Сафарі на щастя

Сафарi на щастя Свiтлана Олегiвна Талан Золота письменниця Украiни Ростислав майже не звертав уваги на закохану по вуха Марусину. Вiн погрався з ii почуттями, пiшов до армii i повернуся з iншою дiвчиною. Принижена зрадою та вщент розбита Марусина, покинувши все, поiхала до Данii на заробiтки, щоб повернутися сильною, самодостатньою, успiшною. Ще ранiше сестра Марусини Ореста виiхала в Данiю i, здаеться, знайшла там свое жiноче щастя. З надiею на краще туди ж вирушила Любаня – сусiдка Марусини. Три жiнки, зрадженi найдорожчими людьми, стануть одна для одноi янголами-охоронцями. Бо кожна мае хай i обпаленi, проте мiцнi крила. Три жiнки, що шукали щастя, опинилися над прiрвою. Та не для того, щоб упасти, а щоб злетiти. Свiтлана Талан Сафарi на щастя Щиро дякую цiлеспрямованiй дiвчинi Марii Н., яка подiлилася своею життевою iсторiею Менi снилась дорога. Дорога – i все. Нi куди, анi звiдки, – не знаю, не знаю. Просто снилась дорога, – нi шлях, нi шосе, А дорога й дорога, – iду й проминаю. Тiльки десь нiби вогник далеко в степах. Може, мати стоiть на нiмому порозi. Може, це вже Чумацький, а може й не шлях. Може, просто дорога. Дорога в дорозi.     Лiна Костенко Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» Авторка фото Інна Стельмах Модель Марiя Новiк © Талан С. О., 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 . Марусина угледiла вiльне мiсце в лаунж-зонi аеропорту Копенгагена, сiла так, щоб видно було злiтну смугу, поглянула на електронний годинник на стiнi: до вильоту ii лiтака в Бориспiль залишалося три години. Дiвчина могла б приiхати в аеропорт пiзнiше, але навмисно прибула заздалегiдь, бо залишатися вдома вже не мала сил. Сама згадка про те, що за кiлька годин буде вже в Украiнi, ступить на рiдну землю, побачить маму й тата, змушувала трiпотiти кожну клiтинку тiла, а серце наповнювала приемним щемом. «Як же я скучила за Батькiвщиною, за рiдними людьми, за своiм селом!» – подумала вона й зiтхнула. Марусина знала, що надвечiр уже буде в рiднiй Березiвцi, сидiтиме за столом на своему улюбленому мiсцi – бiля вiкна навпроти батька, – а мама метушитиметься, накриваючи на стiл. Батько всмiхатиметься у вуса i запитуватиме, як жилося доньцi в Данii, хоча все вже чув iз телефонних розмов, а мама незле дорiкатиме йому: «Вiдчепися вiд дитини! Не бачиш, що вона з дороги, стомлена й голодна!» І марно iй казати, що не хоче iсти: мамi завжди здаеться, що донька голодна – «Бач, яка худюща! Однi очi свiтяться!» Тато зауважить, що Марусина зовсiм не худенька, навпаки, струнка i гарна, але сперечатися з мамою не буде, бо його дружина – справжнiй командир у спiдницi, хоча й зростом ледь сягае йому до плеча. Приемнi спогади про рiдних теплом розливалися по тiлу, i Марусина всмiхнулася кутиками вуст. Спогади понесли дiвчину до рiдноi Березiвки, звiдки Марусина вирушила в далеку незнайому краiну в пошуках щастя. Вона спостерiгала, як на злiтнiй смузi велетенськi небеснi птахи брали розгiн, щоб пiднятися в небо, несучи на собi людей у рiзнi краi. Марусина думала про те, що люди давно навчилися лiтати швидше i вище за птахiв, але й досi не знають, де на них чекае щастя. Де воно живе? У рiдному краi чи в iншiй кранi? Яке воно насправдi i чи кожному дано? Але для будь-якоi людини воно омрiяне й бажане. Зазвичай, у жiнок багата уява, i саме вона вбирае жiноче щастя в яскравi барви, вимальовуючи портрет того единого, найкращого у свiтi. Схожiсть жiночих фантазiй лише в одному: поруч мае бути надiйний чоловiк, з ним – спiльнi дiти, затишок у домi й на душi. Повноту щастя можна вiдчути лише тодi, коли впевнено йтимеш по життю, знаючи, що е мiсце, де тебе завжди чекають, де тобi будуть радi. Часом щастя жiнки в тому, що вона в будь-яку хвилину може зiрватися з мiсця й стрiмголов кинутися на його пошуки. Жiнка готова гризти землю, дертися на скелю, зриваючи нiгтi та збиваючи ноги до кровi, розчаровуватися, помилятися, ображатися, плакати, падати ниць на землю лише для того, щоб передихнути й знову шукати щастя. Хтось урештi здобуде тиху сiмейну гавань поруч iз коханим, а хтось пiде далi, спотикаючись i змиваючи сльозами бруд зi своеi дороги. Здаеться, зовсiм недавно Марусина, як i ii подруги, вирушила в мандри, шукаючи свое жiноче щастя, а скiльки часу спливло! Великi амбiтнi плани, надii, сподiвання… Але доля до одних виявляла прихильнiсть, а над iншими нiби знущалася. Попри все, у кожноi з них було свое сафарi на щастя… Частина перша Очима ти сказав менi: люблю. Душа складала свiй тяжкий екзамен. Мов тихий дзвiн гiрського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя iшло, минуло той перон, гукала тиша рупором вокзальним. Багато слiв написано пером. Несказане лишилось несказанним. Свiтали ночi, вечорiли днi. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в менi. Несказане лишилось несказанним.     Лiна Костенко Роздiл 1 П’ятирiчна Марусина захворiла. Вчора гасала з друзями вулицею, каталася на санчатах з гiрки. Напередоднi насипало снiгу i вдарив мороз, тож як усидiти вдома? Бiля рiчки – велика гiрка, на якiй зiбралися всi дiти з вулицi, де живе Марусинка, ще й позбiгалася дiтвора iз сусiднiх вулиць. Як було весело! Усе б нiчого, якби не Ростик, який живе поруч i на три роки старший за неi. Вiн допомагав тягти на гору санчата, а потiм дiвчинка сiдала i хлопчик штовхав ii в спину. Марусина верещала вiд захвату, коли летiла вниз так, що аж вiтер у вухах свистiв! Ростик зазвичай добре ставився до Марусини, хоча iнодi називав ii «мала», що дiвчинку трохи ображало. Яка вона мала, коли наступного року пiде до школи?! І саме вiн винен у тому, що Марусинка застудилася: хлопчик насипав снiгу iй за комiрець шубки. Снiг був холодний, i дiвчинка верещала, а Ростик стояв i смiявся. Спина стала мокрою, але Марусинка не побiгла додому, а продовжила спускатися з гiрки. Коли почало смеркатися, дiти розходилися по домiвках, i дiвчинка помiтила, що загубила одну рукавичку. – Мала, ходiмо додому! – покликав ii Ростик. – Я загубила рукавичку! – нахнюпилося дiвча. – Їi менi зв’язала бабуся. Як я пiду додому? Мама насварить. – У кишенях шукала? – Немае. – Ходiмо пошукаемо! – запропонував хлопчик. Вони обiйшли все навколо гiрки, але рукавички не знайшли. – А ти не зiзнавайся матерi, що загубила, – порадив Ростик. – Я попрошу бабусю зв’язати менi ще одну, i мама не помiтить! – придумала Марусина. Повернувшись додому, дiвчинка сама поклала на комин сушитися рукавичку, i мама й справдi не помiтила втрати. Зранку Марусинка мала йти до садочка, але в неi заболiло горло й почався кашель. Зазвичай батьки залишали доньку на Вiру, старшу на п’ять рокiв сестричку, але на зимовi канiкули дiвчинку забрала до себе в мiсто родичка. Батьки мали iхати до району на семiнар, тож iм довелося залишити доньку на сусiдку, тiтку Іру, попросивши нагодувати Марусину та викликати фельдшера, якщо температура не падатиме. Жiнка нагодувала дитину тепленьким супчиком, напоiла чаем на травах i вклала в лiжко. – Полежи трохи, а я збiгаю попораю господарство, – наказала iй сусiдка. – Ростик прийде до мене пiсля школи? – поцiкавилася Марусина. – Нi, поки не одужаеш – не прийде! – вiдповiла тiтка Іра. На хлопчика Марусина довго сердитися не могла. Хоча той часто бешкетував i мiг ii образити, але найчастiше вони добре ладнали мiж собою. Дiвчинка полежала в лiжку, погортала буквар. Вона вже перечитала той буквар кiлька разiв. Марусина взяла книжку з казками, але читати цього разу не хотiлося. Дiвчинка пiдвелася, взула капцi, узяла свою ляльку Даринку. – Даринко, на вулицi мороз, тож тобi потрiбно перевдягнутися! – сказала вона ляльцi й узялася ii перевдягати. На ляльчинi нiжки Марусина натягнула колготки, якi бабуся пошила зi старих шкарпеток, одягла на неi кофтинку, яку теж зв’язала бабуся. – Не вистачае спiднички, – промовила дiвчинка. – Потрiбно ii пошити, бо змерзнеш. Марусинка дiстала картонну коробку, де зберiгала своi «скарби». Чого там тiльки не було! І клаптики тканини, i намисто, i маленькi ножички, i навiть голка з нитками для шиття! Дiвчинка перебрала все, але потрiбноi тканини для спiднички на ляльку не знайшлося. Вона пiшла в кiмнату батькiв, вiдчинила шафу з одягом. Одразу помiтила батьковi штани. «Якi вони величезнi! – подумало дiвча. – Якщо вiдрiзати клаптик знизу, тато й не помiтить!» Вирiшивши, що батько, вдягнувши штани, не помiтить вiдсутнiсть невеличкого клаптика тканини, Марусинка швиденько принесла своi ножички, вiдрiзала зовсiм небагато тканини – лише щоб вистачило на спiдничку Даринцi, – зачинила шафу й узялася до шиття. – Як справи, Марусинко? – запитала сусiдка, зайшовши в кiмнату. – Добре, – вiдповiла дiвчинка й похвалилася: – Ось, шию спiдничку ляльцi! – Яка молодчинка! – похвалила тiтка. Жiнка помiряла дитинi температуру, запропонувала пообiдати. – Я зараз не хочу, пiзнiше поiм, – сказала iй Марусина. – Зараз маю дошити спiдницю, бо Даринцi холодно. – Яка ж ти хороша дiвчинка! – ще раз похвалила сусiдка. – Як що задумала, то обов’язково зробиш! Коли тiтка Іра пiшла, дiвчинка дошила спiдничку, примiряла на ляльку й залишилася задоволеною: обновка вийшла на славу! Марусинка залiзла пiд ковдру, зiгрiлася i швидко заснула. Коли повернулися батьки, то похвалили доньку за те, що була чемною. Дiвчинка вирiшила презентувати свою роботу й принесла ляльку. – Мамо, тату! Подивiться, яка гарна спiдничка в Даринки! Я сама ii зшила! – з гордiстю промовила дiвчинка. – Яка ж ти в мене розумниця! – похвалила мама, готуючи вечерю. – А яка майстриня! Лише батько промовчав. Чоловiк узяв у руки ляльку, подивився, задумався, а потiм мовив, що десь бачив таку тканину. Марусина швидко забрала Даринку i сказала, що пiде в лiжко, бо болить горло. – Зачекай, доню! – притримав ii батько за ручку. «Невже помiтить?» – майнула в дiвчинки думка. Чоловiк пiдiйшов до шафи з одягом, i всi почули, як вiн заволав звiдти: – О, нi! Тiльки не це! – Що трапилося? – стривожено запитала його дружина. Чоловiк винiс своi штани й продемонстрував: – Ось що! Жiнка не одразу помiтила, що штани порiзанi. Лише дiвчинка насупилася, надула губи й опустила голову. – Що ти наробила, Марiе?! – у розпачi промовила мама. Марусина знала, що коли ii так називають, то дуже сердяться. – Це ж татовi штани з нового костюма! – Я тiльки маленький шматочок вiдрiзала, – промимрила дiвчинка. – Там досить штанiв, щоб татовi вистачило! Мати не знала, чи плакати, чи смiятися. Вона сiла на стiлець i промовила: – Невже в тебе не було iншого клаптика тканини?! – Мамо, ти не розумiеш! Даринцi було холодно, i я мала зшити iй одяг! Я ж не порiзала татовi штани, а лише взяла звiдти невеличкий шматочок! Невже вам шкода? – промовила Марусина й розплакалася. – Нiколи не думала, що ви такi жадiбнi! – Ти не розумiеш, що зiпсувала дорогу рiч? – запитала мати. – Марино, штани вже не повернеш, – мовив батько, – а Марусинка каеться. Плаче. – Каеться вона! Думати спочатку потрiбно було! – сказала мати й вiдправила доньку в кiмнату. – Будеш там сидiти три днi безвилазно! – наказала вона. – І не смiй бiльше чiпати речi без дозволу! Марусина лягла на лiжко, вкрилася з головою ковдрою й невтiшно розплакалася. Їй хотiлося про все розповiсти Ростиковi, але тiтка Іра сказала, що вiн не прийде до неi. Дiвчинка взяла ляльку, притиснула ii до себе. – Тобi не холодно, Даринко? – запитала вона, ретельно вкутуючи ляльку ковдрою. Роздiл 2 Мама з татом пiшли на роботу до школи, а Марусина мала вiдбувати покарання й одужувати вдома. – Марусино, прошу тебе, нiчого не втни знову, – попросила мати. – Я буду чемною дiвчинкою! – пообiцяла вона. Дiвчинка тинялася без дiла, погортала буквар, укотре подумавши, що ж буде робити в школi, коли вже вмiе читати, погралася з лялькою й довго сидiла перед вiкном. Дiти бiгали по вулицi iз санчатами, а вона мае сидiти вдома й може лише спостерiгати за ними у вiкно. «Поки одужаю, то весь снiг розтане», – iз сумом подумала дiвчинка й вiдiйшла вiд вiкна. Як на зло, ще й Ростик не заходив до неi. Без нього сумно. Хлопчик, хоча й дружив переважно з хлопцями, але й про сусiдку не забував i часто дозволяв Марусинi бiгати за ними, якщо, звичайно, iх слухатиметься й не заважатиме хлопчачим розвагам. Марусина то сидiла