Живі. Всупереч

Живi. Всупереч Ірина Мельниченко Вадим Геращенко Макар iз дружиною Вiрою звикли працювати не покладаючи рук. Цього ж учили доньок. Жили в достатку, бо заробили на нього потом i кров’ю. А потiм – колективiзацiя. Усе приватне майно стало колгоспним. Куркулiв, що не хотiли вiддавати свое, – на каторгу. Так вчинили i з Макаром. А Вiру з дiтьми й iншими земляками вивезли на Урал i кинули посеред лiсу – з десятком сокир i кiлькома пачками сiрникiв. На- глядачi згодом повернуться по тих, хто вижив. Це драматична й правдива iсторiя родини одного з авторiв. Його рiдня пережила розкуркулення та голод, висилку й каторгу, вiйну та повоенну руiну, – як i сотнi iнших замордованих, скалiчених «благами» радянськоi влади. У них вiдiбрали все: дiм, родину, спокiй, право розпоряджатися власною долею. Але там, де позбавляють усього, лишаеться одне бажання – жити. Всупереч. Ірина Мельниченко, Вадим Геращенко Живi. Всупереч Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» © Геращенко В. О., 2021 © Мельниченко І. Г., 2021 © Depositphotos.com / mpaniti, kuco, Mactrunk, yacobchuk1, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 Вступне слово Ця оповiдь – трагедiя не лише нашоi родини (особисто бабусi та ii сестри – Любовi Макарiвни Геращенко та Антонiни Макарiвни Деревськоi), але й маленький клаптик полотна iсторii всього народу Украiни – могла бути втрачена навiк. Хоч як ми любили бабусю, ii щедрi сiмейнi застiлля, галушки та крученики, розповiдi, схожi на страшну казку, та все ж не спромоглися записати iх за життя. Лише коли ii не стало, спохопилися: пiшла вiд нас не просто рiдна людина, а цiлий свiт, у який бiльше неможливо зазирнути та розгадати його. Пiшла й забрала iз собою стiльки незвiданого: болю, радощiв, пригод, волi до життя, сили, що вистачало на десятьох, простих життевих мрiй та смиренностi, яких нам було не осягнути. І лише за кiлька тижнiв, розбираючи бабусинi речi, ми знайшли скарб. Не пiд деревом у саду i не в старiй скринi – у звичайному столику коло лiжка. Кiлька листочкiв, списаних ii калiграфiчним почерком iз безпомилковою орфографiею, на першому з яких було виведено «Моя бiографiя». Це виявився не звичайний щоденник турбот та переживань, а справжня iсторична довiдка: багатий фактами логiчний виклад подiй у чiткiй послiдовностi. На кiлькох сторiнках нам вiдкрилась та частина iсторii, про яку нiхто з тих, котрi пережили ii, не любить розповiдати: занадто багато страху, занадто багато болю. Розкуркулення родини, виселення ii на Далекий Схiд, холод, голод, утрата найрiднiших, вороги серед друзiв та друзi серед ворогiв – усе це оживало перед нашими очима. Бабуся подбала про те, щоб пам’ять жила, навiть коли ii самоi не стане. А ми пообiцяли собi подбати, щоб ця пам’ять стала спiльною. Бо не лише наша родина зiткнулась iз цим – в Украiнi було знищено-розкуркулено 52 тисячi господарств так званоi першоi та 112 тисяч господарств другоi категорii, сотнi тисяч украiнцiв вивезли до Сибiру, позбавивши дому, надii та життя. А тi, що вижили й залишись там, вимушено втратили нацiональну iдентичнiсть. Нашiй родинi пощастило (якщо вважати це щастям): двi сестри, Любов та Антонiна, повернулись додому, вийшли замiж та дали життя всiм нам – великiй кiлькостi дiтей та внукiв. Про щасливi днi до, повнi жаху та голоду днi пiд час та сповненi надii днi пiсля перебування на Далекому Сходi й оповiдае ця книга. Сухi факти тут перекликаються з уривчатими спогадами, а десь навiть зi здогадками, але ми намагалися зробити все, щоб цей строкатий вiзерунок долi правдиво вписався в полотно украiнськоi iсторii, доповнивши ii, як багато iнших iсторiй до цього. Кожна родина – це окрема iсторiя. А сукупнiсть цих родин-iсторiй i е справжньою iсторiею краiни. Родина Геращенкiв Історiя життя Деревськоi Любовi Макарiвни, яку вона написала власною рукою перед смертю Деревський Макар Зiновiйович Злiва направо: Деревський Петро Макарович (син); Деревський Василь Макарович (син); Деревський Макар Зiновiйович (батько); Деревська Антонiна Макарiвна (дочка); Деревська Вiра Ісакiвна (мати); Деревська Любов Макарiвна (дочка) Облiкова картка сiм’i Деревських Архiвна справа Деревських Вiдомостi про пересування сiм’i Частина 1 Роздiл 1 Повернення Серпень 1929 року Задушливий серпневий вiтер безжально гнав перекотиполе. Хоча не пора ще було цим галузистим жмутам трави усихати, вiдриватися вiд свого корiння й мандрувати свiт за очi, корячись безжальним потокам повiтря, та непомiрна пекельна спека не залишила iм i найменшого шансу: випалювала вщент i землю, i пагiнцi, i трави, вiдбирала живильнi соки, аж доки тi не здались i не вiдiрвались од землi. Так i котився жмут iз переплутаними стебельцями – уже й не розбереш, де яке, – полем та лугом, полем та лугом, аж до Гуляйпiльського району, наче приваблений спорiдненою назвою, наче пiд тихий шепiт: «Тут тепер буде твiй дiм», – i, звiсно ж, обманутий. Вiтер-блукач жартiвливо довiяв, пiдняв догори, покрутив i погнав далi, на пiвнiчний схiд, до Мар’янiвки, де звиваеться Верхня Терса, про яку ще кажуть, що вона «неправильно тече». Донiс та щодуху пожбурив на камiння – аж розлетiлось перекотиполе на клаптi, погубивши всi гiлочки, що з них складалося, пустивши iх униз течiею у вiльну – чи то пак останню – путь. Деякi втонули одразу, решта ж пiшли за водою, шукаючи хоч якоiсь долi, поки не вхопила iх смаглява дiвоча рука. – Тримай, Васильку! Он ти паличку шукав, а ii тобi вода вернула. Малий Василько, що до цього плакав i витирав очi притрушеним курявою рукавом, аж засяяв. Лише щойно вiн грався на березi та малював на чорнiй землi чоловiчкiв, щойно впустив паличку в рiчку й зарюмсав, а сестра Люба кинула свое читання та взялась допомагати в пошуках – аж ось i паличка знайшлась. Та ще й краща за попередню! Малий уже й забув про смуток та взявся домальовувати тим чудернацьким персонажам руки й дивакуватi головнi убори. А Люба, пiдiбравши спiдницю, сiла на давно зрубану колоду та знову поринула в читання. Чи не щохвилини вона кусала нiгтi, а iнколи здивовано скрикувала, i луна вiд того скрику розходилась над рiкою i вiддавала гусячим гелготiнням, що поволi наближалося. І ледь устигла втомлено видихнути й загорнути книгу, як почула: – Любаню! Ти чого так кричиш? Усiх гусей менi розлякаеш! – молодша сестра Тоня вже пiдоспiла до рiчки i зручно вмостилась на колоду позаду. Тоненька, метка, прудконога, вона б радше залiзла на вербу, яка росла тут же, понад рiкою, та звiсилась би з неi вниз головою, дражнячи сестру тим, що хоча вони обидвi Деревськi, та з деревами дружить лише одна. Але сьогоднi Тоня не могла дозволити собi пустощi: за нею дрiботiли гуси, i дiвчинка точно знала, що вiдповiдальна за кожну з цих бiлих голiв. Сонце вже потроху прямувало до обрiю, тож нестерпна спека мiнялась хвилею приемного теплого повiтря – саме час розтягнутися на травичцi та вiдпочити, проводячи поглядом величне небесне свiтило. – Та як не кричати, коли тут таке диво! Уяви лиш: дiвчинцi, як ото ми з тобою, на Рiздво подарували iграшку, щоб горiхи колоти! А та iграшка виявилась чарiвною. Ожила в рiздвяну нiч i почала вiйну. – Вiйну? – Так! З мишачим королем, який усi iграшки знищити хоче. – Іграшка? – Не зовсiм. Насправдi то був зачаклований хлопчик. А зла мишача королева перетворила його на iграшку! Тоня злякано глянула на сестру, нiби хвилюючись, чи не перегрiлась та на сонцi, але помiтила в ii руках книгу i заспокоiлась. Люба завжди любила читати, але iнколи iсторii, якi вона розповiдала, видавалися настiльки химерними, що й не вiрилося, що iх вигадала така ж людина, з плотi й кровi. Тоня перевела погляд на братика, який безтурботно вимальовував коло вже зображених чоловiчкiв таких же неоковирних коней iз наче вкороченими наполовину лапами. Пiдхопилась, обiйняла та притулила малого до себе. Хлопчина лише здивовано глянув на сестру та випручався: не мiг стримати бажання домалювати отих гнiдих, вороних та в яблука, хоча на темнiй землi всi були одного кольору. Тоня стежила за ним таким же пильним поглядом, якого днями не зводила зi своiх гусей. – Чого ж ти смiялась? Аж до поля чути було. Чи то не лихо – дитину в батькiв вiдiбрати i зачаклувати? Якби хто Василька вiдiбрав i на iграшку перетворив… Не знаю, що б i робила. – Ти ж далi слухай! Там так багато пригод було! Вiн перемiг мишачого короля, знову перетворився на гарного хлопчика та ще й женився на тiй гарнiй дiвчинцi. Тоня i собi зайшлася смiхом i знову пригорнула Василька, який уже домалював коням гриви та хвости, довгi, закрученi, наче в поросят, i потроху позiхав на вечiр. – Ото чудернацька iсторiя. І де ти книгу таку взяла? У нашiй сiльськiй бiблiотецi? – Де там! То ж папаша подарували, як минулорiч iз Нiмеччини приiхали. Вона так довго лежала, а тепер я за неi взялась. Бо ж повернеться i питати буде. Тоня й сама минулi кiлька мiсяцiв думала, що добре б частiше у батьковi книги зазирати. Їдучи на заробiтки, вiн наказав донькам тi книги читати й мову вчити, щоб не тiльки знали, в якiй сторонi папаша працюють, але й могли по-iхньому шпрехати за потреби. І якщо старша сестра залюбки виконувала батьковi настанови й годинами могла просиджувати над сторiнками, то молодшiй куди звабливiшими здавалися двiр, i лiс iз його густими деревами, i рiчка з неквапливою течiею, i поля, де можна було розiгнатися на всю силу молодих нiг i бiгти, бiгти, з кожним кроком вiдчуваючи себе живою. Люба встала, потягнулась до сонечка та вмочила ноги коло бережка. Дивилась, як бистра вода огортае литки i змивае пил, зiбраний за вечiр. – Так ото цiкаво. У нас усе свое, рiдне: i пшениця, i яблука, i малина. Гуси, кози, корови. І люди всi такi, як ми. Не на одне лице, але ж схожi. От дивишся – i зразу видно: наш! І зростом, i поставою. А там же все iнше. Вдягаються у якiсь фасони, капелюшки, патефона вдома слухають, на великих залiзних автомобiлях iздять… Папаша казали, що навiть наймолодший нiмець не такий, як ми: усi строгi, дисциплiнованi, нi на хвильку не спiзняться. Але пiснi так само люблять. От би й собi той далекий свiт побачити… – І не страшно тобi? Люди там чуднi, аж страх. – А чого ж страшно? Цiкаво! А уявляеш: поiдемо i ми в ту Герма-а-анiю, – Люба навмисне розтягнула склад, передражнюючи iхнього сiльського голову, який щоразу, зустрiчаючи ii з книгами в руках, бiдкався, куди це батька вiчно несе в далекi краi, а дiти, лишенi без нагляду, замiсть роботи вештаються в бiблiотеки i читають усякого, забиваючи своi голови. Тоня розсмiялась, i собi уявивши, з якою мiною той завжди робить iм зауваження. Вона зiстрибнула з пенька i взялась ходити перевальцем, демонструючи як той рухаеться, коли злiзае зi свого коня. А тодi схопила Василька на руки й закружляла: – А як гадаеш, якi папаша приiдуть? Може, й собi в якомусь кiтелi нiмецькому й чоботях? І що нам привезуть у подарунок? Чи юбку яку, чи сорочку? Чи туфельки з пряжками? Чи ми взагалi батька впiзнаемо? – Ото ти невгамовна! А як не привезуть нiчого, будеш засмучуватися? Сестри частенько жартували одна з одноi, змагаючись у тому, хто любить батька бiльше, хоча кожна знала, як iнша хотiла потiшити тата до приiзду. Як вiдмовлялися зайвий раз погуляти з друзями, пам’ятаючи його наказ: щодня грати у вигадану ним же гру – називати всi баченi речi нiмецькою. Як Тоня вставала удосвiта i йшла в садок пiдливати яблунi й грушi, а Люба до худоби; як доiла корову чи козу, а молочко свiженьке швидко до хати несла, де дiлила: це дiтям i мамi, а це на продаж, бо копiечка до копiечки складатись мае – батькiв завiт добре виконували. А сонце все хилилося за обрiй, i, щебечучи про свое, дiвчата проводжали його поглядом. Гуси мирно щипали травичку, а десь там, лiворуч вiд рiки, але праворуч вiд старого дуба, на роздорiжжi, добрий кiлометр углиб села стояла коло тину й примружено дивилась на жовто-багряне коло жiнка, з останнiх сил притлумлюючи страхи, що вже бiльше року не давали iй спочинку. О, як же Вiра не хотiла знову вiдпускати чоловiка на чужину! Знову i знову повторювала йому, що там же чужi люди, чужi порядки: не так станеш, не так скажеш – можеш i у в’язницю потрапити, i хто з рiдних знатиме, що там iз тобою? Уже вдруге переживала вона цей усепоглинаючий страх, який не змiнився з моменту, коли Макар уперше поiхав на заробiтки. Та першого разу чоловiк хоча б листи писав щотижня, ще й детальнi: про свою роботу на рiльництвi. І що все йому наче звичне: тi ж буряки, та ж картопля, а все одно – iнакше: i реманент новий i мiцний, i нiмцi суворо стежать i за спiзнення карають, i як побачать, що хто, не приведи Боже, узяв щось зайве, то в полiцiю потягнути можуть. Розповiдав про мiсцеву гордiсть – щойно вiдкритий завод. Вона багато разiв перечитувала, щоб добре запам’ятати те дивне слово – «Мерседес». Про дивомашини, що iх складають на конвеерi. Про яскравi вiтрини магазинiв, де можна купити i чобiтки, i туфельки будь-якого кольору, та такi гарнi, що iх i в церкву, i на танцi можна. Про широкi вiкна ресторанiв, де щодня обiдають i вечеряють, а то й сидять увесь день, плавно перетворюючи обiд на вечерю, заможнi бюргери з моноклями та своiми бiлявими супутницями – такими свiтловолосими, яких Макар нiде ранiше не бачив; про вишколених i виряджених у все чисте та яскраве швейцарiв (ще смiявся, що iх, мабуть, усiх зi Швейцарii привозять), рiвнесенькi та широкi дороги, якi терплять i дощ, i снiг i не вкриваються багнюкою… Вiд ранку вона чекала на чоловiка та не знаходила собi мiсця. Хоч старший син Петро й намагався заспокоiти, усе було марно. От i зараз, мiшаючи курям просо, не могла зосередитись нi на роботi, нi на агуканнi малого Олексiйка, що повзав по дворi та смикав собак за вуха, а Сiрий та Лапа нiжно його облизували, анi на перiодичних окриках того ж Петра, який гострив лопати, готуючи iх до копання картоплi, та все намагався розважити матiр. Думки Вiри були далеко: знала ж вона, що п’ять днiв тому чоловiк виiхав додому, але розумiла й те, що то був лише початок пригоди. Адже мало приiхати, мало рiк працювати вiд свiтанку до пiзнього вечора – треба ще повернутися додому цiлим та неушкодженим, зберегти все, заради чого покладали сили та здоров’я. А зберегти непросто: он скiльки ласих до чужого майна ходить навколо! Вiра пригадувала Романа, знайомого iз сусiдньоi Тернiвки, – доброго й працьовитого чоловiка. Той iздив на заробiтки у Францiю, вирощував, пiдрiзав та збирав виноград, щоб робити вино. А коли повертався, розговорився iз сусiдами в потязi. Вони ж його тiеi самоi ночi пограбували та ногами забили до пiвсмертi, викинули з вагона на повному ходу, то Роман так i пролежав у бур’янах до ранку, поки селяни не вивели корiв пастися та не знайшли його, скалiченого та ледь живого. Тодi, перш нiж дiстатися додому, вiн кiлька мiсяцiв жив у сусiднiх селах: соромився показатись на очi рiдним iз порожнiми кишенями… Намагався хоч якусь копiйку заробити. А дружина в той час усi очi виплакала: думала, що згинув десь на чужинi, та й сама з того горя занедужала сильно. Так i не зустрiлися вони: приiхав Роман аж на жiнчин похорон, зате з грiшми в кишенях. Пам’ятала Вiра й Петра з Нововiкторiвки, що на тому березi Верхньоi Терси. Той заiхав аж у далеку Швейцарiю, пас корiв та робив сири й масло. А коли повернувся додому, своi ж сусiди-заробiтчани напоiли й до нитки обiбрали, поки спав, – добре, хоч на життя не зазiхнули. Забрали i грошi, i крам, а самого залишили ночувати на лавцi. Чи не спiткала така ж доля Макара? Бо скiльки ж йому щаститиме по тих свiтах… – Привiт, сусiдко! – веселий голос вирвав Вiру з важких дум. – І тобi привiт, Марiчко. Марiчка – весела та рум’яна, трохи вiд молодостi, а трохи й вiд сивухи, котрою була повна по вiнця, якщо лише можна визначити, де в жiнки е тi вiнця, – примостилася поруч на ганку. – Ждеш? – Та жду… Думки всякi в голову лiзуть. Чи все добре з нашими чоловiками… Марiчка гучно розсмiялась. – Ой, сусiдко! Дурне – гик – то дiло баг-ик-ато думати. Жени тi думки-ик! І все буде добре. Приiдуть гик-голубчики, нiде не дiнуться. Та лишись ти того проса на хвилинку! – нервово забрала з Вiриних рук миску, поставила пiд ганком i востанне гучно гикнула. – А бодай iй у печiнки, тiй гикавцi! Розмову до тебе маю. Жiночу. – Ото раптом! – глянула здивовано. – Нi коло церкви, нi коло рiчки розмов не маеш, а тут-таки й жiноча. Чи не про того вусатого, що з хати твоеi вже мiсяць поночi виходить? Вiра взяла миску з просом i пiшла за хвiртку насипати курям. Марiчка за нею. І через усе куряче квоктання, шелест iхнiх крил та тупiт лап у боротьбi за iжу ледь чулась та жiноча розмова, яку Марiчка так прагнула приховати вiд сусiдських вух i яку вела, звиваючись лисицею та в очi зазираючи. – Ото ж про нього. Сусiдко, Іван мiй, як iхав, так i наказав: жити весело, про нього щодня згадувати, але не журитися. От я й не журилась. Бо кому вiд того краще? Хiба лiпше ночами плакати та молодiсть свою на сум зводити? І щоб тiло молоде без ласки пропадало? Наш вiк жiночий i так недовгий, а тут ще й чоловiк сам на рiк полишае, у таку далечiнь iде. Чи ж я залiзна? Зовсiм не залiзна – це Вiра добре знала. Нерiдко бачила сусiдку з чаркою, нерiдко проводжала поглядом уздовж вулицi, коли та на танцi з заходом сонця вибиралась, а частенько безсонними ночами крiзь вiконце спостерiгала, як вусатий Данило, пастух iз сусiднього села, що за рiчкою, по-злодiйськи в ii хату пробирався й покидав ii стiни аж пiд ранок. А що хата стояла майже на краю села, то лише Вiра та ii безсоння були небажаними й мимовiльними свiдками того короткого перелюбного щонiчного ритуалу. І хоч як би хотiла не знати, та не виходило в неi. Погодувала курей, вийшла за хвiртку, взяла на руки малого Олексiйка й вiдвернулася спиною в надii, що та зрозумiе: не до неi зараз, – а Марiйка все не вiдставала: – Не сьогоднi, так завтра Макар з Іваном повернуться. І все в нас буде добре: у вас iз Макаром, у мене з Іваном. Ти лише не розповiдай нiкому з них, добре? – А що тобi совiсть каже, Марiчко? – Ото менi священника щонедiлi мало, щоб про совiсть говорити. Чи ти думаеш, що вони там у своiх мандрах монахами були? Чоловiк без жiночоi ласки куди швидше казиться, нiж жiнка. Але говорити про то – лише мир у сiм’i рушити. «А що, як вона мае рацiю?» – з’явилась непрохана думка, але вголос Вiра промовила: – Що то за сiм’я така, на брехнi побудована? – Та кожна перша! Ти менi моралi не читай, сусiдко. У тебе дiтей стiльки, що вгору глянути нiколи. Господарство таке, що не загуляти, якби й хотiла. А в мене час е i сили лишаються. То краще пообiцяй, що моеi сiм’i не руйнуватимеш. І ми дружитись будемо, як i ранiше. Не встигла Вiра й слова у вiдповiдь мовити, як собаки схопилися. Увесь день нечутнi, зараз Сiрий та Лапа пiдняли такий лемент, що й не помилишся: iдуть, точно iдуть! Вiра вибiгла на шлях i давай вдивлятися до самого обрiю. За нею Марiчка. Стала, схрестивши руки на грудях, – вилита Мадонна, хiба дитини на руках бракуе. Аж ось забовванiла пiдвода, iхала як усi вози, якi щодня рухалися цим шляхом, та Вiрi здалося, що повiльнiшого коня вона в життi не бачила. Несила iй було на мiсцi чекати, але й бiгти несила: ноги наче в землю вросли. Так i стояла, а пiдвода ставала дедалi бiльшою й бiльшою, ближчою й ближчою, поки вже в одному з тих утомлених i зарослих бородою чоловiкiв змогла впiзнати Макара. Тi ж очi, та ж усмiшка. – Не мене чекаеш, жiнко? Чи я хату наплутав? Ще й жартуе! Так i дала б по лобi за цi жарти, цю усмiшку, це очiкування, за всi безсоннi ночi й виплаканi сльози, за думки, якi не було з ким роздiлити, за листи, що йшли так повiльно, за стiльки самотнiх днiв i ночей, за цi мiцнi й такi рiднi обiйми, що вже й злитися несила, а хочеться лише залишатися в них якомога довше. Десь на краю свiдомостi, близькоi до потьмарення, чула Вiра радiснi крики зустрiчi Івана з Марiчкою, гордi Івановi слова: «Заживемо тепер не гiрше за Деревських», – радiснi верески Люби й Тонi, якi, побачивши тата, кинулись йому на руки. Бачила мiцнi обiйми батька iз сином i те, як нiжно вiн погладив чубчик наймолодшого Олексiйка. Зачепила поглядом i прощальне ручкання Макара зi своiм другом-заробiтчанином i кiлька скринь, набитих крамом, якi Петро з батьком так обережно спускали з пiдводи на землю, а потiм затягували в хату. Наче в туманi, накривала на стiл, виносила з комори та заставляла, заставляла усiм, що наготувала за цi два днi, щоб зайняти руки й думки, стоячи коло розжареноi печi, обливаючись потом, незважаючи на серпневу спеку: пшеничний хлiб, наваристий борщик, пироги iз сиром та картоплею, пирiжки з яблуками й грушами, м’ясну печеню – хоч i знала, що чоловiк трохи сваритиме за розтрату, бо готувала святкове в будень, але ж його повернення – теж свято. Стiл уже був повен, а Вiра все не могла зупинитися й носила: сало з часничком, квашенi огiрочки, капусточку… Носила б iще, та Макар зупинив. Обняв мiцно, притиснув до себе й так i тримав, поки Вiра плакала, раптово усвiдомивши: усе, вiн тут, поруч, i бiльше нiкуди вiд неi не поiде. Дiвчата обсiли батька, наче якусь диковинку. Люба дивилась i гадала: як це можливо – такий рiдний i водночас такий чужий? Смiеться так само, говорить тим же голосом, лиш iз якимись незвичними нотками – вiн називав iх акцентом, – у волоссi й бородi сивини побiльшало. А розповiдае, як розповiдае! Про дивний край Ессен, де живе так багато своiх, украiнцiв, де навiть моляться по-нашому, бо е наша церква. Про важку роботу в шахтi Цольферайн, де видобувають кам’яне вугiлля, – того не розповiдав дружинi в листах, щоб не хвилювалася надто, – про технологiчнi дива, яких тут i близько немае. Про рiчку Рур, що протiкала майже коло iхнього житла, та про величезний i могутнiй Рейн, де так добре ловляться плотва, лящ i навiть форель. Про теплi зими й не таке спекотне лiто – в нас природа куди бурхливiша, а там така ж помiрно-спокiйна, як i самi нiмцi. Про мiсцеву рослину – хмiль i тамтешню гордiсть – пиво, яке так вiдрiзняеться вiд ячмiнного та приготованого будь-яким iншим способом. Про кумедних ракунiв, нахабних i пухнастих, про опасистих тюленiв, яких йому вдалося побачити на Пiвнiчному морi, куди вибрався одного разу. І дiти слухали й чудувалися: скiльки всього у свiтi е, який вiн дивний. А коли батько повiдчиняв скринi, то зовсiм мову втратили: п’ять дiжечок пива та криваво-багряне «крижане вино», солодкi та смачнющi пряники, що iх чомусь назвали Елiзиними, дерев’янi коники хлопцям, шитi iграшки дiвчатам, такi майстернi, що аж дух захоплюе… А головне – тканина, багато дивовижноi тканини, бавовни, такоi м’якоi й не схожоi на негнучкий льон, i сукенок, спiдничок i кофтинок iз цiеi бавовни. І навiть саджанцi того нiмецького хмелю. Його Макар хотiв вирощувати на своему полi i з часом зробити власну маленьку броварню. Дiти дивились на батька, i вiн видавався iм справжнiм мандрiвником, загартованим морем, вiтрами, далекими снiгами. А той усе розповiдав – тепер уже про дорогу додому, як вони з Іваном вдавали iз себе звичайних рибалок, як попримотували тканини собi пiд одяг, наче мали пiд сто кiло живоi ваги, як спали по черзi просто на валiзах i намагались не розмовляти дуже iз сусiдами, бо хто ж його зна, що в тих на думцi й чи не хочуть пограбувати заробiтчан. Уже засинаючи, дiвчата чули, як батько шепоче матерi на вухо: – Тепер i хату по-справжньому добудуемо, бо ж минулого разу грошей вистачило тiльки, щоб ii закласти… Реманент куплю, молотарку. І заживуть нашi дiти в достатку. Не була ця розлука марною. Бiльше менi нiкуди iхати не треба. А Вiра тулилась до чоловiка й тихо-тихо казала: – Страшно менi. Сусiди говорили, що в iнших