Ліс духів

Лiс духiв Жан-Крiстоф Гранже У Парижi з’явився моторошний убивця-канiбал. Усi спроби столичноi полiцii вистежити його не дають результату. Слiдча суддя Жанна Коровська поклала собi за мету будь-що знайти злочинця. Їi не лякае жорстокiсть канiбала, не зупиняють пiднiжки колег-чоловiкiв, якi намагаються завадити розслiдуванню. Убивця знае, що Жанна йде його слiдами, i тiкае до Пiвденноi Америки. Слiдча починае небезпечну гонитву. Одна ii похибка – одне людське життя. Посеред непрохiдних аргентинських болiт, у нетрях лiсу духiв, вони опиняться вiч-на-вiч: тендiтна жiнка та безжальний, жорстокий монстр. Але всяка жорстокiсть мае свiй початок. І вбивцями не народжуються, ними стають. Часом не без сторонньоi допомоги… Жан-Крiстоф Гранже Лiс духiв Для Альми – промiнчика свiтла в цiлковитiй пiтьмi Публiкуеться з дозволу SAS Lester Literary Agency & Associates Перекладено за виданням: Grangе J.-C. La For?t des M?nes: Roman / Jean-Christophe Grangе. – Paris: Albin Michel, 2009. – 512 p. Переклад з французькоi Елли Євтушенко © Еditions Albin Michel, Paris, 2009 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 І. Жертви 1 Це було воно. Саме те, що треба. Туфлi-човники «Prada», якi вона помiтила у випуску «Vogue» за попереднiй мiсяць. Стриманий, рiшучий штрих, що довершить образ. Вони iдеально пасуватимуть до обраного нею вбрання – маленькоi чорноi сукнi, купленоi за копiйки на рю дю Драгон. Просто бомба. Жанна Коровська всмiхнулась i потягнулася, сидячи за письмовим столом. Нарештi вона почувалася впевненою перед сьогоднiшнiм вечором. Як у виборi одягу, так i загалом. Вона ще раз перевiрила мобiльний. Жодних повiдомлень. Живiт скрутило колькою тривоги. Ще гострiшою, ще глибшою, нiж до цього. Чому вiн не телефонував? Було вже за четверту годину. Чи не запiзно, щоб пiдтверджувати побачення? Вона вiдмахнулася вiд сумнiвiв i зателефонувала до бутика «Prada» на авеню Монтень. Чи е в них такi туфлi? Тридцять дев’ятого розмiру? Вона зайде перед сьомою. Коротке полегшення. Одразу ж зiпсуте iншим занепокоенням. На ii рахунку вже набiгло 800 евро кредиту… А з цiею обновкою борг перевалить за 1300 евро. Але було вже 29 травня. За два днi вона отримае зарплатню. Чотири тисячi евро. Нi центом бiльше, разом iз премiальними. Тож вона знову розпоряджатиметься на початку мiсяця лише двома третинами свого доходу. Їй не звикати. Їi банкiвський рахунок уже давно накульгував, i вона досить управно балансувала на межi. Жанна заплющила очi. Уявила себе в лакованих туфлях на високих пiдборах. Цього вечора вона буде iнакшою. Невпiзнанною. Сяйливою. Невблаганно спокусливою. Усе iнше – лише дитячi забавки. Зближення. Примирення. Новий початок… Але чому вiн не дзвонив? Це ж вiн вийшов на зв’язок напередоднi ввечерi. Усоте за день вона вiдкрила електронну скриньку й перечитала листа. Інколи ми говоримо зовсiм не те, що хочемо сказати. Я, звiсно ж, нiчого з того не мав на увазi. Повечеряемо завтра вдвох? Я наберу й заiду по тебе до суду. Je serai ton roi, tu seras ma reine…[1 - Я буду твоiм королем, ти будеш моею королевою… (франц.) – Тут i далi прим. перекл.] Останнi слова вiдсилали до пiснi Девiда Бовi «Heroes». Колекцiйноi версii, де рок-зiрка спiвае кiлька куплетiв французькою. Жанна пригадала, як вони знайшли вiнiлову платiвку в спецiалiзованому магазинi у кварталi Ле-Аль. Ту радiсть у його очах. Його смiх… Тiеi митi вона не хотiла нiчого iншого. Лише постiйно розпалювати чи принаймнi пiдтримувати той вогник у його очах. Як давньоримськi весталки, якi мусили весь час стежити, щоб священний вогонь у храмi не згас. Задзвонив телефон. Не мобiльний. Стацiонарний. – Алло? – Гвалт. За частку секунди Жанна ввiйшла у свiй робочий образ. – Як там справи? – Нiяк. – Вiн зiзнався? – Нi. – Вiн ii згвалтував, бляха, так чи нi? – Каже, що не знае ii. – Хiба вона не дочка його коханки? – Каже, що й матiр ii теж не знае. – Але ж легко довести, що вiн бреше, нi? – У цiй справi немае нiчого легкого. – Скiльки залишилося годин? – Шiсть. Тобто нiхрiна. Вiн за вiсiмнадцять годин i бровою не повiв. – От гiвнюк! – Так i е. Ну, що ж. Пiду, пiддам газу. Але якщо не станеться якогось дива… Вона поклала слухавку й подивувалася власнiй байдужостi. Мiж серйознiстю справи – згвалтування неповнолiтньоi з особливою жорстокiстю – i нiкчемними проблемами ii життя – бути вечерi чи не бути? – пролягала прiрва. А проте вона не могла думати нi про що, крiм свого побачення. Однiею з перших вправ у школi суддiв був перегляд вiдео – злочину, знятого на камеру спостереження. Тодi кожного студента просили переповiсти побачене. Версiй подiй було стiльки ж, скiльки й студентiв. Машина щоразу виявлялась iншого кольору чи марки. Вiдрiзнялася кiлькiсть зловмисникiв. Постiйно змiнювався порядок подiй. Вправа задавала тональнiсть усьому подальшому навчанню. Об’ективностi не iснуе. Правосуддя – справа людська. Недосконала, мiнлива, суб’ективна. Жанна ще раз машинально глянула на екран телефона. Нiчого. Вона вiдчула, як до очей пiдступили сльози. Вона чекала на цей дзвiнок вiд самого ранку. Фантазувала, марила, обмiрковувала так i сяк тi самi думки, тi самi надii, а за секунду вже впадала в глибоку тугу. Кiлька разiв вона навiть вiдчувала спокусу подзвонити першою. Але нi. Про це не може бути й мови. Треба триматися… 17:30. Раптом ii охопила панiка. Усе скiнчено. Ця неясна обiцянка вечерi була останньою конвульсiею. Вiн не повернеться. Слiд було це визнати. «Пережити травму». «Вiдбудувати себе заново». «Зайнятися собою». Всi цi дебiльнi фразочки, якi не означають нiчого, окрiм смутку таких нещасних дiвчат, як вона. Яких постiйно кидають. Якi постiйно страждають. Вона пожбурила маркер i встала. Кабiнет Жанни мiстився на четвертому поверсi СВІ (Суду вищоi iнстанцii) Нантерра[2 - Мiсто i мунiципалiтет за 13 км вiд Парижа.]. На десяти квадратних метрах, завалених папками, вiд яких тхнуло пилюкою й чорнилом iз принтера, тулилося два письмовi столи – ii i секретарки Клер. Жанна вiдпустила ту о четвертiй, щоб спокiйно похандрити. Вона стала бiля вiкна, поглянула на схили Нантеррського парку. М’якi лiнii видолинкiв, рiвненькi газони. Праворуч – соцiальнi мiстечка всiх кольорiв веселки, а трохи далi – «вежi-хмари» Емiля Айо, архiтектора, який казав: «Збiрне будiвництво неминуче з економiчного погляду, але воно не повинно навiювати людям враження, нiби iх i самих зiбрали на заводi». Жаннi подобалася ця цитата. Але вона не була певна, що результат вiдповiдав очiкуванням архiтектора. Щодня ii офiс затоплювала реальнiсть, витворена цими сраними соцмiстечками: крадiжки, згвалтування, напади, наркота… Такого на заводах не виробляють, це точно. Жанна повернулася за стiл, вiдчуваючи нудоту й мiркуючи, скiльки вона ще протримаеться, перш нiж закинутися бромазепамом. Їi погляд упав на стос паперу для листiв. Суд апеляцiйноi iнстанцii Версаля. Суд вищоi iнстанцii Нантерра. Офiс мадам Жанни Коровськоi. Слiдчоi суддi при СВІ Нантерра. У неi в головi луною пронеслися вислови, якими ii зазвичай описували. Наймолодша випускниця на своему курсi. «Маленька суддя з великими перспективами». Гiдна дорiвнятися до всiляких Єв Жолi та iнших Лоранс Вишневських[3 - Єва Жолi та Лоранс Вишневська – французькi суддi й полiтикинi.]. Це була офiцiйна частина. А от в особистому життi – катастрофа. Тридцять п’ять рокiв. Незамiжня. Бездiтна. Кiлька подруг, усi самотнi. Орендована трикiмнатна квартира в 6-му окрузi Парижа. Жодних заощаджень. Жодного спадку. Жодних перспектив. Життя спливало, як вода мiж пальцiв. І вже офiцiанти починали звертатися до неi «мадам», а не «мадемуазель». Чорт забирай. Два роки тому вона зiрвалася. Життя, яке й так було несолодким, узагалi втратило будь-який смак. Депресiя. Госпiталiзацiя. Тодi жити означало лише страждати. Два абсолютно рiвнозначнi слова, повнi синонiми. Хоч як це дивно, вiд перебування в тому закладi в неi залишилися хорошi спогади. Принаймнi теплi. Три тижнi сну, рацiон iз лiкiв i дитячих пюрешок. Повернення до реального життя вiдбувалося м’яко. Антидепресанти. Самоаналiз… Із цього перiоду iй також залишилася невидима трiщина в душi, якоi вона ретельно уникала в повсякденному життi за допомогою вiдвiдин психотерапевта, пiгулок, тусовок. Але чорна дiра нiкуди не зникла, вона завжди була на мiсцi, безупинно притягувала ii, неначе магнiт… Жанна пошукала в сумочцi бромазепам. Поклала пiд язик цiлу пiгулку. Колись вона приймала всього чверть, але тепер – звикання е звикання – закидалася повною дозою. Жiнка вiдкинулася на спинку крiсла. Почекала. Зовсiм скоро вузол у грудях послаб. Дихання стало плавним. Думки втратили рiзкiсть… Раптом у дверi постукали. Жанна пiдскочила. Вона й не помiтила, як задрiмала. На порозi з’явився Стефан Ренарт у пiджаку в ламану клiтинку. Скуйовджений. Пом’ятий. Неголений. Один iз семи слiдчих суддiв у СВІ. Їх кликали «чудовою сiмкою». Ренарт був найсексуальнiшим за них усiх. Радше Стiв Макквiн, анiж Юл Брiннер. – Це ж ти ведеш фiнансовi справи? – Якщо так сказали. Три тижнi тому iй доручили цю галузь, хоча вона й не спецiалiзувалася на нiй. На неi з таким же успiхом могли повiсити бандитизм або тероризм. – Ведеш чи нi? – Веду. Ренарт помахав зеленою паперовою течкою. – У прокуратурi щось наплутали. Прислали менi це ПО. ПО – це попередне обвинувачення, яке складае прокурор або його заступник пiсля першого розгляду справи. Простий офiцiйний лист, який прикрiплюють до перших матерiалiв: протоколiв полiцii, звiтiв фiскальноi служби, анонiмних листiв… Усього, що може скерувати першi пiдозри в потрiбному напрямку. – Я зробив тобi копiю, – повiв далi Ренарт. – Можеш одразу подивитись. Оригiнал вiдправлю iм назад сьогоднi ввечерi. Завтра тобi офiцiйно передадуть справу. Або почекаемо кiлька днiв, i ii вiддадуть iншому суддi. Берешся чи нi? – А що це? – Анонiмне донесення. Схоже, милий полiтичний скандальчик. – Яке крило? Колега приклав праву долоню до скронi в комiчнiй стiйцi струнко. – Право на борт, мiй капiтане! Водномить Жанну пронизало почуття власного покликання, сповнивши ii впевненiстю й надiею. Їi робота. Їi влада. Статус суддi, наданий президентським указом. Вона простягнула руку над столом. – Давай. 2 Жанна познайомилася з Тома на вернiсажi. Вона пам’ятала точну дату. Дванадцяте травня 2006 року. Мiсце. Простора квартира на лiвому березi, у якiй проходила виставка фотографiй. Їi вбрання. Індiйська тунiка. Переливчасто-сiрi джинси. Чобiтки зi срiбними пряжками в байкерському стилi. Вона була зосереджена на своiй цiлi – на самому фотографi. Жанна ковтала шампанське келих за келихом, щоб знешкодити будь-який власний внутрiшнiй опiр. Обравши жертву, вона любила пуститися берега i сама стати жертвою. Killing me softly with his song. Понад гамором лунала ця пiсня у виконаннi «The Fugees». Ідеальна музика для ii душевного стриптизу, в якому вона поступово позбавлялася страху, скутостi, сорому… Усе це вона подумки викидала геть, нiби лiфчик чи трусики, щоб досягти справжньоi свободи – свободи бажання. Водночас у неi в головi вiдлунювали попередження подружок: «Тома? Бабiй. Йобар. Мудак». Жанна всмiхалася. Було запiзно. Шампанське вирубило ii iмунну систему. Вiн пiдiйшов. Вiдiграв свiй спокусницький номер. Поганенький, якщо чесно. Але за жартами проглядало його бажання. А за ii усмiшкою – ii вiдповiдь. Із цiеi зустрiчi почалися негаразди. Перший секс вiдбувся надто швидко. Того ж вечора, в машинi. А як казала ii мати, поки в неi ще не поiхав дах: «Для жiнки перший секс – це лише початок. Для чоловiка це початок кiнця». Жанна злилася на себе, що так швидко пiддалася. Що не зумiла томити його на повiльному вогнi… Щоб компенсувати свiй промах, Жанна вiдмовляла йому кiлька тижнiв пiсля того, створивши мiж ними зайве напруження. Вони вжились у своi ролi. Вiн кличе. Вона вiдмовляе. Можливо, вона вже тодi намагалася захиститись… Жiнка знала: щойно вона вiддасть йому свое тiло, ii серце пiде слiдом. І тодi почнеться справжня залежнiсть. Тома був хорошим фотографом – у цьому слiд вiддати йому належне. Однак решта – суцiльна пустка. Вiн не був нi гарним, нi потворним. Точно не симпатичним. Скнара. Егоiст. Так, боягуз. Як i бiльшiсть чоловiкiв. Спiльне в них iз Жанною насправдi було тiльки одне – два сеанси психотерапii на тиждень. І глибокi рани, якi вони намагалися залiкувати. Мiркуючи про це, вона могла пояснити свое кохання з першого погляду лише зовнiшнiми обставинами. Правильне мiсце. Правильний час. Бiльше нiчого. Вона все це знала, а все ж продовжувала вишукувати в ньому чесноти, пiддаючись постiйному самонавiюванню. Жiноче кохання – едина царина, де не курка несе яйце, а навпаки… Це була вже не перша Жаннина помилка. У неi був дар натрапляти на поганцiв. І навiть на психiв. Як той адвокат, який вимикав теплу воду, коли вона в нього ночувала. Вiн помiтив, що пiсля гарячого душу Жанна хотiла спати, а не кохатися. Або той айтiшник, який просив ii про стриптиз на вебкамеру. Вона припинила це, зрозумiвши, що вiн не единий глядач. Або ще той мутний видавець, який спускався в метро в бiлих фетрових рукавичках i цупив книжки в букiнiстичних лавках. Були й iншi. Стiльки iх було, тих iнших… Чим вона заслужила всiх цих навiжених? Стiльки помилок, щоб зрозумiти едину iстину: Жанна була закохана в кохання. Дiвчинкою Жанна любила слухати одну й ту ж пiсню по колу: «Не кидай ii / Вона така вразлива / Бути емансипованою жiнкою / Знаеш, не так i легко…» Тодi вона не розумiла прихованоi iронii цих слiв, але вiдчувала, що ця пiсня якимось загадковим чином описуе ii майбутне. Вона мала слушнiсть. Нинi Жанна Коровська, незалежна парижанка, була емансипованою жiнкою. І справдi, це було не так i легко… Вона носилася вiд слiдства до суду, вiд допиту до слухання, вiчно сумнiваючись у правильностi обраного шляху. У тому, чи про таке життя вона мрiяла. Інколи навiть пiдозрювала, що ii конкретно намахали. Їi переконали, що вона мае бути рiвною чоловiковi. Гарувати на роботi. Вiдсувати почуття на заднiй план. Але чи це справдi був ii власний шлях? Найбiльше ii бiсило те, що вся ця ситуацiя була ще одним чоловiчим пiдступом. Через чоловiкiв перспективи стосункiв у мiстах стали такi мiзернi, що жiнки мусили вiдмовитися вiд своеi великоi сентиментальноi мрii, своеi Liebestraum[4 - Любовноi мрii (нiм.).], своеi мiсii народжувати. І все це заради чого? Щоб пiдбирати крихти на професiйнiй нивi, а ввечерi мрiяти, дивлячись телесерiали й запиваючи бромазепам келихом бiлого вина. Привiт, еволюцiе. Спочатку вони з Тома були iдеальною сучасною парою. Окремi квартири. Окремi рахунки в банку. Окремi податковi декларацii. Кiлька вечорiв на тиждень, проведених удвох, i час вiд часу, для рiзноманiття, романтичний вiкенд у Довiлi чи деiнде. Коли Жанна наважилася на незручнi слова – «зобов’язання», «спiвжиття» або навiть – яке божевiлля – «дитина», то ii позов одразу було визнано безпiдставним. Тома оточив себе неприступною стiною вагань, зволiкань, вiдстрочок… А оскiльки бiда бiду тягне, у неi почали закрадатися сумнiви. Чим саме Тома займався в тi вечори, якi не проводив iз нею? Пiд час пожеж iнколи трапляеться явище, яке спецiалiсти називають «зворотна тяга». Вогонь у замкненому просторi пожирае весь кисень, а тодi починае всмоктувати повiтря ззовнi – пiд дверима, крiзь пази наличникiв, трiщинки в стiнах, – створюючи тиск, утягуючи перегородки, вiконнi рами, шибки, аж поки тi не розлетяться на маленькi уламки. Тодi раптовий наплив кисню ззовнi рiзко пiдживлюе вогонь, i все вибухае. Саме це й сталося з Жанною. Закривши серце вiд усякоi надii, вона вичерпала своi ресурси. Кожнi дверi, кожний заслiн, якими вона перекрила шлях будь-яким сподiванням, зрештою знесло, вивiльняючи лють, нетерплячiсть, безжальну вимогливiсть. Жанна перетворилася на фурiю. Загнала Тома в куток. Ставила ультиматуми. Й отримала передбачуваний результат. Чоловiк просто собi здимiв. Тодi повернувся. Тодi знов пiшов… Суперечки, ухиляння, втечi повторювалися по колу, аж поки iхнi стосунки не вичовгались, як стара ганчiрка. Що ж iй лишилося тепер? Нiчого. Вона нiчого не надбала. Нi сподiвань. Нi впевненостi. Навпаки, лише стала трохи самотнiшою. Готовою все прийняти. Наприклад, присутнiсть iншоi. Будь-що, аби не самотнiсть. Будь-що, аби лиш не втратити його. І не втратити себе, адже ця присутнiсть урештi-решт почала поглинати, замiщати, пожирати ii… Уже кiлька тижнiв вона виконувала свою роботу неначе хвора, що одужуе вiд тяжкоi недуги: кожен рух, кожна думка потребували надлюдських зусиль. Жанна вдавала, нiби iснуе, працюе, дихае, але була геть одержима своiм привидом. Своiм зотлiлим коханням. Своею пухлиною. І питанням: чи була в нього iнша? Жанна Коровська повернулася до себе близько пiвночi. Зняла пальто, не вмикаючи свiтла. Простягнулася на диванi у вiтальнi у вiдсвiтах вуличних лiхтарiв, що боролися з пiтьмою. А там мастурбувала, доки ii не здолав сон. 3 – Прiзвище. Ім’я. Вiк. Професiя. – Перрая. Жан-Ів. П’ятдесят три роки. Очолюю комунальну службу з управлiння багатоквартирними будинками COFEC. – За адресою? – Рю дю Катр-Септамбр, 14, у другому окрузi. – Ваша особиста адреса? – Бульвар Сюше, 117. Шiстнадцятий округ. Жанна почекала, поки Клер, ii секретарка, запише цю iнформацiю. Була десята година ранку. Надворi вже припiкало. Жанна рiдко опитувала свiдкiв уранцi. Зазвичай першi години дня вона присвячувала вивченню справ i телефонним дзвiнкам, готуючись до пiсляобiднiх судових дiй – допитiв свiдкiв та пiдозрюваних, очних ставок. Але цього разу вона хотiла випередити свого клiента. Вона надiслала йому виклик напередоднi ввечерi. Запросила як простого свiдка. Класичний викрут. Свiдок не мае права нi на адвоката, нi на доступ до матерiалiв. Свiдок удвiчi вразливiший, нiж пiдозрюваний. – Месье Перрая, менi нагадати вам факти? Чоловiк не вiдповiв. Жанна повела далi спокiйним голосом: – Вас викликано у справi будинку № 6 на авеню Жорж-Клемансо, що в Нантеррi. За позовом месье та мадам Ассалi, громадян Республiки Чад, якi мешкають у соцмiстечку Квiткове за адресою рю Садi-Карно, будинок 12, що в Грiньi. До позову приедналися також органiзацiя «Лiкарi свiту» та Асоцiацiя сiмей-жертв сатурнiзму (АСЖС). Перрая пововтузився на стiльцi, не вiдриваючи очей вiд своiх черевикiв. – Факти такi. Двадцять сьомого жовтня 2000 року шестирiчну Гому Ассалi, що мешкае iз сiм’ею за адресою авеню Жорж-Клемансо, 6, госпiталiзують до лiкарнi Робер-Дебре. Вона скаржиться на сильний бiль у черевнiй порожнинi. Також страждае на пронос. У ii кровi виявляють понаднормовий вмiст свинцю. У Гоми сатурнiзм, тобто отруення свинцем. Їй довелося пройти тижневий курс хелацii. Жанна змовкла. Їi «свiдок» ледве дихав, досi не зводячи погляду зi своiх шкарiв. – Дванадцятого травня 2001 року до дитячоi лiкарнi Некер потрапляе десятирiчний Бубакар Нур, який так само мешкае за адресою авеню Жорж-Клемансо, 6. Дiагноз той самий. Вiн проходить двотижневий курс хелацii. Цi дiти отруiлися фарбою на стiнах квартир, у яких живуть, – справжнiх халуп. Сiм’i Ассалi та Нур звертаються до вашоi компанii, щоб ви провели роботи з очищення. Ви не реагуете на iхне звернення. Жанна пiдвела очi. Перрая спiтнiв. – Двадцятого листопада того самого року до лiкарнi потрапляе ще одна дитина з шостого будинку на авеню Жорж-Клемансо, Мохамед Тамар, сiм рокiв. Знову отруення свинцем. Хлопчик потерпае вiд сильних конвульсiй i помирае в лiкарнi Некер через два днi. Пiд час розтину в його печiнцi, нирках i мозку знаходять слiди свинцю. Перрая послабив краватку. Обтер долонi об колiна. – Цього разу мешканцi будинку позиваються до суду за пiдтримки АСЖС. Вас неодноразово просять провести очиснi роботи. Ви не зволяете iм вiдповiсти. Усе так? Чоловiк прочистив горло й пробурмотiв: – Цi сiм’i подавали запити на переселення. Ними мала займатися мiська влада Нантерра. Ми чекали, поки iм видiлять iнше житло, щоб розпочати роботи. – Ви знаете, скiльки часу забирають такi клопотання? Ви чекали, поки всi повмирають, щоб нарештi щось зробити? – У нас не було можливостi iх переселити. Жанна окинула його оком. Високий, кремезний, у фiрмовому костюмi, iз сивим волоссям, що стирчало над головою ореолом. Попри свою масивнiсть, Жан-Ів Перрая створював враження невиразноi, нiмоi покiрностi. Немов регбiст, який хотiв би радше стати невидимкою. Жiнка розгорнула iншу течку. – Два роки по тому, 2003-го, в будинку проводять експертизу. Їi висновки невтiшнi. Стiни квартир укритi фарбою, що мiстить свинцеве бiлило, заборонене ще в 1948 роцi. Тим часом ще четверо дiтей iз будинку потрапляють до лiкарнi. – Ми запланували ремонт! Мiська адмiнiстрацiя мала нам допомогти. – У звiтi експертизи йдеться також про загальнi нездоровi умови. Не було дотримано жодних стандартiв безпеки. Площа квартир, фактично студiй, не перевищуе двадцяти квадратних метрiв, нiде немае санвузлiв. А орендна плата – понад 600 або й 700 евро. Яка площа вашоi квартири на бульварi Сюше, месье Перрая? – Я вiдмовляюся вiдповiдати. Жанна пожалкувала про цей особистий випад. Не вiдходь вiд фактiв. – Через кiлька мiсяцiв, у червнi 2003 року, вiд отруення свинцем помирае ще одна дитина з шостого будинку на авеню Жорж-Клемансо. На той час ви ще так i не приiхали для оцiнювання майбутнiх робiт. – Ми приiжджали. Слiдча суддя розвела руками. – І де ж звiти? Кошториси ремонтних компанiй? Ваш офiс нiчого нам не надав. Перрая облизав губи. Ще раз обтер руки об штани. Великi пористi руки. Цей тип тямить у своiй справi, подумала Жанна. А отже, знае, якоi лiнii поведiнки дотримуватись. – За нашими оцiнками, рiвень iнтоксикацii був низьким, – збрехав вiн. – А звiт експертизи? А лiкарнянi виписки жертв? Перрая розстiбнув верхнiй гудзик сорочки. Жанна перегорнула сторiнку i повела далi: – «Постановою вiд 23 березня 2008 року Апеляцiйний суд Версаля розпорядився виплатити фiнансове вiдшкодування постраждалим за цi смертi, за цi дочасно обiрванi життя». Сiм’ям нарештi виплатити компенсацiю i дали нове житло. Водночас експерти зробили висновок, що у вашому будинку, занадто ветхому, немае сенсу проводити ремонтнi роботи. До речi, схоже, що ви й справдi планували знести будiвлю та побудувати офiсний центр. За iронiею, мiська влада Нантерра видiлить вам фiнансову допомогу на знесення й вiдбудування шостого будинку на авеню Жорж-Клемансо. Отже, ця справа допомогла вам добитися свого. – Годi казати «ви». Я лише управитель. Жанна не вiдреагувала. У кабiнетi ставало спекотно, як у духовцi. Сонце проникало крiзь шибки й заливало примiщення, як олiя – фритюрницю. Вона вiдчула спокусу попросити Клер опустити занавiски, але парильня була частиною випробування… – Усе могло б залишитись як е, – продовжила Жанна, – але кiлька сiмей, заручившись пiдтримкою двох асоцiацiй, «Лiкарiв свiту» та АСЖС, подали позов. На вас i на власникiв будiвлi. За ненавмисне вбивство. – Ми нiкого не вбивали! – Авжеж, убивали. А засобом убивства був сам будинок i фарба на його стiнах. – Ми цього не хотiли! – Ненавмисне вбивство. Термiн промовляе сам за себе. Перрая струснув головою, а тодi прогарчав: – Чого ви хочете? Навiщо ви мене викликали? – Я хочу знайти справжнiх винуватцiв. Хто ховаеться за анонiмними товариствами, що володiють будинком? Хто вiддавав вам накази? Ви лише пiшак, Перрая. А розплачуватиметеся за iнших! – Я не знаю. Я там нi з ким не знайомий. – Перрая, вам свiтить щонайменше десять рокiв за гратами. І дострокового вам iще довго не отримати. А я можу вирiшити, що ваш строк почнеться вже сьогоднi – у виглядi