на стiльцi в кухнi, то лежала в лiжку, то кривлялася перед дзеркалом. Вона любила перевдягатися й у рiзних сукнях походжати по кiмнатi, щоб потiм зупинитися перед великим дзеркалом на шафi й милуватися собою. Дiвчинка знайшла свое нове платтячко, яке мама купила iй на лiто, вдягла його, покрутилася перед дзеркалом. Їй дуже кортiло вiдчинити шафу батькiв i дiстати маминi туфлi на пiдборах, але згадала обiцянку бути чемною дiвчинкою й лише зiтхнула. «Не чiпатиму туфлi, бо ще пiдбори зламаю», – вирiшила вона i зняла сукню. Вiд бездiлля Марусина зовсiм засумувала. Щоб якось розважитися, сiла на стiльчик бiля лiжка й почала на ньому хитатися. «Ще зламаеться!» – подумала дiвчинка, коли стiлець пiд нею жалiбно заскрипiв. Марусина провела рукою по залiзних бильцях лiжка, вирiшила порахувати – iх було п’ять, а мiж ними простiр. «Цiкаво, чи влiзе сюди моя голова?» – розмiрковувала дитина. Вона вiдсунула вбiк штору, обережно спробувала просунути мiж бильцями голову. «Проходить!» – подумала вона й просунула голову далi. Коли Марусина спробувала витягнути голову назад, то застрягла. Дiвчинка злякалась i розплакалася, зрозумiвши, що потрапила в пастку. – Що менi робити? – голосила вона. – Буду так цiлий день сидiти, а коли прийде мама, то знову сваритиме! Що ж я наробила! Марусина почула, що в хату хтось зайшов. – Мамо! Це ти? – озвалася вона. – Мала, ти де? – почула голос Ростика. – Іди сюди! Швидше! – покликала дiвчинка. Коли Ростик побачив Марусину, що стояла навколiшки, засунувши голову мiж бильцями, розсмiявся. – І як ти це зробила? – ще смiючись, запитав вiн. – Чого ржеш?! Не бачиш, що в мене горе? Краще допоможи звiдси вибратися, поки батьки не повернулися! – попросила вона. Як не намагався Ростик звiльнити Марусину з пастки, йому це не вдалося. – Іди до мами в школу, попроси допомоги, бо я тут i помру! – знову розплакалася Марусина, зрозумiвши, що самотужки iй не впоратися з проблемою. – Я швидко! – пообiцяв Ростик i помчав до школи. Марно батько намагався руками розвести залiзнi прути й звiльнити доньчину голову. – Усе! Я помираю! – верещала перелякана Марусина. – То навiщо ти пхала туди голову?! – дорiкнула мати. – Я не знаю! – Не кричи на дитину, – попросив батько, – я зараз розпиляю прут i звiльню тебе, дитинко! – сказав доньцi. – І треба ж до такого додуматися! – сплеснула мати руками. – Я не винна! – плакала дiвчинка. – То, виходить, що я тобi голову туди засунула?! – Я не винна! – повторило дiвча. – Туди голова добре влiзла, а потiм вуха в мене виросли, тож назад не вилазить! – Отакоi! – всмiхнулася жiнка. – То, значить, вуха виросли? – Так! Ти ж сама казала, що я швидко росту, – сказала, схлипнувши, Марусина, – то й вуха швидко виросли! – i знову заплакала. Коли Марусина опинилася на волi, то одразу побiгла до себе в кiмнату i сховалася пiд ковдрою. Вона чула, як зайшла мама i сказала, що тепер вона не пiде гуляти на вулицю до самого Рiздва. – Щоб знала, як добре поводитися! – сказала жiнка i вийшла. Роздiл 3 Наступного дня, коли Марусина лишилася вдома сама, вона вирiшила взагалi нiчого не чiпати й дивитися лише у вiкно. Повз будинок пробiгав Ростик, i Марусина помахала йому рукою. За мить хлопчик був у неi. – Мала, ти чому така сумна? – запитав вiн. – А ти як думаеш? Ви бiгаете, гуляете, а я маю сидiти сама в хатi. – Не хочеться бути вдома? – Нi. – То ходiмо до мене! – Менi не можна! – Та нiхто ж не дiзнаеться! – сказав Ростик. – Моiх батькiв немае, твоi також у школi. Поки вони повернуться, ти вже будеш удома. Дiвчинка замислилася. Їй завжди подобалося бувати в будинку сусiдiв. У хатi Марусини лише невеличка кухня, кiмната батькiв з телевiзором i диваном-книжкою та ii з Вiрою невеличка кiмнатка. А в сусiдiв великий будинок на шiсть кiмнат, i в Ростика е своя. Але найбiльше подобались дiвчинцi сходи на другий поверх, якими вона ходила безлiч разiв. Ними можна було пiднятися вгору, на другий поверх, а там – балкон, з якого цiкаво дивитися вниз. Якось вони з Ростиком стояли на балкончику i плювали звiдти, намагаючись поцiлити в пiвня. Зробити це iм не вдалося, але iх за таким непристойним заняттям застукала тiтка Іра й заборонила туди виходити. Але залишалися сходи зi справжнiми поручнями, за якi можна було триматися рукою. – То йдемо до мене чи так i будеш тут киснути? – запитав Ростик. – Ходiмо! – вiдповiла дiвчинка й пiшла вдягатися. Бiля порога Марусина одразу зняла взуття. У будинку сусiдiв повсюди килими: i на стiнах, i на долiвцi, i в усiх кiмнатах. Обережно ступаючи по м’якому настилу, Марусина з другом одразу пiднялися на другий поверх. Кiмната Ростика була великою, як двi Марусининих. Уся стiна завiшана полицями, де Ростик виставляв своi машинки та лiтаки. – Ось ця нова! – похвалився вiн, демонструючи поповнення колекцii. – Це менi тато привiз зi столицi! – Гарна! – зiтхнула Марусина. – Хочеш, новi книжки покажу? Там е про лiтаки! – запропонував Ростик. – А про ляльок немае? – Я що, дiвча? – всмiхнувся вiн. – Можна походити сходами? – попросила дiвчинка. – Скiльки завгодно! Марусина повiльно, тримаючи високо голову, спустилася сходинками, зупинилася бiля дзеркала, поправила волосся i знову пiшла вгору, уявляючи, що на нiй довга синя сукня i туфлi на тонких високих пiдборах. – От якби в нас так було! – захоплено промовила вона. – У вас так не буде. – Чому? – здивовано запитала вона, зупинившись на сходинцi. – Бо мiй батько – голова колгоспу, а твоi – вчителi. – І що? – У них зарплата маленька, – пояснив хлопчик. – Ти також станеш головою колгоспу, коли виростеш? – Нi. Я буду льотчиком! – А мене покатаеш на лiтаку? Ростик замислився. – Не знаю, чи менi дозволять, – серйозно промовив вiн, поморщивши лоба. – А ти одружися зi мною, i тодi тобi дозволять, – усмiхнулась Марусина. – Подивимось! – жартома вiдповiв хлопчик. Марусина, погулявши сходинками, згадала, що iй час додому. – Ти рукавичку свою знайшла? – запитав Ростик. – Де я ii знайду, якщо сиджу вдома пiд замком? Це ще мама не знае, а як дiзнаеться, то й за рукавичку менi влетить! – Ти ж казала, що бабуся зв’яже тобi таку саму, – нагадав хлопчик. – Коли це буде? – Давай я тобi своi вiддам! – запропонував Ростик. – І що я вдома скажу? – Скажеш, що ми помiнялися рукавичками! – А ти своiм що скажеш? – Скажу, що загубив. Менi нiчого не буде! – Давай! – погодилася дiвчинка. Цього разу Марусинi пощастило: вона встигла повернутися додому ранiше за батькiв i похвалилася, що поводилася добре. Роздiл 4 Родина Бойченкiв готувалася до Рiздва. Мати, Марина Олександрiвна, дiстала з холодильника баночку майонезу та зеленого консервованого горошку, якi берегла до свята; батько, Роман Семенович, робив нарiзку для олiв’е. В хатi приемно пахло тушкованою картоплею та м’ясом: у духовцi смажилася гуска. Марусина не мала чим зайнятися, тож прислухалася до розмови батькiв. Вони чекали на двоюрiдну материну сестру, яка мала приiхати разом iз Вiрою та своею донькою Орестою. Марусина не дуже скучила за рiдною сестрою: та була старшою i ставилася до неi, як до маленькоi. Часто Вiра змушувала виконувати за себе роботу, яку iй доручали батьки. – Якщо не зробиш, то зачиню в хатi й не пущу гуляти! – зазвичай так погрожувала Вiра сестрi. – А я татовi розкажу! – огризалася Марусина. – А я тебе наб’ю! Ти не доведеш, що я тобi зробила! – казала сестра й показувала язика. У такi моменти Марусина по-справжньому жалкувала, що менша за сестру i не може дати iй здачi. До того ж, Вiра нiколи не брала ii з собою, коли йшла з подружками гуляти. Марусинi дуже хотiлося послухати розмови старших дiвчаток, але не вдавалося. Їй було образливо, бо навiть сусiд Ростик, який був старший за неi, дозволяв гратися зi своiми друзями, а Вiра не така. «Вона капосна! Краще б у мене була менша сестричка! – подумала Марусина i зiтхнула. – Добре, що Ореста приiде, з нею можна буде погуляти!» Марусина пiдiйшла до батька, притулилася до його спини. – Чого сумуеш, доню? – запитав вiн. – Не знаю, – вiдповiла дiвчинка. – Щоб не тинятися без дiла, краще б сходила до магазину та принесла буханець хлiба, – озвалася мати. – Гостей буде багато, ще й сусiдiв запросила на вечерю, може не вистачити на всiх, а хлiб у магазинi сьогоднi швидко розберуть. – Може, я сам би сходив? – запитав батько. – Тобi аби не допомагати! – незле дорiкнула жiнка. – Марусина вже не маленька, нехай iде. Донька вдягнулася й вийшла з хати. Вона вже не раз ходила сама до магазину. Дiвчинка не жахалася собак, яких могла зустрiти дорогою, але побоювалася Дiму. Це був товстий лисий дурнуватий дядько, який нiкого не ображав, але все одно Марусина його боялася. Щоразу, коли чоловiк бачив дiвчинку, усмiхався беззубим ротом, пiдбiгав до неi i, гигикаючи, гладив ii по голiвцi й давав цукерку. Дiма часто вештався бiля магазину, де покупцi пригощали його солодощами, печивом чи булочкою, а потiм вiн своi смаколики роздавав дiтям. Марусина не хотiла вiч-на-вiч зустрiтися на вулицi з Дiмою, тож зайшла до сусiда. На ii стук виглянув Ростик. – Тобi не треба сходити в магазин? – запитала його Марусина. – Нi. А що? – Я йду по хлiб. – Сама боiшся? – Нi. – Не бреши! Бздиш, бо боiшся Дiми! – випалив хлопчик i посмiхнувся. – Зовсiм не боюся! – сказала Марусина й надула губи. – Хочеш, я тобi яблуко дам? – дiвчинка вхопилася за рятiвну думку. У сусiдiв були рiзнi яблука, але не такi, що подобалися Ростику. Марусина знала, що хлопчику смакували зеленi яблука, якi восени засипали в погрiб прямiсiнько на картоплю, вони долежувалися, достигали i взимку ставали надзвичайно смачнi. – Те, що торохтить? – Ростик хитро примружив очi. Якщо яблуко потрусити, то всерединi торохтiли зернятка. Так Марусина з Ростиком завжди робили: спочатку трусили яблука, прислухаючись, чие торохтить гучнiше, а потiм iх гризли. – Так, те, що торохтить! – пообiцяла дiвчинка. – Я зараз! – сказав Ростик i гайнув одягатися. Дiми бiля магазину не було, але Марусина не шкодувала яблука, яке пообiцяла сусiдовi. Дорогою додому дiвчинка запитала, чому Ростикового батька називають Феодал, коли iхне прiзвище Феодiль. – Та звiдки я знаю? – стенув плечима хлопчик. – Коли ти станеш дорослим, також будеш Феодалом? – Я буду льотчиком! – з гордiстю промовив хлопчик. Бiля двору вони попрощалися до вечора. – Не забудь про яблуко! – нагадав Ростик. – Я не дурна! Не забуду, – сказала на те Марусина. Коли дiвчинка повернулася додому, то побачила бабусю й одразу кинулася до неi в обiйми. Жiнка не стала чекати вечора, одразу вiддала онучцi подарунок – теплу жилетку в рiзнокольорових смужках спереду, яку зв’язала саморуч. Надвечiр приiхала тiтка з дiвчатками, i Марусина отримала вiд Орести подарунок. – Я навчаюся в третьому класi, тому вже доросла, щоб гратися ляльками, – сказала Ореста, подарувавши Марусинi свою улюблену ляльку з довгим волоссям, яке можна розчiсувати гребiнцем. Марусина подякувала i з жалем подумала, що наступного року пiде до школи й тодi доведеться також комусь вiддавати своi iграшки. Надвечiр зайшли сусiди всiею родиною. Дядько Василь, високий, iз блискучою лисиною, тiтка Ірина, яка пахла парфумами, та Ростик у бiлоснiжнiй сорочцi. – Ми до вас ненадовго, – одразу повiдомив дядько, – лише привiтати зi свiтлим святом Рiздва. – Як це?! – здивувалася Марусинина мати. – Ми гадали, що посидимо за столом усi разом. – Чекаемо на поважних гостей, – сказала тiтка Ірина, – маемо, так би мовити, «тримати марку». Марусина не знала, яку там марку мае тримати сусiдка, але засмутилася, що не буде в них Ростика. Сусiди привiтали зi святом, подарували батькам пляшку шампанського, баночку кави, пачку чаю, а Марусинi – бiлi колготки. – Будеш до школи ходити – носитимеш, – сказала тiтка Іра. Марусина, звичайно, любила отримувати подарунки, але бiлi колготки! «Це ж доведеться взагалi нiчого не робити, щоб вони були чистi!» – подумала дiвчинка, подякувавши. Марина Олександрiвна привiтала сусiдiв, вiддала iм невеличкий пакуночок, а Ростиковi подарувала коробку цукерок. – Прийдеш до мене, i ми разом з’iмо! – шепнув хлопчик Марусинi й пiдморгнув, щоб нiхто не помiтив. До того, як сусiди пiшли, Марусина встигла всунути в Ростикову кишеню торохкiтливе зелене яблуко. – Тату, а чому дядько Василь лисий? – запитала Марусина. Батько розкладав