи про свое: а було про що. Знову пригостив себе вишнiвкою, цього разу наливши келишок повнiше. Скинув капцi, акуратно повiсив смугастий пiджак на спинку стiльця. Лишившись у самiй камiзельцi, перемiстився до широкого фотеля – туди можна було забратися з ногами. Примостившись, склепив повiки. Тепер вiн опинився у цiлковитiй тишi, якщо не зважати на цокання годинника зi спальнi. А вiн не зважав. Так само не дратували звуки катеринки, чутi не щодня, але – через день, коли в браму завертав тутешнiй жебрак, аби мешканцi вчергове вiдкупилися дрiбняками. Трамвайний гуркiт-дзенькiт з вулицi спокою не порушував – ще одна перевага того, що вiкна виходять у двiр. Чув не раз, як панi та панове iз сусiднiх помешкань та будинкiв нарiкали на тих, кому прийшло в голову прокладати по Личакiвськiй трамвайну колiю. Дзвенить, гуде, деренчить, трясе. Жили собi спокiйно й затишно, а нинi мов бiля залiзницi. Хоч рейковий мунiципальний транспорт ходив Львовом уже досить давно,[7 - Регулярний рух другого в Украiнi i четвертого в Австро-Угорщинi електричного трамвая було вiдкрито у Львовi 31 травня 1894 року.] не всi ще досi до нього звикли. Ось зайвий приклад, чому треба мiняти сталий, аж до затхлостi, порядок. Пустити по галицьких – та й загалом австрiйських iмперських – жилах свiжу кров. Звiсно, не в прямому розумiннi, це е вираз такий. Кров. Вiн розклепив повiки. Не мiг пояснити собi до пуття, чому саме зараз охопили подiбнi настроi. Завжди пам’ятав себе енергiйним, дiловим, дiевим, а тут розслабився, надмiрно розслабився. Нiби нiчого особливого. Прийшла в дiм людина з револьвером, побула трохи – а вiдпустити не може. Щось намiчаеться. Щось насуваеться. Не зараз i не завтра. Велике. Нестримне. Руйнiвне. Адвокат Євген Павлович Сойка, тридцяти п’яти рокiв, народжений у Харкiвськiй губернii, уже п’ятий рiк – пiдданий Австро-Угорськоi iмперii, мае вид на проживання й практику у Львовi, знову налив собi вишнiвки. Випив, вiдкусив печива. Вмостився зручнiше у фотелi. Пробiгся поглядом по кiмнатi, освiтленiй лише одиноким свiчковим вогником. Зупинив його на люстрi. Дешева, хазяйська, на одну лампу. Кругла, зроблена на зразок традицiйного китайського лiхтаря. Лиш абажур не червоний, блiдо-рожевий, не дратуе очi. Причеплена до мiцного гака пiд стелею. Встати, увiмкнути свiтло… Легенько брязнуло скло. Мабуть, дощик перетворився на дощ, таки припустив сильнiше. Знову брязнуло. Рипнула вiконниця у спальнi. Бом-м-м. Зi спальнi. Дзигарi вiдбили десяту вечора. Уже зовсiм смерклося. Потягнуло в сон, хоча зазвичай о такiй порi активне життя адвоката Сойки тiльки починалося. Дiловi кола Львова збиралися на вечiрки, корисних знайомств там завжди було досить. Усякий, хто прагнув тримати руку на пульсi поточних мiських справ, просто мусив вiдвiдувати iх. Сьогоднi саме планувалася прем’ера в Оперi, вона вже почалася, скоро фiнал, потому… Нiчого. Вважайте, що в адвоката Сойки вихiдний. Заслужив. Мае право. Знову легенько брязнуло скло в спальнi. Якiсь наче рухи. Ходить хтось. Кому там ходити – другий поверх. Протяг гуляе. Провiтрилося вже. Треба встати й зачинити вiкно. Потiм посидiти ще трохи й вкладатися спати. Цокав годинник. І рухи в спальнi. Не вiд протягу. Роздiл перший Емiгрант iз вагона другого класу Липневим ранком на перон Львiвського вокзалу вийшов молодий чоловiк у пiджачнiй парi, синiй, у блiдо-сiру смужку. Штани зiм’ялися в дорозi, звiвши на пси всi старання iхнього господаря напрасувати стрiлки, як того вимагала мiська мода. Крiй при цьому здавався не надто актуальним. Та й загалом виглядало, нiби власник не замовив костюм у кравця спецiально, як водиться, а купив готовий, бо так дешевше. Пiсля цього майстер пiдiгнав та пiдшив одяг уже по фiгурi, взяв грошi, ще й зробивши знижку. Й обое лишилися задоволенi. Молодик – бо вбрався недорого й водночас досить пристойно. А кравець – бо спекався нарештi лежалого товару, за який не заплатив попереднiй замовник. Не сподобалось, смужки не такi, а насправдi програвся в карти й сидить у дешевих номерах десь на Ямськiй,[8 - Ямська – вулиця в Киевi, проходить повз Байкове кладовище, тодi – мiську околицю. В описаний перiод була вiдома як киiвська «вулиця червоних лiхтарiв». Описана у повiстi О. Купрiна «Яма».] чекаючи, поки жалiснi батьки вiдгукнуться та пришлють грошенят. Тут, звiсно, не до костюмiв, поiсти б чогось… Так воно й було. Звiсно, молодик, торгуючись iз подiльським кравцем, поняття не мав про його iсторiю. Сам переживав не найкраще фiнансове становище, та якби ж лише цього горя. Одяг, у якому вийшов на волю, був закривавлений та брудний. Іншi нехитрi пожитки хазяiн апартаментiв, якi винаймав молодий чоловiк у Киевi на Подолi, не надто розводячись, забрав за борги. Додавши при цьому ядуче: собi на збиток, але краще вже так, нiж нiчого. Грошi в батька брати не хотiлося. Позичити вдалося у знайомого, одного з тих небагатьох, хто ще не боявся з ним не лише спiлкуватися – вiтатися. Пообiцяв вислати, щойно влаштуеться на новому мiсцi. Вистачило на костюм, сорочку, краватку, круглий солом’яний капелюх-канотье та квиток в один кiнець на поiзд iз Киева до Львова. Звали чоловiка Климентiем Назаровичем Кошовим. Коли рекомендувався, називав себе Климом, iнших просив iменувати себе так само запросто. Не любив, як сам казав, усяких там цирлiх-манiрлiх, хоча професiя зобов’язувала тримати марку, розшаркуватися в присутствених мiсцях.[9 - Державнi установи в Росiйськiй iмперii, буквального вiдповiдника в украiнськiй мовi не мають. До них належать не лише чиновницькi кабiнети, але й приймальнi, канцелярii тощо.] Вiн був адвокатом. Йому недавно виповнилося тридцять рокiв. І його могла вже розшукувати полiцiя щонайменше всiеi Киiвськоi губернii. Хоч нiби перешкод для виiзду за кордон не виникло, хтозна, що, коли й кому зайде в голову. Оголосити когось державним злочинцем та вiддати наказ вжити заходiв для розшуку й арешту – раз плюнути. Щоправда, у масштабах полiцii та жандармерii всiеi неосяжноi Росiйськоi iмперii персона Кошового виглядала надто дрiбною, аби розшукувати його по всiй краiнi. Принаймнi самому Климовi хотiлося, аби так було. Мандрував киiвський адвокат другим класом, заплативши за квиток у жовтий вагон[10 - Пасажирськi поiзди Росiйськоi iмперii мали вагони трьох класiв, котрi вирiзнялися за кольорами. Синiй вiдповiдав І класу, жовтий – ІІ класу, зелений – ІІІ класу. Поштовий вагон мав коричневий колiр.] дванадцять рублiв п’ятдесят копiйок. У його становищi це були скаженi грошi. Навiть хотiв зекономити, поiхати третiм, за вiсiм шiстдесят. В останнiй момент передумав. Та поки вагався, мiсця розiбрали – вiдразу кiлька викупила ортодоксальна еврейська родина. Клим побоювався гармидеру, вiд якого гудiтиме на ранок голова. Та вийшло навпаки. Дiти, двое пейсатих хлопчикiв iз рiзницею приблизно у пару рокiв, та менша дiвчинка, сидiли тихо, а коли потяг залишив позаду Фастiв, мама почала мостити iх спати. Чоловiки, старший та менший, судячи з усього – тесть i зять, говорили в коридорi тихо. З цiкавостi нашорошивши вуха, Кошовий розчаровано зiтхнув: розмовляли на iдишi, якого вiн не розумiв. А кортiло знати, з якою метою мандруе ця родина. Цiлком можливо, старший вирiшував у Киевi рiзнi господарськi питання. Втiм, це припущення Клим вiдразу вiдкинув – у такому разi чоловiки не обтяжували б себе жiнкою з трьома дiтьми. Швидше за все, родина перебиралася на Захiд, бо справи в Киевi ставали для них дедалi гiршими. Великого багажу пасажири при собi не мали, що непрямо пiдтвердило саме таку версiю: нерухоме майно розпродали, решту скарбу вiдправили слiдом за собою окремим вантажем. Час вiд часу евреi кидали в його бiк пiдозрiлi погляди. Навряд чи вiдчували з боку свого сусiди небезпеку. Напевне iм було в його присутностi не надто затишно. Тож Кошовий вирiшив залишити iх хоча б на трохи, пiдвiвся й прогулявся до вагона-ресторану. Там теж не знайшов спокою. По-перше, не було бажання й можливостi витрачатися на вечерю. Сидiти ж просто так не збирався, та й не прийнято. По-друге, його нерiшучiсть неправильно оцiнила компанiя ровесникiв, коли запросила до свого гурту. Схоже, вони засiли тут давно. Вiд здiйнятого ними шуму гойдало весь вагон – так, принаймнi, Климовi здалося. Крiм них, у кутку за столиком пристроiвся iнтелiгентного виду пан iз борiдкою, у пенсне й тужурцi iнженера. Примостивши поруч на столi кашкет i поклавши на скатертину лiктi, вiн палким шепотом переконував у чомусь даму, молодшу за себе вдвiчi. Хоч та була вдягнена, як киiвська мiщанка, виглядала особою iнакшого, вищого статусу. З iнженером не говорила, бiльше слухала, iнодi кидала у вiдповiдь кiлька фраз, чим спiвбесiдника зовсiм не заспокоювала й не тiшила. Заводився дедалi бiльше та, глипаючи на компанiю, стишував голос, сильнiше втягуючи голову в плечi. Крiм цих, у ресторанi сидiв ще один вiдвiдувач. Товстенький лисуватий дядечко, чимось схожий на унiверситетського доцента, сьорбав чай, гриз бублики й читав газети. Одну, чи то вже прочитану, чи на черзi, пiдклав пiд лiвий лiкоть, притиснувши до поверхнi столика. Кошовий ковзнув поглядом, побачив частину назви, зрозумiв – «Русское слово».[11 - «Русское слово» – найдешевша щоденна газета Росiйськоi iмперii, видавалася з 1895-го по 1918 рiк.] Іншу, в яку «доцент» заглибився, Клим так само впiзнав – «Киiвськi губернськi вiдомостi».[12 - «Киiвськi губернськi вiдомостi» – офiцiйна урядова газета Киiвськоi губернii (Росiйська iмперiя). Видавалася росiйською мовою. Існувала з 1837-го по 1917 рiк, з 1866-го виходила з перiодичнiстю тричi на тиждень: по вiвторках, четвергах, суботах.] Гамiрна трiйця вочевидь заважала, бо дядечко час вiд часу зиркав поверх газетного листка, супив густi брови, вiдтак мовчки робив ковток чаю, вiдкушував бублика й знову поринав у читання. Тутешнiй офiцiант напевне вивчив «доцентову» поведiнку – щойно той упорав склянку, як йому вже пiдносили наступну, забираючи спорожнену. Спершу Клим не збирався затримуватися тут. Але один iз гурту гукнув до себе. Вирiшив – йому просто не знаходилося мiсця. Тож широким жестом запросили приеднатися, поставили чарку й голосно, хором, замовили ще карафку горiлки. Кошовий випив та закусив пiдсмаженою шинкою, хоч перед вiд’iздом пiдживився вдома. Та вирiшив вiднинi й надалi не вдавати прошеного: потяг вiз у невiдомiсть, коли наступний раз вдасться перекусити – хтозна. Новi товаришi знайомилися, називали себе, та Клим не затримав у пам’ятi жодного iменi. Знав – iз молодими купчиками йому точно не по дорозi. Не через зневагу, навпаки – серед його клiентiв переважно були помiщики й промисловцi середньоi ланки. Буквально, мета iхньоi подорожi була рiзною. Кошовий – вимушений емiгрант, по сутi – втiкач iз рiдного мiста, чого, звiсно ж, не сказав, обмежившись загальним «у дiлових справах». Товариство – на води. Спершу в Трускавець, бо наслухалися про новий европейський курорт,[13 - Будiвництво бальнеологiчного курорту в Трускавцi, мiстi за 100 км вiд Львова, почалося в 1836 р. Вiд 1895 р. курорт активно розбудовуеться, модернiзуеться, стае вiдомим та модним.] i там уже чекають вiдправленi наперед iхнi пасii. Далi – у Баден-Баден, для порiвняння. Один iз компанii виявився сином якогось «спиртового короля» з-пiд Полтави, киiвськi друзi витягнули його з собою й час вiд часу називали галушкою. Може, той i ображався, та старанно робив вигляд, що йому подобаеться. Коли трiйця почала допитуватися, в яких таких справах новий товариш iде до Львова i чи не готовий вiн плюнути на все та поiхати з ними, аби побачити трошки свiту й познайомитися, коли пощастить, з гарною дiвкою, Клим зрозумiв – пора. Вибачився, випив на коня, послався на головний бiль та швиденько забрався геть. Не хвилювало, що про нього подумають купчики й чи думатимуть узагалi. Крiм нього, вагон-ресторан не залишив нiхто з тих, хто сидiв там ранiше. Рано-вранцi, коли потяг зупинився у Волочиську й пасажири на кордонi почали показувати паспорти для перевiрки, Кошовий що було сили намагався триматися спокiйно та впевнено. Навiть змусив себе посмiхнутися прикордонному офiцеровi. Той глянув на нього, знизав плечима, взяв паспорт, погортав i повернув. Ураз, помiтивши щось краем ока, рвучко повернувся до вiкна, не випускаючи документа з рук. Глянувши туди ж, Клим побачив: старший офiцер-прикордонник i двое жандармських унтерiв у формi затиснули на перонi в клiщi вчорашнього iнженера. Той був без кашкета, розтрiпаний, вимахував руками й щось завзято доводив iм. Аж тут у полi зору з’явився, нiби ожила журнальна картинка, жандармський офiцер, за ним дрiботiв кругленький «доцент», з тростиною та в круглому капелюсi. Вiн нiс фанерний чемоданчик, обтягнутий штучною шкiрою, й кинув ношу просто пiд ноги iнженеровi. Вiд удару вiчко розкрилося, зсередини висипалися якiсь стягнутi шпагатом книжечки, та роздивитися Клим не встиг – гурт на перонi дружно затупцяв, заступив пiдозрiлий багаж. Кругленький показав рукою лiворуч, офiцер зробив знак. Один iз унтерiв заспiшив у тому напрямку, «доцент» поквапився за ним. Жандарм же почав щось виговорювати iнженеровi. Побачивши, що Кошового подii зацiкавили, офiцер знизав плечима, буркнув: – Пропагандисти. На цьому тижнi вже третiх знiмаемо. Клим вирiшив не вступати в небезпечнi розмови. А офiцер – не вести iх далi. Бiльше не мовив нiчого, окрiм традицiйного в подiбних випадках побажання щасливоi дороги. Та й тi вичавив iз себе: пiдданi Його Імператорськоi Величностi, государевi слуги, нiколи не вiдзначалися надмiрною ввiчливiстю та приязнiстю. Клим, котрий ранiше нiколи не перетинав захiдного кордону, дiйшов висновку: iм тут дана спецiальна вказiвка зберiгати кислi обличчя. Обмежений словниковий запас, ймовiрно, визначений височайшим велiнням. Їхнiй перелiк може бути написаний на якомусь офiцiйному паперi. Це закрiпили гербовою печаткою. Ось вони й вiтаються, кажуть «будь ласка», дякують i чогось там бажають, бо е на те вiдповiдне розпорядження. Коли потяг нарештi рушив та почухкав через Збруч, Кошовий настiльки захопився своею версiею, що сам повiрив – усе так i е. Дочекався, коли повз вiкна його вагона промине iнший, австрiйський, берег рiчки, тодi не витримав – озирнувся, вiдчувши дивну потребу послати в бiк краiни, з якоi забрався, останнiй погляд. Мимоволi зринуло лермонтовське напiвзаборонене, тому й вiдоме в певних колах – прощай, немытая Россия.[14 - «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ» – вiрш росiйського поета Михайла Лермонтова (1814–1841), датований 1840-м або 1841 р. Написаний ним пiд час другого та останнього, як виявилося, заслання на Кавказ. Був неофiцiйно заборонений для публiкацii. Також е припущення, що авторство Лермонтову приписують русофоби.] Але Клим вiдразу вiдкинув цi рядки вiд себе, навiть роздратовано труснувши головою. Вiн не знав, чи справдi прощаеться. Їхав на деякий час, пересидiти бурю, та чи скоро вщухне – поняття зеленого не мав. І ще одне – прощався не з Росiею. Рiдну Киiвську губернiю не вважав тiею краiною, з якоi бiльш як пiвстолiття тому забирався на заслання росiйський поет. Знав: там, куди ведуть залiзничнi рейки, нинiшню росiйську провiнцiю називають Великою Украiною. Митники з австрiйськоi сторони виявилися не те щоб привiтнiшими, але все одно – iнакшими. Чорнявий, на вигляд – угорський, офiцер виглядав зграбнiшим за свого росiйського колегу, старшого дядька, спiтнiлого й пузатого. Вiддав честь, узяв паспорт, звiрив фото, i Кошовий зовсiм не здивувався його реакцii, коли iхнi погляди зустрiлися. Проте там, де Клим мiг нарватися на непорозумiння чи грубiсть вiд государевого слуги, iмператорський пiдданий просто пiдвiв брови. Вочевидь, не знав, як правильно реагувати на побачене. Тодi прийняв едино вiрне для себе рiшення: пропустив гримасу пасажира повз увагу, повернув документи, знову козирнув та зайнявся iншими. Кошовий за набутою вiднедавна звичкою торкнувся пучкою пальця краю правого ока, нiби так можна було все заспокоiти. Вкотре згадавши, як жандарма, котрий випускав його, це чомусь неабияк розiзлило. Вирiшив – учорашнiй арештант знахабнiв зовсiм. Кривляеться, знущаеться, назад захотiв. Обклав матом, ще й намiрився затопити кулаком межи очi, та вчасно втрутився агент у цивiльному. Мав досить повноважень, аби навiть без форми приборкати праведний жандармський гнiв. Щоправда, потiм сам не стримався, посмiявся. Сказав – Клим полегшив роботу полiцii. Чому? Бо ранiше в картцi писали – особливих прикмет нема. Вiднинi ж вона е. Надовго. Якщо не назавжди. Заглибившись у своi думки, Кошовий не помiтив, як потяг рушив нарештi зi станцii Пiдволочиськ. А за деякий час ступив на перон, стискаючи в руцi невеличкий саквояж – усе свое багатство на сьогоднiшнiй день. Там маленьке фото батькiв, забране в рамку пiд скло та дбайливо замотане у запасну сорочку, жилетка, модна краватка, пара бiлизни, окуляри в тонкiй оправi – часом, коли доводилося багато писати й читати, вдягав, жалiючи очi, кишеньковий несесер, де тримав манiкюрнi ножицi, щiточку для вусiв та iншi потрiбнi дрiбнички. Ще, на самому днi – кiлька авантюрних романiв, французьких та англiйських. Книжечки не дуже грубi, зручнi для подорожнiх. Клим мав до них тягу з дитинства, не облишив у юнацтвi, зберiг дотепер. Гаманець та паспорт тримав при собi. Документ глибоко ховав у внутрiшнiй кишенi, грошi – у кишенi штанiв. Як туди хто полiзе, не вiдчути не можна. Дбати ж було про що: катеринка, сто царських рублiв, була зараз единим капiталом Клима Кошового. Потупцявши на мiсцi й роздивившись навкруги, молодий чоловiк перекинув саквояж iз правоi руки в лiву та впевнено пройшов до виходу на привокзальний майдан. Там зупинився на брукiвцi, глянув на величну, ошатну, помпезну споруду, якою явилася його очам вокзальна будiвля. Тут же пригадав киiвський, старий, дерев’яний, ще й приречений наказом генерал-губернатора на знесення. Контраст справдi виглядав величезним, i Клим уперше уявив себе не просто в iншому мiстi чи iншiй державi – бери бiльше, в iншому свiтi. Розглядати будiвлю можна було безкiнечно. Зрозумiвши це, Кошовий рiшуче розвернувся й покрокував уперед, перетинаючи площу навскоси. Пройшовши чималу вiдстань та зиркнувши лiворуч, вглядiв споруду, частково прикриту будiвельними лiсами. Примружившись, аби краще бачити, Клим зрозумiв: це тут зводять католицький храм, причому досить давно. Вигляд храму нагадав, що люди тут сповiдують переважно католицьку вiру. Сам Кошовий до релiгii ставився нейтрально. Батьки, звiсно, ходили до церкви, сам вiн теж дотримувався православних традицiй, але при цьому не мав того щему в серцi, який напевне мусить визначати вiруючу людину. Вiн чув та читав, що католики мають iнакшi стосунки з церквою та вiрою, нiж православнi. Але при цьому так само знав та вiдчував: у провiнцiях Росiйськоi iмперii так само iнакше ставляться до вiри, нiж у Великоросii. Принаймнi еврейськi погроми проводили дiячi з Киiвського вiддiлення «Союзу Михаiла Архангела», називаючи себе борцями за панування iстинноi вiри. Натомiсть украiнськi вiруючi у схожих акцiях помiченi не були. Тож православна вiра, котру сповiдували росiяни, дозволяла iм заради ii ствердження громити еврейськi вулицi й квартали, тодi як Бог, якому молилися в храмах украiнцi чи, як частiше iх називали, малороси, на сумнiвнi подвиги заради вiри не благословляв. Мiркуючи так, не стiльки через намiр помiняти не лише мiсце проживання, а й церковну конфесiю, скiльки для того, аби чимось зайняти голову, Клим дiйшов до мiсця, де ставав трамвай. Зупинка позначалася стовпом, на якому вiн побачив двi букви – «D» i «Н».[15 - Маршрути львiвського трамвая позначалися двома латинськими лiтерами – першими буквами назв кiнцевих зупинок польською. Зокрема, D – головний вокзал (пол. Dworzec glоwny), Н – проспект Свободи (зупинка називалася «вулиця Гетьманська» – тодiшня назва проспекту Свободи; пол. Нetmanska).] Поки мiркував, що вони означають i чи доiде звiдси туди, куди треба, нагодився й сам трамвай. Щойно вiн зупинився й дверi вiдчинилися, Кошовий раптом передумав сiдати. Вiдступив назад, дочекався, поки вагон розвернеться на рейках та поiде, дзенькаючи, назад. Провiвши трамвай поглядом i прийнявши, як йому самому здалося, важливе рiшення, прибулий пiшов на протилежний бiк площi, де товклися коляски вiзникiв. Роздiл другий Інший свiт – Їхати, пане? – запитав[16 - Увага! Тут i далi в романi героi однаково вiльно спiлкуються польською, нiмецькою, украiнською мовами, а також використовують росiйську та iдиш. Епiзодичне вживання будь-яких iнших мов буде подаватися в окремому перекладi.] найближчий до нього. – Поiдемо. Для чогось же ти тут стоiш. Тепер вiзник розвернувся до Кошового повнiстю, при цьому ледь не ковзнувши з козел. Клим змiг розгледiти свого першого львiвського знайомого краще. Невисокий, мiцний, iз вузьким лицем, вуса хвацько пiдкрученi вгору. Вбраний вiн був не так, як його киiвськi колеги: свiтла сорочка, жилетка, чиi гудзики погано сходилися на черевцi, чорнi штани в дудочку, запорошенi гостроносi черевики. Вказiвний палець пiдбив угору круглий, схожий на невеличкий казанок чорний капелюх з вузькими круглими крисами. – З Великоi Украiни, по вимовi чую, – сказав упевнено й одразу запитав, сiпнувши гострим, зарослим учорашньою щетиною пiдборiддям: – Чого це ви, пане? Клим зробив вигляд, що не зрозумiв, знову торкнувся пучкою краю ока, перепитав: – Що – «чого»? – Оце, – цiкавий вiзник повторив за Кошовим. – Не твое дiло, – вiдповiв грубувато, зовсiм не боячись виглядати нечемним в очах вiзника. – Ми iхати будемо чи кривлятися? Вiзник гмикнув, широким жестом запросив пасажира сiдати в коляску. Коли той вмостився, запитав, не поспiшаючи повертатися спиною: – Куди пана везти? – І знову не стримався: – Це ж ви з киiвського, так? – Угадав, – вiдповiв Клим сухо. – А я, пане, не циганка, щоб вам тут гадати. У голосi кучера тепер зазвучали зухвалi нотки, з чого Клим зробив висновок: львiвськi вiзники вiд киiвських мало чим вiдрiзняються. Теж не надто зважають на чини. Хоча сам вiн у Киевi не мав аж такого великого чину, аби перед ним ламали картузи мiськi «ваньки».[17 - «Ванька» – побутова назва вуличних вiзникiв у Росiйськiй iмперii.] Вирiшив промовчати, заводитися з першим-лiпшим не збирався. Та новий знайомий не вгавав: – Знаете, шановний, скiльки Захар Гнатишин тут працюе? Бiгме, ще трамваi, грiм iх побий, не ходили! Ось ця краса була тiльки в задумках, – безцеремонно тицьнув у бiк вокзальноi будiвлi. – Їi ж у мене на очах зводили! – Захар Гнатишин – це ти, як я розумiю? – Рекомендую! – Вiзник блазнювато пiднiс «казанка». – Так ось, шановний, я тут, на цьому мiсцi, стою стiльки, скiльки не всяка людина в наш час проживе. Чи я не знаю, коли, звiдки та якi потяги приходять до Львова щодня? Нiмецьку iз цим усiм вивчив, пасажирiв закликати. Як ви думали? Приiхала людина, скажiмо, з Вiдня. Чуе знайому мову. Звичайно, пiде до мене пасажиром. Без цього нiяк, шановний. Так куди зволите iхати? У справах тут? Тодi треба в готель. Дуже раджу «Жорж»,[18 - «Жорж»… – готель у Львовi, яскравий приклад архiтектури фешенебельних готелiв XIX – початку XX ст. Один iз найстарiших готелiв мiста. Протягом iснування неодноразово реконструювався.] довезу з вiтерцем. Клiпнути не встигнете, як там будемо. – Знущаешся? А ну, як я пересяду? – Та нiкуди ви не пересядете, – вiдмахнувся Захар. – Зараз моя черга везти. У нас тут такий порядок. Домовилися не вiдбивати пасажирiв один у одного. Ранiше такого не водилося за нашим братом. Як пустили трамвай, довелося гуртуватися. – Чому? – Конкуренцiя, знаете таке слово? Старшi люди, особливо жiнки, того трамвая вiдразу не злюбили. Був випадок, у газетах навiть писали, коли одна поважна панi повернулася до нього спиною i таке показала, що навiть у батярськiй кумпанii вголос не скажеш. А вже як тутешнi батяри за язиком не стежать, то мусите знати! Але тi, хто молодший, кажуть – то е прогрес! – Захар багатозначно пiднiс пальця вгору. – Тож трамвайники в нас пасажирiв таки вiдбирають. Домовлятися треба – не чубитися, як ранiше, не вiдлякувати клiентiв. Чемно стояти й чекати на свою чергу. – І я не можу пересiсти? Вiзник похитав головою. – Нiхто поперед мене з мiсця не рушить. То як, до «Жоржа»? Чи краще iнший готель, такоi ж кляси, бо в «Жоржi» нинi незатишно. Щось там добудовують. У животi Кошового зрадницьки забурчало. – Бачу, ти тут усе знаеш, – почав здалеку. – Насправдi просто зараз готель менi не потрiбен. Приiхав у гостi до давнього приятеля. Живе вiн на вулицi Личакiвськiй, то далеко звiдси? – Не аж так. Думаю собi, вам, пане, Нижнiй Личакiв треба. – Є рiзниця? – І то велика. Нижнiй – то поважнi люди живуть, там зараз багато прибуткових будинкiв для забезпечених осiб. Верхнiй – то щось зовсiм особливе. Батяр на батярi, ще й батяром поганяе. Це ж треба, послав Бог сусiдство шановному панству. – Ти вже не раз iх згадуеш. Хто такi? Розбiйники, бандити, крадii? – Та де! Як зустрiнете батяра – не кажiть йому такого. Інакше ворог на все життя. Бешкетники, авантюрники, так у нас говорять. Ну, найбiльший злочин, на який здатнi, – гаманця потягнути в роззяви. Чи годинник золотий. Або файнi шкiрянi рукавички. Зi справжнiми злодiями та страшнiшими головорiзами, котрих на Клепаровi[19 - Клепарiв – район Львова, в описанi часи робiтниче передмiстя. До складу мiста увiйшов 1931 року. Був знаний деревами черех – гiбриду вишень та черешень.] повно, личакiвськi батяри не дружать. Тiльки шановному панству вiд того не легше. Батяр… що вам казати, батяр вiн i е батяр. Самi побачите. То на Личакiвську вам? Номер який, знаете? – Дев’ятий. – Адресу, вказану в листi, Кошовий завчив напам’ять. – Тiльки треба перед тим ще одну справу зробити, пане Гнатишин. – О! Раз пасажири панькаються – то е щось важливе. Кажiть уже. Без кримiналу? – Без, – заспокоiв його Клим. – У кожному разi, я так думаю, що нема. Справа така – грошей не маю. Вiзник присвиснув, знову пiдбив капелюха пальцем догори. – Тю! А чого ж ви сiдаете iхати, коли нiчим платити? Пiшки прогуляйтеся, прошу пана! Погода ач яка файна. – Ти не зовсiм вiрно зрозумiв, – кахикнув Кошовий. – Платити е чим. Ображений не будеш. Хотiв сказати, не маю корон. Зате сто рублiв е, катеринка, ось. Задля наочностi, на пiдтвердження своiх слiв, Клим витягнув iз кишенi худюче портмоне, звiдти вивудив i показав свое багатство – банкноту з портретом iмператрицi Катерини Другоi, на яку дивився античний воiн iз мечем у правицi, вiддано приклавши лiву руку до серця. – У нас такi не ходять. – Знаю. Корон та крейцерiв тутешнiх не роздобув. Помiняти треба. Може, вiдвезеш до найближчого банку? Там i розрахуемося. Вiзник почухав потилицю. – Якщо так… Можна й до банку, коли хочете. Проте, як на мене, вам лiпше на Нижнi Вали.[20 - Нижнi Вали – центральна вулиця Львова, вони ж – Гетьманськi Вали, теперiшня назва – проспект Свободи.] – Це куди? Далеко? – У Львовi все недалеко. Мiняли там збираються, на бульварi. «Чорна бiржа», знаете. – Там варто вважати? – Та де! Навпаки, з ними простiше домовитися. Не треба показувати документи. І змiняють так, як найкраще. За вигiднiшим курсом, анiж банк дае. – Не обмахлюють? – Що? А – нi, зi мною нi. Хоч узагалi таке в нас водиться. Батярiв на бульварi так само не бракуе. Вiд тих усього можна чекати. Але я часто до мiняйл пасажирiв вожу, декого знаю. Чого там – декого: зведу вас iз Юзьом, – сказавши так, для чогось додав: – Паном Юзефом. – Пан, не пан, Юзеф, Юзьо – все одно. Аби грошi помiняв. Отодi вже на Личакiвську поiдемо, пiд дев’ятий номер. Годиться? – Їдемо вже! Скакайте в дорожку! Кошовий слухняно примостився на пасажирському мiсцi. Захар же, розвернувшись на козлах, пiдхопив вiжки, поцмокав губами, легенько вдарив коня по вгодованих та добре вичищених боках. Заклацали пiдкови брукiвкою. Рушили. Усе довкола i правда справляло на Клима Кошового враження iншого свiту. Дрожка котилася неквапом. Вiзник не поспiшав, бо того не вимагав пасажир. Спершу iхали вздовж трамвайноi колii, i Захар, не повертаючись, говорячи голосно, повiдав: донедавна вагони теж тягнули кiньми. Лиш минулого року iх почали переробляти на електричнi, бо мiська влада захотiла, аби було, як у Вiднi. Тягнулося це дотепер. Частково трамваi ще рухала кiнська упряж, але чим далi, тим частiше випрягали. Новi лiнii, котрi прокладалися зараз у заможнi райони, вже вiд самого початку живилися електричним струмом. І схоже, ця пошесть не припиниться. – Чому пошесть? – запитав Клим, подавшись уперед, аби вiзник краще чув, i пiднiс голос. – Та не кричiть ви! – вiдмахнувся Захар, далi дивлячись перед собою, i збоку могло скластися враження – говорить сам до себе чи бесiдуе з широким та округлим кiнським задом. – Чого валувати на все королiвське мiсто? Я все чую. – Та поясни, чому ти так трамваi не любиш. Прогрес же, – i, вирiшивши, що простий львiвський вiзник повною мiрою вiдчувае подихи й виклики часу, додав: – Я, наприклад, прихильник прогресу. Електрика… – До чого тут електрика? – знову вiдмахнувся той. – У мене вдома гасова лямпа. Не кажу, що ми з жiнкою та дiтьми дуже вiд того потерпаемо. Вулицi треба освiтлювати, то так, то вiрно. Лiхтарi – правильно, вечорами й ночами по свiтлих вулицях людей возити вигiднiше. Тiльки ж свiтло лiхтарне – воно ж не гуркотить. – Все одно не розумiю. Захар зiтхнув. – Глядiть, пане. Поки у трамвайнi вагони запрягали коней, iхала ця конструкцiя повiльнiше. Зате – тихо. Щойно пiдключили електричну тягу, швидкiсть збiльшилася. Але ж i грюкае по брукiвцi – Матiр Божа! – Вiн перехрестився вiльною рукою, тим бiльше, що саме минали черговий храм. – Ще бувае, iскри з-пiд колiс як сипонуть! Конi живi, вони попервах боялися, сiпалися. У мого кумпля[21 - Кумпель – старольвiвське слово, котре означае «товариш», «колега», в нiмецькому оригiналi – «шахтар».] навiть понесла кобила, з пасажирами в колясцi. – У кого? – Товариша, – охоче пояснив вiзник. – То в нас так батяри говорять – кумпель. Раз iдете на Личакiвську, наслухаетеся ще. А про пригоду з моiм кумплем газета «Kур’ер Львовскi»[22 - «Кур’ер Львовскi» (Kurjer Lwowski) – щоденна польська газета, котра видавалася у Львовi з 1883-го по 1935 рiк. Тривалий час у ii редакцii працював украiнський письменник, класик украiнськоi лiтератури Іван Франко (1856–1916).] потiм писала: у колясцi сидiли пан iнженер iз Лодзi, його панi iнженерова та двiйко дiточок, дiвчатка восьми й шести лiт. Ледь урятували тодi, вiдбулися переляком, хоча й дуже сильним. Пан iнженер сам би пробачив, жiнчинi переживання теж не сильно переймали. Дiтей налякали до пiвсмертi, менша дiвчинка взагалi зомлiла. Словом, заплатив би мiй кумпель великий штраф. Пiзнiше казав: думав уже, як i за скiльки продасть коня з упряжжю, бiльше нема де грошей роздобути. Богу дякувати, знайшовся пан Геник, викрутив iз халепи. – Хто такий? – Адвокат. – Ану-ну! – зацiкавився Клим. – Адвокат, кажеш? – Теж менi – дивина! Цього добра у нашому Львовi навiть забагато, як для одного мiста. Вже не вживуться мiж собою. Хто спритнiший – той мае грошi. Задорого, скажу я вам, деруть iз простих людей. У вас так само? – Всяко. Чим це скiнчилося? У твого… цього самого… кумпеля грошi, як я розумiю, не водяться? – Зате магiстрат наш мае грубi грошi з того трамвая! – промовивши так, Захар Гнатишин розпрямив спину, розправив плечi, викотив груди i тепер сидiв на козлах iз виглядом переможця. – Спитаете, пане, до чого тут магiстрат? А я вам скажу! Той пан адвокат, котрий постукав у квартиру мого товариша, прийшов туди сам. З газетою в руцi, те число, де описували ту прикру пригоду. Ще й малюнок додали, на ньому колега намальований з перекривленим писком. Смiшно, тiльки ж не йому реготати. Так ось, пан адвокат його розшукав i каже: кобила ваша, шановний, рвонула з мiсця й понесла, бо перепудилася, зачувши гуркiт електричного трамвая. Ще й побачила, як з-пiд колiс вирвався снiп вогню. То що, скажете, кобила в цьому винна? Чи, не дай Боже, ii власник, вiзник з багаторiчним досвiдом, якого всi колегi знають з кращого боку? Аж нiяк! Винен трамвай! І не чоловiк, котрий ним керуе, з нього нема чого взяти, найманий працiвник. Збиткiв потерпiлому пановi iнженеру завдав магiстрат. У той самий день, коли почав клопотатися в iмперському Мiнiстерствi транспорту про дозвiл розпрягати коней i переводити трамвай у Львовi на електричну тягу! Отак! Вiд президента мiста й треба вимагати грошей за завданi людям збитки! – І вийшло? – Чого б то не вийшло? Коли кумпель менi про то розповiв, я розiзлився. – На кого? – На себе! У мою голову таке б мало вступити! Бо потрусити президента мiста – це ж свята справа, хiба нi? Словом, за якийсь час приносить той пан Геник моему колезi свiже число тiеi ж самоi газети, «Кур’ер Львовскi». Розгортае й показуе. Там знову про нього написано, але вже без карикатури. Громадянин такий-то домiгся, аби магiстрат визнали винним у тому, що родина пана iнженера з Лодзi пережила прикрi моменти i зазнала збиткiв. Бо трамвай налякав кобилу, запряжену в дрожку, у якiй вони iхали у своiх справах на iменини до родича. Також вiдшкодування належить власнику кобили й дрожки. Бо той зазнав не менших збиткiв. Знаете, що я ще вам скажу? Перед тим вступив до мого товариша додому сам пан редактор «Кур’ера». Принiс йому аж сто корон, тiльки б чоловiк не слухав свого адвоката й не позивався потiм ще й до газети за образливий малюнок. Виграв би бiльше. Мiж iншим, пан адвокат, як про те дiзнався, дуже гнiвався. Виявляеться, таки збирався труснути в судi ще й пана редактора, бо добре справа пiшла, вирiшив ся не зупиняти. Тут балакучий Захар Гнатишин порiвнявся з екiпажем, що iхав тiею ж вулицею в протилежний бiк, i вiдволiкся, привiтавши знайомого вiзника голосним: «Сервус!», пiднявши при цьому капелюха. У вiдповiдь почув: «Честь!», i товаришi на козлах розкланялися один одному. Поки тривав короткий обмiн люб’язностями, Клим наново прокрутив у головi почуте. Зi своеi, хай не такоi вже великоi, адвокатськоi практики не мiг пригадати випадку, коли б можна було дiйсно виграти позов проти мiськоi влади чи судитися iз самим генерал-губернатором Киева. Бiльше того – не знаходив нiчого схожого у справах старших колег. Здаеться, жоден киiвський адвокат не став би на такий завiдомо програшний шлях. Чого там – бери вище: у Харковi, Москвi, самому Санкт-Петербурзi такi процеси навряд чи можливi. Інакше газети давно б уже написали про подiбнi юридичнi прецеденти. Виглядае, тут, у Львовi, справдi все iнакше. Практикувати буде непросто. Хоч Кошовий i не сподiвався, що пiде легко, та аж зараз прийшло остаточне розумiння: скiльки б часу вiн у мiстi не затримався, довго чи коротко, доведеться звикати до нових правил. Аби хоч наново вчитися не вiдправили. Бо доведеться, як не те, мести вулицi. Чи хоча б податися у вiзники. Захар як украiнець може скласти протекцiю. Мiж тим, той повiв далi, явно загнуздавши улюбленого коника: – Отже, шановний пане, подiбних випадкiв у нас вистачае. – Позовiв до магiстрату? – Наляканих коней! І якби ж то тiльки коней! Поки не проклали колiй, мiсто спало тихо. Передмiстя й нинi не скаржиться. А ось там, де живуть заможнi люди, спокою нема. Трамваi починають ходити рано, гуркотять i дзеленчать. Зимою ще можна щiльно вiкна зачинити, та й то не завжди допомагае. А коли лiто й так пече, чого за Львовом узагалi-то не водиться, бо дощi для цiеi пори року тут нормально… Словом, трамваi заважають спати. Панство ж у нас таке, як i у вас, i кругом, – любить довго понiжитися в лiжках. Для них ранок пiзно починаеться. А тут – грюкiт пiд вiкнами щодня, немов на залiзницi товарнi вагони вантажать! Кому сподобаеться? Мало кому. Особливо забудовникам та власникам дохiдних будинкiв. – Чому? – Бо вiднедавна бажаючих жити на вулицях, де iздять трамваi, поменшало. Дурне, що центр мiста й мiсця престижнi. Звiсно, продати можна. Квартиру здати в оренду так само не складно. Але вже не за ту цiну, яку правили до трамвая. Ледь не у половину менше. Що скажете на це? Вiдповiдi у Клима не знайшлося. Судити про звичаi мiста, в якому був лише трохи бiльше двох годин, вiн не збирався, бо мiсцевим усе одно краще видно, тож навiть найменшу суперечку програе. Замiсть того Клим вiдкинувся на трохи витерту шкiряну спинку сидiння й почав роздивляться, де це вiн iде. Перше враження, отримане вiд розглядання вокзальноi споруди, зараз лише пiдсилилося й закрiпилося. Довкола все виглядало величним, могутнiм, зведеним на вiки. Тут незримо витав дух консерватизму. Чоловiк молодий, Клим мимоволi вловлював це. Спершу прийшло вiдчуття, нiби опинився десь у склепi, серед сiрого холодного камiння. Та