Пригоди Клима Кошового. Продовження

Пригоди Клима Кошового. Продовження Андрiй Анатолiйович Кокотюха Андрiй Кокотюха – сучасний украiнський письменник, сценарист, журналiст. Автор 50 художнiх, документальних та науково-популярних книжок. Львiв, 1913 рiк. Газети дали невловимому вбивцi прiзвисько – Рiзник iз Городоцькоi. Обставини складаються так, що Климу доводиться рятувати свое життя, шукаючи вбивцю, i такi пошуки приводять його до психiатричноi лiкарнi, де вiн мимоволi вiдкрие свiт львiвських повiй та таемницi хворих душ. Це змiнить його життя i пiднiме завiсу над однiею з таемниць Магди Богданович. Осiнь 1914 року. У мiстi – голод, холод, арешти. Клим чекае вироку в тюремнiй камерi. Все змiнюе вбивство Божени Микульськоi, коханки офiцера росiйського генерального штабу. Кошовому пропонують залагодити справу в обмiн на свободу. Друзi проникнуть у свiт шпигунiв та зрадникiв, дiзнаються кiлька вiйськових таемниць та останнiй секрет загадковоi польки Магди. 1916 рiк. Хоча Клим i покинув адвокатську практику через вiйну, проте погоджуеться почати приватне розслiдування, щоб зняти звинувачення iз сiчового стрiльця. Свiт кримiналу, хитрощi росiйських шпигунiв та розбрат, який ворог сiе довкола, поставлять пiд загрозу кохання головного героя та уже добре знайомоi нам Магди. 1918 року, коли Австро-Угорська iмперiя ось-ось буде зруйнована, а поляки та украiнцi ведуть боротьбу за Схiдну Галичину, у Стрийському парку знайдено труп польського офiцера, члена таемного вiйськового товариства. Перед Климом постае надзвичайне завдання: протягом двох днiв довести, що вбивство не е полiтичним. Вiдкриття приголомшить, а подii тих буремних днiв назавжди змiнять долю головного героя та розведуть його з коханою по рiзнi боки вуличних барикад. Андрiй Кокотюха Пригоди Клима Кошового Продовження Окрема подяка Мiськiй адмiнiстрацii Львова та особисто Андрiевi Садовому – за всебiчну пiдтримку та гостиннiсть. Головний лiтературний консультант Юрiй Винничук Головний iсторичний консультант Ігор Лильо Консультанти: Василь Расевич, iсторик, публiцист, старший науковий спiвробiтник вiддiлу новоi iсторii Украiни Інституту украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни; Мар’ян Мудрий, iсторик, викладач Львiвського нацiонального унiверситету iм. Івана Франка; Ілько Лемко, мовознавець Рiзник iз Городоцькоi Львiв, грудень 1913 року, вулиця Городоцька Цього чоловiка вона не боялася. Так, вiн справдi дивний. За п’ять останнiх рокiв, вiдтодi, як почала продавати себе, Анна бачила сотнi мужчин. Не рахувала навмисне, бо збивалася з лiку. Але пiсля того, що сталося, не могла пересилювати себе. Кiлька разiв пробувала завести постiйнi, сталi стосунки, як було ранiше, на тих самих умовах, чи трошки гiрших. Проте всякий раз розумiла: сама не хоче прив’язуватися нi до кого. Хай краще мужчина не любий. Лиш грошi дае, заходить, коли припече, покричить трошки, стравить пару, бо жiнкою ж удома так не покеруеш. Не лупцюе, i на тому дяка. Та все одно, знаючи себе, вiдчувала – навiть до такого за короткий час прикипить серцем. Нiчого не зможе з собою вдiяти, таку вже мае натуру. Лiпше сама вiдмовиться, розiрве, прожене, зробить шкоду собi, бо iм усiм байдуже. Не Анна – так Зося. Не Яся – так Крися. Не Стефа – так Марiя. Нi до чого iншого вона не могла себе прилаштувати. Звiсно, брати грошi з незнайомих чоловiкiв за короткi любощi без кохання – не зовсiм те майбутне, яке Анна уявляла собi в дитинствi. Знала: хоче гарний одяг, як у тих панянок, що заходили до модного салону, де слугувала ii мама i де сама вона проводила весь час, вiльний вiд школи. Молодi й пiдтоптанi, вродливi й не дуже, високi й низенькi, фiгуристi чи кострубатi – усi вони виглядали в очах дiвчинки дамами. Їi мама часто примовляла: як не встану, то, певно, iсти не буду. Говорила це на пам’ятi Анни завжди, i йшлося не про снiдання, нею приготоване. Коли вона слабувала, що траплялося, донька сама грiла й подавала матерi в лiжко. Саме тому дiвчинка вважала: жувати та ковтати можна й лежачи. Згодом, коли стала старшою i почала багато що розумiти, второпала: не буде, що з’iсти, якщо мама лежатиме скiльки хоче, замiсть вставати й iти до працi. Не працюватиме тяжко – не заробить. Не заробить – нiчим буде годувати себе та дитину. Усвiдомивши це одного разу, Анна засумувала. Бо розумiла: дами, котрих щодня бачить у салонi, мають змогу валятися у своiх лiжках на чистiй бiлизнi так довго, як того iхня душа забажае. Їм теж можуть носити снiданки в будуари й напевне приносять каву зi свiжими булочками чи мигдальними тiстечками. Але задля того дамам не треба хворiти. Їм слугують покоiвки. Чи, ще краще, отi пани-кавалери, з якими панi заходять, аби подивитися на новинки, помiряти щось, замовити й забрати замовлення, а то й просто поплiткувати з власницею, панi Адасовською. Та знала багатьох. Для кожноi завжди мала чай, каву, тiстечка, наливки й лiкери домашнього приготування. Дами, навiть без намiру щось придбати, заходили пощебетати. Якщо iх супроводжували багато вбранi кавалери, змушенi були або терпляче чекати, або – що частiше – лишати жiнок наодинцi, вiдходячи у справах та зазвичай неодмiнно повертаючись. Бо за час, проведений у важливих жiночих розмовах, постiйна клiентка в половинi випадкiв таки неодмiнно вирiшувала щось купити. Тож щедрий кавалер, зiтхаючи, мусив лiзти по гаманець. Анну тут сприймали за свою настiльки, що якийсь час навiть вважали донькою чи бодай близькою родичкою панi Адасовськоi. Та не мала власних дiтей, проте визнавати чужих не збиралася. Власницю не ображала подiбна помилка, не дратувала. Навпаки, тiшила. Аж поки служницi одного разу не урвався терпець, i вона не сказала досить рiзко: – То моя дитина, панi щось плутае. Нiкого ii мама тим не розгнiвала. Панi Адасовська ще й натякнула на якусь породу: мовляв, не пропадеш ти з такою породою, Аничко. А щоби дiйсно не пропала, власниця наполегливо порадила дiвчинцi вчитися. Навiть взяла навчання пiд особистий контроль, перевiряючи знання мов, наполегливо вимагаючи вiд пiдопiчноi, аби та багато читала, могла вiдповiсти на просте питання з природничих дисциплiн, загалом стежила за собою. Згодом вона зрозумiла: панi Адасовська вирiшила пiклуватися про неi, бо в якийсь момент справдi вiдчула до дiвчини потяг, дуже близький до материнського. З притаманною iй делiкатнiстю весь час пiдкреслювала – не претендуе замiнити дiвчинi рiдну матiр, але у вихованнi сприятиме в мiру сил та можливостей. Звiсно, якщо це не вимагатиме вiд власницi модного салону якихось спецiальних надмiрних витрат. Минув ще час, i Анну нiби осяяло, бо раптом виявила – добровiльна вихователька прочитала ii, що було досить просто. – Хочеш мати чоловiкiв та блага вiд чоловiкiв – будь iм цiкавою, – повчала та. – Мовчи, коли треба. Сама знай, коли. Треба говорити – пiдтримуй розмову. Будь розумнiшою за них, але виду не показуй. Приховуй розум старанно, всiх сил до цього докладай. Але кожен чоловiк мае бачити: ти не дурна й не покiрна, ти лише придурюешся, приховуеш своi можливостi й здiбностi, бо так належить. І розумiеш усi правила iхньоi гри. За це кожен вiдчуватиме себе лiпше, нiж у материнiй утробi. Ось коли ти, дiвко, добре зробиш свою роботу. Про панi Адасовську вона дiзналася небагато. Та неохоче розводилася про себе з донькою служницi. Хоч мiж ними склалися цiкавi й дивнi стосунки. Та Аннi досить було почути краем вуха: салон подарований багатим чоловiком без малого десять рокiв тому на знак вдячностi. Решту лишалося додумати, але бiдною уява Анни нiколи не була. Висновки для себе зробила. Мету визначила. Навiть двi. Перша – стати такою, як оцi дами, котрi заходять пiд ручку з кавалерами й можуть собi дозволити iсти, не встаючи для цього щоранку вдосвiта. Друга – заслужити вдячнiсть та отримати ось такий чи iнший модний салон. Мама в ньому буде управителькою. Служниць собi сама винайматиме. Першу частину плану втiлити вдалося. Ще й не раз. Потiм сталася катастрофа. І зараз не мало значення, хто продае себе випадковим чоловiкам. Освiчена мiстянка, що чим далi, тим певнiше втрачае шанс пiднятися й знову вибитися в люди, бо роки поволi беруть свое, – чи дiвка iз забитого села. Для якоi лупанар, а в гiршому випадку – вулиця може вважатися бiльш вдалим вибором, нiж жити в такому ж брудi, та при цьому – ще й у злиднях. Пiсля того що сталося п’ять рокiв тому, Аннi довелося виiхати. Осiла в Луцьку. До рiдного мiста поверталася за цей час лиш раз, поховати матiр. Ловила на собi погляди, вiд цiкавих до вiдверто неприязних. Знаемо, мовляв, звiдки в тебе грошi, яким мiсцем ти, дiвко, iх заробляеш. Часом кортiло викрикнути всiм отим панянкам: заздрите, завидки беруть, що самi не ладнi до подiбного труду й нiколи придатнi не були, та вже й не будете. Йой, що б здiйнялося! Та в останнiй момент усе ж стримувалася, прикушувала кiнчик язика. Наука панi Адасовськоi далася взнаки. Сюди, до Львова, вона вибиралася перед Рiздвом удруге. Холодний грудень зичив гарячi заробiтки. Напередоднi рiздвяних свят мiсто починало вирувати, працювати нiкому вже не хотiлося, чоловiки ставали щедрiшими, гуляли частiше, i дiвчата з iнших мiст вибиралися на заробiтки, що дозволяло потiм вiдбувати святу вечерю в тишi та спокоi, без сумних думок про завтрашнiй день, зустрiчати першу зiрку, загадувати бажання, вибиратися до служби Божоi подалi вiд мiсця, де можуть впiзнати хтивцi, котрi по святах стають святошами. Потiм – так само тихо зустрiти Новий рiк. Далi – знову боротися за життя, борсатися, збивати масло, мов та жаба в глечику. Як i того року, Анна винайняла помешкання на Городоцькiй,[1 - До 1964 року вона складалася з трьох окремих частин, якi перетiкали одна в iншу. Кожна мала свою iсторичну назву. Мiсце дii роману мае топографiчну прив’язку до цього мiсця. Тому тут i далi задля уникнення плутанини в текстi вона згадуеться як Городоцька.] недалеко вiд того мiсця, де вулиця перетiкае в Казимирiвську.[2 - Одна з частин сучасноi Городоцькоi, тягнеться вiд Кракiвського собору до костела Святоi Анни.] Там працював законний лупанар, але вздовж вулицi з настанням темряви прогулювалися, не особливо ховаючись, мисливицi рiзного вiку. Дiвчата з Казимирiвськоi не вважали таких, як Анна, конкурентками. Бо знали: приблуднi заберуться геть, мiсцевi лишаться. До того ж нинi саме приiжджi заробiтчанки отримали нагоду заздрити тим, хто мае дах над головою i кого ще й охороняе полiцiя. Небезпечно стало на вулицi. Он i газети пишуть, аж захлинаються. Про наглi смертi дiвчат вона почула вже в перший же день, як приiхала. Навiть вирiшила забиратися геть чи хоча б перебратися в безпечнiше мiсце. Проте, переспавши з невеселими думками нiч, на ранок опанувала себе, сiла й склала почуте докупи. Недарма все ж таки панi Адасовська дбала, аби Анна добре вчилася. Бояться й панiкують дурнi, мудрi рахують варiанти. Тим бiльше що варiанти в неi були. Мала, з чого обирати. Давно знала, де мешкае стара знайома. Дотепер не припускала, яку може мати з неi користь. Тепер же все складалося. Анна високо себе цiнувала, помiнявши статус п’ять рокiв тому. Хай спосiб обрала iнакший, але ж це не значить зовсiм уже опуститися! Дна вона не досягла, лiчити грошi вмiла, з математикою все гаразд. Тож дозволила собi порахувати одного клiента на кожен буднiй день, двох – на вихiдний. Взяла по верхнiй позначцi, не менше десяти корон. Помножила й отримала суму, яку може дiстати, якщо погодиться забратися зi Львова надовго. Тож зробила першi кроки до здiйснення мети: заробити грошi в королiвському мiстi напередоднi Рiздва, в якi-то вiки не працюючи. Вийде – слiд подумати, як краще розпрощатися з ремеслом, яке втомило. Вона ж iще молода, одного року з тiею особою. Гаразд, хай та на два роки старша. Нiчого цей факт не мiняе. Та поки все йшло, як iшло, Анна не збиралася сидiти без дiла. Вклалася в оренду помешкання, не сидiти ж там дурно, коли настае рання груднева нiч. Чутки не спадали, полiцiя вже кiлька днiв публiкувала оголошення в газетах. А окремi агенти в цивiльному навiть ходили вечорами довколишнiми вулицями. Вони чiплялися до жiнок, просили не ризикувати, не дратувати, не провокувати. Кiлька разiв нарвалися на порядних, дiстали ляпанцiв. Один раз – просто в Анни на очах. От вона посмiялася! Нiколи не любила полiцаiв, завжди радiла, коли якийсь потрапляв у халепу. Так вони й познайомилися з тим чоловiком. Опинився поруч, так само не приховував утiхи з побаченого видовища. Їi ж вiдразу розкусив, хоч Анна не надто ховалася. Щира радiсть дозволила вiдкинути страхи й пiдозри. Слово до слова – i вони вже йшли до неi в помешкання. Чоловiк потiм попросив нiкого бiльше не приймати цими днями. По можливостi не мати бiльше жодних контактiв iз колiжанками.[3 - Тут: подругами, приятельками.] Нiкому нiчого про нього не казати. Заради Бога, вiдповiла на це Анна. Так навiть краще, комфортнiше. Заплатив щедро, можна бiльше не вештатися вулицею, забути про страхи. А мiж тим i план ii спрацюе, таки отримае бажане вiдкупне, нарештi вiдпочине. Так, чоловiк дивний. Говорить мало, не вимагае себе розважати розмовами. Звикла вона до iншого – сповiдi вислуховувати, засмiчувати голову чужими родинними труднощами, дiзнаватися про поганi характери незнайомих iй жiнок, якi не хочуть того, не вмiють iншого, кривляться вiд третього… Ось у чому дивовижа. Але, поклавши руку на серце, всiм би бути такими дивними. Щоправда, погляд… Як би пояснити… Та для чого пояснювати. Дивиться чоловiк, як умiе. Ще на вираз очей звертати увагу. Нi, закiнчувався рiк добре. Отже, наступний обiцяе бути кращим. У дверi постукали. Анна глянула на годинник. Без запiзнень. Уже втрете. Справдi, мало знала вона пунктуальних. Проходячи повз дзеркало, поправила зачiску. Вiдчинила. Вiн. Роздiл перший Климентiй Кошовий, адвокат i наречений З недавнiх пiр пропускати прем’еру у театрi чи в кiно стало правилом поганого тону й верхом непристойностi. Так виглядало останнiм часом Климове свiтське життя. Ще рiк тому воно обтяжувало. Клим нiколи не почувався вiльно на подiбних заходах, сама присутнiсть на яких вимагала дотримуватися певних правил у поведiнцi й вбраннi, а також – купи умовностей, що завжди обтяжували. Супроводжувати Басю на численнi прийняття перетворилося для нього на обов’язок та правила свiтського етикету. Нiхто й нiде не сприймав пана Кошового iнакше, нiж близького друга яскравоi театральноi акторки Барбари Райськоi. Його постать поруч iз рудою панною передусiм убезпечувала ii вiд надмiрних та набридливих зазiхань, i Клим вiдчував себе не бiльше, нiж охоронцем. Щоправда, часом публiка озиралася й на нього, пригадуючи: це ж той самий русин,[4 - Тут: самоназва етнiчних украiнцiв за межами сучасноi Украiни.]емiгрант iз Киева, втiкач вiд переслiдувань царського режиму, котрий свого часу допомiг полiцii заарештувати росiйську терористичну боiвку. З терористами пов’язав себе вiдомий львiвський адвокат Євген Сойка, чию наглу смерть на них i списали. Також Кошовому згадували участь у розкриттi моторошноi й огидноi таемницi старого будинку на вулицi Валовiй – там у пивницi вбивця поховав розрiзане на шматки тiло власноi дружини. Але чим далi, тим менше Климова особа нагадувала львiвському товариству про тi давнi пригоди. Адже час не стояв на мiсцi, а сам Кошовий за родом своеi дiяльностi не мiг привертати надмiрноi уваги. Займався вiн не дуже цiкавою для загалу справою – служив помiчником у нотарiальнiй конторi «Штефко та партнери» на вулицi Шевськiй. На той час ii засновник, Степан Якович Штефко, зазначених на вивiсцi партнерiв не мав. Хоча колись, на початках, вони були. Невеличка юридична фiрма захищала в австрiйських судах iнтереси передусiм украiнцiв – або русинiв, як називали тут цей народ. Сам же старий нотар мав членство в абсолютно всiх полiтичних, суспiльних та навiть культурницьких спiльнотах, чий статут вiдповiдав iнтересам народовцiв. На час, коли тридцятирiчний киiвський адвокат влаштувався до пана Штефка помiчником, контора переживала не кращi днi. Степан Якович розсварився з усiма партнерами через нюанси в полiтичних поглядах. І тримався на плаву лише через те, що дивом вдалося зберегти стару клiентуру. Взявшись до працi, Клим уже встиг прославитися на весь Львiв. Пiсля того «Штефко та партнери» стала досить популярною – по гарячих слiдах описаних газетярами й зазвичай перебiльшених пригод Кошового. Вiдтодi пан Штефко вирiшив не обмежувати функцii помiчника лише марудною канцелярщиною, дозволивши тому заступати власника дедалi частiше. Незабаром Клим став управителем, йому навiть пiдняли платню, i це дало змогу впритул повернутися до студiювання законiв Австро-Угорськоi iмперii. Кошовий збирався зробити все можливе, аби повернути собi адвокатську практику. Не було б щастя, аби не бiда – правдивiсть приказки перевiрив на собi два роки тому, коли проти волi втягнувся у гучну кримiнальну справу й погодився приватно з’ясувати справжнi обставини смертi Агнешки, единоi доньки вiдомого впливового промисловика Леона Радомського. Про Климову участь у цiй справi знала дуже мала кiлькiсть осiб, i пiсля вдалого ii вирiшення всi втаемниченi домовилися зберегти секрет. Густав Сiлезький, вiдомий та впливовий у львiвському кримiнальному свiтi чоловiк, узагалi забрався зi Львова геть, щойно з нього зняли пiдозри в убивствi. За чутками, осiв у Варшавi, де легше загубитися, i Кошовий намагався по можливостi менше цiкавитися ним та уникати небезпечних контактiв iз його спiльниками. Іншi посвяченi лишилися в мiстi, бо анi начальнику кримiнальноi полiцii Мареку Вiхурi, анi Магдi Богданович, вдовi його попередника та близькiй подрузi загиблоi Агнешки, анi Йозефу Шацькому, друговi Кошового, дантистовi з Кракiдалiв,[5 - Кракiдали – район Львова, на той час – одна з околиць, котра починалася вiдразу за Кракiвським базаром. Був мiсцем компактного проживання евреiв.] анi самому пановi Радомському не було жодного сенсу виiжджати зi Львова. Але та iсторiя незабаром принесла Климовi несподiванi плоди. Почалося з сумноi подii: минулоi зими, вiдсвяткувавши Йордана, у своiй постелi тихо вiдiйшов Степан Штефко. Займатися похороном випало Кошовому. Вiн зробив усе можливе, аби старого нотаря гiдно провели в останню путь, хоча весь час не мiг викинути з голови зовсiм недоречну в такi сумнi днi думку: що далi? Інших власникiв контора не мала, а панi Штефко навряд чи захоче опiкуватися нею. Немолодiй жiнцi простiше почати турбуватися про ii продаж, отримати якiсь грошi й мирно доживати свiй вiк, готуючись вирушити колись за чоловiком. Ким би не був новий власник, навряд чи вiн захоче тримати в себе помiчника свого попередника. До того ж питання грошей – приземлене, але вкрай важливе для Клима. Перебравшись iз Киева до Львова, iнших джерел заробiтку, крiм платнi у конторi, вiн не мав. Усе вирiшилося несподiваним чином. Нотар родини Штефкiв попросив Кошового лишитися пiсля поминального обiду, а потiм у присутностi вдови розкрив заповiт, завбачливо складений Степаном Яковичем дев’ять мiсяцiв тому. Цим документом «Штефко та партнери» передавалася в повну власнiсть помiчника, котрого старий, не поставивши Клима до вiдома, зробив своiм партнером. Умова: новий власник зобов’язуеться регулярно допомагати панi Штефко фiнансово, видiляючи на ii потреби не менше, нiж десять вiдсоткiв загального прибутку вiд дiяльностi контори. Спершу Кошовий отетерiв вiд такого щастя. Потiм зрозумiв, який тепер матиме тягар. Адже налагодити роботу, одночасно будучи i нотарем, i його помiчником, вiн фiзично не змiг би. Проте винаймати людину, як це свого часу зробив пан Штефко, теж не мiг собi дозволити попервах. Почати ж без допомоги – потонути в паперах i зайти в глухий кут. Так чи iнакше, про навчання й адвокатську практику можна поки що забути. Вихiд пiдказало саме життя. Кошовий уже мав знайомства серед студентiв, котрi студiювали право. Серед них зустрiчалися украiнцi, що перебралися на науку з довколишнiх галицьких сiл й мали проблеми з дахом над головою. Не всiм виявилося по кишенi винаймати навiть тiсний закапелок. Розумiючи, що спекулюе, й то досить цинiчно, на труднощах незаможних русинiв, Клим усе одно домовився з таким собi Остапом Найдою, який щойно вiдсвяткував своi дев’ятнадцять: студент-правник спить у конторi безкоштовно, натомiсть так само без гонорару, або – за мiзерну платню перебирае на себе роботу помiчника нотаря. Хлопець на це радо погодився, надалi виявляв неабияку стараннiсть. Отже, попервах Кошовий дав собi раду. Далi справи пiшли вгору, й тут не обiйшлося без участi Леона Радомського. Хтозна, звiдки вiн дiзнався про намiр Кошового роздобути-таки адвокатську практику у Львовi. Та в потрiбний Климовi момент саме його неофiцiйне клопотання стало вирiшальним: улiтку минулого року вдалося скласти iспити та отримати нарештi всi необхiднi папери. З вистражданоi лiцензii зробив копiю, завiрив та урочисто почепив узятий в рамку документ над своiм робочим столом у конторi. Їi назву помiняв i тепер мав вiзитки з написом: «Климентiй Кошовий. Захист ваших iнтересiв» з одного боку i «Адвокат Кошовий» – з iншого. Це саме значилося на новiй вивiсцi. Найда лишився тепер уже помiчником адвоката. І скоро новоспечений господар мiг собi дозволити гiдно оплачувати його роботу. Настiльки гiдно, що студент перебрався в окреме помешкання, хай далеченько, на Клепарiв,[6 - Клепарiв – район Львова, ранiше – однойменне селище в центрально-пiвденнiй частинi мiста.] але – за будь-яких обставин затишнiше, нiж нотарiальна контора з тапчаном замiсть лiжка. Клим принципово не брався за кримiнальнi справи. Намагався триматися вiд того подалi, особливо – пiсля подiй, пережитих пiд час пошукiв справжнього вбивцi Агнешки Радомськоi. Вiдчув на власнiй шкурi, що воно таке – залежнiсть вiд кримiнальникiв, котрi несподiвано можуть нагадати сказанi за певних обставин слова й поставити вимогу: виконуй – або помреш. Цивiльнi справи гарантували бiльшi гонорари, навiть якщо в судах доводилося програвати суперечки. На репутацiю Кошового подiбнi фiаско зовсiм не впливали, перемагав частiше, нiж програвав. При цьому над Климом висiла iсторiя адвоката Сойки: той майже нiколи не програвав, але його виграшi завжди були брудними. Спосiб дiяльностi дозволив Кошовому значно розширити коло пристойних знайомств. Басю, яка остаточно повернулася до нього пiсля непорозумiння, виниклого пiд час пошуку вбивцi панни Агнелi, такий статус коханця бiльш нiж задовольняв. Бо вiдтепер модний i популярний львiвський адвокат перестав бути додатком до знаноi акторки. Їх у свiтi почали сприймати рiвноцiнною парою. А щоб остаточно визначитися, Бася почала спершу повiльну, та чим далi – тим рiшучiшу атаку на Клима, внаслiдок чого перед минулим Рiздвом вони заручилися. Тож Кошовий готувався до весiлля. Церемонiя прощання з парубоцьким життям призначена заздалегiдь i мае вiдбутися пiсля святкування Миколая, вже менш нiж за три тижнi. Так, одруженим, Клим готувався увiйти в новий, тисяча дев’ятсот чотирнадцятий, рiк. Своiх батькiв уже повiдомив, вони збиралися приiхати, лишитися в Європi й вiдсвяткувати разом Рiздво. Нюанси, пов’язанi з тим, що наречений – православний, а наречена – вихрещена католичка, вирiшилися. Без нагальноi потреби на цих деталях домовилися не акцентувати. Їх повiнчають, президент мiста[7 - Посада президента мiста вiдповiдала нинiшнiй посадi мiського голови.] зробить запис у реестрацiйнiй книзi. Ось усе, що батькам треба знати. І та мiнiмальна формальнiсть, якоi волiв дотриматися Клим. Бо паруе Бог, а не чиновник. Вiнчання i обiцянка, дана перед Богом та людьми, важили для Кошового бiльше за юридичне оформлення шлюбу. Чесно кажучи, iнша думка з цього приводу його не цiкавила. Пара збиралася в «Копернiк».[8 - «Копернiк» – один iз найстарiших кiнотеатрiв Львова, вiдкритий на вулицi Копернiка 1912 року пiд назвою «Санс-Рiвал». Того ж року назву змiнили на згадану.] Останнiм часом Басю дедалi бiльше цiкавило кiно, а кiно, своею чергою, придивлялося до молодоi театральноi прими. Спiльноi мови поки не знаходили, бо панна Райська погоджувалася лише на головнi ролi, при цьому не збиралася розривати контракт iз «Колiзеем», а якщо доведеться вибирати – вимагала вiд керiвникiв кiнофабрик солiдноi грошовоi компенсацii. Натомiсть фiльмарi коли делiкатно, а коли – прямим текстом, не добираючи виразiв, просили Басю спуститися на землю. Клим так часто вислуховував це вiд нареченоi, що часом вiдчував себе ii агентом, юристом та директором в однiй особi. Проте всякий раз слухав Басю не з ввiчливостi, як здебiльшого роблять чоловiки, показово переймаючись жiночими проблемами, а думками в той момент перебуваючи в пивному барi. Кошовому справдi було цiкаво, як працюе все, що лишаеться за лаштунками видовища. Адже i театр, i кiно, й усе, що пропонувалося людям за грошi, насамперед мало на метi явити виставу, iлюзiю, мало схожу на правду життеву модель. Тут зазвичай самоi творчостi не досить. До того ж Климовi iмпонував прагматизм нареченоi в усьому, що не стосувалося iхнiх стосункiв та стосункiв iз друзями та приятелями. Бо сам був таким. А як не був, то став – життя змусило. І зовсiм не шкодував про це. До своiх тридцяти п’яти рокiв Кошовий прийшов зрiлим чоловiком, котрий не лише вiдбувся в професii: вiн здобув, ледь не зубами вигриз право займатися нею там, де, здавалося, чужинець працювати не зможе. Забагато сил витратив, безлiч разiв переступав через себе i власну погорду, аби тепер мати власну адвокатську практику й навiть певну популярнiсть у Львовi. Коли так – чому, заради чого, якого милого вiн повинен надавати безкоштовнi консультацii бiдним! Або брати меншу платню з клiентiв лише тому, що вони – украiнцi, вихiдцi з русинських громад, а значить, не такi заможнi, як поляки, нiмцi чи евреi. Не кажучи про росiян iз москвофiльських гуртiв,[9 - Москвофiли – мовно-лiтературна i суспiльно-полiтична течiя серед украiнського населення Галичини, Буковини й Закарпаття у 1819- 1930-х рр. Обстоювала нацiонально-культурну, а пiзнiше – державно-полiтичну еднiсть з росiйським народом i Росiею.] котрих узагалi фiнансують з-за схiдних кордонiв. Клим уже набув сумного досвiду. Бо спершу намагався помагати клiентам-украiнцям чим мiг, скоро побачив – сiдають на голову, не лишаючи часу на iнших клiентiв, справжнiх, котрi готовi оплачувати його послуги. Одного дня не стримався, вiдповiв надмiру наполегливому пановi Громнишину, незмiнному фундаторовi товариства «Братнi»: «Дуже перепрошую, але бiднi – бо дурнi, а дурнi – бо бiднi». На що отримав обурене: «Як Хома до Бога, так i Бог до Хоми!», пiсля чого Громнишин пiшов, хряснувши дверима, а наступного дня почав iз новою силою таврувати манкуртiв та хрунiв,[10 - У Галичинi хрунь – пiдла, продажна особа, часто вживаеться стосовно виборних, котрi не виконують обiцянок виборцiв.] згадуючи при цьому прiзвище Кошового всуе. Вiдтодi бажаючих отримати адвоката надурняк або майже задурно поменшало, проте не аж так, бо викривальнi спiчi пана Громнишина насправдi чула дуже мала частина мiстян, а зважало на них iще менше народу. Через це Клим позитивно, навiть iз захватом сприймав щирi бажання Басi продати свiй талант якомога дорожче й забезпечити гарантiями: мiж талантом i злиднями не мае стояти знак рiвностi. Поки все спиралося для неi у брак пропозицiй саме у Львовi. До минулого року в мiстi, нiби створеному для кiно, стрiчок не фiльмували, завозячи атракцiони з Варшави, Вiдня, Парижа, Рима та Берлiна, а часом – американськi. А там, як iз сумом визнала Бася, вистачало своiх прим першоi величини, до того ж – iз досвiдом. Не потрiбна Барбара Райська, якщо вже е Аста Нiльсен,[11 - Аста Нiльсен – Аста Софi Амалiя Нiльсен (1881–1972), датська акторка, зiрка нiмецького нiмого кiно початку ХХ столiття. Їi ролi у фiльмах «Чужий птах» та «Бiдолашна Дженнi» визнанi такими, що зазiхають на традицiйнi для того часу моральнi норми.] Франческа Бертiнi[12 - Франческа Бертiнi – псевдонiм Елени Серачiнi Вiтьелло (1889–1985), першоi iталiйськоi жiнки-режисера, продюсера, сценариста, «дiви» европейського нiмого кiно початку ХХ столiття.] чи фатальна Мюзидора.[13 - Мюзидора – псевдонiм Жанни Рок (1889–1957), французькоi актриси, сценариста, режисера. Починала з невеликих ролей фатальних жiнок.] Якось Бася призналася нареченому: готова зiграти хай маленьку роль, але погодиться лише на зйомки у новому «Фантомасi», бо там швидше помiтять, запам’ятають i запропонують щось серйознiше. Натомiсть пропозицiй, котрi тамували б амбiцii панни Райськоi, все не надходило. Квола надiя з’явилася саме минулого року, коли у Львовi почала працювати перша фiрма, яка виробляла кiно самотужки.[14 - «Перша фiрма виробництва i прокату фiльмiв» заснована у Львовi 1912 року. Водночас виникае «Синдикат галицького кiнопромислу».] Та все одно, за переконанням Кошового, не лише в мiстi, а й по всiй Галичинi таких фiрм мало б стати бiльше. Щоб як не витiснити привознi фiльми, то досить успiшно розвиватися паралельно. Ось тодi, переконував вiн наречену, iй швидше вдасться втiлити мрiю стати зiркою електричних, а не класичних театрiв. Бася не заперечувала. Хоча майже вiдразу пiсля церемонii заручин узяла собi таку моду – вставляти свое слово проти його там, де на те не було потреби. З чого Клим зробив висновок: ранiше погоджувалася з ним, вдаючи то руде чортеня, то золотаву пухнасту кицю, вона просто приживалася. Створювала iлюзiю, що так буде завжди, i змiна статусу коханцiв на наречених, а потiм – на подружжя все iнше лишить незмiнним. Тепер же, здолавши холостяка та взявши його чоловiчу фортецю, Бася стала вважати верхом непристойностi погоджуватися з майбутнiм чоловiком у всьому, навiть у дрiбницях. Можливо, Кошовий у таких випадках говорив те, що вона волiла чути. Але бiльш вiрне пояснення – молоду жiнку захопила пiдготовка до шлюбноi церемонii. Тому все iнше з ii наближенням вiдступило на заднiй план. Саме зараз Бася зачинилася в спальнi з модисткою, котра принесла чергову модель весiльноi сукнi. Обговорення тривало вже майже двi години, i Клима в такi таiнства нiхто не збирався посвячувати. Наречена в день весiлля мае приголомшити нареченого, а сукню вона вважала головним сюрпризом. Побачити вбрання ранiше, навiть не на нiй, а окремо – погана прикмета, можна наврочити, i Бася знала безлiч подiбних оповiдок. Попри це вона не забула, що зiбралася в «Копернiк» на нову фiльму про Фантомаса. Кiно в певних колах, особливо – театральних та загалом свiтських, вважалося забавою вар’ятiв та батярiв, не iнакше. Та й публiка на сеанси збиралася справдi строката, галаслива, зовсiм не шляхетна. Але це не означало, що Клим мiг виходити з помешкання вбраним абияк. Бо пiсля сеансу вони неодмiнно йшли кудись вечеряти. З нареченою популярний адвокат вiдвiдував лише пристойнi мiсця, а там постiйно зустрiчався хтось iз знайомих. Бася попередила – за часом стежить, вони скоро закiнчують, тож Кошовий почав одягатися для виходу. Завжди мав кiлька бiлих накрохмалених сорочок i, зцiпивши зуби, воював перед дзеркалом iз великим твердим комiрцем – не любив поратися iз запонками, пристiбаючи його, до того ж цей «убивця батькiв»[15 - Накладний комiрець називали так через те, що довго застiбався i так само довго розстiбався, щодня нервуючи чоловiкiв, iнодi – доводячи до сказу через витрачений час.] безбожно натирав шию. Бася вийшла зi спальнi вчасно, провела модистку, мовивши на прощання магiчнi для обох та зовсiм не зрозумiли Климовi iмена «Дреколь» та «Луiза Казатi»,[16 - Тут згадуються ексцентричнi жiнки, вiдомi в першiй третинi ХХ столiття як iкони стилю та законодавицi мод.] пiсля чого, оцiнивши старання нареченого, пiдiйшла й на диво легко, грацiйно, нiби заробляла цим на життя, впоралася з його комiрцем. Не приховувала гарного настрою, i Кошовий, не стримавшись, поцiлував рудючку. Бася вiдповiла, потiм вiдсторонилася, грайливо покивала пальчиком, кинула: – За мить буду зiбрана, коханий! – i знову зачинилася в спальнi. – Ну-ну, – приречено мовив iй навздогiн Клим, з досвiду знаючи: згадана мить могла при бажаннi розтягнутися до пiвгодини. Проте годинник показував – часу вони ще мали з запасом. Тож Кошовий заправив сорочку в темно-синi штани, застiбуючи iх, трохи втягнув живiт, скривився: треба худнути, та й спорт запустив за всiма справами. Далi взявся вибирати краватки, та передумав, вирiшив цим вечором обiйтися не таким офiцiйним «метеликом». Прилаштувавши його, пiдморгнув зображенню – такий собi мiський буржуа з акуратними вусами й не менш акуратною круглою борiдкою. У дверi постукали, коли Кошовий впорався лише з одним гудзиком на камiзельцi. Вiн нiкого не чекав, але здогадувався, хто мiг потурбувати без попередження. Вiдчинивши, побачив – не помилився. До передпокою зайшов Веслав Зiнгер – домовласник, у якого Клим уже п’ять рокiв орендував помешкання на другому поверсi будинку номер дев’ять по вулицi Личакiвськiй. Вид iз вiкна був не найкращим: воно виходило на двiр, бачити можна було лише стiну будинку навпроти. Та навiть у цьому була своя перевага – не чути гуркотiння й дзенькоту трамвая. Зiнгер iз дружиною жили на першому поверсi, в апартаментах iз балконом,[17 - Вiдповiдае сучасному другому поверху.] й дбали лише про себе, бо дiти давно повиростали й роз’iхалися Європою. Цей черевань постiйно пiтнiв, соромився цього, вiд того пiтнiв iще сильнiше й завжди мав при собi жмакану картату хустку, якою постiйно витирав лице. Вiд хвилювання мiг незграбним жестом скинути з голови незмiнну ярмулку, демонструючи iдеально круглу проплiшину, схожу на тонзуру католицького священика. За час, поки Клим жив на Личакiвськiй, кущики волосся на видовженому черепi Зiнгера стали зовсiм рiденькими. – Доброго вечора, пане Кошовий, – мовив вiн пiдкреслено ввiчливо, що насторожило: домовласник так завжди починав розмову про не надто приемнi для пожильцiв речi. – Бачу, зiбралися на прогулянку? – Так, пане Зiнгере, – обмежився Клим. – Морозець пiд вечiр мiцнiшае. Вдягнiть теплiший шалик. – Дякую за попередження. Скористаюся вашою порадою. Хоча, – не стримавшись, Кошовий показав на апарат, що висiв поруч iз вхiдними дверима, – сказати про це могли б i телефоном. Ви ж маете його у своему помешканнi. – Як i решта жильцiв, – тут же зауважив Зiнгер. – Я пишаюся, пане Кошовий, що цей будинок обладнаний телефонiчним зв’язком. Доклав до цього власних зусиль, i тепер пожильцям тут досить зручно, бо мають бiльший комфорт. – На додачу до ватерклозету, – вирвалося в Клима. Зiнгер не зрозумiв iронii. – Саме так. – За вашi старання всi вас цiнують, пане Зiнгере. – Ви так вважаете? А я б з вами посперечався, пане Кошовий. Витерши враз змокрiле лице, домовласник зiжмакав хустку, та назад у кишеню не заховав. Клим мовчав, чекаючи, поки Зiнгер нарештi почне про головне, i той не змусив чекати: – Ось уже п’ятий рiк я не пiдвищую вам платнi, пане Кошовий. – У нас була домовленiсть, – сухо вiдповiв той. – Не заперечую. Ви з вашим приятелем паном Шацьким скористалися зi становища, в якому я не мiг би здати це помешкання за бiльшу чи бодай таку саму суму. Адже тут було скоено вбивство попереднього жильця. Спати там, де когось застрелили, не всякий погодиться. Тому ви не лише оселилися тут на тих фiнансових умовах, що й ваш попередник пан Сойка, Царство йому Небесне. Ви дозволяли собi затримувати навiть цю мiзерну платню. – Не прибiдняйтеся, пане Зiнгере. Не така вже платня й мiзерна. – Апартаменти з ватерклозетом, водогоном i телефоном мають коштувати для жильця дорожче! – гримнув Зiнгер, знову витираючи лоба. – До того ж ми з вами забули про часи, коли я затримував оплату, – нагадав Клим. – Ви вважаете вчасне внесення орендноi плати великим досягненням? – прищулився Зiнгер. – Прошу дуже, але то е обов’язок порядноi людини, пане Кошовий. – Так чи iнакше, дорiкати цим ви менi вже не можете. Нема пiдстав. – Авжеж, – легко погодився домовласник. – Але й ви не можете дорiкнути менi, що я не входив у ваше тодiшне становище. Нинi ви доволi успiшна, вiдома, заможна особа. Тож ми з панi Зiнгер порадилися й вирiшили: давно нема пiдстав брати з вас тi грошi, якi ви сплачуете за оренду цього помешкання. Пiсля католицького Рiздва нашi домовленостi будуть переглянутi. Тож прошу готуватися до цього. Вочевидь, Веслав Зiнгер довго не наважувався прийти з цим до Кошового. Навiть можна припустити – тренувався перед дзеркалом, промовляючи попередження на рiзнi лади. І хоч у глибинi душi Клим готовий був визнати претензiю справедливою, тон, яким домовласник висловив ii, не вважав припустимим. Бо не любив ультиматумiв, волiв домовлятися, здебiльшого це виходило. Смикнулося праве вiко. Нервовий тик Клим отримав на згадку про тиждень перебування в пiдвалi Косого капонiра, киiвськоi полiтичноi тюрми. Пiд час допиту жандармський слiдчий захопився методами залякування, Кошовий сильно вдарився головою об муровану стiну, гуля пройшла, тик лишився. Саме прикра пригода з царською владою зробила п’ять рокiв тому iз молодого киiвського адвоката неблагонадiйну особу й примусила у двадцять чотири години виiхати з краiни на Захiд, в емiграцiю. Про що Кошовий зараз не шкодував i, поклавши руку на серце, волiв забути. Але вiко сiпалося коли трошки, коли – сильнiше, не завжди реагувало на нервовий стан та небезпеку, та всякий раз нагадувало про прикрощi минулого. А ще тик змушував не дарувати хамства, прихованого чи вiдвертого. Бачачи, що Зiнгер чекае на вiдповiдь, Кошовий навмисне потягнув час. Зосередившись на застiбаннi решти гудзикiв на жилетi, вiн зробив вигляд, що попередження домовласника його зовсiм не переймае. Саме в цей момент дуже вчасно вийшла Бася, вже вбрана нарештi на вихiд: простора бузкова сукня «а-ля Титанiк»,[18 - …простора бузкова сукня «а-ля Титанiк» – елемент тогочасноi моди, стиль жiночого одягу, простора сукня з коротким рукавом, який продовжувався довгими, вище лiктiв, рукавичками. Назва – пряма асоцiацiя з вбранням багатих пасажирок суперлайнеру «Титанiк», якi готували сукнi спецiально для цiеi мандрiвки, не знаючи, що вона для багатьох стане останньою.] оздоблена легкими бризками бiсеру, пов’язаний iз показною недбалiстю помаранчевий шалик, модна прямокутна сумочка-ридикюль. Вона напевне чула розмову, принаймнi – бiльшу ii частину, тож привiтала вiзитера сухо, мовчки кивнула головою, зiграла прохолоду блискуче. Зiнгер, побачивши Барбару, розплився в посмiшцi, вiдсалютував. При цьому вкотре зблиснув потом, знiяковiв та витерся. Клим же тим часом спокiйно взяв зi спинки стiльця пiджак, одягнув його, аж тодi повiвся так, нiби щойно згадав важливу рiч. Легенько ляснувши себе долонею по лобi, мовив, обсмикнувши поли: – Дуже добре, що ви прийшли iз цим саме зараз, пане Зiнгере. Нiби прочитали моi думки. – Прошу? – Сам збирався зайти до вас на розмову найближчим часом. Бо маю намiр ще до католицького Рiздва залишити цi апартаменти. З вигляду Зiнгера було видно: чекав чого завгодно, але не такого. Вловивши боковим зором наречену, Кошовий зазначив: для Басi сказане ним теж стало несподiванкою. Задоволений ефектом, повiв далi: – Як вам вiдомо, ми з панною Райською маемо побратися незабаром. Тож це помешкання, котре дало спершу прихисток менi, а потiм служило любовним гнiздечком нам обом, для подружжя стане затiсним. До того ж статус, про який ви справедливо згадали, пане Зiнгере, вимагае для вiдомого адвоката й не менш вiдомоi акторки престижнiших апартаментiв. Я б навiть сказав – гоноровiших. Зiнгер закусив нижню губу. – То ви вже пiдшукали собi? – вичавив пiсля короткоi паузи. – Не думаю, що матиму iз цим проблему. Натомiсть ви маете можливiсть розв’язати свою. – Тобто? Яку саме? – Знайти для цiеi квартири бiльш вдячних пожильцiв. Ти готова, кохана? – Клим повернувся до Басi. – Так, i давно. Ми запiзнюемося, – була вiдповiдь. – Даруйте, – знову повернувшись до Зiнгера, Клим розвiв руками. – Якщо треба ще щось обговорити, радо буду до ваших послуг iз понедiлка. Тепер чи можу просити вас, аби ви дали розпорядження двiрниковi й той викликав вiзника? Не знайшовши, чим крити, Веслав Зiнгер щось буркнув i, забувши попрощатися, пiшов геть. Щойно за ним зачинилися дверi, Бася пiдозрiло глянула на Кошового: – Я вперше чую про намiр переiхати з Личакiвськоi. – Не рада? – Але ж, Климе, я не раз починала подiбну розмову! І ти постiйно казав – не на часi, потiм, пiзнiше. Звiсно, нам треба перебиратися в бiльшi апартаменти. Проте всi варiанти мусимо оглянути разом! І рiшення приймати теж разом! У розумiннi панни Барбари Райськоi «разом» означало – вона ставить Кошового перед фактом, i тому лишаеться тiльки погодитись. Клим навчився давати цьому раду. Та зараз ще не було навiть предмету для розмов, тож вiн пояснив: – Звiсно, ми помiняемо помешкання. Менi тут тiсно, потрiбен окремий кабiнет для роботи. Проте вирiшувати це я маю намiр трохи пiзнiше. А Зiнгер нехай починае чухатися, шукати менi замiну з цього моменту. Поки не знайде, зi своiми грошовими питаннями не сiкатиметься. Мае зрозумiти: життя не так влаштоване, аби весь свiт заборгував йому та переймався, як би розплатитися. – Так ти виграеш справи в судах? – Будемо чеснi, кохана, – я також програю. – Але ж виграеш, якщо промови переконливi? – Так. Усе залежить вiд того, хто красномовнiший – обвинувачення чи захист. У такi моменти пiдсудний нiчого не важить, хай це й звучить цинiчно. – На моiх очах ти переконав самого пана Зiнгера, – посмiхнулася Бася. – Тепер хай йому болить голова. Ти мiй герой, Климе. – Як мало треба, аби стати героем, – посмiхнувся Кошовий у вiдповiдь. …Тутешнiй двiрник Гнат Бульбаш, постiйно чимось незадоволений чоловiк непевного вiку з червоним бульбастим носом, тупцяв на хiднику бiля брами. Морозець таки покусував, пiд вечiр почав падати легенький, нiби зовсiм не обов’язковий зараз снiжок. Довкола було на диво тихо. Трамвайний гуркiт та рiзкi звуки автомобiльних клаксонiв цього разу не псували загального вiдчуття спокою. Отримавши вiд Кошового «чвертку» за турботи, двiрник кивнув на криту коляску, котру вiзник примостив трошки нижче по вулицi бiля самого хiдника. Натягнувши теплi м’якi шкiрянi рукавички – подарунок Басi без жодноi нагоди та приводу, – Клим махнув вiзниковi, пiдкликаючи до себе. Бася взяла нареченого пiд руку, легенько стисла лiкоть. – Пане Кошовий! Гукали з правого боку вулицi, вiд сусiдньоi брами. Голос знайомий, i це тим бiльше здивувало, навiть трохи роздратувало Клима: що робити його помiчниковi, Остаповi Найдi, в цей день о цiй порi поруч iз його будинком. Студент бував у нього, але всякий раз – лише по дiлу, виконуючи завдання адвоката, доставляючи пошту та потрiбнi для роботи папери. Миттю стрельнуло в головi – Остап мерзне на вулицi якийсь час, хоч нiхто не заважав пiднятися до помешкання й пояснити, в чому справа. А наступний здогад змусив Кошового насупити брови: помiчник не просто стоiть, вiн чатуе на нього. Знае, що адвокат мае о цiй порi вийти з дому. Отже, узяв до уваги його плани та включив iх у якiсь своi, поки що Климовi не вiдомi. Це могло почекати до понедiлка. Або – не могло, бо не стосуеться службових справ адвоката Кошового. – Пане Кошовий, я дуже перепрошую, дозвольте на хвилинку. Брукiвкою зацокали копита – вiзник пустив коня, екiпаж пiд’iжджав до пасажирiв. Остап уже вийшов пiд свiтло вуличних лiхтарiв i наближався до Клима з протилежного боку. – Що сталося? – запитала Бася. – У тебе ще справи сьогоднi? – Нi, – вiдрiзав Клим, повернувся до помiчника всiм корпусом. – Чим зобов’язаний, Остапе? Ти не мiг попередити, написати листа, дати телеграму? Я не маю часу зараз говорити про справи. Чи ти не про справи? – Так, пане Кошовий. Є справа, – Найда пiдiйшов зовсiм близько, i аж тепер Клим побачив – позаду, за його спиною, маячить жiноча постать, закутана хусткою ледь не по самi очi. – У понедiлок, – вiдрiзав вiн. – До побачення. Остап мiцно схопив його за рукав пальта. Це було щось нове, зовсiм незвичне. – Паньство буде iхати? – хрипко гукнув вiзник. – Так! – вiдповiв Кошовий, вивiльнився вiд студента, мовив сухо: – Ти мене дуже здивував i засмутив нинi, Остапе. Подiбноi поведiнки я за тобою не помiчав ранiше. Розмова буде серйозною, i в будь-якому разi готуйся пояснити свою поведiнку. – Я поясню! – зачастив Найда i вiдразу, розумiючи, що вичерпав свiй час, зачастив, виливаючи Климовi все, що збирався сказати: – Моi родичi, пане Кошовий… Вони знають, що я у вас служу. Дуже просили поговорити з вами, впасти в ноги, молити… Ви можете врятувати Луку, тiльки ви, нiхто, крiм вас, пане Кошовий! Я вiдпрацюю, я робитиму все безкоштовно, скiльки житиму, стiльки… – Цить! – гаркнув Клим. – Досить. Продаеш себе в довiчне рабство, а я навiть не знаю, заради чого. – Лука, пане Кошовий. Ось матiр його, – студент показав на жiночу постать. – Моя тiтка. Не рiдна, та яка рiзниця, вважайте рiдня… Встидалася заходити до вас, хоч я й тягнув. Тому ми чекали тут, поки ви вийдете… Їi син, Лука. Його заарештувала кримiнальна полiцiя, вчора. – Багатьох арештовують. Розкажеш у понедiлок, – Клим вiдсторонив Найду. – Бувай. Ходiмо, Басю. Вiн повернувся, ступив крок до екiпажу. – Пане Кошовий! О Господи… – Ну, – вiн повернувся, зiтхнув. – Що там таке з вашим Лукою? – Рiзник. – Як? – Прiзвище. Лука Рiзник. Його звинувачують у тих вбивствах дiвчат на Городоцькiй. Ви ж знаете пана комiсара Вiхуру, ви ж можете з ним поговорити. Лука нiкого не вбивав, вiн хворий, для матерi таке горе! – Климе! – тепер уже Бася пiднесла голос. Смикнулося вiко. – Зараз, – сказав Кошовий. І вiдпустив вiзника. Роздiл другий Ох, цей нещасний Лука… Вiдповiдь отримав по обiдi – Магда погодилася все органiзувати. Кошовий мiг домовитися телефоном. В апартаментах, якi вдова Богданович займала на першому поверсi готелю «Жорж», був апарат, а стосунки мiж ними налагодилися потому, як Клим удало вирiшив справу про вбивство Агнешки Радомськоi. Тож подзвонити Магдi й коротко викласти прохання особисто вiн мiг. Але в тому-то й рiч, що двома словами тут не поясниш. Це зрозумiв, скасувавши вечiрне кiно й вислухавши Остапову родичку. Тому наступного дня написав докладного листа й послав помiчника з ним до готелю – хай побiгае, це в його iнтересах. Звiсно, Бася образилася, надула губи й зачинилася в спальнi. Клим спiлкувався iз несподiваними прохачами в бiльшiй кiмнатi, котра також слугувала кабiнетом. Розмова вийшла сумбурною, жiнка не могла до пуття скласти слiв вiд хвилювання, тож Остап виступав помiж ними таким собi перекладачем. З’ясування обставин тривало понад годину i дало несподiваний ефект: Басина цiкавiсть переважила гнiв та образу, бо говорили вони голосно й емоцiйно, вона чула майже все. Ближче до фiналу зустрiчi вона вийшла зi спальнi й щиро поцiкавилася: – Климе, ми можемо щось зробити для цих людей? Оце «ми» прозвучало досить обнадiйливо, хоча Кошовий розумiв: користi саме вiд його нареченоi буде мало. Та моральна пiдтримка важила бiльше. Особливо якщо вiн – всупереч власним переконанням, що склалися останнiм часом, – вiзьметься допомагати родичам свого помiчника. Бо жвавий iнтерес Басi означав, що вона свiдома, якiй саме справi Клим вiддаватиме час наступними днями i, що важливiше, погодиться. Нiчого не заробить, не вийшло б збиткiв. Натомiсть Бася, будучи особою публiчною, вiдразу повернула носика за вiтром. – Хоч би як усе не пiшло, газети писатимуть багато. Не менше, нiж про самого Рiзника. Маеш перспективу здобути