Питання життя і смерті

Питання життя i смертi Мэрилин Ялом Ірвiн Д. Ялом Ця книжка – своерiдний щоденник, який вели Ірвiн Ялом та його дружина Мерилiн у час найтяжчого випробування: у Мерилiн було дiагностовано рак, i перед подружжям постало питання, як знайти сенс свого iснування у новiй реальностi, як боротися з вiдчаем. Але це не про горе i сум, а про велику любов i життя без жалю. Ірвiн i Мерилiн Яломи зiбрали по крихтах усю мудрiсть прожитих разом рокiв. Тут немае настанов i мотивацiйних порад, а е досвiд людей, що навчилися приймати невiдворотне i зумiли змиритися з неминучою розлукою. Книжка стане опорою кожному, хто шукае пiдтримку, розраду й хоче прожити таке життя, про яке не доведеться жалкувати в кiнцi шляху. Ирвин Ялом, Мэрилин Ялом Питання життя i смертi Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Дизайн обкладинки © Dr. Irvin D. Yalom and Marilyn Yalom, 2021 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Передмова Ми удвох розпочали наукову кар’еру, вiдбувши курс пiслядипломноi пiдготовки в Унiверситетi Джонса Гопкiнса. Там я закiнчив резидентуру, спецiалiзувавшись у психiатрii, а Мерилiн здобула ступiнь доктора фiлософii в галузi порiвняльного лiтературознавства (спецiалiзацiя – французька та нiмецька лiтератури). Одне одному ми завжди були i першим читачем, i першим редактором. Написавши свою першу книжку – пiдручник груповоi психотерапii, я дiстав стипендiю вiд Фонду Рокфеллера, щоб у письменницькому центрi в iталiйському мiстi Белладжо працювати над наступною книжкою – «Лiки вiд кохання та iншi оповiдi психотерапевта». Невдовзi пiсля нашого приiзду Мерилiн сказала менi, що iй дедалi бiльше хочеться написати про спогади жiнок про Французьку революцiю, i я згодився, що для такого видання вистачить чудового матерiалу. Усi рокфеллерiвськi стипендiати одержали окремi помешкання та робочi кабiнети, i я змусив Мерилiн поспитати директора, чи не знайшовся б такий кабiнет i для неi. Директор вiдповiв, що, як на дружину стипендiата, це незвичне прохання, та й усi робочi кiмнати в головнiй будiвлi вже розподiлено. Але, помiркувавши хвилину-другу, запропонував вiльний дерев’яний будиночок у лiсi – п’ять хвилин ходьби звiдси. Дуже втiшена, Мерилiн зi смаком розпочала роботу над своею першою книжкою «Змушенi свiдчити: спогади жiнок про Французьку революцiю». Нiколи не була вона такою щасливою, як у той час. Вiдтодi ми були колеги-письменники, i до кiнця життя Мерилiн iшла в ногу зi мною, видаючи книжку за книжкою, попри те що ростила чотирьох дiтей i працювала повний робочий день на викладацьких i адмiнiстративних посадах. 2019 року моiй дружинi дiагностували множинну мiелому – рак плазматичних клiтин (лейкоцитiв у кiстковому мозку, що виробляють антитiла). Прописаний хiмiотерапевтичний препарат ревлiмiд спровокував iнсульт, що спричинило вiзит до служби екстреноi допомоги та чотириденне перебування в клiнiцi. Минуло два тижнi пiсля того, як вона повернулася додому. Ми вийшли на коротку прогулянку парком за якийсь квартал вiд нашого будинку, i Мерилiн оголосила: – Я задумала книжку, яку ми маемо написати разом. Хочу задокументувати важкi днi та мiсяцi, якi нам доведеться пережити. Напевно, нашi випробування якось придадуться iншим подружжям, у яких одного з двох спiткала невилiковна хвороба. Колись Мерилiн часто подавала теми книжок, за якi мало б узятися котресь iз нас, а тепер я вiдказав: – Люба моя, ти гарно придумала, це рiч, у яку тобi варто поринути з головою. Ідея спiльного проекту заманлива, але, як знаеш, я вже почав писати збiрку оповiдань. – Нi-нi, облиш збiрку. Пиши цю книжку разом зi мною! Ти напишеш своi роздiли, а я – своi, i вони чергуватимуться. Це буде наша книжка, не схожа на жодну, бо ii створять два уми, а не один, i наповнить ii роздумами пара, одружена вже шiстдесят п’ять рокiв! Цiй парi дуже пощастило мати одне одного на шляху, що кiнець кiнцем приведе до смертi. Ти дибатимеш зi своiм триколiсним ходунком, а я – на ногах, якi в найкращому разi спроможуться носити мене п’ятнадцять-двадцять хвилин. * * * У своiй книжцi «Екзистенцiальна психотерапiя», виданiй 1980 року, Ірв написав, що легше зустрiти смерть, якщо не дуже жалкувати за своiм життям. Оглядаючи наш довгий спiльний шлях, ми не дуже жалкуемо. Але це не полегшуе фiзичного болю, вiд якого ми потерпаемо день у день, i не присипляе думки про неминучу розлуку. Як нам боротися