Останній шанс на кохання

Останнiй шанс на кохання Людмила Волок У життi Анi, доньки заможного бiзнесмена, було все. Та анi грошi, анi дорогi машини й брендовий одяг не врятували ii вiд раптового страшного дiагнозу. Дiвчина розумiе, що ii час спливае, а вона так i не пiзнала кохання. Рiднi ладнi на все, аби виконати останне бажання Анi. Навiть на обман. Вони пiдлаштовують зустрiч дiвчини iз Сергiем, простим хлопцем з непростою долею. Мiж молодими людьми спалахують почуття, вiд яких обое втрачають голову. Однак Аня не здогадуеться, що все це – лише угода. Чи здатне кохання взяти гору над домовленостями? Людмила Волок Останнiй шанс на кохання © Волок Л. Б., 2021 © Depositphotos.com / Cristina Conti, EpicStockMedia, обкладинка, 2021 © Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 * * * Усi подii, назви, iмена й персонажi е вигаданими, а будь-якi збiги – випадковими Роздiл 1 – Три мiсяцi. – Завiдувач вiддiлення вимовив цi слова так, як потрiбно: зi спiвчуттям i водночас iз приреченiстю в голосi. Вiн не раз говорив подiбнi фрази родичам хворих. Формулювання iнодi змiнювалися: «Максимум – тиждень», «У кращому випадку – рiк», «Можна розраховувати ще рокiв на п’ять»… Онкологи не виносять смертного вироку, вони лише озвучують рiшення долi. «Рiшення долi… Чи, iнакше кажучи, доленоснi рiшення? Треба ж, яка химерна гра слiв», – неуважно мiркувала Вiра Миколаiвна, сидячи на жорсткому стiльцi в похмурому кабiнетi лiкаря. Тут майже нiчого не змiнилося за час, який минув з ii першого вiзиту (щоправда, тодi вона його вiдвiдала зовсiм з iншого приводу). Той самий типово лiкарняний зеленуватий колiр стiн, скромнi меблi. Хiба що додалася мiкрохвильовка на старенькому холодильнику. Напевно, в онкологii теж хтось iнодi одужуе, якщо лiкарi одержують подарунки. Хоча, може, вiн сам купив? Якусь же зарплату лiкарi таки отримують… Роздуми миловидноi, доглянутоi, ще не староi, хоча й лiтньоi (може, через слiди втоми та вiдчаю на обличчi) жiнки були буденними; вона немов намагалася захиститися за iхньою допомогою вiд реальностi. Спогади – бодай на якусь хвильку – здалися найкращим сховком вiд щойно почутоi моторошноi правди. Уперше Вiра Миколаiвна побувала в цьому кабiнетi п’ять рокiв тому, але тодi нею керувала цiкавiсть iз пiкантним присмаком небезпеки. Вiрочка все життя боролася зi своiм гарним апетитом. І, як правило, вiн брав гору. І лише пiсля п’ятдесяти вона раптом почала худнути: чи то клiмакс був причиною, чи те, що вона перестала виходити замiж, а отже, розчаровуватися в чоловiках, супроводжуючи чергове розчарування стахановськими «кухонними вахтами». Так ii зять Олександр (чоловiк единоi Вiриноi доньки Анжелiки) iменував кулiнарнi шедеври шалених обсягiв, якi Вiра Миколаiвна починала пекти, варити, тушкувати й запiкати практично до нестями пiсля чергового розлучення. Божевiлля зазвичай тривало мiсяцiв зо три, поки й сама Вiра, i ii гостi, яких вона наполегливо запрошувала на «кулiнарнi сезони», не набирали додатковоi ваги в прямому сенсi. Тодi Вiрин ентузiазм поступово сходив нанiвець, чого не скажеш про кiлограми. Однак спочатку, виявивши змiну силуету в бiк розмiрiв часiв студентства, Вiра Миколаiвна захвилювалася. До голови закралася думка про смертельну хворобу. Та оскiльки Вiра не звикла ховатися вiд проблем, то негайно зателефонувала своiй подрузi Оленi: – Оленко, твоя тiтка начебто в iнститутi онкологii працюе? – дiловито поцiкавилася Вiра. – Правда! – радiсно повiдомила подруга. – Тiльки не тiтка, а мiй двоюрiдний брат. Тiтчин син тобто. А тобi навiщо? – насторожилася Олена. – Слухай, а вiн хороший лiкар? – проiгнорувала запитання Вiра. – Так, судячи з вiдгукiв, хороший. Усi хвалять, i на дошцi пошани його портрет постiйно висить. Гарний професiйний рiвень, постiйно мотаеться на конференцii за кордон. Вiддiленням завiдуе вже п’ятий рiк, хворi записуються до нього на прийом за пiв року… Так тобi навiщо? – Оленко, влаштуй менi, будь ласка, з ним зустрiч. Щось я почала худнути нi з того нi з сього… Оленчин брат Максим Леонiдович виявився середнiм на зрiст чоловiком у самому розквiтi лiт, з елегантною сивиною в густому, темному, злегка хвилястому волоссi. Вiра завжди симпатизувала медичним працiвникам та чоловiкам в окулярах. Максим Леонiдович поеднував у собi й те, й iнше, i Вiра Миколаiвна насилу змусила себе промовчати й не заявити йому на першiй же зустрiчi, що вiн схожий на ii п’ятого чоловiка. Тобто потенцiйного, бо всього чоловiкiв у неi було чотири. Натомiсть, коли лiкар поцiкавився, на що ж скаржиться така приваблива дама, вона заявила: – Худну. Причому без будь-яких зусиль iз мого боку. – Чому ж вас це бентежить? – Тому що ранiше я завжди без зусиль гладшала. А тепер навпаки! Лiкар усмiхнувся, порозпитував Вiру ще про особливостi життедiяльностi ii органiзму й самопочуття та зрештою заявив, що страхи цi, найiмовiрнiше, безпiдставнi, але заради спокою звелiв здати деякi аналiзи. Подивився на результати й залишився задоволеним: – У вас, Вiро Миколаiвно, здоров’я – хоч у космос запускай. А схуднення, вочевидь, зумовлене психосоматичними або гормональними причинами через певнi фiзiологiчнi змiни, характернi для вiку. Попри те що лiкар так майстерно й делiкатно обiйшов слово «клiмакс», Вiра на «вiк» таки образилася, тому штурм Максима Леонiдовича згорнула, не встигнувши навiть як слiд почати бойовi дii. І в подробицi власне причин схуднення вдаватися не стала. Здорова – та й здорова, тим паче, що ii нова «стара» дiвоча постать страшенно ii тiшила. Щоправда, розум не затьмарився настiльки, щоб почати носити мiнi, проте елегантнi сукнi стали тепер ii нормою життя. І ось через п’ять рокiв Вiра знову сидiла в кабiнетi того ж лiкаря. Але тепер iй було не цiкаво, а страшно. Аня, ii едина онука, свiтло у вiконцi, помирала. * * * Це почалося близько мiсяця тому, на самiсiнькому початку вересня. Анжелiки з чоловiком не було – вирушили на пару тижнiв розважитися в Монако. Аня повернулася додому пiсля занять в унiверситетi. На диво повiльно пiд’iхала до гаража на своiй срiблястiй «зетцi» – зазвичай дiвчина робила хвацький вiраж, щоразу зриваючи оплески всiх, хто перебував на той час у дворi, найчастiше садiвника або бабусi. Дiвчина прекрасно кермувала своiм авто. Батько подарував iй BMW на двадцять перший день народження. У iхнiй родинi подарунки заведено було вручати з самого ранку, щоб одразу створити iменинниковi святковий настрiй на весь день. Аня спустилася до снiданку, i пiсля бурхливих привiтань усiх домашнiх Олександр Петрович урочисто заявив: – Тепер ти цiлком повнолiтня, якщо виходити з американських стандартiв. Тож тримай! – i гордо простягнув доньцi ключi вiд машини. Аня аж пискнула вiд захоплення i рвучко обiйняла батька: – Таточку, любий! Який же ти в мене чудовий! Дякую! Можна, я прямо зараз?.. – Аякже! – засмiявся Олександр Петрович. – Вона бiля парадного входу. Аня вибiгла надвiр, за дiвчиною вирушила вся сiм’я, аби помилуватися подарунком. Акуратна блискуча машинка була перев’язана величезним бантом. Аня з маминою допомогою зняла його i тут же зробила «коло пошани» навколо центральноi клумби. Анжелiка млосно промуркотiла: – Алексе, ти занадто балуеш дiвчинку. Щоправда, вона так хотiла машинку… Знаеш, я б i свою оновила! – Лiкусю, ти ж на нiй ще й року не iздиш! – здивувався Олександр Петрович. – Але вона менi вже набридла! – вередливо вiдказала Анжелiка, а Вiра Миколаiвна лише похитала головою. …Того злощасного дня Вiра саме обрiзала в саду троянди, хоча садiвник Григорiй на це нарiкав, гадаючи, що йому не довiряють. Вiн з ображеним виглядом ходив за Вiрою Миколаiвною, бурмочучи: – Все самi й самi. А ми що ж, не так робимо? Вiра ж просто обожнювала поратися бiля квiтiв. Вона зрiзала кiлька улюблених жовто-рожевих уже розквiтлих троянд, щоб поставити в iдальнi, i роздратовано вiдмахнулася вiд Грицька. Побачила внучку: – Анечко, вiтаю, моя люба! Як успiхи? – Щось голова болить, пiду ляжу. – Аня i справдi мала не надто добрий вигляд: блiда, пiд очима кола. Дiвчина й ранiше скаржилася на головний бiль – останнiм часом вiн виникав дуже часто, i Аня довго лежала в лiжку, втомлено прикривши повiки. Вiра Миколаiвна непокоiлася й говорила, що треба вiдвiдати лiкаря. Лiка ж вважала, що дочка просто забагато часу проводить за пiдручниками та книгами, тому нiхто не поспiшав у полiклiнiку. Аня вийшла з машини й раптом незграбно вхопилася однiею рукою за капот. Вiра тицьнула букет Григорiевi та кинулася до внучки. Аня злякано прошепотiла: – Бабусю… Менi… – i впала на землю. – Гришо, швидку, негайно! Садiвник узявся викликати швидку, а Вiра опустилася навколiшки бiля Анi. У внучки почалися судоми. Вiра тримала ii голову й постiйно повторювала: – Аню, Анечко… Аню, Анечко… Налякана покоiвка Свiтлана вибiгла надвiр i заголосила: – Так що ж це таке, га? Що ж робити, Господи? – Води принеси!.. – уривчасто скомандувала Вiра. – Швидка буде хвилин за десять, – доповiв Григорiй i завмер, не знаючи, що робити далi. Судоми припинилися. Вiра змочила водою скронi дiвчини. Вона повiльно вiдкрила очi та спробувала сiсти. Вiра обiйняла внучку. Швидкоi дочекалися, так i сидячи на нагрiтому вересневим сонцем тротуарi. Вiра гладила Аню по головi, як маленьку, i примовляла: – Дiвчинко моя дорога, все буде добре… Але добре не стало. У машинi швидкоi Аню знудило, i вiд тривоги, яка читалася в очах лiкаря швидкоi, у Вiри Миколаiвни похололо в грудях i стислося серце. * * * Через кiлька годин Анi трохи полегшало, але додому ii, звiсно, не вiдпустили. Вiра Миколаiвна рiшуче заявила, що нiкуди не поiде, i iй дозволили провести нiч у крiслi, що стояло в кутку Аниноi окремоi палати. Обстеження зайняло весь наступний день. У приватнiй клiнiцi, куди привезли Аню, було найсучаснiше обладнання i прекраснi фахiвцi, але наприкiнцi дня лiкар викликав Вiру Миколаiвну в кабiнет i повiдомив, що потрiбно iхати до iншоi лiкарнi. – Боюсь, у мене дуже поганi новини. Є пiдозра, що у вашоi онуки пухлина мозку. Вiра з жахом глянула нього: – Що? Пухлина?.. В Анi?! – Менi дуже шкода. Вам необхiдно якомога швидше – я б сказав негайно – звернутися до онкологiв. У мене е хороший друг, один iз кращих фахiвцiв у цiй галузi – Максим Леонiдович Смирнов, я зателефоную йому й випишу направлення. Сподiваюсь, вiн зможе чимось вам допомогти. Вiн говорив слова розради, хоча розумiв: те, що побачив на знiмку, навiть без спецiальних знань квалiфiкуеться як одна з останнiх стадiй раку. Вiра набрала номер Смирнова, i вiн ii напрочуд швидко згадав. – Доброго дня, Максиме Леонiдовичу! Це говорить Вiра Ляшенко, я у вас була кiлька рокiв тому на прийомi. Раптове схуднення… – Аякже, пам’ятаю прекрасно! Ви ж тодi так i не прийшли на профiлактичний огляд, i я, правду кажучи, засмутився. Як у вас справи? Сподiваюся, все добре? – Нi. Все дуже недобре. Внучка… – i Вiра, не стримавшись, заплакала в слухавку. Лiкар