Україна. Історія з грифом «Секретно»

Украiна. Історiя з грифом «Секретно» Володимир В’ятрович Ця книга – зустрiч iз минулим. Тут – 61 iсторiя, 74 роки i набагато бiльше людей та ситуацiй, котрi дивляться на читача зi свiтлин та архiвних документiв. Разом вони складають образ украiнського ХХ столiття – часу, коли свiт по-справжньому вiдкрив для себе Украiну та украiнцiв, столiття, коли творилося обличчя Украiни. Свого часу життя кожного з героiв опинилося пiд грифом «Секретно» стараннями, здавалося б, нездоланноi спецслужби. Сьогоднi Володимир В’ятрович, який розсекретив ранiше таемнi матерiали радянських «органiв» вiд ЧК до КГБ, розповiдае про минуле Украiни 1918–1991 рокiв. Описанi в сухих звiтах i вiдтворенi iсториком хитрi спецоперацii, смертоноснi ходи, iнформацiйнi вiйни та складнi партii на кiлькох гравцiв – спроба знайти вiдповiдь на питання: що творить нашу долю – воля людини чи обставини? У форматi PDF A4 збережений видавничий макет. Володимир В’ятрович Украiна. Історiя з грифом «Секретно» © В'ятрович В.М., 2014 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2014, 2015 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2014 Вступ, або Украiнське ХХ столiття «Історiя з грифом „Cекретно“» продовжуе жити не тiльки тому, що готуеться до друку вже четверте за чотири роки видання, але й тому, що до кожного з них я маю вносити певнi змiни, пов’язанi iз сучаснiстю. Текст вступу 2013 року був просякнутий тривогою за те, що описане в книзi тоталiтарне минуле повертаеться. Вже через кiлька мiсяцiв пiсля виходу «Історii» у свiт це стало помiтно не лише для дослiдникiв, якi займаються ХХ столiттям, але й для усiх небайдужих громадян Украiни. Тому вони масово вийшли на вулицi, захищаючи свое майбутне. Майже сто днiв завзятого протистояння проти свавiлля Вiктора Януковича та його команди, у якiй вони жертвували своiм здоров’ям та навiть життям, знову привели украiнцiв до перемоги. Символiчно, що iх боротьба за демократичне майбутне супроводжувалася стихiйними спробами порвати iз тоталiтарними минулим, котрi вилилися у так званий «ленiнопад» та лiквiдацiю iнших радянських символiв. Попри перемогу Майдану, боротьба не закiнчилася. В днi, коли пишеться цей текст, ii епiцентр перемiстився на Донбас, ближче до Москви – головного «експортера» тоталiтарного минулого в нашу краiну. Там вона набула ще бiльш кривавих форм. Історики поганi пророки, тому важко сказати, коли закiнчиться протистояння. Але вони спроможнi назвати, що з того, що колись сталося, вже нiколи не повинно вiдбутися знову. І саме таким чином завадити його повторенню. Про подii, якi мають назавжди залишитися в минулому, вiдгородженi вiд нас мiцними гратами iсторii, ця книга. Не бувае iсторii без «бiлих плям» та загадок. І це природно, адже вона розповiдае про минуле, i чим це минуле давнiше, тим бiльше в ньому забутого, втраченого, того, що вже не може дати вiдповiдей допитливим дослiдникам. Але в украiнськiй iсторii все не зовсiм так – чи не найбiльше невiдомого стосуеться найближчого до нас ХХ столiття. Попри те, що рiвень письменностi рiзко зростав i досяг майже стовiдсотковоi позначки, коли свiдчення про минуле залишали не лише окремi хронiсти та органи влади, але й мiльйони приватних осiб, котрi вели щоденники та листувалися. Попри те, що, крiм письмових джерел, iнформацiю вже фiксували i на аудiо-, кiно- та вiдеоносiях, у пам’ятi комп’ютерiв. «Бiлi плями» украiнськоi iсторii ХХ столiття е наслiдком зумисних дiй: знищення документальних джерел чи навiть фiзичноi лiквiдацii людей як носiiв пам’ятi про подii, котрi слiд було забути. Тi, хто пережив страшнi роки, пам’ятаючи про репресii, самi волiли мовчати про «незручне» минуле. Чому саме останнiх сто рокiв мали зникнути з пам’ятi народу? Рiч у тiм, що цей перiод був надзвичайно важливим для украiнцiв, вiн став часом iхнього нацiонального пробудження. Саме у ХХ вiцi украiнський нацiональний рух, перейшовши через фазу культурного вiдродження, характерну для попереднього столiття, трансформувався в полiтичний рух. Саме тодi чiтких обрисiв стала набувати його головна мета – створення незалежноi украiнськоi держави, яка стала нацiональною iдеею украiнцiв. Саме тодi почали творитися конкретнi iнструменти задля ii досягнення у формi рiзного роду полiтичних та вiйськових формацiй. У ХХ столiттi украiнцi кiлькаразово вiдроджували свою незалежнiсть, i так само кiлькаразово ii втрачали, аж поки визвольний рух не досяг мети у 1991 роцi. Боротьба за iсторiю, за власний погляд на свое минуле була елементом визвольного руху, а знищення чи перекручення цiеi iсторii було iнструментом боротьби з ним. Адже iсторiя легiтимiзувала боротьбу украiнцiв за незалежнiсть, була важливим аргументом на користь права на власну державу. Як не дивно, але ця боротьба не завершилася навiть сьогоднi, пiсля проголошення незалежностi Украiни. Нам досi нав’язують бачення нашого минулого тi чи iншi сусiди, якi дають безапеляцiйнi оцiнки дiячам чи подiям, настирливо пропонують творити спiльнi тексти пiдручникiв. Навiть бiльше – у серединi краiни знаходяться полiтичнi сили, що намагаються завадити поширенню правдивоi iсторii та вiдновлюють iсторичнi мiфи, якi використовувалися комунiстичним режимом для придушення украiнського нацiонального руху. Останне особливо стало помiтно з 2010 року, коли до влади прийшов Вiктор Янукович. Нова команда полiтикiв, що опинилася бiля керма, дуже швидко проявила себе неабиякою енергiею та наполегливiстю, яка, на жаль, була спрямована не на рух вперед до майбутнього, а у зворотному напрямку. Реалiзованi ними полiтичнi змiни повернули краiну в перiод до 2004 року, бiльш того, вже незабаром Украiна опинилася перед загрозливою перспективою ще глибшого провалювання в минуле, аж до сумного радянського. Поворот у напрямку back to USSR став помiтним в актуальнiй полiтицi, де знову полiтичних опонентiв стали перетворювати в полiтичних в’язнiв, а опозицiйним медiа – затуляти рота цензурою. Не менше проявiв i в оцiнках минулого – стараннями чиновникiв украiнську iсторiю почали потроху перетворювати на iсторiю Украiнськоi СРСР. А для цього цензурували пiдручники, викидаючи з них матерiали, якi суперечать радянському канону, закривали архiви, документи яких руйнують старi радянськi iсторичнi мiфи. І знову-таки найактивнiше ножицi «iсторичних цензорiв» працювали iз ХХ столiттям. Саме тут вони знаходили найбiльше матерiалу, що може завадити сповзанню Украiни в бiк авторитарноi держави радянського зразка. Адже iсторiя минулого столiття свiдчить: украiнцi здатнi органiзуватися i протистояти навiть найбiльш потужним тоталiтарним режимам, вони, врештi, здатнi перемагати. Спроби повернути розвиток краiни у зворотному напрямку забрали безлiч зусиль i врештi зазнали краху. Вiдкриту одного разу iсторичну правду знову заховати неможливо. Тим паче коли зацiкавленiсть украiнською iсторiею продовжуе зростати. У цьому легко переконатися, завiтавши до будь-якого книжкового магазину – видань про украiнське минуле стае з кожним роком бiльше. Зростае не лише iхня кiлькiсть, але й якiсть. Серед украiнських бестселерiв останнiх рокiв домiнують твори саме на iсторичну тему, зокрема тi, якi в художнiй формi розповiдають про маловiдомi сторiнки ХХ столiття – «Музей покинутих секретiв» Оксани Забужко, «Чорний Ворон» Василя Шкляра, «Танго смертi» Юрiя Винничука та iншi. Популярною стае не лише художня, але й науково-популярна лiтература про минуле. Серед книг, якi дуже добре були сприйнятi читацькою аудиторiею, – пiдготовленi мною видання «Історiя з грифом “Секретно”» (2011) та «Історiя з грифом “Секретно”». Новi сюжети» (2012). Книги стали результатом моеi кiлькарiчноi спiвпрацi з сайтом www.tsn.ua, на якому в однойменнiй рубрицi друкувалися статтi, що потiм увiйшли до видання. Проте самiй iдеi готувати публiкацii про маловiдомi сторiнки минулого ХХ столiття, опертi на документи ЧК – КГБ, слiд завдячувати… Службi безпеки Украiни. І не лише тому, що на посадi директора архiву украiнськоi спецслужби протягом 2008–2010 рокiв я мав можливiсть ознайомитися з надзвичайно цiкавими й цiнними матерiалами чекiстiв. Вести тижневу авторську колонку спонукали брутальнi дii спiвробiтникiв спецслужби – затримання у вереснi 2010 року iсторика Руслана Забiлого. Дослiдника, який працював iз документами 1940–1950-х рокiв, намагалися звинуватити у «пiдготовцi до розголошення державноi таемницi». Задля пiдтримки свого друга я включився не лише в пiдготовку та проведення протестних акцiй проти спроб СБУ гратися в КГБ, але й вирiшив долучитися до його «розголошення державноi таемницi»: показати, якi саме iсторичнi документи зберiгаються в архiвах украiнськоi спецслужби, розповiсти на iхнiй основi iсторii людей, котрi пiднялися на боротьбу проти тоталiтарного режиму й потрапили пiд жорна репресiй, показати, як нищилося й переписувалося наше минуле. Статтi публiкувалися на сайтi в мiру iх написання у довiльному порядку. Натомiсть, упорядковуючи книги, я розмiстив iх у хронологiчнiй послiдовностi. Таким чином i перша, i друга книги охоплювали однаковий перiод у понад сiм десятилiть радянського часу. У виданнi, яке шановний читач тримае зараз у руках, я об’еднав цi матерiали, додавши дванадцять нових статей, i таким способом зумiв урештi зробити «Історiю з грифом “Секретно”» саме такою, якою задумував вiд самого початку – як своерiдну iсторiю Украiни минулого ХХ столiття. У фокусi моеi уваги – перiод, коротший, нiж сто рокiв: описанi подii мiж 1918–1991 роками. Це пояснюеться тим, що головним джерелом iнформацii для мене були документи комунiстичних спецслужб вiд ЧК до КГБ. Отже, мова йтиме про радянський перiод украiнського минулого, який був не просто найтривалiшим, а визначальним для минулого столiття i справляе значний вплив на сьогодення краiни. Можливо, саме тому в описах цього часу зустрiчаемо найбiльше недомовок та тенденцiйних перекручень. Книгу можна назвати моiм баченням iсторii украiнського ХХ столiття. Украiнського – тому що подii в книзi вiдбуватимуться в основному на теренах, якi сьогоднi входять до нашоi держави. Украiнського – тому що я спробував дивитися на минуле столiття саме з украiнського погляду. Врештi, я пишу про украiнське ХХ столiття, тому що воно було часом, коли свiт по-справжньому вiдкрив для себе Украiну та украiнцiв. Книга не е суцiльним текстом чи тим паче ретельною хронiкою подiй вiд 1918 до 1991 року. Описуючи один iз найдраматичнiших перiодiв украiнського минулого, я хотiв подати його не лише як iсторiю, але й як iсторii. Для вирiзнення цих понять в англiйськiй мовi використовуються два слова: у першому випадку говорять про history, у другому – про story. Тож моя iсторiя украiнського ХХ столiття складаеться з 66 рiзних епiзодiв. У них iдеться як про вiдомi, так i здебiльшого про незнанi загалу подii. Їхнiми героями е дуже рiзнi люди: як тi, якi з повним правом можуть вважатися героями у двох значеннях цього слова, так i тi, хто на це претендувати не може. Серед них е патрiоти та зрадники, тi, кого важко вiднести до якоiсь iз цих категорiй, або й тi, кого слiд вiднести до обох. Темами книги стали злочини тоталiтарного режиму (масовi репресii, Голодомор) та боротьба з ним у формi збройного повстання чи ненасильницького опору, украiнсько-польськi й украiнсько-еврейськi стосунки та причини iхнього загострення. Я свiдомо обирав сюжети, якi руйнують спрощенi уявлення про iсторiю. Переконаний, що кожне складне iсторичне явище мае просте, однозначне й неправильне пояснення. Украiнцям ще слiд навчитися вiдверто дивитися нас свое минуле, адже тiльки такий погляд може бути запорукою iхнього впевненого погляду в майбутне. Книга з’явилася на свiт як результат спiльних зусиль багатьох людей, якi допомагали менi у час роботи над нею, i iм належиться велика подяка. Це передусiм редактори сайту ТСН Орест Сохар та Вадим Осадчий – за пропозицiю вести колонку i приемну спiвпрацю в пiдготовцi та публiкацii матерiалiв, якi протягом трьох рокiв з’являлися в Інтернетi. Це люди, якi були i героями, i уважними читачами описаних iсторiй, – Юрiй Шухевич, Євген Сверстюк, Ігор Калинець, на жаль, уже покiйнi Іван Гель та Ірина Калинець. Це Влад Кириченко, спiльно з яким ми заснували серiю «Наш формат iсторii», у якiй з’явилося три видання книги. Це моi колеги з Центру дослiджень визвольного руху, особливо редактор наших видань Олександр Оксимець та технiчний редактор Петро Клим. І найбiльше дякую дружинi, Яринi Ясиневич, не лише за щоденне натхнення, але й за цiкавi думки, а головне – за здатнiсть органiзувати часом нелегкий перехiд вiд iдей до iхньоi реалiзацii.     Киiв, липень 2014 року Якi таемницi зберiгають архiви КГБ Першу статтю присвячено не конкретнiй особi чи подii, а загальному оглядовi iсторичних документiв, що мiстяться у сховищi украiнськоi спецслужби. Сподiваюся, вдасться сформувати об’ективне бачення цих матерiалiв i позбавити багатьох зацiкавлених вiд невиправданих очiкувань щодо них. Вiдразу скажу: тi, хто переконаний, що цей архiв е великим зiбранням компромату на «всiх i вся», будуть розчарованi. Хто ж справдi шукатимуть правди про наше минуле, зможуть зробити безлiч вiдкриттiв. Для початку ознайомимося з установою, про яку йдеться. Офiцiйна назва архiву – Галузевий державний архiв Служби безпеки Украiни, адреса: Киiв, вул. Золотоворiтська, 7. Назва, як бачимо, не особливо вдала – з неi виходить, що тут мiстяться матерiали, якi створенi СБУ та стосуються саме ii дiяльностi. Натомiсть маемо справу з документами карально-репресивних органiв радянського перiоду ЧК, ГПУ, НКВД, МГБ, КГБ. У краiнах, якi активно проводили полiтику подолання тоталiтарного минулого, такi матерiали вже давно видiлено в окремi архiви чи передано в iнститути нацiональноi пам’ятi. Украiна ж у цьому вiдношеннi досi складае компанiю таким «передовим» демократичним державам, як Росiя, Бiлорусь, Казахстан. Будiвля Галузевого державного архiву СБУ. Киiв, вул. Золотоворiтська, 7 Специфiкою Украiни у цьому випадку залишаеться, на жаль, притаманна i в багатьох iнших сферах недовершенiсть певних починань. Ще у вереснi 1991 року розпочато передання документiв архiву в обласнi державнi архiви. Протягом кiлькох рокiв передано понад 1,5 мiльйона справ, але згодом ця робота з незрозумiлих причин зупинилася. Не увiнчалися успiхом i спроби створення окремого архiву, здiйсненi у 2008–2010 роках: Верховною Радою не було прийнято потрiбного для цього закону, Кабiнет Мiнiстрiв не спромiгся на необхiдну постанову. Тож основний масив документiв залишився у вiданнi теперiшньоi спецслужби, i, як показують подii останнiх рокiв, перетворився на заручника полiтичноi ситуацii в краiнi. Картотека вiддiлу архiву НКВД СРСР, 1939 р. Надзвичайна важливiсть матерiалiв архiву зумовлюеться вже iх походженням. Особливiстю тоталiтарних режимiв е прагнення iхнiх функцiонерiв контролювати всi сфери життя людини, а для цього iм потрiбно було знати про неi все. Цi завдання покладалися на карально-репресивнi органи. Результатом стала величезна кiлькiсть зiбраних свiдчень, спостережень, таемних повiдомлень, компрометуючоi iнформацii про осiб, котрi стали об’ектом зацiкавлень спецслужб режиму, та про дiяльнiсть опозицiйних органiзацiй. З iншого боку, органи залишили пiсля себе не меншу кiлькiсть приписiв, розпоряджень, вказiвок, якi мали забезпечити iхню роботу та життездатнiсть самого режиму. Всi цi данi зосереджувалися у спецiальних архiвосховищах, доступ до яких особливо ретельно обмежувався. Архiви карально-репресивноi системи були серцевиною функцiонування тоталiтарного механiзму. Тому на сьогоднi найцiннiшi матерiали про методи роботи радянського режиму знаходимо не в збiрках документiв комунiстичноi партii, що керувала державою, а саме в архiвах комунiстичних органiв безпеки. Якщо документи партii мiстять часто прикрашену, iдеологiчно витриману iнформацiю, то в документах ЧК – ГПУ – НКВД – МГБ – КГБ вона подаеться з граничною вiдвертiстю та навiть цинiчнiстю. Стражi режиму не дозволяли собi «запудрювати мiзки», оскiльки вiд чiткого бачення ситуацii залежала можливiсть швидко й ефективно корелювати ii. Читальний зал архiву НКВД СРСР, 1939 р. Хронологiчно матерiали ГДА СБУ охоплюють перiод вiд 1918 року (часу створення сумнозвiсного ЧК) до останнiх днiв iснування Радянського Союзу у 1991 роцi. Крiзь призму цих документiв можна оглянути «зсередини» весь радянський перiод iсторii Украiни, дати вiдповiдi на сотнi запитань про минуле, якi досi гаряче дискутуються в суспiльствi. Тож не дивно, що в часи СРСР доступ до цих документiв був практично неможливим. Дивуе, що за радянськими грифами цю iнформацiю намагаються приховати сучаснi чиновники, якi, напевно, забули, що е керiвниками незалежноi украiнськоi держави, а не УРСР. Весь масив iсторичних документiв Архiву СБУ (а це понад 800 тисяч справ, окремi справи мiстять по кiлька десяткiв томiв) згрупований за фондами, що об’еднують матерiали за видами i темами. Найбiльшим е масив кримiнальних справ – сотнi тисяч свiдчень про жертв масових полiтичних репресiй 1920–1950-х рокiв, наступного витка терору проти iнакодумцiв у 1960–1980-х. Перелiк прiзвищ дiячiв украiнськоi iсторii, щодо яких наявнi кримiнальнi справи, зайняв би кiлька сторiнок, тому назву лише найвiдомiших iз рiзних перiодiв – Юрiй Тютюнник, Сергiй Єфремов, Микола Кулiш, Василь Кук, Катерина Зарицька, Василь Стус, В’ячеслав Чорновiл. Цi документи чи не найкраще показують масовiсть антирадянського опору в краiнi i те, що режим протягом усього часу iснування СРСР тримався на насильствi супроти своiх громадян. Архiвне сховище СБУ, 2008 р. Наслiдком боротьби проти режиму стала також величезна кiлькiсть конфiскованих документiв органiзацiй та окремих осiб, починаючи вiд матерiалiв повстанських загонiв Центральноi i Пiвденноi Украiни 1920-х рокiв i закiнчуючи документами Народного руху Украiни кiнця 1980-х – початку 1990-х. Серед цих конфiскатiв – унiкальна колекцiя документiв ОУН та УПА, про яку йтиметься в окремiй статтi. Безпосередньо про роботу органiв безпеки СРСР розповiдають тисячi нормативно-розпорядчих документiв, iнформацiйно-аналiтичнi записки, створенi для вищих органiв влади, у яких мiстяться узагальненi вiдомостi щодо державно-полiтичного, соцiально-економiчного, культурного й духовного життя Украiни, громадсько-полiтичноi дiяльностi закордонних украiнцiв, статистичнi зведення про результати роботи карально-репресивноi системи. Серед цiеi групи матерiалiв е агентурнi справи, де знаходимо вiдомостi про спiвпрацю певних осiб з органами безпеки СРСР. Утiм, таких документiв дуже небагато – лише кiлька вiдсоткiв вiд загальноi кiлькостi. Небагато залишилося й iншого роду справ – оперативно-розшукових, або справ-формулярiв iз зiбраною КГБ iнформацiею про особу чи групу осiб, що викликали зацiкавлення спецслужб. Саме тут можна вiднайти матерiали пiдслуховування, зовнiшнього спостереження, доноси, матерiали перлюстрацii листування. Тобто документи, якi iлюструють грубе втручання спецслужб у приватне чи творче життя, фiзичне i духовне ламання людей. Путiвник по матерiалах Архiву СБУ. Видання ГДА СБУ та Харкiвськоi правозахисноi групи, 2009 р. Серед оперативно-розшукових – справи на ключових осiб культурноi та полiтичноi iсторii Украiни минулого столiття: Михайла Грушевського, Миколу Бажана, Андрiя Малишка, Володимира Сосюру, Павла Тичину, Максима Рильського, Юрiя Яновського, Остапа Вишню, Олександра Довженка, Дмитра Клячкiвського, Романа Шухевича, Василя Кука, групова справа на провiд ОУН в Украiнi «Берлога» та багато iнших. Ще донедавна нiхто, крiм спiвробiтникiв архiву, i не знав про iснування цих документiв: щойно в 2009 роцi опублiковано справу-формуляр на Миколу Хвильового, розпочато пiдготовку до друку справи Олександра Довженка. Інформацiйно-довiдковий зал Вiдкритого електронного архiву СБУ, 2008 р. Як бачимо, в архiвi збереглася велика кiлькiсть унiкальних документiв, без яких неможливе цiлiсне розумiння iсторii Украiни ХХ столiття. Проте архiв був не лише мiсцем, де iх ховали вiд стороннього ока, але й мiсцем, де iх знищували. Великi чистки для приховування слiдiв злочинiв вiдбулися у 1944, 1953, 1954 роках. Одна з останнiх i наймасштабнiших пройшла влiтку 1990 року. Тодi найбiльше нищили документи 1960–1980-х, у яких могла бути компрометуюча iнформацiя про тодiшнiх спiвробiтникiв. Саме тодi було знищено багатотомну оперативно-розшукову справу «Блок» про боротьбу з дисидентами в Украiнi. Вiд неi залишилися лише складенi на основi ii матерiалiв доповiднi КГБ на iм’я Щербицького. Багато з документiв, про якi йшлося вище, вже доступнi для всiх охочих у виглядi книжкових публiкацiй або електронних копiй. Їх використовують у своiх роботах iсторики, журналiсти, письменники. У 2009 роцi Галузевий державний архiв СБУ спiльно з Харкiвською правозахисною групою пiдготував i видав унiкальний путiвник по архiву. Отже, маемо вже цiлий ряд незворотних змiн, якi свiдчать: знову заховати iсторiю пiд грифами не вдасться. Запорукою цьому буде наша наполегливiсть у вiдстоюваннi права на доступ до iнформацii та невгамовне бажання дiзнатися правду. Григорiй Чупринка: бунтар i поет Я прийду до тебе, доле, На страшне криваве поле, На останнiй смертний бiй.     Г. Чупринка. «Перемога», 1911 р. Вiн називав себе козаком. Бунт був його стихiею. І час, у який вiн жив, дозволив сповна насолодитися нею. Вiн повставав проти царськоi та бiльшовицькоi влади, проти лiтературних традицiй та свiтських норм. Революцiонер i поет у всiх виявах свого надзвичайно строкатого життя, Чупринка врештi загинув вiд рук чекiстiв, якi прийшли упокорити нашу землю. Григорiй Чупринка вiдомий сьогоднi насамперед знавцям i шанувальникам украiнськоi лiтератури. Пiсля тривалого забуття його iм’я поступово посiло належне мiсце у пантеонi украiнських поетiв першоi третини минулого столiття. Натомiсть повернення в нашу iсторiю повною мiрою не вiдбулося. Ще донедавна сам факт участi Чупринки у повстанському русi 1919–1921 рокiв пiддавали сумнiву, висувалася версiя про його смерть у 1919 роцi. Проте коли знайомишся з фактами бiографii, важко позбутися вiдчуття, що поезiя була для нього лише засобом вгамування власноi бунтарськоi сутностi. Григорiй цiлковито посвячувався iй у час, коли неможливими були iншi вияви протесту. І, беручись за перо, перетворював вiршi на особливу форму бунту. Але той же вiчно невгамовний характер не дозволив йому стати i «професiйним революцiонером» та посiсти важливе мiсце серед дiячiв нацiональноi революцii 1917–1918 рокiв. Про цю особливiсть вдачi юнака ще з гiмназiйних рокiв згадували однокласники. Один iз них, Микола Галаган, у 1903 роцi намагався залучити Чупринку до пiдпiльноi дiяльностi в рамках Революцiйноi украiнськоi партii, але безрезультатно: Григорiй «вiчно мав конфлiкти з полiцiею, робив усякi “вибрики”, а до систематичноi революцiйноi роботи не був здiбний». Попри «нездiбнiсть», через два роки Чупринка стае активним дiячем революцii 1905 року та органiзатором селянських протестiв на рiднiй Чернiгiвщинi. Тодi ж його вперше заарештовано. Перебування в Лук’янiвськiй в’язницi у Киевi, контакти з iншими полiтичними в’язнями потроху перетворювали бунтаря на революцiонера. Але проявити себе не було жодних можливостей: пiсля 1907 року протестнi рухи в Росiйськiй iмперii цiлковито придушено. Григорiй Чупринка, повстанець та поет. Останне прижиттеве фото Натомiсть на украiнському поетичному небосхилi з’являеться молодий, амбiтний i навiть скандальний поет Григорiй Чупринка. «Вiрний своiй вдачi, – писав про його життя у Киевi 1907–1914 рокiв Володимир Дорошенко, – що не терпiла утертих шляхiв та не зносила громадськоi дисциплiни, жив вiн правдивим бурлакою. Мешкав в якихось “сумесних” квартирах, де займав один iз кутiв. Водив компанiю здебiльшого з “бувшими людьми” по рiзних чайних та глухих куточках на Демiiвцi або на Подолi. Мав там серед злодiiв та проституток знайомих i приятелiв, що любили його i називали нашим поетом. Вiдкидаючи з огидою облудний i фарисейський свiт “приличних людей” за його неправду i низькопоклонство, почувався Чупринка добре лише “на днi”». Саме в цей перiод богемного життя i з’являються його найвiдомiшi поетичнi збiрки. Подii 1917 року знову дали шанс проявитися бунтарству: захоплений революцiйною стихiею, Григорiй, який завжди вважав себе козаком, вступае до лав Першого украiнського козацького полку iм. Богдана Хмельницького. При цьому вiдмовляеться вiд можливостi працювати в полковiй канцелярii, а виявляе бажання служити на передовiй. «Разом iз полком вирушив на фронт, – читаемо у Володимира Дорошенка, – держався дуже добре, був пильний до своiх обов’язкiв i мав великий вплив на козакiв, якi його любили i поважали. Давнiших, передвоенних “бешкетiв”, немов не бувало». Та армiйськi порядки i дисциплiна виявилися надто важкими для богемного поета та невгамовного козака. Тож незабаром вiн попросив свого товариша Миколу Галагана, ад’ютанта командира полку, вiдпустити його «на волю». Проте вже дуже швидко Чупринцi знову довелося повоювати. Цього разу не як солдату регулярноi армii, а як отаману повстанського загону. «В липнi 1919 року, – пише Дорошенко, – на доручення Повстанського комiтету у Киевi органiзовуе Чупринка повстання на Чернiгiвщинi з метою дезорганiзацii бiльшовицького запiлля. Ім’я поета мiж селянством було таке популярне, що йому не треба було органiзовувати нiяких вiдозв. Чули люди, що “Григорiй Оврамович отаманом став”, i самi йшли до нього». Повстання закiнчилося поразкою. Газета «Киiвський комунiст» гордо звiтувала про «лiквiдацiю банди Чупринки». Сам Григорiй опинився пiд арештом у Киiвському губернському ЧК. Публiкацiя зi згадкою iменi вiдомого поета привернула увагу цiлого ряду письменникiв, якi написали клопотання до голови Всеукраiнського ЧК Мартина Лацiса. Їх пiдтримав тодiшнiй нарком освiти радянськоi Украiни Олександр Шумський, попросивши звернути увагу «на величезнi заслуги Чупринки як поета». Цi клопотання врятували Григорiю життя. Його не розстрiляли, а вiдправили до Кожухiвського концентрацiйного табору пiд Москвою. «Я був вивезений у Москву, – розповiдатиме вiн згодом на допитi в ЧК, – i сидiв у концтаборi один рiк». Як йому вдалося повернутися до Киева, невiдомо. Натомiсть у тому ж протоколi знаходимо iнформацiю про ще одне засудження Григорiя Чупринки: «Вдруге засуджений у сiчнi 1921-го за антирадянську агiтацiю, сидiв три тижнi i засуджений був до висилки в Москву – не виiхав через вiдсутнiсть коштiв». Імовiрнiсть розстрiлу, а згодом ув’язнення в таборi не змiнили вiдверто антирадянськоi поведiнки Чупринки. Бiльше того, незабаром вiн знову поринае у пiдпiльну боротьбу. 