Орикс і Деркач

Орикс i Деркач Margaret Atwood Орикс i Деркач #1 Свiт безповоротно роздiлено: елiта i плебеi, науковцi й простаки. Через перенаселення i глобальне потеплiння, яке зайшло дуже далеко, Земля може стати непридатною для життя. Роздроблене людство викачуе останнi ресурси з виснаженоi планети. Дiтей можна замовити, а новi органи вирощують у тiлах гiбридiв. Здаеться, цей свiт приречений. І тодi двое друзiв, Снiголюд та Деркач, i iхня подруга Орикс стають учасниками проекту «Парайдайс», що мае створити расу нових людей. Таких, що не вигадають собi богiв i не залежатимуть вiд гаджетiв, житимуть у гармонii з природою, не намагаючись ii знищити. Але серед трьох творцiв один вирiшить: створивши щось нове, треба викорiнити старе. Знаряддям викорiнення старого свiту мае стати глобальна пандемiя страшноi хвороби, лiкiв вiд якоi немае… Маргарет Этвуд Орикс i Деркач © O.W. Toad, Ltd, 2003 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2021 * * * Моiй сiм’i Мабуть, я мiг би, як i iншi, дивувати тебе неймовiрними оповiдками, але я волiв викладати самi факти найпростiшим способом i стилем, бо головний мiй намiр полягав у тому, щоб просвiщати тебе, а не бавити[1 - Пер. з англ. М. Іванова. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)].     Джонатан Свiфт. Мандри Гуллiвера Нiде подiтися, нiде шукати порятунку? І неможливо вивчити напам’ять життевi дороги? Нi провидiння, нi прихистку, тiльки диво i стрибок з вершини вежi в невiдоме?[2 - Пер. з англ. Ю. Герус.]     Вiрджинiя Вулф. До маяка 1 Манго Снiголюд прокидаеться вдосвiта. Лежить нерухомо, слухаючи, як накочуеться приплив, хвиля за хвилею прохлюпуе над усiлякими барикадами, шу-шух, у ритмi биття серця. Вiн дуже хотiв би вiрити, що й далi спить. На схiдному обрii з’явився сiруватий серпанок, зараз пiдсвiчений рожевим смертоносним блиском. Дивно, що цей колiр усе ще здаеться нiжним. На його тлi вирiзняються темнi обриси прибережних веж, неправдоподiбно здiймаючись iз рожевостi та ясноi блакитi лагуни. Крики птахiв, що там гнiздяться, скрегiт, з яким далекий океан треться об ерзаци рифiв iз заiржавiлих автомобiльних запчастин, розкиданоi цегли й усiлякого мотлоху, звучать майже як недiльний вуличний рух. За звичкою дивиться на годинник: корпус iз iржостiйкоi сталi, полiрований алюмiнiевий ремiнець, що досi блищить, хоча вже й не працюе. Тепер вiн носить його лише як талiсман. Ось що показуе йому чистий циферблат: година нуль. Це викликае в нього тремтiння страху – цей брак офiцiйного часу. Нiхто нiде не знае, котра година. – Заспокойся, – каже вiн собi. Кiлька разiв глибоко вдихае, тодi чухрае мiсце комашиного укусу, але не там, де свербить найбiльше, дбае, щоб не здерти струпи: зараження кровi – це останне, що йому потрiбно. Вiдтак пильно оглядае землю, шукаючи там дикоi живностi: усе спокiйно, жодних лусок, жодних хвостiв. Лiва рука, права стопа, права рука, лiва стопа – так вiн спускаеться з дерева. Стрiпавши галуззя та кору, загортаеться в брудне простирадло, наче в тогу. На нiч для безпеки повiсив свою бейсболку, автентичну реплiку «Ред Сокс», на гiлку. Заглядае всередину, викидае павука, надягае. Робить кiлька крокiв лiворуч, мочиться в кущi. – Вище голови, – каже польовим коникам, якi тiкають вiд струменя. Тодi обходить дерево, вiддаляеться вiд свого звичного пiсуара й нишпорить у схованцi, яку змайстрував iз кiлькох бетонних плит, обмотавши iх дротяною сiткою, щоб уберегти вiд щурiв i мишей. Сховав там кiлька манго, зав’язаних у пластиковий пакет, бляшанку безм’ясних коктейльних сосисок «Стрункiана» та дорогоцiннi пiв пляшки скотчу – нi, радше третину – i поцуплений iз трейлерного парку енергетичний батончик iз шоколадним смаком, розлiзлий i липкий пiд фольговою обгорткою. Не може змусити себе з’iсти його: ану ж це останнiй, який йому вдалося знайти? Ще вiн тримае там вiдкривачку до бляшанок i, без жодноi певноi причини, нiж для розколювання льоду, шiсть порожнiх пивних пляшок – це вiд сентиментальностi, а також щоб зберiгати свiжу воду. Ще окуляри вiд сонця, надiвае iх. Одного шкельця бракуе, але це краще, нiж нiчого. Вiдкривае пластиковий пакет: зосталося лише одне манго. Дивно, вiн пам’ятав, що було бiльше. Усередину залiзли мурашки, хоча вiн зав’язав пакет так туго, як тiльки мiг. Вони вже бiгають йому по передплiччях, чорнi й малi жовтi, особливо лютi. Кусають несподiвано гостро, а надто тi жовтi. Вiн змахуе iх. – Точне виконання звичних повсякденних правил дае змогу пiдтримувати добру мораль i психiчне здоров’я, – уголос промовляе вiн. Мае вiдчуття, що цитуе книгу, якийсь застарiлий складномовний указiвник, написаний для европейських колонiстiв, якi закладали плантацii – такi чи iншi[3 - Існуе припущення, що ця цитата – вiдсилання до роману Курта Воннегута «Бiйня № 5».]. Вiн не пригадуе, щоб колись читав щось подiбне, але це неiстотно. У його мозку, там, де колись була пам’ять, чимало прогалин. Плантацii каучуку, плантацii кави, плантацii юти. (Що таке юта?) Їм наказано надягати тропiчнi шоломи, перевдягатися до обiду, утримуватися вiд гвалтування тубiльцiв. Нi, не говорилося «гвалтування». Вiд ближчих стосункiв iз мiсцевими жiнками. Або ж, iнакше кажучи… Вiн готовий битися об заклад, що вони не утримувалися. У дев’яти випадках iз десяти. – З огляду на пом’якшувальнi обставини, – каже вiн. Стоiть, розкривши рота, намагаючись згадати решту речення. Сiдае на землю й починае iсти манго. Морськi уламки На бiлому пляжi з перемелених коралiв i подрiбнених костей гуляе група дiтей. Без сумнiву, плавали, досi мокрi та блискучi. Їм варто бути обережнiшими: невiдомо, хто може напасти на лагуну. Але вони необережнi, не те що Снiголюд – не занурить у воду й пальця на нозi, навiть уночi, коли сонце не може до нього дiстатися. Поправка: особливо вночi. Дивиться на них iз заздрiстю, чи це ностальгiя? Неможливо: дитиною вiн нiколи не плавав у морi, нiколи не бiгав роздягненим на пляжi. Дiти пильно оглядають терен, схиляються, пiднiмають уламки, тодi радяться мiж собою, дещо залишаючи, дещо вiдкидаючи; iхнi скарби потрапляють у подертий мiшок. Ранiше чи пiзнiше – може на це покладатися – знайдуть його там, де вiн сидить, замотавшись у свое напiвзогниле простирадло, обхопивши гомiлки та смокчучи манго. Через пекуче сонце сховався в затiнку дерев. Для дiтей – товстошкiрих, вiдпiрних до ультрафiолету, – вiн створiння темряви й сутiнкiв. Ось вони пiдходять. – Снiголюд, о Снiголюд, – наспiвують на свiй лад. Нiколи надмiру до нього не наближаються. Чи це з поваги, як йому хотiлося б думати, чи тому, що вiд нього тхне? (Вiн тхне й добре це знае. Тхне зiпсованим жиром, смердить, як морж, – сiллю, рибою, – не те щоб вiн колись нюхав цю тварину. Але бачив на картинках.) Вiдкривши свiй мiшок, дитячий хор завiв: – Снiголюде, дивись, дивись, що ми знайшли! Дiстають рiзнi предмети, простягають iх, наче пропонуючи на продаж: автомобiльний диск, фортепiанну клавiшу, уламок блiдо-зеленоi пляшки з-пiд шипучки, вигладжений океаном. Пластикове паковання вiд «РадiсПлюсу», порожне; вiдерце з-пiд «ЦяцяКурчат О’Грудок», теж порожне. Комп’ютерну мишку чи, радше, побитi ii рештки з довгим проводом. Снiголюдовi збираеться на плач. Що вiн може iм сказати? Не мае змоги пояснити iм, що це за дивнi предмети. Проте вони, напевно, вiдгадали, що вiн скаже: завжди те саме. – Це дотеперiшнi речi. Тримаеться тону доброзичливого, але вiдстороненого. Педагог, вiщун i добрий дядечко водночас – таким мае бути його голос. – Зашкодять нам? – Інколи вони знаходять бляшанки з машинним мастилом, iдкi розчинники, вiдбiлювачi в пластикових пляшках. Пастки з минулого. Його вважають експертом щодо можливих нещасних випадкiв: iдких рiдин, огидних випарiв, отруйного пилу. Дивних болiв. – Цi нi, – вiдповiдае iм. – Вони безпечнi. Тут вони втрачають iнтерес, давши мiшку звиснути. Але не вiдходять: стоять, дивляться. Насправдi прочiсування пляжу – це тiльки привiд. Куди бiльше iм хочеться глянути на нього, бо вiн дуже на них схожий. Час вiд часу просять його зняти сонячнi окуляри та знову iх надiти: хочуть перевiрити, два в нього ока чи три. – О Снiголюд, о Снiголюд, – спiвають вони, бiльше самi собi, нiж йому. Для них його iм’я – лише три склади. Не знають, хто такий снiголюд, – нiколи не бачили снiгу. Одним iз правил Деркача було таке: не вибирати назв, для яких не можна зазначити фiзичного вiдповiдника, – бодай опудала, бодай шкелета. Жодних единорогiв, грифонiв, мантикор чи василiскiв. Але цi правила бiльше не дiють, i Снiголюд iз гiркуватою радiстю прийняв це двозначне iм’я. Снiгова Людина – iснуе й не iснуе, зблискуе на краях заметiлi, мавпоподiбна людина чи людиноподiбна мавпа, таемнича, невловима, вiдома лише з чуток i вiдбитих задом наперед слiдiв. Казали, що гiрськi племена переслiдували й убивали iх за кожноi нагоди. Казали, що iх варили й пекли, улаштовували святковi бенкети; вiн припускав, що особливо святковими вони були тому, що межували з людожерством. Наразi вiн скоротив iм’я. Вiн просто Снiголюд. Снiгову Людину залишив для себе як власну таемну волосяницю. Трохи повагавшись, дiти сiдають навпочiпки пiвколом, хлопчики й дiвчатка разом. Кiлька молодших досi пережовують свiй снiданок, зелений сiк стiкае iм по пiдборiддях. Страшенно всi забруднюються, не маючи дзеркал. А все ж вони напрочуд привабливi, цi дiти, – кожне голе, кожне iдеальне, у кожного iнший колiр шкiри: шоколад, рожа, чай, масло, вершки, мед, – але всi зеленоокi. Естетика Деркача. Очiкувально дивляться на Снiголюда. Не iнакше мають надiю, що вiн iз ними порозмовляе, але вiн сьогоднi не в гуморi. Щонайбiльше може дозволити iм оглянути зблизька своi окуляри вiд сонця, блискучий зламаний годинник чи бейсбольну шапочку. Шапочка iм подобаеться, але вони не розумiють призначення цiеi речi – знiмного волосся, що не е волоссям, а вiн ще не вигадав байки з поясненням. Якийсь час мовчать, позиркують, мiркують, а тодi найстарший починае: – Снiголюде, а розкажи нам, що це за мох росте в тебе на обличчi? Іншi долучаються. – Скажи нам, скажи нам, скажи нам! Без штурханини, без хихотiння: запитання серйозне. – Пiр’я, – вiдповiдае вiн. Вони питають про це принаймнi раз на тиждень. Вiн завжди вiдповiдае однаково. Навiть за цей короткий час – два мiсяцi, три? Вiн збився з лiку – вони нагромадили запас знань i здогадiв про нього: «Снiголюд був колись птахом, але забув, як лiтати, а решта його пiр’я випала, тож вiн мерзне, потребуе другоi шкiри й мусить кутатися. Нi: вiн мерзне, бо iсть рибу, а риби холоднi. Нi: вiн кутаеться, бо втратив свою чоловiчу рiч i не хоче, щоб ми це побачили. Тому не пiде плавати. Снiголюд мае зморшки, бо колись вiн мешкав пiд водою, i вiд цього його шкiра поморщилася. Снiголюд сумний, бо iншi такi, як вiн, вiдлетiли за море, i тепер вiн сам-один». – Я теж хочу мати пiр’я, – каже наймолодший. Даремна надiя: у Дiтей Деркача чоловiки безбородi. Сам Деркач уважав бороди нерацiональними, голiння його дратувало, тож лiквiдував потребу в ньому. Не для Снiголюда, очевидно, йому вже запiзно. Тут завели всi вiдразу: – О Снiголюд, о Снiголюд, ми можемо мати пiр’я? – Нi, – вiдповiдае вiн. – Чом нi, чом нi, чом нi? – заспiвало двое найменших. – Одну хвильку. Я спитаю Деркача. – Вiн здiймае догори годинник, тодi прикладае до вуха, наче прислухаючись. – Нi, – каже вiн. – Деркач каже, що нi. Жодного пiр’я. А тепер геть, пiсюхи. – Пiсюхи? Пiсюхи? – Перезираються, тодi зиркають на нього. Вiн помилився, сказав нову рiч, яку неможливо пояснити. Вони не вбачають у словi «пiсяти» нiчого, що могло б iх образити. – Що таке пiсюхи? – Геть звiдси! – Замахуеться на них простирадлом, а вони розсипаються, бiжать уздовж пляжу. Далi не мають певностi, чи варто його боятися та як боятися. Невiдомо, чи скривдив би вiн дитину, але його природа не цiлком зрозумiла. Годi сказати, що вiн мiг би зробити. Голоси – Пустеля, пустка, самота, – голосно каже вiн. – Пустельний океан[4 - С. Т. Колрiдж, «Поема про Старого Мореплавця», пер. А. Онишка.]. Ще один клаптик пекучого цитатника в головi. Поправка: морське узбережжя. Вiн вiдчувае потребу почути людський голос – голос, цiлковито людський, як його власний. Інколи регоче, мов гiена, або реве, наче лев, – його iдея гiени, його iдея лева. Дитиною вiн переглядав старi DVD-диски з програмами про тварин: iхня поведiнка включно з копуляцiею, гарчанням, нутрощами, матерi облизують своiх малят. Чому це здавалося йому таким заспокiйливим? Або рохкае та пищить, як свинон, або вие, як вовкопес: «Агу-у! Агу-у!» Інколи в сутiнках бiгае по пiску туди й сюди, кидае камiння в океан i вигукуе: «Срака, срака, срака, срака, срака!» Пiсля такого йому легшае. Устае та здiймае руки, щоб потягтися, а його простирадло спадае. Збентежено дивиться вниз, на свое тiло: брудна шкiра, покусана комахами, жмутки чорно-сивих волоскiв, загрубiлi пожовклi нiгтi на ногах. Голий, як тодi, коли народився на свiт, не те щоб вiн пам’ятав, як це було. Стiльки важливих подiй вiдбуваеться в людей за спинами, коли вони не можуть за цим простежити: наприклад, народження та смерть. І тимчасове забуття сексу. – Навiть не думай про це, – каже вiн собi. Секс – як алкоголь, негоже починати думати про нього вiд самого ранку. Колись вiн дбав про себе – бiгав, займався в тренажерному залi. Зараз же бачить власнi ребра: сходить нанiвець. Недостатньо тваринних бiлкiв. Жiночий голос пестливо каже йому до вуха: «Гарнi сiднички!» Це не Орикс, якась iнша жiнка. Орикс тепер небалакуча. – Скажи щось, – благае вiн ii. Вона його чуе, вiн мусить у це вiрити, але вiдповiдае йому мовчанням. – Що я маю зробити? – питае вiн ii. – Знаеш, що я… – Ох, гарнi кубики! – перебивае його шепiт. – Солоденький, просто ляж. Хто це? Дiвка, яку вiн колись купив. Поправка: професiональна експертка секс-умiнь. Циркачка на трапецii, гумовий хребет, обклеена блискiтками, як риба лускою. Вiн ненавидить цi вiдлуння. Таке чули святi, божевiльнi завошивленi самiтники у своiх печерах i пустелях. Невдовзi вiн побачить прекрасних демонiв, манитимуть його, облизуючи губи, з яскраво-червоними пипками грудей i рожевими язиками. Із хвиль за зруйнованими вежами випiрнуть сирени, а вiн почуе iхнiй чарiвний спiв, попливе до них, i його зжеруть акули. Створiння з жiночими головами та грудьми й орлиними кiгтями впадуть на нього з висоти, а вiн вiдкрие iм обiйми, i це буде кiнець. Мозкошкварка. Чи ще гiрше: якась дiвчина, яку вiн знае або знав, прийде до нього з-помiж дерев i буде щаслива його побачити, та виявиться, що вона зiткана з повiтря. Хоча заради компанii вiн вiтав би й таку. Крiзь свое едине окулярне шкельце пильно оглядае горизонт: нiчого. Море – розплавлений метал, небо – вицвiла синява, окрiм дiри, випаленоi сонцем. Усе таке порожне. Вода, пiсок, небо, дерева, уривки минулого. Нiхто його не почуе. – Деркачу! – кричить вiн. – Засранцю! Гiвно тобi в головi! Прислухаеться. Солона вода знову стiкае йому по обличчi. Вiн нiколи не знае, коли це трапиться, i нiколи не може цього стримати. Тяжко дихае, наче якась гiгантська долоня охопила його груди та стиснула – стиснула, вiдпустила, стиснула. Безглузда панiка. – Ти це зробив! – кричить вiн в океан. Жодноi вiдповiдi, нiчого дивного. Лише хвилi, шу-шух, шу-шух. Вiн тре кулаком обличчя i занедбанi вусики, розмазуе бруд, сльози, шмарклi, липкий сiк манго. – Снiголюде, Снiголюде, – каже вiн собi. – Займися чимось реальнiшим. 