Лора. Історія одного божевілля

Лора. Історiя одного божевiлля Дарина Гнатко Золота письменниця Украiни Дореволюцiйний Кременчук бентежать подii, що вiдбуваються в родинi заможного заводчика й фабриканта Войтовича. Вiд рук дружини гине пан Владислав Войтович, а потiм божеволiе його едина донька й спадкоемиця. Щось дивне й незрозумiле коiться з молодою панною Ларисою, котру всi кличуть Лорою. Спочатку цi видiння iз померлим батьком. А потiм – згубне, заборонене, але таке жадане кохання до Олександра, нареченого власноi кузини. Здавалося, це почуття гамуе Лорине божевiлля. Заради нього вона ладна була на все. Навiть… убити кузину? Нi, цього не може бути… Лору звинувачують у вбивствi, якого вона не хоче визнавати. Тепер тiльки одна людина може врятувати ii вiд падiння у прiрву остаточного божевiлля. Та чи врятуе? Дарина Гнатко Лора. Історiя одного божевiлля Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» © Іргiзова Ю. Г., 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 Родина Владислава Романовича Войтовича мешкала в гарному двоповерховому будинку неподалiк набережноi Днiпра на вулицi Киiвськiй, й чорний металевий паркан, викуваний застиглими, неживими квiтами дивакуватого вiзерунка, огороджував вiд свiту бiлоснiжний дiм, стiни якого потопалися в буявiм рiзноманiттi дерев. Войтович походив з родини заможних заводчикiв, мав при мiстi завод з виробництва ткацького обладнання, двi ткацькi фабрики та декiлька крамниць, у яких можна було придбати як найкращу тканину в мiстi, так i вже пошитий одяг. Сам Владислав Романович був чоловiком досить вродливим, дужим та широким у плечах. Володар вгодованого, наче лискучого жирами, але привабливого лиця, що мало дещо видовжену форму, чутливi й трохи запишнi для чоловiка вуста, котрi частково ховалися в рудавих вусах, прямий i наче виточений нiс та пронизливi сiрi очi – Войтович завжди подобався жiноцтву, проте за молодостi своеi до зв’язання себе шлюбом не поспiшався. Вiн багато мандрував i мав солiдну кiлькiсть коханок. Та край вiльному його iснуванню поклала одна вродлива жiнка. Дружинi полiцмейстера Бурка Тетянi Іванiвнi життям було даровано можливiсть стати жоною того, хто так завзято уникав тенет шлюбу… Жоною Войтовича, котрий кидав закоханих у нього жiнок так само легко й без жалю, як i витрачав вiн грошi батька та спадок матерi, що була спадкоемицею заможних помiщикiв, – панi Варвари Зосимiвни Вознесенськоi-Войтович. І саме зi спадку матерi переважно й складалася заможнiсть пана Войтовича. Й та заможнiсть вкупi з безперечною чоловiчою привабливiстю таки досить сильно мановила до нього жiнок. Жiнок рiзних i досить не схожих мiж собою… Однi коханки захоплювалися Войтовичем нетривалий час, пристрасть у них, як i в нього, спалахувалася яскраво та потужно, засвiчувалася, наче та блискавиця пiд час лютоi негоди, але так само швидко й вгасалася, не полишаючи опiсля навiть i слiду. Хiба що могла впалити котре серце, що потiм ще довго пам’ятало пронизливий та пильний погляд сiрих очей Войтовича. Іншi панi та панночки мали велику необачнiсть впустити до серця свого нiкому не потрiбне почуття до пана Владислава. Почуття, яке було найбiльш не потрiбним саме йому – чоловiковi, котрий лишень насолоджувався життям, котрий крокував переможно i завжди проказував, що ненавидить саму лиш думку об тiм, що може настатися той день, коли вiн пов’яже себе шлюбом, закуе тими ненависними кайданами, що про них навiть чути не бажае. Не один лиш раз, а постiйно можна було почути з його вуст: – Панове, я нiколи в життi своiм не одружуся. Його друзi лиш багатозначно посмiхалися. – То ти зараз так говориш, Владику. А коли ж трапиться на твоему шляху певна панночка, то вмить зчаруе тебе настiльки, що ти закохаешся й озирнутися не встигнеш, тодi iншого парастаса нам заспiваеш. Войтович хрестився ревно: – Захисти й борони мене Боже вiд подiбноi напастi! Проте життя все розпорядкувало на свiй лад i на життевому шляху пана Владислава таки зустрiлася та, котра змогла доскочити того, що звела його прогулятися до вiвтаря. Й то була не панночка, як пророкували його друзi, геть нi. Тетяна Іванiвна Тимофiева-Бурко походила з родини далеких вiд заможностi мiщан. Донька дрiбного службовця, вона чарiвним, геть ще юним дiвчам була вiддана суворим батьком за похмурого, важкого й складного характеру полiцмейстера Данила Бурка, котрий мав за душею досить непоганий статок, прибуткову службу й власний будинок з прислугою на вулицi Херсонськiй. Та, потрапивши зi злиднiв до бiльш-менш гiдного життя, юна Тетянка не заробилася щасливою жiнкою. Бундюкуватий, череватий та грубий, Данило Бурко був геть не тим мужчиною, котрий був здатен зробити щасливою свiжу, в пахощах наiвностi квiтку, молодшу вiд нього бiльш нiж на двадцять рокiв, котрою була його молода дружина. В першу ж нiч вона отримала болiсного й образливого поличника за свiй страх перед тим, що мало статися, за тi сльози, що заструiлися молодим дiвочим лицем, коли Бурко роздягнувся й дiвчина з жахом побачила у свiтлi лампи його велике волохате тiло – жирне, огидливе й… небажане. Але ж бажання молодоi дружини нiхто не питався, й пiсля поличника те тiло для неi бридке задушливою важкiстю вдавило ii в м’яку перину лiжка, спричиняючи бiль… За рiк у родинi народився син Петрусь. Посеред сусiдiв та знайомих Буркiв довго блукалися перемовини об тiм, що молода панi Бурко е вкрай нещасливою в шлюбi й навiть народження сина не додало особливоi радостi до ii таких гарних темно-синiх очей, якi – коли було поглянути здалеку – за кольором видавалися темними, майже чорними на ii блiдому й сумному личку. Панi Тетяну зрiдка бачили всмiхненою. Й нехай гарно й досить заможньо одягнена, вона все ж з’являлася на вулицях мiста примарною тiнню – й капелюшок та парасолька, що були мов покликанi ховати вiд стороннього погляду сум на молодому обличчi, геть не були спроможними впоратися з тим. Квiтуча й неймовiрно гарна ранiш, панi Бурко прив’ядала невблаганно за роки свого подружнього життя з полiцмейстером, i, хоча продовжувала полишатися напрочуд вродливою, все ж якась частина ii вроди зниклася й пригаслася. Через рiк пiсля народження Петруся вона народила ще одного сина, щоправда, вже мертвого, й тiльки через два роки заробилася важкою знову, обродившись цього разу донькою Єлизаветою. Але, на жаль, i цiй дитинi Буркiв не судилося було жити на свiтi й дiвчинка померла у вiцi двох рочкiв вiд запалення легенiв. Сину Тетяни Петрику виповнилося майже десять рокiв, коли доля панi Бурко перетнулася з долею Владислава Войтовича. То трапилося на прийманнi в голови мiста. У переддень того приймання мiж подружжям Буркiв виниклася сварка… Данило Семенович помiтив увагу до своеi дружини з боку одного зi своiх спiвслуживцiв i почав звинувачувати у тiм чомусь саме Тетяну, хоча жiнка нiколи не звертала уваги на iнших чоловiкiв, а тим бiльш нiколи iх не зваблювала. Не кохаючи свого чоловiка, вона все ж була полишена пустого кокетування й нiколи не допускала нехай i легкого, але все ж таки флiрту з мужчинами, хоча й мала безлiч нагод прикрасити негарну, з рiдким напiвсивим волоссячком голову Бурка рiжками невiрностi. Вродлива, усе ж таки надзвичайно вродлива, незважаючи на вiчний сум у очах через нещасливе замiжжя, вона викликала цiкавiсть та захоплення. Погляди чоловiчi, мов причарованi, завжди линулися до стрункоi ii постатi, де б вона не з’явилася – на вулицi, просто прогулюючись неквапливим кроком, чи ж на свiтському прийманнi, де оберталося досить шановане панство мiста Кременчука. Траплялося, що до неi залицялися, й залицялися досить нахабливо, й Бурко щось помiчав своiми водянисто-блакитними очицями, а щось прогавлював – та завжди саме Тетяна полишалася провинною у тiм, що на неi так вiдверто зверталася чоловiча увага. До нудоти наслухавшись звинувачень вiд чоловiка, вона в той вечiр вiдмовилася йти з ним на приймання до голови. Бурко недобре зiщулився. – Ти пiдеш туди, навiть коли я для цього буду змушений потягнути тебе за коси! Ти мене зрозумiла? Але Тетяна затято продовжувала вiдмовлятися. – Я не пiду туди! – Пiдеш! – Нi! Другого дня вiн силомiць змусив ii одягнути святкову сукню з оксамиту брунатного кольору й повiз iз собою на приймання. Доленосне, як з’ясувалося, приймання. Саме там вона зустрiла Владислава Войтовича. Неможливо було сказати напевне, що красень Войтович, котрому на день тоi зустрiчi виповнилося тридцять чотири роки, вiдразу ж i до напiвпритомностi вразив панi Бурко, але… Коли iх познайомив голова – й як виявилося згодом, саме за наполяганням пана Владислава, Тетяна тiльки ввiчливо посмiхнулася у вiдповiдь на привiтання привабливого пана, та все ж серця ii, що так довго перебувало скутим крижаними брилами байдужостi до всього чоловiчого роду-племенi, торкнулося щось незнайоме… й тонка бiла ручка, що була простягнута Войтовичу для поцiлунку, лише слабко, ледь помiтно здригнулася, коли вуста його торкнулися нiжних пальчикiв цiлунком… Того не помiтив нiхто, геть нiхто, окрiм самого Войтовича, котрий уважно й навiть пронизливо на неi поглянув, але нiчого не сказав. Вiн запросив ii на танок, але вона вiдмовилася. Його чутливих вуст торкнулася повiльна усмiшка. – Я не прийму вiд вас вiдмови. Тетяна дещо спохмурнiла. – Вибачте, але… Не договорила… тiльки скрикнула вдивовано та вражено, коли його сильнi й гарячi руки охопили ii владно та наполегливо й потягновили в коло танцюючих… Несподiвано закружлялася голова, i вона ледь вбачала перед собою його вродливе й упевнене лице, i весь свiт наче крутився довкола неi вiд вiдчуття раптовоi слабкостi. Нiколи руки чоловiка, що торкалися ii тiла, не викликали такого хвилювання. Руки Данила, котрий похапцем i грубо зминав ii нiжне струнке тiло, викликали лиш огиду й потайну ненависть, а руки iнших чоловiкiв, котрi хоча й зрiдка, та все ж доторкалися до неi, нiчого, окрiм байдужостi, не добували своiми дотиками. Але теплi руки Войтовича… Тетяна сама не розумiла того, чому вони ii так хвилюють. Вона вiдчула, що боiться цього великого чоловiка… …Й самоi себе боiться. Бурко, помiтивши той танець iхнiй i недоречну увагу заможного заводчика до дружини, влаштував чергову сварку. Вiн навiть почав ображати дружину, виказував у вiчi, ким вважае ii, але Тетяна поводилася на продиво спокiйно й навiть холоднокровно та повторювала чоловiковi, що нiколи бiльш i словом не перекинеться з тим багатiем, що так несподiвано постався перед нею на прийманнi голови. Й вона правду проказувала, бо дiйсно вирiшила для себе уникати пана Войтовича надалi, тому що… тому що боялася. Несподiвано й гостро перестрашилася того хвилювання, яке викликав у нiй незнайомий сiроокий пан, забоялася того почуття незрозумiлого й незнайомого, що не ввiйшло, а лиш постукалося до серця в тi хвилини, коли танцювала вона з паном Войтовичем i його теплi руки доторкалися до неi… Вона боялася… й сама не розумiла, чому вiдчувае цей страх. Данило, схоже, щось помiтивши в ii очах, повiрив i заспокоiвся. Чого неможливо було сказати про Владислава Войтовича. Той пан раптом наче збожеволiв. І все мiсто зашепотiлося про його впадання за замiжньою панею Тетяною Іванiвною Бурко. Вiн уперто шукав зустрiчей iз нею; вiн нахабнiв i надсилав на адресу Буркiв розкiшнi троянди, до котрих додавалися карточки, пiдписанi дрiбним чоловiчим прописом, у яких вродою Тетяни Іванiвни захоплювалися, а ii саму обожнювали, й все тому подiбне. Бурко прочитував тi недоречнi послання, червонiв лицем i влаштовував дружинi такi iстеричнi сварки, що та мов грiха найстрашнiшого й найлютiшого уникала того Войтовича, котрого ii холоднiсть не охолоджувала, а радше, дiяла навпаки. Закiнчилося все то досить несподiвано… Тетяна Іванiвна таки покинула Бурка, погодившись заробитися дружиною Войтовича. Допитливi й цiкавущi язики потiм ще довго не могли вгамуватися, обговорюючи й обсмоктуючи ту новину неймовiрну – заповзятий самiтник Войтович таки наважився на шлюб i дружиною собi бере не котрусь там яскраву свiтську красуню, яких у нього вистачало як у самому мiстi, так i за його межами, а звичайну й скромну дружину полiцмейстера Бурка, котра хоча й мала безперечну вроду, та все ж… І довго ще дивувалося поважне кременчуцьке товариство панське тому шлюбу упередженого самiтника з жiнкою, котра була йому геть нерiвнею й витримала розлучення з таким грубим мужицьким полiцмейстером Бурком. У когось цей шлюб викликав засудження, в iнших – розумiння, але всi однаково сходилися на думцi, що, заробившись дружиною такого чоловiка, як Войтович, Тетяна Іванiвна бiльше отримала, нiж утратила, – Войтович в усiм випереджав пiдстаркуватого Бурка, маючи вроду, молодий вiк, положення та статки. Спливаючи, час виказав, що зарано-таки заздрили Тетянi Іванiвнi в тiм, що змогла вона побратися з Владиславом Войтовичем. Так, спочатку шлюб iхнiй був досить щасливим. Владислав Романович як повновладну господиню привiв Тетяну до свого великого будинку, окружляв дружину увагою та ласкою, виконуючи щонайменшу ii примху, даруючи коштовностi та хутра й одягаючи так, що жiночi погляди тiльки ревно спалахували заздрощами, коли помiчали на панi Войтович нову коштовнiсть чи нове зодягання. Можливо було з упевненiстю сказати, що в шлюбi з Войтовичем Тетяна засяялася, мов справжня коштовнiсть. Майже за два роки обродилася донькою. Немовля нарекли Ларисою Владиславiвною Войтович. Але Войтович iнакше, як Лорою, доньку нiколи не кликав. Дивно, але народження доньки, котре, як видавалося, мало би тiльки змiцнити цей досить щасливий шлюб, навпаки ж, внесло перше охолодження мiж молодим подружжям Войтовичiв. Такий бурхливий у почуттях своiх, Войтович почав прохолонятися до Тетяни ще в останнiх мiсяцях ii вагiтностi. Вагiтнiсть ця давалася Тетянi досить важко, й почувалася вона дуже погано, мала мiнливий, дивно примхливий для неi самоi ж настрiй, який мiг змiнюватися по декiлька разiв на день. І Войтович, на початку того ii стану ще такий уважний та турботливий, уже пiд кiнець почав повiльно, ледь так помiтно, але все ж таки змiнюватися. У його словах й очах усе частiше прослизало розчарування, котресь незрозумiле невдоволення, й вiн усе бiльш вiддалявся вiд дружини й виiздив кудись вечорами, повертаючись назад уже в тi години, коли будинок потопався у глибокiм снi. Перед пологами Тетяна вiдчула в нiм дух чужого парфуму. Парфуму iншоi жiнки. Вона за звичкою своею змовчала, геть нiчого йому не проказала й потайки страждала вiд болю в серцi, потайки переживала тортури ревнощiв кохаючоi жiнки. Навiть не могла собi уявити того, що бiль вiд зради чоловiка може бути настiльки сильним… Розгубленою й нещасною почувалася вiд змiн у чоловiковi