Княгиня Острозька

Княгиня Острозька Марiя Ткачiвська Народившись, вона одразу стала найбагатшою спадкоемицею Речi Посполитоi. Єлизавета – майбутня княгиня Гальшка Острозька, донька Беати Косцелецькоi та покiйного князя Іллi Острозького. Про шлюб iз Гальшкою мрiяли представники найзаможнiших магнатських родiв. Їх манили краса та багатство Гальшки. Коли дiвчинi виповнилося тринадцять, ii опiкун, князь Василь Острозький, вирiшив одружити Гальшку iз князем Дмитром Сангушком. Беата противиться цьому шлюбовi – й зрештою Сангушко бере штурмом ii замок в Острозi й викрадае Гальшку. Молодi вiнчаються й тiкають до Богемii. Дiзнавшись про це, Беата рушае до короля Сигiзмунда Августа, благаючи його повернути юну княгиню. Усе це обернеться для Гальшки першим ударом долi. Бо щоб повернути ii, люди короля виконають ще одне таемне та страшне прохання Беати. Марiя Ткачiвська Княгиня Острозька © Ткачiвська М. Р., 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 Пролог Кракiв. Вавель. 1518 рiк У високому срiбному канделябрi горiли свiчки. Їхне хитке полум’я вигиналося бiля прочиненого вiкна й кидало свiтло на пишне королiвське ложе. Воно м’яко освiтлювало два силуети, якi лежали один бiля одного, немов чужi. Погляд короля мiцно тримався якоiсь плямки на стелi, що нiяк не вiдпускала його. Король мовчав. Катажина поклала Сигiзмундовi І голову на плече i заплющила очi. «Чому вiн сьогоднi увесь час мовчить?» Їй хотiлося перепинити це дивне мовчання, що друзками надщербленого щастя впиналося iй у серце! Хiба вона, досi горда i непоступлива, не почне першою розмову i не скаже володаревi те, що розпинае ii груди вже котрий мiсяць? «Тiк-так», – голосно поцокував годинник. Катажина розплющила очi, поправила рукою пурпурову габу й зупинилася поглядом на тiй самiсiнькiй плямцi на стелi. Золото ii довгого волосся тонкими змiйками розповзлося по оголеному тiлi, шовкових ясиках, оксамитових ладанках та раменах ii володаря. По тих дужих раменах, якi мали тримати не тiльки Вавель та Кракiв, а й усе Польське королiвство та Литовське князiвство. Катажина закинула волосся назад, схилила голову на свiй тендiтний лiкоть i торкнулася пальчиком розпашiлоi щоки короля. Пiдданки теж роблять пiдданцями своiх володарiв. Якi дивнi крила неспокою витали сьогоднi в королiвськiй ложницi[1 - Ложниця – спальня (заст.).]! Яка вперта тривога скувала вуста! Ця нiч була iншою, нiж тi, що досi. Катажина Косцелецька знала, що фаворитка короля – це змiнна карта. Рано чи пiзно це мало трапитися. Невже сьогоднi? Невже вона бiльше не полетить зоряним шляхом в обiйми володаря, не зiгрiе його палким янтарем своiх очей, не впаде у прiрву едемських грiхiв? «Хочу, щоб усе було по-старому», – шепотiла вона до зiр у вiкнi. Катажина погладила пальцями шовкову габу: на нiй ти солодила повелителевi п’ятнадцять лiт, тут вiн задихався в шовковiм похмiллi твоiх ласк i цiлункiв. А що тепер? Невже це та завiса, якоi ти боялася всi цi роки, прокидаючись щоранку? Хiба важко було передбачити, що це остання нiч у ложницi короля? Катажина лагiдно погладила посивiлi пасма володаря, що спадали на шовковi подушечки, i малювала навколо себе марево мрiй, якi нiколи не стануть реальнiстю. Сигiзмунд І здогадувався, про що думае Катажина, але не зводив очей iз тiеi невидимоi цятки на стелi, яка викрадала його думки. Вiн почув, як Катажина зiтхнула. «Тiк-так», – задихався час. Навiть перед королевим весiллям iз першою дружиною Барбарою Запольською в неi так не калатало серце. А тут – вистрибуе з грудей, наче вiдчувае, що хтось зводить перед нею височеннi мури. Катажина поклала голову на подушку i заплющила очi. Свiт утiкав з-пiд ii нiг. Ось i дочекалася, Катажино! «Невже все закiнчилося?» Ти ще нiколи так не задихалася вiд цього запаху жасмину, нiколи так не ховала очей вiд короля, як у цю дивну нiч. Ти завжди розумiла, що вiн – один iз наймогутнiших володарiв Європи, з Божоi ласки король Польський i Великий князь Литовський, Великий князь Руський з династii Ягеллонiв, переможець Тевтонського ордену Сигiзмунд І! Саме в такому порядку перелiчують його титули. І серед сотень тисяч красунь вiн обрав для себе тебе! Ти, Катажина Косцелецька – фаворитка, метреска, улюблена жiнка короля, його вiрна подруга впродовж п’ятнадцяти лiт. Хiба цього мало? Ти народила йому четверо дiтей. Жодна iнша жiнка не мае стiльки привiлеiв. Окрiм королеви, звiсно. Та пiсля смертi королеви Барбари Запольськоi Сигiзмунда наче пiдмiнив хто. Значить, любив ii. Дурненька, ну як король може промiняти законну дружину на фаворитку? Ти ж сама бачила, як вiн люб’язно ставився до неi. Вiн писав iй iз походiв листи, i вона, як i ти, чекала його з далеких дорiг, позираючи на шлях до Вавеля. Та коли повелитель вертався додому, то вже за три днi присилав по тебе карету, i ви цiлi ночi купалися в жасминних пахощах кохання. Згадка про Барбару Запольську навiяла на Катажину ще бiльше суму: королева була м’якою й доброю. Скiльки часу вона провела на самотi у Вiльнi[2 - Вiльно – тепер мiсто Вiльнюс, столиця Литви.], поки король був на вiйнi з Великим московським князiвством! Кажуть, ii молитви вберегли Сигiзмунда І та принесли перемогу пiд Оршею. Катажина ставала сентиментальною, коли згадувала про королеву: сердешна таки не перебула пологiв. Вона на двадцять три роки молодша вiд короля i лише на три роки старша вiд Катажининого сина Януша, а вже вiдiйшла в засвiти. І треба ж, щоб це сталося саме того року, коли Катажина народила iхню з королем Беату. Вона присунулася ближче. Їй здавалося, що знала кожен сивий волосок, який з’являвся на головi повелителя за цi п’ятнадцять лiт, кожну складку його губ. Човником своiх думок вона пливла кожнiсiнькою зморшкою, яка щороку чимраз глибше розкреслювала чоло короля. Невже вона бiльше не зможе зцiловувати з них утому? Невже… Катажина поклала голову йому на груди й мiцно пригорнулася. – Ти мудра, Катажино, i все розумiеш! – нарештi промовив король, наче до цятки на стелi. – Ви лестите менi, ваша величносте? Гадаете, я хочу все розумiти? – зiбралася з думками Катажина, обернувшись на спину. – Не гарячкуй, люба, – король не вiдводив очей вiд стелi. – Нiчого не змiниш. – Вiн обернуся до Катажини й усмiхнувся. – А ти досi вродлива, Катажино. Такою завжди залишишся в моiй уявi. Сяйво свiчок освiтлювало широке обличчя короля, його коротко пiдстрижену густу бороду, тоненькi вуса та прозiрливий погляд. Катажина пiдвела очi на повелителя: – Чи пригадуете, ваша королiвська величносте, ту нiч, коли ви вперше прислали по мене карету? Ця нiч потопала в зорях… – Катажина рятувалася усмiшкою. – Пам’ятаю, конi мчали, наче скаженi, хитаючи каретою. Я дивилася у вiкно крiзь накинену вуаль i уявляла, якою буде наша перша зустрiч наодинцi, – ii погляд губився десь на стелi, на оксамитових портьерах. – Ви пам’ятаете цю зустрiч? – Пам’ятаю. Тодi я ступив у ложницю i побачив тебе край вiкна. Ти ще не встигла зняти капелюшка i дивилася на мене крiзь золоту вуаль. Твое волосся розсипалося поверх рожевоi сукнi. Тодi ще бiльше приворожила мене твоя врода, Катажино. – Ви, ваша величносте, досi пам’ятае такi дрiбницi? – Не всi. Але цi пам’ятаю. І запах жасмину пам’ятаю, i твоi жарти. Нiхто так не вмiв ущипнути, як ти. Тонко, мов лезом. – Ви, володарю, подарували менi багато приемних хвилин i чотирьох дiтей. – Я турбуюся про них, Катажино, – вiдповiв сухо, змiнивши тон. – Януш уже три роки вивчае римське та канонiчне право в унiверситетi Болоньi. І про епархiю для нього теж потурбуюся. Регiна й Катажина зростають при королiвському дворi. Беатi я теж нi в чому не вiдмовлю. Хiба я тобi обiцяв щось бiльше? – Я вдячна вам, повелителю. – І про мужа для тебе подбав. Тебе взяв за жону великий скарбник Корони, знана людина королiвства. «Знана людина!» Та хiба Катажина не вiдала, що ii покiйний чоловiк Анджей Косцелецький був великим птахом при дворi? Був старостою Іновроцлава, Бидгощi, Освенцима, Кракова, а ще соляними копальнями у Велiчцi й Бохнi керував. Там досi згадували, як пiд час однiеi з пожеж у копальнi вiн разом зi своiм радником Вiфманом опустився в шахту, щоб погасити вогонь. Косцелецький не боявся мозолити руки i до чужого ласим не був. Здаеться, i до Катажини мав серце. Та що iй тепер iз усього цього? – За те, що умiв подбати про королiвськi фiнанси й збiльшити доходи Корони, я винагороджував його достойно i завжди був щедрим до нього, – продовжив король. – Пам’ятаеш вiдлуння при дворi пiсля вашого одруження? Попри все, я i в думцi не мав когось слухати. Далi брав Косцелецького з собою у свiти: вiн був талановитим дипломатом. – Був, – спускалася на землю Катажина. – Шкода, люба, що вiн несподiвано вiдiйшов у кращi свiти. – Час невблаганний, володарю. Тепер мене найбiльше турбуе Беатина доля, – дивилася правдi в вiчi метреса. – Чому? Вона зростатиме при дворi разом iз королiвною й отримае добре виховання, як i iншi твоi дiти. – Вона ще зовсiм мала. Ви, ваша величносте, офiцiйно визнали трьох наших дiтей, а от Беату… – Беату не можу. Вона народилася в шлюбi з Косцелецьким, панi. І вона офiцiйно – Беата Косцелецька. – Вона ваша дочка, повелителю, хоча й народилася в шлюбi з iншим. І ви це знаете. Ви могли б ii визнати зараз, коли ви вiльний… – Не смiй! Король не бувае вiльний! – вiн поквапом сiв на крайчик ложа. – Я досi сумую за Барбарою. – Пробачте, найяснiший пане! Знаю про ваш сум, – поклала руки на його плечi й прихилила до них голову. Пiсля короткоi мовчанки, яка видавалася вiчнiстю, Катажина наважилася заговорити про те, що виiдало ii зсередини: – Знаю, що скоро до Кракова прибуде герцогиня Мiланська, принцеса неаполiтанська Бона Сфорца д’Арагонi з роду Медiчi – майбутня королева, – не пiдводячи очей на короля, мовила Катажина. – Коли вона прибуде, ви не покинете мене, правда? Метреса не почула вiдповiдi. Думка про майбутню дружину короля вже кiлька мiсяцiв гарцювала в Катажининiй душi й розбурхувала неспокiй. «Кажуть, на гербi Сфорци – дракон. І Бона теж – дракон у людськiй подобi», – шепталися про неаполiтанку при дворi. На тридцять лiт молодша вiд свого володаря. Волосся – золоте руно, вуста – пелюстки троянд, очi – лава Везувiю. Чи зможе тепер вона, Катажина Косцелецька, втримати серце й ложе короля, коли всi козирi на боцi молодоi запальноi iталiйки? Попередня дружина була для Сигiзмунда тишею. Катажинi це грало на руку. Стiльки рокiв нiщо не було на завадi метресi чекати у ложницi на короля, щоб пiднести йому на тацi принадних рук яблуко спокус. Тодi вона знала, що шлях до серця володаря ще довго вестиме його в сади ii принад. Досi для Катажини були вiдчиненi всi дверi Вавеля. А тепер? Невже iй, вiрнiй фаворитцi короля, жiнцi, якiй заздрили i яку ненавидiли придворнi дами, тепер доведеться покидати цей двiр? Вiн був iй не тiльки раем спокус, а й прихистком: король турбувався про неi. А як тепер буде з новою повелителькою Боною? Катажинi здавалося, що вже вiдтепер вона бачить цей примарний для неi день – прибуття Бони до Кракова. До нього вже кiлька мiсяцiв готувалися при дворi: планували церемонiал, обговорювали окрасу вулиць, складали меню, списки запрошених, готували бали, турнiри… Скоро прибудуть почеснi гостi з найвпливовiших дворiв Європи, князi, воеводи, маршалки литовськi та польськi, прихильники Корони… Для урочистоi зустрiчi й органiзацii церемонii шлюбу Сигiзмунд запросив до Вавеля Великого гетьмана Литовського князя Костянтина Острозького: саме пiд його командуванням чотири роки тому королiвство здобуло перемогу в битвi з Московiею. Гетьман разом з iншими князями, воеводами та вишуканим товариством Корони й Великого Литовського князiвства зустрiчатиме Бону в Моравицi. 