тимчасового затримання. Чоловiк пiдвiв погляд. Його очi зблиснули з-за сiроi гущавини брiв. Жанна вiдчувала, що вiн ось-ось заговорить. Вона висунула шухляду i взяла конверт А4 з цупкого паперу. Із нього вийняла чорно-бiлий знiмок того ж формату. – Тарак Алук, вiсiм рокiв, помер через шiсть годин пiсля госпiталiзацii. Задихнувся через судоми. Пiд час розтину виявилося, що концентрацiя свинцю в його органах у двадцять разiв перевищувала рiвень, який вважаеться токсичним. Яке враження, по-вашому, справлять цi свiтлини на суд? Перрая вiдвiв очi. – Єдине, чим ви можете зараз собi зарадити, – це роздiлити вiдповiдальнiсть. Розповiсти нам, хто ховаеться за анонiмними товариствами, якi вiддають вам накази. Чоловiк не вiдповiдав. Вiн сидiв з опущеною головою, на шиi виблискував пiт. Жанна бачила, як тремтять його плечi. Їi й саму пробирали дрижаки через просяклу потом блузку. Почалася справжня баталiя. – Перрая, ви просидите за гратами як мiнiмум п’ять рокiв. Ви знаете, що у в’язницях роблять з дiтовбивцями? – Та я ж не… – Неважливо. Поповзуть чутки, i вас вважатимуть ледве не педофiлом. Хто ховаеться за анонiмними товариствами? Перрая почухав потилицю. – Я iх не знаю. – Коли атмосфера почала згущуватися, ви точно мали поiнформувати тих, хто приймае рiшення. – Я вiдправляв електроннi листи. – Кому? – На адресу однiеi фiрми. Асоцiацii спiввласникiв FIMA. – Отже, вам хтось вiдповiдав. Листи були без пiдпису? – Так. Це рада директорiв. Вони не хотiли напружуватись, от i все. – І ви iх не попереджали? Не намагалися поспiлкуватися з ними особисто? Замiсть вiдповiдi Перрая затулив обличчя руками. Жанна витягла протокол. – Знаете, що це? – Нi. – Це свiдчення вашоi секретарки, Сiльвii Денуа. Перрая вiдсахнувся. Жанна повела далi: – Вона пригадуе, що 17 липня 2003 року ви навiдалися до будинку № 6 на авеню Жорж-Клемансо разом iз власником будiвлi. – Вона помиляеться. – Перрая, ви користуетесь абонементом компанii G7[5 - Паризька компанiя таксi, заснована 1905 року.] для пересування мiстом. Абонементом пiд назвою «Бiзнес-клуб». Усi вашi поiздки рееструються в системi. Менi продовжувати? Жодноi вiдповiдi. – Сiмнадцятого липня 2003 року ви замовили таксi, свiтло-сiрий «мерседес» iз номерними знаками 345 DSM 75. За два днi до того ви отримали перший звiт вiд експертiв. І захотiли власноруч оцiнити збитки. Стан здоров’я орендарiв. Необхiднi роботи. Перрая кидав на Жанну короткi погляди. Його очi були склянi. – Згiдно з даними компанii G7, ви спершу заiхали на авеню Марсо. Будинок 45. – Вже й не пам’ятаю. – Авеню Марсо, 45 – це адреса FIMA. Тож можемо припустити, що ви заiхали до начальника асоцiацii спiввласникiв. Водiй чекав на вас двадцять хвилин. Вочевидь, саме стiльки часу вам знадобилося для того, щоб переконати ту людину в серйозностi ситуацii й умовити поiхати з вами на мiсце. За ким ви заiжджали того дня? Кого ви покриваете, месье Перрая? – Я не можу називати iмен. Професiйна таемниця. Жанна грюкнула по столу. – Дурницi. Ви не лiкар i не адвокат. Хто очолюе FIMA? За ким ви заiжджали, чорт забирай? Перрая замкнувся. Вiн нiби зiщулився у своему дорогому костюмi. – Дюнан, – прошепотiв чоловiк. – Його звати Мiшель Дюнан. Вiн мажоритарний акцiонер як мiнiмум у двох з анонiмних товариств, якi володiють будинком. Фактично вiн i е справжнiм власником. Жанна недвозначно кивнула Клер, своiй секретарцi. Час записувати: пiшли свiдчення. – Того дня вiн поiхав iз вами? – Звичайно. Вiд цiеi сраноi iсторii пахло смаленим. Жанна уявила собi цю картину. Липень 2003 року. Сонце. Спека. Як i сьогоднi. Двое дiлкiв, що пiтнiють у своiх костюмчиках «Hugo Boss», боячись, що зграйка негрiв порушить iхнiй комфорт, завадить iхньому успiху, iхнiм схемам… – Дюнан не прийняв рiшення? Не мiг же вiн не вiдреагувати. – Вiн вiдреагував. – І як же? Чоловiк знову завагався. Жанна наголосила: – У мене немае жодного документа, який пiдтверджував би, що ви зайнялися цiею проблемою тодi. Знову мовчанка. Попри кремезну статуру, Перрая здавався нiкчемним. – Це через Тiну, – нарештi пробурмотiв вiн. – Хто така Тiна? – Старша дочка Ассалi. Їй вiсiмнадцять. – Не розумiю. Жанна вiдчувала, що вiн ось-ось вiдкрие правду. Вона нахилилася над столом i промовила вже не так суворо: – Месье Перрая, що сталося з Тiною Ассалi? – Дюнан на неi запав. – Чоловiк витер лоба рукавом i додав: – Ну, хотiв ii закадрити. – Не розумiю, до чого тут ремонтнi роботи. – Це був шантаж. – Шантаж? – Тiна йому опиралася. Вiн хотiв… Вiн пообiцяв провести роботи, якщо вона йому вiддасться. Жанна вiдчула, як ii нутрощi перевернулися кульбiтом. Отже, був мотив. Вона зиркнула на Клер, щоб переконатися, що та записуе. У примiщеннi аж пашiло жаром. – І вона вiддалась? – почула Жанна власний здушений голос. В очах чоловiка пробiг моторошний вiдблиск: – А що, роботи провели? Жанна не вiдповiла. Мотив. Зумисне вбивство. – Коли вiн познайомився з Тiною? – запитала вона. – Того ж дня. 2003 року. Отже, можна було уникнути не одного отруення. Або принаймнi вилiкувати iх ранiше. Жанну не здивувала непоряднiсть власника. Вона й не таке бачила. Їi бiльше вразило те, що дiвчина не погодилася. На кону стояло здоров’я ii братiв, сестер, iнших дiтей у будинку. – Тiна добре зважила наслiдки своеi вiдмови? – Звичайно. Але вона нiколи не пiддалася б. Я так i сказав Дюнановi. – Чому? – Вона з тубу. Це дуже жорсткий народ. На iхнiй батькiвщинi жiнки носять пiд пахвою нiж. Якщо у военний час iхнiх чоловiкiв поранено в спину, вони з ними розлучаються. Ну, ви зрозумiли. Жанна опустила голову. Нотатки, якi вона завжди шкрябала пiд час допитiв, кружляли перед очима. Треба було продовжувати. Розплутати клубок. Вiдшукати цю Тiну Ассалi й покарати справжнього поганця – Дюнана. – Мене вiдправлять за грати чи як? Жiнка пiдвела погляд. Перрая виглядав прибитим. Знесиленим. Жалюгiдним. Його турбувала лише його власна шкура, його сiм’я, його комфорт. До Жанниного горла пiдкотила вiдраза. У такi моменти до неi повертався ii депресивний песимiзм. Життя нiчого не було варте… – Нi, – сказала вона не роздумуючи. – Я не стану висувати вам обвинувачення, незважаючи на серйознi докази, що вказують на вашу вiдповiдальнiсть. Враховуючи вашi, скажiмо так, iмпровiзованi зiзнання. Пiдпишiть свiдчення й забирайтесь. Із принтера вже виiжджали аркушi з надрукованими Клер свiдченнями. Жан-Ів Перрая пiдвiвся. Розписався. Жанна поглянула на фотографii, розкладенi на столi. Дiтлахи пiд крапельницями. Хлопчик у кисневiй масцi. Чорне тiло, готове до розтину. Вона запхала знiмки до конверта. Всунула всi матерiали в течку, яку поклала на правий бiк столу. Перрая вже пiшов. Наступний. Ось так обидвi жiнки проводили своi днi. Намагаючись жити нормальним життям, думати про звичайнi клопоти, бачити людство хоча б у сiрому кольорi, до наступного розчарування. До наступного жахiття. Жанна глянула на годинник. Одинадцята. Вона покопирсалася в сумочцi й дiстала телефон. Може, дзвонив Тома. Щоб вибачитися. Пояснити все. Запропонувати зустрiтися в iнший день… Жодного повiдомлення. Вона вибухнула слiзьми. Клер пiдбiгла, простягаючи iй серветку. – Не розкисайте. Ми й не таке бачили. Жанна кивнула. Sunt lacrimae rerum. «Для всього е сльози». Як любив казати Емманюель Обюссон, ii наставник. – Треба поспiшати, – сказала секретарка. – У вас iще один допит. – А потiм? Обiд? – Так. Франсуа Тен. В «Usine». О першiй. – Чорт. Клер стиснула ii плече. – Ви щоразу так кажете. А потiм повертаетесь о пiв на четверту, п’яна й задоволена. 4 – Ну що, прочитала? Жанна повернулася на звук голосу. 12:30. Вона прямувала до головного виходу, мрiючи про холодний душ i проклинаючи скупердяйство суду: у СВІ постiйно ламалися кондицiонери. За нею йшов Стефан Ренарт. Той, який напередоднi ввечерi передав iй ту мутну справу. Лляна сорочка, сумка через плече – той самий пом’ятий вигляд. Пом’ятий i сексуальний. – Прочитала чи нi? – Я нiчого не зрозумiла, – зiзналася Жанна, знову рушивши до дверей. – Але ж ти прошарила, що це справжня бомба? – Якось усе це не в’яжеться в одну картину. Та й потiм, анонiмне донесення… Треба з’еднати ниточки. – Про це тебе й просять. – Я нiчого не знаю про зброю. І про лiтаки. Я навiть не знала, що Схiдний Тимор – це краiна. – Це частина острова в Індонезii. Незалежна держава. Одна з найгарячiших точок на планетi. Вони дiйшли до рамок-металодетекторiв. Фое було залите сонцем. Охоронцi, здавалося, пiдсмажувалися в ньому, наче ковбаски. Ренарт усмiхався. Із портфелем пiд пахвою вiн був схожий на бувалого вчителя, який полюбляе виходити на косячок разом з учнями. – Ще я не знаю, що таке «сессна», – мовила Жанна впертим тоном. – Цивiльний лiтак. Чорт забирай, це залiзяка без жодних розпiзнавальних знакiв, якою перевозять автомати! Зброю, що була задiяна в спробi державного перевороту! Саме це вона й прочитала напередоднi, але в деталi не заглиблювалася. Навiть не розмiрковувала над тим, що це означае. Тодi – як, до речi, й сьогоднi – вона чекала на дзвiнок. Решта ж… – Ця iсторiя з автоматами, – заговорила вона, щоби вдати зацiкавлення, – не дуже мене переконала. Як упевнитись, що йдеться саме про французьку зброю? Виготовлену саме цiею фiрмою? – Ти що, нiчого не читала? Зброю знайшли в руках у вбитих повстанцiв. Напiвавтоматичнi рушницi «Scorpio». Зi стандартними набоями НАТО. Калiбр 5.56. Нiчого спiльного зi звичним барахлом бунтарiв iз бiдних краiн. На такiй зброi спецiалiзуеться лише «EDS Technical Services». Жанна стенула плечима. – Тобi не здалося, що стукач на диво добре поiнформований? – не вгавав суддя. – Точно краще, нiж я. Я навiть не чула про цей державний переворот. На обличчi Ренарта вiдобразився розпач. – Та нiхто про нього не чув. Як i про всi iншi подii, що стосуються Схiдного Тимору. Але в мережi все можна перевiрити. У лютому 2008 року повстанцi спробували вбити Жозе Рамуша-Орту, президента краiни. Чувак отримав Нобелiвську премiю миру в 1996 роцi. Нобелiвський лауреат, важко поранений французькими карабiнами! Бляха, не знаю, чого тобi ще треба. І це не враховуючи полiтичного боку справи. Прибутки вiд цiеi схеми пiшли на фiнансування французькоi полiтичноi партii! – Якоi я не знала. – Молодоi партii. Правоi! Справа залiзобетонна. Пiдсоли, приперчи – i подай гаряченькою. Ти ж це вмiеш, хiба нi? Жанна завжди була соцiалiсткою. Колись Обюссон не раз казав iй: «У молодостi всi лiваки. Роки розставляють усе на своi мiсця, тобто праворуч». Жанна була ще не настiльки стара, щоб змiнити погляди. Та й сам Обюссон також лишився по лiвий бiк. Ренарт пройшов крiзь рамку, яка запищала, й охоронцi привiталися з ним. – Пообiдаеш зi мною? – Нi, пробач. У мене вже е плани. Суддя розчаровано скривився, але Жанна не плекала щодо нього жодних iлюзiй. Вiн лише хотiв iще трохи побалакати про Схiдний Тимор. Вона також пройшла через металодетектор. – Якщо тебе так вабить ця справа, чому не доб’ешся, щоб ii передали тобi? – Та в мене вже весь кабiнет завалений простроченими справами, аж дверi не вiдчиняються! – Можу позичити тобi свiй лом. – Чудово. То як, берешся за справу, згода? Ти менi ще подякуеш. Ренарт цьомнув ii. Бiля губ. Вiд цього простого дотику Жаннi потеплiло в грудях. Вона попрямувала до парковки. Легка, неначе пилок у сонячному промiннi. Почуваючись вродливою, сяйливою, непереможною. Вiд простого контакту з цим чарiвним чоловiком ii смуток зник. Вона подумала, чи не починаеться в неi бiполярка. Або, може, вона просто стае старою дiвою. 5 – Не знаю, що зi мною вiдбуваеться: хочеться трахнути все, що рухаеться. – Дуже мило. Жанна силкувалася не виглядати шокованою. Франсуа Тен задивився на сiдницi офiцiантки, що вiддалялася. Тодi перевiв погляд з ii задка на свою спiврозмовницю й усмiхнувся. Ця усмiшка прямо свiдчила про те, що Жанна також уходила до його сфери зацiкавлення. Вона не вiдреагувала. Їхня дружба почалася ще в школi суддiв у Бордо, за десять рокiв до того. Першого разу Тен спробував пiдкотити до неi ще пiд час навчання. Тодi ще раз, через кiлька рокiв, пiсля розлучення. Жанна щоразу вiдхиляла його пропозицiю. – Що будеш замовляти? – запитав вiн. – Подивимось. Як i всi парижанки, Жанна з пiдлiткового вiку лише вдавала, що iсть. Вона проглянула меню, обрала страву, тодi роззирнулася. «Usine», модний ресторан, розташовувався неподалiк вiд Трiумфальноi арки. Стiни були обшитi свiтлим вибiленим деревом. На пiдлозi – лакований бетон. Тут панувала заспокiйлива атмосфера, попри звичний для обiднього часу гамiр. Особливо Жаннi подобалося те, що ресторан мав двi рiзнi публiки. В обiд сюди приходили бiзнесмени в краватках. Увечерi – бомонд зi свiту моди й кiно. Така двоiстiсть була в ii стилi. Жанна звернула погляд на Тена, що вивчав меню, насупивши брови, наче йшлося про якесь важливе обвинувачення. Зовнi чоловiк був прямий i довгий, як телеантена. Солом’яне волосся. Худорляве обличчя. Вiн мав вигляд вiчного студента, який не в’язався з його статусом досвiдченого суддi. Франсуа Тен, тридцять вiсiм рокiв, слiдчий суддя в Нантеррi – вiн працював у сусiдньому з Жанною кабiнетi, – був одним iз тих, хто викликав до суду Жака Ширака за його президентства. Пiсля розлучення Тен обрав кричущо-вишуканий стиль, що мав на метi приховати i його юнацький вигляд, i вроджену вiдсутнiсть грацii. Костюми на замовлення «Ermenegildo Zegna». Стрейчевi сорочки «Prada». Черевики «Martin Margiela». Жанна пiдозрювала, що Тен оплачував своi шмотки щомiсяця, частинами. Як борги за азартнi iгри. Іще чоловiк намагався боротися зi своею зовнiшнiстю вiдмiнника, навмисно грубо висловлюючись. Вiн думав, що справляе враження крутого. У Парижi, другосортнiй столицi, це могло би спрацювати, але в ньому була якась вульгарнiсть, яка потай резонувала з такою манерою говорити. Попри всi зусилля, найчастiше Тен виглядав саме тим, ким був. Виряджений селюк з Ам’ена. Нi шику, нi смаку. Звiсно, Жанна любила його з iншоi, неявноi причини. Пiд владнiстю, показною розкiшшю, вульгарнiстю ховався сором’язливий чоловiк, який переборщував iз намаганням побороти нiяковiсть. Цю вразливiсть видавали двi деталi. Те, як вiн несмiливо всмiхався, киваючи пiдборiддям, нiби запускав камiнчик поверхнею води. І те, як видавався його кадик, – аж незручно було дивитись, але Жанну вiн усе одно зачаровував. Вони зробили замовлення, а тодi Тен нахилився до неi. – Ти знаеш Одрi, стажерку з виправноi палати? – Ту жируху? – Можеш i так ii називати, якщо хочеш, – роздратовано вiдповiв суддя. – Мiж вами щось е? Той глузливо всмiхнувся, пiдтверджуючи ii здогад. – Менi цього нiколи не зрозумiти, – зiтхнула Жанна. Тен склав долонi в терплячому жестi, нiби давав обвинуваченому останнiй шанс перед вироком. – Жанно, ти маеш зрозумiти одну просту iстину. Суть чоловiчого бажання. – Дочекатися не можу. – Бiльшiсть iз нас бiгае за красою, грацiею, худорлявiстю. За всiлякими манекенницями. Але це все понти. Коли йдеться про справжню насолоду, коли на нас бiльше нiхто не дивиться, ми звертаемося до кругленьких жiнок, до пишних форм. Чоловiки вiддають перевагу товстухам. Шариш? – Принаймнi я знаю, до якоi групи належу. Жаннина вага, зi зростом метр сiмдесят три, коливалася мiж 50 i 52 кiлограмами. – Жалiйся, жалiйся. Ти з тих, iз ким одружуються. – Щось не помiтно. – Ти з тих жiнок, стосунками з якими пишаються. Яких водять до ресторану. Яким роблять дiтей. – Коротше, мамка. Тен розреготався. – А ти хочеш бути ще й хвойдою? Ну ти розiгналась. Наполовину улещена, а наполовину роздратована, Жанна запитала: – Ну, гаразд. Що там у тебе? – Минулоi недiлi, по обiдi, я був з тiею самою Одрi. У мене. Пам’ятаеш, яка тодi була спека? Ми опустили жалюзi. Простирадла були хоч викручуй. Атмосфера така… ну, ти зрозумiла. – Зрозумiла. – О п’ятiй вечора в мене дзвонить домофон. Моя колишня, Наталi, привезла малих. Щонедiлi я вечеряю з дiтьми i вiдвожу iх до школи наступного ранку. Проблема в тому, що зазвичай колишня приiжджае о сьомiй. А тут, через якусь там мутну iсторiю зi скасованою виставою, заявилася на двi години ранiше. А в моему лiжку Одрi. Я запанiкував. – Ви ж розлучились, нi? – Але пристрастi ще не стихли. Наталi щоразу заходить на кiлька хвилин i обстежуе територiю, нiби винюхуе самку. Вона б за три секунди здогадалася, що в моiй спальнi хтось е. – І що ти зробив? – Натягнув труси i сказав Одрi бiгом одягатися. Я живу на шостому, останньому поверсi. Лiфта немае. Зате на сходовому майданчику е службова комiрчина. То я ii туди й запхав. – Спрацювало? – Ледь-ледь. Я стояв на порозi i в якусь мить побачив одночасно ноги Одрi, яка заскакуе в комiрчину, i голови дiтей, якi з’являються знизу. Тен на мить замовк, витримуючи iнтригу. Жанна пiдiграла йому: – А далi? – А далi дiтлахи пiшли до своеi кiмнати, а Наталi зайшла до квартири, зиркаючи в усi кутки. Пояснила менi якiсь штуки стосовно дитячого одягу, а тодi щось про грошi на iжу. Як завжди. Я вже був розслабився. Аж поки не помiтив сонячних окулярiв Одрi на книжковiй шафi в прихожiй. – Вона iх побачила? – Нi. Я скористався моментом, коли вона дивилася на годинник, i засунув iх до кишенi. – То якщо вона нiчого не помiтила, у чому сiль? – Я провiв ii до дверей. Уже збирався зачинити дверi, як вона питае: «Ти не бачив моiх сонячних окулярiв? Я iх десь тут поклала». Жанна всмiхнулася. – Ну в тебе i пригоди. І як ти викрутився? – П’ять добрих хвилин ми шукали окуляри, якi лежали в мене в кишенi. Тодi я нишком витягнув iх i вдав, що знайшов на етажерцi. Принесли закуски. Салат iз латуку для Жанни. Сушi з червоним тунцем для Тена. На кiлька секунд вони замовкли, пробуючи iжу й клацаючи виделками. Гамiр бiзнесменiв довкола них був такий же, як i iхнi костюми, – нейтральний, прилизаний, безликий. – Над чим зараз працюеш? – запитав Тен. – Нiчого особливого. А ти? – А в мене жесть. – Якого роду? – Вбивство. Тiло знайшли три днi тому. Кров i кишки. На парковцi в Гаршi. Жертву розчленували. Є ознаки канiбалiзму. Усi стiни в кривавих розводах. Нiхто нiчого не розумiе. Жанна поклала виделку. Склала руки в замок, сперши лiктi на стiл. – Розповiдай. – Менi подзвонив прокурор. Я був на мiсцi. Попросив негайно приiхати. Менi тут же передали справу. – Хiба так можна? – Стаття 74 Карного кодексу. «Розслiдування причин смертi». Із такою рiзаниною прокуратура хотiла одразу залучити суддю, щоб скоординувати зусилля. Жанну все бiльше цiкавила ця справа. – Опиши менi обставини. – Труп знайшли на найнижчому ярусi пiдземноi парковки. Медсестра. – Скiльки рокiв? – Двадцять два. – Медсестра де? – У центрi для психiчно хворих. Це парковка закладу. – Опитування очевидцiв? – Жодних свiдкiв. Нi перехожих, нi працiвникiв. – Камери спостереження? – Жодноi камери. Принаймнi на тому поверсi. – Оточення дiвчини? – Хрiн там. – Ти казав про центр для психiчно хворих. Може, вона стала жертвою одного з пацiентiв? – Це заклад для дiтей. – Іншi зачiпки? – По нулях. Слiдча група перевiряе ii комп’ютер. Дивляться, чи не сидiла вона на сайтах знайомств. Але все це нi до чого нас не приведе. Я думаю, це серiйний убивця. Вочевидь, ii обрав якийсь манiяк. Заскочив зненацька. – У неi були якiсь особливi риси зовнiшностi? Тен завагався. – Досить симпатична. Повненька. Може, це просто певний тип. Який приваблюе вбивцю. Як зазвичай бувае в таких випадках, дiзнаемося бiльше, коли з’явиться ще одна жертва. – Розкажи ще якiсь подробицi. Жанна аж забула про свiй салат. Про гамiр у ресторанi. Про холодок вiд кондицiонера. – Поки що це все. Я чекаю на результати розтину i кримiналiстичноi експертизи. Але без особливих надiй. Мiсце злочину – щось середне мiж страшним дикунством i дбайливо пiдготовленою сценою. Я впевнений, що наш клiент перестрахувався. Що дивно, то це вiдбитки нiг. – У черевиках? – Нi. Босих. Флiки[6 - Флiк – сленгова назва французьких полiцейських.] думають, що вiн роздягнувся. Щоби провести ритуал. – Чому «ритуал»? – На стiнах е якiсь знаки. Типу доiсторичнi. Та й ця тема з канiбалiзмом… – Ти впевнений щодо цього? – Кiнцiвки вирвали й обгризли до кiсток. Пiдлогою розкиданi залишки нутрощiв. По всьому тiлу слiди людських зубiв. Просто гаплик: я навiть не впевнений, що в нашому законодавствi е такий злочин, як людоiдство. Жанна дивилася вглиб зали, але нiчого не бачила. Опис мiсця злочину збурив у нiй спогади. Фрагменти ii особистостi, якi вона похоронила, дбайливо заховала за презентабельним образом суддi. – А що за знаки на стiнах? – Дивнi фiгури, примiтивнi силуети. Убивця змiшав кров iз вохрою. – Із вохрою? – Ага. Мабуть, принiс фарбу iз собою. Це справжнiй псих. Якщо хочеш, покажу тобi фото. – Ви покажете цi малюнки антропологам? – Так, цим уже займаються флiки. – Хто керуе розслiдуванням? – Немае жодного сенсу iм телефонувати, я… – Ім’я. – Патрiк Райшенбах. Жанна знала його. Один iз найбiльших профi в кримiнальнiй полiцii. Жорсткий. Енергiйний. Небагатослiвний. А ще бонвiван. Жiнка пригадала одну деталь: у слiдчого, вiчно погано виголеного, волосся було постiйно прилизане гелем. Їй це здавалося гидотним. – Чому в ЗМІ нiхто про це не казав? – Бо ми зробили свою роботу. – Таемниця слiдства, – всмiхнулася Жанна. – Важлива цiннiсть… – А то. У такiй справi потрiбен спокiй. Маемо працювати в тишi. Розглянути кожну деталь. Я навiть залучив кримiнального психолога. – Офiцiйно? – Аякже, старенька. Передав справу йому на розгляд. По-американськи. – Хто вiн? – Бернар Левель. Іншого в нас, якщо чесно, й немае… Перериваемо також кримiнальнi архiви. Шукаемо вбивства, якi хоч трохи нагадували б цю справу. Але я в це не вiрю. Це щось геть новеньке. Жанна уявляла, як занурилася б у таке розслiдування. Вона переривала б документи. Заглибилася б у вирiзки з преси. Прикрiпила б знiмки з мiсця злочину на дошку в своему кабiнетi. Жанна опустила очi. Сама того не усвiдомлюючи, вона м’яла в руках окраець хлiба, розкришуючи його на дрiбнi шматочки. Попри кондицiонер, вона вся змокла. Тен розреготався. Жанна здригнулася. – Що тебе так насмiшило? – Знаеш Ланглебе, судмедексперта? – Нi. – Суперiнтелектуал. Щоразу видае таке, що хоч стiй хоч падай. Жанна облишила своi крихти й зосередилася на словах Тена. Вона боялася, що в неi буде панiчна атака. Як у часи депресii. Коли вона виходила з тунелiв, залишивши авто прямо на дорозi. Або коли проводила обiднi перерви, ридаючи в туалетi ресторану. – На мiсцi злочину Ланглебе кличе мене до себе. Я чекаю на якусь сенсацiю. На деталь, яка все пояснить, просто як у фiльмах. А вiн менi каже стиха: «Людина – це линва, напнута мiж звiром i надлюдиною». Я йому: «Що?» А вiн – далi: «Линва над прiрвою». – Це Нiцше. «Так казав Заратустра». – Ага, вiн теж так сказав. Але хто читав Нiцше, окрiм цього придурка? – Тен додав з усмiшкою: – І тебе, звичайно. Жанна всмiхнулася йому у вiдповiдь. Тривога минала. – Треба було вiдповiсти йому: «Велич людини в тому, що вона мiст, а не мета»[7 - Пер. А. Онишка.]. Так там далi йде. Але згодна, що в цьому розслiдуваннi Нiцше не дуже помiчний. – Менi подобаеться, коли ти так робиш. – Як? – Коли потираеш потилицю, запустивши пальцi у волосся. Жанна зашарiлася. Тен роззирнувся, наче хтось мiг iх пiдслухати, а тодi нахилився до неi. – Може, заплануемо вечерю на двох? – Зi свiчками й шампанським? – А чому б нi? Принесли страви. Вирiзку Россiнi для Тена. Карпачо з тунця для Жанни. Вона вiдсунула вiд себе тарiлку. – Думаю, сьогоднi перейду одразу до чаю. – То що скажеш про вечерю? – Здаеться, ти вже випробовував удачу зi мною. І не раз, хiба не так? – Як каже Одрi: «Почнiмо все на голому мiсцi». Жанна розреготалася. Їй справдi подобався цей хлопака. У його пiдкатах не було звичноi облудностi, такоi собi «лицемiрноi злодiйкуватостi» iнших хижакiв. Навпаки, за його смiхом вiдчувалася справжня щирiсть. Цей чоловiк мав що дати жiнкам. Ця думка навела Жанну на iншу. – Вибач. Вона покопирсалася в сумочцi. Схопила телефон. Жодних повiдомлень. А щоб йому всралося, бляха-муха. Вона заковтнула хвилю гiркоти, що пiдкотила горлом. Справжне запитання було ось яке: чому вона досi чекала на цей дзвiнок? Усе скiнчено. Вона знала це. Але не могла себе в цьому переконати. Як каже молодь, вона «не викупала». 