Століття Якова

Столiття Якова Володимир Савович Лис Найкращий роман десятирiччя – короноване слово, яке вразило лiтературну Украiну! У життi старого Якова Меха на короткий час, мов той метелик, з’являеться дiвча-приблуда. Вона питае, чи любив вiн колись, – i виринають десь iз глибини пам’ятi його кохання, i бiль втрати, i круговерть вiйн та режимiв, i радощi та горе в родинi, i грiхи й каяття… Володимир Лис Столiття Якова © Лис В. С., 2010 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2010, 2014, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2010 Колажi Тетяни Коровiноi «Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.     Тетяна та Юрiй Логушi,     засновники проекту Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури. Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii. Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.     koronatsiya.com Направду добра книжка Засiдати в журi лiтературних конкурсiв я, по щиростi, не люблю. Нiчого хорошого тут немае – доводиться цiлими днями перечитувати, за Маяковським кажучи, «тысячи тонн словесной руды», щоб не дати згубитись якомусь невiдкритому талантовi, а потiм ще й роками журитись його лiтературною долею, наче ти в нiй i винувата. Тож, коли цьогорiчна «Коронацiя слова» запросила мене в журi ювiлейноi «Гранд-Коронацii» – тiльки для попереднiх лавреатiв, краще з кращого за 10 рокiв конкурсу, – я зiтхнула з полегкiстю: гаразд, хоч «вiдкривати» нiкого не треба буде! Автори, нiвроку, вже знанi, «окнижкованi», отже, жодноi вiдповiдальности – i жодних несподiванок, вiдповiдно, теж… На щастя, життя без несподiванок не обходиться. Роман «Столiття Якова» вразив усе журi в повному складi, без рiзницi лiтературних смакiв i вподобань. Так бувае тiльки з направду добрими книжками – вони переконують одразу i найзапеклiших скептикiв, як жива iстота переконуе на дотик теплом i пульсуванням крови пiд шкiрою. З’ясувалося, що всi проковтнули рукопис одним духом: життя (чи варто сказати «житiе»?) древнього Якова з полiськоi глибинки, його любовi й вiйни, злочинства й подвиги, пристрастi й муки несподiвано виявились куди захопливiшими за кiлограми детективiв iз пригодами зомбi, упирiв, ФСБ та iнших потвор. Серед засилля сучасного лiтературного силiкону Якiв зi своею сiмейною сагою впадав в око, як живий серед манекенiв: вiн був справжнiм – йому хотiлося спiвпереживати. Жiнки, згадуючи деякi епiзоди, склiпували сльозу: атож, мелодраматичного в романi чимало, тiльки чомусь тому всьому вiриш… Чи не тому, що «столiття Якова» – це ще й сто повних рокiв украiнськоi iсторii, з усiма ii – куди там шекспiрiвським! – непроговореними й неосмисленими трагедiями, чиi непiдбитi рахунки ми й далi продовжуемо оплачувати? І волинське Полiсся на перехрестi режимiв, iмперiй, народiв, армiй, культур i субкультур (хто тiльки не товкся тут за «столiття Якова» – вiд уланiв Пiлсудського до наркодiлерiв на джипах…) – то сцена, на якiй розiгруеться споконвiчна драма боротьби людини зi свiтом за власну душу? І книжка ця – не тiльки про дядька-полiщука, мужчину з вимираючоi породи справжнiх, якого, як трiску, жбурляло по водах вийшлого з берегiв ХХ столiття, – а й, якимсь таемничим чином, як то завжди бувае з направду добрими книжками, – про кожного з нас?.. Одне слово, вiдкриття таки вiдбулося: журi переживало ейфорiю астронома, який щойно вгледiв у телескоп нову зiрку. Дарма що творець Якова, лучанин Володимир Лис – давно не новачок у лiтературi (а новачок такоi книжки й не написав би!), що за ним уже чималий доробок – п’еси, кiлька романiв, низка нагород, публiкацii в найкращих столичних видавництвах… Цiлком солiдна письменницька кар’ера, хоч i не «зiркова» – на слуху в читацькоi публiки досi були iншi iмена. Що ж, тепер, пiсля «Столiття Якова», склад «першого ешелону» сучасноi украiнськоi лiтератури доведеться переглянути – адже твори такого епiчного масштабу й густини нечасто пишуться не тiльки в Украiнi… А ще подумалось – який би за цим романом можна зняти фiльм! Куди там «Мосфiльму» з Голiвудом… І не треба на те мiльйонних затрат, коштовних зйомок, комп’ютерних спецефектiв – досить лиш гарного режисера й акторiв: таких, щоб вiдчули й чесно вiдтворили той градус людяности, що його закладено в цiй iсторii… Але це вже я, звiсно, розмрiялась. А радiти треба вмiти, як навчився за свое велике й страждальне життя старий Якiв, – з того, що е. А е – нечастий гiсть у нашому домi: направду добра книжка, якiй менi зостаеться тепер тiльки побажати доброi дороги – до добрих людей. Оксана Забужко Столiття Якова Що таке життя ваше? Пара, яка з’являеться на хвильку, а потiм зникае.     Соборне послання апостола Якова, 4, 14 Чуеш, як грае цвiркун?.. Слухае небо крiзь нiч Серце комахи.     Невiдомий японський поет ХVІІІ ст. Частина перша Приблуда. Весiлля 1 «Який же я старий, – думае Якiв. – Який старий, Боже мiй!» Вiн щойно захитався бiля порога своеi хати. Щоб не впасти, вхопився за одвiрок. Свiт кудись поплив. Не здивувався – так бувало вже не раз. Дивина в iншому – вiн ранiше ставився до цього якось iнакше. Простiше. Начеб не помiчав. Удавав, що не помiчае. Заточився, то й заточився. Старий, от i все. А тут щось кольнуло наче, рiзонуло, в серцi чи коло серця. От iще. Вiн отак упаде, серце спиниться, не одразу i знайдуть. Али тодi йому буде байдуже – знайдуть ци не, а тепер – не байдуже. «Доки живий», – думае Якiв. Авжеж, доки живий. Треба йти. Йти? Куди? І раптом розумiе – треба йти, виглядати поштарку. Може ж, принесе-таки звiстку. Вiд тоi дiвчини, тоi окаянноi дiвчинки, Оленки, Альона, казала вона. 2 Кiт, приблуда, чий ти? Якiв дивиться на кота – старого, облiзлого, шерсть мiсцями позлипалася. Кiт дивиться на нього i жалiбно нявкае. «Як i я, старий», – думае Якiв. Ци й кiт? Вiд того начеб затишнiше. – Киць, киць, киць… Кiт пiдходить i треться об ногу. До голови Якову проситься якась згадка. Про кота. Про кота-вуркота. Вуркотиська. «На кота-вуркота, ой, напала дрiмота, ти, дитинко, тоже спи, тилько лiжка не кропи…» – так, здаеться, спiвала мати. Нi, не йому, того вiн не пам’ятае, авжеж не пам’ятае. Сестричцi Ольцi ци Йвановi. «Нема iх, нiкого нема, – думае Якiв. – Їден я остався. Олька е, али дочка. А чого я остався? Бо так вгодно Боговi. А чого вгодно?.. Ет, старий, про що думаеш? Про що думаеш, старий…» І тут до його голови приходить iнша думка – вiн живе того, що мусить дiждатися письма од тоi дiвчини, дiвки окаянноi, що забула про нього. Чужоi дiвки. А могла б написати, коли приiздити не хоч. Могла б. Звiсно, вiн так не мав учинити, як вчинив. Але того не вернеш. Не розкрутиш назад день чи рiк, як те колесо. Колесо тоже назад не побiжить. Кiт вуркоче, Якiв присiдае i гладить старого котяру. Десь iз села вже з пiвроку, як приходить, лопае все, що дае: i бульбу, i хлiб, ну про ковбаску, як принесе з куперацii, то й казати не треба. А то й лушпиння з бульби взявся гризти. А може, зуби точив? Та де в такого старого зуби? Ци, може, в котiв е до старости? Бач, стiльки на свiтi прожив, старий шкарбун, а ни знае. Нагнутися нагнувся, погладити погладив, котисько задоволений, авжеж, а пiдвестися як? Йо-йо, хiба на руку спертися? І все ж вiн пiдводиться, в боку стрiляе, аж в очах темнiе, али на диво швидко проходить. Кiт швендяе за ним до хати. Якщо сьогоднi прийде Олька, то й молока принесе. Вiн давно вже не п’е молока, бо ж одне розстройство од того, швидкий нападае, та то Олька так вимовляе, а вiн каже по-iхньому, загоренськи – шмидкий. Не, не Олька, а Тарас по-новiтньому каже. І село для нього не Загоряни, а Загорени. Тарасовi дiти з його вимови смiються. Ну й нехай, вiн по-iхньому казати ни буде. Якiв заходить до хати. А де ж кiт? Озираеться. Кiт спинився за порогом. Дивиться. Хвостом ворушить. Вагаеться. Чого б то? Не хоче йти? Та ж не боiться. – Йди, бо не впущу, – каже Якiв. 3 Поштарка Нiна ступае на подвiр’я пiд вечiр. Якiв бачить, як вона йде морiжком, чогось оминае стежку. За нею волочиться чужий кiт. Одвертаеться од вiкна, за стiл поспiшно зновика сiдае. Нiна заходить до хати, каже: – Доброго дня. Ви живi, дiду Якове? Якiв повертае голову, вiдриваеться од стола, на якому кришив махорку (дивно, як збереглася до весни), i вiдказуе: – Доброго здоровля. Чом би менi не жити? Ци ти хотiла, щоб я вмер, не получивши письма? Давай… – Але я… Дiду Якове… – То ти знов не принесла? То нащо заходила? Щобись… Якiв хоче сказати «переконатися, що я ще живий?», але закашлюеться. Кашляе довго й натужно. – Ви-те, що ж, зновика курити почали? – пiдозрiло питае Нiна. – Не дам, – каже Якiв i заступае стола з нарiзаною махоркою. – Що не дасте? – Махорку забрати. – Ну, ви як мале, дiду… Геть би мала дитина… – Мала – не мала, али я кинув курити… – Тодi нащо махорку кришите? – Щобись ти спитала… Що, бакун мае пропадати? Ось така у них розмова. Насправдi Якiв радий, що Нiна зайшла, не обминула хати. Бо ж письма нема. Зновика нима. «І вже не буде», – раптом думае Якiв. Пальцi його рук холодiють. Падае на землю нiж. Добре, хоч ногу минае. – Що з вами, дiду? Седьте, седьте. Нiна метушиться. Приносить води. Заглядае у вiчi. Чудна жiнка. Вiн може ще i ii пережити. Його смерть сидить у тому письмi. На денцi, самiсiнькому денцi конверта, маленька i зiщулена, як зернина, що закотилася у щiлину i втратила надiю колись прорости. Бо письма (листа, напевне б сказало те кляте дiвчисько) не буде. Його не пишуть. А як пише, то не вiдправить. А може, якась дурна баба на поштi викинула в кошик. Атож, пощитала – нащо дiдовi письмо. – Вам лiпше? То я вже пiду? – Менi й не було погано, – каже Якiв. – Ти того… Забери махорку. – Нащо? В мене Тимко не курить. – Комусь вiддаси. Ти ж до всiх хат заходиш. – Тепер не до всiх, – Нiна зiтхае. – Тепер газет мало пiдписують. Нiна йде i вже в дверях озираеться. Стоiть, чогось чекае. Зiтхае. – Ольку вашу бачила. З пiвгодини тому. – То тебе Олька просила зайти? – здогадуеться Якiв. І полотнiе. Але гнiв з голови витiсняе якась тепла хвиля. Котиться й котиться пiд черепом, от уже й зашумiла, щось зашелестiло, Господи, що ж то таке, ще справдi беркицьнеться чого доброго… Як той снiп упаде, тилько цiпа до нього не буде. – Ви б помирилися з дочкою, дiду, – чуе вiн крiзь те наростаюче шелестiння. – А ми й не сварилися… Вона ж менi молока приносить… І сала… І хлiба… Губи його мертвiють. Враз, раптово. Дивиться Якiв на поштарку i розумiе: знае, як приходить дочка. Ставить банку з молоком, сумку з продуктами за порогом, бо ж заходити Ольцi до хати заказано. «Я помирюся, – думае Якiв. – Як Олька сама, першою переступить порiг». Нiну вiн проводжае. На подвiр’i згадуе, що не дав махорки. Скiлько ж то лiт, як вiн уже не смалить? Певно, з десять. Та бакун садить. Чи не останнiй в селi. І мак вперто сiе, хоч до пирогiв з маком байдужий. Участковий уже й грозитися перестав, що оштрафуе або й у буцегарню запроторить. Али якби не мак, то тая Ольона сюди, на його город, i не зайшла б. 4 Тодi ще у нього був пес. На вiдмiну вiд кота, приблудиська, його чи не його кота, пес мав iм’я i звався Тузиком. Якiв називав свого старого псиська Тузом. Туз уже тодi був тож старим i облiзлим, а що його нiколи не купали, то iз бiлого зробився брудно-сiрим. Пес загавкав, тихо i хрипло, як завше гавкав в останнi лiта свого псячого життя. Якiв мусив поглянути, що ж сталося. Приблудився хто до