Ожинове вино

Ожинове вино Джоан Гаррiс Джей – вiдомий письменник, що втратив натхнення i життевi орiентири. Вiн живе дитячими спогадами, у яких завжди лiто i старий Джо з його чарiвним вином та фантастичними iсторiями. Коли ж Джей нарештi зважуеться вiдвiдати «мiсце сили» свого дитинства, то замiсть хати Джо знаходить лише руiну – i кiлька пляшок його особливого вина, здатного магiчним чином змiнювати життя. Тодi чоловiк раптово вирiшуе покинути все i купуе старий будинок у французькому мiстечку Ланскне-су-Танн. Здаеться, тепер вiн нарештi здобуде втрачене натхнення, визнання та захмарнi гонорари. Однак несподiвано для себе Джей опиняеться перед вибором: якого життя вiн хоче насправдi? Того, в якому немае мiсця казцi та мрiям, але е гонорари й слава? Чи iншого, сповненого буденних радощiв, простих речей i любовi – солодкоi, як особливе вино старого Джо?.. Джоан Гаррiс Ожинове вино Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Перекладено за виданням: Harris J. Blackberry Wine: A Novel / Joanne Harris. – London: Black Swan, 2001. – 386 p. Переклад з англiйськоi Дар’i Москвiтiноi Дизайн обкладинки Ідея обкладинки Миколи Белевцова © Frogspawn Ltd., 2000 © DepositPhotos.com / galdzer; Dionisvera; stockfoto-graf; belchonock, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Присвячую Едвiну Шорту, моему дiду – садiвниковi, виноробовi i поету в душi Слова подяки Величезне спасибi таким людям: Кевiновi й Анушцi, що терпiли мене; Г. Дж. Полу та футбольному клубовi «Прайорi Олд Бойз»; Франчесцi Лiверсидж за редагування, яке надихае; Дженнiфер Льютлен; моему блискучому агентовi Серафiнi Кларк за те, що показала менi мотузку, але не дозволила затягнути ii на своiй шиi; i Крiстоферовi Фаулеру – нашiй людинi в Лондонi. Усiм моiм колегам i учням iз Лiдськоi граматичноi школи – прощавайте i всього найкращого. Я за вами сумуватиму. 1 Вино вмiе говорити. Усi про це знають. Тiльки-но роздивiться. Пiдiть на рiг вулицi й спитайте в тамтешнього пророка – непроханого гостя на весiльному бенкетi, юродивого. Воно промовляе. Воно черевомовить. У нього мiльйон голосiв. Воно розв’язуе язики, примушуе вибовкнути таемницi, про якi ви б мовчали довiку, навiть такi, про якi й гадки не мали. Воно кричить, голосно спiвае, шепоче. Воно розповiдае про великi дiяння, амбiтнi плани, трагiчнi кохання й жахливi зради. Воно заходиться вiд реготу. Тихенько посмiюеться саме до себе. Рюмсае перед дзеркалом. Витягае на поверхню подii минулих лiт i спогади, якi краще б забути. Кожна пляшка – подих iнших часiв та своерiдне диво: вiд найбанальнiшого «Молока Богородицi» до помпезноi «Удови Клiко» 1945 року. Побутова магiя – так казав Джо. Перетворення матерii на елiксир мрiй. Дилетантська алхiмiя. Вiзьмiть, примiром, мене. Флерi 1962 року. Єдине, що залишилося з тих дванадцяти пляшок, закоркованих i закладених для зберiгання в той рiк, коли народився Джей. «Елегантне, промовисте вино, бадьоре i трохи рiзке, з сильним присмаком чорноi смородини», – так написано на етикетцi. Зазвичай таке вино не закладають у льох, але вiн ризикнув. Заради ностальгii. Для особливоi нагоди. Дня народження чи, може, весiлля. Та його власнi уродини минали без особливих святкувань: iз червоним аргентинським у бокалi та старими вестернами на екранi. П’ять рокiв тому вiн виставив мене на стiл, сервiрований столовим срiблом та срiбними свiчниками, але нiчого з того не вийшло. Попри це, вони з тiею дiвчиною лишилися разом. Із нею в дiм прийшла цiла армiя пляшок: «Дом Перiньйон», горiлка «Столична», «Парфе Амур» i мутон-каде, рiзноманiтне бельгiйське пиво у пляшках iз видовженими горлечками, «Нуаi Пра» i лiкер «Лiсова суниця». Вони також говорять, переважно всiляку маячню; видають щось схоже на металевий брязкiт, наче гостi, що купчаться на вечiрцi. Ми вiдмовлялися мати з ними бодай щось спiльне. Нас, трьох переживцiв, запроторили в заднiй ряд, за блискучi шеренги цих новоприбульцiв, i там ми й стояли п’ять рокiв у забуттi. «Шато-Шалон» 58-го року, «Сансер» 71-го i я. «Шато-Шалон», роздратований таким засланням, прикидаеться глухим i незрiдка взагалi вiдмовляеться розмовляти. «Витримане шляхетне вино високого статусу», – цитуе вiн у рiдкiснi емоцiйнi митi. Йому подобаеться нагадувати нам про свое старшинство, про витримку жовтих вин iз регiону Юра. Вiн надае цьому великого значення, так само, як i своему медовому букету та унiкальному походженню. «Сансер» уже давно викисла до оцту i стала навiть ще мовчазнiшою – тiльки iнодi тоненько зiтхае над своею втраченою молодiстю. А потiм, за шiсть тижнiв до початку цiеi iсторii, з’явилися iншi. Чужинцi. Особливi. Любителi пхати носа у чужi справи, з яких усе й почалося, хоча вони теж здавалися забутими за рядами новеньких пляшок. Їх було шестеро – кожна мала надписану вiд руки етикетку та була запечатана свiчковим воском. Горлечко кожноi пляшки було переплетене шнурком iншого кольору: малиново-червоним, бузиново-зеленим, ожиново-синiм, шипшиново-жовтим, сливово-чорним. В останнiй пляшцi, перев’язанiй коричневим шнурком, було вино, про яке я навiть нiколи не чув. На етикетцi було написано «Особливе, 1975 року», чорнила вже вицвiли до кольору спитого чаю. Але всерединi дзижчав цiлий вулик таемниць. Вiд них неможливо було врятуватися: вони шепотiли, висвистували, смiялися. Ми вдавали, що нам начхати на iхнi витiвки. Цi вже дилетанти… Виноград там навiть поряд не лежав. Вони були простолюдинами, i ми не хотiли пускати iх у свое коло. Але все ж була в цих шести пiратiв якась приваблива зухвалiсть, хаотичне поеднання ароматiв i образiв, вiд якого захиталися витриманi марочнi вина. Звичайно ж, заговорити з ними першими було нижче нашоi гiдностi. Але… Як же менi того кортiло! Мабуть, мене з ними поеднував мiй плебейський пiслясмак чорноi смородини. З льоху було чути все, що вiдбуваеться в будинку. Про подii ми дiзнавалися завдяки тому, як приходили й вiдходили нашi бiльш толерованi колеги: п’ятничного вечора дванадцять пляшок пива i смiх у передпокоi; учора вночi – пляшка червоного калiфорнiйського, такого молодого, що танiнами[1 - Танiни – дубильнi речовини, що мiстяться в червоному винi й надають йому терпкий смак. (Тут i далi прим. перекл.)] аж тхне. Минулого тижня був день його народження – тож пiшла маленька пляшка «Моет» – так зване «дiвчисько», найбiльш показовий i самотнiй пляшковий розмiр, – а зверху долинав ностальгiйний стукiт кiнських копит i звуки пострiлiв. Джею Макiнтошевi виповнилося тридцять сiм. Одразу не помiтиш, та в його очах кольору синього винограду пiно нуар застиг дещо нiяковий i розгублений вираз людини, що втратила свiй шлях. П’ять рокiв тому Керрi це приваблювало. А тепер збентеженiсть стала iй не до смаку. Його пасивнiсть, а надто вже прихована за нею впертiсть, дуже ii дратувала. Точнiсiнько чотирнадцять рокiв тому Джей написав роман пiд назвою «Три лiта з Джо Хмiль-яблуком». Ви, звiсно, чули про нього. Його нагородили Гонкурiвською премiею i переклали двадцятьма мовами. Публiкацiю вiдсвяткували трьома ящиками марочноi «Удови Клiко» 76-го року – випили ii занадто рано, щоб вiддати належне, та врештi-решт Джей завжди був таким – накидався на життя так, наче воно нiколи не вичерпаеться, наче те, що закорковане в ньому самому, нiколи не пересохне, а успiх йтиме за успiхом у вирi безкiнечного святкування. Тодi ще не було нiякого винного льоху. Ми стояли на камiннiй полицi, просто над його друкарською машинкою – на щастя, як вiн казав. Коли Джей завершив свою книжку, то вiдкоркував останню з моiх товаришок 62-го року i дуже повiльно випив ii, а коли вино скiнчилось, то ще довго крутив у пальцях бокал. Потiм вiн пiдiйшов до камiнноi полицi. Постояв там якусь мить. Тодi усмiхнувся й доволi невпевнено пiшов назад до свого крiсла. – Наступного разу, мiй любий, – пообiцяв вiн. – Залишимо до наступного разу. Бачте, вiн говорить зi мною, бо колись i я до нього заговорю. Я його найстарiший приятель. Ми розумiемо один одного. Нашi долi переплетенi. Ясна рiч, нiякого «наступного разу» так i не сталося. Про телевiзiйнi iнтерв’ю, газетнi статтi й огляди тепер i мови не було. В Голiвудi зняли екранiзацiю з Корi Фельдманом, у декорацiях американського Середнього Заходу. Минуло дев’ять рокiв. Джей написав частину рукопису пiд назвою «Вiдважний Кортес» i продав «Плейбою» вiсiм оповiдань, якi пiзнiше були перевиданi пiд однiею обкладинкою видавництвом «Пiнгвiн букс». Лiтературний свiт чекав на новий роман Джея Макiнтоша – спочатку з нетерпiнням, потiм iз занепокоенням, iз цiкавiстю i, врештi, з байдужiстю. Звiсно, вiн усе ще писав. На сьогоднi готовi сiм романiв iз назвами на кшталт «Ген І-зуза», «Псi-птаство з Марса» та «Побачення з С. Мертю» – всi виданi пiд псевдонiмом Джонатан Вайнзеп, i за всi вiн отримав непоганi гонорари, якi й забезпечували йому доволi комфортне iснування всi цi чотирнадцять рокiв. Вiн купив комп’ютер – ноутбук «Тошиба»; умощував його в себе на колiнах, так само, як i вечерi з напiвфабрикатiв, якi готував собi в тi вечори – вони ставали дедалi частiшими, – коли Керрi працювала допiзна. Вiн писав огляди, статтi, оповiдання та газетнi колонки. Читав лекцii слухачам письменницьких курсiв, вiв семiнари з письменницькоi майстерностi в унiверситетi. Вiн стверджував, що буцiмто мае так багато справ, що геть нiколи займатися власною роботою – i сам кепкував iз себе, з письменника, що не пише. Коли Джей так казав, Керрi дивилася на нього, стиснувши губи в тоненьку нитку. Знайомтеся – Керрi О’Нiл, уроджена Кетрiн Марсден – двадцятивосьмирiчна бiлявка з короткою стрижкою та приголомшливими зеленими очима, в яких Джей так i не розпiзнав кольоровi контактнi лiнзи. Журналiстка, що прославилася завдяки телебаченню та «Форуму» – нiчному ток-шоу, де популярнi лiтератори та другоряднi знаменитостi обговорювали злободеннi соцiальнi проблеми пiд авангардний джаз. П’ять рокiв тому вона б посмiхнулася, почувши цi його слова. Та, зрештою, п’ять рокiв тому «Форуму» ще не iснувало, а Керрi писала в «Індепендент»[2 - Британська щоденна газета, з 2016 р. – новинний iнтернет-портал.] колонку про подорожi й працювала над книжкою пiд назвою «Шоколад: фемiнiстський погляд». Свiт був сповнений можливостей. Книжка вийшла з друку два роки по тому, саме на хвилi загального iнтересу. Керрi виявилася фотогенiчною, добре продаваною та популярною. В результатi вона з’явилася в декiлькох легковажних ток-шоу. Їi фотографували для «Марi Клер», «Татлера» та «Я!»[3 - Популярнi европейськi журнали для жiнок.], проте вона швидко запевнила себе, що iй немае до того дiла. У неi був будинок у Челсi, невеличка квартирка в Нью-Йорку, i вона обмiрковувала, чи не зробити лiпосакцiю на стегнах. Вона подорослiшала. Просунулася далi. Утiм, iз Джеем цього не вiдбулося. П’ять рокiв тому вiн наче уособлював темпераментного митця: пив пiв пляшки горiлки «Смирнофф» на день – така собi приречена, понiвечена, сповнена романтики фiгура. Вiн сколихнув у нiй материнськi iнстинкти. Вона збиралася привести його до ладу, надихати його, а вiн натомiсть створив би чудову книжку – таку, щоб осяювала життевi шляхи й повнiстю завдячувала б iй однiй. Але нiчого з того не сталося. На шмат хлiба вiн заробляв низькопробною фантастикою – дешевими виданнями у паперових обкладинках з багряними хмарами. Вiн жодного разу не наблизився до зрiлостi й лукавоi мудростi своеi першоi книжки, ба бiльше – навiть не намагався наблизитись. Попри всi похмурi мовчанки, Джей насправдi не мiг похвалитися бурхливим темпераментом. Вiн нiколи не пiддавався iмпульсивностi. Нiколи по-справжньому не сердився, нiколи не втрачав контролю. У бесiдах вiн анi iнтелектом не блищав, анi в’iдливiстю не iнтригував. Навiть його пияцтво – единий уцiлiлий його вибрик – тепер сприймалось як безглуздя: наче людина вперто виряджаеться в застарiлi шати своеi юностi. Вiн цiлими днями грав у комп’ютернi iгри, слухав старi записи та дивився старi фiльми на вiдео. Застряг у пiдлiтковому бунтi, наче голка програвача в канавцi платiвки. Керрi почала думати, що, мабуть, зробила помилку. Вiн не хотiв дорослiшати. Не бажав, щоб його рятували. Порожнi пляшки свiдчили про iнше. Джей переконував себе, що випивав вiн iз тих само причин, що й писав сякi-такi фантастичнi твори. Не для того, щоб забутися, а щоб пам’ятати, щоб вiдкрити минуле i знову опинитися там, наче кiсточка в гiркому плодi. Вiн вiдкорковував кожну пляшку i починав кожне оповiдання з таемним переконанням, що саме зараз йому дiстанеться чарiвний елiксир, який його вiдновить. Але чари, як i вино, без правильних умов не спрацюють. Джо мiг би йому багато про це розповiсти. Інакше хiмiя не вiдбудеться. Букет зiпсований. Гадаю, менi здавалося, що все мае початися саме з мене. У цьому була б певна поезiя. Врештi-решт, ми ж поеднанi – вiн i я. Але ця iсторiя починаеться з iншого марочного вина. Власне, я не проти. Краще вже бути його останнiм, нiж його першим. У цiй iсторii я навiть не головна дiйова особа, та я був тут ранiше, нiж з’явилися Особливi, i все ще буду тут, коли iх випорожнять. Я можу собi дозволити й почекати. До того ж, витримане Флерi треба неквапом розсмакувати, а я не був упевнений, що його пiднебiння готове до таких вражень. 2 Лондон, весна 1999 року Був березень. Несподiвано теплий, навiть у льосi не було зимно. Джей працював нагорi: ну як працював – на свiй манер, iз пляшкою пiд лiктем та телевiзором, що стиха базiкав. Керрi була на якiйсь вечiрцi з нагоди новоi премii для письменниць молодше двадцяти п’яти рокiв, тож у будинку було тихо. Джей користувався друкарською машинкою, коли займався «справжньою», як сам це називав, роботою, а для фантастики в нього був ноутбук. Тож за наявнiстю чи вiдсутнiстю стукоту клавiш завжди можна було вгадати, що саме вiн пише. Вiн спустився вниз пiсля того, як пробило десяту. Налаштував радiо на якусь ретрохвилю, i було чути, як вiн вовтузиться на кухнi й тупотить по теракотових пiдлогових кахлях. Поряд iз холодильником був невеличкий бар. Вiн вiдчинив його, засумнiвався i знову зачинив. Вiдчинилися дверцята холодильника. Там, як i всюди, домiнували смаки Керрi. Сiк з паросткiв пшеницi, салат iз кускусом, молодий шпинат, йогурти. Джей подумав, що йому зараз дуже хочеться величезний бутерброд з беконом i смаженим яйцем та кухоль мiцного чаю. Вiн знав, що це бажання якось пов’язане з Джо та провулком Пог-Гiлл. Нiчого особливого, просто асоцiацiя, яка часто виникала, коли вiн намагався писати. Та все це давно скiнчено. Суцiльна примара. Вiн насправдi не вiдчував голоду. Натомiсть закурив цигарку – заборонена розкiш, яку притримував для тих митей, коли Керрi не було вдома – i жадiбно затягнувся. З хрипкого радiо почувся голос Стiва Гарлi – вiн спiвав «Розвесели мене», пiсню якраз iз того далекого, неминучого лiта 75-го року, i на якусь мить Джей вiдкрив рота, щоб пiдспiвати: «Приходь до мене й розвесели-и-и-и мене», – i кухнею розкотилася самотня луна. У льосi чужинцi, що стояли позаду нас, нiяк не вгамовувалися. Чи то через музику, а чи в повiтрi цього приемного весiннього вечора було розлито якесь вiдчуття можливостi, але вони розвинули кипучу дiяльнiсть: клекотiли у своiх пляшках, деренчали одне об одного, пiдстрибували вiд нетерпiння, бо iм кортiло говорити, вiдкритися, випустити свiй аромат у повiтря. Можливо, саме це й примусило його спуститись – було чутно, як вiн тупав грубими, нетесаними сходами. Джею подобався льох; там було прохолодно i втаемничено. Вiн повсякчас приходив сюди – просто щоб помацати пляшки i провести пальцями по припорошених стiнах. Я завжди радiв його появi. Мов барометр, я вiдчуваю його емоцiйну температуру щоразу, коли вiн близько пiдходить до мене. До певноi мiри, я навiть можу i думки його прочитати. Я ж казав, мiж нами вiдбуваеться якась хiмiя. У льосi було темно, единим джерелом свiтла була тьмяна лампочка пiд стелею. Ряди пляшок – бiльшiсть iз них нiчого не вартi, але Керрi вони до смаку – розташованi на полицях вздовж стiн; iншi тiсняться в ящиках на пiдлогових плитах. Проходячи, Джей легким рухом торкався пляшок, низько нахиляючи до них обличчя, нiби намагаючись уловити ув’язненi всерединi лiтнi пахощi. Двiчi чи тричi вiн брав якусь iз пляшок i вертiв ii в руках, а потiм повертав на полицю. Пересувався без цiлi й напряму, просто йому подобалися вологiсть i тиша у льосi. Тут навiть притишувався звук лондонського дорожнього руху, i якоiсь митi вiн вiдчув спокусу лягти просто на гладку, прохолодну пiдлогу й заснути, можливо, навiки. Нiхто б його тут не шукав. Та Джей, навпаки, почувався дуже бадьорим, збудженим, неначе тиша прочистила йому мозок. Утiм, в атмосферi вiдчувалася якась напруга, нiби щось от-от мае статися. Новi пляшки стояли в коробцi, у далекому кутi льоху. Перед нею була поламана драбина; вiн вiдсунув ii й iз зусиллям пiдтягнув коробку до себе. Навмання витягнув пляшку й пiднiс ii до свiтла, щоб роздивитись етикетку. Вмiст був чорнильно-червоним, а на днi накопичився товстий шар осаду. Йому раптом здалося, що всерединi е ще дещо, якась форма, але то був лише осад. Нагорi, десь на кухнi, усе ще грало радiо, налаштоване на хiти 1975-го року – тепер звучала передрiздвяна «Богемська рапсодiя», стиха, але цiлком розбiрливо, – i його охопило тремтiння. Повернувшись до кухнi, вiн iз цiкавiстю оглянув пляшку – шiсть тижнiв тому, коли принiс ii додому, вiн заледве зиркнув на неi: воскова печатка на горлечку, коричневий шнурок, надписана вiд руки етикетка – «Особливе 1975 року», – порох iз льоху надавав iй вельми занехаяного вигляду. Цiкаво, чому вiн саме ii витяг iз забуття. Мабуть, ностальгiя, хоч його почуття до Джо все ще були надто суперечливими, щоб вiн мiг дозволити собi розкiш ностальгii. Злiсть, нiяковiсть, шалене бажання накочувалися на нього крижаними й гарячими хвилями. Стариганю. Шкода, що ти зараз не тут, зi мною. У пляшцi щось хлюпало й пiдстрибувало. Їi товаришки, що зосталися у льосi, деренчали й танцювали у вiдповiдь. Інодi це стаеться випадково. Чекаеш роки, аж раптом чи то планети стануть, як треба, чи то вiдбудеться несподiвана зустрiч, а чи заскочить тебе натхнення – правильнi обставини складаються на свiй розсуд, тишком-нишком, без фанфар та попереджень. Джей думае, що це доля. Джо вважав це магiею. Та iнодi все це – просто якась хiмiя: щось у повiтрi, якась непомiтна дiя, що призводить до раптових, невiдворотних змiн. Джо називав це алхiмiею дилетантiв. Магiею повсякденних речей. Джей Макiнтош потягнувся по нiж – зрiзати печатку. 