Дилер реальності

Дилер реальностi Нiколас Дiмiтров Що, як вам запропонують досконалий цифровий наркотик? У недалекому майбутньому не залишилося заборон. Споживання досягло межi, мораль вийшла з моди, релiгii перетворилися на фастфуд. Людство загрузло в розвагах, розпустi й наркотиках. А в елiти з’явився новий вид розваг – Персональнi Реальностi, в яких можна втiлити будь-яку найганебнiшу i найзлочиннiшу фантазiю. Новий технокульт, творiння таемничоi медiакорпорацii, обiцяе кожному нескiнченнi задоволення та вiчне життя в синтезованiй персональнiй реальностi. Корпоративний шпигун Золтан Варго отримуе завдання проникнути в надра корпорацii, що створюе цi реальностi, щоб з’ясувати суть зловiсного проекту, але сам виявляеться втягнутим у диявольську гру. Порнографiчний експеримент над мiльйонами людей i запуск першоi цифровоi релiгii у свiтi руйнують усi його плани, i Золтан вiдкривае для себе одну приголомшливу iстину… Нiколас Дiмiтров Дилер реальностi © Н. Дiмiтров, текст, 2019 © М. Кравцов, М. Зволiнська, iл., 2019 © О. Кожушко, пер. укр., 2020 © «Фабула», макет, 2020 © Видавництво «Ранок», 2020 * * * Присвячуеться моiй коханiй Маринi Особлива подяка за блискучу спiвпрацю: Антону Фридлянду, Володимиру Нагорному, Тамрiко Шолi, Валерiю Степанову-Мамонтову, Катеринi Григоровiй & Альонi Лазуткiнiй 0000 – Я хочу трахнути Каролiну Шиллер – бажано просто на подiумi. Клiент замовк, неначе сам здивувався своiй забаганцi. Однак тих, хто був присутнiй на зустрiчi, нiчого не збентежило. Один iз них, рокiв близько п’ятдесяти, який був одягнений у гаптований по рукаву костюм платинового кольору, зi строкатою краваткою та дiамантовою брошкою, лише схвально кивнув, провiвши рукою по своiй цапинiй борiдцi. Другий, молодий i жвавий асистент в окулярах у дерев’янiй оправi, забiгав пальцями по планшету. – Прийнято, – сказав той, хто був старшим. Клiент нервово засовався на шкiряному диванi i ще раз оглянув кабiнет, розташований на верхньому поверсi хмарочоса «Транс-Реалiтi». Розмова вiдбувалася в розкiшнiй залi для зустрiчей iз VIP-клiентами – величезнi картини ню, дизайнерськi меблi у стилi мiнiмалiзм, панорамнi вiкна й окремий лiфт викликали довiру. Але йому й самому не вiрилося в те, що вони тут обговорювали. – Ви справдi можете це влаштувати? – Безумовно. – Але як? Це стерво вважае себе суперзiркою… Вона мене й бачити не хоче! Я вже перепробував рiзнi пiдкати! Це стало для мене справою принципу. – Якщо це неможливо в тiй реальностi, що iснуе, ми сконструюемо для вас нову, – озвався молодий. – Саме на цьому спецiалiзуеться наша корпорацiя. – І скiльки це коштуватиме? – Недешево. Однак не думаю, що це питання мае вас турбувати. Проте е один нюанс… – Який iще нюанс? – Ви висловили бажання «зануритися» в елiтну модель. Без проблем. Але для цього нам доведеться зануритися у ваш мозок. Частина перша 0001 Величезне примiщення – я бачу його неначе в розрiзi. Незважаючи на те що я тут уперше, точно знаю, де перебуваю. Це Інтерклозет. Простора зала з високою стелею заповнена рядами унiтазiв, якi розчиняються в темрявi. Звивистi труби, що мiцно чiпляються за них, тягнуться вниз, до пiдземноi клоаки, розмiри якоi набагато перевершують верхне примiщення. Тут уже багато людей, i постiйно прибувають новi вiдвiдувачi – здаеться, зала ось-ось лусне. Люди мовчки пiдходять до унiтазiв, але замiсть того, щоб сiдати на них, прикладають до них обличчя. В оцю фаянсову лiйку вони спускають своi потаемнi думки, прихованi бажання, марнi сподiвання. Усi цi розумовi вiдходи, перемiшуючись, бурхливими потоками спрямовуються вниз, де утворюють токсичне озеро, яке з шипiнням роз’iдае стiни величезного резервуара. Потоки, якi струменять згори, починають бити сильнiше, i хвилi, якi вiдбиваються вiд лунких стiн, накривають мене з головою. Стае зрозумiло, що резервуар ось-ось заповниться по самi вiнця, i безколiрна рiдина хлине з унiтазiв, неначе з музичного фонтана. Та замiсть музики звучатимуть вигуки жаху вiдвiдувачiв Інтерклозету, i нiхто не почуе серед них мого крику. Я залишусь унизу, розчавлений i позбавлений повiтря. Менi стае моторошно – я хочу втекти – шукаю виходу – нечутно кричу. І неначе у вiдповiдь на це лунае лопотiння крил. Просто перед моiм обличчям пролiтае величезний чорний ворон. Я прокидаюся. Це один iз непояснювано реалiстичних снiв, якi постiйно мучать мене. Антидепресанти й снодiйне не допомагають, i менi доводиться лише змиритися з тим, що дiеться. Іду на кухню, великими ковтками п’ю воду з-пiд крана. Потiм довго стою бiля вiкна, вдивляючись у нiчний Сiнгапур. За iнерцiею намагаюсь пригадати всi деталi цього сну, сам не знаю навiщо. Коли морок минае, машинально зазираю до монiтора на кухонному столi. У чатi – повiдомлення вiд мого роботодавця Харона. «Новий великий проект. Об 11:00 на станцii». Ну нарештi, робота! Адже я повнiстю вигрошився. Можливо, тому й бачу цi безглуздi сни. Життя фрiлансера – як американськi гiрки: сьогоднi ти стоiш на балконi люксовоi квартири з видом на ботанiчний сад, цмулиш дорогий коньяк i чекаеш на доставку з ресторану. А завтра – давишся локшиною в дешевiй забiгайлiвцi, скидаючи зi смартфону повiдомлення про заборгованостi. Думка про те, що пiсля отримання авансу я зможу повернутися до першого варiанта, дiе на мене заспокiйливо. Я звик до невеличкого штучного свiту своеi квартири, стiни якоi оберiгають мене вiд гамору й метушнi цього мiста. Тут би я й залишався мiсяцями, читаючи й малюючи своi сни на величезних полотнах. Та ба, безтурботне життя у двокiмнатнiй студii пiд самим дахом елiтного хмарочоса коштуе недешево. Дивлюся на годинник у кутку екрана – за три хвилини третя. Знов заснути я точно не зможу. З-за стiни долинае приглушене виття мого сусiда-наркомана. Можливо, саме цi крики стали причиною мого пробудження, а не задушливе марення, з якого я щойно виринув. Іще двадцять рокiв тому сусiдовi загрожувала б смертна кара. Інодi менi хочеться вбити його, iнодi менi до слiз його шкода. Цi крики як нагадування: ти можеш купити апартаменти в будинку з величезною оглядовою терасою i приемним запахом у лiфтi, однак Новий Сiнгапур i тут тебе дiстане. Ультраконсервативне мiсто геть змiнилося: за стiною все одно виявиться сумнiвний тип, який видае нерозбiрливi звуки ночами. Або з сусiднього балкона гримiтиме оглушливий рейв уперемiш iз вищанням угашеноi молодi. «У будь-якiй дiжцi меду завжди знайдеться ложка лайна. Головне знати, де саме вона плавае», – згадую я улюблену приказку Харона. Стукаю в стiну, i крики замовкають – трансформуються в нерозбiрливе бурмотiння, котре майже повнiстю гасить звукоiзоляцiя. Вiдпочинь, приятелю. І наступного разу пошукай кращого дилера. Човгаю в бiк ванноi. Моя квартира схожа на мене. Однотоннi стiни, жодних картин, жодних iнтер’ерних примочок, жодних милих дрiбничок, жодних логотипiв. Нуль iндивiдуальностi. Щоб так знеособити свое житло, треба добре попрацювати. Це не мiнiмалiзм, навiть не аскетизм, а повна вiдсутнiсть обличчя. «Не маючи обличчя, не втратиш його», – наставляв мене Харон колись давно, ще навчаючи ремесла. Я добре затямив це правило. Я нiколи й не мав власноi особистостi, постiйно ховаючись за вигаданими. Стаю пiд душ, потiм одягаюсь i виходжу з дому, вирiшивши не повертатися сюди до самоi зустрiчi. Середина жовтня – дощ i не думае вщухати. Ось i зараз – чи то вологе марево, чи то мжичка в повiтрi. Сорочка одразу ж прилипае до спини, i, сiвши в машину, я кваплюсь увiмкнути кондицiонер. Радiо прокидаеться автоматично, та я гидливо вимикаю його. Жодного шуму, крiм природних звукiв ночi: щебетання пташок, якi дивом вижили в цьому мiстi, скрекiт цикад, далеке завивання сирен, ледь чутний стукiт колiс потяга, що мчить iз нiзвiдки в нiкуди. Як я вб’ю цю нiч – точнiше, ii решту, – менi поки що невiдомо. Нiч iз недiлi на понедiлок – тож нiчнi клуби зачиненi, й у цiлодобових барах також пануе порожнеча. Це правило дiе навiть у Сiнгапурi, який, як усi гадають, нiколи не спить. Сам того не помiчаючи, я розганяю машину до двохсот кiлометрiв за годину. Колись вiд такого зухвалого перевищення швидкостi в автiвцi оглушливо завила б сирена. Сьогоднi ж я безкарно мчу естакадою повз вервечки чорних вiкон, якi зрiдка пiдсвiчуе чиесь безсоння. Нiчне мiсто миготить клоччям марева, яке перериваеться спалахами стробоскопа, – це яскраво пiдсвiчена реклама, звернена нi до кого. З’iжджаю з естакади й ледь не врiзаюся в яскраво-помаранчеву спортивну машину, що несподiвано вискочила на перехрестя. Вищать гальма, оглушливо скрегочуть колеса, помаранчеве авто крутиться на мiсцi, i я, пролiтаючи повз, устигаю розгледiти спотворенi жахом обличчя людей у машинi. Хлопець i дiвчина, зовсiм юнi, майже пiдлiтки. Лише за кiлька хвилин i десяток кварталiв я розумiю, що ледь не занапастив iх i мало не загинув сам. І, ясно усвiдомивши це, нiчого не вiдчуваю. Смерть нiколи не лякала мене. Цю якiсть я приховував навiть вiд батькiв, не бажаючи видаватися фрiком. Про неi знав лише Харон. Чи не тому вiн i обрав мене з-помiж iнших? За кiлька хвилин я опиняюся на краю п’ятого дистрикту, колишнього району Гейланг, де повii терпляче чекають зустрiчi з нiчними блукачами на кшталт мене. Для дозвiлля я надаю перевагу компанii саме таких жiнок, якi не лiзуть у душу й не вимагають уваги. Перша ж кобiта цiлком вiдповiдае моему сексотипу: худорлява, з дитячими рисами обличчя – на вигляд не бiльше двадцяти. Пiзнього ранку я прокидаюся в дешевому готелi з видом на промзону. Дiвчина ще спить, пiдтягнувши кутастi колiна до грудей, зворушлива й безпомiчна. Помилувавшись трохи ii ямками на щоках i переконавшись, що вона не обчистила за нiч моi кишенi, я залишаю нiчлiжку, щоб вирушити на зустрiч iз Хароном. Дорогою вирiшую зайти до автоцеркви. Не те щоб я був дуже побожним. Менi просто подобаються церковнi вiдчуття – задушливе повiтря й наркотичний аромат ладану змушують мiй мозок працювати швидше. Мабуть, тому, що в цi моменти я чiтко усвiдомлюю одвiчну безглуздiсть буття. Це вiдчуття, що е таким близьким менi й таким далеким вiд метушнi мегаполiса, допомагае сховати мою вразливiсть пiд маскою iронii. У тьмяно освiтленому холi унiверсальноi автоцеркви, яку вписано в квартал мiж стрипбаром i магазином гаджетiв, у цей час нiкого немае. Я заходжу до однiеi з кабiнок-капсул, дверi за мною зачиняються, й темнi стiни-екрани оточують мене зусiбiч. На монiторi передi мною з’являеться текст. БУДЬ ЛАСКА, ОБЕРІТЬ РЕЛІГІЮ Випадае меню. Переглянувши його, тицяю пальцем у «помiркований католицизм». ПЛАТНИЙ ЧИ БЕЗКОШТОВНИЙ РЕЖИМ Гаразд, розщедрюся сьогоднi, щоб не дивитися нескiнченну рекламу перед сповiддю. До того ж, Харон скоро мае поповнити мiй рахунок. Я прикладаю телефон до зчитувача, пiдтверджую суму й замовляю пакет «Богоугодний», до якого входять курiння фiмiаму, запалювання свiчки, пiснеспiви в записi i, звiсно, iнтерактивна сповiдь. Пiсля цього на екранах навколо мене виникае католицький храм iз десятками свiчок, якi запалено на амвонi,– кабiнку заповнюе мiй улюблений запах ладану. Із динамiкiв, умонтованих у стелю кабiни, долинають голоси юних хористiв. Передi мною зависае текст, що закликае опуститися на колiна, а з пiдлоги виiжджае спецiальний ослiнчик. – В iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь! – промовляю я, щоб запустити процес сповiдi. Аватарка, що з’явилася перед моiми очима, зображуе смаглявого епископа в масивних окулярах. Скидаю ii вбiк – дратуе. – Господь нехай пребуде в серцi твоему… – чуеться з динамiкiв голос з iндiйським акцентом. – Коли ти сповiдався востанне? – Тиждень тому, святий отче. І вiдтодi я встиг згрiшити. – Якi ж твоi грiхи, сину мiй? Так, треба увiйти в роль людини, що покаялася, а iнакше навiщо ж увесь цей спектакль. – Я брехав, крав, матюкався, богохульствував, займався онанiзмом, уживав наркотики i трахав повiй, – iмпровiзую я. – Начебто все, та, можливо, я про щось забув. – Тяжкими е грiхи твоi, сину мiй, – промовляе байдужий голос. – Але я вiдпускаю iх в iм’я Отця, Сина i Святого Духа. – Ба, ось iще що. У Бога я також не вiрю. – Майбутня зустрiч iз Хароном налаштувала мене на пустотливий лад. – Бог прощае тобi й це, – смиренно вiдповiдае священник. – От i пречудово. Як там погода в Бангалорi? – Я з Калькутти, сину мiй. Дуже спекотно – майже сорок градусiв. – Гарного вам дня, святий отче. – Іди з миром. Вийшовши з автоцеркви, я вiдчуваю, що на душi полегшало – ось вона, сила сповiдi! Треба поквапитися, щоб не запiзнитися на зустрiч iз Хароном. 0002 «Харон», звiсно, не його справжн iм'я – колись я жартома прозвав так свого роботодавця за його любов до грошей. Вiн брав би iх i з мертвих дорогою до вiчностi, якби в нього була така можливiсть. Старого, схоже, це прiзвисько цiлком улаштовувало. Свое справжне iм’я вiн оприлюднювати не любив: його пристрасть до конспiрацii iнодi нагадувала параною. Мое iм’я вiн теж трансформував, скоротивши до однiеi лiтери. «Зет» – так називав вiн мене зазвичай, i лише в особливих випадках використовував повну форму: Золтан. Станцiя, де ми завжди зустрiчаемося, е частиною метрополiтену. Я опиняюся на мiсцi трохи ранiше вiд призначеного часу. Людей тут зовсiм небагато, не бiльше десятка: ранковий натовп години пiк уже схлинув, а обiднiй увiллеться сюди ще нескоро. Чекаючи на Харона, розважаюся тим, що намагаюся вирахувати його охоронця серед людей, присутнiх на станцii. Зазвичай вiн з’являеться трохи ранiше, щоб оцiнити обстановку. Щоразу це нова людина, та в усiх них, звiсно, е дещо спiльне. Хто ж це може бути? Той дядько з журналом кросвордiв, що пiдпирае колону? Чи здоровань iз бичачою шиею, що втупився у свiй мобiльний, стоячи на самому краю платформи? А може, чувак iз дредами й тату, що вкривае половину обличчя, який присiв на сусiдню лаву? Такого хлопа складно прийняти за охоронця, i я майже впевнений, що саме вiн працюе на Харона, – той любить оточувати себе незугарними на вигляд людьми, вважаючи iх непомiтними. Щоб якось скоротити очiкування, кладу на колiно блокнот i починаю малювати портрет волоцюги з дредами, намагаючись точно перенести на папiр його примхливе татуювання. Помiтивши, що я на нього позираю, вiн кидае на мене виразний погляд, у якому пiдозру змiшано з подивом. Але менi байдуже, я надто захоплений малюнком. Завершую портрет саме в той момент, коли Харон з’являеться на станцii. Кожен, хто його не знае, побачить у ньому лише стариганя-азiата, який скидаеться на безхатька. Довгi сивi патли, зiбранi на потилицi гумкою, якою перев’язують пачки грошей, недоглянута борода, розтягнутий светр, непевного кольору джинси i зчовганi черевики. Нiхто б i не запiдозрив у ньому крутого пiдпiльного дiлка, голову цiлоi мережi вуличних банд i шахрайських угруповань, що примудрялися промишляти на вулицях Сiнгапура навiть за часiв найсуворiших обмежень. Цього майстра мiмiкрii видае лише погляд, миттевий i чiпкий. А ще цiлковита вiдсутнiсть мiмiки, неначе його обличчя вiдлили з воску. Швидким рухом очей вiн скануе пустельну станцiю, помiчае мене. Не подавши знаку, спочатку проходить повз, потiм повертаеться й сiдае поруч. Попервах подiбнi прийоми конспiрацii мене розважали. Однак iз часом я зрозумiв, що все це робиться недарма. Так само, як i завжди, коли ми зустрiчаемося, одразу переходимо до справи. Розмови про погоду й iншi балачки лише марнують дорогоцiнний час. Харон-бо не любить перебувати на людях надто довго. – Цього разу в мене для тебе дещо особливе, Зете. Чи знайома тобi корпорацiя «Транс-Реалiтi»? Заперечно хитаю головою. Назву нiбито десь чув, але нiчого конкретного в пам’ятi не спливае. – У них головний офiс тут, у Сiнгапурi,– пiдказуе Харон. Це менi нiчого не дае. Пiсля того як невелика краiна перетворилася на суцiльну вiльну економiчну зону i стала свiтовим центром операцiй iз криптовалютами, сотнi, якщо не тисячi транснацiональних контор перенесли своi головнi офiси сюди. Старий зрозумiв, що доведеться почати з екскурсу в iсторiю, i вмостився зручнiше. – Ранiше корпорацiя мала назву «Глобал Медiа Груп» i розробляла медiйнi проекти. Інформацiйнi агентства, новиннi канали, розважальний контент i таке iнше. Кiлька рокiв тому компанiя пережила реструктуризацiю. Майже всi медiаплатформи, що входили до холдингу, було розпродано, тисячi працiвникiв звiльнено. Із трьох десяткiв попереднiх акцiонерiв залишилося кiлька найбiльших. Решту було поглинено, доведено до банкрутства чи позбавлено iхньоi частки акцiй iншими методами. Потiм – змiна назви, новий штат фахiвцiв з усього свiту. І – новi придбання. «Транс-Реалiтi» поглинула кiлька великих дослiдницьких компанiй. Цi угоди не афiшувалися, та цiлком приховати iх теж не вдалося. Фармацевтика, генетика, штучний iнтелект – ось лише частина списку iхнiх iнтересiв. Крiм того, нещодавно корпорацiя стала власницею мережi автоцерков. – Саме сьогоднi був в однiй iз них. – Ти ж безвiрник. – Щоб отримувати користь вiд церкви, вiрити не обов’язково. – Гаразд, дiло твое. Повернiмося до корпорацii. Їi засновником i президентом е медiамагнат Саул Гаадi. Про нього я знаю небагато, i взагалi, особа вiн досить загадкова. Здаеться, звiдкiлясь iз Близького Сходу, та останнi роки мешкае в Сiнгапурi. Пошукай iнформацiю про нього – треба краще розумiти, з ким ми зв’язуемося. Усе, що наразi менi вiдомо, – Гаадi надзвичайно впливовий i казково багатий. Не сказати, що вiн провадить публiчний спосiб життя i часто спiлкуеться з журналiстами, тому пiдiбратися до нього доволi складно. Харон, швидко стрельнувши очима навсiбiч, знижуе тон. – Тепер