лиш на короткий час, швидко минувши. Надалi майже витiснилося iншим – мiська велич лише здавалася такою непробивною й непорушною. Насправдi ж дрожка iхала мiж сучасними, зовсiм не схожими одна на одну будiвлями, котрi лише на перший погляд виглядали похмурими й суворими. Те, що здалося Кошовому старосвiтським, навiть нагадало про читане в iсторичних книжках середньовiччя, в дiйсностi було гарно продуманим, добре впорядкованим та ледь не iдеально органiзованим. Вулицi тут звивалися, сходилися, розходилися й знову збiгалися в зовсiм несподiваних мiсцях. Житловi квартали нагадували античнi лабiринти. Мiськi кам’яницi нiби зiйшли з колись улюблених Климом сторiнок лицарських романiв – не вистачало хiба воiнiв у страхiтливих обладунках та прекрасних дам iз букетами обабiч, на хiдниках та у вiкнах будинкiв. І все це дивним чином жило жваво. З одного боку – нiби й за знайомими Кошовому провiнцiйними звичаями, але насправдi – у своему, особливому, не зрозумiлому стороннiй людинi ритмi. Не надто широкi вулицi лиш доводили, наскiльки тутешнi жителi можуть бути близькi одне до одного. Жодним чином не родичi. Навпаки, навряд чи у Львовi, де пiд двi сотнi тисяч народу, мiстяни знають одне одного, до чого Клим звик у Киевi, – можна пройтися вiд Бессарабськоi площi Хрещатиком через Прорiзну вгору до Софii, а звiдти – до Андрiiвського узвозу вниз, на Подiл, i за час прогулянки привiтатися з купою знайомих. Добра половина з них попросить передати уклiн татовi. Іншi поцiкавляться справами, i то не вияв гарних манер. Люди знають про те, хто зi знайомих чим займаеться. Тодi як Львiв, принаймнi так здавалося Климовi, своiм облаштуванням пiдкреслював зовсiм iнший рiвень стосункiв навiть мiж незнайомими людьми. Хай вони й живуть в одному мiстi, тiльки в рiзних його частинах. Старе мiсто було головним на схiднiй околицi великоi iмперii. Офiцiйно вважалося центром провiнцii. Та водночас саме по собi периферiйним не виглядало – принаймнi тою мiрою, якою Кошовий звик сприймати губернськi мiста iмперii Росiйськоi. А значить, тутешнi мiстяни мають бути далекi вiд того тотального братання й родичання, якi в характерi справжнiх провiнцiй. І збурити Киiв легше, нiж мiсто, яке завмерло у власнiй повазi та величi. Адже, навiть приiхавши до Львова вперше, Кошовий вiдчув, як усе довкола не лише мiняеться, а й готове до змiн i розвитку. Бурчання вiзника Захара на адресу трамваiв – живе тому пiдтвердження: змiни помiтнi. А отже, до них, пошпетивши, кiнець кiнцем звикаеш. Тодi як середовище, завмерле в собi, всiляко опираеться будь-якому впливу ззовнi чи зсередини. Адже це принесе за собою бодай якiсь незручностi. Закритий свiт дуже легко пiдiрвати зсередини. Й збити з пантелику його мешканцiв надовго, як не назавжди. Це Клим мав нещастя вiдчути на собi. Й вiд цього спробував утекти, сiдаючи вчора у вагон на Киiвському вокзалi. Поринувши в такi ось думки, Кошовий перестав крутити головою. Повз нього й надалi пропливали в неквапному ритмi установи, крамницi, салони, контори, кав’ярнi, житловi будинки. Якби вийшов з дрожки й пiшов би далi сам, напевне заблукав. І чим далi, тим менше Клим уявляв, куди саме доставляе його львiвський вiзник. Тому зовсiм несподiванкою стало, коли Захар натягнув вiжки, зупинивши коня, i гаркнув: – Приiхали, пане! Прошу дуже! – Що? – Нижнi Вали, кажу! Злазьте! Роздiл третiй Ласкаво просимо до Львова! Кошовий пiдхопив саквояж, ступив на землю, запитально зиркнув на свого несподiваного поводиря. Захар так само злiз iз козел. Жестом велiв пасажировi стояти, де стоiть, i неквапом рушив бульваром у напрямку, як помiтив Клим, банкiвськоi будiвлi. Не дiйшовши, ступив убiк, вирiзнивши серед пiшоходiв високого чоловiка в елегантному костюмi, круглому крислатому капелюсi та з легенькою тростиною в лiвiй руцi. Складалося враження, що вiн байдикуе, бо мае помножений на натхнення вiльний час. Чоловiк походжав бульваром, граючись своею тростиною, яку тримав швидше для краси, як елемент вбрання – зовсiм не кульгав, край тростини не торкався бруку. Здавалося, вiн так граеться, iмiтуючи спритнi рухи циркового артиста. Люди довкола та iхнi справи високого, на перший погляд, не переймали зовсiм, прогулювався нiби без певноi мети. Навiть не схоже, що прийшов сюди на побачення – час для високого значення не мав. Та, придивившись уважнiше, Клим зрозумiв: байдикування оманливе. Насправдi погляд з-пiд крисiв швидко й ретельно обмацував кожного, хто з’являвся на маленькiй площi. А ще Кошовий помiтив – поява вiзника не пройшла повз увагу чоловiка з тростиною. Та вiн навмисне повернувся до нього фалдою, привiтавшись iз знайомим, що саме проходив повз, перекинувся кiлькома приязними словами. Дозволив собi помiтити Захара, лиш коли вiзник наблизився на вiдстань простягненоi руки. Вiдбулася коротка розмова. Пiсля того Захар, глипнувши через плече, кивком пiдкликав Клима. Той пiдiйшов, i вiзник вiдступив убiк: – Ось вам пан Юзьо, прошу дуже. Зараз, коли новi знайомi стояли навпроти, Кошовий розгледiв, як гарно випрасуваний костюм Юзя, але при цьому комiр сорочки був розстебнутим на два гудзики, шию не прикрашала краватка. Це мусило справити, й напевне справляло, про нього враження як про людину дiлову i водночас – дуже демократичну. Зi мною можна без церемонiй, запросто, слухаю вас уважно: ось що говорив розстебнутий накрохмалений комiрець. Гнатишин хотiв далi говорити з мiняйлом. Але той, угадавши намiри, рвучко смикнув рукою перед собою, немов засмикував вiконну фiранку. – Маеш до мене справу? – Вiзник мотнув головою, знову вiдкрив рота. Мiняйло перервав: – То лiпше помовч. Бачили гадулу? – Тепер вiн звертався вже до Клима. – Рот не закриваеться, знаю я таких. Була колись гарна думка заборонити вiзникам балакати, коли везе людину. А то так захопиться, ще через плече зирить. На дорогу не дивиться, збивае живих людей. Може, самi поговоримо? Високий глянув на Захара. Той, видно, звик до манер мiняйла, стулив писок, вiдступив, лишивши партнерiв сам на сам. Юзьо зосередився. – Пан мае проблему? – запитав швидко. – Сподiваюсь, усе законно? Вiдповiсти Кошовий не встиг. Бо Юзьо раптом намалював на продовгуватому лицi подив, а тодi повiвся зовсiм уже несподiвано. Подався трохи вперед. Витягнув шию – i пiдморгнув Климовi правим оком, навмисне стискаючи вiко сильнiше. Потiм, пiсля короткоi паузи, так само старанно моргнув лiвим. І вже нiби зовсiм на закуску, коротко клiпнув обома. – Не кремпуйтеся[23 - Кремпуватися (дiал.) – соромитися.] прошу пана. Усе буде добре. Тут усi своi, маемо вiрити одне одному. Клим зiтхнув, за звичкою торкнувся правого ока й мовив: – Кажуть, тут у вас можна грошi змiняти. – У нас не банк. Але можна, – кивнув Юзьо. – Тiльки курс буде iнакший. Вас влаштуе? – Інакший – то який? – поцiкавився Кошовий. Мiняйло глянув на вiзника, i той знизав плечима. – Нинi не бачив. – А що треба бачити? – не зрозумiв Клим. – Пояснюю, аби знали на майбутне, – сказав Юзьо. – Є така система значкiв, придумана не тут i дуже добре працюе. Курс корони до iнших грошей визначають у Вiднi, отам. – Вiн мотнув головою кудись угору так, нiби це вiдбувалося в небеснiй канцелярii. – Значення доволi гнучкi. Тому передати вiдомостi можна телеграфом, як роблять банкiвськi установи. Он, бачите, бiля Ощадноi каси гуртуеться нарiд? То все жиди, чекають на телеграми. Але можна повiдомляти про курс iнакше – залiзницею. Практикуеться у середовищi iнших дiлових людей. – Це як? – Учора у Вiднi на вагон поiзда, що iде до Львова, поставили крейдою цифри. Ранiше домовлено про систему. Лишаеться потурбуватися, аби потяг зустрiли тут вчасно. Ось так ми на Нижнiх Валах знаемо не банкiвський, офiцiйний, а справжнiй курс корони. – Вiдрiзняеться? – Не на багато, – визнав Юзьо. – Але якщо пан оперуе великими сумами, така рiзниця може стати суттевою для вас. Змiнитися на вашу користь. – Пан оперуе сумою в сто царських карбованцiв. Витягнувши портмоне, Клим видобув та показав мiняйловi катеринку. – Дозвольте? Тонкi пальцi спритно вихопили купюру. Юзьо проробив iз нею швидкi й складнi для стороннього розумiння манiпуляцii, жмакаючи й роздивляючись на свiтло, при цьому тростини не випускав. Нарештi склав удвое, покрутив, нiби тримав незначний папiрець, не втримався – знову пiдморгнув. – Для когось сума незначна. А для когось – цiлий капiтал. То вже як пан себе оцiнюе, – пояснив багатозначно. – Можу запропонувати вам обмiн за курсом, який я знаю станом на позавчора. За один царський рубль просили двi корони та тридцять крейцерiв. Зараз вiн може бути меншим, може бути бiльшим… – Я не дрiб’язковий, – перервав його Клим, хоч прозвучало це й не зовсiм увiчливо. – До того ж поспiшаю. Іншим разом iз задоволенням поговоримо про фiнансовi справи. Правда, я на таких матерiях мало знаюся, але якщо треба для приемного знайомства… – Для приемного знайомства базiкайте собi з кобiтами на Ринку,[24 - Площа Ринок, центральний майдан Львова, iсторичний центр мiста.] – мiняйло теж вирiшив вiдкинути зайвi церемонii. – У нас дiлова оборудка. Тож двiстi тридцять корон. Маете. Юзьо занурив купюру в кишеню пiджака. З iншоi, пiдхопивши тростину пiд руку, витяг пухкеньке портмоне, щiльно натоптане купюрами рiзного достоiнства. З одного боку – стосик австрiйських корон, з другого – окремо перекладенi банкноти iншого походження. Вiдрахувавши Кошовому двi сотеннi банкноти, вiн сказав: – Тримайте оце. Зараз пошукаю решту. Кошовий мотнув головою. – Щось не так? – Усе так, пане Юзьо. Менi все дрiбнiшими, коли ваша ласка. Знизавши плечима, мiняйло акуратно склав крупнiшi грошi на мiсце. Послинив пучки пальцiв, витягнув меншi. Сказав, скiльки то буде, i Клим старанно перерахував, так само змочивши пальцi слиною. Кивнув – усе вiрно, поклав грошi в гаманець, не стримався – переможно ляснув ним по розчепiренiй долонi. Зовсiм поруч немов бичем клацнуло: – Злодiй! Злодiй! Ловiть злодiя! Кошовий здригнувся. Вигук пролунав таки несподiвано. Схоже, його новi знайомi теж нiчого такого не чекали. Та вже наступноi митi мiж ним та Юзьом стрiмкою блискавкою пролетiв утiкач. Роздивитися його Клим не встиг – на швидкостi його зачепили плечем. Заточився, скрикнув, ледь не втратив рiвновагу. Наступний поштовх, уже в спину, виявився ще мiцнiшим. Тепер адвокат уже падав на колiна, витягнув руки вперед, аби не заорати носом. Правиця розтиснулася, гаманець вилетiв, упав на брук, вiдлетiв на лiкоть, як не бiльше. Уже приземлившись на чотири, намагаючись не зважати на раптово зчинений гармидер, Клим сiпнувся за гаманцем, та враз на руку хтось сильно наступив. Кошовий зойкнув не так вiд болю, як вiд раптовостi всього, що вiдбулося. Не стримався – вилаявся. У вiдповiдь теж почув лайку, та не на свою адресу: проклинали втiкача, через якого все закрутилося. Мить – i Климовi вже допомагали пiдвестися. Хтось дбайливо обтрушував пiджак, iнший сунув до рук упущеного гаманця. – Тримайте, тримайте, то ваш, пане! Стиснувши потерту шкiру, адвокат голосно подякував, сам не знаючи кому. Поклав гаманець у кишеню. Видихнув. Нiби маленька пригода, буденна, нiчого не значить. А все одно забагато для людини, котра щойно приiхала в незнайоме мiсто. Поки поправляв одяг та трiпав трохи забрудненi колiна штанiв, довкола все заспокоiлося так само швидко, як збурилося. Нижнi Вали поверталися до звичного життя, i до Кошового знову пiдступив Юзьо. Тепер уже не клiпав, забавляючись, виглядав стурбованим, поцiкавився, взявши за плече: – З паном усе гаразд? – Тю… Що то було? – Батярськi забавки, бiгме, – мiняйло погрозив тростиною в той бiк, куди вочевидь побiг злодiй, якого намагалися зловити. – Такi не зарiжуть, то не справжнiй кримiнал. І навiть можуть бути несправжнi лови злодiя. – Тобто? – А отак! – розвiв Юзьо руками. – Закортiло хлопцям здiйняти бурду, людей збаламутити. Не скажу, що то звичайна справа. Часом полiцiя таки по когось iз них та й приходить. До Кошового враз дiйшло, чого йому бракувало. – Справдi, полiцiя! – вигукнув вiн. – Нiхто не кличе полiцiю! Злодiя ж ловлять! – О! – пiдхопив Юзьо. – Пан приiжджий теж помiтив! Слухайте, були б то справжнi, не батярськi лови, полiцiя б уже спiймала злодiя. Бачте, площа невелика. Виходiв iз неi небагато. Ззовнi злапати втiкача просто, тим бiльше, панiв полiцiянтiв у цiй частинi мiста не бракуе. Поруч кахикнули – це нагадав про себе вiзник. – Так ми iдемо далi, пане? – Довго ще? – Та де, зовсiм поруч. Прощаючись, Юзьо приклав два пальцi до краю капелюха, вiдсалютував. Клим повторив його жест. Коли мiняйло не стримався й знову моргнув, не надто здивувався. Далi обiйшлося вже без пригод. Захар зупинив коня бiля тротуарноi бровки навпроти масивноi брами, вказав на номер будинку, доповiв: – Прошу дуже, приiхали. Нижнiй Личакiв. Потрiбний будинок виявився триповерховим, з ошатним доглянутим фасадом. Трохи далi височiв на стовпi лiхтар, уквiтчаний легковажним зеленим вiночком, що помiтно розбавляло величну атмосферу. Вирiшивши неодмiнно прогулятися вулицею ще сьогоднi, i особливо – пiд вечiр, при лiхтарному свiтлi, яке напевне зробить усе довкола загадковiшим, Кошовий ступив на хiдник. – Скiльки буде? Не дочекавшись вiдповiдi, полiз по гаманця, знов ляснув по розчепiренiй долонi, демонстративно поплював на пальцi, вiдкрив. Грошей не було. Взагалi. Спершу Клим подумав – здалося, такого не мае статися. Поклав не туди, куди завжди, й зараз купюри лежать собi в iншому вiддiленнi, посмiюючись. Сiпнув пальцями – порожньо. Хiба глибоко примостився папiрчик, складений у кiлька разiв. Клим знав, що то, але все одно витягнув. Записана львiвська адреса. Та сама, вивчена ним напам’ять. Розгублено пiднiс очi, наштовхнувся на погляд Захара Гнатишина. – Ти ж сам бачив… Я клав сюди… – Нема, – мовив вiзник. – Були, то правда. Зараз нема. – Куди… Мабуть, випали. Я роззява, поклав не туди, – Кошовий заметушився. – Поiхали, поiхали. Їх напевне хтось пiдiбрав. Ти ж там знаеш декого. Хоча б того Юзя… пана Юзя… – Можна пана Юзефа, – нагадав Захар. – Та хай собi Юзеф – вiн же не забере собi! То ж знайомий твiй! – А йому вашi грошi й не треба, – гмикнув вiзник. – То «чорна бiржа», на Вексклярськiй. Але ж пан Юзьо – не чорна душа. Чесний дiлок. Повз його очi нiчого там не падае. Вгледiв би – тут же пiдiбрав та вiддав. – А де ж… – Забудьте. – Тобто? – Отак. Зовсiм забудьте. Виглядае, то такi були злодii. Серед батярiв рiзнi трапляються. Климовi вже не треба було нiчого пояснювати. Чiтко вiдтворив у пам’ятi недавню халепу. Ось вiн бере грошi в мiняйла, кладе у гаманець. Сховати не встигае – за ним точно вже стежать. Гайнули ззаду, навмисне пробiг верткий крадiй мiж ним та Юзьом, хоч мiг оминути. Поштовх, дii вiдпрацьованi давно. Гаманець випадае, точнiше – його вибивають. Тут же на коротку мить заступають. Щойно роззява оговтуеться, повертають назад. Декорацiя така, нiби його просто дбайливо пiдняли, аби справдi нiхто не спокусився. Мав Кошовий знайомих у кримiнальнiй полiцii Киева, водив дружбу з газетярами, адвокатовi без зв’язкiв iз пресою нiяк не можна. Дечого наслухався. Тож нiчим новим тутешнi спритники не здивували. Дiють у таких випадках зазвичай трое. Один, граючи злодюжку, вибивав здобич. Другий прикривае, поки третiй вичищае гаман. Вiн же повертае втрату власнику. Причому жодного розгледiти не вдаеться нiколи. Раз – i розчиняються, розходяться колами по водi. Та вiд розумiння схеми легше не стае. – І що тепер? – запитав Клим. – Теж хотiв би знати, – у тон йому вiдповiв вiзник. Рiшення не забарилося. Воно ж очевидне, адже вони… – Ми приiхали. Нам сюди, – сказав Кошовий. – З цього менi яка користь? Безкоштовно доiхали. Я все розумiю, звiсно, й дуже перепрошую, але витратив на вас, пане, кiлька годин. Мiг би заробити, замiсть того спiвчуваю чужому горю. Попереджаю – розписок не беру. – Розписок? – Боргових. Трапляеться, погуляють пани дуже добре, доставляеш iх, п’яненьких, а вони аж бiля брами хапаються за серце: грошей нема. Видирають аркушi iз записникiв, пишуть такi-от векселi. Потiм ще бiльше часу тратиш, аби борг дiстати. – Господи, хiба я прошу в борг? Мiй товариш напевне вдома! Отримав листа, вiдписав – чекатиме. Я пiднiмуся до нього, або ще краще – ходiмо разом! Пан Сойка розрахуеться, я йому все поясню. На лицi вiзника враз з’явився новий вираз. Таким Клим його вже бачив зовсiм недавно, коли Захар показував йому дендi-мiняйла пана Юзя. – Ви сказали – пан Сойка? Чи я не помилився – отут, у цьому будинку, мешкае адвокат Євген Сойка? – Ти хiба знаеш його? – Особисто не знайомi. Хоч нашим братом вiн не гребуе. Це ж той самий пан Геник! Вiн витягнув мого кумпля з халепи, допомiг вiдсудити в магiстрату збитки! – На Євгена Павловича це все дуже схоже, – промовив Клим. Насправдi не знав, чи властиво Сойцi прокручувати саме такi справи. Адже не бачив його давно, з того часу, як той виiхав iз Киева назавжди. – Коли так, тим бiльше питання знiмаеться, – повiв далi Кошовий. – Довiряете пановi Сойцi? – Пiсля того як вiн урятував кумпля – йому единому довiряю. – Так гайда! Ляснувши вiзника по плечу, Кошовий схопив саквояж та поспiшив до брами. Назустрiч, швидше вiдчувши появу вiзитерiв, нiж побачивши iх зi свого мiсця, вже квапився двiрник. Тлустий, пишновусий, червона картоплина носа виглядала не частиною обличчя, а так, мов якийсь бешкетник зле пожартував, прилаштувавши ii абияк в середину писка, коли той спав. – Ми до пана Сойки! – вигукнув Клим, потiм похопився, привiтався: – Доброго дня вам! – Пан Сойка не попереджав, – почулася поважна вiдповiдь. Двiрник навiть по-хазяйськи впер кулаки в боки, наче збираючись просто зараз прогнати непроханих гостей. Та головне – тримався, нiби вони справдi намагаються зайти на його приватну територiю. – Тобто вiн удома? – перепитав Кошовий, узявшись за браму. – То не мае значення. – Слухай, земляче, я з Киева. Давнiй товариш пана Сойки! Вiн на мене чекае! Двiрник знизав плечима. Не виглядало, що готовий мiняти гнiв на милiсть. – Пан Сойка – людина вiдома. Наш пан домовласник його поважае. Значить, його слово так само закон i для мене. А пан Геник менi не давав стосовно вас окремих розпоряджень. – Тьфу ти! Вiн удома чи його нема? – вигукнув Клим, вiдчуваючи черговий приплив розпачу, i тут же сам знайшов вiдповiдь: – Удома, у себе! Де ж йому бути! – Звiдки це ви знаете? – пiдозрiло поцiкавився двiрник. – Тут нiчого спецiального знати не треба. Аби твого пана Геника не було вдома, ти б, земляче, не стояв тут таким цербером. Заходьте, шановнi гостi, цiлуйте замок, раз кортить. А так ти не знаеш, що робити. Бо, схоже, пан Сойка велiв казати – його нема i для кого. Чи iнакше глянемо: вiн е не для всiх, i ти дiстав чiтку вказiвку, кого пускати, а кого – нi. Хоча навряд чи ти маеш таке право – не пускати вiдвiдувачiв до пожильцiв, коли бiлий день. Висновок який, знаеш? Двiрник, явно не очiкуючи такоi стрiмкоi словесноi атаки, мовчки похитав великою кудлатою головою. – Заплатив за це тобi пан Сойка. Як кажуть у нас цигани, позолотив ручку. Нiчого, не журися. Я скажу пановi Генику: ти робив усе вiрно, чесно й сумлiнно. Мо’, вiн тобi ще пiдкине кiлька крейцерiв. Останне припущення прозвучало так переконливо, що двiрник уже не гарикався – вiдчинив браму, пустив гостей до парадного. Боковим зором Кошовий вловив його простягнуту, складену човником правицю, красномовно ляснув себе по кишенях. Вiзник же, котрий сунув слiдом, на мить зупинився, витяг i поклав у човник власну монетку. Коли ж рушили, пробурчав Климовi в спину: – Так само будете виннi. Не платитиму ж я за вас кругом. – Розберемося! – вiдмахнувся Кошовий, в якого чомусь стрiмко полiпшився настрiй. Розташування сходiв тут було для киiвського адвоката не дуже звичним. Пройшовши головний хiд та оминувши його, Клим пiднявся сходами на широку веранду з бильцями, котра вiдкривала вид на двiр iзсередини й вела прямо до потрiбних дверей. Уявивши, як воно – коли отак, серед ночi, повертаешся п’яним, це ж в’язи можна легко скрутити, Клим нарештi дiстався кiнцевоi мети. Видихнув. Замолотив у дверi. Коли звiдти нiхто не вiдповiв, почав грюкати сильнiше. Вiд такого будь-який запеклий сплюх мав прочуняти. За Євгеном Сойкою ранiше не водилося звички валятися в лiжку довго, та звичкам властиво мiнятися… Тю, скiльки можна спати. Навiть для ледаря занадто. А пан Геник, судячи з почутого, байдикiв у Львовi не бив. Чергова порцiя ударiв знову не дала результату. Зсередини нiхто не рухався. Там, здаеться, взагалi не було живоi душi. Але ж якби Кошовий помилився i Сойка вийшов зранку у справах, для чого тодi двiрнику з бульбастим носом морочити iм голову… Отакий вiн капосний, вирiшив показати тут свою владу… – Чого б ото лупати! Знадвору вас чути! Нi, не схоже. Двiрник уже сам пiднявся на поверх, стояв на верандi й вiдсапувався. – Ти ж казав – пан Геник удома! – дорiкнув Кошовий. – Вiн i е вдома! Повз мене не проходив, бiгме! Повз мене взагалi тут нiхто не пройде! – скипiв бульбастий. – Попередив мене ще вчора, ви правильно вгадали, пане! Мовляв, нинi працюватиме вдома, нiкого не пускати. Про кожного окремого доповiдати, й то коли кричатиме – домовлявся, призначено, як ви оце тут! Вiдiйдiть! Тепер уже двiрник молотив у дверi. Клим визнав – кулаки в того значно сильнiшi за його власнi. Гуркiт, припустив вiн, уже розбуркав би навiть сплячу красуню з тiеi староi казки… Стукiт затих. – Щось не те, – промимрив двiрник, пошкрiбши свого круглого носа. – Щось не так. Нiби думки Климовi прочитав. – Дверi якось можна вiдчинити без жильця? – Можна все. Власнику тiльки треба сказати, пановi Зiнгеру. Але чи треба… – Слухай, пан Сойка не виходив нiкуди! Сам же божишся! Вiн не старий, але старший за мене на п’ять рокiв! Хтозна, мiг захворiти! Серцевi напади хапають i не дуже старих чоловiкiв, я про це в газетах… – Ну, з вашими газетами! – скривився двiрник. – Не в газетах справа. Пан Геник якось менi обмовився про щось подiбне. Питаю не так давно: як, мовляв, вашi справи, пане Генику? То завжди говорить – добре, а тодi пожалiвся, нiби в грудях ние. Я ще поспiвчував, не без того… Терпець Кошовому урвався. Вiн уже не зважав навiть на вiзника, котрий весь цей час похмуро мовчав, стежачи за подiями з-пiд лоба, вiдчеканив: – Бiжи по власника! – Пощо власник? – Тьху ти! Ламати дверi без його присутностi не маемо права! І доктора треба, про всяк випадок. – Пощо лiкаря? – О Господи! Болiло в грудях, рiзне може статися. Бульбастий уже не сперечався – потупцяв виконувати. Захар Гнатишин вперся об бильця гузном i завмер в очiкуваннi розрахунку з таким кислим виглядом, що вiд самого цього Климовi зробилося недобре. Домовласник, череватий еврей з рясно вкритим крапельками поту лицем та рiдкими кущиками волосся на видовженому черепi, прибiг дуже швидко. Тараторив – не лiзе в особисте життя жильцiв, принципово не тримае в себе запасних ключiв, аби не було спокуси прийти, коли нiкого нема вдома. Ще й почав казати, як iншi, не дуже совiснi пани часом чинять iнакше. Кошовий остаточно забув про чемнiсть, тупнув ногою, грюкнув носаком об зачиненi дверi. Бiльше нiчого пояснювати не треба: товстун розпорядився нести сокиру. Бiля дверей довелося поратися довгенько. Виявилися мiцними самi по собi, й двiрник, оглянувши все, порадив краще зняти з петель, аби не вирубувати замок. Лисий дав добро, вiзник тепер уже прийшов на допомогу, пiдключився – самого пройняло, стало цiкаво. Удвох, пiдважуючи, де треба, сокирою, мужчини зняли петлi, вiдсунули дверi вбiк. Домовласник не зайшов – заскочив першим. Клим заходив за ним, коли почув надривний крик, водночас повний розпачу й переляку. Готуючись до найгiршого, забiг, вiдштовхнувши лисого на ходу. Побачив спершу чоловiка долiлиць на пiдлозi. Тодi – темну пляму круг його голови. Пiстолет, накритий правицею. І вже потiм – запненi штори, зачиненi вiкна. – Полiцiю сюди, – вичавив iз себе. Вiдразу додав: – Усiм лишатися тут, чекати. Не заходити всередину. Я побуду, сторожитиму. І лише потiм рявкнув, притупнувши ногою: – Геть звiдси! Геть! Пiшли, я сказав! Роздiл четвертий Знайомство за Гратами Коли ключ клацнув, повертаючись у замку, щось клацнуло заразом i в Климовiй головi. Весь час, поки його конвоювали до полiцiйноi дiльницi, Кошовий не мiзкував над тим, у якiй небезпечнiй для себе iсторii опинився. Навiть не намагався впорядкувати думки, складаючи бодай приблизний план подальших дiй. Не мiг згадати, як називаеться той стан, котрий вiн переживае нинi. Так напружено пригадував, аж голова заболiла. До батька часом заходив приятель, професор, котрого Кошовi називали давнiм другом родини. Вiн вважався авторитетом у лiкуваннi душевних недуг. Востанне заходив зовсiм недавно, щойно Клима випустили з тюрми. Тодi в розмовi й вжив новий медичний термiн, котрим описуеться явище, яке лише починають дослiджувати колеги в Європi. Фаховi журнали вже писали: мовляв, у хворих, особливо – епiлептикiв, часто проявляеться нав’язлива iдея, коли здаеться: те, що вiдбуваеться з ними тепер, уже вiдбувалося ранiше. Чи то в минулому життi, чи увi снi, чи взагалi – в iншiй тiлеснiй оболонцi. Особливу цiкавiсть це явище викликало через те, що частина подiбних розповiдей виявлялася досить правдивою. Ось коли вченi згадали всi описанi випадки ще з часiв, коли епiлептикiв числили мало не Божими людьми. Вважалося, пiд час нападiв на них сходять видiння. Через це юродивих надiляли пророчими властивостями. Ще й платили чималi грошi, аби бути присутнiм при входженнi такоi людини в транс. Тепер же, з початком нового, чи не найосвiченiшого столiття за всю iсторiю людства, знайшлися способи уважно дослiдити й такi феномени. Звiсно, нарiкав професор, дрiмучiсть Росiйськоi iмперii – вiд корiння, вiд сохи. Небом уже ширяють аероплани, в мiстах з’являеться електричне освiтлення, розбитими дорогами iздять автомобiлi – а бiльшiсть людей нiби зачаiлася. Сидять тихо, сопуть люто й чекають на сигнал, пiсля якого можна без зайвих вагань спалювати на кострищах еретикiв-чорнокнижникiв. Та все одно хай зi скрипом, але все нове з Європи вже починае доходити до iмперських околиць. Чого там: по губернiях навiть швидше – у Петербурзi чи Москвi загубиться, проскочить повз надто пильну увагу влади, а десь у Киевi чи Одесi зачепиться. Просторiкуючи так у своiй улюбленiй фрондерськiй манерi, професор повiдав: европейськi лiкарi вже придумали згаданому явищу окрему назву. Саме зараз почали дискутувати довкола неi в наукових колах. До таких мiст, як Киiв, доходять, звiсно, лише слабенькi вiдголоски. Але й цього поки досить. Тож Клим мучився, судомно згадуючи, iз чим мае справу. Лише коли почув клацання в замку, зринуло нарештi: dеj? vu – ось як воно називаеться! Тiльки на вiдмiну вiд слабих на розум Кошовий точно знав, що нiякого dеj? vu в нього немае. Тюремна камера йому не наснилася. Навпаки, вiн повертався до неi, не минуло й двох тижнiв. А вiн же виiхав до Львова, вiдверто кажучи – втiк, назвемо речi своiми iменами, аби уникнути в’язницi та iнших неприемних речей, приготованих для таких, як вiн, росiйськими законами. Вiдчинилися важкi дверi. Не чекаючи спецiального запрошення, Клим переступив порiг буцегарнi. Очi вже звикли до тьмяного свiтла, розгледiли – тут, крiм нього, лише один мешканець. Кошовий уже хотiв привiтатися. Але незнайомець, якого вiн iще не встиг до пуття роздивитися, спритно пiдхопився з дерев’яного настилу, поспiшив до дверей, вигукуючи: – Пане Зарембо! Пане Зарембо! Менi вже виходити? Говорячи, чоловiк ковтав лiтеру «р». Не гаркавив грубо, мов залiзом по шершавому, але й не так м’яко, нiби дзвiночок дзвенить. Просто не вимовляв. Природа не дала йому вiд народження такоi можливостi. Тож прiзвище наглядача прозвучало як «Заемба», довiвши при цьому Климовi: його сусiда по камерi в полiцейському вiддiлку зовсiм не новачок. Знати, як звуть тюремника, може лише досвiдчений кримiнальник. – Куди спiшите, пане Шацький? – байдуже вiдповiв наглядач. – З вашою справою будуть розбиратися ще довго. Серйозна рiч, самi ж знаете. – А ви, пане Зарембо, – ви хiба не знаете Йозефа Шацького! – вигукнув той, i в голосi звучали неприхованi нотки розпачу. – Шацького знае половина Львова… – …iнших Шацький знае сам, – завершив полiцейський, i Климовi стало ясно: фраза ця йому так само знайома й навiть приiлася. – Тiльки що я можу зробити? Є серед нас люди, про яких часом дiзнаешся таке, вiд чого волосся стае сторчака. Знаете, скiльки такого народу проходило хоча б через оцю камеру? – Шацького це не стосуеться! – розорявся той, у запалi вiдсунувши Клима, нiби вiн був стiльцем чи iншим елементом меблювання. – Я був без подвiйного дна й лишаюся таким до кiнця свого життя! Менi це подобаеться! Менi так дуже комфортно жити! Моя панi Шацька час вiд часу закидае: з тобою, Йозефе, нецiкаво, був би ти менi здоровий! Ти не вмiеш дарувати сюрпризи! Завжди вiдомо, що подаруеш на iменини, де купиш, у кого купиш, за скiльки купиш i як довго торгуватимешся при цьому! Хiба я схожий на того, хто виношуе недобрi задуми? Пане Зарембо… – Та замовкли б ви, пане Шацький! – гримнув наглядач. – Я й сам вас дуже добре знаю! А ще краще вас знае ротова порожнина моеi старшоi сестри! Вона менi вже не перший рiк доводить – ви шахрай, а не зубний лiкар. – Бог iз вами, пане Зарембо! Якби я був шахраем, хiба б ваша старша сестра стiльки рокiв була моею постiйною та улюбленою пацiенткою? Тепер уже полiцейський ступив за порiг камери. У Клима склалося враження: тут вiдбуваеться щось подiбне до сiмейноi сцени, i вiн цим двом заважае. Так i кортiло запитати нiби мiж iншим: «Панове, може, я б той, пiшов собi?» Тим часом наглядач уже навис над своiм вiзавi: – Якби наша родина мала iншi фiнансовi можливостi, пане Шацький, моя сестра, так само як моя дружина й моi дiти, давно б забули дорогу до вашого кабiнету! Але поки з усiх зубникiв Львова нам по кишенi лише ви. – Чим же ви незадоволенi, пане Зарембо? Придумали нову рекламацiю? – Нi, та сама рекламацiя! – Полiцейський помiтно накручував себе. – Моя сестра не встигае вилiкувати у вас один зуб, як за мiсяць уже мае йти лiкувати iнший! Ми намагаемося обмежити кiлькiсть вiзитiв до вас хоча б чотирма на рiк. Але ж потiм доводиться наново платити за лiкування тих зубiв, котрi ви вже один раз приводили у порядок! Ви навмисне так робите, пане Шацький! Ви дуже, дуже хитрий чоловiк! – Заремба простягнув руку, помахав пальцем перед лицем арештанта. – Маете знання та вмiння, щоби привести до ладу рота моеi сестри! Не говорячи вже про мою жiнку! Та де! Ви робите все, аби наша родина лишалася вашими пацiентами до скону вiку! А пiти до iншого лiкаря ми не годнi! Бо тi правлять за ту ж процедуру значно бiльше! Тому не кажiть менi бiльше нiчого, пане Шацький! Я не здивуюся, коли все, в чому вас звинувачують, таки виявиться правдою. Шацький хотiв сказати щось у вiдповiдь. Та наглядач не слухав – лиховiсно блимнув на прощання й пiшов, залишивши нових спiвкамерникiв наодинцi. Ключ ще повертався зовнi, зачиняючи замок, а Йозеф уже смикав Кошового за рукав: – Нi, ви чули? Шановний, ви бачили десь iще такого печерного невiгласа, як оцей пан з полiцii? Хотiв би я знати прiзвище того мудрагеля, котрий напоумив його: мовляв, зуби можна вилiкувати раз i назавжди! Такого не може дозволити собi навiть пан найяснiший цiсар! Уже не згадую про Папу Римського, хоч наша сiм’я й вiдвiдуе синагогу, а не костел. Коли вже на те пiшло – рабини теж мучаться зубами i час вiд часу лiкують iх. Нiхто ще не змiг вилiкувати всi своi зуби раз i назавжди! Їх у всякоi людини тридцять два. Тож не дивно, що, коли закрили дiрку в одному, за якийсь час може заболiти iнший, зовсiм у протилежному кутi. Через те я й став зубним лiкарем, а не хiрургом. Ось тобi й досвiдчений кримiнальник… – Через – що? – перепитав Клим, аби пiдтримати розмову, адже Шацький зараз говорив до нього й напевне чекав чогось у вiдповiдь. – Зуби, шановний, зуби! Якщо я видалю хворому запалену слiпу кишку, в нього бiльше не буде апендикса. Вiн видужае i нiколи вже з цiею хворобою до мене не прийде. Зубiв же в людини тридцять два. Багато роботи. До речi, хочете, вiдкрию секрет? – Який? – Не страшний. Вам стане ясно, чому цей Франик Заремба до мене сiкаеться. Через сестру. – Я чув. Вiн вважае, що ви махлюете. Не до кiнця лiкуете ii зуби, аби мала привiд прийти ще. Шацький ступив крок назад, тепер уже змiряв Кошового уважнiшим поглядом, склав губи дудочкою, поцмокав, хитаючи при цьому головою, потому мовив: – Як ви сказали? Махлюете? Цiкаво, тут не часто так говорять. Ви ж не мiсцевий, так? Ви приiхали до Львова, аби вас тут заарештували й кинули за грати у вогкий каземат. Та ще й до пари з Шацьким. Так? – Не зовсiм, – Клим не стримав посмiшки. – Я взагалi не збирався потрапляти анi в полiцiю, анi тим бiльше – в тюрму. Мiж iншим, тут не так уже i вогко. Я бачив справжнi каземати, можете повiрити. – Австрiйськi тюрми, кажуть, не найгiршi, – легко погодився Йозеф. – Хоча… Коли йдеться про мiсця, де людей тримають у неволi, не знаю, чи буде коректним говорити про якiсть перебування за гратами. У Францii, у часи Луi Тринадцятого, здаеться, та й не тiльки цього Луi, дворяни могли самi за себе платити, коли опинялися в Бастилii. Були б грошi – камера знайдеться. Кошовий кивнув у бiк забраного гратами вiкна. – Отам – початок двадцятого столiття, а не середина шiстнадцятого. І не Францiя. – Прекрасно. То й що? – Сьогоднi в нас дворянин за гратами – рiдкiсть. – Ви точно не пiдданий Його Величностi Франца-Йосифа! – вигукнув Шацький. – Взагалi-то ви маете рацiю. Але чому так вирiшили? – Видно, шановний. Шацький бачить i чуе! У нас тут суд не розбирае, шляхетна постала перед ним особа чи низького походження. Усе залежить вiд того, в кого з пiдсудних кращий адвокат. Але якщо викрутитися не вийде, то прокурор уже не скупиться, вимагаючи покарання. Пiдозрюю, там, звiдки ви приiхали, з iнститутами правосуддя щось не так, я правий? Кошовий укотре торкнувся пальцем ока, вiдповiв: – На жаль. Тiльки, раз довiряете тутешнiм законам, чому боiтеся? Вас же iще не судили, як я розумiю. Маю певне уявлення про цi процедури. І мене, i вас поки затримали. До з’ясування, так би мовити. Якщо ви нi в чому не виннi, розберуться й вiдпустять. – Щодо цього, шановний, у мене нема жодних сумнiвiв! – мовив Шацький. – Мене ображае сама пiдозра, за якою я тут! Я ж так i не пояснив, чому Франик Заремба сiкаеться. Коли його сестра вкотре пожалiлася, а суть ii претензiй до мене як до зубного лiкаря ви чули, я мав необережнiсть порадити тiй панi вирвати собi всi зуби. Назавжди. І поставити вставну щелепу. Штучнi зуби. Теж назавжди. Розмова була у присутностi брата! Як думаете, таке пробачаеться? – Думаю, не завжди. – Клим знову не стримав посмiшку. – Так от, пiсля того Заремба при потребi здатен повiрити, що Йозеф Шацький ночами таемно солить людське м’ясо! – Вас аж у такому звинуватили? – Не виключено, що щось подiбне попереду, – кивнув Шацький. – Поки що розмах не той. Менi закинули пiдпiльнi аборти. Уявляете? Менi! Я двадцять рокiв лiкую зуби! У мене бездоганна репутацiя! Сказати, що Шацький практикуе незаконне позбавлення жiнок плодiв легковажностi, – це все одно… – Вiн спробував знайти потрiбне порiвняння, не змiг, натомiсть далi добирав уголос: – Це гiрше, нiж… нiж… – Нiж аби тебе затримали бiля трупа, який ти сам виявив та ще й викликав полiцiю, – вирвалося у Кошового. – Годиться? Спiвкамерник замовк. Якийсь час дивився на Клима, немов почуте стало для його розумiння чимось неосяжним. А потiм випалив, нiби саме це питання стало для нього найважливiшим: – Я перепрошую шановного пана, але чого це ви менi весь час моргаете правим оком, наче дiвка з Академiчноi вулицi? Ще раз дуже перепрошую… Всю свою невеселу одiссею Кошовий переповiдати не мав намiру. Анi Йозефу Шацькому, львiвському стоматологу, своему новому знайомому, анi кому б то не було iншому сповiдатися також не думав. Кримiнальнiй полiцii – поготiв, не кажучи вже про полiтичну, яку iсторiя неблагонадiйного киiвського адвоката зацiкавить напевне. Збирався переказати Євгеновi Сойцi, бо в листi всього не опишеш. Перлюстрацiю й цензуру не скасував у Росiйськiй iмперii навiть вiдомий царський Манiфест, випущений у буремному жовтнi тисяча дев’ятсот п’ятого року.