його господи ци кiт на тиньок заскочив? На деревi коло хати, старiй яблунi, сидiв кiт. Чужий чорний котисько. Блимав злим оком на пса, що голову задер i хрипко надриваеться. – Хай собi сидить, – сказав Якiв до Туза. А потiм – до хати вертатися не хотiлося – вiн пiшов на город i в кiнцi його, коло самого рова, побачив довгасту барвисту пляму. Тiею плямою й була Оленка, Оляна, Ольона, Альона. Але тодi вiн ще не знав, як ii звати. Тильки як наблизився, то побачив, що невисоке, худе, як трясця, дiвча трощить його мак. Рве геть зеленi макiвки i кидае в цилофановий пакет. Трощить i рве, холера б тебе взяла. Коли воно побачило господаря – Туз бiг поруч i загавкав, – то закричало: – Не подходi, дед, буду стрелять. Стрiляти? Якiв тодi спинився. А дiвчина-пляма виставила руку-патичок i закричала, нiби й закричала, а швидше зашипiла: – Не подходi, стрельну. Вiдiш, у меня пiстолет. Вiн уже збагнув – тая, наркоманка, бачив уже таких, навiдувалися до його маку. Тилько тi – двое балбесiв, коли iх угледiв, торгуватися почали, щоб продав, а ця, бач, лякае. Коли ж вона зрозумiла, що не злякае – пальнула з того уявного револьвера, репетнула: подалi, дед, – раптом схопила одну, другу уцiлiлу незрiлу макiвку, рвонула i, як було, стала собi до рота пхати. Давилася i пхала. Якiв схопив ii за руку. Худюща, схожа на синiй патичок, рука ледь не трiснула. Дiвчина рвонулася, али раптом почала осiдати. Очi ii закотилися. Вона забилася в конвульсiях. Мовби падуча… – Дед… ти сволоч… умiра… дед… Якiв не знав, що робити. Спробував пiдвести, але не змiг. І таке трясця не мiг подужати звести. – Уходi, дед… Уходi, забi… забiрай свою… свой вонючий мак… Вона хрипiла i билася об землю. А потiм враз стихла. Якiв не знав, що робити: кликати мiлiцiю, бiгти (де там бiгти, дибати) по фершалку? Ци й дохтурку? Покликати сусiдiв? Чи лишити це лихе потороччя – хай здихае, як не тепер, то в четвер, все iдно не жилець на цьому свiтi. І жити йому не тра’. Тузик перестав гавкати, обнюхував тiло, на якому задерлося легке платтячко, оголюючи худi, землисто-жовтi ноги. Якiв глянув на обличчя, що мало теж нагадувало людське, прошептав: «Господи» – й вiдвернувся. Бридко було, нудота пiдкотила. Вiн усе ж пiшов до хлiва, щоб узяти вiзка для гною. Невiдомо, чого вирiшив так. Здаеться, подумав, що поки когось покличе, то буде пiзно. Бо поки дiйде до фершалки… А сусiди, напевне, не побiжать тую наркоманку рятувати. Хоч до хати завезе… Ци на вулицю вивезе… А там хтось же ii побачить… Перед тим, як iти, торкнувся тiла. Дiвчина-потороччя дихала. Ледь-ледь, али дихала. А тодi сапнула. – Я зара, – пробурмотiв Якiв. Вiн iшов до хлiва довго, а вертався ще довше. Вiзок штовхав поперед себе i той вiзок чогось був особливо важким. Нiби вiз на ньому двопудову гирю – таку колись легко пiдiймав. Але дiвчини на мiсцi вже не було. Сидiла по другий бiк рова, розривала макiвки i розсипала мак довкола себе. А тодi заглядала всередину, наче шукала чогось. Коли побачила Якова, засмiялася, хрипко, не по-мiськи, а тодi поманила тонюсiньким пальчиком: – Дед… Ходi, дед, покайфуем… 5 Плюнув та й пiшов до хати. Шкода було маку – хтось таки напiк би з нього пирогiв, та й на кутю Ольцi згодився б. Шкода було маку, а поторочче – не. А ввечерi пес загавкав, хоч по-старечому й натужно, проте наполегливо. Вийшов зрештою у сiни i почув шкряботiння об дверi. За дверима, на землi, щось ворушилося у темрявi й сипiло. Мовби незнана твар. – Дед… Спасi меня, дед… Вiн i порятував. Якось з горем пополам затяг те дурне поторочче до хати, понатужився, зрештою змусив i ii сяк-так на ноги звестися i, понатужившись, як коло доброi колоди, на лiжко втарагунив. Дiвчина вовтузилася, хрипiла, а потiм наче ожила й заметалася по лiжковi. – Дед, червi лазят… Почему у тебя так много червей? І таких больших… О, да твоя голова оторвалась… І моя тоже… Смотрi, как летают… Хватай, а то улетят… Дед, хватай… Чого вона тiльки не верзла i в яких страшних муках не корчилася, цяя дiвка. Кiлько разiв забивалася у судомах, з перекошеним лицем i пiною в ротi. Здавалося, от-от гигнеться. Якiв не знав, що роботи. Бiгти по фершалку? Ще чого доброго, доки ходитиме, цяя заблуда рознесе геть усе в хатi ци й саму хату пiдпалить… Вигнати? Тодi геть пропаде… Зрештою незвана гостя замовкла, й на довгi хвилини Якову здалося, що замовкла навiки. Коли ж розплющила очi, здригнулася кiлька разiв, тодi сказала щось тихо-тихо, вiн аж нахилився над лiжком, щоб почути: – Дед, сделай же что-то… Не уколеш – помру… – А ти не… То я дохтурку покличу… – Не бойся, iзбу не сожгу, – наче почула його думки. Приведена ним того-таки вечора дохтурка Вiкторiя глянула на тiльце, що здригалося у напiвснi в судомних конвульсiях, взяла за руку, пiдняла рукав, подивилася на геть сколотий синьо-чорний цурпалок: – Ломка, Якове Платоновичу… Боюся, що на останнiй стадii… – Останнiй стадii? – Так. Кажуть, тодi вони навiть макiвки просто iсти беруться… – І цяя трощила… Дохтурка подивилася ще раз на примару, на Якова. – «Швидку» я, звiсно, викличу… Документи е при нiй? – Документи? – Ну, паспорт чи щось… – Ни знаю… Нi документiв, нi речей при цiй приблудi-наркотi не було. Тильки старе, геть вибруднене платтячко, а пiд ним, вочевидь, давно не мiнянi майтечки, трусики, як типерка кажуть. Та майтечки Якiв уже потiм побачив, як вона на другий день, геть знесилена, попросила: – Дед… Сходiть би мне… Ізвiнi… Но двiгать нiчем не могу… Всьо словно iз вати… Нет, iз желе… Вiн i принiс стару каструлю, помiг тi майтечки зняти, а тодi вiдвернувся. Та то було вранцi, а ввечерi Якiв не знати чого сказав до дохтурки: – Не треба «скору»… Невiдомо чого й сказав… Ци… Ци передчував щось? – Не треба? – здивувалася дохтурка. – Я того… Їден свiй спосiб попробую… – Ну, як хочете… Але як помре? – Може, й не помре. Дохтурка зробила якийсь заштрик i пiшла. Спосiб… Вiн пригадав, як тiтка Герасимиха дядька Івана од бiлоi гарячки рятувала. А ще од лютоi наврочницi… Змусив, буквально силою влив до рота теплоi посоленоi води з настоеною ромашкою. А тодi, як виблювала, настоянки оману, яку для себе приготував, бо ж кашель посеред лiта невiдомо чого став душити, дав напитися, поволi, мiж зубами звелiв процiджувати. Незвана гостя пiсля того то засинала, то прокидалася, хрипiла й просила ще укола. На ранок затихла, а коли вiн прокинувся, задрiмавши на лавцi пiсля тоi нiчноi несплячки, здалося, що не дихае. Кинувся, нахилився до блiдого, як смерть, лиця. Дихала, хоч i ледь чутно. З того дня вiн за трави взявся. І спосiб iз травами од Герасимихи покiйноi, i ще дiдiвський, що рятував од ламання костей, од ревматизму та од глистiв у головi, як у них в селi казали, – все перепробував. – Нащо вам, тату, тая морока з циею потороччю, чужаницею? – Олька. – Сказано в Писанii… Поможи ближньому… – Знаю… Знаю… Порятуете, а вона вб’е або обкраде. Така ближня, що й до вiтру разом не ходили… – А що в мене красти… – Приведе таких, як i сама… Вони сварилися, а дiвчисько, виявляеться, слухало… – Тьотка, ви Екзюперi читалi? Заскоченi, вони обое – батько i дочка – обернулися. Стоiть, од вiтру хитаеться. Очиськами – нiчого не скажеш, гарнi, майже блакитнi, з поволокою – блимае. – Якого ще в дiдька Зюперi? – Олька вибухнула. – Каторий Антуан, тьотенька. Де Сент каторий. Французскiй граф, между прочiм. Льотчик i пiсатель. – Ну, чули, тату, воно ще й здiваецця! – Олька в боки взялася, а Якiв добре знав небезпеку цього жесту. – Наркоманка, а грамотна. – Значiт, не чiталi, – дiвчина вимовила начеб не з насмiшкою, а печально. – А он, между прочiм, пiсал, что ми в ответе за тех, кого прiручiлi. Вот. А дед, щiтайте, уже меня приручiл… Слушаюсь ево, как ета собачка… Ня, ня, маленькая… – Тьху… Потороч… Дочка сплюнула i пiшла собi. Швидко-швидко, наче од якоiсь навади втiкала. Якiв тодi не знав – гнiватися чи радiти. На себе гнiватися, дочку чи це потороччя приблудне? А те пiдiйшло (вiн уже знав, що звати ii Альона, Оленка, значить) до плеча кiстлявим своiм патичком доторкнулося, кiгтиком чогось пошкребло. – Спасiбо, дед, что вернул мне iнстiнкт самосохраненiя… Не леченiем своiм, хотя i за ето спасiбо… Раньше вернул… Когда с етой своей тачкой прiтащiлся… Ушол, а мне почему-то за тобой ползтi захотелось… Колдун ти, наверное, а, дед… Ладно, пошлi твою гадость пiть… «Гадостi» вiн багато на нiй перепробував. І цвiдрубал, i кропивицю лiсову, розмай-траву, i квiтушку цибуляну, i сiк молодоi бульби, на сироватцi настояний, i той-таки ломикамiнь, що камiння дробить, але й кiсткам i нутрощам помогти може. Пiвтора мiсяця минуло, поки до тями привiв, щитай, остаточно. Дивно, але вона його справдi слухалася. Тильки на перших порах поривалася кудись, по уколи тi своi. Тодi вiн iй ноги зв’язав, ну не зувсiм зв’язав, а стриножив. Як ото для коня, чи кобилицi, коли вже точнiш, путо зробив. Вона, як побачила, прокинувшись, на ногах те путо, тильки й сказала: – Да ти iздеваешся надо мной, дед. – Будеш ходити так, доки не образумишся, – сказав Якiв похмуро. Подивилася – сто рублiв iз очиць викинула. – Ладушкi, дедуля, чорт с тобой… Похожу i так. І вона таки ходила, ледь дибцяла по двору, доки не дозволив скинути тi мотузянi кайданки. 6 Через кiлька днiв чи, може, й цiлий тиждень пiсля тiеi розмови з Олькою сидiли на порозi хати – цвiркунiв слухали, розспiвалися, розпiлiкалися, зарази, Оленка й спитала: – Дед, а ти любiл когда-нiбудь? – Що?.. Вiн аж здригнувся з несподiванки. – Ну, любiл, спрашиваю… В юностi iлi когда там? Баба ж у тебя била, раз доч есть? Чи вiн любив? Що це дiвчисько знало про любов? І раптом тодi, коли з Оленкою сидiв, як i тепер, чогось ота розмова постала, матерi його, Параски, i сусiдки, Федотихи. Тая розмова… Вiн, малий Яшко, почув, як з-за хлiва, од вiтру, вертався. – Щось нам, кумо, тре’ з дiтьми робити, – то Федотиха, Ярина, казала. – А що таке, кумо? З ким робити? – Та ж з твоiм Яшком i мею Улянкою, – Федотиха оглянулася, стишила голос, а Якiв-Яшко встиг за вугол хати сховатися. – Ви-те ж бачите, кумо, що воне одне од однього не одходять. Чуть який мумент – Яшко до нас бiжить, а Уляся до вашоi хати норовить вирватися. Я вже про свята не кажу. – Та ж дiти, кумо, – Яшко почув, як голос його мами iз тривожного став веселiшим. – Ме сусiди, то й вони дружать. Тут Федотиха ще раз оглянулася. Яшко побачив, як заблищали ii очi. «Як у шкодного кота», – чогось подумав. – Ой, не кажiть, кумо… Дiти-то дiти, али я ж бачу, як ваш Яшко на неi дивиться. Як моi покiйнi бабуня казали – сто соловейкiв в оцi сидять i виспiвують. Та й Уляся до него горнеться. А ото йду з города, бачу, всiлисе на колодах коло хлiва, що би ви-те думали – Уляся зусiм гень би дiвка парубковi на плiче голiвку свою схилила. Не приведе цее до добра, кумо… А я жи зла вашому синовi не хочу, самi знаете. Яшко побачив, як враз темна хмара закрила мамине лице. Аж очi звiв догори й угледiв геть чисте лiтне небо. Нi хмаринки, тильки Божа блакить, як iхнi бабуня мовлять. Може, мама Параска вiдчула, що далi казатиме кума i сусiдка? А вона сказала, що тая дружба iхнiх дiтей вельми небезпечна. Що вона веде прямiсiнькою стежкою до теi дурноi любовi, якщо вже не привела. Не хрестiться, кумо, i не блимайте так на мене. Дурне дiло не хитре. Влюбетися, як води кварту випити. Ще рiк-два, хай три… Закохаються, залюбляться, а там… Не, кумо, я ж не проти б такого