Проблема Спінози

Проблема Спiнози Ірвiн Ялом Це iсторiя цiлковитоi невловимостi. Коли фiлософ iз ХVII столiття та нацистський фанатик iз ХХ столiття раптом простягли один одному руки. Офiцер служби Розенберга грабуе, опечатуе й експропрiюе фонди крихiтного музейчика, вважаючи, що тамтешня бiблiотека може допомогти нацистам у розв’язаннi таемничоi «проблеми Спiнози». Проблеми, що могла обернутися катастрофою, здатною зронити зерно сумнiву, яке знищить бутафорськi «арiйськi» постулати. Зразковий нiмець Альфред Розенберг i не помiтив, як, захопившись генiальнiстю еврейського фiлософа, опинився на межi внутрiшньоi кризи. Що переможе, слiпа ненависть чи просвiтлена мудрiсть? Історiя вже дала вiдповiдь. Але чи остаточну? Ірвiн Ялом Проблема Спiнози Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Перекладено за виданням: Yalom I. D. The Spinoza Problem: A Novel / Irvin D. Yalom. – New York: Basic Books, 2012. – 336 p. Вперше опублiковано Basic Books, A Member of the Perseus Books Group Переклад здiйснюеться з дозволу Sandra Dijkstra Literary Agency Переклад з англiйськоi Андрiя Зорницького Дизайнер обкладинки Петро Вихорь © Irvin D. Yalom, Dr, 2012 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Присвячую Мерилiн Пролог Спiнозою я цiкавився давно й уже не один рiк хотiв написати про цього вiльнодумця сiмнадцятого столiття, автора праць, якi воiстину змiнили цей свiт, такого самотнього – без родини, без спiльноти. Сього провiсника секуляризацii, лiберально-демократичного полiтичного устрою та пiдйому природничих наук, який торував шлях епосi Просвiтництва. Я i собi схильний до iконоборства – мабуть, тому мене завжди захоплював той факт, що у двадцятичотирирiчному вiцi його вiдлучили вiд громади евреi, а вiдтак до скону пiддавали цензурi ще й християни. І це дивне вiдчуття спорiдненостi зi Спiнозою сильнiшало вiд усвiдомлення, що й Ейнштейн – один iз моiх найперших героiв – був спiнозистом. Коли Ейнштейн вiв мову про Бога, то йшлося саме про Бога Спiнози – Бога, повнiстю еквiвалентного природi, Бога, який охоплюе все суще, i Бога, «який не грае в костi зi Всесвiтом». Пiд цим вiн мав на увазi, що всi без винятку подii вiдбуваються вiдповiдно до природних законiв. А ще я гадаю, що чимало з доробку Спiнози – як-от i в Нiцше iз Шопенгауером, на чиiх бiографiях i фiлософii грунтувалися два моi попереднi романи, – безпосередньо стосуеться царини психiатрii та психотерапii (наприклад, що причиною переконань, думок i почуттiв е досвiд, що пристрастi можна вивчати безпристрасно, що розумiння веде до трансцендентностi), тож менi хотiлося вшанувати його внесок у формi роману iдей. Але як писати про людину, що жила аж таким споглядальним життям, позначеним украй небагатьма зовнiшнiми пертурбацiями? Вiн був надзвичайно замкнений, тож так i не розкрив своеi особистостi в написаних творах. У мене не було анi дрiбки матерiалу, що зазвичай придаеться для оповiдi, – нi сiмейних драм, нi любовних iнтрижок, заздрощiв, кумедних, анекдотичних випадкiв, чвар, сварок або примирень. Вiн вiв розлоге листування, та пiсля його смертi колеги, за вказiвками адресанта, повидаляли з його послань усi особистi мiсця. Нi, зовнiшнього драматизму в його бiографii було мало: бiльшiсть дослiдникiв мають Спiнозу за мирну та лагiдну душу, а дехто порiвнюе його буття iз житiями християнських святих, ба навiть з Ісусовим. Тож я поклав собi написати роман про його внутрiшне життя, адже саме так моi особистi здобутки могли допомогти розповiсти iсторiю Спiнози. Той-бо, зрештою, був людиною, а значить, неодмiнно потерпав вiд тих-таки основоположних для кожноi особи конфлiктiв, що не давали спокою менi та багатьом моiм пацiентам протягом десятилiть. У нього неминуче мала виникнути сильна емоцiйна реакцiя, коли його, двадцятичотирирiчного, вигнала зi своiх лав амстердамська еврейська громада, наклавши хе?рем – нескасовний наказ кожному еврею, зокрема й рiдним вiдлученого, довiку того уникати. Жоден з одноплемiнникiв нiколи бiльше не мав права розмовляти з ним, вести торговельнi справи, читати його писання чи фiзично наближатися до нього менш як на п’ятнадцять футiв[1 - ? 4,6 м. (Тут i далi прим. пер.)]. Ну й, звiсна рiч, немае того, хто не жив би внутрiшнiм життям – iз фантазiй, мрiй, пристрастей i туги за коханням. Приблизно чверть найважливiшоi працi Спiнози – «Етики» – присвячено «звiльненню з ярма пристрастей». Як психiатр я був переконаний, що вiн не мiг би написати того роздiлу, якби не мав досвiду свiдомого приборкання власних. Та все ж я не один рiк вимушено зволiкав, бо нiяк не мiг пiдшукати необхiдноi для роману iсторii – аж доки п’ять рокiв тому все не змiнилося пiд час поiздки в Голландiю. Я прибув туди з лекцiями i – як частину винагороди – зажадав собi (й отримав!) «день Спiнози». Секретар голландського Товариства «Будинок Спiнози» та провiдний фахiвець iз фiлософii Спiнози погодилися провести зi мною день у вiдвiдинах усiх важливих мiсць, пов’язаних iз цим iменем, – його помешкань, могили i, що найпринаднiше, Музею Спiнози в Рейнсбургу. Там-то менi i явилося одкровення. До Музею Спiнози в Рейнсбургу, хвилин за сорок п’ять iзди вiд Амстердама, я заходив iз палким нетерпiнням, шукаючи – чого? Можливо, зустрiчi з духом Спiнози. А може, iсторii. Але щойно ступивши всередину, я одразу ж пережив розчарування. Видавалося сумнiвним, щоб цей маленький бiдний музейчик мiг наблизити мене до нього. Єдиними бiльш-менш автентичними речами були 151 том особистоi бiблiотеки Спiнози, тож я негайно звернувся до них. Моi гостиннi господарi надали менi вiльний доступ, тож я брав iз полицi один фолiант сiмнадцятого столiття за iншим, тримав у руках i вдихав iхнiй запах, сповнюючись трепету вiд доторку до речей, яких свого часу торкалися руки Спiнози. Але за мить мене вивiв iз цiеi замрiяностi один iз господарiв: – Звiсно, докторе Ялом, майно Спiнози – лiжко, одяг, взуття, письмове приладдя та книжки – пiсля його смертi було продано з торгiв, щоб покрити видатки на похорон. Розпроданi книжки розкидало по всiх усюдах, але, на щастя, до початку аукцiону нотар склав iхнiй повний перелiк, i понад двiстi рокiв по тому один еврейський фiлантроп знову зiбрав бiльшiсть тих видань – аналогiчних примiрникiв iз таким самим роком i мiсцем друку. Тож ми називаемо ii «бiблiотека Спiнози», але насправдi це реплiка. Його пальцi нiколи не торкалися цих сторiнок. Я вiдвернувся вiд бiблiотеки й задивився на портрет Спiнози, який висiв на стiнi, i незабаром вiдчув, як розчиняюсь у тих величезних, сумних, мигдалюватих очах iз важкими повiками. То був ледь не мiстичний досвiд – зi мною таке рiдко траплялося. Але тут мiй господар промовив: – Ви можете цього не знати, але схожостi зi справжнiм Спiнозою вiн не мае. Це всього-на-всього образ iз уяви якогось художника, навiяний кiлькома рядками словесного опису. Якщо прижиттевi замальовки Спiнози й були, то жодна з них до нас не дiйшла. «То, може, це буде iсторiя абсолютноi невловимостi?» – подумалося менi. Розглядаючи в наступнiй залi апарат для шлiфування лiнз – теж не власне устаткування Спiнози, але подiбне до нього, про що сповiщала музейна табличка, – я почув, як у залi з бiблiотекою хтось iз господарiв згадав про нацистiв. А тому зайшов туди знову: – Що? Тут побували нацисти? У цьому музеi? – Так… Через кiлька мiсяцiв пiсля голландського блiцкригу вiйська ERR пiдкотили на своiх шикарних лiмузинах i розграбували геть усе – книжки, бюст, портрет Спiнози – все дощенту. Вивезли, а вiдтак опечатали й експропрiювали музей. – ERR? Що означають цi лiтери? – Einsatzstab Reichsleiter Rosenberg. «Оперативний штаб райхсляйтера Розенберга». Того самого, Альфреда Розенберга, – головного iдеолога нацистiв з антисемiтизму. Вiн завiдував трофеями для Третього Райху, i за його наказами ERR мародерствував по всiй Європi – спершу забирав лише речi евреiв, а пiзнiше, пiд кiнець вiйни, i будь-що цiнне. – То, виходить, Спiнозi цi книжки, так би мовити, троюрiднi? – запитав я. – Ви ж бо маете на увазi, що iх знову довелося скуповувати, уже вдруге комплектуючи його бiблiотеку? – Нi. Вони якимось дивом уцiлiли, i пiсля вiйни iх повернули сюди – за винятком усього декiлькох зниклих примiрникiв. – Неймовiрно! – «Ось тобi й iсторiя», – промайнуло в думцi. – Але навiщо Розенберг узагалi морочився iз цими книжками? Я розумiю: щось вони та коштують, адже йдеться про стародруки сiмнадцятого столiття й давнiшi, але чому його люди просто не ввiрвалися в Державний музей Амстердама й не привласнили одного-единого Рембрандта, що вартуе в п’ятдесят разiв бiльше, нiж уся тутешня колекцiя? – Нi, не в тiм рiч – iшлося не про грошi. В Оперативного штабу був якийсь загадковий iнтерес до Спiнози. Нацистський офiцер, пiдлеглий Розенберга, який безпосередньо вилучав бiблiотеку, додав до свого службового рапорту цiкаве речення: «Вона мiстить цiннi стародруки, що вкрай важливi для вивчення проблеми Спiнози». Якщо хочете, з тим донесенням можна ознайомитися в iнтернетi – його долучено до офiцiйноi документацii Нюрнберзького процесу. Я почувався приголомшеним. – «Для вивчення проблеми Спiнози»? Не розумiю. Що вiн мав на увазi? У чому нацисти вбачали «проблему Спiнози»? На це моi господарi, неначе дует мiмiв, знизали плечима й розвели руками. Але я напосiвся: – То, кажете, заради цiеi «проблеми Спiнози» тутешнi книжки зберегли, а не спалили, як чимало чого iншого в Європi? Тi кивнули. – А де перебувала бiблiотека, доки тривала вiйна? – Нiхто не знае. На п’ять рокiв книжки просто зникли, а вiдтак, у 1946-му, знову знайшлися – у нiмецькiй солянiй копальнi. – У солянiй копальнi? Неймовiрно! – Я взяв iз полицi один iз томiв – примiрник «Ілiади» шiстнадцятого столiття – i, погладжуючи його, промовив: – То ця стара книжка прадавнiх iсторiй могла б розповiсти i власну iсторiю. Моi господарi повели мене оглядати решту будинку. Я вдало пiдiбрав момент для вiдвiдин: небагато вiдвiдувачiв коли-небудь бачили iншу частину помешкання, позаяк ii столiттями займала проста робiтнича родина. Але останнiй ii член нещодавно помер, тож Товариство Спiнози оперативно придбало цю власнiсть i тепер саме починало реконструкцiю, щоб доеднати ii до музею. Пробрiвши серед будiвельного смiття крiзь скромну кухоньку й вiтальню, я зрештою пiднявся вузькими стрiмкими сходами у маленьку, непримiтну спальню. Швидко обвiвши поглядом простеньку кiмнатчину, уже почав було спускатися, як раптом в око менi впала ледь помiтна – два на два фути[2 - ? 0,6 м.] – нерiвнiсть у кутку стелi. – А це що таке? Старий музейний доглядач пiднявся на кiлька сходинок, щоб поглянути, куди я показую, i пояснив менi, що то – потаемнi дверцята, якi ведуть до крихiтного закапелка на горищi, де протягом усiеi вiйни ховалися вiд нацистiв двiйко еврейок, немолода мати з дочкою. – Ми годували iх i добре про них дбали. Знадвору бушуе вогненна буря! Чотирьох iз п’яти голландських евреiв убивають нацисти! Але на другому поверсi будинку Спiнози протягом усiеi вiйни турботливо пiклуються про двох жiнок-еврейок, якi ховаються на горищi. А внизу, на першому, офiцер служби Розенберга грабуе, опечатуе та експропрiюе крихiтний музейчик, уважаючи, що тамтешня бiблiотека може допомогти нацистам у розв’язаннi «проблеми Спiнози». І що ж то в них була за проблема така? А раптом цей нацист, Альфред Розенберг, теж – по-своему та з власних причин – шукав пiдхiд до Спiнози? Я ввiйшов до музею з одною загадкою, а вийшов звiдти з двома. І невдовзi по тому почав писати. Роздiл перший Амстердам. Квiтень 1656 року Щойно останнi променi сонця вiдбиваються вiд вод Званенбургвалю, як Амстердам припиняе роботу. Фарбувальники збирають пурпурнi й кармазиновi тканини, що сушилися на кам’яних берегах каналу. Купцi згортають навiси й зачиняють вiконницi на вуличних ятках. Кiлька робiтникiв, що стомлено бредуть додому, зупиняються на перекус i голландський джин бiля прилавкiв з оселедцями на каналi, а вiдтак продовжують свiй шлях. Плин життя в Амстердамi повiльний: мiсто в жалобi, бо й досi не оговталося вiд чуми, що всього кiлька мiсяцiв тому прибрала кожного дев’ятого. За кiлька метрiв вiд каналу, у № 4 по Брестрат, збанкрутiлий i дещо пiддатий Рембрандт ван Рейн наносить останнiй мазок на картину «Якiв благословляе синiв Йосипа», ставить у нижньому кутку справа свiй пiдпис, жбурляе на пiдлогу палiтру й розвертаеться, ладнаючись спуститися вузькими гвинтовими сходами. Того дня цей будинок – якому через три столiття судилося перетворитися на музей свого власника – стае свiдком його ганьби: вiн кишить покупцями, що чекають не дочекаються аукцiону, на якому буде продано все художникове майно. Безцеремонно розштовхуючи на сходах роззяв, той проходить крiзь параднi дверi, вдихае солоне повiтря й шкандибае до таверни на розi. А в Делфтi, за сiмдесят кiлометрiв на пiвдень, починае свое сходження iнший художник. Двадцятип’ятилiтнiй Ян Вермеер кидае останнiй погляд на свою нову картину – «У звiдницi». Його очi повiльно повзуть справа налiво. Першою зображено повiю в шикарнiй жовтiй блузцi. Лепсько. Лепсько. Жовтизна вiдливае, наче шлiфоване сонячне свiтло. Їi оточуе групка людей. Чудово: кожен запросто мiг би зiйти з полотна й розпочати розмову. Вермеер нахиляеться ближче, щоб уловити крихiтний, але пронизливий i хитрий, кинутий скоса погляд молодика в дженджуристому беретi. І кивае своему автопортретовi в мiнiатюрi. Страшенно задоволений, вiн ставить у правому нижньому кутку свiй пiдпис iз розчерком. А в тому ж таки Амстердамi, у № 57 по Брестрат, лише за два квартали вiд приготувань до розпродажу, якi тривають у будинку Рембрандта, двадцятитрирiчний купець (що народився лиш на кiлька днiв пiзнiше за Вермеера й ним захоплюватиметься, але так i не познайомиться) готуеться зачиняти свою крамницю заморських товарiв. Вiн видаеться надто тендiтним i вродливим як на крамаря. У нього iдеальнi риси обличчя, оливкова шкiра без жодного ганджу та великi темнi й одухотворенi очi. Купець востанне роззираеться довкола: на багатьох полицях не менш порожньо, нiж у нього в кишенях. Його останнiй фрахт iз Баii перехопили пiрати, тож у продажу немае кави, цукру й какао. Старше поколiння iхньоi родини вело прибуткову iмпортно-експортну оптову торгiвлю, але тепер брати Спiнози – Габрiель i Бенту – збiднiли та живуть лише з маленькоi крамнички, що торгуе вроздрiб. Вдихнувши затхле повiтря, Бенту Спiноза з покiрнiстю виявляе, що до запахiв сушеного iнжиру, iзюму, зацукрованого iмбиру, мигдалю, нуту й випарiв терпкого iспанського вина примiшуеться задушливий сморiд щурячого послiду. А вiдтак господар виходить надвiр i починае свiй щоденний двобiй iз заiржавiлим висячим замком на дверях крамницi. Аж раптом лякаеться незнайомого голосу, який звертаеться до нього манiрною португальською: – Це не ви будете Бенту Спiноза? Той обертаеться i бачить перед собою двох незнайомцiв – зморених молодикiв, якi начебто прибули звiдкись iздалеку. Один високий, iз великою, масивною головою, що звисае наперед – неначе вона аж надто важка, щоб триматися прямо. Одяг на ньому добротний, але брудний i пожмаканий. А другий, у подертому селянському вбраннi, стоiть позаду свого товариша. У нього довге сплутане волосся, карi очi, вольове пiдборiддя й рiзко окреслений нiс. Тримаеться вiн неприродно: рухаються лише очi – метушаться, наче сполоханi пуголовки. Спiноза сторожко кивае. – Я – Жако[3 - Португальська форма бiблiйного iменi Якiв.] Мендоза, – каже той, що вищий. – Нам треба до вас – поспiлкуватися з вами. Це мiй двоюрiдний брат, Франку Бенiтеш. Я щойно привiз його з Португалii. Мiй кузен переживае кризу. – І Жако поплескав Франку по плечi. – Ясно, – вiдповiдае Спiноза. – І що? – Тяжку кризу. – Це зрозумiло. Але навiщо вам я? – Нам сказали, що ви – саме той, хто може допомогти. Можливо, единий. – Допомогти? – Франку втратив вiру. Вiн в усьому сумнiваеться. У релiгiйних ритуалах. Молитвах. І навiть в iснуваннi Бога. Вiн постiйно наляканий. Не може заснути. Й поговорюе про самогубство. – І хто ж це з дурного розуму направив вас сюди? Я всього-на-всього купець, який веде невеличку торгiвлю. Та й то, як бачите, без великих баришiв. – Тут Спiноза тицьнув пальцем у запилюжене вiкно, крiзь яке виднiлися напiвпорожнi полицi. – Наш духовний наставник – рабi Мортейра. Вам треба до нього. – Ми прибули вчора й сьогоднi зранку мали намiр саме так i вчинити, але наш далекий родич, у якого ми зупинилися, вiдрадив: мовляв, Франку потрiбен не суддя, а помiчник. За його словами, рабi Мортейра суворий iз маловiрами та вважае, що всi португальськi евреi, якi навернулися до християнства, прирекли себе на вiчне прокляття, хоч iм i довелось обирати мiж хрещенням i смертю. «Вiд розмови з рабi Мортейрою, – сказав вiн, – Франку тiльки погiршае. Сходiть до Бенту Спiнози. У нього не забракне мудростi на такi речi». – Не розумiю, про що мова… Я ж лише купець… – Вiн стверджуе, що, якби вам не довелося самому зайнятися сiмейною справою пiсля смертi старшого брата та батька, ви стали б наступним головним рабином Амстердама. – Менi треба йти. У мене призначено зустрiч, на яку я маю з’явитися. – Ви йдете до синагоги, на суботню службу? Так? Ми теж. Я веду туди й Франку: вiн-бо мусить повернутися до вiри. Можна ми пiдемо разом iз вами? – Нi, я йду на зовсiм iншу зустрiч. – Яку таку «зовсiм iншу»? – вирвалося в Жако, але вiн одразу ж спохопився. – Вибачайте. Не моя це справа. А чи не вийде в нас зустрiтися завтра? Може, коли ваша ласка, ви допомогли б нам у суботу? Таке не заборонено, адже це мiцва[4 - Мiцва (множ. мiцвот, див. нижче) – досл. «заповiдь, припис» (давньоеврейськ.). У побутовому сенсi – благодiяння, добрий учинок, що його вiрянин-юдей може зробити навiть у суботу.]. Ви нам потрiбнi. Мiй кузен у небезпецi. – Дивина, – похитав головою Спiноза. – Чого-чого, а такого прохання я ще не чував. Менi шкода, але ви помиляетесь. І я нiчим не можу бути вам корисний. Аж тут Франку – який, доки Жако говорив, стояв, утупивши погляд у землю, – звiв очi та видобув своi першi слова: – Я не прошу багато – лише перемовитися з вами кiлькома словами. Невже ви вiдмовите своему братовi-еврею? Адже це ваш обов’язок перед подорожнiм. Менi довелося втекти з Португалii, як-от i вашому батьку з родиною, щоб урятуватися вiд iнквiзицii. – Але що я можу… – Мого батька спалили на аутодафе всього рiк тому. За який злочин? Знайшли сторiнки Тори, закопанi за будинком. А батькового брата, батька Жако, вбили невдовзi по тому. Отож у мене запитання. Подумайте про свiт, де син вдихае запах смаленоi плотi свого батька. Де Бог, який створив цей свiт таким? І чому Вiн допускае такi речi? Ви засуджуете мене за це запитання? – На кiлька митей Франку зазирае глибоко в очi Спiнозi, а вiдтак веде далi: – Звiсно ж, чоловiк, якого нарекли «благословенним» – Бенту португальською або Барух гебрайською, – не вiдмовить менi в розмовi? Спiноза iз серйозним виглядом кивае. – Я побесiдую з тобою, Франку. Скажiмо, завтра опiвднi? – У синагозi? – уточнюе той. – Нi, тут. Зустрiнемось осьде, у крамницi. Їi буде вiдчинено. – Крамницю? Вiдчинено? – втручаеться Жако. – У суботу? – У синагозi родину Спiноз представляе мiй молодший брат, Габрiель. – Але ж у священнiй Торi сказано, – наполягае той, не зважаючи на Франку, який смикае його за рукав, – що Господь повелiв нам не працювати в суботу, а проводити цей святий день у молитвах до Нього й виконаннi мiцвот. Спiноза обертаеться до спiврозмовника та м’яко, наче наставник до юного учня, говорить: – Скажи менi, Жако, ти вiриш у всемогутнiсть Господа? Той кивае. – А в Його досконалiсть? Повноту в Самому Собi? Жако знову погоджуеться. – Ну, тодi ти, звiсна рiч, не заперечуватимеш i того, що довершена й досконала iстота, за визначенням, не мае нi потреб, нi недолiкiв, нi бажань, нi забаганок. Чи не так? Жако замислюеться, зволiкае й вагаеться, а вiдтак обережно кивае. Спiноза зауважуе у Франку на вустах зародок усмiшки. – А коли так, – веде далi Спiноза, – то я беруся стверджувати, що Бог не мае жодних побажань щодо того, як саме – ба навiть чи взагалi – ми будемо Його славити. Тож дозволь менi, Жако, любити Господа на власний лад. Франку витрiщае очi й обертаеться до кузена, немовби говорячи: «От бачиш, от бачиш? Ось той, кого я шукаю». Роздiл другий Ревель, Естонiя. 3 травня 1910 року Час – 16:00 Мiсце – лава в центральному коридорi напроти кабiнету Епштейна – директора Петровського реального училища, Петрi-реальшуле * * * На лавi соваеться шiстнадцятилiтнiй Альфред Розенберг, що мучиться непевнiстю: чому його викликали до кабiнету директора? У хлопця жилавий торс, сiро-блакитнi очi й тевтонське обличчя з витриманими пропорцiями. На лоб, точно пiд бажаним кутом, спадае пасмо брунатного волосся. Темних кiл пiд очима немае – вони з’являться пiзнiше. Вiн високо тримае голову й зухвало випнув пiдборiддя, але його руки виказують тривогу, то стискаючись у кулаки, то розтискаючись. Вiн схожий на кожного й нi на кого конкретно, цей майже чоловiк, у якого все життя ще попереду. За вiсiм рокiв вiн перебереться з Ревеля в Мюнхен, де стане плодовитим журналiстом антибiльшовицького й антисемiтського спрямування. За дев’ять почуе полум’яну промову на зборах Нiмецькоi робiтничоi партii, яку виголосить новий кандидат, ветеран Першоi свiтовоi вiйни – Адольф Гiтлер, й Альфред вступить до тiеi партii невдовзi пiсля нього. За двадцять – вiдкладе перо й трiумфально всмiхнеться, завершивши останню сторiнку своеi книжки «Мiф XX столiття». Їй судитиметься стати бестселером, який розiйдеться мiльйонами примiрникiв i значною мiрою складе iдеологiчне пiдгрунтя нацистськоi партii, виправдовуючи винищення европейських евреiв. За тридцять – його солдати ввiрвуться в маленький голландський музейчик у Рейнсбургу, де конфiскують особисту бiблiотеку Спiнози в сто п’ятдесят один том. А за тридцять шiсть у його очах iз темними колами проступить спантеличення, i вiн заперечно похитае головою у вiдповiдь на запитання американського ката в Нюрнбергу: «Останне слово?» Юний Альфред чуе, як у коридорi розлягаються луною звуки крокiв, що наближаються, i помiчае гера Шефера, свого куратора й учителя нiмецькоi, а тому зриваеться на ноги, щоб привiтати його. А той, проходячи повз нього й вiдчиняючи дверi директорського кабiнету, лише супиться й повiльно похитуе головою. Та вже перед самим порогом обертаеться до Альфреда й досить приязним тоном шепоче: «Розенбергу, минулого вечора ви розчарували мене – та що там, усiх нас – нерозсудливiстю своеi промови. І цю нерозсудливiсть не скасувати тим фактом, що вас таки обрали старостою класу. Та навiть попри це я i досi вважаю, що ви не безнадiйний. Усього за кiлька тижнiв вам випускатися. Не наробiть дурниць». Передвиборча промова минулого вечора! Он воно що. Альфред ляскае себе долонею по лобi. Ну звiсно – ось чому мене сюди викликали. Хоча помiж присутнiх там були майже всi сорок учнiв його випускного класу – здебiльшого остзейськi нiмцi з деякими вкрапленнями росiян, естонцiв, полякiв i евреiв – Альфред цiлеспрямовано звернув свою балотувальну промову до нiмецькоi бiльшостi та розворушив ii душi словами про iхню мiсiю охоронителiв шляхетноi германськоi культури. «Оберiгайте нашу расу в чистотi, – казав вiн iм. – Не ослаблюйте ii забуттям наших шляхетних традицiй, засвоенням другосортних iдей, змiшанням iз нижчими расами». На цьому, мабуть, йому варто було б зупинитися. Та вiн захопився. І, цiлком iмовiрно, зайшов надто далеко. Аж тут його напiвспогади-напiвфантазii вриваються: вiдчиняються масивнi дверi, футiв десять у висоту, i бас директора Епштейна рокоче: «Herr Rosenberg, bitte, herein»[5 - Гер Розенберг, зайдiть, будь ласка (нiм.).]