2 Вогнище Колись давно Снiголюд не був Снiголюдом. Натомiсть був тодi Джиммi. Добрим хлопчиком. Найбiльш раннiй повний спогад Джиммi – це велике вогнище. Йому було тодi п’ять, може, шiсть рокiв. Мав на собi червонi гумовi чобiтки з усмiхненими качиними личками на кожному пальцi; вiн запам’ятав це, бо пiсля того, як дивився на вогнище, мусив перейти в тих чобiтках велику посудину з дезiнфекцiйним засобом. Йому сказали, що цей засiб отруйний, не можна хлюпати, а вiн тодi непокоiвся, що отрута потрапить каченятам до очей i нашкодить iм. Джиммi пояснювали, що каченята – це лише картинки, вони несправжнi й нiчого не вiдчувають. Але вiн не надто вiрив. «Скажiмо, п’ять iз половиною», – подумав Снiголюд. Близько до правди. Мiсяцем мiг бути жовтень або листопад, бо листя тодi ще змiнювало колiр восени, стаючи жовтогарячим i червоним. Пiд ногами була грязюка, – мабуть, вiн стояв у полi, – мжичило. Вогнище було величезною купою корiв, овець i свиней. Стирчали iхнi ноги, випростанi й застиглi; на них вилито бензин; жовтi, бiлi, червонi, жовтогарячi язики полум’я здiймалися й опадали, повiтря наповнював сморiд обвугленого м’яса. Трохи скидалося на барбекю на задньому дворi, коли тато там куховарив, але пахло значно сильнiше, а ще додався запах автозаправки й паленого волосся. Джиммi знав, як пахне палене волосся, бо колись вiн манiкюрними ножицями обрiзав трохи власного й пiдпалив його маминою запальничкою. Волосся згорнулося, звиваючись, як клубок чорних черв’ячкiв, тож вiдтяв ще трохи й пiдкинув знову. Доки його не застукали, зрiзав собi все волосся спереду. На докори вiдповiв, що це експеримент. Тато тодi смiявся, але мама нi. Принаймнi (як сказав тато) Джиммi вистачило глузду зрiзати волосся, перш нiж пiдпалити його. «Це щастя, – промовила мама, – що не спалив дому». Тодi вони сперечалися через запальничку до сигарет, тато сказав, що ii не було б, якби мама не курила. Мама вiдповiла, що всi дiти в душi палii – якби не запальничка, узявся б за сiрники. Коли ця сварка розгорiлася, Джиммi полегшало, бо вiн уже знав, що його не покарають. Усе, що йому варто було робити, – це мовчати, i невдовзi вони забудуть, чому почали сваритися. А все ж почувався винним, бо глянь, до чого iх довiв. Знав, що це закiнчиться грюканням дверима. Дедалi нижче й нижче кулився в крiслi, а слова лiтали туди й сюди йому над головою, урештi-решт дверi таки грюкнули – цього разу мама, – i задув вiтер. Коли дверi рiзко зачинялися, завжди задував вiтер – маленьке пуф-пупуф! – просто йому у вуха. – Не зважай, старий, – сказав тато. – Жiнки завжди перегрiваються пiд комiрцем. Вона охолоне. Давай по морозиву. Так вони й зробили: розклали «Малинову Хвилю» у мисочки для кашi iз намальованими синiми й червоними птахами. То були мексиканськi мисочки ручноi роботи, iх не можна було класти до посудомийки, а Джиммi спорожнив iх дочиста, аби показати татовi, що все гаразд. Жiнки й те, що вiдбуваеться пiд iхнiми комiрцями. Тепло i холод, якi приходять та йдуть у дивнiй пижмовiй квiтковiй краiнi зi змiнною погодою, краiнi пiд iхнiм одягом, таемничiй, важливiй, неконтрольованiй. Таким був пiдхiд його тата. Але питання про чоловiчу температуру тiла нiколи не поставало; вони про це й словом не згадували, навiть коли вiн був малим. Хiба що коли тато казав: «Охолонь». Чого так? Чого нi слова про гарячi комiрцi чоловiкiв? Гладенькi комiрцi з гострими краями, iз темними сiрчаними колючими нутрощами. Йому придалися б кiлька теорiй про це. Наступного дня тато повiв його до перукарнi, на вiкнi якоi було намальовано гарненьку дiвчину з вип’яченими губами, у чорнiй футболцi, зсунутiй з одного плеча. Дiвчина злiсно дивилася розмазаними вугiльними очима, а ii волосся стирчало, наче колючки. Кахляна пiдлога всерединi геть уся була засипана волоссям у купах i копичках, його змiтали щiткою. Спершу на Джиммi накинули чорну пелерину, тiльки вона бiльше скидалася на слинявчик, а вiн такого не хотiв, бо це для малих дiтей. Перукар засмiявся та сказав, що це не слинявчик, бо хто коли бачив дитину з чорним слинявчиком? Тож усе було гаразд, а тодi Джиммi вкоротили волосся, щоб пiдрiвняти його, i, може, саме цього вiн i хотiв – коротшого волосся. Вiдтак волосся помазали чимось iз баночки, щоб воно стирчало. Мазь пахла апельсиновою шкiркою. Вiн усмiхнувся сам собi в дзеркалi, а тодi насупився, звiвши брови. – Йому пальця до рота не клади, – сказав перукар, кивнувши татовi Джиммi. – Справжнiсiнький тигр. Скинув обрiзане волосся Джиммi на пiдлогу до решти волосся, тодi з розмахом зняв чорну пелерину та зсадив Джиммi з крiсла. Бiля вогнища Джиммi непокоiвся через тварин, бо ж iх палили, i, напевне, iм було боляче. Але тато сказав, що нi. Тварини мертвi. Те саме, що стейки й ковбаски, от тiльки зi шкурами. «І з головами», – подумав Джиммi. Стейки не мали голiв. Через голови все вiдрiзнялося: йому здавалося, що звiрi дивляться на нього з докором у палених очах. Якимось чином усе це: вогнище, запах гару, але найбiльше тварини, яким було боляче, – усе це його провина, бо вiн нiчого не зробив, щоб iх урятувати. А водночас багаття йому подобалося. Сяяло, як рiздвяна ялинка, але ялинка у вогнi. Вiн сподiвався, що потiм буде й вибух, як по телевiзору. Тато стояв поруч iз Джиммi, тримаючи його за руку. – Пiднiми мене, – сказав Джиммi. Тато вирiшив, що Джиммi хоче, щоб його потiшили, тож пiдняв i притулив до себе. Але Джиммi також хотiв лiпше все бачити. – Отак воно все й кiнчаеться, – сказав тато Джиммi, проте не Джиммi, а чоловiковi, який стояв бiля нього. – Тiльки почни. Голос тата Джиммi звучав сердито, як i в чоловiка, що вiдповiв: – Кажуть, що це занесли навмисне. – Я б не здивувався, – вiдказав тато Джиммi. – Можна взяти один коров’ячий рiг? – запитав Джиммi. Вiн не розумiв, чому iм пропадати. Хотiв попросити два, але не посмiв. – Нi, – вiдповiв йому тато. – Не цього разу, старий. Поляскав Джиммi по нозi. – Пiднiмають цiни, – сказав чоловiк. – Тому й збирають навар iз бiйнi власноi худоби. – Бiйнi, правда, – з огидою промовив тато Джиммi. – Але це мiг бути звичайний фанатик. Щось культове, складно сказати напевно. – Чому нi? – запитав Джиммi. Нiхто бiльше рогiв не хотiв. Та цього разу тато пропустив його слова повз вуха. – Питання, як вiн це зробив? – кинув вiн. – Я думав, що нашi люди закрили нас тут, як у консервнiй бляшанцi. – Я теж так думав. Ми ж достатньо iм вiдстiбаемо. То що тi хлопцi роблять? Їм не платять за спання. – Це мiг бути пiдкуп, – сказав тато Джиммi. – Перевiрятимуть банкiвськi перекази, хоча дурним треба бути, щоб платити такi грошi через банк. Хай там як, покотяться голови. – Прочiсуватимуть густим гребенем, i не хотiв би я бути на iхньому мiсцi, – погодився чоловiк. – А хто мiг зайти ззовнi? – Хлопцi-ремонтники. Вантажiвки доставки. – Це все мало б бути нашим власним. – Я чув, що е такий план, – промовив тато. – Але такий вiрус – це щось нове. Ми вже маемо бiопринт. – У цю гру можуть грати i двое, – сказав чоловiк. – Може грати скiльки завгодно людей, – зауважив тато Джиммi. – Чого горiли вiвцi й корови? – запитав Джиммi наступного дня. Вони снiдали втрьох, отже, це мала б бути недiля. То був день, коли тато й мама обое були за снiданком. Тато Джиммi саме допив другу фiлiжанку кави. Ще коли пив, записував щось на покритому числами аркушику. – Їх треба було спалити, – вiдповiв вiн, – щоб це не поширювалося. Вiн не пiдняв голови, а щось там клацав на кишеньковому калькуляторi, записуючи олiвцем. – Що поширилося? – Зараза. – Яка зараза? – Це хвороба, як у тебе, коли ти кашляв, – сказала мама. – То якщо я кашляю, мене теж спалять? Джиммi перелякався, бо минулого тижня кашляв. І щомитi мiг закашляти знову: уже щось i прилипло до горла. Йому перед очима постало власне охоплене полум’ям волосся, не якесь там одне чи два пасемка на тарiлочцi, а все, що й досi трималося голови. Не хотiв, щоб його кинули на купу корiв i свиней. Вiн заплакав. – Скiльки я маю тобi повторювати? – промовила мама. – Вiн надто малий. – Татка знову зробили монстром, – сказав тато Джиммi. – Це був жарт, малий. Знаеш – жарт. Ха-ха. – Вiн таких жартiв не розумiе. – Розумiе-розумiе. Правда, Джиммi? – Так, – шморгнув носом Джиммi. – Дай татковi спокiй, – сказала мама. – Татко думае. За це йому платять. Зараз вiн не мае для тебе часу. Тато вiдкинув олiвця. – Христе-боже, не могла б ти заспокоiтися? Мама вкинула сигарету до напiвпорожньоi фiлiжанки кави. – Пiшли, Джиммi, погуляемо. Потягла Джиммi за руку, iз перебiльшеною стараннiстю зачинила за ними дверi. Навiть не взяла плаща, нi свого, нi Джиммi. Нi плащiв, нi шапок. Мала на собi халат i капцi. Небо було сiрим, вiтер холодним, вона йшла, опустивши голову, а вiтер куйовдив iй волосся. Вони обiйшли дiм, тодi вдвiчi швидше, нiж зазвичай, пiшли через мокрий травник. Мама далi тримала його за руку. Джиммi здавалося, що хтось залiзним кiгтем тягне його через глибоку воду. Був цiлковито збаламученим, видавалося, що все довкола от-от розвалиться, закрутиться й полетить геть. Водночас почувався збудженим. Пильно дивився на маминi капцi: вони вже заболотились. Якби це так вiн зi своiми, то мав би великi проблеми. Вони пригальмували, а тодi зупинилися. Вiдтак мама заговорила до нього спокiйним i лагiдним голосом, наче вчителька з телевiзора. Це означало, що вона не тямиться вiд лютi. Зараза, сказала мама, невидима, бо дуже маленька. Може лiтати в повiтрi, ховатися у водi або на брудних пальцях маленьких хлопчикiв, тож йому не варто пхати пальцiв до носа, а потiм до рота, а ще тому треба мити руки пiсля туалету й тому не можна iх витирати… – Я знаю, – озвався Джиммi. – Можна менi повернутися додому? Я змерз. Мама наче й не чула. – Зараза, – вела вона далi спокiйним протяжним голосом, – зараза забираеться в тебе й усе в тобi змiнюе. Змiнюе клiтину за клiтиною, i тому клiтини хворiють. А оскiльки ти весь складаешся з маленьких клiтинок, якi працюють разом, щоб ти жив, то, коли клiтинки хворiють, ти… – Я можу кашляти, – перебив ii Джиммi. – Я й зараз можу кашляти. Удав, нiби закашлявся. – Ох, байдуже, – сказала мама. Вона часто намагалася пояснити йому рiзнi речi, а тодi iй це набридало. Це були найгiршi миттевостi для них обох. Вiн пручався, удавав, що не розумiе, навiть коли розумiв, поводився як дурник, але не хотiв, щоб вона пiддалася. Хотiв, щоб мама була вiдважною, щоб розбивала стiну, яку вiн вибудував проти неi, щоб вела далi. – Хочу ще послухати про маленькi клiтини, – сказав вiн настiльки плаксиво, наскiльки посмiв. – Хочу ще! – Не сьогоднi, – вiдповiла вона. – Пiшли додому. Ферми «ОрганІнк» Тато Джиммi працював на Фермах «ОрганІнк». Був генографом, одним iз найлiпших у цiй галузi. Вiдразу ж пiсля отримання диплома провiв деякi основнi дослiдження в картуваннi протеома, а потiм був спiвучасником проектування Мафусаiловоi Мишi в межах Операцii Безсмертя. Перейшовши до Ферм «ОрганІнк», разом iз командою трансплантологiв i мiкробiологiв, якi займалися протиiнфекцiйним сплайсингом, став одним iз чiльних творцiв свинона. Свинон – це такий жаргонiзм: офiцiйною назвою було sus multiorganifer, свиня багатоорганна. Але всi казали «свинон». Інколи казали «Ферми “ОрганКвiк”», але не часто. Насправдi це була зовсiм не ферма, геть не така, як ферми на картинках. Метою проекту «Свинон» було вирощування набору невразливих до хвороб людських тканин та органiв усерединi трансгенних свиней-донорiв. Пiзнiше цi тканини легко трансплантувалися, без вiдторгнення, водночас були спроможними вiдбити атаки неприязних бактерiй i вiрусiв, штамiв яких ставало дедалi бiльше. Свинонам додано ген швидкого визрiвання, щоб iхнi нирки й серця швидше були готовими, а тепер удосконалювали свинона, у якому росло б п’ять-шiсть нирок одночасно. Такi тварини-донори могли б вiддавати зайвi нирки, а тодi жити собi далi, вiдрощуючи новi органи. От як омар мiг вiдростити нову клешню замiсть вiдламаноi. Так менше марнувалося, бо потрiбно багато iжi й догляду, щоб виростити свинона. Ферми «ОрганІнк» поглинали величезнi iнвестицiйнi кошти. Це все пояснили Джиммi, коли вiн став достатньо дорослим. «Достатньо дорослим», – думав Снiголюд, чухраючи довкола укусу, але не його сам. Достатньо дорослим для чого? Щоб пити, злягатися, казати, що знае лiпше? Який йолоп вiдповiдав за такi рiшення? Наприклад, сам Снiголюд недостатньо дорослий для цiеi, цiеi… як це можна назвати? Цiеi ситуацii. Нiколи не буде достатньо дорослим, i жодна розумна людина теж… «Кожен iз нас мусить iти прокладеним перед ним шляхом, – каже голос у його головi, цього разу чоловiчий, у стилi фальшивого гуру, – а кожен шлях унiкальний. Шукача мае цiкавити не так природа шляху, як милосердя, сила й терплячiсть, з якими кожен iз нас вiдповiдае на щохвилиннi виклики…» – Стули пельку, – каже Снiголюд. Якийсь дешевий порадник «зроби себе сам». Нiрвана для недоумкiв. Хоча його переслiдуе вiдчуття, що вiн мiг i сам написати цю перлину. Природно, за щасливiших часiв. Ох, значно щасливiших. Органи свинонiв можна було пристосовувати до клiентiв, використовуючи клiтини окремих людей-донорiв, а пiзнiше заморожувати, доки в них не виникне потреби. Це значно дешевше, нiж клонувати себе для запчастин, – тут, як казав тато Джиммi, зоставалося розпрасувати кiлька складок, – або ж тримати одну-двi дитини на органи в нелегальних яслах. У брошурах i рекламних матерiалах «ОрганІнк», блискучих i сформульованих у стриманому тонi, було наголошено на результативностi й порiвнянiй користi для здоров’я процедури зi свинонами. Крiм того, щоб усе згладити й усiх заспокоiти, стверджувалося, що покiйнi свинони не перетворюються на бекон i ковбасу: навряд чи хтось хотiв би iсти тварину, клiтини якоi можуть бути iдентичними бодай до частини його власних. Але з часом прибережнi водоноснi шари стали солоними, пiвнiчна вiчна мерзлота розтанула, величезна тундра булькала метаном, посухи на континентальних рiвнинах тривали й тривали, азiйськi степи перетворилися на пiщанi дюни, а роздобути м’ясо ставало дедалi складнiше, i в декого з’явилися вагання. Як можна було зауважити, усерединi самих Ферм «ОрганІнк» у меню кафе для працiвникiв напрочуд часто з’являлися сандвiчi з беконом i шинкою та пироги зi свининою. Офiцiйно кафе звалося «Бiстро Андре», але постiйнi вiдвiдувачi називали його «Хру-хру». Коли Джиммi iв там ланч iз татом, – так траплялося, якщо маму охоплювала хандра, – чоловiки й жiнки за сусiднiми столами по-дурному жартували на цю тему. – Знову свинонячi пироги, – могли сказати вони. – Свинонячi налисники, свинонячий попкорн. Давай, Джиммi, iж! Це збивало Джиммi з пантелику, вiн нiяковiв i не знав, кому що можна iсти. Не хотiв iсти свинонiв, бо думав про них як про створiнь, дуже схожих на нього самого. Але нi вiн сам, нi вони не могли багато сказати про те, що дiялося навколо. – Не зважай на них, серденьку, – казала Рамона. – Вони тiльки дражняться, знаеш? Рамона була однiею з лаборанток його тата. Часто iла ланч iз ними обома, iз ним i з татом. Була молода. Молодша за тата, навiть за маму, скидалася на дiвчину, намальовану на вiкнi перукаря, такi ж вип’яченi губи й великi очi, великi й розмазанi. Але часто усмiхалася, а ii волосся не стирчало колючками. Волосся в неi було м’яким i темним. Мама Джиммi мала волосся, яке сама називала брудний блонд. («Недостатньо брудний, – казав тато. – Гей! Жартую. Жартую. Не вбивай мене».) Рамона завжди iла салат. – Як там Шерон? – питала вона тата Джиммi, дивлячись на нього широко розплющеними й серйозними очима. Шерон – це мама Джиммi. – Не надто, – вiдповiдав тато Джиммi. – Це недобре. – Це проблема. Я непокоюся. Джиммi придивлявся, як Рамона iсть. Вiдкушувала дуже потроху та вхитрялася жувати латук, не хрумтячи. І сиру моркву теж. Це якесь диво, наче вона розрiджувала цю тверду хрумку iжу й усмоктувала ii, як москiтний комар на DVD. – Не знаю, може, вона мае комусь показатися? – стривожено звела брови Рамона. На ii повiках було забагато бузкових тiней, тому вони трохи морщилися. – Тепер усяке роблять, так багато нових таблеток… Рамона могла собi бути технiчним генiем, але говорила, як малята в рекламi гелю для душу. Тато казав, що вона зовсiм не дурна, просто не хоче витрачати силу своiх нейронiв на довгi речення. В «ОрганІнк» було чимало таких людей, i не всi вони були жiнками. Це тому, що вони числовi, а не словеснi люди, пояснював тато Джиммi. Джиммi вже знав, що вiн сам не числова людина. – Не те щоб я iй на це не натякав. Я роздивився, знайшов найлiпшого фахiвця, але вона не пiшла, – сказав тато Джиммi, утупившись у стiл. – Мае власнi iдеi. – Це сором, марнотратство. Себто вона така мудра! – Ой, вона й досi аж замудра, – вiдповiв тато Джиммi. – Їй та мудрiсть вухами ллеться. – Але колись вона була така, знаеш… Виделка вислизнула Рамонi з пальцiв, i вони з татом дивилися одне на одного, наче шукаючи iдеального прикметника, щоб описати, якою була колись мама Джиммi. Вiдтак помiтили, що Джиммi прислухаеться, i перевели на нього свою увагу, як космiчнi променi. Аж надто ясно. – Джиммi, серденьку, як там у школi? – Їж, старий, гризи шкоринку, щоб росло волосся на грудях! – Можна подивитися на свинонiв? – питав Джиммi. Свинони були бiльшими й товщими, нiж звичайнi свинi, щоб було вдосталь мiсця для всiх додаткових органiв. Їх утримували в спецiальних будiвлях, пiд суворою охороною: викрадення конкурентами свинона та його старанно шлiфованого генетичного матерiалу було б катастрофою. Заходячи до свинонiв, Джиммi мусив надягти завеликий йому бiокост, накласти маску, а спершу вимити руки дезiнфекцiйним милом. Йому особливо подобалися маленькi свинони, дванадцятеро у свиноматки, i всi вишикувалися в ряд, ссучи молоко. Свинонята. Цi були миленькi. Зате дорослi трохи лякали, iз цими iхнiми мокрими носами й рожевими очицями пiд бiлими вiями. Дивилися на нього, наче його бачили, справдi бачили й мали щодо нього якiсь плани на пiзнiше. – Свинон, балон, свинон, балон, – наспiвував вiн, щоб заспокоiтися, перевiсившись через край загорожi. Вiдразу ж пiсля миття загорожа пахла не так аж неприемно. Вiн тiшився, що не живе в загорожi, де мусив би лежати серед куп как-как i пiсь-пiсь. Свинони не мали туалетiв i робили це всюди; це викликало неясне почуття сорому. Але вiн давно вже не мочив свого лiжка або ж думав, що не мочив. – Не впади, – сказав тато. – З’iдять тебе за хвилину. – Не з’iдять, – вiдповiв Джиммi. «Бо я iхнiй приятель», – подумав вiн. Шкодував, що не мае довгоi жердини, такоi, щоб можна було iх штовхати – не боляче, тiльки так, щоб бiгали довкола. Вони надто довго геть нiчого не робили. Коли Джиммi був справдi малим, вони жили в будиночку в стилi кейп-код[5 - Традицiйний тип пiвнiчноамериканського сiльського будинку XVII–XX ст.], у одному з Модулiв, там були його фотографii в переносному дитячому лiжечку на ганку, iз датами й усiм iншим, розклеенi мамою по фотоальбомах, коли вона ще таким переймалася. Але тепер вони мешкали у великому георгiанському домi з внутрiшнiм басейном i маленьким тренажерним залом. Тамтешнi меблi називалися репродукцiями. Джиммi був уже достатньо великим, коли зрозумiв, що означае це слово, – до кожноi такоi репродукцii десь iснуе оригiнал. Або колись iснував. Щось таке. Дiм, басейн, меблi – це все належало Закритому Комплексу «ОрганІнк», де колись мешкало тiльки вище керiвництво. Але з часом там дедалi бiльшало адмiнiстраторiв середнього рiвня i молодших науковцiв. Тато Джиммi казав, що так лiпше, бо нiхто не мусив доiжджати на роботу з Модулiв. Попри стерильнi транспортнi коридори та швидкiснi поiзди, подорожi через мiсто залишалися ризикованими. Джиммi нiколи не був у мiстi. Бачив його лише по телевiзору: нескiнченнi бiлборди, неоновi вогнi, ряди будiвель, високих i низьких; довжелезнi непривабливi вулицi, сила-силенна всiляких автомобiлiв, i деякi з них