Останній володар

Останнiй володар Ярослава Дегтяренко Королiвство Руське, 1340 рiк. Юна красуня Ксенiя волiла б вiддати вроду, аби натомiсть вiднайти щастя в коханнi. На королiвському бенкетi вона причаровуе самого короля Юрiя Тройденовича. Хтивiсть заслiплюе очi чоловiковi, i вiн намагаеться хитрощами заволодiти вродливицею. Королева Офка довго мирилася з походеньками чоловiка. Проте ця витiвка може дорого коштувати всiй державi, тому жiнка вирiшуе позбутися Ксенii. Напiвживу дiвчину полишають у лiсi. Їi знаходить вiдлюдник Дмитро й рятуе вiд загибелi. Та чи не обернеться вчорашнiй рятiвник на найзапеклiшого ворога, коли дiзнаеться, що перед ним – одна з роду ненависного йому Івана Яцьковича? Ярослава Дегтяренко Останнiй володар Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» © Дегтяренко А. В., 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 Роздiл I Над Дунаем Отак i панували три пишнi королi, Мужнi, одважнi, в потузi немалi. Їм голдували левнi, рицарськi сини, У службi ревнi й певнi, в боях не боюни.     Пiснь про Нiбелунгiв Червень 1338 року, Вишеград, Угорське королiвство З верхiвки пагорба Сiбрiк вiдкривався божественний краевид: зеленуватий, мов смарагд, Дунай, затиснутий мiж пагорбiв та пишних лiсiв, примхливо вигинався, утворюючи закрут, в якому затишно розташувався Вишеград; а самi пагорби, оповитi ледь помiтною синявою, бiгли в далечину, наче прагнули вхопити небокрай, яскраво-синiй вiд лiтньоi спеки. У такому мiсцi мимоволi мрiеш про крила, щоб злетiти у небесну безодню та з висоти оглянути цi пагорби, пишнi лiси й прекрасний Дунай. Втiм, його величнiсть Казимир, милiстю Божою король Польщi, останнiй з нащадкiв легендарного князя П’яста, кривився, дивлячись на цю неземну красу, наче вона викликала таку огиду, що нестримно хотiлося плюнути на неi з висоти Сiбрiку. У своi двадцять вiсiм рокiв Казимир був з себе показний – високий, ладний, з правильними благородними рисами обличчя, пухкими губами (ознакою як добродушностi, так i хтивостi), якi прикривали темно-русявi вуса, з охайно пiдстриженою борiдкою. Але варто було зазирнути королю в очi, як одразу ставало зрозумiло – перед тобою лихий iнтриган. Казимир не вперше гостював у Вишеградi, столицi Угорського королiвства, у своеi сестри Ельжбети та зятя, короля Карла Роберта. Проте нинi цi гостини не грiли душу, i настрiй короля був прегидезний. – Невже тобi, любий дядечку, тут не подобаеться? – пролунав дитячий голосок, вирвавши Казимира з задуми. – Ти так хмуришся та кривишся, що подив бере – навiщо ходиш сюди щодня, якщо тут так погано? Казимир досадливо покосував убiк, бо геть забув про небожа Людовiка, найстаршого сина Ельжбети та Карла Роберта, спадкоемця угорського трону, який супроводжував його у прогулянцi Високим замком, цитаделлю Вишеграда. Навеснi хлопчиковi виповнилося дванадцять рокiв. На свiй вiк вiн був худенький, але миловидий, жвавий i розумненький. Мимоволi Казимир лагiдно усмiхнувся, бо риси обличчя Людовiка нагадали йому сестру. З моменту приiзду небiж ходив за ним, мов хвостик. – Нi, мiй хлопчику, менi тут дуже подобаеться, – запевнив Казимир. – Тодi чому ти такий насуплений? – Тому що я король. А король завжди мусить думати про свое королiвство. От коли станеш королем замiсть свого тата, лiпше мене зрозумiеш, – повчально пояснив Казимир, щоб небiж вiдчепився. – А мама казала, що коли я добре поводитимуся та слухатимуся, то стану королем замiсть тебе. Це правда? – запитав хлопчик з такою серйознiстю, що Казимир аж похолов. – Що? – видихнув вiн. – Дядечку, це правда? – допитувався Людовiк. Але побачивши жах на обличчi дядька, зрозумiв, що бовкнув зайвого, i почав брехати: – Може, мама навмисно так сказала, щоб я не бешкетував? Але я повiрив, бо дуже хочу бути схожим на тебе, а не на тата – по тобi видно, що ти справжнiй король. Лицар! А мiй сердешний тато останнiм часом такий слабкий, такий хворий! А ти такий сильний! Такий, такий… – i хлопчина замовк та глянув на дядька щенячими очима. «От уже ж курва! Вони вже лапи на мое королiвство склали!» – гнiвно подумав Казимир та скривився так, наче у нього одразу заболiли всi зуби. Причиною поганого настрою Казимира була суперечка з чеським королем Яном за польську корону[1 - Ідеться про Другий з’iзд монархiв у Вишеградi 1338 року. (Тут i далi прим. авт.)]. Цей спiр почався задовго до його народження – у 1300 роцi чеський король Вацлав Пржемислович захопив бiльшу частину Польщi, вигнавши законного короля Владислава, батька Казимира. Лише пiсля смертi загарбника у 1305 роцi Владислав вiдновив свою владу над частиною Польщi. Даремно його прозвали Локетком, тобто лiктиком, через малий зрiст! Вiн поставив собi за мету: зiбрати пiд своею рукою всi польськi землi. Ян, одружившись iз донькою Вацлава, успадкував права на польський трон. Втiм, про змiцнення своеi влади особливо не дбав – його бiльше вабили лицарськi турнiри та вiйни у Захiднiй Європi, де вiн здобував славу бездоганного бiйця. Та вiд своiх прав вiдмовлятися все ж не збирався i, залучивши у союзники Тевтонський орден, який сподiвався отримати частину Польщi у винагороду, розпочав боротьбу з Локетком. Вiйна тривала довго. Постарiв та помер Владислав, так i не здiйснивши своеi мрii та залишивши ii у спадок Казимировi разом з роздробленим королiвством. Одряхлiв i Ян, а до того ж iще й повнiстю ослiп, застудившись у походi на великого князя литовського Гедимiна, за що був прозваний Слiпим. Врештi-решт у 1335 роцi висотанi суперники за посередництва Карла Роберта дiйшли згоди: Ян зрiкався Польщi та союзу з тевтонцями, натомiсть Казимир мав вiддати йому Сiлезiю та сплачував двадцять тисяч празьких грошей; а Тевтонський орден мав отримати Померелiю[2 - Інакше – Гданське Помор’я. Мiсцина на пiвночi Польщi, на березi Гданськоi затоки, яку вiдiбрали тевтонцi у 1309 р.] як польський «вiдкуп», але повернути Казимировi ранiше вiдiбранi Куявiю та Добжинь. Казимира це замирення не тiшило, бо хотiлося здiйснити мрiю покiйного батька. Та й втрата Померелii боляче била по його казнi – це був вихiд до Балтики, яким проходив торговий шлях, а значить – шлях поповнення казни. Однак вибору не було. Тим паче тривала судова тяганина з тевтонцями, якi не хотiли повертати Куявiю та Добжинь. Саме тому Казимир не квапився остаточно вiддати Сiлезiю. Втiм, вiчно затягувати справу неможливо, тому королi знову з’iхалися до Вишеграда. Щоправда, слiпого Яна замiнив його син Карл, маркграф Моравii. Але тепер усе було набагато гiрше: попри родиннi зв’язки Карл Роберт зажадав вiд Казимира плати за свою послужливiсть – у випадку його бездiтностi польський трон успадкуе Людовiк. Вiдсутнiсть спадкоемця була найбiльшим нещастям Казимира. Двi донечки Ельжбета та Кунiгунда були його втiхою, але ж потребував вiн сина! У всьому звинувачував дружину Анну, дочку князя Гедимiна – норовливу та незалежну, зухвалу та веселу, – яка жила у свое задоволення, наче не вiдчуваючи провини за вiдсутнiсть нащадка. І Казимир безсовiсно мрiяв про ii смерть, щоб узяти новий шлюб та нарештi отримати жаданого спадкоемця. Але Анна на здоров’я не скаржилася. Ян Слiпий з тевтонцями висiв над Казимиром, мов дамоклiв меч, тому з кожним днем вiн схилявся до згоди на пропозицiю шуряка. А насправдi Казимир уторопав, якими землями можна вiдшкодувати втрату Сiлезii та Померелii. Втiм, про цi хитрi плани король поки мовчав, не розповiдаючи навiть ксьондзу на сповiдi. – Ходiмо додому, Людовiку, – сухо мовив Казимир, остаточно збридившись прогулянкою. – Тiльки хочу попросити тебе: нiколи не розповiдай iншим того, що сказав менi. Якщо хочеш бути королем, то тримай язика за зубами про будь-якi плани. Добре? І про цю розмову ми з тобою теж нiкому не скажемо. Людовiк задоволено закивав головою, зрозумiвши, що дядько не наябедничае матерi, та невимушено взяв його за руку. Казимира аж пересмикнуло, коли вiн у своiй великiй та сильнiй руцi вiдчув м’якеньку дитячу долоньку. Вiн кинув останнiй погляд на чарiвний Дунай. Зiтхнув i повiв небожа геть iз моцних мурiв Високого замку. Попереду чекав крутий спуск з пагорба до королiвського палацу, який, притулившись до схилу Сiбрiку, витягнувся уздовж Дунаю. На подвiр’i палацу Казимира чекала приемна несподiванка – сестра Ельжбета радо вiтала Владислава, князя Добжинського, який доводився iм обом двоюрiдним братом з боку батька. Казимир аж засяяв, бо цей родич був для нього вельми цiнним – саме йому було вiдведено головну роль у майбутнiх планах. Задоволено осмiхнувшись, Казимир забув про небожа та побiг вiтатися з братом. – Благослови тебе Господь, Влодку, що ти приiхав до нас! – радiсно вигукував вiн. Влодко прискiпливо подивився на брата, немов промацуючи його. Вiн був у розквiтi молодостi та всiм ладний, окрiм сильноi сутулостi, через яку його прозвали Горбатим. – Як я мiг вiдмовити вашiй величностi?! – церемонно вiдповiв Влодко. – Та й бажання побачити найяснiшу королеву, мою дорогу сестру, змусило мене радо прийняти вашу пропозицiю. – Навiщо ти запросив Влодка? – вiдверто запитала Ельжбета, уважно спостерiгаючи за братами. – Нi, нi! Я дуже рада бачити тебе, Влодку. Але мене дивуе, чому брат одразу не привiз тебе з собою? – Це неважливо! – вiдрiзав Казимир. – Влодко з дороги, йому треба перепочити, тож добре подбай про нього, люба сестричко. – Знову був у Верхньому замку? – запитала Ельжбета. Нахмурилася, побачивши сина, який уважно роздивлявся нового родича. – Навiщо таскаеш з собою Людовiка? – Ну, вiн же мiй майбутнiй спадкоемець! Чи не так? Тому прагну прищепити йому любов до Польщi, щоб вiн мудро та справедливо нею правив! – ущипливо мовив Казимир та квапливо шмигнув у палац, щоб уникнути незручноi розмови. Ельжбета нахмурилася. Насупленiсть не личила iй, бо у своi тридцять три роки вона була все ще приваблива, з миловидим личком та молочно-бiлою шкiрою, струнка попри те, що призвела на свiт трьох синiв. – Влодку, що затiяв Казимир? – вiдверто запитала королева. Але брат лише розвiв руками. Увечерi у банкетнiй залi замку яскраво горiли факели, грала музика, а стiл ломився вiд iдла. Апетитнi засмаженi тушi ягнят подавали цiлими, а до них – рiзноманiтнi кисло-солодкi соуси, щедро приправленi перцем, iмбиром та шафраном. Кокетливо викладенi голiвки золотаво-бiлих сирiв сусiдили з ароматним рагу з м’яса та овочiв, рум’яними короваями, на скибки яких клали м’ясо замiсть тарiлок. Гостро-пряний запах страв вправно перебивав тонкий аромат вин, якi пили, мов воду. Але чадiння факелiв i свiчок, сморiд спiтнiлих вiд задухи та не завжди вимитих тiл, змiшуючись з пахощами iжi, отруював усе задоволення вiд учти. Саме тому король Карл Роберт насилу сидiв за столом. Вiн був уже в лiтах, а останнiми роками хвороба висушила його, змучила – колись енергiйний чоловiк нинi нагадував засохле дерево, яке з усiх сил намагаеться дати хоч трохи зеленого листя. Із сумом дивився король на своiх придворних. Тi з апетитом iли та пили, радiсно базiкали у передчуттi завтрашнього полювання, на яке вiн не зможе поiхати. Лiворуч вiд нього сидiв маркграф Карл, син чеського короля. А праворуч всадили Влодка – на цьому наполiг Казимир, який попри свiй високий сан спокiйнiсiнько сидiв поруч з братом, з апетитом iв, зухвало роздивляючись придворних дам. Настрiй у Казимира був пречудовий. Однак вiн уникав допитливих поглядiв сестри. Ельжбета сидiла поруч з маркграфом у похмурому настроi. Польщу вона покинула у п’ятнадцять рокiв, коли батько вiддав ii за тридцятидвохрiчного Карла Роберта. Чи кохала вона його? Ельжбета нiколи всерйоз не замислювалася про це. Вiн ii чоловiк та король, вона – його королева, а iхнi дiти – майбутнi королi. Де в цьому ланцюжку владностi та обов’язку знайти мiсце для кохання? Однак пiсля замiжжя Угорщина стала для Ельжбети другою батькiвщиною. А з хворобою чоловiка на неi звалилися не тiльки державнi турботи, а й страх за життя синiв. Усi трое були зовсiм крихiтками, а угорська знать – свавiльною та жорстокою, Карл поклав чимало сил на ii приборкання. Тому Ельжбетi страх як хотiлося, щоб Людовiка визнали наступником Казимира – амбiтний i заповзятливий брат не вiдмовиться допомогти у скрутi. А якщо Бог не дасть йому спадкоемця, то вiн передасть Польщу Людовiковi. «Але ж вiн такий хитрий! – з досадою думала королева. – Настiльки хитрий, що по смертi Карла прибере до рук Угорщину. Боже, пошли моему чоловiковi довгих лiт та здоров’я!» Наче грiзне попередження у вiдповiдь на думки королеви, пролунав стогiн – Карл Роберт захитався та впав долiлиць на стiл. Карл, Влодко та Казимир схопилися, кинулися до короля. Придворнi та музиканти злякано замовкли, i в залi запанувала тиша. Казимир пiдняв зятя – той був живий. Просто йому раптово стало зле. Короля вiднесли, i Ельжбета пiшла слiдом. А коли проходила повз Казимира, той ухопив ii за руку й швидко шепнув: – Пiсля потайки прийдеш до моеi опочивальнi. Але звiльнилася Ельжбета пiзно ввечерi, коли чоловiк заснув. Лише тодi вона квапливо пiшла до брата, без свiчки чи супроводу – коридорами свого палацу вона могла пройти iз заплющеними очима. У покоях, видiлених Казимировi, панувала темрява. Лише в однiй кiмнатi горiв невеликий канделябр, поруч з яким за столом сидiв Влодко. – А ти чому тут? – здивувалася Ельжбета. – Я запросив, – пролунало з темного кутка, i на свiтло вийшов Казимир. – Справа, щодо якоi я покликав тебе, так само стосуеться i його. Але вона мае обiйти маркграфа, бо це суто наша родинна таемниця. Сiдай, сестро, – i вiн галантно пiдставив Ельжбетi крiсло. – Не стану приховувати, що вимога Карла Роберта про визнання Людовiка моiм спадкоемцем менi вкрай прикра, – почав Казимир. – Я ще молодий, i, сподiваюся, Господь буде милостивий та пошле менi сина. – Якщо не будеш по чужих бабах стрибати, – ехидно зронив Влодко, чудово знаючи, який ласий брат до жiнок. Недаремно ж його за розпусту вигнав з собору сам епископ! – Але на все воля Божа. Та й не можу я вiдмовити своему зятевi, який завжди був на моему боцi та допомагав, чим мiг, – продовжив Казимир, не звернувши уваги на цю шпильку. – Тому я ви`знаю Людовiка своiм спадкоемцем. Король Ян теж мусить дотримати свого слова – вiдмовитися вiд претензiй на польський трон, розiрвати союз iз Тевтонським орденом та жити зi мною у дружбi. Навiть зобов’язуеться пiдтримати мене на призначеному його святiстю Папою судi щодо моеi тяжби з Орденом. – І? – запитала Ельжбета, бо Казимир замовк. – І я хочу, щоб король Ян не тiльки не завадив менi посадити на русинський[3 - Тут i далi пiд назвою «Русь» слiд розумiти Украiну (землi Галицько-Волинського, Киiвського, Чернiгiвського та Переяславського князiвств). Так само пiд назвою «русини» слiд розумiти украiнцiв. Це iсторично правильнi назви краiни та народу.] трон Влодка, а й пiдтримав у цьому, – iз солоденькою усмiшкою вимовив Казимир. – А Карл Роберт мае поступитися менi своiм правом на Русь та зброею пiдтримати нас з Влодком у боротьбi за Руське королiвство[4 - Королiвство Руське – захiдноевропейська назва Галицько-Волинськоi держави, яка пiсля монгольськоi навали зберегла вiдносну самостiйнiсть. У захiднiй традицii iменувалася королiвством, а правителi – королями.]. Ельжбета аж заклякла. А потiм злякано подивилася на Влодка. Але обличчя брата було незворушним – схоже, вiн цiлком подiляв думку Казимира. – Ти божевiльний! – заволала Ельжбета. – Ти хоч розумiеш, у що вплутуешся сам i вплутуеш нас усiх?! Казимир лише усмiхнувся. Забаганка дiйсно була нечуваною! Загарбати Руське королiвство, заможне та потужне?! Якого так жадали i Польща, i Угорщина, i Велике князiвство Литовське, котрi пов’язанi шлюбами з династiею Романовичiв[5 - Романовичi – бокова гiлка князiв Киiвськоi Русi Рюриковичiв, якi правили Галицько-Волинською державою. Засновник династii – князь Роман Мстиславич, праправнук Володимира Мономаха, батько Данила Галицького.], а вiдтак е спадкоемцями пiсля загибелi у боротьбi з татарами у 1323 роцi князiв Лева та Юрiя, якi не залишили синiв! Але русинськi бояри покликали на княжiння малолiтнього Болеслава, сина Марii Юрiiвни, рiдноi сестри загиблих князiв, та мазовецького князя Тройдена. Бо саме вiн був найпершим законним спадкоемцем своiх дядькiв. Крiм того, втрутився хан Золотоi Орди Узбек, який вважав Русь своiм васалом, i усi претенденти не насмiли суперечити такому покровителю юного князя. Дванадцятирiчний Болеслав разом з матiр’ю прибув до Володимира, прийняв православ’я пiд iм’ям Юрiй на честь свого дiда, короля Юрiя Львовича. Поки хлопчик був маленьким, за нього правили мати з боярами. Але минали роки, Юрiй вирiс та перетворився на амбiтного молодого чоловiка, якому набридло ходити на налигачах у неньки та свавiльних бояр. Тому молодий король заходився наводити лад у своiй державi залiзною рукою – вiдправив матiр додому – мовляв, жiнцi належить жити зi своiм чоловiком та дбати про молодших синiв – приборкав бояр i зажив собi розкошуючи. Але до Польщi, вiтчизни свого батька, Юрiй ставився прохолодно, дбаючи насамперед про iнтереси свого королiвства. Тому мiцно дружив з Тевтонським орденом та взяв шлюб з донькою Гедимiна, великого князя Литовського, чим одразу здобув собi могутнього союзника. А у 1337 роцi Юрiй разом з ординцями зухвало напав на Люблiнську землю, сподiваючись повернути ii собi, бо колись вона належала Руському королiвству. І дванадцять днiв тримав Люблiн в облозi, знявши ii лише через загибель вождя татар. Казимировi молодий король був мов кiстка в горлi, а його багате королiвство муляло серце, не даючи спокою. Саме Руссю задумав Казимир вiдшкодувати втрату Сiлезii та поправити своi матерiальнi дiльця. Але як це зробити? Лише посадивши на трон iншого володаря, який теж мае якiсь права. Мати Влодка, княгиня Анастасiя Львiвна, доводилася донькою русинському князевi Льву Даниловичу та рiдною тiткою загиблим князям. Отже, ii син – онук великого князя – теж мав спадковi права на Русь[6 - Владислав брав участь у Вишеградському з’iздi 1338 року як Лотко, князь Руський. Це породило спекуляцii польських науковцiв, якi ототожнили його з галицько-волинським князем Юрiем II Тройденовичем, польське iм’я якого було Болеслав. Його скорочене iм’я «Болько» перекрутили на «Лотко», узаконюючи таким чином майбутню анексiю Галичини – начебто Юрiй сам передав Казимировi права на Русь. Але «Лотко» – це скорочення вiд «Ladislaus» – латинського варiанту iменi «Владислав».]. – Влодко згоден, – сказав Казимир, коли сестра трохи заспокоiлася. – Але менi треба, щоб ти, люба сестричко, залагодила цю справу зi своiм чоловiком. Маркграф теж мае не заперечувати. Подумай! У разi чого твiй син отримае величезний багатий край у спадок. Або матиме друга в особi Влодка, який правитиме Руссю. – Але як ти збираешся це зробити? – пiсля певних роздумiв запитала Ельжбета. – З допомогою бояр. Вони зненавидiли Юрiя за його свавiлля та властолюбство. Вiн iх жорстко у шорах тримае. Крiм того, ходять чутки, що вiн начебто хоче повернутися до католицтва, а такого схизматики-русини не потерплять, – прибрехав Казимир, розумiючи, що потрiбна якась пристойна пiдстава для виправдання зрадливостi боярства. – Тож у мене е усi шанси домовитися з боярами, якi мене пiдтримають та допоможуть скинути Юрiя. – А раптом у тебе не вийде? – несподiвано запитав Влодко. – Вiйна недешева i непевна справа, враховуючи такого супротивника, як Юрiй. На це Казимир лише осмiхнувся. – Вийде, братику! Усе вийде якнайкраще. Галицькi бояри мрiють володiти своiми маетками пожиттево та залишати iх у спадщину нащадкам. Юрiй iм не дозволяе, а я, себто ти, дозволиш тим боярам, якi нам допоможуть. Головне – щоб ти мене не зрадив пiсля того, як сядеш на трон. Завжди пам’ятай, хто посадовив тебе на нього! – грiзно прошипiв Казимир. – І все ж таки: як ти це зробиш? Кому ти збираешся довiритися? І ти впевнений, що самi бояри пiдуть на зраду свого короля навiть заради володiння маетками? – допитувалася Ельжбета. – Це вже моя таемниця, – вiдрiзав Казимир. Повисло мовчання – брати та сестра замислилися кожен про свое. – Добре, я поговорю з чоловiком та маркграфом, – пiсля роздумiв погодилася Ельжбета. – Але ти, брате, мусиш присягтися, що не заподiеш зла моiм синам, якщо Карл Роберт, збав Боже, помре. Ти пiдтримуватимеш мене i Людовiка. І якщо станеться так, що будеш бездiтним, то зробиш його своiм спадкоемцем! – Обiцяю! – швидко зронив Казимир. – Присягни менi! – зажадала Ельжбета. – Ти не вiриш моему слову? – образився Казимир. – Нi, – незворушно заявила жiнка. – Ти один з найхитрiших, найпiдлiших пройдисвiтiв, якi коли-небудь ходили пiд цим сонцем, i твоi грiхи не вiдмолить навiть сам Папа! Тому присягни менi на святому Євангелii, що дотримаеш свого слова. Господь —единий, кого ти ще боiшся! Влодко гiрко усмiхнувся – сумно було бачити брата та сестру, для яких кревнi зв’язки вже мало важили, бо обом душi отруiла влада. «А що я можу вдiяти? – думав вiн. – Я мушу дбати про свiй добробут, хоч i безчесним шляхом!» Казимир пiдвiвся i, взявши Євангелiе, присягнув. Тiльки пiсля цього Ельжбета заспокоiлася та разом iз Влодком пiшла. Але, вийшовши у коридор, зупинилася та запитала брата: – Ти повнiстю усвiдомлюеш, на що iдеш? Якщо ця iнтрига провалиться, то король Юрiй жорстоко помститься всiм нам. А тесть Гедимiн та Орден йому допоможуть! – Розумiю. Але розумiю й те, що Казимир зовсiм забув про Лю`барта, сина князя Гедимiна. Вiн теж мае права на руський трон завдяки шлюбу з донькою покiйного князя Лева, двоюрiдною сестрою короля Юрiя. Ельжбета скинулася, мов кобилиця на арканi, бо геть забула про литовського княжича, та хотiла бiгти у покоi Казимира. – Не метушися! – втримав ii Влодко. – Нехай Казимир робить усю брудну роботу сам. Якщо йому вдасться посадити мене на трон, то присягаюся, що не буду веретеном у його руках. Я – онук руського короля Лева Даниловича i не дозволю себе зневажати. І я пам’ятатиму, якою доброю була до мене ти, сестро. Ходiмо! Невдоволено пiдiбгавши губи, Ельжбета покрокувала поруч iз Влодком темними переходами палацу. Свiчка у руцi брата тремтiла вiд протягiв, полум’я стрибало, кидаючи химернi тiнi на кам’янi стiни, i, здавалося, навколо танцюють демони. «Ох, не буде Казимировi добра вiд цiеi затii! – думала Ельжбета. – Втiм, менi однаково – головне, щоб моi дiти не постраждали!» Протягом наступних днiв усi домовленостi мiж королями були остаточно узгодженi – Казимир зрiкся Сiлезii та визнав племiнника своiм спадкоемцем, маркграф Карл вiд iменi свого батька зрiкся прав на польську корону та заприсягся перебувати у дружбi з Казимиром, а бiдолашний Карл Роберт заспокоiвся – якщо вiн помре, то у маленького Людовiка буде i опiкун, i польська корона. Однак марно три королi радiли зi своiх домовленостей: спроба Казимира посадити на руський трон Влодка з трiском провалилася – небагато знайшлося свавiльних бояр, готових визнати його своiм володарем. А тих, хто зважився, Юрiй Тройденович або скарав на смерть, або вiдiбрав маетностi, залишивши безсильними жебраками. Але нiкому й на думку не спало, що король Казимир нiколи так просто не здавався – в його головi вже визрiв новий план захоплення Русi. Роздiл II Ксенiя Наiвнiсть – не недолiк, а навпаки, ознака обдарованостi.     