Помилка

Помилка Свiтлана Олегiвна Талан Багато рокiв тому Веронiка пообiцяла подрузi, яка помирала, що не залишить ii новонароджених малюкiв, Тимура i Дiану. Але обiцянки не виконала… Сплинули роки. Їi единий син став наркоманом. Що це, кара за помилки минулого? Як урятувати сина? І чи можна спокутувати провину перед покинутими дiтьми? Свiтлана Талан Помилка По той бiк… нашого життя Часто ми вважаемо, що життя – це тi успiхи або невдачi, прикрi та сприятливi обставини, радощi й бiди, якi стосуються здебiльшого нас, а не ще когось. Попри це любимо казати: «наше життя», себто узагальнюемо, думаемо, знову ж таки, передусiм про себе. Про свое. Про своiх. Як воно там, за вiкнами наших квартир i будинкiв, ми нiби й знаемо, принаймнi чуемо (iз теленовин або й вiд сусiдiв), утiм, головне – що коiться ось тут, при менi, коло мене, з моiми… «Та що ви, моя донька нiколи не вчинить так, як ото витворила розпусниця Таня з п’ятого поверху!» – кидае мати зарiканнями й уже за рiк стрiчае кровиночку з дитинкою «у приполi»… «Та що ви, мiй Максим не такий, вiн нiколи мене не зрадить», – переконана молода дружина – й уже за кiлька рокiв подае на розлучення через нестерпнi чоловiковi походеньки… Нiколи не зарiкайся, кажуть у народi. «Нiколи в собi не замикайся, – висновувала я, прочитавши цей роман, – бо помиляемося всi». Письменниця Свiтлана Талан ось уже вкотре «не помиляеться», бо не зраджуе свого читача. Вона знову пише про те, що вiдбуваеться за вiкнами наших осель. Веронiка зростала в чудовiй сiльськiй родинi, повивалася великою любов’ю матерi, мала вiрну подругу i мрiяла про прекрасне майбутне. Не зогледiлася, як воно, те майбутне, настало та обдарувало ii, на жаль, не тiльки всiлякими гараздами. Жiнка мусила багато стерпiти, але змогла чимало й нажити. «А що менi потрiбно? – думала не раз, ставши вже дружиною, матiр’ю та фаховим лiкарем. – Маю чоловiка, сина, квартиру…» Веронiка мала ще й велику душу, крiм усього iншого… Однак, як i кожна людина, вона помилялася. І саме це спричиняло подальшi перипетii, у якi втрапляла i з яких щоразу намагалася вибратися. Тим часом помилки робили i ii рiднi, тому впоратися з надскладними проблемами, якi лавиною насувалися на ii життя та сiм’ю, ставало дедалi тяжче… Про те, як, помилившись, не зневiритися й не опустити руки, – цей роман. І про те, як здолати непосильне, навчитися прощати й чому таким цiлющим е саме прохання пробачити… І чи можна, вчасно зрозумiвши, де ти помилився, зупинитися й не схибити знову. А ще про те, як «не мокнути пiд дощем», а «навчитися пiд ним танцювати»; як «не тупцювати в багнюцi», а «бачити в калюжi зiрки» i чому це так прекрасно!     Жанна Куява Вiд автора Прописнi iстини та iх спростування Героi мого роману – реальнi люди з нашого життя. Може, вони помилялися, iшли хибним шляхом, щоб ми не повторили iхнiх помилок? Якщо людина робить одну помилку двiчi, вона повинна пiдняти руки вгору й зiзнатися або в легковажностi, або в упертостi.     Джорж Лорiмер Пролог Пiсля розмови iз сином Веронiка довго не могла заснути. Бiльше говорив Микита, а вона мовчала, наче набрала в рота води, яку не можна було розплескати. Веронiка вiдчувала, що син цього разу не бреше – його голос був надто схвильований. Було зрозумiло: Микита довго готувався до цiеi розмови. Це вiдчувалося з того, як часом тремтiв його голос, як безладно вiн говорив i часто затинався. Вона вже забула, коли Микита говорив щиро, без брехнi, але зараз iй здалося, що син уперше за довгий останнiй час казав правду. Веронiка давно не чула синового голосу. У глибинi душi вона чекала вiд нього дзвiнка, не бажаючи зiзнатися в цьому самiй собi. Чекала навiть тодi, коли в той фатальний день сказала, що вiн для неi помер. Це були не слова, кинутi спересердя, а усвiдомлене, зважене, на ii думку, едине правильне рiшення. Вона змогла викреслити сина зi свого життя i спалила за собою всi мости, не залишивши навiть хисткого мiсточка, щоб коли-небудь повернутися назад. Веронiцi довелося налагодити абсолютно нове життя, де не було нi рiдних, нi близьких iй людей. Вона почала все з чистого аркуша – без брехнi, без зради, без помилок. Останнi мiсяцi вона намагалася заново навчитися жити в гармонii зi свiтом. Інодi iй здавалося, що така спiвдружнiсть можлива, ще трохи – i вона знайде душевний спокiй, навiть незважаючи на те, що в найпотаемнiшому свiтлому куточку ii серця зберiгалося мiсце для сина. Кожен прожитий день нiс iз ii душi щось iз минулого життя, залишаючи порожнечу для наповнення новими враженнями, знайомствами, подiями. Часом Веронiку охоплював вiдчай, i тодi здавалося, що вона змогла вiдiрвати вiд себе минуле разом iз частиною душi й тiла, зоставивши в серцi незагойну рану, до якоi нiкому прикласти живильний бальзам. У такi хвилини вона вважала, що майбутнього в неi вже немае. Веронiка зумiла пiти вiд минулого, жила теперiшнiм, до болю в очах намагаючись побачити в пiтьмi сiрих буднiв бодай тьмяний маячок майбутнього, – але нiчого не виходило. Колись Веронiка сказала Микитi: «Запам’ятай: вiдтепер i назавжди в тебе немае матерi, а в мене немае сина». Микита був шокований такою заявою. Вiн стояв кiлька хвилин закам’янiлий, немов його оглушили обухом по головi. Микита не вiрив своiм вухам. Як могла таке сказати його мати?! Його добра, турботлива мама, яка завжди була йому найближчою людиною? «Мамо, ти розумiеш, що ти зараз сказала? Усвiдомлюеш?» – запитав Микита слабким голосом. «Тобi не вчулося, – твердо, чiтко вимовила Веронiка кожне слово. – Вiдсьогоднi в мене немае сина. Я не зiйшла з глузду, не сподiвайся. Я несу повну вiдповiдальнiсть за кожне свое слово». «Що ж ти скажеш знайомим, коли запитають про мене?» – з легкою iронiею уточнив Микита, усе ще сподiваючись, що така заява вискочила в матерi мимоволi. «Я буду говорити всiм, що мiй син помер, – сказала Веронiка, i при цьому ii голос не здригнувся, вона не вiдвела погляду вiд сина. – Тобi допомогти зiбрати речi чи ти сам?» «Сам! Сам! Сам! Я все зроблю сам! – закричав Микита. – А ти не пошкодуеш, що виставила за дверi единого сина?!» «Як мати такого сина, – Веронiка зробила наголос на словi «такого», – то краще вже нiякого не мати. І не думай, що в мене не вистачить сил вимовляти слова про твою смерть. Немае страшнiших слiв для будь-якоi матерi, але, повiр менi, я буду так говорити, тому що ти все одно скоро помреш. Сам чудово знаеш, що такi, як ти, помирають молодими. Наркоман – це мрець». Учора дзвонив Микита. Веронiку накрила хвиля спогадiв, i вона не заснула до ранку. Через них не могла думати про те, як iй бути далi. У голову нав’язливою спасiвською мухою лiзли спомини вiд того моменту, коли вона дiзналася, що чекае на дитину, до того фатального дня, коли назавжди зреклася сина. Усе в пам’ятi змiшалося в один заплутаний клубок спогадiв, який називаеться життям… Досi Веронiка вважала, що помилки роблять у молодостi, щоб потiм, уже в зрiлому вiцi, не мати на них права. Усi люди помиляються, i не лише молодi – це Веронiка зрозумiла тiльки зараз, коли проаналiзувала все свое прожите життя. А тi, хто не помилялися, нiчого не досягли, бо вони по життю пасивнi й байдужi. Веронiка напружила пам’ять. Згадала. «Фатальну помилку без фатального кроку не виправиш», – так сказав невiдомий iй Веселiн Георгiев. Вона наробила багато помилок. Але, помиляючись, люди набираються досвiду. А як же життя? Воно занадто коротке, щоб робити купу помилок, а потiм iх виправляти, i все для того, щоб знову схибити. Щоб зрозумiти помилку, треба повернутися до ii витокiв, вiдшукати iстину, тому що наступна може стати фатальною. Не всi знаходять у собi мужнiсть звинуватити себе в скоеному, щоб мати силу волi виправити помилку. Але й видатний полководець бачить свою провину тiльки пiсля того, як бiй уже програно. Зараз Веронiка зiзналася собi, що вона багато разiв помилялася. І не вона одна… Однак iдеться про життя ii сина. І перш нiж прийняти рiшення, iй треба добре все зважити. Саме зараз вона не мала права схибити ще раз… Коли за вiкном почало сiрiти, а сутiнки тихо розповзалися по кутах кiмнати, Веронiка забулася в тривожному, неспокiйному снi… Вона прокинулася, коли грайливий яскравий сонячний промiнчик на мить зупинився на обличчi, потрапив на заплющенi повiки. Веронiка розплющила очi й примружилася, вдивляючись у настiнний годинник. Була рiвно восьма ранку. За звичкою жiнка швидко схопилася з лiжка, поправила ковдру, яка збилася набiк, накинула халатик i почалапала босонiж на кухню. Думки про важкий день лещатами стиснули голову, кольнули голкою в серце. Вона механiчно натиснула кнопку електрочайника, важко сiла на стiлець. Веронiцi потрiбно було прийняти важливе рiшення. Їi, як вона вважала, минуле не дало iй спокiй, воно нагадало про себе дзвiнком вiд Микити. Колись вона присягалася собi нiколи не подати йому руку допомоги, хай би що трапилося. Зараз ii син у бiдi, i Веронiка не сумнiвалася, що цього разу Микита говорив правду. Вiд ii рiшення залежить його, ii сина, життя, життя того, хто зрадив ii надii, хто плюнув у душу матерi й розтоптав усi материнськi почуття. Веронiка розумiла, що нiхто iй не допоможе зробити правильний крок, вона повинна сама все вирiшити i не скоiти ще одну помилку. Раптом iй блискавично прийшла в голову думка: «Щоб прийняти правильне рiшення, треба бути там, де вперше помилилася». Можливо, усе почалося в 1990 роцi?.. Частина перша Роздiл 1 1990 рiк – Донечко, може, годi спати? – Веронiка крiзь сон почула лагiдний голос матерi. – Уже сонце скоро сяде, а ти все не прокидаешся. – Матусю, але ж я вранцi додому прийшла. – Дiвчина вiдiрвалася вiд приемних спогадiв про шкiльний випускний вечiр, проте не мала сил розплющити очi. – Не можна спати на заходi сонця, – сказала мати, кинувши на дочку погляд, сповнений любовi й нiжностi, – голова болiтиме. – Ой, мамо! – незлостиво дорiкнула Веронiка. – Ти все зi своiми забобонами! Краще б привiтала свою улюблену едину доньку з успiшним закiнченням школи. – А я й хотiла, але тебе не добудишся. – Справдi?! – Веронiка жваво пiдвелася, сiла на лiжку, обхопила колiна руками. – Я готова! – Тримай. – Жiнка простягнула на долонi сережки. – Срiбнi?! Справжне срiбло?! – Веронiка пiдстрибнула на лiжку вiд радостi. – Мамо, оце так! Яка краса! Дiвчина вiдкинула вбiк ковдру, пiдбiгла до дзеркала на шафi. Швидким умiлим рухом надiла сережки, покрутила головою в рiзнi боки. На ii свiжому обличчi заграла, засвiтилася задоволена усмiшка. – Краса! Спасибi! – сказала вона, пiдбiгла, чмокнула матiр у щоку. – А де ти взяла грошi? – Це сережки твоеi покiйноi бабусi. – А… Чому ти iх не носила? – Носила, поки тебе не було. – Жiнка всмiхнулася. – А як ти народилася, зняла й заховала, вирiшила: як пiдростеш, тобi подарую. Потiм загинув твiй тато, важко однiй менi було тебе пiдiймати, побоялася, що десь загублю сережки, а зараз… – Що зараз? – Дiвчина ще раз пiдбiгла до дзеркала, заглянула в нього, крутнулася на п’ятах, i ii золотисте пишне свiтле волосся сколихнулося хвилею й опустилося на худенькi, по-дитячому гострi плечi. – А тепер ти поiдеш вчитися в мiсто… – Щоб стати лiкарем! – додала Веронiка. – Не змогла я тобi купити золотi сережки, ти вже пробач менi, доню. – В очах жiнки заблищали сльози, i вона винувато посмiхнулася. – Ну що ти, мамо! – Дiвчина обняла матiр за плечi, притулилася щокою до ii обличчя. – Ти в мене найкраща! Найлюбiша! І цi сережки теж найгарнiшi! Можна я iх Кiрi покажу? – Іди вже, балакухо! Може, твоя подружка ще спить? – Розбуджу! Не встигла Ксенiя Петрiвна оком змигнути, як дочки i слiд прохолов. Жiнка зiтхнула. Як швидко й невблаганно спливае час! Здавалося, тiльки вчора вони з чоловiком милувалися маленьким золотоволосим янголятком у дитячому лiжечку – а вже донька закiнчила десять класiв. Ксенiя Петрiвна звела погляд на стiну, де в рамцi пiд склом висiв збiльшений чорно-бiлий портрет чоловiка. Як же вона любила свого Льову! Здавалося, щасливiшого за неi не було нiкого на свiтi! Ксенiя Петрiвна досi не могла зрозумiти, чому молодий агроном Льова не помiтив жодноi гарноi дiвчини в iхньому селi, а почав упадати за нею, аж нiяк не красунею, до того ж iз бiдноi сiм’i. Вона закохалася в молодого фахiвця вiдразу, щойно побачила його на колгоспному дворi, але гордiсть не дозволила iй виказати це. Лев пiвроку бродив привидом пiд вiкнами Ксенii, поки та не вийшла до нього на перше побачення. Вони одружилися, зiгравши весiлля коштом колгоспу, а за рiк народилася Веронiка. Ксенiя Петрiвна, не вiдриваючи погляду вiд портрета на стiнi, поринула в спогади. Подружжя було шалено щасливе, таке, що Ксенiя iнодi боялася дихати, щоб не злякати свое щастя – мабуть, вiдчувала душа, що воно буде недовгим. Тодi здавалося, нiби iхньоi радостi й любовi вистачить не те що до кiнця життя, а й ще на одне життя. Але бiда входить у дiм, не питаючи. Три роки було Веронiцi, коли Лев загинув. Така дурна, така безглузда смерть. У той день була сильна ожеледиця. Щоб доiхати до мiста, Лев гальмонув молоковоз, який виiжджав iз колгоспного двору. Чоловiк побiг назустрiч автомобiлю, що гальмував, але через крижану кiрку на дорозi нiяк не мiг зупинитися. Лев добiг до машини, але раптом послизнувся i впав просто пiд колеса. Вiн помер у лiкарнi, не приходячи до тями, i Ксенiя не змогла з ним попрощатися… Жiнка важко зiтхнула, витерла долонею сльозу, яка тоненькою цiвкою потекла по щоцi. Як же Веронiка схожа на свого батька! Така сама висока, струнка, худенька, волосся свiтле, очi такi ж синi, саме синi, а не блакитнi, навiть на пiдборiддi маленька ямочка, як у Лева. І характером донька пiшла в батька. Здавалося б, уперта, наполеглива, бiдова, за словом у кишеню не полiзе, а насправдi дуже вразлива, нiжна й ласкава. Хороша виросла дiвчинка. А як могло бути iнакше? Адже Ксенiя Петрiвна вклала в неi всю ту нерозтрачену любов, яка жила в жiнцi i пiсля загибелi чоловiка. Тепер дочка збираеться iхати в мiсто за чотириста кiлометрiв вiд дому вступати до медичного iнституту. І радiсно на душi, що донька не залишиться в колгоспi, що гарну професiю вибрала, i сумно, що так далеко iде. Вона ж така ще дитина… Як вона там буде сама жити, якщо за свое життя зо три рази була в мiстi, i то в райцентрi? А як вона, Ксенiя, житиме сама, без доньки?.. Кiра, звiсно, не змогла не примiряти сережки Веронiки. Вона мала двi пари золотих, якi iй подарували батьки на шiстнадцятирiччя й закiнчення школи, але цi срiбнi у виглядi незабудок, з яскравими синiми камiнчиками були справдi дуже гарнi. – До твоiх очей за кольором пiдходять, – зазначила Кiра й вiдразу запропонувала: – Треба сьогоднi ж iти в клуб, щоб усi побачили твоi сережки! – Скажеш таке! – хмикнула Веронiка. – Можна подумати, що всiм тiльки й дiла, як на моi сережки витрiщатися! – Точно! – Кiра округлила очi, i тонкi дуги ii чорних брiв розгорнулися на лобi крилами птахи. – Мало не забула розповiсти головну новину. – І що ж я проспала? – Останнi новини нашого села! – засмiялася Кiра. – Не тягни, розповiдай уже. – Наш дитячий садок… – Колишнiй, – поправила Кiру подруга. – Наш колишнiй дитячий садок викупив один дядечко. – Теж менi новина! Цiкавiше нiчого немае? – Ну, Веронiко! – Кiра грайливо насупила брови. – Ти ж менi слова не даси сказати! Найцiкавiше попереду! Так от, сьогоднi приiхав новий власник будiвлi, а приiхав вiн не на конi, не на мотоциклi, а на бiлому «мерседесi»! Але й це ще не все! Господар – красень! Малиновий пiджак, туфельки начищенi до блиску, музон у машинi репетуе – за двi вулицi чути, а на шиi золота цепура завтовшки з мою руку й ось такий золотий хрест! – Крутий якийсь? – Ще й який крутий! З ним два братки бритоголовi в спортивних костюмах i бiлих кросiвках були в машинi, напевно, охорона. – І що цей дядько забув у нашому селi? Садок вiдкрие? Вихователем працювати буде? Дiтям носи витиратиме? – розсмiялася Веронiка. – Вiдстала ти людина, подруго. – Кiра бундючно стисла i так вузькi губи. – У нього тут буде кооператив iз пошиття джинсiв. Але й це не найголовнiше! – Що ж iще? – А те, що вiн неодружений. Прикинь, можливо, комусь iз наших дiвчат дiстанеться такий багатий чоловiк. А ми з тобою скоро поiдемо, отже, нам не судилось кататися на цьому бiлому «мерсi». – Кiра розвела руки в сторони й скорчила таку смiшну пику, що Веронiка не витримала й розреготалася. – Це точно! Нам треба вчитися, а не про того дядька думати, – сказала вона. – До речi, скiльки йому рокiв? – Пiд тридцять. – О-о-о! Для нас вiн майже дiдусь! – То ми пiдемо на танцi чи нi? – Ходiмо, – кивнула Веронiка. – І знову за мною хвостом тягнутиметься цей Данило. – Ну чим вiн тобi так не подобаеться? Вiн у тебе закоханий iз п’ятого класу, з того дня, як вас наша класна посадила за одну парту. – По-перше, зануда, зубрила. – Веронiка почала загинати пальцi на руках. – По-друге, прилипала, по-трете, ти ж подивися на нього: вiн схожий на п’ятикласника! – І це при його майже двометровому зростi?! – Кiра пирснула. – До чого тут зрiст?! У нього шия, як у пташеняти, довга i худа. А плечi? Хiба вiн схожий на чоловiка? Дитина та й годi! – Тобi не догодиш, – сказала Кiра, – той старий, той ще жовторотий… Дiвчата, якi зiбралися в сiльському клубi, сподiвалися, що новий господар колишнього дитячого садка з’явиться на танцях, але той не прийшов. А навколо тiльки й мови було, що про красеня на бiлому «мерседесi». – З глузду з’iхали нашi дiвки, – буркотiв Данило. – Можна