селах до господарiв навiдувались. Казали, треба здати худобу й землi в колоспи. – Як так – узяти й здати? Сам обробляв, сам вирощував – i вiддати за так? Бути такого не може. – Не знаю, Макаре. Говорять люди всякого. – А ти iх менше слухай, – пригорнув до себе. – Ми ж разом. А коли ми разом, нiчого поганого трапитися не може. Роздiл 2 Шафа Вересень 1929 року Глухий удар перевернув кошик, повний стиглих яблук, груш i темних, як нiч, слив. Тi лiниво покотились i завмерли неподалiк сокири, що нею iще чверть години тому рубали колоди для печi. Розпашiлi Вiра й Макар, важко переводячи подих, сплелися в обiймах пiд пишною кроною яблунi. І поки лежали так, удалинi чулося: – Складай давай. Господар прийде, перевiрить. – Та хай так. – Яке так? Макара не знаеш? Жати треба! Нам ту пшеницю ще сьогоднi молотити. Вiра нiжно провела по скуйовдженiй чупринi чоловiка. Розхристана, iз розкиданим по травi волоссям, вона здавалась iще красивiшою, нiж завжди: – Бачиш, Омелько добре справляеться, поки тебе немае. То куди тобi поспiшати? – Треба йти, – Макар уже опанував себе й говорив звичним, суворим та дiловитим тоном. – Як не змолотимо сьогоднi п’ятдесят мiхiв, не буде чого продати на ярмарку. А ще Грицька перевiрити, аби меду повнi горщики наливав, а не як тодi: трохи в горщик, трохи в рот. – Макаре… Може, нам трохи зменшити господарство? Дiвчата вечорами з нiг падають, стiльки iм роботи: зранку в школу, а потiм гуси, кури, корови, город. Он поки ми вчора картоплю викопали, у Тонi всi руки в мозолях були, а в Люби поперек болiв. Рано iм iще так працювати. Макар пiднявся, витягнуся на весь зрiст, похрустiв кiстками. Як добрий господар, вiн за простими звуками розпiзнавав усе, що вiдбуваеться на його землi: он лiворуч лунае протяжне мукання – це Зiрка натякае, що ii вим’я вже повне й пора видоiти молоко. Вона, як старша й найбiльша серед чотирьох корiв, першою повiдомляе господарям, коли час звернути на них увагу. А трохи далi трiщать кущi – то кози об’iдають листя з порiчки, що тягнеться аж до краю саду. В iнший бiк – велике поле, де вже дозрiли картопля та морква. Полем Макар пишався. Якщо з усiм господарством вони поралися силами сiм’i, то на поля у врожайний рiк доводилося наймати помiчникiв: на жнива пшеницi на одному полi та збiр картоплi, бурякiв i моркви – на iншому. Дивлячись на ту високу гичку на одному та гостряки, що залишилися пiсля жнив, на iншому, господар думав, як розподiлить урожай. Якщо все пiде, як задумано, пiсля недiльного ярмарку вiн борошна до зими не продаватиме – зберiгатиме зерном. Нехай продають бiльш нетерплячi. Вiн привезе свое борошно, коли вдарять першi морози, а його цiна зросте. Макар уже зараз майже точно знав, скiльки пшеницi продасть, скiльки залишить на посiвну наступного року, а скiльки – родинi, щоб вистачило до наступного врожаю. Те саме стосувалось останнього в цьому роцi лугового меду, що якраз збирала окрема бригада працiвникiв. О, Макарiв мед був вiдомий на всю область, а то й далi – чи не тому приiздили його купувати i з Полтавщини, i з Одещини… Трохи далi, за деревами, чувся розмiрений стукiт молотка – це Петро сколочував докупи дошки на будiвництвi новоi хати, де вже завтра мали стелити пiдлогу i де в шiстьох великих кiмнатах нарештi вiльно розмiститься вся родина, яка до цього тулилась хай у теплих i свiтлих, та лише двох. Та хата була великою мрiею Макара, його святим Граалем, його пiдтвердженням власноi спроможностi, подарунком дiтям, щастям на старiсть, розумiнням, що таки зробив за життя те цiнне й важливе, що мае зробити чоловiк, – забезпечив сiм’ю. І головне: ствердив для самого себе, що Вiра недарма довiрила свое життя й статки йому, учорашнiй босотi. Його дружина – донька заможного й вiдомого на всю округу Ісака Бабара, в якого молодий Макар свого часу працював наймитом i який скомандував своiм синам, що весь посаг дае единiй доньцi, а вони собi самi заробити мають. І цей посаг довгi роки висiв на його плечах важким тягарем, змушував рвати жили, щоб довести: вiн, Макар Деревський, гiдний поваги, вiн зумiв зберегти та примножити майно, вiддячив за добро й довiру. І тепер його дiтям точно вистачить усього. Їм не доведеться iти у свiти й побиратися, ставати до важкоi працi на чужих, а не на себе. І не доведеться щодня боятися, що доля про них забула й не дасть бiльше нагоди зiпнутися на ноги. Бо вiн, Макар, подбав про все. Вiра знала, про що думав ii чоловiк. Знала без слiв, тож лише мовчки обiйняла його й притулилась до шиi. Сьогоднi, як i завжди, вона довiряла йому робити, що вiн вважае за потрiбне, роздiляючи з ним працю на двох. А, можливо, зовсiм скоро iй доведеться оберiгати i те нове життя, яке – вона це вже вiдчувала – Макар щойно в нiй посiяв. Час покаже. А поки стояли так, обiймаючись мовчки, не помiчаючи, що стомлений i спiтнiлий Петро уже покинув будiвництво, перейшов город i повернувся в дiм, зайшов на кухню, сiв на лаву й роззирався в пошуках поживи. До обiду залишалося ще години двi, а живiт так i крутило вiд важкоi роботи й голоду. Петро добре знав батькове правило: за столом iсти, скiльки лiзе, але мiж тим – анi крихти до рота. Багато разiв бачив, як одразу пiсля трапези усе те багатство збиралося й ховалось у велетенську ШАФУ, пузату вiд кiлькостi наiдкiв, що зберiгалися в нiй, i куди дiтям без дозволу батька – зась. Та що йому, виснаженому й голодному парубку, до тих правил, коли вiд самого ранку на будiвництвi, а ввечерi ще й на танцi хочеться. Де тих сил узяти? Недовго думаючи, вирiшив дати собi раду сам – добре, що iнструменти пiд руками. Узявся до тонкого металу з коробки, покрутив у гнучких пальцях, загнув iз краiв – ось тобi й вiдмичка. Те, що треба, аби вiдчинити ту важку колодку, за якою ховаються незлiченнi скарби Шафи. Визирнув у вiкно, чи не йде нiхто, – наче тихо. Присiв коло Шафи й зосереджено, аж прикусивши язика, узявся занурювати того металевого стержня у темнi нетрi замка й прислухатися, чи не посунеться та металева брама всерединi. Кiлька влучних рухiв – i колодка впала просто в руки. А за нею – цiле царство ласощiв, аж очi розбiгаються: варення, сири, пироги з маком, капустою, грибами, сливами. І запах такий, що язика проковтнути можна. Голодний Петро вхопив усього одразу – та й до рота. І так смакував, що й не чув материних крокiв коло хати. Так i застала його Вiра – на колiнах коло Шафи, обкладеного пакунками з горiхами, маком, глечиками з медом, iз великим шматком пирога в ротi та не меншим куснем ковбаси в руцi. Побачила та мало не впустила кошика з переляку. – Петрику… – тiльки й прошепотiла. – Ховай то все швидко! Не приведи Боже, Макар побачать. – А де папаша? – Зi мною до хати йшов, тiльки в сарай завернув – сокиру занести. Одразу за тими словами почув Петро батьковi кроки – й аж у пiт його кинуло. Знав, яким суворим мiг бути Макар, коли його не слухали. Бо ж не дозволяв iсти й крихти з того, що ховалося в Шафу по трапезi, повторюючи лише: «Нам того продати треба, щоб хату збудувати». І не важливо, якщо котрогось дня дiти швидше зголоднiли вiд працi по господарству. Петро заметався, намагаючись неслухняними руками зiбрати всi глечики й мiшечки, а батьковi кроки все наближалися. Та не встигли дiйти до хати, як Сiрий завiвся шаленим лементом, а за хвiрткою почулися голоси. Скориставшись нагодою, хлопець доправив добрий кусень ковбаси до рота. Мати лиш зойкнула i взялась хутенько складати слiди його злочину назад, бормочучи пiд нiс: – Синку, ну як так? Ти ж у мене найстарший. То мав би бути наймудрiшим. Хiба ти голодний живеш? Хiба не iси вдосталь? То ж, вважай, крадiжка. Вам же то в недiлю везти на ринок продавати. – Сил не було, мамо. Пiсля того будiвництва аж живiт до хребта прирiс. Чи ви самi того голоду не вiдчували пiсля саду чи хлiва? Чи вам не хотiлося взяти шматочок? А про дiвчат подумайте! Повна Шафа меду, а ми його куштуемо хiба на Великдень та Рiздво. Чи ж то крадiжка – взяти трохи смачного вдома? Хiба папаша справедливi, що все забороняють? Собаки лаяли все гучнiше, до Сiрого вже приедналась Лапа, скрипнула хвiртка, i голоси знадвору дали знати: в хату батько поки не поспiшае, тож Вiрi трохи вiдлягло. – Петю, ну що ж ти краеш менi душу… Батько ж i собi у всьому вiдмовляе… – аж раптом жiнцi сяйнула думка. Мати хутко витягнула з Шафи кiлька пирогiв i пряникiв та й засунула Петровi за пазуху. – Домовмося: як Макар буде десь далеко… ми iнколи вiдкриватимемо Шафу. І братимемо трiшечки, щоб не було помiтно? – То ж крадiжка, мамо. Ви ж самi сказали. – Раз я знатиму, то вже й не крадiжка. Гаразд? На тому й порiшили. Петро не мiг повiрити: омрiяна Шафа завжди так дражнила його своiм ситим черевом, так манила порушити всi батьковi заборони й долучитися до ii буйного бенкету, вiн так довго опирався тiй спокусi… Аж раптом щастя саме прийшло до рук. Однак радiсть, що почала розростатись усерединi, так i не захопила його повнiстю, сполохана голосами суперечки, що точилась пiд вiкнами та саме набирала сили. А серед уривкiв фраз – роздратованих, упертих, улесливих, жорстких – раптово почулась загроза. Петро зустрiвся поглядом iз матiр’ю, яка саме наспiх навiшувала колодку назад на Шафу, i помiтив, що ii руки тремтять: – Синку, а вийди тихенько з хати й бiжи до дiвчат у поле, вiднеси смачненького. Гляди лише, щоб гостi нашi тебе не побачили – н?чого iм вiд розмови вiдволiкатися. Макар почув наближення стороннiх, коли виходив iз сараю. Йому про них повiдомили нашорошенi вуха Лапи, а слiдом i гучний голос Сiрого. Одразу за тим до хвiртки пiдiйшли трое: голова сiльради Степан, невiдомий чоловiк у сiрiй формi й кашкетi, якi носили члени ОГПУ, та сусiд Іван, пiдперезаний новим чорним поясом i в кепцi. Макар лише встиг кинути погляд на хату та з полегшенням переконатися, що Вiра всерединi, а не забарилася десь надворi. – Господарю, вiдчиняй! Розмова е! – радiсно повiдомив Степан. У його пухких руках розвiвалися папiрцi «Селянського журналу». – Ми з хорошими новинами. – І давно гостi до своiх хороших новин приносять зброю? – повiв очима на кобуру з наганом, що тугенько сидiла на поясi чоловiка, затягнутого в форму, незважаючи на майже лiтне тепло. – Та то просто хворма, – посмiхався до самiсiньких вух Степан. – Так положено. Пускай до двору, поговоримо. Макар неохоче вiдчинив хвiртку. Та щойно всi трое ступили на його землю, як Сiрий наче сказився: з диким гарчанням кинувся вперед i вчепився зубами в чобiт незнайомця. Весь його вигляд кричав: «Роздеру! Роздеру на клаптi! Щоб i слiду твого тут не було». – Ах ти сучий потрох! – стiльки злостi в голосi людини Макар до цього нiколи не чув. Рука прибулого впевненим рухом витягнула наган iз кобури, одночасно зводячи курок, та замiсть голови собаки перед прицiлом раптом виникли груди господаря дому. Мiцними руками той тримав Сiрого й вiдтягував його, до нестями лютого, за спину. – Хлопцi, ви чого? – Степан явно не очiкував такого повороту. – Макаре, забери ти свого Сiрка, не лякай людей. Макар заледве засунув Сiрого, котрий несамовито пручався, в буду i звелiв сидiти там. Пес послухався, але продовжував безупинно глухо гарчати. – То ви самi виннi. Зайшли надто швидко, не дали й себе обнюхати. А Сiрий землю свою захищае. – Земля належить народу, – холодно й упевнено повiдомив гiсть, повiльно ховаючи нагана. – Про це й поговоримо, – розплився в посмiшцi Степан. – Макаре, налий, може, по чарцi. То й розмова краще пiде. Макар окинув прибулих поглядом: сiрi очi незнайомця дивилися холодно й нерухомо, Степан, хоч i теревенив без угаву, усе ховав погляд у землю, а Іван розглядав вiдчиненi дверi сараю, наче намагаючись проникнути поглядом у самi його нетрi. – Н?коли пити, менi на поле треба, пшеницю молотити. Кажiть, по що прийшли. – Принiс тобi новий випуск «Селянського журналу» почитати, – Степан хутко всунув папiр Макаровi, наче позбувся чогось, що пекло йому руки. – Колективiзацiя, друже. Там усе чорним по бiлому написано. А ти ж у нас грамотний, прочитаеш. Макар скрутив газету i заклав пiд пахву. – І що значить та колективiзацiя? – То таке диво… Розумiеш, рехворма. Пiсля неi всi заживемо добре. – А як то – добре? Степан аж закашлявся. Де ж вiн думав, що доведеться пояснювати цьому нетямущому. Хоча Макар сам винен: на сiльськi збори не ходить, до клубу теж, усе на господарствi пропадае. То й нi сном нi духом, що рiшення вже прийнятi й вiзит той – просто формальнiсть, аби мало добровiльний вигляд. – Добре – то коли у всiх порiвну. Одне поле, однi корови, одне молоко з тих корiв. Усiм пособини будуть. – Менi пособин не треба. У мене все свое. – Ми бачимо, – тон гостя у формi не виказував нiчого, але Макар вiдчув, як вiд нього шкiра вздовж хребта вкрилася сиротами. До них додались iншi, на шиi, коли своi п’ять копiйок докинув Іван: – Подумай тiльки: вiд кожного за здiбностями, кожному… Як там далi? – запитально глянув на Степана. – Кожному за потребами, – доповнив той, тупцяючи на мiсцi, як у зимовий день, коли треба було зiгрiтися, а мороз кусав за литки. – Рай на землi? – iронiчно поцiкавився Макар. – Та який там рай, його ж немае! – поспiхом вставив Степан, побачивши, як незадоволено скривився на тому словi гiсть. Наче то й не вiн, староста, ходив минулоi недiлi до церкви, хрестився й поклони бив пiд проповiдь отця Митрофана. І не вiн на Рiздво найгучнiше колядки спiвав i найзавзятiше постився. – Є лише краще життя, до якого йдемо. Іван, вiдчувши себе вiльнiше, потроху просувався до сараю. Манили його тi прочиненi дверi, бо ж знав, що реманент у Макара найкращий у селi, два тижнi тому з харкiвського ярмарку привезений, то хоч глянути на нього хотiлось. – І що вiд мене для того треба? – Так вiддай майно на громаду! – аж видихнув Степан. Важко давалась йому розмова. Уже й пiт проступив на сорочцi, так тужився. – А, он воно як… Був би мед, а мухи налетять? – Макаре, ти ото як старим салом засмажений. Мiняеться все. Усi вiддають. Розумiють, – аж наголосив на тому словi. Нарештi подав голос гiсть: – Вступайте сьогоднi. Документи у нас iз собою. Пiдписати треба. – А що менi з того? Степан встряг помiж них, дивуючись власнiй хоробростi й тому, що досi не схопив удару, – такого жаху наганяли на нього важке мовчання i короткi, наче пострiли, реплiки чоловiка у формi. Той прибув у село лиш недавно, про нього знали мало: звуть Кривець, призначений iз Харкова головним iз полiтичноi безпеки в iхньому селi та десятку iнших навколо. Навiдувався в сiльраду, коли йому того хотiлося, щоразу великою чорною машиною. Все питав про кожного з мiсцевих, заповнював якiсь папери, а для чого – не його, Степана, ума дiло – так йому одразу й повiдомив. – Та, Макаре! Не лиш про тебе мова! Худоба, iнструмент, сад, поле – скiльки всього може мати громада. А ти тримаеш то для шести людей. Неправильно це, не по-радянськи… – Зараз кожен або з громадою, або проти неi, – тихо промовив гiсть. Цiеi митi ледь помiтна тiнь промайнула з боку дому. Це Петро, пам’ятаючи мамин наказ, вибирався обережно, намагаючись не потрапити гостям на очi. Та бiгти поки було йому несила: притиснувся до стiни й слухав ту розмову. – Іване, i ти з ними? – Макарiв крик застав Івана вже на порозi сараю. Той аж здригнувся вiд несподiванки та мусив повернути назад. Негоже ж при господаревi в його сараi швендяти. Поки що негоже. – Так, а чого нi? Добре виходить: усi працюють, усi отримують. Усе дiлиться порiвну. Макаровi аж в очах потемнiло вiд лютi. Ступив до Івана та ледь втримався, щоб не заюшити йому носа одним сильним ударом. – Порiвну, кажеш? То ти за громаду зi мною до Нiмеччини iздив? Привiз добра достобiса не собi й Марiйцi, а громадi? І для громади пропив його й прогуляв? А тепер на мое зазiхаеш. Я вiд рання до ночi гарував, свiта бiлого не бачив – i тепер маю то все вiддати? Таким, як ото ти, гультiпакам, якi все по шинках швендяють i молодиць грають? Нарештi безцiльно блукаючi очi Степана помiтили у дворi вiдро з крижаною водою. Вiн вилив на себе цiлого кухля, тодi, вiдсапуючись, сiв i мовив: – Макаре-Макаре, так дiла не буде. Не будь дурнем, пiдпиши папiр. Будеш ходити за тими ж коровами, бджолами i пшеницею. Тiльки з громадою. – А на хiба воно менi треба? У мене все свое, чужого не прошу. І ви до мого не пхайтеся. Петро не чув, що було далi. Вiн чкурнув геть, у поле, до сестер, несучи коло серця гостинця вiд матерi, а в головi крутилась лише одна думка: «Бiда, буде бiда». Хоч i не знав, звiдки саме ii чекати. Не бачив, як понуро виходив за ворота Степан. І як Кривець наблизився впритул до батька й тихо сказав, що для тих, хто не хоче приеднатися до громад добровiльно, iснують iншi методи, i, перш нiж попрямувати до виходу з двору, вдарив чоботом буду Сiрка на прощання. І я?к замрiяно роззирався Іван, поки батько важким поглядом проводжав гостей. Хлопець бiг уперед, аж поки не наткнувся на Марiю, котра, вже iз самого ранку весела, саме виходила з шинку край села. Побачила Петра та як ухопить за плечi! – О, Деревський! Куди поспiшаеш? Давай по чарочцi вип’емо? Вiдсвяткуемо? – А е що? – Чи ти дурний? Чи не чув? Гик! Усе село гуде! Тепер нове життя буде, нове й сите. Гик! Петро струсив ii руки з плечей. Тi впали, слабкi й розслабленi, наче двi вологi ганчiрки: – З Іваном своiм святкуй. А зi мною н?чого. – Та як н?чого? Іван зайнятий, десь ходить цiлими днями, а ти ж тут… – грайливо кинула сизим оком. – Ми ж тепер усi при к?пцi – гик! – тойво… Житимем. Усе село – як велика сiм’я. І все спiльне! І як узялася кружляти на радощах, аж свiт iй закрутився. Так i похилилась на тин. А Петро побiг далi, наче пекли йому за пазухою маминi пироги. І таки ж пекли, розтiкаючись солодкими й жирними патьоками, липкими та бурими, наче кров. Побачив сестер iще здалеку на колодi коло рiчечки. «У цих двох нiчого не мiняеться. Люба знову книгу читае, нiмецьку якусь, iз батькових. А Тоня слухае. І хто iх зна, чи вони справдi ту дивну мову розумiють, чи лише прикидаються». Петро i сам не раз чув тi казковi iсторii: про золоте горнятко i зелено-золотих змiйок, про зачарованого хлопця з довгим носом i його дружбу з такою ж зачарованою гускою, про парубка з чудернацьким iменем Вертер, який усе зiтхае за дiвчиною i нiяк не може iй зiзнатися. Але батько нiколи ранiше не наполягав, щоб i син учився. А тепер Петровi було зовсiм н?коли. Тож вiн лише милувався сестрами i iхнiм затишним куточком пiд вербою. Поруч мирно паслися гуси, а повiтря було пронизане таким спокоем, що й сам Петро не помiтив, як стишив ходу й пiдiйшов, уже м’яко всмiхаючись. Нi, не потривожить вiн цього спокою, не витягне дiвчат iз iхнього маленького раю, допоки зможе його оберiгати. А завтра – то буде завтра, а поки нехай цей день тягнеться, скiльки зможе, а вони так i сидiтимуть на тiй колодi плечем до плеча, i iстимуть ласощi з чарiвноi Шафи, i зберiгатимуть цю таемницю на трьох. Роздiл 3 Гостi Жовтень 1929 року Вечiр видався жвавим. Хоч i не чекали гостей, та ось вони – аж п’ятеро. Приiхали пiд вечiр, коли все село вже впоралося з основною роботою та сидiло по хатах: молодь збиралася в клуб на танцi, а старшi готувалися до спочинку. Прибули блiдi й утомленi, навантаженi клунками. Люба побачила iх першою, граючись коло хвiртки з Лапою, та злякано побiгла до матерi: – Мамо, там пiдвода приiхала! На нiй люди якiсь. Мама, що саме набирала води з колодязя, ледь вiдро не впустила вiд здивування. Побiгла назустрiч, i аж серце iй кольнуло, щойно побачила: – Михайлику! Що ж ти! Це ж скiльки вже рокiв ми не бачилися? Старший брат, високий i чорновусий, такий молодий i сильний, про якого вона часто розповiдала дiтям, коли тi питали про материне дитинство, в ii очах раптом постав зовсiм iншим: уже iз сивиною i першими глибокими зморшками. А з-за його спини вигулькувало двiйко дiтей приблизно Тониного вiку. У високому й сильному парубку, який правив пiдводою, легко впiзнала старшого племiнника Остапа – надто вже схожим вiн був на батька: тi ж великi роботящi руки, та ж горда постава i карi очi з бiсиками. А по праву руку, ледь дiстаючи до плеча, стояла маленька й худенька, котра досягала тiльки до грудей свого могутнього чоловiка, Уляна. – А чи можна заночувати у вас, сестро? – І ти ще питаеш? Чого ж не попередили? Я приготувала б усякого! Ви як, надовго? – Нам би лиш заночувати. І дiтям умитися, поiсти й поспати. Щоб сили були рухатись далi. Дорога була далекою. Вiра часто вiдповiдала на запитання дiтей, чого в гостi до дядька Михайла не iздять: до Верхньоi Дуванки на Луганщинi, де тi жили, шлях неблизький – кiлька днiв поспiль довелось би провести в дорозi. На гамiр iз хати вибiг Макар – i насупився. Уже бiльше десяти рокiв не бачився з Вiриним братом, усе н?