найважливiше, Зете. «Транс-Реалiтi» готуе новий проект, подейкують – революцiйний. Нiкому за межами корпорацii не вiдомо, про що саме йдеться. Як ти розумiеш, багато великих гравцiв на ринку хотiли б про це дiзнатися. – Як таке можливе? – здивувався я. – Величезна компанiя, глобальний проект, – i жодного витоку? – Витоки, звiсно, були. Та вони надто скидаються на дезiнформацiю, щоб iм довiряти. І тут ми пiдбираемося до сутi нашоi зустрiчi. До мене дiйшли чутки, що корпорацii потрiбний пiар-фахiвець. Це наш шанс, Зете, й ти не повинен його згаяти. – Тобi немае про що турбуватися, босе, – заспокоюю його. – Адже ти знаеш: я природжений пiарник. Слiдом за цим ми обговорили фiнансовi умови, й вони виявилися бiльш нiж привабливими. Скажiмо так, сума, запропонована Хароном, у кiлька разiв перевершувала всi моi попереднi гонорари. Та замiсть того щоб радiти, я скорчив невдоволену пику. – Що, справа настiльки ризикована? – Цього разу тобi треба бути особливо обережним, – замислено вiдповiдае вiн. – Твоя звичка ходити по краю може колись тебе зрадити. Ходити по краю – не проблема, якщо не боiшся падiння з висоти, подумав я, згадавши нiчний епiзод iз машиною. Однак тут варто дослухатися. Якщо вже сам Харон радить менi поберегти себе, то немае сумнiвiв – вiн вiдряджае мене в самiсiньке пекло. – Скiльки я маю там пропрацювати? – уточнюю я. – Мiсяцiв зо два-три як мiнiмум. Гадаю, цього часу тобi стане, щоб усе вивiдати. – А якщо вони випустять продукт ранiше? – Навряд чи це станеться ранiше, нiж за пiв року. – Коли спiвбесiда? – У п’ятницю. Твое резюме iм уже надiслали. – Можливо, варто було дочекатися, поки я дам згоду? Гмукнувши у вiдповiдь, вiн простягае менi «мое» резюме, я швидко його переглядаю. Послужний список так само вражае, як i перелiк переваг шукача на посаду. – Я вже надiслав це до вiддiлу кадрiв, на тебе чекають. – «Попереднi роботодавцi» це пiдтвердять? – уточнюю я, повернувши йому аркушик, який вiн машинально рве на дрiбне шмаття. – Звiсно. Ми все передбачили, не переймайся. Завжди, коли Харон говорить «ми», вiн явно мае на увазi не себе й мене, а когось iще. Знаючи його стiльки рокiв, я багато дав би, щоб дiзнатися, хто саме приховуеться за цим «ми». – Послухай-но, Зете, постався до цього завдання з усiею серйознiстю. У нас немае запасних варiантiв. Якщо ти провалиш цей проект, ми втратимо великого клiента. Не хочу лякати тебе, але в цьому разi наша з тобою спiвпраця також може припинитися. – Упораюсь, – недбало кидаю я, подумки зазначивши, що таких умов старий менi ще не ставив. – Дiй непомiтно. У цiй корпорацii все прослуховують i продивляються, i нiчого не роблять даремно. Було б непогано, якби до нашоi наступноi зустрiчi ти зiбрав якомога бiльше iнформацii. Кивнувши менi на прощання, мiй роботодавець пiдводиться з лави, щоб зникнути у вагонi потягу, що саме пiдiйшов. Чувак iз дредами, котрого я запримiтив перед зустрiччю, заходить до вагона слiдом за ним. Грюкнувши дверима, потяг мчить у жерло тунелю, i я залишаюся сам на пустельнiй станцii, освiтленiй холодним хiрургiчним свiтлом. Прокручуючи в головi план дiй, пiдходжу до протилежноi платформи, куди вже прибувае мiй потяг. Склянi стiни, якi ранiше вiддiляли шляхи вiд зали очiкування, прибрали ще пiд час тотальноi лiбералiзацii. Разом iз ними зникли й водii потягiв, яких замiнили автоматикою. Повна криптоанархiя! Повна свобода! Як завжди, я стою надто близько до краю, i потяг пролiтае за кiлька мiлiметрiв вiд кiнчика мого носа. Менi вдаеться вiдчути не лише повiтряну хвилю, але й запах утомленого брудного металу. До чого ж це страшно – не мати страху смертi… 0003 Тут, мабуть, слiд розповiсти, як Харон з’явився в моему життi й чому спiвробiтництво з ним е таким важливим для мене. Ми познайомилися двадцять чотири роки тому, коли менi було лише вiсiм. Усе, що я пам’ятаю до цього, – сумовитий католицький сиротинець для покинутих немовлят при церквi Святого Йосипа. Не знаю, чому я опинився саме в ньому, – мабуть, моя бiологiчна матiр була католичкою. Або просто вирiшила, що для немовляти напiвевропейськоi зовнiшностi це найкраще мiсце. А ще я виразно пам’ятаю моi постiйнi мрii з нього втекти. Одного разу в мене це вийшло, i працiвники сиротинця знайшли мене тiльки з допомогою полiцii в ботанiчному саду. За словами Харона, який був тодi одним iз полiцiянтiв, вигляд у мене був мало не просвiтлений, так я насолоджувався не вiдомим менi ранiше свiтом за стiнами своеi «дитячоi в’язницi». Вiн згадував восьмирiчного хлопчика, який сидiв бiля ставка у станi дивного зацiпенiння. Мене забрали, нагодували, обiгрiли й повернули до суворих черниць. Вiдтодi моi спроби втекти повторювалися ледь не щомiсяця, аж поки сиротинець не дав менi спокою. Я почав жити на вулицях району Гейланг, пробавляючись дрiбними крадiжками й випадковими пiдробiтками. Там я навчився, крiм англiйськоi, i решти мов космополiтичного мiста: малайськоi, путунхуа, тамiльськоi, почав розумiти навiть кiлька бiльш рiдкiсних говiрок. А Харон, котрий на той час уже працював в управлiннi полiцii району (а потiм i очолив його), узяв мене пiд свою опiку. Спочатку вiдмазував вiд неприемностей, потiм почав давати власнi доручення, не завжди легальнi. Я був щасливий – метушливий свiт вулиць, що постiйно змiнювався, надавав менi руху, якого так бракувало в сиротинцi. Я працював у Харона кур’ером, iнодi вiв для нього стеження. Кiлька разiв вiн улаштував мене рознощиком або пiдмайстром до мiсцевих бiзнесiв, у яких був так чи так зацiкавлений. Гарненький, поступливий на вигляд пiдлiток не викликав пiдозр у найпроникливiших наймачiв. Тому в мене виходило виконувати завдання, з якими б жоден дорослий не впорався. Харон дуже цiнував мене за це й виокремлював серед решти малолiтнiх злодюжок i жебракiв, яких у нього була зiбрана цiла банда. За словами Харона, тодi вiн i вiдкрив у менi здатнiсть перевтiлюватися i зливатися з оточенням, водночас зберiгаючи здатнiсть вiдсторонено спостерiгати i збирати iнформацiю. Я був iдеальним посередником мiж злочинним свiтом Сiнгапура, майстерно прихованим вiд сотень вуличних вiдеокамер, i його цивiлiзованим фасадом. Одного разу я втратив обережнiсть i був упiйманий власником судноплавноi компанii, коли фотографував умiст його сейфа. Я дивом уник долi бути пiдвiшеним на гак i випатраним i два тижнi переховувався на конспiративнiй квартирi у Харона. Тодi я не знав, що за мою голову було призначено велику суму й усiм мiстом нишпорили «мисливцi», якi бажали заробити на упiйманнi малолiтнього шпигуна. Харон тим часом розробив план, як надiйнiше сховати мене вiд помсти судновласника. Невдовзi менi влаштували побачення з прийомними батьками – американцями. Тi одразу закохалися в «гарнюню-сироту, в котрого зникли батьки», як описав мене Харон. Набагато пiзнiше я бачив свое фото у справi про всиновлення: скромно одягнений хлопчик iз темно-русявим кучерявим волоссям, бiлою шкiрою, чiтко окресленими губами та вилицями, прямим носиком i трохи схiдним розрiзом очей. Симпатяга, навiть красунчик. Так я отримав прийомних батька й матiр, а за кiлька днiв покинув мiсто на багато рокiв, переiхавши з ними до США, де провiв юнiсть. Жив звичайним життям мiльйонiв молодих американцiв, здобув освiту. Однак я завжди знав, що колись усе одно повернуся до мiста мого дитинства. Як, власне, й розпорядилася доля. 0004 Досi не можу зрозумiти, чи випадково ми зустрiлися з Хароном знову. Це сталося п’ять рокiв тому, пiсля мого повернення до Сiнгапура. На той час я вже був власником збанкрутiлого рекламного агентства i продюсером декiлькох медiйних проектiв, настiльки ж амбiцiйних, настiльки й неуспiшних. Грошей, якi я отримував вiд цiеi дiяльностi, ледь вистачало на те, щоб частинами сплачувати накопиченi борги. А мiсцем проживання менi слугувала квартирка, яку винаймав, завбiльшки з короб вантажiвки. І без того неiдеальну картинку доповнював лiс заводських труб за вiкном, вiд самого вигляду яких дерло в горлi. На той час я почувався абсолютно нещасливим. Мене обтяжувала думка, що коли я нiчого у своему життi не змiню, то менi доведеться повернутися назад до Америки. При цьому я розумiв, що це було б лише втечею вiд реальностi в подобу католицького сиротинця мого дитинства. У нудну, прiсну тюрягу. Вiдправивши своi iлюзii разом з амбiцiями на смiтник, я заходився шукати цiкавоi роботи. Чiплявся до всiх своiх друзiв i знайомих, спамив у соцмережах й огинався на профiльних тусовках серед рекламiстiв, журналiстiв i телевiзiйникiв. Мiсто дуже змiнилося до того часу. За часiв мого дитинства всiм новоприбулим туристам уже в лiтаку повiдомляли, що за наркотики тут загрожуе смертна кара. Тепер же в тусовцi панували справжнi веселощi: однi нюхали, другi упивалися, третi – i те, й iнше. І менi доводилося вiдповiдати, щоб влитися в це товариство. Те, що я сам у якийсь спосiб не стирчався у цей перiод свого життя, вже саме по собi було досягненням. На однiй iз таких вечiрок я й зустрiв Харона, бiля стiйки бару, на церемонii нагородження дiячiв реклами, куди я проник за пiдробним бейджем. Я ледь його впiзнав. Пiдтягнутий кремезний коп iз важким поглядом залишився в минулому. Тепер антураж зобов’язував Харона косити пiд богемного алкоголiка: пожмаканий смокiнг, шийна хустка, окуляри з димчастими скельцями, масивна каблучка на пальцi i сива борода, над якою нависала загасла сигара. Я був такий радий його бачити, що мало не накинувся з обiймами. За цi кiлька рокiв у Сiнгапурi я намагався з ним зв’язатися, але не мiг знайти й слiду. Аж тут – умучить вiскi з льодом, наче й не вiн. Але Харон зупинив мене суворим поглядом, як тiльки вiн умiв. Нiбито ми розпрощалися минулого тижня, буденно запитав, де я працюю. Я зiзнався, що перебуваю в пошуку. – Моя знайома шукае асистента, – повiдомив вiн i простягнув свою вiзитiвку. – Набери мене завтра, я влаштую зустрiч. Усе сталося так природно, що я, здаеться, навiть не спромiгся йому подякувати. Потiм виявилося, що йшлося не про його знайому, а про знайому його знайомоi. І в результатi я отримав роботу – необтяжливу й добре оплачувану. Пропрацювавши три мiсяцi асистентом хазяйки рекламного агентства, я встиг обрости купою знайомств i орендувати студiю в самому центрi, неподалiк вiд офiсу. І ось, щойно менi здалося, що мое життя вилетiло на швидкiсну трасу, на горизонтi знову з’явився Харон. Вiн попросив мене про «невелику послугу». Усе, що вiд мене вимагалося, – скопiювати клiентську базу з комп’ютера моеi ледi-боса, за що пропонувався гонорар розмiром iз трирiчну заробiтну плату. Харон завжди називав речi своiми iменами, уникаючи метафор. Щоправда, визначення «промислове шпигунство» вiн уважав за краще замiнювати бiльш обтiчним формулюванням «нашi проекти». Недовго думаючи я погодився. Схоже, саме в подiбних заняттях полягало мое покликання. Я виконав завдання Харона, подбавши про те, щоб можливе розслiдування пiшло хибним слiдом, i звiльнився з агентства. Кiлька мiсяцiв помандрував Латинською Америкою – Аргентина, Бразилiя, Перу. А коли повернувся, на мене вже чекало чергове замовлення вiд мого роботодавця. Наша взаемодiя вiдновилася, як за старих добрих часiв. За кiлька рокiв я встиг попрацювати в двох медiахолдингах, на кiностудii, в одному iнформацiйному агентствi i в трьох рекламних – не враховуючи дрiбних проектiв, якi не потребували улаштування до компанiй. Входження в довiру, викрадення даних, збирання компромату, запис конфiденцiйних перемовин i таке iнше. Липовi резюме, пiдробленi рекомендацii, ретельно сфабрикованi «легенди», продуманi шляхи до вiдступу. Чи доводилося менi замислюватися про те, що буде, якщо одного разу все випливе на поверхню? У найкращому разi це загрожувало серйозними судовими позовами, в найгiршому – польотом iз двадцять четвертого поверху. Згодом я перестав замислюватися про наслiдки. Грошей, певно ж, було бiльше, нiж я заслуговував, але не вони допомогли менi вiдкинути сумнiви. Допомогло дещо iнше. Щоразу завдання ставали дедалi складнiшими. А захоплення, яке я вiдчував, занурюючись у новий свiт i повнiстю перевтiлюючись, ставало дедалi iнтенсивнiшим. Я любив свою роботу. Тепер я любив i свою безособовiсть, яка допомагала менi ставати то однiею людиною, то iншою, i навiть старанно ii пiдтримував. Я виявив, що не iснуе нiчого неможливого, коли маеш справу з людьми, яких умiеш спокусити, пiдкорити i в результатi використати. Я був неначе створеним для всього цього. Про теперiшне життя Харона менi вiдомо не так уже й багато. Але рiч не у вiдсутностi цiкавостi, а в тiм, що старий, як i ранiше, не зацiкавлений у розголошеннi особистоi iнформацii. Йому мае бути зараз близько шiстдесяти, але достеменно вiк визначити складно, оскiльки його азiйське обличчя перебувае поза часом. Наскiльки я знав, пiсля роботи в полiцii Сiнгапура вiн обiймав високу посаду у великiй охороннiй фiрмi. Десять рокiв тому, пiсля серйозного скандалу, обтяженого загибеллю клiента, був змушений пiти на вiльнi хлiби. І зараз у його портфолiо, крiм комерцiйного шпигунства, залишилися фiнансовi махiнацii i фармацевтична контрабанда. У Новому Сiнгапурi ти можеш бiльше не дбати про колишню репутацiю – вона стираеться разом зi щорiчною змiною ID-картки. Якщо не порушуеш мiсцевих, i без того досить лiберальних законiв, то можеш нi про що не турбуватися. Злочини, вчиненi в iнших державах, адмiнiстрацiю не хвилюють: усе, що було не в Сiнгапурi, залишаеться поза Сiнгапуром. Глобальний торговий центр. Один iз найбiльших у свiтi портiв. Особлива економiчна зона. Адекватне оподаткування. Екстрадицiя не дiе. Коли ти стаеш жителем мiста, твоя фiнансова i будь-яка iнша iсторiя обнуляеться з отриманням ID, у якому ти можеш указати будь-яке iм’я, а можеш не вказувати зовсiм – вистачить i номера, проставленого на картцi. Ось чому це мiсто приваблюе гравцiв, аферистiв, бухгалтерiв-утiкачiв i фiнансових дiлкiв з усього свiту, що замiшанi у скандалах. Тут вони знаходять те, про що в iнших мiстах свiту годi й мрiяти: недоторканнiсть, анонiмнiсть, фiнансову безпеку. Що стосуеться Харона, то йому й переiжджати нiкуди не довелося, адже вiн народився в Сiнгапурi. Так само, як i я, гадаю. 0005 Дiзнатися бодай щось про свою появу на свiт я не змiг. Католицький сиротинець зник, i нiяких залишкiв я не знайшов, та й не дуже розшукував. Де саме я народився, – я мiг тiльки здогадуватися, для зручностi вирiшивши, що це був Сiнгапур. Саме на момент моiх негараздiв у Гейлангу моi прийомнi батьки ледь оговталися вiд втрати власноi дитини i з радiстю вхопилися за пропозицiю Харона всиновити миловидого пiдлiтка. Тим бiльше що пiсля десяти рокiв у Пiвденно-Схiднiй Азii вони саме збиралися повертатися до США. Уже виникло передчуття глобальних трансформацiй: криптовалютна мильна бульбашка ладна була луснути в будь-який момент i змiнити економiку всiх краiн, а надто Сiнгапуру. Незабаром так i сталося: трильйони доларiв було втрачено, мiльйони людей втратили своi заощадження та iнвестицii. Сiнгапур, який iще недавно називали мiстом-утопiею, мрiею, державою майбутнього, котився похилою площиною – початок перiоду криптоанархii. Пам’ятаю, я миттево призвичаiвся до ролi зразкового сина. Я прийняв iхне прiзвище та навiть iм’я свое сирiтське, «Золтан», забув назавжди. Батько був розробником iгор, мати працювала в благодiйному фондi. Походили обидва зi Схiдноi Європи – угорець i украiнка, – що стали американцями в юностi. Звичайний свiт моiх прийомних батькiв, яких я вiдразу призначив «татом» i «мамою», без префiксiв (на iхне превелике щастя), був затишним, безпечним i трохи нудним. Але сам факт переiзду до незвiданоi краiни захоплював мене набагато бiльше, нiж втеча вiд помсти злопам’ятного судновласника. Потiм були десять рокiв у Пасаденi, де я спочатку закiнчив школу, а потiм навчався дизайну у царинi штучного iнтелекту – новоi професii, на якiй чомусь наполягав мiй батько. Менi тодi було байдуже, що робити. Хоча з навчанням я не вiдчував жодних труднощiв, але й захоплення ним у мене не було. А потiм… Вiдзначаючи з друзями отримання диплома, я тусив по всiх злачних мiсцях Тiхуани. Телефонний дзвiнок буденно пролунав пiд час однiеi з таких пиятик, з невiдомого номера. Я навiть ледь не скинув дзвiнок, не бажаючи вiдволiкатися вiд пiвнячих боiв. Але чомусь усе ж таки вiдповiв. Офiцiйний голос iз бостонським акцентом повiдомив мене про автокатастрофу й поцiкавився, коли я зможу прийти на впiзнання тiл батькiв, а також залагодити iншi формальностi. Пам’ятаю своi вiдчуття. А точнiше – iхню повну вiдсутнiсть. Люди, якi стали для мене сiм’ею, дали менi нове життя i, самi не знаючи того, урятували вiд смертi,– лежали в холодильнику полiцейського моргу в Пасаденi. А я лише подумав: тепер мене тут нiщо не тримае. Й одразу ж зненавидiв себе за цю бездушнiсть. Так само спокiйно я пройшов усi формальнi процедури i несподiвано дiзнався, що батьковi ще вiд часiв його роботи головою IT-вiддiлу в Сiнгапурi належала там частка в невеликiй маркетинговiй компанii. Сiнгапурський нотарiус iз бездоганною англiйською вимовою наполегливо видзвонював мене (звiдки вони про все дiзналися?) i наполягав на моему приiздi для вступу в спадок. Пазл склався. Я мав повернутися до Сiнгапуру i прагнув цього. Мене не вiдпускали спогади про вирування життя на його вулицях, а головне, про моi власнi пригоди, що хвилюють так, як нiщо в життi мене бiльше не хвилювало. А тепер для цього ще й була вагома причина. Щось говорило менi, що саме там на мене чекае велика пригода, яка нарештi дасть менi вiдповiдi на всi моi запитання до себе й до свiту, i я був до неi готовий. Здаеться, це було так давно… А минуло лише п’ять рокiв. 