Чорний хліб

Чорний хлiб Фоззi Це iсторiя маленькоi жiнки, якiй довелося розбиратися з викликами долi по-чоловiчому. Їi единого сина, Омрина, вбили одноплемiнники, своi. Поки вiн тонув, вони забивали його баграми, бо забирати в морських духiв iхню здобич – погана прикмета. Але ще гiрше – забрати в матерi ii дитину. Тому слiд поквитатися з винними. З тими, хто правив те жорстоке дiйство, i з тими, хто мовчки спостерiгав. Поквитатися так, як заведено в ii народу, коли за певних обставин люди – це неначе ще одна здобич. Своi чи чужi – однаково. Для когось це називатиметься помстою. Для неi – справедливiстю. Обережно! Ненормативна лексика! Фоззi Чорний хлiб © Сидоренко О., 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 * * * Частина перша 1 Чекати автобуса довелося довго. Вони вже понад годину топтали зупинку, намагаючись зiгрiтися, – високий хлопець у зеленiй штормiвцi та його товстенький товариш у короткiй чорнiй демiсезоннiй куртцi «пiд шкiру». З моря, транзитом через пам’ятник першому ревкому, дув рiзкий холодний вiтер, нагадуючи, що тутешне лiто – рiч дуже тимчасова, штучна, майже вигадана. І сховатися було нiде – тiльки залiзний знак з розкладом маршруту, жодного навiсу чи лавки, i можна тiльки уявити, як весело тут стоялося взимку. Перший рейс мав бути о сьомiй, але вже минула восьма, а вiн усе не iхав. З десяток мiсцевих мешканцiв чалилися навколо, не виказуючи незадоволення вiд порушення графiку – бiчi, чукчi, один похмiльний мореман у тiльнику, двi жiнки, схожi на шкiльних завучок чи бухгалтерок. Мабуть, тут не звикли до дотримання розкладу, у Пiвночi – своi термiни, навiть у сезон. Туман розсiявся, сонце вiдчепилося вiд горизонту, i звiдкись налетiла мошка, яка в цих мiсцях з’являеться вiдразу пiсля комарiв i за мiсяць-пiвтора доводить живих iстот до сказу. Але це в тундрi, а на узбережжi ще можна якось жити, тому вiтер раптом перетворився на союзника. Зверхньо поглядаючи на мiсцевих, високий закурив i широко видихнув дим перед обличчям: – Цих комарiв навiть куриво не бере. Його товариш закашлявся, замахав руками, розганяючи дим, i погодився: – Цих нiщо не вiзьме. Цi Хiросiму переживуть. Вони крутилися то так, то так, намагаючись упiймати вiтер, аби той зносив мошку мимо, i простирчали на зупинцi ще з пiв години, аж поки серед баракiв не з’явився чорний вiд бруду ЛiАЗ i пiд’iхав до зупинки, обережно оминаючи на дорозi особливо небезпечнi горбки. Народ ломонувся через переднi дверi, але досвiдчений морячок велично постукав у заднi, i пiсля короткоi паузи вони вiдчинилися – мабуть, водiй придивився в дзеркало заднього огляду та впiзнав знайомого. Через цю щасливу неочiкувану обставину двое друзiв змогли всiстися ззаду, поки натовп купляв у водiя квитки та просувався по салону вузьким проходом, обабiч якого вiльних мiсць майже не було. Нарештi рушили. Товстунчик передав монети чукчi, який сидiв перед ними: «За проiзд». Глянув на затоку, поправив фотоапарат, що висiв у нього на грудях, усмiхнувся й, нахилившись до товариша, тихенько прошепотiв: – Шо думаеш, моржа вiзьмемо сьогоднi? – Ти б ще на кита прицiлився! Ти моржа хоч бачив? Вiн же наче слон, як його з човна брати? Нерпу, крилатку ще можна, а моржа нам слабо. – Крилатку? – Тюлень мiсцевий. Добре, якщо взагалi хоч щось знайдемо – вони ж на крижинах пасуться. – Можна й не вбивати, я сфотографую, а сину скажу, що взяли найбiльшого. – Товстун сумно зiтхнув i вперся поглядом у брудне вiконечко, за яким стрибали на ямах жовтi сопки, деякi з них красиво курилися димом сезонних пожеж, i вiн шкодував, що не зможе зробити фото на ходу. Їхати iм було недалеко, кiлька кiлометрiв уздовж води, але розбита важкою технiкою дорога дозволяла ледь повзти, тому iхнi страждання тривали ще довго. На першiй же зупинцi, мiж сопок, якi спускалися до моря, вони вийшли й опинилися бiля невеличкого селища, що тягнулося вздовж берега. У ньому переважали яранги, але серед них подекуди стирчали i якiсь бiльш-менш традицiйнi халабуди, схожi на закинутi сараi. Вiтер i тут працював на повну, по небу носилися сотнi чайок i рiзко кричали про щось важливе. Пiсля швидкого рекогностування гостi попрямували до будинку, бiля якого сидiв на землi й курив якийсь похмурий чукча. Вiн не спирався на стiну, але тримав спину строго вертикально – витягнувши ноги по землi, вiн утворював ледь не iдеальний прямий кут. Пiдiйшовши ближче, вони зрозумiли, що абориген геть п’яний, але iнших варiантiв не було, i високий запитав: – Землячок, а де нам Андрiя знайти? Того, що по морському промислу. Чукча не вiдразу, але сфокусувався на прибульцях i наче з останнiх сил вказав рукою собi за спину, у бiк берега. У принципi, це було логiчно – де ж iще шукати фахiвця з морського полювання, як не бiля води? Але берег був довгий i хотiлося бiльш адресноi пiдказки. Вiдчуваючи, що товариш зараз почне нервуватися, його компаньйон спрацював на випередження i запитав: – А iкра? Є iкра, командир? Чукча повiльно перевiв погляд на нього, потiм витрусив об долоню люльку, важко пiдвiвся i пiшов до будинку. Не знаючи, як бути, хлопцi мовчки спостерiгали за ним, але бiля дверей вiн озирнувся й зазивно махнув рукою: «Сюда ходи». Будинок зовнi мав вигляд звичайноi халупи, але всерединi все було значно гiрше – темно, димно, спекотно, неприемно. Посеред единоi кiмнати поралася зi шкурою i голкою якась товста жiнка. Вона була гола, спiтнiла, ще й з вибритою макiвкою – чиста тобi iндiанка. Точнiше, брудна. Жiнка щось рiзко спитала, але господар мовчки попрямував до протилежного вiд входу кутка кiмнати, надибав якесь темне простирадло i потягнув його вбiк – там стояла велика металева бочка з-пiд пального. Вони пiдiйшли ближче й побачили, що вона повна iкри. Теж брудноi, зовсiм не схожоi на помаранчеву мрiю мешканцiв Великоi землi – iкра була темна, слизька, зi шматками грубоi солi. Але це справдi була вона, i лишалося тiльки сподiватися, що iкра свiжа, цього сезону. Питати в господаря не було сенсу – чукча скаже все, що йому заманеться, аби давали грошi. Як з’ясувалося, товстунчик мав у рюкзаку бiдон. Сторгувалися за двадцять карбованцiв, хоча бувалi сусiди в стройотрядi й стверджували, що тут усе коштуе копiйки. Вiддавши грошi й закривши бiдончик кришкою, вiн усмiхнувся товаришу: – Може, досить? Здобич е, додому поiдемо? Високий заперечив: – Ти що, хлопцi ж чекають! І вони вийшли, намагаючись не зустрiтися поглядами з хазяйкою, яка продовжувала щось незадоволено промовляти, загрозливо розмахуючи великою голкою. – Зовсiм дякую, – сказав iм чукча, всiвся на те ж саме мiсце i дiстав люльку. 2 О десятiй ранку двое iнших чоловiкiв стояли на другому поверсi Палацу пiонерiв i дивилися вниз, у фое. Люди все йшли i йшли, проходячи мiж школярiв, яких iнструкторка райкому комсомолу ще о сьомiй вишикувала у двi колони й навiть до туалету не вiдпускала. Прибулi роздягалися в гардеробi, а пiсля того стирчали бiля великого дзеркала, наводячи останнiй марафет перед початком урочистих зборiв. Дивлячись на все це зверху, чоловiки тихенько перемовлялися мiж собою. Обидва вони були сивi, у сiрих костюмах, i навiть краватки в них були однакового чорного кольору, але будь-хто хоч трохи спостережливий з першого ж погляду зрозумiв би, що старший з них – начальник, а трохи молодший – помiчник, який в усьому наслiдуе шефа, навiть в одязi. – Сергiй Миколаiч, Сергiй Миколаiч! – дзвiнко покликала знизу жiночка з чалмою на головi. – Десять хвилин, i починаем. Старший мовчки хитнув головою й гучно сьорбнув iз кружки, яку тримав у руцi. Це був мiсцевий форс – такi люди заробляли багато й могли дозволити собi будь-який кришталь iз фарфором, але, на правах колишнiх старателiв, користувалися потертими та погнутими залiзними кружками. Там колихався мiцний чай, майже чифiр, але й коньяк там теж був, незважаючи на ранок. Могли собi дозволити. – Що ти вирiшив по цiй статтi? Резолюцiю ухвалювати й посилати iм? – спитав той, що молодший. – Ну, треба ж якось реагувати. Хоча зараз нiкому нi до чого дiла нема… Ха, он бачиш, молодий корiнний бiля iнструкторшi пасеться? – вказав очима Сергiй Миколайович на пару, яка стояла вiдразу за дальшою вiд них колоною пiонерiв i про щось розмовляла пiд дошкою пошани. – Ага. Не знаю його. – Так я й не про нього. Дядько його тут, положенець мiсцевий, бугор нички, великi стада мае пiд Певеком. Так у цих мудрагелiв з Магадана, у свiтлi, так би мовити, останнiх подiй, iдейка з’явилась – висунути дядька по нашiй линii в обласну раду. – Депутатом? – Нi, оленярем, блядь. – Старший iронiчно подивився на колегу й продовжив: – Спускають нам, значить, цю корисну iнiцiативу, главк дае добро. І тут я встаю й кажу Першому: ви, мовляв, вибачте, звичайно, але хоч хтось дiзнавався, як його звуть, висуванця вашого? – Ого! – Ну, Перший брови догори, а я одразу йому в лоб: «Виргиргилеле!» А я всю дорогу запам’ятовував, i тут же йому знову: а що це значить, знаете? – А вони? – Мовчать. А я тодi так: Гримучий Хуй, ось що це значить! Як вам такий депутат облради, га? Остання фраза пролунала гучно, частина присутнiх задрала голови й подивилася на чоловiкiв у сiрих костюмах, але тi смiялися, не зважаючи на реакцiю. Це вони теж могли собi дозволити. Вiдсмiявшись, молодший протягнув: – Ну ти даеш, Миколаiч, – i вказав кивком голови на iнше скупчення людей, що стояли прямо пiд ними: вони-бо якраз i розчули фiнал iсторii про кандидата в депутати. – Оно, ученi приiхали: мамонта нiбито знайшли, так вони забирати прибули, своiм бортом, уявляеш? – Знову знайшли? – Ага, кажуть, добре зберiгся. – Краще б золото знайшли, свiтила херовi, а то нас iз тобою скоро вiдправлять у Кизилкум iз такими успiхами… Це з ними Лiля стоiть? – Та сам оце дивлюся: не розумiю, чого вони до неi причепилися, – здвигнув плечима молодший i ковтнув iз кружки. – Що ж тут незрозумiлого? – здивувався Сергiй Миколайович. – Побачили чукчу натуральну в торбасах парадних – i давай, значить, на екзотику… – А Лiля знову отримуе? – Так, грамоту почесну, рекорд по промислу в неi. – А скiльки вона за сезон узяла? – Багато. Коли iй орден давали, i то менше було. А зараз тiльки грамота. Тодi ж пiд вiдкриття ТЕЦ усiм давали, ось i ii вiдзначили. Ну, корiнна, розумiеш? – Так Трудового Червоного, не занадто? – Ну, треба ж цяцьки i iм давати, щоб не нудьгували. – Старший розвiв руками, нiби пояснюючи, як же важко керувати цими людьми. – Розумiю, – швиденько погодився його спiврозмовник i додав: – Так вона ще нiчого, хоч сфотографувати можна. Хоча на любителя, iй же пiд полтинник? – Нi, я ж грамоту пiдписував – дивився, тридцять вiсiм. Вони ж просто тут у мерзлотi швидко шабашать. Лiля ще нiчого, вони ж зазвичай взагалi… – Так, Сергiю Миколаiчу, Олексiю Ігнатовичу, усi вас ждуть, президiю зiбрала. – Жiнка в грайливiй чалмi покликала iх знизу, i вони пiшли до сходiв. – До речi, Миколаiч, а в тебе чукчi коли-небудь були? – тихенько спитав молодший, по-дружньому беручи керiвника пiд лiкоть. – Ну, тобто… У пiдлеглостi? – У повнiй, – засмiявся Олексiй i, не очiкуючи на вiдповiдь, пропустив начальника перед собою, наче есмiнець, який супроводжуе адмiральський лiнкор. 3 Насправдi Лiлiю звали зовсiм по-iншому, але людям, що знову з’явилися тут кiлька поколiнь тому, було важко вимовляти й запам’ятовувати мiсцевi iмена та назви. Вони все змiнювали пiд себе, починаючи вiд назви народу луораветланiв i закiнчуючи iменами. Тому була Лилекей, просто Лилекей, а стала Лiлiя Іванiвна Сатарова. Прiзвища районний писар брав зi своiх давнiх знайомих по Великiй землi, а по батьковi додавав уже вiд себе. Загалом вона давно до того звикла – серед своiх чуеш справжне iм’я, а серед цих – iнше. У них i самих таке траплялося – наприклад, давня знайома якось зiзналася, що насправдi ii звали не Альбiною, а Альоною, але вона це iм’я змiнила на бiльш величаве. Дивнi люди, годi й казати. Ось вона, мiж iншим, Альбiна, бiгае в чудернацькiй шапцi по цiй великiй кiмнатi, збирае людей i спрямовуе всiх до урочистоi зали, де Лiлiя вже бувала. Їi часто нагороджували, бо серед чукчiв майже не траплялося мисливцiв-жiнок, а вона ж була гарним стрiльцем, у хутровому промислi мало хто з чоловiкiв мiг з нею позмагатися. Як iй колись пояснили, радянська жiнка, та ще й з мiсцевого населення, мае бути гарним прикладом для всiх – носити цю медаль на одязi й не пити спирту. Ну, спирту вона не вживала зовсiм – стiльки разiв бачила, до чого це призводить, а медалька… Ну куди ii почепити – на кухлянку? А все ж таки сьогоднi причепила – занадто великою була цiна питання. Кiлька разiв ii вiдзначали у цьому дивному палацi, який так довго будували i яким тут так усi пишалися. Цiкаво, що дадуть цього разу? Бажано б щось необхiдне, як гвинтiвку кiлька сезонiв тому – гарний карабiн, на який так заглядалися всi золотарi, мисливцi й блатарi. А ще б краще… Ще краще було б тут i зараз вирiшити питання з сином, а жодних iнших нагород не треба. Синовi незабаром вiсiмнадцять, i родич Юра, який працював у вiйськкоматi, попередив – Омрин у списку тих, кого можуть призвати до армii. Ранiше чукчiв до вiйська не брали, хоч у чомусь була вигода походження, але потiм все змiнилося й почали забирати всiх. І найкращих, за чутками, направляли до якоiсь далекоi навiть не республiки, а взагалi краiни – туди, де цiлий рiк така спека, як учора була. Ух, страшно навiть уявити. І спеку, i