13 квiтня його вiйськовi загони йтимуть парадним маршем у Краковi, а 18 квiтня, у день весiлля володаря, для Катажини небо впаде на землю… Цi дати не давали iй спокою. Вони, наче смальта, вчепилися душi й хапалися за стрiлки годинника. Тепер ii уява малювала сумнi вiтражi чужого раю i це фатальне для неi 18 квiтня: вулицi в прапорах iз драконом Сфорца й гербом Ягеллонiв, шляхи в килимах i дорогих гобеленах, як це було шiсть рокiв тому, коли до Кракова прибула майбутня королева, угорка Барбара Запольська – перша дружина короля Сигiзмунда. Назустрiч молодiй Бонi прямуватиме його величнiсть король у пишних пурпурових шатах. І зникнуть у цю мить усi райськi сади й посивiють шовковi ночi, i впаде Катажинi на серце правiчний туман, що заступить дорогу до ii володаря. А тим часом слiпуча й пишна неаполiтанська принцеса Бона трiумфально окине оком святковий Кракiв i ступить у рай королiвських обiймiв. Кожен помах ii руки прорiкатиме успiх, кожен позирк i крок палитиме ветхi мости. «Тiк-так», – бiгли швидше стрiлки годинника. …Катажинi, як пораненiй ланi, уже вчувалися новi голоси, салюти гармат i кляшторнi дзвони, вбачався пурпур м’яких килимiв. Ось Бона Сфорца в бiлих весiльних шатах iз викотом аж до пишних грудей та звабливим полиском оголених плiч крок за кроком ступае до вiвтаря. Вони з королем повiльно вклякають на обидва колiна, до них приступае епископ, хор спiвае «Кирiе елейсон[3 - Кирiе елейсон (грец. ????? ???????) – християнське молитовне звернення, що означае «Господи, помилуй», «Господи, спаси», «Спаси, Боже».]», i королiвський янгол запалюе над ними небо зiр… «Хай живе його величнiсть король Сигiзмунд І! Хай живе королева Бона Сфорца!» Гетьман Костянтин Острозький, маршалок литовський Юрiй Іллiнич, знанi шляхетнi родини iз рiзних краiв i краiн пiдносять щедрi дари, чути охання й ахання вельможних пань, шелест парчевих та шовкових суконь, очi заслiплюе блиск дорогих дiадем, коштовних брошок, каблучок, колье… Перед вiвтарем очiкуе ложе для першоi шлюбноi ночi, звучить клавесин, у свiтлi свiчок полискуе глянцем шовкiв балдахiн, що охоплюе два фiолетовi трони, як це було з королевою Барбарою. І знову величання, вiтання, дари… Якi незмiннi в королiв ритуали, навiть якщо в таких «спальнях» нiчого не дiеться… Грюкiт дверей вихопив Катажину Косцелецьку з ii марева. Вона розплющила очi й збагнула, що король щойно покинув ложницю. Катажина пiдвелася, вдягнула шовкову накидку, пiдiйшла до вiкна й глянула в небо. У цю мить вона ясно бачила, як облiтають не на щастя ii зорi, як вони сипляться пiд ноги сумними янтарями мрiй i як безборонно, неначе осiннiй лист, опускаються додолу ii крила. Частина 1 За шлаером[4 - Шлаер – фата (дiал.).] щастя 1. Час для наречених Кракiв. Вавель. 3 лютого 1539 року. 21 рiк по тому – Алоiзо! Ти ще досi не затягла мiй корсет. Скiльки можна чекати? – Я поралася бiля ваших спiдниць, панi. – Ти довго пораешся. Давай спершу корсет. – Ви завжди робили навпаки, панi. – Сьогоднi – не «завжди», Алоiзо. Неси швидше панчiшки. Поки Алоiза виймала зi скринi панчiшки, Беата визирнула з вiкна. Був ясний зимовий день, коли не тiльки сонце, але й снiг, мов потовчене дзеркало, разив очi. Дахи Вавеля вигравали слiпучими блискiтками, наче свiт одягнувся у срiбну весiльну парчу. «Нарештi цей день настав! Сьогоднi, третього лютого, вона, Беата Косцелецька, стане княгинею Беатою Острозькою!» Беата вкотре пiдбiгла до дзеркала, припоряджуючи пишнi спiднi юпки. Камеристки[5 - Камеристка – служниця, покоiвка.] ледь устигали за нею. Вiд самiсiнького ранку все крутилося навколо ii причепурювання. Навiть королева Бона Сфорца приставила свою камеристку, щоб та глянула, чи в Беати все гаразд. Та мовчки споглядала всю цю катавасiю й чекала, щоб нарештi додати красунечцi-нареченiй фiнальний королiвський шлiф. Беата покладалася на свою камеристку Алоiзу. – Ну ж бо, швидше, – наказувала Алоiза помiчницям Павлинi та Аделii, беручись до найважливiшого етапу прибирання нареченоi. Молоденькi помiчницi вже тримали сукню напоготовi. Нарештi Беата, мов бiлий ангел, стояла посерединi покоiв. Вона вкотре покрутилася перед дзеркалом i похитала головою: – Ось тут ще трохи недобре, Алоiзо. Тут також пiдбери, а тут – потягни! І тiснiше зашнуруй корсет. Ще тiснiше, – повторювала Беата, набираючи повнi груди повiтря i втягуючи мало не до хребта живiт. Алоiза взялася сильнiше смикати за тоненькi бiлi шнурiвки корсетки: – Уже бiльше не йде, панi. Ви можете знепритомнiти. Беата закопилила губу й незадоволено глянула на Алоiзу. – Придворна модистка все вимiряла до рубчика. Може, у панi перед весiллям трохи додалося до талii? – почула за плечима голос камеристки королеви Бони, якiй теж палець у рот не клади. – Додалося? – фиркнула Беата. – Тут усiм до моеi талii, як сiм верст до небес! – просичала крiзь зуби. Нарештi сукня лягла, мов вилита! Залишилося припудрити носик, вибрати парфуми, вдягнути намисто, золоту дiадему, каблучку, зав’язати на атласних черевичках срiбнi стрiчки. Потiм iще десять разiв перев’язати iх, щоб було так, як цього хоче Беата. Далi двадцять разiв поправити дiадему, пiдтягнути панчiшки, пiдправити шпильки. Королiвський цирульник пан Бонiфацiй досi стояв напоготовi, щоб укотре перевiрити свiй витвiр мистецтва. Беата зиркнула на себе в дзеркало: Ілля буде на сьомому небi. Ради неi, Беати Косцелецькоi, вiн вiдмовився вiд шлюбу з красунечкою Барбарою Радзивiлл. «Подейкують, буцiмто Барбара – найвродливiша у Великiм князiвствi Литовськiм. Вони ще не бачили, що таке справжня врода!» – гордо глянула на себе Беата й високо задерла носа. Давненько на Вавелi не святкували весiль, тiльки бали. А тут двi подii вiдразу: заручини королiвни Ізабелли з угорським королем Яношем Запольею та весiлля Беати i князя Іллi. Про весiлля Беати Косцелецькоi та князя Іллi Острозького вже три мiсяцi говорили у Вавелi. Беата – золота намистина у скарбничцi королiвського двору, стигле яблуко для князiвських рук. «Слiд негайно видавати ii замiж, – не раз нагадувала королева Бона своему чоловiковi Сигiзмундовi Першому. – Щось довгенько засиджуеться ця ваша красуня. Їй уже двадцять чотири минуло». Беата Косцелецька звикла до блиску й розкошi. Вона виростала при королiвському дворi разом iз королiвнами i змалечку вбирала манери монархiв та осягала iхнi правила гри й iнтриги. Нiхто, крiм народжених у шлюбi королiвських дiтей, не мiг претендувати на спадок повелителя. Беата теж. Та для позашлюбних дiтей короля навчання, прислуга, турбота про одруження були законом. У них були власнi вчителi, вихователi, слуги, кухарi, навiть блазнi й пажi. Королева Бона Сфорца не раз брала Беату Косцелецьку з собою в подорожi, вiдчиняючи перед нею таемнi дверi монаршого життя. Пiсля кожного приiзду вона засвiдчувала його величностi свою приязнь до Беати й очiкувала вiд нього достойного захоплення i вдячностi. Королева сама пiдiбрала для Беати нареченого. Їi карта випала саме на Іллю Острозького. Усе скидалося на випадкову зустрiч i кохання, хоча кохання при дворi – не фаворит. Не одна шляхтянка мрiяла стати пiд вiнець iз князем Іллею Острозьким! Вiн мав чим пишатися: що родом, що успiхами, що вродою. І за своi молодi лiта вже встиг чимало перемог нажити, i з татарами та московитами шаблями зiтнутися. І батьковi намiсництво й маетки у спадок отримав. Коли Ілля прибув до Кракова, коронований принц Сигiзмунд-Август iз радiстю прийняв князя. Вони разом ходили на вечiрки, полювання, турнiри. Повнили молодечi груди новими вiтрами. Молодий князь хотiв увiбрати в себе цей барвистий свiт королiвського двору. Вiн одразу заходився вивчати латину та польську мову, читав, слухав, осягав, веселився i ступав у новi слiди. Якби не королева Бона Сфорца, хтозна, чи було б при дворi стiльки забав та балiв. Любителька шику й розкошi, вона вдихала у Кракiв i Вавель iталiйський дух, додавала йому свiжого глянцю й пишностi, щоб не поступався наймогутнiшим королiвствам Європи. Королiвському дворовi вiдразу припали до душi придворнi свята й маскованi бали, що вiдбувалися не тiльки в часи карнавалiв. Фантазii Бони не було меж: то «День i Нiч», то «Дiана й Венера», то «Купiдон i Геркулес»… Якi тiльки назви балiв не спадали на думку повелительцi Вавеля. Бона Сфорца не довго роздумувала, як поеднати Іллю з Беатою. Вона влаштувала бал на честь богинi полювання Дiани. «Тут Ілля вполюе свою лань», – передбачила королева. Зрозумiло, що богинею могла бути тiльки вона – королева Бона, яка «вкотре мала охопити Кракiв свiжим вiтром, зiйти зорею над Вавелем i ослiпити двiр своiм iталiйським глянцем». Вона так i сказала своiм придворним: «То тiльки на полотнi Тицiана Дiана – рахманна й безжурна. Це не про мене!» Бона Сфорца кипiла лавою нових