6 На зворотному шляху Жанна розмiрковувала над справою Тена. Вона заздрила. Заздрила цiй справi. Жорстокостi вбивства. Напруженню, труднощам, якi ставило перед ним таке розслiдування. Вона вирiшила стати слiдчою суддею, щоб розплутувати кривавi злочини. Їi потаемною метою було вистежувати серiйних убивць. Розбиратися в iхньому смертоносному божевiллi. Боротися з жорстокiстю в чистому виглядi. За п’ять рокiв у СВІ Нантерра iй дiставалися лише якiсь жалюгiднi заголовки з жовтоi преси. Наркоторгiвля. Домашне насильство. Страхове шахрайство. А коли вона розслiдувала вбивство, мотив завжди полягав у грошах, алкоголi чи якомусь iмпульсi, породженому звичайною ненавистю… Вона виiхала з Парижа через Порт-Майо й попрямувала по авеню Шарль-де-Голль у напрямку мосту Неi. Трафiк був напружений. Машини рухалися повiльно. Жанна вiдчула, як у пам’ятi мимоволi щось заворушилося. Справа Франсуа Тена пробуджувала в нiй спогад. Найгiрший з усiх. Той, що пояснював ii покликання. Їi самотнiсть. Їi смак до кровi. Вона стиснула кермо й приготувалася стикнутися лицем до лиця з минулим. Коли вона пригадувала Марiю, свою старшу сестру, то завжди думала про хованки. Гру, яка так нiколи й не скiнчилася. У лiсi тишi… Насправдi все сталося зовсiм не так, але в Жанниному спогадi дiяла вона сама. Вона рахувала, приклавши лоба до стовбура дерева, затуливши очi долонями. І перед ii очима пропливали тi подii, яким акомпанував ii власний шепiт: Один, два, три… Одного вечора сiмнадцятилiтня Марiя не прийшла додому. Їi мати, яка самостiйно виховувала двох дiвчаток, захвилювалася. Вона подзвонила подругам своеi доньки. Нiхто ii не бачив. Нiхто не знав, де вона. Жанна заснула пiд ритм цих дзвiнкiв. Тихенько рахуючи, щоб вiдiгнати тривогу. Десять, одинадцять, дванадцять… Їй було вiсiм рокiв. Їi сестра сховалася. Це була гра. От i все. Наступного ранку прийшли якiсь чоловiки. Вони говорили про вокзал Курбевуа[8 - Район у передмiстi Парижа, бiля Нантерра.], про пiдземну парковку. Марiю знайшли в цiй тiньовiй зонi. Флiки вважали, що тiло залишили там на свiтанку, але що дiвчину вбили деiнде i… Бiльше Жанна нiчого не чула. Нi материних ридань. Нi слiв полiцейських. Вона рахувала гучнiше. Двадцять, двадцять один, двадцять два… Гра тривала. Треба було лиш тримати очi заплющеними. А розплющивши iх, вона побачить свою сестру. Знайшла вона ii три днi по тому, у комiсарiатi полiцii, коли матерi стало погано. Флiки заметушилися довкола неi. Жанна змогла зазирнути в досье. Нишком. Знiмки тiла: труп, що виднiеться крiзь поруччя, ноги й руки, якi помiняли мiсцями, нутрощi, витягнутi з живота, бiлi шкарпеточки, дiвчачi балетки, обруч. Жанна не побачила всього видовища цiлком. Зернистiсть свiтлин. Чорно-бiлi вiдтiнки. Бiлява перука, що вкривала обличчя сестри. Але вона прочитала досье. Там писали, що Марiю вбили шляхом странгуляцii – вона не знала, що це означае. Писали, що ii роздягли. Що ii випатрали – ще одне незнайоме слово. Що iй вiдрiзали руки й ноги i поклали iх навпаки – ноги бiля плечей, руки внизу тулуба. Писали також, що вбивця здiйснив «посмертну постановку». Але що це означало? Тридцять один, тридцять два, тридцять три… Усе це було неможливо. Жанна збиралася розплющити очi. Побачити перед собою кору дерева. Обернутися й заглибитися в лiс тишi. Марiя буде десь там, помiж листя. Треба було лiчити. Триматися рахунку. Дати iй час заховатись. Щоб потiм ii знайти… Потiм був похорон. Жанна пережила його в станi сновиди. Приходили флiки, опустивши голови, наче побитi пси, iз запахом шкiри, з порожнiми фразами. Тодi мати почала скочуватися. Рiк по тому вона зiзналася Жаннi – тодi вона, закiнчена наркоманка, вже говорила повiльно, важко, – що та завжди була ii улюбленою дочкою. «Ти народжена з хаосу, i тому я завжди любила тебе бiльше…» У Жанни й Марii були рiзнi батьки. Марiiн батько пiшов – про нього нiколи не говорили. Жаннин також – про нього говорили ще менше. Єдиний спадок, який вiн по собi залишив, – це було його прiзвище: Коровський. Багато рокiв по тому Жанна намагалася щось про нього дiзнатися. Розпитала матiр. Їi батько був поляком. Торчок, який удавав iз себе кiношника й розповiдав, що належав колись до школи в Лодзi, де вчилися Роман Поланський, Єжи Сколiмовський, Анджей Жулавський… Справжнiй серцеiд. А ще – великий пустодзвiн. Наприкiнцi сiмдесятих чувак звалив до себе на батькiвщину. Бiльше вiд нього нiчого не чули… Жанна була плодом хiпарськоi випадковостi, цiлком традицiйноi для сiмдесятих. Двое наркош зустрiлися за якоюсь кислотою чи заштриком чорного. Покохалися. Вiдходами вiд трiпу стало народження Жанни. Однак вона, як казала мати, завжди була ii улюбленицею. А тепер цей статус обертався проти неi. Марiя померла через те, що про неi недостатньо пiклувалися. Так уважала мати. Отже, винною була вона, Жанна, «пестунка». Любимиця. Та, яку захищали. Та, яка була в безпецi, тимчасом як ii сестру скалiчили… Сорок три, сорок чотири, сорок п’ять… Цi слова повпливали на Жаннин вибiр професii бiльше, нiж саме вбивство. Вона почувалася боржницею. Над нею висiло моральне зобов’язання. Перед Марiею. Перед усiма жiнками-жертвами. Згвалтованими дiвчатами. Побитими дружинами. Замордованими незнайомками. Вона вирiшила стати слiдчою суддею. Щоб шукати виродкiв i чинити правосуддя вiд iменi закону. П’ятдесят чотири, п’ятдесят п’ять, п’ятдесят шiсть… Саме з цiею думкою вона закiнчила школу. Гнана нею, стала магiстром права. Одержима нею, пройшла рiк пiдготовки в Інститутi правових студiй, а тодi вступила до Нацiональноi школи суддiв. Закiнчивши навчання, Жанна на рiк поiхала до Латинськоi Америки, щоб звiльнитися вiд цього тиску, але це не допомогло. Повернулася до Францii. Два роки гарувала в Лiможi, ще три – в Лiллi, а тодi нарештi опинилася в Нантеррi. Повернувшись до Іль-де-Франсу[9 - Регiон Францii, що включае в себе департаменти довкола Парижа.], вона вiдкопала справу про вбивство ii сестри – воно сталося в Курбевуа й пiдпадало пiд юрисдикцiю СВІ Нантерра. Жанна пiшла до вiддiлу ведення реестру, де зберiгались архiви прокуратури. Вона прочитала досье. Перечитала. Вивчила. Осяяння не було. Жанна наiвно думала, що ii невеличкий досвiд слiдчоi суддi допоможе iй зрозумiти. Помiтити зачiпку. Але нi. Жодного знаку. А вбивця бiльше нiколи нiде не сплив. Єдине, що ii вразило, – це зауваження журналiста видання «Актюель». У досье входила вирiзка з цього журналу за жовтень 1981 року. Автор помiтив подiбнiсть мiж положенням трупа й «ляльками» митця Ганса Беллмера. Так само змiненi мiсцями кiнцiвки. Та сама бiлява перука. Тi самi бiлi шкарпетки i чорнi туфельки. Той самий обруч… Жанна копн?ла в цьому напрямку. Беллмер був нiмецьким художником i скульптором початку ХХ столiття, пiзнiше зайнявся фотографiею. Зображення його ляльок людського зросту вразило Жанну. Саме так виглядало скалiчене тiло ii сестри. Вона пустилася в мандри. Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Галерея Тейт у Лондонi. Іншi музеi в Нiмеччинi. Облазила Центр Помпiду в Парижi. Дивилася на скульптури, гравюри, малюнки. Плакала. Уявляла вбивцю, який пройшов той самий шлях. Психа, що надихнувся цими демонiчними iнсталяцiями в кожному з музеiв. Такий собi крадiй марень, який не мав iншого вибору, окрiм як i собi вiдтворити iх на людських тiлах. Жанна iздила в рiзнi мiсця, де проживав художник. У Нiмеччинi. У Францii – до Парижа й Провансу. Зв’язувалася з найближчими полiцейськими вiддiлками чи жандармерiями. Вона шукала слiд убивцi. Якусь деталь. Якусь зачiпку. Усе марно. Зрештою вона мусила визнати очевидне. Вона назавжди залишиться маленькою дiвчинкою, яка пошепки рахуе, накривши очi долоньками. Якiй не терпиться вирушити лiсом у пошуках правди. У пошуках не сестри i не ii вбивцi, а пояснення. Одного дня вона знайде джерело зла… Шiстдесят сiм, шiстдесят вiсiм, шiстдесят дев’ять… Жанна здригнулася. Хтось постукав у ii бiчне вiкно. Вона роззирнулася. Виявилося, що вона на автопiлотi доiхала до суду Нантерра на авеню Жолiо-Кюрi. І машинально зупинилася перед будiвлею. До ii вiкна схилився охоронець. – Тут не можна стояти, мадам. Це… Ой, перепрошую… Я не впiзнав вас, панi суддя… – Я… я зараз припаркуюсь. Жанна змiнила передачу i попрямувала до в’iзду на пiдземний паркiнг. Кинула погляд на дзеркало заднього огляду. Їi обличчя було мокре вiд слiз. Заглибившись у пiтьму парковки, вона нарештi зрозумiла, що це за дивний звук сповнюе салон автiвки. Це був ii власний шепiт: – Вiсiмдесят один, вiсiмдесят два, вiсiмдесят три… Маленька дiвчинка, що стояла бiля пiднiжжя дерева. Стояла, затуливши очi долоньками. 7 Коли Жанна зайшла до свого кабiнету, Клер повiдомила: iй прийшло ще одне попередне обвинувачення у справi Схiдного Тимору. Документ передали офiцiйно. Клер уже завела справу. № 2008/123. Жанна вирiшила серйозно взятися за це. Урештi-решт, там також пролилася кров. І якщо вона могла прибрати з полiтики кiлькох покидькiв, то це вже непогано. Жанна вiдклала допити, призначенi на пообiднiй час. Дозволила Клер пiти о п’ятiй. Поставила телефон на автовiдповiдач i замкнула дверi. А тодi занурилася в досье. У течцi було всього кiлька аркушiв. Складений суддею з По[10 - По – мiсто й мунiципалiтет у Францii, у Новiй Аквiтанii.] стислий виклад результатiв слiдства 2006 року, яке так нi до чого й не привело. Анонiмне донесення, надруковане на машинцi й датоване лютим 2008-го. Документ вiд фiскальноi служби департаменту О-де-Сен[11 - Департамент неподалiк вiд Парижа з адмiнiстративним центром у Нантеррi.], що засвiдчував деякi описанi в донесеннi факти. Усе почалося в травнi 2006 року. Один авiадиспетчер на пенсii стежив онлайн за комерцiйними рейсами Францii. Чоловiк був одержимий продажем зброi. Вiн вiдслiдковував польоти, що здiйснювалися з цивiльних аеродромiв, розташованих в ареалах виробництва вiйськових товарiв. Особливо пильно наглядав за власним регiоном, пiвденним сходом Францii, де розмiщуеться один iз лiдерiв ринку – «EDS Technical Services». У травнi 2006 року чоловiк помiтив пiдозрiлий рейс. «Сессна-750» пiд номером N543VP, яка належала компанii CITA, злетiла 15 травня з аеродрому Жукас, неподалiк вiд Бiаррiца, у напрямку Банжула, що в Гамбii. Напрямок був незвичний. А ще дивнiше було те, що ця злiтна смуга не обслуговувала жодного iншого лiтака. Пенсiонер перевiрив компанiю CITA. Перша сенсацiя: такоi фiрми не iснувало. Тодi вiдстежив загадковий рейс, так само онлайн. У Банжулi лiтак не з’явився. Щойно знявшись у повiтря, пiлоти, вочевидь, змiнили радiочастоту й повернули в невiдомому напрямку. Диспетчер вiдкопав рахунки, пов’язанi з рейсом. Усе було збережено в мережi. Пальне. Дозаправка. Зарплатня пiлотам. Ще одна сенсацiя: за все платила компанiя «Noron». Фiлiя «EDS Technical Services». Тепер сищик мав справу. Французьку зброю по-тихому кудись доставили. Вiн розiслав електроннi листи в усi чотири куточки свiту, iншим любителям авiаперевезень, але нiчого не дiзнався. Шерлок Голмс дiйшов до своеi межi. Вересень 2006 року. Озброiвшись зiбраними матерiалами, вiн пiшов до головного комiсарiату По. На щастя, флiк, який його прийняв, дослухався до його iсторii. І передав цей перший протокол до прокуратури По. Справу передали суддi. Тому, хто мав можливiсть провести справжне розслiдування, на мiжнародному рiвнi, i знайти лiтак. І хто мав право вимагати рахунки компанii «Noron». Знов удача: суддя на прiзвище Вiтталi захопився справою. Допит Жана-Луi Деммара, генерального директора фiрми «Noron», яка спецiалiзувалася на пристроях для телекомунiкацiй, нiчого не дав. Чоловiк не пам’ятав про такий рейс. Пообiцяв пiдняти архiви. Але пiдробити документи, якi вiдвели б пiдозри вiд рейсу – план польоту, замовлення, квитанцii, – не так i важко. Суддя поспiшив. Не пiдготувався як слiд до першого допиту… Тим часом мiжнародне розслiдування дало своi плоди. У лютому 2007 року Вiтталi отримав новини про «сессну». Лiтак приземлився 15 травня 2006 року о 22:00 у Мiжнародному аеропорту Дубаi, що в Об’еднаних Арабських Емiратах, щоб заправити баки. Куди вiн попрямував далi? Знадобилося ще два мiсяцi, щоб суддя дiзнався напевне. Наступного дня борт пiд номером N543VP дiстався до Схiдного Тимору. Незалежноi держави, розташованоi на одному iз Зондських островiв мiж Індонезiею та Австралiею. Сiв лiтак не в аеропорту Дiлi, столицi, а на другому аеродромi острова, на сходi, неподалiк вiд мiста Баукау. Що ж мiстилося в його вантажних вiдсiках? Суддя облишив роботу над справою. Не було нi допитiв, нi обшукiв, нi прослуховування телефонних лiнiй. Жанна здогадувалася чому. Слiдчi суддi в середньому ведуть 150 справ одночасно. Вiтталi отримав звiстку про лiтак аж через пiв року пiсля початку розслiдування. Тим часом йому передали цiлу гору справ. І вiн, не маючи позову або точноi iнформацii, вiдмовився вiд зусиль. Як кажуть суддi: «Справа справою поганяе». Кiнець першоi дii. Наступна почалася рiк по тому, наприкiнцi лютого 2008-го. До прокуратури О-де-Сен надiйшло анонiмне донесення. Справжне обвинувачення, до якого прикрiпили перший звiт iз По i документи з фiскальноi служби департаменту, – а це означало, що донощик не просто був у курсi схем «EDS Technical Services», а й мав можливiсть дiстати офiцiйнi докази. Замiсть вступу стукач почав iз перелiку вмiсту «сессни». Кулемети. Ракетнi установки. Гранати. Автомати. Документ мiстив подробицi стосовно останнього пункту. Напiвавтоматичнi натiвськi гвинтiвки «Scorpio» 56х45 мм з прицiлом i лазерним наведенням. Якi е виключною спецiалiзацiею компанii «EDS Technical Services». Донощик подав iще дещо. Саме гвинтiвки «Scorpio» знайшли в руках повстанцiв, якi 11 лютого 2008 року в Дiлi вчинили замах на президента Жозе Рамуша-Орту. Вiн дiстав важке поранення. Президента перевезли в лiкарню в Дарвiнi, що в Австралii, i тепер його життю нiщо не загрожувало. Жанна замислилася. Справа була гаряча. Справжня бомба. Францiя як спiльник у спробi вбивства лауреата Нобелiвки з миру, президента зовсiм юноi демократii. Оце так безлад… Однак Жанна не мала певностi, чи був тут склад злочину. Схiдний Тимор не пiдпадав пiд ембарго. Вiдповiдно, експортувати туди зброю не було протизаконно. Проблема полягала в покупцях-беззаконниках. Але ж можливо, що зброю викрали – що вiд початку ii продали державним вiйськам чи силам правопорядку, наприклад австралiйським. Саме так стверджуватимуть керiвники EDS. Жанна вже уявляла цi допити. Боси в оточеннi адвокатiв, пiд захистом полiтикiв, вiльнi розповiдати що завгодно. У такому разi iй залишиться лише залучити до справи суддю з Тимору й видати мiжнародне судове доручення. А на це могли пiти роки. Та й потiм, на цьому труднощi не закiнчувались. Дiя третя. Довiдка з фiскальноi служби вiдкривала iнший бiк справи. Пiдробленi квитанцii та полiтична корупцiя. Анонiмне донесення свiдчило, хоч i без прямих доказiв, що паралельно з продажем зброi компанiя «EDS Technical Services» сплатила близько мiльйона евро консалтинговому агентству RAS – данi з податковоi пiдтверджували ряд рахункiв, якi RAS виставляла «EDS Technical Services». А це пiдприемство, що базувалося в Леваллуа-Перре, департамент О-де-Сен, пiдозрювалось у виписуваннi фальшивих рахункiв рiзним фiрмам, задiяним у держзакупiвлях. Жанна вiдмiтила iронiю в назвi контори, можливо навмисну. RAS на вiйськовому жаргонi означало «rien ? signaler», тобто «все чисто». Система була загальновiдома. Депутати забезпечували замовлення будiвельних робiт чи постачання спецiалiзованим фiрмам. Фiрми «купували» цi тендери, оплачуючи рахунки компанii-привида, яка, своею чергою, переводила кошти на користь полiтичноi партii депутата. Або ж прямо йому до кишенi – через закордоннi банки чи компанii, що базуються в офшорнiй зонi. Так партii фiнансували своi виборчi кампанii, а народнi обранцi збагачувались. У Францii схему було викрито в дев’яностих, коли розслiдували справу конструкторського бюро «Urba». Першу з довгоi вервечки справ, якi заплямували репутацiю всiх партiй, як лiвих, так i правих. Згiдно з тiею-таки довiдкою, компанiя RAS була наближена до новоi центристськоi партii, РПС (Республiканська партiя за свободу). Жанна щось чула про неi, зокрема пiд час мiсцевих виборiв минулого березня. Питання було ось у чому: за яку послугу «EDS Technical Services» розплачувалася цими рахунками? Вiдповiдь проста. Продаж зброi до Схiдного Тимору став можливим завдяки Бернару Хiменесу, який 2006 року був радником iз питань захисту й безпеки при Мiнiстерствi оборони. А ще Хiменес був одним iз засновникiв РПС… Жанна поклала маркер. Пiдсоли. Приперчи. І подай гаряченькою. Ренарт мав рацiю. Ця справа могла викликати справжнiй полiтичний скандал. Якщо завдати влучного удару. І зберiгати слiдство в таемницi. Жанна добре пам’ятала iсторiю з Аленом Жюппе, коли в нантеррських суддiв, якi розглядали його справу 2004 року, обшукували кабiнети, перевiряли комп’ютери, прослуховували телефоннi лiнii, не кажучи вже про тиск, погрози й iншi анонiмки… Проте тут бракувало головного. Доказiв. Якщо Жанна збиралася взятися за цю марудну працю, iй доведеться викрити роль Хiменеса як спiвробiтника Мiнiстерства оборони у вивезеннi зброi. Довести, що рахунки, виставленi компанiею RAS, не мають пiдгрунтя у виглядi наданих послуг. Вiдстежити цi грошi на балансi фiрми, а тодi у фондах РПС. А також, iмовiрно, в кишенi Бернара Хiменеса. Для цього доведеться розплутати клубок iз пiдставних фiрм, пересилання коштiв на анонiмнi рахунки у швейцарських банках, виведення фондiв в офшори. Іншими словами, провести титанiчну працю, на яку пiдуть роки без жодноi гарантii результату. Жанна почувалася готовою у це вв’язатися. Навiть якщо не була налаштована оптимiстично. У Францii такi справи нi до чого не вели. Ще зi студентських рокiв Жанна слiдкувала за славнозвiсними «республiканськими скандалами». Пiдробленi рахунки, фальсифiкованi тендери, таемнi фонди, розкраденi кошти, мутнi призначення, фiктивнi посади… Жодного разу суддя не виграв у полiтикiв. Жодного разу. Розгорався скандал, так. Якийсь час газети тiльки про це й писали. А тодi всi забували. Коли починався судовий процес – у найкращому разi через кiлька рокiв, – суддi й полiтики вмикали своi махiнацii. І кожен виходив сухим iз води. Як спiвав Ален Сушон: «Ватажки завжди лишаються на нагрiтих мiсцях, просто клас…» Жанна пiдняла слухавку телефона й набрала восьмий кабiнет судового управлiння, який мав повноваження у справах iз фальшивими рахунками. Вона була знайома з одним iхнiм спiвробiтником, капiтаном Ерiком Атцелем, якого кликали Брецелем або iнколи Фактуратором – за його здатнiсть розшифровувати рахунки, у яких нiхто нiчого не тямив. – Брецель? Коровська. – Як справи, Коровська? – Непогано. У мене е дещо цiкавеньке. Зараз надiшлю тобi факсом ПО, а ти скажеш, що ти про це думаеш. – Жанно, клянусь тобi, у нас тут повний завал… – Спочатку прочитай. – А про що мова? – Це не телефонна розмова. Прочитай i передзвони. – І з чого ти хотiла б почати? – Із прослуховувань. Комплексних. – Тим бiльше! У нас зараз немае вiльних рук, та й… – Прочитай факс. Тодi подивись електронку. Вiдправляю тобi список людей, яких треба «слухати». Я пошукаю iхнi контакти. А з iншим ти впораешся. Жанна поклала слухавку. Вона не звикла мати справу з прослуховуванням. Це була складна процедура. Слiд було добитися вiд операторiв стацiонарних лiнiй пiд’еднання до каналу зв’язку. Порозумiтися з мобiльними операторами. А Жанна хотiла бiльшого. Мiкрофонiв у кабiнетах. Апаратури для прослуховування у квартирах. Вона збиралася доручити це МСТЗ, Мiжмiнiстерськiй службi технiчного забезпечення. Жменьцi людей, яка по-тихому встановлювала «жучки». Тодi естафету переймали полiцейськi, якi розшифровували найцiкавiшi уривки записiв i передавали iх суддi у формi протоколу. І все це часто заводило в глухий кут. Або ж процедуру визнавали нечинною через втручання у приватне життя. Це було перше, про що клопоталася сторона захисту. Легко було довести, що мiкрофон у квартирi дозволив дiзнатися з особистого життя набагато бiльше, анiж про одну-двi пiдозрiлi розмови. І слiдчий суддя раптом опинявся поза законом. Бо перейшов межi службових повноважень. Справу закрито. Жанна була готова пiти на цей ризик. У кожному разi, вона не бачила, з якого ще боку тут можна було зайти. Чекаючи, доки передзвонить Брецель, вона зайшла в мережу й пошукала контактнi данi осiб для прослуховування. Робочi. Особистi. Мимохiдь перевiрила ще одну деталь. Деталь, яка вiд початку крутилась у неi в головi. Жанна написала листа й знову занурилася в матерiали. Через пiв години задзвонив телефон. Стацiонарний. 19:30. Один дзвiнок. Хвилинна пауза. Ще один дзвiнок. Жанна пiдняла слухавку: це точно був Брецель. Вони домовилися про цей код, щоб уникати небажаних розмов. Журналiсти завели моду телефонувати суддям пiсля сьомоi вечора, щоб точно натрапити на них, а не на секретарiв. – Це бомба, – сказав Брецель. – Я в дiлi. Його голос аж дрижав вiд захоплення. – У понедiлок заiду по судовi доручення. Уже сьогоднi запущу прослуховування мобiльних i стацiонарних лiнiй. Завтра встановимо обладнання в офiсах. Субота, нiхто нас не займатиме. Також вiдправлю хлопцiв у По, щоб подбали про примiщення фiрм. Жанна здригнулася. Їi також захоплювала вся ця «военна машина». А цей раптовий поспiх Брецеля пiдтвердив те, що вона i так знала. Цей чоловiк не був боягузом. Вiн не думав про кар’ерне зростання чи пенсiю. Цей чувак був на ii боцi. – Але е один нюанс, – мовив вiн. – Останне iм’я в списку, Антуан Феро. Яким хрiном вiн стосуеться цiеi iсторii? Жанна чекала на це запитаня. – Не хвилюйся. Я розберусь. – Це психоаналiтик чи психiатр? – І те, i те. – Ти поставила до вiдома раду медикiв? – Кажу ж тобi, я розберусь. – Це порушення лiкарськоi таемницi. Це стовiдсоткова лажа, красуне. – Це моя справа, гаразд? Цi записи розшифровувати не треба. Вiдправлятимеш iх просто менi. У виглядi цифрових копiй. Із запечатаними оригiналами. Щовечора. Окей? – Що за мутки? – Ти менi довiряеш чи нi? – Обладнаемо його кабiнет завтра пiсля обiду. Жанна повiсила слухавку. У ротi пересохло. Вона щойно вчинила найсерйознiше з усiх порушень професiйноi етики. Смертний грiх для суддiв. Вона додала до списку людей, яких слiд було прослуховувати, психоаналiтика Тома. Вона знала його iм’я. Знайшла адресу його кабiнету в довiднику. Вона прослухае записи Тома й дiзнаеться. 