стiл, коли почув питання доньки, i не одразу вiдповiв, тож iй довелося повторити. – Чому люди бувають лисi? – допитувалась Марусина, бо саме це питання почало ii мучити. – Люди, доню, бувають лисi тодi, коли або занадто розумнi, або дуже дурнi! – вiдповiв батько. – Романе, ну що ти таке дитинi розказуеш?! – дорiкнула йому жiнка, покриваючи стiл бiлою вишитою скатертиною. Марусина вийшла в iншу кiмнату й задумалася. «Дiма – дурний, тому вiн i лисий, з ним усе зрозумiло, – розмiрковувала вона, – але про дядька Василя не можна сказати, що вiн занадто розумний. Сказати, що дурний, також не можна – то який вiн тодi?» За вечерею Марусина вiдволiклася вiд розмiрковувань, але наступного ранку пiшла до Ростика. Вона мала для себе з’ясувати, чому дядько Василь лисий. Дiвчинка спостерiгала за чоловiком, дивилася на його блискучу лисину на макiвцi, але так i не змогла отримати вiдповiдь на питання, яке не давало iй спокою. Роздiл 5 Перше вересня, коли Марусина пiшла до школи, стало для неi справжнiм випробуванням. Дiвчинку турбували бiлi колготки, якi мали цiлiсiнький день залишатися чистими, що було майже неможливим. А ще той великий бант, який мама зранку причепила iй на макiвку! З ним не можна було крутити головою в рiзнi боки, бо вiн так i норовив сповзти з волосся. Марусина мала таке вiдчуття, нiби iй на голову поклали качан капусти, з яким вона мусить ходити цiлий день. Дiвчинка до останнього сподiвалася, що iй батьки куплять нову форму, але вийшло, як завжди: довелося доношувати одяг за Вiрою. – Вiрцi щастить, – нила вона напередоднi, – завжди все нове мае, а менi за нею доношувати! – Пiсля школи поiду в мiсто на навчання, тож i тобi купуватимуть новий одяг, – намагалася втiшити дiвчинку сестра. – Коли це буде? – Не встигнеш i оком клiпнути! – Швидше б ти вже поiхала! – вередувала дiвчинка. – Я тодi твою шафу займу. Можна? – Тодi буде можна! – запевнила Вiра. Радували Марусину хiба новенькi зошити, олiвцi та портфель, якi iй дiсталися прямiсiнько з магазину. Дiвчинка стояла на лiнiйцi, не розумiла, що каже директор у мiкрофон, i розмiрковувала про те, куди вчителька подiне стiльки квiтiв, бо кожен учень тримав у руках букет. «Напевно, згодуе коровi або козi», – вирiшила Марусина. Парти та пiдлога в класi пахли фарбою, велика дошка на стiнi, крейда, якою можна писати, – усе це Марусинi сподобалося, i дiвчинка подумала, що в школi не так i погано. Вона була невисокого зросту, тож учителька посадила ii за першу парту, поруч iз дiвчинкою в окулярах, яку звали Олею. Пiсля другого уроку Марусина вже знала, що дружити з Олею не буде, хiба що спiлкуватися на перервах. Сусiдка по партi iй зовсiм не сподобалася: вона заглядала вчительцi в рота так, нiби звiдти мало вилетiли щось надзвичайно цiкаве, пiдносила руку ще до того, як учителька до кiнця ставила питання. «Фу! Пiдлиза! – вирiшила Марусина. – Ростик такiй уже давно дав би пiдсрачника!» Пiсля другого уроку вчителька сказала, що потрiбно провiтрити клас, i Марусина вийшла на перерву в коридор. Вона стала бiля вiкна, i до неi пiдiйшла Оля. – Це тобi! – дiвчинка протягнула карамельку. – Дякую! – сказала Марусина. Вона не любила такi цукерки, але обiцяла мамi в школi бути чемною, тож вiдмовляти було незручно, i Марусина взяла карамельку. Вона не мала що дати Олi. Коли збиралася до школи, то мама поклала в портфелик одне яблуко й наказала на перервi його з’iсти. «Якщо вiддам яблуко Олi, то не виконаю мамине прохання», – подумала Марусина i смачно вiдкусила великий шматок. – Привiт, першокласнице! – почула вона голос Ростика i зрадiла. – Як справи у школi? Подобаеться? – Ще не зрозумiла, – вiдповiла дiвчинка. – Дай вкусити! – сказав Ростик, кинувши погляд на яблуко. Не встигла Марусина й рота розтулити, як хлопчик з ii руки вiдкусив бiльшу частину яблука i почав ним хрумати, як крiль. Для Ростика iй не було шкода нiчого, тож Марусина запитала, чи ще хоче. – Ага! – сказав вiн i знову впився мiцними зубами в яблуко. Пiсля цього Марусинi залишився маленький шматочок, який вона швиденько доiла. Продзвенiв дзвоник, i школярi зайшли в клас та сiли за парти. Учительки ще не було, коли дверi прочинились i заглянув Ростик. – Малюки, якщо хтось образить Марусину Бойченко, буде мати справу зi мною! – сказав вiн i показав кулака. Марусина гордо випрямила спину, пiдвела вгору голову й повiльно окинула зверхнiм поглядом своiх однокласникiв: дивiться, мовляв, який у мене старший захисник! Додому Марусинi вдалося повернутися з чистими й навiть не подертими колготками, щоправда, бантик таки сповз iз волосся i його довелося покласти в портфель. Коли батьки прийшли додому, то Марусина вже встигла перевдягнутися й повiсити форму в шафу, за що отримала похвалу. – Тобi сподобалося в школi? – запитав батько. – Перерви подобаються, – вiдповiла дiвчинка. – А уроки? – поцiкавилася мати. – Суцiльна нудьга, – вiдповiла дiвчинка. – Маю вчити букви, коли iх знаю. – Але ж не всi дiтки вмiють читати, – зауважила мати. – То вони будуть навчатися, а я нудьгувати? Мати пояснила, що незабаром почнеться вивчення нового матерiалу, i iй не доведеться нудьгувати. – Поживемо – побачимо, – сказала Марусина по-дорослому й зiтхнула. – Сьогоднi було свято, яке ти запам’ятаеш на все життя! – пiдсумувала мама, а дiвчинка подумала, що нiчого такого особливого вона не запам’ятала. – Завтра вже не буде свята? – запитала Марусина. – Нi. А що? – мама поглянула на доньку. – Тодi бантик не потрiбний? – з надiею запитала дiвчинка. – Вiн тобi не подобаеться? – Я його ненавиджу! Можна заплести менi кiски? – Гаразд! – погодилася жiнка. Роздiл 6 Здавалося, лише недавно Марусина йшла до першого класу, а вже закiнчила п’ятий. Стiльки часу вона чекала, поки Вiра звiльнить мiсце вiд своiх речей у шафi, щоб зайняти ii полички, а тепер, коли сестра почала готуватися до вiд’iзду, Марусина засумувала. Вона завжди ображалася на Вiру за те, що та не дозволяла iй гуляти зi своiми подружками, ставилася до неi, як до маленькоi, не розказувала своi дiвчачi секрети. Нiби намагаючись надолужити втрачене спiлкування, Вiра не вiдпускала вiд себе Марусини вже кiлька днiв. – Я буду навчатися в мiстi! – радiсно говорила Вiра, перебираючи свiй одяг. – Уявляеш, Марусино, скiльки там людей, машин, усi кудись поспiшають, i я буду серед них – частинка того гамiрливого натовпу! – Щаслива! – видихнула Марусина. – Буду жити в гуртожитку. – Везуча! – Але раз на мiсяць приiжджатиму в село, тож не сумуй за мною! Потiм отримаю диплом i стану вчителькою! Ух! Аж дух спирае, коли подумаю! Ти також пiдеш до педагогiчного? Маеш пiти, бо в нас – династiя вчителiв! – Не вирiшуйте за мене! – огризнулася дiвчина. – Я ще не вирiшила, ким стану, а ти «династiя, династiя»! – У тебе е ще час подумати, – погодилася Вiра й порадила поменше крутитися перед дзеркалом. – А ще не бiгай за тим Ростиком, не рiвня вiн тобi. – Що?! За Ростиком? Тю! Потрiбен вiн менi, як собацi п’ята лапа! – занадто емоцiйно промовила Марусина. – А то я слiпа! Аж п’яти обсцикуеш! Ти бачила, якi в нього дiвчата? – Якi? – Кра-су-нi! А ти хто? Мале дiвча, у якого навiть цицьки ще не виросли! – Та ну тебе! – психанула Марусина i пiшла у двiр. Дiвчина рушила в садок, залiзла на товсту гiлку дерева. Марусина не пам’ятала, з якого вiку почала втiкати вiд несправедливостi, ховаючись у гiллi яблунi. Там вона могла сидiти годинами. Їi нiхто не помiчав, не чiплявся й не заважав думати, а часом i плакати. Здавалося, лише яблунька могла вiдчувати ii душевний стан, читати думки, спiвчувати й заспокоювати. Умостившись на гiлцi, дiвчина замислилася. Вiра мала рацiю. Поблизу Ростика все частiше крутилися дiвчата, здебiльшого його ровесницi, а з Марусиною вiн спiлкувався або коли був удома, або коли вони йшли разом зi школи. Хлопець дiлився iз сусiдкою, як i ранiше, своiми мрiями про майбутне, iнодi розповiдав про дiвчат, якi йому подобалися, але вiдчувалося, що стосунки мiж ними вже не такi, як ранiше. Інодi, коли в Марусини уроки закiнчувалися ранiше, вона швендяла бiля школи, чекаючи Ростика. Вiн виходив i не квапився додому – iшов на шкiльний стадiон, де займався на турнiку. Марусина рушала туди, сiдала на лавку i спостерiгала за ним. Бувало, що пiдходили хлопцi й пiсля фiзичних вправ разом з Ростиком курили, попросивши Марусину постояти на вартi. Вона ладна була вертiти головою, щоб вчасно помiтити дорослих, аби лише бути поруч з хлопцем. Ростик дорослiшав, i заробити прихильнiсть торохтливими яблуками було вже неможливо. Справжнiм щастям стали тi нечастi години, коли Ростик сам заходив до Бойченкiв, запрошував Марусину пiти прогулятися до рiчки. Вони ходили берегом, а хлопець згадував дитинство i казав, що за два роки поiде звiдси навчатися в льотне училище i сумуватиме за рiдним краем. Марусинi хотiлося сказати, що вона сумуватиме за ним, але соромилася, бо висмiе i знову називатиме малою. Посумувавши наодинцi в саду, Марусина повернулася до хати. Три валiзи з Вiриними речами стояли посеред кiмнати. – Шафа вiльна! – сповiстила сестра. – Можеш перебиратися! Я собi залишила лише одну поличку знизу. – Менi тебе бракуватиме, – сумно промовила Марусина. – Та не бреши! – засмiялася Вiра. – Ми нiколи з тобою не були близькими подружками. – Ми були i е сестрами. – Це тобi, – Вiра вiддала сестрi свiй старий гаманець з грошима. – Бери, на щастя! Коштiв було небагато, але й таким Марусина зрадiла. Вона давно хотiла купити фотоапарат, щоб знiмкувати все, що подобаеться. У батькiв грошi просити не могла – не навчили вони цьому дiтей, тому потроху вiдкладала на покупку. Трохи бабуся подарувала на день народження, щось зекономила на шкiльних обiдах, а ще дала хрещена, мати Орести, коли приiздили навеснi допомагати засадити городину. Склавши всi грошi докупи, Марусина перерахувала iх i радiсно пiдстрибнула: у неi було п’ятдесят три гривнi! Саме стiльки коштував фотоапарат! Нехай i з ручною перемоткою плiвки, але справжнiсiнький! «Не такий уже й сумний день!» – подумала дiвчина. Їй залишалося дочекатися батька i попросити його повезти ii до району, щоб зробити покупку. Увечерi Марусина крутилася, як бiлочка, допомагаючи батькам по господарству, потiм заходилася сама готувати вечерю. – Що з нашою Марусиною трапилося? – промовила мати. – Вона в нас завжди була помiчницею, – зауважив батько. – І не кажи! Інодi з дрючком потрiбно заганяти на город, а тут як бджiлка крутиться! – усмiхнулась жiнка. – Марусино, зiзнавайся, що тобi потрiбно? «Мама мене одразу розкусила», – подумала дiвчина. – Нiчого, лише щоб тато повiз мене в район, – сказала вона й усе пояснила. – Так би щодня допомагала! – промовила мати й не забула нагадати, що Вiра завжди була працьовитою, а Марусинi аби лише перед дзеркалом крутитися. – Так вона ж красуня! – зауважив батько й додав: – А ще й розумниця! Ось стане вiдомим фотографом i прославить нашу родину на весь свiт! – Хоча б учителькою стала! – махнула рукою мати. Роздiл 7 Фотографування стало для Марусини справжнiм захопленням. Спочатку вона робила свiтлини квiтiв, дерев, захопилась пейзажними фото, але найбiльшу втiху в неi викликало знiмкування себе самоi. Для цього доводилося просити Ростика пiти разом на природу, щоб вiн ii сфотографував. Марусинi дуже подобалося позувати, перевдягатись у рiзний одяг, шукати новi локацii для фотосесiй. Хлопець iнодi пiдтримував ii забаганки i по кiлька разiв клацав фотоапаратом, iншого разу психував i казав, що вона його дiстала. Але Марусина все терпiла заради того, щоб побачити новi свiтлини. Вона подовгу розглядала на них себе, вiдмiчала, що зроблено не так. Тi, що iй не подобались, одразу знищувала, залишала лише найвдалiшi. Часто дiвчина фотографувала i самого Ростика. Частину свiтлин вiддавала йому, iншi – залишала собi, ретельно вклеюючи iх в альбом поруч зi своiми. З придбанням фотоапарата Марусина отримала змогу бути поруч з Ростиком частiше. Вiн просив дiвчину сфоткати його з друзями, i тодi дiвчина приеднувалася до них. Інодi Марусина брала фотоапарат iз собою до школи, щоб на перервi зробити знiмки однокласникiв, але лише вона знала справжню мету таких вчинкiв. Дiвчина сподiвалася, що Ростик мiж уроками зможе помiтити ii за знiмкуванням i попросить сфотографувати i його. Щойно