iдей: на цьому балi будуть танцi морських нiмф i бiй маскованих левiв та тигрiв. Та апогей свята королева тримала в таемницi: вона любила сюрпризи. Коли панство веселилося, враз розчахнулися дверi – й до зали ступив величезний драконисько, що сторiччями жив у печерах Вавеля. В очах – лискучi скельця, на спинi – страхiтливi крила, на плечах – король Крак – той, що сотнi лiт тому порятував Кракiв вiд цього страховиська. Дракон хитав жаским головищем, грiзно блискав очима. Враз вiн розчахнув скажену пащеку – i всi завмерли: чекали, що спалахне вогонь. Та, на диво ошелешенiй публiцi, вiн не метав полум’я, а поважним кроком ступив до ii величностi Бони Сфорци й гречно схилив перед нею голову. Король Крак погладив по спинi свого «скакуна» i, мов ангел, змахнув у повiтрi крилами. Вiн злетiв високим сальто до нiг володарки i простягнув iй бiлу троянду: – Це для вас, повелителько Вавеля. Не вгавали овацii, горiли вiд оплескiв долонi, аж поки меткi акробати не скинули з себе плахти дракона й не вийшли з поклоном на середину зали. Беата щоразу крутилася за крок вiд Бони, щоб бути в сяйвi королевиного блиску. Їi личко прикривала елегантна мережана маска зi срiбним совиним пiр’ям, яку королева сама вибрала для своеi пiдопiчноi. Коли Бона Сфорца поплескала в долонi, всi затихли. Вона пiдiйшла ближче до Беати. – Панi й панове. Богиня полювання мае сьогоднi обрати королеву птахiв. Я обираю сову – символ мудростi й пiзнання! – оголосила Бона. Зала вибухнула оплесками. Цього разу вони належали королевi птахiв – Беатi Косцелецькiй. Бона Сфорца щось нашептала своiй вихованцi, киваючи на князя Іллю. Звiсно, що Беата вже знала, хто ховався за маскою яструба. – А ви сьогоднi – справжня королева! – приступив ближче князь Ілля. – Браво! – Ви весь вечiр наставляете на мене свiй лук, вельможний пане, – промовила Беата, обернувшись до Острозького. – Я краще володiю шаблею та ланцем, вельможна панi, – ховав свою усмiшку за машкару яструба Ілля. – Та заради вашого серця я готовий навчитися гострити стрiли, – загравав вiн iз незнайомкою, заглядаючи у глянець очей пiд маскою. – Ви легко розкидаетеся такими словами, пане. А якщо я повiрю? – пiдвела голову Беата, помахуючи вiялом. – Бачу, в яструба й сови багато спiльного. То, може, час податися кудись на спiльне полювання, – флiртував молодий князь. – Ви впевненi, що саме хижу птаху шукаете, вельможний пане? – Здаеться, я той, кого шукаете ви, – метнув першу стрiлу князь Острозький. – Ви надто смiливий, пане. А якщо за совиною маскою старе i страшне вiдьмисько? – Це саме те, що менi треба, – вiн узяв руку маскованоi панi й пiднiс до губ. – У недiлю чекаю вас на королiвському полюваннi. – Бачу, ви нетерплячий. Гадаете, що впiзнаете мене без машкари? – У вас на капелюшку буде пiр’я сови, а в мене – яструба. Ось i домовилися, – тиснув князь. – А ви наполегливий, пане. Я ще не сказала «так», а ви вже вiдповiли за мене. – Хто надто довго чекае на пташку, той бачить, як вона втiкае у клiтку до iншого, – усмiхнувся Ілля. Князь Ілля Острозький любив королiвський i князiвський привiлей – полювання. Ця пристрасть у нього ще з Острога. Правда, все давно вже було не так, як у добрi давнi часи, коли князь чи король мав засвiдчити народовi захист вiд лютого звiра. Тепер це було ловецтвом трофеiв. У недiлю Беата нiкуди не поiхала. Вона знала, чим ущипнути свого ловеласа. «Лань нiколи сама не йде в руки егера. Вiн мае вдень i вночi вiдчувати неспокiй, аж поки не збагне, що не може без неi», – навчала Бона Сфорца. Беата поглядала з вiкна, коли король зi своею свитою виiжджав iз двору. Князь Ілля щоразу озирався, але дами з пiр’ям сови на капелюшку так i не знайшов. Свою незнайомку вiн побачив аж за мiсяць на наступному полюваннi в колi королiвен. Саме в однiеi з них на капелюшку було перо яструба. «Чому не сови? Можливо, це не вона?» Ілля наздогнав ii, коли почав даленiти в глибинi лiсу гавкiт гончих псiв, якi гнали диких кабанiв чи косуль. – То чому вельможна панна минулого разу злегковажила мое запрошення? Я чекав на вас, – почав Ілля Острозький. – Злегковажила? А якщо я не та, кого ви шукаете? – покрутила головою Беата. – Чи мiг би я сплутати з кимсь iншим таку шляхетну панну? Ваш голос, наче пучок стрiл, уже мiсяць поколюе моi груди. То чому ви не прийшли минулого разу? – Хiба пташка так легко летить у руки егера?! – Ви бачите в менi тiльки егера? – загравав князь. – Свiт оманливий, пане. Інодi краще триматися вiд яструба на вiдстанi. Вони повiльно iхали широкою стежкою, не поспiшаючи наздогнати iнших. Беата добре знала цi мiсця для полювань. Тут було доволi затишних мiсцин, де можна пройтися пiшки, вдихаючи фiмiам соснового лiсу. Здалеку доносилися гавкiт собак та вигуки щасливих ловцiв, а зовсiм поруч зав’язувалася брунька нових вiдчуттiв, на якi вже чекала макiвка сьомого неба. Конi зупинилися бiля стежки. Ілля перший зiстрибнув з коня. Князь пiдiйшов до Беати й галантно торкнувся ii грацiйноi руки. Дiвчина нахилилася, i змiйки ii золотого волосся обвили його голову. Вiн уперше вiдчув ii подих. Так близько, що Ілля незчувся, як своiми вустами торкнувся ii вуст. Десь неподалiк королiвська свита стала до обiдньоi трапези. Дзвенiли гучнi голоси, здiймалися срiбнi кухлi. Обiк обгризали костi гончi пси. Невтомний вiтер погойдував ветхi крони дерев, колихав високi нетоптанi трави. А десь поруч хрускотiв пiд ногами хмиз i шелестiв крильми здивований ангел: вiн бачив, як тендiтна жiноча правиця грацiйно зривала яблуко в едемському саду. Пiсля приемного перепочинку королiвська свита рушила в дорогу. Кожен повертався з полювання зi своiми трофеями. Ілля та Беата наздогнали свиту при виходi з лiсу. Вони теж не вертали з порожнiми руками. Та чи це був трофей Іллi, чи Беатин – знала тiльки Бона. Беата досi до дрiбниць пам’ятала цей бал, i полювання, i Бонину настирливiсть. Вона добре знала: королева завжди була у всьому обiзнана, скрiзь мала своiх людей i любила тримати все пiд контролем. Бона Сфорца турбувалася про всiх позашлюбних дiтей короля. Особливо про Беатиного старшого брата Януша, якому батько присвоiв титул «литовського князя» i який отримав Вiленське, а згодом i Познанське епископство. Регiну видали замiж за старосту Хенцин Єронiма Шафранца, вiдгулявши на Вавелi пишне весiлля, Катажина стала графинею Монфорт. Залишилася тiльки Беата Косцелецька. Королева пообiцяла Беатi, що поговорить з королем про князя Іллю. І не тiльки тому, що весiлля Беати Косцелецькоi – обов’язок королеви перед дiтьми короля вiд його фаворитки. Вона сама вже нарештi хотiла прилаштувати Беату. Бона Сфорца була завбачливою та незворушною, освiченою та мудрою. Вона вмiла прораховувати кожен свiй крок та можливi кроки короля, придворних, навiть володарiв iнших держав. Нерiдко сам король Сигiзмунд І не мiг iй заперечити. – Князь Ілля Острозький – добра партiя, – промовила королева до короля. – Син Великого гетьмана Литовського Костянтина Острозького. Ілля вже встиг заявити про себе як доблесний воiн. Вiн продовжив батьковi звитяги, воював проти татар та проти Московii. У нього ще все попереду. Вiн забере Беату до Острога i буде iй опорою. – Добра партiя, кажете? Ви вже все i без мене продумали, люба, – усмiхнувся король. – Згоден, що Ілля Острозький – маетний князь, перейняв усi статки матерi, добрячий спадок батька та посади намiсника брацлавського i вiнницького. Кому така партiя не пiдiйде! – Крiм того, що багатий, володарю, вiн ще й умiе постояти за свое. Ви добре пам’ятаете, як пiсля смертi батька Ілля забрав вiд своеi мачухи Олександри Слуцькоi клейноди та коштовностi й посягнув на замок у Туровi. Ви, ваша величносте, тодi стали на захист княгинi Олександри i змусили князя Іллю все повернути. – Ви любите iнтриги, люба! – У мене добра пам’ять, володарю. – Ілля мае добре серце, – перевiв розмову король. – Коли я просив його взяти пiд опiку його хворого дядька князя Андрiя Заславського, вiн залюбки це зробив i отримав третину князевих багатств. – Чи залюбки, це вже невiдомо. Та користь iз того мав. Ви, ваша величносте, часто даете мудрi поради, – пiдвела пiдборiддя й усмiхнулася королева. – Жартую, володарю! Ви завжди даете мудрi поради. – Бона зумисне наголосила на словi «завжди». – Ця, наприклад, принесла Іллi немалi статки. – Ви вмiете ущипнути, люба. – Тепер, за правлiння князя Іллi Острозького, i далi зростають латифундii Острожчини, – наче не чула короля Бона. – Якщо ви пiдтримаете цей шлюб, Ілля пообiцяв у день заручин переписати Беатi ii посаг – понад 33 тисячi золотих i третину своiх маеткiв. І це ще до одруження, – з натяком глянула на короля Бона. – Якщо береться за справу Бона Сфорца, немае сумнiвiв, що виграш завжди буде. Правда, невiдомо, на чию користь, – усмiхнувся король. – Цього разу на вашу користь, володарю, – усмiхнулася у вiдповiдь Бона Сфорца. – Усе залишаеться пiд нашим контролем. Правда, тут е ще одна дрiбничка, – замешкалася володарка Вавеля. – Невже ви щось недогледiли, люба? Із вашим хистом! – усмiхнувся у вус король. – Пам’ятаете, ще за життя батько Іллi уклав угоду з гетьманом литовським Юрiем Радзивiллом про шлюб сина з його п’ятилiтньою дочкою Анною-Єлизаветою. Оскiльки Ілля – православний, а Анна – католичка, Радзивiлл навiть клопотався перед папою Климентiем ІІ про цей шлюб. Папа, звiсно, дозволив. Та при умовi, якщо дiвчина досягне повнолiття й обое дорослих молодят дадуть на шлюб згоду. – То як ми можемо одружити князя Іллю з Беатою, якщо в нього е шлюбна угода? – Анну видали замiж за маршалка Волинськоi землi Петра Кiшку. Тепер гетьман Юрiй Радзивiлл наполягае, щоб князь Ілля одружився з його молодшою дочкою Барбарою Радзивiлл. – Хiба ми можемо заперечити, люба? Угода е угода. – Князь Ілля хоче розiрвати цю угоду i просити вашоi пiдтримки, – улесливо глянула на короля Бона Сфорца, погладивши його по плечi. – Розiрвання шлюбноi угоди плямить князя, – розвiв руками король. – Якщо ви, володарю, пiдпишете розiрвання угоди, то князь Ілля Острозький одружиться з Беатою Косцелецькою. Князь – чудова партiя для Беати, ваша величносте. – Бона Сфорца все продумала. Хiба я можу вам заперечити? Вiдгуляемо весiлля вiдразу пiсля заручин королiвни Ізабелли з