потiм безлiч заможних клiентiв. Так вона сказала, коли, спровадивши пiзнiх гостей, Кошовий усе ж таки повiз ii вечеряти в мiсто, аби частково врятувати зiпсований вечiр. Мiркуючи прагматично, Клим погодився з нареченою. Про Рiзника з Городоцькоi писали багато, плiткували ще бiльше, та Клим не так регулярно стежив за кримiнальною хронiкою. Втратив iнтерес уже пiсля другоi публiкацii, бо нiчого нового не прочитав: ще одна жорстоко вбита повiя. А потiм, занурившись у складну справу, пропустив новину про затримання манiяка недалеко вiд мiсця скоення чергового, четвертого, злочину. Не зiставив поганий настрiй Найди iз цим повiдомленням. Ще й дав вихiдний, коли студент попросив, мотивуючи родинними проблемами. Тепер же здивувався цiкавiй обставинi: прiзвище затриманого дивним чином збiглося з прiзвиськом, яким газети нарекли божевiльного вбивцю. У тому, що той був несповна розуму, нiхто не мав жодних сумнiвiв. Особистiсть двадцятирiчного Луки Рiзника пiдтверджувала пiдозри. Хоч газети обмежилися короткими, майже однаковими повiдомленнями про арешт такого собi «пана Р.», а про його психiчний стан узагалi мовчали. Втiм, оприлюднення фактiв лише сприяло б винесенню вироку ще до суду та без усякого слiдства. Молодий силач iз вродженим розладом психiки – единий кандидат на роль того самого жахливого Рiзника з Городоцькоi в суспiльнiй свiдомостi. Полiцiя навряд чи мае iншi версii. Все це разом давало Климентiю Кошовому карт-бланш: захист Луки Рiзника зробить його центральною постаттю Львова на кiлька найближчих мiсяцiв. І Бася мае рацiю – незалежно вiд результату ця справа буде для його контори та для нього персонально потужною рекламою. Ось так мiркував Клим, приймаючи рiшення. Але мусив зважити всi «за» й «проти», аби зрозумiти, у що готовий вплутатися. Може скластися так: бажання водночас допомогти бiдним родичам свого помiчника й заробити безкоштовну популярнiсть потягне за собою зовсiм непотрiбнi проблеми, стане причиною зайвого головного болю й, за великим рахунком, не варте витраченого часу, не кажучи вже про грошi, – а без витрат, i то серйозних, тут не обiйтися. Подробицi напевне знала лише одна людина – комiсар кримiнальноi полiцii Марек Вiхура. Хоч вiн був давнiм та, можна сказати, добрим Климовим знайомим, офiцiйноi розмови про вбивцю з Городоцькоi уникатиме. З iншого боку, Кошовий сам не хотiв такоi розмови, поки не прийняте остаточне рiшення братися за справу. Так виникла потреба зустрiтися з Вiхурою неформально. Органiзувати все могла лише Магда Богданович. Їi покiйний чоловiк, пан Густав, був попередником Вiхури. Державний службовець не залишив удовi пiсля себе нiчого, крiм скромного банкiвського рахунку та досить просторого, затишного, але казенного житла. Займати службове помешкання Магда не мала права, а полiцейський департамент не мiг знайти шпаринку в законi, яка б дозволила панi Богданович користуватися квартирою далi. Тож вона перебралася до готелю «Жорж», i пенсii, нарахованоi iй за чоловiка, вистачало на оплату апартаментiв. Попервах вона думала – це тимчасово. Але потiм, пiсля кiлькох невдалих спроб влаштувати особисте життя й, вiдповiдно, отримати стабiльний дах, Магда лишилася в «Жоржi». Обставини iхнього з Кошовим знайомства дали йому змогу дiзнатися: живучи досить скромно, панi Богданович була одним iз неофiцiйних центрiв впливу на велику кiлькiсть процесiв, котрi вiдбувалися у Львовi. В будь-який момент i з будь-якого приводу Магда могла зайти в кабiнет не лише комiсара Вiхури, а й до самого начальника департаменту Томаша Понятковського. Їi приймали депутати сейму, перед нею завжди були вiдчиненi дверi ратушi, iй цiлував руку особисто президент мiста. Їi вплив пояснювався, як дiзнався Клим, доволi просто: Магда тримала у своiх руках секрети всiх без винятку сильних та значущих мiстян. Вiдомостi про них Густав Богданович, користуючись службовим iнтересом, збирав багато рокiв, залучаючи для цього агентiв за додаткову платню. Так склалася таемна картотека, яка мiстила компромат на кожного i яку полiцейський залишив Магдi у спадок. Де все це зберiгалося, знала лише вона. Будучи розумною, нiкому нi за якi грошi продавати картотеку не збиралася, бо саме вона гарантувала вдовi той статус i той вплив, який вона мала нинi. Через те апартаменти в «Жоржi» вважалися ii житлом та водночас – резиденцiею, де вiдбувалися рiзного роду дiловi та особистi зустрiчi. Адже Магда проти своеi волi опинилася на перетинi iнтересiв зовсiм рiзних осiб та груп, чим вдало та вправно користувалася. Кошовий на власнiй шкурi вiдчув, як воно – бути ворогом Магди Богданович. Якось вона спершу сама запросила, а фактично – змусила його допомогти своiм заможним приятелям розв’язати непросту, мiстичну задачку, в якiй фiгурував справжнiсiнький привид. Це призвело до несподiваних наслiдкiв: Магда отримала проблеми звiдти, звiдки сподiвалася дiстати допомогу. Спересердя звинувативши в усьому надмiру старанного Клима, вона оголосила йому вiйну, якщо вiн ще колись опиниться на ii шляху та навiть у полi ii зору. Проте трагедiя Агнелi Радомськоi примирила iх так само раптово, як посварила, й вiдтодi стосунки стали рiвними. Магда знову почала слати Климовi вiтальнi листiвки, i Кошовий не забував вiдписувати навзаем. Кiлька разiв вони зустрiчалися на свiтських прийняттях, i Бася, молодша вiд панi Богданович на десять рокiв, невтомно нею захоплювалася. Жiнки не були знайомi близько, та все ж Кошовий почав помiчати: останнiм часом у поведiнцi та манерах його нареченоi дедалi частiше проскакувало щось, запозичене вiд Магди. Вiльно, мимоволi – не суть. Барбара Райська як акторка обирала собi рiзнi типи, якi хотiла наслiдувати. Вiд типовоi хатньоi господарки не переймала нiчого, i Климовi довелося з цим змиритися. На довший час, бiльш як на пiвроку, Магда виiхала зi Львова, раптом перейнявшись iдеею створити жiночу благодiйну органiзацiю. Навiть пояснювала мету: зараз, мовляв, Європа бiльше говорить про вiйну, й кожен, хто веде подiбнi розмови, зазвичай перемагае ворога язиком. Це, на стiйке Магдине переконання, не сприяе нормальним суспiльним вiдносинам, лиш посилюе загальну напругу. Жiнки, зазначала вона, мають надати приклад загального примирення, всiляко вiтають подiбнi процеси. Задумавши об’еднати довкола себе людей здебiльшого творчих, Магда мала намiр влаштовувати рiзноманiтнi iмпрези, демонструючи перевагу мирних вправ над военними. Проте, як стало зрозумiло, нiчого з того не вийшло або виходило – але не так, як Магда собi бачила. Бо, повернувшись до Львова в серединi осенi, вона облишила цей намiр, обмiрковуючи iншi, про що обмовилася товариству на прийняттi з нагоди уродин одного з мiських депутатiв, куди Кошовий iз Басею також дiстали запрошення. Отже, Клим та Магда бачилися вiдносно недавно. Що дало йому пiдстави нагадати про себе докладним листом. У вiдповiдь вона погодилася закликати комiсара Вiхуру на приватну розмову. Попросила телефонувати ближче до вечора i, коли настав час та Кошовий слухняно з’еднався з нею, пiсля привiтань почув у слухавцi коротке: – Приходьте на сьому. Адвокат з’явився першим. Магда зустрiла, як завжди, бездоганно вбраною. Вiльного крою сукня кольору кави з молоком заголювала шию, верхнi частини повнявих округлих плечей, мала доволi смiливий, та все ж не надто ризикований викот. Сучасна мода не вимагала звужувати й пiдкреслювати талiю, подiл сягав трохи вище кiсточок, туфлi мали невеличкi пiдбори й виглядали домашнiми. Звички курити Магда не полишила, в залi тримався стiйкий аромат пахких дамських цигарок. – Пригощайтесь, – жестом господинi запросила вона, показавши на карафку з коньяком на журнальному столику. – Зараз принесуть кави, якщо ви ще п’ете ii о цiй порi. – Про каву – то забобони, панi Магдо. Можу випити просто перед сном i спати мiцно. А можу утримуватися цiлий день, i все одно сон не йтиме. Нерви, знаете. – Та звiсно, – кивнула вона. – Останнiм часом навiть приймаю порошки. – Ви б тим не зловживали. Бася, поки грала в театрi неголовнi ролi, так само переймалася. Без моеi згоди пiшла до професора на Кульпаркiв, той виписав рiзнi пiгулки та мiкстури, якими заспокоюе своiх пацiентiв. Бася захопилася, передала, як кажуть, кутi меду i вийшла на сцену в загальмованому станi. – Жах який, – Магда застромила тонку цигарку в довгий мундштук iз слоновоi кiстки, Клим тут же пiднiс сiрника, вона закурила, затягнулася, випустила дим убiк. – Чим скiнчилося? – На щастя, не трагiчно, – Кошовий видобув iз внутрiшньоi кишенi маринарки сигару. – Пощастило, що саме в тiй виставi мала найменшу роль з тих, що прописав драматург. Власне, тим i переймалася. Якось зiграла, але потiм покаялася, викинула препарати на смiтник. Знаете, з того часу Басина кар’ера й пiшла вгору. – Рада за вас, – свiтськи кивнула Магда. – Отримала, до речi, ваш весiльний адрес. Климовi чомусь не хотiлося говорити з нею про майбутню церемонiю. Не мав упереджень, просто намагався за межами свого помешкання взагалi уникати подiбних розмов. Навiть тiкав вiд них, бо Бася говорила на весiльнi теми постiйно, без упину, i едина можливiсть врятуватися вiд цього – вчасно перевести мову на ii перспективи як акторки кiно. Водоспад емоцiй схожий. Та полегшення було вiд того, що Кошового акторська кар’ера панни Райськоi напряму не стосувалася. Можливо, Магда спитала б iще щось таке, та в дверi постукали, i, не чекаючи спецiального дозволу, зайшов комiсар Марек Вiхура. Полiцейського важко було сплутати з кимось iншим через високий зрiст, який робив його подобою дбайливо обтесаноi кам’яноi брили, та червоний колiр обличчя. Так зазвичай виглядають пропаленi пияки, i на незнайомих комiсар справляв при першiй зустрiчi саме таке враження. Проте Вiхура вже скоро як десять рокiв не пив нiчого мiцнiшого за свiтле пиво. Дозволяв собi його вкрай рiдко, як i келих-другий шампанського на рiзних офiцiйних урочистостях. Гроза львiвських убивць, грабiжникiв, гвалтiвникiв та крадiiв мав проблеми з судинами, через що кров постiйно приливала до лиця. Навпаки, дбайлива панi Вiхурова починала перейматися, коли чоловiкове лице з густо-багряного ставало рожевим – це ознака поганого чуття. Коли iншi блiднули, кремезний комiсар робився рожевим. Крiм алкоголю, сiмейний лiкар заборонив Вiхурi майже все, вiд чого бiльшiсть чоловiкiв його вiку та статури отримують щоденне задоволення. Вiднедавна, як випадково почув Кошовий, комiсаровi наполегливо рекомендували вiдмовитися вiд смажених ковбасок – однiеi з небагатьох втiх, котрi той ще мiг собi дозволити. Через те навiть рiдкiсне пиво стало не в радiсть, бо саме по собi, без запашних ковбасок, зовсiм не смакувало. Дивно, та попри численнi обмеження Вiхура не схуд. Навпаки, здаеться, набирав чим далi, тим бiльше. Хоч пояснював: то, панове, вiкове. Поки комiсар, крекчучи, знiмав пальто, Клим розкурив сигару i пригостився коньяком. Уже хотiв привiтати давнього знайомого з добрим здоров’ям, та саме в той момент, нiби випереджаючи його, Вiхура трубно чхнув, встигнувши закритися хусткою, буркнувши пiсля того: – Мороз не так давно. Ранiше вiдлига, вогко. Саме принесли каву, i Магда на правах господинi налила комiсаровi спершу. – Прошу зiгрiтися, пане Мареку. – Та дякую, – вiдповiв той. – Менi кава шкодить. – Давно? – поцiкавився Кошовий. Замiсть вiдповiдi Вiхура мовчки й щедро додав молока, розмiшав ложечкою, поки колiр напою не став подiбним до Магдиноi сукнi, кинув одну грудочку цукру, зазначивши: – Багато солодкого менi так само не можна. – Налагодиться, – бовкнув Клим, не знаючи, як саме слiд на таке реагувати. – Дай Бог, – знову зiтхнув комiсар, примостився в крiсло, сьорбнув, вiд чого став виглядати зовсiм по-домашньому. – Слухаю вас, панi та панове. Ковтнувши коньяку й затягнувшись сигарою, Клим зиркнув на Магду. Перехопивши його погляд, вона скривила кутик рота в посмiшцi. – Так собi розумiю, мушу розпочати нашу неформальну зустрiч. Точнiше, вашу, панове. Якщо, звiсно, потрiбна передмова. – Навряд, – кинув комiсар. – Чомусь я все зрозумiв, коли ви, панi Магдо, попросили мене про таку зустрiч на вашiй, тобто нейтральнiй, територii. Пана Кошового цiкавить Рiзник iз Городоцькоi. – Лука Рiзник, – уточнив Клим. – Отакi збiги трапляються. – Русин, – зазначив Вiхура. – Але перепрошую, пане адвокате, ви дотепер не виявляли особливого бажання захищати своiх. – Менi байдуже його походження, – мовив Кошовий. – Всяка людина мае право на захист. Якщо не винен, то й не мае вiдповiдати за чужi грiхи. – Ось! – Вiхура багатозначно пiднiс пальця до стелi. – Бачите, панi Магдо? Рiзника затримали позавчора ввечерi. До речi, ранiше ви цiкавилися перебiгом цiеi iсторii? – Нi, – чесно зiзнався Клим. – Чув, але не надто переймався. – Не переймалися жахливими вбивствами? – брови Магди злетiли догори. Кошовий миттю виправився: – Тобто чув, звiсно, про той кошмар на Городоцькiй. Спiвчував дiвчатам, адже, попри спосiб життя, вони не заслуговували на таку смерть. Але мiй iнтерес не сягав далi цiкавостi пересiчного обивателя. Був щиро втiшений, дiзнавшись про успiхи полiцii. Зловили-таки. – Отак! – Вiхура знову тицьнув пальцем, цього разу – в бiк Клима. – Панi Магдо, тепер послухайте, як усе це виглядае. Пан Кошовий не надто зважае на сенсацiйнi повiдомлення про Рiзника з Городоцькоi. Жодним чином не реагуе на затримання особи, яку полiцiя пiдозрюе. Наголошую – лише пiдозрюе! До того ж, пане адвокате, ви навряд чи знаете, як виглядае цей нещасний Лука. Не маете зеленого поняття про обставини справи. Та вже за двi доби по тому, як того Рiзника закрили подалi вiд грiха в одиночну камеру, ви вже стаете до бою. Готовi його захищати. Смикнулося вiко. – Ще нi, пане Вiхуро. – Тобто? – Ще не готовий. Хоча намiр маю. І саме тому попросив панi Магду звести нас. Бо не хочу кидатися у воду, не знаючи броду. Не прагну мчати в атаку з вiдкритим забралом, коли замiсть реального ворога – вiтряки. Зрозумiло? – Пане Кошовий, говорiть якось простiше, – мовив Вiхура. – Без оцих ваших порiвнянь, не завжди зрозумiлих пересiчнiй людинi. – Чого ж, – втрутилася Магда. – Менi, наприклад, усе ясно. Пан Кошовий не розтлумачив ранiше, але тепер менi все ясно. Вiн спершу волiе дiзнатися, наскiльки провина згаданого тут чоловiка доведена. Бо якщо адвокат вiд самого початку не мае шансiв, вiн так i скаже його рiдним. Я права? Їхнi погляди зустрiлися. Клим ковтком допив свiй коньяк. – Правi, панi Магдо. – В такому разi, пане Кошовий, не сушiть собi голову. Провину цього нещасного довести досить просто. – Вже вдруге чую «нещасний» про того, кого пiдозрюють у жорстоких убивствах, – зазначила Магда. – Чого я не знаю, панове? – Чоловiк мае психiчний розлад, – пояснив Вiхура. – Про це заборонено повiдомляти широко. Принаймнi, поки тривае слiдство. – Хлопець, – зауважив Клим. – Тобто? – глянула на нього Магда. – Лука Рiзник у своi двадцять рокiв справдi серйозно затриманий у розвитку. Зупинився десь на рiвнi шiстнадцятирiчного. Коли це з ним сталося, як i чому, мати не може згадати. Його рiдний батько втратив роботу, почав сильно пити. Тодi ще не був одружений. Потiм нiби взяв себе в руки, оговтався, та й до дiла себе знову прилаштував. Ось у цей час i зустрiв жiнку, яка народила Луку. Вона твердить: поки чоловiк пиячив, трохи посунувся розумом. Але в нього то набута вада. Хлопець же вiд тата ii успадкував. – Усе це вона вам розповiла? – поцiкавився Вiхура. – Уляна, його мати, стрибае з п’ятого на десяте. Аби сама сповiдалася, я б не дуже й повiрив. Є така категорiя людей, котрi прагнуть викликати до себе якомога бiльше жалю. Але словам свого помiчника Остапа я вiрю. Лука – його родич, горе давно вiдоме. Пiдвiвшись, Кошовий знову хлюпнув собi коньяку в келих, та назад не сiв, пройшовся кiмнатою. Зараз говорив для двох слухачiв i глядачiв так, нiби Вiхура з Магдою одночасно були суддями, присяжними й публiкою в судовiй залi. Це виглядало адвокатською промовою. Або, принаймнi, ii репетицiею. – Рiзники родом iз Стрия, – повiв далi вже впевненiше. – Спершу Лука рiс звичайним собi хлопчиком. Але згодом вiдхилення почали проявлятися. Рiдний батько, зрозумiвши це, не витримав удару. Знову покотився схилом, життя завершив пiд копитами – п’яний у сутiнках пхався з корчми, навперейми iхав селянин фiрою, не змiг зупинити коня вчасно. Та все ж покiйний був яким-не-яким, але годувальником. Якийсь час Уляна крутилася сама, ледь зводячи кiнцi з кiнцями. Такому синовi ще й потрiбен особливий нагляд. Улянi радять перебратися з Лукою ближче до Львова. До того ж серед родичiв знайшлися добрi люди, котрi допомогли влаштувати хлопцевi прийом у професора Лiщинського на Кульпарковi. Той взявся лiкувати Луку, й це якось вдалося. Певний час хлопчина жив нормальним життям, хiба виглядав трошки дивним. Та згодом стався, як кажуть медики, рецидив. – Шкода, – Магда сказала це щиро. – До речi, я саме шукаю можливостi створити благодiйну спiльноту для допомоги таким хворим. Усiх навряд чи вдасться пiдтримати, та якщо навiть кiлька десяткiв отримае турботу, вже вважатиму це перемогою. Вiхура знову чхнув, привертаючи до себе увагу товариства. – Хочу зазначити, панi Магдо, – менi так само жаль хлопця та його матiр. Родинi не пощастило, i то не iхня провина. Проте, – комiсар прокашлявся, – це зовсiм не означае, що Лука Рiзник не може бути отим убивцею з Городоцькоi, який розпанахав горло чотирьом дiвчатам за два тижнi. – Справдi, – легко погодився Кошовий. – Жодних гарантiй, що це не вiн. Але, пане комiсаре, хлопець мае всi шанси стати тим самим зручним кандидатом, довкола яких не ламатимуться списи. Молодий, високий, сильний, несповна розуму, не здатен себе контролювати. Скажiть, Рiзника визнають осудним? – Навряд, – пiсля короткоi паузи вiдповiв Вiхура. – Хто жертви, пане комiсаре? – Клим повернувся до Магди. – Панi Магдо, суспiльна думка нiколи не була на боцi жiнок легкоi поведiнки. Львiв у цьому питаннi не виняток. Хiба нема негласноi домовленостi мiж пристойними громадянами, якими себе вважае бiльшiсть, що у своiх нещастях повii виннi самi? – До чого ви ведете, пане Кошовий? Тепер не розумiю. – Зате в мене все зiйшлося! Мусив побачити реакцiю пана Вiхури на своi слова. Готовий битися об заклад: доказiв провини Луки Рiзника нема. – А якщо е? – вигукнув комiсар. – Так вони i в мене е! – розводячи руками, Кошовий гойднув i перехилив келих, коньяк при цьому хлюпнув через край, та Клим, захопившись, не зважав: – Один я щойно навiв: жертви того вбивцi не вартi, аби за них лягли кiстьми. Другий ви самi не заперечили – той, кого пiдозрюють, слабуе розумом i не осудний. Тобто так само якоюсь мiрою жертва обставин, не ладен вiдповiдати за своi вчинки. Яке iхало, кажуть, таке i здибало. Однi парii загинули вiд руки iншого парii. А його ще й не скарають, зачинять до кiнця життя в психiатричнiй лiкарнi, ще й будуть дослiджувати поведiнку. Писати науковi працi, виступати з лекцiями, згадуючи Луку Рiзника всуе, прикладом некерованого лиходiя, моторошного манiяка. Нiкого не шкода, справедливiсть е, всi задоволенi. – Клим перевiв подих, ковтнув коньяку. – Окрiм, звiсно, бiдноi Уляни, матерi хлопця. – Тиснете на жалiсть, – буркнув Вiхура. – А менi вже шкода, – додала Магда. – Не те й не iнше, – мовив Кошовий. – Пане комiсаре, ви все для себе вирiшили, я так бачу. І таке рiшення мiсто сприйме оплесками. Вас прославлять на сторiнках усiх газет, i напевне слава дiйде до Вiдня. Вас вiдзначать за гарну службу, бо ви докладете рук до засудження небезпечного вбивцi-психопата. – Розвиток подiй цiлком iмовiрний, – погодилася Магда. – Порадiемо за вас, пане Вiхуро. – Вiн знущаеться, – сказав комiсар i, чхнувши, додав: – Бачте, правда. – Вас потрiбно пiдстрахувати. – Про що ви, пане Кошовий? – Дуже просто. Ви затримали того, кого вважаете Рiзником iз Городоцькоi. Хай це навiть так. Проте пiсля шуму й гучних вiтань кримiнальна полiцiя не може випустити Луку Рiзника. Або знайдете докази, яких у вас нема… – Є, – вiдповiдь звучала непевно. – Нема в потрiбнiй кiлькостi, я вже це вiдчуваю, – тепер настала Климова черга кривити кутик рота в посмiшцi. – Якщо адвокат, у даному разi я, вiзьметься за справу впритул, е два варiанти розвитку подiй. Перший – моя поразка. Другий – моя перемога. Та в жодному разi репутацiя кримiнальноi полiцii та ваша особисто репутацiя, пане Вiхуро, не постраждае. Довiвши, що Лука нi при чому, а лише жертва обставин, я дам вам козирi, котрi дозволять звiльнити не просто невинну людину – нещасного хлопця, якого могли покарати за чуже, та ви вчасно все зупинили. Якщо стаеться навпаки i провина Луки, на жаль, буде доведена, ви так само виграете, бо хлопця шкода, та закон е закон. Ось так! Завершивши спiч, Клим перевiв подих i махом допив рештки коньяку. Тепер перезирнулися Вiхура й Магда. – Переконливо, – сказав комiсар. – Але для чого вся ця розмова? – Я вирiшив узятися за справу, – пояснив Кошовий. – Та я не шукаю супротивникiв у вашiй особi, пане Вiхуро. Навпаки, я хочу, аби ми уклали негласну угоду. Я роблю те, що вважаю за потрiбне. Полiцiя надае все, що менi треба, навiть вiдомостi, котрi зазвичай не пiдлягають розголосу й не мають ставати надбанням адвоката. Результатом у будь-якому разi скористаетеся ви. Маю на увазi, департамент полiцii Львова. Як саме, пояснив ранiше. Замовкнувши, Кошовий схрестив руки на грудях. Знав, якою буде вiдповiдь. Вiн щойно розчистив собi шлях вiд можливих та неможливих перешкод, ладних виникнути в цiй справi. На його пам’ятi ще жоден адвокат, принаймнi – у Львовi, не заручався отак пiдтримкою полiцейського комiсара. Роздiл третiй Чотири мертвi курви Усе виглядало гiрше за найсумнiшi прогнози. Клим зрозумiв це, щойно побачив нового пiдзахисного. Хлоп, який переступив порiг кiмнати для побачень у Бригiдках,[19 - Бригiдки – найстарiша дiюча в’язниця у Львовi. Розташована на вулицi Городоцькiй, 24, в будiвлi, перебудованiй ьзi старовинного римсько-католицького монастиря жiночого ордена Святоi Бригiди.] не встиг промовити жодного слова, а Кошовий уже шкодував про свое рiшення. Котре спершу мало емоцiйне зерно, посiяне у рацiональний грунт, й навiть пустило там паростки. Тiльки невмiння давати заднiй хiд, коли зобов’язання взятi публiчно, змусило Клима перебороти себе й почати зовсiм безглузду, як виявилося, розмову з клiентом. Дорiкаючи собi подумки: насамперед слiд було на свiй страх та ризик зустрiтися iз цим парубiйком, а вже потiм починати тонку гру з комiсаром Вiхурою. Хоча – жодних iгрищ не було б. Адже Кошовому вистачило п’ятнадцяти хвилин, аби швидко попрощатися з потенцiйним клiентом, а потому – i з його згорьованою матiр’ю. Їi шкода, проте справа мусить мати бодай якiсь перспективи. Розголос, на який Клим покладав надii, мiг себе не виправдати. Бо Лука Рiзник виявився особою зовсiм не контактною. Перед Кошовим, справжнiм львiвським дендi, чисто вимитим, вичищеним та напахченим дорогими парфумами, стояв цибатий дебелий хлопак, на голову вищий вiд усiх, кого Клим знав у Львовi. Включно з комiсаром Вiхурою, а таких високих та кремезних ще треба пошукати. Йому можна було дати бiльше рокiв, аби не погляд: на Кошового дивилися сумнi та наiвнi очi навiть не пiдлiтка – великоi дитини. Приписувати Луцi свiдомiсть шiстнадцятирiчного – занадто. Його матуся видавала бажане за дiйсне, але будь-якiй матерi подарувати можна все. Сутнiсть вiд цього не помiняеться: хлоп погано розумiв, що з ним вiдбуваеться. Думав, що перебрався в iнше помешкання. Пожив там, побуде тут, потiм – ще деiнде. Новий знайомий мав неправильноi форми голову, не круглу, але й не видовжену, схожу на придавлений з одного боку кавун. Рiдке волосся було довгим, закривало вуха, але погано прикривало гулю на правому боцi черепа. Вроджена вiдзнака, здогадався Клим. Довгi руки телiпалися вздовж тiла, немов товстi мотузки. Й складалося враження: Лука не знае, як дати iм раду, до чого пристосувати. Тож виклав перед собою на грубо обтесаний столик, стиснувши могутнi кулаки, подiбнi на маленьку гирю кожен. Побачивши iх зблизька, Кошовий визнав: силу, причому – напевне дурну, погано керовану або зовсiм не керовану, цей парубок таки мае. Що опосередковано складалося не на його користь. Важко, майже неможливо буде довести в судi, що молодий, фiзично здоровий чоловiк несповна розуму не мiг убити одну за одною чотирьох повiй. Навпаки, мiг i зробив це. Нiчого не усвiдомивши при цьому. Клим уже бачив висновки лiкарiв, котрi обстежували Луку, i жодних тiлесних хвороб медики не виявили. Навпаки, статево цей молодий чоловiк цiлком спроможний. Тож потребуе, як будь-яка жива iстота, вволення фiзiологiчних потреб. Оскiльки партнерку для злягання такiй людинi пiдшукати собi вкрай важко, вiн напевне пiшов за покликом природних iнстинктiв туди, де, як йому здавалося, знайти жiнку для злягання дуже просто, аби твоi грошi. Отримуючи вiдмову за вiдмовою, що цiлком зрозумiло, Лука Рiзник одного разу втратив над собою контроль. І звiв рахунки з першою з тих чотирьох, хто ним погребував. На цьому навряд чи зупинився. Не усвiдомив, що наробив. Для такого велетня перерiзати горло тендiтнiй жiнцi – як метелика роздушити чи вiдiрвати лапки жуковi. Ось на чому, ймовiрно, будуватиме свiй обвинувальний вирок прокурор. Слiдство збере потрiбнi докази. В судовiй залi Клима розмажуть по стiнцi, програш виглядатиме ганебним. Й ганьба буде подвiйною, лиш iншi цього не вiдчують i не побачать. Бо зараз, дивлячись на парубiйка, котрий вмостився навпроти, клiпае очима й на щось чекае, Кошовий розумiв: цей – винний. Вiн, адвокат, не готовий переконати себе в iнакшому. Що е небезпечною, дуже поганою практикою: вiрити в те, що твiй пiдзахисний – злочинець. Проте саме ця обставина таки змусила Клима закусити вудила. Й не вiдмовлятися вiд справи. Так, ймовiрно, оцi сильнi руки скручували вуличним дiвчатам в’язи, кулаки оглушували iх ударами по головах, пальцi мiцно стискали бритву, аби одним порухом завершити справу, чиркнувши гострим лезом по горлу кожноi жертви. Але Кошовий розумiв й iнше: вищий акробатичний трюк хорошого адвоката – довести невиннiсть свого клiента не просто тодi, а навiть особливо – тодi, коли все вказуе на його провину. Вивернути ситуацiю, мов рукавичку, назвати чорне бiлим i, навпаки, переконати присяжних парадоксальними доказами. Ось на чому стоiть захист вищого класу. Тож Климовi кинуто виклик, i вiн його прийняв. – Доброго ранку, Лукане, – мовив, хай з невеликим запiзненням, i простягнув Луцi руку через стiл. – Тебе батьки назвали Луканом, так ти записаний у церковнiй книзi? Або з Лукою ще нiхто не вiтався за руку, або хлопець так ставився до усього, що менше за його власнi розмiри. Потиснув не вiдразу, спершу примружився, схилив голову набiк, нiби роздивляючись та придивляючись. Нарештi виставив перед собою розчепiрену долоню пучками догори, i Кошовому нiчого не лишалося, як укласти в неi свою правицю. Коли парубiйко легенько стиснув ii, Клим раптом звернув увагу на те, що проскочило ранiше: для вiтання Лука Рiзник простягнув йому лiву руку. Дзень! Ще не розумiючи, що означае це попередження, Кошовий уже подумки зав’язав собi перший вузлик. Його клiент – шульга. Якщо той, кого звинувачують у тяжкому злочинi, володiе не тiею рукою, якою зазвичай оперуе бiльшiсть людей та, зокрема, злочинцiв, це вже можна записати в плюс собi та майбутнiй справi. Клим ще не вивчав попереднiх матерiалiв, не бачив висновкiв судових медикiв. Та щось, чому не було пояснення, пiдказувало: на шульзi можна зiграти, це буде одна з безпрограшних ставок. – Я називаюся паном Кошовим. Можеш звати мене паном Климентiем, паном адвокатом, як тобi зручно. Я буду тебе захищати, – сказав вiн. – На мене не нападали, – спокiйно, зовсiм по-дитячому пояснив хлоп. – Луку нiхто не кривдив. Мама казали, що Луку грiх кривдити. Божа людина. – Отож. Апостол, святий Лука, – кивнув Клим. – Ти знаеш, чому ти тут? – Це лiкарня, – вiдповiв парубок i зараз говорив серйозно, з вiрою в себе та своi слова. – Яка лiкарня? – Інша. Чорт забирай, слова з нього доводиться витягати клiщами! – Інша, нiж яка, Лукане? – Нiж та, де я вже був. Теж окрема кiмната i грати на вiкнах. Спати твердо. Тiльки я, паночку, не скаржуся. Не треба мене бити. – Чекай, тебе хтось бив? – насторожився Кошовий. – Де, коли, скiльки разiв? Кажи, не бiйся. – Не, – Лука посмiхнувся на весь широкий рот, з кутика потекла тоненька цiвка слини. – То вони мене най ся боять. Я хтiв би видiти того, хто мене зачепить, паночку. То бiльше лякають. Думають: як дурний хлоп, так i не дужий, слабий. – Ти справдi вважаеш себе дурником, Лукане? – Клим трохи подався вперед. – Не, – вiн мотнув патлатою головою. – Я не е аж такий дурник. Хоч i не е такий розумний, як ось всi пани довкола. Та вшекi люди потрiбнi. З цим важно не погодитися. – Авжеж, – кивнув Кошовий. – Тепер скажи менi, чого ти постiйно в лiкарнях. Що болить? – Коли нiчого. Коли – отут, – велика долоня накрила вузького лоба, i Кошовий знову мимоволi зазначив: лiва рука. – Кажеш, голова болить? І часто? – Не. Знаете, коли ходжу по вулицях сам, бачу якихось кобет, що посмiхаються й моргають, тодi починае болiти. Тому мама й казали: сиди вдома, Лукане. По господарству допомагай. Як не то, мiхи дядькам вантаж на двiрцi[20 - Тут: залiзничний вокзал.] чи десь на базарi. Сили, кажуть, вистачае в тебе на двох, а то й на трьох. – Правду каже? – Чого ж, – радо погодився Лука, стиснувши й показавши Кошовому своi кулачиська. – Троха е. – А з кобiтами як даеш собi раду? – Якось уже даю, – вiдмахнувся той. – Маеш, може, яку приятельку, чи шукаеш iх десь? – Он там шукаю, – Лука кивнув головою кудись через Климове плече, в бiк вiконечка. – Ходи зi мною, покажу. – Нi, Лукане. Поки ти мусиш бути тут. – Та розумiю, – посмiшка повiльно сповзла з лиця. – Вони кажуть, що я дiвку забив. Кошовий напружився. Шукав способу, як перевести розмову в потрiбне русло, i – маеш, хлопець сам заговорив. – А ти – забивав чи нi? Як сам вважаеш? – Не знаю, – Лука знизав могутнiми плечима. – Я подивитися хотiв, що вони тамки виробляють. Потiм заболiло дуже, – вiн знову торкнувся пучками лiвоi руки спершу скронi, потiм – лоба. – Аж у очах темно стало. Без того нiч, та iще маеш клопоту. Климове вiко смикнулося. Не сильно, але вiдразу кiлька разiв. Вiн навiть примружив очi, аби трошки заспокоiлося. Тодi запитав обережно, нiби боявся налякати: – Що ти хотiв побачити? – Там, – Лука знову кивнув у бiк вiконця. – Добре, там. На що дивитися збирався? Раптом Лука почервонiв, зовсiм по-дитячому. Краi вух стали багряними, пашiли, хоч прикурюй вiд них. Губи витягнулися в трубочку, потiм розтягнулися в черговiй кумеднiй та безпомiчнiй водночас посмiшцi. З кутика, цього разу – iншого, знову потягнулася пiдборiддям тонка слинява цiвка. Кошовому вкотре закортiло дати йому носовичка. Та перемогла вроджена чистоплотнiсть. Бо одне дiло – завiтати час вiд часу до жебрацьких барiв, питних закладiв на пролетарських околицях чи зустрiчатися з мешканцями мiського дна в кнайпах iз сумнiвною репутацiею, на кшталт «Пiд вошею». І зовсiм iнше – витирати слюнi та соплi таким ось типам. Хай навiть це клiент, з яким вiн сам вирiшив працювати. Зазираючи до гнидникiв, Клим так само намагався без потреби нi до чого не торкатися там руками. – Кажи все, – пiдбадьорив вiн. – Менi можна. Як лiкарю. – Як вони тойво… – Що саме, – наполягав Кошовий, хоча вже здогадався. – Ну тее… Любляться… Дуже кумедно виглядало, як велетень iз силою ведмедя та розумом дитини червонiе й затинаеться, говорячи про звичайнi для iнших речi. Та Клим вiдкинув зайвi зараз емоцii, бо вiдчув: нарештi наближаеться дуже важливий момент. Вiн витримав коротку паузу перед наступним запитанням: – Отже, Лукане, ти пiдглядав за тим, як тi панночки любляться з чоловiками? – Еге. Чи Кошовому здалося, чи хлоп зрадiв, бо нарештi спiвбесiдник почав його розумiти. Принаймнi, в очах, дотепер безбарвних, блиснули живi вогники. Луку зацiкавило те, що з ним вiдбуваеться. Тож далi треба поводитися ще обережнiше, аби не вiдлякнути. – А як тобi то вдавалося, Лукане? – Тамтi кобети мешкають унизу, – охоче пояснив той. – Можна зазирнути у вiконце. Я ж бачте який в мамцi! Сказавши так, парубiйко пiдвiвся на весь зрiст, гордо демонструючи свою незвичну статуру. – Вони хiба завiс не запинали? – Так шпарина е! Ги-ги, вiд мене не запнешся! – тепер Лука вже явно пишався собою. – А тебе бачили? – Та де! Не. Кошовий знову витримав паузу. – Ота панна, через яку ти тут, – вона з ким була, бачив? – Із паном! – охоче вiдповiв хлоп. – Лиш вiн мене видiв, гримнув, я забiг. Тодi назад зазирнув. Побачив, що та панна ся врiзала й зомлiла. Той забiг, аби забрати лезо, би’сь далi не тойво. Є! Кошовий не стримався, плеснув у долонi, з переможним виглядом вiдкинувся на спинку стiльця. Лука, вирiшивши, що це така гра, теж ляснув п’ятiрнями. Дивлячись на клiента знизу вгору, Клим пiдморгнув йому. Таки не прогадав. Перемога. – Люди бачили прикметного парубiйка на вулицi iз закривавленою бритвою в руцi. Вiн нiс ii обережно, двома пальцями. Тримав лiвою рукою, бо шульга. Звiсно, таке видовище у свiтлi чуток про рiзника, котрий убивае на Городоцькiй уже третю повiю, налякало. А почувши переляканi крики, злякався й сам Лука. Викинув бритву геть, почав тiкати. Описати його легко, зловити – завиграшки. А що опирався – так через переляк. Вiн дитина, Шацький, не слiд цього забувати. – Та маете рацiю, пане Кошовий. Як завжди, – вiдповiв Йозеф Шацький, з поважним виглядом ковтнувши пива. Телеграму з проханням про зустрiч Клим вiдбив йому ще зранку, доручивши це Остаповi. У нiй попросив зарезервувати столик у новому барi, що зовсiм недавно вiдкрився на Оссолiнських,[21 - Теперiшня назва вулицi Стефаника у Львовi.] неподалiк вiд Малого театру.[22 - Малий театр – театр, вiдкритий 1913 року на вулицi Оссолiнських.] Власник не прогадав, облаштувавши свiй заклад саме тут, у напiвпiдвальному примiщеннi, ще й назвавши його «Пiд музою». Бо сюди потягнулася не лише театральна, а й iнша богемна публiка – благо у рiк тому перебудованiй кам’яницi, що була за якихось пiвкварталу, на першому поверсi отаборилося мистецьке товариство з дивною назвою «Hades».[23 - …мистецьке товариство з дивною назвою «Hades» – лiтературно-художня спiльнота, створена у Львовi на початку ХХ столiття.] Його голова, пан Макушинський,[24 - Макушинський Корнелiй (1884–1953) – польський журналiст, есеiст, прозаiк. Член Академii Польськоi лiтератури.] був не лише вiдомим журналiстом, а й не менш знаним бiльярдистом, тож у барi примостили два бiльярдних столи. Один iз них постiйно був зарезервований за Макушинським, а той навзаем приводив iз собою публiку. Тож вiдвiдувачiв не бракувало, i по обiдi, особливо – в недiлю, тут складно було знайти вiльне мiсце. Проте тиждень лиш почався, до того ж Шацький був попереджений заздалегiдь. І потурбувався про резервування столика завчасно. Навiть урахувавши, що Кошовий бiльше любить сидiти в кутку. Дантист iз Кракiдалiв Йозеф Шацький належав до тих людей, чий вiк неможливо визначити на око. За час iхнього знайомства – а це все ж таки п’ять рокiв! – вiн зовсiм не змiнився. Як i пiд час першоi зустрiчi, в камерi полiцейського вiддiлку, Шацький виглядав чи то на сорок, чи то на п’ятдесят рокiв. Хiба додалося трохи сивого волосся, але й Климова голова срiблилася, хоч вiн був молодший за Йозефа щонайменше рокiв на десять. Не грубий, але й не худий, невисокий, хоч i не зовсiм уже курдупель, дантист весь час о такiй порi року, вiд ранньоi осенi до пiзньоi весни, ходив у сiрому, завжди дбайливо почищеному, хай старому довгополому пальтi, пiд яким був незмiнний добротний однотонний пiджак. Вiн виглядав завеликим, як i все вбрання Шацького. Проте вiн одягався так навмисне, аби здаватися солiднiшим, i цей недолiк йому пробачали всi, хто знав. А знайомих дантист мав ледве не половину Львова. Перше, що почув вiд нього Клим: «Половина мiста знае Шацького, iнших Шацький знае сам». Тодi ця заява виглядала хвалькуватою. Та згодом Кошовий мав безлiч можливостей переконатися: якщо той i перебiльшував, то не аж так. Ходити з Йозефом вулицями Клим зарiкся вже давно: дантист не мiг пересуватися iнакше, крiм як пiдтюпцем, i раз по раз зупинявся, вiтаючись та перекидаючись кiлькома фразами з черговим колегою. Коли ж Шацький нiс чергову львiвську побрехеньку, зi швидкоi ходи навiть переходив на бiг. При розмовi вiн ще й ковтав лiтеру «р». Не гаркавив грубо, не грасiрував м’яко – не вимовляв, пропускав у словi. Пiд крислатим капелюхом мав кучму волосся, котра лиш збоку виглядала неохайною. Насправдi ж воно погано лягало пiд гребiнець i не збивалося пiд головним убором. Зате за бородою вдавалося доглядати краще. З бокiв видовженого черепу стирчали м’ясистi, трошки сторчкуватi вуха. Нiс, який цiкавий дантист любив пхати не у своi справи, вiд чого й потерпав, був прямим, трохи зашироким, iз невеличкою орлиною горбинкою. Попри позiрне перебування у вирi подiй та тримання руки на пульсi львiвського повсякденного життя, Йозеф Шацький прикривав цим свою внутрiшню самотнiсть. Цим вiн i привабив Клима Кошового: той теж почувався чужим у мiстi, куди його закинуло тодi волею долi, й шукав спорiднену душу. Щоправда, Шацький мав власну iсторiю самоти. Змолоду був нестриманий у багатьох речах, дозволяючи всi життевi радощi, котрi ладен дозволити собi чоловiк. Та одружившись iз Естер, донькою крамаря Ісаака Боярського, завiвши лiкарську практику й чотирьох дiтей, Йозеф дедалi бiльше став розчинятися в рутинi родинного повсякдення. Холерична натура бунтувала проти одноманiтностi, але разом iз тим Шацький розумiв: вiн, як глава сiмейства, мусить дбати про добробут та навчання дiтей. Але бажання бути в гущинi подiй час вiд часу переважало, i в такi моменти краще, що могло статися з Йозефом, – ув’язнення в камерi на нiч. Естер Шацька, котра всякий раз радiла, що не сталося нiчого гiршого, потому скручувала чоловiка в бублик. Вiн же, називаючи дружину не iнакше, як своею фейгале,[25 - Фейгале – маленька пташка, ластiвка (iдиш).] пiсля кожноi такоi пригоди ставав шовковим. До наступного випадку. Та вiдтодi, як Кошовий заприятелював iз родиною Шацьких, панi Естер давала чоловiковi послаблення, якщо допомоги потребував Клим. По-перше, вона переконалася: Кошовий став для ii Шацького своерiдним янголом-охоронцем. А по-друге, ii розпирала гордiсть вiд знайомства з такою видатною особистiстю – бо високо цiнувала здiбностi молодого пана, котрий завдяки своiм талантам ладнав рiзнi непростi справи, пiсля чого ставав на якийсь час героем газетних публiкацiй. Самолюбство Естер Шацькоi тiшив майже нiкому не вiдомий факт, що без активноi допомоги ii всюдисущого чоловiка пан Кошовий не досяг би своiх гучних успiхiв. Ось i зараз вона не заперечувала, аби Шацький скасував усiх пацiентiв, записаних на сьогоднi. Анi Естер, анi сам Йозеф не боялися втратити хворих. Зуби в людей болiли часто, лiкувати iх треба швидше, бо болить i не можна анi спати, анi iсти. Й крiм того, Шацький мав славу фахового лiкаря, котрий бере за вiзит найпомiрнiшу платню у Львовi. Останне було найважливiшим. Тож Йозеф мiг без зайвих клопотiв присвятити Климовi цiлий день. – Четверту жертву ще не поховали, – вiв далi Кошовий, теж сьорбнувши пива. – Здаеться, не знайшли родичiв, котрi затребують тiло. Або iх нема. – Та курви не часто кажуть рiднi, чим займаються, – зазначив Шацький. – Тож, пане Кошовий, вони цiлком можуть не знати про наглу смерть тiеi дiвчини, Анни. Я взагалi не певен, що ii так справдi звуть. Перепрошую, звали. Друзi давно погодили мiж собою неписанi правила звертання. Йозеф наполегливо попросив Клима не панькатися з ним, натомiсть сам звертався до нього з пiдкресленою повагою та шаною. – Чому? – Повii практикують брати собi для, даруйте, роботи вигаданi iмена. Навiть тi, котрi працюють легально, з вiдповiдними документами, в лупанарах.[26 - Тут: будинки розпусти, борделi.] – Ох, Шацький, – похитав головою Клим. – Для чого оте ваше цнотливе «даруйте»! В дiвчат справдi робота, i то важка. Склавши губи трубочкою, Шацький поцмокав, мав таку невинну звичку. – Але iх нiхто не змушуе ставати на цей шлях, пане Кошовий. Ми ж iз вами знаемо – не всi курви е нужденними та стражденними. Дуже багато iх цiлком поряднi панi та панни iз заможних i поважних родин. Їм просто все це подобаеться. Вiд нудьги. – Про таких ми зараз не говоримо, – вiдрубав Клим. – На вулицю такi не виходять. Зокрема, на Городоцьку. Мова про дiвчат, котрi заробляють собi на життя, продаючи себе. Можливо, частина з них отримуе вiд того задоволення. Ви ж знаете, до зустрiчi з панi Басею я сам грiшив, заходячи до певних закладiв. Хоча… чому грiшив… Добре, не про те мова, – вiдмахнувся вiн. – Йдеться про те, що я трохи знаю, так би мовити, специфiку роботи дiвчат у вiдповiдних будинках. І зовсiм не уявляю, як добирають собi клiентiв справжнi вуличнi дiвчата. Як бачимо, вони ризикують найбiльше. Шацький раптом завмер iз недопитим кухлем у руцi, схилив голову вбiк. – Я дуже перепрошую, пане Кошовий, – мовив, знизивши голос, – але чому ви завели таку розмову саме зi мною? Невже ви думаете, що про вуличних курвiв я знаю бiльше, нiж ви? Та я взагалi про них нiчого не знаю, i добре, що нас не чуе зараз моя фейгале. Клим нiчого на це не вiдповiв, лиш красномовно глянув на Йозефа. Той поставив гальбу на стiл, пiдкреслено акуратно витер серветкою губи, продовжив, нiби вибачаючись: – Гаразд, до мене ходять лiкувати зуби кобiти вiдповiдного способу життя. Я про то знаю, моя Естер – Боже збав. Тi дiвчата не виглядають курвами. Деякi ще й мають гарнi манери, i iх можна прийняти за звичайних собi мiстянок, панночок. Так, я часом говорю з ними, як iз iншими своiми пацiентами. На рiзнi теми. – Про вбивства на Городоцькiй теж? – Йой, пане Кошовий! Про то говорить навiть моя Естер. Але, на вiдмiну вiд Лапiдуса, котрий теж обговорюе новини з дружиною, ми не робимо це при дiтях. – Чесно кажучи, я не стежив за подiями аж так, щоб дуже. Бо маю iнший клопiт. – Та знаю! Готуетеся до весiлля. Вкотре приймiть моi найщирiшi гратуляцii. Родина Шацьких мали бути единими гостями на церемонii з боку нареченого, крiм Климових батькiв. Решту строкатого народу запрошувала Бася, i Клим не певен, що знае чи принаймнi пам’ятае кожного з них. – До речi, я з нареченою напередоднi урочистоi подii так само не готовий подiбне обговорювати, – зазначив вiн. – Хоч вона зазвичай цiкавиться сенсацiями. І тим бiльше не збираюся допитуватися в полiцейських. – Тож хочете, аби я переповiв? – Це буде першим проханням. Шацький знову ковтнув пива. – Там нема, чого переповiдати, пане Кошовий, – мовив, зiбравшись iз думками. – Як вiдкинути зайвi пльотки, котрi часто е вигадками чи фантазiями, лишаються самi голi факти, котрi можна викласти дуже коротко. Отже, – вiн вмостився зручнiше, – вiд кiнця листопада на Городоцькiй хтось почав рiзати курвiв. Переважно молоденьких. Звали дiвчат Зося, Крися, Юстина та Анна. Найстаршiй було двадцять шiсть, наймолодшiй, Юстi, незабаром мало виповнитися двадцять. – Імена теж публiкувалися? – Так, стараннями одного журналiста, Навроцького. Вiн i ранiше друкував сенсацiйнi репортажi, але тут нiби, перепрошую, коника осiдлав. Звiдки добувае вiдомостi, Бог святий знае. Маю чуйку, належить до тих, вiд яких шило в мiху не сховаеш. – Шило в мiшку взагалi важко заховати. – Та то так, пане Кошовий. Лиш треба знати, в якому мiховi шукати. Схоже, той пан Навроцький знае. Клим знав, про кого йдеться. Адже протягом щонайменше останнiх трьох мiсяцiв регулярно читав репортажi Януша Навроцького. Вiн дописував здебiльшого в «Gazeta Lwowska», та його опуси можна було зустрiти й в iнших виданнях. Клим знав: Навроцький волiв називати себе незалежним репортером i працював iз тими, де бiльше заплатять. Його перо неможливо було сплутати з жодним iншим: вирiзнявся агресивним стилем, робив акцент на смаженому, часто не зважаючи на те, чи вiдповiдае факт дiйсностi. При цьому не вигадував нiколи i нiчого. Описане ним завжди мало мiсце. Проте Навроцький знiмав з кожноi накопаноi iсторii пiну, вершки, залишаючи читачiв з черговою пропонованою ним сенсацiею сам на сам. Пояснював просто, агресивно: люди мають знати правду й робити власнi висновки. – Меткий. – Є трохи, – легко погодився Йозеф. – Але менше з тим, навiть той Навроцький не знае бiльше, анiж е. Справдi наганяе сенсацiйностi, перо вправне, лиш фактiв, як ви кажете, замало. Тому й пльотки розходяться. – Це вiн вигадав Рiзника з Городоцькоi? – Так, то Навроцького винахiд. Уже коли писав про другу вбиту курву, охрестив душогуба рiзником. Прижилося. Бачте, з цим вашим пiдопiчним який збiг. Щойно затримали пiдозрюваного, Навроцький почав трубити на кожному розi, з кожноi шпальти, кожним написаним ним рядком про свiй пророчий дар. Висновок сумнiвний, та факт лишався фактом: Рiзник таки виявився справжнiм Рiзником. Ця обставина за короткий час стрiмко пiднесла акцii репортера вгору. І вiн, як подейкували у Львовi i що ранiше пiдтвердив всюдисущий Шацький, почав вимагати бiльше грошей за репортажi. Кажуть, домiгся свого. – Справдi збiг, – погодився Клим. – Усiм чотирьом перерiзали горло. – Пан Навроцький пише – вiд вуха до вуха. Бр-р-р-р! – Шацький здригнувся. – Їх не було анi пограбовано, анi, перепрошую, гвалтовано. Описуе так, мовби був при тому. То мае людина талант. – Досить уже про журналiста. Що ще про дiвчат вiдомо? – З його публiкацiй, котрi я долучаю до особисто почутого вiд рiзних осiб, – так, дуже мало. Всi винаймали для своiх занять окремi помешкання. Здаеться, жодна з них не е мiсцевою. Двое, Крися та Анна, зналися. Хоч дiвчата кажуть – лише вiталися, колiжанками не були. Ось, перепрошую, i все, – Шацький розвiв руками. Клим вiдкинувся на спинку стiльця, заклав ногу за ногу, закурив сигару, випустив пахкий дим пiд стелю. – Я недарма згадав про анатомiчний театр, – мовив нарештi. – Треба або попросити звiт судового медика, або ще краще – скласти запит на повторний огляд тiла. Досить легко довести, що рiзник, як ми вже його називаемо з легкоi руки пана писаки, дiяв правою рукою. Це так, i я готовий битися об заклад, Шацький. Матиму перший, найвагомiший аргумент на користь захисту. – Мудро, – погодився Йозеф. – Як бути з попереднiми трьома тiлами? Їх напевне вже поховали. – Заради справи можна домогтися дозволу на ексгумацiю, – спокiйно мовив Кошовий. – Думаю, в усiх випадках дiяла одна особа. Хто – мене наразi не цiкавить. Я взявся не шукати вбивцю, а витягнути з буцегарнi нещасного iдiота Луку, котрий за дивним збiгом народжений iз прiзвищем Рiзник. Решта – справа кримiнальноi полiцii. Зокрема, хай пояснять, чому справжнiй Рiзник залишив бритву бiля четвертого тiла. Чи ранiше вiн так само робив? – Та нi. Інакше б Навроцький про це написав. – Отож. З’ясували, – Кошовий зробив ще одну затяжку, потiм двома великими ковтками допив пиво. – Тому наступне прохання до вас, Шацький. Ви медик, напевне маете знайомих серед колег. Замiсть вiдповiдi Йозеф кивнув та випнув колесом худi груди. – У такому разi чи не могли б ви познайомити мене з професором Лiщинським? Вiн практикуе на Кульпарковi, i саме до нього добилася Уляна Рiзник iз своею великою дитиною. Принаймнi, так вона менi сказала. – Професор Зенон Лiщинський? – перепитав Шацький. – Так, то вiдома особа, европейське свiтило. Його не так часто можна застати останнiм часом у Львовi. Виступае з лекцiями у Варшавi, Парижi, Берлiнi, Празi та Вiднi. Панi нiчого не плутае? – Назвала його прiзвище, – Клим знизав плечима. – Раптом на той час вiн був у Львовi. І потiм, знаю по собi – жiнка вона вперта, затята, настирна. Могла видряпати потрiбне свiтило з-пiд землi. Не дивiться, що з простих людей, заради сина кiстьми ляже. – Як усяка мати, – вставив Шацький. – Отож, як будь-яка мама. То реально познайомити мене з ним сьогоднi? Шацький пiдвiвся, обсмикнув пiджак. – На ваше щастя, маю честь знати пана професора. І якщо вiн е у Львовi, Шацький вас йому вiдрекомендуе. Розрахуйтеся, пане Кошовий, iдемо вже. Роздiл четвертий Ласкаво просимо до божевiльнi Коли Шацький, побувши за лiкарняними ворiтьми трохи бiльше пiвгодини, повернувся з гарними новинами, Клим повiрив у дива. Професор Лiщинський не просто був у себе. Вiн, за словами Йозефа, вийшов до нього сам, почувши вiд асистента, хто прийшов. Потиснув руку, нiби вони з дантистом iз Кракiдалiв давно дружили родинами. Потiм, дiзнавшись, що з ним хоче познайомитись адвокат Кошовий, погодився прийняти невiдкладно. Будучи начуваним про пихатiсть таких европейських свiтил, i то не лише медичних, Клим був готовий щонайменше чекати зустрiчi день-два, коли вчений знайде для нього мiсце у своему щiльному графiку, а за великим рахунком пан доктор мiг вiдмовити. В такому разi Кошовий уже продумував запасний план, походжаючи хiдником уздовж муру. Мiркував, як би краще задiяти можливостi полiцейського департаменту, хоч такий хiд неодмiнно спричинював непотрiбний зараз широкий розголос у мiсцевiй пресi. Приватноi консультацii на початках Кошовому цiлком ставало. Тож згода прийняти його негайно викликала пiдозру: якщо вiдомий професор вiдкладае всi своi нагальнi справи задля зустрiчi з незнайомим йому паном адвокатом, тут може критися щось пiдступне. В чому ймовiрний хитрий замисел, Клим поки не знав. Дiзнатися це, а також – пересвiдчитися в правотi чи хибностi власних припущень можна було, лиш переступивши порiг божевiльнi. Що Кошовий i зробив – не без певного остраху. За своiх тридцять п’ять рокiв вiн жодного разу не мав змоги потрапити до закладу, де утримують душевнохворих. Чесно кажучи, не дуже-то й тягнуло. Клим готовий був визнати в себе певнi упередження щодо цього рiзновиду медицини, тож сам намагався з божевiльними справ не мати. Випадок, за який вiн узявся тепер, справдi став для нього першою такою практикою. І обставину, що Лука Рiзник мав психiчне ураження, таки переважила можливiсть зiстригти з цiеi iсторii якомога бiльше вигод для себе як практикуючого адвоката. Чесно зiзнався в цьому собi, ще – Басi, бо не хотiв мати секретiв вiд майбутньоi дружини. Але вiд iнших, включаючи Шацького, подiбний, значною мiрою – меркантильний iнтерес, Клим вирiшив приховати, вважаючи свое рiшення мудрим. Крiм того, божевiльня справляла на нього доволi гнiтюче враження пiсля прочитання оповiдань пана По, а особливо – пiсля знайомства в порiвняно юному вiцi iз «Дракулою».