1921 рiк став переломним для украiнськоi iсторii. Саме вiн мав вирiшити (та, зрештою, й вирiшив), чи вдасться украiнцям вiдродити свою державнiсть. Попри те, що ще наприкiнцi попереднього року збройнi сили Украiнськоi Народноi Республiки змушенi були залишити рiднi землi, бiльшовики на окупованих теренах почувалися дуже невпевнено. Адже тут продовжували боротьбу отаманськi загони, особливо в районi Холодного Яру, а настроi населення загалом перетворювали окуповану краiну на бочку з порохом, готову щомитi вибухнути. Станом на весну 1921 року цiлком iмовiрним було повалення бiльшовицькоi влади через повстання в Украiнi i долучення до них збройних сил УНР, iнтернованих у Польщi. Власне, до такого сценарiю готувалися як украiнцi, так i бiльшовики. В емiграцii створено Партизансько-повстанський штаб (ППШ) при Головнiй командi вiйськ УНР на чолi з Юрiем Тютюнником. Його завданням була пiдготовка рейду армii на окупованi бiльшовиками територii i координацiя дiй мiсцевих загонiв, якi пiднiмуть повстання. Незалежно вiд цього, 18 березня 1921 року в Киевi група громадсько-полiтичних дiячiв на чолi з Іваном Чепiлком створюе Всеукраiнський центральний повстанський комiтет (ВУЦПК, або, як його називали чекiсти, ЦУПКОМ). За короткий час учасники комiтету налагодили зв’язок з iншими пiдпiльними групами (зокрема з Вiйськовою органiзацiею сiчових стрiльцiв, згодом перейменованою на Украiнську вiйськову органiзацiю) та повстанськими загонами (зокрема пiд керiвництвом вiдомих отаманiв Юлiана Мордалевича та Федора Артеменка – «Орлика»). Протокол Киiвськоi ЧК з рiшенням у справi членiв ЦУПКОМу, 1921 р. Витяг iз протоколу з вироком Григорiю Чупринцi У час розбудови пiдпiльноi мережi до неi приеднуеться Григорiй Чупринка. Вiн отримав завдання представляти комiтет на вiйськовому з’iздi отаманiв Холодного Яру i домовитися про координацiю дiй. Паралельно з цим iнший представник комiтету Федiр Наконечний налагодив зв’язок iз керiвниками УНР, якi перебували в Польщi. Як не парадоксально, але саме цей, здавалося б, логiчний i необхiдний крок, спрямований на консолiдацiю сил, згодом вiдiграе фатальну роль для повстанцiв. Вони визнали верховенство ППШ Юрiя Тютюнника та керiвництва УНР на чолi з Симоном Петлюрою й очiкували вiд них вказiвок щодо початку повстання. Тим часом закордонне керiвництво залежало вiд рiшень польського уряду, на допомогу якого розраховувало. Поляки, у свою чергу, пiсля пiдписання в березнi 1921 року Ризького мирного договору з бiльшовиками не поспiшали з виконанням зобов’язань, взятих перед своiми колишнiми союзниками – украiнцями. Тож повстанцi в Украiнi отримували з-за кордону вказiвки за пiдписом Петлюри та Тютюнника про необхiднiсть пiдготовки до загального зриву, в яких зокрема наголошувалося: «Жодного неорганiзованого вибуху. Чекайте наказу!» Очiкування було тривалим i вилилося в те, що вiдкладено загальний виступ, запланований на травень – червень. Тим часом бiльшовики не чекали, а завдали удару на випередження. Завдяки своiм iнформаторам вони володiли даними як про подii за кордоном, так i про ситуацiю в украiнському повстанському комiтетi i пiдпорядкованих йому структурах. «Контрреволюцiйна пiдпiльна робота перерахованих органiзацiй та осiб, – читаемо у звiтi чекiстiв, – не виходила з поля зору Киiвськоi губернськоi ЧК через майстерне введення внутрiшнiх iнформаторiв». Побоювання, що дiяльнiсть пiдпiльного комiтету, яка набирала обертiв, вийде поза межi iхнього контролю, зокрема через «iмовiрний перехiд ЦУПКОМу в Холодний Яр», спровокувало швидку реакцiю чекiстiв. Операцiя розпочалася 18 червня 1921 року таемним затриманням керiвникiв повстанського комiтету. Мiсце зниклих посiли iншi пiдпiльники, але i iм не вдалося вiдiрватися вiд «опiки» спецслужби, тому арешти тривали. 23 червня серед iнших затримано Григорiя Чупринку. Через тиждень пiсля цього керiвництво киiвського ЧК прозвiтувало про завершення розгрому повстанського комiтету й ув’язнення всiх його членiв. Розпочалися допити, протоколи яких знаходимо в 17-томнiй справi № 225596. Як звинуваченi у нiй проходять 132 особи, в тому числi поет i революцiонер Григорiй Чупринка. Протокол його допиту датований 9 серпня 1921 року. Вражае обсяг документа: всього чотири аркушi, заповненi недбалим почерком слiдчого. Перший – анкета заарештованого, з якоi, мiж iншим, дiзнаемося, що «Чупринка Григорiй Аврамович безпартiйний, за походженням козак, соцiальним становищем – лiтератор, притягався до вiдповiдальностi киiвським ЧК». З iнших сторiнок стае вiдомо, що Чупринка на пропозицiю свого знайомого Бендрика Капитона вступив у пiдпiльну органiзацiю, яка ставила собi за мету повалення радянськоi влади i вiдновлення Украiнськоi Народноi Республiки. Цього зiзнання чекiстам було цiлком достатньо для засудження Григорiя, тому детальнiшоi iнформацii про участь у пiдпiллi протокол не мiстить. У пiдсумковому звинуваченнi читаемо: «Чупринку Григорiя Аврамовича, 42-х рокiв, винного в тому, що вступив в органiзацiю Всеукрцентрповстанком, що погодився представляти Всеукрцентрповстанком на вiйськово-полiтичному з’iздi в Холодному Яру, як ворога республiки засудити до найвищоi мiри покарання – розстрiляти». 28 серпня 1921 року вiдбулося засiдання колегii Киiвського губернського ЧК, де заслухали справу «зi звинувачення членiв i учасникiв Всеукраiнського центрального повстанського комiтету». У пунктi 21 протоколу засiдання вказуеться, що «звинувачення, пред’явленi громадянину Чупринцi Григорiю Аврамовичу, вважати доведеними i засудити його до найвищоi мiри покарання – розстрiлу». Документiв про дату виконання вироку Григорiя та ще 45 засуджених до смертноi кари справа не мiстить. Так закiнчилося життя поета, революцiонера та вiчного бунтаря Григорiя Чупринки. Але не закiнчилася його легенда. Мине понад двадцять рокiв, i чекiсти знову змушенi будуть воювати з «Чупринкою». Такий псевдонiм обере для себе Роман Шухевич, Головний командир УПА, який боротиметься до своеi героiчноi смертi у 42 роки. P. S. У 1996 роцi Григорiй Чупринка реабiлiтований рiшенням Киiвськоi обласноi прокуратури. Документ мiстить промовистий напис: «Довiдка про реабiлiтацiю Г. А. Чупринки нiкому не надсилалася за вiдсутнiстю зацiкавлених осiб». Спочатку була УВО Масовий нацiонально-визвольний рух з участю сотень тисяч е завершальною стадiею розвитку боротьби поневоленого народу за незалежнiсть. Йому передують iншi етапи, коли цей рух не настiльки масштабний, а тому не настiльки помiтний. Часто все починаеться з невеликоi групи людей, натхненних iдеею визволення i готових померти за неi. Нечисленна пiдпiльна органiзацiя, сформована здебiльшого колишнiми вiйськовиками, якi протистоять окупацiйнiй владi гучними актами терору, – так починали збройну боротьбу за незалежнiсть поляки, iрландцi, евреi, украiнцi. Вони були далекими вiд полiтичних програм, iхньою iдеологiею була незалежнiсть, а головним засобом ii досягнення вважали зброю. Як люди армii, вони творили чiткi iерархiчнi структури з принципом единоначальностi, адже пiдпiльнi умови не створювали можливостей для розвитку внутрiшньоорганiзацiйноi демократii. Через десятки рокiв мiлiтаризм, антидемократизм, революцiйний запал деякi науковцi визначать як головнi ознаки фашизму i намагатимуться накласти цей термiн на пiдпiльнi визвольнi органiзацii. Напевно, члени цих об’еднань здивувалися б такому означенню, адже вважали себе лише солдатами, якi продовжують вiйну за незалежнiсть. Зародком масового збройного руху 1940–1950-х рокiв, який охопив велику частину Украiни, була пiдпiльна Украiнська вiйськова органiзацiя – УВО. Їi творцями стали старшини та вояки армiй Украiнськоi Народноi Республiки та Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки. Точну дату створення органiзацii назвати неможливо – вона губиться десь у бурхливих подiях 1920–1921 рокiв. І справдi, на фонi глобальних змiн того часу (пiдписання Симоном Петлюрою угоди з Польщею i зречення вiд захiдноукраiнських земель, спiльний наступ та вiдступ польсько-украiнського вiйська, наступ та вiдступ бiльшовикiв, що мало не захопили Варшави, врештi пiдписання Ризького договору мiж Польщею i Радянською Росiею, яке поставило крапку на пiдтримцi першою украiнськоi справи) зустрiч невеликоi групи офiцерiв, якi вирiшили продовжити боротьбу за незалежнiсть, була непомiтною. Тим паче, що, можливо, й не було однiеi такоi зустрiчi чи однiеi групи, а органiзацiя постала з кiлькох iнiцiатив, що згодом об’едналися. Творцi Украiнськоi вiйськовоi органiзацii. Нарада Стрiлецькоi ради у Празi, липень 1920 р. Злiва направо сидять: сотник І. Андрух, полковник Є. Коновалець, сотник В. Кучабський; стоять: невiдомий, сотник М. Матчак, сотник Я. Чиж Украiнськi вояки, якi три роки зi зброею в руках боролися за незалежнiсть, опинилися в той час у скрутному становищi. Здавалося б, для них усе мало бути чiтким i зрозумiлим: е мета, е ворог, що стоiть на завадi ii реалiзацii, мае бути полiтичне керiвництво, котре знае, як найкраще досягнути мети. Але саме останнього якраз i бракувало. Тож вояки Украiнськоi галицькоi армii вважали себе зрадженими Петлюрою через його союз iз Польщею, вояки Дiевоi армii УНР вважали зрадниками галичан, якi спочатку пiшли на мир iз вiйськами Денiкiна, а потiм навiть iз бiльшовиками. Тому iдея боротьби за соборну (едину) Украiну, якоi дотримувалися вояки корпусу Сiчових стрiльцiв, виглядала нереальною. Але для цiеi вiйськовоi формацii вона була основоположною: корпус складався в основному з галичан, що в роки Першоi свiтовоi потрапили до росiйського полону, а згодом, пiсля украiнськоi революцii, створили найбоездатнiшу частину Армii УНР. Вкритi славою минулих боiв, Сiчовi стрiльцi на чолi з командиром Євгеном Коновальцем у час внутрiшнього розбрату здавалися пiдозрiлими як для землякiв-галичан (бо не влилися в УГА, а дiяли пiд командою Петлюри), так i для керiвництва УНР, яке побоювалося втрати iхньоi лояльностi. Крiм того, на кiнець 1919 року вояки корпусу були вкрай перевтомленими нескiнченними боями на фронтах, багато з них захворiло на тиф. Тому командування прийняло рiшення про припинення iснування цього пiдроздiлу. Проте продовжувала дiяти Стрiлецька рада офiцерiв корпусу. Їi очiльник Євген Коновалець не збирався припиняти боротьби й шукав виходу з критичноi ситуацii. Вiн уже не вiрив найвищому полiтичному керiвництву визвольного руху – обидва украiнських уряди УНР та ЗУНР скомпрометували себе нездатнiстю порозумiтися та надмiрними сподiваннями на зовнiшню допомогу. Ідею боротьби за соборну Украiну iхнi лiдери вiдклали до кращих часiв, укладаючи угоди з поляками коштом украiнськоi територii (Петлюра) чи намагаючись вести переговори з бiльшовиками (Петрушевич). Євген Коновалець у 1920–1921 роках вiдчайдушно намагався створити новий вiйськово-полiтичний центр, який мiг би стати альтернативою попереднiм. Його метою було об’еднати в боротьбi за соборну Украiну представникiв усiх вiйськових та полiтичних формацiй. Тому вiн iздив по таборах украiнських вiйськовополонених, проводив зустрiчi зi старшинами Армii УНР та УГА, представниками украiнського полiтикуму, котрi опинилися у Празi, Вiднi, Варшавi. Полiтичнi обставини не сприяли реалiзацii задуму – тривала вiйна бiльшовицькоi Росii з Польщею. На боцi останньоi боролися ii украiнськi союзники на чолi з Петлюрою, якi сподiвалися в разi перемоги вiдновити украiнську державу бодай на частинi украiнськоi землi. Інша частина украiнцiв вважала головним ворогом саме полякiв, якi попереднього, 1919-го, року окупували Захiдноукраiнську Народну Республiку, i чекала iхньоi поразки в цьому протистояннi. Результат вiйни поклав край сподiванням одних i других – польсько-украiнськi вiйська, якi спочатку майже вiдвоювали Украiну, згодом змушенi були вiдступити аж пiд Варшаву. Бiльшовики, що мало не захопили польську столицю, також вiдступили, попередньо вщент зруйнувавши своею жорстокою полiтикою сподiвання на них жителiв Захiдноi Украiни. Проте навiть цей крах не сприяв об’еднанню зусиль украiнцiв у подальшiй боротьбi, яких i далi роздiляло уявлення про головного ворога – полякiв чи бiльшовикiв. Саме тодi, у другiй половинi 1920 року, творяться пiдпiльнi групи, що згодом об’едналися в едину Украiнську вiйськову органiзацiю. За однiею з версiй, ii початок закладено безпосередньо Євгеном Коновальцем на засiданнi Стрiлецькоi ради у Празi в липнi 1920 року. За iншою – органiзацiю створила група старшин Сiчових стрiльцiв (сотники Ярослав Чиж, Василь Кучабський, Михайло Матчак) та Украiнськоi галицькоi армii у Львовi незабаром пiсля вiдступу бiльшовикiв. Нове пiдпiльне об’еднання називалося «Украiнська вiйськова органiзацiя Воля». Його головною метою, як свiдчить наказ № 1 з вересня того року (фактично перший документ, який засвiдчуе iснування УВО), була боротьба проти польського панування в Галичинi, тому й структура охоплювала саме цей терен. Зважаючи на це, органiзацiя спиралася на пiдтримку керiвництва ЗУНР. Історики сперечаються, наскiльки пов’язаним iз УВО на цьому етапi був Євген Коновалець. За такий зв’язок промовляе те, що ii творили пiдпорядкованi йому старшини, проти – те, що сам командир Сiчових стрiльцiв тодi вважав важливiшим продовжувати боротьбу на Надднiпрянськiй Украiнi, де тривали масовi антибiльшовицькi повстання. Коли його колеги розбудовують структури УВО в Галичинi для боротьби проти полякiв, Євген Коновалець намагаеться започаткувати дiяльнiсть пiдпiльноi органiзацii в Киевi. Для цього сюди наприкiнцi 1920 року вiдправлено сотника Івана Андруха, якого чекiсти згодом називали правою рукою Коновальця. Згадки про його скерування до Киева можна знайти в багатьох авторiв iсторii УВО. Натомiсть невiдомим дотепер залишався той факт, що сюди прибув ще один соратник командира по корпусу Сiчових стрiльцiв – Осип Думiн. Вiдтворити дiяльнiсть Андруха i Думiна в Киевi надзвичайно важко через брак джерел. Перший, потрапивши в 1921 роцi до рук чекiстiв, практично нiчого не розповiв, а другий, хоча й зумiв уникнути арешту i прожив ще багато рокiв на емiграцii, у спогадах нiколи не писав про киiвський перiод. Тож знову для вiдтворення невiдомих сторiнок нашоi iсторii слiд звернутися до документiв чекiстiв. Саме з веденоi ними справи «ЦУПКОМ» дiзнаемося про створення УВО в Киевi, у серцi бiльшовицькоi армii – у Школi червоних старшин… 18 березня 1921 року бiльшовикам вдалося остаточно придушити Кронштадтське повстання, яке пiдняли моряки Балтiйського флоту, донедавна – головна опора новоi влади. Попри таку важливу перемогу, Ленiн i його соратники знали: це ще не кiнець, i можливостi для нових повстань дуже великi. Особливо в Украiнi, де вогнище протесту не згасало з перших днiв радянськоi окупацii. Саме 18 березня в Киевi створюеться нова органiзацiя – Всеукраiнський центральний повстанський комiтет (у документах чекiстiв – ЦУПКОМ). Серед тих, хто долучився до неi, – колишнiй вояк корпусу Сiчових стрiльцiв Іван Андрух, який на той момент уже кiлька мiсяцiв працював чиновником у райспiлцi пiд прiзвищем Авраменко. Його товариш по корпусу Осип Думiн зумiв ще краще прилаштуватися в Киевi – став викладачем тактики в нещодавно створенiй Школi червоних старшин, бiльше того, вступив до комунiстичноi партii. Згiдно з документами ЧК, саме вiн, а не Андрух (як про це пишуть багато iсторикiв) був засновником та керiвником Украiнськоi вiйськовоi органiзацii, створеноi в Киевi на базi школи. Осип Думiн – член ВКП(б)У, викладач Школи червоних старшин, вiн же керiвник Украiнськоi вiйськовоi органiзацii в Киевi Перша назва нового об’еднання – Вiйськова органiзацiя Сiчових стрiльцiв. Але згодом, 12 квiтня 1921 ро- ку, Осип Думiн запропонував змiнити назву на Украiнську вiйськову органiзацiю, бо попереднiй бракувало всеукраiнського масштабу. Запропонована ним структура п’ятiрок також збiгалася з побудовою УВО, котра в той самий час творилася в Галичинi. Це дозволяе припустити координацiю роботи рiзних осередкiв у розбудовi пiдпiльноi мережi. Уже незабаром обидва колишнi Сiчовi стрiльцi зустрiлися, щоб узгодити свою дiяльнiсть. Вирiшено, що УВО як вiйськове крило повстання буде пiдпорядкована полiтичному керiвництву Всеукраiнського центрального повстанського комiтету. Андрух утримуватиме зв’язок мiж обома органiзацiями, а також контактуватиме iз закордонним проводом. Незрозумiло, кого саме Андрух вважав своiм зверхником за межами Радянськоi Украiни. У протоколi допиту вiн розповiдае про поiздку до очiльникiв УНР, про зустрiчi з Симоном Петлюрою та Юрiем Тютюнником. Про жоднi контакти з колишнiм командиром не йдеться. Тож сьогоднi важко сказати, чи справдi Андрух не зустрiчався з Євгеном Коновальцем, чи просто приховував це вiд чекiстiв. Тим часом тривала розбудова УВО у Школi червоних старшин. До роботи в пiдпiллi залучено заступника командира 1-i роти Терентiя Шостака. Вiд 24 березня до 11 травня вiн перебував у вiдрядженнi на Єлисаветградщинi з метою вербування курсантiв. Пiдпiльники вирiшили скористатися цiею нагодою i доручили йому збирати вiдомостi про розташування бiльшовицьких вiйськ, iхнiй склад, настроi, про наявнiсть i активнiсть повстанських загонiв. Вiн також мiг вербувати не лише курсантiв для школи, але й пiдпiльникiв для УВО. Протокол допиту ЧК Івана Андруха, 9 серпня 1921 р. Проте поiздка, замiсть того, щоб принести користь пiдпiльникам, стала причиною iхнього провалу. В Єлисаветградi Терентiй Шостак зустрiвся з колишнiм однокурсником Сергiем Даниленком, якого вирiшив втягнути у створювану пiдпiльну органiзацiю. Знайомий виявився… свiжоспеченим чекiстом (почав працювати з «органами» кiлька мiсяцiв тому, в сiчнi 1921 року). Так бiльшовики отримали чудового iнформатора, який надсилав iм детальнi повiдомлення про пiдготовку повстання, пiдписуючись псевдонiмом «Карiн». Випадкова зустрiч стала початком кiнця для пiдпiльноi органiзацii в Киевi i злетом для молодого чекiста, який через 26 рокiв пiде у вiдставку у званнi полковника МГБ визнаним «борцем з украiнським нацiоналiзмом», учасником операцiй проти УПА та лiквiдацii греко-католицькоi церкви. Для отримання важливiшоi i оперативнiшоi iнформацii агента Даниленка переводять до Киева. Тут вiн увiйшов у довiру до безпосереднього начальника Шостака, також дiяча УВО, командира 1-i роти Школи червоних старшин Антона Решетухи. «Карiн» намагався (щоправда, безуспiшно) зав’язати тiснiше знайомство з Осипом Думiним. Завдяки зусиллям агента чекiсти знали про плани пiдпiльникiв, зокрема про iдею захоплення школи на момент початку повстання, намiри долучити курсантiв до повстанцiв, котрi пiдiйдуть до Киева з околиць мiста. Із повiдомлень iнформатора дiзнаемося, що керiвник УВО Осип Думiн наприкiнцi травня формально взяв вiдпустку i залишив Киiв, а насправдi попрямував у Трипiлля, щоб приеднатися до мiсцевого повстанського загону, з яким планував повернутися до мiста в день виступу. Оперативна iнформацiя, яку отримувала ЧК, дала iй можливiсть цiлком контролювати ситуацiю i працювати на випередження. Тим паче, що пiдготовка повстання, яка координувалася з Партизансько-повстанським штабом на чолi з Юрiем Тютюнником, затягалася, i початок збройного зриву вiдкладався. Подiями зацiкавилося найвище партiйне та чекiстське керiвництво. Начальник секретного управлiння ВУЧК Євдокимов повiдомляв: «Товариш Дзержинський вимагае додаткового детального матерiалу про перебiг справи». Пiдпiльне видання УВО «Сурма», виходило з 1927 р. Успiх чекiстiв мало не зiрвався через прикру випадковiсть. «Зустрiвшись iз Шостаком, – доповiдав агент Карiн 18 червня, – з’ясував, що вони знають, що ЧК вiдомо про iхню органiзацiю в Червонiй школi через начальника особливого вiддiлу Губерта, який, будучи в iнтимних стосунках iз ад’ютантом школи Залужним, подiлився з ним, а Залужний iз Решетухою». Можливо, саме цей прикрий iнцидент пришвидшив розв’язок справи. Аби не втратити контролю над ситуацiею, «органи» розпочали таемнi арешти пiдпiльникiв, спочатку членiв ЦУПКОМу, а згодом УВО. «Внаслiдок вимушеноi поспiшноi лiквiдацii, – повiдомляли вони, – довелося обмежитися зняттям верхiвки органiзацii, не зачепивши периферii, яка лiквiдуеться в порядку переформування Школи червоних старшин спецiальною комiсiею». У результатi швидких дiй заарештовано 13 спiвробiтникiв школи, 11 iз них – офiцери. Антон Решетуха та Терентiй Шостак затриманi 30 червня 1921 року пiд час лекцii у штабi Киiвського вiйськового округу. Обидва зiзналися в членствi в УВО i дали розгорнутi свiдчення про пiдготовку повстання. Натомiсть ранiше заарештований Іван Андрух визнав лише належнiсть до ЦУПКОМу i заявив слiдчим, що пiсля зустрiчi за кордоном iз керiвниками УНР розчарувався в можливостi повстання, тому почав вiдходити вiд пiдпiльноi роботи. Група членiв УВО. Івано-Франкiвська область, 1920-i рр. Євдокимов, який вiд iменi керiвництва ВУЧК здiйснював нагляд за справою, залишився незадоволеним. «На мою думку, – заявляв вiн, – лiквiдацiя УВО не повинна завершитися арештом 13 осiб у той час, як ви цiлком конкретно вказували на причетнiсть до УВО майже двох рот… Центр, як у нас, так i в Москвi, виявляе великий iнтерес до справи, тому необхiднi вичерпнi вiдомостi в термiновому порядку». У вiдповiдь киiвськi чекiсти повiдомляли про розроблену систему фiльтрацii курсантiв та спiвробiтникiв Школи червоних старшин, яка мала виявити учасникiв пiдпiлля. Проте вони не в силах були приховати найбiльшого провалу операцii – арешту уник керiвник УВО Осип Думiн. Афiшувати невдачу чекiсти не збиралися, тож залишилося лише опублiкувати в мiсцевiй газетi коротке оголошення: «Солом’янський партком оголошуе дезертиром члена КП(б)У, курсанта [насправдi викладача – В. В.] Школи червоних старшин Думiна Осипа, тимчасове посвiдчення № 2295». Інших затриманих членiв пiдпiлля, зокрема Івана Андруха, Антона Решетуху, Терентiя Шостака, 28 серпня засудили до розстрiлу. Думiн же повернувся в Галичину i приеднався до мiсцевоi УВО. Його досвiд виявився дуже корисним для пiдпiльникiв, тому незабаром вiн очолив референтуру розвiдки органiзацii. Вiд УВО до ОУН У липнi 1921 року з Вiдня до Львова прибув Євген Коновалець. Це вiдбулося незабаром пiсля розгрому УВО в Киевi. Можливо, саме ця подiя стала причиною того, що колишнiй командир корпусу Сiчових стрiльцiв переiхав до столицi Галичини. Утiм, Коновалець i далi не полишав спроб розбудувати пiдпiлля на Надднiпрянщинi. Так, восени 1921 року для вiдродження мiсцевоi мережi сюди вiдправлено емiсара УВО полковника Івана Рогульського. Тим часом у Галичинi вже дiяла органiзацiя, створена соратниками Коновальця Ярославом Чижем, Василем Кучабським та Михайлом Матчаком. Головною метою пiдпiльникiв була боротьба проти польських окупацiйних структур краю. Пiсля поразки украiнцiв у польсько-украiнськiй вiйнi 1918–1919 рокiв остаточне вирiшення долi Галичини на мiжнародному рiвнi вiдкладалося на майбутне. Тому завершення фронтових дiй не принесло миру на цю землю – кожна зi сторiн конфлiкту далi намагалася утвердити власне право на територiю. Полякам це давалося легше – вони спиралися на державний апарат, силовi структури та мiжнародне визнання iхньоi краiни. Украiнцi Галичини могли лише чинити пiдпiльний спротив та спробувати змiнити ситуацiю на мiжнародному рiвнi активною дипломатичною дiяльнiстю уряду Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки. Тому спiвпраця мiж керiвництвом ЗУНР, яке перебувало на емiграцii, та командуванням УВО, що розбудовувала структуру безпосередньо в Галичинi, була закономiрною та взаемовигiдною. Однак вона суперечила iдейно-полiтичним переконанням Євгена Коновальця. Вiн i надалi вважав: метою мае бути створення незалежноi соборноi Украiни, а не лише ii захiдноi частини. Крiм того, сама особа колишнього командира Сiчових стрiльцiв, якого вважали «петлюрiвцем», викликала несприйняття в багатьох галицьких полiтикiв, що засуджували союз Петлюри з Пiлсудським. Тому першi кiлька мiсяцiв у Львовi Коновалець перебував поза полiтичними процесами i не мав впливу на мережу УВО. Тут саме готувався перший гучний теракт пiдпiльникiв проти керiвника польськоi держави Юзефа Пiлсудського. Замах 26 вересня 1921 року у Львовi був невдалим: польський очiльник не постраждав, а виконавця атентату Степана Федака затримала полiцiя. Згодом почалися арешти iнших членiв УВО, i лiдери украiнського пiдпiлля опинилися за гратами. Полковник Євген Коновалець, командант УВО, засновник ОУН Замiсть того, щоб поставити крапку на iснуваннi органiзацii, цей провал фактично посприяв ii становленню. «Арешт Федака i виявлення сiтки змовникiв на якийсь час паралiзувало дiяльнiсть УВО, – читаемо в документi польськоi полiцii з 1935 року. – Одночасно на чолi конспiративного руху став новоприбулий до краю полковник Євген Коновалець, колишнiй командувач Сiчових стрiльцiв на Украiнi. Коновалець, попри нехiть Петрушевича, змiг швидко здобути довiру