королем Угорщини Яношем Запольi. Сьогоднi у Вавелi не тiльки сонце золотило двiр, а й блиск пишних суконь, намист, каблучок заслiплював очi. Хай i не так, як це було два днi тому на церемонii з нагоди заручин найстаршоi дочки Сигiзмунда та Бони – королiвни Ізабелли з королем Угорщини Яношем Запольi. Бона Сфорца тiшилася майбутньому Ізабеллиному шлюбовi: ii серце належало угорцям. Ще 15 сiчня з Угорщини до Кракова прибули на конях аж п’ятсот вершникiв. Для Кракова це було бучне видовище. Всi мiстяни висипали на вулицi. Люди штовхалися лiктями, щоб глянути на лицарiв i вельмож, котрi з повагом скакали мiстом, убранi у своi обладунки, на яких розвiвалися на вiтрi великi й розкiшнi крила з кольорового пiр’я; iншi iхали в барвистих турецьких шатах, що заслiплювали вулицi. Королi вмiють приголомшувати не тiльки однi одних, а й увесь люд. А пiсля промови пiдканцлера пана Марциевського вiдбувся святковий бенкет. Пiсля заручин королiвна мусила термiново вiдбути до Угорщини, бо саме там планувалося весiлля. Сигiзмунд І пообiцяв на честь майбутнього шлюбу своеi дочки Ізабелли та на честь пошлюблення Іллi Острозького й Беати лицарський турнiр, на який ще треба було чекати до пiслязавтра. А сьогоднi двiр наповнився сотнями цiкавих очей, якi не могли прогледiти цiеi митi. Морозець добряче скубав за щiчки, що додавало Беатi рум’янцю i вперше в життi таiло ii неспокiй. Молодята повiльним кроком ступали до катедрального Вавельського собору – базилiки святих Станiслава i Вацлава. Наречена Беата, наче справжня королева, повагом кивала гостям i не приховувала своеi гордостi за цей шлюб. Вона ловила кожну усмiшку й твердо наступала своiми делiкатними атласними черевичками зi срiбними бантами мало не на кожну трояндову пелюстку, кинуту iй пiд ноги з кошикiв святково прибраних вавельських панночок, якi мрiяли бути на мiсцi нареченоi. Їi парчева сукня тiсно облягала тоненьку талiю, пишнi рукави додавали ошатностi. На шиi виблискувало кiлька низок перлiв iз алмазами, на пальцi – великий перстень, на плечах – накидка з бiлого футерка[6 - Футерко – хутро.]. Бiля неi ii наречений – князь Ілля Острозький. На ньому бiла, шита золотом сорочка, комiр-наплiчник iз коштовностей, розшита срiблом, перлами та дорогим камiнням сукмана[7 - Сукма`н, сукма`на (пол. sukmana, «верхнiй одяг») – старовинний польський i украiнський, переважно чоловiчий, верхнiй одяг iз розширеними донизу полами.], пiдперезана широким поясом зi срiбляною пряжкою, зверху гранатова мантiя, на боцi срiбна шабля. «Яка гарна пара!» – було чутно звiдусiль. Беата й Ілля повiльно проходили крiзь величну арку собору i пiдiймалися високими сходами до вiдчинених навстiж дверей базилiки. Скiльки разiв Беата стояла в цьому храмi! Сьогоднi тут по обидва боки шерегувалися гостi. Сьогоднi на неi, Беату Косцелецьку, та на ii князя Іллю Острозького дивилися своiми величними саркофагами Владислав Ягайло i Казимир Ягеллончик, Ян Ольбрахт i королева Ядвiга, на них споглядали з iкон i вiтражiв усi святi базилiки. Десь там, на небi, радiла ii мати, Катажина Косцелецька, яка не дочекалася цього дня. За якусь мить мало розпочатися вiнчання. Королiвська родина сидiла на своему найпочеснiшому мiсцi катедри. Нiхто i нiколи не мiг бути поважнiшим i бажанiшим гостем на таких церемонiях, нiж королi. Бона Сфорца сяяла. Вона любила заслiплювати: личко – бiла лiлея, губи – крильця метелика, очi – бездонна й незворушна таемничiсть. На вiдкритiй шиi – плетений золотий ланцюг, на золотому волоссi – чорний берет iз низкою коштовних брошок, у вухах – розкiшнi довгi сережки. Обшита золотом сукня з пишними рукавами кольору iндиго та глибоким декольте пiдкреслювала ii бюст i засвiдчувала вишуканий смак i статус. Бона глянула на епископа й кивнула. Урочистостi розпочалися. Це був iхнiй час – час наречених! Беата Косцелецька та князь Ілля Острозький повiльно вклякали на червонi подушечки. Беата чула кожнiсiньке епископове слово, та ii думки витали десь у хмарах, над хмарами, над небом. Слова, захоплення, визнання, пiетет – це все видавалося iй таким швидкоплинним, що вона не встигла насолодитися цими важливими для неi митями. Усi, кого знала Беата, нарiкали, що ледь витримували довгi весiльнi ритуали. А iй хотiлося стримати iх, спинити за вiжки час, щоб iще побути в цiй пишностi, у цiй увазi. Їi отямило слово Іллi «Обiцяю!». «Обiцяю», – повторила Беата. Хвиля радостi пiдхопила ii душу. Разом iз переливами славетного дзвона Сигiзмунда[8 - Дзвiн Сигiзмунда, або Сигiзмунд (пол. Dzwon Zygmunt) – найвiдомiший польський дзвiн, висить на Вежi Сигiзмунда в катедральному соборi святих Станiслава i Вацлава в Краковi. Названий на честь короля Сигiзмунда Старого.], який звучав на Вавелi тiльки на найбiльшi свята, Беата вiдстукувала в собi вiдгомiн щастя, наче мчала думками по схiдцях вежi, розправляла крила й злiтала над катедральним храмом, над Вавелем, над Краковом. Наречена чула, як хор спiвае «Кирiе елейсон», як лунають радiснi вигуки i шелестять дорогi парчевi сукнi, розшитi перлами та золотом, бачила, як гостi кладуть перед молодими дари, як заслiплюе очi блиск коштовних дiадем, колье… Пишна королiвська зала свiтилася гостиннiстю. На стiнах – розкiшнi гобелени, пiд стелею – коштовнi люстри, посерединi – пишнi столи, накритi дорогими обрусами. Гостi сидiли на строго визначених мiсцях вiдповiдно до рангу й зручностi для спiлкування. Поруч – танцювальна зала. Звуки клавесина, вiоли, флейти, лютнi, шоломii[9 - Шоломiя (шоломiйка, шолома`йка, шалома`й) – гобоеподiбний музичний iнструмент.] додавали душi легкостi та вiдчуття щастя. Обслуга не переставала носити тацi з запеченими фазанами, перепiлками, голубами та всiлякою дичиною. Пахощi перцю, мускату, iмбиру приемно лоскотали нiс та повiвали духом екзотики, а полиск шафрану i куркуми вабив око гурманiв. Хай це i не на кожен смак, зате князь Ілля Острозький щедро трусив калиткою. Зрештою, сьогоднi його весiлля! Лилися рiкою заморськi вина, переповнював чашi мед. Свiтилися гранатовими вiдлисками високi карафи, було чути дзвiн срiбних фiалiв, ахання молоденьких панночок та поради досвiдчених пань, якi вже давно осягнули, як бездумно не канути в Лету любовi та розсотати клубки Арiадн. – Хай живе його величнiсть король Сигiзмунд І та ii величнiсть королева Бона! – Слава його величностi коронованому принцу Сигiзмундовi-Августу! – Хай живе його свiтлiсть князь Ілля Острозький i ii свiтлiсть княгиня Беата Острозька! «Нарештi я – княгиня Беата Острозька!» – завмирало Беатине серце. – Сто лiт! Гiрко! Повнилися вином золото-срiбнi кубки, пахкотiли на пишних тацях лебедi й перепiлки. Придворнi музики вкотре торкнулися лютень i флейт, сплiтаючи зi звукiв орелю легкостi, наче грали для неба. Та коли на подiум ступив хор iталiйських хлопчикiв, гостi не переставали кричати «бiс». Королева Бона i тут блиснула своiми розкриленими фантазiями. Це був ii подарунок для Беати та Іллi. Незабаром мали розпочатися танцi. Усi вже знали, що, крiм полонезу та мазурки, фаворитом сьогоднiшнього свята будуть ще й iталiйськi танцi. Королевi Бонi Сфорцi досi не припадали до серця мазурка i краков’як: вона обожнювала гальярду i тарантелу. Веселощi мали тривати цiлий тиждень. Основне – перебути недiлю: процесii, шлюб, молитви, промови, бали… У такий день нi Беата, нi Ілля не думали про ложе любовi: той, хто приймае святе причастя, не мае права на «грiх». Час крутився прудким млиночком. Наступний день знову почався iз храму та меси. Був святковий обiд i бал. Беата збентежено зиркала на годинник. Рожевий лиск на лицi видавав ii трем: вона думала про сьогоднiшнiй вечiр i нiч. До першоi шлюбноi ночi – рукою подати. Та втома вiд танцiв, застiль i ходiнь проймала кожну кiсточку. Беата валилася з нiг. «Ще трохи», – пiдбадьорював Ілля: весiлля – не тiльки веселощi, а й узус, якого конче мусиш дотриматися. Настав час ложницi[10 - Тут: ритуал у покоях молодят, який передуе першiй шлюбнiй ночi.]. Дверi було прочинено. Посерединi пишнiло ложе, вкрите гаптованою срiблом габою. Навколо – крiсла, хмарки п’янких ароматiв, наче в едемськiм саду. Вигравали флейти й флояри, розсипаючи звуки мелодiй. Беата й Ілля у своiм святковiм убраннi опустились на ложе. Служницi поклали iм пiд плечi м’якi подушки й накрили до половини габою, поправляючи кожну фалду, наче цiеi митi мав зайти з пензлем та фарбами сам Тицiан. Ложе, мов вавельський трон, чекало на вельможних гостей, якi за домiрним реестром мали заходити до ложницi та вiтати Беату й Іллю. У розшитих кармiнних шатах першим ступив епископ Кракiвський Пйотр Гармат. Його молитви лились, мов небеснi хорали. Пiсля них витали напутнi слова «про вiрнiсть i довг, i про вiчний келих любовi». Вiдтак епископ скропив ложе свяченою водою, благословляючи сьогоднiшню нiч, наче дверi до едему молодоi княжоi родини. Тепер уже очi обох – Беати й Іллi втомлено поглядали на годинник, та свято в ложницi ще далеко не знало кiнця. Служницi носили карафи й бокали, марципани й лукум. Наближався весiльний шарварок: на молодят iще чекали соромiцькi жартунки та вiршi, присипанi гострим перцем. Сьогоднi тут було дозволено все, на що язик мав охоту. Коли мiсяць золотим дукатом блиснув над Вавелем i зорi, мов поле золотих хризантем, зацвiли на намiтцi небес, гостi нарештi покинули ложницю. Настав час молодих. …І нiч накрила iх крилом любовi. І потопало серце в серцi, рука в руцi, щастя в щастi. Беата знала, що завтра моргенгабе[11 - Моргенгабе (нiм. Morgengabe) – подарунок нареченого за першу шлюбну нiч.] буде! Коли вранцi новоспечена княгиня Беата Острозька вiдчинила скриньку й побачила перстень iз великим червоним гранатом – винагороду за подаровану першу нiч, ii очi засяяли. Вона вдячно схилила голову й натягла на палець новий перстень. Їi ноги й серце вели до собору. Там на неi чекав «обряд очищення» вiд духовних слiдiв першоi справжньоi шлюбноi ночi. 2. Ключ до перемоги 5 лютого 1539 року. Кракiв Був сонячний зимовий ранок. Снiг нагадував про себе голосним хрускотом, та ринковi було до нього байдуже. Навколо мостили собi денне пристановище вози з глиняними горщиками, гарбузами, яблуками, всiляким начинням. Поруч свiтили круглими боками в’язанки цибулi, часнику, моркви. Штукарi брали до рук ку?