й, звикла до нiжного та турботливого Владика, нiяк не могла призвичаiтися до його нового ставлення до неi, ображалася й злувала на нього. Болiсно страждала, коли йшов вiн геть – iшов туди, де його невидимим укривалом огорнуть пахощi чужого парфуму, туди, де вiн iншiй буде дарувати свiтло своеi усмiшки та погляду, де iнша вiдчуе тепло його великих сильних рук i закуштуе солоду його поцiлунку. Подумки Тетяна лаяла його злiсно та вiдчайно, кидала в лице його уявне рiзкi та образливi слова, вiдчуваючи гостре й незнайоме вдоволення вiд того, як вiн здригаеться вiд ii слiв так само, як мiг би здригатися вiд поличника. Й ледь не до самого ранку пролежувала без сну, потiшуючи своi враженi жiночi гордощi подiбними думками, а коли Владик вранцi заходив до неi… Тодi вона мовчала, ображено й прохолодно, тiльки дивилася на нього великими своiми й гарними синiми очима, вiдчувала дух чужоi жiнки, що надходив вiд його великого дужого тiла, й… мовчала. Надихавшись тих пахощiв чужоi жiнки вперше, вона важко, у виснажливих стражданнях народжувала йому дитину. Й та нiч, коли мала з’явитися на свiт Лора, видалася ii матерi останньою нiччю в ii життi. Бiль, що патрав ii тiло з виснажливою безжальнiстю, був настiльки сильним та пронизуючим, що завжди стримана в усьому Тетяна не витримувала й крик ii оглушливо лунався будинком, наполоханою, перестрашеною птахою мов носився кiмнатами й дратував ii чоловiка. На свiтанку нарештi народилася Лора. Донька Войтовича з туманливо-сiрими оченятами й рудавим, як i в батька, волоссячком. Войтович полюбив доньку з першоi ж хвилини, коли на свiтанку нового дня, пiсля важких народин дружини, вiн узяв на руки те крихiтне, невинне створiння. Вiн полюбив доньку несподiвано сильним для себе та трiпотливим почуттям, i вуста його, склавшись у нiжну усмiшку, прошепотiли пестливо: – Моя найкоханiша… Тетяна, втомлена болем i безсонням, почувши те слово, тiльки очi прикрила втомлено, ховаючи сльози. Дiвчинка з туманливо-сiрими оченятами та рудавим волоссячком, тiльки-но народившись, спромоглася вiдiбрати в матерi вiдразу двi речi – вроду й любов батька. Краса Тетяни пiсля народження вiдразу пригаслася, почала в’янути та марнiти, мов то була пишною квiткою, яку полишили без вологи та свiтла. Уся врода Тетяни, видавалося, перелилася з неi, мов з переповненоi чашi, у ii надзвичайно чарiвну доньку, котра вродилася схожою на матiр кожною рисою свого маленького личка, й навiть колiр очей забрала собi материнський, хоча пiсля року очi ii зробилися кольором бiльш темними за материнськi й набули темно-синього вiдтiнку, а ось колiр волосся вона вспадкувала вiд батька й на все життя полишилася рудавою. А все ж iнше – то Тетянине, взяте вiд матерi, але ще бiльш досконале й надiлене ще бiльшою чарiвнiстю. А ще вiд народження Лора отримала палку любов батька. Тетяна почувала незрозумiлi й суперечливi почуття в тi хвилини, коли дивилася на чоловiка, котрий схилявся над колискою з Лорочкою i його великi сильнi руки доторкалися до доньки нiжно й неймовiрно обережно, а потiм вiн схилявся ще нижче й цiлував крихiтнi ноженята. Й шепiт його потайним болем пронизував серце Тетяни. – Моя найкоханiша… Й уява Тетяни з насмiшливою, пронизливою реалiстичнiстю малювала уявини того, що й тiй iншiй, пахощами парфумiв котроi вiн тепер пахнувся майже постiйно, вiн також шепотiв нiжно й голосом, що нагадував м’який оксамит: – Моя найкоханiша… Й вона страждала – тихо, мовчки й потаемно страждала, з гiркою впевненiстю передчуваючи, що таки називав вiн найкоханiшою своею й ту, котроi Тетяна не знала. Так кликав вiн i ii саму ще тодi, коли була вона замiжньою за Бурком i коли впадався вiн за нею так наполегливо й з таким почуттям у сiрих очах, що вона не втрималася – хоча й остерiгалася, а все ж таки закохалася, допустила до серця свого те почуття, котрого нiколи ще не вiдчувала й котрого боялася – боялася ледь вiдчутно, мов то передчувала вже, що таки ж настанеться день, коли почуття Владислава зникнуть i минуться, як зникае й минаеться нiч iз першими проблисками нового дня на свiтанку. Не хотiла ж вiритися тому передчуттю, гоновила його зi свого серця, запевняла себе в тiм, що воно е оманливим i недобрим… i все ж з острахом очiкувала того, що колись-таки те передчуття справдиться. Й дочекалася. Дочекалася вже так скоро, не встигнувши до пуття й насолодитися п’янким щастям коханоi жiнки… дочекалася, чекаючи й не очiкуючи одночасно. Й гiрким i отруйним вiдлунням зринали в пам’ятi слова колишнього чоловiка, котрi вiн кинув iй у лице, коли вона вже твердо та впевнено заявила, що йде вiд нього до Войтовича. – Наiвна вiслиця! Ти набриднеш йому вже скоро! Цей розбещений та випещений гультяй зрадить тебе вiдразу пiсля весiлля! Тодi Тетяна вiдсахнулася вiд Данила. – Неправда! – Правда! Менi вiдомi такi чоловiки – пестунчики долi та життя, примхливi красунчики. Вiн звик до розкiшних i породистих жiнок, вогняних i пристрасних… Тетяна затремтiла усiм тiлом. – Нi, я не вiрю тобi! Владик кохае мене! Бурко розсмiявся iй у лице. – А чи ж надовго? – запитався вiн насмiшкувато, з особливим вдоволенням вбачаючи страх у ii великих синiх очах, i продовжив з котроюсь темною впевненiстю: – Ти ще згадаеш мене, Тетяно. Згадаеш i мене, й слова моi, як прийде той день, коли Войтович тебе розлюбить i ти заробишся йому непотрiбною. Й можеш бути певною в тiм, що день той е недалеким! – Нi! Слова колишнього чоловiка мов те похмуре й недобре вiдлуння полишалися у свiдомостi Тетяни ледь не весь час. Слова, котрi видавалися прокляттям покинутого й ображеного чоловiка, що зловiсно прозвучали на прощання. Слова, правдивостi котрих вона сподiвалася не дочекатися. Але дочекалася. Й усе трапилося саме так, як i передрiк Данило. Вчиняючи, можливо, дещо малодушливо й неправильно, Тетяна все ж продовжувала змовчувати, вбачаючи зраду чоловiка. Вона не влаштовувала емоцiйних сварок, не iстерила й не плакалася перед Владиславом, вимагаючи його повернення в родину й до того життя, до котрого вiн призвичаiв ii пiсля весiлля. Вона ховала вiд нього сльози в темрявi та тишi своiх тепер уже одиноких покоiв, муторну самотнiсть котрих та незатишнiсть гоновила Лора своею присутнiстю та неголосним вуркотiнням немовляти або ж часом плачем. Тетяна не боролася за свое щастя, не боролася за свого чоловiка, можливо, тому, що була занадто вже ображена його зрадою та занадто погордлива, незважаючи на скромне походження, аби принижуватися перед тим, кому вiддала свое серце й хто лиш стоптав ii почуття. Лорi виповнився рiк, коли запах парфуму вiд Владислава зробився iншим. Тетяна зрозумiла, що в чоловiка з’явилася нова коханка. Нова чергова коханка. Вони прожили в шлюбi бiльше двадцяти рокiв, незважаючи на численнi зради пана Войтовича, незважаючи на те, що пахощi вiд нього змiнювалися та рiзнилися мiж собою досить часто. Зраджена й ображена Тетяна могла покинути його, могла пiти геть, забравши з собою дiтей – свого Петруся та його улюблену Лорочку, й знала, що не став би вiн ii втримувати, – але полишилася поряд нього. Чомусь полишилася. Запевняла себе, що то заради Лорочки, не бажае насмiшок та осуду людей, не бажае другого у своiм життi розлучення, але знала в глибинi свого втомленого серця, що всi тi запевнення були не до кiнця щирими. Вона полишалася поряд Владислава тому, що боялася. Боялася втратити його зовсiм. Боялася втратити й те сумнiвне щастя, котрим було для неi вiдлуння колишнього щастя, коли iй кидалося хоч зрiдка смаколикiв, як у минулому. Життя боялася втратити те, у якому наступалися такi днини, коли Владик охолоджувався до черговоi своеi коханки й мов згадував запiзно й провинно враз про ту жiнку, врода котроi вразила його колись настiльки, що не мiг вiн уже заспокоiтися, поки не заробив ii своею – навiть цiною такого небажаного для нього шлюбу. Й у днини тi нiби саме життя стукалося до сiрого й безрадiсного iснування панi Тетяни Войтович, поверталося те майже забуте нею щастя, котре вiдчувала вона на самiм початку свого подружнього життя з Владиком. Вiн знову робився уважним та нiжним, дарував iй приемнi дрiбнички та коштовностi… Але вона все ж знала, що той дорогоцiнний час буде тривати недовго, швидкоплинний i такий необхiдний для неi – вiн промайне так хутко, коли на око Владиславу втрапить чергова панiйка, котра викличе в нiм захоплення та пристрасть. І знову вiн буде вiдсутнiм удома ледь не до самого свiтанку, й знову будуть чутися вiд нього пахощi чужого парфуму. Тетяна продовжувала все це терпiти. Знала, що мiстом ширяться чутки про iхню родину, знала, що зради Владислава вже давно е вiдомими свiту, й здогадувалася, що з неi тихенько смiються – позаочi й за спиною, не виказуючи iй власних думок. Траплялися, щоправда, такi в неi миттевостi, особливо пiсля початку нового роману чоловiка, коли вона починала вiдчувати щось дивне й незрозумiле. Вона починала ненавидiти Владислава. Вiдчувала ненависть до того, кого так кохала. То траплялося нехай i рiдко, а все ж… Ще звечора могло серце щемiтися вiд почуття до нього, завмиратися та затискатися так, як у тi першi днi, коли зрозумiла, що таки кохае вона – замiжня за iншим i мати його сина, – кохае чужого чоловiка. А прокинеться наступного ранку, вчуе вiд нього дух iншоi жiнки – й щось таке темне й похмуре закупорсаеться в серцi, потайною звiриною заворушиться в самих його глибинах. Тодi робилося iй неприемно навiть поглянути на нього й сам вигляд його вдоволеного, навiть декотрою мiрою щасливого лиця робився для неi ледь не огидливим i з жахом розумiла, що вона… вона ненавидить Владислава. Ненавидить за постiйнi зради. За це вдоволення та щастя на його лицi. Але все минаеться… Миналася й та незрозумiла ненависть до чоловiка у серцi Тетяни, як i його захоплення черговою коханкою. А потiм у його життi з’явилася удовиця Матвiева. Тетяна спершу вiдчула пахощi нового парфуму, котрий був геть вiдмiнним вiд тих – попереднiх, котрi завжди пахлися нехай i рiзними, а все ж солодкуватими квiтами. Цi ж парфуми були дещо зарiзкими для жiнки й одразу викликали в Тетяни стiйку й бурхливу ненависть, мов вiдчула вона вiдразу ту небезпеку, що становила собою володарка терпких пахощiв. Владислав почав тепер зникати з дому не лише на одну нiч, а вже на декiлька днiв, i Тетяна на все життя запам’ятала той день, коли вперше побачила ту, котра крадовила в неi чоловiка. Крадовила так нахабливо та зухвало, як не робила цього жодна його коханка. У той день вони з Лорою поверталися з прогулянки, коли бiля скверу трапився iм на око вiдкритий екiпаж Владислава. Войтович був вiдсутнiм удома вже три днi, й Тетяна, перш нiж побачила його супутницю, вiдчула, як напружуеться вся внутрiшньо… А потiм i ii побачила… Розкiшну та квiтучу жiнку з темним, наче вороняче крило, волоссям, що не було приховане капелюшком, а зухвало, виклично та дуже гарно спадалося на ii пишнi плечi хвилястими змiями, пасмами чорними та лискучими. Дещо вилицювате лице було гарним, безперечно дуже гарним. І Тетяна, передчасно змарнiла й наче постарiла, вiдчула себе ледь не потворою, коли на нiй зупинився погляд темних очей супутницi Владислава. Як поглянула, як позиркнула та на Тетяну недобре й одночасно переможливо… так, що Тетяну наче вогнем впекло тим поглядом. І в ту ж мить, без зайвих слiв та пояснень, зрозумiла вона так ясно, як гожа днина, що ось же настав той час, та хвилина страшна, коли втратить вона Владислава. Бiльше двадцяти рокiв жодна з його коханок не могла доскочити того, аби зруйнувати iхню родину, але ця вгодована пава… Тетяна й сама не вiдала того, звiдки саме з’явилася в неi ця впевненiсть – але вона була й пазурами хижого птаха вп’ялася в ii серце, враз спричинила такий бiль, що Тетяна навiть похитнулася, вiдчувши, як паморочиться в головi й темнiе свiт у очах. Була б, певне, впалася, коли б тепла рука не пiдтримала ii. – Мамочко, що з вами? Вам зле… Тетяна тiльки головою хитнула. – Нi, люба, все гаразд. Просто… Теплi пальцi Лори ледь не до болю вхопилися за холодну руку Тетяни. – Нiколи не пробачу татковi цю жiнку! Тетяна, на якусь мить забувши про супутницю Владислава, з декотрим острахом поглянула на доньку. – Люба, вiн твiй батько… Вродливе лице Лори болiсно поморщилося. – Ходiмо, мамо. Менi огидливо навiть дивитися на них. Продовжуючи мiцно тримати матiр за руку, Лора рiшуче попрямувала в бiк будинку, й серце Тетяни наостанок впекла гордовита й переможлива усмiшка, що розквiтлася на повновидих i яскравих вустах тоi, котра була тепер коханкою Владислава. Коханка та була жiнкою небезпечною й нахабливою. Тетяна не була нiколи особисто знайомою з панею на iм’я Марина Якiвна Наливайко-Матвiева – зустрiчала лиш то на вулицях мiста, то на прийманнях. Приголомшливо вродлива, вона у двадцять рокiв своiх, геть не соромлячись, заробилася коханкою вже досить лiтнього генерала Матвiева, зруйнувала його сорокарiчний шлюб з тихою й смиренною жiнкою шляхетного походження й одружила на собi. Десь рiк тому вона втратила свого чоловiка-генерала, котрий помер вiд серцевого нападу, мала нетривалий зв’язок iз заiзжим нiмецьким бароном i ось зараз вп’явалася своiми бiлими, хижими пальчиками у Владислава Войтовича. Тетяна не вiдала про намiрення чоловiка – вона ж за звичкою все мовчала, а той поводився як зазвичай – мов нiчого не трапилося, мов не прогулювався вiн мiстом у своiм вiдкритiм екiпажi з розкiшною коханкою. За декiлька днiв Тетяна зiштовхнулася з Матвiевою. Зiштовхнулася випадково й закам’янiлася вся, захолонувши, мов вiд негоди лютоi, коли неподалiк будинку побачила перед собою вродливу ту жiнку. Синi очi з болем дивилися на вгодоване молоде лице, а серце затискалося вiд недоброго передчуття. Й занилося тоскно, коли чарiвна крадiйка Владислава раптом посмiхнулася – посмiхнулася переможливо й наче глузливо, палахнувши темними своiми, майже чорними очима. – Добридень, панi Войтович. Тетяна не вiдповiлася – нi на ту посмiшку й нi на те привiтання, а продовжувала лиш мовчки дивитися на ту, котра мала нахабство говорити з нею. Матвiева голосно гмикнула. – Яка ж ви невихована, панi Войтович. Тетяна здригнулася. – Не вам – жiнцi, котра крадовить чужих чоловiкiв, щось говорити про вихованiсть… Удовиця розреготалася. – А ви вже й не така свята невиннiсть, котрою прикидаетеся… Та це не допоможе вам утримати бiля себе Владика. Вiн уже належить менi, а вам – блiдiй i потусклiй сiрiй мишi не втримати його… Тетяна пополотнiла. – Та як вам не соромно таке говорити? Матвiева якось незрозумiло позиркнула на неi, знову розсмiявшись, i панi Войтович бiльш не стала затримуватися поряд тоi нахабливоi злодiйки. Вона швидко пiшла геть, ледь була не побiгла, вiдчуваючи, як спину