Смерть бере відпустку

Смерть бере вiдпустку Жозе Сарамаго Одного дня смерть вирiшуе: з неi досить. Люди бiльше не помирають у цiй краiнi. Проте омрiяне безсмертя виявляеться прокляттям. Нацiя благае ii повернутися до своiх обов’язкiв. І вона погоджуеться за умови, що вiдтепер кожен отримуватиме листа з попередженням за тиждень до смертного часу. І нiби знову життя пiшло за своiм одвiчним циклом. Аж раптом стаеться збiй. Смерть не розумiе, як п’ятдесятирiчний скрипаль змiг обiйти ii правила. Жузе Сарамагу Cмерть бере вiдпустку © The Jose Saramago Foundation and Heirs of Jose Saramago, 2014 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Пiляр, моiй домiвцi Ми щораз менше знатимемо, що таке людська iстота.     Книга передбачень Замислися глибше, наприклад, над смертю, – i буде справдi дивно, якщо тим самим не вiдкриються новi о`брази, новi мовнi обрii.     Вiтгенштайн Наступного дня нiхто не помер. Цей факт, геть супротивний життевим нормам, спричинив в умах велетенське заворушення, i то цiлком виправдано, досить-бо пригадати собi, що в сорока томах всесвiтньоi iсторii не згадувалося хоч би про один подiбний випадок, щоб за цiлий день, за всi його щедро видiленi двадцять чотири години, чи вже деннi, чи нiчнi, чи ранковi, чи вечiрнi, не сталося жодного переставлення через хворобу, падiння з летальним наслiдком, успiшне самогубство, нiчим-нiчогiсiнько в повному сенсi слова. Навiть через жодну автотрощу, коли, за святковим звичаем, грайлива безвiдповiдальнiсть i надмiр випитого змагаються мiж собою на дорогах, щоб визначити, кому першому пощастить доскочити смерти. Новорiчна нiч не залишила по собi звичайного безрадiсного потоку смертей, так нiби стара атропа з вишкiреними зубами постановила на один день вкласти ножицi до пiхов. А от крови, натомiсть, аж нiяк не бракувало. Приголомшенi, ошелешенi, настрашенi, насилу поборюючи нудоту, рятувальники витягали з понiвечених кузовiв безталаннi людськi тiла, якi математично, зважаючи на кiлькiсть i силу зударiв, мали б бути мертвi-мертвiсiнькi, але, попри всю тяжкiсть зазнаних поранень i скалiчень, залишалися живими й тепер iхали до лiкарень у машинах швидкоi допомоги пiд несамовите виття сирен. Із-помiж них жодна особа не помре по дорозi, й усi вони спростують щонайпесимiстичнiшi медичнi прогнози, Цьому бiдоласi вже нiчого не допоможе, не варто й час марнувати на операцiю, казав хiрург медсестрi, коли та надягала йому маску на обличчя. Напередоднi небораковi, може, й не було б порятунку, але цього дня жертва з усiею очевиднiстю вiдмовлялася помирати. І це вiдбувалося не тiльки тут; по всiй краiнi повторювалася та сама iсторiя. Точнiсiнько до опiвночi останнього дня року ще знаходилися такi, що приставали на смерть у цiлковитiй вiдповiдностi до правил, дотичних чи вже до сутi питання, тобто до закiнчення життя, чи вже до розмаiтих видозмiн, яких вона, вищезгадана суть питання, з бiльшою чи меншою пишнiстю й урочистiстю набувае, коли настае ота фатальна хвилина. Найбiльший з-посеред усього iнтерес, звiсно ж, з огляду на особу, про яку йшлося, ви?кликав випадок дуже поважноi вiком i всiма високо шанованоi королеви-матерi. О годинi двадцять третiй iз п’ятдесятьма дев’ятьма хвилинами тридцять першого грудня жоден простак i шеляга ламаного не поставив би на те, що найяснiша монархиня виживе. По втратi останньоi надii, коли лiкарi скапiтулювали перед види?мою неминучiстю, королiвська родина, вишикувана навколо лiжка згiдно з рангом кожного, скорилася долi й чекала на останнiй подих ii материнськоi величности, можливо, на кiлька промовлених слiв, на останню повчальну сентенцiю задля морального напучення коханих принцiв-онукiв, а може й на гарний заокруглений вислiв, призначений для завше невдячноi пам’ятi прийдешнiх пiдданцiв. Аж ось час нiби зупинився й не сталося нiчого. Королевi-матерi не покращало й не погiршало, вона залишилася в пiдвiшеному станi, ii крихке тiльце балансувало на краю життя, падiння потойбiч iй загрожувало щомитi, але до посейбiччя ii прив’язувала тоненька ниточка, яку смерть, адже то могла бути тiльки вона, не знати з якоi дивноi примхи заповзялася тримати. Уже-бо розпочався наступний день, коли нiхто не мав померти, як було повiдомлено на самому початку нашоi оповiдi. Десь надвечiр пiшла ширитися чутка, що пiсля настання нового року, а точнiше вiд нульовоi години поточного дня першого сiчня, в усiй краiнi не зафiксовано жоднiсiнького випадку смерти. Можна було б думати, наприклад, що цю чутку породила подивугiдна чiпкiсть королеви-матерi до тiеi дрiбки життя, яка iй лишалася; однак правдою е, що традицiйне медичне комюнiке, поширене пресслужбою палацу по засобах масовоi iнформацii не лише стверджувало факт помiтного полiпшення загального стану монаршоi пацiентки впродовж ночi, а навiть натякало чи давало зрозумiти, за допомогою старанно дiбраних слiв, що iснуе можливiсть цiлковитого вiдновлення ii високоцiнного здоров’я. У своiх перших виявах чутка могла так само природно мати джерелом якесь похоронне чи транспортне бюро, Виглядае так, що нiкому не хочеться помирати в перший день року, або якусь лiкарню, Що то за один у двадцять сьомому лiжку, нi туди, нi сюди, або речника дорожньоi полiцii, Справжньою загадкою е те, що, попри велику кiлькiсть нещасних випадкiв на шляхах, немае жодного загиблого анi на показ. Першоджерело чутки назавжди залишилося невiдомим, хоча, з другого боку, беручи до уваги наступнi подii, на тому не дуже й залежить, адже так чи так вона незабаром дiйде до газет, радiо й телебачення, як наслiдок, умить нашорошать вуха головнi та випусковi редактори, керiвники новинарських вiддiлiв, люди не лише поспiшливi до винюхування здалеку великих подiй свiтовоi iсторii, а й натренованi iх за потреби роздмухувати. За лiченi хвилини на вулицях з’явилися десятки репортерiв-розслiдувачiв, що налiтали з запитаннями на всякого стрiчного, водночас у розiгрiтих редакцiях запрацювали батареi телефонiв, мало не розриваючись у вивiдацькiй лихоманцi. Телефоновано до лiкарень, до червоного хреста, до трупарнi, до похоронних бюр, до полiцii всiх мастей, за винятком, зi зрозумiлих причин, таемноi, але всi вiдповiдi сходили на однаковi лаконiчнi повiдомлення, Померлих немае. Бiльше пощастило однiй молодiй телерепортерцi, що iй якийсь перехожий, зиркаючи навперемiн то на неi, то в камеру, розповiв про особисто пережитий випадок, абсолютно подiбний до вже переказаноi iсторii з королевою-матiр’ю, Саме вибивало пiвнiч, сказав вiн, як раптом мiй дiдусь, що вже нiбито остаточно вiддавав Боговi душу, притьмом, iще перед останнiм ударом дзигарiв на вежi, розплющив очi, неначе передумавши робити замислений крок, i не вмер. Репортерка впала в такий шал, що, не зважаючи на заперечення та благання, Панянко, будь ласка, я не можу, я мушу до аптеки, дiдусь на лiки чекають, запхала того чолов’ягу до службовоi автiвки, Їдьмо, iдьмо зi мною, на дiдька тепер Вашому дiдусевi тi лiки, закричала вона й сказала рушати до телестудii, де саме в цю мить iшли приготування до дебатiв мiж трьома фахiвцями з паранормальних явищ, а саме мiж двома авторитетними вiдьмаками та широкославною ясновидицею, наспiх запрошеними для того, щоб розiбрати й оцiнити ситуацiю, яку дотепники, з тих, що нiчого не шанують, уже встигли охрестити страйком смерти. Нахабна репортерка припустилася страшенноi помилки, витлумачивши слова свого джерела iнформацii в тому сенсi, що напiвмрець буквально передумав робити наступний крок, тобто вмирати, переставлятися, врiза`ти дуба, а отже постановив дати заднiй хiд. Насправдi ж слова, вимовленi зрадiлим онуком, Неначе передумавши, були докорiнно вiдмiннi вiд безапеляцiйного, Передумав. Дрiбка обiзнаности в засадах синтакси та лiпше розумiння тонкощiв значення дiеприслiвникiв i часток дозволили були б уникнути непорозумiння та подальшоi нагiнки вiд безпосереднього начальника, яка загнала бiдолашну дiвчину в глибоку краску вiд сорому та приниження. Однак нi вiн, нi вона й гадки не могли мати, що цю фразу, повторену опитаним наживо й вiдтак у записi трансльовану у вечiрньому випуску новин, мiльйони людей зрозумiють у той самий двозначний спосiб, бентежливим наслiдком чого в дуже недалекому майбутньому стане створення цiлого руху громадян, твердо переконаних у тому, що простим актом волi можна подолати смерть, а вiдтак, що единою причиною цiлком заслуженого зникнення такоi сили людей у минулому було слабовiлля попереднiх поколiнь. Та на цьому справа не зупиниться. Позаяк люди, не мусячи заради того робити щонайменшого зусилля, й надалi не вмиратимуть, iнший масовий народний рух, озброений далекосяжнiшим баченням на перспективу, заявить про те, що найбiльша споконвiчна мрiя людства, тобто щасливе користання з вiчного життя на землi, стало загальним надбанням, як сонце, що сходить день у день, та повiтря, яким ми дихаемо. І хоча вони змагалися, так би мовити, за один i той самий електорат, знайшовся один пункт, щодо якого обидва рухи зумiли дiйти згоди, а саме висунення на почесного президента, з огляду на його достогiдне попередництво, вiдважного ветерана, який у мить iстини кинув виклик смертi й перемiг ii. Скiльки вiдомо, нiякоi особливоi ваги не буде надано тiй обставинi, що дiдусь перебував у станi глибокоi коми, за всiма ознаками незворотноi. Хоча словом криза переповiдженi прехимернi подii, звiсно ж, годi доладно назвати, бо було б безглуздо, нiсенiтно й усупереч найелементарнiшiй логiцi говорити про кризу в справдi упривiлейованiй екзистенцiйнiй ситуацii браку смерти, можна зрозумiти деяких громадян, обстоювачiв власного права на достовiрну iнформацiю, якi загадувалися над питанням, i запитували одне одного, а що ж коiться з бiсовим урядом, бо той не подавав доти ознак життя. Фактом е, що мiнiстр охорони здоров’я, до якого на ходу звернулися в перервi мiж двома засiданнями, пояснив журналiстам, що з огляду на недостачу певних вiдомостей будь-яка офiцiйна заява неминуче була б передчасною. Ми збираемо iнформацiю, що надходить з усiеi краiни, наголосив вiн, i справдi нiзвiдки немае новин про випадки смерти, але можна легко здати собi справу з того, що ми, застуканi цим явищем так само зненацька, як i всi iншi, ще не маемо змоги висловити бодай приблизне припущення щодо його причин i ймовiрних наслiдкiв, коротко- та довготермiнових. На цьому можна було б i зупинитися, й уже за це, зваживши на складнiсть становища, можна було б подякувати, але загальновiдомий iнстинкт iз приводу й без приводу заклика`ти людей до спокою, за всяку цiну втримувати iх сумирними в кошарi, цей умовний рефлекс, що в полiтикiв, надто привладних, перетворився на другу натуру, а, власне, дiйшов до автоматизму, ставши механiчним вiдрухом, пiдказав мiнiстровi щонайгiрше пiдсумування розмови, Як особа, вiдповiдальна за галузь охорони здоров’я, запевняю всiх, хто мене чуе, що немае жодноi причини для занепокоення, Якщо я добре зрозумiв щойно почуте, завважив котрийсь журналiст, уникаючи занадто iронiчних ноток у голосi, то на Вашу думку, пане мiнiстре, нас не мае непокоiти те, що нiхто не вмирае, Саме так, нехай iншими словами, але це я й сказав, Пане мiнiстре, дозвольте Вам нагадати, що люди ще вчора вмирали й нiкому не спадало на думку через те непокоiтися. Звiсна рiч, умирати природно, причини для занепокоення виникають тодi, коли кiлькiсть смертей зростае, як-от через вiйну, через епiдемiю. Тобто коли трапляеться щось надзвичайне, Можна й так сказати, Але тепер нiхто не ладен умирати, а Ви, пане мiнiстре, саме тепер просите нас не непокоiтися, погодьтеся, що в цьому е щось досить парадоксальне. То була сила звички, я визнаю`, що термiн занепокоення в цьому випадку не мав би прозвучати, А яке iнше слово, пане мiнiстре, Ви б ужили натомiсть, я ставлю це питання, бо журналiст, свiдомий свого обов’язку, яким я себе вважаю, мае по змозi доносити точний вислiв. Трохи