Ерiх Марiя Ремарк Сiчень 1340 року, Володимирська земля, Руське королiвство Пощастило людинi чи нi, можна визначити ще з народження: якщо вона народилася у заможнiй родинi, то це певним чином полегшить iй життевий шлях, а якщо ж народилась у бiднiй, то матиме чимало перешкод. Але в обох випадках треба мати кебету в головi. Ксенii пощастило – вона народилася донькою заможного боярина Івана Яцьковича, пана з Княги?ничiв. Рiднi в нiй душi не чули. Втiм, як i стороннi люди, бо пухкеньке, сiрооке дитя з дивним попельнастим вiдтiнком волосся з першого погляду викликало зворушення й приязнь. «Це ж треба мати такi гарнi очi! Наче срiбло! А якi довгi вiйки! А це дивне попельнасте волоссячко! Це дитя благословив красою сам Пан Бог!» – такi лестощi Ксеня чула змалечку. Звичайно, загальна улюблениця мала усе, чого б не забажала ii душа. Не дивно, що така надмiрна увага наклала вiдбиток на дорослу Ксеню – вона була норовлива, розпещена, гонорова i разом з тим занадто наiвна. Проте пiд цим зовнiшнiм лоском ховалося добре, великодушне серце. Але доля не подарувала Ксенii можливостi виявити доброту. Вона жила легко та безжурно, не знаючи, що життя iнодi бувае жорстоким. Того ранку Ксеня прокинулася у передчуттi невiдворотного солодкого щастя: сьогоднi ii заручини. На вiдмiну вiд бiльшостi дiвчат королiвства, якi мусили виходити замiж не за покликом серця, а за волею батькiв, Ксеня йшла за коханого. Дiвчина солодко усмiхнулася, бо ii Роман – найгарнiший хлопець в усiй Русi. Роман був сином боярина Василя Даниловича, який нещодавно посiв мiсце королiвського печатника[7 - Особа, яка зберiгала княжу печатку та керувала князiвською канцелярiею. Близька до посади захiдноевропейського канцлера.]. Батьки молодих людей потоваришували у юностi та зберегли дружбу на все життя попри те, що Іван був древнього роду, а Василь походив з бояр середньоi руки. І часто гостювали одне в одного разом з родинами. Тому Ксеня знала Романа змалечку, а подорослiшавши, по вуха закохалася у вродливого та веселого товариша дитячих iгор. Але багаторiчну дружбу ще краще змiцнюе цемент родичання та спiльних iнтересiв. Саме тому двое бояр вирiшили порiднитися. Тим паче Яцькович отримав мiсце суддi князiвського двору, яке до цього посiдав Данилович. Останнiй сподобився заслужити особливу довiру короля, тому й «пiдтягнув» за собою любого приятеля. До цього Яцькович цiлком зручно жив у Холмi, обiймаючи уряд тивуна[8 - У Руському королiвствi суддя, який здiйснював судочинство в провiнцiйних мiстечках, пiдпорядковувався суддi княжого двору.]. Ксеня солодко потягнулася у своему лiжечку – м’якi перини та подушки нiжно обнiмали тiло, зваблюючи ще подрiмати. Але дiвчина жваво пiдскочила, спустивши босi нiжки на постелену на пiдлозi шкуру. Босонiж пiдбiгла до вiкна – пiзнiй ранок був сонячним i морозним. Кiмнатка Ксенi була невелика та скромно обставлена – пiч, лiжко, велика скриня для одягу, лавка уздовж стiни та невеликий столик. Не те що попередня у Холмi, де дерев’янi стiни були розписанi рiзнокольоровими вiзерунками та увiшанi заморськими гобеленами. Завдяки новiй посадi батька родина переiхала до Володимира, придбавши дворище[9 - Тобто садиба. У ту епоху дворище було господарською одиницею з власними угiддями: обробленою землею, сiножатями, пасовищами, лiсом.] в одного мiсцевого боярина. Попереднiй власник, звичайно, був менш заможним, тому i дiм мав скромний, але Ксенi було однаково – навiщо наводити тут шик, коли невдовзi у них з Романом з’явиться власний дiм. Вiд цiеi думки дiвчина щасливо усмiхнулася, аж раптом позаду рипнули дверi. Озирнувшись, Ксеня побачила матiр, слiдом за якою йшла челядинка з водою для вмивання. Бояриня Ірина Федорiвна перебувала у зенiтi зрiлостi – iй було трохи за сорок. Висока та ставна, усе ще приваблива жiнка попри першi вiковi зморшки та пишнi форми. До того ж владна та манiрна. Однак усю манiрнiсть мов вiтром здуло, ледь Ірина побачила доньку – ii очi засяяли нiжнiстю. – Доброго ранку, донечко! Шкода тебе було рано будити, але невдовзi приiде твiй наречений, тож слiд поквапитися, – м’яко наказала мати. Замiсть привiтання Ксеня лагiдно усмiхнулася мамi та пiдбiгла до скринi. Звiдти вона дiстала вбрання, придбане восени на торжищi у Холмi. Цю сукню привезли з далекоi Францii, i пошита вона була по-особливому – суцiльно викроена з дорогого рожевого оксамиту, з широким декольте, туго обтягувала груди, талiю та стегна, вiд яких до землi спадала широка пишна спiдниця. Пишнiсть досягалася клинцями, вставленими ззаду та з бокiв. На спинi сукня зашнуровувалася. – Нi. Ти ii не вдягнеш, – рiшуче заборонила Ірина. – Мамо! – Тьху! Бiсiвська одежина! І що за манера у вас, молодих, вдягатися в усе чуже?! – роздратовано нахмурилася Ірина. Вона була палкою прихильницею старожитнiх традицiй i страх як не любила цiеi заморськоi нескромноi моди, вiд якоi божеволiло заможне боярство. А особливо молоденькi дiвчата. Тому вона не давала дочцi грошей на такий одяг, який до того ж коштував цiлий статок. Але хитре дiвча побiгло до батька та виплакало собi цю паскудну одежину. – Ну, мамочко… – почала воркувати Ксеня. – Нi! Я забороняю! І не супереч менi! – Ну дозволь вдягнути ii хоча б тодi, коли поiдемо на королiвський двiр! – жалiбно попросила Ксеня, зробивши великi очi, якi зволожилися так, наче вона ось-ось заплаче. А ще кумедно вип’яла нижню губу, щоб пом’якшити матiр. – Бо ще скажуть, що ми якiсь селюки! – Не смiй так навiть думати! – одразу розгнiвалася Ірина. – Твоi дiди, прадiди – великi бояри[10 - Родове спадкове боярство, найвищий прошарок боярського стану. Згадуються в латиномовних документах на украiнських землях у XIV–XV ст. як «boiarini nobiles».] та служили великим князям та королям! І серед отого збiговиська, що нинi годуеться бiля короля, навряд чи знайдуться такi, кому не соромно назвати iм’я свого дiда, бо вiн не смердом був! Дурний наш король, що пригрiвае бiля себе усiляких мiстичiв[11 - Давня назва мiстян.], якi тiльки тим i славнi, що невiдомо як наторгували грошей купи! Я вже мовчу про зграю бояр-слуг[12 - Представники нижчого прошарку боярського стану, якi були зобов’язанi вiдбувати нормовану вiйськову та iншi служби у князiв та панiв за право користування землею.], якi тiльки й виживають завдяки милостi короля! Недобре справи йдуть, що король цураеться великих бояр! Вiн забув, що це ми посадили його на трон ще шмаркачем! Називаеться королем, а не князем, та пригрiвае бiля себе усiляких чужинцiв, якi на рiднiй землi не вжилися та прилiзли на нашу й вказують нам, як треба жити! Навiщо вiн заводить заморськi порядки, щоб мiстичi самi собою керували[13 - Ідеться про магдебурзьке право. Вiдома грамота Юрiя II Тройденовича вiд 20 сiчня 1339 р. про надання мiсту Сянок магдебурзького права.]? Принаджуе усiляких нiмцiв та латинiв замiсть того, щоб шанувати бояр! А ти чого рота роззявила? – гаркнула вона на челядинку, щоб вихлюпнути злiсть. – Лаштуй дочцi воду для вмивання! Цей спалах гнiву так висотав бояриню, що вона в досадi всiлася на лавку, а ii пишнi груди так бурхливо здiймалися, що коштовнi намиста аж пiдстрибували. Почасти була Іринина правда – знедавна князь Юрiй титулувався королем[14 - Немае свiдчень про використання Юрiем Тройденовичем королiвського титулу. Тут i далi навмисно застосовано королiвський титул щодо князя Юрiя для розмежування його правлiння та княжiння Любарта.] та рiшуче позбувався старого боярства у своему оточеннi. Бояри постiйно тиснули на нього, обмежували його владу, диктуючи свою волю. Тому король волiв спиратися на дружинникiв, яких набирав з незаможних дрiбних бояр та заможних мiстян i купцiв. Але Ксеня нiколи не замислювалася над цими тонкощами – у шiстнадцять рокiв дiвчата мають бiльш важливi турботи. А от Ірина неабияк цiкавилася справами королiвства i часто гнiвалася, що старий лад вiдходить у вiчнiсть. Дiвчина присiла поруч iз матiр’ю, пригорнулася до неi та м’яко заговорила: – Не засмучуйся так, мамочко! Нехай тато дае цьому раду. Наша справа маленька, жiноча. Та й сьогоднi моi заручини, тож послухаюся тебе та вдягнуся, як споконвiку було. Ну, мамочко, не хмурся! Мiй Роман давнього роду, i менi не соромно пiти за нього. Але Ірина ще дужче спохмурнiла. – Зiзнаюся чесно, доню, – не подобаеться менi твое замiжжя. Занадто ти молоденька для шлюбу, – тактовно мовила вона, замовчуючи, що вважае доньку занадто легковажною. – І якби твiй батько послухав мене, то я б волiла вiддати тебе за Андрiя, старшого брата Романа. Одразу видно, що путнiй молодик. Ксеня кисло усмiхнулася. Спочатку двое бояр планували шлюб мiж Ксенею та Андрiем. Але коли батько сказав про це Ксенi, то норовлива дiвчина одразу випалила: «Не хочу за нього! Вiн менi не подобаеться! Менi подобаеться Роман!» І затисла рота долонею, злякавшись, що бовкнула зайвого. Але батько не розгнiвався, а цiлком серйозно запитав: «Це правда, доню? Якщо тобi дiйсно подобаеться Роман, я не стану тобi суперечити, бо хочу бачити тебе щасливою. Чи, може, ти взагалi не хочеш замiж за жодного з синiв Васька? Тiльки кажи менi правду!» – попросив вiн, помiтивши, що донька почервонiла. Ксеня усмiхнулася, згадуючи, як вона, мнучись та соромлячись, пролопотiла, що хоче за Романа. «Що ж, донечко, нехай буде по-твоему!» – сказав тодi батько. Вiдтодi Ксеня страшенно пишалася собою, вважаючи себе рiшучою та хороброю, здатною обстояти свое щастя. Проте дiвчина щиро не розумiла, чому матерi не подобаеться Роман. – Годi балачок! – мовила Ірина. – Час збиратися! Зiтхнувши, Ксеня почала вмиватися, з досадою спостерiгаючи, як мати порпаеться у ii скринi, вибираючи пристойне вбрання. Умившись, дiвчина без особливого задоволення вдягла сорочкоподiбну шовкову сукню нiжно-блакитного кольору. А поверх – тунiку до колiн, з широкими рукавами до лiктiв, пошиту з затканого золотом цупкого шовку та оторочену по краях хутром горностая. Але з особливим задоволенням Ксеня одягла вiнчик[15 - Прикраса, схожа на дiадему або стрiчку з нашитими металевими пластинами, яку в Киiвськiй Русi носили заможнi жiнки.]. Його iй вiддала мама, i вона дуже тiшилася цiею неймовiрною прикрасою – на срiбних чотирикутних пластинах було нанесено сканню[16 - Ювелiрна технiка: на металеву основу напаювали вiзерунок з тонких проволок та заповнювали рiзнокольоровою емаллю.] вiзерунки дивних, нiколи не бачених квiтiв. Пластини так майстерно крiпилися до низки дрiбних перлiв, що здавалося, нiби перли та пластини не з’еднанi помiж собою. Мати розповiла, що дуже давно цей вiнчик виготовив вiдомий киiвський майстер. І вiдтодi вiн передавався в ii родинi вiд матерi до доньки. – Яка ж ти в мене гарна, доню, – усмiхнулася Ірина, спостерiгаючи, як Ксеня милуеться своiм вiдображенням. Зiтхнула та обняла доньку, притулившись щокою до ii щоки та дивлячись разом з нею у люстерко. – Я на тебе схожа, бо ти в нас красуня! – вдоволено вигукнула Ксеня. Ірина усмiхнулася на цi лестощi та вказiвним пальцем лагiдно тицьнула доньку по кирпатому носику. – І треба ж було отримати цю кирпу у спадок вiд батька! Добре, що хоч маленька та охайна, а не як рiпа! І тобi час снiдати, бо будеш заручена голодною. Однак поснiдати Ксенi не судилося, бо в коридорi пролунав гвалт, i дверi розчинилися так, що ледь не злетiли з петель – у дверному отворi з’явилася маленька дiвчинка-челядинка, захекана й почервонiла, та випалила: – Свати приiхали! Ксеня з Іриною одразу кинулися до вiкна – у дворi спiшувалося декiлька вершникiв, серед яких Ірина впiзнала Даниловича. А у ворота в’iжджало декiлька саней, в яких сидiли дружини та доньки родичiв Васька. За звичаем, на заручини запрошували всю рiдню. – Матiр Божа! – заволала бояриня. – А ти ще й не снiдала! От як так можна було спати, що ледь нареченого не проспала?! – стурбовано оглянула Ксеню i, впевнившись у ii пристойному виглядi, i собi кинулася до дзеркала. Поправила убрус[17 - Головний убiр замiжньоi жiнки, який приховував волосся.], вiнчик, намиста, оглянула свiй одяг i, кинувши дочцi «Спускайся!», вилетiла з кiмнати зустрiчати гостей. А Ксенi стало страшно. Звичайно, iй дуже хотiлося побачити Романа, але оцей його почет зi старих i не дуже кривляк, якi, напившись, почнуть сипати масними жартами та горлати паскудненькi пiснi… Дiвчина дивилася крiзь вiкно на гостей i не уявляла, як вийде до них, як подасть Роману руки та сяде з ним за стiл. А потiм за древнiм звичаем мати настелить iм постiль, i вони ночуватимуть разом на знак того, що скоро стануть подружжям. І це ж тiльки заручини! А попереду ще весiлля, з яким бояри чомусь квапилися, призначивши його на березень. – Бояришне, – вирвав ii з задуми голос челядницi. – Ходiмо, тобi треба в сiнцях сховатися, поки гостi до терема не зайшли. Ксеня зiтхнула: прикро, що всi подружки залишилися у Холмi, iй дуже не вистачае iхньоi пiдтримки. Однак, опанувавши себе, дiвчина разом з челядинкою квапливо спустилася у сiни та сховалася в темному куточку пiд сходами. Розчинилися великi дверi – у сiни увiрвалося свiтло та морозне повiтря разом з гомоном гостей. Попереду йшли ii батьки, а помiж ними чинно крокував володимирський епископ Михайло як найпочеснiший гiсть. Ксеня задоволено усмiхнулася – через епископа учта буде бiльш пристойною, iнакше б вона ii не витримала. Очевидно, епископа запросив Данилович, який йшов iз двома боярами-сватами. Васько торiк овдовiв, i дiвчина безсовiсно цьому радiла – у неi не буде свекрухи! Слiдом iшли два брати Ксенi – старший Осташко та Ходко, молодший за неi на два роки. Ще був найстарший – Петро, але вiн уже був одружений та залишився в Холмi. За ними йшли iншi гостi – веселi, ошатнi у своiх коштовних шапках, обкладених оксамитом i парчею, та шубах, пiдбитих яскравими сукнами. А замикали цю ходу Андрiй з Романом. Однак, за звичаем, брати залишилися у сiнях. Зi свого куточка Ксеня не могла вiдвести очей вiд Романа. Порiвняно зi старшим братом, хлопець був невисокий, занадто субтильний як на дев’ятнадцять рокiв. Проте худеньке тiло здихлика вiнчала голова янгола – риси обличчя вражали витонченiстю та гармонiею, а великi круглi очi в обрамленнi чорних вiй були блакитними, мов бiрюза. З-пiд хутряноi шапки вибивалися золотавi, як колосся пшеницi, локони. Так само золотавими були й охайнi вуса, рiдкi через молодий вiк. Роман вiдчув ii погляд, роздратовано зиркнув у куток i з погано прихованим незадоволенням в голосi мовив: – Ну виходь вже, моя ладо! Чого ховаешся по кутках? Не вiдчуваючи нiг, Ксеня поспiшно випурхнула з кутка, вiддано дивлячись на нареченого, наче щеня на нового господаря. А от Роман кинув на неi косий погляд i вiдвернувся. Андрiй уважно спостерiгав за цими двома. Вiд нього не приховалося анi роздратування Романа, анi дитяча закоханiсть Ксенi. Дiвчина навiть не привiталася з ним, не помiчаючи нiкого, окрiм Романа. Хлопець гiрко зiтхнув. Усi трое так i стояли мовчки, поки iх не покликали у свiтлицю. Тодi брати вхопили Ксеню за руки та повели всередину. За давнiм звичаем, на заручинах розiгрувалася справжня вистава: свати розповiдали байку, що ганялися за куницею, яка сховалася у цiй садибi, тож вони хочуть ii пошукати; а батьки мали вiдмовити iм та прогнати; тодi свати заявляли, що на iхньому боцi сила, бо в них е два лицарi, якi вже спiймали куницю. У цей момент брати й завели «спiйману куницю» – Ксеню. Ксенiю охопив такий сором, що схотiлося провалитися крiзь землю. Дiвчина й сама не могла зрозумiти: чому так? Чому ii так мучать погляди десяткiв очей? Адже пiд час сватання було зовсiм не страшно, а цiкаво та весело. То чому нинi в неi душа не на мiсцi? Один зi сватiв, чие iм’я Ксеня так i не запам’ятала з минулоi зустрiчi, пiдвiвся з-за столу та урочисто мовив до Ірини: – Отакоi! Знайшлася не куниця, а вродлива дiвиця. А чи не вiддаси, Ірино Федорiвно, свою доньку за нашого молодця? Боярин був високий, дужий. Мабуть, у молодостi з нього можна було б змальовувати Геракла. З вiком же боярин вiд’iвся, погладшав, викохав черевце, яке зрадливо обтягував багатий каптан iз заморського сукна. Однак риси обличчя були шляхетними, високий лоб свiдчив про розум, квадратне пiдборiддя – про волю, а от невеликi карi оченята одразу пiдказували, що перед тобою рiдкiсний проноза та iнтриган. Бо цi маленькi оченята, мов два жучки, чiпко ковзали по обличчю спiврозмовника, нахабно заповзали в душу, i неможливо було приховати вiд iхнього власника жодноi потаемноi думки. Ірина пiдвелася. Трохи соромливо усмiхнулася та звернулася до чоловiка: – А чи вiддамо нашу доньку за iхнього молодця? Іван теж пiдвiвся, окинув гостей пустотливим поглядом та звернувся до Ксенi: – А чи пiдеш, доню, за цього молодика? Дивись, який ладний! Бо як вiдмовлятимешся, то я… – але не договорив, бо гостi почали хихотiти. Адже всi знали, що наречена згодна, тож навiщо витрачати час, коли столи трiщать вiд наiдкiв?! Ксеня вiдчула, що в горлi пересохло i вона не може вимовити й слова. Та ще й почервонiла так, що аж щоки запекли. З жахом дiвчина усвiдомила, що затягуе з вiдповiддю, бо на неi всi вичiкувально дивляться. Тому, зiбравши всю волю, Ксеня випалила: – Згодна! Гостi радiсно загомонiли. А Роман неквапно пiдiйшов до Ксенi й, мить повагавшись, узяв ii за обидвi руки, таким чином пiдтверджуючи, що теж згоден узяти ii за дружину. – От негiдники! Крадуть мою доньку! – жартiвливо вигукнув Іван. – Ану в’яжiть цих злодiiв! Принесли рушники, якими перев’язали старост. Тi на знак вiдкупу урочисто поставили на стiл великий пшеничний коровай, а батькам Ксенi принесли в дар два срiбнi кубки з позолотою. Яцькович урочисто благословив пару iконами. – Ану дайте рушник зв’язати цих двох. Щоб були нероздiльнi, як мiсяць та зiрка, якi змовилися разом на небо зiйти та серед темноi ночi свiт осяяти! – голосно мовив високий боярин, той, чие iм’я Ксеня не могла згадати. Дали рушник, яким вiн зв’язав руки Ксенi та Романа. – Запам’ятай, хлопче, те, що я тобi зараз скажу, – несподiвано мовив боярин. – Дружина – берегиня твого роду, мати твоiм дiтям. Зневажиш дружину, то й душа ii сповниться горя, яке отруiть твiй рiд. Тож бережи ii. – Дякую, Дмитре Семеновичу! – ввiчливо подякував Роман. – Прислухаюся до твоеi поради. «Ах, це королiвський вихователь на прiзвисько Дедько! – нарештi згадала Ксеня. – І як же я могла забути таку особу, другу пiсля короля?» Почасти це була правда – боярин Дмитро Семенович був наставником при малолiтньому Юрiевi, або кормильцем, як називали таких вихователiв. А насправдi разом iз матiр’ю малолiтнього короля, Марiею Юрiiвною, правив Руссю, мов самодержавний правитель. Але знедавна Юрiй нехтував своiм кормильцем. Та й Данилович потiснив Дедька. Згадалося Ксенi, як пiсля сватання батьки шепотiлися, що, мовляв, як це Дедько погодився бути сватом пiсля витiвок Даниловича? Адже такий, як вiн, здатен стерти своiх ворогiв на порох. А може, i справдi замирився з пiдвищенням Даниловича, бо мае подойшлий вiк i втомився. «Яка менi рiзниця? То iхне дiло!» – думала дiвчина, дивлячись на широку спину Дедька, який вiв ii з Романом до почесного мiсця на чолi столу. Яцькович дивився на доньку i ледь стримував сльози щастя. Вiн однаково любив усiх своiх дiтей, але донька… Донька була його найбiльшою радiстю. Коли дружина повiдомила про третю вагiтнiсть, Іван уже звично чекав на ще одного бешкетника до перших двох. І народження дiвчинки стало деяким розчаруванням. Проте коли вiн узяв на руки крихiтне немовля, яке кричало так голосно, що личко стало багряним, то в душi спалахнула шалена любов до цiеi дiвчинки. Вiдтодi Іван прагнув дати Ксенi якнайбiльше любовi та уваги. Поки вона була мала, самозабутньо бавився з нею, а як виросла – нi в чому не мiг iй вiдмовити. Яцькович нишком милувався донькою, яка сидiла поруч iз нареченим така гарна, з блискучими вiд щастя очима. «Отче, пошли моiй донi щастя, – подумки просив старий боярин. – Вона найкраще, що я мав у життi. Благаю тебе, нехай Роман буде iй добрим чоловiком!» А от Ірина з усiх сил приховувала свое невдоволення. Їй вистачило одного погляду, щоб помiтити: Роман не в захватi вiд Ксенi. Жiнка усмiхалася гостям, клопоталася, щоб удосталь було i наiдкiв, i хмiльного, але серце було не на мiсцi. «Ох, Боже, Боже, марно було щось говорити чи доводити Івановi – вiн i слухати мене не схотiв, що Роман Ксенi не пара. Та й Васько аж загорiвся цим шлюбом, наче вiд цього його власне щастя залежить! А вона наче заслiплена цим молодиком! Така ще дитина. Дурненька та наiвна! Ох, Пречиста Богородице, заступися за мою донечку, щоб не було iй горя у шлюбi!» – думала сердешна мати. Веселий бенкет тривав до самих сутiнкiв. З поваги до епископа обрядових пiсень, у яких згадувалися поганськi боги, не спiвали. Однак що бiльше гостi пили, то бiльше хмелiли та вiльнiше поводилися. Навiть преосвященний Михайло не втримався та виголосив такий тост, що зовсiм не личить духовнiй особi. Пiсля цього п’яний Дедько загорлав паскудненьку та веселу пiсеньку, яку пiдхопили й iншi гостi. Розходитися всi почали лише тодi, коли короткий сiчневий день згас. Тодi Ірина урочисто вiдвела Ксеню з Романом в опочивальню, де за звичаем постелила iм постiль та вийшла. Ксеня почала роздягатися, раз у раз зиркаючи на Романа, який повернувся до неi спиною. Чомусь коханий був похмурим, наче йому не в радiсть була ця ритуальна ночiвля. Роман рiзко озирнувся, наче вiдчувши ii погляди. Його очi були крижанi. Швидко зняв каптан та чоботи, вклався з краечка лiжка i, буркнувши «Добранiч!», повернувся до нареченоi спиною. Ксеня зiтхнула. Хотiлося, щоб Роман хоча б обняв ii, не кажучи вже про поцiлунок. Згадалося, який вiн був веселий та пустотливий, коли приiжджав до них у гостi. Тодi вiн сяяв вiд веселощiв, приязно базiкав, пiддражнював Ксеню, чим одразу заворожив. «Може, так i треба поводитися? Не може ж вiн ставитися до мене розв’язно. Врештi-решт я не селянка, з якою можна не церемонитися», – виправдовувала свого милого наiвна дiвчина. Роздягнувшись, Ксеня вклалася з iншого краю лiжка та швидко заснула, бо день видався нервовим. А коли вранцi прокинулася, то Романа поруч уже не було. Мати сказала iй, що вiн поiхав ще затемна, бо йому треба у дитинець – хлопець служив отроком у короля. Насправдi Роман поiхав не в дитинець i навiть не додому, а на ту вулицю Володимира, де селилися незаможнi мiстичi. Там вiн зупинився бiля маленького двору, завбачливо озирнувся – чи не стежить хто? – та шуснув у хвiртку. Прив’язавши коня у дворi, хлопець квапливо увiйшов у сiни крихiтного будиночка, де зiткнувся з дiвчиною, яка, схоже, вибiгла йому назустрiч. Дiвчина рвучко кинулася йому на шию. А Роман мiцно притис ii до грудей, палко поцiлував у скроню, ковзнув губами по ii щоцi, жадiбно допався до уст. – Кохана моя, мое життя, – шепотiв вiн мiж поцiлунками. – Господи, яке ж це щастя обнiмати тебе! Дiвчина, замружившись вiд задоволення, пiдставляла Романовi губи. Але потiм наче отямилася та вивiльнилася з його рук. – Ти тепер заручений, – зiтхнула вона. – А будь проклята Богом i людьми моя наречена! – злiсно вигукнув Роман. – Не кажи так! Це грiх! – Грiх? Грiх повiситися менi на шию, бо не знае нi в чому вiдмови! Якби вона зажадала пташиного молока або зiрки з небес, то ii таточко i свiт би перевернув задля ii примхи. Настуню, тiкаймо вдвох! Гори воно вогнем! Поiдемо до Киева i якось там влаштуемося. Але Настя заперечливо похитала головою. – Я не можу ламати твою долю, Романе. Нехай вже я буду мучитися без тебе, але ти не повинен микатися свiтом через мене. Ти боярський син, а я – донька зубожiлого купця. – Насте, ладо моя, якщо я зустрiв тебе, на це була Божа воля! Якби ти тiльки погодилася втекти зi мною, то я б нiзащо не погодився на це весiлля! Але батько погрожував вигнати мене з дому… Господи, який я легкодухий! Треба було вiдмовитися – нехай би вигнав, тодi ти охоче б зi мною пiшла. – Я не можу кинути маму, – твердо сказала Настя. – Пiсля смертi тата я едина ii опора. – Забрали б i твою маму… – Нi, Романе, – перервала його дiвчина, – не живи марними мрiями. Не спаруеш голубки до пiвня, бо голубка пiвневi не рiвня. Так i ми з тобою. І вiднинi нам не варто бачитися. Лише Бог знае, як сильно я кохаю тебе. Але вiднинi ти чужий наречений, тож грiх нам ось так з тобою… – Настя не договорила, бо на очi навернулися сльози, i бiдолаха вiдвернулася, щоб iх приховати. Роман миттю схопив ii в обiйми, пригорнув до грудей, почав утiшати. Настю вiн випадково зустрiв дорогою до Володимира – iхав з дорученням, а вона поверталася з двору боярина, якому носила на продаж полотно власного виробництва. Вiн запропонував пiдвезти ii до мiста. Вона погодилася. Вiдтодi Роман утратив спокiй, закохавшись по вуха. Настя дiйсно була йому не пара, бо батько ii, колись заможний купець, збанкрутував та помер. І дiвчина з матiр’ю виживали як могли. Але навiть якби Настя була заможною, то гоноровий Данилович нiзащо б не дав згоди на такий шлюб. Роман це розумiв, але покинути Настю було понад його сили. І тому бажання Ксенi пiти за нього, а не за Андрiя, стало найбiльшим нещастям усього його коротенького життя. Спочатку Роман навiдрiз вiдмовився одружуватися, але владний батько скорив його, пригрозивши вигнати з дому в однiй сорочцi та проклясти. А Настя навiдрiз вiдмовилася тiкати з ним. І вiдтодi Роман злився на всiх: на Ксеню через ii закоханiсть; на брата, якому однаково було з ким одружуватися i який мiг би допомогти; на батька за його честолюбство; на Яцьковича за його потурання дочцi. Проте хлопець не збирався здаватися, а продумував, як можна зарадити цiй наглiй бiдi. Спершу вiн думав одружитися з Ксенею i, отримавши ii посаг та частину батькiвського майна, що забезпечило б йому матерiальну незалежнiсть, оселити Настю з матiр’ю десь поруч та жити з нею як з дружиною. Але потiм уторопав, що його побожна та доброчесна любка навряд чи погодиться на таке. Тодi у Романа виникла думка пiсля весiлля вбити Ксеню – так би вiн отримав i майно, i свободу. А як удiвець мiг спокiйно одружитися з Настею – тут батько вже не змiг би йому вказувати. Ця пiдла думка додавала йому наснаги. – Насте, обiцяю тобi: я щось придумаю, щоб ми були разом! Вiр менi, кохана! Благаю тебе! – шепотiв Роман, цiлуючи дiвчину. Роздiл III Ігрища у Володимирi Прохолоду уст ii, перлинок свiтлий ряд Овiяв диких трав та меду аромат. Весняна нiч так пахощами лине, Коли на небi узороччя зiр горять.     