8 Минуло шiсть днiв. Усе пiшло не так, як очiкувалося. Тридцять першого травня, в суботу, Брецель надiслав запити на прослуховування мобiльних до операторiв «Orange» i «France Tеlеcom». Хлопцi з МСТЗ встановили жучки в кабiнетi Бернара Хiменеса в штабi РПС: полiтик склав повноваження в Мiнiстерствi оборони в 2007 роцi й обiйняв посаду скарбника партii. Також вони обладнали офiс Жана-П’ера Грiссана, генерального секретаря, i Сiмона Матюрi, гендиректора компанii RAS. Що ж до прослуховування EDS та «Noron», Атцель вiдправив людей до По ще в п’ятницю ввечерi. Згiдно з пунктом 4 статтi 18 Карного кодексу, слiдчий суддя може вiдправляти флiкiв у будь-яку точку Францii, якщо це сприятиме «виявленню правди». Кабiнети Жана-Луi Деммара, керiвника «Noron», та Патрiка Леша, директора EDS, обладнали мiкрофонами впродовж вихiдних. Стацiонарнi лiнii переадресували. Мобiльнi пiд’еднали до серверiв. У вiвторок, 3 червня, Жанна отримала першi розшифровки. Кiлька аркушiв. Без результатiв. Нi пiдозрiлих розмов. Нi натякiв на можливi iнтриги. Тим бiльше на виведення коштiв, iнструкцii з оплати чи передачу готiвки. Навiть жодних загадкових конструкцiй, якi давали б привiд припустити наявнiсть якогось шифру. Нiчого. Пiдозрюванi використовували iнший спосiб комунiкацii, у цьому Жанна не сумнiвалася. Того ж дня вона залучила комп’ютернi служби, щоб отримати iхнi емейли. І там чисто. RAS виправдовувала свою назву. А проте Жанна iнстинктивно вiдчувала, що всi цi схеми й досi дiяли. Можливо, хтось попередив iх про «жучки». Брецелю можна було довiряти. Хлопцям iз МСТЗ також. Але витоки iнформацii завжди трапляються. Свiт судочинства найдiрявiший з усiх адмiнiстративних установ. Насправдi ж вiд самого початку всiх цих серйозних манiпуляцiй Жанну Коровську цiкавив iнший бiк справи. А саме необробленi записи з кабiнету Антуана Феро, психоаналiтика Тома, якi iй передавали з понедiлка. Два диски: один – опечатаний оригiнал, другий – копiя для прослуховування, – загорнутi в цупкий конверт з Жанниним iменем, який щовечора просовували пiд дверi ii квартири. Консультацii психолога за цiлий день. Тут клювало набагато краще. Аж занадто добре, чесно кажучи. Жанна знала днi й години вiзитiв Тома. Понедiлок, 14:00. Середа, 15:30. Першого ж вечора вона поставила понедiлковий запис на перемотування, поки не впiзнала голос Тома. І тодi дiзналася все, що хотiла. У Тома була не одна коханка, а двi. Вiн говорив про одруження, дiтей, вагався мiж ними двома. Казав, що йому час осiсти. Будувати сiм’ю. Але Жанна участi в кастингу не брала. Тома нi разу про неi не згадав. Їй не було мiсця в його сьогоденнi. Тим бiльше в майбутньому. Вона була лиш однiею з тих, хто дозволяв йому вдовольнити свою жагу, втамувати спрагу завоювань – «спорожнити яйця», як елегантно висловлюються чоловiки, – щоб тепер, нагулявшись, спокiйно заснувати родину. Що ж до кандидаток у дружини, iм обом не було й двадцяти п’яти рокiв. Пффф… Жанна десять разiв переслуховувала той уривок, плачучи, бiсячись, лаючись. Як вона могла присвятити стiльки часу цьому мудаку, покласти на нього стiльки надiй? Тiеi ж ночi вона розiрвала його листи, повикидала його фото, повидаляла емейли й стерла номер iз контактiв на мобiльному. Не могла сказати, чи стало iй краще, але принаймнi в неi не лишилося сумнiвiв. І все ж Жанна гаряче чекала на вечiр середи з, варто визнати, неясними сподiваннями. З цiею клятою надiею, яка рие могили дiвчатам. Можливо, впродовж наступного прийому вiн нарештi згадае ii? Хрiн там. Новий диск пiдтвердив дiагноз. Двi жiнки. Два дiвчиська. Шлюб чи то з першою, чи то з другою. І так само нi слова про Жанну. Стару бабу. Тодi жiнка помiтила натяки на деякi змiни. Те, що почалося з вечора понедiлка… Певним чином перший запис був жорстким, але оздоровчим. Таким собi катарсисом. Звiльненням через бiль. Вона мусить iти своiм шляхом. А тепер вимальовувався iнший процес. Із нездоровою допитливiстю Жанна починаючи з вiвторка завела звичку, стоячи посеред вiтальнi й поiдаючи рис, слухати на комп’ютерi записи iнших прийомiв. Голоси. Таемницi пацiентiв. Наприклад, ii вразив один уривок. Це був священник близько п’ятдесяти рокiв: – Моя вiра слабне, лiкарю. Я тiльки з вами можу про це поговорити. Мое переконання слабшае… Нiби згорае. Це наче запалений гнотик, який завжди гасне в певнiй точцi… – У якiй точцi? – Скажiмо, я вiрю в усе аж до смертi Христа. А далi не йде. Не можу я прийняти подальшi чудеса. Воскресiння. Повернення Ісуса до апостолiв. Неможливо. – Отже, ваша вiра закiнчуеться на розп’яттi? – Так, на розп’яттi. Пауза. – Ви народилися в багатодiтнiй сiм’i, чи не так? – Семеро братiв i сестер. В Ельзасi. Ми часто про це говорили: я мав щасливе дитинство. – Але вашому батьковi бiльше подобалася наймолодша дитина. – Лiкарю, це не становило для мене проблеми. Я був найстаршим. Я розумiв батьковi вподобання. До того ж я рано увiрував. Вiра сповнила мене й дуже рано пiдштовхнула покинути дiм. Антуан Феро нiчого не каже. Священник прицмокуе. Схоже, у нього пересохло в горлi. Жанна добре знала це вiдчуття. Коли говориш, поклавши голову на подушку, слина в ротi пересихае, а в голову вдаряе кров. – Вiра, що закiнчуеться на розп’яттi, – повторюе Феро. – То й що? – Ви пригадуете останнi слова Христа? Знову тиша. Тодi голос священника промовляе, нiби визнаючи свою поразку: – «Батьку, чому ти покинув мене?» Жанна всмiхалася, жуючи свiй рис. Молодець, Феро… Вона уявляла собi його кабiнет. Лакований паркет. Марокканський килим. Червонувато-бурi тони. Книжки на полицях. Бiля кушетки – крiсло, повернуте спинкою до вiкна. Трохи далi – дiагонально до кушетки – письмовий стiл. Не всi прийоми були цiкавi. Але пацiенти – рiзноманiтнi. Були поспiшливi, якi закiнчували передчасно. Балакуни, з яких лився безперервний потiк слiв. Мовчуни, якi видавали по слову чи два на хвилину. Рацiоналiсти, якi нагромаджували аналiзи, структурували своi спогади, сновидiння. Поети, якi плекали слова й емоцii. Жертви ностальгii, якi розводилися про минуле з меланхолiйними нотками в голосi. Норовливi, якi приходили неохоче i в яких кожен прийом здавався останнiм… Жанна слухала i слухала. – Я весь час мастурбую, думаючи про неi, – каже якийсь чоловiк iз глибоким голосом. – А я ж кинув ii минулого року, цю брехуху. І до того вже три роки ii не торкався! Звiдки це раптове бажання? Звiдки ця нав’язлива думка – при тому, що я й чути про неi не хотiв? – Ви отримуете задоволення не вiд самоi мастурбацii, – вiдповiдае Феро. – Ваше задоволення йде вiд почуття провини. Мастурбуючи, ви пестите не тiло цiеi жiнки, а власнi докори сумлiння. Ви любите власний проступок. Ви почуваетеся винним, i вам це подобаеться. Ось вiд чого ви кiнчаете. Жанна розважалася, як божевiльна. Вона два роки вислуховувала такi реплiки, якi, хоч i завжди суперечливi, завжди загадковi, iнколи влучали в яблучко. Або принаймнi змушували задуматися, заглибитись у власну пiтьму, щоб вiдшукати там нову iстину. Найбiльше ii заворожував голос Антуана Феро. Не дуже низький, але чоловiчий. Із дещо хрипкуватим тембром. Манера мовлення в нього теж була особлива. Якась серйозна непоспiшнiсть у нiй задавала ритм, надiляла вагою кожне слово. А головне, у цьому голосi була нiжнiсть. Якась м’яка, чарiвлива нотка, нiби бальзам на рани… За три диски – понедiлок, вiвторок, середа – Жанна вже вiдчула благотворний ефект цього голосу. Вона вiдточила ритуал. Щовечора жiнка вимикала свiтло, всiдалася на диванi й надягала навушники. Заглибившись у нiч, вона насичувалася цiею нiжнiстю, цiею спокусливiстю. Голос просочувався в неi i, неначе важiль, розпирав iй ребра так, що ii серце розкривалося й сповнювалося радiстю пiд дiею його звучання… Напередоднi ввечерi Жанна навiть вiдчула, що не витримуе. Вiдчула тривожний потяг… Вона засунула руку в трусики i пестила себе впродовж консультацiй. Уже шкодуючи, що все псуе. Плямуе цей голос, який навiював iй таке чисте почуття… Вранцi в четвер, 5 червня, вона довго стояла в душi й подумки сварилася на себе. Мастурбувати, слухаючи голос психотерапевта, на самотi, посеред ночi. Як жалюгiдно… Жанна витерлась. Зачесалась. На дзеркалi танула пара. Жiнка не поспiшала побачити свою фiзiю. Гострi риси обличчя. Блiдий тон. А все-таки вона була гарна. Вузьке лице. Бiла, всiяна ластовинням шкiра. Високi вилицi. І цi зеленi очi, якi в хорошi часи сяяли, наче два агати. Одного разу Тома порiвняв iх з абсентом, нинi забороненим спиртним напоем, який був писком моди в ХІХ столiттi й отримав назву «зелена фея». Над склянкою з блiдо-зеленим напоем тримали вогник, на якому плавили шматочок цукру. Тома, хоч поетом i не був, помiтив схожiсть. Зеленi очi. Вогник рудого волосся. Що ж до сп’янiння… Того вечора вiн прошепотiв: «Ти – моя зелена фея…» Метафора закiнчилася лiжком. Жанна не сумнiвалася, що вiн вичитав це в якомусь журналi, але все ж зберiгала про той вечiр зворушливий спогад. Вона вийшла з ванноi з мокрим волоссям. Випила каву, яку приготувала ранiше. Згризла хлiбець iз цiльного зерна. Ковтнула звичну дозу «Еффексору»[12 - Французький препарат, що застосовуеться пiд час лiкування депресii.] – 0,75 мг. Вiдчинила дверцята гардероба й моментально обрала одяг – як добирають унiформу. Бiлi джинси. Бiла блузка з чорними вiзерунками. Льняний пiджак. І туфлi «Jimmy Choo» з гострими, як кинджали, шпильками. Схопила ключi, сумочку, портфель для паперiв – i з силою грюкнула дверима. Тепер – за роботу. Слiдства. Допити. Очнi ставки. І бiльше жодних дурниць iз безтiлесним голосом, бальзамом для душi й нiчними пестощами. 9 Пiднявшись на свiй поверх у СВІ, Жанна зрозумiла, що щось сталося. У коридорi, спиною до неi, стояло двое флiкiв. Спортивнi статури. Червонi пов’язки. Автомати на поясi, добре видимi. Усе серйозно. Один iз них обернувся. Вона впiзнала погано виголене, трохи щокате обличчя капiтана Патрiка Райшенбаха, керiвника слiдчоi групи з кримiнальноi полiцii. Його волосся так само блищало вiд гелю. Швидким рухом Жанна спробувала розтрiпати власну, ще вологу, шевелюру. Марно. – Привiт, – сказала вона, всмiхаючись. – Що ви тут забули? – Прийшли по Тена. Жанна збиралася розпитати подробицi, коли з кабiнету вийшов сам Тен. Щойно поголений, вiн натягував пiджак, тримаючи шкiряний портфель в однiй руцi. Слiдом за ним iшла його секретарка. – Що вiдбуваеться? – запитала Жанна. – Маемо ще одне. – Тен повiв плечима, поправляючи пiджак. – Ще одне вбивство. Канiбал. Якраз туди iду. Це в 93-му. Прокуратура Бобiньi[13 - Мiсто й мунiципалiтет неподалiк вiд Парижа, адмiнiстративний центр департаменту Сена-Сен-Денi, що мае номер 93.] передае справу нашiй. Жанна оглянула команду. Райшенбах iз непроникним лицем. Другий флiк, незнайомий, такий самий замкнутий. Тен, що саме натягував свiй стандартний суддiвський крижаний вираз обличчя. Секретарка за його спиною, достоту така ж. Усе суперсерйозно. – Окей, – сказав Тен, немов прочитавши Жаннинi думки. – Хочеш iз нами? – А можна? – Без проблем. – Вiн глянув на годинник. – Це в Стенi. Зробимо свою справу й повернемося пообiдати. Жанна заскочила до свого кабiнету. Глянула, чи немае новин у поточних справах. Дала вказiвки Клер i побiгла наздоганяти компанiю бiля лiфта. Надворi ще зранку збиралося на зливу, i тепер вона нарештi вибухнула. Прекрасна лiтня злива. Тепла. Сiра. Справжне звiльнення. Краплi барабанили по асфальту, немов петарди. Небо було схоже на гiгантський парашут iз переливчастих тiней, яким носився пустотливий вiтер, утворюючи з хмар мандрiвнi, швидкоплиннi скульптури. На них чекала машина без розпiзнавальних знакiв, припаркована в другому ряду на авеню Жолiо-Кюрi. За кермо сiв Райшенбахiв поплiчник, такий собi Леру. Капiтан сiв бiля нього. Суддi й секретарка вмостилися на задне сидiння. Не встиг Леру завести свiй «пежо», як Тен запитав: – Що там у нас? – Жертву звати Неллi Баржак. Двадцять вiсiм рокiв. – Професiя? – Фахiвчиня в лабораторii медичних аналiзiв. Їi вбили на пiдземному паркiнгу лабораторii. Жанна сидiла рiвно, прилипаючи до плеча секретарки по центру. – Їi вбили пiзно вночi, – вiв далi Райшенбах. – Вона працювала допiзна i йшла пiзнiше за всiх. Мабуть, убивця чекав на неi внизу. Заскочив ii, коли вона сiдала в тачку. – Убив ii на мiсцi? – Не зовсiм. Вiн затягнув дiвчину ще на поверх нижче. Вочевидь, добре знав це мiсце. Або працюе там, або приходив i винюхував кожну деталь. У будь-якому разi, зумiв не потрапити на камери спостереження. – Хто знайшов труп? – Охоронець, сьогоднi вдосвiта. Ішов дощ. Вiн перевiряв пiдвали, вiдведенi пiд стоки. Не одразу зрозумiв, що перед ним жертва. Тобто людина. Пiсля кожноi вiдповiдi Тен робив невеличку паузу. Нiби складав iнформацiю в окрему шухляду мозку. Жанна слухала, намагаючись зорiентуватися на мiсцевостi. Марна справа. Траса. Вказiвники. Цифри. Усе розмивав дощ. Небо над головою, здавалося, розриваеться. Набрякле, немов сiра губка. Час вiд часу його роздирало електричне сяйво блискавки. Вони об’iжджали Париж, прямуючи до Сени-Сен-Денi, на пiвнiч. Єдине, що було видно в цьому буревii, – це екран навiгатора, закрiпленого на приладнiй панелi, який час вiд часу давав указiвки. – А що це за лабораторiя? Райшенбах витягнув iз кишенi пiджака записник, тодi надягнув окуляри. – Це… цитогенетична лабораторiя. Дослiджують ембрiони. Не знаю, що воно таке. – Моя дружина робила такий аналiз, – втрутився водiй. – Це щоб перевiрити, чи зародок нормальний. – Амнiоцентез. Усi звернули погляди на Жанну – це вона озвалася. Вона повела далi, силкуючись прибрати несерйозного тону – або хоча б не повчального: – Гiнеколог забирае зразок амнiотичноi рiдини з матки вагiтноi жiнки. Тодi з неi видiляють вiдлущенi клiтини зародка чи оболонки плоду, вирощують iз них культуру й аналiзують хромосоми, щоби встановити карiотип дитини. Тен запитав, дивлячись у вiкно, нiби вiдповiдь його не цiкавила: – А що таке карiотип? – Це хромосомний набiр. Усi 23 пари хромосом, що визначають, якою буде дитина. Це дозволяе виявити можливi аномалii в котрiйсь iз пар. Наприклад, синдром Дауна. У Парижi таким займаеться дуже мало лабораторiй. Як називаеться ця? Райшенбах подивився в записнику, тодi обернувся. – «Павуа». Знаете таку? Жанна заперечно похитала головою. Вона ледве не додала, що в неi таких проблем нема. Що вона не вагiтна. Що в неi нiкого немае. І що ii життя – повна срака. Але стрималася. Вона поiхала з ними як суддя. Не час було дiлитися наболiлим. – Перша жертва, – звернувся Тен до флiка, – працювала в центрi для дiтей з вадами розвитку, так же? – Ага. З дiтлахами, що страждають на… – Райшенбах погортав записник, – …РАС, розлади аутичного спектра. – Вiн повернувся до Тена, опустивши окуляри на нiс: – Ви думаете, мiж цими розумово вiдсталими малими й тими амнiоштуками е зв’язок? – Є спiльнi риси з попереднiм убивством? – запитав, не вiдповiвши, Тен. – Я маю на увазi, у способi вбивства? – Усе збiгаеться. Парковка. Малюнки на стiнах. І, звiсно, тiло. У такому ж станi, як i перше. – Якiсь подiбностi в профiлях жертв? – Зарано казати. Ми ще навiть не бачили обличчя другоi дiвчини… до вбивства. На цих словах запала тиша, яку порушував лише шелест дощу. Жанна й далi дивилась у вiкно. Злива розмивала краевид, але недостатньо, щоби приховати його потворнiсть. Як i щоразу, минаючи цi лабiринти заводiв, будiвель, соцмiстечок, Жанна дивувалась: як можна було дiйти до такого? Вона уявляла, нiби iснуе зв’язок мiж убивцею й цими мерзотними мiстами. Агломерацiями. Вулицями. Серед них були точки, де вибухнуло звiрство вбивцi. Нiби пiдпал. Один, два, три… Потрiбно було пройти крiзь цей лабiринт, зануритися в цi мiськi хащi та вiдшукати осередок вогнища. Чотири, п’ять, шiсть… Зрозумiти, чому вiн дiе по пiдвалах. Нiби проводить ритуал у доiсторичних печерах. Приносить жертву… – Потенцiйних свiдкiв уже опитують? – запитав Тен. – Щойно почали. Я вже вiдправив туди своiх людей. Вони розмовляють з охоронцями. Із сусiдами. Але особливих надiй немае. Це промислова зона. Вночi там нiкого. У кожному разi, думаю, вбивця дiе холоднокровно. Продумуе все, перш нiж узятися за справу. – А про перше вбивство новин немае? Я досi не отримав звiту судмедексперта. – Я також. Я говорив iз ним уранцi. Сьогоднi все маемо отримати, разом iз токсикологiею i результатами розтину. За попереднiми висновками, нiчого особливого. Ми й так знали, що вбивця перерiзав дiвчинi горло, знекровив тiло та зжер деякi його частини. Навряд чи розтин додасть до цього щось нове. – А пiдозрюваних маемо? Із близьких? Колег? Сусiдiв? – Хрiн там. У дiвчини був наречений. Ми його допитали. Вiн безневинний. Сидiла в Інтернетi. Як i всi. – Сайти знайомств? – Не зовсiм. Фейсбук. MSN. Зараз перелопачуемо це все. Копаемо i в iншому напрямку. – В iншому напрямку? – Вiдштовхуемося вiд канiбалiзму. В мережi капець як багато сайтiв на цю тему. Всi англiйською. Божевiльнi форуми, чати, оголошення про бажання взяти участь у розчленуваннi, рецепти страв на основi людськоi плотi. І навiть охочi потрапити на тарiлку до зацiкавлених канiбалiв! Здурiти можна. Тисячi людей хочуть, щоб iх схавали! Саме так сказав на судi Армiн Майвес, «канiбал iз Ротенбурга». Цей чоловiк мрiяв з’iсти iншу людину й у 2001 роцi знайшов в Інтернетi добровольця, Бернда Юргена Брандеса. Уночi з 9 на 10 березня 2001 року Майвес вiдрiзав йому член перед камерою. Вони з’iли його разом, пiсля чого Майвес перерiзав Брандесовi горло, розчленував його i скуштував, коментуючи своi дii вголос на камеру. – І що з того? – запитав Тен. – Нiчого. Як на мене, це все блеф. Та й потiм, дуже важко вiдстежити тих, хто пише цю херню. У кожному разi, ми не знайшли нi слiду Марiон Кантело, жертви. Мiж нею й цими психопатами немае жодного зв’язку. Нi, на мою думку, вона опинилася не в той час не в тому мiсцi. Як завжди. – Я думаю, що скорiше цей тип уже довго стежив за нею. – Тут я згодний. Але вiд початку iй просто не пощастило з ним перетнутись. – А що з вiдбитками? ДНК? Там повсюди його пальчики, якщо я нiчого не плутаю. Іще слина… – І лайно. – Окей. То що? – Нiчого. За вiдбитками збiгiв у базi не знайдено. Результатiв аналiзу ДНК ще немае. Але наскiльки можна судити зараз, навряд чи це щось дасть. Якщо вiн не турбуеться про слiди, значить, його немае в жоднiй базi. Суддя запитав трохи тихiше: – Сiм’ю цiеi дiвчини вже повiдомили? Райшенбах кивнув на свого сусiда за кермом «пежо». – Цим займеться Леру. Вiдчуваю, що вiн сьогоднi у формi. Водiй лайнувся, а тодi постукав пальцем по екрану навiгатора. – Ну, все, – буркнув вiн. – Ми на мiсцi. 10 Лабораторiя розташовувалася в закритiй промисловiй зонi. Масивнi будiвлi зi скла й бетону, споруди зi збiрних конструкцiй, ангари зi склопластику. До кожноi будiвлi прилягала територiя в кiлька гектарiв – багнистi, порослi травою, всiянi калюжами пустища. Усюди було безлюдно. Леру пригальмував перед довгою триповерховою спорудою з рядами вiкон. Табличка при в’iздi сповiщала: «ЛАБОРАТОРІЇ ПАВУА». Довкола будiвлi стояли полiцейськi фургони, цивiльнi автiвки, карети швидкоi. Жанна здригнулася. Синi вогники мигалок мерехтiли, вiдбиваючись вiд дощових хмар, вiдображаючись у шибках фасаду та стiкаючи ними, нiби лискуча фарба. У поривах вiтру, що розносив сiрi краплi, сновигали люди в блискотливих дощовиках. Усе це коло пекла було обгороджене жовтими стрiчками. Вони зупинилися за сто метрiв вiд споруди й вийшли з авто. Повiтря було теплим i липким. Шквал не вщухав, тулився до iхнiх тiл, наче хмари водяного пилу. Асфальтована дорiжка була вкрита багнюкою. Жанна ледве не впала на своiх пiдборах i вхопилася за руку Тена. Зiгнувшись, вони дошкандибали до вхiдних дверей, поки Леру розмахував посвiдченням, прокладаючи шлях. Жанна була дезорiентована. Вода. Бруд. Атмосфера промисловоi зони. Не так вона уявляла собi лабораторiю амнiоцентезу, мiсце за визначенням стерильне. Назустрiч iм вийшов капiтан мiсцевоi полiцii. Заступник прокурора вже поiхав. Чекали на Тена, перш нiж забрати тiло. Тодi офiцер коротко описав жертву. Нiчого такого, чого б уже не було в брифiнгу Райшенбаха. – Треба обiйти справа, – повiдомив вiн, простягаючи руку. – Вхiд до парковки – iз заднього боку будiвлi. Попереджаю вас, там… кривава лазня. Поруч матерiалiзувалися флiки. Клацнули парасольки. Вони обiйшли будiвлю алеею, обсадженою бирючиною. Усi ковзалися й шльопали багнюкою на асфальтi. Сцена загалом була комiчна, але найсмiховиннiший вигляд мала Жанна на своiх шпильках, у мокрому пiджаку й заляпаних бiлих джинсах, що здавалися геть убитими. – Зайдемо он там, – мовив капiтан, махнувши в бiк бетонного пандуса, що зникав у пiтьмi. – Ворота пiднятi. Інакше доведеться заходити до будiвлi й спускатися лiфтом. Треба ключi, коди. Ця лабораторiя – справжнiй бункер. Жанна з Теном перезирнулися. Як тодi сюди проникнув убивця? Дощ заливав заiзд до паркiнгу темними шумливими хвилями. Повiтря було таке вологе, що здавалося, наче дихаеш водяною парою. У Жанни виникло враження, нiби вона спускалася до перегрiтоi печери. До якогось таемного прадавнього мiсця, звiдки походять мiськi легенди. Парковка з низькою стелею була передiлена колонами. Жодноi машини, окрiм «смарта», оточеного жовтою стрiчкою. Вочевидь, тачка жертви. Довкола снували флiки в тих самих дощовиках, пiдлогою ковзали променi iхнiх лiхтарикiв. – Треба спуститися ще нижче, – сказав капiтан. – На другий рiвень. Приходив якийсь чувак iз мерii, пояснював нам, навiщо той пiдвал, але я нiчого не зрозумiв. Паркiнг оснащений системою стокiв, зробленою в шiстдесятi, туди стiкае вода з усiеi промисловоi зони. Хочете маски? Там унизу добряче смердить. Новоприбулi вiдмовились. Ще один пандус. Вони зустрiли перших кримiналiстiв у бiлих комбiнезонах iз написом «ЕКСПЕРТНО-КРИМІНАЛІСТИЧНА СЛУЖБА». Тi фотографували окремi деталi пiд свiтлом прожекторiв, збирали зразки в герметичнi пакети. Жанна та iншi дiсталися бетонного шлюзу, який охороняли двое вартових. Здавалося, сюди скликали всiх флiкiв з паризького регiону. Пiд ногами валялося смiття, папiрцi, жуйки, нанесенi водою, що добiгала сюди й витiкала пiд дверi. Вiдiмкнули замок. Вони переступили купу смiття й почали спускатися бетонними сходами. Жанна знову сперлася на руку Тена. До стелi прикрiпили переносний лiхтар. Попри це освiтлення, у пiдвалi було так темно, що пiтьма здавалася матерiальною. Нездоланною. – Тут висота – добрих п’ятнадцять метрiв. Мабуть, знiс ii сюди на спинi… Усе вiдчутнiшим ставав запах стiчних вод, повний нудотних випарiв. До нього домiшувався дух масла й бензину. А ще – гострий, пронизливий сморiд, який видiлявся на фонi iнших запахiв. Тхнуло смаленим поросям. – Чим це смердить? – запитала Жанна. Капiтан пiдозрiливо обернувся на неi. Вiд самого початку в нього на язицi крутилося запитання. Двое слiдчих суддiв на одну справу – це на одного бiльше, нiж потрiбно… – Убивця, – сказав вiн, звертаючись до Франсуа Тена, – запiк деякi частини тiла. Але е ще дещо. – Ще дещо? – Тут знайшли залишки дивноi речовини. Експерти кажуть, це може бути лiй. – Що ви маете на увазi? – Тваринний жир. Схоже, вiн добре горить. І довго. Так убивця собi пiдсвiчував. Кримiналiсти все вам пояснять. Нам сюди. Ще однi дверi. Кiлька сходинок. І – шок. Замкнуте примiщення у двiстi-триста квадратних метрiв iз похилою стелею. Стiни з чорного бетону, вкритi вологими плямами. Блискуча вiд стiчних вод пiдлога. Справжня печера новiтньоi ери. Ери бетону й бензину. Колись була залiзна доба. Потiм бронзова. А тепер настала нафтова. Свiтло прожекторiв кримiналiстичноi служби вiдбивалося в калюжах. Примiщенням снували експерти в масках. Вони один за одним кидали короткi погляди на новоприбулих, не припиняючи працювати. Жанну знову охопило неоднозначне враження, яке iй навiювали мiсця злочину. Тут вiдчувалася жорстокiсть, але й також, i навiть бiльше, спокiй, полегшення. Спокiй убивцi. Ця кров, цей труп, ця пошматована плоть складали цiну його умиротворення. Тут убивця вдовольнився. Втишився. Заспокоiвся… – Можна побачити тiло? – запитав Тен. Капiтан затис лiхтарик пiд пахвою й натягнув хiрургiчнi рукавички. Тодi обережно вiдгорнув простирадло, що вкривало жертву. Промiнь лiхтарика нiби випадково вихопив iз пiтьми труп. Жанна вiдсахнулася. У неi пiдкосилися колiна. Вона покликала на пiдмогу свiй статус слiдчоi суддi. Роки навчання. Непохитну впевненiсть у своему покликаннi. Думай як суддя i тiльки як суддя. Шматкiв було щонайменше п’ять. Із тулуба з розпанаханим черевом стирчали, на мiсцi плечей i стегон, бiлястi кiстки. Усi чотири кiнцiвки було вирвано. Голову жiнки, або того, що вiд неi лишилося, не було видно: вона була закинута назад. Волосся мокло в калюжi. Попри жах, що парадоксально слiпив Жанну своею непроникною пiтьмою, iй в око впали кiлька деталей. Бiлiсть шкiри. Огряднiсть тiла. Їi плечi й стегна були округлi, немов вiдшлiфованi водою скелi. Жанна пригадала скульптури Жана Арпа. Бiлi м’якi фiгури, без рук i без нiг, що так i манили своiми чистими обрисами, аж хотiлося iх погладити… У темрявi Жанна розрiзнила розкиданi руки й ноги. Наполовину пожертi. Мiсцями попеченi. Вдалинi, попiд стiною, також лежала купа сiрих тельбухiв, що, злипнувшись, мокли в бруднiй водi. Жанна усвiдомила, що всi навколо мовчать. Усi були однаково шокованi: Тен, Райшенбах, Леру, секретарка… Вона пiдiйшла ближче до страхiтливоi сцени, яку нерiшуче освiтлював своiм лiхтариком капiтан. Жанна помiтила рану на горлi, перерiзаному вiд вуха до вуха. – Можете посвiтити на обличчя? Капiтан не ворухнувся. Жанна взяла з його рук лiхтарик i скерувала промiнь у потрiбному напрямку. М’язи й кiстки обличчя змiшалися пiд шкiрою в суцiльну масу. Його вкривала фiолетова гематома, схожа на величезну винну пляму. Убивця лупив свою жертву каменюкою чи якимось обухом. Не раз. Пiд шкiрою зiбралася й згорнулася кров. Це означало, що пiд час цих тортур дiвчина досi була жива. Жанна також помiтила згустки кровi в кучерях: вбивця розбив iй череп. Помiж розпатланого волосся виднiлися шматочки мозку. Жанна перевела лiхтарик на живiт. Розпанаханий вертикальним порiзом вiд грудноi клiтки до таза. По боках – рани, подряпини, отвори. Можливо, навiть малюнки. Бракувало однiеi грудi. Інша звисала. Жанна здогадалася, що вбивця занурювався обличчям у цi рани й кусав м’язи. Кожен укус шматував шкiру по краях отвору. Злочинець оголював плоть, а тодi впивався в неi зубами. Йому не подобаеться шкiра. Вiн хоче доторкатися до нiжного, ще теплого м’яса, вiдчувати тканини м’язiв, твердiсть кiсток… Жанна посвiтила ще нижче. Пах. Вона передбачала, що та зона постраждала особливо сильно. І мала рацiю. Вбивця роздер лобок. Зубами. Або руками. Вiн вiдгорнув шкiру по боках i впивався зубами в органи, всмоктував кров, випорскував ii назад кривавими струменями. Жанна не була патологоанатомом, але здогадувалася, що вбивця зжер усi генiталii цiлком. Статевi губи, клiтор, труби, матку… Проковтнув усе. Поглинув цi дорогоцiннi частини, символи жiночностi. Раптом у Жанни сяйнув здогад. Убивця – жiнка. Горгона, яка хотiла заволодiти плiднiстю своеi жертви. Як папуаси з’iдають серце чи мозок своiх ворогiв, щоби перейняти певнi iхнi риси. Жаннi на думку спали слова. Слова, якi iй вбивали в голову в церквi, у ii перше причастя: «Хто тiло Мое споживае та кров Мою п’е, той у Менi перебувае, а Я в ньому»[14 - Ів. 5:56. Тут i далi цитати з Бiблii подано в перекладi Івана Огiенка.]