з вiдчаем? Як нам змiстовно прожити до самого скону? * * * Ми пишемо цю книжку у вiцi, до якого не дожила бiльшiсть наших ровесникiв. Проживаемо кожний день, знаючи, що наш спiльний час обмежений i дуже цiнний. Пишемо, щоб знайти сенс свого iснування, хай навiть воно заносить нас у найтемнiшi простори виснажливих хвороб i смертi. Ця книжка призначена передусiм для того, щоб допомагати нам прокладати курс на схилi лiт. Звичайно, ця книжка стала плодом нашого особистого досвiду, однак ми розглядаемо ii ще й як частинку всенародного обмiну думками про справи, пов’язанi з кiнцем життя. Кожен хоче мати найкращу доступну медичну допомогу, духовну пiдтримку вiд родичiв та друзiв, хоче, щоб не болiло, коли доведеться вмирати. Попри всi нашi медичнi та соцiальнi блага, ми не захищенi вiд болю та страху перед смертю. Як i всi, ми стараемося, щоб залишок нашого життя випав якнайкраще, дарма що для цього доводиться витримувати медичнi процедури, подеколи дуже прикрi. Скiльки лиха ми ладнi витерпiти, щоб вижити? Як нам дiйти до кiнця життевого шляху, зазнавши щонайменшого болю? Як нам гiдно залишити цей свiт наступним поколiнням? Ми обое майже напевно знаемо, що Мерилiн помре вiд цiеi хвороби. Разом писатимемо щоденник про майбутне, сподiваючись, що нашi враження та спостереження просвiтять i пiдтримають не тiльки нас, а й наших читачiв.     Ірвiн Дейвiд Ялом, Мерилiн Ялом Квiтень Роздiл 1. Доленосна коробочка Знову й знову я, Ірв, ловлю себе на тому, що погладжую собi груди. Минулого мiсяця у iх верхнiй лiвiй дiлянцi з’явилася нова штука – металева коробочка завбiльшки два на два дюйми. Імплантував ii хiрург, уже й не пригадаю його iменi та обличчя. Усе почалося з вiдвiдин фiзiотерапевта. Я звернувся до цiеi лiкарки, бо став заточуватися. Вимiрявши мiй пульс на самому початку вiзиту, вона раптом обернулася до мене i, очевидно шокована, сказала: «Зараз же iдемо у службу екстреноi допомоги! У вас тридцять ударiв за хвилину». Я спробував заспокоiти ii: «Серце б’еться повiльно вже кiлька мiсяцiв, а iнших симптомiв немае». Моi слова майже не вплинули на неi. Лiкарка вiдмовилася провадити далi сеанс фiзiотерапii, i я з примусу пообiцяв iй, що негайно побачуся зi своiм лiкарем-терапевтом В. й обговорю з ним цю справу. Три мiсяцi перед тим на щорiчному медичному обстеженнi В. вiдзначив мiй повiльний, а часом ще й нерiвномiрний пульс i скерував мене до Стенфордськоi клiнiки аритмii. Там менi прилiпили на грудях монiтор Голтера, який два тижнi реестрував ритм серцебиття. Результати засвiдчили про стабiльно повiльний пульс, позначений перiодичними короткими нападами миготiння передсердь. Щоб не вiдiрвався згусток кровi й не засiв у мозку, В. прописав менi елiквiс – антикоагулянт. Хоча цей препарат захистив мене вiд iнсульту, та став причиною iншого клопоту: у мене вже кiлька рокiв було не все гаразд iз рiвновагою, i тепер травматичне падiння могло стати смертельним, бо ж нема змоги дiаметрально змiнити вплив антикоагулянту й зупинити кровотечу. За двi години пiсля того, як лiкарка скерувала мене до В., вiн, оглянувши мене, констатував, що пульс сповiльнився, i наказав менi ще два тижнi носити монiтор Голтера. Минуло два тижнi, вiдколи технiк клiнiки аритмii зняв iз мене цей прилад i передав на лабораторне дослiдження запис серцевоi дiяльностi, – i ось трапився ще один тривожний випадок, цього разу з Мерилiн. Пiд час нашоi розмови вона раптом онiмiла, анi слова не могла вимовити. Це тривало п’ять хвилин. А тодi ще кiлька хвилин поступово поверталася здатнiсть говорити. Майже напевно моя дружина перебула iнсульт. Два мiсяцi тому в неi дiагностували множинну мiелому й розпочали лiкування ревлiмiдом. Інсульт мiг стати наслiдком цього сильнодiйного хiмiотерапевтичного препарату, який Мерилiн приймала останнi два тижнi. Я зразу ж зателефонував лiкарцi моеi жiнки. Випадково ця медичка була неподалiк i метнулася до нашого будинку. Пiсля швидкого обстеження вона викликала карету «швидкоi», щоб вiдвезти Мерилiн до клiнiки. Наступнi кiлька годин у клiнiчнiй почекальнi були найгiршi з усiх пережитих нами двома. Черговi лiкарi розпорядилися зробити кiлька зображень мозку, i виявилося, що це справдi iнсульт, викликаний тромбом. Моiй дружинi почали вводити ТАП (тканинний активатор плазмiногену), щоб згусток розсмоктався. Алергiю на цей препарат мае дуже малий вiдсоток пацiентiв. На жаль, Мерилiн належала до