пропiкае погляд чорних очей. Ішла й знала тепер, що життя ii перемiниться й вже не буде такою звичною змiна одного дня на iнший, коли мала вона хоча б слабку певнiсть у тiм, що Владислав не пiде з родини, а повернеться назад до неi, коли набридне йому чергова коханка. А вони ж набридалися, справдi йому набридалися, i вiн повертався в родину… Вiн завжди повертався в родину. Але зараз… зараз… Чи повернеться вiн з лабетiв цiеi хижачки? Передчуття того, що Владислав цього разу зраджуе не просто так, прямуе по шляху розлучення, не полишало Тетяну наступнi декiлька днiв… І настав той страшний день… День, коли Владислав сказав, що iм потрiбно розлучитися. То був наче кiнець життю Тетяни. Чоловiк повернувся ранком, коли вона тiльки прокинулася, вiдчуваючи себе надзвичайно втомленою й розбитою як серцем змученим, так i тiлом схудлим. Цю нiч, як i бiльшiсть попереднiх, вона майже не могла поснути. Нiч була безсонливою й напоеною тривожливими думками та гiркотою покинутоi, непотрiбноi й некоханоi жiнки. Неприбрана, у сорочцi, вона довго сидiла перед дзеркалом i застиглим поглядом вивчала власне вiдображення. Й майже ненавидiла цю безвiльну, слабку нещасницю, котра е неспроможною боротися за свою родину, за свого чоловiка… Й це змарнiле й наче згасле лице, що вiдображалося у люстрi, – його вона також ненавидiла, ненавидiла за те, що втратило воно зарано так пишну красу свою й бiльш не зчаровувало Владислава. Владислав увiйшов, навiть не постукавшись. Тетяна пожадiбно й одночасно з ледь вiдчутною десь глибоко в серцi огидою вивчала його вiдображення в дзеркалi. Бачила, як пiдiйшов вiн до неi ближче, зупинився за спиною й поглянув на ii незiбране золотаве волосся, що м’яко опускалося на плечi… Й на якусь мить – жадану й до щему пронизливу – iй видалося, що нахилиться вiн зараз до неi, припадеться вустами до лискучого волосся, котре чи не едине було, що ще полишалося в нiй таким гарним… І прошепоче в те волосся, що скучився за нею й що набридла йому та хижачка з ii чорними, пронизливими очима та пишним, соковитим молодим тiлом. Наче напiвбожевiлля котресь примушувало Тетяну повiритися в те, що саме такi слова вона й почуе… й тим болiснiшим видалося те, що пролунало в поранковiй тишi ii затишних покоiв: – Нам потрiбно розлучитися, Тетяно. Вона повiльно, нерозумiюче глипнула, розгублено поглянула на спокiйного, такого вдоволеного Владислава… Ось та хвилина страшна, котроi вона страшилася й вiд котроi дрижала стiльки часу. Владислав кидае ii заради iншоi! Вiн весь пахнеться нею – звабливою, чорноокою й пристрасною. Вiн прийшов до покоiв дружини з ii владних, хвацьких обiймiв, i йому нетерплячка знову повернутися до тих обiймiв, вирватися до них вiд дружини, з котрою прожив бiльше двадцяти рокiв i котру колись так настiйливо зваблював, зруйнувавши ii перший шлюб iз наполегливiстю примхливоi дитини, котра прагнула будь-що отримати у власнiсть iграшку, яку вона жадала i якою волiла в той час оволодiти. Йому було потрiбно пiти вiд дружини, котра народила йому таку чудову доньку… А тепер дружина ця заробилася для нього геть не потрiбною, такою, котру можна буде вiдкинути, мов той непотрiб, мов ганчiрку, об яку все життя витирався весь бруд… Тетяна вiдчула, як сльози образи та злостi впiкають очi. Й тодi щось трапилося з нею. Трапилося щось таке, чому не могла вона вiднайти пояснення, – наче тонка, невидима для стороннього ока ниточка, напнута всерединi, була обiрвалася й кудись подiлася вся та стриманiсть, яку мала вона всi цi роки, – й Тетяна, не пiзнаючи самоi себе, рiзко звелася на рiвнi ноги, обернула до Владислава лице, котре запалалося мов яскравим вогнищем, i витисла зi своiх вуст едине зле й рiшуче слово: – Нi! У сiрих очах Владислава з’явився дещо розгублений вираз. – Тетяно… Чи не вперше за весь час шлюбу Тетяна дивилася на нього погордливо, так, як ще нiколи не дивилася, й вiдчувала… насолоду вiд тоi несподiваноi самовпевненостi. – Я не дам вам розлучення! Владислав нахмурився. – Тетяно… – Що у вас тут трапилося? Вашi галаси чутно ледь не на весь дiм! Войтович здригнувся й обернувся до дверей, на порозi яких у гнiвливiй непорушностi стояла Лора. Тетяна теж поглянула на доньку, й хоча зараз для того була геть непiдходяща хвилина, все ж замилувалася цим рiдним створiнням. Хай там що, а вона ж таки подарувала Владиславу неймовiрну дитину. Життя Лори зароджувалося ще тодi, коли вони з Владиславом так кохали одне одного, коли вiн ще не охолонувся до дружини, котру вiдiбрав у полiцмейстера Бурка, й Лорочку смiливо можна було назвати дитям кохання. Вона взяла щось вiд обох батькiв i перевершила вроду самоi Тетяни, до двадцяти своiх рокiв перетворившись на неймовiрну красуню з темно-синiми очима, рудавим волоссям, блiдою шкiрою личка, кожна риса якого вражала своею довершенiстю й мановила вражаючою красою… Й Владислав любив, неймовiрно сильно любив свою едину доньку – недарма ж вiн ще вiд ii народження цiлував iй нiжки й шепотiв так пронизливо-нiжно: – Моя найкоханiша… Тетяна раптом дотямила, що единою людиною, котра й могла втримати Владислава в родинi, – була вона… Лора! Й з болем благально поглянула на доньку. – Твiй батько нас кидае, Лорочко. Лора сiпнулася всiм своiм струнким тiлом, погляд ii неперевершених синiх очей полинувся до Войтовича. – Татку… Владислав важко зiтхнув. – Люба, я маю це зробити… Темно-синi очi Лори палахнулися вогнем. – Це заради неi, так? Заради безсоромноi Матвiевоi ви кидаете маму, кидаете нас заради тiеi жiнки… – Люба, я кохаю Марину… – Я зненавиджу вас, коли ви пiдете вiд мами до тiеi жiнки! Мить – i Лора – в однiй лиш бiлiй нiчнiй сорочцi, поцяткованiй мереживним шиттям, з довгим волоссям кольору полум’я, що спадалося iй на плечi та спину, – обернулася й кинулася геть iз материнськоi опочивальнi, й тiльки вiдлуння ii останнiх слiв повислося в повiтрi. Владислав рвонувся слiдкома за донькою. – Лорочко! Тетяна полишилася у своiй кiмнатi одна. З хвилину чи, може, й того бiльш вона стояла непорушно, виструнчавшись у незрозумiлiй напрузi, а потiм враз обм’яклася, в одну мить мов облишила ii та непорозумiла сила, котра примусила постатися супроти Владислава й так зухвало кинути йому в лице те, що вона не дасть йому розлучення. Тетяна втомлено зiтхнула, опустилася на стiльчик бiля великого дзеркала й обхопила свою неприбрану голову обома руками. Вона знала, що нiякi ii зухвалi слова не допоможуть. Владислав усе одно доскочить свого й розлучиться з нею. Одна надiя тепер лиш на Лорочку. Й Лора врятувала iхню родину. Тетяна не вiдала того, як саме донька спромоглася вмовити Владислава, можливо, перестрашився того, що донька й справдi його зненавидить, коли вiн покине матiр заради тоi Матвiевоi. Тетяна, котра так i полишилася сидiти перед дзеркалом, навiть не повiрилася до кiнця в почуте, коли Владислав повернувся через годину й промовив досить безбарвним голосом: – Можете заспокоiтися. Розлучатися ми не будемо. Тетяна звела на нього недовiрливий погляд. – Ви… – Я передумав. І зробив це виключно заради Лорочки. Тетяна, зiщулившись, поглянула на нього. – Але Матвiева все одно полишиться вашою коханкою? Владислав холодко посмiхнувся. – Безумовно. Нiчого бiльш не проказавши, Войтович вийшов геть, залишивши Тетяну все так само непорушливо сидiти перед дзеркалом i розпачливо вдивлятися у власне вiдображення, мов зацепенiла. Владислав вiдмовився вiд розлучення, але вона нiякого полегшення чи то вдоволення не вiдчувала… Вiд розлучення вiн вiдмовився, але не вiдмовився вiд тоi жiнки, котра штовхала його до розлучення. Не вiдмовився вiд тоi, котра мала над ним таку владу. Тетяна розумiла, що все ж утратила чоловiка. Коли було поглянути чужим оком, то життя в будинку за чорною, кованого залiза огорожею, в якому мешкала родина Войтовичiв, зовсiм не перемiнилося. Але то коли поглянути стороннiм оком. Насправдi життя родини перемiнилося. Владислав спочатку все бiльше пропадався у Матвiевоi, зовсiм не соромлячись, виiздив з нею в мiсто, ходив на приймання та в театр. Потiм же, наче посварившись зi своею розкiшною коханкою, почав усе бiльше часу пропадатися вдома. Тетяна видавалася тiнню, що розгублено й сновидливо блукаеться будинком, але переважно сидiла у своiх покоях, зачинившись вiд цiлого свiту, й чомусь остерiгалася виходити за межi садка, мовби там – за ворiтьми – тiльки й чекали тi лiнькуватi плiткарi, аби ж поцiлити в неi отруйними стрiлами плiток. І в стражданнях тих власних не помiчала вона, що пiсля розмови тоi у ii покоях, коли Владислав почав вимагати розлучення, перемiнилася донька. Улюблениця батька, завжди весела та легка, Лора спромоглася вмовити батька полишитися в родинi, але мов уже саме те намiрення зруйнувати родину не кращим чином вплинуло на його едину доньку. Веселий та легкий ii норов поступався мiсцем замисленому й похмурому стану, а в темно-синiх, неймовiрно гарних очах усе частiш можна було упiймати страх. І чим бiльш часу миналося опiсля тоi сварки мiж батьками, тим бiльш похмурою й незрозумiлою видавалася Лорочка Войтович. А Тетяна нiчого того не бачила й не помiчала – вона наживо горiлася у вогнi власних страждань, навiть не допускаючи думки об тiм, що донька теж може страждати в цей час iз невiдомого приводу. Зрештою Тетяна, годинами просиджуючи нерухомо у власних покоях, домислилася до того, що мае хоч якось боротися за свое щастя. Сонце рожевою кулею закотилося за Днiпро, за плавнi та острови, й Тетяна знала, що Владислав перебував удома – чи то ж посварившись з дорогоцiнною своею Матвiевою, чи з якоi iншоi дивини, але вiн останнiм часом усе вдома полишався й нiкуди не виiздив… Тетяна повiльно звелася на ноги й поглянула на себе в люстро… Струнка й грацiйна, вона бачила те, що тiло ii ще не втратило жiночоi привабливостi, а коли розсипала за спиною густе волосся золотавою завiсою, вiдчула себе досить звабною… Руки дрiбно задрижали, коли кинулася вона до шафи й вийняла гарну шовкову, оздоблену тонким мереживом нiчну сорочку, котра досить вiдверто оголювала тiло. Й руки ii продовжували дрiбно дрижати, коли непевно й боязко штовхнула вона важкi дерев’янi дверi до опочивальнi чоловiка… Владислав щось читав, влаштувавшись на лiжку. Тетяна вся напружилася, й видавалося навiть, що й про необхiднiсть просто дихати забула в ту мить, коли вiн звiв погляд сiрих своiх очей i поглянув на неi… Поглянув вдивовано й трiшки непорозумiло, але все ж не сказав, аби йшла вона геть, i то додало Тетянi такоi необхiдноi iй смiливостi… Вона на ногах, що погано слухалися й вiдмовлялися пiдкорятися iй, наблизилася до лiжка. Бачила, як погляд Владислава сковзнувся по ii стрункому тiлу в тiй розкiшнiй шовковiй сорочцi, й вiдчула себе бiльш упевнено… Пiдiйшла так близько до чоловiка, й хоча руки тремтiли так, що вiн мав то помiтити, торкнулася пальцями прохолодноi, сковзкоi тканини. Слова куцого не могла з себе вичавити, й Владислав теж мовчав, i мовчанка та мiж ними видавалася Тетянi чомусь особливою, такою, котра мов знову поеднувала iх мiцними тенетами. Не дозволяючи собi нi перестрашитися, нi передумати, рiшуче потягнула ту тканину сорочки й вiдкинула ii геть… Не вiдриваючи погляду вiд очей Владислава, оп’янiла зацiкавленiстю в очах, простягнула руку й забрала в нього ту книгу, яку вiн читав… у свiдомостi сполоханим птахом билася вiдчайна думка об тiм, що коли вiдштовхне вiн ii зараз, то вона не витримае того – помре або збожеволiе вiд болю… Затремтiвши усiм тiлом, сковзнула в його руки… Владислав напружився, але нiчого не зробив… Тетяна заплющила очi й прошепотiла нiжно: – Владику… Й ледь не розплакалася, вiдчувши, як його руки обiйняли ii тiло. Але все виявилося марним… Та нiч, хоча й видалася Тетянi палкою та пристрасною, нiяк не вплинулася на байдужливе ставлення Владислава до неi. Вiн просто взяв те, що йому так наполегливо подарували, можливо, що навiть пригадав свое давне й минуле кохання до дружини – та й по всьому. Та нiч не повернула Тетянi Владислава. Вiн полишався незрозумiлим… Наче й до Матвiевоi не навiдувався, але й до дружини не повертався. Але ж вона бачила, придивляючись пильно, в очах його полум’я пристрасного почуття, впiкалася тим поглядом i розумiла, що вiн усе ще продовжуе кохати ту чорнооку розлучницю, навiть незважаючи на те, що вони з якоiсь речi посварилися. Розумiла, що минеться час i нехай не сьогоднi чи завтра, а в котрийсь чорний для неi день вiн знову полине до Матвiевоi. Вiдчувала, що починае ненавидiти Владислава. По-справжньому й глибоко. Дивно, але та нiч, коли Тетяна прийшла до чоловiка… вона заробилася для неi межею, перетнувши яку, бiльш не вiдчувала у своiм серцi любовi до чоловiка… а лиш ненависть. То було страшно, дуже страшно для неi й майже неможливо. А за мiсяць мiсто сколихнула жахлива новина. Владислава Романовича Войтовича вiднайшли в лiжку його зi смертельним ножовим пораненням у серце. Коли до будинку заможного заводчика прибулася полiцiя, його тепер уже вдовиця, блiда лицем панi Тетяна Іванiвна, котра полишалася на диво спокiйною, промовила досить байдужливо: – Я хочу зiзнатись у тiм, що вбила свого чоловiка! 