Історія України очима письменників

Історiя Украiни очима письменникiв Сборник Олександр Вiталiйович Красовицький До збiрки «Історiя Украiни очима письменникiв» увiйшли оповiдання, уривки з романiв, вiзiя, повiсть i т. д. сучасних украiнських письменникiв, присвяченi якiйсь подii або персонi украiнськоi iсторii вiд IX ст. до 202… року. У цiй книзi е i зовсiм забутi сторiнки iсторii – перiод державностi Бiлих Хорватiв у Прикарпаттi, який Володимир Єшкiлев вважае вузловим моментом нашоi iсторii, е i фантастичний Пiдземний Кремль в уривку з роману Андрiя Куркова, в якому вiчно живий Ленiн керуе нашою краiною, е i глибоко особиста буковинська iсторiя Марii Матiос, i легендарний Довбуш Андрiя Кокотюхи. Тут i мiстика i iсторiя, переплетенi в XVII столiттi в уривку з нового роману Юрiя Винничука, i Ярославна Валентина Чемериса, i трагiчне XX столiття в неназванiй Коломиi Романа Іваничука, i булгаковський Киiв Лади Лузiноi, i ностальгiя за молодiжною субкультурою 80 – 90-х Сергiя Жадана… Збiрник Історiя Украiни очима письменникiв Сп'янiння iсторiею Історiя Украiни, на вiдмiну вiд iсторii, наприклад, Францii чи Японii, рiч змiнна, пунктирна i надто спiрна. Наша держава, на жаль, не мае тисячолiть безперервноi поступальноi iсторii, постiйноi територii i навiть единоi мови. Через це суперечки iсторикiв регулярно перетворюються на протистояння полiтикiв i навiть призводять до конфлiктiв iз сусiднiми краiнами. Тому, не применшуючи заслуги iсторикiв, вважаю, що чесним буде надати слово письменникам, у яких е свое бачення нарiжних моментiв украiнськоi iсторii. Наша iсторiя складаеться i з iсторично визнаних перiодiв iснування Украiни: це й Киiвська Русь вiд перших Рюриковичiв до навали Батия; i невизначений з точки зору стартового вiдтинку Гетьманат, що почався з укрiплення пiд польським патронатом влади Сагайдачного, продовжився фактично вiйськовою Республiкою Богдана Хмельницького та подальшою Руiною, коли Украiна мiняла кордони, старшого брата (Польща, Росiя, Туреччина), дiлилася на частини i втрачала сотнi тисяч своiх мешканцiв, що загинули в роки лихолiття, були взятi у полон i просто емiгрували до сусiднiх краiн; i недовгий бурхливий трирiчний перiод на початку XX столiття, коли на територii нашоi краiни виникли вiдразу кiлька державних утворень (УНР, ЗУНР, Д KP) i багато iнших, що не удостоiлися уваги iсторикiв як правонаступники украiнськоi держави (махновська республiка зi столицею в Гуляй-Полi, Вiльна республiка в Одесi, Крим Врангеля…). Не варто забувати i про те, що перiод спiльноi iсторii з Росiею i СРСР для багатьох жителiв нашоi краiни – найромантичнiший перiод власноi iсторii, для iнших – родинне корiння заглиблюеться у польський, румунський або навiть австро-угорський перiод. У цiй книзi е зовсiм забутi сторiнки iсторii – перiод державностi Бiлих Хорватiв у Прикарпаттi, який Володимир Єшкiлев вважае вузловим моментом нашоi iсторii, е i фантастичний Пiдземний Кремль в уривку з роману Андрiя Куркова, в якому вiчно живий Ленiн керуе нашою краiною, е i глибоко особиста буковинська iсторiя Марii Матiос, i легендарний Довбуш Андрiя Кокотюхи. Тут i мiстика i iсторiя, переплетенi в XVII столiттi в уривку з нового роману Юрiя Винничука, i Ярославна Валентина Чемериса, i трагiчне XX столiття в неназванiй Коломиi Романа Іваничука, i булгаковський Киiв Лади Лузiноi, i ностальгiя за молодiжною субкультурою 80 – 90-х Сергiя Жадана… Мабуть, коли нащадки вивчатимуть наше життя, що стало iсторiею, цi свiдчення будуть дещо порушувати своею емоцiйнiстю суху мову документiв, але, переконаний, будуть цiкавi читачам не тiльки у 2010-х. 1.09.2013 854 р Володимир Єшкiлев Володимир Єшкiлев (нар. у 1965 роцi) – письменник, енциклопедист, колекцiонер, мандрiвник i мисливець. Живе в Івано-Франкiвську. Автор низки культових романiв, оповiдань, новел та есе. Лауреат численних мистецьких вiдзнак та премiй. Працюе в рiзних лiтературних жанрах: вiд пригодницького до герметично-фiлософського. Серед iншого, вiдомий як дослiдник iсторii релiгiй, iсторичних загадок, окультних традицiй та метафiзичних коренiв цивiлiзацii. Вважаеться одним з основоположникiв постмодерноi iсторичноi романiстики в украiнськiй лiтературi. Новий роман письменника «Шлях Богомола» вийде у видавництвi «Фолiо» в 2014 роцi. Шлях Богомола (Уривки з роману про Бiлих Хорватiв) [Року вiсiмсот п'ятдесят четвертого заромейським численням, у двiстi вiсiмдесят шосте лiто вiд кагана аварського Бояна, у п'ятдесят п'яте лiто вiд поразки маркграфа Ерiха пiд Ловраном,[1 - [i] (#_ednref1) У битвi пiд Ловраном (799 рiк) балканськi хорвати розбили вiйська франкiв, якi послав проти них Карл Великий.] наступного року пiсля битви при Трояновому городищi] Лише дiтваки думають, що границю помiж просто старим i прадавнiм лiсом можна побачити тими очима, яким боги поклали клiпати поряд з носом. Насправдi зоровi отвори для правдивого бачення не годяться. Тiльки заросле предкове око одразу помiчае, що отой могутнiй, наче сплетений з велетенських полозiв, дуб – буденне дерево, а от сусiднiй iз ним й нiбито рiдний – розкидистий та жилавий крем'язень – вже не просто рослина, але правдивий воiн коренистого вiйська, що вiд часiв незапам'ятних тримае оборону у задушливих глибинах пущi. Там, де ловiння звiрiв закляте, а стежки присягли щезникам. Могитич Лобас побачив священний кордон, обiгнувши вкритий ялiвцем та бадильною поростю пагорб. Над перенiссям нiби щось захололо. Пiд шкiрою, а може й глибше. І буденний зiр вiдiзвався: на сонячну полудневу днину набiгла сиза тiнь. Лобас зiстрибнув з воза на праву ногу, склав пальцi сваргою, пошепки згадав небодержця Хорса, налигачем зупинив волiв. Широка звiриняча – а може й мисливська – тропа тут рiзко сходила на прогин у травi, зникала пiд голим i грiзним, наче занесеним для ударiв, гiлляччям. Границя чар-лiсу. Межа предвiчноi пущi. – Кiпок-позiрок, цур на сухе врок… – замурмотiв могитич ухильне закляття i ступив пiд хмару високоi комашнi, що зависла мiж деревами. Хмара вiдповiла гудiнням i наче пiднеслася до пишних крон. Сиза мара вiдстрибнула в лiсовi надра. – Дякую тобi, Хорсе, – Лобас зрозумiв нагле пiднесення комашнi, як ясний дозвiл зайти пiд покров святих дерев, що бачили свiтанок богiв. Вiн рушив спочатку навмання, а потiм надибав ручай i почав рахувати кроки. На другiй сотнi повернув за сонцем i подерся крутосхилом, устеленим панциром багаторiчноi мертвоi глицi. Святi дерева тут стояли немов колони в молитовних печерах – рiвнi, мовчазнi, вкритi синiми наростами i блискучим слизом. Темрява спочатку густiшала, а потiм крiзь листя знову пробилися сонячнi променi. Не збрехав начальний жрець-могитич Волх, що вiдрядив Лобаса до пралiсу. На лисому тiм’i лiсовоi гори стояло капище. Таке давне й занедбане, що кам’яного бога й не видно було за густим рослинним плетiнням. Воно iжачилося колючками та широким дiрявим листям. Ця порость Лобасовi не була знайома. Так само, як i листоподiбнi комахи, що ворушили вусиками серед колючок. Вiн обiгнув напiвгнилу огорожу з козячими черепами на вiстрях жердин i рушив до стовпа. Але Вищi не допустили його до кам’яного бога – послали знак. Пiд пiдошвою тихо хруснуло. Могитич подивився пiд ноги i побачив, що кам’яного бога оточуе коло дрiбних почорнiлих кiсток. Досвiдчене Лобасове око зауважило, що серед них е й людськi. Вiн обережно, з охоронними примовками, вийшов iз кiстяного кола, обiйшов кам’яного бога з пiвдня i помiтив крихiтну божницю. Такоi вiн ще не бачив. Закаляна птахами, збита з грубих почорнiлих колод землянка. Коник на ii даху пiдносився над жертовним током ледь на два лiктi. З пащi коника стирчали жовтi людськi зуби. До пiдземноi рiзьбленоi дверi вели не сiм, як у схiдних та пiвнiчних божницях, а лише п’ять сходинок. – Їжачi боги! – прошепотiв Лобас. – П’ять кроковок! Це ж Пекова божниця, най менi цур… Лобас зрозумiв. Волх не попередив його навмисно. Якби могитич дiзнався, що треба йти по завiт до божницi зло дiйного i насмiшкуватого Пека, вiдмовився б. Такi завiти надто дорого коштують. Проте Лобас не озлився на Волха. Тепер, коли iхнiй рiд прийшов на чужi землi, рiднi боги ображено закрилися у своiх Силах. Розiрвали вiковi завiти з родами-невдахами. Забрали з рiллi i випасiв свою благодать. Мовчать i хворiють, зраненi втечею дiтей своiх з отчого шматка свiту. Тут, на вологому заходi Хорсових земель, води i каменi живили Сили iнших богiв. Треба було знайти того з них, який би знав iхнiй рiд й, водночас, був би сильним i владним у захiдних землях. Наразi найближчим з таких виявився Пек-Блудень. Неприемний, небажаний i шкiдливий спiврозмовник для кожного з двiчi народжених могитичiв Бiлого Племенi. А що робити? Без сильного заступника роди не виживуть. Є питання, без вiдповiдi на якi родичi не матимуть анi спокою, анi впевненостi у пробуваннi на нових землях. А божок не вiдповiдатиме й не допомагатиме без завiту з ним i жертв, тим завiтом зумовлених. Тяжко зiтхнувши i тричi примовивши, Лобас зiйшов до входу в божницю, прочинив дверi. На них вiн побачив рiзьбленi зображення оленiв i плетене коло. Але того, що давнi жерцi накреслили в колi, могитич не змiг розiбрати. Риси i черки вхiдного закляття стерлися вiд часу, або ж (i таким припущенням не вартувало нехтувати) були кимось стертi навмисно. Лобас прошепотiв принагiдне звертання до Пека, назвавши його – уперше за все свое жрецьке життя – батьком роду. Й тiльки пiсля цього переступив через порiг. Усерединi тхнуло гниллю. Пекiв камiнь на вiвтарi був таким, яким йому й належало бути: чорним, довгастим, гладеньким, подiбним до зведеного для дii джерела чоловiчоi сили. Хтось залишив бiля каменя пiдношення – нiж iз красивою кiстяною ручкою, срiбну монету давнього ромейського карбу, засохлу руку з пальцями, розчепiреними i прикрашеними перснями. Цi перснi привернули могитичеву увагу. Вiн трохи знався на високих посвятах i вiдразу впiзнав знаки на перснях. На Пековий вiвтар хтось поклав руку мага з далекоi землi, яку називали Мiсром.[2 - [ii] (#_ednref2) Мiср – давня назва Єгипту.] Хрестик з петелькою на золотому перснi був давнiм знаком тамтешнiх сонцесповiдникiв. «Далеко ж тебе занесло!» – вiддав належне руцi Лобас. Вiн зняв з шиi намисто. Дороге, з червоних агатiв-лалiв та золотих хазарських злиткiв. Обережно розташував його поряд iз ножем i рукою. Потiм став на колiна перед Пековим каменем, взяв до рота кiлька дрiбних шматкiв волхвинного гриба. Поклав праву руку на камiнь. Почав повiльно, дуже повiльно i зосереджено перетирати iх кутнiми зубами. За тим, утримуючи в ротi грибну жуйку, ковтнув зi шкiряноi фляги настоянки з тирличу i кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич закрив очi i знову заходився жувати гриба. Щелепи рухалися, наче жорна. Повiльнi невмолимi жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутоi через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне i темне пасмо туману. Замурмотiв примовки. Невiдомо скiльки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнiм. Живим i гiрким, наче корiнь оману. Минув незнаноi тривалостi уривок з вiчностi. Навколо колоди з'явилося й наповнилося свiтловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очiкував, що Пек вийде до нього з гiркого туману, але норовистий божок усе втнув за своiм звичаем. У колоди виросли рисячi очi i втупилися в Лобаса. «Привiт, жерче». «Й тобi привiт, отче Блудень». «Вiдколи ж я вам отець?» «Просимо тебе про батькiвство та дорожню опiку, бо ж осиротiли роди нашi у мандрах». «Вигнали вас, так?». «Вiд дальнiх земель хазарських прийшли сповiдники Богомола i подолали нас не мечами, а страшними своiми вроками. Мусили ми кинути дiдiвську рiллю, божницi та житла. Мусили вiдступити на захiд. Пiд твiй благий покров, отче. Скажи, чим саме маемо тобi офiрувати». «Ти це хотiв спитати, жерче?» – у Пековому голосi могитичу почулося знущання. «Так. І ще одне». «Запитуй». – Очi ожилоi колоди налилися пурпуровим свiтлом. «Чи й далi переслiдуватимуть нас служительки Богомола?» «Зупинiться у цих лiсах. Матимете сiм рокiв ситого спокою. У цi роки вiддаватимете менi одного хлопця з роду Тура на вершинi лiта й одну незайманку з роду Куни перед снiгом. А з восьмого року братиму втричi. Таким буду вам батьком та дорожнiм опiкуном, сiромахи». «А Богомол?» «Хапатиме здобич на Сходi та близ теплого моря». «До нас не дiйде?» «Я не допущу». «Чого нам боятися?» «Срiбного волосся». «?…» – Запитання, немов нестерпне згущення отрути, пiдступило до горла. Але вимовити його Лобас не насмiлився. Замiсть слiв з рота хлинуло блювотиння. Очi в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випiрнув у непроглядно темний свiт. «Вже нiч», – зрозумiв вiн. «Срiбного волосся!» – прошепотiла над його лiвим вухом смердюча темрява. 2 [Року вiсiмсот шiстдесят першого за ромейським численням, у чотириста вiсiмдесят сьоме лiто вiд смертi Терманарiка Старого, у сорок друге лiто по виходi Людевiта Хорвата проти франкiв, наступного року пiсля нападу Русi на Царгород] 2.1 Казали, що на початку часiв Бiле Плем'я складалося з трьох родiв. Рiд Ведмедя згинув разом iз половиною свiту у готських вiйнах – залишилося два. Так було i за тих часiв, коли Чорне Плем'я залишило рiднi береги Танаiсу i рушило на захiд Сонця. Вiдтодi владний стiл племенi тримали воiни з роду Тура. Рiд Куни, натомiсть, обирав найстаршого жерця-могитича, званого Волхом. Але сталося так, що у битвi при Трояновому городищi загинув князь з ближньою своею дружиною та трьома синами. З чоловiкiв-туричiв залишились самi лише дiтваки та негодящi. Удови дружинникiв злягайся з ними заради продовження роду й зачали нових туричiв, але владну першiсть було втрачено. Князем обрали найдужчого воеводу з куничiв – Чоломира. Його народила чорноока спритниця вiд приблудного варяга. Свiжа кров далася взнаки, Чоломир був знаним на всю Хорсову землю богатирем та единоборцем. Та й у справах розуму не пас заднiх. Вiн, порадившись з Волхом, повiв роди на захiд. Туди, де вже знайшли мiсце постiйного пробування iхнi дальнi родичi – хорвати Чорного Племенi. Захiднi лiси виявилися багатими на дичину, але не надто привiтними. Мiсцева люднiсть, хоча й миршава, вмiла робити засiдки та влучно пускати стрiли з дерев. Рiчки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою змiною русел. Здоровеннi хижi ведмедi не боялися навiть залiзноi зброi. Іти до захищених замками i засiками гiрських перевалiв Чоломир не ризикнув. Вiн наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивiтренi пасма яких тягнулися з пiвночi на пiвдень у двох денних переходах вiд схiдних карпатських вiдрогiв. Сiра земля бiля тих пагорбiв була не найкращим вибором, але пишнi лiси додавали прибавку до куцих врожаiв. У рiк, сонце котрого народилося пiсля нападу Русi на ромейське царство, в обох родах одночасно досягли шлюбного вiку багато вродливих дiвчат. Серед десяткiв справжнiх красунь було й кiлька таких, про яких казали, що ними не знехтував би анi халiф у Багдадi, анi верховний каган в Ітилi. Про ромейського iмператора мова не йшла лише тому, що той, як було вiдомо, бажав не жiнок, а кремезних чоловiкiв. Такого навального пришестя вроди не пам'ятали навiть столiтнi вiдьми. Хлопцi й зрiлi мужi погано спали вiд сподiвань, але могитичiв турбувало iнше. Давня мудрiсть, приступна навiть смердам, нагадувала: найвродливiшi дiвчата визрiвають не для своiх, а для нахабних зайд та завойовникiв. А ще у це рiчне коло якраз збiгало сiм заповiданих рокiв вiд часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищi. Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що пiсля завiту з Пеком нiхто вже не змiг знайти анi того капища, анi лiсовоi гори, на якiй воно стояло. Сам Волх i влiтку, i зимовоi доби, коли (подейкують знаючi люди) магiя святих дерев згасае, марно шукав у чар-лiсi гору з кам'яним богом i землянкою-божницею. Мiсце не давалося людям, Пек також не озивався у свiжих капищах i не посилав знакiв. Кожного року йому приносили обумовленi жертви й кожного року ординська бiда оминала плем'я. Плата за мирне життя не здавалась надмiрною. Вiддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних – i навiть рудих та в рясному ластовиннi – юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки. У сутiнках щедрого на сонце та дощi лiта, коли пiд городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха до стольноi свiтлицi. Той, кого за молодих рокiв звали Лобасом, прийшов до княжого порога у хламидi з нашитими срiбними сваргами, спираючись на патерицю iз золотою головою яструба на верхiвцi. Княжi наложницi зустрiли жерця з покорою, вимили йому ноги й пiд руки провели до того вiддаленого покою, де Чоломир зазвичай радився зi старiйшинами та ближнiми речниками. Князь вiдпустив охоронцiв та челядь. Вiн залишив для бесiди з Волхом тiльки двох: свого старшого сина Томирада та найстаршого речника Горана. Четверо владникiв розсiлися на широких зручних лавах, укритих розкiшним ведмежим хутром. Пiдлога була присипана пахучими травами. Вiд мiцного трав'яного духу лоскотало у носi. Для кожного челядники заздалегiдь приготували по срiбнiй братинi, а золоту вiзантiйську чашу помiстили на рiзьблений поставець перед княжим столом. Мiж лавами стояв бочонок з хмiльним медом, настояним на м'ятi, хрiнi та личинках смарагдових жукiв. Наливати, як наймолодший у зiбраннi, узявся Томирад. Вiн зачерпнув своiм келехом з бочонка i щедро вiдмiряв темного напою князю та мудрецям. Старшi Бiлого Племенi вiдпили меду, обмiнялися схвальними поглядами, i князь мовив: – Боги досi нас милували, але бачу я межу iхнiй милостi i знамення непроясненi. – Правду кажеш, княже, – неквапно кивнув Волх. Його щойно вимитi п'яти всотували тепло ведмежого хутра. Вiн насолоджувався цим вiдчуттям та терпким полум'ям у горлi. Горан також кивнув, змiтаючи бородою медв'янi краплi з нашийноi гривнi – золотоi ознаки речника. Йому минуло вiсiмдесят, вiн був з роду Тура й, на вiдмiну вiд бiльшостi старих воiв, знав гiрку цiну тих щасливих обставин, що забезпечують майстрам битв довге життя. Горан мiг би сказати бiльше й точнiше за князя, а також згадати доречнi й повчальнi приклади з минулих часiв. Але на цьому зiбраннi вiн був единим туричем. Можливо, лише завдяки тому, що вiн турич, його й покликали сюди. Тому вiн тiльки кивнув, намагаючись, щоб у його киваннi було не менше гiдностi та статечноi загадковостi, анiж у киваннi старшого жерця. – Могитич Пустень, – вiв далi Чоломир, – казав менi на вершинi лiта, що у древлянського князя була донька незвичайноi вроди i могитичi древлян отримали слово вiд свого Даждь-бога, що врода та не випадкова i не блага. Що в нутрi князiвни оселилася тiнь Богомола. – Так, – пiдтвердив Волх. – Чув про таке. Пожертвували тою дiвою мужi древлянськi. – Воля богiв сувора, – князь уважно дивився на жерця, намагаючись зрозумiти, що означае глибока тризуба зморшка, що раптово з'явилася над тим мiсцем, де у Волха зрослися брови. Жрець кинув погляд у бiк келеха, де златоковаль зобразив птаха з людською головою. «Сiрiн», – назвав вiн подумки iм'я птаха. Пророчим Сiрiнам вклонялися роди, що жили на пiвночi, на берегах великого озера. За молодих лiт вiн мав звiдти наложницю. Добру, лагiдну, синьооку. Спiвала йому пiснi своiх родичiв – тужливi, наче придавленi низьким пiвнiчним небом. Померла озерна жiнка при перших родах. «Цiкаво, – подумав Волх, – двiчi народженi озерних племен такi ж лякливi, як i древлянськi?» – Волю богiв треба шанувати, – мовив вiн уголос. – Проте, мудрий княже, анi Пек Заступник, анi Хорс Вседержитель своеi волi нам поки що не явили. – А якщо в наших дiвах також замешкав дух Богомола? Навiть потворнi з родовичiв народили красунь. Такого нiколи не бувало й вiд старих благих Сил ми подiбного знамення не бачили, – князь не вiдривав очей вiд обличчя жерця. Томирад, тим часом, знову наповнив келеха i батькову чашу медом. Волх не встиг вiдповiсти, як почувся рiзкий, наче вороняче каркання, Горанiв голос: – Згадайте рiк Скаженого Вепра. Князь запитливо подивився на радника. У рiк Скаженого Вепра, шiстнадцять рокiв тому, вiн – молодий безтурботний багатир з роду Куни – жив з воями на схiдному прикордоннi старих племiнних земель. Що вiдбувалося тодi у городищах, пам'ятав скупо. – Нагадай нам, премудрий Горане, про те, що даремно забули ми, – дозволив Чоломир. – У рiк Скаженого Вепра, коли зачатi були усi тi теперiшнi дiви, що знаменням вроди вiдмiченi, сталася перша сутичка зi скаженими вiдьмами, що йдуть шляхом Богомола, – розмiрено почав Горан, дивлячись повз владникiв, немов читаючи тiльки одному йому видимi письмена на стiнi покою. – Тодi нерозумний Лович викрав одну зi служниць демона i беззаконно втiшився з нею. І був тодi молодий прозорливець з туричiв на iм'я Бранко, який передбачав майбутне i сказав, що вiдьми за вчинок Ловича прокляли нашi роди страшним i незламним потрiйним прокляттям. Могитичi смiялися з нього, як iз навiженого, а вiн був правий… З того часу й почалися усi нашi бiди. Усе, що ми починали, оберталося проти нас злом i поразками. За два рiчнi кола пiсля Скаженого Вепра почалась пошесть морова, а потiм вiдьми наслали на нас орду. Усi вiдмiченi вродою дiви несуть у собi тiнь того прокляття. Врода е знаним знаменням гордостi неправедноi, Сили нiчноi, Сили похiтливоi, блудодiйноi. Знаемо також, звiдкiля лине та Сила i хто саме несе ii на вiдмiчених знаками раменах. Уже неспокiйно серед родичiв. Уже двiчi лилася кров тих мужiв, якi билися помiж собою за прихильнiсть вродливих дiв. А на пiвднi розвiдники бачили свiжi згарища та слiди комонних. Се е знамення. Не бачить iх лише той, хто хоче не бачити. Якщо, княже, до снiгу не вiддамо проклятих Хорсовi, служительки демона знову з'являться пiд стiнами городищ. Куди тодi тiкатимемо? – Що скажеш, Волхе? – звернувся князь до жерця, коли Горан пiднiс руку до уст на знак того, що вiн закiнчив. – Я, мудрий княже, пам'ятаю i кунича Ловича, i турича Бранко, нехай буде iх здобич у небесних полях тучною i смачною, – тихо мовив Волх i вiдпив з келеха. – І ту вiдьму що ii Лович привiз як наложницю до городища, я також пам'ятаю. Чорнява була, мiцна, але лицем не вдалась. Хiба що взяла Ловича чарами. Бачив на ii плечi знак Богомола i чув, як закликае вона демона на голови нашi. Волхом тодi був стрийко мiй Бiжич й ще не залишили серединний свiт моi брати-могитичi, нехай небодержець Хорс iх милуе у своiх чертогах. Всi двiчi народженi зiбралися тодi у жрецькому колi, молилися, жертвували й врештi-решт вiдбилися вiд ii проклять. Лович принiс богам-оберегам велику жертву i зупинив чорну роботу вiдьми. Все почалося пiзнiше, коли вiд пошестi вигибли могутнi з двiчi народжених i Сила наша ослабла… – Тодi все й почалося! – каркнув Горан. – У рiк Вепра! Знаеш, баляснику, але мовчиш! – Я сказав, княже, – Волх пiдвiвся з лави. Вчинок старого радника давав жерцевi можливiсть гiдно залишити неприемну нараду. Вiн здогадувався, що князь уже прийняв рiшення, а вiд нього вимагаеться лише формальна згода з ним. Те, що князь Чоломир нiколи не змiнюе свого покону, знали всi племена вiд Карпат до Днiпрових порогiв. – Ми ще не скiнчили, – зупинив жерця володар Бiлого Племенi. – Скажи, княже, як вирiшив, – Волх поставив патерицю мiж собою i князем. – Оголоси свою волю. – Хочу знати, ким жертвувати i як. – Затаене зло у людях знаходять випробуваннями. Проведи всiх вродливих дiв через ордалii.[3 - [iii] (#_ednref3) Середньовiчний спосiб визначення вини людини, за допомогою «суду божого», тобто випробування вогнем, водою, розпеченим залiзом i т. iн.] – Випробування водою? – Нi. Знаемо, що Богомол ворогуе з Вогнем-богом. Нехай дiв випробують розпеченим залiзом. Якщо знайдуть в комусь тiнь демона, я на Ключ-островi поставлю жертовник Хорсовi. Випалю злу порость i припечу корiння зла. – Не маемо звичаю випробовувати залiзом дiв, – зауважив Горан. – Маемо, – не погодився Волх. – Коли в туричiв отруiли були воеводу Спiтiгнiва, то всiх його жiнок i наложниць випробовували залiзом. Убивцю знайшли швидко, бо через вогонь все видко. Було то в рiк Нагiдного Грому. Чи вже забув? Муж iз такою видатною пам'яттю, як старiйшина Горан, мав би про це вiдати. Тим бiльше, що звичай поклав не хто-небудь, а його рiднi. А ще двiчi народжений подумав, що сам звичай приносити богам людськi жертви був багато столiть приспаним-позабутим. Але прийшла бiда i згадали. Пробудили давнiй страшний закон, вiдбудували кам'янi майданки i запахло у Хорсових землях людською смажениною. – Нехай буде так, – кивнув князь, даючи ображеному Барановi знак мовчати. – Усiх вродливиць проведемо через залiзо. Вiд завтра й почнемо. – Краще дочекатися сонцевороту, – порадив Волх. – У днi рiвноваги боги уважнiшi. – Я сказав: вiд завтра. – Воля твоя, княже, – ледь примружив очi жрець. У тризубоi зморшки на його чолi виросли новi вiдгалуження. Тепер вона нагадувала перевернуту догори блискавку. – Твоя донька Людмила мусить пройти випробування разом з iншими. – Воля твоя, княже. – І твоi онучки також, – обернувся Чоломир до Горана. – Так буде, княже! – пiдтвердив речник. На його обличчi проступили плями кольору стиглоi редьки. Волх вiддав князевi скупий уклiн i вийшов з покою. Важкi кроки двiчi народженого наповнили терем скрипiнням. Хоча пiдлоги i схiдцi у теремах скрипiли завжди, цього разу Томирад почув у цих звуках наближення злих справ. Чоломир подивився на недопитий жерцем келех, указав на нього синовi: – Вилий за порiг. 2.2 Коли темрява накрила землi Бiлого Племенi, княжич Томирад опоясався оберегом-причепендою, непомiтно висковзнув з дитинця й попрямував до того краю городища, де мiж двома велетенськими брилами куничi зробили смiттеву хвiртку. Через неi непотрiб скидали крутосхилом до болотистоi старицi. Хвiртку охороняла невеличка вежка, котра – наче жмут волосся на голенiй головi – примостилася на брилi. Цiеi ночi на вежцi вартував ближнiй Томирада – молодий дружинник Цапик. Цього свого джуру княжич вже не раз спробував у дiлi й довiряв йому як собi. Ще по полуднi Цапик передав Доброславi, Горановiй онуцi, що старший син Чоломира мае до неi невiдкладне та секретне слово. Мiсцем зустрiчi призначили вежку на брилi. Побачивши княжича бiля хвiртки, Цапик пересвiдчився, що нiхто не вештаеться поряд й спритно збiг униз. – Вона там, князенко, – шепнув вiн Томирадовi. – Перелякана. Що сталося? – Потiм, – Чоломирiв син заскочив на схiдцi. – Усе скажу потiм. Спiрка ще не повернулась? – Вже з батьком. А що? – Потiм, – Томирад уже вiдчиняв дверi, що вели до нижньоi клiтi вежки. Першi хвилини зустрiчi, як годиться мiж закоханими, минули в обiймах i поцiлунках. Насилу вiдiрвавши обличчя вiд жадiбних i вправних Доброславових губ, Томирад навiть не мовив, а видихнув: – Славко, тобi тiкати треба. – Що сталося? – В очах дiвчини глибока синь ранньоi ночi мiшалась з хiттю i недобрими передчуттями. – Завтра всiх вродливих дiвчат потягнуть до ордалiй. – Навiщо? Хтось вчинив лихе? – Нi, то iнше. – Яке iнше? – Боже знамення. – ?… – Старiйшини i могитичи кажуть, що ви такi вродливi волею Богомола. Що вiд того буде бiда. Усiм бiда. Батько наказав лаштувати ордалii. Вас проведуть через залiзо. Кого обпече – пошлють до богiв. – Розпечене залiзо? – Томирад вiдчув, як сiпнулося гаряче тiло дiвчини. Онуку Горана дрож пройняла. Княжич пригорнув ii до себе, вiдчув на губах шовковисте волосся. «Добре, що не плаче», – гайнула в його головi зайва думка. Доброслава плакала рiдко, натомiсть ходила з воями на полювання i у розвiдки. Дiвчина з роду Тура мала на тiлi бойовi шрами, залишенi не лише кiгтями хижакiв. Вiдколи плем'я зустрiло жiнок-войовниць зi знаками Богомола, старiйшини не забороняли сильним i спритним дiвчатам навчатися вiйськовоi справи. Така полiтика була тим бiльш доречною, що програнi битви зменшили кiлькiсть боездатних мужiв. Доброслава раптом випручалась з обiймiв княжича. – Кого ще пектимуть залiзом? – спитала вона. – Усiх вродливих дiвчат… Кажуть. – Значить i Спiрку, i Риску теж? – Певно що так, – княжич i сам подумав про цих Славкових однолiток. Вони були неродовитi, з тяглових сiмей, але за теперiшнiх обставин про це можна забути. Спiрка i Риска навчалися вiйськовому мистецтву разом iз Доброславою. iм також не бракувало анi спритностi, анi мисливського досвiду. Однiй людинi в лiсах нiяк не вижити, а втрьох – можна спробувати. – Ми разом пiдемо, – наче пiдхопила Томирадову думку дiвчина. – Треба iх розбудити. – А маете куди йти? – Куди? – Онука Горана на хвилину задумалася. – Та ж бiсова намова швидко не розвiеться. Твiй батько у божих справах упертий… Треба буде, принаймнi, зиму десь перебути. На схiд дороги немае… – На пiвнiч також. Тамтешнi князi батьковi ближнi. Вас впiймають i йому видадуть. – Якщо впiймають. – Там болота, i всi проходи через них пiд наглядом. Або згинете у трясовиннi, або ж вас уполонять. У вежцi на довгi хвилини запала мовчанка. Було чути лише шарудiння мишей пiд клiттю. – У Кракових землях i у франкiв почалися вiйни, – припинила мовчанку дiвчина. – Там не лише дороги – усi стежки засiдками перекритi. Значить дорога одна – в гори. – Там бiсопоклонники i людожери. – Краще вони, анiж живцем горiти на жертовнику. Кажуть, що в горах е печери i закинутi засiки. Знайдемо там мiцну криiвку, вiдiб'емося й вiд бiсопоклонникiв. А звiр у горах i зимою не переводиться. Не пропадемо. – Ведмедi… – До Пека ведмедiв! Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупана: – Поцiлуй мене! – Славко! – Ще! Ще! – Я тебе знайду, – шепотiв Томирад, блукаючи губами у широкому вирiзi ii сорочки. – Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима! – Коханий… – Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цiлунками. – Ти рятуеш мене… «Хоч би вежу не розвалили», – посмiхнувся Цапик, зачувши зверху характернi звуки. Разом iз нiчною прохолодою пiд шкiряний пiдкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокiй. Вiн уже здогадався, що мiж приiздом до городища Волха i дивною поведiнкою княжича iснуе зв'язок. Волха тут не любили i боялися. Не розумiли деяких його слiв i вчинкiв, заздрили плодючостi його жiнок i наложниць. Називали служителем болотяних духiв, нечистим та пожирачем сивих поганок. Казали, що через зарозумiлiсть та жадiбнiсть вiн втратив Пекову довiру, а разом iз нею i пророчу силу. Що за золото чаклуе на хорi i смерть. Проте, забачивши на дорозi старшого з племiнних могитичiв, уклонялися i цiлували яструба на його патерицi. Прихiд Волха до князя нiколи не вiщував доброго. Але, зазвичай, змiни стосувалися лише княжого терему, рiдко – сiмей речникiв i старiйшин. До цих «верхнiх справ» Цапик звик вiдносити i таемнi побачення княжича з онукою знатного боярина з роду Тура. І цей молодий блуд, i решта «верхнiх справ» Цапика, за великим чином, не обходили. У начальних, знав вiн, свое життя i своi клопоти, вiдмiннi вiд клопотiв смердiв та простих дружинникiв. Але у сьогоднiшнiй дивнiй тривозi княжич раптом згадав про Спiрку. «Навiщо Томирадовi моя сестра?» – дивувався молодий дружинник. Сестру свою вiн любив. Усi його приятелi, як у дитинцi, так i в нижньому городищi, цiлком сходилися на думцi, що зi всiх вродливих дiвчат Спiрослава – для друзiв i своiх просто Спiрка – найвродливiша. Такоi густоi гриви волосся i таких мiцних стегон не мали анi гордi Горановi онучки, анi довгонога донька воеводи Стоймисла, на яку – як плiткували тепер у стольному городищi – наклав оком сам Чоломир. А ще Спiрка найкраще за всiх дiвчат стрiляла з малого лука, найшвидше бiгала i давала собi раду, виходячи сам на сам зi здоровенною хижою риссю. Такою сестрою пишався б кожний. За Спiрку Цапик готовий був перегризти горло будь-кому. Навiть… «Потiм», – згадав Цапик слово княжича. «Добре, – вирiшив вiн, – почекаемо. Колись вiдiрветься вiд тоi скаженоi турицi i тодi взнаемо, яку таку бiду до нас Волх принiс й для чого князенковi знадобилася наша Спiрослава». 2.4 Коли Тiтiра була малою, ii вкусила сарпа-змiя. Бувае, люди вiд змiiних укусiв умирають, бувае – перемучаються i видужують без жодного злого слiду. Проте не так сталося iз цiею дiвчинкою. Чи то змiя несла в собi сильного духа-iзгоя, що тiкае вiд карного переродження, чи, може, трапився той змiiний напад пiд могутнiми зiрками Мокошева Черпала, але вiд сарп'ячого укусу Тiтiра втратила денний глузд, що сполучае бачення з мiркуванням. Волх не дав вигнати причинну до лiсу, сказавши родичам, що замiсть втрати дiвчинка набула благословенного, але примхливого нiчного глузду. Вiн також пояснив, що нiчний глузд не потребуе мiркувань, бо керують ним всевiдаючi, зарученi з невблаганним часом, змiiнi боги. Вiд тих днiв навколо Нерухомоi зiрки обернулося багато рiчних юлiв-коловоротiв. Волховi передбачення справдились. Родичi помiчали, що присутнiсть причинноi вiдганяе врочнi тiнi, сварнi настроi та страхи. Там, де Тiтiра гралася ляльками-мотанками, мурмотiла примовки та спiвала своi пiсеньки, вiльнiше дихалось, легше вибачалось i працювалось дружнiше. Інодi з ii слiв люди виймали несподiвану мудрiсть. Не ту мудрiсть, що ii потрохи збирають з досвiду, як вершки з молока, а раптову, цiлiсну й досконало завершену, немов щойно знесене яйце. Навiть могитичi, надiючись вивiдати знання змiiних богiв, час вiд часу приносили причиннiй медовi коржi та шматки смаженини. Навеснi, коли дiвчата в iм’я Богинi топтали ряст, Тiтiра входила до iхнього кола i крутилася так скажено, наче в неi вселявся степовий вихор. А ще, вiд того дня, коли причинна заспiвала уперше, змii оминали городище i жодна дитина не померла вiд iхнiх укусiв. У день ордалiй, як тiльки на сходi пiднявся ранковий свiтловий конус, Тiтiра прийшла на посипаний триною тiк. Вмостилася навсидячки на виступi теремноi пiдклiтi, пiдiпхала пiд себе охвiстя дертоi сорочки i почала наспiвувати: «Сиди, сиди, Ящере-пращуре! Ладо-сторадо, на столi срiбному, на столi золотому! Гризи, гризи Ящере горiхове зерня, вiтряне сем’я!» Чим вище сонце пiднiмалося над обрiем, тим бiльших змiн зазнавав тiк. Спочатку на ньому поставили чотири рiзьбленi стовпи-свiдки, оберненi дубовими обличчями до центру тока. Дружини могитичiв обмазали свiдкiв лоем. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, iхнi чоловiки з належними молитвами та пiснями розклали у самому центрi велику ватру, видовжену з пiвдня на пiвнiч. Для судовоi ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасiв божницi, де вже кiлька юлiв висихала мертва плоть священних дубiв iз пралiсу. Вона була твердою, бiлою, наче кiстка, i пахла травневою нiччю. Поки колоди перепалювалися на вугiлля, Тiтiра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дахом» i стиснула губи у тонку щiлину. «Змiiвна мудру чинить!» – шепотiло жiноцтво. Тiк поступово залюднювався. Коли замiсть ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареноi гранi, на пiвденному боцi почали ставити стiл для князя. Туди ж вийшли старiйшини i дружина. Могитичi заспiвали хором: Іти, зверни, зверни до гори! Іти, зiйди, зiйди, запали! Іту медову вийми, урви! Жрецький спiв наче розбудив Тiтiру. Причинна зашепотiла: «Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горiховому гнiздi! Ягни зартай, запрагни, йми – не вмри!» На грань могитичi поклали кричну штабу у три мечнi леза завширшки та завдовжки зо два чоловiчi кроки. Князь у ромейському срiбленому панцирi зiйшов на стiл, сiв i дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом i Хорсовими знаками. Головний з них – Боже Око – златоковаль прикрасив халцедонами та iндiйськими рубiнами. З пiвнiчноi сторони току з'явилася процесiя. Волх вiв призначених для випробовування. Першою до гранi пiдiйшла його донька Людмила, за нею ще пiвтори дюжини найкрасивiших дiв з обох родiв Бiлого Племенi. Волосся у всiх було розплетене, вузькi вiнки з савур-трави стягували його наче обручi. Ранкове сонце – аз ним i блiдiсть урочистих облич та вологi вiд переляку очi – виявили зазвичай згладженi буденними виразами, а тепер графiчно гострi та межовi риси знаменноi вроди. Незвично короткi, вище колiн, сорочки дiвчат викликали пожвавлення серед дружинникiв. Князь суворо глянув на них, потiм звернувся до старiйшини Дороша: – Кого немае? – Горановоi наймолодшоi, Стоймисловоi Жаринки, а з простих – Спiрки з Лугового кiнця та рудоi Риски. – Добре шукали? – У городищi геть все обшукали. Вже й облавникiв до лiсу вiдправили. З псами. Далеко не втечуть, княже. – А Горан зi Стоймислом? – Сидять у теремах. Привести? – Нехай собi сидять, – насупився Чоломир i вказав перначем на жерцiв: – Чого вони тягнуть? – Залiзо ще холодне, – замiсть Дороша вiдповiв воевода Шандр. – Мае зачервонiти. Воевода хотiв ще додати, що Волх мудруе з тiею штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькi крицевi смуги, а на розжаренi лемiшi. Але вирiшив промовчати. Лише крекнув й плюнув у жменю. Князь швидко глянув на Шандра, потiм перевiв погляд на Томирада. На князенковiй шиi несамовiльно напнулися жили. «Почув про облавникiв, – зрозумiв Чоломир. – А ще, може, про дещо здогадуеться…» Коли штаба розжарилась до червоного, Волх дав знак своiм помiчникам. Тi пiдхопили Людмилу й пiднесли догори так, щоб усiм було видно: ii босi ноги не змащенi чаклунськими мазями й не вкритi воском. У давнi часи практикували ще й детальнi оглядини, аби запобiгти замiнi пiдсудноi особи магiчним двiйником. Але цього разу, з огляду на обставини, вирiшили обiйти сугубi завiти давнини i сорочок з дiвчат не знiмати. iх лише пiдкоротили, щоб раптом не загорiлися, коли тi крокуватимуть випробувальним залiзом. Старший жрець уже пiднiс свiй жезл, а донька його закусила губу у передчуттi болю, коли Тiтiра зiстрибнула зi свого мiсця, пiдбiгла до розпеченоi штаби й випустила на неi ящiрку. Очевидцi потiм до крикiв i бiйки сперечалися, звiдки саме взялася та ящiрка. Деякi з них божилися, що ящiрка вилiзла з рукава Тiтiриноi сорочки, iншi присягалися, що причинна народила рептилiю звiдти, звiдки в нормальних жiнок виходять дiти. Були ще й такi, яким тiеi митi привидилися змiiнi боги, що принесли ящiрку у пащах просто з неба, але над такими смiялися. Як би там не було, але всi сходилися на тому, що чудесну ящiрку Сили забарвили у жовто-зелене, що вона живою та неушкодженою пробiгла штабою i що всiм присутнiм вiд того стало легше й веселiше. Волх щось шепнув доньцi на вушко i пiдштовхнув ii до гранi. Людмила шарпнулась, але наступноi митi рiшуче ступила на розпечене залiзо й трьома швидкими кроками пройшла штабою. – Сюди пiдiйди, – покликав ii Чоломир. – Ближче. Покажи п'яти. Дiвчина пiдiйшла до княжого столу, обернулася до нього спиною i показала володаревi спочатку лiву ступню, потiм праву. Дорош iз Шандром перезирнулись. Воевода ледь знизав плечима, а старiйшина примружив очi на знак розумiння. Хоча, насправдi, це було iм обом не до тями. Диво сталося. Нижня поверхня Людмилиноi стопи замастилася кiптявою та пилом, проте жодних опiкiв старiйшини не помiтили. – Чиста! – повiдомив Чоломир дружинi i племенi свiй вирок, потiм звернувся до дiвчини: – Йди тепер до Хорсовоi божницi, принеси небодержцевi птаха. «Чиста, чиста…» – витягуючi шиi в бiк Людмили загомонiли смерди. Кожний бажав подивитись, як виглядають ii п'яти. Дiвчина мовчки низько вклонилася князевi, неквапом рушила з току. За нею, наче гусенята за гускою потягнулися ii брати-могитичi. Чоломир на мить замилувався на ii рiдкiсну вроду: ясно-блакитнi очi, темне хвилясте волосся й видовженi, м'яко окресленi лiнii обличчя. Наступна дiвчина, також зi жрецького роду, майже без остраху ступила на випробувальне залiзо. Щойно нога торкнулася крицi, на кругленьке обличчя красунi вилiзло здивування. Воно було щирим i радiсним, наче вiддзеркалення ранкового сонця. Хтось пирхнув. Дiвчина борзо пробiгла штабою i, перш нiж пiдiйти до князя, сама оглянула своi ступнi. Чоломир вiд такого гнiвно насупив брови. «Неподобство», – тихо промурмотiв Дорош. – Чиста! – оголосив володар Бiлого Племенi й вiдiслав дурепу вiд себе скупим помахом правицi. Жодноi поради ця могитичка вiд князя не отримала. Ще двi красунi без жодних опiкiв пройшли ордалii. Вони, як i попереднi, були куницями. На залiзо ступила дiвчина з роду Тура. Не встигла вона поставити праву ногу на штабу, як зайшлась диким криком, закрутилася, застрибала на лiвiй. ii зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в iхнiх руках, кричала вiд болю i страху. Родичi дiвчини кинулись до володаря, але iх жорстко зупинили озброенi воi. Один iз братiв обпеченоi потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акiнак i вiдрубанi пальцi смерда застрибали пилюкою. – Нечиста! – присудив Чоломир, оглянувши опiк. – У поруб ii! Поки дружинники виконували наказ, током побiг заливистий дiвочий крик. Ще одна красуня з роду Тура – старша Горанова онука – впала на торну землю, задираючи до безжального неба обпечену ногу. Там, де стояли туричi, пiднявся гнiвний гомiн. – Чаклун! – кричали вони. – Волх зачаклував ноги своiм! Се не по праву! – Я есмь князь i каган! Мое право, а суд божий! – гаркнув на все городище Чоломир, пiдводячись зi столу. – Зло викорiнюемо по правдi! – По кривдi! – не вгавали крикуни з Турячого роду. – Як погинули нашi кращi на валах Троянових, куницi всю правду пiд себе забрали! – За нечисть заступаетесь? Богiв i владникiв зневажили? – пiдтримав володаря Дорош. – Мовчи, пiднiжко! – крикнули до нього, а слiдом за образою у старiйшину полетiла чимала каменюка. Той ледь ухилився. – Татьба! – визначив князь й дав знак воям. Дружина пiдняла щити, подвiйною шерегою рушила на крикунiв. За кiлька хвилин на тоцi вiдновився порядок. Кiлькох скалiчених бунтiвникiв iхнi бiльш щасливi родичi пiдхопили попiд пахви й винесли геть. Число глядачiв зменшилось на третину. Чоломир дав знак продовжувати. Тепер справа пiшла шарко. З тих тринадцяти дiвчат, що iх випробовували пiсля вигнання туричiв, шiсть було оголошено чистими, а сiм запроторили до порубу. Лише одна туриця пройшла ордалii без опiкiв. Решта чистих були з роду Куни. Коли «божий суд» добiг кiнця, сонце вступило у свою полуденну силу. Цього дня воно палило нещадно, немов випiкало темряву, затаену в людському i звiрячому. Хорс-небодержець через прозору, наповнену свiтлом, спеку являв людям свою сувору але справедливу мiць. Найуважнiшi з глядачiв помiтили, що Тiтiра кудись зникла. Причинна непомiтно залишила тiк i почвалала до дiльноi частини городища, яку називали Луговим кiнцем. Тут селилися туричi, а в останнi роки й зайди зi схiдних племен. Над Луговим пiдносився тихий плач. Дев'ять наивродливiших дiвчат, призначених народити богатирiв для Тура, прирекли на смерть. Для туричiв це була болюча й принизлива втрата. А ще серед них запанував страх. Адже вперше за довгi столiття рiд Куни задiяв супроти спiвплемiнникiв пряме насилля. Тiтiра знайшла землянку, де жила найстарша з жiнок роду, столiтня Ковиха. Причинна промурмотiла закляття й заповзла до смердючоi нори, що правила за передпокiй. Ковиха виглянула з дальноi ями. Беззубий рот староi дрiбно рухався, у руцi вона тримала ступку, у якiй перетирала собi iжу Кам'яна ступка – важка, кутаста – у вправнiй руцi могла наробити лиха. – У дурний день дурнi гостi, – прошамкотiла Ковиха. – Шамiль-шамiль, неси з хати сiль! – Гай-гай! Повiтря нечисте, папороть кисне… Здохла матка, здохли бджiлки, – проспiвала Тiтiра. – Геть, чорнорота! – обсадженi гноячками очi Ковихи несподiвано спалахнули злiсним вогнем. – Сама здохни, здохни! – Здохла матка, здохли бджiлки, – вела свое причинна. – Здохли лiсовi кобилки. – Згинь! – сичала крiзь зiв'ялi губи стара, повертаючи ступку так, щоб вдарити найгострiшим з ii кутiв. – Скажи iм: не плачьте, свiжi матки вилетiли з дупла. Ковиха припинила сичати, зупинилась i прислухалась. – Скажи, скажи iм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свiже не перескоче. Не плачте, – Тiтiра залишила землянку так само раптово, як i з'явилась у нiй. 2.5 – Джуй! Джуй! – облавники заохочували псiв тими ж вигуками, що й iхнi далекi предки у пралiсах за шiсть тисяч рокiв до того спекотного дня. Чомусь зi всiх винайдених людьми слiв найдовше зберiгаються тi, що спонукають до дii. Облавники поспiшали. Вони передбачали наздогнати втiкачок у смузi вологих долинних дубрав, що вiдокремлювала населенi Бiлим Племенем пагорби вiд передгiрних карпатських кряжiв. Пiднiжжя тих кряжiв вкривали темнi буковi лiси зi щiльним лiсостаном та безкраiми колючими чагарниками. Крiм того, що гiрськi хащi вважалися непролазними, переслiдувачi збiглих дiв ще й побоювались ворожих засiдок. Воi верховинних племен славилися своiми хитрими пастками та вмiнням робити засiдки. Тому вирiшили: конче треба зловити дiв, доки тi не добiгли до чагарникiв. У першi ранковi години ловцям бiглося зручно. Легко озброенi молодi куничi не вiдставали вiд мисливських псiв вовчоi породи – сiрих, мовчазних, невтомних. Пси вiдразу знайшли слiд, що вiв на пiвденний захiд. Облавникiв трохи збентежило те, що за всiма слiдовими знаками дiв бiгло трое, а не четверо. Але цю обставину вирiшили тимчасово забути. Тим бiльше, що серед трьох мчала до скель найважливiша – як сказав iм вночi Дорош – втiкачка. Онука Горана. Знатна туриця зi старого боярського роду. А ще з нею бiгла ii сука Навка. Рудий смух залишився на тернових колючках. На початку ловiв переслiдуваних вiд переслiдувачiв вiддiляло бiльш як пiвночi борзого бiгу. Але вже над полудень досвiдченi мисливцi помiтили, що вiдстань скорочуеться. Пiдмаренники й тонконiг-трава, прим'ятi пiдошвами втiкачок, не встигали розправитись, у стривожених заростях глоду доживав запах людського поту. Хоча сонце пекло нещадно i втома лягала на м'язи, мисливцi пiддали ходу. Невдовзi куничi звузили облавну лiнiю, роздiлилися на двi групи. Одна почала обходити збiглих дiв злiва, друга – справа. І лише пси трималися центральноi позицii. І в захiдних лiсах Бiле Плем'я не полишало звичаiв загонникiв з берегiв Танаiсу Лише комонний вишкiл занепав. Гарцювати в хащах не випадало. У лiсових байраках i на вiтровалах конi ламали ноги. Ловцiв очолював найстарший iз Дорошевих синiв – Нiрад. Вiн добре знав тутешнi дубрави. Попереду текла рiчка. На ii березi схопити втiкачок здавалось справою нескладною. Дорош, на випадок вiдчайдушного спротиву, дозволив убити Спiрку i Риску. Для знатних дiв, яких вбивати суворо заборонили, облавники мали стрiли-зрiзнi та мiцнi сiтки. За Нiрадовим розрахунком, на рiчковому березi його воi мали опинитися або одночасно з втiкачками, або ж трохи iх випередити. Облавники, захопленi погонею, вибiгли з дiброви, не виславши наперед розвiдникiв. Але й тi, що стояли на рiчковiй рiнi, не очiкували появи куничiв. Вони якраз розкладали багаття, готувалися смажити щойно обдерту косулю. Воiни у панцирах й довгих плащах з каптурами мали аварськi луки, метальнi ножi-рибки й довгi мечi з черненими лезами. Для того, щоб зняти зi спин i зарядити луки, в них вже не було часу. Тому воiни у плащах задiяли метальнi ножi. Куничам, одягненим лише у шкiрянi куртки-пiдпанцерники, вони залишили обмаль шансiв. Нiрад упав першим, не встигнувши вийняти акiнака. З його побратимiв двое встигли пустити стрiли, якi лише ковзнули панцирами воiнiв у плащах. Одному з облавникiв й бiльшостi псiв пощастило втекти. Поранених добивали мечами. Тi кричали. Крики одноплемiнникiв й врятували втiкачок. Дiвчата припинили бiгти i приготували зброю. Вислана на розвiдку Спiрка спостерiгала, як мертвих куничiв – пiсля ретельного обшуку – одного за одним скинули до рiчки. Вона нiколи не бачила воiнiв, одягнутих та озброених так, як плащоносцi. iхнi чорнобородi й горбоносi обличчя вiддалено нагадали Спiрцi обличчя кочовикiв, що iх родовичи називали Чорними клобуками.[4 - [iv] (#_ednref4) Чорнi клобуки – тюркське плем'я, що мешкало у степах на схiд вiд Днiстра.] Але, за всiма ознаками, цi не були анi клобуками, анi витязями з iнших численних племен-уламкiв колись грiзноi держави Ашинiв.[5 - [v] (#_ednref4) Держава Ашинiв (Вовкiв) – степова iмперiя кочовикiв-тюркiв VI–IX ст. Вiд 631 року ii центр знаходився у Нижньому Поволжi.] Одне, що достеменно зрозумiла дiвчина: з цими вправними, сильними й добре озброеними людьми краще не зв'язуватись. До темряви Доброслава, Спiрка i Риска пересiдiли на верхiвках дубiв. Коли у присмерках спекотного дня Риска обстежила побережжя, плащоносцiв там вже не було. Лише чорна пляма розметаноi ватри нагадувала про iхне перебування. На шляху мiж втiкачками i рятiвними чагарниками Карпатського передгiр'я тепер не залишилося жодноi перешкоди. 882 р Тимур та Олена Литовченки Тимур Литовченко (нар. 1963 p. y Киевi) – автор (спiвавтор) 20 книг i збiрок прози, надрукованих в Украiнi та Росii, член Нацiональноi спiлки письменникiв й Нацiональноi спiлки журналiстiв Украiни, лауреат багатьох лiтературних премiй та конкурсiв. Олена Литовченко (нар. 1963 р. у Ташкентi) – письменниця. Пiсля знайомства з Тимуром Олена стала не тiльки його дружиною, але й музою-натхненницею. Спiльно Олена та Тимур Литовченки написали романи «Пустоцвiт» та «Кинджал проти шаблi», якi були надрукованi у видавництвi «Фолiо». У 2014 роцi вийде у свiт у видавництвi «Фолiо» iх третiй спiльний роман – «Шаленi шахи». Невиправдана зрада Повiсть про сумнi й повчальнi подii року 882-го вiд Рiздва Христового Свiтлiй пам'ятi Михайла Брайчевського присвячуеться… В лiто 6387 [вiд створення свiту]. Помираючи, Рюрик передав княжiння свое Олговi, який породичався з ним, вiддав йому на руки сина свого Ігоря: був бо [княжич] молодим занадто.     Повiсть минулих лiт [Мовив: ] «Аз есмь Ольг князь, а це е Рюриков Ігор княжич», – i негайно вбив Осколда й Дiра.     Никоновський лiтопис 1 Кiль лодii розполовинював темну поверхню Данапра,[6 - [vi] (#_ednref6) Данапр (вiд скiф, «дан апр» – букв, «рiка глибока») – скiфська назва Днiпра (тут i далi – прим. авт.).] й невеличкi хвилi розбiгалися до обох рiчкових берегiв, виплескувалися на пiсок i траву, немовби сповiщаючи тим самим: «Стережiться, вiкiнги пливуть, вiкiнги, цi жахливi вiкiнги!!!» Немовби сповiщаючи… Саме так i е насправдi. Хельг невдоволено пiдiбгав губи, озирнувся, прискiпливо оглянув вiдданих воякiв, якi ритмiчно веслували, не переймаючись нiчим iншим. Що ж, iм легше! А йому – йому як вчинити?! «От що скажу тобi, Хельгу Орварде:[7 - [vii] (#_ednref7) Головний герой норвезькоi «Саги про Орварда-Одда» помер так само, як i Вiщий Олег – пiсля прокльону чаклунки його вкусила гадюка, що виповзла з черепа померлого коня. Це дозволяе припустити, що ця норвезька сага та руськi лiтописи розповiдають про одну й ту саму iсторичну персону.] вчини з тими негiдниками так, як тiльки ти з-помiж усiх iнших ярлiв[8 - [viii] (#_ednref7) Ярл – шляхетна людина у скандинавiв.] змiг би вчинити, i постав володарювати в iхнiх землях сина мого Інгвара! Такою е моя остання воля. Виконай цей заповiт, Хельгу Орварде, виконай неодмiнно…» Так сказав ладозький конунг[9 - [ix] (#_ednref9) Володар у скандинавiв.] Рюрик перед смертю, звертаючись до нього – чоловiка своеi сестри. А тiльки-но закiнчив говорити – одразу ж i вiдiйшов у Вальгалу[10 - [x] (#_ednref9) Обитель померлих у скандинавськiй мiфологii.] до сонму славетних пращурiв, якомога мiцнiше стискаючи в руках бойовий меч, що вiрою i правдою слугував вiдважному конунговi багато-багато рокiв й неодноразово скупався у ворожiй кровi. Тодi, бiля лiжка щойно померлого, все здавалося доволi легким. І тiльки потрапивши у склавинськi[11 - [xi] (#_ednref11) Склавини – вiзантiйська назва слов'янських племен, що заселяли територii на пiвнiч вiд Дунаю, зокрема лiсостепове правобережжя Украiни та Полiсся. Склавини були родичами антiв – предкiв сучасних украiнцiв.] землi, Хельг повною мiрою оцiнив усю складнiсть своеi мiсii. Справдi, не враховуючи його самого та малолiтнього Інгвара, на кожному з двох човнiв налiчувалося по п'ять десяткiв воiнiв. Звiсно, сотня вiдчайдухiв-вiкiнгiв – це грiзна сила. Проте такоi кiлькостi не вистачить для того, щоб у разi потреби взяти в облогу i спалити вщент добре укрiплене поселення з усiма охочими захищати його. А про тутешнiй оплот склавинiв – Киiв-мiсто – йшов саме такий поголос… Ех, було би воякiв хоч пару сотень – тодi ще сяк-так можна впоратися. І двi великi лодii за потреби могли би вмiстити саме таку кiлькiсть горлорiзiв-вiкiнгiв… Але у тiм-то й бiда, що хоробрi Рюриковi дружинники не надто довiряли чужоземцевi – безземельному[12 - [xii] (#_ednref12) Саме безземельнi варязькi ярли здебiльшого промишляли вiйськовими походами та пограбуванням пiдкореного населення.] норвезькому ярлу! Лишалося розраховувати на пару дюжин власних людей, яких гордовитi ромеi,[13 - [xiii] (#_ednref12) Вiзантiйцi.] наприклад, назвали б «особистою гвардiею» ярла Хельга. Ну, i ще на тих шведiв, якi зважили на присягу, дану помираючому конунговi: все ж таки похiд у далекi склавинськi володiння ярл затiяв не задля втамування самолюбства, а заради Рюрикового спадкоемця – малолiтнього Інгвара… Отак i нашкрябав сотню воякiв. Але як учинити тепер?! Поголос про появу в тутешнiх землях ватаги озброених до зубiв вiкiнгiв неодмiнно випередить лодii – немов тi хвилi, що досягають рiчкових берегiв ранiше, нiж човен. Якщо навiть вiтер змiниться, й вони не на веслах йтимуть, а пiд вiтрилами – поголос все одно не випередити. Отже, доки лодii дiстануться Киева-мiста, склавини встигнуть пiдготувати гiдну вiдсiч непроханим гостям. Ну що ж… Нi самому Хельговi, анi його вiдчайдухам до битв не звикати! І за iнших обставин ярл без найменших вагань наважився б на штурм будь-яких укрiплень, навiть маючи пiд рукою ту ж таки сотню проти навiть не людей з плотi i кровi, а натовпу легендарних гiрських велетiв, безжальних, жорстоких та незламних! Але в тiм-то й рiч, що одна маленька обставина заважала йому нинi: малолiтнiй Інгвар. Тiльки завдяки йому похiд i набував сенсу, бо Рюриковим спадкоемцем був саме цей хлопчина, а не безземельний ярл Хельг. А якщо так… Хтозна, що могло статися пiд час битви сотнi вiкiнгiв (нехай навiть несамовитих, немов дракон Нiдхегг[14 - [xiv] (#_ednref14) Персонаж скандинавських мiфiв.]) зi склавинською армадою невiдомоi чисельностi! Поза сумнiвом, остаточна перемога буде за його горлорiзами – бо немае у цiлому свiтi народу, здатного протистояти натиску вiдчайдушно-хоробрих норвежцiв i шведiв. Тим паче, про склавинiв подейкують, що вони з бiльшим задоволенням землю оратимуть, нiж воюватимуть. А iхнiй князь нiбито загалом обрав для себе вiру ромейську[15 - [xv] (#_ednref15) Маеться на увазi християнство схiдного обряду – православ'я.] – ту саму, де божок один-единий i навiть той помирае прибитим за руки-ноги до схрещених дощок… Що за маячня?! Хiба личить славетним воiнам таке неподобство?! Нi-нi, вiри ромейськоi дотримуються самi лише боягузи, пiдкорити яких нескладно. Але навiть найбiльшi слимаки, загнанi у повну безвихiдь, здатнi на несамовитий вчинок! Що ж станеться, якщо обложений ворог з вiдчаю раптом вдарить саме у те мiсце, де знаходитиметься малолiтнiй Інгвар?… Виключати цього не можна. А тодi вiд iдеi штурму доведеться вiдмовитись. Звiсно, Інгваровi не мiсце на полi битви. Бiльш того, бажано тримати хлопчика якнайдалi, у безпечному мiсцi. Та як вiдпустиш його вiд себе?! І головне – з ким вiдпустити?! Сам ярл бiльше довiряв своiм норвежцям, шведи ж навпаки не надто вiрили iм. Отже, якщо про хлопця пiклуватимуться люди Рюрика, непокоiтиметься Хельг. Якщо доручити це норвежцям, тодi шведи мимовiльно вiдволiкатимуться вiд битви. А що станеться у разi, коли раптом клятi склавини довiдаються про мiсце, де охоронцi (норвежцi чи шведи – байдуже) переховуватимуть хлопця?! Полонивши Рюрикового спадкоемця, вони матимуть змогу висувати будь-якi умови, включно до повного зняття облоги. Тому i це не годиться!.. Розмiрковуючи над обома ризикованими можливостями, ярл дедалi бiльше переконувався у неприйнятностi свого початкового намiру. Але якщо, маючи пiд рукою сотню горлорiзiв, вiн водночас не може ризикнути, вiдкрито напавши на ворогiв, який тодi сенс у всьому цьому походi?! На що тут загалом розраховувати – тiльки лише на переляк миролюбних землеробiв-склавинiв перед вiдчайдушно хоробрими мандрiвниками?! Хельг спробував уявити, як приводить невеличку дружину пiд стiни Киева-мiста, як виголошуе вимогу здатися без бою, як князь боягузiв-склавинiв (наскiльки вiдомо, звати його Хьоскульдом) одразу пiдкоряеться – бо слимаки не можуть чинити жодного спротиву несамовитим смiливцям… Але ж нi!!! В жодному разi нiчого подiбного не станеться: про склавинського князя вiдомо, що вiн три чи чотири рази водив дружину на Константинополь – i не без успiху. Щоправда, наприкiнцi якогось iз походiв прийняв вiру ромейську, вiру невдах i боягузiв… Тим не менш, без кровi не обiйдеться. А отже, без ризику для життя малолiтнього Інгвара не обiйдеться також. Ну що ж… Отже, треба дiяти в iнший спосiб. Але в який саме?! Цього Хельг не уявляв. Хоча придумати щось мав негайно: iнакше похiд у склавинськi землi втрачав сенс. До речi, з цим можна було би сяк-так змиритися. Ну, повернув би вiн назад, пiдготувався би краще – i знов у похiд! Але ж i це неможливо!!! Й не лише тому, що жоден вiкiнг не вiдмовиться вiд походу, навiть не спробувавши зiйтися з ворогом у двобоi, а це вже вiдверте боягузтво. Були ще двi причини не вiдмовлятися вiд задуманого негайно. 