. Зайшовши, Альфред бачить, що директор i вчитель нiмецькоi сидять у кiнцi довгого, важкого столу темного дерева. У присутностi директора Епштейна вiн завше почувався комашкою: той-бо мав понад шiсть футiв зросту, величну поставу, пронизливi очi й густу, акуратно пiдстрижену бороду – усе свiдчило про його владу. Директор Епштейн жестом запрошуе Альфреда сiсти на стiлець у протилежному кiнцi столу – помiтно менший за два напiвкрiсла з високими спинками, що в його вiзавi. А вiдтак, не гаючи часу, одразу переходить до сутi: – То я, Розенбергу, – еврей за походженням, чи не так? І моя дружина теж еврейка, хiба нi? А евреi – нижча раса й не мають навчати нiмцiв? І, як я розумiю, iм аж нiяк не можна доростати до директорiв? У вiдповiдь анi слова. Альфред зiтхае, силкуеться глибше втиснутись у стiлець i похнюплюе голову. – Розенбергу, я правильно сформулював вашi погляди? – Гер… е-е, гер директор, я захопився й говорив, не подумавши. Я гадав, що цi заяви буде сприйнято суто в загальному сенсi. Йшлося про балотувальну промову, i я говорив саме те, що вiд мене хотiли почути. – Краечком ока Альфред помiчае, що гер Шефер зсутулився у своему напiвкрiслi, зняв окуляри й потирае очi. – А, зрозумiло. То ви говорили суто в загальному сенсi? Але тепер ось вiн я, перед вами, – не загальний, а конкретний. – Гер директор, я сказав тiльки те, що думають усi нiмцi. Ми мусимо оберiгати нашу расу й культуру. – А як бути зi мною та евреями? Альфред знову мовчки похнюплюеться. Хочеться глянути у вiкно, що на пiвдорозi до iншого кiнця столу, але вiн, передчуваючи недобре, зводить погляд на директора. – Так, звiсно, ви не можете вiдповiсти. То, може, вам розв’яжуть язика моi слова про те, що ми з дружиною – чистокровнi нiмцi за походженням i що нашi предки переселилися в Прибалтику в чотирнадцятому столiттi? Ба бiльше: ми – побожнi лютерани. Альфред повiльно кивае. – А все ж ви назвали мене та дружину евреями, – веде далi директор. – Такого я не говорив. Я тiльки сказав, наче ходять чутки… – Чутки, що iх ви радо ширили заради власноi вигоди – перемоги на виборах. Але скажiть менi, Розенбергу, на яких фактах вони грунтуються? Не зi стелi ж iх узято… – Фактах? – Альфред хитае головою. – Е-е… Мабуть, на вашому прiзвищi. – А, то Епштейн – еврейське прiзвище? Всi Епштейни – евреi, еге ж? Чи тiльки половина? Чи лише деякi з них? Чи, може, хiба один iз тисячi? Що показали вашi вченi дослiдження? Нi слова у вiдповiдь. Альфред хитае головою. – Невже попри природничу та фiлософську освiту, яку ви здобули в нашiй школi, вам нiколи не спадае на думку спитати себе, звiдки ви знаете те, що знаете? Хiба не в цьому один iз найбiльших урокiв Просвiтництва? Це що ж, ми пiдвели вас? Чи ви – нас? Вигляд в Альфреда приголомшений. А гер Епштейн барабанить пальцями по довгому столу, а вiдтак веде далi. – А ваше власне прiзвище – Розенберг? Воно що, теж еврейське? – Певен, що нi. – А от я не надто цього певен. Дайте-но я наведу вам кiлька фактiв щодо прiзвищ. Пiд час нiмецького Просвiтництва… – Тут директор робить паузу, а вiдтак гаркае: – Розенбергу, ви хоч знаете, коли була епоха Просвiтництва й що то взагалi таке? Поглядаючи на гера Шефера та з благанням у голосi, Альфред сумирно вiдповiдае: – У вiсiмнадцятому столiттi. То… був… то був вiк розуму й науки? – Так, правильно. Гаразд. Уроки гера Шефера минули для вас не зовсiм марно. Наприкiнцi того столiття в Нiмеччинi стали вживати заходiв для перетворення евреiв на нiмецьких громадян: iх, зокрема, примушували обирати собi нiмецькi прiзвища й платити за них. А тим, хто вiдмовлявся платити, могли дати щось соромiцьке – на кшталт Шмутцфiнгер[6 - Schmutzfinger – (досл.) «Гидкопалий» (нiм.).] чи Дреклекер[7 - Drecklecker – (досл.) «Лайнолиз» (нiм.).]. Бiльшiсть евреiв погодилися заплатити за кращi та благозвучнiшi прiзвища – скажiмо, щось пов’язане з квiтами, як-от Розенблюм[8 - Rosenblum – (досл.) «Квiт Троянди» (нiм.).], чи з природою загалом, як-от Грюнбаум[9 - Gru..nbaum – (досл.) «Зелене Дерево» (нiм.).]. А ще популярнiшими були назви родових замкiв. Замок Епштейн викликав шляхетнi асоцiацii й належав славетному роду часiв Священноi Римськоi iмперii, тож у вiсiмнадцятому столiттi таке прiзвище частенько обирали евреi, що жили поблизу. А дехто з них платив меншi грошi за традицiйнi еврейськi прiзвища на кшталт Левi чи Коген. Що ж до вашого прiзвища, Розенбергу, то воно теж дуже старовинне, але ось уже понад сто рокiв як отримало друге життя, набувши в Нiмеччинi поширення серед евреiв. І запевняю вас, що коли – чи якщо – ви потрапите на iсторичну батькiвщину, у нашу Вiтчизну, то неминуче помiтите зверненi до вас посмiшечки й погляди скоса, а також почуете плiтки про еврейську кров у вашому родоводi. Скажiть менi, Розенбергу, як ви вiдреагуете, коли таке станеться? – Вiзьму приклад iз вас, директоре, та заведу розмову про свое походження. – Особисто я провiв дослiдження, простеживши генеалогiю своеi родини за кiлька столiть. А ви? Альфред хитае головою. – А ви знаете, як проводять такi дослiдження? І знову заперечне похитування голови. – Тодi одним iз ваших обов’язкових передатестацiйних академiчних проектiв стане вивчення методологii генеалогiчного пошуку та дослiдження власного родоводу. – Одним iз моiх проектiв, гер директор? – Так. Ви матимете два обов’язкових завдання, щоб у мене зникли будь-якi сумнiви щодо вашоi готовностi отримати атестат зрiлостi та вступити до Полiтехнiчного iнституту. Пiсля нашоi сьогоднiшньоi розмови ми з гером Шефером пiдберемо вам iще один повчальний проект. – Так, гер директор. – Лише тепер до Альфреда доходить уся скрутнiсть його становища. – Скажiть, Розенбергу, – веде далi директор Епштейн, – ви знали, що вчора ввечерi на зборах були присутнi й учнi-евреi? Той ледь помiтно кивае. Тож директор запитуе: – А вам не здалося, що пробудженi в них почуття та iхня реакцiя на вашi слова про евреiв не пасують до нашоi школи? – Я гадаю, що найперший мiй обов’язок – це вiрнiсть Батькiвщинi й захист чистоти нашоi величноi арiйськоi раси, провiдноi творчоi сили цивiлiзацiй. – Розенбергу, вибори скiнчилися. Позбавте мене промов. Вiдповiдайте на поставлене запитання. А я спитав про почуття евреiв серед вашоi аудиторii. – Гадаю, якщо ми втратимо пильнiсть, то еврейська раса зживе нас зi свiту. Вони – слабаки й паразити. І нашi споконвiчнi вороги. Раса, антитетична арiйським цiнностям та культурi. Здивованi його запальнiстю, директор Епштейн i гер Шефер обмiнюються занепокоеними поглядами. І перший пробуе копнути глибше: – Схоже, вам хотiлося б уникнути прямоi вiдповiдi на мое запитання. Що ж, я спробую зайти з iншого боку. Значить, евреi – нечисленна нижча раса слабакiв i паразитiв? Альфред кивае. – То пояснiть менi, Розенбергу, як може така раса слабакiв загрожувати нашiй – усемогутнiй арiйськiй? Альфред намагаеться сформулювати вiдповiдь, а гер Епштейн тим часом веде далi: – Скажiть, Розенбергу, на заняттях гера Шефера ви вивчали теорiю Дарвiна? – Так, – вiдповiдае той, – iз гером Шефером у курсi iсторii, та з гером Вернером у курсi бiологii. – І що ж ви знаете з дарвiнiзму? – Знаю про еволюцiю видiв i виживання найпристосованiших. – О, так: виживають найпристосованiшi. Ну й, звiсно, на заняттях iз Закону Божого ви уважно прочитали Старий Заповiт, чи не так? – Так, на уроках гера Мюллера. – Тож замислiмося, Розенбергу, над тим фактом, що мало не всi народи й культури, про яких написано в Бiблii, – а iх не одна дюжина – зникли. Адже так? Альфред кивае. – Ви можете назвати деякi iз цих зниклих народiв? Той нервово хапае повiтря: – Фiнiкiйцi, моавитяни… й iдумеi. – І кидае погляд на гера Шефера, який кивае головою. – Чудово. Але всi вони вимерли й пiшли в небуття. Крiм евреiв: евреi ж бо вижили. То хiба Дарвiн не став би стверджувати, що евреi – найпристосованiшi з-помiж них? Ви стежите за моею думкою? Вiдповiдь Альфреда блискавична: – Але не завдяки власним силам. Тi паразитували на арiйськiй расi й тим не дали iй набути ще бiльшоi пристосованостi. Вони виживають, лише висмоктуючи з нас силу, золото та багатство. – А-а, вони грають нечесно, – говорить на це гер Епштейн. – То ви гадаете, що у величному задумi природи залишаеться мiсце для чесностi? Інакше кажучи, у боротьбi за виживання шляхетна тварина не вдаеться до маскування й не пiдкрадаеться до здобичi хитрiстю? Дивно, а от я не пригадую, щоб у працi Дарвiна йшлося про чеснiсть. Альфред, розгубившись, сидить мовчки. – Гаразд, годi про це, – мовить директор. – Помiркуймо над iншим. Ви, Розенбергу, звiсно ж, не станете заперечувати, що еврейська раса дала свiтовi видатних мужiв. Узяти хоч би Ісуса, Господа нашого, який був еврей за народженням. І знову Альфред не бариться з вiдповiддю: – Я читав, що Ісус народився в Галiлеi, а не в Юдеi, де мешкали евреi. І хоча галiлеяни зрештою перейняли юдаiзм, у них не було нi краплi кровi справжнiх iзраiльтян. – Що? – Директор Епштейн здiймае руки горi й обертаеться до гера Шефера iз запитанням: – Гер Шефер, звiдки в нього цi уявлення? Якби Розенберг був дорослий, то я запитав би, чи не випив вiн зайвого. Це ви такого навчаете на уроках iсторii? Той хитае головою й обертаеться до Альфреда. – Де ви нахапалися таких iдей? За вашими словами, десь вичитали, але не з моеi навчальноi лiтератури. Що ви читаете, Розенбергу? – Шляхетну книжку, гер Шефер. «Засади ХІХ столiття». Той ляскае себе долонею по лобi й осiдае у своему напiвкрiслi. – Про що мова? – запитуе директор Епштейн. – Про писанину Г’юстона Стюарта Чемберлена, – вiдповiдае гер Шефер. – Вiн англiець, зять Вагнера. Пописуе вигадливi книженцii з iсторii: ну, тобто з iсторii, яку сам i вигадуе. – Тут вiн знову обертаеться до Альфреда: – Де ви надибали ту книжку Чемберлена? – У дядьковому домi, де я ознайомився з уривками, а вiдтак подався до книгарнi через вулицю, щоб купити й собi. Їi там не було, але для мене замовили. Ось що я читав увесь минулий мiсяць. – Оце так завзяття! Вам би приберегти його для текстiв, якi входять до навчальноi програми, – мовить гер Шефер i широким помахом руки вказуе на полицi з томами в шкiряних палiтурках, що облямовують стiну директорського кабiнету. – Чи хоч би для одного з них! – Гер Шефер, – звертаеться до нього директор, – то ви читали працю цього… Чемберлена? – У тiй мiрi, у якiй бажаю ознайомлюватися з «працями» псевдоiсторикiв його штибу. Вiн – популяризатор iдей Артюра Гобiно, французького расиста, чиi писання про споконвiчну вищiсть арiйських рас уплинули на Вагнера. І Гобiно, i Чемберлен роблять химернi заяви щодо провiдноi ролi арiйцiв у величних цивiлiзацiях Давньоi Грецii й Риму. – Свого часу величних! – зненацька втручаеться Альфред. – Доки арiйцi не змiшалися з нижчими расами – шкiдниками-евреями, маврами й азiатами. Пiсля чого кожна з них i занепала. І директор Епштейн, i гер Шефер здригаються, коли учень наважуеться перебити iхню розмову. Перший кидае на вчителя такий погляд, неначе саме той у цьому винен. А гер Шефер перекладае провину на учня: – Коли б то вiн i на заняттях виявляв не менший запал. – Й обертаеться до Альфреда. – Скiльки разiв я казав вам те саме – га, Розенбергу? Ви ж бо здавалися нiтрохи не зацiкавленим у власнiй освiтi. Скiльки разiв я намагався заохотити вас до участi в наших читаннях? І раптом ось вiн, полюбуйтеся – палае збудженням вiд книжки. Як накажете це розумiти? – Можливо, це тому, що я нiколи досi не читав такоi книжки – книжки, у якiй розказано всю правду про шляхетнiсть нашоi раси, про помилки вчених, що змальовують iсторiю як прогрес людства, хоча iстина полягае в тому, що це наша раса створила цивiлiзацii всiх величних iмперiй! Не лише грецьку та римську, а i египетську, перську, iндiйську. Кожна iз цих iмперiй занепадала тiльки тодi, коли нашу расу засмiчували довколишнi – неповноцiннi. Альфред дивиться в бiк директора Епштейна i якнайшанобливiшим тоном видобувае: – З вашого дозволу, гер директор, ось моя вiдповiдь на ваше нещодавне запитання. Ось чому я не переймаюся через ураженi почуття кiлькох учнiв-евреiв або слов’ян: вони теж неповноцiннi, але не такi органiзованi, як евреi. Директор Епштейн i гер Шефер знову обмiнюються поглядом – лише тепер обидва нарештi збагнули всю серйознiсть проблеми. Йдеться не просто про витiвки юного максималiста. – Будь ласка, Розенбергу, зачекайте за дверима, – говорить директор. – Нам треба порадитися наодинцi. Роздiл третiй Амстердам. 1656 рiк У сутiнках суботи, що наставала, Йоденбрестрат кишiла евреями. Кожен iз них нiс молитовника та оксамитову торбинку з молитовним покривалом. Кожнiсiнький сефард[10 - Сефарди – субетнiчна група евреiв, що iсторично сформувалася на Пiренейському пiвостровi.] Амстердама прямував у бiк синагоги, за винятком одного-единого. Замкнувши крамницю, Бенту довго стояв на порозi й дивився на потiк своiх одновiрцiв-евреiв, а вiдтак, глибоко вдихнувши, пiрнув у натовп i попростував у протилежному напрямку. Вiн уникав зустрiчних поглядiв i пiдбадьорливо шепотiв сам до себе, щоб притлумити збентеження: «Нiхто не звертае уваги – всiм байдуже. Важить не погана репутацiя, а нечисте сумлiння. Я вже багато разiв так чинив». Але його серце вилiтало з грудей, залишаючись невразливим до кволих випадiв розуму. Вiдтак вiн спробував вiдсторонитися вiд зовнiшнього свiту, зануритися в себе та вiдволiктися, дивуючись цьому химерному двобою логiки та емоцiй – герцю, у якому розум завжди виявлявся переможеним. Коли юрба порiдiла, той закрокував невимушенiше й повернув лiворуч – на вулицю, що прилягала до каналу Конiгсграхт, – у бiк будинку та навчальноi аудиторii Франциска ван ден Ендена, екстраординарного професора латини й класичноi фiлологii. Хоча зустрiч iз Франку й Жако була пам’ятна, але ще незабутнiшим стало знайомство, яке зав’язалося в крамницi Спiнози кiлькома мiсяцями ранiше, коли туди вперше завiтав Франциск ван ден Енден. І Бенту дорогою забавлявся, пригадуючи його тодiшнiй вiзит, усi деталi якого зберiг у пам’ятi з абсолютною чiткiстю. Уже майже сутенiе, заходить субота, i тут у його крамничку заморських товарiв заходить огрядний чоловiк середнього зросту, строго вбраний, з вишуканими манерами, i починае розглядати те, що на полицях. Бенту саме пише у своему щоденнику й так захопився процесом, що й не помiчае появи вiдвiдувача. Зрештою ван ден Енден, увiчливо кашлянувши, сповiщае того про свою появу, а вiдтак зауважуе – наполегливим, утiм не те щоб неприязним тоном: – Молодий чоловiче, ви ж не надто зайнятi, щоб обслужити покупця, еге ж? На пiвсловi зронивши перо, Бенту зриваеться на ноги. – Занадто зайнятий? Навряд чи, пане. Ви – перший покупець за цiлий день. Прошу, вибачте мою неуважнiсть. Чим можу допомогти? – Менi б лiтр вина та ще, мабуть, залежно вiд цiни, кiло он тих кощавих родзинок, що в нижньому ящику. І коли Бенту ставить на одну шальку терезiв свинцеву гирку й бувалим у бувальцях дерев’яним совком досипае на другу родзинки – доки обидвi не прийдуть у рiвновагу, – ван ден Енден додае: – Але я заважаю вам писати. Ну що за обнадiйлива й незвична – нi, бiльше нiж незвична, я б сказав, унiкальна – подiя: зайти до крамницi й натрапити на молодого прикажчика, який аж так заглибився в процес письма, що не звертае уваги на покупцiв. Як викладач, я зазвичай переживаю прямо протилежний досвiд – застаю своiх студентiв за неписанням i недуманням, хоча саме це вони й мали б робити. – Справи йдуть кепсько, – вiдказуе Бенту. – Тож я просиджую тут годину за годиною, не маючи чим зайнятися, окрiм як писати та думати. Покупець указуе пальцем на щоденник Спiнози, i досi вiдкритий на тiй самiй сторiнцi, де той писав. – Дайте-но я спробую здогадатися, що ви пишете. Справи йдуть кепсько, й ви, поза сумнiвом, непокоiтеся за долю свого товару. Тож заносите в журнал видатки й надходження, пiдбиваете баланс i складаете перелiк можливих виходiв iз ситуацii? Чи не так? Бенту, почервонiвши з лиця, перевертае щоденник догори палiтуркою. – Передi мною, молодий чоловiче, критися нiчого. Я – майстер помiчати й не зраджую чужоi довiри. Та й сам не вiд того, щоб подумати про заборонене. А крiм того, за фахом я вчитель риторики i, запевняю вас, мiг би пiдправити вашi навики. Спiноза пiдносить щоденник перед очi клiента й запитуе, тамуючи усмiшку: – А як у вас iз португальською, пане? – Португальською?! А ви, молодий чоловiче, пiдловили мене. Я знаю голландську. Знаю французьку, англiйську, нiмецьку. Знаю латину та грецьку. Трохи знаю навiть iспанську та якусь дещицю гебрайськоi й арамейськоi. Але не португальську. Ви чудово розмовляете по-голландськи, то чому б вам i не писати голландською? Адже ви, поза сумнiвом, тутешнiй? – Так. Мiй батько емiгрував iз Португалii, коли я був ще дитиною. І хоч торгiвлю й оборудки я веду голландською, та в ii книжному варiантi подекуди плутаюсь. Інколи я пишу й iспанською. А ще я глибоко студiював гебрайську. – Ох, як же менi завше кортiло почитати Святе Письмо мовою оригiналу! На жаль, у езуiтiв я отримав лише слабеньку пiдготовку з гебрайськоi. Але ви й досi не вiдповiли, чи вгадав я, що саме ви пишете. – Ваш висновок, наче я пiдбиваю баланс i прикидаю, як поправити торгiвлю, грунтуеться, гадаю, на моему зауваженнi, що справи йдуть кепсько. Дедукцiя логiчна, але в цьому конкретному випадку цiлковито хибна. Я рiдко коли довго думаю про справи й нiколи про них не пишу. – Он воно що – визнаю свою помилку. Але перше нiж продовжити розмову про предмет ваших записiв, я, з вашого дозволу, зроблю коротенький вiдступ, зауваження педагога: професiйна звичка бере свое. Ви неправильно вживаете термiн «дедукцiя». Процес побудови рацiонального висновку на основi часткових засновкiв (iншими словами, висхiдний умовивiд: вiд окремих спостережень до загальноi теорii) називаеться iндукцiею, тимчасом як дедукцiя виходить з апрiорноi теорii i з ii допомогою роблять низхiдний умовивiд до сукупностi висновкiв. Зауваживши вдумливий i, вочевидь, вдячний кивок спiврозмовника, ван ден Енден веде далi: – То про що ж ви, молодий чоловiче, пишете, коли не про справи? – Просто про те, що бачу за вiкном крамницi. Ван ден Енден обертаеться, щоб простежити за поглядом Бенту назовнi, на вулицю. – Погляньте. Кожен поспiшае. Носиться сюди-туди весь день i все свое життя. Заради чого? Багатства? Слави? Усолоди тiла? Такi цiлi, поза сумнiвом, хибнi й ведуть у нiкуди. – Чому? Бенту вже сказав усе, що збирався, але, збадьорений запитанням свого покупця, веде далi: – Бо наслiдком стае iхне саморозмноження. Щоразу, коли однiеi з них досягнуто, та лише породжуе додатковi потреби. Тож маемо ще бiльше метушнi, ще бiльше пошукiв, i так до нескiнченностi. А значить, iстинний шлях до нескороминущого щастя мусить лежати деiнде. Ось про що я розмiрковую та шкрябаю в щоденнику. – І Бенту паленiе: вiн ще нiколи й нi з ким не дiлився такими думками. На обличчi вiдвiдувача проступае величезна цiкавiсть. Вiн опускае додолу сумку з покупками, пiдходить ближче та пильно вдивляеться в лице Бенту. Тут i настала та мить – усiм митям мить. Як же любив ii Бенту – той вираз подиву, оновленого, зрослого iнтересу й поваги, що проступив на обличчi в незнайомця. Та ще й якого незнайомця! Посланця з привiльного, вiдкритого, нееврейського свiту. Людини вочевидь не останньоi. Вiн виявив, що неспроможний знов переживати в пам’ятi ту мить лише один-единий раз. Натомiсть юнак знову й знову згадував тодiшню «нiму сцену» по два, а iнколи й по три-чотири рази. І щоразу, коли та поставала перед внутрiшнiм поглядом, йому на очi набiгали сльози. Викладач – статечна, свiтська людина – зацiкавився ним, сприйняв його всерйоз та ще й, певно, подумав: «А це непересiчний молодий чоловiк!» Бенту iз зусиллям вiдiрвався вiд своеi зоряноi митi й став згадувати продовження iхньоi першоi зустрiчi. Покупець напосiдае: – То, кажете, нескороминуще щастя лежить деiнде. Так розкажiть же менi про це ваше «деiнде». – Я знаю тiльки, що воно – не в тлiнних речах. Не ззовнi, а всерединi. Страхiтливiсть, нiкчемнiсть, бажанiсть чи безцiннiсть визначае не що iнше, як наш розум, тож його й тiльки його треба вдосконалювати. – Як вас звати, молодий чоловiче? – Бенту Спiноза. А гебрайською мене звуть Барух. – Тож латиною це буде «Бенедикт». Хороше, благословенне iм’я. А я – Франциск ван ден Енден, у мене академiя з вивчення класичноi фiлологii. То, кажете, Спiноза… хм, вiд латинського spina й spinosus, що означае, вiдповiдно, «терен» i «тернистий». – D’espinhosa португальською, – каже Бенту, киваючи, – «з мiсцини, яка поросла колючками». – Запитання такого гатунку, як вашi, i справдi можуть видатися колючими зашореним наставникам-доктринерам. – Тут вуста ван ден Ендена бгаються в пустотливу усмiшку. – Скажiть, молодий чоловiче, для своiх учителiв ви, мабуть, були ще тою скабкою в одному мiсцi? Бенту й собi всмiхаеться: – Так, було дiло… колись. Але тепер я самоусунувся вiд своiх учителiв. І повiряю свою колючiсть тiльки щоденнику. У схильнiй до забобонiв громадi запитання на кшталт тих, що в мене, небажанi. – Забобони та розум нiколи не водять близькоi компанii. Але я, напевно, мiг би звести вас iз приятелями, що думають так само, як i ви. Ось, наприклад, той, iз ким вам варто познайомитись. – Ван ден Енден запускае руку в сумку, видобувае звiдти старовинний том i простягае його Бенту. – Його звуть Аристотель, i ця книжка мiстить роздуми над запитаннями того ж гатунку, що й вашi. Вiн теж уважав розумову дiяльнiсть i прагнення вдосконалити нашу здатнiсть до пiзнання за найважливiше й питоме для людини заняття. А одним iз ваших наступних урокiв мае стати його «Нiкомахова етика». Іще не розкриваючи книжки, Бенту пiдносить ii до обличчя та втягуе нiздрями