таких i мало не померла в лiкарнi. Однак поступово одужала, обiйшлося без наслiдкiв iнсульту, i за чотири днi ii виписали. Але на тому наше лихо не скiнчилося. Я привiз Мерилiн додому, а за якихось кiлька годин зателефонував В. i сказав, що тiльки-но надiйшли результати дослiдження мого серця i конче треба хiрургiчно ввести електрокардiостимулятор у грудну клiтку. Я вiдповiв, що Мерилiн щойно приiхала додому пiсля лiкування i я дуже зайнятий ii доглядом. І запевнив, що вже на початку наступного тижня постараюся про допуск на операцiю. – Нi-нi, Ірве, – заперечив мiй лiкар. – Послухай, це зовсiм не щось таке необов’язкове. За годину маеш добратися до клiнiки й негайно лягти на операцiю. Двотижневий запис роботи твого серця показав, що трапилася 3291 атрiовентрикулярна блокада, яка тривала загалом тридцять годин. – А що воно означае? – спитав я. – Востанне мене навчали фiзiологii серця десь шiстдесят рокiв тому, i я не претендую на те, щоб iти в ногу з прогресом медицини. – Це означае, – вiдказав вiн, – що за останнi два тижнi було понад три тисячi випадкiв, коли електричний iмпульс вiд твого природного кардiостимулятора в лiвому передсердi не потрапляв до шлуночка, що мiститься нижче. Це призводило до паузи, аж нарештi шлуночок вiдповiдав хибно i скорочував серце сам вiд себе. Така вада загрожуе життю, i ii треба термiново усунути. Не вiдкладаючи, я зарееструвався у службi екстреноi допомоги, де мене оглянув кардiохiрург. За три години мене вiдкотили на вiзку до операцiйноi i вживили стимулятор. Наступного дня я вийшов iз лiкарнi. * * * Бандажi знято, металева коробочка засiла у мене в грудях, трохи нижче вiд лiвоi ключицi. Сiмдесят разiв за хвилину ця новiтня штуковина наказуе моему серцю стискатися, i так робитиме без жодного пiдзарядження аж дванадцять рокiв. Цим вона вiдрiзняеться вiд усiх тих приладiв, якi менi траплялися. Лiхтарик згасае, пульт керування телевiзором припиняе перемикати канали, а стiльниковий навiгатор – вказувати напрямок. На вiдмiну вiд них, цей маленький пристрiй працюе, коли на кону найвища з усiх можливих ставок. Якщо вiн вийде з ладу, то мое життя закiнчиться за кiлька хвилин. Я приголомшений нетривкiстю свого iснування. Ось такий нинi стан справ: люба дружина Мерилiн, ще з моiх п’ятнадцяти рокiв найважливiша людина у моему свiтi, страждае вiд важкоi недуги, а мое життя стало загрозливо нетривким. Дивно, але я спокiйний, майже незворушний. Чому менi не моторошно? Вкотре ставлю собi це дивне запитання. Бiльшу частину життя я був фiзично здоровий, а проте так чи iнакше завжди долав боязнь смертi. Як гадаю, моi науково-дослiдницькi та лiтературнi працi про таку боязнь, безконечнi спроби полегшити страждання пацiентiв, свiдомих свого близького кiнця, живилися моiм-таки страхом смертi. Але що сталося з цим страхом? Звiдки прийшов спокiй[1 - Автор перефразував початок 120 (121) псалма: «Очi моi пiдводжу я на гори: звiдки прийде моя допомога?» / I will lift up mine eyes unto the hills, from whence cometh my help. (Тут i далi – примiтки перекладача.)], коли смерть уже стукае у дверi? З плином днiв нашi важкi випробування блякнуть i вiдходять на заднiй план. Ми з Мерилiн проводимо ранки, сидячи поруч у саду за нашою оселею. Милуючись деревами, тримаемося за руки i споминаемо наше життя удвох. Згадуемо нашi численнi подорожi: два роки на Гаваях, коли я служив в армii i ми жили у славнозвiсному Кайлуа, рiк творчоi вiдпустки в Лондонi, пiв року пiд Оксфордом, кiлька мiсяцiв у Парижi, чимало часу на Сейшельських островах, Балi, у Францii, Австрii та Італii. Насолодившись цими добiрними спогадами, Мерилiн стискае менi руку й каже: «Ірве, я не хотiла б щось змiнити». Щиро згоджуюся з нею. Обое вiдчуваемо, що провiкували повноцiнне життя. Найдiевiший iз усiх моiх засобiв утiшати пацiентiв, якi бояться смертi, – це твердження, що треба жити, не жалкуючи. Мерилiн i я не жалкуемо – ми жили повнокровно i вiдважно. Старалися не прогавити можливостей пiзнавати нове, а тепер не даемо собi прожити коротку решту життя[2 - Перефразовано слова Мейв, однiеi з головних героiнь фантастичного телесерiалу «Захiдний свiт» (Westworld), про ii внутрiшнiй голос, що наказуе «спинятися, поводитись обережно й не давати собi прожити бiльшу частину життя» / …to stop, to be careful, to leave most of my life unlived.]