ситуацiю. У мiстi була жiнка, сина якоi пiсля армii привезли у залiзному ящику, i коли Лiлiя думала про це, iй ставало нiчим дихати. Тому головним завданням було знайти вихiд на когось i домовитись, щоб сину дали спокiй. Вiн спритний рибалка, гарний мисливець, хоча й часто поспiшае з пострiлом, але це мине з часом, сама такою була. Минулоi весни Омрин загнав пiшки свого першого оленя i вiдтодi вважався дорослим. Вiн високий, стрункий, вiн… такий красивий, i нехай цi люди залишають залiзнi ящики своiм дiтям, раз уже iм так кортить воювати десь там за щось. Лiлiя знову побачила Альбiну i використала ту як можливiсть вiдчепитися вiд якихось настирних чоловiкiв, якi довго розповiдали iй, чому важливо повiдомляти владi про геть усi старi кiстки, якi мiсцевi знаходять на березi або в тундрах. Ага, нема чого бiльше робити. Якби вона вiдвела iх до гардероба й показала свiй старий нiж iз ручкою з мамонтовоi кiстки, вони, мабуть, з глузду з’iхали б. – Альбiна! – вигукнула Лiлiя, нахилилася (вони все називають iншими словами, вони зовсiм iншi, але всi вони чомусь люблять, коли ти iм низько вклоняешся) на знак вибачення цим чоловiкам i пiшла до знайомоi. – Лiлiчка-Лiлiчка, я така зайнята, але ти менi будеш дуже потрiбна. Потiм, на фуршетi, побалакаемо досхочу, – вiдповiла та, швиденько зазирнула у велике дзеркало, поправила дивного капелюха на головi й побiгла далi. Лiлiя нiчогiсiнько не зрозумiла з останнiх слiв, але, як завжди, вiдчула суть – потiм. Добре, потiм. Усi проходили до зали, пiшла i Лiлiя. Вона зайняла мiсце у вiльнiй шерензi крiсел позаду, неподалiк дверей, але тiльки всiлася, як пiдвалило народу i з усiх бокiв ii оточили люди. Це дратувало, але вони так звикли, тож доведеться терпiти. Хоча i в цьому був плюс – за мить у дверях з’явилися тi чоловiки, що шукають мамонтiв, а як не було б сусiдiв, вони б точно всiлися поруч i теревенi тривали б i тривали. А так можна хоч помовчати, послухати, що говорять. І вона слухала, iнодi розумiючи, про що йдеться, iнодi частково, а iнодi й зовсiм нi. Цi люди говорили про те, що знайшли кiновар, про закриту каситеритову копанку, про рибу, про те, що золота стае все менше. А потiм про те, що краiна нахилилася й ось-ось упаде. Говорили майже пошепки, мiж собою – вона давно зрозумiла, що, вийшовши на сцену або просто вголос вони говорять зовсiм iнше, те, що треба, те, що очiкують почути вiд них iншi, бiльш вагомi люди. Нарештi президiя зайняла своi мiсця, свiтло в залi погасло i на сцену раптом вибiгли дiти. Це був будинок, у якому дiточок навчали бути правильними, зростати й виростати такими, як сивi люди, намальованi не великому червоному простирадлi, що висiло на всю стiну. Дiти почали танцювати й спiвати, а Лiлiя сидiла й думала про сина i про те, чого захочуть люди, вiд яких це залежить. Мабуть, золота – тут усе мiряють на золото. У неi було достатньо золотого пiску – кiлька банок, якi вона закопала в рiзних таемних мiсцях. Пiсок почала збирати ще ii мати, коли мрiяла перейти на той берег, потiм почала докладати й Лiлiя – десь за хорошi шкури дадуть, а десь знайде на мертвому тiлi, за пазухою. Той Аслам, який зi своiми земляками скупляв чорне золото в старателiв i переправляв на материк, кiлька разiв пропонував iй помiняти пiсок за гарну цiну на паперовi грошi. Нiби вiдчував, падлюка, що воно в неi е. Але грошi – то ненадовго, а золото – назавжди. І, виходить, воно чекало свого часу, аби звiльнити одного хорошого хлопця вiд залiзного ящика… 4 Зi свого мiсця встав начальник Чижов i довго щось розповiдав про важки часи, про шурфовку, про нестачу консервiв, а потiм почав читати з газети. – Тут у Москвi вийшов мерзотний фейлетон, – сказав вiн. – І цi товаришi зображають рейс «Анадир-Москва» як, цитую, збiговисько п’яниць, якi поiхали на Крайню Пiвнiч за довгим карбованцем i повертаються з батонами червоноi риби та бочками iкри. Марнотратцi життя, якi ганьблять «Пiвнiчбуд» i звання полярника! Чижова слухали уважно: вiн тут був справжнiм царем i саме вiн вирiшував, кому як жити. Його обличчя почервонiло, вiн зiм’яв газету в трубку i вже бив нею по трибунi. – Я, товаришi, вважаю, что це наклеп, у якому нашу дiйснiсть зображено в неналежному ключi. Так, люди випивають, повертаючись на материк, але подивився б я на цих кореспондентов, якби вони вiдпрацювали сезон! У залi зашумiли, заулюлюкали, хтось навiть засвистiв. – Тому, товаришi, ми з вами зобов’язанi дати гнiвну вiдсiч критиканам i писакам, ухваливши цими поважними зборами резолюцiю про недопущення подiбного висвiтлення важкоi та небезпечноi працi полярникiв. Олексiй пiдготуе текст, а зараз прошу голосувати. Хто за? Збори зашумiли ще бiльше, руки здiйнялися вгору, i Лiлiя теж пiдняла свою – так було завжди. Чижов спитав, чи буде хтось проти, потiм чи е тi, хто утримався. Це Лiлiя розумiла, а от про те, за що саме вони щойно голосували, жодноi гадки не мала. Начальник сiв на мiсце, Альбiна пiднесла йому кружку, i засiдання продовжилося. Нарештi Лiлiю покликали на сцену, i пiд оплески помiчник Чижова вручив iй кольоровий аркуш паперу, перед тим показавши його всiм, а потiм якась дiвчина винесла i дала iй чудовий помаранчевий японський рюкзак – тодi вона вже зрадiла по-справжньому. Лiлiя повернулася на мiсце, роздивилася всi деталi того станка i вирiшила, що подаруе його синовi. Потiм знову танцювали дiти, потiм спiвали, а потiм усi встали й заграла пiсня, яка завжди в них лунае або на початку, або в кiнцi, або i тодi, i тодi. У великiй кiмнатi тепер не було дiтей, якраз на iхнi мiсця поставили два довгих столи, бiля яких миттево скупчилися люди. Лiлiя взяла собi котлетку, загорнула ii в серветку – бачила, що так роблять поважнi гостi, й повторювала за ними. Пiшла шукати Альбiну, у будь-якому разi дiяти слiд було через неi. Та бiгала промiж гостей i вiдразу попередила, що всi справи – потiм. Але бiля неi стояв Чижов, i Лiлiя вирiшила спробувати. – На прийом треба, начальник, – промовила вона впевнено, не забувши низенько вклонитися. – На прийом? – чомусь зрадiвши, перепитав Чижов i оглянув ii з голови до п’ят. – Завтра о восьмiй давай, Лiля, сьогоднi, сама розумiеш, у нас тут свiй семiнар. До розмови втрутилася Альбiна: – На восьму у вас планерка, давайте тодi на десяту Сатарову, на десяту. – Добро, – легко погодився Чижов i рушив далi. Альбiна пiдхопила Лiлiю пiд руку i потягла вбiк: – Лiлiчка, золотко, треба ж було через мене, через мене завжди треба. Вiн же ж такий, сама знаеш. Вони пiдiйшли до столу, де подруга миттю пiдчепила шматочок м’яса, випила стопку горiлки. – Тобi не пропоную, пам’ятаю. – І додала вже спокiйнiше: – Так, тiльки де ж тебе розмiстити? Все зайнято, гостi все забили, i Будинок колгоспника… – Я вранцi приiду, – спробувала вiдмовитись Лiлiя, та й не любила вона лишати маму без потреби: та вже занадто стара, бабку в такому вiцi вже придушили, як водиться, аби не заважала родинi. Але, слава Богу, тепер уже iншi часи й старiй можна жити, треба жити! – Нi, нi, нi. – Альбiна тримала в руках наступну стопку i добрiшала буквально на очах. – Менi все одно треба з тобою поговорити серйозно, сьогоднi переночуеш у мене, а завтра вже разом i пiдем в управлiння. Вона швиденько ковтнула горiлку, рiзко видихнула: – Хух! Все, я побiгла за Чижиком, давай тут, не стидайся, – i швидко зникла в натовпi. І Лiлiя не стидалася – чого б не з’iсти ще, бо якщо тобi щось задурно дають – слiд брати. 5 Фуршет затягнувся – вже вдруге перестилали скатертини, столи зсунули, i молодь танцювала бiля гардероба пiд «И уносит меня», «Учкудук», «Белые розы», а якийсь розумник укотре зривав овацii, вмикаючи «Мы поедем, мы помчимся». Лiлiю не чiпляла анi iхня музика, анi цi танцi, тому вона зробила контрольне коло навкруг столу, аби пересвiдчитися, що нiчого з iжi не пропустила, i вийшла надвiр. Вона всiлася навпочiпки, акуратно поставила рюкзак бiля стiни й закурила люльку, поглядаючи навколо i думаючи свое: скiльки цього року вдасться взяти кети й горбушi, що лишити собi, що продати, скiльки взяти грошима, скiльки помiняти на пiсок i в кого саме, бо за золотарями слiдкували пильно i е ризик нарватися на пiдставу. Альбiна кiлька разiв нагадувала про себе, виходячи «покалякати» з кимось iз гостей – вона щоразу здалеку кивала головою: мовляв, я пам’ятаю про тебе, але ж i ти мене зрозумiй – справи, справи, справи. Лiлiя у вiдповiдь теж схвально хитала головою – некем[1 - Гаразд (чукот.). – Тут i далi прим. ред.], некем – добре, сиджу, все розумiю, не поспiшай. Баба вона була непогана, ну, якщо порiвнювати з iншим начальством. Альбiна Ігорiвна жила тут давно, i скiльки Лiлiя ii пам’ятала, завжди була секретаркою Чижова. Це означало, що геть усе, що вiдбувалося тут, не минало ii вух та очей. Вона жила сама – едина дочка давно вийшла замiж i десь там, на материку, обживала будинок на березi теплого моря, Альбiна планувала туди з часом перебратися й доживати вiку в приемному мiсцi. Вона навiть показувала картинки з тим будинком, пояснюючи, що в них там i навiщо – он там буде курятник, а там зростають якiсь дерева, якраз до пенсii вони затулятимуть веранду вiд сонця. Альбiна приiхала на Пiвнiч пiсля вiйни, за чоловiком, який був керiвником каситеритовоi партii, одним з багатьох гiрничих iнженерiв. В один iз сезонiв вiн не повернувся з шурфування, хтось казав – утонув, хтось стверджував, що своi ж убили, але Альбiна тодi не поiхала назад на Велику землю, а стала працювати в управлiннi. Так минуло бiльш як двадцять рокiв – усе змiнювалося, але щось-таки лишалося незмiнним. Лiлiя нiколи б з нею й не перетнулася, бо де мисливцi, а де грандiозне управлiння з його планами й ресурсами, якби не один момент – Альбiна займалася шкурами. Вона завжди купляла дорожче, нiж держава, хорошi хутра – норку, соболя, горностая, навiть песця з лисицею iнодi брала. Можна було набирати на звiрофермах, але вiльний звiр – зовсiм iнше. Колись давно Лiлiя подарувала iй кiлька гарних соболиних шкурок, добрi люди пiдказали – так треба, так заведено. Пiсля цього контакт у них наладився: навеснi, коли закiнчувався сезон полювання, вона спочатку йшла до Альбiни, а потiм уже до уповноваженого по закупiвлi. Всi все знали, всi все розумiли, у маленькому мiстечку такi речi не приховаеш, але за махiнацii з хутрами якщо i сiдали, то якiсь iншi люди, з iнших кiл. За чутками, Альбiна також мала стосунок до «лiвих» дiамантiв, але й гучна справа з постачання каменiв дочцi якогось найбiльшого на материку начальника ii оминула – знову когось заарештували, але не ii – Альбiна, як завжди, сидiла в приймальнi Чижова й нiкуди не подiлася… Нарештi гостi почали виходити не на перекур, а вже одягнутими – святкування добiгало кiнця. З палацу лунали п’янi голоси, якi пiдспiвували: «А чукча в чуме ждет рассвета». Зграйка пiонерiв вискочила на повiтря й понеслася вулицями, немов надолужуючи недоотримане за день задоволення радiсним дитячим життям, у якому поки що немае тюрем, голоду i зради, а е коротке лiто, за яке треба встигнути все. Гучно волаючи, дiти бiгли вздовж теплотраси, яку в мiстi поклали поверх землi, захистивши вiд негоди дерев’яним настилом. Лiлiя провела iх поглядом, усмiхаючись, але швидко пригадала справжню причину свого перебування бiля цього палацу й трохи засмутилася – треба розв’язати цю проблему з вiйськкоматом, нехай це коштуватиме усього сезонного заробiтку, та хоч би й усього наявного золотого пiску! У них було прислiв’я, яке означало: «Це – мое, а це – зовсiм мое». Єдиний син був зовсiм-зовсiм ii, i Лiлiя почала мрiяти про те, як домовиться з Альбiною, завтра отримае слово начальника Чижова, повернеться додому, нагрiе води й вимие синовi його довге чорне волосся, яке вiн вiдпустив з минулого року, коли в iхньоi хлопчачоi зграi завелася така дивна мода. 6 Альбiна вийшла на вулицю десь за годину, коли зникли з обрiю навiть п’янi вченi – тi, що приiхали по мамонтiв скелет. Якимось дивом вони не засiкли Лiлiю, а то б знову причепилися зi своiми порожнiми балачками. Люди з материка завжди розмовляли з нею наче з чужою маленькою дитиною, i це завжди дратувало. Вона б подивилася на цих розумникiв у тундрах, десь узимку, коли навiть хоробрi сильнi люди перетворюються на вантаж, який плаче, стогне та проситься до мами. Суворi люди з мертвими очима, такими, як у Чижова, тут iще якось трималися i навiть перемагали, а такi балакуни, як цi… Їм би мовчати, слухати й сидiти собi в мiстi, а не ходити на далекий берег по старi кiстки. Випивши востанне з прикордонниками й розцiлувавшись на прощання, цi заiжджi пошкандибали до Будинку колгоспника, де, вочевидь, iх i розмiстили. Лiлiя там багато разiв ночувала, але зазвичай це було взимку, коли вона верталася з пiвночi чи пiвдня, зi здобиччю, яку треба було дорогою додому здати уповноваженому, не забувши, звичайно, перед цим зустрiтися з однiею доброю знайомою. Секретарка з’явилася, тримаючи в обох руках по величезному пакету, i втулила один з них Лiлii, але вiдразу попередила, що це не iй – а то мисливиця раптом би вирiшила, що до рюкзака iй ще щось перепаде: – Лiлiчка, золотце, допоможи донести. Швиденько озирнувшись, чи раптом ii не чуе хтось iз гостей, тихенько додала: – У нас iз тобою сьогоднi свiй бенкет буде – я й бородiнського пару буханок накружила, i шпротiв ризьких, я iх так люблю! Вони пiшли вулицею, якою нещодавно бiгли