1 1907 рiк, м. Кременчук – Лоро! Здригнувшись, Лора вiдвернулася вiд вiкна, за склом котрого тривожливо й неспокiйно дмухав вiтер, розгойдуючи верхiвки дерев, i стукався до вiкна невидимими пальцями. Вона знову думала про свою бiдну, нещасну матiнку, й думки тi спричиняли iй бiль, який чи зоставить коли у спокоi ii серце. На порозi стояв Петро. – Час iхати до собору, люба! Лора швидко позиркнула на брата, судомливо зiтхнула. – Так… Петро покривив свое досить вродливе лице, на якому особливо вирiзнялися синi материнськi очi. – Приiхала Сара з нареченим. Лора у вiдповiдь лиш байдужливо прикрила очi. Сара була небогою батька, донькою його рiдного брата, котрий помер ще досить молодим, ледь устигнувши одружитися й заробитися батьком своеi единоi дитини. Його смерть зробила Владислава единим спадкоемцем Романа Войтовича, а мати Сари через рiк пiсля смертi мужа вийшла замiж за чоловiка з заможноi купецькоi родини, i едина ii донька Сара зростала в розкошах, отримавши й вiд покiйного батька досить-таки пристойний спадок родини Войтовичiв. І те, що фабрика та завод вiдiйшли до Владислава Романовича, видавалося, нiкого й не турбувало. Але то лиш так видавалося… Для Лори, котра нiколи не була особливо близькою з кузиною, було вкрай неприемно раптом дiзнатися, що весь цей час Сара вважала себе ображеною у спадщинi, обдiленою образливо й нечесно. Ось тiльки за життя свого дядька Владислава вона про це чомусь змовчувала, вдавала приязну та люблячу небогу, яка завжди лащилася до Войтовича й вартувало було лиш ii стрункiй постатi з’явитися у iхньому будинку, як вона кидалася на шию до дядька з голосним вереском: – Дядечку, любчику! Лора ж кузину не полюбляла з дитинства. Й нелюбов та була цiлком взаемною. Кузини Войтович, двi онуки впливового й заможного фабриканта Романа Войтовича, котрi народилися жiнками, на превеликий жаль дiда, нiколи не мали мiж собою близькостi. Спокiйна й витримана Лора уникала буявоi й яскравоi Сарочки, мати котроi мала в собi еврейську кров. Темноволоса й кароока, одного вiку з Лорою, Сара, якось уже надто рано розквiтнувши, вже почала кокетувати з мужчинами. Лора знала, що тiтка Розалiя не надто схвалювала тi пустощi доньки з представниками протилежноi статi, та Сара матерi геть не слухалася, як i досить м’якого норовом вiтчима. В шiстнадцять рокiв вона втрапила в гучну перемовину. Тодi Сара, ще така юна, але безперечно чарiвна, зi звабливим соковитим тiлом уже не дiвчини, а жiнки, та хитрою, лукавенькою усмiшкою справжньоi спокусницi, ледь не зруйнувала родину поважного суддi Матвiя Вакульського. Суддя той мав тридцять сiм рокiв вiку, мужню постать, вродливе лице з оксамитовими карими очима та вабливою усмiшкою… але на додачу вiн мав не надто привабливу дружину з заможних дворянок, котра й заробила його досить впливовим та заможним, а також цiлий вивiдок маленьких Вакульських, котрих панi-дружина справно дарувала йому чи не кожен рiк iхнього подружнього життя. Але юну Сару те не зупинило – познайомилася з Вакульським на одному з приймань у знайомих i наче розуму полишилася вiд чи то кохання такого вже сильного, чи вже пристрастi, яка була почуттям не менш сильним вiд кохання i часом могла заволодiти людиною настiльки потужно, що людина робилася непiдвладною вже самiй собi, а перетворювалася на раба тоi пристрастi, геть нею заслiплена. Саме такою заслiпленою заробилася й Сара. Видавалося, що вона геть утратила розум. Усе те приймання тiльки з одним Вакульським i танцювалася, й у перервах мiж танцями вони про щось весело перемовлялися, й Сара геть не звертала уваги на те, що порушуе всi правила пристойностi, весь час збуваючи час з чужим i одруженим чоловiком наодинцi, кокетуючи з ним так вiдверто… Панi Вакульськоi в той вечiр поряд не спостерiгалося – вона вчергове перебувалася в надii й на очi людськi з забобонних мiркувань намагалася менш потраплятися. Пiд кiнець приймання Сара кудись зниклася, Вакульського теж не було видко, й Розалiя Войтович-Завгородня густо вкрилася на лицi червоною фарбою сорому, коли присутнi почали поцiлювати в неi засудливими та насмiшкуватими поглядами. Не раз смикалася вона пiти шукати доньку, але чоловiк ii, купець Завгороднiй, зупиняв… Сара ж повернулася хвилин за двадцять – розчервонiла лицем, з декотрою неприбранiстю в зачiсцi та одязi, що так вiдразу впадало в око, але ж яка вдоволена. Розалiя розтулила було рота, аби вилаяти доньку, та побачила Вакульського, котрий з’явився вiд протилежних дверей з декотрою неприбранiстю в зодяганнi своiм, i тiльки того й змогла, що прошипiти придушено й неголосно: – Де тебе важка носила? Сара кинула на матiр дещо затуманений погляд. – Пiшла дихнути свiжого повiтря… в залi жах як задушливо. Розалiя перемiнилася лицем. – Не обманюй, негiднице… Ти вискочила до садка за Вакульським. Погляд Сари був на диво спокiйним. – Коли i так, то що? – Саро… – Заспокойтеся, мамо, на вас уже звертають увагу, – обiрвала палкий та занадто гучний вигук матерi Сара й попростувала знову до Вакульського, мов не помiчаючи геть того, що на неi вже дивляться що засудливо, а що з цiкавiстю та насмiшкою. З того вечора вона геть глузду полишилася. Другого дня втеклася з дому, й чиесь допитливе око догледiло, як сiдала вона до прольотки Вакульського. Іншого дня прийшла до нього в суд. Ще колись прогулювалася з ним бiля Днiпра. Й мiсто загудiлося, мов той потурбований вулик. Небога юна Войтовича мае стосунки з одруженим! Яка ж ганьба, який то сором! Розалiя Якiвна ледь не кожноi днини влаштовувала доньцi сварки – вона жалiбно прохала, вона молила й наполягалася, жорстко та владно наказувала Сарi покинути навiть думати про Вакульського. Та все марно. Сара полисне вогняним своiм, темним оком, кине матерi у вiчi, що нiколи такого не буде, й втечеться до Войтовичiв, до дядечка-любчика, котрого чи не батьком звиклася вважати, й Войтович завжди захищав дiвчину вiд нападання ii матерi, прихищав у своему домi й, видаеться, що повнiстю подiляв думку Сари стосовно дозволеностi стосункiв з Вакульським. А мiсто продовжувало гудiтися. Тепер уже засуджували не одну лиш Сару за те, що руйнувала вона родину, так вiдверто кинувшись до обiймiв одруженого чоловiка, а разом з нею й дядечка ii заможного, котрий дозволяв зустрiчi тих двох коханцiв пiд дахом свого дому. Потiм сталося те, чого нiхто не очiкував. Панi Марiя Данилiвна Вакульська, перебуваючи на шостому мiсяцi своеi черговоi важкостi, не витримала сорому, образи та болю й спробувала вчинити самогубство, випивши отрути. Вакульську врятували. А дитя, народившись передчасно, померло. Й смерть та наче отямила сп’янiлого пристрастю Вакульського. Вiн обiрвав усi своi стосунки з Сарочкою Войтович, став бiльше часу вдiляти кволiй, ледь живiй дружинi, уникаючи всердно зустрiчей з палкою юною коханкою, котра вiд охолодження його, видавалося, що останнi краплини розуму й сорому втратила й приходила до суду, прохаючи його про зустрiч. І бiля будинку могла, мов той вiрний вартовий, годинами чекати на його повернення. Вона вiдчайно благала не кидати ii… Та Вакульський був геть невблаганним – дружина грозилася знову заподiяти собi самогубство, а то ж могло так негативно вiдобразитися на його посадi… До того ж пристрасть у пана Вакульського вже минулася, вiн почав прохолонятися до чарiвноi Сарочки й кидати дружину не мав намiрення. Сара мусила вертати до матерi. Мусила вислуховувати безкiнечнi й невтомнi дорiкання Розалii Войтович-Завгородньоi, терпiти iх… Заробилася геть млявою та апатичною, тихою та невзнаною, мовби перетворилася на тiнь себе колишньоi – такоi яскравоi, веселоi та рухливоi. З будинку не виходила в мiсто – лиш до садка. А потiм Войтович принiс дружинi й доньцi несподiвану звiстку. – Сарочка у надii! Сарочка, котрiй лиш шiстнадцять, у надii! Тiтка Розалiя тодi була ледь не померла вiд серцевого нападу. Такого вже вона коли й очiкувала потайки вiд усiх, та гоновила вiд себе думки об тiм, мов собак неприпнутих вiд ворiт. Сару було вирiшено негайно ж вислати до Бiлгородськоi губернii, де в тихому, скромному й затишному маетку мешкала тiтка панi Розалii. Сара погодилася, не виказавши особливого супротиву. Все такою ж апатичною й мов неживою вiдбула вона до маетку Антонове в далекiй Бiлгородськiй губернii, до незнайомоi лiтньоi родички. Войтович час вiд часу отримував вiд небоги листи, у котрих вона жалкувалася дядечку-любчику на те, як важко носити iй дитину, котра була небажаною навiть для неi. Дитину, котру вiдразу по народженню мали вiддати в родину бездiтного вiйськового – родичка вже про все домовилася. Родичку ж ту вдовицю Сара описувала не iнакше, як постiйно набундюченою й усiм невдоволеною бабою, яка зовсiм не обрадiла перебуванню у своiм затишнiм будинку пузатоi, осоромленоi внучатоi небоги… «…Бачили би ви лиш, дядечку, як позиркуе на мене ця стара вiдьма, котру maman називае своею тiткою. Тiльки губи тонкi копилить, поки я снiдаю, а потiм i починае менi вичитувати про те, як я зганьбила родину, яка я безсоромниця та грiшниця й що сама вона за моiх лiт навiть поглянути в бiк одруженого пана уникалася, а не те що зваблювати… Ха, дядечку, бачили б ви лиш ту ропуху набундючену – сумнiваюся я мiцно, що котрийсь iз панiв пожадобився б на цю бабу з ii негарною пикою…» Подiбного змiсту листи Войтович отримував досить часто, й майже через рiк Сара повернулася до Кременчука, обродившись сином Вакульського та вiддавши дитя до рук геть незнайомого вiйськового. Але й у Кременчуцi вона жити не бажала. Певне, пекло iй ще почуття до Вакульського, одужала дружина котрого знову перебувала в надii… Часом Сара натрапляла на них у мiстi – пузата Вакульська гордовито й мiцно тримала свого мужа пiд руку, усiм своiм виглядом мов проказуючи без слiв: «Не вiддам! Нiкому не вiддам!» Сара, пiсля народження сина облишивши ту млявiсть свою та апатичнiсть, знову почала кокетувати з чоловiками. Й мiстом почали ширятися чутки, що звабила вона одного пана дворянського походження, й пiсля того, як Вакульська обродилася здоровим хлопчиком, зруйнувала родину того дворянина й заробилася його коханкою, геть не стидаючись того. Й панi Розалiя впадалася в один серцевий напад за iншим, погрожуючи Сарi, що смерть матерi залишиться до кiнця ii життя важким каменем на сумлiннi – та Сара затялася, заробилася геть непослушливою матерi й переiхала до будинку того Микольського, родину котрого порушила, жити вiдкрито. Мiсто аж захлиналося, обсмоктуючи ту пiкантну плiтку. А Сарi було все однаково – вона не звертала уваги на тi перемовини й тiльки погордливо вилискувала темними очима, коли траплялося iй зустрiнути де Вакульського – це ж йому, лиш йому единому мстилася вона своiми стосунками з Микольським, i кожного разу при зустрiчi шукала в його очах злiсть та ревнощi, та хоча б натяк на подiбнi почуття – щось таке, що б вказало на його небайдужiсть… Але його карi очi полишалися образливо байдужливими, видавалося, що вiн уже й забувся про те божевiлля, котре штовхало його в обiйми невинноi дiвицi. Схоже, що вiн вирiшив просто забути чарiвну Сарочку Войтович. І то йому вдалося. Через деякий час вiн знайшов собi коханку. Й Сара не втрималася. Вона поiхала геть iз Кременчука. Поiхала за кордон, умовивши Микольського на мандрiвку европейськими столицями. Розалiя Якiвна отримала вiд доньки з тоi мандрiвки лиш лист чи два, а ось Войтович одержував вiд любоi небоги лист за листом i фотознiмки Сари в черговiй столицi Європи. У Варшавi вона покинула Микольського заради польського князя Младославського й до Кременчука повертатися вiдмовилася. Розалiя Якiвна ледь була не померла вiд сорому, коли Микольський повернувся до Кременчука й кинув iй у лице прилюдно, що проклинае ii доньку-повiю. – Ваша Сарочка погралася мною, а потiм полишила, мов непотрiб, – вигукував вiн голосно та iстерично, негарно розбризкуючи слиною. – Вона виманила в мене стiльки грошей на зодягання та коштовностi, на цю подорож кляту, що я ледь не збанкрутiв, а потiм спокiйненько прощебетала, що покохала iншого та йде до нього. Ось так просто. Про моi ж почуття навiть i згадки не було. Й за це я проклинаю вашу донечку-повiю, й нехай нiколи в життi не зазнае вона щастя за моi страждання! А Сарi було байдуже до тих прокльонiв. Вона два роки прожила зi своiм поляком у Варшавi, а потiм рiк на пiвднi Францii, в Монако, й постiйно Войтович отримував вiд неi листи, вiтальнi листiвки та фотознiмки. Сара видавалася щасливою, хоча Войтович, котрий був iй ближчим вiд рiдноi матерi, не раз говорив Лорi, що Сара все ще кохае того клятого Вакульського. За декiлька мiсяцiв до своеi смертi Войтович отримав вiд Сари листа, у котрому вона повiдомляла, що зiбралася замiж. І не за князя свого Младославського, зовсiм нi… В Монте-Карло вона нарештi зустрiла чоловiка, котрий запропонував iй не принизливу ролю коханки та утриманки, а звання дружини. Морiс Олександр де Варан походив з родини французького дворянина та украiнськоi шляхтянки, гарно промовляв росiйською та украiнською й змiг зробити неможливе – настiльки захопив Сару, що вона погодилася стати його дружиною й наче забулася про Матвiя Вакульського. Й Сара радiлася, що за мiсяць до зустрiчi з де Вараном вона посварилася з Адамом Младославським i той вiдбув до Варшави. Змовчувала вона перед новим прихильником i про свiй зв’язок з Микольським та Вакульським. Для Морiса, котрого вона, як i матiнка його украiнка, кликала Олександром, вона була чистою й добропорядною панянкою, яка з дозволу своеi maman мандрувала Європою разом з родичкою, за яку видала свою служницю. Розалiя ж, отримавши вiд доньки таку звiстку, вiдразу пробачила тiй усi колишнi грiхи й поблагословила на шлюб. А де Варан наполiгся на приiздi до Кременчука. Вони прибули потягом на другий день пiсля вбивства Войтовича. Лора так гостро запам’ятала перший вiзит кузини по приiздi тоi до рiдного мiста… Тiло батька вже забрала полiцiя, маму, котра зiзналася в тiм, що е його вбивцею, вивели в кайданках з будинку похмурi, чужi чоловiки… Лора сидiла у вiтальнi, вирячившись прямо перед собою сухими очима, якi майже нiчого не бачили. Слiз за батьком у неi не було… Можливо, iх не було поки що чи не буде й узагалi – вона того не знала, а в ту хвилину геть не вiдчувала потреби заплакати. Те, що трапилося, – було надто страшним i неможливим, i ii свiдомiсть просто вiдмовлялася в те повiрити. Бо коли б до кiнця повiрила вона в те, що вiдбулося цiеi ночi в iхньому будинку… О, то Лора б не витримала – вона б просто збожеволiла, втратила розум… А поки що якась частинка ii, наiвна й дитяча, сподiвалася, що жах минулоi ночi е неправдою, що дверi вiтальнi ось-ось тихцем вiдчиняться й увiйде татко… Живий та усмiхнений… Той, яким вiн був за ii дитинства… Коли дверi вiтальнi дiйсно тихцем вiдчинилися, Лорi на якусь мить видалося, що вона або збожеволiла, або прокинулася вiд важкого сну, вiд муторного марення, котре вмiстило в себе й смерть татка, й арешт мами, й той жах минулоi ночi. Заплющила очi, до нервового дрожу боячись поглянути на дверi, а коли ж знову iх розплющила, то з жалем i полегшенням одночасно побачила там вгодовану, низьку зростом постать дворецького Михайла. Той дивився на неi жалiбно й острашливо. – Панночко Лоро… Дiвчина важко зiтхнула. – Хтось прийшов? – Так. Ваша кузина Сара В’ячеславiвна. Лора поморщилася, але все ж проказала: – Нехай увiйде. Байдужим порухом торкнувшись неприбраного свого волосся, що рудавим полум’ям збiгалося iй на спину, вона кинула короткий погляд на свою сукню, що видавалася несвiжою та зiм’ятою, а потiм поглянула на розчиненi дверi, в яких з’явилася постать Сари. Лора не вважала за потрiбне звестися на ноги й тiльки мовчки дивилася на кузину, з котрою не зустрiчалася декiлька рокiв. Сара, своею чергою, мовчки та пильно роздивлялася ii саму. Для Лори в ii станi було важко зрозумiти, чи змiнилася кузина, вона тiльки бачила перед собою елегантну й гарну панi з карими очима, зодягнену в чорну строгу сукню й темний капелюшок. Сара заговорила першою: – Яке горе! Бiдний мiй дядечко… Й заходилася плакати… Сльози легко та вiльно викочувалися з ii темних очей, одна за одною, а потiм потеклися струмком, омиваючи ii дещо смаглявi щоки, й Лора дивилася на тi сльози кузини майже