колишнiх вiйськовикiв Галицькоi армii i завдяки одруженню з дочкою адвоката Федака отримати доступ до полiтичних кiл. Пiдвищений до посади головного команданта УВО, Коновалець перетворив Органiзацiю за зразком вiйськових формацiй з одноосiбним iерархiчним керiвництвом округ i вiддiлiв». Про визначальну роль свого колишнього командира у становленнi УВО розповiдав НКВД на слiдствi Михайло Курах, старшина корпусу Сiчових стрiльцiв: «Пiсля приiзду Коновальця до мiста Львова розпочалася пiдготовка до створення единоi нацiоналiстичноi органiзацii, яка мала би об’еднати нацiоналiстичнi кадри, формацii колишнiх Сiчових стрiльцiв, Галицькоi армii, есерiв, радикалiв та iнших, органiзувати роботу нацiоналiстичних збройних сил i перекидання iх на Радянську Украiну з таким розрахунком, що на територii Украiни вдасться на момент перекидання збройних сил пiдняти повстання. Таку органiзацiю Коновалець створив, i вона отримала назву – Украiнська вiйськова органiзацiя (УВО)». Отже, саме Євген Коновалець наприкiнцi 1921 року завершив формування единоi структури з рiзних пiдпiльних вiйськових груп. Це сталося дуже вчасно, адже невдача Другого зимового походу в листопадi 1921 року означала завершення цiлого етапу визвольного руху, який починався обнадiйливоi весни 1917 року. Новий перiод передбачав iншi форми боротьби, i саме Коновалець став одним iз небагатьох полiтикiв, котрий це зрозумiв та зумiв вiдгукнутися на новий виклик часу. Тому й вийшов на провiдну роль в украiнському визвольному русi 1920–1930-х рокiв. Засновники ОУН. Конгрес украiнських нацiоналiстiв. Вiдень, 1929 р. Злiва направо: перший ряд – Юлiан Вассиян, Дмитро Андрiевський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сцiборський, Якiв Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вiкул; другий ряд – Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблiкевич, Петро Кожевникiв, Дмитро Демчук, Леонiд Костарiв, Олесь Бабiй, Рiко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський; третiй ряд – Юрiй Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрiй Федина, Ярослав Герасимович, Теофiл Пасiчник-Тарновський, Олександр Згорлякевич Восени 1922 року УВО органiзувала масштабну саботажну акцiю, щоб продемонструвати нездатнiсть полякiв контролювати окупованi територii. Дii пiдпiльникiв отримали серйозний мiжнародний резонанс – свiтовi медiа писали про захiдноукраiнськi терени як про «схiдноевропейську Ірландiю». І справдi, боротьба iрландцiв, iхня перемога в повстанськiй вiйнi з англiйцями i вiдновлення незалежностi надихали украiнських пiдпiльникiв. Проте iм судилося iнше – тривале, здавалося б, безперспективне протистояння, у якому вони могли зiпертися лише на власнi сили. Наслiдком придушення саботажноi акцii стали масовi арешти украiнських пiдпiльникiв. Керiвник УВО уник затримання, але змушений був залишити Львiв. Наступного року украiнцi зазнали ще одного удару – окупацiю захiдноукраiнських земель Польщею визнали на мiжнародному рiвнi. Але УВО продовжувала боротьбу. Оскiльки на початку основу органiзацii становили вiйськовики, якi не особливо розбиралися в полiтичних iдеологiях та програмах, вона фактично не мала власноi iдейноi платформи й об’еднувала людей рiзних полiтичних орiентацiй. Бажання боротися за незалежну Украiну вважалося достатнiм критерiем для означення «свого». Саме молодь поступово стала не лише основою членства ОУН, але й перебрала на себе керiвництво органiзацiею. Група членiв ОУН, 1930-i рр. Але в той час украiнський нацiональний рух уже був достатньо полiтизований, представлений рiзними полiтичними партiями та течiями. Процес цей не оминув i УВО. Частина пiдпiльникiв пiдтримувала емiграцiйний уряд ЗУНР на чолi з Євгеном Петрушевичем, який головною метою бачив спротив польськiй окупацii i вважав за можливе опертися в цiй боротьбi навiть на радянську допомогу. Категоричним противником цього виступив Євген Коновалець. Криза завершилася вiдходом вiд УВО частини пiдпiльникiв на чолi з ii колишнiм керiвником у Киевi Осипом Думiним, якi створили Захiдноукраiнську народну революцiйну органiзацiю. Нова структура не особливо проявила себе i незабаром зникла з iсторичноi арени. Натомiсть УВО активiзувала дiяльнiсть, зокрема завдяки залученню молодих людей, що не мали вiйськового досвiду. Роман Шухевич, Степан Бандера, Ярослав Стецько та сотнi iнших, що за першими визвольними змаганнями спостерiгали зацiкавленими дитячими очима, саме через УВО перейняли естафету боротьби. Офiцiоз ОУН «Розбудова нацii», видавався з 1928 р. Представники старшого поколiння по-рiзному ставилися до новоприеднаних членiв – «зеленi», «не нюхали пороху». Тому ставка Євгена Коновальця на молодь стала вирiшальною. Саме завдяки цьому наприкiнцi 1920-х вiдбулася трансформацiя пiдпiльноi вiйськовоi органiзацii у вiйськово-полiтичну Органiзацiю украiнських нацiоналiстiв, де саме молодь перебирае керiвну роль. На вiдмiну вiд УВО, ОУН опиралася на нацiоналiстичну iдеологiю, на базi якоi почала формувати власну полiтичну програму. Поруч зi збройною боротьбою нова органiзацiя проводила активну iнформацiйну вiйну проти окупанта. Програмовi засади ОУН з часом еволюцiонували та зазнали змiн, проте незмiнною залишалася теза про боротьбу за Украiнську самостiйну соборну державу, сформульована Коновальцем ще в 1918-му. Врештi за реалiзацiю цiеi iдеi вiн заплатив життям. Останньою в життi полковника була зустрiч 23 травня 1938 року з «представником нацiоналiстичного пiдпiлля в УРСР» – агентом НКВД Павлом Судоплатовим. Пастка для отамана Розгром Всеукраiнського повстанського комiтету (ЦУПКОМу) улiтку 1921 року не став вирiшальним у придушеннi антирадянського руху в Украiнi. Це прекрасно розумiли чекiсти, якi продовжували активну роботу з виявлення та лiквiдацii окремих повстанських загонiв i пiдпiльних органiзацiй. Це також усвiдомлювало i керiвництво УНР в емiграцii, готуючи рейд украiнськоi армii на контрольовану бiльшовиками територiю, щоб об’еднати вiйсько з мiсцевими повстанськими силами. Проте пiдготовка явно затяглася – перенесене з травня на перiод жнив повстання знову вiдклали. Врештi вiдчайдушний рейд загонiв Украiнськоi повстанськоi армii (саме тодi ця назва вперше прозвучала в украiнськiй iсторii) на чолi з генерал-хорунжим Юрiем Тютюнником вiдбувся аж наприкiнцi листопада 1921 року. Тодi, коли вже годi було сподiватися на пiдтримку розбитих чекiстами повстанських загонiв, а погоднi умови не сприяли розгортанню дiяльностi повстанцiв. Тому Другий зимовий похiд Армii УНР став завершальним, але не переможним акордом боротьби за незалежнiсть Украiни, розпочатоi кiлька рокiв тому, у 1917 роцi. Його учасники, зокрема 359 iз них, розстрiляних бiльшовиками пiд Базаром, поповнили пантеон загиблих за свободу, а сам рейд став героiчною та трагiчною сторiнкою нашоi iсторii. І наприкiнцi 1921 року серед учасникiв подiй, i тепер серед iсторикiв обговорювалися й обговорюються причини поразки. Одна з них – незгода i суперництво мiж керiвниками украiнського руху Симоном Петлюрою та Юрiем Тютюнником. Люди, яким судилося стати на чолi визвольного руху, були надто рiзними, i, на жаль, не намагалися доповнювати один одного. Першому бракувало рiшучостi – вiн надто узалежнював початок повстання вiд рiшення своiх союзникiв полякiв i фактично не скористався готовнiстю отаманських загонiв на теренах Украiни. Другий, навпаки, був схильний до непродуманих, часом авантюрних крокiв. Юрко Тютюнник, який нещадно критикував Петлюру за повiльну пiдготовку операцii, врештi розпочав ii, не пiдготувавшись. Воякам бракувало не лише зброi та набоiв, а навiть взуття i верхнього одягу. В умовах наближення зими найбiльш рацiональним було б вiдкласти рейд, але це означало поступитися в гарячiй суперечцi, що було невластивим для Тютюнника. Попри вкрай несприятливi обставини, вiн був упевнений у власнiй перемозi, яка мала зробити саме його «украiнським Бонапартом». Завзяття, впевненiсть у собi, вiра у нього iнших завжди допомагали Юрковi долати непереборнi перешкоди. Так було ранiше, так мало би бути й надалi. Отаман Юрiй Тютюнник, 1919 р. Щаслива зiрка Тютюнника не раз рятувала його, здавалося б, у цiлком безвихiдних ситуацiях. Вiн вижив у м’ясорубцi Першоi свiтовоi, незважаючи на два поранення, у тому числi важке в голову. У 1917 роцi стае активним учасником революцii та творцем украiнськоi армii, згодом – одним iз керiвникiв Вiльного козацтва, в лавах якого на початку 1918 року розгорнув дiяльну антибiльшовицьку боротьбу. З приходом до влади гетьмана Скоропадського Тютюнник продовжуе воювати проти нього та його нiмецьких союзникiв. За це отамана заарештували i засудили до смертноi кари, яка, проте, не була виконана – Юрко переагiтував своiх охоронцiв, якi приедналися до антигетьманського повстання, очоленого Директорiею. У спогадах сучасникiв вiн неодноразово постае як блискучий оратор, здатний опанувати натовп. На початку 1919 року Юрко Тютюнник на чолi повстанського вiддiлу об’еднуеться iз загонами Матвiя Григор’ева i йде на боцi Червоноi армii проти вiйськ Антанти, Денiкiна та… Директорii. Пiд час боiв потрапляе в полон, знову смертний вирок i знову щасливий порятунок, якому знову вiн завдячував своему красномовству. Через кiлька мiсяцiв загiн Тютюнника об’еднуеться з вiйськами УНР, i Юрко продовжуе вiйну з бiльшовиками. Залишаеться живим, незважаючи на страшний урожай смертi, яка тифом скосила тисячi воякiв украiнськоi армii у другiй половинi 1919 року. З кiнця цього року до травня наступного Юрко Тютюнник на чолi Киiвськоi дивiзii бере участь у Першому зимовому походi. Пiд час боiв вiн у лавах кавалерii, на передньому краю атаки, вiв за собою на смерть, яка, проте, не чiпала його самого. Ось як згадували про нього учасники операцii: «Твое життя, повне великоi моральноi сили ество в найбiльшiй мiрi одушевило iсторичний похiд армii УНР в запiлля ворога, коли iм’я отамана Юрка Тютюнника стало синонiмом непереможного лицарського духу, коли воно промовлялося ворогами зi страхом i пошаною, а в серцях народу будило надii на визволення, на остаточну перемогу». Наказ головного отамана вiйськ УНР Симона Петлюри та начальника штабу Юрiя Тютюнника повстанським вiйськам про стримування стихiйних виступiв i пiдготовку загальнонацiонального повстання, 1921 р. Удача не мала вiдвернутися вiд нього i в листопадi 1921 року. Частково вона й не пiдвела – попри загальну катастрофу операцii, загибель багатьох ii учасникiв, Тютюннику вдалося вибратися живим iз пастки. Напевно, саме цi посмiшки Фортуни посилювали впевненiсть Юрка у власнiй невразливостi i штовхали на авантюрнi кроки. Тому й не дуже вагався, коли влiтку 1923 року на нього вийшли представники пiдпiльноi Вищоi вiйськовоi ради i запропонували повернутися в Украiну для продовження повстанськоi боротьби. Повiдомлення про дiяльнiсть органiзацii, учасники якоi чекають, що iх очолить легендарний отаман, затьмарило очi Тютюннику. Крiм того, давалося взнаки нудне емiграцiйне життя серед чвар та суперечок. 17 червня отаман переходить кордон на територiю УРСР i у прикордонному селi Вихватнiвцi потрапляе до рук чекiстiв. Саме вони виходили на Юрка як «представники украiнського пiдпiлля» i повнiстю контролювали операцiю. Лише в останнiй момент перед арештом iнтуiцiя змусила Тютюнника засумнiватися у доцiльностi свого вчинку. Перш нiж сiсти у човен, який мав вiдвести його до радянськоi Украiни, вiн вiдвiв убiк Петра Стахiва, «представника» Вищоi вiйськовоi ради, колись свого вiрного товариша, а на той момент вже агента ГПУ. «Я, Петре, вас знаю, i ви мене знаете, – передае слова отамана чекiстський документ, – один одного ми не будемо пiдводити. Чи ВВР не фiкцiя?» Вiдповiдь агента його переконала: «Цього, пане генерале, не може бути. Я iх усiх знаю, i люди, якi зi мною, менi чудово вiдомi. Ви ж, знаючи мене, можете покластися на мене i на моiх справжнiх козакiв». Через кiлька хвилин на iншому березi Днiстра «справжнi козаки» накинулися на Тютюнника, роззброiли i зв’язали його. Захоплення легендарного повстанського отамана, керiвника Партизансько-повстанського штабу генерал-хорунжого Юрiя Тютюнника стало величезним успiхом для бiльшовикiв i чудовим шансом продовжити боротьбу з дiячами визвольного руху як в Украiнi, так i на емiграцii. «Тютюнник нами секретно заарештований, – читаемо в документi ГПУ, – тут у нас про це знае обмежене коло спiвробiтникiв. Необхiдно це тримати в цiлковитiй таемницi, i, якщо з’являтимуться чутки, що вiн заарештований, всiляко намагатися iх спростовувати». Повiдомлення ГПУ про таемне затримання Юрiя Тютюнника, 1923 р. Головними завданнями операцii з використанням пiйманого отамана було приведення в СРСР iнших дiячiв украiнського визвольного руху, а також компрометацiя тих, якi продовжували роботу в емiграцii, передусiм головного отамана Симона Петлюри. «Цей план, – читаемо у вказiвках одному з учасникiв операцii, – затверджений товаришем Балицьким [тодiшнiй керiвник ГПУ УРСР. – В. В.] i погоджений iз ЦК партii… Цiй справi надаеться колосальне значення в дiлянцi лiквiдацii бойовоi емiграцii i тиску на польський уряд». Очевидно, Тютюнник невипадково був обраний чекiстами. Вони уважно вивчали, знали його авантюрний характер та складнi стосунки з Петлюрою. Бажання звести рахунки iз колишнiм керiвником справдi вiдiграло важливу роль у згодi Юрка взяти участь у бiльшовицькiй грi. Хоча в автобiографii, написанiй для чекiстiв незабаром пiсля затримання, вiн говорить про iншi мотиви: «Коротке, хоч вимушене мое перебування на територii Радянськоi Украiни, поки що поверхневе ознайомлення з радянською пресою з нацiонального питання, з практичними кроками, вживаними радянською владою для забезпечення вiльного розвитку колишнiх поневолених нацiй, а також особисте знайомство з деякими вiдомими представниками радянськоi влади докорiнно похитнуло моi переконання в антиукраiнськiй природi радянськоi влади в Украiнi… Врахувавши всi обставини в даний момент i беручи до уваги всi наслiдки на майбутне, я вирiшив вiддати себе в розпорядження Украiнського Радянського Уряду». Юрко Тютюнник у ролi Юрка Тютюнника Влiтку – восени 1923 року на Захiд починають приходити листи за пiдписом Юрiя Тютюнника, який повiдомляв товаришiв на емiграцii про свою активну дiяльнiсть у рамках пiдпiльноi «Вищоi вiйськовоi ради». В одному з таких листiв, адресованих полковнику Дзiковському, читаемо: «Зараз працюю в Украiнi. Працювати можна. Працюю в органiзацii Всеукраiнська вiйськова рада, яка ставить собi за мету об’еднання всiх украiнських земель в едину Украiнську державу. З моменту створення Союзу Радянських Республiк, в який входить Украiна, багато чого змiнилося в практичнiй полiтицi i повернулося на нашу користь. Писати багато вважаю зайвим, зi сказаного ви самi зрозумiете, що доцiльнiсть боротьби проти СРСР (в той же час проти Украiни) в даний час вiдпала. ВВР пустила великi корiння в Украiнi, як у масах, так i в рiзних прошарках, а тому може багато що зробити. Не виключена можливiсть примирення з бiльшовиками». Лист, очевидно, писався пiд диктовку чекiстiв, проте цiлком можливо, що Тютюнник бодай частково вiрив у те, що писав, адже на той момент вже практично не було можливостей проводити успiшну збройну антирадянську боротьбу. З iншого боку, влада для утримання свого контролю над територiею змушена була пiти на серйознi поступки в економiчнiй та нацiональнiй полiтицi, якi призвели до нацiонального вiдродження в Украiнi. Натомiсть не доводиться сумнiватися в щиростi його слiв з iншого листа на емiграцiю: «Тепер про Петлюрiвщину. Тут треба дiяти швидко, рiшуче, твердо. Треба добити Петлюру морально». Схоже, для полоненого отамана не було гiрших ворогiв, нiж колишнiй соратник у боротьбi. Часом вiн нiби не помiчав, як завдяки цьому заслiпленню ставав iнструментом чекiстських провокацiй. Юрiй Тютюнник у ролi отамана Тютюнника у фiльмi «ПКП», 1926 р. З приводу листа Тютюнника до генерала Удовиченка, у якому вiн закликае свого товариша, котрий дiяв на емiграцii, «раз i назавжди порвати з Петлюрiвщиною», чекiсти писали: «З Удовиченком наша мета така – розсварити його з Петлюрою, зiпхнути Петлюру, i тодi перетягти його на наш бiк». З iншого звiту дiзнаемося, що лист вiд ВВР за пiдписом Тютюнника був переданий Удовиченку через зв’язок псевдопiдпiльникiв у польському посольствi в Харковi. Таким чином чекiсти «вирiшили створити деяку популярнiсть Удовиченка в очах польського уряду, створюючи враження, що наша органiзацiя (ВВР) бiльше симпатизуе йому, а не Петлюрi». В узагальненому документi «Огляд оперативноi розробки, проведеноi органами ЧК – ГПУ у 1921–1923 роках. Вивiд з-за кордону i захоплення ватажка закордонного нацiоналiстичного центру генерала Тютюнника» чекiсти iз задоволенням пiдсумовували результати використання полоненого: «Листи Тютюнника за кордон внесли дезорганiзацiю в лави контрреволюцii за кордоном i пiдiрвали авторитет ватажкiв нацiоналiстичних закордонних центрiв… Пiд впливом цих листiв припинили свою боротьбу проти радянськоi влади i повернулися з емiграцii деякi вiдомi украiнськi буржуазнi нацiоналiсти (Бондаренко, Очеретько, Добротворський та iншi), а також склали свою зброю озброенi банди на територii Украiни, отамани яких дiзналися про перехiд Тютюнника на бiк бiльшовикiв». Проте в цiлому бiльшовицькi iнтриги i просування «пiдпiльноi органiзацii ВВР» були, напевно, не надто успiшними. Тому через кiлька мiсяцiв радянська влада вiдкрила правду про перебування Юрка Тютюнника в ii руках, намагаючись надати цьому вiдкриттю максимального пропагандистського ефекту. Сенсацiйну новину про легендарного отамана, який перейшов на радянський бiк, публiкували газети, що спецiально поширювалися за кордоном у середовищi украiнських полiтичних та вiйськових дiячiв. 1924 року в Харковi в офiцiйному державному видавництвi друкуеться пiдписаний колишнiм отаманом памфлет «З поляками проти Вкраiни», головна мета якого – дискредитацiя украiнськоi полiтичноi емiграцii. Фото з кримiнальноi справи Юрiя Тютюнника, 1929 р. Це була не перша книга Тютюнника – за рiк перед полоненням вiн видав цiкавi спогади «Революцiйна стихiя» та «Зимовий похiд 1919–1920 рокiв», у яких описав свою завзяту антибiльшовицьку боротьбу. Лiтературну дiяльнiсть вiн продовжував i в наступнi роки перебування в УРСР: пiд псевдонiмом «Г. Юртик» з’являються кiносценарii. Зрештою, як свiдчить заповнена ним у 1929 роцi анкета, вiн сам вважав себе лiтератором. 1926 року Юрко Тютюнник проявив ще одну грань свого творчого характеру, знявшись у кiно. У фiльмi «ПКП» («Пiлсудський купив Петлюру») вiн зiграв… отамана Юрка Тютюнника. Цей епiзод чи не найкраще iлюструе, на який гротеск перетворилося життя колишнього повстанця, що змушений був вiдмовитися вiд свого минулого i стати карикатурою на самого себе. Обкладинка кримiнальноi справи Юрiя Тютюнника, 1929 р. Інший штрих до цiеi ж картини абсурду – викладання тактики партизанськоi вiйни в Харкiвськiй школi Червоних старшин. Юрко Тютюнник, завзятий ворог комунiстичноi влади, розповiдав про своi подвиги тим, проти кого вони були спрямованi, навчав воювати та перемагати тих, кого ще кiлька рокiв тому намагався знищити. На жаль, нi документи, нi мемуари не здатнi вiдповiсти на питання, що вiдчував у цi днi колишнiй «батько-отаман». Навряд чи це було щире захоплення собою, радше сарказм i жорстока самоiронiя. «Даю лекцii бандитизму», – так розказував вiн знайомим про свою викладацьку дiяльнiсть. Можливо, за цим сарказмом приховувалися не лише душевнi муки, але й терпляче очiкування, що незабаром все може змiнитися, треба лише зачекати слушноi нагоди. Юрко далi вiрив у свою щасливу долю, яка дасть змогу знову перехитрити ворогiв. Цi припущення пiдтверджуються його словами: «Сучасний перiод я вважаю за перiод наростання нацiональних сил… Займаючи позицiю вичiкування, наростаючi нацiональнi сили органiзацiйно не оформлюються, бо всяка органiзацiйна робота може бути тiльки в пiдпiллi, а на iснування пiдпiлля влада мусить вiдповiдно реагувати». Цитованi твердження взятi з протоколу допиту Юрка Тютюнника вiд 12 лютого 1929 року. Заарештований цього дня, вiн, схоже, не збирався бiльше приховувати своiх антирадянських поглядiв. «Практична полiтика Радянськоi влади, – заявляв вiн пiд час слiдства, – сприяе розвитку украiнськоi нацiональноi культури [нагадаемо, iдеться про перiод “украiнiзацii”, згортання якоi почалося якраз у 1929 роцi. – В. В.], але iнтереси нацii не обмежуються нацiональним розвитком… Незалежна Украiнська держава може бути тiльки буржуазною, бо радянська концепцiя усувае принцип незалежноi держави. Керiвна роль повинна належати селянству… Коротко формулюючи мою полiтичну платформу, повинен сказати: 1) пригноблена нацiя, визволяючись, перш за все мусить встановити нацiональну диктатуру; 2) оскiльки на Украiнi бiльшiстю нацiональною е селянство, йому як класу належить керiвна роль у державi». Вiрш Юрка Тютюнника, написаний у тюремнiй камерi у Харковi 28 лютого 1929 р. Радянське керiвництво на чолi зi Сталiним у Кремлi дiйшло схожих висновкiв щодо украiнського селянства та його можливоi ролi у вiдродженнi Украiни. Тому для того, аби остаточно зламати украiнський нацiональний опiр, саме тодi, у 1929 роцi, бiльшовики розпочали справжню вiйну з селянами – спочатку через так зване розкуркулення, а згодом, у 1932–1933 роках, – через Голодомор. Вiдвертi антирадянськi погляди Юрка Тютюнника стали однiею з причин його арешту в лютому 1929 року. Іншою стало звинувачення, що вiн не розкрив перед чекiстами пiдпiльноi мережi в Украiнi, яка створювалася ним ще до арешту в 1923 роцi. «У 1928 роцi, – повiдомляе “Огляд оперативноi розробки”, – до чекiстiв надходить iнформацiя про те, що Тютюнник, мешкаючи в Украiнi, починае вiдновлювати зв’язок iз своiми колишнiми однодумцями i намагаеться вiдновити контрреволюцiйну дiяльнiсть». Скiльки правди в цьому другому обвинуваченнi, чи справдi iснувала ще якась пiдпiльна мережа i чи пiдтримував Юрко з нею контакти, чи слiдчi лише «шили» йому цю справу, зараз сказати важко. Матерiали кримiнальноi справи не дають чiткоi вiдповiдi на цi питання. В обвинувальному висновку, зокрема, зазначаеться про лiквiдацiю Могилiвським ГПУ однiеi з груп, яка нiбито належала до цiеi мережi i готувала вибухи у Жмеринцi. Тютюннику також iнкримiнують зв’язки з колишнiми товаришами в антирадянськiй боротьбi, зокрема Головком-Левицьким, який переховувався вiд радянськоi влади, а також тими, котрi перебували в концентрацiйних таборах. «У 1929 роцi, – читаемо у справi, – заарештовано сподвижника Тютюнника Янковського i отримано ряд даних про те, що в Украiнi переховуються не тiльки окремi особи, а навiть групи, посланi свого часу Тютюнником для повстанськоi роботи, наприклад, група полковника Гамзи i нинi розшукувана ГПУ». Виписка з протоколу колегii ОГПУ з вироком Юрiю Тютюннику, 3 грудня 1929 р. Юрко не заперечував контактiв iз колишнiми соратниками, але стверджував, що, навпаки, говорив iз ними про неможливiсть збройного опору радянськiй владi в цей перiод. Щодо звинувачень у приховуваннi контактiв, гордо вiдповiв: «Повiдомлення ГПУ про будь-кого – це проти моеi моралi». Жодноi додатковоi iнформацii про пiдпiлля слiдчi, якi проводили допити протягом кiлькох тижнiв, бiльше не отримали. Чи це було приховування правди, чи Тютюнник i справдi не мав чого сказати, бо не iснувало якогось пiдпiлля, з яким вiн був пов’язаний? Знову питання, на якi принаймнi зараз годi вiдповiсти. У березнi 1929 року заарештованого переводять до Москви. Це дае пiдстави припустити, що чекiсти намагалися використати Тютюнника у своiх нових кривавих iграх. Адже саме тодi готувалася масштабна операцiя проти дiячiв украiнськоi культури та науки, яка стала вiдомою навеснi наступного, 1930-го, року пiд час так званого процесу «Спiлки визволення Украiни». За цiеi справою згодом пiшли iншi – «Украiнського нацiонального комiтету», «Украiнськоi вiйськовоi органiзацii», суть яких зводилася до того, що чекiстами «викривалася» якась антирадянська пiдпiльна органiзацiя, за «участь» в якiй потiм заарештовували незручних для радянськоi влади осiб. Таким чином згорталася «украiнiзацiя» i починалося знищення всього нацiонального в Украiнi. Можливо, колишньому отаману, котрий свого часу справдi намагався розбудувати антирадянське пiдпiлля, пропонувалася роль одного з викривачiв цих «органiзацiй». Його свiдчення могли би стати ключовими доказами. Проте цього разу чекiсти прорахувалися, i зламаний ними одного разу повстанець вiдмовився грати придуману для нього роль. Напевно, ролi в «ПКП» було для нього досить. В Тютюннику знову прокинувся гордий отаман, готовий до кiнця боротися за свою мету. 28 лютого 1929 року, перебуваючи у в’язницi, вiн написав короткого, але промовистого вiрша: Хiба ж можна засипати море? Хоч би й гору кiсток навернуть? Не злякають нiякi нас гони, – До мети пробиваемо путь! Огляд оперативноi розробки Юрiя Тютюнника, виданий у 1967 р. Вищою школою КГБ iменi Ф. Дзержинського. Використовувався як пiдручник для майбутнiх чекiстiв Отже, про спiвпрацю тепер не могло бути й мови. Зважаючи на це, колегiя ОГПУ 3 грудня 1929 року винесла вирок про розстрiл Юрiя Тютюнника, третiй за його життя. Протокол рiшення мiстив цiкаву приписку: «Вирок не виконувати до особливого розпорядження». Влада давала час отямитися. Розпорядження Юрко чекав у камерi смертникiв десять мiсяцiв. Про що вiн думав тодi? Як очiкував смертi? Можливо, шкодував, що цього не сталося ранiше, у 1923-му, i йому не довелося б перейти через роки приниження i самозаперечення? Можливо, проклинав свою щасливу зiрку, яка дозволила вибратися живим у 1921-му i не дала полягти «батьком-отаманом» бiля своiх побратимiв-героiв пiд Базаром? На жаль, вiдповiдi на цi питання не знайдемо