дiти, i так само, як вони, цi двi зовсiм рiзнi жiнки думали про те, що лiто коротке й слiд насолодитися приемною погодою попри мошку, вiтер i сонце, яке цiеi пори не заходить. – Як промисел, давно ходила? – спитала Альбiна, поправляючи вiльною рукою свого незвичайного капелюха. Лiлiя про всяк випадок здивувалася: – Так не можна ж зараз? Начальники не велять. Але це була iхня давня гра, i вони обидвi засмiялися. У мiшку за спиною були три соболинi шкурки (двi – з темним хутром, одна – з рудим), вона знала, куди йшла i навiщо. І Альбiна теж це знала. Мiсто було маленьке, i навiть не поспiшаючи, вони за чверть години дiйшли до будинку бiля бухти, у якому жила Альбiна. Це був не барак i не гуртяк, нi – майже новий капiтальний дiм, на палях, iз центральним опаленням, у якому жили тi, хто досягнув успiху, – керiвництво управлiння, мiлiцiя, прикордонники. Зайшовши до квартири, господиня вiдразу стала розбиратися зi скарбом – поставила пакети на пiдлогу i почала сортувати iхнiй вмiст. На кухнi в неi навiть був холодильник, що за мiсцевими мiрками вважалося атрибутом нечуваного багатства – ну навiщо така шафа у мерзлотi, коли тепло кiлька тижнiв на рiк? Альбiна лишила на столi той самий чорний хлiб зi шпротами та пляшку горiлки, решту розiпхала по полицях холодильника i шухлядах. Трохи помiркувавши, вона поставила на стiл iще кiлька банок консервiв – тушонка, бички в томатi й сардини. – Лiлiчка, заiнька, поклади собi – згодиться вам потiм. Лiлiя вклонилася, поклала банки до мiшка, вирiшивши, що новому рюкзаку зарано носити в собi консерви – у такий спосiб майбутнiй подарунок утратить новизну й закордоннiсть. З того-таки мiшка вона витягла пакунок з хутром i розгорнула соболiв на диванi. Альбiна миттево перемкнулася, позапихала залишки фуршету по нишпорках i почала придивлятися до шкурок, особливу увагу придiливши рудiй. – Ой, хороша моя, – зацокала вона язиком, – скiльки ж я тобi винна за красу таку? Лiлiя пiдняла долонi догори й твердо вимовила: – Буде бiльше. Справа е до тебе. Альбiна швиденько згорнула хутра й вiднесла до своеi спальнi. Коли вона повернулася, Лiлiя сидiла за столом i наливала хазяйцi чарку – хлiб уже було нарiзано тонкими скибками, а банку шпротiв вiдкрито. Альбiна мовчки сiла, посунула пляшку вбiк, випила, витерла губи й спитала: – Ну? Намагаючись контролювати кожне свое слово, Лiлiя повiльно розповiдала про вiйськкомат, про знайомого звiдти (про всяк випадок не здала, хто там у неi е) i про сина, який мусить залишитися тут, аби приносити хорошим людям ще бiльше хутра, ще бiльше iкри, ще бiльше риби. Про золотий пiсок вона поки не згадувала, тримаючи це наостанок, якщо Альбiна почне впиратися. Але та вiдразу погодилася допомогти, налила собi наступну чарку, закурила якусь довгу цигарку через мундштук i почала розмiрковувати вголос: – Так, ну це треба Саркiсьянца пiднiмати, це його парафiя… Вiн, зараза, захоче взамiн щось, по порту чи по… наших з тобою справах, але це ми вирiшимо, Лiлiчка, тут можеш не переживать. Лiлiя вiдкинулася на стiльцi, iй враз полегшало – головне питання можна вирiшити, а решта почекае! – Я тобi iнше скажу, дорогенька моя, – посмiхнулася золотими зубами секретарка й смачно вiдкусила вiд бутерброда зi шпротами, – зараз часи новi, у нас тут по тих справах (вона хитнула потилицею назад, нiби вказуючи на схiд) новi напрямки вiдкриваються, так що будемо з тобою кооператив створювати. – Це як? – Ну… по хутрах. Ти будеш хорошi шкури не державi здавати, а кооперативу, а я буду це дiло продавати за протоку, зрозумiла? Лiлiя знала, що державнi хутра йдуть за кордон, що на цi грошi десь там купляють трактори, кораблi й чудовi рюкзаки, але де це «десь» i хто цi «хтось» – для неi то було занадто. – Ти – жiнка вiдповiдальна, будеш своiм займатися, по промислу. А я – продажем. З роботи пiду нарештi, вiдкриемо склад – i привiт! Альбiна Ігорiвна пила далi й говорила, говорила – про кораблi, про звiроферми, про туристiв з Америки, про iкру i кету, про моржiв i про iкла, навiть про мамонтовi скелети не забула згадати! Лiлiя слухала неуважно, вона собi думала про новий будинок з опаленням для мами, про катер для Омрина й трохи про себе – про всюдихiд, як у прикордонникiв, щоби можна було кiлька лосiв на нього завантажити й швидко обернутися. Вони сидiли довго, мрiючи кожна про свое, аж поки Альбiна не почала клювати носом. Лiлiя допомогла хазяйцi дiстатися спальнi – там було все рожеве i бiле, аж очi заболiли. Розсунувши купу подушок, вона вклала Альбiну на лiжко, трохи подивилася у вiкно на бухту i пiшла прибирати. Вимила посуд, замела на кухнi, вимкнула скрiзь свiтло i вляглася в залi, на диванi. 7 Прокинувшись рано, вона заварила чаю, увiмкнула телевiзор i довго дивилася передачу про народних депутатiв, якi у величезному примiщеннi штовхалися i кричали про щось важкозрозумiле. Кiлька разiв дзеленчав телефон, але Лiлiя не збиралася брати слухавку – вона знала, як користуватися телефоном, але деякi речi краще не чiпати. За кiлька годин прокинулася й Альбiна. Сонце ще висiло за сопками, тому до планерки часу вистачало. Похмура секретарка на кухнi пила чай i курила, Лiлiя вирiшила iй не заважати, вона сидiла на пiдлозi й дивилася у телевiзор, де тепер показували щось красиве i закордонне – широкими вулицями iхали блискучi пасажирськi машини, а мимо йшли усмiхненi люди. «Нiчого, прийде зима, – думала вона, – i всiм iм будуть потрiбнi шуби. Ми зробимо свою звiроферму i продаватимемо хутра – багато-багато, так, щоби вистачило всiм». Альбiна пiшла вдягатися, аж тут знову задзвонив телефон. Хазяйка чортихнулася, вийшла зi спальнi й взяла слухавку. – Так, – гаркнула вона, потiм довго слухала, повторюючи «так», «так» уже бiльш покiрливим голосом, нiби погоджуючись iз чимось важливим. Вона зайшла до зали, всiлася на диван, посунувши вже складенi подушку з укривалом, й уважно подивилася на Лiлiю. І та раптом злякалася, нiби опинилася на далекому березi одна i десь неподалiк рикнув ведмiдь. – Так, – нiби через силу всмiхнулася Альбiна (мабуть, iй таки було поганенько) i встала, взявшись за крижi. – Ходiмо на роботу, там поснiдаемо, у Пiткiна багато вчора залишалось, розкуркулимо. Пiвденний вiтер сьогоднi гуляв десь в iнших мiсцях, i якби не мошка, взагалi було б iдеально. Проте жiнкам iшлося не так радiсно, як учора – й Альбiнi було зле вiд горiлки, i в Лiлii кудись подiлася радiсть вiд нового рюкзака й обiцянок врятувати Омрина вiд армii. До управлiння було ближче, нiж до Будинку пiонерiв, дiйшли мовчки. Як з’ясувалося з доповiдi чергового, Чижов уже на мiсцi, у себе, Альбiна вигукнула: «Ай, зараза» – i побiгла до приймальнi – там поставила чайник, перевiрила телефон i зазирнула до кабiнету, щоби показатися начальнику. Лiлiя почула, як звiдти пролунало: «Чай». – Чай? – якось по-особливому перепитала Альбiна й кинула погляд через плече. Лiлiя все зрозумiла й вийшла в коридор. Туди-сюди ходили люди, але на стiльцях бiля дверей нiкого ще не було – зарано. Вона сiла там, акуратно примостила рюкзак з мiшком i спробувала повернутися до радiсних думок про всюдихiд iз катером, але чогось зранку iй не мрiялося. До приймальнi зайшов маленький завiдувач столовоi Петров, якого Альбiна чомусь називала Пiткiним, перед собою вiн штовхав маленький возик з iжею. Секретарка вгадала, там були залишки з учорашнього – котлети, салат, ковбаса, сир. Живiт, якому обiцяли снiданок, буркнув, i Лiлiя злякано запнула на собi лiтню кухлянку, iй було соромно. Блиснула медалька, i жiнка, згадавши, зняла ii з одягу, а то ще всi вирiшать, нiби вона пишаеться собою. Уже й Петров поiхав з порожнiм возиком, i люди в черзi з’явилися – час минав. Нарештi дверi вiдчинилися, Лiлiя пiдхопилася, але замiсть очiкуваноi Альбiни там показався Олексiй Ігнатович, вiн подивився спочатку на чергу, потiм на Лiлiю i мовчки поманив ii пальцем. Лишати речi в коридорi було боязко, тому вона схопила iх i зайшла до приймальнi. Побачивши ii, Альбiна встала й, дивлячись собi пiд ноги, вийшла до коридору. Лiлiя смикнулася було за нею, але секретарка зачинила за собою дверi, i Олексiй Ігнатович сказав: «Сiдайте, сiдайте», а сам сперся на стiйку й склав руки на грудях. Вона опустилася на найближче крiсло i притисла до себе речi. Щось-таки сталося, невже це через соболiв? Чи через iншi хутра? Чи через вiйськкомат? – Лiлiя, – почав Чижов, – Сатаров Андрiй, сiмдесят першого року, це ж ваш? – Мiй, – прохрипiла вона («це – мое, а це – зовсiм мое») i затряслася, наче голою опинилася на лютому морозi. – Менi дуже жаль, – скривився цей високий статний чоловiк. – Учора у вас у Тавайваамi нещасний випадок стався, ваш син загинув. Дригота зникла сама собою, вона спробувала щось запитати, але не змогла. – Приймiть спiвчуття вiд iменi… – почав цей чоловiк, але клубок у горлi нарештi проковтнувся й вона змогла вимовити едине слово: «Як?» 8 Теюттiн завжди знав, що морськi духи злiшi за решту. Споконвiку люди жили тут, на березi, i на кожного, хто не повернувся з полювання на сушi, припадало кiлька тих, хто назавжди лишився у водi. Рахуйте самi: батька задрав ведмiдь – бувае, а дiд з дядьками зникли давнього лiта, десь далi затокою. Так само разом iз човником колись щезнув i батько дружини. Лише один з дiдiв дожив до того, щоб його приспали родичi, i робити це довелося саме Теюттiну. А брат… Старший брат утонув на очах Теюттiна, коли того чи не вперше взяли з собою в море. Вони вшiстьох полювали на старого моржа, який човгався по кризi, ричав й мотиляв величезними iклами, навiть не намагаючись утекти. Ериквин нахилився, аби зачепити моржа гарпуном – тодi, пiдтягнувши його до човна, можна було добити тварюку списами. Гак зачепив його десь у дiлянцi пiдборiддя, велетень почав стрибати – всi вперлися ногами й тримали канат, але морж був занадто сильний для них – Теюттiн вiдлетiв на пiдошву i вдарився головою, а коли отямився й пiдскочив, брат уже був у водi. Морж мотиляв головою, намагаючись позбутися гарпуна, а Ериквин бив руками по водi й намагався дiстатися криги. Малий простягнув брату довгий спис, але дорослi вдарили його по руках. Давня вiра стверджувала: якщо хтось упав пiд час полювання у воду, то цього захотiли боги, яким не слiд заважати. А якщо той, що впав, почне чiплятися за човен, його слiд вiдштовхнути й ударити по головi: морськi духи злiшi за решту. Плавати нiхто не вмiв – навiть влiтку вода така холодна, що вже за кiлька хвилин людина замерзае. Якби Теюттiн мiг, вiн стрибнув би тодi у воду й спробував допомогти брату забратися на ту кляту кригу, але його тримали, щоби не заважав. Тому вiн все бачив i все досi пам’ятав. Братова дружина з дiтьми перейшла до яранги iншого чоловiка – дiтей мае бути багато, що бiльше виживе – то краще для всiх. Час минав, замiсть старих човнiв з тюленевих шкiр з’явилися залiзнi моторки, Теюттiн вирiс, одружився сам i постiйно ходив у море, але дiтей iз собою не брав – нехай навчаються земних справ i полюють там, де можна стояти… Коли помiчник Чижова сказав, що Омрин упав пiд час полювання з катера i йому не змогли допомогти, вона все зрозумiла. Син часто брав грошi з охочих взяти участь у дикому полюваннi, а серед старателiв таких вистачало – де ще зараз уполюеш моржа без нагляду й попри заборони? Залежно вiд кiлькостi охочих Омрин добирав до екiпажу мiсцевих, i хто серед сусiдiв найумiлiший? Теюттiн… Той мiг би й сам збирати туристiв i водити такi човни, але тримався старих правил i погано розумiв росiйську. На вiдмiну вiд Омрина, який так легко сходиться iз заiжджими людьми. Андрiя, як вони його записали… Помiчник щось розповiдав про вiдомi йому трагiчнi випадки, але Лiлiя думала про свое, обравши собi цiль для погляду – залiзну голову лисого чоловiка, що стояла на шафi. Головi все одно, а iй треба кудись дивитися – куди завгодно, аби не в очi цiй людинi, що повiдомляе найгiршi новини. Значить, по-перше, треба знайти Теюттiна… Вiн брехати не стане, коли сталося так, як вона гадае. Якщо не рахувати Лилекей, вiн був единим дорослим у селищi, який принципово не вживав алкоголю. Старi навiть натякали, що безмужнiй жiнцi слiд перейти до його яранги, стати його лимлим – другою дружиною, надто вони схожi. Давня вiра не забороняла мати кiлькох жiнок, особливо в скрутнi часи, а радянська влада й не дiзналася б, вони й так нас плутають щоразу. Але вiн iй нiколи не подобався. Нi-ко-ли. – Тiло не знайшли поки, – сказав Олексiй i розвiв руками. – Я повiдомлю прикордонникам. Якщо знайдуть, тодi вже… зараз органiзуемо машину, дамо вам супровiдника, i приймiть ще раз… Лiлiя нарештi вiдвела погляд вiд залiзноi лисоi голови й сказала: – Менi до туалету треба. Вона поставила мiшок на пiдлогу, але рюкзак узяла з собою i вийшла в коридор. Там серед черги сидiла Альбiна й витирала сльози хустинкою. Лiлiя мовчки повернула за рiг i зайшла до жiночого туалету. Олексiй вийшов за нею, пiдхопилася й Альбiна. – Ну що? – спитала вона. – Сказав – нещасний випадок. Треба розiбратися на мiсцi, зняти показання у цих хлопцiв зi стройотряду, а потiм уже ii вiдпускати – вона ж такого може накоiти! Не можна ii вiдпускати. – Дикi люди, – тихенько погодилася з ним Альбiна Ігорiвна. – Про чоловiка ii чули? Та, не дочекавшись вiдповiдi, схаменулася: – Пiду, напевне, до неi, поговорю. Вона вiдчинила дверi й смачно матюкнулася – у туалетi було вiдчинене вiкно, а в нiшах