. Жанна помiтила вiдображення свого блiдого обличчя в калюжi. Боже мiй, я зараз зомлiю… Щоб повернути собi солiдний вигляд, вона простягнула лiхтарик капiтановi й обернулася до Тена. – Перша була в такому ж виглядi? Суддя не вiдповiв. – Ти бачив тiло чи нi? – Лише на фото. Коли я приiхав, його вже забрали. – Але там усе було так само? Суддя спромiгся лише кивнути. До них долинув якийсь голос. Кремезний чоловiк iз великим черевом, утиснутим у сине поло «Ralph Lauren», бурмотiв у диктофон. Йому було за шiстдесят, вiн мав матову шкiру й сиве волосся з продiлом посерединi. Нiс iз горбинкою. Маленькi блакитнi очi. Його погляд здавався жвавим, смiшливим i якимось водянистим. Але було в ньому й щось агресивне, щось недоречне. Нiби цi прозорi очi не мали жодного стосунку до цього засмаглого обличчя. – Ланглебе, – прошепотiв Тен. – Судмедексперт. Клянусь, якщо цей розумник знову почне менi тут фiлософствувати, я його в сраку виграю. Суддя представив йому Жанну. Вони механiчно потиснули руки. – Схоже, я знаю, як вiн дiе, – сказав медик, засовуючи диктофон до задньоi кишенi джинсiв. – Ми тебе слухаемо. Той пiдвiв голову, киваючи на арматуру на стелi, де висiли неоновi лампи. – Вiн пiдвiшуе дiвчину он там головою донизу. Розквашуе iй обличчя й перерiзае горло. Як забивають свиней на фермi. Вiн користуеться добре наточеним ножем. Краi рани акуратнi. Рiже злiва направо. «Щурячий хвостик», тобто кiнець порiзу, не залишае сумнiвiв. Цей покидьок – правша. І можу вам сказати, що рука в нього не труситься. Я вже бачу, що пошкодження сягае хребта, перерiзанi трахея й стравохiд. У дитинствi Жанна проводила два мiсяцi лiтнiх канiкул у селi в Першi[15 - Перш – природний регiон Францii, розташований на перетинi регiонiв Нормандiя, Центр-Долина Луари та Пеi-де-ла-Луар.]. Вона не раз була присутня на таких варварських екзекуцiях. Справжня церемонiя. Рiжуть кабанчика… – Кровi замало, – зауважила вона. Експерт перевiв на неi своi метаноловi очi. Вiн оцiнив ii спостереження: – Саме так. Думаю, вiн збирае ii. У таз чи якусь iншу посудину. – Що вiн iз нею робить? – запитав Тен. Ланглебе змiрив iх обох поглядом. «Два суддi за цiною одного». Схоже, його це забавляло. – Судячи з атмосфери, мабуть, одразу випивае. Ще теплою. – Ти впевнений у своiх висновках? – Щодо способу вбивства – так. У жертви на щиколотках слiди вiд мотузки. Перевiрте перекладини. Там будуть слiди тертя, ознаки навантаження. У першоi жертви були зламанi щиколотки. Думаю, тут те ж саме. Усе це буде в моему звiтi. – До речi, про звiт, – перебив його Райшенбах, – ми досi не отримали перший. – Скоро буде. Це не горить. – Не знаю, що ще тобi потрiбно. – Прояснiмо все, – заговорила Жанна. – Коли вiн пiдвiшуе дiвчину, вона ще жива? – Звичайно. Щоб кров била ключем, серце мае битися. Тен мовчки похитав головою. На його обличчi вiдбилися сумнiви. Здавалося, нiби вiн хоче довести розслiдування до кiнця й водночас якомога швидше вшитися звiдти. Накритися ковдрою з головою та забути про все це. – Потiм, – вiв далi незворушний Ланглебе, – вiн розрiзае iй живiт. Хапае нутрощi руками й витягуе з тiла. У меню – тельбухи й… – Ми зрозумiли. – Як вiн розрiзае живiт? – запитала Жанна. – Якою зброею? – Чимось примiтивним. Я ще чекаю на результати розтину першоi жертви. На мою думку, там будуть залишки металу або каменю. Але все це нiби з печерноi доби. – А потiм? Що вiн робить? – Спускае тiло. Ховае мотузки, гачки. Починае бенкет. Ви бачили, що з дiлянкою паху? Думаю, спершу вiн поiдае цю частину. – Чому спершу? – озвався Тен. – Інтуiцiя. В кожному разi, цю частину вiн жере сирою. Негайно. Тимчасом як усе iнше запiкае. Є якийсь нагальний зв’язок мiж убивцею й жiночою маткою. Жанна переконувалась у своiй гiпотезi. Може, вбивця – жiнка? – Тодi вiн виривае всi чотири кiнцiвки. Тут варто сказати, що ваш клiент надiлений просто-таки богатирською силою. Як на мене, вiн ламае суглоби й викручуе руку або ногу, поки не порвуться зв’язки. Нi, не жiнка… – Урештi-решт вiн розводить вогонь i запiкае на ньому вибранi шматочки. Руки, ноги й деякi органи. Я ще не встиг тут усе порахувати, але у випадку з першою жертвою вiн ум’яв печiнку, нирки i, звичайно, серце. Серце – це головне. Тен провiв рукою по лицю. Вiн досi тримав свiй портфель. Секретарка бiля нього не ворушилася. Нiби соляна статуя. Влада, яку втiлювали цi двое, здавалася застарiлою, смiховинною. – Вiн точно людоiд? – запитав суддя. – Я маю на увазi, вiн не мiг забрати з собою деякi… шматки з iншою метою? – Нi. Пiсля першого вбивства я мав можливiсть вивчити рештки бенкету. На кiстках були специфiчнi подряпини. Слiди розчленування. Іншi кiстки вiн поламав, щоб дiстати кiстковий мозок. Достоту так, як робили нашi доiсторичнi предки. Також е специфiчне пошкодження на макiвцi. Убивця розбивае черепну коробку, щоб висмоктати мiзки. Я не спецiалiст, але, здаеться, це ще одна технiка кроманьйонцiв. Жанна заговорила: лише чiпляючись за власнi запитання, можна було не втратити грунт пiд ногами: – А лiй? – Так вiн присвiчуе собi – палить сало. – Нам казали про «тваринний жир». Про яку тварину йдеться? – Хто вам таке сказав? Втрутився капiтан полiцейськоi бригади: – Так менi сказали експерти-кримiналiсти. – Вони помилилися. Аналiзи зразкiв iз першого мiсця злочину свiдчать, що йдеться про людський жир. Убивця користуеться всiм готовим. Вiн вирiзае частини пахвини або черева й використовуе iх як свiчки повiльного згорання. – Якщо вiн уже розвiв вогонь для своеi… трапези, – сказала Жанна, – навiщо йому тодi свiчки? – Для письма. Ланглебе взявся за прожектор i повернув його до однiеi зi стiн. Та була вкрита символами. Вертикальними рисками, якi ускладнювалися з кожним рядком. Ряди дерев, кожне з яких мало iнший рисунок гiлок. Ще в них можна було розпiзнати стилiзованi людськi постатi. Або лiтери з якогось примiтивного алфавiту. Вiдступивши, Жанна усвiдомила ще одну паралель, пов’язану з дiяльнiстю самоi лабораторii Павуа. Цi покрученi риски могли також позначати пари хромосом, якими iх зображають на карiотипi. – Про цi штуки вам розкажуть кримiналiсти, – прокоментував Ланглебе. – Наскiльки я знаю, iх намалювали неабиякою сумiшшю. Кров, слина, екскременти. І вохра. Одним словом, суцiльна органiка. Вохра: Тен уже згадував про це в ресторанi, говорячи про перше вбивство. Жанна попросила бiльше подробиць про цей матерiал. Ланглебе вiдмахнувся вiд запитання – мовляв, чекаемо детальнiших результатiв, – а тодi пiдсумував: – Ми й близько не розумiемо, що це все значить. Я б навiть додав, що так все й задумано. Це фармакон, згiдно з Рене Жираром. – Не заводь свою шарманку, – сказав Тен напiвжартома. Судмедексперт усмiхнувся. Його широке й масивне обличчя зi свiтлими очима випромiнювало особливу ауру. – «Процес жертвоприношення передбачае певну мiру незнання. Вiряни не знають i не повиннi знати, яку роль вiдiграе насильство…» Тен розтулив рота, збираючись вилаятись, але Жанна поклала руку йому на плече. Ланглебе вже задкував, поклавши руки до кишень. У своему поло, вичовганих джинсах, мокасинах вiн був схожий на яхтсмена, який зiбрався поплавати на своему вiтрильнику. – Па-па, дорогенькi. Сьогоднi отримаете мiй звiт про першу жертву. З другою постараюсь упоратися швидше. Ланглебе вiдкланявся й попрямував до сходiв. Тен сплюнув: – От гiвнюк… – Рене Жирар – це антрополог, – пояснила Жанна. – Вiн написав дуже вiдому книжку, «Насильство i священне». – Он як? – реготнув Тен. Тодi гукнув, нi до кого конкретно не звертаючись i вказуючи на тiло: – Це можна забирати чи як? Люди довкола заметушилися. Жанна вела далi: – У цiй книжцi вiн пояснюе, як первiснi суспiльства регулювали насильство в кланi за допомогою жертвоприношень. Це був нiби клапан, що дозволяв випустити агресiю, зменшити напруження. Проливалася кров – i пристрастi влягалися. – А «фарма-щось-там» – це що? Тiло запихали в пластиковий мiшок. – «Фармакон» у перекладi з грецькоi означае речовину, яка е отрутою i водночас лiками. Згiдно з Жираром, у стародавнiх народiв цю роль вiдiгравало насильство. Лiкувати насильство насильством… Хтозна. Можливо, вбивця хоче врятувати наше суспiльство вiд хаосу. – Дурня. Якийсь псих граеться в канiбала, а в нас немае нi найменшоi зачiпки. Ось такi справи. – Привiт. Можна вам дещо показати? Поруч iз ними стояв чоловiк у бiлому комбiнезонi. Вiн iз шурхотом зняв капюшон. Алi Мессауд, керiвник ЕКС – експертно-кримiналiстичноi служби. Вони привiталися жестом: усi були мiж собою знайомi. Мессауд повiв iх до того мiсця, де лежало тiло, а тепер залишилися контури з липкоi стрiчки. – Погляньте туди. Довкола силуету купчилися чорнi слiди. Жанна вже помiтила iх ранiше, але подумала, що то кривавi плями. Зблизька виявилося, що то фрагменти вiдбиткiв. Вигнутi, посiченi, загадковi форми. – Вiдбитки нiг, – пiдтвердив Мессауд. – Точнiше кажучи, босих нiг. На мою думку, вбивця роздягаеться догола й тупцяе довкола жертви. Тен уже згадував цю деталь. Жанна уявила собi голого чоловiка, що схиляеться над жертвою й починае ii пожирати. Хижак. – Тут не тiльки слiди нiг. Руки теж. Убивця ходить на чотирьох кiнцiвках. Просто жесть. – Вiдбитки здаються досить невеликими, – зауважила Жанна. – Вони можуть належати жiнцi? – Нi. Не думаю. Але точну вiдповiдь дасть аналiз ДНК. Пальцi зiгнутi. Вбивця спираеться на пiдлогу стиснутими кулаками. І я помiтив iще дещо. Якщо порiвняти розташування вiдбиткiв долонь i ступень, можна побачити, що вiн перемiщуеться, розвертаючи долонi всередину. – Страждае на фiзичне калiцтво? – запитав Тен. – Можливо. Або ж iмiтуе деякi види мавп. Важко сказати напевне. Жанна продовжила розвивати свою думку: – Можеш за цими вiдбитками описати статуру вбивцi? – Бiльш-менш. Чувак носить 40-й розмiр, але руки в нього маленькi. Судячи з того, що вiн зробив iз тiлом, це мае бути якийсь здоровило. Але водночас сила вiдбиткiв натякае на невелику вагу. Тен кивнув на моторошнi знаки, що виднiлися на стiнах. – А це? – запитав вiн Райшенбаха. – Ти доручив комусь це вивчити? – Кiльком спецiалiстам, – вiдповiв Мессауд. – Антропологу. Археологу. Криптологу. Поки що ми не отримали результатiв. Пiдiйшов капiтан територiальноi бригади. Вiн постукав по своему наручному годиннику й звернувся, знову-таки, до Тена: – Можемо пiднiматися, пане суддя? Директор лабораторii чекае на нас у своему кабiнетi. 11 – Шановнi, чим я можу вам допомогти? Жанна з Теном перезирнулися. За таких обставин запитання здавалося не дуже доречним. Бернар Павуа був велетом, непорушним, наче мармурова статуя. Зростом близько метра дев’яноста, вагою пiд сто двадцять кiло, вiн сидiв за своiм письмовим столом, пiдпираючи плечима шибу вiкна. Добре за п’ятдесят, квадратне обличчя, шевелюра з тугими кучерями, колись бiлява, тепер сива, й окуляри в роговiй оправi. Його обличчя було спокiйне, але золотисто-карi очi за скельцями нагадували крижинки на днi склянки вiскi. Пика on the rocks[16 - З льодом (про коктейлi) (англ.).]. – Ну, чекаю на вашi запитання. Двое суддiв, флiк i секретарка сидiли навпроти масивного столу. Тен, закинувши ногу на ногу, сказав таким самим тоном: – Розкажiть нам про жертву. Павуа пустився в класичнi дифiрамби. «Незрiвнянна спiвробiтниця. Чарiвна жiнка. Нiхто не мiг бажати iй зла». І так далi. Неможливо було зрозумiти, чи вiн справдi вiрив хоч в одне слово зi своеi стереотипноi промови. Жанна не вслухалася. Вона розбиралась у своiх вiдчуттях, досi ослiплена сяйвом лабораторii. Вийшовши з пiтьми парковки, вони проминули примiщення бездоганноi чистоти. Стерильнi лабораторii. Герметизованi кiмнати. Кабiнети, роздiленi скляними перегородками. Дорогою вони перестрiли десятки спецiалiсток у бiлих халатах. Справжнiй промисловий вулик. «Двадцять тисяч амнiоцентезiв на рiк», – уточнила заступниця директора, яка iх супроводжувала. Але найбiльше Жанну схвилювала саме ця спецiалiзацiя. У пробiрках, у центрифугах, у витяжних шафах – всюди була амнiотична рiдина. Води родючостi. Народження. Невинностi… Пiсля того, що вони бачили в пiдземеллi, це було нiби потрапити з пекла в рай. Перейти вiд смертi до життя. – Двое суддiв на одну справу, – зауважив Павуа, – це не дуже поширена практика, нi? Нове розпорядження Саркозi? – Жанна Коровська тут у ролi консультантки, – сказав Тен, анiтрохи не збентежений. – Консультантки з чого? Жанна заговорила, проiгнорувавши запитання: – Яку саме посаду обiймала Неллi Баржак? Лаборантка? Павуа насупив брови. У нього було друге пiдборiддя, справжнiй пелiканячий мiхур, який надавав йому ще незворушнiшого вигляду. – Нi-нi. Це була блискуча цитогенетикиня. Надзвичайно талановита. – Вона встановлювала карiотипи? – Не тiльки. Вечорами вона також працювала над програмою з молекулярноi генетики. – А в чому рiзниця? – Цитогенетики працюють iз клiтинами. Молекулярнi генетики вивчають ще меншу ланку – молекули ДНК. Побачивши вираз обличчя спiврозмовникiв, директор зiтхнув i розщедрився на пояснення: – У кожнiй клiтинi е хромосоми. Це нитки, такi собi спiралi, складенi з генiв. Молекулярна генетика займаеться цими послiдовностями. Це незрiвнянно меншi масштаби. – У вас е обладнання для таких дослiджень? – Так, на третьому поверсi, але це не наша спецiалiзацiя. Наша повсякденна робота – це карiотипи. Пошуки аномалiй у парах хромосом. – Ви говорили про якусь програму, – вела далi Жанна. – Над чим саме працювала Неллi? Я маю на увазi, вечорами? – Вона дописувала докторську дисертацiю про генетичну спадщину народiв Латинськоi Америки. Їй звiдусiль надсилали зразки кровi. Вона iх класифiкувала. Порiвнювала. Я не дуже добре знаю, що вона там хiмiчила. Вона не сильно про це розводилася. Це була поступка з нашого боку: ми дозволили iй використовувати наше обладнання для особистих дослiджень. Павуа нахилився вперед. Нiби Будда, що хитаеться на своему постаментi. – До чого цi запитання? Як це пов’язано з тим, що сталося? – Ми не виключаемо зв’язку мiж ii роботою i мотивом убивства, – заявив Тен. – Це жарт? Суддя вiдповiв, очевидно, щоб пiдштовхнути директора до спiвпрацi: – Ми вже розслiдуемо вбивство такого ж типу. Жертва – медсестра, що працювала в центрi для дiтей iз вадами розвитку. Мiж хворобами, якi лiкують у тому закладi, та дiяльнiстю вашоi лабораторii може iснувати зв’язок. – Що то за вади? На що страждають цi дiти? Тен зиркнув на Райшенбаха: запитання Павуа його вкурвило. – Ми нiчого про це не знаемо, – зiзнався вiн. – Принаймнi поки що. Розкажiть краще, якi проблеми ви можете виявити за допомогою карiотипiв. – Здебiльшого синдром Дауна – трисомiю 21. Його називають так через те, що це вiдхилення стосуеться пари хромосом пiд номером 21. Ми також виявляемо iншi аномалii, наприклад трисомiю 13, яка викликае психомоторну загальмованiсть i фiзичнi вади. Або ж так звану «делецiю». Вiдсутнiсть певних дiлянок хромосом. Така нестача призводить до важких наслiдкiв для розвитку дитини. – Цi аномалii рiдкiснi? – Залежно вiд того, що ви називаете «рiдкiсним». У нас вони трапляються щодня. Або майже. – Вони можуть викликати незвичайнi форми божевiлля? – Я не розумiю вашого запитання. – Ви говорили про трисомiю. Аналiз карiотипу може виявити такi хвороби, як, наприклад, шизофренiя? – Нi. Навiть якщо припустити, що такi патологii мають генетичне походження, потрiбно було б iдентифiкувати вiдповiдний ген i працювати з ДНК. Ми не такi професiонали. Чого ви дошукуетесь? Страшно навiть подумати: ви вважаете, що вбивця – якийсь псих, чию генетичну аномалiю виявили тут колись давно? – Є й iнша можливiсть – батьки. Якi могли б мати на вас зуб. – Чому ж? – Через хибний результат. Через дитину, яка народилася з вiдхиленнями. – Це безглуздя, – вiдрiзав Павуа. – Якби ви знали, якi мотиви трапляються в нашiй роботi. – Я маю на увазi, це справдi безглуздо. Якщо в карiотипi видно аномалiю, це ще не привiд вважати нас вiдповiдальними за цю проблему. А головне, такi аналiзи робляться якраз для того, щоб уникнути народження дитини з вадами. Амнiоцентез роблять у визначений час, щоб мати можливiсть перервати вагiтнiсть. – А якщо ви припустилися помилки? Не помiтили проблеми i дитина народилася неповноцiнною? Павуа виглядав пригнiченим. Утiм, на його обличчi блукала неясна усмiшка. – Нi, – просто вiдповiв вiн. – Нашi результати достовiрнi на 100 %. – Тут нiколи не плутали пробiрки? Не глючили комп’ютери? – Ви не уявляете собi, у яких умовах ми працюемо. Ми дотримуемося вкрай суворих заходiв безпеки. За нами постiйно стежать експерти вiд уряду. Я нiколи не чув про помилки в нашiй справi. Нi тут. Нi в iнших лабораторiях по всьому свiту. Бернар Павуа виголосив свою промову спокiйно. Здавалося, нiщо й нiхто не може його зачепити. Цей чоловiк i справдi був крижаною брилою. Тен, мабуть, дивувався не менше за Жанну. – Схоже, вас не надто засмучуе загибель Неллi Баржак. Ви навiть не здивованi неймовiрними обставинами ii смертi. – Моя фiлософiя – приймати свiт таким, яким вiн е. Як на мене, неможливо щодня читати газети, бачити потiк насильства, характерний для наших суспiльств, i водночас не припускати, що це саме насильство може постукати в моi дверi. Суддя роздратовано розвiв руками. – Але де ваше спiвчуття? Вас не шокуе спосiб, у який убили Неллi? Такою молодою? Або тортури й калiчення, яким ii пiддали? – Неллi померла в цiй формi. Але ii душа мандруе далi. – Ви… ви вiрите в реiнкарнацiю? – запитала Жанна, приголомшена. – Я буддист. Я вiрю в ланцюжок тiл i в унiкальнiсть душi. Що ж до моiх емоцiй, лiпше сказати вам одразу: Неллi була моею коханкою. Ми вже рiк мали романтичнi стосунки. Але те, що я вiдчуваю в даний момент, стосуеться тiльки мене. Я не збираюся набридати вам цим. Запала мовчанка. Жанна, Тен, Райшенбах i секретарка зiщулилися. Нечасто натрапиш на такого свiдка. – А якщо ви хочете поговорити про мое алiбi, – повiв далi науковець, так само зверхньо, – то в мене його нема. Я чекав Неллi в себе вдома. Сам. Вона попередила, що працюватиме допiзна. – У неi була якась iнша зустрiч? – Вона менi нiчого не сказала. – Вас не стурбувало, що вона не прийшла? – Інколи вона працювала до свiтанку. Їi дослiдження були важливiшi за мене, розумiете? Це одна з причин, чому я любив ii i захоплювався нею. Жанна на кiлька секунд утупилася в чоловiка. Вона зрозумiла його справжню сутнiсть. Його спокiйний вигляд свiдчив про неабияку силу духу. Смерть Неллi не залишила його байдужим. Навпаки. Спогад про неi вiдбився в його пам’ятi. Нiби епiтафiя на мармурi. З внутрiшнього боку. Тен скочив на ноги, нiби пружина. – Дякую вам, докторе. Попрошу вас за кiлька днiв заiхати до мене у СВІ Нантерра. – Ви хочете ще раз мене допитати? – Нi. Треба буде лише пiдписати свiдчення. Тим часом капiтан Райшенбах дещо перевiрить. – На кшталт вiдсутностi в мене алiбi? – Наприклад. – У мене останне запитання, – сказала Жанна, й собi пiдводячись. Секретарка зиркнула на Тена: продовжувати iй записувати чи нi? Вона вже стояла, склавши записник у портфель. Суддя заперечно похитав головою. – Карiотипи визначають за iнших обставин? Наприклад, у дорослих? – Так, зi зразкiв кровi. – Павуа досi сидiв. – У таких випадках ми шукаемо ознак безплiддя. – Безплiддя визначають за карiотипом? – Так. Делецii в деяких хромосомах можуть пояснювати репродуктивнi проблеми. Інколи ми також шукаемо генетичнi причини розладу в дитини. Наприклад, причини труднощiв iз навчанням. Тодi ми перевiряемо карiотип й iнколи визначаемо патологiю малечi. Жанна повернулася до свого першого здогаду. Безплiдна жiнка, чий карiотип аналiзували в лабораторii Павуа. Схиблена, яка захотiла помститися цьому закладу й водночас заволодiти плiднiстю Неллi Баржак, поглинувши ii… Але як пояснити iншу жертву, медсестру? І дивовижну силу вбивцi? Пiдвiвшись, Павуа пiдтвердив перше враження: вiн мав зрiст понад метр дев’яносто i був кремезний, як бик. На собi мав потворну блискучо-зелену футболку з написом «NO LOGO» та бежевi полотнянi штани. Його атлетичне, але обрезкле тiло нагадувало величезну грушу. – Я не експерт, – сказав вiн так, нiби це його забавляло, – але менi здаеться, що це звiрство – справа рук серiйного вбивцi, чи не так? У телеку весь час таке трапляеться. Чому б цьому не статися в реальностi? Нiхто йому не вiдповiв. Неможливо було приховати правду: вони блукали в пiтьмi. А цей глузливий велет сипав iм сiль на рани. Вiн вiдчинив дверi. З його обличчя не сходила усмiшка. Компанiя мовчки вийшла. Павуа махнув iм на прощання й повернувся до себе в кабiнет. У лiфтi Франсуа Тен запитав Жанну: – Ну й мудак. Що думаеш про це? – Перевiр, чи хтось часом не викрадав амнiотичну рiдину. – Де? – У лабораторii. – «Хтось» – це хто? – Убивця. – Навiщо йому це робити? Жанна ухилилася вiд вiдповiдi. – Прочеши весь район. Зв’яжися з Бригадами з запобiгання злочинам. Убивця втiк на свiтанку. І точно не на летючiй тарiлцi. Можливо, його зупиняли для перевiрки. – Це було б справжне диво. – Таке вже траплялося. Дверi вiдчинилися. Тен, який стояв до них спиною, вийшов iз лiфта, задкуючи. Опинившись у фое, вiн, здавалося, вiдчув полегшення пiсля допиту та огляду мiсця злочину. – Окей, – сказав вiн, плеснувши в долонi. – Я все це перевiрю, а як отримаю звiти про розтин, то наберу тебе. Можемо повечеряти разом i все це обговорити, що скажеш? Жанна скривилася. Пiдтвердилася пiдозра, яка не давала iй спокою всю дорогу вiд самого СВІ. Франсуа Тен розраховував скористатися цими канiбальськими злочинами, щоб ii закадрити. Невже вона була настiльки похмура, що ii можна було спокусити трупом? 