роздратований такою наполегливiстю, мiнiстр вiдповiв сухо, Не одне слово, а чотири, І якi ж, пане мiнiстре, Не плекаймо облудних надiй. То був би, поза сумнiвом, гарний i чесний головний заголовок для завтрашнього випуску газети, але головний редактор, по консультацii з випусковим, вирiшив, що, хоч би з мiркувань комерцiйних, виливати на всенародне пiднесення це вiдро крижаноi води не варт, Хай буде той, що зазвичай, З новим роком, з новим щастям, сказав вiн. В офiцiйнiй заявi, розповсюдженiй уже пiзно ввечерi, прем’ер-мiнiстр пiдтверджував, що з початку нового року в усiй краiнi не зафiксовано смертей, заклика`в до стриманости та почуття вiдповiдальности в пропонованих оцiнках i тлумаченнях цього незвичного факту, нагадував, що не можна виключити припущення про його випадковий характер, про чисто принагiдну й одноразову змiну в розташуваннi небесних тiл, про виняткову спiвгру чинникiв впливу на стосунок мiж простором i часом, та повiдомляв, що в кожному разi вже почалися контакти фахiвцiв з вiдповiдними мiжнародними органiзацiями, щоб уможливити вжиття урядом заходiв, дiевiсть яких залежатиме вiд iхньоi узгоджености. Виголосивши цi псевдонауковi туманностi, покликанi своею незрозумiлiстю вгамувати розрух, що охопив краiну, прем’ер-мiнiстр насамкiнець запевнив у тому, що уряд готовий до всiх варiантiв розвитку подiй, якi людський розум може передбачити, й рiшуче налаштований енергiйно розв’язувати з необхiдною пiдтримкою вiд населення тi складнi соцiальнi, економiчнi, полiтичнi проблеми, що неминуче постануть через остаточне зникнення смерти, в тому разi, судячи з усього, цiлком iмовiрному, коли це пiдтвердиться. Ми приймемо виклик несмертельности тiла, з силою вигукнув вiн, якщо на те буде воля божа, й довiку дякуватимемо господовi в наших молитвах за те, що вiн обрав своiм знаряддям богоспасенний народ нашоi краiни. Хай би навiть, мовчки подумав прем’ер-мiнiстр, дочитавши текст, це означало, що ми по шию залiзли в халепу. Вiн i уявити не мiг, як ту шию йому незабаром затисне комiрець. Не минуло й пiв години, як вiн, везений додому службовим автомобiлем, отримав дзвiнок вiд кардинала. Добривечiр, пане прем’ер-мiнiстре, Добривечiр, ваша превелебносте, Я телефоную вам, щоб висловити свою приголомшенiсть, Я маю те саме вiдчуття, ваша превелебносте, становище дуже тривожне, найтривожнiше за ввесь час iснування краiни. Не про те йдеться. А про що ж тодi, ваша превелебносте, З усiх поглядiв дуже прикро, що ви, пане прем’ер-мiнiстре, складаючи заяву, яку я щойно чув, забули про те, що становить пiдмурок, скрiплину, нарiжний камiнь, замок склепiння нашоi святоi вiри, Ваша превелебносте, пробачте, але боюся, що я не розумiю, куди ви провадите. Без смерти, послухайте мене уважно, пане прем’ер-мiнiстре, без смерти немае воскресiння, а без воскресiння немае церкви, чорт забирай, Я не зрозумiв, що ви сказали, повторiть будь ласка. Вас не чути було, ваша превелебносте, можливо, зайшла якась завада вiд атмосферноi, статичноi електрики чи навiть зникло покриття, супутник iнодi пiдводить, ви казали, ваша перевелебносте, що, Я казав, що кожен католик, включно з вами, мусить знати, що без воскресiння немае церкви, а крiм того, як вам спало на думку, що господь може прагнути власного кiнця, заявляти щось таке, це чисте святотатство, чи не найгiрше з блюзнiрств, Ваша превелебносте, я не казав, що господь прагне власного кiнця, Нехай не казали саме цими словами, але ви припустили можливiсть того, що безсмертя тiла може походити з божоi волi, i не потрiбен докторат iз трансцендентальноi логiки, щоб утямити, сказати одне означае сказати друге, Ваша превелебносте, повiрте, будь ласка, це була тiльки ефектна фраза, аби справити враження, такий собi ораторський кунштик i нiчого бiльше, Ви ж знаете, що в полiтицi без цього нiяк, У церквi теж без дечого нiяк, але ми довго розважаемо, перш нiж розтулити рота, не говоримо, аби лишень говорити, наперед вираховуемо наслiдки, наша спецiальнiсть, поясню вам образно, це балiстика, Я дуже шкодую, ваша превелебносте, На вашому мiсцi i я шкодував би. Неначе вираховуючи час, поки гарматень долетить, кардинал зробив павзу, й вiдтак повiв далi м’якшим, сердечнiшим тоном, Я хотiв би знати, чи ви, пане прем’ер-мiнiстре, ознайомили з заявою його величнiсть, перш нiж зачитати ii перед засобами масовоi iнформацii, Звичайно ж, превелебносте, справа-бо аж надто дражлива, І що ж вiдказав король, якщо то не е державна таемниця, Схвалив, Чи був вiд нього насамкiнець якийсь коментар, Знаменито, Що знаменито, Це був вiдгук його величности, знаменито, Тобто й вiд нього блюзнiрство, Про такi речi я не годен робити присудiв, превелебносте, менi хоч би з власними грiхами якось раду собi дати, Треба буде поговорити з королем, нагадати йому, що в такiй заплутанiй i делiкатнiй ситуацii тiльки ретельне й неухильне дотримання випробуваних настанов нашоi свiтоi матерi-церкви дасть змогу врятувати краiну вiд жахливого безладу, що впаде нам на голову, Робiть, ваша превелебносте, як знаете, вам це належиться, Я запитаю в його величности, чи вони волiють, щоб королева тривала у вiчнiй агонii, прикута до лiжка, з якого нiколи не встане, з душею, ганебно ув’язненою в тлiнному тiлi, а чи щоб вона, померши, подолала смерть вiчною й осяйною небесною славою, З вибором вiдповiдi не завагаеться нiхто, Так, але менi, всупереч тому, що про мене думають, iдеться насамперед не про вiдповiдi, а про запитання, пане прем’ер-мiнiстре, а на думцi я маю, ясна рiч, нашi запитання, зважте, як вони водночас бувають спрямованi на певну мету й мiстять прихований намiр, якщо ми iх ставимо, то не лише для того, щоб видобути з людей вiдповiдi, якi вони в цей момент мають почути з власних вуст, але також для того, щоб торувати шлях для вiдповiдей майбутнiх, Десь так само, як у полiтицi, превелебносте, Еге ж, але перевага церкви в тому, що вона, опiкуючись вишнiм, керуе низьким. Запала ще одна мовчанка, яку перервав прем’ер-мiнiстр. Я вже пiд’iжджаю додому, превелебносте, але хотiв би з вашого дозволу ще поставити вам одне коротеньке запитання, Дуже прошу, Що робитиме церква в тому разi, як нiхто бiльше нiколи не помре, Нiко`ли то задовгий час, навiть коли брати смерть, пане прем’ер-мiнiстре, Здаеться, ви уникаете вiдповiдi, превелебносте, Я запитаю вас про те саме, що робитиме держава в тому разi, як нiхто бiльше нiколи не помре, Держава намагатиметься вижити, хоча я дуже сумнiваюся, що iй це вдасться, а от церква, Церква, пане прем’ер-мiнiстре, настiльки призвичаiлася до вiчних вiдповiдей, що я не можу уявити, як вона може давати iнакшi, Хоч би й усупереч дiйсностi, Ми вiд початку тiльки те й робимо, що заперечуемо дiйснiсть, але ж ось ми тут, А що скаже папа, На його мiсцi, хай бог даруе менi цю зарозумiлу й немудру претензiю, я негайно наказав би поширити нову тезу, про вiдтермiновану смерть, Без додаткових пояснень, Вiд церкви нiколи не вимагалося, щоб вона пояснювала хоч що-небудь, наша ще одна спецiальнiсть, окрiм балiстики, завжди була знешкоджувати вiрою допитливiсть розуму, Добранiч, превелебносте, й до завтра, Якщо бог дасть, пане прем’ер-мiнiстре, бо ж як iнакше, Як справи стоять тепер, то вiн, здаеться, не зможе цьому запобiгти, Не забувайте, пане прем’ер-мiнiстре, що поза межами нашоi краiни й надалi вмираеться в янайнормальнiший спосiб, а то е добрий знак, Кому як, превелебносте, може, з-за кордону в нас бачать оазу, вертоград, новий рай, Або пекло, якщо iм стане розуму, Добранiч, превелебносте, зичу вам спокiйного й вiдсвiжного сну, Добранiч, пане прем’ер-мiнiстре, якщо смерть цiеi ночi надумае повернутися, я маю надiю, що вона не забуде про вашу особу, Якщо в цьому свiтi справедливiсть не е порожнiм словом, то передi мною в черзi стоiть королева-мати, Обiцяю не виказувати вас завтра королю, Красно вам дякую, превелебносте, Добранiч, Добранiч. О третiй годинi ночi кардинала довелося термiново доправити до лiкарнi через напад гострого апендициту, що вимагав невiдкладного хiрургiчного втручання. Перед тим, як поринути в коловертень анестезii, за ту коротку мить, що передуе цiлковитiй утратi притомности, кардиналовi подумалося про те саме, що й стiльком iншим до нього, про можливу смерть пiд час операцii, та потiм згадалося, що це вже статися не може, й нарештi останнiм виблиском свiдомости сяйнула гадка, що якби вiн, незважаючи нi на що, все-таки помер, це означало б парадоксальну його перемогу над смертю. Пойнятий нестримним потягом до самопожертви, вiн уже ось-ось мав благати господа вбити його, але не встиг вишикувати слова в потрiбнiй послiдовностi. Анестезiя вберегла його вiд найвищого блюзнiрства, бажання передати повноваження умертвляти боговi, назагал знаному за джерело життя. Нехай одразу висмiяна газетами-конкурентками, яким пощастило видобути з нападiв натхнення iхнiх випускових редакторiв якнайрозмаiтiшi й якнайзмiстовнiшi заголовки, в кого драматичнi, в кого лiричнi, в багатьох фiлософiчнi або мiстичнi, а то й зворушливо-наiвнi, на кшталт винесеного наперед у популярному щоденному виданнi, котре вдовольнилося зойком, І що ж тепер iз нами буде, графiчно увиразненим велетенським прикiнцевим знаком питання, ота, вже згадана, шапка З Новим роком, з новим щастям, попри свою прикру заяложенiсть, дуже припала до душi тим людям, чия природжена вдача або набуте виховання спонукали твердо стояти на позицiях такого собi розважливого оптимiзму, навiть пiдозрюючи в глибинi душi, що все це може виявитися тiльки скоробiжною оманою. Живши до цих останнiх днiв сум’яття у свiтi, який здавався iм найкращим з усiх можливих чи уявленних свiтiв, вони з насолодою усвiдомлювали, що найкраще, дiйсно найкраще, припало iм оце тепер, що воно прийшло постукати в дверi iхнiх домiвок, неперевершене, пречудове життя без щоденного страху перед рипкими ножицями мойри, безсмертя в рiднiй вiтчизнi, убезпечене вiд метафiзичних неприемнощiв i безкоштовне для всiх i для кожного, без заставного листа, що його належить розлiпити в годину смерти, тобi до раю, тобi до чистця, тобi до пекла, адже ранiше, дорогенькi спiвмешканцi в цьому падолi плачу, який зветься землею, нашi iншосвiтнi долi на цьому перехрестi розходилися. Тож пресi, навiть тiй, що мала сумнiви або загадувалася питаннями, а вкупi з нею й телеканалам i радiостанцiям подiбного гатунку, не лишалося нiчого iншого, крiм як долучитися до буяння повсюдних колективних радощiв, вiд пiвдня до пiвночi й вiд заходу до сходу, що звеселяло боязкi душi й вiдганяло геть iз-перед очей довгу танатосову тiнь. Минав день за днем, а нiхто й надалi не вмирав, з огляду на що навiть песимiсти та скептики, спершу поодинцi, а потiм масово почали приеднуватися до загалу громадянства, яке за першоi-лiпшоi нагоди вироювалося на вулицю й гукало та горлало, що життя нарештi зробилося прекрасним. Яко`сь одна панi, зовсiм недавно перед тим овдовiла, не знайшовши iншого способу виявити нове щастя, яким пойнялося ii ество, попри легкий щем вiд усвiдомлення того, що, не вмерши, вона нiколи бiльше не побачить оплакуваного небiжчика, надумала вивiсити нацiональний прапор з обсадженого квiтами вiкна, яке виходило з ii iдальнi на вулицю. Про таке зазвичай кажуть, як гадалося, так i сталося. Менше нiж за двi доби прапорами завiшано всю краiну, барви та емблеми прапора геть заполонили краевид, з особливою ряснотою в мiстах, де, звiсна рiч, балконiв i вiкон далеко бiльше супроти сiльськоi мiсцевости. Такому патрiотичному запаловi неможливо було опиратися, надто через те, що невiдь-звiдки почали кружляти певнi занепокiйливi заяви, а як правду сказати, то неприхованi погрози на кшталт, Хто не вивiсить iз вiкна своеi домiвки безсмертний прапор батькiвщини, той не заслуговуе жити. Не тримають на виднотi нацiонального прапора хiба тi, що продалися смертi, Долучайся до нас, будь патрiотом, купи прапор, Купи другий прапор, Купи ще один