. Мерилiн пiшла подрiмати. Знесилена хiмiотерапiею, вона часто й надовго лягае вдень у постiль. Вiдкинувшись на спинку шезлонга, я думаю про багатьох побачених пацiентiв, охоплених страхом смертi, i про багатьох фiлософiв, що пильно придивлялися до неi. Двi тисячi рокiв тому Сенека сказав: «Не може бути готовим померти той, хто тiльки-но почав жити. Треба прагнути, щоб у будь-яку хвилину ми вiдчували, що прожили достатньо»[3 - Див. Луцiй Анней Сенека. Моральнi листи до Луцiлiя / Лист ХХІІІ. Переклад Андрiя Содомори.]. Нiцше, найпотужнiший iз усiх авторiв крилатих висловiв, ствердив: «Жити в безпецi небезпечно». На думку спадае ще одна його фраза: «Чимало вмирае надто пiзно, а дехто – надто рано. Вмирай своечасно!»[4 - Див. Фрiдрiх Нiцше. Так казав Заратустра / «Про вiльну смерть». Переклад Анатолiя Онишка i Петра Таращука.] Гм, «своечасно»… Не в брову, а в око. Менi майже вiсiмдесят вiсiм, а Мерилiн – вiсiмдесят сiм. Нашi дiти й онуки процвiтають. Боюся, що я вже списався як письменник. Помалу припиняю психiатричну практику, а моя жiнка тяжко хворiе. «Вмирай своечасно». Годi викинути це з голови. Ось на гадку спливае ще один нiцшеанський вислiв: «Що стало досконалим, зрiлим, – прагне смертi! Усе незрiле прагне жити. Усе стражденне прагне жити, щоб стати зрiлим, радiсним i сповненим жадання – жадання дальшого, вищого, свiтлiшого»[5 - Див. Фрiдрiх Нiцше. Так казав Заратустра / «П’янi спiви». Переклад Анатолiя Онишка i Петра Таращука.]. Так, теж зачiпае за живе. Зрiлiсть – це годиться. Зрiлiсть – це саме те, що тепер почуваемо ми з Мерилiн. * * * Моi думки про смерть походять iз раннього дитинства. Пригадую, юнаком я захопився вiршем Едварда Каммiнгса «Баффало Бiлл упокоiвся» i безлiч разiв декламував його сам собi, стрiмголов спускаючись на велосипедi з висоти. Баффало Бiлл упокоiвся той що гарцював на гладко-срiблястому жеребцi i кулями збивав-от-так-собi-знiчев’я одного-двох-трьох-чотирьох-п’ятьох-голубiв Ісусе то був красень i ось що хочу я дiзнатись чи до вподоби тобi твiй синьоокий хлопчик панi Смерте Я був i при батьковi, i при матерi (у другому випадку можна вважати, що був), коли вони вмирали. Батько сидiв за крок-два вiд мене. Раптом його голова звалилася набiк, а очi скосилися влiво й не зводили з мене погляду. Я закiнчив медичну школу за якийсь мiсяць перед тим, тож вихопив шприца з чорноi сумки свого швагра-лiкаря i вприснув адреналiн у серце. Пiзно: батько вже сконав вiд обширного паралiчу. За десять рокiв ми з сестрою вiдвiдали в лiкарнi нашу матiр, що зламала стегнову кiстку. Ми сидiли утрьох i розмовляли годину-другу, поки не настав час операцii. Сестра i я трохи прогулялися надворi. Повернувшись, застали голе лiжко. Тiльки матрац залишився. Не стало матерi. * * * Зараз пiв на дев’яту суботнього ранку. Початок мого поки що звичного дня: я прокинувся, як завжди, близько сьомоi, пiсля легкого снiданку пройшов сорокаметровою стежкою до свого кабiнету, а там увiмкнув комп’ютер i переглянув електронну пошту. Перший лист повiдомляе: Мене звуть М., я студентка з Ірану. Я лiкувалася вiд нападiв панiчного страху, аж нарештi мiй лiкар ознайомив мене з Вашими працями й порадив прочитати «Екзистенцiальну психотерапiю». Читаючи цю книжку, я вiдчувала, що знаходжу вiдповiдь на багато запитань, якi поставали ще з дитинства, i мала враження, що Ви поруч зi мною читаете кожну сторiнку. Досi нiхто, крiм Вас, не вiдповiв на моi побоювання та сумнiви. Щодня я читаю Вашi твори i ось уже кiлька мiсяцiв не маю нападiв. Менi дуже пощастило знайти Вас, коли я втратила надiю на життя. Вашi книжки роблять з мене оптимiстку. Уже й не знаю, як Вам подякувати. Менi навернулися сльози на очi. Такi листи надходять щодня – зазвичай тридцять-сорок за день, i я щасливий, що можу допомогти стiльком людям. А що менi написали з Ірану, одного з ворогiв нашоi краiни, то й впливае цей лист сильнiше, нiж iншi. Вiдчуваю, що приеднуюся до всесвiтньоi спiльноти, члени якоi стараються допомогти людству. Моя вiдповiдь iранськiй студентцi: Я дуже радий, що моi книжки стали для Вас важливими й корисними. Будемо сподiватися, що колись нашi двi краiни отямляться i поспiвчувають одна однiй. Усього Вам найкращого. Ірв Ялом Мене завжди зворушують листи вiд моiх прихильникiв – попри те, що часом приголомшуе iх кiлькiсть. Намагаюся вiдповiсти на кожен лист, причому звертаюся до адресанта на iм’я, аби знав, що я прочитав його листа. Зберiгаю цю кореспонденцiю у файлi електронноi