[25 - Височайший Манiфест 17 жовтня 1905 року, пiдписаний росiйським царем Миколою ІІ на хвилi революцiйних протестiв. Розширював права та свободи громадян Росiйськоi iмперii. Був фактично скасований 3 липня 1907 року, коли Микола ІІ оголосив достроковий розпуск Державноi думи та запровадження змiн до виборчоi системи.] А рiк тому, пiсля його скасування, все повернулося, ще й сторицею. Не аж така таемниця – бути звинуваченим як поплiчник дiяльностi заборонених антидержавних органiзацiй, перебувати пiд слiдством та провести цiлих три тижнi у казематах «Косого капонiра», киiвськоi полiтичноi тюрми. Його ж випустили, хай цiною неймовiрних зусиль, докладених батьковими знайомими. Ще й дозволили залишити краiну. Клим тодi не замислювався, на емiграцiю вирушае чи тiльки пересидить за кордоном, поки все остаточно вляжеться. Звiльнення, закриття справи та виправленi без затримки документи – усе це не робило Кошового небезпечним та потенцiйним порушником австрiйських законiв. Тим не менше, вiн вирiшив не особливо розводитися про свое недавне минуле. Хоча б тому, що сам не дав усьому однозначноi оцiнки. Як треба було дiяти: сидiти й не рипатися, коли проти унiверситетських друзiв клепали справу з явним зашморгом у вироку, – чи стати одним iз них, залишити щойно почату практику та пiти за чужим прикладом на нелегальне становище. У ньому тiльки на перший, дуже побiжний погляд сама романтика з паролями, явками, перевдяганнями, гримуванням i частими змiнами машкари – щось подiбне до практик Арсена Люпена, героя нових французьких сенсацiйних новел, написаних таким собi мсье Лебланом,[26 - Французький письменник i журналiст Морiс Леблан (1864–1941), вiдомий своiми творами про полiцейських та iхнi пригоди. Серед iнших, створив образ джентльмена – грабiжника Арсена Люпена.] котрi Клим iз захватом прочитав недавно. Насправдi ж сахатися власноi тiнi й поступово деградувати, перетворюючись на типового вигнанця, Кошовий не мав намiру. Простiше прийняти волю у виглядi подачки вiд свого слiдчого, жандармського ротмiстра з постiйно червоним лицем, розiрвати всi налагодженi стосунки кiлькома рiзкими вiдчайдушними рухами – i виiхати у невiдомiсть, на Захiд, сiвши на поiзд до Львова… Навiть у такому, максимально стислому виглядi Кошовий вирiшив не переповiдати Йозефовi Шацькому iсторiю своеi появи в мiстi. Обмежився поясненням: потрапив через збiг обставин до в’язницi, де пiд час допиту жандармський слiдчий надумав освiжити пам’ять арештанта, покликав до кабiнету двох служак, i костоломи так захопилися, що кiлька разiв сильно вдарили жертву головою об кам’яну стiну. Вiдлили водою, хотiли торбити впертюха далi. Враз прийшов пан капiтан, влаштував усiм присутнiм рознос, велiв покликати лiкаря, й пiсля того його два днi не тягали на допити. Оклигавши, Клим вiдчув, як вiдтодi почало смикатися праве око. Йому пояснили – нервовий тик. Бувае. Коли черепом об щось мiцне сильно стукнешся. Лiкар обiцяв: минеться. Коли, що для того треба робити – не сказав. І за весь час, що жив тепер iз тиком, звикаючи до нього дуже поволi, Кошовий уловив лише одну особливiсть: праве вiко смикаеться й нiби пiдморгуе, варто було Климовi хоч трохи почати нервувати. – Так ясно, все воно вiд нервiв! – погодився Шацький так активно, немов до нього нiхто не мiг пояснити причини. – Вам, молодий чоловiче, треба серйозно думати про здоров’я. І починати краще вже зараз, бо з часом ваш тик стане зовсiм невилiковним. – Хiба ще можна вилiкувати? – Якщо опустити вас глибоко пiд землю та залишити самого на довший час. Будете вести життя монаха-схимника, бiльше нiде не годен гарантувати спокiй. Але, що сумнiше, навiть пiсля печерноi терапii не обiцяю вам повного одужання. Наш час до цього не сприяе, повiрте старому жидовi. – Та знаю, – кивнув Клим, тут же додаючи: – І не такий уже ви старий, пане Шацький. От скiльки вам рокiв? Товариш по нещастю знову вже звично поцокав. – Хiба е рiзниця, коли я все одно не виглядаю на своi? Як каже моя дружина, тобi, Йозефе, краще, коли тебе всi, хто бачить, вважае старим i мудрим жидом. Запитайте, чому. – Чому? – слухняно поцiкавився Кошовий. – Тому, що з трьох висновкiв вiрним буде лише один. – Який? – Той, що Йозеф Шацький е жидом, – новий знайомий блазнювато кивнув. – Не таким старим, як здаеться. Не таким мудрим, як хочеться. Це слова моеi дружини, так. Але з Естер Шацькою, у дiвоцтвi Боярською, донькою мудрого та шанованого далеко за Кракiдалами[27 - Кракiдали – район Львова, на той час – одна з околиць, котра починалася вiдразу за Кракiвським базаром. Був мiсцем компактного проживання евреiв. Район вважався одним iз найбiднiших у мiстi.] крамаря Ісака Боярського, я сперечатися не маю намiру й бажання. Коли вже знову про ваше оце, – вiн торкнувся власного ока, – то найкращий вихiд – тримати себе в руках. Не брати дурного в голову. І побачите самi, пане Кошовий: минеться. Ваше прикре око нагадуватиме про себе хiба у пiкових випадках. І ви правильно зробили. – Що саме? – Знайшли, куди приiхати. Думали, тут е спокiй? Ха! У нас у Львовi теж е певнi потрясiння. Якщо свiт поволi, але вперто стае дибки, чому наше прекрасне прогресивне мiсто мае лишатися осторонь бурхливих процесiв? Але тут хоч як спокiйнiше, нiж у вас. Прийдете до тями, ось згадаете моi слова. Весь час, поки вони спiлкувалися, Клим сидiв на своiх нарах, а Шацький мiряв кроками камеру вiд дверей до стiни, й здавалося, окремi слова промовляв до стiн чи загратованого вiконця. Розмовляючи, не завжди дивився на спiвбесiдника, як того вимагали почутi Кошовим десь колись правила. Попри те, що новий знайомий постiйно рухався, все одно був навпроти. Тож Климовi вдалося розгледiти спiвкамерника. Йозефу справдi можна було дати з однаковим успiхом хоч сорок, хоч п’ятдесят рокiв. Не повний, але й не худий. Пiджак iз довгими полами навiть у тьмяному свiтлi камери виглядав бруднуватим, ще й висiв на хазяiновi вiльно. Це справляло хибне враження. Шацький таки здавався худорлявим. Проте у процесi розмови вiн час вiд часу, захопившись, сiпав пiджак за краi, гудзики на ньому були розстебнутi, показуючи, що пiд низом свiтла, наглухо, майже пiд горло, застебнута сорочка з високим комiром. Тож Кошовий зрозумiв: пiджак лiкаревi просто завеликий. Скорiш за все, вiн навмисне вдягае саме такий, аби здаватися солiднiшим. При його зростi, нижчому за середнiй, намiр був цiлком зрозумiлим. Коли вони стояли один навпроти одного, Клим помiтив: рiзниця мiж ними бiльш нiж на пiвголови, не на користь спiвкамерника. Розпатланi, з вигляду неохайнi, засiянi початковою сивиною, але все ж таки досить дбайливо постриженi кучерi. Доглянутiшою виглядала борода, ii теж торкнуло срiбним, та густою вона не була. Схоже, ii частiше, нiж волосся, чiпали ножицi перукаря. Видовжене лице прикрашали м’ясистi, трошки сторчкуватi вуха та прямий, широкуватий, iз невеличкою орлиною горбинкою нiс. Словом, нiчого в зовнiшностi не пiдказувало, скiльки рокiв уже прожив на свiтi зубний лiкар Йозеф Шацький. Хоча за Клима старший, навiть мови нема. Ще Кошового спершу неабияк насторожило, коли новий знайомий отак, не знiтившись, не запнувшись анi на мить, назвав себе жидом. У домi, де народився та вирiс Клим, вживати це слово було категорично не прийнято. Не лише тому, що серед добрих батькових приятелiв зустрiчалося чимало вiдомих киiвських евреiв. Вважаючи себе затятим лiбералом, вiн узагалi iжачився на кинуте нехай мимоволi, без лихоi думки, просто за звичкою слово «жид». Якщо ж воно промовлялося в його присутностi навмисне, i той, хто говорив, розумiв, що й для чого каже, скандал не барився. Батько не добирав виразiв, аж до вимоги порушника залишити примiщення, пiти геть, й обiцянок докласти всiх зусиль, аби подiбним чорносотенцям бiльше не подавали руки в пристойних товариствах. Один iз тих, кого Назар Григорович Кошовий привселюдно виставив, виявився жандармським офiцером. Прийшов у цивiльному, та всi присутнi, включно з батьком, знали про його кабiнет у будинку на Бульварно-Кудрявськiй[28 - … на Бульварно-Кудрявськiй… – вулиця в Киевi, тепер носить iм’я одного з активних бiльшовицьких дiячiв Вацлава Воровського. До 1917 року там розташовувалася штаб-квартира Киiвського охоронного вiддiлення, полiтичноi полiцii Росiйськоi iмперii.] та мундир у шафi. Згодом саме вiн доклав зусиль, аби Клим не вiдбувся легким переляком, хоча мiг, а опинився в казематах киiвського Шлiссельбурга. І саме з ним довелося принижено мати справу Назаровi Григоровичу, коли той почав клопотатися про звiльнення сина… Коли Кошовий, нiяковiючи й старанно добираючи слова, вирiшив удовольнити власну цiкавiсть, Шацький сприйняв це спокiйно. Пояснив, що пiсля того як вiсiм рокiв тому цiсар помилував нещасного Леопольда Хiльстнера,[29 - Згадуеться справа проти еврея Леопольда Хiльстнера, звинуваченого у скоеннi ритуальних убивств. У березнi 1899 року в Богемii (теперiшня Чехiя) було вбито чеську дiвчину-католичку Агнешку Грузову. За пiдозрою заарештували 23-рiчного волоцюгу-еврея Хiльстнера. Пiд час слiдства вiн свою провину не визнав. Натомiсть спливли факти, котрi дали змогу звинуватити Хiльстнера в iще одному вбивствi, скоеному роком ранiше. Процес тривав протягом 1899–1900 рр., супроводжувався еврейськими погромами в Богемii. Хiльстнера визнали винним. Смертну кару замiнили пожиттевим ув’язненням, у 1918 роцi вiн був помилуваний.] на всiй територii iмперii нiхто нiчого не чув про погроми. Тобто, може, десь вони й були, навiть напевне були – така вже доля його обраного народу. Та на повiрку виявлялися наслiдком приватних непорозумiнь мiж поляками та евреями, анiж дiйством, схваленим ледь не на офiцiйному рiвнi та навмисне замовчаним. Молодого Хiльстнера звинуватили в ритуальному вбивствi християнськоi дiвчини. Погроми спалахнули далеко звiдси, в Богемii. І то, як поспiшив пояснити Шацький, на дуже короткий час. До того випадку теж добрий Бог оберiгав евреiв, зокрема – львiвських, вiд таких ганебних дiйств. Тож Йозеф заспокоiв Клима: у мiстi, бiльш нiж на третину заселеному judaeus, еврейськi погроми влаштують хiба самогубцi. Значить, не треба боятися й негативно сприймати слова, публiчне вживання яких пiдданими Його Величностi iмператора Миколи Другого завжди було словесною розминкою перед брутальною, ганебною, часто – кривавою вакханалiею. На тому розмови довкола самовизначення за обопiльною згодою вирiшили припинити. А iншоi почати не встигли. Знайшли б тему. Наприклад, Шацького неабияк переймало, що думае Кошовий про самогубство свого товариша. Бо кого-кого, а пана адвоката Йозеф знав, щоправда, здебiльшого за чутками. Уже намiрився розказати про нього багато цiкавих iсторiй. Та в замку ззовнi повернувся ключ. Затриманого Клима Кошового попросили на вихiд. Роздiл п’ятий Жiнка з потаемноi кiмнати – Що у вас iз оком? – Тик, – вдруге за день пояснив вiн, вирiшивши не вдаватися перед слiдчим у зайвi подробицi, обмежився коротким: – На нервовому грунтi. – Такий молодий, а вже нерви. Слiдчий кримiнальноi полiцii, високий сухий поляк, чимось схожий на цвiркуна, належав до людей, котрих важко уявити без окулярiв. Побачивши його, Клим подумав: цей пан Ольшанський у них спить, не iнакше. Без окулярiв видовжене лице, оздоблене жорсткою щiточкою вусiв пiд гострим носом, робило грiзного чиновника беззахисним. Так, немов слiдчий стояв повнiстю голий у натовпi й усi довкола чхати хотiли на його полiцейську посаду. Перенiсся було таким тонким, що перетинка окулярiв утримувалася на ньому дуже погано, постiйно ковзала, й Ольшанський регулярно поправляв iх указiвним пальцем. Коли дужка посувалася донизу, слiдчому доводилося дивитися на свiт поверх окулярiв, вiд чого погляд його ставав пiдозрiлим. Принаймнi так здавалося Кошовому всякий раз. І вiн напружувався: раптом iз язика мимоволi злетiло щось, здатне зашкодити. – Отже, кажете, добре знали пана адвоката Сойку? – У нього була практика в Киевi. Вiн старший… був старшим за мене. Не на багато, на п’ять рокiв, але все одно досвiду бiльше. Та й iм’я вже мав, у потрiбних колах його знали. Я тодi саме закiнчив унiверситет, Євген Павлович узяв мене в помiчники. – Євген Павлович, – повторив слiдчий. – У нас не говорять по батьковi, коли згадують людину, – пояснив слiдчий. – Русини хiба час вiд часу так звертаються. Чи москвофiли. – Хто? – Маемо таку громаду. Ще запiзнаетесь… або нi. Та загалом по батьковi тут не поширена практика. Пояснюю, бо як надумаете конспiруватися, майте собi на увазi. – Для чого менi конспiруватися? – знизав плечима Кошовий. – Я вже вийшов iз того вiку, коли граються у шпигунiв. – А книжки подiбнi читаете, – пан Ольшанський кивнув на Климiв саквояж, котрий стояв на широкiй лавцi в кутку, розкритий та випотрошений. – Про шпигунiв, мiж iншим, доречно згадали. Тут, у Львовi, такi розмови давно вже, на жаль, не порожнi. – Ви вважаете мене шпигуном? Росiйським? – Аби так було, пане Кошовий, вами б займалася контррозвiдка. Просто мусите знати: всякий, хто перетинае Збруч, може, – слiдчий пiднiс довгого худого пальця з манiкюром, – повторюю, може бути росiйським шпигуном. Зараз мiжнародне становище… Та ви, мабуть, знаете, читаете пресу. До того ж саме з Росiйськоi iмперii останнiм часом сюди, до нас, перебираються рiзнi пiдривнi елементи. – Чому ви заговорили зi мною про це? – Бо вас, перепрошую, застали на квартирi пана Геника Сойки. – Чекайте. – Кошовий подався трохи вперед. – Мене нiхто нiде не застав. Навпаки, це я застав пана Сойку, свого товариша, мертвим у зачиненому примiщеннi. Тому е аж двое свiдкiв, iз домовласником – трое. Замiсть розпитати на мiсцi, як належить, або взяти пояснення в полiцейському вiддiлку, мене зачиняють у камеру. Нiби справдi пiдозрюють у вбивствi. Слiдчий глянув на Клима поверх окулярiв. Тодi звичним жестом примостив iх на носi, вiдкинувся на високу спинку стiльця. Помовчавши, пiдвiвся, оминув стiл i став навпроти Кошового, схрестивши руки на грудях. Тепер вiн дивився на спiвбесiдника згори, вiд чого тому зробилося незатишно, i Клим теж пiдвiвся, аби хоч так триматися з паном Ольшанським на рiвних. – Я недаремно заговорив про шпигунiв, пане Кошовий. Вас затримали не через те, що ви першим побачили тiло адвоката Сойки. Ви приiхали до нього з-за кордону. Ви – пiдданий росiйського царя, якщо просто зараз не захочете це пiдданство помiняти. Звiсно, ви не мусили знати: всякий зв’язок пана Сойки з росiйськими пiдданими вiднедавна велено брати на окрему замiтку. Така вказiвка розiслана по всьому полiцейському управлiнню. – Нiчого не розумiю, – чесно визнав Клим. – Покiйний пан адвокат останнiм часом пiдтримував досить пiдозрiлi зв’язки. Вивчати iх та перевiряти не входить до нашоi компетенцii, – пояснив Ольшанський. – Тобто, коли вже бути зовсiм точним у визначеннях, полiтична полiцiя виявила контакти своiх тутешнiх пiдопiчних iз паном Сойкою. За ним спецiально не стежили. Але в поле зору полiцii вiн потрапив через свою нерозбiрливiсть у стосунках. Яка, мiж iншим, за ним водилася давно. Ви знали його по Киеву. Скажiть, ранiше вiн теж мав сумнiвну клiентуру? – Ми з вами правники, – вiдповiв Кошовий i, побачивши, як брови слiдчого здивовано сiпнулися догори, швидко розтлумачив: – Я теж адвокат, ви – слiдчий, обое юристи. Вивчали право в рiзний час, у рiзних мiсцях, але право е право. – До чого ви, прошу пана, менi це зараз сказали? – Кримiнальна полiцiя мае справу здебiльшого не з найкращими членами суспiльства. Може, ви б хотiли, аби службовий обов’язок вимагав вiд вас слухати поезiю або щовечора бувати в оперi, – Клим вiдчув, як поволi розпаляеться, око сiпнулося сильнiше. – Проте вам у цей кабiнет приводять тих, хто скоiв злочин або щось знае про скоений злочин. Отже, народ непевний, як не крути, згоднi? Слiдчий потер перенiсся, пiдштовхнувши при цьому окуляри. – Цiкавий пiдхiд. Оригiнальне тлумачення. Дивно, ви маете рацiю. Тiльки що хочете довести, крiм правоти? – Адвокати, пане Ольшанський, здебiльшого так само не вiльнi обирати коло професiйного спiлкування. Прокурор звинувачуе. Адвокат захищае. Для нас обох людина – або злочинець, або просто мае сумнiвну репутацiю. Поки, звiсно, захист не доклав належних зусиль, аби довести зворотне. Тому з точки зору полiцейського, клiентура будь-якого адвоката завжди сумнiвна. Хiба не так? – Маете хист, – кивнув той. – З iншого боку, сказане зараз вами – не що iнше, як типовий зразок демагогii. Адвокати володiють мистецтвом морочити голову фахово. Називати чорне бiлим – це ж ваш коник. – Мiй? – Панiв адвокатiв. Усiх вас. – У такому разi даруйте, але коник полiцейських слiдчих та прокурорiв – називати бiле чорним. Ми вiдбiлюемо людей, ви намагаетеся очорнити. Як от мене, скажiмо. – Чому це я хочу вас очорнити? – Пiдозрюете бог знае в чому лише через знайомство iз жертвою, котра нажила собi, як я встиг зрозумiти, не надто доброi репутацii. Мiж тим, моя поява зовсiм не пiдозрiла. Якщо пан Сойка не знищив моi листи до нього, можете знайти iх серед паперiв покiйного. І прочитати, як я цiкавлюся можливiстю приiхати до Львова, прошу пiдтримати на перший час. Чому я виiхав iз Киева – розмова окрема. І не стосуеться того, що сталося. – Ви мислите логiчно, пане Кошовий, – знову погодився слiдчий. – Проте я так само пояснив причину вашого затримання. Звiсно ж, вас нiхто не пiдозрюе в причетностi до того, що пан Геник наклав на себе руки. – Самогубство? – Попереднiй висновок такий. Ольшанський повернувся за стiл, що дозволило Климовi знову сiсти, вмощуючись зручнiше. Слiдчий пiдсунув до себе велику картонну теку, розгорнув, поправив окуляри, витягнув з-пiд низу списаний аркуш, кахикнув. – Так, ознак насильства на тiлi нема. Пострiл у скроню, з близькоi вiдстанi. Перед тим вживав алкоголь, на столi карафка з наливкою. Мабуть, прийняв рiшення, випив для хоробростi. З огляду на сумнiвнi зв’язки та iнтерес до його персони вiдповiдних органiв, звести рахунки з життям пан Сойка вважав кращим для себе виходом. Тепер лишаеться дiзнатися, що спонукало його пустити кулю в голову. Справу закриють i передадуть до полiтичного розшуку. Здаеться менi, з’ясування причин цього вчинку – то вже iхня парафiя. Вiко смикнулося сильнiше. – Цiлком може бути, – погодився Кошовий. – Я людина тут нова, лише зранку приiхав до мiста, ранiше нiколи тут не бував. Ви напевне бiльше знаете. Та й слiди можуть далеко повести. Тiльки ж це не самогубство. Дужка окулярiв знову з’iхала з перенiсся слiдчого. Наступне питання прозвучало дуже наiвно: – А що сталося, по-вашому? – Не по-моему. Це не припущення, пане Ольшанський. Вбивство, типове вбивство в замкненiй кiмнатi. Наче в книжках, таке часто вигадують. – Зараз ви теж вигадуете, начитавшись книжок? – Нiчого не вигадую. Адвоката Євгена Сойку вбили. І вам доведеться розслiдувати вбивство. – Он як! – почулося раптом позад нього. Прозвучало зненацька, Клим аж сiпнувся вiд несподiванки, немов хто над вухом стрельнув. А голос за спиною вiв далi: – Вбивство, кажете? З чого ви це взяли, цiкаво послухати. Жiнка пройшла крiзь стiну. Так здалося Кошовому в першу мить, коли вiн повернувся на голос та побачив ii не за спиною, а з лiвого боку вiд себе. Була ще одна обставина: рипучi дверi кабiнету. Противний звук рiзонув Климовi вуха. Майнуло – чого не гукнуть майстра, аби змастив. Тож вiн би напевне почув, коли б хтось вiдчиняв iх, заходячи. Але нi, жiнка з’явилася, мов народилася з повiтря. Звiсно, це неможливо. Так само, як перехiд крiзь стiну, вона не дух чи привид, цiлком реальна iстота. З плотi, кровi, ще й у невидимiй, зате добре вiдчутнiй хмарцi надзвичайно тонкого, вишуканого аромату. Незнайомка мала чудовий смак, i це визначалося не лише запахами. Вбраною вона була бездоганно. Причому Клим, не вважаючи себе великим знавцем моди, таки звернув увагу: панi сама давала вказiвки своему кравцевi. Прагнучи водночас дотримуватися останнiх модних течiй i лишати за собою право на iндивiдуальнi зручностi. Модерн, який останнiм часом цiнували дами, подекуди – у поважному вiцi, вимагав пiдкреслювати вузькiсть талii. Сукня була чорною, але не рiзала очi, не робила ii власницю похмурою чи лиховiсною. Навпаки, навiть чорний колiр може давати м’який оксамитовий вiдтiнок. А сiрий широкий пасок, немов роздiливши тулуб надвое точно посерединi, лише додавав одягу стилю, дивним чином пiдкреслюючи суперечливу натуру незнайомки. Верхня частина завершувалася викотом, досить великим, аби пiдкреслити округлiсть бiлих плечей та не ховати аж дуже груди, – й при цьому не надто смiливим, аби давати волю нахабним та безсоромним чоловiчим очам. Жiнка залишила iм безмежний простiр для фантазii. Натомiсть нижня частина трохи сперечалася з модою. Спiдниця, всупереч ii вимогам, була розкроена й пошита так, аби не стримувати, а дозволяти панi вiльно рухатися. Придивившись, Клим помiтив вiзерунок – тонка лiана вилася вiд краiв сукнi вгору довкола талii, ховаючись там пiд паском та виринаючи знову, аби цнотливо й водночас – зухвало обвити лiф. Шлях лiани окреслював дрiбненький бiсер. Руки жiнка заховала пiд тонкi чорнi напiвпрозорi рукавички, лiвий зап’ясток стискав масивний, оздоблений стразами браслет. Правиця гралася складеним вiялом, легенько поляскуючи ним по лiвiй долонi. Каштанове волосся ховалося пiд елегантним капелюшком з не надто широкими полями, що, як мимоволi вiдзначив Кошовий, зазвичай теж до певноi мiри сковуе, роблячи жiнку не зовсiм зграбною. Вона хоче завжди почуватися комфортно й домагаеться цього, пiдсумував Клим. Побачивши, як пiдхопився iй назустрiч Ольшанський, ледь не перекинувши при цьому стiлець, зрозумiв – ця жiнка зайшла не випадково. А ii поява, як i сама персона, мае для слiдчого величезне, поки що нерозгадане значення. Пiдвiвшись i собi, Клим дочекався, поки полiцейський розшаркаеться та поцiлуе люб’язно простягнуту руку, й за цей короткий час зрозумiв: не з повiтря вона й не крiзь стiну з’явилася. Як усi люди, через дверi. Їхнiй прямокутник проглядався на стiнi, просто замаскований, зливаеться з фарбою. Значить, тут поруч облаштована таемна кiмната. Той, хто сидить у нiй, чуе розмову. Все цiлком зрозумiло, за винятком одного: хто ж насправдi така ця панi, якщо iй дозволена непомiтна присутнiсть на допитах. А слiдчий кримiнальноi полiцii ще й сприймае це за честь. Коли так, то й начальник полiцii знае про подiбну практику, бо без його вiдома у департаментi навряд чи щось вiдбуваеться. Стрiмко вибудувавши весь ланцюжок, Кошовий зробив единий можливий висновок: жiнка, яка втрутилася в допит, з якогось дива мае досить значний вплив щонайменше на полiцiю. І небаченi, взагалi незвичнi для жiнок права й можливостi. Зовсiм загадка, якщо зважити на вiк – вона виглядала або ровесницею Кошового, або – навiть трохи молодшою. Бiльше стiльцiв у кабiнетi не було. Клим взявся за спинку свого, бажаючи запропонувати дамi сiсти, але вона махнула вiялом, зробивши заперечливий жест, пройшла до лавки, на якiй стояв його розволочений саквояж, легко посунула лахи, примостилася, елегантно поклала ногу на ногу. – Прошу панство сiдати. – Голос виявився грудним, ледь-ледь хриплуватим. І коли чоловiки повернулися на своi мiсця, вона повторила, звертаючись уже до Кошового: – Геника Сойку вбили. Чому? – Не знаю, – вирвалося у Клима. – То вже справа полiцii, з’ясувати обставини. Знайти мотив, окреслити коло пiдозрюваних… – Полiцiя знае, як працювати, – жорстко перервала його жiнка. – Робитиме все, що треба робити. Пояснiть, чому ви вiдкидаете самогубство. Бо я, – тепер сiрi очi глянули на Ольшанського, – маю таку саму думку. – Панi Богданович, але ж факти! – заметушився слiдчий. – Тобто… Нема фактiв! Дверi зачиненi зсередини! Вiкна на другому поверсi, теж прикритi! Наливка на столi, пiстолет у руцi, куля в головi! Жодних слiдiв боротьби, панi Магдо! Це ж дуже просто! – Пане Ольшанський, мiй покiйний чоловiк завжди застерiгав вiд пошукiв простих рiшень у складних питаннях, – мовила жiнка. – Я вiдкинула самогубство, бо знала адвоката Сойку особисто. Пiвень мав би знести яйце, аби пан Геник наклав на себе руки. Проте моеi жiночоi iнтуiцii та досвiду спiлкування iз загиблим не досить для полiцii. Кому, як не менi, це знати. – Атож, – пiдхопив iй у тон Ольшанський. – Кому, як не вам, панi Магдо. – У вас, пане Кошовий, напевне е пояснення, – загадкова дама знову перевела погляд на Клима. – Не дивуйтесь, я бачила ваш паспорт. Мало користувалися. Новенький, недавно виправили, як я розумiю. – Це мiй перший виiзд за кордон, – бовкнув той, далi ляпнув зовсiм недоречно: – Я навiть у Парижi не був, а туди всi моi знайомi збираються, мов на прощу… – До чого тут Париж та проща? – Тонкi пiдмальованi брови Магди стрибнули вгору. – Я була в Парижi. Але не бачу в цьому нiчого особливого. Ми, пiдданi Його Величностi цiсаря, маемо змогу вiльно мандрувати Європою. Я вже думала вибратися в Новий Свiт, аби не… – Тут вона замовкла, махнула вiялом, нiби вiдганяючи геть непотрiбнi зараз балачки. – Отже, прошу дуже, розвiйте моi сумнiви. Раз ви кажете так упевнено, що адвоката з Личакiвськоi вбито, значить, знаете бiльше за полiцiю. Слухаемо вас. Тепер на Клима в очiкуваннi дивилися двi пари очей. Вiн кахикнув у кулак, враз вiдчувши власну значимiсть. – Ну, коли вже так… Я давно не бачив Євгена… пана Сойку, ми лише листувалися. Проте, як ви чули, працював у нього помiчником. Вивчив деякi звички. Й не думаю, що вiн iх помiняв за роки життя тут, у Європi, у Львовi. – Що ви хочете цим сказати? – Я мав бiльше часу на огляд мiсця пригоди, нiж полiцiя, – пояснив Кошовий. – Поки по неi бiгали, я лишився у квартирi стерегти ii, нiкого не пускати. Сам не повiрив у самогубство. Проте, кажу ж, тривалий час не спiлкувався з паном Сойкою тiсно. Щось могло змiнитися. Та раз ви, панi… Богданович, вiрно? – Правильно. Далi. – Ага, так от: раз ви, панi Богданович, знайомi з ним настiльки, аби так само вiдкинути припущення про кулю в лоб, вiн справдi лишився таким, яким був, у ставленнi до життя. Звiсно, голих припущень мало. Тож я дозволив собi оглянути квартиру, поки не наспiла полiцiя. Пане Ольшанський, не робiть круглих очей – я саме збирався зараз викласти вам своi думки й подiлитися висновками. – Слухаемо вас, – пiдбадьорила Магда. – Найперше – у квартирi були стороннi, – сказав Клим. – Щонайменше одна людина, дорослий чоловiк. Не друг, але якась потрiбна особа. Важливий клiент чи дiловий партнер. – Звiдки висновки? Для наочностi Кошовий втягнув носом повiтря. – Запахи, панi Богданович, – пояснив, остаточно зрозумiвши: зараз звiтуе саме iй, слiдчий з невiдомих поки причин обмежуеться лише пасивною функцiею присутнього слухача. – У сусiднiй з кабiнетом кiмнатi, котра правила Сойцi, як я розумiю, за спальню, було накурено. Тютюн доволi мiцний, запах стiйкий, рiзкий та, даруйте, панi, смердючий. Пан Сойка такого не курив, полюбляв ароматний, бiльш тонкий. Накадити мiг лише вiдвiдувач, але чому запах так в’iвся, що протримався аж до ранку? Бо ви вiрно сказали, пане Ольшанський, – вiкно спальнi зачинене, й то щiльно. Ще один висновок – вiдвiдувач пробув у адвокатовiй квартирi досить довго, раз устиг так начадити. Не рятувало вiкно, яке господар напевне ж прочинив. Надворi, я чув, учора стояла така сама, незвична для Львова спека. Помешкання недостатньо провiтрилося, протягу не було, звiдки взятися. – Гiсть пiшов, – проказав слiдчий, звiрившись зi своiми записами. – Двiрник засвiдчив: у пана Сойки справдi були люди. Прийшли вчора ранком. Потiм один вийшов i не повертався. Інший сидiв до сутiнкiв, але теж забрався. Пiсля того пан адвокат спустився й зайвий раз нагадав тому церберовi з мiтлою, аби до нього нiкого не пускав. Не приймае. Я до того, панi Магдо, що пан Геник усе одно зостався сам у квартирi. – Вiн i зачинив за собою дверi зсередини, – погодився Клим. – Але хто зачинив вiкно? Сойка не мiг, ну не мiг сидiти в помешканнi, просякнутiм запахом бридкого тютюну! Сам курець, але ж курець-гурман, скажу я вам! До того ж говоримо про непростого гостя. – Чому? – Брови Магди знову скочили догори. – Першого-лiпшого, та ще й шанувальника смердючого курива, пан Сойка не лишив би на цiлий день у своiй спальнi. Йому там потiм спати, розумiете? Пiд вечiр уже не так пекло, вiяв легкий вiтерець. – Збиралося на дощик, навiть бризнуло, – вставила Магда. – Тим бiльше! Скажiмо, у спальнi сидiла й курила не близька, але потрiбна йому людина. Нарештi вона пiшла. Або адвокат ii виставив пiд якимось приводом, усяке може бути. Що вiн зробив би найперше? Провiтрив кiмнату! – Вiдчувши, як око зараз смикнулося досить сильно, Кошовий трохи притримав його край пучкою, розумiючи, як кумедно виглядае. – Але стулки вiкна зачиненi, та ще й iзсередини. Тiльки я уважно оглянув iх. Не торкаючись, звiсно, там повиннi знайтися слiди, придатнi для зняття пальцевих вiдбиткiв за методом Гелтона. – Метод Гелтона. Дактилоскопiя, – кивнув Ольшанський i буркнув: – Як на звичайного адвоката, ви забагато знаете про нашi полiцейськi справи. – Хiба це погано? У мене були приятелi в киiвськiй розшуковiй полiцii. Я ж певний час спецiалiзувався переважно по кримiнальних справах. Менi колись пояснювали про один нехитрий кунштюк iз практики квартирних злодiiв. – Квартирних злодiiв? – Саме так, панi Магдо, – тепер Клим вiдчував до себе неабиякий щирий iнтерес. – Стулки зачиняються на гачок. Вiн зазвичай трохи вигнутий. Якщо обережно закрiпити його у вертикальному положеннi, а потiм ззовнi потягнути на себе стулки, сильно сiпнувши у потрiбний момент, гачок упаде точно в паз. Вуаля, вiкно зачинене. – Вiн картинно розвiв руками. – Не думаю, що мiсцевi крадii-надомники вiдрiзняються вiд киiвських за пiдходами. Господар кабiнету кашлянув, нагадуючи про себе. – У Львовi, Вiднi, Парижi, Берлiнi чи Празi, шановне панство, злодii залазять до будинкiв через вiкна, аби зробити свою справу. Вони, перепрошую, не домовляються мiж собою про правила. Якось так повелося в свiтi: на рiзних частинах земноi кулi крадii самi доходять до того, що коли дверi зачиненi, треба не копати пiд стiною, а непрохано заходити iнакшим, простiшим способом. Вашi доводи, пане Кошовий, досить логiчнi. Але! – Ольшанський багатозначно пiднiс догори пальця. – Самi кажете, мали колег у кримiнальнiй полiцii. Так вони мусили вам пояснити: злодiй, чие ремесло – квартирнi крадiжки, нiколи не вбиватиме людину. – Кажiть щось, – сухо мовила Магда. Клим розвiв руками. – Що говорити? Я пояснив, чому, на мою думку, адвоката Сойку вбито. І нiчого не сказав про те, що вбивця i крадiй – одна особа. Бiльше того, навряд чи слiд шукати звичайного злодiя. Судячи з поведiнки пана Геника, як його тут називають, у нього були таемницi. Скажiмо, не хотiв, аби його гостя бачив той цербер при входi. До того ж, панi та панове, я на власнi очi бачив – слiдiв боротьби не було. Сойка пiдпустив свого вбивцю близько. А значить, не здивувався, що саме цей чоловiк завiтав не через дверi, а крiзь вiкно. Вони могли навiть домовитися про це… Вбивця, зробивши свою справу, пiшов, я прийшов. Тiльки зробив усе для того, аби склалося враження: квартира жертви зачинена з усiх бокiв, iзсередини. Вбивство в замкненiй кiмнатi, кажу ж вам. Класика жанру. – Це лише припущення, – буркнув Ольшанський. – Вiрно. І займатися далi, перевiряючи iх та встановлюючи iстину, – справа полiцii. Даруйте, може здатися, я беру на себе смiливiсть указувати вам у вашому мiстi та вашiй краiнi, як треба працювати… – Видно, що адвокат, – перервав слiдчий. – Плетете так само густо й пишно, як покiйний пан Сойка. І вся iнша ваша жива братiя… – Пане Ольшанський, – мовила Магда, знову легенько стукнувши себе по лiвiй долонi вiялом, – адвокат Кошовий – свiдок, не пiдозрюваний. Як вiдомо, я не дуже знаюся на полiцейськiй роботi. Проте мiй покiйний чоловiк дослухався б до слiв цiеi людини. Згоднi? – Нiхто краще за вас не знав шановного пана Густава, панi Магдо, – у голосi слiдчого Клим почув покору й капiтуляцiю. – Чесно кажучи, так навiть краще. – Як? – Магда пронизала його гострим поглядом. – Вбивство. – Краще, що Сойку вбито? – вирвалося у Кошового. Ольшанський почервонiв, на якусь мить втратив контроль, однак, швидко опанувавши себе, пояснив: – Самогубство – великий грiх, пане адвокате. Той, хто зводить рахунки з життям iз доброi волi, кидае виклик самому Творцевi. А так пан Євген Сойка – жертва жахливого злочину. Його поховають гiдно, не виникне проблем, як це трапляеться iз самогубцями. Полiцiя ж шукатиме, хто це зробив. І все одно… Ваших здогадiв поки замало, прошу пана. Кошовий знизав плечима. – Так тримайте ще дарункiв, менi не шкода. – Говорячи, вiн дивився на Магду, знову немов рапортуючи iй: – Самогубцi лишають записки. Або звинувачують у своiй смертi весь свiт, або – прощаються, не клепаючи нi на нiкого. Поруч iз тiлом жодного послання не знайдено. Кошик для смiття порожнiй. – Той випадок, коли мiг не написати прощального послання, – зазначив Ольшанський. – Може бути, – легко погодився Клим. – Тiльки ж е ще пiстолет. – Покiйник тримав його у руцi. Кошовий хитнув головою. – Не тримав. Людина, стрiляючи собi в голову, не падае так, як лежав на пiдлозi Сойка. Руки розкинутi, мов крила. У рiзнi боки, досить широко. Пiстолет мiг випасти. Мiг лишитися в правицi. Але в кожному разi рука неодмiнно притислася б до тулуба. Хоч лiва, хоч права. – Зараз Клим говорив, старанно добираючи слова, аби сказане звучало максимально точно й не мало подвiйного смислу: – Я уважно роздивився тiло, поки чекав полiцiю. Пiстолет поклали пiд праву долоню. Дивно, чому полiцiя того не помiтила… Роздiл шостий Двадцять корон i еврейське щастя Клим вийшов iз полiцейськоi управи на вулицю з вiдчуттям, нiби його виправдали й випустили на волю. Тiльки настрiй все одно погiршився порiвняно з уранiшнiм. Уже зник ефект вiд новизни. Розвiялася ейфорiя вiд приiзду не лише в нове мiсто чи на нове мiсце, а й у справдi iнакший свiт. Зараз почувався переможеним. Уявив себе у кам’яному мiшку, з якого нема виходу. Незнайоме, але цiкаве за кiлька годин стало чужим, ворожим. Мiсто перемогло його, зануривши у своi звичаi, мовне розмаiття, запропонувавши iнакшi, проте не менш суворi закони буття. Адже справа навiть не в наглiй смертi Євгена Сойки – единоi знайомоi Климовi людини, на чиi поради вiн збирався спиратися попервах. У листi адвокат писав, що по приiздi молодший колега може пожити в нього, поки не стане на ноги. Обiцяв пiдтримку. Натякнув: помiчник потрiбен i у Львовi. Тож Кошовий зможе освоiтися на новому мiсцi й у новiй краiнi, згодом – ще й почати, як планувалося, власну практику. Проте знайомства й досвiд – наживне. Вбивство Сойки – трагiчний збiг обставин, та внаслiдок цього Клим лишився без даху на головою. І, що найголовнiше, без грошей, а значить – без жодних можливостей орендувати куток. Про повернення назад до Киева не могло бути й мови. Не арештують вiдразу. Та проблеми все одно матиме, й не лише вiн. «Вовчий квиток» виписаний, тож у кращому випадку доведеться найматися двiрником чи вантажником, у гiршому – виiжджати далеко в Сибiр, на заслання, пiд полiцейський нагляд. Чомусь Кошовому здавалося, що його таки вiдправлять у холоднi краi: так можна гордо вiдзвiтувати про успiшну боротьбу з неблагонадiйними елементами. Нi, повернення виключене. Принаймнi – найближчими роками. До того ж коштiв навiть на дешевий квиток не було. Закласти в ломбардi теж нiчого не вийде, несесер – чи не едина його цiннiсть. Тому Клим не поспiшав iти геть вiд полiцейськоi будiвлi, походжав мурованим хiдником та погойдував спакованим саквояжем. Йому просто не було куди йти. І жодних думок iз цього приводу в голову не йшло. – Молодий чоловiче! – почулося ззаду. Гукав Шацький. На вiдмiну вiд Клима, вiн свiтився вiд задоволення й водночас виглядав заклопотаним, зосередженим та метушливим. Коли наблизився, Кошовий помiтив те, чого не розгледiв у погано освiтленiй камерi: з вух та нiздрiв Йозефа стирчали неакуратними пуками кущики волосся. А брови були густими, що вкупi робило нового знайомого схожим на лiсове створiння з казок, котре очистилося вiд листя й моху, вдягнуло пошарпаний мiський костюм i капелюха. – Вас вiдпустили, пане Шацький? – Ще краще, пане Кошовий, – мене виправдали! – Але ж, наскiльки я розумiю, вас нi в чому офiцiйно не звинувачували, аби цi звинувачення зняти. – Шацького перепросили! – урочисто заявив той, розправивши плечi й випнувши колесом худi груди. – Я вимагав, аби вони написали на гербовому паперi, що не мають доказiв проведення мною пiдпiльних абортiв! Я покажу це моiй Естер. Бо вона вже знае, за що мене затримала полiцiя на очах у всiх Кракiдалiв! Нинi це головна новина, i я пiдкину iм усiм розмов iще на день! – Як це? – Отак! Зараз жиди Кракiдалiв, коли не всi жиди Львова, обговорюють ницiсть вашого покiрного слуги. Жiнки жалiють мою Естер та наших дiтей, у яких, виявляеться, такий безсовiсний тато. Тепер же тi ж самi евреi почнуть уголос думати, хто б це мiг наклепати на Шацького, змiшуючи його чесне iм’я з найбруднiшим у мiстi брудом! Де й подiнеться нудьга, це я вам кажу! – І вам видали папiр? – Спробували б не