подумати, що щастя заховане в золотому ланцюжку на шиi того багача. – Заздриш, Дене, заздриш, – кинула Веронiка. – Зовсiм нi, – заперечив Данило й вийшов покурити. Поки його не було, подруги домовилися наступного дня скупатися в рiчцi та пройти повз будiвлю дитсадка, де зупинився новий господар. Як могли вони не побачити того, про кого гуде все село? – Дивись, якщо Дену розпатякаеш про нашi плани – уб’ю! – пригрозила Веронiка. – Та що я, зовсiм дурна? – знизала плечима Кiра. Роздiл 2 Веронiка i Кiра, накинувши на плечi великi махровi рушники, iшли до рiчки. Вони вирiшили скоротити шлях i звернули з основноi дороги, що вела до будiвлi колишнього дитячого садка. Подруги пiшли вузькою второваною стежкою. Густа трава з обох бокiв дорiжки доходила дiвчатам майже до пояса. Недавнi дощi та тепло, що прийшло за ними, додали сили для росту i соковитiй травi, i рожевiй конюшинi, яка заблукала серед неi. А бiля самоi дорiжки бiлим килимком простелилися низькi кущики скромницi ромашки, поширюючи специфiчний гострий запах. Веронiка зняла взуття й пiшла босонiж, ледве встигаючи за Кiрою. Подруги зупинилися бiля низькоi цегляноi огорожi. Колись цей паркан iз бiлоi будiвельноi цегли був вищий вiд людського зросту. Але садок пiвроку тому закрили, i заповзятливi селяни ночами почали потихеньку розбирати огорожу, тягаючи додому цеглу. Тепер паркан був майже на рiвнi трави, i його нерiвнi краi нагадували зловiснi зуби в пащi акули. Веронiка подивилася на занедбану будiвлю… Зовсiм недавно вона бiгала цiею стежкою до рiчки й чула за парканом дитячий щебет. А нинi цегляна будiвля виглядала понуро й сумно, зяючи темними вiкнами з вибитими шибками. – Бачиш? – пошепки запитала Кiра, тицьнувши пальцем у бiк бiлоi автiвки, яка стояла бiля ганку. – Бачу, – також тихо вiдповiла Веронiка. – А де ж ii господар? – Он вiн. Веронiка побачила високого темноволосого широкоплечого чоловiка, який вийшов з iнших дверей, i присiла, сховавшись за паркан. Їi подруга теж сховалася. – Як ти думаеш, вiн нас не помiтив? – прошепотiла Веронiка. – Звичайно ж нi, – невдоволено вiдповiла Кiра. – А ось ми його не розгледiли. І все через тебе! Боягузка! – Ну пробач, будь ласка. – Веронiка винувато подивилася на подругу. – Хочеш, я зараз поворожу? Щоб спокутувати свою провину, Веронiка зiрвала ромашку й почала вiдривати бiлi пелюсточки. – Ще побачимо його, не побачимо, побачимо, не побачимо… Побачимо! Ось бачиш, побачимо, а ти на мене надулася! – сказала вона весело. – Та ну тебе! – всмiхнулася Кiра. Веронiка зiрвала ще одну ромашку. – Любить, не любить, плюне, поцiлуе, до серця притисне, своею назве. Любить… – завела монотонно Веронiка, вiдриваючи пелюстки. – На Данила ворожиш? – Ти що?! Блекоти об’iлася?! Сто рокiв вiн менi потрiбен! Поцiлуе! Значить, поцiлуе, – протягнула Веронiка, закiнчивши нехитре дiвоче ворожiння. – Ти про нього? – Кiра кивнула в бiк садка. – Ти як ляпнеш що-небудь – хоч стiй, хоч падай! Як я можу ворожити на того, кого в очi не бачила? – Хто тут мене не бачив? – Подруги раптом почули чоловiчий голос зовсiм поруч. Вiд несподiванки вони скрикнули i, як за командою, пiдскочили з мiсця. Майже одночасно з iхнiм переляканим вигуком молодик у бiлiй футболцi спритно перескочив через паркан i вже стояв перед ними. – Ну й налякали ви нас! – Кiра першою опанувала себе. – Так можна i заiками зробити людей! – А що цi люди роблять бiля моеi огорожi? – Тепер усе навколо ваше? – запитала Кiра, з неприхованою цiкавiстю розглядаючи незнайомця, про якого гуло все село. Веронiка на мить затримала на ньому погляд i знiтилася. Таке з нею було вперше. Вiд чоловiка пахло гарним одеколоном, змiшаним iз легким запахом цигарок, а ще… Це був незнайомий запах дорослого чоловiка, а не пiдлiтка Данила. Широкi плечi, могутнi бiцепси, зухвалий, упевнений погляд, бiлозуба усмiшка – усе це змусило серце Веронiки прискорено битися, а в головi приемно й водночас незвично зашумiло, немовби вiд кiлькох ковткiв шампанського. Дiвчина опустила очi, нездатна бiльше дивитися на незнайомця. Вона вже картала себе за те, що пристала на пропозицiю Кiри. Незнана тепла хвиля, яка ii миттево огорнула, лякала, i зараз понад усе на свiтi хотiлося стати невидимою й випаруватися, просто розчинитися в повiтрi. – Не все мое, але багато чого, – вiдповiв Кiрi чоловiк. – Ромашки теж твоi? – Я iх дарую вам, прекраснi дiвчата, – засмiявся незнайомець. – До речi, я не представився. Мене звати Захар. А вас? Кiра пирснула смiхом – так звали дiда, який жив на околицi села в старезнiй напiврозваленiй хатi. Дiдуган був недоумкуватий i в розмовi часто повторював: «Мене звати Захар, мене звати Захар, Захар». – Кiра. – Дiвчина простягнула руку. – Дуже приемно, Кiро, – сказав Захар i простягнув руку Веронiцi. Вона, не пiдводячи очей, легенько торкнулася його руки. У Захара була прохолодна шкiра, але Веронiцi здалося, що вона отримала опiк. – Веронiка, – тихо вiдповiла дiвчина й швидко прибрала руку. – Судячи з рушникiв, Кiра й Веронiка йдуть на рiчку? – Вгадали! – Кiра грайливо засмiялася. – А ви часом не хочете освiжитися? – Можна на «ти», – зауважив Захар, – i я пiду з вами. Треба ознайомитися з визначними пам’ятками цього села. Веронiка тихенько смикнула Кiру за подiл сукнi, але та вдала, що не помiтила. Подруга першою пiшла вузькою стежиною, за нею рушив Захар. Позаду пленталася Веронiка. Їй одночасно хотiлося i втекти додому, i ось так iти мовчки за Захаром, вдихаючи його запах, прислухаючись до шуму в головi й почуваючись трохи п’яною. Кiра про щось без угаву базiкала до самоi рiчки. Коли трiйця опинилася на пiщаному березi, Веронiка вiдiйшла вбiк, де завмерла в роздумах велика стара верба. Дiвчина швидко скинула ситцеву сукню у великий синiй горох i побiгла до рiчки. «Ух!» – мимоволi вирвалося в неi, коли розпалене вiд сонця i хвилювання тiло обдало прохолодною водою. Веронiка з дитинства вмiла добре плавати, тому доплисти до протилежного берега iй було нескладно. Вона вийшла з води, скоса кинула погляд на Захара. Вiн дурiв на тому березi з Кiрою, обдаючи ii бризками. Веронiка пiшла по травi. Вона зривала рожевi квiтки конюшини, сплiтаючи iх у вiнок. Закiнчивши роботу, надягла вiночок на голову й попливла назад. Вона вийшла на берег, простелила рушник у тому мiсцi, де не було тiнi верби, i присiла, обхопивши колiна руками. – Не холодно? – запитав Захар, сiдаючи поряд на пiску. – Нi, – вiдповiла Веронiка, кинувши на нього швидкий погляд. – Не думав, що в селах живуть такi гарнi дiвчата. – Ви думали… – Ти думав, – м’яко поправив ii Захар. – Ти думав, що в селах тiльки бабцi, дiдусi та корови? – всмiхнулася Веронiка кутиком губ i скоса зиркнула на чоловiка. Вона вперше зустрiлася з ним поглядом i не опустила очi. Здавалося, вiн зазирнув iй у самiсiньку душу й побачив захованi там думки. Веронiку знову обдало жаром, i вона провела ще вологими долонями по обличчю, боячись, що Захар помiтить, як спалахнули ii щоки. – Тобi личить хвилювання, – сказав вiн. Веронiка промовчала, вдаючи, що уважно спостерiгае за Кiрою, яка плескалась у водi. – У тебе незвичайно синi очi, – промовив Захар. – Знаю, – тихо сказала Веронiка, вiдчуваючи, як серце знову почало вибивати в грудях шалений ритм. – Чому ти iх ховаеш? Ти мене боiшся? – Ти не бабай, щоб тебе боятися. – Тодi подивися на мене, – попросив Захар. Його голос був низьким, приемним, звабливим, вiн викликав довiру, i Веронiка не змогла не пiдпасти пiд його чари. Вона подивилася Захару прямо в очi. – Нiка, – сказав вiн. – Можна я так буду звати тебе? Веронiка не любила, коли до неi так зверталися. Крiм як «Веронiка», вона нiкому нiяк не дозволяла себе називати. – Можна, – вiдповiла вона, сама не знаючи чому. – Нiко, – майже прошепотiв Захар, – приходь сьогоднi ввечерi на це мiсце. – Що? – знiяковiло, якось по-дитячому нерозумно запитала Веронiка. – Я буду чекати на тебе рiвно о десятiй. Прийдеш? – Не знаю, – знизала плечима Веронiка. – Про що ви там шепочетеся без мене? – запитала Кiра, пiдбiгаючи до них. Вона труснула головою, i дрiбнi блискучi краплi води прохолодою обсипалися на Веронiку. – Ходiмо додому, – сказала Веронiка, пiдвiвшись та обтрушуючи вiд пiску рушник. – Ну Веронiко! – Кiра надула губи. – Ми щойно прийшли! – Тодi я пiду сама! Веронiка швидко натягла сукню на мокрий купальник i пiшла, не попрощавшись iз Захаром. – Нiко! – гукнув вiн, але дiвчина не озирнулася. За нею ледве встигала Кiра. – Що з тобою? – запитала вона у Веронiки. – Вiн тебе образив? Що вiн тобi сказав? – Мене? Ти ж знаеш, що я не даю себе образити. – Ну як вiн тобi? – Звичайний чоловiк. – Ну не скажи! Вiн старший за нас, але який! З таким i на край свiту не страшно, – зiтхнула Кiра. – Не будь дурепою. На краю свiту може бути бездонна прiрва, – задумливо промовила Веронiка. – Недобре вийшло. Прийшли на рiчку разом, а втекли, як двi дикунки. Що вiн про нас подумае? – А менi плювати на його думку! – скрикнула Веронiка. – Не подобаеться, то нехай спiлкуеться з мiськими! Вони не дикунки. Вони красивi, вони легкодоступнi, вони розумнi! Веронiка рiзким рухом зiрвала з голови вiнок, жбурнула його вбiк. – Кiро, ну що ти плетешся, як сонна муха?! – рiзко вигукнула до подруги. – Я тебе не впiзнаю, – сказала Кiра. – Чого ти злишся? Захар тебе роздраконив, а я до чого? – Та йди ти зi своiм Захаром знаеш куди? – Я пiду зараз додому, – стримуючи себе, сказала Кiра. – А ти йди куди хочеш, але до мене бiльше не приходь. – Дуже треба! – крикнула Веронiка i втекла. Вона навiть не помiтила, що в очах подруги вiд незаслуженоi образи заблищали сльози. Бувало, звичайно, що вони сварилися, але то були дрiбнi перепалки, про якi вiдразу забували, а тут… Роздiл 3 Зустрiч iз Захаром перевернула все в душi Веронiки. Весь день вона вiдчувала напад душевного збудження. То бiгла на город i люто висмикувала дрiбнi бур’яни, якi густим зеленим килимом полiзли по грядках пiсля недавнiх дощiв, то поверталася в будинок i лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Думки про Захара були як мара, вони внесли сум’яття в ii розмiрене життя. Хотiла скинути iх iз себе, як липке павутиння, i водночас знемагала вiд непереборного бажання побачити його знову. Веронiка взялася варити борщ зi щавлем. Бульйон уже був готовий, з алюмiнiевоi каструлi пiднiмався пар i розпливався приемний запах, а Веронiка сидiла з картоплиною в руцi, завмерши, як статуя. Захар запросив ii на побачення. Чому не Кiру, не iншу дiвчину, а саме ii? Дуже хотiлося з ним зустрiтися, поспiлкуватися, вслухатися в низький тембр його голосу i знову вiдчути запах справжнього чоловiка. Але чому вiн призначив побачення не в клубi, як зазвичай усi роблять у селi, а бiля рiчки? Там тихо й безлюдно. Чи не заподiе вiн iй зла? Адже вона нiколи не спiлкувалася з хлопцями, старшими за себе, i до того ж малознайомими. Звичайно, Захар не красень, але в ньому було щось п’янке, таке, вiд чого паморочилося в головi. Веронiку тягнуло до нього, але щось i стримувало. Дiвчина вже пошкодувала, що розлютилася та образила подругу. Кiра була надiйною й доброю, вона могла дати пораду, але не зараз. А що, як вiн пожартував i не прийде? Як тодi Веронiка виглядатиме в очах подруги? Нi! Якщо треба приймати рiшення, то тiльки самiй. – Вода вся википiла, – голос матерi вивiв Веронiку iз задуми. – Що?! – Дiвчина пiдскочила i впустила з рук картоплину. – Та що з тобою? Цiлий день ходиш як не своя. – Усе нормально, мамо, усе добре. – Веронiка натягнуто всмiхнулася. – Зараз я все зроблю. – Іди вiдпочинь. – Мати пильно подивилася на дочку. – Я сама приготую. Веронiцi здавалося, що день тягнеться нескiнченно. Інодi так бувало, коли в школi проводили нецiкавi уроки, але тодi довгий день скорочувався за рахунок веселих перерв, розчинявся в жартах друзiв. Зараз же дiвчина була одна, вечiр уже наближався, а вона наразi не знала, чи варто iй iти на побачення, чи нi. Рiшення прийшло в останнiй момент. Була за чверть десята вечора, коли Веронiка швидко взула босонiжки й тихенько, щоб не турбувати матiр, вислизнула з хати. Дiвчина майже бiгла знайомою стежиною. Вона часто оглядалася, немов когось боялася. Незабаром вiд рiчки потягло вологою i прохолодою. Веронiка задивилася на темнi кострубатi гiлки-руки старих верб, якi вишикувалися в ряд, неначе вiчнi вартовi рiчки. Стежка пiд ногами дiвчини плавно розчинилася, переходячи в килим соковитоi трави. Пахло береговою м’ятою, росяною конюшиною та ромашкою. Майже мертву тишу порушувало трiскотiння коникiв у травi. Веронiка зупинилася, вiддихалася, прислухалася. Трiщало щось iще. Вона зробила кiлька обережних крокiв уперед i побачила на березi вогнище. Дим вiд нього не йшов тонкою цiвкою вгору, а розсiювався над рiчкою, змiшавшись iз сивим туманом, який пеленою завис над притихлою водою. Бiля вогнища навпочiпки сидiв Захар. Вiн помiтив Веронiку й помахав iй рукою. Тепер повертатися додому було нерозумно й навiть безглуздо, i Веронiка пiшла до багаття. – Добрий вечiр, – сказала вона. – Добрий, добрий, – усмiхнувся Захар. – А я тут м’ясо для шашликiв намаринував. Будемо смажити? – Якщо намаринував, то будемо, – вiдповiла дiвчина. – Умiеш шашлики готувати? – Нi. – Ну i правильно! Шашлики мають готувати чоловiки. Не жiноча це справа, – сказав Захар i взявся дiставати зi скляноi банки шматочки м’яса. Вправними рухами вiн нанизав iх на шампури, якi примостив на заздалегiдь приготованi рогачi з палиць. Веронiка з подивом для себе вiдзначила, що iй зовсiм не страшно бути наодинцi з цiею людиною. Вони розговорилися. Захар розповiв, що викупив будiвлю колишнього садочка пiд швейне виробництво. – Тут, у вашому селi, буде кооператив iз пошиття джинсового одягу, – пояснив вiн. – За два тижнi зробимо ремонт, потiм завеземо обладнання, тканини, наберемо штат – i буде такий собi мiнi-завод. – А де ти стiльки швачок набереш? У нашому селi тiльки тiтка Дуся добре шие. Захар розсмiявся. – Знайдемо i навчимо! Веронiка iла шашлик удруге в життi. Уперше було тодi, коли вони з Кiрою взяли кiлька шматочкiв солоноi свинини з банки, вимочили та засмажили на палицях у дворi. Але те, що приготував Захар, було чимось незвичайним. Вони поiли м’ясо, забруднилися й побiгли до рiчки вмиватися й мити руки. Веронiка залишила босонiжки на пiску й пiшла по водi. Приемна прохолода лоскотала ноги. Захар iшов поруч. Раптом вiн зупинився. – Стiй! Не ворушись! – сказав таемничо, i Веронiка завмерла на мiсцi. Вiн склав долонi човником, опустив iх у воду. – Дивись, що в мене в руках, – мовив майже пошепки. Веронiка побачила, як у його долонях гойдаеться вiдображення яскравоi зiрочки. – Ой! Яке диво! – захоплено сказала вона. – Дай менi потримати! – Тримай! Я тобi ii дарую! Веронiка пiднесла своi руки пiд його, i блискуче вiдображення заграло в ii долонях. – Тобi нiхто не дарував зiрок? – запитав вiн. – Нi. – Це тобi мiй перший подарунок. – І як же я заберу його додому? – Облиш. – Захар нiжно взяв ii руки у своi. – Я тобi ще подарую. Веронiка стояла перед ним i дивилася вже без страху й переляку. Вони потягнулися одне до одного, i його губи торкнулися ii гарячих губ. Почуття тихоi радостi теплою хвилею розлилося дiвочим тiлом. Другий поцiлунок був iще полум’янiшим i гарячiшим. Вони цiлувалися, стоячи по колiна у водi. Веронiка вся вiддалася п’янкому зачаруванню й не протестувала, коли його сильнi руки нiжно погладили шию, опустилися нижче, пройшлися по грудях. Здавалося, вона вже в нереальному, казковому, незвiданому свiтi, де е тiльки двое: вона i Захар… Роздiл 4 Веронiка сидiла над пiдручниками, готуючись до вступних iспитiв, хоча перед очима були не скупi й нуднi формули, теореми й правила, а образ Захара. Вiд однiеi думки про нього в дiвчини приемно щемiло серце, а по тiлу котилася хвиля тепла й радостi. Тепер у ii життi був вiн, единий, милий, коханий. Веронiка, щоб мати нiчого не запiдозрила, ходила на побачення через день. Якби мама дiзналася про зв’язок iз чоловiком, який дорослiший за Веронiку на десять рокiв, то вiдразу б наклала табу на iхнi зустрiчi. А дiвчина так страшилася злякати свое щастя, що часом боялася дихати, не те що подiлитися з кимось. Звичайно, вона могла помиритися з Кiрою, але тодi довелося б розкрити iй свою таемницю. А Веронiцi понад усе не хотiлося, щоб хтось iще був у тому свiтi, де iснували вона i ii Захар. Веронiка рахувала всi побачення. Сьогоднi буде iхня восьма зустрiч. Тiльки восьма i вже восьма. Так багато i так мало. Багато, щоб унести в ii життя нове, незвiдане почуття, i так мало, щоб ним насолодитися. З трепетом у душi Веронiка поспiшала на побачення бiля рiчки. Вона погладила стовбур рипучоi берiзки бiля хвiртки. Це дерево посадив ii батько в день народження своеi доньки. Береза витяглася вгору так, що ii гiлки почали зачiпати електричнi дроти. Довелося зрiзати частину гiлок, але про вирубку дерева не могло бути й мови. Веронiка любила вслухатися в монотонний шум ii листя, коли йшов лiтнiй дощ. Їй подобалося спостерiгати, як навеснi коси берiзки прикрашають «сережки», а восени дивитися, як жовтi рiзьбленi листочки злiтають один за одним, лягаючи золотим килимом на землю. «Ось ти самотня все життя, – Веронiка подумки звернулася до берiзки, на мить затримавшись бiля хвiртки, – а в мене е коханий». Дiвчина прикрила хвiртку й швидко попрямувала до рiчки. Захар чекав на Веронiку не бiля рiчки, як завжди, а на узбiччi дороги. Вони домовилися покататися на його автiвцi, i