Імру аль Кайс На блакитно-золотавому фонi неба, в обрамленнi нiжноi зеленi та квiтiв святий Юрiй ефектним жестом здiймав спис, цiлячись у яскраво-червону зубату пащу дракона, чие чорне тiло вилося кiльцями, подекуди виблискуючи срiблом луски. Обличчя святого було сповнене гнiвом, а в очах дракона застигли одночасно страх i ненависть. Навiть бiлоснiжний кiнь святого Юрiя грiзно скалився та пiдняв копито, збираючись розчавити цю богопротивну мерзоту. Зрозумiти обурення святого було нескладно: вдалечинi майорiла жiноча постать – королiвна, яку вiддали у жертву дракону-людожеру. – І який же воно майстер створив таку красу? – задумливо мовив простий смертний Юрiй, з Божоi ласки уроджений князь та володар Русi, дивлячись на свого святого покровителя, майстерно витканого на гобеленi. – Нi, ти зовсiм знахабнiв! Невже ти не розумiеш, що я говорю з тобою про важливi речi, а ти баньки п’ялиш на цю ганчiрку? – обурено вигукнув Дедько, бо цiлiсiньку годину читав нотацii своему колишньому вихованцевi. Юрiй зiтхнув та вiдвiв очi вiд гобелена. Страдницьким поглядом обвiв кiмнату, немов прикрашенi рiзьбленням дерев’янi навiконники та одвiрки, пофарбованi у червоний колiр, могли позбавити його товариства вихователя. Погляд короля зупинився на розгнiванiй пичцi Дедька. Юрiй зiтхнув та опустив очi на вiзерунчастi глинянi плитки, якими було устелено пiдлогу кiмнати. – Дедьку, зiзнайся чесно: ти бiсишся, що я вiддалив тебе вiд себе. Чи не так? – вiдверто запитав вiн. – Як вiддалив, так i наблизиш, хлопчику мiй, – осмiхнувся Дедько. – Я з юних лiт служу при князях. Ще твоему дiдовi, вiчноi пам’ятi королю Юрiевi Львовичу, служив! І кожен князь завжди мав у менi потребу. – Тож ти такий древнiй, що тобi час на спочинок. Дедьку, у тебе онуки е – займися ними. Учи iх того, чого навчав мене. Або жiнку собi вiзьми. Тiльки молоду, дебелу, смачну. Таку, щоб ти й думати про мене забув, – зухвало радив Юрiй. – Та через тебе, хлопчику мiй, жодноi цiлоi жiнки в усьому Володимирi й удень зi свiчкою не знайдеш – усiх скуштував, – одразу парирував боярин та ехидно подивився на молодого короля. До своеi досади, Юрiй почервонiв. Чи тому, що кормилець слова нiде не позичав, чи тому, що стало соромно, адже жiнки були його слабкiстю. Юрiй i сам не розумiв, чому не може пропустити жодноi спiдницi – хоч боярськоi, хоч холопськоi. Так, вiн мае красуню-дружину. Але його королева така манiрна та холодна, а чужi жiнки такi знадливi та солодкi! Юрiй зiтхнув. Пiдвiвся з крiсла та пройшовся кiмнатою, щоб приховати свое збентеження. Король перебував у розквiтi молодостi. Мав двадцять дев’ять рокiв. Високий, ставний, гарноi статури, з рiзкими, але приемними рисами обличчя, темно-русявим волоссям, яке легкими завитками лягало на плечi. Юрiй начисто голив обличчя, залишаючи лише пишнi ефектнi вуса, якi вiдкривали хоч i твердо окресленi, але чуттевi губи – промовисте свiдчення пристрастi до плотських утiх. А от дещо важке квадратне пiдборiддя вказувало на його вольовий норов та рiшучiсть. Втiм, увесь образ Юрiя дихав владнiстю та гонором. Але це враження трохи згладжували його очi – синi, наче волошки. Юрiй ще раз поглянув на гобелен i, помiркувавши, заговорив: – Дядьку Дмитре, ти дорiкаеш менi, що зрiкаюся боярства, яке посадило мене на трон? Але поглянь на це з iншого боку: чому бояри дбають лише про своi користi? Вони перетворюються на княжат у своiх удiлах. Якщо я iхнiй король, то чому вони мною попихають? Адже… – Ти князь, Юрку, – поправив Дедько. – Я буду королем, – спокiйно наполiг Юрiй, – бо в мене намагаються видрати з рук мою вотчину. Нехай мiй батько поляк, але мати – русинка. А дiд мiй теж русин i до того ж iще й королем був. Спроби Казимира посадити на мiй трон цього вбогого Влодка пiшли прахом. Я йому цього не подарую – я дочекаюся свого часу та доможуся того, що мене коронують. І всi сусiди визнають мене королем Русi, влада якого священна, тож не варто зазiхати на мое королiвство. Я роблю це не заради свого гонору, а заради користi своеi землi. Нехай допоможе менi Господь! І ти менi не перешкодиш! – Лiпше не буди лихо! Хан Узбек тобi цього не вибачить – вiн вважае тебе своiм васалом, i якщо приймеш корону з рук Папи, то це означатиме, що ти зрiкся його, – зауважив Дедько. – Згадай, як вправно ми з тобою вiд хана вiдкараскалися, титулуючись князем Малоi Русi[18 - Пiд Малою Руссю слiд розумiти Галичину та Волинь. Узявши таку титулатуру, Юрiй продемонстрував, що не претендуе на iншi землi Русi як законний спадкоемець, i таким чином позбавив себе ворожого ставлення Золотоi Орди.]. Ех, шкода, що не можна повернути всi руськi землi, – зiтхнув боярин. І його вiчно колючi карi очi зволожилися, а погляд затуманився, немов старий поринув у солодкi мрii, де Русь знову едина та сильна, а Киiв – столиця величноi iмперii, як було колись, поки не прийшли дикуни-монголи. – Нiчого! Менi доносили, що хан Узбек уже дуже старий, а я молодий i дочекаюся того дня, коли вiн помре. Настане день, коли Русь знову буде единою. Але нинi я мушу змiцнити ту ii частку, яку менi довiрив Господь. І для цього менi потрiбнi надiйнi союзники. – Ось тiльки насмiй прийняти католицтво… – почав Дедько, але Юрiй гнiвно його урвав. – От який нечестивець це вибрехав? Хто звинуватив мене в цьому? Згадай, скiльки сил ви з моею матонькою, втiм як i я, поклали на вiдновлення митрополii[19 - Юрiй та його тесть Гедимiн клопоталися про створення окремих вiд Киева митрополiй у своiх володiннях. У 1331 р. константинопольський патрiарх вiдновив Галицьку митрополiю, запроваджену у 1302 р. Але стараннями Теогноста митрополита в Галичину так i не призначили, бо грек мрiяв об’еднати пiд своею владою всi руськi епархii. Тому у 1332 р. вiн домiгся вiд патрiарха лiквiдацii Галицькоi митрополii.]? Як годили цьому грековi, мов болячцi, але все прахом пiшло! Клятий грек! Нехай жадае вiн харчу, вина i пива, але нехай йому, лукавiй облудi, буде скудно! – гнiвно говорив Юрiй про киiвського митрополита Теогноста. – Папа дасть тобi корону лише в обмiн на католицтво, i русини тобi цього не вибачать, бо нiхто з нас не зречеться обряду своiх предкiв i не прийме короля-католика, – повчально гнув свое Дедько. – Та й де гарантii, що Папа коронуе тебе? – Ось пiдтримкою Папи менi б не завадило заручитися. Не в релiгii справа. Дружба з Папою подаруе менi хорошого союзника, бо я мрiю розширити своi землi. І взагалi: облишмо цю марну бесiду. Я правитиму одноосiбно, i анi ти, анi iншi бояри менi в цьому не завадять. Я не даватиму вам своiх земель у вiчне володiння – я на них господар i пан! Хочете землi – служiть менi зi своiми синами, за що матимете винагороду. Хочете в багатствi жити – не заважайте менi купцiв та iноземцiв принаджувати. Вони приносять з собою новi знання, ремесла, новi звичаi, платять мито, привозять своi товари та купують нашi. Не бiйся, нашому старому укладу життя це не нашкодить, а лише полiпшить його та змiцнить. Не заважайте менi посилювати мiста – це основа майбутнього добробуту та сили моеi… себто нашоi з тобою землi, – владно карбував кожне слово Юрiй, бо цi його далекогляднi плани були кiстками у боярських горлянках. Дедько слухав, кривився, але не переривав. А коли король замовк, серйозно мовив: – Юрку, це все дуже добре, i, можливо, у дечому твоя правда. Але бояри, особливо галицькi, не дадуть тобi цього здiйснити, бо мiцнiе твоя влада. Вони зметуть тебе, мов борвiй билинку. – То й ти проти мене? – гнiвно запитав Юрiй, втрачаючи терпiння, яким нiколи не мiг похвалитися. – У тому то й рiч, що за тебе, хлопчику мiй. Болить душа, мов ти менi кревний син. Тому дуже прошу тебе, синку, будь тихiшим, – вкрадливо радив Дедько. – На що ти натякаеш? – гнiвно скинувся Юрiй. – Он нещодавно белзького воеводу вбили. Невже ти гадаеш, що просто так? – Це був нещасний випадок, – вiдрiзав Юрiй. – І закликаю Пана Бога у свiдки, що скорбiю i по воеводi, i по його дружинi, яка доводилася тобi сестрою. Дедько гiрко зiтхнув. У листопадi дивним чином загинув його зять – белзький воевода Михайло Єлiзарович – з усiею родиною. Уночi почалася пожежа, i iхнiй терем згорiв дощенту разом iз сплячими людьми. Дедько пiдозрював, що це був пiдпал, та вимагав вiд Юрiя слiдства. Але не було жодного доказу чи свiдка, бо загинула навiть челядь! Старому не хотiлося вiрити, що його вихованець доклав руку до цiеi трагедii. Адже не вперше гинуть чи безслiдно зникають свавiльнi бояри. А останнiм часом його покiйний зять був на ножах з молодим королем. Юрiй iз жалем дивився на свого кормильця, пiдiйшов до нього, стис долонею його плече та лагiдно заговорив: – Дядечку, не журися! Така вже сувора воля Божа, що вiн забрав до себе твоiх родичiв! Присягаюся тобi, що якби це було у моiй владi, то я б докопався до правди та жорстоко б скарав iхнiх убивць. Царство iм небесне! Не журися! І якщо ти так уболiваеш за мене, то поiдеш у Перемишль старостою – наведеш там лад i заразом за боярами наглядатимеш, щоб вони бунт не пiдняли. – Ти висилаеш мене, – гiрко усмiхнувся Дедько. – Чому ж висилаю, коли ти поiдеш менi служити? – зобразивши щире здивування, мовив Юрiй. – Яка тобi рiзниця, де служити: у Галичi, Володимирi чи Перемишлi? Однаково дiятимеш на мою користь, якщо так щиро непокоiшся за мене. І ходiмо, бо без мене учту не почнуть, а гостi чекають. Дедько уважно глянув на короля, але Юрiй вiдкрито дивився на нього ясними синiми очима. – Що ж, ходiмо, ваша величносте, – сухо мовив старий боярин та рушив до дверей. У серединi лютого почався Колодiй. І Юрiй, прагнучи догодити володимирцям, розпорядився влаштувати протягом тижня великий торг, усiлякi розваги та забавки i навiть оголосив лицарський турнiр[20 - Лицарськi турнiри вiдбувалися ще за часiв Володимира Великого, бо Русь-Украiна мала налагодженi культурнi контакти з Захiдною Європою.]. А сьогоднi запросив до себе на бенкет мiсцеве боярство. І у великiй гридницi зiбралося чимало гостей. Юрiй задоволено усмiхнувся, помiтивши серед натовпу багато жiнок. Отже, пiсля учти обов’язково влаштують танцi! Юрiевi теж хотiлося веселощiв i розваг, хотiлося втекти вiд вiчних турбот про королiвство, безкiнечних сварок та суперечок з боярством, хотiлося просто спокiйно пожити, як iншi люди. Але вiн король, тому мусить забувати про власнi потреби чи бажання. Запал Юрiя одразу згас, коли вiн побачив дружину. Королева Євфимiя, помiтивши чоловiка, теж не зрадiла та манiрно пiдiбгала губи. А до цього весело щебетала з наближеними бояринями. От уже невiдомо: чи то Офка не кохала Юрiя, чи то не могла йому вибачити численнi зради. Прикро! Цi двое так личили одне одному, складали красиву пару, але не мали подружнього щастя. І, найголовнiше, дiтей. Юрiй розумiв, що йому потрiбен спадкоемець, i з цiею метою регулярно навiдувався у лiжко дружини. Але iх наче зурочили: за дев’ять рокiв шлюбу Офка жодного разу не завагiтнiла. Юрiй пiдiйшов до дружини, галантно простягнув iй руку та повiв за стiл, вiдповiдаючи на вiтання бояр легким кивком. Коли королiвське подружжя всiлося на чолi головного стола, гостi квапливо розсiлися за бiчнi столи, що тягнулися уздовж стiн. На королiвських бенкетах завжди було весело та ситно. А сьогоднi був особливо багатий стiл, бо через тиждень почнеться Великий пiст. На столах пашiли рум’яною скоринкою гуси, голуби та кури, а шматки запеченоi телятини гордовито вiдливали жиром та м’ясним соком. Поруч красувалися квашена капуста, солонi гриби й моченi ягоди, розливаючи гостро-кислий аромат, вiд якого миттево прокидався апетит i який лише посилювали знадливi пiдливи, кашi, рiзноманiтнi пишнi та рум’янi пирiжки. Звичайно, усе це смажене, щедро приправлене перцем iдло викликало пекельну спрагу, тому слуги не встигали пiдносити глечики вина, меду та прохолодного квасу. Свiтло безлiчi свiчок вiдбивалося у численних срiбних кубках, якi раз у раз здiймалися догори з побажаннями довгих лiт королiвському подружжю. Скрiзь стояв веселий гомiн – гостi самозабутньо веселилися, жартували, iли доти, доки з глибини гридницi не заграла музика. Усi завсiдники королiвського двору знали, що це улюблений спiвець короля – Хотко, котрий з особливоi ласки мешкае просто в дитинцi. Одразу голосно залунали побажання: чоловiки просили заспiвати щось героiчне, жiнки – про кохання, а молодi хлопцi – щось непристойне та грiховне, бо в репертуарi Хотка були й такi витвори невiдомих дотепникiв. Звичайно, Хотко спочатку заспiвав улюблену билину короля про те, як богатир Олешко Попович звiльнив Киiв вiд Тугарина. А потiм, на догоду жiноцтву, виконав билину про цього самого Поповича та Оленку, сестру таких собi Петровичiв. Однак з вельми цiкавим змiстом – звiв Олешко поклеп на Оленку ii братам, мовляв, варто у ii вiконечко постукати, як дiвчина вискочить у самiй сорочцi. Розгнiванi Петровичi, переконавшись, що це правда, хотiли стратити бiдолашну Оленку. А закоханий у дiвчину Олешко, який нiяк не мiг вирвати ii з лап братiв-тиранiв, навчив кохану, як iх ошукати, а потiм хитро викрав та повiнчався з нею. Пiсля такого довгого спiву Хотковi треба було перепочити, а точнiше – зволожити горло медом. А розбурханi романтичною iсторiею гостi зажадали танцiв. Юрiй знав, що Офка любить танцi. Але танцювати з нею йому не хотiлося, тому вiн шепнув Дедьковi, який займав почесне мiсце по його правицю, щоб той запросив королеву. Старий, звiсно, не вiдмовив. Попри кремезну статуру вiн мав репутацiю вправного танцюриста. З нудьгою Юрiй споглядав пари танцiвникiв, коли його зiр вихопив з натовпу невисокого зросту дiвчину в рожевiй сукнi. Вона дуже нагадувала гавеня, бо вертiла головою на всi боки, наче не помiчаючи двох хлопцiв, якi настирливо терлися поруч. Ось Юрiй потрапив у ii поле зору, i дiвчина розквiтла такою щасливою та нiжною усмiшкою, що вiн мимоволi усмiхнувся iй у вiдповiдь. Проте дiвчина цього не помiтила – вона дивилася кудись за його спину. Король озирнувся – за його крiслом переховувався Роман i чи то удавав, чи то справдi не помiчав, як ця дiвчина на нього дивиться. – Романе, – неголосно гукнув Юрiй. І коли хлопець нахилився, запитав: – Що то за дiвчина? Он та, у рожевiй сукнi. Вона тебе очима iсть, а ти стоiш, мов пень трухлявий, i не бачиш. І тут король здивовано побачив, як Роман скривився, але швидко опанував себе та ввiчливо пояснив: – Це Ксенiя, донька боярина Івана Яцьковича з Княгиничiв, суддi двору вашоi величностi, i моя наречена. – Он воно як! – мимоволi здивувався Юрiй. Вiн уже давно познайомився з боярином, якого так нахвалював вiдданий Данилович, i визнав його цiлком корисною для себе людиною. Проте не знав жодного з його родичiв. – Отже, тебе вирiшили загнуздати, жеребчику мiй, – паскудненько хихикнув Юрiй. – Проте немае нiчого злого, щоб на добре не вийшло. Познайом мене зi своею нареченою. – А… – почав Роман, але затнувся. – Тобi шкода? – дорiкнув Юрiй. Хлопець зiтхнув та попрямував до нареченоi. З цiкавiстю Юрiй спостерiгав, як Роман пiдiйшов до дiвчини, а та аж затремтiла вiд задоволення. Самозабутньо дивилася на нареченого, з жадiбнiстю ловлячи кожне його слово. А коли Роман простягнув iй руку, занадто квапливо вклала свою долоньку у його i, поки вiн вiв ii, не зводила з нього очей. Коли пара пiдiйшла ближче, Юрiй здивовано скинув бровами – Ксеня виявилася ще бiльш гарненькою, нiж вiн угледiв здалеку. Навiть занадто гарненькою! Хоч риси обличчя й не мали якоiсь родзинки чи печатки породи, а носик узагалi був кирпатим, проте разом усе це складало неперевершений образ, який одразу западав у душу, чарував i врiзався у пам’ять. Особливо вабили очi – великi та сiрi, вони сяяли, мов рiдке срiбло. І так наiвно дивилися на свiт навколо, наче не вiдали, скiльки в ньому зла! А нинi, попри присутнiсть короля, цi чудовi очi були зверненi лише на Романа. Юрiя гризнула досада, що ця кралечка до нестями закохана у такого бевзня. Роман грубо осмикнув наречену, i вона нарештi поглянула на короля. У Юрiя аж подих перехопило, коли вiн зустрiвся з Ксенiею поглядом – вона подивилася на нього, мов на якусь цiкавинку, зовсiм не переймаючись, що це володар Русi. Для неi единим володарем у свiтi був Роман. Юрiй аж губу закусив, спрагло ковзаючи поглядом по обличчю Ксенi, плечах, грудях, тонкiй талii та спокусливих стегнах, якi безсоромно пiдкреслювала сукня. «Треба ж яка свiженька! Мов духмяний подих весни! Або свiжий вiтер, що дмухае у задушливий лiтнiй полудень та несе в собi пахощi квiтiв. Пощастило цьому йолоповi – он як груди випирають пiд сукнею! Мабуть, тугi та високi, бiлiшi за снiг, солодкi, мов медовi яблучка! Господи, на мою погибель ти надiлив жiнок грудьми! – думав Юрiй, вiдчуваючи, як у тiлi прокидаеться хiть. – І чому недоумкам завжди дiстаються такi ласi дiвки?!» Мовчання затягнулося, тому Ксеня невимушено усмiхнулася королю. Усмiшка вийшла пустотливою, i вiд неi очi дiвчини засяяли так, що у Юрiя в головi запаморочилося. Але вiн швидко вгамував себе i вкрадливо заговорив: – Усмiшка запалюе очi людини, мов свiчка. Але твоiм очам, панно, не треба вогню. Вони сяють, бо свiтло у твоiй душi. – А у душi вашоi величностi солодкий мед, бо у ласкавостi своiй ваша величнiсть звернув увагу на мене, вбогу, чим несказанно втiшив, – одразу ж невимушено вiдповiла Ксеня. – Нiщо так не прикрашае жiнку, як скромнiсть, – манiрно вiдповiв на це Юрiй. – Але твоя нескромнiсть у тому, що ти занадто захоплено дивишся на свого нареченого. – Вiн мiй майбутнiй чоловiк, тож немае грiха в тому, що я захоплююся нареченим, – знайшлася дiвчина. І Юрiй задоволено усмiхнувся – йому подобалися дотепнi жiнки. З такими не занудьгуеш у лiжку пiсля любощiв. – І коли ж у вас весiлля? – поцiкавився Юрiй, зауваживши, що при цих словах Роман кисло усмiхнувся. – У березнi. – А чи не хотiла б ти, Ксенiе, служити у почтi ii величностi? – досадливо запитав Юрiй, бо розмова пiшла якось недолуго, а йому хотiлося вразити дiвчину пишномовнiстю та дотепнiстю. – Менi любо було б бачити, як нам з ii величнiстю служить щасливе подружжя. – Нi, – не замислюючись, вiдмовилася Ксеня. А потiм схаменулася та квапливо додала: – Але якщо Роман побажае, то я з радiстю… – Не побажаю, – урвав ii Роман. На це Ксенiя лише знизала плечима – мовляв, зроблю так, як скажеш, бо твое слово для мене закон. – Що ж, благослови вас Господь. Потанцюй зi своею нареченою, Романе, не гоже iй нудьгувати, – наказав Юрiй. – Я обiйдуся без тебе! – запевнив вiн, бо хлопець уже зiбрався вiдмовлятися. Роман iз Ксенiею вiдкланялися та пiшли геть. А Юрiй дивився iм услiд та спостерiгав, як попеляста коса Ксенi танцюе за ii спиною, спокусливо торкаючись попереку. «І знадив же мене чорт помiтити цю дiвку?! Тепер усю нiч iз голови не йтиме!» – роздратовано подумав вiн. Ксеня вперше потрапила на королiвський двiр. І коли iхала сюди, то страшенно нервувалася. Мати дозволила iй вдягнути омрiяну сукню, але на пiдходi до дитинця Ксеню здолала боязкiсть – а чи не виглядатиме вона як бiла ворона серед зграi чорних? Ну то й що, що це нова мода! Може, при дворi усi традицiй дотримуються! Але опинившись серед гостей, дiвчина заспокоiлася – королева та весь ii почет були вдягненi так само. І завдяки цiй сукнi вона одразу опинилася в центрi уваги, а коли почалися танцi, то ii запросило декiлька хлопцiв. Ксенi дуже хотiлося потанцювати, але вона боялася розгнiвати Романа. Вiн усе не з’являвся, i лише випадково вона помiтила його поруч iз королем. Ксеня так сильно зрадiла, що ii не вразила увага короля. Ба бiльше, вона й не замислилася про це. Натомiсть радiла, що Роман танцюе з нею, хоч i за королiвським наказом. Юрiй хижо спостерiгав за Ксенiею та Романом. Його душила заздрiсть, що хлопець мае можливiсть торкатися тiла дiвчини, притискатися до нього в танцi. Але у цього дурня такий вираз обличчя, мов це йому у важкiсть! «Вiн не кохае ii!» – зрозумiв Юрiй. – І що ж ти там таке видивляешся, мiй любий чоловiчку? – пролунав над вухом мелодiйний голос королеви, i Офка грацiйно опустилася у свое крiсло. За звичаем, ii волосся було приховано бiлоснiжним убрусом, який вигiдно пiдкреслював теплий вiдтiнок ii шкiри та трикутну форму обличчя з трохи впалими щоками, темно-малиновi уста та сiро-зеленi очi. А невеличка дiадема, що виблискувала дорогоцiнним камiнням, надавала Офцi царственостi. Але Юрiя не зворушувала краса дружини, i вiн холодно мовив: – Видивляюся, чи не втомила ти мого кормильця. – Дедька важко втомити. Сивина в бородi, а бiс пiд ребром. Поглянь, уже третю бояриню у