видати! – Йозеф хотiв витягти рятiвний документ iз кишенi та похвалитися, але в останнiй момент передумав, лиш поплескав себе долонею по тому мiсцю, де в пiджацi була внутрiшня кишеня. – Я, перепрошую, знаю своi права! Можете привiтати! Клим простягнув Шацькому руку, яку той мiцно схопив, потиснув i сильно труснув. Зiбрався ще щось сказати – i завмер, так i не вiдпускаючи правицю. Перехопивши його погляд, Кошовий побачив Магду Богданович. Дверi молодiй жiнцi вiдчинив особисто дебелий грубий вусань у форменому мундирi. Високий чин, не iнакше. Полiцiянт при входi виструнчився, взяв пiд козирок, i Магда гойднула вiялом у його бiк, даючи зрозумiти – помiтила й оцiнила. Тут же наспiв вiдкритий фаетон. Поки панi Богданович, спираючись на люб’язно простягнуту руку супутника, сiдала в коляску, з примiщення вийшов слiдчий Ольшанський, для чогось показавши полiцейському стиснутого кулака. Магда вже сiла, вусань приклався вустами до затягнутоi рукавичкою жiночоi кистi, Ольшанський розкланявся, навiть шаркнув ногою, причому вийшло в нього досить зграбно. Кучер смикнув вiжками, фаетон рушив, пасажирка кивнула полiцейським чиновникам на прощання. Дочекавшись, поки гостя зникне за найближчим рогом, грубий, з вигляду – старший над Ольшанським, зиркнув у бiк Кошового. Зi свого мiсця Клим помiтив: погляд неприязний. Що мав високий полiцейський начальник проти нього особисто, молодий адвокат не зрозумiв. Тим часом вусань, буркнувши щось слiдчому, повернувся до примiщення, вже не дивлячись на Клима. – Пан Понятовський, – проговорив Шацький. – Хто це? – Томаш Понятовський. Начальник департаменту кримiнальноi полiцii, – охоче пояснив Йозеф. – Але якби тут, прошу пана, було в цей момент iнше полiцейське керiвництво, панi Магду проводжали б так само урочисто. З нею вiтаеться сам президент мiста. А полiцiя рахуеться, незалежно вiд департаменту. Та що полiцiя, пане Кошовий! Панi Богданович цiлуе ручку бiльша половина депутатiв сейму! – У неi впливовий чоловiк? Вiдповiсти Шацький не встиг – до них саме наближався слiдчий, послаблюючи на ходу краватку. Йозеф склав докупи вказiвний та середнiй пальцi, приклав до краю капелюха, окреслив легенький уклiн. – Моi шанування, пане Ольшанський! Як ваш другий кутнiй знизу? – Залиште нас на хвильку, пане Шацький, – процiдив той, iгноруючи його слова. Коли лiкар слухняно вiдiйшов далi, слiдчий став перед Климом, заклавши зiгнутi великi пальцi обох рук у бiчнi кишеньки жилетки. Вiд того його суха фiгура стала ще бiльше нагадувати великого цвiркуна. Дивлячись просто в очi Кошовому крiзь круглi скельця окулярiв, Ольшанський заговорив тоном, котрий не передбачав розмову. Так зачитують розпорядження, обов’язкове для виконання. – Ви дуже уважна й спостережлива людина, пане Кошовий. Не чекайте лиш, що кримiнальна полiцiя буде вам за це красно дякувати. Й навiть залучить консультантом. Панi Богданович вважае вашi висновки вартими уваги. Через те полiцiя шукатиме вбивць Сойки… якщо в процесi не знайдеться доказiв, що вiн таки наклав на себе руки. Але його поховають, як належить. Хоч тут врятували репутацiю свого старшого товариша. Тому раджу вам, i не лише вiд свого iменi, а вiд iменi керiвництва департаменту: бiльше до справ полiцii не наближайтеся. Винагорода за це та допомога – вашу особу не перевiрятимуть так пильно, як на те заслуговують близькi знайомi пана Геника. Нехай ви не бачилися багато рокiв. Для нас цей факт нiчого не означае i вас не виправдовуе. Вiко сильно смикнулося. – Виправдовуе? Я завинив уже тим, що знав адвоката Сойку ранiше й працював iз ним? – Дозвольте бiльше нiчого не пояснювати вам, пане Кошовий, – викарбував слiдчий. – Інакше ви знову захочете влiзти в справи, якi вас зовсiм не стосуються. І ось, – права рука вивудила з жилетноi кишеньки складену в кiлька разiв асигнацiю: – Тут двадцять корон. Вас обiкрали, але ви допомогли полiцii. Можете вважати це невеличкою премiею вiд департаменту. Залишити у Львовi без грошей людину, котра не мае знайомих i житла, небезпечно не лише з погляду моралi, а й з точки зору закону. Раптом закортить роздобути копiйку незаконним шляхом. Вивiльнивши лiву руку, Ольшанський узяв Клима за праву кисть, вклав купюру в долоню, затиснув кулак, вiдпустив. Аж тодi вiдступив, помахав рукою. – Бажаю вам успiхiв, пане Кошовий. І бiльше не зустрiчатися за подiбних сумних обставин. Мабуть, з такими розумними нам краще взагалi здибуватися нечасто. Сказавши так, слiдчий повернувся й неквапом рушив до примiщення. Вiн ще не встиг зайти в дверi, як Шацький уже стояв поруч, сiпав Клима за лiкоть: – Що таке? Про що вiн говорив iз вами? – Схоже, адвоката Сойку не шанували в департаментi полiцii, – замислено мовив Кошовий, розтискаючи кулак. – І, здаеться, державний службовець тицьнув менi подачку, аби я забрався звiдси чимшвидше. Вам полiцейськi давали хабарi, пане Шацький? – Не знаю, як називаються грошi, котрi вони платять за те, аби Шацький наводив лад у iхнiх ротах, – зiтхнув Йозеф. – За роботу мало, як каже моя Естер. Хоча вона переконана, що я себе взагалi невисоко цiную. Інакше давно вже заволодiв би усiм золотом свiту. Але все ж дають досить для того, аби я тримався за свою клiентуру. Курка клюе по зернятi, молодий чоловiче, i ви бачите перед собою саме таку курку… Чому ми стоiмо? – Йдiть, – зiтхнув Клим, далi стискаючи купюру в пальцях. – Я вас не затримую. – Я пiду, – погодився Шацький. – А куди подiнете себе ви? Згадуючи вашу невеселу iсторiю, цi двадцять корон можна вважати такими, що впали з неба. Тiльки цього не досить, аби протриматися довго. – Тонке спостереження, – погодився Кошовий. – Ви щось пропонуете, пане Шацький? – Запрошую вас до себе в гостi, раз ви все одно не маете iнших iдей. – Йозеф зробив широкий жест, аристократично змахнувши кистю. – Побачите, де живу. Спробуемо вмовити мою Естер нагодувати вас. Бо буркотiння у вашому шлунку я чув, ще коли ми сидiли в однiй камерi. І потiм, вам же кортить дiзнатися, чому перед панi Магдою Богданович так тремтять сильнi мiста цього. – Інтригуе, – посмiхнувся Клим, ховаючи грошi в кишеню. – Навiть не персона панi Магди, а можливiсть покласти щось на зуб. Вибору в мене нема. Ведiть, пане Шацький. Лiкар поцмокав губами. – Знаете, ми з вами за короткий час пережили багато несправедливого. Нас позбавили волi, що е цiлком неприпустимо для невинноi людини. Тому, виходить, мiж нами мае встановитися тiснiший зв’язок. Бiльш довiрливий. – Мабуть, – промовив Кошовий обережно. – А… ви до чого це зараз… – До того, молодий чоловiче: пропоную вiднинi перестати панькатися. Можете називати мене просто Шацький. Або – просто Йозеф. Цiную вашу русинську шляхетнiсть, але краще зi мною без церемонiй. Згода? Клим мовчки потис простягнуту руку. Йшли пiшки. Кошовий спершу хотiв говорити далi, надто багато питань набралося до несподiваного провiдника й навiть рятiвника. Уже зрозумiв: цей еврей не такий простий чоловiк, яким виглядае або хоче здаватися. Знае досить багато, i джерела таких знань, як вiдчував Клим, довго лишатимуться для нього загадкою. Щось пiдказувало: поки не визначився сам iз найближчим майбуттям, доведеться триматися Шацького, хоче вiн того чи нi. Сам же Йозеф вочевидь тiшився зi своеi мiсii, з чого напрошувався дивний висновок: зубному лiкаревi, котрий усiм себе вихваляе, менш за все кортить лiкувати зуби. Принаймнi порпатися щодня в чужих ротах – не зовсiм те, чому Шацький бажав би присвятити все свое активне життя чи бодай бiльшу його частину. Та незабаром пiсля того як рушили, всяке бажання балакати на ходу зникло. Вiд самого ранку Клим пережив у незнайомому, зовсiм чужому мiстi стiльки подiй, що вже мимоволi вважав себе його частиною – до того моменту, поки Йозеф не повiв його за собою неширокими крученими вулицями. Кошовий знову розгубився, хоч мав поводиря: зрозумiв – лишившись сам, нiколи б не вибрався з мiсця, яке вже охрестив величезним мурованим лабiринтом. Вiдчуття безпорадностi множилося ще й вiд того, що старе мiсто жило. Цими вулицями спокiйно ходили люди. Хтось спiшив у справах, хтось – просто гуляв, але всi перехожi почувалися вiльно, мов у себе вдома. Власне, вдома вони й були. Климовi голова йшла обертом вiд того, що вiн тут на багато кварталiв, як не на цiлий Львiв, один такий. Дорослий, з вищою освiтою, грамотний – i все одно немов дитина, викинута з човна посеред ставка на глибокому мiсцi. Хочеш випливти – вчися. Нема сил гребтися, е бажання тонути – Бога ради. Тутешнiй народ повний поваги до себе, впевнений у власних силах, ще й трошки пихатий. Принаймнi таким було перше Климове враження. Якби не страх заблукати, опинитися в безвиходi серед сiрих кам’яних стiн та необхiднiсть принижено просити допомоги, подiбний розпач не пройняв би Кошового. Тим бiльше, що навiть у казематах «Косого капонiра» вiн почувався спокiйнiше: про в’язня знають, його долю так чи iнакше вирiшать, а отже, сиди й покiрно чекай, коли тiкати нема жодного бажання. Зараз, знаходячись на волi, Клим не до кiнця почувався захищеним. Ось чому вiн замовк, рухаючись у фарватерi Шацького, боячись загубити провiдника й по ходу намагаючись зафiксувати назву кожноi вулицi, кожен поворот, закрiпити у пам’ятi весь маршрут. Зосередившись на цьому, занурившись у пiзнання мiста по саму макiвку, Кошовий вирiшив поки не вiдволiкати себе розмовами – потрiбними, корисними й цiкавими, але в цей момент – зайвими. Зi свого боку, Йозеф теж не намагався пiдтримувати розмову. Удавана безпечнiсть на короткий час зникла, вiн думав про свое, що не заважало йому чудово орiентуватися у вулицях, вуличках та провулках, якими вiн вiв свого гостя. Лише коли виринули пiсля чергового повороту на проспект, Кошовий зрозумiв: насправдi йшли вони не так довго, як йому здалося. Навпаки, Шацький вивiв свого супутника на центральну частину Львова шляхом коротшим, нiж зазвичай. Повз них саме продзеленчав по рейках трамвайний вагон, а коли вiд’iхав, Йозеф показав на широкий бульвар, який вiдкрився Климовим очам. – Прошу знайомитися, ви в серцi Львова. Гетьманськi Вали, так тут кажуть. Я ще застав час, коли на мiсцi бульвару текла Полтва. – Рiчка? – Колись судна по нiй плавали, – кивнув Шацький. – А вже двадцять рокiв вона як Стiкс, пiд землею. Хiба не веде в царство мертвих, хоча хто знае, я ручатися за це не беруся. Мiстяни скаржилися: мухи, комашня, як вийде з берегiв – багнюка з намулом, брички вгрузали, панни з панянками бруднили сукнi. Тому й сховали. – Вiн легенько постукав себе по грудях. – Сам бачив, на моiх очах робилося. А нинi мiй старший син навiть не уявляе, що колись ось цi вулицi були двома берегами. Нам отуди, ми майже прийшли. Вже недовго. Рука Шацького показала в бiк величноi, не стiльки святковоi, скiльки урочистоi будiвлi, в якiй Клим безпомильно вгадав театр. – Опера, – нiби прочитав його думки Йозеф. – Закривае собою передмiстя. Злi язики кажуть, Оперу навмисне так звели, аби гарне кидалося в очi, а те, що далi, нiхто не бачив. – Так страшно? – спробував пожартувати Кошовий, сам не розумiючи до пуття, iз чого. – За нею передмiстя. Живе переважно еврейська голота, хоч там найбiльшi й найдешевшi мiсцевi базари, – пояснив Шацький без тiнi посмiшки. – Мали б жити заможнiшi люди. Бо гендлюють, усе куплять i все продадуть. Нiби при грошах. Тiльки все воно чомусь – не багато корон, а багато крейцарiв. Мабуть, так виглядае в Кракiдалах жидiвське щастя. Хоча е мiсця, де те щастя виглядае iнакше. – Мовивши так, Йозеф тут же виставив перед собою великi руки долонями вперед, нiби захищаючись, швиденько зацокотiв: – Тiльки Боже збав, аби хтось та й жалiвся! Маемо таку долю, на яку заслужили. І радiемо, що Бог посилае те, що маемо, i за це можна годувати родину. Разом обiрвавши тему, котра напевне була для нього не надто приемною, Шацький рушив у бiк Оперного. Климовi не лишилося нiчого, як дибати за ним. Обiйшовши театральну будiвлю та зайшовши iй у тил, вони майже вiдразу опинилися в мiсцi, де життя не виглядало аж таким спокiйним i розважливим, як за ii фасадом. Побачивши перед собою вируючий, по-базарному галасливий людський мурашник, Кошовий на мить зупинився. Боязнь заплутатися у лабiринтi середмiстя змiнилася ще бiльшим страхом загубитися тут, у юрбi. Бо здавалося: тут усi продають усе, й зараз вир базарувальникiв затягне до себе, остаточно збивши з пантелику. Здебiльшого – евреi, переважно чоловiки, молодi й не дуже, пейсатi, бородатi, не завжди охайнi, зате всi як один меткi, наввипередки закликали покупцiв до свого краму. На схiдний базар – а Климовi випало побувати в Туркестанi – це торгове дiйство не було схожим, бо гармидер усе ж таки був на порядок меншим. Та все одно побачене нагадувало незвичнiй до подiбного видовища людинi единий живий органiзм. Котрий, здаеться, нiколи не вiдпочиватиме. Найбiльше заскочила дика сумiш мов: польська чулася так само часто, як iдиш. Климовi доводилося бувати в мiсцях осiлостi евреiв, чути, як вони говорять мiж собою, й пiсля того вiн хоча б не робив помилки, називаючи iхню мову еврейською, так ii визначали в Росiйськiй iмперii. Вихваляючи товар, вiдчайдушно торгуючись, сперечаючись i, зрештою, б’ючи по руках, домовившись про цiну, люди на цьому великому базарi чудово розумiли один одного. Навiть якщо до мовних букетiв додавалася нiмецька, пiзнавана завдяки рубаним фразам, i зовсiм-зовсiм трошки – украiнська… Коли минули першi страхи загубитися в гамiрному натовпi назавжди, Клим вiдчув – на змiну поволi приходить iнше. Йому раптом закортiло загубитися, розчинитися в юрбi: те, заради чого вiн поспiхом виiхав, а коли вже називати речi своiми iменами – втiк iз Киева. Мiж тим Шацький помiтно пожвавився, бо явно вiдчував себе у звичному середовищi, серед своiх, у безпецi. Хоч Клим не розумiв, що саме могло загрожувати немолодому зубному лiкаревi. Велiвши Кошовому триматися поруч, вiн пiрнув у галасливий натовп, вiтаючись на ходу мало не з кожним третiм, встигаючи при цьому запитати одних – про справи, iнших – про здоров’я дiтей, третiх – чи не болять зуби, i якщо болять, то радив не вiдкладати, приходити до нього в кабiнет негайно. Лавiруючи мiж гендлярами й покупцями з управнiстю лоцмана, котрий ладен провести корабель найскладнiшим, найпiдступнiшим фарватером, Йозеф перетнув площу й завернув до найближчоi вулички. Тепер у натовпi Клим уже справдi не встигав за ним, i довелося гукати, аби поводир зупинився. Той терпляче почекав, а коли Кошовий, трохи засапавшись, наздогнав, пояснив, кивком голови вказуючи напрям: – Прошу пана, дивiться й запам’ятовуйте. Заблукати складно. Ось, зволите бачити, синагога. Поруч – миква, жидiвська лазня. Як самi шукатимете мiй дiм, запитаете вулицю Лазневу, тут усякий покаже. Далi, за нею, вулиця Ламана. Така ii назва, i вона своiм розташуванням цiй назвi цiлковито вiдповiдае. Ходiм. За ринковим майданом було вже не так гамiрно, хоч крамницi з гендлярами були й тут. Причому в кiлькостi, яку Кошовий не спостерiгав у центральнiй, поважнiшiй частинi Львова, i приблизно таку бачив у Киевi на Подолi, теж передмiстi, котре з недавнього часу непомiтно ставало важливим i невiд’емним мiським продовженням. Шацький, простуючи Лазневою, далi вiтався на всi боки, то ледь пiдносячи капелюха догори, то просто торкаючись пальцями крисiв. Настрiй уже помiтно полiпшився. Завернувши до себе на Ламану, враз зупинився, вклякнув стовпом. Не чекаючи такого, Клим, дрiботячи позаду, налетiв, штовхнувши поводиря в спину. Швидко оговтавшись, негайно вибачився. Та Йозеф раптом утратив до свого гостя iнтерес, принаймнi – на короткий час. І Кошовий ранiше почув: – Ага, Шацький, то ти вже таки прийшов додому? – i вже потiм побачив жiнку, якiй належав голос. Вона стояла перед ними серед вулицi, на брукiвцi, розставивши мiцнi сильнi ноги, взутi в грубуватi черевики з тупими носами. Здавалося, жiнка впираеться в брук, намiрившись витримати ворожу навалу й при цьому встояти. Зрiст середнiй, практично один в один iз заскоченим Шацьким, його робив трошки вищим хiба капелюх. Натомiсть ця не стара ще жiнка трохи роздалася вшир, що вкупi з впертими в боки руками додавало iй войовничого вигляду. Нижнiй край не новоi, проте чисто випраноi бiлоi блузки, застебнутоi пiд горло, ховався пiд широкою спiдницею iз шотландки. Шию прикрашало простеньке намисто, волосся кольору густоi смоли було закручене вузлом на головi й нагадувало велику гулю. Знаючи, що далi буде, й випереджаючи словесний водоспад, Йозеф виставив уперед руки, нiби затуляючись розчепiреними долонями: – Естер! Мовчи, Естер! Мене виправдали й вiдпустили! Невже ти думаеш, що полiцiя пускае людей на волю, якщо вони у чомусь виннi? Ти хiба не знаеш, що таке цiсарське правосуддя? – І що це таке? – грiзно запитала Естер Шацька. – Це – справедливiсть, жiнко! Це закон i порядок! І потiм, сама знаеш – зараз у Львовi е кого й за що саджати за грати! Шлимазли iз бомбами та револьверами зовсiм утратили всякий сором! Хiба Шацький повинен займати чуже мiсце у буцегарнi! Лиш тепер Клим помiтив – за зустрiччю Шацьких з цiкавiстю стежить якщо не вся вулиця, то щонайменше – мешканцi найближчих будинкiв. Вiдчувши частину уваги тутешнiх евреiв також i на власнiй персонi, вчергове знiяковiв, повiв плечима, сильнiше стиснув ручку саквояжа – так, нiби це могло допомогти або вiд чогось урятувати. Тим часом Естер посунула на Йозефа. – Можливо, я й поняття зеленого не маю, що воно е – цiсарське правосуддя, – мовила суворо. – Але в такому разi, Шацький, ти розчарував мене зараз куди бiльше! Бо, бачу я, ти погано знаеш жiнку, з якою прожив iз Божою помiччю вже дванадцять рокiв! Як менi ставитися до цього? – Естер, ну хiба я тебе не знаю! Шацького знае половина Львова… – …iнших Шацький знае сам! – завершила Естер чуту вже сьогоднi приказку. – Але дружина для тебе виняток! Ти знаеш усiх, крiм власноi жiнки, Шацький! – Господь iз тобою, Естер! Чому, на Бога, тобi таке зайшло в голову? – Якби ти знав мене, Шацький, так, як я знаю тебе, ти б зрозумiв: не встигли тебе вiдпустити, а до мене вже добiгли чутки про твое звiльнення. Мазл тов! Якщо тебе звiльнили, значить, ти не робив того, в чому тебе звинуватили за наклепом Лапiдуса! – То це Лапiдус! – Мiг би здогадатися! Вiдтодi, як вiн вiдкрив у передмiстi власну практику, такого конкурента, як ти, позбавляеться вперто. Плеще своiм липким язиком, щоб вiн у нього вiдпав, кому попало, де завгодно й що в голову вбреде! Вiн не знае, шлимазл, що единий, хто здатен загубити Шацького, – це ти сам, Йозефе! – Знову ти за свое, Естер! Ще й при людях! – Хiба людям нiчого про тебе невiдомо? Я вже дванадцять рокiв, iз того часу, як народився наш первiсток, шукаю, де ти закопав своi таланти. Й сушу собi голову, чом не хочеш викопувати iх назад! І невже ти не мiг здогадатися, що твоя Естер дiзнаеться про твою невинуватiсть? Як погано ти думаеш про свою дружину, Шацький! Ось через що вiдразу з полiцii не поквапився додому! Тебе ж не годували в полiцii? Чи зараз у тюрмах годують краще, нiж удома? Тодi я дуже перепрошую, чоловiче, – повертайся назад, нехай тебе харчують там! – Але чому ти подумала, Естер, що я не квапився додому? Навпаки, я дуже поспiшав, аби потiшити тебе i всю вулицю приемною новиною: Шацький не робить пiдпiльних абортiв! І менi ще доведеться мати серйозну розмову з пройдисвiтом Лапiдусом… Естер сплеснула руками, закликаючи сусiдiв у свiдки: – Подивiться на нього, жиди! Послухайте його! Чи я не знаю, де тебе тримали? Чи я не вiдаю, скiльки часу забирае пiша прогулянка вiд управи додому? Ти мав повернутися двi години тому, Шацький! Де тебе носило? Ти боявся йти додому? Отже, не впевнений у собi? То Лапiдус щось угадав, i рило в пуху, га? Тепер уже Йозеф озирнувся до Кошового, шукаючи в його особi пiдтримки. – Естер, я добре тебе знаю! Ти, як завжди, спершу пiдозрюеш та винуватиш, а вже потiм спокiйно слухаеш, як усе е насправдi. Мабуть, дiти за час, поки не було татка, зробили тобi нерви, моя фейгале![30 - Фейгале (iдиш) – маленька пташка, ластiвка.] Пояснюю: я чекав, поки вiдпустять ось цього шикеця! Йому потрiбна допомога. Його обiкрали цi мiшугец,[31 - Мiшугец (iдиш) – ненормальний, божевiльний.] батяри. Йому нема, куди пiти, i вiн напевне хоче iсти. Бо, на вiдмiну вiд мене, зранку не снiдав, потрапив у полiцiю просто з вокзалу. Праведний гнiв Естер Шацькоi, мов за помахом чарiвноi палички, миттю змiнився на милiсть. Лице, таке суворе, враз розпливлося в широкiй посмiшцi, i Клим побачив – вона молодша, нiж виглядае. – Вiн голодний? Вей, Йозефе, чому ти вiдразу з цього не почав? То ти затримався, аби запросити в гостi молодого чоловiка? Ти бiльший шлимазл за Лапiдуса, ось що я тобi скажу! Бо не попередив, що в домi будуть гостi. – Як же я мiг, фейгале… – Мовчи, Шацький. Ти сказав, я почула. У нашого гостя е iм’я? Чи ти далi зватимеш його шикецем?[32 - Шикець (iдиш) – молодий чоловiк, юнак.] Йозеф кашлянув для солiдностi. – Прошу знайомитися. Естер, краще з того, що е в моему домi. Звiсно, крiм дiтей. Молодого чоловiка звуть Климом. Вiн… – Не мороч бiльше людям голову, Шацький. Запрошуй, бо ким би вiн не був – не мае права лишатися голодним, раз потрапив до Кракiдалiв. Роздiл сьомий Оселедець на яблучнiй пiдкладцi Жодних розкошiв у помешканнi зубного лiкаря Кошовий побачити не сподiвався. Тож зовсiм не здивувався, пройшовши у квартиру на першому поверсi доволi занедбаного прибуткового будинку. Тут було б доволi просторо, адже розмiр кiмнат був бiльшим, нiж зазвичай у забудовах бiдних кварталiв. Вочевидь, зубний лiкар Шацький таки мав пристойну практику, аби дозволити собi вибрати кращу з гiрших осель, бо тут власник усе ж обладнав ватерклозет. Проте простiр було страшенно захаращено. Бiльш-менш у порядку Шацький тримав хiба свiй кабiнет, чи не найменшу тут кiмнату, куди Клим устиг зазирнути краем ока: дверi господар причинив не до кiнця. Та Йозеф трошки пiдштовхнув гостя в спину, i той вирiшив – Шацький не квапить його до столу, а не бажае, аби стороння людина пхала носа в його свята святих. У залi, куди Клим вступив, найперше кидався в очi важкий стiл на прямих, звужених донизу нiжках. Овальний та досить широкий, розрахований на велику кiлькiсть гостей, що явно вказувало на хлiбосольнiсть хазяiна. З дверей, котрi вели до сусiдньоi кiмнати, спершу виткнула цiкаве личко, а потiм вийшла сама дiвчинка рокiв десяти, дуже схожа на Естер Шацьку, особливо – круглими чорними очима. Мимоволi Клим спiймав себе на думцi: якщо зараз у цих очиськах можна втопитися, що буде, як рокiв за вiсiм вони справдi почнуть зводити з розуму молодих людей. Чорне волосся заплетене в двi кiски, тонкi й тугi, кожну вiнчала простенька бiла стрiчка. Клiпнувши, дiвчинка мовчки кивнула, вiтаючи гостя. – Рива, – господар представив доньку, зробивши рукою жест, котрий сам напевне вважав елегантним, театральним, але збоку це виглядало не надто зграбно. – То моя гордiсть, моя принцеса. Бог не може бути одночасно всюди, пане Кошовий. Тому вiн i створив мою Естер. – Вашу Естер? – Разом iз iншими жiнками, котрi стають матерями, – у тонi Шацького звучали поблажливi нотки. – Колись хтось скаже так про мою Риву. Вiн поцмокав губами, нiби добираючи ще слiв. Донька при цьому скромно опустила очi. Та раптом iз тих же дверей виткнулася ще одна дiвоча голiвка – i ось уже бiля Риви стояла iнша, ще менша копiя Естер. Сестричка мала рокiв шiсть, волосся вiльно лежало на плечах. – Іда. Найдавнiше на свiтi юдейське iм’я, – гордо мовив Йозеф, тут же запитавши з удаваною суворiстю: – Дiвчата, ви вже помагаете мамi? – Мама не сказала, що треба робити, – пискнула Іда, взявши при цьому Риву за руку. – От вона бiльше схожа на ii матiр! – На дiвчинку нацiлився вказiвний палець батька. – Скiльки разiв тобi нагадувати: чоловiки чимало б досягнули, аби жiнки менше говорили. – Навiть якщо я нiколи не скажу в цьому домi нiчого вголос, ти не робитимеш бiльше, нiж схочеш! – зухвало труснула кiсками Рива. Тепер Шацький перенацiлив пальця на неi. – Прошу бачити, пане Кошовий! Я сам плутаюся, хто iз цих двох подiбнiший до iхньоi матерi, дав би iй Бог здоров’я! Ще не думають про те, де татко братиме iм посаг! А вже повторюють за Естер усе, що вона звикла говорити! – Раз у нас рейвах, значить, тато вдома. Це сказав хлопчик рокiв дванадцяти, худий, горбоносий, коротко стрижений, схожий на Йозефа. Вийшов iз iнших дверей, тримаючи пiд пахвою грубеньку пошарпану книгу. Лице видавало справжнiй вiк, та жилетка, вдягнена поверх сiроi полотняноi сорочки, все ж робила його трошки старшим. – Шмулю, ти знову сидиш у батькiвськiй спальнi?! – Тепер обурення Шацького було справжнiм. – Я тебе просив, я тебе заклинав, я водив тебе до ребе Якова, аби вiн дав настанову: хлопчики у твоему вiцi не повиннi сидiти на батькiвському лiжку! – Я сидiв на пiдлозi! – парирував Шмуль, iз чого Клим зрозумiв: батько iз сином так гарикаються вже досить давно. – Де менi почитати книжку, коли оцi двi герутене[33 - Герутене (iдиш) – розтелепа.] влаштували в тiй кiмнатi рейвах? Менi нема де спокiйно вчитися! – Поц! – проспiвав у вiдповiдь дружний дiвчачий хор. – І як ви менi накажете жити в цьому домi? – Шацький накреслив над головами дiтей якесь ритуальне коло. – Шмулю, ти не читав на пiдлозi! Ти взяв книжку i спав на батькiвському лiжку! Таких лiнивих, як ти, я не бачив, скiльки живу! Ти будеш менi говорити, що це не так? Звiдкiлясь iз дверей почувся дитячий плач. Дiвчатка озирнулися, Шмуль випнув груди з переможним виглядом, копiюючи батькiв жест, а в залi з’явилася Естер. Не зважаючи на сина, спрямувала стрiли праведного гнiву на доньок: – Це вас так можна залишити на вашого брата? Це ви так дивитесь за Данiелем, поки я чекаю на вашого батька? – А вона не хоче! – Пустивши руку сестри, Іда тицьнула на неi пальцем. Рива, вiдступивши на пiвкроку, легенько вдарила меншу по правицi. – Це вона не хоче! Каже – Денi постiйно плаче! – Ви теж постiйно плакали! – суворо цикнула Естер, вiдмахнулася, даючи зрозумiти – розмову завершено, i дiловито роззирнулася: – Риво, вертайся до Денi, ти старша. Ідо, ти менi потрiбна. Все одно вас iз Ідою зараз не можна лишати в однiй кiмнатi. Шмулю, якщо ти хочеш читати або тобi просто нiде себе дiти, йди в батькiв кабiнет. Усе одно йому, як я бачу, вiн не скоро знадобиться. Шацький, ще мiй покiйний тато говорив про тебе – будеш великою людиною, якщо захочеш працювати хоча б iз цiкавостi, а цiкавитися тим, що не стосуеться людських зубiв. Запрошуй пана до столу. Розставивши все та всiх по своiх мiсцях i лишившись вельми задоволена собою, Естер знову зникла в напрямку, де, як розумiв Клим, знаходилася кухня. Понуривши голову, за матiр’ю подрiботiла Іда. Скривившись, повернулася до кiмнати Рива, а Шмуль з виглядом, нiби справдi здобув щойно серйозну перемогу, посунув до батькiвського робочого кабiнету. Поки вiн iшов, стишився дитячий плач. Тепер чоловiки лишилися в залi самi. Йозеф полегшено зiтхнув. А Кошовий зрозумiв, чому Шацькому потрiбен стiл саме такоi форми та розмiрiв. Вони всiлися, аби бути один навпроти одного. Лiкар витягнув i склав перед собою довгi руки, переплiвши пальцi. Клим же, мостячись на стiлець, вiдчув, як той зрадницьки рипнув пiд ним. Не сильно, не було пiдозри, що зараз розламаеться. Та все ж меблi розсохлися, й служити iм, поки господар не втрутиться, лишилося недовго. Принаймнi Кошовому напрошувався саме такий висновок. Зате стiл стояв мiцно, здавалось – назавжди. – Так ми про щось почали з вами говорити, – нагадав Йозеф. – Хотiлося кинути щось на зубок. – Клим справдi зголоднiв, тож було не до зайвих церемонiй. – Ми ж сiли за стiл, – мовив Шацький так, нiби одного цього факту вже досить для насичення. Приймаючи й таку гру, Клим знизав плечима, демонструючи сумирнiсть, кашлянув: – Ну, i ще мене цiкавить Магда Богданович. – Якби ви знали, молодий чоловiче, скiлькох добродiiв рiзного вiку i в статусi, набагато вищому за наш iз вами, цiкавить ця особа. – У мене не той iнтерес, – поквапився пояснити Клим, бо майнуло – Шацький ще подумае, не дай Боже, про пристрасть або, чого доброго, кохання з першого погляду. – Молода, вродлива й, поза сумнiвiв, шляхетна панi поводиться з полiцаями, як зi своею челяддю. Чисто тобi цариця з придворними, як не слугами. – Крулевна, – сказав Йозеф, смачно поцмокавши губами. – Королева, тут ви вiрно вгадали. – Королева, цариця, нема жодноi рiзницi! Мене дивуе, що перед нею во фрунт витягуються високi полiцейськi чини! – І не лише полiцейськi! – Шацький розплiв пальцi, вiдбив ними по поверхнi столу легкий дрiб, гукнув: – Естер! Ми вже сидимо тут iз гостем непристойно довго! Нiби живою вiдповiддю в залi з’явилася Іда, несучи на круглiй тарiлцi складенi в стосик жовтувато-сiрi пласкi хлiбцi. Кошовий готувався, що йому в еврейському домi запропонують мацу i, чесно кажучи, зараз готовий був нею й обмежитись. Подумки лаючи себе за нестриманiсть, Клим пiдхопив один твердий прямокутний шмат, не встигла дiвчинка поставити тарiлку на стiл. Жадiбно вiдкусив, захрустiв позбавленим смаку й запаху прiсним хлiбцем. Шацький дивився на нього без краплi осуду, лише промовив: – З тим, що зараз приготуе Естер, смакуватиме краще. Жуючи, Клим мовчки кивнув. А хазяйка тим часом унесла в руках широкий та видовжений, схожий на човник, тарiль. Рiзко запахло оселедцем i ще чимось, не зовсiм звичним у такiй композицii. Коли Естер поставила страву перед ними, Клим утратив остаточне почуття мiри: пiдтягнув тарiль ближче, роздивився. Справдi, то був подрiбнений пряний оселедець, присипаний цибулькою. Сiру субстанцiю, на яку вправнi хазяйчинi руки перетворили солону рибу, рiвномiрно та охайно розклали поверх чогось зеленуватого, подiбного до перетертих овочiв. Однi запахи сильно перебивали iншi. Поки Клим гадав, Естер пояснила: – Маете оселедець на яблучнiй пiдкладцi. – Риба з яблуком? – перепитав Кошовий, хоча почув усе дуже добре. – Ми не iмо таке щодня, – вставив Шацький. – Це просто робиться досить скоро. Перекуска, аби недовго чекати. Нiколи не куштували? Дуже рекомендую. – Гм… Звiдки зараз яблука? Липень, до врожаiв ще далеко… – Жiнки з довколишнiх сiл зберiгають певнi сорти в льохах, – пояснила Естер. – Їх не так багато. Але досить, щоб привезти сюди, на Кракiвський базар. Цiлими тi яблучка вже не зужити. Зате можна дрiбненько натерти, додати чорного перцю, перемiшати й розкласти так, аби шар пiдкладки не виглядав тонким. Можна змiшати з перетертою морквою, тодi красивiше виглядатиме. – І зверху – оселедець? – Оселедець нагору, – кивнула Естер, дiстаючи очевидне задоволення вiд подiбних пояснень. – Не треба перемiшувати. Прошу брати, смачного. – А… – Клим зробив жест у бiк вiльного стiльця. Хазяйка похитала головою. – Менi ще треба думати, чим повечеряють дiти. Бо пан Шацький через зусилля пана Лапiдуса мае вiдмову вiд кiлькох хворих, спроможних заплатити за вiзит. – І вже йдучи, кинула через плече: – Хоча для цього нашому Шацькому не завжди потрiбен Лапiдус. Його Бог послав. – Чому? – не зрозумiв Кошовий. – Хто б iще давав йому привiд бити байдики, – цi слова пролунали вже з кухнi. Йозеф красномовно розвiв руками. – Живемо душа в душу. Бiльше дванадцяти рокiв. Шмуль наш другий. Перша дитина померла на третiй день, ми не встигли дати iй iм’я. Естер з того часу боялася вагiтнiти, навiть плакала. Мусили не раз удвох ходити до рабина. І хоч далi дiти пiшли нам у радiсть, вiдбиток е. Часом дае нервам волю. – Я не обговорюю чуже подружне життя. Тим бiльше – у домi цього подружжя, – стримано вiдповiв Клим, далi не зовсiм розумiючи, як варто себе тут тримати. – Я у вигiднiшому становищi. Бо маю право згадувати власну дружину у власному помешканнi. Ви iжте, пане Кошовий. Найкраще робити ось так. Узявши виделку, Шацький пiдчепив шматочок оселедця разом iз яблучною пiдкладкою, поклав на мацу, вiдкусив чимало, захрумтiв. Беручи з нього приклад, Клим i собi пригостився. Перець додавав кислотi яблука пiкантностi, так само як прянощi оселедцевого засолу. Деякий час чоловiки втамовували перший голод. Першим заговорив Йозеф, перед тим витерши губи серветкою: – Так-от про панi Богданович. Хочу вам сказати, молодий чоловiче, що особа ця дуже втаемничена. Або, iнакше кажучи, коли бачиш ii вперше, вiдразу виникае бажання розгадати ту саму романтичну таемницю. Тiльки ви помиляетесь. – Я? Чому я? – Гаразд, не ви. Не лише ви, пане Кошовий. Усякий, хто бачить панi Магду вперше, – й не знае того, що не дае спокiйно спати багатьом мешканцям Львова. Ох, як багатьом! Навiть президента мiста це стосуеться. – Магда така небезпечна? – Не для всiх. І потiм, загрозу становить не сама панi Богданович. Вона молода вдова. Тi сильнi мiста нашого, котрi рахуються з Магдою та не заперечують iй, коли ця особа щось скаже чи чогось забажае, бояться спадку, залишеного ii покiйним чоловiком. То, прошу дуже, правдива бомба. Варто лиш запалити гнiт. Усi тремтять вiд думки, що молода вдова дiйсно колись зможе його запалити. – Усi – це хто? – Перелiк людей величезний. Двiстi з гаком осiб, починаючи вiд згаданого мною шановного пана президента мiста. Климове вiко сильно смикнулося. – Слухайте, пане Шацький… – Ми домовилися – не панькатися. – Гаразд. Слухайте, Шацький, я приiхав зранку, а таке враження, нiби прожив тут половину життя. Забагато вражень для першого дня у незнайомому мiсцi. Й цi враження вже перемiшалися. Я втомився, правда. – Охоче вiрю. – Тому дуже вас прошу – не ходiть колами. Прямо скажiть, чому Магда Богданович мае право ось так, запросто, говорити з полiцейськими. Та впливати на iхнi думки та рiшення. – Не лише на полiцейських… – Господи, Шацький! Терпець урвався – Кошовий грюкнув кулаком по столу. Дзенькнула тарiлка. Йозеф хитнув головою, цокнув язиком. З кухнi до зали зазирнула Естер. – Шацький, ти зараз у всiй своiй красi! Ти доводиш своiми розмовами до сказу не лише мене! Не забувай, що людина не сидить у тебе в кабiнетi iз роззявленим ротом, тому не може тобi нiчого вiдповiсти! Цей молодий чоловiк таки мае гострий язик та характер! – Жiнко! – Долоня Йозефа лягла злiва, де серце. – Прошу тебе, жiнко, – йди! Заберися, не трiпай моi нерви! Ми про все домовимося самi! Естер гордо пiднесла голову й знову залишила чоловiкiв самих. За цей короткий час Кошовий устиг засоромитися й вiдiграти назад. Вiко смикнулося ще сильнiше. – Пробачте. Я не повинен був… – Пусте, – легко подарував йому Шацький. – Новi часи, стрiмке життя. Нерви. Хочете коротко? Поясню вам так коротко, як можу. У крiсло, про яке згадала моя Естер, часом сiдають такi люди, котрi хочуть виговоритися. Але не знають кому. Тож скромний зубний лiкар у них на зразок сповiдальника. Естер не права. Коли треба, Шацький умiе слухати, не лише говорити. І ось моi вуха чують таке, чого вуха небагатого скромного жида не мали б чути нiколи… – Ви знову за свое. – Навпаки, я випереджаю вашу цiкавiсть. Бо ви ж неодмiнно захочете знати, звiдки я знаю про все це й навiть бiльше. – Я зрозумiв. Не тягнiть уже. Шацький знову сплiв пальцi. – Магда була одружена з начальником кримiнальноi полiцii паном Густавом Богдановичем. Густав Богданович був старшим за дружину на тридцять рокiв. Коли одружився вдруге, за рiк пiсля того як сам овдовiв, мiстом ходили рiзнi чутки. Не стiльки пояснювали рiшення Богдановича, скiльки розбирали намiри Магди. Але вiдставки начальник кримiнальноi полiцii не дочекався, помер через апоплексичний удар. Вдова лила за ним щирi сльози. Про ii причетнiсть до смертi не дозволяв собi говорити нiхто. Тим бiльше, великих статкiв по собi Богданович не залишив. Жив у казенному помешканнi. Лишити його за вдовою не могли. Але вона мала покровителiв, тож досить люксусово влаштувалася й досi живе на третьому поверсi «Жоржа». Щоправда, саме зараз там почали будiвельнi роботи, панi знайшла тимчасовий прихисток деiнде. Проте помешкання в готелi лишаються за нею. Щойно все скiнчиться, панi вдова повернеться назад. – Ближче до сутi справи, Шацький. – Перепрошую, тут усе важливо. Та гаразд, повернемося до сумноi дати. Отже, невдовзi пiсля поховання, – вiн, витримавши театральну паузу, повторив, – незабаром, пане Кошовий, пiдтвердилися чутки про картотеку пана Богдановича. – Картотеку? – Збирав компрометуючу iнформацiю практично на всiх. Вiд президента мiста, депутатiв, банкiрiв i промисловцiв до прокурорiв та суддiв. Сам-один робити це не мiг. Задiяв штат агентiв, котрi збирали небажанi вiдомостi за особистим розпорядженням Богдановича й отримували за те додаткову платню. Вони ж, до речi, потiм i розбовкали. – Шукати не пробували? – Спершу агентам не повiрили. Думали – цiну собi набивають при новому начальствi. Але Магда незабаром пiсля смертi чоловiка, десь за