зетя мати, як ваш синочок рiдненький, а мiй хрещений. Видко, що росте хлопець роботящий, майстеровитий, она як взявся тинок ладити, то як дорослий. Али ж, кумо, мiй Федот окаянний нi за якого дiла не вiддасть Улянку за Яшка. Ну самi знаете, кумо… – Знаю, кумо, що ми для вас бiдота драна, – сказала Яшкова мати з важким зiтханням, присвистом, мовби версту пробiгла перед тим. – Де ж би нам до вас рiвнетися… Знайся кiнь з конем, а вiл… Ой, кумо, минi в хатi поратися тре’… – Не гнiвайтеся, кумасю, бо i я такого не казала, i ви-те такого од мене ни чули, – одказала Ярина солодким голосом. – Али правда у тому, що хоче Федот, як пiдросте Уляна, з Вергунами породичатися. З теми багатирями, шо й ми не рiвня. І тут хоч пий, хоч виливай. Вже вони з Крапоном (назвала вуличне прiзвисько старого Вергуна), Їгорем, про тее говорили, чула, а як мiй Федот на чiм затнеться, то хоч кiлка на головi теши, то його не перепреш i возом не об’iдеш, вiддасть i все. Далi вона казала, що самi знаете, кумо, як ото сталося з Іваном Тарутиним, коли тую Хомiчiську Василину за генчого оддале. А я жи, кумо, такого для вашого сина, а мого хрещеника ни хочу. Яшко знав, що сталося з Іваном, котрий жив на iхньому Млинищi, загоренському кутку, за двi вулицi од iхньоi хати. Через два днi пiсля Василининого весiлля хлопця знайшли у iхнiй рiчцi Мережцi з каменем на шиi. З каменем, на якому вiн ножем чи чимось гострим видряпав пiвслова: «Васили…» Був Іван хоч i бiдним, та грамотним, кажуть, за тамтоi великоi вiйни на Саратiвщинi, куди вивозили родини з iхнього села при наближеннi австрiякiв, до школи, кажуть, ходив. Ще прозивали iхню родину Саратовцi. Поховали Івана за цвинтарною загорожею, без батюшки i одпеванiя, i пiп на проводи обходив неосвячену могилу. І мати його розтрiпана ходила селом та просила людей подивитися, ци в рiчцi Івана нима, бо вейшов, ой, вейшов, вин з могилок та зновика пушов топетися. Тодi, як пiшла Федотиха, видибав Якiв не своiми, начеб засидженими ногами з-за хати, матерi в подiл ткнувся, чого вже давно не робив, бо полiток[1 - Пiдлiток (дiал.).] як-не-як. – Ти чув, синку? – Мама гладила його по головi, як маленького. – Чув, мамо… – Хай вони ясним вогнем вигорять, теi богатире, – сказала мама Параска. – Бач, не рiвня ме iм, хоч i покумалися, не одказали, хоть нiбито й сусiдимося, як i належить. За тего витрiшкуватого Вергуна вiн, бач, надумав Улянку вiддати! А щоб тобi вiддавало в обидва боки на штирi роки, а на п’ятий болячка на язицi жабою виросла. Мати кляли й кума, й Вергунiв – старого, багатиря запузяченого, i молодого, сову банькату, а Якiв раптом побачив, як не Іван Саратовець, а вiн, Яшко, Якiв, уже геть дорослий парубок, iде до рiчки з каменем, великою каменюкою в руцi, а на березi обв’язуе каменя мотузкою i чiпляе собi на шию. Ци теж щось на каменi видряпае? Улянчине iм’я. Тоже двi зими до школи походив. – Не, не, – чи то подумав, чи прошептав, i його пальцi вчепилися в материну спiдницю. – Що з тобою, Яшо? – Мама схарапудилася не на жарт, взяла його голову в своi руки, заглянула в очi. – Ничого, мамо, – сказав Якiв, але подумав, що нiзащо в свiтi й нiкому вiн Улянку не вiддасть. Али й топитися теж не пiде. 7 Мама Параска грiшила. Або ж видавала бажане за дiйсне. Тимiш Вергун, Тимко, Тимофiй Глущук не був анi банькатим, анi витрiшкуватим, а мав швидше виразнi темно-горiховi очi. Циганськi – казали в селi. Пiдростав, виростав i все бiльше западали на тi очi, на доладну поставу дiвчата. Окрiм того, що був Тимко з багатоi сiм’i, вродливим i доладним, мав ще одну перевагу над Яковом – був на цiлих три роки старшим од Улянки, а Якiв тiльки на рiк з хвостиком. Отже, Тимiш мав повне право ранiше заслати сватiв. Пiсля тiеi пiдслуханоi розмови Яшко став сторонитися Улянки. Аж вона то помiтила i спитала, що з ним. – Тебе замiж оддадуть за Вергуна, – прямо сказав вiн. – Замiж? Що ти кажеш, Ясю? Я ж iще маленька… – Виростеш – i вiддадуть. – Та що ти надумав таке собi, Ясю? – Улянка аж нiжкою тупнула, руки в боки взяла – геть доросла. – Мати твоя казали. – Мати… Улянка залилася смiхом – дзвiнко-дзвiнко. І йому стало смiшно. Смiшно, що мiг повiрити – Улянка могла належати, бути з кимось, крiм нього, Яшком, навiть Вергуну. – Я от мами спитаю, – сказала Улянка, коли перестала смiятися. – Зажди… Але вона вже побiгла. Нiжки босi майнули. Яшко бачив, як до мами свеi заговорила. Як та щось вiдповiла, потiм руками замахала, явно сердячись. Потiм обое за хатою зникли. А при черговiй зустрiчi – на городi, бiля межi – Улянка сказала, що вона маму попередила: довiку з Яшком дружитиме. – Дед, – сказала тепер Оленка. – Так ти на ней i женiлся? І жiлi ви долго i счастлiво, только она умерла раньше тебя? Да, дед? «Що вона розумiе, цее дiвчисько», – подумав Якiв. Десь пiд ложечкою занило. Вiн почув навiть звук – далекий, пронизливий, наче щось трiснуло, забринiло й не може перестати бринiти. – Да, дед? Почему ти умолк? Оленка заглянула йому в очi. Тривожно i аж злякано. Пташка так дивиться, майнуло в головi. – Я што-то не то сказала? Она… – Їi Тимiш таки посватав, – сказав Якiв. – І весiлля було. – Вот как? Но ти ж не побежал топiтся, как тот ваш Іванушка? Что ти сделал? Уехал? А она? Що вiн зробив? Питае, що вiн зробив? А що вiн мiг зробити? – Я викрав ii з весiлля, – сказав Якiв. – Силою забрав. – Украл? – Оленка аж звелася на ноги, i вiн побачив, як зблиснули ii очi – вже з неприхованою цiкавiстю i захватом. – Ну ти дайош, дед! Прям ковбой какой-то! – Ковбой… – Да. Вообще-то, еслi присмотреться, ти когда-то вполне бил мачо… Тебе сколько сейчас? – Дев’яносто штири було, – зiтхнув Якiв. – Дев’яносто п’ятий iде. – Йолi-палi, – сплеснула руками-цурпалками Оленка. – Да ти, дед, настоящий ветеран войни двенадцатого года. Ілi даже Кулiковской бiтви. Да… Мне би половiну твоего протянуть… – Житимеш, – пообiцяв Якiв. – І на том спасiбо, дед. Ти смотрi… Ковбой, мачо… Якiв не знав тих чудернацьких слiв. – Расскажи! – не вiдходило дiвчисько. – Та що розказувати? Справдi, що розказувати, подумалось йому. Що розказувати… Про те, як далi вони дружили? Дружили, ой, дружили, пiсля тiеi пам’ятноi розмови – рiк, два, три, чотири, а потiм i залюбилися. Вони залюбилися – як умiли. Вiн таки удатний був парубок: високий, не те, щоб вельми, али вищий за багатьох ровесникiв, худий, али мiцний, лице у тибе, казала мама Параска, сину, якби молоком щодень вмиване, руки довгi й жилавi, смiшок у сiрих очах, з блиском i затятiстю пов’язанi. Улянка тогдiшня йому завше на вишеньку молоденьку схожою була i на ялинку водночас – iх обох батько посадив у двадцеть петiм роцi коло вулицi по краях городу – тяглися теi деревця до неба й мовби хотiли гiлляччям свiт довколишнiй пригорнути – кожна по-своему. Очi неiни паволокою-туманцем затягнутi, пропiкали наскрiзь i зразу за вiями ховалися од свеi допитливостi дiвочоi. …Якiв почув Улянин шепiт: – Хочу, щоб ти був моiм… А я твею… – Будеш, – прошепотiв, а тiлом мурашки забiгали – маленькi-маленькi. – Ти мею, а я твоiм… – Ти не розумiеш, Ясику… Я хочу бути твею зара… – Зара? – Так. Якiв аж злякався. Прокотився тiлом холодок. Вiн чув, як це робиться, старшi хлопцi на вечорницях багато чим хвалилися, деякi й виходили з хати парами, йшли в садок, на леваду, али зараз… Вiн усе ж пiдвiв очi. Улянчинi нiби теж засоромленi… Та враз вiн побачив у тих оченятах такий позирк, таке бажання, що рука мимоволi потяглася до ii плеча, шиi. А Улянка торкнулася його грудей, розстiбнула гудзика, пальцями пiд сорочку залiзла. – Ясю… Вiн… Як вiн невмiло роздягав ii, свою Улясю… Блузочка як важко розстiбалася. Гудзики величезнi, чавуннi, затерплi пальцi… А потiм… Заслiпили очi бiлим блиском двое груденят – нiби бiлi калачики, для нього спеченi… Досить! Знала, ой, знала вона, тодi вже знала, що Тимiш мае засилати сватiв… Що вона, вона, а не батько, погодиться… Що… Кого винуватити? Сотнi, а може, й тисячi разiв потому задавав собi Якiв те прокляте питання… Їi, кохану, зрадливу Улясю, себе, бiднiсть iхню трикляту? Ну чого цяя сявка-приблуда, яку вiн, щитай, з того свiту дiстав, пристае? Мохом все вже поросло. Мохом i болотом… А воно рукою-патичком знов торкаеться, зазирае в очi, так, нiби вiн сам у колодязь бездонний дивиться: – Дед, тiбе тяжело вспомiнать? 8 Вони любляться, i Улянка належить йому. Вiн питае, чи iй було добре? Питае подумки, вони невмiлi коханцi – iй щойно виповниться шiстнадцять, якраз пiсля Трiйцi через два тижнi, а йому на масницю вiсiмнадцятий тилько за рiжок завернув. В обох – уперше. – Весiлля мае бути пiсля Покрови, – каже Улянка, коли вони, обое знеможенi, геть засоромленi, щоки калиною пашать, як i все тiло, лежать на молодiй травi, на якiй ряднина постелена (передбачлива Улянка принесла). – Що? – Якiв зводиться на лiктi. – Тато так казали. – Весiлля? Наше? Улянка раптом посмiхаеться. І хоч посмiшка гiрка, у нього мороз пробiгае шкiрою од тiеi посмiшки. Килько ж лiт цiй дiвчинцi?.. Вiн раптом зрозумiв, що може вдарити ii, кохану Улясю, ось зараз. За цю посмiшку, за слова, за все… Навiть любов. Якiв хапае ii за плечi. – Мовчи, – кричить вiн. – Чуеш, мовчи. Або буде наше весiлля, або його зусiм не буде. – Милий мiй… Нема у нас iншого виходу. – Скiльки тобi лiт, що ти така мудра? – не втримуеться вiн. – Сто? Двiстi? Може, ти стара ворона, яка бачила все на свiтi? Отака у них розмова пiсля любощiв. Даремно вiн пропонуе iхати свiт за очi, в якесь мiсто, люди скрiзь потрiбнi. Влаштуються десь прислугою, пiдуть в найми, зрештою, вiн сам пiде, вона може не робити нiчого, вiн сам заробить на них обох. Улянку явно тiшить така мова, вона кладе йому пальця на уста. Тихо, любий, тихо, промовляють ii очi. Вона вмiе шити, вишивати, вже добре навчилася не так вiд матерi, як вiд тiтки Павлини. Все то так, Ясику, ми не пропали б, али в нашiй родинi такого не було, я не вiдважуся, прости. Тато й мама… Вона iх не може засмучувати, у мами постiйно болить серце, все оте не для неi, iнше життя, вона може жити тилько в Загоренах i не деiнде. Вiдрiзати себе, як скибку од родини, безрiдною стати – не для неi, Ясику, ти мусиш зрозумiти, ти розумний хлопець. Авжеж, вiн розумний. Поруч з ним лежить дiвчина, яка дорожча йому за все на свiтi. Яку вiн знае, здаеться, скiльки себе пам’ятае. Кожну рисочку вивчив на ii обличчi, овальному, засмаглому, на сонце схожому, а тепер побачив двi диньочки груденят – слiпучо-бiлих, тоже два ясних сонця, пiд правою цицькою родимочку, схожу на маленького рудого павучка, вперше побачив. А не знав, ой, не знав до цих пiр, до цього дня цiеi дiвчини… Нiби дверi розчинив у цiлий свiт, а там… Морозом вiйнуло… А над ними тодi пливла у вишинi маленька кошлата хмарка. Спинилася i задивилася – на гайок, на двох серед того гайка. Оно хмарка дивилася й дивилася, вiн вiдчув, як наче витягае щось iз нього, може, ту ж душу. Витягуе i забирае на небо?.. – Я завтра ж зашлю сватiв, – сказав затято. – Не треба. Улянка також звелася на лiктi. В зубах у неi виявилася травинка. Вiд того ще лiпшою здалася. – Чого ж не треба? Ми будемо просити тата й маму. У них же серця не кам’янi. Вона тодi геть звелася, сiла. Виплюнула травинку. Поправила розкошлане волосся, косу за плече закинула. Сказала, немовби не до нього, якось так, нiби до маленькоi дитини звертаючись: – Я дала слово татовi й мамi, що не буду iм перечити. І