льки i вкотре витончували свiй хист та викручували рiзнi фiглi, готуючись до сьогоднiшнього дня. Гелготали гуси, рохкали свинi, кудкудакали кури. Цю ринкову iдилiю розгойдав королiвський гонець, чи герольд[12 - Герольд (лат. heraldus, «провiсник», «вiстун», «глашатай») – управитель турнiру, перша офiцiйна особа, що тлумачить герби та фiгури на лицарських шатах.], який, мов снiг на голову, з’явився тут у цю ще не пiзню годину. Вiн гучно сурмив у сурму й повторював уже вiдому для мiста вiсть: – Усiм! Усiм! Усiм! Уже сьогоднi, п’ятого лютого, на честь заручин принцеси Ізабелли та угорського короля Яноша Запольi i на честь весiлля князя Острозького та Беати Косцелецькоi вiдбудеться довгоочiкуваний турнiр. Усiм! Усiм! Сьогоднi – турнiр! Не для лихих намiрiв, а для засвiдчення приязнi до королiвського двору та вiдданостi його величностi королю Сигiзмундовi І та ii величностi королевi Бонi! Турнiр для вiрного народу! Для наших прекрасних дам! У турнiрi бере участь його величнiсть, коронований принц Сигiзмунд ІІ Август та його свiтлiсть князь Ілля Острозький. Усiм! Усiм! Усiм! Сьогоднi вiдбудеться довгоочiкуваний турнiр! – лунало мiстом. Турнiр для Кракова – величаве свято! Найбiльше на нього чекали лицарi – вiчнi воiни, спраглi i в мирнi часи доблестi й честi, вiдваги та подвигiв. Їх виривала зi сну нестерпна жага перемоги й слави, вина й спокус. Їх манили солодкi серця чарiвливих красунь та медовi вечори пiд зорями перемоги. День починався з кляшторного[13 - Кляштор (пол. klasztor) – польська назва монастиря.] передзвону. Лiс прапорiв оповивав храм: кожен учасник турнiру прибував на месу зi своiми побратимами. Спереду в костелi на рiзьблених стiльцях сидiла придворна знать. На обличчях не було й слiду неспокою. Але таемний неспокiй проявлявся шелестом вуст мужнiх лицарiв: кожен вимолював у Всевишнього захисту й перемоги. Та об когось мусять ламатися ланцi. Це знали всi. Пiсля меси i звукiв труби учасники турнiру поспiшили до помешкань, щоб скоро у своiх розкiшних лицарських обладунках впасти в палкi очi спраглоi видовищ публiки. Зброеносцi та юнкери готували коней i кiраси[14 - Кiраса – металевий панцир на груди й спину для захисту вiд холодноi та вогнепальноi зброi.]. Люд уже чекав на святковий хiд. Пишна процесiя, мов висока вода, пливла мiстом. Натовп, наче хвиля, ринув на вулицi. Збiгалися городяни, щоб глянути на розкiшне дiйство, вiдчинялися вiкна помешкань, дверi крамничок i серця кракiв’ян. На дужих конях, накритих барвистими попонами з гербами родiв, вулицями просувалися мужнi лицарi, одягненi в коштовнi лискучi обладунки. Вiтер бавився пiр’ям на iхнiх шоломах, голосно клацали сталевi заборола[15 - Забороло – рухома частина шолома, яка слугуе захистом для обличчя i очей.], виблискували на сонцi дорогi обладунки, гойдалися при боцi в iнкрустованих срiблом чи вбраних в оксамит пiхвах мечi зi стрiчками. Навкруги майорiли прапори й герби. Попереду – герольди, суддi й трубачi у своiх чорних лискучих нарядах i пишних беретах. Зброеносцi в коротких бiлих камзолах iз вишитими гербами крокували побiк своiх коней. Обруч ступали слуги, тримаючи срiбнi вiжки. За ними – шляхетне товариство, чоловiки, жiнки, дiти в ошатних одежах, купцi, ремiсники, банкiри, цеховики й просто цiкавий люд, який любить такi оказii. Насторожено фиркали конi вiд хмелю щасливоi публiки. Спрага видовищ неслася Краковом i пiдхоплювала кожного, хто ii чув. Сонце лоскотало вкриту кригою Вiслу, яка, мов загублена стрiчка, вигиналася пiд мурами Вавеля. Гойдалося у вiттi заснiжених дерев, смiялося в шибках кам’яниць та дерев’яних будиночкiв. Кракiв в обiймах свята! Навколо гомонiли зiваки, кидаючи оком то на чотирикутне ристалище[16 - Риста`лище – мiсце кiнних змагань, лицарських турнiрiв.], обнесене дерев’яним бар’ером, то на лавки й лоджii, то на дашки й намети. Збiглося безлiч люду: кракiв’яни, селяни, музиканти, штукарi, акробати, комедiанти, блазнi… Неподалiк, трохи далi до дороги, – столи та напинала. Звучали лютнi й вiоли, флейти та шоломii. Помiж рядами проходжалися повагом панi й панночки, намагаючись перевершити одна одну дорогими сукнями, тiсно пiдперезаними талiями, вишитими рукавами чи спiдницями-дзвiночками. Їхнi голови прикрашали моднi капелюшки з вишуканими крисами чи гостроверхi капелюшi iз шлейфами зi схiдних майже прозорих тканин, шовковi та оксамитовi чепчики, пишнi берети i золотi сiточки, якi полюбляла Бона. Неодруженi панночки переплiтали коси шовковими стрiчками. Бо турнiр – не тiльки радiсть, а й показ моди. Уже готувалися до ходзонiв[17 - Ходзони (пол. сhodzony – той, що ходить) – польський колективний танець, який передбачае ходiння.] святково вбранi танечники. На дерев’яних трибунах навколо ристалища густими рядами сидiли панi та панночки – зорi на небi слави. Заради них мужнi лицарi рвуться у бiй! Рокотали трибуни пiд маевом стягiв. На парапетi, прикрашеному килимами, сидiли високоповажнi шляхтянки. У найпишнiшiй королiвськiй лоджii – королева Бона Сфорца з прислугою. Поруч – княгиня Беата Острозька. Бiля роздiльноi смуги стояли стражi порядку та бойовi суддi з довгими жердками, готовi в будь-яку мить розборонити учасникiв турнiру. Ряхтiв на сонцi свiжий пiсок. Смуга з роздiльною стiнкою прокладала межу мiж стукотом дружнiх сердець достойних звитяжцiв. Уже за кiлька хвиль по обидва боки лицарi мчатимуть навстрiч один одному. Бона гордо окинула оком арену й не видавала хвилювання. У слави немае страху, е тiльки впевненiсть у перемозi. Зате тривожно сплiтала руки Беата. Перед очима княгинi Беати пробiгали митi, коли вона оглядала спорядження Іллi (коштуе цiлий маеток!), бачила, як одягали його коня до турнiру: клали на шию й зашийок опони зi шкiри та льону, припинали коневi залiзну кольчугу з гербом Острозьких, закриваючи очi, щоб, бува, не злякався в бою. Як надихав ii «Герб роду Острозьких», до якого тепер належала вже i вона – княгиня Беата Острозька. – Чи не боiтеся ви, княгине, за свого лицаря? – шепнула на вухо Беатi одна з придворних дам. – Усi ми обожнюемо наших мужнiх лицарiв! А страх – то не наш поплiчник! – пiдвела вгору пiдборiддя Беата. Свiт сколихнули звуки лютнi, вишиковувалися ряди танечникiв. Розпочалися ходзони. Краечком ока було видно мiсцину, де чекали на вихiд лицарi. Спробуй упiзнай iх в обладунках, коли вже цокнуло забороло! Тепер iх можна впiзнати лише за гербами. Герольди давно вже все звiрили у книзi гербiв. У турнiрi все передбачено. Перевiрено списи на насiчки для зламiв, якi при зiткненнi мають кришитись на друзки. Бо така вже ця гра справжнiх лицарiв – не скалiчити, а стати звитяжцем. Беата Острозька не переставала сплiтати руки. Здаеться, вона навiть не помiтила, як першi три пари звитяжцiв завершили бiй. Щойно слуги встигли чистенько прибрати ристалище вiд надкришених списiв пiсля перших боiв, як трубачi пiднесли догори своi сурми й подали сигнал для двох основних гравцiв турнiру. На арену ступив герольд iз жезлом миру. За ним iшли герольд-майстер iз маршалами, зброеносцями та пажами. Суддя в одязi лицаря врочисто здiйняв догори руку. Публiка стихла. – «Його свiтлiсть князь Ілля Острозький», «Його величнiсть коронований принц Сигiзмунд ІІ Август», – здiйнялося, мов крила над Вавелем. Натовп зiрвався оплесками. Першим на ристалищi на могутньому гордому конi блиснув срiблом кiраси та шоломом зi страусиними перами й Беатиною хустинкою князь Ілля Острозький. У руках – ланець, на ногах – чорнi рейтузи та чоботи зi срiбними шпорами. При боцi – шабля у срiбнiй пiхвi. Кiнь у розкiшнiй синiй попонi з вишитим золотом родовим гербом Острозьких. За ним – двое воiнiв у кольчугах. Слiдом на мiцному конi засяяв золотом Вавеля Сигiзмунд-Август. Мiцно тримаючи ланець у руках, вiн здiймався у високому сiдлi й майже стояв у стременах. Сонцем вiдсвiчувала золота кольчуга. При боцi шабля й кончар[18 - Конча`р, кiнча`к – дуже довгий кiлькагранний меч iз вузьким лезом.] у золотих пiхвах. Красувався кiнь у дорогих обладунках, на ньому пишнiла червона попона iз гербом Ягеллонiв. На головi у володаря красувався шолом iз бурелетом[19 - Бурелет – геральдичний вiнок кольору прапора i щита, пiд якими бореться лицар.] та червоним пiр’ям i маленькою хустинкою його матерi – королеви Бони. Сьогоднi саме вона, королева з роду Сфорца, була його ангелом-охоронцем. За коронованим принцом виiхала на конях королiвська свита з гербовими попонами. Навколо крутили своi кола акробати, кидали в небо кiльця та кульки меткi штукарi, натовп не вгавав вiд овацiй: – Хай живе його величнiсть Сигiзмунд-Август! – Хай живе його свiтлiсть князь Острозький! Вони стояли один проти одного кожен на своiй стезi в цiм поштивiм i величавiм спектаклi, у танцi над прiрвою, де вiдвага меди не п’е. Звук рiжка сколихнув простори над Вiслою. Принц мiцно тримав у руцi ланець. Вiн цiлився в крайчик плеча, у груди, в руки. Ілля готував реванш. Конi не бачили свiту, лиш срiбло кольчуг. Серце знало, що це не бiй ворогiв, а битва друзiв. Блищала на сонцi кiраса, iржав переляканий кiнь. Трималися пальцiв ланцi, око карбувало удари, що торкались бездушних кiрас, випрямлялися плечi й ноги, конi мiцно держали вершникiв, аж поки Ілля вiд удару принцового ланця не крутнувсь у сiдлi, мов залiзна рибина, хапнув за коня, за повiтря i, наче пiдбитий залiзний птах, пiд вагою кiраси скотився додолу. Беатине серце стиснулось у кулак: «Бона Сфорца i це передбачила». Назирачi стрiмголов пiдхопили князя Острозького i зняли з голови шолом: «Живий, ваша свiтлосте!» Хоча герольди й маршали ще збирали голоси присутнiх, щоб визначити переможця останнього бою, всi вже знали, що ним е його величнiсть Сигiзмунд-Август. Саме це за кiлька хвилин оголосив суддя. – Хай живе його величнiсть коронований принц Сигiзмунд-Август, – неслося звiдусiль! Натовп аплодував i свистiв вiд радостi, вiтаючи свого повелителя: – Хай живе його величнiсть Сигiзмунд-Август! Сигiзмунд-Август повагом приступив до королеви й поклонився iй: – Цей турнiр був для вас, сонцесяйна володарко Вавеля! Бона ступила крок до Сигiзмунда-Августа i простягнула йому шовкову шаль як знак визнання: – Вiтаю, ваша величносте! Слава Сигiзмунду-Августовi! Принц символiчно схилив перед королевою голову: – Щиро вдячний вам, ваша величносте, за надану менi честь. Хай живе королева Бона! Королева Бона Сфорца свiтилася сонцем. Вона – велика режисерка цього спектаклю – не помилилася! І був домурований ще один камiнь до маестату королiвського двору. І зростали та бiльшали сходи його сили. Бона знала: про цей турнiр ще довго рокотатимуть вiтри слави! «Хай живе майбутнiй король Сигiзмунд-Август, ii син!» – гордо несли його крила звитяжця, який потопав в овацiях. Бачив би батько король Сигiзмунд І! Та в останнi роки в нього змалiла сила, i вiн уже давно не вчащав на такi дiйства. Бона Сфорца вiдала, де лежить ключ до перемоги, i знову влучила в яблучко. 