[27 - «Дракула» – готичний роман iрландського письменника Брема Стокера (1847–1912), надрукований 1897 року, розповiдае про протистояння людей i вампiра, угорського графа Влада Дракули.] І невiдомо, що гнiтило бiльше: детальнi описи процесу втрати людиною розуму, над якими так старався автор iз Пiвнiчноi Америки, напружували навiть менше, нiж щоденники психiатра Сьюарда.[28 - Один iз персонажiв «Дракули», структура якого подана у формi цитування щоденникiв головних героiв.] Нехай пан Стокер вигадав iх, та Кошовий мав чiтке переконання: на рiвному мiсцi, без фактiв iз реального життя, схожi фантазii в жоднiй авторськiй уявi не проростуть. Тому, збираючись до крайового закладу для божевiльних, як офiцiйно називали лiкарню на Кульпарковi, готувався побачити худих брудних чоловiкiв та жiнок iз виряченими очима, котрi горлають, бризкаючи пiною, тягнуться до незнайомцiв руками з розчепiреними пальцями, на яких виросли довгi гострi бруднi нiгтi, або тихенько виколупують черв’якiв iз землi та iдять iх, вiдвойовуючи один у одного жирнiших. Через те його заскочила тиша. А ще – житловi будинки вiдразу при входi на територiю. Кошовий не мiг припустити, що здоровi люди можуть добровiльно жити поруч iз божевiльними. Хоча, з iншого боку, мiсцевiсть нагадувала окремий заселений серед лiсу острiвець. Зазвичай про такий рай на свiжому повiтрi мрiють тi, кого втомило виснажливе мiське життя, нестерпно кортить забратися чимдалi вiд гамору. Побачене за муром ламало всi шаблоннi уявлення Клима про подiбнi заклади. Найперше – через те, що як такоi лiкарнi вiн не побачив. Це була загальна назва комплексу з майже десятком окремих забудов. Частину звели зовсiм недавно, i Шацький охоче пояснив: тепер тут рiзнi вiддiлення розмiстили в рiзнi примiщення, що не лише зручно, а й мудро. Поки йшли до економiчного корпусу, який був тут головним i де працювали професори, Клим iз цiкавiстю крутив головою, шукаючи в раннiх грудневих сутiнках бодай кiлькох мешканцiв iз числа пацiентiв. Натомiсть помiчав лише санiтарiв та приналежних до обслуги. Поцiкавившись у Йозефа, чому не видно власне хворих, отримав вичерпне пояснення: по обiдi iх уже гуляти не виводять. Прогулянки дозволенi не всiм, лише спокiйним та, за висловом Шацького, чемним. Нiчого особливого, виявляеться. Заклад як заклад. То, мабуть, чутки розпускають вiд того, що його ворота не для всiх вiдчиненi. Ну, i через забобони, наявнiсть яких Клим у себе теж визнавав i з якими мав намiр почати прощатися. А наступним здивуванням виявився сам Зенон Лiщинський. Чоловiк, що зустрiв iх, вийшовши назустрiч з-за масивного широкого столу у своему кабiнетi, виявився найменше схожим на докторiв, описаних у романах. Звiсно, Кошовий мав багато знайомств серед вченоi публiки. Та, поклавши руку на серце, переважна бiльшiсть з них таки вiдповiдала образам: метушливi, хай не такi, як Шацький, i балакучi диваки, котрi живуть у власних свiтах, не бажаючи цiкавитися активним життям. Або – навпаки: говорили мало, спiлкувалися з чужими неохоче, всiм своiм виглядом демонструючи власну значущiсть, а пиху подавали не iнакше як гiднiсть. Що не робило iх меншими диваками, нiж балакуни, котрi слухали переважно себе i сприймали iнших так само, як актори, – вдячною публiкою, яка мае мовчати й аплодувати в наперед визначених паузах. Натомiсть професор Лiщинський виявився високим, не кремезним, але мiцно збитим добродiем, який не так давно розмiняв шостий десяток. Пiд бiлим халатом угадувався дорогий модний костюм, черевики блищали чистотою, нема звичноi для довершення докторського вигляду бороди та навiть борiдки, не кажучи про пенсне на довгiй шворцi. Замiсть того – свiже голiння, а перед собою лiкар дивився прямо, твердо, не мружачи очей. Руку Климовi тиснув упевнений в собi мужчина в розквiтi сил, котрий досяг успiху, мае авторитет, на чию думку напевне зважае дуже багато людей, але при цьому – вiдкритий до нових знайомств, демократичний у спiлкуваннi, проте – розбiрливий та ох який не простий. – Радий нарештi особисто познайомитися з вами, пане Кошовий, – Лiщинський коротко й мiцно стиснув його правицю, труснув, розтиснув пальцi. – Чесно кажучи, нинi маю можливiсть переконатися в iснуваннi промислу Божого. Хоч Бога приймаю всiм серцем i нiколи не ставлю пiд сумнiв дiяння Його. Бачте, маю справу з Божими людьми, тож рiд дiяльностi зобов’язуе. Клим глянув на Шацького з надiею отримати пiдказку вiд нього. Йозеф, схоже, сам нiчого не розумiв, тож лише знизав плечима. Тож переадресував питання професоровi. – Перепрошую, пане Лiщинський, про що ви зараз? Про який промисел йдеться? – Божий, – почулося у вiдповiдь. – Сталося так, що я сам шукав нагоди зустрiтися з вами. Нарештi познайомитися. – Яка нагода? Чому – нарештi? – Та ну, пане Кошовий! Заочно я з вами давно знайомий. Хоч останнiми роками частiше буваю за межами Львова, чутки про вашi подвиги доходять i до нас, лiкарiв. – Ой, якi там подвиги… – Скромнiсть прикрашае, – кивнув Лiщинський. – Та не всiх, скажу я вам. Полiцiя не могла дати раду там, де ви впоралися, без перебiльшення, блискуче. Маю на увазi ту iсторiю з убивством доньки Леона Радомського. Вiко сiпнулося. Повз увагу професора це не проскочило – не стримався, нацiлив пальця на Климове лице: – У вас нервовий розлад, пане Кошовий. Не такий страшний, явно задавнений, вам не дошкуляе. Та в окремих моментах, я б сказав, реагуе на окремi подразники. Я маю рацiю? Кошовий знову зиркнув на Шацького. Той мовчки розвiв руками. – До певноi мiри, – вiдповiв Клим стримано. – Так про подразники. Що я сказав такого, вiд чого ви напружилися чи засмутилися? – Я не маю жодного стосунку до трагедii в родинi Радомських, – сухо мовив Кошовий. – Та ну! – професор щиро реготнув, раптом, нiби згадавши про щось важливе, ступив убiк, жестом показав на крiсла. – Прошу, роздягайтеся, влаштовуйтеся. Зараз принесуть каву. Шацький першим кинув пальто на спинку крiсла. Кошовий почепив свое на вiшак. Гостi прилаштувалися навпроти столу господаря кабiнету, i щойно той взяв дзвiнок, аби закликати когось iз обслуги, Клим зупинив його: – Чекайте, пане професоре. Не треба клопоту. – Та облиште, який там клопiт. Маю пригостити вас чимось, закони гостинностi i в нашому невеселому закладi дiють. – Вiрю охоче. Дякую. Але ми й без того крадемо ваш час. – Аби я цього не хотiв, ви б його не крали, – тепер Лiщинський вже не посмiхався. – Бачу, е якiсь моменти, пане Кошовий, котрi не з’ясованi для вас? – Так. Хоча б оця згадка про мою участь у справi панни Радомськоi. Дворiчноi давнини, до речi. Рипнуло – це Шацький посунув свое крiсло трохи далi, аби краще бачити обох поважних спiврозмовникiв й при цьому не заважати iм власною присутнiстю. В унiсон глянувши на нього, адвокат i професор знову повернулися до перерваноi бесiди. – Ви напевне знаете, пане Кошовий, що Дана Лилик, яка зiзналася в тому вбивствi, мала захисника в судi, – сказав Лiщинський. – Процес висвiтлювали газети. Я стежив за ним як обиватель i як правник. Далi моя цiкавiсть не сягала. – Ваше вмiння берегти чужi таемницi варте поваги. – Крiм того, панна Лилик цiлком мала право на захист. – Не заперечую. Суть ii злочину цiлком могла полягати в роздвоеннi особистостi. Його пiдсудна набула, будучи в ближньому колi такоi ексцентричноi особи, як вiдома на весь Львiв панна Агнеля. – Набула? – вирвалося в Шацького, котрий при цьому подався вперед. – Або могла набути, – кивнув професор. – Так чи iнакше, подiбний хiд обрав захисник, звернувшись до мене по консультацiю. Було це на початку минулого року, здаеться, незабаром пiсля Хрещення. Тим часом я читав курс у Сорбоннi, мiй помiчник пан Мазур телеграмою взяв у мене дозвiл провести таке обстеження самотужки. Вiн тодi лиш третiй мiсяць працював пiд моiм крилом, тож я вагався. Проте недовго. Мiй помiчник – талановитий чоловiк, маю надiю – колись замiнить мене. А зустрiв його випадково, у Станiславi, чоловiковi було тiсно в провiнцii. Тож забрав до себе. Та ви ще познайомитесь iз ним, – професор взяв коротку паузу, повiв далi: – Отже, цей випадок мене неабияк зацiкавив, бо iсторiю публiкували не лише львiвськi газети. Проте й Сорбонну зi зрозумiлих причин я отак залишити не мiг. Тому вiдповiв, також телеграмою: рекомендую помiстити панну Лилик у крайовий заклад для нагляду. Сам змiг залагодити все й взятися до дiла лише за п’ять днiв. Почуте вже по самi вуха затягло Шацького. Дантист принишк, завмер, i Клим мимоволi вiдзначив: ось що мають на увазi автори арабських казок, кажучи про когось: «Вiн цiлковито перетворився на слух». Сам Кошовий теж поволi почав забувати про мету свого вiзиту. – І який ваш висновок? – поцiкавився вiн. – Зовнi з панною Лилик усе було гаразд. – Зовнi? Як це? Лiщинський поблажливо посмiхнувся. Так роблять люди, котрi вiдчувають свою перевагу над не дурнiшим вiд себе спiврозмовником. – Знаете, певнi симптоми можуть проявлятися через незначне й непомiтне збоку потовщення кiсток черепа, – професор зробив довкола голови жест, нiби малював нiмб. – Та обмiрювання нiчого аномального не показало. – Перепрошую, – нарештi наважився писнути Шацький. – А як ви можете знати, чи череп збiльшився? Ви ж, прошу пана, не знали розмiрiв черепу панни до того часу. – Ми не лiкуемо пацiентiв, як ви знаете, – зазначив Лiщинський. – Хвора душа, даруйте, не хворий зуб. Наша мета – наглядати й водночас проводити дослiди. Доктор Мазур як мiй асистент доклав чимало часу та зусиль, аби скласти таку собi таблицю, яка мiстить стандартнi розмiри черепiв здорових людей рiзного вiку та статi. Хлопчики, дiвчатка, юнаки, юнки, панi та панове. Це допомагае, зокрема, виявити в немовляти ознаки гiдроцефала вже в першi днi його життя. – Що це дае? – запитав Клим. – Наука базуеться на дослiдах, – вiдрiзав професор. – Практичне застосування е наступним кроком. Та давайте повернемося до панни Лилик. Отже, запальнi процеси в мозку впливають на розмiр черепноi коробки. Але не в ii випадку. Зате багато чого прояснилося, коли я запропонував iй розповiсти свою iсторiю письмово. – Почерк? – здогадався Кошовий. – Саме так. По-перше, вона тиснула пером об папiр не так сильно, як зазвичай роблять впевненi в собi дорослi люди. По-друге, починала писати бiльш-менш спокiйно. Але чим далi, тим частiше обривала речення, ставила на кiнцi кожного один або кiлька знакiв оклику, нарештi – стала писати важливi для неi слова з великоi лiтери. А окремi фрази – пiдкреслювати. Тим самим наочно демонструвала: надае iм якогось свого, бiльшого значення. – І що це означае? – Одна з ознак манii власноi величi, – пояснив Лiщинський буденним тоном. – Початкова стадiя. Проте не досить, аби визнати панну Лилик неосудною та рекомендувати утримання в закладi, подiбному до нашого. Та важливо iнше: вона згадала у своему описi про вас, пане Кошовий. Як про вкрай важливу для неi особу. Кiлька запитань, i я дiзнався про вашу роль у ii викриттi. Через те мав намiр обов’язково познайомитися з вами. – Що спонукало? – Ви розгадали загадку особистостi панни Дани, – мовив професор. – Без розумiння цього вам навряд чи би вдалося побачити в нiй убивцю. Молода жiнка жила двома життями, причому життя панни Агнелi важило для неi бiльше, нiж власне. Це ще одна причина, через яку Дана Лилик пiшла на тяжкий злочин. Двох Агнель в одному мiстi бути не могло. Ви ж так само пропустили ту дивну iсторiю через себе. Звiдси – нервова реакцiя, коли я згадав про неi. Лiщинський торкнувся пучкою краю власного ока. – Причина не та. – Згоден. Ми говоримо про наслiдки. Але, панове, ми справдi захопилися й заходимо не туди. Ви ж прийшли до мене не згадувати про подii дворiчноi давнини. – Саме так, – кивнув Клим. – Та все одно дивуе, чому ви, знаючи бiльше за iнших та маючи бажання познайомитись, так довго зволiкали. Професор розвiв руками, зобразивши приреченiсть. – Повертаемося туди, звiдки почали. Знайомство було б цiкавим для мене. Та, даруйте, не таким важливим, як моя професiйна дiяльнiсть. У Львовi, повторюся, буваю в перервах мiж лекцiями. Коли ж вертаюся, мушу ринути в роботу тут. Елементарно бракуе часу. Були б ви моiм пацiентом, пане Кошовий, ми б бачилися частiше. Клим криво посмiхнувся. – Це жарти у вас такi? – О, ви ще не знаете, як жартують психiатри! Гумор, навiть спецiальний, не для всiх – найлiпшi лiки вiд божевiлля. – Дивно. Менi завжди здавалося: безпричинний смiх е ознакою душевноi хвороби. – У таких недугiв нема однакових ознак, – тепер Лiщинський говорив серйозно. – Звiсно, е стандартнi симптоми й дiагнози. Лиш проявляються вони в кожного iндивiдуально. Мають, так би мовити, власну родзинку. Враз професор, нiби раптово щось згадавши, пожвавився: – Хочете побачити, як воно бувае? Кошовий iз Шацьким перезирнулися. – Що значить – побачити? – поцiкавився Клим, тут же додавши, нагадуючи не так Лiщинському, як самому собi: – Взагалi я… ми хотiли поговорити про Лукана Рiзника. Ви ж опiкувалися ним. – А, той хлопчик, який зараз сидить за гратами, – зiтхнув професор. – Не те щоб опiкувався. Його нещасна матуся добилася до мене таким дивом, що я потiм не мав права iй вiдмовляти в подальших консультацiях. Єдина, на що не йшла панi Уляна, – лишати сина тут. Переконувала, що Лука боятиметься бути в чотирьох стiнах. Я мав змогу тримати його, залучивши кошти з числа благодiйницьких, котрi приходять пожертвою на мою дослiдницьку дiяльнiсть. Бiдна жiнка на мусила нiчого платити. Та вона вперлася: ii син краще почуваеться, коли мае змогу вiльно гуляти вулицями. – З вiдчуттям свободи, – з вуст Шацького це прозвучало фiлософськи. – Догулявся, – не стримався Кошовий. – Я все знаю, – сказав Лiщинський. – І маемо ще один приклад втручання промислу Божого. Бо звинувачення щодо нього безглуздi, шановне панство. – Згоден, – кивнув Клим. – Збирався довести це з вашою допомогою. – А я збирався зробити вiзит до департаменту полiцii! – заявив професор. – Та, бачте, лиш позавчора повернувся з Будапешта. Далi вiдклав вiзит, бо маю загальнiшi справи тут, у клiнiцi. Та все одно не мав намiру полишити цю справу. Найближчим часом таки хотiв вибратися до комiсара Вiхури. І тут – ви, саме з цього питання. – Я адвокат Рiзника, – дещо iз запiзненням назвався Кошовий. – Про це згадують газети. Особливо стараеться такий собi Навроцький, чули про нього? – Навiть читав. Короткою вiдповiддю Кошовий вирiшив обмежитися. – Все склалося якнайкраще, – тим часом вiв далi Лiщинський. – Ми потрiбнi один одному, пане Кошовий. Та коли йдеться про бiльш конкретнi справи, вам таки краще переговорити з Альбертом. – Прошу? – Доктор Альберт Мазур, мiй асистент. Бо коли все сталося, мене, як я вже казав, не було у Львовi. Вiн був, навiть приймав нашого пiдопiчного. Аби побалакати з ним, нам слiд пройти до дальнього корпусу. Там – вотчина пана Мазура. Якщо хочете – лабораторiя. Мiсце для спостережень та дослiдiв. Вiд слова дослiди Климове вiко знову смикнулося, цього разу – сильнiше. Повз увагу професора це не пройшло. – Не треба хвилюватися й боятися. Нiчого страшного там не вiдбуваеться. Нiхто не б’е хворих струмом, черепи наживо iм так само не розтинають. – Нiчого такого я не подумав, – квапливо заперечив Кошовий. – Не це – так iнше, – поблажливо погодився Лiщинський. – Про такi заклади, як наш, розпускають моторошнi чутки. Здебiльшого – тi, хто тут жодного разу не був. Ходiмо, панове, прошу дуже, – вiн зняв з вiшака й простягнув гостям два бiлих халати. – Свiй одяг можете лишати тут. Заразом побачите на власнi очi прояви тих особливостей, про якi я тут згадував. Корисно, подумав Клим, простягаючи руку й беручи халат. Навряд чи приемно, вiн i далi не мiг остаточно подолати упереджень щодо божевiльнi та ii пацiентiв. Але корисно – поза сумнiвом. Новi знання нiкому не шкодять. Роздiл п’ятий Кiлька цiкавих пацiентiв Слiдуючи за професором, вiдвiдувачi пiднялися алеею догори. Схил не був крутим, пiдйом – не надто високим, та пiд ногами ковзало: пiсля недавньоi короткоi вiдлиги знову прихопив морозець. Шацький, незграбно ступивши i ледь не впавши, схопився за Климове плече, й тому довелося якийсь час пiдтримувати приятеля. Але з половини шляху йти стало легше. Санiтари завзято сипали пiд ноги присок, перегорiлий у печах. Побачивши Лiщинського, припиняли роботу, шанобливо ламали шапки хто мав, а хто не прикрив голову – кланявся так. Помiтно, що професор мав тут чималий авторитет. Дiставшись нарештi потрiбного корпусу, Лiщинський вiдчинив важкi дверi власним ключем. Перехопивши здивований погляд Кошового, тут же пояснив: – Пан асистент мае ключа так само. Вийти ладен будь-коли. Але оскiльки там ведуться спецiальнi дослiди, заходити туди вiльно не всякому навiть iз персоналу. Лише з мого чи пана Альберта вiдома. – Знову це слово – дослiди. Насторожуе. – Кажу вам, нiчого такого, що б викликало шок та спротив. З нашого боку – лише нагляд за пацiентами, записи в спецiальний журнал, описи в медичних картках. До того ж, повторюю, тут, на Кульпарковi, ми не лiкуемо. Тiльки наглядаемо. Сюди вiдбираемо найцiкавiшi екземпляри. Слово «екземпляри» Климовi теж не сподобалось. Та вирiшив промовчати, зайшов першим у люб’язно прочиненi професором дверi. За ним порiг боязко переступив Шацький, а Лiщинський зачинив дверi зсередини, прокрутивши двiчi ключ у замку. Вiд цього до Кошового повернулися моторошнi вiдчуття, та вiн труснув головою, намагаючись прогнати тривогу геть i погоджуючись подумки: забобони. Щойно професор прочинив другi, внутрiшнi дверi, котрi вели вже до власне примiщення з палатами, страхи поновилися, хай би як Клим не налаштував себе внутрiшньо на опiр iм. Адже неможливо було втримати дрижаки, котрi враз пiшли всiм тiлом. За третiми, вже тоншими бiлими дверима хтось голосно та iстерично реготав. Примiщення мало високi стелi, й регiт вiдбивався луною в них над головами. У цьому смiховi не чулося анi радощiв, анi, навпаки, iстеричних ноток, реакцii на стрес. Звук був монотонним, зовсiм позбавленим емоцiй, вiддалено нагадував натужну спробу циркового блазня розважити шановну публiку мiж часом, поки з арени пiдуть силовi акробати й пiдготуеться приборкувач лева. Мабуть, так скреготить сам нечистий, отримавши собi чергову душу в колекцiю й потираючи руки, готуючись пiдписати кров’ю нову угоду. Регiт лунав фальшиво, та разом iз тим – зовсiм не натужно. Виглядало, для того, хто видае цi звуки, вони е цiлком природними. Шацький, якого какофонiя шмагонула по вухах, виявився менш стриманим: зiгнув ноги в колiнах, позадкував, закрив вуха долонями. Лiщинський зберiгав спокiй, демонструючи професiйну зосередженiсть, хоча на коротку мить обличчя затiнила тривога. Але вже наступноi митi моторошний регiт захлинувся, зник, запала лунка тиша, i Климовi раптом здалося – вiн нiчого не чув, то все навiювання. – Йой, – пролепетав Шацький, вiдкриваючи вуха. – Що то було, пане Лiщинський? Хто то був? – Не скажу напевне, – вiдповiв професор, i тiнь швидко зникла з його лиця. – Подiбнi неконтрольованi звуки може видати будь-хто з наших пацiентiв. Хоч вони в цьому крилi, хоч в iншому. Бувають моменти, коли iм важно впоратися з емоцiями. Вiдтак причини в кожного, як я вже казав, рiзнi. Цi люди можуть заплакати так само несподiвано, як засмiятися. Або – стукнутися лобом об стiну. Аби пояснити подiбне бодай трошки, ми з асистентом поселили кiлькох хворих окремо. – Пiдопiчнi тут постiйно? – Хтось довше. Хтось коротко. Залежить вiд того, як довго з пiдопiчним треба працювати. Ну i, звiсно, вiд того, чи надiйде iнша, не менш цiкава… Лiщинський на мить замовк, i Кошовий зрозумiв: професоровi ледь знову не зiрвалося з язика слово «екземпляр». Та вiн чи зафiксував минулого разу Климову реакцiю, чи йому самому не зовсiм подобалося таке визначення – так чи iнакше, витримавши паузу, закiнчив фразу: – …не менш цiкава особистiсть. Гаразд, заходьте. За третiми дверима виявився не надто довгий та ширший, нiж зазвичай у таких випадках, коридор. Уздовж стiни з лiвого боку тягнулися палати, кожнi дверi мали досить велике кругле засклене вiконце. Два вузьких, зате високих вiкна вже запнутi темними шторами, хоч, як на Климiв погляд, потреби в тому не було – знадвору вже ставало темно. Праворуч облаштували щось на кшталт передпокою чи передбаннику, де за широким масивним столом сидiв молодий чоловiк у бiлому халатi, медичнiй шапцi та круглих окулярах. За його спиною височiла шафа з мiцними дверцятами, теж замкнена на ключ. Побачивши гостей, молодик пiдвiвся й зняв окуляри. – Рекомендую шановному панству – доктор Альберт Мазур. Тиснучи руку й називаючи себе, Клим одразу вiдчув контраст мiж зовнiшнiстю асистента i силою, з якою той стиснув його правицю. Кошовий припускав: за вiком Мазур годиться своему вчителевi в сини. Та якщо тато на своi роки виглядав успiшною, впевненою в собi людиною, котра переживае розквiт сил, син, навпаки, не стежив за собою та не дбав про себе. Вчитель випромiнював здоров’я та силу, учень був блiдим, худорлявим, сутулим, хай i намагався розправляти плечi, аби спина здавалася рiвною. Але, миттю прокрутивши все в головi, Клим зрозумiв причину. Не треба дивуватися, адже асистент бiльшу частину свого часу проводить тут, добровiльно зачиняючи себе з пацiентами сам на сам заради науки та, поза сумнiвом, кар’ери. Згадавши себе зразка п’ятирiчноi давнини, Кошовий витягнув iз пiдвалин пам’ятi худорлявого, погано, хай акуратно вдягненого емiгранта, котрий так само скнiв у чотирьох стiнах. Затиснутий мiж старими шафами в конторi пана Штефка й вiдсиджуючи там стiльки, скiльки треба, аби досягти мети, стати на ноги, вирватися зi злиднiв. Рiдна душа. Не iнакше. Так само готовий жертвувати всiм, вибиваючись у люди. Навiть особистим життям. Яке воно тут, серед душевно-хворих? Зате поруч iз европейським свiтилом Зеноном Лiщинським молодий лiкар мае шанс не так скоро, як хочеться, але – впевнено зробити кар’еру. І потiм, не такий Альберт Мазур уже й змарнiлий. Помiтно пiдтримуе форму, бо статура хирлява, зате руку стиснув, аж трохи заболiло. Мабуть, бiля таких непередбачуваних пацiентiв фiзично кволий довго не протримаеться. – Хто у вас тут так реготав? – не стримався Клим. На обличчi асистента не вiдбилося жодних емоцiй. – Сьогоднi – Грегор. – Грегор? – Вiн так себе називае, – пояснив професор, iз чого Кошовий зрозумiв: Мазур – людина не надто говiрка. – На початку осенi полiцiянти надибали його на двiрцi. Вбраний був добре, хоч одяг брудний. Анi речей при собi не мав, анi документiв. Помiтили його вранцi, тодi саме прибуло кiлька потягiв протягом години. Полiцаi потiм пояснювали: не вiдразу кинувся в очi, бо ж не подiбний на волоцюгу. Тож досi не ясно, звiдки прибув, куди iхав, до кого. – Публiкували фото, – вставив Мазур. – Так, то була iдея пана Альберта. Нiхто не озвався досi. А чоловiк називае себе Грегором. Кошовому стало неабияк цiкаво, навiть розвiявся короткий переляк вiд почутого смiху. – Бiльше нiчого не говорить? – Чому, часом бувае балакучим. Гаразд, раз прийшли, давайте знайомитися з цим господарством. Узагалi, Альберте, панове мають до тебе справу й розмову. Та коли ми всi вже тут, грiх не подивитися на кiлькох осiб. Асистент Мазур поставився до цього так, нiби цiкавих вiдвiдувачiв до нього сюди заводили регулярно. Взявши зi столу великий розкритий зошит, вiн заклав його на згинi олiвцем, вийшов з-за столу: – Ходiть, панове. Зазираючи до першоi палати, Кошовий намагався цiкавiстю перебороти всерединi себе прикрий страх. Шацькому, схоже, це вдалося швидше. Дантист так завзято вiдтирав Клима плечем вiд круглого вiконця, що тому довелося штовхнути його в бiк сильнiше. Всерединi вони не побачили нiчого, на перший погляд, особливого. Голi стiни, оббитi товстим повстяним шаром, дерев’яне лiжко з невисокими заокругленими бильцями, на ньому – матрац та подушка. Ковдри не було. В неi загорнувся високий пан середнiх рокiв, iз прилизаним волоссям, у просторому лiкарняному одязi та капцях на босу ногу. Притримуючи ковдру за краi пiд пiдборiддям, мов плащ, пан походжав вiд стiни до стiни, мiряючи свое помешкання кроками, ступаючи то коротше, то ширше. Побачивши, що на нього дивляться, хворий завмер, щiльнiше закутався в сiру ковдру, набрав повнi груди повiтря й вигукнув – через скло було чути: – Вiйна! Вiйна! Вiйна! Сказавши так, пацiент демонстративно повернувся до вiконця спиною, натягнув край ковдри на голову i так завмер. – Сьогоднi вiн вигукуе це з iнтервалом у годину десять хвилин, – пояснив асистент, звiрившись iз своiми записами в зошитi. – Вигуки не залежать вiд того, чи дивиться на нього хтось, чи нi. І якщо про вiйну не згадувати, на ранок вiн сам забуде це слово. Нинi, коли прокинувся, стукав у дверi й довго говорив на загальнi теми. Спершу я хотiв записати на полiграф. Та потiм вирiшив не витрачати час, бо змiсту слова та фрази все одно були позбавленi. Проте коли я згадав про вiйну, одразу завiв стару пiсню. Кошовий зовсiм нiчого не зрозумiв iз почутого. Шацький лише витягнув губи трубочкою й поцмокав, похитавши головою. Вiн так само нiчого не втямив, та всiма силами демонстрував компетентнiсть. – Вашi висновки, колего? – дiловито поцiкавився Лiщинський. – Свiдомiсть пацiента блокуе слово «вiйна», – Мазур не пояснював, а доповiдав, навiть – вiдповiдав урок. – Якщо його уникати, за деякий час е перспектива впорядкувати його думки. Вiн поступово зможе iдентифiкувати себе, для цього е всi передумови. – Зокрема? – суворо запитав професор, нiби справдi приймав iспит. – У потоцi свiдомостi поволi виокремлюються цiлком притомнi думки. Вiн може назвати себе, згадуе близьких та дружину. Можна призначати терапевтичне лiкування. Ймовiрнiсть просвiтлення зростатиме, як не будемо провокувати. Анi словами, анi тематичними малюнками. Сiпнулося Климове вiко. Вiн ще раз глянув на хворого, потiм – на лiкарiв. – Ви сказали – дружина? В нього е дружина? – Людвиг Варга, – вiдрекомендував пацiента Лiщинський, кивнувши на дверi. – Депутат Галицького сейму. Сюди його привела саме дружина, бо ще мае якусь надiю. – Чекайте! – вигукнув Кошовий. – Той самий Варга, який писав мiлiтарнi статтi? Закликав австрiйську владу не зволiкати, а швидше почати вiйну з росiйським царем? – Не лише з ним, – вставив Шацький. – Перепрошую шановне панство, але я так само час вiд часу знайомився з писаниною цього, гм, добродiя. – Вiн же кудись зник не так давно! – вiв далi Кошовий. – Нiби на води виiхав. – Ось якi в нього тут води вже мiсяць, – охоче пояснив Лiщинський. – Неабияк активний пан. Доводив, що вiйна – то е очищення Європи, бо вона перенасичена людьми. Вони споживають багато всього, iм це подобаеться, вони далi хочуть плодитися й розмножуватися й незабаром сядуть один одному на голови. – Всiм усього не вистачатиме, – мовив Клим. – Це я пана Варгу цитую. Вихiд – вiйна, бо пасiонарна аристократiя воювати не пiде, для цього е по селах та робiтничих кварталах солдати. Це ж вони, мовляв, дають волю iнстинктам. Отак Європа прорiдиться, дихати стане вiльнiше. – Вiд своiх закликiв так, гм, захворiв? – поцiкавився Шацький. – Упав iз коня, – пояснив Мазур. – І що? – Зламав ребро, та загалом обiйшлося, – сказав професор. – Та попервах болiло, i йому дали морфiю. Тим часом мiлiтарна риторика нiкуди не зникла. І пан депутат несподiвано зрозумiв: укол допомагае краще говорити промови. Його несло, розумiете? – Його й досi несе, – зауважив Клим. – Побiчнi наслiдки, – кивнув Лiщинський. – Аби довго не розводитись, з часом вiн розорився на морфii, бо за рiк спожив майже пiвтора кiлограми цiеi отрути. Змовився зi знайомим аптекарем, той давай у борг, далi почав махлювати з препаратами. Звiсно, його – до кримiналу. А пан депутат, позбувшись джерела отримання цiеi гидоти та, головне, грошей на неi, раптом втратив вiдчуття реальностi. Ось чому тут. Кошовий ще раз зазирнув у вiконце. Тепер депутат-морфiнiст сидiв на лiжку, втупившись у пiдлогу. Ковдра висiла на бильцях. Сам вiн витав у нетрях власного запаленого розуму, мовчки жестикулюючи. – Це лiкуеться? – запитав Клим. – Уже нi, – зiтхнув Лiщинський. – Або – ще нi, – тут же додав Мазур. Професор не стримався – по-батькiвськи поплескав асистента по плечу. – Альберт переконаний: душевнi хвороби можна вилiкувати. Звiсно, якщо вони набутi, як у щойно побаченого вами пацiента. Пан Мазур днюе й ночуе тут, майже не виходить за межi клiнiки. Власне, оцi дослiдження – його iдея. Шукае дiевих методик. Та я б, як його наставник, дав би одну важливу пораду. – А саме? – подав голос Шацький. – Краще харчуватися, – посмiхнувся Лiщинський, знову хлопнувши свого адепта, тепер уже по iншому плечу, але швидко повернув лицю серйозний вираз. – Проте, панове, маемо iншi випадки. Прошу далi, будь ласка. За наступними дверима в такiй самiй палатi на такому самому лiжку сидiла молода жiнка в сiрiй казеннiй сукнi, бiльше схожiй на знайомi Климовi арештантськi роби. Довге пряме каштанове волосся розсипалося по плечах. Пацiентка, нi на кого не зважаючи, читала книжку, розгорнуту приблизно на половинi. В кутку, на маленькому ослiнчику, напевне, як вирiшив Кошовий, мiцно припнутому до пiдлоги, лежала гiрка томикiв у твердих палiтурках. – Давно? – запитав професор, зазирнувши всередину потому, як туди зиркнули по черзi Клим iз Шацьким. – Третю годину, – доповiв асистент. Лiщинський знизав плечима. – Хтозна, панове. Може, ви цього не побачите на власнi очi. Доведеться вiрити менi на слово. – Що ми маемо побачити? Вiдповiдi не було. Замiсть неi Лiщинський раптом стрепенувся, сiпнуся до вiконечка, тицьнув у скло. – Ось! Є! Професор вiдступив, аби глядачi могли зазирнути всередину вдвох. Штовхаючи один одного плечима, Кошовий та Шацький пiдступили до круглого заскленого отвору ближче. Завмерли, затамували подих. Нiчого надзвичайного. Клим навiть гмикнув розчаровано, бо не побачив видовища. Молода жiнка раптом почала повiльно хилитися на бiк. Розгорнута книжка випала з руки. Пацiентка засинала, раптово, вiдразу, сидячи. Торкнувшись головою тоненькоi подушки, вона завмерла, i в якусь мить Кошовий вирiшив: вона вже не жива. – Так – щодня, – мовив Мазур. – Спить вiд п’яти до семи годин. Сон глибокий, до неi навiть можна заходити, не розбуркаете. – Нема бажання? – спитав Лiщинський. – Не боiтеся? – Нi, – вiдрiзав Клим. – Але й бажання нема. – Прошу дуже, – знизав плечима професор. – Панна Зося Донатович. Сомнамбула, отак вони виглядають. – Хiба це не вигадки? – Історii про хворих на сомнамбулiзм справдi часом виглядають фантастично, – погодився Лiщинський. – Ними зловживають, часто спекулюють. Тi ж самi лiтератори, вiзьмiть хоча б мiстера Коллiнза.[29 - Вiльям Уiлкi Коллiнз (1824–1889) – англiйський письменник, автор, серед iншого, детективних та готичних творiв.] Вам, пане Кошовий, знайома його книжка про те, як злочинцi використали сомнамбулу, аби викрасти коштовний дiамант? – Звичайно, «Мiсячний камiнь»,[30 - «Мiсячний камiнь» – один iз найвiдомiших романiв Уiлкi Коллiнза, надрукований 1866 року, вважаеться першим детективним романом у свiтовiй лiтературi.] – кивнув Клим. – Та всяка книжка – вигадка, я не замислююсь над правдивiстю iсторii, коли читаю. Для мене головне, аби було схоже на правду. Без отих всяких невидимих людей та паралельних свiтiв, котрими забавляе публiку пан Веллс. – Британський лiтератор нiчого не вигадав, – вiдрiзав Лiщинський. – Мiй колега Франсуа Бертран, професор медичного факультету в Бордо, дослiджуе хворобу п’ятнадцять останнiх рокiв. Мае до сотнi прикладiв поведiнки сомнамбул. До причин iще не докопався. Що дае менi всi пiдстави вважати: це вроджене, не лiкуеться. – Лiкуеться! – з викликом повторив Мазур. – Менi подобаеться його впертiсть, – зазначив Лiщинський. – Раптом втремо носа мсье Бертрану. Або принаймнi створимо щось краще за ванну Месмера.[31 - Франц Антон Месмер (1734–1815) – нiмецький лiкар, цiлитель, творець вчення про «тваринний магнетизм» («месмеризм»).] – Нiчого про неi не чув. – Не дивно, пане Кошовий. Маете зовсiм iнакшу сферу дiяльностi й, вiдповiдно, зацiкавлень. Якщо коротко, то Месмер придумав ставити посеред невеличкоi кiмнати чан з водою, накритий кришкою. Перед тим у накривцi робили дiрки, встромляли туди металеве пруття. Що вiн кидав у воду, невiдомо, та коли закипало, кiмнату наповнював задушливий пар. – Який ефект? Лiщинський iронiчно гмикнув: – Месмер збирав тих, хто мав душевнi хвороби, ставив iх довкола чану, й вони мусили якийсь час вдихати пари. Найцiкавiше: вiн почав брати грошi зi здорових людей, доводячи: кiлька сеансiв iз такою, з дозволу сказати, ванною – i все, маемо профiлактику. Подiбнi недуги вже нiкого не вразять. Шарлатанство чистоi води. Та принесло йому певну славу. Ми ж за таким не женемося. Розробимо дiевiшi методики. Тим часом Шацький вкотре зазирнув у палату. – Перепрошую, то що з нею вiдбуваеться? – запитав Шацький. – Зараз вона в так званому вторинному станi. Визначений як condition seconde, – охоче пояснив Мазур. – За якийсь час пiдводиться, починае ходити вiд стiни до стiни. Далi бере книжку, читае вголос, вчить напам’ять вiршi або прозовi фрагменти. Незабаром старанно складае книжки, знову засинае. І прокидаеться вже в станi, який професор Бертран називае первинним. – Цiкаво, шановне панство, ще й таке: панна Зося не пам’ятае жодного рядка, вивченого напам’ять у станi condition seconde. Вона розумiе, що хвора. Дозволяе давати собi якiсь пiгулки, хоча насправдi вживае вiтамiни, – пояснив професор. – Обстеження показало: молода жiнка цiлком здорова. Їi нема вiд чого лiкувати звичайними медичними засобами. За ii утримання тут платять батьки. Кошовий та Шацький знову перезирнулися. Побачене вражало, бо вiдкривало зовсiм iнший, не знайомий ранiше свiт. Обидва навiть забули, для чого насправдi прийшли на Кульпаркiв. Лиш тепер Клим починав розумiти, з чим доведеться мати справу, коли Рiзника вдасться видряпати з Бригiдок. Адже справжнiй Рiзник, ким би вiн не був, лишиться на волi. Для того, аби зловити його й зупинити, кримiнальнiй полiцii хоч-не-хоч доведеться застосовувати зовсiм iншi знання, нiж тi, якi потрiбнi для викриття банальних кримiнальникiв. Утiм, вирiшив вiн, далi вже хай комiсар Вiхура сушить собi голову. А Зенон Лiщинський вже ступив до наступних дверей. За ними вони побачили панi середнiх рокiв, коротко, майже наголо обстрижену. Жiнка до всього не вирiзнялася вродою, мала неправильнi риси обличчя й довгий нiс. Тож коротке волосся додавало iй певних демонiчних ознак. Вмостившись на своему лiжку максимально для себе зручно, вона зосереджено тицяла себе в ноги вище колiна патиком. Край сiроi сукнi задля цього задерла ледь не до пупа, заголивши обидвi ноги. Дивне заняття поглинуло хвору з головою. Постеживши за ii рухами якийсь час, Клим повернувся до лiкарiв. – Одержима, – дав Мазур короткий коментар. – Марiя Повх. Колола себе шевською голкою, виганяючи нечистого, – пояснив Лiщинський. – Ховалася вiд чоловiка та дiтей, спала в сорочцi з довгими рукавами. Чоловiк забив тривогу, коли крiзь сорочку почала проступати кров. Тут довелося приспати ii, вiдрiзати волосся, бо його тримали шпильки. – А забрати шпильки? – поцiкавився Йозеф. – Смикала себе за волосся, пане Шацький. Видирала його з корiнням. Пан Альберт придумав зробити для неi ось такий патичок, прилаштував по краях гумовi кружальця. Одержимiсть можна лiкувати електрикою, подiбнi практики вже були. Панi Повх уже мала два сеанси, та мiж ними треба робити паузи. Якщо не дозволити iй тицяти себе таким ось патичком, доведеться тримати в гамiвнiй сорочцi. – Чому? – Очi почне дряпати, пане Шацький, – зiтхнув професор. – Мiж iншим, ми обговорювали з паном Альбертом можливiсть помiстити сюди, в це крило, нашого спiльного пiдопiчного, Лукана. Нарештi Кошовий оговтався й перейшов до потрiбноi справи. – До речi, пане Лiщинський. Ми маемо поговорити про цього пацiента. – Нема про що говорити, – мовив той. – Тобто хлопця жаль, як я вже казав. Його оглянув я, детальнiше обстежив ось колега, – кивок на асистента. – Проте його випадок, повiрте, досить простий. Хлопець мае легку форму душевноi хвороби, котра розвивалася поступово i е наслiдком зачаття чоловiком, котрий мав проблеми з алкоголем. Коли хочете, ось що заразне: пияцтво й морфiнiзм. Вiд таких не народжуються розумово повноцiннi дiти. Ви ж розмовляли з ним, пане Кошовий? – Сьогоднi вранцi. – Вашi висновки? – Що маете на увазi? – Чи небезпечний вiн для суспiльства. Клим вiдповiв, не думаючи: – Нi, пане Лiщинський. Навпаки, суспiльство небезпечне для нього. – Бачте, – професор картинно розвiв руками. – Подiбних випадкiв у практицi кожного нашого лiкаря вистачае. На жаль, практика типова. Ось чому я не рекомендував пановi Мазуру брати хлопця сюди. Все ж таки, як ви мали змогу переконатися, в цьому крилi, серед пiдопiчних Альберта, пацiенти з цiкавiшими iсторiями. – Ми не бачили Грегора, – сказав раптом Йозеф. – Того, реготуна. – Через двi палати, – асистент кивнув у кiнець коридору. – Вiн дуже вам потрiбен, Шацький? – роздратовано запитав Кошовий. – Ми з вами не в зоопарк прийшли. І не в цирк. Побачили досить. – Ваша правда, – швидко погодився дантист i першим рушив назад, до столу Мазура. Ще раз зиркнувши на одержиму панi, Клим посунув за ним. Тутешня атмосфера вже починала на нього вiдчутно тиснути. Повернувшись, асистент, не зважаючи на вiдвiдувачiв, почав нотувати щось у свiй зошит. Лiщинський, вiдкотивши полу халата, вивудив iз жилетноi кишеньки за ланцюжок золоту цибулину годинника, вiдкинув кришку. Похитав головою. – Знайомство вийшло цiкавим, пане Кошовий. Та ми справдi захопилися. Мету вашого вiзиту, вибачте, дотепер не зрозумiв остаточно. Лише поговорити про Лукана? – Нi, – Клим зосередився. – Хотiлося знати, бажано – докладно, де вiн був, коли сталися три попереднiх убивства на Городоцькiй. – Чому саме три? – Поруч iз четвертою жертвою Рiзника, як вiдомо, затримали. Отже, вiн швендяв вулицею. Припускаю, що навiть мiг бачити справжнього Рiзника. Та не зафiксував цього, не звернув належноi уваги. Вибачте, що аж надто, нiби для дурникiв, розжовую. Але на момент нападу на повiю Лукан таки був на Городоцькiй. Чи вештався вiн там ранiше? Лiщинський потер гладенько виголене пiдборiддя. – Про якi днi йдеться? Кошовий видобув iз внутрiшньоi кишенi пiджака складений вчетверо аркуш паперу. – Ось тут – дати аналогiчних убивств, скоених ранiше. Взявши аркуш, професор пробiг очима по написаних рядках. – Збiг дивний, та цими днями я саме читав лекцii. Париж, Вiдень, Прага. – Конкретно в цi днi? – Нi, звiсно. Не все збiгаеться в часi. Та все одно я перебував далеко вiд Львова. Пане Мазуре, ви щось скажете? Лiщинський поклав аркуш перед асистентом. Той глянув, на мить замислився, потiм перегорнув кiлька сторiнок у зошитi. Знайшовши потрiбнi записи, розвернув зошит до Кошового. Тицьнув пальцем: – Ось. Дата. Я приймав Рiзника, але не в цьому корпусi. Мене викликали, щойно матiнка привела хлопця. Санiтари знають: ним опiкуеться пан професор. – Тобто, пане Мазуре, ви нотуете в цю книгу не лише те, що стосуеться ваших цiкавих пацiентiв? – перепитав Клим. – Нi. Я фiксую всi вiзити. Не розпорошую. – Прошу? – Краще, коли записи ведуться в одному зошитi, – пояснив Лiщинський. – За любов до порядку я високо цiную свого асистента. Не лише за це, але – зокрема. – Іншi днi? Альберт перегорнув назад ще кiлька сторiнок. – Ось. І ось. Мати набридала, просила вколоти синовi препарат, котрий блокуе iнстинкти. – Інстинкти? – Бромiд калiю, – пояснив Лiщинський. – Заспокоюе, допомагае притлумити судому. Але довелося пояснити матерi: лiки здатнi також зменшити потяг Лукана до жiнок. Адже додатковi труднощi мав через це. Вкотре прочитавши на Климовому обличчi нерозумiння, професор терпляче розтлумачив: – Парубiйко здоровий. Коли говорити про фiзiологiю – так точно. Потяг до протилежноi статi цiлком можна пояснити. Каламутна рiдина, даруйте, б’е в голову. Тому й пiдглядав за дiвками. Тi уколи бодай трохи заспокоювали. Отже, пiддивлявся за дiвчатами. Дуже добре. Кошового все це цiлком влаштовувало. Про подальшi дii досить легко домовився з лiкарями. Залишав корпус iз вiдчуттям перемоги. Навiть регiт, котрий провiв iх, щойно зачинили за собою дверi, вже не стривожив, сприйнявся чимось буденним. Хворi люди, нiчого з них узяти. Роздiл шостий Честь, панове полiцейськi! Аби можна – вiдкоркував би шампанське просто тут, у кабiнетi комiсара Вiхури. Клим насолоджувався трiумфом. Його розпирало вiд гордощiв за себе, всерединi грали сурми, били барабани, а з обличчя не сходила переможна посмiшка. Готуючись до цього вiзиту, Кошовий вдягнуся, як на урочистий прийом до президента мiста. Бася, розпашiла вiд збудження та гордостi за нареченого, цього разу сама пов’язала йому краватку. Вдома Клим не стримався, докладно розповiв iй результат вiзиту на Кульпаркiв i своi враження. Та пояснив, що саме ви5ходив i якого слiд чекати результату. Бася слухала своерiдний звiт, мов страшну казку, широко розплющивши очi. І далi вчинила несподiвано: видобула зi сховку, котрий напевне мають у своiх помешканнях ледь не всi жiнки, новесеньку краватку. Пояснила: готувала подарунок на весiльну церемонiю, але нинiшня перемога чи не важливiша для iхнього спiльного майбутнього. Тож Кошовий не заперечував, одягнув подарунок, обновив. Тим бiльше що Бася вже ii подарувала, а вбрати ii на весiлля йому так само нiчого не завадить. Свiдком Климового трiумфу, крiм Вiхури, був слiдчий кримiнальноi полiцii Ольшанський. Цей високий, сухий, схожий на цвiркуна чоловiк в круглих окулярах був давнiм знайомим Кошового. П’ять рокiв тому, в перший же день свого приiзду до Львова, слiдчий допитував Клима, затриманого бiля трупа адвоката Сойки. Кiлька рокiв по тому iхнi шляхи не перехрещувалися. Та щойно Кошовому вдалося почати практику, з Ольшанським доводилося знову перетинатися. Час не змiнив слiдчого. Вiн належав до тих людей, котрих складно уявити дiтьми, тим бiльше – молодими людьми, котрi робили всi дурницi, вiдповiднi до вiку, вешталися нiчними вулицями напiдпитку та, не довго думаючи, наважувалися на рiзнi безумства заради зацiкавленого жiночого погляду. Хоч Кошовий знав, що в Ольшанського е дружина та трiйко доньок, вiн зразковий сiм’янин та громадянин. – Пропоную укласти угоду просто тут, панове, – сказав Клим. Глянувши на слiдчого, який сидiв прямо, немов ковтнув жердину, Вiхура чхнув, прикрившись рукою, витер сльози, набiглi пiсля чихання, мовив: – Про що йдеться, пане Кошовий? – Про мого пiдзахисного, Лукана Рiзника. – Кошовому дуже кортiло, аби зараз його голос дзвенiв, вiдбиваючись луною пiд високою стелею кабiнету. – Що з ним сталося? – поцiкавився Ольшанський. – Поки нiчого не трапилось, хлопця треба звiльняти. Та знiмати з нього всякi безглуздi пiдозри. – Чекайте, пане Кошовий, а що з ним може трапитись? – пiдозрiло спитав Вiхура. – Вiн сидить в одиночнiй камерi, я наполiг на цьому. Ви ж розумiете, коли вбивця дiвчат iз Городоцькоi опиниться поруч iз iншими кримiнальниками, довго не проживе. Манiакальних особистостей не люблять навiть брутальнi вбивцi. Сiпнулося вiко, легенько. – Пане комiсаре, я цiную вашу турботу про життя мого пiдзахисного. Про його здоров’я помовчимо, бо Лука справдi мае душевну хворобу, яка не лiкуеться. І саме тому варто перейматися. Хлопець пiд впливом того, що почалося довкола нього, цiлком здатен вкоротити собi вiку. – У нього нема для того жодних можливостей, – вiдрiзав Ольшанський. – Не один ви е такий розумний, пане Кошовий. Не лише у вас е серце. Черевики Рiзника без шнуркiв, нiчого гострого йому не дають, навiть iсть дерев’яною ложкою. Спить без простирадла, аби не було з чого сплести мотузку та вдавитися на гратах. Знаете, в’язнi подiбне практикують. – Совiсть мучить? – Або – з вiдчаю. Клим багатозначно пiднiс угору вказiвного пальця. – Совiсть у Лукана чиста. Знаете, панове, за короткий час я встиг дiзнатися досить багато для себе про розумовi епiдемii. Враженi ними люди страждають лише вiд фiзичного болю. Навiть тi, хто завдае його собi сам. Вони мордуються, аби той бiль вiдчути. Практик мазохiзму, до речi, це жодним чином не стосуеться. – До чого ви ведете? – спитав Вiхура. – Заходжу здалеку, пане комiсаре, – Клим поволi почав наступ. – Насправдi в Росii душевнохворих називають та, що важливiше, вважають Божими людьми. Якщо iм нiде не болить, нiчого бiльше iх не переймае. За винятком вiдчуття жалю, природного й дуже безпосереднього, i такоi ж безпричинноi злостi. – Отже, вони