коли було вiд господарки вирватися, i хоч по-братськи любив його i часто згадував, та не сподобався йому цей сiмейний вiзит – пiд покровом ночi, з пiдводою пожиткiв. Та не сказав i слова, лиш потиснув гостевi руку й гукнув на повен голос: – Петре, а вийди-но з хати й поможи коней припнути. Бо щось вони вiдв’язалися, зараз города потовчуть! І все робили мовчки: вiдчиняли ворота, заводили коней, знiмали упряж, напували й годували. Саму пiдводу сховали в сарай, подалi вiд людських очей, а Любi доручили всiх п’ятьох до хати провести, iсти накласти та дiтям спати постелити. Остап провалився в сон, щойно його голова торкнулась перини. Вiра ще хотiла подати йому молока з хлiбом, та годi було й добудитися – не чув нiчого, лише хропiв iнколи так, що аж вуса пiдлiтали. Люба з Тонею кепкували: – Мамо, ми й не знали, що такий молодий, а може цiлу хату звуками наповнити! Вiра з Уляною, попиваючи чай, поки чоловiки роздивлялися господарку Макара, лише посмiювалися: – То ще тиха музика! От коли його батько спати ляже, шибки трястися будуть. Сестри не могли уявити, як таке можливо. Боялися лише, щоб та музика не збудила Василька й Олексiйка, щойно приспаних мамою. Та ж нi, iм той гучний гуркiт, вочевидь, нагадував грiм, тож i спали мiцно й безтурботно, як пiд час дощу. Цiеi ночi Любi з Тонею довелося дiлити пiчку з двома доньками дядька. Маленькi й тихенькi, як мишенята, вони теж швидко поснули на ii теплiй спинi, а двiйко Деревських зацiкавлено пiдглядали через дiрку в ковдрi, як старшi вечеряли за столом. У зазвичай веселiй та гамiрнiй хатi було незвично тихо: говорили пошепки i про таке, що й не уявиш. Макар попросив Вiру спiвати. Тож двое жiнок вмостилися пiд вiконечком i затягнули: А вже третiй вечiр, як дiвчину бачив, Ходжу бiля хати – ii не видати. Вийди, дiвчино, вийди, рибчино, Вийди, серденя, утiхо моя! Спiвали голосно, вкладаючи душу, аж Тоня й сама не помiтила, як заснула, а Любi довелося добре прислухатися, щоб почути розмову, яка точилася за столом. Петро також сидiв iз дорослими i, всупереч своiй звичцi висловлюватися з кожного приводу, мовчки слухав, а Михайло тим часом розповiдав: – Прийшли до нас минулого тижня. Кажуть: «Іди в колгосп». І посмiхаються. Двое своi, знайомi, третiй чужий, ще й iз револьвером на поясi. Я не став сперечатися. Там же, на мiсцi, у колгосп i записався. Вони одразу i волiв забрали, i корову вивели. По решту, сказали, «завтра прийдемо». – А чого ж ти вiддав? – Макар не йняв тому вiри. – До мене теж приходили. Та й не погодився. Дядько Михайло перехилив чарку. – Ото дарма ти, Макаре. Двiчi вони не приходять. – І раптом ухопив його за руку i так страшно-страшно глянув в очi. – Утiкай. Бери жiнку, дiтей i бiжи свiт за очi, як я. – Та як же я хату кину? Господарство? Одного поля кiлька гектарiв, пшеницi, проса… Конi, корови, гуси… Пасiка. Усе важкою працею добувалося. А люди, якi в мене працюють? А нова хата, що будуеться? Ти при своему розумi – то все кинути? Поки Макар пiдвищував голос, Вiра з Уляною теж не вiдставали й дедалi гучнiше виводили свою пiсню: Не вийду, козаче, не вийду, соколе, Мене мати лае, гулять не пускае. Брешеш, дiвчино, брешеш, рибчино, Брешеш, серденя, утiхо моя! І чоловiки, зрозумiвши натяк, стишили голос: – Макаре, та краще все кинути й цiлим лишитися, нiж пропасти безвiсти. Грошi завше заробити можна. – А хто ж пропадае? Я тут бiльше десяти рокiв прогарував. І куди ж мене з моеi землi? Михайло схилився до Макара. – Послухай мене! Був у нас у сусiдньому селi Якименко Степан. Добрий господар. Найкращий бджоляр на десяток сiл. Його пасiка такий мед давала, що другого такого й не знайдеш. Раз – i згинув. Тепер на його полi мiсцевий колгосп цибулю й часник засадив, а вулики кудись вивезли. А в хатi клуб тепер збираеться, газети з центру читають. Тут уже Петро не витерпiв: – А вража ж сила. Як таке коiться, то тi клуби палити треба! – Та палять, палять. Збираються малими групами, ховаються по лiсах. І клуби палять, i вагони з зерном теж. Тi самi, що iх колгоспи збирають, щоб на Москву вiдправляти. – Палять? – Петро не вiрив, що таке можливо. – І не тiльки. Худобу з загонiв випускають. – Так, може, вони i покажуть iм? Налякають цих… Цих… – Петро ще нiколи не лаявся при матерi, тож i зараз не мiг дiбрати потрiбного слова, лише кидав погляди на матiр та батька. – Я теж так хочу. Показати iм, що нас чiпати не можна. Михайло скуйовдив його волосся, тодi схопив за загривок i притягнув ближче до себе, гучно шепочучи: – Тiльки вiд того сiльради ще бiльше лютують i ще бiльше вiдбирають. До нас прийшли пiсля того, як кiлька вагонiв продукцii тi гарячi молодики з рейок спустили. – Так справедливо ж! – Справедливо. Щоб чужим зароблене кровною працею не дiсталося. Тiльки це наша справедливiсть. А в них своя. Кого з них зловили, тих i пострiляли на мiсцi ж. Тому сиди, хлопче, i не сiпайся, бо як зловлять – на всю родину лихо буде. Макар недовiрливо глипнув на гостя – чи не бреше. Але надто скорботним було осунуте обличчя Михайла. Крiзь дiрку в ковдрi Люба глянула на Уляну, i серце в неi аж упало в грудях вiд побаченого: тiтка спiвае, а сльози по щоках так i течуть. Та було б не рубати зеленого дуба, Та було б не сватати, коли я не люба. Правда, дiвчино, правда, рибчино, Правда, серденя, утiхо моя! Любi раптом так нестерпно захотiлося сховатись, що вона накрилася з головою, тiльки б не чути й не бачити того дивного дiйства i тих страшних розмов. Але хоч i не дивилась, нiяк не могла припинити слухати. І тi голоси формували перед нею картину. – А ви не знаете, що Андрiй теж поiхав? Наш старший брат. – Коли? – Вiра так здивувалась, що й спiвати перестала. – Тижнi зо два буде. В Росiю. До жiнчиних родичiв. Тi сказали, що знайдуть йому роботу при iнститутi, буде вчителювати. У партiю вступив, бороду зголив. А все майно тут лишив, на потреби колгоспу. – А ви тепер куди? – У Нiмеччину чи Францiю. Як Бог дасть. Макаре, пiдкажи, куди нам там податися, де роботу знайти? Навiть крiзь ковдру Люба вiдчула гострий запах тютюну. Макар, який нiколи не палив у хатi, раптом порушив ту давню традицiю й заполонив кiмнату iдким димом. – Макаре, iдьмо з нами? Ти ж уже все там знаеш – i тебе знають. Виiдемо собi тихенько, вивеземо краму на перший час: iжi, сукна, борошна. Трохи продамо й будемо з того жити, а там i роботу знайдемо. На двi сiм’i справа краще пiде, на ноги швидше станемо. На якусь мить Любi здалося, що вони погодяться. І вона зi здивуванням вiдчула, що рада цьому: вже уявляла, як ii ноги в нових нiмецьких черевичках топчуть стежки, про якi вона щойно читала; як спостерiгае крiзь прозорi шибки у вiкнах бiлявi коси дiвчаток та iхнi уроки музики з худими й такими ж бiлявими хлопчиками; як бачить новенькi й блискучi машини або навiть – найсмiливiша думка – опиняеться всерединi. І та машина везе ii, Любу Деревську, дiвчинку з маленького украiнського села, прямими й довгими дорогами по мiсту, де з усiх вiкон грае музика й пахне Елiзиними пряниками. Гучний скрип лавки вирвав Любу iз солодких мрiй, що плавно переходили в сон. Вона здригнулась, i ковдра зiсковзнула з обличчя, вiдкриваючи вид на кiмнату. Та всi в хатi були надто захопленi розмовою, щоб помiтити одну маленьку дiвчинку, яка вже давно мала спати. Макар мовчки встав i поклав руку гостевi на плече – то означало «ходiмо». Петро теж пiднявся разом iз ними. Люба почула скрип дверей i зрозумiла: вони вийшли з хати в нiчну темряву. Дiвчинка не бачила, але точно знала, куди тi рушили. Дитина шкiрою вiдчувала, як двое, гiсть i ii батько, йдуть нiчним полем i наближаються до голого двоповерхового велета з роззявленою пащею й чорними щоками – новоi хати з iще сирими стiнами й зяючими дiрками на мiсцi вiкон i дверей. То ж Макарова гордiсть, дiтище, яке вiн виношував спершу в думках, а потiм i наяву не менше, нiж Вiра виношувала всiх своiх дiтей: вiд Петра до Олексiйка. І то був його якiр, який нiзащо у свiтi не дав би зiрватися з насидженого мiсця вже зараз i покинути все напрацьоване. Вiра в цей час займалась iншим священнодiйством – чи пак святотатством, тут як глянути, – вiдчиняла ШАФУ. На якусь мить Любi навiть здалося, що ii багате черево засяяло, варто було матерi прочинити дверi, хоч i розумiла, що то була лише дитяча уява. І раптом, як нiколи до цього, Вiра стала виймати припаси. Набиваючи клунок за клунком печенею, сухофруктами, сиром та пирогами, усе примовляла: «То щоб дiточки були ситi, бо дорога чекае вас далека». Тодi вiдчинила скриню в самому кутку кiмнати, дiстала кiлька великих вiдрiзiв кольорового сукна: «То iм на спiднички та кофтинки. На перший час стане». А потiм тихенько так розгорнула один вiдрiз, дiстала звiдти новенькi радянськi карбованцi та всунула в руку тiтцi Улянi: «Чоловiковi не кажи. Нехай буде на чорний день». Варто було жiнцi торкнутися тих карбованцiв, як вона вся затрусилася, зблiдла й осiла на пiдлогу. Вiра сiла поруч, обняла за плечi, i так вони й сидiли, тихенько плачучи та прикушуючи губи. То було так дивно: бачити завжди усмiхнену маму в сльозах i розумiти, що дорослi навмисно плачуть тихо, щоб молодших не побудити. Аж раптом дверi скрипнули, i Вiра враз стрепенулася, схопилась на ноги, очi хусткою витерла i вийшла наперед, даючи Улянi час привести себе до ладу. Люба розумiла, що зараз вiдбуваеться щось украй важливе, але нiяк не могла уявити, чого слiд чекати: батько пристав на пропозицiю дядька Михайла, i тепер iм доведеться вирушити до Нiмеччини разом? Чи переконав залишитися? І тепер материна сiм’я поселиться з ними. На якусь коротку мить Люба навiть уявила, наскiльки веселим стане життя з такою кiлькiстю нових братикiв i сестричок. Але достатньо було лише глянути на матiр, щоб зрозумiти: не судилося тим бажанням збутися. Вiра з Уляною налили чоловiкам i собi ще по чарцi, випили не чокаючись та й сiли всi разом доправляти нiч. Їли мовчки, аж поки не почули других пiвнiв. – Пора нам у дорогу, – коротко кинув Михайло i стиснув руку дружини. Уляна мовчки встала й тихесенько рушила будити дiтей. Люба похапцем заплющила очi, щоб не видати себе, i лише слухала, як усi разом – нiчнi гостi та господарi – вийшли з дому. Тут уже не втрималась i кинулась до вiкна. У тьмяному передсвiтанковому свiтлi бачила, як виводять уже ситих коней, знову надягають упряж, вантажать на вiз Вiринi подарунки. Бачила, як Макар iз Петром виносять iз погреба кiлька мiшкiв зерна, олii, яець, вiвса коням та скидають туди ж – нехай буде, в дорозi знадобиться. – Пишiть нам, як облаштуетеся, – Макар намагався говорити спокiйно, але легке тремтiння в голосi видавало хвилювання. – І нехай вас Бог оберiгае. Гостi перехрестилися й рушили, за кiлька довгих митей зникнувши з обрiю, наче iх i не було. Тихо-тихо, що й жодний собака голосу не подав. Люба почула кроки на порозi й знову шмигнула пiд ковдру, пiдлаштувавши маленьку дiрочку, крiзь яку побачила, як батьки з Петром повернулися до хати й посiдали за стiл. – Макаре, що робити будемо? Ти сам чув: небезпечно тепер. Та замiсть вiдповiдi Макар лише мовчки смалив цигарку. Петро сiв поруч i собi попросив тютюну. Втягнув, закашлявся. – А вони справдi можуть усе вiдiбрати? Отак просто? – Не знаю. Думати треба. Грошей у нас достатньо, щоб добудувати хату. Або купити меншу десь, в iншому мiсцi. А з господаркою можна дивитися. Пiсля Покрови поiду на ярмарок i попитаю, як можна скоротити господарку: що продати, а що залишити. Вiра сидiла поруч iз чоловiком i гладила його плече. Люба добре знала: мати робить так, коли чогось вiд батька хоче, – маленька невинна ласка перед великим проханням. Макар теж добре знав звички дружини, i вони йому подобалися. – Може, продамо тi гуси, трохи курей? Тоня ж iще зовсiм маленька, а так iз ними мучиться. Нам для прожиття на яйця i супчик небагато треба. А грошi вже будуть. Але сьогоднi, уперше за всi роки, скiльки Люба спостерiгала цей маленький ритуал, вiн просто перехопив ii руку, зупинивши цю ласку, i обережно стиснув. – Не поспiшай, Вiро. Тут добре думати треба. Втратити все, бо хтось iнший боiться, – дiло нехитре. Здобути назад – ото буде непросто. Лягати пора: свiтае скоро. А на свiжу голову завтра подумаеться краще. Сказав, а сам вийшов iз хати, уперше в життi забувши недопалок на тарiлцi. Люба лежала й прислухалась до звукiв у домi: ось мати прибрала зi столу, а Петро перестелив постiль для сну, ось вони розмiстилися кожен на свое лежало та швидко забулися неспокiйним сном. До Люби ж сон не йшов узагалi. Щойно небо почало свiтлiшати, вона випiрнула з-пiд перини, тихенько вдягнулася та й вийшла надвiр. Свiже осiнне повiтря пробиралося пiд одяг i хутко бадьорило. Батька нiде не було видно. «От дурепа! Засвiт сонце надворi, немита й нечесана, визираю якогось дива. А чого я чекала? Що це лише нiчне жахiття, яке вже минулося? І зараз хтось добрий i великий скаже, щоб я верталась до лiжка, а як прокинуся, все забудеться, як сон?» Щоб вiдiгнати думки, Люба взяла вiдро та пiшла до сараю доiти корову. Вже уявляла, як до пробудження сiм’i поставить тепле молочко на стiл до снiданку, щоб усiм було смачненьке, щоб мати всмiхнулася й бiльше не плакала. У сараi сидiв Макар. На купi сiна, спершись спиною на дерев’яний зруб. Люба вперше бачила, щоб широкi батьковi плечi опустилися так понуро. – Любашо, рано ти сьогоднi. Чи й не лягала? – його погляд зазирав у саму душу. Люба нiколи не вмiла брехати батьковi, та й не хотiла. – Лягала. Тiльки не спалося. Макар посунувся на тiй купi й вiдхилив руку, даючи Любi змогу притулитися «пiд крильце». Татова донечка, вiд самого малечку вона любила так сидiти: батько, великий i теплий, i вона, маленька й слухняна, пiд його захистом. Вони сидiли так вечорами, коли вся робота була позаду, Макар говорив, а Люба все слухала його мрii, iсторii, переймала його науку. То й зараз одразу ж примостилась пiд бiк i наче й не було тiеi важкоi ночi. – То ти все чула? Люба кивнула: – Чула. Що тепер буде? – Побачимо. Бог нас любить. Он скiльки добра дав нажити чесною працею. То й не полишить, будемо вiрити. Макар замовк. Люба прислухалась до його дихання i боялась поворухнутися. Вона вiдчувала, що зараз трапиться щось важливе i не хотiла прогавити цю мить. Нарештi Макар заговорив: – Пообiцяй менi дещо, Любашо. – Що завгодно. – Учися, дитино. Читай усi книги, якi я тобi з тоi Веймарськоi Республiки привiз. Книги не всi добрi й красивi. І про вiйну е, про смертi. Але то все знати треба, доню, бо це життя. Книг Макар навiз цiлу скриню. Петро тодi навiть пожартував, що iх Любi на все життя вистачити мае. Дiвчинi спершу аж страшно було до них пiдступитися. Здавалося, щойно прочитае всi, так життя й закiнчиться. – Читай нiмецькою, щоб шпрехати вмiла добре. Може, нам i доведеться вслiд за дядьком переiхати. А як мову знатимеш, то нiхто тебе там i не обдурить – усе чути будеш, хто про що за спиною домовлятиметься. Розумiеш? Чомусь хотiлось плакати, обiйняти його, заритися в шию, та Люба лише кивнула. – І дивися за мамою й молодшими. Петро скоро жениться: нiкого, крiм своеi Іванки, не бачить, то ти за старшу. – Та як же я за старшу? – перелякалася Люба. – А ви? – Та я тут, тут. Це так, просто. Щоб ти знала, хто моя права рука. – Пригорнув iще раз i пiднявся на рiвнi, витягнувшись на весь зрiст i хруснувши кiсточками. – А тепер ходiмо корiв доiти. Роботи в нас аж до вечора. Роздiл 4 Сорочка Жовтень 1929 року Цi днi середини жовтня стали для Люби особливо пам’ятними. Саме в один iз них вона прокинулась, сповнена дитячого жаху: весь под?л був у кровi. Дiвчина прибiгла до матерi вся в сльозах i певностi, що вмирае. Затинаючись, питала, чи встигнуть вони хоч покликати святого отця ii висповiдати… Та мати лише лагiдно всмiхнулась i сказала, що то «першi кровi»: вони означають, що тепер Люба стала дiвчиною i можна потроху готуватись на вiддання – вишивати рушники. Вiд цiеi новини Люба спохмурнiла: вона встигла лише трохи порадiти, що надворi осiнь, роботи стало менше й нарештi можна проводити цiлiсiнькi вечори за читанням, як насправдi клопоту лише додалося. Та несподiвано те вишивання захопило ii з головою. Вiра навчала: коли встромляеш нитку в голку, коли виводиш нею вiзерунки на полотнi, коли обираеш кольори – усе думай про чоловiка, яким вiн у тебе мае бути; вкладай у кожну ниточку i кожен стiжок побажання, молися Богородицi про добру жiночу долю, роби все вдумливо – тодi все збудеться. Так i робила. Поки виводила хрестиками тi квiти й вiзерунки, з кожним рухом голки просила: «Нехай буде добрим чоловiком i добрим господарем, прудким до роботи й спокiйним до вiдпочинку, хай пошле нам Бог п’ятеро чи й бiльше дiточок, i щоб вечеряти сiдали завжди всi разом i розповiдали, як минув день». Того ранку Люба саме завершувала рушник, як до хати увiйшла сусiдка Орися – мiцна та кирпата. Батько завше як дивились на неi, то приговорювали собi у вуса: «Такою жiнкою поле зорати можна». Але Орися не орала – все казала, що iй н?коли i з хати вирватися з тими «вражими дiтьми, що на них не напасешся». Дiтей у неi було всього трое, усi вiку Люби й Тонi, вчилися з ними в школi, то дiвчата й бачили, як часто тi приходять напiвголоднi й замурзанi. Вiра iх шкодувала, усе просила Макара взяти Орисиного чоловiка в найми, хоч би й до найпростiшоi роботи, та коли почула у вiдповiдь: «Я тричi до нього ходив: до обiду й по обiдi. До роботи так i не добудився. Вiн лиш до iжi встае», – усi розмови припинилися. Сусiдка скрипнула дверима й завмерла при входi, так i вп’явшись очима: – Любашо, а чи е мати вдома? – Мати в коморi, он за сiньми. – І та комора така велика, що господиня й гостей не чуе? Вiро, ти тут чи як? – Тут я, тут, не кричи так, бо люди збiжаться, подумають, гвалт, – Вiра вийшли в сiни – руки в борошнi, под?л спiдницi теж, але Любi раптом аж спокiйнiше стало. Не любила вона залишатись наодинцi з Орисею, змалку ii лякали великi сусiдчинi руки i вiчно багряно-червоний рот, наче вимащений буряками. – Мишi мiшок прогризли. Зерно шукали, а до борошна дiсталися. Доведеться катцера [так Макар ii на нiмецький манiр говорити привчив] у комору заселяти. Нехай там лад наведе. – Ой, Вiро, бережiть свою комору. Тiльки ви ж нас рятуете. От i знову бiда пригнала. – Що трапилося? – спитала Вiра з тихим видихом. Любi зненацька стало цiкаво, чи чула сусiдка те втомлене мамине зiтхання. А як чула, то чому робить вигляд, наче нiчого не трапилося? Вона, Люба, якби зрозумiла, що iй не радi, одразу б утекла й на порiг бiльше не з’являлася. Але Орисi, здавалося, до того немае дiла. І чому мати не зiтхае ще раз, голоснiше, щоб уже сусiдцi було незручно за ii настирнiсть i те, що завжди невчасно приходить? Вiра казала, що людям потрiбно допомагати, бо кожен може опинитися в бiдi. Але Люба схилялася до батьковоi позицii – допомагати тому, хто хоча б намагаеться допомагати собi сам. Орися, за ii спостереженнями, до таких не належала. І хоч як Вiрi було неспiдручно ставати зараз до тiеi розмови – у коморi чекав щойно розпанаханий мiшок, та й зерно треба було перебрати й по нових мiхах пересипати, – не могла вона не вислухати ту звичну пiсню. – Та козляра мiй, щоби йому пусто було, соромно сказати: заснув на мiшку з просом. А як проспався, то туди ж i обмочився. Довелося те просо свиням вiддати, а самим i iсти нiчого. Сусiдко, виручи хоча б мискою – тиждень буду дiтей годувати. Люба намагалась робити вигляд, що вишивае, хоч зосередитися вже не могла. В ii уявi яскраво постав сусiд Василь, iз вiчно червоним обличчям та в розхристаному кожусi, що справляе нужду на просо. З таким видивом у головi творити собi майбутню долю зовсiм не хотiлося, тож вона схилилась над рушником i старанно розглядала вже готовий вiзерунок, поки дорослi розмовляли. – Орисю, ну яка миска… Я тобi хоч мiшок дам. Але ти ж знаеш… Маю все в зошит записати: хто взяв, коли поверне. То ж Макар усе вимагае детально вести, аби не трапилось йому чого недолiчити. Сусiдка аж руками сплеснула: – Знову той зошит! – i вхопила Вiру за руку, не даючи навiть дотягнутися до полицi, де лежав потертий сiрий зошиток з iменами боржникiв i точними записами, хто й скiльки взяв та коли повернути мае. – Вiруню, серденько, а можна якось так, щоб Макар i не знав? У вас того проса, зерна, борошна повнi комори – то всiм сусiдам вiдомо. Чи ж тобi шкода для трьох моiх дiточок, що одне другого менше? – Орисю, не ятри менi душу. Де я можу чоловiка обманути? То ж усе одно, що вкрасти в нього… Орися далi впрошувала Вiру: – Знаеш, як у народi кажуть: у чоловiка треба красти, але перед ним i класти. Он вiдсип менi того проса, а Макару скажи, що мишi поiли. Скiльки там того дiла? Тут уже Люба не витримала. Скочила з мiсця так рiзко, що ледь вишивання не розгубила: – А де то ви, тiтко Орисю, совiсть свою згубили? Може, ii теж мишi з’iли? Прийшли в нашу хату, щоб учити маму папашi брехати? Вiра вiд таких доччиних слiв аж зойкнула. Треба ж, виросла дитина: то сидiла тихенько, як та пташка, аж враз шулiкою перекинулась. Але Орисю ця перемiна не злякала. Сусiдка лише вiдступила на крок i заговорила знову, наче й не чула того вибуху: – А яка ж у тебе, Любонько, спiдничка гарна! Я таких у нас i не бачила: така яскрава та пишна. Чи не мати справила? Побачивши докiрливий погляд матерi, Люба сiла назад. І намагалась не пiднiмати очей вiд вишивання. – То сукно Макар iз Веймарськоi республiки привiз. А я вже справила, як могла. – От бачиш, який у тебе чоловiк добрий. Усе додому дбае. Не те що мiй! А я б теж своiм донькам такого сукна хотiла, щоб спiдничку справити. Може, лишилось у тебе щось на одрiз? Я б у розстрочку взяла. А за три тижнi грошi й вiддам: ми якраз Зiрку на ринок повеземо – продавати. Тодi за всi борги розрахуюся. Люба стежила за матiр’ю й гадала, коли вже тiй увiрветься терпець. Але Вiра мовчки пiшла в комору й повернулась iз мискою проса: – Тримай, i хай дiти будуть ситi. Три тижнi – то довго, а ви едину годiвницю продати зiбралися. Орися вхопила – аж очi засвiтилися: – А як же вiдрiз? Вiдрiз як? Ураз за спиною почувся голос Макара. Зайшов тихенько, стояв та слухав. Та як побачив, що Вiра вже хоч би що вiддати ладна, лиш би тоi сусiдки позбутися, таки втрутився: – Нащо тобi вiдрiз? – Ой, Макарчику! Ой, налякав! Та то я так, побачила, яка гарна спiдничка в Любашi, то й думаю: де б i собi такого сукна взяти, щоб дiтям пошити? – А я тобi скажу, – Макар узяв у жiнки миску з просом, зважив у руцi. Записав у зошитi, кому й скiльки, простягнув назад Орисi. – Якщо твiй чоловiк замiсть пити й спати пiде до мене працювати, то й у вас таке буде. Може, i бiльше. А як надумае в чужi краi на заробiтки iхати, теж хай приходить, я розкажу, куди краще. – Змочив кiнчик олiвця язиком i знову пiднiс до зошита. – А тепер скажи: повернути коли плануеш? Записати хочу, бо все мае бути на облiку. Орися вiд таких слiв аж спалахнула. – Та нехай горить твiй зошит у пеклi! Мiг би хоч раз просто допомогти матерi трьох дiтей! Сам розкошуе, а iншим i кусня хлiба шкодуе! Та й кинулася геть iз хати, усе ж прихопивши iз собою просо. Щойно грюкнули за нею дверi, Макар обернувся до дружини: – Домовмося так: щоб я ii й на порозi бiльше не бачив. – Макаре, та я ж… – Та ти ж iй усе вже була вiддати готова, тiльки б та замовкла. А вона то й знае i тим користуеться. – Макаре, там же дiти. – І в нас дiти. Тiльки я з ранку до ночi то на полi, то на городi, то на пасiцi, то коло худоби, а вiн усе на лавi чи в коморi та iз сивухою пiд боком. Макар нарештi звернув увагу на дочку, яка захоплено слухала батька. Цiеi митi вiн говорив уголос те, що вона й сама думала, i дочка купалась у його словах, закарбовувала кожне в пам’ятi. – Любашо, йди погуляй. І вiдклади те вишивання, почитай краще. Тобi мову вчити треба. А нам iз мамою – поговорити. Люба слухняно склала сукно й нитки та гайнула з хати. За порогом на мить завмерла i вдихнула на повнi груди – як же то добре нарештi опинитись на свiжому повiтрi, пройтися двором до стодоли та впасти з книгою в копицю сiна! Не знала Люба, скiльки вже часу минуло, поки вона жила на тих друкованих сторiнках, вчитуючись у сповiдь молодого нiмецького льотчика Пауля Боймера, закинутого долею на Захiдний фронт великоi вiйни, аж зрозумiла: скоро темнiтиме, а ще не чути звичного Тониного дзвiнкого «Гусь-гусь!», яким сестриця жене додому гусей, та гучного гелготiння за тим. Лежати Любi набридло, тож вирiшила пiти назустрiч сестрi: знала ж бо, якою дорогою та щораз прямуе додому. Побачила ii, щойно вийшла за село. Придивилась: Тоня не йшла – сидiла, наче темна хмара, посеред поля. Люба кинулась до сестри й ледве не впала вiд здивування: лице замурзане, керсетка розхристана, а сорочка пiд нею чорна як земля. Обличчя таке ж чорне, розпухле вiд слiз, старанно протерте брудним рукавом. А поруч тихо-тихо прилаштувались гуси. – Тоню! Що з тобою? Хто це таке з тобою зробив? Мовчанка i сльози. – Кажи, бо душу з тебе витрясу. Ти ж мене знаеш, я не вiдчеплюся, – сказала загрозливо, а в самоi серце кров’ю обливаеться. – Мик…и-и-ита… – аж повiтря iй сперло вiд тiеi образи. – Ориш…чин. І Нат…алка т-т-т-еж. – Нашоi сусiдки Ориськи дiти? А за вiщо ж вони тебе так? – За ля…льку. Ту шиту ляльку Люба добре пам’ятала: щойно батько вiдчинив скриню, щойно вийняв ii з того черева скарбiв i дав Тонi до рук, як сестра закохалась у нову iграшку. Хоча яку iграшку: та дiвчинка з косичками була несамовито схожа на саму Тоню – така ж чорнява, з блакитними очима та червоними губками. А сукенка на нiй така, що нi Любi, нi Тонi й увi снi не насниться. З того часу сестра з лялькою не розлучалась: чи вмиватися йшла, чи в поле, чи спати – усюди ii iз собою носила. Аж раптом за ту ляльку перетерпiла такого. – Послухай мене, сестричко, – Люба витерла пучками великих пальцiв свiжi сльози та пригладила Тонi волосся. – Тобi треба повернутися до рiчки. Сядь там на колоду й чекай мене. Я хутко. – Може, гусей вiзьмеш? – Нiби вони зi мною пiдуть. Люба завжди дивувалась, як тi гуси настiльки прикипiли до своеi подруги з кiсками, що вперто вiдмовляються повертатися додому без неi. Та саме тому iй потрiбно було дiяти швидко: зробити, що замислила, й повернути Тоню додому, поки нiхто не сполошився, що нi в загонi, нi вдома нiкого немае. Тож Люба гайнула додому, намагаючись не потрапити на очi матерi чи батьковi. На щастя, вони вже пiшли кудись iз хати, тож Люба могла вiльно здiйснити задумане: одчинила скриню, тихенько вибрала десь iз дна чисту сорочку, вхопила щiтку – i прудко назад, до рiчки, де сидiла й чекала Тоня. А там уже зняла iз сестри брудний одяг, вдягла в чисте, обчистила швидкими й точними рухами землю з керсетки й сiла на бережку