хлопець починав позувати з друзями, умить до нього прибiгали дiвчата. «Ще б пак! – думала невдоволена Марусина. – Їм за честь обiйняти такого красеня, щоб залишити собi фото на пам’ять». – Марусино, менi фотку подаруеш? – приставали дiвчата до Марусини пiсля знiмкування. – Не знаю, – вiдповiдала зазвичай вона. – Ну будь ласочка! Просимо тебе! – не вiдставали вiд неi. – Якщо вийде фото, – обiцяла дiвчина. Удома Марусина ретельно переглядала та сортувала свiтлини. Дiвчатам вiдбирала тi, де вони вдалися погано. Це були в основному фотографii, де дiвчата або iз заплющеними очима, або з розтуленим чи перекошеним ротом. Вона вiддавала такi фото i тiшилася з того, як дiвчата обурювалися, що вийшли на них погано. Найбiльше Марусину дратувала однокласниця Олька, за однiею партою з якою вона просидiла три роки. Саме Олька почала придiляти увагу Ростиковi чи не найбiльше. «Як був у неi дурнуватий вигляд, так i лишився», – думала Марусина, хоча дiвчина ставала з роками все гарнiшою. Усе частiше Ростик повертався додому не iз сусiдкою, а з iншими дiвчатами. Марусину вони страшенно дратували. «Прищавi, з рiдким волоссям, а всi до нього клеяться! – невдоволено думала Марусина. – Чи не дивилися на себе в дзеркало? Ростик – красень! Високий, на вiдмiну вiд своiх однолiткiв, плечистий, бо займаеться спортом, волосся чорняве, трохи хвилясте, вii чорнi та довгi, як у дiвчиська!» Удома вона розгортала альбом i на свiтлинах порiвнювала Ростика та себе. За таким заняттям могла просидiти годину, аж поки не починало рябiти в очах i не приходило розумiння, що ii зовнiшнiсть проти його таки програе. І тодi Марусина, ховаючись, невтiшно плакала. Коли Ростик перейшов до десятого класу, вiн почав усе частiше ходити до клубу. Інодi до нього пiд вечiр заходила Марусина, i хлопець радився з нею, що краще вдягнути. – Може, оцей светрик? – запитував вiн. – А комiрець сорочки мае виглядати? Марусина щиро радила, а на душi шкребли кiшки вiд однiеi думки, що хлопець танцюватиме з дiвчатами i вони милуватимуться ним. «Може, вже й цiлуеться з ними», – закрадалася думка. Сусiдка проводжала Ростика на гуляння до клубу, i нiхто не знав, як iй було сумно лишатися вдома. Лише напередоднi новорiчних свят вона наважилася попроситися у батькiв пiти на танцi. – Куди тобi?! – одразу вiдрiзала мати. – Рано ще на гульки бiгати! – Я вже в сьомому класi, – нагадала Марусина i сказала, що ii однокласниць батьки вже вiдпускають до клубу. – Маринко, може, й справдi нехай дiвча сходить розвiеться, – батько обережно звернувся до дружини. – Чим вона гiрша за iнших дiвчат? – Їй про навчання думати треба, а не про хлопцiв! – вiдповiла мати. – Хiба я погано навчаюся? І не до хлопцiв я йду, а на танцi! Хочу з дiвчатами побачитися, потанцювати, кiно подивитися! – клянчила дiвчина. – Там старшi хлопцi, яким тiльки того й треба, щоб зiпсувати дiвчину! – не вгамовувалася жiнка. – Не вистачало менi, щоб у пеленi принесла ще в школi! – Менi нiхто не потрiбний! Туди я пiду з Ростиком, вiн завжди готовий за мене заступитися! – сказала Марусина. – От i добре! – озвався батько. – Нехай тодi й додому тебе проведе. Марусина з надiею дивилася на матiр. Жiнка зiтхнула, махнула рукою: – Двое проти однiеi? Іди вже! Марусина швиденько зiбралася, побiгла до Ростика, поки той не пiшов з дому. – Я сьогоднi з тобою пiду! – радiсно сповiстила вона ще з порога. – Збирайся швидше! – Наша дiвчинка виросла? – засмiявся вiн. – Тебе батьки вiдпустили? Не вiрю своiм очам! – До речi, вони наказали тобi доставити мене додому цiлою й неушкодженою! – Зробимо! Ти ж моя сусiдка! Я маю тебе оберiгати! – сказав Ростик, одягаючи нову куртку з хутряним комiрцем. До клубу вони йшли поруч. Марусинi хотiлося, щоб хлопець узяв ii за руку, як це роблять у кiно, але Ростик крокував, щось розповiдаючи й розмахуючи руками. «Вiн не романтик», – iз жалем подумала Марусина. У клубi, коли почалися танцi, Марусина приедналася до гурту дiвчат, якi трималися осторонь вiд хлопцiв. На повiльний танець Ростик запросив свою однокласницю, тож Марусинi не залишалося нiчого, як спостерiгати за ними i вдавати веселощi. Вона розповiдала дiвчатам дурнуватi анекдоти, голосно неприродно смiялась i водночас ненавидiла себе за таку поведiнку. «Невже Ростик не запросить мене на танець?» – цвяхом стирчала в ii головi думка. Вiн не запросив. Марусина зiбралася з духом i наважилася пiдiйти до натовпу хлопцiв, серед яких був i Ростик. – А! Це ти? Як справи? Не сумуеш? – запитав вiн, помiтивши сусiдку. – Якось нуднувато, – стенула плечима дiвчина. – Ходiмо! – сказав вiн i пiшов до виходу. Марусина вийшла за Ростиком надвiр, не розумiючи, що вiн задумав. – Йдемо! – скомандував хлопець. – Куди?! – здивувалася вона. – Вiдведу тебе додому! – Ще рано! – Я обiцяв, що доставлю тебе додому? Обiцяв! Тож не супереч менi! – сказав вiн i пiшов великими швидкими кроками. Марусина, ледь не плачучи, поквапилася за ним. Вiн довiв ii до подвiр’я, зупинився, i дiвчина з надiею подивилася йому в очi. – Чого дивишся, мала? Шуруй додому, я почекаю, поки в хату зайдеш! – сказав вiн. У Марусини все всерединi спалахнуло обуренням. – Іди вже до своiх дурних курок! – викрикнула вона. – Дорогу до хати сама знайду! – Я зачекаю, – спокiйно сказав Ростик. – Зачекай! Може, ще й пiд туалетом мене чекатимеш?! Марусина, не прощаючись, побiгла додому. Вона зайшла у свою кiмнату, дiстала нову свiтлину Ростика. На нiй вiн нiби насмiхався з дiвчини. – Ненавиджу! Козел! – прошепотiла вона i з ненавистю розiрвала знiмок на дрiбнi шматочки. Вимкнувши свiтло, Марусина, як у дитинствi, накрилася з головою ковдрою й невтiшно розплакалася. Роздiл 8 Ростик готувався до випускного вечора i згадав про Марусину, яка могла вiдверто, нiчого не приховуючи, оцiнити його святкове вбрання. Останнiм часом вони мало спiлкувалися. У хлопця була пiдготовка до iспитiв, якi вiн мав скласти якнайкраще, щоб вступити до вищого навчального закладу. Дитяча мрiя стати льотчиком Ростика не покинула, i вiн мав серйознi намiри ii втiлити. Марусина ж зробилася вередливою i за будь-яких дрiбниць на нього ображалася. Крiм усiх проблем, потрiбно було пiдтягнути свою фiзичну пiдготовку, i хлопець посилено тренувався в спортзалi. Робив вiн це не з особливим задоволенням, але розумiв, що це допоможе втiлити мрiю в життя. Ростик займався фiзпiдготовкою тодi, коли друзi та однокласники ходили гуляти, зустрiчалися вечорами з дiвчатами. А вiн до вечора був уже стомлений. У вихiднi хлопець знаходив час, щоб сходити на кiлька годин до клубу, де спiлкувався з друзями й дiвчатами, якi липли до нього, як мухи до меду. Однак серйозних стосункiв заводити не поспiшав. Часто на танцях бачив Марусину, бiля якоi завжди крутилися хлопцi, проте жодного разу не помiтив, щоб хтось ii проводжав додому. «Напевно, ще не подорослiшала сусiдка», – думав вiн. Траплялося, що вони разом поверталися додому з клубу, але говорити, як ранiше, на рiзнi теми годинами вже не могли. Марусина здавалася йому дiвчиськом, замкнутим у собi й не готовим на вiдвертi розмови. Інодi вони згадували дитинство, якiсь смiшнi пригоди, жартували, смiялися й нiколи не говорили про щось серйозне. Марусина мала намiр надвечiр сходити до Ростика на його запрошення. «Давненько вiн мене не кликав», – думала вона, розмiрковуючи, що краще вдягнути, аби мати привабливий, але не викличний вигляд. Дiвчина вже майже зiбралася й оцiнююче розглядала себе в дзеркало, коли до хати зайшла Вiра. – Привiт, сестричко! – привiталася Марусина. – На вихiднi чи на довше? – Хочу сходити до школи, подивитися на випускникiв, згадати минуле, – вiдповiла сестра. – А ти куди намилилася? – До Ростика, – вiдповiла вона й пояснила чому. – Усе ще бiгаеш за ним? – з насмiшкою промовила Вiра. – Не набридло? – Дуже треба! – хмикнула дiвчина. – Менi бiльше зайнятися нiчим? – Гаразд! Не ображайся! – Вiра обняла сестру за плечi. – Я тобi кофтинку привезла, тож зможеш на випускний одягнути. – Нову?! – Та нi, свою, але вона майже як нова! Марусина примiряла подарунок, подякувала сестрi, хоча в душi шкребла образа за те, що Вiрi батьки купують обновки, а вона й досi все доношуе за сестрою. Дiвчина пiшла до сусiда. Ростик уже на неi чекав. – Зараз ти оцiниш мiй прикид! – сказав хлопець весело. Перед нею стояв високий широкоплечий юнак у свiтло-сiрому новому костюмi з переливом, бiлоснiжнiй сорочцi та синiй краватцi. – Ну як тобi? – запитав Ростик, поправляючи волосся рукою. – Костюм iмпортний, батько дiстав, краватку матерi хтось привiз iз Польщi, сорочку ще рiк тому купили, – похвалився вiн. – Супер! – захопливо промовила Марусина. Ростику й справдi пасував одяг. Здавалося, що вiн актор, який зiйшов з обкладинки глянцевого журналу. Його темнi очi блищали, над рiвною смужкою губ ледь пробивалися темнi вуса, прямий нiс з невеличкою горбинкою, яка зовсiм не псувала зовнiшнiсть, – усе в ньому було майже iдеальним. Марусинi хотiлося бодай пальцем торкнутися красеня в костюмi – не того замурзаного хлопчиська, яким був, здавалося, нещодавно, а iншого – привабливого, гарного i такого далекого. Вона пiдiйшла до нього, поправила рукою його зачiску й вiдчула запах парфумiв. Хлопець пахнув не так, як ii однокласники-пiдлiтки. Це був запах дорослого хлопця, i вiд того вона зашарiлася. – Краще ось так, – стиха промовила вона. – І раджу трохи збризнути лаком для волосся. Бо на вiтрi розсиплеться на всi боки, а так триматиме форму. – Справдi? – Так. Але не перестарайся, бо волосся блищатиме, як змазане гусячим жиром. – Так i зроблю! Дякую, Марусино! – промовив вiн, зупинивши погляд на сусiдцi. – Ти ще довго носитимеш у ротi цю пластинку? Дiвчину обдало жаром вiд почутого, i вона опустила голову й вiдiйшла вiд нього. «Мiг би вдати, що не помiчае», – подумала. – Потрiбно буде тебе пофоткати на випускному, – сказала вона. – Ми запросили професiйного фотографа, – зауважив хлопець. – Любительськi фотографii також не завадять, вони не такi якiснi, але бiльш цiкавi, коли знiмаеш неочiкувано, – наполягала дiвчина. – Знiмкуй, якщо хочеш, – байдуже мовив вiн. – Ранiше тобi подобалися моi свiтлини, – нагадала Марусина. – То було колись, а зараз усе по-iншому! – Що змiнилося? – Я стаю дорослим, незабаром почну самостiйне студентське життя! До речi, ти ще нi з ким iз хлопцiв не зустрiчаешся? – запитав вiн, подивившись на дiвчину. У Марусини завмерло серце, потiм шалено закалатало у грудях. «Невже запросить на побачення?» – майнула думка. – Нi, у мене нiкого немае, – вiдповiла дiвчина. – Ясно! Та ти ще дитина! – сказав юнак. Його слова вiдгукнулися болем, але Марусина стрималася й натягнуто всмiхнулася. Вона чекала запрошення вiд друга бодай прийти на його випускний вечiр, але здавалося, що Ростик забув про ii присутнiсть i розглядав себе у великому дзеркалi. – Я прийду на вечiр до школи, – промовила вона стиха. – Приходь, – сказав вiн. – То я вже можу йти? – Іди, – вiдповiв Ростик. Додому Марусина повернулася пригнiченою. Вiра, як завжди, приставала iз питаннями, але сестрi не хотiлося з нею нiчим дiлитися. Вона вийшла з хати, залiзла на улюблену яблуню: хотiла побути на самотi, помрiяти й посумувати водночас. «Ростик незабаром поiде iз села, у нього буде там дiвчина, а я лишуся тут i чекатиму, коли вiн приiжджатиме, щоб знову його побачити, – думала Марусина. – Завтра в нього буде випускний вечiр, тож ще е надiя, що вiн помiтить i зрозумiе, що подобаеться менi. Невже я така неприваблива й непомiтна? Чи то Ростик такий слiпий?» З надiею йшла Марусина на вечiр разом iз сестрою. Пiсля урочистостей обрали королеву та короля балу. Марусина не сумнiвалася, що вибiр випаде саме на Ростика, i не помилилась. Із заздрiстю спостерiгала вона, як хлопець кружляв у вальсi з красунею-однокласницею, тримаючи ii однiею рукою за талiю. Як iй хотiлося бути на мiсцi тiеi дiвчини! Почався бал випускникiв, де на танок запрошували всiх охочих. Хлопцi танцювали зi своiми однокласницями, зi знайомими дiвчатами, навiть з матерями, лише Марусина почувалася покинутою i забутою всiм свiтом. До останнього вона сподiвалася, що Ростик згадае про неi, але, здавалося, вiн узагалi ii не помiчав. Лише один раз iхнi погляди випадково зустрiлися, вiн усмiхнувся Марусинi, махнув рукою, щоб за мить