запах. – Я чув про цього чоловiка та хотiв би познайомитися з ним. Але нам нiколи не поспiлкуватись: я не знаю грецькоi. – Значить, i грецька мае стати частиною вашоi пiдготовки. Звiсно, пiсля того як засвоiте латину. Як прикро, що вашi вченi рабини так мало знають iз класики. Їхнiй кругозiр такий вузький, що тi нерiдко забувають: неевреi теж зайнятi пошуком iстини. Бенту вiдповiдае миттево, бо, щойно починаються нападки на евреiв, вiн, як завжди, тримаеться своiх: – Це неправда. І рабi Менаше, i рабi Мортейра читали Аристотеля в латинському перекладi. А Маймонiд уважав Аристотеля найвидатнiшим серед фiлософiв. Ван ден Енден виструнчуеться: – Добре сказано, молодий чоловiче, ще й як добре сказано. Своею гiдною вiдповiддю ви склали мiй вступний iспит. Така вiдданiсть колишнiм учителям спонукае мене видати вам офiцiйне запрошення на навчання в моiй академii. Час вам не просто почути про Аристотеля, а й самому ознайомитися з ним. Я можу зробити його доступним для вас – i то разом iз цiлим сонмом колег, як-от Сократ, Платон i ще багато iнших. – Ох, але ж за навчання доведеться платити? А справи, як я й казав, iдуть кепсько… – Не маю сумнiву, що ми дiйдемо згоди. Для початку погляньмо, який iз вас учитель гебрайськоi. Бо нам iз донькою хотiлося б поглибити своi знання. А там, може, знайдемо й ще якiсь форми натурального обмiну. Ну а поки пропоную вам додати до моiх вина та iзюму кiло мигдалю… Але не до цих, кощавих, родзинок – спробуймо он тi тлустi, що на верхнiй полицi. * * * Цi спогади про початок його нового життя були такi захопливi, що занурений у марення Бенту незчувся, як проминув мету своеi подорожi на кiлька кварталiв. Здригнувшись, вiн отямився та, швидко зорiентувавшись, спрямував кроки до будинку ван ден Ендена – вузькоi чотириповерховоi споруди, що виходила фасадом до каналу Сiнгель. Пiднiмаючись на верхнiй поверх, де проходили заняття, вiн, як завше, трiшки зволiкав на кожному прогонi й зазирав у житловi примiщення. Вигадливе облицювання пiдлоги на першому поверсi, облямованоi низкою синьо-бiлих делфтських кахлiв iз вiтряками, не надто цiкавило вiзитера. На другому пахощi кислоi капусти та гострого каррi нагадали йому, що той укотре забув пообiдати й повечеряти. Затримуючись на третьому, вiн не милувався полиском арфи та складками гобеленiв, а незмiнно смакував численнi картини, що ними була завiшана кожна стiна. Бенту кiлька хвилин розглядав невеличке зображення витягнутого на берег човна, ретельно зауважуючи перспективу, яку утворювали великi постатi на березi та двi меншi фiгурки в човнi – одна стояла на кормi, а друга, найкрихiтнiша, сидiла на носi, – й закарбовував усе це в пам’ятi, щоб пiзнiше того ж таки вечора скопiювати вуглиною. А на четвертому його вiтали ван ден Енден i шiсть юних студентiв академii: один iще вивчав латину, а п’ятеро вже перейшли до грецькоi. Того вечора викладач, як завжди, розпочав iз латинського диктанту, що його спудеi, вправляючись, мусили перекласти голландською або грецькою. Сподiваючись прищепити iм пристрасть до засвоення нових мов, ван ден Енден обирав для навчання тексти, покликанi забавити й зацiкавити. Протягом останнiх трьох тижнiв то були фрагменти з Овiдiя, а на тогоденному заняттi iм диктували уривок з iсторii про Нарциса. На вiдмiну вiд решти студентiв, Спiноза виявляв хiба що мiнiмальний iнтерес до оповiдей про чудеса та фантастичнi метаморфози. Незабаром зробилося очевидно, що забавляти його було зайве. Вiн-бо й так палав пристрастю до навчання та мав разючi здiбностi до мов. І хоча ван ден Енден одразу збагнув, що учень iз Бенту вийде непересiчний, та все нiяк не мiг надивуватися з того, як цей молодий чоловiк на льоту хапав i засвоював кожне поняття, кожне узагальнення та кожен граматичний виняток, не встигали вiдповiднi пояснення зiрватися в наставника з вуст. Рутинним завданням, тренуванням латинського лексикону, опiкувалася дочка ван ден Ендена, Клара-Марiя, довготелеса й тонкошия тринадцятилiтка зi звабливою усмiшкою й сколiозом. Вона й сама мала дивовижний хист до лiнгвiстики i, не соромлячись, демонструвала своi здiбностi iншим студентам, раз по раз перескакуючи з мови на мову пiд час обговорення з батьком тогоденних успiхiв кожного з них. Попервах Бенту був шокований: одним iз догматiв юдаiзму, що iх вiн нiколи не брав пiд сумнiв, була нижчiсть жiнок – як у правовому, так i в розумовому сенсi. Й хоча Клара-Марiя його ошелешила, той став сприймати ii як таку собi дивину, примху природи, окремо взятий виняток iз правила, що розум жiнки – не рiвня чоловiчому. Щойно ван ден Енден iз п’ятьма студентами, що билися над грецькою, виходили з аудиторii, як Клара-Марiя – iз мало не комiчною для тринадцятилiтки серйознiстю – починала ганяти Бенту й Дiрка Керкрiнка, нiмецького студента, за матерiалом iхнього домашнього завдання – словниковим запасом i вiдмiнюванням. Дiрк студiював латину, бо потребував ii для вступу на медичний факультет у Гамбургу. Попрактикувавши з ними новi слова, Клара-Марiя попросила Бенту та Дiрка перекласти латиною популярний голландський вiршик Якоба Катса про належну для молодих незамiжнiх дiвчат поведiнку, що його вона продекламувала в чарiвнiй манерi. А вiдтак засiяла, пiдвелася та зробила кнiксен, коли спершу Дiрк, а за ним одразу ж i Бенту зааплодували ii декламацii. Для Бенту апогеем вечора завжди ставало його завершення, коли всi студенти збиралися в бiльшiй з аудиторiй – единiй, яка мала вiкна, – щоб прослухати лекцiю ван ден Ендена про античнiсть. Того разу ii темою була давньогрецька iдея демократii – на його думку, найдосконалiшоi форми правлiння, хоча й доводилося визнати (тут вiн кинув погляд на доньку, яка вiдвiдувала всi його лекцiйнi заняття), що «давньогрецька демократiя залишала осторонь понад п’ятдесят вiдсоткiв населення, зокрема жiнок i рабiв». «Замислiться над парадоксальним становищем жiнки в драматургii Давньоi Грецii, – вiв далi лектор. – З одного боку, грекиням було заборонено вiдвiдувати вистави (або ж, пiзнiше, у просвiченiшi столiття, iх допускали в амфiтеатр, але тiльки на тi мiсця, звiдки було найгiрше видно сцену). І водночас згадайте героiнь грецьких драм – жiнок зi сталевою волею, якi стали протагонiстками найвидатнiших трагедiй Софокла та Еврипiда. Дозвольте менi коротко описати трьох найгрiзнiших персонажок в усiй класичнiй лiтературi – Антiгону, Федру й Медею». А пiсля лекцii, пiд час якоi вiн звертався до Клари-Марii з проханням прочитати кiлька найдраматичнiших пасажiв Антiгони грецькою i голландською, ван ден Енден попросив Бенту затриматися на кiлька хвилин, коли решта вже пiшли. – Бенту, нам треба поговорити про кiлька речей. По-перше, пам’ятаете мою пропозицiю, що ii я зробив, коли ми вперше зустрiлись у вашiй крамницi? Обiцянку познайомити вас зi спорiдненими душами помiж мислителiв? – Бенту кивнув, i ван ден Енден повiв далi: – Я не забув про неi i ось-ось вiзьмуся до виконання обiцяного. Вашi досягнення з латини – грандiознi, тож тепер ми звернемося до мови Софокла й Гомера. Наступного тижня Клара-Марiя почне навчати вас грецького алфавiту. А крiм того, я пiдiбрав тексти, якi мають по-особливому вас принадити. Ми працюватимемо над уривками з Аристотеля й Епiкура, якi стосуються саме тiеi проблематики, що до неi ви виказали зацiкавлення пiд час нашоi першоi зустрiчi. – Це ви про записи в моему щоденнику щодо суетних i нескороминущих цiлей? – Точнiсiнько так. А для подальшого вдосконалення вашоi латини я пропоную вам ось який крок: вiдтепер робiть нотатки саме цiею мовою. Бенту кивнув. – І ще одне, – вiв далi ван ден Енден. – Ми з Кларою-Марiею готовi вивчати гебрайську пiд вашим наставництвом. Ви не проти розпочати заняття з наступного тижня? – Залюбки, – вiдказав Бенту. – Це принесло б менi неабияку насолоду та дало б змогу повернути вам мiй величезний борг. – То, може, час подумати про дидактичнi методи? Ви маете хоч якийсь досвiд викладання? – Три роки тому рабi Мортейра просив мене допомогти йому навчати гебрайськоi молодших учнiв. Я занотував тодi чимало думок щодо хитросплетiнь давньоеврейськоi та сподiваюся одного дня укласти граматику цiеi мови. – Чудово. Не сумнiвайтесь, у вас будуть уважнi студенти з величезною жагою до знань. – Кумедний збiг, – докинув Бенту, – якраз сьогоднi по обiдi я став адресатом дивного прохання про дидактичну розмову. Кiлька годин тому мене розшукали двiйко вбитих горем чоловiкiв i спробували перетворити на такого собi наставника. – І Бенту взявся розповiдати подробицi своеi зустрiчi з Франку й Жако. Ван ден Енден уважно вислухав його розповiдь, а коли той закiнчив, сказав: – Сьогоднi я додам до вашого домашнього завдання з латинського лексикону ще одне слово. Прошу, запишiть собi: caute. Про його значення вам допоможе здогадатися iспанське cautela. – Так, «обережнiсть» – португальською cuidado. Але чому caute? – Латиною, будь ласка. – Quad cur caute? – Є в мене вивiдувач, який доносить, що вашi друзi-евреi не в захватi вiд того, що ви навчаетеся в мене. А ще вони невдоволенi тим, що ваше вiдсторонення вiд громади зростае. Caute, хлопчику мiй. Будьте обережнi й не давайте iм подальших приводiв для невдоволення. Не повiряйте своiх потаемних думок i сумнiвiв незнайомцям. А наступного тижня побачимо, чи не зможе Епiкур дати вам добру пораду. Роздiл четвертий Естонiя. 10 травня 1910 року Коли Альфред вийшов, двое давнiх друзiв пiдвелися, розминаючись, а секретарка директора Епштейна тим часом поставила на стiл тацю з яблучно-горiховим штруделем. Обидва знову посiдали й потихеньку пощипували його, доки та готувала iм чай. – То це, Германе, i е лице майбутнього? – запитав зрештою директор Епштейн. – Не того, яке менi хочеться бачити. Я радо вип’ю гарячого чаю, бо бiля нього аж морозом проймае. – Чи варто нам занепокоiтися цим хлопцем i його впливом на однокласникiв? Повз них промайнула тiнь – коридором пройшов хтось iз учнiв – i гер Шефер, пiдвiвшись, причинив дверi. – Я був його куратором вiд самого вступу, i той прослухав кiлька моiх курсiв. Та хай як це дивно, а я його зовсiм не знаю. Ти ж сам бачиш: е в ньому якась вiдстороненiсть, механiстичнiсть. Іншi хлопцi ведуть жвавi розмови, але я помiтив, що Альфред нiколи не бере в них участi. Вiн весь час собi на умi. – Ну, Германе, не скажи – а як же кiлька останнiх хвилин? – Це було дещо новеньке – мене аж затiпало. Я побачив iншого Альфреда Розенберга. Начитавшись Чемберлена, вiн осмiлiв. – То, може, це, з iншого боку, й на краще? А раптом йому ще трапиться якесь чтиво, яке спрямуе його запал в iнше рiчище? Хоча загалом вiн, кажеш, не з книголюбiв? – Хоч як це дивно, а вiдповiсти тут складно. Інколи менi здаеться, що сама iдея чи, можливо, атмосфера книжностi йому до душi – хоча цiлком iмовiрно, що це лише хизування обкладинками. Вiн часто походжае школою зi стосом книжок пiд пахвою – Гауптмана, Гейне, Нiцше, Гегеля, Гете. Подекуди його позерство майже карикатурне. Це спосiб продемонструвати вищiсть свого iнтелекту, похизуватися, що вiн надае перевагу книжкам перед дешевою популярнiстю. Мене нерiдко брали сумнiви, чи й справдi вiн читае тi книжки. А от зараз я не знаю, що й думати. – І яка пристрасть до Чемберлена! – зауважив директор. – А вiн не виявляв ентузiазму ще до чогось? – У тiм-то й рiч: завжди тримав своi почуття пiд контролем, але якось я таки зауважив у нього проблиск цiкавостi до мiсцевоi прадавньоi iсторii. Кiлька разiв я водив невеликi групки учнiв узяти участь в археологiчних розкопках одразу за церквою Св. Олафа – з пiвнiчного боку. Розенберг завжди добровiльно зголошувався на такi вилазки. Й одного разу – допомiгши виявити певнi знаряддя кам’яноi доби – вiн був у захватi. – Дивно, – промовив директор, перебираючи Альфредове досье. – Вiн надав нашiй школi перевагу перед гiмназiею, де мiг би опанувати класичнi мови, а вiдтак вступити до унiверситету й студiювати лiтературу чи фiлософiю, адже саме там, здаеться, й лежать його iнтереси. То чому ж вiн зiбрався до полiтеху? – Причина, гадаю, фiнансова. Його мати померла, коли той був ще малям, а батько в нього хворiв на сухоти, тож працював лише спорадично – клерком у банку. Новий учитель малювання, гер Пурвiт, мае Альфреда за досить непоганого рисувальника й заохочуе до архiтекторськоi кар’ери. – Тож вiн тримаеться осторонь решти, – сказав директор, закриваючи його особову справу, – але все ж здобув перемогу на виборах. І хiба вiн уже якось не був старостою… кiлька рокiв тому? – Не думаю, що це пов’язано з популярнiстю. Серед учнiв ця посада не в пошанi, тож тi, хто мае авторитет у класi, зазвичай уникають ставати старостою – через обов’язки, якi це накладае, та пiдготовку, необхiдну для випускноi промови. Навряд чи однокласники сприймають Розенберга всерйоз. Я нiколи не бачив його в оточеннi гурту чи за жартами над кимось iз товаришiв – той радше сам стае мiшенню для витiвок. Вiн одинак за натурою – блукае собi Ревелем сам самотою з альбомом для замальовок. Тож я б не став аж надто непокоiтись, що вiн поширить тут своi екстремiстськi iдеi. Директор Епштейн пiдвiвся й пiдiйшов до вiкна. Знадвору стояли широколистi дерева зi свiжою весняною зеленню, а вiддалiк виднiлися ставнi бiлi будинки iз червоними черепичними крiвлями. – А розкажи-но менi ще про цього Чемберлена. Бо сам я цiкавлюся iншою лiтературою. Чи дуже вiн впливовий у Нiмеччинi? – Його авторитет швидко зростае – воiстину загрозливими темпами. Та книжка вийшла рокiв iз десять тому, але ii популярнiсть i досi захмарна. Я чув, наче вона розiйшлася понад сотнею тисяч примiрникiв. – Ти читав ii? – Почав було, але менi забракло терпiння, тож решту я просто проглянув. Але багато моiх друзiв дочитали до кiнця. Тi, хто мае iсторичну пiдготовку, подiляють мою думку – як i церква й, звiсна рiч, еврейська преса. Проте багато видатних мужiв ii хвалять – кайзер Вiльгельм, американський президент Теодор Рузвельт. А ще вона отримала схвальнi рецензii в провiдних закордонних газетах – подекуди навiть захопленi. Чемберлен пише пiднесено та вдае, наче апелюе до наших шляхетних iнстинктiв. Хоча насправдi, гадаю, стимулюе найницiшi. – І чим ти пояснюеш його популярнiсть? – Вiн переконливо пише й умiе справити враження на невiгласiв. На кожнiй сторiнцi можна знайти начебто глибокодумнi цитати з Тертуллiана чи святого Августина – або, скажiмо, Платона та якогось iндiйського мiстика, що жив у восьмому столiттi. Але все це лише позiрний налiт ерудицii. Вiн, власне, просто понасмикував з усiх вiкiв рiзномастих цитат на догоду своiм упередженим поглядам. Його популярностi, поза сумнiвом, посприяв нещодавнiй шлюб iз донькою Вагнера, i багато хто мае його за спадкоемця расистських iдей свого покiйного тестя. – То його «коронував» сам Вагнер? – Нi, вони нiколи не зустрiчалися. Вагнер помер ще до того, як Чемберлен став упадати за його донькою. А от Козiма[11 - Козiма Вагнер (1837–1930) – друга дружина й натхненниця нiмецького композитора Рiхарда Вагнера, яка доводилася дочкою угорському композиторовi й пiанiстовi Ференцу Лiсту. Пiсля смертi чоловiка присвятила себе збереженню його пам’ятi.] дала йому свое благословення. Директор пiдлив чаю. – Що ж, схоже, Чемберленiв расизм аж так заполонив нашого юного Розенберга, що зняти з його очей цю полуду може бути нелегко. Хоча якщо подумати, то який же самотнiй, дещо недолугий пiдлiток-iзгой не мурчатиме вiд задоволення, дiзнавшись, що вiн – особливого заводу та з виняткового тiста? Що його предки заснували величнi цивiлiзацii? А надто якщо це хлопчик, якого недолюбила мати, чий батько довго був однiею ногою в могилi, старший брат хворiе i який… – Ох, Карле, чую я вiдгомiн i твого оракула, того вiденського доктора Фройда, який теж переконливо пише та й собi поринае в античнiсть – i то незмiнно з’являючись на поверхнi не без смачноi цитати, затиснутоi мiж зубiв. – Mea culpa[12 - Тут: каюсь (лат.).]. Визнаю, що його iдеi видаються менi незмiрно рацiональнiшими. Наприклад: ти щойно сказав, що антисемiтська писанина Чемберлена розiйшлася сотнею тисяч примiрникiв. Скiльки читачiв, iм’я яким – легiон, вiдмiтають його, як-от ти? І скiльки наелектризованi ним, як-от Розенберг? То чому ж одна й та сама книжка викликае аж такий спектр реакцiй? Мабуть, е щось таке в читачевi, що кидаеться в обiйми такоi книжки. Його життя, його психологiчний склад, його уявлення про себе. Може, глибоко в душi – чи, за словами Фройда, в несвiдомому – таiться якась причина, що з неi якийсь читач i закохуеться в якогось автора. – Змiстовна тема для наступноi бесiди за вечерею! Але тим часом мiй маленький учень, Розенберг, пiдозрюю, не знаходить собi мiсця он за тими дверима. То що ж нам iз ним робити? – Так, ми вiдволiклися вiд теми. Раз обiцяли йому завдання, то треба щось вигадати. Хоча ми, мабуть, хочемо стрибнути вище голови. Бо чи е хоч найменша можливiсть пiдiбрати завдання, здатне справити належний виховний вплив за тi лiченi тижнi, якi в нас залишаються? Я бачу в ньому стiльки озлобленостi, стiльки ненавистi до кожного, крiм примарного «iстинного арiйця»! Гадаю, нам варто вiдволiкти його вiд чистих iдей на щось матерiальнiше – таке, що його можна «потримати в руках». – Згоден iз тобою. Расу ненавидiти легше, нiж конкретного iндивiда, – промовив гер Шефер. – У мене iдея. Знаю я одного еврея, до якого йому точно небайдуже. Покличмо його сюди, i я саме iз цього й почну. Прибравши посуд пiсля чаювання, директорова секретарка запросила Альфреда, який знову сiв на свое мiсце в кiнцi столу. Повiльно натоптавши й запаливши люльку, гер Шефер затягнувся, випустив хмарку диму й почав: – Розенбергу, ми маемо до вас ще кiлька запитань. Я збагнув ваше ставлення до еврейськоi раси в широкому сенсi, але ж вам, поза сумнiвом, траплялися й непоганi евреi. Так, менi суто випадково вiдомо, що в нас iз вами один i той самий лiкар, гер Апфельбаум. Я чув, наче вiн допомагав вам з’явитися на свiт. – Так, – вiдказав Альфред, – вiн лiкуе мене все життя. – І всi цi роки вiн пробув ще й моiм близьким другом. Скажiть, невже й вiн теж шкiдник i паразит? Нiхто в Ревелi не працюе так тяжко. Коли ви були ще дитиною, я бачив на власнi очi, як той трудився день i нiч, рятуючи вашу матiнку вiд сухот. А ще менi розповiдали, що вiн плакав на ii похоронi. – Доктор Апфельбаум – хороша людина. Вiн завжди як слiд нас лiкуе. І ми, до речi, завше платимо йому. Так, евреi бувають пристойними, й менi це вiдомо. Про нього особисто я поганого не скажу – хiба що про його еврейське сiм’я. Адже неможливо заперечувати, що всi евреi несуть у собi сiм’я ненависноi раси i що… – Ох, i знову це слово, «ненависний», – перебив його директор Епштейн, щосили намагаючись стриматися. – Я, Розенбергу, тiльки й чую про ненависть, але щось нiчогiсiнько не чую про любов. Не забувайте, що саме любов е суттю Ісусового повчання. І то не тiльки до Господа, а й до ближнього свого як до самого себе. Чи не вбачаете ви певноi суперечностi мiж тим, що вичитали в Чемберлена, й тим, що чуете щотижня в церквi про християнську любов? – Я, гер директор, не буваю в церквi щотижня. Я бiльше туди не ходжу. – І якi ж почуття це викликало б у вашого батька? Або як почувався б ваш Чемберлен? – Батько казав, що до церкви вiн нiколи нi ногою. А з прочитаного я дiзнався, що як Чемберлен, так i Вагнер стверджували: церковне вчення частiше ослаблюе нас, нiж посилюе. – То ви не любите Господа нашого Ісуса Христа? Альфред змовкае: йому скрiзь увижаеться пастка. Вiн-бо ступив на ненадiйний грунт, адже директор уже згадував про себе як про ревного лютеранина. Найбезпечнiше було триматися за Чемберлена, й Альфред силкувався пригадати слова з його книжки: – Як i Чемберлен, я надзвичайно захоплююся Ісусом: у книжцi його названо моральним генiем. Вiн явив неабияку вiдвагу й могутнiсть, але, на жаль, Павло перекрутив його повчання на еврейський лад, перетворивши Ісуса на страдника, сумирного чоловiчка. У кожнiй християнськiй церквi е фреска або вiтраж iз розп’яттям, але нiде не показано образу могутнього й вiдважного Ісуса – того, який насмiлився кинути виклик аморальним рабинам i самотужки вишпурнув iз храму мiняйл! – То Чемберлен вбачае в Ісусi не агнця, а лева? – Так, – вiдказав Розенберг, збадьорившись. – Чемберлен називае трагедiею той факт, що Ісус з’явився саме там i тодi, де з’явився. Якби Вiн проповiдував народу германцiв чи, скажiмо, iндоарiйцiв, його слова вплинули б зовсiм по-iншому. – Повернiмося до мого попереднього запитання, – сказав директор, збагнувши, що звернув на неправильний шлях. – Воно просте: кого ви любите? Хто ваш герой? Ким ви захоплюетеся бiльше за будь-кого iншого? Ну, тобто крiм цього вашого Чемберлена? На це в Альфреда не знайшлося готовоi вiдповiдi. Вiн надовго замислився, а вiдтак вiдповiв: – Гете. І директор Епштейн, i гер Шефер трiшки випростались у своiх напiвкрiслах. – Цiкавий вибiр, Розенбергу, – мовив перший. – Вiн суто ваш чи Чемберлен пiдказав? – І те, i те. Та й гер Шефер, гадаю, пристав би на нього. На уроках вiн вихваляв Гете бiльше, нiж будь-кого iншого. Тут Альфред запитально поглянув на вчителя й отримав ствердний кивок. – Скажiть, а чому саме Гете? – допитувався директор. – Бо вiн – вiковiчний нiмецький генiй. Найвидатнiший iз нiмцiв. Генiальний поет, науковець, митець i фiлософ. Його обдарування виявило себе в бiльшiй кiлькостi царин, анiж будь-чие iнше. – Чудова вiдповiдь, – сказав директор, раптом пожвавiшавши. – Тепер, гадаю, в мене е для вас iдеальний передатестацiйний проект. І двое педагогiв стали радитися мiж собою, тихенько перешiптуючись один з одним. Директор Епштейн вийшов iз кабiнету й незабаром повернувся, несучи товсту книжку. Разом iз гером Шефером вони схилилися над нею й кiлька хвилин гортали сторiнки, пробiгаючи очима написане. А вiдтак директор занотував номери кiлькох сторiнок й обернувся до Альфреда. – Ось ваш проект: вам треба прочитати – i то дуже уважно – двi книжки, чотирнадцяту й шiстнадцяту, iз працi Гете «Поезiя i правда: з мого життя» й виписати кожен рядок, де вiн згадуе про власного героя – чоловiка на ймення Спiноза, який жив дуже давно. Ви, поза сумнiвом, зрадiете такому завданню. Адже це так захопливо – прочитати фрагменти з автобiографii свого кумира. Гете – той, кого ви любите, а отже, як менi уявляеться, вам буде цiкаво дiзнатися, що вiн говорив про людину, яку любив сам i якою захоплювався. Адже так? Альфред сторожко кивнув. Спантеличений тим, що директор у доброму гуморi, вiн вiдчув якусь пастку. – Отож, Розенбергу, – вiв далi директор Епштейн, – прояснiмо остаточно ваше завдання. Ви маете прочитати чотирнадцяту й шiстнадцяту книжки автобiографii Гете й виписати звiдти кожнiсiньке речення, де вiн згадуе про Бенедикта Спiнозу. У трьох примiрниках – один для вас i по одному для нас. Якщо ми виявимо, що у вашому текстi бракуе хоч якоiсь згадки про Спiнозу, вам доведеться переписувати все спочатку, аж доки не вийде як слiд. Побачимося за два тижнi – щоб прочитати ваше письмове завдання й обговорити всi аспекти ознайомлення з першоджерелом. Вам зрозумiло? І знову кивок. – Гер директор, дозвольте запитання? Спочатку ви сказали два проекти. Але я маю провести генеалогiчне дослiдження, прочитати два роздiли, а також виписати в трьох примiрниках усе, що стосуеться Бенедикта Спiнози. – Все правильно, – вiдповiв директор. – І в чому ж ваше запитання? – Гер директор, завдань виходить три, а не два… – Розенбергу, – втрутився гер Шефер, – тут i двадцяти завдань мало. Сказати, що директор не вiдповiдае займанiй посадi, позаяк вiн еврей, – це вже достатня пiдстава для вiдрахування з будь-якоi школи – хоч в Естонii, хоч у Нiмеччинi. – Так, гер Шефер. – Нi, заждiть – хлопчина, певно, мае рацiю. Завдання з Гете дуже важливе, я волiв би, щоб вiн виконав його з усiею ретельнiстю. – І директор Епштейн обернувся до Альфреда. – Проект iз генеалогii ми вам пробачаемо. Тож повнiстю зосередьтеся на словах Гете. Сьогоднiшню зустрiч закiнчено. Побачимося рiвно за два тижнi. Тут i о цiй же порi. Й не забудьте напередоднi здати менi примiрники свого письмового завдання. Роздiл п’ятий Амстердам. 