сорочку виполiскувати. І хоч в осiннiй водi руки мерзли й не слухались – виду не подавала, уперто тручи, бо рано чи пiзно це мало допомогти. Нiчого в сестри не питала – знала: та сама розкаже, як iз силами збереться. Так i сталося. – Сидiла я тут, доки гуси плавали, i все вигадувала новi iмена своiй ляльцi. Вона така… Ти ж знаеш. Їй просте iм’я не пiдходить. Нi Даринка, нi Оксанка… Якесь заморське чи панське треба. Говорила собi вголос, не чула, як Микита з Наталкою ззаду пiдкралися. І розказала Тоня, як вони смiятися почали, тодi iграшку з рук видерли та розглядали. Спершу питали, а чого та лялька одна, де ii парубок, перекидали одне одному. А тодi подарувати попросили. – Та як так – подарувати? – здивувалась Люба. – То ж не ти ii купувала. – Сказали: «Чого тобi шкодувати? Тобi тато нову купить, вiн же знае, куди по них iздити. А нам таких вiк не бачити». І забрали. Я кинулась вiдбирати, а вони мене як штовхнуть на землю – i давай по нiй валяти. Ще й регочуться. А потiм утекли й ляльку забрали. Люба закiнчила прання й критично оцiнила сорочку: слiдiв бруду на нiй не було, але й колишня бiлизна зникла. Щоб ii повернути, доведеться довго вимочувати ii в жлуктi з попелом та киплячою водою. Але то буде згодом. Зараз головне – приховати ту ганебну подiю. Присiла коло Тонi й зазирнула iй в очi: – Може, менi до них по ляльку сходити? Ти знаеш, iнколи я вмiю переконувати. Тоня засмiялась. Востанне Люба переконувала однокласника, якого вмовляла вiдчепитися вiд шкiльноi подруги. Та розмова вдалась: Люба просто взяла палицю й зацiдила хлопцевi по шиi. Вiдтодi бiдолашний i Любу, i ii подруг обходив десятою дорогою. Але тодi батько був у вiд’iздi. А нинi вiн удома й не вiдомо, як вiдреагуе. А iм зараз лише сварок iз сусiдами не вистачало. – Не треба. Вона вже не та – вони ii собою замастили. Хай мають. – Давай домовимось: не будемо нiчого казати папашi. Іграшки ще будуть. А засмучувати його не хочеться. Тоня мовчки кивнула. Люба не раз дивувалася: звiдки в тiй зовсiм маленькiй дiвчинцi стiльки мудростi й розумiння, умiння думати не про себе, а про iнших? Розвiсила сорочку просушитися на вербi понад рiчкою, взяла сестру за руку – i пiшли стежкою додому, об’еднанi спiльною таемницею та в супроводi гусей, якi щасливо гелготiли, передчуваючи сон. Іще здалеку долинув гучний батькiв голос, що гукав iх посеред поля. Почули собачий гавкiт i кинулися назустрiч. Дiвчата раптом вiдчули: поки е цi голоси, поки iх шукають, усi iншi негаразди нiчого не вартi. Уже на пiдходi до розвилки побачили батька, а з ним – Сiрого й Лапу, i кинулися до них: – Папашо, не сварiться, будьте ласкавi! Загулялися ми, заговорилися, – просили, хоч i знали, що як батько щось собi вирiшив чи розiзлився, його гнiву нiчого не змалить, поки сам не вичахне. Але завжди суворий Макар раптом просто пригорнув дiвчат i завмер у тому напiвзiгнутому положеннi на кiлька хвилин. Не хотiв би розгинатися за жоднi грошi, та вечiр уже був холодним, ще й доньки трусилися чи то вiд вiтру, а чи вiд голоду, тож забрав свiй маленький скарб i всiм гамузом вирушили додому. Собаки бiгли слiдом i радiсно повiдомляли околицю, що пошуки увiнчались успiхом. Вiра стояла коло хвiртки й куталась у шерстяну хустку, майже перетворившись на соляний стовп вiд тривожного очiкування. Побачивши дiвчат, так i сплеснула руками вiд щастя, та варто було iм пiдiйти ближче – нахмурилась. Сестри одразу зрозумiли: Вiра iх розкусила. Наметаним материнським оком одразу помiтила: сорочка на Тонi iнша, не та, що вони разом обирали та вдягали зранку. Та про це й слова не сказала. Лише всмiхнулась широко й окутала теплом. – Проходьте до хати! Змерзли ж, мабуть! У мене вже й галушки готовi! Пройшли в дiм, посiдали за столи й так добре на душi стало: тепло, сито, затишно! І стiл – повна чаша: Вiра навiть дiстала iз ШАФИ мед, горiхи, родзинки, а дiвчата iли досхочу й смiялися, i Любi зовсiм не хотiлося думати про те, що надто щедро мати роздае скарби Шафи i що то може означати. Лише Петровi не до смiху було: ним аж трусило вiд нервiв. Збирався на танцi, обирав найкрасивiшу сорочку i теплий сардак зверху. Двiчi вмився, розчесався, навiть намастив волосся гелем, що його Макар привiз iз Нiмеччини. Тодi ще раз умився, випив води з м’ятою i пожував стеблину, щоб освiжити подих. Та все нiяк не мiг вийти за дверi. Макар сидiв на лавi за столом i пiдсмiювався: – Сину, що це ти збираешся, як дiвка в заплiтках? Чи замiж хочеш? – Макаре, май совiсть, – вступилася за сина Вiра. – Бачиш, вiн i так хвилюеться. Зовсiм памороки вiд дiвчини забило. – То хай хоч познайомить iз нею. Щоб, як мiй син у неi пiд грушкою свiй розум забуде, знати, де шукати. – Ай, мамо! Тату! – не витримав нарештi Петро. – Не поспiшайте. Дайте спершу менi ii своею назвати, потiм знайомитись будемо. – То ти, синку, швидше думай, – вибухнув смiхом Макар. – Бо як на дiвчину довго дивитися, ii iнший своею назве. Петро лиш кинув «Ет!» i вибiг iз хати розхристаний. Люба з Тонею зайшлися веселим смiхом, передражнюючи брата. І лише Вiра з тихим посмiюванням журила: – Макаре, ти б не тиснув на хлопця. Вiн i так постiйно червонiе, як про неi питаеш. А ви, дiвчата, чого? Скоро й самi отак червонiтимете при хлопцях! – Не будемо! – вiдповiли водночас. – А от побачите. І тодi вам перед братом соромно буде. А поки iжте, щоб не хололо. – Вiра пiдклала iм iз печi ще теплого пирога. – Мамо, так розкажiть же ще раз, як ви з татом познайомилися! – доньки любили цю iсторiю, скiльки б разiв батьки ii не розповiдали. Хоч тi вже й казати втомилися. Та сестри знали: ii приемно згадувати, тож просили, поки батьки не здавалися. А тодi знову слухали улюблену оповiдь про те, як зустрiлися двое: Вiра, донька з багатоi сiм’i, та Макар – бiдний, проте роботящий парубок. І як дiд Ісак оцiнив наполегливiсть та хист Деревського, ризикнув довiрити його рукам не лише доньку, але й господарство, вiддавши за Вiрою левову частку спадку. І про те, як училися робити все разом: працювали самi вдень i вночi, вирощували й продавали, а тодi найняли кiлька працiвникiв – i справа пiшла швидше. Як просили в Бога дiточок, i вiн дав iм багацько, ще й усiх здорових i хороших, роботящих i надiйних. Приспанi такими розмовами, Люба й Тоня скоро дрiмали на печi, Олексiйко та Василько сопiли пiд ковдрою, а Макар iз дружиною потроху перебралися на лiжко, де виткана Вiрою на виданнi ковдра – кожен стiбок був побажанням про майбутнього чоловiка – уже багато рокiв ховала iх вiд стороннiх очей та всiх турбот. Роздiл 5 Арешт Жовтень 1929 року Тiеi ночi собаки брехали особливо завзято. Їхнiй гавкiт розривав темряву, проникав у всi куточки свiдомостi, хапав лещатами та витягував зi сну, куди вперто занурювала денна втома, раз за разом, що кiлька хвилин, до самого ранку. І чутно було, як це гавкання розходиться селом: починаеться сиплим собачим голосом за хатою дiда Василя, ген на околицi, де у вербу вдарила блискавка, аж корiння обвуглилось, рухаеться дедалi сильнiшою хвилею, набираеться сил та голосiв, накривае й хату Деревських – спершу до цього собачого хору долучаеться Сiрий, пiдвиваючи зi своеi буди, а затим i Лапа, поставивши лапи на паркан та намагаючись передати цей крик якомога далi, – а тодi весь цей собачий лемент рухаеться вперед, збираючи голоси всiх сусiдських Сiркiв, Рябкiв, Чорновухiв, Вовчкiв, Найд, у найближче село – i ще далi, за рiчку й поле, то затихаючи, то повертаючись назад iз новою силою… Ця нiч iз ii голосами виснажувала, замiсть того щоб дарувати сили та спокiй. Люба з Тонею тулилися одна до одноi на теплiй печi та прислухалися до нерiвного дихання батькiв i братiв. Ось тато закашлявся, прочистив горло. Мама повернулась зручнiше i тихо зiтхнула. Усiм не спалось, але чомусь усi залишались у лiжках, уперто прикидалися сплячими, щоб не заважати близьким, не тривожити iхнiй i без того крихкий спокiй, надiючись, що й собакам набридне iхня нескiнченна розмова. Якби розумiли по-собачому, то, мабуть, знали б, про що вони попереджали. Передавали один одним – вiд першоi хати на в’iздi в село аж до цього подвiр’я – послання: «Прокидайтесь i тiкайте! Берiть iз собою лише найнеобхiднiше та лишайте i хату, i господарство, бо лихо вже йде!» Та нi Люба, нi Тоня, нi навiть братик Василь, не кажучи й про iнших, собачоi мови не розумiли, а тi чотирилапi, хоч i чули, бачили, вiдчували запах лиха, нiяк не могли розповiсти людям. Скрипнула хвiртка. Той звук, тихенький скрегiт, прорвався помiж собачого гавкоту й накотив зверху. За ним долинули iншi: повiльнi й упевненi кроки мокрою пiсля дощiв землею, ii хлюпання пiд черевиками – чавк-чавк, чавк-чавк, – що перекликалося з повними ненавистi криками Сiрого та звуками його ланцюга: завжди, коли вiн рвався, ланцюг натягувався i дзвенiв особливо напружно. І пострiл. А за ним скавучання i гучний голос знадвору: – Ворога держави захищати надумав? Батько зiрвався з лiжка, босими ногами кинувся до дверей i – за сокиру. – Нi-i-i-i-i-i! – сичала мама, боячись додати голосу, щоб не почули тi, хто надворi, хапала за руки, тягнула до себе. – Не треба, гiрше буде! – Зi мною хай що хоч роблять! А господарку я чiпати не дозволю. – Якщо з тобою щось зроблять, то зроблять i з нами. Про дiтей подумай! – мати схопилась за сокиру i з усiх сил потягла на себе, не помiчаючи рiзницi мiж древком та гострим металом. Довга червона лiнiя глибоко розрiзала ii долоню, а жiнка навiть не зойкнула. Батько схопив ряднину, розiрвав на колiнi та заходився обмотувати руку дружини. – Вiро! Вiро, послухай мене. Ти маеш бути сильна. Дбати про дiтей. А кроки вже наближалися до дверей. Пiд iхньою вагою тремтiв ганок, i цi звуки змiшувалися з тихим скавучанням Сiрка. Дiти перелякано дивились одне на одного, ще напiвсоннi зранку, напiвутомленi з ночi, але з ясним усвiдомленням: наближаеться щось погане. – Та добий уже, щоб не мучився! Вуха рiже! – пролунало з-за дверей. І одразу за цим – ще один пострiл. Сiрко затих. Мама зойкнула. Василько й Олесiй у своiх лiжечках залилися плачем. Тато взяв мамине обличчя грубими руками: – Дивись на мене, дивись сюди. Ти знаеш, де запаси. Знаеш, де грошi. Перезимуете, далi буде легше. Головне – нiкому не вiр. Тепер ви самi по собi. Люба вiдчула, як накочуе жах… Хотiлося крикнути, стрибнути з печi, вхопитися за батька, стояти там, де мама, щоб вiн i ii обличчя тримав руками i сказав, що ж робити от саме тут i зараз, коли страх пробирае до нутрощiв. Вона вже навiть звiсила ноги й майже вiдштовхнулась униз… Дверi здригнулись вiд мiцних ударiв ззовнi. – Одчиняй! Негайно одчиняй! – гучний голос розiрвав на клаптi рештки тишi. Макар понуро наблизився до дверей, кинув на дружину короткий погляд – i вiдчинив. На порозi стояв уже знайомий йому чоловiк у сiрiй формi, з наганом на поясi. Змiряв господаря важким довгим поглядом, повiльно пiдняв ногу, пересiкаючи невидиму межу мiж вулицею й домом, ту саму, про яку отець Митрофан iще багато рокiв тому, освячуючи хату, казав, що жодне зло ii не перетне, – i опинився всерединi. – Обшукуйте. – Слово, рiзке, як пострiл. Далi подii розвивалися стрiмко: ще двое гостей, однаково високих, худих, у шкiрянiй формi й головних уборах на очi, увiрвалися до хати, наче ураган, i взялися до справи. Перевертали все – вiд скринь у сiнях до жердин пiд стелею, де зберiгали спiдницi й керсетки. Хлопцi попрокидалися – i в сльози. Один iз прибулих, почувши плач, скривився й замахнувся рукою: – Мовчати! Вiра схопила найменших, мiцно пригорнула до себе й сiла на лаву. Дiвчата забилися на печi в кут, наче горобчики. Макар стояв посеред хати, в одну мить знищений i зневажений. На нього, законного господаря, не звертали уваги й проходили повз, наче не помiчаючи. З невимовною люттю i якимось навiть задоволенням здирали пiдлогу, перевертали кошики, шукали серед продуктiв. За якусь мить домашнiй затишок було зруйновано вщент. Розкиданi по пiдлозi яблука трiскали пiд важкими чобiтьми прибулих. Простукували стiни. В одному мiсцi, здалося, щось почули: звук за стiною був глухим. Схопили кочергу коло стiни й довго не думали – кiлька сильних ударiв розтрощили бiлоснiжну поверхню. Пiд нею – лише труха, нiчого цiкавого. – Де старший син? – холодно поцiкавився комiсар. – Нема його, гуляе десь, – Макар вiдповiв наче спокiйно, але рiднi вловили в його словах пересторогу: «Навiть не здумайте говорити бiльше». – Ну що ж… Його час iще прийде. А ви поки кухню гляньте. Один iз молодших хутко побiг виконувати завдання, i Вiра, боячись поворухнутися, щоб не привертати зайвоi уваги, чула лише дзвiн перевернутого посуду. – Що ви шукаете? – нарештi несмiливо подала голос Вiра. – Зброю. Агiтки. Заборонену лiтературу. – Що-о-о-о? – в Макара вiд здивування аж подих перехопило. – Та звiдки в мене то все? Я цiлими днями на полi пропадаю! – Деревський Макаре, ти здiйснював антирадянську пропаганду. Нам це точно вiдомо вiд твого подiльника. Та ми це припинимо. – Усi пояснення обмежилися цим простим реченням, коротким i безжальним. А далi найгiрше: – Ти пiдеш iз нами. Люба почула коротке «Ой!». То мати вхопилась за серце. Чекати бiльше не могла, зiстрибнула з печi, кинулась до рiдних. Та iй не дали обiйняти батька: один iз прибулих вiдштовхнув дiвчину до щойно розкришеноi його ж стараннями стiнки. Розбитi дошки подряпали щоку й плече, труха припорошила розкуйовджене волосся. – Дитини не чiпай! – гаркнув Макар, наче поранений звiр. Але тiеi ж митi отримав болiсний удар револьвером по скронi. Одразу за цим його сильно штовхнули в плечi i – як був, у легкiй нiчнiй сорочцi та штанах – потягли надвiр. У сiнях ненадовго зупинилися й почали хапати все, на чому око зупинялось: теплу камiзельку, шапку, сокиру, червонi жiночi чобiтки – iх схопив молодий комiсар. Старший лише зиркнув сердито: – Чоботи тобi навiщо? – Так а що? Дружинi буде. Вiра кинулась за чоловiком, не вiдчуваючи холоду. Вхопила старого кожуха, який потрапив пiд руку, потрусила в них перед очима: – Дайте йому хоч на плечi накинути! Змерзне! Дiти побiгли слiдом. Перше, що побачили в дворi, – розпластане тiло Сiрого та кров коло розплющеноi пащi. Аж завмерли з жаху, не ймучи вiри власним очам. Ще вчора годували його з руки, чухали йому живота, дякували за те, як вiн рвався шукати iх у тому полi, а вже зараз його майже похололе тiло лежить без руху й звуку. Та Вiра не бачила Сiрого. Не бачила й сусiдiв, якi збiглися до тину погледiти на небачене видовище: могутнього й упевненого Деревського ведуть, наче на шворцi. Страшний вiтер шарпав одяг i волосся, та всi стояли наче завороженi, дивилися. Вiра прорвалась-таки до чоловiка, накинула на нього кожуха, який уже за мить був скинутий на землю одним iз гостей i потоптаний чоботом iншого. З-за тину чувся тихий шепiт: – Забирають-таки? Невже винен? – То баба Мотря з крайньоi хати. Вибiгла простоволоса, лише жупана накинула, щоб нiчого не пропустити. – Просто так забирати не будуть. Вони свое дiло знають. – Це Микола. Його молодший син був одним iз перших, хто вступив до комсомольцiв. І з того часу вдома лише й точилися розмови про руйнування межi полiв, щоб зробити одне спiльне й велике, про новi могутнi трактори та врожаi, якi потрiбно зiбрати на всю краiну. – А я завжди знала, що Деревський усе проти громади робить. Не може бути, щоб усi працювали однаково, а жирував лише вiн, – пролунав дзвiнкий голос Марiчки. Сусiди дружно закивали: як Марiчка так каже, то точно щось знае. Бо кому, як не iй, знати: то ж ii Іван iз Макаром на заробiтки iздив. Тiльки Деревський, як вернувся, ще бiльше людей найняв, а в iхнiй хатi вiд того багатство не помножилося. Неспроста це, точно неспроста. І поки так мiж собою шепотiлися, до тину збiгалися все новi й новi селяни, пiднятi з теплих лiжок собачим гавкотом i незвичним гамором. Із якимось аж нетерплячим тремтiнням спостерiгали за драмою, яка розгорталась просто перед iхнiми очима: за понурим високим Макаром, якого трое мовчазних офiцерiв вели до пiдводи; за розхристаною Вiрою iз закривавленими руками, котра бiгла за чоловiком i безтямно кричала; за переляканими дiтьми, що товклися на порозi й не знали: бiгти iм за матiр’ю чи залишатися вдома. Найбiльше плакав малий Василько: його лякали незнайомi люди, гамiр i материн плач. Аж раптом почувся голос сусiдки Орисi: – Ви добре шукайте! Я сама бачила листи пропаганди в печi. Я вчора в гостi зайшла без попередження, то Вiра iх саме палити намагалась! – Брешеш! – завжди спокiйна й лагiдна Вiра не стямилась, як учепилась iй в обличчя, аж довелося сусiдам iх розтягувати. Коли Вiра нарештi вiдпустила сусiдку своiми й без того скалiченими руками, все обличчя тiеi було вкрите кривавими патьоками, що й не розбереш, де кров вiд свiжих подряпин, а де вiд Вiриних ран. – То це твоя помста? І за вiщо? За миску проса? А щоб тобi люди завжди так вiрили, як ти правду говориш! – А чи не правда? – озвалась i баба Мотря. – Чого б iще ви тихо, мов злодii, вночi гостей приймали? Ото акурат минулого тижня. Приiхали пiдводою тихенько, побули нiч i так само тихо й поiхали, тiльки краму бiльше стало. Чого такi секрети, питаеться? Нормальним людям вiд громади ховати нiчого! У тому лементi Вiра й не помiтила, як упустила головне: Макара вже посадили на пiдводу, тихенько вйокнули й рушили порожньою нiчною дорогою геть. І поки силует чоловiка нечутно вiддалявся, саму ii оточили збадьоренi запахом розправи сусiдки. Вiд iхнього лементу не було Вiрi iншого порятунку, крiм як сiсти й затулити голову руками – щоб не чути й не бачити. Та це лише додало масла у вогонь. Бiльше за всiх галасувала Орися: – Миску проса вона менi пожалiла! Дiтям iсти н?чого, а вона все зi своiм зошитом, усе iй записувати треба було! – І нас записувала! Я й позичила лише десять карбованцiв, кiлька яблук i подiл слив, так i то записала все до копiйки. – І добре, що за вас узялися. Вам би тiльки нас обдирати! Самi розкошують, пахнуть якимись закордонними милами, носять одяг ненашенський, вiд громади вiдбилися. – Годi! Гучний чоловiчий голос враз розрiзав той лемент, наче ножицями. Сусiди притихли й озирнулися. Той же зрiст, такi ж вуса, такий же вираз суворих очей – усе в ньому нагадало iм щойно заарештованого Макара. – Якiв! – покотилося помiж присутнiх. Якова Деревського селяни поважали й трохи боялися. Високий, сильний, робiтний – вiн завжди був авторитетом серед односельчан. А що не пив i до дiвчат не залицявся, був присутнiм на всiх важливих зборах, то не було й зачiпки, щоб йому чимось дорiкнути. Щойно почалась колективiзацiя, Якiв покiрно вiддав свое поле й худобу пiд колгосп i сам пiшов туди iнженером-машинiстом першого завезеного в село трактора. Дружина, обурена рiшенням чоловiка, забрала едину доньку й поiхала на Прикарпаття, до батькiв, залишивши його одинаком. Хоча й ходили чутки, що Якiв сам ii туди вiдправив, щоб згодом i собi перебратися, та щодня танули, не маючи поживи: надто добре вiн працював, надто активну участь брав у життi села. Слово Якова мало вагу й ранiше, а тепер, коли в його хату, на змiну старому перекошеному будинку, перемiстилась уся сiльрада, з ним боялися зачiпатися. Ось i зараз: варто було йому пiдiйти ближче, селяни розступалися все далi, утворюючи живий коридор до Вiри, закляклоi на землi пiд тином. – Ходiмо, – нахилився й одним коротким рухом пiдняв жiнку iз землi. – Холодно надворi. Я вiдведу тебе в хату. Мовчки спостерiгали присутнi, як вiв Якiв Вiру додому, як обгортав ii плечi, як скрутно зiтхнув, дивлячись на похололе тiло Сiрого, як завiв дiтей додому та запалив у вiкнi свiчку. Постояли й розiйшлися по хатах – дiлитися побаченим, оповiдати про падiння Великого Газди Деревського, про нову справедливiсть для всiх i про нове майбутне. Хтось тiеi холодноi ночi вирiшив краще переховати грошi, хтось – продати худобу на найближчому ярмарку, хтось – уже завтра записатися в колгосп. Але ще довго не давали iм заснути власнi роздуми й звук ударiв лопати об змерзлу землю, якою Якiв Деревський засипав сiре хутро вiрного братового друга. Роздiл 6 Коли говорить серце Жовтень 1929 року Незважаючи на холод, Петровi було гаряче. Вiн так довго мрiяв про це, аж ось норовлива Іванка таки дозволила провести себе до хати, i вони обое знали, що то означае. Довга темна коса й чорнi очi цiеi красунi зводили з розуму всiх парубкiв села, а обрала вона таки його, Петра. Кiлька тижнiв стрiляла очима – а в них такi бiсики стрибали, що аж лячно, – на тих танцях, кiлька мiсяцiв уникала розмови i зникала швидше, нiж вiн устигав заговорити. А сьогоднi нарештi стала з ним до танцю, заговорила лагiдно, дзвiнко засмiялась i залоскотала шию гарячим диханням. Не до танцiв було Петровi. Серце так i поспiшало вистрибнути з грудей, утекти, заховатися кудись пiд лавку, де не бачитиме тих вiдьомських очей, вiд погляду яких язик буквально присихав до пiднебiння, а замiсть слiв iз нього зiрвалося лише непевне: «Та я тее… Давай iз тобою… Щоб ти не сама». І так само хутко серце повернулося на мiсце, бахнуло об грудину з усiеi сили, розбившись iскрами радостi, почувши веселе й коротке «А давай!». Ішли довго. Іванка все щебетала: про новi чобiтки, якi iй батько справили, про спiдничку, яку на ярмарку бачила, про коралi, якi так до ii очей пiдходять. Про улюблену кiшку Бiлочку, з якою i до роботи, i до сну – навiть у лiжко до себе пускае. А Петро все слухав i думав собi: «Все тобi дам, вдягну, як принцесу, тiльки ти говори так, говори й не зупиняйся». Вiн навмисне обрав найдовший шлях, як це роблять усi закоханi, пiшов iз дiвчиною в обхiд села, щоб не потрапити на очi та язики мiсцевим, повiв до рiчки милуватися зорями, до тiеi колоди, де вдень так любили вiдпочивати його сестри, а ввечерi частенько сидiли пари. Серед мiсцевих навiть ходило повiр’я: як приведеш дiвчину до колоди й будете там лише вдвох, чекае на вас щасливе спiльне життя. А як прийдете, а там уже зайнято – шукай собi iншоi долi. Цiеi ночi все складалося якнайкраще для Петра: омрiяне мiсце було вiльним, наче чекало саме на них з Іванкою. Ще й на вербi над колодою розвiвалося щось бiле, схоже на прапор, на слова «я твоя» i на радiсть перемоги. Так сприймав цi знаки Петро, сп’янiлий вiд радостi та щосекундно готовий до дива. До всього ще й дiвчина трохи змерзла, хоч i соромилась сказати, зате несмiливо притулилася до його теплих грудей, дозволяючи обiйняти себе й накрити теплим сардаком. Так i сидiли, мовчки слухаючи дихання одне одного. – Тебе мати не сваритиме, що ти так пiзно ходиш? – нарештi спромiгся Петро. – Не хочу, щоб лаяли через мене. – Мати й батько сплять, вони й не помiтять. А я не знала, що ти такий. – Який? – Петро завмер в очiкуваннi, наче вiд цiеi вiдповiдi залежало все його життя. Але дiвчина лише розсмiялась у вiдповiдь, блиснувши своiми вiдьомськими очима: – Зовсiм iз тобою голову втратила… Додому менi пора. Бо батько, як прокинеться i побачить нас разом, женитися тебе змусить. А-а-а-а-а-а! – вiд ii крику з верби зiрвався птах i, невдоволено каркакуючи, полетiв геть. Петро саме розглядав своi пальцi, намагаючись дiбрати слова, що вiн i не проти б женитися, або вигадуючи причину, щоб Іванцi посидiти з ним iще хоч трохи, а далi до весiлля вже й без слiв би дiйшло, тож не побачив, як рiзкий порив вiтру зiрвав iз верби не дуже бiлу сорочку та скинув на колiна дiвчинi, так ii злякавши. Іванка стрибнула на ноги, наче ужалена, i аж затремтiла вся: – Недобре тут сьогоднi. Не як завжди. – І перш нiж Петро встиг по-справжньому почути, що вона сказала, швидко змiнила тему: – Лихом чути. Проведи мене додому, Петрику. Цього разу рухалися швидко й мовчки, наче пiдганяла невидима сила. Бiгли за руку, поперемiнно ховаючись пiд