3 Минуло багато рокiв, але вона вцiлiла. Його нiж зрiзав ii, а пiд нею виявився добре збережений корок. За якусь мить у повiтрi розлився такий гострий аромат, що йому залишалося лише перетерпiти, стиснувши зуби, поки запах намагався нав’язати йому свою волю. Пахкотiло чимось землистим i кислим, наче вiд води в каналi спекотного лiтнього дня, а рiзкiсть пахощiв навiяла йому думки про овочерiзку та приемний аромат щойно викопаноi картоплi. На якусь секунду ця iлюзiя здалася йому такою реалiстичною, що вiн, власне, нiби опинився там, у тому мiсцi, якого бiльше не iснуе, – там Джо спирався на лопату, а з пiдвiшеного за гiлочку дерева радiо звучало «Випускайте клоунiв»[4 - «Випускайте клоунiв» (англ. «Send in the Clowns») – пiсня Стiвена Сондгейма для мюзиклу «Маленька нiчна музика» (1973).] або «Я не закоханий»[5 - «Я не закоханий» (англ. «I’m not in Love») – пiсня британського гурту «10сс» iз альбому «Оригiнальний саундтрек» (1975).]. Несподiвано ним оволодiло захопливе збудження, i вiн плеснув трохи вина в бокал, намагаючись не пролити вiд жагучого бажання. Воно було темно-рожевим, наче сiк папаi, i нiби нетерпляче видряпувалося вгору по стiнках бокала, бо йому кортiло якнайскорiш випробувати свое чаклунство на плотi Джея. Вiн споглядав за ним iз сумiшшю недовiри та прагнення. Якась частинка його дуже хотiла випити це вино – бо саме цього й чекала довгi роки, але вiн усе одно вагався. Рiдина в бокалi була каламутною, в нiй плавали цятки якоiсь брунатноi речовини, схожоi на iржу. Вiн раптом уявив, як випивае це, потiм стискае горло вiд ядухи i валиться в агонii на кахельну пiдлогу. Бокал зупинився на пiвдорозi до його вуст. Вiн знову кинув погляд на вино. Рух, який йому ввижався, наче припинився. Аромат став злегка солодкуватим, якимось аптечним, схожим на мiкстуру вiд кашлю. Вiн ще раз подивувався, навiщо йому знадобилося принести сюди цю пляшку. Нiякого чаклунства не iснувало. Натомiсть Джо змусив його вiрити у дещо iнше – чергова витiвка старого афериста. Але його розум наполягав на тому, що в цьому бокалi щось таки було. Щось особливе. Вiн так зосередився, що не почув, як за його спиною до кухнi зайшла Керрi. – А, то ти не працюеш. Їi вимова була чистою, й iрландського акценту в нiй було рiвно стiльки, щоб захистити ii вiд звинувачень у походженнi з привiлейованого класу. – Знаеш, якщо ти вже зiбрався налигатися, мiг би й вiдвiдати вечiрку зi мною. Для тебе це була б чудова нагода познайомитися з новими людьми. Вона зробила особливий наголос на словi чудова, втричi подовживши другий склад. Джей повернувся до неi, не випускаючи з рук бокала. Його голос звучав глузливо. – Знаеш, я насправдi повсякчас знайомлюся з чудовими людьми. Усi цi навкололiтературнi чувачки – просто чудовi люди. Особливо менi подобаеться, коли якась iз твоiх молодих зiрок пiдкочуе до мене на якiйсь iз таких чудових вечiрок i каже: «Гей, це ж ти той самий Джей Як-тебе-там, що написав оту чудову книжку?» Керрi перетнула кiмнату, стукотячи плексигласовими пiдборами по кахлях, i налила собi чарку «Столичноi». – А тепер ти поводишся не тiльки по-дитячому, а й антисоцiально. Якби ти колись зiбрався написати щось серйозне замiсть того, щоб марнувати талант на всiляке смiття… – Чудово, – вишкiрився Джей i цокнувся з нею. Пляшки, що залишилися в льосi, весело задзеленчали, нiби вiд приемного очiкування. Керрi зупинилася й прислухалася. – Ти щось чув? Джей похитав головою – на його обличчi все ще була усмiшка. Вона пiдiйшла ближче i придивилася до його бокала та до пляшки, що й досi стояла на столi. – До речi, що це за гидота? – Голос був дзвiнким i рiзким, як звук ii прозорих пiдборiв. – Це якийсь коктейль? Сморiд просто жахливий. – Це вино, яке робив Джо. Одна з шести пляшок, – вiн розвернув пляшку, щоб прочитати етикетку. – «Хмiль-яблуко, 1975 року». Чудовий вiнтаж. Поряд iз нами й навколо нас радiсно бродили вина. Нам було чути, як вони шепочуть, наспiвують, кличуть, пiдстрибують. Вони смiялися заразливим безтурботним смiхом, наче закликали до зброi. «Шато-Шалон» бурмотiв собi пiд нiс щось несхвальне, але в цiй пiднесенiй карнавальнiй атмосферi вiн звучав вiдвертим заздрiсником. Я помiтив, що й сам приеднався до них – дзеленчав у своему ящику, наче проста молочна пляшка. Я забувся вiд очiкування, вiд усвiдомлення, що щось неодмiнно мае статися. – Пфе! Господи! Не пий це! Його треба вилити, – Керрi вичавила з себе смiшок. – До того ж, це огидно. Некрофiлiя якась, чи щось таке. Не можу навiть уявити, навiщо ти взагалi вирiшив принести його додому, враховуючи обставини. – Я хотiв лише випити його, люба, а не трахнути, – пробурмотiв Джей. – Що? – Нiчого. – Прошу, любий, вилий цей непотрiб. Там, мабуть, сила-силенна гидотних бактерiй. Або щось навiть гiрше – антифриз, наприклад. Ти ж знаеш характер старого, – улесливо вмовляла вона. – Краще я наллю тобi горiлки. – Керрi, припини розмовляти зi мною, як моя мама. – Тодi припини поводитися по-дитячому. Заради бога, чому б тобi не подорослiшати? Це була ii одвiчна пiсенька. – Це вино зробив Джо, – вперто одказав вiн. – Я й не чекаю, що ти зрозумiеш. Вона зiтхнула, набурмосилась i вiдвернулася. – Ой, та будь ласка. Ти ж завжди так робиш. Так зациклився на тому старому педику, що можна подумати, буцiмто вiн тобi батько чи ще якийсь родич, а не просто брудний трухлий покидьок, прихильник юних хлопчикiв. Атож, будь зрiлою, дорослою людиною й отруiся. Якщо помреш, то, може, на спомин надрукують додатковий тираж «Джо Хмiль-яблука», а я зможу продати твою iсторiю в «ТЛС»[6 - TLS (Times Literary Supplement) (укр. Лiтературний додаток до газети «Таймз») – щотижневий лiтературно-критичний журнал, що видаеться у Великiй Британii з 1902 р.]. Та Джей пропускав ii слова повз вуха. Вiн пiдняв бокал до обличчя. Запах удруге вдарив йому по нiздрях – невловимий сидровий запах будинку Джо, де завжди тлiв ладан, а на кухонному пiдвiконнi в ящиках росла помiдорна розсада. На мить здалося, нiби вiн щось почув – брязкiт розбитого скла, мов на шикарно сервiрований стiл упала люстра. Вiн зробив ковток. – Будьмо. На смак воно було так само бридким, як i в його дитинствi. Виноград цього варива й не торкався – вiд нього солодкувато пахло бражкою, наче вiд смiтника. Вiн смердiв затхлою водою каналу влiтку або покинутою залiзничною колiею. Смак у цього пiйла був iдкий, схожий на дим i палену гуму, та все одно вiн збудив хвилю спогадiв як у горлi, так i в пам’ятi, де одразу ж з’явилися образи, якi, на його думку, були втраченi навiки. Джей стиснув кулаки пiд навалою картинок з минулого – у нього запаморочилось у головi. – З тобою все гаразд? – голос Керрi резонував, наче увi снi. Вона була роздратована, проте в ii голосi вiдчувалося занепокоення. – Джею, я ж казала тобi не пити цю гидоту. Ти чуеш? Вiн iз зусиллям проковтнув вино. – Усе добре. Взагалi, воно досить приемне на смак. Бадьоре. З кислинкою. Приемне тiло[7 - У виноробствi термiн «тiло» позначае вiдчуття ваги й консистенцii вина в ротовiй порожнинi.]. Схоже на тебе, Кес. Його обiрвав напад кашлю, але й смiху також. Керрi похмуро глянула на нього. – Не треба мене так називати, це не мое iм’я. – Так само, як i Керрi, – зловтiшно нагадав вiн. – Ну добре, якщо ти налаштований на вульгарнiсть, то я йду спати. Насолоджуйся своiм вiнтажем. Усе заради твоеi втiхи. Їi слова прозвучали як виклик, який Джей залишив без уваги, сидячи спиною до дверей, поки вона не пiшла. Вiн усвiдомлював, що поводиться як егоiст. Але вино щось пробудило у ньому, щось надзвичайне, i вiн хотiв глибше поринути в це вiдчуття. Ковтнув ще i помiтив, що його пiднебiння потроху звикае до незвичного смаку цього вина. Тепер вiн вiдчував присмак перестиглих фруктiв, запечених до коричневоi карамельноi скоринки, його нiздрi лоскотав запах соку, що стiкав по овочерiзцi, i нiби було чутно, як Джо пiдспiвуе своему старенькому радiо в дальньому кутку дiлянки. Вiн нетерпляче вижлуктив бокал, розсмаковуючи пiкантне вино, вiдчуваючи, як його серце наповнюеться новою енергiею i гупае так, нiби вiн пробiг марафонську дистанцiю. Внизу, пiд сходами, залишалося ще п’ять пляшок, i вони тремтiли й тарахкотiли вiд буйного шаленства. Тепер у нього прояснилося в головi, та й шлунок заспокоiвся. Вiн спробував розпiзнати те, що вiдчував, i врештi збагнув – то була радiсть. 4 Пог-Гiлл, лiто 1975 року Джо Хмiль-яблуко. Нормальне iм’я, не гiрше за будь-яке iнше. Сам вiн вiдрекомендовувався Джо Коксом, з такою собi кривенькою усмiшкою, наче хотiв вiдразу збудити невiру, але навiть тодi iм’я могло бути будь-яким, залежно вiд пори року та новоi адреси. – Ми з тобою могли б бути кузенами, – заявив вiн першого ж дня, коли Джей з обережним захопленням споглядав за ним iз вершечка муру. Овочерiзка гудiла й торохтiла, випльовуючи шматки кисло-солодких овочiв чи фруктiв у вiдро, що стояло бiля його нiг. – Кокс i Макiнтош[8 - Кокс (правильна назва Cox’s Orange Pippin – «помаранчевий пiппiн Кокса») – популярний у Британii сорт яблук. Макiнтош (правильна назва McIntosh Red – «червоний Макiнтош») – сорт яблук, вважаеться нацiональним продуктом Канади.]. Обое яблука, еге ж? Гадаю, цей факт робить нас майже родичами. Його екзотичний акцент збивав з пантелику, тож Джей витрiщився на нього, нiчогiсiнько не розумiючи. Джо вишкiрився й похитав головою. – Не знав, що тебе звуть на честь яблука? Це файний сорт, американське червоне яблуко. Смачнюще. У мене е молоденьке деревце, отам, – вiн мотнув головою в бiк заднього двору. – Але йому щось непереливки. Мабуть, йому тре’ трохи бiльше часу. Джей продовжував споглядати за ним з усiм притаманним його дванадцятирiчному вiковi цинiзмом, щосекунди очiкуючи насмiшки. – Ви так кажете, нiби в нього е почуття. Джо пiдвiв на нього очi. – Ну то так i е. Як i в усього, що росте. Хлопчик захоплено спостерiгав за лезами овочерiзки, що хутко оберталися. Машинка брикалася i ревла в руках Джо, випльовуючи шматки бiлоi, рожевоi, синьоi та жовтоi плотi. – Що ви робите? – А на що це схоже? – старигань мотнув головою в напрямку картонноi коробки, що стояла пiд муром, який вiддiляв iх один вiд одного. – Подай менi отi хмелi. – Хмелi? Нетерплячий жест у бiк коробки. – Хмiль-яблука. Джей глянув униз. Зiстрибнути було нескладно, до землi приблизно п’ять футiв, але сад обгороджений, а позаду нього – лише чагарник та залiзнична гiлка. Мiське виховання навчило хлопця не довiряти незнайомцям. Джо усмiхнувся. – Та не вкушу я тебе, хлопче, – приязно промовив вiн. Роздратований Джей зiстрибнув у сад. Хмiль-яблука були червоними, видовженими й загостреними з одного краю. Поки Джей iх витягав, одне чи два трiснули i тепер демонстрували рожеву серцевину. Хлопця трохи хитало пiд вагою коробки. – Дивись, куди йдеш, – зауважив Джо. – Не впусти iх. Вони можуть побитися. – Але ж це лише картопля. – Угу, – мугикнув Джо, не вiдриваючи очей вiд овочерiзки. – Менi здалося, ви назвали iх яблуками, чи якось так. – Бульба. Бараболя. Хмiль-яблука. Землянi яблука[9 - У французькiй мовi земляним яблуком (pommes de terre) називають картоплю.]. – На вигляд – нiчого особливого, – зауважив Джей. Джо похитав головою i взявся завантажувати бульби до овочерiзки. У повiтрi розлився солодкуватий запах, схожий на аромат папаi. – Я привiз iх з Пiвденноi Америки пiсля вiйни, – пояснив вiн. – Виростив з нуля отут, на городi. П’ять рокiв пiшло тiльки на те, щоб пiдготувати грунт. Якщо хочеш смаженоi картоплi, то вирощуеш сорт «Король Едвард». Якщо закортiло салатiв, зверни увагу на «Шарлотту» або «Джерсi». Хто бажае чипсiв, обирае «Марiс Пайпер». Але ця, – вiн дiстав картоплину й пестливо потер ii рожевеньку шкiрку потемнiлим великим пальцем, – старiша за Нью-Йорк. Така давня, що в неi навiть англiйськоi назви немае. Їi розсада коштуе дорожче за золотий пiсок. Це не просто картоплини, хлопче. Це шматочки втрачених часiв, коли люди ще вiрили в магiю, а половина свiту ще не була нанесена на мапу. З цього чипсiв не роблять. – Вiн знову похитав головою, i пiд кошлатими сивими бровами його очi випромiнювали смiх. – Це моi Особливi. Джей уважно дивився на нього, намагаючись зрозумiти, чи вiн кепкуе, а чи й справдi несповна розуму. – То що ж ви тут виробляете? – спитав нарештi. Джо вкинув останне хмiль-яблуко до овочерiзки й усмiхнувся. – Вино, хлопче. Вино. То було влiтку 75-го. Джеевi було майже тринадцять рокiв. Примруженi очi, зцiпленi зуби, обличчя зiбране у мiцний кулак, в якому ховаеться щось дуже таемне – що нiхто не мiг побачити. Нещодавно вiн був учнем школи Мурлендз у Лiдсi, але тепер вiсiм незвично пустопорожнiх тижнiв канiкул вiддiляли його вiд наступного семестру. Йому тут уже не подобалося. Цей невиразний, iмлистий обрiй, цi синяво-чорнi пагорби, якими сновигали жовтi навантажувачi, цi нетрища та шахтарськi бараки i цi люди з гострими обличчями й безбарвним пiвнiчним акцентом. Мати запевнила його, що все буде добре. Що йому сподобаеться Кiрбi Монктон. Сподобаються змiни. Все якось улаштуеться. Та Джеевi було виднiше. Пiд його ногами розкрилася безодня розлучення батькiв, i вiн ненавидiв iх обох, ненавидiв мiсце, куди вони його запроторили, вже зненавидiв блискучий новенький велосипед «Релi» з п’ятьма швидкостями, який доставили сьогоднi вранцi, – хабар, так само вартий презирства, як i супровiдна записка – «З любов’ю вiд мами й татка», – все таке фальшиво-нормальне, нiби свiт навколо нього не розлiтаеться зараз на друзки. Його лють була холодною, застиглою, вона вiдокремлювала його вiд довколишнього свiту, тож звуки були приглушеними, а люди нагадували оживленi дерева. Лють клекотала у нього всерединi й чекала, коли станеться бодай щось. У них в сiм’i нiколи не було близькостi. До того лiта вiн бачив своiх дiдуся i бабусю разiв шiсть, на Рiздво або на день народження, тож iхне пiклування про нього мало дистанцiйний характер. Бабуся була тендiтна й елегантна, наче порцелянова статуетка, якi вона так любила, що оздоблювала ними будь-якi вiльнi поверхнi. Дiдусь був грубувато-добродушним солдафоном, який без лiцензii вiдстрiлював курiпок на ближнiх болотах. Вони обое несхвально ставилися до профспiлок, повстання робiтничого класу, рок-музики, довговолосих чоловiкiв та дозволу жiнкам навчатись в Оксфордi. Джей невдовзi збагнув: якщо щоразу мити руки перед обiдом i вдавати, нiби слухаеш усе, що вони кажуть, можна насолоджуватися майже необмеженою свободою. Ось так вiн i познайомився з Джо. Кiрбi Монктон – невеличке пiвнiчне мiсто, дуже схоже на будь-яке iнше. Будучи суто шахтарським, воно вже тодi занепадало: двi шахти з чотирьох були закритi, а ще двi намагалися вижити. Бiля закритих копалень поступово вимерли й селища, побудованi саме для того, щоб забезпечувати забоi робочою силою – там були цiлi вулицi занедбаних баракiв, iз забитими вiкнами та зарослими бур’яном садками. У центрi було трохи краще: торгiвельний ряд, кiлька пабiв, мiнiмаркет i полiцейська дiльниця з решiткою на вiкнi. По один бiк – дорога, залiзниця i занедбаний канал. По другий – пасмо пагорбiв, що тягнеться аж до пiднiжжя Пеннiнських гiр. Там стояло селище Верхнiй Кiрбi, де жили Джеевi бабуся й дiдусь. Якщо дивитися прямо на пагорби, вище полiв i лiсiв, то можна уявити, що тут нiколи не було жодноi шахти. Це парадне обличчя Кiрбi Монктона, де зведенi в ряд будинки називають стайнями. З найвищоi точки можна роздивитись мiсто, що розкинулося за декiлька миль звiдси, мазок жовтуватого диму, що перекреслюе нечiтку лiнiю горизонту, стовпи, що тягнуться вздовж поля просто до схожого звiдсiля на шрам сланцевого кар’ера, проте це провалля мае страшенно мальовничий вигляд пiд захистом гребеня гори. Будинки тут значно бiльшi й витонченiшi. Просторi вiкторiанськi терасовi споруди з жовтуватого йоркширського каменю, з посрiбленими шибками, псевдоготичними дверми та величезними усамiтненими садами, де тiсно росли фруктовi дерева та красувалися м’якi, добре доглянутi газони. Однак Джеевi на всi цi принади було начхати. Як на його лондонський погляд, Верхнiй Кiрбi видавався хитким, балансував на кам’янистому краi пустища. Вiд простору – дистанцii мiж будинками – у нього паморочилось у головi. Затягнута димом i посiчена шрамами плутанина Нижнього Монктона та Нижнього Краю видавалася покинутою, наче пiсля вiйни. Вiн сумував за лондонськими театрами й кiно, музичними крамницями, художнiми галереями та музеями. Сумував за людським натовпом. Сумував за лондонським акцентом, за звуками