заздрiсно. Вона теж хотiла, дуже хотiла заплакати… Але не могла. Сара раптом кинула на неi гострий погляд. – Ти виглядаеш такою спокiйною… Й зовсiм незаплаканою. Лора здригнулася. – Я не можу плакати… – Звiсно ж, звiсно, – з досить незрозумiлим виразом протягнула Сара. Вона повiльно пройшлася вiтальнею, навiть i поруху не роблячи, аби обiйняти напiвосиротiлу кузину пiсля тривалоi розлуки. Та Лора й не потребувала ii обiймiв. Сара зупинилася перед великим портретом молодого подружжя Войтовичiв, на котрому мама видавалася Лорi особливо, незрiвнянно чарiвною. Постояла в мовчанцi хвилину або ж бiльше, а потiм знову заскiмлила: – Бiдний мiй дядечко… Пригрiв бiля себе вбивцю… Лора обпекла ii поглядом темно-синiх очей. – Не смiй називати мою маму вбивцею! Сара призро покривила повновидi вуста. – Але ж я правду проказую. – Моя мама не вбивця! Кинувши на неi не зовсiм зрозумiлий погляд, Сара все ж вирiшила не сперечатися, тiльки плечима перенизала й знову повiльно пройшлася вiтальнею, й довга спiдниця ii сукнi гарно погойдувалася при кожнiм ii кроцi. Лора теж мовчала, спостерiгаючи за кузиною з почуттям неприязнi, котре все бiльш посилювалося… Вона не могла, як не намагалася ще з дитинства, вишукати в собi чогось теплого до кузини. Й вiдчувала, що ця неприязнь була взаемною. Нарештi Сара обернула до неi сповнене рiшучостi лице. – Гаразд, коли ти не хочеш того визнавати, в чiм твоя мати дала зiзнання, назвавши себе вбивцею мого дядечка, то я не буду наполягатися. Зрештою, я прийшла сюди по iнше i маю до тебе важливу розмову, Лоро… Дiвчина поглянула невдоволено. – Я втомилася, Саро… Та ледь помiтно покривила лице. – Розумiю, але ти все ж маеш мене вислухати… Я ранiше змовчувала, тому що не мала бажання сваритися з дядечком, але зараз… Вiн помер, i я чомусь певна у тiм, що у своiм заповiтi вiн зоставив тебе единою своею спадкоемицею, що я вважаю вкрай несправедливим. Це спадок не лише твого батька, а й дiда Романа, i вiн мае бути подiлений мiж нами двома, ми жiнки… Лора поморщилася. – Саро, зупинися… Нашу родину спiткало таке несподiване горе, й менi трапилося пережити чи не найжахливiшу нiч у своему життi… А ти прийшла говорити про такi речi зараз, коли таткове тiло ще навiть не охололося… Сара палахнула поглядом темних очисьок. – А коли я маю про це говорити? Коли ти все загребеш собi, а мене викинеш геть, мовби я зовсiм не Войтович? До того ж ти не виглядаешся вбитою горем донькою, та ти навiть i не плачеш… – Не тобi мене засуджувати! – Та вже хоча б для годиться сльозу викотила… – Сльози в моiм серцi, а того нiхто не бачить, – тихо вiдповiлася Лора, й у ii темно-синiх очах промайнув дивний вираз. Вона не заплакала й зараз, хоча Сара вiдверто провокувала ii на сльози, якось наче насмiшкувато, звинувачуючи, що вона не жалкуе за батьком, коли не плаче за ним i не побиваеться розпачливо. Лора знову не могла втримати серця свого вiд неприязнi до кузини. Хiба знала вона – ця зарозумiла Сара, що коiться в серцi Лори? Та iй об тiм i вiдати небажано. Карi очi позиркнули на Лору ледь не вороже. – Не намагайся мене розжалобити… Я все одно заберу в тебе половину статку твого батька – статку Войтовичiв… Лора обiрвала ii палку промову холодним зауваженням: – Я вже сказала, що не бажаю зараз про це говорити… Й тобi взагалi краще зараз пiти – ми повернемося до цiеi розмови, коли батька поховають i буде зачитано його заповiт… Сара з хвилину мовчала, потiм зiтхнула невдоволено: – Гаразд… Але я все одно вiд свого не вiдступлюся… З хвилину кузини мовчки дивилися одна на одну. Не те, щоб Лора жадобилася подiлити з родичкою спадок батька, хоча вiд дiда Романа Войтовича залишилося не так уже й багато, й Сара лукавила, ой як лукавила – вона вже свого часу отримала спадок дiда разом зi спадком свого батька, а те, чим володiв батько Лори на сьогоднi, – то виключно його особисте надбання. Вiн змiг розбудувати скромнi фабрику та завод, вiдкрив другу фабрику й розширив виробництво за межi мiста, заснував прибутковi крамницi… Але Лору дратувала й обурювала оця поведiнка Сари – Войтович ще й охолонути не встигнув, а небога вже подiляе його спадок, вимагаючи собi половину. За декiлька хвилин Сара все ж пiшла, досить сухо попрощавшись. – До зустрiчi на похоронi. Пiсля неi у вiтальнi полишився стiйкий, терпкий запах парфуму та не менш стiйке небажання самоi Лори бiльше бачити кузину. Й ось настав день похорону батька. Заплющивши очi, Лора притулилася до Петра. Сильне, дуже тiло старшого брата випромiнювало наче невидиму, але таку необхiдну самiй Лорi силу. Його серце билося рiвно та впевнено – не в приклад серцю самоi Лори. Вона з вдячнiстю та полегшенням вiдчула, як брат обiймае ii, нiжно гладить руки та спину, заколисуючи у своiх обiймах. Прошепотiла тоскно й ледь чутно: – Менi страшно, Петю… Вiн легенько поцiлував ii у скроню. – Тобi немае чого боятися… Я ж з тобою… Але Лорою продовжувала володiти напруга. – А коли все стане вiдомо? – Кому? – Сарi, наприклад. Петро дещо роздратовано зiтхнув. – Люба, покинь свiй страх перед цiею хижачкою. Вона багато бреше, мов той неприпнутий собака, але ти не маеш ii боятися. В тебе ж е я, зрештою е Базиль. І ми захистимо тебе не тiльки вiд Сари, а й вiд цiлого свiту. Лора спробувала посмiхнутися. – Дякую. І що б я без тебе робила? – А без Базиля? Лора опустила очi. Пан Василь Миколайович Добровольський був ii майже нареченим… i Лора вiдчувала, що оте «майже» полишиться мiж ними назавжди. З веселим красенем Добровольським ii познайомив Петро бiльше року тому. Товариш брата Василь Миколайович мав майже тридцять лiт вiку, гарну зовнiшнiсть, золотавi кучерi густого, лискучого волосся та лукавi свiтло-карi очi. Вiн з першого ж погляду вподобав Лору, про що не постидався вiдразу ii сповiстити, й заходився залицятися, але не можна було сказати того, що сама Лора вiдразу ж закохалася в Базиля. Нi, вiн iй подобався, дуже до смаку були його залицяння, його захоплення вiдверте ii вродою, навiть дещо пересолодженi слова об тiм, що за ii темно-синi очi йому й померти не шкода… Вiн вештався до iхнього будинку ледь не кожноi днини – веселий, гомiнкий, завжди з квiтами для Лори, вiн приходив на чай, залюбки зоставався на обiд i… вiдверто не подобався батьковi. Лора пам’ятала слова тата, кинутi ним у перший вечiр пiсля ii знайомства з Базилем Добровольським. – Вiн тебе не вартий! Лора тодi тiльки розсмiялася. – Татку, ви ж його вперше бачите! – Менi досить й одного погляду… – Але ж вiн такий веселий… – Менi в зятi лиш блазня не вистачало! Лора тiльки посмiхнулася тим бурмотiнням, а Добровольський продовжував вчащати до них… Потiм вiн мав вiд’iхати в родинних справах до Берлiна, надсилав палкi листи, в яких зiзнавався у коханнi й у тiм, як то скучив вiн за своею Лорочкою i як рахуе кожну хвилину до зустрiчi… А Лора чомусь зовсiм i не скучалася за палким залицяльником, не снувала тiнню кинутою й сумовитою батькiвським будинком, кожну мить згадуючи лице його, думаючи лиш про нього, про кожне його слово, погляд чи порух. Геть нi. Вона продовжувала жити звичайним своiм життям, вiдчуваючи певну приемнiсть тодi, коли отримувала листа вiд Базиля, наповненого палкими зiзнаннями. Чи кохала ж вона сама? Лора того не розумiла, проте й не вважала Добровольського коханням усього свого життя. Вiн iй подобався, iй було приемним його товариство… Але щоб кохати – нi, вона не була в тiм певною, зовсiм не була… Василь повернувся декiлька мiсяцiв тому… Й знову почалися його вештання до iхнього будинку ледь не кожноi днини, й вiн усе так само не подобався ii татку, й вона все так само не могла дотямити, кохае його чи нi. Вiн приiхав – а вона не вiдчувала нi радощiв особливих, анi хвилювання. За мiсяць вiн освiдчився й попросив руки та серця. Лора вiдверто розгубилася й попросила час на роздуми. А за тиждень дiзналася, що Базиль привiз iз Берлiна коханку. Кременчук мiстечко доволi ж таки скромне за розмiрами, аби в ньому можна було довго щось приховувавти, та все ж Добровольському щастило тримати iснування своеi коханки в таемницi вiд Лори. Й можливо, то тривало б ще довго, коли б не Войтович. Батько не зiзнався доньцi, звiдки вiн про то довiдався, але вiн усе ж таки сказав Лорi про те, що Базиль Добровольський оселив у невеличкому будинку по вулицi Кагамлицькiй бiляву блакитнооку нiмецьку чи то панi, чи то панночку й кожного вечора, коли починае темнiтися, прослизае до неi. Лора тодi поглянула на батька ледь не докiрливо. – Татку… ви слiдкуете за Базилем? Войтович лиш перенизав плечима. – Маю ж я знати, в якi саме руки вiддаю свою дорогоцiннiсть… – Тату… – А тi ж руки таки виявилися занадто ласими й до чужого добра… Люба, я гадаю, що тепер ти вже вiдмовишся вiд цього бабiя… Лора несподiвано посмiхнулася. – А ви так болiете за те, аби я вiдмовилася вiд нього? – Люба… – Не треба, татку, нiчого бiльш казати. Менi потрiбно побути однiй i подумати – Базиль прийде десь за годину. Войтович нахмурився. – І ти його приймеш? – А чому б i нi? – посмiхнулася Лора. Базиль Добровольський з’явився в будинку Войтовичiв не за годину, а за двi, й Лора чекала на нього у вiтальнi в крiслi. Вона мовчазно та пильно спостерiгала за тим, як вiн наближаеться до неi, радiсно усмiхаючись, i простягуе руки, аби за звичкою взяти в них ii тонкi пальчики й поцiлувати iх дуже нiжно. Видавалося, вiн не помiтив зовсiм того, що Лора не вiдповiдалася йому звичною радiсною усмiшкою, не помiтив того, що дивилася вона похмуро. Й тiльки коли поцiлував тi пальчики бiленькi, мов вiдчув ii напругу й звiв на неi тривожливий погляд. – Люба, що з тобою? Лора виразно вигнула брову. – А що зi мною? Базиль розгублено заблимав. – У тебе дивний вигляд. Ти часом не захворiла? – Нi, я цiлком здорова. – Тодi що… Лора занадто рiзко вихопила в нього руку. – Скажи, Базилю, ти не хочеш нiчого менi сказати? Добровольський тепер виглядався геть розгубленим. – Сказати… про що? – Ну, хоча б про те, кого ти тримаеш на вулицi Кагамлицькiй? Життерадiсне лице Базиля вiдразу пополотнiло, i вiн поглянув на Лору швидко й зацьковано, його великi руки безвiльно впалися вздовж тiла, й вiн застигнувся перед Лорою, наче той служка, що звинився тяжко. Повiльно й досить важко миналися хвилини, а Базиль усе мовчав, мов шукаючи i не в силi знайти потрiбних слiв для вiдповiдi. Й Лора не чiпала його, а просто мовчки чекала… Коли ж нарештi вiн заговорив, голос його пролунав глухо й навiть незнайомо: – Хто тобi сказав про Ельзу? Лора стенула плечима. – Яка рiзниця? Головне, що це правда. – Вона гостро й пронизливо поглянула на нього, й вiн не витримав того ii погляду й опустив очi своi – такi веселi по приходi його, а зараз винуватi й наче згаслi. – Це ж правда, Базилю? Вiн мовчав довгу хвилину. – Правда, – тихо, ледь чутно прошепотiв нарештi й вiдразу ж, мовби йому в одну мить пiдкосилися ноги, упався перед Лорою на колiна, ухопив, незважаючи на супротив, знову ii маленькi долоньки до своiх великих, сильних рук i почав цiлувати iх палко та пристрасно, промовляючи голосом, сповненим, видавалося, що щирим каяттям: – Але ж то нiчого, геть нiчого не означае… Ельза не та жiнка, до котроi ти маеш мене ревнувати. Лорочко, ти ж розумiеш, до якого гатунку належать подiбнi жiнки… Хто вони такi… Лора спробувала було висмикнути в нього руку, але вiн тримав мiцно. – Я вважаю за ництво користуватися жiнкою й ображати ii позаочi… То ти, може, й мене обговорюеш з нею… Базиль сiпнувся, наче вона його вдарила. – Нi, нiколи! Тебе нiколи… – Хоча б на цiм спасибi. Вiн знову почав обцiловувати ii пальцi. – Лорочко, серденько мое, не говори так зi мною… Твоя оця холоднiсть… та вона ж просто вбивае мене… Добровольський у той день ще довго вмовляв Лору пробачити його за ту ганебну помилку, котрою назвав свiй зв’язок iз нiмкенею Ельзою. Вимолюючи прощення, вiн ставався перед нею на колiна й цiлував уже не лиш пальчики бiлi, а й подiл ii блакитноi домашньоi сукнi, обiймав ii за ноги… Лора ж дивилася на нього й усе не могла дотямити того, чи щирим було це все: його слова, каяття та падання перед нею на колiна… Вона чомусь не до кiнця вiрилася його словам i мала незрозумiлу впевненiсть у тiм, що ввечерi вiн усе одно помандруе до своеi бiлявки, котру чи зможе покинути. Зрештою вона попросила його пiти, й вiн знехотя скорився – пiшов геть, але пообiцявся, що буде приходити кожноi днини й вимолювати в неi прощення. Лора лиш слабко всмiхнулася у вiдповiдь. Й нiчого на його слова не вiдказала. Потiм, заховавшись за фiранкою, дивилася, як Базиль iде геть. І вiдчувала, уважно дослухаючись до себе й до свого серця… вражаючу байдужiсть. Не мала в собi жалiв за ним, не мала якогось особливого обурення тим, що вiн утримував коханку в той час, коли так палко присягався, що кохае лиш ii одну й вона одна йому потрiбна, що лиш вона е безмежно коханою ним жiнкою. Певне, та байдужiсть була тому, що не мала до нього почуття… Бiля ворiт Базиль зупинився, повiльно обернувся, мовби вiдчув на собi погляд Лори, але вона знала, що вiн ii не помiтить, тому й полишилася стояти на мiсцi. Й дивилася на його дужу, високу постать, зодягнену в елегантний свiтло-сiрий костюм-трiйку, i вже знала, що Базиль Добровольський не стане ii чоловiком. Вона не мала жодного бажання робитися дружиною чоловiка, котрого не кохала й котрий зраджував ii ще до шлюбу. * * * – Маемо йти! Шепiт Петра й тепле його дихання торкнулися скронi Лори, й вона змусила себе нарештi рушити до дверей, вдячно спираючись на сильну та надiйну руку брата. Зодягнена в чорну сукню з високим комiрцем з мiцного шовку, в чорнiй мереживнiй мантилii, що ховала рудаве волосся, заплетене в косу й оповите довкола голови, – Лора була в ту мить дуже гарною. Й хоча була огорнута смутком, а все не мала в собi слiз за батьком. Сара чекала у вiтальнi. Гарна й у чорного кольору одяганнi, вона сидiла на низькому диванчику й досить-таки безсумно посмiхалася високому темноволосому чоловiку, котрий стояв бiля вiкна. За iнших обставин Лора, можливо, бiльш зацiкавилася б цим напiвфранцузом з украiнським корiнням, але зараз… Кинула лиш короткий, неуважний погляд у бiк вiкна, на високу постать, що застиглася нерухомо, й сонячне свiтло, падаючи крiзь скло, ховало в тiнь його лице… Сара ж повiльно й навiть велично звелася на ноги, певне, що малюючись перед нареченим-iноземцем, заплакала й кинулася обiймати Лору. – Лоро, рiдненька, яке горе! Яке ж велике горе! – шепотiла вона голосно, розпачливо схлипуючи, й Лора вiдчувала, що починае наче задихатися вiд рiзкуватого терпкого парфуму кузини, й так гостро бажала вiдштовхнути ту вiд себе. Але того не знадобилося – Сара теж не була налаштована на тривалi, нiкому не потрiбнi обiйми