2 «Треба зупинити iх, Хельгу! Треба позбавити мерзотних рабiв самоi можливостi втекти у склавинськi землi – а це стане можливим, коли у Киевi-мiстi володарюватиме справжнiй нащадок вiкiнгiв. Мiй син Інгвар мае стати тамтешнiм князем – ти розумiеш це, Хельгу Орварде?! Мiй Інгвар!.. І саме ти допоможеш йому якнайшвидше i якнайнадiйнiше вкорiнитися у самiсiнькому серцi склавинських земель. Допоможи в цьому, Хельгу!!! Заприсягнися, що допоможеш…» І вiн заприсягнувся, бо чудово розумiв, чим усе скiнчиться, якщо не зiм'яти клятих склавинiв i не розчавити iхнього князька Хьоскульда. Пiд його владу тiкали всi невдоволенi пануванням вiкiнгiв жителi ладозьких, новгородських та iнших пiвнiчних земель. Почалося це пiсля поразки й жорстокоi, хоч i справедливоi, страти Вадима Хороброго,[16 - [xvi] (#_ednref16) Очiльник антиварязького повстання у Новгородi, що вибухнуло у 872 роцi й було безжально придушено Рюриком.] а як не стало Рюрика – втечi на пiвденний схiд перетворилися на справжню пошесть. Якщо це неподобство триватиме й надалi, то через пару десятилiть пiвнiчнi землi спустошаться – з кого тодi данину збирати?! А все тому, що пiдкореним народам не подобався скорий i праведний суд хоробрих ярлiв. Цi нероби вважали за краще по домiвках сидiти i байдикувати, нiж чимось корисним займатися – природно, з такими ледарями поводитися треба з усiею суворiстю! Отож i шукали невдячнi раби найменшоi нагоди, щоб напаскудити своiм господарям. Саме це сталося того разу, коли до Рюрика надiйшла звiстка про пiдступнi намiри полочан: уклавши таемний союз iз муромою, виступити проти влади прибульцiв-вiкiнгiв. Не вагаючись, конунг зiбрав дружину, пiшов походом на Полоцьк – аж тут нова звiстка: повстання у Новгородi! Он воно що, виявляеться пiдступнi новгородцi розпустили плiтки про полочан i мурому, а тiльки-но конунг за порiг – вони i скористалися нагодою!!! Довелось термiново вертатися, щоб харалужними мечами заспокоiти гарячi голови, адже чутки про намiри полочан вкупi з муромою – це одне, з цим можна впоратися згодом,[17 - [xvii] (#_ednref17) Через рiк пiсля придушення Новгородського повстання у 873 роцi Рюрик поставив своiх правителiв у Полоцьку, Ростовi, Бiлозерi й Муромi.] тодi як реальний бунт новгородських рабiв – зовсiм iнше. Не оминула справедливiсть i Вадима – ватажка повстанцiв, який, бачте, мав нахабство iменуватися Хоробрим. Оскiльки цей раб претендував на княжий стiл, Рюрик наказав вiддати йому всi почестi, належнi справжньому конунговi. Отож бранця вiдвезли на берег Ільмень-озера, мiцно зв'язали, поклали до човна на оберемки политого смолою хмизу, вiдштовхнули вiд берега, а навздогiн запустили стрiли з прив'язаними шматочками запаленоi паклi. Ярл Хельг був присутнiм при виконаннi вироку, тож на власнi вуха чув прокльони на адресу вiкiнгiв, що долинали з палаючого човна. Перш нiж згорiти живцем, ватажок бунтiвникiв викрикував якiсь нiсенiтницi про Рюрикового нащадка, який начебто розiб'е загони закутих у залiзо пiвнiчних воiнiв, але водночас цiлуватиме пiд хвiст пiвденних собак.[18 - [xviii] (#_ednref18) Князь Олександр Ярославович у 1240 роцi розбив шведiв пiд час Невськоi битви, а у 1242 роцi – тевтонських лицарiв пiд час Льодового побоiща. Водночас Олександр Невський загравав з татаро-монголами i був завсiдником ханськоi ставки.] Остаточно ж славу Новгорода потопить у кровi iнший Рюрикiв нащадок: цей божевiльний нiбито змiшае варязьку кров iз якимись темними дикунами – чи то з мордвою, чи з Москвою…[19 - [xix] (#_ednref18) У 1569–1570 роках московський цар Іван Грозний двiчi «скарав вогнем i мечем» Новгород, що знаменувало остаточне знищення купецькоi Новгородськоi республiки.] На цьому прокльони нарештi урвалися: палаюча могила вiдпливла вже далеченько, тож вiдчайдушнi крики з полум'я ледь-ледь долинали до берега. Звiсно ж, Рюрик мусив якось зреагувати на почуте – бо всiм вiдомо, що передсмертнi прокльони мають особливу магiчну силу. Отже, щоб вiдвести майбутнi загрози вiд свого роду, конунг вирiшив посадити сина Інгвара на княжiння не в Новгородi й не в Ладозькiй землi, а десь подалi. Склавинське Киiв-мiсто видавалось iдеальним прихистком: його треба всього лише пiдкорити – а це нiбито зовсiм не складно. Водночас годi було й шукати кращого виконавця останньоi волi конунга, нiж його родич – безземельний норвезький ярл Хельг Орвард, якого не надто добре знали не тiльки шведськi дружинники Рюрика, але й утiкачi-новгородцi. Таким чином, у Киевi-мiстi вiн мiг лишатися невпiзнаним, доки сам не побажав би назватися справжнiм iм'ям… Невпiзнаним?! А нумо… Нумо!.. Хельг замислився настiльки глибоко, що вiдiрвав погляд вiд темноi рiчковоi поверхнi, заплющив очi, опустився на палубу й закляк, немовби заснувши. Та насправдi ярл не спав, а напружено розмiрковував десь iз годину. Коли ж знову пiдвiвся, то його губи пiд пишними вусами розтягнулися в задоволенiй посмiшцi. Що ж, здаеться, вiн таки вiдшукав пiдходящий розвиток подальших дiй! Якщо вчинити саме так, можна буде i у Киевi-мiстi з сотнею вiкiнгiв з'явитися, не привертаючи зайвоi уваги, й малолiтнього Інгвара жодному ризику не пiддавати, i владу з рук м'якосердого Хьоскульда вибити! Ярл здiйняв догори правицю, привертаючи увагу веслярiв, потiм наказав стишити хiд. Друга лодiя з невеликим запiзненням повторила той самий маневр, проте Хельг показав жестами: наближайтесь до нас! Доволi швидко обидва судна порiвнялися, тодi перекинувши над водою мiцнi мотузки, лодii пiдтягнули одну до одноi упритул. Хельг пiдiйшов до борту, так само зробив Алберт Валссунг,[20 - [xx] (#_ednref20) Один з iсторично вiдомих полководцiв Вiщого Олега.] який розпоряджався на другому суднi. – Наказую всiм негайно роззброiтися, – мовив ярл якомога переконливiше. – Нехай кожен залишить при собi хiба що довгий нiж, не бiльше… – Що ти таке кажеш, Хельгу Орварде?! Хiба можна… Самим лише суворим поглядом глибоко посаджених очей з-пiд грiзно зсунутих до перенiсся брiв ярл змусив свого полководця негайно замовкнути. – Отак-от краще, Алберте, – мовив поблажливо. – Я чудово розумiю, що ми перебуваемо в чужiй землi серед людей, налаштованих не надто гостинно. Якби не розумiв, ми б розмовляли не посеред рiчки на зчеплених бортами лодiях, а о-о-он на тому березi. Хельг махнув рукою, вказуючи на зручне для стоянки плесо. Та в його наступних словах пролунало неприховане знущання: – Хоча там, на березi, ба навiть бiля самого берега нас можуть пiдслухати, а потiм розповiсти про почуте iншим. А тому краще залишимося тут, на рiчковiй бистринi. – Так, так, твоя правда, – загомонiли веслярi. – Радий вашому розумiнню, – кивнув ярл, – а тому продовжимо. Отже, спочатку всi роззброяться, не залишивши при собi нiчого, окрiм довгих ножiв. Решту зброi потрiбно сховати, але таким чином, щоб до неi легко було дiстатися у потрiбну мить. Далi, хто з вас мае якiсь прикраси, той нехай вiддасть iх менi. Як-от я зараз… Хельг зняв iз середнього пальця правоi руки золотий перстень, поклав собi на лiву долоню i додав: – Нехай те саме зробить кожен з вас. З одягом вчинимо так само: у кого е нове, красиве – вiддасте менi, натомiсть одягнете щось iнше. До речi, зброю також можна переглянути, а не просто сховати: що е найкращого, вiддасте менi. Зрозумiло? Ярл оглянув принишклих вiкiнгiв. Схоже, вони почули ватажка лише наполовину: зрозумiли, що вiд них вимагають усi найкращi речi, якi тiльки можна вiдшукати на обох лодiях… але навiщо це?! Нiхто не зрозумiв – навiть Алберт Валссунг. Хоча бодай вiн один мав би допетрати!.. Вирiшивши, що тримати надалi сво'iх воякiв у невiдомостi не варто (бо горлянки ворогам рiзати – це одне, а вигадувати хитромудрий план пiдкорення великого укрiпленого мiста малими силами – геть iнше), ярл коротко зiтхнув i пояснив: – Ми вдамо iз себе купцiв, що прямують iз новгородськоi землi до ромеiв. Купцi повиннi мати при собi товари на продаж – от для цього менi й потрiбнi найкращi та найновiшi речi, якi у кого з вас тiльки е! Скажемо склавинам, що веземо у далекi пiвденнi землi одяг, коштовностi та зброю. Але не переймайтеся цим: коли захопимо Киiв-мiсто, кожен отримае назад не тiльки позичене, але й щедру нагороду. Це кажу вам я – ярл Хельг Орвард!.. Обличчя вiкiнгiв прояснилися. Вони закивали головами i врiзнобiй загомонiли, що так, тепер вимога зрозумiла, й вони плани ватажка пiдтримують. Тiльки командир другоi лодii несмiливо заговорив: – Ти все добре придумав, ярле, нема чого заперечити. Звiсно ж, цi дурнi-склавини мали би злякатися самих лише звiсток про появу пiд стiнами Киева-мiста нашого загону i стати в глуху оборону, натомiсть заморських купцiв вони не лякатимуться. Бiльш того, нас навiть можуть зустрiти з розкритими обiймами, сподiваючись почути найсвiжiшi вiдомостi про конунга Рюрика. Адже якщо помiж склавинiв осiло багато втiкачiв iз наших земель, вони завжди боятимуться, що з пiвночi з'являться… – Що iще тобi незрозумiло? – перервав Хельг його слововиливи. – Адже в iншому разi ти б не заводив такоi розмови. – Я справдi не розумiю, ярле… Ну, нехай вдамо ми купцiв – але яким чином уведення дурнiв-склавинiв в оману допоможе пiдкорити Киiв-мiсто?! Так, згоден, купцiв боятимуться менше, нiж воякiв, але чому ти вирiшив, що сотня чоловiкiв лише з жалюгiдними довгими ножами в руках краще впораеться iз захопленням… – Стривай-но! Алберт одразу замовк, i Хельг пояснив: – Справдi, юрба купцiв iз довгими ножами не впораеться iз захопленням влади краще за сотню воякiв, озброених як треба. Але не забувай, що я наказав лише сховати зайву зброю, а не тримати ii на виднотi: просто у потрiбний момент ми вихопимо мечi, ото й усе! До того ж… Тут ярл зробив багатозначну паузу, перш нiж завершити думку задоволеним шепотом: – До того ж, я дуже сподiваюся, що виконати останню волю конунга Рюрика нам допоможе дехто з мешканцiв Киева-мiста. Хоча Хельг стишив голос, нiбито його мiг пiдслухати хтось стороннiй навiть на серединi Данапра, сказане ним добре почули всi вояки-горлорiзи. – Хто ж вiзьметься допомагати нам? – так само тихо спитав украй здивований Алберт. На що Хельг вiдповiв: – Якщо ти досi не здогадався, то й не треба воно тобi! Поясню, коли досягнемо мети нашого походу. І додав, озирнувшись на темну рiчкову воду: – Судячи зi швидкостi течii, якщо навiть ми й надалi пiдемо на веслах, до Киева-мiста лишилося днi три, не бiльше. Отже, чекати вже недовго. 3 Трое людей увiйшли до Волосового[21 - [xxi] (#_ednref21) Волос (Волох, Велес) – давньослов'янське божество, покровитель скотарства i поезii.] капища мовчки, уважно i водночас обережно озираючись на всi боки, немовби очiкували якогось невiдомого пiдступу. Така поведiнка недвозначно виказувала iноземцiв – утiм, як i непоказний, зношений у тривалих мандрах одяг явно нетутешнього покрою. Дрожко мовчки очiкував, доки прибульцi заговорять, щоб визначитися з мовою подальшого спiлкування. Отже, якщо взяти до уваги штани зi звiрячих шкур, потертi блузи з нехитрим вiзерунком, легкi шкiрянi чобiтки майже без халяв i на додачу плащ у найстаршого за вiком прибульця, який виглядав найбiльш упевненим, а отже, ймовiрно, був iхнiм ватажком… Судячи за цими ознаками, до Волосового капища завiтали варязькi гостi.[22 - [xxii] (#_ednref22) «Гостi» у даному контекстi – «купцi».] Цiкаво, чи так це е? Носiй плаща нарештi пригладив пишну бороду i, звертаючись до Дрожка, заговорив незнайомою мовою, що здавалася уривчастою й якоюсь холодною. – Я не розумiю твоеi говiрки, варяже, – вiдповiв волхв впевнено, бо вже не сумнiвався, хто саме завiтав до святилища Волоса у передвечiрнiй час. Тодi заговорив iнший гiсть – можливо, теж купець, а може, i слуга носiя плаща: – Ми мирнi торговi люди, ми тiльки-но сьогоднi припливли сюди з далекоi землi Новгородськоi вiд тамтешнього конунга Рюрика i ярла Хельга. Цей був не тiльки явно молодшим на вигляд, але тримався трохи позаду ватажка i визирав з-за його плеча. Його вимова була хоча i не зовсiм iдеальною, проте цiлком зрозумiлою. Оце вже iнша рiч!.. – Слухаю тебе, варяже, – звернувся Дрожко тепер вже до молодого купця. – Звiдки ти знаеш, що ми е варяги… варязькi гостi? – почув у вiдповiдь. – Боги пiдказали, – волхв не втримався вiд самовдоволеноi посмiшки. – Слухаю тебе, мирний торговий чоловiче. Чого ти хочеш? Чого хочете ви усi? – Хочемо принести гiднi пожертви богам, щоб вони змилостивилися, послали нам попутний вiтер, тиху воду i легку вдачу. І щоб похiд наш у землi ромейськi завершився вдало. Але припливши сюди по Данапрурiцi, ми не знайшли, де можна помолитися нашим богам. Бiльш того… Варязький гiсть замовк, нерiшуче перезирнувся з товаришами, потiм втупився собi пiд ноги й почав роздивлятися глинобитну пiдлогу капища, немовби пiдшукуючи гiднi слова. Дрожко дуже добре зрозумiв причину такоi поведiнки, бо i його самого невпинно, рiк за роком гризли тi самi думки, що, мабуть, роiлися зараз у головах купцiв. – Ми бачимо, що у вашому мiстi… що у Киевi-мiстi велика честь робиться тiльки одному ромейському божковi, тодi як рештi богiв необхiдноi… належноi честi немае. Не мають… Ми не розумiемо, чому так е. Це сказав третiй гiсть, i заперечити на такi слова Дрожковi не було чого. Проте навiщо обговорювати настiльки болiснi речi з iноземцями, яких вiн бачить уперше в життi?! Намагаючись здолати роздратування, волхв iз надiею подивився у великi зеленi очi Волоса (а вони мали яскраво-зелений колiр, бо в очницi iдола були вставленi два величезнi смарагди), подумки благаючи про допомогу, i мовив якомога стриманiше: – Нехай це тебе не обходить, варяже. Якщо встановленi у Киевi-мiстi порядки тобi не подобаються, це ще не означае… – Ми хотiть приносить жертва боги, – помiтно перекручуючи слова, повiльно мовив носiй плаща. – Давай приносить жертва, дравiд,[23 - [xxiii] (#_ednref23) Себто друiд – кельтський аналог слова «волхв».] давай! Ми хотiть, ти допомогать. – Але ми досi не впевнилися, чи вiрно обрали святилище, – поквапився уточнити з-за його плеча другий гiсть. – Ну що ж, варяги, ви не помилилися, – тепер вже цiлком миролюбно, навiть по-дiловому заговорив Дрожко, – я служу боговi Волосу, який е заступником усiх скотарiв, а отже, i тих, хто худобою торгуе. Вiн кивнув на середнiх розмiрiв вiвтар у формi рiвностороннього кам'яного хреста, посеред якого горiв невгасимий священний вогонь, а бiля вiддаленого кiнця височiв iдол Волоса – великий, суворий, зi смарагдовими очима, з бiлявою бородою, вусами i кошлатими бровами зi справжнього кiнського волосу та з довжелезним пастушачим посохом у правiй руцi. – Ми не худобу веземо до ромеiв продавати, ми торгуемо одягом, коштовностями i зовсiм трохи зброею, – заперечив третiй гiсть. – Не мае значення, чим саме ви торгуете, – знизав плечима волхв, – тим паче, що кушнiри шиють теплий зимовий одяг саме зi шкури худоби… Втiм, якщо хочете, можете пiти до святилища Дажбога. – А Дажбог ваш?… – Дажбог – це сонце i статок. І заступник усiеi нашоi землi. – Усiеi вашоi землi?… Варяги обмiнялися напруженими поглядами, тодi iхнiй ватажок (хоч як важко було йому розмовляти чужою мовою) заперечив: – Нi Дажбог, не хотiть Дажбог, давай твой Волос. Дрожко кивнув, знов не втримавшись вiд самовдоволеноi посмiшки. – Тiльки хоча твiй Волос i е заступником усiх скотарiв i торговцiв, тим не менш, це не наш бог, – цiлком справедливо зауважив третiй гiсть. – Отже, ми лише заплатимо за жертву, але не станемо ii приносити. – Ти приносить жертва, – носiй плаща доволi безцеремонно тицьнув пальцем у груди волхву. – Ти сам, без ми. Нi?… – Як забажаете, так i вчиню, – кивнув Дрожко. – Можу й сам принести жертву Волосовi, одразу як ви полишите капище. Третiй гiсть кивнув i передав божому служниковi невеличкий шкiряний мiшечок. Там лежало щось тверде – мабуть, кiлька монет i, здаеться, два чи три перснi. – Нехай Волос благословить ваш шлях, зробить його легким, а справи вашi вигiдними. Волхв хотiв вiдiйти у вiддалену затемнену частину святилища, щоб сховати пожертви варязьких гостей, проте носiй плаща зупинив його: – Нi-нi, дравiд, ти не йти. Ми ще хотiть говорiть ти. Важливо говорiть. Дрожко здивовано озирнувся: – Чого ще вам треба, варяги? Пожертву ви оплатили… Може, якiсь амулети або?… – Йдеться про iнше, – мовив другий гiсть. – Коли саме у вас почали вiддавати найбiльшу шану ромейському боговi? І як при цьому почуваетесь ви – дравiди, якi служать iншим богам? – Навiщо тобi це знати? – проскреготав Дрожко таким голосом, щоб безцеремонний варяг одразу зрозумiв усю недоречнiсть свого запитання. – Не ображайся, дравiде! Ми купцi, ми багато рiзних земель об'iздили i скрiзь спостерiгали одне й те саме: варто було в якомусь мiстi завестися цiй пошестi – ромейському божковi, прибитому за руки й ноги до схрещених дощок, як решта богiв зазнавала принижень i навiть гонiнь, нечуваних для вiльного свiту. – Тому й запитуемо тебе, коли це ромейське лихо спiткало Киiв-мiсто. Бо нам цiкаво вислуховувати людськi розповiдi, – додав третiй гiсть. – Цiкаво, цiкаво, – енергiйно закивав носiй плаща. – Говори, говори, дравiд! – Та вже трете десятилiття пiшло вiдтодi, як князь наш Осколд перейняв кляту вiру грецьку.[24 - [xxiv] (#_ednref24) На русi греками називали ромеiв-вiзантiйцiв.] Сказавши це, волхв кинув короткий погляд на гостей з-пiд мимоволi наморщених брiв, щоб перевiрити, чи не глузують прибульцi. Втiм, здавалося, вони цiлком щирi у своiй допитливостi… – А як таке сталося, дравiде? – Пiшов наш князь вiйною на грекiв, обложив добiрним вiйськом Царгород – iхне найбiльше мiсто. Не знаю, що там сталося… – Чому не знаеш? – Бо я тут лишався. Мое дiло – волхвувати, а не у походи з княжою дружиною ходити. – Гаразд, дравiде, ми зрозумiли. А що ж далi сталося? – Коли добiрне Осколдове вiйсько оточило Царгород, грецького володаря вдома не було. Вiн примчав до обложеного мiста лише згодом i почав умовляти князя нашого Осколда, щоб той вiдвiв вiйсько додому. Заприсягнувся, що жоден грек нiколи бiльше не зачепить жодного нашого гостя… Я забув сказати, що наш князь привiв пiд стiни Царгорода триста шiстдесят лодiй з вошами саме тому, що греки дозволяли собi час вiд часу утискати, ба навiть грабувати гостей з руських земель. Осколд не схотiв терпiти такоi неповаги i… – Я понять, – кивнув носiй плаща. – Ми здогадалися, що без вагомоi причини склавини на Константинополь не нападали б, – пiдтвердив другий варяг. – Але як щодо ромейського божка?… – Медоточивими речами володар iмперii приспав пильнiсть князя Осколда, вiдкупився великими грiшми i безлiччю товарiв, якими нашi воiни навантажили лодii. А на додачу до всього запропонував прийняти вiру грецьку – вiру в того самого божка, якого прибито до схрещених дощок. – Чому ж ваш князь на таке погодився?! – Не знаю, – знизав плечима Дрожко, – мене пiд Царго-родом не було. – А що про це казали тi, хто був там? – Подейкували, буцiмто грецький володар стверджував, що це саме нiкчема-божок, прибитий до схрещених дощок, напоумив його повернути вiйсько до обложеного Царгорода. – Як це?! – А отак! Буцiмто божок спрямував увi снi до грецького володаря посланця у сяючих шатах – таких греки називають «янголами». Отой посланець i повiдомив володаря, що Царгород обложено хоробрими русами. І напоумив термiново повернутися. – Неймовiрно… – третiй гiсть замислено почухав потилицю. – Не знаю, варяги, не знаю. Що менi розповiли, те саме я вам переказую… Отже, князь наш Осколд побачив, що то ранiше його восьмитисячне вiйсько оточувало Царгород, тепер же руськi воiни опинилися нiбито затиснутими мiж обложеним мiстом i вояками, яких привiв додому грецький iмператор. Якби нашi воiни спробували пiдняти на списи мiсто, iм у спину вдарили б греки зi своiм володарем на чолi. І навпаки. – Треба битися, завжди треба битися!.. Носiй плаща не втримав скрикування, але одразу ж знiяковiло замовк, нiбито бовкнув щось не просто зайве, але небезпечне. – Я не воiн, а волхв, Волосiв слуга, тож не знаю, чи вiрно вчинив князь, – зiтхнув Дрожко. – Подейкують, що багато хто з бувалих воякiв наполягав на негайному розгромi Царгорода: мовляв, це мало справити гнiтюче враження на грецьке вiйсько, якщо його очолював навiть сам iмператор… – Але ваш князь не наважився на таке?… – Князь Осколд вважав за краще повернутися додому, прийнявши вiд грекiв розкiшнi дари, а заразом i дивакувату, незбагненну вiру в одного-единого божка, прибитого до схрещених дощок. Мовляв, цей божок завжди попереджае своiх пiдопiчних володарiв про можливу небезпеку – вiдтепер попереджатиме i його, Осколда. – Цiкаво говорите, дравiде, – носiй плаща загадково посмiхнувся, цмокнув крiзь зуби i повторив: – Цiкаво. – Що ти маеш на увазi? – не зрозумiв Дрожко. Гостi обмiнялися короткими поглядами, потiм ватажок пробелькотав щось своею уривчастою холодною мовою, а другий варяг пояснив: – Алберт, який е головним серед нас, бажав би дiзнатися, чи справдi ставалося так, щоб ромейський божок, прибитий до схрещених дощок, попереджав вашого князя Хьоскульда про небезпеку? – Нашого князя не Хьоскульдом звуть, а Осколдом, – з достоiнством уточнив волхв. – У наших пiвнiчних землях, якими правлять конунг Рюрик i ярл Хельг, князя Киева-мiста називають саме Хьоскульдом, не iнакше… – Не мае значення, як називають його у вас. Називайте, як заведено у нас – якщо вже припливли в руськi землi. – Ти ж не любиш свого князя, дуже не любиш… – третiй гiсть хитро примружився. – Це також не мае значення! – заперечив Дрожко значно рiшучiше, пiсля чого мимовiльно зробив крок у бiк варягiв i навiть кулаки стиснув. – Князь наш Осколд е нащадком великого славетного Кия, першого з князiв руських земель, благословенних i захищених Перуном, Хорсом, Дажбогом, Стрибогом, Волосом, Сварогом, Сiмарглом, Мокошею, Ладого… – Вiдцурався твiй Хьоскульд вiд усiх богiв ваших! А вони, мiж iншим, е богами його пращура – найпершого тутешнього князя Кия. Хiба нi?… Волхв не мав що заперечити на те, тому вважав за краще промовчати. Йому навiть здалося, що тепер смарагдовi очi iдола Волоса дивляться йому в спину з нiмим докором. – От бачиш!.. – жалiсливо зiтхнув третiй гiсть. А другий мовив: – Хьоскульд вiдцурався вiд усiх склавинських богiв, а ти його захищаеш. Наскiльки ми зрозумiли, вiн наказав винести всi капища за мiськi мури, у самому ж Киевi-мiстi залишив тiльки святилище ромейського божка, прибитого до схрещених дощок. Хiба це справедливо? Дрожко знову промовчав. – То чому ж ти захищаеш його, дравiде?… – Бо хоча князь Осколд i знехтував вiрою нашою, хоча й наказав винести за мiськi мури капища Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Волоса й iнших богiв своiх пращурiв, проте вiн продовжуе боронити руську землю вiд ворогiв. – Зрада богам – то е тяжкий злочин, дравiде… – Але ще тяжчий злочин – це зрада рiднiй землi! Князь Осколд землю свою i народ руський не зраджував… Носiй плаща коротко махнув рукою, знов пробурмотiв щось незрозумiле по-варязьки, i другий гiсть мовив доволi миролюбно: – Ми вiдволiклися, дравiде. Адже ти так i не розповiв, чи справдi ромейський божок попереджав вашого князя про небезпеку! – Якщо хтось про щось i попереджав князя Осколда, то це пiдступний негiдник Михаiл.[25 - [xxv] (#_ednref25) Перший епископ Руськоi православноi церкви, створеноi Вселенським патрiархом пiсля першого походу Аскольда на Константинополь у 860 роцi вiд Р. X.] – А хто вiн такий? – Найголовнiший волхв грецького божка. – Ага!.. І про що ж саме вiн попереджав вашого князя? Але Дрожко знов не вiдповiв. – Чому мовчиш, дравiде? – Так-так, говорить! – енергiйно кивнув носiй плаща. – Ну, гаразд, – зiтхнув Дрожко. – Не хотiв я говорити про те попередження, але… – Але?… – Але саме головний волхв Михаiл вiдмовляв князя нашого Осколда вiд останнього походу на грекiв. – Коли це сталося, дравiде? – Вже вiсiм рокiв тому. – А чому князь Хьоскульд?… – Осколд. – Ну, гаразд, дравiде, гаразд, нехай буде по-твоему! Отже, чому ваш князь знову повiв склавинських воiнiв пiд мури Константинополя? – Бо греки знову почали порушувати обопiльну угоду, i руськi гостi знову почувалися у небезпецi, перебуваючи у грецьких землях. – Князь Хьоскульд вiрить бог ромеi, та ромеi грабувать склавини, так? – немовби вiдмовляючись вiрити власним вухам, поквапився уточнити носiй плаща. – Вiрно кажеш, варяже. – А дравiд Михаiл казать князь Хьоскульд не ходить на володар ромей? – Так. Михаiл буцiмто мав вiщий сон вiд свого божка, в якому янгол наказав попередити князя Осколда, щоб не ходив на грекiв вiйною – бо скiнчиться все лихом великим. – А чи не думаеш ти, що дравiд Михаiл просто попередив ромейського володаря про майбутнiй похiд? – мугикнув в кулак третiй гiсть. – Послав гiнця, але нiякого не янгола, а живого чоловiка. Тому володар i змiг пiдготуватися до приходу Хьоскульдовоi дружини. – І як ви до такого не додумалися! – посмiхнувся i собi другий гiсть. – Нiхто грекiв нi про що не попереджав, – впевнено заперечив Дрожко. – Нiхто з людей не змiг би такого вчинити: кiлькасот лодiй з руськими вошами пливли морем, все було спокiйно, як раптом здiйнявся шалений буревiй i здибилися височезнi хвилi! Багато лодiй там же, посеред моря, потонуло, решту повикидало на берег i перетрощило так, що жодними словами не описати. Пiсля такого лиха з усiеi княжоi дружини не вцiлiло i двадцятоi частки. А з тих, хто вцiлiв, бiльше половини були пораненi або оглушенi, тож греки легко полонили iх. Позбирали, немов мисливцi дичину з пасток i тенетiв. – А князь ваш?… – Осколдовi пощастило: його лодiя дивом лишилася не ушкодженою, як i пiвдюжини iнших лодiй. Князь познаходив на грецькому березi тих дружинникiв, яких вдалося вiдшукати, решту ж згодом викупив з полону за великi грошi. Але пiсля того, що сталося, найменшi помисли про вiйну з греками довелося вiдкинути. Хто вцiлiв i уникнув грецькоi неволi, той повернувся до Киева-мiста, i тут здiйнявся великий плач за загиблими… – Боги мститься князь Хьоскульд. Носiй плаща вимовив це хоча й ламаною мовою, але настiльки урочисто й суворо, що всi мимоволi подивились на нього. Тодi варязький ватажок повторив свiй вирок: – Князь Хьоскульд кривдить боги свiй пращур – князь Кий. Тепер боги склавин мститься князь Хьоскульд великий кривда. – Справдi, такий поголос пiшов по руськiй землi, коли останнiй Осколдiв похiд на Царгород обернувся величезним нещастям, – не надто охоче пiдтвердив Дрожко. – Говорили, що то Перун[26 - [xxvi] (#_ednref26) Бог-покровитель княжоi дружини.] розгнiвався й потопив лодii з вошами, якi виступили проти ворогiв без його благословення. Всi, хто лишився вiрним богам наших пращурiв, благали князя повернутися до прадавнiх звичаiв – i насамперед волхви… – А князь як зробив? – Осколд же дослухався тiльки до порад головного грецького волхва Михаiла. Той дорiкав князевi, немовби маленькому неслуху. Мовляв, Осколд не послухався вiсника грецького божка – янгола i, незважаючи на попередження, все ж таки повiв дружину пiд стiни Царгорода. До того ж, на думку Михаiла, Осколд мав не просто наказати повиносити усi капища давнiх богiв за мiськi мури, але знищити iх разом зi священними iдолами так, щоб i слiду не лишилося. – Невже таким було повелiння ромейського божка?! – одноголосно перепитали другий i третiй гостi. – Принаймнi це стверджував головний волхв Михаiл. – І ти ще вiрний склавинський князь Хьоскульд? – спитав украй здивований носiй плаща. – Тобi цього не зрозумiти, варяже, – вiдповiв Дрожко, мiряючи його зверхнiм поглядом. – Так, хоча князя Осколда пiдмовляли знищити нашi капища i навiть повбивати нас, служителiв давнiх богiв… – Вбивать вас, дравiде?! – І навiть повбивати нас, варяже! – Ти… – Я та iншi волхви, тим не менш, зберегли вiрнiсть Осколдовi. – Вiн зрiкся вас i богiв ваших! – резонно зауважив другий гiсть. – Повторюю, варяже: Осколд не зрiкся рiдноi землi. Та й нашi священнi капища залишив у спокоi за мiськими мурами, як не бiснувався пiдступний грецький волхв Михаiл. – А як же вашi купцi? Мабуть, ромеi продовжують зачiпати iх… – Так, справдi, вiдколи вiсiм рокiв тому нещастя спiткало останнiй княжий похiд на Царгород, руськi гостi нiколи не почуваються у цiлковитiй безпецi. Тому дедалi меншае охочих подорожувати у грецькi володiння. Почувши це, варяги довго перешiптувалися один з одним своею уривчастою холодною мовою. Коли ж завершили, другий гiсть запитав вкрадливо: – Послухай-но, дравiде, а чи хотiв би ти, щоб усе стало, як колись? – Себто?