в документах. Натомiсть маемо лише суху iнформацiю про те, що «вирок виконаний 20.10.1930». Пострiл чекiста того дня поставив крапку в життi дуже неоднозначноi людини – повстанського отамана i викладача школи Червоних старшин, автора героiчних спогадiв «Революцiйна стихiя» i крикливого пасквiля «З поляками проти Вкраiни», легенди визвольноi боротьби 1917–1921 рокiв та ii карикатури у фiльмi «ПКП», зломленого полоненого 1923-го та незламного в’язня 1929-го. Здаеться, що тодi не стало кiлькох людей, якi мали би бути заклятими ворогами. Насправдi у вiчнiсть вiдiйшов Юрко Тютюнник. Олександра Радченко – репресована за пам’ять Комунiстична влада на бiльшостi украiнських територiй закрiпилася пiсля падiння Украiнськоi Народноi Республiки в 1921 роцi. Серед ii активiстiв було чимало украiнцiв, але становлення режиму стало можливим лише завдяки завоюванню Украiни бiльшовицькою армiею та постiйнiй пiдтримцi з Москви. Адже масштабний антикомунiстичний опiр та численнi повстання тривали до середини 1920-х рокiв. Врештi для утримання контролю над територiею комунiсти змушенi були пiти на компромiс iз украiнським нацiональним рухом i почали так звану украiнiзацiю – украiнська мова стала офiцiйною у владних установах, вiдкрито украiнськi театри та унiверситети. Сприятливi умови спричинили справжнiй бум в украiнськiй культурi, з’явилася цiла генерацiя письменникiв, поетiв, художникiв, театральних та кiнорежисерiв. Оголошена комунiстами «нова економiчна полiтика» дозволила селянам вiдчути себе власниками землi та розвинути власнi господарства. Але вже через десять рокiв на село прийде вбивчий голод, а письменники та митцi стануть Розстрiляним вiдродженням. Учителька Олександра Радченко Бiльшовики розумiли: економiчнi та культурнi поступки бунтуючим украiнцям можуть бути лише тимчасовими, i вже в кiнцi 1920-х, пiсля остаточного утвердження Сталiна бiля керма влади, розпочато масштабний наступ проти всього украiнського. Цю атаку всесвiтньовiдомий юрист Рафаель Лемкiн, автор термiну «геноцид», назвав «радянським геноцидом украiнцiв». Складовими геноциду були репресii (розстрiли та ув’язнення) дiячiв культури, лiквiдацiя нацiональноi церкви. Врештi, створення умов, якi призвели до масовоi смертi украiнських селян – головних носiiв нацiональноi iдентичностi, що стало найбiльшим злочином радянського комунiстичного режиму. Штучно органiзова-ний голод протягом 1932–1933 рокiв забрав життя мiльйонiв (за рiзними пiдрахунками, вiд 4 до 7) життiв. Цей злочин ввiйшов в украiнську та свiтову iсторiю пiд назвою Голодомор. Озброений охоронець бiля комори з зерном, село Вiльшани Харкiвськоi областi На початку 1930-х рокiв колективiзацiя украiнських сiл завершилася, i iхнi мешканцi, примусово загнанi до колгоспiв, стали цiлком залежними вiд влади. Масовими репресiями та депортацiями комунiсти зумiли лiквiдувати прошарок заможних i незалежних власникiв на селi – «куркулiв», тих, якi могли становити основу нацiонального руху. Але й пiсля цього в Украiнi перiодично спалахували мiсцевi антирадянськi повстання. Для того, аби остаточно придушити рух опору, влада вирiшила покарати непокiрних селян голодом. Спочатку було встановлено непомiрно високi норми заготiвлi зерна, а iх очiкуване невиконання оголошено саботажем i спротивом владi. Пiсля цього почалися насильницькi реквiзицii, на села вiдправлено спецiальнi «буксирнi» бригади, що конфiсковували все виявлене у селян зерно. Влада жорстоко карала за будь-якi спроби приховати хлiб, який оголошувався державною власнiстю. У серпнi 1932 року прийнято спецiальну постанову, названу в народi «законом про п’ять колоскiв», яка передбачала багатолiтне ув’язнення або навiть розстрiл за те, що трактувалося як «розкрадання соцiалiстичноi власностi». Насправдi мова йшла про спроби зберегти для себе бодай залишки iжi чи вiднайти рештки зерна на полях пiсля збору врожаю. Ще одним iнструментом вбивства селян стало запровадження так званих натуральних штрафiв: у родин, якi не виконали запланованих норм здачi зерна, як покарання вилучалася вся iжа. Вiдповiдальнiсть за «саботаж» покладалася також на цiлi села, якi заносилися на «чорну дошку», – такi населенi пункти повнiстю iзолювалися вiд решти свiту, а довезення туди будь-яких товарiв чи харчiв припинялося. Зрештою, вся територiя Украiни перетворилася у своерiдне «голодне гетто», адже ii кордони було оточено вiйськами, якi не давали голодуючим тiкати. Мiсце масового поховання жертв Голодомору Позбавленi будь-якоi iжi та можливостей залишити ураженi голодом терени, люди масово помирали. Гинули цiлi сiм’i, вимирали цiлi села, людей не встигали хоронити в могилах, тому закопували неподалiк поселень у великих ямах. Інодi ховали навiть ще живих: тi, хто збирав тiла, самi були настiльки ослабленi, що не могли приходити двiчi. Страшна трагедiя – смерть мiльйонiв – приховувалася вiд свiту. Про неi не можна було говорити i в Украiнi. Цензурованi газети писали про значнi успiхи радянськоi влади, а будь-яка iнформацiя про голод трактувалася як антидержавна пропаганда i суворо каралася. Дехто з постраждалих вiд голоду був певен: бiда е наслiдком злочинних дiй мiсцевоi влади, i варто лише повiдомити центральне керiвництво, аби беззаконня припинилося. Люди писали листи на iм’я Сталiна, «вiдкриваючи вождю народiв очi» на жахи голоду. Авторiв таких листiв влада уважно вислуховувала, а потiм… заарештовувала. Сторiнка щоденника Олександри Радченко Тим не менше люди, якi переживали Голодомор, намагалися зберегти пам’ять про нього, передати ii нащадкам. Одним iз мiльйонiв свiдкiв вбивства голодом була Олександра Радченко, яка в той час працювала вчителем на Харкiвщинi. Як службовець, вона мала певне харчове забезпечення, яке допомогло iй вижити та врятувати вiд голодноi смертi своiх дiтей. Проте отримуваний вiд держави «пайок» не мiг вiдгородити ii вiд довколишнiх жахiв. Можливо, тому, що як учителька змушена була кожного дня дивитися в голоднi очi учнiв, адже не могла не помiчати, як iх ставало дедалi менше. Вона усвiдомлювала: будь-яка спроба поширити iнформацiю про те, що робиться в Украiнi, означатиме для неi ув’язнення, а отже, i смерть для ii дiтей, залишених напризволяще. Олександра Радченко знала, на який ризик iде, навiть довiряючи правду про побачене лише своему щоденнику, розумiла, що ii очiкуватиме у випадку виявлення записiв. Але стриматися вiд цього не могла, тому й писала: «5 квiтня 1932 року, вiвторок. Голод, штучно створений голод, набувае жахливого характеру. Навiщо забирають до зернини хлiб – нiкому не зрозумiло, i тепер, коли вже бачать результат такого забирання, все-таки продовжують вимагати хлiба для посiву… А дiти голодують замученi, худi, мордованi глистами, тому що iдять однi лиш буряки, та й тi от-от закiнчаться, а до врожаю ще чотири мiсяцi. Що буде? 6 квiтня 1932 року, середа. Інодi мене охоплюе така нестримна злiсть, що починаю хворiти. Читаю про “радянськi темпи” (газета “Правда”), про вiдкриття першоi в Європi домни, про завершення греблi в Днiпробудi i багато iншого. Все це добре, але навiщо цi темпи при розпухлих вiд голоду дiтях та людях. Взагалi голод починае лютувати i несе з собою усi бiди, якi лише можна уявити. Злочиннiсть розвиваеться з якоюсь особливою швидкiстю… Мучать думки про розпухлих вiд голоду селянських дiтей, i злiсть зростае… 2 червня 1932 року, четвер. Як важко жити, до вiдчаю важко. Взагалi надзвичайний час, небачений в iсторii. Всi страждають вiд недоiдання або голоду, та й взагалi вiд напiвжебрацького життя. До того ж безликiсть страшна, гнiтюча. Дiвчинка – жертва голоду. Харкiв, 1933 р. 20 листопада 1932 року, недiля. Дiда, що працюе у крiльчатнику, «пограбували властi», як вiн доповiв. Це означае, що забрали все, що було зi злакiв та овочiв. Вiн уже розкуркулений два роки, майже жебрак, хiба що не просить милостиню. Йому 70 рокiв, старiй – рокiв 65 i з ними на квартирi iхня дочка-калiка. І ось у них, убогих, забрали все, чим вони могли прожити до лютого. 9 сiчня 1933 року, понедiлок. У Харковi творяться жахи голоду. Крадуть дiтей i продають ковбасу з людського м’яса. Заводять обманом дорослих людей (бiльш повних) пiд приводом продажу взуття. Навiть у газетах про це писали, заспокоюючи, що вживають заходи, але… дiти все зникають. 23 березня 1933 року, четвер… Горя людського в цей день я бачила жахливо багато. З важкими враженнями верталась додому. По дорозi в Зарожне в полi, бiля самоi дороги, побачили ми старого, обiрваного, худого, чобiт на ньому не було. Ймовiрно, вiн упав знеможений i замерз, чи зразу помер, чоботи хтось зняв. Повертаючись, ми знову бачили цього старого, нiкому вiн не потрiбен… Виiжджаючи в Бабку, ми наздогнали хлопчика семи рокiв, мiй супутник гукнув, але хлопчик iшов, похитуючись, i нiби не чув, кiнь догнав його, я крикнула, хлопчик неохоче звернув з дороги, мене тягнуло подивитися йому в обличчя. І жахливе, страшне, незабутне враження залишив вираз цього обличчя. Напевно, вираз очей такий бувае у людей, коли вони знають, що повиннi ось-ось померти i не хочуть смертi. Але це була дитина! Нерви у мене не витримували: “За що? За що дiти?”. Я плакала тихенько, щоб не бачив мiй супутник. Думка, що я не можу нiчого зробити, що мiльйони дiтей гинуть вiд голоду, що це все стихiя, довела мене до вiдчаю… Тiла померлих вiд голоду не встигали прибирати з вулиць. Харкiвщина, 1933 р. Кiлька днiв тому приходив конюх – лице вже опухло, руки опухлi. Каже, що ноги важкi, спокiйно приготувався вмерти. “Дiтей жаль, – каже. – Вони нiчого не розумiють – не виннi”». Олександра Радченко та трое ii доньок, наймолодша з яких народилася 1931 року, пережили Голодомор, iх також не зачепила хвиля репресiй Великого терору 1937–1938 рокiв. Та на iхню долю випало ще чимало лиха. У 1940 роцi сiм’я Радченкiв переiхала в нещодавно приеднану до Радянського Союзу Буковину. Тут iх i застав початок нiмецько-радянськоi вiйни влiтку 1941-го. Олександра та ii чоловiк Василь були заарештованi румунськими вiйськовими, що як союзники Третього Райху окупували цю украiнську територiю. Разом вони кiлька тижнiв перебували в таборах, допоки не були визволенi звiдти колегами ii чоловiка, iнженерами лiсового господарства. Звiльнившись, Василь Радченко продовжив працювати лiсником. Першi днi пiсля змiни влади багато мiсцевих людей, серед них i Олександра, вiрили в «нiмецьке визволення вiд комунiстiв». Тому вона розповiла про своi записи нiмецькому чиновнику, який ранiше в себе на батькiвщинi працював кореспондентом. Той запропонував iх видати. Нiмецька пропаганда неодноразово використовувала iнформацiю про злочини комунiстiв (так було з iнформацiею про масовi страти в’язнiв влiтку 1941 року, про вiднайдення поховання польських офiцерiв у Катинi). Проте записи про Голодомор не потрапили до преси новоi влади. А вже незабаром Радченко зрозумiла, що ця нова нiчим не краща за попередню. Тому в записах за 1941–1942 роки вона записувала вже про злочини нацистiв. У 1943 роцi жорстока окупацiйна полiтика торкнулася безпосередньо ii родини – на примусовi роботи до Нiмеччини вивезено ii 17-лiтню доньку Елiду. Повернення радянськоi влади в Украiну у 1944 роцi обернулося ще однiею втратою для сiм’i Радченкiв. Чоловiка Олександри Василя забрали на фронт, причому у штрафнi батальйони, адже вiн «служив окупантам як лiсник». У 1945 роцi завершилася вiйна. Ще до того на батькiвщину з Нiмеччини повернулася Елiда, а в серпнi й Василь Радченко, нагороджений медаллю «За бойовi заслуги». Врештi сiм’я Радченкiв знову була разом. І саме в цей щасливий момент в iхне життя знову втрутився тоталiтарний режим. 7 липня 1945 року слiдчий Кам’янець-Подiльського обласного управлiння НКВД пiдписав постанову про арешт Радченко Олександри Миколаiвни. Пiд час обшуку в помешканнi затриманоi виявлено сiм зошитiв зi щоденниками колишньоi учительки за 1926–1943 роки. Саме вони стали головним доказом в обвинуваченнi заарештованоi в «антирадянськiй пропагандi та агiтацii». Щаслива сiм’я Радченкiв: Олександра з донькою та чоловiком Обкладинка справи на Олександру Радченко з Архiву СБУ Довiдка про звiльнення з таборiв, 1955 р. Донька Елiда згадувала цей трагiчний момент в iсторii сiм’i: «Мама щоденникiв нiколи не ховала. Добралися до скриньки, де лежали щоденники. Я п’ять-шiсть загальних зошитiв, якi лежали на столi, встигла закинути пiд подушку. Пiсля арешту мами ми почали iх читати, а там стiльки жахiв було написано про Голодомор, що ми вирiшили, що всю сiм’ю розстрiляють, тому ми спалили iх…» Проте й виявлених чекiстами зошитiв виявилося досить для того, аби засудити вчительку. Олександра Радченко пiсля повернення iз заслання Слiдство тривало майже пiвроку. На допитах Олександра вiдразу визнала авторство своiх записiв, але цього було замало. Слiдчий намагався змусити ii визнати нотатки фальшивими, написаними спецiально для компрометацii радянськоi влади. «Слiдство було глибоко упередженим, – писала згодом вона у скарзi прокурору. – Менi погрожували багаторiчним сидiнням пiд слiдством, доки не пiдпишуть протокол, де вже було написано, що на початку 1930-х рокiв я вела контрреволюцiйного змiсту щоденник. Враження вiд тюрми, страх i поганий стан здоров’я були причиною пiдписання протоколiв». Суд вiдбувся в мiстi Проскурiв 14 грудня 1945 року. У своему словi Олександра фактично вiдмовилася вiд свiдчень, записаних у справi, i заявила: «Мета моiх записiв – присвятити iх дiтям. Я писала, що через 20 рокiв дiти не повiрять, що такими жорстокими методами будували соцiалiзм. На Украiнi в 1930–1933 роках украiнський народ переживав страхiття…» Звичайно, суддi не дослухалися до ii слiв, тому у звинуваченнi йшлося про те, що Олександра Радченко, «будучи вороже налаштованою до радянськоi влади в перiод 1930–1933 рокiв, писала щоденник контрреволюцiйного змiсту, в якому засуджувала дii комунiстичноi партii з органiзацii колгоспiв у СРСР та описувала тяжкий матерiальний стан трудящих». Попри абсурднiсть звинувачення, покарання за нього було дуже реальним та жорстоким – 10 рокiв таборiв ГУЛАГу. Уже в таборi колишня учителька продовжувала боротися за свое звiльнення, писала скарги та протести, якi, втiм, не змiнили ii долi. Олександра Радченко повернулася в Украiну лише в серпнi 1955 року, пiсля вiдбуття повного термiну ув’язнення. З надiрваним здоров’ям вона прожила пiсля цього на волi ще лише десять рокiв. Украiнцi зумiли зберегти пам’ять про страшну трагедiю i тепер намагаються розповiсти про неi свiтовi. Меморiал пам’ятi жертв Голодомору в Киевi Вдруге радянська влада згадала про неi за кiлька тижнiв до свого кiнця. 23 липня 1991 року Олександру Радченко посмертно реабiлiтували, тобто визнали несправедливо засудженою. Тим часом ii щоденники (на жаль, не всi – три зошити було спалено ще пiд час слiдства як такi, що «не мають жодноi цiнностi») i далi зберiгалися в архiвi КГБ, де про iх iснування нiхто не знав. Згодом цi документи разом з iншими успадкувала спецслужба незалежноi Украiни. Але до того часу, як вони потрапили до рук iсторикiв, минуло ще десять рокiв. Тiльки в 2001-му цi матерiали разом з iншими, якi розповiдають про Голодомор, знайшли в архiвi. «Я випадково почула по радiо, що можна ознайомитися зi щоденниками Олександри Миколаiвни Радченко, якi мiстяться в СБУ, – згадуе ii донька Елiда. – Я була зворушена, розплакалася. Мама недарма десять рокiв вiдсидiла, i ii робота не пропала марно. Вона писала правду…». У 2007 роцi фрагменти щоденника були опублiкованi в книзi «Розсекречена пам’ять». Сьогоднi вони стали важливим iсторичним джерелом для дослiдження подiй 1930-х рокiв в Украiнi. Написанi небайдужою учителькою щирi слова руйнують збудований комунiстичною пропагандою мiф про «щасливе радянське життя», розповiдають страшну правду про те, що робилося в Украiнi у 1932–1933 роках. Тож Олександра Радченко таки виконала свою мiсiю: зберегла i передала нащадкам пам’ять про трагедiю Голодомору. Голодомор. Стирання пам’ятi Інформацiйна блокада була важливим iнструментом реалiзацii Голодомору як геноциду в Украiнi. Потрапляння за кордон iнформацii про масову голодну смерть людей могло не лише зiпсувати мiжнародний iмiдж Радянського Союзу, котрий саме на початку 1930-х почав активно налагоджувати дипломатичнi вiдносини iз державами Заходу, але й вилитися у спроби допомогти голодуючим. Саме значний мiжнародний розголос голоду 1921–1922 рокiв дозволив надати постраждалим суттеву допомогу, що врятувало багатьох вiд голодноi смертi. У 1932–1933 роках це не повинно було повторитися. Приреченi Сталiним на смерть через голод мусiли померти. Тож вiйськова облога територiй, яка мала за мету не дозволити вирватися iз голодоморного гетто, ефективно доповнювалася стiною мовчання, за яку не повинно було проникнути жодне слово правди. І все ж, у 1932 роцi з’явилися публiкацii британських журналiстiв Гарета Джонса з лондонськоi «The Times» та Малкольма Маггериджа з «The Guardian», якi на свiй страх i ризик здiйснили подорож украiнськими селами, щоб розповiсти про жахливi сцени побаченого голоду. У вiдповiдь Радянський Союз завдав серйозного iнформацiйного удару. Як ефективний iнструмент використано вiдомого американського журналiста з газети «The New York Times». Лауреат Пулiтцерiвськоi премii 1932 року Волтер Дюрантi, котрий неодноразово бував у СРСР, i, як вiн сам зiзнався в приватних розмовах, достеменно знав про страшний голод, публiчно заперечив його i назвав вигадкою. Сталiнське «В СССР голода нет!», озвучене вустами Дюрантi, прозвучало переконливо для багатьох захiдних полiтикiв. Тим паче, що вони хотiли повiрити цим словам, аби якомога швидше налагодити «взаемовигiднi економiчнi вiдносини» з державою, готовою за безцiнь продавати вiдiбране у селян зерно й у величезних кiлькостях закуповувати промислове обладнання. Радянськi органи безпеки пильно стежили за нiмецьким, iталiйським та японським консулами, якi цiкавилися ситуацiею в Украiнi i могли передати iнформацiю про голод за межi СРСР. Крiм того, чекiсти вмiло проводили «злив» потрiбних iм даних. У серпнi 1933 року, у супроводi трьох iнших французьких полiтикiв, Украiну вiдвiдав колишнiй прем’ер Францii Едуард Еррiо. Цей вiзит розглядався як важливий крок пiар-кампанii, яка мала засвiдчити ефективнiсть форсованих сталiнських реформ. Тому радянськi послiдовники графа Потьомкiна працювали не покладаючи рук. Виписка з iнструкцiею про затвердження сумнозвiсного закону «про три колоски» iз факсимiльним пiдписом Й. Сталiна. 16 вересня 1932 р. Голодомор на вулицях Харкова. Фото з колекцii кардинала Теодора Іннiцира Голодомор на вулицях Харкова. Фото з колекцii кардинала Теодора Іннiцира Згiдно з iнформацiйними повiдомленнями Одеського обласного вiддiлу ГПУ, французькi полiтики весь час перебували пiд пильним наглядом чекiстiв, якi визначали iхнiй маршрут, влаштовували для них зустрiчi зi «щасливими колгоспниками». Селяни розповiдали про свое «сите життя»: iм видають на день 15 кг хлiба, крiм овочiв та фруктiв, вони мали право на сад, город, рогату худобу, одержуючи для неi корм, гарячу iжу для колгоспникiв керiвництво привозить просто в поле. Для переконання, що жодних труднощiв iз харчами немае, колгоспники демонстрували «переповненi зерном комори». А на завершення «щасливi украiнцi» подарували французам украiнськi вишиванi сорочки та рушники, якi, очевидно, мали символiзувати, що колгоспники ситi не лише хлiбом, але й багатi духовно завдяки своiм нацiональним традицiям. В результатi спецслужба у звiтах задоволено констатувала, що пан Еррiо висловлював захоплення побаченим на урочистих прийомах i вносив вiдповiднi нотатки до свого записника. Французькi журналiсти вiдправили у своi редакцii репортажi, пiд якими цiлком могли пiдписатися й самi чекiсти. Одна з фотографiй Миколи Боканя, яка стала пiдставою для звинувачень в антирадянськiй пропагандi Жорстка iнформацiйна блокада довкола страшного голоду тривала й пiсля його завершення. Тепер ii головною метою стало приховати величезнi масштаби злочину. Рiзке зменшення кiлькостi населення у той час було помiтне усiм. Колгоспник Микола Рева у своему листi до Йосипа Сталiна, яким вiн наiвно хотiв вiдкрити очi «вождю народiв» на голод, розповiдае, що в 1941 роцi до школи мали йти лише трое першокласникiв. Це зменшення не могла не вiдзначити статистика. Тому призначений на сiчень 1937 року перепис населення жорстко контролювався НКВД. Незважаючи на це, результати перепису не влаштовували комунiстiв: вiдображенi втрати населення все одно були надто великими. Тому данi спочатку засекретили, а згодом значну частину знищили. Потому лiквiдували й виконавцiв перепису – iх звинуватили у змовi i шкiдницькiй антирадянськiй дiяльностi. У 1941 роцi в Киевi знищено тисячi справ Наркомату охорони здоров’я з початку 1930-х рокiв, якi, очевидно, могли мiстити iнформацiю про голод. Не повинно було залишитися жодного документального матерiалу з iнформацiею про трагедiю. В результатi сьогоднi вцiлiли майже виключно секретнi документи – радянська влада вважала своi грифи таемностi надiйною гарантiею недоступностi iнформацii, тому й не нищила iх. Лист колгоспника М. Реви до Сталiна Пам’ять про Голодомор мала бути стерта не тiльки з офiцiйних паперiв, але й iз пам’ятi свiдкiв трагедii. Тому чекiсти жорстоко переслiдували усiх, хто намагався утримати цю пам’ять чи, тим паче, передати ii комусь. Доля Олександри Радченко, засудженоi за ведення щоденника, була правилом, а не винятком. За згадуваний вище лист колгоспник Микола Рева отримав шiсть рокiв ув’язнення. Його справа в Архiвi СБУ далеко не едина – протягом 1930–1940-х рокiв людей засуджували до кримiнальноi вiдповiдальностi за будь-яку згадку про Голодомор, усну чи письмову. У справах таких «наклепникiв» знаходимо «докази злочину»: листи, зокрема адресованi Сталiну, вiршi чи щоденниковi записи. Доказом антирадянськоi агiтацii стали виявленi у жителя Батурина Миколи Боканя фотографii, одна з яких, датована 3 квiтня 1933 року, мiстить промовистий напис «300 днiв без шматка хлiба». Чекiсти були впевненi, що пам’ять про Голодомор, стерта з документiв та спогадiв свiдкiв, зникла назавжди. І один iз наймасштабнiших злочинiв в iсторii людства – геноцид проти украiнцiв – надiйно захований. Проте тисячi украiнцiв, що пережили трагедiю, опинилися поза межами досяжностi радянськоi безпеки. Вони отримали можливiсть розказати свiтовi правду, а тому стали небезпечними для комунiстичного режиму. У 1980-i, через багато рокiв пiсля вчинення злочину, чекiсти розпочали проти них iнформацiйну вiйну, яку цiлком програли. Finita la tragedia Миколи Хвильового Його життя було зiткане iз суперечностей. Етнiчний росiянин та iдейний комунiст, який став одним iз символiв «украiнського буржуазного нацiоналiзму». Читаючи бiографiю Хвильового, важко вiдтворити в уявi його цiлiсний образ. Схоже, вiн був чудовим актором, який умiло надiвав потрiбнi маски. Улюбленою була роль безтурботного й навiть безвiдповiдального блазня. Саме за цiею маскою Хвильовий намагався заховатися в часи, коли усiх змушували грати за одним жорстоким сценарiем, написаним вождем усiх народiв. Саме вона дозволяла водночас вiдмовлятися вiд власних поглядiв i бодай iнодi залишатися самим собою. Проте декорацii, пiдготовленi сценаристом, не призначалися для комедiй, тому останнiм актом у життi безтурботного блазня стала трагедiя. «Правильним» комунiстом Микола Хвильовий був недовго, десь до середини 1920-х. Щойно його письменницький талант набрав сили, вiн швидко почав вибиватися з рiвних лав «пролетарських письменникiв». Вiн голосно заявив про себе в часи, коли радянська влада змушена була загравати з украiнцями, впроваджуючи полiтику «украiнiзацii». Тодi письменникам i поетам дозволялося багато такого, за що згодом та сама влада iх i розстрiлювала. Та навiть на цьому доволi лiберальному фонi вона не могла не помiтити сформульованого Хвильовим радикального гасла «Геть вiд Москви!», адже минуло зовсiм небагато часу, вiдколи чекiсти придушили визвольний рух в Украiнi. Тож не дивно, що в 1926 роцi ще донедавна цiлком лояльний комунiстичний письменник потрапляе на сторiнки таемного аналiтичного документа ГПУ «Про украiнський сепаратизм». Працiвники спецслужб вiдзначали: пiсля придушення збройного повстанського руху на теренах Украiни в серединi 1920-х боротьба перейшла в iншу площину. «Термiн культурна робота, – читаемо в документi, – прийшов на змiну гаслу збройноi боротьби за незалежнiсть, яке провалилося». У такiй ситуацii творчiсть Хвильового могла стати небезпечною зброею проти влади. Тодi ж, 1926 року, письменник добився ще бiльшого «визнання» – у листi до членiв Полiтбюро ЦК КП(б)У його критикував сам Йосип Сталiн. Микола Хвильовий зрозумiв, що зайшов надто далеко, тому вирiшив зробити крок назад. 