лiворуч – порожньо. Перехилившись через пiдвiконня, вона подивилася на двiр – а там нiкого, лише рiзкий пiвденний вiтер свище мiж будiвлями, надолужуючи свое. 9 Вона звикла все рахувати в зiрках: багато – це зоряне небо, а небагато – кiлька зiрок, що з’являються першими. Лiлiя йшла вулицею, закинувши рюкзак за спину, i зiрок перед очима все бiльшало й бiльшало: вона намагалася осягнути все, що сталося, i що iй тепер робити, i в якiй послiдовностi. Омрин загинув, i едине, що iй лишалося, – розiбратися з тими, хто йому не допомiг. З тими, хто не врятував ii дитину, з усiма, хто був поруч, i нехай морськi духи навiть не пробують натякати на давнi борги – стара вiра лишилася для тих, хто ii тримаеться. А Лилекей тепер було все одно – що старе, що нове мали вiдповiсти за смерть сина. Дурну, погану смерть. Вона хутко йшла помiж баракiв, рухаючись якнайдалi вiд вулиць, де ii могли б знайти. А вони шукатимуть, бо ця влада не дозволяе чукчам вбивати одне одного – скiльки таких випадкiв було, коли забирали в тюрму тих, на чиему боцi була правда i кров! Вона неодмiнно дiзнаеться, хто пiшов учора з сином у море, i вб’е iх усiх. А що буде потiм, ii вже нiяк не цiкавило. Бiля крайнього барака, за яким починалися сопки, сидiли навпочiпки трое бiчiв i пили з пляшки, передаючи ii по колу. – Слиш, хазяйка, дай курить! – з посмiшкою звернувся до неi один з них, але Лiлiя просто подивилася кудись углиб його голови й пiшла далi. Тут i серед дня могли напасти, а лихого люду на Пiвночi вистачало – кожен третiй, мабуть, табори топтав та й лишився. Колишнi зеки завжди сiдали саме так – навпочiпки, витягнувши руки вздовж землi. Але й луораветлани завжди так сидiли, i невiдомо, хто вiд кого бiльше набрався й чого саме. Ще вчора вона засiкла б iх здалеку й оминула, тiльки з ножем можна i не впоратися. Але сьогоднi iй було все одно: що бiльше нарветься – то менше буде думок, менше справ, якi з’являлися перед очима безкрайнiм зоряним небом… Вирiшила зайти до селища згори, огледiтися, а потiм уже вирiшити, що робити далi. Хоча спочатку треба облаштувати собi сховок, десь неподалiк. Як зробить справу – буде де перечекати першi днi. А потiм у них щось змiниться – пожежа якась чи повiнь, як завжди. Маленька евражка висунулася з нiрки й уважно подивилася на жiнку, яка йшла схилом. Вона нiби посмiхалася й кликала родичiв подивитися на таке диво: «Нумо, погляньте, а це не та Лилекей, що не догледiла единого сина?» – Шшш, – трохи рипнулася жiнка, i евражка миттю зникла. За кiлька хвилин вона знайшла мiсце пiд скельним козирком i вирiшила зробити тут базу. Шкода, що мiшок лишився в управлiннi: там були консерви, але добре, хоч рюкзак прихопила. Тепер вiн буде подарунком самiй собi: про братових дочок нехай сам брат i дбае, мамi вже не до подорожей, Юрi такого не треба – вiн живе у мiстi, а бiльше… бiльше нiкого й немае. Лилекей зробила помiст iз моху, застелила зверху кухлянку, а рюкзака поклала пiд голову. Викурила люльку й кiлька годин поспала – так менше хочеться iсти, а полювати буде потiм. Зараз iй знадобляться сили, десь ближче до ночi, коли всi виннi позасинають. З нiрки неподалiк вилiзла евражка, подивилася на неi й побiгла у своiх справах. Може, та сама, а може, й нi. 10 Сонце наблизилося до обрiю, темнiше вже не буде – Лилекей вийшла на верхiвку сопки, з якоi було видно широку смугу будiвель бiля води. Був би бiнокль чи гвинтiвка з оптичним прицiлом, вона могла б роздивитися i знайти свiй дiм, капiтальний, на вiдмiну вiд бiльшостi сусiдiв, – вона ж була гарною мисливицею i дбала про родину. Йшла обережно, нахиляючись до землi – навряд чи хтось тут пильнуе, але так спокiйнiше. Так звичнiше й бiльше скидаеться на полювання на ведмедя чи лося, анiж на те, до чого вона наближаеться. Помаранчевий рюкзак лишився у сховку, а кухлянка така сама жовто-коричнева, як i все навколо, для того й шилася. Скрiзь пiдiймався дим – курилися яранги й труби будинкiв, усi або ще вечеряли, або вже лягали. Влiтку можна було не дотримуватися звичного розкладу, та й узимку теж – спи хоч весь день, усе одно темно. Але люди жили за звичкою й лягали тодi, коли втомилися. Тiльки чайки кричали, кружляючи над берегом, там, де завжди рiзали здобич, та собаки скрiзь безперервно брехали. Лилекей спускалася по дузi, аби вийти так, щоб дорогу бачити в обидва боки. Жодна машина не проiхала, поки слiдкувала за селищем, зараз вона б почула iх iще здалеку, але мусила бути обережною – нiхто за неi цю справу не доробить. Нахилившись, швиденько перебiгла дорогу й узяла лiворуч – так, щоби йти не через селище, а пiдiбратися з боку води. Теюттiн жив на самому березi – щоб недалеко було тягти здобич до великого сараю, який притулився до яранги. Дим звiдти вже не йшов, мабуть, усi спали – крива дружина, син i та донька, що вижила. Лилекей приластила двох собак, якi пiдбiгли, щойно вона з’явилася. Тi впiзнали сусiдку, вiд якоi часто пахло м’ясом, i пiшли, перевiривши, чи нема в неi раптом iз собою чогось смачного. Пiдiбралася до яранги й прислухалася – нiби тихо. Сидiла довго, вичiкуючи, а потiм дiстала нiж, заправила його до рукава й тихенько потягнула дверi на себе. Теюттiн, як i слiд було очiкувати, лежав ближче до входу, десь посерединi мiж дверима та центральним стовбуром. І вiн не спав – у свiтлi, яке вона впустила за собою, велика фiгура сiла й узялася за щось, що лежало поруч. Лилекей зазивно хитнула головою й виповзла задом через прорiз. Не вiдразу, але з’явився й господар. Вiн подивився на жiнку, що стояла бiля сараю, потiм глянув навколо – чи не привела вона раптом когось iз собою (а кого iй було брати, не Альбiну ж iз Пiткiним), погладив собак, що миттево пiдбiгли до входу, i нарештi пiдiйшов. – Тивик[2 - Розказуй (чукот.).], – наказала вона й присiла. Вiн сiв напроти, поклав перед собою невеличку сокиру, закурив папiросу й заговорив. Виходило, що Омрин узяв iз собою двох студентiв, по десять рублiв з кожного. В помiч пiшли Теюттiн та Роптин, не той, що старий, а молодий, пастух. Вони вiдiйшли на човнi Омрина, недалеко, i пiдбили невеличку нерпу. Але один з тих студентiв так хотiв на тюленя чи моржа, що пiшли далi. І ще далi, аж поки не знайшли кiлька сивучiв. Обрали найменшого, вiдiгнали решту й почали його гарпунити. Вони б упоралися, але Омрин так хотiв зробити це яскраво, що не втримався в човнi, не встигнувши навiть гарпуна встромити. Той студент, що хотiв на моржа, робив «чiк-чiк» (Теюттiн показав руками, як саме), i Лилекей зрозумiла, що йшлося про фото. Омрин так любив фотографуватися – коли випадала нагода й заможнi заiжджi, вiн обов’язково вдягав усе красиве й народне, щоб його сфотографували, i завжди просив, щоби картки йому надiслали в мiсто, до запитання, на пошту. За його словами виходило, що Омрин сам помилився, що сам винен – хизувався, аби добре вийти на цiй картцi… Лилекей важко зiтхнула: «Некем», дiстала люльку, упустила ii, зiтхнула ще раз, нахилилася пiдняти й одразу кинула нiж, знизу вверх, вiд землi й у горлянку. Теюттiн пiдскочив, рушив до неi, намагаючись пiдняти з землi сокиру, але його занесло вбiк. Вона пiдхопила тiло, що падало, i притулила до сараю. Вiн дивився на неi, тримаючись за горло, i хрипiв. Лилекей ледве вiдiгнула його руки, аби дiстати нiж. Як з’ясувалося, вона трохи промахнулася, поцiливши пiд кадик, але кров усе одно витiкала, i чи не все одно, як швидко вiн помре? Про всяк випадок вона натягнула рукав й затулила хутром йому рота, подивившись за спину, на ярангу – там точно вже прокинулися й слiдкують через дверi, але не втручаються, бо це не iхня справа. Ця справа – мiж старою вiрою та дитиною, яка так любила фотографуватися й пiшла у воду з брудним волоссям. І мама тепер мае про все подбати. Вiн довго вмирав, цей Теюттiн, сильний чоловiк, нехай йому там, нагорi, бiльше пощастить. Лилекей вiдняла рукав вiд рота, поклала тiло на землю, витерла нiж об його сорочку й перевiрила серце – мовчить. У яранзi, як i ранiш, було тихо, вона нахилилася i шаснула за сарай. За сусiднiм будинком випрямилася й пiшла спокiйно, нiби у справах. Та так воно, скорiш за все, й було – ще багато справ, ще багато зiрок на небi. З малим Роптином вийшло ще простiше: це тобi не досвiдчений мисливець i рибалка, а простий пастух, який ходив зi своiми родичами за стадом i на березi з’являвся тiльки в путину – набрати iкри та риби, змiнявши на шкури та роги. Вiн спав на батькiвському подвiр’i, пiд навiсом, що замiняв iм сарай, п’яний i з дiвчиною. Якою саме, розбиратися не було коли, та й неважливо. Вона, мабуть, теж добряче випила й навiть не вiдчула, як поруч хтось з’явився. Лилекей спочатку тихесенько зайшла до вагончика, який був у родичiв Роптина замiсть дому, але там його не було, тiльки якась дитина прокинулася, але поки вона вдивилася у пiвтемряву, причина тривоги вже зникла. Добре, що Лилекей здогадалася зазирнути пiд навiс: а ось i Роптин. Вона подумала, а чи не спитати в нього – били сина баграми чи вiн сам… Теюттiн би не сказав – це вже особисте, а вiн гадав, що мав рацiю, та, мабуть, сподiвався на те, що мати визнае провину сина й мовчки пiде. Ну, щось подiбне мала нашептати йому стара вiра, якоi цей чоловiк так тримався. Подумала трохи, вирiшила – нi, не хоче вона цього знати, тому Лилекей тихенько привiтала хлопця: «Еттi»[3 - Привiт (чукот.).], затулила йому рота i всiм тiлом загнала ножа йому в серце. Наостанок вона зайшла додому – мама лежала спиною до дверей, озирнулася мокрим вiд слiз обличчям, придивилася й мовчки повернулася знов. Лилекей усе вже знала й питати не було про що. Вона спокiйно зiбрала все необхiдне, зняла зi стiни карабiн, загорнула в капелюх усi патрони й склала до великого мiшка, з яким взимку ходила на полювання. Дiстала з-пiд щiлини пiд самою стелею грошi, роздiлила навпiл – частину поклала на стiл i придавила ополоником. Пiдiйшла до синового лiжка, зняла зi стiни фото, потримала в руках, потiм повiсила на мiсце, понюхала його подушку й вийшла, так нiчого i не сказавши мамi. 11 За три днi Чижов з незмiнним Олексiем Ігнатовичем вийшли з управлiння i рушили до бухти. Починався приемний лiтнiй вечiр, й опинись зараз поруч iз ними мешканець материка, вiн мiг би вирiшити, що не така вже й страшна ця Чукотка – тепло, спокiйно, анi вiтру, анi мошки. Вулицею прогулювалося багато людей, бiльшiсть iз них радо вiталися iз Сергiем Миколайовичем, немов бажаючи отримати вiд того благословiння на променад у вiльний вiд роботи час. Деяким начальник управлiння вiдповiдав кивком голови, але бiльшiсть просто фiксував поглядом – знайомi чи незнайомi, тверезi чи п’янi, безпечнi чи зальотнi? – Гагри просто, – сказав Олексiй Ігнатович, проводжаючи поглядом старшу дочку Пiткiна, яка йшла назустрiч iз подругою, – дiвчина за останнiй сезон виросла, раптом перетворившись iз бридкого каченяти на чаплю, яку мама випустила з дому в короткiй спiдницi, ледь не шортах. – Це точно, – вiдповiв Чижов, i, як з’ясувалося, вiн теж усе бачив. – Петрову скажи, дочка доходиться в трусах: весь рецидив облизуеться, шкода буде дiвку. Олексiй погодився, уявно занотувавши собi це питання, але спитав про iнше: – Так а чого не в нас збори? – Ну, ЧП ж по iхнiй частинi, не по нашiй. Якби на копальнях щось таке або не повернувся хтось, а так – чиста уголовщина. – Все одно не розумiю, а навiщо iм ви? – Вона ж по нам числиться, нагороджували стiльки разiв, от i поради сподiваються. Або щоб нiби я вирiшив, а вони пiд козирок. Олексiй Ігнатович сумно похитав головою, заклав руки за спину й спробував змiнити тему на щось бiльш приемне: – Так а що з вiдрядженням вашим? – Їду, але треба документи подавати, допуск отримати. – Таки в Америку? – Так, перший секретар збирае делегацiю, мiсто-побратим у нас буде. – Сан-Франциско? – помiчник грайливо повернувся до Чижова, наче Малюк, який перепитуе в тата-Свантесона, чи правда, що в них вiдтепер буде собака. Чижов посмiхнувся: – Нi, Бетел. Там не по золоту побратим, по корiнних. – Як-як? – Бе-тел! – Як Бетельгейзе? Що ще за Лас-Вегас? – Та через протоку… Таке саме гiмно. Вони пiдiйшли до масивноi будiвлi вiддiлку мiлiцii й вступили у великi дерев’янi дверi, якi вiдкрилися, чинячи спротив. Сержантик на прохiднiй пiдскочив, побачивши шановних гостей, вiддав честь i натиснув якусь кнопку, що вiдiзвалася в глибинах будiвлi класичним довгим «кряяя». Вони зайшли за решiтку, що вiддiляла залу вiд коридору, i повернули праворуч, у напрямку кабiнету Лебедева, де й було призначено зустрiч. Їхнi кроки були единим джерелом звуку – у вiддiлку порожньо, з огляду на час це й зрозумiло – установа вже вiдпочивала, а тих, хто загуляе, сюди не заводять, для цього е окреме примiщення, що ховаеться вiд стороннiх очей на подвiр’i, мiж вiддiлком i гаражем. Це логiчно i зручно: якщо з КПЗ лунатимуть якiсь зайвi звуки, завжди можна завести машину – тутешнi кадри трималися своеi староi вiри не менш мiцно за деяких чукчiв. Лебедев був у себе – читав газету й пив чай, зрозумiло, що iз залiзноi кружки. Вiн подивився поверх окулярiв на представникiв геологорозвiдувального управлiння, широко всмiхнувся й посунув газету вiд себе: – Заходьте, товаришi, заходьте. Усмiшка здавалася щирою, але чогось у нiй не вистачало – можливо, виразностi очей, а можливо, заважало розумiння того, хто тут господар i з чого вiн живе. – Про човен чули? – спитав вiн, вказавши спочатку