знову забути про сусiдку. Образа стискала горло дiвчини, iй хотiлося розплакатися, але Марусина знала, що не мае права показати стороннiм свою слабкiсть. Коли випускники пiшли з батьками за стiл, усi почали розходитися. Пiшла й Марусина iз сестрою. Дорогою Вiра щось весело розказувала, але сестра не чула ii слiв. Здавалося, горло так щось стиснуло, що вона ось-ось задихнеться. – Можна швидше йти? – запитала Марусина, зробивши видих. – Куди нам поспiшати? Завтра можна зранку спати досхочу! – Додому! Я хочу додому! – нервово вiдповiла Марусина й пришвидшила ходу. Ледь зайшовши в кiмнату, Марусина не витримала, впала на лiжко i розплакалася. – Ти чого, сонечко? – Вiра сiла поруч. – Невже через Ростика? – Ти… Ти нiчого не розумiеш! – плакала дiвчина. – Я нiкому не потрiбна! – Ти менi потрiбна! – Тобi? – Марусина повернула до сестри заплакане обличчя. – Доношувати твоi ганчiрки? – Ти що, дурненька?! На плач до кiмнати зайшли батько й мати, запитали, що трапилося. – Реве за Ростиком, – пояснила сестра. – Вона все бреше! – скрикнула iстерично Марусина. – Я нiкому не потрiбна! – Нам потрiбна, – сказав батько. – Що ти вигадала, доню? – Вам? Вам?! Вам потрiбна Вiра, а не я! Вiра – приклад для мене у всьому! Вiра добре вчиться, Вiра акуратна, щось новеньке – для Вiри! Я маю носити ii одяг, брати з неi приклад, навiть стати вчителькою, як ви i Вiра! – Марусино, заспокойся, у тебе просто iстерика! – сказала мати, сiвши поруч. – Ми вас любимо однаково! Будеш навчатися в iнститутi – i тобi купуватимемо обновки. – Та не в них рiч! Як ви не розумiете! – плакала дiвчина. – Я нiкому не потрiбна, бо я – гидке каченя з пластиною в ротi! Ходжу з нею вже два роки, хвалюся, що то брекети, а насправдi дешева пластмаска з гачками, якi поблискують у ротi весь час, коли я всмiхаюся! – Це вже занадто, Марiе! – обурилася мати. – У тебе буде гарна усмiшка з рiвними зубами! Але для цього треба трохи потерпiти! – Доню, у нас нема стiльки грошей, щоб поставити тобi дорогi брекети, – винувато промовив батько. – Ти ж знаеш, якi вчительськi зарплати, i тi затримують, до того ж, Вiра мае навчатися… – Знову Вiра! А я?! Ви зовсiм забули, що у вас не одна, а двi доньки! – злiсно скрикнула дiвчина. – О-о-о! Почалися ревнощi! – озвалася Вiра. – Ви… Ви всi мене дiстали! – Марусина пiдвелася з лiжка. – То пiди повiсься! – кинула iй сестра. – Не дочекаетесь! Не пiдходьте до мене! – заверещала Марусина й вибiгла з кiмнати. Вона залiзла на дерево, обняла стовбур яблуньки. Дiвчина знала, що лише тут нiхто не буде iй дошкуляти, що лише тут можна дати волю сльозам. – Мене нiхто, нiхто не розумiе! – жалiсливо прошепотiла вона яблуньцi. – Мене нiхто не любить! За що мене любити? Я – гидке каченя, але тобi байдуже, яка я, який маю одяг чи вигляд. Ти одна, хто мене любить такою, яка я е. Роздiл 9 У Марусини було багато друзiв, з якими вона спiлкувалася, ходила в клуб, але заглянути собi глибоко в душу нiкому не дозволяла. На певному етапi спiлкування для неi iснувало табу, i нiхто зi знайомих дiвчини не мiг знати, що у неi на душi, або навiть припустити, що приховуеться за усмiшкою. Ростик залишив iй бiль пiсля свого вiд’iзду. Дiвчина страждала вiд того, що хлопець так i не помiтив, що подобаеться iй. Інодi Марусина за звичкою залазила на улюблену яблуню й намагалася зрозумiти, чи справдi Ростик не помiчав, що сусiдка в нього закохана, чи не хотiв помiчати, i щоразу робила висновок, що вона негарна, неприваблива, ii нема за що покохати. Коли сум вiдступав, Марусина дiставала старi сукнi та кофтинки, з яких уже виросла, несла все це до бабусi, й там вони мiзкували разом, як iз трьох старих речей зробити одну обновку. Якось вони з двох суконь рiзних кольорiв зшили спiдницю шестиклинку, але Марусинi цього здалося замало. Тодi вони пришили спiдницю до водолазки – i вийшла нова сукня. Іншого разу бабуся сама проявила iнiцiативу: вона розпустила на нитки кiлька старих светрiв та зв’язала онуцi сукню. – Такоi нi в кого немае! – зрадiла Марусина й кинулася обнiмати бабусю. У суботу дiвчина красувалася в обновцi на танцях. Подружки тихо заздрили, лише Олька пустила шпильку: – Було б чим випендрюватися! – Ти також таку маеш? – посмiхнулась Марусина, що дуже розiзлило дiвчину. – Щоб ти на себе не натягла, все одно Ростику не подобаешся! Цi слова боляче рiзонули по душi, i Марусина ледь стрималася, щоб не влiпити Ольцi смачного ляпаса. – До чого тут Ростик? – натомiсть з усмiшкою промовила Марусина. – Вiн – мiй сусiд – i нiчого особистого! А ось ти ладна стати пiдстилкою, аби лише бути з ним! Ольга вмить стала червоною, як стиглий помiдор, а Марусина, крутнувшись, пiшла геть. Повернувшись додому з клубу, вона довго розглядала себе в дзеркалi. «Звичайна собi дiвчина, – думала вона, – не красуня, але й не потвора, свiтле густе волосся, очi молочного шоколаду, приемна усмiшка. Але що тодi в менi не так?» Коли Марусина закiнчила навчання в дев’ятому класi, у неi з’явилася нова подружка Люба. Трапилось це випадково. Дiвчина йшла додому, коли бiля подвiр’я поруч iз садибою Феодала помiтила незнайому дiвчину, що вирубувала сапкою кропиву. Марусина знала, що в тiй маленькiй убогiй хатинцi жив юнак Анатолiй зi своею старенькою бабцею, тож поява дiвчини ii здивувала, i вона стишила хiд. Незнайомка також помiтила Марусину, розпрямила спину, вiдкинула за плечi двi тонкi косички. – Доброго дня! – привiтно промовила дiвчина. Марусина одразу помiтила, що в дiвчини привiтне обличчя, щира усмiшка. Вона здавалася пiдлiтком: невисокого зросту, худенька, зi смiшним чубчиком. – Вiтаю! – Марусина зупинилася бiля дiвчини. – Ви приiхали в гостi? – Нi, – мотнула вона головою, i кiски знову перекинулися на груди. – Сподiваюсь, що назавжди. Я – дружина Толика! – Толик одружився?! – здивувалася Марусина. – Я живу поруч i не знала. – У нас не було весiлля, ми лише розписались у мiстi, i я одразу переiхала до нього. До речi, мене звати Люба. – А я – Марусина! Може, зустрiнемось увечерi i познайомимося ближче! – запропонувала вона. Марусина не знала чому, але Люба одразу iй сподобалась. Вона викликала до себе симпатiю з першого погляду i здавалася дуже позитивною. Дiвчата домовились увечерi зустрiтися, сходити до рiчки й поговорити. Марусина повела Любу до рiчки, де можна було спокiйно поспiлкуватися, й запропонувала перейти одразу на «ти». – Я – вихованка сиротинця, – зiзналася Люба. – Знаю, що мати вiд мене вiдмовилася ще в пологовому, але чому – невiдомо. Я б нiколи не змогла покинути свою дитину! Як би менi важко не було, але покинути свою кровинку – це як вiдiрвати вiд свого тiла шматок плотi. Увесь час думаю, як вона могла? Намагаюсь уявити рiзнi життевi ситуацii, але виправдання ii вчинку не знаходжу. – Менi здаеться, що дитина мае бути для будь-якоi жiнки сенсом життя, – сказала Марусина й запитала, чи щось вiдомо про ii матiр. – Я могла б i навiть хотiла дiзнатись у директорки ii прiзвище, але не наважилася. Напевно, ще не готова до пошуку. Люба розповiла, як познайомилася з Толиком. Вiн продавав на ринку картоплю, що лишилася з осенi, а вона ii купила. – Слово за слово – так i почали спiлкуватися, а потiм вiн запропонував одружитися, i я погодилася, – розповiла Люба. Марусинi було дивно, що така приваблива, розумна дiвчина вийшла замiж за Толика, який любив хильнути чарку, нiде не працював, перебивався випадковими заробiтками, коли хтось у селi просив допомогти по господарству, але основним «доходом» хлопця була бабусина пенсiя. – Ти десь навчалася? – поцiкавилася Марусина. – Я вивчилася на муляра-штукатура, але ще не встигла влаштуватися на роботу, як побралися з Толиком, – сказала дiвчина, i при згадцi про коханого ii обличчя запроменилося. – Менi обiцяли навiть гуртожиток, але заради нього я все покинула. – Не поквапилася? – Ти що?! Я як дiзналася, що в нас буде дах над головою, город, навiть садок, то геть усе кинула! Марусинко, ти навiть не уявляеш, як прожити все життя пiд наглядом, пiдкорюючись наказам, не мати нiчого свого! Я ледь не цiлувала кожну тарiлочку, кожну чашку в будинку свого чоловiка, бо то все – наше, не державне, яке потрiбно берегти, не можна розбити чи взяти iз собою до спальнi. Правда, у хатi був такий безлад, що тобi не передати! Бабця майже нiчого вже не бачить i не чуе, а що вiд холостяка вiзьмеш? – Люба засмiялася. – Я всi гнидники вигребла за два днi, випрала все, перемила. Тепер скромно, але чистенько! Прийдеш до мене в гостi? – Залюбки, подруго! – пообiцяла Марусина. Дiвчата ще трохи погуляли берегом, поговорили. Марусинi сподобалося, що Любаня – так вона почала називати дiвчину – не лiзла iй у душу, не чiплялася з питаннями. Коли проходили повз хату Феодала, Любаня поцiкавилася, хто там живе. – Толик казав, що тут живуть багатii. Це помiтно! – промовила стиха молода жiнка, кинувши погляд на садибу сусiда. Їхня хатинка поруч iз двоповерховим будинком здавалася такою маленькою й непомiтною серед дерев. – Господар був головою колгоспу, а коли колгоспи розпалися, то став фермером, – пояснила Марусина. – Напевно, за рахунок колгоспного добра, – стишеним голосом промовила Люба. – Так люди кажуть. Роздiл 10 Марусина здружилася з Любанею i повнiстю довiрилася iй, розповiвши про свое таемне та нещасне кохання. Напевно, вона подорослiшала i вже не лазила на яблуньку, щоб поговорити з нею. Інодi дiвчина пiдходила до дерева, обнiмала його товстий стовбур, торкалася долонями зашкарублоi кори й так мовчки стояла кiлька хвилин, вiдчуваючи силу яблуньки, а ось розмови вела тепер iз новою подругою. – У липнi Ростик мае приiхати додому, – сказала Марусина. – Минулого року, коли вiн приiжджав, мене не було в селi, бо я гостювала в тiтки. А зараз… Я навiть уявити боюся, що буде зi мною, коли його побачу! Менi здаеться, що мое серце не витримае i вискочить iз грудей! Так хочеться, щоб у той момент ти була поруч зi мною! – Може, так i вийде, – вiдповiла дiвчина. Як Марусина вiдчувала, так i сталося. Удень вона почула жвавi та радiснi розмови сусiдiв i зрозумiла, що приiхав Ростик. Дiвчина вслухалася, щоб бодай почути його голос, але, напевно, вiн був у кiмнатi, а батьки накривали стiл у дворi. Коли до Марусини навiдалася Любаня й запитала, чи пiде вона ввечерi на танцi, дiвчина погодилася. – Я сьогоднi зранку гайнула в район на ринок, вдало продала крiп та петрушку, вдень устигла все попрати, вже полила городину, тож ми з Толиком вирiшили прогулятися! – похвалилася дiвчина. – І коли ти все встигаеш? – Я швидка! – засмiялася Любаня. – Толик каже, що в мене все в руках горить! У клубi Марусина помiтила в натовпi хлопцiв Ростика. Товаришi оточили його, а юнак щось жваво iм розповiдав. – Це вiн? – шепнула Любаня. – Так, – кивнула Марусина й не почула свого голосу. У ротi вмить пересохло, у головi шумiло, а серце калатало так, що, здавалося, чути його стукiт усiм навколо. Марусина дивилася на Ростика i не мала сил, щоб вiдвести погляд. Вiн став ще гарнiшим, поширшав у плечах, якось подорослiшав, джинсовий костюм пiдкреслював його статну постать. Толик пiшов до хлопцiв, а подруги – до дiвчат. Почалися танцi, але Марусина не чула музики, для неi навколишнiй свiт перестав iснувати, залишивши в ньому единого, якому належало ii серце, але вiн цього не знав. Коли оголосили перерву, Ростик iшов на вихiд повз Марусину й зупинився. Їхнi погляди зустрiлися, i свiт навколо Марусини захитався. На неi дивилися карi очi, в яких дiвчинi хотiлося розчинитися до останку. – Привiт, сусiдко! – усмiхнувся юнак, блиснувши бiлоснiжними рiвними зубами. – Привiт, – промовила стиха Марусина. – Ти коли приiхав? – Сьогоднi, – вiдповiв вiн. – Ти як? – Нормально. – Я згадував нашi дитячi витiвки! – Приемно чути. – Як навчаешся? Добре? – Добре. – Дивись, – вказав вiн поглядом, i Марусина повернула голову, – то твiй портфелик за тобою бiгае? – пожартував вiн i легенько смикнув ii за вухо. – Не смiшно, – промовила дiвчина. – У тебе як справи? Як життя у столицi? – Вируе! Там класно, не те що тут, у селi! – вiдповiв вiн. – Таке враження, що все завмерло i нiчого за рiк не змiнилося. – Ти змiнився, – зауважила Марусина. – А ти не дуже, – усмiхнувся Ростик. – Ну, давай! Ще побачимося! – сказав вiн i пiшов надвiр. – Вiн справдi гарний! – шепнула