3. Помирати не хоче нiхто 10 серпня, 1539 рiк. Острог – Як ти, Ільку, – Беата поклала руку на чоловiкове чоло. – Вже краще? – Краще, Беатко, – прошепотiв Ілля. – Лiкар казав, що ти скоро одужаеш, – погладила його щоку. – Лiкар краще знае, – погладив ii руку Ілля. – А що робить наш спадкоемець? – спробував посмiхнутися кутиками вуст. – Чекае, щоб татко одужав, – взяла руку Іллi i поклала собi на живiт. – Чуеш? Спить i чекае. – Мусиш про нього дбати, Беатко. І про себе теж, – промовив слабким голосом. – А за мене не хвилюйся: Острозькi живучi. – Ось – випий цi пiгулки. Лiкар казав, щоб я стежила, як приймаеш лiки. Тодi швидше одужаеш. Беата поклала Іллi на язик двi маленькi пiгулки i пiднесла до його губ склянку з водою. – Дякую, люба, – ковтнув Ілля i зайшовся кашлем. Беата знову подала води. – Зараз прийде лiкар. Був спекотний серпневий день, наче лiто ще й не збиралося передавати своi вiжки осенi, хоча небо вже було синiшим i глибшим, нiж кiлька днiв тому. Покоi лiтнього палацу досi тримали ранкову прохолоду. Князь Ілля Острозький лежав на високих подушках i важко дихав. Бiля нього сидiла служниця Матильда, щоразу змiнюючи на чолi мокрi компреси. Ось уже котрий мiсяць Ілля нiяк не мiг вiдiйти вiд турнiру. Не ланець Сигiзмунда-Августа, а важкi кiраси поранили князеве тiло, коли впав iз коня, казав лiкар. Тепер надiя на Бога. Лiкар присiв бiля хворого. Вiн обстежив його очi та горло, промацав живiт, змiряв гарячку, вiдтак довго призирався до пляшечки з уриною. Опiсля приклав вухо до його грудей i пильно вслухався в княже тiло. Далi склав своi медичнi iнструменти в шкiряний напiвкруглий куферок[20 - Куферок (дiал. вiд нiм. Koffer) – валiзка.] i глянув на хворого. – Ну як? – не зводив очей iз лiкаря Ілля. Той наче не почув запитання, тiльки покволом потер бороду: – Чи ретельно приймаете лiки, ваша свiтлосте? – Так. Княгиня сама щодня приносить iх, – важко дихав князь. – Добре, – витер чоло лiкар. – У мене е шанси на одужання? – зашелестiли тривожнi вуста. – Аякже! – затнувся лiкар. – Шанси завжди е. Княгиня Беата чекала бiля дверей. На ii серце насувалася негода. Щойно лiкар покинув князевi покоi, княгиня стурбовано глипнула йому в очi й побачила в них дно смутку. Вона оторопiла. – Як почуваеться князь, лiкарю? – шукала п’ятого кута Беата. В ii голосi не було нiчого, крiм розпачу. – Менi шкода, княгине, – краяв серце лiкар. – Не знаю, чим вас потiшити, – наче мiряв лозиною. Княгиня тлiла душею. – Ще тиждень тому менi здавалося, що князевi легшае, – рiзав по живому лiкар. – Чи ретельно князь приймае пiгулки i краплi? – Так, – стенула плечима Беата. – Чи ви маете, пане лiкарю, якiсть поради? Чи лiки? – вже не знала, яким лiктем свiт мiряти. У неi надiрвалося щось усерединi й здригнулася пiд ногами земля. – Його свiтлостi потрiбний спокiй, надiя на одужання й пильне приймання лiкiв. Ще спробуйте дати цю мiкстуру й бальзам. Усе в Божих руках. Якщо буде гiрше, присилайте карету. Вiдразу приiду, – залишав Беату Острозьку саму з ii тягарем лiкар. І падали зорi в криницю суму. І виходили з берегiв води Вiлii. У цю мить княгиня була ладна перемiряти свiт п’ятами, лиш би знайти порятунок для Іллi. Та чим зарадиш?! Пiсля того як камеристка Софiя зачинила за лiкарем дверi, княгиня Беата ступила до чоловiкових покоiв. Матильда все ще сидiла бiля князя. Його очi були заплющенi, важке дихання було чути аж до дверей. «Заснув», – промовила княгиня про себе й тихо зачинила дверi. Беата вже звикла до Острога. Правда, бувало, досi розглядалася довкола, чи не потрапить на очi щось таке, до чого ще не торкалася поглядом. Вона твердо почувалася тут господинею й правителькою, повелителькою й можновладцею. Вона навчилася любити це давне руське мiсто – колиску ii чоловiка, яке колись належало онуковi Ярослава Мудрого – Давидовi. Острог був оточений височенними мурами з вежами, ровом i валом, що нiхто чужий носа не встромить. Поблизу Острога – обороннi городища – перша, друга й третя лiнii, якi проходили через рiзнi села. Вони стримували небезпеку зi сходу, хоча тепер було невеличке затишшя вiд нападiв татар. Саме завдяки цим укрiпленням тридцять лiт тому батько Іллi, Великий гетьман литовський князь Костянтин Острозький, розбив величезне татарське вiйсько. Вiн узяв у полон багацько воiнiв i оселив iх у передмiстi, де тi вже завели сiм’i, мали власне правлiння й мечеть. Серед них були й такi, що заходилися брати русинськi ймення, щоб бути ближчими до русинiв[21 - Ру?си?ни (вiд Русь) – назва украiнцiв до XVIII ст.; на захiдноукраiнських землях – до початку ХХ ст. Іншi назви: рутени, розм. русаки, рiдше роксолани. Русинська мова – украiнська мова.] i до Острога: Яско, Миса, Богдан. Центром мiста був Ринок, де завжди гамiрно. Щодня тут примощувалися вози та мандрiвнi халабудки, бiля них розкладали кошелi й козубки, дiжi та кадiбки. Невидимими хмарками переплiталися запахи масла i меду, вина та квасу, яблук i сливок, вплетених у тугi коси цибулi й часнику, витали аромати духмяного зiлля, тютюну й маку. Тут проходжалися й пробiгали панянки з тендiтними парасольками, служницi з набеханими кошiвками, пани з запихканими файками, старенькi з ковiньками, матусi з маленятами, бiдаки з вiтром у кишенях. Вiд Ринку вiдходило декiлька вулиць: Низька, Гнила, Старожидовська, якi простягалися до Новожидовськоi, Зарiцькоi й вели у бiк Луцькоi брами. Вiд Луцькоi вулицi у два боки розходилася Красна гора, вгору за якою пiдiймалася вулиця Пречниця. З iншого боку до Ринку прилягала вулиця Зарванська, що впиралася у Татарську браму. Вiд Татарськоi брами до Плескачевого моста й рiчки Староi Вiлii розкинулося Зарванське передмiстя. Саме тут, на Зарванах, де стояла татарська мечеть, звели своi помешкання татари та хизники – бiйцi татарськоi кiнноти, елiтна придворна корогва Острозьких, яка була ескортом князя. При повному парадi воiни були вдягненi в сталевi сегментованi панцирi. На ногах – мiцнi чоботи зi шпорами. Шаблi й кончарi – у чорних пiхвах. У руках прапори з гербом дому Острозьких. Вони сидiли в сiдлах iз довгими попонами. Попереду прямували барабанники й трубачi. Такi дiйства ще бiльше возвеличували високiсть князя в очах короля, а також в очах його пiдданих та «дружелюбцiв». Неподалiк Татарськоi вулицi була глибоченна криниця iз магiчною водою: хто ii пив, того не вражали ворожi стрiли. Тягнувся люд до рятiвноi води, щоб уберегтися вiд напастi. І княже вiйсько з тих вод пило: Божа десниця – i в землi, i в небi. Неподалiк вiд неi була аптека езуiтiв. Розповiдали, що лiки готували саме на цiй водi, тому й були помiчними. Іншi ж казали, що саме езуiти поблагословили воду, i з того часу вона отримала небачену досi силу. Вiдразу за Зарванською брамою примiстилися найбiльш заселенi передмiстя Зарiччя i Залужжя за монастирем. З iншого боку замку розляглося велике передмiстя Острога – Загроддя, яке починалось вiд долини, що сягала Луцькоi брами. Воно розтяглося аж до Загродських ворiт, Бельмажу, Хорнощi й до Межирiча. Тут стiкала весняна вода iз назвою Невiстка, що неслася аж до ставiв. У цьому мiсцi проживали важливi слуги князя – садiвник, кухмiстер, пекарi, рибалки, гармаш, два замковi воротнi, машталiр[22 - Машталiр (вiзни?к, фу?рман, кучер) – людина, яка править кiнним екiпажем.] i священники. Перед замком на Загроддi були стайнi, конюшнi та пекарня. Багато мiстян мешкало вздовж мiськоi стiни i на Заваллi. Князi дбали i про вiру своiх пiдданих, будували для них церкви. Тут була Микiльська церква, закладена ще князем Данилом Острозьким, а також Преображенська та Воскресенська, монастир Чесного Хреста, Божi храми Іоанна Богослова та Параскеви-П’ятницi, Бориса i Глiба та Онуфрiя. Слуги Острозьких найбiльше полюбляли Успенську церкву, що стояла бiля епископського двору в нижньому замку. Коли в Острозi дзвенiли дзвони, завмирало серце. Бо серед них був один, що плакав i спiвав. Острожани розповiдали, що ливарник додав у нього срiбла, щоб звук був найдзвiнкiшим у князiвствi. Іншi подейкували, що вiн ще й кинув у дзвiн свою дочку, яка мала чудовий голос. Вiдтодi дзвiн не переставав нi плакати, нi спiвати. Беата вже об’iздила каретою всi вулицi Острога, вiдвiдала всi церкви, знала портрет кожного князя iз родинноi галереi Острозьких. Тепер i вона стала частиною iхнього роду. Острозькi – славний княжий рiд полководцiв, дипломатiв та зодчих. Надiйним пiдмур’ям iхнього роду став правнук Данила Галицького – Данило Острозький, перший Острозький князь – князь на Туровi, Холмi та Острозi. Саме вiн двi сотнi лiт тому розбив на землях Волинi вiйська короля Казимира Великого. Острог став iхнiм родинним гнiздом ще за князя Федора Острозького, намiсника Луцького князiвства, який отримав мiсто у спадкове володiння вiд короля Владислава Ягайла та князя Вiтовта. Згодом Федiр постригся в ченцi i вже як Феодосiй спочив у печерах Киево-Печерського монастиря. За ним пiшла в черницi i його дружина Агафiя. Їхнiй син Василь Красний розбудовував навколо Острога обороннi стiни, звiв кiлька православних монастирiв. На Замковiй горi князь розпочав спорудження Богоявленськоi церкви, та не встиг довести справу до кiнця: через татар мусив дбати про обороннi укрiплення. Дбав про Острог i син його Іван Острозький – переможець у битвах iз татарами, який заклав монастир i храм Святоi Трiйцi. Та найбiльшоi слави Острозьких нажив батько Іллi Костянтин Іванович, знаний гетьман Великого князiвства Литовського, який прославився у шести десятках битв