0006 Сьогоднi, поки ду на мою спiвбесiду до «Транс-Реалiтi», знову ставлю собi запитання, чому мене так притягуе це мiсто. Адже я терпiти його не можу, а точнiше, того, на що воно перетворилося. Куди подiвся славнозвiсний фен-шуй, за принципами якого його було спроектовано i зведено? Тисячi рекламних вивiсок усiма мовами свiту. Неживий iсторичний центр, укритий лаком на потiху туристам. Нескiнченнi торговi вулицi Малоi Індii, Чайна-тауна й Арабського кварталу з метушнею магазинiв, наповнених позбавленим смаку непотребом. Усюдисуща промзона, яка розрослася настiльки, що тепер охоплюе мiсто задушливим кiльцем, запускаючи отруйнi щупальця просто в його серце. Токсичнi води рiчки Каланг, у яких пiсля повеней гниють цiлi квартали. І нарештi, численнi сiтi, розкиданi по всьому Сiнгапуру, – начищенi до блиску смiтники, де вiдмиваються грошi всього свiту: бруднi капiтали зробили найдорожче мiсто у свiтi ще дорожчим. Стерильна клоака з хмарочосами, якi налiпленi так щiльно, що закривають небо. І педерастичнi тонкогубi клерки в тонких краватках, якi безперервно базiкають по мобiльних телефонах, нiби хтось може розчути iх у цьому клятому мiсцi. Ненавиджу це мiсто й водночас мiцно пов’язаний iз ним, нiби врiс корiнням. Щойно опиняюся в потрiбному менi Сiтi #12, колишньому дiловому районi Раффлз-плейс, як мене починае нудити. Не у фiгуральному сенсi, а в прямому – я блюю пiд колеса свого автомобiля, припаркованого бiля знака «паркування заборонене». Чи то нерви, чи то прострочений ранковий йогурт, чи то фiзичне вiдторгнення цього мiсця, чи то все разом. Двiйко бiлосорочечникiв вiдскакують убiк, гидливо наморщивши носи, але менi немае до них дiла. Витерши губи серветкою, закидаю в рот пiв пачки жуйки (смiшно згадати – були часи, коли й за це в Сiнгапурi можна було заробити величезний штраф). Дивлюся на свое вiдображення в тонованому склi – чи, бува, не заблював бiлоснiжну сорочку. Нi, все чудово. Я заходжу до найвищого офiсного хмарочоса мiста, всi поверхи якого, очевидно, тепер зайняла одна компанiя – «Транс-Реалiтi». Так, менi призначено. Гаразд, почекаю. А можна я наллю води з кулера? Дякую. Так, так, чудовий сьогоднi день. Чекаючи, поки по мене спустяться, щоб доставити на iнтерв’ю, роздивляюся просторий хол «Транс-Реалiтi Тауер». Головний об’ект тут – величезна скульптура роботи Джеффа Кунса, що височiе на мармуровому постаментi: золотий телець iз головою Мiккi Мауса, до якоi замiсть округлих вух притулено вигнутi роги. Голова цього чудовиська звернена до входу в будiвлю. Сидячи на диванi бiля лiфтiв, я можу милуватися своiм деформованим вiдображенням у його вiдполiрованих яйцях. Зручнi дивани кольору венозноi кровi, здатнi вмiстити до сотнi вiдвiдувачiв, якi прийшли сюди, щоб отримати роботу своеi мрii, продати душу, спробувати втюхати свiй стартап або навiщо там iще приходять до подiбних установ. І нарештi, вигнута пiдковою рецепцiя, за якою бовванiють четверо непроникно байдужих охоронцiв, настiльки вiдморожених, що iх, здаеться, нiчим не пройняти. Навiть якби я на iхнiх очах перетворився на величезного омара i почав танцювати кадриль, гадаю, стався б приблизно такий дiалог: – Пане Золтане, будь ласка, повернiться на диван – ви блокуете пiдхiд до лiфта. – Я не можу сидiти на диванi – оскiльки я зробився омаром, менi треба негайно затанцювати морську кадриль. – Ви можете зробити це на вулицi або в кiмнатi для релiгiйних обрядiв – вона розташована просто пiд сходами. А потiм повертайтеся сюди – по вас уже спускаються. – Ви жорстокосердi люди! Ви утискаете мене, оскiльки я не схожий на вас! – Про жоден утиск не йдеться, будьте певнi. Просто ви заважаете нашим спiвробiтникам. Зрозумiйте правильно. Щойно я закiнчую малювати в блокнотi химеру Кунса, по мене приходить миловида афроазiйка в дiловому костюмi. Разом iз нею пiднiмаемося на дванадцятий поверх, проходимо довгим безлюдним коридором iз безлiччю дверей i опиняемося в невеликому залi для зустрiчей, розрахованому на двi дюжини вiдвiдувачiв. Довгий стiл зi свiтлоi деревини в центрi, двi лiнii офiсних стiльцiв, одна зi стiн – скло, за яким вируе мiсто, на iншiй стiнi – графiтi, що, судячи з манери, виконане Бенксi. Моя провiдниця, запропонувавши менi зайняти один зi стiльцiв, зникае, i я залишаюся наодинцi з собою. У чорно-бiлому зображеннi на стiнi я впiзнаю парафраз гравюри Дюрера «Чотири вершники Апокалiпсиса», репродукцiя якоi прикрашала вiтальню в батькiвському домi. Тiльки замiсть звичних вершникiв автор посадив на коней богiв рiзних релiгiй. Лiворуч на передньому планi – товстий усмiхнений Будда, худа конячка пiд яким ледь не втискаеться в землю. За ним – богиня правосуддя, яку легко впiзнати за тогою, що майорить, зав’язаними очима i вагами в руцi. Поруч iндуiстський Шива – багаторукий, iз лукавою посмiшкою, сидить у сiдлi в позi лотоса. Щоб iдентифiкувати останню фiгуру, менi довелося вдатися до програми розпiзнавання образiв. З’ясувалося, що це скандинавський бог Одiн. Цей – одноокий, озброений мечем i сидить на восьминогому конi. Пробiгшись поглядом по дивному пантеону, ставлю собi запитання про те, що змусило художника зiбрати докупи цю команду, i не знаходжу вiдповiдi. Утiм, менi зараз не до теологii. Минае кiлька хвилин, i до зали заходить ошатний клерк рокiв двадцяти п’яти. На ньому пiжонський костюм темно-синього кольору, смугаста сорочка без краватки й дорогi окуляри, пiд пахвою – планшет. За якимись невловимими ознаками я вгадую в ньому гея. – Вiтаю, Золтане! – промовляе вiн, простягаючи менi свою пещену руку. – Я Марк, асистент креативного директора «Транс-Реалiтi». Вiн кладе на стiл свою вiзитiвку (ого, ними ще хтось користуеться!). У цупкий картон умонтовано мiнiатюрний монiтор, на якому вiд доторку пальця прокручуеться короткий ролик: анiмований логотип корпорацii, промениста буква «Т», що змiнюеться реквiзитами власника картки. – Золтан… Незвичайне iм’я. Звiдки ви? – Народився тут, у Сiнгапурi,– повiдомляю я. – А щодо iменi, то воно угорського походження. Утворене вiд слова «султан». – А я гадав, вiд слова «золото». Ви угорець? – Батько угорець, а мати украiнка, – вважаю за краще багато не розповiдати про свое минуле. Якщо iм справдi потрiбно – самi дiзнаються. – У нас тут iнтернацiональна команда, – запевняе вiн. – Я, наприклад, вирiс у Нiмеччинi, а мiй бос, Паоло Рамбан, – iталiйський еврей. Подiбний початок бесiди мае змусити мене розслабитися – iмовiрно, саме на це розраховував мiй спiврозмовник. Зовнi я, мабуть, дiйсно спокiйний, але насправдi вкрай сконцентрований. Слухаючи його балаканину, акуратно зчитую iнформацiю: хронiчна втома, позначена на обличчi Марка, i нервовий тик, який вiн намагаеться приховати за перебiльшеною мiмiкою, збiльшенi зiницi i надто дорогий годинник на його правiй руцi (чому на правiй, адже вiн, як видно, не шульга?) Щоб не спалитися, переводжу погляд на графiтi, що прикрашае стiну мiтинг-руму. – Вам подобаеться ця робота? – запитуе клерк, помiтивши мiй погляд. Киваю у вiдповiдь. – Бенксi? – Вiн, хто ж iще! Усiх богiв упiзнали? – Це було нескладно. – Пречудово, – посмiхаеться Марк. – Цiкавитесь iсторiею релiгiй? – Усiм потроху, – ухильно вiдповiдаю я. Цiкаво, чи ми колись поговоримо про справи, чи будемо базiкати про те про се, поки не закiнчиться час, вiдведений на iнтерв’ю? – Пропоную обговорити те, заради чого ми вас сюди покликали. – Вiн нiби прочитав моi думки. – Ваш послужний список вражае… Що саме ви робили на останньому мiсцi роботи? Я переповiдаю розширену версiю свого вигаданого резюме, адаптованого пiд потреби «Транс-Реалiтi». Марк, похитуючи головою в такт моiм словам, час вiд часу пiдкидае черговi запитання, навiть не намагаючись робити вигляд, що йому цiкаво те, про що я розповiдаю. Мiй спiврозмовник пiдкреслено коректний, але при цьому злегка зарозумiлий. Мабуть, вiн почувае себе частиною глобального процесу, що змiнюе свiт, тодi як я для нього – просто черговий претендент на те, щоб називатися його колегою. Як швидко стерлася б зарозумiла маска з його фiзiономii, якби вiн дiзнався, хто я насправдi? Моя розповiдь добiгае кiнця, я чекаю на чергове запитання, але воно не надходить. – Ну то що, перейдiмо до тестового завдання? Вiн виймае з кишенi пiджака жовтий конверт i кладе його на стiл передi мною. – На виконання завдання у вас е рiвно година, – повiдомляе вiн менi.– Бажаю успiху, Золтане! Вiн ледь помiтно пiдморгуе менi й виходить iз залу. Менi нiчого не залишаеться, окрiм як вiдкрити конверт. 0007 Якби в конвертi лежав чистий аркуш паперу, я б, мабуть, не здивувався. Але все виявляеться ще цiкавiшим – конверт порожнiй. За допомогою авторучки акуратно розклеюю його по швах – мае ж бути бодай якась пiдказка. Ба нi, нiчого – анi водяних знакiв, анi назви фiрми-виробника, жодних позначок. Думай, Зете, думай. Чого цi типи хочуть вiд тебе, окрiм як загнати в кут? Розпатраний конверт лежить передi мною, i я тупо дивлюся то на нього, то на богiв, якi посмiхаються зi стiни. Цiла година – цього часу забагато, щоб устигнути вiдчути себе iдiотом. І замало, щоб знайти вiдповiдь на непоставлене запитання. Уважно оглядаю конверт на просвiт, потiм кiлька секунд тримаю його над полум’ям запальнички, але таемнi письмена не проявляються. Обнюхую його, але вiн не пахне нiчим незвичайним. Вiдщипнувши шматочок паперу, пробую його на смак, i теж не помiчаю нiчого особливого. Я щось випускаю з уваги… Але що саме? Пробую мiркувати логiчно. Що таке конверт? Найперше це форма. Потiм – функцiя. Крiм того, це матерiал, iз якого вiн виготовлений. Так, тут уважнiше. Що ми маемо? Аркуш жовтуватого паперу, що особливим чином скрiплено за допомогою клею… Доторкнувшись кiнчиком язика до липкоi смужки, я вiдчуваю прелюдiю ефекту, який нi з чим не сплутати. Мене пересмикуе, немов вiд розряду струму – це кислота. Ось воно, тестове завдання, три етапи в одному. Чи здогадаеться тестований, де шукати пiдказку? Чи готовий вiн закинутися наркотою, щоб пройти випробування? І нарештi, як вiн поведеться, якщо все ж таки наважиться? Є лише один спосiб вiдповiсти на всi три запитання одразу – я злизую кислоту з конверта. До завершення вiдведеного часу залишилося п’ятдесят хвилин. Спочатку нiчого не вiдбуваеться. Минае п’ять хвилин, iще п’ять, а приблизно за двадцять хвилин пiсля прийому пiдказки кислотна хвиля накочуе на мозок звiдкiлясь iзнизу, зi шлунка, i примiщення змiнюе своi обриси, згладжуються кути, ледь помiтна хвиля пробiгае дерев’яною гладiнню столу, обличчя богiв на стiнi оживають – стае помiтно, як складно iм удавати лише фрагменти графiтi. Сподiваюся, моi екзаменатори точно розрахували дозу. І все ж таки, у чому полягае тестове завдання – адже не лише в тому, щоб закинутися на спiвбесiдi? Чи спостерiгають за мною цiеi митi? Упевнений, що так – я вiдчуваю на собi чийсь холодний погляд. – Золтане, зосередься! – раптом вимовляе Будда. – Ти шукаеш вiдповiдь, але спочатку потрiбно знайти запитання. – Може, ви менi допоможете? – прошу я, намагаючись витримати тон поважний, але не улесливий. – У конвертi не було жодного запитання… – Нiхто й не казав, що запитання в конвертi. Це було б занадто просто. – Виходить, запитання в цiй кiмнатi? На цьому поверсi? У цiй будiвлi? – Не знаю, – розводить вiн руками. – Але менi здаеться, ти мислиш поверхово. – Може, запитання полягае в менi? Будда не вiдповiдае, але з виразу його обличчя менi стае зрозумiло: я на правильному шляху. Отже, що ж це за запитання, яке я мiг би поставити собi, щоб на нього вiдповiсти? – Зваж усе як слiд, – вступае до розмови Юстицiя, помахуючи в мене перед носом своiми вагами. – Якщо не виконаеш завдання, другого шансу не буде. – Хлопчина ж-бо не дуже тямущий, – зiтхае над вухом Шива. Збiговисько богiв заважае менi зосередитися. Якщо не захоплю iнiцiативи, вони забалакають мене до того, що я переплутаю верх i низ, грiшне й праведне, насiння та плiви… Нi, не плiви, а якось iнакше. Плевели? Твою ковiньку! – Агов, ти що, заснув? – подае голос одноокий Одiн, штовхаючи мене в плече. – Так, хвилиночку! – Мене все це вже дiстало. – Я, звiсно, розумiю, що всi ви мегакрутi й так далi. Але невже так складно допомогти менi пройти цей довбаний тест? Боги замовкають – схоже, менi вдалося iх присоромити. – Гаразд, що там у тебе? – зглянулася Юстицiя. – Порожнiй конверт замiсть запитання i година на пошуки вiдповiдi,– вiдповiдаю я, а потiм, глянувши на годинник, уточнюю. – Нi, п’ятнадцять хвилин. – Ок, я тобi допоможу, – каже вона. – Ти шукаеш запитання в собi самому, але в тобi не закладенi запитання. Ти – скляна колба, запаяна зверху й позбавлена дна. Усвiдомивши власну порожнечу, ти починаеш шукати запитання у свiтi, що оточуе тебе. Але свiт – не запитання i не вiдповiдь. Вiн iснуе не тому, що хтось про щось запитуе, i не тому, що хтось вiдповiдае, скорiше навпаки. Аж ось, зневiрившись, ти звертаеш свiй погляд до богiв. Але боги теж не ставлять запитань – вони лише беруть гору i вимагають виконання своеi волi. – Це все? – питаю я, почекавши деякий час. – І як менi це допоможе? – Ти отримав би вiдповiдь, якби поставив запитання. – Але ж я запитав… – Ти нiчого не запитав, – вимовляе Одiн. – Запитання не пролунало, – пiдтакуе йому Шива, склавши всi чотири руки на грудях. – Гаразд, я запитаю! – Кинувши погляд на годинник, розумiю, що до кiнця вiдведеноi менi години залишилося лише десять хвилин. – Запитання таке: що я маю зробити, щоб пройти цей тест? – Оце вже краще! – усмiхаеться Будда. – Але хто сказав, що ти маеш щось зробити? Боги знову регочуться. Я помiчаю, що вони втрачають iнтерес до мене: Юстицiя зосередилась на своiй пишнiй зачiсцi, Будда готуеться вдатися до медитацii, а Шива з Одiном базiкають про щось свое. – Гаразд, можу розповiсти тобi, як досягти просвiтлення, – зглянувся, нарештi, Будда, розплющивши очi. – Буду дуже вдячний, – белькочу я, вiдчуваючи, як мiй кислотний язик перетворюеться на наждак. – До просвiтлiння ведуть п’ять крокiв, – долинае до мене голос Будди. – Ти маеш пройти iх один за одним, саме в такому порядку – iнакше нiчого не вийде. Перший крок: начхати на те, що про тебе кажуть. Другий крок: начхати на те, що про тебе думають. Третiй крок: ти маеш усвiдомити, що всiм на все начхати. Крок четвертий: тобi начхати на те, що всiм начхати. І нарештi, п’ятий крок: тобi начхати на просвiтлення. Будда замовкае, i боги перестають звертати на мене увагу. Припустiмо, його слова – це й була порада. Недiяння – незмiннiсть – неприв’язанiсть – на все начхати. Ок, нехай буде так! Знайденим на пiдвiконнi чорним маркером я малюю на столi лотос iз тринадцятьма пелюстками i, схрестивши ноги, сiдаю в середину квiтки. Заплющивши очi, ставлю маркером крапку трохи вище перенiсся i намагаюся уявити свiт, у якому немае бажань i вподобань, почуттiв i бездушностi, радощiв i розчарувань, богiв i демонiв, вiри i зневiри, меж i безмежностi, думок i бездумностi, правди i брехнi, гармонii i хаосу, верхньоi i нижньоi частини, свiтлого i темного, справжнього i пiдробленого, правдивого i неправдивого, доброго i злого, чистого i брудного, веселого i сумного, яскравого i тьмяного, реального й iлюзорного, насiння i плевел, апостолiв i грiшникiв, коханцiв i зрадникiв, нас i iх, тебе i мене… І коли менi це вдаеться, до кiмнати заходить Марк. – Вiтаю, тест пройдено, – вимовляе вiн буденним тоном, i я насилу розплющую очi.– О третiй годинi в понедiлок вам призначено зустрiч iз моiм босом Паоло Рамбаном – на нiй усе й вирiшиться. Золтане, з вами все гаразд? 