прапор, Геть ворогiв життя, iх рятуе хiба те, що смерти вже нема. Вулицi перетворилися на справдешнi виставки розгорнутих знамен, що майорiли на вiтру, коли той був, а коли нi, його заступав умiло розташований електричний вентилятор, i навiть якщо його потужности не вистачало, щоб прапор мужньо трiпотiв, могутньо наснажуючи своiми вилясками щирi войовничi серця, то принаймнi барви батькiвщини розвiювалися вiд того з належною гiднiстю. Зовсiм поодинокi незгоднi тихцем поговорювали, що то пересада й перебiр, адже пiзнiше чи ранiше все це море прапорiв неминуче доведеться прибирати, й чим ранiше, тим краще, бо так само, як надмiр цукру в пляцку забивае смак i шкодить травленню, природна й цiлковито виправдана повага до нацiональних символiв урештi-решт обернеться глумом, якщо ми дозволимо iй виродитися в чистiсiнький собi замах на пристойнiсть, як у недоброi пам’ятi кирейних ексгiбiцiонiстiв. А ще, казали вони, якщо прапорами святкуеться той факт, що смерть бiльше не вбивае, тодi одне з двох, або ми iх приберемо, поки нам не набриднуть i не сприкряться символи вiтчизни, або ми всю решту життя, тобто цiлу вiчнiсть, так-таки так, цiлу вiчнiсть i не менше, будемо змушенi щоразу iх мiняти, коли вони погниють вiд дощiв, подеруться вiтром чи вигорять пiд сонцем. Смiливцiв, що наважувалися отак привселюдно роз’ятрювати болячку, було обмаль, а один бiдолаха дiстав за антипатрiотичний вилив почуттiв такого прочухана, що й богу душу на мiсцi вiддав би, якби в краiнi вiд початку року не припинилося було завдавання смерти. Та свято не всiм свято, обiк тих, що смiються, завжди знайдуться iншi, що плакатимуть, i часом, як-от у цьому випадку, з тих самих причин. Значнi сектори економiки, глибоко занепокоенi новою ситуацiею, не забарилися з донесенням до вiдповiдних iнстанцiй своеi невдоволености. Як i годилося очiкувати, першi офiцiйно оформленi скарги надiйшли вiд пiдприемств, задiяних у надаваннi похоронних послуг. Раптово позбавленi своеi базовоi сировини, iхнi власники спершу заходилися були, за усталеним звичаем, хапатися руками за голову й заводити хорове голосiння, Що ж тепер iз нами буде, та невдовзi, загроженi всеохопним банкрутством, яке б не оминуло жодного представника похоронноi спiльноти, скли?кали загальнi збори галузi, й насамкiнець, по завершеннi обговорення, всуцiль безплiдного, позаяк кожен без винятку його учасник бився головою об нерозвальний мур вiдмови смерти вiд спiвпрацi, такоi для всiх звичноi, з поколiння в поколiння, та неначебто самою природою iм гарантованоi, ухвалили звернення до нацiонального уряду, де висували едину винесену на обговорення конструктивну пропозицiю, еге ж, конструктивну, та водночас i комiчну, Ой, i порегочуть же з нас, остерiгав голова зборiв, але я визнаю`, що iншого виходу нема, або це, або знищення галузi. Отож, цей документ повiдомляв, що представники похоронних бюр, вiдбувши надзвичайнi загальнi збори з метою розгляду глибокоi та неподоланноi кризи через брак випадкiв смерти по всiй краiнi, здiйснили ii ретельний i всебiчний аналiз з неухильним урахуванням кардинальних нацiональних iнтересiв, який дозволив дiйти висновку про все ще наявну можливiсть уникнути драматичних наслiдкiв ситуацii, що поза сумнiвом увiйде в iсторiю як найгiрше колективне лихо в нашiй спiльнiй долi з часу заснування держави, задля цього треба, щоб уряд видав постанову про обов’язковiсть поховання або кремацii всiх домашнiх тварин, якi помруть власною смертю чи загинуть унаслiдок нещасного випадку, i щоб таке поховання або кремацiю в належно врегульований i вiдповiдно затверджений спосiб здiйснювали пiдприемства похоронноi галузi, зважаючи на iхнi незаперечнi й цiлком очевиднi минулi заслуги у справi якiсного задоволення суспiльних потреб багатьох поколiнь. Далi в документi мiстився заклик, Ми просимо уряд звернути пильну увагу на ту обставину, що неминучоi переорiентацii галузi не вдасться досягти без потужних iнвестицiй, оскiльки поховання, з одного боку, людськоi iстоти, а з другого, кота або канарка, чи, наприклад, циркового слона або триманого в лазничцi крокодила, е рiзними завданнями, через що виникае потреба цiлковитого оновлення наших традицiйних технологiй, i в ходi цiеi необхiдноi модернiзацii, на щастя, вже можна буде спертися на досвiд, набутий з часу вiдкриття кладовищ для тварин, тобто те, що дотепер було для нашоi галузi тiльки побiчним напрямком, хоча, слiд визнати, досить прибутковим, мае стати надалi ii виключним полем дiяльности, завдяки чому можна буде до певноi мiри уникнути втрати робочих мiсць сотнями або й тисячами самовiдданих працiвникiв, якi щоденно протягом цiлого життя стiйко мали справу з жахливою картиною смерти, i до яких тепер, без жодноi провини з iхнього боку, смерть повертаеться спиною. З огляду на викладене, пане прем’ер-мiнiстре, ми уклiнно просимо Вас для належного захисту професii, впродовж тисячолiть залiчуваноi до суспiльно корисних, прихильно розглянути потребу невiдкладного ухвалення вiдповiдного рiшення, причому з рiвночасним вiдкриттям пiльговоi кредитноi лiнii або, i то було б iдеальне чи, в дусi нашоi професii, остаточне розв’язання виниклоi проблеми, а ще точнiше, то був би акт елементарноi справедливости, з рiвночасним наданням безповоротноi фiнансовоi допомоги, завдяки чому уможливилося б швидке вiдродження галузi, чие iснування потрапило пiд загрозу вперше за ввесь перiод тривання iсторii й навiть за ще довший час, що охоплюе й передiсторичну добу, оскiльки нiколи не траплялося так, щоб людський труп ранiше чи пiзнiше не дочекався похорону чи хоч би поглинення матiнкою-землею. З повагою та надiею на позитивне рiшення справи. Так само й головнi лiкарi та завгоспи медичних стацiонарiв, державних i приватних рiвною мiрою, не забарилися зi зверненнями до свого галузевого мiнiстерства охорони здоров’я, висловлюючи перед вiдповiдними структурними пiдроздiлами свое занепокоення та стурбованiсть, майже всуцiль пов’язуванi, хоч як дивно це виглядае, радше з питаннями органiзацiйними, нiж iз лiкуванням як таким. Вони доносили до вiдома, що нормальний обiг прийнятих, виписаних i померлих хворих зазнав, так би мовити, короткого замикання, або, якщо вдатися до менш спецiальних окреслень, що виник такий собi зашерет, нiби на рiчцi пiд час кригоплаву, спричинений безтермiновою присутнiстю дедалi бiльшоi кiлькости ушпиталених осiб, якi, з огляду на тяжкiсть хвороб чи зазнаних зовнiшнiх травм, у нормальнiй ситуацii вже вiдiйшли були б в iнший свiт. Становище дуже складне, пояснювали вони, ми вже почали розмiщувати хворих у коридорах, принаймнi в бiльших масштабах, нiж це практикувалося ранiше, й усе вказуе на те, що менш нiж за тиждень не лише не вистачатиме лiжок, але також, через заповненiсть коридорiв i палат, брак мiсця та ускладненiсть маневру, не буде куди й як ставити навiть рештки наявних лiжкових запасiв. Звичайно, розв’язати цю проблему можна, сугерували вiдповiдальнi за роботу лiкарень, та це означало б порушення, нехай незначне, клятви гiпократа, а тому рiшення, в разi його ухвалення, мусить бути не медичного й не органiзацiйного характеру, а тiльки полiтичного. Позаяк тямущий розумiе з пiв слова, то мiнiстр охорони здоров’я, порадившись iз прем’ер-мiнiстром, видав резолюцiю такого змiсту, З огляду на невпинний наплив пацiентiв, який уже починае iстотно перешкоджати дотепер бездоганнiй роботi нашоi лiкарняноi системи безпосередньо внаслiдок збiльшення кiлькости осiб, прийнятих у нежиттездатному станi й назавжди приречених у ньому перебувати, без щонайменшоi можливости одужання чи простого полегшення, принаймнi поки медична наука ще не досягла намiчених нових цiлей, уряд радить i рекомендуе керiвним органам стацiонарних медичних закладiв пiсля ретельного iндивiдуального аналiзу клiнiчного стану кожного хворого з такими симптомами та в разi пiдтвердження незворотности зафiксованих патологiчних змiн передавати iх пiд родинну опiку з покладенням на лiкарнянi заклади повноi вiдповiдальности за забезпечення всiх медичних процедур i клiнiчних дослiджень, потрiбних чи просто доцiльних на думку закрiпленого лiкаря. Ця урядова постанова грунтуеться на загальноприйнятному припущеннi, що для пацiента в зазначеному станi постiйного перебування на порозi смерти, яка не може настати, е практично неiстотним, навiть у нечастi митi просвiтлення, його безпосередне мiсце перебування, незалежно вiд того, чи це буде сердечне родинне оточення, чи переповнена лiкарняна палата, оскiльки вiн анi там, анi там не спроможеться померти й так само нi там, нi там йому не повернеться здоров’я. Принагiдно уряд доводить до вiдома населення, що прискореним темпом ведуться дослiдження, покликанi, вiдповiдно до обгрунтованих очiкувань i сподiвань, належним чином з’ясувати дотепер iще невiдомi причини раптового зникнення смерти. Також доводиться до вiдома, що квалiфiкованiй мiжгалузевiй комiсii з участю представникiв рiзних практикованих у краiнi вiросповiдань i рiзних напрямiв сучасноi фiлософii, якi неодмiнно мають сказати свое вагоме слово в таких справах, поставлено непросте завдання осмислити, як виглядатиме майбутне без смерти, й водночас вона намагатиметься виробити вiрогiдний прогноз нововиниклих перед суспiльством проблем, з-помiж яких головна для декого сходить на безжальне питання, Що нам робити зi старими за вiдсутности смерти, яка поклала б край надмiровi iхнiх старечих забаганок. Старечi притулки, цi доброчиннi установи, створенi з метою забезпечити спокiйний побут родин, яким бракуе часу та терпцю, щоб прочищати носи, дбати про зморенi сфiнктери та вставати вночi по горщик, теж не вiдстали вiд лiкарень i похоронних бюр у биттi головою об стiну плачу. Вiддаючи належне тим, хто на це заслуговуе, маемо визнати, що сумнiв, який iх подiлив, а йшлося про те, чи далi приймати новоприбульцiв, чи нi, своею бентежнiстю кидав велетенський виклик почуттю справедливости та органiзацiйному хистовi навiть щонайкращого управлiнця людськими ресурсами. Головно через те, що кiнцевий результат, а саме вiн важить у справжнiх дилемах, так чи так мав бути однаковий. Подiбно до своiх колег вiд внутрiшньовенних заштрикiв та вiнкiв iз темною стрiчкою, вони були доти призвичаенi до визначености, породженоi постiйним i невпинним кругообiгом життiв i смертей, коли однi заходили, iншi йшли геть, старечi притулки й думати не хотiли про майбутню роботу з об’ектами свого пiклування, що мали б вiчно однi й тi самi обличчя й тiла, хiба що з кожним наступним днем iще жалюгiднiшi, ще занепалiшi, ще розпачливiше розкладенi, на обличчi дедалi бiльше й бiльше зморщок, нiби на родзинцi, руки й ноги тремтючi й непевнi, наче корабель у марних пошуках загубленого в морськiй безоднi компаса. Новожилець у притулках щасливого згасання завжди давав привiд для загального звеселiння, вiн мав iм’я, яке треба було затямити, звички, принесенi з зовнiшнього свiту, своi унiкальнi манii, як-от певний вiдставний чиновник, що кожного дня мусив ретельно вимивати зубну щiтку, бо не переносив наявности в нiй решток зубноi пасти, або ота старенька, що малювала генеалогiчнi дерева своеi родини, нiколи не пiдписуючи гiлок правильними iменами. Упродовж кiлькох тижнiв, поки рутина не зведе нанiвець належну всякому пожильцевi увагу, вiн буде за молодшенького в групi, й то востанне в життi, дарма що воно тривае цiлу вiчнiсть, оту вiчнiсть, яка, неначе сонечко, опромiнила всю люднiсть цiеi благословенноi краiни, тобто нас, хто побачить згаснення денноi зiрки й однаково надалi житиме, не знати як i чому. Але тепер, за винятком випадкiв, коли новожилець iще встиг ускочити на вiльне мiсце, додавши свою лепту до прибуткiв притулку, його доля вiдома наперед, ми не побачимо, як, за старим добрим звичаем, вiн рушае звiдси вмирати додому або до лiкарнi, а тимчасом решта пожильцiв притьмом замикае на ключ дверi своiх кiмнат, щоб