танок веде! – усмiхнулася Офка. – Про що ви говорили з ним перед учтою? – Вiн дорiкав менi, що не слухаюся бояр. – Юрiю, ти б дослухався його порад, – серйозно мовила дружина. – Вiн нiколи тобi злого не радив. – Вiн бiситься, бо втратив свiй вплив при моему дворi. І це часом не вiн тебе пiдiслав? – Нi. Я й сама все бачу. – З-за церковних книжок та диму вiд ладану? – пiдштрикнув Юрiй, знаючи про ревну побожнiсть дружини, яка виросла язичницею. Офка ображено пiдiбгала губи. – Ну, не дмися! Тобi не личить! Краще усмiхнися менi та ходiмо танцювати, – примирливо запропонував Юрiй. – Я ж знаю, як ти це любиш! – i нахилився до дружини ближче, грайливо зиркнув та зашепотiв: – А потiм пiдемо у твою опочивальню. Страх як скучив за тобою! – i жваво пiдхопився та повiв дружину в танок. Наступного дня на широкiй луцi перед Володимиром постало безлiч торговельних яток, а дехто розклав свiй товар просто на возi. Юрiй недаремно наказав винести ярмарок за мури мiста, бо з’iхалося чимало охочих, i в мiстi було б тiсно. Володимирцi та приiжджi з околиць снували вiд ятки до ятки, оглядаючи товари. Безлiч молоденьких дiвчат товклося у ятках, якi сяяли намистами з бiсеру, дрiбних перлiв та коралiв i де купами лежали дешевi синi, фiолетовi, зеленi, жовтi браслети зi скляних намистин. Дешевi, але всiма улюбленi, бо навiть найбiднiшi дiвчата могли дозволити собi цi витвори володимирських майстрiв. Поважне жiноцтво чинно прицiнювалося до сувоiв заморських шовкiв i сукон, моткiв iз золотою тасьмою та стрiчками, тонкого льняного полотна та бiльш цупкого конопляного мiсцевого виробництва. Дiтвора, отримавши вiд батькiв дрiбну монетку, жадiбно роздивлялася ятки з солодощами. Дитячi очi сяяли, оглядаючи цi багатства, i чимало дiтлахiв не могло визначитися: пирiжок, пряник чи крендель? Десь iржали конi, яких привели на продаж. Їм вторили вiвцi, перекрикуючи корiв. У рядах зi зброею теж було людно. Але покупцями тут були переважно бояри чи королiвськi дружинники. Втiм бiльшiсть люду оминала торговi ряди, кваплячись до високих помостiв, спецiально зведених для знатi, щоб зручнiше було спостерiгати турнiр. Такi боi були популярними здавна. Але з заходу дмухали новi вiяння, i нинi турнiри стали бiльш шляхетними, витонченими та показовими. У них брало участь здебiльшого боярство, проте бувало, що й простi люди сходилися лава на лаву. Юрiй, iдучи у санях, iз задоволенням оглядав це свято життя та веселощiв. І з iще бiльшим задоволенням слухав побажання всiляких благ, якi йому услiд кричали мiстяни. А доiхавши до торжища, наказав зупинитися, бажаючи пiшки пройтися торговими рядами. Офка iхала з Юрiем, i ii персиковi щiчки раз у раз рожевiли вiд щастя. Особливо коли вона зустрiчалася з веселим поглядом чоловiкових синiх очей. «Якби вiн завжди був такий нiжний i пристрасний, як сьогоднi вночi, – думала вона. – Якби ж то нiколи не дивився на жодну iншу жiнку! Може, тому Господь карае нас безплiддям, бо ми постiйно сваримося, а вiн грiшить iз чужими жiнками? Ох, якби ж то я народила йому сина!» Офка вже й сама не могла визначитися: кохае вона чоловiка чи ненавидить. У тi години, якi вiн проводив з нею у лiжку, вона почувалася найщасливiшою серед смертних. Але коли Юрiй iшов вiд неi, дражнив чи пiдштрикував побожнiстю, нехтував ii товариством, Офка люто ненавидiла його. От сьогоднi вiн провiв iз нею весь ранок, але вже надвечiр знову знехтуе, затiявши якусь розвагу з боярами й залишивши ii нудьгувати. Юрiй допомiг дружинi вибратися з саней та повiв ii торговими рядами, ледь не лопаючись вiд самовдоволення, бо всi йому кланялися, а жiнки проводжали захопленими поглядами. Хай там як, але володимирцi любили свого молодого та вродливого короля, вибачаючи йому грiховнi витiвки та гонор. Неквапно Юрiй з Офкою дiйшли до ристалища, де всiлися у крiсла на спецiально збудованому помостi. Навколо розташувався iхнiй почет, який мусив стояти. Ледь королiвське подружжя всiлося, як засурмили сурми i всi, хто не встиг наловити гав у торгових рядах, кинулися до ристалища, щоб не пропустити початок, коли учасники урочисто проiжджають перед королем з королевою. Юрiй любив турнiри бiльше за полювання. Останне, усупереч поширенiй серед монархiв традицii, було для нього радше неприемним обов’язком, нiж задоволенням. Зате отакi побоiща… О, тут душа Юрiя спiвала! Юним вiн охоче брав у них участь, але згодом мусив вiдмовитися через ризик покалiчитися або загинути. Тому коли пiсля герольда та суддiв, якi урочисто пройшли першими, потягнулася вервечка вершникiв – учасникiв турнiру, король подався вперед, щоб краще iх роздивитися. За звичаем, у перший день билися зовсiм юнi хлопцi. Юрiй уважно оглядав кожного з них, придивлявся до гербiв, намальованих на щитах, вiдчуваючи ту заздрiсть, яку вiдчувае дитина, бачачи цiкаву iграшку у приятеля. Бiльшiсть цих гербiв були йому знайомi. Але серед останнiх вершникiв iхав молодий хлопець, на чийому щитi був незнайомий герб: три срiбних вруби на червоному полi щита, над ними – золотий шолом зi срiбним наметом та двома срiбними колами з червоними серединами, з яких виникав срiбний пес з червоним язиком у нашоломнику[21 - Герб «Корчак» описано в тому виглядi, у якому вiн потрапив до фламандського гербовника Гелре кiнця XIV ст. Герб вiдомий з 1142 року, його використовували польськi шляхтичi Горайськi, що ведуть свiй рiд вiд боярина Руського королiвства Івана Русина (вiн i його родина е прототипом Яцьковича та його сiм’i).]. – А чий це син? – мимоволi вигукнув Юрiй. Вершник його зацiкавив тим, що попри зовсiм юне миловиде личко впевнено i гордовито сидiв у сiдлi та мав такий вигляд, наче з пелюшок брав участь у турнiрах. – Та Остап, середнiй син боярина Івана з Княгиничiв, твого нового суддi, – пролунало над вухом. Пiднявши голову, Юрiй побачив Дедька, який височiв над ним, мов могутнiй столiтнiй дуб. Сам Дмитро похмуро оглядав молодих бояр, i в його очах чомусь свiтилася лють. Мабуть, тому, що вiн не мав синiв, а всi небожi загинули, i ця обставина неабияк гнiтила старого. – А! – протягнув Юрiй, стежачи за Осташком. Хлопець проiхав у кiнець ристалища, де до нього пiдбiгла дiвоча фiгурка у червонiй шубцi. Юрiевi погано було видно обличчя дiвчини, зате вiн чудово бачив, як вона щось палко говорила Остаповi, а той наче ii заспокоював, а потiм нахилився, поцiлував у лоба та квапливо поiхав геть. Загадкова дiвчина понуро пiшла до помосту. І коли вона пiдiйшла ближче, Юрiй упiзнав Ксеню. «О, знову вона! Це ж треба, якi в неi нiжнi стосунки з братом!» – подумав вiн. Учасникiв подiлили на два загони, i коли герольд оголосив правила бою, вони роз’iхалися в рiзнi кiнцi ристалища – iм належало вибити свого суперника списом iз сiдла. Але задля зменшення випадкiв калiцтва, а iнодi й смертi, на списи одягали спецiальнi наконечники у виглядi «коронки». Також суворо заборонялося бити списом в обличчя або цiлити в суперника уламком списа. Засурмили сурми, i юнi бояри зрушили коней, набираючи розгiн. Усе ристалище завмерло у передчуттi, i в цiй тишi добре було чутно, як гупотять копита по мерзлiй, засипанiй пiском землi, щоб конi не послизнулися. Аж раптом тишу розiрвав гуркiт обладункiв та трiск зламаних списiв – хтось вилетiв iз сiдла, а хтось, всидiвши, лише зламав спис. Тих, хто впав, забрала челядь, i хлопцi знову вишикувалися у два ряди по рiзнi кiнцi ристалища. За правилами, збиватися вони могли дванадцять разiв, пiсля чого починалася найцiкавiша частина – усi, хто всидiв у сiдлi, збивалися вже парами. З певним вдоволенням Юрiй вiдмiтив, що Осташко всидiв у сiдлi, лише зламавши чотири списи. Учасники кинули жереб, розбившись на пари, i слуги почали встановлювати бар’ер, уздовж якого мали б рухатися два суперники. Пiд час цiеi невеличкоi перерви глядачi вешталися ристалищем, а дехто з заповзятливих торгiвцiв прибiг з барильцями меду – день був морозним, i охочих зiгрiтися було вдосталь. Знову засурмили сурми, i глядачi швидко очистили ристалище, займаючи мiсця, щоб, Боже збав, нiчого не прогледiти. Суперники виiжджали парами, збивалися, знову виiжджали супроти нового суперника, доки не залишилося двое найстiйкiших лицарiв. – Подобаеться менi цей хлопець! – захоплено мовив Юрiй до Офки. – Який? – не зрозумiла жiнка, бо неуважно стежила за перебiгом турнiру. – Осташко, син Яцьковича. Дивись, який молодець! Жодного разу не вилетiв з сiдла! Але подивимося, як вiн устоiть супроти Данила з Бужковичiв – то сильний суперник. Але готовий побитися об заклад на сотню денарiiв, що Осташко втре йому часнику! – захоплено говорив Юрiй, коли вiдчув на собi погляд. Повернувши голову, король побачив Яцьковича, який сяяв вiд задоволення, що хвалять його сина. Поруч iз ним стояла насуплена Ірина, з тривогою стежачи за сином i не звертаючи уваги на слова короля. Іван потайки дозволив Осташковi взяти участь у турнiрi, хоча знав, що дружина розгнiваеться. А от Ходко iз заздрiстю спостерiгав за старшим братом, мрiючи теж отримати колись вiд тата такi блискучi обладунки та взяти участь у турнiрi. Поруч iз ним переминалася з ноги на ногу Ксенiя, переживаючи за брата. Іван щиро радiв успiху свого хлопчика, i водночас його серце завмирало вiд тривоги – чи впораеться Остап? Чи не покалiчиться в останньому бою? Знову засурмили сурми, i в усiх Яцьковичiв похололи серця. Осташко та Данило зрушили коней, а глядачi завмерли в очiкуваннi. Момент дiйсно був величний – два грацiйних вершники, чиi обладунки сяяли в промiннi зимового сонця, мчали назустрiч один одному на прекрасних конях, вкритих шитими золотом попонах, виставивши вперед списи. Мить – i Данило поцiлив Осташковi в груди, однак не зламав об нього спис. Туге древко спрацювало як важiль, через що Данило, до того ж зачеплений Остаповим списом, вилетiв iз сiдла та залишився лежати горiлиць, вочевидь знепритомнiвши вiд сильного удару об землю. Осташко всидiв. Але так нервувався, що не усвiдомив своеi перемоги i проскакав аж до кiнця майданчика, де нарештi зупинився, отетерiло озираючись. Ристалище вибухнуло оглушливим ревом – простолюдини пiдбiгли до Осташка, оточили його, голосно висловлюючи свое захоплення. – Дякую тобi, Боже, що вiн не покалiчився! – видихнула Ірина, спостерiгаючи, як оточений радiсною юрбою син пiд’iжджае до королiвського помосту. – Усе ж таки треба було закластися на сто денарiiв, – весело сказав Юрiй Офцi. – Ходiмо нагороджувати нашого переможця. Присягаюся, iз цього хлопчини вийде найкращий в усiй Русi лицар! Офка з Юрiем спустилися з помосту та чинно наблизилися до Осташка, який уже спiшився та схилився у шанобливому поклонi перед подружжям. Юрiй у найпишномовнiших висловах привiтав хлопця з перемогою та вручив йому дорогу нагороду – двох мисливських соколiв. А Офка, стримано привiтавши, винагородила хлопця тим, що прив’язала до його передплiччя свою стрiчку. За звичаем, окрiм цих подарункiв, Осташковi дiставався кiнь та обладунки Данила. Щоправда, останнiй мав право iх викупити. – Моя милостива найяснiша королево, ця стрiчка – найцiннiша винагорода, яку я коли-небудь отримував чи отримаю у своему життi! – вигукнув розчулений Осташко, червонiючи вiд задоволення, бо на помостi побачив схвильоване обличчя матерi. Однак ii очi сяяли не гнiвом, а радiстю та гордiстю. Король iз королевою пiшли. А Осташко попрямував до намету перевдягатися. Тiльки зараз вiн вiдчув, як сильно втомився i як тремтять ноги та руки. А тi мiсця, куди суперники влучили списами, починають болiти. Коли слуга допомагав Осташковi знiмати обладунки, до намету вбiгла Ксенiя. – Дякувати Боговi, ти цiлий, Осташку! – викрикнула дiвчина. – Ми з мамою душею перетлiли вiд тривоги за тебе. А татовi сьогоднi дiстанеться на горiхи! Але я однаково радiю за тебе! Ти такий молодець! Такий, такий… Ах, братику! Я пишаюся тобою! – i Ксеня обняла брата, так мiцно притискаючи до себе, що вiн зойкнув. – Що таке? – одразу стривожилася дiвчина. – Ти поранений? – Нi, це забоi, сестричко, – пояснив Осташко, знiмаючи сорочку та оглядаючи груди, на яких потроху наливалися нездоровим багрянцем тi мiсця, у якi поцiлили списом. – Ох, i в бiк влучили! – Господи Боже! Який страшний забiй! Ти хоч мамi не показуй! От навiщо король затiяв цей турнiр? Яка жорстока забава! Хiба королю вiйни мало, що треба ще в мирний час калiчити своiх воiнiв? – обурювалася Ксенiя, з жалiстю роздивляючись торс брата. – Що? – здивувалася вона, бо брат спочатку виразно на неi дивився, а потiм безцеремонно тицьнув у бiк, змушуючи замовкнути. Озирнувшись, Ксеня нiс до носа зiткнулася з королем. Почервонiла, винувато дивлячись на володаря. Але Юрiй iй i слова не сказав. Натомiсть уважно оглянув Остапа та заговорив: – Синцi зiйдуть. Та й тобi, хлопче, не звикати до них, чи не так? Занадто ти вправний у бою для своiх юних лiт! Де ти навчився так добре битися? – Усього, що вмiю, мене навчив тато, – скромно вiдповiв Остап. – А чи брав ти колись участь у турнiрi? – Нi, це мiй перший бiй. Саме тому моя сестричка так стривожилася. Ми з дитинства дуже дружнi з нею, – виправдовував сестру Остап. – Отже, перший бiй, i вже така вправнiсть, – задумливо мовив Юрiй. – А чи не хотiв би ти служити моiм гри`днем[22 - Гридь – молодша князiвська дружина, до якоi входили сини бояр; особиста гвардiя князя.]? – Це для мене буде велика честь, ваша величносте, якщо я… – Осташко аж задихнувся вiд захоплення, вiддано дивлячись на короля i не знаючи, як ще можна подякувати за таку милiсть. – Тож так тому й бути! – задоволено усмiхнувся Юрiй. Цiеi митi до намету ввiрвалася Ірина. Недбало вклонилася королю та кинулася до сина. Стурбовано оглянувши його, накинула на плечi шубу, щоб вiн не застудив розпалене пiсля бою тiло. Жiнка раз у раз косувала на короля, не смiючи при ньому висловити свое обурення чи ремство. Тому Юрiй, мовивши до Ксенi: «Гадаю, нам варто пiти», – простягнув iй руку. Не вагаючись, дiвчина вклала долоньку в руку короля та вийшла з ним iз намету. – Хiба ввiчливо давати королю руку у рукавицi? – украдливо запитав Юрiй. – А що таке? – здивувалася Ксеня. – Холодно, i в мене руки змерзнуть! Юрiй, скинувши соболиною бровою, осмiхнувся. Ксеня зашарiлася та, знявши рукавицю, знову простягнула королю ручку. Юрiй узяв ii руку обома долонями, пестливо обмацав ii прохолоднi пальчики. – Скiльки тобi рокiв, Ксеню? – запитав вiн. – Шiстнадцять. – А чого ж ти така зухвала та гонорова? У такому вiцi дiвицi належить бути слухняною та покiрливою. – Хiба? – здивувалася дiвчина. – Але ж холодно… – i затнулася, бо Юрiй захихотiв. «Ох, яке ж воно ще дурне дитя!» – думав вiн, роздивляючись Ксеню. Їi щiчки та носик почервонiли вiд морозу, але загалом вона мала дуже милий вигляд у шапочцi з хутра куницi та шубцi, пiдбитiй червоним сукном. «Дитя, а вже таке звабливе», – вiдзначив Юрiй, ласо оглядаючи спокусливi губи дiвчини. – Я, мабуть, пiду, – несподiвано заявила Ксенiя. – Я не дозволяв тобi йти. – Але в мене ноги змерзли! – обурилася вона. Юрiй не витримав i зареготав. – Що тут смiшного? – образилася Ксеня, коли з шатра вийшла Ірина. Юрiй мусив стулити пельку i приязно заговорив з бояринею. Похвалив Осташка та повiдомив, що хоче взяти його у свiй почет. А в перспективi було б непогано, якби й Ксеня почала служити королевi. – Для моiх дiтей це буде велика честь, ваша величносте, а для нас з чоловiком велика радiсть, що нашi дiти служитимуть вам, – задоволено сказала Ірина. – Але от Ксенiя невдовзi вийде замiж за… – Знаю, Роман розповiдав менi. Не думаю, що вiн заперечуватиме, – урвав ii Юрiй. – Наша величнiсть бажае бачити всю твою родину у нас на службi. На це Ірина шанобливо вклонилася та квапливо подякувала, i король пiшов геть. А Ксеня замислилася: нарештi до неi дiйшло, що король придiлив iй забагато уваги. Та й дивився на неi так, наче з’iсти хотiв. «Краще б на мене так Роман дивився», – засмучено подумала дiвчина, бо увага короля зовсiм не потiшила. Роздiл IV Пастка Ти щасливiший, маркiзе, за мене. Немае рiвних твоiй нареченiй! Якщо, мiй васале, ти вiрний менi, залиш мене разом iз нею.     З французькоi народноi пiснi XVII ст. «Король наказав бити в барабани» Пiзнього суботнього вечора король Юрiй сидiв у тiй самiй горницi, де в понедiлок розмовляв iз Дедьком. З його думок не йшла Ксеня. За цей бурхливий та веселий тиждень вiн часто бачився з дiвчиною, базiкав з нею i навiть потанцював. І кожна така зустрiч залишала на серцi слiд, породжуючи грiховне бажання. Юрiй нiчого не мiг iз собою вдiяти – ще нiколи жодна жiнка не викликала в нього такого пристрасного жадання, як ця дурненька дiвчинка. І з кожним днем вiн дедалi бiльше мрiяв про неi. Юрiй не розумiв (або не бажав визнавати), що Ксеня стае для нього пасткою. Солодкою, одурманливою, згубною пасткою. Адже зазiхнути на неi означае здобути непримиренних ворогiв в особi вiрних Яцьковича та Даниловича. Але в Юрiя не залишилося жодного доводу розуму, лише п’янка чуттевiсть, розбавлена трунком брудноi хотi. Вiн пiдвiвся та, прочинивши дверi, наказав отроковi: «Поклич до мене Романа!» Хлопець побiг, а Юрiй вiд нетерпiння заходив кiмнатою. А потiм зупинився бiля вiкна, задумливо дивлячись у непроглядну темряву зимовоi ночi. Із задуми його вирвав голос: – Ваша величнiсть кликали мене? – Так, Романе, маю до тебе справу, – не озираючись, мовив Юрiй. – Тобi не подобаеться твоя наречена, чи не так? – запитав вiн i рiзко озирнувся. У свiтлi свiчок було добре видно, що питання застало хлопця зненацька й спантеличило. Тому Роман не додумався збрехати, а чесно зiзнався: – Так, ваша величносте, я кохаю iншу. – І батько тебе примусив узяти шлюб iз Ксенею? – ще бiльш украдливо запитав Юрiй, здогадавшись про пiдспiдок цiеi справи. – Так. Король пройшовся кiмнатою, щось обмiрковуючи, а потiм зупинився навпроти Романа та, чiпко дивлячись йому в очi, вкрадливо заговорив: – Хочеш, я дам тобi кiлька селищ i грошей, а ти вiзьмеш шлюб iз коханою дiвчиною? У Романа аж щелепа вiдвисла. Вiн отетерiло дивився на короля та клiпав довгими вiями. – Але чому? – нарештi видихнув хлопець. – Чому ваша величнiсть так клопочеться про мене, недостойного? – Тому що менi сподобалася твоя наречена, i я хочу, щоб завтра ввечерi ти привiв ii до мене, – незворушно пояснив Юрiй. Роман почервонiв. І в його очах промайнуло обурення, але одразу згасло. – Ваша величнiсть мусить розумiти, що Ксеня не холопка, а бояришня, i ii батько… – розгублено почав говорити хлопець. – Це вже мiй клопiт, – урвав його Юрiй. – Але як… я… Я ж не можу iй наказати, – мимрив хлопець. – Приведи Ксеню до мене завтра ввечерi, – повторив Юрiй. – Але як я ii приведу? – майже в розпачi вигукнув Роман. – Ваша величносте, якщо Яцькович дiзнаеться, то вб’е i мене, i вас – не подивиться, що ви король. Вона його едина донька, i вiн у нiй душi не чуе. Дорожить бiльше, нiж синами! Це через ii примху вiн погодився на наш шлюб… – Ти хочеш узяти шлюб з коханою жiнкою? Тодi подумай, як привести сюди Ксеню так, щоб нiхто не дiзнався. Я бажаю цю дiвчину, а все iнше мене не обходить. І тiльки насмiй не виконати мiй наказ – повiшу та випатраю ще живого! Пiшов геть iз очей моiх! – гаркнув Юрiй, утративши терпiння. Роман квапливо вибiг, а Юрiй знову втупився у вiкно. У непрогляднiй iмлi несподiвано проблиснули зiрки, i вiн згадав Ксенинi очi – такi ж сяйнi, як цi зорi, вони завжди дивилися на нього з такою безпосереднiстю. І згадалися ii чуттевi уста, що так невимушено складалися у звабливу усмiшку. Юрiй солоденько осмiхнувся у передчуттi плотськоi втiхи. Вискочивши зi свiтлицi, Роман притисся спиною до стiни, важко дихаючи. Наказ короля неабияк налякав його. Але вiддихавшись, хлопець зрозумiв, що опинився у лещатах: з одного боку невблаганний король; з другого – суворi батько та майбутнiй тесть. І от хто з них страшнiший? Крiм того, Романа гризнула уражена гординя – немае сумнiвiв, що Ксеня не вiдмовить королю. Ну не божевiльна ж вона! А ii безчестя – його безчестя, бо вона ж йому наречена. «Але, з iншого боку, це законний привiд вiдмовитися вiд неi, – вирiшив Роман. – Нiхто не дорiкне менi тим, що я покинув жiнку, яка втратила дiвочу честь. Вона не посмiе звинуватити мене чи короля, бо це буде для неi ганьба та публiчний осуд. Тож мовчатиме. А я нарештi вiдкараскаюся i вiд неi, i вiд свого батька. І спокiйно одружуся з Настею! Господи, як добре, що ти надiлив короля такою несамовитою хiттю – принаймнi не доведеться брати на душу грiх i вбивати ii!» І до ранку негiдник обмiрковував, як заманити Ксеню у дитинець так, щоб нiхто не дiзнався. Наступного дня володимирцi вирушили на недiльну службу. На жаль, слово Боже падало у поганий грунт, бо завтра починався суворий пiст, i усi парафiяни думали про те, як провести цей останнiй день веселощiв з найбiльшою користю. Юрiй теж явився на службу в собор Успiння Пресвятоi Богоматерi. Щоправда, зробив це не зi щироi побожностi, а з бажання пiдлестити мiстичам, бо якась падлюка дiйсно пустила чутку, що вiн повернувся до католицтва, в якому був охрещений у дитинствi. Тому Юрiй сумлiнно слухав церковнi спiви, ретельно приховуючи позiхи. Роман, звичайно, теж явився у королiвському почтi. Вiн недбало слухав проповiдь, раз у раз озираючись на Ксеню, яка стояла поруч з батьками й братами. «Головне – заманити ii в дитинець», – думав хлопець. Цього разу Ксеня не шукала очима нареченого. Дiвчину вразив собор: величнi арки, якi, вiдштовхуючись вiд напiвколон, тягнулися до небес, де панував Бог, рожева плiнфа його стiн та дивнi фрески, фарби яких не потьмянiли вiд часу. Майже двiстi рокiв тому його побудував Мстислав Ізяславич[23 - Або Мстислав II, правнук Володимира Мономаха, великий киiвський князь у 1167–1169 рр. Собор було збудовано пiд час його княжiння у Володимирi в 1156 р.], батько князя Романа Великого, предка короля Юрiя та родоначальника династii Романовичiв. Вiдтодi в цьому величному храмi спали вiчним сном князi та володимирськi епископи. Храм пережив монгольську навалу у 1240 роцi практично неушкодженим попри те, що був завалений трупами захисникiв Володимира. Але Ксеня, за своею улюбленою звичкою, не замислювалася про такi пiднесенi речi. Вона просила в Бога вибачення за своi грiшки та шлюбного щастя з коханим. Пiсля служби Роман пiдстерiг Ксеню на виходi з собору та лагiдно загомонiв. Батьки та брати не стали заважати та пiшли уперед, але бiдолашна Ксеня цього навiть не помiтила – вона самозабутньо слухала коханого. – Прогуляймося торжищем? – невимушено запропонував Роман. – Сьогоднi останнiй день Колодiя, хотiлося б погуляти з тобою. – Звичайно! – квапливо погодилася Ксеня. – Тiльки не розповiдай батькам – вони в тебе такi строгi, що не пустять, – обережно попросив Роман. – Але як я пiду без дозволу? – Вигадай щось! Збреши, що тебе подружки кличуть повештатися мiстом. Ну, Ксеню, моя ладо! Це ж так цiкаво: утекти вiд усiх та побути трохи разом, коли нiхто не знае i не стоiть над душею! – зваблював Роман. – Лише заради тебе! – видихнула дiвчина та кинулася наздоганяти батькiв. Ксеня вправно збрехала матерi, що вже встигла потоваришувати з iншими бояришнями i вони кличуть ii погуляти торжищем, тож вона просить дозволити. Ірина нахмурилася. Нiчого поганого не було в тому, що донька погуляе з новими приятельками. Проте материнське серце завмерло, чомусь передчуваючи лихо. Жiнка вже вiдкрила рота заборонити, але Іван лагiдно мовив: – Звичайно, донечко! Гуляй, поки