вийду за Тимоша. – Ти… дала слово… Вже дала?.. Якiв навiть замахнувся. Бо ув очах потемнiло. Що е то таке, подумалося. Валився свiт, а вiн того не мiг спинити. На плечi йому валився. – Можеш мене вдарити, Ясю, – сказала Улянка, – якщо тобi полегшае. Його тiло стало враз немов заморожене. Дивився i не пiзнавав. Як же вiн не знав своеi Улянки! Своеi? Авжеж, його, бо йому першому вiддалася. Он же i кров на ряднинi. Та перед ним сидiла не дiвчинка, а швидше досвiдчена, майже стара жiнка з молодим лицем. Що все визначила i зважила. А вона те й потвердила, коли сказала, торкнувшись його руки: – Ясю, я тебе любила i буду любити. І дитину хочу вiд тебе, а не вiд нього. Не вiд Вергуна. Али в нашiй родинi нихто николи не йшов проти батька ци матерi. Нихто. І я не пiду. Така вже я вродилася. Думаеш, я не плакала ночами, перш нiж усе рiшила? Такою була душа в цiеi дiвчини. Такою вона була. Якiв мусив усе те сприйняти, хоч усе в ньому бунтувало. І сватiв таки заслав, заслав, дядько Карпо пушов i Василь Тарасюкiв, i вiн сам перейшов через двiр, через межу, мовби рiку широченну переплив, i те дивне сватання, доля якого, рiшенець були визначенi наперед, пекло йому й досi пече. Лагiдними були слова Улянчиного батька Федота: тобi ж ще тико сiмнадцять, рiк пужди, тодi й сватайся – за тою лагiднiстю насмiшка змiiлася – й вiн те добре вiдчував. Бо Трiйця була попереду, бо… Його слова про любов до Улянки вiдлiтали кудись за вiтром, що наче блукалець-гуляка забiг цiеi митi до саду. Найбiльше ж боявся iншоi хвилини – коли Федот i Федотиха покличуть Улянку. Коли вона скаже, що й мала сказати, що вiн уже знав: – Як ви-те скажете, тату й мамо, так i буде. 9 Вiд того весняного – ще весняного, майського дня, коли вiдбулася кумедiя iз його сватанням – i до Покрови, середини осенi, вони майже щоночi стрiчалися. Коли виходив iз хати сусiдовоi, тодi, пiсля сватання, проходив мимо вiкна крайньоi кiмнати, побачив лице Улянчине й очi, якi… якi смiялися, i дивилися, дивились на нього так, що, здавалося, от-от поглинуть. Гостре вiдчуття ненавистi пронизало Якова. Вiн вдарив кулаком по вiкну. Брязнуло скло, бризнула кров на пальцi, на долоню. З хати вибiгла Федотиха, вiд хлiва йшов старший Улянчин брат Петро. Наче з-за туману доносилися прокльони матерi його коханоi. В руках Петра побачив великого кiлка. Та на двiр вийшов i Федот, зирнув поглядом – важким, пронизливим – сказав: – Не чiпайте. Кинь кiлка, сину. Хай подурiе. Його вже пройшло. Але його не пройшло. Його щастя, його кохання зрадливе, пiдле, вночi постукало у маленьке вiконце iхньоi хатини, пiд яким вiн спав. У темрявi свiтилися Улянчинi очi. Кiшка, подумалось йому. – Вiдчини, – почув шепiт. «Що робити?» – думка народилася i згасла. Натомiсть солодко замлоiло у грудях. Натомiсть вiдчинив вiкно, оглянувшись, чи сплять батько з матiр’ю та брат, – одна в них була кiмнатка на старих i малих. Тихо… З печi нi звуку. Гаврилко теж похропуе. Улянка вiдразу схопила його руками за голову, притягла до себе, впилася в його губи своiми вустами. – Чого ти прийшла… Слово «сучко» вмерло на його обцiлованих губах. Опиратися не мiг i вже нiколи не опирався – цiле лiто й половину осенi. Довгi й короткi водночас. Вони стрiчалися усе лiто i половину осенi. Вони стрiчалися й навiть удень – за iхнiм хлiвом, у гайку за ровом, у полi, на пасовиську, на вечорницях. Як тильки випадала нагода, починався той бенкет любощiв i ласки. Дорослих i… начеб дитячих, так вiн теперка думае. – Ти не боiшся матерi й батька? – питав вiн. – А мамi я сказала, – Улянка дивилася так, наче вiн спитав оце, як ii звати. – Як то – сказала? Вiн аж стерп з несподiванки. Сказала? Що сказала? Смiеться? – А так що сказала, – Улянка взялася в боки. – Хай мамця мовчать i дишуть. Та вони мене й понiмають. А батько… Їхне дiло маленьке… Та ж iз Вергунами родичаемось. До того ж мiж ними умова – за мною землi батько не даватиме. Ну, корову i нового плуга. І на солтиса не лiзтиме, як пана Пьотра заберуть звiдси, то Вергуна старого буде колодниця. Ой, Яську, нащо то тобi… Ти мене люби лiпше… Щось було в тому нелюдське, так йому, Яшковi, подумалося. Щось було. Вiн прогнав думку геть. А солодощi кохання з його единою у свiтi переважувало все. Крiм одного – що пiсля весiлля вона належатиме иншому. Якщо й не зувсiм, то доведеться дiлити. Дiлити?.. За тиждень до Покрови i два до весiлля вона сказала – пiсля любощiв, геть знеможена, як i вiн: – Я груба[2 - Вагiтна (дiал.).], Яську. – Груба? – Так. Вже понесла. Вiд тебе. І всi моi дiти будуть вiд тебе, чуеш? Сина хочу. А потiм – доцю. А ти? – Я… Горло йому тодi перехопив спазм. Кого вiн хоче? Вiн уперше подумав про дивну владу жiнки. Цiеi ось над ним. Що геть його висмоктала й повела невiдомо куди. І жiнки взагалi. Чого вiн iй пiдкорився, чого приймае цi подачки вiд цеi зрадливицi? Вже зрадливицi. Хай i не йому. Та i йому тоже. Поiхав би геть – десь на заробiтки, за Буг, у Польщу питому, куди завгодно, свiт заочi. – Вчора я Тимоша стрiчав, – сказав натомiсть. – І що? – Грозився. – Чим? – Уб’е казав, якщо правда, що з тобою валандаюся. – Не вб’е, – сказала вона. – І руки не пiднiме. Я йому казала… Вона вмовкла. Не промовила бiльше нiчого. І раптом почув – Улянка плаче. Плаче, плечi здригаються… – Чого ти… Погладив тi плечi. Пронизало всього. Пташеня мале горнулося до нього. – Мовчи… Мовчи… 10 І те було, чого нiколи не забути, – як вiн вийшов назустрiч весiллю з ружжом в руках. А перед тим нестерпно тяглися страшнi осiннi днi очiкування того ж весiлля. Якiв намагався гнати вiд себе геть усi думки, що буде далi. Хоча, здавалося б, все визначено наперед – Улянка виходить замiж, поступаючись волi батькiв, проти якоi не смiла пiти, але продовжуе його кохати. Й залишиться коханкою, його, Якова, коханкою i коханою. Правда, вiд однiеi думки про те, що Улянка належатиме iншому, кров шугала до голови, а перед очима стрибали коники. Дiлити Улянку вiн не хотiв i не збирався – чим ближчав день весiлля, тим глибше розумiв це. У нiч перед весiллям вiн чекав Улянку в iхньому гайку. І вона прийшла, а коли вже стали гарячково обiйматися, вiн раптом почув поряд чуюсь присутнiсть. Їх оточили, то були Улянчина мати i два брати – рiдний Петро i двоюрiдний Тарас. Але як Петро замахнувся великим дрючком, Улянка закричала, що коли вони його зачеплять – весiлля не буде. Чуете, не буде!.. – Добре, – сказав Петро. – Добре, ми не будемо бити цюю суку, цього пса, але хай дасть слово, що вiн до тебе бiльше не поткнеться. Ну? Вони стояли на малесенькiй галявинцi посеред гайка. На галявинку кидав бiлi косi вiдблиски мiсяць. П’ятеро людей у цьому примарному свiтлi здавалися живими деревами, що зрушили з мiсця й знову завмерли. Якiв мовчав. Не мiг вiдмовитися вiд Улянки, хоч i майнула думка, що то був би вихiд – його слово, клятва чи що там ще. Що своею зрадою, авжеж, бо весiлля й було зрадою, вона заслуговувала на зраду вiд нього. На помсту. На те, щоб… Щоб поквитатися з ними обома, з iхньою любов’ю, подумалось зненацька. Али ж… Али ж тут вiн згадав, що вона вже носить у собi, пiд серцем, його майбутню дитину. І той маленький росточок вже пустив корiння в його серцi. Вiн мовби збирався зрадити i свого сина (сина? подумалося про сина), а може, й щось бiльше за те життя, що тiльки-но зародилося в Улянцi. Незмiрно бiльше. – То що, сусiдче, чого мовчиш? Петро порушив тишу i ступив крок ближче. Рукою дотягтися мона. – Доцю, сама одкажися, бо ж буде ганьба на все село, – Федотиха зойкала за кожним словом. – На всеньке село, як узнають. А минi ж казала Павлючиха, Вергунiвська сусiдка, що вчорась перед весiллям Тимiш напився i кляв на всенький куток i тибе, доцю, i цего дармоiда безстидного… – Добре, мамо, – сказала Улянка i, вiдвернувшись од Якова, до матерi кинулася. – Добре, мамо, буде по-вашому, буде, як ви-те хочете, тилько й менi хай цеi, – на Петра й Тараса показала, – цеi приступники дадуть слово, що николи, ни теперка, ни завтра, ни пуслезавтра, Яшка ни зачеплять… – Ха-ха, – Петро спробував був засмiятися, але Федотиха обiрвала той смiх: – Дай iм слово, сину. Хай цеi ночi все й обiрветься. На тому й порiшимо, бо з кров’ю весiлля не гоже мiшати. Ни на добро то буде. Не вiдразу, по якiйсь хвилинi чи й бiльше Петро сказав, що вiн згоден на таку умову. Теперка вони його не зачеплять. Але хай знае – ще один раз хоч побачить десь удвох – заб’е без попереджiння, не поб’е, а заб’е, а як не вiн, то знайдуться хто, ганьбу роду вони обрубають, нихай буде певен. Треба було ранiше вмiшатися, али ж вiн думав, що до них розум вернеться. Коли не, то мусять чинити, як велить совiсть i честь. Совiсть i честь, чуеш, вилупку? – Ваша взяла, – сказав Якiв i пiшов геть через гайок, який взявся хльостати його гiлляччям по обличчi, по плечах. Не одхиляв, йшов, аж поки гайок не скiнчився. Тут щось вдарило в плечi. Озирнувся, а за ним стояв Тарас. Теж з дрючком. Мiсяць освiтлював перекошене лице. – Я тобi, падлюко, слова не давав, – сказав з такою люттю, що у Якова зновика мороз по шкiрi побiг. – Дурень, – сплюнув Якiв i пiшов на Улянчиного родича. Той встиг вдарити ще раз, але Якiв зумiв вирвати дрючка i загилити в щелепу. Вся його злiсть вилилася в той удар. Злiсть цiеi ночi й цих попереднiх мiсяцiв. Билися люто, довго, до кровi. Їх розборонили той же Петро i Уляна. – Дурень, – сказав Петро до брата. – Як завтра ци то сьонне на весiлле покажешся? Цiеi митi, пам’ятае Якiв, мiсяць зайшов за хмару. Мовби засоромився дивитися на двох побитих парубкiв. То вже потiм, через якийсь десяток лiт взнае Якiв про Тарасову любов – не як брата – до своеi двоюрiдноi сестри. У вiйну то буде… У вiйну… 11 Тую рушницю, не мисливську, а мiцну военну, привiз Платон, батько Якова, iз вiйни з бiльшовиками у двадцятому роцi. Якраз по жнивах то було, Якiв добре пам’ятае, бо ще стояв полукiпок на iхньому бiдацькому полi. Вiн прийшов, малий ще, дванадцятий рiк iшов, подивитися, чи горобцi колоски не обкльовують, а пiд полукiпком дядько, геть зарослий, з ружжом сидить, самокрутку робить, махорку в якийсь листок, з лопуха чи що, пхае. Вiн, було, назад став одступати, од того бородатого солдата, а солдат голову пiдвiв, очима стомленими зирнув. – Не узнав, сину? – Тату! Живi… А мама… – Поховала, чи що? – Не. Али тривожилися… Вже як припав до батька, вдихнув запах давно не митого тiла, батько й сказав: – Одвоювався я, синку. Нашi з Петлюрою разом за поляками до Варшави пiшли. Казали, назад вернуться. Тилько не вiрю я в те. Страшная сила в анцихриста. Ну, ляхи, мо’, й вернуться, а нашi – не… Не та вдача в нашого Сьомки-отамана. Та й, балакають, нашi землi по самий Луцьк продав Юзiку iхньому, а таки продав, сам чув i бачив, то за що маю воювати? От i остався. Потiм не раз батько розповiдав, як був свiдком зустрiчi у Луцьку головного отамана Симона Петлюри з польським зверхником Юзефом Пiлсудським. Бо ж служив тодi в охороннiй ротi генерала Осецького, а той був тоже великим командером. Бачив, як до домика неподалiк од Луцького замку обое приiхали на однiй машинi. Вони, сiрожупанники, стояли вздовж вулицi з ружжами коло ноги, а як машина спинилася, до плеча взяли. От так, показував батько. І бачили, як вийшли два ни то отамани, ци як iх назвати – наш i польський. Вельми то здивували, бо ж воювали вже з поляками, до Луцька мало не приперлися, за верстов