0008 У зашифрованому чатi повiдомляю Харона, що перший етап пройдено успiшно i завтра на мене чекае аудiенцiя у креативного директора «Транс-Реалiтi». Старий одразу починае наполягати на зустрiчi – сьогоднi. Оскiльки мене ще штирить кислота, переконую його зустрiтися завтра вранцi. Наша зустрiч мае вiдбутися не в метро, а на квартирi. Харон пересилае менi адресу, за якою я маю прийти о десятiй ранку наступного дня. Вiдiспавшись i привiвши себе до ладу, прибуваю за потрiбною адресою. Доводиться пхатися в справжнiсiнькi нетрi, нанесенi на карту мiста сiрим прямокутником, без подiлу на квартали. Маятник iсторii знову хитнувся: мiсто, яке ще наприкiнцi минулого столiття позбулося халуп безхатькiв i так пишалося цим, знову обросло ними, немов лахмiттям. Вузькi вулички тут розбiгаються в рiзнi боки абияк, то звиваючись мiж похмурих будинкiв-коробок, то перериваючись запаскудженими глухими кутами. Просто на землi злидарi варять рис у казанах, обробляють свинячi тушi, купають своiх дiтей у струменях гiдрантiв, курять пахощi перед вiвтарями, збитими з уламкiв рекламних щитiв, розгадують кросворди, розвалившись у гамаках, пересварюються одне з одним i дивляться нескiнченний серiал «Примарна зiрка», головну роль у якому виконуе актор-акторка, що раз на рiк змiнюе стать. Завдяки навiгатору знаходжу потрiбну менi адресу i пiрнаю в запльований пiд’iзд iз запахом котячоi сечi. Написи на стiнах, у якi краще не вчитуватися, зламаний лiфт. Спочатку сумнiваюся, чи, бува, не сплутав будинок. Але потiм згадую про пристрасть Харона до конспiрацii, i вибiр такого мiсця для явочноi квартири здаеться менi закономiрним. Цiлком у його стилi – ховатися, наче щур на смiтнику. Нарештi знаходжу потрiбнi дверi, що посмугованi ножем так, немов наркоману, який прийшов сюди, грубо вiдмовили в дозi. Дзвiнок, звiсно ж, не працюе. Стукаю в дверi, завваживши, що вони виготовленi з мiцного металу, можливо, навiть куленепробивнi. За кiлька митей брязкають замки, i Харон впускае мене всередину. – Заходь, Зете, я зараз. – Вiн зникае в темних надрах квартири. Улаштувавшись у крiслi невизначеного кольору, оглядаю «апартаменти». Потертi мостини, якi нещiльно примикають одна до одноi, похилена тумбочка, завалена стосами журналiв i газет, iз порцеляновим ковзанярем на вершинi. Пiвдюжини потворних масок iз пап’е-маше, пришпилених до вицвiлих фотошпалер, зображують морськi хвилi, що накочуються на берег мрii. Величезний кактус у дiжцi, що довго i болiсно помирае, але вiдчайдушно чiпляеться за життя всiма своiми колючками, якi присипано пилом. Хитро вигадано. Навiть якщо хтось надмiрно цiкавий i зумiе проникнути до резиденцii Харона крiзь броньованi дверi i загратованi вiкна, то, побачивши обстановку запустiння, занепаду i тихого вiдчаю, вдихнувши аромат прострочених лiкiв i несвiжого одягу, вiн, гидливо скривившись, одразу ж забереться геть. Харон повертаеться з кухнi, несучи в руках двi фiлiжанки з кавою. Я поглядом запитую: це можна пити чи теж для антуражу? – Не турбуйся! – посмiхаеться старий. – Кава-машина коштуе дорожче, нiж ця халупа. Роблю ковток iз чашки з вiдбитою ручкою i погоджуюся – справдi, кава чудова. Харон соваеться у своему крiслi, йому явно кортить, щоб я почав свою розповiдь. – Ну як спiвбесiда? Вигляд у тебе не дуже. Тебе там що, катували? Викладаю йому все про вчорашнi випробування, про кислотний конверт, про картину з дивною iнтерпретацiею вершникiв Дюрера. І звiсно, про симпозiум за участю богiв i свою вiдчайдушну медитацiю в фiналi. Старий нетерпляче кивае головою з таким виглядом, нiби подiбнi iсторii йому доводиться чути щодня. Однак, почувши про кислоту, вiн раптом виявляе цiкавiсть. – Ти впевнений, що це був психоделiк? – А що ж iще? Харон дiстае телефон, щоб швидко надiслати комусь повiдомлення, потiм, iз хвилину подумавши, промовляе: – Взагалi це досить дивно – накачувати чимось претендента на посаду пiд час першого iнтерв’ю. Тебе про щось запитували? Усе пам’ятаеш чiтко? – Це було не iнтерв’ю. Ми перемовилися кiлькома фразами з асистентом. А потiм вiн тицьнув менi цей конверт i здимiв. – Менi не до кiнця зрозумiло, що ти такого зробив, що вони завважили, нiби тест пройдено? Сiв у позу лотоса? Зазвичай вiд претендентiв на посаду потрiбно щось бiльше. – Сам не розумiю. Я просто робив те, що сказав менi Будда. Ну, принаймнi так, як я його зрозумiв… – Ти маеш на увазi Будду, намальованого на стiнi? – Для мене це був абсолютно реальний Будда. Навiть зараз, коли кислота не дiе, вiн здаеться менi справжнiм. – Гаразд. Головне, що ти успiшно пройшов тест. Далi тобi призначено зустрiч iз головою iхнього креативного департаменту Паоло Рамбаном. Друга людина в компанii, пiсля голови корпорацii. Але, наскiльки я зрозумiв, вiн просто виконуе те, що йому доручае Саул Гаадi – наша темна конячка, про яку майже нiчого не вiдомо. Тобi вдалося щось про нього знайти? Я дiлюся небагатою iнформацiею, яку зумiв зiбрати. Ще вчора я закинув завдання своему другу на iм’я Сумо, широкi зв’язки якого, крiм iншого, охоплюють iнфодилерiв i хакерiв. Зрозумiло, я не став повiдомляти йому, чому цiкавлюся Саулом. А вiн, звичайно ж, не ставив менi зайвих запитань. Отже, засновник «Транс-Реалiтi» з’явився на свiт п’ятдесят шiсть рокiв тому в Іранi. Походить iз небагатоi, але iнтелiгентноi сiм’i: батько – банкiвський клерк, мати – шкiльна вчителька. Однi джерела повiдомляють, що Саул – перс, iншi записують його в курди, а третi – у бербери. Хай там як, мiстера Гаадi можна з упевненiстю назвати громадянином свiту, оскiльки вiн багато подорожуе, володiе нерухомiстю на рiзних континентах, а також вiльно розмовляе кiлькома мовами: англiйською, арабською, французькою, фарсi, малайською та iвритом. Дружина Саула, француженка, померла вiд раку мозку дев’ятнадцять рокiв тому, вiдтодi вiн не одружився, i про його особисте життя нiчого не вiдомо. Його двадцятип’ятирiчна дочка Катрiн у корпорацii з’являеться рiдко i на свiтських заходах iнтерв’ю зазвичай не дае. Тож чи бере вона участь у справах «Транс-Реалiтi», з’ясувати поки що не вдалося. Окрiм «Транс-Реалiтi» та медiйних бiзнесiв, Саулу Гаадi належать iще кiлька компанiй – досить екзотичних. Зокрема: гiрськолижний курорт в Об’еднаних Арабських Емiратах, ферма з розведення метеликiв у Малайзii i французький гумористичний журнал «Чаппi Клошар» (саме той, редакцiю якого перiодично пiдривають радикали). Також були данi про якiсь дослiднi центри, але про них нiчого конкретного знайти не вдалося – iнформацiя виявилася ретельно засекреченою. Судячи з сумного виразу обличчя старого, я не повiдомив йому нiчого такого, чого б той не знав. Вiн нiколи не був щедрим на комплiменти – навiть якщо виявиш винахiдливiсть, навряд чи можеш розраховувати на схвалення. Тодi я дiстаю свiй головний козир – невелику довiдку, яку Сумо скачав iз сервера нi багато нi мало Інтерполу. – Тепер я розповiм дещо, про що звичайними каналами довiдатися не так просто, – кажу я, влаштовуючись зручнiше. – Інформацiя досить суперечлива, але щодо Гаадi та його корпорацii звучить дуже iнтригуюче. Тобi доводилося чути про суфiiв? – Ісламськi мiстики? До чого тут вони? – Зараз поясню. Ключова iдея суфiiв – створення досконалоi людини шляхом духовного розвитку, аскетизму та пiднесення над мирською суетою. Дехто вважае суфiзм не так релiгiйною течiею, як фiлософiею або навiть наукою. Серед його прихильникiв були й релiгiйнi фанатики, i люди майже свiтськi – поет Омар Хаям, наприклад. Суфiйськi ордени iснують i сьогоднi, хоча iхнi члени е мусульманами приблизно тiею ж мiрою, що i я. – Хочеш сказати, Гаадi належить до одного з таких таемних товариств? – Стверджувати це з упевненiстю не можна. Однак вiдомо, що в юностi, коли Гаадi ще жив на Близькому Сходi, вiн був членом братства «Сини неба». Головна концепцiя фiлософii цього ордену – iдея виховання досконалоi людини шляхом аскези, глибинного розумiння свiту й алхiмiчних знань. Харон дивиться на мене з подивом. – Алхiмiя? То, по-твоему, Гаадi – один iз тих дивакiв, якi намагаються створити золото з лайна? – спантеличено запитуе Харон. – Не так буквально. Пiсля падiння Римськоi iмперii саме арабськi, зокрема перськi, вченi стали головними хранителями античних праць з алхiмii. Центром цiеi фiлософii стали iдеi безсмертя. Для сьогоднiшнiх суфiiв алхiмiя – це скорiше система символiв. Так ось, «Сини неба»… Вiдомо про них зовсiм небагато. І бiльшiсть фахiвцiв уважають, що ця органiзацiя розпалася щонайменше двадцять рокiв тому. Однак цiкаво те, як склалася доля людей, що перебували в цьому орденi. Президенти, мiнiстри, прем’ер-мiнiстри, очiльники корпорацiй – ось ким згодом стали майже всi тi хлопцi, про причетнiсть яких до братства вiдомо, – це величезна i впливова мережа. І не слiд думати, нiби туди брали лише дiтей емiрiв та олiгархiв. Скорiше навпаки: бiльшiсть тих, про кого йдеться, походили зi скромних родин – як-от i сам Саул Гаадi. Ми не знаемо, як вiн став одним iз найбiльших медiамагнатiв у свiтi. Але якщо десь i е вiдповiдь на це запитання, то, найвiрогiднiше, у братствi «Сини неба». Харон так розхвилювався, що пiдвiвся й почав походжати кiмнатою. Ось тепер я був задоволений його реакцiею. Дякую тобi, невiдомий хакере мого друга Сумо! – Орден може бути причетним i до нового проекту Саула, – припускае Харон. – Можливо. – Цiкаво, цiкаво… – Вiн продовжуе ходити, жмакаючи свою бороду. – Уся ця iнформацiя про Саула Гаадi дещо прояснюе. Пiд час зустрiчi з креативним директором промацай, чи мае вiн щось спiльне з цими «Синами неба». Зрозумiло, не напряму. І взагалi, одразу повiдомляй менi все, що тобi видасться незвичним. Схоже, там усе серйознiше, нiж я гадав. У цей час йому телефонують. Вiдповiвши на дзвiнок, вiн виходить iз кiмнати. Чую, як вiн вовтузиться iз дверними замками. Старий повертаеться в супроводi молодоi азiйки, нацiональнiсть якоi я не змiг визначити. Вона була одягнена так, немов щойно повернулася зi зльоту байкерiв. Нi слова не кажучи, дiвчина кидае шкiряну куртку на диван i виймае з сумочки на поясi шприц i гумовi рукавички. Здаеться, зараз я дiзнаюся справжню причину термiновостi цiеi зустрiчi. – Лiнн вiзьме у тебе кров на аналiз. Нам потрiбно дiзнатися, що в тебе ввели на спiвбесiдi. Я киваю, засукуючи рукав, а Харон iде вiд нас, щоб зварити ще кави. Поки моя кров наповнюе шприц, роздивляюся «медсестру». Коротка стрижка, тонкi риси обличчя з акуратним прямим носом i високими вилицями, зосереджений погляд, свiтла шкiра, гострi груди, що прориваються крiзь бiлу майку. Якось я розумiю, що скоро ми опинимося в одному лiжку. І вона, схоже, це теж знае. 0009 Одкровення про свiт без бажань i уподобань, яке я пережив на спiвбесiдi в «Транс-Реалiтi», не вiдпускало. Я погано спав цiеi ночi – кидався, нiби в мареннi, не в змозi вiдрiзнити обривки сну вiд реальностi. Прокинувся геть виснаженим i тут, дуже до речi, згадав, що попереду – два вихiднi. І мене потягнуло до Золтленда. Мое мiсце сили кликало мене. У кожноi людини е мiсце, де вона почуваеться максимально комфортно. Зазвичай це те мiсце, де довелося вiдчути абсолютне, нiчим не затьмарене щастя. Як правило, ми опиняемося в такому мiсцi лише кiлька разiв за все свое життя, iнакше воно втратить силу. Мiй Золтленд розташований у непальському селищi Нагаркот, куди мене майже випадково занесло кiлька рокiв тому. У ту подорож я вирушив сам i мав чiткий план. У мене два тижнi. Днiв три-чотири я витрачу на огляд уже бачених, але злегка призабутих пам’яток у долинi Катманду: головнi ступи, королiвський палац, а також навколишнi мiста-райони з поетичними назвами на кшталт «Бхактапур». Ну, а пiсля цього – геть iз долини, заповненоi смогом i людьми, у гори, а там побачимо. З усiх гiрських курортiв, розташованих неподалiк вiд Катманду, я обрав Нагаркот – завдяки його назвi, схожiй на звук, iз яким жменька камiнцiв скочуеться схилом гори. Так, я не помилився з рiшенням: це стало одразу зрозумiло, щойно водiй заiхав до селища за три години петляння гiрськими шляхами. Селище як селище, не сказати щоб дуже процвiтаюче. Повз бамбукову будку кафе трое мiсцевих панночок у пурпурових шатах несли величезнi в’язанки хмизу. Але обiдати й полювати на колоритнi кадри – потiм, а зараз треба знайти готель. Я йшов, куди несли мене ноги, i невдовзi опинився бiля готелю з нехитрою назвою «Грiн Хаус». Колись зелена двоповерхова будiвля стояла саме на краю гори. Я зайшов усередину, i менi показали номер на верхньому поверсi. Кiмната була аскетичною, але й коштувала смiшних грошей. Однак коли непальський хлопчина, який привiв мене сюди, вiдсунув фiранку, я завмер, побачивши величезнi вiкна на всю стiну i ще однi дверi, що ведуть на терасу. У цей момент менi стало зрозумiло, що решту днiв, вiдведених на подорож, я проведу саме тут, насолоджуючись видом iз тераси. Я мiг заприсягтися чим завгодно, що менi нiколи не набридне милуватися цими зеленими долинами й величними горами, що дихають спокоем i смиреннiстю. Над головою, нi, на рiвнi обличчя, текли повiльнi хмари. Трохи вище шугали орли, передаючи одне одному вахту ледь помiтним дотиком крил. У найчистiшому повiтрi панував аромат квiтiв i трав. Кава з молоком, чай iз лаймом, а також iншi замовлення з меню приносили менi сюди, на терасу. Доступу до мережi не було, i слава Богу. Не дивно, що саме там я почав малювати, переносячи на рисовий папiр усе, що траплялося менi на очi: зеленi пагорби зi схiдчастими грядками, заростi бамбуку, Гiмалайське пасмо, Еверест, що поблискував снiгами й нагадував багаторуких богiв iз пташиними головами, вирубаними з каменю, ступи, схожi на увiткненi в землю дзвiночки. І так усi десять днiв… І про жодну хвилину, проведену там, на терасi, я не шкодую. Вiдтодi я бував у Нагаркотi ще двiчi, щоразу втрачаючи вiдчуття часу. В останнiй iз вiзитiв привiз iз собою потужну вебкамеру, яку попросив установити на терасi «Грiн Хауса», де на той час уже з’явилася мережа. Тепер я мав можливiсть милуватися панорамою Золтленду в будь-який момент, коли менi цього захочеться. Ось i зараз, дочитавши книжку про алхiмiкiв i пiдступившись до щойно завантаженоi про суфiiв, краем ока я поглядаю на монiтор iз прямою трансляцiею з Нагаркота. Пiд час минулорiчного землетрусу камера трохи зрушилася вбiк, але «Грiн Хаус» не постраждав. У мене тут пiзнiй ранок, а в Непалi сонце щойно зiйшло. У мене омлет на снiданок, а у мешканцiв Нагаркота – пельменi момо. У мене алхiмiки та суфii в парчевих каптанах, а у них – голомозi ченцi в бордових рясах. Що довше я вчитуюсь у суфiйськi притчi, то яснiше стае, що рiзниця мiж суфiзмом i буддизмом майже непомiтна. І суфii, i буддисти прагнуть до звiльнення вiд суети. І тi й тi вiдкидають логiку на користь мiстичного пiзнання. І тi й тi розмовляють химерною мовою метафор i алегорiй. Одна з притч особливо запала менi в душу. У понедiлок уранцi, коли я вирушаю до «Транс-Реалiтi» на таксi, прослуховую цю iсторiю кiлька разiв. У притчi розповiдалося про рiчку, яка на своему шляху зустрiла пустелю. Рiчка спробувала перетнути ii, але вiдчула, що ii вода грузне в пiску, i якщо вона рухатиметься далi, то вичерпаеться. Мудрець порадив рiчцi перетнути бархани разом iз вiтром, який пiдхопить воду, перенесе ii на своiх крилах, а потiм дасть iй змогу знову впасти на землю. Спочатку рiчка не повiрила в те, що це можливо, i, вiдмовившись, промовила: «Але ж тодi я перестану бути собою». Мудрець вiдповiв iй: «Якщо ти не довiришся вiтровi, то перетворишся на смердючу калюжу. Ти не залишишся колишньою в будь-якому разi – довiрившись вiтровi або не довiряючи йому». Тодi рiчка за допомогою вiтру пiднялася в повiтря, здолала пустелю, випала дощем i знову стала рiчкою – так вона пiзнала свою справжню сутнiсть. Якщо ця притча не розповiдае про трансформацiю матерii в дух i назад – адже саме цю думку намагалися донести суфii й алхiмiки, – то я нiчого не розумiю. Що ж таке вiтер у цьому разi – так i залишаеться для мене загадкою. 0010 Коли я пiдходжу до хмарочоса «Транс-Реалiтi», приходить повiдомлення вiд Харона. «Це не ЛСД. Намагаемося встановити, що саме. Будь обережний iз тим, що кладеш собi в рот. Напиши пiсля зустрiчi». «Довбанi алхiмiки», – вимовляю я подумки i заходжу до будинку. Бiля рецепцii на мене вже чекае мiй учорашнiй знайомий Марк. Разом ми пiднiмаемося на двадцять п’ятий поверх. Дверi лiфта вiдчиняються, i ми виходимо на килим, прикрашений хвилястим вiзерунком, який вкривае простору залу. Придивившись до вiзерунка, я помiчаю, що це не просто хвилястi лiнii, а зображення очей, якi з’еднуються одне з одним. – Тобi туди, – вказуе вiн на непримiтнi дверi зi свiтлого дерева в глибинi залу. – Коли закiнчите, я чекатиму тут. Не встигаю я вiдповiсти, як Марк зникае в кабiнi лiфта, i я залишаюся на самотi. Анi секретарiв, анi охорони, анi решти спiвробiтникiв. Судячи з тишi, що оточуе мене, на поверсi навряд чи перебувае багато люду, який сховався за дверима кабiнетiв. Можливо, ми тут лише удвох – Паоло Рамбан i я. Ступаючи «окатим» килимом, я прямую до його кабiнету i, постукавши, штовхаю дверi. Кабiнет Рамбана порожнiй. Не тiльки в тому сенсi, що господаря немае на мiсцi: тут майже немае меблiв. Вiкно на всю стiну, за яким над парканом iз хмарочосiв пролiтае трiйця лiтакiв, котрi рвонули в рiзнi боки. Стiни i стеля пофарбованi в свiтло-бежевий, на пiдлозi – той самий психоделiчний килим. У центрi просторого кабiнету – прямокутний стiл iз бежевого пластику, на столi немае анi комп’ютера, анi стосiв паперу – нiчого. Бiля столу, одне навпроти одного – два крiсла, оббитi шкiрою та обрамленi металом. На одному з них я помiчаю аркушик паперу. Трохи повагавшись, беру його в руки й читаю: «Любий Золтане! Я буду незабаром. Якщо захочете чогось випити, бар мiститься за панеллю з логотипом корпорацii. Ваш Паоло». Я знаходжу потрiбну панель на стiнi, але вчасно згадую про рекомендацii дотримуватися обережностi. Бар, проте, досить рiзноманiтний, але робота е робота: вiд випивки краще утриматися. Я роздратовано опускаюся в крiсло й ховаю записку в кишеню. Можливо, Харон захоче провести графологiчну експертизу почерку Рамбана. Уся iнформацiя, яку я встиг нарити про Паоло Рамбана, належала до перiоду, що передував його роботi в корпорацii. У минулому вiдомий модельер, десять рокiв тому вiн пiшов зi свiту моди, пояснивши свое рiшення змiною життевих прiоритетiв. Потiм вiн очолював благодiйний фонд, який боровся з анорексiею, а потiм i зовсiм зник iз радарiв. Чекаючи на креативного директора «Транс-Реалiтi», роздивляюся iнсталяцiю, встановлену бiля однiеi зi стiн, – iще один предмет у кабiнетi крiм столу та крiсел. Точнiше, три предмети. Інсталяцiя являе собою три великi склянi бокси, усерединi них мiстяться три брили льоду, на якi невiдомо звiдки проектуеться закiльцьоване вiдео. Усi три сюжети пов’язанi мiж собою одним героем, обличчя якого здебiльшого розмите, але iнодi на крижаних зламах проступають окремi риси, щоправда, скласти з них портрет менi не вдаеться. На тому крижаному екранi, що лiворуч, герой сидить у позi лотоса, заплющивши очi й зiмкнувши руки бiля паху – камера неквапливо облiтае навколо нього, змушуючи фiгуру в кадрi обертатися. Зображення на екранi посерединi: та сама людина, що танцюе химерний танець, – вона високо пiдкидае колiна, у той час як ii руки то злiтають догори, то спадають униз. У цьому танцi е щось iндiйське, а кiлька фаз, якi одночасно видно в кадрi, додають танцюристу схожостi з багаторуким iндуiстським богом. На третьому