… – насторожився Дрожко. – Хотiв би ти, щоб капище ненависного ромейського божка, прибитого до схрещених дощок, зникло з Киева-мiста назавжди? Хотiв би, щоб володар вашоi землi знов дослухався до волi прадавнiх склавинських богiв? Хотiв би, щоб вiд крокiв ваших воiнiв-склавинiв знову здригалася ромейська земля i щоб цi пiдступнi ошуканцi нiколи бiльше не кривдили склавинських купцiв?… – Навiщо цi пустопорожнi марення… – зiтхнув Дрожко, та варязький гiсть повторив з несподiваною твердiстю: – То хотiв би чи нi?! Вiдповiдай, дравiде. – Звiсно, хотiв би. – Ну, то невдовзi так i станеться. – Як?! – Станеться саме так, якщо ми домовимося. – Ти помогать ми, ми помогать ти. Допомогать всi дравiд… всi дравiди, всi склавини. І носiй плаща загадково посмiхнувся. – Що може жменька варязьких гостiв… – почав було волхв, але тут ватажок рiшуче заперечив: – Ми не купець. – А хто ж тодi?! – здивувався Дрожко. – Зараз дiзнаешся, дравiде, – запевнив другий варяг. – Тiльки скажи нам от що: як на твою думку, чи прагнуть iншi тутешнi дравiди того ж самого, чого прагнеш ти?… Мимоволi волхв озирнувся на Волосового iдола й побачив, що його дерев'яна фiгура вже потонула у мороцi (бо за розмовою iмлистий вечiр вже встиг змiнитися темною нiччю), проте смарагдовi очi сяяли особливо яскраво. Як здалося Дрожковi – з прихованою надiею… 4 В оселi Перунового служителя Лютня зiбралися шестеро гостiв: Чудин – Хорсiв волхв, Дажбогiв служитель Вишата, Стрибогiв Торчин, Сварогiв Корята, Сiмарглiв Нажир. І звiсно ж, Волосiв Дрожко, який просто посеред глухоi ночi сповiстив решту божих охоронцiв, що мае до них дуже-дуже важливу невiдкладну розмову. – Ну, то про що ти хотiв говорити з нами? – суворо спитав господар оселi. На подiбний тон вiн мав повне й беззаперечне право, як служитель найголовнiшого руського божества. – Учора вдень iз пiвнiчних новгородських земель вiд тамтешнього князя Рюрика до нас припливли двi лодii з варязькими гостями… – почав Дрожко, та Лютень рiзко обiрвав його: – Це вiдомо вже не тiльки на Княжому дворi, а й на всьому Подолi. Невже ти думаеш, що невiдомо нам?… – Нi, не думаю. – Навiщо тодi було збирати нас просто посеред ночi?! – Щоб поговорити з варязькими гостями. Якщо дозволите, я iх покличу. – Нiчого не второпаю! – щосили трусонув головою Вишата, який, здаеться, ще не зовсiм прокинувся вiд сну. – Зараз усе зрозумiете, тiльки дозвольте покликати цих людей… – Що ж, веди iх сюди, – поблажливо зiтхнув Лютень. Коли Волосiв служитель вийшов назовнi, Нажир запитав обережно: – Хтось iз вас бодай щось?… Чи я один… – Сподiваюсь, Дрожко все зараз же, негайно роз'яснить, бо iнакше навiщо було… – фiлософiчно мовив Корята, ледь стримуючи позiхання. – Тихiше, вони йдуть! Волхви негайно замовкли i повернулися до входу. Майже одразу по тому в дверях з'явилися трое варязьких гостей, з-за iхнiх спин виринув Дрожко i мовив голосом, в якому пробивалися незрозумiлi радiснi нотки: – Ну що ж, знайомтеся: це Алберт Валссунг, вiн у варягiв головний. Себто, майже головний, е ще найголовнiший, але не тут… При цьому кивнув на бородатого гостя, одяг якого, на вiдмiну вiд iнших, доповнював доволi потрiпаний у мандрах плащ. Варяги незворушно завмерли неподалiк входу, волхви уважно приглядалися до прибульцiв. Щоб якось розрядити ненавмисну паузу, Дрожко продовжив пояснення: – Алберт Валссунг дуже погано розмовляе по-нашому. Але iншi гостi допоможуть нам порозумiтися. – Порозумiтися на чому? – одразу спробував уточнити Лютень. – Бачите, тут така справа… Але сказавши це, Волосiв служитель негайно замовкнув, вочевидь не знаючи, як донести до решти щось дуже-дуже важливе – ту саму звiстку, заради якоi вiн скликав усiх на таемну нараду посеред лiтньоi ночi. – Ну?! Лютень суворо наморщив чоло. Але тут на допомогу явно розгубленому волхву прийшли самi варяги. Купецький ватажок, якого Дрожко назвав Албертом Валссунгом, вiддав короткий наказ незрозумiлою мовою, пiсля чого всi трое повiльно витягнули з-за поясiв довгi ножi, поклали iх на пiдлогу i вiдступили на крок. Нова уривчаста команда ватажка, що здалася у нiчнiй тишi колючо-морозною – i двое молодших купцiв немовби пiрнули додолу, щоб наступноi ж митi здiйнятися на напiвзiгнутi ноги… тримаючи при цьому своi довгi ножi! Сам же Алберт Валссунг на пiдлогу не падав – просто зробив крок уперед та носком легкого шкiряного чобiтка майже без халяви пiдчепив свiй нiж. І от диво: волхвам здалося, що зброя, немов зачарована… сама скочила у праву долоню гостя!!! Вiд несподiванки служителi богiв дружно вiдсахнулися, навiть Вишата i Корята прокинулись остаточно. – Це!.. Та це ж!.. – Торчин клiпав очима, вiдганяючи жахливе видiння: Стрибоговому волхву здалося, що в мiцних долонях варязькi гостi стискають не довгi ножi, а справжнiсiнькi мечi. Втiм, переляк тривав зовсiм недовго. Носiй плаща вiддав нову колючо-морозну команду, i гостi повернули довгi ножi на пiдлогу. – Ми нi битва, ми говорити мирний, – одразу ж пояснив Алберт Валссунг iхнi дii. – Хто ви такi?! Кажiть правду! – нарештi подолавши мимовiльне знiяковiння, мовив Лютень. – Як ви, либонь, вже здогадалися, нiякi ми не новгородськi купцi, – мовив один з молодших «гостей». Удаваних, звiсно. – Насправдi ми е дружинниками новгородського конунга Рюрика i його родича, норвезького ярла Хельга, – додав другий. – Але ми нi битва, ми мирний, – про всяк випадок нагадав Алберт Валссунг. – Хiба не боiтеся говорити усе це нам? – поцiкавився Чудин, озираючи решту волхвiв i перевiряючи, як вони сприйняли зiзнання прибульцiв. – Боiмося?! Ми?! А з чого б це нам боятися? – в один голос спитали молодшi «гостi»… себто, насправдi дружинники. – Нас тут все ж таки семеро, а вас… Волхв прикусив язика, бо бороду Алберта Валссунга перерiзала крижана посмiшка: – Ви тiкi сiм, ми аж надто три. – Так, дравiде, справдi, нас же трое! Один незламний вiкiнг, навiть якщо у нього в руках лише довгий нiж, а не меч, секира чи iнша пiдходяща зброя, легко впораеться з десятком супротивникiв, – мовив один з дружинникiв. – Отже, ми нi про що б не турбувалися, навiть якби вас було учетверо бiльше, – додав другий дружинник. – Вас же по двое-трое на одного, ви зовсiм нiчим не озброенi. – Наскiльки швидко ми дiстаемо зброю, ви щойно бачили. То про що турбуватися?… – Моя оселя охороняеться ззовнi, – резонно зауважив Лютень, але слова Перунового волхва також не справили враження на варягiв. – Десять сторожi, три буйний вiкiнгi. Пффф!.. – Алберт Валссунг випустив повiтря через мiцно зчепленi зуби, що мало означати найвищий ступiнь презирства. А молодшi дружинники пояснили, перериваючи один одного. – Якби ми не прийшли до вас з миром, то вже закололи б вас, як кабанiв. – Зарiзали би просто тут, у цiй кiмнатi… – Потiм перерiзали б горлянки охоронцям оселi… – Потiм повернулись би на своi лодii… – Й нiхто б нас не зупинив. – Нiхто б нам нiчого не зробив. – Нiчим би не зашкодив. – Але вкотре пояснюемо: ми прийшли з миром! – Так-так, розкажiть iм про все, – нарештi втрутився Дрожко. – Годi погрожувати, краще… – Ми нi грозить, дравiд! – рiшучо заперечив Алберт Валссунг. – Це нам погрожують убивством, ми ж пояснюемо, що нiхто тут не здатен заподiяти нiякого лиха трьом хоробрим вiкiнгам… – Гаразд, гаразд, маете рацiю: годi сперечатися. Кажiть, iз чим прийшли. На правах господаря оселi Лютень змахнув руками над головою, закликаючи решту волхвiв до уваги, й повернувся до варягiв. – Ми прийшли сюди, щоб виконати заповiт нещодавно померлого конунга Рюрика. – То пiвнiчний володар Рюрик помер? – Так. І перед смертю заповiв своему родичевi – ярлу Хельгу Орварду сiсти з дружинниками на лодii, щоб приплисти Данапром-рiкою до Киева-мiста i вiдновити тут утрачену справедливiсть. – Про яку втрачену справедливiсть йдеться, варяже?! Поясни, будь ласка. – Нам доручено скинути з престолу Киева-мiста самозваного князя Хьоскульда, щоб на його мiсцi утвердився… – Самозваного князя Хьоскульда?! Корята був здивований настiльки, що не змiг промовчати й дослухати до кiнця дивне пояснення молодшого дружинника. – Справдi, що за дурницi ти верзеш, варяже? – це вже запитував Торчин, також вкрай здивований. – Ваш князьок Хьоскульд е самозванцем… – Наш князь Осколд е прямим нащадком славетного Кия – першого князя нашоi землi, засновника Киева-мiста, де вiн правив спiльно iз братами Щеком та Хоривом. Вiд нього i йде княжий рiд наших правителiв. – А ми стверджуемо, що наш славетний конунг Рюрик колись послав одного зi своiх полководцiв – оцього самого Хьоскульда на прiзвисько Нерiшучий походом до ромеiв. Проте полководець не виконав священноi волi конунга: дiставшись Киева-мiста, вiн пiдступно вбив вашого князя Осколда, щоб княжити замiсть нього. – Вбив?! Нашого Осколда?! Вишата i Нажир здивовано перезирнулися. – Так, дравiди, вашого князя було вбито, а замiсть нього у Киевi-мiстi утвердився пiдступний вбивця – вiкiнг Хьоскульд Нерiшучий, якого ви помилково iменуете Осколдом. Вiдтодi вашу землю спiткали великi нещастя. – Але перш нiж померти, непереможний конунг Рюрик довiдався про несправедливiсть, що сталася багато рокiв тому у Киевi-мiстi. А довiдавшись, доручив своему родичевi – хороброму ярловi Хельгу Орварду, вiдновити лад i спокiй на склавинських землях уздовж Данапра. – От iз чим ми прийшли до вас, дравiди. – Так-так, ми вiдновiть правда! Розумнiй дравiди i буйний вiкiнгi, – кивнув Алберт Валссунг на знак пiдтвердження й хитро посмiхнувся у пишну бороду. – Ми, ви. Правда. Нiяк не второпаю, про що ви торочите, яка це така варязька правда?! – знову заговорив Лютень. – Всi ж знають, що наш князь Осколд… Тут Дрожко, втративши терпець, вигукнув до господаря оселi з докором: – Лютню! Невже настiльки важко второпати, що саме вони пропонують?! Але тiеi ж митi Перунiв волхв i сам усе зрозумiв: – Стривайте, стривайте… Отже, варяги пропонують нам визнати, що князь Осколд насправдi зовсiм не е нашим князем Осколдом? Що вiн не Киевого роду, а чужоi варязькоi кровi?! – Нарештi ти зрозумiв, дравiде! – зрадiв один з молодших дружинникiв. – Пiдтвердьте, що ваш князь Осколд е вiкiнгом Хьоскуль-дом Нерiшучим, а все iнше ми беремо на себе, – додав другий молодший дружинник. – Що-о-о?! – З якоi це ласки?! – Не бувати такому!!! – Це нечувано!.. Волхви обурювалися довго й голосно. Кожен намагався перекричати решту, аби на всю силу власних легенiв висловити несприйняття ганебноi пропозицii прибульцiв. Доки тривав гембель, варяги стояли мовчки, навiть не поворухнувшись. Й лише коли лемент божих служителiв почав ущухати, Алберт Валссунг прошепотiв тихо-тихо: – Дравiди нi розум. Нi розум усi… Й настiльки тихим i лиховiсним був його шепiт, що волхви замовкли – всi одночасно. Тодi заговорив Дрожко: – Послухайте краще мене. Коли варяги спочатку розкрилися передi мною, я теж обурився, як от ви зараз… – Отже, ти для себе вже вирiшив усе?! Зрадник!.. – Облиш гнiватися, Торчине. – Нi, Дрожку, ти негiдний зрадник, ти!.. – А я кажу, облиш гнiватися i обдумай усе це тверезо. Адже якщо ми не станемо втручатися, i варяги приберуть Осколда, то одразу ж настане край всевладдю грецького божка i негiдника Михаiла – клятого чужоземного волхва. Ти над цим замислився, Торчине?! – То насправдi варяги пропонують повалити… – Так-так, ненависного усiм нам божка грекiв, прибитого до схрещених дощок!!! Якщо ж князь Осколд стоiть на завадi до здiйснення цього, чом би не визнати його варягом Хьоскульдом Нерiшучим?! Ви тiльки-но пригадайте, як привезенi з грецьких земель чорнi волхви[27 - [xxvii] (#_ednref27) Маеться на увазi колiр чернечих ряс.] познущались над усiма нами… Дрожко говорив ще i ще, додатково забарвлюючи найчорнiшими тонами всi наруги, якi прадавня руська вiра витерпiла вiд ненависного епископа Михаiла. Закiнчив же похмуру, але запальну промову наступними словами: – Вiд нас же не вимагають нiчого неможливого – тiльки мовчки погодитися з тим, що Осколд е Хьоскульдом Нерiшучим. Тiльки це, не бiльше!.. Решту варяги зроблять самi. – Це не зовсiм усе, про що ми просимо, – резонно зауважив один з молодших дружинникiв. – Тобто?… Тепер здивувався вже i Дрожко. – Сподiваемось, ви знаете, хто з-помiж княжих дружинникiв залишився найбiльш вiдданим богам своiх предкiв? А отже, хто саме з Хьоскульдовоi дружини також невдоволений iснуючим порядком речей. – Звiсно, е з-помiж княжих дружинникiв такi, хто приходить у капища древнiх богiв найчастiше… – От i поговорiть з ними… самi розумiете, про що! Пояснiть, що князь, який зрадив своiх богiв, рано чи пiзно зрадить i свою землю, i весь свiй народ. Що до такого князя не можна мати довiру. – Ай справдi, – мовив Волосiв охоронець, немовби пригадавши якусь подробицю своеi попередньоi бесiди з варягами, – не захистив же вiн наших купцiв, яких греки пiсля невдалого Осколдового походу на Царгород зачiпають, як хочуть?! Не захистив… Отже, в подальшому не зможе захистити вiд клятих грекiв i решту народу. Тепер в оселi Перунового охоронця запанувала така тиша, що стало чутно, як десь попiд стелею тоненько-тоненько пищить комар. Волхви напружено думали над почутим. Пригадували усi несправедливостi, яких зазнали Перун, Хорс, Даж-бог, Стрибог, Сварог, Сiмаргл, Волос, Мокоша, Лада й iншi руськi боги за останнi два десятилiття. А також приниження, якi разом з богами пращурiв витерпiли вони – вiрнi божi охоронцi. Пригадували самозакоханого грецького засланця Михаiла, когорту молодших грецьких волхвiв-прихвоснiв i всi пiдступи чорнорясникiв, а також кожен випадок, коли на скаргу руських волхвiв князь Осколд вiдповiдав сумним зiтханням… щоб насамкiнець вирiшити справу на користь чужинськоi вiри. Так тривало, доки, роз'ятривши душi нестерпними спогадами, кожен з божих служителiв не побачив внутрiшнiм поглядом, як капище ненависного грецького божка, що височiло неподалiк княжого терема, повiльно огортають язики полум'я, як провалюються у нього золоченi округлi банi з золотими хрестами, як з провалiв вибухають снопи iскор, а потiм згарище затягуеться пасмами чорного смолистого диму… І все! Й настане нарештi кiнець ненависнiй вiрi!!! А далi справи пiдуть, як i два десятилiття тому – в часи, коли Киiв-мiсто не було ще уражене грецькою пiдступнiстю та пiдлотою… – Нi про що нi думать. Хьоскульд нi любить боги склавин, Хьоскульд любить бог ромей. Хьоскульд нi склавин. Волхви гуртом прикипiли поглядами до Алберта Валссунга, який хитро… i водночас якось хижо посмiхався в бороду. – Ну-у-у… припустiмо, – мовив нарештi Лютень. – То ви згоднi допомогти нам?… – Я, варяже, лише припускаю, що так станеться, – поспiшив охолодити запал одного з молодших дружинникiв Перунiв служитель. – Чому ви досi вагаетеся, дравiди? – Я хочу, щоб ви пообiцяли… щоб твердо пообiцяли, що на руськiй землi не залишиться жодного слiду як самого грецького божка, прибитого до схрещених дощок, так i його клятого волхва Михаiла, а також усiх грецьких блазнiв-прихвоснiв, що його оточують. – Гадаю, ви й самi чудово впораетеся з ними. Хоча якщо е така потреба, звiсно ж, ми радо допоможемо… – Отже, варяги не втручатимуться у викорiнення грецькоi вiри? – З чого б це?! – здивувалися обидва дружинники, потiм один з них додав: – Нам, дравiде, ромейське блюзнiрство не подобаеться так само, як i вам. Отже, тiльки-но ми усунемо Хьоскульда Нерiшучого, можете вчинити з ромейськими волхвами так, як вважатимете за потрiбне. – І все стане, як ранiше? – Ясна рiч, дравiде, ясна рiч!.. Волхви знов поринули у марення. Тепер перед iхнiми внутрiшнiми поглядами буяли видiння натовпу, який дрюччям забивае насмерть ненависних чорнорясникiв, топить iх у Данапрi, Почайнi, Глибочицi, Либедi… коротше кажучи, там, де вдасться упiймати! А потiм мешканцi Киева-мiста в единому поривi приносять щедрi пожертви вдячностi прадавнiм богам своiх пращурiв-русiв. А втiм, як на погляд Перунового охоронця, на шляху до здiйснення цих блискучих мрiй спостерiгалося декiлька перешкод. Про одну з них Лютень i поспiшив заявити: – Ну, припустiмо, все так i станеться, як ви обiцяете. – Станеться, дравiде, можеш не сумнiватися. Звiсно, якщо ви дасте остаточну згоду… – А на кого ви збираетесь замiнити нашого князя Осколда? – Недостойного вiкiнга Хьоскульда Нерiшучого, який не виконав волю свого господаря, ми замiнимо сином нещодавно померлого конунга Рюрика – i його, i нашого господаря. – А де вiн, син цей? – Малолiтнiй княжич Інгвар приплив по Данапру-рiцi до Киева-мiста на однiй iз наших лодiй. – Тож Інгвар цей?… – Княжич перебувае пiд невсипущою охороною шведських дружинникiв i пiд безпосереднiм доглядом норвезького ярла Хельга Орварда, чоловiка сестри конунга Рюрика. – Отже, i цей ваш князь Хельг… – Вiн заприсягнувся всiляко опiкати малолiтнього княжича Інгвара, доки Рюрикiв син не виросте хоробрим воiном. Коли усунемо Хьоскульда Нерiшучого… – ЯКЩО зможете усунути нашого князя Осколда! – виправив дружинника Корята. – Нi-нi, дравiде, помиляешся: не якщо, а КОЛИ усунемо Хьоскульда Нерiшучого, ярл Хельг Орвард княжитиме у Киевi-мiстi до досягнення Інгваром повних лiт чоловiка. А потiм передасть княжiння справжньому Рюриковому нащадку, а не цьому вискочцi Хьоскульду Нерiшучому. – Таким чином, i сам княжич Інгвар, i його опiкун Хельг перебувають у безпосереднiй близькостi звiдси? – про всяк випадок уточнив Лютень. – Вони тут, з нами. Ти вiрно зрозумiв, дравiде, – пiдтвердили дружинники. Потiм один з них додав, ввiчливо вклонившись носiевi плаща: – До речi, тут перед тобою стоiть Алберт Валссунг, один з довiрених командирiв Хельга Орварда, який уславився участю в усiх походах свого ярла. Бородань недбало кивнув i грiзно прорипiв: – Я меч служити Хельг Орвард весь життя, весь дух… душа i весь кров. – Гаразд, гаразд. Це добре, – кивнув Лютень. – Але скажiть тепер от про що: чим ви доведете, що наш князь Осколд не е Киевим нащадком? Яким чином збираетесь упiзнати в ньому вашого бiглого варяга Хьоскульда? І не просто упiзнати, а таким чином, щоб усi вам повiрили… – А оце, дравiде, залежить вiд тебе i твоiх товаришiв. – Тобто?… – насторожився Перунiв охоронець. – Доведiть на дiлi, що довiряете нам. Скажiть, чи часом не чув хтось iз вас про якусь приховану прикмету на тiлi вашого князя? І дружинник криво посмiхнувся. Другий дружинник i варязький ватажок кивнули i також посмiхнулися. Ага, он до чого вони хилять!.. Волхви здивовано перезирнулися, як раптом Чудин мовив непевно: – Довелося якось почути вiд мого попередника, що-о-о… Вiн замовкнув, наморщивши чоло й ворушачи пишними вусами. Всi напружено очiкували. – Ну, дравiде, то що ти чув… – не витерпiв нарештi один з молодших дружинникiв. – Що у князя Осколда пiд сорочкою… майже на тому мiсцi, де серце… – Ну?! – Ти нi хотiть бог ромей або хотiть? – дещо пiдозрiло спитав носiй плаща. – У князя Осколда на тому мiсцi, де серце, нiбито е червона родима плямка, схожа на сонце. Мiй попередник говорив, що то е мiтка нашого прадавнього бога Хорса[28 - [xxviii] (#_ednref28) Хорc – бог Сонця на Русi.]. – Хоча й помiтив його ваш бог, дравiде, але Хьоскульд склавинську вiру зрадив. Чудин лише зiтхнув. – Добрий, дравiд, добрий казати, – похвалив волхва Алберт Валссунг. – Отже, ми скажемо, що на тiлi втiкача Хьоскульда Нерiшучого була родима плямка, така, як сонце. А потiм знайдемо цю родимку. Тодi нам повiрять усi, – кивнув один з молодших дружинникiв. – А тепер останне… – Про що iще ви хочете дiзнатися, варяги? Носiй плаща зробив крок назустрiч Лютню i, вдивляючись просто йому у вiчi, мовив уривчасто: – Князь Хьоскульд е дiти? – Був у нього син, – не вагаючись вiдповiв Перунiв охоронець, – але загинув, коли Осколд ходив походом на землi булгар. – Коли? – Десять рокiв тому.[29 - [xxix] (#_ednref29) Це сталося у 872 роцi.] – А-а-а… Всi озирнулися до Вишати, проте Лютень спромiгся випередити iнших i послав Дажбоговому волхву настiльки полум'яно-нищiвний погляд з-пiд зсунутих до перенiсся брiв, що сiромаха застиг iз роззявленим по-дурнуватому ротом. – Що ти говорить, дравiд? – пiдозрiло спитав Алберт Валссунг. Та Перунiв охоронець i тут випередив Вишату: – Вiн непокоiться не загиблим у булгарських землях княжичем, а княжим воеводою Дiром.[30 - [xxx] (#_ednref30) Оскiльки Аскольда й Дiра поховали пiсля вбивства нарiзно, а не поруч, частина iсторикiв сумнiваеться у тому, що вони були братами i правили Киевом у дуумвiратi. Іншi ж iсторики загалом схиляються до думки, що Дiр е вигаданим персонажем, лiтописним непорозумiнням.] – Хто це Дiр? – Дiр княжив у Киевi-мiстi, доки пiдлiток Осколд не досяг повних лiт чоловiка, опiсля ж очолив княжу дружину, як от ти керуеш дружинниками свого ярла Хельга, – не моргнувши оком, мовив Лютень. – Дiр служити князь Хьоскульд весь життя, весь душа i весь кров? – Як i ти своему ярлу, варяже. – Так. Ми убити Хьоскульд Боягуз, ми убити Дiр. Ви убити ромей дравiд Михаiл, ви убити весь-весь ромей дравiд. – Саме так, варяже! Головне було сказано. Лишалось обговорити деталi – наприклад, у всiх можливих подробицях вигадати обставини, за яких варяг Хьоскульд Нерiшучий мiг убити руського князя Осколда таким чином, щоб нiхто цього не помiтив. Ну, майже нiхто!.. Ще близько години волхви й варяги уточнювали, розмiрковували, домовлялися про незначущi дрiбнички (бо дрiбничок у справах, подiбних до затiяноi ними, насправдi не бувае). Все мало пройти немов по маслу, тодi як на здiйснення усього задуму змовники мали не бiльше двох днiв. Бiльш тривала затримка варязьких лодiй на днiпровському притику[31 - [xxxi] (#_ednref31) Причал.] виглядала б невиправдано пiдозрiлою. Що ж то за гостi, котрi не поспiшають якнайшвидше дiстатися мети своеi подорожi – грецьких володiнь?… Коли ж задоволенi результатами перемовин варяги у супроводi Дрожка нарештi полишили дiм Перунового охоронця, Вишата обережно звернувся до Лютня: – Послухай-но, чому ти сказав iм про Дiра, але не про… – А яким чином я, по-твоему, мав учинити? Дажбогiв служитель не вiдповiв, тож Лютень сумовито посмiхнувся: – Не можна аж надто довiряти цим варягам – от що скажу тобi, Вишато! А може, хтось iз вас довiряе iм беззаперечно?… Вiн прискiпливо оглянув решту волхвiв, та всi мовчали – анi пари з вуст. – Отож-бо! – кивнув Перунiв служитель. – Якщо все пiде, як ми домовилися, тодi самотужки цю дрiбничку залагодимо, нiчого варягам не скажемо: бо навiщо?! Якщо ж вони нас бодай у чомусь обдурять!.. І пiдiбгавши губи, Лютень промимрив майже нерозбiрливо: – М'яко стелять лиходii варяги. Ой, занадто вже м'яко!.. 5 Днина видалася по-лiтньому ясною й сонячною. Водночас спека, що дошкуляла жителям Киева-мiста весь минулий тиждень, явно пiшла на спад. Що ж, це добре!.. Вчора пiд вечiр до княжого терема завiтав посланець вiд варязьких гостей, лодii яких минулоi п'ятницi пiдпливли до днiпровського притику. Пiсля коротких перемовин з вартовими його допустили до гридницi.[32 - [xxxii] (#_ednref32) Примiщення для дружинникiв, якi безпосередньо охороняли княжий терем.] Коли Осколд вийшов туди, посланець передав князевi не надто розкiшне, але доволi пристойне приношення (мiшечок з новгородськими срiбними монетами та кольчужну сорочку з накладними нагрудними пластинами, прикрашеними витiюватою срiбною насiчкою) i, трохи перекручуючи слова, мовив: – Наш ватажок – славетний купець Ольг не змiг з'явитися перед тобою, княже, особисто, бо почуваеться трохи зле: захворiв у дорозi. Тому славетний Ольг просить вибачити його, прийняти на знак вибачення цi скромнi дарунки, а також запрошуе вiдвiдати нашi лодii завтра. Коли прийдеш на притик, ми нагородимо тебе, як належить нагороджувати князя. – Дякую тобi, гостю, – вiдповiв Осколд доволi зверхньо, – але дарунки, що ви вважаете достойними мого княжого стану, можете надiслати на мiй двiр. Менi зовсiм не обов'язково iхати на притик, щоб отримати iх з рук вашого ватажка… Правду кажучи, князевi не надто сподобався цей розподiл купецького приношення на двi частини – бiдну й багату. Невже не можна було подарувати все й одразу?! Що за примха така: просити його, Киевого нащадка Осколда, особисто прибути на лодiю до iноземних гостей?! Нiбито правителю Русi бiльш нема чим зайнятися, нiж панькатися з кожним мандрiвником, який пропливае Днiпром вiд варягiв до грекiв… – Окрiм достойних князя приношень, славетний Ольг мае повiдомити особисто тобi однудуже-дуже важливу новину, яку привiз вiд самого нашого князя Рюрика. – А хiба ти не можеш ii повiдомити? – Новина ця настiльки важлива i потаемна водночас, що славетний Ольг не ризикнув довiрити ii навiть менi, своему особистому посланцевi! Молодий (навiть безбородий, з рiденькими вусиками, що ледь пробивалися над верхньою губою) варязький гiсть шанобливо вклонився i додав, смиренно втупившись у дошки пiдлоги: – Не гнiвайся, княже, будь ласка… Осколд схилив пiдборiддя на зчепленi пальцi рук i надовго замислився. Звiсно, його особиста поiздка на днiпровський притик до варязьких гостей стане вчинком, недостойним правителя Русi. З iншого ж боку, буквально щойно – всього лише вранцi, пiд час найбiльш урочистого за весь тиждень недiльного богослужiння епископ Михаiл прочитав у церквi Святого Миколая проповiдь на тему смирення. Сенс проповiдi зводився до того, що коли Всемогутнiй Бог посилае чадам своiм випробування, iх необхiдно приймати з радiстю та вдячнiстю. Саме так Ісус Христос прийняв свою долю – смерть на голгофському хрестi заради спасiння всього людства. Отже, якщо будь-кому з мирян (хай навiть самому князевi!) потрiбно буде в чомусь принизитися, ця духовна жертва не перебiльшить покаянну жертву Сина Божого. А тому цю жертву необхiдно принести – бодай заради утихомирення такоi огидноi диявольськоi виразки, як гординя!.. І от тепер у словах варязького посланця Осколд уловив несподiване перегукування з мотивами недiльноi проповiдi. Цiкаво, чим iще можна пояснити настiльки дивний збiг, як не промислом Божим?! Йому, руському князевi древнього Киева-мiста, пропонують принизитися до подорожування на днiпровський притик. Його ество, сповнене гординi, щосили протестуе. Що ж, от i видаеться слушна нагода приборкати, розiп'яти у власнiй душi (як висловився б епископ Михаiл, розiп'яти поруч iз Сином Божим) цей огидний дарунок духа нечистого – непомiрно роздуту пиху, замiшану на гординi й щедро здобрену самолюбством… i навiть самозакоханiстю! Отже, вирiшено: вiн прийме запрошення варязьких гостей i завтрашнiм ранком приiде до них на днiпровський притик. – Гаразд, можеш передати своему ватажку Ольговi, щоб завтра чекав на мене i приготував приношення, достойне князя могутньоi Руськоi землi, – мовив Осколд, коли присутнi у гридницi дружинники почали обережно виявляти ознаки стурбованостi надто довгим мовчанням. Молодий варязький купець шанобливо вклонився i, не проронивши бiльше анi звуку, вийшов геть. Як сказано, так i зроблено: завершивши усi найнеобхiднiшi вранiшнi справи, Осколд наказав осiдлати коня, щоб спуститися Боричевим узвозом[33 - [xxxiii] (#_ednref33) Нинi Андрiiвський узвiз Киева.] з княжого мiста вниз на Подiл i далi – на днiпровський притик. Його супроводжував вiдданий воевода Дiр, якому князь вирiшив подати приклад утихомирення власноi гординi. І треба ж такому статися: перед самiсiньким вiд'iздом на княжий двiр прибiг захеканий посланець епископа Михаiла з дуже дивним попередженням! Мовляв, сьогоднi вночi його святостi наснився тривожний сон. Буцiмто з небес i на княжий двiр, i на церкву Святого Миколая, i навiть на епископське подвiр'я пролилися замiсть звичайного дощу потоки бруду й нечистот, а замiсть граду з криваво-червоних хмар на землю падали дранi шматки живого, ще теплого м'яса i клаптi шкiри! Князь же Осколд особисто виловлював з брунатних потокiв ще тепле м'ясо, iв сирим i запрошував скуштувати цю огидну страву всiх наближених до себе людей, включаючи самого епископа Михаiла!!! Отакий дивний, дивний сон… – Лишайся вдома, княже! Сиди й молися, молися невпинно до самоi темноi ночi, бо iнакше лихо спiткае i тебе, i всiх нас, – благав переляканий епископський посланець, вчепившись за стремено княжого коня. Втiм, Осколд виявив повну рiшучiсть здiйснити задумане, бо вiдiпхнув ченця геть влучним ударом черевика у плече i мовив зневажливо: – Єпископовi варто пригадати його ж власнi настанови щодо отаких снiв, так i передаси йому! – ляснув долонею по шиi коня. Слiдом за князем подвiр'я полишили воевода й десяток пiших гриднiв.