пiвроку, дала зрозумiти: усе в неi. Пан Густав заповiв зберiгати. Де вiн ховае усi цi теки, що в них такого – не знае нiхто. Вiрнiше, всi, хто фiгуруе, знають, бо рила, як кажуть, у пуху. Ще б хто не знав про власнi грiхи! Вона, як ви бачили, молода, здорова та вродлива. Житиме, слава Богу, довго. Тож триматиме в кулачку всiх сильних мiста цього. Кошовий пошкрiб потилицю. – Он воно що виходить… Їi яка користь? – Усякий, кому Магда скаже, готовий виконати будь-яку ii забаганку. – Йозеф знову розвiв руки. – Хiба не це – втiлення заповiтних мрiй кожноi жiнки? Хiба не в цьому суть жiночого щастя? Запитайте в моеi Естер, вона пiдтвердить. А за свое життя панi Богданович спокiйна: ii охороняе весь полiцейський департамент. У ii смертi, тим бiльше – наглiй, взагалi нiхто не зацiкавлений. – Чому? – Бо всi будуть пiдозрювати всiх. Як пiсля того жити в одному мiстi? Нi, поки Магда Богданович живе добре й щасливо, всi кругом спокiйнi. Ну, а вона не зловживае. Хiба часом може сказати свое слово в магiстратi. Вплинути на депутатiв. Особливо ж любить цiкавитися справами полiцii… – Йозеф нахилився, стишив голос: – Ходять чутки, пане Кошовий, що вона за життя навiть давала начальниковi кримiнальноi полiцii поради. Бiльшiсть iз яких були цiнними й допомагали розкривати злочини, – вiн знову випростався. – Так що, прошу пана бачити, жiнка дуже-дуже непроста. Маете до неi iнтерес, послухайте мудрого жида: тримайтеся подалi. Їжте ще оселедець. Смакуе ж, вiрно? Роздiл восьмий Мiняеш мiсце – мiняеш щастя Того дня Климовi довелося пережити ще одну невеличку пригоду. На фонi всього складного й невеселого, що мав протягом першого дня, iсторiя не вартувала аж такоi уваги. Проте для самого Кошового та його найближчого майбутнього вона мала переломне й ледь не ключове значення. Адже метою перемовин, до яких активно долучився Шацький, стало винайдення Климовi даху над головою. Двадцятка, видiлена йому вiд iменi полiцейськоi дирекцii, забезпечувала одну або двi ночi у найдешевшому готелi. Далi треба було або шукати можливiсть повертатися назад до Киева, або писати батьковi листа з проханням вислати трохи грошей, або жебрати чи розвантажувати товарнi вагони на залiзничнiй станцii. Варiант телеграфувати татовi й просити матерiальноi допомоги Клим залишив наостанок, коли iншi засоби зазнають фiаско. Найнятися чорноробом було в цiй ситуацii для молодого чоловiка бiльш прийнятним виходом. Батько не дуже хотiв, аби син тiкав вiд проблем саме до Європи, натякав на iншi можливостi. Наприклад, виiхати на якийсь час iз Киева та вiдкрити десь у глибинцi приватну нотарiальну контору. На тавро неблагонадiйного, закарбоване на Климовi в столицi губернii, де-небудь у повiтовому мiстечку навряд чи аж так звертали б увагу. Тим бiльше, зв’язки Назара Григоровича Кошового давали можливiсть дiзнатися: переiзд Климентiя, котрий, як погодилися сторони конфлiкту, наробив дурниць через власну недосвiдченiсть та схильнiсть до авантюр, до провiнцii навiть будуть вiтати. Варто йому осiсти десь у запорошеному повiтi, прирiкши себе на добровiльне заслання, й про «подвиги» з часом забудуть. Рокiв п’ять такого от вигнання – й можна смiливо повертатися до рiдного Киева. Звiсно, Кошовий-молодший на подiбний крок категорично не погодився. Мислячи не лише тактично, але й стратегiчно, Клим прорахував запропоновану перспективу на тi самi п’ять рокiв уперед. І зробив невтiшний висновок. А саме: загрузнувши у провiнцiйному болотi, вiн не зможе швидко адаптуватися в Киевi знову. Так, двадцяте столiття, яке лише восьмий рiк як почалося, задало стрiмкий темп. Нехай iз запiзненням, але росiйськi губернськi мiста розвиваються таки швидше, нiж повiти, де селянський спосiб життя й мислення не проб’еш навiть гарматним ядром, випущеним з максимально близькоi вiдстанi. У бiльших мiстах усе йде вперед. Включно з освiтою та технiчними практиками. Вiдсидiвши свое в затягнутiй одвiчним аграрним павутинням провiнцii, до активного життя Климовi повертатися буде ох як складно. За великим рахунком, його матимуть за селюка, котрий з усiх сил прагне пiдкорити мiсто. Не зважаючи на те, що в цьому мiстi вiн народився, вирiс, здобув фахову освiту й скочив через неi в халепу. Обираючи мiж околицями Надднiпрянщини та схiдною околицею Європи, цiлком логiчно вибрав останне. І як це виглядатиме, коли вже на другий день пiсля переiзду посилатиме до батька перейнятi прихованим розпачем телеграми: мовляв, обiкрали, жити нема де, людину, на яку розраховував, убили, настрiй – хоч вiшайся, тому пришлiть, тату, грошей блудному синовi. Нi, вже лiпше справдi вулицi мести або мiшки на станцii тягати, анiж це. Цiкаво, що Шацький немов прочитав печальнi Климовi думки, буквально витягнувши з нього подiбнi зiзнання. Особливих зусиль не докладав. Кошовому треба було виговоритися, Йозеф лиш пiдштовхнув його. А коли вислухав, час вiд часу хитаючи головою й звично цокаючи губами, рiшуче пiдвiвся, в категоричнiй формi сказавши гостевi слiдувати за ним. З дому пiшов, нiчого до ладу не пояснивши своiй Естер, лише попросив не вiдмовляти нiкому, хто проситиметься на завтра. На що дружина вiдповiла: постiйна клiентура вже несе своi зуби до Лапiдуса. Та вона зробить усе вiд неi залежне, аби переконати людей у криворукостi основного конкурента. Нагадавши принагiдно чоловiковi: клiентуру повернути назад можливо лише за умови, що лiкар буде вдома, у своему кабiнетi терпляче чекати на всiх, кому потрiбна допомога. Якщо ж цього шлимазла нiколи нема вдома, таким, як Лапiдус, навiть не треба розпускати злих плiток, аби переманити хворих до своiх кабiнетiв. Коли Шацький привiв Клима до знайомого вже будинку на Личакiвськiй, той здивувався. Вертатися сюди Кошовий не бачив жодноi потреби. Грiзний двiрник цербером заступив обом незваним гостям вхiд, а на Клима взагалi дивився недобрим оком. Бо ж уранцi цей невiдомо хто кричав на нього. І вiн, поважний сторож брами, якому навiть не всякий пан дозволить собi заперечити, радше дасть крону-другу, дав слабину та побiг виконувати наказ. Ставши на смерть, бульбастий намiрився взяти реванш за ранкове приниження – так, принаймнi, зрозумiв його поведiнку Клим, котрий чудово знав психологiю киiвських двiрникiв i зовсiм не тiшив себе iлюзiями, що львiвськi можуть бути iнакшими. Тим бiльше, коли вони украiнцi. Але Шацького опiр цербера не зупинив. Почавши скандалити й махати довгими руками перед насупленою двiрниковою кирпою, вiн таки домiгся, аби той покликав сюди пана Веслава Зiнгера. Кошового зовсiм не здивувало, що зубний лiкар iз бiдних Кракiдалiв знав не лише прiзвище та iм’я мiсцевого домовласника, а й особисто його самого. Подив був, коли той таки вийшов до них, знервований та спiтнiлий, як зранку, хiба плiшину вже прикривала ярмулка. З кишеньки новенькоi жилетки демонстративно вийняв позолочену цибулину годинника, клацнув кришечкою та показав незваним гостям циферблат – мовляв, нема для них багато часу. Клим далi не розумiв, чого хоче вiд Зiнгера його провiдник. Та Шацький в той момент менше всього зважав на Кошового, тут же взяв бика за роги: – Маю до вас серйозну та вигiдну пропозицiю, пане Зiнгере. Давайте пройдемо до ваших апартаментiв. – Не буду я йти з вами, пане Шацький, до своiх апартаментiв, – уперся домовласник, навiть спробував вiдтiснити Йозефа черевцем. – Серйозну та вигiдну пропозицiю можна вислухати й на вулицi. Я тут чую так само добре, як у помешканнi. Весь час двiрник нахабно стояв поруч, вiдiйшовши вiд невеличкого гурту лише на три кроки, й не приховував неабиякоi зацiкавленостi розмовою. – Можемо й не заходити, – легко погодився Шацький. – Але все ж таки краще зайти, пане Зiнгере. – Чим же краще, перепрошую? – Дверi зачиняються. Нема стороннiх вух. Хiба ви справдi хочете, аби при нашiй дiловiй розмовi був присутнiй ваш двiрник? Зрозумiвши натяк, Веслав Зiнгер шугнув цiкавого, i бульбастий, зиркнувши неприязно вже на Шацького, забрався геть у глиб двору. – Тепер я вас уважно слухаю. Якщо недовго, пане Шацький. – Дуже коротко, пане Зiнгере. – Лiкар дiловито потер своi широкi долонi. – Ви вже вирiшили, що робитимете з квартирою, де сталося нинi страшне лихо? – Полiцiя ii обстежила. Там лишилися речi нещасного пана Геника. І якщо iх нiхто не затребуе, закон дозволяе менi за деякий час або взяти iх собi, або – продати, але наперед усе одно забрати собi, – охоче пояснив домовласник. – Є ще рiзнi полiцейськi процедури. Та, думаю, це вже другорядне, як не третьорядне. – Хто може претендувати на майно небiжчика, пане Зiнгере? – У цьому невинному питаннi Клим вiдчув ледь помiтний пiдступ. – Наскiльки менi вiдомо – нiхто, – спокiйно вiдповiв той. – Пан адвокат квартирував у мене три останнiх роки. Нiчого не чув про його родину й тих, хто мiг би стати прямими спадкоемцями. Знаете, цiнних речей у нещасного не аж так багато. Одягався добре, обшивався у кращих кравцiв, стежив за модою. Публiчна особа, мусив мати пристойний поважний вигляд. Та, крiм одягу та кiлькох пар взуття, не знаю, що йому належало. Друкарська машинка хiба… Бачив ще в нього прекрасний золотий годинник, справжнiй швейцарський брегет. Ранiше хвалився «адрiатикою», теж непогана швейцарська майстерня. Але менше року тому пан Геник змiнив марку. І, перепрошую шановне панство, таки мав справжню рiч! Жаль, що зникла… Клима нiби щось пiдштовхнуло зсередини. – Золотий годинник зник? З квартири? – Чому вас це так схвилювало, шановний? – пiдозрiло прищурився домовласник. – Пан Сойка цiнував дорогi й точнi годинники, – пояснив Кошовий. – За той час, що ми не бачились, вiн звичок не помiняв. Але коли всi бiгали за полiцiею, я оглянув квартиру. Був присутнiй при обшуку, та ви теж були там, пане Зiнгере. Годинника, про який ви згадуете, не знайшли анi в кишенi покiйного, анi в шухлядi, анi на столику бiля лiжка в спальнi. – Пана адвоката вбили й пограбували. Полiцiя вже поставила мене до вiдома. І я найближчим часом пожертвую грошей «Левi Ізраель», благо, синагога на нашiй вулицi. Не хотiлося б мати сумнiвну репутацiю домовласника, в якого пожильцi накладають на себе руки, чинячи грiх самогубства. – Ось ви самi й пiдiйшли до головного! – Шацький знову потер долонi. – Забудьте про «брегет», його все одно нема. Костюми та iншi дрiбницi разом iз валiзами вам справдi вдасться зiпхнути комусь iз вигодою для себе. Пане Веславе, ми ж iз вами давно знайомi: без вигоди для себе ви не робите нiчого, i то дуже мудро, iнакше це проти заповiдей Божих. Жидам Господь наш заповiв дбати насамперед про власну вигоду. Лише так усi довкола нас житимуть добре й не зазiхатимуть на наш спокiй. Маемо вигоди – можемо ними щедро дiлитися. Поки так е, нiхто з розумних людей наш народ не скубтиме, бо чужi ми на свiтi цьому, всюди гостi, пане Веславе… – Годi вже квоктати, пане Шацький! – Домовласник почав дратуватися, i Клим його чудово розумiв: сам не далi як кiлька годин тому дозволив собi зiрватися, коли Йозефове базiкання почало ятрити самий мозок. – Що за манера у вас починати справи здалеку! Натякали на вигiдну пропозицiю, так кажiть уже, я готовий слухати! Шацький виставив перед собою руки, широко розчепiривши долонi: – Но-но, пане Веславе! Я лише пiдводжу вас до прийняття вiрного рiшення! Ви справедливо радiете з того, що пан Сойка загинув насильницькою смертю. За iнших обставин ви не могли в найближчiй перспективi вигiдно здати апартаменти, котрi звiльнилися через прикрi обставини. Хто захоче жити в помешканнi самогубця? Я вiрно мiркую, пане Зiнгере? – Абсолютно правильно, пане Шацький. Так, наче все життя адмiнiстрували прибутковi будинки. – А хто захоче жити в квартирi, де сталося вбивство? – випалив Йозеф, лукаво глипнувши на домовласника. – Вулиця Личакiвська доволi престижна для проживання. Тут селяться, женучись за статусом, i пан Геник певну вагу мав. Тiльки оця кривава пригода негативно вплине на вартiсть апартаментiв, пане Зiнгере, хiба не так? Заразом це позначиться на репутацii вашого будинку в цiлому. Вам доведеться знижувати орендну плату, аби заохотити пожильцiв. Це не сподобаеться вашим шановним колегам – вони негайно нагадають, пане Веславе: ви конкуренти, якщо станете збивати цiну. Ясно? Ви ii опускаете – а вони ж думатимуть, що збиваете! Своiми дiями ви створите ефект карткового будиночка, маете розумiти це. Шацький говорив, а Зiнгер похмурнiв пiсля кожного його слова. Коли лiкар трiумфально завершив невеличку промову, лице домовласника стало зовсiм сiрим. А крапельки поту, якi вiн час вiд часу витирав, заряснiли. Кошовий вiдчув – наближаеться кульмiнацiя. – Чого ви хочете вiд мене, пане Шацький? – голос домовласника звучав глухо. – Рятую вашу прибуткову справу та репутацiю, – скромно мовив Йозеф, ступив трохи вбiк, киваючи на Клима. – Привiв вам достойну людину, котра, так би мовити, збалансуе ситуацiю. – Яким чином? – Ви поселите пана Кошового в колишнiх апартаментах пана Сойки. І поки вiн тут обживатиметься й ставатиме на ноги, ви з розумiнням ставитиметеся до затримок квартирноi плати. Та й взагалi, з огляду на обговоренi нами обставини плату ви могли б для пана адвоката Кошового знизити. Звiсно, не назавжди, а на узгоджений наперед термiн. Погоджуйтесь, пане Зiнгере. Кращоi пропозицii щодо цих апартаментiв вам не зробить нинi нiхто. Домовласник помовчав, посопiв. Пiт витер уже не хусточкою, а рукавом сорочки. Для чогось зиркнув на свiй годинник. Нарештi буркнув: – Ми з вами не на Кракiвському базарi, пане Шацький. Нiчого торгуватися. – Хiба я торгуюся, пане Веславе? – щиро здивувався Йозеф. – Аби я вмiв робити гешефт, рвав би людям зуби? – Ви займаетесь не своею справою, – процiдив Зiнгер. – Отож, не своею. Бо з вашоi домовленостi iз новим квартирантом, паном Кошовим, не матиму-таки жодноi маржi. Ви ж знаете, Шацький дае поради цiннi, доречнi й безкоштовнi. За що дiстае часто вiд своеi дорогоi Естер. То як? По руках? Погоджуйтесь, пане Зiнгере… Вони ще якийсь час гарикалися, та швидше для порядку. Результат – Клим отримав вiд домовласника ключ вiд квартири на другому поверсi, яку ще вранцi займав Євген Сойка. З обiцянкою нiчого з речей покiйного не чiпати. І якщо десь раптом знайдеться золотий «брегет» iз гравiюванням усерединi кришки чи iншi цiннi речi – передати знахiдки Зiнгеру як вiдшкодування збиткiв. Усi формальностi, котрi узаконюють проживання Кошового в квартирi вбитого Сойки, вирiшили залагодити пiзнiше. Домовласник навiть люб’язно взяв цей клопiт на себе. Клим не мiсцевий, йому складно розiбратися в тутешнiх звичаях iз першого разу. Ще й Шацький ледь не силою примусив пана Зiнгера гарно подякувати обом – допомогли розв’язати досить складну проблему. Климовi ж пояснив його нове становище коротко й змiстовно, одним реченням: – Мешане мокiм, мешане мазл, – тут же розтлумачивши: – У нас так кажуть: мiняеш мiсце – мiняеш щастя. Вiрно, пане Зiнгере?… …І ось тепер, коли Кошовий почав поволi обживатися на новому мiсцi, Йозеф взяв собi за труд навiдатися до нього ввечерi напередоднi поховання Сойки, аби повiдомити час та мiсце. Звичайно, якщо Клим збираеться провести товариша в останню путь. Та якби в Кошового були iншi справи, вiн все одно вибрався б на похорон. Хоча, чесно кажучи, цвинтарiв не любив – некрополi смуток навiвали. Роздiл дев’ятий Вiдверто пiсля похорону До околицi, де розкинувся Личакiвський цвинтар, можна було пiд’iхати на трамваi. Але Клим вирiшив прогулятися пiшки. Тим бiльше, що дорогу вже вивчив i знав, як дiстатися Личакiвською до вулицi Святого Петра, де велична арка з гострими готичними шпилями вiдкривала шлях до некрополя. За тi кiлька днiв, що жив у Львовi, Кошовий переконався: його новий приятель Йозеф Шацький – таки всюдисущий. Тож не здивувався, коли той напередоднi з’явився на квартирi покiйного Сойки особисто з повiдомленням, де i коли ховають адвоката. Провести адвоката Сойку в останню путь прийшло не так багато людей, як думав побачити Клим. Та заскочило його навiть не це. Нiколи не мiг подумати, що доведеться колись зважати на вiросповiдання новопреставленого й зважати на церкву. Звик до того, що в Киевi та iнших малоросiйських губернiях покiйникiв вiдспiвують у православних церквах. Виняток – евреi, котрi обмежувалися смугами осiлостi, у них ховали за юдейськими традицiями. Вихрещених Кошовий до уваги не брав, вважаючи iх такими ж православними, як i сам. Але службу над Сойкою вiдправили в костелi. З чого Клим зробив единий вiрний висновок: колишнiй киiвський адвокат навернувся до католицькоi вiри. Інакше б Сойку не вiдспiвали в костелi Петра й Павла, що належав, як пояснив Йозеф, до римо-католицькоi конфесii. А так – поховали, ще й на престижному полi. Утiм, Кошовий дiзнався – iнакше бути не могло. Вигiднi мiсця для останнього спочинку належали всiм, хто жив на Нижньому Личаковi. Саму процедуру прощання не затягували. Навпаки, тримаючись на вiддаленнi, намагаючись нi з ким не контактувати, Кошовий запiдозрив: Сойку ховали трошки швидше, нiж належить у таких випадках. Коли наблизився, аби й собi провести того, хто його не дочекався, в останню путь, боковим зором зловив на собi кiлька цiкавих поглядiв. Не подав виду, кинув грудку землi, поклав квiти й пiшов до виходу з почуттям виконаного обов’язку. Але Магда Богданович, уся в чорному, з прикритим павутинкою жалобноi вуалi лицем, усе одно залишила скорботне мiсце ранiше. Перед тим устигла перемовитися кiлькома словами з панами, що теж проводжали Сойку, одного ще й легенько торкнула за руку. На чужому шаховому полi серед незнайомих королiв, королев, офiцерiв та слонiв Кошовому не лишалося нiчого iншого, крiм тренувати мозок гiмнастикою й робити подумки рiзнi припущення. Розумiв: адвоката Сойку знали у Львовi, й репутацiю тут вiн мав неоднозначну. Що ж, киiвський перiод життя Євгена Павловича так само не всiяний трояндами, були на ньому своi тернистi кущi й непролазнi чагарi. Тим бiльше непокоiла й насторожувала Клима невелика кiлькiсть тих, хто знайшов час прийти на поховання. Сюди додавалася iнша суперечлива обставина: кримiнальна полiцiя наполегливо намагалася подати смерть Сойки як самогубство, що означало, серед iншого, неможливiсть вiдспiвати грiшника за церковним обрядом i, само собою, впокоiти на дальнiх полях Личакiвського чи якогось iншого кладовища. Не забував: саме його свiдчення пiдштовхнули загадкову й впливову Магду Богданович змусити слiдчого дати справi хiд. Отже, ця молода жiнка мала якесь особисте зацiкавлення в належному розслiдуваннi. Мiж ними щось було? Ще до ближчого знайомства з Шацьким подiбна версiя мала право на життя. Хоч коли Клим працював у Сойки помiчником, не помiчав за адвокатом надмiрного потягу до жiнок. Звiсно, протилежна стать його цiкавила. Кошовий знав про регулярнi вiзити Євгена Павловича як у дешевi борделi на Ямськiй, так i до приватних салонiв, де дами класом вище приймали постiйних клiентiв iндивiдуально. Проте тiсних, особистих, справдi любовних стосункiв адвокат нi з ким не пiдтримував. Навiть уникав iх, принаймнi такi висновки робив його молодий помiчник. Нема пiдстав вважати, що, перебравшись шiсть рокiв тому до Європи, пан Сойка своi звички, пристрастi й погляди кардинально помiняв. Хiба перейшов у iншу вiру – але й тут усе не слава Богу. Бо Клим, згадуючи весь свiй час, проведений поруч iз Євгеном Павловичем, не мiг покласти руку на серце й щиро визнати: Сойка дiйсно був за життя вiруючою людиною. Навпаки, вiросповiдання для нього значило надзвичайно мало, а церковнi свята вiн не вiдзначав, а вiдбував, немов важку, непотрiбну, нецiкаву, та все ж обов’язкову повиннiсть. Тож якщо Сойцi – пiдданому Його Величностi Миколи Другого – було все одно, якому Богу молитися i чи молитися взагалi, то помiнявши iмператора на цiсаря, байдуже ставлення до церковних конфесiй вiн не змiнив. Мiркуючи так, Кошовий неквапом вийшов крiзь арку на вулицю. Шацький бовванiв на протилежному боцi, терпляче чекаючи його повернення. Так само не спiшила iхати звiдси й Магда. Їi екiпаж стояв трохи нижче, молода жiнка походжала хiдником, на когось чекаючи. Зупинившись, Клим пiднiс капелюха, зображаючи легкий уклiн. Безглуздо робити вигляд, що вони не знайомi. У вiдповiдь Магда гойднула знайомим уже вiялом, не виявивши бiльше жодноi зацiкавленостi. Нi, вирiшив Кошовий, тут не кохання, навiть не грiшна таемна пристрасть. У цiеi аристократки, котра тримае в кiгтиках ледь не весь впливовий Львiв, не може бути нiчого такого з чоловiком, котрий сприймав жiнок винятково як повiй, дорожчих чи дешевших. Панi Богданович навряд чи продае себе, нехай за великi грошi – ця вдова зовсiм не бiдуе й може мати все, на що кине оком. Схоже, й становищем своiм зловживае не так часто. Але… Сойка, з усiею повагою, надто дрiбний для ii величi, запитiв та масштабiв. Авжеж, мiж ними вочевидь мали мiсце стосунки. Точно не близькi – та чи дiловi? До послуг вдови начальника департаменту кримiнальноi полiцii напевне надаються кращi львiвськi правники. З породи тих, iз ким лiпше не мати справу, здаючись одразу, бо все одно роги обламають, ранiше чи пiзнiше. Адвокат Сойка, при всiй Климовiй до нього повазi, навряд чи належав до людей одного з Магдою кола. І все ж молода вдова взяла на себе клопiт, турбуючись про похорон пана Геника… Погода цього дня стояла зовсiм не жалобна. Спека, якою вiдзначилися кiлька попереднiх днiв, зараз спала. Доброзичливе сонечко, легенький вiтерець, липень у самому розпалi. Не знаючи, чим зайняти себе тепер, але й не бачачи потреби далi стояти тут, Клим дочекався, поки мимо проiде коляска, поправив капелюха, ступив на брукiвку, намiрившись перетнути вулицю й приеднатися до Шацького. – Пане Кошовий! Гукнули не аж так голосно, та досить для того, аби Клим почув та озирнувся. Позад нього, бiля цвинтарноi брами, стояв невеличкий чоловiчий гурт. Цих трьохвiн уже помiтив на кладовищi, бiля розритоi могили, вони теж трималися окремо вiд iнших. До Клима говорив ставний пан у темному костюмi, круглому капелюсi з трохи загнутими вгору крисами, елегантно постриженою борiдкою та смужечкою вусiв. На рукавi – жалобна пов’язка, та вигляд чоловiк мав зовсiм не скорботний. – Ви менi? – про всяк випадок перепитав Клим, хоч i розумiв, як безглуздо це прозвучить. – Не дивуйтеся, ми знаемо ваше прiзвище i хто ви. Незнайомець вiддiлився вiд своiх, наблизився, простягнув руку, яку Кошовий машинально потис, вiдчувши – а правиця в того, що твiй камiнь. – Адам Вишневський, iнженер, – чоловiк торкнувся краiв капелюха. – Дозвольте запросити вас на жалобний обiд. Ми знали покiйного. Ви теж його давнiй знайомий. Пом’янемо за християнським звичаем. – Але я… Вiко знову зрадницьки моргнуло. – Не переймайтеся, – тонкi губи Вишневського позначили посмiшку. – І не журiться. Вас рекомендувала панi Богданович, що для мене та моiх колег дуже багато значить. З вами варто мати справу, бо панi Магда нiколи нiчого не говорить даремно. – А яку справу, дозвольте запитати, панство хоче мати зi мною? На протилежному боцi вулицi Шацький робив зовсiм незрозумiлi знаки, навiть не зважаючи на те, що напевне привертае до себе увагу. – Найперше, ми познайомимося ближче. – Вишневський прибрав посмiшку. – А взагалi, нам е про що поговорити. Точнiше, нам е що сказати вам. І ви повиннi це вислухати, якщо хочете затриматися тут, у Львовi, та починати якiсь справи. Та й обiдати час, ви так не вважаете? Тим часом один iз товаришiв Вишневського вже допомагав Магдi сiсти в екiпаж – молода жiнка спиралася на його руку. Інший жестом пiдкликав до себе вiдкритий фаетон, котрий давненько вже стояв вiддалiк. – Ми поiдемо ним. Панi Богданович – за нами. Прошу, пане Кошовий. Здаеться, Климентiй, я правильно назвав iм’я? – Краще Клим, так коротше. – У такому разi – прошу, прошу сiдати, Климентiю. Назву ресторанчика на вулицi Вiрменськiй вiн не затримав у пам’ятi. Це зараз не важливо. З такими статками, якi мав Кошовий, ходити по ресторанах доведеться не скоро. Хоч сюди, хоч деiнде. По всьому було видно, його новi знайомi ходять сюди часто – розпорядник вийшов особисто. Привiтався шанобливо, та без лакейства, звичного в подiбних випадках у ресторацiях не лише Киева, а й всюди в Росiйськiй iмперii. Вiдразу провiв до окремого кабiнету, де вже накрили, хоч з вигляду скромно, але – пристойно. Машинально порахувавши прибори, Клим налiчив п’ять, i простий висновок прийшов тут же: обiд замовлено наперед, за стiл сiдае точно п’ятеро, а отже, його присутнiсть компанiя погодила мiж собою вiд самого початку. Навряд чи мав бути хтось iнший, натомiсть не прийшов – i вирiшили принагiдно запросити Кошового, котрий у Львовi всього-то лише третiй день. Це могло означати лише одне: скромна Климова персона солiдних i, поза сумнiвом, впливових мiстян зацiкавила. Й точно не обiйшлося без рекомендацii Магди Богданович: крiм неi, з киiвським адвокатом нiхто ще не знайомий. Лишилося зрозумiти, дякувати молодiй, суворiй та загадковiй панi за таку честь чи, навпаки, вона зараз створюе гостевi ще бiльше проблем, нiж вiн мае тепер. Вона зайшла останньою. Легким порухом пiдняла вуаль, тодi скинула капелюшка, примостивши його на спецiальнiй поличцi. Чоловiки дочекалися ii, i тiльки потому, як Магда зробила нiби невинний, а насправдi – значущий жест вiялом, почали розсiдатися. Інженер Вишневський, котрий стояв до неi найближче, завбачливо посунув стiлець iз невисокою вигнутою спинкою, аби жiнка сiла, умостився поруч. Мiсце, яке лишилося для Клима, чи випадково, чи – що певнiше – за спiльним задумом, дозволяло йому сидiти нiбито в головi столу, очолюючи його, i в той же час Кошовий опинився пiд прицiлом чотирьох пар уважних очей. – Шановне панство дозволить менi почати? – рiвним голосом спитала Магда i, отримавши у вiдповiдь мовчазну згоду, повела далi: – Пане Адасю, прошу потурбуватися про товариство. Вишневський пiдвiвся, пiдхопив карафу з коньяком, наповнив келишки. Його полюбляли не всi: молода вдова i тлустий лисий пан iз закрученими напомадженими вусами пили горобинову наливку. Крiм напоiв, на столi стояли два тарелi, на яких були канапки зi шпондером та печiнковим паштетом, дрiбно перетертий тушкований буряк, вiд якого ледь вiддавало хрiном, картоплянi пляцки. Смачно, зовсiм не належно до невеселого моменту, пахла свiжа, ще паруюча, порiзана акуратними скибочками кишка. Назви цих страв Кошовий уже встиг вивчити, вештаючись учора Львовом та переглядаючи рiзнi меню – шукав, де можна ощадливо перекусити. – За християнською традицiею, пом’янемо того, хто постав перед Всевишнiм, – мовив Адам. Усi пiдвелися, випили – повз Климову увагу не проскочило, що Магда не пригубила, а спорожнила свiй келишок до денця, – пiсля того трохи помовчали, сiли, якийсь час вiддавали належне стравам. Причому Вишневський пiклувався про Магду на правах чоловiка, котрий сидiв по праву руку. Кошовий нарештi дiстав змогу втамувати голод, бо цими днями недоiдав, але намагався, аби це не кидалося в очi. Здаеться, його хороший апетит нiкого з присутнiх не цiкавив. Ножi й виделки досить скоро перестали брязкати, Адам промокнув серветкою губи, кахикнув: – Панове, маю честь тепер уже в спокiйнiй обстановцi й тiснiшому товариствi рекомендувати Климентiя Кошового, нашого гостя з Надднiпрянськоi Украiни. Вiн знав покiйного… гм… загиблого давнiше за нас i випадково став свiдком трагiчних подiй. – Учасником, пане Вишневський, – зауважив тлустий. – Дякую, пане Попеляк, – кивнув iнженер. – Отже, мене ви вже знаете, пане Кошовий, панi Магду – так само. Пан Януш Попеляк – редактор нашоi мунiципальноi газети. Можна смiливо сказати, вiн е голосом президента мiста. А пан президент, своею чергою, дослухаеться до думки пана Попеляка. Бо видання, яке вiн мае честь очолювати, все ж збирае та показуе мiськiй владi думку того самого народу, котрий цю владу обирае. Нарештi, пан Казимеж Моравський, радний мiськоi ради, й можете вiрити менi на слово – зовсiм не остання людина, котра приймае важливi рiшення тут, у Львовi. Всi ми так чи iнакше знали не лише вашого колегу пана Сойку. Дiяльнiсть, у якiй вiн був помiчений останнiм часом, нам так само вiдома. – Для того ми i запросили вас! – випалив пан Моравський, високий брюнет у круглих окулярах, трохи затинаючись. – Ви повиннi знати все! Ви маете розумiти, шановний, з ким ледь не зв’язали свое життя тут! Магда легенько постукала ножем по боку келишка. – Пане Казику, дуже прошу вас. Ми запросили пана Кошового пом’янути пана Геника. А не влаштовувати тут i зараз судилище над загиблим. І ваш рiзкий тон, пане Моравський, виглядае з огляду на все, що вiдбуваеться, неприпустимим. – Перепрошую, панi Магдо, – швидко погодився радний, кивнувши. – Тим не менше, я маю бажання застерегти нашого гостя вiд продовження справи, в яку досить мiцно втягнувся Сойка. Що, до речi, й могло коштувати йому життя. – Могло, – погодився Вишневський. – Тiльки слiдство веде полiцiя. Наскiльки я знаю, Ольшанский – слiдчий з досвiдом. Справа пiд особистим наглядом комiсара Новака. А значить, е надiя на досить скоре встановлення iстини. До речi, шановне панство, пан Моравський непрямо, але все ж таки правий, коли припустив – адвоката Сойку згубило кiнець кiнцем те, чим вiн займався. Тепер кахикати, аби в такий спосiб попросити слова, довелося вже Климовi. – Вибачте, але ви тут говорите мiж собою. Принаймнi менi так здаеться. – Його нiхто не перервав, чотири пари очей дивилися з цiкавiстю. І вiн повiв далi, кожним словом додаючи собi впевненостi: – Судячи з почутого, до Євгена Сойки жоден iз вас добре не ставиться. Тим не менше, ви були на похоронi. Провели його в останню путь. Поминаете й запросили зовсiм незнайому людину у свою поважну компанiю. Не думаю, що наша зустрiч тут i за таких обставин – лише формальнiсть. – Ви маете рацiю, – погодився iнженер. – Завдяки вам смерть пана Геника не вдалося списати на самогубство. Що, мiж iншим, влаштувало б i кримiнальну полiцiю, i читачiв газети пана Попеляка. Хочете ясностi та вiдвертостi? Прошу дуже, у нас вiльна краiна, маете на те право. Згоднi, що своiм швидким звiльненням iз полiцii завдячуете втручанню всiма нами шанованоi панi Магди? Клим перехопив ii погляд. Цiкавостi вже не бачив, вона стежила за розмовою з легким азартом, який виказував блиск очей. – Я ще погано знаю мiсцевi закони, пане Вишневський. Проте я знаю закони. Очевидно, що моеi провини в загибелi адвоката Сойки нема. Отже, на волю я б вийшов рано чи пiзно, це лише питання часу. – Не тiльки, – знову втрутився Моравський. – Кримiнальна полiцiя могла передати вас колегам iз таемноi. Далi за вас могла взятися навiть вiйськова контррозвiдка. Адже ви – iноземець, приiхали з невiдомою метою до Сойки з Росii… – Я з Украiни, – нагадав Кошовий. – Або, якщо вам так зручнiше, можете вживати термiн «Малоросiя», офiцiйно прийнятий у мене на батькiвщинi. Тiльки Росiею мiсто Киiв нiколи не було. – Годi вам, – вiдмахнувся Моравський. – Ми тут говоримо не про геополiтику, грiм ii бий! Ваша провiнцiя е у складi Росiйськоi iмперii. Тож ви, опинившись не в той час i не в тому мiсцi, могли розглядатися нашими колегами з контррозвiдки як росiйський шпигун. Приiхали встановити таемний контакт з особою, котру пiдозрюють у спiвпрацi з росiйською агентурою. Втручання панi Магди вiд такоi прикроi пригоди вас уберегло. Чи ясно я висловився, чи досить чiтко? Чи вам уже зовсiм розжувати? Климовi перехопило подих. Ураз вiдчув себе не просто беззбройним перед ворожою навалою – принизливо голим, цiлковито беззахисним. Захотiлося прикрити соромнi мiсця, зiщулитися, розвернутися бочком i незграбно бiгти геть, подалi звiдси. Хай вважають яким завгодно боягузом, до подiбноi навали Кошовий не був готовий. Адвокат Євген Сойка – росiйський агент. Не знаючи, як на це реагувати i чи потрiбна реакцiя взагалi, Клим замовк, не маючи жодного бажання говорити про що б там не було. Це не пройшло повз увагу зiбрання. Компанiя перезирнулася. Магда гойднула вiялом у бiк редактора Попеляка, а iнженер Вишневський наповнив келишки, але не припрошував, лиш пригубив свiй. Радний узяв iз нього приклад, iншi своiх не рухали. Промокнувши губи, iнженер прокашлявся: – Пане Кошовий, усi присутнi знають та розумiють те, що навряд чи аж так цiкавить вiзника, двiрника, офiцiанта, крамаря, шевця, кравця, перукаря. Так само не переймаються цим личакiвський батяр, злодiй з Клепарова чи торговець iз Кракiвського базару. Можливо, певнi настроi всi цi та iншi не згаданi мною громадяни, аж до останнього волоцюги, таки вiдчувають. Проте не повною мiрою розумiють небезпеку, котра вже давно не жеврiе, не е в зародку, i яку слiд сприймати досить серйозно. Пан Моравський мае чимало добрих знайомих серед депутатiв Галицького сейму. Тож чудово знае, якi сили зараз, пiсля росiйськоi революцii, гуртуються там та впевнено пiднiмають голову. А пан Попеляк ледь не в кожному номерi своеi газети пише колонку, де б’е на сполох. Проте щось затуляе людям очi та закладае вуха. Нехай би не чули пробi пана Януша – але ж не чують i пострiлiв! – Пострiлiв? – перепитав Клим. Але не тому, що не розчув. Аби не мовчати, бо далi почувся голим, безпорадним, вразливим i чужим, як нiколи. Вiко смикалося сильнiше, нiж звичайно. – Саме так! – вступив Попеляк, подавшись уперед. – У Львовi стрiляють! Сьогоднi тиждень, як оголосили вирок Сiчинському, засудили до страти. Адвокат подав апеляцiю, i щось менi пiдказуе: вивернутися iм удасться. Мiж iншим, захищати вбивцю, за деякими даними, мав ваш колега, Сойка… – Стоп! – Кошовий перервав його, хай би як неввiчливо це виглядало. – Чекайте. Про кого ми говоримо? Я справдi не знаю, що вiдбуваеться тут. І до яких таких сумнiвних справ виявився причетним убитий Сойка. Розкажiть, може, краще розумiтиму. От хто вiн такий, цей Сiчинський? – Вiрно, панове, – слова Магди прозвучали, як зауваження. – Ми запросили нашого гостя на розмову, аби вiн розумiв, що вiдбуваеться, вiд чого слiд триматися якнайдалi i як варто поводитися. Тому, будь ласка, починайте вiд самого початку, пане Попеляк. – Вас нiхто не залякуе, – поспiхом утрутився Вишневський. – Слово честi, тiльки прошу пана не ображатися, сама по собi ваша персона не е аж такою цiкавою для жодного з нас. Лиш добра воля панi Магди, котрiй ви пiсля короткоi зустрiчi у полiцii стали чимось симпатичнi, звела нас усiх тут разом. Аби, коли вийде, вберегти вiд бiльшоi халепи, нiж ви вже маете. – Ви зараз про що? – Ви в чужому мiстi. Єдина людина, яку ви тут знали, вбита за загадкових обставин. Вона мала не найкращу репутацiю, бо захищала бомбiстiв, терористiв та грабiжникiв, котрi видають своi злочини за боротьбу за iдеi рiвностi та братерства й дiють в iм’я об’еднання руського народу. Пан Геник останнi роки обслуговував як правник переважно так званих москвофiлiв. Саме iхне нинiшне представництво в Галицькому сеймi особисто я, небайдужа до полiтики людина, вважаю досить критичним. – Не лише ви, – зазначив зi свого мiсця Моравський. – Пане Кошовий, особисто я нiчого про вас не знаю. Та, повiрте менi, досить добре орiентуюся в ситуацii, що склалася там, у вас, у росiйськiй провiнцii. Киiвська губернiя, не гнiвайтеся, така сама провiнцiя у володiннях царя Миколи Другого, як наше Королiвство Галiцiя i Лодомерiя – схiдна околиця володiнь цiсаря Франца-Йосифа. Австрiйська влада, тобто Вiдень, давно прагне, аби нацiональнi заворушення, котрi мають мiсце тут, перекинулися ближче до Киева. Нехай русини[34 - Русини – украiнське населення Буковини, Галичини i Закарпатськоi Украiни. Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. термiн рутени (лат. Rutheni, Ruteni) – латинiзована форма назви украiнцiв та бiлорусiв, а також етнiчних груп украiнцiв в Австро-Угорськiй iмперii. Використовувався в Австро-Угорськiй iмперii як етнонiм украiнцiв та iх пiдгруп або близько спорiднених народiв.] колотяться краще пiд носом у царя Миколи. Я чудово знаю погляди цiеi громади. Киiв, як пишуть, мае стати центром гравiтацii украiнського нацiонального руху. Нагадую, це цитата, пане Кошовий. Тож лiпше би боролися за своi права десь-iнде, у тому ж Киевi. То вже не цитата, винятково моя думка. Щоб ви знали, – радний подався вперед, стишив голос, немов розкриваючи страшну таемницю, – оцей самий полiтичний рух на вашiй Великiй Украiнi пiдтримують фiнансово рiзнi органiзацii звiдси. – Якi? – Австрiйськi. Та навiть польськi. Не сильно афiшуючи це, звiсно. Здаеться, уряд пана Столипiна не так давно почав закручувати гайки рiзним нацiональним рухам та об’еднанням, i украiнським перепадае чимало, вiрно? Не бажаючи входити в пояснення, тим бiльше що тим самим мiг мимоволi виказати небажанi в цiй компанii власнi таемницi, Клим обмежився кивком. І все ж не стримався: – Даруйте, панове, далi не розумiю, про що йдеться. Ви, ще раз вибачте, стрибаете з п’ятого на десяте. – Так, панове, – знову вставила Магда. – Ви ще бiльше плутаете нашого гостя. Пане Моравський, у Ратушi на засiданнях ви виступаете значно краще. – Я хочу сказати, пане Кошовий, що росiйська влада явно, але частiше – негласно, пiдтримуе тут, у Львовi, i загалом на значнiй територii Галичини дуже схожi процеси. Австрiйськiй владi, Галицькому сейму та радi мiста Львова вигiдно, аби активнiсть русинськоi свiдомоi громади ширилася на ваших землях. Влада ж росiйська збурюе тут тотальне московство. Знаете iхне гасло – не нове, проте актуальне? Лiпше втопитися в росiйському морi, нiж у польськiй калюжi! – Навiть так? І цi iдеi вiльно висловлюються? – Вiльна краiна! – картинно розвiв руками Моравський. – У них е своi газети, клуби, партii. Вони гуртуються довкола православноi церкви, i заборонити це невiльно. Пана Сойку ховали не на православному цвинтарi, бо вiн перехрестився в римо-католика. Кажуть, незабаром пiсля того, як перебрався сюди. Проте, хочу вам сказати, для нього й таких, як вiн, церква мала в життi найменше значення. Виглядае, вiн просто збирався асимiлюватися тут, у Львовi, так глибоко, як сам зможе. Тим бiльше що належнiсть до iншоi, нiж його друзi-москвофiли,[35 - Москвофiли – мовно-лiтературна i суспiльно-полiтична течiя серед украiнського населення Галичини, Буковини й Закарпаття у 1819-1930-х рр. Обстоювала нацiонально-культурну, а пiзнiше – державно-полiтичну еднiсть з росiйським народом i Росiею.] парафii формально вказувала на дистанцiю, котра була мiж паном Геником та прихильниками росiйського царя-визволителя. – Й пiдкреслювала незалежнiсть та неангажованiсть самого адвоката, – додав Вишневський. – Мовляв, вiн не мае стосунку до партiй та рухiв, замiшаних на росiйському православ’i. – Насправдi оцi панове з верхiвкою в Руськiй Радi останнiми роками помiтно затихли, – зазначив Моравський. – Дiяльнiсть не згорнули. Далi говорять про те, що росiяни, украiнцi та галицькi русини – один единий братнiй народ. Рiзницi мiж ними нема, й об’еднае iх усiх царь-батюшка, – це радний сказав ламаною росiйською, що прозвучало, як на Климiв слух, досить незвично та кумедно. – Усе було б нiчого, пане Кошовий, аби москвофiли не почали частiше, нiж треба, говорити про Галiцiю як про землю, яка iсторично належить Росii. – Чому? – Дозвольте, панове, я поясню, бо сам часто пишу про це. Зараз iнiцiативу перехопив Попеляк. Нiхто не заперечував, i далi повiв уже вiн: – Ви вже чули, пане Кошовий, що москвофiли говорять про росiйськi моря та польськi калюжi. Якщо всiх, хто подiляе цi iдеi, визначати, як вони хочуть, русскими, – редактор теж ужив калiчену росiйську, – то критична iхня маса одного разу означатиме: вони на своiй землi. Не так важливо, що лише частина з них дiйсно росiяни, iншi – згаданi вже галицькi русини. Вони вважатимуть себе вправi вимагати вiд росiйського царя допомоги, i не лише фiнансовоi. Захочуть, аби iх звiльнили з-пiд влади Франца-Йосифа. Це можливо лише разом iз територiями! Попеляк витримав театральну паузу, потому продовжив: – Пане Кошовий! Тут для притомних громадян уже давно не секрет, що москвофiли хочуть вiйни нашоi держави з Росiею! Аби негайно здатися в полон, винiсши визволителям ключi вiд Львова та всiеi Галiцii! Ось чому ми говоримо про агентiв, згадуючи пана Сойку, хай би спочивав собi з миром. Сказавши так, редактор спорожнив свiй келишок, поклав до рота канапку. Тодi пiдвiвся, розстебнув пiджак, заклав пальцi за краi жилетки й почав походжати, через брак мiсця проходячись довкола столу. Іншi мовчали. Кошовий потер пальцем перенiсся, пожував губами, збираючись iз думками. – Давайте, я пiдсумую, – мовив обережно, нiби ступав болотом, боячись стати на грузьке. – Євген Сойка як адвокат надавав послуги мiсцевим громадянам, котрi зараховують себе до так званих москвофiлiв. Ставлення до них, м’яко кажучи, не дуже добре. Їх терплять, але не люблять. Ви маете рацiю: у Киевi, Полтавi чи Харковi тих, хто створюе нацiональнi рухи, зокрема – русинськi, влада не сприймае. За це переслiдують, штрафують, арештовують та засуджують. Тут не так, i, мабуть, це добре. Чому ж тодi Сойка – росiйський агент? Моравський клацнув пальцями. – Перепрошую, нiхто прямо не назвав його агентом. Проте в мене досить зв’язкiв, аби знати: полiтична полiцiя з деяких пiр наклала на пана Геника оком. На те були всi пiдстави. – Наприклад? Я для чого питаю, – тут же пояснив Клим, – ви натякнули, що через близьке колись знайомство iз Сойкою могли приписати шпигунство й менi. Дуже б не хотiлося. Мушу знати, з чим можу мати справу. – Все вiрно, – кивнув радний, поправивши окуляри. – Пан Геник захищав у судах не лише осiб, так чи iнакше пов’язаних iз москвофiлами. Проте вiн, i ви напевне це знаете, взагалi був досить вправним адвокатом. Домагався виправдувального вироку для таких пiдсудних, котрих, здавалось, неможливо було вберегти вiд справедливого покарання. Захочете – вам пан Вишневський якось розкаже. – Бог iз ним, – буркнув Адам. – Не в менi справа. – Звiсно, не у вас, – легко погодився Моравський. – Ідеться загалом про неймовiрну верткiсть пана Геника. Вiдому, без перебiльшення, в мiстi та навiть за його межами. І ця його здатнiсть братися за будь-яку сумнiвну справу й отримувати для свого клiента виправдання чи бодай суттеве зменшення покарання привернула до нього москвофiлiв. Бо саме за ними стояли бомбiсти та iншi нiгiлiсти, котрих полiцiя ловила, суди судили, а Сойка вiртуозно й успiшно захищав. Уся ця наволоч тiкала сюди, рятуючись вiд переслiдувань царського режиму. Особливо це стало помiтно рокiв зо два тому, коли в Росii вибухнула революцiя. Показово, що австрiйська влада волiе пiдтримувати iх чи намагаеться здебiльшого не помiчати. Адже вважаеться, що бомбiсти – революцiонери, чия активна дiяльнiсть послаблюе росiйську владу. Значить, iх треба якось прихистити. Але, пане Кошовий, росiйська агентура теж це розумiе! Тому пiд виглядом борцiв iз царатом сюди, в Галiцiю, переправляються таемнi агенти. Ви ж писали i про це, пане Попеляк? – Їхнi дii послаблюють монархiю iзсередини, – буркнув редактор, якому вже набридло кружляти, i вiн вмостився на свiй стiлець. – Крiм того, не обов’язково треба зараз триматися москвофiлiв, аби перейнятися радикалiзмом, роздобути зброю та почати стрiляти у високих посадових осiб серед бiлого для. Ось чому я згадав тут студента Сiчинського. У квiтнi не лише весь Львiв – уся Галiцiя гула вiд того, як вiн зухвало застрелив у власному кабiнетi графа Потоцького. І до москвофiлiв та iхньоi дiяльностi той убивця не належав. Навпаки, стрiляв у намiсника, протестуючи проти утискiв украiнського населення. Пошесть прийшла з Росii, пане Кошовий, мусите то визнати. – Не збираюся сперечатись. Ви сказали, цього студента вже засудили? – Одноголосно, всi дванадцять присяжних сказали: «Винуватий». Вiн мав своiх адвокатiв, та якимось чином там затесався Сойка. Спершу серйозно брався за справу, потiм вiдiйшов. Чому – Бог його знае. Та моi приятелi в судi обмовилися: нiби перед тим пан Геник намовив колег оскаржувати вирок, вимагаючи психiчного освiдчення. Коли Сiчинського зловили, ще тодi намовляли грати вар’ята. Не схотiв, але пiсля вироку нiби погодився. – Ви справдi багато знаете. – На те я редактор. І зведемо все докупи, пане Кошовий. Замах на намiсника – лише маленька часточка. Хоч застрелили, як по менi, видатну людину показово: терор радикалiв став великою проблемою. Дiстали губернатора, що вже казати про iнших? Моравський знову поправив окуляри, зiтхнув: – Та небезпека в тому, пане Кошовий, що за москвофiлами – значно бiльша пiдтримка, нiж за спиною русинського студента. Вони, як уже говорилося тут, нiби охляли. Та знову оживають – у виглядi радикальнiших рухiв. Рiзниця мiж колись i тепер проходить повз увагу стороннiх, не втаемничених. Але ми, небайдужi громадяни, котрi усвiдомлюють дiйсний стан справ, розумiемо одне. Ще рокiв десять тому москвофiли, апологети росiйського царя, армii не мали. Нинi ж iхне таемне вiйсько – отi самi бомбiсти. Якi шпигують на користь держави росiйськоi. Та, судячи з настроiв, котрi мало хто з пересiчних мiстян вiдчувае, до чогось активно готуються. Утiм, виявляти конфiдентiв – прямий обов’язок контррозвiдки. Ваш пан Сойка навряд чи не розумiв, з ким мае справу та кого так справно захищае. Отже, його взяли на замiтку. І ось раптом до нього приiхав гiсть, пiдданий росiйського царя та, по сутi, ворожоi нам держави. Хто дасть гарантiю, що ви, пане Кошовий, не агент? Клим торкнувся правого вiка. – Панове, я не агент, – йому здалося, це прозвучало трохи наiвно, нiби пiдлiтковi виправдання. – Усе, що ви розказали менi зараз, для мене новина й дивина. Я iхав сюди за спокоем. Потрапив у бурхливе море. Нема на те ради. – Ось i живiть собi спокiйно, Климентiю, – мовив Моравський. – Вважайте, вiд сьогоднi у вас у Львовi е колеги. Котрi бажають вам лише добра. Тому й запросили, аби познайомитися, пояснити все, що можна пояснити, – радний замовк, та лиш на мить. – І тримайтеся вiд цiеi iсторii, вiд усього, що якось пов’язано з Євгеном Сойкою, якнайдалi. Власне, це все, що хотiлося вам сказати. Висловився вiн делiкатно, красиво. Іншого б надурив. Тiльки не Клима Кошового, якого полiцейський у тюрмi люто бив головою об стiну. Зараз його попередили, аби не пхав носа не в свою справу. На вулицю вiн вийшов останнiм. Поминальний обiд, коли вже якось називати це зiбрання, тривав ще майже годину. Пiсля iнженерових слiв присутнi за столом досить швидко втратили до чужинця iнтерес, заходившись обговорювати спiльнi теми, спiльних знайомих, причому, не змовляючись, забули не лише про вбитого адвоката Сойку, а й про живого Кошового. Теж адвоката, проте на даний момент – людину без певних занять, виду на проживання й особливо – майже без копiйки в кишенi. Клим чудово розумiв, що його нинiшне становище цим впливовим мiстянам вiдоме. Проте навiть не сподiвався на пропозицiю чогось суттевiшого, нiж запрошення попоiсти. Пiдводитися та йти геть iз гордо пiднесеною головою не вважав за доцiльне. Тож поводився так, як у данiй ситуацii було найрозумнiше: мовчки сидiв на своему мiсцi, слухав розмови, котрi зовсiм його не стосувалися, i iв, натоптуючись до кiнця дня. Маючи у портмоне скромний капiтал, намагався витрачати двадцять благодiйницьких корон дуже економно, лише на каву та харчування. Тож коли Моравський, узявши цей клопiт на себе, нарештi пiдвiвся, подякував присутнiм та почав збиратися, Клим вирiшив дочекатися, поки окремий кабiнет залишать усi. Знайшов для себе причину – став бiля дверей та прощався з кожним за руку. Магдi хотiв поцiлувати, та жiнка, вгадавши намiр та випереджаючи подii, сухо кивнула, накинула вуаль i дозволила Вишневському легко, без натяку на iнтимнiсть, узяти себе за лiкоть. Лишившись нарештi сам, Кошовий – чи випите заграло, чи власна гордiсть викинула бiлий прапор, – гукнув офiцiанта й попросив, кивнувши на залишене на столi, загорнути йому це з собою. Думав – нарветься зараз на грубiсть або кпини, за ресторанними служками часом водиться зверхнiсть. Проте цей зовсiм не здивувався, бровою не повiв, i, трохи почекавши, Клим отримав акуратний пакунок. Пiдхопивши його пiд руку й, аби залишити хоч якесь враження, вiддавши офiцiантовi всi знайденi в кишенi крейцари, вiн нарештi пiшов. Екiпаж Магди Богданович стояв трохи вище по Вiрменськiй. Кiнь тупцяв по брукiвцi. Вiзник грався уквiтчаним яскравою стрiчкою канчуком. Молода вдова сидiла так, аби бачити вихiд, i щоб той, хто ступив назовнi, вiдразу помiтив ii. Клим вiдчув, як сильно смикнулося вiко, а лице запашiло червоним – збоку, у капелюсi, погано випрасуваному костюмi та ще iз запакованими залишками обiду вiн виглядав вочевидь дуже кумедно. Це ще м’яко сказано. Та разом iз тим дiйшло: Магда чекае на нього, ясно даючи зрозумiти це. Нiчого не лишалося: зручнiше примостивши пакунок пiд лiву руку, Клим правою обсмикнув нижнiй край пiджака й рiшуче наблизився до екiпажа. Панi Богданович дивилася на нього крiзь сiтку вуалi. – Ви ж на Личакiвську? Скористайтесь моею коляскою. Я пiдвезу. – Дякую, панi Магдо, – пальцi торкнулися крисiв капелюха. – Звик гуляти, вивчати мiсто. Всякий раз ходжу рiзним шляхом, запам’ятовую вулицi. Плутаюся тут у вас, незвично. – Ще нагуляетесь. Прошу. Магда посунулася, i Клим, уже не комизячись, примостився поруч. Кiнь рушив. – Менi не вiдмовляють. По тому, як це було сказано, Кошовий укотре переконався: вдова начальника кримiнальноi полiцii справдi звикла до особливого, трепетного до себе ставлення. Навiть якщо розмовляла з людиною, котра явно нижча за неi статусом тут, у Львовi. – Перепрошую, але навпаки. – Що – навпаки? – Жодних вiдмов. Навпаки, ваше запрошення для мене – честь. Проте не хотiв, не вiдчував за собою права забирати час у… – Матка Бозка, хоч ви припинiть щебетати! – Тепер Магда не приховувала роздратування. – Менi здавалося, ви простiший, нiж тi, хто мене оточуе. – Простiший? – Інший. Так точнiше буде. Навпаки, не такий простий, яким хочете виглядати. Мабуть, ви вже знаете, що я вдова досвiдченого полiцейського. Тож мене складно обдурити. Особливо пiсля того, як ви розклали все по поличках тому дурневi Ольшанському. – Чого це вiн дурень? – Я знаю, що кажу. – Фраза прозвучала рiзко, мов ляпас. – Називаючи вас простiшим за iнших, маю на увазi те, що ви не схожi на того, хто дотримуеться непотрiбних умовностей i так званих пристойностей, коли це недоречно й не потрiбно. Ви, пане Кошовий, навряд чи великий шанувальник субординацiй, дистанцiй та iнших умовностей, свiтських i офiцiйних. Вас не так просто приборкати, i не треба зараз сперечатися з жiнкою. – Не буду. Вам краще знати. – Клим, удаючи цiлковиту покору, схилив голову. – Дякую, що попередили про намiр приборкати мене. Так собi розумiю, ви бачите в менi дикого звiра. – Чому – звiра? – А кого ще треба приборкувати? – Не будемо гратися в слова, пане Кошовий. – Та Боже збав, якi там iгри! Менше години тому ваш пан iнженер чiтко вказав менi на мое мiсце. Іншi мовчки погодилися з ним. Тепер же ви покликали мене до себе в коляску, немов дресироване цуценя. Могли б iще сказати: «Але – гоп!» Вiн починав заводитися i вiдчував це. Та стримуватися набридло – досить було самих лише прямих звинувачень у шпигунствi. Магда помiтила в нього зуби. Що ж, треба iх показати хоч трошки, аби не розчаровувати жiнку. Але вона промовчала. Якийсь час вони дослухалися до гамору мiських вуличок та цокоту копит по брукiвцi. Магда поправила вуаль, покрутила вiяло в затягнутiй тонкою рукавичкою правицi, зiтхнула. – Ви не надто вiрно сприйняли та оцiнили все, що вiдбулося сьогоднi. Та я не маю намiру переконувати вас у помилковостi висновкiв. Хоча б тому, що навряд чи збираюся пiдтримувати з вами якiсь контакти надалi. Щодо Адася… – вона осiклася, виправилася, – пана iнженера Вишневського, то вiн особа значно бiльшого масштабу, нiж ви можете собi уявити. Промисловцi його цiнують, а значить, вiн може собi дозволити постукати в дверi дуже важливих персон. Йому вiдчинять, радо приймуть i до думки дослухаються. Ще вiн спортсмен, надихае своiм прикладом громадян, у своiй газетi той же пан Попеляк не раз описував його спортивнi iнiцiативи. – До чого ви менi це говорите зараз? Я вже зрозумiв, що пан Адам Вишневський – не остання людина у Львовi. – Кажу так тому, пане Кошовий, аби ви зробили все ж таки вiрнi висновки. Чоловiк такого статусу, який мае Вишневський, нiколи не опуститься до того, аби вказувати, як ви кажете, мiсце. Звiсно, бували випадки, коли пан iнженер ставив на мiсце окремих осiб, котрi не зовсiм вiрно поводилися – в його товариствi, у товариствi дам чи за iнших обставин, де варто стримуватися. Проте нинi вiн узяв на себе невдячний труд: запросив вас та пiдсумував розрiзненi думки колег. – Значить, саме так слiд розцiнювати його попередження триматися подалi вiд усього, що стосуеться вбивства Сойки? Панi Магдо, ви везете мене на Личакiвську вулицю – не просто до будинку, де вiн мешкав, а навiть у його квартиру. Я там оселився, ви напевне це знаете. Тож я нiяк не можу триматися подалi. Вона знову повела вiялом. – Пане Кошовий, ви все одно хибно зрозумiли суть розмови. Та це не важливо. Важливо, що ви дiзналися про вашого давнього товариша те, що, сподiваюся, утримае вiд непотрiбних вам знайомств та справ. Жити в квартирi, яка звiльнилася, хай у такий трагiчний спосiб, мiг би хто завгодно. Домовласник, думаю, тiльки радий, за iнших обставин довелося б терпiти збитки, скоро туди навряд чи вселився б хтось пристойний та достойний. – Дякую панi за високу оцiнку. – Не блазнюйте. Знаю, це така захисна реакцiя. Захищатися якщо й треба, то не вiд мене. Навпаки, я дуже вам вдячна за те, як ви вмили Ольшанського. Адже вiн, як уже говорилося, iдiйот. Цiлком серйозно намiрявся видати смерть пана Геника за банальне самогубство, аби швиденько згорнути справу, забути про Сойку та вмити руки. Тепер, пiсля ваших слiв, усе iнакше. Справу завели, полiцiя працюе, вбивцю шукають. Чи знайдуть – питання iнше. – Тобто для вас особисто було важливим, аби слiдчий не спустив убивство Євгена Сойки на гальмах? – Саме так, пане Кошовий. – Чому? Вiн був дорогий вам? – Смiетеся? Навпаки, ви ж чули, якоi думки про нього, його товариство та дiяльнiсть поважнi й шанованi панове. Почавши розшук, полiцiя будуватиме рiзнi версii. Одну ви чули краем вуха – пiдозрiлi зв’язки з групами, орiентованими на московство, росiйського царя. Так чи iнакше, копаючи в тому напрямку, полiцiя матиме всi пiдстави ворушити iхнi гнiзда. Хоч це могло бути й банальне пограбування. – Ви мислите, як полiцейський, панi Магдо. – Це мiй покiйний чоловiк мислив, як полiцейський. Любив думати вголос. З якогось моменту почав не лише мiркувати у моiй присутностi, шукаючи пiдтримки, а й радитись. Бачите, все просто. Жодноi сенсацii, жодноi конспiрологii. Тож ви, пане Кошовий, легкий на руку. – Навiть так? – З вашоi подачi справу зрушили в потрiбному напрямку. За що я особисто вам дуже вдячна. Є на те своi причини. Дозвольте не називати iх. І, – вона ледь подалася вперед, – здаеться, ми приiхали. Ваша Личакiвська. Виходячи з коляски, Кошовий ледь не впустив свiй пакунок. Роздiл десятий Першi великi львiвськi вуличнi перегони Ідею знайти хоча б одного зi своiх кривдникiв навiть сам Клим оцiнював скептично, не бачачи жодного шансу на успiх. Виправдовувало його у власних очах лише те, що жодних iнших планiв на найближчий час вiн не будував. Та й у вiддаленiй перспективi Кошовому тут, у Львовi, навряд чи вдалося б зловити птаха удачi. Можна й не ловити, тiльки б побачити, схопити за хвоста, видерти кiлька пiр’iн – ось готовий талiсман на щастя. Проте сидiти й зовсiм нiчого не робити Клим не збирався. Спробував, не сподобалось. А запалився жагою помсти з першого ж дня. Не вiдразу, та все одно до цього прийшов. …Щойно заселився до помешкання, звiльненого Сойкою за печальних обставин, Клим несподiвано для себе виспався. Хоч думав – не зможе заснути нормально. Гнав вiд себе дитячi думки про такий собi дух невинно убiенного, котрий повернеться в оселю й даватиме про себе знати цiлу нiч. Імовiрно, розмiрковував Кошовий знiчев’я, аби чимось зайняти стомлений мозок, йому особисто дух Євгена Павловича нiчим не загрожуе. За життя вони не ворогували, тож, навпаки, покiйний адвокат ще й оберiгатиме з того свiту молодшого учня й товариша. Навiть, як у страшних та водночас романтичних iсторiях, котрими так зачитувався Клим, привид, коли пощастить, розкрие таемницю своеi смертi. Просто тобi батько принца Гамлета… Жарти жартами, але такi мiркування дивним чином умиротворили Кошового. Витягнувши з колодязя пам’ятi всi своi згадки про колись читане, вiн логiчним, рацiональним шляхом зробив той висновок, котрий можливий лише за таких-от iрреальних обставин. Хто, як не Клим, переконав полiцiйного слiдчого в тому, що Сойка – не самогубець? Бо так би поховали його, мов грiшника, за цвинтарною огорожею, i маялася б мiж свiтами неприкаяна, належно не вiдспiвана душа. Значить, поховали його за християнською традицiею. Душа спочивае, тож нема причин турбувати нинi живущих – навiть якщо живуть вони у квартирi наглою смертю померлого, серед його речей. Хтозна, може, саме цей дивний висновок заспокоiв Кошового тодi, в першу нiч, остаточно. Аби закрiпити вiдчуття, вiн знайшов у шафi карафку з наливкою, пом’янув Сойку раз, потiм – ще раз, нарештi – втрете, i вже потiм улiгся на канапу в залi: вiд того, аби лягти на лiжко в спальнi, яке ще берегло тепло попередника, все ж таки втримався. Мiсто прокидалося рано й так само рано вкладалося. Домовласник був уже на ногах, тож Клим попросив прислати когось прибратися в оселi, помiняти бiлизну i взагалi облаштувати помешкання так, нiби iнший жилець просто виiхав. Пан Зiнгер побурчав, та не особливо заперечував. Сам Кошовий пiшов прогулятися у свiй перший ранок у Львовi. Напередоднi Шацький докладно пояснив, де лiпше харчуватися особам, котрi переживають тимчасову фiнансову скруту. Треба рано встигати до снiданкових покоiв – так називалися частування, пропонованi мiстянам у бiльшостi поважних готелiв. Найближчим виявився той самий, багато разiв згаданий учора «Жорж», де нiби мешкала панi Магда. Попри будiвельнi роботи, вiн приймав пожильцiв, i поснiдати Клим також устиг. Крiм яечнi з шинкою та канапок iз маслом йому запропонували порцiю горiлки вiд Бачевського. Вiн не вiдмовився, хоча не звик причащатися зранку. Виправдав себе тим, що випивати далi протягом дня в нього не стане грошей. Запивши снiданок кавою, виклав за все менше корони. Й вирiшив протриматися так до п’ятоi вечора, коли можна, знову ж таки – за порадою Шацького, пiдхарчуватися булочками в однiй iз еврейських пекарень. Саме пополуднi здоба вже не була такою свiжою, тож пекарi пiд кiнець дня скидали цiни. Коли повернувся, спритний домовласник керував не лише прибиранням – пiд наглядом його сухоi, мов трiска, довгоносоi дружини пакувалися речi, котрi залишилися своерiдним спадком. Клим уже знав: речових доказiв, придатних для полiцейського розслiдування, тут не було. І якщо нiхто найближчим часом не претендуватиме на костюми, книги та валiзи, домовласник з дорогою душею забере все собi. У пана Зiнгера напевне було безлiч знайомих, здатних скоро й безболiсно для нього оформити потрiбнi папери. Так що попервах вiд угоди, до якоi домовласника змусив силою переконливостi Йозеф Шацький, той не надто потерпiв з огляду на фiнанси. На облаштування в Кошового багато часу не пiшло. Трохи подумавши, примостив маленьке фото батькiв на стiл, за яким працював Сойка, посунувши при цьому вбiк стосик письмового паперу. Пiд лампою батьки виглядатимуть краще. На книжковiй етажерцi, що бовванiла поруч, розмiстив свое невеличке книжкове багатство, зробивши подумки зарубку: тепер улюбленi авантюрнi романи доведеться вiдкласти до кращих часiв – грошей на книжки не стане. Тi, що роздобуде попервах, витрачати слiд не на чтиво – знадобиться спецiальна, фахова лiтература. Вирiшивши не сушити собi голову ще й цим, Клим повiсив у шафу на вiшак чисту, хай i не прасовану сорочку, жилетку, краватку. Несесер з туалетним начинням поклав бiля рукомийника. Потому сiв на стiлець, раптом усвiдомивши: а все, бiльше нема чим себе зайняти. Повалявся долiлиць кiлька годин, вивчаючи стелю й намагаючись дати лад рою думок. І аж тодi вирiшив знову йти в мiсто. Зголоднiти встиг, наближалася обiдня пора, для Львова це – ближче до п’ятоi вечора. Тож Клим, керуючись настановами Шацького, скуштував журек,[36 - Журек – традицiйна польська страва, кислий густий суп iз додаванням борошна та яйця, мае багато рiзновидiв. Ще називають «суп учорашнього дня» та вважають добрим засобом вiд похмiлля.] прогулявся по булочки. Потiм ноги винесли на Нижнi Вали. Спершу Кошовий не надав цьому жодного значення – це ж одне з небагатьох мiсць, де вiн бував i яке знав. Присiв на лавку, пiдбив подумки пiдсумки. Витрати – трохи бiльше корони, протягнути можна тижнiв зо два. Але вiдразу стрепенувся: чому вiн повинен отак пiдкоритися долi, визнати поразку й поступово наближатися до жебрацтва? Тут же зловив себе на тому, що мимоволi мацае поглядом натовп, вишукуючи бодай учорашнього мiняйла Юзефа. Бо поруч напевне крутитимуться шахраi. Отак вештання без жодноi мети переросло в стiйке бажання будь-що вiдшукати когось iз батярiв, котрi обвели його круг пальця. Полiцейська подачка – iнакше Кошовий милостиво подарованi грошi не сприймав – лише вiдтягувала повний крах. Плани влаштуватися вантажником на вокзалi чи рiзноробом у якогось крамаря, або хоча б носiем iз тих, котрих повно бiля кожного базару, виглядали вже доволi близькими. Прийняття подiбного рiшення невiдворотно наближав кожен прожитий день, i це розумiння дивним чином додавало Климовi чоловiчоi злостi. Вiн, мужчина, який зовсiм недавно захищав революцiонерiв вiд смертних вирокiв, за що ледь не поплатився власною свободою та, дивуючись сам собi, пережив не найкращi днi в тюремнiй камерi, зараз мусив умитися, мирячись iз тим, що його серед бiлого дня на рiвному мiсцi обiкрали якiсь нiкчеми. Так з’явилася перша мета… Ось чому Кошовий уже третiй день пiсля похорону Сойки щоранку старанно чепурився, наче йшов до працi, й виходив з дому, щоразу чемно вiтаючись iз двiрником. До вечора намагався не вертатися, бо всякий раз цербер у фартуху пропiкав нового пожильця поглядом з-пiд лоба. Всiм своiм виглядом нагадуючи: з Клима належить дрiбна монета за люб’язнiсть, яку вiн виявляе, вiдчиняючи браму. Не давати навiть такого дрiб’язку означало нажити ворога в себе пiд носом, чого Кошовий, без того вiдчуваючи себе на пташиних правах, не мiг собi дозволити. Тож единий вихiд – якомога менше потрапляти двiрниковi на очi. Оскiльки iнакше як повз нього не зайдеш i не вийдеш, Клим вирiшив проблему дуже просто: намагався йти зранку й нипати Львовом, поки вистачало сил та не починало рябiти в очах. Прiзвище цього цербера з Личакiвськоi цiлком вiдповiдало зовнiшностi, насамперед виразному бульбастому носовi. Звали двiрника Гнат Бульбаш. Був вiн украiнцем, та чомусь уперто не визнавав у Кошовому свого. Загалом справляв би враження непривiтного чоловiка, якби ця непривiтнiсть поширювалася й на iнших мешканцiв. З ними ж Бульбаш був на диво люб’язним, i Клим, помучившись трохи, вирiшив: це вiн так дiе на пролетарiат своею присутнiстю. Бо недолюблювали його й киiвськi двiрники, навiть побачивши вперше та востанне. Пригадавши, що е люди, на яких просто так, з невiдомих причин гавкають загалом смирнi собаки, Кошовий змирився з двiрниковою неприязню. Що дало зайвий привiд розставатися з дрiбняками всякий раз, коли Бульбаш вiдчиняв перед ним браму, аби ще бiльше не дражнити гусей. Добре, хоч ти за вихiд не береш, подумав Клим, укотре вранцi проходячи повз двiрника й привiтавшись при цьому, навiть вiдсалютувавши двома стуленими пальцями. Той у вiдповiдь повернувся спиною, демонструючи зайнятiсть якоюсь невiдкладною роботою. Скориставшись тим, що Бульбаш не дивиться в його бiк, Кошовий не стримався – сплюнув. Ох i часи настали: навiть двiрники не сприймають. Чого вже хотiти вiд таких, як Адам Вишневський чи Магда Богданович… Ступивши на вулицю й переконавшись – хоч день сьогоднi не похмурий, Клим поправив капелюха й рушив знайомим, уже звичним, не раз пройденим маршрутом. Не на бульвар – до Вексклярськоi площi. Язик до Киева доведе, е така приказка. Й у Львовi киiвського адвоката затятiсть та пiдвiшений язик не пiдвели. Мiняйла на Валах не знайшов. Та кiлька правильно поставлених запитань – i йому пояснили: лiпше шукати Юзя на Вексклярськiй. Охоче пояснили, куди йти. Довго не блукав, а коли нарештi вийшов, першою думкою було – надурили, скориставшись iз повного незнання мiста. Кошовий бачив у своему життi рiзнi площi – як великi майдани, так i затишнi майданчики. Встиг перетнути й кiлька львiвських площ, назви в головi поки не втрималися. Мiсце ж, яке вiдкрилося Климовi, на перший погляд зовсiм не вiдповiдало своiй назвi. Як для справжньоi площi Вексклярська виглядала замалою. Так, у всякому разi, йому здалося. Бiльше нагадувала затишний прохiдний дворик, тихе мiсце для зустрiчей та дiлових оборудок у центральнiй, значно жвавiшiй частинi. Адвокат нiби опинився в замкненому просторi, де з рiзних бокiв насувалися сiрi, чомусь не надто дружнi стiни кам’яниць. Враження пiдсилювало липневе сонце, точнiше – його вiдсутнiсть. Променi пожвавлювали мiськi вулицi. Послаблювали враження iхньоi величi та недружностi. Навпаки, пiдкреслювали ошатнiсть, упорядкованiсть та продуманiсть мiського довкiлля. Але цю маленьку площу сонце дивним чином оминало. Навiть звiдкiлясь легенько потягнуло чимось вогким, вiддалено нагадавши Климовi каземат. Позбавляючись неприемних спогадiв, адвокат повiв плечима. Справдi, чого б це воно… Ну, заiхали туди, де звичний рух мiста завмирае. Нема чого хвилюватися. Тим бiльше, перше сприйняття дiйсно було оманливим. Маленька площа жила по-своему, i мiстяни приходили сюди не для прогулянок, бо особливо гуляти тут нема де. Якщо вже завернув сюди, не iнакше маеш великi справи. За кiлька днiв Кошового вже впiзнавали. Клим досi не пробачив собi наiвностi, з якою прийшов сюди вперше. Звiсно, як зрозумiв тепер, усе це могло стати лише прикрою пригодою. Аби Сойка був живий, уже за кiлька днiв вони б напевне згадували ii, мов дотепний побутовий анекдот. Мовляв, ось так зустрiчае королiвське мiсто пiдданих росiйського iмператора. Тож спроба шукати пана Юзя й просити допомоги саме в нього виправдовувалася вiдчаем та безнадiйнiстю становища. Проте пановi Юзю, як жодному iншому завсiдниковi Вексклярськоi, до турбот якогось бевзя було байдуже. Навiть бiльше: спершу мiняйло зробив вигляд, що не впiзнав Клима, а коли вирiшив згадати – забув про награну люб’язнiсть вуличного дiлка й попросив бiльше з дурницями до нього не чiплятися. Кошовий не вiдставав, i тодi Юзьо, кивком голови закликавши вiдiйти вбiк, пояснив, усякий раз помахом тростини зупиняючи спробу вставити в розмову кiлька слiв: – Слухайте мене уважно, шановний пане. Я не знаю кожного батяра у Львовi. Я знаюся з iншими людьми, котрi теж не мають знайомств у Верхньому Личаковi. Якщо ви думаете, що через власну необачнiсть потерпiли вiд злодiiв – прошу дуже! Шукайте кривдникiв серед злодiiв. Прогуляйтеся на Верхнiй Личакiв, ногами. Може, хтось i згодиться вам допомогти. Хоча особисто я маю з цього приводу величезний сумнiв. І краще б вам попрощатися з утраченими грiшми назавжди, пане роззяво. Анiж мозолити тут очi порядним людям та дратувати всiх безглуздими запитаннями. Врештi-решт маете право пiти до полiцii. Вас там приймуть i вислухають, то iхня праця. Проте готовий закластися на ваш капелюх – полiцiянт скаже вам те саме. – Вам потрiбен мiй капелюх? – Менi потрiбен спокiй, прошу пана. Сказавши так, мiняйло, як у день знайомства, подався вперед. Моргнув. А тодi з вправнiстю штукаря перекинув тростину з руки в руку й залишив Клима, повернувшись до своiх справ. Бiльше з того часу Юзьо з ним не говорив. Зi свого боку, Кошовий до мiняйла вже не наближався. Та на Вексклярську й далi ходив, мов на службу, просто старався триматися вiд недружнього йому аборигена на пристойнiй вiдстанi. Розпитувати iнших про те, чи часто тут трапляються подiбнi батярськi витiвки i чи мiг би хтось iз очевидцiв знати в лице хоча б одного спритника, Клим пiсля невдалоi розмови з Юзьом не наважувався. Цiлком резонно побоюючись отримати таку саму, як не гiршу, вiдповiдь. Тож вiн обрав тактику, котру з урахуванням сумного досвiду вважав не iдеальною, але найкращою для себе. Розрахунок мав такий. Те, що сталося з ним на Валах, трапляеться не вперше i не востанне. Бешкетники та злодюжки облюбували для полювання це мiсце, бо воно справдi досить вигiдне. Раз з’явившись тут та вправно обiкравши чергову жертву, неодмiнно прийдуть на площу знову – з цiею ж метою. Нехай це станеться не завтра, не пiслязавтра, бо ж мае спливти якийсь час. Але щось пiдказувало Кошовому: коли набратися терпiння, не привертати до себе уваги й зробити з Вексклярськоi мiсце для засiдки, дичина незабаром знову вийде на мисливця. Отут головне – не прогавити, не розгубитися, дiяти так, як вимагатимуть обставини. Упертим щастить. Хто це сказав – Клим не мiг пiзнiше пригадати. Мабуть, слова належать комусь iз видатних. Та якщо до такого нiхто, окрiм Кошового, досi не додумався, нехай висновок стане його особистим. Бо, як виявилося, простий i правильний. Адже за три днi мовчазного затятого терпiння небеса його таки винагородили. Спершу привернув увагу аж надто метушливий як для завсiдникiв «чорноi бiржi» чоловiк. Хоч не вирiзнявся вiд iнших одягом, народжений у мiстi та з мiстом у кровi Клим вiдразу розпiзнав у ньому провiнцiала, на якого раптом звалилася купа грошей. Не з доброго дива – людина заробила свiй перший капiтал тяжким трудом. Але кидалося в очi – вiн не вмiв носити костюм. Йому не пасувало все – крiй, фасон, колiр. Усе виглядало дуже дорогим й цiлком позбавленим смаку. Та чоловiковi вочевидь дуже кортiло виглядати так само, як решта мiських жителiв, навiть удавав iз себе аристократа – iнакше Кошовий не мiг пояснити весь цей коштовний несмак, котрий швидше нагадував одяг карнавальний, анiж повсякденний. Рухався вiн швидким перевальцем, стаючи вiд того дуже подiбним до ведмедя. На ходу витирав хусткою зопрiле чоло, а коли зупинився перед одним iз мiняйл, висякався й потому провiв хусткою ще й по потилицi. Про що домовлявся метушливий, Клим зi свого мiсця не чув, але бачив, як мiняйло показав дивному клiентовi на пана Юзя. Той так само вiдзначив прикметного провiнцiала, але вступати в гру не квапився: за неписаними правилами, нiхто не мiг перебивати клiента у колеги. Та щойно побачив, як чоловiк квапиться до нього, артистичним жестом перехопив тростину й посунув назустрiч. Вони зiйшлися. Коротка дiлова розмова. Чи то Климовi здалося вiд тривалих очiкувань, чи справдi його увага вже настiльки загострилася, що вiн вловив сигнал, – але боковий зiр зачепив двох молодикiв, на яких ще кiлька хвилин тому не зважав. Або, скорiш за все, iх тут просто не було. Інакше погляд не оминув би. На одному, трохи старшому, були штани на широких помочах, смугаста сорочка з засуканими рукавами, заломлений набакир картатий картуз. Інший, молодший, носив бiлу сорочку iз розстебнутим комiром, заправлену в картатi штани, поверх сорочки – жилетка, штаням у тон. Свiй картуз, свiтлий, однотонний, хлопчина збив на макiвку. З-пiд заламаного козирка виглядав зухвалий русявий чубчик. У кутику рота прилiпилася, нiби завжди там була, цигарка. Кошовий уже знав, як виглядають батяри. Бо навiть спробував скористатися з поради Юзя й прогулявся на Верхнiй Личакiв, та забрiв недалеко, втратив до таких мандрiв iнтерес. Зрозумiло, не ходитимеш вулицею й не чiпатимеш кожного з найдурнiшим запитанням у свiтi: «Дуже перепрошую шановного пана, ви не знаете, хто мiг поцупити моi двiстi тридцять корон?» Простiше вже чатувати тут, хай i виглядатиме повним посмiховиськом. Смикнулося вiко. Погляд скочив вiд парочки знову до метушливого. Той саме вийняв з кишенi пухкий гаманець. Слинячи пальцi, вiдраховував Юзьовi банкноти. Батяри вже нiкого й нiчого довкола не помiчали, зосередившись на ритуальному дiйствi мiняйла та його клiента. Знову смикнулося вiко. Клим у передчуттi, що за мить почнеться те, заради чого вiн убивав усi цi днi, для чогось стис кулаки, ступив кiлька крокiв уперед. Картатий щось коротко кинув Чубчику, майже в унiсон iз Кошовим рушив у напрямку Юзя i його прикметного метушливого клiента. Чубчик же тим часом сплюнув цигарку на брук, поцiливши прямiсiнько в ринву, заломив козирок свого картуза ще сильнiше, при цьому мiцно насунувши його на голову. Вiн уже примiрявся. Чи Климовi здалося, чи той справдi зiгнув ноги в колiнах. Узявши в мiняйла стосик корон, чоловiк iз заклопотаним та водночас – явно задоволеним виглядом, iз почуттям виконаного обов’язку почав мостити свiй скарб у гаманець. Юзьо тим часом утратив до чоловiка будь-який iнтерес. Повернувся, аби вiдiйти в тiнь сiроi будiвлi. Зiткнувся прямим поглядом з Кошовим – той уже рухався йому навперейми. Що подумав у ту мить, невiдомо. Бо Картатий уже пiдступив iззаду до провiнцiала, витягнув руки й сильно штовхнув того в спину. – Злодiй! Тримайте злодiя! – зависло над площею. Чоловiк уже падав, причому дуже невдало, не так, як свого часу Клим: гепнувся, мов мiшок iз борошном, незграбно брикнувши при цьому ногою. Гаманець, як i слiд було чекати, не втримав, упустив на землю. Картатий, зробивши