промовчав. – У неi пiдозрюють пухлину мозку, – опанувала себе Вiра. – Нам вас порекомендував лiкар iз клiнiки «Цiлитель», Карташ його прiзвище. – Вiро Миколаiвно, приiжджайте зараз же, я чекаю. – Смирнов одразу став серйозним. Вiн задумливо поклав мобiльний телефон на стiл i пiдiйшов до вiкна. Починалася осiнь, яку вiн так любив, – у юностi дiвчатам надзвичайно подобалася його фраза: «Скоро осiнь, наша з Олександром Сергiйовичем улюблена пора року». Усi дiвчата були захопленi неоромантизмом у стилi шiстдесятих, i осiннi прогулянки шурхотливим листям пiд акомпанемент модних вiршiв, пiд пронизливим синiм небом були дуже концептуальними. Дiвчата падали в обiйми молодого Смирнова щедрими оберемками, зовсiм як осiнне листя. Коли Вiра прийшла до нього вперше, теж стояла рання осiнь. І вiн тодi подумав, що це символiчно – жiнка-пацiентка! Вiн ранiше нiколи не дозволяв собi захоплюватися пацiенткою. Дотепна i витончена, яка так вразила його, прийшла саме восени. Примарна обiцянка пiзнього, останнього кохання. А вона взяла i зникла. І ось тепер з’явилася, але, боже мiй, який сумний привiд для зустрiчi… Вiра приiхала з онукою через три години пiсля дзвiнка. Водiй завiз iх додому, й Аня зiбрала деякi речi. Бабуся наполягла: – Анечко, можливо, доведеться провести в лiкарнi кiлька днiв, тому краще сама вирiшуй, який одяг узяти, чи книги, чи ще щось… – Бабусю, ти ж так нiчого й не сказала. Що зi мною? – сердито говорила Аня, поки вони iхали в машинi. – Лiкарi всi теж мовчать, наче води в рот набрали! І до чого такий поспiх? Куди ми тепер повиннi переiжджати? Може, в мене звичайна перевтома! Вiра промовчала. Вона вiдчайдушно боялася. Побачивши табличку «Інститут онкологii», Аня про все здогадаеться. Може, пiд’iхати iншою дорогою? І заплатити персоналу вiддiлення, щоб вони вiдповiдали на розпитування Анi, нiбито вона перебувае, наприклад, у реабiлiтацiйному центрi для перевтомлених студенток? А заодно пiдкупити пацiентiв i вiдвiдувачiв? Ага. «Чиi поля? – Маркiза Карабаса!» Авжеж, Вiра Миколаiвна була рiшучою дамою, але образ кота в чоботях iй явно не пасував. Тому вона гарячково складала правдоподiбну версiю, чому вони вирушають саме до цього медичного закладу. – Аню, пам’ятаеш, я колись худнути почала? Ну, нi з того нi з сього… – Аякже! – засмiялася Аня. Вони тодi багато жартували з цього приводу, мовляв, незамiжне життя знову перетворило бабусю на дiвчину. – Я тодi знайшла прекрасного лiкаря, доктора Смирнова. У них чудова дiагностична база, i вiн зараз запропонував госпiталiзувати тебе в його вiддiлення – суто для поглибленого обстеження. Адже ми так досi нiчого й не з’ясували. Аню, це тимчасово! – майже закричала Вiра Миколаiвна, помiтивши, як поблiдло й напружилося Анине обличчя. Удома Аня захотiла ще випити чаю у своiй кiмнатi. Увiмкнула тиху музику, опустилася в крiсло i немов прощалася зi своiми речами, спогадами, минулим – своiм життям. У неi знову болiла голова, почало нудити. Їй було страшно, тому що Аня знала: бабуся абсолютно безсовiсно обманюе. Звичайно, це «обман для порятунку», але нiхто не лягае в онкологiю, щоб здати аналiзи. Та й взагалi, знайшли кого обманювати: студентку четвертого курсу бiофаку! Проте вона вирiшила не показувати, що пiдозрюе справжнi причини госпiталiзацii. – Їдьмо, я готова, – сказала Аня, поставши з невеликою сумкою перед Вiрою. У вiддiленнi на них уже чекали: платна палата виявилася цiлком пристойною, на тумбочцi навiть стояли свiжi квiти. – Тiльки обстеження, нiчого страшного, – повторила Вiра, коли Максим Леонiдович зайшов у палату. Вiн уже був втаемничений у план мовчання, але знав, що з цього нiчого не вийде: хворi дуже швидко дiзнаються, яка хвороба руйнуе iхне тiло. – Ну що ж, значить, будемо обстежуватися, – награно весело погодилася Аня. Пiдвелася з лiжка – i впала на пiдлогу. * * * Аню привели до тями, i почалися дiагностичнi процедури. Разом з очiкуванням у чергах це забрало кiлька годин, i дiвчина, вкрай виснажившись, заснула. Вiра вирушила у лiкарняний сквер – зiбрати докупи думки. Вона сидiла на лавцi й мiркувала, де взяти мужностi розповiсти батькам Анi про ii хворобу. Якими словами?! Причому ii бентежили не так майбутнi переживання рiдноi доньки, як реакцiя зятя: боялася, що той одразу зляже з iнфарктом. Замолоду Вiра була дуже романтичною дiвчиною i назвала дочку наймоднiшим на тi часи iм’ям – Анжелiка, по-королiвському незвичним для радянських громадян, неабияк розбурханих серiею фiльмiв про прекрасну маркiзу янголiв. З дитинства Лiка виправдовувала свое iм’я: мало того, що вiд природи була красунею, та ще й усi зусилля скеровувала на вдосконалення своiх природних даних. Довге золотисте кучеряве волосся нiзащо не дозволяла стригти, навiть коли в п’ятому класi у неi завелися вошi (втiм, як i в бiльшостi однокласникiв). Вiра тодi мало не навколiшках стояла з ножицями: – Анжелочко, дитинко, давай вiдрiжемо. Волосся – не зуби, виросте нове. А якщо ми цих паразитiв не виведемо, то кому потрiбна твоя негiгiенiчна краса! – Нi! Краще вошi, нiж стрижка! – вiдчайдушно волала Лiкуся. Вошi, певно, дуже зрадiли, бо iз золотистих кучерiв Лiки нiяк не хотiли виводитися, попри те що голову мили через день смердючим дустовим милом. Потiм Вiра, зневiрившись, ризикнула застосувати «ефективний метод» сусiдки Рози Давидiвни: рясно змочити волосся гасом, загорнути рушником i в такому виглядi провести незабутню нiч. Лiка мужньо стерпiла таких цiлих три – i з комахами було покiнчено. Вiдтодi стало зрозумiло, що Лiка покладе все на вiвтар краси. Природно, вона чекала й винагороди – не обов’язково маркiза, але принаймнi хорошого хлопця з квартирою, машиною, дачею та iншими атрибутами радянськоi розкошi. Їй не довелося занадто довго чекати, як Пронi Прокопiвнi свого чепуруна-цирульника, аби потiм полегшено вимовити знамените: «Сидiла, сидiла, та й висидiла». До вiсiмнадцяти рокiв Лiка так розквiтла, що на неi заглядалися не тiльки молодi хлопцi «з атрибутами», але й iхнi високопосадовi батьки й навiть дiди – останнi, щоправда, виключно з естетичною метою. На час Лiкиного раннього, але з першого разу вдалого замiжжя Вiра була вже розлучена з ii батьком (своiм колишнiм однокласником). А другий чоловiк – начальник архiтектурного бюро, в якому Вiра працювала, – у мiру дозрiвання падчерки вiдчував дедалi бiльшу небезпеку еротичного характеру, якою променилася Лiка. Використовуючи всi своi зв’язки, вiн вiдправив юну спокусницю вiд грiха подалi – за кордон на навчання за обмiном. Тодi щойно починалися такi подорожi по знання i заморськi враження (вражень, до речi, хотiлося значно бiльше, нiж знань). Вiриного чоловiка теж турбував радше не iнтелектуальний розвиток Анжелiки, а власнi моральнi пiдвалини, ось-ось готовi зруйнуватися: досить було Лiцi подати якийсь знак. Та дiвчина звертала на вiтчима стiльки ж уваги, скiльки й на своiх невдах-однокурсникiв на факультетi бiологii, якi прагнули вивчати предмет суто на прикладi Лiкиноi анатомii. Вона була не просто красунею – з величезними карими очима, бiлоснiжною шкiрою i густими золотими кучерями до талii, якi вдалося зберегти навiть пiд натиском вошиноi навали. Втiм, i талiю, якоi сягали кучерi, i красивi пружнi груди, i кругленькi мiцнi сiднички, i стрункi довгi ноги – всю цю iдеально пропорцiйну красу Анжелiка щодня змiцнювала за допомогою аеробiки. У цьому сенсi всi подруги заздрили силi волi дiвчини, тому подруг у неi не було. Їхне мiсце зайняв молодик, iз яким вона дуже швидко познайомилася в Штатах. Через два мiсяцi пiсля навчання в США за тим самим обмiном Лiка з’явилася вдома, радiсно повiдомивши, що виходить замiж. – Анжелiко, ти з глузду з’iхала! Двадцять рокiв усе-таки зарано для замiжжя. І як довго ви знайомi – мiсяць? – допитувалася Вiра Миколаiвна. – По-перше, менi скоро двадцять один. Ти мене, до речi, у вiсiмнадцять народила, вiдразу пiсля школи – не пам’ятаеш? По-друге, не мiсяць, а пiвтора. І по-трете, Алекс – без п’яти хвилин голова нашого торгпредставництва в Сполучених Штатах, – парирувала Лiка. – А чому одразу замiж? Можна ж просто зустрiчатися, – не здавалася Вiра. – Мамо, це чудовий варiант, – терпляче, наче розумово вiдсталiй, пояснювала Лiка. – Вiн навiть лекцii читае американським студентам, уяви. – Бiологам? – здивувалася Вiра. – Та нi ж, – досадливо вiдмахнулася Лiка. – Познайомилися ми, звiсно, не на лекцii, а на вечiрцi у спiльних знайомих. – Скiльки ж йому рокiв, якщо вiн лекцii читае? – пiдозрiливо запитала Вiра Миколаiвна. – Тридцять один, – просто вiдповiла Лiка. – Та, мамо, нiчого вже не змiниться, слава богу – я вагiтна! І дочка засмiялася, нiби повiдомляла про те, що виграла в лотерею. Насправдi ж майже так воно й було. Олександр Петрович, як його називала Вiра з першого дня знайомства, виявився хорошим чоловiком для Лiки i, що найголовнiше, зразковим батьком для iхньоi дочки Анi. Лiку вiн постiйно балував, а Аню, крiм того що балував, ще й обожнював. Вiн проводив iз донькою бiльше часу, нiж будь-який iнший чоловiк iз тих, кого знала Вiра. І не просто возив Аню в цирк або зоопарк – вiн грався з нею i розмовляв. За цю «успiшнiсть у батькiвствi» Вiра поважала зятя бiльше, нiж за його успiхи в бiзнесi. Перебудова набирала обертiв, а з нею й Олександр Петрович. Вiн i за колишнiми поняттями був людиною далеко не бiдною, та коли приватний бiзнес стало можливо вести вiдкрито, дав розгорнутися своему пiдприемницькому талантовi на повну силу. Звiсно, завдяки родинним зв’язкам вiн мав привiлеi, i доволi iстотнi, пiд час приватизацii пiдприемств. Але треба вiддати належне, що своi фабрики i заводи вiн, як новий господар, не губив, а твердою рукою вiв до неминучого процвiтання. Сьогоднi до його концерну «Інтерконтиненталь Груп» входили не тiльки заводи, газети й пароплави, але й найбiльша мережа приватних клiнiк «Цiлитель». За гiркою iронiею долi навiть це не могло зараз допомогти Олександру Ольховському, людинi зi списку найбагатших людей краiни, врятувати свою доньку. Роздiл 2 Вiра набрала номер Анжелiки. – Лiко, вiтаю, як там вашi справи? – Вiра Миколаiвна намагалася говорити спокiйним голосом. – Ой, мамо, привiт, все прекрасно, погода чудова, знайомих зустрiли, уяви, реально Монако – велике село! – торохкотiла дочка. – А ви як? Усе нормально? – Аня захворiла, – почала здалеку Вiра. – Застудилася? Вона так i iздить iз вiдкинутим верхом? Напевно, так i е! Мамо, скажи iй, хай не вiдвiдуе поки що заняття, вдома перепочине, нiкуди тi лекцii не подiнуться! Ну все, бувай, цьомки, час збиратися: нас запросили на вечерю! У слухавцi почулися короткi гудки, i Вiра розгублено крутила в руках телефон. Дзвонити знову? Вони повертаються тiльки через тиждень, а Максим Леонiдович наполягае на негайному початку хiмiотерапii. Вiра не могла таке вирiшити сама. Поки вона роздумувала, як повести розмову, коли вдруге спробуе достукатися до затуманеноi свiтським лоском