12 20:30. Жанна повернулася до СВІ, але скасувала всi допити. Не мала снаги. Сяк-так позаймалася поточними справами. Пiдписала виклик до суду на iм’я Мiшеля Дюнана, хтивого покидька, який отруiв увесь будинок свинцем. Проглянула iншi досье. Але сил зануритися в справу Схiдного Тимору не було. Завтра. Ось так вона пiдтримувала в собi iлюзiю роботи аж до прийому в психотерапевта. Єдиного, що могло насправдi привести ii до ладу… Тепер вона була вже вдома. Вечорiло, i небо, досi налите дощем, нiби чекало на нiч, щоб знову вибухнути зливою. Жанна застигла на кухнi, досi у вологiй куртцi, втупившись на китайськi страви, якi купила чисто рефлективно. Нi найменшого апетиту. Перед очима стояла мертва дiвчина. Скалiчена. Порiзана. Поiдена. Їi прозорi очi на пошматованому обличчi. Їi розкиданi кiнцiвки. Їi нутрощi. А також малюнки на стiнах, чорнi, аж нагадували автомобiльне мастило чи оливу… Ще Жанна пригадувала занадто бiлi, занадто стерильнi лабораторii. Незворушне обличчя Бернара Павуа за окулярами в стилi Елвiса Костелло. Неллi померла в цiй формi. Але ii душа мандруе далi. Раптом Жанна вiдчула рiзкий бiль у животi. Одразу за ним – сильний спазм. Вона пiдбiгла до раковини, щоби зблювати. Нiчого не вийшло. Вона вiдкрутила кран iз холодною водою. Засунула обличчя пiд прозорий струмiнь. Тодi випросталась, хитаючись, схопила смiттевий пакет i викинула в нього китайськi страви. Це навiяло iй дивне вiдчуття, нiби вона щойно поiла. Смiтник, шлунок, один хрiн. Жанна пiшла до спальнi, щоби взяти одяг на змiну. Вона жила в маленькiй, нiчим не примiтнiй трикiмнатнiй квартирi на рю дю В’е-Коломб’е. Бiлi стiни. Темний паркет. Оснащена всiм необхiдним кухня. Одна з тих вiдремонтованих квартир, у якi столиця розпихае тисячi своiх одинакiв. Жанна з вдячнiстю занурилася пiд душ. Пекучi струменi змили дощову воду й пiт з ii шкiри. Огорнена парою, хлюпотом, вона мала враження, нiби от-от розчиниться. Вона досi ходила краечком прiрви… А якщо депресiя повернеться? Жанна намацала баночку шампуню. Ця проста дiя заспокоiла ii. Їй здавалося, нiби вона мие не лише волосся, а й душу. Жiнка вийшла з душовоi кабiнки, бiльш-менш заспокоена. Витерлась. Розтрiпала волосся. Помiтила вiдображення свого обличчя в дзеркалi i якусь секунду не могла повiрити, що це суворе, замкнуте лице належить iй. За один день вона постарiшала на десять рокiв. Запалi щоки. Зависокi вилицi. Синцi й зморшки довкола очей. Вона вперше порадiла, що Тома бiльше iй не телефонуе. Що нiхто iй не телефонуе. Їi вигляд нажахав би будь-кого. Повернулася до вiтальнi. У квартирi досi було вогко вiд пообiдньоi зливи. Немовби сама нiч пiтнiла. На журнальному столику лежав цупкий конверт з ii iменем. Два вечiрнi диски. Опечатаний оригiнал i копiя для прослуховування iз записами денних прийомiв Антуана Феро. Ось що могло ii вiдволiкти. Жанна миттю пiдготувала свою церемонiю. Кава зi склянкою газованоi води (цю звичку вона завела в Аргентинi). Пiтьма. Ноутбук. Навушники. Жiнка вмостилася помiж подушок, нiби кiт. Засунула диск у дисковод. – Менi весь час сниться одне й те ж, – сказав жiночий голос. – Що саме? – Золотий ангел рятуе мене вiд смертi. – Якоi смертi? – Я вистрибую з вiкна. – Це самогубство? – Так, самогубство. – Ви вже вiдчували спокусу здiйснити такий рiшучий учинок у реальному життi? – Ви самi добре знаете. Три роки депресii. Два мiсяцi в лiкарнi. Рiк лицьового паралiчу. Тож так, я «вiдчувала спокусу», як ви кажете. – Ви намагалися викинутися з вiкна? – Нi. Психiатр мовчить. Заохочуе помiркувати. – Ну, так, – зiзнаеться жiнка. – Коли це було? – Не можу сказати. Це був най… сплутанiший перiод у моему життi. – Пригадайте обставини. Де ви мешкали? – На бульварi Анрi ІV, в 4-му окрузi. – Неподалiк вiд площi Бастилii? – Так, на самiй площi… Антуан Феро бiльше не ставить запитань. Усе вiдбуваеться так, наче в ньому е датчик правди, що допомагае йому виявити в потоцi слiв якесь трiпотiння, якусь дрiбничку, яка дозволить проникнути в думки пацiента. – Я пригадую, – шепоче жiнка. – Я вiдчиняю вiкно. Бачу небо… Бачу пам’ятник… Генiя свободи… Вiн сяе в темному небi. У мене в головi все перевертаеться. Мене вже не вабить порожнеча. Мене пронизуе сила янгола. Його сила. Вiн пiдтримуе мене зсередини. Затягуе мене назад, до життя. – Жiнка вибухае слiзьми. – Я врятована… Врятована… Кабiнет лiкаря Феро став для Жанни казками з «Тисячi й однiеi ночi». Історii. Долi. Персонажi. Вона порiвнювала ставлення психотерапевта з власною роллю на допитах пiдозрюваних. Тут усе було навпаки. Жанна допитувала своiх «клiентiв», щоб ув’язнити iх, Феро ж намагався iх звiльнити. Але в кожному разi йшлося про те, щоб змусити iх зiзнатись у своiх учинках… Жанна слухала i слухала. Особливо голос Феро. Вiн огортав ii нiжнiстю. Давав затишок i безпеку, водночас теплий i свiжий. У ньому було щось рослинне. Нiби листки, що вкривають квiтку… Жанна перемотала диск. Зупинилася на одному клiентi. Екзальтований голос, поспiшливий темп. Чоловiк говорив. Замовкав. Знову озивався. Однi слова тягнули за собою iншi. Асоцiацii. Алiтерацii. Протиставлення. Нiби в тiй давнiй грi – «Марабу», де треба називати слова, що починаються зi складу, яким закiнчуються попереднi: марабу… Бутерброд… Родовiд… Пацiент описував сон i обставини, за яких вiн йому наснився. Перед сном чоловiк прогортав лiтературний часопис «Правила гри». Його назва нагадала йому про Жана Ренуара, режисера однойменного фiльму. Увi снi довгометражку замiнила стрiчка «Людина-звiр», iнший фiльм Ренуара, де Жан Габен керуе паротягом. Страшнi, незабутнi чорно-бiлi кадри машини на повному ходу i трагiчноi мiни Габена в кабiнi. У тому ж таки снi ця картинка засоцiювалася з останньою сценою однiеi п’еси Чехова – пацiент не мiг пригадати, якоi саме, – де головнi героi обмiнюються останнiми реплiками пiд свист поiзда на задньому планi. Сон на весь день залишив йому непозбувне тривожне враження. Тодi чоловiк пригадав iншу деталь. Пiд час навчання на фiлфацi вiн писав на залiк iз театрального мистецтва твiр про цю фiнальну сцену з Чехова. У висновку вiн указав, що в психоаналiзi потяг у сновидiннi символiзуе смерть. Потiм пацiент згадав iнший факт. Пiсля написання цього завдання вiн упав у депресiю. Вiн на два роки закинув унiверситет. Наче цi кiлька рядкiв про росiйську п’есу, а точнiше про прибуття потяга на задньому планi, викликали цей зрив i поселили в його головi думки про смерть. На прийомi завдяки сну, завдяки кушетцi вiн звернув увагу на ще одну обставину. На подiю, яку вiн нiколи не пов’язував з усiм цим. У той час його мати, яка виховала його самостiйно, знову одружилася. Тiеi весни вона переiхала до свого нового партнера, залишивши пацiента самого в iхнiй квартирi. Тодi потяг – смерть – зринув у реплiках Чехова i в його творi. Але також i в реальностi. Цей потяг забрав його матiр i вбив його самого в глибинi його свiдомостi… Жанна слухала, широко розплющивши очi в темрявi. Вона була зачарована. Втратила будь-яке поняття часу – i навiть простору. Плинула в пiтьмi у навушниках, просочуючись цими голосами, що пронизували ii, радували, а провiдником слугував голос Феро, ласкавий i спокiйний. Раптом Жанна заворушилася. Глянула на годинник. Друга ночi. Їй треба поспати. Щоб завтра бути у формi. Вона й так змарнувала цiлий робочий день… Жiнка швидко перемотала пiсляобiднi прийоми. Останнiй на дорiжку. Зупинила запис на 18:00. – Ви не приляжете? – Нi. – Тодi сядьте. Вмостiться зручнiше. – Нi. Ви добре знаете, що я тут не заради себе. Новий пацiент говорив владно. Мав сухий глибокий голос та iспанський акцент. – Щось сталося? Тон Феро, здавалося, змiнився. Став напруженим. Нервовим. – Сталося? Його зриви все сильнiшi. – Що вiн робить пiд час цих зривiв? – Я не знаю. Вiн зникае. Але це небезпечно. У цьому я впевнений. – Я маю з ним побачитись. – Це неможливо. – Я не можу поставити дiагноз, не поговоривши з ним, – каже Феро. – Я не можу лiкувати його через ваше посередництво. – Це все одно нiчого не дасть. Ви нiчого не побачите. Нiчого не вiдчуете. – Дозвольте менi судити. Цi останнi слова Феро вимовив iз нечуваною владнiстю. Вiн ставав мало не агресивним. Але iспанця це, схоже, не збентежило. – Зло в нього всерединi, розумiете? Приховане. Невидиме. – Я тут цiлими днями витягую на свiт таемницi. Про якi не здогадуються навiть тi, кому вони належать. – Із моiм сином усе iнакше. – У якому сенсi? – Я вже пояснював вам. Той чоловiк, якого треба боятися, не мiй син. То iнший. – Отже, вiн страждае на роздвоення особистостi? – Нi. Всерединi нього ховаеться iнша людина. Або радше дитина. Дитина зi своею iсторiею, своiм розвитком, своiми потребами. Дитина, яка виросла всерединi мого сина. Як рак. – Ви говорите про дитину, якою колись був ваш син? Іспанець здався: – Ви ж знаете, що мене тодi не було поруч… – Чого ви тепер боiтесь? – Що ця особистiсть вирветься назовнi. – У якому сенсi – вирветься назовнi? – Не знаю. Але це небезпечно. Madre Dios![17 - Мати Божа! (iсп.)] – Ви впевненi щодо цих зривiв? Почулися кроки. Іспанець вiдступав. Можливо, до дверей. – Я маю йти. Розповiм вам бiльше на наступному прийомi. – Ви впевненi? – Це я маю взаемодiяти з цiею iнформацiею. Усе це – частина цiлого. Гуркiт стiльця: Феро встав. – Якого цiлого? – Це мозаiка, розумiете? Кожен елемент вносить свою частку правди. Голос iспанця також був гiпнотичним. Вiн ставав усе теплiшим. Вiн здавався засмаглим, якщо так можна було сказати про голос. Попеченим роками жари й пилюки. Жанна уявляла високого сивого елегантного чоловiка за шiстдесят. Висушеного свiтлом i страхом. – Я хочу з ним зустрiтись, – наполягав Феро. – Немае сенсу. Вiн не заговорить. Вiн нiчого вам не скаже. Я маю на увазi, той iнший. – Ви не хочете навiть спробувати? Звуки крокiв. Феро пiдiйшов до iспанця, який стояв бiля дверей. Коротка пауза. – Подивимось. Я вам зателефоную. Прощання. Клацання дверей. Тодi тиша. Вочевидь, Антуан Феро пiшов iз кабiнету вiдразу пiсля цього. Жанна кiлька разiв переслухала цю загадкову розмову, тодi пiшла готуватися до сну, не вмикаючи свiтла нi в спальнi, нi у ваннiй. Чистячи зуби, вона думала про те, що цього вечора ii не занесло. Вона не мастурбувала. Вiдчула вiд цього якусь непевну гордiсть. Це був чистий вечiр. Жанна простягнулася пiд простирадлом. Нiч задихалась у власнiй духотi. На горизонтi сунула гроза. Жанна бачила, як за вiкном пропливають хмари, осяянi мiсяцем. Вона повернулася й поклала щоку на подушку. Прохолода. Жiнка щовечора пахтилася евкалiптом – стара дитяча звичка… Жанна заплющила очi. Антуан Феро. Його голос. За кiлька годин до того, у своеi психотерапевтки, вона не втрималась. – Менi розповiли про одного психiатра, – сказала вона якомога байдужiшим тоном. – Антуана Феро. Ви його знаете? – Ви хочете змiнити терапевта? – Звичайно нi. Ви з ним знайомi? – Трохи. – Що ви про нього знаете? – Вiн працюе в однiй клiнiцi. Не пригадаю в якiй. Іще мае свою практику в 5-му окрузi. У нього хороша репутацiя. – А який вiн? – Я не особливо його знаю. Просто перетиналися на конференцiях. – А який вiн… iз себе? Терапевтка здивовано реготнула. Прийом наближався до кiнця. – Досить милий. – У якому сенсi милий? – Милiший за багатьох. А чому ви питаете? Жанна вигадала якусь байку про психiатричну експертизу, про термiнову зустрiч. І по-тихому змилася, забравши з собою цю цiнну iнформацiю. У якому сенсi милий? Милiший за багатьох… Їi долав сон, але мозок досi працював. Жанна була посеред броду. Вона покинула берег Тома – з набагато меншими труднощами, нiж очiкувала, – але ще не дiйшла до iншого берега. Того голосу. Берега Феро. А тим часом мiж ii босими ногами спливала рiка часу… Їi долала дрiмота. У шибки грюкотiв дощ: нарештi почалася гроза. Жанна прийняла рiшення. Не вольове, а нечiтко окреслене, вже просочене сном рiшення, яке, втiм, наступного ранку повернеться з новою силою – вона це знала. Я маю побачити його обличчя. Обличчя того, кому належить цей голос. 13 – Здаеться, я щось нарив, – сказав Брецель. Жанна не зрозумiла його слiв. Дзвiнок мобiльного вирвав ii зi сну. Вона пошукала поглядом годинник на тумбочцi, скупанiй у сонячному свiтлi. 9:15. Вона проспала. – Слухаю тебе, – сказала Жанна, прочистивши горло. – Три перекази з RAS. До Швейцарii. Щоразу на один i той же рахунок у банку UBS. Жанна провела рукою по обличчю. Кiмнату заливало сонце. Вона не розумiла, про що йдеться. – Суми? – рефлекторно запитала суддя. – 200 000 евро. 300 000. 250 000. Упродовж менш нiж тижня. – Ім’я отримувача е? – уточнила Жанна, досi навпомацки. – Звiсно нi. Але дати збiгаються. Червень 2006 року. Якраз пiсля вивезення зброi та iнкасацii рахункiв EDS. Приблизно тi ж самi суми. Тепер треба там покопати. У Швейцарii. RAS. Швейцарськi банки. EDS… Жанна догнала. Схiдний Тимор. Контрабанда зброi. Корупцiйнi схеми мiж промисловою компанiею та працiвниками Мiноборони Францii. Але ii думки досi були сповненi кошмаром. Який вона бачила всю нiч. По колу. Жанна йшла лабiринтом iз вогкого бетону. Бачила жирне покалiчене тiло Неллi Баржак, розпластане в калюжi. Якась iстота з шишкуватим черепом, схожа на Голума, пожирала ii плоть. Вiдригуючи, постогнуючи, вiн глитав кривавi шматки, вiддираючи шкiру, обсмоктуючи кiстки, видлубуючи мозок гачкуватими пальцями. У Жанниному снi Голум був жiнкою. Безплiдною. Або згвалтованою. Вона гарчала закривавленим ротом. На животi в неi був свiжий шрам. Можливо, слiд вiд народження монстра, якого цитогенетикиня з зайвими кiлограмами не змогла виявити… Кiнець сну був жорсткий. Голум пiдводив очi й бачив перед собою дзеркало. Канiбал виявлявся не ким iншим, як самою Жанною. – Агов, ти мене слухаеш? Я тебе хоч не розбудив? – Нi-нi. – Кажу, у Швейцарii все буде глухо. Жанна зосередилась. Брецель був правий. Вона вже працювала з цiею краiною. Щоб отримати данi власника рахунка, треба було довести, що переказанi кошти мали незаконне походження. У даному випадку – надати докази того, що це бабло справдi йшло з фальшивих квитанцiй. – Побачимо, – сказала Жанна, сiдаючи на лiжку. – А що зi стеженням? – Нiчого. Жодноi пiдозрiлоi розмови. Глухий кут. – Емейли? – По нулях. Треба пiддати газу. Обшуки? – Нi. Краще я iх викличу. – Тобi е чим на них натиснути? – Нiчого немае. Окрiм ефекту несподiванки. – Тобi вирiшувати. Я спробую нарити бiльше про рахунки й перекази. – Передзвониш. Я роблю виклики. – І ще одне. Менi бракуе одного СД. СД – тобто «судового доручення». Його треба було виписувати для кожного прослуховування. Жанна ввiмкнула дурочку: – Якого? – Того, що стосуеться психiатра. Антуана Феро. – Мабуть, секретарка забула. – Ти мене за iдiота маеш, Жанно. Я-то можу все зам’яти, а от хлопцi з МСТЗ – нi. Їм потрiбно пiдписане доручення щоразу, коли вони встановлюють обладнання. Про це знае навiть першокурсник. – Я цим займуся. Передам тобi. – Менi срати на той папiрець. Якщо ти хочеш примусити мене прослуховувати когось нелегально, так i скажи. Зустрiнемось i обговоримо. – Добре. Зустрiнемось i обговоримо. Але не телефоном. Жанна повiсила слухавку. Одразу ж передзвонила в офiс, щоб попередити Клер про запiзнення. Тодi встала. Поставила кавоварку. Ковтнула антидепресант. Попрямувала до ванноi. У д?шi Жанна знову подумала про попередження Фактуратора. Ця iсторiя з прослуховуванням ще вилiзе iй боком. Вона досить наiвно думала, що «жучки» в кабiнетi Феро нiхто не помiтить… Помившись, зачесавшись i нафарбувавшись, вона повернулася на кухню. Кава вистигла. Жанна поставила ще одну, а поки вона готувалася, взяла собi хлiбець iз цiльного зерна. Пiд хрумкiт хлiбця в ii головi зблискували картинки нiчного кошмару. Голум. Чорно-бiла плоть. Гарчання. Жаннинi думки повернулися до реальностi. Учорашня поiздка. Мiсце злочину. Плiднiсть як об’ект жадань. З’iдена матка. Так, можливо, це жiнка… За пiв години Жанна гнала швидкiсною смугою, анiтрохи не зважаючи на обмеження швидкостi. Ще двадцять хвилин – i вона вже сидiла за своiм столом, обклавшись документацiею в справi Схiдного Тимору. Вiдвела весь ранок – чи те, що вiд нього залишилося, – на те, щоб докладно вивчити досье, перш нiж розсилати виклики. Жанна ще раз перечитала матерiали попереднього обвинувачення. Щось було не так. Навiщо продавати зброю повстанцям iз такоi далекоi краiни? Чисто заради грошей? Угода принесла мiльйон евро, який розподiлили мiж собою рiзнi ii сторони. Не так i багато для таких продажiв. А от репутацiйнi ризики були високi. Докластися до замаху на нобелiвського лауреата миру – це вам не абищо. Жанна знову занурилася в досье, шукаючи пiдказку. І знайшла ii досить швидко. Схiдний Тимор володiв нафтою. Нещодавнi дослiдження виявили значнi ii поклади вздовж узбережжя острова. Прибутки вiд експлуатацii родовищ поблизу тиморського узбережжя протягом двадцяти рокiв оцiнювалися в 15 мiльярдiв евро. Австралiя уклала угоду з чинним урядом. Якби державний переворот удався, новi очiльники держави – повстанцi – могли б обрати нових партнерiв для видобування нафти. Чому б не тих, хто iх озброiв? Отже, цю iсторiю слiд було читати навпаки. Це не Бернар Хiменес, спiвробiтник Мiноборони, виставив компанii «EDS Technical Services» рахунок за свою доброту, щоб фiнансувати з цих мутних доходiв свою партiю, РПС. Усе навпаки. EDS за наказом полiтикiв озброiла державний переворот, який мiг послужити iнтересам Францii. Тодi полiтики й промисловцi подiлили пирiг – прибутки вiд продажу зброi, – але це був лише комплiмент вiд шефа. Усi чекали на продовження бенкету – видобування нафти. От тiльки проблемка: державний переворот зазнав поразки. Операцiю згорнули. Ось чому на записах бiльше не було чого слухати. «EDS Technical Services», RAS та РПС бiльше не контактували. Такий порядок справ упевнив Жанну в ii рiшеннi. Мiж головними героями вже не було чого пiдслуховувати. Треба було переходити до допитiв. Викликати всю цю тусовочку. – Я можу йти? – запитала Клер. Жанна глянула на годинник: 16:00. Занурившись у матерiали, вона й не помiтила, як промайнув день. Жiнка пригадала, що була п’ятниця. Зi скороченими робочими днями – компенсацiею за переробiток – останнiй день тижня нагадував шагреневу шкiру. – Без проблем. Я ще попрацюю. Клер зникла, пошурхотiвши сукнею. Жанна потягнулася й глянула на пiдшивки на робочому столi. До вечора треба було вирiшити й iншi справи. Але спершу iй хотiлося закiнчити з Тимором. Визначити точне мiсце розташування цiеi стратегiчноi точки в Тихому океанi. Жанна розгорнула мапу, яку Клер купила напередоднi в Нацiональному географiчному iнститутi, й узялася шукати острiв у формi крокодила. Вiдслiдковуючи лiнii, рифи, узбережжя, Жанна пiддалася заколисливому впливу екзотичних назв. Вона пригадала власну велику подорож. Пiсля суддiвськоi школи вона взяла рiчну перерву та об’iздила весь пiвденноамериканський континент. Почала з Центральноi Америки. Нiкарагуа. Коста-Рика. Тодi власне Пiвденна Америка. Бразилiя. Перу. Аргентина. Чилi… Це не була чергова вилазка досвiдченого мандрiвника. Жанна самостiйно снувала цими безкраiми землями, стиснувши зуби й повторюючи собi: «Ось чого в мене нiколи не зможуть вiдiбрати. Кожне вiдчуття, кожен спогад буде моею таемницею». Це був вiдбиток, слiд, просвiт, який вона назавжди збереже в глибинi душi. У разi любовних травм вона завжди могла врятуватися там, на тому обрii… 17:00. Шiстдесят хвилин мрiй. Чорт. Жанна заметушилася. Написала кiлька записок Клер, пов’язаних iз викликами Бернара Хiменеса, скарбника РПС, Жана-П’ера Грiссана, генерального секретаря, i Сiмона Матюрi, генерального директора компанii RAS, а також Жана-Луi Деммара, керiвника «Noron», i Патрiка Леша, директора EDS. Суддя поклала записки на стiл Клер. Погортала iншi справи. У неi був вибiр. Зачинитись у своему кабiнетi до десятоi вечора й закрити всю цю писанину або ж змитися по-тихому, повернутися додому та закинутися кiлькома серiями «Анатомii Грей» на лiжку, поiдаючи свiй звичний бiлий рис. Насправдi ж був iще один варiант. Той, що крутився в неi в головi вiд самого ранку. 