4 грудня 1926 року з’являеться перший, але не останнiй «покаянний» лист, у якому письменник разом зi своiми друзями i колегами по лiтературi Олесем Досвiтнiм та Михайлом Яловим зрiкався власних полiтичних та iдеологiчних «помилок». Через три мiсяцi пiсля цього з’являеться ще одне «покаяння», цього разу вже особисте. Справа-формуляр, заведена чекiстами на Миколу Хвильового Наскiльки щирим був Хвильовий? Вiдповiдь на це питання можна побачити в донедавна таемних документах чекiстiв, якi збирали iнформацiю на письменника. Отже, тут маемо донесення секретних агентiв, де висловлюеться сумнiв у щиростi каяття. У перехопленому чекiстами листi Хвильового до Ялового вiн сам пише: «Ми написали зречення? Написали. Чого ж iще вiд нас вимагають? Лизати комусь задницю чи що?» Вiн просто грав роль, яку вiд нього очiкували, сподiваючись таким чином уникнути небезпеки. Але чекiсти його розкусили: «М. Хвильовий заявляе, що вiн редакцiйнiй блазень… Адже все одно нiхто не повiрить, що вiн всерйоз писав отi безглуздi дурницi. Ну а блазневi дозволено все… Наш блазень е людина нормальна, не в станi афекту, цiлком свiдома щодо своеi поведiнки. А така людина вiдповiдае за своi вчинки повною мiрою». Це фрагмент iз цiкавого тексту «Нове амплуа Миколи Хвильового» невiдомого автора, ймовiрно, спiвробiтника ГПУ, який поруч iз секретними донесеннями агентiв пiдшито до справи-формуляра письменника. Сама справа з’явилася в 1930 роцi, у нiй почала накопичуватися iнформацiя, яка могла би стати пiдставою для арешту та подальших репресiй. Їi поява засвiдчила: Хвильовий, на думку влади, остаточно перетнув межу дозволеного i мав бути знищений – або морально, або фiзично. Хоча, швидше за все, i морально, i фiзично. Та починали все ж iз першого. Саме тодi, в 1930 роцi, у Харковi розпочався гучний процес проти Спiлки визволення Украiни, який став початком показових винищень украiнськоi iнтелектуальноi елiти. Запiдозрений у схильностi до украiнського нацiоналiзму, Хвильовий дiстае шанс вiдмежуватися вiд своiх поглядiв, публiчно звинувативши в цьому грiху iнших, зокрема оголошеного лiдером СВУ Сергiя Єфремова. І вiн це робить. Проте знову доходить у цих звинуваченнях до межi фарсу, заявляючи: судити слiд не лише «ефремовщину», але й «хвильовизм», якого вiн успiшно зрiкся. За таку заповзятiсть у боротьбi з «контрреволюцiею» Хвильовий врештi нiби здобувае милiсть влади – на його захист виступив сам керiвник украiнських комунiстiв Станiслав Косiор. Проте так само, як нещирими були покаяння, фальшивим виявилося i прощення. Чекiсти продовжували накопичувати iнформацiю про Миколу Хвильового, якого щiльно обсадили агентами. Сексоти, прихованi пiд оперативними псевдонiмами «Лiтератор», «Донбасiвець», «Юнак» та iншi, уважно стежать за ним удома i на роботi, записують його висловлювання у своiх донесеннях, фiксуючи необхiдний чекiстам компромат. З 1931-го справа-формуляр поповнюеться новим видом документiв – витягами зi свiдчень заарештованих представникiв украiнськоi iнтелiгенцii. Слова уже визнаних «ворогами народу» стають неспростовними звинуваченнями у причетностi до антирадянських злочинiв. Тож кiльце оточення довкола письменника ставало з кожним днем щiльнiшим, i пастка ось-ось мала закритися. Чергове каяття колишнього лiтературного бунтiвника у 1931 роцi лише на короткий час вiдтягнуло останнiй вирiшальний момент. Хвильовий розумiв, що блазнювання його вже не врятуе. Воно ставало тим паче недоречним в умовах, коли довкола почала розгортатися справжня, а не театральна трагедiя. Пiд косу репресiй потрапляло дедалi бiльше людей, котрi ще нещодавно творили основу культурного та полiтичного життя суспiльства. Врештi в 1932 роцi розпочалося розгортання ще однiеi страшноi операцii, яка мала забрати життя мiльйонiв людей, – Голодомору. Якби Хвильовий бажав не помiчати того, що робиться довкола, можливо, йому це вдалося б: адже його, жителя столицi, представника привiлейованоi комунiстичноi верстви, голод не зачiпав. Проте письменник не хотiв ховатися вiд правди – навпаки, у квiтнi 1933 року поiхав селами Харкiвщини. Побачене переконало: голод зумисно органiзований владою. Тiею самою владою, за яку вiн боровся в 1919-му, до послуг якоi став у 1930-му. Остаточний злам настав, коли Хвильовий дiзнався про арешт 12 травня 1933 року Михайла Ялового, свого колеги i товариша, з яким вони спiльно кидали виклик системi, що лише народжувалася, а згодом так само дружно «каялися». Наступного дня, 13 травня, до Хвильового прийшли його друзi – письменники Микола Кулiш та Олесь Досвiтнiй. Усi трое розумiли: вже дуже скоро чекiсти прийдуть за ними. Вони не помилялися. Олесю Досвiтньому залишилося бути на волi менше шести мiсяцiв, а жити – менше року. Миколi Кулiшу трохи бiльше: на волi – пiвтора року, серед живих – чотири з половиною. Обидва, зламанi чекiстами, визнали себе винними у всiх безглуздих звинуваченнях. Уникнути ще одного каяття та арешту зумiв тiльки господар квартири. На момент зустрiчi iз друзями в сусiднiй кiмнатi на нього чекав револьвер та вже написана записка: «Сьогоднi прекрасний соняшний день. Як я люблю життя – ви й не уявляете. Сьогоднi 13. Пам’ятаете, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче. Хай живе комунiзм!» Пiд час розмови Хвильовий встав i вийшов до сусiдньоi кiмнати, а за мить звiдти пролунав пострiл… Похорон Миколи Хвильового. Харкiв, 14 травня 1933 р. P. S. Справа-формуляр на письменника Миколу Хвильового збереглася в Архiвi СБУ, переживши вiйну й неодноразовi знищення документiв. У 2009 роцi ii пiдготував до друку i опублiкував у книзi «Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий» вiдомий украiнський iсторик Юрiй Шаповал. Розгром «Слова» Уночi 12 травня 1933 року «чорний ворон» зупинився поблизу великого шестиповерхового п’ятипiд’iзного будинку за адресою: вулиця Червоних письменникiв, 5 у Харковi. Чоловiки в чорних шкiрянках пiднялися на третiй поверх, гучно загримали у дверi квартири пiд тридцятим номером. Розмова була коротка, i господаря помешкання, письменника Михайла Ялового, гостi забрали iз собою. Згодом схожi нiчнi сцени в цьому будинку повторюватися настiльки часто, що мешканцi тишком називали його мiж собою ДПЗ (вiд рос. «дом предварительного заключения» – будинок попереднього ув’язнення), а чекiсти вiдверто глузували, що для економii пального достатньо було б встановити на всiх вiкнах та дверях будинку грати i нiкого нiкуди не вивозити. «Дом предварительного заключения», вiн же будинок «Слово». Харкiв, вул. Червоних письменникiв, 5 (тепер – вул. Культури, 9) Будинок на той час був ще зовсiм новий, його почали заселяти лише в 1930 роцi. Мешканцями елiтного житла були вибранi люди – найкращi украiнськi радянськi письменники. Шестиповерхова споруда, збудована у формi лiтери «С», i називалася будинком «Слова». У 1933-му, коли вiд голоду вже конало украiнське село, почався справжнiй розгром харкiвського «Слова» й украiнського слова загалом. Михайло Яловий, очевидно, не очiкував арешту i не розумiв, чому за ним прийшли. Чекiсти, схоже, не поспiшали пояснювати причини затримання, залишаючи письменнику можливiсть самому зрозумiти iх. Думка, що сталася «помилка», швидко минула, адже ii протягом кiлькох днiв нiхто не збирався виправляти. Письменник Михайло Яловий, мешканець квартири № 30. Саме з його арешту 12 травня 1933 р. розпочався розгром «Слова» На третiй день ув’язнення Яловий у написанiй тодi автобiографii починае дошукуватися причини арешту. Розлогий багатосторiнковий текст професiйного майстра пера е, по сутi, спробою критичного самоаналiзу. Письменник детально розповiдае про свое минуле, акцентуючи на заслугах перед комунiстичною владою. Головним грiхом вважае участь у партii боротьбистiв. Це група активiстiв Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв, яка вiдкололася вiд материнськоi органiзацii i почала швидко дрейфувати в бiк бiльшовикiв. Врештi ii члени влилися до лав КП(б)У. І попри те, що Яловий був одним iз прихильникiв злиття з бiльшовиками, саме свое боротьбистське минуле вiн спочатку вважав причиною арешту. Тож, нiби докопавшись до головного, спробував використати вживаний уже ним метод каяття заради спасiння. Вперше Яловий каявся за «ухили» у творчостi ще в 1926-му. Тодi спрацювало – вiн не лише уник репресiй, але й змiг продовжити свою лiтературну роботу. У 1930 роцi пiд час процесу СВУ лiтератор виконав свiй обов’язок лояльностi супроти влади, затаврувавши засуджених як ганебних зрадникiв. Тож i тепер, вважав вiн, можливо, досить буде щиро розкаятися в полiтичнiй незрiлостi в молодi роки. Узявши на озброення весь лiтературний талант, Михайло Яловий писав про своi «грiхи»: «Моя поведiнка теж у цей час була вiддзеркаленням вiдроджених старих боротьбистських настроiв, котрi, очевидно, не знайшли в менi самому достатньо большевицького опору. Щоб стати до мозку кiсток i до сироватки партiйним у бiльшовицькiй партii, для цього потрiбно всерединi себе психiчно розстрiляти все свое небiльшовицьке минуле, точнiше впливи цього минулого на найпотаемнiшi куточки теперiшнього». Письменник Олесь Досвiтнiй, мешканець квартири № 31, заарештований 19 грудня 1933 р. Вiн далi наполегливо шукае причин арешту, переповiдаючи про рiзноманiтнi зустрiчi чи контакти, навiть розмови на пиятиках, якi могли бути потрактованi чекiстами як ворожi. Коли читаеш цi рядки, складаеться враження, що в’язень хоче виправдати не себе, а тих, хто його затримав, тому так наполегливо шукае пiдстав iхнього вчинку. Розповiдаючи про давнi контакти зi знайомим, який згодом був заарештований, Яловий пише: «Якщо припустити, що його участь у контрреволюцiйнiй органiзацii – факт, стае, безумовно, зрозумiлим i, так би мовити, неминучим, мiй об’ективний зв’язок iз такою органiзацiю, попри вiдсутнiсть у мене суб’ективноi волi й бажання як у думках, так i в дiях це робити». Ось така жахлива, самовбивча логiка. Урештi письменник сам формулюе звинувачення проти себе, головне з яких – недостатне засудження свого минулого: «Я повинен погодитися, що вона [поведiнка – В. В.] мае в собi достатньо пiдстав, щоб квалiфiкувати ii як контрреволюцiйну, хоч i сформувалася вона не внаслiдок моiх зловмисних антирадянських дiй, а внаслiдок недостатньоi чесностi моеi партiйноi поведiнки, точнiше – недостатньоi ii партiйностi, яка, у свою чергу, е впливом дрiбнобуржуазних пережиткiв полiтичного минулого». Михайло Яловий заявляе, що визнае вину i готовий спокутувати ii, нагадуючи поруч iз тим слiдчим, що може бути корисним для радянськоi влади, адже «моя журналiстсько-лiтературна дiяльнiсть майже вся вiд початку до кiнця просякнута боротьбою проти украiнського нацiоналiзму, проти петлюрiвщини». Але «органам» не потрiбнi були такi зiзнання та каяття, адже нiхто не збирався його прощати. Для них арешт Ялового був лише початком масштабноi операцii проти украiнських письменникiв. Вони шукали значно страшнiших злочинiв, платою за якi мала бути смерть. Утiм, чекiсти нiчого не шукали – вони вже знали, у чому мае зiзнатися затриманий. Решта – питання тiльки iхньоi наполегливостi та часу. Гуморист Остап Вишня, мешканець квартири № 22, заарештований 25 грудня 1933 р. Один iз наступних документiв у справi Ялового мае назву «Моя практична контрреволюцiйна робота». Тобто вже йшлося не про помилки, а про зумисну ворожу дiяльнiсть. Письменник змушений «зiзнатися» в участi в контрреволюцiйнiй органiзацii, приписуе iй iдеологiчну диверсiю та шкiдливий вплив на радянську культуру. Але вiн знову не вгадав бажання чекiстiв, iх цiкавило iнше – не iдеологiчна диверсiя, а терор i повстанська боротьба. Навiть зрозумiвши, яких жахливих «зiзнань» вiд нього хочуть, Яловий ще деякий час опирався слiдчим: «Стосовно повстанськоi роботи боротьбистського пiдпiлля або нацiоналiстичного блоку в цiлому – нiчого про це не знав i не знаю». Але наприкiнцi липня його остаточно зламали. Наступнi свiдчення у справi за стилем навiть близько не нагадують розлогий текст письменника, якими вона вiдкриваеться. Суха, лаконiчна мова, слiв небагато, але всi вони вбивчi. Вбивчi у прямому значеннi цього слова, адже принесли смерть багатьом людям, яких вони зачепили. На допитi 28 липня 1933 року Михайло Яловий серед учасникiв контрреволюцiйноi органiзацii називае своiх колег – покiйного на той момент М. Хвильового та iнших, яким живими чи вiльними залишилося бути небагато часу: О. Досвiтнього, М. Кулiша, Г. Епiка, М. Йогансена, О. Вишню. До завдань структури, окрiм iдеологiчноi диверсii, тепер додавалося створення повстанських сил. Пiдготовка до повстання тривала вiд липня 1932 року. «Повстанськi сили по ваплiтянськiй [вiд ВАПЛІТЕ – лiтературного об’еднання, до якого входив i Михайло Яловий – В. В.] лiнii охоплюють близько 15 районiв на Харкiвщинi, Полтавщинi, Херсонщинi, Чернiгiвщинi, – повiдомляв письменник, – iз середньою чисельнiстю повстанських загонiв вiд 10 до 15 душ. Забезпеченiсть зброею й хiмзасобами удвiчi бiльша, нiж сама чисельнiсть повстанських кадрiв». Повстанськi групи мали потенцiал до три- чи чотирикратного збiльшення. Письменники Остап Вишня, Олесь Досвiтнiй та Петро Панч вiдповiдали за озброення. Але з цим проблем не повинно було бути, адже вони мали пiдтримку закордонноi Украiнськоi вiйськовоi органiзацii (якоi насправдi на той час уже не iснувало) i навiть нiмцiв. Планувалися замахи на партiйних керiвникiв Постишева та Балицького, захоплення членами ВАПЛІТЕ харкiвськоi електричноi та телефонноi станцiй, авiазаводу. Остання нарада заколотникiв вiдбулася у квартирi Миколи Хвильового 6 травня, за шiсть днiв до арешту Ялового i за тиждень до самогубства Хвильового. Письменник Григорiй Епiк, мешканець квартири № 7, заарештований 5 грудня 1934 р. Цi неймовiрнi свiдчення письменника, який нiколи не працював у жанрi фантастики, анiскiльки не здивували чекiстiв, адже авторами «зiзнань» були саме вони. Тож пiсля того, як Михайло Яловий iх озвучив, роль була виконана. 29 вересня 1933 року судова трiйка ГПУ засудила Ялового до 10 рокiв ув’язнення. Навiть у таборi Михайло Яловий не хотiв зрозумiти, що для чекiстiв вiн уже лише «використаний матерiал». Тому 20 лютого 1935 року вiн написав листа до Верховноi колегii НКВД у Свiрських таборах, у якому дякував партii за збережене життя, а також звертав увагу на те, що його неправильно використовують. Вiн змушений важко фiзично працювати на лiсозаготiвлi, хоча е хворим i фiзично слабким i значно краще мiг би прислужитися владi за своiм головним фахом: «Зрозумiло, що основним полем дiяльностi, на якому я бачив можливiсть показати й проявити свiй рiшучий розрив iз ганебним минулим, мали би бути моя лiтературно-художня дiяльнiсть, написання творiв або ж твору, який би переконливо дискредитував мое власне минуле й минуле моеi суспiльно-полiтичноi формацii у сферi зростаючого й мiцнiючого соцiалiстичного будiвництва». Проте комунiстичнiй владi не потрiбен був анi його письменницький талант, анi, зрештою, вiн сам. Тому 3 листопада 1937 року Михайла Ялового розстрiляли, а разом з ним багатьох iз тих, кого вiн називав у своiх страшних фантазiях, оформлених як свiдчення… Письменник Валер’ян Пiдмогильний, мешканець квартири № 19, заарештований 8 грудня 1934 р. Пiсля пострiлу, який пролунав зранку 13 травня 1933 року в однiй iз кiмнат квартири № 9 у будинку «Слово», туди вбiгли Юлiя, дружина господаря, та двое гостей – письменники Кулiш та Досвiтнiй. Сам господар, Микола Хвильовий, лежав у калюжi кровi з простреленою скронею. Поруч – записка, яка пояснювала його вчинок. Вона починалася зi слiв: «Арешт Ялового – це розстрiл цiлоi генерацii». Слова померлого стали страшним пророцтвом, яке збувалося з фантастичною швидкiстю. Арешт та слiдство були справжнiм шоком для затриманих. Бiльшiсть письменникiв поводилася дуже типово. Спочатку – сподiвання на те, що затримання випадкове, потiм – заперечення будь-якоi вини, вiдтак – пошук якоiсь маленькоi «вини», яка мала би пояснити арешт i дозволила б вiдбутися невеликим покаранням. А далi йшов злам – пiд тиском слiдчих затриманi починали наговорювати на себе та своiх колег фантастичнi речi: визнавали себе та iнших терористами, якi готували повстання, вбивства керiвникiв держави, захоплення важливих виробничих та оборонних об’ектiв. Для зламу одного використовували свiдчення iншого, зламаного ранiше. Так творилася цiлком вигадана, але дуже переконлива реальнiсть, де фiгурували справжнi прiзвища, збiгалися свiдчення про мiсця та час зустрiчей, дослiвно повторювалися плани дiй. Заарештований 7 грудня 1933 року письменник Володимир Гжицький теж спершу вважав причиною своiх бiд роман «Чорне озеро» (1929), у якому вiн, за власними словами, «трохи збочив у бiк нацiоналiзму». Але чекiстiв не цiкавили лiтературнi «збочення» – iм потрiбнi були зiзнання про контрреволюцiйну органiзацiю. Тому вже незабаром Гжицький визнае належнiсть до такоi структури, хоча далi зовсiм не здатен сформулювати нi ii цiлей, нi методiв роботи. Очевидно, вiн уважав, що цього зiзнання вистачить, особливо коли розкаятися. «Я щиро жалiю, що допустився зради, – писав вiн, не розумiючи, про яку зраду говорить. – Не вчинив я реальноi шкоди радвладi, але сам факт належностi до контрреволюцiйноi органiзацii е великий злочин. Я усвiдомив його до кiнця i, коли менi буде дано змогу вернути до моеi любимоi лiтератури, я докажу дiлом свою щирiсть i корисною працею для пролетарiату я заплачу за свою ганебну зраду». Драматург Микола Кулiш, мешканець квартири № 33, заарештований 8 грудня 1934 р. Але вже через тиждень слiдства письменник почав дуже детально «пригадувати» дiяльнiсть та плани контрреволюцii. «Терор, – свiдчив вiн, – як один iз методiв полiтичноi боротьби завжди висувався нашою органiзацiею на переднiй край у перiоди найбiльшого загострення боротьби». У терористичноi групи з’явилася й належна iй назва: «Украiнська вiйськова органiзацiя» (УВО). Справжня структура з такою назвою iснувала на Захiднiй Украiнi, але на той час уже влилася в ОУН. Натомiсть в УРСР «дiяла» особлива УВО, яка складалася з письменникiв-терористiв i готувала замахи на керiвникiв радянськоi держави. Володимир Гжицький пережив сталiнськi репресii, тож у скарзi в 1955 роцi привiдкрив правду про те, яким чином з’явилися цi сенсацiйнi викриття. «У перiод ведення слiдства менi давали тiльки 300 грамiв хлiба i тарiлку супу, через що я дуже заслаб… За нiч мене пiднiмали разiв по 10 i вели до Грушевського [слiдчий ГПУ – В. В.], який щоразу вимагав у мене зiзнання… На допитi я сказав Грушевському, що Досвiтнiй, Губенко та iншi готувалися вбити Чубаря, але цi свiдчення не вiдповiдають дiйсностi. Вони були сфабрикованi й написанi самим слiдчим Грушевським, а мною за його ж таки пропозицiею пiдписанi. Пiдписав я iх через те, що не мiг витримати таких гонiнь стосовно мене в перiод ведення слiдства». Пережив Сталiна i ще один «терорист», а насправдi письменник-гуморист Остап Вишня. Вiн теж описав особливостi чекiстського слiдства. Заарештований 25 грудня 1933 року, вiн готовий був визнати деякi помилки у своему минулому, зокрема роботу в есерiвськiй газетi. Проте слiдчий «Бордон заявив, що в цьому мене не звинувачуе. Вiн звинувачуе мене в участi в контрреволюцiйнiй органiзацii й пiдготовцi замаху на Постишева. Оскiльки я довго не давав потрiбних свiдчень, Бордон вирiшив вплинути на мене фiзично». Письменник Валер’ян Полiщук, мешканець квартири № 65, заарештований наприкiнцi 1934 р. Але арсенал чекiстiв не обмежувався грубою фiзичною силою. Вони також намагалися вплинути на арештантiв психологiчно: «Бордон мене переконував, що моi зiзнання потрiбнi для комунiстичноi партii i радянського народу». І для того, щоб проявити лояльнiсть до влади i любов до краiни, потрiбно взяти на себе вину. У результатi Остап Вишня готовий був «iти назустрiч слiдству»: «Я запропонував Бордону, що, якщо йому це потрiбно, то можу визнати себе винним у тому, що мене завербувала нiмецька розвiдка. Бордон заявив, що йому це нi до чого». Врештi слiдчий досяг мети: «Бордон склав списки людей, яких я мав уписати у своi свiдчення як учасникiв органiзацii. Бордон попереджав, щоб я у своiх свiдченнях не надто фантазував. Наприкiнцi слiдства зi мною розмовляв прокурор ДПУ Крайнiй. Йому я також зiзнався в злочинах. До зустрiчi з Крайнiм мене пiдготував Бордон, мовляв, я маю бути послiдовним i пiдтвердити своi свiдчення, що я й зробив». Тим часом арешти тривали. У груднi 1934 року НКВД ув’язнив групу з 17 осiб, серед них вiдомi письменники та мешканцi злощасного «Слова» Микола Кулiш, Григорiй Епiк, Валер’ян Пiдмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Полiщук. Усiх, як зазвичай, звинувачено в участi в контрреволюцiйнiй органiзацii, тепер уже не УВО, а ОУН. На кожного на той момент був великий обсяг компромату, зафiксований у «свiдченнях» ранiше затриманих письменникiв. Пiд час одного з допитiв слiдчий запитав Кулiша, чи е серед його знайомих заарештованi НКВД. Вiдповiдь вражала: «8 осiб, з якими мав близькi вiдносини, 9 осiб, з якими спiлкувався, 23 знайомих, з якими рiдко зустрiчався». Поет Майк Йогансен, мешканець квартири № 12, заарештований 18 серпня 1937 р. Микола Кулiш протягом перших десяти днiв слiдства вперто вiдкидав усi звинувачення проти себе, якi зачитувалися зi справ його колег. Врештi 25 грудня зламали i його – вiн «визнав» свою участь у терористичнiй органiзацii. «Я визнаю себе винним, – читаемо у протоколi з початку 1935 року, – i пiдтверджую своi свiдчення. До арешту я був налаштований проти ГПУ, але тут я дiйшов iнших висновкiв, оскiльки зустрiв з боку слiдства добре ставлення. Я знову заявляю, що був активним учасником контрреволюцiйноi органiзацii, яка намагалася повалити радянську владу шляхом терору. Я не все пригадав, але спробую все вiдновити в пам’ятi сам… Я все продумав. Мене треба було заарештувати й треба судити. Будь-яку кару прийму як правильну i заслужену. Я повинен ще глибше пiзнати вчиненi мною злочини, зв’язки з дiяльнiстю iнших осiб, що дотикалися до мене. Можливо, вiдкриються ще якiсь моменти. Повторюю, менi важко згадувати». Зламаний фiзично письменник готовий був визнавати все, але йому бракувало сил для фантазiй, щоб у деталях описувати власну «злочинну» дiяльнiсть. Тому в справi з’являються свiдчення спiвкамерника Кулiша – Едуарда Штайнберга. Це розлогий 12-сторiнковий текст iз детальним аналiзом дiй та iдей Миколи Кулiша, який нiбито з’явився внаслiдок того, що спiвкамерник зафiксував на паперi слова письменника, сказанi ним пiсля повернення з допиту. «Нi, пан Кулiш ще свого контрреволюцiйного жала не випустив», – так патетично закiнчуеться камерний донос. Меморiальна таблиця на будинку «Слово» з прiзвищами його мешканцiв Сiмнадцять обвинувачених отримали як вирок багатолiтне табiрне ув’язнення – страшного рубiкону 1937 року не пережив нiхто. У 1956 роцi, пiсля засудження «культу особи», iх реабiлiтували. У реабiлiтацiйних документах зазначено: «Додатковим розслiдуванням встановлено, що колишнi працiвники НКВД УРСР Пустовойтов, Проскуряков, Грушевський, Бордон та iншi, якi брали участь у розслiдування цiеi справи в 1937 роцi, засудженi за фальсифiкацiю слiдчих справ i застосування незаконних методiв ведення слiдства». Поет Михайло Семенко, мешканець квартири № 39, заарештований 23 жовтня 1937 р. Генерацiя представникiв украiнськоi культури, знищена в 1930-i роки, увiйшла в iсторiю пiд назвою «Розстрiляне вiдродження». Однiею з головних сцен цiеi трагедii став сумнозвiсний будинок № 5 на вулицi Червоних письменникiв у Харковi. Звiдси «чорнi ворони» вивозили Григорiя Епiка, Валер’яна Пiдмогильного, Олеся Досвiтнього, Майка Йогансена, Валер’яна Полiщука, Євгена Плужника, Михайла Семенка, Леся Курбаса, Володимира Гжицького, Остапа Вишню, Миколу Кулiша та iнших. Загальна статистика втрат мешканцiв цього будинку страшна: на 62 квартири – 33 розстрiляних та понад 70 репресованих. Харкiвський будинок «Слово» став своерiдним фокусом трагедii украiнського слова у ХХ столiттi. Сьогоднi це звичайний житловий будинок. Про жахи, якi вiдбувалися тут майже 80 рокiв тому, нiчого не нагадуе. На встановленiй у роки незалежностi меморiальнiй табличцi – список iз iменами письменникiв. Тут вони всi разом – тi, кого вбили, тi, хто пережив табори, та тi, кого перемололи не фiзично, а духовно, перетворивши у трубадурiв режиму. Лесь Курбас у сталiнському театрi абсурду Створити неiснуючий свiт, змусити глядачiв повiрити у нього, жити ним, перетворити власну фантазiю в химерну захопливу реальнiсть. Такими, на думку Леся Курбаса, були завдання режисера. Вiддавши все свое життя театровi, пройшовши шлях вiд маловiдомого актора до знаменитого режисера, вiн не очiкував, що стане жертвою постановки iншого «генiального режисера» – Йосипа Сталiна. Вождь народiв теж любив творити вигаданий свiт iз безмежно страхiтливою фантазiею, жертвами якоi стали мiльйони, змушенi повiрити або загинути. А часто i повiрити, i загинути. У сталiнському театрi абсурду нещаснi актори блискуче грали своi ролi шпигунiв, шкiдникiв, диверсантiв, терористiв. Адже це була водночас i прем’ера, i лебедина пiсня кожного – пiсля падiння завiси на них очiкувала смерть. Актор i режисер Лесь Курбас Один iз найбiльших сталiнських спектаклiв в Украiнi вiдбувався з 9 березня до 19 квiтня 1930 року в Харкiвському оперному театрi. Сорок п’ять представникiв украiнськоi науки та культури (серед них двое академiкiв та п’ятнадцять професорiв унiверситетiв) постали членами пiдпiльноi диверсiйноi «Спiлки визволення Украiни», що готувала повалення радянськоi влади. Успiх вистави спонукав до працi над новими, не менш творчими постановками. Однiею з них стала справа Украiнськоi вiйськовоi органiзацii. Цього разу чекiсти взяли за основу сюжету реальну органiзацiю на Захiднiй Украiнi, тож iм залишилося лише «викрити» ланки в УРСР. Лесь Курбас жив i працював у той час у Харковi, тож не мiг не чути про гучнi процеси. Можливо, разом з iншими дивувався, як колишнi професори, науковцi, письменники визнавали себе шпигунами та диверсантами. Можливо, талант режисера дозволив йому побачити фальш в iхнiх «зiзнаннях». Проте талант не допомiг уникнути подiбноi долi, бiльше того, можливо, саме через нього Курбас став мiшенню. Митцi, академiки та поети не випадково опинялися на лавi пiдсудних – радянський режим згортав «украiнiзацiю». Змушений «украiнiзовуватися» задля утримання в Украiнi влади, Кремль пiсля придушення антирадянських повстань на початку 1920-х рокiв тепер вбачав у нiй неабияку загрозу. Шарж на Леся Курбаса в журналi «Нове мистецтво», 1928 р. «Украiнiзацiя» спричинила небачене пiднесення нашоi культури: лiтератури, театру, кiно, малярства. Культурний спалах 1920-х став своерiдним реваншем украiнського нацiонального руху, який, зазнавши поразки в полiтичнiй та вiйськовiй площинi, почав активно перемагати режим у культурнiй. При цьому погляди окремих дiячiв набували й полiтичних рис. Одним iз ключових гасел у тодiшньому украiнському культурному дискурсi стало сформульоване украiнським письменником Миколою Хвильовим «Геть вiд Москви!». Лесь Курбас, безперечно, був однiею iз зiрок украiнського вiдродження, тож не мiг не привернути уваги чекiстiв. Почалося все iз жорстокоi критики його творчостi як невiдповiдноi стандартам «пролетарського» мистецтва. Звинувачений у схильностi до украiнського нацiоналiзму, Курбас наприкiнцi 1933 року залишив свiй театр у Харковi та переiхав до Москви. Тут працював у державному еврейському театрi, що, мiж iншим, мало би продемонструвати безпiдставнiсть пiдозр. Проте цей крок не врятував режисера – 26 грудня 1933 року чекiсти заарештували Курбаса в Москвi. Висунутi звинувачення не мали нiчого спiльного з творчими «огрiхами»: «Курбас Олександр Степанович, – читаемо у постановi про арешт, – викриваеться в тому, що був членом контрреволюцiйноi Украiнськоi вiйськовоi органiзацii». «Покаянна» заява Леся Курбаса, 10 березня 1934 р. Допити почалися лише через три тижнi, тож Курбас мiг тiльки здогадуватися про причини затримання. Перший же протокол вiд 17 сiчня 1934 року мiстить детальну бiографiчну iнформацiю i категоричну заяву: «Винним себе не визнаю». Для доведення провини не було проведено жодних слiдчих дiй: анi обшукiв, анi допитiв рiдних, зокрема так нiколи й не допитано дружину. Чекiсти вже мали необхiднi iм зiзнання людей, якi працювали з Курбасом. Із iхнiх свiдчень випливало, що театр «Березiль» був одним iз пунктiв пiдпiльноi УВО, сам Курбас входив до складу терористичноi ланки, яка готувала замахи на радянських державних дiячiв, i пiд час однiеi з прем’ер у театрi (найкраще пiдходило вiдкриття сезону) мали бути вбитими Балицький, Постишев та Косiор. Виглядае, що чи не справа Курбаса надихнула Квентiна Тарантiно на сценарiй «Безславних виродкiв»? Попри те, що Курбас був шокований оформленими як викривальнi свiдчення нiсенiтницями, вiн стояв на своему i не визнавав звинувачень. Отож, колегiя ОГПУ (Объединённое государственное политическое управление – тодiшня назва органiв безпеки СРСР) 26 лютого 1934 року постановила: «Справу разом з особою звинувачуваного [саме так: справа понад усе, а людина – лише тимчасовий додаток до неi. – В. В.] скерувати в ГПУ УРСР». Микола Кулiш та Лесь Курбас Курбас повернувся до Харкова – мiста своеi слави. Цього разу його чекали не овацii, а допити. Через два тижнi «роботи» чекiсти отримали потрiбний результат – написану тремтячою рукою режисера заяву. «Цим заявляю, – писав Лесь Курбас, – про свое цiлковите i остаточне роззброення у вiдношеннi до Радянськоi влади i признаюся в тому, що належав до контрреволюцiйноi органiзацii УВО». Завданням режисера, згiдно iз заявою, було «на театральному фронтi спрямовувати хiд культурно-творчого процесу в Украiнi на буржуазно-нацiоналiстичнi рейки». Неповних двi сторiнки тексту – надто мало для викриття, i допити тривали. 