Когда параллельные пересекаются...

…Можно сказать, что встреча наша с ней была неслучайной - если принять как данность закономерность, взаимосвязанность и логичность предыдущих и последующих событий. С диалектическим матерьялизмом (причинно-следственной связью) не поспоришь, проще и быстрее принять все на веру. Невозможно объяснить, можно только понять, где-то ближе к середине пути: твоя жизнь – цепь событий не случайных, а – обусловленных, вызванных к жизни тобой - любимым. Поступки, совершенные ранее, делают достаточно предсказуемой всю последующую жизнь.
Поскольку до упомянутой выше «середины» - рукой подать, надо бы что-то подытожить.
И, недолго думая (мое исключительное качество), отправилась я к себе….
Не буду описывать, как мы с ней встретились, и, как и почему - сразу же узнали друг друга.
Встреча была короткой – что проку от разговоров.
Так, что-то вроде: «- Что брат, Мотра? Как оно ничего?»
Кстати – именно Мотра (так это там звучит).
«Да по-разному, брат…»
Посидели-подумали, семечек из кулечка погрызли.
- Ну, будь. Береги себя.
- И ты.
- Скажи, а фуксии у тебя есть на окнах?
- А як же…- улыбнулась в ответ она.
Расскажу вам, кто такая Мотра. Точнее, как она о себе рассказала.
«В невеликому подільському селі живе така собі Мотра Місоненко – звичайна людина, гарна дружина, мати, господиня. Кожен день її проходить так, як воно і має бути – у звичайних турботах та клопотах (у мотні та біговні – краще й не скажеш).
Довго очікуваний – настає нарешті вечір. В хаті чистенько, натоплено( бо ж зима). Діти нагодовані, відмиті та вкладені спатоньки. Худобі ради дано.
Коханому чоловікові підозрілі червоні плями на комірі сорочки макогоном виведені хутенько. Він теж вже спить. Спочатку ще трошечки посхлипував, але тепер спить – солоденько, тільки бульки на подушку…
Мотра, оглянувши ще раз своє «жіноче» щастя, усміхнулась якійсь думці…Вечори взимку довгі…
Потихеньку дістала з-під лави «чарівну» скриньку – чого там тільки немає: і клубочки, і моточки, і кудельки, і конопельки, і дротинки й намистинки. Перехрестившись , та з Божою поміччю, починає… - ні, не вишивати, не малювати, не ткати – Мотра починає ГАЧКУВАТИ…
Смугаста котка , нализькавшись сметани, скрутилася в бублика на припічку, вуркочучи та мружачи зелені, наче аґрус очі. Руда миша вистромила писок зі шпарини, вгледіла кицьку. Хутко збагнувши, що тут ловити нічого, пострибала в хлів. Там спала - сита та задоволена, порохкуючи інколи, п’ятипудова льоха Манюня.
«Ой там , на горі-і-і…», тихесенько – бо ж сплять усі…
…І починається диво… Із невимовних думок, відчуттів, незбагнених вражень, від краси світу – створюється, волею Всевишнього, КРАСА рукотворна…
(Когда б Вы знали, из какого сора….» - Ой знала та Ахматова, про що каже).
В простій подільській хаті тихо-тихо. Лише інколи – ледь чутне щось на кшталт : «Tres bienne… Enkore petit deteile…».
Ось, власне так просто , створює Майстриня свої дивовижні речі - собі на втіху, добрим людям – на радість. Такі собі , «Мотрині забавки»…».

Яркие образы прочно осели в моем сознании. Предначертано…
И я, Матрена Миссонова, возвращалась домой - в мою параллельную реальность - с новыми идеями. И желанием делать ее красивее. Хотя бы чуть-чуть…