рукою на вiльнi крiсла, а потiм пiдборiддям – на газету. – Про атомохiд? – для проформи перепитав Чижов, сiдаючи та зморщуючись вiд болю в старих ногах. – Так, Льоша передав доклад. Котрий це вже у них по Пiвночi? – Третiй, – вiдповiв Лебедев, уважно поглядаючи на гостей i вже не всмiхаючись. – Коли в Америку, Миколаiч? – Та яка там Америка! У нас тут свiй Техас. – Так i е… Так i е… Гаразд, ми ще Саркiсьянца чекаемо, але можемо й без нього починати, вважаю. – Лади. – Ой, – схаменувся Лебедев, – забув, пробачте: чай будете? Я своiх вiдпустив, але можу й сам, по-старому, самоварчик поставити, чифiрнемо? Чижов пiдняв долонi: – Нi, спасибi, ми вже зранку, вважай, пiв банки вклали. – Так, ну по сутi щодо вашоi орденоносицi ви вже в курсi? – спитав господар кабiнету й дiстав з-пiд газети папку. – У загальних рисах… – У загальних… Ну, короче, синок ii, як там його, дай Бог пам’ятi, – не суть, короче. Так, синок пiшов на промисел у затоку, чистий туризм, узяв двох додiкiв зi стройотряду, якi полосу закiнчують. Вони замiсть бетон мiшати вирiшили на екзотику, значить… Чижов хитнув головою, показуючи, що про це вони знають. Олексiй сидiв мовчки i прямо, дивлячись у вiкно, розумiючи, що говорять зараз не з ним. – Ну, вийшли вони та й вийшли, нiчого кримiнального, сезон дозволяе: якщо не по Червонiй книзi, можна, а цим так взагалi… По нашiй лiнii маю вказiвку не чiпати, нехай, значить, на пiдкорм, це саме, але без зайвого. – Лебедев пiдняв обидва вказiвнi пальцi догори, пiдкреслючи значення останнiх слiв. – Ну, i?.. – Ну, i, значить, синок цiеi Лiлi вашоi звалився з човна, за свiдченням додiкiв: вони бiля крижини сивуча брали, але не зрослось у них це дiло… – Звалився то й звалився, з ким не бувае, це ж не вбивство, – ледь помiтно всмiхаючись, сказав Сергiй Миколайович, якому, вочевидь, не подобався анi Лебедев, анi ситуацiя, яку вони мали обговорювати. – Та ясно, хто ж каже про вбивство? – так само з легкою усмiшкою парирував мiлiцiонер. – Нiякого вбивства немае… Поки. Є нещасний випадок на полюваннi… Три. – Три? – Три. – Ну, я чув, що Лiля з… колегою сина розiбралась. Думав, з одним. – Нi, два. – Лебедев перегорнув сторiнку справи й почав читати: «Як вдалося з’ясувати зi свiдчень робiтникiв стройотряду КМ89-Д Дяченко Олег Тарасович, шiстдесят сьомого року, уродженець Первомайського Миколаiвськоi областi, Савiн Олександр Якович, шiстдесят п’ятого, Таштагол Кемеровськоi областi, 22 липня цього року вони вiдправилися на полювання в поселеннi Тавайваам з трьома мiсцевими жителями. Одного з них рекомендували друзi, яких вони утрудняються…» – Утрудняються вони, – незадоволено скривився вiн, закрив папку, зняв окуляри, дiстав з пачки цигарку й почав шукати по столу сiрники. Олексiй Ігнатович миттево витягнув з кишенi запальничку й подав мiлiцiонеру. Той прикурив, роздивився ii i, не повернувши власниковi, поклав на стiл поруч iз попiльничкою: – Значить, Андрiя цього, згадав, Лiлiн котрий, так iм хтось iз будiвництва порадив. Цi туристи, блядь, у робочий день зрулили з об’екта… вашого об’екта… – Вони в пiдпорядкуваннi комсомолу, це по iхнiй лiнii, у нас договiрники. – Може бути, може бути. Не суть… Значить, Андрiй цей узяв iз собою двох мiсцевих, а сам звалився з човна. Ну, а цi корiннi, як iх там, не пам’ятаю, тир-мир, бир-тир, двое цих батирiв з Таймиру, короче, давай його добивати. Типу, заведено так у них. – Не чув такого, – здивувався Чижов i теж закурив. Лебедев здвигнув плечима: – От-от, треба у когось iз корiнних уточнити, чого це вони своiх же, значить, контрапуплять. Я чув, что рятувати вони нiби в таких випадках не рятують, але щоб добивати? А двое прогульникiв, ну, цi студенти-комсомольцi, з переляку iм не завадили. Обидва показують, що вiдразу повернулись на базу, у них взагалi були трудоднi цi зарахованi, дiльничний дивився. Та роздзвонили i сигнал пiшов. А через два днi наш… спiвчуваючий один товариш… повiдомляе, що на Тавайваамi два трупи. Ножовi, обидва. І обое з човна цього… Олексiй Ігнатович вiдкашлявся й, спитавши очима дозволу в Чижова, почав: – У нас двадцять другого, ви ж знаете, у Палацi пiонерiв нагороджували ii, серед iнших, за пiдсумками сезону. Отже, вночi сигнал пiшов по ЧП, по Андрiю, ii сину. А Сатарова, ну, Лилекей… – Як-як? Лилекей? – перебив його мiлiцiонер. – А що це означае? – спитав вiн i, не дочекавшись вiдповiдi, сам знайшовся з нею: – Карга стара в перекладi, ха! Хоча, якщо не плутаю, у нас i мужик один проходив, нiби теж Лилекей. – Ну, у них бувае, як у нас – Олександр, Олександра, – знiяковiв Олексiй Ігнатович, вiдкашлявся й продовжив: – Лiлiя грамоту отримувала за рекорд по промислу, а потiм на прийом до Сергiя Миколаiча попросилась. Ми ii на ранок перенесли, вона в Альбiни ночувати лишилась. – Ага, вони ж давно… – почав Лебедев, але раптом осiкся, спiймавши зустрiчний погляд Чижова. У коридорi знову почулося: «кряяя». Вони мовчали, чекаючи, – за хвилину до кабiнету постукали й зайшов начальник прикордонноi служби Саркiсьянц – охайний лисий чоловiк з чорними вусами. – Вiтаю, – промовив вiн, усiвся на вiльне мiсце й поклав кашкет на колiна. – Карен Давiдич, я тут управлiнню пояснюю щодо Лiлi, – сказав Лебедев i махнув Олексiю рукою, мовляв – давай, продовжуй. – Сигнал про ЧП вночi до мене дiйшов, я подзвонив Альбiнi, ледве додзвонився, попередив i попросив до нас Лiлю привести, але нiчого не говорити… Слiд було, напевно, вас одразу поставити до вiдома. – Слiд було, – твердо пiдкреслив мiлiцiонер i шумно видихнув: – Ну, i вона у вас втекла, коли дiзналася? – Так, на жаль, утекла. Ми просто хотiли ii притримати: все-таки горе, людина шанована, орденоносиця, активiстка. – Ну, от ваша активiстка з орденом тепер наш iз Карен Давiдичем генеральний вантаж, – сумно пiдбив пiдсумки Лебедев. – Перепрошую, – м’яко втрутився Чижов, – а що ми мали робити? Ми ж по-людськи хотiли, притримати ii, щоб дурниць не накоiла, вiдправити з супровiдником, з похороном допомогти, якщо тiло знайдуть. Саркiсьянц прокашлявся, подивився на кашкет i спитав: – А що обшук дав? – Та нiчого, – скривився Лебедев. – Там бабуля на деменцii, вже не базарить. Через перекладача каже: нiчого не знаю, де моя дочка, де онук? За агентурними начебто лежить уже багато рокiв, без сторонньоi допомоги не встае. – А гвинта не знайшли? – нiби мимохiдь спитав Чижов, прочищающи люльку. – Ми iй вручали минулого разу, з планкою нагородною. – Мосiна армiйський? – знову всмiхаючись, перепитав мiлiцiонер. – Достойний карабiн… Нi, нагородного вашого не знайшли, тiльки «тулка» стара пiд лiжком, але це дрiбницi. Ви просто… Дивнi люди, от клянусь! Дурниць не накоiла? У неi ж ведмедiв самих скiльки десяткiв? Вона ж снайпер, плюс афект – син единий, мужика немае. – Ви не там проблеми шукаете, – роздратовано вiдповiв за обох Чижов. – У нас що, на територii, крiм Лiлi, iнших питань немае? Скiльки цього сезону пiдснiжникiв[4 - Пiдснiжники (жарг.) – трупи, якi знаходять, коли сходить снiг.] зiйшло по нашому району? Десять? Двадцять? Прикордонник знову вiдiрвався вiд споглядання стрiлок на формених штанах й обiзвався: – Щодо чоловiка, до речi, рiзне говорять, там дiло давне. Я що хочу сказати: у нас помiчник военкома, Юра кульгавий, нiбито ii родич. – О, чого ж мовчиш? – стрепенувся Лебедев, надибав на настiльному календарi чистий аркуш i посунув до прикордонника: – Давай, Карен, пиши, що вiн, де вiн. На! Треба спостереження за ним поставити, раптом вийде на нього? – І ось що, – подивився вiн на Чижова. – Якби вони там помiж себе, менi сильно не горить. А тут два додiки, вона ж iх теж може прирiзати! А менi телефонували вранцi, кажуть, один з них племiнник першого секретаря обкому, з Кемерова. З цими менi що робити? І, мiж нами, вам теж перепаде – ваш кадр тут влаштовуе цю… Сабру i Шатiлу[5 - Сабра i Шатiла – табори палестинських бiженцiв, де 16 i 17 вересня 1982 р. лiванськi християни-фалангiсти провели вiйськову операцiю з пошуку палестинських бойовикiв, знищивши, за рiзними оцiнками, вiд 700 до 3500 мирних мешканцiв.]. Так що даю вказiвку дiяти як з особливо небезпечною, раптом щось… Чижов скривився, поправлючи ногу, подивився прямо в очi Лебедеву i сказав: – Баба вона хороша. Шкода ii. І права вона, по-своему. Але, якщо по-iншому не вийде… У мене тiльки буде проханнячко по карабiну. Коли вiзьмете, щоби планочку зняти. Там ствол чистий, без нiчого – гвинт iз нових, по рознарядцi отримували. Нехай тодi по справi проходить як особиста? – Лади, – подумавши, погодився Лебедев. – Я подивлюся, що можна зробити. Значить, студентiв цих, напевно, будемо вiдправляти, нехай вдома про моржiв розказують, менi тут мокрого вистачить. Там борт буде пiслязавтра, цивiльний, ось ним i вiдправлю. Карен, я мiг би iх у себе поки потримати, але в нас усi камери забитi, морячки гуляють з рейсу, пакуемо пачками. У тебе ж там «губа» вiльна? Саркiсьянц закивав головою й запитав: – Може, перекрити тундру, пости на дороги? – Ага, мало нам трупiв? Що вони робити будуть – стопарити автобуси i звiряти по карточцi з Дошки пошани? Можеш хiба що на аеродром орiентировку вiйськовим дати, про всяк випадок. Прiзвище й так уже в списку на розшук, але вона ж може пiд чужим паспортом дати драла. До речi, чорним цим своiм скажи, щоб раптом що… пiдказали. – А сумiжникам хто скаже? – Ти й скажеш, твоi ж сумiжники! – А якщо вона пiде в тундру з кiнцями? – Та нехай iде! Тобi ж головне, щоб не в секретку на Гудим! А як ти ii вичислиш, вони ж для постового всi однаковi! Нехай iде куди завгодно, лише б додiкiв цих не загребла. Я би взагалi на ii мiсцi до зими досидiв, а потiм по льоду в Америку подався. – У яку Америку? – злякався прикордонник. – У Пiвнiчну, блядь! – гаркнув Лебедев. – Он Сергiй Миколаiч ii там зустрiне, вмовить повернутися… Пiд бiлу амнiстiю, так? – спитав вiн у Чижова, посмiхаючись. – Ладно, – сказав той i встав. – Ми все вирiшили: якщо вона до когось iз моiх звернеться, всi в курсi, зразу вам напряму дзвонити. Олексiй Ігнатович теж пiднявся, нахилився над столом: – Я запальничечку-то заберу. – Та забирайте, забирайте, – вiдповiв Лебедев, але смiятися перестав. 12 Що бiльше справ – то менше думок. Лилекей облаштовувала свiй сховок капiтально – обклала намет шкурами, склала з камiння вогнище, набила м’яса i в’ялила його разом з рибою. У неi було вдосталь iжi й тютюну, тож могла спокiйно перечекати час, коли ii шукатимуть. Вона сидiла й дивилася на тундру, курила, розмовляла з сином, пояснюючи, що робитиме далi, i так перебувала днi. Так треба, як iдеш на полювання – готуйся чекати стiльки, скiльки буде потрiбно. А ii полювання ще тривало, й останнiх двох пасажирiв iй буде взяти важко. Прокинувшись сьогоднi зранку, вона виколола собi на зап’ястку правоi руки двi крапки, по однiй за кожного з винуватцiв того, що сталося. Якби Теюттiн не був спросоння й першим кинув свою сокирку, вiн би не лише крапку на руку поставив, а й вимазав обличчя кров’ю, аби всi бачили. Та Лилекей таких войовничих традицiй не любила, так само як i людей, що iх дотримувалися, та духiв, якi свого часу все це вигадали. Три старi крапки було ледь видно, i тому вона навела i iх – стало п’ять. Треба додати ще двi, коли розбереться з цими чужинцями, потiм обмiняти половину пiску на паперовi грошi, лишити мамi, а самiй iти на схiд – настане зима й можна буде перебратися в Америку, де, як казали розумнi люди, iз золотом можна дозволити собi будь-що – купити новий красивий дiм, наприклад. А там можна буде теж полювати. Або… Або знайти собi хорошого непитущого чоловiка i спробувати жити далi. Хтозна, можливо, духи сподобляться на найбiльше диво, вiддячивши за те, що вона все зробила як слiд. Якщо, правда, iй вдасться зробити все як слiд. Мама казала, що бабуся народила ii дуже пiзно, останньою з усiх своiх дiтей. Та мама багато чого говорила – наприклад, що не можна потрапляти у полон i треба встигнути вбити всiх своiх дiтей, а потiм себе. Лилекей з дитинства боялася цiеi розповiдi, а тепер… Тепер iй може допомогти тiльки велике диво, якому раптом буде дiло до жiнки, яка не вгледiла хлопця з довгим чорним волоссям. Сьогоднi був третiй день з того моменту, як вона пiшла з дому. І Лилекей вирiшила, що знову залiзе на сусiдню сопку, з якоi добре видно не тiльки селище, а й пагорб, на якому вони завжди ховали своiх людей. Нехай вона й дещо посприяла смертi Теюттiна з Роптином, але треба хоч здалеку подивитися на похорон – так годиться. Вона покурила вдосталь, бо на вершинi хтось раптом змiг би побачити дим, i вирушила до свого оглядового майданчика. Пересвiдчившись, що нiхто не зайняв ii мiсце, Лилекей залягла в невеличкiй западинi й зняла прицiл iз гвинтiвки. Спочатку розшукала свiй будинок – iз труби йшов дим – що ж, добре, хоч iз мамою все гаразд. Що вона зараз робить? Рiже юколу на обiд чи смажить коржики на нерп’ячiм жирi? Мама вже давно майже не ходить, але по хатi пересуваеться, призвичаiлася. Лилекей сумно видихнула й посунула прицiл трохи влiво, знайшла вагончик родичiв Роптина – там теж тихо. Але бiля яранги Теюттiна було людно – схоже, вона все правильно розрахувала й саме зараз його готують до поховання. Мабуть, його якраз вбирають у найкращу кухлянку, збирають у мiшок усе необхiдне в дорогу. Потiм покладуть поруч найкрасивiший спис i почнуть кружляти навколо тiла й ричати, удаючи, нiби вони не люди, а