до них не ввiйшла смерть i не забрала з собою так само й iх, ми вже знаемо, що все це належить до минулого, яке нiколи не повернеться, але хтось в урядi мае подумати про нашу долю, про нас, власника, директора та персонал старечих притулкiв, адже на нас чекае така планида, що не буде нiкого, хто нас прийме, коли для нас настане пора опустити руки, звернiть увагу, що ми навiть не е господарями того, що в певний спосiб належало нам, принаймнi з чим ми працювали з року в рiк, тож цiлком можна зрозумiти, що iхнiй персонал виступив iз заявою, ми хочемо сказати, що для нас самих не знайдеться мiсця в старечих притулках, якщо не виставити на вулицю частину пожильцiв, що ж до уряду, то йому спало на думку те саме розв’язання, що й у справi переповнености лiкарень, мовляв, нехай вiдповiдальнiсть на себе знову бере родина, але для цього в нiй мусив би ще знайтися хтось iз достатньо свiтлою головою та достатнiми тiлесними силами, а цi здатностi, як ми знаемо з власного та з загальносвiтового досвiду, тривають тiльки коротесеньку мить у порiвняннi з вiднедавна започаткованою вiчнiстю, тож зарадити цьому, як не буде доладнiших iдей, можна збiльшенням кiлькости старечих притулкiв, не так, як дотепер, переобладнуючи маетки та палацики, що колись знали кращi часи, а зводячи з нуля великi будiвлi у формi, наприклад, п’ятикутника, або вавилонськоi башти, або кносського лабiринту, спершу квартали, потiм мiстечка, потiм цiлi мiста, а сказати навпростець, цвинтарi для живих, де про фатальну й неуникненну старiсть дбалося б бозна-як i бозна-доки, бо ii днi простягатимуться в нескiнченнiсть, головна притика, i до неi ми чуемося зобов’язанi привернути увагу компетентних чинникiв, полягае в тому, що з плином часу не тiльки бiльшатиме осiб похилого вiку, розмiщених у старечих притулках, але й потрiбно буде дедалi бiльше людей, щоб про них дбати, як наслiдок, вiкова пiрамiда перевернеться з нiг на голову, нагорi буде велетенська маса старих, щоразу бiльша, яка поглинатиме, неначе пiтон, новi поколiння, а тi, своею чергою, перетворившись переважно на робочий i керiвний персонал старечих притулкiв, проводитимуть своi золотi роки в пiклуваннi про стариганiв усякого вiку, вiд нормального до бiблiйного, про батькiв, дiдiв i бабусь, прадiдiв i прабабусь, прапрадiдiв i прапрабабусь, прапрапрадiдiв i прапрапрабабусь, прапрапрапрадiдiв i прапрапрапрабабусь, прапрапрапрапрадiдiв i прапрапрапрапрабабусь i так далi без кiнця й краю, а вiдтак додаватимуться, одне за одним, як листя дерев, що падае згори на листя, опале в попереднi осенi, але ou` sont les neiges d’antan[1 - Рядок iз «Балади про дам минувшини» Франсуа Вiйона; в украiнському перекладi Леонiда Первомайського: «А де, скажiть, торiшнiй снiг?» (Тут i далi прим. перекл.)], до безконечного мурашника тих, хто потроху дожив до випадiння зубiв i волосся, до сили-силенноi тих, що недобачають i недочувають, мають грижу, катар, перелам шийки стегна, паралiзованi ноги, атрофiю, а притому нiколи не помруть, хоча вже не можуть навiть тримати власну слину в ротi, панове урядовцi, може, ви не схочете нам вiрити, але те, що впало нам на голову, це найгiрше страхiття з усiх, якi могли коли-небудь наверзтися комусь iз людей, навiть у темних печерах, посеред жаху й тремтiння, нiчого подiбного не траплялося, це кажемо ми, озброенi досвiдом першого старечого притулку, звiсна рiч, тодi все тiльки починалося, але для чогось же мае нам служити уява, i якщо говорити цiлком вiдверто, з вiдкритою душею, то краще смерть, пане прем’ер-мiнiстре, краще смерть, нiж така круговерть. Страшна загроза, що ставить пiд велике питання збереження нашоi галузi, так схарактеризував становище перед засобами масовоi iнформацii голова федерацii надавачiв страхових послуг, говорячи про тисячi й тисячi листiв бiльш-менш однакового змiсту, неначе переписаних з одного зразка, якi надiйшли останнiми днями до компанiй iз заявою вiд адресантiв про негайне скасування iхнiх полiсiв на страхування життя. У них стверджувалося, що, з огляду на загальновiдомий факт уневажнення смерти, було б безглуздям, а кажучи вiдверто, чистою дурницею, й надалi виплачувати височезнi внески, якi йшли б тiльки на збагачення компанiй без жодних зворотних послуг з iхнього боку. І чого б це я мав годувати баранiв хвигами-мигами, не стримав своiх емоцiй у постскриптумi один особливо сердитий клiент. Дехто йшов iще далi, вимагаючи повернення ранiше сплачених сум, але то були, як неважко здогадатися, тiльки про всяк випадок висуванi домагання, а ну ж, мовляв, як пощастить. На неминуче запитання вiд журналiстiв про можливi кроки страхових компанiй для протидii такому залповi важкоi артилерii, несподiвано спрямованому на них, голова федерацii вiдповiв, що, хоч експерти-правники саме тепер якнайпильнiше вивчають дрiбний друк у полiсах, вишукуючи якихось можливостей витлумачити iхнiй текст, звiсно ж, тiльки на цiлком законних пiдставах, таким чином, щоб зобов’язати бунтiвних клiентiв, навiть проти iхньоi волi, платити внески пожиттево, тобто вiчно, найiмовiрнiше розв’язання все-таки полягатиме радше в тому, що iм буде запропонована мирова угода, або джентльменська домовленiсть, згiдно з якою полiси будуть доповненi коротким додатком, чинним i як уточнення до ранiше укладених договорiв, i на майбутне, де буде зазначений обов’язковий вiк смерти вiсiмдесят рокiв, звичано ж, обов’язковий у переносному розумiннi, поквапився додати голова з поблажливою усмiшкою. Таким чином, компанii й надалi отримуватимуть внески вiдповiдно до цiлком нормальноi процедури до того часу, коли застрахованому щасливцевi виповниться вiсiмдесят рокiв, а тодi вiн перетвориться на умовно мертвого й звернеться з заявою про виплату передбаченоi повноi страховоi суми, що й буде пунктуально виконано. Треба ще додати, i це також може викликати зацiкавлення, що на побажання клiента його договiр може бути подовжений на дальшi вiсiмдесят рокiв, по спливi яких буде офiцiйно зареестрована його друга смерть з повторенням попередньоi процедури, i так далi, i так далi. Залою пробiг схвальний шелест i зiрвалися поодинокi оплески серед журналiстiв, обiзнаних у бухгалтерських обрахунках, на що голова вiдповiв вдячним кивом голови. З погляду стратегii й тактики то був досконалий крок, i вже наступного дня страховi компанii були засипанi листами, що вiдклика`ли та скасовували попередньо висланi заяви. Усi застрахованi заявляли, що вони ладнi пристати на запропоновану джентльменську домовленiсть, завдяки чому можна без жодного перебiльшення сказати, що то був один iз тих дуже рiдкiсних випадкiв, коли нiхто не програв i всi виграли. Особливо страховi компанii, врятованi вiд катастрофи в останню мить. Уже очiкуеться, що на наступних виборах головi федерацii знову буде довiрено виконувати тi повноваження, з якими вiн так блискуче дае собi раду. З приводу першого засiдання мiждисциплiнарноi комiсii можна сказати багато чого, крiм того, що воно пройшло добре. У цьому завинив, якщо тут доречно вдатися до такого суворого вислову, отой розпачливий меморандум, що його спрямували до уряду старечi притулки, а найдужче ота застрашлива фраза, якою його завершено, Краще смерть, пане прем’ер-мiнiстре, краще смерть, нiж така круговерть. Тодi як фiлософи, звичним робом подiленi на песимiстiв i оптимiстiв, однi похмурi, другi усмiхненi, лаштувалися вже вкотре повернутися до споконвiчноi суперечки про склянку, не знати, чи напiвпорожню, чи напiвповну, суперечки, що, бувши перенесеною на поставлене перед ними питання, найiмовiрнiше перетворилася б насамкiнець на простий перелiк переваг i вад буття мертвим чи вiчно живим, представники вiросповiдань згуртувалися в один спiльний фронт, намагаючись у такий спосiб вивести дискусiю на единий важливий для них дiалектичний грунт, а саме прийняття без застережень тези про абсолютну доконечнiсть смерти для уречевлення царства божого, через що всяке обговорення майбутнього без смерти було б не лише блюзнiрством, а й нiсенiтницею, бо неминуче мало б припускати вiдсутнiсть, а чи й зникнення бога, кажучи навпростець. Про якусь нову позицiю не йшлося, адже сам кардинал пiд час телефонноi розмови з прем’ер-мiнiстром уже вказав був своiм перстом на ключове питання, на яке зiйшла б ця богословська версiя квадратури кола, визнавши, нехай у значно менш очевиднiй формi, що в разi усунення смерти не може бути воскресiння, а в разi неможливости воскресiння не буде жодного сенсу в iснуваннi церкви. Оскiльки ж ця остання, як усiм вiдомо, править на землi за едине робоче знаряддя, що ним бог торуе шляхи, якi мали б вести до його царства, то з цього випливае очевидний i неспростовний висновок, уся священна iсторiя неминуче зайде в суточки. Цей прикрий аргумент пролунав з вуст найстаршого серед фiлософiв-песимiстiв, який на цьому не зупинився й одразу ж додав, Релiгii, всi без винятку, з якого боку до них не пiдходь, не мають iншоi рацii буття, крiм смерти, вони ii потребують, як хлiба для iди. Представники релiгiйних органiзацiй навiть не завдали собi труду протестувати. Навпаки, один iз них, авторитетний член католицькоi делегацii, погодився, Ваша правда, пане фiлософе, ми саме для того й iснуемо, щоб люди все життя проводили в невiдступному страсi та, коли прийде iхнiй останнiй час, сприймали смерть як звiльнення, Рай, Рай чи пекло, чи нi те, нi те, що` станеться по смертi, для нас значно менше важить, нiж заведено гадати, релiгiя, пане фiлософе, це справа земна, яка нiчого спiльного не мае з небом, Зовсiм не те нам утовкмачувано, Треба ж було щось казати, аби наш крам виглядав привабливим, Це означае, що насправдi ви не вiрите у вiчне життя, Ми прикидаемося. На якусь хвилинку всi замовкли. Найстарший серед песимiстiв зобразив на обличчi нерiшучу м’яку усмiшку й набув такого вигляду, нiби щойно довiв до успiшного завершення складний лабораторний експеримент. Коли так, озвався якийсь фiлософ з оптимiстичного крила, то чому вас настiльки лякае зникнення смерти, Ми не знаемо, чи вона зникла, а тiльки знаемо, що вона припинила вбивати, це не одне й те саме, Хай так, але позаяк цей сумнiв залишаеться нерозвiяним, я наполягаю на своему запитаннi, Чому в разi безсмертя людських iстот настала б уседозволенiсть, І це було б погано, запитав старий фiлософ, Як i недозволенiсть нiчого. Знову запала тиша. Вiсьмом чоловiкам, розсадженим навколо столу, було загадано помiркувати над наслiдками майбутнього без смерти та вибудувати на пiдставi даних теперiшности вiрогiдне передбачення того, з якими новими питаннями доведеться зiткнутися суспiльству, окрiм, зайве й казати, неминучого загострення питань давнiших. Тодi краще було б нiчого не робити, сказав один iз фiлософiв-оптимiстiв, майбутнi проблеми хай майбутне й розв’язуе, Найгiрше в тому, сказав один iз песимiстiв, що майбутне вже настало, ось ми маемо, серед iншого, меморандуми вiд старечих притулкiв, вiд лiкарень, вiд похоронних бюр, вiд страхових компанiй, i за винятком останнiх, якi вмiють знайти для себе вигоду в усякiй ситуацii, мусимо визнати що перспективи виглядають не просто похмурими, а таки ж катастрофiчними, жахливими, загрозливiшими за все, що могло б наверзтися найхворобливiшiй уявi, Без усякоi iронii, завважив не менш авторитетний представник протестантськоi спiльноти, бо в теперiшнiх обставинах iронiя то чистий несмак, менi здаеться, що ця комiсiя мертвонароджена, Старечi притулки мають рацiю, краще смерть, нiж така круговерть, завважив речник католикiв, І що ж ви тодi гадаете робити, запитав найстарший песимiст, окрiм негайного розпуску комiсii, бо виглядае так, що саме цього ви й прагнете, З боку нашоi католицькоi апостольськоi римськоi церкви ми влаштуемо загальнонацiональну кампанiю молiнь до бога, щоб вiн милостиво й якнайшвидше повернув смерть на ii мiсце, вибавляючи людство вiд найгiрших жахiв, Чи мае бог владу над смертю, запитав один з оптимiстiв, То двi сторони однiеi монети, з одного боку орел, iз другого решка, й через це смерть могла вiдступити з божого наказу, Прийде час, i ми довiдаемося про причини цього випробування, а до того буде робота вервицям. Ми робитимемо те саме, я маю на увазi, ясна рiч, молитви, а не вервицi, усмiхнувся протестант, А ще ми виведемо по всiй краiнi на вулицю процесii, що проситимуть про зiслання смерти, як передше ходили ad petendem pluviam, задля зiслання дощу, переклав католик. До такого ми не дiйдемо, цi процесii нiколи не належали до плеканих нами манiй, знову всмiхнувся протестант. А нам, запитав один iз фiлософiв-оптимiстiв тоном, який нiби заповiдав його скорий перехiд до лав опонентiв, що робити тепер нам, коли всi дверi, як здаеться, зачинилися, Для початку закрити засiдання, вiдповiв найстарший, А потiм, Плекати надалi фiлософiю, адже на те ми народженi, хоч би ii предметом була порожнеча, Задля чого, Задля чого, не скажу, Тодi чому, Тому що фiлософiя, подiбно до релiгiй, потребуе смерти, ми фiлософуемо, бо знаемо, що помремо, не дурно ж monsieur de montaigne казав, фiлософувати означае вчитися помирати[2 - Двадцятий роздiл у першому томi «Проб» Мiшеля де Монтеня мае назву «Фiлософувати – це вчитися помирати» (переклад Анатоля Перепадi).]