1656 рiк «Доброго ранку, Габрiелю!» – гукнув Бенту, зачувши, як брат робить омовiння, готуючись до суботньоi служби. Той лише буркнув у вiдповiдь, але повернувся в опочивальню й важко опустився на лiжко пiд балдахiном, яке придавалося обом. Те лiжко займало бiльшiсть кiмнати й було единим, що залишилося в них iз минулого. Їхнiй батько, Мiхаель, зоставив Бенту, як старшому синовi, усе родинне майно, але сестри опротестували батькiв заповiт на тiй пiдставi, що той iз власноi волi не е iстинним членом громади. Єврейський суд ухвалив рiшення на користь Бенту, але вiдповiдач приголомшив усiх, негайно передавши все сiмейне майно своiм единоутробним, а собi залишивши лише одну-едину рiч – батькiвське лiжко з балдахiном. Пiсля замiжжя обох сестер вони з Габрiелем зосталися самi в добротному триповерховому будинку, що його родина Спiноз винаймала десятилiттями. Їхнiй дiм виходив фасадом на канал Гаутграхт i стояв неподалiк найжвавiших перехресть еврейськоi частини Амстердама, усього за квартал вiд невеличкоi синагоги «Бет-Яаков» i прилеглих до неi навчальних примiщень. Хоч як шкода було, а Бенту з Габрiелем вирiшили переiхати. Бо коли сестри залишили iх удвох, старий будинок став завеликим i затiсно пов’язаним з образами покiйних. Та ще й задорогим на додачу: англо-голландська вiйна, що спалахнула в 1652-му, i пiратськi напади на кораблi, якi йшли з Бразилii, обернулися катастрофою для заморськоi торгiвлi сiмейства Спiноз, змусивши братiв винайняти невеличкий будиночок усього за п’ять хвилин пiшки вiд крамницi. Бенту кинув на брата довгий погляд. Коли Габрiель був дитиною, його нерiдко називали «маленьким Бенту»: обидва мали однаковi – довгастi, овальнi – обличчя, пронизливий погляд незмигних очей i виразнi носи. Але тепер змужнiлий Габрiель був кiлограмiв на двадцять важчий за старшого брата, на добрих десять сантиметрiв вищий i значно сильнiший. І бiльше не здавалося, неначе його очi вдивляються далеко вдалину. Брати мовчки сидiли поплiч. Зазвичай Бенту цiнував це мовчання й почувався напрочуд невимушено, трапезуючи з Габрiелем чи працюючи вдвох у крамницi й не обмiнюючись анi словом. Але теперiшня мовчанка гнiтила, породжуючи похмурi думки. Бенту згадав сестру, Ребеку, яка колись завжди була балакучою й фонтанувала бадьорiстю. Але нинi й вона не розверзала до нього вуст i вiдвертала погляд щоразу, як вони зустрiчалися. Мовчали й усi небiжчики – кожен iз тих, хто випустив дух на цьому самому лiжку: його мати Хана, яка померла сiмнадцять рокiв тому, коли йому заледве сповнилося шiсть; його старший брат Ісак – цей шiсть рокiв тому; його мачуха Естер – ця три роки тому; а ще його батько iз сестрою Мiр’ям – обое всього два роки тому. З усiх братiв-сестер – тiеi галасливоi й веселоi ватаги, що гралася, сварилася й мирилася, горювала за матiр’ю та поступово полюбила мачуху, – зосталися лише Ребека й Габрiель, i то тi швидко вiддалялися вiд нього. Кинувши оком на одутле й мертвотно-блiде лице брата, Бенту порушив мовчанку: – Що, знову погано спав, Габрiелю? Я вiдчував крiзь сон, як ти метаешся. – Так, знову, Бенту. Бо як тут заснеш? Усе зiйшло нанiвець. Як бути? Що робити? Менi нестерпний цей розлад мiж нами. Ба навiть узяти цей ранок! Одягаюсь я на шабат. Уперше за тиждень проглянуло сонце, вгорi показалася небесна блакить, i я мав би радiти разом iз рештою – як-от нашi сусiди по всiй вулицi. Але натомiсть через свого брата… вибач, Бенту, та я лусну, як не виговорюся. Ти зробив мое життя жалюгiдним. Позбавив мене радостi пiти до синагоги, долучитися до власного народу, помолитися своему Боговi. – Менi сумно чути це, Габрiелю. Бо я палко бажаю тобi щастя. – Так, на словах. А от на дiлi… – Що на дiлi? – Що на дiлi?! – вигукнув той. – А я так довго, все свое життя, гадав, наче тобi вiдомо все. Зачувши таке запитання вiд когось iще, я б сказав: «Та ти що, жартуеш?» – але знаю, що ти не жартуеш нiколи. Хоч, звiсно, добре розумiеш, про яке таке «на дiлi» йдеться. Бенту зiтхнув. – Гаразд, почнiмо з того, що ти вiдкидаеш еврейськi звичаi i навiть саму громаду. Далi: не шануеш день суботнiй. Вiдвернувся вiд синагоги й не пожертвував цього року майже нiчого – ось що я маю на увазi, кажучи «на дiлi». Тут Габрiель глянув на Бенту, але той, як i доти, мовчав. – Я скажу тобi, що ще «на дiлi», брате. Не далi як учора по обiдi ти вiдхилив запрошення на суботню вечерю в дiм Сари. Знаеш же, що я збираюсь одружитися з нею, але не хочеш поеднати двi родини, долучившись до нас на шабат. Ти хоч уявляеш, як я через це почуваюся? Або Ребека, наша сестра? Як нам виправдовуватися? Не скажемо ж ми, що наш брат надае перевагу урокам латини з езуiтом? – Габрiелю, вiд того, що я туди не ходжу, в усiх лише кращае травлення, i ти це знаеш. Як i те, що батько Сари – забобонний. – Забобонний? – Гаразд, нехай буде «ультраортодоксальний». Ти ж бачив, як при менi йому так i кортить розпочати релiгiйну дискусiю. А ще бачив, що будь-яка моя вiдповiдь лише сiе розбрат i множить страждання – твоi та Ребеки. А от моя вiдсутнiсть служить справi миру – щодо цього я не маю сумнiву. Моя вiдсутнiсть дорiвнюе твоему з Ребекою спокою. І я замислююся над цим рiвнянням дедалi частiше. Габрiель похитав головою: – Бенту, пам’ятаеш, як дитиною я, бувало, лякався, гадаючи, що варто менi заплющити очi – i свiт щезне? Тодi ти корегував мое мислення, запевняючи в реальностi сущого й незмiнностi законiв Природи. А от зараз i сам припускаешся аналогiчноi помилки. Гадаеш, розбрат через Бенту Спiнозу зникае, якщо його там нема й вiн на власнi очi цього не бачить? Учорашнiй вечiр минув дуже болiсно, – вiв далi Габрiель. – Батько Сари розпочав трапезу з розмови про тебе й знову лютував, що ти, в обхiд мiсцевого бет-дiну[13 - Досл. «дiм закону» (давньоевр.) – рабинський релiгiйний суд.], передав свою справу на розгляд голландського цивiльного суду. На його пам’ятi, сказав вiн, ще нiхто й нiколи не завдавав такоi образи рабинському судовi. Це заледве не пiдстава для вiдлучення. Тобi цього хочеться? Херему? Бенту, нашi батько й старший брат – небiжчики. Тож ти тепер глава сiм’i! А сам ганьбиш нас усiх, звертаючись до голландського суду. Та ще й який момент пiдiбрав! Ти що, не мiг бодай дочекатися, доки я одружуся? – Габрiелю, я вже не раз i не два це пояснював, але ж ти мене вперто не чуеш. Тож вислухай знову, щоб дiзнатися про всi факти. І, найголовнiше, прошу тебе: спробуй збагнути, що я серйозно ставлюся до своеi вiдповiдальностi за вас iз Ребекою. Вдумайся, яка дилема передi мною постала. Наш батько, хай буде благословенна його пам’ять, славився великодушнiстю. Але вчинив необачно, виступивши гарантом векселя, виданого тому жадiбному лихваревi, Дуарте Родрiгесу, вiд iменi вбитоi горем вдови Енрiкес. Педро, ii покiйний чоловiк, доводився нашому татовi просто знайомим – навiть не родичем або близьким другом (принаймнi як менi вiдомо). Жоден iз нас в очi не бачив нi його, нi ii, тож досi таемниця, чому наш батько поручився за той вексель. Але ж ти знаеш, що в нас був за батько: забачивши людину, яка потрапила в бiду, вiн простягав не одну, а обидвi руки допомоги й не думав про наслiдки. Коли вдова та ii едина дитина померли торiк вiд чуми, залишивши свiй борг непогашеним, Дуарте Родрiгес – той побожний юдей, що воссiдае на бiмi[14 - Пiдвищення, з якого читають Тору пiд час служби в синагозi.] в синагозi й скупив уже половину будинкiв на Йоденбрестрат, – спробував перекласти своi збитки на нас, натиснувши на рабинський суд, щоб той зажадав вiд бiдолашноi родини Спiноз виплати боргу того, кого жоден iз нас навiть не знав. Тут Бенту робить паузу: – Тобi й самому це вiдомо, Габрiелю? Хiба нi? – Так, але… – Дослухай, брате. Важливо, щоб ти вповнi все зрозумiв, адже одного дня саме ти можеш стати главою родини. Ну й от, Родрiгес представив той вексель рабинському судовi, багато членiв якого запобiгають у позивача ласки, позаяк саме вiн жертвуе на синагогу найбiльше. А тепер скажи менi, Габрiелю: чи захотiли б вони засмутити його? Тож бет-дiн майже негайно постановив, що весь борг мае бути покладено на родину Спiноз. А розмiр боргу такий, що вiн довiку тягтиме з нас усi соки. Ба гiрше: суд також ухвалив, що наш спадок вiд матерi мае вiдiйти Родрiгесу в рахунок боргу. Ти вловлюеш усi нюанси, Габрiелю? Брат неохоче кивнув, i Спiноза повiв далi: – Тож три мiсяцi тому я звернувся до голландського правосуддя, бо в цьому бiльше резону. По-перше, iм’я Дуарте Родрiгеса нiчого для нього не важить. А крiм того, за голландським законодавством, глава родини несе вiдповiдальнiсть за такий борг, лише якщо досяг двадцятип’ятилiтнього вiку. А оскiльки я поки молодший, то нашу родину можна врятувати. Ми не муситимемо виплачувати батьковi борги й, навiть бiльше од того, зможемо отримати грошi, якi залишила нам мати. І то, говорячи «ми», я маю на увазi тебе та Ребеку, бо маю намiр передати вам усю свою частку. Я одинак, i грошi менi нi до чого. Ну й останне, – пiдсумував Бенту. – Про невдало обраний момент. Оскiльки мое двадцятип’ятилiття припадае до твого весiлля, то менi довелося дiяти негайно. Ну а тепер скажи менi: невже ти не бачиш, що я, навпаки, чиню вiдповiдально щодо родини? А чи тобi не дорога твоя свобода? Якщо я не вживатиму заходiв, ми до скону опинимося в кабалi. Ти цього хочеш? – Я волiю залишити все в руках Господа. Хто дав тобi право кидати виклик законам нашоi релiгiйноi громади? А що ж до кабали, то я б надав iй перевагу перед остракiзмом. Ну а крiм того, батько Сари говорив не лише про судовий процес. Хочеш почути, що ще вiн сказав? – Гадаю, ти хочеш менi розповiсти. – Сказав, що «проблему Спiнози», як вiн ii називае, можна простежити на багато рокiв назад – аж до зухвальства, яке ти виявив, готуючись до бар-мiцви[15 - Повнолiття, що його еврейський хлопчик досягае в тринадцять рокiв та один день, а також вiдповiдна церемонiя iз цiеi нагоди.]. А ще згадав, як рабi Мортейра видiляв тебе помiж решти учнiв i подумував зробити своiм наступником. Аж тут ти назвав бiблiйну iсторiю про Адама та Єву «байкою». За словами батька Сари, коли рабi дорiкнув тобi – мовляв, як можна заперечувати слово Господне – то ти вiдповiв: «У Торi плутанина, бо якщо Адам був першим iз людей, то з ким же одружився Каiн, його син?» Ти справдi казав таке, Бенту? Ти правда назвав Тору «плутаниною»? – Правда в тому, що Тора називае Адама першим iз людей. І в тому, що там таки сказано, наче його син, Каiн, одружився. Тож ми, поза сумнiвом, маемо право поставити очевидне запитання: якщо Адам був першим iз людей, то як же мiг Каiн iз кимось одружитися? Із цього питання – так званоi проблеми преадамiтiв – у бiблеiстицi вже понад тисячу рокiв тривае дискусiя. Тож якщо запитати мене, чи не байка це, я змушений буду дати ствердну вiдповiдь: очевидно, ця iсторiя лиш метафора. – Ти кажеш так, бо не розумiеш ii. А чи твоя мудрiсть перевершуе Господню? Хiба не знаеш, що з поважних причин нам не дано пiзнати самостiйно, тож ми мусимо покладатися на рабинiв у справi тлумачення й роз’яснення Святого Письма? – І рабинiв такий висновок якнайкраще влаштовуе, Габрiелю. Професiонали вiд релiгii в усi вiки прагнули стати единими посвяченими в таемницi. Це ж бо ставало iм у неабиякiй пригодi. – Батько Сари сказав, що так нахабно сумнiватися в Бiблii та наших релiгiйних наставниках – обурливо й загрозливо не лише для евреiв, а й для християнськоi спiльноти. Бо Бiблiя священна й для неi. – Габрiелю, невже ти гадаеш, що нам треба зректися логiки, зректися свого права на сумнiв? – Я не вiдмовляю тобi в особистому правi на логiку й сумнiви щодо рабинських законiв. Не вiдмовляю в правi сумнiватись у святостi Бiблii. Власне, я навiть не вiдмовляю тобi в правi гнiвити Господа. Це твоя справа. Або, може, хвороба. Але вiдмовою тримати своi погляди при собi ти кривдиш мене та сестру. – Габрiелю, та розмова з рабi Мортейрою про Адама i Єву вiдбулася понад десять рокiв тому. А вiдтодi я i мовчав про своi погляди. Але два роки тому я дав обiтницю вести праведне життя, яка передбачае цiлковиту заборону на брехню. Тож якщо в мене запитають мою думку, я правдиво викладу ii – тому й вiдхилив запрошення батька Сари повечеряти з ним. Але насамперед не забувай, Габрiелю, що ми з тобою – двi душi, а не одна. Нiхто з мiсцевих нас не переплутае. Й не звинуватить тебе в заблудi старшого брата. А Габрiель подався геть iз кiмнати, хитаючи головою й буркочучи: – Мiй старший брат лепече бозна-що. Роздiл шостий Естонiя. 1910 рiк Три днi по тому блiдий i схвильований Альфред Розенберг запросив поради в учителя. – У мене проблема, гер Шефер, – почав Альфред, вiдкриваючи ранця й витягуючи звiдти автобiографiю Гете на сiмсот сторiнок, iз-помiж яких стирчали кiлька нерiвно вiдiрваних клаптiв паперу – закладок. Розгорнувши книжку на першiй iз них, вiн тицьнув пальцем у текст. – Гете згадуе про Спiнозу ось у цьому рядку. А вiдтак ще й отут, кiлькома рядками пiзнiше. Але далi йдуть кiлька абзацiв, де це iм’я не з’являеться, тож я не можу збагнути, про нього там мова чи нi. Я, власне, не розумiю тут майже нiчого. Дуже складно написано. – Перегорнувши сторiнки, вiн указуе на iнший уривок. – Ось, i тут те саме. Вiн двiчi-тричi згадуе про Спiнозу, але наступних чотири сторiнки про нього нi слова. Як на мене, неясно, про Спiнозу тут мова чи нi. А ще вiн говорить про когось на ймення Якобi – у чотирьох iнших мiсцях. Коли ми читали з вами на заняттях «Фауста», я розумiв. І «Страждання юного Вертера» теж. Але iз цiеi книжки не розумiю нi сторiнки. – Це вам не Чемберлена читати, еге ж? – Але за мить, жалкуючи про свiй сарказм, гер Шефер квапливо додав, уже приязнiшим тоном: – Я розумiю, що ви, Розенбергу, можете й не вловлювати всього, про що сказано в Гете, але вам слiд мати на увазi, що перед вами не твiр, який мае чiтку композицiю, а низка роздумiв автора щодо прожитого. От самi ви вели коли-небудь щоденник чи писали про власне життя? Альфред кивнув. – Рокiв зо два тому, але це протривало всього кiлька мiсяцiв. – Ну от – сприймайте прочитане як щось на подобу щоденника. Гете писав це для себе нiтрохи не менше, нiж для своiх читачiв. Повiрте, щойно ви подорослiшаете й дiзнаетеся бiльше про погляди Гете, то краще зрозумiете й оцiните його слова. А дайте-но сюди ваш том. Пробiгши очима вiдмiченi сторiнки, гер Шефер сказав: – Так, розумiю, в чому проблема. Ви порушили правомiрне питання, й менi доведеться переглянути ваше завдання. Пройдiмося-но по обох книжках разом. – І гер Шефер з Альфредом, мало не стикаючись головами, стали детально вчитуватися в текст, а перший ще й позначав у блокнотi номери сторiнок i рядкiв. І вручив того аркуша Альфреду зi словами: – Ось те, що вам треба виписати. Не забудьте – у трьох читабельних примiрниках. Але е одна проблема. Тут лише двадцять-двадцять п’ять рядкiв – набагато легший урок, нiж первинно загадав вам директор, i я сумнiваюся, чи залишиться вiн задоволеним. Тож вам треба буде зробити щось iще на додачу: завчiть напам’ять цю скорочену версiю й зачитайте ii директоровi Епштейну пiд час нашоi зустрiчi. Гадаю, на таке вiн пристане. А кiлька секунд по тому, зауваживши на Альфредовому обличчi слiди невдоволення, гер Шефер додав: – Альфреде, хоча менi й не до душi тi змiни, якi з вами вiдбулися, – уся ця маячня про вищу расу, – але я досi на вашому боцi. Усi чотири роки ви були хорошим i слухняним учнем, хоч я й нерiдко повторював, що бiльше сумлiнностi вам не завадить. Було б страшенно жаль, якби ви зруйнували своi шанси на майбутне через недопущення до випускного екзамену. – І зробив паузу, щоб цi слова дiйшли до спiврозмовника. – Вкладiть у це завдання всю свою стараннiсть. Директор Епштейн захоче вiд вас бiльшого, нiж просто переписати й вiдтарабанити назубок. Вiн зажадае розумiння прочитаного. Тож, Розенбергу, докладiть усiх зусиль. Бо я i сам бажаю бачити вас серед наших випускникiв. – Менi так само вiддати вам один примiрник, перш нiж братися до iнших двох? Вiд безживностi реакцii Альфреда в гера Шефера обiрвалося серце, але вiн тiльки й мовив у вiдповiдь: – Якщо зробите все за моiми вказiвками на тому блокнотному аркушi, то в цьому не буде потреби. А коли Альфред уже попрямував геть, гер Шефер гукнув до нього: – Розенбергу, хвилину тому я простягнув вам руку допомоги й сказав, що ви були хорошим учнем i що менi б хотiлося, щоб ви отримали атестат. Хiба у вас не виникло якоiсь емоцiйноi реакцii? Ви ж, зрештою, чотири роки провчилися в мене… – Так, гер Шефер. – «Так, гер Шефер»? – Я не знаю, що тут сказати. – Гаразд, Альфреде, можете йти. Учитель напакував свiй портфель роботами учнiв, якi ще мав перевiрити, викинув Розенберга з голови й подумав натомiсть про двох своiх дiтей, дружину та кров’янку з локшиною по-швабськи, що iх вона обiцяла того дня на вечерю. А от Альфред повертався з училища сповнений спантеличення щодо свого завдання. Вiн зробив тiльки гiрше чи йому пощастило? Бо, зрештою, запам’ятовування давалося йому легко. Розенберг любив заучувати напам’ять уривки для шкiльних вистав i промов. * * * А два тижнi по тому Альфред стояв обiч дальнього кiнця столу гера Епштейна, очiкуючи розпоряджень директора, який того дня здавався кремезнiшим i грiзнiшим, анiж будь-коли. Гер Шефер – куди плюгавiший та з невеселим обличчям – зробив Альфреду жест починати. Востанне глянувши у свiй примiрник переписаного, той виструнчився й, оголосивши: «Гете. “З мого життя”», заходився декламувати: – «Цим розумом, що так рiшуче подiяв на мене i справив величезний вплив на всенький стрiй моiх думок, був Спiноза. Марно попошукавши по всiх свiтах засобу для розбудови свого чудернацького ества, я зрештою натрапив на його “Етику”. І знайшов там заспокiйливе для своiх пристрастей; менi, здавалося, вiдкрилася широка та привiльна панорама всього матерiального й морального свiту»[16 - Тут i далi переклад iз Гете виконано за нiмецьким оригiналом, але з урахуванням купюр, що наявнi в англiйському текстi.]