ведмедi – Теюттiн поважав старi ритуали i його проводжатимуть як слiд. За кiлька годин втомилася навiть мошка, якiй важко було втримуватися на вершинi, але Лилекей усе лежала i чекала. От нарештi маленькi плямки почали виходити з яранги. Винесли тiло, вклали його на возик i потягли вздовж води налiво – там iм буде простiше пiднятися до традицiйного мiсця поховання – невеличкоi сопки, схожоi на тюленя, який нахилився до води. Церемонiя зникла з очей i з’явилася вже на плоскiй i широкiй вершинi сусiдньоi сопки. Лилекей пiдiбралася, нiби зменшуючи площу тiла, – ii не мали тут помiтити. Сонце свiтило в спину, тому вiдблиску прицiлу там не помiтять. Розмiстивши тiло, люди почали збирати хмиз для вогнища. Скориставшись паузою, вона ще раз перевiрила вагончик родичiв Роптина – там i досi жодного руху, жодноi людини. Мабуть, малого таки повезли до рiдного селища, а не стали ховати тут. Що ж, так правильно, i вона вiдчула повагу до родичiв померлого – добре, коли люди роблять не так, як iм простiше, а так, як треба. Молодцi. Ще за годину навколо останнього багаття Теюттiна почали бавитися – боролися, бiгали одне за одним. У такий спосiб люди намагаються пiдняти собi настрiй i хоч якось обiгнати смерть, навiть чужу. Нарештi там вгамувалися, зiбралися бiля купи хмизу й пiдпалили ii. Так пiшов у верхнiй свiт воiн Теюттiн, i Лилекей знову вiдчула повагу до ворога, що став крапкою на ii зап’ястку, – боги й духи часом роблять страшнi речi, стикаючи людей мiж собою, неначе дiти, якi бавляться з фiгурками костяних оленiв i ведмедiв. Але врештi-решт усiм випадае дорога у верхнiй свiт, i добре, коли все це вiдбуваеться правильно, з повагою. Восени, у святий день Тентик, люди зберуться й пригадають усiх, хто пiшов за останнiй сезон, i ii Омрина теж. Згадають востанне, щоби вiдтодi забути назавжди. Ну, принаймнi так казала стара вiра, але хiба собi заборониш? Лилекей розмовляла з сином постiйно, вона не збиралася слухатися тiеi староi вiри, яка накоiла iй стiльки поганого. Вона вкотре пообiцяла йому, що два останнiх учасники того клятого полювання отримають свое, i збиралася вже вiдповзати задом з вершини, як раптом iй упала в очi дивна хода однiеi з фiгурок, якi залишали вогнище, вирушаючи вниз, до селища. Вона дiстала прицiл, ще раз придивилася – так, останнiм шкутильгав чоловiк, що припадав на праву ногу. На дерев’яну ногу. 13 Юра був з тих, хто на свое старе iм’я майже не озивався. Вона пам’ятала ще з дитинства, що молодшого батькового брата звали Уа-Уа – вiн, мабуть, багато плакав у дитинствi. Потiм молодий дядько надовго зник в експедицii, а повернувся вже Юрою i тiльки Юрою. Може, старе iм’я його дратувало, а може, вiн просто звик до нового. Дядько оселився в мiстi й надалi працював помiчником у розвiдцi, поки не повернувся з експедицii без ноги. Довго лiкувався, а далi вже нiкуди не iздив i сидiв у конторi. Дружина його покинула, пiшла з дочкою за одним балакучим геологорозвiдником, а вiн лишився. Лилекей пам’ятала, що пiсля того Юра працював на закупiвлi хутра, допомагав з перекладом, якщо зi здобиччю прийшов хтось iздалеку, а потiм його взяли до вiйськкомату. Минали роки, вiн так i шкутильгав своею дерев’яною ногою, час вiд часу вони перетиналися в мiстi, але випадково. Аж поки не настала та зима, коли скажена хуртовина ревiла мiсяць без перерви. Лилекей тодi полювала сама й ледь не вмерла вiд голоду, ii випадково знайшли геологи, якi вперто пробивалися крiзь завiрюху до берега. Вони взяли ii з собою й дотягли-таки до мiста. Пiсля того як ii виписали з лiкарнi, був потрiбен час, аби оговтатися, i Лилекей лишилася пожити в Юри. Але хуртовина все не припинялася, робити в бараку було нiчого, i так сталося, що одного разу вони прокинулися разом. Таке трапляеться – мерзлота пливе влiтку, так само того разу попливла i вона. Мама, дiзнавшись про це, була дуже рада – нарештi вдома мiг з’явитися чоловiк, причому не чужий, але малий Омрин тодi дуже гучно розсмiявся. Мабуть, йому здавалося, що старий чоловiк з дерев’яною ногою не пiдходить його хоробрiй матерi, яка краще за всiх стрiляе й нiчого у свiтi не боiться. Ось так i сталося, що Лилекей з Юрою зустрiчалися тiльки в мiстi, кiлька разiв за сезон, коли вона здавала хутра. Родина знала про це – мама тихенько собi буркотiла, а Омрин i досi вважав, що це зайве, але деяких речей дiтям нiколи не зрозумiти. Юра дуже рiдко з’являвся в селищi, i тепер, коли вiн раптом опинився на похоронi, Лилекей дуже здивувалася. Повернувшись до намету, поiвши й удосталь накурившись, вона зiбралася було вийти на дорогу й почекати Юру там, але потiм зрозумiла, що це зайве, ii обов’язково побачить хтось iнший, а за нинiшнього стану речей це небезпечно. Тому вона вирiшила лягти спати, а зранку вже йти до мiста й спробувати знайти Юру десь бiля його барака. Закутавшись у кухлянку, вона не вперше подумала про те, що краще б усе це сталося взимку – у темрявi вона б швидко розв’язала всi питання й зникла б на тому березi… Прокинувшись, вона довго мiркувала з люлькою, а потiм попрямувала до мiсця, де було закопано половину iхнього золотого пiску. Вiзьме з собою, попросить Юру помiняти його на грошi та вiддати мамi – це буде простiше й надiйнiше, якщо щось пiде не так. Вона знайшла банку, висипала ii вмiст у мiшок i пiшла зворотним шляхом, старанно оминаючи мiсця, у яких ii могли б побачити з дороги. У мiстi було тихо – коротке лiто добiгало кiнця й усi, хто мiг, займалися сезонними справами. У тому провулку, де до неi причепилися бiчi, цього разу анiкого не було. Натягнувши комiр кухлянки на голову, вона повiльно йшла вулицею, виглядаючи людей. Мабуть, про ii справу тут чули, чужi сюди потрапляли рiдко. На Лилекей нiхто не звертав уваги, i вона спокiйно дiйшла до дитячого садочка, що межував з лiнiею старих баракiв, в одному з яких i жив Юра. Зайшла на територiю, пропустила юрбу дiточок, усмiхнулася виховательцi (серце хрумнуло, але вона втримала усмiшку на обличчi) i попростувала далi, мов i не вона. Спочатку треба було пересвiдчитися, що на неi нiхто не чекае – сидячи в глибинi порожнього павiльйону, вона оглядала двiр напроти. На лавцi бiля единих дверей барака сидiло й курило двое чоловiкiв. Ну, сидять собi й сидять – нiчого незвичного, але час минав, а вони все нiкуди не подiлися. А це дивно – якби в них була пляшка, це ще можна було б зрозумiти, але вони все сидiли й сидiли. І тi, хто виходив або заходив до барака, з цими двома не вiталися. Виходить, чужi. Лилекей звикла довiряти власним iнстинктам, окрiм них нiчого й не було. Небезпеки вiд цих двох вона не вiдчувала, але й ризикувати не хотiлося. Тому вони так i сидiли, кожен на своему мiсцi, тiльки вони мали змогу курити, а вона боялася привернути увагу вогником чи димом. Юра з’явився вже пiд вечiр, коли на вулицi лягли легкi сутiнки, а всiх дiтей забрали з садочка. Вiн зайшов у дверi, тi двое не дивилися на нього, а вiн – на них, але Лилекей усе ще не наважувалася ризикнути. І знов не щастило: вiкно Юриноi кiмнати виходило у двiр – воно якраз i мiстилося на другому поверсi, прямо над лавочкою. Якби воно було з торця чи з вулицi, можна було б залiзти, дочекавшись, поки сусiди позасинають, але… Вона знов чекала, як на полюваннi, – так треба, не поспiшай, i здобич розслабиться. Не поспiшай… Вже й п’янi порозходилися по домiвках, i музика скрiзь замовкла, а вона все сидiла, навiть не змiнивши пози. І тодi двое нарештi встали й пiшли на вулицю. Лилекей все одно чекала й дочекалася: за кiлька хвилин за рогом показалася голова – один з них перевiряв, чи не вийшов хтось, побачивши, що вони пiшли. А не вийшов – Лилекей посмiхнулася, бо все сталося саме так, як вона й гадала: цi двое чекали на неi й тепер точно пiшли. Вона посидiла ще з годинку i рушила до дверей, тримаючись стiни. 14 На першому поверсi була одна велика зала й спiльна кухня, але Юра тут жив давно й мав окрему кiмнату на другому поверсi. Бiльшiсть людей спали, бiля пiчки сидiли кiлька чоловiкiв i про щось тихенько розмовляли, брязкаючи склом i залiзом. Опустивши голову, Лилекей впевнено пiднялася сходами, удаючи, що вона тут живе. Загалом у бараку мешкало не менше тридцяти людей, i всiх в обличчя не запам’ятаеш, особливо на другому, сiмейному поверсi. На щастя, у коридорi iй нiхто не зустрiвся, i вже за кiлька секунд пiсля того, як зайшла в барак, вона тихенько стукалася у дверi Юриноi кiмнати. Вiн вiдчинив, видихнув чи то вiд несподiванки, чи то вiд полегшення й пропустив ii досередини, вiдразу зачинивши дверi. Ну, кiмната – то занадто гучно, насправдi в нього тут було одне лiжко, маленька шафа з розкладайкою за нею та рукомийник пiд вiкном. Коли вона жила тут пiсля лiкарнi, розкладайка займала все вiльне мiсце – не було куди навiть ногу встромити. Вони всiлися, Юра уважно подивився в обличчя Лилекей й обiйняв ii однiею рукою. – Омрина знайшли? – спитала вона про головне, вже знаючи вiдповiдь: нi. Де ж його там знайдеш, та й не шукав, мабуть, нiхто. Юра заперечно хитнув головою й почав пошепки розповiдати все, що йому було вiдомо. Отже, ii шукали, а тi двое надворi прийшли по ii душу. До Юри на роботу приходив якийсь офiцер i розпитував про Лилекей – де ii слiд шукати, як вона поведеться в цiй ситуацii та чи не може Юра ii знайти або повiдомити органам про мiсцеперебування? Йому настирно рекомендувалося вiдвiдати селище, розпитатися в мiсцевих i скласти доповiдь. Навiть машину дали для цього з двома озброеними мiлiцiянтами. Виходить, Лилекей все правильно тодi на сопцi вiдчула – добре, що не спробувала знайти Юру, спустившись додому. Ще вiн дiзнався, що тих двох руських про всяк випадок тримають у сусiднiй з вiйськкоматом будiвлi – у прикордонникiв, що один з них – родич якогось начальника, але вже наступного ранку iх вiдправлять рейсовим лiтаком на Велику землю, якомога далi вiд небезпеки. Оце вже погано! Дуже погано – вона сподiвалася, що вони працюватимуть, як i всi, до кiнця лiта й вона встигне розiбратися з обома. Але головне, вiн iх там бачив – обидва молодi, один маленький, товстий i смiшний, а другий високий. Лилекей кiлька разiв перепитала про прикмети – колiр волосся, одяг. Нiби обидва були в зелених штормiвках, у маленького темне волосся, у високого свiтлiше, вусiв немае, а зачiски звичайнi, патлатi. Юра не питав, навiщо вони iй, вiн усе розумiв: своя кров завжди важливiша за будь-яке золото. Лилекей пiдхопилася та пiдiйшла до дверей – ранок уже за кiлька годин, iй треба термiново вирушати й уже дорогою мiркувати, де краще зустрiтися з людьми, якi не захотiли врятувати одного красивого хлопчика з довгим волоссям. Мабуть, на летовищi – так, на летовищi, там бiльше простору, у прикордонникiв завжди е люди, причому озброенi люди. Вздовж вiкна, зачепившись за вiдчинену кватирку, висiла Юрина форма – гiмнастерка й кiтель, а на пiдвiконнi лежав кашкет. Так, дядько був значно бiльший за племiнницю, але якщо вона прибере волосся, то здалеку здаватиметься невеличким солдатом чи молодим офiцером. І тодi зможе пiдiбратися ближче. Вона повернулася, зняла кiтель, узяла кашкет i поклала до мiшка. Наостанок про всяк випадок наказала Юрi, що робити, якщо iй не пощастить: продати iхнього човна, а грошi вiддати мамi. Розповiла, де шукати половину золота й гвинтiвку, що вона iх закопала в кам’янiй щiлинi над обривом – тим, що ближче до траси, але дивиться в протилежний бiк. Лилекей дочекалася, поки Юра старанно повторить прикмети того мiсця, i вiдiмкнула дверi, не попрощавшись iз чоловiком, який мав дерев’яну ногу i, мабуть, сильно любив свою племiнницю. На першому поверсi все ще сидiли бiля буржуйки – влiтку е час на теревенi, але в коридорi було темно, всi вiкна зачиняли, аби полярного дня люди мали змогу спати. Тож вона iх бачила, вони ii – нi, i Лилекей спокiйно вийшла надвiр, вiдразу кинувши око на ту лавочку та на рiг будинку – нiкого. Можна йти. І що далi вона опинялася вiд барака, то схвильованiшими були ii думки – як же iй встигнути на аеродром, до якого було майже двадцять кiлометрiв i який мiстився на iншому березi затоки? Взимку за потреби вона могла бiльш-менш швидко пробiгти цю вiдстань, але взимку все було б значно простiше. Вона зупинилася на розi – серце гупало, у скронях стукало; може, все ж таки вирушити до прикордонного управлiння? Спробувати дiстати цих людей, коли iх виводитимуть до машини? Вона вже майже вирiшила ризикнути, але давнiй iнстинкт сказав, що там на неi чекатимуть i, якщо до Юри прийшло двое, скiльки iх буде там? І що вона зробить з одним ножем? У Юри зброi не було, вiн якось влаштувався жити без цього. Мабуть, треба було брати гвинтiвку iз собою, може, лишити ii десь бiля мiста. Мабуть… Тодi б можна було пiдстрелити iх з вiдстанi. Виходить, за всiма навичками треба ловити звiра тодi, коли вiн на це не чекатиме. Їх довезуть до аеродрому, заведуть усередину й заспокояться, вирiшивши, що небезпеки вже нема. Якби iй опинитися в тiй залi, де всi чекають на рейс… Вона там бувала кiлька разiв, востанне привозила Альбiнi хутра прямо пiд лiтак i пам’ятала, що охорони вистачало, але хiба це проблема для секретарки Чижова? Наказала, ii завели, й усе. Альбiна… Нi, Альбiна iй не допоможе в жодному разi – згадати тiльки, як та тодi в управлiннi повелася. Вона тiльки вдае дружню людину, але своiх вони захищають, а мiсцевi для них чужi попри все. І завжди такими й