iз татарами. Йому належав трiумф у борнi з московитами пiд Оршею, пiсля якого вiн i добудував Богоявленську церкву, звiв iншi церкви, добродiяв для бiдних i немiчних, почитав освiту, навiть став надiйним плечем у зачинi Франциском Скориною друкарнi у Вiльнi. Острог як родинне гнiздо батько залишив у спадок старшому синовi Іллi. Йому i перейшли батьковi намiсництва. Шануючи заслуги гетьмана, король визнав право Іллi стати старостою вiнницьким i брацлавським. Острог завжди був гордiстю дому Острозьких. За розмахом крил вiн стояв вiдразу пiсля Львова, Киева, Бiлоi Церкви та Кам’янця, а за красою був перлиною в мушлi Волинi. Його мешканцi були вiрнi князям i уповали на них, бо жили в непевнi часи воен i наскокiв татар. Тут мешкали волелюбнi, гордi, спiвочi, меланхолiйнi, лагiднi, мрiйливi, iнодi до краю впертi та завжди до безтями вродливi, що аж збивало з пантелику, русинки й русини, гордовитi, зарозумiлi, недоступнi, непокiрнi, вабливi, грацiйнi й шляхетнi польки та поляки, поцiлованi сонцем у лик чорноокi турки, запальнi, голоснi, енергiйнi темночубi волохи, закутанi в пишнi тюрбани незламнi та вiльнолюбнi чорноволосi вiрмени, причiпливi й надокучливi, але вродливi та вогнистi цигани, легкокрилi й мов з каменю тесанi греки, звитяжнi й неподатливi московити та серби… Яке розкiшне розмаiття народiв, яка неповторна мозаiка вiдчуттiв! Та який Острог без здiбних до рахунку та вмiлих до гендлю евреiв, що мешкали на Старожидовськiй i Новожидовськiй вулицях i навiть мали свою школу Талмуду та синагогу. Подейкували, що ту синагогу не брали нi вогонь, нi кулi. До Острога iх люб’язно запросила князiвська родина ще двiстi рокiв тому, поклавши в iхнi долонi ремесла й торгiвлю. Вони варили мед, горiлку та пиво, майстерно витинали ножицями новi фасони суконь та кафтанiв, вправно вистукували молотками, пiдлатуючи сап’яновi чобiтки, вважалися ладними римарями i сагайдачниками, кушнiрами та шаповалами, згодом орендували млини та шинки, були спритними лихварями i збирачами мита. Завзятi й тямкi, укупi зi своiми пiдмайстрами, вони знали шану кожному мiдяковi i вмiли успiшно провадити всi своi справи. І для дому Острозьких це була добра вигода. До Острозького замку вiв единий шлях через Луцьку браму, яка надiйно зачинялася на нiч. Їхали дорогою попри Ринкову площу, неподалiк вiд якоi розкинулися домiвки вiйта, лiкаря, аптекаря, золотаря, дзигарника, майстернi та помешкання заможних мiстян. Вiдтак повертали на Першу перед замком острозьку вулицю (Беата любила цю назву за слово «Перша»), перегодя прямували попри будинки острозьких багатiiв, купцiв, торговцiв аж до замку. Височенний мур, великий рiв з водою, пiдвiсний мiст, брама до княжого двору – Беата вже iз заплющеними очима знала кожен вигин дороги, кожен ii клаптик. Сам замок iз товстелезними непiдступними стiнами прилягав до захисного муру. З його веж та бiйниць було видно всi околицi. Бiля пiднiжжя замку було три млини, броварня i винокурня. Вiдразу лiворуч за брамою красувалася не тiльки на цiле мiсто, а й на всi околицi висока й пишна Богоявленська церква iз п’ятьма банями – усипальниця роду Острозьких. Щоразу, коли княжа родина iз придворними прямувала на службу Божу, дзвони церкви було чути на всi лiси й доли. – Славний i мiцний наш замок, Беатко! – щоразу повторював Ілля, коли дивився на дужi мури. – Тепер ти його володарка. На браму замку споглядала могутня оборонна споруда – кам’яна вежа з бiйницями i складами зброi й амунiцii, лицарських панцирiв, одягу, кiнськоi збруi та «скарбницею мiнованою», де коштовними нажитками були й книги. У цейхгаузi[23 - Цейхга`уз (вiд нiм. Zeughaus) – складське примiщення для зберiгання запасiв зброi, спорядження, обмундирування, продовольства тощо.] замку зберiгали порох, олово, селiтру, сiрку, гакiвницi та рiзного калiбру й розмiрiв гармати. Комори трiщали вiд запасiв квасу, меду, борошна, м’яса, рiзних овочiв, фруктiв, хмелю, оцту, воску, квашеноi капусти. Попри мури тулилися помешкання придворних, челядi, кузня, конюшня, лiтня кухня iз замковою пекарнею, за ними – сад. До одного з мурiв у глибинi двору прилягала вежа Мурована у три яруси з глибоченною кам’яною студнею (подейкували, що там крилися вiд некняжого ока пiдземнi палати i була таемна лазiвка, через яку можна втекти аж далеко за Острог). Бiля неi – зимова кухня, кiмнати для слуг. На верхньому ярусi, куди знадвору вели високi дерев’янi сходи, була врочиста зала для прийомiв, важливих розмов, концертiв та вишуканих зустрiчей iз князями, вiдомими мiстянами. (У разi нападу ворога сходи завжди можна було зруйнувати. Тодi до вежi вже нiхто не мiг доступитися.) Вiд неi вiдходили робочий кабiнет князя, його покоi, канцелярiя та гостьовi кiмнати. На самiсiнькiй горi – княжi покоi з терасами. Свiтлицi, зали, галереi, камiни в бiлому каменi, печi в зелених та голубих кахлях, лiхтарi та канделябри в срiблi й золотi, вiкна у венецiйському склi. На порозi – гостиннiсть, у кожнiй дещицi й великостi – маестат княжого роду. Поруч стояв лiтнiй дерев’яний палац. На нижньому ярусi – залець для невеликих прийомiв. Тут також збиралися придворнi й челядь для обговорення важливих та насущних справ. Поруч улаштовано свiтлицi для гостей. Нагорi – чоловiчi й жiночi князiвськi покоi з виходом у кiмнати камеристок (тi завжди мали бути пiд руками), купальня, вiдпочивальня i тераса пiд дахом. З тераси було добре видно лiс, куди князiвська родина охоче подавалася на полювання, поле для мiських гулянь i мiсце, де зводилися ристалище для турнiрiв, а також невисока будiвля та поруч iз нею – всi оснастки для змагань зi стрiльби з лука. Князi жили «на двi руки»: шукали тепло чи прохолоду то у вежi Мурованiй, то в дерев’яному палацi. Та все залежало вiд лiт i зим, вiд часiв та обставин. Для того вони й пани, щоб самим вирiшувати, як iм будувати свiй свiт. Острог. Покоi князя – Князь iще спить? – заглянула Беата крiзь дверi. – Спить, ваша свiтлосте, – промовила служниця. – Вже не марить? – стурбовано глянула на Матильду. – Марить. Знову вас кличе, – зiтхнула служниця. Беата прочинила дверi, сiла поруч i торкнулася його лоба: – Горить, – промовила тихо, ковтаючи сльозу. – Беатко! – почула шепiт. – Беатко, я знав, що вiн мене скине… – почав крутити головою Ілля. – Хто скине, Ільку? – злякано билося Беатине серце. – Бона казала… що вiн скине… Сигiзмунд-Август… Вiн не хотiв… не винен… Беатко… за що вхопитися, Беатко? – крутив головою князь. Чолом стiкав холодний пiт. – Тримайся за мою руку, Ільку. Я сильна. Я тебе втримаю, – мiцно стиснула чоловiкову руку Беата. – Беатко, де ти? Беатко… – крутив головою Ілля, стискаючи Беатину руку. – Я тут, любий. Я тримаю тебе. Ти вже бiльше не впадеш. І тебе вже нiхто не дiстане, нi Бона, нi Сигiзмунд-Август, – пригорнула до себе руку Іллi. – Я поруч, Ільку. Беата поклала голову на князевi груди: – Я б неба тобi прихилила, Ільочку, та не знаю як. – Беатко… Беатко… – не переставав марити Ілля. Княгиня почула, що князь заснув. Вона накрила його руки ковдрою i вийшла з покоiв. Служниця Матильда, як i досi, не вiдходила вiд постелi князя. Ілля вже кiлька мiсяцiв лежав у чоловiчих покоях лiтнього дерев’яного палацу. Беатинi покоi були поруч. Княгиня щодня сидiла бiля чоловiка, розмовляла з ним, пiдбадьорювала, розповiдала про справи в князiвствi. Та найбiльше боялася, коли князь починав марити. Було чути аж до покоiв, що бiля палацу зупинилася карета. Щойно княгиня виглянула з вiкна, як на порозi стала камеристка Софiя: – Княжич Василь-Костянтин Острозький приiхав. – Дякую, Софiе, – промовила Беата, не вiдводячи очей вiд карети. Машталiр вiдчинив дверцята, й Беата побачила тринадцятилiтнього княжича Василя-Костянтина Острозького в супроводi двох осiб замковоi прислуги та маршалка Дубенського. – День добрий, челяднику. Чи княгиня Беата вдома? – запитав маршалок, вийшовши з карети. – Добридень, поважний паничу. Бiля його свiтлостi князя Іллi, – вiдповiв челядник. – Передайте княгинi Беатi, що княжич Василь-Костянтин Острозький приiхав вiдвiдати свого брата, князя Іллю. – Зараз доповiм, пане, – кивнув головою челядник i зник за дверима. За якусь мить служник запросив княжича до палацу. Коли прочинилися дверi, на порозi з’явився Василь-Костянтин. Вiн був при повному парадi: довгий синiй атласний кунтуш iз золотими застiбками та широким шкiряним паском, на головi – чорний берет, на ногах – сап’яновi чоботи. Одягом вiн скидався на свого покiйного батька Костянтина Острозького, тiльки погляд у сина був гострiший. Молодий ще. – Князь уже пiв року хворiе, а ви, ваша свiтлосте, аж тепер навiдалися? – здивовано похитала головою княгиня. Василь-Костянтин не сподiвався таке почути вiд княгинi. – Хочу його побачити, – тямив княжич, що Беата мае рацiю. – Спершу гляну, чи князь не спить, – глипнула на молоде безвусе обличчя княжича. – Я сам гляну, княгине, – по-хлопчачому пiдвiв пiдборiддя княжич. Василь-Костянтин широким кроком минув камеристку, поспiхом прочинив дверi й за мить став у покоi Іллi. – Василю? – здригнувся Ілля i спробував пiдвести голову. – Так, я, брате, – промовив рiвним тоном. – Несподiваний гiсть. Яким вiтром, Василю?! Сiдай. Радий тебе бачити, – тихим голосом сказав Ілля. – Хотiв провiдати й запитати, як ти? Бачу, досi лежнем лежиш i кутки пiдпираеш, – спробував пожартувати Василь-Костянтин. – Час на ноги зводитися. – Спасибi на доброму словi. Сам бачиш, пiдупав я на силах трохи. Щось довгенько на перинах вилежуюся й ворон лiчу. Тiльки з вiкна визираю, як сич iз дупла. Та, бач, тисну шальки на свiй бiк i от-от на ноги зведуся, – говорив крiзь силу Ілля. – Бачу, Сигiзмунд таки в тебе добряче трафив, – iз хлопчачою простотою промовив княжич. – Та нi. Це був дружнiй турнiр. Не з лихого намiру, а на знак любовi й приязнi, – спробував усмiхнутися Ілля. – Така вона, приязнь, яка зi свiту зводить, – зморщив носа Василь-Костянтин. – Не кажи так, Василю, – закашлявся Ілля. – На все Божа воля. – Авжеж, Ілле. На все Божа воля. Бог людини не питае, чого вона хоче. У нього своi плани. Мусимо уповати на його милiсть, – пiдiйшов ближче, взяв склянку з водою i подав Іллi. – Я уповаю, – закашлявся Ілля i зробив ковток. – У мене скоро спадкоемець