не замiжня. Бо потiм за домашнiм клопотом i свiту бiлого не побачиш. Я накажу слугам чекати тебе бiля П’ятницьких ворiт на заходi сонця. Тебе таке влаштуе? – Так, таточку! Дякую! – щасливо вигукнула Ксеня та кинулася батьковi на шию. Розцiлувала в обидвi щоки, потiм обняла маму, пiдморгнула братам та побiгла назад. Роман повiв Ксеню на торжище – у дитинець король наказав привести ii надвечiр, тож треба було якось згаяти час. Ксеня щось радiсно щебетала, але Роман не слухав ii. Точнiше, його дратувала ii балаканина. І щоб заткнути iй рота, запропонував: – Хочеш пряника? – Так, я iх дуже люблю! – зрадiла Ксенiя. – І я зголоднiла! – Тодi, може, пирiжок з м’ясом чи сиром? – Нi, хочу пряника! – Я й забув, що ти iх любиш, – мимоволi усмiхнувся Роман, пiдводячи ii до ятки з солодощами. – Стiльки всього останнiм часом сталося, що забув. Але нiчого! Як одружимося, то часто балуватиму тебе пряниками. Вiдповiддю йому був лише сповнений щастя погляд. Роман дивився, як Ксеня з апетитом iсть пряник, як задоволено облизуе губки. Вона виглядала зовсiм дитиною, беззахисною та зворушливою, i в його серце постукала жалiсть. «Вона не винна, що покохала мене, – подумав Роман. – Серцю ж не можна наказати. Вона ж не знае, що не люба менi. Може, якби знала, то й не наполягала б на шлюбi». Цi думки були недоречнi, бо породили сумнiви, i Роман завагався. Стояти на одному мiсцi було холодно, тому пара пiшла рядами торжища, зупинившись бiля балагана скоморохiв. Тут розiгралося цiкаве видовище. Скоморохи висмiювали старого купця, якого дурить молода дружина. Начебто завiвся у купчихи «…прострiл в хребтi, пустився недуг до серденька та нижче пупа, але вище колiнцiв, помiж нiг…» Глядачi заходилися смiхом, спостерiгаючи, як «недуг» ворушиться пiд ковдрою, а хитра купчиха посилае дурного чоловiка шукати лiки. – Я не хочу таке дивитися! – несподiвано мовила Ксеня. – Чому? – здивувався Роман. – Це ж смiшно! – Немае нiчого смiшного в тому, що дружина зраджуе чоловiковi. – Але ж таке бувае! Вiд цього нiкуди не подiнешся! Бо негоже старому козлу брати молоду жiнку… – почав Роман. – Якщо взяли шлюб, то треба берегти вiрнiсть та поважати одне одного. Пiшли звiдси! – рiшуче мовила Ксеня та, ухопивши його за руку, потягла геть. Ця несподiвана чеснота Ксенi вразила Романа. Настiльки, що вiн не вирвав свою руку, а задумливо крокував поруч. Несподiвано хлопець вiдчув погляд. Скинувши очi, побачив Настю. Кохана дивилася на нього з невимовною журбою та болем. А потiм вiдвернулася та пiшла геть. І Романовi стало страшенно гiрко. Це з Настею вiн мав би гуляти! Їi годувати пряниками! Миттево душу охопила лють на Ксеню, спаливши всi вагання. «Я будь-що позбудуся ii!» – вирiшив Роман та мовив до дiвчини: – А хочеш вiдведу тебе у дитинець i з висоти його башт покажу Володимир? – Нi, не хочу! – зморщила носика Ксеня. – Менi це не цiкаво! Та й невдовзi по мене татковi слуги приiдуть. – Ну, Ксеню, кохана, не вiдмовляй менi! Тобi сподобаеться! – вигукнув Роман i, здолавши огиду, цмокнув ii у щiчку. Вiд задоволення Ксенiя зашарiлася та покiрливо пiшла за негiдником. Роман навмисне повiв ii окiльним шляхом, щоб менше людей бачило iх разом. Дитинець стояв на високому пагорбi та вiдокремлювався вiд пiдгороддя власними укрiпленнями – високими валами, на яких височiли засипанi землею зруби – городнi. Деякi з них мали примiщення, якi пiдслiпувато дивилися на свiт темними бiйницями – пiд час облоги в них перебували захисники. Зверху по городнях тягнулися забороли з дерев’яними дахами. Роман i Ксеня квапливо перебiгли мiст перед в’iзними воротами дитинця, якi вiнчала потужна, складена з великих соснових брил вежа. Але йти на двiр не стали, а шмигнули до заборол на городнях. З висоти стiн дитинця й справдi вiдкривався неперевершений краевид. Дитинець наче панував над пiдгороддям, яке пiвмiсяцем пiдходило до його укрiплень. І з висоти добре було помiтно, що кожна вулиця утворюе неправильне кiльце. На пiвднi розстилалася заплава рiчки Луги, а з пiвнiчного сходу текла рiчка Смоча, за якою починався прадавнiй лiс та безкiнечнi болота – природна цитадель столицi Руського королiвства. Але з iнших бокiв увесь Володимир оточували глибокi рови, високi вали з мiцними частоколами та моцними вежами над кожними воротами мiста – Киiвськими, Гридшиними та П’ятницькими. Ксеня захоплено оглядала мiсто та околицi, рожево-синi вiд сутiнкiв. І в останньому промiннi пiдслiпуватого лютневого сонця весь Володимир здавався рожево-золотим, а банi усiх його церков горiли багряним вогнем. Особливо яскраво виблискували банi Успенського собору, де Ксенiя молилася вранцi. Цей собор прилягав до дитинця з захiдного боку, тому добре освiтлювався сонцем. – Так гарно! – захоплено вигукнула дiвчина. – Я навiть не уявляла, що тут так гарно! Несподiвано Роман ухопив Ксеню ззаду та грубо заштовхав iй у рота кляп. А потiм повалив долiлиць, викрутив руки та швидко зв’язав iх за спиною. Ксеня спочатку нiчого не зрозумiла – занадто неймовiрною була поведiнка нареченого. Потiм отямилася, замугикала, почала дригати ногами, але Роман швидко зв’язав iх. Хлопець перевiв дух – його трусило та кидало то в жар, то в холод. Вiн поглянув на Ксеню, яка все ще лежала долiлиць. Нахмурився, немов його обурив власний вчинок. А потiм перекинув дiвчину через плече та квапливо понiс заборолами, боязко озираючись, щоб не зустрiти небажаних свiдкiв. Роман спустився з заборолiв поблизу княжого терема та хутко побiг до заднього входу. Навколо було порожньо – усi слуги зiбралися за вечерею. А вартовi якщо i бачили його, то не звернули уваги – не вперше королю таким чином постачали живу забавку. Бiля королiвськоi опочивальнi вже чекав Мацей. Це був старий слуга, який приiхав з Польщi разом з маленьким Юрiем i був йому вiдданий, мов сторожовий пес. Роман безмовно вiддав йому дiвчину. Мацей внiс ii в опочивальню та посадив на лiжко. Бiдолашна Ксеня замугикала, спробувала пiдвестися, але не втрималася на зв’язаних ногах i впала на лiжко. – Я б вийняв з твого рота кляп та розв’язав би тебе, але ти здiймеш галас! Тому посидь поки що так, – елейним голоском мовив Мацей та вийшов. Залишившись сама, Ксеня знову спробувала пiдвестися. Але нiчого не вийшло. Тодi вона всiлася на лiжку. «Навiщо мене сюди принесли? – думала вона, оглядаючи розкiшну та зi смаком вбрану кiмнату, навiть не здогадуючись, хто ii господар. – Чому Роман так вчинив? Господи, що зi мною буде?» Сидiти Ксенi довелося довгенько. У шубцi iй було жарко, кляп завдавав мук – надто великий, вiн висушив увесь рот, тис на пiднебiння та язик. Але ось за дверима пролунали чиiсь кроки та голоси. Дверi розчинилися, i Ксеня похолола – до кiмнати увiйшов король. – Господи Боже! Оце вже рiдкiсний йолоп! – досадливо вигукнув Юрiй, побачивши зв’язану дiвчину, та квапливо розв’язав iй руки та вийняв кляп. – Ваша величносте?! – хрипко вимовила Ксеня й одразу ж зойкнула вiд болю, бо пiдняла занiмiлi руки. – Якоi вiрноi служби можна чекати вiд селюкiв, якi геть не вмiють поводитися з дiвчатами?! – вигукнув Юрiй та розтер iй руки. А потiм почав розстiбати ii шубу. – Вашiй величностi це не личить! – мовила Ксеня. Вiдсторонилася вiд короля та сама зняла шубу. При цьому забула, що в неi зв’язанi ноги, i ледь не впала. Юрiй усмiхнувся, грацiйно опустився на колiно та швидко розв’язав мотузку. – В усiй Русi не знайдеться жiнки, перед якою я ставав би на колiно, – м’яко зауважив вiн. – А як же королева? – хрипко запитала Ксенiя. – Їi величнiсть подiбне не цiкавить i не зворушуе, – вiдмахнувся Юрiй. А потiм налив у чашу вина та пiднiс Ксенi, пояснивши: – Ось, випий! У тебе, бiдолахи, в ротi пересохло. Ксеня з острахом узяла чашу та з ввiчливостi зробила кiлька ковткiв. Зиркнула на короля, який спостерiгав за нею з дивною замрiяною усмiшкою. Вино було солодке i водночас пекуче, тому дiвчина поставила майже повну чашу на стiл. – Не сподобалося? – запитав Юрiй та невимушеним жестом запропонував Ксенi присiсти на лiжко поруч iз ним. – Навiщо Роман мене сюди принiс? – запитала дiвчина, боязко присiвши. – Я попросив. Тiльки от не думав, що вiн так грубо виконае мое прохання, – зiтхнув Юрiй та взяв долонi Ксенii у своi, знову почав розтирати. При цьому пiдсiв до неi так близько, що торкнувся ii стегна своiм. Дiвчина покосувала на короля – погляд його був неприемний, жадiбний, хижий. Так ненажера дивиться на смачну страву, або ж п’яничка – на кубок з хмiльним. Ксенi стало моторошно, i вона вiдсунулася. А в Юрiя аж у головi паморочилося вiд ii близькостi. А ще мучила нетерплячка. Тож вправний ловелас не мiг визначитися, як краще пiдiйти до справи, щоб не гаяти часу на зваблення чи вмовляння жертви. – Ваша величнiсть дуже уважнi до мене, – пробелькотiла Ксенiя. – Але я не варта такоi уваги вашоi величностi. – Варта, мила Ксеню. Ще i як варта! – проворкував Юрiй, пiдсаджуючись ще ближче. – Твоя поява у Володимирi прикрасила життя так, наче серед лютоi зими розквiтнув кущ руж, цих дивних квiтiв, з яких архангел Гавриiл сплiв для Богородицi три вiнки. Менi, королю, не личить з тобою вiльно спiлкуватися. А хочеться, бо ти цiкава. Тому й наказав привести тебе сюди потайки, щоб познайомитися ближче. – Ваша величнiсть правильно вирiшили, що вам не личить зi мною спiлкуватися, – суворо вiдповiла Ксеня та пiдвелася, бо посуватися було нiкуди – вiн притис ii до краю лiжка. – Буде краще, якщо я пiду… Ой! – вискнула вона, бо Юрiй ухопив ii за руку та рiзко смикнув униз, а потiм пiдбив пiд колiно, змушуючи впасти у його обiйми. – Чому ти завжди квапишся втекти вiд мене? – суворо запитав вiн, зручнiше влаштовуючи Ксеню у себе на колiнах. – Я король, а ти моя пiддана, тож мусиш питатися мого дозволу, щоб пiти. Затям це! – Але я не хочу тут сидiти! – вiдрiзала дiвчина, силкуючись вирватися. – Чому ж нi? Хiба тобi не лестить моя увага? Ну, не бiйся мене! Я не зроблю тобi нiчого поганого, – запевнив Юрiй, прочитавши в очах Ксенii страх. І зухвало ковзнув долонею по стегнi дiвчини до ii грудей. Потягнувся до ii губ. – Як ти смiеш?! Пусти мене! – вигукнула Ксеня, забувши про ввiчливiсть. Вiд поведiнки короля ii охопив жах. Одразу згадалися паскуднi чутки про збезчещених жiнок та дiвчат. І бiдолаха нарештi второпала, навiщо ii сюди привели. – Смiю, дiвчинко, смiю! – осмiхнувся Юрiй. Його долоня помандрувала уздовж спини Ксенii та зупинилася на потилицi. – Інодi я проклинаю долю за те, що вона зробила мене королем. А iнодi благословляю, бо маю можливiсть наказати такiй норовливiй красунi, як ти. Адже твоя врода вразила мене, Ксеню. Нiколи в життi не бачив створiння, милiшого за тебе, – говорив Юрiй, притягуючи до себе голову дiвчини. – І такого знадливого! – Ваша величнiсть не смiе так поводитися! Королева… – говорила Ксеня, без успiху силкуючись вирватися. Але Юрiй ii перервав: – До бiса ту королеву! Манiрна, мов черниця, та холодна, мов крижинка! Набридла менi королева! От якби ти була моею королевою! – вкрадливо мовив вiн та виразно подивився на дiвчину. – Бути вашою королевою все одно, що в помийну калюжу лягти! – суворо вигукнула Ксенiя та, зловчившись, вирвалася з рук короля i побiгла до дверей. Юрiй наздогнав ii, скрутив та потягнув до лiжка. Уперше в життi Ксеня вiдчула тваринний жах, який пiдсилювала гидливiсть. Хоч король був привабливим чоловiком, сама думка про любощi з ним викликала вiдразу. І Ксенiя почала вiдчайдушно вiдбиватися. Та так, що до кровi прокусила королю руку. Юрiй аж сторопiв. Проте не вiд болю, а вiд подиву, бо нiколи жодна його пасiя не смiла не те що пiдняти руку, а навiть чинити опiр. Радше навпаки – перед ним нiхто не мiг устояти. Скориставшись його замiшанням, Ксенiя знову кинулася тiкати. Але король ухопив ii за довгу косу та потягнув до себе. – Ах ти ж мала сучко! – прошипiв розлючений Юрiй та вiдважив Ксенi два дзвiнкi ляпаси. У гнiвi вiн був швидкий на розправу, а потiм часто шкодував про свою гарячковiсть. Бiдолашна дiвчина скрикнула вiд болю, бо рука у Юрiя була важка. До того ж другий удар прийшовся по губах, i важким перснем король розбив iй губу до кровi. Взагалi Юрiй не любив насильства у такiй справi – у його свiдомостi пестощi були наче музика, яка мае бути переливною та милозвучною. Але нинi в нього наче бiс уселився, i йому схотiлося будь-що оволодiти непокiрливою дiвчиною, примусити ii визнати його владу. Юрiй кинув Ксеню на лiжко, навалився на неi всiм тiлом та заходився роздягати. Але наштовхнувся на неочiкувану перепону – шнурiвки заморськоi сукнi швидко не розв’яжеш. Юрiй аж загарчав вiд досади та вихопив кинджал, збираючись розрiзати сукню, коли позаду пролунав гнiвний окрик: – Юрiю! Король здригнувся, озирнувся та швидко скочив з лiжка – у проймi дверей стояла розгнiвана Офка. – Доки ти будеш мене принижувати? – крижаним тоном запитала королева, але ii сiро-зеленi очi свiтилися гнiвом. – Доки паскудитимеш себе перелюбами? Несподiвана поява королеви подарувала Ксенi шанс на порятунок. Вона схопилася, пiдбiгла до Офки та, впавши перед нею на колiна, жалiбно заговорила: – Моя панi королево, благаю вибачити менi! Не зi своеi волi я опинилася тут! І благаю допомогти менi! Офка гнiвно зиркнула на Ксеню. Але, побачивши повнi розпачу очi та розбиту губу, пом’якшала i сухо наказала: – Слiдуй за мною! – І, кинувши розлючений погляд на чоловiка, пiшла геть. Ксеня квапливо побiгла слiдом. Опинившись за дверима, озирнулася, мов пiдкорюючись чужiй волi: король, сидячи на лiжку, не зводив iз неi очей. І в його поглядi дивно перемiшалися гнiв i жалкування з домiшкою сорому. Наче Юрiевi було соромно i за свою хiть, i за побиття. Ображена Ксеня чимдуж побiгла за королевою коридором. Офка привела дiвчину у своi покоi. Ксеня боязко зупинилася на порозi, не смiючи увiйти. – Заходь! – наказала королева. – Ти донька боярина Яцьковича? Чи не так? – Так, ваша величносте. – А як ти опинилася у дитинцi? Невже не розумiла, що з королем зв’язуватися небезпечно? – вкрадливо запитала Офка, допитливо дивлячись на дiвчину. – Чи ти… – Нi, нi, ваша величносте! – злякано перервала Ксеня, зрозумiвши, на що натякае королева. – Я нiколи й помислити не могла про таке! Нехай мене Господь покарае, якби я зважилася так принизити вашу честь дружини та королеви! Мiй наречений Роман служить у почтi короля. Вiн пообiцяв показати менi дитинець. Мовляв, з башт увесь Володимир видно як на долонi. А коли привiв мене сюди, то зв’язав та принiс до опочивальнi короля. А що було потiм, ваша величнiсть самi усе знаете! Ох, Господи Боже, лише завдяки вам, моя королево, я уникла безчестя. Адже… – Ксеня не договорила, бо нарештi все зрозумiла: Роман сам вiддав ii королю-розпуснику, бо не кохае. Якби кохав, то нiколи б так не вчинив. І бiдолаха збагнула, що покохала фантом, який створила у своiй уявi. Одурила саму себе! Це усвiдомлення було таким болiсним i принизливим, що з очей Ксенi бризнули сльози, яких не було навiть перед загрозою безчестя та побоями. І образа швидко поступилася мiсцем шаленiй лютi – Ксенi схотiлося знайти свого кривдника та роздерти його вродливу пику до кровi. Офка мовчки вислухала дiвчину i нахмурилася. «Матiр Божа, яким же мерзотником треба бути, щоб вiддати свою наречену на поталу цiй наволочi, моему чоловiковi! Будь вiн проклятий за свою хтивiсть! Боже, вiддай йому по справах його! Ох, як же менi хочеться або поiхати звiдси, або позбутися цього мерзотника! – гнiвно думала ображена жiнка, а потiм осмикнула саму себе: – Боже мiй! Що я таке думаю! Отче, вибач менi цi грiховнi думки». Та мовила до Ксенi, яка гiрко плакала: – Не плач. Краще подякуй Господу, що дешево вiдбулася. Сауле, змий iй кров iз губи! – наказала вона служницi, яка тихенько сидiла в темному куточку. Сауле була нянькою Офки. Жiнка привезла ii з Литви, i вiдтодi стара служниця перетворилася на ii правицю попри свое просте походження, що дуже не подобалося родовитим бояриням. Сауле мовчки заходилася бiля Ксенi, обережно вiдмила кров з губи та пiдборiддя. – Ваша величносте, цей випадок не вдасться приховати – буде помiтно ранку. Та й губа напухне, – спохмурнiла Сауле. – Яцьковичу це не сподобаеться. Та й чутка пiде. Офка досадливо скривилася. – Можемо сказати, що бояришнi стало зле, вона впала та розбила губу, тому ви залишили ii у себе, – пiдказала завбачлива служниця. – Добре, – погодилася Офка. – Ваша величносте, краще вiдпустiть мене додому, – боязко заговорила Ксеня. – Ми мешкаемо за мiстом, i тато прислав по мене слуг, якi чекають бiля П’ятницькоi брами. Офка з Сауле стривожено перезирнулися. – Якщо вiддамо ii слугам заплакану та побиту, то Яцькович усе зрозумiе, i буде велике лихо, – стривожено сказала служниця. – А королю зараз нiяк не можна сваритися з цим боярином. – Але ж моi батьки хвилюватимуться! – вигукнула Ксенiя. – Треба хоча б повiдомити iм, що я залишаюся у вашоi величностi. Офка кинула на неi роздратований погляд. – Твоi батьки хвилюватимуться ще бiльше, коли дiзнаються, як iз тобою хотiли вчинити i хто! У твоiх iнтересах приховати цей випадок не тiльки вiд них, а й вiд людей – я не хочу, щоб це зашкодило моему чоловiковi. – Але ж ваша величносте! – здивовано вигукнула Ксеня. – Король вас зневажае, а ви… – Не тобi дорiкати менi, дiвчинко! – гнiвно урвала ii Офка. – Я – королева i мушу пiклуватися про добробут королiвства, а не про своi кривди! Якщо Бог послав менi такого чоловiка, то мушу з ним жити! Сауле похмуро дивилася на Ксенiю, а потiм несподiвано заговорила з Офкою литовською. Ксеня не знала цiеi мови й здивовано поглядала на жiнок: невже iм е що вiд неi приховувати? Служниця щось палко доводила Офцi, а та хмурилася, гнiвалася, немов вiдмовлялася вiд чогось, але врештi-решт здалася та рiшуче мовила: – Ми усiма силами приховаемо цей випадок насамперед вiд твого батька. Скажемо, що тобi стало зле, ти знепритомнiла, отямилася пiзно вночi, тому я залишила тебе в себе i не попередила твого батька, бо до пуття не знала, чия ти донька. Завтра вранцi тебе вiдвезуть додому. Сауле, влаштуй ii на нiч, – наказала вона та вийшла. Коли Офка вийшла, Ксеня запитала служницю: – Королева сильно гнiваеться на мене? Але ж я не винна! Я нiколи й на думцi не мала… – Моя бiдолашна господиня досхочу скуштувала принижень вiд свого чоловiка, i в неi вже немае сил гнiватися ще й на тебе, – перервала ii Сауле. – Не ти перша, не ти остання. Я постелю тобi тут, у свiтлицi. Тут тепло i безпечно – сюди нiхто не смiе входити без дозволу королеви. – Допоможи менi зняти сукню, – змирившись, попросила Ксенiя. Сауле допомогла дiвчинi роздягтися i вже закiнчувала мостити iй постiль, коли у дверi поскреблися. Ксеня злякалася, а Сауле, вийшовши зi свiтлицi, перекинулася з кимось кiлькома словами та внесла Ксенину шубку. Пiсля цього замкнула дверi та пiшла в опочивальню своеi хазяйки. Ксеня вляглася на лавцi бiля великоi груби. Лежати було м’яко та зручно. Однак сон не йшов до неi. Дiвчина перебирала в пам’ятi сьогоднiшнiй день i тихенько плакала. З очей наче полуда спала, i вона зрозумiла, чому Роман був такий холодний з нею. Це не скромнiсть, це ненависть. Але якщо вiн ii ненавидить, то чому погодився одружитися? І за що так безжально прирiк ii на безчестя? А потiм у пам’ятi постав король, i Ксеню охопив нестримний гнiв. Дiвчина обмацала розбиту губу i ще дужче залилася сльозами. «Яка я була дурна! Роман ледь зносив мене, а я млiла вiд нього, мов остання дурепа, – визнала Ксеня. – Господи, навiщо я його покохала?! Хоча нi – бiльше я його не кохаю! Матiр Божа, дякую тобi, що вберегла мене вiд безчестя! Інакше пропаща була б моя доля. Господи! Благослови королеву, яка врятувала мене!» – схлипуючи, думала вона. Ксеня навiть не здогадувалася, хто ii справжнiй рятiвник. Ним був Мацей. Проте вiн зробив це не з жалостi до неi. Старий вiдданий слуга дбав насамперед про користь свого господаря. І не мiг допустити, щоб Юрiй посварився з двома впливовими галицькими боярами пiсля того, як польський король намагався всадити на трон свого ставленика. Саме тому старий побiг до Сауле та усе iй розповiв. А та переказала своiй хазяйцi, i розгнiвана Офка одразу кинулася до чоловiковоi спальнi, чим i врятувала Ксеню. Сауле розбудила Ксенiю затемна та ще раз повторила, що треба сказати вдома. Офка так i не вийшла зi своеi опочивальнi. Дiвчинi дуже хотiлося подякувати королевi за доброту, але робити було нiчого, i вона слухняно пiшла за Сауле. Як на грiх, у коридорi дитинця iм зустрiвся Роман. Ксеня завмерла вiд несподiванки. А Роман – вiд переляку, бо не очiкував побачити свою наречену. Помiтивши ii розбиту губу, аж в обличчi змiнився. Красивi очi Ксенi полихнули гнiвом, i вона вже розкрила рота, щоб виказати мерзотнику все, що про нього думае, коли ii урвала Сауле: – Ану не смiй! Не зараз i не тут! Іди! А з тобою, негiднику, потiм поговоримо – ii величнiсть так просто це не залишить! Надувши губи, Ксенiя квапливо пiшла за служницею. У дворi на неi чекали двое отрокiв. Один iз них пiдсадив дiвчину на коня. Ксеня хотiла подякувати Сауле за турботу, але та вже пiшла. Дiвчина зiтхнула та поiхала за своiми провiдниками. Маленький загiн виiхав з пiвнiчних ворiт дитинця та квапливо поiхав мiстом, безлюдним у таку рань. Виiхавши за мiськi ворота, Ксенiя не помiтила, що погода псуеться – з пiвночi заходили важкi свинцевi хмари, якi несли в собi снiг. Дiвчина мiркувала про те, як зустрiнуть ii вдома пiсля такоi вiдлучки. Мабуть, тато з братами шукав ii усю нiч, а мама плакала вiд тривоги. «Треба було наполягти на своему та повернутися додому вчора! – досадливо думала Ксеня. – Що б не казала Сауле, але я розповiм батькам усю правду! Тато покарае Романа! Вiн кров’ю заплатить за мое приниження!» За цими думками дiвчина не помiтила, що отроки повернули до Старого лiсу, який укривав береги Смочi та тягнувся до рiчки Риловицi. Попри близькiсть столицi, це було глухе мiсце з недоброю славою. Дорога примхливо гадючилася лiсом. Гiлки вiкових дубiв i старих грабiв, мiцнi, вкритi товстим шаром снiгу, низько звисали над нею. А узбiччя заросли густими кущами, верхiвки яких стирчали iз заметiв. Інодi шлях перегороджувало повалене бурею дерево. Часто одному з отрокiв доводилося притримувати гiлки, щоб усi могли проiхати – настiльки дорога заросла. І так тихо було в зимовому лiсi, що вiд цiеi тишi дзвенiло у вухах та ставало моторошно. Ксеня вийшла з задуми, коли iй по плечу боляче хльоснула гiлка. Дiвчина оглядiлася та вигукнула: – Це не та дорога, якою я iздила в мiсто! – Ця дорога коротша, – сказав один з хлопцiв. – Не бреши! – вигукнула Ксеня. – Якщо коротша, то чому так заросла? Навiщо ви мене сюди повезли? Отроки перезирнулися. Ксенiя ковзала поглядом по iхнiх обличчях i помiтила, що вони ховають очi. – Що ви замислили? – викрикнула вона, вiдчуваючи, як душу охоплюе страх. – Ви хоч уявляете, що з вами зробить королева, якщо ви заподiете менi якесь зло? – Королева сама наказала нам привезти тебе сюди та вбити, – пояснив один iз хлопцiв. – Що? – вигукнула дiвчина, не повiривши своiм вухам. – Що чула! Королева не вибачить, що ти плуталася з королем, – жорстко мовив iнший. – Ви не насмiете! – закричала бiдолашна Ксеня, вiдчуваючи, як шалено застукотiло серце, вiддаючи аж у скронi. – Нi, ви не зробите цього! Хiба на вас хреста немае, що ви… Господи! Нi! Христом Богом благаю – не вбивайте мене! Я нiчого нiкому не скажу