сусiдськими деревами, петляючи звивистими дорогами мiж хатами, об’еднанi одним страхом i одним бажанням на двох, лоскотним вiд п’ят i аж до самого нутра. Зрештою опинилися коло Іванчиноi клунi, розпашiлi вiд тiеi гонитви, iз пульсуючою в скронях гарячою кров’ю. У нiздрi вдарив запах сухого сiна, манячи лягти на нього вдвох. Петро заплющив очi та, наче кинувшись у крижану воду, нахилився до Іванки. Сам не помiтив, як торкнувся губами – й увесь свiт для нього розчинився, а ноги пiдкосилися, самi собою вкладаючи i його, i податливу дiвчину на запашну постелю. Вiн не тямив, що шепочуть його губи, а шепотiли вони багато всього: i про нову хату, що зовсiм скоро буде збудована, i про ii очi, якi спокою йому не давали, i про дiтей, яких вiн хоче з нею мати, i про рушника, якого нехай приготуе, бо тепер вiн уже точно прийде свататися. А за якiсь безкiнечно довгi митi свiт знову зiбрався докупи, впустивши мiрний звук пiдводи. – Уперше чую, щоб у нас тут уночi iздили. Може, трапилося що? – здивувалась дiвчина. Вона, розпашiла, лежала в Петрових руках i дивилась на нього з усмiшкою, за яку вiн готовий був вiддати пiв свiту. Пiдвода наближалася. З неохотою вiдiрвавшись вiд любки, Петро визирнув iз дверей клунi i обiмлiв: на великому возi iхали четверо: трое комiсарiв ОГПУ та чоловiк у тонкiй нiчнiй сорочцi. Пригледiвся ближче – так то ж батько! – Тату! Навiть не озираючись, вiн безтямно кинувся услiд й перечепився об колоду коло ганку. Так i впав обличчям у багнюку й довгi мiсяцi по тому не вiдав, що саме ця колода його врятувала вiд миттевого ув’язнення: на гучний окрик посеред ночi старший офiцер iз чорними очима рiзко озирнувся i вп’явся поглядом у нiчну темряву. – Ти нiкого не бачив? Молодий, що вже майже дрiмав, аж стрепенувся: – Нi, товаришу Кривець. Мабуть, то був пiвень. Їм саме час. Пiвнiч. На тому розмови на пiдводi й закiнчились. І лише Макар добре знав, чий дiм вони проiжджають, тож i здогадався, хто кричав. Вiн понуро дивився вниз, намагаючись не видати, як болiло йому серце вiд важких думок. Не вiрилось у те, що вiдбуваеться, хоч холод i пробирав до кiсток, спина нила вiд незручного положення i скручених назад рук, а вiз трусило вiд швидкоi ходи коня, якого, не вiдомо заради якоi мети, щохвилини пiдганяли нагайкою. Вiн заплющував очi й бачив дружину, оточену розлюченими селянами, готовими ii розтерзати на власному подвiр’i. Бачив переляканi личка дiтей i стискав кулаки вiд безсилоi лютi. Безсилий. Саме це слово зараз пасувало йому найбiльше: почувався так, наче з нього вiдкачали всю енергiю, в одну мить забрали сенс життя. – Приiхали! Мiцнi руки штовхнули Макара в спину, i той, не втримавши рiвноваги, впав на холодну землю. Так би й лежав, якби не пiдняли за загривок i грубо не заштовхали в сире й темне примiщення. Одним коротким рухом зняли кайданки i всадовили на гнилу солому. – Тут посидиш, – уже знайомий холодний голос цього разу проникав у саме нутро i вперше викликав у Макара непiдробний страх. – Довго? Замiсть вiдповiдi отримав такий удар у щелепу, аж свiт йому закрутився. А одразу за тим почув холодне клацання замка i тихе кректання з кутка камери. Тiеi ж митi на iншому боцi села схвильований Петро забiг у хату. – Мамо, що я бачив! Що сталося? У великiй кiмнатi горiли свiчки, наче за покiйником. Усi сидiли тихо. Сказане вголос хоч одне слово означало б для них, що все це не сон – це вiдбулося насправдi, увiрвалося в iхне життя й перевернуло його, вирвало з корiнням й пустило, як колоду за течiею. Петро завмер посеред кiмнати. Роззирнувся. Вiра сидiла на лавi без сил поворухнутися. Тоня колисала наймолодших – iм було найлегше: все навколо нагадувало казку, iнколи веселу, iнколи страшну, але однаково нереальну. Люба тихо поралась по хатi: розпалювала пiчку, розкладала харчi на стiл. У кутку сидiв дядько Якiв, зчищав iз лопати рештки землi. Вiн першим наважився розiрвати тишу: – Я розумiю, це непросто. Але ви маете поводитися так, наче нiчого не трапилося. Нехай дiвчата ходять у школу, як ранiше. Я не знаю, що буде далi, але поки вас не чiпають, треба жити, як ранiше. Нiхто не мае бачити ваших слiз, ви не повиннi говорити про те, що трапилося. – Усе село бачило, що трапилося… Що з того, що ми мовчатимемо? – голос Вiри був надламаним, ледь чутним. – А те! Як почнете говорити, скаржитися, шукати справедливостi – буде гiрше. Зараз схоже дiеться в багатьох селах. Бiльшiсть тих, кого забрали, так i не повернулися назад. А як мовчатимете, може, й не чiпатимуть. – Куди його повезли? – озвався Петро. – Та ж, мабуть, до в’язницi, що за болотом. У нас i везти бiльше нiкуди. Першi кiлька днiв усiх там тримають. Поки вирiшать, куди далi. Люба слухала то все мовчки, аж ураз зiрвалась iз мiсця й кинулася збирати торбинки в школу собi й Тонi. Накидала як iз гарячки: книги, зошиток, ручку й чорнильницю. Поклала кiлька вчорашнiх пирiжкiв, кружальце ковбаси, набрала глек молока. – Ти куди, доню? – Та як куди? У школу. Нам iз Тонею вчитися треба. Як папаша наказували. А ви, мамо, вiдпочивайте. За Любиним прикладом усi в домi й собi заворушилися: Петро рушив умиватися, взяв одяг на змiну – скинути вечiрнiй святковий i замiнити його на буденний. Не минуло й кiлькох хвилин, як знову вигулькнув у хатi, узяв вiдро. – Пiду напою коней. День лише починаеться, роботи непочатий край. У пiчцi забулькав казан iз водою. Дядько Якiв обережно вийняв його i вкинув добрячу в’язанку ромашки, що висiла сушена тут-таки, пiд стелею. – І правильно. Ідiть зараз кожен у своiх справах. А я залишуся з Вiрою, напою чаем, поговоримо. А малi нехай сплять. То все iм наснилося. Нехай тепер проженуть страшний сон новим, приемним. І раз по разу скрипiли дверi хати Деревських: першими iз них вийшли двi маленькi дiвчинки, зiщулившись пiд поривами рiзкого вiтру й вагою чималих торбинок, напханих книгами та iжею. Слiдом за ними – високий чорнявий парубок, котрий скрушно зiтхнув та швидким кроком рушив до конюшнi, звiдки ще довго чулись iржання та лайка. І понад усiм тим тягнулося тужливе виття Лапи, чийого брата менше години тому було присипано землею навiки. Роздiл 7 По той бiк статкiв Жовтень 1929 року Люба й Тоня розiмкнули руки лише перед входом до школи. Вони б i далi були разом, стискаючи й зiгрiваючи холоднi пальчики одна одноi, та повиннi були розходитися по рiзних класах: Тоня до молодшоi школи, де лише опановували елементарну лiчбу й читання, Люба до старшоi, де вже й сама коли-не-коли ставала на замiну вчительцi, якщо ту викликали в сiльраду чи райцентр. Нiхто тому й не дивувався, бо знали: Деревська охоча до науки, як нiхто в iхнiй маленькiй громадi. А вона iнколи уявляла себе вчителькою i не могла повiрити своему щастю, коли Макар пообiцяв вiдпустити ii на навчання, як час прийде. Допоки iншi учнi на перервах бiгали навколо школи й дражнилися, хлопцi смикали дiвчат за кiски, а дiвчата жартували над хлопцями, сидiла на ганку й читала про все на свiтi – ще й тих книг, яких зроду-вiку не було в шкiльнiй бiблiотецi, а все папаша та його друзi з мiста привозили. Особливо любила всiляку чудасiю, яку потiм оповiдала iншим дiтям: про дивного чоловiка, який майже двадцять рокiв сам виживав на безлюдному островi; про мандрiвника, який потрапляв то в краiну велетiв, то до людей, зростом як мiзинчик, то до коней, якi розмовляли власною мовою та були набагато розумнiшими за людей. А дiти слухали й гадали: чи справдi ото все таке в книгах описано, чи Люба таки трохи з’iхала з глузду, бо де ж таке бачено – конi, що розмовляють? Усi чотири роки сiльськоi школи Люба вiдчувала в ставленнi до себе дивну сумiш заздрощiв, захоплення i обережностi. Хтось лише пхикав i казав, що, як Люба так багато читатиме, доброi газдинi з неi не вийде, бо надто багато часу на той непотрiб убивае. Деякi навiть намагалися вкрасти ту чи ту книгу, знаючи, що Люба не стане жалiтися старшим, але швидко облишили ту затiю, бо й без участi старших завжди отримували прочухана, коли двi сестри, нiби розлюченi iндички, накидалися на кривдникiв. Інколи хтось пiдкрадався, наче кiт, який не певен, погладять його зараз чи кинуть чоботом, i намагався зазирнути хоч одним оком у тi книги, що Люба все носила й носила з дому. Але, незважаючи на постiйний iнтерес, близьких шкiльних друзiв у дiвчини не було, окрiм единоi дiвчинки, яка через постiйнi хвороби бiльше часу проводила вдома, нiж на уроках. Спершу Люба плакала, намагалася зрозумiти, що ж у нiй не так: iншi дiти все кучкуються, дружать групками, а вона, наче яка почвара, все сама й сама. Аж поки мати не посадовила ii на кухнi, не налила чаю i не сказала, що, якщо Люба залишиться в селi, так буде завжди: те, про що вона говорила, думала й мрiяла, настiльки вiдрiзнялося вiд щоденного побуту села, коли батьки сваряться за межi поля чи городу, а дiти – за кращий кусень паляницi, що ii просто не сприймали за свою. Ну про який острiв, папуг i людожерiв говорити тим, хто за межi рiдного села виiздити навiть не хоче? Деревську вважали дивачкою, але щоразу, варто було Любi переступити порiг, дивилися з цiкавiстю: що сьогоднi розповiсть ця дiвчина? Та сьогоднi всi вiдводили погляд. Зайшовши у свiтле, увiшане рушниками примiщення класу, Люба наткнулась на стiну холоду. Надiйка, ii звична сусiдка по партi, сидiла в iншому ряду, коло вiкна, i старанно уникала зустрiчi очима. Мiсце Люби, звичне, на першiй партi, найближче до вчителя, стояло крижано-порожне – навiть глечик iз квiтами чиясь рука перенесла в iнший куток класу. І вiдстань мiж партами наче збiльшилась. Дiвчина мовчки пройшла, чуючи, як кожен удар пiдборiв об дерев’яну пiдлогу гучною луною вiддаеться в душi. Тиша бринiла, наче натягнута струна, подекуди порушувана недобрим шепотом за спиною: «Вивезли вчора вночi… В кайданках… Значить, було за вiщо». Любу накрило гарячою хвилею лютi, вона до болю стиснула кулаки, готова кинутися на кожного, хто хоч слово скаже про батька, але згадала дядькову пересторогу i прикусила губу, щоб не сказати чого у вiдповiдь. Тим часом шепотiння тривало: «Усi думали, що то вiн боржникiв у зошит писав, а там були таемнi шифри. Вiн iх ворогам держави передавав». Люба мимохiть усмiхнулась: «Це тобi б iз такою уявою книги писати», – але вголос не мовила й слова, знала ж, чий то був лихий i тихий голос. Наталка, донька Орисi. Та сама, що лише вчора разом iз братом вiдiбрала в Тонi ляльку та втоптала ii сорочку в багнюку. А ось i сам Микита – колупае дальню стiнку й збирае побiлку на аркуш паперу, хто його й зна нащо. З них двох Наталка була розумнiшою, а Микита недалеко пiшов вiд дурника. Про третього, наймолодшого брата, говорили рiдко. У селi подейкували, що Костя вже народився причинним, бо батько на момент зачаття пив не просихаючи. Тож його навiть на люди не показували, тримали десь у хатi i навiть гостей у дiм не кликали, щоб зайвих розмов не будити. І двое старших день у день ставали злiшими – чи то вiд думок про те, як iм не пощастило, чи то дурна батькова кров брала свое навiть через час. За своею партою Люба зачаiлась, як звiрина на ловах: боялась дихнути, зайвий раз поворухнутися, лише особливо загостреними чуттями прислухалась, чи не наближаеться хто до неi. Спина змокрiла вiд тоненькоi цiвки поту, але дiвчина не ворухнулась. Коли скрипнули дверi, у ротi вiдчувся металевий присмак кровi – Люба смикнулась i прокусила з хвилювання губу. Вона хотiла дiстати iз сумки хустку й витерти рота, але сама думка про те, що на неi знову дивитимуться всi, здавалась нестерпною. Довелося мовчки ковтати кров. Молода вчителька, Олена Тадеiвна, зайшла до класу рваною ходою, то на мить гальмуючи крок, то пришвидшуючи його, нiби роздумуючи, чи не розвернутися iй назад, бо забула щось важливе, без чого в клас i приходити не варто. Уже коло самого вчительського столу жiнка ледве не впала, зачепившись пiдбором за дошку, котра раз у раз висовувалась iз рiвного ряду дерев’яного настилу та вперто стирчала догори. Вчителька зупинилась коло дошки й кiлька разiв пристукнула ii товстим пiдбором, загнавши вниз. Та щойно вiдiйшла на крок, маленький упертий гострячок знову виструнчився догори. Олени Тадеiвна прокашлялась. – Дiти, маю хорошу новину. Завтра зранку замiсть урокiв у нас буде годинка полiтосвiти. До нас приiздить не абихто, а Стоп’ятов Микола Валерiанович. Представник «старих бiльшовикiв». – Оце так! – аж присвиснув вiд хвилювання невисокий кирпатий Данило Микулин. Серед усiх учнiв такi зустрiчi хвилювали його юнацьке серце найбiльше. Вiн годинами слухав виступи бiльшовикiв по радiо, збирав вирiзки з газет, першим у селi став пiонером i вже зараз готувався за кiлька рокiв вступати до комсомолу. – Усi ми знаемо, що в село прийшли змiни. Тож Микола Валерiанович приiде разом iз керiвником обласного комсомолу розповiсти про шлях, яким ми йтимемо далi. Данило аж пiдстрибнув на мiсцi вiд хвилювання: – А iм можна буде квiти вручити? І питання задати? – Обов’язково, – Оленi Тадеiвнi наче трохи вiдлягло вiд серця. – Сьогоднi маемо пiдготуватися до зустрiчi: поприбирати в школi, помити пiдлоги, вичистити пилюку й павутиння. – А уроки сьогоднi будуть? – несмiливо озвалась Люба. – Ой, та мовчи там, дочко куркуля! – аж кинувся на неi Данило. – Тут така важлива зустрiч, а тобi лиш би книги читати! – А що поганого в книгах? – Нiчого, якщо це правильнi книги. А я твоi бачив. От i не дивно, що виростають на таких куркулями! Хоч би раз у бiблiотецi бiографiю Ленiна взяла! Люба звела очi на вчительку. Зазвичай, коли дiти брали ii на смiх, та зупиняла цей потiк, переводячи мову на те, що свiт великий i рiзний. Та цього разу вона мовчала й навiть погляду на ученицю не кинула, нiби враз тiеi не стало. Вiд цього Люба почувалась чи не найгiрше. – Вiзьмiть вiдра, наносiть води, добре все вiдчистiть. Не осоромтеся завтра перед гостями. Я займуся прикрашанням. Хто краще постараеться, отримае п’ятiрку, – сказала швидко, наче вистрiлила, й таким же швидким, хоч i нерiвним кроком, вийшла з класу. Учнi потягнулися до виходу: натхненнi можливiстю отримати гарну оцiнку, не протираючи штанiв за партою, намагалися вхопити цiлiшу та кращу ганчiрку, бiльшу та пишнiшу мiтлу, щоб вимести якiснiше й швидше. Люба залишалась на мiсцi, не в змозi й ворухнутися. Усерединi розросталась пустка: улюблена вчителька щойно показала iй, що вiднинi Деревська – порожне мiсце. Вiднинi що б вона не робила чи не казала, це не матиме значення. Єдине, що важливо для всiх i кожного, – «донька куркуля». Короткий удар по спинi привiв ii до тями: – Рухайся давай! Наймитiв тут немае, усi працювати мають. Задоволений Микита повертався до свого мiсця, витираючи на ходу бiлу вiд вiдколупаноi побiлки долоню ганчiркою. Люба вiдчувала, як пече залишений ним на чистiй свитцi слiд. Тепер дiвчина не лише зганьблена, але й затаврована. Цього вона вже витримати не могла. Схопила речi й кинулась до молодшого класу: дiти там також завзято прибирали. Тоня з мокрою ганчiркою протирала лави попiд стiнами. «Ну хоч ii не чiпають, – з полегшенням подумала Люба. – Та чи надовго?» Тихо, намагаючись залишитись непомiтною, вона вислизнула зi школи, поправила на плечi свою важку торбинку й кинулась уперед, за край села, де верби й тополi, де болото й куди по добрiй волi i в кращi днi не ходять нi старий, нi молодий – до низькоi кам’яноi холодноi в’язницi, де ще за царських часiв тримали злочинцiв i де зараз за одним iз маленьких загратованих вiконець мав сидiти ii батько. Вiтер майже збивав iз нiг, так сильно пiдганяв ii в спину, подалi вiд школи й дому, де саме розгорталась iнша драма. Прокинувшись вiд короткого тривожного сну, Вiра змусила себе стати до роботи. Хоч Якiв багато розповiв iй, жiнка вже й сама розумiла: не бути вже ii господарству таким, як ранiше. І що швидше вона покiнчить iз усiм, що працювало, горiло, давало прибуток iще вчора, то бiльше шансiв iм узагалi зустрiти завтра. Зовсiм слабка, щоб далеко ходити, вона попрохала Петра обiйти поле та зiбрати всiх найманих Макаром працiвникiв. Той iшов i дивувався: ще вчора всюди кипiла робота, а сьогоднi вся господарка була сиротливо-покинутою: нiде не чулося дзвону сокири чи звуку вгрузання лопати в землю, не точився плуг i не вертiлися жорна, перетворюючи зерно на борошно. Коли проходив повз недобудовану хату, вiдчув, як закололо в серцi. Це ж вiн лише щойно покривав у нiй дах i ще чув у вухах батькiв голос: «Клади рiвненько i в два ряди – нам у нiй роками жити», – рiвняв стiни, докладав пiдлогу, уявляв, як займе окрему кiмнату вдвох з Іванкою, а вже тепер не вiдомо, чи коли-небудь вони потiшаться плодами своеi працi. Працiвникiв знайшов у старiй клунi: сидiли колом, пили сивуху – грiлися. Запах сiна вдарив у нiздрi, нагадавши про вчорашню нiч та Іванку. Петро заледве погамував сором, згадавши, що так i не попрощався з нею. Та зараз йому не до того, слiд було виконати материне завдання. Пiдiйшов тихенько, щоб не налякати, хоч i знав, що батько на його мiсцi увiрвався б усередину iз прочуханом, бо ж терпiти не мiг, коли хто вiд працi ховався. Та Петро, хоч i схожий зовнi й нерiдко такий же запальний, не був батьком. Вiн тихенько примостився збоку й прислухався. – Та то, хлопцi, ще бабка надвое ворожила, що його буде. Сьогоднi забрали, завтра вiдпустять. Де там Макар i де та пропаганда, ви ж знаете. У нього лише одна робота й була на умi, днями й ночами. «Микита, – думав Петро. – Добрий батькiв товариш. Захищае, навiть коли того немае поруч». – А як не вiдпустять? Багато ви бачили, кого вiдпускали? «Грицько. Новенький, – пригадував хлопець. – Спритний, але хитрющий. І все шукае, чого вкрасти». – А ти багато бачив, кого забирали? «Дмитро. Завжди обережний на слова i на дiло, але добрий i надiйний. Його навiть бджоли не кусають, нiби чують у ньому свого». – У нас у селi то перший, але в iнших, кажуть, усiх великих господарiв отак пiд корiнь… Ет… Пом’янемо… Петро нахмурився: «Кирило… Недарма в селах здавна вiрили, що мельники з нечистою силою плутаються. От наче нiчого-нiчого, а тодi як скаже щось, то тiльки б не наврочив». – Та цур тобi! Давай просто вип’емо, – перевiв розмову Дмитро. – Та добре, що хоч до холодiв не забирали. Усе одно взимку роботи немае, а так хоч копiйку заробили. Це вже був Степан, наймит iз сусiднього району. Прийшов у пошуках заробiтку з твердим наказом вагiтноi дружини повертатися, лише як доробиться до покупки хоча б двох коней. Перехилили чарку, закусили ковбасою, огiрками та що iз собою мали, налили нову. Розмова полилася жвавiше. – І куди тепер нам? Хоч робота була. Моя ж Христя мене зо свiту зживе, як новоi не знайду. – Степан активно працював щелепами. Петро вже давно помiтив, що скiльки б той не заробляв, а проiдав куди бiльше, нiж треба. – Та в радгоспи ж. Робота та сама, тiльки господаря нема. – Дмитро витер пальцем жир, що скрапав йому на бороду, облизав. – Кажуть, будемо все на себе ж, на свое село працювати. – А то як так – господаря немае? – Грицько радiсно присвиснув. Така перспектива йому подобалась. – Та кажуть, що все спiльне, – провадив Дмитро. – Усi кози, корови, конi селу належать. І дивиться за ними усе село. – Ой, недобре то дiло! – прицмокнув Микита. – Та чого ж? – Горiлка вже взяла свое, чоловiки напiвлежали, спершись спинами на солому. – Сам подумай! – Микита пiдняв чергову чарку i втупився в ii помутнiле скло. – Як за одною дитиною мамка i двi свахи дивляться, так згублять ii швидше, нiж як на когось одного лишать. Знаемо ми таке. Гуртове – чортове. Вип’ем. – Та не будьте такi певнi. Я от уже подав заявку в радгосп, iду туди за кiньми дивитися, – нарештi заговорив останнiй з гурту, високий i кремезний Василь, макарiвський конюх. От на нього б Петро нiколи не подумав, Василь завжди здавався задоволений усiм: i умовами, i господарем. «Треба запам’ятати, що я погано розбираюся в людях». – Може, то й краще – на благо держави, а не на одного куркуля. За те й вип’ю. І ще одна чарка розчинилась у гарячому шлунку, i ще менше ковбаси стало на загальнiй скатертинi. Петро слухав би й далi, та сперся незручно й сухе дерево видало його присутнiсть. – О, Петре! Заходь! Чарку налити? – Василь говорив так, нiби й не вiн щойно назвав Петрового батька куркулем. – Дякую, не треба. Петро вийшов до гурту, але не знав, де й стати, щоб почуватися хоч трохи певнiше. Пiд уважними поглядами семи робiтникiв було йому трохи нiяково, як школяревi, який не вивчив уроку та мае вiдповiдати перед кiлькома вчителями одразу. Тим часом його засипали питаннями. – А що там батько? Бачилися з ним уже? Куди забрали? – Що тепер iз роботою буде? Нам виходити завтра чи вже все? – Там коней пiдкувати треба, Макар мав новi пiдкови привезти. Де брати? Чи вже неважливо. – Пшеницю змолоти пора, на базарi чекають. Руки потрiбнi. – Гнiдий захворiв, чхае третiй день, хирiе. Лiкувати будемо чи на бiйню? У Петра вiд того всього аж голова обертом пiшла. Вiн багато разiв бачив, як батько швидко давав раду всiм тим справам: кiлька хвилин – i все, i далi всi працюють, наче гвинтики. Та сам вiн того ще не вмiв. – Ідiть за мною. Мати кличуть. Вони все й розкажуть. – Попереком чую, нiчим добрим то не пахне, – зводячись на ноги та крекчучи, пiдбив пiдсумок огрядний Микита, найперший iз тих, хто став до роботи з Макаром, iще коли той вперше отримав на руки дружининi грошi й сушив собi голову, як би iх не спустити, а примножити. Тодi й покликав до справи давнього друга, з яким змалку разом болото мiсили, поки перебивалися з хлiба на воду в пошуках хоч якого заробiтку. Микита спершу допомагав iз волами – орав поле, засiвав його, збирав урожай. Згодом захопився бджолярством, то й пропадав на макарiвських пасiках днями й ночами. В перервах мiж тим примудрився женитися, завести двiйко дiтей, поховати дружину. Та день у день усе так само приходив на ту пасiку й вiдправляв бджiл на медовий промисел. У зимовий же час ходив коло тих бджiл iще бiльше: i в хату занесе, i теплом огорне, i повiтря iм вологе запускае… Усе щоб навеснi знову винести в макарiвське поле: на первоцвiти, на липу, на квiтучу гречку… Вiра стояла на ганку й куталась у шерстяну хустку. Ось перед нею семеро, кожного знала вже давно: Микита-бджоляр, Кирило-мельник, Дмитро-косар, iншi – до рiзноi роботи бранi. Макар наймав людей лише за необхiдностi, коли бачив, що не може впоратися силами сiм’i. Вони й самi не помiтили, як один за одним у господарствi з’явилися найманi робiтники. І сьогоднi Вiра сама, без поради й благословення Макара, мала з ними попрощатися. «Сподiваюся, ти менi пробачиш. Я роблю це для дiтей», – думала вона, вiдраховуючи iз захованих у скринi грошей що кому належить. І тепер, стоячи на подвiр’i, кожну з тих торбинок вкладала в мозолистi руки наймитiв. Говорити сил не було, тож лише дивилась в очi з нiмим вибаченням. Але не всi дивились на неi у вiдповiдь. Дехто ховав погляд за довгими вiями, густими чупринами, зморшками навколо очей, втуплювався в землю. П’ятеро iз семи вiдвели погляд, вiд чого Вiра враз вiдчула себе ще самотнiшою. Шестеро рук мiцно вхопили данi iм торбинки, шестеро пар нiг рвучко розвернулися й пiшли геть добре натоптаною стежкою вiд дому до хвiртки, щоб бiльше не переступити того порога. І лише однi теплi руки м’яко стиснули Вiринi й повернули мiшечок назад. Микита нiколи не говорив багато, тож Вiра почула вiд нього лише: «Вам вони бiльше знадобляться». І наче в прiрву провалилася – плачучи, впала просто в руки Микитi. Роздiл 8 Свiт навиворiт Жовтень 1929 року Люба пришвидшила крок: попереду вже виднiлися кам’янi стiни в’язницi. Серце трiпотiло в грудях – водночас поспiшало й намагалося вiдтягнути цю мить якомога далi, сподiвалося й боялося того, що могло побачити. Уперто ступаючи крок за кроком, дiвчина нарештi дiсталась невисокоi будiвлi. У заскленому вiкнi горiла лампа й виднiвся кашкет, який проходжався настiльки задимленим цигарками примiщенням, що крiзь щiлину у вiкнi видно було лише вершечок, а власника й не розгледiти. Сама не знаючи навiщо, Люба пригнулась i обережно притиснулась до стiни. Скрипнули дверi, i швидким кроком надвiр вийшли двое: iхнiй недавнiй гiсть iз гострими чорними очима та молоденький комiсар iз папкою пiд пахвою. – І щоб повернувся швиденько. У нас тут роботи багато. – Так, товаришу Кривець. Вiдвезу, завiзую, повернуся. – І документiв не погуби. Усiх треба в реестр увести. Головою вiдповiдаеш. – У мене не загубляться, – комiсар гордо поплескав себе по грудях, якi вiддали ледь чутним паперовим шелестом. Кривець дiстав цигарку, помнув ii в пальцях: – Ми маемо знати про кожного, хто дiе проти держави. Щоб iм н?