пошти, започаткованому кiлька рокiв тому i названому «Шанувальники». Нинi вiн мiстить кiлька тисяч позицiй, частина яких позначена зiрочкою. Маю намiр перечитувати цi позначенi листи, коли буду в гнiтючому настроi й потребуватиму пiдбадьорення. Уже десята ранку, я виходжу з кабiнету. Вже з порога видно вiкно нашоi спальнi. Кинувши оком на нього, бачу, що Мерилiн не спить: уже розсунула штори. Вона досi дуже квола пiсля хiмiотерапевтичноi iн’екцii, зробленоi три днi тому, тож я поспiшаю до дому, щоб приготувати iй снiданок. Але вона вже випила трохи яблучного соку i не мае охоти на щось iнше. Мерилiн лежить на тахтi у вiтальнi, дивлячись на дуби в нашому саду. Як завжди, питаю, як вона почуваеться. Як завжди, вона вiдверто вiдповiдае: – Почуваюся жахливо. Не можу передати це словами. Я далека вiд усього… усе тiло пронизують жахливi вiдчуття. Якби не ти, я б не трималася на цьому свiтi… Не хочу далi жити… Вибач, що я раз у раз кажу це тобi. Знаю, що товчу одне й те саме. Уже кiлька тижнiв я щодня вислуховую вiд неi такi слова. Почуваюся пригнiченим i безпорадним. Нiщо не завдае менi бiльшого болю, нiж ii бiль. Щотижня моiй дружинi роблять хiмiотерапевтичне внутрiшньовенне вливання, вiд якого нудота, бiль голови i велика втома. Мерилiн втратила зв’язок зi своiм тiлом, з речами i людьми – не опишеш цього. Із пацiентiв, що вiдбувають курс такого лiкування, багато хто характеризуе це явище словом «хiмiоголова». Я заохочую дружину пройти хоча б отi тридцять метрiв до поштовоi скриньки, але, як завжди, надаремно. Тримаю Мерилiн за руку i силкуюся, як можу, пiдбадьорити ii. Сьогоднi, коли вона знову стверджуе, що не хоче так жити, я вiдповiдаю iнакше: – Мерилiн, ми з тобою вже кiлька разiв говорили про чинний у Калiфорнii закон, який дае медикам право допомагати пацiентам покiнчити з собою, якщо тi потерпають на невилiковну хворобу. Пригадуеш, наша приятелька Александра саме так i вчинила? Стiльки разiв за останнi мiсяцi ти казала, що тримаешся на свiтi лише задля мене i непокоiшся тим, як я виживу без тебе. Я не раз i не два думав про це. Ось i останньоi ночi лежав у постелi, кiлька годин не мiг заснути i думав. Хочу, щоб ти дiзналася. Послухай: я перетерплю втрату тебе. Зможу й далi жити – мабуть, недовго, якщо вже мушу носити цю коробочку в грудях. Безперечно, я тужитиму за тобою щодня й до самого кiнця… але й далi житиму. Мене вже не лякае смерть… не так, як колись. Пам’ятаеш, як я, перебувши iнсульт, втрачав рiвновагу й мусив ходити з цiпком чи ходунком? Пам’ятаеш, як я почувався пiсля операцii на колiнi, який нещасний i пригнiчений я тодi був? Хоч бери та й знову лягай у лiкарню. Що ж, воно минулося, як знаеш. Тепер я спокiйнiший, уже не мучуся, навiть непогано сплю. Хочу, щоб ти знала: я зможу пережити твою смерть. Не стерплю единого – думки про те, що задля мене ти живеш з таким болем, з такою мукою. Мерилiн проникливо дивиться менi в очi. Цього разу моi слова зачепили ii. Ми дуже довго сидимо разом, тримаючись за руки. У головi промайнула одна з сентенцiй Нiцше: «Думка накласти на себе руки – могутня втiха, з нею щасливо перебуваеш не одну лиховiсну нiч»[6 - Див. Фрiдрiх Нiцше. По той бiк добра i зла / Роздiл четвертий. «Сентенцii та iнтермедii». Переклад Анатолiя Онишка.]. Але я стримуюся й не висловлюю ii. На якусь мить Мерилiн заплющуе очi, а тодi кивае. – Дякую, що ти це сказав. Такого я вiд тебе нiколи не чула. Воно втiшае… Знаю, що останнi мiсяцi стали тобi кошмаром. Ти мусив робити все – купувати продукти, готувати страви, одягати мене, возити до лiкаря та до клiнiки й там годинами чекати, телефонувати всiм моiм друзям. Знаю, що я виснажила тебе. А однак ти, здаеться, почуваешся добре. Видаешся таким урiвноваженим, таким стiйким…. Ти вже кiлька разiв сказав менi, що, якби змога, взяв би мою хворобу на себе. І я знаю, що ти так i зробив би. Ти завжди дбав про мене, завжди з любов’ю, але останнiм часом змiнився. – Як саме? – Важко описати. Інодi ти здаешся спокiйним. Майже умиротвореним. Чому так? Як тобi це вдаеться? – Це важливе питання. Я не знаю самого себе. Але здогадуюся, чому так, i це не пов’язано з любов’ю. Ти ж знаеш, що я закоханий у тебе ще вiдтодi, як ми, пiдлiтки, познайомились. Рiч у чомусь iншому. – То скажи менi. – Мерилiн уже сидить i пильно дивиться на мене. – Мабуть, рiч ось у цьому. Я поплiскую по грудях, по коробочцi. – Ірве, ти мав на увазi свое серце? Але