викидали ззаду хмару диму; тисячi людей, якi кудись поспiшали, когось вiтали, проти чогось протестували. Існували ще й iншi великi мiста, близькi й далекi; у деяких iз них були кращi квартали – майже як Комплекси, казав тато, iз високими стiнами довкола будинкiв, але по телевiзору iх мало показували. Мешканцi Комплексу не ходили в мiсто без потреби, а коли вже мусили, то йшли не самi. Називали мiста плебурбами. Хоча всi тамтешнi мешканцi носили бiометричнi iдентифiкацiйнi посвiдчення, громадська безпека в плебурбах мала численнi дiри: крутилися там люди, якi могли пiдробити все, що завгодно, i самi бути ким завгодно. Це не кажучи вже про неконтрольованих маргiналiв: наркоманiв, грабiжникiв, бомжiв, божевiльних. Тож працiвникам Ферм «ОрганІнк» найлiпше було мешкати всiм разом, пiд надiйним захистом. За стiнами, воротами та прожекторами «ОрганІнк» усе було непередбачуваним. А всерединi все залишалося таким, як колись, за часiв дитинства тата Джиммi, до того, як справи стали серйозними. Так принаймнi казав тато Джиммi. Мама Джиммi казала, що це все штучне, що це тiльки парк з атракцiонами та що старого способу життя не повернути. Але тато Джиммi вiдповiдав: навiщо це нищити? Можна гуляти без страху, правда ж? Проiхатися на велосипедi, посидiти у вуличному кафе, купити морозиво? Джиммi знав, що тато мае рацiю, бо вiн сам усе це робив. Попри те, люди з КорпБеКорпу – тi, кого тато Джиммi називав нашими людьми, цi люди постiйно мусили бути насторожi. Коли ставки настiльки високi, невiдомо, до чого може вдатися iнша сторона. Інша сторона чи iншi сторони, бо варто було зважати не на одну сторону. Іншi фiрми, iншi краiни, рiзнi фракцii та змовники. Довкола було забагато комп’ютерного залiза, як казав тато Джиммi. Забагато залiза, забагато софту, забагато ворожих бiоформ, забагато всiлякоi зброi. І забагато заздростi, фанатизму й неправедноi вiри. Колись давно, за часiв лицарiв i драконiв, королi та князi жили в замках iз високими стiнами, пiдйомними мостами й бiйницями в оборонних мурах, щоб лити звiдти гарячу смолу на ворогiв. Так казав тато Джиммi, а ще казав, що Закритi Комплекси задумано так само. Замки потрiбнi, щоб ти сам зi своiми друзями мило сидiв усерединi в безпецi, а всiх iнших тримав назовнi. – То ми королi та князi? – питав Джиммi. – О, безперечно, – смiявся тато. Ланч Колись мама Джиммi працювала на Ферми «ОрганІнк». Так вони познайомилися з татом: обое працювали в тому самому Комплексi, у тому ж проектi. Мама була мiкробiологом: вона мала дослiджувати протеiни бiоформ, небезпечних для здоров’я свинонiв, i модифiкувати iхнi рецептори так, щоб вони не могли зв’язатися з рецепторами клiтин свинонiв. Або ж розробляти лiки, що дiяли як блокувальники. – Це дуже просто, – казала вона Джиммi, охоплена одним iз ii пояснювальних настроiв. – Поганi мiкроби й вiруси хочуть пробратися крiзь дверi клiтини та iсти свинонiв iзсередини. А мамина робота – майструвати замки до дверей. На комп’ютерному екранi показала Джиммi зображення клiтин i мiкробiв, зокрема тих, якi хочуть пробратися крiзь дверi клiтин, заразити iх i зробити так, щоб вони луснули; збiльшенi фотографii протеiнiв i лiкiв, якi вона колись тестувала. Усi цi зображення скидалися на банки з льодяниками в супермаркетi: прозора пластикова банка з круглими льодяниками, прозора пластикова банка з жувальним желе, прозора пластикова банка з довгими локричними спiральками. Клiтини були наче прозорi пластиковi банки з накривками, якi можна пiдняти. – А чого ти вже не майструеш замкiв до дверей? – запитав Джиммi. – Бо я хотiла зостатися вдома, iз тобою, – вiдповiла вона, дивлячись на макiвку Джиммi й затягаючись сигаретою. – А як же свинони? – занепокоiвся Джиммi. – Мiкроби заберуться iм усередину! Вiн не хотiв, щоб його приятелi-тварини луснули, як зараженi клiтини. – Тепер за це вiдповiдають iншi люди, – сказала мама. Здавалося, ii геть це не обходить. Дозволила Джиммi гратися зображеннями на своему комп’ютерi, а коли вiн навчився запускати програми, то мiг грати з ними у вiйськовi iгри – клiтини проти мiкробiв. Мама казала, що якщо вiн i знищить комп’ютернi данi, то це байдуже, бо всi цi матерiали вже застарiли. Хоча певними днями, коли вона здавалася енергiйною, цiлеспрямованою, зосередженою та спокiйною, то сама любила погратися з комп’ютером. Йому подобалося, коли вона таке робила, коли здавалося, що вона добре розважаеться. Була тодi приязною. Була як справжня мама, а вiн як справжня дитина. Але такi настроi не тривали довго. Коли вона кинула роботу в лабораторii? Коли Джиммi розпочав повночасне навчання в першому класi Школи «ОрганІнк». Щось тут не збiгалося, бо якщо вона хотiла зоставатися з Джиммi вдома, то чому зробила це саме тодi, коли Джиммi надовго йшов iз дому? Джиммi нiколи не мiг зрозумiти причин, а коли вперше почув це пояснення, був замалим, щоб навiть подумати про це. Знав тiльки, що Долорес, домашню няню з Фiлiппiн, звiльнено, i вiн дуже за нею сумував. Вона називала його Джим-Джим, усмiхалася, смiялася, готувала йому яйце так, як вiн любив, спiвала пiсень i все йому дозволяла. Але Долорес мусила пiти, бо тепер справжня мама Джиммi постiйно буде вдома, – а це мало бути подарунком для нього. Нiкому не потрiбнi двi мамусi, еге ж? «О так, потрiбнi, – думав Снiголюд. – Справдi потрiбнi». У пам’ятi Снiголюда закарбувалося виразне зображення його матерi – чи матерi Джиммi, – як вона сидiла за кухонним столом, усе ще в купальному халатi, коли вiн повертався зi школи на ланч. Перед нею стояла неторкана фiлiжанка кави, вона виглядала крiзь вiкно й курила. Халат мав маджентову барву, цей колiр досi його непокоiв, тiльки-но вiн його бачив. Зазвичай жодного ланчу для нього не було наготовано, вiн мусив робити це сам, а единим материним внеском були промовленi байдужим голосом указiвки. («Молоко в холодильнику. Праворуч. Нi, праворуч. Не знаеш, де в тебе права рука?») Голос здавався змученим, може, вона була ним змучена. А може, була хворою. – Ти заражена? – запитав вiн одного дня. – Про що ти, Джиммi? – Як тi клiтини. – А, ясно. Нi, не заражена, – сказала вона. Вiдтак, за мить: – А може, i так. Але, коли вiн скривився, вона вiдразу ж це заперечила. Понад усе Джиммi хотiв ii розсмiшити – зробити ii щасливою, такою, як, йому здавалося, вiн ii пам’ятав. Розповiдав iй про смiшнi випадки, що трапилися в школi, випадки, якi намагався видати за смiшнi або й просто вигадував. («Керрi Джонсон наклала купу на пiдлозi»). Плигав кiмнатою, косив очима й пищав, як мавпа. Цей трюк дiяв на кiлькох дiвчаток iз його класу й майже на всiх хлопцiв. Шмарував на носа арахiсове масло й намагався злизати його язиком. Переважно цi дii дратували маму. «Це невесело, це негарно. Припини, Джиммi, у мене вiд тебе голова болить». Але iнколи витискав iз неi усмiшку чи й бiльше. Нiколи не знав, як це подiе. Час вiд часу на нього чекав справжнiй ланч, так поданий i такий екстравагантний, що вiн лякався: з якоi це нагоди? Стiл накрито, паперова серветка – кольорова паперова серветка, як на святковому обiдi, – сандвiч з арахiсовим маслом i желе, його улюблена комбiнацiя; але сандвiч був круглим, як обличчя, голова арахiсова, усмiхнене обличчя желейне. Мама була тодi старанно вдягнена, усмiшка на вкритих помадою губах – наче вiдображення желейноi усмiшки на сандвiчi, вона вся – увага до нього, до його дурних iсторiй, щиро дивиться на нього, очi блакитнiшi за блакить. У такi днi вона нагадувала йому порцелянову раковину: чисту, блискучу, тверду. Вiн знав, що мусить цiнувати зусилля, укладенi нею в цей ланч, тож також докладав зусиль: – Ох, мiй улюблений! – казав вiн, закочуючи очi, потираючи живiт у карикатурному голодi, перебiльшуючи. Але досягав, чого хотiв, бо тодi вона смiялася. Пiдрiсши й похитрiшавши, вiн виявив, що в тi днi, коли не мiг здобути схвалення, мiг принаймнi викликати якусь реакцiю. Усе ж лiпше, нiж байдужий голос, порожнi очi, змучений погляд крiзь вiкно. – Можна менi мати кота? – починав вiн. – Нi, Джиммi, тобi не можна мати кота. Ми вже про це розмовляли. Коти можуть переносити iнфекцii, шкiдливi для свинонiв. – Але тебе це вже не обходить. – Це лукавим голосом. Зiтхання, видих диму. – Інших обходить. – Можна менi мати собаку? – Нi. Собак теж не можна. Не мiг би ти зайнятися чимось у своiй кiмнатi? – Можна менi мати папугу? – Нi. А тепер припини. – Насправдi вона й не слухала. – Можна менi мати нiчого? – Нi. – О, добре! – викрикував вiн. – Я можу не мати нiчого! Тож мушу мати щось! Що я можу мати? – Джиммi, iнколи ти як чиряк на дупi, знаеш? – Можна менi мати маленьку сестричку? – Нi! – Тодi маленького братчика? Можна? – Нi означае нi! Ти мене не чуеш? Я сказала нi! – Чого нi? То був основний момент, який усе вирiшував. Мама могла заплакати, пiдхопитися i вибiгти з кiмнати, грюкнувши дверима, або могла заплакати та пригорнути його. Або жбурнути фiлiжанку кави й закричати: «Це все гiвно, саме гiвно, це безнадiйно!» Могла навiть ударити Джиммi, а тодi заплакати й обiйняти його. Або ж могла бути довiльна комбiнацiя цього всього. Або ж це мiг бути тiльки плач, голова, зiперта на руки. Вона починала тремтiти, важко дихала, заходилася плачем i хлипала. Тодi вiн не знав, що робити. Так любив ii, коли робив нещасною або коли вона робила нещасним його: у такi митi вiн насилу розумiв, хто кого мучить. Гладив ii, тримаючись позад неi, як гладив би бездомного пса, тягнув руку й казав: «Менi так шкода, менi так шкода». І вiн насправдi шкодував, але було в цьому й щось iнше: вiн тiшився i поздоровляв себе за те, що йому вдалося досягти такого ефекту. А ще вiн боявся. Балансував на вiстрi ножа: чи не задалеко вiн зайшов? А якщо так, то що буде далi? 3 Полудень Полудень – найгiрший час доби через слiпуче сонце й вологу. Близько одинадцятоi Снiголюд знову вiдступае в лiс, так, щоб i не бачити моря, бо шкiдливе промiння вiдбиваеться вiд води й дiстаеться до нього, навiть якщо вiн захищений вiд неба. Тодi в нього з’являються почервонiння й пухирi. Згодився б тюбик iз добрим кремом вiд сонця, якби вiн мiг таке знайти. Першого тижня, коли Снiголюд мав бiльше енергii, вiн змайстрував собi халабуду з опалих галузок i рулончика клейкоi стрiчки та пластикового брезенту, знайдених у багажнику розбитоi машини. Мав тодi ножа, але загубив його за тиждень чи, може, за два тижнi. Мусить лiпше стежити за тижнями. Нiж був кишеньковим, iз двома лезами, шилом, напильничком, пилочкою для нiгтiв i штопором. А ще маленькi ножицi, якими вiн обрiзав нiгтi на ногах i стрiчку. Ножиць було шкода. Вiн дiстав такого ножа вiд батька на свiй дев’ятий день народження. Той завжди дарував йому iнструменти, намагаючись виховати його бiльш практичним. На батькову думку, Джиммi не мiг i лампочки вкрутити. «Хто хоче вкручувати лампочки? – промовляе голос у Снiголюдовiй головi. Цього разу це комiк-конферансье. – Лiпше я вкручуватиму в лiжку». – Стули пельку, – каже Снiголюд. – Ти дав йому долар? – запитала Орикс, коли вiн розповiв iй про ножа. – Нi. Навiщо? – Треба платити, коли хтось дае тобi ножа. Тодi невдача тебе не порiже. А я не хотiла б, щоб невдача тебе порiзала, Джиммi. – Хто тобi таке сказав? – Ох, хтось, – вiдповiла Орикс. Хтось вiдiграв значну роль у ii життi. – Який хтось? – Джиммi ненавидiв цього хтося – безликого, безокого, глузливого, усе, що вiн мав, – це руки й цюцюрка, одна, подвiйна, багато, – але Орикс уже наблизила губи до його вуха й шепотiла: «Ох, ох, хтось, один», смiючись, тож як вiн мiг сконцентруватися на своiй дурнiй старiй ненавистi? За нетривалих халабудних часiв вiн спав на розкладному лiжку, яке приволiк iз бунгало за пiв милi звiдси. Металева рама, пiнопластовий матрац, пружинна сiтка. Першоi ж ночi на нього напали мурашки, тож вiн наповнив чотири банки водою та поставив у них нiжки лiжка. Це стримало мурашок. Але пiд брезентом збиралося гаряче вологе повiтря, i це було незручно: уночi, на рiвнi моря, без вентилювання вологiсть сягала ста вiдсоткiв. Пара вiд його дихання осiдала на пластику. А ще дошкуляли енунси, прокопувалися крiзь листя й обнюхували йому пальцi нiг, нюшили довкола нього, наче вiн став уже стервом; а одного ранку вiн прокинувся i побачив трьох свинонiв, якi витрiщалися на нього крiзь пластик. Один iз них був самцем, здаеться, вiн угледiв зблиск бiлого iкла. Свинонiв було задумано без iклiв, але, можливо, вони повернулися до первiсного типу, здичавiвши. Цей процес вiдбувався у них швидко з огляду на гени швидкого дозрiвання. Закричав на них, замахав руками, i вони втекли, та хто може сказати, що зроблять наступного разу, опинившись поблизу? Вони або вовкопси невдовзi зрозумiють, що в нього бiльше немае струмелета. Викинув його, коли не стало вiртуальних зарядiв. Дурний вiн був, що не поцупив зарядки, – помилка, як i влаштувати собi помешкання просто на землi. Тож вiн перебрався на дерево. Там не було нi свинонiв, нi вовкопсiв, та й енунсiв небагато: вони вiддавали перевагу пiдлiску. З наламаного вiття та клейкоi стрiчки вiн спорудив грубу платформу, сперту на найтовщi гiлки. Вийшло незле: насправдi вiн краще майстрував, нiж думав про нього батько. Спершу забрав туди пiнопластовий матрац, але мусив викинути, коли той почав плiснявiти та спокусливо пахнути томатним супом. Пластиковий брезент халабуди зiрвала й занесла кудись надзвичайно сильна буря. Але сiтка лiжка зосталася, вiн далi може користуватися нею опiвднi. Вiдкрив, що коли влягтися на нiй рiвно, на спинi, широко розклавши руки й вiдкинувши простирадло, наче святий, розпластаний i готовий до пiдсмажування, то це краще, нiж лежати на землi: принаймнi якесь повiтря цiлковито обвiвае його тiло. Нiзвiдки з’являеться слово: мезозой. Може бачити й чути це слово, але годi його пiймати. Не може нi до чого його причепити. Останнiм часом це нерiдко трапляеться, таке розпорошення значень, позицii з його улюбленого списку слiв вiдлiтають у небуття. – Це лише спека, – каже вiн сам собi. – Отямлюся, коли пiде дощ. Пiтнiе так, що майже це вiдчувае; по ньому повзуть струмки поту, але iнколи виявляеться, що це комахи. Схоже, хрущi вважають його привабливим. Хрущi, мухи, бджоли, наче вiн став уже мертвечиною або однiею з тих неймовiрно смердючих квiток. Найлiпше в цих полудневих годинах те, що вiн принаймнi не вiдчувае голоду: вiд самоi думки про iжу його нудить, наче з’iв шоколадний торт у лазнi. Добре б умiти охолоджуватися, висолопивши язика. Зараз сонце у всьому блиску – зенiт, так це звалося. Снiголюд лежить, розпластавшись на сiтцi лiжка, у плиннiй тiнi. «Удаймо, що це канiкули!» Цього разу голос учительки, жвавий, опiкунчий. Мiс Стреттон Звiть-мене-Саллi, iз товстим задом. Удаймо те, удаймо се. Першi три роки школи тебе змушують прикидатися, а тодi беруть на замiтку, якщо робиш те саме. «Удаймо, що я з тобою, товстозада, i з усiма iншими, готовими виссати менi мозок крiзь цюцюрку». Почувся легкий порух? Зиркае на себе, униз: нiчого. Саллi Стреттон зникае, ну й гаразд. Треба йому знайти бiльше способiв, щоб убити свiй час. Свiй час, яка банкрутська iдея, наче вiн отримав скриньку з часом собi у власнiсть, повну по вiнця годинами та хвилинами, i може витрачати iх, нiби грошi. Проблема в тому, що скринька дiрява й час спливае, хай що з ним роби. Наприклад, вiн мiг би щось вистругати. Зроби шахи, грай сам iз собою. Колись вiн грав у шахи з Деркачем, але на комп’ютерi, а не насправжки. Переважно вигравав Деркач. Десь мусить бути iнший нiж, якщо вiн наважиться, пiде на пошуки, понишпорить у рештках, то, напевно, знайде його. Зараз, подумавши про це, вiн дивуеться, чому не надумав цього ранiше. Подумки повертаеться в давнi часи, години, якi вони проводили з Деркачем, прийшовши зi школи. Могли грати у «Вимарафон» чи щось iнше. У тривимiрну «Облогу Вейко», «Навалу варварiв», «Швидкого Усаму». Усi вони передбачали паралельнi стратегii: мусиш знати, куди ти скерувався, перш нiж кудись дiстатися, але й куди скерувався iнший гравець теж. Деркач добре справлявся з такими iграми, бо був майстром стрибкiв убiк. Інколи Джиммi вигравав у «Швидкого Усаму», якщо Деркач грав на боцi Невiрних. Але такоi гри йому не вистругати. Це мусять бути шахи. Або ж вiн мiг би вести щоденник. Описувати своi враження. У домах, якi ще не згорiли й не протекли, мусить бути сила-силенна паперу та ручки з олiвцями, вiн бачив iх пiд час своiх грабiжницьких експедицiй, але нiколи не брав нiчого такого. Мiг би наслiдувати прадавнiх капiтанiв кораблiв: корабель тоне пiд час шторму, а капiтан, приречений, але незламний, сидить у своiй каютi, заповнюючи бортовий журнал. Були такi фiльми. Або жертви кораблетрощi на безлюдних островах: вони ведуть своi журнали один нудний день за iншим. Списки припасiв, позначки про погоду, виконанi дрiбнi дii – пришивання гудзика, з’iдання молюска. Вiн теж своерiдна жертва кораблетрощi. Мiг би складати списки. Це надало б життю структури. Але навiть самiтник на безлюдному островi сподiваеться на майбутнього читача, когось, хто прийде пiзнiше, знайде його костi та його гросбух i довiдаеться про його долю. Снiголюд не може такого сподiватися, бо Деркачата не вмiють читати. Кожен читач, якого вiн мiг би собi уявити, у минулому. По нитцi спускаеться гусениця, повiльно обертаючись, наче канатоходець, наближаючись спiралями до його грудей. Вона соковито, нереально зелена, як крапля желе, i вкрита дрiбними ясними волосками. Спостерiгаючи за нею, вiн вiдчувае раптовий незрозумiлий приплив нiжностi й радостi. Вона унiкальна, думае вiн. Нiколи не буде iншоi такоi гусеницi. Нiколи не буде iншоi такоi митi, такого збiгу. Вони пiдкрадаються до нього без розумноi причини, цi спалахи iррацiонального щастя. Імовiрно, через брак вiтамiнiв. Гусениця зупиняеться, прислуховуючись, повертаючи притуплену голову. Їi великi непрозорi очi скидаються на передню частину полiцейського шолома. Можливо, вона його обнюхуе, сприймае його хiмiчну ауру. «Ми тут не для мрiй, не для того, щоби у небi витать, – каже вiн. – Жде нас тяжкая робота, щоби вершини долать»[6 - Рядки з гiмну «Будь сильним» авторства М. Д. Бебкока, американського священнослужителя i письменника XIX ст.]