. – Так, Розенбергу, – перебив його директор, – То що ж дав Гете Спiноза? – Е-е… свою етику? – Ну нi. Господи милосердний, невже ви не зрозумiли, що «Етика» – це назва книжки Спiнози? То що ж, за власним зiзнанням Гете, вiн узяв для себе з книжки Спiнози? Про що, на вашу думку, йдеться в словах «заспокiйливе для своiх пристрастей»? – Щось таке, вiд чого той заспокоювався? – Так, почасти це правда. Але наразi продовжуйте – дуже скоро ця думка з’явиться знову. Альфред якусь хвильку подекламував про себе, щоб згадати, де зупинився, й почав: – «Але що найбiльше привернуло мене до Спiнози, то це його безмежна корисливiсть, яка проглядала…» – «Безкорисливiсть», а не корисливiсть, – гримнув на нього директор Епштейн, який ретельно вiдстежував за конспектом кожнiсiньке слово. – «Безкорисливiсть» тут означае емоцiйне вiдсторонення. Альфред кивнув i виправився: – «Але що найбiльше привернуло мене до Спiнози, то це його безмежна безкорисливiсть, яка проглядала з кожноi тези. Тi дивовижнi слова: “Хто справдi любить Бога, той не може прагнути до того, щоб i Бог його любив” – з усiма засновками, на яких вони грунтуються, й усiма висновками, якi звiдси випливають, дощенту заполонили моi думки». – Це складний уривок, – промовив директор. – Дозвольте менi пояснити вам. Гете говорить, що Спiноза навчив його звiльняти свiй розум вiд стороннього впливу. Дошукуватися своiх почуттiв i доходити власних висновкiв, а вiдтак дiяти, опираючись на них. Інакше кажучи, любов мае литися вiльним потоком, беззастережно до думки про ту зустрiчну любов, яку можна за неi отримати. Ця думка застосовна й до передвиборчих промов. Чи виголосив би Гете промову суто заради захоплення, яке викличе в iнших? Звiсно, що нi! Як i не сказав би нiчого тiльки тому, що саме це й хотiли б вiд нього почути. Розумiете? Вловлюете, про що йдеться? Альфред кивнув. Вiн по-справжньому розумiв тiльки те, що викликав у директора глибоке обурення. Тож мовчки чекав, доки той не зробив йому знаку продовжувати: – «Однак i тут не можна не зауважити, що воiстину найзадушевнiшi стосунки постають iз прямих протилежностей. Спокiй Спiнози, який усе врiвноважував, рiзко контрастував iз моiм стремлiнням усе розбурхати, його математична метода була таким собi вiддзеркаленням мого чуттево-зображального поетичного мислення, й саме та впорядкованiсть викладу, яку вважали невiдповiдною до предмета, моралi, перетворила мене на його ревного учня й затятого шанувальника. Розум i серце, розважливiсть i чуттевiсть шукали одне одного з неминучою вибiрковiстю спорiдненостi, й завдяки цьому з них постав союз кардинально рiзних натур». – Вам зрозумiло, що вiн мае на увазi пiд двома рiзними натурами? – запитав директор Епштейн. – Гадаю, йдеться про розум та серце. – Так, достеменно. І де ж тут Гете, а де Спiноза? Альфред, здавалося, спантеличився. – Розенбергу, це ж не просто вправа на запам’ятання! Я добиваюся вiд вас розумiння цих слiв. Гете – поет. То вiн «розум» чи «серце»? – Вiн «серце». Але ж у нього був i генiальний розум. – О, так. Тепер я розумiю ваше спантеличення. Але тут вiн каже, що Спiноза даруе йому врiвноваженiсть, яка допомагае узгодити його палку уяву та пристраснiсть iз належними незворушнiстю й помiркованiстю. Ось чому Гете називае себе «затятим шанувальником» Спiнози. Второпали? – Так, гер директор. – Ну то розказуйте далi. Але той зволiкае – в очах у нього проступае переляк. – Я збився й не пригадую, де саме зупинився. – Усе гаразд, – утрутився гер Шефер, намагаючись заспокоiти учня. – Ми розумiемо, що важко розповiдати напам’ять, коли тебе весь час переривають. Пiдгляньте в конспект i знайдiть потрiбне вам мiсце. Набравши повнi груди повiтря, Альфред пробiг поглядом своi нотатки й повiв далi: – «Спочатку цю людину похапом проголошують атеiстом, а ii погляди – вартими всiлякого осуду, але тут-таки додають, що то був тихий i занурений у своi студii мислитель, чоловiк нелукавий, мирний обиватель i добрий громадянин. Тож, здаеться, тут зовсiм забуто евангельський вислiв: “По iхнiх плодах ви пiзнаете iх”[17 - Вiд Матвiя 7:16; тут i далi бiблiйнi цитати подано в перекладi Івана Огiенка.], бо як же може життя, яке вгодне людям i Боговi, постати на згубних засадах? Я ще дуже добре пригадував, що за умиротворення та яснiсть на мене зiйшли, коли я свого часу гортав працi, якi лишила по собi та дивовижна людина. Моiй пам’ятi було несила вiдтворити подробицi, але це враження зоставалося дуже чiтким, тож я повторно поспiшив до тих книжок, яким так багато завдячував, i на мене знову повiяло тим самим подихом спокою. Я вiддався цьому читанню й, зазираючи в себе, упевнявся, що свiт iще нiколи не розкривався менi аж так ясно». І, закiнчивши останнiй рядок, Альфред полегшено видихнув. Жестом дозволивши учневi сiсти, директор пiдсумував: – Декламацiя задовiльна. У вас гарна пам’ять. Але перевiрмо, чи зрозумiли ви останнiй уривок. Скажiть, Гете мае Спiнозу за атеiста? Альфред похитав головою. – Не чую вiдповiдi. – Нi, гер директор, – вiдказав той уголос. – Гете не мав Спiнозу за атеiста. Але так гадав дехто iнший. – А чому Гете був не згоден з тими, хто його ганив? – Через свою етику? – Нi, нi. Ви вже встигли забути, що «Етикою» називалася книжка Спiнози. Запитую ще раз: чому Гете не погоджувався з критиками Спiнози? Альфред лише тремтiв i мовчав. – Господи, Розенбергу, та пiдгляньте ж у свiй конспект. Пробiгши поглядом останнiй абзац, Альфред ризикнув припустити: – Бо той був хороша людина й жив праведним, побожним життям? – Саме так. Інакше кажучи, важить не те, у що ви вiрите чи начебто вiрите, а те, як живете. А тепер, Розенбергу, останне запитання щодо цього уривка. Пояснiть нам iще раз, що дав Гете Спiноза. – За словами самого Гете, вiдчуття миру та спокою. А також яснiсть свiтосприйняття. Ось два найголовнiшi моменти. – Все так. Ми знаемо, що сам великий Гете цiлий рiк носив у кишенi примiрник «Етики» Спiнози! Уявляете – цiлий рiк! І то не тiльки Гете, а й багато iнших видатних нiмцiв. Лессiнг i Гейне згадували про яснiсть та спокiй, що iх давало читання цiеi книжки. Хтозна, може, настане час, коли й вам знадобляться яснiсть та спокiй, що iх даруе «Етика» Спiнози. Я не прошу вас прочитати цю книжку негайно: ви надто юний, щоб збагнути ii змiст. Але пообiцяйте, що ви прочитаете ii, перш нiж вам сповниться двадцять один. Чи, мабуть, краще сказати, перш нiж досягнете остаточноi зрiлостi. Даете менi слово доброго нiмця? – Так, гер директор, даю вам слово. – Альфред пообiцяв би прочитати всi томи китайськоi енциклопедii, аби лише вирватись iз цього допиту в iнквiзитора. – Так, а тепер перейдiмо до сутi отриманого завдання. Ви вповнi збагнули, чому ми загадали вам прочитати й законспектувати саме цi фрагменти? – Е-е… нi, гер директор. Я гадав, наче так сталося просто тому, що я висловив свое захоплення Гете, а не кимось iще. – Почасти це, звiсно, так. Але ж ви, поза сумнiвом, зрозумiли, про що я насправдi запитую? З вигляду Альфреда було ясно, що той i гадки не мае. – Я запитую, як вам той факт, що людина, яка викликае у вас найбiльше захоплення, обрала собi еврея за того, хто викликав найбiльше захоплення в неi? – Єврея? – Невже ви не знали, що Спiноза – еврей? Мовчання. – За цi два тижнi ви нiчогiсiнько не з’ясували про нього? – Гер директор, я нi сном нi духом не вiдаю про цього Спiнозу. Це не було частиною мого завдання. – Тож ви, хвала Боговi, вiдкрутилися вiд жахливоi необхiдностi дiзнаватися щось непотрiбне? Адже так, Розенбергу? – Я сформулюю це iнакше, – втрутився гер Шефер. – Згадайте про Гете. Що вiн зробив би на вашому мiсцi? Якби вiд Гете зажадали прочитати автобiографiю якогось незнайомця, як би вiн учинив? – З’ясував би, що то була за людина. – Отож-бо. І це дуже важливо. Якщо захоплюетеся кимось, то наслiдуйте його. Зробiть його своiм дороговказом. – Так, дякую, гер Шефер. – Але повернiмося до мого запитання, – промовив директор Епштейн. – Як ви пояснюете безмежну вдячнiсть i безмiрне захоплення, що iх Гете вiдчував до еврея? – А Гете знав, що то еврей? – Господи милосердний. Ну звiсно, що знав. – Послухайте-но, Розенбергу, – видобув гер Шефер, у якого вже теж уривався терпець, – думайте, перш нiж запитувати. До чого тут знав Гете чи не знав, що Спiноза – еврей? Як вам узагалi спало на думку таке запитання? Невже ви гадаете, що людина його масштабу – людина, що ii ви сам назвали абсолютним генiем, – не всотувала великi iдеi незалежно вiд iх джерела?! Альфред сидiв мов громом приголомшений: вiн-бо ще нiколи в життi не стикався з таким шквалом iдей. А директор Епштейн – поклавши руку на плече геру Шеферу, щоб той заспокоiвся, – усе не вгавав: – Ви й досi не вiдповiли на мое основне запитання: як пояснити той факт, що абсолютному генiю нiмцiв так багато дали iдеi представника нижчоi раси? – Тут, певно, вийшло як i того разу, коли мене спитали про доктора Апфельбаума. Можливо, через певну мутацiю трапляються й хорошi евреi, але iхня раса – аморальна й неповноцiнна. – Така вiдповiдь неприйнятна, – вiдрiзав директор. – Одна справа – говорити про чуйного лiкаря, що добре знаеться на обранiй шляхетнiй професii, i зовсiм iнша – казати таке про генiя, який, можливо, змiнив хiд iсторii. Але куди подiти багато iнших евреiв, чия генiальнiсть загальновiдома? Як ви поясните iхнiй феномен? Я нагадаю вам про тих, кого ви знаете й сам, але, можливо, не пiдозрюете в них евреiв. Гер Шефер говорив менi, що на заняттях ви читали напам’ять Генрiха Гейне. А ще казав, наче ви любите музику, а отже, як менi уявляеться, чули твори Густава Малера й Фелiкса Мендельсона, еге ж? – Гер директор, то вони евреi? – Так, i ви маете знати, що й Дiзрае?лi, видатний британський прем’ер-мiнiстр, був евреем. – Я цього не знав, гер директор. – Так. А просто зараз у Ризi дають оперу «Казки Гоффмана», яку написав Жакоб (або Жак) Оффенбах – iще один еврей за народженням. Ось скiльки генiiв. Як ви можете це пояснити? – У мене немае вiдповiдi на таке запитання. Менi доведеться подумати. Будь ласка, гер директор, можна я пiду? Менi щось недобре. Обiцяю помiркувати про це. – Так, можете йти, – сказав той. – І менi б дуже хотiлося, щоб ви справдi подумали. Це корисне заняття. Помiркуйте про сьогоднiшню нашу розмову. Помiркуйте про Гете та еврея Спiнозу. * * * Пiсля того як Альфред пiшов, директор Епштейн i гер Шефер кiлька хвилин мовчки дивилися один на одного, а вiдтак перший промовив: – Вiн каже, що подумае, Германе. Яка ймовiрнiсть того, що це станеться? – Гадаю, що практично нульова, – сказав гер Шефер. – Випустiмо його та й здихаймось. Такий дефiцит допитливостi, як у нього, найiмовiрнiше, невилiковний. У його розумi, хоч де копни, скрiзь натикаешся на корiнну породу безпiдставних упереджень. – Згода. Я не маю сумнiву, що цiеi самоi митi Спiноза та Гете швидко йдуть йому з думки й нiколи бiльше не потривожать ii. Так чи iнак, а я вiдчув полегшення вiд того, що тiльки-но сталося. Бо моя тривога вляглася. Цьому юнаку забракне хоч кмiтливостi, хоч сили духу, щоб прихилити iнших до таких поглядiв, як у нього. Роздiл сьомий Амстердам. 1656 рiк Визирнувши у вiкно, Бенту спостерiгав, як його брат iде до синагоги. «Габрiель мае рацiю: я кривджу найближчих. Передi мною страхiтливий вибiр – чи то затаiтися, зрiкшись найсокровеннiшого в собi й приборкавши власну допитливiсть, чи то шкодити найрiднiшим». Братова розповiдь про обурення, висловлене на його адресу за суботньою трапезою, викликала в пам’ятi батькiвське попередження ван ден Ендена, що Бенту наражаеться на дедалi бiльшу загрозу з боку громади своiх одновiрцiв. Вiн майже годину обмiрковував, як йому вибратись iз цiеi пастки, а вiдтак устав, одягнувся, зварив собi кави й через чорний хiд – просто iз чашкою в руцi – подався до «Крамницi заморських товарiв Спiнози». Там вiн протер пил i, вимiвши смiття крiзь вхiднi дверi на вулицю, висипав у лоток великий лантух ароматного сушеного iнжиру, який тiльки-но прибув морем з Іспанii. Сидячи на своему звичному мiсцi бiля вiкна, Бенту посьорбував каву, пожовував фiги й зосередився на снах наяву, що пропливали свiдомiстю. Вiднедавна вiн почав медитувати – вiдключався вiд потоку думок i сприймав власний розум за театр, де сам був глядачем, який спостерiгае за виставою, що розгортаеться перед ним. На сценi одразу ж з’явилося лице Габрiеля – i то в усiх своiх скорботностi й сум’яттi, але Бенту вже навчився опускати завiсу й братися до наступного акту. І незабаром там постав ван ден Енден – похвалив Бенту за успiхи у вивченнi латини й по-батькiвськи злегенька потрiпав по плечi. Той доторк – йому сподобалося це вiдчуття. «Але тепер, – подумалося Бенту, – коли Ребека й Габрiель вiдвертаються, хто й коли знову мене торкнеться?» В уявi Бенту сплинув образ себе самого за навчанням гебрайськоi свого наставника й Клари-Марii. Вiн усмiхнувся тому, як утовкмачуе в голови цим двом «спудеям», немов дiтлахам, алеф, бет, гiмель, а вiдтак його усмiшка навiть поширшала – вiд видiння, як маленька Клара-Марiя своею чергою ганяе гебраiста по грецьких альфi, бетi, гамi. Зауважив яскраве, ледь не свiтне забарвлення ii образу – Клари-Марii, ефiрноi тринадцятилiтки зi сколiозом, напiвжiнки-напiвдитини, чия пустотлива усмiшка виказувала вдаванiсть ii ролi дорослоi, сувороi вчительки. Повз нього пропливла заблукана думка: якби тiльки вона була старшою… Опiвднi його тривалу медитацiю перервав якийсь рух за вiкном. Удалинi показалися Жако та Франку, якi, розмовляючи, прямували до нього в крамницю. Бенту дав обiтницю поводитися праведно й знав, що негоже крадькома пiдглядати за iншими, а надто за тими, хто, може статися, говорить про нього. Але не мiг вiдвернути уваги вiд дивноi сцени, що розгорталася в нього перед очима. Франку кроки на три-чотири вiдстав вiд Жако, пiсля чого той обернувся, схопив кузена за руку й потяг за собою. Останнiй виривався й несамовито хитав головою. Жако щось вiдповiв йому й, роззирнувшись, щоб переконатися, що iх нiхто не бачить, поклав своi лаписька на плечi кузеновi й грубо того струсонув, а вiдтак штовхав перед себе, аж доки вони не дiсталися крамницi. Прикутий до цiеi пантомiми, Бенту на якусь мить нахилився до вiкна, але невдовзi знову поринув у стан медитацii, розмiрковуючи про загадку дивноi поведiнки Франку й Жако. Та за кiлька хвилин його вивiв iз цiеi замрiяностi звук дверей, якi хтось вiдчинив, та крокiв усерединi крамницi. Тож вiн схопився на ноги, привiтався з прибулими, пiдсунув для них два стiльцi, а сам сiв на величезний ящик iз сушеним iнжиром. – Ви iз суботньоi служби? – Так, – вiдказав Жако, – один iз новими силами, а другий – у навiть бiльшому сум’яттi, нiж доти. – Цiкаво. Одна й та сама подiя запустила двi рiзнi реакцii. І як же пояснити такий дивний феномен? – поцiкавився Бенту. Жако не забарився з вiдповiддю: – Проблема тут не така вже й цiкава, а пояснення – очевидне. На вiдмiну вiд Франку, невiгласа в юдаiзмi, я маю пiдготовку з еврейського звичаю та гебрайськоi мови, отож… – Даруй, що переб’ю, – промовив Бенту, – але твое пояснення вже й саме вимагае пояснення. Жодна дитина, що зростала в Португалii в родинi маранiв[18 - Марани – iспанськi та португальськi евреi, якi вимушено навернулися до християнства наприкiнцi XIV та в XV ст., а також iхнi нащадки. Альтернативна назва маранiв – «новi християни» (див. далi).], не мае пiдготовки з гебрайськоi або з юдейськоi обрядовостi – зокрема й мiй покiйний батько, який вивчив цю мову, лише полишивши Португалiю. Вiн i розповiдав, що в тiй краiнi за його хлоп’яцтва кожна родина, де дiтей навчали гебрайськоi або еврейського звичаю, наражалася на страшне покарання. Власне, – тут Спiноза обернувся до Франку, – хiба не чув я вчора про спалення любого тата, бо iнквiзицiя знайшла в нього закопану Тору? Нервово куйовдячи пальцями свое довге волосся, Франку нiчого на це не сказав, а тiльки злегенька кивнув. І Бенту, знову обернувшись до його кузена, повiв далi: – От я й питаю, Жако, – звiдки ти знаеш гебрайську? – Моi предки стали «новими християнами» три поколiння тому, – швидко мовив Жако, – але залишилися криптоевреями, повнi рiшучостi зберегти свою вiру живою. Одинадцятирiчним хлопцем батько послав мене в Роттердам, працювати в його торговельному закладi, i наступних вiсiм рокiв я щоночi вивчав гебрайську зi своiм дядьком, рабином. Вiн пiдготував мене до бар-мiцви в роттердамськiй синагозi, а вiдтак до самоi смертi продовжував навчати еврейського звичаю. Останнiх двадцять рокiв я здебiльшого провiв у Роттердамi й повертався нещодавно до Португалii тiльки для того, щоб визволити свого кузена. – А ти, – тут Бенту обернувся до Франку, чиi очi виказували зацiкавлення лише погано пiдметеною пiдлогою в крамницi заморських товарiв Спiнози, – ти гебрайськоi не знаеш? За нього вiдповiв Жако: – Звiсно, що нi. Адже ти сам щойно сказав, що в Португалii цю мову заборонено. Нас усiх навчають читати бiблiйнi книги латиною. – То ти, Франку, не знаеш гебрайськоi? Але тут знову втрутився Жако: – У Португалii нiхто не наважуеться навчати гебрайськоi. Бо не лише вiн сам умить постане перед смертю – нi, полюватимуть на всю його родину. Цiеi самоi митi мати та двое сестер Франку переховуються. – Франку, – i Бенту, нагнувшись, зазирнув тому просто у вiчi, – за тебе весь час вiдповiдае Жако. Чому ти не хочеш говорити за себе сам? – Вiн лише намагаеться менi допомогти, – пошепки вiдказав той. – Тим, що сам ти й далi мовчатимеш? – Я надто вбитий горем, щоб вiдповiдати за своi слова, – вiдповiв Франку вже голоснiше. – Жако правильно говорить: моiй родинi загрожуе небезпека i, як вiн i сказав, з еврейських предметiв я не знаю нiчого, крiм лiтер алеф, бет, гiмель, яких вiн навчив мене, малюючи iх на пiску. Та й тi доводилося стирати, затоптуючи ногами. Бенту всiм корпусом розвернувся до Франку, демонстративно вiдсторонивши лице вiд Жако. – Ти теж гадаеш, наче його служба наснажила, а тебе лише ввергла в сум’яття? Той кивнув. – І твое сум’яття спричинили… – …моi сумнiви й почуття. – Тут Франку нишком кинув погляд на Жако. – Настiльки сильнi почуття, що менi страшно iх описувати. Навiть тобi. – Повiр, що я не засуджуватиму iх, а збагну. Той не пiдняв очей, а голова в нього затряслася. – Ти надзвичайно наляканий, – повiв далi Бенту. – Дай-но я спробую тебе заспокоiти. Для початку помiркуймо, чи рацiональний твiй страх. Франку скривився й спантеличено витрiщився на Спiнозу. – З’ясуймо, чи обгрунтований вiн. Вiзьми до уваги ось якi двi речi: по-перше, я не становлю загрози. Обiцяю тобi, що нiколи й нiкому не передам твоiх слiв. Ба бiльше – сам багато в чому сумнiваюся й, можливо, навiть подiляю деякi з твоiх почуттiв. А по-друге, в Голландii безпечно: iнквiзицii тут немае. Анi в цiй крамницi, анi в цiй громадi, анi в цьому мiстi, анi в цiй краiнi взагалi. Амстердам уже багато рокiв незалежний вiд Іберii. Тобi це вiдомо, еге ж? – Так, – тихо вiдказав той. – Та навiть попри це якась непiдконтрольна тобi частина твоеi ж психiки й далi поводиться так, наче iй загрожуе страшна й безпосередня небезпека. Хiба не вражае таке роздвоення ii функцiй? І те, як розум – найвищий вияв психiчного – пасуе перед емоцiями? Франку не виявив iнтересу до цих разючих феноменiв. Бенту позволiкав, одночасно переживаючи нетерпiння, яке наростало, й вiдчуття якогось покликання, замало не обов’язку. Чи не забагато й заскоро вiн хоче вiд Франку? Йому пригадалися численнi випадки, коли рацiо не було спроможне вгамувати його власнi страхи – так сталося не далi як минулого вечора, коли вiн пробирався крiзь натовп, що прямував до синагоги на суботню службу. Зрештою той вирiшив удатися до единого наявного важеля впливу та якнайлагiднiшим тоном промовив: – Ти благав мене допомогти, i я погодився. Але якщо справдi цього хочеш, то наразi мусиш довiритися менi. Треба, щоб ти допомiг менi надати допомогу тобi. Розумiеш? – Так, – вiдказав Франку, зiтхнувши. – Що ж, тодi наступним твоiм кроком мае стати озвучення страхiв. Той похитав головою: – Не можу. Вони надто жахливi. Та ще й небезпечнi. – Нехай якi вони жахливi, але перед свiтлом розуму не встоять. А ще я щойно пояснив тобi, що загрози вони не становлять, адже боятися нiчого. Ну ж бо, крiпися! Настав час поглянути iм в обличчя. А iнакше, повторюю, – тут Бенту заговорив рiшуче, – немае сенсу продовжувати нашу зустрiч. Франку глибоко вдихнув i почав: – Сьогоднi в синагозi я чув, як Бiблiю читали незнайомою мовою. А я не розумiв нiчогiсiнько… – Ну годi, Франку, – втрутився Жако, – аж звiсно, що не розумiв. Я ж тобi вкотре повторюю: цiй бiдi ми зарадимо. Рабин дае уроки гебрайськоi. Наберися терпiння. – А я тобi вкотре повторюю, – огризнувся кузен, i в його голосi забринiло роздратування, – що йдеться не тiльки про мову. Ти хоч iнколи слухатимеш, що я кажу?! Рiч в усьому побаченому. Цього ранку в синагозi я роззирнувся довкола – на хитромудро розшитi ярмулки, смугастi бiло-синi молитовнi покривала, голови, що розгойдувалися сюди-туди, наче папуги над годiвницями, на здiйнятi вгору очi… Почув те все, побачив i подумав – нi, менi несила сказати, що я подумав. – Франку, говори, – вмовляв Жако. – Ти ж сам учора казав менi, що цей наставник – саме той, якого ти шукаеш. Бенiтеш заплющив очi. – І я подумав, а яка рiзниця мiж побаченим i тiею виставою – нi, я скажу все, що на думцi, – тим цирком, який вiдбувався пiд час католицькоi меси, що на неi нас, «нових християн», заганяли насильно? А пiсля меси, в дитинствi… пам’ятаеш, Жако, як ми з тобою глузували з католикiв? Кепкували iз чудернацького облачення священникiв, нескiнченних кривавих зображень розп’яття, колiнопреклонiння перед мощами святих, iз гостiй та вина – причастя з «плотi» й «кровi». – Голос Франку пiднiсся. – Євреi, католики… яка рiзниця?.. І там, i там божевiлля. Скрiзь божевiлля. Жако покрив голову ярмулкою, наклав на неi долоню й тихенько затягнув юдейську молитву. А не менш ошелешений Бенту став ретельно шукати едино правильнi, найзаспокiйливiшi слова: – Мучитися такими думками, гадаючи, що нiкого iншого вони не навiдують… почуватися полишеним сам на сам зi своiми сумнiвами… це, мабуть, жахливо. А Франку квапливо додав: – У мене е ще одна, навiть жахливiша, думка. Менi все не йде з голови, що заради цього божевiлля мiй батько пожертвував власним життям. Заради цього божевiлля вiн наразив на небезпеку всiх нас – мене, своiх батькiв, мою матiр, брата, сестер. Такого Жако не витримав. Пiдступивши ближче й нахиливши свою величезну голову до вуха кузена, вiн, тамуючи рiзкiсть, промовив: – Батьковi, напевно, виднiше, нiж синовi. Франку похитав головою i вiдкрив було рота, але промовчав. – Подумай i про те, – повiв далi Жако, – що цi твоi слова перетворюють батькову смерть на безглуздя. З такими думками його мученицька кончина воiстину марна. А вiн же загинув, щоб його вiра залишалася для тебе священною. І той, начебто здавшись, похнюпився. Бенту зрозумiв, що мусить утрутитись. Тож спочатку обернувся до Жако й тихенько сказав: – Усього мить тому ти благав його говорити. Тож тепер, коли вiн нарештi вчинив так, як ти просиш, чи не краще пiдбадьорити його, нiж закривати йому рота? І Жако вiдступив на пiв кроку назад. А Бенту тим самим заспокiйливим тоном знову звернувся до Франку: – Ну й дилема перед тобою постала. Жако стверджуе, наче не вiрячи в те, що видаеться тобi неймовiрним, ти перетворюеш мученицьку смерть свого батька на марну. А кому ж хочеться кривдити власного тата? Скiльки завад самостiйному мисленню. Скiльки перешкод для самовдосконалення шляхом богоданоi здатностi мiркувати. Жако похитав головою: – Стривай, стривай – я й словом не згадав про богодану здатнiсть мiркувати. Чого не було, того не було. Ти перекручуеш усе, що було сказано. То, кажеш, «мислення»? Я покажу тобi, що значить «мiркувати». Увiмкни здоровий глузд i розплющ очi. Я хочу, щоб ти порiвняв! Поглянь на Франку – вiн страждае, плаче, плазуе, доходить до вiдчаю. Бачиш? Бенту кивае. – А тепер подивися на мене! Я сильний. Я люблю життя. Я дбаю про нього. Вiд iнквiзицii он урятував. А пiдтримують мене моя вiра й дружне плече брата-еврея. Менi дае розраду усвiдомлення, що наш народ i наша вiра – живi. То порiвняй своiм безцiнним розумом одного з другим i скажи менi, мудрагелю, який же висновок iз цього силогiзму? «Хибнi iдеi дають хибну й ненадiйну розраду», – подумав Бенту. Але прикусив язика. А Жако насiдав усе дужче: – І застосуй те саме до себе, схоласте. Ким ми станемо – ким ти станеш, – якщо забрати в нас громаду й наш звичай? Хiба можна жити, блукаючи свiтом сам самотою? Я чув, що ти не прагнеш до одруження. Та на яке життя ти приречеш себе без ближнього твого? Без родини? Без Бога? Бенту завше уникав суперечок, тож iнвектива Жако його ошелешила. А той обернувся до Франку й пом’якшив свiй тон: – І ти вiдчуеш ту ж пiдтримку, що i я, коли вивчиш рече?