й за коротку хвилину сама вiдхилилася вiд Лори й поглянула на чоловiка. – Лорочко, рiдненька, дозволь познайомити тебе з моiм нареченим – паном Морiсом Олександром де Вараном, котрий наполягаеться на тiм, аби називали його виключно Олександром. Я ж сама кличу його Алексом. – Вона простягнула руки до нареченого. – Любий, iди сюди й познайомся з моею кузиною. Вiд меду, котрим наче сотувався солодкий голос Сари, Лору починало нудити, але вона намагалася все ж того не виказати й обернулася до чоловiка, котрий стояв уже зовсiм поряд… Спокiйний, уважний погляд сiрих очей торкнувся очей темно-синiх Лори, й вона вiдчула слабке, ледь помiтне трiпотiння свого жiночого тiла вiд дотику того поглядами, й дрож та посилилася дивним чином у ту мить, як вiн простягнув до неi велику сильну долоню. – Мадемуазель Лоро… Дуже приемно. Голос його був глибоким та гарним, i Лора, на якийсь час забувшись, проти свого бажання задивилася на нього… Наречений Сари, цей напiвфранцуз, мав безперечно привабливу чоловiчу зовнiшнiсть – округле лице з широкими вилицями, гарного малюнку рот з вольовими вустами, прямий нiс з чiткими крилами нiздрiв та очi… гарнi сiрi очi, уважний погляд котрих продовжував викликати в Лорi той незрозумiлий дрож. І тому тремтiла ii власна рука певне, коли простягнула вона ii, аби торкнутися сильноi руки нареченого Сари. – Навзаем. Сiрi очi продовжували уважно вивчати ii лице. – Приймiть моi спiвчуття у зв’язку зi смертю вашого батька. – Дякую. Вiн усе продовжував тримати у своiй руцi маленьку долоньку Лори, й той дотик… Лора вiдчувала, наскiльки вiн е приемним, i чомусь несподiвано перестрашилася тоi приемностi. Вона була iй геть не потрiбною, бо ж перед нею стояв наречений кузини. Й вона забрала в нього руку, висмикнула ii, можливо занадто рiзко та поспiшливо, заслугувавши ще бiльш уважний погляд тих очей сiрих та невдоволене позиркування Сари. Вiтальнею запанувалася досить незручна мовчанка. У прочинене вiкно долинув голос вiзника. Й Петро торкнувся руки Лори, порушуючи ту незручну тишу. – Час. Вона з вдячнiстю вхопилася за руку брата, а Сара, полискуючи невдоволеним темним оком, припалася до сильноi руки свого сiроокого нареченого з виглядом справжньоi власницi. Бiля ворiт уже чекала автiвка. Петро допомiг сiсти в салон Лорi, потiм своiй дружинi Наталi, й Лора раптом вiдчула якесь похмуре полегшення вiд того, що Сара зi своiм тим французом всiлася до iншоi автiвки. Вона мала думати про похорон батька, а не про сiрi очi чужого нареченого. Величний собор Успiння Богородицi вилискував на сонцi бiлоснiжними мармуровими стiнами та золотом купола й був наповнений тими, хто прибувся вiддати останню шану поважному мешканцю мiста… При входi скупчилося багато людей, зодягнених просто й бiдно, й Лора здогадалася, що то були робiтники заводу й фабрик батькових, i чомусь вiдчула себе не надто зручно пiд поглядами iхнiми допитливими й зацiкавленими, котрi спрямувалися в ii бiк, вартувало iй було лиш з’явитися з салону автiвки. Жалкувала, що не приховала лиця за мереживом мантилii, почуваючись не надто затишно пiд тими поглядами, що наче обмацували кожну рису ii лиця, пожадiбно шукали чогось – можливо, слiз розпачливих та жалiбних. І не знаходили iх… навiть слiду iхнього, чи набряку почервонiлих очей не могли вiдшукати, тому що Лора за цi днi навiть скупоi сльози не пустила. Вона не могла плакати. Бачила осуд у тих поглядах, що були спрямованi на неi, вiдчувала, як пiдгинаються iй ноги, та примушувала себе йти вперед, вп’явшись закам’янiлими пальцями в лiкоть брата, що пiдтримував ii. Мала йти до собору. Туди, де чекала на неi домовина з тiлом батька. За дверима пахлося ладаном та тим особливим духом, котрим пахнеться кожна церква, – святостi та бджолиного воску. Лора знову бачила перед собою допитливi й зацiкавленi лиця, але належними вони були вже людям, зодягненим бiльш заможно. Але ж i вони дивилися на неi так само, як i працiвники батька, й певне що засуджували за цю кляту вiдсутнiсть слiз, за цi сухi очi… – Лорочко! Скорботний чоловiчий голос… То був Базиль, i Лора ледь не поморщилася привселюдно, коли зрадливий залицяльник ухопив ii у своi обiйми, досить нечемно висмикнувши з рук Петра й пригорнувши до себе. Вона вiдчувала на собi чужi пожадiбнi погляди, а тому й мовчала, дозволяла Базилю тримати себе. А потiм побачила ii. Домовину з тiлом батька… Жовтувате, мов вiск, лице. Лице мертвого батька. Похитнулася, зачувши миттеву й сильну слабкiсть, але руки Базиля тримали мiцно та надiйно. Чомусь не бажала надовго зупинятися поглядом на обличчi батька, котрий виглядався ледь не незнайомцем – таким чужим та холодним, мiцно затиснутим у крижаних обiймах смертi. Та вона взагалi волiла б обернутися й утiкати геть, негайно ж геть iз цього собору, вiд цiеi домовини та того незнайомця, котрого вона тримала у своiх нутрощах… А Базиль, щось нiжно й заспокiйливо примовляючи, пiдводив ii все ближче й ближче до тоi домовини, й ось лице батька опинилося так близько до неi… Вона бачила кожну рису, знайому з дитинства, вiдчувала на собi чужi погляди, й погляди тi тримали ii поряд домовини мiцнiше вiд кайданiв. Хтось тицьнув у ii задерев’янiлi пальцi свiчку. Протоiерей собору почав вiдправу… Скорботно й велично водночас заспiвався клирос. Лора хрестилася, щось шепотiла блiдими вустами, але очi ii все також полишалися сухими. Незважаючи на осуд людей, слiз iз себе вичавити не могла. – Пустiть! Пустiть мене до нього! Високий жiночий голос, що пролунався раптом за спиною Лори, змусив ii здригнутися й боляче вхопити Базиля за руку, котрий навiть не поморщився вiд болю. Вона пiзнала той вабливий, високий голос. То була вдовиця Матвiева. Лора, навiть i дихати забувши, спостерiгала за тим, як колишня коханка батька наче враненою пташиною пiдлiтаеться до його труни. Сплескуе пишними своiми, бiлими руками, скрикуе так, що чутно ii й за клиросним спiвом, потiм падаеться навколiшки, обцiловуючи дерево, обшите темним оксамитом. Петро було ухопив ii за тi пишнi бiлi руки, аби вiдсторонити, аби не заважала вона вiдправi своiм воланням несамовитим та плачами розпачливими, так куди ж… Вiдштовхнула Петра геть вiд себе, мовби був вiн слабким хлопчиною, й продовжила впадатися бiля домовини чоловiка, який був для неi лиш колишнiм коханцем. Лора невiдривно дивилася на ту розкiшну жiнку, котра ледь не зруйнувала шлюб ii батькiв, i в головi билася вiдчайно лиш одна думка – на мiсцi Матвiевоi зараз мала бути мама. То вона – справжня вдовиця Владислава Войтовича, Тетяна Іванiвна Бурко-Войтович, мала би зараз припадатися бiля труни батьковоi, а не ця, через котру й почалися нещастя iхньоi родини. Лора здригнулася всiм тiлом, згадавши ту страшну нiч, коли помер батько. Волання Матвiевоi, спiв клиросу та запах ладану змiшалися раптом у запаморочливу й нудотливу мiшанину, перед очима заклубочився сiрий туман – i вона просто знепритомнiла, важко навалившись на Базиля. Й не бачила того, як присутнi спiвчутливо заворушилися, Базиль пополотнiв лицем i турботливо пiдхопив ii на руки, аби вiднести до широкоi церковноi лави бiля стiни, й Петро занепокоено тупцювався поряд, а Наталi поспiшалася з кухлем святоi води та солями, огидивий дух котрих дуже скоро привiв ii до тями. Лора застогнала й розплющила очi. Й побачила прямо над собою лице батька. Вiн схилявся до неi, й лице його проступалося крiзь той сiрий туман, що продовжував обгортати свiдомiсть Лори… – Лорочко… Моя найкоханiша… Волання розпачливе Матвiевоi, голос оксамитовий i голосний священника, вiдлуння спiву клиросного потонулися раптом у муторнiм, надзвичайно голоснiм криковi: – Нi, татку, нi! Кричала Лора – так потужно та голосно, що вiкна собору, видавалося, що дрiботiли вiд крику того, й високi мармуровi склепiння лиш посилювали той крик. Матвiева, котра обцiловувала нерухомi, наче з воску вiдлитi руки Войтовича, здригнулася й завмерла так, продовжуючи тримати тi неживi вже руки, котрi ще нещодавно обласкували ii пестощами, й з острашливим виразом лиця вирячилася прямо перед собою. Присутнi подалися вперед, аби краще роздивитися доньку померлого, котра все продовжувала кричати. Вона вирвалася з рук перестрашеного Базиля й позадкувала, геть не стишуючи свого крику. – Нi, татку, нi! А потiм знову знепритомнiла. Прийшла до тями вже тодi, коли батька ii вiдспiвали й готувалися нести його на поховання до кладовища… Лора безпомiчно заблимала запаленими, але все так само сухими очима, не втямлюючи геть того, чому сидить оце на лавi, притулившись до Базиля в той час, коли мала бути поряд домовини батька. Вона мало що пам’ятала з того, що трапилося пiсля приходу вдовицi Матвiевоi… Базиль поцiлував ii у скроню. – Тобi краще, люба? Лора поморщилася й вiдсторонилася вiд нього. – Що… що зi мною? – Ти не пам’ятаеш? Лора продовжувала морщитися. – Нi. Базиль дивився здивовано й стурбовано. – Ти спочатку зомлiла перед труною батька… а потiм почала кричати так страшно, щось заперечувати батьковi, й тiкати, озираючись такими перестрашеними очима… й знову знепритомнiла. Лора вхопилася за лице. – Господи! Вона поглянула на присутнiх у соборi людей, побачила, що багато хто з них вирячався на неi з дратiвливою й негречною допитливiстю, й нахмурилася. На що ж вона перетворила похорон власного батька? Спробувала звестися на ноги, хоча голова й паморочилася та кружлялася. Базиль вiдразу ж пiдхопився на рiвнi ноги, обiйняв теплими руками. – Хочеш, я вiдвезу тебе додому? Лора заперечливо похитала головою. – Нi, менi вже краще. Й рушила до домовини батька, котру вже виносили з собору пiд хоровий спiв «Святий Боже…» й безвтiшнi та розпачливi плачi вдовицi Матвiевоi. Лора йшла повiльно й дещо непевно, усе ж вiдмовившись вiд допомоги Базиля, присутнi розступалися перед нею, пропускаючи до труни й проводжаючи такими поглядами, що Лорi кортiло обернутися, кинутися геть iз величного собору, побiгти додому, заховатися в рiдних та надiйних стiнах, заховатися вiд цiлого свiту у своiй кiмнатi… Але вона продовжувала сунути вперед i дивитися лиш на домовину батька, та в якусь мить погляд ii перехопився iншим… То був погляд сiрих очей нареченого Сари, того напiвфранцуза де Варана, котрий не рушив разом iз нареченою та ii матiр’ю за домовиною, а стояв у натовпi й дивився на Лору уважним i незрозумiлим для неi поглядом. Вiн був у ту мить так близько вiд неi й iхнi погляди зустрiлися, перетнулися, торкнулися один одного… й Лора на якусь незбагненну мить забулася про все – про те, де вона знаходиться, що ховае рiдного батька й довкола неi натовп людей. Вона навiть забулася про те, ким був цей сiроокий чоловiк, i просто потонулася в глибинах його гарних очей… Потонулася з дивним i незнайомим вiдчуттям… Десь поряд заголосила Матвiева, й Лора наче прокинулася, отямилася вiд запаморочення… Розгублено озирнулася й пiшла далi до домовини батька. Владислава Войтовича поховали поряд батькiв та брата В’ячеслава. Й Лора все так само не могла витиснути з себе жодноi сльозини, й тiльки дивилася на вгодоване, лискуче лице Матвiевоi, яким так щедро котилися сльози, й майже заздрила коханцi батька, котра була спроможною плакатися. Вона ж сама тоi розкошi була полишена. Настала хвилина прощання. Лору до труни, турботливо пiдтримуючи, пiдводив уже не Базиль, а Петро… Вона рахувала кроки, аби лиш не думати… не думати про ту хвилину, котра невпинно й невблаганно наближалася, – про хвилину прощання… Прощання… Все ще вiдчуваючи мовчазну пiдтримку брата, Лора обережно схилилася до домовини батька, мовби вироблена вона була з крихкого, тонкого кришталю, котрий мiг розбитися, вкритися павутинням тонких трiщин вiд одного лиш торкання ii, або ж то сама Лора заробилася кришталевою… Батько наче спав, i тiльки жовтувата, незвична для нього блiдiсть усе ж вказувала на те, що сон його був вiчний i нiколи вiн уже вiд нього не прокинеться. Вдовиця Матвiева, вилискуючи на яскравiм сонцi вгодованим своiм лицем, оповивши руками домовину, дивилася на Лору сторожко й ледь не вороже. У почервонiлих ii, але таких безумовно гарних очах чаiвся вираз, котрого Лора страшилася, мовби знала ця пишна перегодована красуня ту таемницю, котра ховалася на серцi Лори, котра ятрила його, мов запалена й забруднена рана, й шматувала його гострими пазурами невидимоi, але лютоi хижоi птахи. Вона бачила, як, припадаючись, вицiловували неживе й нерухоме батькове лице Матвiева та Сара, як нiжно цiлувала батька в блiде високе чоло Наталi… Вона вiдчувала, що всi, хто зiбрався на кладовищi, поряд виритоi могили – всi вони чекали того, що припадеться вона зараз гаряче й розпачливо до батькового тiла, вицiлуе, нарештi обливаючи слiзьми його жовтувате лице. Вони всi чекали… Але Лора навiть не поворушилася. Вона просто стояла, обiпершись на руку Петра, й примушувала себе дивитися на лице мертвого батька. Так, саме примушувала, тому що дивитися особливого бажання не мала. У цiй трунi лежав для неi майже незнайомець, i його лице лиш вiддалено нагадувало лице ii татка… Того татка, котрим вiн був для неi вiд ii народження й до того клятого дня, коли вона мала необачнiсть вмовляти його покинути цю пишнотiлу спокусницю, що так сумовито припадалася зараз над його тiлом почилим. Їi любий тато помер для неi в один день, i вона вже давно його оплакала, тiльки слiз ii нiхто не бачив. Петро легенько затиснув ii лiкоть сильними пальцями. – Люба, час минае, – прошепотiв вiн тихо, аби почула лиш вона. Лора розгублено поглянула на брата. – Що? Петро схилився до ii вуха. – Поцiлуй татка, попрощайся… Люди ж чекають… Лора звела погляд темно-синiх очей… Усi присутнi й справдi дивилися лиш на неi… Дивилися так… Та невже ж не розумiють люди того, що визиратися так нечемно й невиховано? Опустивши очi, Лора знову поглянула на застигле лице батька. Смерть певною мiрою спотворила його обличчя, додала нових та незнайомих рис, видовжила його та збiльшила нiс… Погляд Лори впався на великi руки батька, з котрих уже пiшла сила й обважнiлi товстi пальцi котрих було схрещено йому на грудях, аби тримати церковного хреста, поквiтчаного дорогоцiнними камiнцями… Його пальцi… Його великi, сильнi пальцi… Лора здригнулася й зрозумiла, що не зможе торкнутися його. Просто не зможе… А шепiт Петра все наглив ii, все примушував до дотику. – Лорочко, люди ж чекають… Вона затрусилася, мов у лихоманцi. – Нi! Нi! З нею знову вiдбувалося щось дивне – щось таке, чому вона не мала пояснення й над чим не мала вже влади. Вигукуючи пронизливо, що не бажае доторкатися до того, хто нерухомо застигнувся в розкiшнiй цiй домовинi, Лора забилася в руках Петра наполоханою птахою, потiм виривалася, щоб утектися геть i полинути куди око погляне, аби