Веронiка здалеку помiтила Захара бiля бiлого «мерседеса». Хлопець замахав iй руками. – Привiт! – сказала вона, пiдiйшовши ближче. – Здрастуй, моя крихiтко. – Вiн пригорнув дiвчину до себе, поцiлував у губи. – Ну що? Їдьмо, красуню, кататися? – Їдьмо! – Тодi прошу! – Захар вiдчинив Веронiцi дверцята салону. Веронiка сiла поряд iз ним на м’яке сидiння. Захар увiмкнув музику, а дiвчина iз захопленням дивилася на миготливi вогники панелi. Вона iздила в легковому автомобiлi, але тiльки на задньому сидiннi. А тут, на передньому, все було по-iншому. Яскравi фари вихопили частину вузькоi грунтовоi дороги, й автiвка, плавно хитнувшись, рушила з мiсця. – Як класно! – вирвалось у Веронiки. – Подобаеться? – всмiхнувся Захар i додав газу. – Ще б пак! – Зараз виiдемо за село, там заасфальтована дорога. Ось там буде клас! Вони довго iздили рiвною трасою, потiм автомобiль звернув убiк. – Куди ми? – запитала Веронiка, розглядаючи незнайому мiсцевiсть. – Хочу тобi показати одну ну дуже гарну мiсцину, – вiдповiв Захар. – Це далеко? – Нi. Майже приiхали. Захар заглушив двигун, i Веронiка вийшла iз салону. – Бачиш, тут маленьке озерце, а навколо лише заростi й дерева, – сказав Захар, узявши Веронiку за руку. – А ось i маленьке диво природи. Веронiка почула тихе дзюрчання, схоже на мелодiю. Вона побачила маленький фонтанчик джерела, який виривався на свободу звiдкись iз-пiд корiння старого дуба. Вода лилася тоненькою цiвкою по пiску до озерця. Дiвчина набрала в долонi прохолодноi води, зробила ковток. – Смачна й холодна, – сказала вона. Захар нiжно обiйняв Веронiку й зiбрав губами крапельки води на ii губах. Дiвчина обняла його за плечi, пригорнулася до гарячих уст. Вiн цiлував ii все палкiше, все гарячiше, i Веронiку огорнула хвиля бажання. – Ти дуже, дуже гарна, – гаряче шепотiв Захар. – Ти – найкраща. – Любий, – прошепотiла вона, захлинаючись у гарячiй хвилi пристрастi. Захар пiдхопив Веронiку на руки, i вони вмить опинилися на задньому сидiннi. Його тремтячi владнi руки блукали по розпаленому тiлу дiвчини. Немов пальцi музиканта, вони змушували здригатися кожну клiтинку тiла. Веронiка не помiтила, як iхнi тiла стали оголеними, i тiльки коли Захар розсунув ii колiна, прошепотiла: – Я боюся. – Ти мене боiшся? – покриваючи тiло поцiлунками, запитав Захар. – Нi. – Тодi чого? – Завагiтнiти, – ледь чутно вiдповiла Веронiка. – Не бiйся, я тебе не ображу. – Обiцяеш? – Обiцяю, – сказав вiн, опинившись мiж нiг дiвчини. Веронiка всiм тiлом потягнулася йому назустрiч, i останнi думки, якi були в головi, розчинилися в пристрастi, гарячою хвилею розтеклися по тiлу, яке вже перебувало у владi коханого… Вони лежали на покривалi, яке простелили на травi, i дивилися на зiрки, розсипанi по чорному небу. – На що схожi зiрки? – замисливо запитала Веронiка. – Зiрки? На маленькi вогники. – А менi здаеться, що то свiтяться квiти на зораному полi. – Ромашки? – Нi! То зорянi квiти. – Фантазерка! – Я скоро поiду до мiста вчитися. – Веронiка пiдвелася, подивилася йому в очi. Вона хотiла бачити вираз його обличчя. – Ну то й що? – спокiйно сказав вiн. – Ти ж будеш приiжджати? – Звичайно. А ти будеш мене чекати? – Звiсно, моя дурненька. Веронiка уявила, як вона поспiшатиме в село, як Захар зустрiчатиме ii на автiвцi. Можливо, тодi iм не доведеться критися. Мама буде змушена змиритися, що вони разом зараз i будуть потiм. Швидше за все, Захар купить собi будинок у селi, i тодi вона приiжджатиме до нього готувати, прати й любити. – А де ти будеш жити, коли запрацюе швальня? – У садку багато мiсця. Є окремий вхiд, зробимо там ремонт i будемо з хлопцями жити. Хiба нам багато треба? – Щось на кшталт чоловiчого гуртожитку? – У голосi Веронiки прозвучала легка iронiя, але вiн не помiтив. – Напевне. А що? Веронiка промовчала. Теж менi, розмрiялася! Ледве знайомi, а в голову такi думки полiзли! – Поiхали додому, вже пiзно. – То й що? – Мама сваритиметься, якщо помiтить, коли я повернулася додому. – Тодi поiхали. Веронiка ще раз кинула погляд на небо. Чомусь зiрки цiеi ночi здавалися яскравiшими, нiж зазвичай, а повiтря – легшим. Веронiцi хотiлося увiбрати назавжди кожну мить цiеi незабутньоi ночi, як убирае в себе краплi дощу земля пiсля спекотних днiв. Дiвчина намагалася запам’ятати кожну дрiбницю: i тихе дзюрчання води, схоже на шепiт, i раптовий крик наляканоi птицi, i мерехтiння зiрок, неначе яскравих свiтних квiтiв… Вони поверталися в село, i Веронiка з неприхованою цiкавiстю дитини спостерiгала, як погойдувалося на дорозi свiтло фар автiвки, а динамiки розривалися вiд спiву Газманова… Роздiл 5 Веронiка зачинила хлiв, де iхня п’ятирiчна корова Зiрка вже вляглася на свiжiй соломi й лiниво, так, вiд нiчого робити, заходилася жувати сiно. На неi вся надiя. Мати вже кiлька рокiв збирала грошi, вирученi вiд продажу молока, Веронiцi на навчання. Хоч як старалися, а вiдкласти вдалося на оплату лише двох рокiв. Їм, двом жiнкам, було нелегко утримувати корову. У селi, якщо не було в родинi чоловiка, нiхто не заводив худобу, якiй треба було цiле лiто косити-сушити-перевозити сiно на зиму. Тiльки мати Веронiки виходила на покiс iз чоловiками й орудувала косою не гiрше за них. Потiм Веронiцi треба було ворушити сiно, пiдсушуючи, i вже разом iз мамою вони збирали його та перевозили у двiр. Добре, що цього року були i дощовi днi, i сонячнi. Вдалося заготовити чимало сiна. Веронiка з мамою сподiвалися, що в Зiрки буде цього разу теличка. Звичайно, iй теж знадобиться сiно, зате майбутню корiвку швидше куплять i за неi можна бiльше виручити, нiж за бичка. Шкода, що мамi нiкому буде допомагати. Як вона буде сама з усiм господарством справлятися? Веронiка зiтхнула й прислухалася. З легкого похропування в сусiднiй кiмнатi вона зрозумiла, що мати вже спить. Дiвчина глянула на годинник. До побачення iз Захаром залишалося пiвгодини. Цiлих тридцять хвилин! І чому час такий непостiйний?! Коли чогось чекаеш, вiн тягнеться довго-довго, як, наприклад, зараз. Коли вона iз Захаром – спливае шалено швидко. Та й два мiсяцi лiта минули непомiтно. Уже перше серпня, i iй скоро треба буде iхати на навчання. Як же вона буде чекати зустрiчей iз Захаром! Веронiка ще раз кинула погляд на годинник. Нарештi! Час. Дiвчина навшпиньки вийшла з дому. Вона вiдчинила хвiртку й мало не налетiла на Данила. – Налякав! – кинула вона хлопцю. – Привiт, Веронiко! – сказав вiн, ставши iй на дорозi. – Привiт, – неохоче вiдповiла дiвчина. – Ти цiле лiто не ходиш до клубу, i на танцях тебе не видно. – У мене повно справ. – І чим же ти займаешся? – Сиджу за пiдручниками, заготовлюю сiно, стирчу в городi, чищу в поросяти в хлiвi, солю огiрки. Вiдповiдь вичерпна? – Навiщо ти так? – запитав Данило. – Я по-доброму запитав, а ти… – Я по-доброму вiдповiла. – Ходiмо разом на танцi, – запропонував Данило. – Не хочу. – Кiра хвилюеться через вашу сварку. – Так пiди та заспокой ii, – сказала Веронiка й вiдсторонила рукою Данила, давши зрозумiти, що розмову закiнчено. – Куди ти? – пролунало запитання вже за спиною Веронiки. – Тебе це не стосуеться, – вiдповiла вона, не обертаючись, i прискорила крок. Дорогою Веронiка кiлька разiв зупинялася, прислухаючись до кожного шереху ззаду. Їй здавалося, що Данило обов’язково шпигуватиме, але за нею нiхто не йшов. Заспокоiвшись, дiвчина побiгла знайомою стежиною до рiчки, на iхне улюблене мiсце… – Поруч iз тобою я почуваюся такою щасливою! – сказала Веронiка, примостивши голову на плече Захара. – Такою щасливою, що можу… Можу… – Що ти можеш, мала? – Захар погладив ii оголене плече. – Усе можу! – всмiхнулася Веронiка. І вона не брехала. Їi душа вщент була наповнена новим щемливим почуттям. Вона почувала безмежне щастя вiд усвiдомлення того, що кохае та кохана. Їй здавалося, що вона чуе його думки, вгадуе бажання, вiдчувае тривогу. І вiд цього душа наповнювалася тихою радiстю. Захар жодного разу не сказав, що любить ii, але навiщо слова там, де е щирi почуття? Вони зайвi. Лише бути ось так поруч, вслухатися в його дихання, чути биття серця й запам’ятати кожне сказане слово, зберегти в пам’ятi кожен дотик, кожен жест. – Ти щасливий зi мною? – раптом запитала Веронiка. – Звичайно, Нiко, – вiдповiв вiн. – Цiкаво, а зможеш ти менi так само вiдповiсти через десять, нi, двадцять рокiв? – Мало не забув! – похопився Захар. – У мене для тебе подарунок! – Подарунок? Чоловiк дiстав щось iз багажника автомобiля, простягнув Веронiцi. – Що це? – Ти скоро поiдеш вчитися. Тобi треба модно вдягатися. Це джинсовi штани мого виробництва. – Менi?! Джинси? – Обличчя Веронiки осяяла щаслива усмiшка. – Менi… Менi нiхто не дарував таких дорогих подарункiв! Спасибi! Веронiка припала до його грудей, потiм вдячно зазирнула в очi й пристрасно поцiлувала. – Ми так i до ранку не розлучимося, – прошепотiв Захар, вкриваючи обличчя Веронiки поцiлунками. Вона вiдкинулася на спину, тягнучи за собою Захара. І знову гаряча хвиля, яка охопила iхнi тiла з новою силою, забрала в такий солодкий свiт бажання та пристрастi… Веронiка тихенько зайшла в дiм, i ii вiдразу заслiпило свiтло. Дiвчина з несподiванки здригнулася. Вона замружилася вiд яскравого освiтлення, а тодi побачила перед собою матiр. – Котра година? – незнайомим строгим голосом запитала мати. – Не знаю, – тихо вiдповiла Веронiка, передчуваючи недобре. – Ти добре знаеш, що вже третя ночi. Де ти була? – Гуляла… На танцях. Я була на танцях, а потiм забалакалися з дiвчатами. Адже незабаром роз’iдемося, а так не хочеться розлучатися, – швидко заговорила Веронiка, ховаючи ззаду руку з джинсами. – Не бреши менi! – майже закричала мати. Вона потягнула на себе руку доньки й побачила штани. Веронiку немов хтось обдав жаром. – Виходить, правду люди кажуть. – Про що ти, мамо? – Ти добре знаеш про що. Значить, той крутий i тебе по кущах тягае? Слова матерi були як удар нагаем. – Мамо, не кажи так. Я ж твоя донька, – тихо попросила Веронiка, готова ось-ось розплакатися. – Купив мою доньку за ганчiрку, як i всiх iнших, – з гiркотою сказала мати. – Ти думаеш, що одна така в нього? – Ти про що, мамо? Веронiка вiдчула, як холодок пробiг по спинi. – Пiди в магазин, подивися на Люську, нашу продавчиню. На нiй теж така ганчiрка. Так iй скiльки рокiв?! Вона розлучена, дитина е, вона – баба, iй чоловiка треба, а ти… – Мати розплакалася. – Гаразд, iди спати, завтра поговоримо. Мати пiшла до своеi кiмнати, а Веронiка ще довго стояла скам’янiла з джинсами в руках. Роздiл 6 Веронiка прокинулася вiд мукання Зiрки пiд вiкном. Вона швидко вдяглася, затягла волосся резинкою й побiгла виганяти корову. За хвiрткою на неi чекала Кiра. – Привiт, – сказала Кiра стримано. Було помiтно, що вона досi таiть на Веронiку образу. – Привiт, – вiдповiла Веронiка. – Розмова е. – Я слухаю, – сказала Веронiка, помахуючи кийком. Кiра йшла поруч. – Ти мене незаслужено образила, – почала Кiра. – Прийшла менi мораль читати? Ой, Кiро, вiдвали, без тебе нудно! Якщо образила, то вибач, я не зi зла. – Ми просто давно дружимо, тому я й хочу з тобою поговорити, – не звертаючи уваги на дратiвливий тон, сказала Кiра. – Я знаю, що ти зустрiчаешся з тим Захаром. – Звiдки ти знаеш? Плiтки збирала? – Усi знають, не одна я. – Ну то й що з того? Заздриш? – Було б чому. Я хотiла тобi сказати, що вiн зраджуе тобi iз Сонею Ігнатенко. – З ким?! Із Сонею? А ти впевнена, що з нею? Тобто я хотiла запитати, що ти напевно це знаеш? – Моя мати працюе в Захара разом iз Сонею. Вона не стала б брехати, якби не бачила все на власнi очi. – А може, вони по роботi спiлкуються? – невпевнено запитала Веронiка. – Якби ж то! В обiдню перерву так у його кiмнатi спiлкуються, аж рипiння дивана гучнiше вiд машин! – Я повинна сама переконатися в тому, що ти менi сказала, – слабким голосом промовила Веронiка. – Дивись сама, але скажу тобi, як подрузi, не пара вiн тобi. Кинь його, поки життя тобi не зiпсував. – Дякую за пораду. Як-небудь сама розберуся. – Виходь увечерi, полялякаемо, – запропонувала Кiра. – Не обiцяю, але постараюся, – уже дружньо вiдповiла Веронiка i всмiхнулася подрузi кутиками губ. Веронiка сходила до крамницi по хлiб. Звичайно, вона могла б сьогоднi й не йти, адже вдома ще було пiвбуханця, але треба було переконатися, чи справдi на Люсьцi штани, виготовленi на Захаровiй швальнi. Пихата блондинка Люся з яскраво нафарбованими губами вихляла задом, який обтягували джинси. «Точно такi, як у мене», – вiдзначила Веронiка. Вона забрала з прилавка хлiб i швидко вийшла з магазину. Те, що на Люсi були такi самi джинси, ще нiчого не значило. На фабрицi джинсовий одяг мiг купити хто завгодно. Якщо Захар зраджуе з Люською, то до чого тут Соня? Вигадки, звичайнi сiльськi плiтки. Вiн не може нi з ким зустрiчатися, вiн любить ii одну. Завтра ввечерi вони побачаться, i вона запитае його самого. Упевнена, що вiн зустрiчаеться тiльки з нею. Захар хороший, вiн не може брехати. І навiщо йому хтось, якщо iм так добре вдвох? Не може людина так прикидатися, не може – i все! Веронiка майже заспокоiла себе, коли мати iй сказала: – Увечерi ти нiкуди не пiдеш. Це було сказано голосом, який не припускав заперечень. Веронiка сьогоднi нiкуди йти не збиралася, та й сперечатися з матiр’ю не хотiлося. – Добре, – сказала вона й пiшла на город. Увечерi Веронiка не вийшла до Кiри, щоб не сердити матiр. Дiвчина бачила, як мати зачинила вхiднi дверi i ключ забрала iз собою. Веронiцi не спалося. У голову лiзли всякi думки. Вона то беззастережно вiрила Захару, то сумнiви починали хробаком точити душу. І раптом ii осяяла думка. Сьогоднi в них немае побачення. А що, як пiти перевiрити, чи на мiсцi його «мерседес»? Дверi замкненi, але навстiж вiдчинене вiкно. Веронiка по-котячому тихо встала, накинула халатик i в кiмнатних пантофлях вислизнула у вiкно. На вулицi було тихо й свiжо. Берiзка завмерла в дрiмотi, i нерухоме повiтря не тривожило ii листя. За звичкою Веронiка торкнулася рукою стовбура й майже побiгла знайомою стежкою. Вiддихавшись, Веронiка пiдiйшла до паркана, де вони з Кiрою вперше побачили Захара. Вона зробила крок уперед – i роса на травi обпекла iй ноги. Автомобiля Захара на звичайному мiсцi не було. Щось пiдказало Веронiцi, що треба сходити до рiчки. Навiть не знаючи навiщо, дiвчина побiгла вузькою дорiжкою. Ще здалеку вона почула голоси. Веронiка тихо йшла вперед. Смiх на якийсь час стих, i вона вже була заспокоiлася, аж раптом рiзко зупинилася за кущами терну. Там, на березi рiчки, горiло багаття. Веронiцi треба було пройти ще трохи, щоб розгледiти двох людей бiля вогню. Серце шалено калатало в грудях, поки вона зробила кiлька крокiв i визирнула з-за дерева. Там сидiли двое: ii Захар i Люська. На них були тiльки плавки. Захар зняв iз шампура шматочок м’яса i поклав у вiдкритий рот своеi подруги. Веронiка стояла приголомшена. В одну мить ii казковий свiт, наповнений любов’ю, розвалився, утворивши величезну прiрву мiж нею й Захаром. Раптово нахлинули сльози та застелили очi, розмиваючи фiгури, якi зiмкнулися в одне цiле на пiску, прямо бiля багаття, на ii iз Захаром мiсцi. Кусаючи вiд образи губи, Веронiка побiгла додому. І тiльки опинившись у лiжку, дала волю сльозам. До ранку Веронiка почувалася не тiльки приниженою, а й спустошеною. Їi чисту любов розтоптали ногами, змiшали з брудом, залишивши на душi розчарування та нудьгу. Але iй вдалося вимкнути емоцii i ввiмкнути холодний розум. Веронiка знала, що нiколи бiльше не побачить Захара, а якщо зустрiне, то навiть не заговорить iз ним. Роздiл 7 Зi шрамом на душi та джинсовими штаньми, захованими на самому днi важучоi валiзи, виiжджала Веронiка до мiста на вступнi iспити. Захара вона бiльше не бачила i всiляко уникала зустрiчi з ним. Було вiдчуття, нiби iй плюнули в душу, але у Веронiки вистачило розуму не затаiти зла на всю сильну половину людства. Постраждавши кiлька днiв, вона зробила контрольну ревiзiю у своiй душi. Веронiка вiдсiяла брехню його слiв, удавання, обман i зраду, залишивши собi теплi спогади. Вона зрозумiла, що нiколи не забуде, та й нема чого стирати з пам’ятi iхне знайомство, потiм перше побачення бiля рiчки й зустрiчi. Яким прекрасним i рiзнобарвним тодi був для неi весь свiт! І як яскраво горiли на небi зiрки в той день, коли вона стала жiнкою й випробувала новий, незнайомий смак любовi! Захар був ii першою й справжньою любов’ю, першим чоловiком, тому, хай там як, вона його нiколи не забуде. Отже, вона зробила правильно, вiдкинувши смiття й залишивши в пам’ятi тiльки приемнi спогади. А як iнакше? Можливо, ii теплi почуття першого кохання рознесуть натовпи людей по вулицях нетямущого мiста, вони розсiються серед багатоповерхiвок, крамниць, театрiв i новобудов та назавжди розчиняться в гуркотi заводiв? Веронiка прийшла рано-вранцi на автобусну зупинку з Кiрою та Данилом. Усiх iх вийшли провести батьки. Стоячи бiля важких валiз, Веронiка кинула прощальний погляд на рiдне село. Унизу, понад рiчкою, тяглися хати, що потопали в зеленi садiв. Здалеку будинки нагадували розiрване намисто, коли намистинки-хатки розсипалися пiвкiльцем уздовж пишноi зеленi бiля рiчки. Жовтоголовi соняшники на полi, яке пролягло вiд села до зупинки, повернули своi цiкавi голiвки в бiк Веронiки й застигли в однiй позi, наче не розумiючи, навiщо вона покидае цей райський куточок. Ранiше Веронiцi здавалося, що вона буде iхати до мiста з радiстю. Та тепер ii охопила непереборна туга. Вона не могла уявити, як буде жити без рiчки, у якiй вода така