екранi зображення бiльш хитромудре: герой спочатку розпадаеться на сотнi однакових фiгур, а потiм усi фiгури збираються в одну, i коли це возз’еднання вiдбуваеться, на лобi фiгури яскраво спалахуе трете око, що дивиться на глядача, тобто на мене, водночас i з цiкавiстю, i з жалем. – Ви любите вiдеоарт? – чую високий чоловiчий голос у себе за спиною. Обернувшись, я бачу Паоло Рамбана, який нечутно увiйшов до кабiнету. Рокiв шiстдесяти з лишком, невисокого зросту, з крупними рисами обличчя й бронзовою доглянутою шкiрою. Вiн не просто стояв – вiн позував, погладжуючи рукою з двома перснями свою борiдку-готi й зарозумiло вивчаючи мене крiзь окуляри з черепаховою оправою. Паоло був направду вражаючим видовищем. Костюм темно-попелястого вiдтiнку, iз золотим гаптуванням уздовж рукава, високий комiр сорочки, що прикривае все горло, яке обхопила строката краватка, заколота дiамантовою брошкою. З-пiд укорочених за останньою модою штанiв виглядали напiвчоботи на високих пiдборах iз зеленоi крокодилячоi шкiри. Запах його парфуму був досить насиченим i одразу ж наповнив кабiнет атмосферою розкошiв та високоi моди. Я пiдводжуся з крiсла й тисну його руку – млявий потиск, який вiн швидко переривае i театральним жестом указуе менi на мое мiсце. Сiдаю. Рамбан сiдае навпроти, закинувши ногу на ногу, i з хвилину дивиться кудись над моею головою. Терпляче чекаю продовження. – Отже, Золтане… – Вiн говорить повiльно, розтягуючи слова, нiби знае величезну цiну кожного. – Я чув, ви блискуче пройшли перший етап спiвбесiди. Дуже радий за вас. – А можна запитання, пане Рамбан? – Просто Паоло. – Гаразд. Паоло, хто автор цiеi приголомшливоi iнсталяцii? Рамбан здiймае брову. Вiн явно чекав iншого. Щось про кислоту або медитацiю, або порожнiй конверт. Але ще пiд час своiх художнiх медитацiй у Нагаркотi я прийняв рiшення, що в моменти перебування всерединi корпорацii «довiрятимуся вiтру», що й продемонстрував щойно Рамбану. Здаеться, йому це сподобалося. Вiн дозволив собi напiвпосмiшку i нагородив мене ввiчливим кивком голови. – Це мое творiння. – Серйозно? – Ну, певно ж. Я очолюю креативний вiддiл величезноi медiакорпорацii. Вiдеоарт – цiлком закономiрне хобi в моему випадку. Запановуе невелика пауза, Рамбан знову дивиться кудись над моею головою, нiби забувши про мене. За кiлька хвилин вiн знiмае окуляри i втомлено тре перенiсся. – А тепер, якщо дозволите, Золтане, я поставлю вам кiлька запитань. Я одразу ж вiдновлюю в пам’ятi свое липове CV, але, як згодом з’ясовуеться, менi ця iнформацiя не знадобиться. – Як ви вважаете, Золтане, чому однi люди домагаються в життi успiху, а iншi – нi? – Гадаю, iдеться одразу про кiлька факторiв: спадковiсть, властивостi характеру, талант, урештi-решт. – Зрозумiло, – кивае вiн, ставлячи окуляри назад. – Але е дещо важливiше. Просто однi люди хочуть цього, а iншi не хочуть. – Хiба не всi люди хочуть бути багатими i знаменитими? – Я не можу зрозумiти, до чого вiн веде. Рамбан вiдмахуеться вiд мого запитання, продовжуючи своiм фiрмовим знудженим тоном. – Грошi та влада – це лише iнструмент. – Інструмент для чого? – не вгамовуюся я. – Для створення реальностей. Тих реальностей, у яких нам подобаеться жити. – Ви використовуете слово «реальнiсть» у мно-жинi… – Так i е. Було б нудно жити лише в однiй реальностi, чи не так? Наша розмова – це одна з реальностей. Коли розмова завершиться, почнеться iнша реальнiсть – i для вас, i для мене. Однак правда в тому, що ми самi створюемо цi реальностi, але багатьом людям, майже всiм, здаеться, що реальнiсть, до якоi вони належать, – це данiсть, зумовленiсть i незмiннiсть. Ви розумiете, про що я? – Здаеться, так. Паоло Рамбан пiдводиться зi свого мiсця, я стежу за його перемiщеннями, повертаючись разом iз крiслом. – Можливо, вам знайома алегорiя, вигадана Платоном, – про людей, замкнених у печерi. Уважаю за краще нiчого не вiдповiдати. – Я вам нагадаю, Золтане. Платон стверджував, що звичайна людина нагадуе бранця, який сидить на пiдлозi печери зi скутими руками i ногами. Вiн сидить спиною до виходу з печери, i все, що вiн бачить, – тiнi вiд предметiв, якi рухаються у нього за спиною. Не в силi обернутися, вiн уважае цi тiнi едино можливою реальнiстю i не припускае думки, що iснуе щось iще. Якби Платон жив у наш час, мабуть, вiн порiвняв би телебачення з фокусником, який, пробравшись до печери i стоячи за спиною у бранця, проектуе на стiну перед ним рiзнi фiгури – привабливi чи огиднi, витонченi чи примiтивнi. Спостерiгаючи за цiею грою тiней, ви можете подумати, що вона сповнена змiсту, однак це лише тiнi, iлюзii, фiкцiя. Так от, у якийсь момент нам у корпорацii набридло продюсувати театр тiней – ми маемо намiр зняти з бранця кайдани i вивести його з печери назовнi… – Благородна мiсiя! – дозволяю я собi зауваження. – Тут iдеться не про благородство, – вiдповiдае Рамбан. – Нам просто незатишно в печерi. Саме тому, що менi подобаеться конструювати реальностi, я i став свого часу займатися модою. І саме тому припинив займатися нею. Якоiсь митi я зрозумiв, що мода – надто примiтивний iнструмент. Скажiмо так, це павине перо, що лоскоче вухо, а нам у корпорацii потрiбний лазерний скальпель, що розкривае череп. Рамбан пiдходить до бару в стiнi, бере в руки карафку з водою, пропонуе менi, я вiдмовляюся. Зi склянкою в руках вiн сiдае на край столу просто передi мною i промовляе: – Якби вам довелося розробляти пiар-стратегiю для новоi релiгii, з чого б ви почали? – Це алегорiя? – питаю я, не вiрячи своiм вухам. – Багато чого з того, що ми робимо, можна передати лише мовою метафор. – Релiгiя – це набiр мiстичних знань, якi пристосовано для певноi географiчноi зони. Вони розв’язують екзистенцiйнi завдання: що буде пiсля, у чому сенс буття, яким е наше призначення… – І? – Паоло явно занудьгував вiд мого красномовства. – Будь-яке спiлкування з богами передбачае жертвоприношення. Або як мiнiмум пiдношення. Тому я б пiшов перевiреним шляхом. Обрав би обличчя бренду, створив йому вiдповiдне паблiсiтi. А потiм – розiп’яв би його. – Ефект жертви давно вже не працюе, ми проводили дослiдження, – вiдмахуеться Рамбан. – Людям тепер складно концентрувати свою увагу бiльш нiж на добу, вони забудуть вашого месiю наступного дня. Я б хотiв отримувати вiд вас бiльш оригiнальнi рiшення. – Залежить вiд того, який показник пiар-кампанii вважати успiшним. Навiть зiрки-одноденки добре продаються. – Новий ринок, який ми маемо намiр завоювати, вимiрюють не грiшми. Його вимiрюють душами людей. – Звучить загадково. – Буде час i для конкретики, – обривае мене Рамбан. Вiн кидае погляд на свiй годинник, циферблатом якого швидко проносяться якiсь золотавi символи. Ледь помiтно здiймае брову – ознака легкого роздратування, яка вiд мене не сховалася, – потiм пiдводиться. Я вирiшую, що аудiенцiя добiгае кiнця. Гарячково мiркую, як урятувати ситуацiю. Менi очевидно, що я не справив на Рамбана належного враження. Однак вiн не вказуе менi на дверi, а дивиться просто в очi, можливо, уперше за нашу зустрiч. – Знаете, Золтане, менi вас наполегливо рекомендували… Що ж, подивимося. У будь-якому разi, щоб затвердити вашу кандидатуру, я маю провести з вами один невеликий тест. Приймати я тут бiльше нiчого не буду – кажу я собi. – Що вам вiдомо про дзен-буддистськi коани? – вимовляе мiй спiврозмовник. Що далi, то важче. – Це завдання, що здаються нездiйсненними i якi вчителi дзен давали своiм учням, – вiдповiдаю я. – Продемонструвати ляскання однiеi долонi, знайти те, що мiститься на пiвнiч вiд Пiвнiчного полюса, i так далi. – Абсолютно правильно. Хоч я i не вчитель, а ви поки що не мiй учень, але все ж таки… Ви маете зупинити цей лiтак. Вiн указуе в бiк вiкна, де лiтачок завбiльшки з малярiйного комара неквапом рухаеться в просторi мiж двома хмарочосами. Я одразу ж згадую японського ченця, якому вчитель дав завдання зупинити потяг. Для ченця все закiнчилося сумно – не знайшовши iншого рiшення, вiн кинувся пiд потяг, i вчитель вважав, що монах формально впорався. Переводжу погляд iз вiкна на Рамбана. Той спостерiгае за мною з ледь помiтним скепсисом, але серйозно. Я розумiю, що вiн зовсiм не жартуе – ба бiльше, не залишае менi часу на роздуми. Треба дiяти! Я зриваюся на ноги, вiдриваю свое крiсло вiд пiдлоги i з розмаху шпурляю його у вiкно. Хромована хрестовина врiзаеться в скло, i воно одразу ж укриваеться найтоншою павутиною трiщин, за якою неможливо розгледiти анi мiста, анi лiтака над ним. Потiм обертаюся до Паоло, готовий до будь-якоi реакцii. Паоло застиг, явно спантеличений. Вiн дивиться на вiкно, переводить погляд на мене, i я вперше бачу на його обличчi вiдтiнок цiкавостi. Не може бути! Вiн кидае погляд на свiй годинник i нагороджуе мене бiлозубою усмiшкою, театрально жестикулюючи. – Браво, Золтане! Ви впоралися iз завданням. – Справдi? – Очевидно. Менi здаеться, ви не безнадiйнi, мiй любий. – Дякую… – Що ж, приходьте завтра о десятiй, щоб Марк устиг усе вам показати i познайомити з ключовими особами компанii. – Звiсно, буду о десятiй, – обiцяю я, потискаючи на прощання його мляву руку. – І ще дещо… – вимовляе Рамбан. Цього разу вiн не випускае моеi руки зi своеi i свердлить мене поглядом крiзь своi моднi окуляри. – Записка, яку я залишив тут перед вашим приходом, – вiддайте ii менi. У лiвiй кишенi штанiв, якщо не помиляюся? 0011 Коли я повiдомляю Харону, що мене прийняли на роботу, старий нетямиться вiд щастя. Із такоi нагоди у нього е для мене подарунок, який вiн передасть через Лiнн – екзотичну байкершу, яка брала в мене кров на аналiз. Розмову з Рамбаном вирiшую переказати йому пiзнiше – нехай спочатку перекаже менi аванс. Поки чекаю на кур’ерку, намагаюся усвiдомити те, що сказав Рамбан. Нова релiгiя? Чи говорив вiн бодай трохи серйозно, чи просто хотiв перевiрити новачка? Хоча чому б i нi? Церкви давно перетворилися на корпорацii – адже може статися й навпаки? Попит на духовне зараз високий, як нiколи. А пропозицiя? Храми стали туристичними пам’ятками. Релiгiйнi символи – принтами на футболках. Унiверсальнi автоцеркви перетворили вiру на духовний фастфуд. Складно вигадати бiльш вдалий момент для виведення на ринок новоi релiгii. Але все спрацюе лише в тому випадку, якщо це буде справдi крутий продукт. Не черговий психотренiнг для iнфантилiв або секта для самотнiх невдах, а щось по-справжньому нове, сучасне й зачiпливе. Що ж таке вони могли вигадати? Коли Лiнн приiжджае до мене додому ввечерi того ж дня, виявляеться, що вона i е обiцяним подарунком. Перш нiж вирушити до лiжка, ми закидаемося кiлькома пiгулками з ii фармацевтичноi сумочки, i менi мало не зривае дах вiд насолоди. Складно вiдокремити дiю стимуляторiв вiд тiлесноi хiмii, та й не треба. Менi просто хочеться заповнити ii собою, вдихати запах ii тiла, ловити подих, здригатися вiд кожного дотику, бути грубим i нiжним водночас. Коли за кiлька годин я закiнчую дослiджувати ii тiло, вкрите татуюваннями, вона спритно вдягаеться i, перш нiж пiти, ставить на тумбочку бiля лiжка три слоiки з пiгулками. – Бос просив передати, – пояснюе вона. – Це – щоб як слiд виспатися. Приймеш сьогоднi. Це – для концентрацii уваги. Приймеш завтра вранцi. Це – щоб опанувати себе у стресовiй ситуацii. Приймати по однiй штуцi не частiше разу на день. – Що в них? – Нiякоi хiмii, тiльки натуральнi компоненти, новiтня розробка. – Здаеться, вона знущаеться з мене, зображуючи ведучу телемагазину. Я демонстративно скидаю слоiки в шухляду тумбочки. Байдуже знизавши плечима, Лiнн прямуе до дверей, але я зупиняю ii. – Ти давно працюеш на Харона? – Достатньо, – ухильно вiдповiдае вона. – Дивно, що ми не зустрiчалися ранiше. Менi здавалося, я знаю всiх його помiчникiв. – Нiчого дивного, – обривае вона. – Не засмiчуй голову непотрiбними речами. Менi не хочеться, щоб вона йшла так швидко, але, схоже, вона не налаштована на балаканину. – Коли ми побачимося знову? – питаю я. – Золтане, ти поводишся як дiвчисько, – усмiхаеться вона. Дiдько, вона мае рацiю. Секс, нехай навiть пiд стимуляторами, – занадто мало, щоб прив’язатися до практично незнайомоi людини. – Зберися, приятелю, – кидае вона, затримавшись у дверях. – Завтра в тебе важливий день. Уже за хвилину я чую, як за нею зачиняються дверi лiфта. Усе ж таки дiстаю з тумбочки пiгулки i, закинувши одну в рот, засинаю сном праведника. Менi сняться кольоровi сни, дiя яких вiдбуваеться на фермi з розведення метеликiв. Пiднявшись на груди поваленого демона з обличчям, закритим маскою гiрськолижника, я танцюю руйнiвний танець Шиви. Вiд кожного руху моiх численних рук iз неба падають лiтаки, i тiльки метеликам, якi лiтають навколо, я не завдаю жодноi шкоди. 0012 Наступного дня, у вiвторок, я прибуваю до «Транс-Реалiтi». На годиннику за п’ять хвилин десята. Морда кунсiвського Мiккi Мауса здаеться менi надзвичайно доброзичливою, охоронцi на рецепцii – запопадливими правоохоронцями, покликаними убезпечити мене, а Марк, який бовванiе бiля лiфта, – старим другом, якому я щиро радий. Якщо це ефект пiгулок для концентрацii уваги, одну з яких я все ж прийняв пiсля снiданку, то треба буде вимагати вiд моеi «медсестри» ще кiлька упаковок. Тим часом Марк починае екскурсiю, мета якоi – познайомити мене з усiма департаментами корпорацii. Ми починаемо подорож iз п’ятого поверху, де розташований Департамент безпеки. – Паоло доручив познайомити тебе з ключовими фiгурами корпорацii, головами департаментiв – вони ж акцiонери, – весело торохкотить Марк. – Не факт, що всi вони опиняться на мiсцi, i не факт, що зможуть нас прийняти. У будь-якому разi, ти маеш знати, що всi акцiонери – люди досить ексцентричнi. Ну, в хорошому сенсi. Я теж проходив цей шлях рiк тому i, зiзнаюся, це було дуже вражаюче. Марк уже не здаеться таким гордовитим, як минулого разу. Зрозумiло, вiн ще не розглядае мене як рiвного, але принаймнi в його очах я пiднявся на сходинку вище. Щоб привернути його бiльше, напускаю на себе трохи манiрностi. Звичайно, його гей-радар це не обманюе, але збити з пантелику може. Щоб пiдсилити ефект, називаю серед своiх улюблених мiсць у мiстi кiлька гей-клубiв, поки ми балакаемо дорогою. У мiру того як ми просуваемося вгору поверхами, я дедалi виразнiше розумiю, що слова Марка щодо екстравагантностi тутешнiх спiвробiтникiв – не порожнiй звук. Глава Департаменту безпеки, швед Іггi Бьольверк, виявився високим широкоплечим здорованем рокiв п’ятдесяти з чорною пов’язкою на лiвому оцi й важкою тростиною, що була бiльше схожа на посох i на яку вiн спирався пiд час ходьби. Його зовнiшнiсть була неймовiрно картинною, неначе запозиченою зi скандинавського епосу. На додачу до всього, просто в його кабiнетi стояла величезна клiтка з двома воронами. – Це Хугiн i Мунiн, – пояснив швед, перехопивши мiй здивований погляд. – Хугiн – винятково розумне створiння, а Мунiн надзвичайно злопам’ятний. Не сунь до них пальцi, якщо не хочеш, щоб вони iх вiдрубали. Обговоривши з Іггi особливостi поведiнки його крилатих пiдопiчних, ми проiхали до Фiнансового департаменту, де я познайомився з його керiвником на iм’я Фо Цi. Неймовiрно товстий китаець зустрiв нас широчезною посмiшкою, будучи роздягненим до пояса: його неосяжнi груди каскадом звисали на такi самi величезнi боки, й усе це коливалося в унiсон iз кулястим черевом, до якого вiн радо притиснув спочатку Марка, а потiм мене. – Вибачте за мiй вигляд, – сказав Фо Цi, анiтрохи не знiяковiвши. – Я виконував гiмнастичнi вправи. Покинути кабiнет пана Фо ми змогли тiльки за годину, коли вислухали десяток смiховинних iсторiй про бар’ери в комунiкацii мiж китайцями та европейцями, помилувалися фотографiями його п’ятьох дiтей i випили щонайменше лiтр зеленого чаю. Наступним на черзi був Юридичний департамент, де Марко познайомив мене з головним юристом корпорацii – латвiйською матроною на iм’я Августа Юстас. Як менi здалося, вона одразу ж запала на мене. Мабуть, якби ця енергiйна бiлява дама була рокiв на десять молодшою i важила на десять кiлограмiв менше, я iз задоволенням закрутив би з нею службовий роман. Але зараз вирiшив обмежитися легким флiртом пiд час дегустацii ризького бальзаму. Наступним на черзi було знайомство з керiвником Департаменту персоналу – похмурим iндiйцем Давендранатом Чопрою. Пославшись на заклопотанiсть, пан Чопра передоручив нас своiй секретарцi, яка розважала нас у приймальнi, поки ii шеф громоподiбним голосом шпетив когось за дубовими дверима кабiнету. Цей калейдоскоп знайомств, включно з пересуванням лiфтом, прогулянки нескiнченними коридорами й очiкування у приймальнях, забрав майже весь день, до кiнця якого Марк, як не приндився, мав досить утомлений вигляд. – Залишилося ще два департаменти. Перший – Технiчний, але туди стажистiв не допускають. Другий – Креативний департамент, яким керуе Рамбан. У ньому ти й працюватимеш, – повiдомляе вiн, поки ми набираемо воду з кулера. – Якщо, звiсно, пройдеш третiй тест. – Який третiй тест? – перепитую я. – Наскiльки я знаю, два ступенi ти вже пройшов. Третiй же забере деякий час. – Марк загадково посмiхнувся. – Як тобi нашi боси? – Дуже примiтнi персонажi, як ти й казав. – Що скажш про Фо Цi? – Найменше вiн схожий на фiнансиста – я б скорiше прийняв його за буддистського майстра. – Можливо, тому що вiн не фiнансист у класичному розумiннi цього слова. Акумуляцiя грошових потокiв не е самоцiллю корпорацii – ти сам згодом це зрозумiеш. Грошi для нас – це кров, яка мае текти жилами, щоб органiзм функцiонував. – У контекстi великого бiзнесу звучить несподiвано. – Знаеш, люди часто повторюють, що грошi не головне. І завжди це звучить нещиро, – посмiхнувся Марк. – Просто однi кажуть це тому, що грошей у них немае, а iншi – тому що грошей у них забагато. Я зiзнався собi, що Марк, котрого я спочатку недооцiнив, виявився зовсiм не таким простим. – А що скажеш про Юридичний департамент? – поцiкавився я. – Августа i ii сторожовi юристи залагоджують усi проблеми, пов’язанi з легалiзацiею нашого бiзнесу. Корпорацiя дiе, скажiмо так, в iнновацiйнiй сферi, для якоi ще не прописано законодавчоi бази. Тож, сам розумiеш, роботи у них вистачае. До речi, Августа – досить мила людина, якщо ii не дратувати. Не можу сказати того самого про Бьольверка та Чопру. Але гадаю, ти сам у всьому розберешся пiд час стажування. – Що ж, дякую за екскурсiю! – Я поплескую свого нового приятеля по плечу. – І ще дещо. – Марк iде за мною в напрямку до лiфта. – Завтра о дев’ятiй вечора я влаштовую невелику вечiрку у себе вдома. Приходь – зможеш познайомитися з колегами у неформальнiй обстановцi. Скину тобi адресу. – Дуже добре! – вiдповiдаю я. Вiн тисне менi руку, й нашi долонi стикаються трохи довше, нiж того вимагае корпоративний етикет. Усе складаеться пiдозрiло вдало. Порiвняно легкий вступ на роботу, знайомство з першими особами й одразу ж запрошення на неформальний корпоратив. Хоча, можливо, «пiдозрiло» – зайве слово, i просто я такий охрiнезний красень i розумаха. Особисто мене ця версiя наразi цiлком улаштовуе. 