17 березня режисер детально розповiдае про три лiнii своеi роботи – «репертуарну, художньо-формальну та виховання кадрiв у нацiоналiстичному дусi». Можливо, ретельно вигадуючи факти антирадянськоi роботи в iдеологiчнiй сферi, Курбас намагався вiдiйти вiд ранiше сформульованих звинувачень у тероризмi i полегшити свою долю. Чекiстам було замало зламати людину, вони прагнули знищити ii морально i фiзично, змусити заперечити все, що було суттю життя. 3 квiтня 1934 року ув’язненого режисера вiдвiдав заступник прокурора, щоби перевiрити, чи не було порушень у слiдствi. Архiвна справа зберегла протокол цих вiдвiдин, чудовий зразок владного блюзнiрства. В’язничне фото Леся Курбаса «Питання: Чи е у Вас якiсь скарги на дii ГПУ? Можливо, до Вас тут погано ставилися, змушували зiзнаватися. Вiдповiдь: Абсолютно нiяких. Ставлення до мене у всiх випадках було наскрiзь коректним i виключно ввiчливим». У подальшiй розмовi прокурор, схоже, очiкував вiд пiдсудного захоплення його долею i справедливiстю радянськоi влади: «Питання: Як Ви розцiнюете Ваш арешт i якi вiн, по-вашому, мав наслiдки? Вiдповiдь: Мiй арешт особиста катастрофа, i для мене – суспiльна. Я визнаю, що тепер у суспiльному сенсi щонайменше iнвалiд. Але як полiтичний i творчий суб’ект почуваю себе поздоровiлим, причому спосiб лiкування пiдказуе менi порiвняння: почуваю себе як iстерик пiсля дуже вдалого лiкування доктора Фройда». Безглуздi, зазомбованi вiдповiдi швидше наштовхують на порiвняння з пацiентами iншого доктора – Павлова. 9 квiтня 1934 року судова трiйка колегii ГПУ засудила зламаного фiзично i психiчно режисера до 5 рокiв таборiв – досить м’який як на тi часи вирок. Тож Лесь Курбас мав шанси ще вийти на волю й повернутися до життя. Та великий акторський талант не допомiг йому переконати чекiстiв у своiй щиростi. На волю режисер нiколи не вийшов – таборове поневiряння закiнчилося в страшний для украiнськоi культури день – 3 листопада 1937 року. Тодi до двадцятоi рiчницi Жовтневоi революцii у Соловецькому таборi особливого призначення за вироками позасудових органiв розстрiлянi Лесь Курбас, Микола Кулiш, Валер’ян Пiдмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Полiщук, Григорiй Епiк, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Яловий… В один день було страчено понад сто представникiв украiнськоi iнтелiгенцii: вiдродження 1920-х стало «Розстрiляним вiдродженням». Кiнцi в землю Французький священик Патрiк Дебуа об’iздив усю Украiну в пошуках мiсць масових поховань жертв Голокосту. Поблизу Буська на Львiвщинi вiн вiднайшов сiмнадцять великих ровiв, заповнених людськими рештками. «Перед тим, як закопати рови, – пише вiн у своiй книзi, – я винайняв гелiкоптер, щоб ми могли зробити аерозйомку всiх вiдкритих ям… Завдяки цьому транспортному засобу можна було оцiнити розмах убивства. Сiмнадцять ровiв розташованi поряд iз цвинтарем, який iз висоти пташиного польоту здавався зовсiм невеликим проти них. Я уявив собi, що було б iз краевидами Украiни, якби можна було вiдкрити всi цi спiльнi рови i з гелiкоптера зробити фотозйомку. Перед очима вiдкрилося б величезне кладовище анонiмних могил, до яких були кинутi чоловiки, жiнки та дiти. Це не цвинтар, а просто величезний континент ровiв». Якби отцю Дебуа вистачило смiливостi уявити вiдкритими не лише поховання жертв Голокосту, але й тi, що з’явилися лише на кiлька рокiв ранiше, масштаби «континенту ровiв» та трагедii, через яку перейшла Украiна минулого столiття, були б ще наочнiшими i промовистiшими. Рови, у яких закопували жертв репресiй у Вiнницi. 91 масове поховання, виявлене у травнi 1943 р. Страшна хвиля репресiй 1930-х, яка накрила Радянський Союз, забрала сотнi тисяч життiв. Частина арештованих загинула далеко вiд рiдних земель у безкрайнiх сибiрських просторах, де й досi спочивають iхнi тлiннi останки. Іншi були розстрiлянi на мiсцi, вiдразу пiсля короткого «слiдства». Шаленi темпи, яких набрав маховик смертi, особливо в час Великого терору 1937–1938 рокiв, змусив чекiстiв замислитися над важливою проблемою: як позбавлятися тiл своiх жертв? Через п’ять рокiв аналогiчне питання постане перед нацистами. Вони вирiшать його iз притаманною нiмцям технiчною точнiстю та акуратнiстю – окупованi терени вкриють крематорii. Чекiсти такого собi дозволити не могли, адже дiяли в мирний час i не проти громадян iнших держав чи «недолюдей», а проти своiх же, тих, для кого нiби будувалася «перша в iсторii краiна робiтникiв та селян». Тому слiди власноi роботи просто закопували в землю, перетворюючи краiну на суцiльний таемний могильник. 31 сiчня 1939 року капiтан держбезпеки Федiр Горбань, начальник Запорiзького обласного управлiння НКВД, вирiшив ознайомитися iз примiщенням мiського вiддiлення. Огляд робили у зв’язку з переданням будiвлi заводу «Комунар» в обмiн на заводську, бiльш зручну для чекiстiв. Об’ект виявився неготовим до передачi цивiльним, адже тут залишилася надто промовиста згадка про попереднiх господарiв. «Я виявив, – доповiдав Горбань у Киiв, – що у дворi, у вигрiбнiй ямi, яка слугувала для збирання нечистот, пiд час операцii навеснi 1938 року за розпорядженням колишнього начальника мiського вiддiлу НКВД Янковича (заарештований) було складено i засипано 100–110 трупiв… Вийняти трупи зараз е неможливим через iх розкладання. Оскiльки вигрiбна яма розмiщена на вiдстанi одного метра вiд триповерхового примiщення, я вирiшив: на глибинi 2,5–3 метрiв залити вигрiбну яму мiцним розчином цементу, що унеможливить подальше осiдання грунту i викопування в цьому мiсцi якихось котлованiв». Таким способом завод, який згодом став виробником перших украiнських автiвок, разом iз примiщенням отримав зацементовану могилу понад сотнi людей, яку, цiлком можливо, досi нiхто не вiдкрив. Тлiннi останки жертв репресiй. Жителi Вiнницi намагаються розпiзнати серед них рiдних та близьких, що зникли в роки Великого терору Кiстки невинно замордованих не бажали спокiйно лежати в землi i часто нагадували про себе несподiваними знахiдками в несподiваних мiсцях. Улiтку 1969 року трое школярiв iз селища П’ятихатки, що пiд Харковом, граючись у лiсi, випадково знайшли металевi гудзики iз зображенням орла, вiйськовi чоботи iноземного зразка, згодом обручку з iнiцiалами, металевi пластини з написами «тов. Пташинському І. І. за боротьбу з контрреволюцiею вiд колегii ГПУ». Захопленi хлопчаки продовжували копати, сподiваючись вiднайти ще бiльше цiкавих скарбiв. Але iх очiкувало навiть не розчарування, а переляк – подальшi пошуки виявляли лише кiстки. Багато кiсток i черепiв. Людських. Наляканi дiти розповiли дорослим про страшнi знахiдки, i вже незабаром цiею справою зайнявся КГБ. 7 червня того ж року iнформацiю про знахiдку за пiдписом голови КГБ УРСР Вiталiя Нiкiтченка вiдправили керiвниковi украiнських комунiстiв Петровi Шелесту та самому головi КГБ Юрiю Андропову. Переляк чекiстiв був недаремний, i вже перше обстеження могили пiдтвердило iхнi побоювання: поруч iз репресованими громадянами Радянського Союзу тут були похованi польськi офiцери. Саме тi, вiд причетностi до зникнення яких радянська влада вiдмовлялася ще з 1943 року, коли нiмцi виявили поховання пiд Катинню. «Встановлено, – писав Нiкiтченко, – що у вказаному мiсцi в 1940 роцi УНКВД у Харкiвськiй областi було поховано значну кiлькiсть (кiлька тисяч) розстрiляних офiцерiв i генералiв буржуазноi Польщi, останки яких виявили дiти за випадкових обставин. Пенсiонер КГБ Галiцин, котрий працював водiем в органах держбезпеки, пояснив, що на цьому мiсцi могли бути похованi i радянськi громадяни, а також у 1941 роцi пiд час евакуацii УНКВД були закопанi рiзнi предмети особистого вжитку, конфiскованi при арештах 1937–1938 рокiв. Серед них могли бути папки i портфелi з дарчими написами на пластинах». Судячи з того, що про поховання спецслужби дiзналися лише зi свiдчень цитованого вище пенсiонера та ще кiлькох колишнiх чекiстiв, жодних документальних слiдiв про те, що вiдбувалося в 1930–1940-i роки, станом на 1969-й уже не iснувало. Проте з’ясування правди про масове поховання було лише частиною проблеми для кагебiстiв. Вони мали знову приховати його слiди. У першому ж листi керiвництву Нiкiтченко пропонуе конкретнi кроки: «Вважаемо за доцiльне роз’яснити населенню довкола, що в перiод окупацii нiмцями Харкова каральнi органи Нiмеччини у вказаному мiсцi проводили поховання без почестей розстрiляних за дезертирство та iншi злочини солдатiв та офiцерiв нiмецькоi i союзних iз нею армiй. Разом з тим у тому ж мiсцi похованi нiмцями померлi вiд рiзних небезпечних iнфекцiйних хвороб (тиф, холера, сифiлiтики тощо), а тому вказане поховання мае бути визнане органами охорони здоров’я небезпечним для вiдвiдування. Це мiсце буде оброблене хлорним вапном, взяте на карантин i в майбутньому засипане грунтом». Результати розкопок нацисти ретельно фiксували i згодом використовували у пропагандi. Тим часом вони самi всiювали украiнську землю свiжими ровами, у яких ховали слiди власних злочинiв Найвище керiвництво КГБ (зокрема заступник голови Семен Цвигун та сам Юрiй Андропов) уважно вивчили пропозицii Нiкiтченка. У результатi «було прийнято рiшення про лiквiдацiю спецоб’екта через застосування хiмiкатiв – лускатого технiчного iдкого натрiю». Щоб не привертати уваги до робiт, чекiсти вирiшили проводити iх пiд виглядом будiвництва спецiального об’екта КГБ, у зв’язку з чим навiть звернулися до Харкiвського облвиконкому. «Згiдно з ухваленим рiшенням, об’ект буде обгороджено парканом iз колючим дротом, на його територii споруджено двi будови, одна – для персоналу охорони, iнша – зберiгання хiмiкатiв. До повноi лiквiдацii об’екта (не менше чотирьох рокiв) вiн охоронятиметься двома постами наглядацького складу слiдчого iзолятора. Цi ж особи будуть безпосередньо здiйснювати головнi роботи з лiквiдацii об’екта». Для виконання поставленого завдання харкiвське обласне управлiння КГБ затребувало в керiвництва спецiальний штат iз 21 особи, а також фiнансування в сумi 10 тисяч рублiв. КГБ повiдомляло найвище партiйне керiвництво про випадки вiднайдення таемних поховань жертв репресiй, 1969 р. Інструкцiя КГБ щодо лiквiдацii таемного поховання пiд Харковом Вiяння перебудови – чекiсти взялися розшукувати мiсця масових поховань жертв репресiй. Інформацiя голови КГБ УРСР Миколи Голушка на iм’я керiвника компартii Володимира Щербицького, 1989 р. Приховування страшноi правди, закопаноi в землi, вимагало значних зусиль та ресурсiв, але не давало гарантованого результату. Безiменних могил, зроблених чекiстами, було занадто багато. Зрештою, наприкiнцi 1980-х рокiв полiтична ситуацiя змiнилася. Вiдповiдно до постанови ЦК КПРС «Про додатковi заходи з вiдновлення справедливостi стосовно жертв полiтичних репресiй 30–40-х i початку 50-х рокiв», КГБ було доручено пошук мiсць масових поховань. Тепер чекiсти мали не приховувати наслiдки роботи попередникiв, а викривати iх. 28 лютого 1989 року очiльник украiнськоi спецслужби Микола Голушко iнформував керiвника Компартii УРСР Володимира Щербицького про результати виконаноi роботи. Вiн вiдзначив, що в архiвах спецслужби практично немае документiв, якi вказували б на мiсця та процедури поховання. Так само бракувало прямих свiдкiв, «оскiльки, як правило, такi особи в наступнi роки самi були репресованi i засудженi до розстрiлу, а iншi засланi до рiзних таборiв». Утiм, у результатi дослiдницькоi роботи КГБ вдалося виявити низку таких мiсць – у Вiнницi (у парку культури та вiдпочинку, на колишньому мiському цвинтарi, в саду на вулицi Пiдлiснiй), у Чернiгiвськiй областi (у районi села Халявин), в Одесi (на другому християнському цвинтарi), у Черкасах (на старому еврейському цвинтарi на вулицi Шевченка), у Полтавськiй областi (у пiщаному кар’ерi на 8-му кiлометрi на схiд вiд Полтави i 3-му кiлометрi вiд села Макухiвка), у Хмельницьку (на територii колишнього управлiння, де в 1960-i роки споруджено Центральний унiвермаг), у Киевi (на околицi Лук’янiвського кладовища). Тодi ж КГБ i радянська влада визнали Бикiвню мiсцем масових поховань жертв полiтичних репресiй, поклавши край багаторiчнiй брехнi про захоронення тут убитих нiмцями. Молодi спiвробiтники КГБ, якi на доручення керiвництва дослiджували цi питання, а також тi з них, хто з 1990 року був залучений до перегляду архiвно-кримiнальних справ для реабiлiтацii невинно засуджених, почали по-iншому сприймати радянську дiйснiсть. Крижана оболонка брехнi трiскала i танула, вiдкриваючи iм, а згодом i всiм iншим громадянам страшну радянську iсторiю. Лояльнiсть до влади в тих, хто мав ii охороняти, поступово зникала. Впевненiсть у тих, якi хотiли ii змiнити, навпаки, зростала. Правда, яку намагалися поховати в землi, проросла з неi i через десятилiття зруйнувала iмперiю, збудовану на брехнi й терорi. Чистильник, або Розжалуваний герой Я чистильник – той, хто вирiшуе проблеми.     З фiльму Люка Бессона «Нiкiта» «Очищення», «чистка» – термiни, якi часто використовувала радянська влада, особливо в перiоди масових репресiй. Вони не мали нiчого спiльного iз санiтарним станом краiни, адже чистили краiну вiд «соцiального бруду», тобто вiд людей, якi заважали будувати свiтле майбутне. Вiд чисток постраждали сотнi тисяч або й мiльйони. Але були не лише жертви цих операцiй, але й iхнi виконавцi – чистильники. Часом пiсля змiни полiтичноi ситуацii вони самi ставали жертвами чисток вiд рук наступноi генерацii. Саме завдяки такiй операцii проявив себе в iсторii Іван Олександрович Серов, якого по праву можна назвати одним iз головних радянських чистильникiв. Іван Серов, 1939 р. Добiгав кiнця 1938 рiк, а з ним i апогей сталiнських репресiй, вiдомий пiд назвою Великий терор, а з ним i… життя головних виконавцiв цього терору. 14 листопада 1938 року Сталiн пiдписав секретний циркуляр, яким наказував: «Провести ретельну перевiрку всiх узятих на облiк працiвникiв НКВД… Внаслiдок цiеi перевiрки органи НКВД повиннi бути очищенi вiд усiх ворожих осiб, якi шляхом обману потрапили в органи НКВД, вiд осiб, якi не заслуговують на полiтичну довiру». Серед «ворожих осiб» – найвище керiвництво спецслужби (майже всi керiвники республiканських наркомiв та обласних управлiнь) на чолi з шефом Єжовим. На змiну iм прийшло нове поколiння чекiстiв, яке, попри засудження попередникiв, дуже швидко перейняло iхнi методи. Депортацiя «неблагонадiйних» народiв – один iз головних iнструментiв iх упокорення. Пiвнiчний Кавказ, 1944 р. До нового призову потрапив i Іван Олександрович Серов, кар’ера якого справдi вражала. Народився вiн у рiк першоi росiйськоi революцii, у 1905-му, в одному iз сiл Вологодськоi губернii i навряд чи досяг би службових висот, якби не iнша революцiя, бiльшовицька. Майбутнiй чекiст швидко проявив неабиякий полiтичний хист – у 18 рокiв стае членом комсомолу, а вiдтак секретарем сiльськоi ради, головою повiтвиконкому. У 20 рокiв стае курсантом вiйськовоi школи, у 30 – начальником штабу дивiзii. У поколiннi Серова можна знайти чимало зразкiв стрiмких кар’ерних злетiв, особливо вiйськових. Проте бiльшiсть iз них обриваеться страшною датою – 1937. Серов уникнув небезпеки потрапити до когорти «ворогiв народу», бiльше того, iх нещадне знищення дало йому шанс зробити чи не найбiльший стрибок у власнiй кар’ерi. Вiн вливаеться в порiдiлi пiсля чисток 1938 року лави чекiстiв i у вереснi наступного року стае керiвником НКВД Украiнськоi РСР. Це сталося на другий день пiсля початку Другоi свiтовоi, у яку Радянський Союз вступив союзником Третього Райху, за що отримав свою частину здобичi – терени Захiдноi Украiни та Захiдноi Бiлорусi, а потiм i краiни Прибалтики. До приеднання нових територiй готувалися, ретельно збираючи iнформацiю про потенцiйних ворогiв радянськоi влади – полiтикiв, вiйськових, громадських дiячiв, державних службовцiв чи незалежних iнтелектуалiв. Пiсля 17 вересня 1939 року такi вiдомостi використовували чекiсти для розгортання в Захiднiй Украiнi операцii пiд не дуже оригiнальною назвою «Очищення». Це була перша масштабна чистка, яку органiзовував Іван Серов, але далеко не остання. Вже через два тижнi головний чекiст Украiни доповiдав керiвництву про арешт 3 914 осiб (не рахуючи вiйськовополонених), до кiнця жовтня 1939 року кiлькiсть зросла до 5 972, а в наступному, 1940 роцi, йшлося вже про 44 тисячi в’язнiв. Аби вирiшити проблему переповнених тюрем, Серов звертався до керiвництва НКВД СРСР з пропозицiею про вiдправлення в табори ГУЛАГу 29 тисяч арештованих з Украiни. Вiн був серед тих, хто вирiшував долю ув’язнених воякiв та офiцерiв польськоi армii, майже 22 тисячi з яких були розстрiлянi в Украiнi, Бiлорусi та Росii. Іван Серов у радянськiй зонi окупацii Нiмеччини, 1945 р. Десятки тисяч заарештованих та вбитих стали лише пiдготовкою до наступного грандiозного етапу – «очищення» захiдноукраiнських теренiв. Протягом неповних двох рокiв звiдси депортовано сотнi тисяч (за деякими пiдрахунками, близько мiльйона) мешканцiв – украiнцiв, полякiв, евреiв. Досвiд Серова в органiзацii таких операцiй став у пригодi в Прибалтицi. Тож у квiтнi 1941 року вiн береться за втiлення в життя постанови ЦК Компартii «Про заходи щодо очищення Литовськоi, Латвiйськоi i Естонськоi РСР вiд антирадянського, кримiнального i соцiально небезпечного елемента». Поки Іван Серов активно боровся iз «внутрiшнiми ворогами» СРСР, краiну атаковано зовнiшнiми. 22 червня колишнi союзники, нiмцi, розпочали реалiзацiю плану «Барбаросса». Але навiть тодi актуальнiсть боротьби iз внутрiшнiм опором для радянськоi влади не зникла, а отже, не зникала робота для чекiстiв, особливо таких досвiдчених, як Іван Серов. Саме йому доручено створити i командувати сумнозвiсними загороджувальними загонами («заградотрядами») та винищувальними батальйонами. Пiд час вiйни вiн встиг повоювати i пiд Москвою, i в Криму, i на Кавказi. У два останнiх регiони чекiст повернеться незабаром пiсля вiдходу нiмцiв у звичнiй для себе ролi чистильника – Серов був одним iз органiзаторiв масових депортацiй у 1944 роцi народiв Кавказу та Криму, обвинувачених радянською владою у спiвпрацi з нацистськими окупантами. За це доблесний чекiст отримав високу нагороду – орден Суворова І ступеня. Іван Серов, 1956 р. Просуваючись на Захiд разом iз Червоною армiею, Іван Серов знову опинився на Захiднiй Украiнi. Анi його особисто, анi чекiстiв чи радянську владу загалом тут не чекали як визволителiв, пам’ятаючи жахи першоi радянськоi окупацii. Тому нову адмiнiстрацiю зустрiли активним рухом опору, який не вщухав ще десять рокiв пiсля завершення вiйни. Свою лепту в боротьбу з украiнським визвольним рухом, звичайно, внiс i наш досвiдчений чекiст: Серов здiйснював пiдготовку до депортацii «бандпосiбникiв та членiв iхнiх сiмей». Проте на Захiднiй Украiнi вiн надовго не затримався, а рухався далi за Червоною армiею. Іван Серов брав участь у боротьбi з польським пiдпiллям Армii Крайовоi, у розбудовi структур органiв безпеки комунiстичноi Польщi як офiцiйний радник при Мiнiстерствi громадськоi безпеки. І знову-таки активна робота не лишилася без державного вiдзначення – борець iз польським рухом за незалежнiсть отримав найвищу польську вiйськову нагороду «Вiртутi мiлiтарi». Серов розбудовував структури безпеки в радянськiй зонi окупацii Нiмеччини. Саме вiн заклав основи комунiстичноi спецслужби, яка згодом стала вiдомою як «Штазi». Проте в Нiмеччинi вiн опiкувався не тiльки державними справами, але й особистими. За численними свiдченнями, чекiст був чи не найактивнiшим серед представникiв радянськоi армii та адмiнiстрацii, якi активно збагачувалися в переможенiй Нiмеччинi. Серов, мiж iншим, звинувачувався в присвоеннi значноi суми грошей пiсля органiзованого ним штурму «Райхсбанку» i навiть у спробi залишити у себе бельгiйську корону. Проте це не завадило йому отримати найвищу радянську нагороду – 29 травня 1945 року Указом Президii Верховноi ради СРСР Івану Серову присвоено звання Героя Радянського Союзу iз врученням ордена Ленiна i медалi «Золота Зiрка». І навiть серйознi внутрiшньополiтичнi заворушення, якi струсонули радянську верхiвку пiсля смертi Сталiна, не зачепили Серова. Вiн вчасно пiдтримав знайомого йому ще з 1939 року Микиту Хрущова в його боротьбi проти свого колишнього шефа Лаврентiя Берii. Останньому поразка коштувала життя, а Івану Олександровичу пiдтримка переможця обернулася отриманням найвищого вiйськового звання – генерал армii. Незважаючи на вiдсутнiсть вiйни, новоспечений генерал армii зумiв окропити свое звання у свiжiй кровi, цього разу придушуючи Будапештське повстання 1956 року. Придушення повстання радянськими вiйськами, 1956 р. Проте з вершини е лише один шлях – униз, i вже незабаром Серов переконався в цьому. Цього разу йому не допомогли навiть неабиякий полiтичний досвiд та вмiння пiдлаштовуватися пiд ситуацiю. Пiддавшись новим вiянням «вiдлиги», у 1957 роцi вiн звертався до Генпрокурора СРСР з пропозицiею провести реабiлiтацiю жертв сталiнiзму, однак рекомендував обмежитися лише 1937–1938 роками. Адже з 1939 року наступала черга його жертв. У 1958 роцi Серов змiщений з посади керiвника КГБ на менш впливову посаду керiвника Головного розвiдувального управлiння. Але це був тiльки початок: у 1962 роцi, пiсля викриття полковника ГРУ Пеньковського, який працював на захiднi розвiдки, Серов втратив i цю посаду. Далi одна за другою з нього почали «облiтати» нагороди та звання: першим позбавлено (заслуженого за депортацii) ордена Суворова, далi – ордена Ленiна i звання Героя Радянського Союзу. Згодом Серова понизили на три ступенi до звання генерал-майора i, нарештi, у 1965 роцi його було виключено з партii. Сподiвання Івана Олександровича, що й цього разу якось утрясеться i вiн знову повернеться на вершини влади, не виправдалися. Спроби реабiлiтуватися перед новими керiвниками краiни Брежневим, Андроповим та Горбачовим не дали жодних результатiв. Іван Серов, поки ще герой та орденоносець. Початок 1960-х Помер Серов 1 липня 1990 року, не дочекавшись анi поновного визнання своiх заслуг перед радянськоi владою, анi суду за участь в ii злочинах пiсля падiння СРСР. P. S. Ще одну нагороду розжалуваний герой втратив вже пiсля смертi – указом президента Польщi Леха Валенси Івана Серова в 1995 роцi позбавили найвищоi польськоi вiйськовоi нагороди «Вiртутi мiлiтарi». Радянський «блiцкриг» 1939 року Пiсля появи книги Вiктора Суворова «Криголам» наприкiнцi 1980-х досi не вщухають дискусii щодо того, чи готував Сталiн напад на Нiмеччину в 1941 роцi. За цей час накопичилося чимало аргументiв за i проти цiеi версii, але суперечка залишаеться невирiшеною передусiм через брак документiв. Натомiсть маемо велику кiлькiсть документiв стосовно iншого радянського наступу на захiд, який вiдбувся двома роками ранiше – у 