прозора, що можна бачити на днi пiсок i дрiбнi вiдшлiфованi водою камiнцi. А як обходитися без саду бiля будинку, без староi яблунi з кострубатими гiлками-руками, без улюбленицi-берiзки? І як буде мамi тужливо самiй у будинку зимовими вечорами! Веронiка тiльки зараз вiдчула на собi, як важко розлучатися з тим, що таке любе серцю. Розлучатися назавжди. Вона нiколи не повернеться жити у свое село. Їй доведеться стати хамелеоном, щоб швидко адаптуватися до гучного, рiзноголосого, курного мiста й попрощатися з дитинством. Дiвчина усвiдомила, що в ii життi починаеться новий етап, де не буде поруч мами й нiколи не буде Захара. Веронiка подивилася на матiр. Вона й не помiчала, як та змарнiла за останнi роки. Ще зовсiм молода, а виглядае старенькою. Зараз Ксенiя Петрiвна ледь стримувала сльози, дивлячись на доньку. Вона часто погладжувала подiл сукнi, наче та зiм’ята, хоча насправдi була iдеально випрасувана. Веронiка серцем доньки зрозумiла, як важко зараз матерi. Якоiсь митi дiвчинi захотiлося, щоб автобус не прийшов. Тодi вона схопить важкi валiзи й радiсно скаже: «Та хай йому грець, тому iнституту! Ходiмо, мамо, додому!» Але дива не сталося. Гуркочучи розбитою дорогою й залишаючи за собою хмари дорожнього пилу, пiдiйшов старий «пазик». Веронiка поцiлувала маму в щоку. Скiльки смутку було у втомлених маминих очах! – Матусю, бувай! Тiльки не здумай плакати – не треба менi дорогу поливати слiзьми! – пiдбадьорюючи матiр, сказала Веронiка. – Не буду, – з покiрнiстю дитини вiдповiла Ксенiя Петрiвна. Незабаром автобус понiс Веронiку в нове життя, а на дорозi ще довго стояла жiнка, вдивляючись у далечiнь… Роздiл 8 Кiра була у своему репертуарi. З’явилася в гуртожитку медiнституту, де жила Веронiка, без попередження. Вона увiрвалася до кiмнати й вiдразу кинулася обiймати подругу. – Веронiчко моя! Як я за тобою скучила! Не йде Магомет до гори, так гора прийшла до Магомета! – весело заторохтiла Кiра. – Тебе в гостi не дочекаешся! Невже зовсiм немае часу для подруги дитинства? Чи новi подруги кращi? – Вiдчепися, бо задушиш! – засмiялася Веронiка. – Ти чому не попередила, що прийдеш? І як тебе вахтерка пропустила? – Нема дверей, якi б не вiдчинилися передi мною! – театрально видала Кiра й плюхнулася на лiжко. – Спека неймовiрна! – Що ж ти хочеш? Кiнець червня. – Коли поiдемо на канiкули? – запитала Кiра. Вона простягла руку i взяла печиво з вази. – Чай пити будемо? Веронiка збiгала на кухню, i незабаром подруги сидiли за столом, попиваючи чай iз печивом. – Я поiду до мами не одна, – повiдомила Веронiка. – З Назаром?! – Кiра округлила очi. – Так ти з ним знайома без року тиждень! Чи ти не квапишся, подруго? – Вiн менi зробив пропозицiю. – Що?! Через мiсяць пiсля першого побачення? – вiд подиву Кiра аж перестала жувати печиво, а ii рука застигла, стискаючи печенинку. – Ну i що? Вiн же не хлопчик, щоб бiгати на побачення й потайки цiлуватися в пiд’iздi, – спокiйно вiдповiла Веронiка. – На скiльки рокiв вiн старший за тебе? – На десять. Кiро, ну яке це мае значення?! Вiн – самостiйна доросла людина, iнженер-будiвельник, живе у своiй кооперативнiй квартирi, мае автiвку… Власне кажучи, мене все влаштовуе. – Веронiка подивилася на подругу й усмiхнулася кутиками рота. – А почуття е? Ти його кохаеш? – Думаю, що так. – Так думаеш чи кохаеш? – Не знаю, – Веронiка вiдсунула чашку. – Я знаю напевне, що менi з ним комфортно i спокiйно. Я не хочу шаленого кохання, вiд якого паморочиться в головi i втрачаеться розум. Менi хочеться спокiйного сiмейного життя. Ось i все. – Стати рабою чоловiка й кухнi? – з легкою iронiею в голосi запитала Кiра. – Усi ми, жiнки, рано чи пiзно стаемо рабами домашнього побуту. Принаймнi в мене буде влаштований побут. До того ж поряд iз Назаром я почуваюся захищеною. Ти мене розумiеш? – Чесно кажучи, не зовсiм. Шлюб iз розрахунку? На тебе не схоже. І взагалi чому ви поспiшаете? Хiба не можна зустрiчатися ще хоча б рiк? – Навiщо? Щоб стати вiчною коханкою? – сумно запитала Веронiка. – Назар вважае, що н?чого гаяти дорогоцiнний час, треба вiдразу створювати сiм’ю й притиратися одне до одного не в пiдворiттi, а в нормальних умовах. – Веронiко, ти зараз говориш не своiми, а його словами. Звичайно, ваша справа, як будете жити далi, але я вiдчуваю, що ти поспiшаеш. Крiм того, до тебе такi хлопцi з вашого iнституту залицяються. А Данило? Його ми знаемо як облупленого. Вiн не пiдлий, добрий, здатний на все заради тебе. А Назара ти зовсiм не знаеш, – палко почала Кiра. – Кiро, я нiколи не любила Дена. Не милий вiн менi, а серцю не накажеш. До того ж менi подобаються старшi чоловiки. З ними спокiйно й надiйно, у них бiльший життевий досвiд, тому вони i пiдкажуть, i допоможуть, i кохати можуть краще й мiцнiше, нiж нашi однолiтки. Жiнка повинна бути за чоловiком, як за кам’яною стiною. І тiльки старший за жiнку чоловiк може стати ii опорою. А що наш Ден? Сам iще навчаеться, за душею нi копiйки. Та й звiдки ми з тобою можемо знати, яким вiн буде через десять рокiв? А в Назара вже сформований характер. Менi залишаеться тiльки прийняти його таким, який вiн е. Кiра промовчала. Можливо, Веронiка мае рацiю? Знайшла собi чоловiка з квартирою, машиною, роботою i буде всiм забезпечена. А кохання? Що вiд нього? Тiльки переживання та безсоннi ночi? Який сенс iз того, що вона, Кiра, закохана з першого курсу в хлопця, який ii уникае? Усi дiвчата зустрiчаються з парубками, а iй доводиться лити ночами сльози в подушку. – Ой, не знаю навiть, що сказати, – зiтхнула Кiра. – Вирiшуй сама, тiльки постарайся не помилитися. – А що вирiшувати? Уже все вирiшено. Завтра подаемо заяву, наприкiнцi серпня розпишемося. Через два тижнi в Назара почнеться вiдпустка, поiдемо в село знайомитися з мамою, – весело сказала Веронiка й додала: – Ти тiльки моiй мамi нiчого поки не говори. Добре? – Обiцяю мовчати, як риба! – Кiра всмiхнулася. – То ми будемо пити чай чи як? – Чи як! – засмiялася Веронiка. – Зараз пiдiгрiю воду – наш чай давно вистиг. – Ех! – махнула рукою Кiра. – І так пiде. Ти менi краще розкажи, вiн даруе тобi квiти? Подарунки? – Навiщо витрачати грошi на квiти? Назар менi купив усе необхiдне. – Наприклад? – Кiра хитро примружила очi. – Лiтне плаття, босонiжки, а ще ми купили менi нову парасольку. Хочеш, покажу? – Не треба. Розкажи менi про нього. Коли я його бачила, то менi здалося, що вiн жахливий зануда. – Тобi здалося, – всмiхнулася Веронiка. – Вiн просто серйозний чоловiк. Не буде ж вiн поводитися, як пiдлiток? Звичайно, е в нього своi дивацтва, але хто з нас iдеальний? Ось, наприклад, Назар наполiг, щоб я завела зошит i записувала туди афоризми й вислови мудрих людей. Я записую, а потiм ми все це обговорюемо. – Незабаром i ти станеш нудною та прiсною, – засмiялася Кiра, жуючи печиво. – Навiщо тобi це треба? – Я – майбутнiй лiкар, менi доведеться спiлкуватися з багатьма людьми, тому я повинна бути всебiчно розвиненою, начитаною, iнтелiгентною, щоб у потрiбний момент видати щось таке… Ось… – Веронiка взяла товстий зошит, зачитала: – «Треба, щоб чоловiк твiй корився розуму, а ти – чоловiковi, i будете обое абсолютно благополучнi». Денис Фонвiзiн. Або ось це. Послухай. «Учи своiх дiтей мовчати. Говорити вони навчаться самi». Це Бенджамiн Франклiн. Думаю, що Назару сподобаеться те, що я виписала. Як ти гадаеш? – Сподобаеться, – думаючи про щось свое, тихо вiдповiла Кiра, але Веронiка не помiтила смутку в очах подруги. Роздiл 9 Веронiка поверталася з прийому в лiкаря жiночоi консультацii. Вона навмисно не поiхала додому мiським транспортом, вирiшивши прогулятися пiшки. Стояв кiнець вересня. У мiському парку, через який iшла Веронiка, щоб зрiзати шлях, дерева завмерли у своiй царськiй красi. Вони вже скидали золоте, помаранчеве, яскраво-червоне листя на ще зелену траву, радiючи останнiм ясним i безвiтряним дням. Здавалося, дерева дрiмають, пiдставивши своi гiлки сонячним променям. Веронiка нахилилася, пiдняла кiлька рiзьблених кленових листочкiв. Чомусь саме вони iй найбiльше подобалися ще з дитинства. Будучи дитиною, вона iх збирала бiля школи i приносила додому, щоб поставити у вазу. Як давно i водночас зовсiм недавно все це було! А сьогоднi вона дiзналася, що вагiтна. Це не входило в iхнi плани, але дiти мають властивiсть з’являтися на свiт, коли iм заманеться. Веронiка не збиралася переривати вагiтнiсть, хоча провчилася на другому курсi неповний мiсяць. На душi було i радiсно, i тривожно. Як вiдреагуе на таку новину Назар? Чи не буде наполягати на абортi? Хай там як, Веронiка знала з тiеi першоi хвилини, коли лiкарка вимовила: «Вiтаю», – що ii дитина з’явиться на свiт. Вона мае побачити цей свiт, нехай навiть ранiше, нiж вони з Назаром планували. Веронiка не замислювалася, як буде далi навчатися, але не могла допустити думки, що дитина стане iй на завадi. Зараз головне, щоб Назар не розчарував ii, не виголосив вирок в одному словi «аборт». Веронiка звернула увагу на дiвчину, яка оминула ii. Вона везла у вiзочку дитину, i Веронiка мигцем встигла побачити рожеве личко немовляти. – Дiвчино, – звернулася Веронiка до перехожоi. – Ви мене? – Дiвчина зупинилася. – Так, вас. Перепрошую, скiльки вашому малюку? – Малявцi, – уточнила дiвчина. – Анютцi десять днiв, – вимовила вона з гордiстю. – А що? – Та так, нiчого. Я сьогоднi дiзналася, що буду мамою, – сказала Веронiка, здивувавшись, що вперше назвала себе в новiй ролi. – Здорово! – всмiхнулася дiвчина. – Вiтаю вас! – Вдруге за день чую поздоровлення i навiть не знаю, чи почую цi слова вiд чоловiка. – А ви не слухайте, що вiн скаже, – порадила незнайомка. – Народжуйте – i все. Мiй не хотiв дитину, а потiм як побачив Анютку, як узяв ii на руки, то вiдразу сказав: «Татова донька. І нiколи, чуеш, нiколи не смiй ii кривдити». Ось так. – Спасибi вам. – За що? – За пораду. – Щасти вам! Удома Назара ще не було. Веронiка глянула на годинник. Чоловiк повернеться через годину. Веронiка перевдяглася та пiшла готувати вечерю. Суп був зварений iще вранцi, котлети вона посмажила вчора. Залишалося почистити картоплю для пюре. Незабаром на кухнi запахло вареною картоплею. Веронiка зiбралася товкти ii, коли задзвонив телефон. «Невже Назар зараз скаже, що ввечерi затримуеться на роботi?» – майнула у Веронiки думка, поки вона бiгла до телефону. Але дзвонив не чоловiк. Це була мама Кiри. Веронiка не вiдразу усвiдомила те, що почула. Вона поклала слухавку, знесилена, сiла на пiдлогу. Їй повiдомили, що в мами стався iнсульт. Якийсь час Веронiка була в прострацii, потiм розплакалася гiрко та невтiшно. У такому станi ii застав Назар, коли прийшов додому. – Що?! Що з тобою?! – Вiн кинувся до Веронiки, пiдняв ii, вiднiс на диван. Вона не могла говорити. – Пий! – Назар подав iй склянку води з валерiаною. Веронiка зробила кiлька ковткiв. – Мама… У мами iнсульт, – ледве витиснула вона iз себе крiзь сльози. Назар обiйняв дiвчину за плечi, поцiлував мокре вiд слiз обличчя. – Тобi треба заспокоiтися й негайно зiбратися, – сказав вiн. – Ми зараз же поiдемо до неi. – А твоя робота? Мiй iнститут? – схлипуючи, запитала Веронiка. – Ти збирай своi речi, а я зараз усiх обдзвоню i про все домовлюся. Поки поiдемо на один тиждень. Добре? Веронiка мовчки кивнула. Вона вмилася й кинула у валiзу кiлька необхiдних речей. – Я вiзьму мамi на лiки тi грошi, що вона менi давала на навчання, – сказала Веронiка. – Добре. Ти готова? Можемо iхати? – Так. – Тодi чекай мене вдома. Я на стоянку за автiвкою. – Нi! – скрикнула Веронiка. – Я не можу залишатися вдома одна! Менi страшно! – Чому?! – Назар зупинився бiля дверей. – А раптом iз мамою… – У Веронiки в очах знову заблищали сльози. – Не думай про погане, щоб воно не вiдбулося. А ти не забула взяти свiй зошит iз мудрими думками великих людей? – Назаре, тiльки не зараз. – Вiзьми, – пролунало владно й наполегливо. – Нiколи не знаеш, коли цi записи можуть тобi допомогти. Веронiка без слiв поклала в сумку загальний зошит… Усю дорогу вони iхали мовчки. Веронiка була занурена у своi думки. Як таке могло статися з мамою? Звичайно, iй доводилося багато й важко працювати. Останнiм часом у матерi часто пiдвищувався тиск, але в неi завжди були пiд рукою пiгулки вiд гiпертонii. Коли мати обстежувалася в лiкаря? Напевно, нiколи. А iй лише сорок п’ять рокiв виповнилося. «Господи, – Веронiка подумки молилася, – допоможи моiй матусi, спаси ii i збережи. Прошу тебе, Боже, як нiколи нi про що не просила». Веронiка попрохала Назара пригальмувати бiля автобусноi зупинки. – Тобi погано? – запитав вiн. – Гiрше ще не було, – сказала Веронiка, вiдчинивши дверцята салону. – Менi так лячно, Назаре, – зiзналася вона. – Не можу навiть уявити, що зi мною буде, якщо з мамою щось трапиться. – Все буде добре. Ось побачиш. Поiхали? – Почекай. Я не встигла тобi сказати ще одну новину. – Ще щось? – Так. Сьогоднi я була в лiкаря, – Веронiка зробила паузу i на одному диханнi випалила: – У нас буде дитина! – Яка дитина? – Назар здивовано подивився на Веронiку. – У нас? Дитина? – перепитав вiн i замовк, осмислюючи почуте. – Ти не радий? – Ну-у-у, – протягнув вiн, – це так несподiвано… Ми ж не планували дитину. – Виходить, вона в нас позапланова. – Я навiть не знаю, що сказати… В один день i одне, i iнше… Голова обертом iде. А як же твое навчання? Ти ж розумiеш, що тобi потрiбно вчитися? – Якщо ти хочеш сказати, щоб я позбулася дитини, то нiчого не вийде. Я буду народжувати, хай би що ти менi говорив, – твердо сказала Веронiка. – Узагалi-то такi речi вирiшуються обопiльно. – Менi, а не тобi ii виношувати й народжувати. – Але ростити нам обом, – зауважив Назар. – Я не проти дитини, але зараз, коли захворiла твоя мати… – Тим бiльше, – сказала Веронiка й додала, зачинивши дверцята: – Їдьмо. Вона так i не почула вiд чоловiка бажане «вiтаю». Роздiл 10 Веронiцi було важко й нестерпно боляче бачити свою маму нерухомою в лiжку. Зовсiм недавно ця жiнка була рухлива i швидка, у ii руках усе горiло, а тепер восковi руки завмерли i здавалися зовсiм млявими i безкровними на бiлоснiжнiй пiдковдрi. Веронiка намагалася розмовляти з мамою в надii, що та бодай порухом очей дасть зрозумiти, що чуе доньку, але мати нi на що не реагувала. Минуло п’ять днiв вiдтодi, як Веронiка з Назаром приiхали в село. Веронiка ставила мамi крапельницi, робила уколи, але полiпшення не настало. Назар почав нервуватися, бо йому потрiбно було повертатися на роботу. – Ти iдь, – сказала йому Веронiка, – а я залишуся тут. – А твое навчання? – Навiщо воно менi? – Веронiка iз сумом в очах подивилася на чоловiка. – Зараз я повинна маму поставити на ноги. У неi, крiм мене, нiкого немае. – Вона зробила паузу й додала: – І в мене з рiдних одна вона. – Веронiко, вiдкинь емоцii i включи тверезий розум, – сказав Назар. – Я розумiю, що ти не можеш кинути матiр у такому станi. Давай ii вiдвеземо в будинок iнвалiдiв. Їй там забезпечать i гiдний догляд, i лiкування… – Що?! – Веронiка з таким презирством подивилася на чоловiка, аж той знiтився й замовк. – Пробач, я не те кажу, – виправився вiн. – Давай подумаемо, що робити. Вихiд е завжди. Я знаю одне: ти не повинна кидати iнститут. – Я це розумiю, але тут я буду доти, доки матерi не стане краще. Я напишу заяву на мiсяць вiдпустки, ти завезеш ii в деканат, а через мiсяць… Тодi подивимося, що буде. Через день Назар поiхав. Веронiцi було неприемно, що вiн так нiчого i не сказав про iхню дитину, немов ii не було… Коли дiвчина заходила в кiмнату матерi, то лягала з нею поруч, розмовляла, розповiдала про свое життя, згадувала дитинство. В один iз днiв, коли на вулицi була буря, лив дощ i вiтер зловiсно трiпав зажуренi дерева, Веронiка сказала: – Матусю, сьогоднi я хочу повiдомити тобi радiсну новину. Дiвчинi здалося, що в розплющених очах матерi промайнула iскорка життя. Це було вперше за останнi довгi днi. – У мене буде дитина, – продовжила вона, погладжуючи нерухому руку мами, – а в тебе онук чи онука. Погляд жiнки зупинився на Веронiцi. – Мамо! Матусю! Ти мене чуеш?! Веронiка нахилилася над мамою. Жiнка спробувала щось сказати, поворушила губами, i почулося: «М-м-м». – Матусю, моя хороша, моя найкраща! – У Веронiки на очi накотилися сльози, вона змахнула iх долонею. – Нiчого не говори, моя хороша, якщо мене чуеш, то клiпни очима. Жiнка заплющила очi i знову розплющила. – Матусю. – Веронiка розцiлувала блiде обличчя матерi. – Тепер у нас усе буде добре! Ти чула, що станеш бабусею? Жiнка показала очима: «Так». – Слава Богу! – Веронiка перехрестилася. – Бог почув моi молитви. Тепер, матусю, тобi треба вiдпочити, щоб набратися сил. Спробуй заснути. Веронiка поправила ковдру й вийшла, побачивши, що мати прикрила очi. Окрилена змiною, побiгла до мами Кiри. – Тiтко Валю, мамi стало краще! – випалила Веронiка на одному подиху. – Слава Богу, – зiтхнула жiнка, – бо я побачила у вiкно, що ти до нас бiжиш, i вже злякалася. – Вона одужае, я знаю, – Веронiка щасливо всмiхалася. – От i добре, от i добре. Твоя мати ще зовсiм молода, ii органiзм впораеться. Та що ти стоiш на порозi? Проходь, поiмо разом картопельки, з м’ясом натушкувала, – заметушилася жiнка. – На тобi геть шкiра та кiстки залишилися. – Це вiд переживань, – сказала Веронiка. – Тепер усе буде нормально. Сусiдка поставила на стiл миски з гарячою картоплею. У Веронiки забурчало в животi. Вона вiдчула, яка голодна, i вперше за останнi днi почала iсти з апетитом. – А як ви, тiтко Валю? – запитала дiвчина. – Досi працюете на