0013 Щовiвторка – вечiр покеру. Точнiше, спочатку це була субота. Ранiше ми з хлопцями збиралися щосуботи в iспанському ресторанчику з грайливою назвою PUTA, iли паелью, базiкали й перекидалися в карти. Однак iз часом iз днiв вiдпочинку вихiднi перетворилися на можливостi для бiзнес-нетворкiнгу, i для друзiв удавалося жертвувати тiльки звичайним буденним вечором. Хлопцi – це трое моiх друзiв. Аксель, iз яким ми живемо в одному хмарочосi, його молодший брат Тiм i наш четвертий мушкетер, якому найкраще пасувала б роль Портоса – телепень Сi-Джей на прiзвисько Сумо (про нього я вже згадував). На вiдмiну вiд iнших друзiв, яких я завiв уже пiсля повернення iз США, Сумо единий, кого я знаю зi свого вуличного дитинства. Через це бачити його в нашiй компанii трохи дивно, адже Аксель працюе управляючим модного бутика, а Тiм – клубний промоутер. Сумо ж вiртуозно поеднуе професii сутенера, дрiбного афериста й продавця нелегальних товарiв, здебiльшого напiвлегальних гаджетiв. Я дорожив Сумо, сам не знаю чому. Не тiльки як корисним контактом, але i як людиною. Мабуть, вiн единий, кого я мiг узагалi назвати своiм другом. Щодо мене, то я в нашiй компанii проходжу просто як кар’ерист – про мое гендлювання з Хароном не варто знати навiть близьким друзям. Хiба що Сумо може про щось здогадуватися, оскiльки iнодi допомагае менi з добуванням iнформацii. У моему блокнотi накопичилося вже кiлька десяткiв iхнiх портретiв. Бездоганно поголений гостроносий череп Акселя. Фiзiономiя Тiма, схожа на писок мопса, з приплюснутим носом i вiчно пiднятими вгору бровами. А також масивна пика Сумо з набряклими щоками, спадистим чолом i важким пiдборiддям. Я обзавiвся друзями «свого кола» спецiально, щоб не скидатися на соцiопата. Потягу до спiлкування я не вiдчував нiколи: надто мало спiльного бачив мiж собою i людьми, якi мене оточують. Усi вони намагалися якось виокремитися з натовпу. Я ж, навпаки, насолоджувався своею безликiстю, що давала менi можливiсть бути уважним спостерiгачем. За кiлька рокiв, уже пiсля возз’еднання з Хароном, цi друзi стали в нагодi. Перевiряльники з рiзних компанiй i державних органiв виявляли мене в оточеннi оптимiстичних бовдурiв i записували до своiх звiтiв «стабiльнi вiдносини з невеликим колом друзiв, соцiально адаптований». Саме Сумо надавав моiй компанii реалiзму, час вiд часу вiдволiкаючи на себе увагу нишпорок. Особливо тих, якi працювали на копiв. Що менi й треба було: залишатися на виднотi й бути невидимим – запорука успiху корпоративного шпигуна. Отже, вечiр покера щовiвторка – ця традицiя з’явилася в нас рокiв зо три тому. Щоправда, дедалi частiше ми вiдкладали карти i розважалися грою у «вiрю – не вiрю». Правила простi: розповiдаеш iсторiю, яка сталася з тобою за останнiй тиждень – реальну чи уявну, – а iншi намагаються вгадати, чи було це насправдi. Хто вгадуе рiдше за iнших, оплачуе обiд. Минулого разу цей привiлей випав менi, але найчастiше розщедрюватися доводиться Тiму – надто вже вiн недовiрливий. Сьогоднi першим свою iсторiю нам розповiдае Аксель. Усi його вигадки схожi одна на одну, немов епiзоди серiалу. Стандартна локацiя – примiрочна кабiнка бутика, дiйовi особи – пустотливi дiвулi. Цього разу йшлося про одну сексапiльну панночку, яка припхалася на примiрку зi свiжонафарбованими нiгтями. Акселю, який у цей час вдало опинився в торговому залi, довелося зайти з нею в примiрочну кабiнку, щоб власноруч роздягнути клiентку, натягнути на неi вiдверту сукню, а потiм знову роздягнути й одягнути. Також у цiй iсторii мав мiсце блискавичний мiнет, яким модниця вiддячила за надану iй увагу. За виразом облич слухачiв, я зрозумiв, що всi, так само як i я, сумнiваються в iмовiрностi цього епiзоду. Ми пишемо своi варiанти – «вiрю» чи «не вiрю» – на серветках i передаемо iх Акселю. Згiдно з правилами гри, правильну вiдповiдь ми дiзнаемося, коли всi учасники розкажуть своi iсторii. Тiм вирiшив повiдати нам про те, як вiн органiзовував приiзд вiдомого японського дi-джея, у райдерi якого, крiм стандартних пунктiв, зазначався цiлий арсенал iнтимних iграшок, набiр стимуляторiв, кайданки (обов’язково справжнi), двое незайманих дiвчат i сексробот. Із бiльшою частиною набору в Тiма все пройшло вдало. Вiн навiть зумiв купити кайданки у знайомого копа й орендувати секс-робота на iм’я Лiлi. А ось iз незайманими довелося поморочитися. Як з’ясувалося, цнотливим дiвчатам аж нiяк не кортить займатися проституцiею, навiть якщо клiент – усесвiтньо вiдомий дiджей. Тiльки з допомогою знайомого власника модельного агентства Тiму вдалося розв’язати цю проблему. Пiсля медичного огляду миловидi дiви були доставленi до номера японця перед його виступом у клубi. Аж раптом на виступ дiджей не з’являеться, на дзвiнки не вiдповiдае. Коли Тiм проник до нього в номер, то виявив, що японця прикували до батареi. Дiви ж зникли разом iз особистими речами дiджея, його грiшми й навiть сексроботом. Моему друговi особисто довелося розпилювати кайданки за допомогою ножiвки, а вкраденi речi повернути так i не вдалося. Хiба що Лiлi було виявлено наступного дня завдяки ii GPS-передавачу – вона валялася на недобудованiй станцii надземного метро, пропонуючи бомжам секс за грошi. Слово бере Сумо. Вiн розповiдае нам iсторiю, як купив в одного дiлка велику партiю VR-шоломiв, i всi вони виявилися несправними. Коли Сумо вдалося вирахувати адресу дiлка, вiн разом зi своiм помiчником заявився туди за вiдсутностi господаря й виявив там склад побутовоi технiки. Вони винесли звiдти все найцiннiше, включаючи один девайс, призначення якого Сумо довго не мiг розгадати. За його словами, це була кругла штука завбiльшки з яблуко, з невеликим отвором з одного боку i единою кнопкою – з iншого. Новий господар гаджета пiдозрював у ньому й запальничку, i вдосконалену заточувалку для олiвцiв, й ароматизатор повiтря. І ось одного разу вiн наважився засунути в отвiр палець, одночасно натиснувши на кнопку. Його неначе струмом ударило! В один момент у головi у Сумо промайнули всi найприемнiшi митi, якi були в його життi. Усе це тривало не бiльш як тридцять секунд, i в якийсь момент йому навiть здалося, нiби вiн помирае або вже помер. Сумо спробував активувати цей гаджет знову, але той не подавав ознак життя. Чи то батарейка сiла, чи то картридж закiнчився. А коли вiн розкрив цю штуку за допомогою ножа, з неi висипалася лише жменька чорного пiску – анi дротiв, анi мiкросхем, нiчого. Настала моя черга розповiдати дивовижну iсторiю. Я повiдав друзям про свою спiвбесiду за участю богiв i застосуванням мiцного наркотику. Певна рiч, назву корпорацii та обставини, що передували цьому iспиту, я приховав. Не дивно, що моiй iсторii, судячи з написiв на серветках, нiхто не повiрив – так само, як i iсторii Акселя. Що стосуеться викраденого сексробота, то «вiрю» сказали ми з Сумо, але Тiм зiзнався, що вiн вигадав усе вiд початку до кiнця. А ось iсторii про дивовижний гаджет повiрив я один, i яке ж було здивування моiх друзiв, коли Сумо почав присягатися, що все це було насправдi. Вiн так i не зумiв переконати у своiй чесностi Тiма й Акселя, з якими в результатi подiлив рахунок за обiд. Коли ми вийшли з ресторанчика, Аксель iз Тiмом зупинили таксi, а Сумо почав чекати, поки його забере з собою один iз його друзяк. Я морочився з навiгатором, коли раптом вiн пiдiйшов до моеi машини й жестом показав, щоб я опустив бiчне скло. – Послухай-но, адже я розповiв чисту правду. Хочеш, покажу тобi якось, що залишилося вiд цiеi кулi? – Я вiрю, друже. Я ж так i проголосував – не пам’ятаеш? – Дякую, братухо. Для мене це важливо. До речi, як тобi iнформацiя, яку я тобi скинув? Придалася? Щиро дякую йому за допомогу, на що Сумо вiдповiдае, що краще б менi не заводитися з цим Гаадi,– про нього i його оточення кажуть, що вони тi ще людожери, якi вимагають цiлковитоi покори. Я киваю i вiд’iжджаю вiд ресторану. Устигаю побачити в дзеркалi, як поруч iз Сумо зупиняеться величезний чорний джип, i товстун зникае на задньому сидiннi, помахавши менi на прощання рукою. Запiзно, друже, я вже вляпався в цю справу по вуха. 0014 Наступний день у «Транс-Реалiтi» я проводжу у вивченнi безлiчi нудних циркулярiв i посадових iнструкцiй, а також пiдписання цiлого стосу договорiв про нерозголошення. Ближче до вечора, перед вечiркою в Марка, телефоную своiй нiндзя-повii – байкерцi Лiнн. Вона приiжджае за пiв години – нiби чекала на мiй дзвiнок. Швидкий секс. Блискавичний. Розповiвши iй про Марка i про вечiрку, пропоную вирушити туди разом, а оскiльки я маю намiр набухатися, вирiшуемо iхати на ii мотоциклi. Перед виiздом я закидаюся двома пiгулками – одна вiд стресу, друга для концентрацii уваги – цiкаво, як вони спрацюють разом. Марко живе на iншому кiнцi мiста, на вулицi Емеральд Гiлл – район iз розкiшними резиденцiями та мальовничими особняками. Ми дiстаемося туди дуже швидко – чи то через швидкiсне водiння моеi подруги, чи тому, що через пiгулки починають згортатися простiр i час. Лiнн глушить мотор перед високими ворiтьми, i до нас виходить охоронець, якому я повiдомляю, що ми приiхали в гостi до Марка. У списку виявляеться тiльки мое iм’я. Ми чекаемо. За деякий час перед нами з’являеться господар вечiрки. Вiн одягнений у розхристану яскраву сорочку, ллянi штани та сандалi. Волосся його розпатлане, щоки умазанi губною помадою, а в руцi вiн тримае келих iз шампанським. Я знайомлю Марка з Лiнн, яка вже встигла зняти шолом, але, як i ранiше, сидить у сiдлi мотоцикла. – Послухай-но, Золтане, тут таке дiло… – вимовляе Марко. – Забув тобi сказати: вечiрка тiльки для спiвробiтникiв. Я не встигаю нiчого вiдповiсти – мене випереджае Лiнн: – Немае проблем. Я заiду по тебе пiзнiше, Зете. Вона рушае, а ми з Марком проходимо за ворота. – Твоя подружка не образилася? – запитуе вiн. – Їi складно образити. Як на асистента креативного директора, мiй новий приятель влаштувався моцно. Простора доглянута територiя, двоповерховий особняк iз лаконiчним фасадом у скандинавському стилi. Бiля нього – великий квадратний басейн, навколо якого тусуються чоловiк iз тридцять гостей. Упiзнаю кiлька знайомих: товстого Фо Цi з Фiнансового департаменту, який розвалився в шезлонгу, i головного юриста корпорацii, Августу, яка, помiтивши мене, багатозначно пiдморгуе поверх свого келиха. Анi Рамбана, анi Гаадi серед гостей я не знаходжу. Марко виходить, щоб налити менi випити, i щасливо забувае про мене, розговорившись iз двома дiвчатами в яскравих сукнях. Заволодiвши пляшкою вiскi, залишеною на столику неподалiк, наповнюю келих по вiнця. Пiсля цього беруся розглядати веселеньку компанiю, користуючись тим, що на мене нiхто не звертае уваги. Компашка бiля басейну зiбралася досить рiзношерста: i солiднi чоловiки, i лiтнi дамочки, й офiснi старлетки, i молодi кар’еристи. Незважаючи на вiдмiнностi у вiцi та зовнiшностi, усi учасники тусовки як нiби злiпленi з одного тiста – подiбностi в них набагато бiльше, нiж вiдмiнностей. Однаковi вирази облич, манера триматися, жестикулювати… Невже робота в однiй корпорацii здатна накласти такий вiдбиток? Чи чекае на мене таке саме форматування? Поки я розмiрковую про це, встигаю допити перший келих. У той момент, коли наливаю другий, до мене пiдступае Августа Юстас. – Роздивляешся публiку? – цiкавиться вона. – Певна рiч, адже нам разом працювати… Сподiваюся. – Іще надивишся, – каже Августа, поправляючи колье з дiамантовим католицьким хрестиком. Цей жест мае привернути мою увагу до ii декольте – так, власне, й виходить. Очiльницi Юридичного департаменту добряче за сорок, але одразу видно, що вона доглядае за собою. До того ж, поза офiсною обстановкою вона здаеться менi набагато привабливiшою. Немовби вiдчувши флюiди, що виходять вiд мене, дама бере мене пiд руку, i ми робимо рандеву навколо басейну. – Золтане, ти б, напевно, хотiв, щоб я познайомила тебе з усiма? Якщо вже Марк цього не зробив, – каже вона. – Уважаю за краще не квапити подii, слухаючи вашоi поради. – Але з паном Фо, гадаю, ти вже бачився? – Привiт, Золтане! – китаець робить вигляд, що збираеться пiдвестися з шезлонга, але, звiсно ж, залишаеться на мiсцi. – Фо – справжнiй буддист, – пошепки повiдомляе Августа. – Взагалi в корпорацii лояльно ставляться до рiзних вiросповiдань. – Це я вже зрозумiв. – Я пригадую графiтi iз зображенням божественних посиденьок, що я побачив на стiнi мiтинг-руму. – Мiстер Цi – економiст вiд Бога, – веде далi моя супутниця. – У Китаi йому пророкували посаду мiнiстра економiки, але наш друг надав перевагу банкiвськiй сферi. А коли партiя спробувала вiдтиснути його багатомiльйонний бiзнес, вiн був змушений утекти до вiльноi зони Сiнгапуру, аж тут i нагодилася пропозицiя вiд Саула. Я чула, що вiн зумiв вивести з краiни лише десяту частину своiх активiв – достатньо, щоб стати ключовим акцiонером, – а рештою поживилися партiйнi бонзи. – А Іггi Бьольверк теж тут, на вечiрцi? – поцiкавився я. – Нi, наш Іггi уникае свiтських вечiрок, – посмiхнулася Августа. – До речi, ти знайомий iз його iсторiею? Заперечно хитаю головою. – Вiн служив фахiвцем iз держперевороту в европейських спецслужбах, а потiм погорiв на якомусь африканському проектi,– повiдомляе моя супутниця. – Проте згодом стало вiдомо, що вiн працював не лише зi спецслужбами, але й iз приватними клiентами. Тож репутацiя в Іггi тепер така, що краще йому з Сiнгапуру не виiжджати. Повсюди – i в Європi, i в Азii, i в Америцi – його з радiстю засадили б рокiв на сто. – Цiкаво! Виходить, пан Гаадi зiбрав у радi акцiонерiв корпорацii «грiшних ангелiв»? – вирiшив я ii спровокувати. – Гадаеш, мене це теж стосуеться? – стрепенулася вона. – Ну, ти й нахаба, Золтане! Хоча, знаеш, у твоiх словах е певна частка правди. У цей момент до нас пiдрулюе Марк, який мае ще бiльш розпатланий вигляд, нiж ранiше. – Августо, ви не проти, якщо я на деякий час викраду вашого супутника? Хочу показати йому будинок. – Тiльки не забудь повернути його. – Перш нiж вiдпустити мое зап’ястя, дама досить мiцно стискае його. Будинок Марка всерединi виявляеться так само привабливим, як i зовнi: багато свiтла, просторi кiмнати, бiлi стiни, завiшанi крупноформатними чорно-бiлими фото, переважно естетське ню. – Давно купив цей палац? – цiкавлюся я, поки ми пiднiмаемося сходами. – Та що ти, це не мiй будинок. Корпорацiя орендувала його для вечiрок, i менi, як головному патiмейкеру, запропонували тут жити. Бачу, ти часу не гаеш, приятелю. Що цiкавого дiзнався вiд Августи? – Нiчого конкретного, – ухильно вiдповiдаю я. У цей час Марко помiчае темно-синiй кабрiолет, що заiжджае на територiю резиденцii. За кермом сидить засмагла шатенка в бiлiй блузцi – ii обличчя звiдси я розгледiти не можу. – Це Катрiн, – поквапом вимовляе вiн, вибiгаючи з тераси. – Я маю ii зустрiти. Залишившись на самотi, я допиваю свое вiскi й далi спостерiгаю за тим, що вiдбуваеться внизу. Із появою шатенки публiка помiтно пожвавлюеться. Багато хто встае з насиджених мiсць, щоб привiтатися з нею, решта просто привiтно махають рукою з iншого боку басейну. Якщо з кимось на цiй вечiрцi i потрiбно обов’язково познайомитися, то саме з цiею дiвчиною. За лiченi секунди вона стала буквально центром уваги. – Ось ти де, Золтане! – чую я голос Августи у себе за спиною. – На кого ти там задивився? – Хто це? – киваю на дiвчину. – Якась знаменитiсть? – Можна й так сказати. Доньку Саула не часто можна побачити на вечiрках. Тож милуйся, поки е можливiсть. Панi Юстас, судячи з блиску ii очей, уже встигла грунтовно нажлуктитися. Утiм, i я вже напiдпитку. Вона спираеться лiктями на огорожу так, щоб максимально вiдкрити своi груди. – Золтане, милий, ти маеш дещо дiзнатися про принципи корпорацii. – Що ж саме, Августо? – Тут заохочуються дружнi стосунки мiж спiвробiтниками. – Із цими словами хтива дама кладе руку на мою матню, i я з подивом помiчаю, що мiй член устиг налитися кров’ю. Ми вийшли з будинку до басейну – спочатку я, за кiлька хвилин Августа. Катрiн серед гостей не було, але, зважаючи на кабрiолет на парковцi, вона, як i ранiше, тут. Тим часом вечiрка встигла набрати обертiв: музика лунала голоснiше i бадьорiше, по периметру басейну запалили смолоскипи, а частина гостей уже щосили танцювала з келихами в руках. Багато хто плавав у водi – хто в купальних костюмах, а хто i в одязi. У центрi басейну подiбно до невеликого острова, зависав Фо Цi, обдаровуючи всiх присутнiх своею прихильною усмiшкою, i зграйка юних спiвробiтниць у бiкiнi горнулася до його тiла, що розгойдувалося на водi. Хтось наповнив мiй келих вiскi, i я, замiсть того щоб сказати «менi вже годi», розправився з напоем трьома ковтками. Пiгулки, алкоголь, приголомшлива музика – на мить менi здалося, що я втрачаю контроль над своiм тiлом, i щоб не звалитися в басейн, сiдаю в надувне крiсло. «Було б викликати Лiнн», – подумав я, але не встиг вийняти з кишенi телефон: Марк, видершись на один зi столiв, привернув увагу всiх присутнiх вигуком «Гей, народе!». Із мiкрофоном в однiй руцi i келихом вина в iншiй вiн почав говорити: – Я вирiшив узяти слово зовсiм не для того, щоб указати вам на дверi.