свiдомостi доньки, задзвонив телефон, i жiнка вiд несподiванки здригнулася. Телефонував зять. – Доброго дня, Вiро Миколаiвно, – пророкотав вiн приемним баритоном. – Що там з Аннусею? Вiра помовчала – лише кiлька секунд, а вiн уже втямив, що проблема серйознiша за просту застуду. – Їi телефон не вiдповiдае, я щойно набирав. У чому справа, Вiро Миколаiвно? – допитувався Олександр Петрович, i Вiра вiдчула, як ii гостро вштрикнула провина, немовби це вона недогледiла, пропустила пiдступну хворобу… – Олександре Петровичу, думаю, вам варто повернутися ранiше. – Вiро, прошу, говорiть прямо! – Зять, який зазвичай нiколи не втрачав самоконтролю так швидко, зараз гарячкував. – Із донькою трапилось нещастя?! – Нi. Не в тому сенсi… Тобто я хотiла сказати, що це не нещасний випадок, – квапливо пояснювала Вiра, немовби виправдовуючись. – Учора вона зомлiла, i ми поiхали до лiкарнi. З’ясувалося, що в неi серйозна хвороба. Аню обстежили, а зараз вона спить, телефон я вiдключила, аби нiхто не турбував. – Тобто моя дочка зараз у лiкарнi, – уточнив Олександр Петрович. – Так. І потiм вiн поставив найскладнiше запитання: – У якiй? – В iнститутi онкологii. Вiн замовк, усвiдомлюючи нову iнформацiю. І сказав: – Вiро, ми будемо в лiкарнi максимум через шiсть годин. Чекайте на нас там. Поки що нiчого не вирiшуйте. Я подзвоню, коли приземлимося. * * * Аня читала книжку, коли до палати зайшли батьки. Вона спочатку зрадiла, а потiм здивувалася: – Тату, мамо, привiт! А чому ви повернулися ранiше?.. Через мене? Батько пiдiйшов до Анi й обiйняв ii: – Все буде добре, донечко. Ми вже розмовляли з твоiм лiкарем, а ще я зв’язався з чудовою клiнiкою в Нiмеччинi. Думаю, вирушимо туди найближчими днями. Аня серйозно подивилася на батькiв. Батько здавався дуже стурбованим i наче аж хворим. Лiка – навiть Аня так часто називала маму – намагалася стримати плач, закидаючи голову назад, щоб сльози не розмили туш на вiях. – Так, ось що. – Дiвчина вiдхилилася вiд батька й сiла на край лiжка. – Годi вже водити одне одного за носа, я вже доросла дiвчина. У мене рак? Вона дивилася прямо в очi бабусi. Та вiдвела погляд i пiдсiла до Анi: – Дитинко, ну ще нiчого не ясно. Тато хоче показати тебе найкращим лiкарям… – Та яким ще лiкарям, бабусю? – вибухнула та. – Ми вже двi доби обстежуемося, i я здала лiтрiв зо три рiзних аналiзiв! Дiагноз давно поставлений, то, може, все-таки почнемо лiкування, замiсть того щоб якось виправдовувати ваш страх i небажання повiрити в реальнiсть?! Рiднi дiвчини немов скам’янiли. Нiхто не очiкував вiд неi таких грубощiв i… правоти. Проте вона мала рацiю – в усьому. Нiхто не хотiв говорити iй правду: може, ця змова мовчання робила лихо нiби нереальним, i та бiда, не обговорена вголос при Анi, наче вiдступала i зменшувалася в розмiрах. Здавалося, заговори зараз про хворобу, як бiда оселиться назавжди в iхньому затишному й захищеному свiтi, що буквально за день став таким вразливим. І вже нiколи життя не буде таким, як ранiше. Батько теж пiдсiв до Анi i взяв ii руки у своi. Зазирнув у вiчi. – Аню. Лiкарi кажуть, що в тебе пухлина мозку. Дiвчина сiпнулася, немов ii вдарило струмом, але попросила: – Продовжуй, тату. – Вони вважають, що потрiбно негайно починати хiмiотерапiю. Думаю, треба iх послухати, а потiм усе-таки вирушити на консультацiю за кордон. – Алексе, а ти не можеш запросити того професора сюди? Ну, щоб не возити Аню туди-сюди… – раптом висловила слушну думку Лiка, i всi здивовано на неi поглянули. – Мабуть, треба обмiркувати такий варiант. Справдi, влаштуемо консилiум тут, у нас умови анiтрохи не гiршi. А чого немае – дiстанемо й доправимо. * * * – Бабусю… Я здогадувалася з самого початку, що моi справи кепськi. Але… сподiвалася – пронесе. – Аня спробувала усмiхнутися, але губи затремтiли, i вона розридалася. Ішов другий тиждень хiмii. Аня погано ii переносила: постiйно нудило. Пiсля того як додали опромiнювання, волосся почало випадати пасмами. Вiра запросила в палату перукарку, i та змайструвала на внуччинiй головi стильний «iжачок», який напрочуд iй личив. Величезнi, з шоколадним вiдтiнком очi на худорлявому обличчi, здавалося, стали ще виразнiшими, i у Вiри щемiло серце вiд кожного погляду на онуку: такою незахищеною, зворушливою i юною здавалася вона у своiй рожевiй шовковiй пiжамi з тонкими й мало не прозорими руками… І професор iз Нiмеччини, й iнший – iз Канади, i ще п’ятеро свiтил онкологii в один голос заявили, що операцiю робити занадто пiзно. Залишалася слабка надiя на хiмiю та на променеву терапiю. Але пiсля перших результатiв Максим Леонiдович запросив Вiру у свiй кабiнет i повiдомив: – Три мiсяцi. Повiдомив правильним тоном, яким уже сотнi разiв називав родичам хворих термiни, залишенi долею для iхнiх близьких. Вiра повернулася до палати, в якiй майже весь час перебувала бiля онуки. Інодi ii змiнювала Анжелiка, але з неi було мало користi: вона постiйно плакала, не могла нi подбати про iжу для Анi, нi зупинити крапельницю. Вiра ж просто фiзично не могла покинути онуку – iй здавалося, що, йдучи з лiкарнi, вона залишае в палатi номер дванадцять власну душу, i пересувалася мiстом, наче робот: заiхати до своеi квартири, взяти те; заiхати в особняк, взяти це… Купити книгу. Зайти в супермаркет по улюбленi Анинi цукерки. І згадати, що Аня не може нi читати, нi iсти. І що вона повiльно вмирае, а разом iз нею i Вiрине серце. Надворi стрiмко темнiшало: стояла та пора року, коли вечiр настае раптово, як нiч у пустелi. – Не вмикай свiтла, бабусю, – попросила Аня. Дiвчина лежала на бiлоснiжнiй постелi, Вiра бачила лише ii очi, що поблискували в темрявi. Сiла поруч, узяла онуку за руку й легенько ii стиснула. – Тебе не нудить? – запитала, нiжно погладжуючи iжачок на головi. – Я вже не знаю… Менi весь час погано. Помовчали. – Тато постiйно питае, чого я хочу, немов поспiшае виконати мое останне бажання. – Аню… – почала було Вiра Миколаiвна, але Аня зупинила ii помахом руки. – Не треба, бабусю. Ви приховуете вiд мене правду, але я вiдчуваю, що вмираю. І в мене немае – вiриш? – немае нiяких бажань! Тато випереджав усi моi бажання. У мене було абсолютно все, чого я хотiла. Я об’iздила майже весь свiт завдяки йому!.. Та… знаеш, я б хотiла лише одного… Аня знiчено усмiхнулася в сутiнках i замовкла. Напевно, й усмiхнулася тому, що Вiра погано розрiзняла в присмерку Анине лице. Лише здогадалася, що мова пiде про найпотаемнiше, i ласкаво погладила Аню по руцi, немов заохочуючи – продовжуй, рiдна, говори, ми на все готовi заради тебе. – Лише одного… – повторила Аня. – Зрозумiти, що значить – любити. Любити хлопця, ходити на побачення… У мене ще жодного разу не було таких стосункiв – ну, як у кiно. Або в книжках. Ну, знаеш: «Я не думаю про тебе тiльки тодi, коли ти поруч»… Не пам’ятаю, де я це прочитала, але так завжди кортiло це вiдчути. Господи, як шкода, що не встигну… Їi голос на останнiх словах забринiв i зiрвався. Сльози бризнули з очей, i вона ковтала солонi струмки, плачучи над своею нездiйсненою любов’ю. Роздiл 3 Раннi заморозки вкрили сiрий вересневий ранок срiблястим простирадлом, i цей незвично тихий для мiста час перед свiтанком наповнювався якоюсь дзвiнкою урочистiстю. Сергiй зайшов на територiю автопарку й попрямував до водiiв, що палили бiля гаража. – Привiт, – сказав усiм одночасно, але за руку почав вiтатися з кожним по черзi. – Доброго ранку, Сiрий! – вiдповiли кiлька голосiв. Сергiй намагався ретельно дотримуватися негласного статуту поверхово-приятельських вiдносин, але за три роки так i не став своiм. Його не сприймали як рiвного, але й не вiдштовхували, немов чужака. Вiн був просто iнакшим, водii це вiдчували, але те, що Сергiй не намагався демонструвати власну перевагу, викликало повагу й водночас дратувало. – Ну все, змiна починаеться, по машинах. – Андрiй Іванович Прилипко, начальник автопарку, вийшов iз ворiт гаража й затримався бiля Сергiя: – Як там брат? Іще не схаменувся? – Я його з недiлi не бачив – у нас рiзнi «робочi ритми», – чи то повiдомив, чи то пожартував Сергiй. Начальник гмикнув i пiдбадьорливо поплескав Сергiя по плечу, злегка пiдштовхнувши до чистенького мiкроавтобуса – зразковоi машини в парку. Сергiй вiдчинив дверi, завiв мотор i вирушив на свiй маршрут номер двiстi двадцять п’ять – «ринок-вокзал». Начальниковi автопарку Сергiй доводився хрещеником, i хоча кращого друга Андрiя Івановича Ігоря вже майже двадцять рокiв як не було живого, Андрiй все одно переймався долею Ігоревого сина. Коли хлопець покинув один виш, потiм другий, Прилипко прийшов до нього додому на розмову. – Сергiю, ти начебто любиш машини? – Ну, так, машини менi цiкавi… – Може, пiдеш поки що до нас? Здаси на категорiю та почнеш працювати. Зарплата хороша, буде допомога матерi. А за рiк чи два назбираеш грошей на навчання та й вивчишся нарештi. Тодi це здавалося хорошим рiшенням. Сергiй, закiнчивши школу, вступив до унiверситету на фiзико-математичний факультет, але пiсля першого семестру перевiвся в полiтехнiчний. А через пiв року покинув iнститут. Хлопець навчався легко, проблема була в iншому. Вiн почувався, напевно, найбiднiшим студентом краiни. Стипендiю доводилося розтягувати на мiсяць. Інодi вдавалося пiдзаробити промоутером, щоб пiдкинути матерi грошей. У цi моменти вiн ловив у ii очах подяку, а самому хотiлося плакати вiд безсилля. Треба було йти працювати, щоб допомогти родинi. Зараз важко повiрити навiть фотографiям, що замолоду його мати, Марiя Сергiiвна, була красунею. Сини Вадим i Сергiй народилися один за одним. Сергiй згадував батька: великого, сильного й веселого. Вiн приносив дiтям неймовiрнi ласощi. Тодi щойно з’явилися у продажу смачнi, але дорогi шоколаднi батончики, i Сергiй пам’ятав, як мама сварила тата за таке марнотратство. З роботою у батькiв на той час було не просто важко, а дуже важко: татiв науково-дослiдний iнститут закрили, його колеги почали мотатися в Польщу i зробилися «комерсантами». У тата стати комерсантом нiяк не виходило, але вiн служив в Афганiстанi, був смiливим i вiдчайдушним, тому пiшов у службу охорони – i це в 90-тi роки, коли вся краiна «будувала перебудову», як говорив дiд. Батька вбили у безглуздiй вуличнiй стрiлянинi через два мiсяцi пiсля початку служби. Вiдтодi Марiя Сергiiвна ростила синiв сама, працюючи коректором у видавництвi. Вона постiйно брала якiсь пiдробiтки – рукописи, книги, журнали, читаючи iх ночами на кухнi. Жили вони разом iз дiдом у його квартирi, колись престижнiй – рокiв п’ятдесят тому. Тепер це була просто стара трикiмнатна квартира бiля величезного парку, бiльше схожого на лiс. Десять рокiв тому в Марii спалахнуло несподiване кохання iз замовником. Дiти пiдросли, у неi раптом з’явилося трохи вiльного часу, i вона вiдчула, наскiльки скучила за чоловiком… Не тiльки й не стiльки у фiзiологiчному сенсi, скiльки в психiчному. Тому занурилася в цей роман по саму макiвку. Адже вона геть забула, як