. З якоi атрофованоi нейронноi цистерни його мозку випливли цi слова? Урок Життевих Навичок у молодшiй школi. Учитель був вiдсталим неоконсерватором, залишком п’янких днiв доiсторичноi бульбашки доткомiв[7 - Бульбашка доткомiв – економiчна бульбашка, тобто спекулятивна торгiвля, яка виникла внаслiдок появи великоi кiлькостi нових iнтернет-компанiй (доткомiв) та переорiентування старих компанiй на iнтернет-бiзнес; iснувала з 1995 по 2001 рiк i призвела до хвилi банкрутств та значного падiння цiн серверних комп’ютерiв. (Прим. ред.)]. Волосся на потилицi вже полисiлоi голови зiбране у хвацький кiнський хвiст, шкiряна куртка; золота сережка в грудчастому, покритому порами старому носi. Вiн налягав на самостiйнiсть та iндивiдуалiзм, готовнiсть до ризику, але так безнадiйно, наче сам давно в це не вiрив. Раз по раз виголошував якусь древню максиму, приправлену гiркуватою iронiею, яка, однак, не розвiювала нудьги, або казав: «Я мiг бути суперником», а тодi значущо поглядав на клас, нiби в цьому ховався глибокий змiст, який усi мали збагнути[8 - Фраза з фiльму «На набережнiй» одного iз персонажiв, невдахи-боксера, роль якого зiграв Марлон Брандо.]. Подвiйна комп’ютерна бухгалтерiя, банкiнг у смартфонi, приготування яйця в мiкрохвильовцi без вибуху, заповнення заявок на житло в тому чи iншому Модулi й роботу в тому чи iншому Закритому Комплексi, дослiдження генеалогiчного дерева, самостiйне складання шлюбних i розлучних контрактiв, добiр iдеального генетичного партнера, належне використання презервативiв для уникнення бiоформ, що передаються статевим шляхом, – такими були цi Життевi Навички. Нiхто з дiтей особливо ними не переймався. Або вже знали, або не хотiли знати. Сприймали урок як годину вiдпочинку. «Ми тут не для мрiй, не для того, щоби у небi витать. Нам слiд Життевi Навички вивчать». – Казна-що, – каже Снiголюд. Або ж, замiсть грати в шахи чи вести щоденник, вiн мiг би зосередитися на власних життевих умовах. Тут багато мiсця для полiпшення, сила-силенна мiсця. Насамперед бiльше джерел iжi. Чому вiн нiколи не зубрив науки про коренi, листя, пастки на дрiбних тварин i про те, як iсти змiй? Чому вiн згаяв свiй час? «О, любенький, не картай себе!» – жалiсливо видихае жiночий голос у його вусi. Якби тiльки вiн знайшов печеру, гарну печеру з високою стелею та добрим вентилюванням, можливо, з якоюсь проточною водою, йому було б краще. Щоправда, за чверть милi звiдси е струмочок iз прiсною водою, в одному мiсцi вiн розливаеться в озерце. Спершу Снiголюд ходив туди, щоб прохолодитися, але там можуть хлюпатися чи вiдпочивати на березi Деркачата, дiти дiйматимуть його, щоб вiн скупався, а вiн не хотiв показуватися iм без простирадла. Як порiвняти з ними, вiн чудний; на iхньому тлi почуваеться деформованим. Якщо ж не люди, то там можуть бути звiрi: вовкопси, свинони, которисi. Водопоi приваблюють хижакiв. Вони лежать у засiдцi. Стiкають слиною. Нападають. Не надто затишно. Збираються хмари, небо темнiе. Вiн небагато бачить мiж деревами, але вiдчувае, що свiтло змiнилося. Зiслизае в напiвсон, де бачить Орикс, яка плавае горiлиць у басейнi. Вбрана в одяг, здаеться, зроблений iз делiкатних бiлих пелюсток, тонких, як цигарковий папiр. Пелюстки облягають ii, розкриваючись i закриваючись, як щупальця медузи. Вона всмiхаеться йому й легенько рухае руками, щоб утриматися на поверхнi, а вiн знае, що iм обом загрожуе велика небезпека. Тодi лунае гучний звук, наче зачинилися дверi до величезного склепу. Злива Вiн прокидаеться вiд грому й рiзкого вiтру: насуваеться пообiдня буря. Зриваеться на ноги, хапае простирадло. Цей рев може дуже швидко наближатися, а металева рама лiжка – не найлiпше мiсце пiд час грози. Вiн збудував собi в лiсi острiвець з автомобiльних шин, треба просто присiсти там, щоб вони iзолювали його вiд землi, i перечекати бурю. Інколи падае град завбiльшки з гольфовi м’ячики, але iх пригальмовуе покривало лiсу. Вiн дiстаеться стосу шин якраз тодi, коли вибухае буря. Сьогоднi тiльки дощ, звичний потоп, такий сильний, що удари перетворюють повiтря на туман. Вода ллеться на нього, блискавки шваркають. Над головою пролiтають зламанi гiлки, по землi в’ються струмки. Уже свiжiшае, повiтря наповнюеться запахом свiжовмитого листя та вологоi землi. Коли дощ послабшав до мжички, а грiм ущух, вiн потягся до своеi бетонноi схованки, щоб зiбрати порожнi пивнi пляшки. Потiм до зубчастого бетонного навiсу, що був колись частиною мосту. Пiд навiсом – трикутний жовтогарячий знак, а на ньому чорна постать чоловiка з лопатою. Колись це означало: «Працюють люди». Дивно думати про нескiнченну працю, копання, кування, пiдiймання, свердлiння, день у день, iз року в рiк, столiття за столiттям, а тепер нескiнченне розпадання, i так, мабуть, усюди. Пiщанi замки на вiтрi. Крiзь дiру збоку в бетонному навiсi стiкае вода. Вiн стоiть там, розкривши рота, ковтаючи воду, повну камiнцiв, гiлок i ще всiляких речей, про якi йому не хотiлося думати. Вода мусила прокласти собi тунель крiзь спорожнiлi будинки, засмердженi пiдвали, забитi канави та ще бозна-що. Потiм вiн полощеться, викручуе простирадло. Не те щоб став надто чистим, але принаймнi стер верхнiй шар бруду й лепу. Згодилося б мило: постiйно забувае взяти хоч одне пiд час своiх грабiжницьких експедицiй. Наприкiнцi наповнюе пивнi пляшки. Треба роздобути лiпшу посудину – термос чи вiдро, щось мiсткiше. Крiм того, пляшки незручнi, слизькi, i iх складно розставити. Уявляе, що вiд них досi пахне пивом, хоча це тiльки прийняття бажаного за дiйсне. «Удаймо, що це пиво». Йому не варто було це починати. Не варто себе мучити. Не варто дражнити себе неможливостями, наче вiн якась зачинена в клiтцi пiддослiдна тварина, над мозком якоi ставлять марнi та збоченi експерименти. – Заберiть мене назовнi! – чуе власнi думки. Але ж вiн не пiд замком, не в ув’язненнi. Де може бути бiльше «назовнi», нiж там, де вiн е? – Я ненавмисне, – каже вiн голосом дитини, бо в цьому настроi повертаеться в дитинство. – Так склалося, гадки не маю, що вийшло з-пiд мого контролю? Просто нехай хтось, хто-небудь вислухае мене, прошу! Що за поганий спектакль? Вiн i сам не вiрить. Але тепер знову плаче. «Важливо, – промовляе книжка в його головi, – iгнорувати дрiбнi подразники, уникати марних ремствувань i скерувати свою ментальну енергiю на безпосередню дiйснiсть i найближчi завдання». Вiн це десь прочитав, не iнакше. Сам нiколи не вигадав би марних ремствувань, не з власного розуму. Витирае обличчя рiжком простирадла. – Марнi ремствування, – каже вiн уголос. Як це часто бувае, вiдчувае, що мае слухача, наче хтось невидимий, схований за листяною завiсою, хитро за ним стежить. 4 Єнунс Вiн мае слухача: це енунс, молодий. Може його розгледiти: блискучi очi зиркають на нього з-пiд куща. – Сюди, дiвчинко, сюди, дiвчинко, – улещуе вiн тваринку. Вона сахаеться в чагарник. Якби вiн над цим попрацював, якби справдi спробував, то, iмовiрно, мiг би якусь приручити, i тодi було б iз ким порозмовляти. Приемно з кимось порозмовляти, казала йому Орикс. – Ти мав би колись спробувати, Джиммi, – мовила вона, цiлуючи його у вухо. – Але ж я розмовляю з тобою. Знову цьом. – Хiба? Коли Джиммi виповнилося десять, батько подарував йому маленького енунса. Який був на вигляд його батько? Снiголюд нiяк не може згадати цього. Мама Джиммi зостаеться виразним повноколiрним образом, у блискучiй бiлiй рамцi, як у поляроiдних свiтлин, але про батька пригадуються лише окремi подробицi: коли вiн ковтае, кадик рухаеться вгору й униз; пiдсвiченi вуха на тлi кухонного вiкна; лiва рука, обрiзана манжетом сорочки, лежить на столi. Його батько – це своерiдний колаж. Можливо, Джиммi нiколи не був достатньо далеко вiд нього, щоб побачити його всього. Нагодою, щоб подарувати енунса, мав стати його день народження. Снiголюд уникав спогадiв про днi народження, вони не ставали приводом для загального святкування, вiдколи поiхала iхня фiлiппiнка Долорес. Доки була, завжди про них пам’ятала, пекла торт чи, може, купувала, але це однаково був справжнiй торт iз глазур’ю та свiчками, – хiба нi? Вiн чiпляеться за реальнiсть цих тортiв; заплющуе очi, пiдкликае iх, вони ширяють, вишикувавшись у ряд, а свiчки горять, солодко й заспокiйливо пахнучи ванiллю – як сама Долорес. Зате його мама нiколи не могла згадати, скiльки Джиммi рокiв i якого дня вiн народився. Вiн мусив нагадувати iй за снiданком; тодi вона виривалася з трансу й купувала йому якийсь принизливий подарунок: пiжаму для малих дiтей iз кенгуру й ведмедями, диск, якого не слухав би нiхто молодший за сорок рокiв, бiлизну з намальованими китами, загортала в тонкий папiр, зав’язувала стрiчкою та звалювала йому за обiднiм столом, усмiхаючись дедалi дивнiше, наче хтось командував: «Усмiшка!» i тицяв ii виделкою. Тодi батько закидав iх усiх незграбними виправданнями, мовляв, ця справдi, справдi особлива й важлива дата якось просто випала йому з голови, питав Джиммi, чи все гаразд, i надсилав йому стандартну листiвку електронною поштою – взiрець «ОрганІнк» iз п’ятьма крилатими свинонами, що грали на конга[9 - Конга – ударний музичний iнструмент африканського походження.], i написом «З Днем народження, Джиммi, нехай усi твоi мрii збуваються», а наступного дня приносив йому подарунок. Цей подарунок був не подарунком, а якимось iнструментом чи грою для розвитку iнтелекту або iншим прихованим завданням, якому Джиммi мусив дорiвнятися. Але до чого дорiвнюватися? Не було жодного стандарту або ж був один, але такий небосяжний i величезний, що нiхто не мiг його побачити, надто ж Джиммi. Усе, чого вiн мiг досягнути, нiколи не було нi належним, нi достатнiм. За критерiем «ОрганІнк» (математика – хiмiя – прикладна бiологiя) вiн видавався нудно-посереднiм: може, тому батько кинув казати йому, що вiн мiг би зробити щось значно краще, якби доклав зусиль, i взявся неохоче роздавати похвали, у яких приховувалося таемне розчарування, наче Джиммi був якимось дефективним. Тож Снiголюд цiлковито забув усе про десятий день народження Джиммi, крiм енунса, якого батько принiс додому в клiтцi. Вiн був крихiтним, найменшим iз виводка другого поколiння енунсiв, потомства першоi пари, створеноi шляхом сплайсингу[10 - Cплайсинг – процес «вирiзання» новосинтезованоi матричноi РНК пiд час ii дозрiвання. (Прим. ред.)]. Решту виводка негайно розхапали. Батько Джиммi дав зрозумiти, що мусив витратити багато часу, кинути на шальку терезiв свiй вплив i потягти за численнi нитки, щоб здобути тваринку, але зусилля того були вартi з огляду на цю справдi, справдi особливу дату, що, як завжди, припала на день ранiше. Єнунси з’явилися на свiт унаслiдок пiсляробочих утiх ентузiастiв бiолабораторii «ОрганІнк», у межах хобi. За тих часiв було багато веселих витiвок: хлопцi казали, що творення тварин – чудова розвага, бо завдяки йому почуваешся Богом. Плоди багатьох експериментiв довелося знищити, бо вони були надто небезпечними, щоб тримати iх бiля себе, – кому потрiбна очеретяна жаба з чiпким, як у хамелеона, хвостом, яка може залiзти до ванни крiзь вiкно й ослiпити тебе, коли ти чистиш зуби? Тодi був змiюр, невдалий покруч змii та щура, його довелося позбутися. Але енунсiв в «ОрганІнк» прийняли як домашнiх улюбленцiв. Вони не дiсталися сюди iз зовнiшнього свiту – свiту поза Комплексом, тож не мали чужих мiкробiв i не могли нашкодити свинонам. Крiм того, були гарнюнiми. Маленький енунс дозволив Джиммi взяти себе на руки. Вiн був чорним, на писочку – чорно-бiла маска, бiла смужка на спинi, чорнi й бiлi кiльця впоперек пухнастого хвоста. Лизнув пальцi Джиммi, i Джиммi закохався в нього. – Вiн не мае такого запаху, як скунс, – сказав батько Джиммi. – Чиста тваринка з доброю вдачею. Спокiйна. З енотiв нiколи не виходило добрих домашнiх тварин. Коли пiдростали, ставали дратiвливими, могли рознести дiм на друзки. Але цей начебто спокiйнiший. Побачимо, що робитиме цей хлопчик. Правильно, Джиммi? Батько Джиммi останнiм часом усе пiдлабузнювався до нього, наче покарав за щось, чого хлопець не робив, i шкодував про це. Надто часто казав: «Правильно, Джиммi?» Джиммi це не подобалося, бо вiн не любив бути тим, хто роздае гарнi оцiнки. Були ще й iншi батьковi порухи, без яких вiн радше обiйшовся б, – жартiвливе стусання, куйовдження волосся, спосiб, у який вiн вимовляв слово «синку», глибшим тоном, нiж зазвичай. Ця манера неприемноi щиростi дедалi посилювалася, наче батько проходив прослуховування на роль Татуся, але без великоi надii. Сам Джиммi вже достатньо прикидався, тому переважно мiг розгледiти таке в iнших. Погладив малого енунса й промовчав. – Хто годуватиме його та спорожнюватиме кювет? – запитала мама Джиммi. – Бо це буду не я. Вона сказала це не сердито, а вiдособлено – ставила перед фактом, немов була спостерiгачем, кимось стороннiм; немов Джиммi й буденщина пiклування про нього, його незадовiльний батько, iхнi суперечки, а також дедалi бiльший тягар iхнього життя не мали з нею нiчого спiльного. Здавалося, вона припинила сердитися, вибiгати з дому в капцях. Стала вповiльненою та замисленою. – Джиммi тебе й не просив. Вiн сам це робитиме. Правда, Джиммi? – сказав батько. – Як ти його назвеш? – запитала мама. Насправдi вона не хотiла це знати, хотiла якось поцiлити у Джиммi. Їй не подобалося, коли вiн тiшився з батькових подарункiв. – Гадаю, Бандитом. Джиммi саме так i придумав – через чорну маску. – Нi, – вiдповiв вiн. – Це нудно. Назву його Вбивцею. – Добрий вибiр, синку, – сказав батько. – Що ж, коли Вбивця намочить пiдлогу, обов’язково прибери, – промовила мама. Джиммi забрав Убивцю до своеi кiмнати, де звiрок умостився на подушцi. Мав слабкий запах, дивний, але не вiдразливий, шкiрянистий i рiзкуватий, як дороге чоловiче мило. Джиммi спав, обiйнявши енунса, носом до маленького носика тваринки. Мусив минути мiсяць чи два, вiдколи Джиммi отримав енунса, аж тут батько змiнив роботу. Його знайшли мисливцi за головами з «НооШкiри» й запропонували роботу на другому командному рiвнi, чи, як казала мама Джиммi, на вiцерiвнi. Рамона, лаборантка з «ОрганІнк», перейшла разом iз ним; вона була однiею з умов, бо, як запевняв батько Джиммi, була неоцiненним активом, його правою рукою. («Це жарт», – казав вiн Джиммi, щоб показати, що Рамона насправдi не була рукою. Але Джиммi й так це знав.) Джиммi бiльш-менш радiв iз того, що бачитиме Рамону пiд час ланчу, – вона принаймнi була знайомою, – хоча його ланчi з батьком стали нечисленними й нечастими. «НооШкiра» була дочiрньою компанiею «ЗдороВайзера», тож вони переселилися до Закритого Комплексу «ЗдороВайзер». Цього разу iхнiй дiм був у стилi iталiйського Вiдродження, з аркоподiбним портиком i силою-силенною глазурованих плиток теплого коричневуватого кольору, а внутрiшнiй басейн був бiльшим. Мама Джиммi називала його «казармою». Скаржилася на сувору охорону на воротах «ЗдороВайзера», бо вартовi були грубими, усiх пiдозрювали, полюбляли обшукувати людей, особливо жiнок. Ловили вiд цього кайф, казала вона. Батько Джиммi говорив, що вона робить iз мухи слона. Хай там як, казав вiн, лише за кiлька тижнiв до iхнього переселення тут стався iнцидент: жiнка-фанатичка з ворожою бiоформою, схованою в балончик з-пiд лаку до волосся. Якийсь агресивний сплайс Еболи чи вiрусу Марбург, посилений геморагiчний. Атакувала вартового, який, усупереч наказу, через спеку зняв маску з обличчя. Жiнку негайно ж застрелили зi струмелета й нейтралiзували в цистернi з хлором, а бiдолаху вартового затягли до сховища Агресивних Бiоформ i замкнули в iзолятор, де вiн розплився в липку калюжу. Нiхто бiльше не постраждав, але, природно, вартовi схвильованi. Це не змiнюе факту, що вона почуваеться тут як в’язень, сказала мама Джиммi. Батько Джиммi вiдповiв, що вона не усвiдомлюе реальностi ситуацii. Хоче бути в безпецi, хоче, щоб ii син був у безпецi? – То це задля мого ж добра? – запитала вона. Водночас неквапом розрiзала французький тост на однаковi кубики. – Задля нашого добра. Задля нас. – Так складаеться, що я не погоджуюся. – Слава Богу, нiчого нового, – вiдповiв батько Джиммi. На думку мами Джиммi, iхнi телефони й електронну пошту зламано, а поважнi маломовнi прибиральники «ЗдороВайзера», якi приходили двiчi на тиждень – завжди парами, – були шпигунами. Батько Джиммi сказав, що в неi параноя, крiм того, iм нiчого приховувати, то нащо цим перейматися? Комплекс «ЗдороВайзер» був не лише новiшим, нiж «ОрганІнк», а й бiльшим. Мiстив два торговельних центри замiсть одного, кращий шпиталь, три данс-клуби, навiть власне поле для гольфу. Джиммi пiшов до Загальноi Школи «ЗдороВайзера», де спершу нiкого не знав. Попри початкову самотнiсть, було не так i погано. Насправдi було навiть добре, бо вiн мiг повторити своi старi витiвки й жарти: дiти в «ОрганІнк» уже звикли до його гримас. Розпочав iз шимпанзе, потiм став удавати, нiби блюе i душиться на смерть, – обидва спектаклi були популярними, – а ще малював собi на животi голу дiвчину, з промежиною там, де в нього був пупок, i змушував ii рухатися. Бiльше вiн не повертався додому на ланч. Зранку його забирав шкiльний автобус – комбiнований