вдома! Присягаюся! – Королева з нас голови знiме, – похмуро мовив отрок, дiстав кинджал та рушив свого коня до Ксенi. – Постривай, Павле! Убити ii завжди встигнемо, – несподiвано сказав другий. – Вона така вродлива. Менi дуже кортить скуштувати те, що сьогоднi вночi куштував король! – Грицьку, ти при здоровому глуздi? – обурено вигукнув хлопець. – Хiба тобi мало, що доводиться виконувати таку чорну справу, так ти ще й хочеш позбиткуватися з цiеi нещасноi? – А яка iй рiзниця, коли вона однаково помре? Та й чого шкодувати, коли Роман, ii наречений, без жалю вiддав ii цьому розпуснику?! Я сам учора бачив, як вiн нiс ii до королiвськоi опочивальнi. Не бiйся, красуне, у такiй справi я не гiрший за короля, – цинiчно мовив Грицько та злiз iз коня. – Ну ж бо, злазь! Вiд розв’язного тону негiдника Ксеню охопила шалена лють. З усiеi сили вона пхнула нахабу ногою в обличчя, а другою вдарила коня пiд черево. Кiнь зiрвався з мiсця, мов стрiла, i понiсся лiсовою дорогою. Навздогiн Ксенi полетiла брудна лайка. Озирнувшись, вона побачила, що отроки ii переслiдують. Не тямлячи себе вiд страху, Ксеня мiцно вчепилася в поводи, направляючи коня вперед. Вона не знала, куди виведе ii ця дорога, але iнстинктивно вiдчувала, що треба скакати лише вперед, бо це едина надiя на порятунок. Позаду лунав кiнський тупiт, i Ксеня раз у раз озиралася подивитися, чи наздоганяють ii отроки. Так озирнувшись, вона не помiтила гiлки i вiд удару вилетiла з сiдла. Кiнь, вiдчувши, що позбувся сiдока, зупинився. Попри бiль вiд падiння, Ксеня схопилася, побiгла до коня. І тiеi ж митi тiло пронизав нестерпний бiль. Вiд цього пекельного болю Ксенiя закричала так голосно, що аж луна лiсом покотилася. В очах потемнiло, i дiвчина, пролетiвши вперед, впала долiлиць на заснiжену дорогу. Мерзотники пiд’iхали. Зупинилися, дивлячись на Ксеню, яка не ворушилася, але не зважувалися пiд’iхати ближче. Нарештi Грицько насмiлився. Це вiн пiдстрелив Ксеню з арбалета, тому пiд’iхав ближче i нахилився з коня, роздивляючись ii. – Задоволений? – вигукнув Павло. – Будь проклятий король! До вiку на менi буде грiх вбивства цiеi нещасноi! – Ой, не удавай iз себе праведника! – гримнув Грицько, якому теж було нiяково i за свою хiть, i за вбивство. – Ти знав, до кого iдеш служити, тож не скигли! – А вона точно мертва? – iз сумнiвом запитав похмурий Павло, роздивляючись кiнець болта, який стирчав зi спини дiвчини. – Якщо вона жива, нас чекають великi неприемностi. – Мертва! – вигукнув Гриць. – Мене недаремно вважають найкращим стрiльцем! – Краще перевiр! – Сам перевiряй! – роздратовано крикнув Грицько. – Навiть якщо поранена, то коли отямиться, не зможе вибратися з лiсу. – Поiхали звiдси! – мовив Павло. І хлопцi, прихопивши коня, квапливо поiхали геть. Невдовзi пiшов снiг. Густий i лапатий. Вiн поступово вкрив тiло Ксенi бiлим пухким саваном. Пiв години – i над тiлом дiвчини утворився невеличкий замет. Коли ввечерi Ксеня не повернулася, стривожений Яцькович сам поiхав до Володимира. Але брами були зачиненi, i попри його високий сан варта не впустила боярина у мiсто – заходи безпеки були суворi та однаковi для всiх. Тодi Іван поiхав додому, заспокоюючи себе тим, що донька або сплутала браму, або спiзнилася i тому залишилася ночувати або у Даниловича, або у якоiсь iз нових подружок. Ірину ж цi припущення не задовольнили – материнське серце вiдчуло бiду. Жiнка не спала усю нiч, а ледь замрiв свiтанок – вiдправила чоловiка у мiсто до Даниловича. І поки Яцькович в’iжджав в одну браму, отроки вивозили його доньку з мiста через iншу. Коли про зникнення Ксенi дiзнався Данилович, у його душу прокралася страшна пiдозра. Але старий боярин боявся подiлитися нею з другом. Разом двое чоловiкiв обшукали все мiсто, опитали всiх, кого тiльки можна, та з жахом дiзналися, що не було у Ксенi приятельок. Стривожений Іван поквапився додому, сподiваючись, що донька вже повернулася. Але застав там лише наляканих слуг, якi слiзно божилися, що бояришня не прийшла, а вони шукали ii до пiвночi по всьому мiсту, але так i не знайшли. – Я вiдчувала, що буде лихо! Господи, чому я iй не заборонила? – закричала Ірина. А потiм накинулася на чоловiка: – Це ти винен! Навiщо ти дозволив iй? Ти завжди потурав ii примхам! Бачиш, що ти накоiв? Що хочеш роби, але знайди мою донечку! Хоч з колiна вилупи! Господи, благаю тебе, поверни мою дiвчинку! Захисти ii! Бiдолашна мати аж зайшлася вiд крику. Іван пiдскочив до дружини, почав утiшати. Але жiнка люто вiдштовхнула його та забилася в iстерицi, i челядницi вклали свою хазяйку у лiжко. Васько з жалем спостерiгав розпач та сльози нещасних батькiв, але мовчав. Іван метався кiмнатою, ковзаючи поглядом по притихлих синах. Поглянув на Даниловича. – Вийдiть! – наказав вiн синам. Коли хлопцi вийшли, Яцькович мовив: – Василю, Ксеня не могла пiти кудись сама – вона б чекала слуг. І навiть якби вона заблукала, то слуги б ii знайшли того ж вечора. Може, Роман ii бачив та щось знае? – Роман учора провiв весь день у дитинцi, – обережно вiдповiв Васько. – А в дитинцi ми не шукали, – багатозначно мовив Іван. Данилович зблiд. – Ти гадаеш, що король… – почав вiн та осiкся. – А хто б зважився заподiяти зло бояришнi? Тим паче, моiй дочцi та твоiй майбутнiй невiстцi. Нiхто при здоровому глуздi на таке б не зважився, бо знае, яка жорстока буде вiдплата. Лише одна людина могла пiти на таке, – спокiйно мовив Іван. Це лише зовнi вiн був спокiйний – у душi нещасного батька палала страшенна лють, i якби перед ним постав король, то вiн би придушив його голими руками. – Іване, дай менi час щось з’ясувати, – попросив Васько. – Я дуже сподiваюся, що король не настiльки божевiльний, щоб… Нi, не може бути, щоб за наше жито нас ще й бито! Бери моiх челядникiв та обшукайте околицi. Дасть Бог, Ксеня жива та здорова. Може, з нею сталося щось таке, чого ми й уявити не можемо. Похмурий Іван лише кивнув. Не варто й казати, що вiн не знайшов анi слiду доньки. А Данилович провiв власнi розшуки. І де погрозою, де грошима здобув вiдомостi, що того злощасного вечора Роман привiв Ксеню на королiвський двiр. А наступного дня ii затемна кудись вiдвезли отроки. Старий усе зрозумiв. І його охопила нестримна лють i на сина, i на короля. Та розповiсти про це Івановi Васько не мiг – пiдлий вчинок сина перетворив би вiрного друга на лютого ворога. А це йому було вкрай невигiдно. «Господи, ну чому саме Ксеня? До чого я дожився? Як мiг виховати такого сина? Бiдолашне дiвча! Нi за що нi про що вбита i навiть могили не матиме!» – думав старий боярин, щиро шкодуючи Ксеню. Роздiл V У хащi Старого лiсу Той, хто ворога не доб’е, – подвiйний переможець.     Гай Петронiй Арбiтр Зимовий лiс набувае особливоi чарiвливостi, коли тихо падае снiг. Тодi вiн постае таемничим i замрiяним, немов солодко заснулим пiд пухкою, синьо-бiлою снiговою ковдрою. І боязко ходити ним, бо ненароком перервеш його дивнi марення. Втiм, якийсь собi хлопець не зважав на магiчну красу Старого лiсу, а крався ним, тримаючи напоготовi арбалет. Поруч iз ним бiг собака, за якого будь-який мисливець дорого б заплатив. Яскравий рудувато-золотавий окрас шерстi, носа та кiгтiв, мускулиста, але разом з тим витончена, навiть елегантна статура одразу б пiдказали, що це вижл[24 - Угорська короткошерста вижла, або угорська лягава (вiд угор. «vyzsla» – шукати, принести) – порода мисливських собак, яка з’явилася на територii Карпат у X ст. разом з мадярськими племенами. Згадуеться в джерелах як «вижл заячий».] – собака однiеi з найкращих мисливських порiд. Мов золоте сонечко, пес бiг лiсом, здiймаючи лапами пухнастi хмари снiгу та залишаючи глибокi борозни, ретельно принюхуючись до морозного повiтря. – Шукай, Хорсе, шукай! – неголосно наказував хлопець. – Інакше нам з тобою не бачити смаженицi. А тобi ще й тельбухiв, мiй ти ласий ненажеро! Господи, коли б не полювання, то з нудьги вив би не гiрше за тебе! Хлопець вийшов на закинуту дорогу, вкриту незайманим шаром снiгу. Зiтхнув, розумiючи, що марно проблукав весь день – не знайти йому дичини, треба повертатися додому. Тим паче вiн змерз, а снiгопад посилюеться, переходячи у завiрюху. Вiн уже зiбрався повертатися, коли Хорс схвилювався, заскиглив та побiг дорогою. – Стiй! Дурко! – досадливо прошипiв хлопець та рушив слiдом за собакою. Вiн добре знав, що улюбленець даремно нiкуди не кинеться. Дiйсно, добiгши до невеличкого замету на дорозi, Хорс почав ритися. При цьому тривожно скавулiв, жалiбно дивлячись на господаря. Хлопець, усе ще тримаючи напоготовi арбалет, нахмурився – не схоже було, щоб ведмiдь влаштував собi тут барлiг. Та й розумний Хорс не напав би на такого супротивника. Але собака вперто розгрiбав замет. – Господи Боже! – злякано вигукнув хлопець, бо з-пiд снiгу несподiвано вигулькнула людська рука в кокетливiй рукавичцi, прикрашенiй шиттям. Опанувавши себе, вiн почав квапливо допомагати своему чотирилапому приятелю. Розгрiб снiг, вивiльнивши тулуб, з якого стирчав кiнець болта. Хлопець нахмурився, дивлячись на свою страшну знахiдку. А от Хорс почав ще дужче розривати снiг, увесь час оглядаючись на господаря – мовляв, допоможи вiдкопати цю бiдолаху! Зiтхнувши, хлопець вивiльнив тiло та обережно перевернув його горiлиць. – Та ти дiвчина! – здивовано вигукнув вiн, побачивши посинiле вiд холоду обличчя Ксенii та запорошену снiгом косу, бо шапка злетiла при падiннi. – Хто ж тебе так? Хлопець зняв рукавицю й обережно обмацав ii шию. З полегшенням зiтхнув, вiдчувши, як пiд пальцями трiпотить тоненька, мов ниточка, жилка. Тодi взяв Ксеню на руки та квапливо пiшов у лiс ледь помiтною стежиною, вочевидь вiдомою лише йому. Стежка привела хлопця до напiвземлянки, яка затишно притулилася мiж двома високими дубами. Улiтку вона виглядала мальовничо завдяки розлогому гiллю дубiв, якi накривали ii наче шатром, та земляним стiнам, порослим травою. А зараз землянка нагадувала величезний замет. Хлопець, високий i ставний, ледь не вдвiчi зiгнувся, входячи у маленькi дверi крихiтних сiней. Кiмната землянки була невеличкою, i бiльшу ii частину займала велика, грубо складена пiч, у якiй жеврiв вогонь. З одного боку до печi тулився помiст для спання, з iншого – маленький, грубо сколочений столик. Оздоблення цього вбогого житла доповнювали лавка, поличка з глиняним посудом i дерев’яними бочiвками та скриня. Свiтло проникало у маленьке вiкно поруч iз вхiдними дверима, затягнуте бичачим мiхуром. Хлопець уклав Ксеню на помостi на лiвий бiк, бо ii поранили у праве плече. Зняв кожух та квапливо пiдкинув дров у пiч. А потiм стурбовано оглянув дiвчину. «Матiр Божа! Болт наскрiзь пройшов! Якому ж нелюду вистачило совiстi пiдняти руку на жiнку?!» – обурено думав вiн. Уважнiше придивився до обличчя Ксенii: кирпатий, але охайний носик; густi темнi бровки над мiцно заплющеними очима; довгi, мов стрiли, вiйки, що розходилися двома темними пiвколами; а соковитi уста, хоч i синi вiд холоду, з розбитою та припухлою нижньою губою, усе одно вабили до себе. «А ти вродлива!» – усмiхнувшись, подумав хлопець та, вправно зламавши торець болта, обережно зняв з Ксенi шубу. «Оце ще халепа!» – подосадував вiн, побачивши сукню. Однак моторно розв’язав шнурiвку й так само охайно зняв ii. Пiд сукнею виявилася вузька сорочка, теж зi шнурiвками, щоб дужче прилягала до тiла та не морщилася. Хлопець, роздратовано буркочучи на усiлякi безглуздi жiночi штучки, зняв сорочку. І тут бiдолаху аж у жар кинуло – груди у Ксенi були високi, бiлi та пишнi. І так i знаджували торкнутися iх! «Дiдько!» – вигукнув подумки хлопець, вiдчувши сором за нецнотливе бажання. Намагаючись не зиркати на груди, вiн уважно оглянув рану й нахмурився, обмiрковуючи: чи припiкати ii розпеченим залiзом пiсля того, як витягне стрiлу? «Нi! Занадто вона нiжна для такого лiкування. Це однаково що лiлiю кинути у вогонь», – вирiшив вiн та обережно витягнув стрiлу. З рани миттево зацебенiла кров, яку ранiше стримувало древко болта, та залила цi спокусливi груди. Хлопець квапливо промив рану та туго перев’язав, чим зупинив кровотечу. Трохи соромлячись, змив кров з Ксениних грудей. Але не втримався та окинув поглядом ii тiло – тоненька, мов стеблинка, талiя, охайний плаский животик плавно переходили в округлi стегна. «Добре хоч, штани[25 - Жiнки того часу не носили спiдньоi бiлизни, аналогiчноi сучаснiй. Проте е свiдчення, що взимку пiддiвали звичайнi штани для тепла.] надiла! Інакше в мене й глузд на розум завернув би! А чобiтки в тебе дорогi! Та й одяг недешевий! Ти боярського роду. Що ж, коли отямишся, тодi й дiзнаюся, хто ти та що з тобою сталося», – думав хлопець, знiмаючи з Ксенi чобiтки та дбайливо кутаючи ii ковдрою з хутра. Коли Ксеня прийшла до тями, то першою побачила дощату стелю, прикрашену павутинням. З одного боку була стiна, теж дощата i потемнiла вiд часу, а з iншого линуло життедайне тепло. Повернувши голову, Ксеня побачила пiч. А поруч iз пiччю помiтила дещо, що змусило ii похолоти, – чоловiчу спину. Чоловiк сидiв за столом. Мав широкi плечi та темне, доволi коротке волосся, яке густими пасмами вкривало потилицю. А бiля його нiг згорнувся рудий пес. Ксеня пригадала свою халепу – навряд чи отроки навмисно привезли ii сюди та вклали в постiль. Отже, ii врятував хтось iнший та принiс до себе додому. Дiвчина поворушилася й одразу ж застогнала вiд болю, який iшов з плеча. Собака миттево прокинувся, пiдхопився та пiдбiг до Ксенi, поклавши морду на край постелi. Приязно дивлячись на неi лагiдними темними очима, дружньо замахав хвостом, немов хотiв розповiсти, який вiн радий, що вона отямилася, i взагалi щасливий ii бачити. Чоловiк теж озирнувся, пiдвiвся та квапливо пiдiйшов до неi. – Нарештi ти отямилася! – мовив вiн. І Ксеня вловила в його приемному, певним чином навiть чарiвничому голосi полегшення, наче його дуже непокоiла ii непритомнiсть. Незнайомець виявився не красенем. На вигляд йому було вiд двадцяти до двадцяти п’яти рокiв. Високий, стрункий, проте пiд одягом вгадувалися мiцнi м’язи. Риси його обличчя були грубими, по-чоловiчому рiзкими, з печаткою шляхетськоi породи – одразу було зрозумiло, що перед тобою не простолюдин. Йому личили охайнi вуса, за якими вiн, схоже, ретельно доглядав. Але найгарнiшими були очi – великi, карi, лагiднi. Такi найчастiше бувають у дiтей, а не у горлорiзiв, бо вигляд хлопець мав войовничий – такому пальця до рота не клади. Проте цi очi прикрашали й вабили до нього. Пiсля пережитого кожна особа чоловiчоi статi здавалася Ксенi небезпечною, злою та хтивою. Однак вигляд хлопця i його погляд чомусь викликали довiру. А серце пiдказувало: «Вiн не скривдить тебе! Йому можна вiрити!» Ксеня уважно роздивлялася незнайомця, але не зважувалася з ним заговорити. – Мене звуть Дмитро! – представився хлопець, присiвши на край лiжка. – А тебе? – Ксенiя… – i тут дiвчина затнулася та злодiйкувато вiдвела очi: чи варто називати повне iм’я цьому Дмитровi?! – А далi? – запитав хлопець, одразу здогадавшись, що вона навмисне замовкла. – Просто Ксенiя! Ти ж теж не сказав нiчого, окрiм iменi. – Бо в мене окрiм iменi бiльше нiчого немае! – усмiхнувся Дмитро, але усмiшка вийшла невеселою. – А це Хорс, – сказав вiн, кивнувши на вижла. – Ти завдячуеш йому життям, бо це вiн знайшов тебе пiд снiгом. – Пiд снiгом? – здивувалася Ксеня. – Так. Я полював у лiсi, i тут Хорс вiдчув твiй запах та вiдкопав тебе, бо тебе снiжком присипало. Тобi дуже пощастило, що в нього неперевершений нюх. Та й узагалi пощастило, що я забрiв у цю частину, бо Старий лiс – найглухiше та найбезлюднiше мiсце в усiй Русi. Навiть тiй, що пiд Ордою! Його й чорти обходять десятою дорогою! То хто привiв тебе сюди та намагався застрелити з самострiла[26 - Тогочасна назва арбалета.]? – Із самострiла? – перепитала Ксеня, бо нiяк не могла збагнути почуте. – Ну, так! Я витягнув болт iз твого плеча. Вiн наскрiзь пройшов. Але це не так погано. Гiрше було б, якби вiн застряг у тiлi. Кровi ти небагато втратила, тож… – О Господи! – заволала Ксеня, перервавши Дмитра. Дiвчина зазирнула пiд ковдру й побачила, що роздягнута до пояса. – Та як ти насмiв роздягнути мене? Матiр Божа, який сором! Дмитро пирснув зо смiху, бо блiденьке личко Ксенii зробилося багряним. Навiть шийка почервонiла! – Я мусив роздягнути, щоб перев’язати, iнакше ти б стекла кров’ю, – пояснив вiн i грайливо додав: – Якщо тебе це втiшить, то груди в тебе неймовiрнi – нiколи не бачив такоi краси! – Ах, ти ж… – вiд гнiву Ксеня пiдскочила на лiжку. Ковдра зiслизнула, оголивши ii до пояса, а плече вiдгукнулося диким болем. Бiдолаха скрикнула та впала назад, на подушку з грубоi ряднини, набитоi сiном. – Не смикайся так! У тебе рана може вiдкритися! – суворо попередив Дмитро та оглянув пов’язку. – От дурепа! – досадливо вигукнув вiн, бо на пов’язцi з’явилася червона пляма. – І чим тебе перев’язувати, коли в мене мало чистого полотна? Доведеться прати пов’язки. – Як ти насмiв не лише дивитися на мене, а ще й торкнутися? Смерд! Ти хоч розумiеш, хто я, брудний селюче? – гнiвно кричала Ксенiя, страждаючи вiд пекучого сорому. Дмитро насмiшкувато скинув бровою, але потiм добродушно усмiхнувся, второпавши, що iй соромно, як i будь-якiй жiнцi, яку роздягли перед незнайомцем. – Ксеню, – м’яко сказав вiн. – Не сердься i не гарячкуй. Я розумiю, що тобi нiяково. Але не соромно оголити груди заради збереження свого життя. Тим паче нiчого нового я не побачив – в усiх жiнок груди подiбнi, тож… Його перервав голосний ляпас. – Скотина! – вискнула Ксеня. – Ой, мамочко! Як боляче! – простогнала вона, бо, забувшись, ударила хлопця правицею. Цей ляпас став останньою краплею в чашi Дмитрового терпiння – вiн мiцно вхопив Ксеню за пiдборiддя, змушуючи дивитися йому в очi, i суворо мовив: – Я не смерд, щоб ти пiднiмала на мене руку. Затям це! І не забувай, що це я врятував твое життя, а мiг покинути тебе замерзати на заснiженiй дорозi. Навеснi б твiй труп вiдтанув, i ним би поласували вовки. І зараз я дбатиму про тебе доти, доки твоя рана не загоiться. Тому поводься пристойно, бо доведеться повчити тебе ввiчливостi та вдячностi рiзками. Однак Ксеню ця догана не вгамувала. Навпаки, вона гнiвно втупилася у Дмитра, немов попереджаючи: «Тiльки насмiй заподiяти менi зло – пошкодуеш!» Їхнi погляди зустрiлися. І Дмитро мимоволi завмер, задивившись у ii очi. – Дивний колiр твоiх очей! Мов розплавлене срiбло! Нiколи не бачив такоi краси! – захоплено мовив вiн i лагiдно торкнувся пальцями Ксениноi вилицi, ковзнув по щоцi. – Личко мов лiлея! І таке саме нiжне на дотик, як i ii пелюстки! Гаразд, це усе, звичайно, добре, але дай менi замiнити пов’язку. Ану припини! – гримнув Дмитро, бо Ксеня почала його вiдштовхувати лiвою рукою. Дiвчина зiтхнула, проте пiдкорилася. Дмитро швидко розбинтував плече, стурбовано оглянув рану, проте не помiтив нiчого пiдозрiлого. Ксеня теж поглянула на свое плече i аж заскиглила вiд жаху – на бiлiй шкiрi зiяла витягнута уздовж дiра, посинiлi краi якоi розкинулися в обидва боки. – Болти самострiлiв якщо не вбивають одразу, то спричиняють страшнi калiцтва. Ось кiстка, – пояснив Дмитро, лагiдно провiвши пальцем по ключицi. – Стрiла пройшла мiж нею та ребрами. Тобi дуже пощастило, що не перебита кiстка. Та й усерединi, здаеться, нiчого не зачепило. А рана загоiться, – пообiцяв вiн, накладаючи чисту пов’язку. – Але треба буде поберегтися та не битися зi мною. Домовилися? Ксеня, ховаючи очi, ствердно кивнула – стало соромно, що так гонорово поставилася до свого рятiвника. – Вибач менi! Я бiльше так не буду, – пробелькотiла вона. – А де моя сорочка? – Твоя сорочка забруднилася кров’ю, тому я ii виправ. Можу позичити тобi свою, – запропонував Дмитро, дiстав зi скринi сорочку та допомiг дiвчинi ii вдягнути. Рукава виявилася задовгими, але практичний Дмитро пiдв’язав iх на зап’ястках. – Дякую! – промовила Ксеня i лагiдно усмiхнулася спасителю. Дмитро усмiхнувся у вiдповiдь. Зуби в нього були бiлi та рiвнi, мов низка перлiв, а усмiшка сонячним промiнчиком осяяла його обличчя, змусила засвiтитися очi. І Дмитро здався Ксенi гарнiшим, нiж на перший погляд. – А чому цей лiс усi оминають? – запитала вона, щоб зав’язати розмову. – Хiба ти не знаеш? – здивувався Дмитро. – Є стара легенда, що колись в цьому лiсi мешкав злий змiй Смок. Це через нього рiчку назвали Смочею. Вiн вимагав вiд володимирцiв у жертву скот, а коли не залишилося худоби, то зажадав юних дiвчат, яких затягував до себе в нору i з’iдав. Так вiн з’iв усiх дiвчат. Залишилася лише княжна. Князь, розумiючи, що нiчого не може вдiяти, погодився вiддати доньку змiевi. Тодi знайшовся вiдважний лицар, який пiшов битися зi Смоком. Вони билися довго, бо змiй був невразливий. Але лицар був кмiтливий та, зловчившись, ударив його мечем у пащу. Ранений Смок, вмираючи, бив лапами i хвостом так, що вирив цiлу рiчку, яку назвали Риловиця. А потiм доповз до Луги, влiз у неi та зник. Нiхто не бачив його трупа. Але мiсце, де жив Смок, люди досi оминають, бо нечисто тут i тьма усiлякого гаддя водиться. Тому й стоiть Старий лiс бiля самого Володимира, i його оминають усi чеснi християни, – закiнчив розповiдь Дмитро. – Але чому ти тут живеш, якщо це прокляте мiсце? – щиро здивувалася Ксеня. – Такий молодий i привабливий! На це Дмитро задоволено усмiхнувся, бо комплiмент припав до душi. – Я вiдлюдник, – пояснив вiн. – Колись тут жив iнший вiдлюдник. Зовсiм старий! Вiн помер, залишивши менi у спадок цю землянку з усiм ii гамузом. Тож я вступив у права спадкоемця та насолоджуюся лiсовою тишею та самотнiстю. – А хiба в тебе немае родичiв? – Я сирота, – зiтхнув Дмитро. – Ну а ти? Ти явно не селючка. І навiть не заможна мiстянка. Одяг у тебе такий, що личить лише бояринi. І, може, розкажеш менi, хто i навiщо намагався тебе вбити? – Я… – Ксенiя зам’ялася. Було соромно розповiдати про зраду нареченого та домагання короля, хоч вона й не винна в цьому. Але вiдповiдати щось треба було, тому Ксеня вирiшила розповiсти напiвправду: – Хоч ти й вiдлюдник, але мусив чути про хтивiсть нашого короля. Так от король Юрiй накинув на мене оком, а коли я вiдмовила йому, то… Господи Боже! Вiд домагань короля мене врятувала королева, а потiм наказала отрокам привести в цей лiс та вбити. Я намагалася втекти вiд них, але зачепилася за гiлку та впала з коня. Останне, що пам’ятаю, – страшний бiль. Отямилася вже у тебе в землянцi, – розповiдала Ксеня, червонiючи вiд сорому. І з задоволенням помiтила, як на обличчi Дмитра вiдбилося спiвчуття. – А хiба твоi родичi не вступилися за тебе? – запитав вiн. – Батьки не знали про мою бiду, бо мене обманом заманили у дитинець. Якби мiй тато дiзнався про це, то власноруч вбив би й короля, й королеву. – А хто твiй батько? – Боярин Іван Яцькович, пан з Княгиничiв, суддя королiвського двору. Господи, що з тобою? – здивовано вигукнула Ксеня, бо Дмитро несподiвано схопився та з жахом вiдскочив вiд неi, наче вона перетворилася на гадюку. – Ти донька старого Яцьковича! – вигукнув вiн. – Так. А що? – здивовано запитала Ксенiя, не розумiючи, чому вiн так злякався. – Та нi. Нiчого! – видихнув Дмитро та нервово заходив тiсною землянкою. – Але чому тебе налякало мое iм’я? – допитувалася Ксенiя. – Та тому, що нахабство та безбожнiсть короля Юрiя не мае меж – твiй батько один з найзнатнiших бояр королiвства, i посягнути на честь його доньки… – Дмитро зупинився та насторожено поглянув