це – бути вдвох iз чоловiком, грiтися бiля його сили й надiйностi. Недосвiдчена (попри вже далеко не юний вiк) Маша не встигла навiть зрозумiти, що ii обранець був чоловiком якраз тiльки фiзiологiчно. Вiн виявився банально одруженим i незабаром назавжди зник iз ii життя «як сон, як вранiшнiй туман», залишивши на згадку спiльну доньку Катю. Нiякоi допомоги вiд Катиного батька Марiя жодного разу не отримала, а на алiменти подавати не хотiла – через гордощi та сором. Сергiй усiма силами хотiв допомогти матерi, вiдправити ii з Катькою у вiдпустку на море, помiняти меблi в оселi, але грошей постiйно бракувало. Довго й тяжко хворiв дiд, дефiцитнi лiки коштували дорого, довелося залiзти в борги (якi мати, до речi, виплачуе й досi). Лiкувати дiда не допомагав нiхто: колишнi заслуги зазвичай не пам’ятають, та й кому зараз потрiбен професор фiлософii, особливо хворий i старий? Вони щосили пiдтримували в ньому життя, але дiд таки помер минулоi весни, i Сергiй постiйно сумував i нудьгував за ним. Саме завдяки дiдовi вiн навчився кермувати машиною – старенькими «жигулями». Машина вже давно спочивае на звалищi, але Сергiй пам’ятав, як дiд терпляче вчив його, пiдлiтка: – Гальмувати можна не тiльки гальмом, а ще й коробкою передач. Давай покажу. – Давай, дiдусю! «Жигулi» скрипiли, але все-таки витримували iхнi крутi вiражi, Сергiй радiв iз вдалих маневрiв, i дiд, здавалося, молодшав за кермом… * * * Так Сергiй i захопився машинами. «Правильно казати – керувати машиною, а не кермувати», – любив повторювати дiд. Хлопцевi подобалося зустрiчати знайомих пасажирiв, усмiхатися iм, подобалося навiть зупинятися в недозволеному мiсцi й вiдчиняти дверi стареньким бабцям iз важкими кошиками. Прийшов до автопарку на рiк, а затримався вже на три i серйозно думати про майбутне поки що не наважувався. До полiтеху йому вже не хотiлося. Дядько Андрiй радив iти в автотранспортний, що ж, можна спробувати вступити туди. Наступного року. Ось наскладае трохи грошей, i тодi… Що буде тодi, вiн наразi не мiг вирiшити. Вiн i днi своi не розкидав зi щедрiстю, зазвичай властивою юностi. Сергiй iх немов збирав, сподiваючись у майбутньому зробити вигiдний обмiн. Працював у пiвтори змiни, i перший сiмейний вiдпочинок на морi вже маячив цiлком реальною перспективою. Сьогоднi на маршрут Сергiй вирушив у пiднесеному настроi, але до дев’ятоi години трохи втомився: пасажирiв дедалi бiльшало, люди поспiшали на роботу, в маршрутку сiдали переважно похмурi та стурбованi, хоч i видалася чудова сонячна днина. Прекрасний день для прогулянки, але цiлком звичайний для роботи, особливо якщо iздиш тим самим маршрутом третiй рiк. «Мiняю тисячу старанних робочих днiв на щасливу зустрiч iз прекрасною блондинкою», – подумки пожартував Сергiй. Зупинився, взяв пасажирiв, серед яких помiтив ii, схожу на дiвчину мрii: струнку красуню з довгим бiлявим волоссям у коротенькому рожевому плащику. – Не пiдкажете, коли буде зупинка «Заводська»? – пролунав над вухом срiблястий голосок, коли машина рушила. Сергiй трохи скосив очi у дзеркало: бiля нього стояла та сама блондинка. – Пiдкажу, панi. Вам треба вийти на другiй зупинцi, яка буде одразу пiсля того, як ми проiдемо барвисту вивiску кафе «Пампушки й ватрушки». Але вам, певно, такi заклади не знайомi? Дiвчина з цiкавiстю дивилася на хлопця. Красень. Схожий на якогось iноземного кiноактора – здаеться, голлiвудського. Ну так, авжеж, якого ж iще! Блакитнi ледь насмiшкуватi очi, мужнi риси обличчя, коротка стрижка – така проста, але йому страшенно личить. – Чому це – не знайомi? – Тому що такi стрункi красунi живляться лише нектаром i амброзiею, а цi страви точно не подають у «Пампушках i ватрушках». Дiвчина розсмiялася: – Ви краще на дорогу дивiться, а то проiдете мою «Заводську»! – А давайте знайомитися. Мене, наприклад, звати Сергiем. А вас? – Настя, – назвалася бiлявка. – Вчитеся десь? – Так, у медичному! – Пiдете зi мною на побачення? – запитав Сергiй. Просто так поцiкавився, задля соцiального експерименту. Такого ще не було, щоб яскрава красуня-студентка, тим паче з медичного iнституту, погодилася на побачення з ним. Дiвчина зам’ялася, знiяковiла i промовила, злегка затинаючись: – На жаль, не вийде, у мене лекцii, i взагалi, я така зайнята… – Гаразд, зрозумiло, – Сергiй усмiхнувся. – Ось, до речi, i «Заводська», щасти вам! Дiвчина з явним полегшенням махнула рукою на прощання i швиденько вибралася з маршрутки. І ця, значить, красуня швиденько визначилася, що Сергiй, водiй маршрутки, iй не до пари. У цьому крилася ще одна проблема Сергiя. У нього не складалися стосунки з дiвчатами. Тi, що йому подобалися, шукали чоловiкiв заможнiших, якi «подають надii». Як сказала йому одна дiвчина на третьому (i останньому) побаченнi, з якою вiн познайомився на весiллi однокласника: «Ти, мабуть, i в Туреччинi нiколи не був! Що ти можеш менi дати?» А що вiн мiг дати? Наразi, на жаль, лише свою готовнiсть кохати, пiдтримувати й пiдставляти плече. А ще вiн бажав роздiляти з дiвчиною своi мрii i навiть хотiв створювати спiльнi мрii з нею – однi на двох. Проте, як виявилося, дiвчатам його мрii були до лампочки. Тому поки що вiн зустрiчався з Іркою, молоденькою касиркою з найближчого супермаркету, якiй було цiлком достатньо одного Серьоги – без жодних матерiальних i статусних додаткiв. Іра жила по сусiдству й була простою веселою дiвчиною з добрим серцем. Щоправда, з темами для розмов виникали значнi труднощi i Сергiя обтяжував цей дисбаланс, але вiдносин не розривав, вони плинули самi собою, як листя на поверхнi води. У кожного мае хтось бути. І в Сергiя теж. Хтось, хто хоча б вислухае i, зрештою, хто подаруе трохи iнтимного тепла. * * * Вiдпрацювавши змiну, втомлений Сергiй прийшов додому пiзно ввечерi. У передпокоi було темно. Вадимовоi куртки на вiшаку не було: до цього часу, значить, не повернувся. Мати сидiла за кухонним столом, обхопивши голову руками. На столi поруч iз попiльничкою, повною недопалкiв, стояла чашка з холодним чаем. – Привiт, мамо. – Сергiй запитально поглянув на неi. – Щось трапилося? Мати пiдняла на нього заплакане обличчя i глухо промовила: – До нас приходили люди. Казали, що Вадик винен iм багато грошей. Дуже, дуже багато… – І тихенько заплакала, безпорадно схлипуючи. Вадим був на два роки старший, але молодший Сергiй завжди дбав про нього. Вадик змалечку рiс смiливцем, як i батько, одначе ця хоробрiсть була якоюсь вiдчайдушною й часом переходила в навiжену лють, яка лякала матiр i засмучувала дiда. Вадик уперто прагнув вирватися з бiдностi й мовчки зневажав матiр з ii вiчними копiйчаними заробiтками. А Сергiевi говорив прямо: – Дурний ти, Серього. Так i гаруватимеш усе життя водiем? – Чого ж усе життя? Я планую йти до iнституту… – А, до iнститу-у-уту! – презирливо передражнював брат. – Щоб через п’ять рокiв отримувати тi самi грошi за бiльший геморой? – На життя менi вистачить, – огризався Сергiй. – Подивись на свого хрещеного: дуже йому вистачае? А вiн, мiж iншим, начальник автопарку! – вiдверто знущався Вадик. – Думаеш, твоi оборудки до добра доведуть?! – не витримував Сергiй. – Та я вже через мiсяць iздитиму на своему «мерсi», а не на вошивiй маршрутцi! А ти додому добираешся трамваем, дурний водило! Мати не витримувала, коли вони лаялися. А сварилися брати часто, особливо вiдтодi, як Вадим позичив десь грошей i вирiшив робити бiзнес, виходячи з власних понять. Поняття ж у нього були такi: винайняти шикарний офiс у центрi, взяти на роботу схожу на порнозiрку секретарку, купити дорогу машину й надрукувати вiзитки iз золотими лiтерами: «Вадим Ігорович Нiкольський, генеральний директор, оптова торгiвля продуктами харчування». Усе б воно й нiчого, та продукти харчування, закупленi Вадимом у якихось пiдозрiлих напiвлегальних постачальникiв, швидко псувалися, а магазини не хотiли приймати неякiсний товар. Сергiй здогадувався, що брат по вуха в боргах. Але той продовжував роз’iжджати на купленому в кредит «мерседесi» й розповiдати, що скоро все в нього налагодиться i вiн звалить iз iхньоi бiдноi квартири у власнi хороми, звiльнивши для сiм’i займану ним житлову площу. Поки що ж вiн не мiг видати матерi на господарювання й сотнi доларiв: у нього, мовляв, усi капiтали «крутяться в справi». – Мамо, а де взагалi Вадим? Я його з вихiдних не бачив, – повiльно промовив Сергiй, уже розумiючи, що той просто втiк вiд кредиторiв i десь переховуеться. – Вiн сказав, що треба з’iздити до Одеси в справах, обiцяв повернутися за кiлька днiв, – глухо вiдповiла мати. Сергiй сiв поруч на табуретку. – Ну, дай боже, щоб повернувся. А хто приходив? Розповiдай. * * * Хто приходив? Марiя прекрасно пам’ятала хто. На плитi весело булькотiв борщ, залишалося вкинути капусту. Марiя Сергiiвна нiколи не шматувала овочi абияк: вона акуратно вiдрiзала часточки, кружальця, брусочки – все, що належало за рецептом, i готова страва завжди мала такий же акуратний i правильний вигляд, як i ii кружальця з брусочками. Капусту треба було нарiзати тоненько, i Марiя старанно прокладала гострим ножем борозенки в соковитiй головцi. У дверi подзвонили. Марiя здригнулась i порiзала палець, потекла кров. Марiя кинулася у ванну по перекис, сполоснула рану, повернулася на кухню, знайшла в аптечцi пластир i заклеiла порiз. Весь цей час дзвiнок не вщухав, i в серцi жiнки стрiмко наростала тривога. Вона тихенько пiдiйшла до дверей i глянула у вiчко. Бiля квартири стояли двое здорових дядькiв у чорних куртках. Знову пролунав дзвiнок – прямо над ii вухом, потiм непроханi гостi почали гамселити у дверi, можливо, ногами: пiд потужними ударами дверi заходили ходором. – Хто там? – тремтячим голосом запитала Марiя Сергiiвна, здогадуючись, що вiзит якось пов’язаний iз туманними справами ii старшого сина. – Вiдчиняй, мамашо, ми до Вадика, – пролунав голос, який не вiщував нiчого доброго. – Його немае вдома, – повiдомила Марiя, намагаючись говорити якомога впевненiше. – А ти вiдчини – ми перевiримо, – наполягав той самий голос, вочевидь, вiн належав головному. – Та не бiйся, – вирiшив вiн раптом заспокоiти жiнку. – Нам iз ним лише треба поговорити. І для бiльшоi переконливостi ще кiлька разiв гупнув по хистких дверях. Зi стелi посипалася штукатурка. Марiя зiтхнула: доведеться вiдкривати, а то виб’ють геть. Крутнула ключ у замку. – Заходьте. Але його все одно вдома немае. – А ми зараз i дiзнаемося, чи е вiн тут, чи нема, – миролюбно мовив головний. – Та не трусись, ми ж не бандити якiсь, а колектори. Марiя Сергiiвна мовчки дивилася на колекторiв, чекаючи, що вони робитимуть далi. – Цивiлiзованi люди, – вирiшив уточнити головний. Показав очима своему пiдлеглому на дверi до сусiдньоi кiмнати, i той метнувся оглядати все примiщення, зазираючи в усi шафи й пiд лiжка. Навiть обстежив на балконi скриню для овочiв, хоча Вадик, якби й дуже хотiв, туди б не помiстився. Тим часом старший хазяйським оком оцiнював хороми Марii