тiльки не торкатися батька. – Лоро! Лорочко! Голос брата просочувався до свiдомостi, мов крiзь густий туман, що зазвичай стелеться вночi й до свiтанку набувае молочноi щiльностi. – Нi! Нi! Крикнула пронизливо й так голосно, що з дерев знепокоено поздiймалося гайвороння й вiдлетiлося тривожливо геть… А вона не витрималася, впалася в тиху та спокiйну безодню забуття, знепритомнiвши й обм’якнувши в сильних руках брата. Й уже не бачила й не чула того, як пожадiбно визираються на неi стороннi люди, як перешiптуються вони зацiкавлено… Не вiдчувала й того, як руки брата пiдхопили ii й понесли геть вiд тих допитливих поглядiв, вiд труни, в нутрощi котроi навiки поклали ii батька й над котрою розпачливо тужилася не дружина, а колишня коханка. Матвiева кричала на все кладовище, запитуючись у небiжчика, на кого ж вiн покинув ii – таку нещасну. Люди перезиралися багатозначно й насмiшкувато. Не стидаеться ж таке говорити! Геть нi сорому, нi сумлiння! Лора отямилася лиш пiзно увечерi. Розплющила очi й деякий час незмигно, нерозумiюче дивилася на завжди бiлу стелю, котра зараз мала червонувате забарвлення призахiдного сонця, що за вiкнами ii кiмнати ховалося десь за Днiпром. Голова iй болiла й видавалася такою важкою, що вона навiть не змогла ii пiдвести – вiдразу впала на набиту пухом подушку й застогнала. Й у ту ж мить, мовби вiн був чатував за дверима, до кiмнати увiйшов Петро. Вiдчуваючи, як серце заповнюе вдячнiсть, Лора з нiжнiстю дивилася на свого рiдного лише за мамою брата, котрий так опiкувався нею ще з дитинства. Вродливе лице Петра осяялося слабкою усмiшкою. – Ти прокинулася. Лора лиш поморщилася у вiдповiдь. – Так… Але в мене страшно паморочиться в головi. Петро наблизився до лiжка. – Це певне тому, що ти майже нiчого не iси… Але я можу викликати лiкаря, нехай вiн тебе огляне… Лора вжахнулася. – Нi, що ти… Не потрiбно лiкаря… Петро хитро примружився. – Тодi ти маеш неодмiнно щось попоiсти… – Добре. Вона повечеряла без особливого бажання двома куснями холодноi запеченоi курятини та шматочком сиру, запила все те склянкою густого молока й зiтхнула. – Схоже, я таки трiшки зголоднiла. Петро гмикнув. – Хто б сумнiвався. А тепер тобi потрiбен вiдпочинок, бо ти ж цих ночей майже не посинала, не вистачае, щоби ти ще захворiла. Наталi зачула, як плiткарки на цвинтарi перешiптувалися об тiм, що донька Войтовича, схоже, що зовсiм розумом пошкодилася, бiдненька… – Петро роздратовано майнув сильною рукою. – Здогадуюся, що початок цим перемовинам могла покласти лиш Ларiонiвна, хоча Наталi менi в тiм i не зiзнаеться. Лора спiвчутливо поглянула на брата. Петро з красунею Наталi Мариновською побрався за великого кохання, котре було вiд першоi хвилини iхнього знайомства взаемним та мiцним. Наталi походила з родини заможних та пихатих мiщан i за матiнкою мала в родичах ще й дворян. Їi амбiцiйна та гордовита мати, надзвичайно пишаючись виключною вродою доньки, котра мала волосся свiтленьке, а очi рiдкiсного темно-зеленого, мов тi смарагди, кольору й личко мов намальоване, мрiяла про щонайкращу партiю для доньки, не раз промовляючи, що ii Наталуся варта коли не князя з блакитного забарвлення кровi, чи хоча б графа якого, або ж на крайнiй випадок спадкоемця великих статкiв. Дiзнавалася все щось, нишпорила й вишукувала, й до столицi разiв зо три возила свою красуню, й вiднайшла для неi таки князя… Й нехай, що удiвець, майже п’ятдесяти лiт, що мав дорослого сина – так то ж князь з десятком маеткiв та досить-таки привабливою зовнiшнiстю. Й вiн дуже уподобав Наталi, й панi Мариновська ледь не в кожнiй вiтальнi Кременчука погордливо розповiдала об тiм, що дуже скоро заробиться ii донька княгинею Власовою й переiде до столицi, назавжди вже полишивши тихий Кременчук. Наталi ж вiдмовчувалася й подивлялася незрозумiло. А потiм втнула нечувану рiч… Зустрiла безродного Петра Бурка, закохалася в нього й вийшла замiж, вiдмовившись вiд того князя Власова, вiдмовившись вiд батькiвського благословення й вiдбувши з рiдного дому полишена спадку, полишена навiть родини. Мариновськi вiдмовилися вiд непокiрноi доньки, позбавивши спадку, й навiть зустрiчаючи де в мiстi молоду панi Бурко, Мариновськi вiдвертають вiд неi своi пики з таким виразом, що бiдолашна Наталi, як не намагаеться приховати бiль, а все ж зачиняеться пiсля того у своiй кiмнатi й з’являеться з неi з почервонiлими очима. Петро сприймае все то досить болiсно й тiльки мовчки хмурить чоло, коли побачить де в мiстi панi Матрону Ларiонiвну Красовську, родичку Мариновських, котра особливо гостро та нестримно засуджуе що Наталi з Петром, що взагалi всiх Войтовичiв. За декiлька хвилин Петро пiшов, а Лора вмостилася зручнiше на лiжку, пообiцявши братику спробувати поснути. Але поснути не могла, як не намагалася. Щось непокоiло ii, полишувало спокою, i знала добре, що непокоiть… …Те, що почалося пiсля того, як батько покинув удовицю Матвiеву. Судомливо захопивши повiтря, Лора деякий час лежала нерухомо, мов зацепенiвши, й намагалася не згадувати зовсiм того, що наполегливо й нахабливо прохалося до пам’ятi, що холодною й слизькою змiею заповзалося до думок. Намагалася не згадувати того, що змiнило ii життя, перетворило ii з життерадiсноi й веселоi панночки Лорочки Войтович на ось це iстеричне, похмуре створiння, про котре вже мiстом покотилися перемовини, що воно божеволiе. Одним рiзким порухом Лора вiдкинула ковдру й звелася на ноги… Засвiтила лампу й почала ходити кiмнатою, як i декiлька ночей перед цим, неспроможна поснути й витримувати бiльш того, що повертала до свiдомостi пам’ять. Кiмнату ii м’яко та ненав’язливо освiтлювало жовтувате свiтло лампи, полишаючи кутки в загадковiм затемненнi. Прошвендявши декiлька хвилин, Лора раптом зупинилася, вiдчувши незрозумiлу тривогу, а потiм наблизилася до великого дзеркала, котре мало овальну форму й гарний малюнок дерев’яноi рами. Дзеркало це мало бути завiшеним сорок днiв по батьковiй смертi, але вони з Петром не дотримувалися цього забобону. Вдивилася пильно й безмигно у власне вiдображення… А потiм почула за спиною знайомий тихий голос: – Лоро… Лорочко… Голос батька! Лора напружилася й забула навiть про те, що мае дихати. Деякий час у кiмнатi було тихо… Надзвичайно, пронизливо, настiльки тихо, що Лора чула власне дихання – таке, що враз заробилося важким та оглушливим, мовби почала iй дошкуляти хвороба легенiв чи ще щось. Вона не оберталася, просто не могла примусити себе до того, аби ж обернутися… Голос за спиною почувся знову. Й пролунав вiн геть поряд – видавалося, що прямо за лiвим плечем. – Моя найкоханiша… Лора похолонулася… вiдчуття присутностi батька в кiмнатi було настiльки сильним, що вона геть не сумнiвалася в тiм, що вiн цiеi митi стояв за ii спиною, але обертатися не наважувалася. Тiльки дивилася широко розплющеними й наповненими страхом очима на незворушну поверхню дзеркала, котре байдужливо й бездушливо вiдображало в жовтуватiм свiтлi ii власну постать у довгiй нiчнiй сорочцi з бiлоi бавовни, поцяткованiй мереживом та блакитним вишиванням на горловинi та рукавах. Бачила густе й гарне свое вогняне волосся, що наче полум’я струменiлося по плечах, бачила лице свое блiде та з темними колами пiд очима, котрi позначали своею появою тi безсонливi ночi. Вона вперто вп’явалася поглядом у свое обличчя, аби тiльки не поглянути туди – собi за спину. Бо поглянувши, вона побачить… Побачить постать батька. Побачить його лице, як бачила його в соборi пiд час вiдспiвування. Але ж там поряд були люди, а зараз… За спиною знову тихо прошелестiлося: – Лоро… Моя найкоханiша… Лора вiдчула, як вiд жаху здiймаються на руках оголених короткi волосинки, але обертатися або ж дивитися собi за спину так само вiдмовлялася. Стояла нерухомо перед дзеркалом, а уява ii вже оживалася й малювала дивну й неможливу картину того, як минеться одна хвилина, за нею iнша, потiм, можливо, ще декiлька, й руки батька вхоплять ii за плечi – тi руки, котрi вона бачила востанне складеними в нього на грудях i пальцi котрих тримали прикрашений коштовностями церковний хрест. І дотик iхнiй виявиться до неможливого холодним, крижаним дотиком мерця, того, хто зараз нiяк не мiг знаходитися за ii спиною й кого було поховано й засипано декiлькома метрами масноi, чорноi землi там – за мiстом, на кладовищi поряд його батькiв. Але вiн був зараз поряд… Вона вiдчувала його присутнiсть. Чула його тихий голос. Знала, що вiн бажае зараз, аби вона обернулася. Й поглянула в його очi… Порожнi, холоднi очi мерця! Лора вiдчула, як холод крижаною хвилею охоплюе тiло. Й батькiв голос… був уже так близько… – Лоро… Моя найкоханiша… Вона так напружилася, очiкуючи холодного, крижаного дотику батьковоi руки, що в неi заболiлося все тiло, а потiм узагалi не витримала тоi напруги й страху, що оплутав тiло та свiдомiсть… Тихо зiтхнувши, впала на килим поряд дзеркала. Знепритомнiла… Знепритомнiла вже вкотре за добу. А прийшла до тями так само рiзко, як i втратила свiдомiсть. Можливо, отямитися ii змусило те, що вона змерзлася на долiвцi. Незважаючи на те, що за вiкном стоялося тепле украiнське лiто, ночi видавалися прохолодними, й Лора, лежачи на долiвцi в однiй сорочцi, змерзлася. Розплющила очi й лежала декiлька хвилин непорушно, бездумно дивлячись на освiтлену жовтуватим свiтлом кiмнату… а перед очима наче туман клубочився, й почувалася вона якось дивно, голова болiла й паморочилася, й Лора спочатку нiчого не пам’ятала з того, що було перед тим, як вона знепритомнiла. А потiм пам’ять повернула ту хвилину жаху та страху, коли почала вона вiдчувати поряд присутнiсть батька, чути тихий його, вкрадливий голос у себе за спиною, й затрусилася тiлом, мов у лихоманцi. Сiла повiльно, з острахом занишпорила поглядом по кiмнатi, натикаючись перестрашено на темнi кутки… й здригаючись усiм тiлом, мовби саме там забачувала батька. Уже мертвого й похованого батька. – Так, вiн мертвий. І похований поряд дiдуся з бабусею, – прошепотiла вона, намагаючись заспокоiти саму себе й вiдчуваючи, що таки успiху в цiм iй геть бракуе. Не вiдчувала спокою й близько, а ще ж змерзлася, тому змусила себе повiльно звестися на ноги й пiдiйти до лампи, аби посилити освiтлення. Тiльки тодi дозволила собi оглянути кiмнату, пересвiдчитися в тiм, що батько не зачаiвся десь у кутку, у такому мiсцi, де вона не могла помiтити його, коли сидiла на долiвцi. На щастя, кiмната ii, мебльована дорогими меблями червоного дерева з золотавого кольору обшивкою, була порожньою. Геть порожньою. Анi привида, анi живоi людини. Та все ж Лору то не заспокоiло… Продовжуючи дрижати вiд холоду, вона сiла на лiжко й вкрилася ковдрою. Але спати навiть не збиралася, тому що знала, що все одно не посне. Й просто сидiла, утупившись поглядом у жовтуватий вогник лампи. Вона не розумiла, що з нею взагалi вiдбувалося, певно, вона справдi втрачала розум, божеволiла й панi Красовська мала в цiм рацiю… Можливо. Але зараз, у цю нiчну годину, коли весь будинок i все мiсто спалися – вона вiдчувала дивну байдужiсть вiд думки, що можливо дiйсно втрачае розум. Та навпаки… божевiлля видавалося iй порятунком… Порятунком вiд того, чого не мало бути й що мала би вона забути, але не могла. До самого ранку не заплющила очей. А о восьмiй ранку покоiвка постукалася в дверi, майже пошкрябалася в них, мов те кошеня, потiм просунула допитливу голiвку, певне, що остерiгаючись порушити сон молодоi господинi, й вдивовано заклiпала, побачивши загорнуту в ковдру Лору, котра непорушно сидiла на лiжку. Покликала несмiливо. – Панночко… Лора обернула до неi блiде лице, поглянула байдужливо. – Так? Мотря ще разiв зо три вдивовано клiпнула очима. – Там… там панночка Сара В’ячеславiвна прийшли. Лора поморщилася… Менш за все iй зараз бажалося зустрiчатися з кузиною, але вона все ж звелася на ноги, котрi видавалися слабкими, продовжуючи горнутися в ковдру, й промовила, зiтхнувши так важко, мовби мусила вдруге ховати батька: – Мотричко, допоможи менi одягнутися. 2 – Я прийшла поговорити про спадок. Лора не встигнула ще переступити порога вiтальнi, як Сара промовила до неi цi слова. Вона стояла перед портретом молодого подружжя Войтовичiв i з появою Лори обернулася з рiшучим i ледь не войовничим виразом на своему вродливому обличчi, й замiсть привiтання зустрiла блiду, невиспану Лору цими словами. Лора увiйшла до вiтальнi, кинула на кузину байдужливий погляд i запиталася, можливо, занадто рiзко, несподiвано рiзко навiть для самоi себе: – Це так важливо зараз? Сара задерла голову. – Важливо… Гадаеш, що я дозволю тобi спокiйно мене обiкрасти? Лора зiтхнула. – Та хто ж тебе обкрадуе? – Ти… – Саро, я вже говорила тобi, що ми повернемося до цiеi розмови пiсля того, як буде оголошено заповiт батька. Почуваючись украй погано пiсля безсонливоi ночi та незрозумiлого видiння батька, голос котрого чи вчувався ii уявi, котра заробилася хворобливою, чи ж справдi лунався за ii спиною, Лора повiльно пiдiйшла до невисокого диванчика й опустилася на нього… Сара пильно й допитливо вивчала ii з хвилину, потiм замислено промовила: – Маеш хворобливий вигляд. Лора кволо майнула рукою. – Я погано спала цю нiч. На пухких вустах Сари з’явилася незрозумiла усмiшка. – Й тiльки цю? Лора змовчала, неприязно поглянувши на кузину. Не мала бажання розмовляти з Сарою про це, та хiба ж ту коли обходили чиi бажання, окрiм власних? Лора знала й вiдчувала, що кузина не вiдступиться вiд неi зараз, увiп’еться в загривок i не вiдпустить, поки не отримае свого. Й не те, щоб Лора жадобилася й не бажала дiлитися з кузиною – зовсiм нi. Вона просто хотiла дiзнатися останню волю батька, викладену в заповiтi. Та й не мала зараз сил розмовляти про такi справи. До того ж на одинадцяту вони з Петром мали iхати до в’язницi, аби зустрiтися з мамою. Сара зiщулилася. – Що мовчиш? Намислюеш, як краще мене обiкрасти? Лора втомлено зiтхнула. – Нi… Менi на одинадцяту дозволено побачення з мамою. Сара досить презирливо пихнула. – Навiщо тобi побачення з убивцею? – Моя мама не вбивця! В одну мить зiрвавшись на ноги з диванчика й вiдчувши раптом несподiвану хвилю сили, Лора посталася перед Сарою розгнiваною й збудженою, з незнайомим для себе темним вдоволенням побачивши страх у гарних очах кузини. Сара навiть вiдступилася вiд неi на два чи на три кроки назад. – Безглуздо захищати вбивцю, – все ж таки крапнула вона отрутою, викликаючи словами цими потужну й яру злiсть у втомленоi безсонням та пережитим Лори. Вона вiдчула в собi несподiвано гостре бажання кинутися на цю жiнку, котра з таким призирливим виглядом ображала матiнку… Їi нещасну, страждальну й таку добросерду матiнку, однiеi лиш тiнi котроi не була варта сама Сара… Лора вже й руки була