агресивнi, – пожвавився Ольшанський. – Ловлю вас на словi. – Даремно, – промовив Кошовий. – Я на власнi очi бачив, як подiльський божевiльний на Житньому ринку в Киевi голосно, з нецензурною лайкою, шпетив торговку м’ясом, яка прогнала вiд себе бездомного обiдраного собаку. Мовляв, погана бабця, погана, не годуеш песика, в тебе оно, скiко м’яса, – тут Клим почав тягнути голос, змiнивши тон та намагаючись вiдтворити манеру волоцюги, та потiм знову заговорив своiм: – Божевiльний злився на жiнку, але не збирався на неi нападати. Навпаки, коли бабi то набридло, вона тупнула ногою, вiдганяючи крикуна, мов цуцика, i вiн вiдбiг налякано, хоч далi огризався на неi, – вiн перевiв подих. – Жалiсть у таких людей з’являеться з подiбних, не очевидних, навiть десь позбавлених рацiо причин. Зараз повертаюся до нашого Луки. – Досi не можу зрозумiти ходу ваших думок, пане Кошовий, – зауважив Вiхура, пiсля того знову не стримавши чиху. – На здоров’я, – побажав Клим. – І пояснюю. Прикидаючи причини, якi могли б пiдштовхнути хлопця до самогубства, не варто брати в розрахунок рiзнi там докори сумлiння. Луцi нема в чому собi докоряти. Вражений недугом розум дозволяе йому сприймати свiт та себе в ньому винятково у веселкових кольорах. Вiн тодi не зрозумiв, що заарештований. Але вiдчай – цiлком може бути. Варто переконати молодого Рiзника в тому, що це вiн заподiяв шкоду однiй дiвчинi, не кажучи про iнших, хлопець переживе сильну душевну травму. Вiн же добрий, розумiете? Саме таким себе уявляе. Аж раптом ви називаете його вбивцею. Не сумнiвайтеся, пане Ольшанський. Кiлька серйозних потрясiнь – i вiн цiлком здатен розбити собi голову об муровану стiну. Не бажаючи звести рахунки з життям, не через муки совiстi. Лукан каратиме себе за те, що, як його переконають, вiн накоiв. Тож тримаючи його за гратами, ви пiддаете життя Рiзника ризику. Ольшанський пирхнув: – По-вашому, пане адвокате, всiх злочинцiв слiд повипускати з тюрем, аби лиш вони не заподiяли собi шкоди? – Не пересмикуйте, – вiдрiзав Клим. – Ми говоримо не про вбивцю, а про дорослого сильного парубка. Який в силу причин, котрi чоловiкам навряд чи треба пояснювати, вештався Городоцькою та шукав нагоди позирити на розпусних дiвок. Вони ж навiть узимку вдягненi досить вiдверто. Лукан та особи, подiбнi до нього, вiдчувають то гострiше за нас. Високий зрiст дозволяв йому пiддивлятися у вiкна нижнiх поверхiв, якi мешканки покоiв вважали запнутими. Про це маю докладне пояснення доктора Альберта Мазура, асистента професора Зенона Лiщинського. – Лiкар сам це бачив? – скептично запитав Ольшанський. – Лукан щиро, докладно, без задньоi думки хвалився йому цим, – вiдповiв Кошовий. – Доктор вважав таку поведiнку згубною для хлопця, тож час вiд часу давав йому лiки, що мали би притлумлювати бажання. Кожне вiдвiдання Мазур фiксував у своему журналi. Якщо порiвняти дати скоення перших трьох убивств на Городоцькiй i днi, навiть час, коли Рiзник вiдвiдував лiкаря на Кульпарковi, вже маемо переконливе алiбi. Яке слiдство, перепрошую, не потурбувалося перевiрити. Ольшанський мовчки засопiв. Вiхура, цього разу стримавши чхання, кинув на слiдчого погляд, здатний спопелити дощенту. Втiшений ефектом, Клим повiв далi: – Ще трошки про жалiсть. Так, ви можете сказати: Лука не мае алiбi на час убивства четвертоi дiвчини, здаеться, Анни. Але вiн напевне бачив ii на Городоцькiй не раз. Знав, де живе. Тож крутився бiля ii вiкна. Не постiйно, та якщо уявити собi той будинок, зобразити його на схемi, можете переконатися: аби навiдуватися до потрiбного вiкна перiодично, Луцi не треба тинятися пiд ним. Досить вештатися поруч, за потреби звертаючи в двiр та дивлячись, чи коiться в кiмнатi щось цiкавеньке. Ось так вiн i побачив закривавлену дiвку та бритву бiля неi. Стався напад жалостi, панове. Лука щиро вирiшив: iй боляче. Забiг до помешкання, дверi якого виявилися вiдчиненими, бо так iх лишив справжнiй убивця. Й пiдняв бритву, причину завданого болю. Анну ж не чiпав, бо думав – вона поранилася, зомлiла, потрiбен лiкар. Ось так Лукан Рiзник опинився в полiцii. Вiхура пожував губами, замислено розправив вуса. – Ви наче в судi виступаете, пане Кошовий. – Дiйде до суду – полiцiя стане присоромленою. Хiба все це не справить на присяжних належного враження? Чи не доведеться полiцiйнiй дирекцii виправдовуватися та рятувати репутацiю? І невже ви, пане Ольшанський, не припускаете: пiсля такого ваша вiдставка, ще й ганебна, неминуча? Ви вiрою й правдою служили цiсарю, сумлiнно виконували обов’язки, мали повагу. Тепер же, лише через те, що провина пiдозрюваного надто очевидна, аби старанно збирати докази, а особистiсть його, на вашу думку, нiкчемна… – Я так не вважаю! – стрепенувся слiдчий. – Суспiльство вважатиме iнакше. Адвокат та газетярi подбають про це, – парирував Кошовий. – А ви, пане Ольшанський, нiколи не скажете так уголос. Але ж пiдсвiдомо маете мого клiента, вибачте, в носi. – Пане Кошовий! – пiднiс голос Вiхура. – Добирайте виразiв! – Я ще й не так можу, – запевнив Клим. – Бо маю останнiй аргумент, який притримав на десерт. Пане комiсаре, слiдство велося людиною настiльки самовпевненою, що вiдбулося манкiрування елементарними правилами. – Наприклад? Це вирвалося вiдразу в обох, слiдчого й комiсара. – Я навiдався в анатомiчний театр, де оглядали тiло Анни та ii ранiше загиблих колiжанок. Говорив iз фахiвцем, котрий робив висновок. Усе правильно та очевидно. Горло кожнiй жертвi перерiзали гострим предметом. Могли ножем, бритвою, шматком скла – не суть. Головне: орудували правицею, – Клим виставив уперед свою праву руку. – Ви, пане Ольшанський, навiть не мали труду дiзнатися, що пiдозрюваний – шульга, – вiн перевiв подих. – Нарештi, я знайшов час, розшукав полiцейських, котрi затримали Рiзника на Городоцькiй, поговорив iз ними та встановив: бритву хлопець тримав лiвою. Якою звик, такою i взяв. Той полiцай, котрий помiтив це, готовий повторити пiд присягою. Запала тиша. Порушив ii рик Вiхури: – Так не робиться, пане Ольшанський! Я завжди довiряв вам, нiколи не перевiряв вашу роботу. Менi дотепер цiлком удовольняли ii результати. Але це… Як можете пояснити? Чим? Чому, пане Ольшанський? – Перепрошую, пане комiсаре, – спину слiдчий далi тримав прямо, та голова все ж трохи втягнулася в плечi, сам вiн ледь згорбився. – Я справдi… Не знаю… Мара найшла… – Скажiть ще про лихе око! – вибухнув Вiхура. – Обговорити прикрий iнцидент я пропоную без стороннiх, – вiн мазнув поглядом по Кошовому. – Негайно готуйте потрiбнi папери та вiдпускайте хлопця. Бо шукали легкого шляху в цiй непростiй справi. Ольшанський кивнув. – А вам, пане Кошовий, подяка. – Щира? – вирвалося в Клима. – Цiлком, – пiдтвердив комiсар. – Знаете, нам тут, у полiцii, так само нема вигоди вiд засудження невинного. Бо не той випадок, коли справжнiй вбивця уникне кари й заспокоiться, тихо сидiтиме в норi. – Тобто? – Ви щойно наблизили нас до думки: той, кого газети охрестили Рiзником, – таки божевiльний. Вони не зупиняються. Чуття страху не мають. Хоч знаемо тепер, що рано заспокоюватися. – Так, – ствердно кивнув Кошовий. – Надалi Рiзник iз Городоцькоi – справа кримiнальноi полiцii. Маю честь. Вклонився на прощання. Вдягнув капелюха. Не стримався – розвернувся бiля дверей, вiдсалютував двома пальцями. – Честь, панове полiцейськi! Роздiл сьомий Форель панська Запрошення надiйшло наступного ранку. Звичайний поштовий конверт вiд посильного прийняв Найда. Отримавши листа, Клим жестом зупинив потiк вдячних слiв, котрий лив на нього помiчник ще вiдучора, коли по обiдi його нещасного родича випустили на волю. Самолюбство Кошового тiшили не Остаповi клятви вiдданостi до скону вiку, а меткi газетярi, котрi почали наввипередки атакувати його вже бiля виходу з Бригiдок. Туди набiгло небагато. Та до вечора Львовом розлетiлися чутки про перемогу адвоката, ще й емiгранта, котрий дае фору тутешнiм колегам. Бася вiд самого ранку особисто послала двiрника по ранковi газети, бо передплачувала геть не всi. Заробивши чвертку за послугу, Гнат Бульбаш повернувся з чималим оберемком щоденних друкованих видань, i серед них були такi, якi кримiнальнi новини не цiкавлять. Цi Бася роздратовано жбурляла на пiдлогу, зiбравши в окремий стосик усi публiкацii про свого мудрого нареченого. Найбiльше старалися украiнськi видання. Автори тиснули на те, що пiдозрюваний – русин. І якби не втрутився iнший русин, упереджений до них цiсарський режим засудив би невинного хлопця з бiльшою охотою. Тож перемогу Климентiя Кошового вони сприймали не менше, як власну полiтичну перемогу над владою, котра повсякчас порушуе права украiнцiв на рiднiй землi. Климовi ж найменше хотiлося отримувати вiд свого успiху полiтичнi дивiденди. Приемнiше й кориснiше, коли пропонують взяти ту чи iншу справу, i Кошовий уже прикидав суму кожного окремого гонорару. Двое потенцiйних клiентiв уже зголосилися, надiславши своi записки з проханням зустрiтися та вiзитiвки. Тож ранковий лист вiн спершу розцiнив як чергову таку пропозицiю. З розiрваного конверта справдi випала вiзитiвка. Так нагадав про себе професор Зенон Лiщинський. У доданiй записцi старанним, калiграфiчним, зовсiм не звичним для медика почерком вiн запрошував Клима сьогоднi ввечерi на вечерю. Зiбрання мало вiдбутися у вузькому колi, подробицi – пiсля першого келиху вина. Приписка заiнтригувала Клима, i, хоч про такi зустрiчi звик домовлятися заздалегiдь, вирiшив перенести обiцяну Басi спiльну вечерю на iнший час. Дiзнавшись про це, Бася спершу капризувала. Та почувши, заради чого, вiдразу зажадала пiти з ним. Перешкод Кошовий не бачив. У записцi Лiщинський не вказав, чекае на нього самого чи може бути бiльше персон. Зрештою, вирiшив Клим, наречена мае право бути присутньою на рiзних приватних зустрiчах. Панна Райська, котра вже дуже скоро стане панi Кошовою, входить до будь-якого вузького кола втаемничених осiб, куди запрошують його. Морозець, трохи послабившись вдень, пiд вечiр знову притиснув. Падав дрiбний снiжок, вiтру не було, легкi снiжинки опускалися плавно й вертикально. Лiщинський вибрав невеличкий ресторанчик поруч iз Галицькою площею. Викликати вiзника Кошовому не було потреби, адже вiд його будинку на Личакiвськiй це мiсце зовсiм недалеко. При бажаннi можна дiстатися хвилин за п’ятнадцять, та Клим навмисне поквапив Басю, вони вийшли ранiше й неспiшно, чинно та шляхетно, пройшлися пiшки по освiтленому лiхтарями мiсту. Не зрiзали шлях дворами. Навпаки, намагалися, де це можливо, йти кругом, аби довше насолодитися спiльною прогулянкою та незвично тихим зимовим вечором. Незабаром Рiздво. Його наближення вiдчувалося в кожнiй снiжинцi, що кружляла перед очима. Чулося в кожному рипi пiд пiдошвами черевикiв. Мороз мiг стати – i ставав – на короткий час близьким другом. Не кусав, не щипав, лиш нагадував про себе так, як умiв. Кошовий бачив умиротворенi, всмiхненi, осяянi надiею обличчя перехожих i сам перейнявся iхнiм настроем. Навiть кiлька разiв привiтався з незнайомцями, почувши вiтання у вiдповiдь. Так, наступний, чотирнадцятий рiк нового столiття все ж обiцяв бути не менш спокiйним та вдалим, анiж той, що минае. Климовi дуже хотiлося, аби потрясiння восьмирiчноi давнини виявилися лише хворобами зростання. Люди пристосувалися до нового, стрiмкого часу, революцii та локальнi вiйни змiняють прогрес та поступовий розвиток. Коли так, то сильнi свiту цього не можуть, не мають права допустити катаклiзмiв та зруйнувати все, що приносить iм, серед iншого, чималi прибутки. Мiркуючи так, коли про себе, коли – вголос, i чуючи у вiдповiдь цiлковите погодження з Басиного боку, Кошовий дiстався нарештi потрiбного мiсця. Усерединi ресторан виявився справдi не дуже великим. В оформленнi власник вiддав перевагу модному кiлька рокiв модерну, хоч, на щастя, без надмiрностей. Клим сюди ще не заходив, але щось пiдказувало: заклад – чиясь родинна справа. Їх зустрiв кельнер. Не питаючи, звернувся до Кошового на прiзвище, провiв через залу в протилежний кут, де за кавового кольору ламбрекеном вiдчинялися дверi до окремого кабiнету. Пропустивши Басю перед собою, Клим ступив сам i вiдразу зустрiвся поглядом iз людиною, яку менш за все сподiвався тут зустрiти. – Доброго вечора, панi Магдо. – Доброго вечора, – вiдповiла вона, свiтськи посмiхнувшись до Басi. – Гарно, що здогадалися взяти з собою наречену. Тепер хоч не буду бiлою вороною в суто чоловiчiй компанii. – Панi Магдо, ви – лише окраса! – вигукнув Лiщинський, виходячи з-за столу й обiймаючи Клима за плечi, немов знав його тисячу рокiв, потiм галантно поцiлував простягнуту Басину руку. – Перепрошую, шановне панство, я мав би сам здогадатися. Не годиться запрошувати наречених окремо. Тим бiльше що панна Райська тут, як нiхто, доречна. – Про що йдеться? – спитала потiшена увагою Бася. – Зараз усе поясню. Дозвольте вам допомогти. Професор притримав Басине пальто, сам почепив на вiшак. Роздягаючись та влаштовуючись, Клим подумки похвалив себе. По-перше, раптом вiдчув, як наречена почала трошки ревнувати його до слави, котра впала так раптово. Адже в центрi уваги звикла бути вона. Тож комплiменти знавця людських душ, яким був доктор Лiщинський, стали для неi лiкувальним бальзамом. По-друге, вона давно захоплювалася Магдою Богданович, котра була кумиром для багатьох молодих жiнок. Кожнiй кортiло випромiнювати водночас шляхетнiсть, смак та незалежнiсть у поглядах та вчинках. Донедавна, поки Бася не почала вибиватися в театральнi прими, вона не наважувалася скорочувати вiдстань мiж собою та Магдою. Але нинi, маючи навiть подвiйний статус – зiрки сцени та нареченоi успiшного адвоката, – не губилася в ii присутностi, вiдчуваючи: нема невидимих бар’ерiв, вони вже рiвнi. Отже, Магдина присутнiсть пiдвищила без того вже не маленьку самооцiнку Барбари Райськоi. Поки гостi розмiщалися за столом, з’явився ще один. Незграбно струшуючи вологу з капелюха, до кабiнету вступив Альберт Мазур. – Тепер усi, – констатував Лiщинський. Дами не були знайомi з асистентом. Професор вiдрекомендував його, як вимагав етикет. Щойно той зайняв едине вiльне мiсце поруч iз Лiщинським, доктор легенько плеснув у долонi: – Спершу замовимо, шановне панство. Не заперечуете, якщо я на свiй смак, на правах господаря? – Господаря? – перепитала Бася. – Принаймнi на тi кiлька годин, що ми будемо тут, – пояснив Лiщинський. – То як, маете спецiальнi побажання? – Ви запросили, пане професоре, – висловила Магда загальну думку. – Керуйте. Впевнена, що ви не пригостите нiчим поганим. – У такому разi вiдразу рекомендую наливку вiд Бачевських, настояну на меду, – почав професор. Обвiвши присутнiх запитальним поглядом, не почув заперечень i вже хотiв говорити далi, як Мазур пiдняв руку. – Я би, з вашого дозволу, обмежився одним кухлем пива вiд Кляйна.[32 - …одним кухлем пива вiд Кляйна – пропозицiя вiд пивоварнi Яна Кляйна, заснованоi 1848 року на Погулянцi.] Знаете, пане професоре, як чутливо реагують моi пiдопiчнi на найменший алкогольний дух. – Не заперечую. Сам хотiв за перепрошенням пропонувати вам обмежитися, мiй друже. Нiхто бiльше не мае заперечень? Вiдповiддю було мовчання. Кивнувши сам собi, Лiщинський знову легенько плеснув у долонi. – Основною стравою пропоную карпатську форель. Як кажуть у нас, справжня панська страва. Тут, у цьому закладi, вона завжди свiжа. Але треба замовляти наперед. Бо готуеться вона з вечора. – Звичайна риба? – перепитав Клим. – Так, звичайну рiчкову форель слiд перетворити на надзвичайну, – пояснив Лiщинський. – З вечора ii чистять вiд луски та патрають, натирають сiллю та спецiями, перед тим змiшавши. Так вона маринуеться добу. Коли вже час готувати, дно пательнi вкладаеться кiльцями моркви й цибулi. Також даеться оливкова олiя, ще трохи перцю й солi. На таке ось ложе вкладаеться наша рибина. І головне, шановне панство, – подрiбнений шпинат. Тушкуеться окремо, додаеться в черевце рибини перед самою готовнiстю. Начинка. – Ви дуже апетитно розповiдаете, пане професоре, – мовила Бася. – Аж закортiло вже скуштувати. – Мiж нами, я гурман. Ну, не те щоб зовсiм, але люблю попоiсти. – У вас багато однодумцiв, – вставив Кошовий. Лiщинський дзвiнком покликав кельнера, зробив замовлення i, щойно той залишив кабiнет, повiв далi, легко змiнивши тему: – Дозвольте висловити вам свое захоплення, пане Кошовий. Таки видерли здобич iз iклiв цих полiцейських акул. – Без вашоi допомоги нiчого б не вдалося, – мовив навзаем Клим. – А особлива, окрема подяка – пановi Мазуру. Записи в його зошитi зiграли вирiшальну роль у справi звiльнення Лукана. – Хiба не те, що вiн шульга? Кошового зовсiм не здивувало, звiдки Магда знае аж такi подробицi. – Нi. Рiч у тiм, панi Магдо, що формально, наголошую – суто формально – хлопець мiг дiяти правою рукою. Принаймнi, слiдчий, наскiльки менi вiдомо, збирався доводити це. – Та що вiн iм зробив! – не стримався Лiщинський. – Особисто вiн – нiчого, – вiдрiзав Кошовий. – Будь-хто на мiсцi Луки Рiзника мав усi шанси загримiти за грати. Подiбнi злочини, тим бiльше – скоенi за досить короткий час, полiцiя волiе розкривати швидко. – Навiть iгноруючи факти, здатнi пiддати сумнiву провину людини? Замiсть вiдповiсти самому, Клим через стiл глянув на Магду. Перехопивши та витримавши його погляд, вона тихо й твердо проказала: – Полiцiя не iдеальна. Нiхто не iдеальний. Пане Кошовий, ми тут зiбралися говорити про вбивства повiй? – Не я завiв розмову, – парирував Клим. – І мета нашого зiбрання менi ще не вiдома. – Перепрошую шановне панство, – встряв Лiщинський. – Зустрiч я iнiцiював справдi не для того. Зараз усе поясню. Саме в цю мить кельнер принiс карафку з наливкою та кухоль. Поки обходив стiл, наливаючи кожному, крiм Мазура, перед яким поставив пиво, тривала мовчазна пауза. Щойно за ним зачинилися дверi, професор взяв чарку. – Спершу дякую, що вiдгукнулися. Радий знайомству, панно Райська. Прошу. Гостi випили. Мазур обмежився невеличким ковтком пива. – Тепер – до справ, – мовив Лiщинський, пробiгшись швидким поглядом по колу, нiби зайвий раз перераховуючи присутнiх. – Я недаремно почав нашу зустрiч iз гратуляцiй пановi Кошовому. Своiми вправними дiями вiн створив прецедент, подiбного якому тут, у Львовi, ще не мали. Можете менi повiрити, я мешкаю тут усе життя. Чи не так, панi Магдо? Вона вiдповiла на диво сухо, здивувавши цим Клима. – Львiв – чудове мiсто, я вiдчуваю себе його частиною. Але я народилася не тут. Живу у Львовi лише десять останнiх рокiв. – Ви – вдова полiцейського, – правив свое професор. – Не абикого: начальника кримiнальноi полiцii. Маете довести або спростувати моi слова – вперше людинi з душевною хворобою була надана повноцiнна правова допомога. Права недужого захистили блискуче. На слабого розумом хлопця не вдалося повiсити чужий злочин. Магда розумiла – вiдповiдi чекають вiд неi. Та заговорила не вiдразу. – Не пам’ятаю iншого, пане Лiщинський. А саме – випадкiв, коли б полiцiя вiшала всiх собак на душевнохворих. Принаймнi, в часи, коли нею керував пан Богданович, нiчого схожого не було. – Дозволю собi з вами не погодитися, – вiдрiзав Лiщинський. – Згадайте справу Агати Гадзiнськоi. Їi звинуватили в убивствi свого чоловiка, зарiзаного увi снi. Перед тим iхнiй первiсток помер, i в бiдолашноi вiдбувся зсув у головi. Покiйний не вирiзнявся високою моральнiстю, був неабияким гульвiсою, вчащав до лупанарiв, i Агата вбила собi в голову: чоловiк пiдхопив там непристойну хворобу. Ця болячка вразила ii дитину в утробi, ну i маете сумнi наслiдки. Хоча сам Гадзiнський усе це вiдкидав, навiть змушений був пiти до лiкаря, аби пiдтвердити – повнiстю здоровий у всiх вiдношеннях. Пригадуете? – Так, – трохи подумавши, кивнула Магда. – Але Агата зiзналася. – І полiцiя охоче iй повiрила! – пiдхопив Лiщинський. – Це ж дуже просто, коли вбивство можна списати на душевнохвору особу. Не треба шукати мотивiв, адже дii моiх пацiентiв зазвичай iррацiональнi. Аби за пiвроку випадково не зловили крадiя, котрий тiеi фатальноi ночi залiз до помешкання Гадзiнських, усе так би й скiнчилося. Подружжя з вiдомих причин разом не спало. Вiкна кiмнати, в якiй спочивав чоловiк, виходили в двiр. Злодiй давно придивлявся до заможного клiента. Та не врахував, що Гадзiнський невчасно прокинеться. Тож вихопив ножа, вдарив його в живiт, кинув зброю поруч i втiк, не забувши все ж прихопити добро. На цьому дозвольте завершити, бо подiбних прикладiв можу навести ще чимало, й ми не просунемося далi. – Я не вiдповiдаю за дii полiцii, – кинула Магда, та зараз ii голос уже не звучав сухо. – Пан Богданович так само не обговорював зi мною все, що там коiлося. Навпаки, вдома волiв уникати розмов про службу. Вiдпочивав вiд щоденноi казенноi рутини. І я, як могла, забезпечувала йому затишок та всi умови для того. – Розумiю ваше небажання обговорювати подiбне, – Кошовому здалося, що професор навмисне сказав це, аби його таки лишилося зверху. – Лиш хочу, аби всi присутнi переконалися: турбота про душевнохворих – справа дуже важлива. Поки маемо лише локальнi, поодинокi суспiльнi потрясiння. Бiльшiсть iз них провокують люди, чия психiка так чи iнакше вражена. Вони не повиннi зоставатися без уваги. Бо щойно накопичиться критична маса, вибуху не минути. Аж до початку глобальноi вiйни. – Ви перебiльшуете, – не стримався Клим. – Вiйни не потрiбнi цивiлiзованому свiту. Анi в центрi Європи, анi тут, на ii схiдних околицях. Тим не менше, про вiйну пишуть у газетах як про реальнiсть. – То все крикуни й самозванi пророки, – вiдмахнувся Лiщинський. – І аби ви знали, пане Кошовий, скiльки iх у Берлiнi чи Вiднi. – Але ж там сидять не дурнi люди! – вигукнув Клим. – Одна справа – дискусii, часом досить емоцiйнi. І зовсiм iнша – офiцiйна державна полiтика, спрямована на пiдтримання людей у станi постiйноi бойовоi готовностi! – Я намагаюся триматися вiд полiтики чимдалi. Але вiйни не буде, бо нема з ким воювати. Росiйський цар слабкий, – зауважив професор тоном, яким ставлять дiагнози. – Все це розумiю я, лiкар. А верховна влада – й поготiв. Та давайте повернемося до того, з чого я почав. Вашi роздуми та побоювання, пане Кошовий, цiлком у руслi пропозицii, яку я хочу зробити присутнiм. А саме: створити фонд допомоги душевнохворим, котрi потребують нагляду й допомоги бiльше, нiж iншi. – Іншi – це якi? – швидко запитала Магда. – Тi, чиi рiднi та близькi мають змогу забезпечити подiбнi умови, – охоче пояснив професор. – Не кожен мiй потенцiйний пацiент може дозволити собi не те що лiкування – елементарний вiзит до лiкаря. Не лише я, а й пан Мазур готовi знаходити вiльний час, аби приймати таких хворих. Проте погодьтеся, нас двох замало. Тим бiльше, весь тягар фактично доведеться брати на себе моему асистентовi. Адже я не можу манкiрувати обов’язками читати лекцii в унiверситетах, куди запрошений i маю вiдповiднi угоди. Натомiсть кошти, зiбранi нами, допоможуть залучати не лише iнших лiкарiв, причому – колег iз Парижа, Берлiна, Варшави чи Лондона. Значно важливiше регулярно вiдвiдувати пiдопiчних, стежити за умовами, в яких вони живуть, надавати правову допомогу, а вони ii потребують постiйно. Зрештою, невеликi групи можна й треба вивозити на вiдомi курорти, аби вони могли бодай трошки стабiлiзувати себе. І це лише в загальних рисах, панi та панове. На цих словах до кабiнету зайшли трое кельнерiв. Кожен тримав пiднос з тарiлками. Запахло свiжоспеченою рибою. Вони швидко й вправно подали кожному страву, потiм один долив у спорожненi чарки наливки. Коли вони пiшли, Лiщинський, не поспiшаючи братися до iжi, спитав: – То як, ви пiдтримаете мене? Кошовий глянув на Басю, потiм – на Магду. Обидвi мовчали, й Клим узяв iнiцiативу на себе. – Справа благородна, пане професоре. Кажу це як людина, котра зовсiм недавно мала практику, що пiдтвердила ваш невеселий дiагноз суспiльству. Але не зовсiм розумiю, чому ви зiбрали з такого приводу саме нас. – Поясню, – тут же мовив Лiщинський, напевне готуючись до подiбного питання. – З панi Магдою Богданович я давно хотiв зустрiтися та поговорити про це. Ви, панi Магдо, особа у Львовi доволi вiдома. Вас поважають впливовi люди в ратушi, сеймi. Ви на короткiй нозi з багатьма промисловиками. З тими, з ким не маете контактiв, здатнi досить легко iх налагодити. І, що дуже важливо, останнiм часом займаетеся благодiйною дiяльнiстю, хоч i по iнших напрямках. Отже, маете досвiд, ваше слово може багато важити. Якщо ви пристанете на мою пропозицiю, фонд матиме у вашiй особi вагому практичну пiдтримку. – Ви переоцiнюете моi можливостi, – сказала Магда. – Тим не менше, дякую. – Це ви, панi Магдо, не знаете своiх можливостей до кiнця, – парирував Лiщинський з посмiшкою. – Чесноти пана Кошового як правника й вiдповiдального громадянина рекламувати зайвий раз не варто. Приклад у всiх на вустах. Нарештi, панна Райська, – професор легенько вклонився в бiк Басi, котра весь цей час мовчала. – Дуже добре, що ваш наречений здогадався взяти вас iз собою. Участь у нашiй справi вiдомоi акторки, справжньоi зiрки сцени, буде вкрай корисною. Лише вашого iменi досить, аби надати фонду належноi ваги, панно Барбаро. Ви станете окрасою благодiйних вечiрок, i збирати кошти буде ще простiше. Повiрте менi, знавцевi людських душ. – Дякую, – зашарiлася Бася, хоч i звична до комплiментiв, проте – не в такому контекстi. – Можу лиш повторити за панi Магдою: ви переоцiнюете моi скромнi можливостi. – Доведеться повторитися: ви так само не до кiнця розумiете власний потенцiал. – Лiщинський взяв чарку. – Бачу, принципових заперечень поки нема. Тож пропоную вiддати належне панськiй форелi. Не варто чекати, поки захолоне. Будемо iсти й обговорювати далi. Готовий приймати пропозицii та зауваження. Нiхто з присутнiх за столом не був проти. …Назад Клим та Бася теж поверталися пiшки. Збуджена несподiваною пропозицiею й можливiстю вiдчути себе в новiй iпостасi, трошки бiльшiй, анiж акторка театру та в перспективi – кiно, Бася говорила без угаву. Кошовому лишалося слухати та пiддакувати. Коли вона вкотре захоплювалася думками вголос, Клим думав про свое. Мав кiлька аргументiв проти не так самоi iдеi, як пропозицiй втiлювати ii на практицi. Але всi вони переважувалися единим «за»: як адвокат вiн у такий спосiб закрiплював та пiдвищував власний професiйний статус. Заради цього Кошовий дозволив собi встряти у справу Рiзника, розголосом пiсля якоi був бiльш нiж задоволений. Крiм того, тiшити самолюбство жодним законом, писаним чи неписаним, не забороняеться. Так вони дiсталися свого будинку. Снiг уже не опускався лагiдно – падав лапатий. Трохи пiдсилився вiтер, грався згрубiлими снiжинками, жбурляв iх в очi. Доводилося нагинати голови на ходу, тож Кошовий не вiдразу побачив одиноку постать, котра виступила навперейми, вiддiлившись вiд брами. – Ой! – вигукнула Бася вiд несподiванки, притиснувшись до Клима. – Якого дiдька! – не стримався той, гримнувши на вiзитера. – Пане Кошовий, не гнiвайтесь, – пробелькотiв збентежено Остап Найда. – Не мiг чекати до завтра. У нас тут знову бiда. – У кого – у вас? Коли заздалегiдь знаеш вiдповiдь, питання виглядае тим бiльше дурним. – Тiтка Уляна прибiгла, – видихнув студент, говорячи швидко, немов боячись, що пан адвокат не захоче дослухати його до кiнця. – Лука зник. Забiг не знати куди. Додому не повернувся, а такого ранiше нiколи з ним не бувало. Поможiть, пане Кошовий! Бася притиснулася сильнiше, ii жест мав би означати: нiкому не вiддам. Сiпнулося вiко. Ну, i як же тобi помогти, холера… Роздiл восьмий Смiх у туманi – Чого ви хочете вiд мене, пане Кошовий? Франек Вiхура говорив стомлено й виглядав так само. Голос трохи хрипiв. Комiсар застудив горло, i грубий плетений шарф довкола шиi робив полiцейського чиновника в його кабiнетi менш офiцiйним та, вiдповiдно, бiльш домашнiм. Клим чудово розумiв стан Вiхури. Мало застудитися, що зовсiм не дивно в таку погоду. Поточноi роботи повно, не важливоi чи менш важливоi нема зовсiм. Тут iще прикрий адвокат зi своiм питанням. Причому Кошовий, чесно кажучи, сам не знав, чого домагаеться вiд комiсара. Тим не менше, куди йти i що робити, Клим у свiтлi останнiх подiй погано уявляв. – Зникла людина, пане Вiхуро. – Чую це вiд вас утрете за цей ранок, – хрипнув комiсар, скривившись – говорити не надто комфортно. – Ваш пiдопiчний кудись забiг. Далi що? – Лука Рiзник уже не мiй пiдопiчний, – нагадав Кошовий. – Тодi на бiса ви ним так переймаетесь? З нього, нагадаю, знятi всi пiдозри й звинувачення. – Так. Але змушений наголосити, пане Вiхуро: цей чоловiк слабий. Вiн погано себе контролюе. До того ж не повернувся додому вперше в життi. Завжди приходив, а тут – нема. З ним могло щось статися. – А могло й не статися, – парирував комiсар. – Ви можете передбачити дii таких людей? Вони не вiдповiдають самi за себе. – Ранiше Лука не дозволяв собi нiчого подiбного. – Тепер дозволив. Не забувайте, пане Кошовий: душевнi хвороби мають властивiсть прогресувати. Дивно, що ви не взяли цього до уваги. Адже вiднедавна маете повне право називати себе знавцем пацiентiв Кульпаркова. Клим зсунув брови. – Не розумiю вашоi iронii, пане комiсаре. Вона навiть образлива для мене. – Жодноi iронii. То вам здаеться. – Вiхура поправив шарф на шиi, затягнувши його трохи щiльнiше. – Кажу лиш, що з цим вам треба йти не до мене, а до вашого нового колеги, професора Лiщинського. – Дякую, – стримано мовив Кошовий. – До нього звернуся, коли треба буде консультацiя. Або порада медичного характеру. Але коли зникають люди, слiд звертатися до полiцii, а не на Кульпаркiв чи до iншоi лiкарнi. Вiхура приречено зiтхнув: – Пане Кошовий, ви – досвiдчений юрист. Довели це менi та всьому Львову кiлька днiв тому. Зробили це, без перебiльшення, блискуче. Знiмаю перед вами капелюха, ви таки показали слабкiсть деяких ланок слiдства й правосуддя. Проте саме як фахiвець iз права мусите знати: якщо людина не ночуе вдома, це ще не привiд оголошувати ii в розшук. – Йдеться про хворого хлопця! – пiднiс голос Клим. – Тихiше будьте, – порадив комiсар. – Це по-перше. По-друге, Лука Рiзник не злочинець, як ви змогли довести. Полiцiя не може його шукати. Також вiн – не жертва. Бо, погодьтеся, нема пiдстав вважати його викраденим, вбитим, узагалi постраждалим вiд насильницьких дiй. Як представник закону не бачу жодних пiдстав для того, аби зникнення Рiзника потрапило в сферу наших iнтересiв. – Тобто хай Лукана спершу покалiчать чи, не дай Боже, вб’ють, i тодi ви почнете дiяти? – Грубо, пане Кошовий. Але така правда життя, – розвiв руками Вiхура. – Ви самi щойно це сказали. Взагалi, чому обов’язково прогнозувати смерть чи iншi неприемностi? Ви вперто й думки не припускаете, що Рiзник може повернутися додому. Раптом вiн уже там. Не хочете переконатися? З тону полiцейського Клим зрозумiв – розмову скiнчено. Виходячи з будiвлi департаменту, вiн так i не знайшов для себе пояснення, яку мету справдi переслiдував оцим своiм вiзитом. Та куди йти далi, в якi дверi стукати, не мав зеленого поняття. Напередоднi Бася, стривожена раптовою появою Найди й новим несподiваним поворотом у розвитку подiй, довго не могла заснути. Розмови про благодiйний фонд, допомогу нещасним та, головне, ii роль у цьому неабияк збудили ii. Тож новина, котра волею долi стала логiчним продовженням зустрiчi, пiдтвердивши справедливiсть слiв Лiщинського, запалила ii ще бiльше. Бася, в окремi моменти ледь не зриваючись на iстерику, вимагала вiд Клима взяти активну участь у долi зниклого хлопця. Навiть вжила незвичне для вух Кошового, але вiднедавна модне в богемному середовищi слово «карма»: мовляв, Лука Рiзник вiдтепер е його кармою, i тепер Клим мае виконати свое призначення. – Лукан – твое випробування! – заявила вона. Кошовий змушений був визнати Басину правоту. Бо, як не крути, встряв у цю справу, аби отримати з неi зиск, що вдалося в повнiй мiрi. Коли так, треба далi опiкуватися тим, за кого взявся вiдповiдати i кого, вiдверто кажучи, приручив. Тут мова не про Лукана, бо парубiйко, здаеться, так i не усвiдомив до кiнця, що з ним сталося, могло статися i чого вiн уникнув. До Клима прив’язалася його мама. Заразом – власний помiчник, котрий i ранiше був вдячний адвокатовi за пiдтримку, а тепер дивився на нього так вiддано, як дивиться цуцик на господаря. Інших порiвнянь Кошовий не знайшов, i цей стан справ йому категорично не подобався. Бо робив усе це, аби пiдкрiпити власнi амбiцii. Зовсiм не претендував на те, аби замiнити в чиiхось очах Бога. Тому дiяти змусила не пiзня розмова з Басею. Їi вдалося заспокоiти дещо радикальним способом, до якого Клим вдавався вкрай рiдко, та зараз iншого варiанта не бачив. Видобувши з шафи почату пляшку сливовоi наливки, запропонував нареченiй ковтнути трошки й заспокоiтись. Склав компанiю, i Бася справдi трохи попустилася. Пiсля другоi чарки запевнив, поклавши руку на серце: зробить для панi Уляни все можливе й неможливе. Пiсля того панна Райська умиротворено вклалася в лiжко й незабаром засопiла. Кошовий же вклався не одразу. Трохи посидiв за столом в iмпровiзованому кабiнетi, щiльно причинивши дверi в спальню, смакуючи наливкою та викуривши половину сигари. Думки роiлися в головi, крутилися довкола зникнення Рiзника, та зiбрати iх докупи й спрямувати в потрiбне русло Климовi не вдалося. Вирiшивши нарештi, що ранок розумнiший за вечiр, та припустивши можливiсть повернення хлопця додому ще до ранку, вiн розчавив кiнчик сигари в попiльничцi, щiльнiше причинив кватирку, бо мороз ще пiдсилився, й так само поринув у тривожний сон. Коли ж, прийшовши ранком у контору, довiдався вiд помiчника – Луки нема i матiр тiпае, знайшов едине поки рiшення: йти з цим у полiцiю. Вiзит не дав нiякого результату. Вiрнiше, дав единий: розумiння того, що кримiнальна полiцiя не перейматиметься зникненням такого собi Лукана Рiзника. Коли нема, на кого розраховувати, доведеться покластися лише на себе. Ситуацiя для Кошового знайома, так вiн звик давати собi раду краще. Вертаючись пiшки назад на Шевську, вiн усю дорогу прикидав варiанти. Найгiрший – спробувати вiдновити старi зв’язки з кримiнальниками. Пiсля iсторii з убивством Агнелi Радомськоi Кошовий намагався триматися вiд цiеi публiки чимдалi. Густав Сiлезький, якого звiльнили з-пiд варти Климовими зусиллями, на невизначений час забрався зi Львова, аби не мозолити полiцii очi. Його посiпаки лишилися тут, i хоч мали всi можливостi, аби розшукати Лукана навiть пiд землею, Кошового зупиняла саме вiдсутнiсть ватажка. Контролювати того ж Єжи Тиму, свою праву руку, помiркований Густав не зможе. А Клим, знаючи звичаi кримiнального свiту, мав усi пiдстави припустити: захопившись, Тима стане погано керованим. Через що сам Кошовий заробить на свою голову додаткових проблем. Бiльш прийнятним вiн вважав звернутися по приватну допомогу до Карла Лiнди. Цей схожий на щура полiцейський чиновник керував усiею львiвською агентурою, маючи таемних агентiв всюди, вiд банкiв до борделiв, вiд ратушi до злодiйських кнайп Замарстинова. На користь цього рiшення працювало те, що Клим мав усi пiдстави вважати Лiнду одним iз тих полiцейських, хто справдi вартий поваги i, що важливiше, з яким за певних обставин можна домовитись. Мiнус – Лiнда напевне знатиме, що Кошовий уже ходив iз цим до Вiхури. Отже, погодившись допомагати, ризикуе накликати на свою голову гнiв начальства. Чого хотiлося значно менше, анiж пiдставляти голову пiд дуло злодiйського револьвера. Лишався iще найменш певний, зате багато разiв перевiрений варiант – Йозеф Шацький. Дантист iз Кракiдалiв крутився всюди, знав усе або майже все, що вiдбувалося у Львовi. Вiдшукати зниклу людину навряд чи мiг, бо не мав можливостей анi полiцiйноi, анi злодiйськоi агентури. Проте цiннiсть спiлкування з Шацьким була iншою: вiн мiг пiдказати. Здебiльшого навiть ненавмисне, не маючи намiру робити саме так. Але хiд його думок, якому до того ж заданий потрiбний напрямок, мiг у певний момент осяяти Клима, що траплялося вже не раз. Тому, проходячи повз поштове вiддiлення, вiн вiдбив Шацькому телеграму, призначивши зустрiч у знайомому вже барi на Оссолiнських. Потому з вiдчуттям бодай якось виконаного обов’язку, пiдтвердивши цим власну небайдужiсть, Клим упевнено рушив до контори. Хтозна, раптом будуть якiсь новини, Остаповi наказано сидiти безвилазно й пантрувати. Дивина – вгадав. Щойно переступив порiг, Найда простягнув конверт. Заклеений. Дешевий. Без адреси. Лиш напис: «Для пана адвоката». Друкованими лiтерами. – Та я трохи знаю русинську, – нагадав Шацький, коли Кошовий вирiшив прочитати йому записку вголос. – Менi треба це побачити. Знизавши плечима, Клим простягнув Йозефовi папiрець. Це був клапоть акуратно розiрваного навпiл чистого канцелярського аркуша з коротким посланням. Лiтери анонiм виводив великi, тож Шацький обiйшовся без окулярiв. Лиш трохи вiдсторонив вiд себе, ледь примружився. Перечитавши про себе двiчi, дантист акуратно поклав записку перед собою, витягнув губи, звично поцмокав, хитнувши при цьому головою. – Пане адвокате. Вiдомий вам Лука знову вскочив у халепу. Згадуе вас постiйно. Маете забрати його нинi За Тором[33 - … За Тором – на той час назва одного з провулкiв на Клепаровi.] не пiзнiше десятоi вечора. Радо позбудуся його у хатi, яка горiла. – Я так само вивчив послання напам’ять вiдразу, – сказав Кошовий. – Питання до вас тiльки одне: де це знаходиться? – Перепрошую – що саме? У цей момент обом принесли замовлене пиво. Клим вiдсунув свiй кухоль убiк, Шацький не мiг iгнорувати, зробив чималий спраглий ковток, повторив: – Де знаходиться – що? – Призначене в записцi мiсце зустрiчi. – То на Клепаровi, – коротко вiдповiв Йозеф. – Точнiше, у тихому закапелку, там поруч залiзничний насип. Знаю, як дiстатися, та життя заносило мiж тих горбiв лише раз, замолоду. Скажу вiдверто, навiть моя панi Шацька не знае про тамту пригоду. Хоч я перед своею фейгале чесний та прозорий, проте без знання окремих фактiв моеi бурхливоi юностi Естер краще спатиме. Кошовий замислено мовчав. Потягнувши ще пива, Шацький, вкотре ковзнувши очима по записцi, трохи подався через стiл до спiврозмовника. – То мiсце зустрiчi – все, що хотiли знати? Інше вам зрозумiло? – Так, – кивнув Клим, далi не чiпаючи свого кухля, бо пиво зараз переймало його найменше. – Наприклад, невiдомий доброзичливець або чудово знае, або встиг переконатися, що Лука Рiзник не ладен писати. Неписьменним хлопця не назвеш, вiн знае украiнську та польську на рiвнi, достатньому, аби читати вивiски на вулицях, iхнi назви, оголошення тощо. Вiн може формулювати власнi думки. Але складати слова в речення на письмi, хай навiть iз помилками – не для нього. Дiзнався про це i вiд його матерi, i вiд його родича Найди, та й сам мав нагоду пересвiдчитись. – Утiкачем опiкуеться якийсь чоловiк, котрий знае про вашi з ним справи, – вставив Шацький. – Як на мене, це досить звужуе коло, i ви завиграшки вирахуете того анонiма. – Не тiште себе iлюзiями, – вiдмахнувся Кошовий. – Завдяки газетам про нашi з Луканом справи вiдомо щонайменше половинi Львова. Зi мною вже кiлька днiв вiтаються в рiзних мiсцях зовсiм незнайомi особи. Правда в тому, Шацький, що автор записки знае Луку. Хлопець, своею чергою, так само знае його. І довiряе, бо iнакше б не побiг по допомогу. – Ось, пане Кошовий, ми й прийшли до того, з чого слiд було починати! – Йозеф зробив черговий, тепер уже переможний ковток. – Ваш пацiент, тобто, перепрошую, клiент, раптом утiк iз дому. Хоча пiсля вашого втручання в його долю Лукановi нiчого не загрожувало. Виглядае, загроза з’явилася. Настiльки серйозна, що бiдоласi довелося мазати п’яти. – Ми в одному напрямку мислимо, – погодився Клим. – Одне уточнення. Рiзник нiчого не сказав матерi, найближчiй йому людинi. Побiг зi своiм лихом не до мене, хоча в записцi ясно вказано: хлопець постiйно згадуе мене як рятiвника. Лука шукав порятунку в iншоi, третьоi, особи. Припускаю – робить вiн це не вперше. З тону записки помiтно: ii автор ледь стримуе роздратування, йому набридло вирiшувати проблеми слабого парубiйка. Нарештi, украiнська або, як тут звикли говорити, русинська мова доводить: послання адресоване передусiм менi. – Може прочитати iнший. Русинською користуються. – Так, але саме мова тут дае важливу пiдказку: лист особистий, таемний, не призначений для ширшого кола очей. Анонiм просить мене прийти самому, не залучати стороннiх. – Мiг би написати прямо: будьте сам. – Але не написав! – вперто правив свое Кошовий. – Адже якби хотiв iншого, не рахувався б iз Лукою. З ним узагалi навряд чи хтось рахуватиметься. Щойно побачив хлопця, вiдразу б посадив у коляску першого-лiпшого вiзника та доставив чи до мене в контору, чи – його матерi. Знаючи Лукана, напевне знае й панi Уляну. Тим бiльше, повторюся, незнайомець хоче радо позбутися тягаря. Робiть висновки, Шацький. – Ви вже зробили, бачу. Сiпнулося вiко. Клим торкнувся його пучкою вказiвного пальця. Сильнiше, нiж завжди, нервуе, помiтно. – Нiчого втiшного, – зiтхнув вiн. – Треба готуватися до того, що бiдака знову вскочив у халепу, подiбно до тiеi, з якоi його ось щойно витягнули. Через те побiг не до мене, бо засоромився. І матерi не бовкнув, аби не лякати чи смутити. Швидше за все, iнстинкт погнав Луку Рiзника до людини, про яку мало хто знае, але яка для нього багато значить. Той почув нову iсторiю – й зрозумiв: не хоче, не готовий вiдповiдати за хлопця тепер. Але й не хоче, аби все набуло розголосу. Чому? Шацький мовчки покрутив головою. – А ось чому! Ймовiрно, Лука знову опинився поруч iз кримiналом. Доброзичливець приховав це, давши наляканому втiкачевi притулок. Тож не дуже хоче, аби про вчинок, за який належить покарання, дiзналося бiльше людей, нiж треба. Я ж, на його думку, здатен знову залагодити таку справу. – То ви зможете? – Нема iншого виходу, – розвiв руками Клим, вiдразу ж попередивши Йозефове прохання: – Але дуже прошу вас, Шацький, навiть заклинаю – зi мною нiкуди не ходiть. Брови дантиста здивовано скочили вгору. На обличчi намалювалася зовсiм дитяча образа. Вiн звик брати участь у всiх пригодах Кошового, й почута вимога виглядала вiдставкою. Аби заспокоiти приятеля, Клим швидко пояснив: – Це вже не iграшки. Навiть не прогулянка мiською околицею проти ночi задля цiкавостi та можливостi вiдчути на собi принади нiчного життя. Йдеться про злочин, до якого доведеться бути причетним. Бо приховання злочинця – порушення закону. Я бережу вас, Шацький. – Ви перебiльшуете, пане Кошовий, – ображено буркнув той. – Вважайте, я дмухаю на воду, – тон Клима вiдрiзав Шацькому будь-якi можливостi змiни рiшення. – Краще розкажiть, а ще лiпше – намалюйте, як дiстатися до того мiсця, За Тором. Не маючи пiд рукою нiчого iншого, Кошовий перевернув записку чистим боком догори. І, пiдкликавши кельнера, попросив подати перо й чорнильницю. Вiдлига поволi почалася ще зранку. По обiдi снiг уже не хрумкотiв, а чвакав пiд ногами. Сутiнки огорнули мiсто, змiшавшись iз вогким туманом. На таку погоду кажуть – лондонська. На Климове щастя, Бася цього вечора була в театрi, репетицii у розпалi. Тож пояснювати своi збори проти ночi не треба. Вiн вирiшив не перевдягатися спецiально. Навпаки, вважав за потрiбне виглядати солiдно, що додавало ваги в очах анонiма, з яким збирався познайомитися. Хiба витягнув iз шафи й щiльнiше обгорнув довкола шиi теплий шарф, так затишнiше. Трохи подумавши, поклав у кишеню пальта револьвер – зброю на його прохання роздобув кiлька рокiв тому пiд час однiеi з пригод кримiнальник Ежи Тима. Пускати ii в дiло доводилося не часто, i Кошовий не дуже-то й хотiв, аби вона знадобилася. Не вiдчував небезпеки й тепер, але в останню мить вирiшив озброiтись – околиця глуха, так спокiйнiше. Вiдшукавши нижче по вулицi вiзника, котрий погодився за бiльшу, нiж зазвичай, платню везти його на Клепарiв та почекати там, аби iхати назад, Кошовий зручно вмостився на жорсткуватому сидiннi й вирушив крiзь туман. Кiнськi копита лунко цокали брукiвкою, рухалися неквапом – вуличнi лiхтарi блякнули, немов зануренi в чорну каву, щедро розведену молоком. Чим далi вони вiддалялися вiд центральноi частини Львова, тим менше освiтлювалися вулицi. А коли взяли курс на Клепарiвську рогатку, лиш вогники в незачинених зсередини вiкнах нагадували про iснування поруч звичайного повсякденного життя. Незабаром попереду забовванiв залiзничний насип. Вiзник, не плутаючи, скерував коня в потрiбному напрямку, проiхавши пiд мостом, що роздiляв передмiстя навпiл. Тут уже не вiдчувалося навiть натяку на життя, хоч Шацький пояснив: у закапелку, де сховалася вуличка За Тором, мешкають люди, хай невеличка мiсцевiсть й вiдрiзана не лише вiд мiста, й навiть вiд околицi, до якоi прилягала. Вiзник змусив коня ще бiльше стишити ходу, сам пiдвiвся на козлах, пiднявши вiдвислий зад, почав уважно вдивлятися в туман перед собою, нарештi мовив, повернувшись до пасажира: – Та прошу пана, маете. Приiхали. Так само подавшись уперед, Кошовий за прикладом вiзника вглядiвся у темряву. Спершу не розрiзняв перед собою нiчого, та скоро вирiзнив хату за невисоким парканом, вiд якоi ледь-ледь тягнуло попелом. – То не так давно горiло, – пояснив вiзник. – Чутки дiйшли вiдси. Двое тут жили, чоловiк та жiнка. Обое такi п’яницi, що ну. Хлоп бабу з дурного розуму до когось приревнував. Напився й пустив червоного пiвня, коли кобiта там спала. Вона в лiкарнi, вiн у тюрмi. А горiло, казали, знаменито. – Не все згорiло, – зазначив Клим. – Та зволите бачити – дах лишився. То йдiть, пане, робiть уже свою справу. Не знаю, яку, не мое дiло. Довго тут стояти, самi бачите, не вигiдно. – Грошi плачу, мусиш чекати, – вiдрiзав Кошовий. – Впораюся скоро, сам не хочу затримуватись. Ступивши на пiдталий снiг, Клим пiдтягнув рукавички й рушив до хвiртки. Зупинився, озирнувся. Кiнь майорiв у туманi, пурхав, щось тихо бурчав вiзник. Торкнувся – не замкнено. Перетнув неширокий дворик, зауваживши при цьому: до нього ходили зовсiм недавно, мiг розгледiти слiди на бiлому, доволi свiжi. Натоптали й на ганку, хоч дiм далi нагадував привид iз англiйських готичних iсторiй. – Хто тут? – гукнув Кошовий, копнувши дверi носаком черевика. – Лукане, це ти? Я прийшов! Вiдповiддю була тиша, й Клим сильнiше грюкнув кулаком у дверi. – Досить хованок! Сюди йдiть! Не почувши навзаем нiчого й тепер, вiн шарпонув дверi. Опору не зустрiв. Дверi прочинилися. Револьвер Кошовий примостив у правiй кишенi. В лiвiй поклав електричний лiхтарик. Стягнув рукавичку, тицьнув ii поверх зброi. Звiльнена рука вже витягала свiтило, пальцi намацали й натиснули кнопку. Клим виставив промiнчик перед собою. Нiкого й нiчого. Тиша. Легкий запах горiлого, вiн iще довго не вивiтриться звiдси. – Лука! – гаркнув вiн, тим самим пiдбадьорюючи себе. Попереду почувся легкий рух, затим – тонкий голос, не розiбрати, дорослий чи молодий: – Тут, – i за кiлька секунд: – Ту-ут, ту-ут, я ту-ут! – Дурня не клей! – гукнув Кошовий, посунувши вперед, на звук, освiтлюючи собi шлях, ковзаючи променем по голих стiнах та бруднiй пiдлозi. Десь поруч щось хряснуло – нiби людина пробувала пролiзти крiзь вiкно. Так роблять, коли тiкають. Нi, дорогенький, нiкуди не дiнешся! Не для того за тобою приiхали! Клим прискорився, рiшуче ступив до дальньоi кiмнати, звiдки линув звук. Ураз завмер, укляк, наштовхнувшись на невидиму стiну. Зупинив смiх. Такий самий моторошний, надривний, розлогий регiт, яким не так давно зустрiв Кульпаркiв. Кошовий уже знав: так регочуть лише божевiльнi. Смiх лунав спереду, ззаду, згори. Вiн