Сергiiвни, вираховуючи, що можна в разi чого стягнути з Вадимовоi сiмейки, i враз спохмурнiв: обстава всiм гамузом не тягнула й на десяту частину боргу. – Ось що, мамашо, – почав переговори колектор, опускаючись на стiлець у вiтальнi. – Вадим винен п’ятдесят штук. Доларiв. Ду-у-уже серйозним людям. На зв’язок уже тиждень не виходить. Як з’явиться, ти йому передай, що iхне терпiння вже майже урвалося. Лади? – Зачекайте, адже в нього все добре з бiзнесом, вiн сам казав, – квапливо мовила Марiя Сергiiвна, вiдчуваючи, як палають щоки. – Вiн повернеться i все вам вiддасть, якщо винен, Вадик нiколи не обманюе! – Звiдки повернеться? – стрепенувся раптом молодший спiвробiтник, який досi мовчав. – З… Ужгорода, – чомусь збрехала в останнiй момент Марiя Сергiiвна. І продовжила якомога переконливiше: – Вiн там у справах, до постачальникiв поiхав. – І якi ж це продукти харчування е в Ужгородi, яких тут немае? – ехидно запитав старший, зацiкавившись темою розмови. – Сир, – упевнено вiдповiла Марiя Сергiiвна, хоча страшенно сумнiвалася, що по сир треба було iхати аж туди. Гостi теж не були настiльки сильнi в географii харчового постачання, щоб спростувати це твердження, тож змирилися зi сказаним. І навiть пом’якшилися. – Ага, якщо вiн прижене з десяток вагонiв сиру – може, хоч iз половиною боргу розрахуеться! – прокоментував молодший, i хлопцi весело загиготiли, розслабившись. Тривога вiдпустила й Марiю, та лише на мить, бо старший раптом посерйознiшав, пiдвiвся зi стiльця i пiдiйшов до неi впритул: – Якщо повернеться – добре. А не повернеться, доведеться тобi, мамашо, квартирку продавати або ще деiнде шукати грошi. Борги треба повертати. А хто за нього зможе повернути? Правильно, нiхто. Тiльки сiм’я. Ти ж його сiм’я, чи як? – нищiвно запитав вiн. – Сiм’я, – погодилася Марiя Сергiiвна. – Словом, так: даемо десять днiв. Потiм прийдемо. І пiшли п’ять годин тому. Роздiл 4 Вечеря була невеселою. Вiдсутнiсть Анi за столом завжди робила родиннi трапези якимись неповноцiнними. Тепер, коли вона лежала в лiкарнi, велика свiтла iдальня здавалася понурою. Покоiвка розставила всюди вази з трояндами: на камiннiй полицi, обiдньому столi, на стiйцi бару й навiть на столику для напоiв, але квiти додавали радше трагiзму, нiж святковостi. Вiра хотiла залишитися на нiч в особняку: тут для неi вiдвели прекрасну мансарду, де навiть ванна кiмната була чи не бiльшою за Вiрину квартиру, яку Вiра все ж таки любила. Коли народилася Аня, Олександр Петрович одразу запропонував Вiрi переiхати до них: видно, вiдчував, що вплив розсудливоi тещi буде бiльш позитивним, нiж легковажноi Лiки. Правда, тодi будинок у молодят був меншим, та Вiра вiдмовилася не через це. Вона потребувала тiльки власного, особистого простору. Хоча часто приiжджала, гралася з Анею, навчала ii читати й рахувати. Приiжджала – i любила ii, любила не тiльки серцем, а й розумом. За вдачею Аня була мало схожа на матiр, i, вiдверто кажучи, Вiру ця обставина тiшила. Дiвчинцi подобалося вчитися, читати й мислити, а до мамусиного дарунка – прекрасноi зовнiшностi – ставилася як до чогось само собою зрозумiлого, без поклонiння дзеркальному вiдображенню, але й без награноi байдужостi. Вiра часто ловила себе на думцi, що час, проведений бiля онуки, iхнi довгi розмови роблять щасливими обох. Проте в новому будинку Вiра все-таки «залишалася в гостях», а «жити» iхала у свою маленьку квартирку на Борщагiвцi. Сьогоднi треба було залишитися. Анжелiка змарнiла i здавалася старшою. Точнiше, не старшою, а вiдповiдною до паспортних даних – тобто мала вигляд не на двадцять вiсiм рокiв, як зазвичай, а на всi своi сорок три. Вона мляво колупала виделкою iжу, раз у раз прикладаючи губи до келиха з вином. Олександр Петрович машинально поглинав салат, до вина ж, навпаки, й не торкався. Пiсля десятихвилинноi гнiтючоi тишi вiн озвався першим. – Вiро Миколаiвно, як ви гадаете, що ми можемо зробити для дiвчинки? Влаштувати поiздку до Європи? Я планував вiдпочинок на Рiздво, але… Боюся, iй буде важко пiзнiше… Вони не вимовляли вголос те, що трапиться, за словами лiкарiв, ще до Рiздва. Сказати, що Аня помре, означало визнати, що закiнчиться життя всiеi родини, в якiй вона була душею, центром тяжiння i головним сенсом усього. – Олександре Петровичу, – почала Вiра, – iй нiчого не хочеться. Тiльки… вам це може здатися дивним… – Нiчого, мене практично неможливо здивувати. – Вона хоче закохатися. – Закохатися? Я не зрозумiв, – здивовано глянув на тещу глава родини. – Господи, немае нiчого простiшого! Безлiч наших знайомих молодих людей були б щасливi зав’язати стосунки з Аннусею, навiть за таких сумних обставин, спiлкуватися з нею, гуляти… – квапливо заговорила Анжелiка, немов боялася, що ii перервуть. – Лiко, вона хоче закохатися, – м’яко уточнила Вiра. – Аня. – О, ну е ж цiлком гiднi хлопцi, симпатичнi, спортивнi, iз поважних родин, зi статками… – не вгавала донька. – З батькiвськими статками, – уточнив Олександр Петрович. І додав: – Боюся, це бажання належить до розряду тих, якi не можна здiйснити за грошi. – А я вважаю, що можна спробувати, – помалу вимовила Вiра Миколаiвна i зойкнула: – Боже, сама не вiрю, що сказала це! – І що ж ми зробимо? – обернувся до неi зять. – Можна спробувати розшукати юнака, який мiг би потенцiйно зацiкавити Аню, – так само повiльно говорила Вiра. – Ой, у Лерочки такий чарiвний син, Артурчик, йому недавно виповнилося двадцять три, вчиться в Лондонi, але це не проблема, ми можемо злiтати до Англii. Органiзувати випадкову зустрiч у «Кокон Клабi», наприклад. Потiм вiн приiде на тиждень погостювати додому… – пожвавилася Анжелiка. Але чоловiк доволi безцеремонно втрутився в ii плани: – Не думаю, що серед цього кола знайдеться той, хто може справдi зацiкавити нашу дочку. Ти ж знаеш, вона не любить усi цi тусiвки i гламурних юнакiв, що не заробили нi цента на шампанське по тисячу доларiв за пляшку, яке вони зазвичай уживають, – з ледь прихованим роздратуванням додав Олександр Петрович. Видно, вiн теж не мав особливоi поваги до «золотоi молодi». – Слухай, Алексе, ну не з простим же хлопцем ii знайомити! – обурилася Лiка. – Що значить «iз простим»?! А чим тобi не пiдходять простi?! А у твоiх кандидатiв що, е трете око? Чи в них по дванадцять пальцiв на руках i ногах? Або вмiють крiзь стiни проходити? Ти геть зациклилася на цьому «рiвня – не рiвня»! – останнi слова Олександр Петрович уже прокричав. Потiм зiм’яв серветку, рвучко пiдвiвся i швидко вийшов. На порозi обернувся i вже спокiйнiше вимовив, звертаючись до притихлоi Анжелiки: – І припини, заради бога, називати мене Алексом! Мене звати Олександром. Сашею, якщо хочеш. Вiра кинула довгий погляд на дочку. Та сидiла, похиливши плечi, по щоках котилися сльози. Але ж страждае!.. Дивно, проте Вiра нiколи особливо не жалiла Анжелiку, через що вiдчувала десь глибоко в серцi сором i намагалася принагiдно якось догодити iй, пiдбадьорити, немов компенсуючи брак любовi. Адже вiдтодi, як народилася Анечка, вся любов була вiддана внучцi. Вiра обiйшла обiднiй стiл i сiла бiля доньки, обiйняла ii за плечi: – Анжелiко, донечко… Не сердься на чоловiка, вiн дуже переживае. Мати такi можливостi – i не бачити способу врятувати дитину. Хоч би йому не стало зле… Ти не мiряла Олександровi тиск? – А я хiба не переживаю? Ви всi вважаете мене якоюсь кам’яною!.. Мiряла. Високий. – Лiка взяла зi столу серветку й тихенько висякалась, витерла сльози. Поправила зачiску. – То що ж нам робити, мамо? Аню через тиждень вiдпустять додому, треба щось вирiшувати… – Не знаю. Треба подумати, – вiдповiла Вiра. І пiшла думати. * * * Страшно сказати, але вони почали звикати до Аниноi хвороби. Мало-помалу поверталися до своiх справ, i, хоч яким диким i блюзнiрським це здавалося ранiше, виникали й iншi думки i велися рiзнi розмови – не про Аню. Авжеж, вона лишалася на першому планi, та iншi люди й подii потроху залучали близьких дiвчини на своi орбiти. Цього разу Вiра Миколаiвна «пiшла думати» до своеi подруги Олени. Та саме переiхала в нову квартиру, тож була нагода привiтати подругу з новосiллям i заодно поговорити про свое. Олена завiдувала вiддiлом кадрiв у великiй будiвельнiй компанii, i, можливо, серед молодих iнженерiв знайшовся б вiдповiдний хлопець, що вмiе тримати язик за зубами, розумний i вихований претендент. Якби ще вiн був брюнетом iз блакитними очима i мужнiми рисами обличчя – то взагалi супер. Такого юнака Анечка якось побачила в мiстi й три днi ходила сама не своя: – Бабусю, певно, я неправильно вчинила, що пройшла повз нього! Може, це була моя доля, а я опинилася в полонi стереотипiв – мовляв, на вулицi першими знайомляться з чоловiками тiльки повii. Вiра тодi розсмiялася. Тендiтна, випещена, вихована, освiчена Аня, на вiдмiну вiд матусi, не любила великосвiтськоi гри «добери прийнятне слово», а завжди називала речi своiми iменами. Повiя – значить повiя, така соцiально затребувана професiя. І нiяка не «жiнка легкоi поведiнки» – що взагалi означае «легка поведiнка»? І що тодi означае «важка» – на танку iздити, чи як? – Так, повii. Ти чому смiешся? Знаеш, як вiн менi сподобався… Ну просто викапаний Майкл Скофiлд. Пам’ятаеш, ми з тобою серiал дивилися… У мене прямо серце затрiпотiло. Вiн, до речi, озирнувся. І я озирнулася… І все… Словом, потрiбен був кiношний типаж, але розумний. Причому фiнансово мотивований, не надто делiкатний у методах досягнення мети, але водночас щоб був людиною слова, не пiдлим i не язикатим. Завдання стояло дуже складне. Втiм, коли справа стосувалася захисту близьких, Вiра вмiла бути цинiчною та непохитною. Вона не любила iздити з водiем. Така iзоляцiя вiд зовнiшнього свiту здавалася iй неприродною, наче в шоу «За склом». Попросила пiдвезти лише до ринку: – Дякую, Мишку, далi я сама доберусь. На базарi Вiра купила улюблений Оленчин синiй виноград i невелику орхiдею у вазонi. Набрала номер подруги: – Оленко, нагадай, яка до тебе маршрутка вiд ринку ходить? Двiстi двадцять п’ята? На шостiй зупинцi виходити? Ну чекай, уже iду. – І рушила на пошуки потрiбного транспорту. Наполовину порожня маршрутка, здавалося, тiльки на Вiру й чекала, бо, коли жiнка квапливим кроком зайшла до салону, дверi плавно зачинилися i машина рушила. Вiра зручно влаштувалася на подвiйному передньому сидiннi, поставивши поруч орхiдею. По радiо – о диво! – заспiвав Стiнг. Вiра отетерiла: як це, у маршрутцi – i не грае радiо «Шансоньетка»? Пристрасть до блатних пiсень Вiрi здавалася чимось на кшталт корпоративноi змови – i в громадському транспортi, i в таксi звуковий супровiд поiздки часто був у стилi тужливого хрипкуватого лейтмотиву: «Я втiкав вiд конвою, по глибоких снiга-а-ах…» Складалося враження, що бiльшiсть водiiв – колишнi злочинцi. Або iхнi близькi родичi. Вiра щоразу хотiла чемно поцiкавитися у водiя: «А ви за що отримали покарання?» Одного разу вона так i зробила. Водiй спочатку не второпав, а