швальнi? Веронiка мало не сказала «у Захара», але язик не повернувся вимовити його iм’я. – А де ж менi, дитинко, працювати? Усе там. – Зарплатню видають вчасно? – Яке там… То затримка, то пхають джинси в рахунок зарплатнi. Доводиться брати, а Кiра потiм продае, правда, дешевше, нiж вони насправдi коштують, але що робити? Краще вже синиця в руках, нiж журавель у небi. – Важко там? – А кому зараз легко? – зiтхнула жiнка. – План став бiльший, а зарплатня – менша. Та воно й зрозумiло чому. Люди в селi без роботи, опинилися в безвихiдному становищi, а в цього Захара самi грошi та дiвки на умi. Грошi потрiбнi на дiвах, а дiвахи в нас ой як ласi на грошi. – Жiнка похитала головою, а Веронiка почервонiла й схилила голову над мискою. – І куди iхнi очi дивляться? Адже знають всi, що Захар – жеребець, а все одно ведуться. Грошi манять, а яка за них розплата? Не думають дiвчата про це, зовсiм не думають. – Спасибi вам велике за обiд, – сказала Веронiка. – Я побiжу додому. – Посидь iще зi мною, дощ он який влупив, – сказала жiнка, глянувши у вiкно. – Мама може прокинутися, – сказала Веронiка, накидаючи на плечi дощовик. Роздiл 11 – Веронiко, ти тут уже пiвтора мiсяцi, – сказав Назар, приiхавши в село. – Твоя мати вже може сидiти в лiжку, тримати ложку й розмовляти, а ти не з’являешся в iнститутi. Треба щось вирiшувати. До того ж термiново. – Що? Що я можу зробити? – зiтхнула Веронiка. – Маму я не кину. Доведеться взяти академвiдпустку на рiк. – Ти розумiеш, що це не вихiд? – Назар нервово заходив по кiмнатi. – За рiк ти забудеш усе, що знала. Навички, знання, усе, що ти набула, розгубиться. Тобi доведеться починати з нуля. Нi, академвiдпустка – це не вихiд. – Я все одно пiду в декрет i буду змушена брати вiдпустку, – тихо мовила Веронiка. Їй дуже не хотiлося, щоб мама в сусiднiй кiмнатi чула iхню розмову. – Ми зараз не говоримо про дитину, – роздратовано сказав Назар. – Треба вирiшити питання про твою матiр. – Ти завжди робиш наголос на словах «твоя мати», – тремтячим голосом вiдзначила Веронiка. – Невже важко сказати «Ксенiя Петрiвна»? – Люба, я розумiю, що ти напружена, але зараз треба тверезо вирiшити, що нам робити з твоею… з Ксенiею Петрiвною, – напосiдав Назар. Вiн назвав матiр Веронiки на iм’я та по батьковi, але вимовив цi слова з якимось глузуванням. Веронiцi було боляче, однак вона стрималася й промовчала. На правах старшого Назар мав головне слово, i з цим Веронiка вже змирилася. – Я пропоную забрати Ксенiю Петрiвну до нас у мiсто. Вона буде пiд наглядом лiкарiв, а ти зможеш продовжити навчання. – Я поговорю з мамою, – сказала Веронiка. Дiвчина зайшла до маминоi кiмнати, причинила за собою дверi. – Ну як ти, матусю? – спитала вона, побачивши, що жiнка не спить. – Нормально, – вимовила та нарозтяг, але вже майже чисто. – Мамо, я хотiла з тобою поговорити. – Про що? – Ми з Назаром хочемо тобi запропонувати пожити в нас. У мiстi i лiкаря можна викликати в будь-який момент, i я пiду на навчання. А як тобi стане краще, зможеш повернутися додому. Може, тобi сподобаеться, то залишишся в нас жити. – Дякую, донечко, але я нiкуди не поiду. Тут я народилася, тут прожила життя, тут похований мiй чоловiк. Куди менi вiд нього iхати? Нi, його я не залишу. – Але ти ж не зможеш жити сама. – Знаю. Я все продумала. Скоро будуть менi приносити пенсiю з iнвалiдностi, нехай ii хто-небудь забирае, лише б менi раз на день шматок хлiба подавали та судно. Я розумiю, що пенсiя буде маленька, але хай забирають молоко вiд Зiрки. Менi головне, щоб корову не здали на м’ясо, недобре буде, не по-людськи, вона он скiльки нас годувала, – зiтхнула мати. – А ти, Веронiко, iдь iз чоловiком, не можна тобi нi навчання, нi чоловiка залишати. – Мамо, може, ще подумаеш? – Веронiка поклала голову на подушку поруч iз матiр’ю. – І н?чого менi думати. Я нiкуди звiдси не поiду, це мое останне слово. А мое слово мiцне – ти це знаеш. – Знаю, мамо, знаю, – зiтхнула Веронiка. – Тiльки менi страшно тебе залишати на чужих людей. – Це ненадовго. Я живуча, бачиш, як швидко йду на поправку? – Це добре. Я поговорю з тiткою Валею, може, вона когось порадить. – От i добре. Нехай знайде менi няньку, – жiнка слабо всмiхнулася. Веронiка пояснила чоловiковi, що запропонувала матiр. – Можливо, вона i мае рацiю, – сказав вiн. – Можливо. Веронiка вiдразу пiшла до Кiриноi мами i розповiла про ситуацiю, що склалася. – Воно, звичайно, негоже залишати матiр у такому становищi, – сказала тiтка Валя, – але й навчання не можна кидати. Ксенiя стiльки сил у тебе вклала, у те, щоб ти не застрягла в цьому селi. Якщо треба кого знайти в доглядальницi, то далеко ходити не треба. Бачила у твоеi сусiдки тiтки Тонi нового мешканця? – Нi. – До неi приiхала жити донька двоюрiдноi сестри. Та померла, а доньцi нiде прихиститися – свого житла в них не було. Ось i приiхала дiвчина до своеi двоюрiдноi тiтки. А тiтцi Тонi хiба погано? Вона вже й у вiцi, i погано бачить, а тут i помiчниця, i жива душа в хатi. Одне погано, що дiвчинi роботи немае. – Думаете, вона погодиться? – А куди iй подiтися? Часи важкi, а жити за щось треба. Ти йди до неi сама, поговори, домовся про умови. Подякувавши тiтцi Валi, Веронiка пiшла до сусiдки. Колись тiтка Тоня вiдрiзнялася сварливою вдачею. Напевно, жодноi людини в селi не було, з якою б вона не пересварилася, але найцiкавiше те, що тiтка Тоня швидко вiдходила i вже через п’ять хвилин забувала про те, що недавно покрила когось лайкою з вiдбiрними матами. З роками ii характер пом’якшав, а коли вона стала погано бачити, то всi швидко забули про скандали тiтки Тонi. Веронiка постукала у дверi й почула знайомий буркотливий голос: – У нас не зачинено. – Здрастуйте, тiтко Тоню, – увiйшовши, сказала Веронiка. – Як ви тут? – А! – махнула рукою старенька. – Як може бути в моi роки? Краще скажи, як справи у Ксенii? – Мама йде на поправку. – Говори, навiщо прийшла. Не за тим же, щоб дiзнатися, як я почуваюся? – Шукаю людину, щоб наглядала за мамою. Я тут… – А самiй лiнь руки бруднити? Мiська вже стала, – урвала старенька. – Менi треба поговорити з вашою племiнницею, – не звертаючи уваги на «шпильку» сусiдки, сказала Веронiка. – Треба – так треба. Улю! – крикнула тiтка Тоня хрипким голосом. – Вийди! До тебе тут прийшли! Із сусiдньоi кiмнати безшумно з’явилася дiвчина. Швидше за все, вона була ровесницею Веронiки. Висока й дуже худенька, з довгою шиею й осиною талiею. Але не це впадало в око. На видовженому обличчi видiлялися ii великi, розкосi, виразнi, допитливi очi зеленого кольору. Вони були такi незвичайнi та гарнi, що заштриховували всi недолiки обличчя: гострi вилицi, запалi щоки, блiдiсть шкiри. Темно-русяве волосся Уляни, яке не знало фарби, було вигадливо викладене у високу зачiску. Здавалося, що дiвчина зiбралася на бал, але не встигла накласти макiяж i змiнити потертий i запраний старий ситцевий халатик у дрiбний синiй горошок на шикарну блискучу вечiрню сукню. – Здрастуйте, – сказала Уля, а Веронiка вiдзначила про себе, що голос дiвчини так само приемний, як i зовнiшнiсть. Веронiка не хотiла починати розмову при тiтцi Тонi й покликала Уляну iз собою у двiр. Виявилося, що Уля справдi ровесниця Веронiки, що волею долi вона опинилася в будинку двоюрiдноi тiтки й не хоче сидiти в тiеi на шиi. – Роботи нiде немае, а ви ж знаете мою тiтку, – зiзналася Уляна, – нi-нi, та й дорiкне шматком хлiба. Веронiка розповiла про свою пропозицiю, i дiвчина охоче погодилася. – Я б i так вам допомагала, – сказала радiсно Уля, – а як ще хоч на харчування щось зароблю… – І молоко свое буде, i сметана, i сир, – додала Веронiка. – А лiки я буду сама купувати й привозити мамi. – Навiть не знаю, як вам дякувати, – сказала Уля, i ii великi зеленi очi стали вологими. – Давай на «ти», – запропонувала Веронiка. – Давай! – Ходiмо знайомитися з моею мамою. Вона в мене дуже хороша. – Веронiка схопила Улю за руку й потягнула за собою в будинок. Поки Уляна розмовляла з мамою, Веронiка вийшла у двiр, сiла на лавку поруч iз чоловiком. Назар дiстав цигарку, жадiбно затягнувся димом. – Ця дiвчина погодилася? – запитав вiн, випустивши цiвкою дим угору. – Їi звати Уля, i вона не проти допомогти нам, – вiдповiла Веронiка. – На яких умовах? – Вони з мамою дiлитимуть ii пенсiю й молоко, а лiки я буду сама купувати й привозити сюди. Ти ж знаеш, що якiснi лiки дiстати важко, i платити за них доводиться стiльки, скiльки зажадають. – Невже цiй дiвцi недостатньо пенсii? – нервово запитав Назар. – На лiкування маминих грошей не вистачатиме, – якомога спокiйнiше сказала Веронiка. Їй стало неприемно, коли Назар назвав Улю дiвкою. Вiд цього слова вiяло вульгарщиною й неповагою, а iй дуже сподобалася дiвчина. – Але, люба, зрозумiй мене правильно: моя зарплатня не безрозмiрна… – почав Назар, жестикулюючи. Вiн завжди так робив, коли був чимось незадоволений. – Зрозумiй, я не зможу твою матiр забезпечувати дорогими лiками. У наш час треба думати про шматок хлiба… У Веронiки всерединi все закипiло, немов там ожив вулкан, який давно дрiмав. – А тепер, – Веронiка пiдхопилася з мiсця, стала перед чоловiком, – послухай мене уважно. Я прийшла у твiй дiм i почала жити за твоiми правилами. Я готую те, що тобi подобаеться, ношу той одяг, який обираеш ти. Я кладу твоi речi в тому мiсцi, яке визначив ти. Я прекрасно знаю, що запальничка повинна лежати на пачцi цигарок голiвкою до вiдкритоi сторони пачки i нiяк iнакше, а перестановку меблiв робити в нас категорично заборонено. За твоею порадою – нi, швидше настановою – я записую афоризми в зошит i вчу iх напам’ять… – Веронiко… – Назар хотiв ii зупинити, але вулкан уже почав викидати лаву. – Нi, дослухай мене до кiнця, – продовжувала Веронiка. – Я вдячна тобi, що ти до мене добре ставишся, не пiднiмаеш на мене руку, не зраджуеш i не пиячиш iз друзями пiсля роботи. Але е в життi святi поняття. Передусiм це моя мама, яку ти вперто продовжуеш називати «твоею матiр’ю». Нехай навiть так. Я могла б iз цим змиритися, але сказати, що в тебе немае грошей на ii лiкування… Якщо так стоiть питання, то я сама зароблю цi грошi. Нi, не бiйся, я не кину iнститут, i в тебе буде освiчена дружина. Я пiду працювати санiтаркою на пiвставки й буду продовжувати навчання, але маму – запам’ятай це – я нiколи не кину. І ще! Хай би що ти казав, я народжу цю дитину. Можеш мовчати, щоб iще раз мене не образити. І академвiдпустку я брати не буду. І знаеш чому? Щоб швидше закiнчити iнститут i самостiйно почати заробляти грошi. Веронiка закiнчила. Вона стояла перед Назаром розчервонiла, незвично смiлива й горда. – Усе? – запитав Назар. – Нi. Забула попросити тебе не називати Улю дiвкою. – А тепер послухай мене. Зараз дуже важкий час… – Я знаю. Усiм важко. І менi буде нелегко, але я витримаю. Це мое останне слово, i я бiльше не хочу нiчого чути. Вона не стала слухати чоловiка, який поривався щось сказати. Веронiка побiгла в сад. Їй хотiлося побути на самотi. Вона сiла на лавочку пiд старою яблунею, обiперлася спиною об товстий потрiсканий стовбур i розплакалася. Тiльки зараз вона вiдчула, що дуже втомилася. Просто смертельно втомилася за короткий промiжок часу. Вона плакала i вiд образи, i вiд утоми, i вiд жалю до себе. Виливши всi обра`зи i гiрко`ти сльозами, трохи заспокоiлася. Веронiка подивилася в той бiк, де була фабрика Захара, а за нею – рiчка. Яким же яскравим, насиченим i свiтлим здавалося майбутне! Тодi вона ще не замислювалася про те, що й на яскравому сонцi бувають темнi плями, а в життi i поготiв. Веронiка зрозумiла тiльки зараз, що в дитинство нема вороття, воно залишилося позаду, а попереду ii чекають нелегкi днi… Роздiл 12 Веронiцi пощастило. Мiсяць тому був скасований рейс до ii села, а напередоднi Нового року автобус знову випустили на маршрут. Про це iй повiдомив Данило, який теж хотiв потрапити на зимовi канiкули додому. Вони зустрiлися на автовокзалi, купили квитки i вже годину тряслися в холодному «пазику». Веронiка була вдячна Данилу за те, що вiн не чiплявся з питаннями про ii сiмейне життя, але його «А пам’ятаеш, як…» незабаром ii втомило. Дiвчинi найбiльше хотiлося нормально виспатися. Давала про себе знати чи то вагiтнiсть, що супроводжувалася токсикозом, чи втома вiд навчання, хатнiх справ i роботи прибиральницею в студентському гуртожитку. Веронiка заплющила очi, i Данило замовк. Якийсь час ii голова хиталася з боку в бiк, поки не знайшла зручне мiсце на плечi Дена. Дiвчина не помiтила, як швидко поринула в обiйми сну. Веронiка прокинулася аж тодi, коли автобус був на знайомiй зупинцi. З гуркотом розчахнулися дверi, увiрвався морозний вiтер. – Не поспiшай, встигнемо, – сказав Данило, забравши сумку Веронiки. – Ти чому мене не розбудив? – запитала Веронiка, пiднiмаючи комiр курточки. – Ми вже вдома, – всмiхнувся вiн. – Значить, нiкуди не спiзнилися. – Як у тебе все просто, – сказала Веронiка, вслухаючись у рипiння снiгу пiд ногами. – А я постiйно кудись поспiшаю, не встигаю, спiзнююся i знову бiжу. Прямо не життя, а якийсь спринтерський бiг. – Усе людське життя – бiг спринтера, – протягнув Ден. – Та ну тебе, фiлософе! – Веронiка плеснула Данила по плечу. – Зiзнайся краще, дiвчина в тебе е? – Такоi, як ти, немае. – Дене, з тобою неможливо нормально розмовляти! – Веронiко, ти щаслива зi своiм чоловiком? Це питання заскочило Веронiку зненацька. Вона нiколи над цим не замислювалася. Просто жила в шаленому ритмi днiв, розриваючись мiж справами так, що не встигала нормально поспати, не те що роздумувати. – То щаслива чи нi? – Данило не вiдступав. – Складне запитання, – всмiхнулася вона. – Чому? Щастя – це стан душi. Хiба важко його визначити ось так одразу? – У мене розумний, освiчений чоловiк, – почала Веронiка. – Вiн не п’е, не матюкаеться, не кричить на мене, мае роботу, квартиру й машину. Я працюю i вчуся, iжджу до мами… Ось i все мое життя. Ось так! Найголовнiше: я чекаю дитину, значить, я щаслива вже вiд того, що скоро стану мамою. – Усе не те! Не те ти кажеш, Веронiко. Коли жiнка щаслива в шлюбi, вона, не замислюючись, говорить: «Так! Я дуже щаслива з цiею людиною!» – Дене, не навiвай смуток! Ми вже прийшли, i я вiд цього щаслива, – всмiхнулася дiвчина, забираючи свою сумку. – Спасибi, що допомiг. Бувай! Ще побачимось! Веронiка швидко пiшла у двiр. За нею жалiбно скрипнула хвiртка, а Данило ще довго дивився на будинок, у якому свiтилися вiкна… Було приемно бачити, що мати може сама пересуватися по будинку. Ксенiя Петрiвна спиралася на паличку й тягла праву ногу. Зате мовлення вiдновилося i мати жартувала з Веронiкою. – От би ще рука права почала слухатись, i все було б добре, – сказала вона. – Вiриш, дочко, так хочеться самостiйно Зiроньку подоiти, що сил немае. Правда, ми з Улею доiли ii якось у двi руки: вона – правою, а я – лiвою. – Ну i як? Вийшло? – Вийшло. Тiльки наша Зiрка жувати перестала й такими очима на нас подивилася: що ви, мовляв, дурепи, робите? Веронiка розсмiялася. Як добре, коли мама жартуе! Як приемно в рiдному домi пiдкидати полiна в пiч i слухати iхне потрiскування! Коли жила тут, то не помiчала, яке все рiдне й дороге серцю, а коли поiхала, то почала до нестями нудьгувати за всiм тим, що здавалося таким буденним. – Мамо, я тобi привезла подарунок. Це нова пiдковдра, – похопилася Веронiка. – Мало не забула, що треба тебе привiтати зi святом! – Донечко, навiщо ти витрачалася? Головне, що ти побудеш зi мною цей тиждень. – Так, це здорово – приiхати до рiдного дому, побути з тобою удвох. Усе як ранiше. Знаеш, мамо, я буду спати стiльки, скiльки зможу. І нехай хтось спробуе мене вранцi рано розбудити! Як добре було в дитинствi, коли тебе ввечерi укладають спати i не пiднiмають удосвiта! – І чому ж ти часто запитувала: «Коли я вже виросту?» – Тому що була дурненькою, а ти, мамо, не пояснила менi, що бути дорослою нелегко, – сказала Веронiка й розсмiялася. – До речi, давай Улi дамо вихiднi, поки я буду тут. Я iй привезла невеликий подаруночок до Нового року. Як вона? – Не ображайся, Веронiко, але скажу тобi чесно: Улечка менi мов рiдна дочка. Хороша вона дiвчина, i душа в неi, як у дитини, чиста, вiдкрита, добра. – А чому я повинна ображатися? Я ставлюся до неi, як до сестри. Не знаю, що б ми без неi робили. – Лежала я й молилася за вас двох, щоб Бог вам до пари хороших чоловiкiв послав. Напевно, погано молилася, – зiтхнула Ксенiя Петрiвна. – Щось з Уляною? – Веронiка стривожилася. – Вагiтна вона. А вiд кого – невiдомо. Та й неважливо це, головне, що живе сама, немае в неi нiякого нареченого. Скорiш за все, втiк негiдник, а Улечка вирiшила народжувати. – Ну й нехай народжуе! – Воно-то так, та хто годувати, одягати, ростити дитину буде? Тiтка Тоня поiдом iсть племiнницю, каже, що ще один рот iй годувати доведеться. – Ця тiтка Тоня, ти ж знаеш, завжди всiм i всiма незадоволена. Вирiшила народжувати дiвчина, нехай народжуе. Тiтка Тоня не вiчна, а Уля не одна буде на бiлому свiтi. – Я теж iй так сказала, – Ксенiя Петрiвна всмiхнулася. – Кажу iй: «Тепер у мене вiдразу двое онукiв буде. А якщо тiтка вижене з дому, то перебирайся до мене». Правильно? – Звичайно, мамо! І тобi веселiше буде, i менi спокiйнiше, – радiсно мовила Веронiка. – Поки, сказала, житиме там, а далi… – Менi вже не терпиться ii побачити. А коли iй народжувати? – Ти народиш, а через два мiсяцi й вона. От буде менi весело! – всмiхнулася Ксенiя Петрiвна. Побачивши Уляну, Веронiка не могла не помiтити, як поблiдла ii шкiра. – Улю, ти