був усюди, огорнув, немов туман. Клима немов скувало льодом – тiло вiд макiвки до п’ят пронизав крижаний спис. Рука з лiхтариком опустилася. Та промiнчика вистачало, аби побачити перед собою щось на пiдлозi. Чи когось. Закусив до болю губу, вiдчув смак кровi в ротi, отямився. Смiх теж затих так само раптово, як учувся. Клим струснув головою, остаточно повертаючись у реальний свiт порожньоi згорiлоi хати, де в кiмнатi на пiдлозi лежало тiло. Ступив крок уперед, ще крок, iще. Присвiтив. Горiлиць. Лука. Калюжа кровi довкола голови. Нагнувся, спрямував промiнь. Кров цебенiла з шиi, горло йому розпанахали зовсiм недавно. Рух за спиною почув не вiдразу, запiзнився з реакцiею на секунду, не бiльше. По потилицi вдарили, сильно, влучно. Поринаючи в туман несвiдомостi, знову почув моторошний смiх. Роздiл дев’ятий Парубоцька вечiрка Оклигав також вiд удару. Легенького. Той, хто стояв над ним, плескав по щоках. Потiм стало вогко – лице занурили в щось рихле, холодне й мокре. Свiдомiсть поверталася повiльно, але впевнено. Голова ще гула, туман не розвiявся остаточно, але крiзь його завiсу проривався знайомий голос: – Пане Кошовий! Пане Кошовий! І поруч – ще один, теж знайомий, хоч давненько не чутий, шепелявий: – Живий вiн! Ще снiгу сюди, пане Шацький! – Та ви ж бачите, пане Тимо… – Все я бачу! Скоро е, кажу! Не може вiн тут довго лежати! Затупотiли, вiддаляючись, кроки. Клим завмер, далi не наважуючись розклепити повiки. Швидкi кроки знову наблизилися, й на лице знову навалили снiгу. Це нарештi подiяло. Остаточно прийшовши до тями, Кошовий застогнав i розплющив очi. Вiдразу примружився знову – вiд променя лiхтарика. Спробував закритися рукою, та для цього змушений був вiдiрвати ii вiд пiдлоги. Втративши опору, не змiг втримати себе однiею. Лiкоть зiгнувся, вiн знову впав на спину. – Та вставайте вже, пане Кошовий! Його пiдхопили за обидвi руки, допомогли сiсти. Тепер Клим почувався трохи краще, тяма разом iз координацiею рухiв поверталася швидше, болiла розбита потилиця. Мацнувши рукою, вiдчув пiд пальцями вогке й липке. – Перепало вам, – озвався другий голос. – Глядiть, могли й голову вiдбити. Але ви й iдiйот, пане Кошовий. – Як ви всi тут опинилися? – вичавив iз себе Клим. – Де вiзник, який зi мною був? Давно ви тут i за яким дiдьком, пане Тимо? – Потiм поговоримо. Про все й не тут, – мовив Єжи Тима, права рука вiдомого львiвського кримiнального ватажка Густава Сiлезького. – Ми самi з вiзником. Забираймося геть звiдси, i то хутко. Труснувши головою й скривившись при цьому вiд болю, Кошовий зрозумiв – мертве тiло нiкуди не подiлося. Лука Рiзник iз розпанаханим горлом лежить зовсiм поруч, i, цiлком можливо, на Климовому пальтi навiть е його кров. Вiн повернувся, аби переконатися в цьому, навiть торкнувся ноги мерця. – Куди! – гаркнув Тима. – Ви, прошу пана, зовсiм звар’ювали? – Не чiпайте його, пане Кошовий! – пiдспiвав Шацький. – Бо то ж так i треба! Вас задля такоi пригоди тут лишили! – Хто? Ви бачили, хто на мене напав? – Не тут, – повторив Тима, сiпаючи Кошового за правицю й допомагаючи звестися на ноги. – Гайда звiдси! Так вони залишили не догорiлий до кiнця будинок. Попереду дрiботiв нижчий за всiх Йозеф Шацький у незмiнному крислатому капелюсi. За ним – Кошовий, простоволосий, в однiй рукавицi, з розбитою потилицею. Його пiдтримував, допомагаючи зберегти рiвновагу, високий жилавий Єжи Тима. Вiльною рукою тримав його капелюха. Щойно вийшли на двiр, вiн загасив лiхтарик, простягнув його Климовi. – Тримайте. – Прошу? – То ваш. Валявся поруч. При цих словах Кошовий iнстинктивно лапнув себе за праву кишеню. Револьвер та рукавиця лежали там. Нападник не обшукав його, не пограбував. Згадавши враз моторошний смiх, вiн здригнувся, тепер уже не вiд холоду. Лiхтарика заховав, дозволив Тимi вдягти капелюха на свою голову, поправив його за криси. З двору вийшов уже без сторонньоi допомоги. Вiзник на вулицi не чекав, i невеличка компанiя рушила назад. Клим не цiкавився, як iм вибратися звiдси, бо Тима напевне мав план напоготовi. Та щойно перед ними замайорiв знайомий уже залiзничний мiст, як злодiй ураз зупинився, прислухався, а тодi тихо, але твердо звелiв: – Геть звiдси! Туди! Хутко! Кивнувши у бiк насипу, Тима поспiшив туди першим. Шацький та Кошовий наддали ходи, в головi вже майже не паморочилося, хоч бiль у потилицi далi не минав. Трiйця ледь устигла дiстатися пагорба й сховатися в невеличкiй заглибинi пiд голими кущами, як з-пiд мосту виринула полiцейська карета, за нею – кiлька вершникiв. Якби туман не огортав усе навкруги так щiльно, хтось iз полiцаiв-кiннотникiв iх би помiтив. Вони зникли за рогом, прямуючи до глухого клепарiвського закапелку, i Кошовий не мав жодних сумнiвiв, куди прямувала полiцiя. – Знають, – процiдив крiзь зуби. – Швидко все це. – Аби ще трохи, там би вас i знайшли, бiля трупа, – озвався Тима. – Вiн, бач, усе врахував. Окрiм нас iз паном Шацьким, ги-ги. Злодiй явно був собою задоволений – звiсно, переграв полiцiю. – Пастка, – пiдсумував Клим. – Вiд самого початку це була пастка. – Обговоримо не тут, – нагадав злодiй. – Бiжимо, карета чекае. Каретою Тима гучно охрестив невеличку дорожку, якою правив мовчазний вiзник. Розмiстившись усерединi, Єжи не сказав, куди iхати, просто звелiв рушати. Їхали мовчки, i Клим дозволив собi вiдкинутися на жорсткому сидiннi та заплющити очi. Коли ж приiхали, зрозумiв, виходячи: завезли iх у знайоме мiсце – кнайпа «Пiд вошею» на Личаковi. Вiдносно недалеко вiд його будинку. Зазвичай усерединi цього невеличкого закладу збиралася постiйна публiка: тутешнi батяри, мiсцевi повii, довколишнi мешканцi. Чужий забрiдав сюди рiдко, але головне – у кнайпi «Пiд вошею» часто призначали зустрiчi кримiнальники, адже тут було безпечно. Їх усi знали, навiть вiталися, та нiхто нiколи не мiг виказати iх полiцii. Все, про що говорилося в цих стiнах, там i лишалося навiки. Та зараз зала, з якоi ще не вивiтрився цигарково-горiлчаний дух та запах тушкованоi капусти навпiл iз пивним, зустрiла порожнечею. На компанiю чекав за шинквасом лише незмiнний Цезар, пузатий вусань iз зализаним пробором. Клим зрозумiв: так наперед домовлено, всiх гультiпак порозганяли. Попри те, що нiхто не заважав, товариство влаштувалося за звичним кутнiм столиком. Не питаючи нiчого, Цезар поставив перед ними пляшку горiлки товстого синього скла, принiс ковбасок, котрi трохи захололи, канапки з паштетом та маленькi булочки з лiвером у глиняному полумиску. Потому зачинив дверi зсередини й зник у примiщеннi за шинквасом. Єжи Тима взяв на себе роль господаря, розливши горiлку по чарках. Шацький спробував вiдмовитись, згадавши – йому ж дихати на свою Естер, але злодiй не зважив на те. Кошовий, навпаки, не думав опиратися. Не чекаючи припрошення, випив першим, не вiдчувши смаку зовсiм, вiдкусив шматок булочки, повiльно й старанно прожував. Тима вiдпив половину. Дивлячись на нього, те саме зробив Йозеф. – Тепер питайте, пане iдiйоте, – мовив вiн до Клима. – Чому я знову у вас iдiйот, пане Тимо? Вiдповiдь Кошовий приблизно уявляв. – Не пiшли з цим до мене. – Я не мусив. – А пан Шацький прибiг, коли ви його вiдшили. – Та отож, – бовкнув дантист, беручи канапку. – Ви вже подаруйте менi це, пане Кошовий. Але, бачте, моя iдея залучити пана Тиму вас урятувала. – Погоджуюсь, – кивнув Клим, знову легенько торкнувшись липкоi рани на потилицi. Тима, нiби згадавши щось, рвучко пiдвiвся, перетнув залу i зайшов у кiмнату за шинквасом. Поки ходив, Шацький, винувато глянувши на Кошового, швидко заговорив: – Не гнiвайтеся, але я не мав права вiдпустити вас отак. Не думав, що йдете в пастку. Хотiв простежити за вами. Як кажуть, пiдстрахувати на випадок чого. Тому вiдшукав пана Тиму, я ж знаю, де його шукати. Нагадав про те, скiльки ви зробили для пана Густава… – Могли б цього не робити, – вставив Клим. – Та мiг би. Але зробив, – розвiв руками Йозеф. – Щойно пан Тима дiзнався, куди вас чорти понесли, негайно дав якiсь розпорядження тут пановi Цезарю. Потому каже: не барiться, бо передчуття поганi в мене. Тобто в нього… У цей час Тима повернувся разом iз Цезарем. Пузань нiс миску з теплою водою й чисту бiлу шмату. Поставивши все це на край столу, вiн вiдступив, киваючи Шацькому. Той, миттю все зрозумiвши, заявив: – Та я ж лiкар! Хай дантист, та яка рiзниця! Скидайте пальто, пане Кошовий! Аж тепер Клим зрозумiв: сидить за столом у пальтi й капелюсi, тодi як Тима з Шацьким скинули убори й верхнiй одяг. Роздягнувшись за iхнiм прикладом, покiрно повернувся спиною до Йозефа, дозволивши тому нарештi промити рану, змивши з неi кров. Тепла вода, а головне – випита горiлка подiяли: бiль уже вiдчувався не так гостро. – Що там? – поцiкавився. – Гуля, – доповiв Шацький. – Не так страшно, як могло б бути. Тепер рану оглянув Тима, тоном знавця пояснивши: – Хто б вiн не був, знае, як бити й куди. Справдi мiг вгилити сильнiше. Лупив не рукою, напевне мав мiцного бiкора.[34 - Бiкор – кiлок, палиця (жарг.).] Мали б, пане Кошовий, останнiй люфт[35 - Люфт – прогулянка (жарг.).] у своему життi. Дарма, що ми пхалися за вами й полювали.[36 - Полювати – стежити (жарг.).] Мiг би закатрупити вас i на наших очах. Бачте, не хотiв. Мав непевне задум, аби вас там же, бiля трупа, злапала хатранка.[37 - Хатранка – полiцейський патруль (жарг.).] – Та я розумiю вже, – скривився Кошовий. – Менi цiкаво, на що нападник узагалi розраховував. Невже думав, що мене, адвоката, який ось тiльки витягнув Лукана з-за грат, можна звинуватити у його вбивствi? – Думайте собi, як хочете, а я скажу так, – Тима повернувся на свое мiсце, знову налив Климовi, трошки додав собi, а Шацький завбачливо прикрив свою чарку долонею. – Так ось, – повторився, – що напевне е. Той фацет, котрий викликав вас на зустрiч, напевне знав – ви без вагань приiдете. – Сам, – додав Йозеф. – Отож, – погодився злодiй. – Ми з паном Шацьким лишили нашого вiзника за мостом, далi йшли пiшки. Досталися потрiбного мiсця, коли там ще стояв той, хто вас привiз, й чогось чекав. – На мене, – мовив Кошовий. – Нехай. Ми зупинилися, принишкли, я вже хотiв йти до вiзника й питати. Коли раптом з двору виходить хтось, кого ми не розгледiли. Темна постать, бiльше нiчого не скажу. Каже щось вашому вiзниковi, сiдае собi та iде звiдти геть. – Але то були не ви! – встряв Шацький. – Так, бо iнакше ми б заспокоiлися. Тим бiльше, як сказав пан Шацький, з хати мусило вийти двое. Довелося бiгти. Передчуття не зрадили. Знову не чекаючи припрошення, Кошовий перехилив чарку. Тепер алкоголь почав дiяти, зiгрiваючи зсередини та розслабляючи. Бiль у потилицi майже зовсiм ущух. Видихнувши, iгноруючи iжу, вiн глянув по черзi на Тиму й Шацького, заговорив: – Убивця заманив мене туди. Коли я приiхав, Лука був iз ним усерединi. І – живий. Йому перерiзали горло, щойно я переступив порiг. Потiм у темрявi нападник пропустив мене вперед, сам пiдкрався ззаду, вдарив. Далi – вийшов, напевне, доплатив вiзниковi й поiхав з ним. Хоча тому самому кортiло швидше забратися геть. Я ж справдi мусив лежати так до появи полiцii. Не ясно поки одне. Кошовий замовк, переводячи подих. Скориставшись паузою, Тима пiдлив йому ще, i пiсля третьоi Клим нарештi заговорив жвавiше. – Убивця поiхав звiдти майже вiдразу перед вами. На ваших очах. Так? – спiврозмовники дружно кивнули. – Поки ви привели мене до тями, поки ми всi вийшли, збiгло так само небагато часу. Даю цьому максимум хвилин двадцять. Як йому вдалося за такий кроткий час не лише повiдомити полiцiю про скоений злочин, а й сама полiцiя встигла туди дiстатися? Мiсцевiсть глуха. Навiть якщо зважити на залiзничний полiцiйний вiддiлок… Хоча – карета, ще й на конях… Язик почав пiдступно заплiтатися. Думки – так само. – До чого ви ведете, пане Кошовий? – пiдштовхнув Шацький. – Вiн готувався старанно. Розрахував час так, аби полiцiя отримала те повiдомлення ще тодi, коли Лукан був живий. Поки полiцiянти зберуться, вiн устигне дочекатися мене, перерiзати горлянку хлопцевi, напасти на мене й втекти непомiченим. – Тут треба мати розум, – визнав Тима. – При тому, що цей чоловiк – хворий. Божевiльний. – Чому? – поцiкавився Шацький. – Ми з вами чули схожий регiт у клiнiцi на Кульпарковi. Такий смiх нi з чим бiльше не сплутаеш. – Та згоден, досi мурашки бiгають, – кивнув дантист. – А ви не припускаете, пане Кошовий, що той убивця лише наслiдуе регiт божевiльного? – Нi. А для чого? – Та хоч би збити вас iз пантелику! – Не думав, – чесно зiзнався Клим. – Можливо, ви маете рацiю. Тепер вiн уже не зважав на товариство. Налив собi сам, випив, заливаючи ганьбу вiд поразки. Стало ще легше, хоч Кошовий чудово розумiв: це iлюзiя як полегшення, так i впевненостi в собi. Заразом – не шлях вирiшити проблему, а спосiб створити додаткову. Та зупинити його нiхто вже не мiг. Вiн би й не послухав нiкого. – Про iнше скажу, панове. Це менi виклик. – Прошу? – не зрозумiв Тима, котрий вiдсунув свою чарку до центру столу. – Я довiв невинуватiсть Луки Рiзника, – зараз Клим товкмачив iз п’яною впертiстю. – Але чiтко дав зрозумiти комiсаровi Вiхурi – справжнiй Рiзник гуляе. Тобто той, кого прозвали Рiзником у газетах, на волi, – гикнувши, вiн дурнувато посмiхнувся й прикрив рота долонею. – Ось. Гуляе на волi. Полювати за ним – справа полiцii. – Та ви все мудро сказали, пане Кошовий, – пiддакнув Шацький. – Мудро, – легко погодився Клим. – І чесно. Менi далi до цього Рiзника нема жодного iнтересу. Бачте, Рiзник мае iнтерес до мене. Моеi, – вiн знову гикнув, цього разу не прикрившись, – персони. Бо зробив так, аби вбити Лукана практично в мене на очах. Рiзник, чи як його там, викликав на двобiй мене. Кошовий стукнув себе кулаком у груди, потягнувся до пляшки. Йому не заважали, та коли знову наповнив чарку, Єжи Тима забрав ii, майже порожню, зi столу та перенiс на стiйку шинквасу. Провiвши злодiя каламутним поглядом, Клим дурнувато посмiхнувся, випив i вперся руками об краi столу. Покрутив головою, оглядаючи примiщення, котре стало раптом незнайомим, та кожного з компанii – по черзi. – Хтось iз панства мае до мене ще справу? – Так, – Тима пiдвiвся, навис над Кошовим. – Є остання справа. Доставити вас додому, пане Кошовий. І прохання. Якщо хочете – не вiд мене, особисто вiд пана Сiлезького. Дурниць не наробiть. Готуйтесь до весiлля, ви ж одружитися збираетесь, чули-чули. Зустрiчайте Рiздво з молодою панi. Помандруйте Європою. Звозiть ii хоча б до Парижа. – Чому – до Парижа? – Бо всi жiнки хочуть до Парижа. Дякуючи пановi Шацькому, сьогоднi я опинився поруч. Наступного разу може не скластися. Програйте зараз, пане Кошовий. Справдi, лишiть це полiцаям. – Послухайте його, пане Кошовий, – вставив Шацький. – Нам iз Естер не пережити, як iз вами щось станеться. – Переживете, – буркнув Клим грубувато. – Дiти у вас. Хоча б заради них. – Вони так само не переживуть. – Йозефовi слова звучали серйозно, навiть трагiчно. – Лишiть то все, дорогий пане. Тепер випростався Кошовий. Пошукав i знайшов пальто. З допомогою Шацького запхав руки в рукави. Хоч криво, але прилаштував капелюха. Зиркнув на залишки закусок. – То я маю заплатити? Прошу менi рахунок. – Та йди вже додому! – не стримавшись, гаркнув Тима, пiдштовхнувши Кошового до виходу. Шацький кинув на нього повний докору погляд, пiдхопив друга пiд руку й повiв на свiже повiтря… …Спершу подiяло, трошки провiтрило. Та по дорозi в колясцi Клима зовсiм розтрясло й розвезло. Шацький змушений був здати його двiрниковi Бульбашу з рук до рук, i той не приховував подиву: у такому станi пана адвоката не бачив вiдтодi, вiдколи вiн зайняв своi апартаменти. Гнат допомiг йому пiднятися сходами до дверей, але там Кошовий жестом попросив залишити його. Спробував вiдчинити власним ключем i з третьоi спроби втрапити в замок упустив його на пiдлогу. Нахилився – i тут дверi вiдчинилися. Бася застала свого нареченого таким. Зiгнутим навпiл, у збитому набакир капелюсi, брудному пальтi, з гулею на потилицi, довкола якоi вже запеклася кров, i п’яного, мов швець. Сама вона була в шовковому халатi поверх нiчноi сорочки, з темними колами пiд очима й не так люта, як утомлена: вiстей вiд Клима не мала вже кiлька годин. А за вiкном – глупа нiч, туман, небезпека. – Господи мiй милий! – сплеснула Бася руками. – Це що таке? Як це розумiти? – Не знаю, – бовкнув Кошовий у вiдповiдь, цiлковито затявшись на спробi пiдняти ключа i, щойно це нарештi вдалося, випростався, з радiсною посмiшкою показав його Басi. – Ось! – Так, – вона критично обдивилася його з нiг до голови. – По-перше, спатимеш сьогоднi на канапi. По-друге, заходь негайно. Переступивши порiг, Клим вiдразу почав стягувати пальто. Втративши рiвновагу, ледь не впав, але вчасно схопився за стiну. Тим часом Бася, зачинивши дверi, не збиралася вовтузитися з ним, рiзко запитала: – Що вiдбуваеться, Климе? Ти що собi дозволяеш? З останнiх сил Кошовий впорався з пальтом. На диво акуратно почепив його на вiшак, потiм пiдняв капелюха, нiби вiтаючись. – Вiдбував вечiрку. Очi Басi враз зробилися круглими. – Ти? Вечiрку? Яка, до бiса, вечiрка! – Парубоцька, – вiдчеканив Клим. – Є такий звичай – парубоцька вечiрка. Наречений прощаеться з парубочим життям. У вас, панно Барбаро, так само буде дiвич-вечiр. Роздiл десятий Естер Шацька гнiваеться Прокинувся Клим iз думкою про револьвер. Сварку з Басею не забув. Розмову «Пiд вошею» – так само. Випите вдарило в голову й пiдкосило ноги, та пам’ять не вiдбило. Лишалася надiя, що Бася не мацала кишенi, аби звiльнити iх перед тим, як вiддати чистити. Про зброю вдома вона знала, Кошовий навiть давав iй потримати, аби не боялася. Але доведеться пояснювати, з яких це пiр на парубоцькi вечiрки чоловiки беруть iз собою револьвери. Попри побоювання, нiчого не крутилося перед очима. Климовi не вперше було пригощатися алкоголем, та нiколи дотепер вiн не робив це пiд впливом негативних емоцiй, аби заглушити iх та штучно притлумити. Нарештi, завжди заiдав спиртне, а вчора лигав на порожнiй шлунок. Органiзм витримав незвичне навантаження хiба через здоровий спосiб життя, котрий Климентiй Кошовий намагався практикувати. Не iв абичого, нiчим не зловживав, час вiд часу, хоч вiднедавна – не так часто, як хотiлося, займався в гiмнастичному залi та поновлював уроки боксування. Отже, вирiшив вiн, цього разу обiйшлося. Надалi долю бажано не випробовувати. Це стосуеться лише випивки. Адже дослухатися до вчорашнiх порад Шацького й Тими не збирався. Похмiлля таки давалося взнаки. Кошовий вiдчував себе курчам, котре щойно вилупилося з яйця та опинилося в жорстокому свiтi, дуже гостро його вiдчуваючи. Саме це додало впевненостi: виклик Рiзника з Городоцькоi треба приймати. Проковтнути вчорашне пiсля всього, чого вже змiг досягти, Клим дозволити собi не мiг. Ставити до вiдома полiцiю – теж. Пальто висiло там, де почепили вчора. Бася, на щастя, ще спала, вимучена вчорашньою нiччю. Револьвер лежав на мiсцi, в правiй кишенi, пiд рукавичкою. Дивно, але рукавички теж були на мiсцi. Ховаючи зброю туди, звiдки взяв, пiд стопку бiлизни в нижню шухляду комода, Клим наново прокрутив учорашню пригоду на Клепаровi й зрозумiв: не будь поруч Єжи Тими, фахового злодiя, своi речi вiн сам, аби пощастило вчасно втекти, розгубив би по дорозi. Капелюха б залишив бiля трупа, це так точно. Натомiсть Тима навiть у мить найбiльшоi небезпеки, коли лiк iшов на секунди, все одно думав про замiтання слiдiв. Вчасно Шацький крутнувся. Ось хто справжнiй друг. Далi Клим спробував привести себе до ладу. Утримавшись вiд наливки, котра чекала в шафцi, вiн умився, з насолодою хлюпаючи в лице холодною водою й пурхаючи. Далi старанно поголився, як робив щоранку. Щедро скропив себе духмяною туалетною водою й заходився варити каву. Бася застала його за цим заняттям. Наречена помiтно не виспалася, до того ж вiдразу надула губи, показуючи: все пам’ятае, пiдлизатися не вдасться, прощення доведеться вимолювати на колiнах. Кошовий же на колiна ставати не збирався. Саме завершив процес, налив каву в маленьку квiтчасту порцелянову фiлiжанку, з легким уклоном простягнув Басi. – Доброго ранку. Мить повагавшись, вона взяла. Сама додала цукру, ковтнула. – Тобi все одно доведеться вибачатися. – Прошу пробачення, – говорячи, Клим дивився Басi в очi, вона не вiдвела. – І пояснити все. – Вчора я все пояснив. Бiльше не додам. Тепер вiн налив кави собi, iз задоволенням потягнув. Мiцна, як i хотiв, швидко й остаточно приведе до тями. – Можу я запитати дещо? – Навiть повинна. Маеш повне право. Бася закусила нижню губу, вочевидь збираючись iз духом. – З ким ти був на отiй своiй вечiрцi? – З Шацьким, – вiн сказав майже всю правду. – Бiдолашна панi Естер, – з родиною дантиста Бася бачилася в мiстi, була багато про неi начувана, хоч не гостила в Кракiдалах жодного разу. – Тобто бiдолашний пан Йозеф. Йому перепаде вiд неi через тебе. – Не вперше, – Клим вирiшив обмежитися такою вiдповiддю, вiдчуваючи: Бася чогось уперто недоговорюе. – Я знаю про подiбнi вечiрки, – тут же сказала вона. – Що ж ти знаеш? – Чоловiки не лише впиваються там до непритомного стану. – Учора я, здаеться, був притомним. Та виглядав пристойно. – То тобi так здаеться. – Гаразд, що ще ти хочеш знати? – Кошовий поступово починав дратуватися. Бася знову закусила губу. – На парубоцьких вечiрках присутнi повii, – наважилась нарештi. Вiд несподiванки Клим завмер iз роззявленим ротом. Бася, користуючись його розгубленiстю, ковтком спорожнила свою фiлiжанку, зачастила, вивалюючи все разом: – Чоловiки мають таку традицiю – прощатися з парубоцтвом у борделях. Або винаймати апартаменти й гоцати там iз соромiцькими жiнками до ранку. Вони збираються гуртом i запрошують одну дiвулю на всiх. Чи двох. – Так одну – чи двох? – поцiкавився Кошовий, вiдставляючи вбiк свою недопиту каву. – Не знаю. Пора перейти в наступ. – А не знаеш – для чого казати? – Клим ступив до Басi, вона подалася назад, вперлася спиною в стiну. – Так, е подiбнi традицii. Дуже багато мужчин iх дотримуються. Я знаю одного пана тут, у Львовi, котрий за два роки примудрився двiчi розлучитися й тричi одружитися. Всякий раз перед черговим весiллям вiн влаштовував парубочу вечiрку, котра насправдi бiльше нагадувала оргiю. Мене, звiсно, там не було. І дозволь не пояснювати, звiдки менi все це вiдомо. Проте це не означае, що повiй кликали ми з Шацьким, – перевiвши подих, вiн наголосив: – Тим бiльше – з Шацьким. Бася мовчала. Взявши ii руками за плечi, Кошовий ледь стиснув, нахилившись впритул: – Ти вiльна пiдозрювати все що завгодно. Але не це. У мене було свое життя, е та будуть власнi звички та iнтереси. Ти теж iх маеш, i навряд чи всi вони стануть спiльними, що цiлком нормально для дорослих людей. Та маеш знати: я люблю тебе i нi на кого не збираюся мiняти. Можу втратити над собою контроль, трапляеться всяке, Басю. Та голова й здоровий глузд лишаться при менi. Не чекаючи на вiдповiдь, Клим залiпив Басi рота поцiлунком. Вона вiдповiла так палко й гаряче, що навiть трохи прикусила йому губу. До спальнi Кошовий вiднiс ii на руках, усе ж примудрившись причинити за собою дверi. Збираючись до Шацьких, вiн одягнув iнше пальто. Не таке представницьке, як те, вимащене, але воно так само додавало солiдностi. Останнiм часом саме це тiшило панi Естер. А справити на неi традицiйно позитивне враження треба: Кошовий уболiвав за долю Йозефа, бо той учора теж повернувся додому пiзнiше, нiж звичайно. Могло б минутися, аби вiд нього не тхнуло горiлкою, – все ж Шацький причастився. Естер не любила цього i мала на те своi причини. Їi молодший брат, Іцхак Боярський, званий у родинi Іциком, був надiею тата. Але через невдалу оборудку втратив грошi, взятi пiд заставу майна. Коли банковi набридло чекати, вiн забрав у Іцика все, молодий чоловiк опинився на вулицi й дуже швидко пустився берега. Помер вiд дешевоi горiлки, його знайшли в стiчнiй канавi однiеi похмуроi осенi, й вiдтодi Естер часом примовляла: «Таке було, що й не хочу». Вона дуже боялася, аби Йозефа не спiткала доля Іцика. Той iще замолоду встиг добре погуляти, i аби стримувати подiбнi звички, дружина змушена була крутити Шацького в баранячий рiг. Знайомство, а пiзнiше – дружба iз Кошовим мала для дантиста ще й практичну користь. Шацький навiть пишався цим, нагадуючи: «Я не був би жидом, аби не мав маленького гешефту». Коли зустрiчався з Климом, а тим бiльше – допомагав йому залагоджувати рiзнi справи, мiг дозволити собi випити пива, а то й чого мiцнiшого, не ризикуючи при цьому отримати прочухана вiд матерi своiх чотирьох дiтей. До того ж Естер Шацька пишалася перед усiма Кракiдалами, що до них заходить знаменитий на весь Львiв пан, про якого пишуть у газетах чимало гарного. При цьому, не стримуючись, натякала: поруч iз Кошовим завжди крутиться ii Шацький, всiляко допомагаючи порадами. Хоч усе одно була категорично проти, аби Йозеф часто встрявав у пригоди за межами Кракiвського базару. Збираючись навiдати iх, Клим брав на себе роль рятiвноi палички. Не помилився, вчасно нагодився. Шацькi займали помешкання на першому поверсi занедбаного прибуткового будинку. Розмiр кiмнат при тому був бiльшим, нiж зазвичай можна побачити в бiдних кварталах. Але тут усе, крiм кабiнету дантиста, де вiн приймав пацiентiв, було страшенно захаращене. Попри це, тiснява додавала затишку, i Кошовий не уявляв, як тут може бути, коли б усе прибрали. Не встиг Кошовий постукати, як дверi зсередини широко прочинилися, ледь не стукнувши його. На двiр вибiг розхристаний юнак – це був Шмуль, старший син Шацького, котрий цього року вiдсвяткував свое сiмнадцятирiччя. Побачивши гостя, Шмуль широким жестом показав на дверну пройму, тицьнув туди вказiвним пальцем, прокричав, аби чув не лише Клим, а й найближчi сусiди: – Все! Моеi ноги не буде бiльше в цьому домi! Це не дiм! Це – пекло, пекло, там пекельне полум’я! – Шлимазл![38 - Шлимазл – невдаха, дурень, нездара (iдиш).] – долинув зсередини голос Естер, але розпачу не чулося – лише гнiв. Пiсля вчорашньоi вiдлиги знову поволi повертався мороз. Та Шмуль не зважав на нього, засунув руки в кишенi розчахнутого чорного пальта й посунув геть iз гордо пiднесеною головою. Подiбнi картини не були чимось новим для Кошового, тож вiн пройшов усередину, так i не дочекавшись запрошення. У залi, за круглим столом, сидiв Йозеф Шацький у сiрiй сорочцi, простих чорних штанях та камiзельцi. Сухi жилавi пальцi нервово сiпали гудзики. Над ним стояла Естер, ще не стара жiнка, з волоссям, забраним у тугий вузол. Вона лише виглядала повнявою. Насправдi iжею не захоплювалася, ii роздали чотирикратнi пологи. Бiльшiсть еврейських жiнок, бачених Климом, сивiли рано. Естер Шацька була винятком. Побачивши гостя, жiнка сплеснула руками, тицьнувши пальцем на чоловiка: – Як ви вчасно, пане Кошовий! Погляньте, лиш погляньте! Кого ви тут бачите? Вiдповiдь вона вже приготувала, та Клим ввiчливо мовив: – То е Йозеф Шацький, прошу панi. – То е шлимазл! – в тон йому вигукнула Естер. – Вiн своiм прикладом зведе в могилу передчасно не мене, а Шмуля! – Що не так зi Шмулем? – поцiкавився Кошовий. – Злигався iз сином Лапiдуса! Це сказала Рива, менша Шмуля на рiк i старша з двох дочок дантиста. Дiвчина весь час стояла в дверях сусiдньоi кiмнати, притулившись до одвiрка. З кожним роком вона ставала дедалi бiльше схожою на матiр. Хiба зараз не сварилася, а спокiйно слухала батькiвськi гарикання, при цьому розплiтаючи та заплiтаючи кiску. – Тобто? – Клим глянув на неi. – Лапiдус-менший та ще кiлька таких, як сам, вештаються гуртом, – охоче пояснила Рива. – Мамi це не подобаеться. А Шмулю набридло сидiти вдома та читати Талмуд. Вiн уже передумав вчитися на рабина. Минулого року старший син Шацького несподiвано навiть для батькiв захопився релiгiйними студiями, побачивши себе в недалекому майбутньому пастирем, який проповiдуе духовне слово. Йозеф прийняв це скептично, вважаючи: вiра – одне, вона мае бути, але молода людина мала б навернутися пiзнiше, поки не перепробуе радощi свiтського життя. На що Естер категорично заперечила: нехай би свого часу Іцик обрав такий шлях, не був би вiн таким коротким. Шацький не заводився з дружиною, дав Шмулевi час, i ось тепер юний вiк узяв свое – хлопець категорично переглянув своi погляди на протилежнi. – До чого тут вiн? – Кошовий кивнув на Йозефа. Рива знизала плечима, а Естер знову сплеснула руками: – А хто? Скажiть, прошу пана – хто? Тата чорти носять хтозна-де! Вiн не каже, куди вибираеться пiд вечiр! Вертаеться глупоi ночi, тхне горiлкою i щось белькоче про вашi справи, пане Кошовий! Вей, синовi е з кого брати приклад. З надр житла долинув дитячий плач – це озвався Данiель, найменший у родинi, п’ятирiчний хлопчик, котрий капризував вiд самого народження. Вiн став для Риви та ii меншоi сестри Іди справжнiм яблуком розбрату. Естер часто перекладала на доньок обов’язки глядiти Денi, вони ж шукали спосiб, як би зiштовхнути обов’язки одна на одну. Цiкаво, що Ідi вдавалося перегравати Риву частiше, нiж навпаки. Молодша виявилася хитрiшою та спритнiшою. Але час показав: вiд того потерпав лише хлопчик. Інстинктивно вiдчувши, що не потрiбен сестрам, Денi навчися влаштовувати гармидер на рiвному мiсцi, тож Естер доводилося братися за сина самiй. Це не звiльнило дiвчат вiд обов’язкiв глядiти найменшого. Вiн лише зробився прикрiшим i в своi п’ять був погано керованим. – Риво, йди допоможи сестрi з братом, – буркнула Естер. – Я теж збиралася погуляти, – парирувала дiвчина. Панi Шацька похитала головою, приречено махнула рукою. – Та йдiть уже. Всi вiд мене йдiть. Набридло вам удома, нудно з батьками, нiчого не хочете. Бачите отой Содом у мiстi, весь отой гармидер, який зовсiм не для жидiв створений. Хоча жиди доклали до всього того руки та мiзки. Йой, та робiть, що собi хочете. Повиростали, бач, Йозефе. Рива озирнулася в глибину помешкання, звiдки далi линув дзвiнкий вимогливий голос Денi, потiм пiдiйшла до матерi, обняла ii. Естер машинально погладила доньку по головi, знову тицьнула пальцем на принишклого Шацького: – Ти все одно мусиш дбати про дiтей. Маеш стежити за ними, не лише гоцати Львовом, наче тобi завжди двадцять рокiв. – Ми погуляемо разом iз Денi, – мовила Рива, вiдсторонилася й пiшла геть. По тому, як пустила йому бiсики, Кошовий зрозумiв: усе це гра, дiвчина щось замислила. Чи сама, чи з Ідою на пару, хтозна. Щойно дорослi лишились самi, Клим пояснив, аби покiнчити з цим: – Панi Естер, я вкотре прийшов засвiдчити повагу й пiдтвердити: вчора пан Шацький був зi мною. Навiть урятував менi життя. Йозеф при цих словах гордо викотив груди вперед. Естер сплеснула руками, вираз обличчя миттю помiнявся. – Вiн урятував… Як-то? Шацький – i врятував? – Ви зле знаете свого чоловiка, – Кошовий перехопив iнiцiативу й почав наступ. – Подробиць не розкажу, бо не маю права. Але ось, гляньте ближче. Нахиливши голову, Клим дозволив Естер роздивитися свою гулю. Сам побачити власну потилицю не мiг, та Бася докладно описала, як там воно виглядае. – Ви впали? – На мене напали, панi Естер. Пiдступно. Вночi. Аби ваш чоловiк не опинися поруч, не нагодився вчасно, Бог знае, чи змiг би я вступити до вас сюди нинi зi словами вдячностi. – Пити при тому обов’язково? – панi Шацька нiяк не могла заспокоiтися. – Ми знiмали напругу. Пригода небезпечна. До всього, панi Естер, ваш чоловiк лиш пригубив. Тим обмежився. Знали б ви, яких чортiв виписала менi за те моя панна! Згадка про Басю остаточно змусила Естер Шацьку вiдтанути. Вона тiшилася з грядущого Климового весiлля. А те, що Барбара Райська народжена еврейкою, вважала якщо не особистою заслугою, то вже напевне – особистою перемогою. – Вашу породу таки треба тримати в колючках. Сядьте собi дакус, пане Кошовий, дуже прошу. Клим примостився навпроти Шацького i, дочекавшись, поки Естер на мить вiдволiчеться, пiдморгнув. Той у вiдповiдь витягнув губи й зобразив цмокання, клiпнувши обома очима. Все йшло так, нiби вчорашня нiчна пригода обом наснилася. – То ви розкажiть хоч, хто на вас напав, – нарештi поцiкавилася Естер. – Хотiв би я знати, – Кошовий вiдповiв чесно. – Почав уже думати, де й кому перейшов дорогу. Бо то не звичайний собi вуличний грабунок чи батярський вибрик. Насправдi Клим збирався продати панi Шацькiй iсторiю про те, як на нього напали грабiжники, вiн ледь вiдбився, а Шацький привiв полiцiю. З огляду на почуте й побачене в цiй родинi, вирiшив наблизити розповiдь до правди, наскiльки це можливо. Слiд подбати про додаткову вагу Йозефа як старшого в сiм’i. – Не звичайний? Ви вскочили в серйозну халепу? Чому ти мовчав! – гримнула на чоловiка Естер. – Як завжди, фейгале. Бо не моя таемниця, – розвiв той руками. – Отже, таемниця? – цiкавiсть Естер невпинно зростала, переважаючи iншi емоцii. – Не аж така, – поспiшно пояснив Кошовий. – Ви ж напевне чули про ту iсторiю з Рiзником. – Ходять чутки – його теж убили! Кошовий напружився. Насправдi вiд самого ранку вiн нiчого не чув про смерть Лукана. Хiба пропустив щось повз увагу. Звичайно, ранком завiтав до контори, почув вiд засмученого й розбитого Остапа – полiцiя знайшла тiло, вiдпустив помiчника, вирiшив узагалi не приймати нiкого сьогоднi. Й коли прощався з ним, роблячи вигляд, що нiчого не знае, хоч сумував щиро, почув: полiцейський слiдчий суворо заборонив говорити про це. Тiло, мовляв, видадуть, ховайте тихцем. Але показово: кримiнальна полiцiя вирiшила факт не розголошувати. Чому? Можна спробувати запитати в комiсара Вiхури. Бо, як не крути, адвокат Кошовий – зацiкавлена особа. Вiн i збирався йти з цим до нього. Та щось встигло статися, коли про вбивство Луки вже говорять у Кракiдалах. – Я це знаю. Сумно, – мовив Клим. – Учора я, тобто ми, – кивок на Йозефа, – намагалися знайти нещасного хлопця приватним способом. Вiн, як ви, можливо, не знаете, напередоднi кудись забiг з дому. – Менi це знайомо, – не стрималася Естер. – Прошу дуже, у вас зовсiм iншi труднощi, Богу дякувати, – вiдмахнувся Кошовий. – Зараз не скажу вам напевне, кого, коли й де запитав про щось, що могло видатися небезпечним. Дiзнавшись про наглу смерть Луки, остаточно переконався: напад на мене якось пов’язаний iз моiми, тобто нашими iз Шацьким, пошуками. Але, панi Естер… Ви вже звiдки про це знаете? В газетах нiчого нема. – Ви читаете не тi газети, – вiдрiзала Естер, помiтно обурена недовiрою. – Вже вдень на Кракiвському базарi тiльки про цi страхiття й говорили. Кому не вiрили, тi посилалися на свiжу публiкацiю пана Навроцького. Той може конкурувати з моiм Шацьким, коли йдеться про те, хто скорше дiзнаеться нову львiвську пльотку. Сiпнулося вiко. Сильно. – Чекайте – Навроцький? Януш Навроцький? – Отож, – долучився нарештi до розмови Йозеф. – Я казав вам про нього, чи забули? Звiсно, Кошовий не забув. Тепер треба чимшвидше дiзнатися, звiдки про вбивство Луки Рiзника вiдомо особi, котра знати цього не повинна. Роздiл одинадцятий Ва-банк Досвiд сищика-аматора пiдказував: панi Естер варто слухати й чути. У не надто великiй Климовiй практицi особистого втручання в кримiнальнi iсторii цi роздуми дружини Шацького вголос завжди ставали вирiшальними для успiшного розв’язання загадки. Мудра львiвська еврейка, сама того не бажаючи, з висоти свого життевого досвiду всякий раз давала Кошовому непомiтний сторонньому оковi дороговказ. Естер Шацька говорила про речi, зовсiм не пов’язанi зi справою, в яку йому доводилося вплутуватися. Але саме ii слова пiдказували Климовi едино вiрний напрямок руху до фiналу. Тож iз Кракiдалiв до Личакiвськоi вiн вирiшив перейтися пiшки, неквапом, аби обдумати почуте краще, зважити всi «за» та «проти», а головне – вирiшити для себе, як слiд краще пiдступитися до Януша Навроцького. У правотi панi Шацькоi вiн не сумнiвався. Бо справдi: нема нiчого кращого для газетяра, якого годують сенсацiйнi публiкацii, як створити такий сюжет самому. І першим опинитися на мiсцi злочину. Ним самим i скоеному. Пройшовши по морозу пiд легеньким снiжком половину дороги й перетинаючи корзо, Кошовий остаточно склав у головi намисто з подiй, на вбивчу послiдовнiсть яких дотепер анi вiн, анi хтось iнший не звертав – чи не хотiв звертати! – жодноi уваги. Отже, на вулицi Городоцькiй вбивають першу повiю з чотирьох. Чи бували такi випадки ранiше? Напевне так. Навiть без напевне: у цьому нема жодних сумнiвiв. Чого грiха таiти, ранiше Кошовий навiдувався в борделi. В iнший спосiб помiчник нотаря з платнею, яку покiйний пан Штефко мiг часом затримати, молодий здоровий мужчина, не мiг вдовольнити природнi чоловiчi потреби. Завести постiйну коханку Клим у першi роки свого львiвського життя не мiг собi дозволити. Стосунки з Басею стали першими серйозними за весь час. Та якби Кошовий не став такою собi мiсцевою знаменитiстю, розкривши таемницю будинку з привидом на вулицi Валовiй, навряд чи молоду акторку привабив скромний клерк iз пошарпаного бюро. Звiсно, тепер усе iнакше, Бася справдi любила його, й зовсiм не за зрослий статус, вiн вiдповiдав почуттями навзаем. Проте це зовсiм не означало, що вiдтодi, як Клим забув дороги до мiських лупанарiв, дiвчата, котрi продають себе, стали почуватися безпечнiше. Обрана ними з доброi волi професiя далi мае тi самi ризики, загрожуючи не лише здоров’ю, а й життю. Кошовий намагався не ставати для котроiсь постiйним клiентом, бо справдi мав звичку прив’язуватися до людей, а це – додатковi зобов’язання. Принаймнi, так вiдчував сам Клим. Але змiна дiвиць, хай не така часта, саме зараз дала йому ще одну несподiвану пiдказку. Бо коханки на годину мiнялися, та iсторii всi вони розповiдали однаковi. Незалежно одна вiд одноi, а отже – не брехали. На повiй нападали завжди. У всi часи трудiвницi найдревнiшого ремесла ризикували зустрiти клiента, котрий проявить свою чорну натуру й вдарить дiвчину задля свого задоволення та проти ii волi. Комусь цього виявиться замало, й вiн легко скалiчить курву, зламавши руку, щелепу чи понiвечивши лице. А може й убити, хоч у лiжку, хоч просто посеред вулицi, затягнувши в двiр. Моторошнi iсторii про лондонського Джека-Патрача[39 - Джек-Патрач – псевдонiм, присвоений журналiстами серiйному вбивцi, котрий дiяв у Лондонi 1888 року, жорстоко вбиваючи повiй.] чули навiть у Киевi. Передруковуючи британську сенсацiю та додаючи до неi вигаданих iз власноi голови подробиць, газетнi писаки ставали знаменитими, а самi газети з подiбними публiкацiями продавалися швидше й бiльшими накладами. Львiв у своiй пiдвищенiй цiкавостi до таких новин вiд Киева, а також – Варшави, Вiдня, Парижа, Лондона чи Санкт-Петербурга заднiх не пас. Кривавi злочини, особливо – оповiданi з перших вуст, i якщо дiзнаешся iх за дверима своеi безпечноi затишноi оселi, не дають людям спокою. А якщо страждають повii, ревнi вiряни, батьки-матерi пристойних родин, панi та панове лiтнього вiку харчуються ними найохочiше. Адже роблять для себе едино правильнi висновки, якi iм подобаються: грiшницi самi обрали шлях грiха, за що дiстали хай жорстоку, проте заслужену кару. Тож усякий раз, дiзнаючись про насильство над повiями чи iншими мешканцями мiського дна, обивателi зiтхали спокiйно. Вважаючи себе iстотами, вищими за цих нещасних. Мiстяни готовi платити за можливiсть дiзнатися про нову сенсацiю, i тут на сцену виходили особи, подiбнi до Януша Навроцького. Вони продають обивателям товар, який самi ж виробляють. Нормальний закон торгiвлi. Вiд думки, що газетяр справдi полюе на дiвчат легкоi поведiнки, аби потiм написати про це першим i лише заробити грошей, у Кошового сiпнулося вiко сильнiше, нiж зазвичай. Смикнуло так сильно, що моргнуло, заплющивши око повнiстю. Клим навiть на мить зупинився, стягнув iз правицi рукавичку та заспокоiв тик не пучкою вказiвного пальця, як завжди, а притуливши до лиця всю долоню й мiцно притиснувши. Постоявши так, труснув головою й рушив далi. Хода заспокоювала. Перевiвши подих вiд здогаду, котрий насправдi був не аж такий несподiваний, Кошовий знову привiв до ладу розпорошенi думки. Так, повiй калiчили та вбивали ранiше. Але досi нiхто, крiм Навроцького, не публiкував цi факти на перших шпальтах. Ще й детально розписуючи, нiби автор бачив усе на власнi очi, опинившись бiля тiла ранiше полiцii. Зараз Клим пригадав кiлька його репортажiв, прочитаних ранiше, коли готувався витягти Лукана Рiзника з тюремноi камери. Ще тодi звернув увагу: Навроцький майстерно володiв пером, описуючи все так, що читач, попри власну волю, вiдчував своерiдний ефект присутностi. Так глибоко занурити в iсторiю може людина, надiлена непересiчним талантом, чого в Навроцького не забрати. Проте одного таланту тут замало: вiн брав докладними розповiдями про кожну наступну жертву. Що означало лише одне: репортер добре знав кожну. Знайомився перед тим, як винести свiй вирок? – Чом би й нi! Фраза вирвалася, прозвучала голосно, i Клим помiтив, як кiлька перехожих озирнулися на дивного чоловiка, котрий говорить сам до себе на вулицi. Це трохи збентежило, i Кошовий навiть торкнувся краю капелюха, адресуючи вибачення першому-лiпшому, з ким зустрiвся поглядом у сутiнках на освiтленiй лiхтарем вулицi. Огрядний добродiй свiтськи пiдняв капелюха навзаем, чи то вiтаючись, чи даючи зрозумiти: не переймайтеся, прошу пана, все гаразд. Знову кивнувши й вiдчуваючи себе круглим дурнем, Клим наддав ходи. Уже бiля своеi брами остаточно склав картину, не маючи сумнiвiв щодо ii правдивостi. Януш Навроцький не отримуе вiдомостi про вбивства на Городоцькiй у полiцii, а е щонайменше свiдком кривавих злочинiв. Це значить: репортеровi вiдоме iм’я того, кого вiн охрестив Рiзником, i вiн тримае це в таемницi, бо здати його до кримiналу означае перекрити прибуткове джерело сенсацiй. Але цiлком реальною е ситуацiя, коли Навроцький полюе й убивае сам. Чому? Тому, що так вiн не тримае при собi чужих таемниць. Будь Рiзник iншою людиною, вiн напевне стежив би, хто що про нього пише. Вирiзнив публiкацii Навроцького серед iнших. Розв’язавши нескладне рiвняння, зрозумiв: писака знае забагато. Тому життя Навроцького опиняеться пiд загрозою. А якщо вiн Рiзник iз Городоцькоi – вiн сам, то нiчим не ризикуе. Давши двiрниковi традицiйну «десятку» й пiднiмаючись сходами до себе на другий поверх, Кошовий вiдповiв i на останне питання: чому Рiзник кинув виклик саме йому, заманивши в пастку та вбивши нещасного Лукана. І знову не стримався, сказав це вголос, щойно Бася вiдчинила перед ним дверi: – Сам винен. – Винен? – перепитала наречена здивовано. – У чому ти винен? Клим злегка прикусив губу. Потiм поцiлував Басю замiсть вiдповiдi, скинув капелюха, струсивши снiговий пилок на пiдлогу, почав розстiбати пальто. – То я сам до себе. Мислю вголос. – І в чомусь себе звинувачуеш, – зауважила Бася. – Якiсь таемницi? – Вiд тебе – жодних, – Кошовий скинув пальто, вигравши тим самим кiлька секунд i знайшовши прийнятне пояснення. – Ти ж чула про загибель мого клiента, Лукана? – Газети пишуть, мiсто плiткуе, але не аж так. До чого тут ти? – Нi до чого, кохана. – Ти свою справу зробив добре. – Навiть дуже. – Але чомусь ятриш себе зсередини. Клим акуратно почепив пальто на вiшак, обсмикнув пiджак. – Басю, якби Лукан зараз сидiв у Бригiдках, його б навряд чи спiткало лихо. Як бачиш, е бiльша бiда, нiж сидiти за гратами не за свое. Бася двома кроками скоротила мiж ними вiдстань, поклала руки йому на груди, глянула в очi. – Ти шпетиш себе за те, що домiгся справедливостi й допомiг хлопцевi вийти на волю? – Так. – Неправда. – У глибинi душi я це розумiю. Та нiчого не ладен вдiяти з собою, кохана. Ти вгадала. Щонайменше я мав би переконати його матiр, аби вивозила сина зi Львова. Справжнiй вбивця впевнено почувався, поки Лука сидiв за його грiхи. Потiм його звiльнили. І Рiзник, дiйсний, не стримався, знайшов хлопаку й помстився йому. – Але тепер полiцiя знае: той божевiльний на волi й далi робить свою чорну справу. – Хiба комiсар Вiхура не розумiв цього, коли з сумом у очах вiдпускав Лукана? Нiчого нового, жахливiшого за попереднi злочини, не сталося. І досить, – Клим пригорнув до себе Басю. – Хiба нам нема, про що бiльше говорити, окрiм як про вбивства у Львовi? Можемо повечеряти десь недалеко, як маеш бажання. – Вечеряти – гарна iдея. Я саме збиралася зробити це вдома. В мене сьогоднi було натхнення, я спекла струдля, – тут же виправилася. – Тобто спробувала. Вдень була кравчиня, мiряли сукню. Потiм пили каву, розговорилися, вона й дала рецепт. – Ти ж ранiше не пекла. – Тому не суди суворо, – зараз Бася зiграла Сандрiльйону.