народиться. Мушу про нього й про княгиню думати. – За спадкоемця не гризися, Ілле. Якщо треба буде, я потурбуюся. Ілля не мiг збагнути, чи Василь-Костянтин жартуе, чи справдi пiдносить його на дусi? – Ти? Ти ж молодий ще i досi не можеш менi простити землi матерi Олександри. Чи щиро кажеш про турботу? – кашель та глибоке дихання не давали говорити. – Щиро, брате! Хоча ми й рiднi по батьковi, та не зрiднилися духом. Усе ж я хотiв попросити прощення, якщо колись зобидив тебе, – Василь-Костянтин змiнив тон. – Не зобидив ти мене, Василю. А якщо я скривдив тебе чим, то теж прости. І за ворожнечу з княгинею Олександрою прости, – останнi слова Іллi були тихими, мов на сповiдi. – Я не мiг стерпiти несправедливостi. До нього з Василем доля була немилосердною. В обох був спiльний батько, але рiзнi матерi. Так уже велiла доля, що Василь рiс без батька, а Ілля – без матерi. Їхнiй батько, Великий гетьман Костянтин Острозький, не мав часу на одруження: весь був у державних справах, битвах, звитягах. Аж у 49 лiт надумався розбагатiти родиною. Вiн пошлюбив княжну Тетяну Гольшанську, дочку луцького старости та маршалка Волинськоi землi, гетьмана Семена Гольшанського. І народився в них син, якого назвали Іллею. Усе свое серце гетьман вiддавав дружинi й синовi, аж поки не спiткало iх горе: Тетяна померла, коли Іллi було дванадцять лiт. Батько вболiвав за майбутне сина, який залишився единою його розрадою i надiею. Вiдразу й уклав угоду про його шлюб iз донькою першого польного гетьмана литовського Юрiя Радзивiлла Анною Радзивiлл. За рiк, коли добiг кiнця час жалоби за Тетяною, батько одружився з княжною Олександрою Слуцькою, Василевою матiр’ю. Василь-Костянтин народився, коли батьковi вже за шiстдесят було. Знав гетьман, що скоро зайде його сонце, i просив дружину Олександру, коли вiн пiде до Бога, щоб i за Іллею приглянула, бо той круглою сиротою лишиться. І щоб майно порiвну мiж синами подiлили, як у заповiтi записано. Хай нiкому кривди не буде. Нелегко було княгинi Олександрi зостатися з трилiтнiм сином i пасинком, хоча гетьман залишив по собi такi статки, що й король би позаздрив. Крiм багатьох мiст i сiл, Іллi дiсталося родинне гнiздо в Острозi, Василевi-Костянтиновi – Дубно, а княгинi – княжий Турiв. Та Ілля не хотiв, щоб Турiв залишився в руках княгинi. І пiшов проти мачухи. Ще батьковi останнi почестi не вiддали, а вiн уже скакав до Турiвського замку, щоб забрати звiдти клейноди та родинне майно. Саме так про нього розповiдала княгиня Олександра на судi. Не мiг Ілля змиритися з кривдою мачухи, бо не кривди жадав княгинi Олександрi, а хотiв забрати батькiв заповiт: заздалегiдь передбачив, що мачуха зможе пiдробити його на свое. Тому не по ii маетки надiслав своiх слуг до Турова, а по справедливiсть. Так i пояснив у судi. Як тодi перейшла чорна кiшка дорогу мiж мачухою й пасинком, так i не блиснуло свiтло в iхнiх взаеминах. Незлюбив Іллю за образу матерi Василь-Костянтин, а Іллi не раз судомило пiд серцем, що через несправедливiсть i статки збувся ласки в родинi. – Хай старе залишаеться в минулому, Ілле. Хай Бог тебе береже, брате! – Василь-Костянтин вийшов iз покою. Сум сипав зорi у пригорщi часу, та слово «прости» змивало з вiкон пил минулого, який заступав душi вiльний позирк на сонце. Беата ще стояла пiд дверима. Василь-Костянтин вийшов iз покоiв i глипнув на неi, мов яструб, що ладен вчепитися в горло: – Ви отруiли його, княгине! – Що ви кажете, княжичу! Як ви смiете! – схопилася за серце Беата. – Ви добре знаетеся на отрутi. Пiдiбрали таку, що дiе довго й непомiтно. Вас у Вавелi всього навчили! І не треба хапатися за серце: це тiльки дешева гра. Вiн говорив так, наче явно бачив перед собою дивний вечiр: у покоях Іллi напiвтемно. На столi самотньо тремтить каганець. Беата лежить бiля Іллi, поклавши голову йому на груди: «Тобi скоро буде легше, Ілле. Тебе вже нiчого не болiтиме». «Було б добре, Беатко», – шепоче Ілля. «Я знаю, як тобi допомогти», – вiдповiдае Беата. Вона пiдводиться, пiдходить до столу, бере карафу з вином, наливае його в срiбний келих, вправними пальцями непомiтно розщiпае дужку персня – i пил повiльного вiчного сну невидимо торкаеться трунку: «Випий, любий. Тобi стане легше»… – Вам потрiбнi були тiльки його грошi й титул! – сипав товченим склом Беатi в душу княжич Василь-Костянтин. – Як ви смiете, негiднику! – зiрвалася Беата i, сама того не вiдаючи, пiдвела руку й щосили залiпила йому ляпаса. – Негайно забирайтеся звiдси! – Ви ще про це пошкодуете, княгине! – спiймав ii за руку Василь-Костянтин i швидким кроком подався до виходу. Беата опустилася в крiсло й не могла отямитися. «Отруiла? Негiдник! Як вiн посмiв! Чого я мала труiти чоловiка? Щоб стати вдовою? Щоб самiй ростити наслiдника?» Вона нiчого iншого так не благала в Бога, як одужання Іллi. Який дивний день! Усi наче змовилися. Дверi в Іллi не зачинялися вiд вiдвiдин. Для Беати не було несподiванкою, що Ілля запросив свого друга, князя Федора Сангушка. – Здоров був, друже! Як почуваешся? – приклав крiсло до постелi Іллi Федiр. – Хто вiтровi служить, тому димом платять, – заледве усмiхнувся кутиками губ Ілля. – Час узяти гору над усiма вiтрами й до осенi готуватися. Ти з тих, у кого все, як в окропi кипить, а тут залежав уже своi боки, Ільку. – Ох, залежав, Федоре, – прошепотiв Ілля, – далеко вiд мене ця осiнь. Для мене кожен день на волоску висить. Мiй час, як мак начетверо, друже. – Ще трiшки i поправишся, – розумiв, що кривить душею, Федiр Сангушко. – Маю до тебе одне прохання, Федоре. Ось тут, на столi, папiр. Вiзьми. А там перо, каламар. Треба написати. – Що написати, друже? – Заповiт. Нездужаю я, Федьку. Чую, сили щодня покидають мене. Недовго менi залишилося. Треба написати заповiт. Поправ менi подушку, щоб мiг краще говорити, – майже пошепки промовив Ілля. – Буду диктувати. – Подушку поправлю, заповiт за тебе напишу, Ільку, а от iз недугою не поспiшай. Ще будемо мед пити i на весiллi твого спадкоемця гуляти, – кусав себе за язик Федiр. – Далеко менi до одужання, друже. Спадкоемець може народитися завчасно. Хай усе буде за законом. І хай хоч це буде добре. Бо ще багато чого може статися, Василь-Костянтин колись зi своiм словом прийде. У нього своя правда. Та й Беата просила поспiшити. Федiр поправив Іллi подушку, взяв папiр, сiв за стiл i приставив каламар. Ілля поволi вимовляв слова, щоб його було добре чути, щоразу глибоко вдихаючи повiтря. Федiр писав, час вiд часу зупиняючись, поки Ілля збереться з думками. «…І якщо невдовзi Пан Бiг прирiк менi смерть, не дочекавшись дня, коли народить моя жона сина чи дочку, а станеться це пiсля смертi моеi, то засвiдчую й оголошую, що це есть мiй власний плiд… Моя жона мае посiсти маетки моi й до повнолiття спадкоемця мого опiкуватися i його маетками… І хай нiхто не скривдить нi жони моеi, нi плоду мого i не доставить iм труднощiв… Крiм майнового стану для родини своеi, який я визначаю, заповiдаю стати опiкунами мого дитяти спадкоемця престолу королевича Сигiзмунда-Августа й королеву Бону та друга мого найкращого – Федора Сангушка. Мене поховати в Киево-Печерськiй лаврi бiля батька мого, славного князя Костянтина Острозького, i добрим словом згадувати». Ілля на мить зупинився: – Треба ще записати опiкуном Василя-Костянтина Острозького, бо вiн – брат мiй по батьковi. Федiр написав усе, що диктував Ілля, i ще раз голосно перечитав. – Тепер вiзьми заповiт i подай менi, щоб я пiдписав. Федiр Сангушко поклав аркуш на Бiблiю, що лежала поруч, i подав перо. Ілля з великим зусиллям вивiв свiй пiдпис. – Там, на столi, е червоний сургуч i печатка. Зроби все, як належить. І передай заповiт королю. Якщо народиться мiй спадкоемець, а мене вже не буде, приглянь за ним, друже. Як за рiдним, приглянь. Вечiр насипав на серпневе небо зiр, наче запалив на ньому сотнi свiчок. У таку нiч добре ворожити на зорях, загадуючи бажання. У Беати не було багато бажань: вона молилася, щоб Ілля одужав. Тiльки мiряла кроками кiмнату: вперше в життi не знала, як учинити правильно. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66288188&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Ложниця – спальня (заст.). 2 Вiльно – тепер мiсто Вiльнюс, столиця Литви. 3 Кирiе елейсон (грец. ????? ???????) – християнське молитовне звернення, що означае «Господи, помилуй», «Господи, спаси», «Спаси, Боже». 4 Шлаер – фата (дiал.). 5 Камеристка – служниця, покоiвка. 6 Футерко – хутро. 7 Сукма`н, сукма`на (пол. sukmana, «верхнiй одяг») – старовинний польський i украiнський, переважно чоловiчий, верхнiй одяг iз розширеними донизу полами. 8 Дзвiн Сигiзмунда, або Сигiзмунд (пол. Dzwon Zygmunt) – найвiдомiший польський дзвiн, висить на Вежi Сигiзмунда в катедральному соборi святих Станiслава i Вацлава в Краковi. Названий на честь короля Сигiзмунда Старого. 9 Шоломiя (шоломiйка, шолома`йка, шалома`й) – гобоеподiбний музичний iнструмент. 10 Тут: ритуал у покоях молодят, який передуе першiй шлюбнiй ночi. 11 Моргенгабе (нiм. Morgengabe) – подарунок нареченого за першу шлюбну нiч. 12 Герольд (лат. heraldus, «провiсник», «вiстун», «глашатай») – управитель турнiру, перша офiцiйна особа, що тлумачить герби та фiгури на лицарських шатах. 13 Кляштор (пол. klasztor) – польська назва монастиря. 14 Кiраса – металевий панцир на груди й спину для захисту вiд холодноi та вогнепальноi зброi. 15 Забороло – рухома частина шолома, яка слугуе захистом для обличчя i очей. 16 Риста`лище – мiсце кiнних змагань, лицарських турнiрiв. 17 Ходзони (пол. сhodzony – той, що ходить) – польський колективний танець, який передбачае ходiння. 18 Конча`р, кiнча`к – дуже довгий кiлькагранний меч iз вузьким лезом. 19 Бурелет – геральдичний вiнок кольору прапора i щита, пiд якими бореться лицар. 20 Куферок (дiал. вiд нiм. Koffer) – валiзка. 21 Ру?си?ни (вiд Русь) – назва украiнцiв до XVIII ст.; на захiдноукраiнських землях – до початку ХХ ст. Іншi назви: рутени, розм. русаки, рiдше роксолани. Русинська мова – украiнська мова. 22 Машталiр (вiзни?к, фу?рман, кучер) – людина, яка править кiнним екiпажем. 23 Цейхга`уз (вiд нiм. Zeughaus) – складське примiщення для зберiгання запасiв зброi, спорядження, обмундирування, продовольства тощо.