сонячно-етаноловий, – увечерi привозив. У школi було ясне привiтне кафе зi збалансованим харчуванням, з етнiчним меню, – вареники, фалафель, – кошерними стравами за вибором, iз соевими продуктами для вегетарiанцiв. Джиммi так тiшився, що не мусить iсти нi з ким iз батькiв, що йому аж голова йшла обертом. Навiть трохи посправнiшав i вже не був найхудiшим у класi. Якщо перерва на ланч iще тривала, а робити було бiльше нiчого, вiн мiг пiти в бiблiотеку й переглядати там старi навчальнi CD-ROMи. Його улюбленцем був папуга Алекс iз «Класичних Студiй Поведiнки Тварин». Джиммi подобався фрагмент, де Алекс вигадав нову назву для мигдалю – корковий горiх, а найбiльше та його частина, коли Алексовi набридли синiй трикутник i жовтий квадрат i вiн сказав: «А тепер я вiдлiтаю. Нi, Алексе, повертайся сюди! Де синiй трикутник? Нi, синiй трикутник?» Проте Алекс був уже за дверима. П’ять зiрочок для Алекса! Якось Джиммi дозволили взяти до школи Вбивцю, де вона – тепер уже офiцiйно вона – стала великим хiтом. – Ох, Джиммi, тобi так щастить, – сказала Вакулла Прайс, перша дiвчина, у яку вiн уклепався. Погладила хутро Вбивцi, бронзова долоня, рожевi нiгтi, i Джиммi вiдчув дриготи, немов ii пальцi пробiгли його тiлом. Батько Джиммi проводив дедалi бiльше часу на роботi, але дедалi менше про неi розповiдав. У «НооШкiрi», подiбно до Ферм «ОрганІнк», були свинони, проте меншi, i використовували iх для розвитку бiотехнологiй, пов’язаних зi шкiрою. Головна iдея полягала в пошуку методу замiни старого епiдермiсу на новий. Не лазерне шлiфування чи дермабразiя[11 - Дермабразiя – метод глибокого механiчного шлiфування шкiри. (Прим. ред.)] короткотривалоi дii, а справжне вiдновлення шкiри, вiльноi вiд зморщок i вад. Для цього корисно було б виростити молоду пухкеньку шкiрну клiтину, яка поглинула б зношенi клiтини шкiри тих, кому ii пересадили, та замiнила б iх на своi копii, як водоростi на ставку. Винагорода в разi успiху була б величезною, пояснював батько Джиммi пiд час однiеi зi щирих чоловiчих розмов вiч-на-вiч, до яких вiн останнiм часом призвичаював сина. Яка заможна й колись молода, колись гарна людина, однаково жiнка чи чоловiк, напхана гормональними препаратами й вiтамiнами, але пригнiчена немилосердним дзеркалом, не продасть свого дому, вiлли в закритому мiстечку для пенсiонерiв, дiтей i душi, аби дiстати нового копняка в сексуальний зад? Як проголошував модний логотип, «“НооШкiра” для старих». Поки що не вдалося знайти цiлковито ефективну методику: дюжина потертих часом, але сповнених надii людей добровiльно зголосилася стати пiддослiдними, не платила за лiкування, але пiдписала вiдмову вiд можливих позовiв. На виходi вони мали такий вигляд, як Створiння Плiсняви з Вiдкритого Космосу, – нерiвномiрний зеленкувато-коричневий тон, шкiра злазить рваними клаптями. Але в «НооШкiрi» були й iншi проекти. Одного вечора батько Джиммi повернувся додому трохи напiдпитку, iз пляшкою шампанського. Джиммi зiйшов йому з дороги, щойно це побачив. Сховав маленького мiкрофона за картиною з морським узбережжям у салонi, а другого за кухонним настiнним годинником – той щогодини кричав голосом iншого птаха, i це страшенно дратувало, – щоб слухати речi, якi його не стосувалися. Вiн зiбрав мiкрофон у школi на уроцi Неотехнологii, використавши стандартнi компоненти з мiнiмiкрофонiв для бездротового комп’ютерного диктування. Пiсля кiлькох модифiкацiй вийшла чудова система для пiдслуховування. – А це нащо? – запитала мама Джиммi. Мала на увазi шампанське. – Ми це зробили, – почувся голос батька Джиммi. – Гадаю, варто трохи посвяткувати. Борюкання; може, вiн намагався ii поцiлувати. – Що зробили? Бахнув корок вiд шампанського. – Ходи, воно тебе не вкусить. Пауза: мусить розлити. Так: брязкiт фужерiв. – За нас. – Що ви зробили? Мушу знати, за що п’ю. Чергова пауза: Джиммi уявив, як батько ковтае слину, як його кадик пiдiймаеться й опускаеться, погойдуеться. – Наш проект нейрорегенерацii. Ми виростили всерединi свинонiв справжню нову тканину кори мозку. Нарештi, пiсля стiлькох провалiв! Подумай про можливостi для жертв iнсультiв i… – Це все, чого ми потребуемо, – сказала мама Джиммi. – Бiльше людей зi свинячими мiзками. Наче iх i так замало? – Ти не можеш хоч раз подумати позитивно? Вiчно той негатив: це недобре, те недобре, усе недобре, як тебе послухати, то нема нiчого достатньо доброго! – Про що подумати позитивно? Про новий вигаданий вами спосiб обдерти купку доведених до вiдчаю людей? – сказала мама Джиммi своiм новим поважним i геть не сердитим голосом. – Господи, яка ж ти цинiчна! – Нi, це ви цинiчнi. Ти та твоi спритнi партнери. Твоi колеги. Це недобре, уся органiзацiя зла, це моральна клоака, i ти це знаеш. – Ми даемо людям надiю! Сподiваюся, це не здирництво! – З цiнами «НооШкiри» – так. Ви здiймаете ажiотаж довкола своiх товарiв, забираете всi iхнi грошi, а коли iхня каса вичерпаеться, то припиняться й операцii. Що ж до тебе та твоiх друзяк, то пацiенти можуть собi гнити. Не пам’ятаеш, про що ми колись розмовляли, чого ми хотiли? Полiпшення життя людей – не лише людей iз грiшми. Колись ти був таким… тодi ти мав iдеали. – Певно, – змученим голосом вiдповiв батько Джиммi. – Я й тепер iх маю. Просто не можу собi iх дозволити. Пауза. Мама Джиммi мусила замислитися над цим. – Хай так, – сказала вона, – знак, що не збираеться складати зброю. – Хай так, е рiзнi дослiдження. Те, що ти робиш, – цей свинячий мозок. Ти втручаешся в будiвельнi елементи життя. Це аморально. Це… святокрадство. Брязь! – по столi. Не рукою. Пляшкою? – Не вiрю власним вухам. Кого ти наслухалася? Ти ж освiчена, сама цим займалася! Це тiльки бiлки, ти це знаеш! У клiтинах i тканинах немае нiчого святого, це просто… – Я знайома з теорiею. – Завдяки цьому маеш чим платити за житло та що покласти на стiл. Не у твоему становищi так високо задирати носа. – Я знаю, – почувся голос мами Джиммi. – Повiр менi, це едине, що я насправдi знаю. Чому ти не можеш знайти якоiсь чесноi роботи? Справдi потрiбноi всiм? – Наприклад, якоi i, наприклад, де? Хочеш, щоб я копав канави? – Ти принаймнi мав би чисте сумлiння. – Нi, це ти мала б! У тебе невротичне почуття вини. Чому ти сама не викопаеш кiлькох канав? Принаймнi поворушила б своiм задом. Може, кинеш курити, – ти ж одноособова фабрика емфiземи, плюс власноручно пiдтримуеш тютюновi компанii. Подумай про це, якщо ти настiльки високоморальна. Це такий народ, що й шестирiчних пiдсаджують, роздаючи iм безплатнi пробники. – Я все це знаю. – Пауза. – Я курю, бо в мене депресiя. Тютюновi фiрми заганяють мене в депресiю, ти заганяеш мене в депресiю, Джиммi заганяе мене в депресiю, вiн перетворюеться на… – Прийми кiлька таблеток, коли в тебе така срана депресiя! – Нема потреби лаятися. – А я думаю, що е! – Те, що батько Джиммi кричить, не така вже й новина, але те, що вiн iще й лаеться, привернуло увагу Джиммi. Може, перейдуть до дii, розiб’ють скло? Вiн боявся – той холодний клубок у шлунку повернувся, а водночас вiдчував, що мусить слухати. Якщо мае статися катастрофа, якийсь остаточний колапс, вiн повинен бути його свiдком. Проте нiчого не вiдбувалося, лише долинув звук, наче хтось виходив iз кiмнати. Хто з них? Хай хто б це був, зараз пiднiметься нагору перевiрити, чи Джиммi спить i чи нiчого не чуе. Тодi можуть позначити галочкою вiдповiдний пункт у своему контрольному списку Чудового Батькiвства, який обое подумки ведуть. Не тi поганi речi, якi вони робили, так сердили Джиммi, а добрi речi. Речi, що мали бути добрими або достатньо добрими для нього. Речi, за якi вони подумки ляскали себе по спинi. Нiчого про нього не знали, що любив, що ненавидiв, за чим сумував. Думали, вiн лише те, що вони бачать. Милий хлопець, однак дурнуватий, трохи паяц. Не найблискучiша зiрка Всесвiту, не числова людина, але не можна мати всього, чого хочеш, принаймнi не цiлковитий невдаха. Хай там як, не вживае нi алкоголю, нi наркотикiв, як багато хлопцiв його вiку, тож постукай по дереву. Вiн чув, як батько сказав колись: «Постукай по дереву», наче Джиммi конче мусив зашкваритися, вийти з колii, але просто ще не встиг цього зробити. Нiчого не знали про ту iншу таемну особу, що жила всерединi нього. Вимкнув комп’ютер, зняв навушники, загасив свiтло й лiг у лiжко, тихо й обережно, бо там уже була Вбивця. Лежала в ногах, iй там подобалося, везькала язичком йому по п’ятах, злизуючи сiль. Було лоскiтно, вiн трусився вiд смiху, iз головою накрившись ковдрою. Молоток Минуло кiлька рокiв. Мусили минути, думае Снiголюд: насправдi не надто iх пам’ятае. Тiльки й того, що в нього ламався голос, а на тiлi з’явилося волосся. Це не викликало в нього особливих дрощiв, хоча, звiсно, якби не з’явилося, було б гiрше. Наросло трохи м’язiв. Вiн почав бачити еротичнi сни та страждати вiд постiйноi втоми. Думав про дiвчат, переважно абстрактно, про дiвчат без голiв i про Вакуллу Прайс iз головою, хоча вона й не хотiла ходити з ним. А прищi, були вони в нього? Чи це тому? Не може згадати, хоча, за спогадами, обличчя його суперникiв були ними всипанi. «Корковий горiх», – казав вiн усiм, хто його агрив[12 - Дратував (сленг.).]. Усiм, крiм дiвчат. Нiхто, опрiч нього й папуги Алекса, не знав достеменно, що означае «корковий горiх», тож це було доволi образливо. Стало модним серед дiтей Комплексу «ЗдороВайзер», тому Джиммi вважали середньо-крутим. Гей, корковий горiху! Його таемним найлiпшим другом була Вбивця. Промовисто, що едина особа, з якою вiн мiг розмовляти, – це енунс. Наскiльки можливо, уникав спiлкування з батьками. Тато був корковим горiхом, а мама занудою. Вiн уже не боявся iхнього негативного електрополя, просто вони його втомлювали, чи принаймнi так вiн собi сказав. У школi вiн iх люто зраджував. Малював очi на кiсточках обох вказiвних пальцiв, а великi пальцi ховав у кулаки. Тодi рухав великими пальцями вниз i вгору, щоб змусити роти розкриватися й закриватися, показував, як цi двi руко-лялечки сваряться. Права рука – Лихий Тато, лiва рука – Праведна Мама. Лихий Тато бушував, теоретизував i виголошував помпатичну маячню. Праведна Мама скаржилась i звинувачувала. У космологii Праведноi Мами Лихий Тато був единим джерелом гемороiдiв, клептоманii, глобального конфлiкту, несвiжого дихання, лiнiй розламу тектонiчних плит i засмiчених зливних труб, а ще всiх мiгреней i менструальних спазмiв, яких зазнавала Праведна Мама. Це його шоу в iдальнi було хiтом; збирався цiлий натовп iз проханням: «Джиммi, Джиммi, давай Лихого Тата!» Іншi дiти мали силу варiацiй i пропозицiй, зачерпнутих iз життя власних батькiвських одиниць. Дехто пробував малювати очi собi на пальцях, але вони не були такими майстрами дiалогу. Зайшовши задалеко, Джиммi вiдчував провину. Не годилося показувати, як Праведна Мама плаче в кухнi, бо iй луснули яйники; не варто було влаштовувати сексуальну сцену з Понедiлковими Спецiальними Рибними Паличками, двадцять вiдсоткiв Справжньоi Риби, – Лихий Тато звалився на одну з них i порвав на шматки вiд пристрастi, бо Праведна Мама дулася в порожнiй коробцi з-пiд печива й не хотiла вийти. Цi скетчi були негiдними, хоча, звiсно, це його не зупиняло. Ще й були дуже близькими до неприемноi правди, яку Джиммi не хотiлося дослiджувати. Але iншi дiти заохочували його, а вiн не мiг опиратися оплескам. – Усе гаразд, Убивце? – питав вiн. – Не було це надто ницо? Ницо – це слово, яке вiн нещодавно вiдкрив. Праведна Мама часто його вживала. Убивця лизала йому носа. Завжди йому пробачала. Одного дня Джиммi повернувся зi школи, а в кухнi на столi лежала записка. Вiд його мами. Щойно вiн побачив напис зверху – «Для Джиммi», двiчi пiдкреслений чорним, – як уже знав, що буде в тiй записцi. «Любий Джиммi, – було там написано. – Ля-ля-ля, достатньо довго страждала вiд докорiв сумлiння, ля-ля-ля, не можу бiльше вести життя, не лише позбавлене власного сенсу, але й ля-ля-ля». Знае, що, ставши достатньо дорослим, Джиммi обдумае наслiдки ля-ля-ля, погодиться з нею та зрозумiе. Вона вийде на зв’язок iз ним пiзнiше, якщо буде така змога. Ля-ля-ля, ii неодмiнно шукатимуть, тож вона мусить сховатися. Це рiшення прийняла не без глибоких роздумiв, душевного розтину та страждання, але ля-ля-ля. Вона завжди дуже його любитиме. Може, вона й любила Джиммi, думае Снiголюд. По-своему. Хоча тодi вiн у це не вiрив. З iншого боку, може, i не любила. А все-таки мала б вiдчувати до нього позитивнi емоцii. Невже не повинно iснувати жодного материнського зв’язку? «П. С., – приписала вона. – Я забрала iз собою Вбивцю, щоб випустити ii на волю, бо знаю, що вона буде щасливiшою, живучи диким вiльним життям у лiсi». У це Джиммi теж не вiрив. Не тямився з лютi. Як вона могла? Убивця належала йому! І Вбивця – свiйська тваринка, сама буде безпорадною, не зможе про себе подбати, перший же голодний звiр порве ii на пухнастi чорно-бiлi клаптi. Але мати Джиммi та до неi подiбнi мусили мати рацiю, думае Снiголюд, а Вбивця та iншi звiльненi енунси чудово впоралися, бо як iнакше пояснити iхню дратiвливо-велику популяцiю, що заселила цей перелiсок? Джиммi сумував тижнями. Нi, мiсяцями. За ким вiн сумував бiльше? За мамою чи за модифiкованим скунсом? Мати залишила ще одну записку. Не записку – безсловесне послання. Зламала домашнiй комп’ютер батька Джиммi: не просто стерла вмiст – розтрощила його молотком. Насправдi вдалася до всiх iнструментiв iз набору «Мiстер Домашнiй Майстер», який батько Джиммi старанно утримував, хоча рiдко ним користувався. Ще дужче розтрощила власний комп’ютер. Отож, нi батько Джиммi, нi люди з «КорпБеКорпу», якi невдовзi з’явилися, гадки не мали, якi закодованi листи вона могла надсилати, яку iнформацiю могла скинути й забрати iз собою. Що ж до того, як проминула контрольнi пункти й ворота, казала, що йде лiкувати зубний канал до стоматолога в одному з Модулiв. Мала документи, усi потрiбнi дозволи, а iсторiя була правдивою: спецiалiст iз зубних каналiв зi стоматологiчноi клiнiки «ЗдороВайзера» злiг з iнфарктом, заступника ще не призначено, тож удалися до лiкарiв iззовнi. Вона справдi умовилася зi стоматологом iз Модуля, що виставив потiм татовi Джиммi рахунок за час, на який вона не з’явилася. (Тато Джиммi вiдмовився платити, бо це не вiн пропустив вiзит, пiзнiше вони зi стоматологом кричали один на одного по телефону.) Не мала при собi жодного пакунка, жодного багажу, була надто розумною для цього. Замовила чоловiка з «КорпБеКорпу» як охоронця пiд час короткоi поiздки на таксi вiд закритоi залiзничноi станцii через плебурб до навколишньоi стiни Модуля, як це зазвичай робили. Нiхто нi про що ii не питав, була знайомою постаттю, мала заявку, пропуск i все потрiбне. Бiля ворiт Корпусу нiхто iй до рота не заглядав, бо що там побачиш: хворого нерва не видно. Чоловiк iз «КорпБеКорпу» або мусив бути з нею в змовi, або ж його позбулися. Хай там як, не повернувся, i його бiльше не знайшли. Так принаймнi казали. Це справдi наробило галасу. Означало, що до справи були причетнi iншi люди. Але якi iншi та якою була iхня мета? Конче треба це з’ясувати, казали хлопцi з «КорпБеКорпу», якi допитували Джиммi. Чи мати Джиммi щось колись йому казала? – розпитував КорпБеКошник. «Тобто що щось?» – вiдповiдав Джиммi. Були розмови, якi вiн пiдслухав зi своiм мiнiмiкрофоном, але не хотiв про них розповiдати. Час вiд часу мати щось таке плела, що все зруйноване й нiколи вже не буде таким, як ранiше, як пляжний будиночок, що був у ii сiм’i, коли вона була малою, i який змило разом iз рештою пляжу, а ще доволi численними схiдними прибережними мiстами, коли рiвень моря швидко пiднявся, а потiм з’явилася величезна припливна хвиля через вулкан на Канарських островах. (Вони вивчали це в школi, у роздiлi геолономiки. Вiдеосимуляцiя сподобалася Джиммi, здавшись йому напрочуд живою.) Ще вона пхинькала про грейпфрутовий сад свого дiда у Флоридi, що висох, як гiгантська родзинка, коли не стало дощiв. Того ж року озеро Окiчобi скорчилося до смердючоi болотноi калюжi, а Еверглейдс горiв три тижнi поспiль. Але всi батьки так нарiкали. «Пам’ятаеш, як можна було iздити куди завгодно? Пам’ятаеш, як усi жили в плебурбах? Пам’ятаеш, як можна було без остраху летiти будь-куди на свiтi? Пам’ятаеш Нью-Йорк ще до Нового Нью-Йорка? Пам’ятаеш, як голосування було важливим?» Це все було стандартними партiями руко-лялечок з обiднiх спектаклiв. «Ох, як добре було колись! Бу-у-а. А зараз я йду до коробки з-пiд печива. Жодного сексу цiеi ночi!» Його мама було просто мамою, сказав Джиммi КорпБеКошнику. Робила те саме, що й усi мами. Багато курила. – Вона належала до якоiсь, скажiмо, органiзацii? Приходили додому якiсь дивнi люди? Вона багато розмовляла по мобiльнику? – Будемо вдячнi за все, чим ти зможеш нам допомогти, синку, – сказав iнший КорпБеКошник. Це «синку» його зачепило. Джиммi сказав, що нiчого такого не помiчав. Мама Джиммi залишила йому нове вбрання, розмiру, до якого, на ii думку, вiн невдовзi мав дорости. То було днище, як усе, що вона купувала. Ще й замале. Запхнув усе до шухляди. Можна сказати, що його батька ця iсторiя прибила, вiн перелякався. Його дружина порушила всi книжнi правила, мусила вести якесь iнше життя, а вiн про це й не здогадувався. Такi речi кидають на чоловiка недобру тiнь. Вiн казав, що в знищеному нею домашньому комп’ютерi не було жодноi важливоi iнформацii, але однаково мусив так сказати, а перевiрити неможливо. Тодi його допитували, не вдома, деiнде, i доволi довго. Можливо, з тортурами, як у старих фiльмах чи на певних огидних вебсайтах, з електродами, гумовими палицями й розпеченими цвяхами, Джиммi дуже цим переймався, i йому було фiгово. Чому