коли вона пояснила, то вiдповiв: «Та нi, не сидiв я. Просто пiснi подобаються. Душевнi…» Чому не можна назвати душевними пiснi, у яких iдеться про страждання законослухняних громадян, Вiра так i не зрозумiла. Але тут – Стiнг! Вiрi Миколаiвнi аж закортiло глянути на водiя, який, так би мовити, кинув виклик корпоративним музичним смакам. Вона обережно висунулася з-за перегородки – i мало не зомлiла. За кермом сидiв хлопець iз Аниних мрiй. Тобто, звiсно, не кiногерой, а всього лише дуже схожий на нього. Брюнет або шатен – не розбереш, волосся пiдстрижене коротенько, що робило обличчя хлопця вiдкритим i якимось вразливо-зворушливим. Упiймавши в дзеркалi погляд його яскраво-синiх очей, Вiра миттево склала план дiй. Подруга разом iз перспективними iнженерами була забута. Вiра Миколаiвна тепер iхала до кiнцевоi зупинки, щоб залучити молодого водiя до свого авантюрного плану. Про моральнiсть затii якось не думалося. Вiра була впевнена в одному: заради щасливих моментiв останнiх мiсяцiв життя внучки можна пiти на що завгодно. І, мабуть, химерний план Вiри – чи не найбезневиннiше з того, на що могла б зважитися жвава бабуся. «Напевно, з грошима у хлопця не густо. Можна спробувати, – гарячково мiркувала Вiра. – Тiльки б вдалося!» За пiв години автобус нарештi пiд’iхав до вокзальноi площi й зупинився у хвостi довгоi низки маршруток. Пасажири вийшли – всi, крiм Вiри. Водiй, обернувшись, помiтив ii й повiдомив: – Панi, це кiнцева зупинка. У вас усе гаразд? Може, потрiбна допомога? Вiра аж розгубилася вiд радiсного подиву. Ну треба ж – «панi»! Нiяка не «жiночко»! Тобто вона, звiсно, жiнка, але це звернення до незнайомих осiб жiночоi статi, породжене вiдносинами «загальноi рiвностi» в краiнi соцiалiзму, що перемiг етикет i чемнiсть серед iнших, так би мовити, старорежимних явищ, Вiру Миколаiвну завжди пригнiчувало. Причому звертання «дiвчино» i «молодий чоловiче» звучали ще бiльш-менш. Але не «товаришу» чи «жiночко»! Чому б не «добродiю» та «панi»? Зараз же всi цi «пане, панi, панове» iнодi звучали офiцiйно-фальшиво. А от iз вуст цього водiя красиве звертання «панi» пролунало так природно, що вона й справдi вiдчула себе елегантною дамою, випростала спину, мiцнiше обхопила вазон з орхiдеею i промовила: – У мене е до вас розмова, юначе. Ви вже вiльнi? – Не зовсiм, за десять хвилин знову вирушаю на маршрут. Вiн вийшов iз кабiни, обiйшов автобус i став на нижню сходинку бiля вiдчинених переднiх дверей. – Але кiлька хвилин можу вам придiлити. Отже, чим можу допомогти? – Сергiй запитав щиро, з намiром чимось зарадити – може, жiнцi стало зле, треба по пляшку води збiгати абощо. – Насамперед дозвольте з вами познайомитися i зробити певну пропозицiю… – Ви що, жiночко, здурiли?! Вiрi Миколаiвнi продовження розмови теж сподобалося. Голос глибокий i приемний, мова грамотна. Правда, хлопець у стилiстицi звертань стрiмко деградував вiд «панi» до «жiночки», зате жодних «хутчiш, бабо, вимiтайся» та iнших подiбних висловiв. Сергiй же спересердя навiть стукнув кулаком по поруччi. Вiн звик до того, що подобаеться жiнкам i деякi вiдверто пропонували йому простi й чеснi стосунки сексуального змiсту. Але Сергiевi таке було не до душi. Тим паче, якщо такi заяви лунають iз боку лiтньоi панi! Невже вона збираеться пропонувати йому грошi за iнтимнi послуги?! Хоче купити молоде тiло для останнiх утiх? Та через секунду це припущення здалося йому настiльки безглуздим, що вiн розсмiявся, побачивши, як видовжилося вiд подиву обличчя елегантноi пасажирки: – Вибачте за грубiсть, заради бога. Я зопалу подумав був, що ви збираетеся запропонувати менi грошi за, так би мовити, любов! – Саме так i е, – закивала головою Вiра Миколаiвна. І для бiльшоi переконливостi додала: – Абсолютно правильно. У Сергiя вiдвисла щелепа. Мало того, що пропонуе непристойнiсть, так ще й не соромиться! Ох i стара розпусниця! А на вигляд така чемна, гарно вбрана… За п’ятдесят штук вiн, може, й погодився б, зважаючи на сiмейнi проблеми… Але нi! – Мене звати Вiра Миколаiвна. А вас? – дiловито вела переговори дивна пасажирка. – Ось що, жiночко, вибирайтеся з маршрутки – i щасливоi дороги. Менi краще повiрити, нiби ви просто невдало пожартували. – Сергiй зiйшов зi схiдцiв i попрямував до кабiни. – Менi бiльше подобалося, коли ви зверталися до мене «панi», – кинула йому навздогiн Вiра. Сергiй зупинився, озирнувся. Вiра, нарештi, взяла своi речi та вийшла з салону. Пiдiйшла до водiя ближче i впевнено продовжила: – Судячи з усього, ви мене справдi неправильно зрозумiли. Я зовсiм не шукаю любовних пригод, принаймнi з чоловiками вашого вiку, – закiнчила промову, гордо пiдняла голову й подивилася на Сергiя, сподiваючись на його реакцiю. – То чого ж ви тодi вiд мене хочете?! – Сумнiваюся, що це мiсце й час пiдходять для докладнiших пояснень, – сказала Вiра. Вона мала рацiю: черга з маршруток помiтно просунулася вперед, i Сергiевi вже кiлька разiв сигналили з автобусiв, якi стояли позаду: мовляв, проiжджай, годi теревенити. Та й взагалi, вокзал – не те мiсце, де можна обговорювати серйознi справи. Пiсля митi роздумiв Вiра запропонувала: – Давайте зустрiнемося увечерi в «Пампушках i ватрушках», це, здаеться, на вашому маршрутi? У вас коли змiна закiнчуеться? – Сьогоднi я допiзна, а завтра – вихiдний. Та в мене все одно немае бажання з вами зустрiчатися, – заявив Сергiй. Ця розмова почала його дратувати, i вiн уже не знав, як позбутися настирливоi пасажирки. – Так, звiсно, ви маете повне право вiдмовитися. Але я скажу поки що лише три речi. По-перше, ця пропозицiя повнiстю в рамках пристойностi, ваша мiсiя буде швидше благородною, нiж образливою для вас. По-друге, ви отримаете за виконану роботу стiльки грошей, скiльки захочете. І по-трете – це забере не надто багато часу. Максимум – три мiсяцi… На останнiх словах губи Сергiевоi спiврозмовницi затремтiли й некрасиво скривилися, так наче вона ось-ось розплачеться. «От лихо, зовсiм ненормальна. Пообiцяю зустрiтися, аби тiльки вiдчепилася», – подумав Сергiй i запропонував: – Гаразд, давайте завтра, «Пампушки» цiлком влаштовують. – Чудово. Об одинадцятiй. Домовились? – Домовились… – буркнув Сергiй i побiг заводити машину: вiн уже на кiлька хвилин вибивався з графiка. Вiра озирнулася: довкола шумiла привокзальна площа, стурбованi своiми проблемами люди снували туди-сюди й зовсiм не зважали на розгублену струнку лiтню панi з орхiдеею i виноградом у руках. * * * Уранцi Сергiя розбудив телефонний дзвiнок. – Привiт, братухо, – нервово привiтався Вадим. – І тобi доброго ранку. – Сергiй сiв у лiжку, намагаючись скинути з себе важкий сон. – Як там удома? – По-рiзному, – непевно вiдповiв Сергiй. – Ти взагалi де? – В Одесi. У мене тут невеликi проблеми… – Ого. Я б не назвав iх невеликими. – Та що ти знаеш про моi справи! – вибухнув Вадим. – Слухай, годi вже казитися. Хутчiш повертайся i вирiшуй своi питання. Позавчора до матерi приходили якiсь типи, вимагали повернути твоi борги. Ти ж не збираешся вiшати своi «невеликi проблеми» на неi?! – Сергiй перейшов на гучний шепiт, щоб мати не почула. – Я все вирiшу сам! Вiдчепися! – розгнiвався Вадим. – Так вирiшуй! Коли повернешся? – Поки що не можу. Хотiв запитати: документи на квартиру можеш менi передати? Хочу взяти кредит пiд заставу. – Тобто ти збираешся позбавити сiм’ю останнього житла? До речi, воно оформлене на матiр, тож без ii згоди все одно нiчого не вийде. – Та все вийде, у мене е люди, допоможуть… Вона й не дiзнаеться нiчого. – Ти що, зовсiм здурiв?! Повертайся додому! Але в слухавцi вже лунали короткi гудки й слова Вадим навряд чи почув. Сергiй пiднявся з лiжка. Треба було купити на ринку продуктiв, а вiдтак допомогти Катi з математикою – щось у неi не складалося з точними науками. Вiн прочинив кватирку i вийшов до ванноi. Потiм заварив на кухнi чай, зробив бутерброди з сиром i ковбасою та сiв за стiл. Без апетиту поiв, задумливо дивлячись у вiкно. Це мiсце було його улюбленим у квартирi: краевид, що вiдкривався з кухонного вiкна на парк, був зовсiм не мiським, i, спостерiгаючи святкове жовто-червоне вбрання, яким наче променилися осiннi дерева, можна було складати плани на життя i мрiяти про майбутне. Щоправда, зараз Сергiй був здатен будувати плани лише на те, де знайти грошей, щоб витягти брата з халепи. Не те щоб вiн так уже хотiв допомогти Вадимовi: йому було шкода матiр i сестру, якi мимоволi ставали бранцями цiеi скрутноi ситуацii. Сестру Сергiй дуже любив. Коли народилася Катруся, вiн став ii «нянем»: змiнював пiдгузки, прав пелюшки i мрiяв про пральну машину. На лiтнiх канiкулах пiшов працювати кур’ером у мамине видавництво i через три мiсяцi урочисто заявив: – Ну все, мамо, iдемо купувати пралку – оплачую половину: заробив пiвтори сотнi американських грошей! Прощавай, нелегка праця пралi! На той час, звiсно, Катя виросла з пелюшок, та все одно прання в родинi з п’ятьох людей було чимало, i Сергiй страшенно пишався своiм вагомим внеском у сiмейну економiку. Сестра пiдростала, i Сергiй пiсля урокiв забирав ii з ясел, потiм iз дитячого садка, а пiзнiше – зi школи. Грався з нею, гуляв, аж поки не приходила з роботи мати. Вона цiлувала Катрусю, обiймала Сергiйка й говорила: – Ти такий молодець, синку! Що б я без тебе робила? А вiн вiдповiдав: – Мамо, я вечерю приготував. Смажену картоплю будеш? Вона iла картоплю з солоними огiрками, i Катя теж iз задоволенням смакувала нехитрi страви. А вiн почувався не закомплексованим пiдлiтком, а майже главою сiм’i, хоч i був молодшим сином. Вадим же не обтяжував себе сiмейними проблемами: сiмнадцятирiчний хлопець мав справи цiкавiшi за прогулянки з молодшою сестрою i смаження картоплi. Його майже нiколи не було вдома, вiн з’являвся пiзно, вечеряв на самотi й бурчав, що йому ця картопля вже стоiть поперек горла. А ось Сергiя його життя цiлком влаштовувало. Навчався вiн добре, хоч i не був активним у школi й не мiг похвалитися широким колом друзiв. Зате вечори з мамою i маленькою Катею йому подобалися, особливо коли вони пiсля вечерi сiдали втрьох, а якщо дiд добре почувався, то й учотирьох, грати в домiно. Дiд при цьому зауважував: «Що, знову вчитимете малу Катрусю козла забивати?» Та все одно грав з азартом. Сергiй трохи соромився, що вiн такий домашнiй, та ще й у школi його дражнили «маминим мазунчиком». Утiм, пiсля бiйки зi здорованем Васильевим iз 10-Б Сергiя облишили. На кухню увiйшла заспана Катя в блакитнiй пiжамi в кумедних слониках, яку Сергiй подарував iй на день народження. – Привiт! – радiсно сказала братовi, обняла за шию i поцiлувала в щоку. Потiм схопила з тарiлки його бутерброд i взялася жувати. Вiдсьорбнула з його ж чашки чаю i заплющила очi вiд насолоди. – Що, чуже смачнiше? – засмiявся Сергiй. Катруся постiйно щось жувала, хоча заразом лишалася худою, як трiска. – Їж, малявко, тобi поправлятися треба. Зробити ще бутерiв? І чаю з лимоном? – Сергiй пiднявся й увiмкнув