1939-му. Внаслiдок цих дiй до СРСР були приеднанi захiдноукраiнськi та захiднобiлоруськi терени. До цього наступу радянське керiвництво, безперечно, готувалося, здiйснювало пiдготовчi заходи iдейно-пропагандистського характеру (через рекламу визволення единокровних братiв украiнцiв та бiлорусiв) та безпосереднього практичного (розгортання вiйськових з’еднань, пiдготовка НКВД до репресiй проти осiб, якi могли становити загрозу новiй владi). Попри це, документи свiдчать: операцiя, яка розпочалася 17 вересня 1939 року, була не пiдготовлена. І хоча поляки фактично не чинили спротиву, Червона армiя просувалася на захiд дуже повiльно, борючись насамперед проти власноi неорганiзованостi та нею ж спровокованого хаосу. Першим великим мiстом, до якого пiдiйшла «доблесна армiя-визволителька», був Тернопiль. Радянськi солдати з’явилися тут тiльки ввечерi 17 вересня, проiхавши вiд колишнього радянсько-польського кордону лише 46 кiлометрiв. Повiльна швидкiсть пересування була зумовлена безладом на дорогах. «Дорога забита частинами вiйська, – повiдомляв у Москву нарком внутрiшнiх справ УРСР Іван Серов, – часто створювалися пробки, що надовго затримували рух». До кiнця наступного дня оперативна група НКВД встигла захопити найважливiшi урядовi примiщення в мiстi, почала збирати зброю та розбиратися з кiлькома тисячами заарештованих. Тим часом червоноармiйцi, захопившись роллю визволителiв, у першу чергу розбили мiсцевi тюрми i звiльнили в’язнiв, чим додали роботи енкаведистам, якi змушенi були наново iх виловлювати. На кiнець 18 вересня чекiсти звiтували, що «частину колишнiх в’язнiв, зокрема кримiнальних, вдалося затримати i повернути назад». Очевидно, iнша частина кримiнальникiв залишилася на волi й посилювала безлад. Головним завданням НКВД було сприяти закрiпленню радянськоi влади та забезпечити швидкий перехiд армii через мiсто далi на захiд, до Львова. А це було дуже непросто. «Армiйського командування в мiстi немае, – жалiлися чекiсти, – тому спостерiгаеться безлад: частини не знають, де розмiщенi iхнi штаби. Призначений комендантом мiста майор Вервицький не мае у своему розпорядженнi жодноi особи. Тому питаннями охорони i конвоювання полонених доводиться опiкуватися нам, хоча це справа армii, зокрема коменданта гарнiзону». Червоноармiйцi бiля трофейноi польськоi зброi. Львiв, вересень 1939 р. Брак зв’язку та загальноi координацii призвiв до того, що в першу ж нiч двi роти прикордонникiв, якi прийшли в Тернопiль, потрапили пiд обстрiл… воякiв Червоноi армii. У результатi двое були пораненi. «За нiч, – читаемо у звiтi, – стрiлянина вiдновлювалася декiлька разiв, причому перший спалах тривав близько години». Наступного дня, 19 вересня, армiя врештi залишила мiсто, але сюди досi не пiдтяглися представники новоi влади. «Партiйно-радянський актив ще не прибув, – повiдомляли чекiсти. – Газета не випускаеться, агiтацiя не ведеться, а нам нiколи цим займатися». Чекiстам справдi було нiколи займатися пропагандою, адже вони мали провести термiнову чистку «суспiльно небезпечних елементiв» та завербувати агентуру для закрiплення в теренi. Невдовзi вони доповiдали про успiхи – лише в Тернополi почали роботу 32 агенти та 141 iнформатор. Однак уже через пiвтора мiсяця керiвництво НКВД змушене було визнати, що «агентурно-iнформацiйна мережа, як правило, вербувалася з випадкових неперевiрених елементiв». Тим часом радянський «блiцкриг» 22 вересня 1939 року (подолавши трохи бiльше 150 кiлометрiв за п’ять днiв!) нарештi досягнув Львова – найбiльшого мiста Захiдноi Украiни. Перед тим вiдбулася зустрiч iз командиром польського корпусу генералом Лянгером, на якiй були прийнятi умови здачi мiста Червонiй армii. Польське вiйсько мало залишити Львiв до 14:00, вiйськовi склади передавалися радянському командуванню, госпiталi з пораненими залишалися на мiсцi, а офiцерському складу гарантувалася особиста свобода. «Я висловився проти останнього пункту, стосовно особистоi свободи, – писав керiвник НКВД УРСР Іван Серов своему шефовi Берii, – на це комбриг Курочкiн, який представляв червоне командування, вiдповiв, що вiн може порвати цей документ у будь-який момент». Отакий справжнiй офiцер, вiрний своему слову! Радянськi пропагандистськi плакати з вересня 1939 р. Натомiсть польський командир свого слова дотримав i розпочав здачу мiста. Аби не виникло непорозумiнь, Лянгер наказав розклеiти оголошення, що Львiв передано Червонiй армii. Проте уникнути безладу не вдалося й тут: «Вiйськовi частини, очевидно, не попередженi про те, щоб не вiдкривати вогню, вiдразу вiдкрили рушничний та кулеметний вогонь. Почалася панiка на головнiй вулицi. Всi бiйцi Червоноi армii стрiляють, але бiльшiсть не бачать цiлi. Багато стрiляють по вiкнах будинкiв. Не попадаючи у вiкна, кулi пiднiмають пилюку, а iнший вояк сприймае цю пилюку за дим пострiлу й вiдкривае вогонь. Командування взагалi не керувало стрiляниною. Хто хотiв, той i стрiляв, цiлей стрiлянини не було». У результатi постраждали випадковi люди, були загиблi, зокрема журналiст газети «Комунiст», який приiхав висвiтлювати «торжество iсторичноi справедливостi». «Наляканi такою стрiляниною вояки i командири, – доповiдав Серов, – далi пересувалися по Львову з оголеною зброею. Все це справляло враження розгубленостi й вiдсутностi керiвництва з боку командного i полiтичного складу». Радянськi пропагандистськi плакати з вересня 1939 р. Окрiм дезорiентованих червоноармiйцiв, столицею Галичини в той час розгулювали й вояки нiмецькоi армii. «Нiмцi, – обурено iнформував начальство Серов, – щоденно роз’iжджають по Львову пiд рiзними приводами: повернути полонених, броньовик, пiдбиту гармату, довiдку про бiженцiв. Наше командування не звертае належноi уваги на такi вiзити». Переймаючись своiм облаштуванням у мiстi, солдати також не пильнували залишених вiйськових складiв, якi грабувало цивiльне населення. Незабаром до Львова пiд’iхало високе начальство – командувач Украiнського фронту Семен Тимошенко та секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Перший iз гостей зажадав перемiстити танкову бригаду на захiдну околицю мiста, на що отримав вiд пiдлеглих вiдповiдь, що «зi 160 танкiв на ходу лише 40, оскiльки iншi вiдстали в дорозi». Партiйного ж боса роздратувала «бездiяльнiсть» НКВД: «Яка це робота? – кричав Хрущов. – Жодного розстрiляного!» На це вiн отримав заспокiйливу вiдповiдь чекiста: «У Золочевi розстрiляли 12 осiб, а без справи не стрiляемо». Але таки стрiляли – i не лише чекiсти, але й червоноармiйцi. Безлад, який постiйно супроводжував вiйсько, що сунуло на захiд до рiчки Сян (тодiшнього кордону з нiмцями), створював передумови для злочинiв. Про один iз них за участю полiтрука ескадрону 28-го кавалерiйського полку Бердникова доповiли самому Берii. Отож, 2 жовтня 1939 року полiтрук виiхав до мiстечка Кам’янка колишнього Люблiнського воеводства у фiльварок Павла Буречика. Увiрвавшись до будинку, Бердников розстрiляв господаря та ще п’ятьох членiв його сiм’i, намагався перед смертю згвалтувати його дружину. «Оскiльки територiю найближчим часом мали захопити нiмцi, – повiдомляли чекiсти, – трупи були термiново закопанi, тому встановити, чи була жiнка згвалтована, тепер неможливо». 10 жовтня правопорушника затримали i розстрiляли. Проте цим покаранням злочинiв не спинили. Бiльше того, влада, яка карала й нiбито встановлювала справедливiсть, насправдi таким чином лише вiдстоювала свою монополiю на злочини. «Кiлькiсть заарештованих оперативно-чекiстськими групами по захiдних областях Украiни станом на 1 жовтня включно становить 3 914 осiб», – доповiдав незабаром НКВД. І це був лише початок: протягом наступних мiсяцiв пiд жорна репресiй потраплять ще сотнi тисяч, депортованих та вбитих. «…являясь отцом руководителя националистической организации», або Трагедiя отця Андрiя Бандери Історики жартують, що якби у греко-католицькiй церквi iснував целiбат, як у римо-католикiв, украiнського нацiонального вiдродження початку минулого столiття могло б i не бути. У кожному жартi е частка жарту. Отець Андрiй, хоч рано овдовiв, зумiв виховати сiмох дiтей, дати iм добру освiту, зробити справжнiми патрiотами: трое доньок i чотири сини були членами нацiонально-культурних i виховних органiзацiй («Просвiти», «Лугу», «Пласту»), а згодом стали дiячами нацiоналiстичного пiдпiлля. Усi дорого заплатили за свою активнiсть: Оксана, Володимира, Марта – вiдбули багато рокiв сталiнських таборiв, Богдан – iмовiрно, загинув як член похiдноi групи на пiвднi Украiни, Василь та Олександр – замордованi в нацистському концтаборi Освенцiм, Степан – убитий кiлером КГБ. Отець Андрiй Бандера та його дружина Мирослава Глодзiнська Не обiйшла жорстока доля i iхнього батька, отця Андрiя Бандеру. Активний учасник становлення Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки, згодом капелан Украiнськоi галицькоi армii, дiяч цiлого ряду громадських установ, вiн не мiг не потрапити у поле зору радянських органiв безпеки, що розпочали свою дiяльнiсть на Захiднiй Украiнi пiсля 1939 року. Проте вирiшальним для отця Андрiя стало те, що вiн був «батьком керiвника нацiоналiстичноi антирадянськоi органiзацii» Степана Бандери, iм’я якого i для прихильникiв, i для ворогiв стало символом непокори режиму. Про трагедiю священика дiзнаемося зi справи № 75140-ФП обсягом трохи бiльше ста аркушiв, що вмiстили iнформацiю про останнi днi його життя. Навеснi 1941 року Сталiн отримав уже безлiч попереджень вiд своiх розвiдникiв i дипломатiв про те, що його вiрний союзник Гiтлер ось-ось розпочне наступ на СРСР. Та вождь народiв не зважав на цi попередження – вiн був зайнятий iншою вiйною, яку розгорнув на новоздобутих захiдних територiях. Ворог був йому добре знайомий – «украiнський буржуазний нацiоналiзм». Минуло не так багато часу, вiдколи Сталiн перемiг його на Великiй Украiнi. Знищення елiти, церкви, депортацii i вимордування Голодомором селян як основних носiiв нацiональноi iдентичностi – надiйнi методи у цiй вiйнi. Вони мали би спрацювати й на Захiднiй Украiнi. Отець Андрiй Бандера 22 травня, рiвно за мiсяць до нiмецького нападу, тут проводилися звичнi для вождя народiв «бойовi дii»: тривала депортацiя сiмей репресованих та ще не пiйманих пiдпiльникiв. У селi Тростянець на Долинщинi в хатi мiсцевого священика Андрiя Бандери чекiсти знайшли «нелегала» – члена ОУН, що переховувався тут вiд агентiв радянськоi влади. Це стало безпосередньою причиною арешту отця, якого спочатку вiдправили до обласного центру, а згодом (коли зрозумiли, хто потрапив до iхнiх рук) – до самого Киева. Тут вiн перебував у внутрiшнiй тюрмi НКВД за сумнозвiсною адресою: Короленка, 33. Перебував недовго – лише кiлька тижнiв, адже нiчого корисного для НКВД розказати не мiг. Допити, що розпочалися 9 червня, проводилися украiнською мовою, бо росiйською пiдслiдний не володiв. Отець Андрiй i не намагався лукавити зi слiдчими, бавитися в пiдпiльника: вiн щиро зiзнався, що вважае себе нацiоналiстом за свiтоглядом, хоча до ОУН нiколи не належав. Чи усвiдомлював, що переховуе в себе державного злочинця? Так, усвiдомлював, саме тому й переховував, що той боровся проти радянськоi влади та мiг бути репресований. Нiчого надзвичайно корисного для себе чекiсти не почули i про дiтей. Про те, що всi вони покинули домiвку i поринули в нацiоналiстичне пiдпiлля, знали давно. Очевидно, найбiльше цiкавили контакти зi Степаном, який очолював Революцiйний провiд ОУН. Отець Андрiй розповiв, що останнi звiстки вiд сина отримав у серпнi 1940 року. Тодi до нього прийшов зв’язковий, який передав священику хрестика, купленого Степаном у Римi. У Вiчному мiстi провiдник ОУН, за словами зв’язкового, мав зустрiчатися з iталiйським мiнiстром закордонних справ графом Чiано. Причиною такоi зустрiчi було те, що Степан Бандера не довiряв нiмцям як союзникам. Як виявилося згодом, його побоювання зовсiм не були марними. Зв’язковий мав iще одне завдання вiд провiдника – перевести отця Андрiя через кордон, врятувавши вiд репресiй радянськоi влади. Проте священик вiдмовився, вважаючи за обов’язок роздiлити важку долю своеi пастви. Родина Бандер. Отець Андрiй сидить перший лiворуч. Другий праворуч стоiть Степан Бандера Кримiнальна справа Андрiя Бандери Допити, очевидно, не без застосування насильства, тривали кiлька тижнiв до 25 червня 1941 року. Їх не перервав навiть початок нiмецько-радянськоi вiйни. 29 червня, у той час, коли нiмецькi танки, врiзавшись углиб СРСР, з кожним днем скорочували вiдстань до Киева, доблеснi чекiсти були дуже зайнятi. Вони палили «нацiоналiстичну» лiтературу, конфiсковану в Андрiя Бандери. Акт про знищення шкiдливого чтива мiстить 24 позицii, серед яких «Історiя Украiни-Руси», «Історичнi пiснi», «Повiсть врем’яних лiт», «Проповiдi» митрополита Андрея Шептицького. Слiдство у справi завершилося 2 липня 1941 року. В обвинувальному висновку, складеному слiдчими, йшлося про переховування нелегала, наявнiсть нацiоналiстичноi лiтератури, нацiоналiстичнi переконання пiдслiдного. Проте першим, а отже головним, звинуваченням священика було те, що вiн, «будучи батьком керiвника закордонного проводу антирадянськоi нацiоналiстичноi органiзацii ОУН Бандери Степана Андрiйовича, пiдтримував iз ним до останнього часу систематичний зв’язок». В’язничне фото Андрiя Бандери, 1941 р. Менш як за тиждень вiдбувся «суд», який тривав менше двох годин. Вiдповiдаючи на запитання суддiв про дiтей, отець Андрiй гордо вiдповiв: «Я своiм дiтям дав належне виховання, прививаючи iм любов до Украiни. Свiтогляди моiх синiв i доньок однаковi». Суддi, звиклi розмовляти лише зi зламаними генералами та маршалами, якi визнавали себе японськими шпигунами, напевно, не сподiвалися почути такого вiд старенького священика. 8 липня о 18:40 оголошено вирок: Андрiя Михайловича Бандеру засудити до найвищоi мiри кримiнального покарання – розстрiлу. І знову в обгрунтуваннi одним iз перших звучить звинувачення в батькiвствi керiвника ОУН. «Найгуманнiший суд у свiтi» дав пiдсудному п’ять днiв на оскарження вироку. Смертний вирок Андрiю Бандерi Але нiмцi вже бiля ворiт, на пiдходi до Киева, тож чекати було нiколи. 10 липня 1941 року отця Андрiя Бандеру розстрiляли. Жодноi iнформацii про мiсце його поховання справа не мiстить. Ймовiрно, вiн знайшов останнiй спочинок у Бикiвнi, де протягом 1937–1941 рокiв ховали розстрiляних НКВД у Киевi. Тож тут серед тисяч iнших замордованих комунiстами покояться останки священика, вбитого за те, що виховав дiтей патрiотами. «Матч смертi» в iнформацiйнiй грi Друга свiтова вiйна, представлена як Велика Вiтчизняна, стала нарiжним мiфом СРСР. Мiфом, що мав нацiетворче завдання – послужити основою формування радянськоi iдентичностi, а в перспективi й радянського народу. Його складовими були тези про масовий патрiотизм i жертовнiсть в iм’я радянськоi Батькiвщини, небачена мобiлiзацiя всiх «радянських» людей у боротьбi зi страшною загрозою, месiанський похiд на Захiд з метою визволення Європи. Останнiм потужним акордом мiфу була Велика Перемога, яка пiдтверджувала правильнiсть обраного радянським керiвництвом курсу, могутнiсть та нездоланнiсть комунiстичноi влади. Цей великий радянський мiф, наче мозаiка, складали безлiч маленьких, якi розповiдали про подвиги солдатiв Червоноi армii та радянських пiдпiльникiв у кожнiй мiсцевостi, охопленiй вiйною. Його елементами були iсторii про героiчнi вчинки лiкарiв, учителiв, простих працiвникiв заводiв i, звичайно, дiтей. Грубенький томик пiд назвою «Дiти-героi» – обов’язковий атрибут кожноi дитячоi бiблiотеки, який мав сприяти не лише пiдвищенню освiченостi молодого поколiння, але й формуванню радянськоi iдентичностi. Звiсно, не могли залишатися поза межами всенародного подвигу i народнi улюбленцi-спортсмени. Особливо – зважаючи на загальне захоплення цим видом спорту – футболiсти. Персонажами черговоi пропагандистськоi story стали реальнi особи – спортсмени, якi пiсля вiдступу радянськоi влади залишилися в Киевi, працювали на мiсцевому хлiбзаводi, грали у футбол у складi новоствореноi команди «Старт», перемагали на полi нiмцiв та угорцiв. Згодом частина з них потрапила до концтаборiв, а деякi були розстрiлянi. Справдi трагiчна iсторiя з життя окупованоi нiмцями Украiни. Але радянським пропагандистам вона видалася надто невиразною, тому ii дещо пiдмонтували, у результатi подii, роздiленi в часi (перемога над нiмецькою командою, арешт та розстрiл футболiстiв), об’еднали i вишикували у стрункий сюжет, названий «матчем смертi». Його центральною драматичною основою стала принципова вiдмова футболiстiв програти матч, пiсля чого iх нiбито розстрiляли. Мiф став канонiчною частиною радянськоi пропаганди пiсля появи в 1957 роцi повiстi Петра Северова та Наума Халемського «Останнiй поединок» та фiльму «Третiй тайм», який вийшов на екрани через п’ять рокiв. Уже незабаром його посилено офiцiйною позицiею – у 1965 роцi до 20-i рiчницi перемоги футболiстiв нагороджено державними медалями «За вiдвагу» та «За бойовi заслуги». Тож тепер сумнiватися, що «матч смертi» був (попри те, що ще жили свiдки та учасники цих подiй), ставало небезпечно, адже це суперечило «лiнii партii». Утiм, за ширмою пропагандистськоi патетики кагебiсти попереджали про небезпеку роздування легенди, зiпертоi на такi непевнi факти. Напередоднi вiдкриття пам’ятника в Киевi старший оперуповноважений КГБ майор Удiн у листi до свого шефа Вiталiя Федорчука акцентував увагу на далеко не геройському боцi справи. «Цiлком очевидно, – писав вiн, – що футболiсти залишилися проживати на окупованiй територii, не намагаючись вiдiйти з частинами Червоноi армii, у лавах якоi iхня присутнiсть була дуже необхiдна у важкий для Батькiвщини час. Згодом вони пiдтримали iнiцiативу зрадникiв Батькiвщини з представникiв мiськоi управи, якi за пiдтримки окупацiйноi влади створили iз залишених у Киевi спортсменiв клуб майстрiв спорту, а з футболiстiв команду мiста, до якоi увiйшли гравцi команд-майстрiв «Динамо» i «Локомотива». Футбольнi матчi мiж украiнськими та нiмецькими командами перiодично вiдбувалися в окупованому Киевi. Афiшi з таких зустрiчей Ця команда неодноразово зустрiчалася в товариських матчах iз футбольними командами вермахту та угорських вiйськових частин, дислокованих у Киевi. Всi учасники збiрноi команди були працевлаштованi (на хлiбзаводi № 1 i ковбаснiй фабрицi). З часом, освоiвшись iз обстановкою, вони зорганiзували викрадення продуктiв, а згодом, опрацювавши маршрути iх розвезення по мiсту, обумовили зустрiчi один з одним, щоб ними взаемно обмiнюватися. Ця обставина, а можливо, й те, що окупантам набридла футбольна забава, призвела до того, що всi футболiсти виявилися запротореними в табiр вiйськовополонених. Як засвiдчили розслiдування, причина розстрiлу футболiстiв у таборi вiйськовополонених мала не полiтичний, а випадковий характер. Свiдки розповiли, що за провину одного з вiйськовополонених (цей вiйськовополонений каменем убив службового собаку) окупанти вишикували весь особовий склад табору i розстрiляли кожного п’ятого». Та зупинити розкручений пропагандистський маховик уже було неможливо. Тому 19 червня 1971 року на киiвському стадiонi «Динамо» урочисто, за участю керiвникiв держави, вiдкрито пам’ятник футболiстам. «Виступае Макар Гончаренко, – читаемо в радянськiй газетi за цей день, – один iз учасникiв знаменитого матчу смертi, зiграного динамiвцями Киева в 1942 роцi. Вiн розповiдае про останню гру своiх товаришiв. За всю столiтню iсторiю футболу в ньому не було бiльш трагiчноi сторiнки, нiж ця, – говорить Андрiй Бiба, – i ми, молодi динамiвцi, нiколи не забудемо, що був день, коли футбольне поле стало фронтовим окопом». Нiмецька та украiнська команди пiсля матчу, згодом названого пропагандою «матчем смертi», 9 серпня 1942 р. Інформацiйний галас у 1974 роцi досяг Нiмеччини, де прокуратурою мiста Гамбург було порушено кримiнальну справу за фактом iмовiрного вбивства футболiстiв. Ретельне нiмецьке розслiдування тривало понад 30 рокiв. Урештi 18 лютого 2005 року опублiковано висновок у справi, пiдготовлений прокурором Йогеном Кульманном. У ньому читаемо: «Поширювана протягом багатьох рокiв у колишньому Радянському Союзi версiя про те, що причиною розстрiлiв чотирьох гравцiв була перемога в матчi проти нiмецьких окупантiв 9 серпня 1942 року, е очевидною вигадкою. Матч, який вiдбувся 9 серпня 1942 року, як i декiлька попереднiх матчiв, а також матч, який вiдбувся ще й 16 серпня 1942 року, проходив у дружнiй атмосферi. Пiсля закiнчення гри була зроблена фотографiя двох спортивних команд – нiмецьких вiйськовослужбовцiв i радянських гравцiв… Не встановлено жодного зв’язку мiж грою футбольних команд, що вiдбулася 9 серпня 1942 року, та розстрiлом трьох гравцiв у Сирецькому таборi». На момент публiкацii висновку офiцiйна радянська версiя подiй уже давно розсипалася i в Украiнi. На початку 1990-х з’явилося чимало публiкацiй, якi проливали свiтло на те, що насправдi сталося з киiвськими футболiстами. У 2006 роцi дослiдник та колишнiй заступник голови СБУ Володимир Пристайко опублiкував книгу «Чи був матч смертi?», де вперше надруковано документи слiдства, проведеного радянськими органами безпеки. Здавалося б, мiф остаточно зник разом iз тоталiтарною державою, яка його породила. Та несподiвано у 2012 роцi про «матч смертi» заговорили знову. Видовищним та дорогим фiльмом, знятим росiйськими кiнематографiстами, хочуть вiдродити стару радянську легенду. Для чого? Вiдповiдь легко знайти в росiйських ЗМІ. «Цей фiльм, – читаемо в одному з повiдомлень про кiнострiчку, – мае патрiотичну мету, завдання якоi – вiдродити патрiотизм у тiй же Украiнi, особливо Захiднiй, де наростають антиросiйськi настроi, показати, що нацiоналiзм i нехтування радянською iсторiею – це не лише блюзнiрська, але й аморальна поведiнка». То ж що, усе вертаеться «на круги своя» – вiдроджений мiф про «матч смертi» знову стае елементом великого мiфу, а той, у свою чергу, основою вiдродження «великого i могутнього»? Життя i смерть священика Омеляна Ковча[1 - Статтю написано у спiвавторствi з Володимиром Бiрчаком.] «Був сином i священиком одного народу, загинув на землi другого народу, бо рятував синiв i дочок третього народу» – у цих словах кардинала Любомира Гузара коротко iсторiя життя Омеляна Ковча, людини, що була гарячим патрiотом своеi землi, але разом з тим зумiла пiднестися над нацiональними упередженнями. Його батькiвщина Галичина була краем, де протягом столiть разом жили украiнцi, поляки та евреi. Історiя iхнього спiвiснування мае чимало драматичних сторiнок та конфлiктiв. Але для представникiв усiх трьох нацiй постать Омеляна Ковча стала символом справжньоi Людини. Коли 20 серпня 1884 року в сiм’i греко-католицького священика Григорiя Ковча народився син Омелян, усi гадали, що знають його подальшу долю. Звичайно, малюк стане священиком, як i його батько, його дядько та дiд. Як i кожен греко-католицький священик Галичини на межi ХІХ i ХХ столiть, вiн поеднуватиме духовну службу з активною громадською роботою на селi. Адже такими були його дiд, батько, дядько, сотнi iнших священикiв Украiнськоi греко-католицькоi церкви, якi стали ключовими дiячами украiнського нацiонального вiдродження на теренах Галичини, що на той час входила до Австро-Угорськоi iмперii. Майже все в цих передбаченнях збулося. От тiльки крiм очiкуваноi копiткоi роботи на духовнiй та громадськiй нивi, на долю хлопчика припало ще багато страждань, яких тодi, наприкiнцi ХІХ столiття, нiхто не мiг навiть уявити: двi свiтовi вiйни, участь у визвольнiй боротьбi украiнцiв, переслiдування польською, радянською та нацистською владою, врештi смерть у таборi смертi в Майданеку. Григорiй Ковч, який, крiм Омеляна, виховував у сiм’i ще трьох дiтей, попри матерiальнi труднощi у родинi, зробив усе вiд нього залежне, аби син здобув добру освiту. Пiсля закiнчення початковоi школи в селi Космач, де мiстилася парафiя батька, Омелян продовжив навчання у гiмназii головного мiста Галичини – Львова. Врештi закiнчив здобуття освiти вiн ще далi вiд дому – у Римi, де з 1905 до 1911 року навчався в колегii святих Сергiя та Вакха. Можливiсть жити та навчатися у Вiчному мiстi йому забезпечила допомога вiд тодiшнього керiвника греко-католицькоi церкви митрополита Андрея Шептицького. Згодом, через багато рокiв, очiльник церкви вдруге намагатиметься допомогти Омеляну Ковчу, цього разу рятуючи його вiд смертi, а не вiд бiдностi. Священик Омелян Ковч (1884–1944) Ще до завершення навчання та прийняття духовного сану Омелян Ковч одружився з Марiею-Анною Добрянською, теж донькою священика. У щасливiй сiм’i виростало шестеро дiтей – три сини й три дочки. Першу парафiю молодий священик отримав далеко вiд батькiвщини, в iншому кiнцi Австро-Угорськоi iмперii, у мiстечку Козарац (сучасна Боснiя i Герцеговина). Тут його парафiянами були бiднi украiнськi емiгранти, тому й сiм’я священика жила у важких матерiальних умовах. Проте вже незабаром бурхливi iсторичнi подii змiнили тихе життя Омеляна Ковча. У 1914 роцi почалася Перша свiтова вiйна, i священик повернувся на батькiвщину, яка стала однiею з арен кривавоi вiйни. Галичину завойовували росiйськi вiйська, потiм ii вiдвойовувала армiя Австро-Угорськоi iмперii, потiм знову наступали росiяни. Чи не найбiльшою трагедiею украiнцiв того часу було те, що у вiйнi, яка точилася на iхнiх землях, вони боролися один з одним за чужi iнтереси в iмперських армiях. Такою була цiна, яку вони платили за вiдсутнiсть власноi держави. Украiнцi засвоiли цей урок, тому пiднялися на боротьбу за незалежнiсть. На завершальному етапi Першоi свiтовоi вiйни iмперii розвалювалися, а на iх руiнах почали з’являтися нацiональнi держави поневолених народiв. У листопадi 1918 року у Львовi проголошено створення Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки. Проте на територiю Галичини претендували й представники iншого народу, який до того теж уходив до складу Австро-Угорськоi iмперii, – поляки. Тому мiж украiнцями та поляками почалася вiйна. Серед тих, хто вступив до лав Украiнськоi галицькоi армii, яка мала захищати новостворену Захiдноукраiнську Народну Республiку, був рiдний брат Омеляна Євстахiй. Сам Омелян Ковч, як духовна особа, не мiг брати зброi до рук, проте й не мiг проiгнорувати патрiотичного пориву, тому пiшов капеланом до украiнського вiйська. З-помiж iнших священикiв, якi виконували свiй духовний обов’язок серед воякiв УГА, був i батько Омеляна Григорiй. Старенький священик так i помер у вiйську, захворiвши наприкiнцi 1919 року на тиф. Натомiсть його син продовжував службу до останнiх днiв боротьби армii, яка пiсля поразки у протистояннi з поляками в Галичинi вiдступила на схiд, де протидiяла бiльшовицькiй армii, захищаючи Украiнську Народну Республiку. Пiд час навчання в Римськiй колегii святих Сергiя i Вакха. Омелян Ковч сидить другий злiва, 1908 р. Власне, пiд час вiйни стороннi вперше побачили надзвичайну вiру отця Ковча, яка iнодi виливалася в зухвалу смiливiсть. Його часто помiчали разом iз вояками на передовiй лiнii фронту. «Знаю, – говорив вiн, – що вояк на лiнii фронту почуваеться найкраще, коли бачить там лiкаря й духiвника». І жартома додавав: «Ви ж знаете, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере». Ця вiра i в майбутньому дозволяла йому виходити з дуже скрутних ситуацiй i вселяти впевненiсть у iнших. Разом з iншими вояками УГА вiн потрапив у полон до бiльшовикiв. В’язнiв завантажили у вагони, якi повезли iх до мiсця розстрiлу. На однiй iз зупинок потяга вартовий, росiйський солдат, вiдпустив священика зi словами: «Отче, не забувайте молитися за Луку». Проте замiсть волi Омелян Ковч знову потрапив у табiр для вiйськовополонених, цього разу польський. Найстрашнiшим лихом тут був тиф, який щодня забирав життя сотень воякiв. Отець Омелян, що до останнього подиху був iз умираючими, не мiг не заразитися сам. Але йому вдалося подолати хворобу i пiсля тривалоi вiйни повернутися додому. У 1922 роцi вiн отримав парафiю в мiстечку Перемишляни на Львiвщинi. Пiсля вiйни цi терени належали до новоi Польщi. Перемишляни, як i iншi населенi пункти такого типу в Галичинi того часу, були багатонацiональними – крiм украiнцiв, тут мешкали, поляки, евреi, цигани i навiть кiлька нiмецьких родин. І, попри недавню вiйну та непросту iсторiю стосункiв мiж цими нацiями, люди жили досить мирно, водночас намагаючись толерувати i поважати традицii та обряди iншого народу. Коли у християн було якесь велике релiгiйне свято, то евреi закривали своi крамницi й оголошували вихiдний день, те саме робили i християни при певному iудейському святi. Вулиця А. Мiцкевича в галицькому мiстечку Перемишляни, 1925 р. У Перемишлянах Омелян Ковч працював увесь недовгий мирний перiод мiж двома свiтовими вiйнами. Звичайно, вiн не обмежувався роботою в церквi, а брав активну участь у громадському життi мiста – був засновником Народного дому (мiсця проведення нацiональних свят украiнцiв), читальнi товариства «Просвiта», метою якого було поширення знань серед украiнцiв. Вiн також зiнiцiював створення Украiнського банку, який мав бути iнструментом певноi фiнансовоi незалежностi украiнськоi громади мiста. Дiяльнiсть священика на нацiональнiй нивi не обмежувалася легальним сектором – у допитах монахинi Олени Вiтер, проведених чекiстами, вона вказуе на його причетнiсть до ОУН i навiть називае членом Перемишлянського районного проводу пiдпiльноi органiзацii. До ii лав входив i його син Сергiй, теж священик греко-католицькоi церкви. Активна громадська дiяльнiсть Ковча ви?