[40 - Бася зiграла Сандрiльйону – iнша назва Попелюшки.] – Доведеться поволi освоювати роль господинi. – Менi сподобаеться. Я певен. – Лестощiв не терпiтиму! Скажеш, як е. Жартома тупнувши нiжкою й труснувши рудою кучмою, Бася пiшла накривати стiл. Лишившись сам, Клим став перед дзеркалом, уважно подивився на себе. Ось тепер i наречена мимоволi вiдповiла на запитання, чому Рiзник кинув виклик саме йому. Бо Кошовий перед тим кинув дуельну рукавичку Рiзниковi. Прощатися з Лукою майже нiхто не прийшов. Його ховали на Клепарiвському цвинтарi,[41 - Його ховали на Клепарiвському цвинтарi – нинi не iснуючий цвинтар у Львовi] мiсце видiлила ратуша за особистим клопотанням Клима – нiкого не здивувало, що адвокат загиблого бiдаки тим переймаеться. Кошовий був одним iз трьох, хто прийшов провести в останню путь людину, яку знав особисто, хай i не дуже довго. Іншi двое – Уляна, мати загиблого, котра не зронила за весь час анi сльозинки й стояла прямо, нiби вбита в землю, та Остап Найда, кузен. Подалi трималися десяток роззяв, i Клим не помiтив жодного справдi скорботного обличчя: на всiх читалася лише погано прихована чи зовсiм не прихована цiкавiсть. Окремо стовбичив Януш Навроцький. Знаючи, як вiн виглядае, Клим упiзнав його здалеку. Газетяр пiдступався до нього ще ранiше, чатував бiля дирекцii полiцii i вештався довкола Бригiдок. Але там, крiм нього, товклися iншi, тож Кошовий не вирiзняв його якось винятково. Тепер же, переспавши зi своiм припущенням та прокинувшись iз планом дiй, вiн ледь стримався, уздрiвши його тут, аби не кинутися вiдразу. Зупинило лиш бажання переконатися, яке з припущень справедливе: Навроцький – свiдок убивств чи вбивае сам. Та поки могилу закидали землею, плани Кошового помiнялися. Щойно перша грудка землi стукнулася об кришку труни, зайвi почали розходитися. Бiльше нiчого для себе цiкавого вони на цвинтарi не бачили, час помолоти язиками. Цього вистачить на найближчий день, щонайбiльше – на два. Далi вони знайдуть нову поживу, забувши про iснування такого собi Лукана Рiзника. Газетяр лишився на мiсцi. Навроцький не зводив очей iз копачiв, що вже впрiли, вдовбавши яму в мерзлiй землi, й тепер закопували, акомпануючи собi бурчанням. Ранiше, аби замовкли, Клим видав iм додатково по цiлiй коронi, але цвинтарнi все одно не замовкали. Напевне сподiвалися дiстати пана адвоката до печiнок, аби знову пiдсолодив роботу на морозi. Кошовий не збирався вестися на багато разiв баченi дешевi трюки, навiть повернувся до могильникiв спиною. Ось тому й побачив, що Навроцький не пiшов разом з iншими. Тупцяв, не сходячи з мiсця, навiть час вiд часу нотував щось у невеличкий записник. Перехопивши Климiв погляд, кивнув, нiби старому знайомому, торкнувшись при цьому краю капелюха, вiдсалютувавши: честь. Дарма вiн це зробив. Занадто. Ще один виклик, Кошовий сприйняв це саме так. Лишивши родичiв покiйного, перед цим дозволивши Найдi завтра не приходити в контору, Клим пiдняв комiр пальта, прикриваючись вiд замiшаного на снiгу вiтру, й пiшов геть. Боковим поглядом засiк: Навроцький теж вирiшив йти, i ковзнув правицею по кишенi. Там лежав револьвер: пiсля нiчноi пригоди Кошовий вирiшив носити зброю при собi постiйно. Якщо визнати, що Рiзник ударив у вiдповiдь та почав полювання, краще бути готовим до будь-якоi несподiванки. Вийшовши за цвинтарнi ворота, Клим ураз змiнився. Респектабельний поважний пан зник. Його мiсце зайняв хлопчисько, один iз кращих гравцiв у iндiанцiв та козаки-розбiйники в киiвських дворах i на пустирищах. Кошовий спритним зайцем шаснув за рiг найближчого будинку, аби не потрапляти на очi Навроцькому. Той саме стояв до нього спиною, торгуючись iз вiзником. Захопившись, не роздивлявся довкола, i тут Климовi пощастило: сховався, як мiг, вибiр для гри в хованки був невеликим, мiняти мiсце не мав змоги. Аби газетяр кинув у його бiк навiть побiжний погляд, неодмiнно б зачепив споглядача. Та своi справи зараз переважили, i вiн нарештi домовився, заскочив у коляску та зник iз виду. Кiнь поволi рушив у бiк мiського центру. Блискавкою гайнувши зi свого укриття, Кошовий перебiг вулицю, пiдскочив до першого-лiпшого вiзника, застрибнув у коляску, легенько стукнув дядька по спинi. – За ними, хутко! Вiзник, пишновусий i сутулий, замiсть правити конем розвернувся до пасажира пiвобертом, хрипнув повним пiдозр хрипатим голосом: – Що е, пане? Незаконнi дii? – Все законно, вйо! – поквапив Клим. – Якщо законно, то е справа полiцii. Прошу пана показати документ. Коляска з Навроцьким тим часом майже дiсталася протилежного рогу вулицi й ось-ось могла зникнути з очей. – До чого тут полiцiя? – вiдмахнувся Кошовий, додавши, не знати нащо: – Я адвокат! – Та яке маю до вас дiло, пане адвокате! – гарикався хрипатий. – Втягнете Мiська в кримiнал, присудять штраф, заберуть дозвiл на працю. Маете родину, пане адвокате? – Ще нi, – вичавив Клим, не зводячи очей з переслiдуваного, котрого ось-ось доведеться наздоганяти надто очевидно. – А я, прошу пана, маю. Жона, дiточок трiйко. Аж тепер Кошовий зрозумiв – Мiсько заходить здалеку. Зцiпивши зуби, полiз по гаманець. Точно пам’ятав, що клав шкiряне портмоне до нагрудноi кишенi, але там його не виявилося. Перша думка: вкрали, й нема часу думати, де. Наступноi митi подумки вилаяв себе: давав копачам додатковi грошi, витягав гаман, поклав назад, куди ближче. Права кишеня пальта тягнула бiльше. Там, мабуть. Сягнувши рукою, Клим намацав револьверне рукiв’я. Це нiчого не значило, гаман мiг лежати там же. Вже погано контролюючи себе, просякнувши азартом наскрiзь, висмикнув зброю, аби перекласти ii з правоi руки в лiву. Не думав вразити вiзника. Мiсько ж сприйняв усе iнакше. Побачивши револьвер у руцi пасажира, зблiд, рвучко повернувся до коня, смикнув вiжками. Коляска рушила, i лиш тепер Кошовий зрозумiв трагiчнiсть та комiчнiсть ситуацii водночас. Тут же згадавши: гаманець мирно лежить у лiвiй кишенi, куди вiн щойно збирався перекласти зброю. Запхнувши револьвер назад, знову торкнувся спини вiзника: – Їдь спокiйно. Роби, як сказали. Не скривджу. – Та де, – прохрипiв той, не обертаючись. – Якось уже поiдемо, прошу пана. Ви лиш скажiть при нагодi, кому слiд: Мiсько Стахiв не вiдмовлявся. Не все зрозумiв одразу, та потiм виконав. Вiзник прийняв його за когось iз тутешнiх розбiйникiв, зрозумiв Кошовий. Сперечатися й переконувати того вiн не збирався. Поки все виходило досить добре. Навiть краще складалося, нiж думав. Незабаром Клим переконався: його стривожений вiзник таки мав досвiд спiлкування з кримiналом. Навiть напевне виконував час вiд часу доручення й забаганки, бо стежив вправно й грамотно. Там, де один вiзник легко мiг помiтити пiдозрiлi маневри iншого, Мiсько тримався так, що переслiдування не кидалося в очi. Бiльше того – здивував Кошового поясненням: – Бачу, куди кумпель поiде. Мо’ обженемо? – Що це дасть? – поцiкавився Клим. – Нiчо, – в тон йому вiдповiв вiзник. – Поiдемо скоро. Випередимо. Там десь попереду я стану, нiби вже висадив пасажира й чекаю далi. Коли вони проiдуть, ми собi рушимо далi назирцi. Так Кошовий остаточно переконався: сiв до того, до кого треба. Практику стеження його випадковий знайомий мав, i то чималу. Хитрiсть удалася, далi рухалися без особливих пригод. Тим бiльше що Клим досить скоро зрозумiв, куди прямуе Навроцький. Його завезли в середмiстя, де вiн вискочив бiля одного з нових будинкiв на Зеленiй.[42 - Зелена вулиця – одна з найважливiших транспортних магiстралей Львова.] З вiдстанi, на якiй вони трималися, Кошовий побачив, до якоi брами збираеться зайти газетяр. Наказав зупинитися, тицьнув вправному Мiськовi купюру, яку, не дивлячись, вивудив iз портмоне. – Файно подекував! – вигукнув той. – Пан же скаже, кому слiд… – Пан усе скаже, – запевнив Клим. – Та як треба, мене завше знайдете там, де нинi. – Побачимо. Втративши до вiзника всякий iнтерес, Клим поспiшив туди, де вже зник iз очей Навроцький. Вистачило пiвкорони, аби дiзнатися в двiрника, яке помешкання займае пан доктор – чомусь його називали тут саме так. Знайшовши потрiбнi дверi на третьому поверсi, видихнув, вiдкидаючи всякi сумнiви, й постукав. Спершу – кiсточками пальцiв. Вiдразу ж – кулаком, сильнiше. Навроцький вiдчинив, i Кошовий побачив: пожилець не встиг роздягнутися, навiть капелюха не зняв. В очах – не подив, а неприхована цiкавiсть. Навiть ще бiльший азарт, нiж у Клима – або той миттю заразив газетяра своiм. – Я вас знаю, – сказав Навроцький. – Бачив сьогоднi на цвинтарi. – Я вас бачив там само, – процiдив Клим. – Дозвольте зайти. Ступив через порiг, не чекаючи вiдповiдi, причинив дверi за собою, для певностi вперся об них спиною. Тепер мiг розгледiти Навроцького зблизька й не побачив нiчого прикметного. Середнiй зрiст, на вигляд – його ровесник. Якщо рiзниця й може бути, то рокiв на два-три бiльше або менше. Вусiв не носив, та голив лише пiд носом: щоки й пiдборiддя вкривала сiра щетина щонайменше добовоi давнини. Лiву щоку колись побила вiспа, посерединi лишилося кiлька рiвчачкiв неправильноi форми, але виду не псували. Навпаки, додавали газетяру вигляду бувалого в бувальцях, а отже – надiйного. – Я не дозволяв, – мовив Навроцький. – Збиралися вигнати? – Нi. – То в чому справа? Повернувшись до дверей, Кошовий спершу повернув ключ у замку на два оберти, а потiм начепив ще й ланцюжка. Господар стежив за його маневрами вже без цiкавостi, тривожно. Очi бiгали, й Кошовий зрозумiв: шукае, чим зможе в разi чого захищатися. – Нема часу на довгi розмови, позбавленi сенсу, – вiдчеканив вiн. – Ви дуже добре iнформованi про справу Рiзника з Городоцькоi. Ви й породили це чудовисько Франкенштайна.[43 - Герой роману Мерi Шеллi (1797–1851) «Франкенштайн, або Сучасний Прометей» (1818) вчений Вiктор Франкенштайн створив людину зi шматкiв мертвоi плотi. Цього безiменного монстра тепер теж називають Франкенштайном.] – Так, вiн монстр, – легко погодився Навроцький. – Але, на жаль, не прояв моеi фантазii. Ось ви згадали монстра, зшитого Франкенштайном iз шматкiв мертвоi плотi. Повiрте менi, наш Рiзник – живiсiнький, цiлком матерiальна iстота. – То де ж вiн? Вiд несподiванки Навроцький завмер iз розкритим ротом. – Хто вiн? – вiв далi Кошовий, задоволений ефектом. – Пане Навроцький, ви найкраще з усiх описали його злочини та його жертв. Так, нiби були там. І чому – нiби? Ви ж були. Не кажiть, що я помиляюся. – Ви… – Мовчати! Гаркнувши, Клим витяг револьвер. Зараз Кошовий пiшов ва-банк. Чудово розумiв це й подумки лаяв себе останнiми словами за нестриманiсть. Мiг же спершу розвiдати все, зiбрати бiльше iнформацii про пiдозрюваного, навiть пiдключивши до цього злодiiв з компанii Тими. Тi радо б допомагали. Потiм – аналiз, зваження всiх «за» й «проти» i аж тодi – висновки та прийняття рiшень. Усе зiпсувала саме поява репортера на кладовищi, виклична й нахабна. Клим мiг би переварити й це. Але записник у його руках – то вже занадто. Вiн ступив до Навроцького, наставив дуло, нацiливши в груди. Той, не чекаючи наказу, поволi почав пiднiмати руки догори. – Анi руш! – це Кошовий виплюнув. – Нема часу й бажання на порожнi розмови з вами. Дiвчата, всi зарiзанi дiвчата, не чинили опору вбивцi. Вони знали його. Вiн навряд чи ходив до них постiйно, як клiент. Бо ви ж самi у своiх репортажах наголошували: жертви вдягненi, одяг не ушкоджений. Враження, нiби вбивця прийшов на товариську розмову. І разом iз тим всi вбитi дiвчата вами дуже добре описанi! Ви знали iсторiю кожноi, Навроцький! Вигадали? – Правдиво! Все правдиво! Брехати – не моя робота, я не пишу бульварних романiв! – Зате збiльшуете прибутки бульварним газетам! І собi заразом! Ви себе виказали цими деталями, Навроцький! – Та як-то – виказав! Клим пiдступив ще ближче. – Подробицi, тi самi подробицi. Ви входили в довiру до дiвчат. У вас дуже добре виходить, ви ж давно дослiджуете звичаi мiського дна. Ви маете досвiд спiлкування саме з такою публiкою, яка не буде вас боятися. Ви вмiете входити в довiру. Це згубило вже чотирьох дiвчат! І нещасного Луку Рiзника! На нього працював ефект несподiванки. Одного разу це вже допомогло, в клубi «Домiно». Тодi, шукаючи вбивцю Агнелi Радомськоi, Клим вийшов на слiд таемного брудного притону для забав мiськоi аристократii. Проти – статус, репутацiя й досвiд Навроцького. Багато рокiв варячись у казанi львiвського дна, газетяр напевне переживав усяке. Побачити наставлене на себе дуло чи вiдчути лезо ножа пiд боком там завиграшки. Хто-хто, а Кошовий знав це. Настрашити револьвером тертого книша, звиклого крутитися вугром, не так просто, як мiського жигало, дамського улюбленця. Але ва-банк – то ва-банк. – Зараз ми пiдемо в полiцiю, – просичав Клим у лице Навроцькому. – Ви стежили за мною. Фiксували кожен крок. Робили грошi та славу, описуючи не лише своi дiяння на Городоцькiй, а й моi успiхи у протистояннi з вами! Ви послали менi привiт, убивши Лукана! Вам удалося заманити його, бо хлопчина довiряв вам! Адже ви писали про нього в газетi спершу як про кандидата на вбивцю, потiм, з такою ж категоричнiстю – як про жертву пiдступного манiяка! Я все це читав, мав можливiсть порiвняти! Ви хотiли, аби полiцiя знайшла мене бiля його тiла! Прекрасний репортаж, пане Навроцький! Ви робите славу на всьому огидному! Заради цього готовi вбивати! Говорячи так, Кошовий крок за кроком вiдтiснив газетяра до протилежноi стiни. Коли вiдступати стало вже нема куди, Навроцький мiцно притиснувся, розправив плечi, нiби збирався вiдштовхнутися й пiти в контрнаступ. Видихнув, уклавши у крик весь свiй вiдчай: – Та нiкого я не вбивав! – Всi вбивцi так кажуть! – Мене послухайте! Я дав вам можливiсть, тепер ваша черга! – У полiцii будете… – Та лишiть ви ту полiцiю! – тепер Навроцький справдi подався вперед, поволi вiдштовхуючи Клима, навiть без страху торкаючись грудьми дула. – Якщо iсторii дiвчат – ваш единий доказ, каюся – брехав! – Щойно сказали… – А хто вiдразу зiзнаеться! Самi ось тiльки про вбивць казали! Так, я брехав! Вигадав iсторii усiх чотирьох! Хотiв познайомитися лише с останньою, Анною! Бо вона поводилася дивно, мав до неi окремий iнтерес. Спершу – один, потiм – iнший! Кошовий вiдступив на крок пiд натиском Навроцького, намагаючись перетравити водоспад почутого. Револьвера не опускав. Проте правиця все ж трохи здригнулася – ознака непевностi. – Не морочте менi голову своiми iнтересами. Пояснiть до пуття. – Хiба ви дасте! Заберiть зброю, пане Кошовий. Пiд дулом слова не скажу бiльше. Трохи подумавши, Клим ступив ще на кiлька крокiв назад. Озброена рука повисла вздовж тiла, донизу дулом. – Слухаю. Але ви вже почали зiзнаватися в брехнi… – Це не зовсiм брехня, – Навроцький тепер говорив упевнено. – Я нiчого не знав про Зосю, Крисю та Юстину, зарiзаних манiяком, дозвольте називати його так. Зате в моiх записниках – безлiч сповiдей iнших курвiв. Не забувайте, де я працюю i на якi теми пишу. Навiть часом користаюся iхнiми послугами, аби вислухати в перервах мiж зляганнями сповiдi. Вони, пане Кошовий, називають себе клiентам, як самi хочуть. Ви впевненi, що Зося за пашпортом була Зосею? Що Крисю батьки хрестили Крисею? Зате повiрте менi, дуже мало унiкальних iсторiй про себе може розказати кожна з них. Я пишу, пане Кошовий. Я не так журналiст, як лiтератор. Припустiть, що курви читають газети. Дiзнаються звiдти iсторiю своеi колiжанки на iм’я, наприклад, Божена чи Марiя. Що вони подумають? – Псевдонiм, – вичавив iз себе Клим. – О! – радiсно вигукнув Навроцький. – Я можу з голови вигадати якусь курву. Поселити ii в апартаментах на тiй-таки Городоцькiй. Розказати ii бiографiю, присмачивши вигаданими фактами, аби виглядало рiзноманiтно. Менi повiрять, пане Кошовий! Хоча б тому, що нi в кого не повернеться язик заявити: це неправда. Звiдки читачi газет та споживачi плiток знають, що правда, а що – нi? Правда – лише те, що iм розкажуть! Правда – лише те, що надруковано на шпальтi! Правда – те, в що люди хочуть i готовi вiрити! – Ви помагаете iм у цьому? – Поки читач платить за моi вигадки грошi – так! Тож, шановний пане, ваша теорiя щодо мого особистого знайомства з жертвами з метою потiм убити летить пiд три чорти. Повторюю: знати не знав жодноi з них. – Чого поперлися на цвинтар? – Частина роботи. Звучить цинiчно, згоден. Але вiд мене чекають фiнального роздiлу епопеi з Луканом Рiзником. Пiдозрюваний, невинно звинувачений, вiдпущений, вбитий. Чудова авантурна новела. Сенсацiя, яка добре продаеться вроздрiб. Хочете – можете вдарити. Але вашим кулаком свiт не помiняти. Тепер Навроцький тримався впевнено й виглядав переможцем двобою. Вiн справдi ним був. Прикро, та справедливо. Смикнулося вiко. Кошовий неквапом, намагаючись зберегти рештки гонору й запалу, заховав револьвер у кишеню пальта. Прокашлявся, далi дивлячись на репортера без приязнi. – Повiрю. Проте ви знаете про моi зв’язки в полiцii. Я ваше алiбi не перевiрю. Комiсар Вiхура – так. – Ви хочете розказати все Вiхурi? – Мушу так зробити. Тим бiльше що наговорив вам тут зайвого про себе. – Ага, були ж на мiсцi вбивства Лукана! І ховаетесь… – Тепер не варто. Якщо моi зiзнання допоможуть взяти вас у лещата. – На бiса брати мене у лещата? Клим промовчав. Вiдповiдi ще не придумав. Йому просто кортiло завдати цинiчному писацi хоч якоiсь шкоди. Та Навроцький справдi мав чималий досвiд: нiби прочитав думки. – Пане Кошовий, вам кортить потягти мене до кримiналу? Я та моi пiдходи до життя вам не до смаку? Та хiба ви кращий за мене? Не розумiете? Ви ж недарма взялися захищати Луку Рiзника! Маете розголос, стали зiркою, набули ваги й авторитету. Теж своерiдний капiтал. Ми заробляемо на людському горi, як можемо, – вiн театрально розвiв руками. – Але вас, по очах бачу, розумiння цього не зупинить. Щоки палали, немов Климовi надавали ляпасiв. Вiн не мав, чим вiдповiсти. – Пропоную угоду, – вiв далi Навроцький. – Менi невигiдно, аби кримiнальна полiцiя почала вивчати мене, моi минулi днi й ночi. Я взагалi намагаюся не привертати до себе надмiрноi уваги. Я – це те, що я пишу, пане Кошовий. Тому – давайте домовлятися. – Нема про що, – вичавив Клим, тут же спитавши: – Власне, про що домовлятися? – Ми з вами забуваемо про нашу прикру зустрiч та розмову. За бажанням можемо спiлкуватися далi. Не заперечуватиму, ви менi цiкавi. Та полiцiею ви мене не цькуете. Навзаем дiлюся з вами вiдомостями про четверту жертву Рiзника, назвемо його так. – Анну? – уточнив Кошовий. – Так вона себе називала. Вона зацiкавила мене окремо, незалежно вiд жахiть на Городоцькiй. – Чим саме? – У мене е знайомi серед курвiв. Просто знайомi, не думайте. Інформатори, як у полiцаiв. Навiдувався до них, коли писав про чергову жертву, Юстину. – Наймолодшу. – Ви все знаете, – скривив Навроцький кутик рота. – Так, вiк мав стати вишенькою, родзинкою, iншою смакотою мого репортажу. – Ви присмачили. – Отож. Так само вигадка. Хiба я мало бачив молоденьких повiй чи чув про них? Не про неi мова, пане Кошовий. Завiтав у той час на Городоцьку, вирiшили прогулятися пiд ручку зi знайомою. Інодi з курвами можна просто шпацерувати. – Здалеку заходите, пане Навроцький. – Уже близько. Приятелька показала менi на вулицi ту дiвчину, Анну. Нiчого особливого. Без задньоi думки. Мовляв, ось iще одна провiнцiалка приiхала на заробiтки перед святами. Маю гарну зорову пам’ять, пане Кошовий. Тому впiзнав ii, побачивши за два днi. Спитайте, де. Клим зiтхнув, приймаючи чужi правила гри. – Де? – У вестибюлi «Жоржа». Менi там призначили зустрiч того дня, i я здивувався, вгледiвши Анну. – Вас дивуе повiя, яка прийшла в готель? Навроцький посмiхнувся, тепер уже – поблажливо, мов до нерозумноi дитини. – Ох, пане Кошовий… «Жорж» мае бiля себе свiй неофiцiйний штат дiвчат, постiйних, перевiрених, котрi обслуговують лише пожильцiв. Не лише чоловiкiв, до речi, така пiкантна деталь… – А без деталей? – Климовi починало все це набридати. – У Анни не той статус. Вона людина випадкова. Якби прийшла в готель працювати, ii б звiдти виперли й надовго закрили шлях як не до Львова, то до мiського центру. Хай собi обслуговуе службовцiв, клеркiв, робiтникiв чи батярiв. Анна мала у «Жоржi» приватну зустрiч, пане Кошовий. До неi вийшла Магда Богданович, знаете таку? Клим укляк. – Та знаете, знаете! – реготнув Навроцький. – Панi Магда не була в захватi вiд вiзиту. Менi довелося хутко закритися газетою, аби вона мене не впiзнала. Я ж вiдома особа, хочете ви того чи нi. Панi Богданович щось коротко сказала Аннi, взяла пiд руку, ледь не силою поволокла до себе в апартаменти. – Що з того? – Нiчого особливого. Анну вбили ще через три днi. Перерiзали горло. Пiсля ii зустрiчi з Магдою Богданович. Ваша приятелька хоч словом обмовилася про знайомство з четвертою жертвою Рiзника? Теж думаю, що нi. То як, домовляемося? Укладаемо угоду? По очах бачу – все буде люкс… Роздiл дванадцятий Курва з гонором Клим пiсля одруження не хотiв мати багато таемниць вiд Басi. Чого зарiкатися – критичнi ситуацii в його подальшому життi напевне далi траплятимуться. Свiт довкола неспокiйний. Вiд вiйни, мабуть, утримаеться, бо вона зруйнуе за раз усi досягнення вiдносно спокiйного й стабiльного десятилiття. Хiба причиннi й крикливицi з Кульпаркова можуть ii кликати, лякаючи забобонних та не вiдповiдаючи за своi слова. Проте суспiльство завжди в неспокоi й напрузi. Всякий адвокат, опиняючись усерединi чужих конфлiктiв, мимоволi наражае себе на неприемностi. Доведеться дозволяти собi кроки й вчинки, про якi вдома за столом, особливо – з дiтьми, якi неодмiнно будуть, краще не згадувати. Але це – не тi таемницi, якi мужчини приховують вiд дружин. Творча натура Барбари Райськоi ладна прийняти, зрозумiти й пробачити багато чого. Наприклад, появу п’яного чоловiка Бог знае, о котрiй годинi, якщо при тому вiд нього не тхне чужими парфумами. Або – таемну зустрiч iз кимось на кшталт кримiнального короля Густава Сiлезького. Злочинцi часто бувають у театрах, навiть заводять та утримують коханок iз молодих актрис. Для них подiбнi зв’язки – спосiб полоскотати нерви й вiдчути себе причетними до чогось таемного й небезпечного. Навiть револьвер на днi комода пiд бiлизною Басю не знiтить й не напружить. Та Кошовий анi зараз, анi ранiше, анi потiм не збираеться ставити Басю до вiдома про своi зустрiчi з повiями. Хай би чим вони не пояснювалися, з якою метою не вiдбувалися. Барбара, як i переважна бiльшiсть жiнок незалежно вiд вiку й статусу, не слухатиме пояснень. Їi не цiкавитиме, задля якоi холери коханець, наречений чи законний муж контактуе з курвами. Про те, що з жiнками, котрi продають себе, можна просто говорити чи вести якiсь дiловi справи, мови не може бути. Скандал iз биттям посуду – найменше зло, яке чекае в разi викриття. Тож Клим вигадував справи на ходу, мимоволi перейнявши досвiд Януша Навроцького й красномовно, кучеряво брешучи Басi, де був нинi, що робив i якi плани на завтра. Не скажеш же iй: ходжу, мовляв, на Городоцьку, шукаю серед тамтешнiх курв близьких подруг Анни, замордованоi Рiзником. Тим бiльше, спроба знайти ii самотужки зазнала фiаско. Дiвчата вперто не хотiли говорити про щось, крiм послуг, iз чепурним паном, на якого вже за пiвгодини почали звертати увагу: надто цiкавий. Одна з дiвчат серйозно пообiцяла покликати полiцая, аби забрав приставайла куди слiд. Їi колiжанка порадила краще гукнути когось iз бандитiв, бо хтозна, раптом панок – божевiльний, ряджений, сам Рiзник. Довелося ретируватися. Та все ж пiдказку отримав. Бандити. Без них знову не обiйтися, хай би як прикро це звучало. Не маючи iнакшого способу дати про себе знати, Кошовий подався в кнайпу «Пiд вошею» й залишив неговiркому пановi Цезарю коротку записку для Єжи Тими. Лишалося чекати, але не довго: вiдповiдь прийшла наступного ранку в контору на Шевськiй у виглядi молодого батяра. Той за пiвкорони доставив пановi адвокату листа, сказавши: пан адвокат мае дати йому за те ще пiвкорони. Розрахувавшись, Клим прочитав, усе зрозумiв i лишив за себе Найду, який щойно вийшов на службу. Нiчого пояснювати не збирався. Дав помiчниковi розпорядження й зiбрався на Клепарiв – зустрiч Тима призначив там. Досвiд спiлкування з кримiнальниками не вiдучив дивуватися. Нiби вирахувавши до хвилини, коли Клим вийде з контори, до будинку пiд’iхала коляска. З козел посмiхався у вуса знайомий вiзник Мiсько, мовивши хрипато: – Та казав же я, паночку: зустрiнемося ще. За вами я. Вирiшивши не брати в голову й приймати все, як е, Кошовий сiв i поiхав. Його завезли в той самий будинок на Клепаровi, де кiлька рокiв тому Тима разом iз ним допитував волоцюгу Рибку Павла. Не обшукали, хоч зброю Кошовий при собi тримав. Тима зустрiв не те щоб приязно, бо друзями вони не були й не могли бути, але з розумiнням. У довгi розмови не заходили. Клим пояснив, Тима почув, не питав, для чого така послуга, не нагадав за звичкою про борги й кредити. Сказав вертатися назад, займатися своiми справами, вiн усе зробить. Мiсце зустрiчi нагадало методи кримiнальникiв, тож Кошовий попросив не зловживати, не лякати й не перестаратися. Пообiцяли. Виконали. Наступного ранку той самий батяр принiс у контору ще одну записку, взявши за послугу вже цiлу корону. Климовi здалося: посильний знахабнiв, та гарикатися з ним не мав часу й бажання. Тицьнув монету, прочитав записку. Не звертаючи уваги на помiчника, не переймаючись його можливою цiкавiстю, зiжмакав папiрець, поклав у попiльницю, закурив сигару, тим самим сiрником запалив послання. Поки горiло, дивився на вогонь, потiм розправив тильним сигарним кiнцем попiл. Сидiв так, пускаючи дим пiд стелю й зовсiм не турбуючись, заважае цим Найдi чи нi, доки не скурив половину. Недопалок акуратно поклав на дно попiльницi. Розкришив пальцями. Так краще думалося. А подумати було про що. Не хотiлося наламати таких самих дров, як у випадку з Навроцьким. Слiд зважити все, про що говоритиме. Тим бiльше, це стосувалося не так Рiзника, як Магди. Усе ж таки Януш Навроцький – майстер слова. Вмiе подавати й продавати своi творiння. Повii Аннi перерiзали горло за кiлька днiв пiсля зустрiчi з панi Богданович. Панi Богданович робила вигляд, що не знае повii Анни, тут Клим готовий пiдтвердити: бровою не повела. Отже, за логiкою, Магда якимось боком причетна до вбивства щонайменше однiеi дiвчини. Так не бувае. Так не може бути. Але так виглядае. Отже, дiяти слiд обережно. Не рубати з плеча, як iз Навроцьким. Кошовий не хотiв шкодити Магдi. Й поки не розумiв, чим може iй зашкодити таемна зустрiч iз Анною, яка до того ж приiхала з iншого мiста на «гастролi». Ураз, щось згадавши, Клим рвучко пiдхопився. Грюкнув стiлець, Остап кинув на шефа погляд, та останнi подii навчили: лiпше не реагувати, не дивуватися, не звертати уваги, довiритися пановi адвокату. Тому знов занурився в папери, роботи за цi днi набралося багато. Кошовий же вiдшукав на окремiй полицi стосик газет iз публiкацiями Нароцького – збирав iх, готуючись до захисту Лукана, в iнший спосiб не мiг вивчати потрiбнi матерiали. Вiдшукав потрiбну, де йшлося про четверте вбивство Рiзника. Пробiг очима по шпальтi. Ось! Смикнулося вiко. Навроцький брехав i зiзнався в цьому. Вигадував iсторii зарiзаних дiвчат. Правди в сенсацiйних репортажах було небагато. Сам факт убивства. Мiсце скоення кожного злочину. Спосiб. Ім’я жертви… Не важить, справжне чи нi. Дiвчата так себе називали. Отже, автор нiчого не перекрутив. Вiк. Юстина – наймолодша. Анна – найстарша. Їй, якщо вiрити написаному, було тридцять два. А не вiрити цьому пункту Кошовий не мав жодноi причини. У жiнок вiк не питають, такi свiтськi правила. І Клим не знав, скiльки Магдi рокiв, аби не довелося запiзнатися з нею так близько. Коли вони познайомилися, Магдi, вдовi начальника кримiнальноi полiцii Густава Богдановича, виповнилося двадцять сiм. Через те й привернула до себе таку пiдвищену увагу: молода неприступна й небезпечна для мiськоi верхiвки красуня. Ладна крутити Львовом, тримаючи в пазурчиках архiв покiйного чоловiка. П’ять рокiв тому. Нинi Магдi тридцять два. Аннi, повii, яку вона так не хотiла бачити, теж. Вони ровесницi. Кошовий замислено згорнув газетний аркуш. Що означае вiковий збiг, ще не знав i не розумiв. Але вiн мае значення, сумнiвiв не було. Не дивна цiкавiсть збирача смаженого. Може, хотiв розкрутити якусь невигадану iсторiю, та завадила смерть повii… Труснувши головою, Клим прогнав дурнi думки подалi. Магда не мае вiдношення до вбивств на Городоцькiй. Нi. Йому цього не хотiлося. Але… якщо не хочеться, це зовсiм не значить, що так не е. Потрiбнi вiдповiдi. Кошовий мусив iх знайти. Щойно Львiв поринув у раннi грудневi морозянi сутiнки, вiн рушив на Городоцьку. Треба було минути Казимирiвську, потiм – униз, майже до самоi Клепарiвськоi рогатки. Там Кошовий вiдпустив вiзника, вказаний у записцi будинок шукав недовго. Йому потрiбне було помешкання на першому поверсi, знав – чекатимуть, i постукав один раз. Дверi вiдчинилися одразу, так нiби пожилиця весь час стояла пiд ними. Про всяк випадок роззирнувшись, Клим ступив усередину. Побачив невеличку кiмнату, вiкна якоi щiльно запнутi грубими фiранками. Вiн давав голову на вiдсiч: вони не пускають сюди свiтло цiлодобово. Помешкання або не провiтрювалося зовсiм, або – щонайменше сьогоднi. Тут стояв густий, дещо специфiчний запах, знайомий Кошовому з часiв, коли сам навiдувався до дiвиць. Пахло грiхом. До стiни притулилося широке лiжко, вiдгороджене завiсою. Так ложе перетворили на щось подiбне до будуару. По iнший бiк завiси примостився рукомийник, навпроти – масивна дзеркальна шафа на вигнутих нiжках. Бiля мiсця, де мили руки, стояв на ослонi великий таз iз сiроi бляхи. Поруч iз шафою в кутку сиротливо тулилося витерте оксамитове крiсло, колись – дуже дороге, тепер на нього небезпечно сiдати, раптом розвалиться. Принаймнi, таке враження воно справляло. Молода жiнка, яка впустила Клима, тим часом зачинила дверi й стала перед ним. Свiтло приглушила, та його було досить, аби розгледiти ii. Кругле просте лице, кирпата, великi очi, пiдведенi чорним брови. Довге волосся закручене щипцями й перепалене, вiд чого без спецiально зробленоi зачiски нагадувало копицю сiна. Довга сукня не дурила: приховувала опецькувату фiгуру, короткi, як на смак Кошового, ноги, заширокий зад та випинала пухкi груди. Але, звикнувши до освiтлення й придивившись, вiн зробив вiдкриття: насправдi ii груди меншi, не зовсiм пропорцiйнi фiгурi, лиш пiдтягнутi вгору корсетом. – Чого зирите? – грубувато запитала вона. Клим зрозумiв: справдi вивчае мешканку надто довго. Аби виграти час, зняв капелюха, покрутив головою, поклав на крiсло. – Ви – пан адвокат? – Так. Мене звати… – Менi до шмиги, як вас звати, – вона чи навмисне грубiянила, чи це звична для неi манера спiлкування з чоловiками. – Люди, якi приходили, застерегли вiд зайвоi цiкавостi. Й непотрiбних питань. – Я сам хочу назватися вам. – Пусте, – буркнула вона. – Не хочу. Волiю взагалi менше знати. – Вас хтось налякав? – Життя. Маю роботу: лягати он туди, – кивнула на лiжко, – розсувати ноги, повертатися, як того зажадае клiент, кричати або мовчати, теж вiд побажань залежить. Хочу заробити стiльки, щоб можна було забратися звiдси геть. Знайти маленький будиночок у провiнцii. Одружитися з учителем чи iнженером. – Чому саме з кимось iз них? – Бо iншi всi ходять сюди, до мене. Набачилася всякого. Плекаю надiю й мрiю, що вчитель та iнженер – люди поряднi. Вони, до всього, ще й шанованi. Мають добрi заробiтки. – Вони ж до вас сюди не ходять, – Кошовий не стримав iронii. – Звiдки знаете про статки? – Не дурна, – вiдрiзала жiнка. – Читаю газети. Цiкавлюся життям кругом себе. Воно не обмежуеться ось цими апартаментами, – вона обвела помешкання рукою, так само вигнувши губи в iронiчнiй посмiшцi. – Мушу готувати себе до iншого, ширшого, нiж мое ложе, свiту. Та й навiдував мене кiлька разiв один професор. Поки кальсони не знiме – соромиться, сопе, червонiе. Щойно сама ледь не силою стягну – зовсiм iнша людина. Нiби не професор, а студент. Як штани застебне – знову перетворення. – Цiкаво мислите. Образно. – А ви думали, ми тут неписьменнi хiврi? – тепер в очах жiнки коротко блиснув недобрий вогник. – Думаете так, думаете, не треба виправдань, – вiдмахнулася вона. – Отже, професор. Пiсля всього рот не закриваеться. Нiби лекцiю читае. Я лежу, слухаю, мудрi речi говорить чоловiк. Про нове столiття, про кiнець тисячолiття, про виклики, якi приймуть тiльки розумнi освiченi люди. Про рiзний там прогрес, хоч тут не все розумiю. Та досить одного: вчитель – вчитиме, iнженер – працюватиме для прогресу. Вони – люди майбутнього. Про майбутне треба дбати вже зараз. – Ви не все вiрно зрозумiли, – мовив Клим. – Але ваша думка цiнна тим, що вона – ваша, панi… Даруйте, ви не назвалися. – Яка вам рiзниця? – Треба ж якось до вас звертатися. – Та пощо? Поговоримо й пiдете собi. Хiба, – жiнка награно пiдморгнула, – пан захоче на десерт iз панi побавитись. Не пошкодуете. Нiхто не жалiвся. – Я заручений. – До мене ходять майже всi одруженi. Батьки сiмейств, що по недiлях стоять у церквi, хрестять лоби, женуть грiховнi думки й спогади. Не соромтеся, Бог пробачить. Це лише моя робота. Ваша наречена варить вам каву? – Так, – бовкнув Кошовий, для чогось додавши: – Ще вчиться пекти струдлi. – Але ж вона не ображаеться, якщо ви, пане, вип’ете каву зi струдлем десь-iнде. Чи вiдтодi, як ваша панi подала вам каву вперше, вам заборонено пити таку саму в кав’ярнi чи ресторанi? Чи, може, в iнших мiсцях кава не така смачна? Погодьтеся, е заклади, де готують краще, нiж удома. – Згоден, – сухо вiдповiв Клим. – Що з того? – Любощi, паночку, така сама кава. Нiкому не належать. Деiнде часто смакуе лiпше. Хоч i повертаетесь додому. Інакшi смаки. Нова атмосфера. Новi враження, – вона знову пiдморгнула. Кошовий зробив зусилля, ковтаючи невидиму глевку грудку. – Я не для цього прийшов. Гаразд, зватиму вас Панi. Давайте перейдемо до справ. Жiнка витримала погляд, знову криво всмiхнулася, присiла на край лiжка. – Кажiть. Ви поговорити прийшли. Мiй час чогось коштуе. – Хiба вам велiли брати з мене грошi за розмову? – Можете йти скаржитись, як не можете тут i тепер дати собi ради. Клим витягнув портмоне, легенько ляснув ним по розкритiй долонi. – Я все зрозумiв, Панi. Проте грошi ви отримуете за роботу. – І за витрачений час, – нагадала вона. – Година коштуе дорожче, нiж пiв. Нiч вартуе бiльше за годину. Менi платять уперед. – Не за розмову, – вiдрiзав Кошовий, якого вже почала вiдверто дратувати спiврозмовниця. – Хочу почути те, задля чого витрачаю на вас час та грошi. – Я ще не бачила анi корони. Вiко сiпнулося. Досить. – Припинiть негайно! – гаркнув вiн, тупнувши ногою. – Тримайте гонор при собi! Продавайте його разом iз любощами! Я не з тих, кому таке подобаеться! Будете вiдповiдати – матимете гонорар! Суму я визначу сам, вона залежить вiд цiнностi почутого вiд вас! Все! – Нога знову тупнула, тепер сильнiше, навiть трошки забилася. Жiнка розправила плечi, випнула груди, витримала гнiв гостя на диво спокiйно, хiба вираз обличчя невловимо помiнявся, тiнь презирства змiнилася дiловим iнтересом. – Коли сварите мене, не забувайте нагадувати, хто я. Курва. – Ви не даете про це забути анi на мить… Панi. Вона зiтхнула, що цiлком могло означати капiтуляцiю. – Запитуйте вже… пане. Клим перевiв подих. – Отже, ви були подругою Анни, яку вбили тут, на Городоцькiй. Газети, якi ви старанно читаете, назвали вашу колiжанку останньою жертвою Рiзника. Мене цiкавить Анна. – Ми не дружили, – вiдрубала Панi. – Серед курвiв не часто зустрiнеш подруг. Клубок гаддя, ось як це зветься. – Але менi вiдомо, що мiж вами склалися приязнi стосунки. – То iнша справа. Познайомились у полiцii, випадково опинилися на вокзалi в один день i час. Приiхали до Львова на заробiтки перед святами. – З одного мiста? – Я – зi Станiслава, вона – з Чернiвцiв. – За що вас затримала полiцiя? – Не лише нас. Гребли всiх курвiв. Не лише правдивих, навiть схожих iз вигляду. Вже потiм дiзналися: котрась пiдпоiла та пограбувала депутата, i не абиякого, iз самого Вiдня. Мав при собi, крiм грошей, важливi папери, презенти дружинi. Пiшло все, навiть верхнiй одяг. Оклигав у дрантi поруч саме з вокзалом. Ну й почалося. Нiби правду казала. Клим чув цю iсторiю вiд Басi, звучала, мов непристойний анекдот. – То ви опинилися не в той час та не в тому мiсцi. – Так. Довелося ночувати за гратами. Але на ранок всiх вiдпустили. За той час ми познайомилися з Анною ближче. Вирiшили поки триматися разом. – Чому? Панi по-кролячому пожувала губами. – Насправдi то було мое рiшення. Анна виявилася старшою. Я завжди тримаюся тих, хто бував у бувальцях. До того ж я у Львовi вперше, Анна знала мiсцевi порядки. – Хiба вони якiсь особливi? – У кожному мiстi е своя морока, – кивнула жiнка. – Та вас же не це цiкавить. Кошовий кивнув. – Гаразд, ближче до справ. Ви попервах наймали одне помешкання на двох, я правильно зрозумiв? – Так. Кожна знала – то е тимчасово, ненадовго. Не дуже зручно: поки одна з клiентом, iнша гуляе. Хiба пан повезе кудись до себе. Сталося, як гадалося. Ми розiйшлися, хоч не сварилися. Далi треба питати обережнiше. – Наскiльки вiдвертою була з вами Анна? – Яку вiдвертiсть пан мае на увазi? – Чи розповiдала про свое життя. – Нашi iсторii, пане, майже однаковi. Нема про що особливо говорити. – Можливо, Анна мала якiсь цiкавi чи незвичайнi зустрiчi тут, у Львовi? Клим не хотiв питати в лоб, називаючи повii прiзвище Магди. – Та де тi незвичайнi зустрiчi… Чоловiки всi однаковi, нiчого незвичного вiд них не чекаеш. Хоча… – вона ледь примружила очi, Кошовий напружився. – Знаете, Анна побачила тут давню знайому. Так i сказала: давню знайому, про iснування якоi навiть встигла забути. – Жiнку? З… – вiн старанно добирав слово, – з ваших? – Чому? – подив був щирим. – Порядна свiтська дама, аристократка. Я навiть здивувалася, що в такоi може бути спiльного з Анною. На що Анна зробила круглi очi, напустила туману, як вона це вмiла, й протягнула так загадково: мовляв, не уявляеш навiть, як багато в нас спiльних спогадiв. Усе ставало на мiсця. Ситуацiя вималювалась до прикрого банальна. Але тим страшнiшою виглядала в своiй простотi. – Анна назвала якось ту жiнку? – Ядвiгою. Ядзя. – Прiзвище? – Просто Ядзя. – Де вони зустрiлися? Брови Панi смикнулися вгору. – Хiба я сказала, що вони зустрiчалися? – Анна побачила давню знайому. Це ж вашi слова. – Так, моi. Анна справдi побачила ту Ядзю в лiкарнi. – У лiкарнi? – Що дивуе пана? Навiдуватися до лiкаря – наш обов’язок. Без цього нас у кращому випадку видворять за межi Львова, у гiршому – заарештують та обдеруть штрафами. Ми мусимо ставати на облiк та обстежуватися. Чим частiше, тим краще. Та знайома, яку побачила Анна, приходила до хворих iз благодiйницькою мiсiею. Вiко сiпнулося сильнiше. Магда. Останнiм сумнiвам край. Кошовий мав надiю: вони говорять про якусь iншу особу. Але Ядвiга, давня знайома повii Анни – це Магда Богданович. – Отже, приятельки не зустрiчалися? – Не знаю, – Панi знизала плечима. – Анна того дня повернулася вiд лiкаря зовсiм iншою людиною. Нiби пiдмiнили. Почала швидко збиратися, нiчого менi не пояснивши. Лише натякаючи на нове життя, яке допоможе почати Ядвiга. Розказала, як дочекалася ii бiля лiкарнi, непомiтно простежила, дiзналася, де Ядзя мешкае. – Де? – Згадувала готель «Жорж». Я ще здивувалася: така файна панi, а чомусь не мае власного помешкання. – Тобто Анна лише збиралася зустрiтися з Ядвiгою? – Мала такий намiр. – Потому ii життя могло змiнитися? – Мала на те надiю. – Вони зустрiлися чи нi? Панi знову гойднула плечима. – Знаю хiба, що Анна знайшла окреме житло. Там, де iй перерiзали горло. Ви ж розумiете, пане, мiж курвами нема тiсноi дружби. – Навiть тепер, пiд загрозою небезпеки? Брови жiнки знову стрибнули вгору. – Небезпеки? – Рiзник. Жiнка вiдмахнулася. – Все одно не змусить триматися гуртом. Зрозумiйте нарештi: наше щоденне життя без Рiзника небезпечне. Кажу навiть про тих, хто живе в лупанарах. Мужчини – iстоти, яких дуже важко передбачити. Ось сиджу тут iз вами, балакаю, а не е певна, що не ховаете ножа чи бритву в кишенi. Ви, пане, можете бути тим Рiзником, як i всякий iнший. Або забратися з вулиць, або – працювати, дякуючи Боговi за кожен новий прожитий день. Бiльшiсть дiвчат мае уявлення про кiнцеву мету працi, кожна свою. – У вас – яка мета? – Ви вже чули. Протриматися тут iще рiк. Зiбрати грошей. Перебратися в провiнцiю. Одружитися з учителем чи iнженером. Народити йому сина й доньку. Не думайте, я вмiю вести господарство. Я буду комусь доброю дружиною. Тепер у голосi Панi звучало щось нове, не чуте за весь час розмови. Кошовий не знав, чи затримався б тут iншим разом та за iнших обставин. Адже розмова поволi ставала цiкавiшою, жiнка потроху розкривалася. Ставала такою, якою прийшла в цей свiт, знiмала з себе шкаралупу. Але зараз мав iти. Бiльше вiд повii все одно не почуе. А подумати треба, хоч вiн майже все зрозумiв. Через це й хотiв узяти паузу до ранку. Розкрив гаманець. Витягнув купюру. Глянув, поклав назад, видобув бiльшу, простягнув. – На здiйснення мрiй. Дякую. Панi взяла грошi мовчки. За корсаж пхнула. Роздiл тринадцятий Прокинутися з кiнозiркою Спалося дуже погано. Поруч мирно сопiла Бася. І Кошовий боявся незграбно поворухнутися: спала наречена мiцно, але мала особливiсть – прокидалася швидко, мiг розбуркати необережний рип дощок на пiдлозi, петель вiд дверей чи навiть дощ. Варто йому раптово початися серед ночi, й краплi стукнуть у вiконне скло, Бася скрикувала, сiдала на лiжку, крутила головою, i Клим мусив заспокоювати. Довго так нiколи не тривало, Бася спокiйно влягалася на iнший бiк i швидко провалювалася назад у сон. А Кошовий потiм лежав непорушно, чекаючи, поки можна й собi помоститися краще. Цiеi ночi вiн майже весь час лежав на спинi, то стуляючи повiки без жодноi надii заснути чи бодай передрiмати, то дивлячись у темну стелю. Його переймали не лише думки про те, як правильно й без шкоди для Магди вирiшити справу, в яку його втаемничили проти волi. Клим намагався вiдповiсти собi, чому його так переймае захист саме Магди Богданович. За iнших обставин, дiзнавшись про таке, Кошовий би вже ставив до вiдома комiсара Вiхуру. Нехай полiцiя далi вирiшуе, хто, що, кого, кому, куди i як. Але коли всi нитки зiйшлися раптом на Магдi, вiн не поспiшав i мiркував, як би залагодити все самостiйно, по можливостi – взагалi без свiдкiв та сторонньоi допомоги. Закуняти вдалося лише ближче до ранку, прокинувся розбитим, нiби всю нiч тягав важкi мiшки й ворочав камiння. Бася, навпаки, пiднялася в доброму гуморi, вирiшила трохи повалятися в лiжку зранку, гортаючи модний журнал. Кошовий скористався з цього. Аби його понiвечений стан не викликав зайвих питань, швиденько втiк робити ранковий туалет i заразом каву – треба прокинутися остаточно. Бася чомусь не прийшла на запах, хоч дуже часто саме кавовий аромат пiднiмав ii з лiжка. Тож Клим, стоячи бiля вiкна, дивлячись на зиму й намагаючись впорядкувати рiй думок, випив одна за одною двi чашки, щоб пiдбадьорити себе. Зрозумiвши, що лишив наречену без ранкового ритуалу, Клим заходився ставити нову. Аж тодi позад нього почувся легенький шурхiт. – Климку… Бася зверталася до нього так, коли збиралася випросити щось особливе. Зараз Кошовий був далеко вiд неi та ii потреб. Повернутися у власну реальнiсть виявилося так само складно, як змусити себе заснути цiеi ночi. Та вiн спробував: – Так, кохана. Бася стояла, обiпершись плечем на одвiрок. Шовковий халат-кiмоно запахнула щiльно, пасок туго перетягнув талiю. – Хочу перепросити. – За що? – Наперед. – Добре, за що? Їхнi очi зустрiлися. У Басi справдi був винуватий погляд. – Я погано спала нинi. Отак, маеш… – Ти сопiла, як немовля. – Прокинулась серед ночi, не хотiла тобi заважати. Лежала тихо, мов миша. – Якщо кортiло поговорити, мала повне право штовхнути мене в бiк. У нас попереду багато таких ситуацiй. Вони е в усiх, то життя. – Поки смерть не розлучить, – бовкнула Бася. – Саме так, – Клим говорив дуже серйозно. – Ми ще поклянемося в цьому панотцевi. – Про це хотiла поговорити. Сил нема терпiти. – Не терпи. Не тримай у собi. Я поки варитиму тобi каву. – Чекай! – До Барбари поволi поверталася ii природна примхливiсть. – Ми маемо обговорити й вирiшити це просто зараз! – Про що мова? – Климе, я хочу лишити собi свое прiзвище. Прозвучало це так вiдчайдушно, нiби вона висувала полiтичнi вимоги та вимагала негайного iх виконання. Інакше готова домагатися свого до смертi. – Не розумiю, – вiн говорив щиро. – Я не хочу пiсля одруження, в шлюбi, ставати панi Кошовою. Панi Барбара Кошова. Не дуже вигiдно. Розгублений Клим пошкрiб потилицю. Недосип вивiтрився миттево. – Басю… – зараз йому справдi бракувало слiв, тож мусив повторити: – Басю, то твое повне право. Але так прийнято, розумiеш. Не силую тебе, бо для мене насправдi важливiша ти, а не прiзвище, яке запишуть у паспорт. Хоча, ще раз кажу, нiчого нема страшного чи принизливого, якщо дружина пiсля живе з чоловiковим прiзвищем. Та назватися можна як завгодно, Басю! Господи, актори часто беруть собi псевдонiми! Поширене явище! Письменники так само! І, заради Бога, чим тобi не подобаеться мое прiзвище! Бася пiдiйшла, поклала руки Климовi на плечi, стиснула. – Кошовий – чудове прiзвище. В цих краях навiть рiдкiсне, оригiнальне. Я кохаю тебе i готова повторяти твое прiзвище так часто, як ти сам того забажаеш. Лиш я – Барбара Райська. – Ти зовсiм мене заплутала. Бася вiдсторонилася. – Климе, ти не зовсiм розумiеш, про що йдеться. – Зовсiм не розумiю, так буде правильно. – Я хочу йти з театру. Цiею новиною вона приголомшила не так. Тут давно все ясно, адже поволi до того йшло. Бася час вiд часу вела подiбнi розмови швидше не для Кошового, а для себе, готуючись до радикального рiшення. – Остаточно? – перепитав вiн. – Пiсля весiлля. Навiть пiсля Рiздва. Вже вiд початку наступного року. Поки задiяна у виставах, буду грати. Але замiну менi знайдуть. Краще хай замiнять на сценi, нiж на екранi. Аж тепер Клима почало осяювати. – Тобi нарештi пропонують грати в кiно? – Не першi ролi, – тут же виправила вона. – Та дуже важливi для мене. Починаються зйомки новоi фiльми про пригоди Фантомаса. Потрiбна, як тепер кажуть, ледi-вамп. Глядачi пам’ятають саме такi ролi. Мене впiзнаватимуть частiше. А це – гарантiя новоi ролi. – У кримiнальних фiльмах? – Вони дуже популярнi. Чому нi? – Не маю нiчого проти. До чого тут мое прiзвище? – Твое – нi до чого, Климку. Мое важливiше. Барбара Райська. Воно вже кiлька разiв з’являлося на афiшах кiно, хай дрiбнiшими, нiж треба, лiтерами. Хтось та й знае актрису Райську. За мною шукають, як за Райською. У театральних колах звучить – Райська. І тепер я маю все перекреслити, ставши Кошовою? Починати кар’еру наново, вже з iншим прiзвищем? Усе вiд самого початку? – На сценi й на екранi – ти! Дивляться на тебе! Аплодують тобi! – Але чують прiзвище! Впiзнають за ним! Люди найкраще реагують на знайоме та звичне, Климе! Вiн здався без бою. Опиратися не мало сенсу. Тим бiльше що насправдi йому було все одно, яке прiзвище носитиме рiдна дружина. Проте говорити про це Басi вiн не збирався ранiше, бо не сушив такими речами собi голову. Зараз не скаже й поготiв. Настала черга Кошового обiймати наречену. – Роби, як тобi краще. Для мене однакове задоволення бути чоловiком Барбари Райськоi, намальованоi на афiшах бiля кiно, й тiеi Басi, яка зi мною тут, тепер i вже три роки. – Бiльше. – Не набагато. Ти рахуеш днi? – Так. Чому пiдозра в голосi? – Бо днi рахують ув’язненi. – Вар’ят. Граеш вар’ята. – Сплю з акторкою. Поцiлунку не вийшло – в дверi постукали. Гостей Кошовий не чекав, ще й так рано. – Хто це може бути? – До мене. Бася вiдсторонилася, обсмикнула халат. – До тебе? – Даруй, зовсiм забула. У мене ранок – единий вiльний час. Тому ми вирiшили зiбратися, обговорити деякi поточнi справи нашого фонду. Того самого, для допомоги душевнохворим. Його створили у твоiй присутностi. Знову постукали. Не наполегливо, так само спокiйно, навiть делiкатно. – Розваж гостей. Я не можу приймати iх у такому виглядi. Бася хутко забiгла в спальню, щiльно зачинивши за собою дверi. Клим глянув на себе в дзеркало. Невиспаний добродiй у домашньому халатi й капцях. Можна подумати, йому так пасуе приймати гостей. Коли постукали втрете – вiдчинив. – Добрий ранок, панове. Пробачте за мiй вигляд. – Це ми перепрошуемо, пане Кошовий, за недоречно раннiй вiзит, – сказав, переступаючи порiг, Зенон Лiщинський. За ним, мовчки пiднявши капелюха у вiтаннi, зайшов асистент Альберт Мазур. – Ми порадилися й вирiшили: сьогоднi всiм найлiпше зiбратися тут, у вас на Личакiвський. – Та прошу, – розвiв руками Кошовий. – Не маю нiчого проти, сам збираюся у справах. Заважати не буду. Але чому саме тут? – Розмова важлива й приватна, – пояснив професор, скидаючи пальто. – Ресторан, на мое глибоке переконання, не пасуе. Там затишно iсти-пити, а не говорити про серйознi органiзацiйнi речi. Мiй кабiнет на Кульпарковi? Чи окреме крило, яке займае пан Мазур? Погодьтеся, пане Кошовий, це дуже дивно виглядатиме – запрошувати туди дам. – Дам? – Долучиться панi Богданович. – Просто зараз? – Трохи запiзниться, – пояснив Мазур, за прикладом Лiщинського чiпляючи свое пальто на вiшак. – То нiчого. До речi, в готелi, в ii апартаментах, нiби вигiднiше. Та не погодилась панна Райська. – Так! Чоловiки дружно повернулися на Басин голос. Вона вже стояла в дверях, при повному парадi, нiби в домашнiй сукнi, але все одно – зi смаком. Лiкарi пiдiйшли по черзi, поцiлувавши простягнуту руку. – Пане Кошовий, нас запросили на струдель, – пояснив Лiщинський. – Я мала попередити, – вкотре нагадала Бася, пустивши в Климiв бiк бiсики. – Хiба в нас е струдель? – поцiкавився той. – Я спечу. Це швидко. В мене майже все готово. Їй сподобалося пекти, зрозумiв Кошовий. Зiрка хоче справити враження. Скiльки не живи з акторкою, нiколи, здаеться, не зрозумiеш ii до кiнця. – Панi Бася дуже хвалила свiй струдель. Це визначило вибiр мiсця нашоi зустрiчi, – пiдсумував Лiщинський. – Приеднуюся до похвал, – Клим ковзнув поглядом по циферблату годинника. – Шкода, що не спробую. – Залишаете нас? – Пане Лiщинський, комусь – благодiйна дiяльнiсть, комусь – щось iнше. Хоч я цiлковито пiдтримую вашi благi намiри. Треба юридична консультацiя – завжди надам ii, так само благодiйно. – Вам, пане Кошовий, дружина готуватиме струдлi частiше, нiж нам. – Тим бiльше – частуйтеся, смакуйте, вирiшуйте справи. На мене вже чекають. Зачинившись i собi в спальнi, аби