чайник, дiстав iз холодильника масло й сир i неквапливо почав нарiзати батон. – По-перше, нiяка я не малявка, мене Веня на побачення запросив, – поважно оголосила Катруся з набитим ротом. – А по-друге, поправлятися не треба, бо товстi люди – це ледачi ненажери! Зробивши таку заяву, вона замовкла й промовисто глянула на порожню тарiлку. – Тримай бутерброди, моя ти працьовита малоiжка, – i далi усмiхаючись, Сергiй простягнув сестрi наповнену тарiлку й чашку з чаем. – Веня – це Веник? На честь Винника назвали чи що? – Сам ти Винник! – образилася Катя i, взявши руки в боки, гордо повiдомила: – Веня – це Венiамiн, мiж iншим! Сергiй не став коментувати, а змiнив тему: – А як справи з математикою? – Учителька весь час до мене прискiпуеться, – ображеним тоном промовила Катруся. – Вона мене на кожному уроцi викликае до дошки, наче у класi немае iнших учнiв! – Вона не прискiпуеться, а просто виконуе свою роботу, – взявся повчати сестру Сергiй. – Коли побачить, що ти знаешся на ii предметi, то облишить i вiзьметься за iнших двiечникiв. – Я не двiечниця! – Гаразд, ти поки що снiдай, а я зганяю на ринок. Потiм сядемо за твою математику. – І лагiдно торкнувся Катрусиноi коси, взяв на холодильнику список покупок i зайшов до вiтальнi. Мати сидiла на диванi в тiй самiй позi, що й позавчора на кухнi, – обхопивши голову руками. Сергiй запитав: – Мамо, щось iще треба купити? Іду на базар. – Синку, може, нам квартиру продати? – Певно, вона бiльше нi про що не могла мiркувати, крiм нещодавнього вiзиту непроханих гостей. – І не думай про це. Я спробую якось зарадити. – Як ти зарадиш?.. – сумно усмiхнулася мати. – Знаеш, скiльки рокiв тобi доведеться працювати, щоб вiддати такi грошi? Та й нiхто таку суму не позичить… – Та е один варiант… – Сергiй подумав про дивну жiнку з маршрутки. А ще про те, що сьогоднi об одинадцятiй вiн таки зустрiнеться з нею в «Пампушках i ватрушках». – Не знаю, який там варiант, але… пам’ятаеш, що «за всiма великими статками приховуються великi злочини»? – Мамо, це нiякi не статки, а всього лише п’ятдесят тисяч доларiв. І я не дон Корлеоне, та й iз мафiею не планую зв’язуватися. Тим паче, нiякоi мафii вже не iснуе! Сергiй хутко зiбрався i пiшов: треба встигнути на одинадцяту до «Пампушок», хай iм грець! * * * Вiра Миколаiвна вибрала столик у кутку, подалi вiд стороннiх очей i вух. Втiм, о цiй порi «Пампушки i ватрушки» не могли похвалитися великим скупченням народу: сюди здебiльшого приходили обiдати спiвробiтники з двох сусiднiх офiсних будiвель, колишнiх науково-дослiдних iнститутiв. Столики навколо уподобаного Вiрою мiсця були поки що вiльнi, i вона сподiвалася, що зможе поговорити з Сергiем у спокiйнiй атмосферi. Примiщення було чистим, музика грала ненав’язливо, а стриманий дизайн у стилi солодкоi випiчки тiшив око. Пiдiйшла молоденька офiцiантка. – Доброго дня! Ви в нас уперше? Розповiсти, що сьогоднi найсмачнiше? – привiтно поцiкавилася. – Менi, будь ласка, капучино без кофеiну, – попросила Вiра й вирiшила також замовити каву для нового знайомого. – І ще, мабуть, американо. Капучино виявився смачним. Вiра пила його потихеньку, чекаючи на Сергiя. А раптом вiн не прийде? Видно, вона справила на нього, м’яко кажучи, дивне враження. Треба було хоч номер телефону взяти про всяк випадок. Втiм, вiн би все одно не дав – надто вже недовiрливо поводився. Та й хто б довiряв, коли незнайома жiнка просить про якiсь пiдозрiлi послуги, обiцяючи при цьому оплату за вищим розрядом! Сергiй прийшов рiвно об одинадцятiй. Пошукав очима свою «панi», потiм рiшуче попрямував до столика. – Доброго ранку! – зрадiла Вiра. – Добрий день. – Сергiй, на вiдмiну вiд Вiри, не зрадiв, а, сiвши за столик, одразу взявся до справи: – Розкажiть, будь ласка, про якi саме послуги йдеться. – Я вам замовила кави, – повiдомила Вiра й пiдсунула до нього чашку. – Це американо. Ви любите каву? – Нi, я люблю чай, але все одно дякую, – i вiдпив задля чемностi. Поставив чашку на блюдце й очiкувально зазирнув Вiрi в очi. Вона зiтхнула й неквапливо заговорила. – У мене е внучка, Анечка. Їй двадцять два роки. – Вiра затнулась. Ковтнула клубок, що застряг у горлi. – Хороша дiвчинка, вчиться на бiологiчному, вчилася… Сльози текли самi, Вiра нахилила обличчя: не хотiлося плакати перед малознайомою людиною, але не могла нiчого вдiяти. Вона тiльки ронила сльози в остиглий капучино, витираючи мокрi щоки тремтячою рукою, що стискала серветку. Сергiй мовчки спостерiгав за нею. – У неi проблеми? Вiра пiдняла очi й сухо вiдповiла: – Вона помирае. – Он як… Спiвчуваю вам. Але справдi не розумiю, чим можу зарадити. Я ж не лiкар, – знизав плечима Сергiй. – Лiкарi, на жаль, мало чим можуть допомогти. У неi четверта стадiя раку. Ми дiзналися тiльки мiсяць тому. Їi лiкують, мають же лiкувати… Але операцiю робити пiзно. Їй лишилося жити кiлька мiсяцiв. Сергiй збентежено дивився на Вiру Миколаiвну. Авжеж, шкода дiвчину. Але як вiн може ii врятувати? Вiн же, зрештою, не супермен! Вiра зiбрала всi сили й поквапом, щоб не розплакатися знову, вимовила найголовнiше: – У неi залишилося тiльки одне бажання – закохатися. Розумiете, вона нiколи не любила по-справжньому. Все вчилася, вчилася… – Ясно. Але чим я можу допомогти? – Сергiй нетерпляче завовтузився на стiльцi. Йому хотiлося встати й пiти геть, бо справа здавалася дуже дивною i якоюсь безнадiйною. Вiра здогадалася. Глянула йому прямо у вiчi: – Тiльки не йдiть, вислухайте! Я, коли вас побачила, одразу збагнула: у вас може вийти… Ви повнiстю, так би мовити, вiдповiдаете ii смаковi й, судячи з усього, освiчений хлопець… Є шанс, що… Сергiй глибоко зiтхнув i знову засовався на стiльцi. Почало доходити, чого вiд нього чекають, i це збентежило його ще дужче. – І ви пропонуете менi спробувати закохати в себе вашу онуку? – Сергiй навiть розсмiявся, настiльки безглуздою видалася ця пропозицiя. – Боюсь, нiчого не вийде. Студентки вiд мене тiкають, щойно дiзнавшись, що я не топменеджер банку й не син депутата. – Та рiч зовсiм не у вашому соцiальному статусi, – приховуючи роздратування, вiдказала Вiра Миколаiвна. – Кажу ж, ii приваблюе ваш типаж – брюнет, блакитнi очi, мужнi риси обличчя… Це по-перше. Крiм того, у вас дуже грамотна мова – не розумiю чому, але вона явно не вiдповiдае професii, ви вже вибачайте. Це по-друге, бо для Анi важлива освiченiсть i ще певна внутрiшня iнтелiгентнiсть… А вона у вас е. І, нарештi, ви зовсiм не схожий на юнакiв iз нашого кола знайомих. Ну, таких сучасних «глянцевих» хлопчикiв, що полiрують нiгтi, випещених матусиних синочкiв… Аня iх не жалуе. – А знаете, мене теж у школi називали маминим синочком. – Сергiй похитав головою, усмiхнувшись спогадам. – Точнiше, «маминим мазунчиком». Тiльки я не нiгтi полiрував, а маленьку сестру бавив, поки мати була на роботi. Але ми не про це. Продовжуйте. – Далi – тобi треба з нею просто бути. – Вiра нервувалася чимраз бiльше й навiть не помiтила, як перейшла на «ти». – Дарувати радiсть. Допомогти бути щасливою весь той час, що в неi залишився. І Сергiй раптом здався. Так, дивна пропозицiя. Якась… ненормальна. Але ж вiн не робитиме нiчого злочинного чи навiть просто поганого, навпаки… Може, справдi бодай трохи допоможе дiвчинi. Хоча страшенно не подобалося те, що доведеться брехати. Але вiн мовчки кивнув, i Вiра Миколаiвна полегшено зiтхнула. Час переходити до фiнансового питання, а в Сергiя язик не повертався запитати про оплату. Тому вiн покликав офiцiантку й попросив iще кави – для себе та для Вiри Миколаiвни, хоча кави йому зовсiм не хотiлося, а радше горiлки. Вони мовчали, поки не принесли напоi. Потiм Вiра першою порушила тишу: – Тепер домовимося про винагороду. Маю зауважити, що в Анi дуже заможний батько i ви можете розраховувати на щедрий гонорар. Сергiй мовчки розмiшував цукор у чашцi. – Ви, звiсно, розумiете, Сергiю, що все це мае лишатися в таемницi, – наголосила Вiра. Їй теж нелегко було говорити про грошi. – Нi Аня, нi будь-хто iнший не повинен знати про нашу домовленiсть. Ви згоднi, я правильно зрозумiла? Чому ви мовчите? – Так, я згоден, – повiльно вiдповiв Сергiй. – Що далi? – Слава богу, – спробувала усмiхнутися Вiра Миколаiвна. – Далi ми вирушимо до Олександра Петровича, Аниного батька, щоб усе детально обговорити. Дiвчинку виписують iз лiкарнi через два днi, до того часу треба все спланувати. Вiра дiстала телефон i набрала номер: – Олександре Петровичу, ми скоро будемо, все гаразд. – Вона пiдвелася зi стiльця. – Ходiмо, Сергiю. Вiн попрямував за Вiрою. На стоянцi на них чекав чорний «лексус», i, коли Сергiй вмостився на задньому сидiннi поруч iз Вiрою Миколаiвною, йому здалося, що все минуле життя з його бiднiстю i проблемами залишилося за тонованими вiкнами авто. Але чомусь ця думка зовсiм його не тiшила. Роздiл 5 Машина, тихо прошурхотiвши гравiем, зупинилася навпроти входу в особняк. Вiн скидався на декорацiю до мексиканського серiалу: величезний, святковий, з арками та колонами; бракувало тiльки пальм по периметру. Втiм, iх успiшно замiнювали туi та якiсь густi кущi з м’ясистим темно-зеленим листям. Чоловiк у строгому костюмi (напевно, дворецький, вiдзначив Сергiй) уже чекав машину. Водiй взявся було вiдчиняти пасажирськi дверцята, та перед Сергiем ще нiхто нiколи не вiдкривав дверцят, тож вiн вибрався з салону самостiйно. Озирнувся. Потягнувся було по сигарети – але «напевно, дворецький» несхвально зиркнув на нього, i Сергiй заховав пачку назад у кишеню. – Доброго дня. Олександр Петрович чекае на вас. – Чоловiк у костюмi пiшов уперед, запрошуючи йти за ним. Дорогою Сергiй ще раз озирнувся, немов шукаючи пiдтримки у Вiри Миколаiвни, але вона непомiтно кудись зникла. Таких величезних холiв Сергiй зроду-вiку не бачив. Хiба що на вокзалi. Проте Олександр Петрович навряд чи вiдправляв потяги зi свого будинку, i призначення передпокою гiгантських розмiрiв було незрозумiлим. Сергiй завжди дивувався, навiщо люди взагалi споруджують такi величезнi особняки. Авжеж, вони багатii i тому подiбне. Грошi – це завжди приемно. Але кому насправдi затишно спати у спальнi iз площею завбiльшки як футбольне поле? Або десятки разiв на день ходити туди-сюди сходами, схожими на музейнi? Сергiй мав пiдозру, що ця будiвельна розкiш створюеться не для радостi мешканцiв, а щоб вразити уяву гостей i вiдвiдувачiв, тобто конкурентiв у життi. За такими фiлософськими роздумами, не пройшовши й трьох кiлометрiв, вони дiсталися кабiнету – такого ж солiдного, як i решта примiщень особняка, якi Сергiй проминав, iдучи коридорами. Але кабiнет усе перевершив: вiн був таким респектабельним, що далi нiкуди. Власник будинку – не тiльки не начальник вокзалу, але й навiть не англiйський лорд, а, мабуть, у не надто далекому минулому – комсомольсько-партiйний функцiонер. Тодi що ж роблять на стiнах портрети предкiв iз дев’ятнадцятого сторiччя? Невже дiдусi з бабусями Олександра Петровича? Сергiй увiйшов i