дорожнього руху та запахами. Вiн котився на велосипедi вздовж незнайомих спустошених дорiг, i йому щиро не подобалося все, що вiн бачив. Бабуся з дiдусем не втручалися. Вони схвалювали iгри на свiжому повiтрi, але нiколи не помiчали, що вiн повертався додому виснаженим, тремтячи вiд лютi. Хлопчик завжди був чемним, завжди охайним. Вiн розумненько i з цiкавiстю слухав усе, що вони йому розповiдали. Культивував таку собi хлопчачу жвавiсть. Грав роль зразкового школяра з комiксiв, i сам страждав вiд свого обману. Джо жив у провулку Пог-Гiлл, в одному з терасових будинкiв, що нерiвним ланцюжком тягнулися вздовж залiзницi за пiв милi вiд вокзалу. До того Джей побував там уже двiчi: залишав велосипед у чагарнику й видирався по насипу до залiзничного моста. В далинi аж до рiчки тягнулися поля, а на iншому березi була вiдкрита шахта, i вiтер розносив дзижчання машин. Кiлька миль майже паралельно до залiзницi тягнувся старий канал, i нерухоме повiтря над ним зеленiло скупченням мух та вiдгонило запахом попелу й зеленi. Мiж каналом i залiзницею вилася верхова дорiжка, затiнена гiлками дерев. Мiстяни називали цю мiсцевiсть Нижнiм Краем, i тут майже завжди було безлюдно. Саме це його й привабило. У вокзальному газетному кiоску вiн придбав свiже число «Орла» та пачку цигарок i поiхав прямiсiнько до каналу. Згодом, надiйно заховавши велосипед у пiдлiскових хащах, пiшов дорiжкою вздовж каналу, торуючи собi шлях крiзь густi заростi стиглого плакуна i щоразу здiймаючи хмаринки з бiлого насiння. Дiйшовши до старого шлюзу, вiн умостився на камiннi й закурив, не зводячи очей iз залiзницi. Вiн то пiдраховував навантаженi вугiллям вагони, а то й починав корчити мiни у бiк пасажирських поiздiв, коли тi торохкотiли повз нього до своiх далеких, вартих заздрощiв пунктiв призначення. Вiн кидав камiнчики у замулений канал. Декiлька разiв проходив увесь шлях до рiчки i майстрував невеличкi запруди з торфу та всiлякого прибитого до берега смiття: автомобiльних шин, гiлля, залiзничних шпал, а одного разу йому трапився навiть цiлий матрац, з якого стирчали пружини. З того все й почалося: це мiсце потроху оволодiвало ним. Можливо, тому, що то було втаемничене мiсце, стара, заборонена мiсцина. Джей потроху його дослiджував: там були незрозумiлi цилiндри з металу й бетону; пiзнiше вiн збагнув, що то шахтовi копри – якщо пiдiйти до них ближче, вони видавали дивнi звуки, схожi на зiтхання. Затоплена шахта, занедбаний шахтарський вiзок, залишки староi баржi. То було потворне, навiть небезпечне мiсце, але водночас воно було по вiнця сповнене суму i приваблювало його так, що вiн не мiг анi пояснити, анi побороти цей потяг. Його батьки, мабуть, обурилися б, якби дiзналися, що вiн iздив туди, i в цьому для нього була додаткова принада. Так вiн i оглядався тут: ось попiльник, набитий старими уламками фаянсового посуду, а тут – розсип екзотичних, нiкому не потрiбних багатств: стоси ще не зiпсованих дощем старих журналiв i комiксiв; кузов старенького «Форда Гелексi», у якого на даху вирiс невеличкий кущ бузини, схожий на антену; поламаний телевiзор. Життя бiля залiзничноi колii, як одного разу пояснив йому Джо, схоже на життя бiля моря: хвиля щодня виносить на берег щось новеньке. Спочатку йому тут не подобалося. Вiн i сам не знав, чому його взагалi сюди приносило. Вирушав з дому iз намiром поiхати iншою дорогою, але врештi завжди опинявся у Нижньому Краi мiж залiзницею i каналом; у його вухах дзижчав звук далеких машин, а бiлясте лiтне сонце тиснуло йому на макiвку, наче покришка, якою захищають вiд морозу молодi рослини. Покинуте, занедбане мiсце. Втiм, це було його мiсце. Його власне – протягом усього цього довгого дивного лiта. Принаймнi йому так здавалося. 5 Лондон, весна 1999 року Наступного дня вiн прокинувся пiзно i побачив, що Керрi вже пiшла, залишивши йому коротку записку, в текстi якоi водяним знаком проступало обурення. Вiн лiниво, без цiкавостi, пробiг ii очима i спробував пригадати, що саме сталося вчора ввечерi. Джею, не забудь про прийом у «Спайз» сьогоднi ввечерi – тобi конче потрiбно там бути! Вдягни Арманi.     К. Голова в нього трiщала, тож вiн заварив собi мiцноi кави i, поки цмулив ii, слухав радiо. Вiн мало що пам’ятав: загалом, його теперiшне життя й було таким – черга розмитих днiв, що не вiдрiзнялися один вiд одного, наче серii мильноi опери, яку вiн дивився за звичкою, хоч жоден iз персонажiв не викликав у нього цiкавостi. День витягнувся перед ним, наче порожня дорога у пустелi. Ввечерi у нього було заплановане заняття, але вiн уже розмiрковував, як його уникнути. То нiчого, вiн пропускав заняття й ранiше. Тепер це стало для нього звичною поведiнкою. Творча натура. Вiн подарував сам собi iронiчну посмiшку. Пляшка вина Джо стояла там, де вiн ii лишив – на столi. Джей iз подивом побачив, що в нiй залишилася ще половина вмiсту. Отже, вiн випив зовсiм небагато, але ж голова розколювалась вiд похмiлля, та й заснути вдалося, тiльки коли на небi зачервонiла свiтанкова смуга. Вiд порожнього бокала було чути легкий, але виразний запах: солодкуватий заспокiйливий аромат лiкiв. Вiн наповнив бокал вином. – Прохмелимося, – пробурмотiв вiн. Тепер у вина майже не було неприемного присмаку, воно вiдчувалося майже прiсним. На днi його пам’ятi ворухнувся якийсь спогад, надто слабкий, щоб упiзнати. Раптом з боку дверей вiн почув якийсь шурхiт i миттю повернувся, вiдчуваючи якусь провину, наче його пiймали на гарячому. Але то була лише пошта, яку просунули в отвiр, а вона розсипалася по дверному килимку. Сонячний промiнь, що пробився крiзь скло дверей, освiтлював верхнiй конверт, нiби привертаючи до нього особливу увагу. Мабуть, якась рекламна розсилка, подумки вирiшив вiн. Тепер йому нечасто доводилося отримувати iншу пошту. Аж раптом, через гру свiтла, конверт наче наповнився сяянням, i це пiдкреслило слово, написане по трафарету по всiй його довжинi – «ЗВІЛЬНЕННЯ». Наче з’явилися дверi, крiзь якi можна було вийти з лондонського свiтанку в iнший свiт, де можливо все. Вiн нахилився, пiдняв яскравий чотирикутник i вiдкрив його. Першою думкою було – ну от, знову всякий непотрiб. Якась чергова бюджетно зроблена брошура пiд назвою «ЗАТИШНІ МІСЦЯ ДЛЯ ВІДПУСТКИ. ЗВІЛЬНЕННЯ І ВІДПОЧИНОК» з розмитими фото фермерських будинкiв та замiських апартаментiв уперемiж iз текстовими колонками. Щось типу: «Цей чарiвний котедж розташований лише за п’ять миль вiд Авiньйона… Цей великий переобладнаний фермерський будинок з обiйстям… Цей амбар шiстнадцятого сторiччя у центрi Дордонi…» Фотографii були однi й тi самi: сiльськi котеджi пiд небом такоi блакитi, нiби його фарбував сам Дiсней; жiнки у хустинах та чепцях, чоловiки в беретах виганяють кiз на неправдоподiбно зеленi гiрськi схили. Охоплений дивним розчаруванням, вiн кинув брошуру на стiл. Вiдчував, що його ошукали, що щось незнане, але важливе, пройшло повз нього. Аж тут поглянув на фото. Впавши, брошура розгорнулася на центральному розворотi, на якому було зображено несподiвано знайомий будинок. Великий i квадратний, iз вилиняло-рожевими стiнами та червоним черепичним дахом. Пiд ним пiдпис: «Шато Фудуен, Ло-i-Гаронна». А над ним неоновi лiтери «Продаеться». Джей не очiкував побачити його тут, тож вiд подиву закалатало серце. Це знак, подумав вiн. Саме зараз, у цей момент – це точно. Точно – знак. Вiн довго роздивлявся фото. Пiсля тривалих роздумiв вирiшив, що це все-таки не шато Джо. Абриси будинку були дещо iншими, дах – бiльш крутим, вiкна – вужчими i глибшими. І розташований вiн був не в Бордо, а в сусiднiй провiнцii, за декiлька миль вiд Ажена, на березi Тана, невеличкоi притоки Гаронни. А втiм, близько. Дуже близько. Це не могло бути простим збiгом. Пiд сходами чужинцi принишкли в очiкувальному, наляканому мовчаннi. Анi шепоту, анi дзенькоту, анi свисту. Джей пильно поглянув на фото. Неоновi лiтери над ним невпинно й заманливо закликали: ПРОДАЄТЬСЯ. Вiн потягнувся до пляшки i налив собi ще. 6 Пог-Гiлл, лiто 1975 року Того лiта бiльша частина життя Джея тривала пiд прикриттям, нiби в якiйсь таемнiй вiйнi. У дощовi днi вiн сидiв у своiй кiмнатi й читав випуски «Дендi»[10 - «Дендi» («The Dandy») – британський дитячий журнал комiксiв, що видавався з 1937 по 2012 р.] або «Орла», слухав радiо, прикрутивши гучнiсть до мiнiмуму, бо прикидався, що робить домашне завдання, або писав пекуче нервовi оповiдання пiд назвами на кшталт «Вояки-людоiди iз забороненого мiста» або «Людина, яка переслiдувала блискавку». Грошей у нього завжди було повно. По недiлях вiн заробляв двадцять пеннi за миття зеленого Остiна свого дiдуся; ту саму суму йому платили за пiдстригання газону. Короткi й нечастi листи вiд батькiв незмiнно супроводжувалися грошовим переказом, i вiн витрачав своi небаченi статки зi зловтiшною радiстю. Комiкси, жуйка, якщо вийде – цигарки; його приваблювало все, що могло викликати обурення батькiв. Вiн зберiгав своi скарби бiля каналу, у бляшанцi з-пiд печива, а дiдусевi й бабусi казав, що кладе грошi в банк. Формально це й справдi було так. За розхитаним каменем, який вiн дбайливо витяг iз залишкiв старого шлюза, був сховок десь на п’ятнадцять квадратних дюймiв – якраз вистачало, щоб запхати туди бляшанку. Вхiд до скарбницi закривав клапоть торфу, вирiзаний на березi кишеньковим ножем. Протягом перших двох тижнiв канiкул вiн iздив туди мало не щодня – грiвся на пласкому камiннi греблi, курив, читав, густо списував оповiданнями блокнот або слухав радiо, викрутивши ручку гучностi на повну й стрясаючи забруднене повiтря. Його спогади про це лiто закарбувались у звуках: Пiт Вiнгфiлд iз пiснею «Вiсiмнадцять з кулею» або Теммi Вайнет iз хiтом «Р.О.З.Л.У.К.А». Вiн або пiдспiвував, або пiдiгравав на уявнiй гiтарi та кривлявся перед невидимою публiкою. Аж вiдтак зрозумiв, яким необачним був. На звалищi було чудово чути все, що вiдбувалося на каналi, тож протягом цих двох тижнiв Зет iз бандою могли навiдати його будь-якоi митi. Вони могли захопити його, поки вiн дрiмав на березi, або загнати в кут бiля зольника, i найгiрше – iз безтурботно вiдкритою скарбницею. Джеевi нiколи й на гадку не спадало, що на його територii можуть перебувати й iншi хлопчаки. Навiть не уявляв, що ця територiя вже належить комусь – крутiшому, старшому й досвiдченiшому у вуличних бiйках. Сам вiн нiколи не бився. Школа Мурлендз не схвалювала такi прояви поганого виховання. Його нечисленнi лондонськi друзi були стриманими й не дуже товариськими – дiвчатка-балерини iз власними понi та хлопцi-кадети з бездоганними зубами. Джей нiколи повною мiрою не вписувався в iхне коло. Його мати була акторкою, чия кар’ера опинилася в тiсному кутi комедiйного серiалу пiд назвою «Матiнко моя!» – про вдiвця, що сам виховуе трьох пiдлiткiв. Джеева мати грала роль набридливоi власницi будинку мiсiс Дайкс, тож iх постiйно зупиняли на вулицi якiсь люди й волали ii коронну серiальну фразу: «Я вам не заважатиму?» Батьковi Джея, Хлiбцевому Бароновi, який надбав собi статки на «Трiмбл» – популярних дiетичних хлiбцях, так i не вдалося заробити аж так багато грошей, щоб компенсувати вiдсутнiсть шляхетного походження, тож йому доводилося ховати невпевненiсть за завiсою сигарного диму та вдаваноi веселостi. Джеевi вiн також був поперек горлянки, зi своею iст-ендською вимовою та лискучими костюмами. Хлопець завжди вважав себе належним до iншого виду – простiшого й мiцнiшого. Але ж як вiн помилявся! Їх було трое. Вищi й старшi за Джея – iм було вже чотирнадцять, може, навiть п’ятнадцять. Вони йшли перевальцем по дорiжцi вздовж каналу – з таким бундючним виглядом, нiби маркували власну територiю. Джей iнстинктивно прикрутив гучнiсть радiо i причаiвся в затiнку; його обурювало те, як по-хазяйськи вони облаштувались на греблi: один нахилився до води, щоб пiдчепити щось звiдти палицею, iнший чиркав сiрником по своiх джинсах, намагаючись запалити цигарку. Джей обережно спостерiгав за ними зi свого сховища, в потилицi щось кололо. Вони мали небезпечний вигляд – були кланом, в однакових джинсах, чоботах iз блискавками, футболках без рукавiв; належали до племенi, до якого Джеевi було зась. В одного з них – високого, худорлявого хлопця – була пневматична гвинтiвка: вiн недбало повiсив ii на зiгнуту руку. Обличчя мав плескате, а пiдборiддя було обсипане червоними прищами. Очi скидалися на кулькопiдшипники. Інший сидiв навпочiпки спиною до Джея, тож той бачив круглястi боки, що випиналися з-пiд футболки, та широку резинку трусiв, що стирчала над низьким поясом джинсiв. На трусах були намальованi лiтачки, i це чомусь дуже розсмiшило Джея: спочатку вiн порскав у затиснутий кулак, але згодом не витримав i гучно розреготався. Лiтачок одразу ж розвернувся: спiдня губа в нього вiдвисла вiд подиву. Якусь секунду хлопцi роздивлялися один одного. А тодi вiн випростав руку i схопив Джея за сорочку. – Шо ти в бiса тут забув? Двое iнших хлопцiв спостерiгали за ними з ворожою цiкавiстю. Третiй – юнак iз чудернацькими бакенбардами й повадками павука – тицьнув Джея у груди кiсточками затиснутого кулака. – Маеш питання, товстунчику? Їхнiй акцент звучав дивно, майже незрозумiло: то був якийсь набiр голосних, i Джей знову гигикнув, мало не розреготався, бо нiяк не мiг утриматися. – Ти не тiко дебiл, а ще й глухий? – допитувався Бакенбард. – Перепрошую, – вiдповiв Джей, намагаючись вивiльнитися. – Ви так несподiвано з’явилися. Не хотiв вас налякати. Трое хлопцiв пильно дивилися на нього. Очi в них були того ж невиразного кольору, що й небо – переливчасто-сiрi. Високий хлопець недвозначно погладжував приклад гвинтiвки. З його обличчя не сходила цiкавiсть – очевидно, вiн розважався. Джей помiтив лiтери, витатуйованi на кiсточках його пальцiв – читалися вони як iм’я чи, радше, прiзвисько, – ЗЕТ. Вiн зрозумiв, що ця наколка – непрофесiйна. Хлопчина видлубав це самотужки, за допомогою циркуля й пляшечки чорнила. Джей раптом нiби побачив, як той займався цим, – iз перекошеним, але вдоволеним обличчям, якось по обiдi, пiд час уроку математики або англiйськоi, а вчитель при цьому робив вигляд, що не бачить, хоч Зет не дуже й ховався… Учитель вважав, що так простiше. Безпечнiше. – Налякати нас? – яскравi очка-пiдшипники закотилися вiд удаваного смiху. Бакенбард загигикав. – А цигу даси? – голос Зета звучав приязно, але Джей завважив, що Лiтачок досi не вiдпустив його сорочку. – Цигарку? – вiн почав ритися в кишенi, зробив незграбну спробу звiльнитися та врештi видобув пачку «Плеерз». – Звiсно. Ось, вiзьмiть цигарку. Зет витягнув двi й передав пачку Бакенбардовi, а потiм Лiтачковi. – Гаразд, залиште собi всю, – промовив Джей i вiдчув, як у нього паморочиться в головi. – Сiрники? Вiн витяг коробку iз кишенi джинсiв i простягнув iм. – І це можете залишити собi. Прикурюючи, Лiтачок кинув на нього якийсь масний погляд, мов оцiнював. Іншi двое пiдсунулися ближче. – То, може, в тебе й спайси[11 - Наркотична сумiш для курiння.] е? – приязно поцiкавився Зет. Лiтачок заходився нишпорити в Джеевих кишенях. Пручатися було надто пiзно. Якби вiн смикнувся хвилиною ранiше, то мав би перевагу завдяки несподiванцi, змiг би проскочити мiж ними прямо до греблi, а звiдти – до залiзницi. А тепер уже не вийде. Вони вже вiдчули сморiд страху. Загребущi руки жадiбними пальцями вивертали Джеевi кишенi. Жуйка, пара цукерок, монетки – увесь вмiст його кишень посипався у пiдставленi долонi. – Гей, руки геть! То мое! Але його голос тремтiв. Вiн намагався вмовити себе, що то неважливо, що немае нiчого страшного в тому, що вони заберуть усе це барахло – воно все одно майже нiчого не варте, – але хлопця долало гнiтюче, бридке вiдчуття безпорадностi й сорому. А потiм Зет пiдняв приймач. – Непогано, – прокоментував вiн. Джей геть про нього забув; радiо валялось у травi, в тiнi гiлок, i його можна було й не помiтити. Мабуть, завдяки грi свiтла, зрадницькому проблиску хромованих деталей або просто через невезiння, але Зет його угледiв, нахилився й пiдняв. – Це мое, – прошелестiв Джей майже нечутно; здавалося, що у ротi в нього повно голок. Зет поглянув на нього й вишкiрився. – Мое, – пошепки повторив Джей. – Так i е, чуваче, – погодився Зет i простягнув приймач Джеевi. Їхнi погляди зустрiлися. Джей майже благально простягнув руку. Зет зовсiм трохи вiдвiв приймач убiк i одразу запустив його ударом ноги в повiтря – широкою блискучою дугою. Якусь мить радiо блимало там, наче маленький космiчний корабель, але одразу ж врiзалося у кам’яний виступ греблi й розбилося на сотню пластикових i хромованих друзок. – І це – го-о-о-ол! – заверещав Бакенбард i почав витанцьовувати й скакати серед уламкiв. Лiтачок дурнувато гигикав. Та Зет дивився на Джея iз тим само зацiкавленим виразом обличчя; його рука лежала на прикладi гвинтiвки, а очi були спокiйнi й мало не спiвчутливi. Вiн нiби хотiв сказати: «Що тепер, чуваче? Що тепер? Що тепер?» Джей вiдчував, як йому все дужче пекло очi, нiби сльози були з розплавленого свинцю, i вiн щосили намагався не дати iм розтектися по щоках. Глянув на залишки радiо, що виблискували на камiннi, й намагався переконати себе, що нiчого страшного немае. Це лише старий радiоприймач, не вартий того, щоб бути за нього вiдгамселеним, але лють у ньому не дослухалася до аргументiв. Вiн ступив крок у напрямку шлюзу, а потiм розвернувся i, навiть не думаючи, вiд душi вмазав по спокiйному, усмiхненому обличчю Зета. Одразу ж на Джея наскочили Лiтачок iз Бакенбардом, вони лупцювали його й копали, але йому все ж вдалося