двадцять-тридцять од мiста стояли вже. А тут раптом така зустрiч. І обое з iднеi машини виходять. Йдуть до будинку, обличчя у головного поляка ясне, висяюе, нiби начищена салдацька бляха, в нашого Симона, чи то Семена, як сiрожупанники iхнi казали, стомлене, землисте. Вдивляеться у лиця своiх воякiв, мовби хоче щось потаемне в очах угледiти. Проти Платонового сусiда, Степана Гаркавого, пiд Киевом потому загинув, спинився, питае: – Звiдкiля будеш, вояче? – З Полтавщини, пане головний отаман, – той груди випнув, аж заiкнувся з несподiванки. – Земляки, виходить? – Петлюра скупо всмiхнувся. – Дiйдемо й до Полтави, земляче. А ти звiдки? То вже до Платона. Стомленi очi, а пронизливi, досi памнятае. – Я аж гикнув, коли вiн до мене озвався, – казав батько. – Ну, раз питае, то треба одказати. Тутошнi ми, мовлю, полiськi. – Вся Украiна, значить, – пригадував отамановi слова Яковiв батько. Не раз цю зустрiч i розмову пригадував Платон Мех, по-вуличному Цвiркун. Авжеж, чогось Цвiркунами iх прозивали. Мати казала, спiвучий рiд був, хоть i бiдний. – Та бре’, куме, iй-Богу, бре’, – сказав якось той же Федот. – Став би сам головний отаман з вами гувурети. Отакими, як ви-те, куме. «З таким голодранцем, як ти», – казали його усмiхненi очi. – Я, по-вашому, куме, брехун? Ой, як розiзлився тодi Платон. Шапкою об стiл кинув. От-от, здавалося, на сусiда-кума кинеться. Той взяв його за рукав. Заспокiйливо так торкнувся. Вмiв Федот i пiдколоти, словом ущипнути, али й стримати себе мiг. Все мiг, бо був таки хорошим хазяiном, мудрим, не запальним, як голодраб Платон Цвiркун. А рушницю… Рушницю батечко так i не вiддав. Нi тодi, коли поляки оголосили, що всi мають здати зброю, нi пiд час пiзнiших обшукiв. Сховав, як казав, надiйно. Тiльки знав Якiв, де саме батько сховав. І що час вiд часу дiстае i змащуе. Крадькома, вночi, коли, гадае, всi сплять. Мо’, й згодиться, якось обмовився. У хлiвi, за стрiхою, в таемнiй заглибинi знайшов Якiв зброю ще за два днi до весiлля. Знайшов, потримав у руках, з коробки поруч iз рушницею набоя дiстав, загнав у рушницю. Цiлився у когось невидимого. Потiм так, заряджену, поклав у сховок. Нащо тодi дiставав? Невже думка вже зародилася? Сам не мiг би сказати. Пригадав дане собi ж слово, що коли Улянка не належатиме йому, то не належатиме нiкому. Але ж Улянка йому вже належала… Тепер, вертаючись пiсля тiеi бiйки в гайку, вiдчув, як його злiсть начеб проходить, а на змiну iй приходить инше. Те, що став почувати, що його мовби огортало, закутувало в себе. Холодна лють на свiт i самого себе. На мiсяць, що холодно свiтить угорi. Мiсяць, що пливе небом, як крипа[3 - Човен (дiал.).] без весел. Жовтий i байдужий. Але якщо Улянки вiн убивати не буде, то кого? Кого? Тимоша? Що це дасть? Убити й пiти в тюрму? Убити й пiти… Хай! Не, не пiде. Вiн поплентався до хати. Але не став заходити, а сiв на порозi. Вiддаленi голоси долинали з сусiдського подвiр’я. Там ще пекли, варили – готувалися до весiлля. Десь там i Уляна була. Певнiше, на останнiх вечорницях. Як то заведено було, з дiвоцтвом прощалася. Куди мав i вiн пiти, та не мiг. 12 – Менi щось наче затьмарило розум, – скаже вiн пiзнiше в полiцейському постерунку. – Як весiлле з хати виходило… Насправдi вiн готувався цiлу нiч, думав, засинав i прокидався знову. Щось чи хтось брало за руку, садовило, змушувало до звукiв прислухатися. Як там у сусiдiв? Стихло? А може, Улянка за вiкном стоiть? Не, нема. Пiд час одного з тих прокидань майнула думка: пiти й зараз викрасти Улянку, змусити силою пiти за собою, пiти, доки не пiзно. Вiн уже був встав з постелi. – Не спиться, синку? – спитала мати. – Спiть, мамо, – сказав. – Я пiду води вип’ю. Надворi було доволi прохолодно. Аж нiби морозно. Холод вiдразу поповз за комiр. У сусiдiв свiтло вже погасло. Десь там, на сходi ледь-ледь сiрiло, готувався пробудитися, зайнятися невiльний день. Весiльний день. «Не, – сказав вiн собi. – Не, я вкраду еi з весiлля». Та вже коли справдi напився холодноi, аж зубам стало терпко, води – все-таки осiнь, середина осенi – рiшив, що пiде на весiлля, куди його таки запрошували, як сусiда й хрещеного сина, хоч, може, й сподiвалися, що не прийде. І вiн таки пiшов, i ловив на собi настороженi погляди Федота й Федотихи, Улянчиного брата й самоi Улянки. Тодi не пили так багацько, як ниньки, але й вiд одноi маленькоi чарчини прилинула кров, стало жарко i зашумiло в головi. Чекали приiзду, точнiше, приходу молодого, бо ж з одного села, звiсно, разом з весiльним супроводом, а пiсля короткого спiльного застiлля, як годилося, мали рушати на вiнчання. До того обряду, до того, як пiднiмуть над головами наречених корони й благословить батюшка на довге й щасливе життя, кричати «Гiрко!» не годилося, то й не кричали. Али видиво Тимоша, який неприховано тулився до майбутньоi дружини, якою Улянка мала стати за годину-двi, було нестерпним. Та й Улянка тулилася, нахилилася й щось сказала, вiд чого Тимошеве лице враз посвiтлiло. Наче спецiально дражнила його, Якова. І таки додражнилася. Коли весiльники стали виходити з-за столiв, мати й батько благословляли на дорогу до храму, Якiв тихо вiддiлився вiд людського гурту й майнув до хлiва. Рушниця-п’ятизарядка лежала в дильовi, всерединi видовбаноi пустошi (от чого не могли ii знайти полiцiянти), холодна й начеб усмiхнена. – Чекала мене? – сказав Якiв, мов до живоi. Погладив, перевiрив, чи загнаний набiй. Набоiв не було. Виходить, батько дiзнався про його намiр? Чого ж тодi не сховав в iншому мiсцi? – Ну добре, – пробурмотiв i мацнув у щiлину в стiнi хлiва. Там лежав набiй. Один-однiсiнький. Загнав його в рушницю. Клацнув затвор. Звiв курка i вийшов на двiр. Весiлля вже йшло до вулицi, а вiд сусiднього двору бiгла мати. – Яшку! Ясю! Спинися! Вiн не чув. На сусiдньому дворi грали троiстi музики. Казали, то знаменита на округу трiйця музикантiв, виписана Вергунами з мiста. Все одно вони йтимуть мимо iхнього двору до церкви. Все одно йтимуть, затято билося в головi. – Ясю! – мати кричала так розпачливо, мовби вiн вже когось убивав чи цiлився в неi саму. Якiв обминув матiр, навiть вiдштовхнув протягнуту руку, вийшов на вулицю. Звiсно, вони його побачили, побачили наведену на молодих цiвку рушницi. Хтось закричав, натовп хитнувся, мов одна велетенська хвиля. – Стiйте! Якiв сам здригнувся од свого пронизливого крику. Крик долинув хтозна з якоi далини i впав зовсiм поруч. Весiлля спинилося. Зацiпенiли люди й стихла музика. Такого ще в iхньому селi не було. Порушити весiлля, яке йде до церкви, до вiнчання… Наперед вийшов батько Федот. Пiшов до напасника. – Якове, не дурiй! – сказав тихо, але твердо, дуже твердо. – Не дурiй, чуеш, Якове? На що руку пiдiймаеш? – Стiйте, – сказав Якiв. – Стiйте, тату, бо стрельну. Я нiкого не вбиватиму. Али не пiдходьте. – Тодi чого ти хочеш? – спитав Улянчин батько. – Вашу дочку, – сказав Якiв. – Хiба ти не бачиш – вона за гиншого виходить? Сама виходить. Нiхто ii не силував. Нiхто, Яшку. Слова Федота покотилися до його, Яковових, нiг i вiдкотилися кудись убiк. Лежали i блищали. «Може, вiдступитися?» – подумав Якiв i зрозумiв, що не вiдступиться, нi за яку цiну не вiдступиться. «Благословлеемо, бажаемо щiсця, здоровля й дiточок на щiсця», – слова зашелестiли у вухах, а тодi зазмiiлися перед ним, стаючи чи то справдi маленькими дiтьми Тимоша й Улянки, чи то якимись чорними почварами, котрi повзли вулицею. Такi слова благословляння батькiвського якусь годину чи й менше тому казала Улянчина мати, коли прийшло весiлля Тимошеве. А перед тим щось схоже промовляв чоловiк, який стояв перед ним. Для молодих i цих людей – святi слова. – Вiддайте Улянку, i я нiкого не зачеплю, – сказав Якiв, хоч його руки дрiбно затряслись. Як i голос. – А хiба вона хоче бути з тобою? – сказав Федот i повернувся до дочки. – Хочеш, доцю? Скажи цьому анциболоту. І Улянка сказала. Вiн не почув, а швидше зрозумiв по губах, якi не раз цiлував – вона видихнула щось. Невже коротке: «Не»? – От бачиш, – сказав Федот. – Опусти ружжо й пропусти весiлля. Не бери грiха на душу. – Не, – вiдповiв тепер Якiв. – Я пiду тiльки з Улянкою. Чуете, тату? «Ми любилися з нею й будемо любитися», – хотiв сказати i все ж не сказав. – Та чого ви-те стоiте, – то вже Петро попрямував до нього. – Вiн не посмiе стрiляти. – Не посмiю, кажеш? Якiв звiв рушницю й вистрелив поверх людських голiв. Весiльний натовп ойкнув i сахнувся. Спинився й Петро. Пiсля того ще наперед вийшов знатний гостювальник – солтис. Али i йому на слова, сказанi польською, що доведеться вiдповiдати, що ще не пiзно образумитися, Якiв твердо наказав: – Назад! Бо стрiлятиму! – І затвором – клац. А тодi звелiв: – Йди до мене, Улянко! Чуеш? Бо зара проллеться кров. І Улянка пiшла. Спершу поволi, а тодi ледь не побiгла. Даремно ii хапав за руку Тимiш. Вирвала. Стрiпнула рукою, мов щось скидала. Коли вона наблизилася – перелякана, аж вельон, здавалася, тремтiв, схопив за руку вiн, Якiв. Став одступати, однiею рукою тримаючи Улянку, а другою – наведену на весiлля рушницю. Так вiдступив на iхне подвiр’я, пройшов мимо сполоханоi, напiвживоi матерi, далi за хлiв, а там стояв прив’язаний до яблунi Гнiдко – единий iхнiй кiнь. 13 – Тут ми будемо ночувати, – сказав Якiв. Вiн щойно зiстрибнув з коня. На конi сидiла Улянка. Вiн простяг до неi руки. – Давай, чого ж ти? Дiвчина подивилася на нього. Подивилася так, наче не впiзнавала. За всю гонитву не промовила жодного слова. Тилько здригалася час од часу. – Я сама. Вона зiстрибнула на землю. І тут вiн сахнувся – така мука сидiла в ii очах. Крик вилiтав з них, вiн його, здавалося, не тико бачив – чув. – Де ми? – прошептала. – То ж Гнатiв хутiр, – сказав Якiв. – Гната Сердюкового. Циганом прозивали. Вiн теперика десь в Расеi, а жiнка його до батька вернулася. Того й стоiть хутiр пусткою. – То ми тут жити будемо чи що? Вiн здивувався тiй усмiшцi, що зазмiiлася на ii губах. Глузуе? «Що ж я наробив?» – подумав й почув немовби за лiсом, ген там, далеко, може, аж за Бугом, загримiло. Уляна пiшла, пiдбираючи довге весiльне плаття – мимо староi хати, що зяяла пустими очицями вiкон, крiзь запущений, порослий бур’яном сад. Вiн наздогнав i спитав, куди вона йде. – Хiба тобi не все одно? – такою була вiдповiдь. – Може, й до лiсу, може, ще далi. Якiв сказав, що не пустить, що вони тут, на хуторi, переночують, тут iх не шукатимуть, а завтра раненько поiдуть конем до мiста. Далi або в Бiлорусiю польську, або в саму Польщу чи Галичину. А то майнуть i до совецькоi границi пробратися, там, десь коло Корця живе iхнiй далекий родич, що пiшов туди колись у приймаки. Вiн поможе iм через границю, до советiв, перебратися. І хоч вiн советiв не любить, али то, може, й лiпше, там, за границею, полiцiя iх не шукатиме. – Ти все продумав, он як… – Я… Вона зирнула й пропекла душу. Тими ж очищами – найгарнiшими в свiтi. – Ти все продумав, не подумав тилько про мене. – Я ж про тебе й думав. – Про мене! Улянка зойкнула й кинулася на нього. Стала бити кулачками в груди, а тодi по щоцi дряпнула. – Про мене? А як менi далi бути? Менi… Може, ти й мене застрелиш? – казала. – То стрiляй, стрiляй, все заразом рiшиться, то лiпше, нiж з поломаною долею жити. Вiн схопив ii за руки. Спробував зазирнути в тi – чужi, страшнi, привабливi – очi. Не вдалося. Мовби самi очi втекли. – У мене набоiв нема. – Що? – Те, що