– У вiдповiдь лунае дружний смiх. – Вечiрка не завершуеться – скорiше, навпаки. Як ви знаете, нашого боса, Саула Гаадi, рiдко можна помiтити на подiбних збiговиськах. Не тому, що його дратуе наше товариство, – знову смiх, – а через його напружений графiк. Однак Саул попросив мене переказати вам вiтання i побажання вiдiрватися на повну. – Оплески, крики «е-е-е!» та «ура!». – Але це ще не все, любi друзi! Пан Гаадi приготував спецiальний подарунок для кожного з вас! – Слово «кожного» Марко видiлив особливим чином. – Гадаю, усi ви здогадуетеся, про що йдеться… Отже, увага на екран! Натовп знову зааплодував, а я почав шукати очима екран, про який iшлося. За хвилину я помiтив рух на фасадi будинку: з-пiд кроков з’явилися металевi панелi, що випромiнюють дрiбний водяний пил. Спиною до екрана i обличчям до публiки, що шаленiе вiд захвату, стоiть дочка Гаадi, Катрiн, – незворушна i злегка вiдсторонена. Цього разу менi вдалося роздивитись ii: смаглява шкiра, мигдалеподiбнi карi очi, чiтко окресленi губи – схiдна краса найвищого гатунку. Вона схрестила руки перед собою, вiд чого ii iдеально круглi груди пiд бiлоснiжною блузкою злегка пiднялися. На вказiвному пальцi мерехтить великий золотий перстень iз темним каменем, у якому вiдбиваеться вогонь факела, що стояв неподалiк. На мить нашi погляди зустрiчаються, i менi здаеться, нiби вона зовсiм не здивована тим, що я настiльки неприкрито розглядаю ii, як нiби ми з нею вже були знайомi, i знайомi давно. Ледь помiтно кивнувши менi, вона вiдводить очi, а я чую слова офiцiанта, що зверненi до мене: – Спецiальне частування! – У руцi вiн тримае тацю з розсипом невеликих рiзнобарвних девайсiв, схожих на мушлi,– на кожнiй iз них витиснено логотип «Транс-Реалiтi». – Мабуть, утримаюся. – Це вiд пана Гаадi,– уточнюе офiцiант, пiдвiвши брову. Доводиться прийняти «частування» – до того ж, я помiчаю, що решта гостей уже зробили це. Пiдглядаю, як вони вставляють мушлю у вухо i влаштовуються зручнiше. Я припускаю, що це якийсь девайс для масових аудiотрансляцiй. Установлюю його у вухо й намагаюся розслабитися, так само, як i всi довкола. Голографiчний фiльм, трансляцiя якого починаеться наступноi митi, вiдкриваеться вже вiдомим менi логотипом «Транс-Реалiтi»: лiтера «Т» iз променями, що розбiгаються на всi боки. Коли свiтiння заповнюе весь екран, чути чоловiчий голос: – Скоро. Скоро ти отримаеш те, про що молився. Те, чого завжди хотiла твоя душа. Крiзь плями свiтла починають проступати абстрактнi фiгури, якi, обертаючись, влаштовують психоделiчне коло танцю. – Ти мрiеш про рай? Але яким вiн буде й коли настане? І чи настане взагалi? Чи готовий ти чекати, не знаючи, чи отримаеш те, на що чекаеш? Намагаюся уявити людину, яка вимовляе цi слова, але у мене не виходить. – За допомогою технологiй ми створюемо нову реальнiсть – свiт, сповнений щастя. Твiй Свiт. Твоi правила. Твiй рай. Такий, який ти сам побажаеш… Поки що звучить кумедно. Голографiчнi зображення миготять з висхiдною частотою – немов випадковий набiр вiзуальних уривкiв, схожих на сюжети карт таро. Два ворони, що зчепилися крилами один iз одним, шальки терезiв, установлених на вiстрi меча, червоне вiяло iз золотими персиками, зображеними на ньому, блискавка, що б’е у столiтнiй дуб. І раптом мерехтiння припиняеться – символи, немов фрагменти пазла, складаються в зображення чоловiчого обличчя. Я ледве встигаю його розгледiти, зауваживши тiльки схiднi риси та пронизливий погляд. Саул Гаадi? * * * – Часу не iснуе. Є лише единий нескiнченний момент буття. Варто лише усвiдомити це – i ти осягнеш вiчнiсть. Голос долинае до мене з близькоi вiдстанi, супроводжуваний потрiскуванням багаття. Я зiтхаю вiд несподiванки. Я бiльше не на вечiрцi! Над чорно-синiм озером, оточеним бiлоснiжними горами, спадають сутiнки, а я сиджу серед фiгур у темних балахонах, якi оточили багаття. Чоловiк, якого я прийняв за Гаадi, сидить навпроти й пильно дивиться на мене. Людина лiворуч подае менi чашу з темним напоем, i я роблю ковток. Наголошую, що в мене чомусь смаглявi руки. Хто я? Голос Старiйшини – а я чомусь упевнений, що його слiд називати саме так – обволiкае мою свiдомiсть. – Одного разу в Болiвii я захотiв дiстатися до озера Тiтiкака. Неймовiрне мiсце сили, подiбне до цього. І тут я виявив, що мiсцевi жителi не знають, що таке «час». Я запитав у мiсцевого iнка-пастуха, як довго дiставатися до озера. Свiт навколо мене знову змiнюеться. Я бачу приземкуватого пастуха, який витрiщився на мене, поки я намагаюся розтлумачити йому свое запитання. Вiн мене не розумiе i тiльки посмiхаеться. І тут я згадую, що за весь тиждень перебування в цих мiсцях нi в кого не бачив годинника. Тодi я прошу його показати менi, де буде сонце, коли я дiйду до озера. Пастух указуе точку на небi. Я мiркую, що йти приблизно три години. – Насправдi озеро ховалося за найближчим гаем, за п’ятнадцять хвилин ходьби. Коли я зустрiв пастуха наступного дня й запитав, чому вiн обдурив мене, той пояснив, що коли сам iде до озера, зустрiчае знайомих, базiкае з сусiдами, обiдае на травi, розмовляе з птахами… Усе, чого ми прагнемо, для нього не мае значення. Обличчя Старiйшини знову проникае в поле мого зору, й озеро Тiтiкака зливаеться з озером у Пакистанi (чомусь я впевнений, що це саме Пакистан). Два свiти нашаровуються один на одного. Переплiтаються… – Цей пастух був щасливим. І ти можеш бути щасливим i зробити щасливими всiх навколо. Ти маеш пiзнати вiчнiсть i розкрити ii для iнших. Для цiеi мiсii ти отримаеш дорогоцiнний дар, брате наш. Чи готовий ти? – запитуе мене Старiйшина. Я вiдчуваю сильне хвилювання. Саме до цiеi митi я готувався все життя. Старiйшина пiдводиться, вiддаляеться в невiдомому напрямку, а потiм повертаеться в супроводi жiночоi фiгури в такому самому балахонi, як i ми всi. Мое братство, що оточило багаття, починае тихо наспiвувати. Дiвчина скидае каптур, i я бачу, що ii обличчя увiбрало красу всього свiту. Хто вона? 0015 Приходжу до тями вдома, лежачи на лiжку, з важкою головою i жахливим смаком у ротi. Надi мною стоiть Лiнн зi склянкою води в руцi. – Хочеш пити? – питае вона. Неначе пес, жадiбно ковтаю воду, намагаючись зрозумiти, котра зараз година – вiкна у квартирi завiшенi. – Дев’ята година ранку, – вiдповiдае Лiнн на мое запитання. – Четвер. Намагаюся пригадати, що було мiж учорашнiм переглядом ролика й сьогоднiшнiм пробудженням. Удаеться вiдновити тiльки уривок видiння: гарна молода жiнка, яка скидае одяг у степовому шатрi, посмiхаеться менi, щось говорить чомусь французькою. Варто заплющити очi – i я знову вiдчуваю нiжний дотик ii рук. Здаеться, навiть вiдчуваю ii подих, що овiвае мое обличчя. Що ж це було? І чому менi здаеться, що я давно ii знаю? Готовий заприсягтися, що це була Катрiн, тiльки зi свiтлим волоссям. Поки розмiрковую над цим, Лiнн приносить менi каву. За ii словами, минулоi ночi Марк зателефонував iй iз мого телефону й попросив забрати мене. Коли вона заiхала по мене, я був небагатослiвним i заглибленим у себе, а опинившись удома, одразу ж заснув, щоб проспати до ранку. Тягнуся до телефону i з невимовною радiстю виявляю повiдомлення: «Вiтаю! Сподiваюся, ти круто вiдтягнувся вчора на вечiрцi!))) Вiддiл кадрiв на цьому тижнi пiдготуе твою особисту справу. Чекаемо на тебе в понедiлок. Зателефоную завтра. Марк». Як же це доречно! День вiдходняку – саме те, що менi потрiбно. Цiкаво, незапланований вiдгул надано всiм спiвробiтникам? Ми замовляемо iжу з в’етнамського ресторану, пробуемо зайнятися сексом, але мiй член млявий, як морський огiрок. – Ось що бувае, коли мiшаеш моi пiгулки з випивкою, – зауважуе Лiнн. Лежачи в лiжку, ми балакаемо про те про се. Я раптом розумiю, що майже нiчого не знаю про цю дiвчину, яку з такою легкiстю впустив до свого життя i свого лiжка. Лiнн вiдповiдае на моi запитання спокiйно й коротко, але ii саму, схоже, обставини мого минулого життя не цiкавлять – усе, що iй потрiбно було, вона знала вiд Харона, а решта ii не турбувала. – Слухай-но, Лiнн, запитаю прямо… Ти взагалi хто? Ну, тобто щодо мене. Лiкар, охоронець, водiй, фармацевт, асистент? Як Харон позначив твою функцiю, якщо не секрет? – Неважливо. Вiн попросив, щоб я припильнувала тебе. Згадав, що ти талановитий, але iмпульсивний. – Виходить, ти маеш стримувати моi iмпульси? – Скорiше, спрямовувати iх у конструктивне рiчище. – І як гадаеш, ти iз цим справляешся? – Якщо ти живий i працездатний – то так. Лiнн лежала на животi, а я розглядав ii татуйованi спину та плечi. «Що означають твоi татуювання?» – це найбезглуздiше запитання, яке тiльки можна поставити, але один iз малюнкiв привернув мою увагу, тож я не втримався. – Це що? – я торкнувся пальцем ii лiвоi лопатки. Кольорове татуювання зображало Ісуса, який прибивае себе до хреста. Вiн уже прибив ноги й лiву руку, в правiй тримав молоток, а в зубах стискав кiлька цвяхiв. Незрозумiло, як вiн збирався сам-один завершити те, що розпочав – хiба що завдяки божественнiй силi. Не потрiбно було довго вдивлятися, щоб помiтити: татуювання прикривае хрестоподiбний шрам завбiльшки з сигаретну пачку. – Стара iсторiя, – вимовляе Лiнн, i я вирiшую, що на цьому квит, але вона веде далi.– Один виродок залишив цю позначку. Я про шрам, а не про татуювання. – Та я зрозумiв. А ким вiн тобi доводився? – Чоловiком. – Он як… Ти була замiжня? – Дуже давно. А ти? Був одружений? – Ти ж знаеш, що нi. – Та знаю… – А що з ним тепер? – Вiн помер три роки тому. Його вбили. – Це якось пов’язане з тобою? Вона лише знизуе плечима. Деякий час ми мовчимо, аж поки вона запитуе: – А в тебе е жалi за минулим? Чи траплялося в твоему життi щось таке, що ти хотiв би скасувати? Я знизую плечима. – Хiба що один день, без якого все було б набагато простiшим. – Що за день? – День власного народження. Лiнн усмiхаеться, але одразу ж розумiе, що я не жартував. Вона проводить рукою по моiх грудях. – Тебе щось мучить? Батьки, нещасливе кохання? – Нi. У цьому ж i проблема. Тепер уже вона поводиться «як дiвчисько», думаю я. Досить дивно як для холодноi томбой-дiви, якою вона спочатку була. Менi нiяково вiд цього, вирiшую змiнити тему. – Звiдки ти знаеш старого? – Ми познайомилися кiлька рокiв тому. Я тодi працювала в ескорт-сервiсi. Лише кiлька рокiв? Вiдчуваю укол ревнощiв. – Ескорт-сервiс… Це щось на кшталт елiтноi проституцii? – шпигаю я. – Не зовсiм. Я не спала з клiентами – крiм особливих випадкiв. Так само, як i ти, – парируе вона. – А скiльки тобi рокiв? – Двадцять сiм. – І що, Харон теж був твоiм клiентом? – Та пiшов ти! Нi, звiсно. Ми познайомилися на званiй вечiрцi, куди я прийшла з одним типом, а той виявився знайомим Харона. Перекинулися кiлькома словами. За тиждень вiн знайшов мене i запропонував роботу. – Чим же ти його так зачепила? – Не знаю, напевно, вiн добре знаеться на людях. У тобi вiн теж щось помiтив. – І що ж вiн помiтив, по-твоему? – Ти природжений гравець, Зете. Усе, що ти робиш, ти робиш не заради грошей – точнiше, не лише заради них. Тобi подобаеться ризикувати, блефувати, пересмикувати карти, набувати чужих личин… Тому ти тут, а не в Пасаденi. І у тебе немае уподобань. Я не кажу, що це погано. Навпаки, це дуже зручно в нашiй роботi. Ти одинак. Ось у цьому ми навiть схожi з тобою – менi теж не потрiбнi друзi й прихильностi. – Я помiтив. – А навiщо вони? Зайвий якiр, втрата мобiльностi. Та й узагалi… – Менi здаеться, що це початок прекрасноi дружби, – вiдповiдаю я фразою з фiльму. Але Лiнн, схоже, цього фiльму не дивилася. – Гадаю, нашi стосунки практичнiшi, нiж дружба, – усмiхаеться вона. – Ти так не вважаеш? – До речi, про друзiв… е у мене один. – Я опускаю ii руку до свого паху. – І вiн, здаеться, уже прийшов до тями! Наступноi хвилини ми вже робимо те, що вдаеться нам набагато краще за розмови. 0016 Наступного дня, у п'ятницю, уже пiсля опiвдня, я прокинувся вiд телефонного дзвiнка. Ледве продерши очi, намацав телефон, одночасно виявивши, що Лiнн зникла. Телефонуе Марк – хоче завiтати до мене. Цiкаво, чого йому треба? Дiзнатися про те, як я почуваюся пiсля вечiрки, чи щось iще? Я навiть не встиг як слiд одягнутися, як Марк уже подзвонив у дверi. – Чим закiнчився сейшн? – цiкавлюся я, коли мiй гiсть, оглянувши квартиру, сiв у крiсло з чашкою кави в руках. – Здаеться, я трохи перебрав у тебе. – Авжеж, вiдключився в крiслi бiля басейну. Як тобi подарунок Саула? – Чесно кажучи, я не зрозумiв, що це було. Якийсь дивний фiльм… Знаеш, у мене вiд цього миготiння кадрiв виникло щось на кшталт галюцинацii. – Та що ти? – Марк демонструе здивування. – Може, розкажеш, що це було? Чи менi треба сходити до психiатра? – До психiатра можеш поки що не поспiшати, – посмiхаеться Марк. – До того ж, у корпорацii працюють чудовi фахiвцi, iхнi послуги – частина твого соцпакету. Потiм ми обговорюемо Августу, оскiльки основний час на вечiрцi я провiв саме з нею. Марк погоджуеться з тим, що голова Юридичного департаменту – «досить мила дама» (мое формулювання), але попереджае, щоб я з нею був обережнiшим, а то вона мене трахне (спiзнився, Марку). – Свого часу я не знав, де подiтися вiд цiеi милоi панi,– повiдомляе вiн. – Вона не тiльки полюбляе розкошi, але ще й досить мстива та злопам’ятна. – У вас iз нею щось було? – А сам ти як гадаеш? – Чесно кажучи, я гадав, що жiнки тебе не цiкавлять. – Золтане, вiдкрию тобi таемницю: жiнки мене iнодi теж цiкавлять. Але не такi, як Августа. Ну, та годi вже, я ж-бо зайшов до тебе не для того, щоб погомонiти про краль. Нам треба поговорити про роботу. Сьогоднi вранцi я розмовляв iз Паоло, i мова зайшла про тебе… За словами Марка, Рамбан хоче, щоб я якомога швидше розiбрав дiяльнiсть корпорацii. Для цього менi треба буде пройти невелике стажування в рiзних департаментах – тиждень у кожному, пiд безпосереднiм керiвництвом голiв вiддiлiв. Почати я маю з понедiлка – iз вiддiлу з добору персоналу. За тиждень – Департамент безпеки i так далi. – Я сам теж це проходив, – зiзнаеться Марк. – Було непросто, але, як бачиш, залишився живим. Непомiтно для нього я натискаю крихiтну кнопку пiд кавовим столиком-екраном, вмикаючи запис розмови. Інформацiя, якою мiй гiсть збирався подiлитися, напевно, буде цiкавою Харону. Однак Марк веде мову не стiльки про департаменти, скiльки про людей, якi iх очолюють. За його словами, усi вони певною мiрою становлять для мене загрозу, але деякi – значно бiльшою мiрою, нiж iншi. А ще вони терпiти одне одного не можуть, але при цьому старанно вдають, що це не так. Тож менi свiтить iще та прогулянка мiнним полем. – Марку, друже, менi здаеться, ти хочеш мене залякати. – Навiщо менi це? Єдине, чого я хочу, – щоб ти не наклав у штани, спiлкуючись iз нашими «бонзами». Бачиш, я почуваюся за тебе вiдповiдальним – i перед Рамбаном, i перед Гаадi. Єдиний iз босiв, про якого не було сказано анi слова, – це Паоло Рамбан. Коли його iм’я спливало в розмовi, оповiдач вправно перестрибував на iншу тему, не нагороджуючи Рамбана анi комплiментом, анi шпилькою. Коли його екскурс ключовими персонами «Транс-Реалiтi» добiг кiнця, рука Марка якось опинилася на моему колiнi. – Може… – вимовив вiн, не доказуючи фразу, сенс якоi був i так зрозумiлим. – Вибач, я пас, – акуратно прибравши руку гостя, про всяк випадок злегка вiдсуваюся вiд нього. – Якi суворi звичаi! – смiеться Марк. – Золтане, друже, ти немовби застряг у Сiнгапурi свого дитинства. Знав би вiн про мое дитинство! – Можливо, iншим разом… – вирiшую я залагодити ситуацiю. Надто цiнний iнформатор – не варто вiдштовхувати його надмiру рiзко. Але не настiльки цiнний, щоб терпiти його руку на своему колiнi. 