Марусинi на вухо Любаня. До останнього Марусина сподiвалася, що Ростик ще пiдiйде до неi, запросить на танець, але, здавалося, вiн забув про неi. Увесь час бiля нього крутилися старшi дiвчата. Марусинi вiд образи хотiлося плакати, але вона робила вигляд, що iй весело й добре. Коли всi вже виходили з клубу, Марусина пiшла так, щоб потрапити йому на очi. – Ти, як я бачу, не сама, – сказав вiн дiвчинi на ходу. – Бувай, сусiдко! Я поспiшаю! Марусина помiтила, як вiн наздогнав кiлькох дiвчат, обняв iх за плечi, напевно, пожартував, бо вони засмiялися. – Ходiмо, – зiтхнула Марусина i взяла Любаню пiд руку. – А де це твiй чоловiк? Щось його не видно. – Попросив грошей на пиво й пiшов з хлопцями до кафе, – вiдповiла вона. – І ти дала? Тi грошi, що заробила на ринку? – Та в мене ще лишилися! Я ж не останнi вiддала, до того ж, вiн молодий, хоче з друзями поспiлкуватися. – То такi друзi, що напоять, – зауважила Марусина. – Нi, все буде добре! Ми маемо один одному довiряти, – сказала Любаня й зауважила, що Марусина дуже сумна. – Та ти так не хвилюйся, не все те золото, що блищить. Може, ще й кращого хлопця зустрiнеш, коли поiдеш у мiсто на навчання. – Кращого немае, – зiтхнула Марусина. – Вiн – найкращий, але не мiй. Чому життя таке несправедливе? – Це зараз тобi так здаеться, а з часом сама зрозумiеш, що помилялася, – намагалася заспокоiти подругу Любаня. Толик повернувся додому пiд ранок п’янючий як чiп. Про це Любаня розповiла Марусинi зранку. – Толик дуже шкодуе, що так трапилося, попросив вибачення i сказав, що таке бiльше не повториться, – сказала Любаня. – А ти вже заспокоiлася хоч трохи? – А ти як думаеш? – Марусина сумно всмiхнулася. – У нас новина: Вiра виходить замiж, за мiсяць весiлля. – О! Це ж чудово! – Це добре, але я сподiвалася, що батьки менi хоча б щось новеньке куплять з одягу, а тепер, як здогадуюсь, усi кошти пiдуть на весiлля. – Толик учора чув вiд хлопцiв, що Ростик за два тижнi поiде. – Куди?! – здивувалася Марусина. – На навчання ще зарано. – За кордон з батьками на вiдпочинок, – пояснила дiвчина. Марусина лише кiлька разiв бачила Ростика, i то мигцем. Хлопець перекинувся з нею кiлькома словами i поспiшав. «Для нього я неприваблива школярка iз села», – зробила висновок Марусина. Вона знову почувалася нiкому не потрiбною, тим паче, що батьки були зайнятi турботами про весiлля Вiри й не помiчали суму молодшоi доньки. Вiдшумiло весiлля, i вони знову почали ставити старшу сестру Марусинi у приклад. – Дивись, Марусино, яка наша Вiра молодчина! – сказала iй мати. – Вивчилася, стала вчителькою, влаштувалася на роботу, ще й замiж вдало вийшла! – Так, ii чоловiк мае свою двокiмнатну квартиру, працюе на заводi майстром змiни, зарплата непогана, тож вони створили нову зразкову родину! – пiдтримав ii батько. – Ось i ти станеш учителькою, будеш працювати в школi, але замiж за першого-лiпшого не поспiшай! – радила жiнка. – Бажано зупинити свiй вибiр на порядному чоловiковi, в якого е свiй куток. – То менi за квартиру замiж iти? – нервово кинула Марусина. – Навiщо ти так? Ми ж добра тобi бажаемо! – ображено промовила мати. – Так ось, моi дорогi батьки! – сказала Марусина. – Я сама буду влаштовувати свое життя! І зроблю так, як пiдкаже менi серце! – Будеш i далi сохнути за сусiдом? Та не рiвня вiн тобi, зрозумiй це! Уже не вперше Марусина чула слова про те, що Ростик iй не рiвня, але зараз це спрацювало, як сiрник, – ii терпець урвався. – Це не я йому, а вiн, саме вiн менi не рiвня! – скрикнула Марусина. Мати засмiялася. – Ти ще зовсiм дитина, доню! – сказала жiнка. Цi слова були останньою краплею, i терпiння в Марусини луснуло. – Я не буду вчителькою, як ви i Вiра! – палко сказала вона. – І замiж за квартиру не пiду! Ви ще побачите, чого я досягну в життi! І, до речi, зроблю це сама, без сторонньоi допомоги! – Доню, iди охолонь, – спокiйно промовив батько. – Марiе, не грайся з вогнем! – кинула iй услiд мати, але дiвчина вже не чула ii слiв: вона вибiгла з кiмнати й зачинила за собою дверi. Роздiл 11 Лiто, коли Марусина закiнчила навчання у школi й вiдшумiв випускний вечiр, видалося напрочуд чудовим. Часом iшли приемнi тихi дощики, iнодi грозовi зливи, але все врiвноважувалося: було тепло й не спекотно, поливати городину не доводилося, i врожай мав бути хорошим. Марусина категорично вiдмовилася вступати до педагогiчного унiверситету й подала документи до аграрного вишу на технолога виробництва й переробки продукцii тваринництва, увiвши батькiв у шоковий стан. Мама бiдкалася, що то безперспективна професiя, а тато сумував, що династiя вчителiв на нiй скiнчилася. – Я не хочу жити на вчительську мiзерну зарплатню, – заявила Марусина. – Я вас дуже люблю, але, вибачте, не хочу жити так, як ви. Погорювавши з тиждень, батьки змирилися з вибором доньки й заспокоiлися. – Нехай буде, що мае бути, може, воно й на краще, – пiдсумувала мати. Марусина мала чудовий настрiй. Вона перестала тужити вiд нероздiленого кохання i була сповнена мрiй та надiй на нове студентське життя. Дiвчина тiшилася з того, що нарештi iй вдалося вирватися з лабет власних думок, у рабство яких вона потрапила, коли закохалася в Ростика. – Уявляю, скiльки у мене з’явиться нових знайомих! – iз захопленням говорила вона Любанi. – Усi згадують студентськi роки як найкращi у своему життi, сподiваюсь, що й у мене так буде! – Щаслива! А я тут сумуватиму без тебе! – промовляла Любаня, ледь не плачучи. – Дурненька! Я ж навчатимуся в районному центрi, а це лише тридцять кiлометрiв! На вихiднi приiжджатиму в село, щоб батькам допомогти й тебе побачити! – заспокоювала ii Марусина. Дiвчинi й справдi було шкода полишати добру й наiвну подругу. Марусина й досi не могла збагнути, чому та обрала саме Толика. Зовнiшнiсть у хлопця неприваблива: нiс картоплиною, насупленi брови, що зрослися на перенiссi, жовтуватi великi зуби, але й це не головне, Толик пиячив, i тодi його матюки було чути на все село. Руку на дружину вiн не пiднiмав, бо Любаня була терплячою, годувала чоловiка i спокiйно намагалася його вмовити лягти вiдпочити. Марусина намагалася не втручатися в особистi стосунки подружжя, лише iнодi натякала, що було б непогано Толику влаштуватися на роботу, бо вiн так геть зiп’еться. – Із села багато хто iздить у мiсто на роботу – i нiчого, – говорила Марусина Любанi, – тож i вiн мiг би так. – Вiн iздив кiлька разiв, але не знайшов роботи. – Погано шукав. Хто хоче заробити бодай якусь копiйку, той знаходить роботу. – Я б iз задоволенням влаштувалася на роботу в мiстi, але Толик проти, – iз сумом промовляла Любаня. Марусинi було шкода подругу, яка працювала вдома та на городi, як бджiлка, усе в ii руках аж горiло. Попри всi старання Любанi родина не вилазила зi злиднiв: пенсii бабцi не вистачало на три роти, ще й Толик увесь час канючив грошi на випивку. Добра, вiдкрита до людей Любаня не вмiла вiдмовляти i давала йому грошi, бо чоловiк обiцяв випити останнiй раз, але за кiлька днiв усе повторювалося. Марусина старалася допомагати подрузi. То кiлька яець, щоб батьки не знали, дасть, то шматок сала, то подiлиться своiм одягом. Хоча Люба виросла в сиротинцi, була всебiчно розвинена, начитана, i з нею Марусинi завжди цiкаво. Навiть у такому шаленому темпi сусiдка знаходила час, щоб почитати нову книжку. Дiвчина любила романи про кохання, вони були для неi знеболювальним, надiею, сподiванням на краще, щоб уночi, коли всi поснуть, спокiйно помрiяти про життя, наповнене щирими почуттями й шаленим коханням. Наставав ранок, i ii мрii розчинялися з першими сонячними променями, зникали, як туман, щоб знову перенести дiвчину в реальнiсть, де хвора стара бабця i чоловiк, якому iз самого ранку кортить хильнути. Приiхала Ореста, плануючи вирушити на роботу за кордон. Їi мати почала часто хворiти, i коштiв на лiкування не вистачало, тож дiвчина вирiшила поiхати на заробiтки. – Ти сама iдеш? Не страшно? – запитала ii Марусина. – Якщо вiдверто, то дуже страшно, – зiзналась Ореста. – Але що маю робити? Сидiти склавши руки i спостерiгати за муками матерi? Що б ти на моему мiсцi вирiшила? – Напевно, вчинила б так само, – вiдповiла Марусина. Пiсля вiд’iзду Орести – новина: Вiра народила донечку. Усiею родиною Бойченки поiхали ii провiдати i привiтати з новонародженою. – Менi таке життя подобаеться! – сказала Марусина Любанi. – Подii зрушили з мiсця, а то все одне й те саме, день у день, рiк у рiк! Життя, подружко, стартувало! За кiлька днiв по тому приiхав у село до батькiв Ростик. Марусина вже й не покладала надiй, але життя, напевно, вирiшило ii здивувати. Наступного дня хлопець зайшов до неi й запросив погуляти ввечерi. «Чи вовк у лiсi здох?» – подумала здивована Марусина i запитала: – Куди пiдемо? Клуб сьогоднi зачинений, бо буднiй день. – Погуляемо бiля рiчки, згадаемо дитинство, – запропонував Ростик, i Марусина погодилася. Серце тьохкало в грудях, коли дiвчина збиралася. Вона губилася в здогадках, розмiрковуючи, чому й навiщо Ростик ii запросив на прогулянку. «Просто, щоб згадати час, коли ми були дiтьми? То можна було б i бiля двору посидiти й погомонiти. На побачення? Щось не схоже», – думала дiвчина. – Доню, куди зiбралася? – запитала мати, коли побачила Марусину у кофтинцi та джинсах. – Сьогоднi ж нема танцiв. – Пiду до Любанi, посидимо бiля ii двору, – збрехала дiвчина. Їi й досi без дозволу не пускали батьки гуляти. Дiвчата-однолiтки бiгали до клубу з шостого класу, не питаючи старших, вона ж i досi мала проситися, i батьки iй дозволяли ходити до клубу лише по суботах i недiлях, у жодному разi не заходячи до кафе, яке стало улюбленим мiсцем сiльськоi молодi. Додому Марусина мала повернутися не пiзнiше одинадцятоi вечора, а якщо запiзнювалася, то наступнi вихiднi мала сидiти вдома, тож без брехнi цього разу iй не обiйтися. – Коли повернешся додому? – поцiкавилася мати. – До дванадцятоi повернуся. – Так пiзно?! – Я ж не в клуб iду, а з подружкою буду майже бiля нашого подвiр’я, – всмiхнулася дiвчина. – Та йди вже! – промовила мати, кинувши погляд на доньку. Ростик уже чекав Марусину бiля двору. – Доброго вечора! – привiтався вiн, усмiхнувшись до дiвчини тепло й привiтно. – Привiт! – промовила схвильовано Марусина. – Ходiмо звiдси швидше! – Чому? Мама не пускае гуляти? – Ти що?! Не хочу, щоб зайве про мене злi язики чесали. Це ж село, а не столиця! Вони пiшли до рiчки, спустилися до берега. Стояла тремтяча тиша серед п’янко-солодких пахощiв трав, i лише iнодi було чути приглушене схлипування води. Молодi люди згадували дитинство, стиха смiялися, йдучи берегом, i слова знаходилися самi собою, без найменших зусиль. Непомiтно розповзалися сутiнки, i вечiр тiнями розтушував обриси дерев понад рiчкою, аж поки на небо викотився трохи надщерблений мiсяць i природа перед сном зiтхнула повною тишею. Час летiв так швидко, що Марусина не помiтила, як настала пiвнiч. – Мабуть, менi час додому, – невпевнено промовила вона. Вони зупинилися пiд розлогою кроною дерев, i Ростик, узявши ii за плечi, повернув обличчям до себе. Його вродливе, чисто виголене обличчя м’яко випромiнювало усмiшку, i в дiвчини гучно закалатало серце. – Марусино, ти стала така гарна! – промовив вiн тихо. – Справдi? – ледь чутно прошепотiли ii губи. – Щира правда! Ти – справжня красуня! Вiд таких довгоочiкуваних слiв у головi запаморочилося, захмелiло. Дiвчина дивилася в його темнi очi, схожi на осiннiй присмерк, i намагалася приховати свою радiсть. Гостро пахла берегова м’ята, коли хлопець уперше торкнувся своiми губами ii гарячих вуст. Марусинi стало добре вiд того несмiливого легкого цiлунку i водночас страшно. Вона потягнулася до Ростика всiм тiлом, i наступний поцiлунок уже був пристрасним i гарячим. Дiвчина блаженно заплющила очi, коли вiн знову i знову дарував iй цiлунки, i боялася захлинутися вiд радощiв. – Я кохаю тебе, Марусинко, – гаряче прошепотiв юнак, – кохаю все життя, iз самого дитинства! В ii обличчя хлюпнула гаряча хвиля, i весь свiт навколо почав кружляти. – Поцiлуй мене, любий, ще раз, – прошепотiли ii уста. Роздiл 12 Лише кiлька днiв Марусина зустрiчалася з Ростиком, а вже знало все село, дiйшли чутки й до батькiв дiвчини. – Марусино, це правда, що люди говорять? – запитала мати. – Що саме? – схвильовано