14 Кабiнет доктора Антуана Феро був розташований на рю Ле Гофф, 1. Це коротенька вуличка, що з’еднуе рю Ге-Люссак iз рю Суффло, неподалiк вiд Пантеона. У ii тiнистих звивинах ховаються кам’янi сходи в стилi Монмартра, що ведуть до iнших, iще вужчих провулкiв. Будинок пiд першим номером виходить на рю Суффло. Жанна засiла у своiй машинi, припаркувавшись нижче по вулицi, у куточку. Їi план був простий. Простий як дверi. Дочекатися, поки психотерапевт вийде надвiр. Набрати його на мобiльний, щоби переконатися, що це вiн. Тодi простежити за ним… Жанна чекала вже годину, спостерiгаючи за пiд’iздом будiвлi з тесаного каменю, злегка нагрiтоi пiсляобiднiм сонцем. За цей час там пройшло лише двое чоловiкiв i одна жiнка. Антуана Феро не було видно. За цю годину Жанна встигла все обмiркувати. Зокрема смiховиннiсть ситуацii: слiдча суддя зачаiлась у своiй тачцi, виглядаючи психiатра, чий голос здався iй спокусливим. Жалюгiдно. Проте Жанна була в романтичному настроi. Вона безперестанку уявляла його собi. Високий. Худий, але не занадто. Каштанове волосся. Довгi пальцi. Це дуже важливо. А головне – лице. Жанна не мала жодних упереджень щодо рис його обличчя, але очiкувала, що вони будуть яскраво вираженими. Позначеними печаткою сильноi вдачi. Рiшучiстю, що вiдбиваеться в точнiй географii. Ще пiв години. Жанна ввiмкнула радiо. Ненав’язливу рокову FM-станцiю. І поринула у своi думки. Тома бiльше не дзвонив. Вона теж йому не дзвонила. Це був кiнець. Коли вмирае надiя, залишаеться принаймнi гордiсть. Також вона подумала про Схiдний Тимор i своi безглуздi виклики, з якими ще доведеться поморочитися. Про судове доручення на прослуховування Феро, яке вона досi так i не склала. Ще один бумеранг, який… Із пiд’iзду вийшов чоловiк. Жанна з першого погляду зрозумiла, що це вiн. Метр вiсiмдесят. Струнка фiгура. Довге чорне волосся. Вузьке лице з легкою неголенiстю. Утiм, попри густi чорнi брови, його обличчю бракувало мужностi. Особливо пiдборiддю, дещо округлому i скошеному, яке не виражало тiеi рiшучостi, якоi хотiлося б Жаннi. Не можна мати все й одразу. А головне, дещо не в’язалося – вiк. Феро виглядав рокiв на тридцять п’ять. З голосу Жанна уявляла його на десять рокiв старшим… Вона набрала номер. Чоловiк зупинився. Пошукав по кишенях. Вiн був одягнений у геть пом’ятий свiтло-сiрий лляний костюм, що нiби символiзував його робочий день. – Алло? Жанна збила виклик. Вона вiдчула солодке тремтiння, коли побачила, як вiн пройшов просто повз неi й пiрнув у вхiд до пiдземноi парковки на рю Суффло. Перед тим як зникнути, вiн скуйовдив волосся. Довгi пальцi пiанiста. Цi руки компенсували лисяче пiдборiддя й молодечий вигляд. Жанна повернула ключ запалювання. Вона помiтила два виiзди з паркiнгу, по обидва боки вулицi. Звiдки з’явиться вiн? Яка в нього машина? З iншого боку вулицi показався скутер у кепському станi, який поiхав у напрямку бульвару Сен-Мiшель. Жанна встигла помiтити обличчя пiд шоломом. Феро. Вона перемкнулася на першу передачу й розвернулась. Психотерапевт уже гальмував перед свiтлофором на перехрестi з бульваром, увiмкнувши правий поворотник, – вiн збирався iхати в бiк Сени. За кiлька секунд Жанна стояла за скутером, а ii серце ледь не вискакувало з грудей. Зелений. Феро спустився бульваром Сен-Мiшель, об’iхав фонтан на площi, а тодi звернув лiворуч на набережну. Вiн iхав повiльно, як людина, яка нiкуди не поспiшае i нiчим не тривожиться. Може, до якоiсь жiнки? Жанна постiйно стискала й розтискала руки на кермi. Долонi змокрiли. Вона вимкнула радiо. Ховаючись за сонячними окулярами, вона походила на героiню пародiйного шпигунського фiльму. На набережнiй, на ке де Грандз-Огюстен, Феро набрав швидкiсть. Ке де Контi. Ке Малаке. Ке Вольтер. Тодi перебудувався на швидкiсну смугу, найближчу до Сени, i пригальмував до швидкостi всього потоку. Жанна залишила мiж собою i скутером двi автiвки. Усе йшло добре. Не втрачаючи зосередження, вона навiть устигала помилуватися краевидом. Мостами, що пiдсвiчувалися в сутiнках. Будiвлями на правому березi, якi тонули в тiнi. Сеною, повiльною, звивистою, наче потiк грязюки. І цим рожевим сяйвом, яке опускалося на мiсто, немов саван. Феро iхав далi. Куди вiн прямуе? За мостом Згоди вiн здав лiвiше i пiрнув у короткий тунель, що вiв до з’iзду. На мосту Інвалiдiв повернув праворуч, перетнув Сену, знову повернув праворуч, проiхав набережною в протилежному напрямку до мосту Александра ІІІ. Жанна подумала про «Show-Case», новий модний заклад, розташований у пiдстiнках мосту. Але Феро припаркувався перед парком довкола Великого палацу, сховав шолом до кофра пiд сидiнням i пiшов у напрямку авеню Вiнстона Черчилля. Жанна зробила так само, припаркувавши авто пiд однiею з квадриг на Великому палацi. Пiд колiсницею, запряженою дикими кiньми, що рвуться вперед на вершинi скляного даху. Феро крокував до брами. Жанна пригадала, що в музеi якраз проходила виставка пiд назвою «ВІДЕНЬ 1900», присвячена художникам вiденськоi сецесii. Клiмт. Егон Шiле. Мозер. Кокошка. У головi промайнула думка – досить безглузда, – що це дуже доречно: вона вже давно хотiла побачити експозицiю. Психiатр уже пiднiмався сходинками. Жанна наддала ходи, вгадуючи високо-високо над головою величезний купол зi скла й сталi, який збирав сонячнi променi, наче гiгантська лупа. У цьому розiмлiлому вiд призахiдного сонця Парижi вона почувалася крихiтною й водночас легкою, збудженою, сп’янiлою. Феро зник. Мабуть, мав абонемент, тому й не мусив вистоювати чергу. По iнший бiк будiвлi, в напрямку Єлисейських Полiв, вишикувалася довга вервечка людей, охочих потрапити до музею у вечiрнi години. Жанна покопирсалася в сумочцi: в неi теж був абонемент. Синьо-бiло-червона картка, видана президентським указом. Годилося для обшукiв. Згодиться й для вiденських художникiв. За кiлька хвилин Жанна вже заходила до виставковоi зали. Спершу в неi склалося враження, нiби цi червонувато-бурi полотна були великими театральними лаштунками, розвiшеними заради ще масштабнiшого, ще багатшого видовища, в якому поедналися всi види мистецтв. Вiдень початку ХХ столiття, де кожна галузь переживала злiт – живопис, скульптура, архiтектура, а ще музика – в особi Малера, а тодi й Шенберга… І все це на тлi фундаментальноi революцii – психоаналiзу. За кiлька метрiв перед Жанною Феро неспiшно роздивлявся кожну картину. Каталогу в нього не було. Вiн не читав назв експонатiв. Схоже, добре все це знав. Жанна, вся спiтнiла, розслабилась i також почала спокiйно милуватися полотнами. Першу залу займав Клiмт. Жанну, як i завжди, приголомшила оригiнальнiсть художника. Кожнiсiнький вiдтiнок. Кожнiсiнька риска. Кожнiсiнький вiзерунок. Усе промовляло про радикальний розрив iз будь-яким попереднiм мистецтвом. Але це був плавний розрив. Гладенькi, затушованi мазки, що нагадували японськi гравюри. Витончена палiтра. Золотi зблиски. Ефект емалi, перлiв, фарбованого скла, шматочкiв бронзи… І цi жiнки. Поснулi феi з довгими медовими косами, оточенi чудернацькими й водночас ретельно промальованими вiзерунками. Кожну жiнку огортало симетричне тло – ряди символiв i завиткiв, подiбних до вiзерунка на тканинi, – захищаючи ii сон. Іншi картини справляли враження текучостi, водянистостi. Пасма волосся плинули в повiтрi, нiби рудi водоростi. Золотi блискiтки й перли приглушено сяяли, пробиваючи прозорi шари, мерехтячи пiд гладеньким покривом лаку. Цi картини буквально омивали очi, розум, серце… Феро зупинився: його увагу поглинула маленька картина завширшки менш нiж метр. «Настав час дiяти», – подумала Жанна. Вона покрокувала в його напрямку, плануючи просто стати поряд. А тодi побачимо. З пересохлим горлом, хиткою ходою вона пiдiйшла, прокручуючи в думках кiлька комплiментiв, якi iй робили останнiм часом. Коли Тома порiвняв ii з абсентом. Коли Тен прокоментував ii доторк до потилицi. Коли Клер, ii секретарка, порiвняла ii з акторкою Джулiанн Мур… Жанна вже з хвилину стояла бiля Антуана Феро, застигнувши, втупившись у картину невидющим оком. І вiн говорив. Цей голос, який вона так часто слухала в записi, тепер звучав просто бiля ii вуха, наживо… – Про… прошу? – Кажу, щоразу як я дивлюся на цю картину, то думаю про Бодлера. «Багно я замiсив i золото зробив…» Жанна ледве не розреготалася. Чоловiк, який з перших же хвилин цитуе Бодлера, навряд чи дозрiв до побачень. Але чом би й нi? Вона зосередилася на полотнi Клiмта. На ньому була зображена дуже блiда жiнка в бiрюзовiй сукнi на помаранчевому тлi. Портрет показував ii до пояса. Жанна усвiдомила, що запитуе Феро мало не агресивно: – Багно – це, по-вашому, модель? – Нi, – м’яко вiдповiв той. – Багно – це час, який поглине цю жiнку й знищить ii красу. Одноманiтнiсть повсякдення, яка ii гризтиме. Банальнiсть, яка потроху ii завоюе. Клiмт вирвав ii з усього цього. Вiн зумiв вихопити ii внутрiшнiй розквiт. Показати цей момент грацii мiж двома ударами серця. Вiн подарував iй вiчнiсть… ii власну вiчнiсть. Жанна всмiхнулася. Голос iз навушникiв. Ближчий. Реальнiший. Вiн виправдовував ii очiкування. Жiнка поглянула на картину. Психотерапевт був правий. «Портрет Йоганни Штауде». Перш за все в око впадали два взаемодоповнюванi кольори. Бiрюза сукнi – мiнеральна, наче художник малював кристалами. І червоногаряче тло, що палало, нiби лава. Жаннi це нагадало не стiльки Бодлера, скiльки вiдомий рядок Поля Елюара: «Земля блакитна, нiби апельсин». Коли це перше потрясiння минало, око помiчало обличчя. Кругле й бiле, наче мiсяць. Ця блiда пляма, оточена чорним хутряним комiром, була ключиком до картини. Лице вiдкривало невимовну iстину, поезiю чарiвних казок, яка не потребувала коментарiв, щоби влучити в саме серденько. І, можливо, ще нижче – в пах. У корiння людського ества… Жанна прониклася нiжнiстю до цiеi жiнки. Це мiсяцеподiбне обличчя П’еро. Це чорне, коротко пiдстрижене волосся, яке свого часу мало здаватися викличним. Цi тонкi червонi губи. Цi густi брови, схожi на роздiловi знаки. Усi цi подробицi нагадували Жаннi рекламу, яку вона обожнювала в дитинствi. Рекламу парфумiв «Loulou» вiд «Cacharel». У нiй молода жiнка нiби плинула пiд найприемнiшу мелодiю на свiтi – «Павану» Габрiеля Форе… Жанна знайшла собi союзницю. Вона раптом вiдчула себе сильнiшою, впевненiшою – але досi не спроможна була говорити. Тиша затягнулася. Жанна вiдчайдушно копалася в головi, шукаючи, що сказати… – Я вже вп’яте приходжу на цю виставку, – повiв далi Феро. – Є в нiй якесь… умиротворення. Джерело розслаблення й спокою. – Вiн на мить замовк, нiби щоб дати Жаннi почути дзюркотiння цього джерела. – Ходiть сюди. Я хочу дещо вам показати. Жанна дала себе вiдвести. Вона була геть не в собi. Феро повiв ii до наступноi зали. Попри сплутанi думки, Жанна усвiдомила, що атмосфера змiнилася. Тут стiни були вкритi криками й ранами. Тiла, вигнутi в судомах. Спотворенi жагою чи то тривогою обличчя. Але в першу чергу на глядача нападала сама фарба. Об’емистi мазки бурого, вохряного, золотого, нiби подертi ножем. Густi, збуренi, роздробленi кольори, що нагадували переоране поле. Вузькi обличчя. Виряченi очi. Заламанi руки. Жаннi подумалося про севiльський фестиваль, що проходить у Страсний тиждень. Тиждень спокути, де за капюшони правлять цi постатi, а за свiчки – iхнi сяйливi руки. – Егон Шiле! – вигукнув Феро. – Хоч вiн i не схожий на Клiмта, але теж приносить менi полегшення. Його жорстокiсть позитивна. Рятiвна. Я психiатр i психотерапевт. У мене бувають… важкi днi. Цi полотна початку столiття додають менi снаги, енергii. – Вибачте, – спромоглася прошепотiти Жанна. – Я справдi не розумiю… – Та ж цi роботи показують несвiдоме! Вони доводять iснування свiту, якому я присвятив усе життя. Сон. Секс. Тривога… Егон Шiле вивертае душу, нiби рукавичку. Тут немае мiсця викрутам, мiщанськiй достовiрностi, заспокiйливiй брехнi… У Жанни голова йшла обертом. Вона цiлий день нiчого не iла. Емоцii затьмарювали сприйняття. А Антуан Феро, попри спокусливий голос i гарненьку пику, бiльше за все нагадував безумця. – Вибачте, – сказав вiн тихiше, нiби щоб заспокоiти жiнку. – Я захопився… Навiть не представився. – Вiн простягнув руку: – Антуан Феро. Жанна легко стисла його пальцi, вперше розглядаючи його зблизька. Обличчя психiатра було напружене, гарячкове, але дивним чином згасле. Феро не намагався нi замилити очi, нi сховатися. Вiн стояв перед нею, вразливий, розхристаний, голий… – Жанна Коровська. – Це польське прiзвище? – Це вiд слова «корова». Так називався бар iз «Механiчного апельсина». Господи, вона верзла якiсь дурницi. До чого тут цей жорстокий фiльм? – Але воно мае польське корiння? – наполягав Феро. – Далеке. Тобто мiй батько – поляк, але вiн завжди був… далеко. Ще одна реплiка, яка завела розмову в глухий кут. Жанна хотiла пожартувати. А вийшла якась драма. Але Феро дивився на неi, слухав ii нiби вже з увагою й турботою. – Схоже, ви почуваетеся незатишно. Ви знаете, що таке синдром Стендаля? – Дарiо Ардженто, – прошепотiла Жанна. – Прошу? – «Синдром Стендаля». Італiйський фiльм жахiв. Режисера Дарiо Ардженто. – Не дивився. Я казав про психологiчний синдром. Є люди, якi страждають на гiперчутливiсть до мистецтва. Якi непритомнiють перед картиною. – Фiльм якраз про це. Навiщо вона наполягала? Перед очима спалахували кадри. Азiя Ардженто, яка крокуе вулицями Рима з бiлявою перукою на головi, готова вбити всiх на своему шляху. Згвалтованi жiнки. Обличчя, роздроблене кулею автомата… Жанна приклала руку до лоба й додала, нiби виправдовуючись: – Я цiлий день нiчого не iла. Я… Договорити вже не змогла. Феро твердо взяв ii пiд руку. – Ходiмо. Подихаемо свiжим повiтрям. Пригощу вас морозивом. 15 Надворi легше не стало. У свiтлi призахiдного сонця тремтiли тiнi вiд листя на землi, i Жаннi здавалося, нiби це в неi все дрижить перед очима. Їй було соромно за свiй стан. Водночас вона потай радiла, що iй ось так допомагають. Вони перейшли авеню на бiк театру Марiньi та купили iталiйського морозива в кiоску. – Хочете трохи пройтися? Жанна кивнула, насолоджуючись прохолодою морозива й турботливiстю запитання. Вони мовчки рушили в бiк площi Згоди. Жанна давно не ходила цим парком. Іншi парки завжди здаються якимись обмеженими, замкненими в своiх парканах. А парк на Єлисейських Полях, навпаки, вiдкритий до мiста, вiн включае в себе ревучий проспект, змiшуеться з транспортом, гамором, газами… Справжня зустрiч. Любовна iсторiя мiж листям i асфальтом, перехожими й машинами, природою й загазованiстю… – Я почуваюся натхненним, – зiзнався Феро. – Вiдень. Початок ХХ столiття… Це моя пристрасть. Цей перiод, коли посеред затишних брасерiй, кафешок i штруделiв було знайдено стiльки iстин! Клiмт, Фройд, Малер… Жанна не могла повiрити, що вiн повернувся до цiеi теми. Феро вже пустився в докладний опис iнтелектуального розмаю тiеi доби. Жанна не слухала. Вона насолоджувалася його фiзичною присутнiстю. Вони йшли далi в затiнку крон, а поруч на повнiй швидкостi проносилися машини. Вечiрне сонце забарвлювало все навколо в пурпуровий вiдтiнок. Низькi залiзнi гратки, що оточували стовбури дерев, сяяли, наче мiшенi. Жанна вже давно не почувалася такою щасливою. Феро й далi пристрасно говорив. Вона так само не слухала. Їi зворушувала його захопленiсть. Його спонтаннiсть, говiрливiсть. А ще – його бажання спокусити ii своiми знаннями. На площi Згоди чоловiк узяв Жанну пiд руку. – Зайдемо до Тюiльрi? Та кивнула. Какофонiя автiвок. Сморiд газiв. Кам’янi фонтани i iхнi рожевуватi бризки. Радiсно фотографувалися туристи. Усе, що зазвичай дратувало Жанну, тепер здавалося чарiвним, казковим, нереальним. – Я все говорю й говорю, а про вас досi нiчого не знаю, – сказав Феро, коли вони заходили до парку Тюiльрi. – Чим ви займаетесь? У жодному разi не можна було вiдлякати його своею роботою. – Я працюю у сферi комунiкацiй, – зiмпровiзувала Жанна. – Як це? – Я керую типографiею. Робимо брошури, рекламнi матерiали. Нiчого особливого. Феро кивнув на лавку. Вони сiли. Над парком спадала нiч. Вона пiдкреслювала кожну деталь. Надавала речам щiльностi. Сутiнь резонувала з Жанниним серцем, яке поринало в цi глибини, цю ваговитiсть. Феро мовив: – Головне – щодня, щохвилини любити свою роботу. – Нi, – вiдказала Жанна, не роздумуючи. – Любов – це головне. Й одразу ж закусила губу, жалкуючи, що сказала таку дурницю. – Ви знаете, що у вас дуже особлива манера говорити «нi»? – Нi. Феро розсмiявся вiд усього серця. – Ось знову. Ви злегка повертаете голову, лише на один бiк. А не хитаете нею. – Це тому що я не вмiю казати «нi». Принаймнi остаточно. Чоловiк нiжно взяв ii за руку. – Нiколи не говорiть цього чоловiковi! Жанна зашарiлася. За кожною реплiкою наставала коротка пауза. Мовчання, в якому поеднувалися нiяковiсть i задоволення. Із нею не говорили так ласкаво вже… вже скiльки? Жанна зробила зусилля, щоб не розчинитися в блаженствi, а залишатися в реальностi, пiдтримувати розмову. – А ви, – вичавила вона, – як ваше прання? – Яке прання? – Ну, ви ж перете брудну бiлизну своiх пацiентiв? – Так, можна й так сказати. Це не завжди легко, але робота – це моя пристрасть. Я тiльки заради цього й живу. Жанна сприйняла це зiзнання як хороший знак. Жiнки немае. Дiтей немае. Вона вже пожалкувала, що збрехала. Адже про свою професiю могла сказати те саме. Два фанати. Двi вiльнi душi. – Якби ви мали обрати одну-едину причину своеi пристрастi, що б ви сказали? – Ви проводите психоаналiз для психоаналiтика? Вона мовчала, чекаючи на вiдповiдь. – Думаю, найбiльше менi подобаеться, – зрештою заговорив Феро, – бути в епiцентрi механiзму. – Якого механiзму? – Механiзму батька. Батько – це ключ до всього. Його тiнь завжди формуе особистiсть дитини, ii вчинки й бажання. Особливо в областi зла. – Я не дуже добре вас розумiю. – Вiзьмiмо випадок чистiсiнькоi людини-монстра. Істоти, яку навiть людиною складно назвати, такими жахливими видаються ii вчинки. Наприклад, Марк Дютру. Ви пам’ятаете цю iсторiю? Жанна кивнула. Якби Дютру дiяв у паризькому регiонi, можливо, саме вона вела б досудове розслiдування. – Вчинки такого злочинця неможливо зрозумiти, – вiв далi Феро. – Вiн морив голодом маленьких дiвчаток у себе в пiдвалi. Гвалтував iх. Продавав. Ховав пiдлiток живцем. Це нiчим не можна виправдати. Однак, якщо покопатися в його бiографii, можна знайти iншого монстра – його батька. У Марка Дютру було страхiтливе дитинство. Вiн i сам жертва. І таких прикладiв купа. Гi Жоржа покинула мати. Мати Патрiса Алегра змушувала його брати участь у своiх сексуальних iграх… – Тепер ви говорите про матерiв. – Я говорю про батькiв у широкому сенсi. Про перших об’ектiв любовi дитини, хай то батько чи мати. Серiйнi вбивцi мають лише одну спiльну рису, байдуже, чи вони психiчно хворi, чи психопати, чи збоченцi: у них було нещасливе дитинство. Вони виросли в хаосi, у насильствi, яке завадило iм сформувати збалансовану особистiсть. Це вже менше цiкавило Жанну. Вона напам’ять знала цi штампованi фрази, якими ii годували щоразу, коли вона замовляла психiатричну експертизу вбивцi. І все ж вона запитала: – Але що ж таке «механiзм батька»? – Я часто ходжу на судовi засiдання. Кожного разу, коли описують родину вбивцi, я ставлю собi запитання: чому батьки цiеi людини не впоралися зi своiм завданням? Чому вони самi були монстрами? Можливо, вони також були дiтьми жорстоких людей? І так далi. За кожним обвинуваченим стоiть уже винуватий батько. Зло – це ланцюгова реакцiя. І так аж до свiтанку людства. – До самого прабатька? – докинула Жанна, раптом знову зацiкавившись. Феро поклав руку на спинку лавки за Жанною. Знову-таки, без жодних двозначностей. Попри серйозну тему розмови, чоловiк, здавалося, був у легкому, радiсному гуморi. – У Фройда була теорiя щодо цього. Вiн пояснив ii у «Тотемi i табу». Первiсний грiх. – Це про Адама i яблука? – Нi. Вбивство батька. Фройд вигадав притчу. Колись давно, у незапам’ятному минулому, один чоловiк керував своiм кланом. Домiнантний самець. У вовкiв таких називають альфа-самцями. Вiн володiв жiнками. Його ревнивi сини вбили i з’iли його. Але одразу ж покаялись. Вони вигадали собi тотем за прообразом батька i встановили заборону на зносини з жiнками iхнього клану. Так з’явилося табу на iнцест i батьковбивство. Ми й досi живемо з цими докорами сумлiння, глибоко в нас захованими. Навiть якщо наука антропологiя завжди заперечувала гiпотезу Фройда – цiеi iсторii нiколи не вiдбувалося в реальному життi, – важить саме значення цього мiфу. Ми носимо на собi вiдбиток цього грiха. Або намiру. Лише виховання дозволяе нам пiдтримувати рiвновагу, сублiмувати цi прихованi бажання. Але вiд найменшого порушення наша жорстокiсть спливае на поверхню, пiдсилена витiсненням, браком любовi… Жанна вже була не певна, що стежить за ходом думки, але це не мало значення. Вдалинi сяяла, немов кришталевий конус, пiрамiда Лувру. Мабуть, була вже десята година. Їй не вiрилося, що iхня розмова повернула в такому напрямку. – А чим займався ваш батько? У неi мимоволi вирвалося це нескромне запитання. Феро вiдповiв абсолютно природно: – Може, поговоримо про це на наступнiй зустрiчi? – Ви маете на увазi, на наступному прийомi? Вони засмiялись, але чари зникли. Феро облишив спiльницький тон. А Жанна мимоволi починала сумувати. – Менi час додому. – Вона поправила волосся. – Думаю, на сьогоднi з мене досить. – Звичайно… Психiатр, мабуть, подумав, що вона мала на увазi iхню розмову i цi занадто серйознi теми. Але вiн помилявся. Просто з Жанни Коровськоi було досить щастя. 16 Перед дверима квартири Жанна наштовхнулася на конверт, який поклали iй на килимок. Сьогоднiшнiй запис. Прийоми доктора Антуана Феро. Вона взяла диски й вирiшила, що послухае iх завтра. Вона не хотiла знову чути голос психiатра. Ятрити зовсiм свiжi враження… Жанна попрямувала просто до ванноi й стала пiд душ у якомусь змiненому станi. Наче п’яна. Вона до пуття й не знала, як саме завершилась iхня зустрiч. Вони обмiнялися номерами. Бiльше вона нiчого не пам’ятала. Суддя вийшла з душу й надягла футболку та трусики. Вона бiльше не вiдчувала нi спеки, нi втоми. Лише зацiпенiння. Солодку порожнечу. В неi залишилося тiльки одне вiдчуття, розмите, нечiтке, – зачатки кохання. Кухня. Свiтло. Їсти не хотiлося. Жанна просто зробила собi чашку зеленого чаю. Вона хотiла одразу ж лягти. Заснути в цьому захмелiлому станi, поки все не зiпсувала тривога. Жанна себе знала. Якщо вона не засне, то почне ставити собi запитання. Чи вона йому сподобалася? Чи вiн iй передзвонить? Якi знаки, хорошi й поганi, дозволяли вгадати його думки? Жанна могла цiлу нiч аналiзувати ось так найменшу подробицю. Справжне досудове розслiдування. Яке нiколи не приведе ii до внутрiшнього переконання. Їi погляд знову впав на конверт у темрявi. Їй захотiлося почути цей голос. Його голос. Вона всiлась у вiтальнi з ноутбуком на колiнах i навушниками на головi. Засунула диск у комп’ютер. Жанна перемотала запис. Їй хотiлося послухати лише один чи два прийоми. Вона слухала першi кiлька слiв кожного пацiента й вирiшувала. Упiзнавала голоси, iнтонацii i тi ретельно пропрацьованi психiчнi пекельця, у яких кожен iз них обертався, як хом’як у колесi. Довелося дiйти аж до кiнця диска, щоб нарештi натрапити на дещо цiкавеньке. Повернувся той iспанський батько. Із сином. – Познайомтеся, це Хоакiм. Жанна навпомацки пiдкрутила гучнiсть. Й усвiдомила, що батько iз сином прийшли до Феро десь близько шостоi години. Якраз тодi, коли вона сидiла в засiдцi у машинi перед пiд’iздом… Тож вона мала бачити, як вони зайшли й вийшли з будинку № 1 на рю Ле Гофф. Жодного спогаду. Чекаючи на одного чоловiка, Жанна не звернула на цих двох жодноi уваги. – Добрий день, Хоакiме. – Добрий день. Із голосу Жанна прикинула, що йому мае бути рокiв сорок. Отже, батьковi, як вона й здогадувалася, перевалило за шiстдесят. – Ви не проти вiдповiсти на кiлька запитань? – Не проти. – Скiльки вам рокiв? – Тридцять п’ять. – Ви одружений? – Нi. – Маете роботу? – Я юрист. – У якiй галузi? – Зараз я займаюся громадськими органiзацiями, що базуються в краiнах Пiвденноi Америки. Хоакiм говорив без тiнi iспанського акценту. Отже, вирiс у Францii. Або ж мав природний хист до мов. – Чим займаються цi органiзацii? – Нiчого особливого. Ми допомагаемо найбiднiшим. Лiкуемо й вакцинуемо дiтей. Що ж до мене, то я керую пожертвами, що надходять з усiх куточкiв свiту. Тиша. Феро записував. На кожне запитання Хоакiм вiдповiдав спокiйно, без поспiху чи хвилювання. – У вас е проблеми зi здоров’ям? – Нi. – Ви п’ете? – Нi. – Приймаете наркотики? – Нiколи й не пробував. – Ваш батько розповiв менi, що у вас трапляються, скажiмо так, зриви. Жаннi почувся смiх. Хоакiм сприймав усе це легковажно. – «Зриви». Це саме те слово. – Що ви можете менi про них розповiсти? – Нiчого. – Тобто? – Я нiчого про них не пам’ятаю. Суцiльний провал. – У цьому й проблема, – докинув батько. Ще одна пауза. Феро знову нотував. – Цi провали вiдзначаються появою iншоi особистостi? – Кажу ж вам, я нiчого про це не знаю! Хоакiм пiдвищив голос. Перша ознака знервованостi. Феро й сам змiнив тон. Заговорив твердiше: – Ви були б не проти короткого сеансу гiпнозу? – Як в «Екзорцистi»? До юриста повернувся грайливий тон. Грайливий, але вiдсторонений. – Як в «Екзорцистi». Саме так. Ця методика часто дае несподiванi результати. Знову смiх. – Ви вважаете, що я… одержимий? У голосi чоловiка чергувалися знервованiсть i розслабленiсть. У тонi Феро також. – Нi, – вiдповiв психотерапевт. – Можливо, вашi провали в пам’ятi звiльняють у вашiй психiцi мiсце для iншоi особистостi, про яку ви й не здогадуетесь. Або радше iншiй гранi вашоi особистостi. Може, разом нам удасться витягти ii на поверхню. Гiпноз може нам у цьому допомогти. Без жодноi небезпеки для вас. Феро заговорив найсолiднiшим своiм