залишаться. Та була ще одна сильна людина, яка постiйно вештаеться бiля аеропорту й поводиться так, нiби в неi е зброя… За попереднiм планом Лилекей, вона мала розшукати Аслама й спробувати продати йому частину золота, щоби в мами були паперовi грошi – багато грошей, на якi можна жити, навiть не виходячи з хати. Вiн був начальником купи людей дивноi нацii – дагестанцiв, якi тримали тут торгiвлю чорним золотом i чомусь не опинялися за гратами. Так давно повелося, що саме люди Аслама купляли пiсок у тих, хто боявся везти його сам або взагалi не збирався на материк. Якось воно так подiлилося, що прикордонники через своi кораблi й лiтаки переправляли на материк рибу, будiвельники – iкру, Альбiна – хутра, а дагестанцi – золото. Лилекей навiть не збиралася осягати цi дивнi правила людей Великоi землi, якi на словах дотримуються своiх суворих законiв, а насправдi порушують iх на кожному кроцi. Кажуть, Аслам завжди сидить неподалiк летовища, в машинi, а його люди ходять промiж тих, хто вiдлiтае, i натякають iм, що краще продати пiсок тут, бо все одно знайдуть, i тодi анi грошей, анi волi. Дехто погоджуеться – Альбiна розповiдала, що всi про це знають, але нiчого тим дагестанцям не стаеться. Значить, з усього виходило так – треба пiдiбратися до аеропорту, знайти Аслама, вiддати йому пiсок за зброю чи можливiсть зайти на територiю непомiченою. І краще б Асламу швидко погодитись на ii пропозицiю, тому що iншого виходу в неi немае. Лилекей повернула праворуч i прискорилася – благо рiзкий пiвденний вiтер допомагав, штовхаючи у спину. Вийшовши за межi мiста, вона побiгла, забираючи далi вiд порту, вiддаляючись вiд мети, але наближаючись до берега, на якому можна буде поцупити човен, iх там у сезон – як зiрок на небi. Краще б катер, але хто лишить його з мотором i пальним, коли навколо повно людей, якi звикли геть усе вважати своiм? На легкому човнi вона зможе перетнути затоку, а потiм уже добiгти до аеродрому. Там е машини, якi зустрiчають пасажирiв з теплохода, але iй слiд триматися осторонь, наразi це головне. За кiлька хвилин вона вискочила до берега й побiгла вздовж нього, виглядаючи човни. Купи чайок уже прокинулися й кружляли над мiсцями, де рiзали морську здобич. Лiто – пора, коли треба збирати рибу та iкру. Що чайкам, що людям. Попереду вона побачила перший iз катерiв, витягнутих на берег. Вiн був надто великий, його не зсунути з мiсця, тому вона навiть не зупинялася, аби перевiрити, що там з мотором. Ще один катер, невеличкий, якраз такий, як iй треба, але з нього на нiч зняли двигун. Тут зазвичай працювали тi, хто не хотiв попадатися на очi iнспекторам, нiби й поруч з мiстом, а нiби й далеко вiд влади, тут стiльки всього, що за всiм не встигають. За нею ув’язалися кiлька собак, нiби вiдчувши початок полювання, залишки вiд якого можуть дiстатися iм. Лилекей гиркнула на зграю, не збавляючи ходи: «Ша, конаки!», але цим було все одно, як завжди тут кажуть: «Не спи – замерзнеш», – от вони й не збиралися спати. І тут, уперше з часу Теюттiновоi сокири, iй пощастило: крiзь собачий гавкiт вона почула, як десь попереду працюе двигун, прискорилася й вибiгла до невеличкого рогу, за яким показався залiзний човник iз двигуном, що вже стояв у водi, а якийсь хлопчик у величезних гумових чоботах перекидав до нього з берега знаряддя. З першого погляду стало зрозумiло, що хлопчик щойно завiв двигун, отже, й тато десь неподалiк, вони готуються вийти в море. І що хлопчик – мiсцевий, не iхнiй, цiлком можливо, що вона знала його батькiв, та й родичами вони теж могли бути, адже корiнних лишилося мало для цiеi великоi пустелi на березi моря. Лилекей на ходу витягнула ножа, закричала: «Ей!» – i забiгла у воду. Хлопчик упустив з рук багра, навiть не спробувавши захиститися, i смикнувся вбiк. – Ергатик![6 - Завтра! (чукот.)] – прокричала йому Лилекей. Так – завтра, все завтра, все повернеться, тiльки не заважай. Вона засунула нiж у зуби, пiдтягнулася за борт й залiзла до човна. Хлопчик кудись бiг далi берегом – вочевидь, по своiх. Їй усе одно поспiшати, але краще б його родичам не втручатися, бо вода вмiстить усiх, хто заважатиме iй зробити все як слiд. Лилекей увiмкнула передачу й газонула на повну – дякую за човен, боже Пегитгене, помагай i надалi. 15 День видався вiтряний, i катер стрибав по хвилях, наче маленька нерпа, яка поспiшае за своею зграею, водночас граючись та пишаючись тим, що може рухатися швидко. Лилекей намагалася тримати курс так, щоб опинитися правiше вiд вугiльних копалень i причалу, але й так, щоб ii не винесло у вiдкрите море. Маленький двигун ревiв щосили, i вона ледь не пропустила звук лiтака, який пiдiймався над затокою. Кинула руль i спробувала роздивитися, але низьке сонце било в очi й не дозволило побачити, що це – вiйськовий чи цивiльний. За ii розрахунками, було ще рано, а регулярнi рейси злiтають пiзнiше, але як знати? Лишалося тiльки сподiватися. І рухатися. Скоро вона наблизилася до берега там, де й намагалася – праворуч вiд рогу. Подолавши зустрiчнi хвилi, катер устромився в берег. Лилекей заглушила двигун, викинула мiшок, зiстрибнула у воду й ледве впоралася з важким корпусом, який не бажав заповзати на ворожу сушу. Можна було б i кинути його, але хтозна, як усе пiде й куди доведеться iй тiкати потiм, та катер став би в пригодi – краще якомога швидше опинитися на своему березi, де вона все знае, де чекае гвинтiвка й тундра. Впершись у корму плечем, Лилекей знову заричала, наче ведмiдь, i зсунула-таки катер носом на берег. Вона впала на колiна, трохи вiддихалася, пiсля чого пiдiбрала мiшок, дiстала звiдти кiтель з кашкетом, i за кiлька хвилин вiд берега швидко рухалася маленька фiгурка у формi. Штани, щоправда, були своi, як i черевики з камуса, але хто придивлятиметься? Вона сподiвалася, що нiхто. За рогом починалася дорога на Угольний, спочатку шлях вiв до вiйськовоi частини та iхньоi злiтноi смуги, а далi вже розташовувався цивiльний аеропорт, куди iй i треба. Ще далi ховався вiд зайвих очей Гудим, закрите мiстечко, де вони тримали свою найбiльшу зброю. Вона кiлька разiв тут бувала, але полювати навколо вiйськових частин строго заборонялося, якраз цього закону вони дотримувалися суворо, та й не любила вона цей берег – тут i здобичi менше, i далеко вiд дому. Лилекей взяла трохи далi вiд дороги, щоб та лишалася лiворуч, i бiгла з усiх наявних сил у бiк аеродрому, притримуючи кашкет, який весь час сповзав з нашвидку зiбраного волосся i, здавалося, був обурений замiною голови, все намагаючись зiрватися й полетiти туди, де йому належало бути за власним розкладом i розсудом. Злiва час вiд часу було чути машини, що рухалися до затоки чи навпаки. Вона не звертала на них уваги, все бiгла й бiгла, наче повернулася в тi часи, коли азарту й куражу вистачало для того, аби кiлька годин наздоганяти пораненого ведмедя. Тепер Лилекей була набагато досвiдченiшою мисливицею й знала, що iнколи звiра слiд вiдпустити, аби взяти iншу здобич, iз якою може бiльше пощастити, а тодi… Тодi вона, бувало, могла й цiлу добу бiгти, радiючи зi своеi сили, наче те нерпеня, що згадалося нещодавно. Вiйськовий аеродром уже лишився позаду, час було наближатися до мети, i вона почала поступово уповiльнювати кроки й забирати ближче до дороги. Повiтря виходило з легенiв рiзким свистом, який спочатку перейшов на повiльний рик, а коли показалася широка будiвля аеропорту, вже скидався на звук весел, якi плескають у водi десь неподалiк. Лилекей витерла рукавом обличчя, поправила на головi кашкета й повiльно пiшла вздовж дороги, оглядаючись навколо, особливу увагу придiляючи припаркованим машинам. Вона не знала, якою iздить той Аслам, – просто чула вiд когось, можливо вiд Альбiни, i запам’ятала, що вiн пiд кожен рейс приiжджае в Угольний зi своiми хлопцями. Зазвичай вони зустрiчалися в мiстi – якщо вiн був iй потрiбен для обмiну пiску, то вона ввечерi йшла до iдальнi пiд готелем, i завжди вiн сидiв там, у кутовiй нiшi, пив чай i читав газету, на яку при нагодi й висипав пiсок, перевiряючи його якiсть i справжнiсть, анiскiльки не побоюючись того, що хтось побачить заборонене й побiжить до мiлiцii, яка мiстилася за кiлькасот метрiв вiд готелю… Вона виглядала двох студентiв у штормiвках, високого й товстого, але не бачила анiкого схожого. Людей взагалi було мало – хтось курив бiля входу, кiлька чоловiкiв передавали пляшку по колу й гучно смiялися бiля бортовоi машини, слухаючи пiсню, в якiй хриплий голос закликав до банi. Лилекей нахилила голову, дивлячись з-пiд козирка – вона оминула вантажiвку i дiйшла до рогу аеропорту. Деякi речi вiдбуваються самi собою – десь за сотню крокiв вiд неi стояла висока бiла машина з вiдчиненими дверцятами, а на мiсцi водiя курив чоловiк у темних окулярах i широкiй пласкiй шапцi. Аслам… Лилекей дiстала з мiшка люльку, теж закурила, вгамовуючи пальцi, потiм непомiтно, крiзь кiтель, перевiрила, наскiльки справно висить на поясi нiж, i спокiйно рушила до бiлоi машини. Вже за кiлька крокiв водiй звернув на неi увагу й почав уважно спостерiгати за дивним вiйськовослужбовцем, який наближаеться до нього. Аслам якось згрупувався й викинув iй назустрiч бичка лiвою рукою, праву тримаючи за ногою. Це добре – схоже, у нього е зброя. За кiлька крокiв до машини Лилекей зупинилася, витрусила об долоню залишки тютюну й пiдняла голову. – Лiля, – з радiсним полегшенням видихнув Аслам. – Вабабай![7 - З аварськоi – вигук, який за значенням вiдповiдае украiнському вислову «Та ти що!».] А я думаю – що за доходяга тут? – Я, – коротко погодилася Лилекей. – Справа е, пiсок е. – Пiсок е – давай поговоримо, сiдай, – хитнув вiн головою й зачинив своi дверцята. Вона про всяк випадок обiйшла ззаду, аби пересвiдчитися, що там нiкого немае, i сiла поруч з Асламом, лишивши своi дверцята вiдчиненими. – Як справи твоi? – спитала вона, поклала кашкет бiля переднього скла, вмостилася зручнiше й розтулила мiшок. – За трасою цинкую. – Аслам дiстав цигарку й закурив, дивлячись перед собою, на стiну аеропорту. Вона витягла важкий пакунок й обережно розгорнула його. – Ай саул![8 - Прекрасно! (авар.)] – зрадiв Аслам i дiстав з-пiд сидiння якусь миску з маленькою пляшечкою. Подивився навколо, потiм стиснув зубами цигарку в кутi рота, взяв щiпку пiску, поклав до миски й накропив на неi крапельку з пляшечки. – Рейс iще не полетiв? – спитала вона про головне, удаючи при цьому, що просто пiдтримуе бесiду. – Жду, – вiдповiв вiн, поставив миску на колiна й зазирнув до пакунка. – Дай. Лилекей вiдпустила половину життевого набутку, Аслам зважив у руцi, трохи подумав i повернув на мiсце. Вiн збив попiл, глянув у миску й сказав: – Кiло точно е… Все зразу продаси? Лилекей кивнула, удаючи, що нiчого дивного немае анi в кiтелi, анi в кашкетi, анi в незвичному мiсцi зустрiчi, анi у вазi пакунка. – Так, усе. Грошi потрiбнi. – У мене немае на все. Давай краще увечерi в мiстi? Вона шморгнула носом, розмiрковуючи, наскiльки небезпечною буде зустрiч у мiстi, але потiм вирiшила, що це менш важливо: – Давай… Це тепер твое, просто твое вже, але потрiбно менi туди, – вона мотнула головою в напрямку аеропорту, – попасти. – Зараз? – Зараз, да. – Ну так iди, – здивувався Аслам i засмiявся. – Нi, ти проведи… туди, всередину, через iншi дверi. – Через якi? – Не через цi, iншi, я знаю – ти знаеш. Аслам уважно подивився на неi, потiм дiстав якийсь плаский прицiл, ще раз глянув у миску, поставив ii за сидiння й забарабанив пальцями по керму. – Добре, – нарештi сказав вiн, – посидь тут, пiду спитаю, як там моя людина. І вийшов з машини. Лилекей дiстала миску з-за сидiння i зсипала пiсок до пакунка, який акуратно зав’язала й поклала до мiшка. Щiльно зав’язала й той, потiм дiстала нiж i засунула його в рукав. Отже, вона зараз вдягне кашкет i потрапить до зали, де пасажири чекають на лiтак, знайде цих двох, почекае, коли щось станеться – хтось щось зронить чи вiдчиняться дверi, щоб вони вiдволiклися, i тодi дiятиме. Одного вона вiзьме точно, але треба двох. Їй треба двох, i тодi вже питання буде вирiшено й один хороший хлопчик усмiхнеться дорогою до iншого свiту, де йому буде тепло, а довге волосся завжди буде чистим. Вiн щиро всмiхатиметься, гучно смiятиметься, знайде там собi хорошу дiвчину, i нехай вони накохають багато дiточок, яким не слiд народжуватись у цьому, нижчому свiтi. А вона взимку вирушить у далеку дорогу i спробуе ще пожити тут, але для себе. Хоча б спробуе. Ех, якби ж то два ножi, тодi можна було б не наближатися впритул, а метнути iх один за одним, iз семи-восьми крокiв вона влучить точно. Ну чому вона не взяла в Юри ще ножа? Не подумала, не подумала, не подумала! Хоча… Аслам тримав праву руку внизу, отже, десь тут мае бути зброя. Лилекей нахилилася й почала обшукувати обидва сидiння – вона знайшла стару козячу шкарпетку з монетами, потiм маленький розкладний нiж, яким важко буде вбити когось бiльшого за евражку. Мабуть, зброя була в нього у правiй кишенi куртки. «Ех…» – вона розчаровано випросталася й побачила перед лобовим склом мiлiцiонера, який цiлився в неi з пiстолета, i завмерла. Лiворуч iще один, що справа – невiдомо. Аслама – немае. Отже, вiн вирiшив зробити по-своему… Мама розповiдала, що здавна, якщо на селище нападали чужi й справа йшла до поразки, слiд було спочатку вбити всiх своiх дiтей, а потiм уже себе. Вона вже це згадувала, i кожного разу в серцi кололо – свою