[34 - [xxxiv] (#_ednref34) Особистi охоронцi князя.] – Що скажеш на все це? – звернувся Осколд до Дiра. Той лише плечем пересмикнув, але промовчав. І про всяк випадок, трохи притримав вудила свого коня, щоб iхати позаду, а не поруч iз володарем. Зрозумiвши, що воевода намагаеться таким чином уникнути неприемноi розмови, князь лише невесело зiтхнув. Нi, справдi, що за нiсенiтницi?! Навряд чи можна було порахувати, скiльки спасенних проповiдей, де нещадно викривалися облудники-волхви, пiдступнi вiщуни, ворожки, тлумачники сновидiнь та iншi огиднi Боговi грiшники, прочитав Михаiл за час iснування своеi епархii. І при цьому час вiд часу сам же епископ дозволяв собi заявляти про той чи iнший «вiщий» сон, нiбито навiяний особисто йому Всевишнiм!!! Таке сталося, зокрема, напередоднi останнього Осколдового походу на грекiв. Щоправда, тодi пророцтво Михаiла незбагненним чином справдилося… Звiсно ж, повернувшись додому з жалюгiдними рештками дружини, князь запитав епископа, чому очiльник Руськоi церкви мае можливiсть бачити вiщi сни вiд Бога, тодi як сновидiнням вiщунiв i тлумачникiв вiрити не можна в жодному разi? «Нiчого дивного, княже! Адже слабка людина е немiчною та грiшною перед Богом, а тому Вiн у незбагненнiй милостi Своiй iнодi посилае любим чадам вiщi сни, щоб тi знали: навiть у такий спосiб Боже Око дбае про обрану для спасiння паству…» Такою була вiдповiдь епископа Михаiла. Втiм, не можна сказати, що це пояснення вдовольнило Осколда. Швидше навпаки, роздратувало: адже скидалось на те, що служник Ісуса Христа просто намагався залишити за собою неподiльне беззаперечне право впливати на князя у такий дiевий спосiб, як тлумачення сновидiнь. Тiльки й того!.. Все це Осколд висловив просто в обличчя Михаiловi, у вiдповiдь же дiстав першу розлогу проповiдь щодо шкiдливостi людськоi гординi. Вiдтодi ця тема спливала в iхнiх бесiдах бiльш-менш постiйно. Серцем князь розумiв, що епископ безперечно мае рацiю, викриваючи традицiйну для володаря пиху й небажання остаточно коритися волi Церкви. Проте холодний розум щоразу пiдказував: якщо так пiде й надалi, архiпастир почне беззастережно посилювати власний вплив на нього, як на правителя Русi. А от цього Осколд вже не мiг допустити за жодних обставин! Тому iхнi суперечки дедалi загострювалися. Особливо пiсля того, як князь узяв до себе в терем Вiдраду. Єпископ регулярно дорiкав Осколдовi, що, завiвши коханку, той ганьбить добру пам'ять покiйноi княгинi й загалом поводиться не краще вiд будь-якого правителя-поганця. Закликав володаря або одружитися з дiвкою, або ж негайно вiдiслати ii з княжого двору, попередньо навернувши у вiру Христову. Мiж iншим, Осколд небезпiдставно пiдозрював, що саме збереження Вiдрадою вiрностi богам предкiв особливо дратувало i продовжуе дратувати Михаiла – тому вiн i шаленiв, невпинно нагадуючи про гнiв Божий на бiблiйного Соломона, численнi дружини й наложницi якого продовжували вклонятися iдолам земель, з яких були привезенi до царя. Й навiть туманно натякав, що сила-силенна нещасть уразять також i Русь, якщо тiльки князь не схаменеться. Либонь, витiвку з черговим «вiщим» сном епископ також спрямував проти Вiдради. Адже його посланець-чернець щось торочив про «всiх наближених» до князя людей, яких Осколд увi снi також запрошував скуштувати сирого м'яса, що падало з криваво-червоних хмар разом з потоками бруду! Звiсно ж, серед «наближених» першою була ця коханка-поганка, клята дiвка без роду-племенi… молоденька солоденька розпусниця, втiха майбутньоi старостi, що непомiтно пiдкрадалася до князя… Ось на що натякав Михаiл!!! Безперечно, так воно й е. Озирнувшись на Дiра, кiнь якого цокотiв копитами дещо позаду, Осколд мовчки мотнув головою, наказуючи не вiдставати. Ось вже й Боричiв узвiз, i ремiсничий Подiл лишилися позаду. Ось вони спiшилися на днiпровському притику, де серед iнших кораблiв вирiзнялися дещо незвичними обрисами двi великi варязькi лодii. Мимоволi промайнула думка: «Зазвичай пiвнiчнi гостi плавають на менших суднах». Проте всяке бувае… І вiдiгнавши саму лише тiнь пiдозри, Осколд попрямував до найближчоi з лодiй, де на нього чекали вiдважнi мандрiвники, оточенi натовпом охочих до видовищ мiсцевих мешканцiв. Витрiщаки у великiй кiлькостi також не викликали пiдозри. Справдi, лише вчора була недiля – ярмарковий день, коли на Подiльському торжищi народ п'е-гуляе, всiляко розважаеться, сьогоднi далеко не всi стали до роботи, остаточно не вiдiйшовши вiд учорашнiх веселощiв… Проте Дiр одразу наблизився до володаря i стурбовано прошепотiв йому на вухо: – Княже, а що тут волхви роблять?! Осколд придивився до натовпу роззяв i нарештi також помiтив неприемних будь-якому християниновi служителiв-iдолопоклонцiв. Але хтозна, хтозна… – Либонь, також прийшли повитрiщатися на те, як володар Русi прийматиме достойнi його дарунки вiд варязьких гостей. Мовивши це, Осколд попрямував до iноземцiв, якi вишикувалися на притику напiвкiльцем i шанобливо вклонилися при його наближеннi. Дiр та княжi гриднi йшли слiдом. Як раптом позаду сталося щось незрозумiле… але щось-таки сталося… За спиною пролунав якийсь легкий, майже нечутний, проте вiд того ще бiльш пiдозрiлий шум… немовби шелестiння легенького вiтерця. І одразу ж вуха рiзонув перелякано-здивований зойк воеводи. Осколд озирнувся… й не повiрив власним очам: взявши списи напереваги, княжi гриднi скупчилися довкола Дiра, при цьому передня лiнiя натовпу людей, якi досi здавалися звичайнiсiнькими витрiщаками, пiдгулялими на вчорашньому ярмарку, густо наiжачилася сулицями.[35 - [xxxv] (#_ednref35) Дротиками.] – Що тут вiдбуваеться?! – обурився князь, як раптом iззаду долинув грубий зичний окрик: – Зброю на землю, склавини! Нас все одно бiльше. Тепер Осколд поглянув на варязьких гостей i зi здивуванням побачив у iхнiх кремезних руках або мечi, або важкi бойовi секири, видобутi невiдомо звiдки. Та ще неприемнiшим вiдкриттям стало те, що пишновусий здоровань, який стояв трохи попереду напiвкiльця варягiв, звертався явно до княжих гриднiв, але нiяк не до удаваних роззяв, якi бозна-чому озброiлися сулицями. – Що це… – А ти замовкни, Хьоскульде Нерiшучий, i знай свое мiсце!!! Тепер пишновусий звертався вже безпосередньо до Осколда. Ошелешений настiльки несподiваним поворотом подiй, князь i справдi замовкнув, немовби проковтнувши язика. Криво посмiхнувшись, ватажок варягiв схвально мовив: – Отак вже краще… Та цiеi ж митi з натовпу ремiсникiв-витрiщак пролунав зойк: – А де докази, варяже?! – Так, докази, докази подавай! – прокотилося натовпом русичiв. – Де твоi докази?! Серед нас вистачае охоронцiв капищ прадавнiх богiв, вони вмiють поводитися зi зброею. Тож або зараз iхнi сулицi полетять у вас, або доведи негайно, що перед нами не наш, не руський князь!.. Докази, докази!.. Все ще не розумiючи, що вiдбуваеться, Осколд безпорадно озирався на всi боки. Так само безпорадно озиралися воевода Дiр i гриднi, якi, здаеться, розгубилися ще бiльше, нiж сам князь. Тодi вусатий здоровань здiйняв над головою праву руку з довгим, багато оздобленим мечем, i вигукнув: – Замовкнiть! Нумо замовкнiть усi! Зараз я доведу все, що потрiбно. Гамiр одразу стих, тодi варяг заговорив знов: – Слухайте всi! Я – Хельг Орвард, високородний ярл i близький родич конунга Рюрика, володаря ладозького i князя новгородського. Я прибув сюди, до Киева-мiста, щоб навести лад у склавинських землях та викрити самозванця Хьоскульда Нерiшучого, який багато рокiв тому не виконав волю свого володаря, пiдступно вбив вашого тутешнього князя, незаконно зайняв його стiл i сидiв на ньому донинi. – Що-о-о?! Ти що верзеш, варяже?! – обурився Осколд. Проте анiтрохи не розгубившись, вусатий здоровань, який назвався Хельгом Орвардом, недобре розсмiявся i прорипiв: – Що, Хьоскульде, боiшся правди?! А ось поглянь-но в очi справжньому нащадку конунга Рюрика i повтори те саме… Хельг Орвард зробив крок назад, щоб вивести з натовпу варягiв малолiтнього хлопчика. – Ось, Хьоскульде, подивись на Інгвара – справжнього нащадка конунга Рюрика, якому вiн заповiв княжити у Киевi-мiстi. А доки княжич Інгвар не досягнув повних лiт чоловiка, управляти замiсть нього i вiд його iменi стану я – шляхетний ярл Хельг Орвард! – Та як ти смiеш, варяже?! – знов обурився Осколд. – Я тут княжу, бо я е спадкоемцем Кия – найпершого з князiв земель поднiпровських… – Ти самозванець Хьоскульд Нерiшучий… – загорлав вусатий здоровань, але цiеi митi iхню словесну суперечку знов перекрили крики збудженого натовпу русичiв: – Докази!!! Доведи правдивiсть своiх слiв, варяже!!! Кажи негайно всю правду, iнакше сулицi божих охоронцiв полетять у тебе i твоiх бродяг-воякiв!.. Знову Хельг Орвард здiйняв над головою меч i знов заговорив, коли галас потроху вщухнув: – Склавини, слухайте уважно. Багато-багато рокiв тому брат моеi покiйноi дружини – конунг Рюрик послав одного зi своiх людей – Хьоскульда Нерiшучого походом у ромейськi землi. Але той похiд по дорозi на пiвдень спiткали суцiльнi невдачi: у декiлькох сутичках з мiсцевими племенами нездара згубив усе свое вiйсько. Повернутися назад до конунга Рюрика Хьоскульд не мiг – бо володар неодмiнно наказав би скарати на горло боягуза й невдаху, який зганьбив усiх хоробрих вiкiнгiв. Мабуть, Хьоскульд Нерiшучий безславно згинув би посеред болiт, але зла доля розпорядилася по-своему: боягуз зустрiв склавинського князя Осколда, який саме вертався додому пiсля вдалого походу до землi ромейськоi – саме звiдти, куди так i не потрапив Хьоскульд Нерiшучий. І тут з'ясувалося щось неймовiрне: виявляеться, склавинський князь Осколд i найбiльший боягуз серед славетних пiвнiчних воiнiв напрочуд схожi ззовнi, як i iхнi iмена! Спочатку це дуже розвеселило склавинського князя, та коли насамкiнець, вступивши у лиховiсну змову з княжим воеводою Дiром… – Що-о-о?! Тепер почутим обурився вже Дiр, та здоровань у вiдповiдь зiрвався на шалений крик: – А те, що чуеш, зраднику!!! Це ти змовився з невдахою Хьоскульдом Нерiшучим!!! Це ви вдвох таемно зарiзали склавинського князя Осколда, а потiм запевнили склавинських дружинникiв, що князевi зле, вiн потребуе тривалого вiдпочинку, пiсля чого самозванець Хьоскульд аж пiвтора мiсяцi прожив у княжому наметi, а коли нарештi вийшов до вiйська, то дружинники ледь упiзнали свого князя!!! Воно й не дивно, адже… – Брешеш!!! Не було такого!!! – несамовито гукнув Дiр, й Осколд негайно пiдтримав вiрного воеводу: – Звiсно, не було, бо це… – А хто може пiдтвердити, що нiчого такого не було?! – хитро спитав Хельг Орвард. – Я можу пiдтвердити!!! – вiдчайдушно гаркнув князь. – І я можу!!! – гукнув воевода. – Хто iще?… Осколд i Дiр тiльки-но збиралися щось заперечити, як раптом почали безпорадно озиратися на всi боки. Справдi, обидва безпiдставно звинувачуванi тiльки тепер з наростаючим переляком уторопали, що сьогоднi iх супроводжують… лише молодi гриднi, серед яких немае жодного старого вояка!!! Немае тих, хто разом з ними брав участь у давнiх походах, хто пам'ятав початок княжiння Осколда!.. Старих воякiв лишилось дуже мало: переважна частина iх загинула в останньому невдалому походi. Але ж дехто вцiлiв! Як же сталося, що жоден з них не супроводжував свого володаря на днiпровський притик?! Мiж тим явно задоволений iхньою розгубленiстю, варяг мовив, не надто приховуючи власне торжество: – От бачите, чеснi склавини?! Бачите, як заметушилися обидва змовники?! Бояться чути правду про себе… Натовп погрозливо загомонiв: русичам також не сподобалась розгубленiсть князя й воеводи. Треба було щось робити, причому негайно! Інакше… – Це все брехня, суцiльна брехня!!! Ти нiчого не довiв, твоi слова… Проте ярл Хельг Орвард не звернув жодноi уваги на вiдчайдушну спробу Осколда захиститися: – Моi слова е правдивими вiд початку й до кiнця. – Нi, варяже, ти брешеш!!! Варто послати за будь-ким зi старих дружинникiв, якi пам'ятають давнi часи, як вони засвiдчать… – Навiщо ж турбувати воякiв, якi залiковують вдома рани, отриманi у давнiх походах?! Краще пошукати iнших доказiв… – Так-так, докази!.. Доведи, варяже, доведи, що не брешеш!.. – знову загудiв натовп, проте вже не настiльки впевнено, як ранiше. Вусатий здоровань енергiйно трусонув головою й мовив (як здалося усiм) радiсно: – Ну гаразд, обдуренi склавини, ви самi цього захотiли… Натовп завмер в очiкуваннi. Тодi Хельг Орвард мовив, вказуючи мечем на Осколда: – Ось вам iнший доказ. У Хьоскульда Нерiшучого була потаемна прикмета, про яку мало хто знав: родимка у виглядi червоно-сонячноi плями навпроти серця. Отже, заколотнику, знiми сорочку i покажи нам своi груди. Якщо ти справдi склавинський князь Осколд, нiякоi родимки у тебе немае – тодi нехай усiх нас негайно закидають дротиками! Але якщо прикметна пляма у тебе е – тодi ти нiхто iнший, як вiкiнг Хьоскульд Нерiшучий, збiглий вiд конунга Рюрика. Ну?… На днiпровському притику запанувала жахлива тиша. Пiд пильними поглядами сотень очей князь жахливо зблiд, немов небiжчик. Адже родима пляма у нього на грудях справдi була!!! Звiдки ж клятий варяг дiзнався про неi?! А головне, що тепер робити?! Якщо одразу зiзнатися, що родимка е – всi негайно повiрять ярлу. Якщо ж заперечити… Невже його примусять привселюдно роздягнутися?! І невже справджуеться наяву лихе сновидiння епископа Михаiла?… – Це неподобство… – пробелькотав Осколд неслухняними губами. – Що саме називаеш неподобством ти, Хьоскульде Нерiшучий? – Це нечуване неподобство – привселюдно роздягати руського князя… – А чого ти стидаешся?! Покажи, що у тебе на грудях немае родимки, i… – Нi. Нi-нi, не покажу!.. – Княже, покажи iм груди й покiнчи з цим блюзнiрством!!! Тепер вже до нього звернувся Дiр. Шкода, що воевода не знав про кляту родиму пляму у виглядi маленького сонечка… І хто його за язика тягнув?! Осколд глибоко зiтхнув i вiдповiв якомога твердiше: – Не можу принизитися. Не бувати такому неподобству. Тодi Хельг Орвард гучно розреготався й мовив до натовпу: – Ну от вам i другий доказ, обдуренi склавини! Спочатку цi змовники не змогли назвати жодну людину, окрiм себе самих, яка засвiдчила би iхню правоту. Тепер Хьоскульд Нерiшучий як завжди розгубився, опинившись у безвиходi, й вiдмовився показати власнi груди – бо запевняю, родимка там е. Здаеться, доказiв вистачить, еге ж?… Натовп замовк, проте сулицi в руках божих охоронцiв все ще здiймалися над головами. І знову зареготав варяг: – Ну що ж, склавини, буде вам i третiй доказ! Якщо хтось iще пам'ятае давнi часи, коли Осколд тiльки-но почав правити на вашiй землi, той пiдтвердить: князь зберiгав вiрнiсть прадавнiм богам склавинськоi землi! Але той Осколд, який повернувся до Киева-мiста з-пiд стiн Константинополя, чомусь принiс iз собою новувiру Чому саме, склавини?! Хтось замислювався над цим?! Пояснiть-но менi це, будьте ласкавi!!! Натовп мовчав. – Що, склавини, не можете пояснити?… Овва, як прикро!!! Хельг Орвард знову голосно зареготав, а насмiявшись досхочу, мовив глузливо: – Ну що ж, тодi я вам поясню. Осколд втратив вiру у склавинських богiв тому, що ганьба всiх вiкiнгiв – боягуз Хьоскульд Нерiшучий – цiеi вiри нiколи не мав! Нi-ко-ли не мав!!! Дравiди!.. Дравiди склавинських богiв, нумо вийдiть наперед i будьте моiми свiдками… З натовпу вийшли волхви руських богiв i оточили Осколда. – Добре, дравiди. А тепер скажiть: чи правда це, що ромейська вiра робить вiльних людей рабами? – Так, правда, – одностайно кивнули волхви. – Гаразд! Це пiдтверджуе, що князь Осколд був князем вiльних людей, тодi як самозванець Хьоскульд Нерiшучий, який повернувся з походу замiсть пiдло вбитого ним Осколда, захотiв мати пiд своею рукою слухняних рабiв. Для того й почав насаджувати серед пiдданих рабську вiру ромейську… Ну, що скажете на це, обдуренi склавини?… При цих словах варязького ярла руки з сулицями нарештi опустилися додолу. Тодi Хельг Орвард звернувся до волхвiв: – Нумо хапайте цього самозванця i знiмiть iз нього сорочку! Подивимось, чи е пiд нею родимка… Волхви одразу схопили князя, й хоч як вiн пручався, заламали руки йому за спину, рвонули комiр вишитоi хитромудрим вiзерунком лляноi сорочки. Наступноi ж митi натовпом прокотилася хвиля ремствування: всi побачили на грудях Осколда сонцеподiбну родимку! Просто навпроти серця. – Що ж, обдуренi склавини, ось i пiдтвердився мiй другий доказ, стiльки рокiв приховуваний Хьоскульдом Нерiшучим – зрадником славетного конунга Рюрика. Дивiться всi, уважно дивiться! Волхви кiлька разiв повернули князя на всi боки, щоб усi витрiщаки добре побачили все. – Княже!.. – тiльки i змiг пробелькотати вкрай розгублений воевода Дiр. – У мене завжди була ця родимка, вiд самого народження… – спробував виправдатися Осколд, та Хельг Орвард перервав його: – Так, Хьоскульде Нерiшучий, родимка була завжди, я це знаю: пiдступний Локi[36 - [xxxvi] (#_ednref36) Скандинавський бог-облудник.] помiтив тебе вiд народження. А тепер i ошуканi тобою склавини знають приховувану багато рокiв правду… Нумо пiдведiть його до мене, дравiди! Волхви слухняно пiдвели бранця до ярла. – На колiна!!! Князя поставили на колiна. Тодi Хельг Орвард звернувся до малолiтнього Інгвара: – Ну що ж, княжичу, ти е справжнiм спадкоемцем свого батька – славетного конунга Рюрика. Скажи нам усiм, як вчинити зi зрадником? – Смерть йому! – вигукнув хлопчина тоненьким малечим фальцетом. – Справедливе рiшення, достойне справжнього вiкiнга. Молодець, Інгваре, я тобою пишаюся! Ярл зробив рiшучий крок до оточеного волхвами Осколда i замахнувся мечем. – Люди, я!.. Меч Хельга Орварда ввiйшов в оголенi груди бранця, розсiк сонцеподiбну родимку, простромив бiле тiло й виийшов зi спини. Княжа кров бризнула на втоптану землю днiпровського притику. Натовп перелякано зойкнув, побачивши швидкiсть i невiдворотнiсть варязького правосуддя. – Гаразд, а з цим що робити? – ярл указав закривавленою зброею на Дiра. Не очiкуючи розпоряджень, молодi гриднi покидали на землю списи, накинулись на воеводу, обеззброiли його й пiдтягнули до мiсця, де холонув труп Осколда. Хельг Орвард запитально глянув на малолiтнього Інгвара. – І йому смерть! – хвацько вигукнув хлопчина. Наступноi митi закривавлений воевода приеднався до свого господаря. – Ну от, склавини, справедливiсть нарештi взяла гору, – задоволено мовив ярл, повiльно оглядаючи принишклий натовп. У душi Хельг Орвард торжествував: його хитромудрий задум спрацював настiльки бездоганно, що кращого годi й бажати – князь Осколд мертвий, хоробрi вiкiнги виглядають в очах дурнiв-склавинiв взiрцями справедливостi, шлях до престолу Киева-мiста вiдкритий, нiхто й не подумае чинити нiякого опору… І при цьому всьому втрат з iхнього боку – жодних!!! Тiльки суцiльний виграш. Щоправда, лишилась едина дрiбничка… Хельг Орвард поглянув на Перунового служителя. Немовби отямившись вiд солодкого самозабуття, Лютень розпрямився i звернувся до натовпу: – Вiльнi русичi, жителi Киева-мiста! Прибульцi-варяги здiйснили свое правосуддя, давайте ж i ми здiйснимо свое!!! Я та iншi волхви запросили вас прийти сьогоднi на днiпровський притик, аби на власнi очi побачити докази зради тiеi людини, яку ми донинi вважали нашим князем Осколдом i яка насправдi виявилася пiдступним боягузом-чужоземцем. Але ця людина завдала нам величезноi шкоди, iм'я якiй – рабська вiра грецька! Ну то як, вiльнi русичi, жителi Киева-мiста, постоiмо за вiру наших пращурiв, за справжню вiру руську, а не чужинську?! – Постоiмо!!! Авжеж постоiмо!.. – несамовито заволав натовп. – Ну, тодi за справу!!! – А-а-а-а-а-а!.. І пiд задоволеним поглядом ярла Хельга Орварда, який непомiтно посмiювався у пишнi вуса, збудженi щойно пролитою кров'ю люди кинулися до мiських мурiв, на ходу озброюючись тим, що потрапляло пiд руку – здебiльшого дрюччям. Спочатку на ремiсничому Подолi, а потiм i по iнших посадах, i по всьому Киеву-мiсту ретельно вишукували прибiчникiв грецького божка. Кого тiльки знаходили – тому пропонували зривати рабськi натiльнi хрестики на знак повернення до вiри предкiв. Хто погоджувався, тих радо милували. Хто впирався, того забивали дрюччям до смертi, заколювали сулицями, ножами або й просто загостреними палями. На ненависних монахiв, яких тепер не криючись називали клятими чорними волхвами, чекала iнша смерть: щоб навiть iхнiх могил не лишилось на руськiй землi, усiх полонених чорнорясникiв тягнули до найближчоi рiчки (а рiчок у Киевi-мiстi вистачало!) й немилосердно топили. Єпископа Михаiла спочатку прив'язали до кiнського хвоста, потiм протягнули по вулицях, а коли вiн перестав подавати ознаки життя – вiдтягнули Боричевим узвозом на днiпровський притик, де досi лежали неприбранi тiла Осколда й Дiра, i пiд радiснi вигуки скинули труп у Днiпро. Найбiльшого клопоту завдали княжi дружинники, якi лишилися вiрними грецькому божковi: вони замкнулися у гридницi, звiдки iх вибивали цiлих двi години поспiль. За цей час навiть устигла згорiти вщент i завалитися церква Святого Миколая, що була неподалiк княжого терема. У будь-якому разi, пiд вечiр кривавого понедiлка усе скiнчилося, тож сп'янiлий вiд несподiваноi духовноi свободи люд потягнувся за межi Киева-мiста – до язичницьких капищ. Тепер нiхто нiкому не забороняв як слiд вшанувати давнiх руських богiв… i вiддячити iм за те, що поклали край всевладдю жалюгiдного грецького божка, прибитого до схрещених дощок. А також за мудрих i справедливих варягiв, якi звiльнили русичiв вiд рабськоi пошестi… 6 – Ярле, до тебе проситься головний склавинський дравiд. Хельг Орвард, який тiльки-но збирався сьорбнути доброго солодкого вина, поставив келих на стiл. Знову цим дурнуватим рабам щось незрозумiло… Цiкаво, що на цей раз збурило iхнi порохнявi мiзки? Вже цiлих три мiсяцi минуло вiдтодi, як натовп мiсцевих витрiщак не на словах, а на дiлi ознайомився зi скорим та справедливим правосуддям вiкiнгiв, проте склавини й досi щось нiяк не вгамуються! – То як, вигнати його геть або?… – Ну, навiщо ж виганяти, – Хельг Орвард зневажливо скривив губи. – Нехай заходить i каже, чого йому треба. Потiм помовчав трохи i додав: – Дравiд все ж таки, служитель богiв… Нi-нi, не треба виганяти. Проведи його сюди! Присутнi у свiтлицi одразу припинили теревенити i повернулися до входу, очiкуючи на появу волхва. iм також було цiкаво, що за справа може бути у служителя другорядного мiсцевого божка до ярла-управителя Киева-мiста. Перунiв волхв Лютень почав заздалегiдь продуману обурену промову, тiльки-но перетнувши порiг княжоi свiтлицi, де вiдбувалася трапеза: – Що ж це коiться таке, княже Хельгу?! Ти маеш нахабство називатися най справедливiшим, але при твоему потураннi… – Стривай-но! Ярл здiйняв над головою руку, закликаючи Лютня заспокоiтися, але той не вгамувався: – При твоему, княже, потураннi нагло не виконуються обiцянки, данi нехай не тобою, але вiд твого iменi… – Стривай, дравiде! Перунiв волхв нарештi замовк. – Отак краще, – похвалив його Хельг Орвард. – Отже, що за обiцянки, данi вiд мого iменi, не виконуються? Розкажи, дравiде, i якщо правда на твоему боцi, я негайно вiдновлю справедливiсть, бо вiкiнги вчиняють так завжди. – Он та людина, – Лютень кивнув на Алберта Валссунга, який сидiв за столом праворуч вiд ярла-управителя, – обiцяла, що коли ви приберете Осколда, все у нас пiде, як колись. Ось що нам було обiцяно. – А що iще? – Власне, тiльки це… Просто наших богiв багато, тому я й говорив про обiцянки, – виправився Перунiв волхв. – Гаразд, я зрозумiв тебе, дравiде. Пiсля цих слiв Хельг Орвард схилився до свого полководця, обмiнявся з ним кiлькома уривчастими фразами на льодянiй варязькiй мовi i знову звернувся до Лютня: – Мiй вiрний слуга Алберт Валссунг стверджуе, що згадану тобою обiцянку виконано повнiстю. Тож вiн не розумiе причини твого обурення, дравiде. – Як це виконано?! – здивувався волхв. – Як так виконано?! – А отак, дравiде! Скажи, хiба хтось забороняе склавинам приходити у святилища ваших богiв, щоб вiддати iм належну шану? – Нi, не забороняе… – А за княжiння зрадника Хьоскульда Нерiшучого пiдступнi ромейськi волхви цьому чинили всiлякi перешкоди! Тепер i слiду чорних ромейських прихвоснiв у Киевi-мiстi немае, бо ви самi, власноруч перетопили iх вiд першого до останнього. Хто ж вам i що забороняе, дравiде?! – Та нiхто, власне… – дещо знiтився Лютень. – А мiй вiрний Алберт Валссунг каже, що нiчого бiльше вам не обiцяв. – Як так не обiцяв?! А повернути капища наших богiв у межi мiських мурiв?… Хельг Орвард знов обмiнявся кiлькома фразами зi своiм полководцем i заявив не моргнувши оком: – Про це мови не було, дравiде. – Саме про це i йшлося!.. – Коли? – Пiд час вiдомоi твоему Алберту нiчноi наради у мене вдома. – Мiй вiрний слуга говорить, що не йшлося. – Але!.. – Я вiрю Албертовi Валссунгу, бо вiн не здатен на зраду. На вiдмiну вiд тебе, дравiде, й iнших склавинiв. Хельг Орвард сказав усе це дуже спокiйно, не пiдвищуючи голосу. Але Лютень виструнчився й почав дихати глибоко та уривчасто, немовби йому тiльки-но вiдважили ляпаса по щоцi. Натомiсть ярл-управитель лишився незворушним, а присутнi у свiтлицi дружинники щось поблажливо забелькотали по-ва-рязьки. – Отже, тепер зрозумiло, чому на мiсцi капища молодшого грецького божка Миколая, спаленого три мiсяцi тому, твоi люди зводять капище варязького бога Одiна[37 - [xxxvii] (#_ednref37) Найвище божество скандинавського пантеону, бог мудростi, вiйни, перемоги, полювання i поезii.]… – нарештi прохрипiв Перунiв охоронець. – А як iнакше?! – щиро здивувався Хельг Орвард. – Подумай лишень, дравiде, подумай добре: мiсце дуже вдале – поруч з княжим теремом. Якщо менi захочеться вiддати належну пошану Одiну, невже я мушу йти… ба навiть iхати кудись далеко?! Звiсно ж, на цьому мiсцi мае бути святилище Одiна! – Тут колись стояло Перунове капище… – почав Лютень, та ярл-управитель не дав йому договорити: – Ну, то йди служити нашому Одiну, дравiде! Тобi ж байдуже, кому служити, чи не так?! Був над вами самозваний князь Хьоскульд Нерiшучий, тепер на самовiльно зайнятому ним престолi утвердився я, а з часом склавинськими землями управлятиме Інгвар. І при всiх князях ти лишався дравiдом. То яка тобi рiзниця, кому служити?… Очi волхва спалахнули люттю, вiн весь затрусився, немовби вiд пропасницi. У княжiй свiтлицi запанувала лиховiсна тиша, що в будь-яку мить могла вибухнути гнiвом. Але могутнiм зусиллям волi Перунiв охоронець змусив себе заспокоiтися i не надто розбiрливо промимрив: – Тут згадувалася таемна нарада в моiй оселi… Цiкаво, якщо жителям Киева-мiста стане вiдомо, звiдки прибульцi-варяги довiдалися про прикметну червону родимку на тiлi князя Осколда?… – А-а-а, он ти про що! – криво посмiхнувся Хельг Орвард. – Ну що ж, дравiде, давай-но розповiмо про це склавинам. Давай, дравiде! Ясна рiч, пiсля того нам доведеться прорубатися до данапрiвського притику, захопити першi-лiпшi лодii й забратися з Киева-мiста свiт за очi. – І ти не боiшся… – Я?! Нi, не боюся. Бо нам е куди податися – наприклад, назад до Новгорода, де княжать нашi висуванцi. Нас приймуть, запевняю… А от що робитимеш ти й iншi дравiди?! – Тобто?… – Було б незле подивитися, якою лютою смертю ви помрете! – смакуючи кожне слово, мовив ярл-управитель. – Цiкаво, заб'ють вас дрюччям, заколють ножами й сулицями чи потоплять у Данапрi, як колись потопили чорних ромейських волхвiв? Що скажеш, дравiде?! Адже не забувай, що про родимку пробовкнувся цей… як його? – Чудин, Хорсiв охоронець. – Так-так, охоронець склавинського бога Хорса. Дякую, дравiде! Отже, хоча жителям Киева-мiста, безперечно, буде дуже цiкаво дiзнатися дещо про нас, та з вами все буде набагато, набагато цiкавiше. Вам тiкати нема куди – на вiдмiну вiд нас. Подумай про це, дравiде, перш нiж погрожувати менi. У свiтлицi знову запанувала мовчанка. – Отже, капища наших богiв так i залишаться за мiськими мурами? – Так i залишаться. – А у Киевi-мiстi… – Тут зводитимуться святилища богiв славетних вiкiнгiв. А ви обирайте, яким богам служити. – Ну, гаразд… Ярл-управитель подумав, що Лютень змирився з явною поразкою, й полегшено зiтхнув. Дружинники знову затеревенили по-варязьки. Та як виявилось, заспокоення було передчасним. Перунiв служитель заговорив знов: – Гаразд, варяже Хельгу, та вислухай тепер волю мого бога, служiнню якому я присвятив усе свое життя i всю душу. Нехай станеться так, як ти хочеш: жителi Киева-мiста не дiзнаються нi про що, а ви, прибульцi-варяги, залишитесь тут. Гаразд, хай буде так! Але ж ти сам казав, що княжитимеш у нашому мiстi лише до того часу, як малолiтнiй спадкоемець Рюрика – княжич Інгвар, не набере повних лiт чоловiка? – Так, казав. Але при чому тут Інгвар?