добряче врiзати Зетовi у черевну ямку, i цей удар поцiлив значно краще, нiж незграбний перший. Зет хрипко зойкнув, зiгнувся й осiв на траву. Лiтачок спробував знову схопити Джея, але вiн, слизький вiд поту, змiг випростатися й прослизнути в нападника пiд рукою. Спiткнувся на уламках свого радiо, проте помчав уперед, ухилився вiд Бакенбарда, скотився насипом i чкурнув дорiжкою для вершникiв до залiзничного мосту. Хтось верещав йому у спину, але через вiдстань та густий мiсцевий акцент вiн майже нiчого не розiбрав, хоча погроза була цiлком зрозумiлою. Видряпавшись на насип, Джей показав середнiй палець трьом далеким фiгурам, витяг iз чагарника свiй велосипед i за хвилину вже мчав назад до Монктона. З носа в нього юшило, руки були всi в подряпинах – наслiдки стрибкiв у кущi, але в душi вiн спiвав переможну пiсню. Навiть розчарування вiд утрати приймача на якийсь час минуло. Мабуть, саме це дике, чарiвне вiдчуття й привело його того дня до оселi Джо. Пiзнiше вiн переконував себе, що то була лише випадковiсть, що вiн тодi не хотiв нiчого – лише мчати назустрiч вiтру, але згодом подумалось, що його туди притягла якась шалена приреченiсть, якийсь поклик. Вiн наче почув його – безсловесний голос дивноi чистоти й тональностi, – i побачив вуличний вказiвник «ПРОВУЛОК ПОГ-ГІЛЛ» у яскравому свiтлi надзахiдного сонця, нiби щоб навмисне привернути його увагу. Тож замiсть того, щоб, як завжди, проiхати повз цю вузьку вуличку, вiн зупинився i повiв велосипеда туди, щоб зазирнути за кам’яний мур, за яким один старий шматував хмiль-яблука на вино. 7 Лондон, березень 1999 року Агент iз нерухомостi, очевидно, вiдчув його завзяття. Сказав, що на цей будинок уже е покупець. Пропозицiя трохи нижча за заявлену цiну. Вже готують папери на пiдпис. Але якщо Джей зацiкавлений, е й iншi маетки. Вiд цiеi iнформацii, правдива вона була чи нi, Джей геть ошаленiв. Будинок мае належати йому, наполягав вiн. Саме цей будинок. Зараз. Готiвкою, якщо вони забажають. Обережна телефонна розмова. Ще одна. Швидка французька у слухавку. Поки вони чекали, хтось принiс каву й iталiйську випiчку з кондитерськоi навпроти. Джей запропонував iншу цiну, трохи вищу за попередню пропозицiю. Вiн почув, що голос на тому кiнцi слухавки злетiв на пiв октави. І випив свiй лате за iхне здоров’я. Виявилося, що купувати будинки дуже легко. Декiлька годин очiкування, трохи паперового копирсання – i будинок перейшов у його власнiсть. Вiн перечитав пiдпис пiд фотографiею, намагаючись трансформувати слова у камiнь та цементний розчин. Шато Фудуен. Воно мало нереальний вигляд, листiвка з минулого. Вiн спробував уявити, як стоiть бiля дверей, торкаеться рожевого каменю, дивиться повз виноградник на озеро. Мрiя Джо, неуважно подумав вiн, iхня мрiя нарештi здiйснилася. Це точно доля. Доля. Йому нiби знову було чотирнадцять, i вiн жадiбно розглядав iлюстрацiю, гладив ii, згортав i розгортав тонкий папiр. Вiн хотiв показати ii iншим. Хотiв опинитися там негайно, вступити у власнiсть, навiть якщо паперова тяганина ще тривае. Його банк, його бухгалтер, його юристи могли владнати всi формальностi. Пiдпис паперiв – запiзнiла реакцiя. Найголовнiше вже зрушило з мiсця. Лише кiлька телефонних дзвiнкiв – i все можна влаштувати. Лiтак до Парижа. Поiзд до Марселя. Вiн мiг би бути там уже завтра. 8 Пог-Гiлл, липень 1975 року Джо жив у темному та кривому терасовому будинку, схожому на iншi помешкання, що тягнулися вздовж залiзничноi колii. Фасад виходив прямiсiнько на вулицю, i вхiднi дверi вiд тротуару вiддiляв лише низенький парканчик та ящик для квiтiв пiд вiкном. Позаду тiснилися маленькi дворики з вивiшеною бiлизною та скупченням саморобних кроликових клiток, курникiв i голубникiв. Цей бiк виходив просто на залiзницю; тут крутий берег розтинався навпiл, i по тому вiдрiзку йшли поiзди. У цьому мiсцi дорога переходила у мiст, i з саду Джо було видно червоний сигнал семафора, нiби маяк вдалечинi. Також проглядав Нижнiй Край та тьмянi сiрi абриси шлакових вiдвалiв за полями. Нерiвномiрно розкиданi вздовж стрiмкого провулочка, тi нечисленнi будиночки якраз виходили вiкнами на Джеевi володiння. У сусiдньому саду хтось спiвав – судячи з тонкого тремтливого голосу, то була стара жiнка. Хтось iнший рубав дрова – простий, приемний звук. – Випити хочеш? – Джо кивнув у бiк будинку. – На вигляд нiби не вiдмовишся. Джей глянув туди, i раптом збагнув, що на ньому порванi джинси, а на носi й верхнiй губi загусла кров. У ротi в нього пересохло. – Гаразд. У будинку було прохолодно. Джей пройшов слiдом за чоловiком до кухнi – великого примiщення майже без меблiв, але з чистою дерев’яною пiдлогою та великим сосновим столом iз подряпинами вiд ножiв. На вiкнi не було фiранок, але весь вiконний виступ був заставлений пагонистими рослинами, якi утворювали розкiшну ширму вiд сонячного свiтла. Рослини мали приемний землистий запах, який заповнював кухню. – То моi помiдорки, – пояснив Джо, вiдчиняючи комору, i Джей помiтив, що серед нагрiтого листя й справдi росли помiдори: маленькi – жовтi, великi й неправильноi форми – червонi, або ж смугастi, схожi на склянi кульки – оранжево-зеленi. На пiдлозi у горщиках були й iншi рослини: вони вишикувалися вздовж стiн i обвивали одвiрок. По один бiк кiмнати стояло чимало дерев’яних ящикiв з овочами та фруктами – дбайливо розкладеними, щоб не зiпсувалися. – Гарнi рослини, – машинально промовив хлопець. Джо насмiшкувато глипнув до нього. – Якщо хочеш, щоб вони росли, треба до них балакати. І лоскотати, – додав вiн, вказуючи на довгу палицю, приставлену до муру. До неi був прив’язаний кролячий хвостик. – Бачиш, це моя палочка-лоскоталочка. Помiдорки дуже чутливi до лоскоту. Джей байдуже дивився на нього. – Видно, ти втрапив у якусь халепу, – припустив Джо, вiдчиняючи дверi в дальньому кiнцi кiмнати, за якими виявилася простора комора. – Побився, чи шо. Джей стримано розповiв. Коли вiн описував, як Зет розтрощив приймач, то мимоволi збився на високi тони, мало не заплакав – i одразу збагнув, як це по-дитячому. Тож замовк i густо почервонiв. Джо начебто й не помiтив. Вiн залiз до комори i витяг звiдти пляшку з темно-червоною рiдиною та двi склянки. – Нумо, ковтни ось цього, – запропонував Джо, наливаючи рiдину в склянку. Вона мала плодовий, але незнайомий запах, трохи вiдгонила дрiжджами, наче пиво, але з оманливо солоденькою нотою. Джей пiдозрiло придивився до неi. – Це вино? – запитав iз сумнiвом. Джо кивнув. – Ожинове, – пояснив вiн, iз неприхованою насолодою вiдпиваючи зi своеi склянки. – Не думаю, що менi можна, – завiв було Джей, та Джо нетерпляче тицьнув склянку йому до рук. – Скуштуй, хлопче, – наполiг вiн. – Ковтни трохи мистецтва. І вiн ковтнув. Джо плескав його по спинi, поки вiн не припинив кашляти, при цьому старий дбайливо забрав у хлопця склянку з коштовним вмiстом – щоб не розлив. – Це ж огидно! – вичавив iз себе Джей мiж нападами кашлю. Звiсно, цей напiй вiдрiзнявся на смак вiд будь-якого iншого вина, яке вiн куштував до того. Смак вина не був для нього новим – батьки час вiд часу наливали йому за обiдом, i вiн навiть мав власнi вподобання (примiром, солодкi нiмецькi вина), але це був зовсiм iнший досвiд. Воно смакувало як земля й болотяна вода, iз присмаком скислих фруктiв. Танiни обпiкали йому язик. Горлянка горiла. Очi наповнилися сльозами. Джо спершу образився. Але потiм розреготався. – Замiцне для тебе, еге ж? Джей кивнув, не припиняючи кашляти. – Тю, треба було менi подумати, – бадьоро промовив Джо, повернувшись до комори. – Гадаю, щоб звикнути, потрiбен час. Але в ньому е мистецтво, – захоплено додав вiн, обережно ставлячи пляшку на полицю. – І це – все, що мае значення. Вiн знову обернувся, цього разу тримаючи пляшку «Жовтого лимонаду Бена Шоу». – Думаю, зара’ це для тебе буде краще, – сказав, наливаючи лимонад у склянку. – А для iнших напоiв ти дуже скоро доростеш. Повернув пляшку до комори, застиг на мить, а потiм повернувся до Джея. – Гадаю, в мене е дещо, щоб завадити й iншiй твоiй проблемi, якщо бажаеш, – мовив вiн. – Ходiм зi мною. Джей i дупля не рiзав, що саме старигань зiбрався йому дати. Може, уроки кун-фу, а може, й базуку, що завалялась у нього з якоiсь вiйни, гранату, зулуський спис, який вiн привiз iз далеких подорожей, або ж навчити його особливому непереможному удару, який вiн сам перейняв вiд тiбетського майстра бойових мистецтв. Натомiсть Джо вiдвiв його в iнший бiк дому, там на цвяху висiв невеличкий червоний фланелевий мiшечок. Чоловiк зняв його, приторком понюхав умiст i простягнув Джеевi. – Бери, – запевнив вiн. – На якийсь час його вистачить. А я потiм зроблю нам новий. Джей витрiщився на нього. – Що це? – нарештi вичавив iз себе вiн. – Просто носи з собою, – пояснив Джо. – У кишенi або, якщо хочеш, на шийному мотузочку. Ось побачиш, це допоможе. – А що це? – вiн дивився на стариганя як на божевiльного. Пiдозри, якi вже було притамувались у ньому, знову прокинулися. – О, таке-сяке. Сандал. Лаванда. Трошки Джона-завойовника[12 - Джон-завойовник (англ. High John the Conqueror) – висушене корiння рослини ялапа (рiзновид крученого панича), яке у гаiтянськiй магii худу використовуеться для виготовлення потужних оберегiв.]. Я навчився цьому фокусу в однiеi ледi з Гаiтi, дуже давно. Щоразу допомагае. Он воно що, вирiшив Джей. Старий точно несповна розуму. Шкоди не заподiе – принаймнi вiн на те сподiвався – але ж ненормальний. Вiн стривожено глипнув на обшир саду й прикинув, чи зможе вчасно добiгти до муру, якщо старий озвiрiе. Джо лише усмiхнувся. – Спробуй, – наполягав вiн. – Просто поклади до кишенi. Присягаюся, ти навiть забудеш, що воно там. Джей вирiшив пiдiграти йому. – Гаразд. А який з нього зиск? Джо знову вишкiрився. – Може, й жодного. – Ну а як я дiзнаюся, що вiд нього е користь? – не вгамовувався хлопець. – Знатимеш, – легковажно запевнив його Джо. – Коли наступного разу пiдеш у Нижнiй Край. – Не збираюсь я знову там з’являтися, – рiзко одказав Джей. – Тi хлопцi… – Ти ж не хочеш лишити iм скриньку зi своiми скарбами, еге ж? Вiн влучив у яблучко. Джей i думати забув про скарбничку, яка й досi була там, у схованцi пiд розхитаним каменем. Раптова тривога майже затьмарила впевненiсть у тому, що вiн нiколи не розказував Джо про скриньку. – Я й сам ходив туди хлопчаком, – вкрадливо промовив Джо. – У кутку шлюзу був розхитаний камiнь. Вiн усе ще там? Джо вирячив на нього очi. – Звiдки ви знаете? – прошепотiв вiн. – Шо таке? – пiдкреслено невинним голосом перепитав Джо. – Шо ти маеш на увазi? Я звичайний собi шахтар. Нiчого я не знаю. Того дня Джей до каналу не вертався. Вiн був надто збентежений усiма подiями, в його головi змiшалися бiйки, зламанi приймачi, гаiтянське чаклунство i яскравi й усмiхненi очi Джо. Натомiсть вiн сiв на велосипед i повiльно проiхався вздовж залiзничного мосту три чи чотири рази. Серце калатало, й вiн так i не набрався смiливостi залiзти вгору насипом. Урештi-решт, поiхав додому, засмучений i невдоволений – увесь його трiумф випарувався. В його уявi Зет iз друзяками дiсталися до його скарбiв i перебирають iх iз мерзенними посмiшечками, розкидають комiкси й книжки, запихаються цукерками й шоколадками, прибирають до кишень грошенята. Найгiрше те, що там були нотатники з його оповiданнями та вiршами. Отже, вiн таки подався додому (щелепи аж ломило вiд лютi), подивився «Суботнiй вечiр у кiнотеатрi»[13 - Вечiрне шоу канадського телеканалу «ТВ-Онтарiо», в якому демонстрували вiдомi фiльми вперемiж iз iнтерв’ю та коментарями акторiв i знiмальноi групи.], пiзно заснув i спав тривожним сном, у якому без упину тiкав вiд невидимого ворога, а у вухах дзвенiв смiх Джо. Наступного дня Джей вирiшив залишитися вдома. Червоний фланелевий мiшечок лежав на тумбочцi бiля лiжка, наче нiмий виклик. Хлопець iгнорував його i намагався переключитися на читання, але всi його найкращi комiкси зосталися в скарбничцi. Втрата радiо наповнила атмосферу гнiтючою тишею. Надворi свiтило сонечко, а вiтерець розганяв спеку. Це мав бути найгарнiший день лiта. Джей приiхав до залiзничного моста у приголомшеному станi. Вiн i не збирався там з’являтися; навiть коли крутив педалi у напрямку мiста, то глибоко в душi знав, що поверне в iнший бiк, поiде iншим маршрутом, залишить канал Зетовi та його ватазi – це тепер iхне мiсце. Можливо, вiн попрямуе до будинку Джо: той його наче не запрошував, але й не виганяв, нiби йому взагалi було байдуже на присутнiсть Джея; або заiде до газетного кiоску по цигарки. Так чи iнакше, вiн точно не збирався повертатися на канал. Коли ховав велосипед у знайомому вербовому чагарнику й видирався нагору, то подумки повторював цей свiй намiр. Так ризикуватиме лише iдiот. Червоний фланелевий мiшечок Джо був у нього в кишенi джинсiв. Вiн вiдчував його – м’якенький згорточок завбiльшки з зiжмаканий носовичок. Цiкаво, як цей згорток iз травками може йому допомогти. Минулоi ночi вiн його випотрошив i розклав вмiст на тумбочцi бiля лiжка. Декiлька паличок, якийсь брунатний порошок i шматочки чогось зеленого й пахучого. А вiн у глибинi душi очiкував побачити висушенi голови. То лише жарт, подумав розлючений Джей. Старий покепкував iз нього, от i все. Але впертiсть давалася взнаки, хоч iй i дуже не хотiлось пiддаватися. А що, як i справдi у мiшечку е певна магiя? Джей уявив, як вiн простягае руку з чарiвним мiшечком, дзвiнко вимовляе заклинання, а Зет i його посiпаки зiщулюються й пригинаються до землi… Мiшечок приемно тиснув йому на стегно, нiби його пiдтримувала мiцна рука. Серце калатало, хлопець почав спускатися насипом до каналу. Може, вiн i не зустрiне там нiкого. Знову помилка. Джей прослизнув по дорiжцi для вершникiв, ховаючись у тiнi гiлок i нечутно ступаючи кросiвками по попеченiй жовтiй землi. Вiн тремтiв вiд надлишку адреналiну i був готовий зiрватися з мiсця вiд будь-якого звуку. Якийсь птах iз шурхотом випурхнув перед ним з очерету, i вiн застиг на мiсцi, упевнений, що цей страшний шум було чути на декiлька миль навкруги. Нiчого. Тепер Джей майже дiйшов до шлюзу, йому було видно мiсце схованки. Камiння й досi було вкрите друзками пластику. Вiн опустився на колiна, вiдсунув шмат торфу, який затуляв камiнь… Джей так довго уявляв iх, що спочатку йому здалося, що тi звуки йому ввижаються. Але тепер йому було видно нечiткi, напiвприкритi кущами абриси iхнiх фiгур – хлопцi пiдходили до каналу з боку попiльника. Тiкати було вже пiзно. Вони його помiтять максимум за пiв хвилини. Дорiжка для вершникiв – як на долонi, а залiзничний мiст надто далеко. За кiлька секунд вiн стане для них легкою мiшенню. Джей збагнув, що йому лишилася лише одна схованка. Канал. Той майже повнiстю висох – залишилися поодинокi калюжi, а дно поросло очеретом i вкрилося смiттям i шаром сторiчного мулу. Невеличка гребля була вищою вiд хлопця десь на чотири фути, тож вiн мiг би знайти там укриття, принаймнi на деякий час. Звiсно, лише доти, доки вони вийдуть на греблю, або зiйдуть на дорiжку, або ж просто нахиляться, щоб роздивитися щось на поверхнi брудноi води… Але думати про це часу вже не було. Джей засунув скарбничку на мiсце й ковзнув на колiнах вниз, у канал. На мить йому здалося, що ноги вгрузають у багнюку, але вiн одразу вiдчув дно, опинившись по кiсточки в муляцi. Мул затiк у кросiвки й просочився мiж пальцями нiг. Не зважаючи на це, Джей низько пригнувся, намагаючись стати якомога меншим; очерет лоскотав його обличчя. Вiн iнстинктивно роззирнувся в пошуках зброi – каменюк, бляшанок, будь-чого, що можна пожбурити. Якщо вони його помiтять, то единою перевагою буде раптовiсть. Вiн i забув про магiчний артефакт Джо в кишенi. Мiшечок якимось чином випав, поки хлопець повзав по багнюцi, й Джей, роздратований сам на себе, машинально його пiдхопив. Як вiн мiг повiрити, що його захистить мiшечок iз паличками й листочками? Чому вiн захотiв у це повiрити? Тепер вони були вже близько; футiв за десять вiд нього, здогадався Джей. Йому було чутно тупотiння iхнiх чобiт. Хтось швиргонув пляшку чи банку об камiння; вона вибухнула друзками, i хлопець здригнувся, коли уламки скла засипали йому голову й плечi. Тепер рiшення сховатися майже в них пiд ногами здавалося безглуздим, навiть самовбивчим. Їм треба було лише поглянути вниз – i ось вiн тут, вiдданий на iхню милiсть. Треба було тiкати, гiрко подумав вiн, тiкати, поки була змога. Кроки наближалися. Дев’ять футiв. Вiсiм. Сiм. Джей притулився щокою до вогкого камiння, намагаючись злитися зi стiною каналу. Оберiг Джо змок вiд поту. Шiсть футiв. П’ять. Чотири. Голоси – Бакенбарда й Лiтачка – звучали вбивчо близько. – Шо, думаеш, вiн не повернеться? – Тiко якщо в нього клепки немае. Вiн же покiйник, якщо сюди носа суне. «Це про мене, – наче увi снi подумав Джей. – Вони говорять про мене». Три фути. Два. Голос Зета, що здаеться байдужим вiд холодноi ворожостi: – Нiчого, почекаю. Два фути. Один. На нього впала чиясь тiнь, змусивши притиснутися до землi. Джей вiдчув, як волосся на потилицi стае дибки. Вони дивилися униз, розглядали канал, а вiн не смiв пiдняти голову, хоча вiд бажання йому аж свербiло, наче вiд кропивницi. Вiдчував, як iхнi погляди ковзають у нього по потилицi, чув, як хекае курець Зет. Ще мить – i вiн не витримае. Йому треба подивитися, конче пiдвести погляд… У брудну калюжу десь фути за два вiд нього плюхнувся камiнь. Джей побачив це краем ока. Ще один камiнь. Плюх. Вони, мабуть, його перевiряють – промайнула вiдчайдушна думка. Уже помiтили – i тепер просто затягують потрiбний момент, тамують зловтiшний смiх, а самi мовчки збирають камiння й iншi снаряди, щоб кидати в нього. А може, Зет уже пiдняв свою пневматичну гвинтiвку й зосереджено примружив очi… Але нiчого цього не сталося. Тiеi митi, коли Джей зiбрався вже задерти голову, вiн почув кроки. Ще один камiнь ударив по грязюцi й покотився до нього, примусивши вiдхилитися. І одразу вiн почув iхнi голоси, що вiддалялися у напрямку попеловоi ями – хтось iз них щось бовкнув про пляшки, якi треба знайти для стрiлецького вправляння. Джей почекав трохи, не наважуючись поворухнутись. Це такий викрутас, переконував вiн себе, хитрiсть, щоб примусити його викрити схованку, адже вони аж нiяк не могли не помiтити його. Але голоси все вiддалялися – он вони вже за греблею, стишуються, бо хлопцi вийшли на зарослу дорiжку до попiльника. Вiн почув далекий скрегiт гвинтiвки. Регiт iз-за дерев. Це неймовiрно. Вони ж мали його побачити. Але ж якось… Джей обережно витяг мiшечок. Оберiг аж почорнiв вiд поту його долонь. Спрацювало, здивовано констатував вiн. Це було неможливо, але спрацювало. 