здавала аналiзи? Ходила до лiкаря? Стала на облiк? – Веронiка засипала Улю питаннями, коли вони залишилися наодинцi. – А чому ти питаеш? – Менi здалося, що ти дуже блiда. – Що поробиш? Пiшла в маму. Ми з нею – Бiлоснiжки вiд народження. Я i влiтку не засмагаю, хоч цiлий день пiд сонцем пролежу. – А на облiк уже стала? – Поки що нi. Коли потеплiшае, поiду, випишуся там, пропишусь тут, тодi й буду на облiк ставати, – всмiхнулась Уля так, як це роблять дiти, якi щось накоiли. – Може, хоч аналiзи здаси? – Навiщо? Я чудово почуваюся. Ось поглянь, – Уля погладила животик, що вже трохи вимальовувався, – менi народжувати на два мiсяцi пiзнiше за тебе, а в нас за розмiром однаковi животики. Ти не зважай, що я така худенька, я сильна i здорова. – І все-таки сходила б ти до лiкаря, – порадила Веронiка. – Потiм. Встигну, – вiдповiла Уля i стала поруч iз Веронiкою. – Ось торкнися до живота, бачиш, який вiн тугий? – Можеш мiй помацати, – засмiялася Веронiка, перейшовши з Улею до дзеркала. Коли животи були обстеженi, Веронiка не витримала, запитала: – А батько дитини знае про неi? – Нi, – похитала головою Уля. – Вiн мае право знати. – Вiн знайшов собi iншу жiнку, i тiльки пiсля нашоi розлуки я дiзналася, що вагiтна. Думаю, новина про дитину його не порадувала б. Нехай живе своiм життям, а я буду своiм. Давай бiльше не будемо про нього, – попросила Уляна. – Добре, – погодилася Веронiка. Роздiл 13 Назар був на роботi в нiчну змiну, i Веронiка з нетерпiнням чекала на Кiру. Подруга обiцяла приiхати до неi на нiч, як вона сказала, поплiткувати. Але Веронiка знала, що Кiра турбуеться про неi – до пологiв залишалися лiченi днi. Веронiка не кинула навчання й тягалася на пари, ледь пересуваючи набряклi ноги. Назар кiлька разiв натякав, щоб вона взяла академвiдпустку, але це були тiльки пропозицii. Якби вiн твердо наполiг, то, можливо, Веронiка пiдкорилася б. Їй здавалося, що чоловiк змирився з ii бажанням народити дитину зараз, але не дуже хотiв, щоб навчання вiдкладалося на потiм. До того ж у Веронiки, незважаючи на м’якiсть ii характеру, був такий самий стрижень упертостi, як i в ii матерi. Дiвчина ще не знала, як буде вiдвiдувати заняття пiсля народження дитини, але була налаштована оптимiстично. У глибинi душi сподiвалася, що Назар вiзьме вiдпустку, потiм вони якось дотягнуть до лiтнiх канiкул, а восени матерi Веронiки стане краще, i вона зможе доглядати за дитиною до того, як тiй виповниться хоча б мiсяцiв вiсiм. А далi ясельна група, усе як у всiх. Головне – витримати першi мiсяцi й не зламатися вiд труднощiв. Роздуми Веронiки перервав рiзкий дзвiнок у дверi. Так дзвонила Кiра. Не коротким дзвiнком, не уривчасто, а суцiльним, довгим дзвiнком, немов кричала: «Ну де ж ви там?! Можна швидше?!» Така вже вона була, ця Кiра – швидка, нетерпляча, завжди весела й енергiйна, немов усi емоцii в нiй не вмiщалися, тому били назовнi ключем. – Ти так довго не вiдчиняла, що я вже казна-що подумала! – замiсть привiтання сказала Кiра, вносячи iз собою запах весняноi свiжостi. – Але я ж, як черепаха, повзаю, – винувато сказала Веронiка, жестом запрошуючи увiйти. – Нiчого, скоро закрутишся, як дзига. То пелюшки помiняти, то попрати, то погодувати дитину, – швидко заговорила Кiра, проходячи на кухню. – Та ще й другу «дитину» треба погодувати та обiпрати. Де вiн? Немае вдома? А то я забазiкалася. – Ми однi i можемо говорити про що завгодно. Зараз ми з тобою повечеряемо смаженою картоплею iз солоними огiрочками, – всмiхнулася Веронiка та обняла Кiру. – Я так сумую за тобою. Справдi дуже сумую. – Я теж, – сказала Кiра. – Скiльки навколо подруг, а мене тягне до тебе, як до рiдноi. Гаразд, досить сентиментiв, ти посидь, а я подам вечерю, а потiм приготую твоему «жуку» поiсти хоч днiв на три. – Та не треба, я вже якось сама, – слабко запротестувала Веронiка. Вона справдi дуже стомилася. Пiсля занять пройшлася пiшки, милуючись яскравим сонячним днем останнiх чисел березня, а потiм майже три години стояла в черзi, щоб купити цукор i макарони на талони. Люди стали якимись розлюченими й бездушними. Усi бачили розмiри ii живота, але вдавали, що не помiчають. Веронiка не те щоб образилася, адже стояли в основному лiтнi люди, iм теж нелегко, та й iсти хочуть всi однаково. Кiра швидко насипала в тарiлки пiдiгрiту картоплю й захрумтiла маринованим огiрком. – Коли в мене буде чоловiк, – сказала вона, вiдправляючи до рота черговий шматочок огiрка, – то буде вiн у мене ходити по будинку, як шовковий. З першого дня навчу його мити посуд i допомагати на кухнi. Щоб вiн був бiлоручкою, як твiй «крокодил»? Нiколи! – Назар не бiлоручка, – заперечила Веронiка. – Навпаки, у нього золотi руки. Просто в нас розподiл працi. – Ага! – Кiра розсмiялася. – Ти – туди, – вона показала пальцем у бiк плити, – а я – туди! – махнула рукою в бiк телевiзора. – Чому ти так його не любиш? – Чесно? – Кiра вiдклала виделку вбiк. – Сама не знаю чому. От серцем чую, що в його душi живе черв’як. Знаеш, як ото яблуко може бути оманливе. Зовнi воно й гарне, i стигле, а вiдкусиш – всерединi червиве. Ось такий i твiй Назар. Занадто вiн правильний, я не люблю таких. Краще б вiн був трохи вiдчайдушним, трохи тюхтiем, трохи випивав i був не такий розумний. А ось такi, як вiн, дуже правильнi, мене напружують. Що вiн, слiпий зовсiм? Не бачить, що тебе нудить на кухнi, що тобi вже важко рухатися, не те що його обслуговувати? Вiн не може зварити суп? Освiта не дозволяе? Чи руки бруднити не хоче? Я приходжу готувати йому тiльки заради тебе. До речi, що приготувати? Коли на кухнi було закiнчено всi справи, Веронiка глянула на годинник. Була майже пiвнiч. Добре, що завтра в неi немае першоi пари, можна буде понiжитися в лiжку до дев’ятоi години. Кiра заявила, що один день прогуляти заняття студенту не грiх, i подруги пiшли до спальнi. – Можна я буду спати з тобою? – запитала Кiра. – Чомусь згадалося, як нас iз тобою вiдправили в пiонерський табiр. – Це було один-единий раз, – всмiхнулася Веронiка, розстилаючи лiжко. – Ми так ревiли, що в бiдних батькiв назавжди вiдпало всяке бажання посилати нас туди. – Ми лягали спати на своi лiжка, а вранцi вихователi знаходили нас сплячими в одному лiжку, – сказала Кiра, i подруги розсмiялися. Веронiка бачила жахливий сон. Вона гралася з бiлявим хлопчиком, але дитина не хотiла вiд неi брати iграшки й постiйно плакала. Веронiка взяла його на руки, розцiлувала рожевi щiчки, втерла хустинкою сльози. Намагаючись утiшити, вона говорила йому ласкавi слова, але вiн не вгамовувався й показував кудись пальчиком. Веронiка поставила дитину на землю, узяла за руку. – Веди, куди ти хочеш, – сказала вона хлопчику. Вiн побiг, тягнучи ii за собою. – Не так швидко, малюче, – попросила вона, вiдчуваючи, що рухатися iй заважае великий живiт. Але хлопчик так сильно стиснув ii руку, аж Веронiцi заболiло. Вона спробувала звiльнитися, та рука дитини стала як металевi лещата. Хлопчик так швидко побiг, що вона не втрималася, впала й закричала вiд страху: – Що ти робиш?! Вiдпусти! Проте малюк ще з бiльшою силою потяг ii за собою по землi. Веронiка пiднiмалася, бiгла щосили, знову падала, а чiпка маленька рука тягла ii далi, на високий пагорб. На вершинi дитина вiдпустила руку i вказала пальчиком на яму. – Там, – сказав хлопчик, не ворушачи губами. Веронiка зi страхом заглянула у вириту в землi прiрву. Вона була темна й глибока. – Що там? – запитала вона. Хлопчик мовчки простягнув iй лiхтарик. Веронiка стала навпочiпки, увiмкнула лiхтар. Яскравий промiнь прорiзав темряву, висвiтлюючи щось на самому днi прiрви. Веронiка нахилилася нижче, намагаючись розгледiти, що там. І раптом вона чiтко побачила свою маму, яка лежала на землi. У неi були заплющенi очi, а руки складенi на грудях, як у небiжчицi. – Мамо! – дико закричала Веронiка, i тiеi ж митi хлопчик зiштовхнув ii в темряву прiрви. Веронiка закричала й прокинулася. Серце шалено калатало, на лобi виступив пiт. Поряд мирно сопiла Кiра. Вiд того, що хтось е поруч, Веронiка трохи заспокоiлася. За вiкном уже сiрiло, i вона не стала вмикати настiльну лампу, тихенько пiдвелася й пiшла на кухню попити води. Коли проходила повз телефон, що стояв у коридорi, тишу розiрвав його рiзкий дзвiнок. Вiд несподiванки Веронiка здригнулася всiм тiлом. Досi перебуваючи пiд враженням вiд тривожного сну, вона схопила слухавку. – Алло! – майже закричала в трубку, передчуваючи недобре. Дзвонила мама Кiри. – Веронiко, ти тiльки не хвилюйся, – сказала вона. – Що?! – ослаблим, чужим голосом запитала Веронiка. – Що трапилося? – Твоiй мамi стало гiрше, але ти не хвилюйся… – Що з нею? – ледь витиснула iз себе Веронiка. – Приiжджай. У неi стався повторний iнсульт. Веронiку наче вдарили обухом по головi. Усе навколо потемнiло, закрутилося, i земля попливла з-пiд нiг. Вона б упала, якби Кiра не пiдтримала ii. – Пий! – мов крiзь стiну, звiдкись здалеку почула вона голос Кiри. Веронiка зробила кiлька ковткiв води з краплями валерiанки, вiддихалася. Вона подзвонила Назару, той сказав, що через двi години буде пiд будинком на автiвцi. – Я поiду з тобою, – сказала Кiра голосом, який не приймав заперечень. – У такому станi я не можу тебе залишити. – Допоможи менi зiбратися, – попросила Веронiка. За всю дорогу Веронiка не промовила нi слова. Була наче в прострацii. З голови не йшов кошмар ii сну. Коли пiд’iхали до будинку матерi, Веронiка все зрозумiла без слiв. Хвiртка i дверi будинку були вiдчиненi навстiж, по двору снували чужi люди, а бiля входу стояла Уляна в чорнiй хустинi… Роздiл 14 Був ранок першого квiтня. Здавалося, що пiсля зими й затяжноi весни природа раптово прокинулася, повiдомивши про це рiзким потеплiнням. Набубнявiли бруньки на деревах, яскраво-зелений килим трави простелився на газонах, пiд деревами, на пагорбах, скрiзь, де було мiсце. Весна впевнено увiрвалася жвавим свiжим вiтром, пронеслася вулицями, заглянула в провулки околиць мiста й легким подувом проникла у вiдчинену кватирку палати № 2, де на лiжку лежала змучена пологами Веронiка. Вона не помiчала нi змiн у природi, нi цiкаву синичку, що заглядала у вiкно, нi тарiлку з манною кашею, яку поставила на тумбочку санiтарка. Веронiка не хотiла нiкого бачити. Вона навiть не пiдiйшла до вiкна, коли почула голос Назара, який довго, але даремно кликав ii. Було байдуже, який сьогоднi день, котра година i як виглядае ii первiсток. З раптовою смертю матерi щось обiрвалося всерединi, немов зламався стрижень, який тримав ii досi. Саме життя потьмянiло, свiт втратив яскравi фарби, залишивши тiльки сiрiсть i непереборну душевну тугу… На похоронах матерi у Веронiки почалися перейми. Вона мужньо витримала, поки на свiжий могильний пагорб поклали вiнки, i аж тодi погодилася, щоб Назар вiдвiз ii до мiсцевого фельдшерсько-акушерського пункту. Гнат Максимович оглянув Веронiку й зробив висновок, що починаються пологи, хоча до термiну було ще два тижнi. – Що поробиш, голубонько? – зiтхнув вiн. – Так влаштоване життя: воно перекреслюе смерть. Один iде, щоб звiльнити мiсце iншому. Будемо народжувати на батькiвщинi? – Я пораджуся з чоловiком, – вiдповiла Веронiка. Назар не хотiв навiть слухати про те, щоб Веронiка народжувала в селi. – Що може знати i вмiти сiльський фельдшер?! – обурювався вiн, ходячи по коридору. – Адже можуть бути ускладнення. І що потiм робити? Хто тобi допоможе? Цей стариган, з якого вже тирса сиплеться?! – Дозвольте, чоловiче, вам заперечити, – сказав Гнат Максимович, який прекрасно чув усю тираду Назара. – Так, я згоден, що маю поважний вiк. Але я прийняв пологи в половини жителiв цього села. Моiм «первiсткам» уже виповнилося п’ятдесят рокiв, я першим брав у руки iхнiх дiтей, а потiм i онукiв, i, дякувати Богу, нiхто на мене не тримае серця. – Гнате Максимовичу, – втрутилася Веронiка, – будь ласка, не ображайтеся на мого чоловiка, вiн не зi зла. – Гм, – Назару стало нiяково, але вiн не хотiв вiдступати, – можливо, я не правий, але у вас може бути вiдстала вiд сучасноi медицини методика… – Методика пологiв не мiнялася вiд моменту зародження життя на землi, – всмiхнувся фельдшер. – Ви маете право вибору, але не знаю, чи варто ризикувати й везти породiллю так далеко. – Можливо, е якiсь лiки, щоб призупинити на якийсь час пологи? – заметушився Назар. – Продайте нам iх, я заплачу. – Нiщо не може зупинити нове життя, яке рветься з лона жiнки. І грошi тут не допоможуть. – Але щось же можна iй дати? – Кiлька ковткiв горiлки. – Що-о-о?! – Назар застиг на мiсцi. – Породiллi горiлку? – Бiльше нiчим не можу зарадити. – Ви… Ви не жартуете? – Нi. Поспiшайте, повиннi встигнути. Веронiка на ходу встигла подякувати Гнату Максимовичу. Їй було байдуже, де народжувати. І взагалi в неi не було нiяких бажань. Хотiлося прокинутися й зрозумiти, що мама жива, що то був нiчний кошмар, який зник iз настанням ранку. Вона не противилася, коли Назар простягнув iй чашку з горiлкою, i зробила кiлька ковткiв, навiть не вiдчувши смаку. Веронiка забилася на задне сидiння автомобiля, згорнулася калачиком i цiлу дорогу тихенько скавучала, як побите щеня: «Мамо, мамочко, моя матусю…» Нiч у пологовому будинку була суцiльним жахом. Коли фiзичний бiль на мить стихав, його змiнював бiль душевний. Пiд ранок вони злилися, наповнивши Веронiку вщерть. Вона почула слабкий писк немовляти, повернула голову й побачила, що народився син. Пiсля цього вiдчула жахливу порожнечу не тiльки в тiлi, а й у душi. Здавалося, зникли всi почування. Усе щезло: i бiль втрати, i радiсть вiд народження первiстка. Їi перевезли в палату, вона залишилася одна й заплющила очi, щоб нiкого не бачити. Уранцi ii попросили зцiдити з грудей молоко й приготуватися до першого годування. – Вiдiйдiть вiд мене всi, – сказала вона. – Я не хочу нiкого бачити. До неi приходив лiкар, але Веронiка не захотiла з ним спiлкуватися. Вона попила води й знову вiдвернулася обличчям до стiни. До неi знову хтось прийшов. Чоловiк довго про щось говорив, але Веронiка не хотiла його слухати. І тiльки тодi, коли вiн сказав, що ii мама зараз дивиться на неi й плаче вiд того, що онук голодний, Веронiка промовила: – Прошу вас, дайте менi спокiй хоч на годину. Менi треба зiбратися з думками. – Добре, – пролунав спокiйний, тихий голос за спиною. – Я пiду, залишивши на столi заспокiйливе. Випийте його, воно не зашкодить немовлятi. Веронiка почула, як за чоловiком зачинилися дверi. Вона проковтнула пiгулку, не запиваючи водою. Їй треба було щось робити. Не можна ж ось так лежати i пропускати крiзь себе час. Але що? Як жити далi, якщо на душi суцiльна порожнеча? Що таке душа? Це посудина, яку можна наповнити. І ця посудина дуже об’емна. У нiй помiщаються i радощi, i горе, i кохання, i спогади, i навiть мрii. Тут одночасно може жити i минуле, i сьогодення, i майбутне. У душi навiчно залишиться жити ii мама, подруга дитинства Кiра, Уля, ii перше побачення, перша любов Захар, ii чоловiк. Веронiка мае право вибору, чим наповнити цю посудину. І нiхто не завадить iй помiстити туди те, що вона вважатиме потрiбним. Головне: треба визначитися, зрозумiти самiй, чим наповнити, щоб потiм не жалкувати. У цiй посудинi-душi е мить, коли вона побачила свою дитину. Синок був таким крихiтним i безпорадним. Напевно, вiн зараз голодний, iнтуiтивно прагне вiдчути тепло материнського тiла. Швидше за все, немовлятi дуже страшно раптом опинитися вирваним зi свого кокона, де йому було тепло, спокiйно й надiйно. Тепер вiн сам на сам iз цим великим, страшним i жорстоким свiтом. Абсолютно один. Без мами. Як i вона зараз. Раптово Веронiка зрозумiла, чим заповнить порожнечу своеi посудини-душi. Вона наповнить ii материнською любов’ю, наповнить настiльки, наскiльки не сповнювала жодна мати. Вона буде шалено любити свою дитину. Вона робитиме для сина все можливе й неможливе завжди, все життя, до останнього подиху, так, як робила ii мама. Веронiка вiдчула себе такою потрiбною, що закричала на весь голос: – Де моя дитина?! Принесiть менi ii негайно! Веронiка приклала немовля до грудей. Дитина жадiбно потягнулася вiдкритим ротиком до соска й прицмокнула. Мати допомогла зловити груди, i малюк жадiбно присмоктався. Веронiка вiдчула, як молоко приемним потоком пiшло по протоках, даючи життеву силу новому життю, i просяяла щасливою материнською усмiшкою. Роздiл 15 У серединi червня Веронiка, як i планувала, закрила свiй другий курс i накопичила грошi на красивий металевий хрест на могилу матерi. Вона сама розробила його дизайн i замовила в майстернi. Залишалося тiльки забрати замовлення, вiдвезти на цвинтар i встановити хрест iз портретом i табличкою з написом. Назар узяв вiдпустку, i вони планували разом провести мiсяць у маминому будинку. Веронiка попросила тiтку Валю знайти покупця на будинок, але поки такого не було, зате Уля примудрилася засадити iхнiй город, тому необхiдно iхати й термiново його просапати. До того ж за Зiркою досi доглядала Уля, яка мала ось-ось народити. Веронiка не хотiла вiдкладати поiздку в рiдне село нi на день. Коли Назар пiшов отримувати вiдпускнi грошi, вона поклала спати Микитку, а сама дiстала велику валiзу. Веронiка вирiшила зiбрати всi речi до приходу чоловiка. Насамперед вона поклала машинку для вирiвнювання кришок. Як добре, що ii десь дiстав Назар! Тепер можна не думати, де роздобути кришки, щоб зробити заготовки на зиму. Можна просто взяти старi. Веронiка дiстала зi столу цiлий пакет кришок, кинула в торбу. Туди ж пiшли цукор, лимонна