тоном. Як хiрург перед наркозом. Почувся шурхiт тканини. Хоакiм завовтузився на сидiннi. – Не знаю… – Хоакiме, – видихнув його батько. – Тату, не лiзь у це! Пауза. Тодi: – Добре. Спробуймо. – Дайте опущу жалюзi. Кроки. Постукування жалюзi. Скрип. Переставляли стiльцi. Жанна слухала не вiдриваючись. З голови не йшла думка, що все це вiдбувалося якраз перед iхньою зустрiччю. Вона починала дещо розумiти: поки вона розслаблялася, поiдаючи морозиво на Єлисейських Полях, Антуан Феро так само намагався вiдволiктися. Це була взаемовигiдна зустрiч. Жанна перемотала, пропускаючи стадii релаксацii, що передують будь-якому сеансу гiпнозу. Тепер Хоакiм був у станi навiювання. Повiльнi вiдповiдi. Невиразний голос, що йшов нiби напряму з гортанi, вiд самих зв’язок. Жанна уявляла iх трьох у сутiнках. Феро за робочим столом чи, можливо, на стiльцi бiля пацiента. Хоакiм, випростаний на стiльцi, iз заплющеними або втупленими в одну точку очима. І – трохи далi – його батько, на ногах. Жанна, сама не знаючи чому, уявляла його з густою сивою чи бiлою шевелюрою. – Хоакiме, ви мене чуете? – Я вас чую. – Я хотiв би поговорити з тим, хто всерединi вас, якщо такий iснуе. Жодноi вiдповiдi. – Я можу з ним поговорити? Жодноi вiдповiдi. Феро пiдвищив голос: – Я звертаюся до того, хто живе в головi в Хоакiма. Вiдповiдай менi! Жанна вiдмiтила, що Феро перейшов на «ти». Можливо, щоб розрiзняти двох своiх спiврозмовникiв. Хоакiма й iншого. Остання спроба, спокiйнiшим тоном: – Як тебе звати? Коротка пауза. Тодi в кiмнатi пролунав iнший голос: – У тебе немае iменi. Жанна аж пiдскочила, почувши цей тембр. У ньому була якась металiчна, скрипуча, свердляча нотка. Вiн не походив нi на чоловiчий, нi на жiночий голос. Можливо, дитячий. Коли Жанна проводила канiкули в Першi разом iз сестрою, дiвчата робили рацii з консервних банок, з’еднаних мотузкою. Голос на записi звучав достоту нiби з металевого цилiндра. Залiзний голос. Мотузковий голос. – Як тебе звати? Батько прошепотiв: – «Воно» нiколи не каже «я». Воно завжди говорить у другiй особi. – Цитьте! Феро прочистив горло: – Скiльки тобi рокiв? – У тебе немае вiку. Ти походиш iз лiсу. – Якого лiсу? – Тобi буде дуже боляче. – Чого ти добиваешся? Чого ти хочеш? Тиша. – Розкажи менi про той лiс. Залiзний голос вiдкашлявся. Або, можливо, реготнув. – Його треба слухати. Лiс духiв. – Чому ти так його називаеш? Жодноi вiдповiдi. – Ти бував у цьому лiсi в дитинствi? – Ти бував у цьому лiсi в дитинствi? Батько знову пошепки прокоментував: – Це означае «так», я вже помiтив. «Воно» повторюе запитання. Феро не вiдреагував. Жанна уявляла, як вiн зосередився на Хоакiмi. Можливо, нахилився до нього, поклавши руки на колiна. – Опиши менi його. – Цей лiс небезпечний. – Чому ж? – Лiс убивае тебе. Лiс кусае тебе. – Тебе вкусили в тому лiсi? – Тебе вкусили в тому лiсi? – Коли ти з’являешся в головi Хоакiма, що ти просиш його робити? Тиша. – Ти хочеш помститися лiсу? Тиша. – Вiдповiдай, це наказ! Знову кахикання. Можливо, смiх. Або вiдрижка. Дитячий голос пiдвищився на кiлька тонiв i швидко, монотонно затарабанив: – Todas las promesas de mi amor se irаn contigo / Me olvidarаs, me olvidarаs / Junto a la estaciоn llorarе igual que un ni?o, / Porque te vas, porque te vas, / Porque te vas, porque te vas… Феро спробував перебити його, але чоловiк-дитина повторював ту саму мантру, не дихаючи: – …se irаn contigo / Me olvidarаs, me olvidarаs / Junto a la estaciоn llorarе igual que un ni?o, / Porque te vas, porque te vas, / Porque te vas, porque te vas… Голос звучав жахливо, нiби голосовi зв’язки терлися так, що аж розiгрiвалися. Ледве не рвались. Пiдвищивши голос, Феро спромiгся витягнути Хоакiма з гiпнозу. За його наказом запала тиша. – Хоакiме, ви мене чуете? – Так, чую. Голос знову був нормальним. – Як ви почуваетесь? – Втомленим. – Ви пам’ятаете, що сказали менi пiд гiпнозом? – Нi. – Добре. На сьогоднi ми закiнчили. – Що зi мною, лiкарю? Хоакiм знову заговорив грайливим тоном, але в ньому вчувалося занепокоення. – Зарано щось казати. Ви погодитеся приходити до мене регулярно? Проходити тести? – Як скажете, – видихнув Хоакiм, здаючись. – Тепер я хотiв би поговорити з вашим батьком. Сам на сам. – Без проблем. До побачення, лiкарю. Скрегiт стiльцiв. Клацання дверей. Тодi – тремтливий голос батька: – Лячно, правда ж? – Анiтрохи. Але треба буде провести дiагностику. Подивитися, чи немае неврологiчних ушкоджень. – І мови не може бути. – Ваш син – тобто iстота, з якою я розмовляв пiд час гiпнозу, – виявляе специфiчнi симптоми. – Симптоми чого? – Займенникова iнверсiя. Повторення запитань. Ехолалiя. Навiть його обличчя: ви помiтили, як воно спотворилося, коли говорив iнший… – Симптоми ЧОГО? – Аутизму. – Я не хочу чути цього слова. – Ви нiколи не лiкували його вiд цього? – Ви знаете його iсторiю. Мене не було поруч iз ним у першi його роки. – Якi стосунки в нього були з матiр’ю? – Його мати померла пiд час пологiв. Hay Dios m?o[18 - О Боже мiй (iсп.).], ви не записуете чи що? – Я не розумiю, що ви зробили з цiею дитиною. – У моiй краiнi це дуже поширена практика. Усi так робили. Вони говорили тихо. Жанна взялась уявляти обстановку. Феро не пiднiмав жалюзi. Тож вони досi сидiли в напiвтемрявi. – Я мушу дiзнатися бiльше про його минуле, – повiв далi Феро. – На вашу думку, коли вiн говорить про цей «лiс духiв», що вiн мае на увазi? – Поняття не маю. Я ще не був iз ним. – А цi слова iспанською, що вiн постiйно повторював, ви знаете, що це таке? – Це – так. Це слова з однiеi iспанськоi пiснi сiмдесятих рокiв. Із фiльму «Вигодуй ворона». Коли вiн вiдчувае небезпеку, то повторюе цi слова. – Йому потрiбно лiкуватися. Вiн у… складному станi. Присутнiсть iншоi особистостi може вказувати також на шизофренiю. Але симптоми збiгаються з ознаками аутизму. Його треба покласти на кiлька днiв до лiкарнi. Я працюю в однiй чудовiй клiнiцi i… – Я не можу! Я ж вам уже пояснював. Госпiталiзацiя виявить правду. Нашу правду. Це неможливо. Тепер тiльки Господь Бог може нам допомогти. «І буде Господь тебе завжди провадити, i душу твою нагодуе в посуху…»[19 - Іс. 58:11.] Феро, схоже, вже не слухав. Вiн сказав, нiби сам до себе: – Я хвилююся. За нього. І за iнших. – Уже пiзно. – Пiзно? – Думаю, сьогоднi вночi вiн когось уб’е. У Парижi, в 10-му окрузi. Вiн постiйно блукае кварталом Бельвiль. 17 За всю нiч Жанна практично й не поспала. У ii головi чередою нескiнченних кошмарiв множились емоцii, думки, голоси. Зустрiч з Антуаном Феро. «Пригощу вас морозивом». Тодi аудiозапис. Сеанс гiпнозу. Голос чужинця. «Лiс кусае тебе». І побоювання батька. «Думаю, сьогоднi вночi вiн когось уб’е. У Парижi, в 10-му окрузi…» У глибинi душi Жанна нi в що не вiрила. Нi в романтичне знайомство. Нi в можливе вбивство. Знайомство було занадто прекрасним, щоби бути справжнiм. Та й як повiрити в злочин, у якому хтось зiзнався в кабiнетi психiатра? Психiатра, якого вона якраз поставила на прослуховування? Нiяк. Феро й сам у це не повiрив. Інакше не кинувся б на виставку художникiв вiденськоi сецесii. Не став би заливати до першоi стрiчноi руденькоi. Водночас Жанна розумiла, чому в нього було таке напружене обличчя. Чому за грайливими манерами проглядала стурбованiсть. Певно, вiн терзався сумнiвами, як i сама вона тепер. Станеться вбивство чи нi? Чи мае вiн поставити до вiдома полiцiю? Жанна всмiхнулася. Якби вона вiдкрила йому свою справжню професiю… Вона встала. Поглянула на годинник. 9:00. Була субота, i квартиру заливало сонце. Жанна пiшла на кухню i зварганила собi кави. Чорний запах i присмак горiлоi землi. Бутерброди готувати не стала. Ковтнула звичний «Еффексор», споглядаючи свое вiдображення в хромованiй поверхнi холодильника. На нiй була футболка з емблемою бойкоту Олiмпiйських iгор у Пекiнi – з наручниками замiсть кiлець – та трусики-боксери «Calvin Klein». У головi без упину крутилася фраза батька. «Думаю, сьогоднi вночi вiн когось уб’е. У Парижi, в 10-му окрузi…» Перевiрити це легко, вона ж була слiдчою суддею. Вона могла зателефонувати в префектуру полiцii Парижа й дiзнатися, чи не знаходили цiеi ночi в столицi труп. Могла навiть, припускаючи, що «чоловiк-дитина» завдав удару i заховав тiло десь у передмiстi, обдзвонити прокуратури Іль-де-Франсу. Жанна була знайома з усiма прокурорами. Чи майже. Друга чашка кави. Вона перейшла до вiтальнi. Всiлася на диван перед журнальним столиком. Витягла з портфеля спецiалiзований довiдник, виданий Мiнiстерством юстицii, i схопила телефон. Спочатку Жанна набрала офiс прокурора ПП (префектури полiцii). Уночi не було жодних убивств. У кожному разi, вранцi не знаходили нiяких трупiв. Але не було ще й десятоi. Субота, а отже, тiло може пролежати ще два днi, якщо його залишили в якомусь офiсi, на складi чи на iншому робочому мiсцi. Тодi вона зателефонувала до прокуратури Нантерра. Нiчого. Бобiньi. Уночi в Ганьi скоено вбивство. Почубились якiсь алкашi. Винуватець уже за гратами. Кретей. Нiчого. Жанна пошукала номери прокуратур великого вiнця[20 - Департаменти регiону Іль-де-Франс подiляються на «малий вiнець», довкола мiста Парижа, та «великий вiнець» – довкола малого.]. Версаль. Нiчого. Сержi. У Сенi втопився безхатько. Мо. Нiчого. Мелен. Убито жiнку. Домашне насильство. Фонтенбло. Нiчого. Понтуаз. Нiчого… Жiнка глянула на годинник. Майже одинадцята. Вона свою справу зробила. І щоразу просила заступника попередити ii, якщо знайдуть труп. Усi погодились. Не ставлячи запитань. Суддя Коровська мала хорошу репутацiю. У неi мають бути своi причини. Залишалося тiльки чекати. Настав час забути про цю iсторiю. Утiм, Жанна ще набрала генеральний штаб – Мiнiстерство внутрiшнiх справ на площi Бово, яке отримувало повiдомлення про всi тяжкi злочини, скоенi в Іль-де-Франсi. Теж усе чисто. Інформацiйний центр нацiональноi жандармерii у фортi Ронi. Знову нiчого. Жанна раптом пригадала, що опiвднi в неi стрижка, а потiм обiд у 8-му окрузi. Треба повертатися до реального свiту. Вона зiбралась i зачесалась. Обличчя в дзеркалi пiдтверджувало ii побоювання. Таке враження, нiби вона курила й квасила всю нiч. Джулiанна Мур, ага… Жанна спробувала приховати збитки макiяжем. Вийшла з дому опiвднi – якраз тодi, коли мала прийти на стрижку. Чорнi джинси. Босонiжки. Футболка DKNY. І панамка на головi – поки ii перукар не витворить диво. Жанна вже не думала про можливе вбивство. Нi про Феро. Нi про що. Розвiятись. Ось що iй потрiбно цiеi суботи. 18 За пiвтори години плюс одну стерпну стрижку пiсля того Жанна Коровська переступала порiг ресторану, де мала призначену зустрiч. На барi назвала iм’я свого супутника, i ii повели помiж столикiв. Високi стелi. Вiтражi на вiкнах. Стиль ар-деко. А головне – просторо розсадженi гостi. Жанна десь читала, що такий дизайн був натхнений рестораном на пасажирському суднi. Правда це чи нi, але тут у неi щоразу виникало враження, що вона сходить на борт. – Пробач за запiзнення. Емманюель Обюссон у свiтлому костюмi, пошитому на замовлення, пiдвiвся, випростуючись на всi своi метр вiсiмдесят п’ять. Вiн поцiлував ii в обидвi щоки з цiлковито батькiвською нiжнiстю. Старий нiколи не був ii коханцем. Вiн значив для неi набагато бiльше. Їi вчитель. Їi наставник. Їi хрещений батько. Жанна познайомилася з ним на початку кар’ери, коли закiнчувала навчання. Працювала на нього, коли вiн iще був головою паризькоi виправноi палати. У своi майже сiмдесят рокiв Обюссон мав худорляву фiгуру, та у сферi юстицii був фiгурою вагомою. Його погляд був сяйливий, як орден Почесного легiону на його грудях. Справжнiй кондотьер. Але не тiльки. Цей чоловiк колекцiонував парадокси. Вiн поеднав iх у свою цiлiсну життеву мудрiсть. Лiвий активiст, вiн заробив цiлий статок на сьомому десятку, ставши юристом-консультантом iз розлучень. Вiн i дотепер мiг запросити кiлькадесят тисяч евро лише за те, щоб начепити окуляри та почитати шлюбний договiр. Самiтний, зверхнiй, вiн нiколи не був одружений, але залишався тим iще донжуаном. Бездiтний, вiн iз безмежною нiжнiстю ставився до будь-якоi невинноi малечi. А головне, цей холодний, суворий, твердий тип був естетом. Палким любителем мистецтва. Обюссон навчив Жанну всього. І суддiвського фаху. Й iсторii мистецтва. Обидвi дисциплiни зрештою поедналися пiд час походу до Лувру, у залi давньогрецьких i давньоримських скульптур. – Чому ви призначили менi зустрiч тут? – Я вже давно цiкавлюся давньогрецькими статуями. Найдавнiшi часи. Тодi Пракситель, Фiдiй, Лiсiпп. Далi менi подобаеться вже менше. Еллiнiстичний перiод. Забагато тканини, руху. І, в певному сенсi, менше чистоти. – Ви говорили про останнi поради, якi я маю отримати, перш нiж приступити до суддiвськоi справи. – Це мiсце i е ii метафорою. – Не розумiю. Чоловiк лагiдно взяв ii за руку й повiв до атлета з невидющими очима та дитиною на руках. – Гермес, який тримае маленького Дiонiса. Єдина вiдома скульптура руки Праксителя. І то в цьому е сумнiви. Поглянь на лiнii, вигини, рельеф. Кажуть, греки iдеалiзували природу, як фотограф ретушуе портрет. Це неправда. Грецькi скульптори працювали навпаки. Жанна не могла вiдвести погляду вiд цього точеного тiла, чиi м’язи немов напинали мармурову шкiру. – Грецькi скульптори вiдштовхувалися вiд старовинних зразкiв египетськоi традицii, помалу додаючи до них риси, ознаки, деталi, притаманнi людинi. Слабинки iхньоi моделi. Вони старалися вдихнути все бiльше життя в цi стародавнi форми. Саме в часи Праксителя цей метод дав найкращi плоди. Древнi канони почали жити, дихати в руках скульптора. Вони знайшли точку рiвноваги мiж абстракцiею та iндивiдуальнiстю. Жанна вiдчувала, як пальцi старого стискають ii руку. Орлина хватка. – Я досi не розумiю, як це пов’язано з моiми справами. – Твоi справи, Жанно, це твоi скульптури. Ти завжди вiдчуватимеш спокусу зробити iх довершеними. Так, щоб усi свiдчення збiгалися до секунди. Щоб мотиви були iдеально вiдкалiброванi. Щоби був лише один винний… Я ж раджу тобi чинити iнакше. – Тобто? – Працюй як греки. Приймай недосконалiсть. Мiсце й час, якi не узгоджуються мiж собою. Провали в свiдченнях. Суперечливi мотиви. Поважай цi аномалii. Поважай життя твоiх справ! От побачиш: тодi тобi вiдкриватимуться iншi iстини, якi iнколи вестимуть тебе вбiк. Я не мав би тобi цього казати, але деякi справи досi не вiдпускають мене. Справи, у яких менi щось муляло. Якiсь деталi, якi не в’язалися мiж собою i якi я вiдкинув, дбаючи про стрункiсть, логiку. Цi ганджi переслiдували мене довгi роки, аж поки я не виявив у них iншу правду. Чи принаймнi не почав серйозно сумнiватися. – Ви маете на увазi, що за грати сiли невиннi? – Невиннi, яких я, звичайно, вважав злочинцями. Це також життя. Ми, суддi, лише ще одна недосконалiсть у процесi слiдства. Жанна не була впевнена, що все зрозумiла. Ще й досi, десять рокiв по тому, вона прилизувала своi справи, щоб тi виглядали струнко й логiчно. Зате успадкувала любов до греко-римськоi скульптури. Вона чимало подорожувала Грецiею, Італiею, Пiвнiчною Африкою, де музеi забитi античними статуями. Навiть у Парижi вона часто заходила до Лувру, щоб помилуватися цими тiлами, цими поставами, цими подихами… – Як справи? – запитала вона, всiдаючись навпроти наставника. – Краще, вiдколи почався червень. – Обюссон надягнув окуляри й проглянув меню, яке iм щойно принесли. – Нарештi скiнчилися всi цi дурницi про травень 68-го. Жанна всмiхнулася. Намiчалася невеличка активiстська промова. – Ти ж там був, так? – Був. – І ти не погоджуешся з усiм, що кажуть i пишуть про цi подii? Чоловiк згорнув меню. Зняв окуляри. У нього було високе чоло, хвилясте сиве волосся, благородне видовжене обличчя, чорнi очi, фiолетовi мiшки. Його зморшки, здавалося, накреслив якийсь внутрiшнiй вогонь, як трiскаеться на сонцi африканська земля. Але то був мiцний горiшок. Обюссона нелегко було зламати. – Можу тiльки сказати, – почав вiн, – що в тi часи батьки не готували нам бутерброди на мiтинг. Ми були проти них. Ми були проти буржуазного ладу. Ми боролися за свободу, за щедрiсть, за еднiсть. Тепер молодь виходить на акцii за свою пенсiю. Буржуазiя заразила все. Навiть бунтiвний дух. Коли протидiю породжуе сам панiвний лад, системi нiчого не загрожуе. Нинi епоха Саркозi. Епоха, у якiй сам президент уважае, що вiн на боцi мистецтва та поезii. Звичайно, успiшноi поезii. Радше Джоннi Голлiдей, нiж Жак Дюпен. Обiд з Обюссоном без випадiв проти Саркозi не був би повним. Жаннi захотiлося зробити йому приемнiсть: – Ти бачив? Його рейтинги падають i падають. – Пiднiмуться. За нього я не хвилююся. – У глибинi душi ти, зрештою, почав його цiнувати. – Як мисливець проймаеться любов’ю до старого слона, якого вистежуе не один рiк… Прийшов офiцiант прийняти замовлення. Два салати, газована вода. Нiяких прибамбасiв. Цi двое були единi у своему аскетизмi. – А в тебе як справи? – запитав Обюссон. – Нормально. – Як справи амурнi? Жанна подумала про Тома. Усе скiнчено. Феро. Ще й не починалося. – Трiшки голяк. – А робота? За одну секунду Жанна зрозумiла, що несвiдомо йшла сюди спитати поради. Згадати про свою дилему. Нелегальне прослуховування. Пiдозри в убивствi. Як розрулити цю ситуацiю? – Є одна проблема. Я володiю iнформацiею. Даними, якi ще не пiдтвердились, але можуть виявитися корисними. – Полiтика? – Кримiнал. – І в чому проблема? – Я не можу називати джерел. Навiть не впевнена, що iнфа правдива. – Принаймнi ти можеш скористатися нею, щоб пiти далi. – Нi, не зовсiм. Інфа неповна. – Про що конкретно йдеться? – Можливо, сьогоднi вночi в 10-му окрузi скоiли вбивство. – Це легко перевiрити, нi? – Поки що нiчого не вiдомо. – Знаеш, хто жертва? – Нi, але знаю, хто вбивця. Знову-таки, не точно. Та й кажу ж, я не можу використовувати цi вiдомостi. Моi джерела дуже… сумнiвнi. Обюссон замислився. Жанна ще раз оглянула примiщення, витримане в золотистих тонах. Дзеркала. Вiтражi. Інтер’ер ресторану на лайнерi. Може, вона й зiйшла на борт, от тiльки не знала, куди прямуе. – Ти пам’ятаеш наш похiд до Лувру? – нарештi запитав старий. – Давньогрецьке мистецтво? Недосконалiсть людини, поеднана з досконалiстю шаблону? – Я й досi намагаюся зрозумiти той урок. – Недосконалiсть – це частина роботи. – Отже, я можу збочити зi шляху? Вести слiдство не за шаблоном? – За умови, що вийдеш сухою з води. Що причешеш справу потiм. – Якщо справа взагалi буде. – Подзвони до прокуратури. Тримай руку на пульсi. Важить лише результат. – А якщо я помиляюся? – Це доведе, що ти не можеш стрибнути вище за власну голову. Що ти звичайна людина, якiй довiрили надзвичайнi повноваження. Це також за шаблоном. Жанна всмiхнулася. Вона прийшла, щоб почути цi слова. Жiнка покликала офiцiанта: – Я б випила чогось мiцнiшого. Що скажеш? – Давай. Келихи з шампанським принесли майже одразу. Кiлька крижаних ковткiв – i Жанна вiдчула себе сильнiшою. Холод захищае вiд смертi. Вiд розкладання. Цi кислi бульбашки стискали ii до стану концентрованоi енергii. Вони замовили ще по келиху. – А в тебе, – запитала вона, – як справи амурнi? – У мене ще е в запасi кiлька студенток, – вiдказав старигань. – Плюс моя офiцiйна пасiя. Адвокатка за сорок, яка не полишае надii одружитися зi мною. У моему-то вiцi! Одна чи двi колишнi теж iще не знають, що зiйшли з дистанцii. – Мабуть, сильно втомлюешся. – Я не кажу, що придiляю iм усiм увагу. Але менi подобаеться цей ореол кохання. Це «Танець» Матiсса. Вони ведуть хоровод, а я малюю iх на синьому тлi… Жанна натягнула посмiшку. Щиро кажучи, iй не подобалася поведiнка ii наставника. Невiрнiсть. Брехня. Манiпуляцii. Жанна ще не настiльки постарiла, щоб вiдмовитися вiд мрiй про поряднiсть. – Але як ти так можеш? – не вгавала вона. – Жити ось так, у лицемiрствi, у постiйнiй зрадi? – Вона всмiхнулася, щоб пом’якшити жорстокiсть своiх слiв. – Де тут повага? – Це через смерть, – сказав Обюссон, раптом посерйознiшавши. – Смерть надае нам будь-якi права. Вважаеться, що, коли вона надходить, люди каються. Очищуються. Але все навпаки. Старiючи, помiчаеш, що будь-якi переконання, будь-якi питання вiдходять на заднiй план. Залишаеться тiльки одна певнiсть: скоро здихати. І другого шансу не буде. Тодi починаеш зраджувати дружину, порушувати клятви. Пробачаеш собi все чи майже все. Іншi – тi, що проходять через твою контору, – грабують, гвалтують, убивають iз тiею самою думкою. Отримати те, чого бажають, поки не пiзно. Як той фiльм: «Небо почекае». Жанна перехилила келих i гикнула. У горлi защипало вiд кислоти. Вона раптом посмутнiшала. Офiцiант запропонував iм меню десертiв. Жанна вiдмовилась. Обюссон замовив iще два келихи. – Знаеш, – заговорив вiн веселiшим тоном, – я зараз вивчаю одне питаннячко. Правку, яку Рембо внiс в один свiй вiрш. «Знайшлася вже вона. / Що саме? Вiчнiсть! / Це море, що злилось / Із сонцем»[21 - Пер. В. Ткаченка.]. Жанна не пригадувала самого вiрша, зате добре пам’ятала картинку. Останнi кадри «Безтямного П’еро» Жана-Люка Годара. Лiнiя горизонту. Сонце, що пiрнае в море. Рядки Рембо, якi тихо промовляють за кадром Анна Карiна та Жан-Поль Бельмондо… – Ти хотiв сказати: «Це море, що пiшло iз сонцем». – Власне, нi. Рембо двiчi публiкував цей чотиривiрш. Першого разу – у вiршi пiд назвою «Вiчнiсть». Вдруге, пiзнiше, – в «Сезонi в пеклi». Спочатку вiн написав: «Це море, що пiшло iз сонцем». Тодi – «море, що злилось iз сонцем». Мимохiдь утративши iдею руху. Шкода. У початковiй версii вражае думка, що вiчнiсть – це результат зустрiчi. Одна нескiнченнiсть, що крокуе назустрiч другiй. У моему вiцi спокушають iдеi. Наче смерть – це не обрив, а радше дуга, арка. Пологий схил… – Чому вiн передумав, по-твоему? – Бо, можливо, вiдчував, що помре молодим i не пiзнае цього руху. Рембо квапився передати послання. Жанна пiдняла келих: – За Рембо-поштаря! Вона вже почувалася сп’янiлою. Раптом пiдскочила, пригадавши слова старого iспанця: «Думаю, сьогоднi вночi вiн когось уб’е. У Парижi, в 10-му окрузi». Жанна покопалася в сумочцi й глянула на мобiльний. Жодних повiдомлень. Отже, жодних трупiв. Вона усвiдомила, що також чекала на дзвiнок вiд Феро. Така вже, мабуть, ii доля. Вона щомiсяця платила «Orange» за мобiльний зв’язок, але не iснувало оператора, який продавав би абонементи на любовнi зв’язки. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66288492&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Я буду твоiм королем, ти будеш моею королевою… (франц.) – Тут i далi прим. перекл. 2 Мiсто i мунiципалiтет за 13 км вiд Парижа. 3 Єва Жолi та Лоранс Вишневська – французькi суддi й полiтикинi. 4 Любовноi мрii (нiм.). 5 Паризька компанiя таксi, заснована 1905 року. 6 Флiк – сленгова назва французьких полiцейських. 7 Пер. А. Онишка. 8 Район у передмiстi Парижа, бiля Нантерра. 9 Регiон Францii, що включае в себе департаменти довкола Парижа. 10 По – мiсто й мунiципалiтет у Францii, у Новiй Аквiтанii. 11 Департамент неподалiк вiд Парижа з адмiнiстративним центром у Нантеррi. 12 Французький препарат, що застосовуеться пiд час лiкування депресii. 13 Мiсто й мунiципалiтет неподалiк вiд Парижа, адмiнiстративний центр департаменту Сена-Сен-Денi, що мае номер 93. 14 Ів. 5:56. Тут i далi цитати з Бiблii подано в перекладi Івана Огiенка. 15 Перш – природний регiон Францii, розташований на перетинi регiонiв Нормандiя, Центр-Долина Луари та Пеi-де-ла-Луар. 16 З льодом (про коктейлi) (англ.). 17 Мати Божа! (iсп.) 18 О Боже мiй (iсп.). 19 Іс. 58:11. 20 Департаменти регiону Іль-де-Франс подiляються на «малий вiнець», довкола мiста Парижа, та «великий вiнець» – довкола малого. 21 Пер. В. Ткаченка.