9 Лондон, березень 1999 року – Навiть найнуднiшого i найчерствiшого персонажа можна трохи оживити, – заявив вiн своiм студентам-вечiрникам, – якщо дати йому якусь кохану iстоту. Дитину, любчика або собача. «Тiльки якщо пишеш не фентезi, – всмiхнувшись, подумав вiн. – У цьому випадку достатньо надiлити героiв жовтими очима». Джей умостився на столi, поряд зi своею набухлою повстяною торбою, опираючись бажанню доторкнутись до неi, вiдкрити ii. Студенти перелякано витрiщалися на нього, дехто робив нотатки. «Навiть… – старанно дряпаючи аркуш, намагаючись не втратити жодного слова, – навiть… собача». Це Керрi наполягла, щоб вiн став викладачем, а йому не подобалася амбiтнiсть студентiв i рабська готовнiсть пiдкорятися правилам. Їх було п’ятнадцять, майже всi вдягненi в чорне; серйознi хлопцi й наполегливi дiвчата з короткими стрижками, пiрсингом у бровах i вимовою привiлейованого класу. Одна з дiвчат, така схожа на Керрi, якою та була п’ять рокiв тому, що могла здатися ii сестрою, читала вголос свое оповiдання про чорну мати-одиначку, що живе в квартирi в Шеффiлдi, написане для вправляння в описi характерiв. Джей намацав у кишенi брошуру про звiльнення й вiдпочинок i спробував зосередитися на оповiданнi, але голос дiвчини видавався йому набридливим гуркотом, схожим на неприемне дзижчання оси. Час вiд часу вiн кивав, iмiтуючи iнтерес. Вiн i досi був ледь пiд хмелем. З минулоi ночi свiт нiби трохи посунувся й зосередився у фокусi. Нiби щось, на що вiн дивився довгi роки, але насправдi не бачив, стало видимим. Дiвчина собi все сюрчала. Читаючи, вона супилася i машинально копала нiжку стола правою ногою. Джей притлумив позiх. Вона ж така завзята, нагадав вiн собi. Завзята й доволi бридка у своiй самозаглибленостi, наче пiдлiток, що полюе на прищi. Слово «бля» було у неi в кожному реченнi, можливо, заради правдоподiбностi. Джей мало не розреготався. Вона вимовляла його як «бльо». Вiн розумiв, що насправдi не п’яний. Спорожнив пляшку декiлька годин тому, i навiть тодi йому навiть не паморочилося в головi. Пiсля всього, що сталося за день, вiн спочатку вирiшив пропустити семiнар, але врештi все ж пiшов, бо його раптом заскочила думка, що доведеться повертатися додому, а там Керрi та ii мовчазний докiр. Просто вбити час, подумки вмовив вiн себе. Вбити час. Дiя вина Джо вже напевно скiнчилася, але вiн усе ж почувався трохи збудженим. Так, наче нормальний хiд речей призупинився на день, даючи йому неочiкуваний вихiдний. Мабуть, так сталося тому, що вiн надто багато думав про Джо. Спогади насувалися один за одним, iх було так багато, що вiн навiть перестав рахувати, нiби у пляшцi було не вино, а сам час, що виривався з прокислого осаду струменем диму, таким собi джином, що примушував його… Зiйти з глузду? Чи, навпаки, здобути здоровий глузд? Вiн нiяк не мiг зосередитися. Ретро-радiостанцiя, постiйно налаштована на минулi лiта, безцiльно бринiла у пiдсвiдомостi. Йому нiби знову було тринадцять, а голова була забита мрiями й фантазiями. Ось вiн у школi, а крiзь вiкно залiтають лiтнi пахощi, i провулок Пог-Гiлл просто тут, за рогом, i годинник глухо вiдмiряе час до кiнця семестру. Але ж тепер вiн викладач, пригадав Джей. Викладач, який згорае вiд нетерпiння, чекаючи кiнця уроку. Його студенти, навпаки, вiдчайдушно хочуть продовжити заняття i всотувати кожне безглузде слово. Вiн же все-таки Джей Макiнтош, автор роману «Три лiта з Джо Хмiль-яблуком». Письменник, який нiколи не писав. Учитель, який не мае чому вчити. Вiн цiеi думки вiн розреготався. Мабуть, це щось у повiтрi, подумалось йому. Повiяло веселющим газом або ж пахощами далеких краiв. Нудна дiвчинка припинила читання – може, це оповiдання добiгло кiнця – i витрiщилася на нього зi щирою образою. Вона так нагадувала Керрi, що вiн знову не змiг втримати смiх. – Я сьогоднi купив будинок, – раптом повiдомив вiн. Вони дивилися на нього без жодноi реакцii. Один юнак у сорочцi «Байрон»[14 - Марка дорогих чоловiчих сорочок.] записав його слова: «Купив… сьогоднi… будинок». Джо витяг iз кишенi брошуру. Вона вже була замацана багатьма руками, але, побачивши фото будинку, вiн вiдчув, як пiдстрибнуло серце. – Не зовсiм будинок, – виправив вiн сам себе. – Це – чатто. – Вiн знову розреготався. – Так називав його Джо. Свое чатто у Бордо. Вiн вiдкрив брошуру i вголос зачитав рекламу. Студенти слухняно слухали. Сорочка «Байрон» конспектував. Шато Фудуен, Ло-i-Гаронна. Ланскне-су-Танн. Це справжне шато вiсiмнадцятого столiття, розташоване в серцi найбiльш популярного виноробного регiону Францii, мiстить виноградник, фруктовий сад, озеро й широкополi лани, а також гаражнi споруди, винокурню, будинок iз п’ятьма спальнями, передпокоем i вiтальнею, пiд дахом – справжнi дубовi крокви. Можливий торг. – Звiсно, це коштувало менi трохи бiльше, нiж п’ять тисяч фунтiв. Із сiмдесят п’ятого року цiни дещо виросли. На мить Джей замислився, чи хтось iз цих студентiв хоча б з’явився на свiт у сiмдесят п’ятому. Вони мовчки втупились у нього, намагаючись збагнути, що вiдбуваеться. – Перепрошую, докторе Макiнтош, – спитала дiвчина. Так i не сiвши, вона тепер мала доволi войовничий вигляд. – Можете пояснити, який стосунок це мае до мого завдання? Джей знову розреготався. Раптом усе здалося йому таким кумедним, таким несправжнiм. Вiн вiдчув, що може говорити й робити, що йому заманеться. Нормальнiсть тимчасово забута. У нього промайнула думка, що саме такий вигляд i мае сп’янiння. А вiн усi цi роки напивався неправильно. – Звичайно, – усмiхнувся вiн до неi. – Ось це, – вiн пiдняв брошуру, щоб усiм було добре видно, – це – найоригiнальнiший i найекспресивнiший художнiй текст, який я бачив з початку семестру. Запанувала тиша. Навiть Сорочка «Байрон» забув про свiй конспект i натомiсть поiдав його очима. Джей обвiв поглядом клас, сподiваючись хоч на якусь реакцiю. Всi запопадливо мовчали. – Чому ви тут? – несподiвано спитав вiн. – Що ви сподiваетесь отримати вiд цих занять? Вiн намагався втримати смiх, побачивши iхнi шокованi обличчя, iхне ввiчливе нерозумiння. Вiдчував себе молодшим за будь-кого з них, зухвалим школярем перед цiлою кiмнатою нудних, педантичних училок. – Ви ж молодi. У вас добре розвинена уява. Якого бiса ви всi строчите про чорних матерiв-одиначок та торчкiв iз Глазго, i всюди щедро пхаете слово «бльо»? – Але сер, це ж ви дали таке завдання. Йому не вдалося вiдволiкти войовничу дiвчину. Вона дивилася на нього, стискаючи тоненькими пальцями зневажене оповiдання. – До бiса завдання! – весело вигукнув вiн. – Ви ж пишете не тому, що хтось дае вам завдання. Ви пишете тому, що не можете не писати, або тому, що сподiваетеся: хтось це почуе, чи тому, що писання допоможе вам владнати якусь внутрiшню травму, або ж вiдновити щось… Акцентуючи цi слова, вiн щосили ляпнув по важкiй повстянiй торбi, i звiдти почувся дзенькiт пляшок – цей звук нi з чим не сплутаеш. Деякi студенти обмiнялися поглядами. Джей повернувся до класу спиною. Його не покидало вiдчуття, що вiн марить. – Тiльки-от менi цiкаво, де ж магiя? – спитав вiн. – Де килими-лiтуни, де гаiтянське вуду, де самотнi стрiльцi й прип’ятi до залiзничних колiй оголенi дами? Де iндiанськi слiдопити й чотирирукi богинi, де пiрати й велетенськi мавпи? Де в бiса космiчнi прибульцi? Запала тривала тиша. Студенти не зводили з нього очей. Дiвчина затиснула свое завдання так мiцно, що аркушi зiм’ялися в ii кулацi. Обличчя в неi сполотнiло. – Та ви ж п’яний, як чiп, так? – ii голос тремтiв вiд лютi й вiдрази. – Тому ви так зi мною поводитеся. Тому що ви налигалися. Джей укотре розреготався. – Дозволю собi процитувати чи то Черчiля, чи когось такого – я, може, й п’яний, а ти й на ранок зостанешся потворою. – Бля, та пiшов ти! – кинула вона йому в обличчя, цього разу вимовивши це слово як треба, i покрокувала до дверей. – До бiса тебе й твiй семiнар! Я все розповiм декановi! Якусь мить iй услiд бринiла тиша. Потiм покотився шепiт. Вiн затопив кiмнату. Джей не одразу зрозумiв, чи то були справжнi звуки, чи лише плiд його уяви. Повстяна торба дзвенiла й торохтiла, гримiла й пiдстрибувала. Звук, уявний чи нi, заповнив собою весь простiр. Аж тут Сорочка «Байрон» пiдвiвся й зааплодував. Декiлька студентiв обережно глянули на нього й приедналися. До них доедналися ще декiлька. Незабаром половина аудиторii була на ногах, i бiльшiсть плескала в долонi. Вони продовжували аплодувати, а Джей пiдхопив свiй повстяний лантух, пiдiйшов до дверей, прочинив iх, вийшов з кiмнати й обережно причинив дверi за собою. Аплодисменти потроху вщухали, якiсь голоси бурмотiли щось нiякове. Зсередини повстяноi торби долетiв дзенькiт пляшок. Поряд зi мною Особливi, виконавши свою мiсiю, пошепки дiлилися таемницями. 10 Пог-Гiлл, липень 1975 року Пiсля того епiзоду вiн ще не раз приiздив у гостi до Джо, хоча так i не змiг полюбити його вино. Коли хлопець приiздив, Джо анiтрохи не дивувався, а просто приносив пляшку лимонаду, наче й чекав на нього. Про оберiг вiн теж не питав. Джей раз по раз у нього допитувався зi скептицизмом людини, яка потай хоче, щоб ii таки переконали, але старий уникав прямоi вiдповiдi. – Магiя, – пояснював вiн, пiдморгуючи, i в такий спосiб натякаючи, що це – жарт. – Навчився в однiеi панi з Пуерто Круз. – Я думав, це було на Гаiтi, – переривав його Джей. Джо стенав плечима. – Яка рiзниця, – байдуже вiдповiдав вiн. – Воно ж спрацювало. Джей мусив визнати, що таки спрацювало. Але ж то лише травки, правда? Травки й палички, загорнутi в ганчiрку. Та все ж ця штука зробила його… Джо усмiхнувся. – Гей, хлопче! Невидимим ти не став. Вiн вiдсунув дашок кепки вiд очей. – А як же тодi? Джо глянув на нього. – Деякi рослини мають певнi властивостi, так? – промовив вiн. Джей кивнув. – Аспiрин. Наперстянка[15 - Наперстянка (лат. digitalis) – лiкарська рослина, яка широко використовуеться для виготовлення лiкiв вiд серцево-судинних захворювань.]. Хiнiн. У стародавнi часи iх також назвали б магiею. – Але ж це лiки. – Нехай так. Але декiлька сторiч тому мiж магiею й медициною не було нiякоi рiзницi. Люди просто щось знали. У щось вiрили. Наприклад, що вiд зубного болю потрiбно жувати гвоздику, а вiд болю в горлi – блошину м’яту, або що гiлочки горобини вiдганяють злих духiв. Джо поглянув на хлопця, нiби перевiряючи, чи не глузуе той iз нього. – Вся справа у властивостях, – повторив вiн. – Якщо багато подорожуеш i вмiеш вiдкривати розум новому, то й багато чому навчишся. Джей так i не зрозумiв, чи Джо справдi в це вiрив, а чи його епiзодичне сприйняття магii було частиною хитромудрого плану, як його ошукати. Звiсно, стариганю подобалося шуткувати. Його веселило Джееве невiгластво у садiвництвi, й декiлька тижнiв вiн морочив хлопцевi голову, стверджуючи, що невинний кущ лемонграсу – то насправдi макаронне дерево, навiть показував йому блiдi м’якi паростки «спагетi», що проклюнулися мiж тонким, як папiр, листям; або що величезний борщовик може витягти iз землi корiння й ходити на ньому, наче трифiд[16 - Вигадана хижа рослина з роману Дж. Вiндема «День трифiдiв» (1951).]; або що мишi чудово ловляться на валерiану. Джей був довiрливий, а Джо щоразу вигадував новi способи його обдурити. Але в дечому вiн був абсолютно щирий. Можливо, стiльки рокiв переконуючи iнших, вiн i сам повiрив у власнi вигадки. Його життя визначали ритуали й забобони, бiльшiсть iз яких вiн почерпнув з пошарпаного «Травника Калпепера»[17 - Нiколас Калпепер – англiйський ботанiк i фармацевт XVII сторiччя, який описав лiкувальнi властивостi близько 400 рослин.], що незмiнно лежав бiля його лiжка. Лоскотав помiдори, щоб змусити iх рости. Нiколи не вимикав радiо, стверджуючи, що рослини мiцнiшають пiд музику. Вони вiддавали перевагу «Радiо 1» – Джо був переконаний, що цибуля-порей стае аж на два дюйми вищою на хвилi передачi «Вибiр молодi з Едом Стюартом», та й сам вiн, зайнятий працею, пiдспiвував «Королевi диско»[18 - «Disco Queen» – пiсня британського гурту «Hot Chocolate».] та «Пiдтримай свого чоловiка»[19 - «Stand by Your Man» – кантрi-балада, вiдома у виконаннi Теммi Вайнет.] голосом пiдстаркуватого естрадника, що урочисто лунав над кущами порiчок, поки Джо займався збором ягiд та обрiзкою. Вiн завжди саджав на молодий мiсяць, а врожай збирав на повний. У теплицi в нього висiв мiсячний засiвний календар, кожний день у якому був позначений десятком рiзних кольорiв: коричневий – для картоплi, жовтий – для пастернаку, помаранчевий – для моркви. Поливав, обрiзав дерева i обирав мiсця для нових саджанцiв вiн також за астрологiчним розкладом. Найкумеднiше те, що сад за такого ексцентричного планування просто буяв: там рядком росла добiрна й пишна капуста й рiпа, солодка й соковита морква, в якiй дивним чином не заводилися слимаки, а у дерев гнулися гiлки пiд вагою яблук, груш, слив та вишень. До гiлок були скотчем примотанi яскравi штуки, на вигляд – схiдного походження, що мали берегти фрукти вiд птахiв. Астрологiчнi символи, старанно викладенi на гравiйних дорiжках iз кольорового скла та глиняних уламкiв, облямовували клумби. В обiйстi Джо китайська медицина кумалася з англiйським фольклором, а хiмiя – iз мiстицизмом. Тож Джей мiг у все це повiрити. Вiн i вiрив. Коли тобi тринадцять, будь-що видаеться цiлком iмовiрним. Джо називав це буденною магiею. Дилетантською алхiмiею. Нiякоi метушнi, жодних феерверкiв. Просто сумiш трав i корiнцiв, зiбраних у пору сприятливого розташування планет. Пошепки вимовлена примова, намальований у повiтрi магiчний знак, який пiдгледiв у циган в однiй зi своiх подорожей. Можливо, у щось бiльш ексцентричне Джей i не повiрив би. Та, попри своi сумнiви чи, може, навiть завдяки iм, вiн бачив у Джо щось дуже заспокiйливе, якесь внутрiшне умиротворення, яке огортало його i викликало у хлопця цiкавiсть i певнi заздрощi. Джо здавався таким супокiйним – сам-один у невеличкому будиночку, в оточеннi рослин, – проте в ньому жило незвичайне вiдчуття дива та радiсне зачудування свiтом. Вiн не здобув майже нiякоi освiти, адже кинув школу у дванадцять рокiв заради роботи на шахтi, але при цьому був невичерпним джерелом iнформацii, життевих оповiдок та фольклору. Лiто минало, i Джей усе частiше й частiше заходив у гостi до Джо. Той нiколи нiчого не питав, але дозволяв Джеевi базiкати, поки сам працював у саду або на самозахопленiй дiлянцi понад залiзницею; час вiд часу киваючи, щоб показати, що вiн чув, що вiн уважно слухае. Вони частувалися шматами фруктового пирога i товстими сандвiчами з беконом та яйцем – Джо не визнавав нiяких хлiбцiв «Трiмбл» – i кухлями пили мiцний солодкий чай. Час вiд часу Джей приносив цигарки, солодощi та журнали, i Джо приймав цi подарунки без особливоi вдячностi й без здивування, так само, як i присутнiсть хлопця. Трохи вгамувавши нiяковiсть, Джей навiть прочитав йому декiлька своiх оповiдань, якi старий вислухав з урочистим i, як видалося, схвальним мовчанням. Коли ж Джей був не у балакучому настроi, Джо розповiдав йому про себе, про роботу в шахтах i про те, як вiн пiд час вiйни поiхав до Францii, де iх розквартирували в Дьеппi на пiв року, а потiм граната вiдiрвала йому два пальцi на руцi – при цьому пошкоджена кiнцiвка крутилася, наче жвава морська зiрка, – i про те, як потiм, будучи непридатним до вiйськовоi служби, вiн повернувся у копальнi й гарував там шiсть рокiв, аж поки не дременув на вантажному суднi до Америки. – Бо з-пiд землi, хлопче, багато свiту не побачиш, а менi завше хотiлося подивитись, що у свiтi е. А ти сам багато подорожував? Джей розповiв йому, що двiчi був у Флоридi з батьками, а також iздив на канiкули на пiвдень Францii, на Тенерифе та в Алгарве[20 - Провiнцiя на пiвднi Португалii.]. Джо зневажливо пирхнув. – Я тобi про справжнi подорожi, малий. Не про цей мотлох iз турагентських брошур, а про справжнi пригоди. Паризький Новий мiст вранiшнiм ранком, коли там немае нiкого, крiм волоцюг, що вилазять з-пiд мосту та з метро, i на водi виблискують сонячнi променi. Нью-Йорк. Централ-парк весною. Рим. Острiв Вознесiння. Перехiд через iталiйськi Альпи на вiслюку. Вiдплиття з Криту на човнi зеленяра. Пiшки по Гiмалаях. Частування рисом на листi у храмi Ганешi[21 - Слоноголовий бог удачi й мудростi в iндуiзмi.]