мовила дiвчина. Це були ii першi серйознi стосунки, Марусина ще не звикла, тому знiтилася, почервонiла i заклiпала очима так, нiби скоiла крадiжку, а ii спiймали за руку на гарячому. – Ти зустрiчаешся iз сусiдом? – Та… нiби так, – стенула плечима. – Нарештi вiн у тобi помiтив дiвчину? У маминому голосi дiвчина вловила скептичну нотку, i iй стало неприемно. – Просто ми стали дорослими, – вiдповiла Марусина. – Чи не зарано, доню? Тобi ще навчатися й навчатися, – зауважила жiнка. – Хiба кохання завадить цьому? – Кохання, кажеш? – промовила жiнка задумливо й сiла поруч. – Про кохання можна говорити тодi, коли воно витримае випробування часом, стосунками. Доню, це лише закоханiсть, яку часто плутають iз коханням. А закоханiсть, як показуе практика, може минути. – Але може перейти у справжне кохання, – зауважила Марусина. Це була перша ii серйозна розмова про стосунки закоханих, тож дiвчина радо продовжила: – Я не вважаю, що в мене перша закоханiсть. Якось я читала, що вченi дослiджували роботу мозку закоханих людей. Вони виявили, що в такому станi володарюють гормони, ендорфiн i окситоцин, скептичнi вченi навiть дали назву таким почуттям – хiмiя любовi. – То, може, i в тебе вони панують? – усмiхнулась жiнка. – Важко вiдрiзнити закоханiсть вiд любовi. – Я вважаю, що в мене вже позаду час закоханостi. Насправдi, менi Ростик подобався все життя, скiльки себе пам’ятаю, – сказала Марусина, довiрливо схиливши голову матерi на плече. – То була пiдлiткова закоханiсть, коли я марила ним, страждала, а зараз… Мамо, зараз зовсiм iнше! Це таке довгоочiкуване глибоке вiдчуття, яке закономiрно прийшло на змiну закоханостi. Ми розумiемо одне одного з пiв слова, сприймаемо такими, як е насправдi! – І ти це зрозумiла одразу? Пiсля кiлькох побачень?! – Саме так, мамо! Порадiй разом зi мною! Я така щаслива! – гаряче промовила дiвчина. – Я рада, Ростик справдi гарний хлопець, але так хвилююся, щоб ти не обпеклася! – сказала жiнка. – Кохання пiдносить до небес, але як щось пiде не так, то падати вниз дуже боляче! – У нас усе буде добре, я це вiдчуваю! – промовила радiсно Марусина й обняла матiр за плечi. Ростик запропонував Марусинi в суботу пiти разом до клубу, i дiвчина не тямилася вiд щастя. Усе, про що вона мрiяла не один рiк, почало втiлюватися в життя. Вони йшли селом, тримаючись за руки, i Марусина вся свiтилася вiд щастя, не вiдчуваючи землi пiд ногами. У клубi всi погляди були прикутi до гарноi пари: однi дiвчата дивились iз заздрiстю, iншi робили вигляд, що iм узагалi байдуже. Ростик не вiдходив вiд Марусини нi на крок. Вiн то обнiмав ii за плечi й нiжно пригортав до себе, щось шепочучи на вушко, то вiв до танцю. Мрiя дiвчини потанцювати з Ростиком збулася, i вона довiрливо прихиляла до нього голову. У перервi Ростик вiдлучився, i до Марусини пiдiйшла Любаня. – Ти маеш такий щасливий вигляд, – сказала сусiдка, – вiтаю! Рада за тебе! – А я як радiю! – весело промовила Марусина. – Я така щаслива, Любаню! Ти навiть не уявляеш! – Не боiшся виставляти напоказ свое щастя? – тихо запитала подруга. – Нi! Менi хочеться кричати на весь свiт, що я кохана й кохаю! – Не можна виставляти напоказ свое щастя, – промовила жiнка, – воно любить тишу. Заздрiсники можуть украсти його. – Нехай заздрять, якщо самi не можуть стати щасливими! – сказала Марусина i, побачивши, що Ростик повернувся, перепросила й пiшла хлопцю назустрiч. Роздiл 13 Марусина щодня бачилася з Ростиком, щовечора ходила на побачення. Їм нiколи не було сумно разом, i незабаром вони вже смiливо обговорювали спiльне майбутне. – Коли ти закiнчиш навчання у вишi, ми одразу одружимося, – сказав iй хлопець. – Це буде аж за чотири роки, – зауважила дiвчина. – Подивiмося з iншого боку: у нас попереду чотири роки, коли ми будемо зустрiчатися, потiм роз’iжджатися на навчання, i наше кохання пройде випробування розлукою й часом, змiцнiе, щоб потiм, коли будемо жити разом, воно нас не покинуло, – запевняв ii Ростик. – До того ж, я закiнчу навчання ранiше, тож буде час пiдготувати наше сiмейне гнiздечко. – Розкажи, як ми будемо жити разом, – попросила дiвчина. І хлопець, пригорнувши до себе Марусину, розказував, як вiн поспiшатиме з роботи додому, де вона його чекатиме, щоб зустрiти у дверях, усмiхнутися i сказати, що вже скучила за ним. – Ти накажеш менi йти мити руки, а в нас так смачно щось буде пахнути, що я сполосну iх нашвидкуруч, лише змочивши водою мило, бо так квапитимуся на вечерю, що сил не буде, – уявляв вiн. – На кухнi – бiла скатертина, двi тарiлки i ти навпроти. До речi, ти вмiеш готувати? – Та чи я не дiвчина з села? – усмiхнулась Марусина. – Ми все вмiемо! Я готуватиму тобi рiзнi страви, щоб ти не йшов, а бiг додому. – Я найбiльше поспiшатиму, щоб знову тебе бачити. – Для нас i година розлуки буде роком. – Саме так, моя люба! – сказав Ростик i палко поцiлував дiвчину. Не залишилися iхнi зустрiчi поза увагою Ростиковоi матерi. Ірина Гнатiвна запросила Марусину прийти до них на вечерю. – Не соромся, Марусино, чоловiка не буде вдома, тож ми посидимо, поговоримо по-жiночому, – сказала iй жiнка. Уперше Марусина почувалася незручно в сусiдки, яка знала ii з пелюшок. Дiвчина вiдчула себе незграбою, коли розлила каву на скатертину, довго перепрошувала, хоча Ростик ii пiдтримував i пiдбадьорював. – Тобi потрiбно навчатися, щоб здобути спецiальнiсть, – сказала жiнка. – Звичайно! – ляпнула Марусина i знову знiтилася. – Насправдi, я рада, що мiй син саме з тобою, а не привiз якусь мiську лахудру, – зiзналась Ірина Гнатiвна. – Ти виросла на моiх очах, добра дiвчинка, працьовита, не п’еш i не палиш, тож залишаеться вам, моi дiти, лише зберегти своi почуття. – Мамо, все у нас буде добре! – запевнив ii син. – Ми будемо навчатися, часто телефонувати одне одному, потiм я влаштуюсь на роботу, придбаю житло, щоб було куди дружину привести. – Було б добре! – погодилася жiнка i звернулася до Марусини: – Як поiде Ростик, ти не соромся, заходь до мене, коли будеш приiжджати до батькiв, посидимо, чайку поп’емо, поговоримо. Добре, Марусино? – Звичайно! Я буду вас навiдувати! – пообiцяла дiвчина. Час збiгав швидко, i Марусина зi страхом рахувала днi, якi мала провести разом зi своiм коханим до розлуки. Вона навiть уявити боялася, як житиме без нього. За кiлька днiв до того, як вони мали роз’iхатися на навчання, закоханi вийшли з клубу й не встигли повернутися додому, як налетiв шалений вiтер, небо блиснуло, грiзно гримнуло, i почалася злива. Ростик обняв дiвчину за плечi, але це не врятувало вiд дощу, i за мить Марусина геть уся промокла. – Бiжiмо! – сказала вона i взяла Ростика за руку. – Доведеться йти додому сохнути, а так не хочеться! – Ходiмо до мене! – запропонував вiн. – Нi, вже пiзно. – Удома нiкого немае. Ходiмо! Марусинi так не хотiлося втрачати час, що вона погодилася. – Ти геть уся промокла! – сказав Ростик, коли вони зайшли до його кiмнати. Вiн подивився на дiвчину. Їi волосся звисало мокрими пасмами, тоненька кофтинка прилипла до тiла, видiливши невеликi груди, i Марусина тремтiла, як листочок на гiлцi. Вiн пiдiйшов до неi, пригорнув до себе, поцiлував нiжно-нiжно щоки, мокрi повiки, шию. – Знiми одяг, – прошепотiв вiн. – Нi, – тихо злетiло з ii вуст. – Ти мене боiшся? – Нi. – Соромишся? Я вимкну свiтло, – сказав вiн i потягнувся рукою до вимикача. – Так краще? – Так. Його тремтячi пальцi почали розстiбати гудзики на кофтинцi, i Марусина вiдчула незвичне збудження. Ростик звiльнив ii груди, торкнувся губами маленьких стовпчикiв соскiв, спустив з плечей кофтинку. – Нi, – промовила вона, зробивши над собою зусилля. – Ти кохаеш мене? – запитав вiн мiж цiлунками. – Так! – Довiряеш менi? – Так! – То чому «нi»? – Бо… бо ще рано, ми не одруженi. – Але ж ми кохаемо одне одного i маемо повнiстю довiряти. – Я довiряю тобi, але ще рано. Кофтинка, лiфчик уже лежали на пiдлозi, коли хлопець почав розстiбати блискавку ii шортiв. – Мила, люба моя Марусинко, – говорив вiн гаряче, цiлуючи ii груди, пестячи плечi, – попереду розлука, тож я маю бути впевнений, що ти мене чекатимеш. – Обiцяю чекати! – Хочу впевнитися, що ти – лише моя! – Твоя! Навiки! – То доведи менi це! Прошу тебе! – промовив вiн, i Марусина вiдчула його руку у своiх трусиках. – Я не можу! – з останнiх сил прошепотiла Марусина. Дiвчина незчулася, як ii пiдхопили дужi руки коханого, понесли на лiжко. – Ти мусиш довести менi, що кохаеш, – останнi слова, якi почула дiвчина перед тим, як вiн увiйшов у неi. Легкий бiль швидко змiнився на ейфорiю, i вже нiчого й нiкого не iснувало у всьому свiтi, окрiм них двох. – Кохаю тебе, – шепотiли ii вуста. – Я люблю тебе, – чула вона у вiдповiдь. …Зранку Марусинi здавалося, що мати якось пильно дивиться на неi i про все здогадуеться. Вiд того дiвчина не могла нiчого робити – геть усе валилося з рук. – Та що з тобою сьогоднi? – запитала мати, коли Марусина терла буряк свиням i поранила палець. – На погоду, – вiдповiла вона, намагаючись не зустрiчатися поглядом iз матiр’ю. – Задощило он як! – Нiчого, доню, скоро почнеться студентське життя, тож вiдпочинеш вiд господарства та городiв. – Можна, я сходжу до Любанi, а потiм продовжу? – запитала Марусина. – Та йди вже, я сама закiнчу. Любаня радо зустрiла подругу. – Як добре, що ти зайшла до мене! – сказала вона радiсно. – У мене е новина! – Хороша? – Чудова! – вигукнула дiвчина i загадково всмiхнулася. – Незабаром я стану мамою! – Та ти що?! Це вже точно? – Так! У п’ятницю iздила до лiкаря, а тебе цi днi не бачила, тож сьогоднi вже хотiла сама йти до тебе, – сказала Любаня. – Вiтаю, сонечко! – Марусина обняла подругу. – Усе це добре, але зараз вас двое живе на пенсiю бабцi, а стане на одного бiльше. – Я думала про це! У мене буде до тебе прохання: поiдеш на навчання до району, то знайди менi, будь ласка, якусь роботу, – попросила Любаня. – Менi будь-яка пiдiйде: продавчинею, прибиральницею чи пiдмiтайлом, – я не боюся нiякоi. Маю влаштуватися на роботу, поки термiн маленький, – головне, щоб офiцiйно, тодi я зможу отримати i лiкарняний, i виплати на дитину. – Не знаю, чи вийде в мене, але для тебе постараюсь! – пообiцяла Марусина. – Я так тобi вдячна! – У мене також е новина, – стишеним голосом промовила Марусина й нахилилась до вуха сусiдки. – Тiльки нiкому! Ти станеш мамою, а я стала жiнкою! Роздiл 14 Марусина, як i обiцяла, знайшла Любанi роботу в мiстi, хоча довелося немало побiгати пiсля пар. Люба була ладна працювати на мiнiмальну зарплату в маленькiй крамничцi, куди ii взяли офiцiйно. Дiвчину влаштовувало те, що вона встигала ввечерi на останню маршрутку, яка йшла в село, вона погодилася навiть на те, що мала один вихiдний день на тиждень. У Марусини життя набирало шаленого темпу: новi друзi, життя в гуртожитку, де одна кухня на весь поверх, пари, лекцii, а ще й очiкування дзвiнкiв вiд коханого. Вони домовилися, що хлопець буде телефонувати через день о десятiй годинi вечора, тож Марусина мала все встигнути до того часу. Додому часто iздити не могла, тож батькiв навiдувала двiчi на мiсяць. Якось Ростик попросив ii зайти до його батькiв, поспiлкуватися з матiр’ю. – Я бачу Ірину Гнатiвну, коли буваю в селi, в основному розмовляемо на вулицi, коли зустрiчаемося, але пiти до вас… Менi незручно, справдi, – сказала йому дiвчина. – Ви маете знайти спiльну мову, потоваришувати, щоб потiм не було, як часто трапляеться: свекруха та невiстка – найзапеклiшi вороги, – наполягав Ростик. – Якщо ти так хочеш, то я зайду до неi, – погодилася дiвчина. Марусина подумала, що незручно прийти в гостi з порожнiми руками, тож купила майбутнiй свекрусi велику шоколадку. «Буде нагода посидiти за чашкою чаю», – вирiшила дiвчина. Ірина Гнатiвна радо зустрiла Марусину, запросила до будинку, запропонувала чай. Уперше дiвчина дивилася на жiнку не як на тiтку Іру, яку знала з дитинства, а як на майбутню свекруху, тому почувалася незручно. Ірина Гнатiвна була рада поговорити, тож розповiла про свое знайомство з майбутнiм чоловiком, iхне одруження. – З роками, дитино, кохання не зникае, просто стае iншим, – вiдверто розповiдала жiнка. – Це молодi гадають, що подружне життя входить у звичку i почуття вже не тi, що вони йдуть по втоптанiй дорозi, але це не так. Любов – це не лише пристрасть, секс, поцiлунки, це, по-перше, бажання