вiн не побачив, як усе це наближаеться, i не вiдвернув, замiсть гратися в негiдного черемовця? Доки батька не було, удома сидiли двi чавуннi КорпБеКошницi. Доглядали Джиммi, принаймнi так це називалося. Одна усмiхнена, iнша iз застиглим виразом обличчя. Часто телефонували по своiх ефiрниках, переглядали альбоми з фотографiями, нишпорили в шафах матерi Джиммi й намагалися його розговорити. «Вона була справдi вродливою. Гадаеш, мала друга? Часто вибиралася до плебурба?» «Нащо iй туди вибиратися?» – сказав Джиммi, а вони вiдповiли, що декому там подобаеться. «Чому?» – спитав Джиммi, а та iз застиглим обличчям сказала, що е всiлякi збоченцi, а усмiхнена зареготала, почервонiла й додала, що там можна здобути те, чого тут нема. «Що саме?» – хотiв був запитати Джиммi, але промовчав, бо вiдповiдь могла б уплутати його в новi запитання про те, що матерi подобалося або що вона хотiла здобути. Вiн достатньо зраджував ii в шкiльнiй ЗдороВайзерськiй iдальнi й не збирався бiльше цього робити. Обидвi жiнки готували огиднi омлети, твердi, як пiдошва. Намагалися пробити оборону Джиммi, годуючи його. Коли ж це не спрацювало, розморожували обiди в мiкрохвильовцi й замовляли пiцу. «То твоя мати часто ходила до торговельного центру? Ходила на танцi? Б’юся об заклад, що так». Джиммi кортiло iх звiздонути. Був би дiвчинкою, мiг би заридати, змусивши iх спiвчувати йому й заткнутися. Повернувшись звiдти, де його тримали, батько Джиммi ходив на консультацii до психолога. Мав такий вигляд, наче потребував цього, його обличчя було зеленим, очi – червоними й опухлими. Джиммi теж ходив на консультацii, але це був згаяний час. – Ти мусиш бути нещасним, вiдколи мати зникла. – Так, справдi. – Ти не повинен звинувачувати себе, синку. Не твоя провина, що вона пiшла. – Про що ви? – Усе гаразд, можеш висловити своi емоцii. – Якi емоцii ви хочете, щоб я висловив? – Ти не мусиш бути неприязним, Джиммi, я знаю, як ти почуваешся. – Якщо ви вже знаете, то чого мене питаете? І так далi. Тато сказав Джиммi, що вони обидва чоловiки, тож мусять прориватися як можуть. І вони проривалися. Проривалися й проривалися, щоранку наливали собi помаранчевий сiк, складали посуд у посудомийку, якщо не забували, а пiсля кiлькох тижнiв проривання обличчя батька Джиммi вже не було зеленуватим, i вiн почав грати в гольф. Схоже, у глибинi душi вiн не так уже й погано почувався, коли найгiрше минуло. Почав насвистувати пiд час голiння. Голився частiше. Пiсля доволi довгого вiдтинка часу до них перебралася Рамона. Життя набуло iнших контурiв, звелося до дедалi вибуховiших турiв сексу з хихотiнням за зачиненими дверима, що не були, однак, звуконепроникними. Джиммi тим часом пiдкручував музику й намагався не слухати. Мiг сховати в iхнiй кiмнатi жучка та стати спiвучасником шоу, але йому бридко було й думати про це. Правду кажучи, це все його бентежило. Якось вони з батьком зiткнулися в коридорi на верхньому поверсi, i це було обтяжливо для обох. Батько Джиммi мав на собi купальний рушник, вуха смiшно стирчали при головi, щоки почервонiли вiд нещодавнього еротичного змагання. Джиммi почервонiв вiд сорому й удав, що не помiтив. Цi два переповнених гормонами закоханих кролики могли мати достатньо пристойностi, щоб займатися цим у гаражi, замiсть перепихатись у Джиммi пiд носом. Через них вiн почувався невидимим. Не сказати, що хотiв би почуватися якось iнакше. «Вiдколи це тривало?» – замислився тепер Снiголюд. Чи вони обое займалися цим за загородами свинонiв, у бiокостах i фiльтромасках? Вiн так не вважав, його батько був оленем, але не засранцем. Звiсно, це могло й поеднуватися: засраний олень, оленячий засранець. Але його батько (так йому принаймнi здавалося) був надто незграбним i невмiлим брехуном, не мiг твердо стати на шлях зради так, щоб це не привернуло материноi уваги. Хоча, може, i привернуло. Може, тому вона й утекла або почасти тому. Не замахнешся молотком, не кажучи вже про електричну викрутку та трубний ключ, на комп’ютер чоловiка, якщо вiн не розлютив тебе вкрай. Не те щоб вона загалом не була розлючена: ii гнiв вийшов далеко за межi одного-единого мотиву. Що бiльше Снiголюд про це думае, то бiльше переконуеться, що Рамона з його батьком зберiгали цноту. Чекали, доки мати Джиммi забереться геть, розсипавшись на пiкселi, i тiеi ж митi впали одне одному в обiйми. Інакше не було б цього тривалого бездоганного цнотливого витрiщання в Бiстро Андре в «ОрганІнк». Якби мiж ними щось було, на людях вони трималися б офiцiйно й байдуже, уникали б одне одного, влаштовуючи собi швидкi бруднi побачення в задимлених закамарках, плутаючись у власних вiдiрваних гудзиках i зламаних «блискавках» на офiсних килимах, обгризаючи одне одному вуха на стоянках машин. Не морочили б собi голови тими антисептичними ланчами, коли батько втуплювався в стiл, а Рамона тим часом розрiджувала сиру моркву. Не стiкали б слиною над зеленню та пирогами зi свининою, використовуючи малого Джиммi як живий щит. Нi, Снiголюд iх не засуджуе. Вiн знае, як це бувае – або бувало. Тепер вiн дорослий, i в нього значно гiршi речi на совiстi. Хто вiн, щоб iх звинувачувати? (Вiн iх звинувачуе.) Рамона садовила Джиммi, дивилася на нього великими щирими розмазаними очима в чорнiй бахромi вiй i казала: знае, що йому дуже тяжко, що це травма для них усiх, що iй теж тяжко, хоча вiн, знаеш, може так не думати, i вона розумiе, що не замiнить йому справжньоi матерi, але сподiваеться, що вони можуть бути друзями. Джиммi сказав: «Звiсно, чому нi», бо, незалежно вiд зв’язку з батьком, Джиммi вона подобалася, i вiн хотiв зробити iй приемнiсть. Вона спробувала. Смiялася з його жартiв, iнколи з певним запiзненням, – не була словесною людиною, згадав вiн. Час вiд часу, коли батька не було, готувала для них у мiкрохвильовцi вечерю для себе та Джиммi, ii коником були лазанья i салат «Цезар». Подеколи переглядала з ним DVD-фiльми, сiдала поруч на канапi, зробивши спершу миску попкорну й поливши його розтопленим замiнником масла. Занурювала в попкорн жирнi пальцi й облизувала iх пiд час особливо страшних епiзодiв. Джиммi тим часом намагався не дивитися iй на груди. Питала, чи не хотiв би вiн про щось у неi дiзнатися, ну, знаеш. Вона та його тато, i що сталося з подружжям. Вiн казав, що не хоче. Уночi потайки сумував за Вбивцею. Також – у якомусь не до кiнця зрозумiлому закамарку – за своею справжньою дивною незадовiльною жалюгiдною мамою. Куди вона пiшла, яка небезпека iй загрожуе? Те, що загрожуе, було очевидним. Їi шукатимуть, вiн це знав, а якби був нею, не хотiв би, щоб його знайшли. Але вона написала, що вийде на зв’язок iз ним, то чому ж цього не робила? За певний час вiн отримав кiлька поштiвок з англiйськими марками, тодi з аргентинськими. Були пiдписанi «тiтка Монiка», але вiн знав, що це вiд неi. «Сподiваюся, у тебе все гаразд», i бiльше нiчого. Мусила знати, що цi поштiвки прочитае сотня шпигунiв, перш нiж вони дiстануться Джиммi. І мала рацiю, бо пiсля кожноi з них приходили КорпБеКошники й випитували, хто така тiтка Монiка. Джиммi казав, що не знае. Не думав, що його мама справдi була в тiй краiнi, звiдки походили марки, вона занадто розумна для цього. Мусила зробити так, щоб хтось iнший вислав iх замiсть неi. Чи вона йому не довiряла? Очевидно, нi. Вiн вiдчував, що розчаровував ii, пiдвiв у чомусь суттевому. Нiколи не мiг зрозумiти, чого вiд нього вимагали. Якби ж вiн мав ще один шанс зробити ii щасливою. – Я – це не мое дитинство, – уголос промовив Снiголюд. Ненавидить цi спогади. Не може iх вимкнути, не може змiнити теми, не може вийти з кiмнати. Йому потрiбна бiльша внутрiшня дисциплiна або ж мiстична силаба, яку вiн мiг би раз у раз повторювати, щоб зберегти рiвновагу. Як це називалося? Мантри. Вони вивчали таке в початковiй школi. «Добре, класе, а зараз сидiмо тихо, як мишки, ти теж, Джиммi. Сьогоднi вдаймо, що ми живемо в Індii та промовляемо мантри. Як весело, правда? Виберiть слово, кожен свое, щоб у кожного була власна особлива мантра». – Тримайся слiв, – каже вiн собi. Дивнi слова, старi слова, рiдкiснi слова. Валентнiсть. Норна. Серендiпiтi. Арпеджiо. Хтивiсть. Зникнувши йому з голови, зникнуть звiдусiль, назавжди. Наче iх нiколи й не було. Деркач Деркач з’явився за кiлька мiсяцiв до зникнення матерi Джиммi. Цi двi подii сталися того ж року. Який був зв’язок мiж ними? Жодного, крiм того, що вони добре знаходили спiльну мову. Деркач був одним iз мiзерноi жменьки приятелiв Джиммi, якi подобалися матерi. Переважно вона вважала його друзiв-хлопцiв дитякуватими, а дiвчат – безголовими або гулящими. Вона нiколи не вживала цих слiв, але можна було так сказати. А от Деркач – Деркач був iншим. Дорослiшим, як вона казала, насправдi дорослiшим за багатьох дорослих. З ним можна було вести об’ективну розмову, у якiй подii та гiпотези простежувалися й вели до логiчних висновкiв. Не те щоб Джиммi був колись свiдком iхнiх розмов, але вони мусили розмовляти, бо iнакше вона так не сказала б. Коли та як вiдбувалися цi логiчнi дорослi розмови? Вiн часто мiркував про це. – Твiй друг iнтелектуально чесний, – казала мати Джиммi. – Вiн себе не дурить. Тодi глянула на Джиммi тими синiми очима, з добре знайомим йому виглядом ти-завдав-менi-болю. Якби ж тiльки вiн мiг бути таким – iнтелектуально чесним. Черговий загадковий пункт таемного табеля, переховуваного його матiр’ю в якiйсь ментальнiй кишенi. Згiдно з цим табелем, вiн ледь-ледь набирав прохiдний бал. «Джиммi лiпше впорався б з iнтелектуальною чеснiстю, якби бiльше старався». І якби, срака, знав, що це означае. – Я не хочу вечеряти, – казав вiн iй знов i знов. – Просто щось перехоплю. Як хоче корчити болiсну мiну, то хай демонструе ii кухонному годиннику. Вiн його переналаштував, тож дрiзд кричав пугу, а сова кар-кар. Хай для рiзноманiтностi розчаровуеться цим. Вiн сумнiвався в чесностi Деркача, iнтелектуальнiй чи якiйсь iншiй. Знав про нього трохи бiльше, нiж мати. Коли мати Джиммi рвонула в далечiнь, побушувавши з молотком, Деркач мало що сказав. Не схоже було, щоб його це захопило зненацька чи шокувало. Сказав лише, що деякi люди мусять змiнюватися, а для цього iм треба бути деiнде. Сказав, що хтось може бути у твоему життi, а потiм бiльше нi. Сказав, що Джиммi варто почитати стоiкiв. Ця остання частина дещо дратувала: часом Деркач надто захоплювався повчанням i зловживав цим варто. Але Джиммi цiнував його спокiй i ненастирливiсть. Звiсно, Деркач тодi ще не був Деркачем: звався Гленном. Чому два «н», а не так, як пишеться зазвичай? – Мiй тато любив музику, – пояснював Деркач, коли Джиммi зблизився з ним настiльки, щоб запитати, а це вiдбулося не вiдразу. – Назвав мене на честь покiйного пiанiста, якогось молодого генiя з двома «н»[13 - Маеться на увазi Гленн Гульд (1932–1952), який певними рисами характеру нагадуе Деркача.]. – То вiн змушував тебе вчити музику? – Нi, – вiдповiв Деркач. – Нiколи нi до чого мене не змушував. – То в чому суть? – Чого? – Твого iменi. З двома «н». – Джиммi, Джиммi, – сказав Деркач. – Не в усьому е суть. Снiголюдовi складно думати про Деркача як про Гленна, бо пiзнiша його особистiсть цiлковито витiснила бiльш ранню. На думку Снiголюда, iпостать Деркача мусила там бути вiд самого початку: нiколи не було справжнього Гленна, Гленн був лише маскуванням. Тож у спогадах Снiголюда Деркач нiколи не Гленн, не Гленн, вiн же Деркач, не Деркач / Гленн, не Гленн, пiзнiший Деркач. Завжди просто Деркач, ясно та просто. Хай там як, Деркач економить час, думае Снiголюд. Навiщо тi риски чи дужки, як нема в них нагальноi потреби? Деркач з’явився в ЗдороВайзерськiй школi у вереснi-жовтнi, одному з тих мiсяцiв, якi колись називали осiнню. Був ясний теплий сонячний день, що нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших. Деркача перевели в межах якоiсь операцii мисливцiв за головами з його батькiвською одиницею: звична рiч у Комплексах. Дiти приходили та йшли, парти заповнювались i порожнiли, дружба була умовною. Джиммi не звернув особливоi уваги, коли Деркача представили iхньому класу. Зробила це Динi Райлi, iхня класна керiвничка й учителька Ультратексту. Насправдi ii звали не Динi, це було прiзвисько, яке вживали хлопцi з класу, – але Снiголюд не пригадуе справжнього iменi. Вона не повинна була схилятися над його читекраном так низько, що ii великi круглi груди майже торкалися його плеча. Не повинна була носити тiсну футболку «НооШкiри», заправлену в шорти на «блискавцi», це надто вiдволiкало. Тож коли Динi оголосила, що Джиммi поводить свого нового однокласника Гленна школою та все йому покаже, то запала тиша, пiд час якоi Джиммi намагався розшифрувати, що саме вона сказала. – Джиммi, я попросила, – звернулася Динi. – Так, звiсно, – вiдповiв Джиммi, закочуючи очi та щирячись, але не перетинаючи межi. Клас реготнув, навiть мiс Райлi вiдреагувала мимовiльною стриманою усмiшкою. Зазвичай вiн умiв обкрутити ii своiми хлоп’ячими чарами. Вiн любив уявляти: якби не те, що вiн неповнолiтнiй, а вона його вчителька й пiдлягае покаранню за аб’юз, прогризла б стiни його спальнi, щоб занурити своi жадiбнi пальцi в його юну плоть. Джиммi був тодi самовпевненим, думае Снiголюд iз поблажливiстю та крихтою заздростi. Очевидно, був теж нещасливим. Поза всяким сумнiвом, був нещасливим. Укладав у це багато енергii. Коли Джиммi зосередився на Деркачевi, побачене не надто його втiшило. Той був трохи вищим за Джиммi, дюйми на два, а ще худiшим. Пряме темно-каштанове волосся, засмагла шкiра, зеленi очi, напiвусмiшка, холодний погляд. Одяг темний, без логотипiв, малюнкiв чи написiв, – безiменний. Можливо, був старшим за iнших або ж намагався так поводитися. Джиммi задумався, яким видом спорту вiн займався. Не футбол, нiчого надто силового. Недостатньо високий для баскетболу. На думку Джиммi, не скидався нi на командного гравця, нi на дурня, що наривався б на травму. Може, тенiс (Джиммi сам грав у тенiс). Пiд час ланчу Джиммi забрав Деркача, вони трохи попоiли, – Деркач узяв два величезних сойбургери та великий шматок пирога з кокосовим смаком, можливо, намагався набрати вагу, – а потiм обiйшли згори донизу та знизу догори всi зали, позаглядали в класи й лабораторii, а Джиммi коментував. «Ось спортзал, ось бiблiотека, ось рiдери, можеш записатися перед полуднем, це душ для дiвчат, там начебто просвердлили дiрку в стiнi, але я не знайшов. Якщо хочеш курнути, то не в цьому кутку, його засвiтили, у вентиляцii Безпека поставила мiнiкамеру, не дивися туди, бо знатимуть, що ти в курсi». Деркач оглядав усе мовчки. Нiчого не розповiв про себе. Єдиний його коментар: хiмiчна лабораторiя – це дно. Ну що ж, подумав Джиммi. Хочеш бути дятлом, справа твоя, це вiльна краiна. До нього мiльйони вже здiйснили такий самий життевий вибiр. Дратувався, що сам вiн розпинаеться та джерготить, а Деркач кидае тим часом короткi байдужi погляди й усмiхаеться половиною обличчя. А все-таки щось у Деркачевi було. Цей рiзновид холодноi замкнутостi завжди iмпонував Джиммi в iнших людях: вiдчуття стриманоi енергii, прихованоi в резервi для чогось важливiшого, нiж його теперiшне товариство. Джиммi виявив, що хоче вразити Деркача, викликати його реакцiю; це було однiею з його слабкостей – непокоiтися, що думають про нього iншi. Тож пiсля школи спитав Деркача, чи не хоче вiн пiти до одного з торговельних центрiв, погуляти там, подивитися цiкавинки, може, будуть дiвчата, а Деркач вiдповiв: чому нi? Зрештою пiсля школи в Комплексi «ЗдороВайзер», як i в будь-якому iншому Комплексi, дiтям iхнього вiку й так не було чого робити, жодних гуртових розваг. Не те що в плебурбах. Казали, що там дiти ганяють зграями, цiлими ордами. Чекають, доки чиiхось батькiв не буде вдома, а тодi беруться за роботу: роем набиваються туди, увалюють гучну музику, п’ють, гудуть, курять траву, трахають усе, включно з домашнiм котом, розносять меблi, колються, ловлять передоз. Чудово, думав Джиммi. Та в Закритому Комплексi гайки було мiцно закручено. Нiчнi патрулi, комендантськi години для юних умiв, собаки, що нюхом чули важкi наркотики. Якось вони розслабилися, впустили справжню групу – Бруднi Хлопцi Плебурга, та дiйшло до чогось схожого на заворушення, тож це було вперше й востанне. Але за це Деркача перепрошувати не треба. Вiн сам дитя Комплексу, знав, як воно. Джиммi сподiвався, що в торговельному центрi матиме нагоду побачити Вакуллу Прайс, досi був у неi типу закоханий, але пiсля ii промови цiную-тебе-як-свого-друга, що геть його зламала, пробував то з однiею дiвчиною, то з iншою, дiставшись – наразi – бiлявки Лiнди-Лi. Лiнда-Лi належала до веслярськоi команди, мала м’язистi стегна й iмпозантнi груднi м’язи, а ще за нагоди контрабандою проводила його до спальнi. Була пискатою та досвiдченiшою за Джиммi. Щоразу, пiшовши з нею, вiн почувався так, наче його втягнуто в Патiнко[14 - Гральний автомат, популярний в Японii.], свiтло мерехтить, металевi кульки хаотично рухаються i каскадами падають до рiзних кишень. Лiнда-Лi не надто йому подобалася, але мусив ii триматися, не мiг дозволити, щоб вона викреслила його зi списку. Може, вiн поставить Деркача до неi в чергу – зробить йому послугу, здобувши так вдячнiсть i рiвнiсть. Мiркував, якi дiвчата подобаються Деркачевi. Досi не було жодних сигналiв. Але в торговельному центрi не було нi Вакулли, нi Лiнди-Лi. Джиммi намагався зателефонувати Лiндi-Лi, та ii номер був недоступний. Тож Джиммi й Деркач кiлька разiв зiграли в «Тривимiрну Облогу Вейко» в гральному залi, з’iли кiлька «СояМоябургерiв» – цього мiсяця без яловичини, як сповiщало меню на табло, – випили заморожене «Кавiжанкапучiно» та ще взяли