ння й молитви та збагнеш, що й до чого. – Із цим твердженням я згоден, – мовив Бенту, намагаючись угамувати Жако, який люто зиркав на нього. – Твiй шоковий стан, Франку, посилюеться вiд спантеличення. Кожен маран, що приiздить iз Португалii, вiдчувае розгублення й виявляеться змушений заново «вчитися на еврея», починаючи, мов дитина, з алеф, бет, гiмель. Я три роки допомагав рабиновi з курсами гебрайськоi для тамтешнiх евреiв i запевняю тебе, що ти швидко навчишся. – Нi, – стояв на своему Бенiтеш, знову схожий на того непiддатливого Франку, якого Бенту щойно бачив крiзь вiкно. – Анi ти, Жако Мендозо, анi ти, Бенту Спiнозо, не слухаете мене. Ще раз повторюю: не в мовi рiч. Нехай я не знаю гебрайськоi, але сьогоднi вранцi читав у синагозi португальський переклад Святоi Тори. Там повно чудес. Бог змушуе Червоне море розступитися, насилае кари на египтян, промовляе з неопалимоi купини. Але чому всi тi дива траплялися тодi, в епоху Тори? Скажiть-но менi обидва – чому пора чудес закiнчилася? Що, всесильний, усемогутнiй Господь улiгся спати? Де був Господь, коли мого батька спалювали на аутодафе? І то з якоi причини? Бо оберiгав священну книгу цього самого Господа? Невже Тому забракло могутностi врятувати мого батька, який палко Його шанував? Коли так, то нащо кому такий Бог-слабак? А чи Вiн не знав, що тато Його шануе? Коли так, то нащо кому такий Бог-незнайко? А чи могутностi Йому не забракло, але Вiн вирiшив цього не робити? Коли так, то нащо кому такий Бог-сухар? Ось ти, Бенту Спiнозо, якого нарекли «благословенним», ти книжник, ти знаеш про Бога. Поясни менi це. – Чому ти боявся заговорити? – спитав його Бенту. – Ти ставиш важливi запитання, якi столiттями збивали з пантелику побожних вiрян. Гадаю, корiнь цiеi проблеми – у величезнiй i фундаментальнiй помилцi, у хибному уявленнi, наче Бог – це жива та мисляча iстота на подобу нас самих, iстота, що мiркуе, як ми, iстота, яка думае про нас. Давнi греки розумiли цю помилку. Двi тисячi рокiв тому мудрець на ймення Ксенофан писав, що якби бик, лев i кiнь мали кiнцiвки, якими можна вирiзьблювати зображення, то кожен iз них сотворив би Бога за власним образом i подобою. Гадаю, що якби трикутники могли мислити, то й вони створили б Бога iз зовнiшнiстю й атрибутами трикутника. А якби кола – то круглого… Але тут Бенту перебив злютований Жако: – За твоiми словами виходить, наче евреi нiчого не знають про природу Господню. Але не забувай, що в нас е Тора, яка мiстить Його слово. А ти, Франку, не думай, наче Боговi бракуе сили. Не забувай: евреi вижили. Хоч би що з нами робили, а ми виживаемо. Де всi тi народи, що пiшли в небуття, – фiнiкiйцi, моавитяни, iдумеi – i ще сила-силенна тих, чиiх назв я не знаю? Не забувай, що ми мусимо керуватися законом, що його подарував евреям Сам Господь – нам, обраному народовi. Франку кинув на Спiнозу такий погляд, наче промовляв: «Бачиш, iз чим менi доводиться стикатися?», та обернувся до Жако: – Усi вiрять, що Господь обрав саме iх, – християни, мусульмани… – Нi! До чого тут у що вiрять iншi? Важить лише те, що написано в Бiблii. – Жако обернувся до Спiнози. – Визнай це, Баруху, визнай це, книжнику: хiба в словi Божому не сказано, що обраний народ – евреi? Що ти можеш на це заперечити? – Я не один рiк вивчав це питання, Жако, i, коли хочеш, подiлюся результатами своеi розвiдки. – Бенту промовив це лагiдно – як-от учитель, звертаючись до допитливого учня. – Щоб вiдповiсти на твое запитання щодо богообраностi евреiв, нам доведеться звернутися до першоджерела. Складете менi компанiю в дослiдженнi цитат iз Тори? Мiй примiрник усього за лiченi хвилини ходу звiдси. Обидва, перезирнувшись, кивнули, пiдвелися й рушили за Бенту, який, перш нiж повести iх до себе додому, акуратно поставив на мiсце стiльцi й замкнув дверi крамницi. Роздiл восьмий Ревель, Естонiя. 1917–1918 роки Прогноз директора Епштейна, що Розенбергу забракне допитливостi та розуму, а тому вiн не становить загрози, виявився повнiстю хибним. Як не справдився й iнший його прогноз – наче Гете й Спiноза одразу ж пiдуть Альфреду з думки. Нi, куди там: той-бо так i не спромiгся викинути з голови образ великого Гете, що плазуе перед тим евреем Спiнозою. Щоразу, коли в Альфреда з’являлися думки про Гете та Спiнозу (тепер навiки спаяних воедино), вiн лише на мить зупинявся на цьому когнiтивному дисонансi, а вiдтак вiдмахувався вiд нього будь-яким нацiонально-iдеологiчним знаряддям, що потрапляло пiд руку. Інколи його переконував аргумент Г’юстона Стюарта Чемберлена, що Спiноза, як i Ісус, належав до еврейськоi культури, але не мав нi краплини еврейськоi кровi. Або, може, що Спiноза був таки еврей, який украв своi iдеi в арiйських мислителiв. Чи що Гете був не при собi – мабуть, загiпнотизували еврейськi змовники. Альфред не раз подумував засiсти в бiблiотецi й розiбратися в цьому глибше, одначе так i не довiв свого задуму до кiнця. Бо мислити, по-справжньому мислити, було не менш тяжкою роботою, нiж переставляти важезнi рундуки на горищi. Тож натомiсть вiн призвичаiвся витiсняти цi нав’язливостi – й вiдволiкався на iнше. Поринав у рiзнi заняття. А найголовнiше – переконував себе, що сила переконання усувае необхiднiсть доведення. Справжнiй, шляхетний нiмець шануе взятi зобов’язання, i з наближенням свого двадцять першого дня народження Альфред згадав про обiцянку директору прочитати Спiнозину «Етику». Поклавши собi дотримати даного слова, вiн купив у букiнiста примiрник цiеi книжки, але, узявшись за нього, уже на першiй сторiнцi стикнувся з довгим перелiком незрозумiлих дефiнiцiй: І. Пiд ПРИЧИНОЮ САМОГО СЕБЕ я маю на увазi те, сутнiсть чого мiстить у собi iснування, тобто те, чия природа осмислювана лише як суща. ІІ. СКІНЧЕННОЮ У СВОЄМУ РОДІ йменуемо рiч, яку може бути обмежено iншою рiччю тiеi ж природи; тiло йменуеться скiнченним, оскiльки ми завжди здатнi помислити iнше, бiльше тiло. Так само й думку обмежено iншою думкою, але не тiло – думкою й не думка – тiлом. ІІІ. Пiд СУБСТАНЦІЄЮ я маю на увазi те, що iснуе в самому собi й теологiчно осмислюване саме через себе; iнакше кажучи, те, поняття чого можна сформувати незалежно вiд iнших понять. IV. Пiд АТРИБУТОМ я маю на увазi те, що розум сприймае в субстанцii як склад ii сутностi. V. Пiд МОДУСОМ я маю на увазi видозмiни субстанцii, тобто те, що iснуе в чомусь iншому й осмислюване через щось iнше. VI. Пiд БОГОМ я маю на увазi абсолютно нескiнченну сутнiсть, тобто субстанцiю, що полягае в нескiнченних атрибутах, кожен iз яких виражае вiчну й нескiнченну суттевiсть. Та хто ж може збагнути цi жидiвськi штучки? Й Альфред пожбурив книжку в iнший кiнець кiмнати. Але за тиждень спробував знову, перескочивши дефiнiцii й беручись одразу до наступного роздiлу – «Аксiоми»: І. Усе суще iснуе або в самому собi, або в чомусь iншому. ІІ. Те, що неможливо осмислити через щось iнше, осмислюване саме через себе. ІІІ. З конкретноi визначеноi причини неминуче випливае наслiдок, i навпаки: якщо конкретноi визначеноi причини немае, то випливання наслiдку неможливе. IV. Знання про наслiдок залежить вiд знання про причину i мiстить його. V. Речi, якi не мають нiчого спiльного, неможливо пiзнати одна через одну, тобто поняття однiеi не мiстить поняття iншоi. Жодна з них однаково не пiддавалася розшифруванню, i книжка знову полетiла туди само. Пiзнiше вiн узявся до наступного роздiлу, теорем, якi теж виявилися неприступними. І зрештою його осяяло, що кожна наступна частина перебувала в логiчнiй залежностi вiд попередньо викладених дефiнiцiй та аксiом, тож подальшi потуги не дадуть нiчогiсiнько. Час од часу, пiднiмаючи з пiдлоги той тоненький томик, вiн розгортав його на портретi Спiнози перед титульним аркушем i невiдривно вглядався в овальне обличчя й величезнi одухотворенi еврейськi очi з важкими повiками (що, хай як Альфред повертав ту книжку, дивилися просто в його). «Позбудься цього клятого чтива, – казав вiн собi, – продай його» (хоч це й не принесло би зиску, адже через зношенiсть i кiлька «повiтряних вилазок» видання було в кепському станi). «Або просто вiддай комусь, або викинь». Альфред знав, що саме так i мав би вчинити, але – дивна рiч – не мiг розлучитися з «Етикою». Чому? Що ж, обiцянка, звiсно, вiдiгравала роль, але не вирiшальну. Бо хiба директор не казав, що для розумiння «Етики» вiн мае досягти остаточноi зрiлостi? Й хiба на нього не чекали попереду ще багато рокiв навчання, перше нiж вiн достатньо подорослiшае? Нi-нi, не обiцянка дошкуляла йому – усе впиралося в проблему Гете. Той був його кумиром. А кумиром кумира – Спiноза. Альфред не мiг позбутися цiеi клятоi книжки, адже Гете ii аж так сильно любив, що цiлий рiк проносив у кишенi. Ця темна й нерозбiрлива жидiвська маячня заспокоювала бурхливi пристрастi Гете й давала змогу досягти яснiшого свiтобачення, нiж будь-коли доти. Та як же це могло бути? Його кумир побачив у нiй щось таке, чого сам вiн не зумiв розгледiти. Може, колись у нього з’явиться наставник, здатний усе це йому пояснити? Незабаром буремнi подii Першоi свiтовоi вiйни витiснили цю загадку зi свiдомостi Альфреда. Закiнчивши Ревельське реальне училище й розпрощавшись iз директором Епштейном, гером Шефером i вчителем образотворчого мистецтва гером Пурвiтом, вiн розпочав навчання в Ризькому полiтехнiчному iнститутi, в Латвii, за двi сотнi миль вiд рiдного Ревеля. Але в 1915-му, коли нiмецькi вiйська загрожували Латвii та Естонii, весь Полiтехнiчний iнститут перевели до Москви, де Альфред i прожив до 1918-го, а вiдтак здав свою дипломну роботу – архiтектурний проект крематорiю – й отримав ступiнь з архiтектури та iнженерii. Попри блискучi успiхи на академiчному поприщi, Альфред нiколи не почувався в iнженерii своiм i волiв натомiсть проводити час за читанням художньоi лiтератури та мiфiв. Його захоплювали скандинавськi легенди, зiбранi в «Еддi», а також хвацько закрученi сюжети романiв Дiкенса й монументальнi твори Толстого (iх читав росiйською). Вiн по-аматорськи займався фiлософiею, хапаючи по верхах iз Канта, Шопенгауера, Фiхте, Нiцше та Гегеля, а ще, як i доти, безсовiсно хизувався, демонстративно читаючи працi фiлософiв у людних мiсцях. Пiд час хаосу Росiйськоi революцii 1917-го Альфред жахнувся, забачивши сотнi тисяч знавiснiлих протестувальникiв, якi вийшли на вулицi, вимагаючи повалення заведеного ладу. Із працi Чемберлена той винiс уявлення, що Росiя завдячувала всiм арiйському впливовi – через варягiв, Ганзейський союз i нiмецьких переселенцiв на кшталт його самого. Тож падiння росiйськоi цивiлiзацii означало тiльки одне: ii нордичнi пiдвалини розхитували нижчi раси – монголи, евреi та слов’яни з китайцями – i душу справжньоi Росii незабаром буде втрачено. Невже таку долю вготовано й Батькiвщинi? Невже расовий хаос i деградацiя доберуться й до самоi Нiмеччини? Видовище нуртiвних юрб було йому осоружне. Бiльшовикiв вiн мав за бидло, покликане знищити цивiлiзацiю. Придивившись до iхнiх лiдерiв, Альфред переконався, що принаймнi дев’яносто вiдсоткiв iз них становили евреi. Тож починаючи з 1918-го вiн рiдко коли казав просто «бiльшовики» – завжди додавав уточнення «жидо-», й цьому здвоеному штампу судилося проникнути в нацистську пропаганду. Того ж таки року, закiнчивши iнститут, Альфред iз приемним хвилюванням сiв у потяг, що привiз його через пiв Росii додому, у Ревель. Потяг чухкав на захiд, а пасажир день при днi сидiв i вдивлявся в безмежне росiйське привiлля. Прикутий картиною цього простору – ах, скiльки мiсця! – вiн думав про бажання Г’юстона Стюарта Чемберлена розширити Lebensraum[19 - Життевий простiр (нiм.).] для нiмцiв. Онде, за вiкном вагона другого класу, лежав Lebensraum, якого так вiдчайдушно потребувала Нiмеччина, але сама вже неозорiсть Росii робила його недосяжним, якщо… якщо лише на боцi Батькiвщини не битиметься армiя росiйських колаборацiонiстiв. Але зародилася й ще одна думка: цей вiдкритий, непривiтний простiр – що з ним у такiй кiлькостi робити? Чому б не виселити сюди евреiв – усiх евреiв Європи? Свисток локомотива та скрегiт затиснутих гальм сповiстили йому про прибуття додому. У Ревелi було не теплiше, нiж у Росii. Вiн надягнув усi светри, якi тiльки мав, тiсно обмотав шию шарфом i з валiзою в руцi й дипломом у портфелi пройшов, видихаючи хмаринки пари, знайомими вулицями та дiстався дверей будинку свого дитинства, помешкання тiтки Цецилii – батьковоi сестри. Вiдповiддю на його стукiт були радiснi вигуки «Альфред!», широкi усмiшки, потиски чоловiчих рук i жiночi обiйми, а вiдтак його швиденько провели в теплу, насичену ароматами кухню, де напоiли кавою з тертим пирогом, доки юна племiнниця галопом метнулася по тiтку Лiдiю, яка жила за кiлька будинкiв далi по вулицi. Й та незабаром була тут як тут, навантажена провiзiею для святковоi вечерi. Дiм був майже такий, як вiн його й пам’ятав, i ця незмiннiсть минулого дала Альфреду рiдкiсний перепочинок вiд болiсного вiдчуття чужинства. Вiд вигляду його кiмнати, яка за стiльки рокiв майже не змiнилася, на його обличчi проступив вираз дитячоi радостi. Вiн плюхнувся у свое старе крiсло, у якому читав, i насолоджувався теплом знайомоi картини – як тiтка гучно пiдбивае подушку й заправляе на мiсце пухову ковдру в нього на лiжку. А ще окинув поглядом кiмнату: осьде червоний молитовний килимок завбiльшки з носову хустинку, на якому Альфред протягом кiлькох мiсяцiв багато рокiв тому (коли не чув атеiстично налаштований батько) читав перед сном молитву: «Благослови мою матiр на небесах, благослови та зцiли мого батька, пошли здоров’я моему братовi Ойгену, благослови тiтку Ерiку й тiтку Марлен i благослови всю нашу родину». А онде, на стiнi, – i досi грiзночолий та могутнiй, у щасливому невiданнi про мiнливiсть успiхiв нiмецькоi армii – кайзер Вiльгельм на величезному плакатi. На полицi пiд ним – металевi фiгурки вiкiнгiв i римських солдатiв, що iх Альфред iз нiжнiстю перебрав. А далi, нахилившись, зазирнув у шафку, напхом напхану його улюбленими книжками, – i просiяв, побачивши, що тi й досi вишикуванi в тому ж порядку, як вiн i залишав iх стiльки рокiв тому: спочатку найулюбленiша, «Страждання юного Вертера», вiдтак «Девiд Копперфiлд», а за ним i всi решта – у низхiднiй черговостi iхньоi цiнностi. Вiдчуття домiвки збереглося й за вечерею з тiтками, дядьками, племiнниками та племiнницями. Але коли всi розiйшлися й опустилася тиша, вiн, лежачи пiд пуховою ковдрою, вiдчув знайому аномiю: «дiм» почав блякнути. Навiть образ двох його тiтоньок, якi й досi всмiхалися, махали руками й кивали, повiльно вiдступив кудись удаль, залишивши лише холодну темряву. Де його дiм? Де вiн буде помiж таких, як i сам? Наступного дня вiн блукав вулицями Ревеля, шукаючи знайомих облич, хоча всi друзi, з якими вiн грався в дитинствi, повиростали й розлетiлися по свiтi, а крiм того, в глибинi душi Альфред i сам розумiв, що шукае примар – друзiв, яких хотiв, та не мав. Вiдтак вiн прогулявся в реальне училище, коридори й незачиненi класи якого справляли враження водночас знайомих i непривiтних. Зачекав пiд дверима на гера Пурвiта, який свого часу був такий добрий до нього. А коли пролунав дзвiнок, зайшов поговорити на перервi зi своiм колишнiм учителем. Той, придивившись до його обличчя, видав щось схоже на вигук упiзнання i став розпитувати про життя, але такими обтiчними фразами, що – коли учнi збiгалися до своiх мiсць на наступний урок – Альфред, виходячи, засумнiвався, чи його справдi впiзнали. Потому вiн марно спробував розшукати кабiнет гера Шефера, зате натрапив на дверi з табличкою «гер Епштейн» – уже не директор, а, як i колись, учитель iсторii – i швидко прослизнув повз них, вiдвернувши лице. Бо не хотiв почути запитання, чи дотримав вiн свого слова стосовно Спiнози, або ж з’ясувати, що гер Епштейн забув i думати про Альфреда Розенберга та його обiцянку. Знову попрямувавши в бiк мiськоi площi, вiн побачив нiмецький армiйський штаб та ухвалив iмпульсивне рiшення, яке могло змiнити все його життя, – звернувся нiмецькою до днювального, пояснивши, що хоче записатися добровольцем, й отримав направлення до сержанта Гольдберга, бурмила зi здоровенним шнобелем та кущистими вусами, на чиему обличчi так i читалося: «ЖИД». Не пiднiмаючи очей вiд паперiв, сержант швидко вислухав Альфреда та нелюб’язно вiдхилив його прохання: «Йде вiйна. Нiмецька армiя – для нiмцiв, а не для громадян окупованих краiн-супротивниць». Зачеплений за живе прийомом сержанта, безутiшний Альфред знайшов притулок у пивницi за кiлька будинкiв, де замовив собi кухоль пива й присiв за краечок довгого столу. А пiднiсши кухля до рота, щоб зробити перший ковток, зауважив, що з нього не зводить очей якийсь чоловiк у цивiльному. Обидва на мить зустрiлися поглядами, й незнайомець, вiдсалютувавши Альфреду кухлем, кивнув. Розенберг несмiливо вiдповiв йому тим же, а вiдтак знову заглибився в себе. А ще за кiлька хвилин вiн повторно звiв погляд i виявив, що той незнайомець – високий, худорлявий, показний, синьоокий та з видовженим черепом справжнього нiмця – i досi пильно дивиться на нього. А чоловiк зрештою пiдвiвся й, не випускаючи кухля, пiдiйшов до Альфреда та представився. Роздiл дев’ятий Амстердам. 1656 рiк Привiвши Жако та Франку в будинок, який Бенту дiлив iз братом, вiн пройшов iз ними у свiй кабiнет, проминувши спочатку невеличку вiтальню, умебльовану без жодного слiду жiночих рук – лише проста дерев’яна лава, стiлець, солом’яна мiтла в кутку й камiн iз мiхами. У кабiнетi стояли грубо змайстрований письмовий стiл, високий табурет i хистке дерев’яне крiсло. Над двiйком полиць, що вгиналися пiд вагою дюжини надiйно переплетених книжок, висiли, пришпиленi до стiни, три його власнi малюнки вуглиною – види амстердамських каналiв. Жако негайно попрямував до полиць, щоб роздивитися назви на палiтурках, але Бенту махнув iм iз Франку сiдати, а сам спiшно принiс iз сусiдньоi кiмнати ще одного стiльця. – Нумо до справи, – мовив вiн, знявши з полицi свiй добряче зачитаний примiрник юдейськоi Бiблii, поклавши масивний том по центру стола й уже майже розкривши його, щоб гостi могли подивитися. Але раптом передумав i на пiвдорозi спинився, вiд чого книга знову згорнулася. – Я дотримаю своеi обiцянки й покажу вам, що саме сказано – або чого не сказано – у нашiй Торi про богообранiсть евреiв. Але розпочати хотiв би з найважливiших висновкiв, яких дiйшов за багато рокiв бiблiйних студiй. І Бенту, з дозволу присутнiх, почав: – Головне послання Бiблii щодо Бога полягае, як на мене, у тому, що Вiн – досконалий, довершений i володiе абсолютною мудрiстю. Бог е всiм i створив свiт та все суще iз Себе Самого. Ви згоднi? Франку одразу кивнув. А от Жако як слiд подумав, випнув спiдню губу, розтиснув праву руку й виставив долоню та пiдтвердив почуте повiльним, обережним кивком. – Оскiльки Бог, за визначенням, е досконалим i не мае потреб, то звiдси випливае, що Вiн створив свiт не для Себе, а для нас. На це Франку знову кивнув, а Жако вiдповiв спантеличеним поглядом i виставленими перед собою долонями, якi означали: «До чого тут це?» Але Бенту спокiйно вiв далi: – А оскiльки Вiн створив нас iз Себе Самого, то мав на метi, щоб усi ми – позаяк ми, знову ж таки, единосутнi Йому – знайшли щастя й блаженство. Жако енергiйно кивнув, неначе нарештi почув щось таке, iз чим мiг погодитись. – Так, я чув, як мiй дядько казав, що iскра Божа – в кожному з нас. – Достеменно. Тут ми з твоiм дядьком повнiстю згоднi, – сказав Спiноза й, помiтивши, що Жако спохмурнiв з обличчя, вирiшив надалi утримуватися вiд таких зауважень: той був надто розумний i пiдозрiливий, щоб стерпiти поблажливе ставлення. Розгорнувши Бiблiю, Бенту почав гортати сторiнки. – Ось, почнiмо з кiлькох вiршiв у книзi Псалмiв. – І взявся повiльно читати гебрайською, водячи пальцем по кожному слову й – задля Франку – перекладаючи iх португальською. Але всього за кiлька хвилин Жако його увiрвав – захитав головою й запротестував: «Нi-нi-нi». – Що «нi»? – запитав його Бенту. – Переклад мiй не подобаеться? Запевняю тебе, що… – Справа не в словах, а у твоiй манерi, – перебив Жако. – Мене як еврея обурюе твое поводження зi священною книгою. Ти не цiлуеш, не шануеш ii. Замало не пожбурив на стiл i тицяеш немитим пальцем у сторiнку. Читаеш без наспiву, без жодних модуляцiй у голосi. Бубниш, наче перед тобою контракт на закупiвлю родзинок. Таке читання ображае Господа! – Ображае Господа? Прошу тебе, Жако, не звертаймо з рацiонального шляху. Хiба ми щойно не зiйшлися на тому, що Бог довершений i не мае потреб, а не iстота на кшталт нас iз тобою? Невже такого Господа може образити суща марниця, як-от стиль мого читання? Жако мовчки похитав головою, а Франку кивнув на знак згоди й пiдсунув свое крiселко ближче до Бенту. І Спiноза продовжив уголос читати псалом по-гебрайськи, але з португальським перекладом для Бенiтеша: – «Господь добрий до всiх, а Його милосердя на всi Його творива!»