свою справу, вже стрiмголов бiг через площу, а Чубчик, i далi волаючи на всю силу батярських легенiв, стримiв за ним, здiймаючи бiльше галасу, нiж треба. Гаманець пiдхопив ранiше за власника, але Кошовий уже не чекав, поки меткi пальцi спорожнять його, – у два стрибки опинився поруч. – Стiй! – гаркнув, збиваючи Чубчика з пантелику. – Злодiй! Ось вiн, злодiй! Тримайте його! Дарма вiн це вигукнув – тепер люди на площi крутили головами, не розумiючи, скiльки тут крадiiв, де вони, кого треба ловити, за ким гнатися i чи треба взагалi. Батяр, зрозумiвши, що його викрито, жбурнув гарячий гаманець просто в Клима, крикнувши при цьому: – Гоп! Лови! Кошовий купився, та лише на якусь секунду – спритно вiдскочив, кинувся вперед, намагаючись в останньому вiдчайдушному ривку скоротити вiдстань мiж собою та Чубчиком. Той – хто б сумнiвався! – виявився моторнiшим. Крутнувся на п’ятах, побiг у протилежний вiд Картатого бiк. Гнатися за двома зайцями Клим не збирався. Далi повiвся так, як за iнших обставин не вчинив би. Метнувся до Юзя, котрий застиг зовсiм поруч та не встиг оговтатися, рвучко вихопив тростину з його правицi. Перехопив, разом перетворивши ii на подобу зброi. Замахнувся. Подавшись уперед, жбурнув тростину, закрутивши в повiтрi. Так вони хлопчаками робили на киiвських околицях. Так само гралися iз сiльськими ровесниками, коли батьки в роки його дитинства й отроцтва перебиралися влiтку на дачу. Давно цього не робив, та навички не забулися. Закручена тростина влучила в цiль – ноги Чубчика зашпорталися. Вiн явно не очiкував такого нападу. Заточився, утримався, не впав, та бiг затримав. Не надовго. Та Климовi вистачило, аби знову скоротити вiдстань мiж ними. Львiвський батяр, хоч як, виявився меткiшим. Здаеться, ось вiн, простягни руку й хапай, але правиця Кошового все одно зловила лише липневе повiтря. Чубчик пурхнув уперед iще швидше, спершу лавiруючи мiж перехожими, котрi ще не зрозумiли, що вiдбуваеться, – а потiм i штовхаючи iх. Прагнучи, аби кожен наступний опинився в мисливця на шляху. Климовi довелося так само вiдштовхувати людей вiд себе, через що в повiтрi повисла густа сумiш польськоi, еврейськоi та нiмецькоi лайок. – Рятуйте! Рятуйте! Вбивають! Це волав Чубчик, на бiгу показуючи пальцем позад себе, i до Клима враз дiйшло: на нього. Перехожi, чого доброго, почнуть ловити його гуртом, здадуть у полiцiю, доведеться довго пояснювати все. А головне: наступного шансу вирахувати та вполювати крадiiв не матиме аж так скоро. Якщо матиме взагалi. Усе стрiмко промайнуло в Климовiй головi. Нiби на пiдтвердження слiв навперейми вже мчав, виставивши перед собою мiцнi довгi руки, розпашiлий вусатий здоровань. Кошовому не хотiлося саме зараз, за таких обставин, згадувати, як гiмназистом боксував та пробував освоiти навички французькоi боротьби. Те й iнше давалося не аж так добре, спортсмена з Клима не виходило. Але жодна наука не минае даремно. Сам вiд себе не сподiвався, коли зупинив небажаного противника прямим ударом у щелепу. Здоровило не впав, зупинився, потираючи забите мiсце. Поки думав, чи далi гнатися за кривдником, Кошовий, наддавши, знову суттево скоротив вiдстань мiж собою та Чубчиком. Той, знаючи мiсто, наче власну хату, пiрнав у двори, кружляв вулицями, мотав Клима переходами. За iнших обставин Кошовий напевне б уже вiдстав. Проте вперед вели затятiсть, завзятiсть i розумiння – треба використати той самий единий шанс. Нарештi вибiгли на Корзо. Іншого шляху, мабуть, просто не було. Пiзнiше Клим зрозумiв: якби чубатий батяр хотiв заплутати його в iнший спосiб, якби справдi бачив у цiй несподiванiй пригодi реальну загрозу, а не справжню забаву – скинув би погоню значно швидше. Запетлявши iнакше, пiрнувши у львiвськi нетрi глибше. Натомiсть, розважаючись i не переймаючись наслiдками, Чубчик перескочив трамвайну колiю майже перед самим вагоном, так, аби вiдрiзати себе вiд гонитви. А тодi спритним i, схоже, звичним, напрацьованим рухом зачепився iззаду за зовнiшнiй поручень, скочивши на пiднiжку. Тримався правицею. Лiвою стягнув картуза, махнув ним очманiлому Климовi. Наостанок, щоб зовсiм закрiпити перемогу, повернув убiр на мiсце, натягнув щiльнiше за козирок, запхав два пальцi в рота, зухвало свиснув. Здалося мало – гойднувшись так, як дозволяло положення, мотнув задом. Чи Кошовому здалося – чи хтось iз перехожих роззяв плескав у долонi. Нiколи думати. Тiльки вперед. Рухали iнстинкти. Не до кiнця розумiючи, що робить i чим усе може скiнчитися, Клим ускочив у найближчий кiнний екiпаж, заволав: – ЖЕНИ!!! І вже коли вiзник смикнув вiжки, пускаючи коня з мiсця в галоп, розгледiв на козлах Захара Гнатишина. – За ним! Швидко за ним! – Слова звучали водночас проханням та наказом. – Пан хоче наздогнати трамвай? – Того, хто на ньому висить! – А що вам до того батяра? – Потiм поговоримо, Захаре! Вперед, не вiдставайте! Гнатишин прикрикнув на коня. Заскрипiли ресори. Зацокали копита брукiвкою. Гуркотiв i дзеленчав трамвай, повертаючи з Академiчноi у бiк Личакiвськоi. Чубчик навiть не намагався скочити на землю. Так само не збирався пробиратися до вагона. Чудово розумiв, що водiй трамвая бачить його маневри разом iз пасажирами. Але поки зупинки нема, нiхто не гальмуватиме. Це не передбачено правилами, i батяр напевне вiдчував свою перевагу. Бо не вперше отак катався. Та вiн не врахував одного – вiзник Захар Гнатишин устиг виростити на мунiципальний електричний транспорт величезного гострого зуба. Тож пiдганяв коня, котрому, схоже, сподобалося отак гнатися навипередки з машиною, всерединi якоi не одна кiнська сила. Спершу суттево вiдставши вiд вагона, екiпаж поступово наздогнав трамвай. Клим уже готувався порiвнятися з утiкачем. – На Верхнiй Личакiв нацiлився! – гукнув Гнатишин, не повертаючись. – Там зiстрибне – загубиться! – Що робити? – Кошовий перекрикував трамвайний гуркiт. – Сидiть поки! Тримайтеся мiцно! Коляска пiдстрибувала на бруку все сильнiше. Пасажира гойдало, Клим учепився в бильця. Ривок. Припустивши на всю силу власних можливостей, Захарiв кiнь порiвнявся з трамваем. Навiть почав поволi переганяти. Тепер уже Кошовий грозив Чубчиковi кулаком, зовсiм не зважаючи на те, що iхнi перегони опинилися в центрi уваги, i люди на вулицях сахаються врiзнобiч, притискаючись до стiн кам’яниць навiть там, де анi екiпаж, анi тим бiльше – трамвайний вагон точно не зачеплять. Ураз до загального шуму додався злагоджений цокiт ще кiлькох пiдкiв. Із сусiдньоi вулицi, котра межувала з Личакiвською внизу, враз вилетiло трое вершникiв у полiцейських строях. Трималися рiвно, старший кiннотник рухався трохи попереду, десь на пiвголови. На скаку сягнувши в припасовану справа кобуру, витягнув револьвер, щось прокричав незрозумiло до кого. Тодi пiднiс руку догори. Стрельнув. Над Личакiвською зависнув суцiльний гамiр, зiтканий iз рiзноманiтних звукiв, котрi вкупi являли собою одну велику мiську симфонiю – симфонiю переляку. Один iз полiцейських-вершникiв дав шпори коневi, спрямувавши його через рейки, на протилежний бiк вулицi. Переслiдувач таким чином обiйшов трамвай з протилежного боку. Жестом звелiв Гнатишину притримати коня, пропускаючи слугу закону вперед, а то й взагалi зупинитись, припинити гонитву. Клим знав, що Захар розумiв наказ, але не слухав, далi утримуючи свiй екiпаж поруч iз вагоном. Тепер вiн разом iз кiннотниками затискав трамвай в кiльце. Брязнуло. Скреготнули гальма. Водiй трамвая почав зупинятися, вгледiвши попереду призначену для цього зупинку. Зробив це досить рiзко. Хотiв того, не хотiв – вагон рвучко смикнуло, струшуючи батяра з пiднiжки, мов грушу. На ногах Чубчик уже не втримався, впав, покотився брукiвкою, наче колобок. Натягнув вiжки й Захар, а Клим вистрибнув майже на ходу, спiймавши себе абсолютно на непотрiбнiй зараз думцi: капелюх дивом не злетiв, попошукав би потiм… Широкими стрибками помчав до батяра, наздогнав-таки, збив iз нiг. Колiна в самого пiдiгнулися. Не стримався – сiв поруч, на тепле камiння бруку. Дихав тяжко, наче загнаний мисливський пес. Чубчик востанне спробував сiпнутися, та Кошовий схопив за ногу, потягнув, нiби хотiв зрушити хлопчину з мiсця в такий спосiб. Для певностi навалився, зовсiм не дбаючи про вигляд свого костюма. Вiдчув щось у правiй кишенi хлопчини. Той лапнув, навiть програвши, готовий боронити свiй скарб. Наступноi митi iх оточили вершники. Старший зiскочив iз сiдла, гримнув густим басом: – Ви що тут влаштували, пся крев! Що це за iграшки, курва мама! – Вбивають! – заскиглив свого впольований батяр. – Дивись, такого вб’еш! – огризнувся полiцейський i перевiв погляд на Клима. Тепер щось мусив сказати вiн. Не придумавши до пуття, що саме, не вiддихавшись остаточно, не розумiючи до кiнця, як вдалося спiймати втiкача, видихнув, аби не мовчати: – Гляньте, що там у нього в кишенi! Полiцейський важкою горою нависнув над Чубчиком. – Вивертай! – Я нiчого не зробив! – Бардзо вивертай, скурвий сину! Нема ради. Вивернув. – І що тут можна прочитати, пане комiсаре? У вас почерк наче в аптекаря, я вам це вже говорив? Томаш Понятовський ще раз пробiг очима списаний аркуш, легенько смикнув себе за правий, блискучий вiд брильянтину вус, зиркнув на того, хто принiс документ. Напроти столу директора департаменту кримiнальноi полiцii Львова стояв чоловiк рокiв пiд сорок. Його, кримiнального комiсара Марека Вiхуру, вирiзняв не загрозливий зрiст, а найперше колiр обличчя. Воно нiби пашiло, будучи нездорово червоним i додаючи сищиковi лиховiсностi, так потрiбноi для грози вбивць та гвалтiвникiв. Колiр комiсарового обличчя робив його схожим на всiх без винятку чоловiкiв, котрi або постiйно п’янi, або в кращому разi весь час живуть у станi жахливого похмiлля. Тож п’яному, а тим бiльше – похмiльному пiд гарячу руку лiпше не потрапляти. Марека Вiхури це стосувалося повною мiрою. Йому пiд руку так само краще не лiзти, на шляху в нього ставати небезпечно. Була едина обмовка. Серед бiльшостi своiх колег по службi кримiнальний комiсар славився майже цiлковитою байдужiстю до алкоголю. Мiг собi дозволити на якомусь урочистому прийомi в департаментi келих-два шампанського, iнколи пiд час неформальних товариських посиденьок неквапом випивав кухоль свiтлого пива, смакуючи зi смаженими нiмецькими ковбасками. Разом iз тим усi, кому треба, знали: комiсаровi Вiхуру пити заборонив сiмейний лiкар, до порад якого гроза львiвських злочинцiв дослухався. Червоний колiр обличчя чоловiк мав вiд природи, щось сталося iз судинами, кров постiйно приливала до лиця. Коли iншi блiднули, Вiхура просто ставав рожевим, у такi моменти виглядаючи значно здоровiшим. Червоне лице й нерозбiрливий почерк, котрий бiльше нагадував давне зашифроване послання, були тими рисами, котрi вирiзняли комiсара Вiхуру серед iнших полiцейських львiвського департаменту. – Чому ви не дали тому пановi написати пояснення особисто? – бурчав Понятовський. – Протокол упiзнання я маю складати сам, пане директоре. Пан Веслав Зiнгер лише пiдтвердив пiдписом – з його слiв записано вiрно. Золотий брегет, знайдений у кишенi того батяра, справдi належав убитому адвокатовi Євгеновi Сойцi. Повiтря просторого кабiнету Понятовського сколихнув ледь чутний шерех. Це Магда Богданович, котра влаштувалася на крiслi в кутку, склала вiяло й легенько ляснула ним по розкритiй долонi. За весь час, поки комiсар доповiдав начальству, молода вдова не зронила нi пари з вуст. Трималася непомiтно, нiби осторонь вiд подiй. Тим не менше, присутнiсть у свята святих Клима Кошового викликала низку питань, а то й дратувала полiцейських чинiв бiльше, нiж персона Магди. – Хай писар це перепише, – розпорядився Понятовський, повернувши папiр комiсаровi. – А вже потiм викличете сюди свiдка Зiнгера, нехай наново пiдпише. Заодно знайдiть ще хоча б трьох осiб, здатних засвiдчити те ж саме. – Буде зроблено, пане директоре, – стримано кивнув Вiхура. – Але ви… ми всi вже самi бачимо й розумiемо: Зенек Новотний, той самий батяр, якого ловили на очах ледь не цiлого Львова, причетний до наглоi смертi адвоката з Личакiвськоi. Вiд самого початку в нас була версiя про вбивство заради пограбування… Магда знову повела вiялом, тепер уже привертаючи до себе увагу чоловiкiв. – Нагадаю вам, пане комiсаре, – вiд самого початку всi тут домовилися вважати, що Сойка наклав на себе руки. Якби полiцiя не затримала випадково присутнього тут пана Кошового, ви б мали iнакшу картину. – Панi Магдо, ми завжди цiнували вашу небайдужiсть i наполегливiсть, – у тонi Понятовського стриманий гнiв боровся з холодною повагою. – І в даний момент мене особисто, так само, мiркую, як i пана Вiхуру, цiкавить, чому ваш несподiваний протеже, пан Кошовий, вiд самого початку крутиться пiд ногами в полiцii. Випадковiстю це не назвав би навiть сам пан Богданович у свою бутнiсть, мусите погодитися. Клим переступив iз ноги на ногу, кахикнув. Коли три пари очей глянули на нього, мовив, старанно наслiдуючи мiсцеву манеру: – Перепрошую шановне панство. Ви можете ставитись до моеi скромноi персони, як собi хочете. Але коли я вже тут, хай випадково, як каже панi Магда, дуже прошу не обговорювати мене в моiй присутностi так, нiби мене тут нема. Через голову, як то кажуть. І потiм, – вiн коротко кивнув у бiк Магди, – я вдячний вам за спроби захистити мене. Тiльки я сам адвокат, насмiлюся нагадати. – Добре, що нагадали, – Понятовський знову пiдкрутив вус, уже лiвий. – Якщо ви знаете закони i дружите з ними, цiлком здатнi мене зрозумiти. Ви пiдданий iншоi держави. Зведення законiв царських та цiсарських напевне рiзняться. Проте всi закони свiту, так-так, свiту, не побоюся цього слова, збiгаються в одному: стороннiм особам не вiльно втручатися в роботу полiцii, органiв слiдства й суду. Те, що ви вчинили сьогоднi просто серед бiлого дня, всi цi гонитви – неприпустимо, пане Кошовий! І зовсiм не прийнятно! Подiбнi дiйства порушують чинний порядок! Я вже уявляю собi заголовки сьогоднiшнiх мiських газет! «Першi великi вуличнi перегони у Львовi» чи щось подiбне, гучне й безглузде – як усе, про що пише бiльшiсть преси! Ви стали героем дня, пане Кошовий! Ви подарували нашому спокiйному затишному мiсту зовсiм непотрiбну сенсацiю! Кошовий зиркнув на Магду. – Не таке вже мiсто й тихе… Судячи з деяких останнiх подiй. Ось хоча б убивцю намiсника судили зовсiм недавно… – Поки в Росiйськiй iмперii не почалася та iхня кривава революцiя, у нас було значно тихiше! – Понятовський пiднiс голос. – Нинi сюди на емiграцiю виiздять рiзнi баламути! У мене нема зараз часу входити з вами в порожнi дискусii, пане Кошовий! Ваша завзятiсть допомогла полiцii вийти на слiд убивцi чи вбивць Сойки. І дуже добре, що все звелося до батярiв, а не пiшло в непотрiбну тепер полiтичну площину! Далi справою займеться той, кому належить, – комiсар Вiхура. А на цей час, пане Кошовий, я особисто клопотатимуся про взяття вас пiд домашнiй арешт! Знову пiд арешт. Це вже який раз вiд початку нинiшнього лiта. Нiчого собi, просто прокляття якесь. Пороблено, як казала покiйна Климова бабуся. – Я можу оскаржити? – Нi. Панi Магда теж навряд чи заступиться за вас у подiбнiй ситуацii. Можливо, вас неприемно вразить почуте. Але схожу перспективу ми вже встигли нинi обговорити саме з нею. Дiйшли згоди, треба лише все належним чином оформити. Тепер Клим дивився на Магду з докором. Прочитавши, молода вдова витримала погляд i додала вiд себе: – Можна сперечатися, пане Кошовий. Але повiрте, так краще. Найперше – для вас. Пан Вiхура мае досвiд, мiй покiйний чоловiк високо його цiнував. З його подачi пан Марек став комiсаром. Кажу до того, що зараз, коли вiн знае, з чого почати й куди рухатися далi, слiдство забере лiченi днi. Тодi арешт благополучно знiмуть, сама клопотатимуся за вас. І потiм обговоримо спокiйно все, що вас хвилюе у найближчому майбутньому. Отже, арешт во благо. Так теж бувае. Ну-ну. Роздiл одинадцятий Чим себе зайняти пiд домашнiм арештом Заборона виходити з помешкання дала несподiванi переваги. Перше, що зробив Кошовий з вечора, коли його за полiцiйним приписом повернули додому, – без вагань допив залишену вiд покiйного попередника наливку. Собою Клим був задоволений i визнав за собою право вiдсвяткувати свою невеличку перемогу на новому мiсцi. Чи давала йому щось небачена для Львова шалена гонитва за трамваем у близькiй чи вiддаленiй перспективi, думати зараз не хотiв. Тiшило iнше: визначивши мету, вперто йдучи до неi, правильно вирахувавши як своi кроки, так i поведiнку батярiв, уполював кривдника навiть швидше, нiж сподiвався. Про завтрашнiй та наступнi днi думати не хотiлося. Вiн зловив крадiя, хоч це нiчого не дало й викраденi грошi не повернулися. Значить, на ранок йому вже нема чим себе займати. Коли так, найкращий вихiд – розслабитися та валятися в лiжку стiльки, скiльки треба. Наливка прискорила сон, змiцнила його, а коли вiн розплющив очi, вставати зовсiм не хотiлося. Звiсно, природна потреба змусила пiдвестися, та з клозета Клим, нiби так треба, повернувся назад до лiжка. Голова не болiла. Навпаки, була на диво ясною. Прочинене вiкно виходило у двiр, звiдти линули звуки «катеринки». Сонячною спальня не була, та зараз Кошовому не треба яскравого свiтла. Навпаки, так затишнiше. Думалося краще. На роздуми наштовхувало саме це вiкно. Через нього залiз пiзно вночi Зенек Новотний. Сам чи з кимось удвох, значення не мало. У подробицi слiдства, ясна рiч, нiхто не посвячував, але трусити злодiя почали просто серед вулицi з його, Кошового, подачi. Брегет, описаний паном Зiнгером, вiн упiзнав одразу, чомусь вiдкинувши думку про те, що в природi цiлком може iснувати два однакових золотих годинники на ланцюжку. Останнi сумнiви вiдпали, коли на його вигук: «Де ти це взяв?», батяр заволав: «Це не мое!» Аби такий досвiдчений тип, яким виглядав молодий батяр, украв брегет чи роздобув його в iнший, такий самий кримiнальний, проте жодним чином не прив’язаний до вбивства спосiб, найперше заявив би: купив. Або – подарували. Й тут же, досить швидко, вiд грiха подалi, сказав, вiд кого, коли та за що такий щедрий дар отримав. Принаймнi таку поведiнку молодий адвокат Кошовий мав змогу спостерiгати у киiвських злодюжок. Розумiючи, що мiсцевi батяри мають трошки iншу сутнiсть, нiж звичнi кримiнальники, Клим усе одно не бачив мiж манерами крадiiв надто великоi рiзницi. Спалившись, намагалися чимшвидше перекинути провину на iншого. Злодiйська солiдарнiсть у подiбних пригодах не працювала. Але Зенека Новотного схопили на вулицi зовсiм випадково. Вiн навiть не припускав такоi можливостi. Інакше б не носив так самовпевнено при собi дорогий годинник. До батярiв, як уже зрозумiв Клим, питань у оточуючих багато не виникае. Навпаки, чим бiльше й частiше вони шикують привселюдно, тим бiльший авторитет мають у своему товариствi. Звiсно, доводиться пояснювати, якщо стануть цiкавитися, звiдкiля така цяцька. І зрозумiло, що вiдповiдь усякий раз буде iнакша, чим далi, тим бiльш уквiтчана новими подробицями, щоразу наближаючи хвалькувату розповiдь до нiчних оповiдок Шехерезади. Усе пробачаеться. Та коли зухвалого батяра оточили кiннi полiцiянти, а чоловiк, котрий затято гнався за ним, тицьнув годинника просто в писок i гаркнув: «Де ти це взяв?», Зенек вiдразу згадав де – й поспiшив зректися свого скарбу. Чим з переляку наробив собi ще бiльше горя. Бо коли Клим при зручнiй нагодi пояснив хiд своiх думок комiсаровi, досвiдчений Вiхура негайно зробив потрiбнi висновки. Мiцнi лещата полiцейського слiдства, бульдожа хватка таких, як Ольшанський, уже незабаром витиснуть iз батяра, як до нього потрапив брегет застреленого у своiй квартирi адвоката Сойки. Залiзли у вiкно. Хотiли обiкрасти. Чогось не врахували, коротка сутичка – i господаря застрелили. Пiсля того швиденько облаштували все так, аби дiйство бодай вiддалено скидалося на самогубство, забрали те, за чим прийшли, й пiшли так само, як прийшли. Ще й зачинили за собою вiкно хитрим злодiйським способом. Мiркуючи так, Клим усе ж пiдвiвся. Вперся руками об пiдвiконня, визирнув у двiр. Нiчого не побачив. Чоловiк iз «катеринкою» вже забрався геть. Лиш звична похмура стiна навпроти. Згадав, що колись бавився куривом, а вiд Сойки не лише наливка успадкована, а й дорогi сигари. Хоч пiсля виходу з казематiв «Косого капонiра» до тютюну не тягнуло, зараз закортiло. Як був, у кальсонах, пройшовся помешканням, пошукав i знайшов коробку. Ледь не вiдкусив сигарний кiнчик, та вчасно побачив спецiальний ножик. Вiдрiзав, розкурив. Чекав – закашляеться, вiдчуття призабутi. Та нiчого, легенi швидко згадали, вiд чого були вiдлученi деякий час. Повернувся до вiкна, тепер уже присiв, пускаючи дим назовнi. Щось заважало прийняти зробленi ним же самим висновки. Чогось не вистачало. Щось не складалося. Затягнувшись учетверте, Кошовий зрозумiв. Упольований ним батяр найменше у свiтi нагадував холоднокровного вбивцю. Навряд чи знав, як тримати револьвер. Припустiмо, перше враження оманливе, i хлопець iз чубчиком справдi забирае в людей життя так само легко, як гаманцi. Але, тут же подумки пояснив собi Клим, у такому разi вбивця з досвiдом не носив би при собi рiч, котра здобута вбивством. Вiн узагалi не привертав би до себе жодноi уваги. Тим бiльше, не промишляв примiтивним, хай спритним заробiтком на Вексклярськiй площi, й напевне не лише на нiй. Очевидно, що Зенек Новотний проник до цього помешкання через це саме вiкно, з якого Клим зараз вивчае двiр. Тiльки вiн був не один. Полiцiя могла додуматися до такого. Комiсар Вiхура навряд чи дарма iсть свiй хлiб. Лишаеться зрозумiти, хто зробив холоднокровний пострiл: зловлений батяр чи його товариш. Або, як тут кажуть, кумпель. І все одно Кошовий вiдчував – звичайною крадiжкою тут не пахло вiд самого початку. Холоднокровний пострiл. Саме так. Убивця, ким би вiн не виявився, стрiляв у голову. Притулив револьверне дуло до лоба жертви. Для цього треба не лише збити Сойку з нiг. Адвокат нiколи не вирiзнявся атлетичною статурою, проте зовсiм безпорадним так само не був. Мiг дати собi раду, просто так не давався, i вбивця мусив мати бiльше фiзичноi сили, нiж приречений ним на смерть. Та – що дуже важливо! – знати пана Геника особисто. При бажаннi Кошовий теж мiг пояснити цей свiй висновок. Та не собi, тут уже все ясно, додаткових аргументiв не треба. І розмова з собою нiчого насправдi не дасть. Кримiнальну полiцiю найменше цiкавить стороння думка. Але нiхто не заборонить Климовi цю думку мати, бо кожен iз зроблених зараз висновкiв вiн сприймав як чергову сходинку, котра наближала до розв’язки. Або, якщо припустити-таки причетнiсть затриманого батяра до вбивства i рано чи пiзно його iм’я чубатий Зенек назве, Кошовий принаймнi зможе пояснити собi мотив убивцi. Крадiжка. Дуже швидко перетворилася на збройне пограбування. Завершилася смертельним пострiлом. І саме вiн був кiнцевою метою того чи тих, хто пробрався вночi крiзь прочинене вiкно до квартири адвоката Сойки iз, ох, виявляеться, якою сумнiвною репутацiею. Чергова затяжка. Кошовий спробував пускати дим кiльцями. Не вийшло, вiн облишив це дурне заняття. Добре, що навпроти стiна. Нiчого не вiдволiкае вiд думок, не вiдвертае увагу. Смикнулося вiко. Цього разу легенько, майже не вiдчутно, навiть дуже буденно. Рiшуче прибравши зад iз пiдвiконня, Кошовий пошукав i знайшов старий оксамитовий домашнiй халат колишнього господаря. Зовсiм не гребував, одягаючи. Пройшовши в кабiнет, зосередившись лише на бажаннi впорядкувати своi висновки письмово, аби не повилiтали чи не зазнали змiн, Клим вiдсунув стiлець, умостився за письмовим столом. Тут, схоже, Сойка провiв останнi години свого життя. Пiдсунувши ближче масивне чорнильне приладдя, Кошовий розiм’яв пальцi на обох руках. Можна зварити собi кави. У господарствi пана Геника трохи лишилося, та й гасова горiлка примостилася в кутку, на нiй – трохи пiдкопчена знизу джезва. Зупиняло не бажання швидше занотувати хiд думок по пунктах. Клим дотепер украй рiдко варив собi каву. Вдома зазвичай це робили або мама, або тато, або – жiнка, котра допомагала на кухнi. Тож не хотiв змiшувати процеси. Спершу – розкласти по поличках мiркування й висновки, все одно пiд домашнiм арештом робити бiльше нема чого. І вже потiм, як винагорода, приборкання джезви та вогню. Лiва рука взяла верхнiй аркуш iз стосика чистого паперу. Поклавши бiлий прямокутник перед собою, Клим узяв ручку, зняв кришечку з чорнильницi, вмочив перо. Та, придивившись до аркуша, зупинився. На його поверхнi ледь вiдбивалися контури лiтер. Кошовий вiдклав перо. Пiднiс аркуш до свiтла. Примружився, вдивляючись. Гм, тут не лiтери – цiлий напис. Його можна вiдновити, якщо дiяти обережно. Мабуть, незадовго до смертi Сойка щось писав, поклавши аркушi один на один, досить сильно тиснув на папiр вiстрям пера. Ось воно й перебилося. Нiчого писаного на столi не лишилося. В шухлядах – так само. Кошик для смiття був порожнiм, у цьому Клим устиг переконатися на власнi очi. Записку – чи що там писав адвокат незадовго до загибелi – з квартири забрали. Вiко смикнулося вже сильнiше. Клим затамував подих, немов одним необережним словом чи порухом можна було здмухнути щось дуже тендiтне, нiжне, крихке й дуже важливе. Знову поклав аркуш перед собою. Тепер уже як найбiльшу в своему життi цiннiсть. Висунув шухляду, витяг звiдти те, що вгледiв ранiше, – велику круглу лупу, з такою малюють генiальних сищикiв на обкладинках улюблених ним бульварних книжечок. Пiдсиленi збiльшувальним склом вiдбитки проглядалися вже чiткiше. Обережно, лiтеру за лiтерою, Кошовий почав наводити пером те, що писалося Сойкою. З пропущених складав слова, бо чим далi, тим краще розбирав iх, розумiючи заодно змiст та сутнiсть написаного. Скiльки часу минуло, поки вiдродив адвокатову розписку, навiть не цiкавився. Не хотiлося iсти, вiдчуття голоду змiнив азарт. Щойно завершив, потрусив аркушем у повiтрi, висушуючи чорнило. Тодi обережно, бо ж справдi знайшов неабияку цiннiсть, склав папiр учетверо. Поклав спершу в кишеню халата. Негайно передумав – перемiстив у портмоне. Усе триматиме при собi. І нiби пiд фiнал цього марудного, але потрiбного дiйства постукали в дверi. Першоi митi Клим похолов: так почуваються шибеники, застуканi за чимось ганебним, за що належить суворе покарання, включно з багаторазовим прочитанням «Отче наш». Та потiм минулося, Кошовий вiдчинив упевнено. У дверях побачив двiрника Бульбаша. Поруч височiв огрядний полiцiянт, приставлений дирекцiею для охорони арештанта. – Чим можу допомогти? – Клим зараз був сама чемнiсть. – Маю нагадати пановi про заборону вiдвiдин на час вiдбуття арешту, – вiдрапортував полiцiянт. – Так мене попереджали. Чому ви вдвох прийшли? Так треба, аби ви, пане вахмiстре, вирiшили без двiрника не пересуватися ввiреною йому територiею? – Густо балакаете, пане, – буркнув Бульбаш. – Все ж таки, чому вас двое? Може, зайдете, чи як? Не стiйте вже в дверях. Вахмiстр та двiрник перезирнулися. Бульбаш простягнув Климовi складену вдвое газету – свiжий номер «Дiла».[37 - «Дiло» – перша, найстарiша та впродовж багатьох рокiв едина украiнська щоденна (вiд 1888 р.) газета в Галичинi. Виходила з 1880-го по 1939 рiк.] – То для вас. Просили передати. – Хто? – Я бачив того чоловiка тут iз вами. Його називають пан Шацький. Просився до вас особисто… – …але вiдвiдини забороненi, – завершив полiцейський. – І ви вдвох люб’язно вирiшили принести менi газету вiд пана Шацького? – Там про вас написано. З малюнком, – гмикнув двiрник i похитав головою: – Треба ж, уславилися. – А це добре, коли в газетах про когось пишуть, чи погано? – поцiкавився Клим. – Нiчого доброго газети не друкують, – буркнув вахмiстр. – Там ще для вас записка. Вона у конвертi, i я не маю розпорядження вiдкривати його без вашого дозволу. Але дуже прошу вiдкрити зараз. Про листування громадян, котрих тримають пiд домашнiм арештом, полiцiя мае знати. Пан двiрник тут, аби пiдтвердив: усi процедури е законними й дотримуються мною сумлiнно. Бо потiм такi грамотнi пани пишуть скарги… – Звiсно, аби люди не були грамотними, нiхто б не скаржився на полiцiю, – кивнув Кошовий. – Добре, якщо такий порядок, будь ласка. Разом iз газетою справдi був заклеений поштовий конверт. Кинувши «Дiло» на крiсло, Клим демонстративно вiдiрвав кутик. Витрусив складену вдвое чвертку паперу, прокашлявся, прочитав уголос: – Пане Кошовий! Усе мiсто говорить про ваш смiливий вчинок. Хотiлося поговорити з вами. Дiзнатися цiкавих подробиць, бо моя Естер не може спати. Адже така знана людина була в нас удома на обiдi. Сподiваюся, вашi негаразди з законом минуться. А поки не порушуйте нiчого. Й будьте там, де е зараз. Особливо – пiзно ввечерi. Знiмаю перед вами капелюха. Щиро. Вiдданий вам Йозеф Ш. – Покрутив записку, глянув на свiтло, розвiв руками: – Все. Нiчого таемного й забороненого. Навпаки, бачте. Попереджають добрi люди, аби не порушував та сидiв далi у чотирьох стiнах. – Мудро роблять, – погодився вахмiстр. – Інакше сидiти вам, пане Кошовий, у зовсiм iнших апартаментах. Клим недбалим жестом заховав записку в кишеню халата. – Я можу послати когось по снiданок? Нехай би зготували у найближчiй ресторацii та принесли сюди з кур’ером. – Вашi грошi, пане Кошовий, i все буде люкс! – вишкiрився двiрник. – У такому разi, я зголоднiв. Дивна парочка пiшла. Клим полегшено й навiть дуже голосно видихнув. Тодi витяг записку Шацького, ще раз пробiг ii очима. От же Шацький, от же сучий син! Знав же, хитрун, що хоч як читатимуть. З цього всього ясно одне: його просять дочекатися пiзнього вечора й до чогось готуватися. Отже, комусь конче треба з ним побачитися. Інших висновкiв просто не могло бути. Роздiл дванадцятий Вiкна й лабiринти До темряви Клим ледь дотерпiв. Ще з обiду перевдягнувся, спершу не хотiв, але потiм таки вирiшив пов’язати ще й краватку. У дзеркалi побачив дiлового серйозного молодика, перейнятого надважливими справами, чий день розписаний по годинах iз раннього ранку до пiзнього вечора. Торкнув щоки, нахмурив лоба й почав старанно голитися. Вiдволiкся цим ненадовго, бо знову повернулися напружене очiкування, заразом невiдомiсть та звiдкiлясь – порожнеча. У липнi сутiнки огортали все кругом без зайвого поспiху. Здавалося, часом навмисне затримувалися, аби дати людям ще трохи теплого лiтнього вечора для приемних прогулянок. Вечiрня ковдра поволi починала вкривати мiсто вже пiсля дев’ятоi вечора. Зi свого прочиненого вiкна Кошовий не чув звукiв вулицi. Хiба теленькав трамвай, i то звук вiдбивався не так голосно й прикро, як для тих, кому не пощастило мати вiкна з виходом на саму Личакiвську. Іншим разом така тиша Клима цiлком би влаштувала. Мабуть, розташування квартири подобалося й попередньому орендаревi. Але зараз вона напружувала й насторожувала. Навiть гнiтила, чимось справдi нагадуючи мовчання тюремних дворiв. Кошовому здавалося – пiсля проведених у казематах днiв вiн назавжди втратив комфорт вiд тишi й затишку. Вуличний гамiр, свiдчення того, що життя довкола вируе й не думае зупинятися, вiднинi набагато ближчий. Коли сiрi задушнi сутiнки нарештi перетекли в нiч, незвично темну, вiд того густу, хоч ножем рiж, Кошовий остаточно втратив терпець. Поняття не мав, яким чином до нього плануе дiстатися Шацький i про спосiб дати про себе знати. Щось пiдказало: треба триматися ближче до вiкна. Якого з них, так само довго не вагався, обираючи. Нема рiзницi. На двiр виходять усi. Лише спальня розташована далi, в кiнцi крила. Тож i вiкно, вiдповiдно, вело в глиб глухого двору. Найзручнiше мiсце для таемних зустрiчей. Недарма ж його обрали злодii, шукаючи способу проникнути всередину. Розкуривши сигарний недопалок, Кошовий став у вiконнiй проймi. І постать, i вогник були помiтнi здалеку. Хто знае, де й кого слiд шукати, – неодмiнно знайде. Чекав, може, десять хвилин. Може, двадцять. Вiдчуття часу втратив цiлковито. Але дочекався. Знизу свиснули. Спершу тихцем, потiм – голоснiше, а тодi взагалi нявкнули котом. Оце так Шацький виробляе, майнуло Климовi. Нiби не схожий на любителя подiбних забав. Особливо нявчання чомусь потiшило. Закортiло пiдiграти, гавкнути у вiдповiдь, хоч розумiв, наскiльки несхоже вийде. Та враз сигнали припинилися, натомiсть у дворi заворушилися якiсь тiнi. Що вiдбуваеться – Кошовий не розiбрав. Тобто напевне роздивився б, аби мав на те бiльше часу. Не дали. Вловив ледь чутне кректання, далi – легенький стукiт, тодi – нiби хтось шкрябнув об стiну. І на край пiдвiконня враз лягли, виринувши з ночi, чиiсь мiцнi руки. Вчепилися мiцно, знизу пiдштовхнули – й ось уже хтось незнайомий та спритний, пiдтягнувшись, подав тулуб уперед, з вправнiстю циркового акробата перекинув довгi ноги всередину. Клим позадкував, пропускаючи нiчного гостя. Роздивитися його не встиг, той замiсть привiтання коротко звелiв, ледь шепелявлячи: – Тихо. Свiтло геть. Свiтилося в кабiнетi. Сходивши туди й крутнувши вимикач, Кошовий повернувся назад, на ходу обсмикнувши пiджачнi поли. Зiбрався заговорити до гостя – не встиг. Той жестом порадив мовчати, наступним – показав на вiконну пройму. – Прошу пана виходити. – Стрибати? – Виходити. Внизу друг. Я за вами. Тихо, iнакше бiда. Клим i без нього розумiв, що шумiти не бажано. Турбувало iнше: як вилiзти, нiчого собi не пошкодивши, коли висота тут мiж поверхами не менше нiж пiвтора людських зросту. Але гiсть не збирався давати часу на роздуми, бо, видно, мав щодо нього серйознi намiри. Мовчки потiснив до прочиненого вiкна, i Кошовому нiчого не лишалося, як сiсти на пiдвiконня й спустити ноги назовнi. Якщо йому тут вирiшили пiдготувати втечу, без його особистоi на те згоди, все це швидше нагадувало викрадення. Хоча прямоi грубоi сили не застосовували, та Клим не мав жодних сумнiвiв: варто не послухатися чи виявити неналежну спритнiсть, i його просто викинуть у двiр. Перехрестився. Перевернувся. Лiг на живiт, посунув тiло нижче, нижче, ще нижче. Пiдошви знайшли якусь опору, не надто широку, та цiлком придатну, аби переступити з ноги на ногу й безпечно розтиснути пальцi, пускаючи край пiдвiконня. Далi Кошовий в одному суцiльному русi присiв, тримаючись руками за стiну, розпрямив лiву ногу, витягнув, як мiг далеко, знайшов рiвновагу, вiдштовхнувся. Ковзнув, наступною точкою опори була вже тверда земля. Климовi вдалося не поточитися, навiть не наробити шуму. Спритностi нiчного гостя бракувало, та своя теж лишилася, гiмназiйне отроцтво все ж було насичене рiзними пригодами, не про всi з яких таки мусили знати батьки майбутнього адвоката. Перевiв подих, вiдчувши себе ледь не Едмоном Дантесом у першi хвилини пiсля втечi iз замку Іф. Тут же лiворуч темрява озвалася тихим голосом Йозефа Шацького: – Усе добре, пане Кошовий? Нiчого не бiйтеся, тут вашi друзi. Згори ковзнув незнайомець. Тепер Клим нарештi розгледiв величеньку широку дошку, приставлену до стiни й трошки нахилену. Якщо звична до подiбних фокусiв людина стане на неi, руками можна сягнути вiкна другого поверху. Мiцно взятися, пiдтягнутися – i вже всерединi. Приблизно таким шляхом злодii та вбивцi й проникли в помешкання. Незнайомець, котрий прийшов за ним, знае i вмiе це робити. Ще й Шацький з ним незрозумiлим боком. – Якого дiдька тут вiдбуваеться? – так само пошепки, але намагаючись говорити суворо, запитав Клим. – Вас запрошують на розмову, пане Кошовий, – пояснив Йозеф. – Нас бачили разом. Хiба ви забули, що Шацького знае половина Львова, а iнших Шацький знае сам? Мене попросили передати вам записку й попередити про нашу нiчну прогулянку. Моя поява тут нi в кого не викличе жодноi пiдозри. Бо Шацький – чи не едина людина у всьому королiвському мiстi, котра нi в кого нiколи не викликае пiдозр. – А лишаючись у квартирi, ми не могли поговорити? – Нi, – вступив у розмову шепелявий незнайомець. – Той, хто мае до вас важливу справу й розмову, не годен зайти iнакше, нiж як через дверi. Чекати, поки з вас знiмуть арешт, неможливо. Дiяти треба негайно. Завтра вже пiзно. – Дiяти? – Кошовий почав закипати. – Слухайте, я не дуже люблю, коли мене використовують без моеi згоди. Хай посередником i виступив достойний пан Шацький. Куди ми йдемо? Хто ви такий? І хто мене розшукуе? Ось три питання, на якi я хочу почути вiдповiдь негайно. Без цього кроку не зроблю. Це ще мовчу про головне – предмет розмови. – Зробите. Шепелявий пiдступив зовсiм близько. Так, наче збирався обiйняти Клима. Мить – у бiк вперлося щось гостре. Навiть, здаеться, прокололо пiджак. Тихо зойкнув Шацький. – Ми не душогуби, пане Кошовий, – спокiйно сказав незнайомець. – За життя свое не бiйтеся. Просто в мене нема iншого способу, iнших слiв та й, перепрошую, бажання пояснювати, чому ви повиннi йти зi мною. – А… – А питання притримайте для того, хто вам на