чуеш… – То ти пiшов з одним… А потiм з порожнiм… Вона забилася в плачi. У нього на грудях. І доки плакала, вiдчув, що мае робити далi. Про те й сказав iй, коли заспокоiлася: вiдвезе в село, скаже, що не чiпав, що… Якщо хоче, вiн iм здасться, i будь що буде. – Не. – Не? Проказали те коротке слово й замовкли. Мовчали довго. Поки Уляна не сказала, що вiн ii вiдвезе, але тильки до села. А сам вернеться на хутiр. Далi ждатиме. Вона спробуе для нього дiстати прощення. Якщо вiн ii любить (досi любить, чомусь сказала вона), то хай ii послухаеться. Пiслязавтра прийде сюди i скаже, що вийшло. – І ти послушался, дед? – спитала тепер Оленка. Якiв звiвся на ноги i побрiв за хату. Подумав, що тодi, коли вернувся на хутiр, у нього була чи не найжахливiша нiч у життi. Навiть убити себе не мiг – рушниця була порожньою. Тильки коли прокидався в холоднiй порожнiй хатi – од приморозку, од страху й болю, що сидiв у його душi, йшов надвiр i тулився до коня. Був сам-однiсiнький, не тiльки в тому лiсi, а й у цiлому свiтi. Свiтi, бунт проти якого закiнчився його поразкою. Знав, що коня мусить вiдпустити, хай вертаеться до господи, батьковi й брату вiн потрiбен. Знав, що мусить пiти свiт за очi. І тiльки пiд ранок збагнув, що нiкуди не пiде, а чекатиме Улянку й присуду од неi. 14 Чим далi жила в нього Альона-Оленка, тим бiльше прив’язувався до неi Якiв. Коли вона почала оживати, виявилося, що це дiвчисько таки вмiе дещо робити. Прибрала в хатi, по-своему порозставляла горщики, iз книжок, котрi валялися в коморi (ще з тих пiр, як його доньки та син ходили до школи) вирiзала картинки, на яких були дiти коло рiки, жiнки в полi й задумана дiвчина ци, може, молода жiнка, й повiшала на стiни, прилiпивши клеем, який найшла в тiй же коморi. Щоденно iшла на лужок, приносила звiдти квiти (к’яти, як казали в iхньому селi ще на польський манiр) i ставила в банку. Затребувала, щоб Якiв показав, як варити борщ, i таки зварила. Олька було протестувала – нащо вам, тату, тримати тую почвару, ще чимось заразить, а то й обкраде. Що в мене красти, вiдмахувався Якiв. Наркоманiв своiх приведе. А воне знають, де вона, в якому селi? А тодi Олька прибiгла – та всяке, чуете, всяке вже кажуть в силi, що й вона нiби ваша коханка, цее молоде почварище. Якiв дивився на дочку й не мiг збагнути: шуткуе ци правду каже? Аякже, коханка, сказав, так i передай своiм кумасям, хай ще бiльш язики почешуть, що iм ще робити, а вiн, старий дiд, за п’ять лiт до сотнi, авжеж, зробив iй, ций дiвцi бахура, як народить, волохате, з довгими вухами, то всеньке село, всенькi Загорени запросить на хрестини, а тибе, Олько, та твою плетуху Гришиху за кумiв, думаю, не погрумiчаете, прийдете, ще й подарункiв принесете, не забудьте, а кого за кумiв з чоловiкiв узети, то вже самi нараiте. Так казав вiн, Олька сердилася, спльовувала, йшла, верталася на другий день, щоби щось ще принести, али до Оленки не чiплялася. Майбуть, досi сидiв у нiй спомин про крутий батькiв норов – добрий-добрий, покладистий, а спробуй его слово порушити, проти волi пiти в чомусь сурйозному, то лиха не оберешся, мiг i в такому вiцi костуром огрiти, а вона, як не е, а звикла терпiти. Бо батько, так у iхнiй родинi заведено. До того Олька була сама-самiсiнька, дiти жили – одне в городi, Сьомка неiн все по своiх морях-окiянах плавав i казав, сам боiться в село вертатися, бо тилько на кораблi й живе, а тутка свiтом нудить, Танька… Танька, найменша онучка по Ольцi, втрете десь вже за границею замiж вийшла, й була мала надiя, що вони ii взагалi колись побачать. Людка в другiм селi. Полiна тутечки, а що толку… Отож пiдозрював Якiв, що Олька ще самотнiша за нього, бо бабськi розмовини – то iдне, а хата, як i в нього, порожня. Знав, правда, й гинше – а ни вiн до Ольки не вернеться, ни вона до нього не перебереться, обое не те що впертi, а мають жити по-своему, раз уже вiн до цiеi хатини вернувся, тутечки й умре. Приходила й секретарка з сiльради – хто така у вас живе, звiдки приблудилася, документи хай покаже… Якiв сказав: гостюе у нього далека родичка, дайте, людоньки, спокiй, i ти, панi Тетяно, дай, ни зi мною нiчого не трапиться, ни цяя дiвчина вам нiякоi шкоди не завдасть. Бо будете приставати, розволнуюсь, умру, а ви ж там, я чув, хочете, щоби до ста дожив, бо ж я, як Варка Тонусьова вмерла, найстарший у Загоренах, то йди собi з Богом, небого, прийде час – i вона поiде, як i приiхала. Секретарка пiшла, несолодко пообiдавши, а Якiв мусив признатися – вiн уже боiться, що Оленка його покине, що поiде, а таки колись поiде. Вiн нiколи ii не розпитував – звiдки, хто батьки, вона йому розповiдала якiсь iсторii з свого життя, казала спершу: «А ти не любопитен, дед», а потiм, як на iхню мову перейшла: «Нiчого про мене не хочете спитати, Якове Платоновичу?» – А що я маю питати? – сказав Якiв. – Ти, дочко, як той метелик, що злетiв та сiв – може, менi на руку, може, на вiкно. Поки сидиш у мене, то не хочеться менi тебе здмухнути. – А ви фiлософ, виявляеться, – сказала вона. Була у кофтинi, яку купив разом з нею на базарi, що був тепер у iхньому селi щоп’ятницi. І коротенькiй спiдничцi, котру сама вибрала. «Геть дiвчисько, – подумав Якiв. – Полiток пiдранений». Тодi вечорiло. А вечором вiн уже майже не бачив. Сiдало сонце за тополi на краю села, i разом з сонцем сiдало його життя. Поруч сидiла дiвчина-метелик. Якову було добре. Добре було Якову. 15 А тодi з усiх можливих шляхiв свого життя – iхати в якесь мiсто, в Польщу втiкати, а може, й саму Варшаву, а чи на схiд, до советiв, вiн обрав iнший, як зрозумiв пiд ранок, едино можливий для нього – повернувся в село, на свое подвiр’я, до своеi хати. Будь, що буде. Будь, що… Уб’ють, заберуть у полiцiю – нехай. Не став ждати Улянку. Несила було ждати, не мiг i прийняти милостi з ii рук. Не мiг, от яка придибенцiя. Лють у ньому – всерединi, що спалювала нутро й начеб назовнi, – то народжувалася, то гасла. Приходили спогади, а разом з ними дивнi хвилi нiжностi. Нiби Улянка була тут, поруч з ним, нiби тулилася до нього, а не вiтер вдарявся об боки. Вiн аж пiдiйшов до яблунi, втiкаючи од того видива, й погладив шорстку кору. Хотiв вiдпустити коня. Вiдпустив i наздогнав. Сiв i поiхав щосили. Мчався через лiс у безвiсть. Зрештою спинився. Вернувся на хутiр. Треба було iхати в село, де невiдомо що, може, зробили з Улянкою. Згадав, що вона наказувала дочекатися ii приходу. – Буду у вiвторок вранцi, – сказала вона. – Ни завтра. А у вiвторок. У вiвторок… Попереду чекав страшний i довгий день. Вiдпустити коня й iти пiшки до мiста? Тут вiн згадав, що бачив, як бiля хутора росте сиза блекiть, сонна кущиста трава, якщо наiстися ii дрiбних ягiд, казала його тiтка Якилина, то спершу прийде сон, а потiм непомiтно смерть. Вiн кинувся, знайшов, став рвати. Запихав маленькi ягiдки, що висiли на стеблах, до рота. Спiшив набитися, наiстися, мов боявся, що хтось заборонить. Потiм пiшов до хати, лiг на порепану лавку, едину в хатi, й став чекати сну. Сон прийшов, али смерть не. Вночi прокинувся од холоду, всього трусило, нудило, виблював раз i вдруге. За вiкном сiрiло. Зрозумiв – то свiтанок вiвторка. Вiвторка, в якому судилося жити. «Десь тут тече струмок», – згадав i, хитаючись, вийшов iз хати-пустки. А потiм побрiв до села. Не став iхати, а йшов i вiв коня на повiдку. Сiв було та злiз. І тильки перед селом знову скочив на вiрного товариша, що роздiлив з ним цю невимовно гiрку нiч, i поiхав верхи. Вертався, наче справдi був переможцем. А може, й був. Тильки от над ким? Над собою? Над своiм прогiрклим, просоленим невидимими слiзьми коханням? – Сину, як же ти вернувся? Тебе ж уб’ють, сину! Мамин зойк. Схожий теж на пострiл, на квилиння пiдбитоi чи то лебедицi, чи невiдомоi птахи, що простягае до нього руки-крила. – Мамо, не кричiть. І не плачте. Самi казали, що долю конем не об’iдеш. Я спробував, та вернувся. Цитьте, мамо. Вiн злазить з коня, п’е воду – жадiбно, хоч перед тим на хуторi напився – та береться обтiсувати колоду, що лежить на дворi – щось мусить робити. Мати стоiть поруч, мовби вартуе його од лиха. Жалiбно дивиться. Щось хоче сказати й ни може. – Йдiть до хати, мамо, – каже Якiв, не витримавши ii зiтхань. – Йдiть, мамо… – Добре сину. Тупцяе на мiсцi. Йде i спиняеться. Якiв не витримуе: – А батько де? – До колишнього старости пуйшов. Вони ж разом колись воювали. Той iз солтисом дружить. За тебе просити. – Просити… Он як… Вiн теше i теше. Люто й затято. Нехай хоч сотня Петрiв, Федотiв, солтисiв i полiцаiв приходить, i забирають ци вбивають. Його життя, його душа кудись вiдлетiла. Вчора, а може, минулоi чорноi ночi, а може, й ще ранiше. Вiдлетiла, вiн вiдчувае страшну безбережну порожнечу, серед якоi сам-один затято махае сокирою. Нащось теше, бо не вiдае, куди пiде та обтесана колода, на хату, хлiв чи, може, його власну труну. Ураз пригадуе схожiсть, Улянчину, одразу на два дерева за хатою, коло паркану. «Пуду зрубаю», – думае. На пiвдорозi спинееться. Щось спиняе. Кидае у жар. Вертаеться до колоди. Теше, а на сусiдньому подвiр’i, знае непевне, знову з хати виходить весiлля. Нареченi тримають в руках iкони. Попереду iде сват, поруч дружки, iз хлiбом в руках завмерли поруч батьки – i вiн вислизае з того весiлля, наче обрiзана гiлка чи, швидше, зiрване яблуко, що покотилося в ще густу, але вже пожухлу траву. Котиться й котиться. Й боляче вдаряеться об щось залiзне й холодне. Вiн знае – то цiвка рушницi, що хтось викинув у траву, вона заглядае в очi – Якову? яблуку? – i, зрештою, вiн бачить, як з маленькоi, темноi, бездонноi дiрки вилiтае його смерть. У цю мить, вiн знае теж про те, почнуть грати троiстi музики – жалобну й веселу водночас мелодiю. Вона приходить сама, без порухiв смичка i шелесту губ. Народжуеться в ньому з його болю. – Сусiде! Яшку! Голос iз минулого, далекий, наче луна, що прилетiла iз-за лiсу. І гострий, мов лезо ножа, що розрiзуе йому горло. Навпiл. Падае на землю, боляче б’е по нозi сокира. Вiн встигае помiтити – не розтинае чобота, а б’е по ньому. Б’е навскоси, збоку. Бiля тину, що роздiляе iхнi обiйстя, стоiть Улянка. У новому платтi – такого вiн ще не бачив, з розплетеною косою. – Йди-но сюди, сусiдоньку. Ватяними ногами вiн пiдплентуеться. «Чого ж я слухаюся?» – думае. – Не дочекався, Ясику? – каже Улянка. – І правильно зробив. Я типерка, Ясику, замiжня жiнка. Замiжня, Ясику. Двi медовi ночi вже мала. Не вiриш? Тимко мiй вельми гаречий чоловiк… Як вiн ii не вбив тодi, чого? Побачив бездонний сум в очах? Побачив. Тi очi його пропекли й закричали. Закричали: не вiрити словам. Не вiрити нiчому, навiть сьогоднiшньому дневi й тому, що вiн принiс, що довкола вiн бачить i вiдчувае. – А у нас усе добре пiсля весiлля було, Ясику… Сорочку родинi мою показали. Із кров’ю, як i належить пiсля першоi шлюбноi ночi. Нахилилася близько, моргнула i стиха-стиха: – Тимiш перед тим кроля зарiзав… «Лiпше б вiн тебе зарiзав», – ледь не сказав. Али Тимiш… Ци, мо’, й знав усе про них? Як же то?.. Ци насмiхаеться ця злидниця… – Я за тебе радий, сусiдочко. Хай тобi буде добре сьогодне i завше. – І тобi, сусiде. Так само… Ось така розмова у них вийшла. Нащо Улянка його кликала? Щоб зайвий раз боляче зробити? Мiг би заприсягтися, що нi. Але то вже пiзнiше прийшло. – Тебе не чiпатимуть, сусiде, – сказала Улянка й повернулася спиною, пiшла собi, мовби нiчого не було мiж