перевдягнутися, Клим визнав: несподiванi вiзитери, ще й органiзованi Басею, сьогоднi нагодилися як нiколи вчасно. Не треба шукати пояснень, чому й куди квапиться так рано. Наречена занурена в свое, iй це подобаеться й потрiбно на майбутне, так само як можливiсть зберегти дiвоче прiзвище. Нехай. Так на нього менше звертатимуть увагу. Єдине – Магда так само йде сюди. Їi треба перехопити. Часу обмаль, тож треба кувати, поки гаряче. Прощаючись з гостями й виходячи з дому, Кошовий знав, що скаже Магдi. Їi вiдповiдi вирахувати не мiг. Роздiл чотирнадцятий Сльози Магди Богданович Пощастило – Кошовий перехопив ii в готельному холi. Магда побачила його, приязно посмiхнулася, звично простягнула руку для поцiлунку. – Вибралася до вас. Запрошена на чай зi струдлем. – На каву, – вирвалося в Клима. – Останнiм часом полюбляю чай. Британцi завозять з iндiйських колонiй. Маете вдома чай, пане Кошовий? – Маемо, – вiн перевiв подих, шукаючи при цьому потрiбнi слова. – Затрималась трохи. Але панна Бася напевне вмiе забавляти гостей. А ви… Кошовий вирiшив бiльше не тягнути. Рубонув одразу, вiдрiзаючи собi всi шляхи: – Панi Магдо, прошу затриматися. Бася та ii гостi вам пробачать. Посмiшка ще трималася на ii лицi, та очi вже не посмiхалися. – Щось сталося, пане Кошовий? – Так. Або – може статися. З вами. Тепер зникла й посмiшка. – Зi мною? – Панi Магдо, нам треба поговорити про одну особу. Їi звати Анною. Тобто звали. Вона загинула не так давно, i ви ii знали. Губи стиснулися, очi блиснули недобрим, Климовi цей погляд уже був знайомий. Нiчого доброго не вiщував. Проте вiн чудово знав, куди прийшов, до кого й навiщо. – Анна приходила до вас сюди. За три днi до того, як iй перерiзав горло той, кого називають Рiзником iз Городоцькоi. – Не розумiю вас, – вiдчеканила Магда. – Так само не бачу причин, iз яких ви знову дозволяете собi зi мною бiльше, нiж того вимагають… – Ядвiга. Це вирвалося мимоволi. Кошовий справдi дотепер не мiг собi дозволити анi увiрватися до Магди отак, анi тим бiльше – перервати саму панi Богданович на пiвсловi. Клим не впiзнавав себе. Проте, витримавши пекучий погляд, повторив: – Ядвiга. Вам нiчого не говорить це iм’я? На ii обличчi не здригнувся жоден м’яз, хоча його вiко нагадувало про себе, як нiколи. Магда спокiйно, одна за одною, пiдтягнула рукавички за довгi краi, потiм повернулася, кинула через плече: – Ходiть. До апартаментiв пiднiмалися мовчки. Щойно зайшли та Кошовий щiльнiше причинив за собою дверi, Магда стала посеред зали, поставою нагадуючи жiнку-воiтельку. Очi метали блискавицi, тепер вона вже не стримувала себе, дала волю гнiву: – Що ви собi дозволяете, пане Кошовий! За кого себе маете! Розумiете, ким тепер стали, але забули, ким були не так давно! Одне мое слово – i вас не буде! – Як не стало Анни? Клим дивувався власному спокою. Магда мала рацiю: вiн справдi вже не той бiдний емiгрант, котрий втiк iз Киева до Львова п’ять рокiв тому. Пiдтвердження цьому не забарилося – Магда чи не вперше вiд часу iхнього знайомства втратила рiвновагу, впевненiсть у собi, знiтилася й не заперечила – огризнулася: – До чого ви хилите? Чому ви взагалi прийшли до мене з якоюсь Анною? Що у вас е проти мене? Кошовий не стримався – стягнув рукавичку, аби краще, ефектнiше клацнули пальцi. – Ось! Є, панi Магдо! Але не проти вас. Я прийшов з цим винятково як друг. Вiрите, не вiрите, проте я хочу представляти вашi iнтереси. – Де? – Тут. У цiй кiмнатi. Щоки Магди палали. Вона з останнiх сил намагалася тримати себе в руках. І Клим не знав, чому вона може дати волю – гнiву чи слабкостi. Кинеться на нього з пазурами чи впаде зомлiла. – Гаразд. У чому мiй iнтерес? – Не бути звинуваченою в убивствi повii Анни. Скажу бiльше – я хочу убезпечити вас, панi Магдо, вiд звинувачень у зв’язках iз божевiльним убивцею. Чи вiн не такий уже й божевiльний? Раптом – прагматик, котрий вдае з себе хворого? – Сказане вами зараз не вкладаеться в головi. – Згоден. Тим на бiльшу небезпеку ви наражаетесь. Кошовий говорив рiвно, спокiйно, не тиснув, не намагався наблизитись. Вони розмовляли, немов з рiзних берегiв рiчки. – Усе одно не розумiю. – Чудово розумiете. Досить кружляти, слухайте й вiдповiдайте. Можете слухати, не вiдповiдаючи. Як краще? – Слухаю, – просичала Магда. Клим нарештi зняв капелюха, прилаштував на крiсло. Сам став позаду, вперся об вигнуту спинку. – Анна, жiнка тридцяти двох рокiв, торгуе собою. Вiк для повii не аж такий молодий. Ця професiя старить швидше, нiж зазвичай. Вона приiздить iз Чернiвцiв до Львова, аби у передрiздвянi днi заробити бiльше, нiж завжди. Ранiше Анна, здаеться, не бувала у Львовi в цей час. Та якби й бувала, мiсто досить велике, аби вона могла побачити тут свою давню знайому, Ядвiгу. Ось так Анна випадково впiзнала вас, панi Магдо. Знала вас пiд iншим iменем. – Нi. – Прошу? – Ядвiга – мое iм’я. Мене так назвали. – Справжне? – Друге. Магда-Ядвiга. Так мене хрестили батьки. Кошовий витримав паузу, прокручуючи подумки новину. – Нiчого не мiняеться, панi Магдо. Ви не ховалися за чужим iменем. Але Анна, прийшовши до вас у готель, шантажувала вас не цим викриттям. – Шантажувала? – Анна покладала величезнi надii на зустрiч iз вами. Не забудьте про ii вiк. Їй набридло продавати себе, i я пiдозрюю: рокiв на десять ранiше вона мала iнший, вищий статус. Хоч займалася напевне тим самим ремеслом. Пiсля того як ви поговорили тут, у цiй кiмнатi, Анна змогла винайняти собi окреме помешкання. Я дiзнавався зi своiх джерел – жiнка, яка приiхала сюди працювати, кiлька останнiх днiв дозволяла собi бити байдики. Отже, отримала або грошi з певного джерела, або – обiцянку. Якоi особа, котра ii дала, неодмiнно дотримаеться. Я боюся запитати, панi Магдо, чим така, як Анна, могла з успiхом погрожувати вам. Яку вашу страшну таемницю збиралася розкрити? – Ви забули сказати, кому потрiбна моя таемниця, – у ii голосi звучав виклик. – Газетам. Газетярам. Передусiм Янушу Навроцькому. Вiн може заплатити Аннi за розповiдь стiльки, скiльки вона зажадае. А продасть iсторiю вдвiчi дорожче, адже йдеться про грiхи молодостi не президента мiста чи депутата Галицького сейму – на кону Магда Богданович, вдова впливового полiцейського, котрий досi вважаеться одним iз стовпiв суспiльноi iмперськоi моралi. Здаеться, я вже досить сказав, панi Магдо. Чи менi все ж назвати речi так, як iх прийнято називати? Поки вiн говорив, з лиця Магди зiйшов рум’янець. Воно стало крейдяно-бiлим, навiть хворобливо-бiлим. – Виявiть смiливiсть, пане Кошовий. Назвiть мене так, як належить. Вже вирiшили, як: повiя, курва чи… Кошовий рвучко виставив перед собою руку долонею вперед. – Стоп! Далi не треба. Ви вже достатньо сказали. Я буду останньою людиною у Львовi, котра скаже вам таке. Бiльше того: натовчу писок кожному чоловiковi, ким би вiн не був, котрий у моiй присутностi та навiть поза моi очi ризикне так промовити. Але я тут для того, аби цьому запобiгти, панi Магдо. – Як? – тепер вона говорила покiрно й втомлено. – Історiю розкопав пронирливий Навроцький. Вiн побачив вас iз Анною в холi так само випадково, як ранiше Анна – вас у лiкарнi. Поки не зробив висновкiв. Крiм того, що iй розiтнули горло незабаром пiсля розмови з вами. Така сенсацiя коштуе грошей, панi Магдо. Чималих. Варто Навроцькому наважитися на публiкацiю, i гудiтиме все мiсто. Але найгiрше для вас – професiйний iнтерес комiсара Вiхури. Невже ви думаете, що полiцейськi та всi iншi сильнi мiста цього не скористаються нагодою, не об’еднають зусилля i не вiзьмуть у лещата вдову Густава Богдановича? Вас – хранительку iхнiх секретiв. Ви станете слабкою, панi Магдо. Чи тiшите себе надiею, що вiд вас не вiдвернуться всi покровителi разом? – Нi. Я не наiвне дитя. Ви навiть не уявляете, пане Кошовий, наскiльки правдивим е кожне ваше слово. – Навiть – коли кажу про дивний зв’язок мiж шантажем та вбивством? – Нi! Магдин вигук був подiбний до крику пораненого птаха. Кошовому набридло стримуватись. Вiн кинувся до неi, i дуже вчасно – встиг пiдхопити жiнку, яка поточилася й осiдала на пiдлогу. Одним рухом перетягнув ii до канапи, посадив у куток, прихиливши до спинки, покрутив головою, шукаючи воду. Знайшов карафку, склянку, хлюпнув, у запалi переливаючи через край. Коли пiдносив до ii рота, перелив через край, замочив пальто. Магда ковтнула кiлька разiв, почала задихатися, мов зловлена риба, i Клим розстебнув iй пальто – згори донизу, гудзик за гудзиком. – Дякую, – вичавила вона з себе, вiдразу повторила: – Нi, нi, нi… – Ви про що? – Не причетна до вбивства Анни жодним чином. Сама дуже злякалася, коли дiзналася. Не вiдразу, але зрозумiла – так, при бажаннi хтось може провести подiбну паралель. Лишалося вiрити – не виникне такого бажання нi в кого. Лице поволi рожевiло. Магда поступово приходила до тями. Легким порухом вiдсторонила вiд себе Клима, скинула пальто, вмостилася зручнiше, ковтнула води. Кошовий мовчав, не заважаючи iй сповiдатися. А до цього йшло. – Коли ви встряли в цю справу, Климентiю, мене це стривожило. Щось ворухнулося отут, – вона поклала долоню на груди, потiм повiльно стягнула рукавичку, заглибилася в процес, прикипiла до руки поглядом, вела далi: – Ви рано чи пiзно мали прийти до мене з подiбною розмовою. Не хотiла в це вiрити, гнала думки, та була переконана у невiдворотностi подiй. То лиш питання часу, для мене й для вас. Тепер бачу: все одно так краще, нiж якби до мене з цим прийшов той слизький тип, Навроцький. Чи, Боже збав, комiсар Вiхура. Вона замовкла, переводячи подих. Кошовий терпляче чекав. Магда старанно стягнула другу рукавичку, поклала обидвi на колiна пiдкреслено акуратним жестом. – Ви чекаете. Так, треба розповiсти. Нiчого нового нема пiд сонцем, пане Кошовий. Я – донька збiднiлих чернiвецьких аристократiв, народжена Магда-Ядвiга Костецька. Батьки вiддали мене в пансiон, де я мала здобути й здобула належну панночкам свого кола освiту. Кiлька мов, танцi, вивчала лiтературу й мистецтво, крiм того – навички тримати себе в товариствi. Жiнка мае вмiти пiдтримувати розмову з чоловiками на будь-яку тему, виглядати завжди стильно й елегантно, мовчати, коли треба, говорити, коли вiд неi цього чекають. Бути завжди поруч, прикрашати товариство, але – не нав’язувати себе. Близька й недоступна водночас. – Мистецтво. – Наука, пане Кошовий. Ідеальна дружина, iдеальна господиня, iдеальна коханка. – Цього теж учили в пансiонi? – Деяких азбучних iстин – так. Але здебiльшого коханка – передбачена складова iнших чеснот. Життя вивело цi вмiння на перший план. – Ваше? – Не лише мое. Тих дiвчат, чиi батьки з рiзних причин не могли дати за благородною панною належний посаг. Моi, наприклад, розорилися, як я вже казала. З першим багатим коханцем, готовим утримувати, мене познайомив рiдний батько. – Ви його ненавидите за це? – Нi, пане Кошовий. Вiн бажав менi лише добра. Аби я зiйшлася з кимось, не вартим дому Костецьких, або – взагалi вийшла на вулицю чи пiшла по руках, вони iз матiр’ю першими б вiдмовилися вiд мене. Хоча нiде правди дiти: одружуватися жоден iз цих панiв не поспiшав, вони мали своiх дружин та дiтей. Насправдi я продавала себе, як отi дiвчата з лупанарiв чи вулиць. Хiба значно дорожче. Куртизанка, фондансерка, гейша, повiя найвищого класу – називайте це як завгодно. – Саме в той час ви познайомилися з Анною? – Якраз ii звали iнакше. Юстина, Митницька Юстина. Дивний збiг: горе спiткало ii родину майже водночас iз моею. Їi тато пошкодив хребта, рано помер. Мама, лишившись сама, пiшла слугувати в салон панi Адасовськоi, це була наша мiсцева знаменитiсть. – Була? – Хтозна, чи е той салон у Чернiвцях нинi. Юстина змалку крутилася там, панi Адасовська накинула на дiвчинку оком, своiх дiтей не мала, тож вирiшила опiкуватися чужою. Тож оплатила сиротi пансiон. Щоправда, за це ii мама працювала далi за половину платнi, та не зважала на те. Ми з Юстиною, тобто Анною, трималися окремо. Бiда зблизила – iй пiсля навчання не було, куди повертатися. Ми зблизилися. Кiлька рокiв були на утриманнi в двох добродiiв, котрi до всього приятелювали. Називали себе жартома грiшною родиною. Навiть робили разом, усi четверо, таке, про що пан Навроцький охоче напише навiть цiлу книжку. – Аж такi подробицi мене не цiкавлять, панi Магдо. Вона вiдмахнулася. – Пусте. Мене вже нiчого не забруднить бiльше, нiж е. Не знатимете, так будете уявляти. Але все рано чи пiзно скiнчуеться, пане Кошовий. Ми з Анною, зватиму ii так, не думали, що так швидко й несподiвано. Їi коханець помер у лiжку, серцевий напад. Вона прокинулася бiля мертвого тiла. Тiкати – не можна, кликати полiцiю – ще гiрше, та вона покликала. Ось як його вдова дiзналася, де i з ким був ii зразковий чоловiк. Про мене теж усi, кому треба й не треба, почули досить скоро. Коханка – не злочинниця, але Чернiвцi – мiсто невелике. – Львiв теж. – Як будь-яке мiсто, – кивнула Магда. – Нам довелося розiйтися. Хоч деякий час трималися разом i, даруйте за подробицi, пiшли по руках. Чоловiки користали з нашого сумного становища, пане Кошовий. Довго це не тривало, зараз кажу про себе. Мала досить заощаджень, аби виiхати з Чернiвцiв назавжди з новими, але справжнiми документами на руках. За якийсь час у Трускавцi вдовець Густав Богданович познайомився з панi Магдою Яблонською, молодою жiнкою, котра нiколи не була одруженою, втратила нареченого й тепер шукае розради. Ця панi мала досить досвiду й вiдповiдного вишколу, аби взяти в тенета немолодого полiцейського чиновника. Де ще заховатися, як не в нього у спальнi. Далi ви знаете. Кошовий пiдвiвся, заклав руки за спину, пройшовся кiмнатою, мiряючи ii широкими кроками. Зупинився, ставши навпроти Магди. – Аннi пощастило менше. – Їй не пощастило зовсiм. Нiби пороблено. Я пiднiмалася – вона опускалася на сходинку нижче. – Чого вона хотiла вiд вас? – Ви вгадали – лише грошей. Безпiдставно вирiшила, що я – заможна особа, така собi весела вдовиця. – Ви iй вiдмовили? – Намагалася переконати, що вона помиляеться. Потiм зрозумiла: Анна у вiдчаi, а дно ii остаточно зiпсувало. Вона справдi збиралася продати мою iсторiю, i я вимушена була пообiцяти вiдкупне. Поки дала, що мала пiд рукою. – Як збиралися вирiшити проблему? – Заплатити, пане Кошовий. Інших пропозицiй Анна не приймала. Саме зайнялася пошуком коштiв. Хай мене Бог простить, але ii… – Магда перехрестилася, виправилася, – …вона загинула дуже вчасно. Для мене. Хоча я не рада ii смертi, я не бажала цього, Климентiю, повiрте менi. Магдинi очi тепер бринiли слiзьми. Клим уперше бачив, як вона плаче. Вiн раптом вiдчув – не може бiльше тут лишатися. Магда мае побути сама. – Дякую за вiдвертiсть, – мовив вiн. – Усе почуте помре тут. І разом зi мною. – Ви дiзналися про це, бо шукаете Рiзника. Хiба нi? – Так, – визнав Клим. – Менi доводиться його шукати. Справа зайшла надто далеко, бо зачепила мене особисто. – Як саме? – Дозвольте не пояснювати. Розумiю, обмiнятися таемницями зараз справедливо. Але вам лiпше триматися вiд таких знань чимдалi. Насправдi я хотiв попередити про обережнiсть. Не думав, що ми зайдемо аж так далеко. – Тепер ви знаете. – Цi знання нiчого не значать для мене, панi Магдо. Я жодним чином не збираюся використовувати почуте проти вас. І не дякуйте навзаем, це не геройство. – Чоловiчий вчинок? – Можливо. Не шукайте пояснень. Бо я теж не шукаю. Клим узяв капелюха, покрутив його, вдягнув, примостив щiльнiше. – На вас чекають, панi Магдо? Вона глянула здивовано, очi вже висохли. – Ви серйозно, пане Кошовий? Пiсля такого… – Саме пiсля такого, – наголосив Клим. – Маете довiритися менi. Але далi жити, як жили. Й робити все за своiми планами. Інакше втратите рiвновагу. – Щойно втратила. На ваших очах. – На моiх – можна, панi Магдо. Жоден iнший не повинен бачити вас такою. У мене на Личакiвськiй е телефонний апарат. Телефонуйте звiдси, придумайте причину затримки. А краще – не вигадуйте нiчого. Кому яке дiло. Успiхiв. Прощаючись, Кошовий переконався – Магда поволi, але впевнено починала ставати такою, якою вiн та iншi звикли ii бачити. Залишив ii зi спокiйною душею. Тепер дурниць не наробить. До Рiзника не наблизився, ось тут негаразд. Роздiл п’ятнадцятий Мороз i волосся Телеграма чекала в конторi на Шевськiй. Прийняв ii Найда i вручив Кошовому, нiби цiнний пакет. Клим вирiшив – послання вiд Шацького, бо дантист ось уже кiлька днiв, як не давав про себе чути. Тому напевне кортiло дiзнатися, як просуваеться розслiдування, i за iнших обставин Клим неодмiнно поплiткував би з Йозефом. Новин жодних, таемницю Магди не розкрив би Шацькому нi в якому разi, причому – особливо Шацькому. Але вiльноi хвилини на пустi балачки й переливання з пустого в порожне не мав тепер навiть для нього. Здивувався прочитаному. Бо справдi чекав вiтань вiд друга. Його запрошували на чай. Саме на чай iз кексами. Ще й зазначали: купленими вранцi в цукорнi на Академiчнiй, там тривае передрiздвяний продаж смаколикiв. Зазначали: поговоримо про вiдому особу. Пiдпис: «Ваша Панi». Саме так, iз великоi букви. Кошовий перечитав телеграму, потiм ще раз. Розумiючи, що робить дурню, не стримався, понюхав ii. Помiтивши здивований погляд помiчника, блазнювато моргнув Остаповi. Мовляв, усе гаразд, то така гра. Хоч намагався наслiдувати сищикiв, про яких читав у книжках, передусiм – знаменитого Голмса. Послання не пахло нiчим спецiальним: анi жiночих парфумiв, анi тютюну, анi чоловiчоi фарби для волосся та вусiв. Замислено згорнув, запхав у кишеню. Повернувся до поточних справ, яких накопичилося чимало, i Найда незабаром мiг потонути в паперовому морi. Зосередившись, придiлив помiчниковi зо двi години, визначаючи прiоритети й даючи вказiвки, потому зiбрався йти, та нагодився вiдвiдувач, який потребував уваги пана адвоката. Витративши на розмову ще близько години, Клим провiв добродiя, розкланявся в дверях, а сам повернувся й вирiшив викурити сигару. Кiльця ароматного диму полинули до стелi. Отже, Панi. Так Клим назвав свою вчорашню знайому. Тобто так вона дозволила звертатися до себе. Розмова стосувалася iх двох, i згадана в телеграмi «вiдома особа» – напевне не Магда Богданович. Повiя знала про Ядвiгу, але навряд чи вiд учора встигла довiдатися бiльше. Висновок напрошувався лише один: мова пiде про Анну. Є ще щось, чого Кошовий не знае. Знову затягнуся, провiв поглядом новi кiльця. Торкнувся кишенi, де лежало послання. Вiн не знае, звiдки Панi вiдома адреса його контори на Шевськiй. Не уявляе, звiдки пересiчна вулична дiвка дiзналася, що саме тут можна знайти чоловiка, котрий iй навiть не назвався, бо вона того не захотiла. І якщо вiдоме це мiсце, то хто гарантуе, що курва не вивiдала, де й, головне, з ким живе пан адвокат. Клим покрутив сигару в пальцях, дедалi бiльше похмурнiючи. Справа ставала чим далi, тим небезпечнiшою особисто для нього. Тут же згадав: Анна завиграшки, без особливих труднощiв i перешкод простежила за Магдою, знайшовши ii помешкання. Нiчого не заважае цiй Панi, мiж iншим – ii приятельцi, вчинити так само. Кошовий подумки обклав себе останнiми словами за недбалiсть i безтурботнiсть, котру за даних обставин слiд без перебiльшення назвати неприпустимими, навiть – злочинними. Припустiмо, ота Панi набереться нахабства й постукае до Басi. Чого iй треба, невiдомо, та будь-яка розмова мiж ними зашкодить Климовi. Їхня зустрiч взагалi не бажана, як i введення майбутньоi дружини в курс усiеi цiеi iсторii. Їi це налякае. Зуби стиснули кiнчик сигари сильнiше, нiж треба, замалим не вiдкусивши його. Роздратований Кошовий з силою розкришив ледь почату сигару об денце попiльнички. Найда весь час кидав в його бiк цiкавi погляди, всякий раз опускаючи очi до паперiв, щойно пан адвокат той погляд перестрiвав. Пiдвiвшись i вдягнувшись, не забувши щiльнiше намотати шарфика, Клим коротко, рубано дав помiчниковi останнi вказiвки, попрощався, залишив контору. Вiн вийшов у морозянi сутiнки. Звiрився з кишеньковим годинником – уже трохи по третiй, день збiг непомiтно, а Панi нiби знала: призначила у телеграмi час на четверту. Подумалося раптом – чому не на п’яту, зовсiм по-англiйськи, саме час для чаювання. Цю думку змiнила iнша, практичнiша й набагато важливiша: вчора повiя могла сказати йому не все. Не так. Знае бiльше, нiж сказала. Зробила це навмисне. Інакше не пояснити, чому Панi ним зацiкавилась. А сьогоднiшня телеграма дае всi пiдстави вважати: нова знайома ох яка не проста. Занадто вправно все розрахувала й спланувала, включно iз запрошенням. Револьвер завбачливо лежав у правiй кишенi пальта. Торкнувся пальцями сталi. Заспокоiло трохи. Часу гадати не лишалося. Тут гадай не гадай – жодна версiя, жодне з припущень не пiдiйде, поки вiн таки не зустрiнеться з Панi, не вислухае ii, не дiзнаеться, чого iй вiд нього треба. Навмисне гнав геть роi зайвих думок. Краще почути на власнi вуха, вже недовго лишилося. Знайшовши вiзника, Кошовий за звичкою, що вкорiнилася останнiм часом, назвав не потрiбний дiм на потрiбнiй вулицi, а будинок за кiлька кварталiв, усе одно, який. Поки iхав, сутiнки перетекли в ранню зимову темряву. І, трусячись брукiвкою, Клим дiйшов едино правильного висновку стосовно намiрiв Панi. Вона щось знае. Або – зрозумiла, що саме знае, i може продати йому. Лишилося почути пропозицiю. Це пiдкаже, звiдки Панi взагалi дiзналася про нього, його iнтереси та намiри. Приiхали, прошу пана. Перед тим як зайти, Кошовий покрутив головою. Нiчого й нiкого не мiг до пуття роздивитися в темрявi. При лiхтарному свiтлi Городоцькою рухалися перехожi, здебiльшого, як вiн зрозумiв, шукачi коротких вечiрнiх пригод. Чоловiкiв та жiнок не зупинив у пошуках одне одного навiть мороз, котрий саме пiдсилився. Навпаки, виринаючи з густих чорних сутiнок, панi нагадували панам – дуже зимно, е можливiсть трошки зiгрiтися. Хтось давав згоду, хтось думав, хтось – прискорював крок, швидше лишаючи позаду спокуси, не вступаючи обома ногами в грiх. Климовi на короткий час здалося – за ним стежать. Навiть завагався. Та, потупцявши на морозi, пересвiдчився: тут до нього нiкому нема жодного дiла. Люди перейнятi собою, iм не до таких самих закоцюблих на морозi перехожих. Вiдкинувши останнi сумнiви, Кошовий подався за знайомою вже адресою. Минувши браму й ставши перед потрiбними дверима, вiн, не знiмаючи рукавичок, постукав. Зсередини не чулося жодних рухiв. Простукавши знову, цього разу доклав бiльше сили. Навiть злегка вдарив не кiсточками пальцiв – самим кулаком. Рипнуло. Не замкнено. Нiчого доброго це не вiщувало. Та здебiльшого обережного, особливо – пiсля останнiх подiй, Кошового щось незриме копало ззаду, змушуючи не йти далi звiдси, а ступати ближче, не зупинятися на половинi шляху. Штовхнувши дверi всiма виставленими вперед i розчепiреними п’ятьма пальцями, вiн прочинив iх наполовину. Тепер мiг бачити м’яке свiтло, що линуло з кiмнати, й трохи заспокоiвся. Отже, помешкання не порожне, на нього чекають. Хiба пожилиця вирiшила далi гратися iз ним у знайомiй вже манерi. Вона любить ефекти. Ось хоч би сьогоднiшня телеграма. Напевне знае: адресат сушитиме голову, звiдки взята його адреса. Згадавши минулу зустрiч, Клим переконався – повiя вар’ювала й того разу. Просто вiн того не помiтив, точнiше – не взяв до уваги. Натомiсть нова знайома прагнула вдавати з себе непросту. Гаразд, правила гри взятi до уваги. – Панi? – гукнув Кошовий, ступивши до передпокою, але не кваплячись заходити далi, навiть одну ногу лишив назовнi, за порогом. – Панi, ви тут? – повторив. – Я прийшов, – помовчавши, додав для чогось: – На чай кликали. То як? Вiдповiддю була тиша. Але свiтилося. Замiсть зачинити за собою дверi, Клим, навпаки, прочинив iх ширше, ще трохи – розчахнув би зовсiм. Тепер, щоб не сталося, вiн мае шлях до вiдступу, перекрити який швидко не вийде. До того ж можна гукнути на допомогу, якщо все пiде критично. Дверi ведуть у двiр, та з вулицi почують. Кошовий не вважав себе боягузом, та зачинитися зсередини – не мудре рiшення. Разом iз протягом, який гойднув свiтло, всередину почав поволi проникати мороз. Стовбичити бiля дверей довше не мало сенсу, i Клим зробив кiлька обережних крокiв уперед, у напрямку кiмнати, повторюючи при цьому: – Панi, з вами все добре? Панi? Переступивши порiг кiмнати, в якiй був добу назад, Кошовий побачив: нема нiчого доброго. Зовсiм. Горiли й поволi плавились свiчки. Свiтили не яскраво, проте досить, аби Клим розгледiв на пiдлозi посеред кiмнати жiнку, чие справжне iм’я так i лишиться для нього загадкою. Вона не назветься, вона взагалi нiчого не скаже. Мертвi не говорять. Панi лежала, розкинувши руки, немов крила. Ноги теж розвела в рiзнi боки, поставила, трохи зiгнувши в колiнах, – не зовсiм пристойна поза, надто iнтимна, аби ii бачили стороннi. Наблизившись ще на два кроки, Кошовий розгледiв те, щодо чого мав сумнiв до останнього, – жiнка роздягнена. Не гола. До бiлизни, груди виклично вiдкритi у викотi спiдньоi сорочки, навiть навмисне висунутi. Очi вже звикли до тутешнього освiтлення, й Клим побачив темний сосок правоi грудi, нiби навмисне викладений на загальний огляд. Волосся розпущене, розкидалося довкруж голови. Кров. Видовище заворожило, притягувало до себе. Пам’ятаючи про небезпеку, та зараз не бажаючи зважати на неi, Кошовий ступив ще ближче, носи черевикiв торкнулися оголеноi нижче колiна ноги Панi. Нахилився. Ближче, нижче. Густа темна рiдина витiкала з перерiзаноi шиi. Давно витiкала. Вже не пульсувало, зупинилося, запеклося в калюжi, яка обрамляла голову й мастила волосся. – Ха-ха-ха-ха! Вiд раптового й рiзкого звуку Кошовий здригнувся, ледь не втративши рiвновагу, й таки мiг ii втратити, впавши на мертву повiю. Здавалось, це вона регоче, смiеться з нього, радiе, що заманила, обдурила, налякала. Та наступноi митi моторошний смiх пролунав, прокотився кiмнатою знову, лунко вiдбиваючись вiд стiн, i Клим зрозумiв: це позаду. За спиною. Той, хто так щиро реготав, тут, поруч, усерединi. Був весь час, бачив, як Клим зайшов. Чекав на нього i зараз причаiвся, аби напасти. Але нападають тихо. Зненацька. – Ха-ха-ха-ха! Поки смiялися вдруге, Кошовий встиг трошки опанувати себе, ступити крок убiк, вiдходячи вiд убитоi й пересуваючись ближче до кутка, нiби порятунок був там. Розвернувся в русi, здивувавши себе власною зграбнiстю. Видерти револьвера з кишенi не змiг так вправно, як то роблять полiцейськi чи лиходii на кiноекранi. Заважала рукавичка, й Клим, пiдсвiдомо розумiючи – займаеться зараз не тим, все одно стягнув ii, кинув пiд ноги, по зброю полiз голою рукою. Вийшло краще. – Ха-ха-ха-ха! Мороз пробiг по шкiрi пiд одягом. Волосся стало дибки пiд капелюхом. Йому не здалося – здибилося, тепер напевне знае: так бувае, у книжках не брешуть. Кошовий упiзнав цей смiх. Не сподiвався почути його втрете пiсля того, як побував у Кульпарковi та в покинутому будинку, де майже в нього на очах зарiзали нещасного Луку. Божевiльний убивця. Вiн тут, у передпокоi, невидимий Климовi, але напевне бачить його. Дозволив озброiтися. Чекае. – Чого чекаеш! – вирвалося в Кошового. – Чого чекаеш, ти! Йди сюди! Ти ж для того сюди прийшов! Викрикував, не розумiючи, для чого: чи то пiдбадьорював себе, марно проганяючи страхи, чи сподiвався налякати чи бодай роздратувати, спровокувати ворога. Хай би вийшов нарештi, показався на очi. Для чогось же клятий Рiзник заманив його сюди… – Для чого! Чорт забирай, для чого! Вiдповiддю став черговий розкат нелюдського смiху. Мороз уже не бив шкiру – пробрався всередину, пiдступно стискав серце. Витягнути озброену руку пiд собою вартувало чималоi вольовоi напруги. – Йди! Виходь, йди! Попереду, з боку передпокою, справдi почувся рух. Невидима постать шаснула в прочиненi дверi. Хрясь! Сильним поштовхом iззовнi вони зачинилися, грюкнувши при цьому. Страх не змусив думати про обережнiсть. Уже не усвiдомлюючи, що робить, куди бiжить i чим усе це може скiнчитися, Кошовий, не оминувши тiло – перестрибнувши, стрiмголов кинувся за втiкачем. Усе це могло бути хитрим маневром, аби виманити противника й зустрiти, пiдловити в передпокоi. Та щось пiдказувало – убивця справдi залишив помешкання. Сiпнув дверi, вискочив у двiр. Зупинився, перевiв подих. Отак i вкляк iз револьвером напереваги, не знаючи, куди й за ким далi бiгти. Аж тепер сiпнулося вiко, вкотре за останнi днi – сильнiше, нiж завжди. Ходити Львовом отак, зi зброею на виду, Клим собi дозволити не мiг. Лишатися тут, чекаючи на полiцiю, теж. Вiдчував себе як не Рiзником, то щонайменше – спiльником. Той удруге намагався влаштувати таку саму пастку, хiба в попереднiй раз напав. Тепер, можна вважати, теж напав, тiльки в iнакший спосiб. Курва твоя мама, хто ж ти такий?! Ще раз озирнувшись через плече на мiсце скоеного злочину, Клим заховав револьвер глибше до кишенi й подався геть. Тiкав: отак це називаеться. Роздiл шiстнадцятий Modus operandi[44 - Modus operandi – спосiб дii (лат.).] – Вiн дражниться! Це виклик, дуельна рукавичка! Розумiете, Шацький? – Дуже перепрошую, пане Кошовий, але маете визначитися. Є щось одне. Або дражниться, або – викликае на дуель. Клима зараз дратувала не так чергова пастка, в яку його заманив Рiзник, як неможливiсть зняти напругу за чаркою горiлки. Минулого разу це допомогло. Але вiн тодi захопився, i повторювати трюк iз парубоцькою вечiркою не збирався. Двiчi за короткий час вертатися додому на бровах, i це чоловiк iще не почав подружне життя… Нi, не годиться, вдруге доведеться пояснювати Басi все так, як воно е. Слово чiплятиметься за слово, i наречена дiзнаеться про його вiзити до повiй. Це навiть страшнiше, нiж розповiсти iй, як його ледь не вбив манiяк. Знаючи Басин характер, е ризик – вона скасуе весiлля. Тому Кошовий обмежив себе порцiею рому, попросивши додати його до кави. Шацький, котрий примчав, щойно отримавши телеграму, мудро вирiшив не псувати жоден iз напоiв, узявши собi окремо. Поки Клим розповiдав про сьогоднiшню пригоду, Йозеф устиг випити один ром i повторив. – Логiка працюе, коли йдеться про нормальну людину, – парирував Кошовий, заздрiсно зиркнувши на принесену чарку. – Рiзника це не стосуеться. Йому б триматися вiд мене подалi, бо я йду по слiдах. Вiн це знае невiдь-звiдки. Хоча, – вiн гмикнув, махнув рукою, – по яких, у бiса, слiдах. Тицяюся, мов цуценя мокрим носом. – Пане Кошовий, не картайте себе й не посипайте голову попелом. Не лише комiсар Вiхура – вся львiвська полiцiя не отримала бiльшого результату, нiж ми! Климовi вуха рiзонуло оте безпосередне ми, але за даних обставин вирiшив не зважати, залишив Шацького без докорiв та зауважень, вiдпив захололоi кави. – Чесно кажучи, я досить високо себе цiную. Особливо останнiм часом. Дякую за комплiменти, проте тут давайте будемо об’ективними. Дивiться, – вiн став загинати пальцi, починаючи з мiзинця. – Луку Рiзника я витягнув з тюрми. Нiби перемога – та його вбив справжнiй Рiзник. Далi, – поруч загнувся безiменний, – слiд, який вiв до журналiста Навроцького, теж завiв у глухий кут. Потiм нiби вiдшукалася подруга останньоi на той час жертви. І знову тупик, – зiгнувся середнiй. – Навiть гiрше вам скажу: аби не вдалося знайти ту приятельку, вона б лишилася живою! Рiзник не мав намiру ii вбивати! – Отут сперечатимусь iз вами, пане Кошовий! Як не мав, коли вбив! Можна сказати, на ваших очах! Клим рвучко подався вперед, вигукнув, не дбаючи про те, чують iх чи нi: – Вiн мiг убити iншу жiнку! Шацький зробив великi очi, й Кошовий, замовкнувши й покрутивши головою, зрозумiв – емоцii вихлюпнулись, передавши кутi меду. На них почали звертати увагу. Тож, приклавши руку до серця й вклонившись, що означало загальне вибачення, вiн пересунув стiлець так, аби не говорити через стiл, а бути плечем до плеча. Коли цiкавi повернулися кожен до своiх справ та розмов, Кошовий повторив, уже неголосно: – Якщо вбивати повiй – modus operandi того, кого ми називаемо Рiзником, вiн не збирався зупинятися, розумiете? Найближчим часом на Городоцькiй або десь iще знайшли б чергову курву з розпанаханим горлом. Але вiн невiдь-звiдки дiзнався про моi пошуки, прийшов до Панi, вбив ii i покликав мене подивитися на видовище. Цей злочин, як i вбивство Луки, – вистава винятково для моiх очей. Я не можу вдарити у вiдповiдь, бо не знаю, куди бити. Проте ми з Рiзником обое розумiемо: зараз мiж нами – дуель. Якщо хочете, не на пiстолетах, а на шаблях чи шпагах. – Чому такi порiвняння? – Суперник коле кiнчиком. Не сильно, лише позначае удари. Туше,[45 - Туше (франц. toucher) – торкатися, у фехтуваннi – торкатися суперника вiстрям рапiри, позначаючи укол у вразливе мiсце, перемогу.] знаете, що воно таке? – Чув. На собi, Богу дякувати, не вiдчував. – До чого тут ви! – це прозвучало грубувато, Клим миттю зрозумiв, вибачився: – Даруйте, не про ваш досвiд мова. Уколи – не смертельнi, швидше дряпае, нiж ранить. Але тим бiльше дошкульнi. Бо я махаю своею шаблюкою завзято, розтинаючи повiтря круг себе. Я не можу його атакувати, Шацький. А вiн iз того регоче, отже – дражниться. Рiзника забавляе такий спосiб двобою. Я постiйно на його територii. І викликав вiн мене на дуель, коли вбив Луку. – Викрав i вбив? – Заманив, як потiм мене, – Клим помовчав, покрутивши в пальцях чашку з-пiд кави, замислено перевернув, виливши чорну гущу на блюдечко, розвiз срiбною чайною ложечкою, нiби збирався в такий спосiб ворожити. – З останнiм, нинiшнiм убивством теж усе не просто. Типова, скажу навiть – класична пастка. Все, що я знаю про пастки, вичитане в книжках, i тим не менше… Раптом Кошовий помiтив – далi тримае перед собою правицю з трьома зiгнутими пальцями. Скривив кутик рота, старанно зiгнув указiвний. – Ось. Коли я приходив до тiеi жiнки, Панi, вчора, помешкання освiтлювалося електрикою. В кiмнатi я бачив гасову лампу та два пiдсвiчники, в яких прилаштували цiлi свiчки. Новi, Шацький. – Новi, – слухняно повторив той. – Сьогоднi, зайшовши туди й знайшовши Панi зарiзаною, я вiдзначив: горiли свiчки. Хто iх запалив? Убивця, мови нема. Йому потрiбна була саме така декорацiя i демонстрацiя власноi величi. Але – коли вiн це зробив? – Та звiдки я знаю, пане Кошовий! – вирвалося в Йозефа. – І я не знаю. Точного часу. Зате голову дам на вiдсiч – незадовго до моеi появи. Хвилин за тридцять до призначеного в телеграмi часу. – Як ви то дiзналися? – Аби свiчки горiли довше, вони б оплавилися вгорi бiльше. А так ледь-ледь. І Рiзник, запаливши iх, переступив через мертве тiло й заховався на кухнi. Аби потiм вирости в мене за спиною. Налякати – та не вбивати. Чергова демонстрацiя власноi переваги. Мовляв, можу вбити, хочу, та не буду. Я живий не тому, що сильнiший чи розумнiший за нього. Рiзник мене пожалiв, ось i все пояснення. Робить, що хоче й коли хоче. Нiхто йому нiчого не зробить, не завадить, не зупинить. – Ви говорите так, нiби давно й особисто знайомi з ним. – Я вiдчуваю його, Шацький. Не можу пояснити, чому так стаеться. Вiдчуваю, й край. Тому поясню далi: Рiзник убив Панi щонайменше за кiлька годин до моеi появи. Розумiете? – Не дуже. – Ось як усе вiдбувалося, – Клим зосередився, нiби пояснював складну науку не дуже здiбному учневi. – Рiзник або стежив за мною, анi на мить не випускаючи мене з поля зору, i так вийшов на Панi, або дiзнався про моi пошуки з iнших джерел. Як би не склалося, маемо результат: вiн приходить сьогоднi вранцi до моеi новоi знайомоi, вбивае ii – i лишае там. Йде геть. Аби пiзнiше повернутися, призначивши менi зустрiч бiля мертвого тiла. Перед тим надiславши телеграму, бо вже знав адресу моеi контори на Шевськiй. Труп лежав там, замкнений iззовнi, бо вбивця забрав з собою ключа. Весь цей час вирiшував своi справи. Поводився спокiйно й природно. Потiм прийшов на мiсце свого злочину. Щоб так само спокiйно дочекатися мене. Ось коли запалив свiчки. – Це лише припущення. – Факт, Шацький! – Клим знову трошки пiднiс голос. – Доведений факт, принаймнi – для мене! Рiзник заскочив мене, та з колii не вибив. В мене було досить часу роздивитися рану. Точнiше – мiсце, залите кров’ю. Вона загусла, встигла запектися. Маете розумiти такi речi, ви ж медик. – Та розумiю, пане Кошовий. Згоден, коли так, то ви маете рацiю i все складаеться. Лиш скажiть, для чого ви так детально менi все пояснили. Клим несподiвано для себе й зовсiм не вiдповiдно до моменту зашарiвся. – Гм… Я взагалi-то не так вам, як собi розжовував. Думки вголос, – вiн труснув головою, нiби проганяючи зайвi вiдчуття. – Але пояснити можу. На пальцях розклав: Рiзник кинув виклик менi й дiе проти мене особисто. Не знаю, що хоче довести. Мабуть, уже згадану мною власну неповторнiсть, непереможнiсть, навiть винахiдливiсть. Прикро, що я не можу поставити до вiдома Вiхуру. Доведеться багато про що… Говорячи так, Кошовий додав до купи останнiй, великий палець, стиснувши кулак. Та враз завмер, розправив плечi, грюкнув кулаком по столу. Здригнулися кавовi чашки на блюдцях. – Як ви сказали, Шацький? – Та я мовчки вас слухаю! – Нi! Не тепер. Ранiше. Ви щось згадали про нещасного Луку. – Та не згадував я про нього! – Йозеф трохи вiдхилився назад, косуючи на Климiв кулак. – То ви сказали: хтось хлопа заманив, а не викрав. Бiльше ми не згадували про нього, здаеться. Сiпнулося вiко. Пальцi розтиснулися. Розкрита долоня лягла на скатертину. – Я iдiот, – тихо й чiтко вимовив Клим. – Не мотайте головою, Шацький. Я повний iдiот. Весь час воно лежало на поверхнi. Було перед очима. Я мусив звернути на це увагу. Вiн ляснув себе по лобi. Не сильно – але Шацький мимоволi скривився, нiби перепало йому. – Modus operandi! Вбивство Лукана – едине, що в нього не вписуеться. Це зроблено для того, аби дошкулити менi. Мовляв, я, такий мудрий та модний адвокат, не здатен уберегти клiента. Зняти з людини звинувачення не означае врятувати ii. Ось про що говорив менi Рiзник. Аби мене ще забрали б до полiцii, було б зовсiм добре. Хтозна, чим би обернулася для мене та iсторiя. – Згоден, – кивнув Шацький. – Також те вбивство – безглузде з огляду навiть на логiку манiяка. Якби Лука вийшов з Бригiдок i за якийсь час убивства Рiзника почалися знову, перший кандидат у пiдозрюванi – мiй клiент. Проте убивця забирае життя того, ким мав би прикриватися. Цим доводить не лише менi, а й Вiхурi: той бiдака справдi не рiзав повiям горла. Чи провела полiцiя паралелi, не маю поняття. Але вбивця загрався. Сам не зрозумiв, яку дав пiдказку. – Та не тягнiть, пане Кошовий! Клим тицьнув у бiк Шацького вказiвним пальцем. – Заманили. Не викрадали – заманили. Нас iз вами затягнути в пастку простiше, нiж таких, як Лука. Вiн не за всяким пiде, довiриться дуже обмеженiй кiлькостi людей. Телеграма, лист – не спрацюе. Хлопець мiг пiти до того та за тим, кому безмежно довiряв. Таких небагато. Я знаю, здаеться, всiх. Один iз них – той, кого Януш Навроцький охрестив Рiзником iз Городоцькоi. Мiж iншим, вiн знову кандидат номер один. – Знову? – Я дiзнавався. Навроцький набридав Рiзникам вiдразу пiсля звiльнення Луки. Недовго, але – набридав. Удалося за короткий час розговорити хлопця, знайшов до нього ключик. Потiм матуся Уляна прогнала його. Але теоретично Навроцький мiг готувати чергову сенсацiю. Вбивство людини, яку звинувачували в убивствi чотирьох повiй, та ще й той самий спосiб – гарна сенсацiя. Вартуе того ризику. Нарештi, – витримав коротку паузу Клим, – саме Навроцький стежив за мною, вiдколи я взявся за ту справу й опинився в цьому вирi. Наша з ним недавня зустрiч могла надихнути репортера поставити новi тенета i вбити Панi. Згоднi? – Може бути, – кивнув Шацький. – Жахливо, та може. – Ще один кандидат – мiй помiчник, Остап Найда. Йозеф здивовано поцмокав губами, витягнувши iх у трубочку. – Чого ви? – здивувався Кошовий. – То не занадто? – З нього все почалося, Шацький. Хто, як не близький родич, знатиме й розумiтиме Луку? Був добрим до хлопця. Вони спiлкувалися. Що в головi Найди – не знае нiхто. Дотепер я його не пiдозрював, але ж i вiн знае про моi кроки багато. Я не приховую свого iнтересу, обмовився, пообiцяв знайти вбивцю чи докласти зусиль, аби полiцiя робила свою роботу. Маму Уляну не варто вiдкидати також. – Ви серйозно? – Цiлком. Давно спiлкуеться з лiкарями. Жiнка проста, не сказати – високоосвiчена. Тим не менше, в питаннях психiатрii i лiкування враженого розуму дасть фору нам обом разом. Чи вдае божевiльну, чи дiйсно за всiм цим втратила розум. Вiко знову сiпнулося. Клим зцiпив зуби, нiби так можна було втримати здогад, що стрелив зненацька. – Шацький, ви готовi менi допомогти? – спитав дiловито. – Як завжди, пане Кошовий. Моя Естер, моя фейгале, давно благословила на цю справу. Навiть якщо доведеться ризикувати життям, як тодi, на Валовiй, у пiдвалi… – Пам’ятаю, – вiдрубав Клим сухо, тон змусив Йозефа теж розправити плечi й навiть поправити вузол краватки. – У цiй iсторii бiльше нiкому не доведеться ризикувати й накладати життям. Ви дасте кiлька телеграм, Шацький. Адреси i тексти я пiдготую для вас завтра. Прошу пополуднi до мене на Шевську. Там буде Остап, намагайтеся забути цю нашу розмову, аби не виказати себе. Вiдповiдi отримаете до запитання. Зустрiнемося тут пiслязавтра, в цей самий час. Сподiваюсь, за цi два днi Рiзник бiльше нiкого не вб’е… Шацькому пощастило – Найда пополуднi пiшов у термiновiй справi, ховати вiд нього очi не довелося. За нiч Кошовий, усе багато разiв продумавши й перекрутивши в головi, таки склав потрiбнi тексти. Одну телеграму вирiшив не вiдбивати, бо остаточно викреслив особу, якоi вона мала стосуватися, з невеликого перелiку пiдозрюваних. Шацький, перейнятий важливiстю моменту, поквапився виконувати Климове доручення. Наступна доба тягнулася нестерпно довго. Нарештi Кошовий отримав iз рук Шацького очiкуванi вiдповiдi. Прочитавши першу телеграму з трьох, iншi, не розкриваючи, викинув у смiтник. Вiн знайшов вiдповiдь. Уже знав, хто Рiзник. Здивувався. Роздiл сiмнадцятий Козеня на мотузцi Вiн прийшов додому не ранiше, щойно залагодив усi потрiбнi справи з усiма потрiбними для цього особами. Розмова «Пiд вошею» забрала найдовше часу. Кошовий дозволив собi лише гальбу пива та порцiю ковбасок iз кислою капустою й не пiддався наполегливим умовлянням Тими. Трохи переймався, що Бася знову надме губи через пiзне, по опiвночi, повернення. Але вона спала мiцно, i Климовi навiть удалося не розбуркати ii, коли мостився поруч. Теж вперше за останнi днi заснув швидко. Вранцi ж Бася була надто заклопотаною, аби звертати спецiальну увагу на його стан. Іншим разом неодмiнно запитала б, що так переймае коханого. Подiбнi деталi професiйна акторка помiчала й фiксувала швидко. Проте нинi була думками далеко. Кравчиня ось-ось мала принести весiльну сукню для остаточноi примiрки, яких наречена пережила вже двi. Для Басi весiльне вбрання мало дуже важливе значення, i Кошовий не збирався шукати цьому логiчне пояснення. А вона принципово не обговорювала ii з нареченим: мае побачити все не ранiше, нiж треба. Все одно щось не складалося, як хотiлося, бо всякий раз пiсля вiзиту майстринi Бася виглядала роздратованою, i, знаючи, коли вона прийде вдруге, Клим передбачив це, принiсши нареченiй квiти вкупi з ювелiрною дрiбничкою в гарнiй коробочцi. Попустило, але зовсiм трошки. Тож Бася навiть зрадiла, коли Кошовий сказав – треба йти ранiше. Поцiлувала його на прощання, але цiлунок вийшов не таким, як зазвичай: швидко чмокнула в поголену щоку, вiн вiдповiв – вийшло мазнути губами лише носика. Вирушаючи, вирiшив, незалежно вiд того, як сьогоднi вийде з кравчинею, принести Басi квiти й пляшку доброго вина – вона любила солоденьке. Так замаскуе справжнiй привiд для святкування: в успiх нинiшнього задуму вiрив. Усi фiгури розставленi на шахiвницi, i нехай деякi з них буркотливi – погодилися, бо нема на те ради. Інакшого способу зловити Рiзника й зупинити вбивства пiсля розмови з Климом не бачив нiхто з учасникiв нинiшнього дiйства. До себе на Шевську не пiшов – подався вiдразу в бiк Зеленоi. Рухався пiшки вздовж трамвайноi колii, та, не доходячи костелу Святоi Урсули, завернув, зробив невеличкий гак i пiрнув у найближчу браму. Вийшовши з протилежного боку, зупинився, обмацав вулицю пильним поглядом, не побачив, кого шукав, уже почав трошки панiкувати. Але в цей самий момент з-за спини, нiби з-пiд землi, виринув худорлявий пан, чие вбрання видавало в ньому батяра. Навiть Клим не вiдразу впiзнав у ньому Карла Лiнду – дуже важливу персону в львiвськiй кримiнальнiй полiцii. Цей чоловiк, подiбний видовженим гострим лицем iз жорсткими вусиками до щура, керував усiею полiцейською агентурою. І сьогоднi долучився до полювання на Рiзника особисто. – Не мене виглядаете? – поцiкавився Лiнда. – Моя людина засiкла вас, щойно ви вийшли на Зелену. Могли б йти iнакшим шляхом. – Для чого? – Для логiки, пане Кошовий. Тож ваша логiка така, хiба нi? – Моя логiка? – Той манiяк стежить за вами, – терпляче пояснив Карл. – Хiба не ви це постiйно твердите? – Стежить. Я переконаний у цьому. – І вiн, якщо хiд ваших думок правильний, не мае побачити вас тут у радiусi… – не знайшовши, як краще закiнчити мудру фразу, Лiнда зробив рукою неправильне пiвколо. – Тобто отак. У полi свого зору. – Я нiби обережно йшов, озираючись, – буркнув Клим. – Хто менi вчора товк про те, що Рiзник може знати, де ви живете, навiть напевне знае, тому не виключено: чигатиме на вас бiля будинку! Ви перевiряли, бачили за собою «хвоста»? Розгубленiсть змiнило легке роздратування. – Пане Лiндо, ви надто буквально сприйняли моi слова й пiдозри. – Бо я, пане Кошовий, на вiдмiну вiд вас, скоро два десятки рокiв займаюся агентами, агентурною роботою, i до неi входить вуличне стеження. І оце ваше «буквально» лiпше розумiти як «серйозно». Заспокойтеся, нiхто до вас вiд вашоi Личакiвськоi ззаду не причепився. – Звiдки ви це знаете? Лiнда крекнув. – Ви мене ображаете низькою оцiнкою наших здiбностей. Це пан Вiхура не вирiть вам, мабуть, досi. Я ж повiрив вiдразу. Тому поставив людей бiля вашого будинку ще вдосвiта. Вас сюди грамотно провели, пане Кошовий. І коли ви не помiтили моiх агентiв, навряд чи за iнших обставин вирiзнили Рiзника. – Його б я впiзнав. – Та де, пане Кошовий! Ви йшли, не дивлячись по сторонах. Самi накрутили всiх довкола, а поводитеся найбезпечнiше. Ганьба. Навiть якщо Лiнда зараз гарикався з ним, Клим зрозумiв: полiцейський мае рацiю. – Зараз бiля мого будинку вашi люди е? – Для чого? Всi, хто треба, тут. І можу запевнити: того, на кого ми чекаемо, на вулицi не помiтили. Вiн нас тим бiльше не змалюе. – Козеня? – На мiсцi ваше козеня. Це ж треба так назвати… Кошовий ще раз оглянув вулицю. – Вiн обережний, пане Лiндо. Гранично обережний. Чуйка звiряча. Та й людиною в повнiй мiрi я б його не назвав. Боюся, небезпеку для себе винюхае з повiтря й не прийде до козеняти. – Не винюхае, – запевнив Лiнда. – Ви вчора розкрили всi карти вiдразу, пане Кошовий. Мiж нами кажучи, добре зробили. Останнiй доказ, ота телеграма, переламав думку пана комiсара. Тому зiрветься тут, знайдемо iнше козеня. Не клюне – арештуемо, не заганяючи в пастку, не на гарячому. Маемо для того всi пiдстави, то пана Вiхури слова. – Ви мене втiшили, пане Лiндо. Скiльки часу маемо? – За вашим планом – бiльше години. Клим кивнув, про всяк випадок звiрився з годинником i залишив Карла – далi шлях вiв у глухий двiр потрiбного йому будинку. Сонячнi променi навiть у ясну лiтню погоду погано освiтлювали цей затиснутий з чотирьох бокiв мурованими стiнами простiр. Зараз тут стояли сутiнки, i посерединi нетерпляче тупцяв Шацький – дантист був першим, кого побачив Кошовий, ковзнувши в безбарвний