. Дехто, дарма що дуже далекий вiд фiлософii, принаймнi в загальновживаному розумiннi цього слова, вихiд намацати зумiв. Парадоксальним чином, iшлося не про те, щоб навчитися вмирати самим, бо iхнiй час iще не прийшов, а про те, щоб смерть принадити до iнших, посприявши iй. Застосований спосiб, як ми зараз побачимо, вкотре продемонстрував невичерпну винахiдливiсть людського роду. У якомусь селi, розташованому за лiченi кiлометри вiд кордону з сумiжною краiною, жила незаможна селянська родина, якiй судилася лиха доля мати в своему лонi не одного, а двох хворих у станi пiдвiшеного життя, або, як вони самi волiли це називати, зупиненоi смерти. З них один, то був справжнiй дiд старого крою, дебелий, але доведений недугою до стану жалюгiдноi руiни, хоча дару слова вiн остаточно не втратив. Другим було дитинча кiлькамiсячного вiку, яке ще не встигло вивчити нi слово життя, нi слово смерть i якому дiйсноi смерти теж не вдавалося зазнати. Вони не вмирали й не жили, сiльський лiкар, вiдвiдуючи iх щотижня, казав, що вже нiчого не може зробити анi для них, анi з ними, навiть впорскнути iм обом дiеву смертельну отруту з тих, що донедавна могли б радикально розв’язати будь-яку проблему. Щонайбiльше вiн мiг би пiдштовхнути iх на один крок ближче до тiеi межi, за якою вважаеться, що на людей чекае смерть, але це були б зусилля марнi та даремнi, бо в ту саму мить вона вiдступить на один крок, зберiгаючи вiдстань незмiнною. Родина звернулася по допомогу до панотця, який вислухав усе, пiдвiв очi до неба й не придумав нiчого кращого, нiж сказати, що всi ми в руцi божiй i що милiсть божа не мае кiнця. Та кiнця, може, вона й не мае, але ii не досить, щоб дати померти в мирi нашому батьковi та дiдусевi, анi щоб порятувати невинне дитинча, яке нiкому в свiтi не завдало жодноi кривди. Такi були справи, нi туди, нi сюди, без жодного виходу й без надii його знайти, аж раптом свое слово промовив дiд, Хай хтось до мене пiдiйде, були його слова, Вам води, запитала котрась iз дочок, Не хочу я води, вмерти хочу, Ви ж знаете, батьку, лiкар каже, що це неможливо, пригадайте собi, що смерти бiльше нема, Лiкар нiчого не розумiе, вiдколи свiт свiтом, завжди був час i було мiсце для смерти, Тепер уже нi, І тепер е, Заспокойтеся, батьку, а то гарячка пiдскочить, Нема в мене гарячки, а якби й була, то яка рiзниця, послухай мене уважно, Слухаю, Пiдiйди ближче, щоб менi голос не пропав, Кажiть. Дiд прошепотiв дочцi на вухо кiлька слiв. Вона хитала головою, але дiд i далi наполягав на своему. Це нiчого не дасть, батьку, спантеличено промимрила дочка, зблiдла вiд зачудування, Ще й як дасть, А якщо не дасть, Утiк не втiк, а побiгти можна, А якщо не дасть, Нiчого страшного, привезете мене назад додому, А маля? І маля разом зi мною, якщо я там залишуся, то й воно зi мною. Дочка спробувала помiркувати, на ii обличчi читалося вагання, й насамкiнець вона запитала, А чому б вас не привезти додому й не поховати тут, Сама зваж, що воно було б, двое мертвих у хатi, коли в усiй краiнi, нiхто, хоч зi шкури пнися, не може померти, як ти це пояснюватимеш, а крiм того, я маю сумнiв, чи смерть, так як воно тепер е, не оживить нас назад, Це божевiлля, батьку, Хай божевiлля, а iншого виходу зi становища я не бачу, Ми хочемо, щоб ти жив, а не помер, Але не таким, як оце тепер, живим мерцем, живим лише про людське око, Коли ви так хочете, ми вашу волю вволимо, Поцiлуй мене. Дочка поцiлувала його в чоло й вибiгла в сльозах. Вiдтак, заплакана, вона оголосила в родинному колi про батькове рiшення, ще цiеi ж таки ночi його треба перевезти через кордон, де вiн гадае, що смерть, у тiй краiнi ще й надалi присутня, не матиме iншого виходу, крiм як забрати його до себе. Новину сприйнято зi змiшаним почуттям гордощiв i покори, гордощiв, бо не щодня трапляеться, щоб стара людина отак iз власноi волi вiддавалася смертi, яка ii цураеться, покори, бо заварив кашу, так i iж, що тут поробиш, коли того нiяка сила не пересилить. Написано ж, що в життi всього не доскочиш, i мужнiй дiдусь залишить по собi всього-навсього бiдну й чесну родину, яка, поза сумнiвом, шануватиме його пам’ять. Крiм отiеi дочки, що вибiгла в сльозах, та маляти, що нiкому не завдало жодноi кривди, до родини належали ще одна дочка зi своiм чоловiком, iхнi трое дiтей, на щастя здоровi, та незамiжня тiтка, яка вже бозна-вiдколи ходила в старих дiвках. Іще один зять, чоловiк тiеi дочки, що вибiгла в сльозах, подався на заробiтки на далеку чужину, й завтра йому прийде звiстка, що вiн одним разом залишився без свого единого сина та без тестя, якого шанував. Таке воно життя, однiею рукою дае, а другою, коли прийде час, усе зразу забере. Про те, що для нашоi оповiдi насправдi важать геть обмаль родиннi зв’язки кiлькох селюкiв, якi найiмовiрнiше в нiй бiльше не з’являться, ми знаемо краще за будь-кого, але нам здалося, що неслушно було б, навiть iз суто технiчних мiркувань розгортання сюжету, вiдбутися двома короткими рядками, говорячи про тих людей, котрi стануть персонажами одного з найдраматичнiших епiзодiв у цiй нашiй, звiсно ж, достовiрнiй, дарма що неправдивiй, iсторii про витiвки смерти. Тому вони залишенi. Нам iще хiба належить уточнити, що незамiжня тiтка висловила додатковий сумнiв, Що скажуть сусiди, запитала вона, коли помiтять, що тут уже нема тих, якi, не вмираючи, належали смертi. Загалом незамiжня тiтка не висловлюеться в такий вишуканий i вибагливий спосiб, а тепер промовила так, аби не розплакатися, що неминуче сталося б, якби вона назвала iм’я хлопчика, що нiкому на свiтi не завдав жодноi кривди, чи сказала слова` мiй брат. До неi озвався батько решти трьох дiтей, Розкажемо, що вiдбулося, й побачимо, що буде далi, напевно, нас звинуватять у здiйсненнi пiдпiльних поховань поза цвинтарем, та ще й в iншiй краiнi, Аби тiльки з цього приводу вiйна не почалася, вiдказала тiтка. У напрямку кордону вони пустилися майже опiвночi. Неначе пiдозрюючи, що законюються якiсь дивнi речi, село вляглося спати пiзнiше, нiж зазвичай. Нарештi на вулицях запала тиша й свiтло в хатах стало по черзi згасати. До гарби впрягли мулицю, потiм на превелику силу, хоча важив вiн зовсiм небагато, зять i обидвi дочки спустили сходами дiда, якого ще треба було заспокоювати, коли вiн ледь чутним голосом запитав, чи не забули вони рискаль i лопату, Авжеж, узяли, не переймайтеся, й одразу по тому мати дитини вийшла нагору, притулила ii до грудей, сказала, Прощавай, синку, я тебе бiльше не побачу, й то була неправда, бо вона так само мала iхати гарбою разом iз сестрою та швагром, адже трьох осiб для виконання задуманого не було забагато. Незамiжня тiтка не схотiла прощатися з тими, хто рушав у подорож в один бiк, i замкнулася в кiмнатi з небожатами. Позаяк металiчне обiддя колiс гарби дуже гримiло б на нерiвному бруцi вулицi й був би великий ризик того, що з вiкон почнуть визирати односельцi, зацiкавленi питанням, а куди ж це мандрують сусiди о такiй порi, постановлено обколувати село путiвцями аж до виiзду на трасу вже за його межею. До кордону було зовсiм недалечко, але траса, на жаль, не вела до нього, в певному мiсцi треба було з неi збочити й далi прямувати стежинами, де гарба ледь могла проiхати, а найгiршим було те, що останнiй вiдтинок вони мусили подолати пiшки, так би мовити, навпростець кущами, тягнучи за собою дiда невiдомо як. Слава богу, зять добре знае цю мiсцевiсть, бо не тiльки облазив ii всю на полюваннi, а ще й коли-не-коли, бувало, грiшив аматорським пачкарством. До того мiсця, де треба було залишити гарбу, дорога забрала майже двi години, й тодi зятевi спало на думку примоцувати дiда згори до мулицi, бо вiн вiрив у силу ii нiг. Тварину випрягли, зняли з неi зайву упряж i спробували, докладаючи великих зусиль, закинути на неi дiда. Жiнки побивалися, Ой милий батечку, Ой милий батечку, й разом зi слiзьми з них виходили рештки сил. Сердега-дiд був у напiвсвiдомому станi, нiби вже переступаючи перший порiг смерти. Не вийде в нас нiчого, зневiрився був i зять, але раптом йому сяйнуло, що зарадити справi можна, якщо вiн перший сяде на мулицю й потiм затягне дiда поперед себе на загривок, Я його затягну попiд руки, бiльше нема як, а ви знизу пiдштовхнете. Мати хлопчика сходила до гарби поправити ковдрочку на дитинi, щоб та, бува, не змерзла, лишенько таке, й повернулася на допомогу сестрi. Один, два, три, промовили вони, але безрезультатно, тiло тепер важило неначе камiнь, вони ледь подужали вiдiрвати його вiд землi. І тут сталося щось небачене, таке собi диво-дивина й чудо-чудасiя. Неначе закон земного тяжiння на хвильку втратив чиннiсть чи радше обернувся навспак, тобто почав дiяти знизу вгору, дiд легенько вислизнув iз рук дочок i сам собою, пливучи в повiтрi, пiднiсся до простягнутих зятевих обiймiв. Небо, вiд самого заходу сонця вкрите густими дощовими хмарами, роз’яснилося й осяяло землю мiсячним промiнням. Уже можна рушати далi, сказав зять, звертаючись до своеi жiнки, ти поведеш мулицю. Мати хлопчика зазирнула пiд ковдрочку, щоб побачити, як почуваеться малий. Його стуленi повiки скидалися на двi маленькi блiдi плями, а личко розмилося. Тодi вона зойкнула так, що навколо аж луна покотилася лiсом i звiрi здригнулись у своiх норах, Нi, я свого сина на той бiк не понесу, не на те я його привела, щоб вiддати смертi власноруч, iдiть з батьком, я лишуся тут. Сестра пiдiйшла до неi й запитала, Думаеш, краще дивитися, рiк у рiк, як вiн конатиме, В тебе трое здоровеньких, ти з жиру промовляеш, Твiй син менi однаково рiдний, Тодi ти й неси його, а я не можу, А я не мушу, це означало б убити його, В чому ж рiзниця, Вiддати смертi та вбити, то не одне й те саме, принаймнi в цьому разi, ти мати цiеi дитини, не я, А ти змогла б вiддати когось iз твоiх дiтей або й усiх, Гадаю, змогла б, але руку навiдруб за це не дам, От бачиш, що правда таки ж моя, Коли ти так хочеш, зачекай на нас, ми переправимо батька. Сестра вiдiйшла, взяла мулицю за вуздечку й запитала, Ходiмо, чоловiк вiдповiв, Та нумо ж, ходiмо, але потихеньку, бо я не хочу, щоб вiн упав. Була повня, мiсяць сяяв. Десь там, попереду, чекав кордон, ота лiнiя, яку можна побачити лише на мапах. А як ми знатимемо, що вже перейшли, запитала жiнка, Батько знатиме. Вона зрозумiла й бiльше нi про що не питала. Вони прямували далi, ще сто метрiв, ще десять крокiв, аж раптом чоловiк сказав, Перейшли, Помер, Еге ж. Голос позаду повторив, Помер. Мати хлопчика востанне тримала в обiймах мертву дитину, тулячи ii до себе лiвою рукою, тодi як правою вона тримала на плечi рискаль i лопату, що iх забули взяти з собою швагер