звiдки взявся спокiй? – Я часто торкаю й потираю цю коробочку. Вона раз у раз нагадуе менi, що я помру вiд вади серця. Скорiш за все, раптово i швидко. Помру не так, як Джон та всi iншi пацiенти, яких ми бачили в палатi для недоумкуватих. Мерилiн кивае. Вона розумiе. У мого близького приятеля Джона була важка деменцiя, а недавно вiн сконав у притулку для людей похилого вiку. Коли я востанне вiдвiдав Джона, вiн не впiзнавав нi мене, нi будь-кого. Просто стояв i кричав – безперестанку, цiлими годинами. Не можу стерти з пам’ятi цю картину: це моя смертельна примара. – Отож завдяки тому, що дiеться в моiх грудях, – кажу я, торкаючись грудей з коробочкою, – я певен, що нагло помру. Як мiй батько. Травень Роздiл 2. Перетворення НА iнвалiда День у день я, Мерилiн, лежу на тахтi у нашiй вiтальнi й дивлюсь у вiкна – високi, вiд пiдлоги до стелi – на дуби та вiчнозеленi дерева, що ростуть на нашiй земельнiй дiлянцi. Настала весна, i я спостерiгаю, як знову з’являеться зелене листя на нашому пишному часточковому дубi. Сьогоднi, трохи ранiше, я побачила сову, що всiлася на ялинi мiж фасадом нашого будинку i робочим примiщенням Ірва. Звiдси видно невелику частину городу, на якому наш син Рiд посадив помiдори, квасолю, огiрки та кабачки. Хоче, щоб я думала про дозрiвання овочiв влiтку, коли менi, ймовiрно, «полегшае». Останнi кiлька мiсяцiв, вiдколи у мене дiагностували множинну мiелому, застосовували сильнодiйнi медикаменти й госпiталiзували мене пiсля iнсульту, я мало не весь час мучилася. Пiсля щотижневих хiмiотерапевтичних iн’екцiй невмолимо тяглися днi з нудотою й iншими мордуваннями тiла. Збавлю читачiв вiд iх опису. Здебiльшого почуваюся виснаженою – немовби мiж мозком i черепом напхано бавовни, а мiж мною i рештою свiту простяглася туманна завiса. Я мала кiлька подруг, хворих на рак молочноi залози, i тiльки тепер якось утямила, щО вони перебули, борючись iз недугою. Хiмiотерапiя, опромiнення, хiрургiя, допомога вiд груп пiдтримки – з усього цього складалося повсякдення цих онкологiчних пацiенток. Двадцять п’ять рокiв тому, коли я писала «Історiю грудей», рак молочноi залози ще вважали летальною хворобою. Сьогоднi медики називають ii хронiчною, яку можна лiкувати й уповiльнювати ii перебiг. Заздрю таким хворим, бо вони, перейшовши на стадiю ремiсii, можуть обiйтися без хiмiопрепаратiв. Пацiенти з множинною мiеломою зазвичай потребують дальших сеансiв терапii, хоча й рiдших, нiж щотижневi iн’екцii, якi я тепер терплю. Знову i знову питаю сама себе: а чи варто? Менi вiсiмдесят сiм рокiв. Наспiв час умирати. Переглядаючи колонки з некрологами у «Сан-Франсиско кронiкл» i «Нью-Йорк таймс», зауважую, що переважно йдеться про людей, яким менш нiж вiсiмдесят рокiв. Середня тривалiсть життя у США – 79 рокiв. Навiть у Японii, з ii рекордним довголiттям, середнiй вiк жiнок становить 87,32 року. Пiсля щасливих довгих лiт, якi я подiляла з Ірвом i майже весь той час вiдзначалася мiцним здоров’ям, чого б це я мала хотiти жити тепер – з повсякденним стражданням i вiдчаем? Вiдповiдь проста – немае легкого способу померти. Якщо я вiдмовлюся вiд лiкування, то згину вiд множинноi мiеломи ранiше, ще й у муках. У Калiфорнii узаконено допомогу медика в самогубствi. Якщо вже менi настае кiнець, то я могла б попросити такоi допомоги. Складнiше вiдповiсти на питання, чи варто менi жити далi. За весь цей стражденний час я виразнiше вiдчула мiру, якою мое життя пов’язане з життям iнших людей – не тiльки мого чоловiка та дiтей, а ще й багатьох друзiв, якi досi пiдтримують мене, коли треба. Цi друзi пишуть чимало пiдбадьорливих есемесок, приносять iжу додому, надсилають квiти й рослини. Давня подруга, ще з коледжу, надiслала менi м’який пухнастий халат, iнша подарувала власноруч зв’язану вовняну шаль. Уже вкотре я усвiдомлюю, яке це благо – мати таких друзiв на додачу до членiв родини. Кiнець кiнцем я дiйшла до розумiння того, що треба виживати не тiльки задля себе, а й задля iнших людей. Здавалося б, це очевидна рiч, але допiру тепер я осягла ii до дна. Офiцiйно керуючи у 1976–1987 роках Стенфордським iнститутом дослiдження проблем жiнок, я заснувала спiльноту жiнок-науковцiв i iхнiх прихильникiв, багато з яких стали моiми близькими подругами. З 2004-го по 2019 рiк я провадила лiтературний салон у своiй оселi в Пало-Альто i на квартирi у Сан-Франциско для письменниць iз району Сан-Франциськоi затоки, що