дитину вона вже вбила. Вiдпустивши, не прослiдкувавши, не вiдвiвши. Не врятувавши. Тож час уже зайнятися собою. Чи все ж спробувати й не здаватися так просто, як це робили поколiння жiнок, що жили на березi суворого моря i просто намагалися зробити щось хороше для дiтей? – Руки перед собою, вийти з машини! – закричав мiлiцiонер i подав тому, що злiва, знак наближатися. Що ж, якщо вони наблизяться один до одного, тодi е шанс. Лилекей схвально й обережно хитнула головою i повiльно вилiзла з машини, кинувши погляд праворуч. Там був ще один, з автоматом, стояв одним колiном на землi, крокiв за двадцять. Погано, оце – погано. – На землю, сука, на землю! – знову закричав той, що з пiстолетом, вона повернулася до нього й потягнула з рукава нiж, але раптом щось вдарило ii у спину. Та так сильно, що ii пiдкинуло в повiтря i перевернуло, нiж полетiв кудись убiк. Вона впала, вдарившись обличчям об землю. За мить ii перевернули й наставили ствол. Мати одного хорошого хлопчика натужно видихнула й заплющила очi. 16 Вона не опритомнiла, вона просто не хотiла iх бачити й розмовляти з ними. Вона мовчала, коли ii обшукували, мовчала на допитах у лiкарнi, мовчала на допитах пiсля лiкарнi, коли державний адвокат (свого часу вона продала йому кiлька шкур налiво) намагався пояснити iй речi, якi здавалися йому важливими. Вона мовчала. Вона мовчала довго. Частина друга 1 Заступниця начальника колонii, пiдполковник внутрiшньоi служби Нiна Іванiвна Чудова на прiзвисько Куклачова вперше прокинулась о четвертiй. Вигнала з хати молодого дубака Іштикова, бо любила спати сама, i ще урвала у ночi найсолодшi хвилинки. О пiв на п’яту вона прокинулася вдруге й остаточно, за давнiстю рокiв будильник був iй вже не потрiбен, Штiрлiц би заздрив. Поставила чайник, а вийшовши з туалету, заварила собi велику кружку розчинноi кави й закурила одразу двi цигарки – нещодавно перейшла на легкий «Parlament», а вiн iй не вставляв як слiд. Докурила, дивлячись у вузьке вiкно, i почала збиратися на роботу. Залишки вчорашнього муляли око, але прибирати не було сенсу – все одно сьогоднi Новий рiк, отже, спочатку вони святкуватимуть у штабi, а потiм… Потiм буде потiм, i навряд вночi ii турбуватимуть порожнi пляшки чи повнi попiльницi – до них додадуться новi, першого числа вiдразу все й прибере. Або ще краще – дати пару рублiв бабi Анi, нехай сусiдка тут все й зачистить. Друга кружка набиралася аромату, п’ята цигарка чекала у блюдцi, а Куклачова нарештi приступила до ритуалу, який останнiм часом люто ненавидiла – всiлася за макiяж. Спочатку вона думала, що гучне прiзвисько[9 - Ідеться про росiйського артиста цирку, засновника i худ. керiвника Театру кiшок у Москвi Ю. Куклачова.] прилипло, бо вона фактично була дресирувальницею диких кiшок, але ближче до п’ятдесяти стало остаточно зрозумiло – схожа, зараза: нiс нiби все бiльшае i бiльшае, а обличчя все круглiшае i круглiшае. Так, дивись, у шiстдесят будеш схожою на Олега Попова. Гаразд, на шiстдесят у неi своi плани, та ще й треба дожити до них – вирiшила Нiна Іванiвна i почала наводити марафет. Очi, якi були колись великими й радiсними, ховалися в глибоких провалах над щоками, але вона зробить червонi тiнi, додасть рум’ян i сяятиме – сьогоднi ж свято! Але самомотивування не спрацьовувало й здавалося штучним знущанням – щось не давало спокою, хоча, з огляду на нiчнi подii, все мало бути навпаки. Куклачова сумно пiдвелася, поклала до кишенi кiтеля пару пачок цигарок, надибала у шафi свiжу сорочку й за кiлька хвилин була на вулицi. Холодно, зараза, забула подивитися на термометр, але мiнус п’ятнадцять е точно, може, й бiльше. Селище теж уже прокинулося – двi зони плюс колонiя-поселення, у кожному вiкнi по дубаку, у кожнiй хвiртцi по дулу, всi збираються на змiну, аби о пiв на шосту бути на мiсцi. Зiщулившись у своему форменому кожусi, вона хутко бiгла на роботу, намагаючись зрозумiти: що ж ii сьогоднi так муляе зранку? Похмiлля? Нi, вчора недобрала, якраз вчасно зупинилася з червоним, таке рiдко, але бувае. Сержантик Іштиков? Взагалi не варiант. Щось на роботi сталося, забулося за п’янкою, а тепер гризе зсередини? Ну так розберися в собi, на те ти й заступниця з виховноi роботи! Тож що це могло бути? Сьогоднi Новий рiк i всiх доведеться допустити на помивку, навiть дванадцятий загiн, який остаточно запоров грудневий план, за що мав працювати досi, не лягаючи з учора, – вiдшивати форму для залiзничникiв до останнього куранта. Якраз вона ввечерi повiдомила iм цю прикру новину, прийшовши до другого швацького цеху. Ну, понили, ну, заплакав хтось. Нi, не це. У помивцi перед святами е своi ризики – хтось когось обов’язково порiже, не в душовiй, так у прожарочнiй камерi. Скiльки таких випадкiв було за всi роки, нiби у зечок свiй генеральний план на рiк i вони теж намагаються встигнути виконати його до промови президента. Тут або на всiх не вистачить гарячоi води й буде кiпiш до неба, або води вистачить, та станеться щось iнше. Однак кiпiш на Новий рiк буде що так, що так. Ще вчора довелося двох молодих поставити на вiтер у самих футболках i шкарпетках, але вони самi були виннi – вирiшили пiдкласти активiстцi ножицi пiд подушку й стукнути, але спалилися. Кажу ж – самi виннi, особливо та, гонорова, що кричала iй прокльони. А сама? А сама перешила собi костюма та ще й косинку зав’язала не так, як треба! Стоп! Куклачова так рiзко зупинилася, що хтось позаду хрипло виматюкався й оминув ii, боляче зачепивши плечем. – Альооо! – з готовнiстю визвiритися просто тут i зiрватися на будь-кому почала Нiна Іванiвна, але чоловiк, який ii випередив, хутко повернув улiво, а iй треба було прямо. Гаразд, падло в ондатровiй шапцi, ще попадешся – високий, сутулий, чорне пальто – не забути. Вона рушила далi, намагаючись повернутися до думки, яка мала навести ii на щось важливе. А, точно, косинка! Вчора вона розкладала пасьянс-косинку, а заступник з безпеки й оперативки спустив iй донос на Сатарову, яку сьогоднi слiд випускати, а вона його не прочитала, вiдклала на потiм i забула! А якщо там щось важливе, а ii випустять? Усiх, хто мав вийти в груднi, притримували до останнього, для порядку. Двох з активу вiдкрили ще першого числа, а решта хай посидить – завжди так було й не нам мiняти давнi правила. Отже, по-перше, треба загальмувати оформлення звiльнення, прочитати донос, затребувати справу. Якщо вiдчуе, що щось е, тодi закривати на iзолятор, провину потiм пiдберемо – щось заборонене в речах. Воно, скорiш за все, дурниця з тим доносом, але Сатарова iй нiколи не подобалася: вона не могла ii розкусити – i не актив, i не отрицаловка, ходить десь собi попiд стiнкою, нахиливши голову, а ти мiркуй, що в тiй головi коiться, бо на тобi ж вiдповiдальнiсть! Як завжди, донос надiйшов з новоприбулими – щойно приходив етап, ув’язнених спочатку закривали на допити, де кололи на явку з повинною, навiть норма була – на десятеро прибулих закрити двi новi справи. На практицi це означало, що колються наркоманки – здають бариг, якi, своею чергою, здали iх, ставши причиною засудження. Із задоволенням здають, аж бiгом! З крайнiм етапом прийшла якась зечка, яка знае Сатарову – мабуть, рецидив – i хоче повiдомити адмiнiстрацii щось важливе. Ну, щоб себе зарекомендувати як актив, зона ж червона, ось i вистрибуе на випередження. От що не давало iй спокою – Куклачова прискорилася з полегшенням, нiби хтось iз лепiл iй витягнув скабку, яка цiлий день стирчала в подушцi пальця й заважала жити. 2 Зона ще досипала останнi хвилини – лиш подекуди сяяли вiкна, до шлюзу пiд’iхала вантажiвка, i вертухаi лаштувалися перевiряти ii пiд свiтлом прожектора. Пройшовши повз них i навiть не вiдповiвши на статутнi вiтання, Нiна Іванiвна дiйшла до другого КПП, через який на зону проходили працiвники. Бiля сталевих дверей, як завжди о такiй порi, стирчав черговий помiчник начальника колонii, сьогоднi це був Куций. Старий служака знав, як i що слiд робити, i вiдразу повiв Куклачову на обхiд – анi хазяiн, анi заступник з безпеки та оперативки так рано на зонi не з’являються, тож треба доповiсти третiй за статутом особi, як минула нiч. – У нас все тихо, у сьомому загонi бура кипiла, вгомонили, – почав Куций, прилаштувавшись бiля ii правого плеча. – Сильно кипiла? – уточнила Куклачова, прямуючи до жилоi зони, вiдокремленоi вiд решти блокiв ще одним КПП. – Нiчого особливого, – вiдповiв помiчник, але пiсля крихiтноi паузи, тож Нiна Іванiвна зробила собi другу й не останню за сьогоднi зарубку на пам’ятi – треба дiзнатися, що там уночi сталося в сьомому. Вони пiдiйшли до столовоi з чорного ходу й зайшли досередини. Серед пари носилися зечки й гучно лаялися – наближався снiданок, а тут завжди кiпiш: то вода для чаю не встигне закипiти, то щури манку поiдять. Упiймавши першу-лiпшу жiнку, Куклачова спитала, що сталося. Зечка стала струнко й доповiла, що зранку не запустився один iз двохсотп’ятдесятилiтрових чанiв пiд окрiп, тому обiд можуть не встигнути, але зi снiданком усе буде добре. Нiна Іванiвна автоматично вiдмiтила зелену мiтку в тiеi на ватнику й зробила ще одну зарубку – не слiд допускати до кухнi схильних до самогубства. Ще отруiть тут усiх, треба дати завiдувачцi столовоi по рогах. – Скажеш Доронiнiй, що я тебе наказала перевести на промзону, вiльна, – вiдпустила вона жiнку й виразно подивилася на Куцого, намагаючись з’ясувати, чи помiтив вiн мiтку та зрозумiв причину небезпеки. Схоже, не помiтив. Ех, а це ж один з найкращих офiцерiв – усе деградуе, усе рушиться. Вони пiшли по кухнi, перевiряючи меню й готовнiсть до снiданку, а вона все собi думала: ранiше охорона була – чистi звiрi, завжди напоготовi. «Крок убiк – втеча, стрибок на мiсцi – провокацiя» – з такими не пожартуеш, старi вовки, що зналися на порядку. Лише Маслов був з тих часiв, i то… А тепер самi алконавти з мертвими очима, пiдсiкають у душовiй за сцикухами-наркоманками, у яких жодноi пристойноi статтi – та дитину народила й у вiконце кинула, ця батька зарiзала. А ранiше й люди сидiли цiкавi: коли вона юною дiвчиною прийшла сюди пiсля навчання, на зонi можна було зустрiти дружину мiнiстра зовнiшньоi торгiвлi СРСР – серйозна дама, мiж iншим. Або крадiйок староi школи, якi ще Крупськiй на вокзалi ридикюль рiзали. Нi, все деградуе, все валиться, i кiнця-краю тому не передбачаеться. Висваривши для порядку завiдувачку Доронiну та перевiривши насамкiнець кашу й соевий сир до супу, вони пiшли до виходу. Рацiя на портупеi чергового щось прошипiла, Куций нахилився й буркнув у вiдповiдь: «Давай», i за кiлька секунд заревiла сирена – ось уже й шоста, пiдйом. Далi вони пiшли по жилих бараках, де доглядачi пiдiймали заспаний контингент. Усього будiвель було три, але для ранкового огляду вистачить й однiеi, найближчоi. – Що вчора з борзими, коли зняв iх? – спитала вона, заходячи до першого гуртожитку. – Перед вiдбоем, як наказували. – І як вони? – Ну, та, що на васерi стояла, у лiкарнi. – Примерзла? – Та нiчого особливого, простудифiлiс, – реготнув Куций i вiдразу осiкся, бо зрозумiв, що дозволив собi зайвого. – Койки правимо, перевiрка, – закричав вiн, склавши руки рупором, але Куклачова все собi вже занотувала. – А та, що Белугiнiй ножицi пiдклала? – Ой, та Карбишева давала. Волала: суки, я замерзну, вам не жити. – Бач яка бойова! – Ну, з нею жорсткiше: спочатку на СУУ[10 - Камера iз суворими умовами утримання.] думав закрити, але потiм вона сказала, що в мене шляпа вiдвалиться, так що на ШІЗО[11 - Штрафний iзолятор.], до особливого. Нiна Іванiвна кивнула головою, погоджуючись. Вони пройшли коридором до кiнця будiвлi, де вже вертухаi та днювальнi шикували колону в сiрих ватниках. Старший рипнувся було доповiдати про педикульоз через вiдсутнiсть мила, але Куклачова жестом руки його перервала. Вiдiслала, перевiрила стан рукомийникiв i вийшла на вулицю. Пройшовши через черговий КПП, вони увiйшли до промисловоi зони. Спочатку перевiрили готовнiсть швацьких цехiв – дванадцятий загiн сяяв червоними очима, але сидiв i шив, намагаючись хоч трохи наздогнати мiсячний план. Потiм зайшли до в’язального та макаронного, наостанок вiдвiдали лiсопильню та художню майстерню з розпису дерев’яних ложок, тарiлок i матрьошок – скрiзь був бiльш-менш порядок. Якби лiто, довелося б ще городи перевiряти, а так е хоч один плюс у цiй клятiй безкiнечнiй зимi. Ну, якщо не рахувати Нового року. Сирена коротко ревнула – ось уже й сьома, снiданок закiнчився, починався розвiд на роботу. – Так, – пригадала вона, – всiх, хто сьогоднi на звiльнення, поки притримати, посади iх у предвариловку. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65957321&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Гаразд (чукот.). – Тут i далi прим. ред. 2 Розказуй (чукот.). 3 Привiт (чукот.). 4 Пiдснiжники (жарг.) – трупи, якi знаходять, коли сходить снiг. 5 Сабра i Шатiла – табори палестинських бiженцiв, де 16 i 17 вересня 1982 р. лiванськi християни-фалангiсти провели вiйськову операцiю з пошуку палестинських бойовикiв, знищивши, за рiзними оцiнками, вiд 700 до 3500 мирних мешканцiв. 6 Завтра! (чукот.) 7 З аварськоi – вигук, який за значенням вiдповiдае украiнському вислову «Та ти що!». 8 Прекрасно! (авар.) 9 Ідеться про росiйського артиста цирку, засновника i худ. керiвника Театру кiшок у Москвi Ю. Куклачова. 10 Камера iз суворими умовами утримання. 11 Штрафний iзолятор.