на Ксеню, щоб упевнитися, що вона вiрить його словам. Але на обличчi дiвчини не вiдбилося й слiду недовiри. – Загалом: нехай Господь вiддасть королю з королевою по справах iхнiх! – Менi б хотiлося попросити тебе про послугу. Чи не сходиш ти у дворище мого батька та не скажеш йому, де я? Дворище поруч iз Володимиром… Господи! Я до пуття не знаю дороги, бо ми недавно оселилися тут. Тому й мiсцини не знала! Якби зрозумiла, куди отроки мене везуть, то ще б у Володимирi втекла вiд них. Але мiй тато буде безмежно тобi вдячний! Вони з мамою мiсця собi не знаходять вiд тривоги за мене. Я в них едина донька, тому i вони, i брати душi в менi не чують, – розповiдала Ксеня. – Тато дуже щедро вiддячить тобi за мiй порятунок. – Не маю в цьому жодного сумнiву, що щедро вiддячить, – кисло усмiхнувся Дмитро. – Але зараз нiкуди пiти не можу, бо надворi негода. Уранцi снiг падав так тихенько, а зараз хурделиця. Я заблукаю у лiсi та загину. – Ну, у тебе ж е Хорс! – здивувалася Ксенiя. – Вiн тебе виведе. – Хорс у мене дурненький. Це вiн тебе учув, бо дуже любить дiвчаток. А так щоб вистежити когось, чи кудись вивести, чи полювати, то вiн не дуже, – брехав Дмитро, вiдчувши докiр сумлiння. Бо Хорс, який увесь цей час дрiмав поруч, несподiвано пiдняв голову, наче зрозумiв людську мову, та докiрливо поглянув на хазяiна: мовляв, i не соромно тобi оббрiхувати мене, коли я неодноразово заганяв для тебе дичину?! – Доведеться тобi погостювати в мене до завтра. Завтра негода вщухне, i я сходжу до твого батька. Добре? – Зробимо, як ти пропонуеш, – зiтхнула Ксенiя, сприкрена цими обставинами. – Менi дуже шкода батькiв, бо вони хвилюються за мене. А мама, мабуть, гiрко плаче. Вона в мене така турботлива та лагiдна! – Моя покiйна мама теж була турботливою та лагiдною! – несподiвано рiзко вигукнув Дмитро. – А давно вона померла? – запитала Ксеня, не звернувши уваги на рiзкiсть. – Давно! Хочеш iсти? У мене е юшка з сушених грибiв, – запропонував Дмитро, щоб змiнити тему. – Так. Я зголоднiла, – зiзналася Ксеня, бо востанне iла вчора в обiд. – Якщо зголоднiла, то швидко одужаеш, – упевнено мовив хлопець. – Важкохворi iдять погано. Ксеня пiдвелася та спробувала самостiйно взутися. Але кожен рух правою рукою спричиняв нестерпний бiль. Тодi Дмитро, незадоволено пiдiбгавши губи, допомiг iй узутися та дiйти до столу. Подав миску гарячоi юшки. – Нiколи не iла нiчого смачнiшого! – похвалила дiвчина, скуштувавши. На це Дмитро кисло усмiхнувся, але нiчого не сказав. Проте Ксеня помiтила, що решту дня вiн поводився вiдчужено й припиняв усi ii намагання зав’язати бесiду. «Дивно! Був такий приязний i доброзичливий, а коли дiзнався, що я боярського роду, то одразу охолов!» – досадливо думала Ксенiя. Їi дiйсно гризла досада, бо хлопець iй сподобався. Проте дiвчина, засмучена пережитими за такий короткий час нещастями, не одразу це усвiдомила. Натомiсть Ксеня замислилася: чому королева наказала ii вбити? Адже вона нi в чому не винна перед нею. І взагалi: як на свiтi iснують такi пiдлi та безбожнi люди, як королiвське подружжя, Роман та цi отроки? «Невже iм не страшно вiдповiдати перед Богом? Чи невже вони думають, що з ними нiколи не вчинять так, як вони вчинили зi мною? Але за що? Що я iм усiм зробила поганого? – гiрко думала Ксеня, стримуючи сльози. – Нiчого, я все розповiм татовi! Вiн iм усiм помститься! А Данилович, якщо мае страх Божий, то покарае Романа. Одне лише добре – я не пiду за нього! Господи, i як я могла закохатися у таку наволоч?!» Коли стемнiло, Ксеня заснула. А от Дмитровi не спалося. Вiн сидiв нахмурений, втупившись у полум’я в печi. «Кляте порiддя! Господи, за що ти так зi мною? Чому ти звiв мене з дочкою цього клятого роду? Чому змусив мене ii пiдiбрати та врятувати? Господи, та якби я знав, хто вона, то покинув би ii помирати на дорозi! – похмуро думав вiн. – Я не можу залишити ii живою! Або я, або вона!» Дмитро пiдвiвся та вийняв з пiхов кинджал. Дорогий, з майстерно викуваним клинком i гарно прикрашеним рукiв’ям. Дивна, розкiшна рiч для бiдного самiтника! Неквапно наблизився до помосту. Ксеня мiцно спала. Обличчя ii було безжурним, очi мiцно заплющенi, а груди рiвно здiймалися в такт диханню. Дмитро зцiпив зуби та занiс кинджал. Але зволiкав, примiряючись, щоб влучити у саме серце. «Нумо!» – пiдiгнав вiн сам себе. Його погляд ковзнув по личку Ксенi. По розбитiй губi. Згадалося, як з нею жорстоко вчинили люди, яким вона не заподiяла нiякого зла. І згадалися ii чудовi очi. А ще голi груди та тоненька талiя… Дмитро вiдвернувся. Декiлька митей у ньому боролися гнiв i жалiсть. Остання перемогла – Дмитро повiльно опустив руку. Квапливо вiдiйшов геть. – Дурень! – прошипiв вiн та з силою вдарив кинджалом по стiльницi, що та аж зрезонувала. Цiеi ночi Дмитро так i не заснув. Вiн раз у раз зиркав на Ксеню, лаяв себе, але вже не думав ii вбивати. «Мабуть, така твоя воля!» – вирiшив Дмитро, коли у вiконечко зазирнули променi свiтанку. Роздiл VI Острозький гонить слiд[27 - Гонiння слiду – досудове розслiдування, пошук злочинця.] Це бiльше нiж злочин. Це помилка.     Антуан Жак Клод Жозеф Буле де ла Мерт Коли чутка про зникнення Ксенi набула розголосу, Роман несамовито злякався. Лише тепер вiн уторопав, у яку халепу вскочив та яку кашу заварив. І страх як боявся за свое життя – король може його вбити як свiдка. Тому хлопець прикинувся хворим, щоб не ходити у дитинець. Але вiчно ховатися неможливо, та й батько дивився на нього якось недобре. І Роман, уторопавши, що родитель про щось здогадуеться, квапливо повернувся на службу. Втiм, i в дитинцi Роман не знайшов спокою – король люто зиркнув на нього, але жодним поглядом чи жестом не натякнув на ту подiю. Так само недобре на нього поглянула й королева, коли вони випадково зустрiлися в коридорi. Але найстрашнiшим було те, що несподiвано померли два отроки, якi вiдвозили Ксеню – один загинув у п’янiй бiйцi; iнший дивним чином упав iз заборол. Роман зрозумiв, що вiн наступний. Але його поки нiхто не чiпав. Життя королiвського двору протiкало так само, як i до зникнення Ксенi. Однак Роман пiдмiтив, що мiж королiвським подружжям наче кiшка пробiгла – Юрiй уникав дружини, а Офка часто вiдвiдувала церкву. Тому Роман трохи заспокоiвся. Хлопець не знав, що королiвське подружжя сильно посварилося. Нi, Юрiевi не було соромно перед Офкою. Але дiзнавшись про зникнення Ксенi, вiн усе зрозумiв i страшенно розлютився – уперше за всi роки шлюбу дружина розправилася з суперницею. З одного боку, Юрiй визнавав, що дружина не мала iншого виходу – iнакше вiн утратив би вiрних бояр та настренчив проти себе iнших. А з другого – у нього в головi не вкладалося: як його тиха та побожна дружина могла вчинити так жорстоко, нехай i з благими намiрами?! А от щодо самоi Ксенii, то душу Юрiя шарпали суперечливi почуття. Його гнiтила досада, що так бездумно пiддався пристрастi та ледь не нашкодив собi. Але водночас мучив нестерпний жаль за Ксенiею. Ця наiвна дiвчинка якимось дивом зачепила живi, чутливi струнки душi Юрiя, на яких нiколи не вдавалося зiграти анi Офцi, анi численним коханкам. Ксеня стала для нього ковтком свiжого повiтря в задусi буденностi. Юрiевi було невимовно шкода, що ii життя так безжально обiрвали, аби приховати його грiх. І мучив сором, що повiвся з нею так грубо через свою запальнiсть. Втiм, мимоволi Юрiй визнавав: це добре, що Ксеня мертва. Інакше вiн занапастив би ii та себе, бо, божеволiючи вiд пристрастi, оселив би ii в дитинцi, плюнувши на людськi та Божi закони. Але найбiльше роздратування у Юрiя викликав Роман, бо, охолонувши, вiн уторопав, що йому служить рiдкiсна погань. «Для цiеi скотини немае нiчого святого – продасть що завгодно заради своiх шкурних iнтересiв, – думав Юрiй. – Як прикро, що вiн син Даниловича! Якби не це, то я власноруч убив би його!» Минали днi березня. Юрiй потроху опановував себе, проте став помiчати недобрi погляди Даниловича, якi той не дуже вдало приховував. «Вiн усе знае! – зрозумiв Юрiй. – А може, ця пiдлота Роман йому повинилася? Та й дуже дивно померли тi отроки, яким Офка наказала вбити Ксеню. Так, Данилович усе знае та зачаiв злобу. За першоi нагоди вiн розрахуеться зi мною. А може, i Яцькович усе знае. Господи, оце вже халепа! Треба позбутися iх обох, як позбувся Дедька». Юрiй уважно спостерiгав за Яцьковичем, але нещасний батько був розчавлений скорботою за донькою, i неможливо було зрозумiти його iстиннi почуття. Усе ретельно обдумавши, Юрiй ухвалив рiшення та запросив до себе одну особу, яка хоч i не викликала у нього захвату, але ще не встигла заплямувати себе свавiллям чи норовливiстю – Данила Васильковича, князя на Острозi[28 - Данило Василькович Острозький (? – мiж 1366–1370) – перший iсторично вiдомий представник украiнського князiвського роду Острозьких. Походив вiд нащадкiв Романа, сина Данила Галицького. Попри належнiсть до династii Рюриковичiв рiд Острозьких не мав права на князювання – влада передавалася за старшинством у родинi.]. Попри молодiсть Данило уславився як хороший воiн, побожна людина та мудрий управитель свого краю. Та й був людиною честi. «Треба було давно наблизити його до себе, а не улещувати цих старих брехунiв-бояр», – думав Юрiй, роздивляючись Острозького, якого приймав вiч-на-вiч. – Нам вiдрадно бачити вашу княжу милiсть, що ви щасливо здолали весняне бездорiжжя та прибули до нас у доброму здоров’i, – з усiею приязню, на яку був здатен, мовив Юрiй, пам’ятаючи, що перед ним сидить нащадок Романа Великого. – Для мене честь прибути на запрошення вашоi найяснiшоi королiвськоi величностi, – з легким поклоном вiдповiв люб’язнiстю Данило. І Юрiй досадливо нахмурився, бо князь вклонився йому не догiдливо, а майже як рiвному. «Воно й не дивно! Його рiд спорiднений з моiм. Але чому ж вiн так насторожено дивиться на мене, наче очiкуе лиха?» – подумав Юрiй та грацiйним жестом запросив Данила присiсти на стiлець поруч зi своiм крiслом. – Дуже прикро, що ви усамiтнилися у своему Острозi та нехтуете нашою столицею. Ми вирiшили це виправити, – почав Юрiй. – Адже що молодший король, то молодшим мае бути його почет та радники. Молодi люди мiркують вигадливiше за старих. – Не варто ображати старих – iхня мудрiсть не раз ставала у пригодi молодi, – зухвало зауважив Данило. – Може, й так! Але iнодi владнiсть старих дуже заважае молодим. Саме тому наша королiвська величнiсть бажае запропонувати вашiй милостi уряд печатника. На це Данило ошелешено витрiщив очi. – Я прошу вибачення у вашоi величностi, але чи можливо подiбне, коли ви маете такого досвiдченого та вiдданого собi боярина, як Василь Данилович? – здивовано запитав князь. – Якщо ваша величнiсть вважае Даниловича негiдним цiеi посади, то насмiю порадити вам повернути на неi Дмитра Семеновича. Так, вiн владний та зухвалий, але дуже вiдданий вашiй величностi. Ох, вибачте менi, що я так вiдверто вам це говорю, але не можу брехати своему королю. – Ну от, – усмiхнувся Юрiй. – Хто ще з наших бояр здатен так безпосередньо, а головне чесно, сказати нам правду? Лише ви, князю. Тому ми наполягаемо, щоб ви служили нам. Навiть бiльше – ми вже ухвалили рiшення. – Але чому я? – здивовано запитав Данило та проникливо подивився на Юрiя, наче намагався розгадати справжнi причини цього призначення. – Буду з вами вiдвертий, як ви були вiдвертi зi мною. Данилович оплiв мою столицю своiми людьми, мов павук павутинням, i чимало пiдлих справ провертае за моею спиною. Тож я бiльше не можу йому довiряти. Гадаю, для вас не таемниця, що чимало бояр незадоволенi моiм правлiнням. Даниловича треба вiдправити у почесне заслання. Скажiмо, воеводою до Белза. – Я б не став цього робити, – нахмурившись, вiдповiв Острозький. – Маю на увазi, що не до Белза. – А чому? – вкрадливо запитав Юрiй. – Белз дуже важливий – вiн вiдкривае шлях на Володимир. А Данилович дуже злопам’ятний. Ваша величнiсть не мае добросусiдських стосункiв iз королем Казимиром, враховуючи його з князем Владиславом пiдлу iнтригу. Тож, збав Боже, якщо Казимир надумае з вами воювати, то Данилович зрадить вас. Лiпше вiдправити його кудись у пiвденнi або схiднi землi, – чесно говорив Данило. – І от пiсля цього ви вiдмовляетеся вiд посади печатника? – докiрливо запитав Юрiй. – Якщо ваша величнiсть так сильно прагне моеi служби, то краще зробiть печатником Дмитра Семеновича, а мене вiдправте воеводою у Белз, – попросив Острозький. – Я не вiрю Дедьковi, – сухо сказав Юрiй. – Але чому? – щиро здивувався Данило. – Вiн же виростив вас! – Так, вiн замiнив менi батька. Але забув, що я король, а вiн боярин. Занадто нахабно вiн жадав влади й над королiвством, i надi мною, – досадливо говорив Юрiй. – Та ще й загибель його родичiв породила ворожiсть – вiн вважае, що це я розправився з покiйним Єлiзаровичем. Але готовий присягнути на святому хрестi, що я не причетний до цього! – щиро вигукнув вiн. – Так, Єлiзарович поводився зi мною зухвало, але нiколи б не зрадив мене. Ще моя матiнка на це вказувала. Тому я нiколи б не пiдняв руки на старого воеводу. І менi дуже гiрко усвiдомлювати, що Дедько вважае мене винним. Данило уважно поглянув на короля – обличчя Юрiя було сповнене смутку та досади, а губи суворо стиснутi. З усього було видно, що його принижують цi пiдозри. Острозький замислився, а потiм рiшуче мовив: – Якщо ваша величнiсть потребуе мене, то я готовий служити вам усiма силами та здiбностями, якими надiлив милосердний Господь! Юрiй розквiтнув задоволеною усмiшкою. – Хвала Пану Богу, що я не помилився в тобi, Даниле, – вiдкинувши церемоннiсть, мовив вiн. – Я дуже вдячний тобi, бо часи нинi тривожнi. Менi доносили, що польський король нишком збирае вiйсько. Данило розкрив рота, наче хотiв щось сказати чи спитати, але вчасно схаменувся. Проте поцiкавився: – А звiдки такi вiдомостi? – Шпигуни, – пояснив Юрiй. – Любов до короля та рiдноi землi iнодi дуже дешево коштуе – завжди знайдеться Юда, ласий до тридцяти срiбникiв. Тож менi треба готуватися до вiйни. Очевидно, не зумiвши хитрощами посадити на мiй трон свого посiпаку, Казимир спробуе вiдiбрати моi землi силою. – Зiбрати вiйсько – не швидка справа. Та й де гарантii, що Казимир збираеться воювати саме з вами? А як давно вiн збирае вiйсько? – На жаль, це невiдомо. Але, гадаю, влiтку слiд чекати вторгнення. Данило хмурився, щось обмiрковуючи. Його карi очi бiгали. – Я вважаю, що вашiй королiвськiй величностi теж треба якнайшвидше збирати вiйсько, – нарештi мовив вiн. – Я хочу звернутися по допомогу до хана Узбека. Казимир боiться орди. Якщо я нацькую орду, то настренчу проти нього його васалiв. А, можливо, пiд колотнечу цiеi вiйни вiдберу Люблiн, – задоволено усмiхнувшись, повiдомив Юрiй. – Менi мають належати усi землi, якими володiли моi предки. – А кого ваша величнiсть хоче послати до хана? – обережно запитав Данило, нервово кусаючи нiготь на мiзинцi. – Дедька. Вiн неодноразово виконував такi доручення. Та й буде непогано, якщо вiн поiде з Русi. Його вiдсутнiсть трохи вгамуе бояр, якi стоять за ним. І потiшить тих, що стоять за Даниловичем, – вiдпадуть пiдозри, що за намовою Дедька я позбавив його уряду. Цi бояри – мов зграi голодних собак, готовi загризти одне одного, – досадливо мовив Юрiй. – Цiлком згоден з вашою величнiстю, – улесливо притакнув Острозький. Коли Данилович дiзнався про свою опалу, то аж обличчям посiрiв. Але й слова супроти не сказав. Лише догiдливо мовив: – Я дуже давно служу вашiй величностi. А до цього служив вашим покiйним дядькам, тому, гадаю, менi дiйсно пора на спочинок. Я вже дуже старий. І сподiваюся, ваша величнiсть хоча б iнодi згадуватиме мене, пам’ятаючи мою вiрну службу. – Наша величнiсть вельми вдячна тобi за вiрнiсть, тому ми не можемо остаточно усунути тебе вiд державних справ чи забути про тебе. Ми бажаемо, щоб ти служив посадником у Полонному, – повiдомив Юрiй, хижо стежачи за обличчям боярина. Данилович аж скинувся, бо це було порубiжне мiсто. За ним простягалися терени Киiвського князiвства та степи, де кочували татарськi улуси. «Матiр Божа!» – гiрко подумав Васько. Юрiй iз задоволенням вiдзначив, що не помилився: Данилович дiйсно зачаiв на нього зло. Король нишком зиркнув на Яцьковича i помiтив, що той теж зблiд. «Ага, i цей переживае, що невдовзi втратить тепленьке мiсце, яке здобув завдяки Даниловичу! Нiчого, невдовзi я i тебе вiдправлю якомога далi звiдси!» – зневажливо подумав король. Острозький уважнiше за короля спостерiгав за усiма боярами, якi були присутнi при цьому. В обличчях одних вiдбилася цiкавiсть, iнших – промайнула настороженiсть. Тому ледь видалася вiльна хвилинка, Данило поквапився у своi покоi, якi король милостиво видiлив йому в дитинцi. Там вiн викликав одного зi своiх найнадiйнiших отрокiв та довго йому щось шепотiв. Пiсля цього отрок квапливо поiхав до Перемишля. Почався квiтень. Данилович ще не поiхав до Полонного – Юрiй не став принижувати старого боярина, квапливо випихаючи його зi столицi. Тому Роман поки служив при дворi й одного вечора нiс варту пiд опочивальнею короля. Хлопець радiв батьковiй опалi – невдовзi вони поiдуть звiдси, i вiн позбудеться тяжких спогадiв, якi переслiдували його у кожному куточку мiста. Несподiвано з’явилася Офка. Гидливо поглянула на Романа – вона не могла вибачити йому пiдлостi щодо Ксенii, постукала у дверi та, не чекаючи дозволу, увiйшла. Роман насторожено зиркнув на Сауле, яка прийшла разом iз хазяйкою та залишилася бiля дверей. Але обличчя служницi було безпристрасним. Увiйшовши, Офка застала Юрiя за читанням. На вiдмiну вiд деяких володарiв, Юрiй мав гарну освiту, добре володiв латиною i не проминав жодноi можливостi розширити свiтогляд та поглибити знання. Тому не шкодував грошей на книги, хоча деякi примiрники коштували цiлих статкiв. – Навiщо ти прийшла? – запитав Юрiй, не вiдриваючись вiд книги. – Юрiю, я бiльше не можу так жити, – похмуро вiдповiла Офка. – Вiдтодi як я прибула сюди з Литви, не було жодного дня, щоб я не почувалася нещасною… – У цьому не моя провина, а твоя, – перервав ii Юрiй та роздратовано закрив книгу. – Нас одружили з певною метою: моя мати хотiла для мене надiйного союзника в особi твого батька, а твiй батько хотiв таким чином здобути ще бiльше прав на мое королiвство. А вiд такого розрахунку рiдко бувае щось хороше. Та й ти так i не народила менi сина! – Не моя провина в тому, що ми не маемо дiтей. Це тебе Господь карае за сластолюбство! – ображено парирувала Офка. – Менi цiкаво, а як Господь скарае тебе за вбивство? – ехидно запитав Юрiй. Офка почервонiла та вiдвернулася. Убити Ксеню iй пiдказала Сауле, i нинi жiнка гiрко шкодувала, що послухалася няньки. Лише скоiла важкий грiх, бо Юрiй однаково вiддалив вiд себе вiрного Даниловича. – Ти ж сам розумiеш, що це дiвча поскаржилося би батьковi, i ти б утратив прихильнiсть Яцьковича, а потiм i Даниловича, бо це була його майбутня невiстка, – холодно мовила Офка у свое виправдання. – Я дбала насамперед про спокiй у королiвствi та твою безпеку. – Не твоя журба – моя безпека. Навiщо ти прийшла? – Я бiльше не можу так жити. Менi набридла твоя зневага та численнi приниження. Я хочу пiти у монастир, – твердо мовила Офка. На це Юрiй голосно розсмiявся. А насмiявшись, зневажливо мовив: – Ти не пiдеш у монастир! Принаймнi доти, доки менi вигiдно мати тебе за дружину. – Ти не смiеш менi заборонити! – гнiвно крикнула Офка. – Я тобi не холопка i не рабиня, щоб ти менi наказував! Я донька великого князя! Я втомилася так жити! Я… я… напишу батьковi та поскаржуся на тебе! – схлипуючи, викрикнула вона. – Ти дорого заплатиш за роки моiх кривд! Юрiй рiзко встав та пiдскочив до дружини. Ухопив за шию, проте не душив, а мiцно тримав. Офцi стало моторошно, бо красивi очi чоловiка заблищали пекельним полум’ям лютi. – Тiльки спробуй розкрити рота, сучко, i я власноруч вирiжу тобi язика або вiдрiжу пальцi, що й рядка не напишеш! – прогарчав Юрiй та боляче натиснув на горло. – Я давно мiг би позбутися тебе, але живу з тобою попри твое безплiддя! В очах дружини вiн прочитав страх. А в куточках ii очей, на темно-русявих вiях, зблиснули сльози, мов два крихiтних дiаманти. Юрiй прибрав руки, а налякана Офка не втрималася на ногах i впала на колiна. Юрiй зiтхнув, потер руками обличчя, опановуючи себе. Покосував на заплакану дружину i вiдчув жалiсть. Пiдняв ii з колiн та пригорнув до себе. Офка почала вириватися, але Юрiй скрутив ii, притиснувши спиною до своiх грудей. Жiнка забилася в його руках, однак сила перемогла, i вона завмерла, схлипуючи та шмигаючи носом. – Марно плакати, Офко, – заговорив Юрiй. – Нашу з тобою долю не виправити. Якщо це тебе втiшить, то спочатку я був до тебе небайдужий. Навiть бiльше нiж небайдужий. Варто було поглянути на тебе, як кров грала вiд жадання. Але оця твоя фанатична побожнiсть, манiрнiсть, гонор… Якби ж ти була iншою! Якби ж народила менi дiтей! Я сам утомився вiд тебе, Офко. І охоче б вiдпустив. Але не зараз! Зараз ти менi ще потрiбна. Тому не гарячкуй та не свавiльничай, а живи, як жила. Потерпимо одне одного ще трохи. Цi цинiчнi слова так розлютили Офку, що вона з несподiваною силою вирвалася з рук чоловiка. – Я ненавиджу тебе! – прокричала нещасна жiнка та вибiгла з кiмнати. Юрiй стомлено потер скроню. Вiн почувався безмежно самотнiм, бо поруч не було жодноi живоi душi, яка б зрозумiла його та пожалiла. Коли вiн уперше побачив Офку, то вона йому справдi дуже сподобалася. Але, прийнявши хрещення, жiнка дуже змiнилася. Юрiй бачив, що в нiй тлiе вогонь пристрастi, але клятий католицький пiп, якого вона з лише iй вiдомих мiркувань пригрiла бiля себе замiсть православного, навчив ii, що це грiх. І iхне життя перетворилося на безкiнечну низку сварок i релiгiйних повчань. А потiм Офка чомусь зацiкавилася державними справами та почала втручатись у них, даючи поради. Юрiя це невимовно бiсило, бо йому хотiлося вiд дружини м’якоi пiдтримки, а не порад. Хотiлося прийти до неi, розповiсти про своi турботи та отримати розраду та жiночу ласку. Але Офка не могла йому цього подарувати через свою ревну побожнiсть, яка викривила ii уявлення про подружне життя та обов’язок дружини. – Ей, отроче? – гукнув Юрiй. – Хто там з вас е? У дверi просунулася пика Романа, i король ще бiльше роздратувався. – Передай Мацею, нехай принесе менi вина, – наказав вiн. Роман хутенько знайшов Мацея та повернувся до королiвського покою. Вiн чув сварку королiвського подружжя i дуже з цього зловтiшався. «А так iм обом i треба! От уже дiйсно Пан Бог високо сидить – кому схоче, тому й насере на голову, якщо звiв такого грiшника та святенницю разом!» – зi зневагою думав хлопець, коли несподiвано з’явилася Сауле. – Де Мацей? Я нiде не можу його знайти, – дiловито запитала жiнка. – Король наказав принести йому вина. Цiеi митi саме пiдiйшов Мацей iз глечиком. Сауле щось швидко зашепотiла йому на вухо. Старий скривився, вiддав глечик Романовi та квапливо пiшов iз Сауле. «Цiкаво, що таке сталося, що цей старий собака пiшов втiшати ту ханжу?» – подумав Роман, дивлячись услiд челядникам, якi зникали в темрявi порожнього коридору. Лише свiчка освiтлювала iхнi постатi. Хлопець осмiхнувся, постукав у дверi та увiйшов, наткнувшись на роздратований погляд короля. – Мацея гукнула Сауле, – обережно пояснив Роман. – Чого ти мнешся, мов iжака ковтнув? – запитав Юрiй, помiтивши дивну нервознiсть хлопця. – Менi нiяково, що я чув