[20 - Псалми 144:9.] – А вiдтак, перескочивши вперед у тому самому псалмi, повiв далi: – «Господь близький усiм, хто взивае до Нього…»[21 - Псалми 144:18.] Повiрте, – сказав вiн, – я мiг би пiдiбрати силу-силенну вiршiв, де ясно говориться, що Бог дав усiм людям однаковий розум i так само влаштував iхнi серця. Тут його увагу привернув Жако, який знову захитав головою: – Ти що, не згоден iз моiм перекладом? Запевняю тебе, що тут сказано «всiм», а не «всiм евреям». – Заперечити цього я не можу: слова е слова. Що сказано в Бiблii, те сказано. Але слiв там е багато, i багато прочитань, i багато тлумачень численних авторитетiв. Ти що, не береш до уваги – або навiть не знаеш – видатних коментарiв Рашi й Абарбанеля? Бенту й вухом не повiв: – Я з молоком матерi всмоктав i цi коментарi, й коментарi до цих коментарiв. Читав iх вiд сходу й до заходу сонця. Роками студiював священнi книги, i, як ти сам щойно визнав, багато хто в нашiй громадi поважае мене як ученого. Але кiлька рокiв тому я пiшов власним шляхом, досконало вивчив давньоеврейську та арамейську, вiдклав осторонь чужi коментарi й узявся наново вивчати сам текст Бiблii. Для iстинного розумiння ii слiв необхiдно опанувати прадавню мову й читати з розкутим, незашореним духом. Менi хочеться, щоб ми читали й розумiли справжнi бiблiйнi слова, а не те, що вони означають на думку когось iз рабинiв, не якiсь уявнi метафори, що iх начебто вбачають там ученi, й не якесь таемне послання, що ввижаеться кабалiстам у вiдповiдних синтаксичних конструкцiях i числовому значеннi лiтер. Я хочу свiжим поглядом сприймати те, що справдi сказано в Бiблii. Така моя метода. То менi продовжувати? Франку сказав: «Так, продовжуй, будь ласка», а от Жако не квапився з вiдповiддю. Вiн помiтно хвилювався, бо, щойно зачувши, як Бенту наголошуе на словi «всiм», одразу ж уловив, до чого той хилить, i нюхом вiдчув пастку попереду. Тож спробував зiграти на випередження: – Ти й досi не вiдповiв на мое запитання – просте та нагальне: «Чи заперечуеш ти богообранiсть евреiв?» – Жако, ти ставиш своi запитання неправильно. Я, вочевидь, неясно висловився. Менi ж бо хочеться зробити не що iнше, як кинути виклик твоему ставленню до авторитетiв загалом. Рiч не в тiм, що я це заперечую, а якийсь рабин або iнший учений це стверджуе. Не здiймаймо очi горi, на великих i шанованих, а натомiсть звернiмо iх на слова священноi книги, якi сповiщають: iстинне щастя й блаженство полягають суто в радостi вiд того, що праведне. Бiблiя не велить нам пишатися тим, що лише ми, евреi, благословеннi або що нам дано бiльше радостi, оскiльки iншi не вiдають про iстинне щастя. Жако нiяк не виказав своеi згоди iз цими аргументами, тож Бенту спробував змiнити тактику: – Дозволь менi навести тобi приклад iз досвiду нашого сьогоднiшнього спiлкування. Там, у крамницi, я з’ясував, що Франку не знае гебрайськоi. Правильно? – Ну, так. – Тодi скажи менi от що: невже я маю звеселитися вiд того, що знаю гебрайську краще, нiж вiн? Невже його необiзнанiсть у давньоеврейськiй мовi робить мене мудрiшим, нiж годину тому? Радiти своiй перевазi над iншими – вияв не праведностi, а зловтiхи й хлоп’яцтва. Хiба це не правда? Той стенув плечима на знак скепсису, але Бенту вiдчував приплив енергii. Пригнiчений роками вимушеного мовчання, вiн насолоджувався з отриманоi нагоди озвучити численнi лiнii аргументацii, якi весь цей час вибудовував. І тому знову звернувся до Жако: – Ти, поза сумнiвом, не станеш заперечувати, що блаженство полягае в любовi. Це найважливiше, головне послання всього Святого Письма – та й християнського Нового Заповiту також. І нам потрiбно провести розмежування мiж тим, що мовиться в Бiблii, й тим, що там мовиться за словами професiоналiв вiд релiгii. Дбаючи про власнi iнтереси, рабини та священники нерiдко «вчитують» у текст власнi тлумачення – тлумачення, через якi претендують на одноосiбне володiння ключами вiд iстини. Бенту краечком ока зауважив, як Жако та Франку обмiнялися ошелешеним поглядом, але все ж не вгавав: – Ось, погляньте на це мiсце в 1-й книзi Царiв 3:12. – І Спiноза розгорнув Бiблiю там, де заклав ii червоною ниткою. – Вслухайтеся в слова Господа, зверненi до Соломона: «…ось Я даю тобi серце мудре та розумне, так що такого, як ти, не було перед тобою й не встане такий, як ти, по тобi». А тепер замислiться обидва на хвильку над цим зверненням Господа до наймудрiшоi людини на свiтi, адже воно однозначно доводить, що слова Тори не можна сприймати буквально. Їх необхiдно тлумачити в контекстi епохи… – Як це – «в контекстi»? – перебив його Франку. – Тобто на тлi тогочасноi мови й iсторичних подiй. Нам не збагнути Бiблii, виходячи iз сучасного слововживання, – ми маемо читати ii книги, пам’ятаючи про мовнi конвенцii часiв iх створення та впорядкування, тобто майже двотисячолiтньоi давнини. – Що?! – вигукнув Жако. – Мойсей написав Тору – П’ятикнижжя – набагато ранiше, нiж двi тисячi рокiв тому! – Це дуже розлоге питання. За кiлька хвилин я повернуся до нього. Але наразi дозвольте менi закiнчити iз Соломоном. А веду я до того, що звернення Господа до Соломона – це просто етикетний вислiв, покликаний передати величезну, неперевершену мудрiсть i тим зробити Соломоновi приемне. Невже ви гадаете, що Бог розраховував, що Соломон, наймудрiший зi смертних, звеселиться, почувши, що iншi завжди будуть дурнiшi за нього? Адже той, у мудростi своiй, не мiг не хотiти, щоб усi були надiленi такими самими здiбностями… Жако не витримав: – Не розумiю, про що йдеться. Ти вихоплюеш там-сям iз тексту кiлька слiв чи речень, але замовчуеш той очевидний факт, що ми богообранi. Святе Письмо говорить про це знову й знову. – Ось, поглянь на книгу Йова, – вiдказав той, нiтрохи не знiтившись, i, прогортавши сторiнки до роздiлу 2, зачитав: «Бо немае такого, як вiн, на землi: муж вiн невинний та праведний, який Бога боiться, а вiд злого втiкае». З вiршiв на кшталт цього стае ясно, – повiв далi Бенту, – що Господь мае на увазi весь рiд людський. Адже не забувай, що Йов не еврей, але з усiх людей вiн найугоднiший Боговi. Осьде цi рядки – переконайся сам. Але Жако не схотiв i дивитися: – Можливо, десь у Бiблii щось таке й сказано. Але там тисячi разiв говориться протилежне. Ми, евреi, особливi, й тобi це вiдомо. Он Франку щойно втiк вiд iнквiзицii. Скажи менi, Бенту, коли це евреi проводили аутодафе? Це iншi нас убивають. А ми хоч коли-небудь убивали iнших? Спiноза спокiйно прогортав сторiнки й, цього разу дiйшовши до вiрша 37 роздiлу 10 у книзi Ісуса Навина, зачитав: – «І здобув його, i побив вiстрям меча його та царя його, i всi мiста його, i кожну особу, що в ньому, не позоставив жодного врятованого, усе так, як зробив був Еглоновi». Або вiзьмiмо роздiл одинадцятий, вiрш одинадцятий, де йдеться про мiсто Хацор: «І вони повбивали вiстрям меча кожну особу, що в ньому, зробили iх закляттям, не позосталася жодна душа, а Хацора спалили огнем». А осьде знову, перша книга Самуiлова, роздiл 18, вiршi 6–7: «І сталося, як вони йшли, коли Давид вертався, побивши филистимлянина, то повиходили жiнки зо всiх Ізраiлевих мiст, щоб спiвати та танцювати назустрiч царя Саула, iз бубнами, iз радiстю, та iз цимбалами. І викрикували тi жiнки, що грали, та й казали: Саул повбивав своi тисячi, а Давид десятки тисяч своi!» На жаль, у Торi е чимало свiдчень, що за часiв могутностi iзраiльтян тi були не менш жорстокi та безжальнi, нiж будь-який iнший народ. Як i не вирiзнялися з-помiж решти прадавнiх племен анi моральнiстю, анi праведнiстю, анi розумом, а перевершували iх лише в тому, що мали добре органiзоване суспiльство й ефективнiше керiвництво, якi й дали iм змогу аж так довго протриматися. Але той древнiй народ Ізраiлю давно пiшов у небуття й вiдтодi зрiвнявся з iншими народами свiту. Я не знаходжу в Торi жодноi вказiвки, наче евреi перевершують неевреiв. Господь однаково милостивий до всiх. На обличчi Жако проступив такий вираз, наче той власним вухам не вiрить: – То, за твоiми словами, евреi нiчим не кращi вiд гоiв? – тiльки й видобув вiн. – Точнiсiнько так. Тiльки не за моiми словами, а за словами Святого Письма. – Як може верзти таке той, кого звати «Барух»? Ти справдi заперечуеш, що Бог обрав евреiв, виявляе до них ласку, допомагае iм i покладае на них неабиякi сподiвання? – І знову те саме… Жако, подумай над тим, що говориш. Повторюю тобi ще раз: це люди обирають, виявляють ласку, допомагають, цiнують, покладають сподiвання. Але Бог? Звiдки в Нього вiзьмуться цi людськi атрибути? Згадай, що я казав про помилковiсть уявлення Господа в нашому образi. Згадай моi слова про трикутники й трикутного Бога. – Нас було створено за образом Його, – заперечив Жако. – Розгорни книгу Буття, i я знайду тобi, де це сказано… Але той процитував напам’ять: – «І сказав Бог: Створiмо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, i хай панують над морською рибою, i над птаством небесним, i над худобою, i над усею землею, i над усiм плазуючим, що плазуе по землi. І Бог на Свiй образ людину створив, на образ Божий ii Вiн створив, як чоловiка та жiнку створив iх». – Достеменно, Баруху, це тi самi слова, – промовив Жако. – От якби ще й твоя побожнiсть була така ж дивовижна, як пам’ять. Якщо сам Господь так сказав, то хто ти такий, щоб ставити пiд сумнiв, що нас створено за образом Його? – Жако, скористайся з богоданоi здатностi мiркувати. Цi слова не можна сприймати буквально: iх ужито метафорично. Невже ти справдi гадаеш, наче нас, смертних, – i то подекуди глухих, горбатих, геморойних, горопашних – створено за образом Божим? Подумай про таких, як моя мати, що померли, не доживши й до тридцяти, про слiпонароджених, чи потворних, чи слабоумних iз величезними порожнистими головами, роздутими вiд водянки, про золотушних, про тих, хто харкае кров’ю, бо вiдмовляють легенi, про здирникiв або вбивць – невже i iх створено за образом Божим? Гадаеш, наче в Господа така ж ментальнiсть, як i в нас, – ласа до лестощiв, а ще властолюбна та мстива, щоразу як ми порушуемо Його приписи? Хiба може досконала iстота мати таке калiкувате, ганджувате мислення? Це всього-на-всього так висловилися тi, хто створював Бiблiю. – «Тi, хто створював Бiблiю»? То ти виявляеш зневагу до Мойсея, Ісуса Навина, Пророкiв i Суддiв? Заперечуеш, що Бiблiя – це Слово Боже? – Голос Жако що не речення то гучнiшав, i Франку, який уважно ловив кожну фразу Спiнози, взяв того за плече, стараючись утихомирити. – Я нi до кого не виявляю зневаги, – вiдказав на це Бенту. – Тож залишаю такий висновок на твоему сумлiннi. Але я справдi стверджую, що бiблiйнi слова та iдеi е плодами людського розуму й походять вiд мужiв, якi писали тi вiршi, уявляючи себе – нi, краще сказати, мрiючи бути – схожими на Господа, створеними за образом Божим. – То ти таки заперечуеш, що вустами Пророкiв промовляе сам Бог? – Очевидно, що всi тi слова, якi в Бiблii пойменовано «Божими», усього лише постали в уявi рiзноманiтних пророкiв. – «В уявi»! Ти сказав «в уявi»?! – Жако прикрив долонею вiдвислу вiд жаху щелепу, а Франку силкувався притлумити усмiшку. Бенту усвiдомлював, що кожна фраза з його вуст шокувала Жако, але не мiг угамуватися. Бо звеселився душею, розiрвавши пута мовчання й висловлюючи вголос усi тi iдеi, якi доти обмiрковував потайки чи якими дiлився з рабином лише в дуже завуальованiй формi. На думку спало застереження ван ден Ендена – «caute, caute» – але цього разу вiн вiдмахнувся вiд доводiв розуму та стрiмголов поринув у полемiку. – Так, самоочевидно, що в уявi, тож нiчого, Жако, так жахатися: ми знаемо про це зi слiв самоi Тори. – Краечком ока зауваживши усмiшку Франку, Бенту вiв далi: – Ось, прочитай-но зi мною це мiсце з Повторення Закону – роздiл 34, вiрш 10: «І не появився вже в Ізраiлi пророк, як Мойсей, що знав його Господь обличчя-в-обличчя». А тепер, Жако, подумай, що це означае. Ти, звiсно, знаеш, що в Бiблii сказано: навiть Мойсей не зрiв обличчя Господнього, правильно? Той кивнув: – Так, у Торi е такi слова. – Тож, якщо вiдкинути зорове сприйняття, це може означати лиш одне: тiльки Мойсей чув справжнiй голос Господа, а жоден пророк пiсля нього Божого гласу насправдi не чув. Жако не знайшовся, що вiдповiсти. – Поясни менi, – озвався Бенiтеш, який уважно ловив кожне слово Спiнози. – Якщо жоден iз решти пророкiв не чув гласу Божого, то звiдки ж тодi взялися пророцтва? Радiючи, що Франку долучився до розмови, Бенту не забарився з вiдповiддю: – Гадаю, пророки були особами, надiленими надзвичайно живою уявою, але не те щоб високорозвиненою здатнiстю мiркувати. – То ти, Бенту, виходить, гадаеш, – пiдхопив той, – що чудеснi пророцтва – не бiльше нiж плоди уяви пророкiв? – Саме так. А Франку повiв далi: – Таке враження, неначе тут нема нiчого надприродного. Послухати тебе, то наче все на свiтi можна пояснити. – Ти цiлком точно сформулював моi погляди. Усе – от просто-таки все – мае природне походження. – А як на мене, – видобув Жако, який люто зиркав на Бенту, коли той говорив про пророкiв, – е речi, що вiдомi лише Боговi, речi, якi спричинено лише з Божоi волi. – Гадаю, що бiльше зможемо взнати ми, то менше залишиться вiдомого лише Господу. Інакше кажучи, що сильнiше наше невiгластво, то бiльше всього приписують Боговi. – Та як ти смiеш… – Жако, – урвав його Бенту, – згадаймо, навiщо ми трое зiбралися тут. Ви прийшли до мене, бо Франку переживав духовну кризу й потребував допомоги. Це ви шукали зустрiчi зi мною, а не навпаки – я, власне, радив натомiсть звернутися до рабi Мортейри. Але, за вашими словами, вам сказали, наче вiд розмови з рабином Франку тiльки погiршае. – Так, це правда, – пiдтвердив той. – То чого ми з тобою досягнемо, вступаючи в суперечки такого гатунку? Насправдi важить тiльки одне запитання. – І Бенту обернувся до Франку. – Скажи, я чимось тобi допомiг? Тобi хоч трохи полегшало вiд почутого? – Усе, що ти сказав, дало менi розраду, – вiдповiв йому той. – Ти допомiг менi не з’iхати з глузду. Я вже зовсiм було збився з пуття, але твоя яснiсть думки й манера нiчого не брати на вiру, не схилятися перед авторитетами… я… я нiколи такого не чув. Жако помiтно гнiваеться – перепрошую за нього, але менi… менi ти справдi допомiг. – У такому разi, – промовив його кузен, зненацька пiдводячись, – ми вже отримали, по що прийшли, i нам тут бiльше нiчого робити. Ошелешений Франку залишився сидiти, але Жако схопив його за лiкоть i потягнув до дверей. – Дякую, Бенту, – мовив Франку вже з дверноi пройми. – Прошу, скажи, у тебе буде час продовжити бесiду? – Для розважливоi розмови я завше знайду час – просто зазирни до моеi крамницi. Але часу для безглуздоi балаканини, – тут Бенту обернувся до Жако, – я не маю нiколи. * * * Щойно будинок Бенту зник з очей, як Жако широко всмiхнувся й мiцно обiйняв Франку за плечi: – Тепер у нас е все, що нам потрiбно. Разом ми чудово попрацювали. Ти добре зiграв свою роль – навiть занадто добре, як на мене, – але про це я не згадаю нi словом, позаяк завдання ми виконали. Поглянь, що ми маемо. Євреi не богообраний народ i нiчим не кращi за гоiв. Боговi до нас байдуже. Пророкам просто ввижалося. Святе Письмо – нiяке не святе, а вiд початку й до кiнця людська робота. Слово Боже й воля Господня – фiкцii. Книга Буття з рештою Тори – байки та метафори. А рабини – i то навiть найавторитетнiшi – не мають нiяких спецiальних знань, а просто дiють у своiх iнтересах. Франку похитав головою: – Нi, всього, що нам потрiбно, ми ще не отримали. Я хочу знову зустрiтися з ним. – Але ж я щойно перерахував усi його мерзоти: те, що вiн говорив, – це чистiсiнька ересь. Цього жадав вiд нас дядько Дуарте, i ми зробили все, як вiн хотiв. Доказiв вистачить iз головою: Бенту Спiноза не еврей, а юдофоб. – Нi, – повторив Франку, – не вистачить. Менi треба послухати ще. І я не стану свiдчити, якщо не послухаю. – У нас усього бiльше нiж досить. Твоiй родинi загрожуе небезпека. Ми уклали з дядьком Дуарте угоду – а вiд домовленостi з ним не вiдкараскаешся. Це тiльки той дурник Спiноза спробував таке втнути – обшахрати його, обiйшовши бет-дiн. Лише завдяки дядьковим зв’язкам, дядьковим хабарям i дядьковому судну ти й досi не тремтиш вiд жаху де-небудь у португальськiй печерi. А всього за два тижнi його корабель вирушае назад – по твоiх матiр i сестру та по мою сестру. Чи ти хочеш, щоб вони горiли, як нашi батьки? Якщо не пiдеш зi мною до синагоги й не посвiдчиш перед кагалом, то, вважай, власноруч розпалиш пiд ними багаття. – Я не баран i на побiгеньках нi в кого не буду, – гнув свое Франку. – Часу в нас досить, i менi треба дiзнатися бiльше, перше нiж свiдчити перед кагалом. День туди, день сюди нiчого не змiнить, i тобi це вiдомо. А крiм того, дядько зобов’язаний подбати про свою рiдню, навiть якщо ми не зробимо нiчогiсiнько. – Дядько вчинить так, як сам захоче, – я знаю його краще, нiж ти. Йому не писанi жоднi закони, крiм власних, i щедрiсть натури теж не властива. Я не хочу бiльше ходити до твого Спiнози. Вiн паплюжить увесь наш народ. – У нього бiльше розуму, нiж у всiеi громади, разом узятоi. А якщо ти не хочеш iти, то я сам побесiдую з ним. – Нi, якщо пiдеш ти – пiду i я. Одного я тебе не пущу. Той тип умiе бути переконливим – я й сам вiдчуваю сум’яття. Варто тобi поткнутися туди одному – i не встигну я й оком змигнути, як вам обом оголосять херем. – Помiтивши спантеличення на обличчi кузена, Жако пояснив: – Херем – це анафема, вiдлучення вiд громади. Ось ще одне гебрайське слово, яке тобi краще запам’ятати. Роздiл десятий Ревель, Естонiя. Листопад 1918 року – Guten Tag[22 - Добрий день (нiм.).], – сказав незнайомець, простягаючи руку, – мене звати Фрiдрiх Пфiстер. Ми, бува, не знайомi? На вигляд я вас наче пригадую. – Розенберг, Альфред Розенберг. Вирiс тут, але щойно з Москви. Лише минулого тижня отримав диплом Полiтеху. – Розенберг? А, он воно що – то ви молодший брат Ойгена! А я дивлюся, що очима схожий. Не заперечуете, якщо я приеднаюся до вас? – Звiсно нi. Поставивши на стiл свого пивного кухля, Фрiдрiх усiвся навпроти Альфреда. – Ми з вашим братом були нерозлийвода-друзями, та й досi тримаемо зв’язок. Я часто бачив вас у нього вдома – i навiть «на баранi» катав. Ви ж рокiв на… щось iз шiсть чи сiм молодший за Ойгена? – На шiсть. На позiр у вас е щось знайоме, але згадати остаточно менi не вдаеться. Не знаю чому, але з тих раннiх рокiв я мало що пам’ятаю: усi спогади стерлися. Ви ж розумiете: менi було дев’ять чи десять, коли Ойген поiхав навчатися в Брюссель, i вiдтодi ми практично не бачилися. То, кажете, ви з ним i дотепер не втратили зв’язку? – Так, усього два тижнi тому ми разом вечеряли в Цюриху. – У Цюриху? То вiн уже не в Брюсселi? – Поiхав звiдти з пiв року тому. У нього стався рецидив туберкульозу, тож вiн перебрався до Швейцарii – пiдлiкуватися й вiдпочити. А я саме навчався в Цюриху – от i перевiдав його в санаторii. За тиждень-два його випишуть, i вiн подасться в Берлiн, на вищi курси банкiвськоi справи. За кiлька тижнiв я й сам збираюся туди на навчання, тож у Берлiнi ми зустрiчатимемося частенько. А ви нiчого цього не знали? – Нi, нашi шляхи розiйшлися. Ми нiколи не були близькi й тепер уже практично втратили зв’язок. – Так, Ойген казав менi – здаеться, жалкуючи. Менi вiдомо, що ваша мати померла, коли ви були ще малям, – i це обом вам далося нелегко, – а батько, пригадую, теж пiшов iз життя молодим. Вiд сухот? – Так, i то всього в сорок чотири. Це сталося, коли менi було одинадцять. Гер Пфiстер, скажiть… – Прошу, звiть мене Фрiдрiх. Брат мого друга – також друг. То, може, перейдемо на «ти»? Альфред кивнув. – Так от, хвилину тому ти, Альфреде, збирався спитати… – …чи Ойген коли-небудь згадував про мене. – Пiд час останньоi зустрiчi – нi. Ми рокiв зо три не бачилися, тож мали багато чого надолужити. Але доти вiн часто заводив розмову про тебе. І той, повагавшись, бовкнув: – А ти не мiг би розказати менi все, що вiн про мене говорив? – Усе? Гаразд, я спробую, але спершу дозволь зауважити: з одного боку ти зiзнався – й то цiлком беземоцiйним тоном, – що мiж вами не було великоi близькостi й ви начебто нiколи не прагнули родичатися один з одним. А от сьогоднi тобi закортiло – я б навiть сказав, припекло – почути про нього. Щось тут не клеiться. І це наштовхуе мене на думку, що ти в таких собi пошуках – самого себе та свого минулого? Альфред на мить аж сахнувся: проникливiсть цього запитання злякала його. – Так, твоя правда. Менi дуже дивно, що ти це помiтив. Настали такi часи… гм, як би тут висловитись… коли все скотилося в хаос. У Москвi я бачив розбурханi юрби, що впивались анархiею. Цей безлад от-от захлесне всю Схiдну Європу – та що там, i Захiдну теж. Море-моренне перемiщених осiб. От i я теж неначе вiдiрвався вiд гiлля разом iз ними – а може, й бiльше за iнших… вiдрiзаний вiд усього… – Тож ти шукаеш опору в минулому, тужачи за його незмiннiстю. Тебе можна зрозумiти. Дай-но я покопирсаюсь у спогадах – що ж це казав про тебе Ойген? Зараз, хвилинку – я зосереджуся, розворушу почуте-побачене, i воно зрине в пам’ятi. Фрiдрiх заплющив очi, але майже одразу й розплющив. – Щось заважае… на шляху, здаеться, стали моi спогади про тебе. Мабуть, спершу викладу iх, а вiдтак зможу дiстатися й того, що казав Ойген. Ти не проти? – Нi, гаразд, – промимрив Альфред. Хоча й гадав, що не зовсiм гаразд. Ба бiльше – зовсiм негаразд, бо вся ця розмова була вкрай незвична: кожне слово, що злiтало з Фрiдрiхових вуст, звучало дивно й неочiкувано. Та навiть попри те вiн довiряв цiй людинi, яка знала його ще дитиною: вiд Фрiдрiха вiяло «домом». А той, знову заплющивши очi, заговорив якимось вiдстороненим голосом: – Битися подушками… я пробував, але ти не хотiв зi мною гратися… я так i не зумiв втягти тебе в цю гру. Серйозний – ой-ой-ой, який серйозний. Порядок i ще раз порядок… цяцьки, книжки, iграшковi солдатики, усе в строгому порядку… ти любив тих солдатикiв… страшенно серйозне хлоп’я… я iнколи катав тебе «на баранi»… гадав, тобi сподобаеться… але ти завше швидко зiстрибував… хм, не любив веселощiв?.. а чи за пустощi могло влетiти?.. у домi атмосфера холоду… без матерi… батько вiдчужений, пригнiчений… ви з Ойгеном нiколи не розмовляли… де пропадали твоi друзi?.. я нi разу не зустрiчав iх у тебе вдома… ти був боязкий… утiкав до себе в кiмнату й зачиняв за собою дверi… завжди бiг до своiх книжок… Тут Фрiдрiх зупинився, розплющив очi, добряче приклався до кухля з пивом i спрямував погляд на Альфреда: – Оце й усе, що випливло зi сховища моеi пам’ятi про тебе – можливо, пiзнiше пригадаеться ще щось. Ти цього хотiв, Альфреде? Бо я волiв би переконатися. Менi хочеться дати братовi свого найближчого друга саме те, чого йому треба й кортить. – Той кивнув, а вiдтак швидко вiдвернувся, соромлячись свого приголомшення: вiн ще нiколи не чув таких балачок. Фрiдрiх говорив нiмецькою, але його слова були, уважай, iноземнi. – Ну, то я продовжу та згадаю, що говорив про тебе Ойген. – Вiн повторно заплющив очi й за хвилину знову заговорив таким-таки дивним, вiдстороненим тоном: – Ойгене, промовляй до мене про Альфреда. – А вiдтак його голос сковзнув на ще iнший тембр – той, що, напевно, мав iмiтувати тембр друга: – А… мiй боязкий i соромливий братик, чудовий художник… успадкував увесь хист нашоi сiм’i… менi подобалися його замальовки Ревеля… порту з усiма кораблями на якорi, лiвонського замку з вежею «Довгий Герман»… вправнi працi… навiть для дорослого, а йому ж було всього десять… мiй маленький братик… завше з книжкою… бiдолашний Альфред, вiдлюдько… вiн так полохався iнших дiтей… хлопцi-однолiтки його не любили – кепкували й дражнили «фiлософом»… тепла йому дiсталося небагато… наша мати померла, батько був при смертi, а тiтки мали чуйне серце, але ж увесь час клопоталися коло власних родин… я мав би робити для нього бiльше, але до Альфреда було важко достукатися… та менi й самому дуже мало що перепадало. Фрiдрiх розплющив очi, раз-другий клiпнув, а вiдтак, заговоривши своiм звичним голосом, мовив: – От i все, що я пам’ятаю. Хоча нi, Альфреде, – була ще одна рiч, але я скажу це зi змiшаними почуттями: Ойген винив тебе в материнiй смертi. – Винив? Мене? Та менi ж було всього кiлька тижнiв. – Коли хтось помирае, ми нерiдко шукаемо, що б – або кого б – звинуватити в цьому. – Ти, певно, жартуеш, еге ж? Ну, тобто… Ойген справдi таке казав? Але ж це безглуздя. – Люди часто вiрять у безглуздi речi. Звiсно, твоя мати померла не через тебе, але Ойген, здаеться, затаiв думку, що якби вона не завагiтнiла тобою, то була б i досi жива. Але це, Альфреде, лише мiй здогад. Менi несила пригадати дослiвно, що той казав, але я точно знаю, що Ойген вiдчував якусь страшну образу на тебе, що ii вiн i сам собi не мiг пояснити. Сполотнiлий Альфред хвилину-двi мовчав. А Фрiдрiх, який не зводив iз нього очей, сьорбнувши пива, промовив: – Боюся, я бовкнув зайвого. Але коли просить друг, я завше намагаюся зробити все, що можу. – От i добре. Грунтовнiсть, чеснiсть – це хорошi, шляхетнi, iстинно нiмецькi чесноти. Менi, Фрiдрiху, таке до душi. Та й звучить усе правдоподiбно. Мушу зiзнатися, що iнколи мене дивувало, чому Ойген так мало займався мною. А те дошкульне прiзвисько, «фiлософ», – я стiльки разiв чув його вiд хлопцiв! Гадаю, воно дуже на мене вплинуло, i я поклав собi помститись iм усiм, таки ставши справжнiм фiлософом. – У Полiтеху? Як таке можливо? – Ну, не те щоб дипломованим фiлософом – ступiнь у мене з iнженерii та архiтектури, – але моею справжньою вотчиною була фiлософiя, тож навiть у Полiтехнiчному я знайшов кiлькох учених професорiв, якi скеровували мене в моiх самостiйних заняттях. І зрештою я понад усе iнше оцiнив нiмецьку яснiсть