зупинився, розглядаючи портрети невiдомо чиiх пращурiв. Дворецький вийшов i зачинив за собою дверi. Сергiй допитливо простежив за ним: поклониться чи нi? Чи, може, навiть пролепече щось на кшталт: «Ось, ваша милосте, доправили, дозвольте пiти?» Але дворецький вийшов мовчки, чим Сергiя навiть трохи розчарував. Господар кабiнету сидiв за велетенським письмовим столом i не вважав за потрiбне пiдвестися. – Сiдайте, юначе. – Вiн показав рукою на стiлець бiля столу. Сергiй сiв i запитально пiдвiв очi. – Отже, будьмо знайомi – мене звати Олександром Петровичем. – Сергiй, – вiдповiв хлопець, хоча здогадувався, що тому й так прекрасно вiдоме його iм’я. – Гадаю, ви вже знаете про предмет нашоi бесiди, – допитливо дивлячись на хлопця, сказав батько невiдомоi дiвчини, любов до якоi належало зiграти Сергiевi. – Знаю, – кивнув той. – Ну що ж, тодi обговоримо умови угоди. – Мушу вас попередити, що я нiколи не брав участi навiть в аматорських спектаклях, – повiдомив Сергiй. – Але я розумiю, наскiльки це важливо для вас. – Перейдiмо до питання, наскiльки це важливо для вас, – з наголосом на останньому словi промовив Олександр Петрович. Вiн пiдвiвся з крiсла й пiдiйшов до вiкна, обернувшись до Сергiя спиною. Потiм знову сiв за стiл. Помiтно нервувався, i Сергiевi на мить стало шкода цього квiтучого – мало того, процвiтаючого! – чоловiка, ладного купити все що завгодно для своеi дитини. – Олександре Петровичу, у вас е… iншi дiти? Той сiпнувся, як вiд зубного болю. – Іншi дiти? В якому сенсi? – перепитав. – Крiм дочки. Крiм Анi. – Нi. У мене е тiльки вона. І, як ви розумiете, ваша поява в ii життi мене дещо… – Вiн замислився, пiдшукуючи доречне слово. – Дещо лякае. Це була iдея моеi тещi, Вiри Миколаiвни. Не скажу, що менi ця витiвка дуже подобаеться. Хоча якщо ви зможете дати Анi бодай трохи щастя… Любовi… Олександр Петрович узяв ручку зi столу, покрутив ii в руках. Мовчав. «Чекае, що я скажу», – здогадався Сергiй. І, затримавши подих, немов збирався стрибнути в рiчку з високого мосту, випалив: – П’ятдесят тисяч доларiв. Ольховський здивовано витрiщився на нього: – Ого! Ви вирiшили за одним разом поправити свое фiнансове становище? – Неважливо, що я вирiшив, i розкривати вам причини мого рiшення не буду, – рiзко вiдповiв Сергiй. Серце шалено калатало, на лобi виступили краплини поту. Вiн вiдчував себе останнiм негiдником, але все було вирiшено. У пам’ятi спливли обличчя рiдних: усмiхнене Катрусине й залите сльозами мамине. І хлопець мало-помалу почав заспокоюватися. Вiн зрозумiв, що зловив свiй единий шанс i в жодному разi його не втратить. – Ви ж розумiете, що ця сума надзвичайно велика, – зiтхнувши, мовив господар кабiнету. – А ви думаете, у мене немае моральних бар’ерiв? І буде легко обманювати дiвчину, та ще й при цьому знаючи, що вона помирае? – Ну, звiсно, за такi грошi обманювати буде легше, – iронiчно зауважив Олександр Петрович. Помовчавши, тихо додав з ледь помiтною зневагою: – Красиво говориш… Хлопець, хоч i здався йому спочатку симпатичним, тепер зовсiм не вселяв довiри. Мисливець за легкою наживою! А вiн ще й розпинався вчора перед Лiкою щодо звичайних хлопцiв. Та вони всi лише хочуть урвати грошей! – Олександре Петровичу, дещо я все-таки поясню. За цей… проект я взявся лише з однiеi причини: моiй родинi вкрай необхiднi грошi. Життево необхiднi! І саме така сума, не бiльша й не менша. Я б мiг сказати вам щось на зразок «спасибi за цей шанс, ви рятуете мою сiм’ю», якби подяка була доречною i не звучала надто по-блюзнiрському в такiй ситуацii. – Хвороба когось iз близьких? – виникла раптова здогадка в Ольховського, i вiн на мить знову вiдчув щось на кшталт симпатii до цього хлопця, який так несподiвано з’явився в його життi. Сергiй усмiхнувся: – Нi. Але, можливо, так було б краще. Запала тиша. Потiм Сергiй тихо продовжив: – Ви просто скажiть: так чи нi. І якщо ви скажете «так», то я зi свого боку зроблю все можливе, аби ваша донька вiдчула себе щасливою. – Не сумнiваюся, – сухо вiдповiв Олександр Петрович. – Але ми все-таки пiдпишемо з вами документ. Мiй адвокат пiдготував угоду. Вiн простягнув Сергiевi два аркушi з надрукованим текстом. Хлопець почав читати: «Угода… Ольховський Олександр Петрович, який далi зветься Замовник, з одного боку, та Нiкольський Сергiй Ігорович, який далi зветься Виконавець, з iншого боку, уклали цю угоду… Виконавець зобов’язуеться забезпечити постiйну i належну увагу… Ольховськiй Аннi Олександрiвнi… Протягом усього часу життя Ольховськоi… Забезпечувати постiйну моральну й фiзичну пiдтримку… Особиста присутнiсть пiд час усiх медичних процедур… А також присутнiсть пiд час усiх ритуальних заходiв… Замовник зобов’язуеться виплатити Виконавцевi в якостi винагороди за послуги…» Рядки почали зливатися перед очима. На «ритуальних заходах» йому раптом перехопило подих. Але Сергiй одразу розсердився на себе за цей прояв слабкостi й дочитав документ до кiнця. «Усi вiдомостi будь-якого змiсту, що стосуються виконання угоди, наявнi на початок надання послуг, а також тi, що виникли у ходi надання цих послуг, е довiчною таемницею, включаючи iм’я, адресу та вид дiяльностi Замовника та членiв його родини… У разi розголошення Виконавцем будь-яких вiдомостей у будь-якому обсязi угода визнаеться недiйсною, а Виконавець зобов’язуеться повернути Замовниковi отриману суму в подвiйному обсязi. Пiсля завершення надання послуг Виконавець зобов’язуеться надалi не звертатися до Замовника усно, не телефонувати Замовнику, не надсилати листи Замовнику й жодним iншим чином не поновлювати контакти iз Замовником. Будь-якi спроби таких звернень будуть квалiфiкуватися як шантаж i переслiдуватимуться згiдно з чинним законодавством». – Залишаеться тiльки вписати суму, правильно? Сподiваюся, з усiм iншим ви згоднi. – Олександр Петрович пильно глянув на Сергiя. Той, не пiдводячи голови, мовчав i продовжував дивитися на папери, якi ледь помiтно тремтiли в руках. Ольховський вiв далi: – Ну, ви ж розумiете, я не мiг не перестрахуватися. Ідеться про справи моеi сiм’i, а важливiшого за це, як ми з вами обидва знаемо, немае нiчого, правда ж? – Звiдки вам вiдоме мое прiзвище? – Сергiй, нарештi, пiдняв голову. – Все дуже просто: секретарка адвоката подзвонила у ваше автопiдприемство, назвала номер маршрутки i сказала, що хоче надiслати подяку водiевi на iм’я Сергiй за якiсне обслуговування. Звичайно, нам залюбки повiдомили все, що потрiбно! – Це все так… цинiчно. А ваша угода – просто немае слiв! – Ну чому ж, е слова. Юридичною мовою можна висловити все, що завгодно. Щоправда, звучить трохи незвично, але сенс зрозумiлий: ви добре виконуете свою справу, одержуете винагороду, при цьому тримаете язика за зубами все свое життя, нiколи бiльше мене не турбуючи. Сергiй помовчав. Потiм нарештi вимовив, нiби зважившись на щось: – Менi потрiбен аванс. – Скiльки? – дiловито поцiкавився Ольховський, одразу вiдчувши себе в рiднiй стихii. – Десять тисяч. Олександр Петрович пiдвiвся, пiдiйшов до сейфа й дiстав звiдти двi пачки грошей. Одну простягнув Сергiевi. – Ось вам аркуш i ручка, пишiть розписку, що отримали в рахунок оплати за послуги десять тисяч доларiв. Прописом, будьте ласкавi… Сюди ось впишiть данi паспорта – взяли з собою? От i чудово, я теж завжди паспорт ношу, бо мало що може трапитись… І угоду пiдпишiть. Поки Сергiй виводив нерiвним почерком слова розписки, дiставав iз сумки паспорт i переписував данi, Ольховський, сховавши руки в кишенi, походжав туди-сюди кабiнетом. Узяв зi столу мобiльний, набрав номер: – Олексiю Євгеновичу, менi потрiбна не надто дорога, але пристойна i надiйна машина… Нi, не спортивна. Може, «шкода»… Для серйозного молодика. Хочу племiнниковi подарувати. Оформляти будемо на мене, потiм зробимо довiренiсть. Приженiть, будь ласка, за годину. Ну так постарайтеся встигнути! Чекаю. Сергiй простягнув пiдписанi аркушi Ольховському. Вiн поглянув i, видно, лишився задоволеним. – Грошi можеш не перераховувати, банкiвська упаковка. І ось тобi ще п’ять тисяч. – Навiщо? – здивувався Сергiй. – Для того, щоб водити на побачення мою доньку. Ти ж не в парку з нею гулятимеш цiлими днями. Зима вже скоро, як-не-як… «Та й “Пампушки i ватрушки”, певно, не ii рiвень», – промайнуло в головi Сергiя. – Машини в тебе своеi немае, я правильно розумiю? – Правильно, – погодився хлопець. – Скоро буде – ти чув розмову. Це, звiсно, тимчасово – поки дiе наша угода. Так, i ще одне: треба одягнутися якось… трохи краще… І «легенду» скласти. Давай-но, пообiдаеш iз нами, поки твое авто доправлять. Влаштуемо мозковий штурм – Аня скоро буде вдома. Треба бути готовим. * * * Лiка вже чекала iх у iдальнi, попиваючи вино. Вона з цiкавiстю глянула на Сергiя: хлопець справив на неi враження. – Лiка, – промуркотiла Анина мати й кокетливо простягнула руку для поцiлунку. Сергiй зам’явся, не знаючи, що робити: вiн нiколи не цiлував дамам руки. Тож просто знiчено стиснув тоненькi пальцi, унизанi каблучками. Лiка ображено дзеленькнула золотими браслетами й вiдпила вина. – Сергiй, – просто назвався вiн. І не став додавати, що йому «дуже приемно познайомитися»: ця жiнка йому зовсiм не сподобалася. Шкода, якщо донька виявиться такою самою. Хоча нi, не шкода: може, буде не надто прикро, що дiвчина важко хворiе. Лiка показала йому на стiлець бiля себе. Вiн слухняно сiв. – Анжелiко, де Вiра Миколаiвна? – запитав Олександр Петрович. – Зараз пiдiйде, – неуважно промовила його дружина i спробувала завести свiтську бесiду. – Отже, Сергiю, чим же вас приваблюе ваша професiя? – Вам справдi цiкаво про це почути? – Сергiй вiдповiв iй трохи роздратовано, хоча, напевно, грубити було не варто: все-таки дружина роботодавця. Але вiн не любив таких ось дамочок, якi ще двадцять рокiв тому були звичайнiсiнькими дiвчатами з типовоi багатоповерхiвки, а коли iхнi чоловiки досягли успiхiв у бiзнесi, починають корчити iз себе родовитих принцес. Олександр Петрович пильно стежив за реакцiею дружини. Вона знiяковiла лише на мить, та одразу ж опанувала себе: – Чом би й нi? Ви такий привабливий юнак, а мама розповiдала, що й розумний – отже, знайшли щось у своiй роботi незвичайне. Мене цiкавить, що саме? «А мене цiкавить, коли ви замовкнете», – подумки огризнувся Сергiй. Ситуацiю врятувала Вiра Миколаiвна, увiйшовши швидким кроком до iдальнi: – Чудово, що всi вже зiбралися. Я дещо придумала. Сергiй зрадiв, побачивши ii. – Тартар iз лосося зi спаржею, дуже смачно. Сергiю, скуштуйте! – Лiка продовжувала грати роль гостинноi господинi, хоча це було вже надто нав’язливо i хвастовито. І Сергiй збагнув: за дрiб’язковими, але такими звичними умовностями й порожнiми словами ця жiнка ховалася, як за щитом, вiд свого горя. Їсти йому зовсiм не хотiлося. Було нiяково i взагалi не зрозумiло як цi люди взагалi не втратили апетиту. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65957329&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.