них вiдповiдатиме. Пане Шацький, я вам гарно дякую. І не затримую. З темряви зацокало. – Нiчого не вийде, пане Тимо, – озвався Йозеф. – Раз уже я тут iз вами, то прогуляюся й далi. Не хвилюйтеся, Шацький умiе зберiгати чужi таемницi. Або шепелявий пан Тима справдi не був проти, або дiйсно не мав часу гарикатися. Забрав вiд Климового боку вiстря, мовив: – Глядiть, пане Шацький. У вас дiти. – Через те й вважатиму, – почулася серйозна вiдповiдь. – Тодi – вперед. Тримайтеся за мною, пане Кошовий. Самi звiдси не вийдете. І дивна трiйця, один за одним, пiрнула в нiч. Вийти з двору можна було простiше – лиш узяти лiворуч та минути арку, що вела до парадного входу. Так ходили всi тутешнi мешканцi. Стоячи бiля вiкна й знiчев’я розглядаючи не надто мальовничу сiрiсть прохiдного двору, Клим уже встиг вивчити цей маршрут. Тож машинально сiпнувся найкоротшим шляхом. Але той, кого назвали Тимою, смикнув за лiкоть, зупиняючи. – Не туди. – Чому? – вирвалося в Кошового, й одразу запитав: – А куди? – Так ми вийдемо до брами, – похапцем пояснив Шацький. – Доведеться пройти повз вашого двiрника. А той шлимазл iз круглим носом, скажу я вам, нас неодмiнно побачить. Тима ж не завдав собi труда пояснити й це. Рушив далi, у протилежний бiк, у глиб двору. Посунувши за ним, Клим та Шацький пройшли крiзь ще одну арку. Або Кошовому здалося, або вона справдi виявилася трошки вужчою, навiть нижчою й темнiшою. Вивiвши невеличку процесiю в наступний, ще глибше розташований дворик, Тима кивнув на освiтленi ще вiкна, вкотре нагадавши цим про обережнiсть. Тодi ступив праворуч, i компанiя посунула далi, тримаючись ближче до глухоi цегляноi стiни. Вона стала дороговказом, бо незабаром завернула, i трiйця занурилася в маленький прохiдник. Ураз Тима рiзко скинув правицю, зупиняючи рух. За його прикладом Кошовий iз Шацьким притулилися до стiни, затамували подих. Аж тепер Клим зрозумiв, у чому справа: у темрявi товклася парочка. Захопленi одне одним, коханцi забули про все на свiтi, натхненно цiлуючись. Зi свого мiсця жоден iз трiйцi змовникiв не мiг того бачити, але характернi пристраснi звуки все ж чулися. Невiдомо, як довго то все могло тривати. Ступивши на два кроки назад, Тима голосно прокашлявся. Зойкнуло тонко й по-жiночому, пробубонiв нерозбiрливий чоловiчий басок, i тiнi зарухалися. Одна, менша, ковзнула в глибину дворика, щезла всерединi будинку. Інша, бiльша, трохи потупцяла, потому розвернулася й посунула просто на трiйцю. Та в останнiй момент кудись завернула й зникла в невеличкому лабiринтi переходiв. Компанiя, далi скрадаючись, рушила вперед. Клим уже не фiксував, скiльки разiв вони завернули, через скiльки арок та дворикiв проскочили нечутними примарами. Зрозумiв одне: сам нiколи б не розiбрався в захованих вiд стороннього ока львiвських вуличках не лише вночi, а й серед бiлого дня. Принаймнi вони лишалися для нього незвiданими поки, на даний час. Не знав, чи треба буде надалi вивчати ходи-виходи. Але про всяк випадок подумки позначив намiр невидимою галочкою. Вони виринули з мiського лабiринту так само раптово, як занурились. Тiльки здалося, що йшли довго. Насправдi мандрiвка за лаштунками Личакiвськоi забрала хiба чверть години. На вулицю вийшли далi вiд будинку, де жив Кошовий. Вiд того мiсця, де на них бiля хiдника терпляче чекала крита коляска, той дiм вiддiляло три наступних. Оминувши його з тилу, Тима нiби провiв супутникiв потаемними пiдземними ходами. Щойно вигулькнули з найближчого двору, вiзник на козлах ворухнувся, пожвавився, смикнув вiжками. Кiнь пурхнув та легенько вдарив копитом. Кивком Тима звелiв Кошовому сiдати першим, i Клим заскочив усередину одним вправним рухом. Шацький виявився не надто зграбним, Тима пiдсадив зубного лiкаря, сам застрибнув, уже коли коляска почала рух. На вулицi було не так людно. Уздовж хiдникiв горiли лiхтарi. Кошовий орiентувався на мiсцевостi. Тому довго не гадав: вони iхали в бiк Верхнього Личакова. Всю дорогу мовчали. Тiльки Йозеф голосно сопiв, щось зовсiм тихо промовляючи собi пiд нiс. Клим мiг закластися – Шацький молиться. Хоч сам Кошовий не бачив у нiчнiй пригодi жодних загроз анi для себе, анi для нього. Проминувши костел Святого Антонiя, вiзник трохи згодом завернув коня праворуч. Тут освiтлення вже не було, зате небо розсипало зорi, й Кошовому вiдкрився довгий ряд ошатних, дуже затишних одноповерхових будиночкiв, котрi ховалися за деревами: ними вулицю обсадили з обох бокiв. Тут теж о цiй порi не гуляли романтичнi свiтськi парочки, але шпацiрували гурти, якi хотiлося обiйти десятою дорогою. Це вже були безроздiльнi володiння батярiв. Хоч i не закрiпленi за ними жодним мунiципальним документом. Далi iхали недовго. Зупинившись бiля нiчим не прикметного зовнi будиночка, вiзник пустив вiжки, а Тима легенько пiдштовхнув Кошового – прибули. Вийшовши, Клим роззирнувся. Новий знайомий закликав за собою. Коли ж до них пристроiвся Шацький, його зупинили. – Що таке? – стрепенувся Йозеф. – Чи ви думаете, я вiдпущу пана Кошового без нагляду до вашого вертепу? – Ви хотiли iхати з нами сюди, пане Шацький, – цикнув крiзь зуби Тима. – Але ми не домовлялися, що ви будете слухати нашi важливi розмови. Гуляйте тут. Боiтеся – сiдайте в коляску й поспiть. Вона довезе вас назад. – На Личакiвську? – Хоч до самих Кракiдалiв. – Втративши до Йозефа iнтерес, Тима легенько ляснув Клима по плечу: – Гайда. Ласкаво просимо «Пiд вошу». Аж тепер Кошовий розгледiв: перед ним не звичайний будиночок, а невеличкий ресторанчик. Свiтло з вiкон, забраних зсередини шторами, пiдморгувало явно не всiм перехожим. Це мiсце, куди не кожен зайде вiльно о такiй порi, зрозумiв Клим. Щось на зразок батярськоi штаб-квартири, не iнакше. Вивiска в очi не кидалася. Та, проходячи повз неi, Кошовий все ж устиг прочитати назву. Справдi – «Пiд вошею». Роздiл тринадцятий Таемна зустрiч «Пiд вошею» Переступивши порiг, Клим занурився у густу сумiш запахiв пива, шкварок, чогось пересмаженого, капусти й тютюнового диму. Ресторанчик усерединi виявився не надто великим, але й не зовсiм маленьким. Круглi столики стояли по обидва боки, утворюючи неправильне пiвколо й лишаючи вiльним прохiд до шинквасу. Бiля нього розсiлися на стiльцях поважнi, один в один широкоспиннi й широкогузнi пани, нагадуючи пташок на дротах. Половина мiсць лiворуч вiд входу була порожня, лише за кутнiм столиком примостилися двi дiвицi, не iнакше – мiсцевi повii, аборигенки. Поява нових вiдвiдувачiв миттю привернула iхню увагу, голови повернулися синхронно. Клим так само затримав погляд на курвах, зовсiм недоречно згадавши враз, як давно веде чернече життя. Чи здалося, чи досвiдченi дiвулi на вiдстанi вiдчули, що вiн давно постуе, – бо одна повернулася на стiльчику, зробила ледь помiтний жест, моргнула. Хоча… в сизому диму це могло й привидiтися. Ну iх. Вiтер у головi – нехай, навiяв грiшнi думки. А ось вiтер у гаманцi тверезить. Тож Кошовий вiдвернувся, зиркнув праворуч. Цю половину зали окупували невеличкi компанii, переважно чоловiчi, правлячи про щось за кухлями пива. Лише у дальньому кутку, зсунувши кiлька столикiв, розмiстився строкатий гамiрний батярський гурт, розбавлений жiночим товариством. Коли Кошовий iз Тимою зайшли, вони саме розбирали свiжо налите пиво, хоч на столi помiчалися й горiлчанi карафки. Та щойно вони рушили через зал до протилежного кута, де за окремим столиком уже сидiв та чекав одинокий чоловiк середнього вiку, загуляла компанiя зсунула кухлi й дружно, хай не надто злагоджено, вибухнула пiснею: Втем надхлдзi полiцай І забара глос, А я кулак звiям: Полiц’янта в нос![38 - Використана справжня батярська вулична пiсня. Джерело: Чорновол Ігор. Рецензiя на: Urszula Jakubowska. Mit lwowskiego batiara. Warszawa: Instytut BadaД Literackich, 1998 // Украiнський гуманiтарний огляд. – Киiв, 2002. – Вип. 7. – С. 254–265.] Невдоволено зиркнувши в той бiк, Тима хитнув головою. До обраного ним для зустрiчi кута дiйшли пiд супровiд зухвалого: Але мi сi нiч не стало, Бом я гультяй, яких мало! До столика вже спiшив перевальцем пузатий вусань iз зализаним пробором. Тиму тут знали, але той, випередивши кельнера, мовив, наче плюнув: – Скажiть тим вар’ятам, пане Цезарю, аби не волали на весь Личакiв. Бо ставлять себе, мов жлоби. Інакше iх дуже гречно попросять поволати в iншому, не такому приемному мiсцi. – Слухаю, пане Тимо, – кивнув вусань, нагадавши: – На вас уже чекають. – Бачу, пане Цезарю. Попередьте галасливих i принесiть нам, як завжди. Розвернувшись на пiдборах, пузатий покотився до батярського гурту, взяв того, хто сидiв скраю, ззаду за плечi, щось прошепотiв. Коли той спробував озирнутися, пан Цезар вiдважив легенького запотиличника. Пiсля того з почуттям виконаного обов’язку посунув назад до шинквасу. Почухавши потилицю, батяр нахилився до товариства, вочевидь переповiдаючи прохання. Сподобалося воно не всiм – двое голосiв, один з них – дiвочий, нiби навмисне затягнули знову вже знайоме: Але мi сi нiч не стало, Бом я гультяй, яких мало! Вiдповiддю цього разу став сильнiший запотиличник. Вiдвалив уже той, хто сидiв поруч iз зухвальцем, на якого не дiяли зауваження. Той знову рипнувся, але з голови збили картуза, перекинули через стiл, ще раз i ще, не даючи власнику його зловити. Нарештi натягнули, вже козирком назад, i аж тепер у тому кутку стало тихо. – Проходьте, пане Кошовий. Це говорив чоловiк за столом. Рука вказала на мiсце в кутку. Клим пройшов та всiвся. З правого боку вiд нього тут же розмiстився Тима, й адвокат опинився нiби в лещатах. На столi горiла велика товста свiчка, тож Кошовий мiг роздивитися, хто сидить навпроти. А заодно краще розгледiти шепелявого. Крiм голосу, Тима нiчим iншим не вирiзнявся. Високий, жилавий, але таких вулицями ходить багато. Чоловiк навпроти теж не був прикметним, хiба густими бровами, довшим, нiж того вимагали правила пристойностi, волоссям та клиноподiбною борiдкою. Потиснувши простягнуту йому через стiл руку, Кошовий вiдчув силу потиску, а значить – силу й вагу того, хто обрав для знайомства подiбний екзотичний спосiб. – Мене називають Густав Сiлезький, – назвався чоловiк. – Про вас я прочитав не в сьогоднiшнiй ранковiй газетi. Навiв довiдки, щойно ви зловили мого вар’ята-небожа, а йому дали квач[39 - Квач (жарг.) – арешт.] через той бiсiв клiнгер.[40 - Клiнгер (жарг.) – годинник.] – Вглядiвши цiлковите нерозумiння в Климових очах, сказав iнакше: – Заарештували, бо знайшли при ньому годинник. – Кого? – Новотний, Зенек, – повторив Сiлезький терпляче. – Мiй небiж. Сьогоднi вдень менi дозволили вiдвiдати його в тюрмi. Поки його не перевели в Бригiдки,[41 - Бригiдки (пол. Brygidki) – найстарiша дiюча в’язниця у Львовi. Розташована на вулицi Городоцькiй, 24, у будiвлi, перебудованiй зi старовинного римсько-католицького монастиря жiночого ордена Святоi Бригiди.] а тримають у коцябi, в слiдчiй тюрмi, де колишнiй мiський арсенал. Тому влаштувати нашу зустрiч менi вдалося. Не треба вам знати, пане Кошовий, хто я i чим займаюся. Досить знати: на певнi кола у Львовi маю великий вплив. За iнших обставин знайти мене отак, запросто, ви б не змогли. Навiть якби дуже хотiли й вiд того залежало, без перебiльшення, ваше життя. – Я повинен пишатися з такоi честi? – Ви дарма iронiзуете. – Жодноi iронii. Навпаки, хочу розiбратися в тутешнiх звичаях. Раптом менi справдi знадобиться ваша допомога, пане Сiлезький. – Якщо вона вам колись знадобиться – не позаздрю. – О! Чого це так? – Бо люди, й не лише подiбнi до вас, шукають мене у випадках, коли справи гiршi, анiж просто поганi. Але вам уже пощастило. Думаю, в разi чого вирiшите своi труднощi коротшим шляхом. – Тобто? – Ну, мене жодного разу не пiдвозила додому в своему екiпажi панi Магда. З ii покiйним чоловiком ми кiлька разiв неформально говорили на рiзнi важливi теми. Хоча, признаюся, покiйний директор Богданович дуже хотiв бачити мене в Бригiдках, i то надовго. Панi ж Магда мае значний вплив там, де я його лише обережно шукаю. У неi бiльше можливостей, пане Кошовий. Але й вона не в змозi витягнути мого небожа з коцяби. – Я так розумiю, пане Сiлезький, ви хочете поговорити про батяра, який обiкрав мене, а ранiше – адвоката Євгена Сойку. Поруч вирiс Цезар, розмова перервалася. Кельнер поставив бiля кожного маленький чотиригранний скляний келишок. Потiм у центрi столу, точно мiж чоловiками, виструнчилася пляшка iз зеленого скла. Поруч став великий тарiль зi смаженими ковбасками, котрi досi шкварчали, та квашеною капустою. – Пригощайтеся, пане Кошовий. Ви навряд чи вечеряли в чотирьох стiнах, – припросив Сiлезький. – Смачного, – побажав кельнер i залишив товариство. – Ковбаски тут люксусовi, – кивнув Тима, пiдчепив одну виделкою, поклав собi на тарiлку й щедро намастив гiрчицею. – Забув? – удавши гнiв, Густав картинно насупив брови. Ляснувши себе по лобi, Тима пiдхопив зелену пляшку. Горiлка в нiй була бiла. Наливаючи, цмокав губами, закликав випити, а коли мужчини перехилили, видихнув: – Йой, файна ж «бачерувка»! – Єжi Тима, моя права рука, – хай запiзно, але все ж вiдрекомендував Густав колегу. – Хочете – вважайте секретарем. – Як для секретаря пан Тима дуже вправно лазить у вiкна. – Клим ковтнув пива. – Й добре знае тутешнi потаемнi мiсця. – Вiн вирiс на вулицi, – пояснив Сiлезький. – А з вулицi забрав його я. Будь iнакше, Тиму одного разу пiдрiзали б десь у такому-от потаемному мiсцi, бо був ще той андрусь.[42 - Андрусь (жарг.) – злодiй.] Не розбирав, чие. Бачив – тирив. Гаразд, не подобаеться секретар – хай буде людина, котра виконуе особливi доручення. – Вивести мене через вiкно й потай привезти сюди, «Пiд вошу», – особливе доручення? Ви лестите менi, пане Сiлезький. – Кошовий вiдкусив шматок ковбаски просто з виделки, хоча поруч лежав нiж, прожував, ковтнув, додав: – Я зростаю у власних очах. Менше тижня у Львовi, а вже став для багатьох дуже важливою персоною. Густав узяв кухоль, глянув крiзь нього на вогник свiчки. Потримавши так, надпив, поставив, склав руки перед собою на столi. – Познайомились. Досить пащекувати, пане Кошовий. Але повiрте, вам тут нiхто й нiчого не загрожуе. Бiльше того. Зенек, котрий, окрiм того, що батяр i вкрав у вас грошi, нiчим не завинив. Якщо ви допоможете менi витягнути його з-за грат, можете надалi смiливо розраховувати на мою прихильнiсть. – Погоджуйтесь, пане Кошовий, – вставив Єжi Тима. – То дорого вартуе. Клим вiдчув у ротi сигарний присмак. Закортiло курити. Чомусь не мав жодного сумнiву: варто попросити – i сигару роздобудуть, причому найлiпшого гатунку, не дешеву. Боковим зором зачепив – одна з повiй повiльно пiдвелася, обсмикнула спiдницю й неквапом посунула через усю залу просто в iхнiй бiк. Їй щось вигукнув один iз пузанiв вiд шинквасу. Та дiвиця бровою туди не повела, рухаючись до чiтко визначеноi мети. На ходу гралася цигаркою, крутячи ii мiж пальцями лiвоi руки. Ще й шульга, майнуло Климовi. Далi не кваплячись iз вiдповiддю, вiдпив ще пива. Пiднiс вертикально виделку з надкушеною ковбаскою, потримав. Пiдкреслено акуратно поклав ii на тарiлку, котру плавно вiдсунув вiд себе, i, теж примостивши руки на столi, нахилився до Густава. – Я зараз не в тому статусi, пане Сiлезький, аби вiдштовхувати будь-чию простягнену руку. Повiя була вже поруч, i аж тепер на неi звернули увагу iншi. Сiлезький спохмурнiв. Тима скривив кутик рота. Трiйцю обдало дешевими парфумами. Їхнiй рiзкий запах не перебив капустяно-тютюнову сумiш, лише додав пiкантностi, мов спецiя. Причому – докладена не надто вправною й розумною господинею. Не звертаючи уваги нi на кого, крiм Клима, повiя подалася вперед, торкнувшись завеликими, як на його смак, грудьми його плеча. Пальцi дiвицi далi гралися неприпаленою цигаркою. – Панунцю злотий, а дай цигаретку припалити. Кошовому довелося дивитися на неi через плече. Зблизька помiтив старанно припудрену сiтку зморщок пiд очима. – Та ти такий файнюський. – Голос у неi був низьким, грудним, та все одно не звучав грубо. Тонкi, густо нафарбованi, вiд цього – ще вульгарнiшi губи вже стисли край цигарки. Розумiючи – треба щось говорити, Клим, замiсть вiдповiсти, машинально почав шукати в кишенях неiснуючу сiрникову коробку. – Та йди геть, вiдчепись! – втрутився Тима. Повiя зиркнула на нього, мов на комаху. – Та йой, шо ти фуня стругаеш?[43 - …шо ти фуня стругаеш? (Розм.) – Показуеш гонор.] Та не будь такий цваний![44 - …не будь такий цваний! (Розм.) – Зарозумiлий.] Та ти ше не знаеш, шо втрачаеш! – Нiчо, лиш курву! Геть, я сказав! Знизавши плечима, повiя розпрямилася. Вийняла цигарку, правицею провела по Климовiй головi, чи то пестячи, чи то куйовдячи волосся. Повернувшись до шинквасу, мовила навмисне голосно, аби почули всi присутнi: – О-о, куго я бачу! Утой сьлiчний пан то менi дасть припалити. В пана такий файний анцуг![45 - Анцуг (дiал.) – костюм.] Певно, в магiстратi працюете? Альбо на кулеi?[46 - Альбо на кулеi? (Розм.) – Чи на залiзничнiй колii? Робота на колii (залiзницi) вважалася престижною не лише в Австро-Угорськiй iмперii.] А шо то ви самi сидите? Я би мугла вас забавити. Щойно вона вiдiйшла, Клим не стримався, провiв поглядом. Та швидко опанував себе, знову зосередився на розмовi, кахикнув: – Ну, так я не в тому становищi, аби нехтувати пропонованою дружбою. Проте хочу зрозумiти для себе одну важливу рiч – чим сама людина, подiбна до мене, тобто випадкова, без грошей та без знайомств, за винятком Йозефа Шацького, здатна допомогти такому, як ви? Повiя тим часом уже мостилася бiля шинквасу. Права рука пестила стрижений загривок одного з пузанiв. – Повторю, раз не дочули, – мовив Сiлезький. – Зенек Новотний – батяр. Найближчим часом iз нього нiчого путнього не вийде. Якщо, звiсно, ця iсторiя, в яку вiн влипнув, не додасть розуму. Коли додасть, я радо йому допоможу. Його матуся, вона ж моя рiдна сестра, вже встигла виплакати за ним усi очi. Розумiете, вона вдова, чоловiк помер вiд сухот, а син замiсть допомагати – батяруе. Звiсно, щось приносить до хати, iнодi навiть наймаеться на роботу. Коли дрова в когось попиляе, та не часто. Тяжка праця не для таких, як Зенек. Здебiльшого продае крадених пташок, цуценят чи котiв. – Ще вiн шахрай, – мовив Клим. – Не без того. – А тепер – убивця. Тима надто сильно грюкнув напiвпорожнiм уже кухлем по столу. – Нiкого Зеньо не вбивав! – У нього був годинник убитого адвоката. – Але це не значить, що пана Геника застрелив мiй небiж! – Сiлезький трохи пiднiс голос, та вiдразу стишив, далi повiв рiвно, хоч ледь стримував хвилювання: – Проте я знаю, як працюе кримiнальна полiцiя. Комiсар Вiхура мае залiзну хватку, та разом iз тим не любить, коли справу треба розплутувати довго. Ви дали йому в руки козир – годинник убитого. – Пардон! – стрепенувся Клим. – Я нiкому не давав брегета! Ви зараз говорите, що я пiдкинув докази тому батяру, аби… – Та дослухайте до кiнця! – роздратовано перервав Густав. – Нiхто вас нi в чому не звинувачуе! Стався той збiг обставин, котрий, маю надiю, навчить мого небожа раз i назавжди триматися подалi вiд квартирних крадiжок, клепарiвських злодiiв та взагалi – явного, нiчим не прихованого кримiналу. – Зенек був у квартирi пана адвоката, – сказав Тима. – Разом iз ним туди проникнув Любко Цiпа, вiдомий крадiй. Коли цi двое вар’ятiв залiзли туди, побачили труп на пiдлозi. Бiля шинквасу вже двое пузанiв обсiли повiю. Один з третьоi спроби намагався пiднести вогню. Другий – наливав iз карафки у завбачливо пiднесену чарку. Кошовий рвучко випростався. – Що? – Вашого Сойку вже хтось убив, коли Зенек i Цiпа пробралися до помешкання, – вiдрiзав Сiлезький. – Менi це розказав переляканий небiж сьогоднi, пiд час короткого побачення. Полiцii нiчого не каже, бо Цiпи злякався бiльше, нiж комiсара Вiхури. Той неодмiнно дiзнаеться, хто видав, i свого небожа при всiх своiх зв’язках я врятувати не встигну. За подiбнi речi карають суворо. І, чесно кажучи, за iнших обставин я б вiтав розправу над зрадником. Попався – мовчи. Та, повторюся, не тепер. – Чому? – Навiть якщо я переконаю Зенека розповiсти все полiцii i Цiпу зловлять, обох, хоч як, крутитимуть за вбивство. Хiба що злодiя зроблять винним, а мого небожа – лише спiльником та свiдком, котрий приховав злочин. До того ж вони обiкрали покiйного, то е правда. Зенек розповiв, нишпорити довго не довелося. У спальнi пiд лiжком знайшли саквояж, набитий готiвкою. Звiдки таке багатство в пана Геника, жоден не задумався. Навпаки, збиралися знайти щось таке. Адже репутацiю ваш колега мав не кращу. Мабуть, ви про це начуванi. – Кошовий кивнув. – Ну, адвокати, котрi успiшно витягають з халепи негiдникiв, завжди мають грошi. Чи iншi коштовностi. Й не все зберiгають у банку. Так Цiпа пояснював моему Зенеку. І той радо погодився на авантюру. Вiко сильно смикнулося. Кошовий торкнувся його пучкою, трошки потримав. – Хiба злодii не знали, що Сойка, на якого вони нацiлилися, вдома? – Були певнi – нема. – Це як? – здивувався Клим. – Отак! – Густав теж випростався, розвiв руками й зиркнув на Тиму, немов закликаючи його в свiдки. – Цiпа – досвiдчений злодiй. Спершу вирiшив дiзнатися, чи е господар удома. Вдав iз себе вiдвiдувача, та двiрник не пустив. Справжнiй цербер. Заявив: нема, чого ходити. Пан адвокат вiдсутнiй, i взагалi невiдомо, коли повернеться. Вiкно не свiтилося. Ось нашi героi i вирiшили перечекати якусь годинку. А тодi залiзли крiзь прочинене вiкно. Далi ви знаете. Тепер Клим зовсiм не зважав анi на буркотiння пиякiв за столиками, анi на батярськi нестриманi вигуки. Навiть на запальний регiт повii, котра вже обробляла трьох завсiдникiв, а ii подруга чомусь i далi нудьгувала за столиком. Сказане паном Сiлезьким було схоже на правду. Кошовий не збирався визнавати це вголос. Але ж Сойка дiйсно розпорядився нiкого до себе не пускати. Ще й заплатив Бульбашу, аби той ганяв випадкових вiдвiдувачiв. Виходить, злодii купилися на брехню… могли купитися. – Зенек не казав, коли вони пролiзли в квартиру точно? – Як зовсiм стемнiло. Приблизно в цей час. Якщо ранiше чи пiзнiше – не набагато, думаю. Це мае для вас значення? Клим i тут вирiшив промовчати. – Отже, вони знайшли саквояж iз грiшми? А Зенек, виглядае, забрав ще й годинника? – Саме так. Спокусився. Бо Цiпа все одно не збирався дiлити здобич ближчим часом. Вирiшив почекати. Справедливо припускав, що про таку суму хтось та й знае. Почнуть шукати. Вирiшать – хто вкрав, той i вбив. Тому пiдстрахувався Цiпа. – Як? – Зенек говорив – той придумав зобразити картину, нiби адвокат застрелився сам. Потiм ще зробив так, аби вiкно зсередини зачинилося. Любко майстер на такi фокуси. Вiко знову смикнулося. – Ви хочете сказати… – Та лише повторюю слова небожа, пане Кошовий. Порушено первiсну картину на мiсцi вбивства. Збита з пантелику полiцiя. І все це – завдяки двом злодюжкам. Але Клим вiдкинув останнi сумнiви: хто-хто, а той батяр точно не винен. І не спiльник убивцi. – Чим можу допомогти? – запитав, уже настроений на дiлову розмову. – Ви знаетеся з панi Магдою. Розкажiть iй те, що почули вiд мене. – І Любко, – вставив шепелявий Тима. – Вiрно. Ви, а не мiй небiж, вкажете полiцii через посередництво панi Богданович мiсце, де ховаеться Цiпа. Нехай вовтузяться з ним, то ж була його iдея. Чесно кажучи, менi не дуже хочеться вiддавати Вiхурi навiть його. Тому можливий третiй вихiд: Цiпа повертае грошi, повнiстю, до крейцера. А сам робить п’яти зi Львова куди подалi. Нехай його шукають як убивцю, крадiя чи свiдка – менi все одно. Тiльки все це в обмiн на звiльнення Зенека Новотного. – Кутик губiв Густава скривився в посмiшцi. – Його так само можна посадити пiд домашнiй арешт. Повiя вела вiд шинквасу до кутнього столика й демонстративно знудженоi подруги всiх трьох пузанiв. Один iз пиякiв прихилив голову на стiл. Інший сiпав полеглого товариша за плече. Компанiя гультяiв у протилежному кутку тим часом починала згортатися. Саме тривала гучна суперечка, хто ж платитиме за все, i Клим побоювався, як би вона не вилилася в бiйку. Прибiжить полiцiя – а вiн утiкач. – Вам довго ще треба думати, пане Кошовий? – поквапив Сiлезький. – Щоб краще мiркувалося: скiльки грошей потягнув у вас той батяр? Цього разу не стримав посмiшки Клим. – Що таке? – Згадалося зараз. Тiльки тепер, правда. Дивiться – учора ваш племiнник разом iз товаришем пережив пригоду з трупом у квартирi, з якоi вийшов, маючи золотий годинник i половину грошей, натоптаних, як вiн сказав, у саквояж. А сьогоднi, нiби нiчого не сталося, викрадае шахрайським способом сто корон у приiжджого. Хiба не дрiб’язковiсть? – Та батярам, пане Кошовий, здобич у таких забавах не важить, – вiдповiв Тима. – Головне – сама забава. Поки говорив, Сiлезький витягнув iз внутрiшньоi кишенi дороге шкiряне портмоне, видобув звiдти кiлька банкнот, урочисто виклав на стiл перед спiвбесiдником. – Маете. Тут чотири сотнi. Вiдшкодую вашi збитки. І зробiть так, аби нещасна мати не лила сльози через дурного сина. Про гордiсть краще забути. Не з його щастям. Намагаючись триматися так гiдно, як тiльки дозволяла ситуацiя, Кошовий узяв грошi й, не рахуючи, заховав до власноi кишенi. Угоду укладено. – Як ви думаете, я можу зустрiтися з панi Магдою? – Та у вас полiцейський бiля будинку стовбичить. Скажiть йому – хочете бачити комiсара. Коли той припхаеться – вимагайте, аби розмова вiдбувалася у присутностi панi Богданович. Невже вас треба вчити? – Менi треба знати, звiдки маю вiдомостi про злодiя Цiпу й саквояж iз грiшми, – пояснив Клим i тут же, не чекаючи на вiдповiдь, промовив: – Ваш Зенек сам про це скаже. Я вже потiм долучуся. – Про аркуш паперу, котрий був при ньому, нiхто з присутнiх не знав, i цей козир Кошовий задумав пустити в гру пiзнiше, коли прийде на те час. – Не казатиму зараз, що задумав. Але будьте певнi: вже завтра до обiду Зенек Новотний вийде з-за грат. Вам треба лише добитися до нього знову й повiдомити, де захованi вкраденi грошi. Я про це дiзнаюся. Аж тодi почнеться моя партiя. Згода? Чоловiки перезирнулися. – Приймаеться, – Густав ляснув долонею по столу. – Тодi Цiпу тре лапати вже! – сказав Тима. – Як дiзнався про Зенека, залiг на дно. Сидить зараз на Клепаровi, у своеi бiнi.[47 - Бiня (жарг.) – коханка, спiвмешканка, подруга.] Та, кажуть, в село саме поiхала, батькiв навiдати, завезти дещо. Харчiв залишила, Цiпа з хати носа не виткне. Труситься на грошах. – Чого чекае? – Бог святий знае, пане Сiлезький. – Та заразом i запитаемо. Густав пiдвiвся. Новий знайомий виявився на цiлу голову вищим за Клима. – Поiдете з нами? Чи завезти назад, тим же шляхом? – Пiсля всього почутого? Даруйте, панове, пiд домашнiй арешт завжди встигну. – Клим теж пiдвiвся, не втримався – вiдкусив ще кусень ковбаски. – Поiхали. Доведемо цей шматок справи до кiнця. Де треба шукати вбивцю й навiть кого слiд шукати, Кошовий цим двом доповiдати не збирався. – Там же ще Шацький кисне, – нагадав, пiдводячись i собi, Єжi Тима. – Його так само довелося iз собою тягти. Ви ж знаете його, пане Сiлезький… – Тому й дозволив залучити до всього, бо знаю, – Густав зiтхнув. – Гiрше не буде. Їдемо разом… До Клепарова дiсталися за якихось пiвгодини. Шацький нiчого не питав. Мовчки зiщулився в кутку коляски, притиснутий Кошовим, i знову лише сопiв. По дорозi всi так само мовчали, кожен напевне думав про свое, а Климу – тому взагалi було над чим зараз сушити голову. Смакуючи нехай невеличку, але все ж перемогу, вiн раз по раз проганяв подумки текст, написаний Сойкою перед смертю та вiдтворений ним сьогоднi, й пiд кiнець уже мiг похвалитися – вивчив напам’ять. Ставши враз носiем цiнних вiдомостей, Клим пишався собою. І мiзкував, яку вигоду мiг би з цього мати, аби без втрат завершити прикрий початок своеi львiвськоi одiссеi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48669840&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Згадуеться державна Винникiвська тютюнова фабрика, заснована наприкiнцi XIX столiття в мiстi Винники, одному з передмiсть Львова. Фабрика стала основним промисловим пiдприемством мiста, котре давало робочi мiсця та сприяло розбудовi й розвитку Винникiв. 2 Частина вулицi Личакiвськоi (перша назва Глинянська), котра вiд 1789 р. стала головною артерiею Личакiвського передмiстя. У 1894 р. нею була прокладена лiнiя електричного трамвая. Нижнiй Личакiв та Верхнiй Личакiв умовно роздiляе костел Святого Антонiя. 3 Королiвство Галичини i Володимирii (Лодомерii) – коронний край, складова частина Габсбурзькоi монархii, Австрiйськоi iмперii та Австро-Угорщини у 1772–1918 роках. Об’еднувало украiнськi етнiчнi землi (iсторичну Галичину), якi стали називати Схiдною Галичиною, та землi Малопольщi (Захiдна Галичина). 4 Батяри – представники львiвськоi мiськоi субкультури, котра iснувала з середини ХІХ до середини ХХ столiття. Назва «батяр», iмовiрно, виникла вiд угорського «betyar», що означае особу, яка мае дивнi погляди i робить непередбачуванi вчинки, авантюриста, гульвiсу. Виникли на Личаковi i Погулянцi, у парку «Погулянка». Гуртувалися навколо «садочкiв» – пабiв при мiсцевих пивоварнях. Спочатку батяри були хулiганами, гульвiсами i кишеньковими злодiями. Згодом вони перестали красти i бешкетувати. Натомiсть усiляко почали висмiювати «стару кряку» Австро-Угорську iмперiю. 5 «Вiденська кав’ярня» – одна з найстарiших кав’ярень Львова, заснована Карлом Гартманом. На початку ХХ столiття була улюбленим мiсцем зустрiчi представникiв мiських дiлових кiл, у тому числi – дiлкiв «чорного ринку». 6 Фiрма Бачевських, заснована у 1782 роцi бiля Львова, вважаеться найдавнiшою лiкерно-горiлчаною фабрикою Польщi. Алкогольнi вироби, виготовленi за iхньою технологiею, були набагато нiжнiшi та прозорiшi, нiж бiльшiсть iнших марок. Це дало велику популярнiсть компанii не лише у Львовi, але i в iнших частинах Австрiйськоi iмперii. Компанiя отримала вiд цiсарського двору право на престижну марку «Імперський Орел». Згодом цiсарський двiр також надав компанii право титулуватися як K.u.K. Hoflieferant, тобто «Постачальник Цiсарського та Королiвського Двору». 7 Регулярний рух другого в Украiнi i четвертого в Австро-Угорщинi електричного трамвая було вiдкрито у Львовi 31 травня 1894 року. 8 Ямська – вулиця в Киевi, проходить повз Байкове кладовище, тодi – мiську околицю. В описаний перiод була вiдома як киiвська «вулиця червоних лiхтарiв». Описана у повiстi О. Купрiна «Яма». 9 Державнi установи в Росiйськiй iмперii, буквального вiдповiдника в украiнськiй мовi не мають. До них належать не лише чиновницькi кабiнети, але й приймальнi, канцелярii тощо. 10 Пасажирськi поiзди Росiйськоi iмперii мали вагони трьох класiв, котрi вирiзнялися за кольорами. Синiй вiдповiдав І класу, жовтий – ІІ класу, зелений – ІІІ класу. Поштовий вагон мав коричневий колiр. 11 «Русское слово» – найдешевша щоденна газета Росiйськоi iмперii, видавалася з 1895-го по 1918 рiк. 12 «Киiвськi губернськi вiдомостi» – офiцiйна урядова газета Киiвськоi губернii (Росiйська iмперiя). Видавалася росiйською мовою. Існувала з 1837-го по 1917 рiк, з 1866-го виходила з перiодичнiстю тричi на тиждень: по вiвторках, четвергах, суботах. 13 Будiвництво бальнеологiчного курорту в Трускавцi, мiстi за 100 км вiд Львова, почалося в 1836 р. Вiд 1895 р. курорт активно розбудовуеться, модернiзуеться, стае вiдомим та модним. 14 «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ» – вiрш росiйського поета Михайла Лермонтова (1814–1841), датований 1840-м або 1841 р. Написаний ним пiд час другого та останнього, як виявилося, заслання на Кавказ. Був неофiцiйно заборонений для публiкацii. Також е припущення, що авторство Лермонтову приписують русофоби. 15 Маршрути львiвського трамвая позначалися двома латинськими лiтерами – першими буквами назв кiнцевих зупинок польською. Зокрема, D – головний вокзал (пол. Dworzec glоwny), Н – проспект Свободи (зупинка називалася «вулиця Гетьманська» – тодiшня назва проспекту Свободи; пол. Нetmanska). 16 Увага! Тут i далi в романi героi однаково вiльно спiлкуються польською, нiмецькою, украiнською мовами, а також використовують росiйську та iдиш. Епiзодичне вживання будь-яких iнших мов буде подаватися в окремому перекладi. 17 «Ванька» – побутова назва вуличних вiзникiв у Росiйськiй iмперii. 18 «Жорж»… – готель у Львовi, яскравий приклад архiтектури фешенебельних готелiв XIX – початку XX ст. Один iз найстарiших готелiв мiста. Протягом iснування неодноразово реконструювався. 19 Клепарiв – район Львова, в описанi часи робiтниче передмiстя. До складу мiста увiйшов 1931 року. Був знаний деревами черех – гiбриду вишень та черешень. 20 Нижнi Вали – центральна вулиця Львова, вони ж – Гетьманськi Вали, теперiшня назва – проспект Свободи. 21 Кумпель – старольвiвське слово, котре означае «товариш», «колега», в нiмецькому оригiналi – «шахтар». 22 «Кур’ер Львовскi» (Kurjer Lwowski) – щоденна польська газета, котра видавалася у Львовi з 1883-го по 1935 рiк. Тривалий час у ii редакцii працював украiнський письменник, класик украiнськоi лiтератури Іван Франко (1856–1916). 23 Кремпуватися (дiал.) – соромитися. 24 Площа Ринок, центральний майдан Львова, iсторичний центр мiста. 25 Височайший Манiфест 17 жовтня 1905 року, пiдписаний росiйським царем Миколою ІІ на хвилi революцiйних протестiв. Розширював права та свободи громадян Росiйськоi iмперii. Був фактично скасований 3 липня 1907 року, коли Микола ІІ оголосив достроковий розпуск Державноi думи та запровадження змiн до виборчоi системи. 26 Французький письменник i журналiст Морiс Леблан (1864–1941), вiдомий своiми творами про полiцейських та iхнi пригоди. Серед iнших, створив образ джентльмена – грабiжника Арсена Люпена. 27 Кракiдали – район Львова, на той час – одна з околиць, котра починалася вiдразу за Кракiвським базаром. Був мiсцем компактного проживання евреiв. Район вважався одним iз найбiднiших у мiстi. 28 … на Бульварно-Кудрявськiй… – вулиця в Киевi, тепер носить iм’я одного з активних бiльшовицьких дiячiв Вацлава Воровського. До 1917 року там розташовувалася штаб-квартира Киiвського охоронного вiддiлення, полiтичноi полiцii Росiйськоi iмперii. 29 Згадуеться справа проти еврея Леопольда Хiльстнера, звинуваченого у скоеннi ритуальних убивств. У березнi 1899 року в Богемii (теперiшня Чехiя) було вбито чеську дiвчину-католичку Агнешку Грузову. За пiдозрою заарештували 23-рiчного волоцюгу-еврея Хiльстнера. Пiд час слiдства вiн свою провину не визнав. Натомiсть спливли факти, котрi дали змогу звинуватити Хiльстнера в iще одному вбивствi, скоеному роком ранiше. Процес тривав протягом 1899–1900 рр., супроводжувався еврейськими погромами в Богемii. Хiльстнера визнали винним. Смертну кару замiнили пожиттевим ув’язненням, у 1918 роцi вiн був помилуваний. 30 Фейгале (iдиш) – маленька пташка, ластiвка. 31 Мiшугец (iдиш) – ненормальний, божевiльний. 32 Шикець (iдиш) – молодий чоловiк, юнак. 33 Герутене (iдиш) – розтелепа. 34 Русини – украiнське населення Буковини, Галичини i Закарпатськоi Украiни. Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. термiн рутени (лат. Rutheni, Ruteni) – латинiзована форма назви украiнцiв та бiлорусiв, а також етнiчних груп украiнцiв в Австро-Угорськiй iмперii. Використовувався в Австро-Угорськiй iмперii як етнонiм украiнцiв та iх пiдгруп або близько спорiднених народiв. 35 Москвофiли – мовно-лiтературна i суспiльно-полiтична течiя серед украiнського населення Галичини, Буковини й Закарпаття у 1819-1930-х рр. Обстоювала нацiонально-культурну, а пiзнiше – державно-полiтичну еднiсть з росiйським народом i Росiею. 36 Журек – традицiйна польська страва, кислий густий суп iз додаванням борошна та яйця, мае багато рiзновидiв. Ще називають «суп учорашнього дня» та вважають добрим засобом вiд похмiлля. 37 «Дiло» – перша, найстарiша та впродовж багатьох рокiв едина украiнська щоденна (вiд 1888 р.) газета в Галичинi. Виходила з 1880-го по 1939 рiк. 38 Використана справжня батярська вулична пiсня. Джерело: Чорновол Ігор. Рецензiя на: Urszula Jakubowska. Mit lwowskiego batiara. Warszawa: Instytut BadaД Literackich, 1998 // Украiнський гуманiтарний огляд. – Киiв, 2002. – Вип. 7. – С. 254–265. 39 Квач (жарг.) – арешт. 40 Клiнгер (жарг.) – годинник. 41 Бригiдки (пол. Brygidki) – найстарiша дiюча в’язниця у Львовi. Розташована на вулицi Городоцькiй, 24, у будiвлi, перебудованiй зi старовинного римсько-католицького монастиря жiночого ордена Святоi Бригiди. 42 Андрусь (жарг.) – злодiй. 43 …шо ти фуня стругаеш? (Розм.) – Показуеш гонор. 44 …не будь такий цваний! (Розм.) – Зарозумiлий. 45 Анцуг (дiал.) – костюм. 46 Альбо на кулеi? (Розм.) – Чи на залiзничнiй колii? Робота на колii (залiзницi) вважалася престижною не лише в Австро-Угорськiй iмперii. 47 Бiня (жарг.) – коханка, спiвмешканка, подруга.