думки. Ось моя едина релiгiя. А все ж просто зараз, цiеi самоi митi, у мене чомусь плутаеться в головi. Я, власне, балансую на межi запаморочення. Менi, мабуть, просто треба час, щоби зжитися з усiм почутим вiд тебе. – Гадаю, Альфреде, я можу пояснити, що ти вiдчуваеш. Бо й сам таке переживав та бачив в iнших. Це не реакцiя на спогади, що ними я подiлився, – йдеться про дещо iнше. Мое пояснення вдалося б якнайкраще, якби я перейшов на фiлософський лад. Я теж здобув грунтовну пiдготовку з фiлософii i мав би за приемнiсть поспiлкуватися з тим, хто мае такi самi нахили. – Це й для мене було б насолодою. Я ж не один рiк провiв в оточеннi iнженерiв, тужачи за фiлософською бесiдою. – Гаразд, гаразд. А почну я ось iз чого: пригадуеш той шок i невiру, якi викликало Кантове вiдкриття, що зовнiшня реальнiсть не така, якою ми ii сприймаемо, i що натомiсть ми вибудовуемо природу зовнiшньоi реальностi з наших внутрiшнiх розумових конструктiв? Ти ж, пiдозрюю, добре знайомий iз Кантом? – Так, дуже добре знайомий. Але який зв’язок мiж його вiдкриттям i моiм нинiшнiм психiчним станом? – Я маю на увазi, що твiй свiт – i то зараз я про твiй внутрiшнiй свiт, – який величезною мiрою постав iз твого досвiду, виявився не таким, як ти гадав. Або ж, iншими словами, якщо вдатися до термiна Гуссерля, можна сказати, що в тебе вiдбувся «ноематичний вибух». – Гуссерля? Я не читаю еврейських псевдофiлософiв. А що таке «ноематичний вибух»? – Раджу тобi, Альфреде, таки зважити на Едмунда Гуссерля: вiн один iз великих. Його термiн «ноема» означае предметний змiст нашоi думки або ж мисленневе уявлення про предмет. Уяви собi, для прикладу, будiвлю як таку. А тепер уяви, наче ти сперся на неi та виявив, що вона не е твердим тiлом i твiй органiзм легко проходить крiзь неi. У цю мить твоя ноема будiвлi вибухае – твiй «життесвiт», Lebenswelt, раптом стае не таким, як ти собi уявляв. – Я вiзьму твою пораду до уваги. Але прошу, просвiти мене й далi: я розумiю цю концепцiю, що свiт структуризуе людська свiдомiсть, але все не збагну, як це стосуеться нас iз Ойгеном. – Ну, я про те, що твое сприйняття стосункiв iз братом, якого ти мав вiд народження, одним махом змiнилося. Ти думав про нього одне, аж тут раптом минуле просiло – всього лише трiшечки – й ти виявляеш, що той iнколи обурювався твоiм iснуванням, хоча його обурення, звiсно, була несправедливе й безглузде. – Ти хочеш сказати, що я ошелешений, бо пiдi мною подався нерушимий пiдмурок минулого? – Саме так. Добре сказано, Альфреде. Твоя психiка зазнала перевантаження й повнiстю поглинена переосмисленням минулого, тож наразi iй бракуе потужностi для виконання своiх звичних функцiй – як-от пiдтримувати рiвновагу, фiзичну й душевну. Той кивнув: – Фрiдрiху, це приголомшлива бесiда. Ти дав менi чимало поживи для розуму. Але дозволь зауважити, що деякий ступiнь запаморочення передував нашому спiлкуванню. Пфiстер мовчав – спокiйно й очiкувально. Чекати вiн, здавалося, вмiв. Й Альфред, позволiкавши, промовив: – Зазвичай я не дiлюся особистим. Власне, я взагалi нi з ким не секретничаю. Але в тобi е щось таке, що надзвичайно… як би тут висловитися?.. спонукае до вiдвертостi й викликае довiру. – Ну, я ж по-своему не чужий. А ти, звiсно, й сам розумiеш, що зi старими друзями не здружуватися наново. – Зi старими друзями не здружуватися наново… – Альфред на мить замислився, а вiдтак усмiхнувся. – Хм, розумiю. Дуже дотепно. Бачиш, вiд самого ранку мене не полишае вiдчуття чужинства: я ж лише вчора повернувся з Москви. Та ще й залишився сам самотою. Бо я нетривалий час був одружений: у моеi дружини сухоти, й кiлька тижнiв тому батько вiдправив ii до Швейцарii, в санаторiй. Але рiч не тiльки в сухотах: ii заможна родина вважае, що я зi своiми злиднями iй категорично не пара, тож не маю жодного сумнiву, що нашому короткому шлюбу кiнець. Ми замало пробули разом, i навiть наше листування майже вщухло. – Альфред квапливо ковтнув пива й повiв далi. – Приiхавши вчора сюди, до тiтоньок, дядечкiв, племiнникiв i племiнниць, я вiдчув, що тi нiби зрадiли менi, й вiд тепла нашоi зустрiчi на душi стало хороше. Зникло вiдчуття чужинства. Але ненадовго. Бо сьогоднi вранцi, щойно прокинувшись, я знову вiдчув вiдчуження й безпритульнiсть, тож подався блукати мiстом i все шукав, шукав… сам не знаю чого. Гадаю, домiвки, друзiв чи хоч би знайомих облич. Але побачив лише незнайомцiв. Навiть у реальному училищi я не зустрiв нiкого знайомого, крiм свого улюбленого вчителя, що викладав у мене образотворче мистецтво, та й вiн лише вдав, неначе впiзнав мене. А вiдтак, менш нiж годину тому, приспiв останнiй удар. Я вирiшив податися туди, де справдi буду на мiсцi, покласти край життю у вигнаннi, возз’еднатися зi своiм народом i повернутися на Батькiвщину. Маючи намiр вступити до нiмецькоi армii, я зайшов до ii вiйськового штабу – це тут, через вулицю. А там сержант-вербувальник, еврей на прiзвище Гольдберг, вiдмахнувся вiд мене, немов вiд комахи. Вiдправив геть зi словами, що нiмецька армiя – для нiмцiв, а не для громадян краiн-супротивниць. Фрiдрiх спiвчутливо кивнув. – Цiлком iмовiрно, що останнiй удар обернеться для тебе благом. Можливо, тобi пощастило й ти отримав вiдстрочку або й повне помилування – не сконаеш безглуздою смертю в брудному окопi. – Ти казав, що в дитинствi я був на диво серйозний. Гадаю, я i досi такий. Наприклад, я всерйоз сприймаю Канта та вважаю за свiй моральний обов’язок записатися добровольцем. Бо на що перетвориться свiт, якщо кожен полишить напризволяще нашу смертельно поранену Батькiвщину? Коли Вiтчизна кличе, сини мусять вiдповiдати на поклик. – От дивна штука, – мовив Фрiдрiх, – наскiльки бiльше в нас, остзейських нiмцiв, германського, нiж у тих, що в Нiмеччинi. Певно, всi ми, нiмецькi переселенцi, вiдчуваемо ту саму величезну тугу, про яку ти говориш, – за домiвкою, де нам воiстину мiсце. Ми, нiмцi Прибалтики, опинилися в епiцентрi чуми невкорiненостi. Нинi я вiдчуваю ii найгострiше, бо цього тижня в мене помер батько. Тому-то я зараз i в Ревелi. І тепер теж не знаю, де менi мiсце. З материного боку моi дiд та баба – швейцарцi, проте й там я почуваюся серед чужих. – Прийми моi спiвчуття, – кинув Альфред. – Дякую. Багато в чому я сприйняв це легше, нiж ти: моему батьковi було замало не вiсiмдесят, i все мое життя вiн був повноцiнно в ньому представлений. А мати в мене й досi жива. І тут я здебiльшого зайнятий тим, що допомагаю iй перебиратися до будинку сестри. Я, власне, тiльки й вискочив на хвильку, бо вона лягла здрiмнути, й скоро маю повертатися до неi. Але перш нiж пiти, я хотiв би сказати, що вiрю: проблема «дому» для тебе глибока й нагальна. Щоправда, в мене ще е трiшки часу, якщо ти волiв би поговорити про неi докладнiше. – Не знаю, як до цього й пiдступитися. Щиро кажучи, мене приголомшуе твое вмiння так легко бесiдувати про глибоко особисте. Я нiколи не чув, щоб хтось висловлював сокровенне так вiдверто, як ти. – Як хочеш, я допоможу й тобi навчитися такого. – Ти про що? – Ну, допоможу вловити та збагнути, якi в тебе почуття щодо «дому». Альфред насторожився, але пiсля довгого, затяжного ковтка латиського свiтлого зголосився. – Спробуй наступне: роби достоту те саме, що i я, коли розворушував своi спогади про тебе в дитинствi. Ось що я пропоную: тримай у головi словосполучення «не вдома» й повтори його про себе кiлька разiв: «не вдома», «не вдома», «не вдома»… Хвилину-двi Альфред беззвучно ворушив губами, артикулюючи цi слова, а вiдтак похитав головою: – Нiчого не виходить. Моя психiка бастуе. – Психiка нiколи не бастуе – вона завше працюе. Просто нерiдко нам щось заважае – не дае усвiдомити цей процес. У твоему випадку, гадаю, iдеться про сором’язливiсть, i то через мене. Спробуй-но ще раз. Якось так: заплющ очi й забудь, що я тут, не зважай на те, що я про тебе подумаю, не переймайся тим, як я можу розцiнити почуте вiд тебе. Пам’ятай лише, що я намагаюся допомогти, й не забувай, що я даю тобi слово: ця розмова залишиться тiльки мiж нами. Я не переповiм ii навiть Ойгеновi. А тепер заплющ очi, розслабся, й щойно в свiдомостi зненацька з’являтимуться iдеi, навiянi словами «не вдома», просто озвучуй iх. Кажи все, що на думку спаде, – нехай i безглузде. Альфред знову заплющив очi, але анi пари з вуст. – Не можу розчути. Голоснiше, будь ласка. Трiшечки голоснiше. І той тихенько заговорив: – Не вдома. Нiде. Нi з тiткою Цецилiею, нi з тiткою Лiдiею… менi нема мiсця – нi в школi, нi серед хлопцiв, нi в родинi дружини, нi в архiтектурi, нi в iнженерii, нi в Естонii, нi в Росii… «Росiя-матiнка» – ну й жарти… – Так, так, молодець… продовжуй… – заохочував Фрiдрiх. – Вiчний маргiнал, постiйна самозаглибленiсть, завжди хочеться показати iм… – Тут Альфред змовк i розплющив очi. – Бiльше менi нiчого не спадае на думку… – Альфреде, ти сказав, що тобi хочеться показати iм. Показати кому? – Усiм тим, хто глузував iз мене, – сусiдам, у реальному училищi, в Полiтехнiчному, скрiзь. – А як ти збираешся «показати» iм, Альфреде? Не полишай свого розгальмованого психiчного стану. Кажи так, як виходить, – не конче зв’язно… – Не знаю. Так чи iнак, а я примушу iх мене помiтити. – А якщо вони тебе помiтять, то ти почуватимешся вдома? – «Дому» не iснуе – ти до цього хилиш? – Наперед визначеного плану я не мав, але тепер у мене таки е одна iдея. Це просто здогад, але сумнiваюся, щоб ти мiг хоч десь почуватися вдома, бо «дiм» – не мiсце, а душевний стан. Насправдi «бути вдома» означае почуватися своiм у власнiй шкiрi. І знаеш, Альфреде, менi сумнiвно, що ти почуваешся в нiй нечужим. Цiлком можливо, що й нiколи не почувався. Ти, певно, все життя шукаеш «дiм» не там. Альфред сидiв мов громом приголомшений. У нього вiдвисла щелепа, а очi невiдривно вдивлялись у Фрiдрiха. – Твоi слова так i запали менi в душу. Де ти навчився цих штук? Це щось неймовiрне! Ти казав, що студiював фiлософiю. Це ти там таке розкопав? Я маю прочитати того фiлософа. – Нi, я аматор. Як i ти, я б залюбки присвятив себе фiлософii, але мушу заробляти на прожиття. От i подався в Цюрих, на медичний, де чимало дiзнався про те, як допомагати iншим говорити про складне й неприемне. А тепер, – тут Фрiдрiх пiдвiвся з-за столу, – доведеться менi залишити тебе. Мати чекае, бо пiслязавтра я маю повертатися в Цюрих. – Шкода. Цей досвiд був дуже повчальний, i в мене таке вiдчуття, неначе ми лише почали. А в тебе не знайдеться часу продовжити нашу бесiду, перш нiж ти поiдеш iз Ревеля? – Хiба що завтра, бо вона щодня вiдпочивае по обiдi. То, може, о цiй самiй порi? Зустрiнемося тут? Й Альфред, приборкавши невситиму цiкавiсть i пересиливши бажання вигукнути «так, так!», лише кивнув iз належною мiрою церемонностi: – З нетерпiнням чекатиму. Роздiл одинадцятий Амстердам. 1656 рiк Наступного вечора в академii ван ден Ендена старання Клари-Марii, яка затреновувала зi слухачами латину, перервав ii батько: – Перепрошую за втручання, мадемуазель ван ден Енден, але в мене оголошення для пана Спiнози. – Й, обернувшись до Бенту, додав: – За годину запрошую вас з’явитись у велику аудиторiю, де проходитиме заняття з грецькоi, на якому обговорюватимуть деякi тексти Аристотеля й Епiкура. Хоча грецькоi ви поки що майже не знаете, але двое цих красних панiв мають сказати вам дещо важливе. – А вiдтак, звертаючись уже до Дiрка, докинув: – Я знаю, що грецька цiкавить вас мало, оскiльки – хай як це ганебно – ii знання бiльше не е обов’язковим для вступу на медичний факультет, але деякi аспекти цього обговорення можуть стати вам у пригодi пiд час майбутньоi роботи з пацiентами. І ван ден Енден iще раз склав доньцi церемонний уклiн: – А тепер, мадемуазель, залишаю вас перевiряти iхнi здобутки. Клара-Марiя знову взялася зачитувати коротенькi уривки iз Цицерона, що iх Бенту та Дiрк почергово перекладали голландською. Кiлька разiв вона постукувала лiнiйкою по столу, привертаючи увагу розсiяного Спiнози, яку – замiсть Цицеронових слiв – цiлковито поглинали чарiвнi порухи ii вуст, коли та вимовляла звуки m i p – як-от у multa[23 - Майнове стягнення (лат.).], pater[24 - Батько (лат.).], puer[25 - Пiдлiток, юнак (лат.).] i (це в неi виходило найпривабливiше) praestantissimum[26 - Якнайчудовiше (лат.).]. – Де сьогоднi твоя зосередженiсть, Бенту Спiнозо? – запитала Клара-Марiя, щосили намагаючись суворо насупити свое надзвичайно приемне грушовидне личко тринадцятилiтки. – Даруйте, панно ван ден Енден, я на мить задумався. – Поза сумнiвом, про батькове заняття з грецькоi? – Авжеж, – не став виводити ii з омани Бенту, який куди частiше думав про дочку, нiж про батька. А ще з голови все не йшли гнiвнi слова Жако, почутi за кiлька годин до того, – тi, якi провiщали йому самотню долю iзгоя-одинака. Так, Жако був упереджений i зашорений, багато в чому помилявся, але в цьому мав рацiю: Бенту знав, що не може дозволити собi дружини – як, власне, i родини з громадою. Розум пiдказував, що вiн мае прагнути до свободи i що вся його боротьба за звiльнення вiд обмежень забобонного еврейського кагалу обернеться фарсом, якщо вiн усього-на-всього змiнить цi пута на подружне й сiмейне ярмо. Його единою метою була свобода – свобода мислити, аналiзувати й записувати своi буремнi думки, що розлягалися в головi розкотами грому. Але йому було нелегко – ох як нелегко – вiдiрвати увагу вiд звабливих вуст Клари-Марii. Заняття з грецькоi ван ден Енден почав, вигукнувши до слухачiв: – Евдемонiя. Проаналiзуймо два коренi цього слова: ??? – І, приставивши долоню до вуха, чекав. Студенти несмiливо заозивалися – «хороший», «непоганий», «приемний». Лектор кивнув i повторив ту саму процедуру з ??????, на що долинув уже бадьорiший хор голосiв – «дух», «полтергейст», «божок». – Так, так i ще раз так. Кожна з ваших вiдповiдей правильна, але в поеднаннi з ?? значення змiщуеться в бiк «талану», тож ?????????? зазвичай уживають у сенсi «добробут», «щастя» або «процвiтання». Чи синонiмiчнi цi три поняття? На перший погляд здаеться, що так, але насправдi безлiч фiлософiв сперечалися стосовно рiзницi мiж вiдтiнками iхнього значення. Що таке евдемонiя – стан душi чи спосiб життя? – І, не чекаючи вiдповiдi, ван ден Енден докинув: – А може, просто гедонiстична гонитва за насолодами? Чи вона все ж пов’язана з поняттям арете?, яке означае? – І, приставивши по долонi до кожного вуха, чекав, доки двое студентiв водночас не вигукнули: «Чеснота!» – Так, достеменно, i багато хто з давньогрецьких фiлософiв додае чесноту до поняття евдемонii, у такий спосiб, вочевидь, пiдносячи його над суб’ективним вiдчуттям щастя й розглядаючи на вищому рiвнi – як ведення порядного, шляхетного та гiдного життя. На цьому всiляко наголошував Сократ. Пригадайте Платонову «Апологiю Сократа», що ii ми читали минулого тижня, де той звертаеться до земляка-афiнянина й порушуе питання арете такими словами… – Тут ван ден Енден прибрав театральноi пози й продекламував iз Платона по-грецькому, а вiдтак поволi переклав його слова латиною – для Дiрка та Бенту: «…чи не соромишся ти турбуватися про грошi, щоб мати iх якомога бiльше, про славу й почестi, а натомiсть про розум, iстину, про душу свою не дбаеш i не стараешся, щоб вона була якнайкраща?»[27 - Переклад Йосипа Кобiва.] Водночас не забувайте, що в раннiх працях Платона знайшли вiдображення iдеi його вчителя, Сократа, а от у пiзнiших – скажiмо, в «Державi» – ми спостерiгаемо постання Платонових власних iдей, якi наголошують на абсолютностi справедливостi та iнших чеснот iз метафiзичного свiту. У чому вбачае Платон найголовнiшу мету людського життя? В осягненнi найвищого об’екта пiзнання, що ним, на його думку, виступае ейдос «блага», яке надiляе iстиннiстю й усе решту. Лише так, за Платоном, можна досягти евдемонii, тобто, на його думку, гармонii душi. Повторюю – «гармонii душi». Це формулювання варто запам’ятати: воно може неабияк прислужитися вам у життi. А тепер звернiмося до наступного видатного фiлософа, Аристотеля, який провчився в Платона щось рокiв iз двадцять. Двадцять рокiв. От що треба пам’ятати тим iз вас, хто бiдкаеться, наче моя навчальна програма заважка та задовга. Як стане ясно з тих фрагментiв «Нiкомаховоi етики», що iх ми читатимемо цього тижня, Аристотель теж мав деякi твердi переконання щодо гiдного життя. Вiн був певен, що воно не в чуттевих насолодах, багатствi чи славi. У чому ж, за Аристотелем, полягае мета людського життя? Як йому уявлялося, в реалiзуваннi нашоi глибинноi, унiкальноi функцii. «Що саме вiдрiзняе людей вiд iнших iстот?» – запитуе вiн. А я переадресовую вам його запитання. Негайних вiдповiдей не пролунало. Але зрештою хтось зi студентiв сказав: – Ми здатнi смiятися, а iншi тварини не здатнi, – чим викликав хихикання однокашникiв. – Ми ходимо на двох ногах, – долинув голос iншого. – «Смiятися», «на двох ногах» – невже це все, на що ви спроможнi?! – вигукнув ван ден Енден. – Такi дурнi вiдповiдi приземлюють нашу бесiду. Думайте! Який найголовнiший атрибут вiдрiзняе людину вiд нижчих форм життя? – Аж тут вiн обернувся до Спiнози: – Я ставлю це запитання вам, Бенту Спiнозо. І той без найменших роздумiв вiдповiв: – Гадаю, наша унiкальна здатнiсть мiркувати. – Ну звiсно ж! Тому Аристотель i стверджував, що найщасливiша людина – та, яка найповнiшою мiрою реалiзуе цю функцiю. – То найвище й найщасливiше покликання – бути фiлософом? – запитав Альфонс, найтямущiший студент у грецькiй групi, якого зачепила за живе блискавична вiдповiдь Бенту. – Чи не здаеться така заява своекорисливою як для фiлософа? – Так, Альфонсе, не вам першому спав на думку цей висновок. І саме таке зауваження дае нам змогу перейти до Епiкура – ще одного видатного давньогрецького мислителя, який висунув докорiнно вiдмiннi iдеi про евдемонiю та призначення фiлософа. За два тижнi ми читатимемо дещо з Епiкура й ви переконаетеся, що вiн теж говорив про гiдне життя, але вживав для цього зовсiм iнше слово, раз по раз згадуючи про атараксiю, що означае… – І ван ден Енден знову приставив долоню до вуха. Альфонс умить вигукнув «урiвноваженiсть», а iншi незабаром додали «умиротворенiсть», «душевний спокiй». – Так, так i ще раз так, – пiдтвердив ван ден Енден, уже вочевидь пiдбадьорений успiхами студентiв. – За Епiкуром, iстинне щастя – лише в атараксii. Але як ii досягти? Не через Платонову гармонiю душi чи Аристотелеве плекання розуму, а всього-на-всього через вiдмову вiд клопотiв i тривог. Якби цiеi митi до вас звертався сам Епiкур, вiн би закликав вас опростити життя. Ось як би вiн, мабуть, це висловив, коли б стояв зараз тут. – Ван ден Енден прокашлявся й заговорив у панiбратському тонi: – «Хлопцi, потреб у вас зовсiм мало, вдовольняти iх легко, а будь-яке неминуче страждання неважко перетерпiти. Не ускладнюйте собi життя такими банальними цiлями, як багатство та слава, адже це вороги атараксii. Скажiмо, слава залежить вiд думки оточення й вимагае, щоб ми проживали свое життя за побажаннями iнших. Для ii здобуття та збереження нам доведеться полюбити те, що люблять iншi, й триматися осторонь усього, чого тi уникають. Отож, що можна сказати про життя публiчноi особи чи полiтика? Тiкайте вiд нього безвiсти! А про багатство? Цур йому й пек: це пастка! Бо що бiльше маеш, то бiльше кортить i то глибший твiй смуток, коли чергового палкого бажання не вдовольнити. Хлопцi, послухайте мене: якщо прагнете щастя, не марнуйте свого життя на гонитву за тим, чого вам насправдi не треба». – А тепер, – повiв далi лектор, повертаючись до свого звичного тону, – звернiть увагу на вiдмiнностi мiж позицiями Епiкура та його попередникiв. За Епiкуром, найвище блаженство – це досягти атараксii, звiльнившись вiд будь-яких клопотiв i тривог. Що ж, перейдiмо до обговорення й запитань. А, пане Спiнозо, так-так? У вас запитання? – Чи правильно я зрозумiв, що Епiкур пропонував лише пiдхiд «вiд супротивного»? Ну, тобто що усунення страждань цiлком достатньо i що, позбувшись стороннiх клопотiв та наносного неспокою, людина стае досконалою, непiдробно благою, щасливою? А чи е якiсь позитивнi риси, що до них ми маемо прагнути? – Чудове запитання. А я ще й пiдiбрав саме такi уривки для читання, що проллють на нього свiтло. На щастя, пане Спiнозо, вам не доведеться чекати на вдосконалення вашоi грецькоi, бо про погляди Епiкура можна прочитати латиною, у викладi римського поета Лукрецiя, який жив рокiв на двiстi пiзнiше. Я незабаром повiдомлю вам потрiбнi сторiнки, а сьогоднi збирався торкнутися лише тiеi провiдноi iдеi, яка вiдрiзняе Епiкура вiд iнших: що гiдне життя полягае у звiльненнi вiд тривог. Але навiть поверхове ознайомлення з першоджерелами покаже, що його вчення значно складнiше: вiн заохочував до пiзнання, дружби та доброчесного, стриманого життя. Так, Дiрку, у вас теж запитання? Схоже на те, що студенти латинськоi групи куди бiльше цiкавляться еллiнами, нiж слухачi курсу грецькоi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65936673&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 ? 4,6 м. (Тут i далi прим. пер.) 2 ? 0,6 м. 3 Португальська форма бiблiйного iменi Якiв. 4 Мiцва (множ. мiцвот, див. нижче) – досл. «заповiдь, припис» (давньоеврейськ.). У побутовому сенсi – благодiяння, добрий учинок, що його вiрянин-юдей може зробити навiть у суботу. 5 Гер Розенберг, зайдiть, будь ласка (нiм.). 6 Schmutzfinger – (досл.) «Гидкопалий» (нiм.). 7 Drecklecker – (досл.) «Лайнолиз» (нiм.). 8 Rosenblum – (досл.) «Квiт Троянди» (нiм.). 9 Gru..nbaum – (досл.) «Зелене Дерево» (нiм.). 10 Сефарди – субетнiчна група евреiв, що iсторично сформувалася на Пiренейському пiвостровi. 11 Козiма Вагнер (1837–1930) – друга дружина й натхненниця нiмецького композитора Рiхарда Вагнера, яка доводилася дочкою угорському композиторовi й пiанiстовi Ференцу Лiсту. Пiсля смертi чоловiка присвятила себе збереженню його пам’ятi. 12 Тут: каюсь (лат.). 13 Досл. «дiм закону» (давньоевр.) – рабинський релiгiйний суд. 14 Пiдвищення, з якого читають Тору пiд час служби в синагозi. 15 Повнолiття, що його еврейський хлопчик досягае в тринадцять рокiв та один день, а також вiдповiдна церемонiя iз цiеi нагоди. 16 Тут i далi переклад iз Гете виконано за нiмецьким оригiналом, але з урахуванням купюр, що наявнi в англiйському текстi. 17 Вiд Матвiя 7:16; тут i далi бiблiйнi цитати подано в перекладi Івана Огiенка. 18 Марани – iспанськi та португальськi евреi, якi вимушено навернулися до християнства наприкiнцi XIV та в XV ст., а також iхнi нащадки. Альтернативна назва маранiв – «новi християни» (див. далi). 19 Життевий простiр (нiм.). 20 Псалми 144:9. 21 Псалми 144:18. 22 Добрий день (нiм.). 23 Майнове стягнення (лат.). 24 Батько (лат.). 25 Пiдлiток, юнак (лат.). 26 Якнайчудовiше (лат.). 27 Переклад Йосипа Кобiва.