де було сховатися, знайти спiльникiв, будувати плани. Маемо взяти iх у кулак, щоб нiхто не прошмигнув. Тiльки так може настати загальне благо. – Ми сьогоднi добре попрацювали. – Сьогоднi. А ще е завтра, пiслязавтра. Щодня. І запам’ятай: нi з ким не розмовляй, не кажи, куди iдеш. Ми не знаемо, чи е в цих селян спiльники. Головне – довези папери. – Слухаюсь! Молодий комiсар побiг до паркану за в’язницею. Там на нього чекала запряжена пiдвода. Кривець задумливо запалив цигарку. Подобався йому цей юнак – гарячий, iдейний, до роботи беручкий. Власноруч зiбрав свiдчення на десятьох куркулiв та iхнi родини, а зараз везе iх до центру. Дивився, як той вправно сiдае на мiсце вiзника, бере повiддя й пiдганяе коней iз мiсця, й думав собi: «Справу робить, не шкодуючи сил. Якби ж усi розумiли, як нам непросто будувати нову державу. Скiльки зерна, ячменю, жита, м’яса, молока треба, щоб прогодувати всiх у нiй. Скiльки потрiбно рук, щоб будувати промисловiсть, дороги, мiста. Але ж нi, впираються. Хочуть тримати все собi, не дiлячись нi з ким. Он i цей Деревський – стiльки добра нажив, усе лише для себе й сiм’i. А тi сотнi iнших, кого можна було нагодувати його хлiбом! І кого нарештi нагодують, хоче вiн того чи нi… Хай хоч зараз вiн принесе користь комусь, крiм себе. Для початку – прикладом i страхом для iнших, щоб не намагалися повторювати». Офiцер вiдчув звичний тиск у грудях i скривився: тiльки б вистачило часу довести задумане до кiнця. Затамувавши подих, Люба стежила за тим, як Кривець допалюе, дотягнувши цигарку майже до самих губ – чи то з економii, чи з особливоi насолоди гiрким i гарячим, майже обпiкаючим димом. Досмалив, розтоптав недопалок важким чоботом i сховався назад у кам’янi стiни будинку. Щойно важкi дверi зачинилися за ним, Люба рушила вздовж стiни, зазираючи у вiкна. Усюди горiли лампи, за столами сидiли комiсари – всi молодшi тридцяти – й уважно заповнювали документи, складали iх до папок i ховали в столи. Працювали, не пiднiмаючи голiв, лише схоплювалися на рiвнi й гучно вiталися, щойно в примiщеннi з’являвся Кривець, вiддавали йому заповненi папки й поверталися до своiх справ. Не в змозi вiдiрватися, стежила Люба за його перемiщеннями, рухаючись вiд вiкна до вiкна, аж допоки не сiв за свiй стiл, обклавшись папками, й не поринув у iх вивчення. Лише тодi видихнула з полегшенням i рушила далi, аж до високого загратованого вiконечка, единого в будiвлi, де не було скла та звiдки чувся натужний кашель. Пiднялась навпочiпки, спробувала зазирнути: – Папаша, ви тут? І мало не втратила свiдомостi з радощiв, коли мiцнi батьковi руки охопили ii змерзлi пальчики. – Любашо? Тут я. На мить дiвчина пошкодувала, що не е такою спритною, як Тоня. Та б уже видерлась вище по стiнi й дiсталась до самого вiкна. Їй же довелося пiдтягуватися й стояти на пальчиках, щоб хоча б частково бачити батька. Вдивлялась у такi знайомi очi, уперше в життi наповненi не впевненiстю й силою, а почуттям, якого Люба нiколи до цього не бачила. «Страх!» – зрозумiла вона. Батьковi руки видавалися такими ж великими, та вже не настiльки мiцними, наче вперше втратили силу. А головне: вперше на ii пам’ятi були холодними. – А ти що тут робиш? – Та до вас же прийшла! Їжi принесла. Та як узялася дiставати з торби й передавати батьковi: i глечик молока, i пирiжки, i кружальце ковбаси. Макар нестямно шматував iх зубами, вiдгризаючи та ковтаючи великi шматки. З дальнього кутка камери знову почувся глухий кашель. – Хто там? – Сусiд мiй, Михальченко. Із сусiднього села. Його тиждень як сюди привезли. – Макар враз аж завмер вiд усiдомлення: це ж йому тепер потрiбно подiлитися цими крихтами iжi, принесеноi з дому. А як не подiлитись, то дивитися, як помирае вiд голоду й так схудлий та змерзлий Ілля. Чи зможе iз цим жити? Рiшення прийняв швидко. Метнувся вглиб камери, уклав шмат ковбаси просто в руку новому знайомому, разом iз двома пирогами. – Їж давай. Нам iще вибиратися якось звiдси треба. Сили тобi знадобляться. А тодi повернувся до вiконця й знову вхопив Любинi маленькi пальчики. – Скiльки вас? – Двое. Іллю теж уночi забрали, прямо на виходi iз сараю, вдягнутися не дозволили, попрощатися з рiдними… Двое нас тут. – А ви як? Мерзнете? Голоднi? – Не думай про те, доню. Щось раз на день приносять, годують. Вчися, головне, добре. Науку здобувай, бо то в життi знадобиться. І нiмецьку вчи – там роботи багато. Зможеш поiхати, куди захочеш, i свiт буде тобi вiдкритий. Люба незчулась, як уже повернули iй порожнього глечика, щоб заховала в торбу й забрала додому. – Та хай у вас буде! Може, води дощовоi наберете чи як. – Краще не треба. Не приведи Боже, якусь посудину знайдуть охоронцi – неприемностi будуть. Люба вiдчувала, як ii б’ють дрижаки. Не вiд голоду чи холоду. Вiд страху й лютi. Зiрвала з плечей хутряну хустку i протиснула крiзь решiтку. – Вкутайтесь сьогоднi. Їi сховати можна. Пiд солому чи одяг. А завтра я ще чого теплого принесу. Пiду поки, бо вже темнiтиме скоро. І кинулась геть, щоб не бачив батько, як сльози затуляли iй очi. Йшла, не вiдчуваючи морозних поривiв вiтру, просто до рiчки, де ще вчора випрала й повiсила Тонину сорочку. Хотiла забрати ii нишком та й повернути в скриню, та замiсть сорочки побачила лише клаптi, натягнутi на деревi, наче знущання. Клаптi зi свiжими слiдами нiг та болота. У головi майнула лише одна думка: «Тоня!» І вже вкотре за сьогоднi пришвидшила кроки – бiгла просто до школи, щоб перестрiти дорогою i впевнитися: iз сестрою все гаразд, ii не спiткала та ж доля, що вчора. Аж побачила: iде назустрiч, повiльно переставляючи ноги та тручи кулачками очi. Червона вiд слiз, Тоня затискала руками рота, щоб не заквилити вголос. – Тоню, квiточко! Що трапилось? – Н-н-не… зн-н-н-наю… – ледь витиснула з себе. – Та як так? Сльози е, а причини нема? – Є…. – Кажи вже! Неможливо на то дивитись! Тоня зiбралась iз силами, ковтнула сльози та ледь чутно мовила: – Я чужа… Ми тепер чужi… – Чому ти так кажеш? – Зi мною весь день нiхто не розмовляв. Я допомагала, як могла: пiдлогу мила, лави сувала, вiкна мила… А всi робили вигляд, що мене нема. Нiхто до мене не говорив. А що, як так тепер буде завжди? – i знову заплакала. – Ет, не вигадуй! – Люба мiцно обiйняла сестричку, хоча й сама вже думала про те саме. «Бути чужими не так i погано. Ми завжди такими були, просто нам нiколи не казали. Мовчали, бо поважали батьковi грошi. Значить, якщо у нас знову будуть грошi, то знов поважатимуть». Люба вiдчувала, як тремтить Тоня, й iнстинктивно хотiла закутати ii в хустку, аж згадала: той теплий шматок тканини зараз зiгрiвае одразу двох – батька та його нового товариша Іллю. «Мабуть, вони сидять зараз поруч, бо так теплiше. Лиш би iм не було холодно». Вiра стояла посеред клунi, теж кутаючись у хустку. Переводила погляд з одного кутка в iнший i не йняла вiри очам: п’ятиметрове примiщення, заповнене ранiше пiд стелю дорогим i таким потрiбним у господарствi реманентом, рiзало серце порожнечею. Вона не знала всього, що було в господарствi – тим завжди бiльше займався Макар, – але вже зараз бачила, що пропали два плуги, три мотики, лопата й граблi, кiлька вил, велика молотарка та вже припасене на зиму сiно. Хто й коли iх винiс, залишалось для Вiри загадкою. «Макаровi б це не сподобалось». Поки Вiра з розпачем розглядала те, що залишилось вiд господарки, Петра сповнювала надiя. Вiн iшов до Іванки, в хату, де вчора так нагло зник, – попросити пробачення. Вiн був певен: пiсля всього, що трапилося вчора, вона зрозумiе. А тодi дасть йому те, чого вiн так вiдчайдушно прагнув, – пiдтримку. Усе, що було йому зараз треба, – щоб насмiшливi очi подивились лагiдно i щоб, як учора, притулилась вона до грудей. Вiн знав: як буде так, вийде переможцем iз герцю iз самим дияволом. Тi очi манили його, застилали собою весь свiт, а з ним – i весь бiль, колисали й лiкували. Але коли зустрiвся з нею на подвiр’i, тi ж очi, що вчора дивились водночас насмiшливо й довiрливо, раптом стали перед ним холоднi й вiдчуженi. – Чого прийшов? – голос Іванки був таким же холодним. Дiвчина щойно дiстала вiдро крижаноi води з криницi i вперлась у Петра гострим поглядом. – Учора недобре вийшло. Ти пробач. Я так негарно кинув тебе саму. – То пусте. Не ходи сюди бiльше. Петра наче з нiг до голови тiею водою облило, аж задихнувся вiд несподiванки. – Та як не ходи… Вчора ж… – То було вчора. Узяла вiдро й пiшла до дому гордою й швидкою ходою. – Дай поможу. Петро спробував узяти те важке вiдро з дiвочих рук, але Іванка аж сахнулась вiд нього. – Не треба менi помагати. І тебе менi не треба. Облиш мене. – Та поясни хоч! Учора ти хотiла. – Учора хотiла, а сьогоднi не хочу. Іванка вже ступила на сходи, i Петро розумiв: ще кiлька крокiв – i вiн точно вiд неi нiчого не витягне, усе зникне, як i не було. Наступив на горло своему нутру, яке кричало: йди звiдси, як тебе не хочуть, забудь ту красуню – чи нема в селi кращих, – не губи коло неi честь i гордiсть. Обiгнав i перестрiв на ганку, перед самими дверима в хату. – Та скажи ж, що я зробив не так? Чи ти ображена? – Не ображена я. Було б чого. – Тодi що? Зiтхнула. І вiд того раптом стало йому ще важче. – Менi не треба, щоб перехожi кидали камiння. За те, що зв’язалась iз сином куркуля. І все, пiшла в хату, нiби й не було тих довгих тижнiв пострiлiв очима, таемних бажань, пустотливих слiв, наче наснилися вчора гарячi танцi й сидiння коло рiчки близько-близько i нiчний шепiт: «Мати й батько сплять, тож нiчого не скажуть». Петро брiв додому, принижений i розлючений. Йому хотiлося кинутись до тих дверей i гатити в них щосили, поки не вийде й не скаже, що вигадала то все, що вона рада його бачити, нехай приходить, коли схоче. Але то не мало сенсу. Іванка казала правду. Нiхто тепер не схоче мати з ним справи, нiхто не захоче бруднити свого iменi приятелюванням iз ним. Нiхто не пiде за нього замiж. За тими думками незчувся як добрiв до великоi хати, тiеi самоi, що ii такими зусиллями будували з батьком кiлька останнiх рокiв. Ураз на очi йому впала пелена, Петро схопив сокиру, приперту коло стiни, та взявся рубати ганок, випускаючи в тi удари весь свiй бiль: – То все через тебе! Через тебе… Нiмеччина. Через тебе… Господарство. Через тебе… Труд до ночi. Надii… Самотнiсть. Вiн сподiвався, що йому стане легше, але злiсть лише наростала. Петро вбiг усередину хати й гатив уже по стiнах: – Це через тебе поламане життя! У всiх! У всiх! Бив пiдлогу, залишаючи глибокi дiрки, аж доки не впав знесилений i не заплакав уголос. Тут не соромився – не було кого. І зрештою вiдчув, як чорна туга потроху вiдпускае серце, виходить з криком i сльозами, а разом iз нею покидають його й сили. Так i лежав, просто здригаючись вiд ридань, поки не забувся важким сном. Роздiл 9 Розлука Листопад 1929 року Із самого ранку в хатi стояла метушня: Вiра влаштувала великi збори. Розбудженi вдосвiта дiти блукали, наче сновиди, не тямлячи, вiд чого такий переполох i що iм робити. Зрештою посiдали рядочком на лавi, кожен iз горнятком молока й пирiжком у руках, задумливо жували й спостерiгали за матiр’ю. А Вiра металась по дому: вiдчиняла скринi, дiставала одяг, розпихала його в лантухи. Висувала з печi горщики з гарячою печенею й одразу ж мiняла iх новими. У повiтрi стояли такi пахощi, що дiтям аж памороки забивало, та нiхто не насмiлювався спитати, що то мати роблять: надто схвильованою вона була, надто тремтiли ii руки. Петро похмуро спостерiгав за тим дiйством iз дальнього закутка. Голова гула вiд випитого вчора – останнiм часом вiн часто навiдував шинок, вiдколи, прокинувшись на пiдлозi недобудованоi хати, роззирнувся й побачив збитки, яких накоiв. І вперше в життi захотiв забутися – по-справжньому й надовго, то й рушив туди. І тепер, пiсля кiлькох десяткiв таких вiзитiв, прокинутися зранку здавалось йому непосильним завданням. От i сидiв, притулившись до стiни й ледь дихаючи вiд спеки, яка наповнила хату разом iз пахощами з розжареноi печi, розслабляючи його тiло ще бiльше й перетворюючи думки на кулешу. У такому напiвсонному станi й не помiтив, як пролунав стукiт у дверi. Розбудило його лише свiже холодне повiтря, котре ввiрвалося в дiм разом iз приземистим вусатим чоловiком у теплому кожусi та шапцi. – Іване! Вiра кинулась гостю на шию. І завмерла так, тихенько схлипуючи. Іван обiйняв ii у вiдповiдь, незграбно поплескав по спинi й м’яко вiдсторонив. – Пора? – Пора. – Як же я тепер? – сльози полилися самi собою. – Нема коли плакати, сестро, треба справу робити. Якби не те «сестро», дiти й далi розглядали б кошлатого гостя, намагаючись пригадати, де його бачили. Першою впiзнала Люба. – Дядьку Іване! То ж вiн приiздив щороку на Рiздво, привозив подарунки. То ж вiн грався з дiтьми годинами у тi святковi днi, коли батько дозволяв вiдпочити вiд роботи, розповiдав казки та вчив варити пiвникiв iз цукру. Разом вони насаджували iх на палички та роздавали колядникам. І тепер знову побачити його було бiльш нiж радiстю: Люба наче перенеслась у безтурботне дитинство й забула про жахи минулих тижнiв. – То ж наш дядько Іван! – пояснила всiм, хоч i бачила, що Тоня теж почала впiзнавати. Петровi ж, здавалося, було байдуже, навiть якби до хати зайшов ведмiдь на заднiх лапах та попросив iсти. – Присядь же, вiдпочинь, – упадала коло гостя Вiра. – Н?коли нам. Рушати треба – що швидше, то краще. Вiра понурила голову: брат мав рацiю. Нiхто не мiг сказати, що чекае на них за кiлька хвилин, настiльки неспокiйними були цi днi: на дiвчат у школi кидалися дедалi частiше. Кiлька разiв проникали на подвiр’я – покрали всiх курей. Навiть Лапi, лагiднiй i лякливий Лапi, отрути пiдкинули – ледь урятували. Вiра фiзично вiдчувала, наскiльки складнiше iй ставало дихати. Тож зiбралась на силi та простягнула дiтям торбинки: – Дiти, вам потрiбно тепленько вдягнутися i iхати з дядьком Іваном у Софiiвку. Вiн про вас подбае. Поживете трохи в нього, познайомитеся з iншими братиками й сестричками. – Та як то, мамо? У чужу хату? – Чого чужу? – майже образився Іван. – Ви менi рiдня, я вам також. – Час зараз такий, маемо перетерпiти. Та й недалеко то. Я зiбрала вам теплi речi, iжу в дорогу. Вирушати треба одразу. І навiть не думайте додому вертатися – сидiть там, поки назад не покличу. Забудьте поки, де наша хата, – так буде краще. Малий Василько вхопився за мамину спiдницю й зайшовся плачем. Олексiйко, хоч i не розумiв, що дiеться, а лише лупав великими очима, теж незнамо чого приеднався до брата. Люба з Тонею вхопились одна за одну. Вiд тих новин Петровi трохи просвiтлiшало в головi. «Ото поки я по шинках тинявся, мати сiм’ю роз’еднала та по куточках розкидала?» – Вам н?чого боятися. У мене вдома ви будете рiдними. І я любитиму вас, як вашi батьки. – Іван обережно простягнув руку до Василька й погладив його по головi. І той, хоч i сторонився чужих, заспокоiвся вiд того простого й теплого дотику. – Ось так, малий. А тепер руку давай. Будемо дружити? Дивися, що в мене для тебе е. – Дядько витягнув з кишенi цукрового пiвника, такого ж, як тi, що iх Люба добре пам’ятала змалку. Поки Василько зачудовано смакував пiвника, а Вiра квапливо складала гаряче в торби, Іван пройшовся хатою i придiлив увагу кожному: погладив по головi, обiйняв, пригостив пряником, для кожного знайшов добре слово. Зрештою наблизився до Петра, обвiв чiпким поглядом засивушенi очi, скуйовджене волосся: – Тебе iз собою не кличу. Ти потрiбен матерi тут. – Добре. – Ти певен? Петро з-пiд лоба зиркнув на дядька: – Певен. – То дивися, щоб захищав ii. Для того треба бути при розумi, а не в хмелю. – Я буду. Тобто не буду бiльше. – То лише на твоiй совiстi, синку. Коли озирнувся, дiти вже стояли рядком, iз торбинками, а Вiра закутувала iх теплiше. – Готовi? – Де ж то готовi… – Вiрин голос тремтiв. І хоч намагалася триматись, але вiдпускати дiтей холодним листопадовим ранком у далеку дорогу здавалося iй безумством. Вимушеним безумством. – Я не поiду, – раптом вирвалося в Люби, аж сама здивувалась. – Мамо, я лишуся з вами. Зняла торбинку й поклала на стiл, а сама стала, вперши руки в боки – ну зовсiм як доросла. – Треба iхати, доню. Ми ж не знаемо, що тут чекае. – Я не лишу вас саму в домi. Петро он роботу знайде, а я вам по господарству помагатиму. То вже вирiшено, й не вiдмовляйте. Вiра переводила наляканий погляд iз доньки на Івана, аж помiтила усмiшку, яку той ховав у пишнi вуса: – Нехай лишаеться. Раптом що, то приiде опiсля. І хай як болiло у Вiри серце, що прощаеться з дiтьми, усе ж спокiйнiше, що не зовсiм сама. Та й ошелешила ii така доччина впертiсть, зовсiм макарiвська. Навiть у гордовитiй позi, у поворотi голови, з яким Люба повiдомила свое рiшення, читався Макар. Так i порiшили. І щойно взялося на свiт – пiшли проводжати всю ту веремiю аж за село, де на них чекала пiдвода до Софiiвки. На прощання Вiра всунула братовi кошель iз грiшми: – Як дiтям що купити доведеться. Вiзьми, щоб вони нiчого не потребували. Обiйняла дiтей, добряче закутала, щоб не продувало, й кожному за пазуху ще по пирiжку – аби не голоднi й не змерзлi, а все iнше не бiда. – Лишень не плачте – вам у дядька Івана добре буде. І за мене не говорiть i нi в кого не питайте. Н?чого сусiдам в зуби нашi iмена давати. Іван прикрикнув на коней, пiдвода рушила. І стояли трое: схудла вiд тих переживань Вiра зi стуленими в нитку губами, кремезний, iз каламутним та лютим поглядом Петро й тоненька Люба iз вперто затиснутими кулачками. Стояли плiч-о-плiч i дивилися, як близькi вiддаляються i перетворюються на ледь помiтнi цятки в морозних ранкових сутiнках. Додому йшли мовчки. Здавалося, кожне слово зробить оту тяжку реальнiсть iще ближчою, натягне на голову, пропустить у серце й зiпре груди вiд того нестямного болю. А поки мовчиш, наче й немае того, наче й наснилося. І краще думати, що то просто сон, який рано чи пiзно закiнчиться. Уже на пiдходi до дому помiтили дивне: хвiртка вiдчинена, Лапа заливалась шаленим гавкотом, а з хати чулися голоси. Петро кинувся всередину й так i завмер вiд побаченого: чужинцiв було п’ятеро. Серед них трое добре знайомих: вдягнутий по формi Кривець, голова сiльради та сусiд Іван. А ще двое молодикiв iз радгоспу – Микита й Данило. Вони моторно вигрiбали у великi торби все, що лежало в Шафi. ШАФА – ця святиня, якоi не можна було торкатися не те що чужому – своiм навiть, без дозволу батька. Цей рiг безкiнечного достатку стояв розкурочений, а скарби з його надр миттево опинялися в глибоких мiшках прибулих. Сиротливо вiдчиненою стояла й комора – схоже, ii вичистили ще ранiше. Іван зграбними рухами одчиняв скринi й виймав звiдти тканини й одяг, згрiбав усе в мiхи, якi стояли тут же, на пiдлозi. Петро завмер на порозi, гублячи слова й думки. Єдине, що зумiв витиснути: – То по якому праву? І зiштовхнувся з гострим поглядом чорних очей Кривця: – Конфiскацiя на користь громади. Чи ти маеш що проти? – Ми не проти, – материна рука лягла на напружене Петрове плече. Вiн обернувся. Вiра стояла блiдiша, нiж завжди, iз поглядом, вiд якого всi присутнi раптом вiдчули себе незатишо. – Мамо, як? – Нехай забирають, що хочуть. Їм виднiше. – Я такий радий, що ви розумiете. То все на загальну користь. Вам теж видiлять частку, як належить, – радiсно повiдомив голова. Кривець нахабно посмiхнувся. – Громада забирае лише те, що iй належить. – І за коротким помахом його руки робота закипiла швидше: зникали теплi ковдри, чобiтки, коралi. Петру аж зайшлося, так хотiв щось сказати, та Вiра мiцно вхопила його за руку: «Мовчи». Люба дивилась на те все й потай радiла: як же добре, що за цей тиждень, бiгаючи щодня до батька, вона повiдносила йому стiльки речей – йому й товаришевi в недолi. І сорочки, й каптанки, й чоботи, навiть теплий кобеняк. Знала, що бiльшiсть iз того забере охорона, щойно побачить, але Макар просив носити далi, бо раптом удасться когось пiдкупити й домовитися, щоб i в’язням що лишили. Та й краще мати хоча б щось, нiж мерзнути з ранку й до ночi. Тож Люба спостерiгала за тим безчинством i майже кричала вiд радощiв: «Ви спiзнилися! Спiзнилися!» Тим часом Вiра з холодною певнiстю встромляла словеснi шпильки – ii едину зброю. – Громада забирае свое. Звiсно. Невiдомо лиш, коли Іван став частиною тiеi громади. Га, Іване? Може, коли в Нiмеччину з моiм чоловiком iздив? Чи коли всi заробленi грошi прогулював i пропивав? Чи коли працювати вiдмовлявся – «Дiдька лисого я буду вдосвiта вставати». Така вона, ваша громада? Кривець не удостоiв ii вiдповiддю. Щойно за ним грюкнули дверi, знадвору почувся гусячий крик. Люба глянула у вiкно й навiть не здивувалась! Жiнки – четверо – вiдчинили ворота, сарай, хлiв, вивели корiв та коней i погнали дорогою. Десяток гусей, який iще залишався в господарiв, теж винесли зi скрученими шиями та поскладали на вiз. Вiра намагалась приховати, як сильно вразив ii цей грабунок. – Бачу, дiтей у вашiй хатi поменшало. Вiдправили вiдпочити? – голос у голови був благодушний, але Вiра добре розумiла: вiн знае. Хоч як би вона не старалась приховати своi плани, листи однаково через сiльраду ходять. Щоб не видати себе, Вiра прикусила губу i ще мiцнiше стиснула Любину руку. Вона спиною вiдчувала лють Петра i сподiвалась лише, що йому вистачить розуму не кидатися з кулаками. Тим часом голова продовжував. – Значить, стiльки мiсця вам бiльше не треба. Ми велику кiмнату пiд полiтчитання школярам вiддамо. І вчитель там буде на постоi. Суспiльно корисна робота, знаете. І ви за сприяння житимете собi спокiйно. «Спокiйно жити у власнiй хатi…» – лише й встигла подумати Вiра, перш нiж утратити свiдомiсть. Роздiл 10 Новi порядки Листопад 1929 року Люба квапилася до батька, послизаючись на примерзлiй землi, зцiпивши зуби та намагаючись не зважати на те, як тисне кров на скронi: вона аж нетямилася вiд гнiву й бажання розповiсти про змiни, що вiдбулися вдома. Почувалась наче птаха, в чие гнiздечко прорвався велетень у важких чоботях i розкурочив-потоптав там усе. Якихось два тижнi минуло, вiдколи Макара забрали з дому, а в хатi вже новi господарi, новi порядки й миттю не стало всього, що було: спокою, достатку, радостi i, головне, окриляючого вiдчуття свободи просто бути й робити, що любиш. На змiну iм прийшло тягуче повторення: тепер такi, як усi. Та хоч би якусь втiху мати з тоi «близькостi до гурту», хоч би мати вiдчуття едностi чи пiдтримки, якими упиваються iншi дiти, але нi – почувалась вiдкинутою, далекою вiд усього: навчання, веселощiв, друзiв. У школi ii обходили стороною, Олена Тадеiвна робила вигляд, що не помiчае завжди пiднятоi руки й зовсiм не зважала, коли Люба до неi зверталась, а iнших це наче й веселило. Ще б пак, Деревська вмить перетворилась iз панянки на порожне мiсце. На перервах нiхто бiльше не слухав прочитаних Любою iсторiй