… – А при тому, що саме вiн побачить колись правосуддя наших – руських богiв! Коли твiй меч, Хельгу Орварде… коли твiй улюблений меч обернеться проти тебе самого… коли твоя кольчуга бiльше не захищатиме тебе… i коли навiть твiй вiрний кiнь принесе тобi загибель – от тодi Рюрикiв спадкоемець Інгвар i зрозумiе, що нашi руськi боги повстали проти панування прибульцiв-варягiв! І тодi вiддасть iм належну шану, забувши навiть про вашого Одiна. При цих словах кулаки Хельга Орварда мимоволi стиснулися, але, незважаючи на такий явний загрозливий знак, Лютень докiнчив думку: – Що ж, варяже, знай: саме так колись i станеться – бо такою е воля руського бога Перуна! А тепер прощавай, бо я не бажаю тебе бiльше нi бачити, анi чути. Мовивши це, Перунiв служитель рвучкою ходою попрямував до дверей свiтлицi й вийшов геть. Алберт Валссунг зробив жест, нiби закликаючи дружинникiв схопити нахабу-волхва, та Хельг Орвард заперечно мотнув головою, i всi залишились на сво'iх мiсцях. – Ярле, чому ти… – почав полководець, коли кроки Лютня змовкли остаточно. – Бо попередження богiв, навiть чужинських – рiч дуже серйозна. Зверни увагу, Алберте Валссунг, цей дравiд говорив не вiд свого iменi, а вiд iменi свого бога… – Сумнiваюся, ярле, що його вустами говорив мiсцевий божок! – Хтозна, хтозна… – А якщо навiть так i е, то i в цьому разi… – А от що ми зробимо, – з несподiваною рiшучiстю мовив Хельг Орвард. – Дравiд сказав про мiй улюблений меч, що обернеться проти мене самого? Гаразд, хай як я люблю свiй меч – але наказую його перекувати! Із цими словами ярл-управитель схопив келиха й нарештi вiдпив з нього ковток солодкого вина. Дружинники на чолi з Албертом Валссунгом зустрiли це рiшення веселими схвальними вигуками. – Також дравiд сказав про кольчугу? Гаразд, нехай майстри-кольчужники зроблять з нею те саме, що майстри-зброярi з моiм мечем! Новий ковток вина зробив ярл-управитель, i новi схвальнi вигуки струсили повiтря княжоi свiтлицi. – Тепер лишився мiй улюблений кiнь, привезений сюди з Новгорода… – Накажеш перерiзати йому горло? – спробував передбачити думку повелителя Алберт Валссунг. – Навiщо? Живий кiнь – це не залiзна зброя, його не можна перекувати. Вiн вiрою i правдою служив менi до сьогоднi, не пiдвiв жодного разу, тож не заслуговуе на передчасну смерть. – А як тодi?… – Доведеться розлучитися з моiм улюбленцем, – сумно мовив Хельг Орвард, сьорбаючи солодке вино. – Наказую повернути його в табун до iнших коней, i нехай табунники пiклуються про нього з особливою запопадливiстю. Бо якщо тiльки дiзнаюся, що мiй улюбленець бодай у чомусь не знае задоволення… Але останнi слова ярла-управителя потонули у радiсних вигуках його вiрних дружинникiв. Ще б пак: як завжди, Хельг Орвард вiдшукав достойний вихiд iз ситуацii, що здавалася безнадiйною!.. Нiчого того Перунiв охоронець Лютень не побачив i не почув. Його i справдi не цiкавило, як чужинцi-варяги вiдреагують на волю верховного руського божества. Головне вiн знав: колись меч, кольчуга чи кiнь загарбника Хельга Орварда принесуть йому наглу смерть – а тодi або сам Лютень, або ж його наступник поговорить з княжичем Інгваром. І той вже не стане чинити спротиву й погодиться перенести капища руських богiв назад у Киiв-мiсто!.. Тепер же Лютень, закутавшись у плащ (щоб його раптом хтось не упiзнав), пiшки полишив негостинний княжий двiр, пройшов до мiських ворiт, спустився Боричевим узвозом на ремiсничий Подiл i поплутавши тутешнiми вуличками, вийшов на берег Почайни[38 - [xxxviii] (#_ednref38) Притока Днiпра, що нинi пiшла пiд землю. У руських билинах вiдома як Пучай-рiка.] подалi вiд мiсцевого притику. Тут на нього чекав Дрожко, на невеликiй вiдстанi попiд старою яблунею пощипувала пожовклу осiнню травичку пара коней зi спутаними ногами. Там же просто на землi сидiла якась жiнка, вдягнена доволi тепло, зважаючи на прохолодну осiнню пору. Лютень змiряв Дрожка оцiнюючим поглядом i жалiсливо зiтхнув: адже неборака надто болiсно сприйняв усе, що сталося останнiм часом у Киевi-мiстi, й вiдмовився вiд подальшого служiння Волосу! Справдi, перевдягненi гостями варязькi вояки з Албертом Валссунгом на чолi з'явились, насамперед, у Волосовому капищi, звернулися спочатку до тамтешнього волхва – отже, основну провину за зраду i подальше вбивство князя Осколда (що не принесло руським богам i iхнiм служителям нiяких вiдчутних результатiв) Дрожко покладав на себе. Що ж, минулого не змiнити! Втiм, здаеться, колишнiй Волосiв охоронець спромiгся прислужитися руським богам i рiднiй землi в iнший спосiб… – Як вона почуваеться? – спитав Лютень, кивнувши на жiнку. – Мабуть, вже краще. – Все ще сумуе за князем? – Так, звiсно, але тепер якщо i плаче за ним, то не бiльш нiж раз на день. – Повитуха ii оглядала? – Еге ж. – І що сказала? – Поки нiчого напевно сказати не змогла. Будемо сподiватися, що Рожаницi[39 - [xxxix] (#_ednref39) Слов'янськi богинi долi.] схильнi до Вiдради. – Тепер ти розумiеш, чому тiеi ночi я не розповiв варягам про неi? Розумiеш, чому наказав божим служителям будь-що вберегти цю жiнку, коли розлючений натовп з дрюччям i сулицями кинувся до княжоi оселi? – Так, тепер усi волхви по достоiнству оцiнили твою мудру передбачливiсть. – Отож бо… А тепер вiзьми ось це. Лютень закатав догори лiвий рукав сорочки, зняв iз зап'ястка простенький браслет, виготовлений з нашитих на бичачу шкiру дубових дощечок, поцяткованих Перуновими знаками – блискавками, i простягнув Дрожковi зi словами: – Це передаси Вiдрадi для майбутньоi дитини. А тепер вези ii у землю древлянську. Там сховайтеся й живiть тихенько, доки я не пiдкажу, що робити надалi. І ще… Вiн на мить замислився i спитав: – А повитуха не сказала часом, хто у Вiдради народиться – хлопчик чи дiвчинка? – Про це ще зарано говорити, Лютню. Але коли вона народить, я неодмiнно повiдомлю про це. – Ну що ж, Дрожку… Перунiв охоронець хлопнув його по плечу. – Що ж, нехай руськi боги благословлять вашу дорогу i приберуть усi перешкоди з вашого шляху. Все, час вирушати! Колишнiй Волосiв служитель кивнув, потiм пiшов до спутаних конiв i тихо наказав колишнiй княжiй коханцi збиратися в путь. За кiлька хвилин кiнськi копита зацокотiли битим шляхом, який простягався уздовж берега Почайни. Лютень же мовчки дивився на подорожнiх, доки iхнi обриси не зникли за далеким березовим гайком, а потiм неспiшно повернувся до Перунового капища. Вiн зробив усе, що тiльки мiг зробити. Подальша доля i Киева-мiста, i всiеi Руськоi землi залежали тiльки вiд прихильностi прадавнiх богiв. 19 сiчня – 17 лютого 2013 p., Киiв 950 p Галина Вдовиченко Галина Вдовиченко (нар. 1959 р. на Кольському пiвостровi) – украiнська журналiстка та письменниця, заступник головного редактора львiвськоi газети «Високий замок», лауреат премii «Коронацiя слова». Галина Вдовиченко дебютувала у 2008 роцi – з романом «Пiв'яблука». Перший тираж книжки розiйшовся протягом мiсяця. Другий роман Галини Вдовиченко «Замок Гербуртiв» отримав першу премiю у номiнацii «Романи» на конкурсi «Коронацiя слова – 2009», вийшов у свiт пiд назвою «Тамдевiн». Авторка романiв «Хто такий Ігор?», «Бора» (короткий список Лiтературноi премii Бi-бi-сi-2011), «Купальниця», а також дитячих казкових повiстей «Шишковi мишi» та «Лiга непарних шкарпеток». Княгиня та вогняна саламандра Киiв, початок 50-х рокiв X столiття От враже кодло! Вкусила! Зуби дрiбнi, гострi, чисто тобi куниця – вчепилася, не вiдiрвати. Кров з мiзинця, з прокушеноi долонi миттю порскнула, зацебенiла, скапуючи на кам'яну долiвку. Не так вiд болю, як вiд несподiванки скрикнула Ольга. Закривавленою рукою трiпонула щосили, визволяючись з живоi пастки, та й навiдлiг: мах! По обличчю дикунки iскоростенськоi: схаменися, стерво мале! Куди свiй писок пхаеш, бидло дерев лянське! Ти цю руку маеш цiлувати, вклякати до неi! Згорiла б у своему Іскоростенi, якби не ця рука! Щойно Мала була тут – i от вже визвiрилась з кута, кривавий вiдбиток долонi горить на щоцi. Дверi рвучко: рип! У прорiзi – напружена пика Гориня Вовкогона, очi уважнi, брови докупи зведенi: що, княгине?… Вiрний пес, завжди поруч, готовий повсякчас горло перегризти будь-кому за свою господиню. Ольга йому неушкодженою рукою за порiг вказала: вийди, Гориню, усе гаразд. Той голову ледь помiтно схилив: слухаюсь, мовляв, а сам скоса на малу служницю – глип, перш нiж заслонити за собою дверi. Це ж треба – почулося йому, сплутав голос господинi – i з ким, з цiею малою вражиною. Лахмата, пика кров'ю заюшена. І чого Ольга цю дурисвiтку при собi тримае? Чи нема iншоi, слухняноi та вправноi прислуги у княжих палатах? Ступаючи нечутно, вийшов. Дiвчисько на нього навiть не зглянулось, iй iнше в головi – увiп'ялась незмигно злим оком в обличчя княгинi, друге око за пасмом волосся сховала – чорноi ненавистi i в одному через край. Коса розпатлана, пiдборiддя замащене кров'ю, чи то своею, чи то Ольжиною, не розбереш. З носа на розбиту губу точиться червона цiвка. Вчити й вчити ще ту малу роздойму, тягати за коси й тягати. Якби ж то вона тiй науцi корилася. Мале-мале, а хоч би схлип iз себе видушила. Стерпить – не заскиглить, не завие. Мовчатиме, зцiпивши зуби. Лише очима клiпатиме, довгими вiями збиваючи додолу прозорi намистинки слiз. Нi, не буде з неi справжньоi служницi. Хоч переважно i лагiдна, i робить усе як слiд, спритно та зграбно, однак час вiд часу – нi сiло нi впало – нiби як слух втрачае, гукай не гукай – не чуе. А штурхнеш, гляне здивовано. І шкоди вiд неi – мало не щодня. То раптом посуд з рук випустить, дзень – i розлетiлись друзки по долiвцi; або, як зараз, зловить гав, вихлюпне на плаття ягiдного узвару з чорних гiрких черешень. Хай там що – горщик розiб'е, чи вбрання зiпсуе – а винноi голови не схилить, на розсипаний горох на колiна не стане i за коси тягати себе не дасть. Вкусить, а вивернеться. Хтось би iнший так до княгинi шарпнувся – розмова була б короткою. Грiзний Горинь Вовкогон завжди за дверима. Мала знае, що нiхто з нею не панькатиметься, тому й дивиться просто в очi, погляду не вiдводить, лише кулаком по обличчю ялозить, кривавi шмарклi розмазуе. – На! Ольга тицьнула iй свою хустинку, розшиту нитками шовковими. Та розмашисто втерлась, нiби шматою звичайною. Пасмо волосся пальцем пiдчепила, за вухо заклала, дивиться тепер у двi оцi, але вже не так напружено. Розумiе, що гроза минула – не дурна. Проте очиська на гострiй мордочцi ще диким блиском вiдсвiчують. Не пiдходь, бо знову вкусить. Куниця, що у сильце втрапила. Щойно була цiкава й вертка, мить – i от вже сидить, зачаiвшись, до усього готова – i пропасти, i на волi опинитись. Як Бог дасть. І не збагнути, спостерiгаючи за нею, упокорена чи нi. Вчора Ольга дивилась з вiкна, як дiти бавляться у лови. Мала наздоганяла хлопцiв, тi вiд неi тiкали щодуху, ховались за розлогим бузиновим кущем. А тiй до iхнiх хитрощiв байдуже. Свого брата Добриню упiймала першим, збила з нiг на траву, вiн трохи попручався й затих. Мала над ним схилилась, щось нiби на вухо прошепотiла, пiдвелась, травинки струсила – вiн залишився лежати нерухомо. Тодi зiрвалась з мiсця, ще якогось дiтвака наздогнала, той слухняно потягнувся за нею, наче теля на мотузочку, лiг бiля Добринi на килим густого споришу. Мала i його торкнулась губами, чи то до щоки чи до шиi. За Святославом полювала найдовше, але перехитрувала i його врештi-решт – зачаiлась пiд низькою гiлкою, вистрибнула назустрiч, вхопила за сорочку – пручайся – не пручайся, хватка мертва. Вклала бiля iнших полонених, ноги йому поправила, щоб рiвно лежав, як усi, рядочком. Що за гра така дивна? Син пiсля вечерi пояснив: хто наздоганяе – той куниця, а хто тiкае – той неважливо хто. Якщо куниця його злапае, кров з нього висмокче… Мала головою на те кивнула, вона посуд збирала зi столу, прислухаючись до розмови. «Що це ви вигадали?» – здивувалась Ольга. «Не вигадали, – була вiдповiдь. – Ми бачили здохлятину на задньому дворi. Подушенi кури, хтось iх виклав рядочком. І у кожноi ранки на шиi! У кожноi! – очi Святослава спалахнули: – Знаеш, хто це зробив?… – вiн не дав матерi нагоди вiдповiсти. – Куниця! – випередив можливi припущення. – Куниця зубами жили перетинае, язик руркою складае i кров випивае. Мала, покажи!» Дiвчинка охоче вiдклала своi справи, обернулась i, округливши губи, скрутила рожевий язичок трубочкою. Святослав у захватi спробував повторити, але невдало. Ольга й собi язиком покрутила, коли залишилась сама – не слухався вiн. І не треба, не для того людинi язик. Вiдгорнула Ольга край чистоi тканини, подивилась на слiди вiд зубiв. Кровлять ранки. Загорнула долонь, тодi вiдстiбнула з рукава розшите оп'ястя, кiлька дрiбних чорних ягiд з нього витрусила – й вiдклала убiк. Зiпсувала узваром вбрання служниця-роздойма. – Дай узвару, – глянула на неi. Мала потягнулась по глек, притиснула його холодним глиняним боком до себе, обережно, однiею рукою – друга з хустинкою бiля носа – налила ще теплого напою у горня, подала господинi. Анi краплi не пролила. Ще трохи – i навчиться прислужувати як слiд, тодi й без тягання за коси обiйдеться. А згодом може й до ключницi дослужиться. А все ж дивно Ользi, чого вона не прожене вiд себе ту Малу – доньку князя Мала, ворога свого заклятого. Вiн i по смертi ворогом залишаеться, нiколи, нiколи вона не забуде, що вiн iй заподiяв. Його доньцi мiсце – на скотному дворi. Або у полi. А вона ii у княжих палатах тримае, вiдтодi тримае, як спалила Іскоростень. П'ять рокiв минуло, як дiти ворога при нiй. Навiщо? Для чого? Вiд Добринi iй, щоправда, нi холодно, нi гаряче. Нiяк. А от присутнiсть його сестри бентежить. Чи iй лестить потурати полонянкою-княжною?… Чи тiшить, коли дiвчинка зi спаленого Іскоростеня iй догоджае, воду гарячу у миску наливае, рум'янок та м'яту кладе, своiй господинi ноги обмивае, лляним рушником обтирае?… Нi, не лестить i не тiшить. Не вiд того тримае вона Малу при собi. Хоча на початках – нiде правди дiти – щось таке у думках промайнуло. Нехай, мовляв, прислужуе менi княжна, донька князя Мала, бо око за око – недостатня платня. Князю Малу легше було б втратити доньку, анiж знати, що народжена правити, вона пiде у послух до вдовицi вбитого ним князя Ігоря. Однак саме так i сталося – дiвчинку узяли за рабиню. Свою спрагу помсти Ольга нарештi втамувала. Хоча й не забула нiчого. Мала ii часом дратуе безмiри, а часом – як гляне весело – то глибинне, далеко сховане вiдчуття сколихне про несправджене, ненароджене. ii донька була б набагато старшою, а що з того?… Ця кров чужа, ворожа. Хоч нiби i е у них з цiею Малунею (старий Нежебуд каже: Малуша) щось спiльне, наче вони ще не усе подiлили. А що дiлити? Переможець забирае усе. Трохи вона iй, щоправда, нагадуе саму себе, багато рокiв тому. Ольгу, однак, не карали нiколи; дорiкнути могли, насварити могли, але щоб за коси тягати – не було такого. Нiхто ii не кривдив. Бiгала босонiж м'якими конюшиновими галявинами свого рiдного Плiсниська. Хоч як ii намагались привчити до статечностi – i батько Олег, внук данського правителя Гельги, i мати – донька князя Будимира, а Ольга, як та простолюдинка, голими п'ятами дрiботiла, подолом дорожню пилюку збивала. То ii в кузнi знайдуть бiля розпаленого горна – сидить тихо, як миша, з рук коваля очей не зводить. То у стайнi розшукають, ще й насварять за те, що до коней тулиться, наказують не пiдходити ззаду, боятися мiцних копит. А гнiдi та буланi ii не рухають, лиш косять оком, хрумтять сiном, трусять гривами – i лише час вiд часу лякають гучним несподiваним форканням. Скiльки себе пам'ятае, мудрий волхв Нежебуд, дiд-столiт, знахар та вiщун, був сивий та зморшкуватий. Колись сказав iй, що мiста народжуються i вмирають, як люди. І кожному мiсту вiдмiряний свiй вiк, своi щасливi та нещасливi днi й роки, свiй розквiт та занепад, або ж непомiтне до скону тихе iснування. Усе, як у людей. Гаразд, погодилась мала Ольга, зазираючи в очi кольору води, ось ти, Нежебуде, колись помреш, так?… А мiсто Плiснисько померти не може, воно на цьому мiстi й за тисячу рокiв стоятиме. Бо як це – Плiсниську померти? Його у землю не поховати. Куди подiнуться цi будiвлi, вулицi та кам'янi дороги? Який велетень iх розкидае? Який вiтер роздмухае? Нi, не повiрила вона старому Нежебуду ii мiсто не могло зникнути. Ще й здалеку, звiдти, де сонце сiдае, приiхав до батька його брат, усi тодi чули, як вiн сказав: Плiснисько бiльше за Париж, а Париж – хто не знае – величне мiсто на вiки. То куди ii мiсто – бiльше за Париж! – мало подiтися? Плiснисько мiсто назавжди – як сонце. По його кам'яних вулицях, по нагрiтому сонцем бруку так весело бiгти босонiж, а надто – коли лiтня злива наповнюе теплою дощiвкою мiськi калюжi, а сонце ту воду згодом визбируе до краплини. Плiснисько буде завжди – запевнила мала Ольга старого Нежебуда. Вiн сказав, усмiхнувшись: тобi виднiше. Нежебуд теж може помилятися, хоча вiн один з небагатьох, кому Ольга вiрить беззастережно. Вона йому вiд раннього дитинства вiрить. Ось лежить вона, мала, пiд вовняною ковдрою бiля вогню, за дверима – теплий лiтнiй вечiр, а iй холодно, ii трусить, i млосно iй, очi стулюе нi денний, нi нiчний сон, сон вiд слабкостi, сон вiд недоброго ока. Нежебуд – до неi: зараз буде легше, зараз. Вона знае: так i буде. Дивиться на розпалену ватру, у вогонь, той гуде, як у кузнi, де вона намагалась побачити у полум'i вогняну саламандру, i коли полум'я гасне, коли на поверхнi стишеноi ватри починае свiй танець рухлива заграва, бачить ящiрку. У прорiзь примружених очей, бо iй видаеться, якщо вона дивитиметься в усi очi, та ящiрка зникне. Тому лежить, не ворушиться – прикипiла поглядом до вогняноi саламандри. Та звиваеться усiм тiлом, ворушить хвостом та лапками, поверхня ii шкiри вигравае жовто-червоними спалахами. «Я бачу саламандру!» – хоче нарештi сказати вголос Ольга, але сил нема, вона навiть не в змозi розтулити вуста. Та й не знати, чи Нежебуд ii почуе – вiн зараз нiчого не бачить i не чуе. Окрiм вогню. Вiн усе важливе робить на вогнi, з вогнем, завдяки вогню. Зараз вiн знiмае з малоi Ольги вроки, згашуючи ватру. Мама стоiть збоку, тримаючи перед собою миску з колодязною водою. Мовчить, як нiби теж побачила вогняну саламандру, i мову iй вiд того видива вiдняло. Але мама дивиться на вузлуватi руки Нежебуда, вiн бере зашкарублими пальцями з розжареноi грани розпечений вуглик i обережно вкидае його у воду, примовляючи: «Нi дев'ять…» Вуглик шипить, випускаючи над поверхнею води хмарку пари. А Нежебуд тягнеться по наступну жаринку. Ольга хвилюеться за саламандру – аби iй, бува, не вiдтяли хвоста чи лапку, але Нежебуд ii теж, мабуть, бачить, бо збирае жаринки, ящiрку не чiпаючи. «Нi вiсiм…» Вода з шипiнням гасить розпечений вуглик. «Нi сiм…» Глибока зморшка прорiзала дiдове чоло. Вiн робить свою справу без поспiху, зосереджено вибирае з ватри жаринки й лiчить iх. Вода ковтае розпечений жар, гасить вогонь, обiймае чорнi вуглинки. «Нi шiсть… Нi п'ять…» Торкаеться пальцями свого вуха – i знову тягнеться по жаринки. Дiвчинка не в змозi вiдвести погляду вiд чаклунського дiйства. Чому вiн не попечеться? – думае вона, забувши про вогняну саламандру. «Нi чотири…» Пальцi тримаються за мочку вуха. «Нi три…» Ш-шшшш, – вода промовляе та рухаеться, ховае жаринки. Над ii поверхнею тремтить бiле марево. І вода залишаеться водою, i вугiль залишаеться вуглем, але вiн стае теплим, i вода – теплою, вони змiнюють одне одного за простою лiчилкою: «…нi два, нi один…» Дiд тричi перехрещуе воду ножем, цi дивнi рухи Ольга бачила лише у нього, бiльше нiхто так не робить, лише старий Нежебуд. Вгору – вниз, злiва-направо. Старий навiдлiг обмивае водою обличчя маленькоi Ольги. Лiтня вода вiдгонить вогнищем. «Пий», – каже дiд. Несмачно. Ольга випила б колодязноi води, вiд якоi стигнуть зуби, але дiд каже «пий». Вона слухаеться. Вона бачить, як у маленькому вiконечку, за маминою спиною, сiдае сонце, червоно-вогняне коло, i згадуе про саламандру. Озираеться, щоб показати ii дiдовi, вона вже може говорити, сили повернулись до неi, але саламандри нема – там, де щойно звивалась, ледь жеврiе заспокоена ватра. Зникла, разом iз млiстю та слабкiстю, наче iх i не було у тiлi. * * * Мала занедужала. «Малуша, – каже Нежебуд, – горить», – i розпалюе ватру. У нього на всi негаразди одна вiдповiдь: вогонь. У свiтлицi чути, як пiд вiкном бiгають хлопцi – Ольжин Святослав на патику-конi гарцюе, довгою лозинякою вимахуе, ведмедя заганяе. Пiд порохнявою ведмежою шкурою задихаеться Добриня, товариш Святослава в усiх його забавах. Пiт йому очi заливае, вiн крутиться навколiшки, гарчить, на свого нападника з-пiд голови звiра подивитись намагаеться… Йому б зараз над мурашиною купою стояти, спостерiгаючи за метушнею дрiбних створiнь, але невгамовний княжич знов i знов його пiд'юджуе та розпалюе: шмагае щосили, кличе вийти на герць. Виходь до мене, гарячкуе Святослав, зiйдемось у двобоi. Не дае Добринi перепочинку. І завжди, завжди перемагае Святослав, единий син княгинi Ольги, бо вiн у сутичцi неначе скаженiе, блiдне личком, бiлiе очима i болю не вiдчувае, а б'е так, що лише втеча, лише стрiмкi ноги можуть врятувати супротивника. Іншi iгри йому нецiкавi. Аж зненацька сам зупиняеться, поранивши ногу скалкою. Сiдае у траву, схиляеться над ступнею. Тодi й Добриня вибираеться з-пiд iржаво-буроi шкури. Дiтваки замовкають – й у несподiванiй тишi з прочиненого вiконця до них лунае тихий голос Нежебуда: «…нi два…, нi один…». – Ящiрка у вогнi, – марить Малуша. – Пий, – Нежебуд тримае на долонi ii голову, вологе волоссячко прилипае до чола. – Ящiрка, – повторюе Малуша. Ольга озираеться на ватру, що повiльно згасае. Де та ящiрка? Де саламандра? Вона так давно ii не бачила, у жодному вогнi на своему шляху, вже й забула, як танцюе вогняна саламандра, яку не кожному дано побачити. Нема саламандри. Вистигла ватра. Вночi – наче сон – повертаеться до неi те, що забути нiколи не зможе. Подii п'ятирiчноi давностi, коли Ігоря вже не було, а Малоi вона ще в очi не бачила. * * * А було воно так. …Якби не знала, що древи у мiстi, вирiшила б, що через таемний лаз вони покинули Іскоростень – така глуха стояла тиша. Це тривожне мовчання могло означати що завгодно. Ольга знала: столиця древлян, що причаiлася за високими мурами, як миша пiд вiником, не мае виходу. Виходу нема, а вибiр е. Запропонувала своiм ворогам мирову угоду – безглузде протистояння лише вимотуе i тих, що в облозi, i тих, що тримають облогу. Нинi древи мають дати вiдповiдь. Довго та крiпко стояли облогою, цiле лiто минуло пiд стiнами Іскоростеня. Надiйна мiська огорожа з грубезних колод – iз кори стiни – виявилась нездоланною, мiсто-фортеця на кам'янiй основi вiдбивало приступ за приступом, допоки не втихомирились Ольжини воi. Ворожi зайди не змогли взяти мiсто, мiсто не могло скинути з себе виснажливу облогу. Десятки уважних очей зi шпарок та бiйниць мiських мурiв спостерiгали за табором неприятеля, страшнi речi передавали з вуст в уста про княгиню, яка донедавна у Киевi послiв приймала вiд древлянського князя Мала, а тепер сама прийшла. І як приймала! Лагiдно припросила, землею нагодувала, вогнем напоiла. Древляни, або ж древи, як називали iх у Киевi, тримали вiдповiдь за страту великого князя Ігоря. Але й Ольга мала розумiти: саме вiд Ігоря почалася кривава колотнеча, вiд його несправедливих вимог до своiх пiдданих. Не варто було йому, стягнувши з древлян звичну данину, рушати ще й за збором поголовного податку, а пiсля цього надумати взяти ще… Несила була терпiти древам далi непомiрний побiр. Серед дружинникiв Ігоря трапились захланники, якi штовхали князя до нових стягнень, але знайшлися й iншi, що радили вступитися, нагадували: коли добираеться хтось до сьомоi шкiри, тодi й найлагiднiшi створiння перетворюються у звiрiв. Пристидив iх Ігор: хто боiться, нехай йде додому! – i, вiдправивши до Киева основну свою дружину, повернувся з невеликим загоном по додаткову данину. Древлянський князь Мал, який нещодавно гостинно приймав князя киiвського, зачувши про повернення свого зверхника, впав у лють. Гнiв заслiпив спокiйний древськии розум. Мовив: коли вовк унадиться мiж вiвцi, то виносить усю отару, поки не вб'ють його. Однак i тут далася взнаки древлянська вдача, перше вислав назустрiч князю послiв з нагадуванням: ти взяв дань, повертайся додому! Князь Ігор вiдповiв послам: не мiй намiсник Мал князюе тут, а я, мене маете слухати. І судили древи Ігоря страшним судом – воiв його побили, а князя прив'язали ногами до вершин двох нахилених дерев – i вiдпустили… Коли ж отямились, вiдправили до вдовоi Ольги послiв – кликати княгиню за жону князевi Малу. Перших древлянських послiв Ольга велiла зустрiти поштивно, посадити у дерев'яний човен та нести на руках до великокняжого терема, за яким iх чекала глибока яма… Чи добре приймаю вас? – запитала, стоячи на ii краю й похитуючи золотими колтами на скронях. Усмiхнулась лагiдно – й велiла засипати гостей землею. Для других послiв княгиня-вдовиця велiла розтопити баню, а тодi розпорядилася приперти дверi та вiкна й спалити зайд. А тодi й сама вирушила з дружиною, куди ii кликали древи – i справивши тризну на мiсцi загибелi лада свого, насипавши високий курган, замирилась iз древлянами, щедро пригостила iх хмiльними медами. І велiла перебити усiх. Потрiйним кривавим оброком намагалася Ольга втамувати свою жадобу вiдплати. Давнiй закон кривавоi помсти не давав iй спокою, а хто присягнувся помститись, вже не мiг вiдступитися, бо за злам присяги – своя кара: смерть у вогнi. …І от лiто пiд стiнами Іскоростеня минае, древiв нi голод не бере, анi облога. Ольжина дружина втомилася чатувати. Але сьогоднi нарештi усе вирiшиться. Ольга чекала, сповнена переконливим спокоем, який давав впевненiсть своiм i паралiзував чужих. Нарештi загримiли засуви, велична брама повiльно розчахнулась, i до непроханих гостей вийшли перемовцi – з медом, воском та шкурами. Розмова була стримана й коротка. Іскоростенцi перезирнулись, почувши: «По три голуби з кожного двору». Про таку данину й не чули нiколи. Ольга повторила умову. Не так данина важлива, як доказ того, що кожен двiр погоджуеться з ii пропозицiею. Вона мусить отримати знак послуху, перш нiж покладе край непомiрним зборам. Розумiю, – мовила Ольга, поклавши праву долоню на срiбний шийний обруч, – що вибуху гнiву древлян передувала знемога вiд надмiрного полюддя, то ж повернiмося до попереднiх домовленостей й скрiпiмо нашу угоду голубиною даниною, i я вiдступлю вiд Іскоростеня. Правиця на гривнi виглядала як переконлива обiцянка. І сталось, як мовилось. …Великi дерев'янi клiтi одну за одною встановили на пiдводи, колеса вгрузли у дорожню пилюку, залишаючи на трактi слiди. За новенькими, наспiх збитими решiтками з терпким запахом сироi деревини билися сизi птахи. Посильнi мовчки вклонилися Ользi та ii малому синовi Святославу, старшим та молодшим дружинникам, та й повернули до ворiт. Лишилося вийти на мури, припасти до бiйниць i стежити, як рушить княжий переднiй загiн, як зариплять вози iз дивною даниною, як здiйметься курява за кiньми та ратниками на битому шляху… Гаврило з Майкiв, молодший охоронець, який щойно заступив на варту на схiднiй вежi, з цiкавiстю дивився, як чужинцi збираються покинути передмiстя, але чомусь ще зволiкають. У нього виникла дурна думка, вiд якоi вiн навiть гигикнув уголос – що княжi холопи, перш нiж iхати, взялися перераховувати голубiв. Незрозумiлий рух вiдбувався бiля клiтей. І чи то якась роззява випадково вiдкрила дверцята, не встигнувши накинути гачок, чи ще щось там сталося, але зграйка птахiв видерлась з неволi у небо. У раннiх сутiнках, бачив Гаврило, лопотять крилами чубатi, повертаючись додому. До лапок голубiв було щось прив'язано, або