по половинi «Стрибатончика», щоб поповнити запаси енергii, а головне, додати стероiдiв. Тодi кружляли критими переходами з фонтанами та пластиковою папороттю, слухаючи музику для купання у ваннi, яку там завжди крутили. Деркач так i не розговорився, тож Джиммi мав уже сказати, що мусить iти додому виконувати домашнi завдання, коли на горизонтi з’явилася визначна картина: Динi Райлi з якимось чоловiком повернула до данс-клубу лише для дорослих. Вона змiнила шкiльний одяг, мала на собi вiльний червоний жакет поверх обтислоi чорноi сукнi, а чоловiк обiймав ii за талiю пiд жакетом. Джиммi штовхнув Деркача. – Гадаеш, тримае руку iй на дупi? – запитав вiн. – Це геометрична проблема, – вiдповiв Деркач. – Опрацюй це. – Що? – перепитав Джиммi. – Як? – Задiй своi нейрони, – промовив Деркач. – Крок перший: обчисли довжину чоловiковоi руки, використавши другу видиму руку за стандарт. Припущення: обидвi руки приблизно однаковi. Крок другий: обчисли кут згинання в лiктi. Крок третiй: обчисли кривизну дупи. Тут може виявитися потрiбною апроксимацiя через брак доступних верифiкацii вимiрiв. Крок четвертий: обчисли розмiр долонi, використавши видиму долоню, як зазначено вище. – Я не числова людина, – сказав Джиммi, регочучи. Але Деркач вiв далi: – Тепер треба розглянути всi можливi розмiщення долонь. Талiя: виключено. Верх правоi сiдницi: виключено. Дедуктивним методом визначаемо, що найбiльш iмовiрними е низ правоi сiдницi або стегно. Можлива також позицiя руки мiж двома сiдницями, але це ускладнювало б об’ектовi процес ходи, а не помiчено нi накульгування, нi спотикання. Вiн доволi добре копiював iхнього вчителя хiмлабу – задiй-своi-нейроннi-ланцюги й уривчаста скута мова, схожа на гавкання. Бiльш, нiж доволi добре, – добре. Тепер уже Деркач бiльше подобався Джиммi. Нарештi мiж ними знайшлося щось спiльне, у хлопця принаймнi е почуття гумору. Але Джиммi вiдчував i певну загрозу. Вiн сам був добрим iмiтатором, мiг скопiювати майже всiх учителiв. Ану ж Деркач виявиться кращим? Вiдчував, що водночас i ненавидить Деркача, i симпатизуе йому. Але наступними днями Деркач не влаштовував жодних публiчних виступiв. Уже тодi Деркач мав щось особливе, думае Снiголюд. Не те щоб був популярним, але людей тiшила його повага. Не лише дiтей, а й учителiв. Дивився на них так, нiби слухав, наче те, що вони казали, було вартим його цiлковитоi уваги, хоча вiн нiколи саме так не казав. Вiн викликав захоплення – не надмiрне, проте достатне. Випромiнював потенцiал, але потенцiал чого? Нiхто цього не знав, тож люди його побоювалися. І ще це темне лаконiчне вбрання. «Мозкошкварка» Вакулла Прайс була партнеркою Джиммi в нанотех бiохiмi, але ii батька вполювали мисливцi за головами з iншого Комплексу на другому боцi континенту, тож вона сiла у швидкiсний поiзд, i бiльше ii не бачено. Пiсля вiд’iзду Вакулли Джиммi весь тиждень нудив свiтом i навiть лайливi конвульсii Лiнди-Лi не могли його втiшити. Вiльне мiсце Вакулли за лабораторним столом зайняв Деркач, якого за такоi нагоди забрали з його самотньоi позицii спiзнiлого новачка ззаду кiмнати. Деркач був дуже розумним – навiть за мiрками ЗдороВайзерськоi школи, з ii надмiром генiiв i полiматiв; без жодних проблем опинився на вершинi рейтингу. Виявився чудовим у нанотех бiохiмi, вони разом iз Джиммi працювали над проектом сплайсингу мономолекулярних шарiв i створили врештi-решт потрiбну пурпурову нематоду, використовуючи кольоркодер примiтивних водоростей, – достроково й без тривожних варiацiй. Джиммi й Деркач спiльно проводили обiднi перерви, а тодi – не щодня, не були геями чи ще щось таке, але принаймнi двiчi на тиждень зустрiчалися пiсля школи. Спершу грали в тенiс на кортi за домом Деркача, проте Деркач поеднував методику з латеральним мисленням, а Джиммi був поривчастим i недостатньо витонченим, тож це було не надто продуктивно, i вони закинули тенiс. Або, пiд претекстом готування домашнiх завдань, що iнколи й справдi виконували, закривалися в Деркачевiй кiмнатi, де грали в комп’ютернi шахи чи тривимiрки, чи «Швидкого Усаму», кидаючи жереб, кому дiстануться Невiрнi. Деркач мав два комп’ютери, тож вони могли сидiти нарiзно, спиною один до одного. – Чому ми не використовуемо справжнього набору? – запитав якось Джиммi, коли вони грали в шахи. – Старий рiзновид. Із пластиковими фiгурками. Якось дивно було, що обидва сидять у тiй самiй кiмнатi, повернувшись спинами, i грають на комп’ютерах. – Чому? – запитав Деркач. – Хай там як, це справжнiй набiр. – Нi, несправжнiй. – Гаразд, звiсно, але пластиковi фiгурки – теж нi. – Як це? – Справжнiй набiр у тебе в головi. – Фальшак! – вигукнув Джиммi. Це було добре слово, вiн витяг його зi старого DVD, вони використовували його, щоб вилаяти один одного за надмiрну помпатичнiсть. – Грубий фальшак! Деркач засмiявся. Деркач зациклювався на грi, хотiв грати та грати в неi, удосконалюючи своi атаки, аж доки не переконувався, що виграе принаймнi дев’ять разiв iз десяти. Вони цiлий мiсяць мусили грати в «Навалу варварiв» («Перевiр, Чи Можеш Ти Змiнити Історiю!»). Одна сторона мала мiста й багатства, друга – орди i – часто, хоча не завжди, – бiльшу жорстокiсть. Або варвари розвалювали мiста, або ж валили iх самих, але завжди треба було починати з iсторичноi розстановки сил, а тодi вже йти далi. Рим проти вiзиготiв, Давнiй Єгипет проти гiксосiв, ацтеки проти iспанцiв. Дотепно, що ацтеки представляли цивiлiзацiю, а iспанцi були варварськими ордами. Можна було налаштовувати гру за умови, що використовуеш реальнi суспiльства чи племена. Якийсь час Деркач i Джиммi змагалися, хто вигадае загадковiшу пару. – Печенiги проти Вiзантii, – сказав Джиммi одного пам’ятного дня. – Хто такi, сука, тi печенiги? Ти iх вигадав, – заперечив Деркач. Але Джиммi знайшов iх в Енциклопедii «Британнiка» 1957 року видання, що з якоiсь забутоi причини зберiгалася на CD-ROM у шкiльнiй бiблiотецi. Вiн знав роздiл i рядок. – Матфей Едеський згадував про них як про негiдникiв i кровожерних бестiй, – упевнено сказав вiн. – Вони були наскрiзь жорстокими й не мали жодних добрих рис на виправдання цього. Тож вони кинули жереб, Джиммi дiсталися печенiги, i вiн виграв. Джиммi пояснив, що вiзантiйцiв перерiзано, бо саме так чинили печенiги. Завжди всiх рiзали й робили це без зволiкань. Принаймнi всiх чоловiкiв. Жiнок рiзали трохи пiзнiше. Деркач тяжко сприйняв утрату всiх своiх гравцiв i трохи надувся. Потiм вiддав свою вiрнiсть грi «Кров та Троянди». Як вiн казав, це було космiчно: бiльше поле битви – i в часi, i в просторi. Гра «Кров та Троянди» була торговою, на взiрець «Монополii». Сторона Кровi грала людською жорстокiстю в масових масштабах: iндивiдуальнi акти насилля та вбивства не бралися до уваги, потрiбна була значна кiлькiсть убитих. Рiзня, геноциди тощо. Сторона Троянд грала людськими здобутками. Твори мистецтва, науковi прориви, вершини архiтектури, кориснi винаходи. «Пам’ятки величi духу»[15 - Фраза з поезii В. Б. Єйтса «Плавання до Вiзантii». У перекладi О. Мокровольського «Своеi величi знаття на плечi собi стае».], – значилося в грi. Була бiчна панель на випадок, якщо ти не знав, що таке «Злочин i кара», теорiя вiдносностi, Дорога слiз[16 - Насильницьке переселення американських iндiанцiв США в першiй половинi ХІХ ст.], «Панi Боварi», Столiтня вiйна, «Втеча в Єгипет»[17 - Картина Джотто.], двiчi клiкни – й дiстанеш iлюстроване зведення у двох варiантах: «Д» для дiтей, «ВОН» для дорослих, вульгарнiсть, обсценнiсть, насилля. Як сказав Деркач, саме такою i е iсторiя, мiстить силу-силенну всiх цих трьох складникiв. Кидаеш вiртуальнi костi, i з’являеться результат – Троянди чи Кров. Якщо випала Кров, гравець Троянд мiг стримати жорстокiсть, але натомiсть мусив вiддати пункт Троянд. Жорстокiсть зникла б з iсторii, принаймнi з iсторii, записаноi на екранi. Гравець Кровi мiг здобути пункт Троянд, але лише вiддавши жорстокiсть, це зменшувало його боезапас, збiльшуючи його в гравця Троянд. Вправний гравець мiг атакувати сторону Троянд жорсткостями, якими володiв, забрати людськi досягнення i перенести iх на свiй бiк. Гравець, якому вдалося назбирати бiльше людських здобуткiв за час гри, перемагав. Звiсно, мiнусувалися пункти за здобутки, знищенi через його власнi помилки, дурiсть i кретинську гру. Пропонувався обмiнний курс – одна «Мона Лiза» дорiвнювала Берген-Бельзену[18 - Транзитний концентрацiйний табiр на пiвночi Нiмеччини, що дiяв iз квiтня 1943 по квiтень 1945 року.], геноцид вiрмен – Дев’ятiй симфонii плюс три Великi пiрамiди, – але можна було торгуватися. Щоб це зробити, треба було знати числа: загальну кiлькiсть загиблих, останню ринкову цiну витвору мистецтва або, якщо його викрадено, суму, виплачену за страховим полiсом. Це була крута гра. – Гомер, – каже Снiголюд, продираючись крiзь рослиннiсть, iз якоi аж стiкае вода. – «Божественна комедiя». Грецькi статуi. Акведуки. «Утрачений рай». Музика Моцарта, Шекспiр, повне зiбрання творiв. Сестри Бронте. Толстой. Перлова мечеть. Шартрський собор. Бах. Рембрандт. Вердi. Джойс. Пенiцилiн. Кiтс. Тернер[19 - Вiдомий англiйський художник, акварелiст i графiк XVIII ст.]. Пересадка серця. Вакцина проти полiомiелiту. Бодлер. Барток. Єйтс. Вулф. Мусило бути бiльше. Було бiльше. – Розграбування Троi, – пiдказуе йому внутрiшнiй голос. – Зруйнування Карфагена. Вiкiнги. Хрестовi походи. Чингiсхан. Гун Атiлла. Знищення катарiв. Спалювання вiдьом. Знищення ацтекiв. Те ж iз майя. Те ж з iнками. Інквiзицiя. Влад Дракула. Варфоломiiвська нiч. Кромвель в Ірландii. Французька революцiя. Наполеонiвськi вiйни. Голод в Ірландii. Рабство на американському Пiвднi. Король Леопольд у Конго. Росiйська революцiя. Сталiн. Гiтлер. Хiросiма. Мао. Пол Пот. Ідi Амiн. Шрi-Ланка. Схiдний Тiмор. Саддам Хусейн. – Зупинись, – каже Снiголюд. «Вибач, любенький. Я лише намагаюся допомогти». Ось яка проблема «Кровi та Троянд»: легше запам’ятовуеш пункти Кровi. Інша проблема в тому, що гравець Кровi зазвичай вигравав, але виграш означав, що ти успадковуеш сплюндровану землю. Такий сенс гри, казав Деркач, якщо Джиммi нарiкав. Джиммi вiдповiв, що коли це сенс, то вiн геть безсенсовний. Не хотiв зiзнаватися Деркачевi, що бачить нiчнi жахи, чомусь найгiршим був Парфенон, оздоблений вiдрубаними головами. За безмовною угодою вони вiдмовилися вiд «Кровi та Троянд», це втiшило Деркача, бо вiн уже зацiкавився дечим новим – «Вимарафоном», iнтерактивною iнтелектуальною грою бiофрикiв, яку знайшов у Мережi. «Вимарафон, монiторений ШаллАддамом. Адам називав живих iстот, ШаллАддам називае вимерлих. Хочеш грати?» Це з’являлося, коли ти логiнився. Потiм треба було клiкнути «Так», увести свiй нiк i вибрати одну з двох чат-кiмнат, – Царство Тварин, Царство Рослин. Тодi до гри входив противник пiд власним нiком – Комодський Варан, Носорiг, Ламантин, Морський Коник – i пропонував змагання. «Починаеться з, кiлькiсть нiг, що це?» Це – якась бiоформа, вимерла за останнi п’ятдесят лiт, жодних тиранозаврiв, птахiв Рух, додо[20 - Додо, або дронт маврикiйський (Raphus cucullatus) – вимерлий нелетючий птах родини голубоподiбних, що був поширеним на островi Маврикiй.], за неправильнi часовi межi знiмаються бали. Потiм звужуеш, Тип, Клас, Ряд, Родина, Рiд, Вид, тодi природний ареал, коли бачено востанне, що ii згубило. (Забруднення, знищення природного ареалу, довiрливi кретини, якi вважали, що, з’iвши рiг тварини, полiпшиш потенцiю.) Що довше витримае гравець, то бiльше пунктiв здобуде, але можна було виграти великi бонуси за швидкiсть. Корисно було мати ШаллАддамiвську роздрукiвку вимерлих видiв, проте це давало тобi лише латинськi назви, i, хай там як, це було кiлькасот аркушiв дрiбним шрифтом, заповнених незрозумiлими комахами, бур’янами й жабами, про яких нiхто нiколи не чув. Нiхто, крiм, можливо, Магiстрiв Вимарафону, мiзки яких працювали наче пошуковi системи. Завжди було вiдомо, що граеш iз кимось таким, бо на екранi з’являвся маленький символ целаканта. «Целакант, вiн же Латимерiя. Доiсторична глибоководна риба, довго вважалася вимерлою, доки в серединi ХХ ст. не було знайдено кiлька екземплярiв. Теперiшнiй статус невiдомий». Вимарафон був напрочуд iнформативним, але це все. На думку Джиммi, скидався на нудного педанта, з яким тебе зачинили в шкiльному автобусi. Нiяк не затикався. – Чого ти так це любиш? – запитав якось Джиммi в згорбленого над клавiатурою Деркача. – Бо це менi добре вдаеться, – вiдповiв Деркач. Джиммi пiдозрював, що вiн хоче стати Магiстром, не тому, що це щось для нього означало, а просто тому, що там були Магiстри. Деркач вибрав iхнi нiки: Джиммi був Лежнем, як вимерлий птах iз пустель i напiвпустель. Джиммi пiдозрював, що Деркачевi сподобалося це прiзвисько для нього. Нiк Деркача – Деркач, на честь iншого вимерлого птаха з родини пастушкових. Як запевняв Деркач, вiн завжди був нечисленним. Якийсь час вони жартома називали один одного Деркачем i Лежнем. Потiм Деркач зрозумiв, що Джиммi не надто цiкавиться Вимарафоном, вони припинили грати в цю гру, i прiзвисько Лежень забулося. А Деркач прилип. Коли не грали в iгри, то займалися iнтернетним серфiнгом – iнспектували старi улюбленi сайти, заходячи до роздiлу «Дивись, що нового». Переглядали операцii на вiдкритому серцi в реальному часi або ж програму «Голi новини», тi були кумеднi принаймнi кiлька хвилин, бо люди в них намагалися вдавати, що нiчого особливого не вiдбуваеться, i старанно не дивилися одне одному на йойобу. Або ж заходили на твариннi снафф-сайти[21 - Жанр вiдеороликiв i фiльмiв, зазвичай короткометражних, у яких показано справжнi смертi, убивства чи самогубства.], «Роздушенi жабки Фелiцii» та подiбнi до них, хоча тут новизна швидко вичерпувалась i сюжети повторювалися: одна розтоптана жабка чи роздертий голими руками кiт надто вже скидалися на iнших. Ще переглядали бруднiшкарполяльки. com, шоу про сучасних полiтичних лiдерiв свiту. Деркач казав, що завдяки цифровому моделюванню нiколи не можна бути певним, чи всi цi генерали та хто там iще взагалi iснують, а якщо так, то чи справдi вони казали те, що ти почув. Хай там як, iх скидали й замiняли так часто, що це не мало особливого значення. Або могли вiдкрити головигеть. com, де наживо транслювали страти в Азii. Бачили там ворогiв народу, яких стинали мечами в мiсцi, що скидалося на Китай, а тисячi глядачiв кричали: «Ура!» Ще могли дивитися алiбубу. com, де гаданим злодiям вiдрубували руки, а перелюбниць i жiнок, якi малювали губи, пiд радiсне виття натовпiв закида?ли камiнням. Це все вiдбувалося начебто в закурених анклавах близькосхiдних фундаменталiстських краiн. Трансляцiя на таких сайтах була зазвичай слабкою, фiльмувати, як казали, заборонено, тож вiдео записував якийсь вiдчайдушний бiдняк iз мiнiкамерою, ризикуючи життям заради брудноi захiдноi валюти. Видно було переважно спини й голови глядачiв, тож усе скидалося на ув’язнення у великiй шафi з одягом, а коли хлопця з камерою застукували, то картинка починала мерехтiти й нарештi чорнiла. Деркач казав, що всi цi кривавi гуляння вiдбувалися, iмовiрно, десь у Калiфорнii, а статистiв назбирано з вулиць. Кращими були американськi сайти з коментарями в спортивному стилi: «Ось вiн наближаеться! Так! Це Джо “Гайковий Набiр” Рiкардо, вибраний шляхом голосування наших глядачiв!» Тодi короткi вiдомостi злочинiв iз макабричними фотографiями жертв. Цi сайти мiстили комерцiйну рекламу, наприклад, автомобiльних акумуляторiв i заспокiйливих засобiв, а логотипи було намальовано яскраво-жовтим на тлi стiни. Деркач казав, що американцi принаймнi надали цьому певного стилю. Короткезамикання. com, Мозкошкварка. com i Смертнакаранаживо. com були найкращими; показували страти на електричному стiльцi та смертельнi iн’екцii. Коли трансляцiю страт наживо легалiзували, страченцi почали виглуплюватися перед камерами. Переважно показували чоловiчi страти, жiночi траплялися зрiдка, але Джиммi не любив на них дивитися: це були поважнi плаксивi церемонii, довкола зазвичай стояли люди iз запаленими свiчками й фотографiями дiтей, дехто читав власнi вiршi. Зате чоловiки були буйними. Можна було роздивитися, як вони корчать мiни, показують охоронцям середнiй палець, баляндрасять, iнколи вириваються, i доводиться iх ловити, а вони бiгають кiмнатою, розтягуючи паски безпеки й вигукуючи всiлякi непристойностi. Деркач казав, що цi iнциденти – фальшак. Казав, що цим людям або iхнiм сiм’ям платили. Спонсори вимагали вiд них хорошого шоу, бо iнакше люди нудьгують i перемикають. Глядачi прагнуть бачити страти, авжеж, але з часом вони стають монотонними. Тож треба додати шанс на останне змагання або елемент несподiванки. Два до одного, що все це постанова. Джиммi сказав, що це несамовита теорiя. Несамовитий – чергове застарiле слово, подiбно до фальшака видобуте з архiвiв DVD. – Думаеш, iх страчують у дiйсностi? – запитував вiн. – Багато що на вигляд як симуляцiя. – Ти не знаеш, – промовив Деркач. – Що не знаеш? – Що таке дiйснiсть. – Фальшак! Ще був сайт асистованих самогубств, називався люлiбай. com, мiстив роздiл «Таким-було-твое-життя»: сiмейнi альбоми, iнтерв’ю з рiдними, поруч стоять гiднi друзi, смерть настае пiд органну музику. Пiсля того, як лiкар iз сумними очима оголошував, що життя вiдлетiло, вмикали записаний заповiт головного героя, де вiн пояснював, чому вирiшив вiдiйти. З появою цiеi програми значно зросла статистика асистованих самогубств. Казали, що охочi залишити цей свiт зi славою утворили довгу чергу, а учасникiв вибирали за допомогою лотереi. Деркач щирився, переглядаючи цей сайт. Чомусь уважав його дотепним, а Джиммi нi. Не мiг навiть уявити, щоб учинити