i сестра. А пройдiмо-но ще трошки вперед, он до того ясена, сказав швагер. Удалинi, на схилi, свiтилися вогники якогось поселення. Звук крокiв мулицi пiдказував, що земля тут була м’яка, копати буде неважко. Це мiсце менi до вподоби, сказав по надумi чоловiк, дерево буде за прикмету, коли носитимемо йому квiти. Мати хлопчика скинула на землю рискаль та лопату й нiжно поклала дитину додолу. Потiм сестри вдвох обережненько, щоб, боронь боже, не впустити, зняли батькове тiло й, не чекаючи допомоги чоловiка, що саме злiзав з мулицi, поклали його побiля онукового. Мати хлопчика ридала й раз у раз повторювала, мiй синку, мiй батечку, а сестра пiдiйшла до неi й обiйняла, так само плачучи й кажучи, Так воно краще, так воно краще, iхне життя, горопашних, хiба ж то було життя. Обидвi впали навколiшки, оплакуючи мертвих, що перехитрили смерть. Чоловiк уже взявся за рискаль, копав, викидав лопатою вириту землю, знову копав. Глибше земля була твердiша, щiльнiша, з домiшкою камiння, й тiльки по пiв годинi безперервноi працi яма набула достатньоi глибини. Нi домовини, нi покрiвця не було, тiла лежатимуть на щирiй землi, в самiй лише одежi, що була на них. Спiльними зусиллями чоловiк i двi жiнки, вiн у ямi, вони обабiч, потихеньку спустили дiда, жiнки тримали його, з’еднавши руки хрестом, а чоловiк пiдпирав знизу. Жiнки безеперестану плакали, чоловiк мав сухi очi, але ввесь тремтiв, неначе в пропасницi. Попереду ще було найгiрше. У супроводi слiз i квилi малого спущено й примощено бiля дiда, але так було негарно, дрiбне тiльце, покладене окремо, нiби воно не було частиною родини. Тодi чоловiк нахилився, пiднiс дитину з землi й поклав ницьма дiдовi на груди, потiм схрестив дiдовi руки навколо малесенького тiльця, от тепер гаразд, вони влаштованi й наладнанi на спочинок, можемо закидати iх землею, без поспiху, потрошку, нехай вони ще трохи на нас подивляться, нехай iз нами попрощаються, слухайте, що вони кажуть, прощавайте, донечки, прощавай, зятечку, прощавайте, дядечку й тiтонько, прощавай, матiнко. Коли яма була засипана, чоловiк потоптався по землi й вирiвняв ii, аби могила не впадала в очi, якщо хтось повз неi проходитиме. У головах вiн поклав камiнь, а на мiсцi нiг iще один, меншенький, потiм засипав могилу заздалегiдь наготованою травою, яку нарiзав був рискалем, за кiлька днiв iншi рослини, живi, з’являться на мiсцi зiв’ялих i засохлих, що ввiйдуть у ланцюг живлення, повернувшись у землю, з якоi виросли. Чоловiк широкими кроками вимiряв вiдстань вiд дерева до могили, iх було дванадцять, потiм, поклавши на плече рискаль i лопату, сказав, Ходiмо. Мiсяць сховався, небо знову захмарилося. Коли вони запрягли мулицю в гарбу, почався дощ. Персонажi драматичного чину, описаного вище напрочуд докладно як на оповiдь, що в нiй дотепер зацiкавленому читачевi радше пропоновано, так би мовити, панорамне бачення фактiв, виринули перед очi несподiвано й були залiченi до суспiльноi верстви незаможних селян. Цю помилку, спричинену швидкобiжнiстю першого враження та поверховiстю авторового погляду, треба, шануючи правду, негайно виправити. Незаможна селянська родина, з отих справдi незаможних, нiколи не здобулася б на гарбу й не мала б коштiв на те, щоб прогодувати таку проiсну тварину, як мулиця. То була родина хоч i дрiбновласницька, але засiбна, як на те скромне середовище, в якому вона жила, iм не бракувало виховання та шкiльноi науки, щоб вести мiж собою дiалоги не просто грамотнi мовно, але й такi, що iх, за браком лiпшого окреслення, однi називають змiстовними, iншi значущими, а ще iншi, приземленiшi, ваговитими. Інакше незамiжня тiтка нiколи б не спромоглася була побудувати знамените речення, прокоментоване вище, Що скажуть сусiди, коли помiтять, що тут уже нема тих, якi, не вмираючи, належали смертi. Вчасно виправивши огрiх та поновивши правду в ii правах, погляньмо тепер, а що ж сусiди сказали. Попри вжитi заходи маскування, хтось iз них таки побачив гарбу й загадався питанням, а куди ж цi трое мандрують у таку пору. Саме таке питання отой пильний сусiда спершу сформулював подумки, І куди ж мандрують оцi трое в цю нiчну пору, а наступного ранку адресував його, з невеличкою поправкою, зятевi старого господаря, І куди ж ви мандрували в оту нiчну пору. Запитаний вiдказав, що вони iздили залагодити одну справу, але сусiду ця вiдповiдь не задовольнила, Якусь справу, опiвночi, гарбою, разом iз жiнкою та своячкою, дивина та й годi, сказав вiн, Хай дивина, а так воно й було, І звiдки ж ви верталися вже вдосвiта, Це тебе не обходить, Твоя правда, даруй, воно мене справдi не обходить, але в усякому разi менi, мабуть, вiльно запитати, як почуваеться твiй тесть, Як i ранiше, А твiй племiнничок, Так само, То хай вони обидва одужують, Дякую, Бувай здоровий, Бувай здоровий. Сусiда вiдiйшов на кiлька крокiв, зупинився й повернувся назад, Бачилося менi, що ви в гарбi щось везли, а твоя своячка тримала в руках дитину, й коли воно так, тодi в гарбi лежав, накритий ковдрою, чи не твiй тесть, надто що, Що саме надто що, Надто що верталися ви порожньою гарбою, а твоя своячка вже була без дитини на руках, Тобi, певно, не спиться вночi зовсiм, Сон маю сторожкий, прокидаюся легко, Як ми iхали, ти прокинувся, як верталися, знову прокинувся, i бува ж, що одне з одним отак сходиться, Та бува, І ти бажаеш почути, що` вiдбулося, Як воно тобi не вадить, Ходи зi мною. Вони ввiйшли до хати, сусiда привiтався з трьома жiнками. Я не хочу вам перебаранчати, сказав вiн нiяково й замовк в очiкуваннi. Ти перший про все дiзнаешся, промовив зять, i не муситимеш тримати язика на прив’язi, бо ми тебе про це не проситимемо, Розповiдай тiльки те, що справдi хочеш розповiсти, Мiй тесть i мiй небiж цiеi ночi померли, ми iх переправили на другий бiк кордону, де смерть не припиняла дiяти, Ви iх убили, вигукнув сусiда, У певному сенсi так, бо вони не могли йти своiми ногами, в певному сенсi нi, бо нам це наказав зробити сам тесть, а хлопчик, бiдака, не мiг нi хотiти чогось, нi жити якимось життям, ми iх поховали пiд ясеном, можна сказати, одне в обiймах другого. Сусiда пiднiс руки до голови, І що тепер, Тепер ти це розповiси всьому селу, нас заарештують i доправлять у вiддiлок, а потiм, напевно, судитимуть i засудять за те, чого ми не зробили. Ще й як зробили, За метр до кордону вони ще були живi, метр по той бiк мертвi, от i скажи менi, коли ж i як ми iх убили, Якби ви iх не переправили, Тодi, твоя правда, вони б отут даремно чекали на смерть. Три жiнки дивилися на сусiду з мовчазним спокоем. Пiду я, сказав вiн, пiдозру, що тут щось не так, я мав, але такого не сподiвався, Маю до тебе прохання, озвався зять, Яке, Ходiмо разом до вiддiлку, тодi тобi не доведеться стукати в усi дверi й розповiдати людям про страшнi злочини, що ми iх скоiли, подумай лишень, батьковбивство, дiтовбивство, боже милий, якi нелюди мешкають у цiй хатi, Я б розповiдав не так, Та знаю, знаю, ходiмо вже до вiддiлку, Коли, Та оце зараз, куй залiзо, коли гаряче, Хай так, ходiмо. Їх не засудили й навiть не судили. Новина, немов огню вхопивши, поширилася всiею краiною, засоби масовоi iнформацii ганьбували мерзотникiв, сестер-убiйниць i зятя, що послужив знаряддям убивства, пролито силу слiз над жертвами, старим господарем i невинним дитинчам, так, нiби всi хотiли мати iх своiм дiдом i своiм онуком, у тисячний раз добромиснi газети, цей барометр суспiльноi моралi, вказали на невпинний занепад традицiйних родинних цiнностей, що був, на iхню думку, джерелом, причиною й коренем усiх лих, аж ось по спливi якихось двох дiб почали надходити повiдомлення про аналогiчнi дii, зафiксованi в усiх прикордонних районах. Іншi гарби й iншi мулицi перевозили iншi безпораднi тiла, фальшивi машини швидкоi допомоги кружляли малоходженими стежками, довозячи iх до мiсця вивантаження, у дорозi вони здебiльшого iхали примоцованi до сидiнь пасками безпеки або, в нечастих каригiдних випадках, захованi пiд ковдрою в багажниках, автiвки всiх марок, моделей i цiнових категорiй везли пiд цю нову гiльйотину, що ii лезом стала, даруйте зухвале порiвняння, тонесенька, невхопна неозброеним оком лiнiя кордону, отих нещасних, кого смерть з цього боку загнала в ситуацiю вiдкладеного кiнця. Не всi родини, що так учинили, могли б навести на свое виправдання тi в певному сенсi гiднi поваги, хоча, нiде правди дiти, небезсумнiвнi мотиви, на якi покликалися добре нам знайомi згорьованi селяни, чий учинок без щонайменшого намiру з iхнього боку започаткував увесь цей рух. Декотрим доправлення батька або дiда на чужинецьку територiю бачилося просто чистим i дiевим, а сказати ще точнiше, радикальним способом позбутися справжнього мертвого вантажу, яким iхнi напiвмерцi стали вдома. Вiд завзятого ганьбування дочок i зятя старого газди, похованого разом з онуком, а також засудження незамiжньоi тiтки, звинуваченоi в спiвучастi й потураннi, засоби масовоi iнформацii тепер перейшли до таврування за жорстокiсть i брак патрiотизму тих на позiр респектабельних осiб, якi в новопосталих обставинах глибокоi всенацiональноi кризи скинули з себе облудну машкару й показали свое справжне ество. Пiд тиском урядiв трьох сумiжних краiн i внутрiшньоi полiтичноi опозицii керiвник уряду засудив цi негуманнi дii, закли?кав поважати життя й оголосив, що збройнi сили негайно розташуються вздовж кордону, щоб унеможливити його перетин будь-яким громадянином у станi остаточного фiзичного знесилення, незалежно вiд того, чи йдеться про його власне бажання, чи про свавiльне рiшення родичiв. Насправдi чи доправди, дарма що про це прем’ер-мiнiстр не насмiлився сказати, уряд аж нiяк не дивився несхвально на цей потiк перевезень, цiлком вiдповiдний, у кiнцевому результатi, нацiональним iнтересам, позаяк вiн сприяв зменшенню демографiчного тиску, дедалi вiдчутнiшого в останнi три мiсяцi, хоча дiйсно занепокiйливого рiвня вiн iще далеко не досяг. Не сказав прем’ер-мiнiстр i про те, що ранiше того самого дня вiн мав конфiденцiйну зустрiч з мiнiстром внутрiшнiх справ, щоб обговорити плани розмiщення дозорцiв або агентiв по всiх населених пунктах краiни, мiстах, мiстечках i селах, iз завданням доносити до вiдома властей будь-якi пiдозрiлi дii, вчинюванi особами, близькими до тих, хто перебувае в станi пiдвiшеноi смерти. Рiшення про вжиття чи невжиття заходiв щоразу ухвалюватиметься з урахуванням конкретних обставин, оскiльки метою уряду було не повне припинення цiеi мiграцiйноi хвилi нового типу, а тiльки частковi зустрiчнi кроки у вiдповiдь на занепокоення урядiв сумiжних держав, достатнi, щоб на певний час стишити iхнi претензii. Ми тут не для того, щоб виконувати iхнi бажання, владним тоном сказав прем’ер-мiнiстр. Планом iще не охопленi малi хутори, маетки, окремо розташованi будинки, зазначив мiнiстр внутрiшнiх справ, Цим усiм ми дамо спокiй, хай роблять, як знають, ви ж iз досвiду чудово знаете, мiй дорогий пане мiнiстре, що до кожноi людини наглядача не приставиш. Упродовж двох тижнiв план спрацьовував бiльш-менш як передбачалося, та по спливi цього часу декотрi дозорцi почали скаржитися, що iм надходять телефоннi дзвiнки з погрозами та вимогами, заради iхнього власного спокою в життi, дивитися крiзь пальцi на пiдпiльне перевезення безнадiйних хворих або навiть зовсiм замружити очi, якщо нема охоти власним тiлом збiльшити число осiб, визначених за об’ект iхнього спостереження. Що то не були порожнi балачки, з’ясувалося швидко, коли родини чотирьох дозорцiв отримали анонiмнi телефоннi повiдомлення з iнструкцiями, в яких саме мiсцях iхнi тiла можна забрати. Такими, якими вони були, тобто нi мертвими, нi живими. З огляду на серйознiсть ситуацii мiнiстр внутрiшнiх справ постановив показати невiдомому вороговi свою силу, наказавши, з одного боку, своiм агентам посилити спостереження, а з другого, скасувати вибiрковiсть у роботi системи, тобто принцип цьому можна, цьому