кислота, сiль i спецii. Зверху Веронiка склала порожнi банки. Потiм вона спакувала речi Микитки, чоловiка i своi. Коли Назар повернувся додому, усе було готове до вiд’iзду. Вони забрали новий, ще iз запахом свiжоi фарби хрест i попрямували до села. Дорогою Веронiка все думала, як вона проживе цей мiсяць у будинку матерi – адже спогади ще такi живi. Їй дуже хотiлося побути останнi днi в рiдному домi. Рано чи пiзно знайдеться покупець, який назавжди займе в ньому мiсце i ii, i матерi. Вiн завезе своi речi, розставить своi меблi, напевно, зробить ремонт на свiй смак, i з дому назавжди зникне запах колишнiх господарiв. Можливо, вiн зрубае iхню стару яблуню в саду й посадить нову. Цiкаво, чи залишить берiзку бiля хвiртки, чи знищить? Вiд таких думок у Веронiки защемiло в грудях, болем вiдлунило в скронi. Їхнiй будинок назавжди стане чужим. Вона нiколи бiльше не переступить його порiг. Веронiка вже давно налаштовувала себе: вона повинна змиритися з тим, що в iхньому будинку буде новий господар. Розум говорив: «Так мае бути. Такий закон життя. Люди вмирають, iхнi будинки продають, у них поселяються iншi люди, i життя тривае». Але серце такi думки вперто не хотiло сприймати. У цьому будинку назавжди залишиться частинка ii самоi, ii батькiв, iхньоi любовi, надiй i втрат. І це треба прийняти. Мiсяць останнього лiта в рiдному селi, у своему будинку Веронiка була налаштована провести не в печалi i смутку, а в задоволеннi, яке вже не повториться… Веронiка увiйшла в будинок iз дитиною на руках i зупинилася перед портретом матерi та батька. – Ось, моi хорошi, помилуйтеся, це ваш онук, – сказала вона, i грудка спазму стисла горло. – Люба, ми ж з тобою домовилися, – зауважив Назар. – Тобi не можна хвилюватися, може пропасти молоко. Той самий повчальний тон, немов учитель дае настанови своiй ученицi. – Усе буде добре, – сказала Веронiка чи то чоловiковi, чи портретам на стiнi. Вони розiбрали торби й поспiшили найняти людей для встановлення хреста. Коли тi пiшли з цвинтаря, Веронiка затрималася. За однiею огорожею були двi могилки – батька й матерi. Веронiка була ще пiдлiтком, коли мама сказала: «Це я собi мiсце залишила бiля свого чоловiка, щоб нiхто поряд iз ним не лежав». Тодi Веронiка образилася на маму. Здавалося, що попереду таке довге життя, що старiсть мами десь дуже-дуже далеко, а вона говорить такi дурницi. Чи не все одно, де лежати пiсля смертi? Нинi Веронiка думала iнакше. Мама таки мала рацiю, залишивши для своеi могили мiсце поруч iз батьком, який був ii единим чоловiком, ii вiчним коханням i болем одночасно. Тепер вони назавжди разом. Тiла` тут, а ду?шi там. Веронiка пiдняла голову, немов намагаючись вiднайти в безхмарнiй блакитi неба душi своiх рiдних людей. – Ходiмо додому, – сказав Назар, обiйнявши ii за плечi. Веронiка поцiлувала портрети мами й тата. Хотiлося впасти на могили й розридатися, але вона стримала себе. На руках чоловiка спав ii син, онук ii батькiв, який потребував турботи й молока. – Ви завжди зi мною, – промовила Веронiка, зачиняючи огорожу. Вона на мить затрималась i знайшла в собi сили всмiхнутися. Якщо батьки ii бачать, то не хотiлося б, щоб помiтили сльози, якi заблищали в очах. Увечерi Зiрку впустила у двiр тiтка Валя. – А-а-а, ви вже приiхали, – сказала тiтка Валя, поцiлувавши Веронiку. – А я думаю, хто це вiдчинив хвiртку? – А де ж Уля? Я ii ще не бачила, – запитала Веронiка. – Я вже три тижнi господарюю у вас, – зiтхнула сусiдка. – То де ж Уля? – стривожилася Веронiка. – Не хотiла тобi казати, та, видно, доведеться. – Жiнка втерла фартухом пiт на обличчi. – Поiхала Уля виписуватися та забрати медичну картку, а потiм подзвонила й сказала, що прихворiла й потрапила до лiкарнi. Ось уже третiй тиждень вiд неi нi слуху, нi духу. Може, народила вже? – Тiтка Валя стенула плечима. – А я ж бо й думаю: щось не видно ii, – задумливо промовила Веронiка. – Приiде. Куди iй подiтися? Крiм тiтки Тонi у неi нiкого немае, – сказала сусiдка. Тiтка Валя поспiшила додому, а Веронiка пiшла доiти Зiрку. Корова не забула ii. Вона довiрливо потерлася мордою об плече Веронiки. Дiвчина обняла корову за шию, чмокнула ii в «зiрочку» на лобi й сказала: – Спасибi тобi, Зiронько. У корiвнику приемно пахло сiном, молоком i тiлом Зiрки. Усе таке знайоме й рiдне! На мить Веронiцi здалося, що все як ранiше. Зараз вона принесе в дiм вiдро з парним молоком, а мама подасть випрану марлю. – Цiди молочко, донечко, – скаже. Веронiка не помiтила, як сльози самi закрапали з очей. Зiрка, вiдчувши настрiй господинi, притихла i не поворухнулася, аж поки Веронiка не здоiла ii до кiнця. Роздiл 16 Рано-вранцi Веронiка виганяла корову на пасовище, коли ii погукала тiтка Тоня. – Веронiко, це ти? – запитала сусiдка, примруживши очi. – Здрастуйте, тiтко Тоню, – вiдгукнулася Веронiка. – Так, це я. Ви щось хотiли? – Пiдiйди ближче, треба поговорити, – попросила старенька. Вона намацала лавку бiля свого паркана й присiла. Веронiка примостилася поруч. – Вам потрiбна моя допомога? – спитала вона в сусiдки. – Так я завжди готова. – Уля вчора ввечерi приiхала додому, i ii вiдразу забрали народжувати. Так я от подумала, що треба б iй вiднести поiсти. Зараз такий час, що навряд чи там добре годують, якщо взагалi дають iжу. Шкода дiвку, адже непогана вона, добра. Якби не ця вагiтнiсть… – Не переживайте, – зрадiла Веронiка. – Я зараз приготую що-небудь, молочка вiзьму свiжого й збiгаю до неi. Як вона? Чула, що Уля хворiла. – Не знаю, ой, не знаю. Тiльки живiт у неi дуже вже великий. Улька сама така худюща, а живiт бiльший за неi саму. Я хоч i пiдслiпувата, але це розгледiла. Здаеться менi, що з нею щось не так, – зiтхнула старенька. – Неспокiйно менi. – Усе буде нормально, не переймайтеся. Раз Уля потрапила до рук Гната Максимовича, значить, усе буде добре. Може, прийти i вам що-небудь приготувати? – Не треба. Картоплю я собi сама вiдварю, а ти краще до неi сходи, дiзнайся, як там вона, а завтра тодi мене до неi зводиш. Домовилися? – Буде зроблено! – Веронiка пiдскочила й моторно побiгла додому. Їй треба було встигнути приготувати снiданок, поки не прокинулася дитина. Веронiка здалеку помiтила Гната Максимовича, який сидiв на лавцi бiля фельдшерсько-акушерського пункту й курив. Скiльки себе пам’ятала Веронiка, вiн тут працював. Змiнювалися санiтарки, i тiльки вiн був незмiнним i незамiнним. При пунктi було двi палати. Одна для породiль, друга для хворих. Гнат Максимович був не тiльки фельдшером, вiн i акушер, i терапевт, i взагалi лiкував усiх удень i вночi. Тiльки в критичних випадках викликав машину з райцентру, щоб направити хворого на лiкування до вузького спецiалiста. Якщо потрiбна була допомога лiкаря серед ночi, то всi бiгли до нього додому, знаючи, що його будинок нiколи не замикався. І Гнат Максимович поспiшав на порятунок у будь-яку негоду. За це односельцi ставилися до нього з великою повагою. Навiть його iм’я вимовляли ввiчливо, найчастiше називаючи позаочi «наш Максимович». – Добрий день! – привiталася Веронiка i, не чекаючи вiтання, запитала: – Як там Уля? Не народила ще? – Народила, – без ентузiазму вiдповiв Гнат Максимович i дiстав iз пачки чергову цигарку. І тiльки зараз Веронiка помiтила, що чоловiк чимось заклопотаний. – З нею… З Улею все гаразд? – обережно запитала вона. – Не зовсiм. – Я можу ii вiдвiдати? – Не поспiшай, – сказав Гнат Максимович, затягнувшись димом. – Сядь, розмова е. Веронiка тихенько примостилася на краечок лавки. Їй стало тривожно i страшно. Вона боялася поставити запитання, просто сидiла мовчки, чекаючи, поки Гнат Максимович докурить. Вiн зробив останню затяжку й кинув недопалок у металеву бочку з водою, яка була наполовину вкопана в землю. – Увечерi в неi почалися перейми, – промовив фельдшер, – i тiльки вчора я вперше побачив ii медичну картку. Виявляеться, у неi проблеми iз серцем. – Проблеми iз серцем? Серйознi? – Настiльки, що iй не можна було заводити дiтей. Я, звичайно, вiдразу викликав iз мiста кардiолога, бо ii вiдправляти було вже пiзно, але в них вiчнi проблеми iз заправкою «швидкоi». Ось сиджу чекаю. Обiцяли до обiду привезти фахiвця, – сказав Гнат Максимович, вдивляючись у дорогу, – а iх усе немае й немае. – Пообiцяли – значить приiдуть, – сказала Веронiка неуважно. – Так до неi можна чи нi? – Сподiваюся, що вони приiдуть вчасно, – зiтхнув чоловiк. – Я ось про що хотiв тебе попросити. Уляна менi не зiзналася, вiд кого народила, але ти запитай ii, так, про всяк випадок. – Вона може й менi не зiзнатися. Та й яке це мае значення? – Ех ти! А ще майбутнiй лiкар! – похитав головою Гнат Максимович. – Я ж тобi сказав, що погана вона, бажано б батька знайти про всяк випадок. Мало що… – Я постараюся дiзнатися, – упалим голосом пообiцяла Веронiка. – Їi можна погодувати? – Погодуй. Невiдомо, коли iй дадуть поiсти. – Я пiшла. – Не забудь надягти халат! – гукнув iй навздогiн Гнат Максимович. Веронiка прочинила дверi в палату, i перше, що впало iй в очi, – це Уля, яка лежала пiд крапельницею. Обличчя було бiлiшим вiд простирадла, яким ii прикрили, а губи мали фiолетово-синюшний вiдтiнок. Уля побачила Веронiку, i на ii обличчi з’явилася слабка усмiшка. – Улечко, мила, здрастуй! Веронiка поцiлувала впалу щоку дiвчини. – Привiт, – тихо сказала Уляна й погладила руку Веронiки. – Як добре, що ти прийшла. Я так на тебе чекала! – Хвались, кого народила. – Там, подивися. – Уля очима вказала на дитяче лiжечко в кутку палати. Веронiка пiдiйшла, заглянула в лiжечко. – Їх… Їх тут двое! – І обое моi, – сказала Уляна. – І хто в нас? – Дiвчинка i хлопчик! – з неприхованою гордiстю сказала Уля. – Ну ти даеш! Оце так молодчина! Вiтаю! – вигукнула Веронiка й сiла на стiлець бiля лiжка подруги. – Сплять янголята. А ти як почуваешся? – Думаю, що Гнат Максимович тобi все розповiв. – Я принесла тобi поiсти, – змiнила тему Веронiка. – Давай погодую тебе. – Встигну ще поiсти. Менi треба з тобою поговорити, бо як приiдуть лiкарi… – Про що? – Про моiх дiточок. Я прошу тебе, Веронiко, вислухай мене й не перебивай, у мене дуже мало часу… – почала швидко говорити Уля, немов ii хтось квапив. – У нас буде ще багато часу, – заперечила Веронiка, узявши ii слабку худеньку руку у свою. – Ми ще цiлий мiсяць будемо тут, я у всьому тобi допомагатиму… – Прошу, вислухай мене, – урвала ii Уля. – Я не знаю, що зi мною буде через годину. Своiм дiтям я дала iмена. Дiвчинку назвала Дiаною, а хлопчика – Тимуром. Прошу тебе, стань для них хрещеною матiр’ю. – Добре, Улечко, добре. Охрестимо твоiх дiток… – Я можу бути спокiйна? – Звичайно! – Як записати дiтей, я вже сказала Гнату Максимовичу. Сьогоднi вранцi приходила секретар сiльради, у неi будуть дитячi свiдоцтва про народження. – Уля почала важко дихати, немов задихалася. – Ти запитаеш, навiщо я вирiшила народжувати, якщо хвора? Якби ти знала, як я мрiяла про дитину! Сподiвалася, що все обiйдеться, що зi мною буде все добре… – Так i буде! – Прошу, не перебивай, – мовила Уля. Було помiтно, що iй важко говорити. Веронiка збиралася покликати Гната Максимовича, але Уля затримала ii, взявши за руку. – Попроси дiтей, коли виростуть, не засуджувати мене… І пробачити… Я знаю, що iм доведеться рости в дитбудинку… Знаю, що в тебе своя сiм’я. Я свого часу допомогла твоiй мамi, допомогла тобi… Менi тiльки треба, щоб ти хоч раз на рiк вiдвiдувала моiх дiтей. Зможеш? – Звичайно, звичайно, зможу! Ти тiльки не хвилюйся, – пообiцяла Веронiка. – Це не порожнi слова? – Уля з благанням i надiею подивилася в очi Веронiцi. – Обiцяеш iх вiдвiдувати раз на рiк до повнолiття? – Обiцяю! – впевнено i твердо сказала Веронiка. – Я буду iх вiдвiдувати. Господи! Про що ми говоримо?! Зараз приiде лiкар, тобi допоможуть… – Шкода, що я не зможу своiй донечцi зшити сукню на випускний вечiр, – iз сумом мовила Уля. – Я пошию iй найгарнiшу сукню, – сказала Веронiка, щоб утiшити Улю. – Ти зшиеш iй сукню? – В очах Улi заблищали сльози. – Спасибi тобi, сестричко. Тепер я спокiйна. – Улечко, – Веронiка раптом згадала про прохання Гната Максимовича. – Поки ти будеш в лiкарнi, можливо, хай за дiтьми догляне батько? – У них немае батька. Вiн бачив мене вагiтну, але… Вiн iх не визнае. – І все-таки хто вiн? – запитала Веронiка, почуваючись дуже незручно. – Ти дiзнаешся… Потiм… Потiм… Потiм iм розповiси… – Уля почала заговорюватися, i Веронiка схопилася, щоб покликати фельдшера, але в цей час рiзко вiдчинилися дверi i в палату швидкою ходою увiйшли люди в бiлих халатах. – Звiльнiть палату! – наказав лiкар. Веронiка пiшла на вихiд, але ii зупинив голос Улi. Вiн пролунав чисто й голосно: – Обiцяеш iх вiдвiдувати? – Обiцяю! – крикнула Веронiка вже вiд дверей. Вона вийшла з будiвлi, сiла на лавку. Веронiка так i не встигла погодувати Улю. Утiм, у неi ще був час до годування сина, i вона вирiшила дочекатися, поки Улю будуть вiдвозити до лiкарнi. Тодi вона вiддасть продукти на машину. Буде iй хоч на один день поiсти. Веронiка почала нервуватися, коли минула година, а з будiвлi нiхто не виходив. Погане передчуття охопило ii душу, холодком проповзло по спинi. Потiм час зупинився. Веронiка без кiнця поглядала на наручний годинник, навiть постукала по ньому пальцем i приклала до вуха. Годинник цокав, але стрiлки рухалися черепашачим кроком. І тiльки через пiвтори години на ганку з’явилися мiськi лiкарi. Вони попрощалися з Гнатом Максимовичем i так швидко промчали до автомобiля швидкоi допомоги, що Веронiка не встигла й рота розтулити. До неi пiдiйшов Гнат Максимович, жестом указав на лавку. Нiчого не розумiючи, Веронiка мовчки сiла. Чоловiк присiв поруч, закурив. – Закривають наш пункт, – сказав вiн. – Остання його породiлля подарувала свiтовi вiдразу два життя. – У… Уля, – пробелькотiла Веронiка. – Нiколи не думав, що моя робота закiнчиться на мiнорнiй нотi. Померла Уля. Веронiка вибухнула риданнями. Гнат Максимович обiйняв ii за плечi. – Поплач, це допомагае. Я ж знаю. Коли Веронiка трохи заспокоiлася, чоловiк запитав: – Ти дiзналася, хто батько дiтей? – Нi, – схлипуючи, вiдповiла Веронiка. – Вона менi не сказала. – Це дуже погано. Так, дуже погано, – сказав Гнат Максимович, поплескавши Веронiку по плечу. Мiсяць вiдпустки для Веронiки минув, як у туманi. Похорон Улi, поминки на дев’ятий день, хрещення з батьком Кiри дiтей померлоi, оформлення немовлят до Будинку малятка, турботи про свою дитину – усе змiшалося в метушливих днях. До того ж знайшовся покупець на мамин будинок. Веронiка поспiхом роздала маминi речi та меблi сусiдам. – Чому ти не залишиш одяг собi? – питав ii чоловiк. – Дещо можна перешити i ще поносити. – Хочу залишити сусiдам згадку про маму, – вiдповiла Веронiка. Корову Веронiка вiддала батькам Кiри безкоштовно, але за умови, що Зiрку нiколи не здадуть на бойню. Звичайно ж, Назар влаштував скандал, адже за корову можна було виручити грошi. – Тодi б Зiрку, коли вона постарiе, здали б на м’ясо, – пояснила Веронiка. – Ну i що?! Адже це тварина. Ти ж будеш iсти м’ясо, i нiчого? – Тобi цього не зрозумiти, – сказала Веронiка. – То поясни менi, – попросив Назар. Веронiка довго розповiдала про те, як iх виручала Зiрка, як вони з мамою збирали Веронiцi грошi на навчання за проданi молокопродукти, але Назар так i не зрозумiв, чому корова повинна жити до своеi природноi смертi. – Та тому, що Зiрка – годувальниця, це останне, що залишилося вiд мами. Вона моеi матерi, врештi-решт! – закричала дiвчина. Веронiка поставила в машину валiзи зi своiми речами й кiлька коробок з улюбленим маминим посудом, постiльною бiлизною й свiтлинами. Це було все, що залишилося вiд ii дитинства, вiд ii минулого. Веронiка важко зiтхнула. Вона сiла на задне сидiння, узявши на руки дитину. – Ох i добре ж ми вiдпочили, – сказав iронiчно Назар, сiдаючи за кермо, – у селi, на свiжому повiтрi!.. Веронiка нiчого не вiдповiла. Вона кинула тужливий погляд на вже чужий будинок. Тепер iй нiкуди буде приiжджати. Будинок здався сумним, похмурим i якимось маленьким. Веронiка проковтнула грудку, яка стисла болем горло. Прощалася з рiдним селом уже надовго. Тепер вона зможе приiхати сюди тiльки як гостя i нiколи на правах його мешканки й господинi. Решту дороги Веронiка думала про обiтницю, яку дала Улянi. Вона пообiцяла вiдвiдувати ii дiтей раз на рiк. Веронiка була впевнена, що дотримае слова, забувши, що iнодi обставини складаються зовсiм не так, як планують люди… Частина друга Роздiл 17 Наш час Кiра поглянула на годинник. За двадцять хвилин вона буде у Веронiки. Назар пiде на роботу, i вони зможуть базiкати скiльки завгодно. Як добре, що Веронiка живе з нею в одному пiд’iздi! Вони й так нiколи не переривали спiлкування, але останнi п’ятнадцять рокiв (уже стiльки вони живуть в одному будинку) особливо близькi. Ранiше Кiра винаймала кiмнату у квартирi самотньоi бабусi. Сталося так, що старенька раптово злягла i iй нiчого не залишалося, як написати заповiт на Кiру. Пiсля смертi старенькоi Кiра обмiняла квартиру на будинок, де жила ii подруга. Правда, довелося доплатити, але на той час Кiра вже мала заощадження i, не вагаючись анi хвилини, зробила обмiн. Досi вона не пошкодувала, що перебралася ближче до Веронiки. Що б вона робила без подруги, коли тринадцять рокiв тому народила Наталю? Нi чоловiка, нi пiдтримки, нi нормальноi роботи не було. Якби не Веронiка, Кiра не витримала б. Вона, тiльки вона допомогла тодi Кiрi. Зараз Кiра жила поверхом вище вiд Веронiки, i щойно Назар iшов iз дому, вони бiгли одна