дворик. – У нас усе готово! – мовив вiн, намагаючись говорити пошепки й голосно водночас. – Бачу, – Клим кивнув на приставлену до стiни драбину. – Слухайте, а якби його вiкна виходили не сюди? – буркнув замiсть привiтання комiсар Вiхура, вiддiляючись вiд стiни. – От що б ви придумали, аби так було? – Дякую, що ви з нами, пане комiсаре, – як мiг ввiчливо вiдповiв Кошовий. – Хоч не мусили, менi б вистачило Шацького. Нас страхуе з десяток кращих сищикiв. Вiхура витягнув з кишенi пальта чистий носовичок, висякався, намагаючись видавати по можливостi менше гучних звукiв. – Отак я й дозволю вам, пане Кошовий, самодiяльнiсть на своiй територii. Ви вчора так детально все розжували, що пустити справу самопливом тепер не маю права. Ось станеться щось iз вами, хто вiдповiдатиме? – За мене? За те, що сталося? – За втечу Рiзника! – комiсар знову висякався, притиснув хустку до рота щiльнiше, аби приглушити чхання. – Бог знае, яке колiнце вiн вiдколе. І все, панове, дiемо – то дiемо. Вперед, хоч менi саме ця частина плану не дуже до вподоби. Кошовий лиш ступив до драбини, а Шацький уже сопiв, акуратно приставляючи ii до стiни, аби втрапити пiд потрiбне вiкно. Клим, перевiривши, чи мiцно стоiть, полiз першим. Дiставшись другого поверху, обережно штурхнув вiкно. Узимку воно зачинялося зсередини щiльно. Тим бiльше, господар помешкання вийшов iз дому у справах, тож перевiрив, аби засуви стояли й тримали мiцно. Але вiд поштовху Кошового стулки без опору пiддалися, прочинилися й вiдкрили безперешкодний шлях усередину. На Климове прохання Єжи Тима знайшов вломника, котрий акуратно, не пошкодивши замка, вiдiмкне вхiднi дверi, зайде всередину та прочинить вiкно. Так, можна було не морочитися й зайти сюди, як усi люди, через дверi. Їх вiдчинив би той самий фахiвець. Але так уся компанiя мусила зайти до будинку з парадного входу, котрий виходив на вулицю. Кошовий вирiшив дмухати на воду: Рiзник мiг чатувати десь поруч, дивлячись, хто заходить. Вiн знае, як виглядае комiсар Вiхура, i тим бiльше впiзнае Шацького, не кажучи вже про Клима. Тож лишався единий вихiд: пробратися сюди в дещо дивний, зате цiлковито непомiтний спосiб – з двору через завбачливо вiдчинене вiкно. Шацький перелiз через пiдвiконня сам. Вiхура, який дерся останнiм, тихо бурчав щось пiд нiс i не вiдмовився вiд простягнутоi Кошовим руки. Ставши нарештi на рiвнi, вiн з докором зиркнув на Клима, похитав головою. – Я, комiсар полiцii, дозволяю якомусь злодюжцi проникати в чужi апартаменти, вiдчиняючи iх вiдмичкою. А сам залажу сюди через вiкно, драбиною, не маючи на те законних пiдстав. Ви – правник, пане Кошовий. Знаете, як це називаеться? – Тому ви з нами, пане Вiхуро, – парирував Клим. – Усi дii за участю комiсара полiцii автоматично законнi. – Демагогiя, – вiдмахнувся той. Усi трое стояли посеред кiмнати в помешканнi, яке займав журналiст Януш Навроцький. Вiн повернувся за сорок хвилин. Вiдчинив дверi легко, сторонне втручання не пошкодило замок. Хтозна, про що думав, якi мав плани, чим вирiшив зайняти себе – незванi гостi перекреслили всi плани. Побачивши в залi трiйцю, Навроцький спершу неабияк налякався, скрикнув та позадкував, намiрившись тiкати. Наступноi митi впiзнав спершу Вiхуру, потiм – Кошового. На Шацького зиркнув пiдозрiло: ранiше не перетиналися. – Що це означае, пане комiсаре? – вигукнув Навроцький, опанувавши себе й навмисне iгноруючи Клима. – За яким правом? Як ви зайшли? – Через вiкно, – кинув Кошовий. – Вас не питають! – огризнувся репортер. – Так вiн же правду сказав, – виступив наперед Вiхура. – Ви зараз, напевне, хочете настрашити мене гострою, у вашому стилi, публiкацiею. Не поспiшайте. Маете можливiсть написати ще цiкавiшу статтю й продати дорожче, нiж сенсацii про Рiзника з Городоцькоi. Саме для того ми тут. – Для чого? – Дати вам цiнну сенсацiю. Ну, i для вашоi безпеки. – Безпеки? Що менi загрожуе? – Не що, – знову втрутився Клим. – Хто. Рiзник. Навроцький кинув на нього черговий лютий погляд. – Чому менi тут повинен загрожувати Рiзник? – Бо вiн прийде сюди, – спокiйно пояснив Кошовий. – Наскiльки я встиг його пiзнати, вiн пунктуальний. Навiть я б сказав – хворобливо, манiакально пунктуальний. Тож буде тут опiвднi. Секунда в секунду. Тим бiльше, його попередили, аби не запiзнювався. Навроцький виглядав, як людина, котра не вiрить у те, що вiдбуваеться довкола, хоч бачить усе на власнi очi й чуе на власнi вуха. – Рiзник… прийде сюди? Як… Чому… Звiдки ви знаете? – Бо ви самi його запросили, пане Навроцький. Остаточно переставши розумiти будь-що, репортер закрутив головою, враз перетворившись на розгублену дитину, з якою навмисне й зло жартують цинiчнi дорослi. – Кого я запросив? Коли? Куди? Глянувши на Вiхуру й отримавши мовчазну, пiдкрiплену кивком голови згоду, Клим остаточно вийшов на переднiй план, узявши на себе керiвну роль та лишивши iншим мiсця глядачiв у залi. – Вчора ввечерi той, кого ви охрестили Рiзником iз Городоцькоi, отримав телеграму, пiдписану вами. Оперувати телеграмами – його, як я переконався на собi, улюблений спосiб спiлкування. Тож убивця шiстьох людей не здивувався, прочитавши: ви все про нього знаете й просите прийти для пояснень завтра рiвно опiвднi за вказаною адресою. Також було попередження: запiзнення означатиме, що вiн не хоче залагоджувати стосунки. Тому ви лишаете за собою право йти в полiцiю, особисто до комiсара Вiхури. Текст написав я, вiдправив – мiй друг Йозеф Шацький. Дантист мовчки пiдняв крислатого капелюха, рекомендуючись. – Складений вiн був не як погроза викриттям. Читаючи телеграму, стороннiй не побачить там нiчого, крiм спроби двох добродiiв з’ясувати дiловi стосунки. Один партнер приховав вiд iншого дещо, це спливло, назрiвае скандал. Але Рiзник чудово розумiв, про що йдеться. І повiрив – писали ви. Бо я iмiтував ваш стиль, пане Навроцький. Ретельно прочитав кiлька ваших публiкацiй. Тон телеграми вийшов вiдповiдним. До того ж, – Клим глянув на Вiхуру й Шацького, нiби закликаючи пiдтримати, – Рiзник чудово знае, що ви собою являете. Це ж ви його породили, пане Навроцький. Вашi публiкацii зробили його не просто хворим убивцею, а демонiчним безжальним Рiзником. Не пропускаючи жодного вашого репортажу, вiн мае всi пiдстави вважати вас особою поiнформованою. Не сумнiваеться – вам таки вдалося винюхати його слiд. Тепер ви хочете його шантажувати, бо напевне знаете: мае, чим платити i що втрачати. А вiн, своею чергою, хоче вас убити. Тому прийде неодмiнно. Якщо переконаеться: довкола нема засiдки, це не пастка. Ось чому ми обрали екстравагантний спосiб проникнення до вашоi оселi. Щоб не дивувати вас появою через вiкно й не тривожити ранiше, нiж треба, вас зранку викликали до полiцейського вiддiлку. Там поморочили трошки, перепросили за прикре непорозумiння й вiдпустили з Богом. Поки Кошовий говорив, обличчя Навроцького встигло вiдбити купу емоцiй – вiд гнiву до розпачу. – Ви ж ризикуете моiм життям! – вигукнув вiн. – Хто дав вам таке право, пане Кошовий? – Кажете – право? – Клим спохмурнiв. – Давайте повернемося до нашоi недавньоi розмови. Вона ж була отут, забули? – Нiчого я не забув! – А не схоже! Менi дае право робити з вас приманку, козеня на повiдку, по яке повинен прийти голодний тигр, те саме, що й вам – торгувати сенсацiями! Так, пане Навроцький! Ви збираете падло, длубаетесь там, куди люди не завжди пiдпустять близьких i рiдних. Ви багатiете, поширюючи горе й страждання, ви живитесь кров’ю, ви надiляете чеснотами пороки, живитесь розпустою. – Не лiпiть iз себе Ісуса, пане Кошовий! – Я грiшний, бо без грiха лише немовлята. Але, на вiдмiну вiд вас i подiбних до вас, я власну грiховну сутнiсть розумiю. Тому намагаюся стримувати, заганяти всередину, не робити нiчого лихого й такого, що викличе осуд, без нагальноi на те потреби. У критичних ситуацiях, пане Навроцький, допомагае лише грiховне, iнакше не вибратися. Ви, навпаки, робите з грiха культ. Ось що дае менi право виманити ваше дiтище, Рiзника, за вашою ж допомогою, але без вашоi участi й згоди. – Вiн не мое дiтище! – Ви його породили! – гримнув Клим, уже не стримуючи себе. – Так, не ви перший! Проте ви зробили з особи, про яку нiхто не знав, сенсацiйного, моторошного Рiзника. Кортiло створити власного Джека-Патрача, зiзнайтеся? Ви ж ладнi нажитися навiть на хворому парубковi, якщо з його iсторii можна видоiти ще хоч трошки! – Досить, панове! Усi, включно з Шацьким, повернулися до Вiхури. Той вiв далi, нiби не промовляв, а вiдрубував: – Ви тут не особистi стосунки з’ясовуете, пане Кошовий. Коли так, коли ми вже всi тут – будемо робити те, для чого прийшли. Пане Навроцький, я можу подiляти думку пана адвоката або не подiляти. Але набагато важливiше для всiх – зупинити вбивцю. Тому вас нiхто не ставив до вiдома, аби ви не панiкували. – Слухайте, вiн же мiг прийти сюди до мене вночi! – Не мiг. Пан Кошовий, на мое переконання, досить добре зрозумiв його натуру. Рiзник повинен убити вас там i тодi, де ви призначили йому зустрiч для шантажу й погроз викриттям. Бачте, так i сталося. – Поки нiчого не сталося! – Дуже перепрошую, але – таки сталося, – подав голос Шацький. – Вiн не прийшов уночi. Вважаю, ця подiя варта окремоi уваги з вашого боку. – Чому це ви так вважаете? – Бо пан Кошовий довiв: розрахунки вiрнi. Довiртеся йому так, як вiримо йому ми з паном комiсаром. Клим бачив: Вiхурi дуже кортiло додати щось ущипливе, та вiн в останнiй момент утримався й передумав, натомiсть пiдступив ближче до Навроцького: – З вами нiчого не станеться. Квартал повен полiцii. Нас трое. Побачите небезпеку ранiше, нiж ми почуемо, – кричiть. – Що кричати? Як кричати? – Голосно. Що завгодно. У дверi постукали. Навроцький здригнувся. Вiхура полiз по револьвер. Кошовий i Шацький дружно глянули на годинник. Бом-м-м! Полудень. Час пролетiв стрiмко. Стук повторився. Неголосний, але впевнений та наполегливий. Комiсар, уже з револьвером напереваги, кивнув на прочиненi дверi невеличкоi спальнi. Рушив туди першим, за ним поквапився Шацький, останнiй – Клим. Зайшовши, став до дверей найближче. Хотiв причинити, та Вiхура гойднув головою – не треба. Вiн уже тримався так, аби з кiмнати крiзь пройму лишитися непомiченим. Завмерли. Грюкнули дверi, почулися голоси. – Сподiваюсь, я вчасно? Рiзник. Кошовий зиркнув на Шацького й пересвiдчився: той теж упiзнав, кому належить цей голос. Здригнувся. Климовi теж пробiгли мурашки пiд одягом. Не з переляку – вiд збудження. Вiн виграв, вiн нарештi переграв убивцю. – З вами можна звiряти годинник, – це голос Навроцького, i Кошовий почув: тремтить. – Що з вами? – Зi мною? Нiчого. – Пане Навроцький, ви запросили мене. У вас е щодо мене якiсь iдеi. Ми ж не знайомi особисто, хоч я вас читаю. – Особисто – нi. – Чому прислали телеграму саме менi, незнайомiй людинi? І ви не схожi на впевнену в собi людину. Дрижить голос. Вас самого тiпае. Що таке, пане Навроцький? Клим напружився. Вiхура мiцнiше стиснув рукiв’я револьвера. – Нiчого… Тобто… нiчого особливого… Послухайте, я… – Хтось тут е крiм вас? Шацький знову здригнувся, позадкував до вiкна. – Хто мае бути? Ми вдвох. Ви i я. Нам нiхто не повинен заважати. – Заважати – що, пане Навроцький? Ви не можете склеiти двох слiв? Вам зацiпило? Ви наляканi? Маете рацiю: боятися треба. Але запiзно. Кошовий ступив крок до прочинених дверей. З протилежного боку насувався озброений комiсар. – Слухайте, як вас… Вилетiло з голови… Пане, добродiю… У Навроцького остаточно здали нерви. Рiзник натомiсть говорив спокiйно й чим далi, тим впевненiше. Виглядало, нiби вiн живився страхом Януша, вiн додавав сили. – Мусили боятися ранiше, пане Навроцький. Коли слали менi ту вашу зухвалу телеграму. Мене зовсiм не цiкавить, що у вас е проти мене, про що збиралися зi мною домовитись. Я – саме той, за кого ви мене маете i ким уявили. Автора сенсацiй про Рiзника з Городоцькоi позбавив життя Рiзник з Городоцькоi – ось що прочитають у вечiрнiх газетах ще сьогоднi. – А-А-А-А-А! Крик, потiм – удар. Усе. Кошовий випередив Вiхуру на пiвкроку. Вилетiв зi спальнi першим, побачив спершу бритву, потiм – руку, яка ii тримала, тодi – того, хто цiлився в горло Навроцькому, котрий лежав на пiдлозi, притиснутий колiном. – Стiй! Рiзник повернувся на вигук. Упiзнав Клима. Лице розпливлося в посмiшцi. Кошовий бiльше не стримував себе – навiдлiг зацiдив кулаком просто в посмiшку. Сам не чекав вiд себе удару такоi сили: вiдкинув нападника, розквасивши лице до кровi. Той не зойкнув – зареготав, i Клим навалився всiм тiлом, замахувався коротко, бив рiзко, раз, ще раз, iще, з намiром розтовкти писок на суцiльне мiсиво. Скинув iз себе Шацького, котрий намагався вiдтягнути, припинити екзекуцiю. Замахнувся черговий раз. Рiзкий бiль у руцi. Вiхура. Стиснувши й викрутивши Климову правицю, вiн стягнув його з ворога, котрий далi реготав, нiби нiчого не сталося. Тримав Кошового лiвою. Права наставила на лежачого револьверне дуло: – Досить. Вас заарештовано, пане Альберт Мазур. Роздiл вiсiмнадцятий Наречена була в бiлому Цього разу божевiльня не гнiтила й не тиснула. Зайшовши у ворота й перетинаючи двiр, Кошовий поводився, нiби заходив до сумного закладу на Кульпарковi так само часто, як до в’язницi. Вiн, адвокат, мусив бувати там у справах. Не перейнявся навiть сьогоднiшньою перемогою. Йому кортiло чимшвидше поставити в iсторii крапку й бiльше сюди не вертатися. Розумiв: мiг написати й пiдписати в кабiнетi Вiхури все, що треба, потiм давати потрiбнi показання, свiдчити в судi – ось i все, чим обмежиться далi його участь. Та вперед, до остаточноi розв’язки, Клима штовхав адреналiн. Бажав бачити розв’язку на власнi очi й чути все особисто. Кошовий поспiшав, крокував широко. Кремезний Франек Вiхура ледь встигав за ним, задихався, чхаючи на ходу, та не здавався, намагався тримати темп. Шацький, прогнати якого в Клима не повернувся язик, замикав iхню невеличку колону. Але вже перед економiчним корпусом комiсар, наддавши трохи, таки випередив Кошового, призупинив бiля дверей. – Чекайте, пане Кошовий. Я офiцiйна особа, зайду першим. Так буде правильно. – Отож! – пiддакнув захеканий Шацький, перевiвши подих. – Проти пана комiсара навiть тут нiхто не матиме вагомих аргументiв. – У мене своi аргументи, – процiдив Клим, машинально потираючи через рукавичку розбитий не так давно кулак. – І власнi рахунки. – Пан адвокат виправдовуе самосуд? – Ви все бачили i знаете, пане комiсаре, – парирував Кошовий. – На моему мiсцi бажали б того ж напевне. – Поки я на своему мiсцi, прошу пана, – вiдчеканив Вiхура. – І знаю далеко не все. Як i ви, пане Кошовий. Хiба нi? Замiсть вiдповiдi Клим обiйшов його, намагаючись усе ж зайти в примiщення першим. Та Вiхура виявився затятим: стримав силою, стиснув лiкоть залiзною хваткою, вiдсторонив. Кошовий змирився з тим, що зайде другим. Звичайно, професору Лiщинському вже доповiли про нежданих гостей. Лiкар, як i минулого разу, чекав у своему кабiнетi. Лиш не пiдвiвся з-за свого масивного широкого столу. І дивився на прибулих без жодноi цiкавостi, хоч ворожостi в поглядi Клим так само не побачив. В очах не вiдбивалося зовсiм нiчого. – Уважно слухаю шановне панство, – мовив Лiщинський, не привiтавшись, тут же додав нi сiло нi впало: – Яка честь, сам комiсар Вiхура. Я саме сьогоднi поспiшаю. Але заради вас затримаюся. Маю до п’ятнадцяти хвилин, – i потiм, знову без видимого зв’язку: – Добрий день, пане Шацький. Як ваша родина? На Кошового професор демонстративно не звертав уваги. – Ви придiлите нам бiльше часу, – заперечив комiсар. – А тут я справдi затримаю вас ненадовго. Маю документ, який дае право заарештувати вас, пане Лiщинський. – Мене? Клим не почув у запитаннi жодноi здивованоi нотки. Професор нiби чекав на появу полiцii в своему кабiнетi щонайменше кiлька останнiх рокiв. Вiко сiпнулося, i стояти мовчки вiн уже не мiг. Кахикнувши, виступив наперед, наблизився. Тепер вiд Зенона Лiщинського його вiддiляв лише стiл. – Вас, саме вас. Мусили почати не з того. Проте я вже не знаю, хто з вас небезпечнiший. – Перепрошую, пане Кошовий, про яку небезпеку ви зараз завели? Вiд кого вона йде? Вiд мене? Професор тицьнув себе в груди, потiм почав зручнiше моститися в крiслi, нiби збирався дивитися цiкаву виставу чи слухати оперу. Вiн i не думав вставати й виходити. – Годину тому полiцiя заарештувала вашого асистента, Альберта Мазура. Вiн винен у шести вбивствах, збирався скоiти сьоме. Тому е свiдки. Трое з них – перед вами. – Доктора Мазура? – Нi, пане Лiщинський, – сказав Кошовий, дивлячись просто на професора та бажаючи побачити його реакцiю. – Не доктора. Вашого пацiента Альберта Мазура. Хоч Кошовий уже ранiше розповiв це своему товариству двiчi, все одно в кабiнетi запала лунка тиша. Вiхура й Шацький досi не могли повiрити в почуте. Це був той випадок, коли не грiх здивуватися втрете так, нiби вперше. – Отже, пацiента, – зiтхнув Лiщинський, витримуючи Климiв погляд так, нiби сам бачив перед собою душевнохворого. – Цiкаво, як ви до цього дiйшли. – Дав телеграму до Станiслава. Ви там зустрiли Мазура, талановитого лiкаря-iнтерна, котрий практикував у тамтешнiй божевiльнi й скнiв, не маючи перспектив у провiнцii? Ви ж згадали про це за обiдом, пригадуете? Лiщинський мовчав, мiцно стуливши губи. Нарештi в поглядi з’явилося бодай щось живе – тиха, притлумлена, жеврiюча лють. Але вiн промовчав, i Кошовий повiв далi: – Два днi тому я вiдбив невинну телеграму. Цiкавився доктором Альбертом Мазуром, який працював у них близько двох рокiв тому. Менi, пояснив коротко, як того вимагае телеграф, ця достойна особа потрiбна як консультант. Менi вiдповiли: помилка, доктора Альберта Мазура нiколи в лiкарнi не було. Можливо, йдеться про пацiента з таким iм’ям. Про нього менi рекомендували запитати в професора Лiщинського. Адже телеграфував я зi Львова. Професор далi мовчав. Клим перевiв подих. – Ви видавали пацiента за лiкаря. Розкрити цього не мiг нiхто, бо ви забрали його звiдти, де про нього вiдразу забули. Ваш авторитет прикрив вас. Що дивного чи пiдозрiлого, коли свiтило европейськоi психiатрii опiкуеться цiкавим, на його погляд, хворим. Мазур не так часто залишав свое крило, в якому ми з вами побували. Самi обмовилися – вiн часто спав там. Звичайно, ви не могли тримати того, кого називали асистентом, пiд замком постiйно. В окремих випадках Альберт супроводжував вас. Нiчого страшного, вiн же пiд вашим наглядом. Та й у вашiй присутностi Мазур поводився, як нормальний. Коли ви дiзналися, що пацiент убивае? Не кажiть, що не знали нiчого. – Знав, – спокiйно вiдповiв Лiщинський. – Асистент сам менi розповiв. Вiн покаявся, я зрозумiв i пробачив. – Пробачили? Це вже вигукнув Шацький, поступово забуваючи про звичну стриманiсть. – Ви спiвучасник убивства, – вставив Вiхура. – Коли бути зовсiм точним, шести вбивств i одного замаху. Аж тепер Лiщинський помiтно пожвавився, подавшись уперед, перевiвши погляд iз Клима на комiсара. – Прошу сказати: е рiзниця для закону, скiльки тих убивств? Якщо я певним чином причетний до одного вбивства, невже менi вiд того мало бути легше? Що ви радите робити, пане слуго закону? Замикати Альберта на ключ, бiгти до вас у полiцiю, волати пробi, посипати голову попелом, кричати: видавав пацiента з вiдхиленнями психiки за лiкаря, свого помiчника, i тепер цей тип перерiзав повii горло? Пане Кошовий, – тепер вiн дивився на Клима, – ось ви, адвокат, оцiнiть перспективи моеi справи. – Хiба визнати вас неосудним. І самого зробити пацiентом. Лiкувати. Вас i тепер слiд лiкувати, – сказав той. – Я не лiзу до вашоi парафii, пане правник, – вiдрiзав Лiщинський. – Чому ви ставите менi дiагноз? Як доктор медицини заявляю: цiлковито, абсолютно здоровий. У мене, на вiдмiну вiд вас, пане Вiхуро, навiть нежитю нема! Ось чому назватися хворим для мене – не вихiд. Обстежувати будуть колеги, вони знають мене й мають авторитет, iншим ви просто не довiрили б. Результат прогнозований: я, Зенон Лiщинський, – осудний. На смерть не скарають, як i Альберта. Але слiдство, суд, вирок, кiнець кар’ери. Повторюся: хоч одне вбивство, хоч шiсть. Я маю рацiю? – Так, – комiсар обмежився короткою вiдповiддю. – Гадаю, не варто пояснювати, чому я промовчав. І мовчав би далi. Тим бiльше, вбитi повii самi заслужили свою долю. – А зараз ви скажете: такi жiнки не мали права жити, Мазур вичищав свiт вiд покидькiв, курви ганьблять рiд людський… – Не приписуйте менi чужих iдей, пане Кошовий, – вiдмахнувся Лiщинський. – Подiбне пишуть у дешевих книжечках про рiзного роду психопатiв. Вони всi, як один, змальованi з Джека-Патрача. Якого, прошу зауважити, нiхто в очi не бачив анi живим, анi мертвим. Вiн – те, що про нього говорять i пишуть, не бiльше. Альберт пояснив, чому робив усе це. І я зрозумiв. Вони виннi перед ним. Були виннi. – Хто? – Шацький знову не стримався. – Отi хвойди, пане Шацький. Вони продавали Альберту себе. Його натура не приймае, коли за любов вимагають грошей. Ти або любиш безкоштовно, або ганьбиш усе, пов’язане з любов’ю. Клим вiдчув легке паморочення в головi. – Пане Лiщинський, або вiдповiдайте на питання, або пояснiть самi все вiд самого початку. – Вам вiдповiдати? Тут? У власному кабiнетi? Це допит? – Допит буде, i не один, – пообiцяв Вiхура. – Я не забираю вас звiдси просто зараз, бо розмова пiшла, i менi дуже цiкаво почути тут i тепер, який злий генiй керував вами та вашим… Вашим Альбертом. – Чому вiдразу – злий генiй? За допомогою Мазура я збирався творити добро. По мiрi сил та можливостей, звiсно. Але нiчого лихого в моiх намiрах лiкувати хворих людей не було. Ви ж бачили iх, шановне панство. Не всi з цiкавих пацiентiв безнадiйнi. Альберт мiг вилiкувати iх. Бодай стабiлiзувати стан. Точнiше – мав, за моiм задумом, пiдказати менi, як це краще зробити. Вiко знову сiпнулося. – Мазур… мiг вилiкувати? Як? Професор невловимо змiнився – хитро посмiхнувся, сiдлаючи улюбленого коника. – Подiбне подiбним. Чули колись такий вираз, панове? Пане Вiхуро, ви напевне розумiете, про що я кажу, краще за iнших. – Чому? – Нотатки Вiдока, Ежена-Франсуа. Напевне читали. Їх читають полiцейськi. – Читав. До чого тут… – До всього! – перервав його Лiщинський. – Мсье Вiдок був професiйним злочинцем, поки не пiшов служити в полiцiю. Хто краще за нього знае злочинний свiт, його звичаi, хто може боротися з кримiналом i викорiнювати його? З учорашнiх лиходiiв часто виходять ефективнi борцi з iншими лиходiями. Згоднi? – Не завжди. Проте рацiо в цьому е. – Звичайно, не всi, та факти мають мiсце! – тепер Лiщинський говорив урочисто, його голос дзвенiв. – Для полювання на щурiв виводять щуроловiв, найсильнiших, найвитривалiших тварин, здатних нищити гризунiв там, де не допомагають капкани. Подiбне подiбним. Аби загасити лiсову пожежу, люди ладнають зустрiчну пожежу. Вогонь вогнем. Подiбне подiбним. Вам потрiбнi ще приклади? – Я зрозумiв, – спокiйно вiдказав Кошовий. – Ви, пане професоре, вирiшили: найкращим цiлителем для психiчнохворих може стати такий самий, як вони. – Подiбне – подiбним, – знову вкотре повторив Лiщинський. – Успiхи були? – Хiба це мае тепер значення, пане Шацький? Ми працювали, цього досить. Поки Альберт не вбив дiвчину, далi – другу, третю, четверту. Клим прокашлявся. – Ви навмисне пiдтвердили алiбi Лукана? – Так. Якби ваш нещасний пiдзахисний лишався в тюрмi, це нiчого б не мiняло. Мазур найближчим часом убив би знову. Все одно того хлопаку треба було б випускати. А так я вiдвiв вiд свого помiчника пiдозру. Нiхто нiколи не запiдозрить людину, котра сама зруйнувала власне прикриття. Лукан прикривав Альберта, сам того не розумiючи… Втiм, нещасний насправдi мало що розумiв, коли йшлося про матерii вищi, нiж iсти, спати, випорожнюватися, спiвати, сякатися, плювати чи, даруйте, пiддивлятися за дiвками. Хоч анi Мазур, анi я не готували цього, не пiдставляли хлопця пiд удар. Рiзник попався полiцii випадково, на його мiсцi мiг опинитися iнший, з тим же успiхом. – Ви сказали – убив би знову. Пане Лiщинський, ви не збиралися зупиняти ваше дiтище? – Ще скажiть – монстра, – криво всмiхнувся професор. – Мiй асистент не був чудовиськом. Психiчний розлад, не надто тяжка, як на мiй погляд, форма шизофренii. І ви помиляетеся, у мене був план. Пiсля того писаки Навроцького вiн не вбив би жодноi людини. А подруга тiеi курви, здаеться, Анни, була б останньою жiнкою в перелiку його жертв. Насправдi все могло скiнчитися ранiше, вже пiсля Анни. – Чому не пiсля першоi дiвчини, Зосi? – спитав Вiхура. – Не даете слова сказати. Перериваете, – Лiщинський почав помiтно дратуватися. – Може, я б почав, як водиться, вiд самого початку, а ви слухайте, за цим же прийшли? – Вiдповiддю було мовчання, i вiн повiв далi, трохи попустившись: – Альберт Мазур цiлком придався для мого експерименту, результати якого не зашкодили б людям довкола. Менi було цiкаво спостерiгати за хворим, котрий лiкуе таких самих. Спершу, вiдверто кажучи, робив вигляд, не до кiнця розумiв – я не граюся. Потому почався перший прогрес, я вiдзначав позитивну динамiку, навiть виписав додому кiлькох пацiентiв Мазура. Жодного сюди не повернули… Але гаразд, вас же не це цiкавить. Отже, захопившись, поринувши в дослiди з головою, ще й читаючи при цьому своi лекцii, поживу для яких давала наша спiльна з Мазуром праця, я зовсiм забув одну важливу рiч. Альберт – молодий здоровий мужчина. Випадково дiзнався вiд однiеi набожноi санiтарки, за чим кiлька разiв заставали мого асистента, я закрив небезпечнi роти грошовими премiями. А чоловiчу енергiю Мазура вирiшив спрямувати у найпростiше з iснуючих русел. Повii iснують задля того, аби самцi спускали пару, чи не так? – Ви купили йому жiнку, – мовив Клим. – Можна було пояснити коротше, без вiтiйства. – Менi здалося, так буде цiкавiше… – Не буде, – вiдрiзав Вiхура. – Як завгодно, – гмикнув Лiщинський. – Хороший лiкар знае свого пацiента досконало. Тому я не пiдвiв Мазура за руку до лiжка повii. Не давав йому грошей на грiх. Бо вiн мав одну характерну особливiсть: пунктик стосовно продажного кохання. Де, коли, як, вiд кого отримав подiбнi знання вперше – не знаю. Альберт замикався при спробах поговорити про це, i я зрозумiв: ось що спричинило свого часу розлад його психiки, ось де поворотна точка. – Його виводили з себе проститутки? – Знову спрощуете, пане Кошовий. Переводите мого асистента чи, коли завгодно, пацiента в розряд примiтивних психопатiв, котрi придумали собi мiсiю чистити свiт вiд скверни. Альберт нiколи не платив за секс. І його можна було вивести зi стабiльного стану пропозицiею заплатити. Так, десь там криються причини хвороби… – Пане професоре, ви не лекцiю читаете. – А вам би треба було побувати на моiх лекцiях. – Я iх ще послухаю на допитах, – вставив Вiхура. – Ви навмисне тягнене кота за хвiст, аби довше тут посидiти? До в’язницi ви все одно пiдете. Лiщинський знову скривив у посмiшцi кутик рота. – Як скажете. Я домовився з дiвкою на Городоцькiй. З тих, котрi не ходять чи не приймають у лупанарах, а винаймають апартаменти для своiх справ. Так простiше не кидатися в очi. Першою була згадана вами Зося. Тямуща дiвуля, погодилася розiграти невеличку виставу. Ми нiби випадково зустрiлися в кав’ярнi, вона моя знайома, колишня пацiентка, Альберта це не лякало, навiть навпаки. Потiм Зося повела його до себе. Трагедiя сталася, коли Мазур, не сказавши менi, по старiй пам’ятi пiшов до неi вдруге. Повернувся пiзно, одяг у кровi. Зiзнався: заговорив про почуття, вона навзаем зажадала оплати. Далi пояснювати, ще розжувати? Трiйця перезирнулася. – Зайве, – висловив загальну думку Шацький. – З другою дiвчиною – та сама iсторiя? – Мазур вимагав познайомити його iще з кимось. Вiд затятостi ставав прикрим, небезпечним, тож я не мiг йому вiдмовити. Домовився з iншою дiвчиною, Крисею. Придумали iншу виставу. Потiм я застерiг Альберта ходити до дiвчини, поки я вiдсутнiй. Мав iхати до Вiдня. Коли повернувся, про Рiзника з Городоцькоi вже писали всi львiвськi газети, а Мазур знову зiзнався. – Було ще двi спроби? Ви приносили Альберту дiвчат у жертву, мов Змiевi в старих казках, так виглядае. Я б навiть згадав мiф про Мiнотавра. – Знову ви за свое! – професор почав дратуватися. – Нiкому не побажаю потрапити в таку казочку! Я отримав проблему дослiвно казковоi величини! Єдине, що хоч трохи виправдовувало весь цей жах, – повii постiйно ризикують, мусять до всього готуватися, на все йти. – Всi жертви Мазура – люди, – вiдрiзав Клим. – Їхнiй низький статус ваших дiй не виправдовуе. – Я не виправдовуюсь, – вiдмахнувся професор. – Ламав голову, як вивезти Альберта зi Львова, прилаштувати окремо, в тихому мiсцi, навiть знайти йому вiдповiдну жiнку. Вони були б у мене пiд наглядом, шановне панство. Насправдi моему асистентовi бракувало пари, i все можна було владнати. Аби ви не взялися виправдовувати Рiзника, пане Кошовий. – О! Тепер уже я винен! – вигукнув той. – До чого тут… – До всього, пане Шацький! – грубо перервав його професор. – Альберт почав неабияк тiшитися з того, що його називають Рiзником, визнали, згадують у газетах. Вiн раптом ковтнув слави, навiть такоi, сумнiвноi для нормальних людей. Аж раптом хтось стае знаменитiшим за нього. Для таких, як Мазур, це хворобливо. Вiн вирiшив показати вам, пане Кошовий, хто з вас двох головний. – Тому вбив Луку в мене на очах, потiм напав на мене, потiм повторив те саме, але вже з тiею жiнкою, подругою Анни? – Так. Тут я його не стримував. Ви головного не знаете, пане Кошовий. – Є ще щось головнiше за вже сказане й почуте? – Звичайно. Ваше життя. Ви – живий. – Тобто? – Альберт не вбив вас, бо я просив його про це, – урочисто мовив Лiщинський. – Погодьтеся, мiг обидва рази. Я пояснив: вiн виграе, якщо ви постiйно вiдчуватимете гiркоту власноi поразки. Але весь цей час готував вiдступ, панове. Телеграма вiд Навроцького збивала всi плани й була небезпечною. Звiдки цей нишпорка винюхав… – Телеграму дав я, – у голосi Клима не чулося нiчого, крiм втоми. Реакцiя професора йому сподобалась. Саме такоi чекав. Не давши оговтатися, повiв далi: – Ваша затiя з благодiйним фондом – чудовий спосiб бути поруч зi мною. Вам i вашому асистентовi. Не нова iдея, але тут спрацювала. Панi Богданович розчаруеться, не кажучи вже про панну Райську. – Дарма ви, – образа прозвучала щиро. – Я справдi давно шукав нагоду щось подiбне заснувати. Колеги в Європi опiкуються подiбними фондами. Тому тримати вас у полi зору таким чином – мета другорядна. Хоч визнаю, тут сумiщав приемне з корисним. – А що для вас корисне? – раптом вигукнув Йозеф. Клим зупинив його жестом. – Потiм про це, Шацький. Мене цiкавить, як я привiв Мазура до п’ятоi жертви. Не збагну, коли ж вiн устигав стежити за мною. Чи наймав когось? Лiщинський коротко реготнув. – Пане Кошовий, е простi речi й шляхи, коротшi, нiж думаете. Чому ви вирiшили, що Альберт стежив за вами? Не вважайте себе пупом Землi. Вiн вистежив не вас, а повiю. Бачив iх удвох iз Анною. Перед тим, як… ну… розумiете… видер iз наляканоi повii адресу колiжанки. Чомусь вирiшив: вона бачила iх разом, Рiзника шукае вся полiцiя, неодмiнно вийдуть на слiд подружки. Нарештi в Кошового склалося. – То вiн… не стежив за мною? Навiть не знав, що я теж ii знайшов? – Це ж бувають такi трафунки! Мазур лише вирiшив пiдсунути вам черговий сюрприз вiд Рiзника. Перед тим поговорив з приреченою. Чому вона розказала про зустрiч iз вами – Бог його знае. Альберт сам не пригадае. Можливо, бовкнув ваше прiзвище, всуе згадав, робилося все для вас, ось i вирвалося мимоволi. Знання про ваше знайомство пiдказало iдею для телеграми. Мазур усiм дiлився зi мною, це ж важливо, це його перемога, – випаливши все на одному диханнi, професор перевiв подих: – Досить. Основне знаете. Вволите тепер мою цiкавiсть, пане Кошовий? – Прошу. – Як ви дiзналися? – Мазур сам пiдказав, – пояснив Клим. – Убивство Луки Рiзника вибилося iз загальноi картини. Добре, аби лише вбивство, тут вiн мiг би заплутати краще. Але перед тим хлопець зник. Його не викрали, напевне пiшов сам iз тим, кого знав i кому довiряв. У цьому перелiку, крiм матерi, кузена, мене й ще кiлькох осiб – той, хто лiкуе. Лукан тюрму вважав такою собi лiкарнею. Довiряв лiкарям. Я вирiшив перевiрити всiх. Ви, до речi, теж входили до перелiку наближених, проте професор Лiщинський – ось вiн, на долонi. Вирiшив навести довiдки про доктора Мазура. Отримав вiдповiдь. Далi – ви знаете. – Коло замкнулося. – Так, пане професоре. Аж тепер Кошовий вiдчув, як втомився. Нiби пiвдня вантажив тяжке. Давно не вiдчував нiчого схожого. – Робiть, що маете, пане комiсар, – промовив вiн. І вiдвернувся – не хотiв зустрiчатися з Лiщинським поглядами. Дорогою назад зробив гак – вчасно згадав, що збирався прихопити додому пляшку вина й квiти. Годинник показував по третiй, лише почало смеркати, але бiльше нiчим займати себе Клим сьогоднi не мiг. Хотiлося прийти додому, перевдягнутися в хатню куртку, засунути ноги в капцi, вмоститися в фотелi, накритися затишнiше пледом, розкурити сигару й пити алкоголь маленькими ковтками. Бася нинi не збиралася по обiдi нiкуди йти, хiба десь вибiжить у салон до котроiсь iз подружок, поплiткувати про весiлля, яким завершиться для неi цей тиждень. Кошовий зазвичай не заперечував, та саме зараз мав намiр умовити ii лишитися вдома. Вони смакуватимуть напiй разом, зготують вечерю, наприклад – струдель, опанований майбутньою дружиною. Зазвичай Клим намагався не втручатися в кухоннi справи, але чом би й не спробувати докласти до страви чотири руки… Вiн чи не вперше за кiлька останнiх рокiв повертався з вiдчуттям добре, до кiнця доведеноi справи. Вiд почутого й побаченого на душi не полегшало. Хоч вiру в медицину, науку та людство загалом не втратив. Проте на двi особи, ладнi ставити все це пiд сумнiв, уже було менше. Басi розказувати не збирався. Вона прочитае в газетах, котрi не минуть такоi сенсацii, i потiм сама буде переповiдати iсторiю про Рiзника з Городоцькоi та його покровителя ще довгенько, присмачуючи ii кожен раз новими подробицями. У крамницi купив букет троянд, три квiтки, кожну люб’язна господиня вiдiбрала й вирiзала власноруч. Далi завiтав до магазину, передумавши в останню мить: спокусився замiсть вина солодкою вишнiвкою вiд Бачевських. Яка рiзниця, Бася любить солодкi напоi незалежно вiд того, чим пригощають: десертним вином чи наливкою. Не витримав, пiд настрiй попросив iще шоколадних цукерок, узяв пакунок пiд пахву й тепер пiшов iз почуттям остаточно виконаного обов’язку. Бiля брами чогось крутився Гнат Бульбаш, i Кошовий, так само пiд настрiй, просто так видiлив йому цiлу чвертку. Двiрник не здивувався, знизав плечима, взяв, нiби так мало бути, повернувся й посунув у якихось справах вулицею вниз. Останнiм часом вiн читав, на Климову думку, забагато газет. Так, прочитане додавало знань, але Клим давно зробив висновок: Бульбаш iз тих людей, для кого знання – додатковий тягар. І всяке нове не пiдносить настрiй, а, навпаки, вганяе в смуток. Ось хто iлюструе Соломонову мудрiсть: багато знань – багато печалi. Кошовий давно так не квапився додому. Перескакуючи через двi сходинки, дiстався своiх дверей. Притримав подарунки правою, притиснувши до себе. Лiвою постукав. Зсередини не вiдчинили. Бася таки подалася до подружок на каву-чай. Пiднесений настрiй трохи зiпсувався, Клим збирався зробити сюрприз. Та нiкуди Бася не подiнеться, вернеться додому рано чи пiзно. Краще, звiсно, ранiше. Далi тримаючи квiти й пакунок пiд пахвою, полiз по ключ. Раптом завмер. Край дверей прилягав не щiльно. Шпарина. Тонка, але шпарина. Вiдчинено. За Басею такого нiколи не водилося. Могла забути рукавички в салонi, та забути зачинити дверi – це не про неi. Кошовий потягнув за ручку. Перше, що побачив, ступивши до передпокою, – ii зимове пальто. Мала iх три, але виходила тiльки в цьому, новiшому, сезонному. – Басю! – крикнув Кошовий, причиняючи дверi за собою. – Басю, ти вдома? Зробивши ще кiлька крокiв, побачив широко прочиненi дверi спальнi. – Басю! Вона була вдома. У спальнi. У бiлiй весiльнiй сукнi. Лежала на лiжку горiлиць, накрита фатою. – Басю!!! Пакунок випав. Кошовий переступив через квiти. Не треба було пiдiймати фату, аби все побачити. Крiзь шифон просвiчувалося червоне. – БАСЮ!!!! Але пiдняв. Щоб зазирнути в ii широко розплющенi мертвi очi. Побачити губи, застиглi в передсмертнiй мольбi. Широкий червоний шарф, яким хтось незграбно накрив ii вiд горла до погруддя, до плечей. Червоне й бiле. Климентiй Кошовий, успiшний адвокат i хвилину тому – щасливий наречений, заскавчав побитим цуциком, повiльно опускаючись перед лiжком навколiшки. Львiв, грудень 1913 року, Верхнiй Личакiв Останньою краплею стала поява Януша Навроцького на ii похоронi. Потiм, десь на третiй день, зрозумiв: тримався до останнього, але накопичену злiсть рано чи пiзно довелося б на комусь зiрвати. Тож хай краще це буде газетяр, давно заслужив. Кинувся з кулаками просто на цвинтарi, навiть труну ще не почали опускати. Повалив, почав копати ногами, щось вигукувати. Якби не втрутився особисто Франек Вiхура, хтозна, думав Клим, чи не довелося б вiдбувати там ще один похорон. Прощатися з Барбарою Райською прийшло стiльки народу, що останнi в черзi не бачили й навiть не чули скандалу бiля свiжоi могили. Тi, на чиiх очах вибухнуло, мовчали. Дорiкнути вбитому, майже розчавленому горем Кошовому нi в кого не повертався язик. Кароль Лiнда, котрий теж прийшов пiдтримати, взяв ситуацiю в своi руки, згрiб порушника спокою за карк i безцеремонно вивiв за цвинтарну огорожу, тiльки iншим шляхом, через непримiтну хвiртку. У Навроцького стало розуму не обурюватися, не протестувати, хiба вже на вулицi буркнув щось про скаргу до мирового суддi. На що полiцейський прицiлився вiдважити скаржнику копняка, аби журналiст заразом позивався й на нього. Пiсля чого Навроцький нарештi подався геть, кинувши на прощання кiлька дошкульних, як вiн вважав, фраз на адресу невдячних нишпорок. Кошовий насилу опанував себе, змусивши вiдбути скорботну церемонiю до кiнця. Прийнявши спiвчуття вiд останньоi на сьогоднi погано знайомоi йому людини, поiхав iз тими, кого вважав найближчими, на поминальний обiд. Там остаточно втратив над собою контроль, всi лиця злилися в одне, i знайшов себе того ж вечора, лиш дуже пiзно, у кнайпi «Пiд вошею». Чому вiтер загулу понiс саме туди, Клим не замислився. Вiн узагалi не пам’ятав себе в такому станi. Не знав, як поводитися. Тож попросив у Цезаря дозволу вмитися, старанно витерся рушником, а потiм замовив пляшку чистоi «бачерувки» й канапки з паштетом. До яких не доторкнувся, заглушивши себе трьома чарками поспiль i знову поринувши в провалля сну. Подiбне подiбним. Нове пробудження було вже вдома, на Личакiвськiй. Спав, сидячи у фотелi, вдягнений, на столi чекала почата пляшка й дбайливо загорнута iжа з кнайпи. Клим не знав, хто доставив його сюди, та й не хотiв знати. Бридкий липкий шепiт пiдказував: сумувати за втратою слiд саме так, а не iнакше, бо скорбота мае стати водночас покутою. За те, що не змiг захистити свою Басю, свою наречену, свое майбутне. Кошовий пiдвiвся, хитаючись, став у дверях спальнi, де все сталося. Свiтло не вмикав. Без того ясно побачив картину, що засiла в уявi пiсля комiсаровоi розповiдi. А Вiхура, своею чергою, повторив зiзнання Альберта Мазура. Той знав, де живе Кошовий. Напередоднi заходили в гостi разом iз професором Лiщинським, запрошенi чемною Басею. Вона бачила асистента двiчi, довiряла йому, як свого часу – Лука Рiзник, хiба не була його пацiенткою. Ось чому впустила зранку. Мазур розраховував саме на це й не прогадав: так вiн сказав. Своiх справ кравчиня на той час ще не скiнчила. Зiзнаючись, Альберт зробив саме такий висновок: жiнка, яка була в помешканнi, йти не збиралася. І вiн змушений був, чемно посмiхнувшись та пославшись на невiдкладнi справи, попросити ii пiти. Бася трохи здивувалася, – як вiдзначив ii вбивця, – але панна виявилася такою доброю, що попросила прийти завтра. Мовляв, усе дуже добре, лишилися якiсь дрiбницi. Про що йшлося, убивця не знав, не замислювався над цим. А Кошовий, слухаючи Вiхуру з вiдсутнiм поглядом, пояснив: вочевидь, Басi сподобалася весiльна сукня. Яку Альберт Мазур змусив одягти, погрожуючи принесеною з собою бритвою. Хотiв побачити справжню наречену, котра готова до вiнця. Виходити не збирався. Перелякана Бася перевдягалася на очах у свого вбивцi. З того, що вже вiдомо про нього, Клим, як i комiсар, зрозумiли: видовище завело Мазура. Звелiв зняти сукню, знову при ньому. Басi вже стало того досить – вiдчайдушно кинулася до вiкна. І вiн зробив свою справу. Вiд самого початку збирався так зробити. «Менi сподобалося передавати вiтання мудрому пановi адвокату», – так пояснив Мазур свiй вчинок. Звiсно, не мiг погратися й пiти. Бася, поза сумнiвом, негайно гукнула б навiть не Кошового – двiрника, а той – найближчого полiцiянта. До того ж Мазур збирався потiм звести рахунки з Янушем Навроцьким. Аби не це, довiрливим тоном пояснив Вiхурi, чарiвна наречена пана адвоката могла б чутися в безпецi. Не було б йому до неi жодного дiла. Але щось пiдштовхнуло залишити по собi два кривавих вiтання. Й подивитися-послухати-побачити, хто, що i як говоритиме-писатиме-плiткуватиме про найважливiшу перед Рiздвом особу Львова – Рiзника з Городоцькоi. Невловимого. Саме так. Мiцно заплющивши очi й женучи геть паскудне видiння, Клим уперся рукою в одвiрок, заплакав уголос, не соромлячись ридань. Бо не хотiв, не мiг прийняти: якби вiн взявся за цю справу спершу – як правник, котрий жадае слави не менше, виявляеться, нiж манiакальний убивця, якби не почав самотужки полювати на Рiзника, якби не вирiшив мiрятися з ним силою, Бася зараз лежала на тому лiжку живою. Вiн клявся собi нiколи на нього не лягати. І прокинувся пiзнього ранку поверх нього, з розведеними руками. Мабуть, допивши все, що мав, вирiшив обiйняти невидиму наречену. Подiбне подiбним. Хай там як, але в такому станi Кошовий самому собi не подобався. Тому, пересилюючи головний бiль та пропасницю, що тiпала й вганяла в пiт, вiн зробив собi ванну й лежав, вiдмокаючи, поки вода не захолола. За вчорашнiй день мучив шалений сором, i Клим вирiшив до дев’ятин перепросити всiх, хто бачив його в такий день у такому Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48669848&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 До 1964 року вона складалася з трьох окремих частин, якi перетiкали одна в iншу. Кожна мала свою iсторичну назву. Мiсце дii роману мае топографiчну прив’язку до цього мiсця. Тому тут i далi задля уникнення плутанини в текстi вона згадуеться як Городоцька. 2 Одна з частин сучасноi Городоцькоi, тягнеться вiд Кракiвського собору до костела Святоi Анни. 3 Тут: подругами, приятельками. 4 Тут: самоназва етнiчних украiнцiв за межами сучасноi Украiни. 5 Кракiдали – район Львова, на той час – одна з околиць, котра починалася вiдразу за Кракiвським базаром. Був мiсцем компактного проживання евреiв. 6 Клепарiв – район Львова, ранiше – однойменне селище в центрально-пiвденнiй частинi мiста. 7 Посада президента мiста вiдповiдала нинiшнiй посадi мiського голови. 8 «Копернiк» – один iз найстарiших кiнотеатрiв Львова, вiдкритий на вулицi Копернiка 1912 року пiд назвою «Санс-Рiвал». Того ж року назву змiнили на згадану. 9 Москвофiли – мовно-лiтературна i суспiльно-полiтична течiя серед украiнського населення Галичини, Буковини й Закарпаття у 1819- 1930-х рр. Обстоювала нацiонально-культурну, а пiзнiше – державно-полiтичну еднiсть з росiйським народом i Росiею. 10 У Галичинi хрунь – пiдла, продажна особа, часто вживаеться стосовно виборних, котрi не виконують обiцянок виборцiв. 11 Аста Нiльсен – Аста Софi Амалiя Нiльсен (1881–1972), датська акторка, зiрка нiмецького нiмого кiно початку ХХ столiття. Їi ролi у фiльмах «Чужий птах» та «Бiдолашна Дженнi» визнанi такими, що зазiхають на традицiйнi для того часу моральнi норми. 12 Франческа Бертiнi – псевдонiм Елени Серачiнi Вiтьелло (1889–1985), першоi iталiйськоi жiнки-режисера, продюсера, сценариста, «дiви» европейського нiмого кiно початку ХХ столiття. 13 Мюзидора – псевдонiм Жанни Рок (1889–1957), французькоi актриси, сценариста, режисера. Починала з невеликих ролей фатальних жiнок. 14 «Перша фiрма виробництва i прокату фiльмiв» заснована у Львовi 1912 року. Водночас виникае «Синдикат галицького кiнопромислу». 15 Накладний комiрець називали так через те, що довго застiбався i так само довго розстiбався, щодня нервуючи чоловiкiв, iнодi – доводячи до сказу через витрачений час. 16 Тут згадуються ексцентричнi жiнки, вiдомi в першiй третинi ХХ столiття як iкони стилю та законодавицi мод. 17 Вiдповiдае сучасному другому поверху. 18 …простора бузкова сукня «а-ля Титанiк» – елемент тогочасноi моди, стиль жiночого одягу, простора сукня з коротким рукавом, який продовжувався довгими, вище лiктiв, рукавичками. Назва – пряма асоцiацiя з вбранням багатих пасажирок суперлайнеру «Титанiк», якi готували сукнi спецiально для цiеi мандрiвки, не знаючи, що вона для багатьох стане останньою. 19 Бригiдки – найстарiша дiюча в’язниця у Львовi. Розташована на вулицi Городоцькiй, 24, в будiвлi, перебудованiй ьзi старовинного римсько-католицького монастиря жiночого ордена Святоi Бригiди. 20 Тут: залiзничний вокзал. 21 Теперiшня назва вулицi Стефаника у Львовi. 22 Малий театр – театр, вiдкритий 1913 року на вулицi Оссолiнських. 23 …мистецьке товариство з дивною назвою «Hades» – лiтературно-художня спiльнота, створена у Львовi на початку ХХ столiття. 24 Макушинський Корнелiй (1884–1953) – польський журналiст, есеiст, прозаiк. Член Академii Польськоi лiтератури. 25 Фейгале – маленька пташка, ластiвка (iдиш). 26 Тут: будинки розпусти, борделi. 27 «Дракула» – готичний роман iрландського письменника Брема Стокера (1847–1912), надрукований 1897 року, розповiдае про протистояння людей i вампiра, угорського графа Влада Дракули. 28 Один iз персонажiв «Дракули», структура якого подана у формi цитування щоденникiв головних героiв. 29 Вiльям Уiлкi Коллiнз (1824–1889) – англiйський письменник, автор, серед iншого, детективних та готичних творiв. 30 «Мiсячний камiнь» – один iз найвiдомiших романiв Уiлкi Коллiнза, надрукований 1866 року, вважаеться першим детективним романом у свiтовiй лiтературi. 31 Франц Антон Месмер (1734–1815) – нiмецький лiкар, цiлитель, творець вчення про «тваринний магнетизм» («месмеризм»). 32 …одним кухлем пива вiд Кляйна – пропозицiя вiд пивоварнi Яна Кляйна, заснованоi 1848 року на Погулянцi. 33 … За Тором – на той час назва одного з провулкiв на Клепаровi. 34 Бiкор – кiлок, палиця (жарг.). 35 Люфт – прогулянка (жарг.). 36 Полювати – стежити (жарг.). 37 Хатранка – полiцейський патруль (жарг.). 38 Шлимазл – невдаха, дурень, нездара (iдиш). 39 Джек-Патрач – псевдонiм, присвоений журналiстами серiйному вбивцi, котрий дiяв у Лондонi 1888 року, жорстоко вбиваючи повiй. 40 Бася зiграла Сандрiльйону – iнша назва Попелюшки. 41 Його ховали на Клепарiвському цвинтарi – нинi не iснуючий цвинтар у Львовi 42 Зелена вулиця – одна з найважливiших транспортних магiстралей Львова. 43 Герой роману Мерi Шеллi (1797–1851) «Франкенштайн, або Сучасний Прометей» (1818) вчений Вiктор Франкенштайн створив людину зi шматкiв мертвоi плотi. Цього безiменного монстра тепер теж називають Франкенштайном. 44 Modus operandi – спосiб дii (лат.). 45 Туше (франц. toucher) – торкатися, у фехтуваннi – торкатися суперника вiстрям рапiри, позначаючи укол у вразливе мiсце, перемогу.