не можна, передбачений тактикою прем’ер-мiнiстра. Реакцiя не забарилася, ще чотирьох дозорцiв спiткала сумна доля чотирьох попереднiх, але дзвiнок тепер був тiльки один, на номер самого мiнiстерства внутрiшнiх справ, що можна було вважати за провокацiю, але так само й за дiю, продиктовану чистою логiкою, тобто за попередження, Ми iснуемо. Зрештою, цим справа не вичерпувалася, бо на додачу пролунала й конструктивна пропозицiя, Пристаньмо на джентльменську угоду, мiнiстерство вiдкликае дозорцiв, а ми беремо на себе зобов’язання перевозити хворих непомiтно. Хто ви такi, запитав керiвник секретарiату, що взяв слухавку, Просто група прихильникiв порядку та дисциплiни, висококвалiфiкована у своiй справi, дуже негативно наставлена до всiлякого безладу й послiдовна у виконаннi своiх обiцянок, сказати коротко, чеснi люди, І ця група мае назву, поцiкавився чиновник. Дехто нас називае махвiею, через хв, А чому через хв, Щоб була рiзниця вiд староi мафii, Держава не укладае угод iз мафiями, На паперi з нотарiально засвiдченими пiдписами, звiсно ж, нi, Нi на паперi, нi iнакших, Яка ваша посада, Я керiвник секретарiату, Тобто людина, що не знае реального життя, Я маю свое коло обов’язкiв, Тепер ваш обов’язок донести нашу пропозицiю до кого треба, до мiнiстра, якщо ви маете на нього вихiд, Я не маю виходу на пана мiнiстра, але ця розмова негайно буде передана нагору, Уряд матиме сорок вiсiм годин на вивчення пропозицii й анi хвилини бiльше, й попередьте того, хто нагорi, що дозорцiв у комi побiльшае, якщо вiдповiдь буде не така, на яку ми сподiваемося, Це буде зроблено, Пiслязавтра в той самий час я перетелефоную, щоб довiдатися про рiшення, Я це занотував, Приемно було з вами поговорити, Я не можу сказати те саме, Гадаю, ви змiните думку, коли довiдаетеся, що дозорцi повернулися живi й здоровi до своiх домiвок, i якщо ви ще не забули своiх дитячих молитов, то за це й молiться, Я розумiю, Я так i думав, що ви зрозумiете, Пiдтверджую, Сорок вiсiм годин i нi хвилини бiльше, Напевно, з вами говоритиму не я, А я певен, що саме ви, Чому, Бо мiнiстр не схоче особисто говорити зi мною, а крiм того, якщо справи пiдуть не так, усю провину покладуть на вас, i пам’ятайте, угоду ми пропонуемо джентльменську, Авжеж, До побачення, До побачення. Керiвник секретарiату витяг плiвку з магнiтофона й пiшов нагору. За пiв години касета опинилася в руках мiнiстра внутрiшнiх справ. Вiн прослухав ii, потiм другий раз, потiм третiй, i, нарештi запитав, Цьому вашому керiвниковi секретарiату довiряти можна, До сьогоднi не було найменшоi причини нарiкати на нього, Найбiльшоi, сподiваюся, теж не було, Анi найменшоi, анi найбiльшоi, сказала вища iнстанцiя над керiвником, не збагнувши iронii. Мiнiстр вийняв касету з магнiтофона й заходився розмотувати плiвку. Коли ця робота добiгла кiнця, вiн запхав плiвку до великоi кришталевоi попiльнички й пiдпалив запальничкою. Плiвка почала звиватися й морщитися, перетворившись менш нiж за хвилину на безформне плетиво, почорнiле й ламке. Вони, певно, теж записали розмову з керiвником секретарiату, завважила вища iнстанцiя, Це не мае значення, телефонну розмову може пiдробити хто завгодно, на те потрiбнi два голоси та магнiтофон, у цьому разi важливо було знищити нашу плiвку, якщо спалено оригiнал, то й жодних копiй з нього не буде зроблено, Я, звiсно, не мушу вам нагадувати, що телефонна компанiя теж зберiгае записи, Ми подбаемо про те, щоб i вони зникли, Зрозумiло, тодi я з вашого дозволу пiду, щоб ви могли обмiркувати справу, Я вже все обмiркував, не йдiть нiкуди, Це мене справдi нiтрохи не дивуе, бо ви, пане мiнiстре, вмiете швидко думати, Вашi останнi слова були б лестощами, якби то не була правда, бо швидко думати я таки ж умiю, То ви пристанете на пропозицiю, Я зроблю зустрiчну пропозицiю, Боюся, що вони на неi не пiдуть, той iхнiй посланець говорив не просто нахабно, вiн прямо погрожував, мовляв, дозорцiв у комi побiльшае, якщо вiдповiдь буде не така, на яку ми сподiваемося, такi були його слова, Дорогенький, вони отримають саме ту вiдповiдь, на яку сподiваються, Не розумiю, Дорогенький, я зовсiм не хочу вас ображати, але ваша проблема в тому, що ви не вмiете думати, як мiнiстр, Перепрошую, винен, Не перепрошуйте, якщо вас коли-небудь призначать служити краiнi на посту мiнiстра, ви вiдчуете миттеву перебудову в мозку, щойно сядете в це крiсло, цiеi рiзницi ви й уявити не можете, Хiба менi буде користь вiд фантазiй, я простий чиновник, Знаете давню приповiдку, нiколи не кажи нiколи, А тепер, пане мiнiстре, ви нiколи не вiдновите цiеi спаленоi плiвки, Коли тримаешся чiткоi стратегii й маеш достатню iнформацiю про стан справ, неважко виробити доладний план дiй, Я дуже уважно вас слухаю, пане мiнiстре, Пiслязавтра ваш керiвник секретарiату, бо то вiн вiдповiдатиме посланцевi, саме вiн i нiхто iнший призначаеться перемовником вiд мiнiстерства, отож вiн скаже, що ми згоднi розглянути зроблену нам пропозицiю, але одразу ж додасть, що громадська думка та протиурядова опозицiя нiколи не дозволять, щоб тисячi дозорцiв були вiдкликанi назад без якогось прийнятного пояснення, І, ясна рiч, таким прийнятним поясненням не може бути перекладення на махвiю вiдповiдальности за ситуацiю, Саме так, хоча це можна було б висловити делiкатнiше, Пробачте, пане мiнiстре, я сказав не подумавши, Отже, в цей момент керiвник секретарiату виступить iз зустрiчною пропозицiею, або можна ще назвати це iнакшим пiдходом, а саме, що без вiдкликання дозорцiв, якi залишатимуться в мiсцях свого теперiшнього розташування, вони будуть знезавданенi, Знезавданенi, Так, я гадаю, що то е цiлком зрозумiле слово, Безсумнiвно, пане мiнiстре, я просто висловив свiй подив, Не бачу для нього пiдстав, адже для нас це единий спосiб показати, що ми не пiддаемося на шантаж цiеi мерзоти, Хоча насправдi пiддамося, Головне цього не показувати, зберегти обличчя, а що вiдбуватиметься за фасадом, за те вже не ми вiдповiдатимемо, Наприклад, Уявiмо, що ми перехопили транспорт i затримали учасникiв, немае потреби казати, що цi ризики вже були включенi в рахунок, виставлений для оплати родичам, Вони працюють без рахункiв i квитанцiй, адже податкiв махвiя не платить, Це просто такий вислiв, головне в цьому разi те, що всi в пiдсумку ви?грають, ми скинемо тягар зi своiх плечей, дозорцi бiльше не зазнаватимуть калiцтв, родини заспокояться, маючи певнiсть, що iхнi мертвоживi врештi-решт перетворилися на живомертвих, а махвiя матиме прибутки зi своеi роботи, Досконале розв’язання, пане мiнiстре, Але воно потребуе повноi гарантii, що нiкому не закортить проговоритися, Ви, звичайно, маете рацiю, Чи ваш мiнiстр не здався вам, мiй дорогенький, вiдвертим цинiком, Аж нiяк, пане мiнiстре, я тiльки дивуюся, як швидко ви зумiли все це вибудувати, з такою солiднiстю, логiкою та стрункiстю, Досвiд i практика, дорогенький, досвiд i практика, Я поговорю з керiвником секретарiату й перекажу йому вашi iнструкцii, я певен, що вiн iз завданням успiшно впораеться, як я вже сказав, ще не було найменшоi причини нарiкати на нього, Найбiльшоi, хочу вiрити, теж не було, Нi тiеi, нi тiеi, вiдповiла вища iнстанцiя, збагнувши нарештi вибагливiсть дотепу. Усе чи, уточнiмо, майже все вiдбулося саме так, як передбачав мiнiстр. Точнiсiнько о заповiдженiй годинi, анi хвилиною ранiше, анi хвилиною пiзнiше, посланець злочинного угруповання, яке називае себе махвiею, зателефонував, щоб почути вiдповiдь мiнiстерства. Керiвник секретарiату заслужив на високу оцiнку за виконання поставленого перед ним завдання, вiн говорив твердо й ясно, переконливо в ключовому питаннi щодо подальшоi присутности дозорцiв, але знезавданених, i мав приемнiсть почути й негайно переказати вищiй iнстанцii найзадовiльнiшу вiдповiдь, можливу в виниклiй ситуацii, а саме, що iнакший пiдхiд, засугерований урядом, буде уважно розглянутий i через двадцять годин буде зроблений ще один телефонний дзвiнок. Так воно й сталося. Розгляд привiв до висновку, що на урядову пропозицiю можна було б погодитися, тiльки за умови, що знезавданенi будуть лише тi дозорцi, якi зберегли вiрнiсть урядовi, або ж, кажучи навпростець, тi, кого махфiя не змогла переконати працювати на нового господаря, тобто на себе саму. Спробуймо збагнути позицiю злочинцiв. Утягнувшись у складну й довготривалу операцiю вседержавного масштабу, вони мусили спрямувати значну частину своiх найдосвiдченiших людей на вiдвiдини тих родин, якi в принципi могли б схилитися до вiчноi розлуки зi своiми дорогими близькими, милосердно рятуючи iх вiд зайвих, та до всього ще й вiчних, страждань, а отже, цiлком зрозумiло, що iм найрацiональнiше було скористатися, в мiру можливостей, з послуг велетенськоi мережi iнформаторiв, уже створеноi урядом, для чого застосовано iхнi улюбленi засоби, пiдкуп, хабарi та застрашення. Саме об цей камiнь, несподiвано кинутий посеред дороги, спiткнулася стратегiя мiнiстра внутрiшнiх справ, з неабиякою ганьбою для держави й уряду. Опинившися мiж молотом i ковадлом, мiж сцiллою i харiбдою, мiж кием i нагаем, той побiг до прем’ер-мiнiстра по пораду, що` тепер робити з цим несподiвано зав’язаним гордiевим вузлом. Найгiрше було те, що справа встигла зайти задалеко й вороття вже не було. Головi уряду, дарма що досвiдченiшому вiд мiнiстра внутрiшнiх справ, не спало на думку нiчого лiпшого, нiж запропонувати новi перемовини й установити щось на кшталт квот, як-от не бiльше за приблизно двадцять п’ять вiдсоткiв вiд загальноi кiлькости дозорцiв для можливоi спiвпрацi з iншою стороною. Керiвниковi секретарiату знову випала мiсiя переказати вже знетерпеливленому спiврозмовниковi компромiсну платформу, на якiй голова уряду та мiнiстр внутрiшнiх справ, загнанi в кут власним прагненням плекати надii, вважали за можливе нарештi досягти схвалення угоди. Без пiдписiв, бо ж iшлося про угоду джентльменську, для якоi вистачае дати слово чести, без потреби, як нам це тлумачить словник, в офiцiйному оформленнi. То був вияв цiлковитоi необiзнаности зi збоченим i зловмисним способом розумування махвii. По-перше, вони не визначили термiну для вiдповiдi, через що горопашний мiнiстр внутрiшнiх справ сидiв як на ножах, уже змирившися з думкою, що доведеться писати заяву про вiдставку. По-друге, коли вони за кiлька днiв все ж завдали собi труду зателефонувати, то всього-навсього сповiстили, що до висновку про прийнятнiсть чи неприйнятнiсть запропонованого iм компромiсу вони ще не прийшли, й водночас, нiби знехотя, скористалися з нагоди, щоб повiдомити про власну цiлковиту непричетнiсть до того сумного факту, що напередоднi знайдено ще чотирьох постраждалих дозорцiв у дуже тяжкому станi. По-трете, позаяк жодне чекання не тривае без кiнця, чи вже гарного, чи поганого, врештi-решт загальнонацiональний провiд махвii через керiвника секретарiату та вищоi iнстанцii над ним передав урядовi вiдповiдь, що складалася з двох пунктiв, а саме, пункт а), що квота мае становити не двадцять п’ять вiдсоткiв, а тридцять п’ять, i пункт б), що iхня органiзацiя, коли тiльки в неi виникатиме вiдповiдна потреба, без усяких попереднiх консультацiй з властями й поготiв без iхньоi санкцii, вимагае для себе права переводити дозорцiв, якi з нею спiвпрацюють, на мiсце дозорцiв знезавданених, iз тим, що цi останнi, само собою зрозумiло, заступатимуть на мiсця переведених колег. Вибiр був або, або. Ви бачите якусь можливiсть уникнути цiеi дилеми, запитав керiвник уряду мiнiстра внутрiшнiх справ, Я не думаю, що вона взагалi iснуе, пане, якщо ми вiдмовимося, то отримуватимемо, ймовiрно, щодня по чотири нових дозорцi, непридатних для служби та для життя, якщо погодимося, то опинимося в руках цiеi зграi на не знати як довго, Назавжди, або принаймнi, допоки будуть родини, охочi позбутися за всяку цiну наявного в домi тягаря, Вашi слова навернули мене на одну думку, Чи я маю з того радiти, Я завжди робив