та навiть словом iз нею не перекидався. Лише iнколи, проходячи повз, дiти шипiли крiзь зуби «куркулиха»! Ох i накипiло в нiй, здавалося – розiрве зсередини. Хоча щодня й бiгала до батька, та не могла розповiсти всього, бо знала його характер i боялась розлютити, схвилювати – щоб не накоiв сам собi лиха з тих переживань. Тож видавала новини по крапельцi, а решта осiдала в ii душi чорним намулом – не приведи Боже зрушити, бо все залле по самi вiнця й не знати, чи зможе своiми дитячими силами той потiк лютi й страху зупинити. Дорогою додому ще забiжить у лiс, знайде там покинуту нору чи дупло та кричатиме туди, поки не охрипне. А поки загнала переживання в найдальший закуток серця, притисла рiшучiстю й тримае в ув’язненнi. Так думала, наближаючись до звичного за цi два тижнi вiконця, поки дiставала захований у кущах поламаний ящик, приставляла його до стiни, залазила нагору та пiдтягувалась руками до залiзноi решiтки. – Папашо! Я тут! Їсти вам принесла! Молоко, пироги, яблука, як ви любите. Вiдгукнiться! Але Макара не було чути. Люба гукнула ще раз. Тодi знову. Аж нарештi почула голос Іллi, хриплий до невпiзнання, навперемiш iз кашлем. – Нема Макара. Його ночу вивезли. – І зайшовся сухим i свистячим бухиканням, що аж вiдбивався вiд кам’яних стiн. – Куди вивезли? – Того не знаю. Нам не сказали. – І знову кашель. Люба вiдчула, як пiдкошуються ноги. Знала ж, що колись це трапиться, та однаково не була готовою. Так звикла за цi днi хоч на хвильку-другу, але бачити батька – худого, змарнiлого, проте живого. Приносити йому iжу потай вiд мами та чути напучування: «Учись, дитино. Головне – вчися». – То вiзьмiть хоч ви попоiсти. З глибини камери почулось кряхтiння й повiльний рух, що супроводжувався тихим стогоном. Щось недобре вiдчувалося в тiй повiльностi, гiрше, нiж зазвичай. Люба намагалася зазирнути вглиб та не вистачало зросту – лише ледь дотягувалась до самих граток, щоб звично вже передати глек i торбу. Рука Іллi вхопила ту iжу, наче безцiнний скарб, – закривавлена, зi збитою шкiрою й тремтячими пальцями рука. Люба з усiх сил напружилась i пiдтягнулась догори, та побачила лише вихопленi тьмяним осiннiм свiтлом голi плечi Іллi, вкритi синцями й ранами. – Божечко… Що трапилося? А Ілля, здавалося, зовсiм не думав про своi рани, з усiх сил вгризаючись зубами в пирiг iз капустою i перемежовуючи своi слова бухиканням. – Як батька твого забирали, провели обшук. Знайшли одяг i весь вiдiбрали. Солому для спання теж. Навiть спiднього не залишили. – То як же ви тут без одягу? І на землi спите? – злякалась Люба. Дiвчина вiдчула укол сумлiння: це ж ii провина. Усе через речi, котрi вона носила. Ілля повiльно звiвся на рiвнi, тримаючись за стiну. Сам не помiтив, як спустошив увесь глек i вже не мiг витиснути з нього нi краплi. Засмучено крекнув та простягнув назад Любi разом iз порожньою торбою. – Забирай, дитино, та йди. Дякую тобi за все. – Я завтра прийду. Принесу вам iще чого поiсти. Чи хоч соломи… – Добра ти душа. Але не треба. Іди й не вертайся. Що принесеш – однаково заберуть. Батька твого тут уже немае, а менi нiчим не поможеш. Люба задумливо взяла торбину. Тi слова нiяк не хотiли вкладатися iй у головi. Хоч i звучали знайомо, та все якось без змiсту, змiшано з тим страшним кашлем, який, либонь, плутав слова й змiнював iхне значення з власноi волi, без згоди з тим, хто iх промовляв. – Як так? Я нiчого зробити не можу. – Хiба одне. Рiдних моiх знайди, дитино. У Мар’янiвцi. Дружину Одарку. Сходи до неi, як не важко. Скажи, що я не злюся на неi, так треба було. – То це вона вас сюди? – Вона, не вона… Новi порядки. Вона лише в них вiрить. Люба йшла додому, вражена тими словами. Їй здавалося, що вона потрапила в Задзеркалля й опинилась у якомусь неправильному свiтi, наповненому неправильними людьми. «Як то може бути, щоб дружина свого чоловiка у в’язницю здала? Як би то мати папашу так вiддали – я й уявити собi не можу. А тут нiби хто лихий людям думки й дiла поплутав, а Той, що на небi, й не помiтив…» – так думала собi, поки заходила до хати тишком-нишком, адже треба було заховати глек та торбу, щоб не хвилювати маму зайвими думками. Зайшла i обiмлiла: у великiй кiмнатi сидiв добрий десяток школярiв, серед яких i Орисьчина донька Наталка, i Данило Микулин, i купа iнших, iз ким вона щодня стикалась на уроках i хто бiльше не помiчав ii iснування. Усi вони сидiли зараз у ii хатi й уважно слухали молодого парубка з першими тоненькими вусами й гучним голосом. Цей бадьорий голос та вишуканi слова, якi одразу видавали в ньому студента-фiлолога, заповнювали собою все примiщення, медом вливалися не лише в дитячi вуха, але i в широко розчахнутi очi та серця: – А тому тiльки разом, розумiете? Тiльки разом ми можемо збудувати таке майбутне. Коли вiзьмемось до спiльноi працi, як единий органiзм. Не буде бiльше подiлу на бiдних i багатих, ми всi станемо рiвнi. Ви цього хочете? І дiти, загiпнотизованi його щирiстю й вiрою, що звучала в кожному словi, в единому поривi видихнули: «Так». – І не буде бiльше в селах багатих i бiдних. Не буде тих, хто розкошуе, i тих, хто дiлить однi чоботи на трьох. І сiмей, де хто перший встав – той i взувся. Кожен iз вас зможе стати, ким захоче: комбайнером, iнженером, селекцiонером. У кожного будуть своi чоботи, своя пара штанiв, свое мiсце у свiтi! Люба обводила поглядом зачудованi обличчя присутнiх i дивувалась: на ii прихiд знову нiхто не звернув уваги – жодноi голови в ii бiк не повернулось, жодного погляду не було на неi кинуто, наче й не стояла зараз поруч. А молодик захоплено продовжував: – Саме тому ми зараз тут i боремося з куркулями. Вони узурпували право на краще життя. Це вони гадають, що лише iхнi дiти повиннi отримати освiту, бути керманичами села чи мiста, керувати фабриками й заводами. Але це не так! Ми вiдбираемо це право собi, щоб усi були рiвними, щоб усi були единим дружним колективом… З кухнi почувся гуркiт – важкий глиняний глечик упав на пiдлогу й розбився вдрузки. Лише зараз Люба помiтила матiр. Вiра накривала на стiл, повнiстю вкривши його тарiлками й приборами. Дiвчина раптом збагнула: мати годуватиме «гостей». Небажанi, непрошенi, вони займатимуть iхню хату, iхнiй стiл, мiсця найрiднiших: ось там, у головi стола, завжди сидiв батько. Переважно суворий, пiд час сiмейних обiдiв та вечер вiн дозволяв собi побалувати дружину й дiтей смiхом i влаштувати iм свято. Особливо спекотними серпневими днями, коли достигали кавуни. О, як вони чекали на тi ласощi, перетворенi батьком на сiмейну традицiю, коли теплий, стиглий аж до рипiння кавун опускався в крижану криницю, де набирався пружностi, а потiм батько розбивав його об колiно й щедро частував тими солодкими шматочками всiх присутнiх. Коло вiкна любила сидiти Тоня, постiйно в однаковiй позi: спершись лiвим лiктем на стiл i пiдперши щоку. І з будь-якоi страви спочатку вибирала великi шматочки, старанно розжовуючи iх, а тодi з величезним задоволенням просочувала в пiдливцi цiлi шматки хлiба та iла, аж прицмокувала. Василько й Олексiй завжди тулилися до мами: один пiдбирав собi iжу з ii тарiлки, iнший сидiв на колiнах i великими синiми очима спостерiгав за всiма. І хоча сам поки iв лише материне, та коли робив це, всмоктавшись губами, спостерiгав за iншими й, либонь, думав: у кого смачнiше, у нього чи в них? А сьогоднi нiкого з них не було. На звичнi мiсця повсiдалися чужi люди, зайнявши все до останнього лiктя, що й не було куди втиснутися нi Любi, нi Вiрi. Люба запитально дивилась на матiр i дивувалась: жодноi думки не виражало ii чоло – лише мовчазну покору. Готувала, подавала, прибирала – усе це, не зронивши й слова. – Ще хлiба, – коротко скомандував гiсть. І в голосi його вже не чулося тих меду й наiвностi. «Вiн думае, що кращий за нас», – зрозумiла Люба. – Доню, принеси з комори, – лагiдно попрохала Вiра. Але донька, яка вже й хотiла пiдкоритися, просто вибухнула люттю. – Чому я маю прислужувати чужинцям у своему домi? – Ха, дочка куркуля виступила! – зайшовся реготом Микулин. До нього приеднались iншi та з надiею глянули на вчителя: «Нумо, як вiн ii гонор збрие?» Той не змусив довго чекати. – Бо якщо ти свiдома того, що вiдбуваеться, то повинна згоряти вiд сорому через такого батька. І робити все, щоб спокутувати його провину перед державою. Його крадiжку в держави. – Батько нiчого не крав! Вiн заробляв важкою працею! А ви сидите в його домi, iсте його харчi й поливаете його брудом! Раптом вiдчула болiсний щипок мiж лопаток – це мати. – Доню, принеси хлiба нашим гостям. Просто тому, що вони гостi. Люба вiдчула, як ii охоплюе злiсть: мати не стала на ii захист, а пiдтримала це збiговисько крукiв, якi бал?ють на останках iхнього сiмейного щастя. І поки йшла в комору, чула, як позаду ii наздоганяв радiсний i натхненний голос гостя: – А завтра ми пiдемо в клуб дивитися новий фiльм «Чому так?» про дружбу молодi зi старшим поколiнням робочих. І обов’язково обговоримо, що ви з нього зрозумiли. До кiнця тiеi полiтпросвiтницькоi зустрiчi Люба вирiшила не потрапляти нiкому на очi, а просто забитися в темний куточок за пiчкою i вдати, що ii немае. Там i знайшла ii Вiра, коли зачинилися дверi за останнiм гостем, а в домi залишились лише вони з донькою: Люба сидiла навпочiпки, обхопивши колiна руками й схиливши на них голову. Вiра сiла поруч i м’яко торкнулась ii плеча. – Так треба було, доню. – Навiщо? – очi Люби почервонiли вiд слiз. – Бо нам треба вижити. Оце й усе. Якщо хочемо цього, хочемо вижити, бути разом, дочекатися батька, мусимо бути покiрними. Розумiеш? Люба прикусила губу. Перед очима спливли образи схудлого й утомленого Макара, синюшного вiд холоду й побоiв Іллi – i вона з болiсною яснiстю усвiдомила: мати мае рацiю. Уперше в життi вони не господарi самi собi, уперше нiчого не можуть удiяти – лише ховатися, наче таргани, i сподiватися, що iх не розтопчуть. І цього вони поки виправити не здатнi. А от що iм до снаги, то це хоча б на один вечiр вимести з дому всi до останнього слiди тих загарбникiв. – А ще молитися й вiрити. – Мати завжди знала, про що думае Люба. – Богородиця нас не покине, i Господь. Вiн посилае випробування тим, кого любить. Значить, ми для Нього цiннi. І ми впораемось. І поки Петро повернувся в хату, затоптана чужими чобiтьми пiдлога була начищена до блиску, а на столi стояла свiжа печеня, приготована Вiрою з любов’ю, – уже не для загарбникiв, а для рiдних. Почули скрип хвiртки, за ним привiтний гавкiт Лапи – о, за цi кiлька днiв постiйних лихих вiзитiв вони чудово призвичаiлися розрiзняти, кого зустрiчае iхня остання вiрна подруга, – забiгали радiсно: «То ж Петро!» Вiра хутко виставила на стiл кружку крижаноi води, набраноi з криницi, – син завжди любив, за прикладом батька, пити пiд час трапези великими ковтками. Та вже за мить зрозумiли: щось не так. Надто розвалистою i повiльною була його хода, коли пiднiмався сходами до ганку, не схожою на звичнi бадьорi кроки. Коли зайшов до хати – стало ясно: посоловiлi очi дивилися лихо, збите в кучму мокре волосся виднiлося з-пiд зiпханоi набiк шапки. Ішов i хитався, тримаючись на ногах, здавалося, однiею лише силою волi. А щойно зайшов у тепло – сiв на лаву й миттево сплив донизу. Вiра з Любою кинулися знiмати з нього одяг та чоботи. – Синку, як же ти так? Хiба це варте такого… – Облиште, мамо. То пусте. – Чого ж пусте? – Бо вона – дочка бухгалтера завгоспу. А я – син куркуля. Нiхто. – І криком, що аж шибки задзвенiли: – Нiхто, чуете!? Я тепер для всiх – нiхто, не лише для неi. Порожне мiсце. Зрадник. Як i батько. Вiра раптом випросталась на рiвнi ноги. Горда й смiла, як ранiше. Гнiвно глянула на сина й пожбурила знятий чобiт у стiну. Їi голос дзвенiв так, що тремтiли шибки: – Не смiй так про батька. Нiколи не смiй, чуеш? Не повторюй цiеi брехнi! Тiльки не ти! Петро гiрко засмiявся, вiдкинув голову назад i кiлька разiв сильно вдарився потилицею об стiну. Наче й полегшало трохи вiд того фiзичного болю. Встав, похитуючись, рушив по хатi, збиваючи на шляху щойно вичищенi горщики. Люба йшла слiдом, ловлячи iх, щоб не попадали. – А в них своя правда. І вони швидко вчать iй iнших. Тепер знатися з Деревськими – сором. А нiхто не хоче соромитися. От спитайте в Люби, як iй ведеться в школi. Бачив я, як рюмсае, коли сидить сама на подвiр’i. Дiти при нiй гратимуться, навiть якщо ранiше загризти одне одного були готовi. Та хоч iз лишайною собакою – лише не з нею. Спитайте, га? У домi запала тиша. Було чутно навiть, як Лапа надворi моститься в старiй будi Сiрого. Деревськi мовчки дивились одне на одного. Першим опустив очi Петро. Побачив печеню, накритий стiл, знiтився – соромно стало, що так невдячно i з порога, що дав слабину i з’явився матерi в такому станi. Вiра пiдiйшла до сина i обiйняла його. Збоку мiж ними втулилася Люба. Постояли так мовчки якусь хвильку. – Не дамо iм нас зламати? Бо тодi кiнець усьому. – Вiра не стала чекати вiдповiдi. Натомiсть рушила до пiчки, набрала черпаком гарячого, наклала дiтям. – У нас iще е друзi. Повиннi бути. Ми допомагали всiм, хто приходив. От побачите, нас пiдтримають. Вiд заспокiйливих слiв матерi, запаху печенi, тепла дому, а то й вiд випитоi горiлки Петро вiдчув, як йому стае краще. Та мусив сказати ще одне, сподiваючись лише, що не розiб’е iй тим серця. – Я вступив у радгосп. Люба аж скрикнула: – Навiщо? – А що менi лишаеться? Своеi господарки бiльше немае – усе забрали. Жити якось треба. Доведеться працювати на них. – Ти добре зробив, синку. Змири свою гордiсть. Робота, яка б вона не була, завжди благо. – Ви не розумiете! Одна справа дбати про свое. Коли хочеться ходити i бiля поля, i бiля худоби, бо це все рiдне i ти знаеш, що з того буде: скiльки молока, скiльки сиру, що вiдкласти, що продати. А буде… Правильно хлопцi казали: «Гуртове – чортове». Нiхто за те не перейматиметься, нiкому не буде треба. – А тобi? Петро несподiвано змовк – замислився. І справдi, а як йому? – Головне, щоб тобi було не байдуже, синку. За всiх не вiдповiси – лише за себе. То зроби так, щоб тобi не було за себе соромно. Роздiл 11 Вирок Сiчень 1930 року Перше ранкове свiтло лише починало несмiливо проникати у вiкна, а Вiра була вже на ногах i в поганому гуморi. Вiдчинила млин, комору, погрiб i навiть ШАФУ, затим усi прикопанi горщики й мiшечки, вигребла звiдти все, склала докупи й порахувала: видавалось, що зима буде важкою i вперше за життя – голодною. Із тридцяти припасених Макаром мiхiв пшеницi залишилось два й то лише тому, що Вiра зiбрала розсипанi по закутках i дрiбних мiшечках прихованi по всiй господi зерна – великi ж мiхи давно забрали «гостi», разом iз худобою i всiм реманентом. Так само по крихтi збирала вона й квасолю з пшоном. Добре, що хоча б решти не знайшли – не дiстались до сховку пiд пiдлогою, куди Деревськi складали все найважче. Але того було небагато: лише два мiхи картоплi, один iз буряками й кiлька головок капусти. Ще трохи меду, горiхiв та маку, що лежали на дальнiх полицях шафи. Усе iнше забрали: м’ясо й ковбаси, якi ще недавно висiли в кiлька рядiв i зводили з розуму своiм запахом, сало, кров’янки – замiсть них стирчали лише порожнi гаки, вбитi в стелю. Пiдрахувала Вiра й грошi, захованi ззаду печi, та зiтхнула з полегшенням: тисяча карбованцiв i п’ятсот червiнцiв – за них можна вижити. Можна навiть поiхати слiдом за братом, вивезти дiтей, купити нову господарку… Тiльки б дочекатися Макара. А поки що нi сном нi духом не можна показувати, що щось залишилось. Що бiднiшими вони здаватимуться, то менше iх чiпатимуть. Та здаватися бiдними нескладно, коли все село знае, що в куркулiв усе вiдiбрали. Та й продуктових запасiв мало вистачити на мiсяць-другий, а попереду вся зима. Тож Вiра дiстала Макарового зошита, того самого, що наганяв жах на сусiдiв, коли тi приходили за позиками. І того, яким би волiла нiколи не скористатися, бо як уже допомагала комусь, то не чекала вiддачi чи користi, та який вела з наполегливого прохання чоловiка, бо «грошi завше мають бути порахованими». І тепер iй належало зробити те, чого за життя робити не доводилося, – просити в iнших. О, як непросто було приборкати гонор, який раптом пiдняв голову й заявив про себе у всiй красi: «Хто, я? Терпiла, мовчала, прислужувала цим загарбникам, а тепер ще й просити?» Та достатньо було повернути голову в бiк пiчки, де додивлялась неспокiйний вранiшнiй сон донька, почути з-за ширми молодецьке похропування Петра, який уже зараз був таким схожим на батька, як гонор миттево змiнився покiрнiстю: «Значить, так треба. Не заради себе – заради них». І вже за кiлька годин наставляла Любу: – Ти йди у той бiк села, до Горобченкiв, Рябоконей i Чубарукiв. Тримай ось цi листки: тут написано, скiльки вони нам виннi. Спробуй забрати частину боргу й спитай, коли вони зможуть повернути решту, добре? Люба кивнула, не уявляючи поки, як говоритиме з тими, чиi дiти смiються з неi в школi, показують пальцями i штовхають у спину. – А я пiду до Ориськи i ще до чотирьох, з iншого боку. Може, вдасться наповнити комору хоч трохи. Нам потрiбна ця iжа, доню. І поки Люба мовчки човгала ногами по замерзлiй землi, Вiра дивилась iй услiд, намагаючись прогнати з голови нав’язливi думки. Та вони крутилися, надокучливi, наче оси, й так само боляче жалили всю дорогу до Орисьчиноi хати. А тодi враз кинулися врозтiч, ошелешенi вiдмовою. – Як не даси? Чому? – А чого я повинна? Чи ти менi помагала? – i вперла руки в боки, зиркаючи гнiвно на Вiру. – Орисю, май совiсть. Таки ж помагала. Он лише нещодавно проса миску дала, до того ще сала й цiлу свинячу лопатку. Два десятки яець, масло. Глянь лише, у мене все ж записано… – Ах записано… Я зараз як вiзьму кочергу й покажу тобi, як воно: ходити побиратися. – Орися враз змiнилася в обличчi та грiзно ступила вперед, змушуючи Вiру задкувати. – Допомагала вона! Рахуй, що то ваша плата громадi, що куркулями жили й нас обкрадали. – Орисю, згадай, ти ж скiльки разiв зi сльозами приходила до мене… Чи я тебе проганяла? – О, я все пам’ятаю! Особливо як твiй чоловiк похвалявся собак на мене спустити! Йди геть, бо не подивлюся, що дiтей маеш. Як дам! Кiсток не збереш. І таки, щоб ii слова важили бiльше, замахнуласья на Вiру вiдром, що та аж чкурнула з подвiр’я. Лише чула вигуки в спину: «Тепер менi побиратись не доведеться! Тепер усi рiвнi!» Перевела дух лише коло iншоi хвiртки, перед двором Торохтеiв, давнiх знайомих. «Цi вже не вiдмовлять. Хiба не iм Макар минулого року на весiлля гостину справити помiг: i медовуху сам купував i з ярмарку вiз, i риби свiженькоi та такоi великоi, що всi гостi чудувалися, i ще й у подарунок такий вiдрiз сукна, що на три спiдницi вистачило. А як дитя народилося, скiльки всього ми iм вiддали на пеленки й сорочки – усе, щоб на добру долю малечi». У них Вiра була певна, що не залишать у лиху годину. Вона лиш крикнула при входi, а Микола Торохтей уже вийшов говорити до хвiртки: – Вiро, ти не злостися, що в хату не кличу. Сама бачиш, яка то пора. Недобре, щоб нас бачили разом. – То вже менi й до людей приходити не можна? – Не знаю, що можна, а що нi. Але говорять усякого. Такого, що краще й не чути. І не треба, щоб то на нас перекидалось. Ти ж знаеш, у нас мала дитина. – А що менi робити, Миколо? З моiми дiтьми? Чим годувати, усе ж забрали? Микола скорботно почухав бороду. – Таки все? – М’яса в домi нi шматочка. – А… Ви ж до того не звикли. А деякi так роками жили. – А чи я винна? Чи моi дiти? – Добре. Чекай тут. Поки Микола, озираючись, чи нiхто не бачить, iшов до хати, Вiра розпачливо кусала губи: «Навiть у дiм не пустив. Наче жебрачку!» І так iй хотiлося пiти, гордо закинувши голову. Послати до бiса всiх цих боягузiв iз iхнiми новими порядками, та змусила себе чекати: заради дiтей, заради Макара, заради того нового життя, що вже росло в нiй i теж просило iсти. Байдуже йому було на сварки сусiдiв, полiтику партii, до того, iхня корова дае молоко чи чужа, – хвилювало лише, щоб цi молоко, сир, м’ясо були, щоб мiг рости й розвиватися. Микола повернувся з тугим клунком. – Тримай, це тобi. Але бiльше не приходь. То лише з доброi пам’ятi, але й пам’ятi зараз кiнець. Менi про свою сiм’ю думати треба. І Ользi не кажи. Вона розiзлиться, як дiзнаеться. – А де ж вона зараз? – На роботi. Пiшла дояркою в радгосп. Тим паче негоже нам тепер iз Деревськими спiлкуватися. – Ну звiсно. Ще два обiйстя обiйшла Вiра, та бiльше iй не щастило. Колишнi друзi тепер не впiзнавали, а все спiвчуття обмежувалося порадою: – Отепер iди попрацюй нарiвнi з усiма. Якщо тебе приймуть. Ти ж, либонь, лише грошi тратити вмiеш, куркулиха! Та Вiрi вже навiть не було боляче. Вона наче закам’янiла всерединi, оглухла до тих лихих слiв, пам’ятаючи одне: дiти мають бути ситi. І як iй судилося прийняти на себе тi образи – нехай, лиш би вони обминули найрiднiших. Хоч i розумiла, що Петровi теж буде непросто серед тих людей, щодня у радгоспi, щодня серед насмiшок. Але на те вiн i чоловiк, щоб долати незгоди, мусить упоратися – так ii ще батько вчив. Радiла хоча б тому, що врятувала молодших вiд тоi долi, бо була певна: у брата iм спокiйнiше. Найбiльше хвилювалась за Любу i, як побачила вже за мить, – недарма. Люба сидiла на ганку будинку, увiткнувшись обличчям у густу шерсть Лапи, i лише плечi, котрi беззвучно й безупинно тряслись, видавали, що дiвчинка плаче. – Доню! Що трапилось? – І одразу ж узялася себе картати: «Дурне питання! Так, нiби я сама не знаю!» Люба звела на матiр очi: все ii обличчя було в болотi, як i ранiше бiла шерсть Лапи. В собачих очах Вiра прочитала той же докiр, який зараз розривав iй серце i який нiзащо б не вимовила донька: як вона могла? Чому не подумала, перш нiж вiдправляти дитину саму? Збiгла на ганок, узяла замурзане лице в долонi i як кинулась цiлувати примовляючи: – То все неважливо, то вже позаду. Скажи лише, хто це був? Ми Петра пошлемо. Вiн iз ними поговорить. – Не треба, мамо. Ви самi завжди казали: «То вони не нам, то вони собi зробили». А оце нам вiддали. Вiдкрила торбинку, що брала iз собою. А там – Вiра аж ахнула – помиi, ще й такi, що не кожен господар свиням дасть. А iм iз того пристало жити. Так i сидiли мати з донькою рядочком, роздивляючись той дарунок, аж гучний гавкiт висмикнув iх iз тiеi задуми. «Чужий», – майнуло в думках, а живiт звiв корч – так тепер тiло реагувало на кожного незнайомця, бо доброго за цi кiлька днiв уже нi вiд кого не сподiвались. Коло ворiт стояв худорлявий Павлусь, помiчник голови сiльради. Уже такими рiзними були цi двое, що годi й уявити: старий i молодий, один товстий, наче набитий лантух, iнший видовжений до неможливостi, наче мав завдання десь iз самоi небесноi канцелярii визирати сонце за хмарами. Стояв коло входу i мнувся, не наважуючись ступити за ворота. – Чого тобi, Павлусю? – Вiра завжди вiдчувала до нього якусь материнську нiжнiсть. Чи тому, що не бачила й не чула за ним жодного зла, чи тому, що знала його вiд самоi смертi Павлусиковоi матерi, коли вiн, голодний i неприкаяний, вештався сусiдами, бо батьковi – бухгалтеру сiльради – за справами «на благо села i держави» все н?коли було ним займатися. От i зараз Вiра дивилась на вже зовсiм парубка, але бачила те ж дитя, що й ранiше, лише з надто схвильованим обличчям. Павлусик мнув у руках газети й кiлька папiрцiв: – Тiтко Вiро, вам тут iз Харкова телеграма прийшла. Сказали передати прямо в руки, то я одразу й прибiг. Той тоненький шматок паперу пiк Вiрi руки. А в ньому зовсiм коротко: «Начальник Холодногорской тюрьмы г. Харьков Головчак Р. В. разрешает гр. Деревской В. Я. свидание с арестантом Деревским М. З. Харьков. 