кожен вилетiв на волю з уривком мотузки… Цього не встиг як слiд роздивитись, хоча птахи пролетiли над його головою. Це було щось схоже на пучки куделi. Один з птахiв сiв на внутрiшню стiну. Гаврило, спритно пiдскочивши, смикнув за нитку, й переляканий голуб забився у нього в руках: до лапки пташка хтось прив'язав просмолене та просякнуте сiркою клоччя, з нього струменiла тоненька цiвочка диму. Гаврило здивувався так, що на мить забув, де вiн i чого сюди поставлений, пальцi розтиснулись – голуб випурхнув з рук – i майнув до маленького вiконечка пiд солом'яною стрiхою неподалiк в'iзноi брами. У грудях похололо. Вiд страшноi здогадки по спинi прокотилась крижана хвиля. – Еге-е-ей! – гукнув щосили Гаврило. Озирнувся, шукаючи свого напарника Остапа, старшого й досвiдченiшого – несила самому дати раду з навалою вражень. Це ж Остап запевняв його, що Ольга з воями нiчого iскоростенцям облогою не вдiе, що води й харчiв за мiською стiною вистачить ще не на один день. А от довелося ж пiсля виснажливих мiсяцiв облоги йти до Ольги на уклiн, приставати на ii дивацькi вимоги, шукаючи на свою голову погибелi. Заскочений Остап вже й сам мружив очi, переводив погляд вiд рожево-сизих птахiв у передвечiрньому небi на клiтi пiд деревами, а тодi – на стрiхи, на яких вже хазяйнували червонi язики полум'я. Тепер вже сумнiву не було: голуби так завзято лопотiли крилами саме тому, що несли додому на довгих шворках погибель i спустошення. Дим здiймався вже над кiлькома хатами, вже й голуб'ятнi зайнялися – невблаганний вогонь набирав сили. Зчинилась бiганина, гвалт та торохтiння дерев'яних цебер стояли у повiтрi. Велике сум'яття охопило мiсто. А iз вiддаленого закута Ольжиного табору летiла у небо чергова хмарка голубiв, що повертались на рiднi обiйстя. * * * …Мудрий волхв немов забув про свою гостю – довго дивився, як згасае тремтливий рожево-бiлий вогонь у ватрi, як на живiй, вже посивiлiй поверхнi ще раз у раз спалахували червонi квiти, розкриваючи та згортаючи своi пелюстки. Скинувши з плечей легке корзно, Ольга терпляче чекала, поки ворожбит розтулить вуста. Не для того вона покинула терем великокняжий, аби виявляти нетерплячiсть у халупi знахаря. Але старець мовчав. Обмежився дотепер кiлькома словами: попросив княгиню взяти у бiлi руки три полiна та й пiдкинути у вогонь одне за другим, а тодi простягнув жмутик сухого рум'янку i трохи згодом – полину: клади на вогонь. Уся розмова. Нарештi старець вiдiрвався вiд споглядання того, як жеврiе вугiлля, ковтаючи сухi трави, i глянув на Ольгу: – Хто терпен, той спасен. Безмежне море терпiння знадобиться тобi заради вiчного спасiння. – Терплячiшоi, нiж я, важко вiдшукати, Нежебуде… Повiльно погладив бiлу бороду. – Людина часто помиляеться щодо себе, княгине. Легше уздрiти колiр очей сарни з протилежного берега рiчки, анiж побачити себе самого, збагнути, який ти е й на що здатний… Не в думках своiх – у дiяннях. – Знаю, яка я е, Нежебуде. Переконалася не раз, на що здатна. Не заради цього прийшла сюди. Бажання побачити свое майбутне привело до тебе. Хочу залишити минуле у минулому, несила його далi нести. Хочу зазирнути у день прийдешнiй. Яку долю провiщаеш менi, волхве? – Майбутне вже iснуе… Чи впевнена ти, що хочеш його знати? – Кажи. – Тобi, Ольго, доведеться зробити те, задля чого ти прийшла на цей свiт. Сама ось-ось це зрозумiеш. Великi справи i великi грiхи тягтимуться за тобою небесною кометою… Пiзнаеш суетнiсть земноi величi й вiдiйдеш у поважному вiцi, встигнувши усе… Майже усе. Старий замовк. Прозорi, водянистi очi дивилися на Ольгу. – Що ще сказав тобi вогонь, старче? – На тобi грiх страшний i велика спокута… – Досить про древiв. Нема чого про них згадувати. iм вже нiколи не набратись сили. – Примучить древу – не та заслуга, на яку спиратимешся далi. Не iхня вина, що Ігор слухав лихих дорадникiв. – Сказала: досить! Не потребую тут твоiх порад. Старий Нежебуд зiтхнув. Тодi заговорив знову. – У справах своiх прийдешнiх не чекай вiд сина Святослава розумiння й пiдтримки. Спирайся на себе. Маеш у собi бiльше охоти до ведення господарки, анiж до дiла ратного. Того й тримайся… А Святослав здобуде славу у бою, додасть до свого iменi iм'я Хоробрий. Буде славним войовником. Не рiзнитиметься вiд своiх дружинникiв анi одягом, нi способом життя. Лише з поведiнки його буде видно, хто найстарший серед них, i вони казатимуть: де ти, княже, там i ми! Добриня йому буде перший i вiрний товариш… Тобi ж судиться iнше. Пiдтримку справам своiм знайдеш в одному iз внукiв. Вiд тебе на Русi зайдуть великi змiни, а внук твiй Володимир зробить те, на що зусиль твоiх забракне. Вiн ревно прагнутиме одну правду скрiзь держати… Запала тиша, яку нiхто не спiшив заповнити словами. – Усi твоi дiла – i великi, i ганебнi – серед потомкiв твоiх будуть згодом викривленi, часом i до невпiзнання, – далi мовив старий Нежебуд. – Але це не мае тебе зупинити. Мовчанням вiдповiла йому Ольга. Чекала, чи не скаже вiщун ще чогось. – Нехай рука твоя буде простерта на пiдтримку бiдних, – повiв вiн далi. – Нагодуй голодного, напiй спраглого, дай притулок подорожньому, прийди до хворого та ув'язненого, побач бiду iхню. І мир тобi буде, Ольго. Того тримайся, що твоя душа прагне. І збережеться у людськiй пам'ятi добра слава про твоi праведнi суди та порядки, про благодiяння мудрого твого правлiння… Але й грiхи тобi не забудуть… Багаття згасло. З кутiв халупи вийшли сутiнки. – Поворуши, княгине, вугiлля, перш нiж вертатимешся у терем великокняжий. Зробила, як просив – i вийшла за порiг, не торкнувшись одвiрка. …Поки не вихолола остання жаринка, не вiдводив старець погляду вiд сполохiв на вуглинах, спостерiгав, як рухаеться, зникаючи у танцi, вогняна саламандра. Вiн не сказав Ользi, що син ii Святослав паде в бою як воiн. Бачив голову його iз золотим ковтком у лiвому вусi, голомозу, з единим жмутом волосся, закладеним за вухо. Пiсля останнього бою голова ця зодягнеться у золото, бо переможець зробить з черепа Святослава золоту чашу iз написом «Хто чужого шукае, свое втрачае». І навiть словом не смiв обмовитись мудрий волхв про те, що iсторiя древiв не закiнчилася зi спаленням столицi Іскоростеня. Навiть у найдивнiшому видiннi не могла б побачити Ольга того, що, покаравши на смерть старшин охопленого полум'ям мiста, стративши одних та роздавши у рабство iнших, iй не вдасться поквитатися iз древлянською кров'ю. Настане час – i донька древлянського князя Мала стане матiр'ю Володимира, сина Святославого. У жилах великого князя Володимира, улюбленого внука Ольжиного, зiллеться кров його дiдiв – киiвського князя Ігоря та древлянського князя Мала. 2009 рiк – червень 2013 р. 1167 р Валентин Чемерис Валентин Чемерис (нар. 1936 р. у с. Заiчинцi Полтавськоi областi) – украiнський письменник, автор багатьох iсторичних, фантастичних, гумористичних романiв та оповiдань, публiцист, лауреат численних лiтературних премiй. У видавництвi «Фолiо» у рiзнi роки вийшли такi твори письменника: «Ольвiя», «Фортеця на Борисфенi», «Смерть Атея», «Генерали iмперii», «Ордер на любов». Наведений нижче уривок з нового роману Валентина Чемериса «Ярославна», що вийшов у видавництвi «Фолiо» у 2013 роцi. «Медовий» поiзд Галич – Новгород-Сiверський (Уривок iз роману «Ярославна») Кувала зозуля, кувала, Що вона вербоньцi сказала? Сказала вербицi розвиться - Пора тому хлопцевi жениться. А ще моя дiвчина молода. Бо ще вона на гулянцi не була, Бо ще вона на гулянцi не була, Бо ще вона вiночка не мала. Нехай ця вербонька буяе, Нехай моя дiвка гуляе! Да русою косою мае, Да русою косою мае. А по Петру на весiлля скликае. Як моя дiвчина пiдросте, То ви iй радоньки не дасте, То ви iй радоньки не дасте Да за мене молоденького вiддасте.     З украiнських пiсень. І ЧИ Я В БАТЬКА НЕ КОХАНА БУЛА? ЄФРОСИНІЯ, ГАЛИЦЬКА КНЯЗІВНА, ДОЧКА ЯРОСЛАВА …Ще в Галичi (як тепер уточнюють: давньоруському), стольному градi однойменного князiвства, що бiля далеких од Киева Карпат, не збиралися й готувати весiльний поiзд, що його буде названо «медовим» i якому випаде подолати чи не пiв-Русi – вiд гiр Карпатських до дрiмучих Сiверських лiсiв на берегах Сейму (а це вже близько до неспокiйного порубiжжя з немирними степами Половеччини); ще, власне, й самих медiв, запахущих i хмiльних, не розливали у великi глинянi глечики, званi дзбанами, щоби потiм вивершити ними хуру для весiльного поiзда… (А ще ж треба було виготовити медову ситу, заправити запареними шишками хмелю та дати iй постояти в теплi кiлька днiв чи й тижнiв, потiм перецiдити, охолодити i тiльки тодi можна розливати по дзбанах i споживати. У тi часи жодна учта, жодне свято чи обряд не обходився без меду-медухи – тiльки у пiст церква трохи обмежувала споживання цього напою, але повнiстю заборонити його бодай i на кiлька днiв не могла.) Отож ще навiть про саме весiлля галицькоi княгинi, яку ласкаво звали княгинькою, з молодим новгород-сiверським князем i мови не йшло, ще карпатськi бджоли тiльки збирали на полонинах меди, ще з далекоi Сiверщини, про яку в Карпатах теж нiхто не чув, ще й не лаштувалися в дорогу свати – пiд виглядом, звичайно, ловцiв-полювальникiв за куницею, а насправдi за красною дiвицею… Але вже йшов 1167 рiк. У Галицькому князiвствi, на столi якого сидiв знаний на Русi князь Ярослав Володимирович з дещо загадковим прiзвиськом Осмомисл, крутий i владний, адже без його згоди жодна волосина на головах пiдданих не могла впасти, але вочевидь на небесах iхнiй шлюб було схвалено. Ба, навiть укладено – як вiдомо, справжнi шлюби спершу укладаються на небесах, а лише потiм i на землi… Отже, боги вже все вирiшили, i все вже належало iсторii, тож мало ось-ось здiйснитися i в нашому свiтi, а тому вiдмiнити шлюб, укладений на небесах, на землi вже нiхто не мiг… Ще молода безтурботно й безжурно доспiвувала свое безтурботне й безжурне дiвоцтво, нiчого не вiдаючи про якогось там князя Ігоря з якоiсь там Сiверщини; ще в Галичi, у княжiй родинi Осмомислiв i дарiв не готували сватам та родичам молодого, не кажучи вже про посаг молодоi, що ледь чи й умiститься на кiлькох возах, ще… Але тут все й лучилося… …Єфросинiя тодi заблукала. І де? У… бiлому свiтi. Не в темних хащах, не в пустцi дрiмучiй, не в пустелi несходимiй – у бiлому свiтi. «Дивно, – подумала дiвчина. – Хiба можна заблукати у свiтi бiлому? Свiт Божий такий прекрасний, великий i безмежний. У ньому всiм вистачить мiсця. І менi теж, княгиньцi маленькiй. Князiвства менi, як батьковi, не треба. І княжого столу в Киевi. Аби був поруч коханий, а я щоб йому була коханою… То чому ж маю в свiтi бiлому блукати? Дивно… Агов, люди добрi, де ви? Вiдгукнiться, озовiться!.. Це ж я, Єфросинька, Фросенька, люба дочка у свого батенька…» Аж раптом навстрiч – голова. iй стало лячно. Закрижанiло ество, вiдiбрало мову, руки-ноги. Голова була великою, з довгою бiлою бородою i гострими, проникливими очима. І бiльше в Голови нiчого не було. Тiльки збоку рука. Вона виткнулася з рукава, кiстлява кисть, з жовтими, теж кiстлявими пальцями, що тримали тризубець. Єфросинiя мимовiльно зажмурилась i знову широко розкрила очi. І тiльки тодi збагнула: та ж це волхв! Навстрiч iй вийшов волхв. Власне, з'явилася його голова i десниця, що тримала посох з тризубцем. Решта тiла зникала в густому туманi, що був як мливо. – Чого тобi треба, Голово? – зойкнула дiвчина. – Я не кликала тебе. Йди собi геть, бо менi чомусь… страшно. У вiдповiдь Голова запитала: – Ти Єфросинiя, галицька князiвна, дочка Ярослава? – Так, – одказала вона, не дивуючись, що вiн ii знае, – волхви все знають. – Я – Єфросинiя, галицька князiвна i дочка Ярослава Осмомисла. А ти ж хто? Голова замiсть вiдповiдi звелiла: – Готуйся! Твiй час настав. Ми прийшли за тобою, князiвно. І поряд тiеi Голови з'явилися ще двi такi самi. З туману виринули. Як iз бiлого млива. І кожна тримала в руцi палицю. – Готуйся, готуйся, – пiдтвердили й вони. – Твiй час уже настав – маеш збиратися в далеку дорогу – до того життя, до якого ти й покликана… А вранцi в Галич приiхали свати. З'явившись у княжому теремi, низько вклонилися князевi галицькому. – Ми – з Новгорода, який Сiверський. Тому й князь наш прозиваеться новгород-сiверським… Де той… Новгород, який ще й сiверський? Чи не на краю свiту, бува? В якiй глухоманi-тмутараканi? Свати були вiд якогось князя на ймення Ігор… – Який… Ігор? – клiпала, i синi ii очi були повнi подиву. Вiдповiли: – Той, котрий сiверський… І тiеi ж митi вона… проснулась. З ляку, що тi волхви за нею приiхали. Вiд якогось Ігоря новгород-сiверського, що в якiйсь там… у якiйсь Тмутараканi. Сказавши при цьому: – Готуйся! Твiй час настав! А вона, проснувшись, обрадувалась, було. Що то всього лише сон. І нi в який Новгород-Сiверський вона iхати не буде. До якогось там Ігоря… А вранцi – пiсля того сну, – в Галич i справдi прибули свати. Три бiлобородi дiди з посохами. В одного, певно, старшого, посох з тризубцем. І прибули, як iй перед тим i снилося, з якогось Новгорода-Сiверського, вiд якогось тамтешнього князя на ймення Ігор. І дiди й справдi, як iй i снилися, були схожi на вже призабутих на Русi волхвiв. Тих давнiх часiв, коли Русь ще Слов'янiею звалася, i все, що з нею було, вже тодi сприймалося як передання, як легенди чи мiфи, романтичнi й незвичайнi… Батько iй часто й охоче розповiдав, як Слов'янiя, прабатькiвщина iхня, у бiлому свiтi з'явилася. У нього був – у скринi з тисового дерева зберiгався – давнезний сувiй з пергаменту, вiн врочисто розкривав його i врочисто казав: – Се, доню, лiтопис. Зветься вiн – «Повiсть минулих лiт». Про те, звiдки пiшла Руська земля, хто в нiй найперший почав княжити, з чого Руська земля стала буть. О-о, як в його устах загадково й хвилююче звучало: з чого Руська земля стала буть!.. – Осьо написано: склав чорноризець Феодосiевого монастиря Печерського. Це в мене один iз спискiв лiтопису – рiч безцiнна для всiх нас, русичiв. Обережно далi розгортав пожовтiлий i ледь вже чи не напiвзотлiлий сувiй. – Осьо, бачиш, написано: лiтописець Руський з Богом починаемо. Отче, благослови… Почнемо й ми. Отче, благослови нас. І батько починав. Єфросинiя завмирала в передчуттi дива-дивного, казки-сказання. І казка починала текти з батькових уст: «Через багато лiт сiли слов'яни на Дунаi, де тепер земля угорська i болгарська, вiд тих слов'ян i розлилися, як веснянi води, слов'яни по землi i стали називатися iменами тих мiсць, на яких вони селилися…» В Єфросинii й оченята сяяли, як вона слухала батькову оповiдь iз того прадавнього, вже старезного пергаментного сувою, що звався «Повiсть минулих лiт». Справ дi-бо – «розлилися, як веснянi води, слов'яни по землi…» – Тату, таточку, це ж така лiпота! – захоплено вигукувала. – Ти ж моя слов'яночка, – ласкаво казав iй батько-князь i так же ласкаво, але поетично i якось загадково, а тому хвилююче розповiдав iй про тих слов'ян, що звалися полянами й сiли по Днiпру, про древлян, якi в лiсах жили, дреговичiв мiж Прип'яттю i Двiною, про полочан, кривичiв з верхiв'я Волги, про радимичiв, в'ятичiв, хорватiв, уличiв, дулiбiв з Бугу, про слов'ян, якi замешкали бiля озера Ільмень, збудували мiсто Новгород, про сiверян на Деснi, Сеймi, Сулi… – Так розселився слов'янський народ, i вiд його iменi й грамота стала називатися слов'янською, – читав далi врочисто батько. – І була iх велика сила, слов'янських племен… – І ми – слов'яни? – вкотре захоплено питала дочка. – Слов'яни, слов'яни, – поважно вiдповiдав батько-князь i осiняв себе хресним знаменням. – Слов'яни-русичi, дякуючи Господу, ми. І маемо свою Русь, яку треба берегти вiд ворогiв i лиха рiзного, бо це – отчизна наша, iншоi не маемо… Мусимо берегти ii, яко чоловiк береже зiницi очей своiх. Бо iнакше – слiпота. Без отчизни – слiпота… А вже в лiто 852-е, – читав далi батько, – коли в грекiв почав царювати Михайло, стала наша земля прозиватися Руссю. – І ми – русичi? – Авжеж, доню, русичi. Славний наш рiд i народ, тож маемо i ми бути славними слов'янами. – І – русичами, – вигукувала Єфросинiя. – І – русичами, – погоджувався батько. – Бо ми ж яко русичi – единi у свiтi Божому. І по хвилi додавав: – Всi народи гейби хорошi, але ми, слов'яни-русичi, найкращi. – Хай буде, так, отче! – Воно так i е, дочко, i буде так вiк-вiкiв! Амiнь! Але, – додавав, – якщо ми не будемо забувати, що ми – русичi! Тодi, здаеться, як нiколи вони – батько й дочка, – були близькими. Не тiльки по кровi, а й по духу. Вчив Прiсеньку свою тямковиту кирилицi. – Осьо, донечко, буковки. – Оцi гачечки-закорлючки? – Оцi гачечки-закорлючки. Дивись, це аз, це буки, вiди… А це глаголь, добро… зело, земля, iже… За батьком старанно повторювала буковки (завмираючи вiд радощiв, що вона iх уже знае) i донька, Прiсенька його люба: – Людiе, мислiте, наш, он… рчи, слово… ферт… омега, ци, черв, ша, йор, ерн, ер, ять… – i вже й геть полегшено i весело: – Ю, Я, Є… А ще тату, юс, ксi, псi, фiта, iжиця… – Правильно, доню, iжиця в азбуцi всьому вiнець. Розказував: – Це брати Кирило i Мефодiй, просвiтителi, проповiдники православ'я. Вони вiдкривали при церквах школи. Кирило упорядкував слов'янську азбуку… Брати й створили наше словенське письмо – шануймо iх. Тi, хто створюють букви – святi люди. iм треба як богам ставити кумири. Вони достойнi поклонiння. Як i кожна буковка, ними створена. Це – iстина. Істиною е i в нашi днi. Є в кого нам i повчитися. Вiрменська мова – давньописьменна мова. Вдячнi вiрмени (самоназва iхня – хай, загалом iх близько 5 мiльйонiв) поставили пам'ятник Месропу Маштоцу, який у роках 405–406 створив вiрменський алфавiт. Вiн сидить, а позад нього стела iз ним створеним алфавiтом – кожна буква вилита iз золота i прикрашена брильянтами… Олександр Македонський завойовував свiт. Сам загинув при тому завоюваннi, нiчим його батькiвщина з того завоювання не збагатилася, ба навiть сама втратила незалежнiсть, ставши областю чужоi держави, а ось Месроп Маштоц, створюючи мову, навiчно завоював серця своiх единовiрцiв i назавжди увiйшов до когорти тих землян, якi допомогли нам стати людьми… І це всього лише створив буковки… Вона таки тодi злякалась, що то не сон, а батько-князь легенько посмiхався. – Дурне дiвчисько, маеш радуватись, що й до тебе свати прибули – не засидишся у дiвках. А iй здавалось, що все те сниться. І вона нiяк не може проснутися. Дiди наяву i справдi були схожi на волхвiв – кудесникiв i чарiвникiв. Вибранцi богiв, посередники мiж небом i людьми, виконавцi волi Божоi… А ще волхви були охоронцями староi вiри i вiщунами. Вони жили усамiтнено, споживали дари i жертви, що приносили богам. Тiльки вони мали право вiдпускати довгу бороду, сидiти пiд час жертвоприношень i вiльно заходити до святилищ, порядкувати в капищах. Як на Русi за князя Володимира Великого було прийнято нову вiру, волхвiв переслiдували княжi люди, заганяли iх у глухi лiси, у хащi дрiмучi – як таких, що молилися язичницьким богам, вiдстоювали стару вiру та обряди i не визнавали новоi вiри, християнськоi. А з нею i нового заморського бога. То звiдки вони в Галичi з'явилися? З лiсових хащiв вибралися? І чого прибули до Галича, аж пiд Карпати? Щоб ii посватати за свого князя? Але хiба iхнiй князь не мiг деiнде ближче знайти собi княгиню? Княгинь нинi, як i князiв, на Русi вистачае. А вони зi своеi Тмутараканi прибули до неi, в Галич пiд Карпати. Ще й застерегли: твiй час настав. Готуйся! Який час? До чого вона мае готуватися, як ii застерiгае той старший сват з тризубцем на посоху? – Молися, – сказали iй. – Духам предкiв, сонцю, вiтру i Словутицю, котрий ще Днiпро… Сватаемо тебе, князiвне галицька, за нашого князя Ігоря. Вiдтепер твоя доля буде пов'язана з ним. Як буде йому, так i тобi буде. Як нашi батьки i дiди казали: або зi щитом, або на щитi… Батько iй пiдморгнув: – Подавай, дiвко, рушники, покiль тебе добрi люди сватають. І вона, пiдкоряючись як наче б своему сполошеному серденьку, що пташкою билося в клiтцi грудей, подала рушники, якими й пов'язали сватiв, схожих на волхвiв з лiсових хащiв, котрi прибули до Галича з бозна якоi Тмутараканi… А як пов'язали старостiв, вiдчула: ii час i справдi настав. Як пташку в клiтцi, так ii в князiвськiй каретi повезуть з Галича до далекого Новгорода-Сiверського, де живуть якiсь сiверяни – Боже, чи ж хоч русичi вони? – до якогось князя Ігоря, котрий раптом уподобив ii i якого вона i знати не знае, але який вiднинi стане ii долею до скону лiт. І нiхто вже не порятуе, бо час ii i справдi вже настав, i нiчого не вдiеш – така ii доля. А свою долю, кажуть, i на конi не обскачеш. Що тобi найменовано, те й буде. Бо така доля-доленька. А хто ii наперед знае? Але вона свою долю i наперед знала. На Катерини,[40 - [xl] (#_ednref40) День Святоi Великомученицi Катерини, 7 грудня.] коли вiдзначають свято Дiвочоi долi. Напередоднi Катерини парубки постяться, щоби Бог послав iм добру жiнку. А дiвчата того дня ворожать i заклинають свою долю: прийди, покажись, якою ти будеш i чого менi од тебе чекати?… Ранком до схiд сонця дiвчата йшли в садок, зрiзували гiлочку вишнi. В хатi ту гiлочку ставили у пляшку з водою i чекали свята Меланки. Якщо до Меланки вишня розiв'еться, зацвiте – добрий знак, що й доля дiвоча теж буде розквiтлою. Засохне гiлочка без цвiту – кепсько. Доведеться восени на Покрову благати: «Свята мати, Покрiвонько, покрий менi голiвоньку». Увечерi на свято Катерини дiвчата сходились у чиiйсь хатi й варили спiльну вечерю – кашу. Опiвночi перед «пiвнями» (перед тим, як почнуть спiвати першi пiвнi) дiвчата беруть горня з кашею, обгортають його новим рушником i йдуть до ворiт «кликати долю». По черзi вилазять на ворота, тримаючи в руках горня з кашею, i тричi гукають: – Доле, доле, йди до мене вечеряти! Як нiхто не озветься на запрошення, тихо буде навколо, це значить, що «доля оглухла». Журяться дiвчата, ганять долю: «Щоб ти зозулi не чула, блуднице моя!» А коли ще й з неба зiрка впаде – погана доля. Лихо буде. І Єфросинiя на Катерини ходила з дiвчатами закликати долю. Хоч дiвчата були простого роду, а вона князiвна, але на це не звертали уваги. Тримаючи обгорнене рушником горня з кашею, Єфросинiя трусилася. А що як доля не озветься? Чи вiтер пронесеться, собака десь заскiмлить, або вийде погана жiнка, нечепура закудлана та ще й з хвостом. Тричi Єфросинiя на воротах погукала свою долю: – Доле-доленько моя – де ти? Вiдгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинiя, сестронька твоя. Проказала так, на воротах стоячи, завмерла – сторожко i сполошено. А у вiдповiдь – анi згуку, анi бодай якого шерхоту. – Доле-доленько моя – де ти? Вiдгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинiя, сестронька твоя. Ще тихiше стало у свiтi вечоровому. О, ненько рiдненька, невже ii доля заблукала? Невже вона сиротинка? Зiбравшись з духом, втрете, стоячи на воротах i дивлячись вдалину, де спалахували вечiрнi зiрницi, вже чи не з вiдчаем крикнула: – Доле-доленько моя – де ти? Вiдгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинiя, сестронька твоя. І раптом у вiдповiдь пiвень як заспiвае, як заспiвае!.. Ще й крилами десь залопотiв. А дiвчатка Єфросинii в один голос: – Твоя доля, князiвно, озвалася. Буде вона в тебе спiвоча й крилата. Полетиш ти скоро вiд свого князя-батечка i матерi княгинi. – Куди… полечу? – розгубилася Єфросинiя. – А то вже твоiй долi знати куди. А тiко не будеш ти довго в батька-неньки. Бо доля твоя крилата, нiхто ii полiт не зупинить. Це було в груднi, на свято Катерини, а по веснi, як Ярило зелом землю заквiтчав, i приiхали до Галича з якогось Новгорода-Сiверського свати, схожi на волхвiв староi вiри… У галицького князя Ярослава Осмомисла було п'ятеро дiтей: два сини – Володимир вiд законноi жони його батька, княгинi Ольги Юрiiвни, та Олег – вiд коханки, нещасноi Настаски, що так рано i так жахливо трагiчно завершить свое молоде життя, i три дочки. Найстарша зосталася невiдомою на iм'я (була вiддана за князя Мстислава Ростиславича). В iменно-особовому покажчику до Лiтопису Руського названо 27 Мстиславiв – все руськi князi. Ім'я Мстислав було популярним княжим iм'ям на Русi. Старша дочка Ярослава Осмомисла була вiддана за Мстислава – у хрещеннi Федiр, – Ростиславича Хороброго, помер 1180 року, був князем новгородським, бiлгородським, вишгородським – князь куди пошлють? – смоленським, знову новгородським, великим князем киiвським – дуже недовго, – знову бiлгородським, втрете новгородським. Найменша Вишеслава була жоною Одона, сина великого князя польського Мешка III Старого, а середня, Єфросинiя, або Фросенька, улюблениця батька, юне-юне дiвча, ставши жоною Ігоря Святославича Новгород-Сiверського, на вiки прославилась як Ярославна зi «Слова о полку Ігоревiм». А замiж вона йшла як Єфросинiя. Єфросинiя Ярославна Осмомисл, як звали-прозивали ii батька, княгиня Галицька. Вона була, як i мати ii – проста й вiдкрита. Навiть ще простiша i ще вiдкритiша за княгиню Ольгу. Тож мати iнодi казала: ти, мовляв, не нашого, не княжого роду. Ти наче з простого роду, з отих, що люблять спiвати, веселитися i нiколи не сумують – що б там не було. Бо ж – простолюдини. Єфросинiя й справдi завше собi щось наспiвувала. Такою, мабуть, вдалася. Жила, як наче з пiснею на устах i народилася. Не в князiв, а простiй родинi, бо нiчого в неi гордовитого i на позiр не було. Щира й вiдкрита, без потайноi думки – вона всiм подобалась. Особливо своiм голоском i своiми пiснями. З раннiх дiвочих лiт, звiдтодi як ще пiддiвком безтурботним була, вже знала багацько пiсень – вiд няньок своiх, простолюдинок навчилася. А голосок у неi – то, казали, вiд небес. А часом, як хотiлося спiвати (а спiвати iй завжди хотiлося, хоч у радощах, хоч у печалях-зажурi, тодi ще бiльше тягло до спiвiв), а потрiбноi пiснi пiд випадок не траплялося, сама щось там придумувала. Казали, гарно в неi виходило – просто лiпота! Пiсняркою, сказано ж, вона була вiд небес. Інодi наспiвувала про те, що бачила, що ii схвилювало чи привабило… Ласкаво сяяло сонечко – спiвала про сонечко, повiвав вiтерець – про вiтерець, гримiв молодий грiм-громенко в Карпатах – спiвала про нього, молодого грома-громенка, наставала весна – спiвала про весну, надходило красне лiтечко – про красне лiтечко… Жита половiли – про жита спiвала, пташки щебетали – i про iхнiй щебет спiвала, наче сама пташкою-серпокрилкою була… І ловко в неi виходило, бо сама була наче пiсня вкраiнська. Почувши ii голосок, люди казали: – Княгиня наша вже соловейком спiвае… А ще вона знала багато прикмет, що межи людьми ходять, замовлянь. Наче вiд руських ведунiв чи волхвiв iх набралася. Казала, що замовляннями вона й хвороби лiкувала, настрiй людям гарний дарувала. Лихо вiд хрещених та молитовних вiдводила. Буцiмто ii замовляння, так вiрили, мають чаклунську силу. Вiд замовлянь ii, ще казали, i рани швидше гояться, i серце добрiшим стае. А ще кров умiла замовляти, аби та зупинилася i з рани бiльше не текла. Замовить добре слово – i людинi вже добре. І Єфросиньцi вiд того теж добре. Над усе любила сонечко. Навiть холодне, зимове («Бiдненьке, – казала, – ти таке змерзле, ходи до мене, я тебе погрiю…»). Особливо любила весняне сонечко. А лiтне – так над усе. Великою сонцелюбкою була. Часто зверталася до сонечка iз замовлянням: – Добрий день тобi, сонечко яснее! Бо святе ти, ясне i прекрасне, чисте, величне й поважне, ти освiщаеш гори i долини, i високii могили – освiти мене, рабу Божу Єфросинiю, перед усiм миром – добротою, красотою, любощами й милощами: щоб не було нi любiшоi, нi милiшоi од раби Божоi нарожденноi, молитвяноi Єфросинii. Як ти ясне, величне, прекрасне, щоб i я така ясна була, велична й прекрасна перед усiм миром християнським. Навiки-вiкiв – амiнь! Про мiсяченько часто любила спiвати: «Ой не свiти, мiсяченьку, // Не свiти нiкому, // Тiльки свiти миленькому, // Як iде додому!» Батько якось почув цю ii пiсню, розсердився: – Про якого ти… миленького виспiвуеш?! Гляди, як назнала – покараю, хоч ти й дочка менi. Миленького я сам тобi знайду. І сам виберу. А Єфросинiя, трохи посумувавши од батьковоi погрози знайти iй милого, по хвилi вже й спiвала собi: Свiти йому ранесенько Та й розганяй хмари, А як же вiн iншу мае, То зайди за хмари!.. Батько таки виконае свою погрозу – знайде iй миленького… Чим Ігоря Сiверського привабила донька Ярослава Осмомисла з далекого Галицького князiвства, що вiн чи не через усю Русь послав до неi сватiв? Вочевидь, коли б це дiялося в часи