0017 Вихiднi я провiв у найпримнiший для мене спосiб – заспокiйливий Нагаркот на всю вiдеостiну i таке саме заспокiйливе читання. До понедiлка був у доброму гуморi. Для остаточного закрiплення ефекту я вирiшив заскочити до автоцеркви, розташованоi неподалiк вiд «Транс-Реалiтi», мiж go-go-баром «PassionFruit» i клiнiкою «Змiна статi за годину». Мережа автоцерков, що стрiмко зростае, мае особливу популярнiсть серед вiчно заклопотаних клеркiв. Не треба кудись спецiально iхати – молитовнi капсули вже повстромляли майже на кожному розi. Також не потрiбно приходити на службу в певний час – цi кабiнки доступнi двадцять чотири години на добу, сiм днiв на тиждень. Дехто навiть установлюе молитовну кабiну просто у себе вдома, але, як на мене, це вже занадто. Я й ранiше кiлька разiв на мiсяць заходив до найближчоi обителi вiри, а тепер, коли менi стало вiдомо, що автоцеркви належать «Транс-Реалiтi», моi вiзити набули ще й практичного iнтересу. Цього разу менi хочеться чогось екзотичного, i я обираю iндуiстське священнодiйство. У молитовнiй кабiнi пануе напiвтемрява, струмуе аромат сандалових пахощiв, а на стiнах навколо мене миготить низка багаторуких i багатоголових богiв. Я сподiвався на те, що мене зв’яжуть iз моiм знайомим iз Калькутти, але менi дiстаеться оператор зi Схiдноi Європи – з огляду на те, як вiн розтягуе голоснi. – Намасте, брате мiй! – звертаеться до мене голос iз динамiка. – Ти хотiв би, щоб я почитав тобi Веди, чи, може, ти хотiв би помолитися разом? – Не те й не те, приятелю, – вiдповiдаю я. – Менi б хотiлося просто поговорити. – І про що ж ти хочеш поговорити, брате? – Знаеш, за останнi днi зi мною сталося багато всякого… І схоже, не до всього з цього я був готовий. – Навiть зустрiчаючись iз незвiданим, ми повиннi зберiгати Шантi… – Давай обiйдемося без цих повчальних штучок, – попросив я. – Як скажеш, – погодився спiврозмовник. – Що ж iз тобою сталося? – Я зустрiв жiнку, про яку весь час тепер думаю. Вона менi навiть сниться. – Це прекрасно, брате. Ти не думав про те, щоб вiдкритися iй у своiх почуттях? – Ми з нею навiть не знайомi. До того ж, у моему життi е ще й iнша жiнка… – Тобi не здаеться, що ти розтрачуеш себе? Чи не краще зосередитися на однiй жiнцi, щоб зробити ii щасливою? – Адже ми домовилися – без моралей! – Бiльшiсть людей приходять до нашоi церкви саме за тим, що ти називаеш моралями. – Тiльки не я. – То навiщо ти тут? – Менi просто треба з кимось поговорити. Зазвичай я заходжу сюди на попустах або якщо потрiбно змiркуватися перед важливою справою. На цьому тижнi – i те й iнше. – Хочеш, я розповiм тобi iндуiстську притчу? – Тiльки не притчу, хай тобi грець! – Не треба так дратуватися, мiй брате. Менi здаеться, тобi бракуе умиротворення. Можливо, ти хочеш вiддатися медитацii? У тебе е ще вiсiм оплачених хвилин – цього часу цiлком достатньо. Позбутися своiх звичайних думок пiд час медитацii менi не вдаеться. У моiй уявi виникають то Катрiн, то Лiнн, то Августа, а потiм i зовсiм закручуеться вир iз жiнок, iз якими в мене щось було або про яких я фантазував. Коли в мене все ж виходить вигнати з голови всю цю веремiю i менi починае здаватися, що я перебуваю за кiлька крокiв вiд просвiтлення, сеанс завершуеться. Молитовна кабiна вiдчиняе дверi та впускае яскраве свiтло з вулицi. Цього разу я вiдчуваю ще бiльше роздратування вiд церкви, нiж минулого. Начебто церемонii проводилися за правилами вiдповiдних конфесiй, проте анi заспокоення, анi прозрiння вони менi не принесли. Особливо пiсля досвiду на вечiрцi Марка, який нi з чим не можна порiвняти. Несподiвано для себе я вiдчуваю гостре бажання його повторити… Навiть незважаючи на те, що я все ще не розумiю, що це насправдi. Марк зустрiчае мене у вестибюлi офiсу, щоб вручити тимчасову перепустку i бриф на стажування. Швидко переглядаю його, поки ми пiднiмаемося в лiфтi i крокуемо коридорами. Мiй новий приятель, як зазвичай, базiкае без угаву. – Сьогоднi ти починаеш тиждень у вiддiлi кадрiв. Керуе ним один iз найдавнiших акцiонерiв корпорацii, Давендранат Чопра. Хочу тебе одразу попередити: Чопра завжди мав кепську вдачу, а вiдтодi, як його становище похитнулося, то й геть озвiрiв. – Що означае – похитнулося? – Головне, що ти маеш знати, – цей тип дуже запальний, навiть агресивний. Якщо хочеш, щоб вiн сприймав тебе всерйоз, доведеться навчитися правильно реагувати на його спалахи гнiву. Коли почне на тебе кричати, а вiн почне обов’язково, у жодному разi не знiчуйся – зберiгай спокiй. І, звiсно ж, не здумай кричати у вiдповiдь. Ну, це й так зрозумiло. А ще тобi треба показати йому, що ти справжнiй мужик, що в тобi е прутень. Не бiйся здатися трохи брутальним – для нього це нормально. Не в тому сенсi, що ти маеш обматюкати його, Боже збав. Просто покажи, що ти незграбний селюк, – такий само, як i вiн. Тодi все у вас вийде. – А чого вiн мае на мене кричати? – Повiр менi, привiд знайдеться. – Стiльки турботи, Марку, я зворушений! – посмiхаюсь я, але вiн залишаеться серйозним. – Це моя робота. Нам треба, щоб ти пройшов це стажування, i кожен його етап буде для тебе випробуванням. Гадаю, ти впораешся. Головне, пам’ятай: у нашiй компанii нiчого не можна сприймати буквально. Згадую слова Паоло Рамбана: багато з того, що вони тут роблять, можна висловити лише мовою метафор. Подивимося, що вiн мав на увазi. Ми увiйшли до приймальнi Чопри, i Марк розкрив обiйми перед секретаркою – сексапiльною бiлявкою злегка за тридцять, iз великими силiконовими цицьками. Про себе вiдзначаю, що ii обличчя здаеться менi дуже знайомим. Не можу пригадати, де я бачив ii ранiше, – точно не в офiсi корпорацii. Погойдуючи спокусливими стегнами, секретарка Чопри заводить мене до кабiнету свого шефа, у той час як той розмовляе по телефону, сидячи за великим дубовим столом. Вiн помiчае мене i, не вiдриваючись вiд розмови, жестом пропонуе сiсти. Не знайшовши нiчого, крiм лави, зробленоi з двометрового цурпалка широкого стовбура, я сiдаю на неi i починаю роздивлятися кабiнет керiвника Департаменту персоналу, а також самого Чопру. Вiн розмовляе мовою, якоi я не знаю, що схожа водночас на хiндi i санскрит. За хвилину Чопра помiтно розпiкаеться i в його мовi починають проскакувати iнтонацii, у яких навiть людина на кшталт мене, яка не володiе мовою, може впiзнати лайку. Чопра досить високий на зрiст i широкий у плечах – здавалося, вiн насилу вмiщаеться у своему чималенькому крiслi. Через сиву бороду та довгi срiблястi патли було складно визначити його вiк, але вже точно не менше, нiж п’ятдесят. За жовтуватими вусами можна було зробити висновок, що вiн багато курить, однак запаху тютюну в кабiнетi я не вловив. Вираз його смаглявого обличчя був незмiнно суворим – можливо, через глибоку зморшку, що пiдiймалася вiд перенiсся i подiляла чоло навпiл. Вiн одягнений у просту сорочку, розстебнуту на грудях, а його великi руки прикрашають два перснi: на правiй руцi – iз зображенням багаторукого божества, на лiвiй – iз двома перехрещеними блискавками. Раптом Чопра, помiтивши, що я розглядаю його, кидае на мене лютий погляд – мовляв, чого витрiщився? Я змушений переключити увагу на стiну за його спиною, де висить ошатна колекцiя стародавнiх амулетiв – кiстяних, дерев’яних i таких, що висiченi з каменю. У кутку – i я ледь повiрив своiм очам, настiльки недоречним вiн був в офiсному кабiнетi,– розмiстився забруднений попелом вiвтар бога Шиви. Пiд ним лежав барабан, труба з бичачого рогу, ще якiсь мирнi предмети на кшталт карафки для води, срiблястих капцiв i дзвiночкiв. Іще я помiтив чотки з кiсточок людських пальцiв i забруднену бурими плямами чашу, у якiй було нескладно впiзнати макiвку черепа. – Це ти – Золтан? – завершивши телефонну розмову, Чопра звертае погляд на мене. Насилу вiдiрвавши очi вiд вiвтаря, пiдводжуся з незручноi лави, чекаючи, що вiн простягне менi руку. Цього не вiдбуваеться, i я сiдаю назад. – Рамбан сказав, що тебе позачергово допустили до стажування, – бурчить вiн. – Одразу хочу сказати: я не в захватi вiд цiеi iдеi. – Чому б вам не обговорити це з мiстером Рамбаном? – пропоную я, одразу ж помiчаючи, як його очi наливаються кров’ю. – Ну ж-бо, повчи мене ще, що та з ким менi обговорювати! – Даруйте, але я… – Ти знаеш, скiльки я бачив таких шмаркачiв, як ти? – Вiн переходить на крик. – Гадаеш, ти нова зiрка компанii i тобi все можна? Я таких, як ти, ще з десяток знайду, хоч сьогоднi! Згадавши про пораду Марка, я розвалився в крiслi, склавши руки за головою, нiби нiкуди не збираюся йти. Спокiйно дивлюся йому в очi. – Пане Чопро, залишаймося в рамках корпоративноi етики. У вас е до мене запитання чи доручення? Чопра з хвилину дивиться на мене, голосно сопучи й пожовуючи вус, неначе вирiшуе, чи прибити мене масивним прес-пап’е, чи викинути з вiкна. – Як на мене, то всi ви – жалюгiднi шмаркачi i втрата часу! – бурчить вiн. – Щоб тут працювати, потрiбнi сталевi яйця. Чи ти iх маеш, ганду? Ось, що я хотiв би знати! Я так само дивлюся просто на нього, але доброзичливо, чекаючи чергового вибуху чи iншоi витiвки. Щось пробурмотiвши собi пiд нiс, вiн пiдводиться зi свого мiсця i, важко ступаючи, iде до дверей. Вiдчиняе iх i кричить на всю приймальню. – Дженно! Покажи цьому чуттiя, що тут у нас i до чого! І простеж, щоб не пхав носа куди не слiд! Дженна з’являеться у дверях, притискаючи до грудей планшет iз уже знайомим логотипом компанii, й обдаровуе мене звабливою посмiшкою, нiби не помiчаючи, наскiльки розлючений ii бос. Мене в нiй це вiдразу зачаровуе. – Отже, Золтане, ви готовi? Екскурсiя починаеться! – бадьорим голосом промовляе вона. – Ходiть за мною! – І не дурити там! Шкуру здеру! – додае Чопра, проводжаючи мене поглядом – на мiй подив, менш лютим, нiж на початку. Здаеться, менi вдалося викликати в нього якусь повагу. Крiм цього, можна було б сказати, що наше спiлкування було непродуктивним. Якби хвилиною ранiше я не встиг зробити кидок до столу i сфотографувати роздрукiвку, що лежала там. 0018 Пiд час обстеження п'ятнадцятого поверху, де розмiщувався Департамент персоналу, я дiзнався, що всi без винятку претенденти перед прийняттям на роботу до «Транс-Реалiтi» проходять триступеневий тест за системою «3С», технологiя якого розроблена особисто Давендранатом Чопрою. Спочатку Дженна завела мене до невеликоi кiмнатки, схожоi на комору. Це примiщення прозорою стiною було вiдокремлене вiд просторого залу, де п’ятеро клеркiв за маленькими столиками проводили спiвбесiду з п’ятьма претендентами на посаду. – Вони нас не бачать, чи не так? – питаю я, злегка постукавши по склянiй стiнi. – Натомiсть ми можемо iх i бачити, i чути. У кожний стiл вбудовано мiкрофон. – Дженна простягнула руку до пульта на стiнi, i нашу кiмнатку наповнили голоси. Це була розмова клерка рокiв двадцяти п’яти i приблизно такого ж вiку дiвчини, що прийшла на спiвбесiду. – Уявiть собi ситуацiю: в офiснiй будiвлi одночасно падають три кабiни лiфтiв, – монотонним голосом бубонiв клерк. – Ви стежите за тим, що вiдбуваеться, на монiторах. В однiй кабiнi перебувае ваш близький друг, в iншiй – трирiчна дитина, а в третiй – цуценя лабрадора. Ви встигнете дотягнутися лише до одного важеля, щоб зупинити падiння однiеi з кабiн. Кого ви врятуете? – Дитину, – не вагаючись, вiдповiла дiвчина. – А вас не дивуе, що трирiчна дитина опинилася в кабiнi офiсного лiфта без супроводу? – Я про це не подумала… Можливо, ii привели батьки, а вона забiгла до лiфта? – Але ви маете розумiти, що всi сучаснi лiфти не рушають з мiсця, якщо не вiдчувають маси тiла дорослоi людини. – Я гадала, це умова завдання… – Але нiхто не казав вам, що ви не можете сумнiватися в цих умовах. Я вже мовчу про те, звiдки в офiсному центрi взялося цуценя лабрадора… – Тодi, мабуть, я врятувала б свого друга. – Менi дуже шкода, але ваш друг уже розбився, поки ми тут розмовляли про дiтей i цуценят. Дженна вимкнула звук. – Це перший зi ступенiв тесту «3С» – Спiкiнг-Тест, – пояснила вона. – Мета спiкiнг-тесту – виявити у претендента схильнiсть до критичного мислення i… – …любов до цуценят? – Рiвень емпатii. Ми аналiзуемо, наскiльки одне заважае iншому. – Емпатiя – взагалi непрактична рiч. – На деяких позицiях у нашiй компанii вона може бути набагато кориснiшою за критичне мислення. Пройдiмо далi. Ми довго йдемо коридором без вiкон, перш нiж опиняемося в черговому кабiнетi з прозорою стiною. Цього разу просторий зал за склом нагадуе навчальну аудиторiю: двi дюжини столiв, за кожним iз яких – здобувач. Усi вони щось зосереджено друкують на монiторах, iнтегрованих у робочi столи. – Другий ступiнь «3С» – Стрес-Тест. Шукачам даеться письмове завдання з п’ятдесяти запитань, на якi треба вiдповiсти протягом пiвгодини. – А в чому стрес? – Зараз побачиш. Дженна натискае кiлька кнопок на панелi, вбудованiй у стiну, i людей обдае струменями води з-пiд стелi. Тi здригаються, потiм квапливо обтрушуються, але друкують далi. – У них що, водостiйкi гаджети? – Абсолютно правильно. Дивись, що буде тепер. Вона натискае ще якусь кнопку, i одна з дiвчат пiдскакуе на мiсцi так, що клавiатура вилiтае у неi з рук. – Розряд струму, – пояснюе Дженна. – А тепер спробуймо сильнiше. Цього разу вона тарахкае струмом хлопця, який сидiв у першому ряду. Через калюжi води навколо його столу струмом б’е й тих, хто сидить поблизу. – А якi е ще фактори стресу? – цiкавлюся я, намагаючись приховати легкий острах вiд того, що вiдбуваеться. Дженнi ж, здаеться, усе це навiть подобаеться. – Можна напустити iдкого диму, можна використовувати неприемнi шуми та вiбрацiю столiв. І зрозумiло, можна регулювати температуру – зробити з аудиторii сауну або холодильник. Що б ти вибрав, Золтане? – А можна використовувати кiлька функцiй одразу? – Чому б нi! – Тодi я вiддав би перевагу iдкому диму, холоду i вiбрацii столiв. – Без проблем. – Певна рiч, я жартую! – похоплююсь я. – Як скажеш. – Дженна, здаеться, трохи розчарована. Поки ми йдемо коридором, я звертаю увагу на ряд дверей, позначених знаками всiляких релiгiй i культiв, причому досить нерiвномiрно. Аж четверо дверей були з християнськими хрестами, кiлька – з пiвмiсяцем, двi – з фiгуркою Будди, а решта маркованi двома, трьома, а то й п’ятьма символами одразу (я розгледiв навiть перевернуту пентаграму сатанiстiв). – Це що, молитовнi зали? – Можна сказати й так. – Чи не забагато для однiеi корпорацii? – О, ти не зрозумiв. Тут не моляться, а допомагають молитися iншим. Зазирни, тiльки тихо. Прочиняю найближчi дверi, позначенi водночас iндуiстським символом Ом i зiркою Давида. Зала, що вiдкрилася моiм очам, улаштована як звичайний кол-центр, iз вiдсiками, десятками спiвробiтникiв у пожмаканих сорочках i з телефонними гарнiтурами на головах. Усi вони бурмочуть щось, хтось монотонно наспiвуе, хтось байдуже слухае, киваючи головою, i всi час вiд часу поглядають на годинник чекаючи на ланч. Перед «священниками» стоять монiтори з iнтерактивним текстом сценарiю, з яким тi iнодi звiряються. – Намасте, брате мiй! Ти хотiв би, щоб я почитав тобi Веди або, може, ти хотiв би помолитися разом? – раптом вловлюю знайомий голос. Прислухавшись, розумiю: той самий «iндуiст» зi «Схiдноi Європи», з яким я спiлкувався вранцi, виявляеться огрядним майже голомозим азiатом в окулярах i потертому пiджаку. Умiло зображуючи схiдно-европейський акцент, вiн устигае розкладати пасьянс на комп’ютерi i прикладатися до горнятка кави. Я остовпiв вiд подиву, що був близьким до розчарування, – настiльки повсякденною виявився виворiт унiверсальних автоцерков. Не дивно, що вони почали дратувати мене останнiм часом! Як i не дивним е iхнiй успiх. Команда вишколених базiк обслуговувала суспiльство, яке завжди поспiшае, набагато краще за старомоднi церкви. Тiльки з якою метою «Транс-Реалiтi» це робить? Невже цей бiзнес е настiльки прибутковим? Вiд цих думок мене вiдривае Дженна, яка досить наполегливо тягне мене (за руку) з дверей «молитовнi». – Ходiмо далi? Тiльки не питай мене про суть цiеi справи, я тут сама нiчого не розумiю. Пiдкоряюся, вирiшуючи залишити роздуми про свое вiдкриття на потiм. За кiлька хвилин ми опиняемося в примiщеннi, що нагадуе роздягальню спортклубу: в ряд вишикувалися шафки для одягу i душовi кабiнки. Навпроти душових трое дверей, над одними з яких свiтиться червона лампа з написом «НЕ ЗАХОДИТИ». – Ось ми й дiсталися до мiсця, де проводиться третя стадiя тесту «3С», – повiдомила моя провiдниця. – Це секс-тест. – Секс-тест? – Я вирiшив, що недочув. – Саме так. – Тут займаються сексом iз претендентами на посаду? – Я вказую на дверi iз засвiченою над нею лампою. – Розумiю, це звучить трохи незвично. Але якщо замислитися, нiчого дивного в цьому насправдi немае. Адже до бiльшостi компанiй спiвробiтники потрапляють саме через лiжко. Просто це ретельно приховуеться, а в нас у корпорацii секретiв iз цього не роблять. – Але навiщо потрiбний цей… секс-тест? – Так ми збираемо великий спектр iнформацii. Яка людина в лiжку, така вона й у роботi! – так у нас кажуть. Адже е особистiснi риси, яких без допомоги сексу не виявити. – І хто ж проводить цю секс-атестацiю? – Спецiальнi спiвробiтники – чоловiки та жiнки. У нас у штатi фахiвцi рiзноi сексуальноi орiентацii. У деяких випадках секс-тест проводжу я особисто. – А якби йшлося про мене, то хто проводив би секс-тест у моему випадку? – Мабуть, я сама, – пiдморгнула вона менi. – Починаю шкодувати, що в моему разi обiйшлося без системи «3С». – Це неможливо, Золтане. Усi спiвробiтники проходять триступеневий тест перед прийомом на роботу. Виняткiв не роблять нi для кого. – Але я впевнений, що не проходив нiякого триступеневого тесту. – Зараз перевiримо. – Вона зазирнула до свого планшета. – Я мала рацiю. Просто ти проходив тести не в нашому департаментi, а iндивiдуально. Стрес-тест iз тобою проводив пан Чопра, спiкiнг-тест – Рамбан, а секс-тест – панi Юстас. Поки я перетравлюю цю iнформацiю, червона лампа над дверима гасне, i звiдти виходить м’язистий мулат iз рушником, обмотаним навколо пояса. – Привiт, Дженно! Кандидатка енергiйна й вiдкрита для експериментiв, – повiдомляе вiн, перш нiж сховатися в душовiй. Слiдом за цим iз дверей з’являеться розпашiла брюнетка рокiв двадцяти, теж загорнута в рушник. – Вiтаю з прийомом на роботу! – офiцiйним тоном оголошуе моя супутниця дiвчинi.– Такi спiвробiтники, як ви, – майбутне «Транс-Реалiтi»! Поглянувши на Дженну уважнiше, я раптом згадую, де бачив ii ранiше. Ну, звiсно, вона ж порнозiрка! Скiльки разiв я дивився фiльми з ii участю! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66051278&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.