значно розширило коло моiх приятельок. Понад те, як колишня викладачка французькоi, я проводила час у Францii та iнших европейських краiнах, коли тiльки випадала нагода. Так, у мене було гiдне заздрощiв становище, завдяки якому я могла налагоджувати такi дружнi стосунки. Мене втiшае думка, що мое життя i смерть не байдужi друзям по всьому свiтi – у Францii, Грецii, Швейцарii, в Кембриджi, Нью-Йорку, Далласi, Калiфорнii та на Гаваях. На щастя, всi нашi дiти – Ів, Рiд, Вiктор i Бен – живуть у Калiфорнii; трое з них – у районi Сан-Франциськоi затоки, а четвертий – у Сан-Дiего. За останнi кiлька мiсяцiв на нашому з Ірвом життi виразно позначилося те, що вони проводили днi i ночi в будинку, готуючи страви та пiднiмаючи настрiй. Ів, лiкарка, принесла менi мармеладки з медичною марихуаною, i я з’iдаю пiв мармеладки перед вечерею, щоб подолати нудоту й набрати апетиту. Здаеться, цi медикаменти дiють краще, нiж будь-якi iншi, й не спричиняють помiтних побiчних ефектiв. Лiнор, наша внучка з Японii, цього року жила з нами i працювала на недавно заснованiй бiотехнологiчнiй фiрмi у Кремнiевiй долинi. Спершу я допомогла iй пристосуватися до умов життя в Штатах, а тепер саме вона опiкуеться мною. Лiнор допомагае нам у комп’ютерних та телевiзiйних справах i вводить японськi страви до нашого рацiону. Ми дуже сумуватимемо за внучкою, коли вона за кiлька мiсяцiв пiде на пiслядипломний курс у Пiвнiчно-Захiдному унiверситетi. Та передусiм мене пiдтримуе Ірв, найвiрнiший iз усiх доглядачiв – терплячий, чуйний, самовiдданий у стараннi полегшити моi страждання. Ось уже п’ять мiсяцiв я не сiдала за кермо нашоi машини. Ірв постiйно – крiм як у час, коли нас вiдвiдують дiти – купуе продукти i готуе страви. Вiн возить мене на вiзити до медикiв i залишаеться зi мною пiд час кiлькагодинних вливань. Увечерi вiн з’ясовуе, що там на телеканалах, i висиджуе до кiнця кожноi передачi, хай навiть вона далеко не на його смак. Я пишу цю похвалу не для того, щоб пiдлестити Ірву чи виставити його святим перед читачами. Просто це неприкрашена правда – така, яку сприймаю. Часто я порiвнюю становище – свое i тих пацiентiв, у яких немае вiрного друга чи супутника життя i якi мусять лiкуватися самотужки. Недавно я сидiла у Стенфордському центрi вливання, чекаючи хiмiоiн’екцii, й жiнка поруч мене сказала, що вона одинока, та ось знайшла пiдтримку у християнськiй вiрi. Дарма що доводиться домовлятися про медичнi вiзити самiй, не маючи нiкого поруч, зате вона весь час вiдчувае близькiсть Бога. Хоча я не побожна, та рада за неi. Так само мене пiдбадьорили друзi – запевнили, що моляться за мене. Моя подруга, багаiтка[7 - Багаiзм – релiгiя мусульманського походження, яка нинi претендуе на роль унiверсальноi позаконфесiйноi духовностi.] Вiда, молиться за мене щодня, i якщо Бог е, то Вiн, цiлком певно, почуе ii палкi молитви. Іншi друзi – католики, протестанти, юдеi та мусульмани – написали, що згадують мене в молитвах. Письменниця Гейл Шигi[8 - 2. Гейл Шигi (1936–2020) – американська письменниця i журналiстка. Написала багато бiографiчних книжок про Гiлларi Клiнтон, Буша-батька i Буша-сина, Маргарет Тетчер, Анвара Садата, Михайла Горбачова та iнших.] розчулила мене до слiз, написавши: «Я молитимуся за Вас i уявлятиму Вас у Божiй жменi. Ви крихiтнi, якраз помiститеся». Ірв i я, евреi у планi культури, не вiримо, що пiсля смертi будемо при свiдомостi. А проте мiй дух пiдтримують слова 23 псалма зi Старого Завiту: «Коли я пiду хоча б навiть долиною смертноi темряви, то не буду боятися злого…» Цi слова кружляють у моiй свiдомостi разом iз iншими, почерпнутими з релiгiйних та нерелiгiйних джерел i давно завченими напам’ять. «Де твое, смерте, жало?» (Перше послання апостола Павла до коринтян, 15, 55) «Найгiрше – смерть, а iй таки ж настати» (Вiльям Шекспiр, «Рiчард II», дiя III, сцена 2)[9 - Переклав Валентин Струтинський.]