таке самому, на вiдмiну вiд Деркача, – той казав, що треба мати талант, щоб знати, коли з тебе досить. Але що означала нехiть Джиммi – був боягузом чи просто бачив у трунi органну музику? Цi планованi вiдходи зробили його неспокiйним – нагадували папугу Алекса, який казав: «А тепер я вiдлiтаю». Надто тонкою була лiнiя мiж папугою Алексом, асистованими самогубствами та його матiр’ю i запискою, яку вона йому залишила. Усi трое сповiстили про своi намiри, а потiм усi зникли. Або ж вони дивилися «Удома з Анною К.». Анна К. була самозваною художницею-iнсталяторкою з великими цицьками. Вона обснувала дротами все свое помешкання, щоб посилати живцем кожну хвилину свого життя мiльйонам пiдглядачiв. Коли хтось долучався, отримував напис: «Це Анна К., яка завжди думае про свое щастя й нещастя». Тодi можна дивитися, як вона вищипуе брови, робить воскову депiляцiю зони бiкiнi й пере бiлизну. Інколи вголос читала сцени зi старих п’ес i грала всi ролi, сидячи на парашi та приспустивши до щиколоток розкльошенi ретроджинси. Отак Джиммi вперше зустрiвся з Шекспiром – через iнтерпретацiю «Макбета» Анною К. Завтра, завтра, завтра… А днi дрiбними кроками повзуть Аж до останньоi життя сторiнки. Всi «вчора» лиш освiтлювали шлях До тлiну смертi. Гасни ж, куца свiчко![22 - В. Шекспiр. Макбет / пер. з англ. Б. Тена, за участю В. Гуменюка // Твори в шести томах: Том 5. К.: Днiпро, 1986.] — читала Анна К. Вона страшенно шаржувала, але Снiголюд завжди був iй вдячним за те, що стала для нього своерiдними вхiдними дверима. Тiльки подумати, чого б вiн не знав, якби не вона. Подумати про слова. Змарнiлий, наприклад. Кармазиновий. – Що це за гiвно? – запитав Деркач. – Змiна каналу! – Нi, чекай, чекай, – заперечив Джиммi, якого накрило, – що? Щось, про що вiн хотiв почути. І Деркач чекав, бо iнколи вiн потурав Джиммi. Чи переглядали «Жери-Шоу», там були конкурси з поiданням тварин i птахiв живцем, на швидкiсть i з призами – харчi-якi-складно-роздобути. Дивовижно, на що спроможнi люди заради кiлькох ягнячих котлет чи шматка справжнього брi. Або дивилися порношоу. Тих була сила-силенна. «Коли тiло вперше вирушило на власну авантюрну пригоду?» – думае Снiголюд. Коли спекалося старих своiх супутникiв, розуму й душi, якi вважали його розбещеною посудиною чи марiонеткою, що мала вiдiгравати iм iхнi драми, або ж поганим товариством, яке зводило iх обох на манiвцi? Тiлу набридли постiйнi причiпки й скиглення душi та гнане неспокоем iнтелектуальне снування павутини розумом, що вiдволiкали його, тiльки-но воно затопить зуби у щось соковите, а пальцi у щось добре. Позбулося двох iнших десь дорогою, залишивши iх у якiйсь закуренiй святинi чи в задушливiй лекцiйнiй залi, саме тим часом лiнiею пташиного польоту подалося до топлес-барiв, викинувши заодно культуру: музику, живопис, поезiю й театр. На думку тiла, це все було сублiмацiею i бiльше нiчим. Чого вiдразу не перейти до сутi? Проте тiло мало власнi культурнi форми. Мало власне мистецтво. Страти були його трагедiею, порнографiя – любовними романами. Щоб здобути доступ до наймерзеннiших i заборонених сайтiв – куди ти зайдеш, лише якщо тобi виповнилося вiсiмнадцять i зi спецiальним паролем, – Деркач уживав приватний код дядечка Пiта, використовуючи заплутану методику, яку вiн називав «лiлейним лабiринтом». Проклав крiзь Мережу кручену стежку, навмання хакаючи комерцiйнi сайти з легким доступом, а тодi перестрибуючи з одноi водяноi лiлеi на iншу й замiтаючи за собою слiди. Тож коли дядечко Пiт отримував рахунок, то не мiг довiдатися, хто його накрутив. Ще Деркач виявив ничку дядечка Пiта – запас високоякiсного ванкуверського канабiсу, переховуваний у холодильнику, у банках з-пiд апельсинового соку; виймав приблизно чверть банки, домiшуючи натомiсть низькооктанове смiття, яке можна було купити в крамничцi зi шкiльними товарами, п’ятдесят доларiв за пакет. Казав, що дядечко Пiт нiколи не довiдаеться, бо сам нiколи не курить, хiба що як збираеться зайнятися сексом iз Деркачевою матiр’ю, а це, судячи з кiлькостi банок з-пiд апельсинового соку й темпу ii зменшення, траплялося нечасто. Деркач казав, що дядечко Пiт ловить справжнiй кайф в офiсi, керуючи своiми пiдвладними й бичуючи рабiв. Колись вiн був науковцем, але тепер став великим босом у директоратi «ЗдороВайзера», керуе там фiнансами. Тож вони згортали кiлька самокруток, курили й дивилися страти та порно, – частини тiла повiльно пропливають екраном, пiдводний балет iз плотi та кровi пiд тиском, твердi та м’якi сполучення i роз’еднання, стогони та крики, показанi зблизька заплющенi очi та зцiпленi зуби, виприски того чи сього. Якщо швидко перемикати вперед-назад, то все здаеться однаковим. Час вiд часу вони дивилися те й те одночасно, на рiзних екранах. Цi сеанси зазвичай вiдбувалися в тишi, якщо не брати до уваги комп’ютерних звукових ефектiв. Деркач вирiшував, що переглядати й коли припиняти. Правду кажучи, комп’ютери належали йому. Мiг запитати: «Закiнчив?», перш нiж змiнити канал. Здавалося, що побачене не мае на нього жодного особливого впливу, крiм ситуацiй, якi вiн уважав кумедними. А ще нiколи не здавалося, щоб вiн обкурився. Джиммi пiдозрював, що насправдi вiн не вдихав диму. Джиммi натомiсть повертався додому, хитаючись, а тодi певний час йому туманилося в головi вiд наркотикiв, наче вiн був спiвучасником оргii, пiд час якоi не мав жодного контролю над тим, що з ним вiдбувалося, що йому заподiяно. Почувався легким, наче зроблений iз повiтря, розрiдженого запаморочливого повiтря на вершинi якогось засмiченого Евересту. Коли повертався на домашню базу, його батькiвськi одиницi – за умови, що обое були вдома та внизу, – здавалося, нiколи його не помiчали. – Ти наiвся? – могла запитати Рамона. Сприймала його бурмотiння за пiдтвердження. «ГарячаМалеча» Найкращим часом для подiбних занять у Деркача був пiзнiй пополудень. Нiхто iм не заважав. Матерi Деркача або не було вдома, або ж вона поспiхом виходила: працювала лiкарем-дiагностом у шпитальному комплексi. Завжди напружена вузькогруда темноволоса жiнка з квадратною щелепою. У тих рiдкiсних випадках, коли Джиммi зустрiчався з нею в Деркача, була небагатослiвною. Вишукувала в кухонних шафах щось придатне для перекусу для «вас, хлопцi», як називала iх обох. Інколи зупинялася пiд час приготувань: скидання на тарiлку залежалих крекерiв, пиляння гумоподiбного оранжево-бiлого сирного продукту – i так нерухомо й стояла, наче бачила в кiмнатi когось iншого. Джиммi здавалося, що вона не пам’ятае його iменi, ба бiльше, що вона й Деркачевого iменi не пам’ятае. Часом питала Деркача, чи в його кiмнатi порядок, хоча сама нiколи туди не заходила. – Вона вiрить у повагу до приватного простору дитини, – з поважною мiною сказав Деркач. – Закладуся, що вся рiч у твоiх смердючих шкарпетках, – промовив Джиммi. – Усiм пахощам аравiйським не вiдбити цього запаху в цих маленьких шкарпеточок[23 - Алюзiя на цитату з п’еси «Макбет» В. Шекспiра «Усiм пахощам аравiйським не вiдбити цього запаху в цiеi маленькоi руки!», там-таки.]. Останнiм часом вiн вiдкрив радiсть цитування. – Для цього у нас е кiмнатний спрей, – вiдповiв Деркач. Що ж до дядечка Пiта, то вiн рiдко повертався ранiше сьомоi. «ЗдороВайзер» розвивався, як гелiй, тому в нього було багато нових обов’язкiв. Насправдi вiн був не дядьком Деркача, а другим чоловiком його матерi. Прийняв цей статус, коли Деркачевi було дванадцять, на кiлька рокiв забагато, щоб позначка «дядько» викликала в нього якесь iнше вiдчуття, крiм гiркоти. Усе-таки Деркач прийняв статус кво, чи принаймнi так здавалося. Усмiхався, кажучи: «Звiсно, дядечку Пiте» чи «Правильно, дядечку Пiте», коли той був поблизу. Хоча Джиммi знав, що Деркач його не любив. Якось пополуднi… коли це було? У березнi, мабуть, бо надворi стояла спека, – вони вдвох переглядали порно в Деркачевiй кiмнатi. Сприймали це вже як данину пошани старим добрим часам, вiдчували щось на кшталт ностальгii, наче цiлком дорослими чоловiками середнього вiку тинялися б молодiжними клубами в плебурбi. Попри це, сумлiнно закурили по самокрутцi, через новий лабiринт хакнули цифрову платiжну картку дядечка Пiта й почали iнтернет-серфiнг. Вiдмiтилися в «Тортику Дня», де показували вишуканi кондитерськi вироби у звичних отворах, тодi зайшли до «Суперпоглиначiв», далi на росiйський сайт, де виступали ексгiмнасти, балерини й акробати. – Хто сказав, що чоловiк не може сам у себе вiдсмоктати? – прокоментував Деркач. Виступ на канатi пiд самiсiньким куполом iз шiстьма запаленими смолоскипами був зовсiм непоганим, але вони вже таке бачили. Потiм пiшли на «ГарячуМалечу», глобальний сайт секс-туризму. «Дивитися на це – майже бути там» – так його рекламували. Запевняв, що показуе справжнiх секс-туристiв, зафiльмованих пiд час занять, за якi, повернувшись додому, сiли б у тюрму. Облич не показували, iмен не називали, але, як розумiв тепер Снiголюд, можливостi шантажу мусили бути величезними. Гiпотетично вiдео записували в краiнах, де життя було дешевим, дiти численними й можна було купити, що забажаеш. Так вони обидва вперше побачили Орикс. Мала близько восьми рокiв чи такий мала вигляд. Вони нiколи не дiзналися напевно, скiльки iй тодi було. Не називалася Орикс, узагалi нiяк не називалася. Чергова маленька дiвчинка на порносайтi. Жодна з цих маленьких дiвчаток нiколи на здавалася Джиммi справжньою, – вiн завжди вважав iх цифровими клонами, – але Орикс чомусь вiд самого початку була тривимiрною. Була тонкокостою, вишуканою, оголеною, як решта, не мала на собi нiчого, крiм гiрлянди квiтiв i рожевоi стрiчки у волоссi, частих реквiзитiв на дитячих порносайтах. Стояла навколiшки мiж двома такими ж маленькими дiвчатками, перед стандартним чоловiчим торсом – чи то Гаргантюа, чи Гуллiвер у Лiлiпутiв, чоловiк нормального розмiру, якого кораблетроща викинула на острiв iз чарiвними карликами, або ж викраденим i зачарованим, змушеним зазнавати болiсних насолод, яких завдае йому трiо бездушних ельфiв. Характеристичнi риси чолов’яги приховано: на головi мiшок з отворами для очей, татуювання та шрами, заклеенi пластиром, мало хто з цих типiв хотiв, щоб спiввiтчизники його розпiзнали, хоча можливiсть цього почасти зумовлювала емоцiйну напругу. Дiйство передбачало збитi вершки й багато лизання. Ефект був водночас i невинним, i обсценним: усi трое пробiгали по чоловiковi своiми котячими язичками й тоненькими пальцями, улаштовуючи йому справжне тренування пiд охання та хихотiння. Хихотiння, мабуть, було звукозаписом, бо дiвчатка не смiялися. Усi вони мали переляканий вигляд, одна плакала. Джиммi знав цю вправу. Подумав, що вони мусили мати такий вигляд. Якби припинили дiю, збоку з’явилася б палиця й пiдiгнала б iх. Це було характеристичною рисою сайту. Було щонайменше три шари взаемно протилежних удавань. Хочу. Не хочу. Хочу. Орикс припинила дiю. Ледь усмiхнулася суворо, що зробило ii значно старшою, i витерла з губ збитi вершки. Тодi глянула через плече просто в очi глядача – просто в очi Джиммi, на таемну особистiсть, сховану всерединi нього. «Я тебе бачу, – сказав цей погляд. – Бачу, як ти дивишся. Я тебе знаю. Знаю, чого ти хочеш». Деркач повернувся назад, зупинив, завантажив. Вiн часто зупиняв i завантажував кадри, досi назбирав невеликий архiв iз них. Інколи роздруковував i давав копiю Джиммi. Це могло бути небезпечним, бо могло залишити слiд для того, хто зумiв би простежити iхню дорогу крiзь лабiринт, – але Деркач однаково це робив. Так вiн зберiг цю мить – мить, коли Орикс на них глянула. Джиммi почувався випаленим цим поглядом, – вiн роз’iв його, наче кислота. Так вона його зневажала. Самокрутка, яку Джиммi курив, була, мабуть, iз чистоi газонноi трави, якби було щось сильнiше, вiн уник би почуття провини. Натомiсть уперше вiдчув: те, що вони робили, було недобрим. Ранiше це завжди було або розвагою, або чимось далеко за межами його контролю, але тепер вiн почувався винним. Водночас вiдчував, що його спiймали за зябра. Якби хтось запропонував йому телепортацiю до Орикс, хай де б вона була, погодився б без вагань. Благав би, щоб там опинитися. Це було надто складно. – Зберiгаемо? – запитав Деркач. – Хочеш? – Так, – вiдповiв Джиммi. Насилу змiг це сказати. Сподiвався, що його голос звучить нормально. Тож Деркач роздрукував скан iз поглядом Орикс, а Снiголюд забрав роздрукiвку та зберiгав. Багато рокiв потому показав ii Орикс. – Не думаю, що це я, – спершу сказала вона. – Це неодмiнно ти! – заперечив Джиммi. – Глянь! Це твоi очi! – Багато дiвчаток мають очi, – вiдповiла вона. – Багато дiвчаток робили таке. Дуже багато. Вiдтак, побачивши його розчарування, промовила: – Це могла бути я. Може, так i е. Це тебе ощасливить, Джиммi? – Нi, – сказав Джиммi. Чи було це брехнею? – То чому ж ти це зберiгав? – Про що ти тодi думала? – запитав Снiголюд замiсть вiдповiсти. Інша жiнка на ii мiсцi пожмакала б роздрукiвку, заплакала б, звинуватила б його в злочинi, сказала б, що вiн нiчого не розумiе в ii життi, улаштувала б страшну сцену. Вона натомiсть розгладила папiр, легенько проводячи кiнчиками пальцiв по нiжному й погордливому дитячому личку, що колись, напевно, було ii власним. – Гадаеш, я думала? – запитала вона. – Ох, Джиммi! Ти завжди думаеш, що й усi iншi думають. Може, я тодi нi про що не думала. – Я знаю, що думала, – вiдповiв вiн. – Хочеш, щоб я прикинулася? Щоб я щось вигадала? – Нi. Просто розкажи менi. – Навiщо? Джиммi мусив задуматися над цим. Пам’ятав, як вiн тодi дивився. Як вiн мiг це iй заподiяти? Але ж вiн не завдав iй шкоди, правда? – Бо ти менi потрiбна. Це не було розумною пiдставою, але це все, що вiн мiг сказати. Вона зiтхнула. – Я думала, – сказала вона, малюючи пальцями маленьке коло на його шкiрi, – що якби мала вибiр, то не стояла б там на колiнах. – Хтось iнший стояв би? – запитав Джиммi. – Хто? Хто саме? – Усе ти хочеш знати, – промовила Орикс. 5 Тост Снiголюд у подертому простирадлi сидить, згорбившись, на краю лiсу, де трава, сланка й морський виноград зливаються з пiском. Тепер, коли посвiжiло, вiн почуваеться не таким пригнiченим. І голодним. От що можна сказати на захист голоду: завдяки йому принаймнi знаеш, що ти ще живий. Вiтерець розвiвае листя йому над головою, комахи стрекочуть i виводять трелi; червоне свiтло призахiдного сонця падае на блоки веж у водi, пiдсвiчуючи там де-не-де вцiлiлу шибку, наче вмикаючи розкиданi лампи. Деякi з цих споруд мали на дахах сади, тепер вони заросли буйними кущами. Сотнi птахiв летять у небi в цьому напрямку, на ночiвлю до своiх сiдал. Ібiси? Чаплi? Чорнi – баклани, це вiн точно знае. Вони сiдають у темнiше листя, крякаючи та сварячись. Якщо колись потребуватиме гуано, знатиме, де знайти. По той бiк галявини, на ii пiвденному боцi, з’являеться кролик, пiдстрибуе, прислухаеться, зупиняеться, щоб гiгантськими зубами скубнути траву. Вiдсвiчуе в сутiнках, зеленуватий блиск у ходi якогось давнього експерименту запозичено з iридоцитiв глибоководноi медузи. У напiвтемрявi кролик здаеться м’яким i майже прозорим, як турецький рахат-лукум; нiби його хутро можна висмоктати, як цукор. Такi люмiнесцентнi зеленi кролики iснували вже за дитинства Снiголюда, хоча не були настiльки великими, ще не вислизнули зi своiх клiток, не змiшалися з дикою популяцiею та не стали надокучливими. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66019373&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Пер. з англ. М. Іванова. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.) 2 Пер. з англ. Ю. Герус. 3 Існуе припущення, що ця цитата – вiдсилання до роману Курта Воннегута «Бiйня № 5». 4 С. Т. Колрiдж, «Поема про Старого Мореплавця», пер. А. Онишка. 5 Традицiйний тип пiвнiчноамериканського сiльського будинку XVII–XX ст. 6 Рядки з гiмну «Будь сильним» авторства М. Д. Бебкока, американського священнослужителя i письменника XIX ст. 7 Бульбашка доткомiв – економiчна бульбашка, тобто спекулятивна торгiвля, яка виникла внаслiдок появи великоi кiлькостi нових iнтернет-компанiй (доткомiв) та переорiентування старих компанiй на iнтернет-бiзнес; iснувала з 1995 по 2001 рiк i призвела до хвилi банкрутств та значного падiння цiн серверних комп’ютерiв. (Прим. ред.) 8 Фраза з фiльму «На набережнiй» одного iз персонажiв, невдахи-боксера, роль якого зiграв Марлон Брандо. 9 Конга – ударний музичний iнструмент африканського походження. 10 Cплайсинг – процес «вирiзання» новосинтезованоi матричноi РНК пiд час ii дозрiвання. (Прим. ред.) 11 Дермабразiя – метод глибокого механiчного шлiфування шкiри. (Прим. ред.) 12 Дратував (сленг.). 13 Маеться на увазi Гленн Гульд (1932–1952), який певними рисами характеру нагадуе Деркача. 14 Гральний автомат, популярний в Японii. 15 Фраза з поезii В. Б. Єйтса «Плавання до Вiзантii». У перекладi О. Мокровольського «Своеi величi знаття на плечi собi стае». 16 Насильницьке переселення американських iндiанцiв США в першiй половинi ХІХ ст. 17 Картина Джотто. 18 Транзитний концентрацiйний табiр на пiвночi Нiмеччини, що дiяв iз квiтня 1943 по квiтень 1945 року. 19 Вiдомий англiйський художник, акварелiст i графiк XVIII ст. 20 Додо, або дронт маврикiйський (Raphus cucullatus) – вимерлий нелетючий птах родини голубоподiбних, що був поширеним на островi Маврикiй. 21 Жанр вiдеороликiв i фiльмiв, зазвичай короткометражних, у яких показано справжнi смертi, убивства чи самогубства. 22 В. Шекспiр. Макбет / пер. з англ. Б. Тена, за участю В. Гуменюка // Твори в шести томах: Том 5. К.: Днiпро, 1986. 23 Алюзiя на цитату з п’еси «Макбет» В. Шекспiра «Усiм пахощам аравiйським не вiдбити цього запаху в цiеi маленькоi руки!», там-таки.