до одноi. Звичайно, можна було б приходити до подруги i в присутностi чоловiка, але Кiра недолюблювала Назара й не хотiла бачити його мудроване, вiчно незадоволене обличчя. Було набагато простiше, коли вони залишалися самi. Тодi жiнки клопоталися разом на кухнi, готуючи рiзнi страви. Кiра була агентом iз продажу нерухомостi, тому iй часто доводилося працювати вечорами. Та й у Веронiки робота дiльничного лiкаря-терапевта забирала багато часу, тож викроiти вiльнi для обох кiлька годин без Назара було щастям. Тодi подруги намагалися наготувати побiльше iжi про запас, а заодно й побалакати. Кiра ще раз глянула на годинник. Час! Вона схопила пакети з продуктами i вже за хвилину була в подруги. – Ех, кухня, вiчнi жiночi апартаменти! – сказала, проходячи на кухню. – Пiшов твiй? – Кого ти маеш на увазi? – всмiхнулася Веронiка, хоча чудово розумiла, про кого йдеться. – Кого, кого?! Твого лисого й очкастого, – засмiялася Кiра. – До речi, Микити немае вдома? А то я телiпаю язиком… – Нi, вiн на заняттях, – вiдповiла Веронiка, ставлячи на плиту каструлi й сковорiдки. – Вiн у мене зразковий студент медiнституту! – Усi студенти зразковi, якщо не рахувати пропущенi пари. – Нi, Микита пiшов у мене, – зауважила Веронiка. – Вiн вiдвiдуе всi заняття. Його тато налаштував на те, що зумiе вiдкрити для нього невеличку клiнiку, що йому треба стати квалiфiкованим фахiвцем, тому вiн сумлiнно гризе гранiт науки. – А ти все життя ходиш у дрантi та стоптаних туфлях, – сказала Кiра, розкладаючи на столi продукти. – А що поробиш? – знизала плечима Веронiка. – Спочатку збирали на ремонт, потiм – на нову автiвку, потiм – на цей цех iз виробництва меблiв, тепер будемо збирати на клiнiку для сина. Новий час – новi плани й новi проблеми. А ти як? Не знайшла собi за цi днi чоловiка багатого й красивого? – Таке поеднання неможливе, – зiтхнула Кiра. – Давно вiдомо, що iдеальнi чоловiки – це чужi чоловiки. До речi, це твоеi родини не стосуеться. А я ось пошукаю ще трошки i знайду собi старигана, який буде примарою бродити ночами по моiй квартирi, зловiсно гримiти путами Гiменея, а з нього буде сипатися трухлятина! Подруги довго смiялися над жартом Кiри. Вони обговорили меню й злагоджено взялися за роботу. – Мало не забула! – похопилася Кiра. – Восьмого березня зустрiч випускникiв нашого класу. Ти, мiж iншим, жодного разу не приiжджала. – І хто це придумав восьмого березня? – Не знаю хто, але ми з тобою поiдемо! Так? – Навiть не знаю. – Веронiка стенула плечима. – Хотiлося б, але не впевнена, чи вийде в мене. – Якщо дуже схочеш, то вийде. А чому ти ранiше не iздила? – запитала Кiра, спритно нарiзаючи цибулю кiльцями. – Ти ж знаеш, що ранiше я вiдвiдувала дiтей Улi. Менi доводилося заощаджувати, ховати тi копiйки, щоб зiбрати на квиток i подарунки дiтям. Якби я сказала Назару, що менi ще потрiбнi грошi, щоб поiхати на зустрiч випускникiв, знаеш, що тут було б! – Але зараз ти вже не iздиш до них, – зауважила Кiра. – Так. Я була в них останнiй раз, коли дiтям було по п’ять рокiв, – iз сумом промовила Веронiка i вже вкотре повторила розповiдь. – Потiм iх перевели в iнший дитячий будинок. Їздити стало майже неможливо, бо квитки коштували дорого, моiх заощаджень не вистачало, i я перестала iх вiдвiдувати. До того ж Назар переконав мене, що не варто привчати дiтей до моiх вiзитiв. Вони пiдростають, звикають, називають мамою, чекають на мене, а що я могла iм дати? Я думала тодi, що вчинила правильно, а тепер менi здаеться, що зробила велику помилку. – Веронiка сiла на стiлець. – Сама не знаю, чому я тодi повiрила Назару. Так легко повелася на його переконання. Може, просто менi самiй так було зручнiше? Менше турбот, простiше й спокiйнiше жити? А я ж дала слово Улi, в ii останнi хвилини пообiцяла зшити Дiанi сукню на випускний вечiр… – Веронiка важко зiтхнула. – Пообiцяла, але не дотримала свого слова. – Людина припускае, а Бог вирiшуе, нас не спитавши. – Сама не знаю чому, але останнiм часом я все частiше й частiше думаю про них. Минулого тижня Назар виiжджав у вiдрядження, то я плюнула на все й поiхала в дитбудинок, де вони навчалися й жили. – Навiщо?! – Хотiла iх знайти. Менi дали адресу, куди вони були направленi на навчання й проживання. – Ти iх бачила?! – Кiра округлила очi й розтулила рота. Як вона могла не знати про таку подiю?! – Дiти вже закiнчили училище, а в гуртожитку сказали, що такi на цей момент не проживають – здали своi кiмнати квартирантам. Їхнi слiди загубилися, тепер нiхто не знае, де вони. Залишилося загадкою, що мала на увазi Уля, коли казала про iхнього батька: «Ти все дiзнаешся потiм…» Коли це «потiм»? Тепер, напевне, уже нiколи, – сумно сказала Веронiка. – Ну що ти скисла, як учорашне молоко? – якомога бадьорiше сказала Кiра. – Можливо, ти ще знайдеш i iхнього батька, i самих дiтей. – Якби я знала, що не зможу вiдвiдувати дiтей, я б нiколи не давала слово. Тепер до кiнця своiх днiв буду почуватися винною i перед Уляною, i перед дiтьми. – Ну все, досить нити. Ти менi краще скажи: поiдеш на зустрiч випускникiв? – Поiду! – проголосила Веронiка й сама здивувалася своему смiливому рiшенню. А якщо Назар буде проти? Нiчого, можна послатися на те, що давно не була на могилках батькiв. Роздiл 18 Цього дня на дверях нiчного клубу «Венера» – улюбленого мiсця тусовки мiсцевоi молодi – красувалася табличка «Зачинено. Замовлення сплачено». Але всерединi було багато свiтла, шуму й музики. Бiля будiвлi паркувалися одна за одною дорогi iномарки, з яких виходили поважнi типи в дорогих костюмах. Переважно не самi. Супутницями були дами рiзного вiку, але обов’язково в розкiшних вечiрнiх сукнях та коштовних прикрасах, начеплених найчастiше «на заздрiсть iншим». Гостей зустрiчав незмiнний адмiнiстратор Сеня. За багато рокiв роботи в клубi його обличчя набуло маски незворушностi, i навiть у такий святковий день гостi бачили його застиглу неживу посмiшку, яка миттево зникала, коли за ними зачинялися дверi. Господар Сенi, власник клубу Захар Єфремович, вiдзначав свiй день народження. Була не кругла дата, не якийсь ювiлей, просто чергове свято, яке Захар Єфремович, мiсцевий депутат трьох скликань, за традицiею з розмахом влаштовував щороку. За роки роботи в Захара Єфремовича Сеня навчився тримати язик за зубами. Вiн знав, що багато хто наiвно вважае, нiби три нiчнi клуби в центрi обласного мiста та невеликий готель iз кафе на околицi давали можливiсть Захару Єфремовичу жити на широку ногу, мати новенький «лексус», шикарний замiський будинок i квартиру на сто квадратiв в елiтному мiкрорайонi. Тiльки недалекi люди могли припустити, нiби лише клуби забезпечували такий прибуток, що господар мiг iнодi балувати своiх коханок однокiмнатною квартирою в спальному районi, нехай недорогою, без ремонту, але все-таки квартирою. Сеня був правою рукою ще в одному бiзнесi Захара Єфремовича. Так, саме вiн, звичайний адмiнiстратор. Був час, коли Сеня думав просити господаря перейменувати свою посаду на директора клубу, але, помiркувавши, вирiшив утриматися. Навiщо зайвий раз привертати до себе увагу? Хiба йому недостатньо отримувати своi вiдсотки вiд прибутку? Вони дозволяли Сенi мати непогану квартиру, дорогу iномарку й задовольняти чималi апетити своеi красунi дружини – актриси, яка не вiдбулася. Нехай стороннi й далi думають, що в його голенiй великiй головi, яка за формою нагадуе гарбуз трудяги-фермера, немае мiзкiв, зате нiхто не здогадуеться про його рахунок у банку. І нехай вiн не мiльйонер, але на далеко не безбiдне життя цiлком вистачае. От тiльки такi днi, як сьогоднi, вiн не любив. Прибутку нiякого, один головний бiль. Адже приiхала мало не вся елiта мiста, i треба прислужитися всiм цим перам-мерам i iхнiм дамам, вiд яких несло дорогими ароматами, як на фабрицi з виробництва парфумiв. Треба зробити так, щоб Захар Єфремович залишився задоволений. І Сеня, зачинивши за останнiм гостем дверi, пiшов братися до своiх прямих обов’язкiв… Було за пiвнiч. Захар Єфремович зробив ковток бурштинового напою – ямайського рому – i вiдставив келих убiк. Стриптизерка перестала звиватися змiею бiля жердини й непомiтно зникла, коли стихла музика, яка рiзала слух, i зазвучали звуки саксофона. Захар Єфремович шалено любив джаз. Вiн iз нетерпiнням дочекався, коли полилася чарiвна музика Даяна Рiза «Вiдчуття джазу». У Захара Єфремовича в такi хвилини завжди загострювалася чутливiсть, вiн полюбляв помiркувати й пофiлософствувати пiд цю мелодiю. Днями вiн виставив за дверi Свiтлану, з якою прожив пiд одним дахом пiвтора року. Вона була красивою, зухвалою й нахабною. Вважала, що всi iй чимось зобов’язанi, усе повинно обертатися навколо неi, крутитися й пурхати, як метелик навколо вогника. Свое призначення Свiтлана вбачала в тому, що вона е на цьому бiлому свiтi така гарна, грацiозна, з величезними силiконовими грудьми, тож потрiбно нею захоплюватися й потурати ii примхам. І Захар Єфремович так i чинив пiвтора року, поки нахабство його «левицi» перейшло всi межi. Свiтлана заявила, що хоче мати власний будинок бiля моря. Чоловiк погодився, але за однiеi умови – вона повинна народити дитину. Природно, Свiтлана сказала: «Пошукай собi для цього iншу дурепу», – на що вiн вiдповiв: «Я виконаю твою пораду», – i виставив ii за дверi. І зробив вiн це з двох причин. По-перше, вiн справдi хотiв мати спадкоемця, адже жодна жiнка так i не зробила його батьком. Другою причиною було те, що вiн хронiчно не терпiв нахабних жiнок. Захар Єфремович мiг зробити щедрий подарунок, якщо жiнка вмiла показати, що ii добробут тiльки в його руках. Тодi вiн виявляв прихильнiсть i часом дарував iз панського плеча не тiльки дорогу шубу, а й квартирку. – Про що задумався, друже? – голос Олександра Івановича, начмеда мiста, вивiв Захара Єфремовича зi спогадiв. – Про все i нi про що, – вiдповiв вiн. – Дивлюся ось на цi п’янi морди й думаю: навiщо менi це треба? – Треба, Захаре Єфремовичу, треба, – зiтхнув Олександр Іванович. – При нашiй роботi треба. – А пам’ятаеш, як ми починали? Славнi дев’яностi, кооператив iз пошиття джинсiв, море дiвчат, природа, село Воровське… – І я – твiй охоронець, – додав Олександр Іванович. – Та-а-ак, – протягнув Захар Єфремович, – мiй охоронець вирiс до начмеда, а я – до власника клубiв i за сумiсництвом нардепа. Славнi були часи, що не кажи! – Тому що ми були молодими й життя здавалося таким довгим i прекрасним! – А хiба воно не прекрасне? Згадай, нас було четверо. Один зогнив на зонi, другий узагалi зник безвiсти, бо пиячив безбожно, i тiльки ми з тобою вибилися в люди. Ти подивися, друже, серед яких людей ми обертаемося! Тут i начальник мiлiцii, i начальник ДАІ, i навiть сам мер! Хiба ми могли мрiяти про таке в дев’яностих?! – пафосно зауважив Олександр Іванович. – Цiкаво, що зараз на мiсцi нашоi швальнi? – задумливо запитав Захар Єфремович. – Ти знаеш, менi якось не дуже цiкаво. – А мене щось пробила туга за минулим. А давай кинемо все до бiсовоi мами та махнемо у Воровське! – сказав Захар Єфремович, i в його очах заблищали бешкетнi iскорки. – Мотнемося по мiсцях нашоi молодостi! – Ти що?! А гостi як? – Олександр Іванович здивовано глянув на друга. – Гостi? Вони вже мене привiтали, виголосили тости, а зараз обжираються та заливають пащеки горiлкою. Подивися на цього, – Захар Єфремович хитнув головою в бiк начальника ДАІ, – вiн наминае смажене порося так, що забув про всi правила етикету! Зверни увагу, як жир пливе по його бородi й руках, потiм капае на сорочку. Зараз вiн сам схожий на свиню. Ще пiвгодини – i все це товариство не пам’ятатиме, де вони знаходяться i з якого приводу. То що? Помандруемо по мiсцях нашоi бойовоi й трудовоi слави? – Захар Єфремович пiдморгнув другу. – Вибач, але не вийде. По-перше, я вже неабияк хильнув, по-друге, мене не зрозумiе дружина. – Ось як! Я не врахував, що в тебе е сiм’я, – зiронiзував Захар Єфремович. – Це я вiльний птах. – Та не ображайся ти на мене! – Олександр Іванович по-дружньому поплескав його по плечу. – З’iздимо, але не зараз. Лади? – Домовилися. Але зараз я все одно звiдси пiду. Вiриш, неприемно дивитися на них… – Куди ти пiдеш? – Просто побуду на самотi. – Знайшов час для самоти! Давай краще вип’емо! – Випий за мене, а я поiду, трохи прогуляюся нiчним мiстом, – сказав Захар Єфремович таким голосом, який не приймае заперечень. – Ти ж випив, – застерiг його друг. – А той, за довгим столом, навiщо жере порося? За «спасибi», чи що? – Захар Єфремович кивнув у бiк барилкуватого чоловiка, i друзi дружно розсмiялися. Нiчне мiсто притихло, наче втомилося вiд людськоi марноти й метушнi. На темних силуетах багатоповерхiвок подекуди свiтилися жовтими й блакитними вогниками вiкна. Самотньо й нудно блимали на перехрестях триокi свiтлофори, нiби заморилися за день давати накази автомобiлям, тролейбусам i автобусам. Рух на дорозi вщух, i з’явилася можливiсть розгулятися автомобiлям-таксi. Захар Єфремович безцiльно iздив вулицями, не замислюючись куди й навiщо. Вiн просто насолоджувався iздою й тим, що позбувся галасливого товариства людей, якi дiйшли до стану сп’янiння, коли забуваються межi пристойностi. Вiн теж мiг випити, але до свинячого вереску нiколи не доходило. До того ж хто цi люди? Назвати iх близькими неможливо. Друзi? Про дружбу не могло бути й мови. Станься з ним бiда, нiхто з них i не згадав би нi про гулянки на днi народження, нi про нього самого. Усi вони були потрiбними людьми, ось i все. Захар Єфремович знав, що втiшнi слова на його адресу, привiтання та подарунки просоченi фальшем. Щирою була тiльки одна людина – його друг Олександр. Їхня дружба пройшла випробування роками, i тiльки на цю людину Захар Єфремович мiг стовiдсотково покластися, як на себе самого. «Лексус» кольору мокрого асфальту виiхав за межу мiста й додав швидкостi на широкiй магiстралi. М’яке жовтувате свiтло галогенових фар вихопило дiлянку безлюдноi траси. Захар Єфремович вирiшив прокотитися з вiтерцем – так думалося краще. Вiн жив у шаленому ритмi й нечасто замислювався про сенс життя, але сьогоднi з голови не йшли думки про молодiсть, про життя в селi. Звичайно, була молодiсть, яка завжди сповнена дурниць, але тодi було весело, а люди навколо нього були щирими. Як же вiн сам не помiтив, що заплутався в павутиннi брехнi? Це сталося тодi, коли вiн сколотив свiй перший капiтал i повернувся в мiсто. День у день Захар Єфремович починав жити подвiйним життям. І тепер вiн мае два обличчя, якi чудово в ньому ужилися й змiнюють одне одного в разi потреби. Удень вiн добропорядний, суворий, але справедливий депутат. Уночi починаеться нелегальний бiзнес. Приходить день – вiн приклад для наслiдування, завжди пiдтягнутий, гладенько поголений, пунктуальний, весь такий доглянутий. А вночi? Уночi – звичайний гульвiса, бабiй. Йому легко давалася брехня, вiн брехав, i йому завжди вiрили, але i йому брехали. Інодi вiд подвiйного життя й вiчного обману самому ставало гидко, але це були, як вiн вважав, рiдкiснi хвилини слабкостi. – Як усе бридко! – сказав уголос i розсмiявся. «Дожився! – подумав Захар Єфремович. – Поговорити вже нема з ким, сам iз собою розмовляю». Раптом погасли фари автомобiля, i попереду стала темна стiна. Вiн пригальмував, звернув на узбiччя й вилаявся. Цього ще не вистачало! Зiбрався пiдбити пiдсумки прожитого життя, а тут пропало свiтло. Вiн заглушив двигун, перекурив i знову завiв мотор. Свiтло фар вихопило пустельну трасу i брудний снiг на узбiччi. Щоб не ризикувати, Захар Єфремович вирiшив крутнути на першому-лiпшому поворотi i проiхатися дорогою, яка веде до сiл. Там точно не буде нi автiвок, нi людей. «Лексус» умить набрав швидкiсть, i Захар Єфремович ледь не проскочив малопомiтний поворот праворуч. Вiн рiзко загальмував, вивернув кермо i майже влетiв у поворот. Раптом знову згасло свiтло, i вiн механiчно взяв ближче до узбiччя. У суцiльнiй темрявi почув глухий удар i рiзко загальмував. Захара Єфремовича обдало жаром вiд думки, що вiн когось збив. У надii, що це була якась тварина, чоловiк вискочив iз салону. Позаду машини на дорозi побачив темний горбок. Захар Єфремович пiдбiг i помiтив людину, що лежала на дорозi. Це був молодий хлопець. З голови i кутика рота в нього сочилася кров. Тремтячими пальцями Захар Єфремович перевiрив пульс на шиi й зiтхнув iз полегшенням – пульс чiтко прослуховувався. І тут вiн почув неподалiк приглушений стогiн. Захар Єфремович зробив кiлька крокiв у той бiк i побачив дiвчину, яка теж була закривавлена. Тремтячими руками вiн схопився за телефон i вже зняв його з блокування, як у голову стукнула думка: «Загримлю за грати!» Захар Єфремович заметався загнаним звiром мiж двома людьми, якi лежали на дорозi. Вiн пiдбiг до автомобiля й побачив розбитi бампер i праву фару, потiм – вм’ятину збоку праворуч i на даху. Вiн сьогоднi випив – це покаже експертиза, i цього вже буде достатньо, щоб сiсти у в’язницю. Чи допоможе начальник ДАІ? Невiдомо. У наш час не можна повнiстю довiряти навiть тим, хто з тобою на «ти». Звiдки взялася ця парочка в такому мiсцi i в такий час? І що тепер робити? Треба заспокоiтися й швидко прийняти правильне рiшення. Вiн жадiбно й нервово закурив. Треба термiново, поки немае свiдкiв, щось робити. На роздуми не було часу. У будь-який момент на дорозi мiг з’явитися транспорт, буде свiдок – i тодi пиши пропало. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/svetlana-talan/pomilka/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.