. Шквал бiля берегiв Новоi Гвiнеi. Весна у Москвi, i з-пiд талого снiгу проступае все зимове собаче гiвно. Очi в нього заблищали. – Я все це бачив, хлопче, – промовив вiн. – І ще багато чого. Я дав собi обiцянку, що побачу геть усе. Джей вiрив йому. На стiнах у нього висiли географiчнi карти, пiдписанi кривим почерком. У них були встромленi рiзнокольоровi шпильки, що позначали вiдвiданi мiсця. Джо розповiдав iсторii про токiйськi борделi й тайськi святилища, про райських птахiв, гiгантськi дерева баньяну i про стоячi каменi на краю свiту. У великiй шафi для спецiй поруч iз його лiжком зберiгалося безлiч насiння, дбайливо загорнутого в конвертики з газетного паперу, надписанi дрiбними охайними лiтерами: tuberosa rubra maritima, tuberosa panax odarata, тисячi й тисячi картоплин у маленьких вiддiленнях, а з ними й морква, гарбузи, помiдори, артишоки, порей (самоi тiльки цибулi триста видiв), шавлiя, тим’ян, солодкий бергамот – приголомшлива, коштовна колекцiя лiкарських рослин та городини, зiбрана пiд час його подорожей – кожне позначене, запаковане й готове до висаджування. За словами Джо, деякi з цих рослин уже вимерли в дикiй природi, а iхнi властивостi забули всi, крiм дрiбки експертiв. Із мiльйонiв видiв фруктiв та овочiв, якi коли-небудь росли на землi, дотепер вирощують лише декiлька десяткiв. – В усьому винне оте iнтенсивне фермерство, – примовляв вiн, спираючись на свою лопату i ковтаючи чай iз кухля. – Спецiалiзацiя вбивае рiзноманiтнiсть. До того ж, людям воно й непотрiбне. Вони хочуть, щоб усе було однаково. Кругленькi червонi помiдорчики, i iх не хвилюе, що iснують же й довгi жовтi, значно смачнiшi. Але ж червонi на поличках видаються привабливiшими. Вiн рукою обвiв дiлянку, вказуючи на охайнi ряди овочiв уздовж залiзничного насипу, саморобний парник у занедбанiй будцi сигнальника, фруктовi дерева, що росли, спираючись на мур. – Тут ростуть такi екземпляри, якi не побачиш бiльше нiде в усiй Англii, – стиха промовив вiн. – А в моiй скринi е таке насiння, якого немае бiльше нiде в свiтi. Джей зачудовано слухав його. Ранiше йому не випадало цiкавитися рослинами. Вiн навряд чи змiг би вiдрiзнити яблуко «Греннi Смiт»[22 - Сорт зелених яблук, виведений в Австралii у 1868 р.] вiд «Ред делiшес»[23 - Сорт червоних яблук, виведений у 1880 р. у США.]. Звiсно, вiн знав картоплю, але балачки Джо про синi хмiль-яблука та бульби сорту «Рожева шишка» виходили за межi його розумiння. Вiд самоi думки про те, що тут е таемниця, що дещо загадкове й напiвзабуте росте просто бiля насипу, а старий – единий хранитель, запалювала Джея нечуваним ентузiазмом. Авжеж, це було пов’язано з Джо. З його iсторiями. З його спогадами. З самою енергiею цього чоловiка. Вiн раптом побачив у Джо те, чого нiколи не бачив в iншiй людини. Покликання. Цiлеспрямованiсть. – Чому ти повернувся, Джо? – якось спитав його хлопець. – Пiсля всiх подорожей, чому ти опинився тут? Джо серйозно поглянув на нього з-пiд дашка свого шахтарського кашкета. – Бо це – частина мого плану, хлопче, – одказав вiн. – Я не збираюся стирчати тут цiле життя. Одного дня я вирушу звiдси. Незабаром. – Куди? – Зараз покажу. Вiн засунув руку в кишеню сорочки й витяг засмальцьоване шкiряне портмоне. Вiдкривши його, розгорнув вирiзану з кольорового журналу фотографiю, намагаючись не розiрвати ii по затертих до бiлого лiнiях згину. На фото був зображений будинок. – Що це? – глипнув на фотографiю Джей. Картинка була доволi ординарною – великий будинок, зведений з блiдо-рожевого каменю, перед ним – смуга землi, на якiй щось росте впорядкованими рядами. Джо розгладив вирiзку. – Це мое чатто, малий, – промовив вiн. – У Бордо, у Францii. Мое власне чатто з виноградником та столiтнiм садом, де ростуть персики, грушi, яблука й мигдаль. – Очi в нього заблищали. – Коли зберу достатньо грошви, я його придбаю – п’яти тисяч вистачить – i робитиму найкраще вино на всьому пiвднi. «Чатто Кокс, 1975 року». Звучить? Джей розглядав його з сумнiвом. – У Бордо сонячно цiлий рiк, – iз усмiшкою пояснив Джо. – Апельсини в сiчнi. Персики завбiльшки з крикетний м’яч[24 - Середнiй дiаметр крикетного м’яча – 22,5 см.]. Оливи. Кiвi. Мигдаль. Динi. І простiр. Багато миль садiв i виноградникiв, а земля дешевша за грязюку. Грунт масний, наче фруктовий пирiг. Красуньки чавлять виноград босими ногами. Рай на землi. – П’ять тисяч фунтiв – то чималi грошi, – стурбовано промовив Джей. Джо у вiдповiдь постукав пальцем по кiнчику носа. – Я туди таки доберуся, – утаемниченим тоном запевнив вiн. – Якщо чогось дуже кортить, то завше це здобудеш. – Але ж ти навiть французькоi не знаеш. У вiдповiдь Джо раптом вибухнув тирадою якоюсь незрозумiлою тарабарською мовою, яку Джей нiколи навiть не чув. – Джо, я вчу французьку в школi, – попередив вiн. – І це зовсiм не схоже на… Старий поблажливо глянув на хлопця. – Це дiалект, малий, – пояснив вiн. – Перейняв його вiд циган у Марселi. Повiр, я добре туди впишуся. Вiн обережно згорнув фотографiю i заховав у портмоне. Джей здивовано глипнув на нього, тепер повнiстю переконаний. – Колись ти побачиш, що я маю на увазi, хлопче, – сказав вiн. – Чекай-но. – Можна менi з тобою? – спитав Джей. – Вiзьмеш мене? Джо замислився, схиливши голову набiк. – Може, й вiзьму, якщо захочеш приiхати. Чому б нi. – Обiцяеш? – Гаразд, – усмiхнувся вiн. – Обiцяю. Кокс i Макiнтош, найкращi винороби регiону Бордо. Як тобi таке? Вони випили за свою мрiю теплого ожинового вина 73-го року. 11 Лондон, весна 1999 року Коли Джей нарештi дiстався до «Спайз», вечiрка була в розпалi. Чергова лiтературна презентацiя Керрi, похмуро подумав вiн. Знудженi журналiсти, дешеве шампанське i завзята молодь бiгае на пальчиках перед такими ж старими пердунами, як i вiн сам. Керрi нiколи не набридають такi заходи, i вона шпурляе iмена, наче конфеттi – Жермен, Вiлл, Юен, – перебiгаючи вiд одного престижного гостя до iншого з ревнiстю верховноi жрицi. Джей щойно зрозумiв, як же вiн ненавидить усе це. Забiгши додому тiльки щоб схопити декiлька речей, вiн побачив, що на автовiдповiдачi несамовито блимае червоний вогник, але не став прослуховувати повiдомлення. Пляшки у повстянiй торбi поводилися цiлком сумирно. Це вiн зараз бурлив, тремтiв i розхитувався – одноi митi бадьорий, а iншоi – уже з очима на мокрому мiсцi. Порпався у своiх речах, наче злодiй; боявся, що якщо зупиниться бодай на секунду, то втратить темп i знову апатично звалиться у свое минуле життя. Увiмкнув радiо i знову натрапив на ретро-станцiю – «Пiд вiтрилом»[25 - «Sailing» – композицiя Рода Стюарта з альбому «Atlantic Crossing» (1975 р.).] у виконаннi Рода Стюарта, одна з улюблених пiсень Джо – «завше нагадуе менi про тi часи, коли я подорожував, малий», – вiн слухав i набивав одяг у торбу, поверх мовчазних пляшок. Дивно, що вiн захотiв узяти з собою так мало речей. Друкарську машинку. Незавершений рукопис «Вiдважного Кортеса». Кiлька улюблених книжок. Радiоприймач. І, звiсно ж, Особливих вiд Джо. Ще одне iмпульсивне рiшення, подумалось йому. Вино не вартувало й ламаного шеляга, пити його було неможливо. Та вiн усе одно не мiг позбутися вiдчуття, що цi пляшки мiстили щось дуже йому потрiбне. Без чого вiн не може обiйтися. «Спайз» нiчим не вiдрiзнявся вiд багатьох iнших лондонських клубiв. Мiняються назви й оздоблення, але сутнiсть у таких мiсць одна: прилизанiсть, гучнiсть i бездушнiсть. До опiвночi бiльшiсть гостей покине своi претензii на iнтелектуалiзм i стане до серйозноi справи – напиватися, вихвалятися одне перед одним або обливати помиями конкурентiв. Вилiзаючи iз таксi з повстяною торбою через плече та валiзкою в руцi, Джей раптом збагнув, що забув узяти запрошення. Пiсля короткоi сварки зi швейцаром вiн усе ж спромiгся передати Керрi звiсточку, i вона з’явилася кiлька хвилин по тому, вдягнена у сукню вiд «Гоуст»[26 - «Ghost London» – британський виробник жiночого одягу вiльного стилю.], iз крижаною посмiшкою на губах. – Усе гаразд! – кинула вона швейцаровi. – Просто вiн нiкчема, от i все. Їi зеленi очi уважно розглядали Джея, фiксуючи джинси, плащ i повстяну торбу. – Бачу, ти знехтував Арманi, – завважила вона. Ейфорiя вже зникла, залишивши по собi похмiльний присмак, та Джей зi здивуванням помiтив, що його рiшучiсть нiде не дiлася. Дотик до повстяноi торби заспокоював, i вiн учепився в неi, нiби переконуючись у ii справжностi. Всерединi тихенько дзенькнули пляшки. – Я придбав будинок, – сповiстив Джей, простягаючи зачовгану брошуру. – Подивись, Керрi, це ж шато Джо. Я придбав його сьогоднi вранцi. Я його впiзнав. Пiд цим незмигним поглядом зелених очей вiн почувався, наче дитина. Чого це вiн вирiшив, що вона зрозумiе? Вiн i сам не розумiв свiй iмпульс. – Вiн зветься Шато Фудуен, – додав Джей. Керрi зиркнула на нього. – Ти придбав будинок. Вiн кивнув. – Що значить – ти придбав будинок? – не вiрячи своiм вухам, перепитала вона. – Сьогоднi? Вiн знову кивнув. Хотiлося розповiсти так багато всього. Вiн сказав би iй, що це – доля, це – магiя, яку вiн намагався вловити добрячих двадцять рокiв. Хотiв пояснити про брошуру, i про гру сонячного променя, i як фотографiя наче наскочила на нього зi сторiнки. Хотiв розказати, як раптово ухвалив тверде рiшення, адже то будинок обрав його, а не навпаки. – Не може бути, щоб ти купив будинок, – Керрi й досi нiяк не хотiла цьому вiрити. – Облиш, Джею, та ти годинами ремигаеш, перш нiж купити хоча б сорочку. – Це зовсiм iнше. Це було схоже на… Джей намагався висловити, як же то насправдi було. Безпомилкове вiдчуття, всеохопне розумiння, що вiн неодмiнно мае цим заволодiти. Вiн не вiдчував такого з пiдлiткових часiв. Усвiдомлення, що життя буде неповноцiнним без цього безмежно жаданого, чарiвного, тотемного предмета – рентгенiвських окулярiв, перебивних картинок з «Янголами Пекла»[27 - «Hell’s Angels» – один iз найбiльших у свiтi мотоклубiв, що об’еднуе байкерiв iз 40 краiн.], квитка у кiно, нового сингла модноi групи – впевненiсть, що володiння ним змiнить геть усе, а якщо вiн з’явиться в кишенi – постiйне обмацування, перевiряння, знову обмацування. Дорослi такого не вiдчувають. Для них це надто грубо, надто примiтивно. Вiн iз подивом усвiдомив, що вже двадцять рокiв нiчого собi не жадав. – Це нiби я знову повернувся на Пог-Гiлл, – пояснив вiн, знаючи, що вона не зрозумiе. – Так, нiби останнiх двадцяти рокiв зовсiм не було. Керрi дивилася на нього без жодних емоцiй. – Не вiриться, що ти придбав будинок iз чистоi забаганки, – озвалася вона. – Інша справа – авто. Або мотоцикл. Якщо подумати, це цiлком на тебе схоже. Великi iграшки для великого хлопчика. Але ж будинок? – вона спантеличено потрясла головою. – Що ти будеш з ним робити? – Житиму там, – чесно вiдповiв Джей. – Працюватиму. – Але ж вiн десь у Францii, – вона перейшла на роздратований вереск. – Джею, я не можу дозволити собi тижнями стирчати у Францii. Наступного мiсяця починаються зйомки нового сезону. У мене надто багато обов’язкiв. Там бодай е аеропорт десь поряд? Вона замовкла. Їi погляд ковзав по повстянiй сумцi, валiзi, дорожньому одязi – вона нiби вперше побачила все це. Мiж ii вигнутих дугою брiв залягла зморшка. – Послухай, Керрi… Вона по-командирськи пiдняла руку. – Їдь додому, – наказала вона. – Ми не можемо обговорювати все просто тут. Їдь додому, Джею, вiдпочинь, i поговоримо про все, коли я повернусь. Гаразд? Вона зараз говорила, обережно пiдбираючи слова, нiби зi знервованим манiяком. Джей похитав головою. – Я не повернуся додому, – сповiстив вiн. – Менi потрiбно на деякий час поiхати звiдси. Я прийшов попрощатися. Навiть тепер Керрi не продемонструвала нiякого подиву. Було роздратування. Мало не злiсть. Та все ж вона зберiгала спокiй та впевненiсть у своiх переконаннях. – Ти знову налигався, Джею, – констатувала вона. – Забрав собi в голову казна-що. Прийшов до мене з цiею божевiльною iдеею про другий будинок, а коли я не танцюю вiд радостi… – Це не про другий будинок. Його тон здивував iх обох. Вiн сказав це дуже рiзко. – І що це в бiса означае? – загрозливо спитала вона. – Це значить, що ти мене не слухаеш. Гадаю, ти взагалi не слухала, що я тобi кажу. – Джей зробив паузу. – Ти завжди торочиш менi, що треба вирости, думати своею головою, вiдпустити минуле. Але при цьому ти радо тримаеш мене на прив’язi бiля свого будинку, щоб я в усьому залежав вiд тебе. У мене немае нiчого свого. Контакти, друзi – вони всi твоi, а не моi. Ти навiть наказуеш менi, що вдягти. У мене е грошi, Керрi, в мене е книжки, я бiльше не голодую в мансардi, як колись. Керрi вiдповiла весело, навiть поблажливо. – Он воно що! У нас тут декларацiя про незалежнiсть! – Вона дзьобнула його поцiлунком у щоку. – Гаразд. Я розумiю, що ти не хочеш iти на вечiрку, i прошу вибачення, що не помiтила цього вранцi. Добре? Вона поклала руку йому на плече i посмiхнулася. Фiрмовою посмiшкою Керрi О’Нiл. – Прошу. Вислухай мене. Лише раз. Цiкаво, чи Джо вiдчував те ж саме. Значно легше втiкати мовчки, уникаючи звинувачень, слiз, сумнiвiв. Уникаючи вiдчуття провини. Але вiн чомусь не мiг учинити так iз Керрi. Вiн знав, що вона його вже не кохае. Якщо взагалi колись кохала. А втiм, вiн не мiг заподiяти iй таке. Мабуть, тому, що по собi знав, як це вiдчуваеться. – Спробуй зрозумiти. Це мiсце… – його жест охопив клуб, залиту неоновим свiтлом вулицю, низьке небо i весь задушливий, темний, зловiсний Лондон пiд ним. – Менi тут бiльше нема чого робити. Коли я тут, то не можу нормально мислити. Я увесь час чекаю, що щось станеться, буде якийсь знак… – На бога, ти ще така дитина! – раптово розлютилась вона. І верескливо зацвiрiнькала, наче сердита пташка. – Оце i е твое виправдання? Якась iдiотська тривога? Якби ти менше рюмсав за тим старим сучим сином Джо Коксом, а бiльше шукав можливостей змiнитися, якби ти тiльки взяв на себе вiдповiдальнiсть, а не виглядав знаки й прикмети… – Та я ж це й роблю, – перервав вiн ii. – Беру на себе вiдповiдальнiсть. Роблю те, що ти менi завжди казала робити. – Але не тiкати до Францii! – судячи з голосу, тепер вона була на межi панiки. – Не в такий спосiб! Ти ж усiм завдячуеш менi! Без мене ти б i двох хвилин не протримався! Я знайомила тебе з потрiбними людьми, використовувала своi контакти. Ти був лише автором однiеi книжки, збитим льотчиком, фальшивкою… Джей холоднокровно дивився на неi. Дивно, вiдсторонено подумав вiн, як швидко богемна жiнка з хлопчачою стрижкою перетворюеться на убогу посереднiсть. Їi червонi вуста злобно скривились. Очi звузилися до мiсяцеподiбних шпаринок. Його огорнула така знайома й визвольна злiсть – i вiн засмiявся. – Не кажи дурниць, – одказав вiн. – Вигода була взаемною. Тобi ж подобалося згадувати мое iм’я на вечiрках, так? Я для тебе був аксесуаром. З яким приемно з’явитися на люди. Щось на кшталт читання вiршiв у метро. Люди бачили тебе зi мною i думали, що ти справжня iнтелектуалка, а не медiйна вискакуля без жодноi власноi думки в головi. Вона втупилась у нього iз сумiшшю подиву й лютi, широко розплющеними очима. – Що?! – Прощавай, – вiн повернувся, щоб пiти. – Та як ти смiеш повертатися до мене спиною! – зашипiла вона. – Дуже приемно було користуватися моiми зв’язками, коли я була тобi потрiбна. Як ти смiеш розвертатися й казати, що йдеш, не давши менi належного пояснення! Якщо тобi потрiбен особистий простiр, скажи про це. Котись у свое французьке шато, якщо ти цього хочеш, бовтайся в повiтрi, якщо вже так судилося. – Раптом вона зупинила на ньому пильний погляд. – Це вона? Це нова книжка? – Тепер у голосi вiдчувалися голоднi нотки, а злiсть перетворилася на схвильованiсть. – Якщо це так, Джею, ти маеш менi сказати. Ти менi винен. Пiсля всiх моiх… Джей глянув на неi. Простiше погодитися, подумав вiн. Дати iй щось, що вона зрозумiе i за що, може, пробачить. – Не знаю, – нарештi промовив вiн. – Не думаю. Повз них саме iхало таксi, i Джей зупинив його, кинув речi на задне сидiння й залiз усередину. Керрi заволала вiд вiдчаю i ляснула по вiкну авто, наче то було його обличчя. – Що ж, уперед! Втiкай! Ховайся! Ти такий самий, як i вiн – боягуз! Тiльки це й умiеш! Джею! Джею! Коли таксi м’яко вiд’iхало вiд узбiччя, Джей усмiхнувся i сперся на повстяну торбу. На шляху до аеропорту ii вмiст видавав тихеньке погiдне дзеленчання. 