ними. Мовби справдi розмовляли двое сусiдiв. Його тилько викликали в постерунок, прочитали мораль i сказали, що мае заплатити штраф за порушення громадського спокою. – Штраф? Килько? – спитав i подумав, що чого доброго доведеться за свою дурiсть якщо не з конем, то з пiдсвинком розпрощатися, бо ж грошей на господарцi катма, чи й злотий нашкребеться. – Вам повiдомлять, – сказав полiцай, i це ввiчливе звернення здивувало. Вiн дивився на ситу морду в мундирi, запакованого в закони й параграфи чоловiка й подумав про силу, яку мае жiнка, з якою любився. Яким був ланцюжок ii незбагненоi сили? Тимiш – батько, а через них, представникiв двох найбагатших у iхньому селi родин i до влади близьких – тих же старосту, солтиса, крiзь витрiшкувату душу (хiба душа такою бувае, майнула думка) цего полiцiянта тая влада простягалася й до чогось невидимого й невловимого, що витало й над цими чоловiками, й над iхнiми душами, й землею, яку вони топтали. Чого вiн не збагнув, не змiг второпати своiм хлопським розумом, коли кохався з Уляною, коли м’яв ii, стискав ув обiймах, вважав, що володарюе над нею? Можна обижатися хоч сотню разiв, що вона, та солодка сучка, продала любов… Али ж ци так? Раз не пiшла за ним, то щось е вище? Грошi. Отi брязкальця, яких у нього зроду-вiку не було? Щось таке, чого таки не годен збагнути? Честь роду, яку боронила Улянка? Боронила, вже носячи пiд серцем його дитину… Та дорога вiд гмiнноi управи додому була чи не найдовшою у його життi… Али побачив крамар Гершко i вперше (вперше!) сам закликав до корчми, як за старою звичкою, ще з царевих часiв, називали ту хатину, в якiй мона було випити й закусити. – Пане Гершку, у мене нема ни гроша, – сказав тому хитрому пейсатому жидковi. – Хлопе Якубе, – сказав Гершко. – Менi не треба твоiх грошей. Їх у тебе все iдно нема, хоч iз псами кишенi обшукуй. Але все село гуде про твiй, хлопче, вар’ятський здерубок[4 - Учинок (дiал.).]. Такого в тотему селi ще не бувало i, мо’, й не буде, а я ж прожив на вiку шiсть десяткiв як-не-як i штири десятки лiт у цеiх богом забутих Загоренах, як ви мувите. І замiсть того, щоб сидiти в буцегарнi альбо валетися забитим полеськими хлопаками, найнятими за бутель пудпольного самограю, сей пан Якуб, нав би бiблейський апостол, котрого таки звали Якубом, гуляе собi селом i посвистуе, як холера, хоч i з темною хмарою в очах. То хiба я не можу юж пригостети такего пана хлопа якоюсь чаркою виборовоi? Вiн поплентався за Гершком, зновика засвистiв безтурботно, i двое хлопцiв у корчмi косували оком, то були вiрнi Тимошевi содруги, али ж ни зачiпели, не сказали й слова. Та, п’ючи чарку з рук самого Гершка, вiн вiдчув, як за його плечима постала невидима загроза. Нiма, али страшна. «Заб’ють, нишком заб’ють», – подумав i зрозумiв, що тут уже над задумкою навiть цих двох, Пилипа i Матвiя, що дивилися мовчки, али явно зневажливо, а може, й не зневажливо, а вороже, а може, те й друге, – тут уже Улянка сили не мае, тут вступае щось таке, вiд чого треба рятуватися хiба що втечею. Або зневагою до смертi. Пив чарку з Гершкових рук, дивився на корчмаря, а за його плечима випливав обрис ни то дерева, ни то жiнки. Дивився старий жид, мовби правдешнiй пророк чи апостол iз Старого Завiту. Двое хлопакiв косували оком. Щось виграв вiн, а щось програв. І що бiльше? Бо любов, бо Улянка… – Коли ви-те, пане Гершку, такеi добрi… – Пий, хлопе Якубе… Не всiе зi смертю герць виграють… Пий, мо’, й другу наллю. 16 Настав день, коли Оленка сказала: – Якове Платоновичу, вам треба постригтися. Не заперечуйте. І пострижу вас я. – Олька постриже, – сказав Якiв. – Як завше. Альбо Тарас… – Нi, я хочу, – труснула головою. – Чим? – Ну, хоча б ножицями, якi у вас я бачила. А хочете – десь машинку дiстану. Мусить же бути у вашому селi машинка. – У мого племiнника е машинка, – сказав. – Я принесу. Покорився, бо захотiлося, аби це дiвчисько його таки постригло. Не те, щоб зарiс, перед Зеленими Святами Олька трохи пiдчикрижила. Али хай стриже. Мо’, ще й поголить, ха-ха. Якiв сходив до Тараса, племiнника, й принiс машинку. А з ним… А з ним прийшов Валiк, Валько, Тарасiв син, який цього року закiнчив школу й уже поступив до якогось там нiверситету чи й до двох одразу й типерка вибирав, куди ж iхати через два тижнi вчитися – до Луцька чи Львова? – І хто ж то в нас такий молоденький i гарненький? – сказала-проспiвала Оленка. Валiк вiдразу геть почервонiв, збентежився, заклiпав очима. Став мовби тоже дiвчинкою, тилько соромливою. – Мовчи, сороко, – гримнув Якiв, начеб на свою доньку чи внучку. – У краску менi внука ввила, а вiн… – А вiн ходить в дитсадочок i чемно пiсяе на горшочок, – засмiялася Оленка. Тут i Валiк посмiхнувся. А в Якова невiдомо чого пропала охота далi сварити цю козу-дерезу. А вже як його постригла, то пiшли вони з Валiком до гайка, що рiс посеред села. Якiв обдивлювався себе у шматку розбитого колись овального дзеркала – майже нiц не лишила з його рiдкого старечого волосся ця сорока – i раптом подумав, що Валiк чого доброго влюбиться. Тодi на його душу впаде ще один грiх. Бо тая дiвка… Ни тико ж наркоманка, али… Наче втiкаючи од думок, вiн став вдивлятися в люстро. Старий, старий, старий… Блекнуть очi, карга у них сидить i крадькома за цим свiтом пiдглядае, де дибае дiд-дiдуган. Шматок скла вислизнув з рук i впав на землю. Розколовся. Якiв узявся збирати осколки i думав – на щастя ци на бiду? Зiбравши, не мiг розiгнутися. Сiв прямiсiнько на землю. По землi повзали мурахи, великi, з крилами – певно, як не сьогоднi, то завтра буде дощ. А може, й щось бiльше: такi мурахи – точна прикмета. Таким, сидючим, i застали його хлопець i дiвчина. – Якове Платоновичу, вам погано? – Щось менi заколихалося на землi, – сказав Якiв. Вони допомогли пiдвестися. Не, голова не крутилася. Глянув на обох, хотiв щось вичитати на лицях. Свiтяться обое. – То я пiду, дiду, – сказав Валiк. – Йди, хотя могли б разом i пообiдати. – Нi, я ще не хочу iсти… Оленка провела його двоюрiдного внука до старих розхняблених ворiт. Стояли ще там i щось балакали. А коли вернулася, сказала: – Гарний у вас внук, Якове Платоновичу. Добрий, а тому важко йому буде на цьому свiтi жити… Не бiйтеся, не спокушала. Якщо сам не спокусився. Що значили цi неiнi слова, пояснювати не стала. Тильки сказала, що заведе його до хати. Хiба вiн маленький, обурився Якiв. Авжеж, не маленький, згодилася Оленка i подивилася на нього: – Я, знаете, Якове Платоновичу, любила колись, коли мене мамка пiдстригала. У ранньому дитинствi, як кажуть. Дивуетеся, що в мене була матiр? – Не, чого ж… У всiх е матерi. – Точно… Вона раптом з доброго дива закотила очi. Хапала широко розкритим ротом повiтря. Стала шукати руками опори. Й таки гепнулася на землю. Коли ж Якiв нагнувся над нею, став голову терти руками, глипнула очицями, сказала чомусь, як перше, росiйською: – Пора, наверное, мне умирать, дед… – Побалакай менi, побалакай… Якiв удавано сердився i водночас радiв, що не знепритомнiла. Бо що б робив тодi? Чи було б сили по дохтурку побiгти? Побiгти… Гой… – Геть кепськi моi дiла, раз одна паршива згадка розхвилювала, – Оленка сама звелася. – Хочете дiзнатися, хто була моя мамка? – Як захочеш, то й сама скажеш… – Правильно, дiдусю мiй Якове… Вона встала, подала руку йому. Обое вже на рiвних стояли. Начеб одне одного й пiдтримували. – Чого ви мене не проганяете, Якове Платоновичу? – спитала. – Захочеш, то сама пiдеш, – вiдказав Якiв. – Рано ще тобi йти. Вона нiчо’ на те не сказала. Потюпцяла за хату – плакати, думати, втiкати од якихось явно неприемних згадок. 17 Бiля його вуха свистiла куля. У тому самому гайку, куди приходив щовечора, все ще на щось сподiваючись. Хоч знав, що Улянка бiльше не прийде. Нiколи не прийде. Тим бiльше, що жила тепер на iншому кутку. Тодi стояла зима. Вiн уперто прошкував заснiженим полем, набираючи за халяви снiгу. Потiм тупцяв на мiсцi, довго стовбичив, виглянув мiсяць з-за хмари, нiби хотiв спитати: нащо тут стовбичить ця дивна людська iстота? Чого жде? Коли ж геть замерзлий рушив додому, на краю гайку i просвистiла куля. Далi вiн побачив звiддалiк, посеред поля, темну людську фiгуру. Впiзнав – Тимiш. Якiв ступив крок, другий, спинився, пiдставив себе. Просвистiла друга куля, за нею i третя. Тимiш, вiн знав, був добрим стрiльцем, не раз ходив на полювання, батько його навiть мав дозвiл на тримання рушницi. Тимiш грався з ним, навiть не лякав, а саме грався. Ось що вiн збагнув i хрипко засмiявся. Хрипко й гiрко. А з боку сусiдськоi хати з’явилася ще одна фiгурка – жiноча. Вона бiгла до Тимоша, спотикалася, раз упала, звелася й знову побiгла. Улянка! Авжеж, то бiгла Улянка. Звiдти вiн не чув, що казала до свого законного чоловiка. Тильки побачив, як той ударив Улянку. Штурхонув ii прикладом рушницi. Погнав до хати. Вдарив раз, удруге прикладом рушницi. Коли Улянка впала, копнув ногою. Якiв зiрвався з мiсця й щосили побiг до них. – Тимоше! – хрипкий звук, що вирвався з горла, впав у снiг. Куля зачепила плече, вирвала шмат старого батькiвського кожуха. Та Якiв побiг далi. Стрибком кинувся до Тимофiя, щоб вирвати з рук рушницю. – Якове! Яшо! – Улянка гукнула не своiм голосом. Якiв таки встиг шарпнути зброю i вiдкинути вбiк. Та до нього кинулася Улянка i вдарила кулачками в груди. – Яшо, чого тобi треба? Вiн схопив ii за плечi. Струсонув. З усiеi сили. – Чого треба, питаеш? Хочеш, щоби цей нелюд убив? І тодi вона висмикнула свою руку з його. Сказала явно з ненавистю: – Тимiш мiй чоловiк, Якове. І волен робити зi свею жiнкою, що хоче. А тобi до нас раджу не лiзти. Не лiзь у чужу сiм’ю, чуеш, сусiде? Якiв глянув на Улянчиного чоловiка. Той стояв i торжествуюче посмiхався – навiть при мiсячному свiтлi добре було видно ту усмiшку, що змiiлася на виразних, аж не чоловiчих губах. – Звиняйте, сусiди, – сказав Якiв. Хотiв сказати з глумом, а вийшло начеб жалiсливо. Мовби справдi вибачався. Чи навiть просив прощення. Прощення?.. Ішов додому, знаючи, що бiльше на мiсце iхнiх побачень не ступить його нога. Був би того вечора чи вже й ночi вдячний, якби Тимошева куля таки влучила в нього. Та пострiлу не було. За його плечима сусiдським городом чоловiк його коханоi гнав свою жiнку додому. Може, й бив. Озирнутися не стачило сили. Улянка знову його зрадила. Вже на своему подвiр’i, де чипiла мовби зацiпенiла мати, подумав – зрадила, аби знов порятувати. 