сварку мiж вашими величностями, – знайшовся Роман. – Нiяково? Тобi? Та така наволоч, як ти, не мае анi сорому, анi честi! – урвав хлопця Юрiй. – Налий менi вина! Роман зблiд вiд приниження та тремтячими руками налив вина у кубок. Засмучений Юрiй цього не помiтив, а залпом осушив кубок i знову його простягнув. Роман уже впевненiше налив вина. Цього разу король випив повiльнiше. – Ти поiдеш звiдси разом зi своiм батьком, – несподiвано мовив Юрiй. – Менi гидко тебе бачити бiля себе! І терплю тебе лише через твого батька! – Але ваша величнiсть вчинили не менш ницо, нiж я! – огризнувся Роман. – Я лише виконав ваш наказ! Ви знали, що Ксенiя вийде вам боком, але однаково жадали ii. – Ксеня могла б стати для мене вiдрадою, – несподiвано сказав Юрiй, не маючи сил як слiд розгнiватися на таке нахабство. – Але ви навiть це в мене вiдняли! Ступай! Роман поставив глечик на стiл i квапливо вискочив. Вранцi Юрiй прокинувся розбитим. Тiло охопила дивна слабкiсть, а до горла пiдступала нудота. «Не мiг же я так сильно напитися вiд одного глечика?» – здивовано подумав вiн та гукнув: – Мацею! Слуга квапливо забiг до кiмнати, несучи цеберко води та рушник. – Накажи затопити пiч. Щось холодно сьогоднi, – мовив Юрiй. Зняв сорочку, потягнувся – м’язи чомусь вiдгукнулися болем. Але Юрiй не зважив на це та почав вмиватися. Несподiвано до горла пiдступила нудота, i Юрiй виблював просто у воду. – Господи Боже! – заволав Мацей та кинувся до свого господаря. – Ваша величносте, ви такий блiдий! Старий обмацав лоб Юрiя – той був холодний. – Мацею, щось менi дуже зле, – видихнув Юрiй. – Зовсiм немае сил! – Я зараз пошлю по знахаря! – закричав Мацей. Протягом наступних годин Юрiевi стало ще гiрше, посилилася блювота, з’явилася нестримна спрага. Але скiльки б бiдолаха не пив, усе виходило назад. Страшна новина швидко поповзла дитинцем. Офка, дiзнавшись про це, негайно прибiгла до чоловiка. Учора розлючена жiнка хотiла вiдправити до батька гiнця зi скаргами, але ii вiдмовив Мацей – вiн часто залагоджував iхнi сварки. А сьогоднi вона, переживаючи за Юрiя, уже гiрко шкодувала про це. І, побачивши хворого чоловiка, ледь не заплакала. – Краще йди звiдси, Офко, – похмуро попросив Юрiй. – Не хочу, щоб ти мене бачила таким. – Я нiкуди не пiду, Юрку! – вигукнула жiнка та присiла поруч iз ним на лiжко. – Ти мiй чоловiк, i я обiцяла бути з тобою в здоров’i та хворобi! Таке бувае – ти щось несвiже з’iв! Це мине! Я дбатиму про тебе, доглядатиму. Ти одужаеш! – лагiдно говорила Офка, з нiжнiстю гладячи блiде обличчя чоловiка. Юрiй гiрко усмiхнувся й притулився щокою до ii долонi, замруживши очi вiд задоволення. На очi Офки навернулися сльози, i вона мiцно заплющила iх, щоб не заплакати. Прибув якийсь знахар. Але, поглянувши на короля, спохмурнiв. Вiдвiв Офку вбiк, розпитав, що вчора iв король, а потiм чесно сказав, що це отруення i король приречений. – Нi, цього не може бути! – вигукнула налякана жiнка. – Ти брешеш! – Навiщо менi брехати вашiй величностi? Дай Боже, щоб король прожив три днi. Краще гукайте попа – вiн хоч душу його зцiлить, – порадив знахар. – Не може бути такого, щоб нiчого не можна було вдiяти! – закричала Офка. – Ти ж чаклун! Звернися хоч до диявола, але врятуй короля! – Його отруiв сам диявол, – ховаючи очi, мовив знахар. – Жодна людина, надiлена душею, не зважилася б на таке. Король помиратиме у страшних муках. – Звiдки ти це знаеш? – м’яко пролунало позаду. Офка та знахар озирнулися – позаду них стояв Острозький. Вiн непомiтно пiдкрався та все чув. – Звiдки в тебе такi вiдомостi, що король помиратиме у муках? Говориш так, наче сам готував для нього отруту? – вкрадливо питав Данило. – Хоч люди вважають мене безбожником, але я нiколи не вiднiмав чужого життя, – спокiйно вiдповiв знахар. – І я неодноразово бачив людей, якi отруiлися блiдою поганкою. Недуга короля дуже схожа на таке отруення, а напередоднi вiн грибiв не iв. Тодi що це, як не отруення? Данило проникливо поглянув на знахаря, але той не вiдвернувся, а вiдкрито дивився йому в очi. Тодi князь перевiв погляд на Офку – бiдолаха була наче не в собi, в очах застигли бiль i жаль, а завжди гордовито розправленi плечi понуро опустилися. – Ви обое не повиннi нiкому казати, що це отруення, – несподiвано зажадав Данило. – Принаймнi доти, доки я не дозволю. Хто ще знае, що король хворий? – Багато хто знае, – раптом подала з кутка голос Сауле, що князь аж здригнувся. – І чого ти вiчно по кутках трешся, мов нечисть яка?! – роздратовано вигукнув Данило. – Краще пусти чутку, що королю стало краще! – Навiщо… – почала Офка, але князь ii перервав. – Ваша величносте, короля могли отруiти лише найближчi йому люди. Це ви, Мацей, ваша вiрна Сауле, – незворушно перерахував Данило. – І ти! – гнiвно крикнула Сауле, пiдскочивши до нього. – Я не прислужував королю за столом, – урвав ii Данило. – Але поки тебе не було, король був здоровий! – крикнула служниця. – Дiйсно, ледь ти з’явився, як король захворiв! – Писок стули, стара курво, та роби те, що я тобi наказую, – гнiвно рикнув Данило. – Де Мацей? – Бiля Юрiя, – помертвiлим голосом вiдповiла Офка. – Я буду в горницi короля. Нехай прийде до мене, – наказав Острозький та м’яко мовив до Офки: – Ваша величносте, наберiться мужностi. Завжди е надiя. Можливо, знахар помилився, i його величнiсть одужае. Тому не зневiрюйтеся, а молiть Бога за здоров’я його величностi. З очей Офки бризнули сльози, i вона понуро пiшла до чоловiка. Поруч з Юрiем стояли Данилович з Яцьковичем, зi скорбним виглядом спостерiгаючи, як короля нудить. Бояри мовчки вклонилися Офцi. Жiнку охопило роздратування, бо вигляд у них був такий, наче вони прийшли ховати короля. Вона люто крикнула: – Йдiть до бiса! Бояри перезирнулися та вийшли. Офка присiла поруч з Юрiем. – Дай менi попити, – попросив вiн. Офка обережно пiдняла його за плечi та напоiла водою, а потiм зручнiше вклала його голову на подушцi. Юрiй скинув на неi мутний погляд та слабко посмiхнувся. – Я помру, Офко? Чи не так? – запитав вiн. – Саме це тобi говорив знахар. Бiдолашна жiнка не знайшла в собi сил вiдповiсти. Лише сльози рясно покотилися по ii щоках. – Навiщо плачеш за мною, Офко? Якщо мене не стане, то скiнчаться твоi муки. – Не кажи дурниць, Юрку! Ти мiй чоловiк. І я колись кохала тебе. – Ти i досi мене кохаеш. – Так. Кохання ще не вмерло у серцi. Якби Бог дав нам шанс почати спочатку… – Офка не договорила, а впала Юрiевi на груди та гiрко заплакала. Юрiй пригорнув ii до себе слабкою рукою, погладив по спинi та прошепотiв: – Пробач менi за все, Офко! – Я вже давно все тобi вибачила! Я… я… не хочу, щоб ти помирав! Я не знаю, як житиму без тебе! Я… Господи! – схлипувала бiдолаха. У цей час Данило задумливо походжав улюбленою горницею Юрiя. У нього не було жодного сумнiву, що короля отруiли. Але хто? Данило не марно провiв цi днi при дворi, тому багато чого дiзнався та вивiдав. Вiн видiлив двох осiб, яким ця смерть була вигiдною. Першою була Сауле – стара служниця могла помститися за численнi кривди своеi хазяйки. Тим паче, Острозькому вже донесли про вчорашню сварку подружжя. Другим був Данилович, який мiг мститися за опалу. Але князь не квапився з висновками – невже боярин настiльки знавiснiв, що так необачно помстився за свою кривду?! Найiмовiрнiше, вiн сам чогось не врахував або не про все дiзнався. Данило зупинився бiля гобелена та уважно оглянув змiя. «Ох, чи вдасться менi знайти змiя, який ужалив короля?» – подумав вiн. – Навiщо ти хотiв бачити мене, княже? – пролунало позаду. Данило озирнувся, прискiпливо оглянув Мацея та вiдверто запитав: – Як гадаеш, хто отруiв короля? Старий змiнився в обличчi, але промовчав. – Найбiльше, чого менi зараз хочеться, це вiддати тебе катовi, щоб у тебе розв’язався язик, – повiдомив Данило. – Я не боюся тортур, бо в мене чисте сумлiння – я вiрно служив своему володаревi, – без тiнi страху вiдповiв Мацей. – Тодi як ти допустив, що його отруiли? – Я не знаю, хто мiг це зробити i як. Їжу короля спочатку куштують, а лише потiм подають на стiл. А якщо король бажав чогось з’iсти чи випити, то я приносив йому… – i тут Мацей затнувся та зблiд. – Чого це ти так пополотнiв? – вкрадливо запитав Данило. – Учора я нiс королю вино. У коридорi мене зупинила Сауле, а потiм я вiддав глечик Романовi, синовi Даниловича, – помертвiлим голосом мовив старий. – Сауле торкалася глечика? – Не знаю! У коридорi було темно. – А що цей Роман? Де вiн? – Не знаю! Я не бачив його зранку. Та й не до нього було. Княже, невже ти гадаеш, що вiн помстився королю за свою наречену? Але ж вiн сам… – i тут Мацей осiкся. – Чому ти замовк? Розповiдай, що там ще за помста. Тiльки не здумай менi брехати, – порадив Данило. Мацей розповiдав сумну iсторiю Ксенi, а Острозький уважно слухав i ще бiльше хмурнiв. – А хто тi отроки, що вбили дiвчину? – запитав вiн. – Їхнi батьки – бояри-слуги. Нiчого особливого, нiякого впливу. – Як вони померли? – Один загинув у п’янiй бiйцi, iнший п’яним упав iз заборолiв. – І який же бiс напоумив цю стару вiдьму Сауле порадити таке королевi?! – у досадi вигукнув Острозький. – А як королева могла на таке пiти попри свою побожнiсть?! Чому королева взагалi влiзла в цю iсторiю? – Їi величнiсть останнiм часом чомусь дослухалася до Дедька i почала втручатися в державнi та особистi справи короля. А от мiй бiдолашний господар йому не довiряв. – Чому? – Дедько вважав, що це король знищив його родичiв. Та й Дедька потiснив Данилович. Така владна та хитра людина, як Дедько, обов’язково помстилася б усiм. На це Данило кисло усмiхнувся та рiшуче мовив: – Отже, так: жодна душа не повинна знати, що короля отруiли. Пустимо чутку, що королю стае краще. Інакше сполохаемо вбивць. – Вони й так напоготовi, – похмуро мовив Мацей. – Сьогоднi вранцi я вiдправив до Дедька гiнця – нам треба дочекатися його приiзду, – зронив Данило. – До Дедька? Але як твоя милiсть може, коли… – Мацей аж задихнувся вiд обурення. – Дурень! – роздратовано гаркнув Данило. – Ти, старий собако, так ретельно вигризав усiх вошей, що й свого хвоста вiдгриз! Дедько був вiрний королю попри вбитих родичiв та опалу! Це вiн посадив його на трон! Вiн виростив його, мов кревного сина! І нiколи б Дедько не зрадив, бо смерть короля погубить Русь! Ти хоч це розумiеш? Ти розумiеш, що ви тут усiм скопом накоiли? Король помре, i нiкого бiльше посадити на трон, бо в нього немае синiв! Що станеться з нашим королiвством? Ти хоч колись про це замислювався? Чи думав лише про те, як вправно привести королю паплюг в опочивальню? – Острозький аж зайшовся вiд гнiву. А коли заспокоiвся, то жорстко мовив: – Гадаю, ти мене правильно зрозумiв. Дедько приiде щонайменше через чотири днi. І нам треба цей час протриматися. А далi видно буде. І потайки дiзнайся, де цей Роман. Ступай! Нi живий нi мертвий Мацей подрiботiв геть, а Данило знесилено опустився у королiвське крiсло. Потер скронi, наче в нього нестерпно болiла голова. «Хай там як, але ця стара мегера не посмiла б отруiти короля. Отже, залишаються Роман, Данилович i Яцькович, у яких спiльна кривда. В останнього найвагомiша причина – вiн мiг помститися за доньку. Але невже вони наважилися би на таке, знаючи, що на них перших впаде пiдозра?! Що ж, варто дiзнатися, яким чином королю могли пiдсипати отрути. Господи, дай менi сил протриматися до приiзду Дедька! Бо сам я нiчого не вдiю, якщо король помре, а бояри захоплять владу!» – думав князь. Невдовзi прибiг Мацей та повiдомив, що Роман мов у воду канув. Острозький аж загарчав вiд гнiву – занадто промовистим виглядало безслiдне зникнення хлопця. «Поклич до мене Даниловича!» – наказав вiн Мацеевi, перебуваючи в упевненостi, що боярин не прийде. Але Васько прийшов. – Василю Даниловичу, – з великою приязню в голосi заговорив Данило. – Менi дуже шкода, що я зайняв твое мiсце, бо шаную тебе так, як шанував би рiдного батька. Але я нiчого не мiг вдiяти з волею короля. Тому щиро сподiваюся, що ти не тримаеш на мене зла. – Нi, не тримаю, Даниле Васильковичу, – спокiйно вiдповiв боярин. – Тож, гадаю, не вiдмовишся допомогти у скрутi. Хвороба його величностi дуже недоречна, адже вiдомо, що король Казимир збирае вiйсько, – говорив Острозький зi спокiйним обличчям, нишком уважно придивляючись до боярина. – Звiдки у вашоi милостi такi вiдомостi? – щиро здивувався Данилович. – Вiд короля. Тому я дуже прошу тебе, Василю Даниловичу, не вiд’iжджати нинi та нiкому не розповiдати про хворобу короля. Збави Боже, пiде чутка – i тодi ми приреченi, бо… – Ви вважаете, що король помре? – холодно запитав Данилович. – Я палко молюся про його одужання, але менi боязко, – довiрчо мовив Данило. – Тому дуже розраховую на твою пiдтримку: ти стiльки рокiв служив королю, вiдаеш усiма його справами. Сам-один я нiчого не вдiю, якщо король… Господи Боже, вiдведи й заступи! – А як ваша милiсть вважае, вiд чого король захворiв? – невимушено запитав Данилович. – Вiн грибiв поiв, – зронив Данило. Боярин уважно подивився князевi в очi, але не побачив i тiнi настороженостi чи пiдозри. – Добре, я залишуся доти, доки король не одужае, – погодився Васько. – Але потiм поiду, як вiн менi наказував. – Благослови тебе Бог, Василю Даниловичу! – щиро вигукнув Острозький. – Просто якщо король, збав Боже, помре… – почав Васько, але замовк та промовисто поглянув на Данила. – Що нам тодi робити? – Навiть не знаю! А що ти б зробив? – Гадаю, доречно скликати все велике боярство та обговорити це питання – ми не можемо бути без володаря. Що боярська рада вирiшить, те я й робив би, – з безвинним виглядом мовив Васько. – Це мудре рiшення! А поки молитимемося про одужання його величностi. Данилович на це лише кивнув та квапливо вийшов. А Острозький гнiвно нахмурився – справа почала прояснюватися. Роздiл VII Вiдлюдник Усе перемагае кохання, пiдкорiмося ж i ми його владi.     Публiй Вергiлiй Марон На ранок Ксеня прокинулася з жаром та закладеним носом. Дмитро чомусь розгнiвався, наче вона на зло йому захворiла. – Мабуть, промерзла вчора, поки лежала на дорозi. Ах, Боже мiй, Боже! От як менi тебе лiкувати, коли я вмiю лише рани гоiти?! – розпачливо вигукував вiн, раз у раз мацаючи ii лоба. – У дитинствi мама лiкувала мене травами, – винувато мовила дiвчина. – Де я тобi iх дiстану? З-пiд снiгу вiдкопаю? – гримнув Дмитро. – А ще мама лiкувала мене гарячим молоком або теплою водою з медом, – пробелькотiла Ксеня. Дмитро пiдбiг до полички та взяв барильце з медом. Пiдiгрiв води, розколотив з нею мед та почав напувати дiвчину. – Хоч би це допомогло! – знервовано вигукнув вiн, обережно пiдтримуючи ii пiд плечi. – Чому ти так нервуешся? – здивувалася Ксеня. – Це може бути правець, – похмуро мовив Дмитро, шкодуючи, що не припiк iй рану. Якби припiк, то не було б цього горя. – Вiн теж починаеться з жару та ознобу. І тодi тобi сам Пан Бог не допоможе. Ану показуй свою рану! Може, вона запалилася, i тому в тебе жар. Утiм, рана не мала ознак анi запалення, анi гниття. – Ти таки застудилася. Це анiтрохи не краще, – похмуро констатував Дмитро. – Знову почалася хурделиця, i я нiкуди не можу вийти, щоб покликати на допомогу. От дiдько! Що ж, сподiватимемося на Бога – лише вiн може зберегти тобi життя. Жар тримався у Ксенi три днi. І такий сильний, що у бiдолахи ломило всi суглоби. До того ж мук додавала рана, яка почала пiдсихати та братися струпом, через що «тягнула» та «колола» при кожному русi. А коли жар минув, то Ксеня ще тиждень лежала у лiжку без сил, страждаючи вiд кашлю. Протягом цих днiв Дмитро не вiдходив вiд Ксенi – годував, напував водою з медом, вiдваром гiлочок дикоi малини i порiчки, якi спецiально розшукав у лiсi. Через рану вiн не ризикував пропарити ii у банi, яка тулилася позаду землянки, тому вирiшив парити iй ноги. Вставав до неi вночi, коли особливо дошкуляв кашель, щоб дати попити. Навiть розчiсував та заплiтав у косу Ксенине довге волосся, щоб воно не сплуталося у ковтун. При цьому несамовито лаявся, що вiн не наймався бути челядинкою i якщо в неi заведуться вошi, то вiн обстриже ii наголо, бо йому цiеi гидоти не треба. Ксеня покiрливо зносила Дмитрове роздратування, не розумiючи, чому вiн так рiзко перемiнився. При знайомствi був такий ввiчливий та приязний, навiть грайливий, а тепер готовий у ложцi води втопити. Насправдi Дмитро гнiвався не на Ксеню, а на себе, що не вбив ii. А найбiльше його дратувало, що недуга дiвчини викликала тривогу – а раптом вона помре?! Хлопець нiяк не мiг зрозумiти, чому його це непокоiло. Адже це донька його ворога, а отже, i його ворог. «Мабуть, це через сором, що хотiв ii вбити. Вона не винна, що ii татусь негiдник! Ледь не скоiв грiха», – мiркував Дмитро, спостерiгаючи, як Ксеня гладить Хорса, лагiдно йому усмiхаеться. І одразу ж його здолала досада, бо собака лип до дiвчини, мов муха до меду. А коли Хорс нахабно влiз на помiст та вклався бiля Ксенi, Дмитро не витримав та роздратовано крикнув: – Перестань його принаджувати! Ти розпестиш його, i вiн лiнуватиметься полювати! Я нiколи не дозволяв йому лiзти до мене в постiль. – Звiдки в тебе, простого самiтника, такий дорогий собака? – запитала Ксенiя, не зважаючи на його гнiв. – Це ж вижл. Цих собак привозять з Угорщини, i вони дуже дорого коштують, бо вiдмiннi мисливцi. І даремно ти лаеш Хорса – вiн дуже розумний. А я завдячую йому життям. – Це я принiс тебе сюди та перев’язав рану. І коли ти хворiла, я тебе доглядав, а не вiн, – нагадав Дмитро. – Але Хорс такий лагiдний i грайливий, що зiгрiвае менi душу. А ти постiйно гарчиш на мене, мов злий пес! І нiколи ти не знайшов би мене без нього, – усмiхнулася Ксеня. А потiм серйозно мовила: – Дмитре, хуртовина давно минула, а я вже достатньо одужала, то, може, сходиш до моiх батькiв? – Пiслязавтра, – вiдрiзав Дмитро. – Завтра пiду на полювання. Менi набридло iсти самi кашi. – Але ж… – почала заперечувати Ксеня. – Я сказав завтра! І не супереч менi! – гаркнув Дмитро. Ухопив сокиру, вилетiв iз землянки та побiг колоти дрова. У тишi лiсу було добре чутно, як на дворику позаду землянки Дмитро люто лупить по полiнах, а тi дзвiнко розколюються та розлiтаються на всi боки. Ксеня зiтхнула. Лагiдно почухала Хорса за вухом i запитала: – Вiн завжди в тебе такий злий? Хорс замахав хвостом, посунувся до неi ближче та лизнув у щоку, наче запевняючи, що його господар геть не злий, а хороший. Інакше вiн би його не любив. Тож iй не варто ображатися. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65925181&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Ідеться про Другий з’iзд монархiв у Вишеградi 1338 року. (Тут i далi прим. авт.) 2 Інакше – Гданське Помор’я. Мiсцина на пiвночi Польщi, на березi Гданськоi затоки, яку вiдiбрали тевтонцi у 1309 р. 3 Тут i далi пiд назвою «Русь» слiд розумiти Украiну (землi Галицько-Волинського, Киiвського, Чернiгiвського та Переяславського князiвств). Так само пiд назвою «русини» слiд розумiти украiнцiв. Це iсторично правильнi назви краiни та народу. 4 Королiвство Руське – захiдноевропейська назва Галицько-Волинськоi держави, яка пiсля монгольськоi навали зберегла вiдносну самостiйнiсть. У захiднiй традицii iменувалася королiвством, а правителi – королями. 5 Романовичi – бокова гiлка князiв Киiвськоi Русi Рюриковичiв, якi правили Галицько-Волинською державою. Засновник династii – князь Роман Мстиславич, праправнук Володимира Мономаха, батько Данила Галицького. 6 Владислав брав участь у Вишеградському з’iздi 1338 року як Лотко, князь Руський. Це породило спекуляцii польських науковцiв, якi ототожнили його з галицько-волинським князем Юрiем II Тройденовичем, польське iм’я якого було Болеслав. Його скорочене iм’я «Болько» перекрутили на «Лотко», узаконюючи таким чином майбутню анексiю Галичини – начебто Юрiй сам передав Казимировi права на Русь. Але «Лотко» – це скорочення вiд «Ladislaus» – латинського варiанту iменi «Владислав». 7 Особа, яка зберiгала княжу печатку та керувала князiвською канцелярiею. Близька до посади захiдноевропейського канцлера. 8 У Руському королiвствi суддя, який здiйснював судочинство в провiнцiйних мiстечках, пiдпорядковувався суддi княжого двору. 9 Тобто садиба. У ту епоху дворище було господарською одиницею з власними угiддями: обробленою землею, сiножатями, пасовищами, лiсом. 10 Родове спадкове боярство, найвищий прошарок боярського стану. Згадуються в латиномовних документах на украiнських землях у XIV–XV ст. як «boiarini nobiles». 11 Давня назва мiстян. 12 Представники нижчого прошарку боярського стану, якi були зобов’язанi вiдбувати нормовану вiйськову та iншi служби у князiв та панiв за право користування землею. 13 Ідеться про магдебурзьке право. Вiдома грамота Юрiя II Тройденовича вiд 20 сiчня 1339 р. про надання мiсту Сянок магдебурзького права. 14 Немае свiдчень про використання Юрiем Тройденовичем королiвського титулу. Тут i далi навмисно застосовано королiвський титул щодо князя Юрiя для розмежування його правлiння та княжiння Любарта. 15 Прикраса, схожа на дiадему або стрiчку з нашитими металевими пластинами, яку в Киiвськiй Русi носили заможнi жiнки. 16 Ювелiрна технiка: на металеву основу напаювали вiзерунок з тонких проволок та заповнювали рiзнокольоровою емаллю. 17 Головний убiр замiжньоi жiнки, який приховував волосся. 18 Пiд Малою Руссю слiд розумiти Галичину та Волинь. Узявши таку титулатуру, Юрiй продемонстрував, що не претендуе на iншi землi Русi як законний спадкоемець, i таким чином позбавив себе ворожого ставлення Золотоi Орди. 19 Юрiй та його тесть Гедимiн клопоталися про створення окремих вiд Киева митрополiй у своiх володiннях. У 1331 р. константинопольський патрiарх вiдновив Галицьку митрополiю, запроваджену у 1302 р. Але стараннями Теогноста митрополита в Галичину так i не призначили, бо грек мрiяв об’еднати пiд своею владою всi руськi епархii. Тому у 1332 р. вiн домiгся вiд патрiарха лiквiдацii Галицькоi митрополii. 20 Лицарськi турнiри вiдбувалися ще за часiв Володимира Великого, бо Русь-Украiна мала налагодженi культурнi контакти з Захiдною Європою. 21 Герб «Корчак» описано в тому виглядi, у якому вiн потрапив до фламандського гербовника Гелре кiнця XIV ст. Герб вiдомий з 1142 року, його використовували польськi шляхтичi Горайськi, що ведуть свiй рiд вiд боярина Руського королiвства Івана Русина (вiн i його родина е прототипом Яцьковича та його сiм’i). 22 Гридь – молодша князiвська дружина, до якоi входили сини бояр; особиста гвардiя князя. 23 Або Мстислав II, правнук Володимира Мономаха, великий киiвський князь у 1167–1169 рр. Собор було збудовано пiд час його княжiння у Володимирi в 1156 р. 24 Угорська короткошерста вижла, або угорська лягава (вiд угор. «vyzsla» – шукати, принести) – порода мисливських собак, яка з’явилася на територii Карпат у X ст. разом з мадярськими племенами. Згадуеться в джерелах як «вижл заячий». 25 Жiнки того часу не носили спiдньоi бiлизни, аналогiчноi сучаснiй. Проте е свiдчення, що взимку пiддiвали звичайнi штани для тепла. 26 Тогочасна назва арбалета. 27 Гонiння слiду – досудове розслiдування, пошук злочинця. 28 Данило Василькович Острозький (? – мiж 1366–1370) – перший iсторично вiдомий представник украiнського князiвського роду Острозьких. Походив вiд нащадкiв Романа, сина Данила Галицького. Попри належнiсть до династii Рюриковичiв рiд Острозьких не мав права на князювання – влада передавалася за старшинством у родинi.