Івана Франка, Ігор Святослав ич вiдповiв би словами його пiснi… Власне, проспiвав би Каменяреву «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня». Зокрема, рядки: «Чом твоi очi сяють тим чаром, // Що то запалюе серце пожаром…» Запитуючи, сам би дивувався, бо вiдповiдi на це запитання нi тодi, нi тепер – не мае. І думаючи про Єфросинiю з Галича, або й розказуючи про неi, Ігор Святослав ич неодмiнно б пiдкрiплював свою розповiдь Франковою пiснею, що створена наче про неi, про Єфросинiю галицьку: Ой тii очi, темнiшi ночi, Хто в них задивиться, й сонця не схоче! І чом твiй усмiх – для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта? Ой ти, дiвчино, ясная зоре, Ти моi радощi, ти ж мое горе! Але в тi часи пiснi Каменяра «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня» не було, хоч дiвчина така – з горiха зерня, що декому здавалася колючiшою терня, про яку казали, що вона чиесь горе i чиясь ясная зоря – була. (Такi дiвчата у всi епохи були, е i у всi майбутнi вiки будуть.) Єфросинiя – зiронька ясная… Але хоч як би нас не тягло до лiрики, аби передати, як був закоханий сiверський князь у галицьку княгиню, та все ж мусимо вдатися до прози: до одруження вони не зустрiчалися. Єфросинiя Галицька-Осмомисл i вiн, Ігор Святославич, Сiверський князь. Як вона про нього нiчого не чула, так i вiн про неi… Нi, вiн про неi чув. Власне, вiд карпатських гостей-купцiв якось почув. Коли тi приiздили до Новгорода-Сiверського зi своiми товарами. А почувши – що вона княгиня, як та зоря ясная, – зненацька вирiшив: моя! Дiвчина, як зоря ясная! Коли сватiв до Галича виряджав, гарненько iм наказував: – В Осмомисла, кажуть, не дочка, а зоря ясная. Хочу, щоби вона менi свiтила i нiкому бiльше. Все зробiть, свати моi, – я вас щедро винагороджу, – аби князь Ярослав вiддав менi свою дочку, зорю ясную. До всього ж, вiн багнув давно породичатися з галицьким князем. Впливовий князь. Знатний. Силу i вагу мае. Ще й полки залiзнi. Всi князi Русi його начеб аж побоюються. Принаймнi прагнуть з ним дружити. Кажуть, коли б вiн забаг захопити киiвський стiл – захопив би. Але йому i в Галичi гарно, на Киiв походом не йде. От з ним i захотiв породичатися Ігор. Рiч у тiм, що ближнi князi – чернiгiвськi, переяславськi, киiвськi, – таких дочок, як Єфросинiя Осмомислова, не мали, та й не дуже багли родичатися з якимось там удiльним князем iз якоiсь там дрiмучоi Сiверщини. Який, до всього ж, вважався – не без пiдстав – ненадiйним. Бо водив дружбу з половецькими ханами, а найперше, казали, iз старшим ханом Кончаком. Самому ж Ігоревi потрiбна була пiдтримка впливового князя. Та ще такого, як Ярослав Осмомисл. Вiн на Киiв хоч i не зазiхае, але як захоче – стольний град Русi може захопити, сказано ж бо, залiзнi полки мае. І воевод умiлих та вiрних. Та й чутки, що в нього донька на виданнi – Ігор тодi саме наполегливо пiдшукував собi княгиню – як зоря ясная, привернули його увагу. Тож i вирiшив за одним рипом двох зайцiв убити: i з могутнiм Осмомислом породичатися (мати такого тестя – не зайве, бо на княжiннi все може лучитися), i зiроньку ясную собi взяти. Породичатися з князем сiверським був не проти i сам Ярослав Осмомисл – все ж таки вiн з роду Ольговичiв, а це щось та важить. У майбутньому таке родичання може бути корисним – мало що може трапитись на княжiннi! І доля Єфросинii, яку в княжому домi всi лагiдно та ласкаво звали Фросенькою та Прiсечкою, була вирiшена. А щодо Франковоi пiснi, що з'явиться через столiття пiсля описуваних тут подiй, то в нiй i справдi все так, як було i в часи Ігоря Святославича – ба, ба ще й ранiше. Тут Іван Якович як у воду подивився, – i в нашi днi так. І в майбуттi теж так буде, i завжди про дiвчат радiсно-захоплено, щемко-нiжно спiватимуть: Ой ти, дiвчино, ясная зоре! Ти моi радощi, ти ж мое горе! Шлюб – родинний союз (це за тлумачним словником), спiвжиття чоловiка з жiнкою за взаемною згодою. Але життя е життям i в нього своi – хай i неписанi – закони та звичаi. Тому трапляеться, що шлюб – спiвжиття чоловiка й жiнки – не завжди укладаеться за взаемною згодою. Адже е шлюб фiктивний, морганатичний (офiцiйно невизнаний шлюб особи царського походження з особою нижчого походження, який не давав дiтям прав престолонаслiдування), меркантильний. Тобто корисливий, шлюб заради вигоди й збагачення. А е ще шлюб з полiтичних мотивiв. Їй випав останнiй. І на нього ii згоди нiхто не питав. Батько в першу чергу. Нiкому вона не шлюбувала вiрнiсть, а любов прийде до неi вже в шлюбi. Їi просто поставили до вiдома: виходиш, мовляв, за такого-то. Так… треба. І вся тут мова. Єфросинiя була дочкою Галицького князя Ярослава Володимировича, якого на вiки прославить «Слово»: Гей, Галицький Осмомисле, Княже Ярославе! Ти високо угорi Сидиш на своему Злотокованiм столi, Гори Угорськi пiдперши; Ти залiзними полками Путь королевi заступив Й Дунаю брами зачинив, Метаючи, Через хмари тягарами, Суди рядиш по Дунаю; Скрiзь грози твоi, Всiма сторонами Течуть по землi; Одчиняеш ти Киеву Кованii брами; Ти стрiляеш iз отчого Золотого столу. Десь за землями султани. Кончака ти поганого, Ти отого кощiя Стрiляй, княже-пане, За Руськую землю, За Ігоря хороброго Сина Святослава, Та за його рани! Недарма ж Ярослав Володимирович отримав у народi почесне прiзвисько Осмомисл. Як визнання його немеркнучого розуму. Казали (iнодi навiть пошепки, з деяким аж острахом, i Єфросинiя тому вiрила): князь Ярослав справдi знае аж вiсiм смислiв! Що воно таке – знати вiсiм смислiв, вона не вiдала, але коли дивилася на батька, то таки вiдчувала деякий острах. Тож для дочки рiдний батько був як таiна-потайна – вiсiм бо смислiв знае! Єфросинiя його аж трохи боялася. Для батька, мабуть, вже й тайн-загадок бiльше не iснуе, коли вiн знае стiльки якихось незбагненних смислiв! Мати – хоч i княгиня iз знаного роду, – все ж була простою, ясною i зрозумiлою, а ось батько-князь – загадка iз загадок. У Галицькому князiвствi вiн був не такий як усi, гейби не такий! Бо знав аж вiсiм смислiв i проти нього, казали, навiть знахарi-кудесники безсилi. Ба й мудрi змii його безсилi перехитрити. Якi саме вiсiм смислiв вiдав князь, того нiхто не знав, але галичани загадково казали: нам i мудрецiв не треба, i волхвiв-ведунiв, адже наш князь знае вiсiм смислiв – тож маемо покладатися на Ярослава! А вiсiм смислiв – це як вiсiм тайн, що iх нiкому не дано розгадати. Своiм батьком Єфросинiя таки пишалася. Адже тiльки в неi був такий батько – мудрий, як руський волхв-кудесник. А як князь – добре знаний чи не у всiх землях. За його правлiння значно розширилось Галицьке князiвство – до нього було приеднано землi в пониззi Дунаю, вiн збудував багато укрiплених градiв. У лiтописах писали, що саме Володимир Ярославич «затворив Дунаю ворота». Його й у Киевi поважали, а великi князi остерiгалися, щоб вiн був не пiшов на них походом за киiвський стiл – вiйсько вiн мав сильне. Полки залiзнi. Куди пошле iх – звiдусiль йому перемогу привезуть. Та й воеводи у нього – всiм воеводам воеводи! Поведуть залiзнi княжi полки галицькi – начувайтесь, ворiженьки лихi! Вороги його остерiгалися, навiть дружити з ним намагалися. Та й своi князя боялися. І за його мудрiсть, за те, що знае стiльки смислiв. Не iнакше, як чаклун. Характерник. Батька вона любила бiльше, як матiр. Можливо, за його загадковiсть, за ту славу мудреця, що супроводжувала отця. Княгиня Ольга, мати ii, була вiдкрита й зрозумiла, i нiчого загадкового чи таемничого в нiй не було. Просто жiнка – хоч i княгиня, хоч iз знатного роду, княжого. До батька iй було далеко. Це вона й сама розумiла, мужа свого остерiгалась i намагалась не перечити йому, iнодi дочцi скаржилась: – Ми з тобою хоч i княгинi, але я у мужа, а ти у батька – безправнi. Запер вiн нас у Галичi, як рабинь своiх. Ми в нього наче простолюдинки у своiх чоловiкiв. Що нам накажуть, те й мусимо чинити. Слова свого не маемо висловити. Тiльки так, як вiн думае. Як вiн хоче. Бо хто ми для нього? Простолюдинки та й годi, а вiн… Вiн мае осьм смислiв. Вiдчувае мое серце: лихо менi буде з таким мужем, а тобi з таким батьком. Єфросинiя тодi з матiр'ю не погоджувалась, i вiд того матiнка зело дратувалася. Що дочка не за нею, а за «тим… який знае осьм смислiв»! Неньку свою Єфросинiя зрозумiе пiзнiше. Як отець загуляе напропале зi своею любаскою. І заради любаски зруйнуе свою сiм'ю. Хоча… Може, вiн так полюбив Настаску – як звали коханку, – хто скаже? Береться ж звiдкiлясь у свiтi любов, от i до батька вона прийшла така… Така, що й свiт бiлий йому без Настаски не милим став. А може, в цьому й полягае щастя, га? Князь Ярослав узагалi був передбачливим, умiло вертiвся в княжих чварах i нiколи й нiчим себе не заплямував – якщо не рахувати його любовних походеньок, до яких вiн був зело охочим. До жiнок, до вин… Тут вiн вже дав собi волю-воленьку – як молодий лошак, який нарештi вирвався iз загону на буйнi луки. На всi умовностi махнув рукою – стрибати в гречку – так стрибати. Щоб аж гуло й лящало! Кохатися – так кохатися, бо раз на свiтi живеш. На тiм потойбiччi вин не буде, i жiнок, щедрих на кохання, теж. І це вiн, князь, який «високо сидiв на злотокованiм столi». Бiднiй княгинi Ользi й поскаржитись не було кому. Правда, галицькi бояри iй мовби спiвчували, i це едине, що тодi стримувало Ярослава Володимировича хутчiй запроторити свою законну в монастир, а до княжого терема привести любаску Але ж i дорого iм обом – немолодому вже князевi й молодiй його коханцi – доведеться розплачуватися за своi, може, й щирi почуття, що вихлюпували з iхнiх душ через край, дуже дорого. Але це буде потiм, потiм, а поки князь Ярослав i його любаска Анастасiя раювали чи не на сьомому небi. «Вiн був народжений для того, щоб панувати над багатьма тисячами людей. Син могутнього творця Галицького князiвства Володимирка Володаревича й дочки угорського короля Коломана (ii iм'я так i залишилося невiдомим iсторикам) Ярослав був зовсiм iншим, нiж його пихатий, жорстокий i пiдступний батько. Недарма й лiтописцi, й незнаний спiвець «Слова о полку Ігоревiм» удостоiли його однозначно високоi оцiнки: мудрий, добрий, освiчений, чесний, поважав церкву й умiв примусити сусiдiв i суперникiв на Русi поважати себе й свою землю», – М. Ф. Котляр. «Феномен Ярослава Галицького досi лишаеться нерозгаданим, – пише П. П. Толочко. – Як нiхто iз давньоруських князiв другоi половини XII ст., вiн удостоiвся однозначно високоi оцiнки сучасникiв. Прочитавши палке звернення автора «Слова о полку Ігоревiм» до Ярослава, можна подумати, що йдеться не про князя однiеi iз земель, до того ж не найбiльшоi на Русi, а про великого киiвського князя часiв розквiту його влади й сили… Не князь, а суцiльна доброчеснiсть. Вiн i бiдних пiдтримував, i в злагодi з законом Божим жив. Історики продовжили традицiю лiтописцiв i також характеризували Ярослава здебiльшого позитивно». Невiдомо коли вiн народився – очевидно, на початку 30-х рокiв XII ст. Все свое чвертьвiкове князювання в Галичi[41 - [xli] (#_ednref41) Галич – давньоруське мiсто, розташовувалося на березi р. Лукви (притока Днiстра) на мiсцi сучасного села Крилоса Галицького району Івано-Франкiвськоi областi. Зруйноване у 1241 роцi монголо-татарами. Галич – нинi мiсто Івано-Франкiвськоi областi Украiни на березi р. Днiстра.] Ярослав боротиметься з галицьким боярством, але, як свiдчать iсторики, так i не здолае його. Тамтешне боярство виросло з мiсцевоi племiнноi знатi й володiло багатими землями, селами й навiть мiстами. Воно волiло самовладно правити у краi, а князь повинен був мати владу хiба що формальну. Виходить, Ярослав, могутнiй князь, вiдiгравав одну з перших ролей у Давнiй Русi, але вдома нiколи не був господарем. (Вдома – це у Галицькому князiвствi.) З галицькими боярами у могутностi i гординi могли тодi зрiвнятися хiба що бояри Новгорода Великого. Вони верховодили над Ярославом, свавiльно втручалися не лише у державнi справи, а й навiть у його приватне життя. І все ж Ярослав правив, i за його князювання Галич досягнув i слави, i величi чи не найбiльшоi. Вiн пожвавив традицiйнi для Галицькоi Русi стосунки з Вiзантiею, допомагав руським князям вiйськовою силою в iхнiй боротьбi з половцями. На пiвнiчному сходi Галичина межувала з Волинню, на сходi – з Киiвською землею. Рубiж мiж ними проходив через верхiв'я Горинi, Случi i Пiвденного Бугу. Сусiдами Галичини на заходi були Польща й Угорщина, тож захiднi рубежi Галицького князiвства стали державним кордоном Давньоi Русi. Карпатськi гори слугували русько-угорським порубiжжям (давньоруськi лiтописцi називали iх горами Угорськими, а угорськi – Руськими). До складу Галицького князiвства входила також i Закарпатська Русь. Оскiльки Галичина була ближче до Захiдноi Європи та Вiзантii i далека вiд половецького степу, то в нiй бурхливо розвивалися економiка й культура. Зростали мiста, що ставали осередками ремесла й торгiвлi. Найбiльшими серед них були Перемишль, Звенигород, Теребовль та Галич. Вiн мав потужну фортечну оборону на пiдвищеннi мiж рiками Луквою i Мозолевим Потоком. З пiвдня столицю оточували двi системи подвiйних i потрiйних земляних валiв та ровiв. Мiсто розросталося уздовж лiвого берега Лукви аж до самого Днiстра – там була торгiвельна гавань. А на посадi i в «пiдгороддi» розташовувались ремiсницькi майстернi. А ще на благополуччi Галицького князiвства позитивно позначилась вiдсутнiсть амбiтностi в Ярослава – щодо свого мiсця в давньоруському князiвському табелi про ранги. Вiн був байдужим до великокнязiвського столу в Киевi, а тому галичани не несли тяжкоi повинностi по спорядженню вiйськ для походiв на iншi руськi землi, а це оберiгало Галичину вiд спустошливих набiгiв iнших руських князiв. Це чи не единий князь Давньоi Русi, який, маючи «залiзнi полки» не водив iх на сусiднi руськi князiвства i нiколи не брав участi в князiвських мiжусобицях-чварах. Ось чому його так високо шанували лiтописцi й позитивно вiдгукуються про нього й нинiшнi iсторики. Вiддаючи Єфросинiю за новгород-сiверського князя Ігоря Святославича, Ярослав Осмомисл мав на метi ближче зiйтися з князiвським родом Ольговичiв, представники якого претендували на киiвський стiл i займали його. Ольговичi – давньоруська князiвська династiя нащадкiв чернiгiвського i новгород-сiверського князя Олега Святославича (п. 1115 p.). Вони постiйно вели боротьбу за великокнязiвську владу проти Мономаховичiв, часто використовуючи для цього половцiв. Великими князями були Всеволод II Ольгович, його син Святослав Всеволодович i онук Всеволод Святославич Чермний. Найвiдомiшим з Ольговичiв, але це вже пiзнiше, стане онук Олега Святославича князь Ігор Святославич. За нього й вирiшив – як уже мовилося, з полiтичних мотивiв, – вiддати Єфросинiю. Попри все, потай вiн теж претендував на великокнязiвський стiл i гадав, що таке родичання йому посприяе в цьому. Принаймнi надiйнiше утвердитись серед великих князiв. Все вiдбулося аж занадто просто. Тому й прикро було до слiз. Батько навiть не запитав ii згоди (мати вiн взагалi усунув вiд такоi подii, як замiжжя дочки, наче вона була нi при чiм!). Лише сказав, нiби мiж iншим: – Ще одне – забув, – щось вiн перед цим дочцi говорив. – Пора тобi вже гнiздечко свое облаштовувати, пташечко. Допоки ж тобi в отця соловейком безжурним виспiвувати. – Єфросинiя не встигла й отямитись вiд почутого, як вiн i закiнчив, як присуд винiс: – Пiдеш за Ігоря Святославича! І рушив з покоiв, вважаючи, що й так уже забагато мовив. – Тату… – кинулась за ним дочка. – Що ти осьо говорив? Яке замiжжя? Я про се ще нiчого не знаю, еси. – Досить того, що я знаю. А твое дiло – маленьке, – вiн завжди звик рубати з плеча. – Кажу, пiдеш за Ігоря Святославича. Все унадиться уборзi. – Який… Ігор Святославич? – Новгород-сiверський. – Але це менi нiчого не говорить. – Зате менi немало се говорить. Та й потiм… Ти надто багато говориш, дiвко на виданнi. Як я сказав, так i буде. Твое дiло маленьке. За кого скажуть, за того й пiдеш. Та й не забувай: ти донька князя, знаного на Русi. А доньки князiв завжди виходять за того, хто вигiдний князiвству. Єфросинiя – юне, трохи пустотливе й безтурботне дiвча, високе, тоненьке й гарненьке, яке до цього метеликом пурхало в батькових покоях – була до безмiру вражена. Хоча й знала, що князi вiддають своiх дочок, лише враховуючи вигоду для князiвства. Так дiяв i батько, а вiн у неi крутий владар, та все ж… – Батьку, ти навiть не питаеш моеi згоди, еси? – Нащо? – здивувався князь. – Досить того, що е моя воля. Та й Ігор Святославич згоден тебе взяти i з нами породичатися. Галицьке князiвство i Новгород-Сiверське тепер будуть заодно. Та й великi князi схвалять такий мiй вибiр. – А я… – А ти слухайся батьковоi волi. Кажу, так треба. Щоб ти пiшла за Ігоря Святославича. – Але ж я навiть його не бачила. – Побачиш на весiллi. Молодий, гарний князь i належить до знаних Ольговичiв. Це найбiльше його достоiнство. – То я маю iхати у якусь там… Тмутаракань? – Всього лише до удiльного Новгород-Сiверського князiвства. З часом Ігор стане чернiгiвським князем i ти будеш серед руських княгинь не на останньому мiсцi. Кажу, все уладиться. – Але ж я навiть не знаю, хто вiн? – Зате я знаю. Пiдеш, i все тут. Бо така моя воля. І потреби нашого князiвства. На тiм розмова й скiнчилася. Боже, Боже!.. Єфросинiя зi сльозами на очах кинулась до матерi. – Нене… – Як батько вирiшив – так i буде, – як вiдмахнулася княгиня-мати. – Вiн не лише тебе, а й мене не слухаеться. Навiть не зважае на нас. У нього на все своi розрахунки, i що вiн насправдi мае на мислi, того нiхто не вiдае з простих смертних. А вибранець, Ігор Святославич, я чула, ще й нiчого. Пiдеш у сiверську землю княгинею, бо справдi, допоки ж тобi в батька сидiти. Що ти – гiрша за iнших? Сватають – iди. А там… там видно буде. А хто такий Ігор Святославич, я й сама не вiдаю. Лише чула, що е такий князь на Русi. Ольгович вiн, цим батька й привабив. А що вiн за один – замiж за нього вийдеш – дiзнаешся. Але для людей, аби уникнути зайвих балачок, вирiшили все подати «по закону предкiв», так, як начеб все вiдбулося не з волi князя Ярослава i його полiтичних розрахункiв, а з волi самого претендента на руку Єфросинii – уподобав галицьку князiвну сiверський князь Ігор Святославич, руки в неi прохав, що для самого князя Ярослава було негадано – як снiг на голову. Хоча що ж тут такого: у кого дiвка на виданнi, до того й свати путь-дорiженьку топчуть… Далеких сватiв у княжому теремi Галича зустрiли з усiм пошанiвком, як i годиться сватiв на Русi зустрiчати. – День добрий, вельможний, у свiтах знаний князю, – кланялись свати, старцi все суворi, бородатi, на волхвiв-кудесникiв схожi. – День добрий, добрi люди, – князь Ярослав, як i велить звичай, вдавав, що не вiдае, що це за гостi i чого вони до нього завiтали. – Просимо сiдати у нашому теремi – ми гостям завсiгди радi. Повiдайте нам, хто ж ви такi будете, з яких краiв iдете, що й у наш Галич завiтали. Може, ви ловцi-охотники? Старший сват, той, у кого посох був iз тризубцем, вiдкашлявся, бороду свою довгу погладив, неквапом почав: – Ловцi ми, князю-господарю, охотники. А йдемо з краiв не далеких, але й не близьких – iз Сiверщини ми. Бiля Днiпра напали на слiд куницi, красноi дiвицi. Князь наш Ігор Святославич велiв нам: iдiть, каже, по слiду куницi, красноi дiвицi. В серце вона йому запала, люба вона йому стала. Ідiть, каже, по слiду, ловцi-охотники, куди слiд веде, туди й ви йдiть. Будь-що-будь, а знайдiть куницю, красну дiвицю, без якоi я вже i жити не можу. Звати ii Єфросинiя, князiвна вона… На руку нам пороша гарна випала, слiд видний, вiн нас вiв полями й лiсами, з одного князiвства в iнше, покiль i до вас, у град ваш стольний Галич не привiв. Певнi ми: куниця, красна дiвиця, у вас. – Галич – великий, – одказуе князь Ярослав. – Та й куниць у нас пребагацько, красних дiвиць. Куди ж вас привiв ii слiд, га, ловцi-охотники? Може, вона деiнде? – До твого терема, вельможний, у свiтах знаних князю, слiд по порошi нас, ловцiв-охотникiв привiв. У твоему теремi ховаеться куниця, красна дiвиця на ймення Єфросинiя. За нею ми й прийшли аж iз Сiверськоi землi. Вiддай ii за нашого молодого князя Ігоря Святославича. – То чи торгуватися будемо? – дивуеться князь. – Можемо й поторгуватися: у вас товар – у нас купець. Давайте й торгуватися. Скажете, що ви за свою куницю, красну дiвицю, хочете. Та й уладимось: у нас береза, у вас дуб, давайте разом гнуть. А поки що – хлiб-сiль наш, стiл ваш. – Хлiб у вас приймаемо, гостi дорогii, – рече на те князь. – У нас товар, у вас – купець. Чом би й не поторгуватися. Та й береза у нас, а дуб у вас – давайте разом гнуть… Єфросинiе, де ти, кунице, красне дiвице, – гукнув дочку. – Ану виходь на яснi очi наших гостей, ловцiв-охотникiв iз Сiверськоi землi. Було б слiду по порошi, кунице, не лишати, а тепер ховатися пiзно. Ловцi за тобою прийшли аж iз Новгорода-Сiверського. Винось рушники та будемо сватiв в'язати та до столу iх запрошувати. У Давнiй Русi замiжжя означало… смерть дiвчини. У ii попередньому роду. Але в той самий час i нове народження в сiм'i судженого. Звiдси бере початок звичай брати прiзвище чоловiка, а його батькiв величати, як нових батька i матiр. З цим пов'язане i вiнчальне вбрання нареченоi. Можна вважати, що бiлий колiр означае чистоту, скромнiсть i непорочнiсть дiвчини. І це буде так. Але трохи… не так. У язичницькiй Русi бiлий колiр теж був кольором трауру. Як i в багатьох iнших народiв вiн е кольором забуття i одночасно пам'ятi. (Другим траурним кольором у весiльному вбраннi нареченоi тодi вважався червоний. У давнiй весiльнiй пiснi русичiв дочка звертаеться до матерi з проханням: «Не ший ти менi червоний сарафан».) Отож, бiле плаття нареченоi або червоний весiльний сарафан вважалися «скорбним» одягом дiвчини, яка начебто помирала для свого роду – коли виходила замiж. Адже пiсля весiлля вона ставала членом iншого роду, вже чоловiкового. У тi давнi часи i фата ще не була прозорою, як нинi, це була хустка iз щiльноi тканини, якою i закривали обличчя невiстки. Його нiкому не дозволялося бачити. Навiть за руки молодi трималися через хустку-фату. Часто пiд час весiлля хустка-фата ставала мокрою вiд слiз. Наречена плакала не тому, що йшла замiж за нелюба (хоча i таке траплялося, адже ii волею i симпатiями нiхто не цiкавився), вона оплакувала свiй рiд, що його кидала, переходячи в iнший; сльозами давала знати своiм вже втраченим батькам, як вона iх любила… А вже пiсля замiжжя молода мала заплiтати двi коси, а не одну, як до замiжжя, коли вона перебувала у статусi дiвчини, i неодмiнно накривати голову хусткою, адже у волоссi ii знаходиться велика сила. Весiлля вважалося початком нового сiмейного життя двох людей, тож про нього заздалегiдь починали домовлятися батьки нареченого i нареченоi. Вони ж i вибирали пару для свого сина чи дочки. А почуття останнiх тут не мали анiякого значення. І це було в нормi, адже так виходили замiж (женилися) батьки молодих, iхнi бабусi-дiдусi i взагалi всi предки. «Стерпиться, казали, злюбиться», та й по тiм. Яка там любов? Все будувалося на становищi сiм'i. Тодi в основному були тi шлюби, якi пiзнiше стали зватися шлюбами з розрахунку. І за такоi неволi (для молодих) розрахунок батькiв у бiльшостi виявлявся правильним, сiм'i виникали мiцнi i жили довго й щасливо. Хоча, звичайно ж, були й винятки. Зовсiм не поодинокi – життя е життя. Розмову свати споконвiку на Русi починали здалеку. – Молодий гусачок шукае собi гусочку. Чи не затаiлась у вашiй хатi гусочка? – питали свати, а iм вiдповiдали: – Є у нас гусочка, та вона ще молоденька. – Але зараз найкращий квас, – гнули свое свати. – Бо перезрiе – закисне. А жених наш он який: що родом, що тiлом, що красою, що дiлом! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/sbornik/stor-ya-ukra-ni-ochima-pismennik-v/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 [i] (#_ednref1) У битвi пiд Ловраном (799 рiк) балканськi хорвати розбили вiйська франкiв, якi послав проти них Карл Великий. 2 [ii] (#_ednref2) Мiср – давня назва Єгипту. 3 [iii] (#_ednref3) Середньовiчний спосiб визначення вини людини, за допомогою «суду божого», тобто випробування вогнем, водою, розпеченим залiзом i т. iн. 4 [iv] (#_ednref4) Чорнi клобуки – тюркське плем'я, що мешкало у степах на схiд вiд Днiстра. 5 [v] (#_ednref4) Держава Ашинiв (Вовкiв) – степова iмперiя кочовикiв-тюркiв VI–IX ст. Вiд 631 року ii центр знаходився у Нижньому Поволжi. 6 [vi] (#_ednref6) Данапр (вiд скiф, «дан апр» – букв, «рiка глибока») – скiфська назва Днiпра (тут i далi – прим. авт.). 7 [vii] (#_ednref7) Головний герой норвезькоi «Саги про Орварда-Одда» помер так само, як i Вiщий Олег – пiсля прокльону чаклунки його вкусила гадюка, що виповзла з черепа померлого коня. Це дозволяе припустити, що ця норвезька сага та руськi лiтописи розповiдають про одну й ту саму iсторичну персону. 8 [viii] (#_ednref7) Ярл – шляхетна людина у скандинавiв. 9 [ix] (#_ednref9) Володар у скандинавiв. 10 [x] (#_ednref9) Обитель померлих у скандинавськiй мiфологii. 11 [xi] (#_ednref11) Склавини – вiзантiйська назва слов'янських племен, що заселяли територii на пiвнiч вiд Дунаю, зокрема лiсостепове правобережжя Украiни та Полiсся. Склавини були родичами антiв – предкiв сучасних украiнцiв. 12 [xii] (#_ednref12) Саме безземельнi варязькi ярли здебiльшого промишляли вiйськовими походами та пограбуванням пiдкореного населення. 13 [xiii] (#_ednref12) Вiзантiйцi. 14 [xiv] (#_ednref14) Персонаж скандинавських мiфiв. 15 [xv] (#_ednref15) Маеться на увазi християнство схiдного обряду – православ'я. 16 [xvi] (#_ednref16) Очiльник антиварязького повстання у Новгородi, що вибухнуло у 872 роцi й було безжально придушено Рюриком. 17 [xvii] (#_ednref17) Через рiк пiсля придушення Новгородського повстання у 873 роцi Рюрик поставив своiх правителiв у Полоцьку, Ростовi, Бiлозерi й Муромi. 18 [xviii] (#_ednref18) Князь Олександр Ярославович у 1240 роцi розбив шведiв пiд час Невськоi битви, а у 1242 роцi – тевтонських лицарiв пiд час Льодового побоiща. Водночас Олександр Невський загравав з татаро-монголами i був завсiдником ханськоi ставки. 19 [xix] (#_ednref18) У 1569–1570 роках московський цар Іван Грозний двiчi «скарав вогнем i мечем» Новгород, що знаменувало остаточне знищення купецькоi Новгородськоi республiки. 20 [xx] (#_ednref20) Один з iсторично вiдомих полководцiв Вiщого Олега. 21 [xxi] (#_ednref21) Волос (Волох, Велес) – давньослов'янське божество, покровитель скотарства i поезii. 22 [xxii] (#_ednref22) «Гостi» у даному контекстi – «купцi». 23 [xxiii] (#_ednref23) Себто друiд – кельтський аналог слова «волхв». 24 [xxiv] (#_ednref24) На русi греками називали ромеiв-вiзантiйцiв. 25 [xxv] (#_ednref25) Перший епископ Руськоi православноi церкви, створеноi Вселенським патрiархом пiсля першого походу Аскольда на Константинополь у 860 роцi вiд Р. X. 26 [xxvi] (#_ednref26) Бог-покровитель княжоi дружини. 27 [xxvii] (#_ednref27) Маеться на увазi колiр чернечих ряс. 28 [xxviii] (#_ednref28) Хорc – бог Сонця на Русi. 29 [xxix] (#_ednref29) Це сталося у 872 роцi. 30 [xxx] (#_ednref30) Оскiльки Аскольда й Дiра поховали пiсля вбивства нарiзно, а не поруч, частина iсторикiв сумнiваеться у тому, що вони були братами i правили Киевом у дуумвiратi. Іншi ж iсторики загалом схиляються до думки, що Дiр е вигаданим персонажем, лiтописним непорозумiнням. 31 [xxxi] (#_ednref31) Причал. 32 [xxxii] (#_ednref32) Примiщення для дружинникiв, якi безпосередньо охороняли княжий терем. 33 [xxxiii] (#_ednref33) Нинi Андрiiвський узвiз Киева. 34 [xxxiv] (#_ednref34) Особистi охоронцi князя. 35 [xxxv] (#_ednref35) Дротиками. 36 [xxxvi] (#_ednref36) Скандинавський бог-облудник. 37 [xxxvii] (#_ednref37) Найвище божество скандинавського пантеону, бог мудростi, вiйни, перемоги, полювання i поезii. 38 [xxxviii] (#_ednref38) Притока Днiпра, що нинi пiшла пiд землю. У руських билинах вiдома як Пучай-рiка. 39 [xxxix] (#_ednref39) Слов'янськi богинi долi. 40 [xl] (#_ednref40) День Святоi Великомученицi Катерини, 7 грудня. 41 [xli] (#_ednref41) Галич – давньоруське мiсто, розташовувалося на березi р. Лукви (притока Днiстра) на мiсцi сучасного села Крилоса Галицького району Івано-Франкiвськоi областi. Зруйноване у 1241 роцi монголо-татарами. Галич – нинi мiсто Івано-Франкiвськоi областi Украiни на березi р. Днiстра.