простягнула… Аби що? Невже для того, аби кинутися-таки на кузину, вчепитися тiй у пасма довгого темного волосся, прибраного зараз у гарну зачiску, вп’ястися нiгтями в це обличчя, котре насмiхалося з ii матiнки… Й чомусь поглянула на дверi. Й застиглася, незграбно й недоречно пiднявши тремтячi руки. На порозi вiтальнi стояв Олександр де Варан… Його пильнi сiрi очi дивилися на неi з незрозумiлим виразом. Враз застидавшись та мов отямившись, Лора опустила руки, й вони безвiльно впалися до спiдницi ii чорноi сукнi. Опустила очi, чомусь безсила витримати той погляд ледь знайомого чоловiка. А Сара вже радiсно скрикнула й засяялася вся, полинула до нареченого. Лора мовчки спостерiгала за тим, як кузина пiдпливае до француза, пурхае в його обiйми, мов та пташина, лащиться до нього лагiдною кiшечкою, потираючись щокою об чоловiчу виголену щоку… й розумiла, що iй украй неприемно все то бачити, неприемно дивитися на цi нiжностi мiж Сарою та цим чоловiком, погляд сiрих очей котрого був для неi дивно хвилюючим. Сара вiдкопилила нижню губу. – Чому ти прийшов, любий? Де Варан посмiхнувся. – Скучився. – Я б не хотiла, щоб ти з’являвся у цьому домi, – наполегливо промовила Сара Войтович, i Лору здивували ii слова. Де Варана це, схоже, теж здивувало, та вiн змовчав, просто поцiлувавши наречену в чоло, й вiдсторонив ii, м’яко взявши за плечi. Пройшов до вiтальнi дому Войтовичiв, й Сарi полишилося, невдоволено позиркнувши, плутатися за ним слiдкома. Лора ж продовжувала стояти нерухомо, й дивилася вона вже не в тi сiрi очi, погляд котрих так хвилював ii невiдомо з якоi речi, а на його темне волосся, на широкi плечi, та зрештою ж на Сару – але тiльки не в тi очi, погляд яких бентежив i непокоiв. Вiн наближався до неi повiльно та невпинно, наче той хижак, що пiдбираеться до своеi здобичi, а вона навiть поворушитися не могла пiд силою його прямого, пильного та незмигного погляду, й погляд очей ii, що продовжував бiгатися, усе натикався на невдоволене, напружене лице Сари, котра сторожко й ревниво спостерiгала за його наближенням до Лори. Примхливий вираз ображеноi дитини з’явився на ii вродливiм лицi й не бажав зникатися – та вона ж позиркувала так, мовби Лора крадовила в неi нахабливо спадок дiда Романа, а не просто дивилася на чоловiка, котрий був iй лиш нареченим, але ж нiяк ще не мужем вiнчаним… Лора здригнулася, коли де Варан зупинився бiля неi. – Мадемуазель Лоро… Голос його глибокий бентежив ii так само сильно, як i погляд, i вона не могла зрозумiти, чому ж реагуе так на близькiсть цього чоловiка – саме на його близькiсть, а не когось iншого. Й вона боялася… невiдомо чому боялася цього неспокою, недоречного i не потрiбного, тому що цей чоловiк був нареченим ii кузини й через деякий час заробиться мужем Сари, належним iй однiй. Дивилася на нього мовчки, не спроможна й слова вичавити. В сiрих очах з’явилася тривога. – Мадемуазель Лоро, з вами все гаразд? Дiвчина змусила себе нарештi розтулити рота: – Так… вибачте… я погано спала вночi. – Розумiю, – вiдгукнувся вiн досить спiвчутливо. Потiм, мов не втримавшись вiд дивноi потреби доторкнутися до Лори, де Варан простягнув до неi свою сильну долоню й узяв ii слабку праву ручку, що висiла безвiльно… Й дотик його теплоi долонi змусив ii здригнутися й затрiпотiти… Погляд наполегливих сiрих очей перехопив ii погляд, пiймавши у своi тенета… – Тримайтеся, Лоро, тримайтеся. Я не так давно втратив батька, тому добре розумiю ваш бiль… Лора враз закам’янiла. – Ви не зможете мене зрозумiти! Де Варан важко зiтхнув. – Лоро… – Нiхто! Нiхто не зможе мене зрозумiти, – голосно, майже iстерично вигукнула Лора, висмикнувши руку з теплих пальцiв де Варана й вiдступаючись вiд нього настiльки далеко, наскiльки то було можливо у просторi вiтальнi. Опинившись бiля вiкна, вона поглянула на де Варана несподiвано гостро й майже вороже: – Гадаю, пане де Варан, вам краще буде пiти, поки ваша наречена не захлинулася ревнощами. Сара погордливо задерла голову. – Алексе, любий, ходiмо й справдi. Ти ж бачиш, що моя кузина поводиться мов та божевiльна… Недарма ж люди на цвинтарi говорили… Лора зiщулилася. – Що вони говорили? – Що ти збожеволiла! Лора пропекла кузину поглядом. – А ти з того й радiеш? Сара спокiйно перенизала плечима. – Ну, скажiмо так – я не здивована… Ти ж завжди, ще з самого дитинства була досить дивакуватою й… Лора перемiнилася лицем. – Геть iз мого дому! Сара так покривила лице, мов була кислиць закуштувала. – Це дiм мого любого дядечка… – Твiй любий дядечко лежить у землi за мiстом, i тепер цей будинок належить менi, – холодним i тремтячим, незвичним для самоi себе голосом промовила Лора, вiдчуваючи дивне збудження та наче напад незрозумiлоi лютi. – І я бiльш не бажаю бачити тебе у своiм домi, тому забирайся геть! Сара вiдповiлася зневажливим поглядом. – Та ми пiдемо – не нервуйся ти так, бо ще до божевiльнi зачинять, – насмiшкувато, недобре вiдгукнулася вона й потягнула нареченого до дверей. Лора ж на де Варана вже навiть погляду не кинула, мов потерпаючись вiд страху того, що лиш ще один тiльки погляд на нього виявиться для неi останньою тою краплею, що ще тримае ii свiдомiсть у межах здорового глузду й спокою, й вона просто вибухне… або ж i справдi збожеволiе, потiшивши цим не тiльки плiткарок мiста, а й власну кузину. Але погляд де Варана на собi все ж вiдчувала й страждала вiд недоречного, несподiваного й гострого бажання того, аби вiн полишився, а ось Сара пiшла б геть i нiколи бiльш не з’являлася що в домi цiм, що поряд цього чоловiка. Марне, незрозумiле й… божевiльне бажання. За Сарою та де Вараном зачинилися дверi… Лора чула голос кузини, котра певне що засуджуе ii та чорнить перед своiм нареченим… а потiм голос Сари вiддалився й затихнувся. Й Лора, наче той злодiй, обережно пiдкралася до вiкна вiтальнi, котре виходилося на ворота. Бачила, як iшли вони геть – струнка, гарна навiть у чорнiй сукнi Сара та ii високий i мужнiй наречений… Погляд усе линувся до його дужоi постатi, потай, злочинцем милувався широкими плечима, прямою спиною та поставою, густим темним волоссям, що блищало пiд променями сонця. Й вiн уже бiля ворiт обернувся… Мов вiдчувши на собi той погляд ii, що нехай i невiльно та небажано для неi самоi, а все ж голубив його. Важка штора з золотавого оксамиту не ховала ii постатi, розсунута в рiзнi боки, й Лора навiть вiдчула миттеве бажання вiдступитися, сховатися вiд тих очей, що дивилися на неi тепер вiд ворiт… та все ж не зробила того. Полишилася стояти бiля вiкна, погордливо розправивши плечi… Зрештою, вона ж таки Войтович. Погляд сiрих очей де Варана хвилював i непокоiв ii навiть на вiдстанi, що роздiлювала iх… Лора не ворушилася, навiть дихала через раз i вiдчувала, що ледь не вiчнiсть була би згодною так оце стояти, милуючись ним… просто милуючись навiть iз вiдстанi. Але Сара, чи то теж помiтивши ii у вiкнi, чи то з iншого приводу поцiлувала його безсоромливо у вуста… посеред днини та мiськоi залюдненоi вулицi. А потiм потягновила геть за собою вiд будинку Войтовичiв, звiдки ii вигнала Лора… Дiвчина вiдсахнулася нарештi вiд вiкна. Серце ii щемiлося вiд незнайомого, пронизливого болю… Цей поцiлунок Сари й де Варана. Їхнi обiйми! Далi вона й сама не розумiла, як усе трапилося. Роздратовано зашипiвши, Лора вхопила перше-лiпше, що потрапилося iй пiд руку, й жбурнула в протилежну стiну, в тi дверi, за котрими зникнулися де Варан i Сара… Кришталева ваза наштовхнулася на дверi з глухим ударом, а потiм посипалася на долiвку численними друзками… Проте Лора на тому не зупинилася, ii руки вже тримали порцелянову панночку, чималеньку за розмiром, котру батько подарував мамi… Панночка та теж полетiлася до дверей слiдкома за вазою, й знову зачувся глухий стук та бряжчання розбитого скла. За зачиненими дверима хтось закричав – тривожливо й занепокоено, й дверi стали вiдчинятися, але Лора не вгавалася… Чергова порцелянова дрiбничка розтрощилася на друзки, цього разу, щоправда, вдарившись об стiну поряд дверей, а у проймi з’явилося блiде, перестрашене личко наполоханоi Мотрi… Вуста покоiвки витисли вражено: – Панночко… Лора поглянула на неi геть дикими очима. – Збожеволiла твоя панночка, Мотре, збожеволiла. Й знову в стiну полетiлася порцелянова дрiбничка. Мотря зойкнула й вибiгла геть iз вiтальнi. Лора встиглася розбити ще двiйко подiбних речей, коли до кiмнати забiг Петро з пополотнiлим лицем. – Лорочко… Вона здригнулася вiд братового голосу, мов прокидаючись iз важкого сну. Петро зробив до неi декiлька крокiв. – Лорочко… люба моя! Що з тобою? Лора розгублено й трiшки вдивовано поглянула на ще одну кришталеву вазу, котру вже тримала в руках, i на блiдому ii, але все ж таки гарному лицi з’явився незрозумiлий i жалiбний вираз. – Я… я не знаю. Петро продовжував м’яко наближатися. – Тебе Сара образила? – запитався обережно й дивно, звертаючись до неi так, буцiмто перед ним стояла не доросла, струнка панночка, а мале дитя. Або ж людина… котра божеволiе. Лора задрижала всiм тiлом. – Так… – Бiдна моя дiвчинка… – Пiдiйшовши нарештi до Лори, Петро простягнув до неi руки, розкрив обiйми, й вона пiшла в них – довiрливо й просто, як робила то зовсiм ще дитиною. Вона й зараз вiдчувала себе дитиною в рiдних руках брата, таких надiйних та теплих, i поступово та несподiвана, незрозумiла й жахлива напруга, що оволодiлася нею пiсля вiзиту Сари й де Варана, – вона почала спадатися. Лора обм’якла в обiймах брата. Пальцi ii, що продовжували тримати кришталеву вазу, теж розслабилися, й ваза впалася до iхнiх нiг i не розбилася. Петро поцiлував ii вологу, спiтнiлу скроню. – Я вiднесу тебе нагору… тобi треба вiдпочинути. Лора повiльно похитала головою. – Нi, не потрiбно… – Лоро… – Все зi мною гаразд. – Вона казала неправду, обманювала брата й добре усвiдомлювала те. Нi, з нею не все було гаразд, а щось таки вiдбувалося – щось темне й незбагненне, щось таке, чого вона сама не могла зрозумiти. Невже ж то вона й справдi божеволiла? Напевне, що так. Бо як же ще iнакше, як не божевiллям, було назвати те, що з нею коiлося? Видiння померлого батька, його голос за спиною у неi посеред глибокоi ночi та оце раптове жбурляння речами… Петро дивився на неi нiжно та спiвчутливо. – Люба, я непокоюся за тебе… Ти б краще лiкарю показалася, наш Федорович може порадити гарного фахiвця… Лора сiпнулася, вiдсторонилася вiд брата. – Нi, не потрiбно нiякого лiкаря… Я просто втомилася останнiми подiями й безсонням, а зранку ще й прийшла Сара i почала вимагати половину батьковоi спадщини… – Здаеться, вона вже отримувала спадок… – То був спадок ii батька, а вона вимагае те, що було належно Войтовичам… – Лора поморщила лице. – Я нiчого проти подiлитися з нею не маю, але зараз цi розмови не до часу, до того ж ми маемо дочекатися оголошення заповiту татка. Петро прокашлявся. – Ти… ти справдi налаштована вiддати Сарi половину батькового статку? Та це ж, коли ти часом забулася, шаленi грошi. Лора зiтхнула. – Менi вистачить i половини. Справдi вистачить. – Дивно, але вона вiдчувала, що вже майже заспокоiлася. – Не будемо зараз про це… Скоро iхати до мами, i я не хочу ii хвилювати. Петро зiтхнув. – А ось я менш би хвилювався й почувався би спокiйнiше, коли б ти проконсультувалася з фахiвцем… – Добре, я, можливо, зроблю так, як ти наполягаешся, але тiльки тодi, коли зi мною трапиться знову щось подiбне… Петро полегшено усмiхнувся. – Вважай, що я упiймав тебе на словi. Лора слабко усмiхнулася йому у вiдповiдь, нiжно поцiлувала у виголену щоку, тихим шепотом подякувавши за те, що вiн у неi е – такий турботливий, надзвичайний брат. І пiшла переодягатися й готуватися до вiзиту до мами. Поморщилася, побачивши друзки розтрощених нею речей, i враз спохмурнiла. Що оце вiдбуваеться з нею? Що? Через пiв години вона була вже готовою до виходу. Чорна шовкова сукня з мереживними рукавцями та горловиною, полум’яне хвилясте волосся, зiбране в косу, що обплiтала вiнком ii чарiвну голiвку, було поховано пiд капелюшком з вуалеткою теж чорного мережива. Петро зауважив, що вона виглядае такою гарною й чорний колiр iй дуже пасуе до лиця, й що сам вiн надзвичайно пишаеться тим, що його молодша сестричка е такою красунею. Лора, котра вiд дитинства наслухалася вiд оточуючих слiв про свою вроду, звиклася до них i сприймала iх завжди досить байдужливо, зараз чомусь зупинилася бiля великого, на повний ii зрiст люстра, що було його припасовано бiля вхiдних дверей, поглянула на свое вiдображення й запиталася в Петра замислено й трiшки мов невпевнено: – Ти справдi вважаеш, що я гарно виглядаю? Петро усмiхнувся. – Ну звiсно що так. – І… i я е красива? – Лорочко, ну звiсно ж, ти дуже красива. Не розумiю, звiдки цей сумнiв? Лора слабко майнула рукою. – То так… Прошу, не зважай на мене. До в’язницi вони вирiшили пройтися пiшки – вiдстань була зовсiм невеликою, але Лора майже вiдразу пожалкувала об тiм. Пожалкувала в ту хвилину, коли почала вхоплювати на собi пожадiбно-зацiкавленi погляди перехожих. І щось було таке в тих поглядах, що Лора вiдчувала себе не надто затишно. Й зiтхнула лиш полегшено, коли вони з Петром зайшли до примiщення й стiни невiльницькоi захистили ii вiд тоi хворобливоi людськоi допитливостi. Маму привели до невеличкоi, вбогоi кiмнатки. Лора стояла бiля вiкна з запиленим склом, коли дверi тоi кiмнатки вiдчинилися й похмурий полiцейський увiв панi Тетяну Іванiвну Войтович. До очей Лори пiдступилися сльози, й вона кинулася вперед, тихо, тоскно видихнувши: – Мамо! Втомленi, згаслi очi панi Тетяни полинулися до неi поглядом. – Лорочко! Дiвчина полинула в материнi обiйми, притулилася так мiцно-мiцно до рiдноi своеi, котру не бачила три днi, а видавалося, що в розлуцi вже минулося щонайменше три мiсяцi. Тетяна Іванiвна за цi три днi вiд смертi чоловiка змарнiлася ще бiльш, схудлася що й лицем, що й тiлом, i без того вкрай тендiтним. Блiда, з утомленим поглядом мов i неживих, але все ще гарних темно-синiх очей, вона стояла перед Лорою наче те дерево струнке, якому буревiй зламав i потрощив гiлля, пташиною, котру негода хоча й залишила живою, та все ж забрала з собою щось невидиме, але таке важливе. Мама рухалася, говорила своiм теплим та нiжним голосом, дивилася на них iз Петром своiми чудовими синiми очима, але щось у нiй наче вмерлося, пiшло назавжди разом з батьком. Лора з болем та жалем вдивлялася в лице мами й вiдчувала, як горло затискае судомина… Мама не мала тут знаходитися, не мала страждати, сидiти зачиненою, мов та злодiйка, бо ж не е нею… будь-хто iнший, та навiть вона сама була злодiйкою, тiльки ж не мама… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65925106&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.