10 января 1930 г.». І нi слова бiльше. Та тих кiлькох рядкiв вистачило, щоб жаром обдати все Вiрине нутро, щоб у безпам’ятствi за якусь годину зiбралась вона в дорогу, прихопивши iз собою все, що лишень могло знадобитися, – iжу, одяг, взуття для Макара, мимохiдь дивуючись, чому не може знайти так багато всього. Вона думала на мародерiв, не знаючи, що тi речi вже ранiше вiднесла батьковi Люба. А тодi востанне пригорнула доньку й рушила в путь: за кiлька сiл на зустрiчних пiдводах, iз заiжджими конюхами, котрi ii не знали, до залiзничноi станцii Гуляйполе, де чекала майже дванадцять годин, то тупцюючи на мiсцi, то заходячи погрiтися на крихiтну станцiю: серед волоцюг i безхатченкiв, якi кидались на будь-якi крихти iжi, наче собаки; серед матерiв iз грудними дiтьми й пропитих до кiсток чоловiкiв i жiнок, у кожному мiху й бутлi яких бовталося лише зiгрiваюче пiйло. Пекуча думка про зустрiч iз Макаром не лише додавала сил, але й розчиняла час, тож Вiра й не знала, скiльки вона вже в дорозi: на возi, вокзалi, в потязi… Усвiдомила, як далеко вiд дому, лише коли зiйшла на морозну харкiвську землю, вдихнула смердюче чорне повiтря з труби потяга, що видалось iй солодким запахом надii. Потяг одразу ж рушив далi, байдужий до доль i сподiвань усiх тих, хто сидiв у його черевi чи щойно з нього вийшов, як-от Вiра, котра зараз ступала холодною харкiвською землею, ховаючи коло серця ту телеграму на тонкому паперi – едину ниточку, здатну сьогоднi знову з’еднати ii iз чоловiком: на день, нiч, тиждень – неважливо. Лише б побачити, лише б торкнутися, лише б повiдомити йому ту щасливу й таку гiрку новину, що ii вже другий мiсяць носила пiд серцем. Так i йшла, оповита водночас страхом i надiею, пiдходячи до кожного незнайомця, запитуючи, де знайти iй ту Холодногiрську в’язницю. І ледь помiчаючи рiзницю в тих поглядах: наляканих, вiдсторонених, спiвчутливих, злiсних. Заледве стримувала хвилювання, стоячи перед важкими металевими воротами, вдивляючись у маленькi загратованi вiконця й гадаючи, за яким iз них сидить чоловiк. Ішла вузькими темними коридорами в супроводi мовчазних i грiзних офiцерiв, спостерiгаючи за мовчазним витрушенням ii торби й таким самим мовчазним складанням решток продуктiв назад, супроводжуваним кривими посмiшками: «Так в’язням же не можна» – «Сьогоднi хай уже». Прислухалась до тихих стогонiв iз-за зачинених дверей – важких, наче кришка труни, якою накрито водночас кiлька сотень арештантiв. І гулко чула удари власного серця, допоки вiдчиняли тi единi дверi, котрi були для неi такими важливими, адже там на неi чекала ЗУСТРІЧ. Допоки сидiла за маленьким столиком, з усiх сил прислухалась до важких i повiльних крокiв, вiдтiнених брязкотом кайданок. І що ближчими вони ставали, то сильнiше стискалося сонячне сплетiння i сильнiше гудiло у вухах, а думки мчали диким галопом. Завели Макара. Вiн iшов, кульгаючи на праву ногу, спираючись плечем на одного з офiцерiв, ховаючи погляд. Завжди густа й чорна борода була скуйовджена й помережана сивиною, а крiзь дiрки на сорочцi проступали слiди кровi. Ішов, ледь стримуючи стогiн, аж Вiра сама прикусила губу, силячись не скрикнути вiд того страхiтливого видива. – П’ять хвилин, – гаркнув над вухом кремезний, наче ведмiдь, чолов’яга у формi, що майже трiскалась на ньому по швах. І став у кутку, прикипiвши поглядом до подружжя за столом. Вiра й не знала, з чого почати. Ухопила торбу, вийняла звiдти кусень хлiба й сиру, протягнула Макаровi. Той накинувся на iжу з тихим гарчанням, аж Вiра злякалась. І поки шматував i заковтував цiлими куснями, дружина дивилась, як жорнами працювали його щелепи, як здiймалась хвилями вiд того ковтання шия, як трусились руки, й ледь стримувалась, щоб не накрити iх своiми долонями. Та десь углибинi нутра боялась, що як зробить так – вiн ii вкусить. Надто вже зараз Макар нагадував iй Сiрого, коли той бував голодним – тодi й господарям зась було наближатися до його миски, щоб не кинувся на них ненароком. – Це теж тобi. – Цiлий глек молока Макар випив одним махом i лиш тодi, втамувавши звiрячий голод, уперше по-справжньому зазирнув в очi дружинi. – Як дiти? – У безпецi. Простягнула руку, щоб торкнутися тих рiдних долонь, i здригнулась вiд гучного окрику конвоiра: – Руки! Торкатися не можна. І про що iм було зараз говорити? Коли кожне слово слухають, вона була певна, десятки чужих вух. Сидiли як чужi, спiлкувались, наче вiддаленi. – У вас iжi достатньо? – Усього достатньо. І поiсти, i вдягнутися. – Як треба буде – вiзьми зошита й пройдись по сусiдах. Вони багато нам вiддати мають. – Вiддають же, – чи не вперше в життi збрехала чоловiковi. – І м’ясо, й ковбаси, i пшеницю. Нам iз дiтьми вистачае. Пiд пильним поглядом Макара жiнка потупилася – несила було казати це, дивлячись в очi чоловiковi. Тож мнула спiдницю й пильно стежила за руками. – Дiвчатка вчаться добре. Пам’ятають твоi накази. Вiтання тобi передають. Сумують, люблять. Петро працюе багато, усе як завжди. Лиш тебе не вистачае. – А ти як? – Я… – мимохiть торкнулась рукою живота. Ця маленька нiжнiсть, не помiтна сторонньому оку, але яка завжди западае в душу небайдужому. – Пам’ятаеш той день у саду? Я чекаю… – Час! – той самий рiзкий голос обiрвав таемну радiсть, що ось-ось мала пробитись назовнi. Макара наче пiдмiнили. Устав похмурий, кинув на дружину гострий погляд: – Їдь додому. Н?чого тобi тут бiльше робити. – Я завтра ще прийду. Хочу тебе бачити. – Не треба тобi того. Їдь додому. Тобi все повiдомлять. Ошелешена розмовою, Вiра стояла за ворiтьми в’язницi. Без рiдних, знайомих i найменшого уявлення, що iй робити далi в цьому велетенському сiрому мiстi. Поодинокi жiнки, так невловимо схожi на неi, почергово проходили до дверей в’язницi, ненадовго ховались за ними й так само розгублено повертались назад, тупцяли по замерзлiй землi перед маленькими загратованими вiкнами, виглядаючи невiдомо якого дива, що зняло б важкий тягар iз iхнiх плечей. Так i стояли всi разом – незнайомi та пов’язанi спiльною бiдою. І хтозна, скiльки стояли б, якби не вибiг просто перед ними малий та обдертий хлопчак та не закричав у весь голос: – А ви чого тут стоiте? Їх уже в суд повезли! І одразу за тим почувся гуркiт арештантського автобуса, мигнув його довгий чорний бiк i зник за поворотом. І всi тi жiнки – безiменнi, розгубленi, чужi одна однiй – кинулися бiгти навздогiн, ледь не падаючи з нiг, задихаючись у хмарi смердючого диму, викинутого з черева автомонстра. Бiгли, допоки духу стало, – до самого приземистого сiрого будинку з табличкою «Державне полiтичне управлiння», з розкритим черевом чорних дверей, за якими вже чекав рiзношерстний натовп. Ледь жива вiд бiгу, Вiра притулилась до стiни й перевела дух. Вона намагалась не зважати на бiль, що розливався низом живота, казала собi, що то вiд нервiв, минеться. Роззирнулась навсiбiч: за довгим чорним столом сидiли трое в офiцерських мундирах. Лiворуч вiд них, на довгiй лавi, – десяток чоловiкiв, зарослих i обдертих, серед яких ледве впiзнала свого Макара. І раптом склалося iй докупи розумiння тих дивних слiв охорони у в’язницi: «Так в’язням же не можна» – «Сьогоднi хай уже». «Вони знали, що сьогоднi чекае на Деревського, та нiхто й словом не обмовився про це дружинi». Бiль ставав дедалi сильнiшим, затьмарюючи розум, i крiзь його лещата заледве пробивалися голоси тих трьох у чорному: «За державну зраду… За шкiдницьку дiяльнiсть… За привласнення державного добра… Засуджуються до п’яти рокiв позбавлення волi в трудових таборах». Тримаючись за живiт i непритомнiючи вiд болю, крiзь натовп, що ставав усе рiдшим, вона бачила схвильованi очi Макара – хай на ходу, хай штурханий у плечi конвоiром, вiн побачив ii, упiзнав. І так само, як i вона, враз збагнув ту страшну правду: Вiра щойно втратила дитину. Роздiл 12 Прихована надiя Сiчень 1930 року Вiра марила. Вона не помiчала, як спливав час, не пам’ятала, як у Харковi ii доправили в госпiталь, як добросерда незнайомка дала свiй одяг на змiну закривавленим спiдницям, як ii привезли додому. Не вiдчула, коли Люба вперше поклала iй на голову компрес iз води й оцту, та не помiчала, коли та змiнювала його. Далекими вiдголосками змiшувались у ii свiдомостi тихi розмови доньки й сина: «Завари мамi чаю», «Ходи тихше, щоб не збудити», «Там у печi ще трохи тушеноi капусти е, бiльше нiчого», – i тих гучних звинувачувальних голосiв, якi одним суцiльним гулом прорвали колишню реальнiсть i вiдiбрали в неi чоловiка: «П’ять рокiв позбавлення волi в далекосхiдних таборах». Люба схвильовано дивилась на матiр i молилась до покуття, де ранiше стояли iкони, якi забрали одними з перших i викинули на смiття непроханi гостi, замiнивши портретами вождiв, знiмати якi було суворо заборонено, – чим ще зарадити, не знала. Мiсцевий лiкар вiдмовився йти до куркулихи, сказав: «Що менше земля таких носитиме, то легше нам усiм житиметься», – тож надiя була лише на Бога. Люба сподiвалася, що хоча б Вiн не бачить у них того порiддя зла, як усi навколо. Вона годинами стояла навколiшки й стискала материну руку, поки та беззвучно шепотiла щось пересохлими губами й кликала чоловiка. На третiй день температура спала. До вечора Вiра вже сидiла на лавi, блiда, але при свiдомостi, сьорбала овочеву юшку й слухала дiтей. – І я бачу ii щодня. Проходить повз, наче мене не iснуе… І йде до Романа, нашого тракториста. Його вже зараз кращим у радгоспi називають. Кажуть, технiка в його в руках аж спiвае. – Такий вправний? – За зиму вiн мае шiсть тракторiв до ладу привести. Їх от лише позавчора доставили. А вже з весни iх на поле вигнати. Тодi й побачимо, чого вiн вартий. – Петро стис кулаки, аж побiлили. – Сил немае дивитися, як та Іванка коло нього в’еться. – А ти що? Хоча б не п’еш уже? – А що воно менi дасть? Подумав уже: грець iз ними, подам заяву до комсомолу – буду як усi. А не беруть, лише глузують. Що б не робив, чую лише: «Та то ж куркуль! Син куркуля! Дивiться, щоб чого державного не привласнив». Нiби я коли в життi брав чуже. Й Іванка серед них – кепкуе, слова доброго не скаже. – Синку, збався ти вже тiеi Іванки. Одне лихо тобi вiд неi. Петро понуро повiв плечима. – Не можу, мамо. Ось тут вона сидить, – кiлька разiв ударив себе кулаком у груди. – І видерти нiяк не можу. Люба мовчала. Не хотiла розповiдати матерi своi бiди: щойно односельчани дiзналися, що Макар Деревський не повернеться, що заслали його кудись на Далекий Схiд, так уже i в школу ii пускати перестали. Іще минулого тижня перед початком урокiв перестрiв ii на порозi Орисьчин Микита, жуючи мочене яблуко, й глузливо кинув: «Учителька сказали, щоб я клас вiд куркульського духу охороняв. Ти б тут краще не з’являлась, бо перепаде. Я ж охороняти вмiю». Та й штурхонув у плече так, що Люба аж зi сходинок упала. Микита пiдiйшов ближче, нахилився над вухом: – І щоб не думала кому скаржитися. Тут усi на моему боцi. Усi знають: ваша сiм’я тiльки й умiе, що хлiб у iнших вiдбирати. За Микитою вже зачинились дверi, а Люба все сидiла на холоднiй землi й думала, як iй бути. У школу йти не можна: хто зна, як поведуться дiти. У кращому разi мовчатимуть i дивитимуться вовком. У гiршому – таки поб’ють i проженуть. А того iй не треба, бо мусила берегтися, чекати, поки мама приiде чи хоч звiсточку пришле. Спитати у вчительки, чи то правда? А навiщо? Олена Тадеiвна вже все iй показала: вiд першого дня вiяло вiд неi холодом. Бiльше не залишалась iз Любою пiсля урокiв, не пояснювала iй те, чого дiвчина не зрозумiла, а хотiла зрозумiти. Тож захисту й тут шукати н?де було. Але бажання вчитися стало для неi важливим, як нiколи ранiше: будь-якою цiною вивчати нове, щоб вирватися подалi з цього проклятого села. Особливо тепер, коли рiдний дiм перетворився на пекло, а знайомi – наче тi чорти: так i смажать на пательнi та гострими кiлками пiд ребра тичуть, тiльки б почути зойки болю i втiшитися ними. Люба вирiшила хитрувати: як i ранiше, iшла вона щоранку до школи, вичiкуючи чверть години за великими деревами на поворотi перед школою, поки всi зайдуть всередину. Потiм дрiбними перебiжками, щоб не побачив хто зi школярiв, пробиралась до стiни попiд вiкном i слухала, поки не змерзала до кiсток. А тодi поспiшала додому, щоб там акуратно, по пам’ятi нотувати почуте в маленький зошиток i ховати його до наступного дня. Увесь вiльний час, якого тепер було багацько, читала. Батьковi нiмецькi книги вже почала по другому колу, шлiфувала пам’ять i мову, чiпко тримаючи в головi оте його «Лише вчися, доню». Кiлька разiв, вертаючись вiд школи, поки дiти не почали розходитися, проминала радгосп i бачила, як велося Петру. Звиклому до всякоi вiдповiдальноi тонкоi роботи, тепер йому доводилося вигрiбати за свиньми та коровами, а всi обходили його десятою дорогою. Один лише дядько Якiв, який був головним iнженером – тому не боявся нi голови сiльради, нi самого чорта, поки не пiдросла йому замiна, – дозволяв собi випалити з небожем по цигарцi в обiдню перерву: постоiть трохи поруч, потiм поплескае по плечi, сплюне, зiтхне й повернеться до своiх тракторiв, а заодно й Романа навчати, бо ж за нього головний бухгалтер, Іванчин батько, особливо наполегливо просив. Мовчала Люба й про те, що кiлька днiв тому кудись пропала Лапа. Коли вона повернулась зi школи, стояла в дворi пуста буда й лежав вiдкритий ланцюг, котрим була причiплена собака. А пiсля того кiлька ночей пiдряд хтось ходив по двору, зазирав у вiкна, гупав i перевертав щось на подвiр’i. Боячись видати себе хоч звуком, Люба лежала пiд ковдрою, стискала нагрудний хрестик i одними губами молилась, щоб той нiчний гiсть, утамувавши свою цiкавiсть, просто пiшов геть. От i цього дня, стримуючи язика, щоб не бовкнути зайвого, Люба здригнулась вiд несподiваних крокiв надворi – таких же впевнених i повiльних, як тiеi ненависноi ночi на Покрови. Кроки наближались, вiдстукуючи пiдборами по сходах i ганку, дiйшли до дверей i без зупинки переступили порiг. Одразу за цим у хатi зринули недобрi очi Кривця. Поруч iз ним стояли двое офiцерiв. Кривець обвiв поглядом присутнiх i з повiльною та впевненою невiдворотнiстю мовив: – Петро Деревський. Пiдеш iз нами. Вiра аж сiпнулась: – Та як? За вiщо? – Суд розбреться. Петро лише сiпнувся, а Кривець швидким рухом постукав по кобурi нагана – не варто. Не встигли й отямитися, як двое молодих уже скрутили Петровi руки за спиною й повели з дому – до тiеi ж пiдводи, на якiй так недавно везли геть iз хати батька. Люба кинулась бiгти за братом: – Полиште! То помилка! Вiн же все робив, що треба! І в радгосп вступив – кого хоч спитайте! – Та враз помiтила, що бiжить одна. Матерi позаду не було. Петро ж видавався не просто мовчазним – покiрним, чого за ним зроду-вiку не водилося. Без жодного супротиву дозволив посадити себе на гарбу, зневаживши сусiдiв, якi вже злетiлися, наче шулiки, зачувши жертву, та штовхали один одного з шепотом: «Бач, я ж казав, що й того заберуть! Отакi вони, Деревськi! Усi один до одного». Петро кинув сестрi на прощання недовгий погляд й одвернувся. Так i iхав, дивлячись кудись удалечiнь, допоки гарба не зникла за поворотом. Щойно тi фiгури – Кривець iз помiчником, вiзниця та Петро – зникли з горизонту, Люба поплелась додому. І побачила те, чого аж нiяк не чекала: мати стояла на припiчку, завзято порпаючи рукою у стiнi за пiччю. – Мамо, та чого ви? Чи розум втратили? Петра ж забрали! Де то час пiчку колупати? Вiра саме дiстала, що шукала, – тугий пакунок, закутаний у бiлу бавовняну тканину. – Зараз такий час, доню, що й не знаеш. Минулого разу, поки ми за Макаром бiгли, у нас господарство розiбрали. Залишили нi з чим. Петра ми ще побачимо, як повиннi, але якщо зараз ще й грошi втратимо, зовсiм загинемо. Тут лише збагнула Люба оту таемну змову матерi та брата, оту вимушену жорстокiсть. А Вiра тим часом прив’язувала пакунок до стегна. – Трапитися може що завгодно. Ми маемо бути готовi. Як зi мною щось станеться, знiмеш пакунок – там грошi. Поiдеш до дядька, до братiв i сестри. Тiльки б менi просто померти, а не щоб забрали… – Мамо, що ви таке кажете? Вас то за що? – А iм яка рiзниця? Сама бачиш: кого хочуть забрати – беруть i не питають, чи винен. Вони собi знають, що iм треба. Тим часом гомiн надворi лише наростав. Вiра визирнула у вiкно i ще бiльше спохмурнiла. До хати вже прямувала делегацiя на чолi з пухким головою сiльради Степаном та двома молодими офiцерами в остогидлiй за минулi мiсяцi формi ОГПУ. Коло них крокували поважний, затягнутий в урочистий жупан Іван i молодий парубок, котрий тепер щодня вiв у iхнiй хатi своi уроки. Слiдом за ними тягнулося ще пiв села – серйознi та певнi своеi правоти. Коло тину стояв розгублений Павлусик, не ступаючи на землю Деревських i не вiдводячи погляду вiд хати. Степан же, зупинившись перед входом, набрав повнi груди повiтря й гучно, аж шибки задзвенiли, видав: – Вiро! А вийди до громади. Розмова е! – Чого вам? – говорила Вiра гучно й упевнено, та Люба, стоячи позаду матерi, бачила, як трусилися в неi пiджилки, як мiцно вхопилась вона за дерев’янi поруччя ганку. Фiзично вiдчувала, як упивалися в них погляди, сповненi ненавистi й лютi. – Ми з громадою ухвалили рiшення. Тобi треба негайно звiльнити хату. – Двiр заполонило схвальне гудiння натовпу. – З якого то дива? Наперед вийшов Іван. – Ця хата вiдтепер належить громадi – ми так вирiшили. Зробимо в нiй полiтчитання. Гiсть наш iз району житиме. З помiчниками. – Ви вирiшили? Швидко ж ти переметнувся! Ще недавно сам для себе велику хату хотiв, а тепер «усе громадi»? – Я помилявся. Визнаю. Зате тепер менi вiдкрились очi. І я добре побачив, що то е зле. Тонковусий студент виступив уперед, гордо пiднявши голову. – Можете пишатися. Вiдтепер цей дiм служитиме на благо державi. Виховуватиме новi кадри. Ми не лишимо в ньому й слiду минулого. За мною, хлопцi! Молодi офiцери, не змигнувши оком, кинулися в хату, вiдштовхуючи з дороги Вiру й Любу. За ними чоловiки, жiнки, дiти – радiсно й жадiбно пiрнали в черево дому Деревських, колись гостинне для бажаних, а тепер згвалтоване десятками непроханих гостей чи то пак нових господарiв – уже й не збагнеш. Для когось це була перша нагода опинитися в хатi «справжнього куркуля», iншi ж i ранiше бували тут: у якостi прохачiв, гостей, сусiдiв. Тепер же всi однаково шаленiли вiд нагоди вiдчути себе рiвнозначними господарями, адже вiдсьогоднi в хати не було одного газди. Вона, як i все в селi, районi, областi, краiнi, стала спiльною власнiстю. І кожен мiг умоститися на тiй лавi, пройтись по тому килимку, влягтися на ту ще теплу пiчку, вiдiрвати собi на згадку шматок ii iсторii, схопити чашку, ложку, глечик, шапку, пiдкову – усе, що ще лишалося пiсля попереднiх набiгiв. Люба вiдчувала, як ii дряпали, щипали, штовхали, вiдсуваючи геть, десятки рук, аж допоки не зiштовхнули з ганку на землю й не перегородили шлях живим заслоном, що постiйно рухався, бiгав, кричав, стогнав та охкав. Крiзь цей заслiн подекуди виднiлись голови районного гостя i двох офiцерiв, котрi статечно походжали хатою й по-хазяйськи роззирались навколо. Мати з донькою стояли на порозi. Мiж ними й домом виросла непрохiдна стiна. Люба цокотiла зубами – не так вiд холоду, як вiд напруження й страху. Вiра притиснула ii до себе. – Куди ж накажете йти нам? Де спати? Жити? Юрма вибухнула смiхом. – Гляди! Цим iще щось треба! – Та хоч би й по кущах! Чи ви жиру за цi роки не набрали? Щоб у сплячку впасти. Вiра вiдчула, як липкий холод обливае ii спину. – Дайте хоч одяг узяти теплий! Дитина ж замерзне! – А як замерзнете, то й на краще. Менше з вами мороки буде. Сильна рука лягла на плечi. – До мене пiдете. Любi хотiлося спiвати: то ж дядько Якiв. Великий, теплий i такий схожий на батька. Односельцям, схоже, було байдуже: iх бiльше цiкавили мiцнi сходи ганку, ладно збитi дверi, побiлка дому. Усе колупали пальцями, пробували на зуб, мiркували: як ото вдалося Деревським усе зробити так якiсно й скiльки на то пiшло грошей. Лише Степан мiряв Якова поглядом i мнув товстенькi пальцi. – Нащо воно тобi треба, Якове? Ми ж домовилися: у твоiй хатi тепер буде сiльрада. – Ви займаете двi кiмнати й коридор – як i домовлялися. Менi ж залишили кухню й конюшню. До себе й поселю. Вам вiд того тiльки краще буде. – Овва! То як? – Ну а так. Подумай сам. У вас же сiльрада – однi хлопи, ще й вiчно голоднi. Помiчниця вдома потрiбна: прибере, наготуе, пiчку натопить. Усiм добре буде. Степан мнувся й водив язиком за щокою, нiби пробуючи пропозицiю на смак. – Дивися, Якове, як би воно тобi боком не вилiзло. Селити в себе куркулiв – недобра справа. – З Божою помiччю якось та й буде, Степане. І ви краще всiм селом за то вболiвайте. Бо як вилiзе менi боком, то на ваших тракторах i позначиться. Поки лише я з ними управитися можу. Степан невдоволено сплюнув пiд ноги. – Ну то й порiшили, – i тихо, собi пiд носа: – Інженер, холера б тебе взяла! Пiсля холоду вулицi утеплена конюшня Якова здалася Любi раем. Поки Вiра з донькою розтирали одна однiй плечi, чоловiк нетерпляче перебирав скринi, дiставав звiдти теплий одяг, гребенi для кiс, кiлька хусток. – Я тут обладнався, коли в дiм заселився «сельсовет», – вимовляв те слово довго, тягнучи на язицi незвичнi склади. – Коней же забрали, тож сiна маю багато: позатикав ним стiни, постелив по землi – спати можна. І ви собi обладнайте лежанки, його на всiх вистачить. Вибрав нарештi й простягнув Любi й Вiрi. – Вдягнiть ось. По дружинi залишилось. Не знаю, чи вдасться забрати щось iз вашого дому. Тi вже як находять, за ними тiльки голi стiни й лишаються. Особливо Іван – той тягне все, що бачить. Його Марiчка потiм що не носить, то продае сусiдам – нiчим не гребуе. Вiн зараз найактивнiший колективiзатор: найгучнiше кричить, що «все спiльне» i найбiльше в кишенi гребе. Вiра крутила в руках скарби зi скринi. – Дякую тобi, Якове. Уже вкотре нас рятуеш. Страшно подумати, що могло б бути. Якiв кивнув на велику копицю. Як повсiдалися туди малим колом, вiн зашепотiв: – Я б i не знав про те. Сидiв коло своiх тракторiв у радгоспi. Аж тут Павлусь прибiгае. Каже: «Батько зовсiм показилися, зiбрали натовп i Деревських iз дому виселяють. Поможiть». От i кинувся до вас. Люба згадала довгу схвильовану постать Павлуся за парканом. Гаряча вдячнiсть накрила ii з головою. Якби могла, розцiлувала б хлопця зараз. – Де Петро? – Петра забрали. – Вiра сама не вiрила тому, наскiльки буденно прозвучали цi слова. – Ет… – тiльки й спромiгся мовити Якiв. Люба чесала розкуйовджене волосся й плела його в косу, вже знаючи, що завтра побiжить тiею протореною стежкою до в’язницi, де тримали батька, й гляне, чи не там сидить i Петро. А заодно навiдае i батькового сусiда Іллю: чи живий iще вiн? Чи забрали i його в Харкiв, чи залишили в тому холодi… Згадала останню зустрiч iз ним i тi очi, повнi болю. Вона ще не сходила до його жiнки, але обiцяла собi, що зробить це, щойно вигадае, як дiстатися до того села й не замерзнути. Бо що, як шукатиме ii довго? А що, як ii там узагалi немае? – Дядьку Якове? – Гась? – Одного не розумiю. Чого нас так незлюбили? Ми ж лиха нiкому не чинили, правда? Вiра мовчки опустила голову, Якiв сiв навпочiпки, узяв маленькi Любинi долонi у своi, великi й натрудженi. – А щоб тебе незлюбили, лиха чинити й не треба. Досить бути iнакшою. Цiеi митi Любу наче по головi гепнуло. – Моi книги! Там же лишилися всi батьковi книги! Їх забрати треба! Батько мене просили. – Заспокойся, дитино! Я потiм сходжу у вашу хату. Як щось лишилося – принесу тобi. А ви поки покажiть свою потрiбнiсть. Чули ж наш договiр? Приготуйте тим сiльрадiвцям iсти, пити на стiл поставте, щоб добрiшi були. Упораетесь? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66287922&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.