. А ще – «Шарварок у домi», гарний вiрш Емiлi Дiкiнсон: Вимiтати Серця Викидати Любов Ми не станем нiзащо Повiки-вiкiв… Усi цi звичнi поетичнi вислови набувають нового значення у моему теперiшньому становищi, коли я лежу на тахтi й розмiрковую. Звичайно ж, не можу послухатися поради Томаса Дiлана: «Лютуй, бушуй, хай свiтло не вмира». На таке менi забракне життевоi сили. Менi ближчi кiлька прозаiчних написiв, на якi ми з сином Рiдом натрапили, коли фотографували цвинтарнi надгробки для нашоi виданоi у 2008-му книжки «Мiсце спочинку в Америцi». Один iз них досi свiжий у моiй пам’ятi: «Жити в серцях, що iх ми покинули, означае не вмирати». Жити в серцях, що iх ми покинули, або ж, як часто каже Ірв, впливати на життя тих, що знали нас безпосередньо чи через нашi книжки. А за життя керуватися премудрiстю святого Павла: «…i коли маю всю вiру, щоб навiть гори переставляти, та любови не маю, – то я нiщо!» (1 Кор., 13, 2). Завжди варто перечитати уривок, у якому Павло вiддае верховенство милосердю, бо це нагадуе нам, що любов, тобто доброта до людей i спiвчуття до iхнiх страждань, переважае всi iншi чесноти. (У менi завжди торопiе фемiнiстка, коли я читаю ось таке в Посланнi до коринтян: «Нехай у Церквi мовчать жiнки вашi! Бо iм говорити не позволено, тiльки коритись, як каже й Закон. Коли ж вони хочуть навчитись чогось, нехай вдома питають своiх чоловiкiв, непристойно бо жiнцi говорити в Церквi!» Читаю й хихочу, згадуючи не одну розкiшну проповiдь преподобноi Джейн Шоу у Стенфордськiй каплицi.) Слова святого Павла про милосердя Генрi Джеймс переiнакшив на вдалий вислiв: У життi людини важливi три речi. Перша – бути добрим. Друга – бути добрим. І третя – бути добрим. Сподiваюся додержуватися такоi настанови, хоч i потерпаю вiд свого стану. * * * Знаю багатьох жiнок, якi мужньо зустрiли смерть – свою чи чоловiкову. У лютому 1954 року, коли я приiхала з коледжу Веллслi на похорон батька у Вашингтонi, першими словами моеi скорбноi матерi були: «Маеш набратися мужностi». Вона завжди була зразком доброти, передусiм дбала про дочок i чоловiка, з яким прожила двадцять сiм рокiв. Татовi було всього п’ятдесят чотири, коли вiн нагло помер вiд серцевого нападу, випливши на риболовлю у вiдкрите море бiля Флориди. За кiлька рокiв мама знову вийшла замiж. А закiнчилося на тому, що поховала всiх своiх чотирьох чоловiкiв! Вона дочекалася внукiв i навiть кiлькох правнукiв. Переiхавши до Калiфорнii, щоб бути ближче до нас, мама тихо вiдiйшла у своi дев’яносто два з половиною. Я завжди гадала, що помру в ii вiцi, але вже знаю, що не доживу до дев’яноста. Моя подруга Сузан Белл дожила до вiсiмдесяти дев’яти з половиною. На своему вiку вона не раз уникала загибелi. 1939 року, пiсля вторгнення нацистiв у Чехословаччину, вона з матiр’ю втекла до Лондона, залишивши батька, який згодом прийняв смерть у Терезинському концтаборi. Була лютеранка, як i ii батьки, але нацисти вважали бабусь i дiдусiв пiдставою замахнутися на життя Сузан i вбити ii батька. За кiлька тижнiв перед смертю Сузан зробила менi дорогоцiнний подарунок – англiйський срiбний чайник XIX столiття. Запарений у ньому чай загострював iй i менi увагу пiд час роботи над нашою книжкою «Розкриття життя: автобiографiя, бiографiя i стать» – збiркою статей, виданою 1990 року. Сузан стала пiонером у розвитку окремоi галузi в iсторii жiнок i, як наукова спiвробiтниця Стенфордського iнституту Клеймана, провадила цю роботу до кiнця днiв. У липнi 2015-го вона раптово померла, купаючись у басейнi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66735362&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Автор перефразував початок 120 (121) псалма: «Очi моi пiдводжу я на гори: звiдки прийде моя допомога?» / I will lift up mine eyes unto the hills, from whence cometh my help. (Тут i далi – примiтки перекладача.) 2 Перефразовано слова Мейв, однiеi з головних героiнь фантастичного телесерiалу «Захiдний свiт» (Westworld), про ii внутрiшнiй голос, що наказуе «спинятися, поводитись обережно й не давати собi прожити бiльшу частину життя» / …to stop, to be careful, to leave most of my life unlived. 3 Див. Луцiй Анней Сенека. Моральнi листи до Луцiлiя / Лист ХХІІІ. Переклад Андрiя Содомори. 4 Див. Фрiдрiх Нiцше. Так казав Заратустра / «Про вiльну смерть». Переклад Анатолiя Онишка i Петра Таращука. 5 Див. Фрiдрiх Нiцше. Так казав Заратустра / «П’янi спiви». Переклад Анатолiя Онишка i Петра Таращука. 6 Див. Фрiдрiх Нiцше. По той бiк добра i зла / Роздiл четвертий. «Сентенцii та iнтермедii». Переклад Анатолiя Онишка. 7 Багаiзм – релiгiя мусульманського походження, яка нинi претендуе на роль унiверсальноi позаконфесiйноi духовностi. 8 2. Гейл Шигi (1936–2020) – американська письменниця i журналiстка. Написала багато бiографiчних книжок про Гiлларi Клiнтон, Буша-батька i Буша-сина, Маргарет Тетчер, Анвара Садата, Михайла Горбачова та iнших. 9 Переклав Валентин Струтинський.