12 Пог-Гiлл, лiто 1975 року Лiто поволi собi котилося, i Джей дедалi частiше заглядав до провулка Пог-Гiлл. Джо нiби був радий його бачити, але нiколи не питав, якщо той пропадав, i хлопець цiлими днями сидiв у засiдцi бiля каналу або залiзничного насипу, непевно оглядаючи свою територiю, постiйно чигаючи на Зета i його друзяк. Схованка бiля шлюзу стала небезпечною, тож вiн витяг скарбничку iз заглиблення в насипi й почав шукати надiйнiше мiсце. Нарештi знайшов його в авторозвалюсi на звалищi – приладнав коробку за допомогою скотчу до прогнилого бензобака. Джеевi подобалася ця трухла машина. Прихований вiд свiту пишною зелениною, вiн годинами валявся на единому вцiлiлому сидiннi, вдихаючи затхлий запах староi шкiри. Раз чи двiчi вiн чув голоси Зета й компанii, але, зiгнувшись у низькому салонi авта, затиснувши в кулаку оберiг Джо, був у повнiй безпецi – треба було зiткнутися з ним нiс до носа, щоб нарештi помiтити. Вiн спостерiгав i прислуховувався, отримуючи задоволення вiд шпигування за своiми ворогами. У такi митi вiн беззастережно вiрив у силу оберега. Коли лiто майже добiгло кiнця, Джей усвiдомив, що полюбив Кiрбi Монктон. Попри свiй опiр, вiн знайшов тут те, чого не мав бiльше нiде. Липень i серпень проплили повз, наче грацiйнi бiлi шхуни. Вiн став приходити на Пог-Гiлл мало не щодня. Інодi вони з Джо залишалися самi, але значно частiше поряд були вiдвiдувачi, сусiди, друзi, хоча Джо не справляв враження сiмейноi людини. Джей iнколи ревнував Джо i обурювався, що той проводить час iз iншими, аде старий завжди радо вiтав усiх, роздаючи направо й налiво ящики фруктiв зi своеi дiлянки, оберемки моркви, мiшки картоплi: тому – пляшку ожинового вина, iншому – рецепт зубного порошку. Вiн гендлював приворотним зiллям, чайними сумiшами та сухими парфумами. Люди приходили до нього начебто по овочi та фрукти, але залишались у якихось таемних справах, перешiптувались iз Джо i незрiдка йшли iз невеличкими пакуночками в обгортковому паперi або з клаптем фланелi у жменi чи в кишенi. Платнi вiн нiколи не просив. Інодi вiдвiдувачi приносили йому щось взамiн: хлiбину-другу, домашнiй пирiг, цигарки. Джеевi кортiло дiзнатися, де Джо брав грошi i звiдки мають з’явитися п’ять тисяч фунтiв на омрiяне шато. Та коли вiн згадував про фiнанси, старий лише смiявся. Із наближенням вересня кожен день набував особливого щемкого значення й статусу мiфу. Охоплений ностальгiею, Джей гуляв уздовж каналу. Вiн пригадував те, що Джо розповiдав йому пiд час тривалих бесiд бiля кущiв порiчки, i прокручував у головi перед сном. Хлопець годинами крутив педалi спустошеними, але такими рiдними дорогами i вдихав тепле, закопчене повiтря. Пiднявся на пагорб Верхнього Кiрбi, оглянув звiдти пурпурово-чорний простiр Пеннiнських гiр i пошкодував, що не може лишитися тут назавжди. А Джо нiби й у вус не дув. Вiн поводився як завжди: збирав плоди й складав iх у ящики, варив варення з падалиць, знаходив дикi трави i рвав iх на повний мiсяць, збирав чорницю на болотах та ожину бiля залiзничного насипу, готував чатнi[28 - Традицiйний iндiйський соус з овочiв та/або фруктiв.] з помiдорiв, пiкулi з цвiтноi капусти, саше з лаванди вiд безсоння, гаультерiю[29 - Рослина родини вересових.] для швидкого загоення, робив на зиму закрутки – гострi перчики в олii з розмарином та мариновану цибулю. Звiсно, ще ж було вино. Протягом усього лiта Джей нюхав запахи бродiння, ферментацii та визрiвання вина. Тут виробляли будь-якi види вина: бурякове, з горохових стручкiв, малинове, бузинове, трояндове, хмiль-яблучне, сливове, з пастернаку, iмбирне, ожинове. Будинок перетворювався на винокурню, де на плитi кипiли чани з фруктами, на кухоннiй пiдлозi стояли великi оплетенi лозою бутлi в очiкуваннi, поки iх вмiст розiллють по пляшках, на мотузках сохли клаптi муслiну, що використовувались для процiджування, i всюди охайними рядами стояли готовi до вжитку сита, вiдра, пляшки, лiйки. Перепускний куб зберiгався у пiдвалi. Це була чимала мiдна штуковина, схожа на велетенський чайник – стара, але добре доглянута. У ньому Джо виганяв свiй «первак» – чистий алкоголь, що прошибав до сльози. Настоював на ньому лiтнi фрукти, а потiм розставляв у льосi ряди переливчастих пляшок. Вiн називав його картопляною горiлкою, хмiль-яблучним соком. Сiмдесят градусiв. Заливав ним фрукти й цукор в однаковiй пропорцii i отримував настоянки. Вишневу, сливову, порiчкову, чорничну. У тьмяному свiтлi льоху плоди забарвлювали алкоголь пурпуровим, червоним i чорним. Кожна сулiя була дбайливо пiдписана й датована. Цих запасiв жодна людина не спожила б за все життя. Та Джо на це не зважав; вiн i так роздавав переважну бiльшiсть своiх виробiв. Крiм вина та декiлькох ложок полуничного варення – намазати на вранiшнiй тост, – Джей нiколи не бачив, щоб Джо торкався тих чудернацьких закруток i настоянок. Хлопець припустив, що старий таки продае iх узимку, хоч вiн нiколи не бачив його за торгiвлею. Той переважно все роздавав задарма. У вереснi Джей повернувся до школи. Школа Мурлендз анiтрохи не змiнилася: там так само пахло пилом, дезiнфiкуючим засобом, полiролем i вiчним, незнищенним смородом кухнi. З розлученням батькiв усе якось владналося, пiсля численних слiзних дзвiнкiв матерi та поштових замовлень вiд Короля Хлiбцiв. Дивно, та вiн нiчого не вiдчував. Протягом лiта його лють перебродила на байдужiсть. Колишня злiсть видавалася йому тепер блазенством. Вiн писав Джо щомiсяця чи навiть частiше, хоч старигань не завдавав собi клопоту вчасно вiдповiдати на листи. Вiн виправдовувався, що не дуже здiбний до писання, тож обмежився рiздвяною листiвкою та парою рядкiв ближче до кiнця семестру. Джея не бентежила його мовчанка. Цього було достатньо, щоб знати, що вiн поряд. Наступного лiта Джей знову приiхав до Кiрбi Монктона. Вiн нiбито сам на цьому наполiг, але мiг заприсягнутися, що батьки потай вiдчули полегшення. У матерi в цей час були зйомки в Ірландii, а Король Хлiбцiв проводив лiто на своiй яхтi – подейкували, що в компанii молодоi моделi на iм’я Кандiда. Тож Джей утiк до Пог-Гiлл, навiть не озираючись. 13 Париж, березень 1999 року Джей усю нiч протирлувався в аеропорту Шарля де Голля. Навiть подрiмав на одному з рельефних помаранчевих лежакiв, але був надто збудженим, щоб справдi розслабитися. Здавалося, його сповнюе невичерпна енергiя, а об ребра б’еться електрична куля. Вiдчуття дивним чином загострилися. Запахи – хлорка, пiт, цигарковий дим, парфуми, вранiшня кава – накочували хвилями. О п’ятiй ранку вiн вирiшив припинити спроби заснути i пiшов до кафетерiю. Там замовив еспресо, пару круасанiв i квадратик шоколаду «Пулен». Перший швидкий поiзд на Марсель вiдходив о десять на сьому. Звiдти бiльш повiльний потяг вiдвезе його до Ажена[30 - Адмiнiстративний центр департаменту Ло-i-Гаронна у Францii.], а там вiн вiзьме таксi до… до речi, де це? Мапа у брошурi була дуже приблизною, тож вiн сподiвався з’ясувати точнiший напрямок уже в Аженi. До того ж уся ця подорож виявилася дуже приемною – розмитий вiд швидкостi пейзаж за вiкном, i вже скоро вiн опиниться у мiсцi, яке для нього поки що – хрестик на картi. Нiби, скуштувавши вина Джо, вiн сам змiг стати ним – видряпувати маршрут хрестиками на картi, змiнювати власну особистiсть на догоду своiм забаганкам. Водночас вiдчував, нiби йому стало легше, бо звiльнився вiд болю i злостi, якi так довго в собi носив – такий безглуздий баласт, так багато рокiв. «Якщо заiхати достатньо далеко, – любив говорити Джо, – всi правила втрачають чиннiсть». Тепер Джей починав розумiти, що той мав на увазi. Істина, вiрнiсть, справжнiсть. Цi речi, якi прив’язують нас до рiдних мiсць i облич, уже нiчого не важать. Вiн мiг бути будь-ким. Їхати будь-куди. В аеропортах, на вокзалах i автостанцiях можливо все. Нiхто не ставить питань. Люди стають майже невидимими. Просто ще один пасажир, один iз тисячi. Нiхто його не впiзнае. Нiхто тут i не чув про нього. У потягу вiн навiть подрiмав i бачив сон – навдивовижу правдоподiбний i яскравий – про те, як вiн у Нижньому Краi бiжить уздовж каналу й марно намагаеться наздогнати вантажний поiзд iз вугiллям. Невiдь-чому вiн дуже виразно побачив зношений метал ходових частин платформи. Вiдчув запах вугiльного пилу та староi колiсноi змазки. А на останнiй платформi побачив Джо – той сидiв на купi вугiлля, вдягнений в оранжеву шахтарську робу та кашкет машинiста Британськоi залiзницi. Джо махав йому на прощання, в однiй руцi тримаючи пляшку домашнього вина, а в другiй – карту свiту; вiн щось йому вигукував, але через вiдстань Джей так нiчого й не почув. Вiн прокинувся зi спраглим горлом за двадцять миль до Марселя, сiльськi пейзажi пробiгали повз нього блакитною стрiчкою з кольоровими розводами. Пiшов до мiнiбару по горiлку з тонiком i повiльно випив ii, потiм закурив цигарку. Вiн i досi розцiнював це як заборонену насолоду, в якiй вiдчуття провини переплiтаеться з радiсним збудженням – наче школу прогуляти. Вiдтак знову витяг iз кишенi брошуру. Непоправно зiм’ятий дешевий папiр уже почав розлазитися по мiсцях згину. Якусь мить вiн навiть був упевнений, що тепер почуватиметься iнакше, що вiдчуття обов’язковостi того, що з ним вiдбуваеться, щезло. Але воно нiкуди не дiлося. У повстянiй торбi Особливi бурмотiли й пiдсмiювались пiд стукiт колiс, i осад давнього лiта коливався в них, наче пурпуровий мул. Йому здалося, що потяг нiколи не доiде до Марселя. 14 Пог-Гiлл, лiто 1976 року Джо чекав на дiлянцi. Гримiло радiо, повiшене за мотузку на гiлку, i Джеевi було чутно, як вiн пiдспiвував хiт «Тiн Лiззi» «Хлопцi знову в мiстi»[31 - Ірландська рок-група, популярна у 1970–1980-х рр.] своiм чудернацьким голосом артиста мюзик-голу. Вiн стояв до хлопця спиною, нахилившись над грядкою Логановоi ягоди[32 - Гiбрид ожини й малини.] iз секатором у руцi; привiтав Джея, не обертаючись, так нiби той повсякчас i був тут. Джо постарiшав – перше, що спало Джеевi на думку; волосся пiд засмальцьованою кепкою порiдiшало, крiзь стару футболку вимальовувалися гострi гребенi його вразливого хребта; проте, коли старий повернувся, хлопець збагнув, що це той самий Джо – голубi очi й вишкiр, що бiльше личить пiдлiтковi, нiж шiстдесятип’ятирiчному чоловiковi. На шиi в нього висiв мiшечок iз червоноi фланелi. Пильнiше роздивившись дiлянку, Джей помiтив, що такий само талiсман прикрашав кожне дерево, кожен кущ, i навiть кути теплицi та власноруч змайстрованого холодного парника. Крихiтнi паростки були захищенi скляними банками та розрiзаними навпiл пластиковими пляшками вiд лимонаду, i на кожну була або прив’язана червона нитка, або намальована червоним фломастером цятка. Це, звiсно, мiг бути черговий жарт Джо на кшталт капкана на щипавок, шербетного дерева або прохання збiгати до пекарнi по жданики, але цього разу вигляд у нього був вельми зацькований i похмурий, як у людини, яку загнали в кут. Джей спитав його про обереги, очiкуючи, що вiн пiдморгне або вiджартуеться, але обличчя Джо залишалося непохитно серйозним. – Це захист, хлопче, – стиха промовив вiн. – Захист. Але хлопець далеко не одразу зрозумiв усю серйознiсть цих слiв. Лiто звивалося, наче курява на дорiжцi. Джей заiжджав до провулка Пог-Гiлл мало не щодня, а коли вiдчував потребу побути на самотi, то вiдправлявся до Нижнього Краю або до каналу. Там нiяких особливих змiн не вiдбулося. На звалищi з’явилися новi принади: поламанi холодильники, набитi лахмiттям торби, годинник у трiснутому корпусi, коробка розпатланих книжок у дешевих паперових обкладинках. Залiзниця також пiдкидала рiзноманiтнi скарби: газети, журнали, поламанi платiвки, фаянс, бляшанки, склотару. Вiн щоранку прочiсував колii i пiдбирав те, що здавалося йому цiкавим або цiнним, а потiм на задньому дворi будинку Джо дiлився з ним знахiдками. У Джо все йшло в дiло. Старi газети вiдправлялися до компостноi ями. За допомогою клаптiв старих килимiв вiн запобiгав поширенню бур’янiв на овочевих грядках. Пластиковими пакетами накривав гiлки фруктових дерев, захищаючи iх вiд птахiв. Показував, як робити захиснi ковпаки для молодих пагонiв iз нижньоi частини пластикових пляшок та виготовляти картоплесаджалки зi старих автомобiльних покришок. Якось вони декiлька годин по обiдi тягли викинутий морозильник угору насипом, щоб потiм перетворити його на холодний парник. Металобрухт та старi лахи складали в коробки, а потiм продавали лахмiтнику. Порожнi пластиковi вiдра та бляшанки вiд фарби перетворювалися на горщики для рослин. На знак вдячностi Джо розповiдав хлопцевi дещо про садiвництво. Джей потроху навчився вiдрiзняти розмарин вiд лаванди, лаванду вiд iван-зiлля, а iван-зiлля вiд шавлii. Навчився пробувати на смак грунт – покласти дрiбку пiд язик, наче розсмаковуеш вишуканий тютюн – так можна визначити кислотнiсть. Навчився втамовувати бiль голови розтертою лавандою, а бiль у шлунку – перцевою м’ятою. Навчився заварювати чай iз шоломницi й ромашки для кращого сну. Дiзнався, що на картопляних грядках слiд саджати нагiдки – так проженеш шкiдникiв; що з верхiвок кропиви можна варити ель, а якщо повз пролетить сорока – треба обов’язково схрестити пальцi, щоб не наврочити. Ясна рiч, старий iнодi не мiг утриматися вiд штукарства. Пiдсовував йому цибулинки нарцисiв замiсть цибулi чи пропонував посадити спiлi суницi на краю дiлянки – подивитися, чи проростуть. Та загалом вiн зберiгав серйознiсть – принаймнi так здавалося Джею – i насолоджувався новою роллю наставника. Можливо, вiн уже тодi вiдчував близькiсть кiнця, хоча Джеевi нiчого такого на думку не спадало – навпаки, то було його найщасливiше лiто, коли вiн сидiв на дiлянцi пiд звуки радiо, перебираючи коробки з барахлом, або допомагав Джо впоратися з овочерiзкою, переробляючи фрукти для новоi партii вина. Вони сперечалися щодо переваг «Позитивних вiбрацiй» (вибiр Джея) на противагу «Новенькiй збиральнiй машинi» (вибiр Джо). Вiн почувався убезпеченим i захищеним, нiби все це було такою собi кишеньковою вiчнiстю, яку неможливо втратити i яка нiколи тебе не зрадить. Проте щось змiнювалося. Можливо, це було пов’язано з Джо: iз якоюсь новою тривожнiстю, з його обережним виглядом, зi скороченням кiлькостi вiдвiдувачiв – iнодi приходили лише один чи два на тиждень – або з незвичною моторошною тишею у провулку Пог-Гiлл. Бiльше не стукали молотки, не лунали пiснi у дворах, поступово порожнiли бiлизнянi мотузки, потроху розвалювалися покинутi кролячi клiтки та голубники. Джо незрiдка наближався до краю своеi дiлянки i мовчки дивився на залiзницю. Потягiв також поменшало: лише двiйко швидкiсних пасажирських, а решта – маневровi локомотиви та вантажнi з вугiллям, що неквапом прямували на пiвнiч, до сортувальноi станцii. Колiя, така слiпуче-сяюча минулого року, мiсцями вже проiржавiла. – Схоже, лiнiю планують закрити, – зауважив якось Джо в такий момент. – Наступного мiсяця знесуть Кiрбi Центральний. Кiрбi Центральний був головним сигнальним постом при станцii. – Пог-Гiллу гаплик, якщо я щось у цьому тямлю. – Але ж там твоя теплиця! – заперечив Джей. Скiльки вiн знав Джо, старий завжди використовував напiвзруйновану сигнальну будку, розташовану за п’ятдесят ярдiв вiд будинку, як парник – там вiн розмiстив тендiтнi рослини: помiдори, два персиковi деревця, декiлька виноградних лоз, що випросталися назовнi, зачепилися за карниз i звисали з бiлого даху гiрляндою великого яскраво-зеленого листя. Джо знизав плечима. – Зазвичай такi штуки першими стирають з лиця землi, – буркнув вiн. – Дотепер менi просто щастило. Вiн зупинив погляд на червоних мiшечках, прибитих до задньоi стiни, простяг руку i потер один iз них мiж великим i вказiвним пальцями. – Уся справа в тому, що ми були обережнi, – продовжив вiн. – Не привертали до себе уваги. Але якщо лiнiю закриють, тут з’являться хлопи, що знiматимуть рейки вздовж усього Пог-Гiллу аж до Нижнього Краю. Вони можуть копирсатися тут декiлька мiсяцiв. А все навколо – то ж приватна територiя. Належить Британськiй залiзницi. Ми з тобою, хлопче, правопорушники. Вслiд за ним Джей кинув оком на територiю за колiею, наче вперше помiчаючи широчiнь дiлянки, прямi охайнi ряди овочiв, холоднi парники, сотнi пластикових горщикiв, десятки фруктових дерев, густi чагарники малини, чорноi смородини, ревеню. Цiкаво, але йому нiколи ранiше не спадало на думку, що це – самозахоплення землi. – Отакоi. Гадаеш, вони захочуть усе вiдiбрати? Джо на нього й не глянув. Звiсно, вони все вiдберуть. Вiн зрозумiв це з профiлю старого, з того, як найого обличчi вiдобразився пiдрахунок – скiльки вдасться пересадити? Скiльки вийде перебудувати? Не те, щоб iм дуже була потрiбна ця мiсцина, але ж вона належала iм, була iхньою – дарма, що пустка, але iхня. Джей раптом майже наживо згадав Зета i його поплiчникiв у той момент, коли Зет пожбурив радiо в повiтря. У тих будуть такi само вирази облич, коли вони розкудовчать залiзницю, зламають теплицю, повиривають саджанцi й кущi, проiдуться бульдозером по гарненьких купках лаванди i по недозрiлих грушах, по невикопанiй картоплi, морквi й пастернаку, i по всiй загадковiй екзотицi, яку Джо збирав цiле життя. Джей несподiвано вiдчув пульсуючу лють, i вiн болiсно втиснув кулаки в цегляну стiну. – Вони не можуть так учинити! – несамовито вигукнув вiн. Джо стенув плечима. Звiсно, можуть. Тепер Джей зрозумiв усю серйознiсть червоних оберегiв, що прикрашали кожну вiльну поверхню, звисали з кожного гвiздка, з кожного дерева – з усього, що вiн хотiв урятувати. Невидимим вони його зробити не могли, але… Але що? Вiдвернули б бульдозери? Це неможливо. Джо промовчав. Очi в нього були чистi й яскравi. Якусь мить вiн мав вигляд старого стрiльця з типового вестерна, по зуби озброеного для останньоi перестрiлки. Якусь мить усе – що завгодно – здавалося можливим. Що б там не сталося потiм, але тодi вiн повiрив у це. 15 Марсель, березень 1999 року Поiзд дiстався до Марселя десь по обiдi. Було хмарно, але тепло, тож Джей перекинув пальто через руку, поки пробирався крiзь натовп. У кiоску бiля платформи вiн купив пару сендвiчiв, але був занадто збудженим, занадто знервованим, щоб проковтнути бодай шматок. Поiзд на Ажен затримувався на годину, та ще й не квапився; ця мандрiвка дорiвнювала подорожi з Парижа. Сплеск енергii залишив по собi втому. Незручно вмостившись, вiн дрiмав, поки потяг переповзав вiд однiеi маленькоi станцii до iншоi; йому було жарко, вiн хотiв пити й вiдчував легке похмiлля. Час вiд часу витягав брошуру, щоб переконатися, що все це iснуе не лише в його уявi. Намагався налаштувати радiо, але з приймача було чути лише бiлий шум. Раннiм вечором вiн нарештi прибув до Ажена. До нього поверталася зосередженiсть, чоловiк почав звертати увагу на те, що його оточуе. З вагона вiн бачив поля й ферми, фруктовi сади й зорану землю шоколадного кольору. Навкруги буяла зелень. Багато дерев уже цвiли, як для березня – зарано, подумав вiн, хоча свiй единий досвiд садiвництва набував разом iз Джо, за тисячу мiль на пiвнiч звiдси. Вiн узяв таксi й поiхав до агенцii нерухомостi – адреса була вказана на брошурi, – сподiваючись, що йому дозволять оглянути маеток, але там уже було зачинено. Чорт забирай! Охоплений збудженням вiд несподiваноi втечi, Джей якось не продумав, що робити в такому випадку. Зняти номер в Аженi? Тiльки пiсля того, як побачить будинок. Свiй будинок. Вiд цiеi думки настовбурчилися волоски на руках. Завтра недiля. Скорiш за все, агентство знову буде зачинене. Йому доведеться чекати до понедiлка. Вiн завагався на порозi, а таксист позаду нього переминався вiд нетерплячки. Чи далеко звiдси Ланскне-су-Танн? Звiсно, там знайдеться щось звичне, якийсь «Кампанiл» або «Ібiс»[33 - Великi европейськi готельнi мережi.], або принаймнi там можна буде винайняти кiмнату. Було пiв на шосту. Йому вистачить часу роздивитися будинок, хай навiть лише зовнi, допоки не сяде сонце. Бажання було надто сильним. Повернувшись до знудженого таксиста, Джей iз невластивою йому рiшучiстю розгорнув карту. – Vous pouvez m’y conduire tout de suite?