кликала репресii з боку польськоi влади, яка намагалася обмежувати розвиток украiнського нацiонального руху, добачаючи в ньому загрозу цiлiсностi своеi держави. Обшуки в хатi отця стали недоброю мiсцевою традицiею: лише за 1925–1934 роки iх було майже 40, половина з них завершувалась арештом та довшим чи коротшим ув’язненням. Незважаючи на репресii, отець Ковч завжди був вiдкритим для всiх. Вiн знаходив час для своiх вiрних, а також i для представникiв iнших вiровизнань – часто за порадою до нього приходили мiсцевi поляки та евреi. Отець Омелян Ковч (сидить другий злiва у другому рядi) разом iз випускниками Перших кооперативних курсiв у м. Перемишляни, 1925 р. У вереснi 1939 року пiсля початку Другоi свiтовоi вiйни, з приходом у Галичину радянськоi влади, ситуацiя в мiстi почала швидко мiнятися. Поляки, якi за минулоi влади користувалися привiлеями як представники державноi нацii, стали першими жертвами комунiстичних репресiй. Арешти i репресii торкнулися насамперед державних службовцiв, згодом перекинулися на дiячiв полiтичних партiй та громадських об’еднань. Отець Омелян був першим, хто кинувся допомагати нужденним. Чи з продуктами, чи з грошима, чи просто з добрим словом вiн навiдувався в сiм’i польських офiцерiв, яких вiдправили до Сибiру. На запитання iхнiх жiнок: «Як ти можеш нам допомагати, якщо мiй чоловiк ще недавно проводив у твоiй оселi обшуки?», отець лише посмiхався i говорив, що це його обов’язок. Украiнцi та евреi, якi першi мiсяцi радянськоi влади вiдчували певне покращення (комунiстична пропаганда говорила про iхне «визволення з-пiд польського гнiту»), незабаром теж стали об’ектом репресiй НКВД. Услiд за ешелонами, якими на схiд вивозили полякiв, потяглися вагони, набитi украiнцями та евреями. Украiнський нацiональний рух оголошений «буржуазно-нацiоналiстичним» та ворожим новiй владi, а його активiстiв заарештовували та засуджували до тюремних ув’язнень чи навiть розстрiлiв. Омелян Ковч уникнув репресiй у цей страшний час. Вiн продовжував свою духовну службу i не боявся навiть органiзовувати масовi церковнi заходи з участю вiрян, попри пiдкреслену антирелiгiйнiсть влади. Омелян Ковч був батьком шiстьох дiтей, але допомагав виховувати i чужих. Наймолодший хлопчик на фото – дитина, яку священик узяв на виховання в бiдноi украiнськоi родини Темпи репресiй в 1941 роцi постiйно наростали, а тюрми приеднаноi до СРСР Захiдноi Украiни були переповненi в’язнями, здебiльшого полiтичними, тими, кого влада називала «ворогами народу». Серед них найбiльше було молодих хлопцiв i дiвчат, активiстiв Органiзацii украiнських нацiоналiстiв, якi розгорнули пiдпiльну антирадянську боротьбу. 22 червня 1941 року наступом нiмецьких вiйськ на територiю СРСР розпочався новий етап Другоi свiтовоi вiйни. Радянська влада виявилася не готовою до такого швидкого розвитку подiй i не здатна була органiзувати ефективну оборону. Нiмцi з кожною годиною просувалися далi на схiд. Тим часом НКВД був зайнятий подальшими арештами усiх «полiтично неблагонадiйних». Цього дня серед них мав бути i отець Омелян Ковч. Мiсцевi жителi (за деякими свiдченнями, це були евреi) заховали священика, i вiн таким чином уникнув не лише арешту, але, напевно, й розстрiлу. Радянська влада залишила пiсля себе кривавий слiд по всiй Захiднiй Украiнi – пiсля вiдступу в тюрмах виявлено тисячi вбитих в’язнiв. Їх розстрiлювали без суду через брак часу для розгляду справ i засобiв для евакуацii ув’язнених. Серед убитих виявили чимало священикiв. Отець Омелян Ковч зi своiми парафiянами Тим часом Омелян Ковч пережив п’яту у своему життi змiну влади на рiдних теренах. Нацисти не збиралися вiдновлювати на цих землях анi польськоi держави, анi украiнськоi. Вони мали бути лише колонiею Третього Райху, а iхне населення – рабами прийшлих господарiв. Нiмцi зi зневагою ставилися до украiнцiв та полякiв i позбавляли iх багатьох прав. Проте найгiршим було iх ставлення до еврейського населення, вбивства якого почалися з перших днiв становлення нового режиму. Наляканi постiйними репресiями, люди часто намагалися не помiчати лиха, яке чинили з iншими, кожному вистачало власних проблем, кожен лишався на самотi зi своiм болем та страхом. На цей страх також накладалися рiзнi нацiональнi упередження, пам’ять про минулi негаразди та конфлiкти, якi дозволяли вiдгородитися вiд чужих страждань i не помiчати знищення представникiв iншоi нацiональностi. Але Омелян Ковч навiть у такий важкий час не переступав через своi моральнi цiнностi, чого б це йому не коштувало. І знову, як колись, його вiра i впевненiсть у своiй правотi часом творили чудеса. У вереснi 1941 року група нiмецьких есесiвцiв закрила синагогу мiста Перемишляни, наповнену людьми, якi прийшли молитися. Усередину хтось iз них кинув запальнi бомби. Почалася пожежа, кинувшись до дверей, люди зрозумiли, що потрапили у смертельну пастку. «Римо-католицький ксьондз i група людей iз Перемишлян прибiгли до отця Ковча iз проханням, щоб допомiг врятувати синагогу, – розповiдае про цей випадок колишнiй мешканець Перемишлян Леопольд Кляйман-Козловський. – Ковч, який досконало знав нiмецьку мову, крикнув до нiмецьких солдатiв, щоб допустили його до синагоги. Останнi онiмiли вiд здивування i пустили його, а отець кинувся виносити людей iз охопленоi вогнем синагоги. Серед iнших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах, який у той час перебував у Перемишлянах». Омелян Ковч був здатний не лише на геройський вчинок, але й на тривалу ризиковану працю. Коли у Перемишлянах утворилось гетто, отець неодноразово на свiй власний страх i ризик пробирався туди, щоб допомогти евреям. Вiн приносив iз собою iжу, медикаменти, чисту бiлизну та iншi речi, щоб хоч якось зарадити людям у iхнiй бiдi. Врятований Омеляном Ковчем рабин Аарон Рокеах Ще одним способом порятунку евреiв, до якого вдався священик, було виготовлення так званих арiйських документiв (метричнi виписки з церковних книг про хрещення), якi могли вберегти вiд знищення. Так сталося, зокрема, i з Рубiном та Іткою Пiзем, яким завдяки посвiдкам вiд о. Ковча вдалося вижити пiд час Голокосту. За таку дiяльнiсть отець Ковч на початку сiчня 1943 року був заарештований гестапо та ув’язнений у львiвськiй тюрмi на Лонцького. Родина, знайомi й сам митрополит греко-католицькоi церкви Андрей Шептицький робили все можливе для його визволення з-за грат. Нацисти поставили едину умову: украiнський священик мае письмово зобов’язатися нiчим не допомагати евреям. Отець Омелян вiдповiв вiдмовою. «Послухайте мене, пане Ставiцький, – сказав вiн тодi офiцеру гестапо, – Ви е офiцером полiцii. Ваш обов’язок розшукувати злочинцiв. Будь-ласка, вiддайте Божi справи у Божi руки». Офiцер, обурений зухвалою вiдповiддю священика, наказав повернути його до в’язницi. Митрополит Украiнськоi греко-католицькоi церкви Андрей Шептицький (сидить по центру) не лише допомiг молодому священику Омеляну Ковчу (крайнiй злiва згори) пiд час його навчання в Римi, але й згодом, через багато рокiв, намагався врятувати його вiд нацистських репресiй Тут його ще довго катували, а згодом запроторили до концтабору Майданек. Але навiть перебування у страшнiй фабрицi смертi не зламало священика. «Я розумiю, що Ви стараетеся звiльнити мене, – писав вiн своiм рiдним iз табору, – але я прошу Вас нiчого не робити. Вчора тут вони розстрiляли 50 людей. Якщо мене не буде тут, хто допоможе iм перейти в iнший свiт? Вони пiдуть навiки зi своiми грiхами в глибокому вiдчаi, який нависае над цим пеклом. Але зараз вони вiдходять iз високо пiднятими головами, залишаючи своi грiхи позаду себе. Вони переходять мiст iз радiстю в серцях, i я бачу, як мир i спокiй утверджуються в них, коли я востанне маю з ними розмову». Омелян Ковч вважав, що саме тут, серед приречених на смерть, найкраще виконае свою мiсiю. І це було для нього найважливiшим. «Я вдячний Господу за його доброту до мене, – читаемо в iншому його листi. – Поза небесами, це едине мiсце, де я б хотiв бути. Ми тут усi рiвнi. Поляки, евреi, украiнцi, росiяни, литовцi чи естонцi. Я тут единий священик. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене. Тут я можу бачити Бога – Бога, який один для всiх, незалежно вiд наших релiгiйних вiдмiнностей. Мабуть, нашi церкви е рiзними, але у всiх iз них пануе Всемогутнiй Господь. Коли я вiдправляю лiтургiю, всi вони моляться. Вони моляться рiзними мовами, але ж чи Господь не розумiе всiх мов? Вони помирають по-рiзному, i я допомагаю iм перейти мiст. Чи ж це не благословення? Чи ж це не найкраща корона, яку Господь мiг покласти менi на голову? Це так. Я дякую Господу тисячi разiв на день за те, що вiн вiдiслав мене сюди. Я не мiг би просити в Нього бiльшого. Не впадайте у вiдчай через мене. Радiйте разом зi мною. Молiться за тих, хто створив цей табiр та цю систему. Вони найбiльше потребують вашоi молитви… Хай Господь змилоститься над ними…». У крематорii Майданека нацисти знищили тiло Омеляна Ковча, але не змогли знищити пам’ять про нього Омелян Ковч, в’язень № 2399 Майданека, працював разом з усiма iншими в таборi, але пiсля важкоi фiзичноi працi вiн ще виконував функцii пароха страшноi фабрики смертi. Духовну розраду вiн давав усiм, незалежно вiд iхньоi нацiональностi чи вiросповiдання. Страшнi таборовi умови остаточно зламали здоров’я вже немолодого чоловiка. Вiн помер за колючим дротом 25 березня 1944 року, не доживши кiлька мiсяцiв до визволення Майданека. Офiцiйною причиною смертi названо серцеву недостатнiсть. Тiло священика, як i тисяч iнших, спалено в одному зi страшних крематорiiв табору. Освячення пам’ятника Омеляну Ковчу проводить патрiарх УГКЦ Святослав Але пам’ять про праведника не вдалося знищити так легко, як його тiло. Врятованi ним люди нагадували iншим про життевий подвиг священика. У 2001 роцi пiд час вiзиту до Украiни Папа Іван Павло ІІ проголосив отця Омеляна Ковча Блаженним Священномучеником. Страшний маскарад Хаiма Сигала Беручи до рук ту чи iншу архiвну справу, важко передбачити, наскiльки цiкавою вона буде. Проте в цьому випадку вiдразу було зрозумiло, що дослiдника очiкуе щось неординарне – на кожному з чотирьох грубих томiв зазначалося, що це «Справа № 67436 зi звинувачення Сигала Х. І., вiн же Сиголенко К. М., вiн же Ковальський К. І.». Три рiзних особи, якi нiби представляли три рiзнi нацiональностi, об’еднанi не лише спiльною обкладинкою, але й реальною долею однiею людини, яка кожного разу мiняла не лише прiзвище, але й саму себе. Образи, якi втiлював у життя герой нашоi розповiдi, були, здавалося б, взаемовиключними. Радянський мiлiцiонер, а згодом один iз командирiв партизанського загону НКВД та сотник «Полiськоi сiчi» i ад’ютант самого отамана «Тараса Бульби» навряд чи змогли б порозумiтися мiж собою пiд час зустрiчi. Так само, зрештою, як повстанець iз керiвником полiцii в мiстечку Дубровиця, а тим бiльше заступник коменданта нiмецького табору iз жертвою нацистськоi полiтики Голокосту. Конфлiкт мiж цими соцiальними ролями неминучий за умови, що iх не виконуе одна особа. Багатовимiрнiсть долi однiеi людини е найкращим пiдтвердженням хибностi спрощених одномiрних пiдходiв до оцiнки iсторii загалом. Особливо якщо йдеться про iсторiю страшних воен та катаклiзмiв минулого столiття. Історiю Хаiма Сигала, важку i страшну, неможливо вписати в простi бiнарнi схеми на кшталт «нашi – нiмцi», «героi – злочинцi», «жертви – кати». Але саме таким складним i е реальне життя, а iсторiя лише прагне його вiдтворити. Тож спробую i я, «без гнiву та пристрастi»… Хаiм Сигал: вчитель, мiлiцiонер, партизан Хаiм Сигал народився 27 березня 1904 року в селi Лещатiв на Львiвщинi. У сiм’i Ісака та Дебори Сигалiв, крiм нього, виховувалися ще п’ятеро синiв та двi доньки. Батько працював на горiлчаному заводi, допоки в 1914 роцi його не мобiлiзували до австро-угорськоi армii. Очевидно, Перша свiтова позбавила Хаiма повноцiнного дитинства. Не надто веселою була i його юнiсть, адже батько помер незабаром пiсля повернення з вiйни в 1919 роцi, тому молодий хлопець разом зi старшим братом Єнохом змушенi були працювати, щоб прогодувати велику родину. У 1920 роцi сiм’я Сигалiв переiхала до Львова. Саме тут Хаiм почав працювати продавцем у магазинi, згодом працiвником складу, а вечорами навчався. Здобута освiта дала йому можливiсть сяк-так влаштуватися в життi – у 1928 роцi, пiсля закiнчення вчительськоi гiмназii, вiн став викладати у приватнiй еврейськiй школi. Не знати, чи був вiн задоволений тихим i спокiйним життям провiнцiйного вчителя, чи все ж прагнув зробити блискучу кар’еру, але жодних шансiв для швидкого соцiального злету в мiжвоеннiй Польщi вiн як еврей не мав. Тож, напевно, i решта його життя була би спокiйною i, можливо, навiть нудною. У пам’ятi невеликого кола своiх учнiв вiн залишився би як тихий, маленького зросту, вбраний у дешевий костюм учитель. Кримiнальна справа на Хаiма Сигала, вiн же Кирило Сиголенко, вiн же Карл Ковальський Але в 35-лiтньому вiцi в його життя вдруге увiрвалася вiйна, i решта 17 рокiв стали цiлком iншими, та й сам Хаiм зовсiм змiнився. Чи тiльки вiйна винна в тому, що сталося, чи риси, якi вона проявила, визрiвали в тихому вчителевi й до цього? Вiдповiсти на цi питання неможливо. У будь-якому випадку вiйна скалiчила життя Хаiма Сигала, як i мiльйонiв iнших людей, поставила iх в екстремальнi умови, котрi перетворювали одних у героiв, а iнших – у покидькiв. Або i в героiв, i в покидькiв. Прихiд радянськоi влади на Захiдну Украiну в 1939 роцi швидко i вщент зруйнував суспiльну модель, яка не давала можливостi реалiзувати свiй потенцiал украiнцям та евреям як представникам нацiональних меншин у Другiй Речi Посполитiй. Багатьом iз них тодi, у вереснi 1939-го, хотiлося вiрити у проголошуване по радiо i на мiтингах «Кто был ничем, тот станет всем». Тому молодi хлопцi масово записувалися до народноi мiлiцii, намагаючись прислужитися новiй владi. Серед добровольцiв, якi приедналися до лав мiлiцii 22 вересня, був i вчитель еврейськоi школи Хаiм Сигал. Облаштувавшись на новоприеднаних теренах, радянська влада почала перевiряти своiх добровiльних помiчникiв. Багатьох мiлiцiонерiв було заарештовано як неблагонадiйних. Хаiм Сигал пройшов перевiрку i був визнаний гiдним служити радянськiй владi. Щоби сподобатися своему начальству, Сигал в автобiографii, написанiй у листопадi 1939 року, окремо пiдкреслив, що «до партii не належав, але завжди був симпатиком компартii». Тож восени 1939 року Хаiм остаточно змiнив свiй цивiльний учительський костюм на унiформу радянського мiлiцiонера. Вiдтак вiн пройшов навчання в школi мiлiцii i став працювати помiчником оперуповноваженого спочатку дев’ятого, а потiм першого районного вiддiлення у Львовi. За цей час колишнiй учитель устиг влаштувати i особисте життя, одружившись iз молодшою на 17 рокiв дiвчиною, що стала Цилею Лазарiвною Сигал. У 1941 роцi в iхнiй родинi з’явилася донька Люба. Життя Хаiма налагоджувалося, i, схоже, на нього чекала швидка кар’ера. Але своi корективи знову внесла вiйна. Хаiм Сигал, учитель 22 червня нiмцi скерували вiйська на свого колишнього союзника – СРСР. Нездатна органiзувати ефективну оборону, влада вдалася до термiновоi евакуацii. Вже в перший тиждень вiйни, 27–28 червня, зi Львова виiздять спiвробiтники мiлiцii, серед них i Хаiм Сигал. Їх вивозять на схiд. Як далеко – нiхто не знае, адже ще вiрять, що ось-ось шалений наступ нiмцiв таки зупинять. На схiд, подалi вiд фронту, виiхала i дружина Хаiма Циля з донькою Любою. Їхнi долi бiльше не перетнуться, i Хаiм так нiколи й не дiзнаеться, чи пережили вони военне лихолiття. Тим часом евакуйованi мiлiцiонери доiхали спочатку до Вiнницi, а згодом i до Киева. Вже в липнi стало зрозумiло, що спинити нiмецький «блiцкриг» найближчим часом не вдасться, а тому потрiбно готуватися до тривалоi вiйни, у тому числi партизанськоi. Радянське командування розумiло, що цю вiдповiдальну справу можна доручити лише професiоналам. Тому партизанськi загони формуе НКВД. Це згодом, пiсля вiйни, радянська пропаганда говоритиме про «народних месникiв», а зараз Сталiну потрiбнi були досвiдченi диверсанти. Серед тих, кого готували на цю роль, опинився i Хаiм Сигал, який разом iз iншими колишнiми мiлiцiонерами пройшов у Киевi спецiальний вишкiл, органiзований НКВД. «На другий день, – свiдчить Сигал, – нас переобмундирували, все мiлiцейське обмундирування ми здали, а отримали штани вiйськового зразка, сорочки (гiмнастерки) чорного кольору, шинелi, речовi мiшки, а озброiли нас гвинтiвками». Колишнiй учитель та колишнiй мiлiцiонер став партизаном. Як свiдчить довiдка Комiсii у справах колишнiх партизанiв Вiтчизняноi вiйни 1941–1945 рокiв при Президii Верховноi ради УРСР, не просто партизаном, а «начальником штабу 8-го батальйону 1-го партизанського полку вiйськ НКВД». Автобiографiя Хаiма Сигала. До 1939 р. його життя ще було тихим i спокiйним. Для викладення фактiв 35 рокiв iснування вистачило двох iз половиною аркушiв. Наступнi 13 рокiв заледве вмiстилися в чотири грубих томи кримiнальноi справи Проте «попартизанити» довго не вдалося. Закинутий у нiмецький тил десь у районi Новограда-Волинського загiн втратив будь-який зв’язок iз зовнiшнiм свiтом. Вояки кiлька днiв блукали лiсами, намагаючись освоiтися в невiдомiй мiсцевостi, i потрапили пiд обстрiл. Перша вислана розвiдка не повернулася. Чи розвiдники загинули, чи покинули товаришiв, було невiдомо. Так само не до кiнця зрозумiло, як залишив загiн Хаiм Сигал. На допитi вiн розповiдав, що його також вiдправили в розвiдку. Чи справдi це так, чи начальник штабу, зрозумiвши безвихiдь ситуацii, сам покинув своiх воякiв, ми не дiзнаемося нiколи – жодноi iнформацii про подальшу долю пiдроздiлу та його солдатiв не збереглося. За версiею самого Сигала, його, перевдягнутого для розвiдки в цивiльне, затримали нiмцi й вiдправили в табiр для вiйськовополонених, а згодом у пересильний пункт у Новоградi-Волинському. На той момент у нiмецькому полонi опинилися тисячi воякiв Червоноi армii, якi не бажали вмирати «за родину и Сталина». Нiмцi виявилися цiлком не готовими до такоi кiлькостi полонених i не знали, що з ними робити. Їм бракувало перекладачiв, щоб бодай якось порозумiтися з велетенськими масами колишнiх радянських солдатiв. Тож коли один iз них продемонстрував знання нiмецькоi, його вiдразу забрали вiд iнших, призначивши перекладачем. Це був Хаiм Сигал, колишнiй учитель, колишнiй мiлiцiонер, колишнiй партизан, а тепер перекладач, який вiдрекомендувався як Кирило Миколайович Сиголенко, украiнець. Проте успiх Сигала був дуже короткочасним. Нiмецький унтер-офiцер, утiшений, що знайшов потрiбну людину, вирiшив якнайшвидше оформити його на роботу, тож вiдразу вiдправив на медичний огляд. Пiсля вiдвiдин лiкаря Хаiм вийшов у коридор. «Тут же в коридорi, – згадував вiн, – унтер-офiцер зняв iз мене наручний годинник i один раз ударив в обличчя рукою… Я зрозумiв, що вони дiзналися мою нацiональнiсть, отже, буде погано, можуть мене, як громадянина еврейськоi нацiональностi, вбити, тому я вирiшив тiкати». Втеча була доволi легкою, адже охорона полонених була не надто суворою. Кiлька днiв Хаiм рухався на захiд, поки не дiйшов до волинського мiстечка Корець. Тут вiн наважився зайти до районноi управи, знову назвався Кирилом Сиголенком, уродженцем Чернiгова. Пiсля розмови з головою управи отримав на це iм’я довiдку, яка посвiдчувала його особу. Минувши першi небезпеки, Хаiм вирiшив ще раз спробувати знайти роботу. Із виписаною в Корцi довiдкою вiн поiхав до Рiвного, де влаштувався перекладачем, потреба в яких у новоi влади залишалася дуже гострою. Цього разу вiн отримав роботу в обласнiй управi без пригод. Через деякий час його вiдправили в мiстечко Сарни, де вiн продовжував працювати перекладачем спочатку в окружнiй управi, а потiм в окружнiй полiцii. Саме тут, у примiщеннi сарненськоi полiцii Хаiм Сигал зустрiв Тараса Боровця – «Тараса Бульбу». Це був вересень 1941 року: зiрка отамана «Полiськоi сiчi» була саме в зенiтi, про нього говорили, ним захоплювалися. Мiсцевi украiнцi вважали його своiм героем, який вiдроджуе украiнське вiйсько i ось-ось вiдродить державу. Уже на першiй зустрiчi Боровець запропонував Сигалу перейти до нього, i той, не довго думаючи, погодився. Так колишнiй вчитель, мiлiцiонер, партизан та перекладач став вояком Украiнськоi повстанськоi армii «Полiська сiч». Сотник «Полiськоi сiчi» Кирило Сиголенко Хаiм Сигал ще в 1939 роцi вирiшив, що для нього важливо бути разом iз тими, хто представляе владу. Неважливо, хто нею е саме сьогоднi – комунiсти, нацисти чи хтось iнший. Вiн переконався, що така стратегiя вигiдна не лише для фiзичного виживання, а й здатна також забезпечити кар’еру i задовольнити його амбiцii. У вереснi 1941 року на Полiссi такою владою був отаман «Тарас Бульба», тому Сигал став украiнцем. Завзятим, щирим, полум’яним нацiоналiстом Кирилом Сиголенком. У «Полiськiй сiчi» Сигал пробув недовго – всього вiсiм тижнiв, але за цей час устиг зробити карколомну вiйськову та полiтичну кар’еру. У першiй йому, очевидно, допомогли знання й навички, отриманi в радянськiй мiлiцii та на вишколах НКВД, у другiй – згадувана вище здатнiсть бути бiля можновладцiв i вмiти iм догоджати. Як вiйськовик Хаiм Сигал за неповних два мiсяцi встиг отримати вiд командування «Полiськоi сiчi» офiцерськi звання хорунжого, поручника, сотника, що вiдповiдають сучасним: лейтенанту, старшому лейтенанту та капiтану. Якi особливi заслуги дали йому можливiсть так швидко рухатися щаблями вiйськовоi iерархii, до кiнця не зрозумiло. Чекiсти вважали, що Сигал був вiдзначений за боi з радянськими оточенцями за мiсто Олевськ, яке згодом стало «бульбiвською» столицею. Сам вiн вiдкидав цi звинувачення, можливо, намагаючись полегшити свою вину. Для Тараса Боровця новий повстанський старшина Кирило Сиголенко став корисним не лише як вiйськовик, але й як пропагандист. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66774008&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Сноски 1 Статтю написано у спiвавторствi з Володимиром Бiрчаком.