18 Був заснiжений зимовий лiс, куди Якiв забрався ловити зайцiв. Лiси довкола Загорян дiлилися на панськi – графськi й просто шляхетськi, кiлькох панiв, що тими лiсами володiли, державний лiс, дiлянки, що належали кiльком багатим загорянцям, i гмiнний. У панському, як i державному, полювання для хлопiв-селян було суворо заборонено. Траплялись випадки, коли в графському егерi панськi чи гайдуки пiдстрелювали одчайдухiв i дiло кiнчалося могилками, бо подавати в суд нiхто не насмiлювався. Хiба що Пилип Сукотькiв, коли його сина Карпа знайшли iз кулею в грудях, та той суд коштував цiлоi корови й скiнчився нiчим, бо, мовляв, мало хто мiг хлопа, порушника приватних володiнь, пiдстрелити. У державному лiсi полювати можна було хiба за лiцензiею чи одноразовим дозволом, але та бомага коштувала неабиякi грошi. На приватних дiлянках, хазяйських чи куркульських, як уже в двадцятi роки в них казали, там уже… як хiба зловить хазяiн. Плату у гмiнному лiсi, який колись був громадським, общинним, була помiрнiшою, нiж у державному. Хоч i лiс був той набагато бiднiшим, заболоченим, куди зайцi та лисицi забiгали чи забредали косулi тилько взимку, коли земля пiдмерзала. Платон Мех, а за ним (спершу з батьком, а потiм i сам) ходив i Якiв на полювання зрiдка iз таемним петлюрiвським ружжом, i силки ставив i в панських, i в гмiнних лiсах, i на вергунiвських, ба й Федотових дiлянках. До лiсу Жечi Посполитоi тильки не лiз, бо там, як зловлять, то пiдстрелити не пiдстрелять, а такого штрафиська впаяють, що очi на лоба лiт п’яток будуть лiзти, його вiдробляючи, – чи то на роботах державних, чи збираючи грiш до гроша, аби придбати корiвку чи й коня, виведених iз хлiва. Того зимового дня Якiв пiшов перевiрити поставленi напередоднi силки – на Ружковi, Розметенiй, Перетирлицi, мiсцях (i лiс пана Зубрицького, i гмiнний, i Вергунiв – усе приплелося), де поставив перед тим силки, сплетенi з витягнутих iз кiнськоi гриви волосiнi. Два русаки, що теперичка стали бiляками, нiс додому пiд старим кожухом. Жiноча постать винирнула в лiску пiд гiркою, з-за ялини. Сама схожа на струнку доладну ялинку. І мала та ялинка ймення Улянка. Вiн здригнувся з несподiванки. Й поморщився. Вона? Тут, посеред лiсу? – Не сподiвався стрiти? Дрiбно засмiялася. Стояла в кожушку, по краях вишивкою обмережаним, вперше в неi з’явився цiеi зими. Запнута барвистою хусткою-шальохою – зелено-сине по чорному, у чобiтках червоних i бiлих рукавичках. Багата сiльська панi-молодичка. – Де ж твiй коханий чоловiк? – спитав Якiв. – Тоже на зайцiв полюе? – До мiста за олiею поiхав та просо дядьковi повiз, – Улянка наблизилася до нього. – Боятися мене став, Ясику, чи що? Не бiйся, не з’iм. – І вже ширше усмiхнулася. – Не з’iм, тильки ще раз трошки надкушу. Захотiлося менi свiжоi зайчатини, додому навiдалася, то побачила, як ти йдеш. Дай, думаю, пiду за колишнiм сусiдом, може, пригостить… Вона вже була зовсiм поруч. Дихала швидко-швидко i важко. Скинула рукавичку i оголену теплу-теплу руку йому на груди засунула. А друга… Друга ii рука за пояс йому полiзла. Далi й далi. – Ясю, не вiдхиляйся, – зашептала вона. – Не вiдхиляйся, бо вб’ю. У мене й нiж на поясi приторочений. Од вовка брала, али можу й тибе дiстати… «Дiставай, – подумав. – Дiставай». Може б, йому полегшало. Та – вiдчув – того не хотiлося. Ни вмирати, а ни… Лiс пронизав далекий, проте гострий звук. Тужливий, десь iз самiсiнькоi лiсовоi глибини вирослий. Вовк? Може, й вовк, якого напевне уполювала б цяя клята затета жiнка. – Не опирайся, Яську, – шепче далi вона. – Ти ж мiй… Мiй… Дай свое тiло… Вiн тодi здався. Здався вiн, бо й сам прагнув цiеi молоденькоi жiнки, що вже штири мiсяцi, як належала иншому. Бо його тоже таке молоде тiло тужило за неiним тiлом. Бо… Опирався, як мiг, i вже кудись падав. Свiт поплив перед очима i пiд ногами. На снiг упав його старий засмальцьований кожух, а поверх нього – ii новий, модний, певне ж, дорогущий i чоловiком справлений. Вiн, уже будучи на нiй, роздягнений i розпашiлий, вiдчув, як ii живiт – горбочок добре помiтний, чого не було ранiше, – мовби кудись його пiдiймае. – Помацай, якщо хочеш, – зашептала вона, якось геть по-дитячому. – Живота помацай, там твiй син, баба Луциха каже, що синок буде… Я ж на п’ятому вже мiсяцi, Я-а-а-ську… Хоч цi слова болюче рiзонули, вже геть розпалений Якiв не мiг ii кинути, перервати цi проклятi любощi, цю грiховну веремiю. Та вiн не став панькатися, обережним бути, як вона просила, а брав по-справжньому, грубо й навiть брутально, як нiколи ранiше. Син… Його син… А скiльки з його сином в собi вона лягала пiд iншого? Мала сiм’я иншого, що поганило його сина! Скiльки разiв чекав у тому гайку?! Чого ж вiн не убив ii, тодi, коли стояв перед тим розпроклятим весiллям, з единим набоем у тепер вже конфiскованiй рушницi… Як спустошуе його цей жар… І снiг, що падае з ялин, той жар не гасить. А над лiсом, над лiсом, помiчае вiн, крiзь прогалинку в деревах, коли вже лежить поруч знеможений, кружляе птах. Шулiка. Летить над лiсом, потiм завмирае. І наче дивиться вниз. Туди, де двое лежать пiсля шаленого соромiцького кохання. Ось-ось, здаеться, впаде униз. – Бачиш? Якiв торкае Улянку за руку. Очi в неi все ще горять. – Що? – Шулiка. – То й що? – Улянка дивиться пильно i насмiшкувато. – Боiшся, що на нас кинеться? І раптом вона вiдводить очi. «Хай би кинувся», – думае Якiв. Птах угорi зновика завмирае. Мовби справдi прицiлюеться, аби каменем шугнути вниз. Туди, де лежать двое. 19 – Ци ви-те здурiли, тату, ци Господь вам альбо дiдько молоко п’яноi кози подарував? – казала Олька, котра кiлька хвилин тому влетiла до хати – стала-бо навiдуватися, незважаючи на сварку i зарiк, що ноги ii тут не буде, вiдколи в нього Оленка поселилася. – Ну? – Якiв одiрвався вiд шитва – камiзельку чи як там по-теперiшньому називаеться те, що пiд маринарку пiддягають, латав. – Та ж всеньке село язики гострить, що ваш гонук iз тою дурною наркоманкою любов крутить, – видихнула Олька i гепнулася на лавку. – Який ще онук? Що ти, Олько? – Та ж Валiк Тарасiв. – Валiк? Он воно що… Тут вiн згадав – Оленка пару днiв, як кудись зникати стала вечорами. І Валiк кiлько разiв то за точилом, то за ножiвкою, то за решетом чогось старим прибiгав. Олька посабанила[5 - Посварила (дiал.).], побушувала. Якiв ii осадив, сказав, щоб не чiпала ни Оленки, ни Валiка своiм довгим язичиськом, тим бiльше, що, виявляеться, тильки й того, що бачила Валiка й Оленку сусiдка Ольчина, Настя Троцьова. – Йди, сороко, – сказав. – Або ж рота на замок. І ключика сховай. Сказав, бо побачив, як до хати Оленка пiдходить. А ледь ступила й чемно до Ольки привiталася, та, не випустивши й пари з вуст, з пiдтиснутими губами, мов боялася з рота воду випустити, iз хати випливла. – Їсти будеш? – спитав Якiв. Оленка стала поруч i свою руку на його поклала. – А ви будете сваритися? Чи як це… Лаяти, так, Якове Платоновичу? Далi вона сказала, що правильно дiд ii сваритиме. Ду-у-же правильно. – Оч-чень, деда мой ненаглядний… Спасiтель мой бесценний… З тим i вийшла з хати. Вилетiла з хати. Вже кiлько разiв зауважував Якiв – дiвчисько бачить мовби наперед i розгадуе те, що вiн мав би iй сказати. Сидiв ступнем, а коли взявся шити – вколов голкою палець. Так i сидiв, доки не наповз на хату вечiр. Майнула думка, вiд якоi пробiг дрижак його старечим тiлом: Оленка його покинула, пiшла, поiхала, не попрощавшись навiть. Не мiг пiсля тоi думки й ворухнутися. Тiло наче паралiзувало. Оленка вернулася пiзнього вечора. Майже вночi, коли вже спати зiбрався. Ступила до хати геть мокра, бо надворi аж хлющило, стала посеред кiмнати. – Господи, вся змокла… Де ти була? Мокре дiвча пiдiйшло й притулилося. І ревно заплакало. Коли ж вiн хотiв слово сказати, поклало на його вуста пальчика, теж мокрого. – Мовчiть, Якове Платоновичу… Дiдусю мiй рiдний, мовчiть… Втiкала вона, вернулася з пiвдороги? Якiв про те не дiзнався. Але до них перестав приходити Валiк. Валентин, внук його двоюрiдний. У селi вже вiдчувався подих осенi, й на ii порозi Валiк таки прийшов, з валiзою в руках. Попросив дiда покликати Оленку. Якiв покликав. Вона вийшла i наблизилася з опущеною головою. Коли ж пiдвела очi… Очi тi чомусь смiялися… – Я ж просила тебе не приходити… І тут уже зовсiм засмiялася: – Конспiратор мiй хреновенький… Вибачте, дiду Якове… Валiк стояв i мовчав. Якiв не знав, що й думати. Невже вона його дурила? Али дурила в чому? Жодних же слiв не було iй сказано… – Я тобi напишу, – сказав зрештою Валiк, повернувся i пiшов, зсутулений, нiби дiд старий, а не сiмнадцятилiтнiй хлопець. – Куда? На деревню дедушке? Так ево звать даже не Константiн Макаровiч… І все ж вона пiшла за Валiком. Наздогнала i щось сказала. Чмокнула в щоку на очах у Василини Явтуховоi, далекоi iхньоi родички, котра якраз вулицею проходила. А цмокнувши, рiзко розвернулася й до хати побiгла. – Драсьте вам, дядьку Якове, – сказала Василина. – Внука проводжали? У мiсто вчитися поiхав? – У мiсто, вчитися, – сказав Якiв. «Холера ясна», – чогось подумав. 20 Пiсля тоi зустрiчi й любощiв у лiсi Якiв рушив за Буг на заробiтки, бо не мiг далi лишатися в селi, а в жовнiри брали тилько у двайцять лiт. Помандрував по селах та мiстечках i врештi-решт знайшов роботу на хазяйському тартаку. З ранку до ночi розвантажував i пиляв колоди, складав дошки. Спершу така шалена робота геть виснажувала i ввечерi без сил падав на солому в прибудовцi до клунi, яка слугувала йому за нiчлiжку. Так було спочатку. Але вже через мiсяцiв чотири Якiв звик до важкоi роботи (та й коли вона була легкою для селянського хлопця?) й у вечерi мiг вийти в село, бо то ж було не польське – забужанське. Одне його мучило – спогади про Улянку. Спомини, якi могли навiть пилку спинити, коли рiзав. Спомини, якi вривалися посеред бiлого дня й могли збудити посеред ночi. А коли приснилася вперше – там, на чужiй землi, то бiгла начеб через поле, до нього, який iшов навстрiч. Бiгла, добiгала до рiвчака бiля iхнього городу. Спинилася, простягла до нього руки. Вiн теж спинився, теж простяг руки. Але не мiг ступити далi й кроку, хоч знав, що рiвчак мiлкий. Пiсля того сну не стерпiв, вiдпросився у хазяiна на два днi, тим бiльше, що Трiйця була. Був шлях додому, переправа через Буг, пiшадрала через лiс. І вечiр, коли геть стомлений ступив на батькiвський порiг. І материн вигук: – Сину! Припадання ii, обмацування, мовби мала бажання впевнитися, що то таки вiн. – Що з вами, мамо? – Живий! – мати зойкае, а не каже. – А чого б я мав не живим бути? – Бо ж… І вiн дiзнаеться: Улянка геть у всьому призналася Тимошевi, i за дитину будущу, i за любощi в лiсi, то так iй Федотиха розказала, вiн ii побив, али не крепко, бо ж груба, вже дев’ятий мiсяць пiшов, али сказав, що прощае, що любить Улянку, та й шкандалю не хоче, зате ж його, Якова, вб’е безпремiнно, вб’е, навiть грозився на Холмщину поiхати та й там найти. – Йди назад, синку, зникай… Якiв пообiцяв, що зникне. Ще цiеi ж поночiвки. Вночi справдi вийшов з хати. Та вже на вулицi збагнув, куди його шлях проляже. Вмирали рештки короткоi лiтньоi ночi. У корчах коло рiчки, бiля обiйстя Вергунiв. Звiдти те обiйстя, подвiр’я добре проглядалося. І поява Улянки рано-вранцi з дiйницею в руках. Живiт, вже геть великий, добре видно було. Бачив, як до хлiва разом iз свекрухою пройшла, бо ж у Вергунiв не одна, а цiлих п’ять корiв. Як верталися i про щось говорили. Як вийшов Тимiш на подвiр’я, став потягуватися, за хлiв пiшов, вочевидь, нужду справляти, потiм умиватися почав, як Улянка зновика надвiр вийшла й рушника чоловiковi подала. Майнула божевiльна думка: вийти iз своеi засiдки, показатися. Хай уб’е, раз грозився. Вiн вже навiть пiдводитися став. І тут зрозумiв, що не зробить цього. Не зробить, бо… Бо жити хоче. Щось нове до Улянки почувае, а як його назвати – не знае. Нiби перед собою не кохану дiвчину (тепер вже жiнку) бачить, а сестру свою. Сестру, котру тре’ оберiгати. Як – не знае. Але берегтиме, вiднинi, може, навiк, може, й у споминi. – Отче наш, що на небесах, – раптом зашептав. – Нихай святиться iм’я Твое… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/volodimir-lis/stolittya-yakova-7776981/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Пiдлiток (дiал.). 2 Вагiтна (дiал.). 3 Човен (дiал.). 4 Учинок (дiал.). 5 Посварила (дiал.).