[34 - Чи не могли б ви одразу вiдвезти мене сюди? (Фр.)] Водiй трохи помiркував – мешканцям цього регiону притаманна така некваплива розсудливiсть. Джей витяг iз кишенi джинсiв пачку банкнот i продемонстрував таксистовi. Той байдуже знизав плечима й кивнув на автомобiль. Джей завважив, що вiн не запропонував йому допомогу з багажем. Поiздка тривала пiв години. Джей знову задрiмав на задньому сидiннi, в оточеннi ароматiв шкiри та тютюну, а водiй курив собi «Голуаз» i щось задоволено буркотiв сам до себе; вiн натискав на гудок, пробираючись крiзь шеренги автiвок на трасi, мчав тiсними вуличками, владно бiбiкаючи на кожному розi й час вiд часу полохаючи курей. Джей потроху зголоднiв i захотiв пити. Спочатку вiн вирiшив, що поiсть, коли добереться до Ланскне. Але тепер, розглядаючи запилюжений провулок, уздовж якого тряслося й пiдстрибувало таксi, вiн почав сумнiватися в правильностi такого рiшення. Постукав водiя по плечу. – C’est encore loin?[35 - Ще далеко? (Фр.)] Таксист знизав плечима, тицьнув пальцем уперед i з гуркотом зупинив машину. – L?[36 - Там (фр.).]. Звiсно ж, вiн i був там, прихований невеликим скупченням дерев. Помiрнi надзахiднi променi доволi страховито освiтили черепичний дах та повапленi стiни. Джей побачив десь збоку блиск води, а сад, зелений на фото, тепер був укритий блiдим цвiтом. Прекрасне видовище. Вiн щедро вiдрахував таксистовi iз залишку французьких грошей, витяг з автомобiля валiзу i поставив ii на дорогу. – Attendez-moi ici. Je reviens tout de suite[37 - Почекайте мене тут. Я зараз повернуся (фр.).]. Водiй зробив незрозумiлий жест, який Джей розцiнив як згоду. Залишивши таксиста чекати на безлюдному узбiччi, Джей попрямував до дерев. Дiйшовши до перелiску, вiн побачив, що звiдти вiдкриваеться гарний вид на будинок i на виноградник. Фотографiя з брошури не давала повного уявлення про розмiри маетку. Мiська дитина, Джей i гадки не мав про площу землi, але садиба здавалася величезною: з одного боку вона межувала з дорогою й рiкою, а з другого межа була позначена довгим живоплотом, що зникав з виду далеко за будинком, у полях. На протилежному боцi рiки вiн помiтив ще один фермерський будинок – невеличкий, з низьким дахом, – а далi тягнулося село: церковний шпиль, будинки, дорога, що звивалася вiд рiчки. Дорiжка до будинку проходила крiзь виноградник – уже зелений, з вусами лози, що випростувалися вгору серед бур’янiв, – та повз покинутий городик, де торiшня спаржа, артишоки й капуста бовванiли серед кульбаб. Прохiд до будинку зайняв десять хвилин. Наближаючись, Джей помiтив, що до нього треба докласти рук, так само, як до виноградника й овочевоi дiлянки. Рожева фарба подекуди вiдшарувалася, демонструючи сiрий потрiсканий тиньк. Із даху попадали черепицi, й глинянi уламки валялися на зарослiй дорiжцi. Вiкна першого поверху були закритi вiконницями, а подекуди й забитi, а на другому декiльком шибкам бракувало скла – наче беззуба посмiшка на блiдому обличчi. Переднi дверi були мiцно забитi гвiздками. Складалося враження, що будинок роками стояв занедбаним. Але ж видно, що за городом нещодавно, чи вiдносно нещодавно, доглядали. Джей разочок обiйшов будiвлю, оцiнюючи масштаб пошкоджень, i запевнив себе, що бiльшiсть iз них мае лише поверхневий характер i виникла через недбалiсть. Можливо, усерединi все зовсiм iнакше. Вiн знайшов мiсце, де зламана вiконниця вiдiйшла вiд тиньку i шпарина виявилася якраз такою, щоб зазирнути всередину, тож чоловiк притиснув до неi обличчя. У будинку було темно, i десь у глибинi крапала вода. Раптом вiн помiтив якийсь рух усерединi. Спочатку подумав, що то щури. Аж тут щось знову поворухнулося – м’яко, ледь чутно, зi шкрябанням, нiби хтось у чоботах, пiдбитих гвiздками, крокував по бетоннiй пiдлозi. Тодi це точно не щури. Джей гукнув – англiйською, от дурень – «Агов!» Звуки припинилися. Вiн скоса глянув крiзь шпарину в вiконницi, i йому здалося, нiби щось поворухнулось, якийсь розмитий силует якраз на рiвнi його очей, щось дуже схоже на фiгуру в завеликому пальтi та насунутому на очi кашкетi. – Джо? Джо? Та ну, маячня якась. Ясна рiч, то був не Джо. Джей так багато думав про нього останнiми днями, що старий почав ввижатися йому на кожному кроцi. Мабуть, це природно, припустив вiн. Коли вiн знову глянув туди, фiгура – якщо вона взагалi там була – вже зникла. У будинку запанувала тиша. Якусь мить Джей вiдчував розчарування, навiть горе, в якому не насмiлився зiзнатися, адже за ним могло стояти щось геть божевiльне – переконання, що Джо, власне, був там, в очiкуваннi. Старий Джо, з кашкетом, у шахтарських чоботах та в мiшкуватому пальтi, чекае на нього у спорожнiлому будинку, харчуеться городиною. У мозок Джо безжально заповзла думка про покинутий город – хтось же мав посадити там насiння, мае ж бути тут якась божевiльна логiка. Тут хтось був. Вiн поглянув на годинник i застиг вiд подиву: виявляеться, вiн провiв бiля будинку майже двадцять хвилин. Попрохав таксиста почекати на узбiччi, бо не мав жодного бажання ночувати в Ланскне. З того, що встиг побачити, вiн зробив висновок, що на пристойну ночiвлю тут годi сподiватися, та ще його охопив собачий голод. Вiн помчав уперед крiзь сад, за шнурки чiплялися лепчицi, вiн обливався потом, але нарештi змiг вибiгти з пiдлiску й повернути на дорогу. Таксi й слiду не було. Джей щиро вилаявся. Його валiза та повстяна торба були недбало зваленi на узбiччя. Водiй утомився чекати на скаженого англiйця й поiхав собi. Хай там як, але Джей був змушений залишитися тут. 16 Пог-Гiлл, лiто 1976 року Кiрбi Центральний полiг у кiнцi серпня. Джей опинився поряд саме тодi, коли його закривали; хлопець ховався у хащах плакуну, а коли робiтники пiшли, забравши з собою важелi, семафори та iншi привабливi для любителiв щось поцупити штуки, вiн прослизнув угору сходами i заглянув у вiкно. Журнали реестрацii поiздiв та схеми маршрутiв так i залишили в коробцi, але стенд без важелiв видавався голим. Утiм, будка дивним чином мала обжитий вигляд, нiби сигнальник щойно вийшов i може повернутися будь-якоi митi. Джей прикинув, що всерединi залишилося багато скла, яке може стати в пригодi, якщо вони з Джо його звiдти витягнуть. – Не треба, хлопче, – вiдповiв Джо, коли Джей повiдомив йому про це. – В мене й без цього восени цiла купа справ. Джеевi не треба було пояснювати, що це означае. З початку серпня Джо все бiльше переймався долею своеi дiлянки. Говорив вiн про це нечасто, але iнодi раптом кидав роботу i задивлявся на своi дерева, нiби прикидаючи, скiльки ще iм вiдведено часу. Інколи вiн дуже повiльно торкався нiжноi кори яблунi або сливи i щось стиха промовляв до Джея або сам до себе. Вiн завжди називав iх на iмена, наче людей. – Мiрабель. Нiчогенька така, еге ж? Це французький сорт, жовта слива, добра для варення й вина, та й так поiсти смачно. Їй тут подобаеться, тут сонячно i земля пухка. Вiн замовк. – Надто пiзно пересаджувати мою стареньку, – зiтхнув вiн. – Вона просто цього не переживе. Отак пускаеш корiння, думаеш, що залишишся тут навiчно, а от що вiдбуваеться. Мерзотники. Цього разу вiн уперше за декiлька тижнiв напряму заговорив про проблему з дiлянкою. – Намагаються стерти Пог-Гiлл з лиця землi, ось що. Джо заговорив голоснiше, i Джей збагнув, що вперше бачить його таким сердитим. – Провулок Пог-Гiлл, що стоiть тут сто з гаком рокiв. Його заснували, коли у Нижньому Краi ще працювала шахта, а землечерпалки тiльки викопували канал. Джей впер у нього погляд. – Зносять Пог-Гiлл? – перепитав вiн. – Що – i будинки? Джо погiдно кивнув. – Отримав сьогоднi листа, – коротко пояснив вiн. – Цi покидьки вважають, що тепер тут небезпечно. Тож вони збираються все вiдiбрати. Всю вулицю. На його здивоване обличчя було моторошно дивитися. – Вiдберуть. Стiльки часу минуло. Я тут уже тридцять дев’ять рокiв, з тих пiр, як закрили шахти в Нижньому Краi та у Верхньому Кiрбi. Придбав у мiськоi ради хатинку. Вже тодi я iм не довiряв. Вiн замовк i пiдняв угору покалiчену руку, склавши дулю з трьох пальцiв, що на нiй лишилися. – Що iм iще потрiбно, га? Я в тiй шахтi залишив своi пальцi. Та я там, сука, мало життя свое не лишив! Сподiвався, що це чогось-таки варте! Гадав, що вони про це не забудуть! Джей вирячився на нього. Такого Джо вiн ранiше не бачив. Вiд подиву та страху вiн не змiг вимовити анi слова. Аж тут Джо перервав себе так само раптово, як i почав свою тираду, i стурбовано нахилився над щойно привитою гiлкою, розглядаючи мiсце пiдвою. – Я думав, це сталося пiд час вiйни, – нарештi промовив Джей. – Що саме? Пiдвiй був примотаний до гiлки яскравим червоним клаптиком. Джо мазнув по ньому чимось схожим на смолу, вiд якоi йшов iдкий смердючий запах. Закiнчивши, вiн кивнув сам собi, нiби задоволений станом дерева. – Ти ж казав менi, що втратив пальцi в Д’еппi, – нагадав Джей. – Пiд час вiйни. – Ага. Ну, так, – Джо й вухом не повiв. – Та тут на кожному розi така вiйна була. Я втратив пальцi у шiстнадцять – iх затиснуло мiж вагонетками у 1931-му. Пiсля такого мене б до армii не призвали, тож я записався до «Хлопцiв Бевiна»[38 - Програма альтернативноi вiйськовоi служби для молодих англiйцiв у 1943–1948 рр. За ii правилами, шляхом голосування десяту частину призваних до армii хлопцiв вiдправляли на роботу до шахт, щоб пiдвищити видобуток вугiлля для потреб армii. Програма отримала назву на честь Ернеста Бевiна – тодiшнього британського мiнiстра працi й нацiональноi повинностi.]. Того року в нас було три обвали. Коли завалився тунель, семеро опинилися пiд землею в пастцi. Навiть не дорослi чоловiки, а хлопцi мого вiку чи й молодшi; пiд землю, на дорослу платню пускали з чотирнадцяти. Ми тиждень працювали по двi змiни, намагаючись витягти iх звiдти. Нам було чути, як вони волають i плачуть з-пiд завалу, але щоразу як ми робили спробу до них дiстатися, на нас падав новий шмат тунелю. Ми працювали в темрявi через копальний газ, по колiно в багнюцi. Були мокрi, як мишi, нам бракувало повiтря, i ми усвiдомлювали, що склепiння може будь-якоi митi знову обвалитися, але не зупинялися. До тiеi митi, коли наскочило начальство i взагалi закрило шахту. – Вiн глянув на Джея з несподiваним шалом, очi в нього потемнiли вiд лютi. – Тому нiколи не кажи менi, що я не був на вiйнi, – вiдрiзав вiн. – Про вiйну я знаю не менше – про те, що таке вiйна, – нiж тi молодики, що були у Францii. Джей витрiщався на нього, не знаючи навiть, що й казати. Джо порожнiми очима дивився кудись у далечiнь – вiн чув крики й благання юнакiв, давно похованих пiд зарубцьованим шрамом Нижнього Краю. Джей аж здригнувся. – То що ж ти тепер робитимеш? Джо пильно вдивився у нього, нiби вiдшукуючи найменшi ознаки осуду. Втiм, вiн одразу ж розслабився i нагородив хлопця своею звичною сумною посмiшкою, водночас порсаючись у кишенi в пошуках замурзаного пакетика мармеладних ведмедикiв. Дiстав собi одного i простягнув пакетик Джеевi. – Я вчиню так, як чинив завжди, – оголосив вiн. – Я достобiса добре борюся за те, що належить менi. Я iм це не подарую. Пог-Гiлл мiй, i нiхто не змусить мене переiхати звiдси у якусь паршиву кудкудакiвку. Завзято вiдкусив своему ведмедиковi голову i дiстав iз пакетика ще одного. – Але що ти зможеш удiяти? – одказав Джей. – Ти отримаеш наказ про виселення. Вони вiдрiжуть тобi електрику й газ. Ти ж не можеш… Джо поглянув на нього. – Завжди е якийсь вихiд, хлопче. Гадаю, зараз саме час розробити дiеву стратегiю. Скидати мiшки з пiском та задраювати люки. Вiдгодовувати чорного пiвника, як роблять на Гаiтi. Вiн виразно пiдморгнув, наче пропонуючи Джеевi посмiятися над своiм загадковим жартом. Джей оглянув дiлянку. Подивився на обереги, прибитi до муру та прив’язанi до гiлок, на знаки, викладенi з битого скла на землi й намальованi крейдою на квiткових горщиках, i раптом його охопило вiдчуття жахливоi безнадii. Усе було таким крихким i таким зворушливим. Вiн перевiв погляд на будинки – на почорнiлi фасади, похиленi дахи, вуличнi туалети i прикритi пластиковими вiконницями вiкна. За п’ять-шiсть будинкiв звiдси на мотузцi сохла бiлизна. Двiйко дiтей бавилися у канавi перед будинком. І Джо – старий добрий схиблений Джо, зi своiми мрiями, подорожами, своiм чатто, незлiченним насiнням та набитим пляшками погребом – готуеться до вiйни, яку йому годi й сподiватися виграти, бо вiн озброений лише побутовою магiею та домашнiм вином. – Не бери в голову, – пiдбадьорив його Джо. – Все буде добре, от побачиш. У мене в рукавi приховано ще кiлька козирiв, нехай начуваються тi покидьки з мiськоi ради. Але його слова звучали порожньою погрозою. Цi його балачки були лише бравадою. Насправдi вiн нiчого не мiг удiяти. Звiсно, заради нього Джей удавав, що вiрить йому. Вiн збирав трави бiля залiзничного насипу. Набивав червонi мiшечки висушеним листям. Повторював дивнi слова та творив ритуальнi жести, наслiдуючи Джо. Потрiбно було опечатувати периметр Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65936698&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Танiни – дубильнi речовини, що мiстяться в червоному винi й надають йому терпкий смак. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Британська щоденна газета, з 2016 р. – новинний iнтернет-портал. 3 Популярнi европейськi журнали для жiнок. 4 «Випускайте клоунiв» (англ. «Send in the Clowns») – пiсня Стiвена Сондгейма для мюзиклу «Маленька нiчна музика» (1973). 5 «Я не закоханий» (англ. «I’m not in Love») – пiсня британського гурту «10сс» iз альбому «Оригiнальний саундтрек» (1975). 6 TLS (Times Literary Supplement) (укр. Лiтературний додаток до газети «Таймз») – щотижневий лiтературно-критичний журнал, що видаеться у Великiй Британii з 1902 р. 7 У виноробствi термiн «тiло» позначае вiдчуття ваги й консистенцii вина в ротовiй порожнинi. 8 Кокс (правильна назва Cox’s Orange Pippin – «помаранчевий пiппiн Кокса») – популярний у Британii сорт яблук. Макiнтош (правильна назва McIntosh Red – «червоний Макiнтош») – сорт яблук, вважаеться нацiональним продуктом Канади. 9 У французькiй мовi земляним яблуком (pommes de terre) називають картоплю. 10 «Дендi» («The Dandy») – британський дитячий журнал комiксiв, що видавався з 1937 по 2012 р. 11 Наркотична сумiш для курiння. 12 Джон-завойовник (англ. High John the Conqueror) – висушене корiння рослини ялапа (рiзновид крученого панича), яке у гаiтянськiй магii худу використовуеться для виготовлення потужних оберегiв. 13 Вечiрне шоу канадського телеканалу «ТВ-Онтарiо», в якому демонстрували вiдомi фiльми вперемiж iз iнтерв’ю та коментарями акторiв i знiмальноi групи. 14 Марка дорогих чоловiчих сорочок. 15 Наперстянка (лат. digitalis) – лiкарська рослина, яка широко використовуеться для виготовлення лiкiв вiд серцево-судинних захворювань. 16 Вигадана хижа рослина з роману Дж. Вiндема «День трифiдiв» (1951). 17 Нiколас Калпепер – англiйський ботанiк i фармацевт XVII сторiччя, який описав лiкувальнi властивостi близько 400 рослин. 18 «Disco Queen» – пiсня британського гурту «Hot Chocolate». 19 «Stand by Your Man» – кантрi-балада, вiдома у виконаннi Теммi Вайнет. 20 Провiнцiя на пiвднi Португалii. 21 Слоноголовий бог удачi й мудростi в iндуiзмi. 22 Сорт зелених яблук, виведений в Австралii у 1868 р. 23 Сорт червоних яблук, виведений у 1880 р. у США. 24 Середнiй дiаметр крикетного м’яча – 22,5 см. 25 «Sailing» – композицiя Рода Стюарта з альбому «Atlantic Crossing» (1975 р.). 26 «Ghost London» – британський виробник жiночого одягу вiльного стилю. 27 «Hell’s Angels» – один iз найбiльших у свiтi мотоклубiв, що об’еднуе байкерiв iз 40 краiн. 28 Традицiйний iндiйський соус з овочiв та/або фруктiв. 29 Рослина родини вересових. 30 Адмiнiстративний центр департаменту Ло-i-Гаронна у Францii. 31 Ірландська рок-група, популярна у 1970–1980-х рр. 32 Гiбрид ожини й малини. 33 Великi европейськi готельнi мережi. 34 Чи не могли б ви одразу вiдвезти мене сюди? (Фр.) 35 Ще далеко? (Фр.) 36 Там (фр.). 37 Почекайте мене тут. Я зараз повернуся (фр.). 38 Програма альтернативноi вiйськовоi служби для молодих англiйцiв у 1943–1948 рр. За ii правилами, шляхом голосування десяту частину призваних до армii хлопцiв вiдправляли на роботу до шахт, щоб пiдвищити видобуток вугiлля для потреб армii. Програма отримала назву на честь Ернеста Бевiна – тодiшнього британського мiнiстра працi й нацiональноi повинностi.