усе, що було в моiх силах, пане прем’ер-мiнiстре, i якщо я теж став тягарем, хай iншого типу, то вистачить одного-единого вашого слова, Шкварте й не будьте таким дiткливим, цього ще бракувало, Я гадаю, пане прем’ер-мiнiстре, що ми маемо справу з очевидним прикладом зв’язку мiж пропонуванням i попитом, І до чого це тут, ми ж говоримо про людей, яким сьогоднi бiльше нема як померти, Як у класичному запитаннi, що з’явилося ранiше, курка чи яйце, не завжди бувае можливо визначити, чи попит передував пропонуванню, чи, навпаки, пропонування породило попит, Я доходжу висновку, що не було б полiтичною помилкою перевести вас з одного мiнiстерського крiсла в iнше, зi внутрiшнiх справ на економiку, Вони не дуже мiж собою рiзняться, пане прем’ер-мiнiстре, як у внутрiшнiх справах е своя економiка, так само в економiцi е своi внутрiшнi справи, це, так би мовити, сполученi посудини, Не вiдволiкайтеся, кажiть, що вам спало на думку, Якби ота перша родина не здогадалася, що розв’язання проблеми може знайтися по той бiк кордону, то наша сьогоднiшня ситуацiя, цiлком iмовiрно, виглядала б iнакше, якби потiм численнi iншi родини не пiшли ii слiдами, то не вийшла б на сцену i махвiя з ii прагненням на цьому заробити, бо не було б на чому заробляти, Теоретично воно так i е, хоча, як ми знаемо, вони вмiють i з каменя витиснути воду, якоi там нема, щоб потiм за неi дерти як за рiдного батька, але й надалi не розумiю, до чого ви собi додумалися, Усе просто, пане прем’ер-мiнiстре, Якби ж то, Якщо коротко, то треба перегатити потiк пропонування, І як цього можна досягти, Переконуючи родини, в iм’я священних принципiв гуманности, любови до ближнього та солiдарности, залишати безнадiйних хворих удома, І яким чином ви сподiваетеся здiйснити це диво, Я поставив би на широку рекламну кампанiю в усiх засобах масовоi комунiкацii, пресi, телебаченнi, радiо, включно з вуличними ходами, просвiтницькими акцiями, поширенням брошур i налiпок, театральними виставами на вулицi й у примiщеннi, кiнофiльмами, особливо сентиментальними драмами та мультиками, на кампанiю, що доводила б до слiз, примушувала б розкаятися родичiв, якi забули про своi обов’язки та повинностi, змiцнювала б солiдарнiсть, самопожертву та спiвчування, я певен, що за дуже короткий час грiховнi родини усвiдомлять невибачну жорстокiсть своеi теперiшньоi поведiнки й повернуться до вищих iдеалiв, якi ще донедавна становили непохитний пiдмурок iхнього життя, Моi сумнiви ростуть з кожною хвилиною, тепер я замислююся, чи не варт перекинути вас радше на культуру або на вiросповiдання, до чого ви, здаеться менi, теж маете покликання, Або ж iще, пане прем’ер-мiнiстре, можна об’еднати функцii всiх цих трьох мiнiстерств в одному, І тодi вже заокруглити iх економiкою, Еге ж, з огляду на сполученiсть посудин, А от на що ви зовсiм не надаетеся, дорогенький, то це на пропаганду, бо ця ваша iдея повернути родини до отари чутливих душ засобами рекламноi кампанii геть безглузда, Чому, пане прем’ер-мiнiстре, Бо насправдi вiд таких кампанiй виграю`ть тiльки тi, хто на них заробляе, Ми вже провели не одну, Еге ж, i результати цього вiдомi, а крiм того, вертаючись до нашого питання, якби навiть ота ваша кампанiя виявилася результативною, це сталося б не за день i не за два, менi ж треба щось вирiшити вже зараз, Я чекаю на вашi накази, пане прем’ер-мiнiстре. Голова уряду стомлено всмiхнувся, Усе це смiшно й безглуздо, сказав вiн, ми цiлком здаемо собi справу з того, що вибору немае та що зробленi нами пропозицii нiчого не принесли, крiм погiршення ситуацii, І в такiй ситуацii, І в такiй ситуацii, якщо ми не хочемо щодня мати на сумлiннi чергових чотирьох дозорцiв, забитих кийками практично до смерти, в нас не лишаеться iншого шляху, крiм як погодитися на висунутi нам умови, Ми могли б запустити миттеву полiцiйну операцiю, зробити блискавичнi арешти, посадити кiлькадесят членiв махвii, можливо, тодi вони вiдступлять, Єдиний спосiб знищити дракона це вiдтяти йому голову, стригти йому пазурi нiчого не дасть, Щось та дало б, Чотири дозорцi щодня, затямте собi, пане мiнiстре внутрiшнiх справ, чотири дозорцi щодня, краще вже визнати, що ми зв’язанi по руках i ногах, Опозицiя накинеться на нас щосили, звинуватить у тому, що ми продали краiну махвii, Не краiну, вони скажуть батькiвщину, Тим бiльше, Сподiваймося на бажання церкви нам допомогти, гадаю, вона дослу?хаеться до тих доводiв, що ми, крiм постачання дрiбки корисних померлих, ухвалили це рiшення заради порятунку життiв, Уже нема мови про порятунок життiв, пане прем’ер-мiнiстре, це було ранiше, Ваша правда, треба буде вигадати новий вислiв. На хвильку запала тиша. Вiдтак голова уряду промовив, Кiнчаймо з цим, вiддайте потрiбнi вказiвки керiвниковi секретарiату й починайте працювати над планом знезавданення, iще нам треба знати, як махвiя собi мислить територiальний розподiл двадцяти п’яти вiдсоткiв дозорцiв у межах видiленоi квоти, Тридцяти п’яти вiдсоткiв, пане прем’ер-мiнiстре, Я не дякую вам за нагадування про те, що наша поразка ще гiрша, нiж початково очiкувалося, Сьогоднi сумний день, Якби родини чотирьох наступних дозорцiв знали, що` тут вiдбуваеться, вони назвали б це iнакше, А так нам доведеться змиритися з думкою, що завтра цi четверо дозорцiв можуть працювати вже на махвiю, Таке воно життя, мiй дорогий очiльнику мiнiстерства сполучених посудин, Внутрiшнiх справ, пане прем’ер-мiнiстре, внутрiшнiх справ, То е центральне колiно. Можна було б припустити, що по всiх тих численних i просто ганебних поступках, на якi пiшов уряд у ходi схожих на синусоiду перемовин iз махвiею, не зупинившись навiть перед таким крайнiм заходом, як дозвiл скромним i чесним державним службовцям працювати ввесь робочий час на злочинну органiзацiю, можна було б припустити, повторiмо, що глибшого морального падiння вже годi зазнати. На жаль, бредучи наослiп мочаристими теренами того, що нiмцi називають реальною полiтикою, коли диригентська паличка опиняеться в руках пристосуванця, який керуе концертом, не зазираючи в партитуру, не можна не потрапити в ситуацiю, де iмперативна логiка спiдлiння приведе до очевидного висновку, що наше дно не мае дна. Через вiдповiдну структуру, тобто через мiнiстерство оборони, яке за часiв бiльшоi вiдвертости називано вiйськовим, були розiсланi iнструкцii пiдроздiлам збройних сил, розташованим уздовж кордону, щоб вони обмежилися патрулюванням основних магiстралей, особливо мiждержавних, не турбуючи iдилiчного спокою автошляхiв другоi та третьоi категорii, а також, з огляду на низку причин, густоi мережi дорiг мiсцевого значення, путiвцiв, стежин, троп i манiвцiв. Як не могло не статися, внаслiдок цього бiльша частина згаданих сил повернулася в мiсця постiйноi дислокацii, з чого, нiде правди дiти, неабияк зрадiв рядовий склад, включно з капралами та сержантами, бо iм усiм насточортiло ходити в деннi та нiчнi патрулi та змiни, тодi як старшини, вочевидь, глибше за решту просякнутi пошаною до понять вiйськовоi чести та служби вiтчизнi, зовсiм навпаки, не приховували власного невдоволення. І якщо це ремство просочилося в середовище хорунжих, але дещо ослабло на рiвнi поручникiв, то, досягши капiтанського щабля, воно неабияк посилилося. Ясна рiч, нiхто з них не насмiлився б вимовити вголос небезпечне слово махвiя, але в розмовах мiж собою вони не могли оминути згадок про те, що в останнi днi перед вiдведенням було перехоплено силу фургонiв iз безнадiйними хворими всерединi, де поруч iз водiем сидiв офiцiйно вповноважений дозорець, який, навiть не чекаючи на вимогу, показував документа з усiма потрiбними штампами, пiдписами та печатками, який у нацiональних iнтересах чiтко дозволяв перевезення хворого на таке й таке iм’я та прiзвище до невточненого мiсця призначення, а на додачу приписував збройним силам уважати за свiй обов’язок надавати в разi потреби максимальне сприяння, забезпечуючи пасажирам кожного фургона безперешкодне виконання транспортноi операцii. Усе це не ви?кликало б сумнiвiв в умах достогiдних старшин, якби щонайменше в семи випадках якимось дивним трафом дозорець не пiдморгував солдатовi саме в ту мить, коли вiддавав йому документа на перевiрку. З огляду на географiчне розпорошення мiсць, де сталися цi епiзоди сiльського життя, одразу ж була вiдкинута версiя про те, що то могли бути, так би мовити, двозначнi миги, пов’язанi з примiтивними спробами спокусити особу чи вже тiеi самоi статi, чи iншоi, що в цьому разi не мало жодного значення. Хвилювання, якого не вдавалося приховати дозорцям, нiби вони намагалися кинути в море пляшку з запискою-благанням про допомогу, навело метикувату старшинську корпорацiю на думку, що всерединi такого фургона щоразу iхав найславетнiший з усiх котiв, отой, що завжди придумае, як висунути назовнi кiнчик хвоста, коли мае бажання, щоб його знайшли. Вiдтак з’явився непоясненний наказ вертатися до мiсць постiйноi дислокацii, й одразу за ним то тут, то там пiшов поговiр, виниклий невiдомо де й як, чи не з самого мiнiстерства внутрiшнiх справ, за нашептом вiд деяких лепетунiв. Опозицiйнi газети заговорили про те, що в казармах тхне чимось пiдозрiлим, газети проурядовi становчо заперечили, що особовий склад збройних сил пiддаеться нездоровим повiвам, але так чи так, а чутки про приготування вiйськового перевороту таки ж почали повсюдно ширитися, хоч нiхто не годен був пояснити чому й заради чого, аж у пiдсумку тимчасово вiдсунулася на другий план у сприйняттi загалу проблема невмирущих хворих. Не те, щоб про неi забули, як свiдчить фраза, вкинута тодi в маси й часто повторювана завсiдниками кав’ярень, Принаймнi, звучала вона, навiть якщо вiдбудеться вiйськовий переворот, одна рiч е певна, скiльки б не стрiляли одне в одного, а вбити нiкого не вб’ють. Очiкувалося, що король ось-ось виступить iз драматичним закликом до нацiональноi згоди, уряд оголосить пакет невiдкладних заходiв, а командування суходiльних i вiйськово-повiтряних сил, без вiйськово-морських, за браком виходу до моря, запевнить у непохитнiй вiрностi до законно обраноi влади, крiм того, годилося сподiватися манiфесту вiд письменникiв, спiльноi заяви вiд митцiв, концерту солiдарности, виставки революцiйних плакатiв, загального страйку, влаштованого спiльно обома профспiлковими об’еднаннями, пастирського листа вiд епископiв iз закликом до молитви та посту, ходи розкаяних, масовоi роздачi агiтацiйних матерiалiв жовтого, блакитного, зеленого, червоного, бiлого кольору, заговорили навiть про органiзацiю велетенськоi манiфестацii, в якiй узяли б участь тисячi людей всiлякого вiку та статусу в станi вiдкладеноi смерти, рухаючись головними проспектами столицi на каталках, вiзочках, у машинах швидкоi допомоги або на плечах дуженьких синiв, попереду колони величезний транспарант iз написом, не дуже зграбним, зате римованим, Вiд нашоi ходи сумливих салют для вас щасливих. Урештi-решт виявилося, що в усьому цьому немае потреби. Звiсно, пiдозри щодо прямоi задiяности махвii в перевезеннi хворих не розсiялися, ба навiть перегодом посилилися у свiтлi подальших подiй, але всього однiеi години загрози вiд зовнiшнього ворога вистачило, щоб заспокоiти братовбивчi настроi й об’еднати духiвництво, шляхту та народ, усi цi три стани, не скасованi в краiнi, незважаючи на iдеологiчний поступ, навколо свого короля та, нехай не без певних i цiлком слушних застережень, навколо свого уряду. Розповiсти про це, як зазвичай, можна без зайвого багатослiв’я. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65957309&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Рядок iз «Балади про дам минувшини» Франсуа Вiйона; в украiнському перекладi Леонiда Первомайського: «А де, скажiть, торiшнiй снiг?» (Тут i далi прим. перекл.) 2 Двадцятий роздiл у першому томi «Проб» Мiшеля де Монтеня мае назву «Фiлософувати – це вчитися помирати» (переклад Анатоля Перепадi).