бачити рiдну людину, чути голос, вiдчувати присутнiсть навiть тодi, коли ii нема поруч. Марусина чула сiльськi плiтки про те, що чоловiк Ірини Гнатiвни любить стрибнути у гречку, казали навiть, що бачили не раз його в мiстi з молодою коханкою. Марусина слухала одкровення жiнки й пiзнавала ii з iншого боку. Вона думала, що сусiдка, напевно, не знае про походеньки чоловiка або, можливо, не хоче помiчати зрад i кохае його, як i ранiше. Ірина Гнатiвна швидко прихилила до себе, викликала в Марусини довiру, тож дiвчина охоче розповiла про те, як чи не з самого дитинства була закохана в ii сина. – Не знаю, чому так вийшло, але я не уявляла життя без Ростика, – зiзналася Марусина. – Напевно, вiн посланий менi долею, як мое доповнення, як частина мого життя! – Я така рада, що ви разом! Дай Боже вам щастя, моi дiти! – розчулено промовила Ірина Гнатiвна й попросила дiвчину заходити до неi щоразу, коли буде приiжджати в село. Наступного разу Марусина завiтала до жiнки не з порожнiми руками, а подарувала Іринi Гнатiвнi порцелянову чашку з блюдцем, на яких були зображенi лiлii – улюбленi квiти майбутньоi свекрухи. Жiнка так розчулилася вiд такоi уваги, що ледь не розплакалася, обнiмала Марусину й назвала любою невiсточкою, вiд чого дiвчинi стало приемно. Вони знову швидко знайшли спiльну мову й довго-довго говорили за чашкою чаю. Марусина чекала на Ростика, який мав приiхати в село напередоднi Нового року. Вона знала, що Ірина Гнатiвна запросить ii до себе, й заздалегiдь шукала для неi подарунок. Їй хотiлося зробити жiнцi, яка мала стати ii свекрухою, приемне, подарувати щось таке, щоб тiй сподобалося. Обiйшовши не одну крамницю, якi перед святами були заваленi сувенiрною та подарунковою продукцiею, Марусина придбала авторське колье з напiвкоштовного камiння. Дiвчинi хотiлося щось купити i своiм батькам, i Вiрi, i Любанi, але грошей було недостатньо, тому довелося обмежитися скромними сувенiрчиками, на вiдмiну вiд подарунка Іринi Гнатiвнi, за який iй довелося викласти чималу суму зi своiх студентських заощаджень. Удома Марусина дiстала колье, показала мамi й поцiкавилася ii думкою: – Як ти гадаеш, сподобаеться Іринi Гнатiвнi? – Вона любить блискучi цяцьки, то сподобаеться, – не дуже приязно вiдповiла жiнка. Марусина дiстала подарунки батькам, жiнка сухо подякувала. Було помiтно, що вона ображена. – Я щось не так зробила? – запитала Марусина. – Усе так, доню. – Нi, я ж бачу, що ти на мене сердишся. – Ми з батьком пнемося з усiх сил, щоб тебе вивчити, щоб ти не ображалася на нас, що погано чи немодно вдягнена, а ти витрачаеш кошти не на себе, а на жiнку, яка тобi зовсiм чужа, – вiдповiла мати. – Поки що, – зауважила Марусина, – але ж вона – мати моеi коханоi людини. – Ще невiдомо, чи стане вона свекрухою, а ти все пiдлещуешся до неi. – Мамо, та тiтка Ірина – твоя сусiдка, з якою ти дружиш не один рiк, тож що в тому поганого, коли я iй купила подарунок на свято? Ти ревнуеш? – усмiхнулася Марусина. – Я лише про те, що сусiди – далеко не бiднi люди, а ти витрачаеш такi грошi на подарунок! Нерозумно, Марусино! Краще б уже собi щось купила! – сказала мати з докором i вийшла. Марусина ледь дочекалася приiзду Ростика. Хлопець зателефонував iй надвечiр того ж дня, коли повернувся в село. – Марусинко, я трохи стомлений з дороги, але так хочу тебе побачити, що до завтра чекати сил не вистачить, – сказав вiн i попросив вийти з дому. Дiвчина прихопила iз собою подарунок для коханого i вийшла з двору. Падав снiг. Великi лапатi снiжинки танцювали, кружляли, веселилися у свiтлi вуличного лiхтаря, щоб потiм, заспокоiвшись, тихесенько лягти на землю. Здавалося, що то не з неба сипле снiгом, а сама земля повiльно пiдводиться вгору, до самих небес. У душi Марусини також було святково й радiсно, i, здавалося, вона сама ладна вiд щастя кружляти разом зi снiжинками танок радостi. Дiвчина помiтила чоловiчу постать, яка швидко наближалася до неi, i щемливе почуття наповнило кожну клiтинку ii тiла. – Коханий! – не стрималася, кинулася йому назустрiч й одразу потрапила в мiцнi рiднi обiйми. Вiн цiлував ii прохолоднi щоки, гарячi вуста, повiки, повторюючи, як скучив за нею. Марусина всiм тiлом припадала до хлопця, немов хотiла розчинитися в ньому без останку. – Люблю тебе, люблю, люблю! – шепотiли ii вуста. Коли закоханi вгамували розпаленi почуття вiд зустрiчi, Марусина згадала про подарунок, який стояв на землi, припорошений бiлизно`ю снiжинок. – Геть забула про нього! – схаменулася дiвчина i кинулася струшувати снiг. Вона тримала в руках плетений з лози кошик, прикритий шаликом. – Це мiй тобi подарунок на Новий рiк! – Що це? – всмiхнувся хлопець. – Зверху теплий шерстяний шалик, щоб ти нiколи не застуджував горло i я могла чути твiй голос, – вiдповiла Марусина й попросила заглянути, що пiд ним. Ростик вiдкрив кошик i побачив там зеленi продовгуватi яблука. – Моi улюбленi?! – Так! Я iх зберегла для тебе! – вiдповiла дiвчина. – Тi, що торохтять? – Вони! – Спробуемо? Ану, чие краще торохтить? – запитав вiн, як колись у дитинствi. Вони смiялися i трясли торохкiтливi яблука. Роздiл 15 Весна того року була теплою, погожою та квiтла буйним цвiтом. Здавалося, що природа вирiшила здивувати людей, давши змогу майже одночасно прикрасити фруктовi дерева блiдо-рожевими та бiлими квiтами, та так це в неi вдало вийшло, що не видно було й гiлля – лише нiжнi пелюстки. Марусина приiхала до батькiвськоi хати у весняному хорошому настроi. Трохи бiльше мiсяця – i вона знову зустрiнеться зi своiм коханим, прихилиться до його плеча, вiдчуе солодкий присмак його цiлункiв. Дiвчина знала, що Любаня народила хлопчика i вже повернулася додому з пологового будинку, тож для новонародженого привезла подарунок та пакунок пiдгузкiв. Привiтавшись з батьками, Марусина поквапилась до сусiдки. Ірина Гнатiвна iй телефонувала i просила зайти, щойно приiде в село. – Не ображайтесь! – усмiхнулась Марусина батькам. – Я швиденько! – Моя дорогенька невiсточка! – промовила радiсно Ірина Гнатiвна, зустрiвши Марусину. – Проходь, не соромся! Зараз поп’емо з тобою чайку! – Щось трапилося? – одразу запитала Марусина. – Нi, все добре! Коли тебе бачу, то менi спокiйнiше на душi стае, нiби сина зустрiла! – вiдповiла жiнка. Як завжди, Марусина привезла жiнцi подаруночок, i вони сидiли за столом, вели довiрливi розмови, нiби давнi подружки. Вiд неi Марусина пiшла додому, щоб забрати подарунки для Любанi, але довелося затриматися: приiхала Ореста, яка нещодавно повернулася з-за кордону. Батьки вже накрили стiл для гостi i разом сiли обiдати. Ореста коротко пiдстригла волосся, i та хлопчача зачiска, довга шия, худюще тiло робили ii схожою на хлопчиська. Вона розповiла, що пiдзаробила грошей у Польщi, хоча доводилося працювати по дванадцять годин на добу i мати один вихiдний на тиждень. – Вiдпала охота iздити на заробiтки? – поцiкавилась у неi Марина Олександрiвна. – Зовсiм нi! Звичайно, менi було важко, особливо першi тижнi, але я знала, заради чого працюю, – вiдповiла Ореста. – Коли отримала зарплату за перший мiсяць, то самiй не вiрилося! Я вперше за життя тримала в руках таку суму! Це був неабиякий стимул заробити ще бiльше, а коли лягала спати, то уявляла, куди витрачу зароблене. – Невже не можна знайти роботу в нашiй краiнi? Усе-таки не на чужинi, – сказала жiнка. – Можна. Хiба я не працювала до цього? Коштiв вистачало на таке собi харчування та дешевий одяг, – промовила Ореста. – Так, я не була на чужинi, але як мала повертатися додому, де хвора мама, а я не можу купити iй потрiбнi лiки, бо не маю за що? Бути вдома i дивитися на ii муки? Це набагато важче, нiж вiдпрацювати дванадцять годин у чужому краi. – Оресто, менi здаеться, що все-таки краще бути вдома i десь тут працювати, – зауважив Роман Семенович. – Жити вiд зарплати до зарплати? І це пiсля того, як я вiдчула, що можна мати гiднi заробiтки? – Ореста стенула плечима. – Нi, я трохи вiдпочину i знову поiду. Буду шукати краiну, де заробiтки кращi, нiж у Польщi. – А ми вiдданi своiй краiнi, – промовила Марина Олександрiвна. – Нас виховали патрiотами, тож живемо i працюемо на благо рiдноi краiни. – Учительська зарплата невелика, але жити можна, – пiдтримав дружину чоловiк. – Жити можна всюди, але коли ти вiдчув, що можеш жити краще, назад повертатися вже не хочеться, – сказала Ореста й подякувала за обiд. – Я зараз iду до Любанi, вона народила сина, – повiдала сестрi Марусина. – Я знаю, вона менi дзвонила, – вiдповiла Ореста. – Я з тобою! Ореста також пiшла до породiллi не з порожнiми руками. Любаня стала такою худенькою, що навiть щоки позападали, лише з-пiд кофтинки випирали великi груди. Вона зрадiла гостям, обняла i розцiлувала кожну. Незважаючи на те, що породiлля схудла i пiд очима залягли синцi, Любаня аж свiтилася щастям. – Де наш малюк? – запитала Марусина. – Проходьте, зараз покажу! – вiдповiла жiнка. Маля спало на iмпровiзованому лiжечку, зробленому зi стiльцiв. Миле хлопченя мирно сопiло увi снi, прицмокуючи губками. – Вiзочка ще не купила, – нiби виправдовуючись, промовила Любаня, – щойно отримаю кошти на дитину, одразу куплю. – Головне, щоб дитинка була здорова, – промовила Ореста. Дiвчата вийшли в iншу кiмнату, щоб поговорити. Любаня сказала, що сина назве Максимчиком, i попросила Марусину стати для нього хрещеною матiр’ю. – Я б iз задоволенням, але хрещена – це не так просто, вона – друга мама для дитини, а менi ще довго навчатися, – вiдповiла Марусина. – Хрещена мати в разi чого мае замiнити рiдну, а що я можу дати Максимчиковi? – Якщо ти, Любаню, не проти, то я б iз задоволенням стала хрещеною мамою твоему синочку, – заявила Ореста. Любаня погодилася, i наступного дня вони похрестили дитину. …Ростик приiхав на початку лiта, i Марусина не тямилася вiд щастя. Утiм, за два тижнi по тому хлопець заявив, що iде з батьком в Америку на виставку сiльгосппродукцii й технiки для аграрiiв. – Я не можу прогавити нагоди побувати в США, зрозумiй мене, – утiшав вiн Марусину. – Побачити iншу краiну, iнше життя – це ж так класно! – Надовго iдеш? – ледь не плачучи, запитала дiвчина. – Десь на тиждень. – Це ж так довго! – Час мине швидко! Ось побачиш! Я повернуся, i ми знову будемо разом! – заспокоював вiн дiвчину. І знову Марусина ходила до Ірини Гнатiвни, щоб посумувати з нею разом за «нашими чоловiками», як казала сусiдка. Вони багато часу проводили разом за розмовами, i Марусинi надзвичайно приемно було чути, як жiнка ii називае «моя люба невiсточка». З далекоi краiни Ростик зателефонував Марусинi лише один раз, пославшись на те, що дзвiнки дорогi, але й тiй довгоочiкуванiй розмовi вона була несказанно рада. Коли чоловiки повернулися, Марусина заспокоiлася, але ненадовго. Вона якраз була в сусiдiв, коли Ростик iй сказав, що батько купив квитки, i вони завтра iдуть усiею родиною на вiдпочинок у Карпати. Дiвчина навiть рота розтулила спитати: «А як же я?!», – але стрималася, мовчки проковтнула образу i почала збиратися додому. – Я зателефоную перед вiд’iздом, – сказав Ростик дiвчинi, коли вона була вже бiля дверей. Вiн не провiв, не запросив увечерi на побачення. Погане вiдчуття холодком пробралося в душу дiвчини, проповзло мурахами по спинi. Вона ще взувалася в коридорi, коли почула обурений голос Ірини Гнатiвни: – Васю, як ти мiг?! Чому не взяв квитки й на Марусину? – Хто вона нам? – Як хто? Ти нiби з неба звалився! – Марусина – просто сусiдка, то чому я маю за власний кошт ii катати? Сплачувати за ii вiдпочинок? – Вона – дiвчина нашого сина i майже наша невiстка! – скрикнула жiнка. – Казав слiпий «побачимо», – це були останнi слова чоловiка, якi почула Марусина. Немов ошпарена, вона вибiгла з будинку, поквапилася додому. Образа стискала горло так, що важко було дихати. Дiвчина чекала вечора. Хотiлося почути заспокiйливi слова коханого, щоб забути випадково пiдслухану розмову, але вiн не прийшов. Ростик зателефонував пiзно ввечерi i сказав, що стомився вiд зборiв, а завтра вставати о четвертiй ранку. – Ти не переймайся, я буду дзвонити, – пообiцяв вiн. Ростик телефонував Марусинi раз на кiлька днiв, але в ii душi лишилась образа. Дiвчина втiшала себе лише тим, що вiдпочинок закiнчиться, i вони знову будуть разом. «Я не маю права тримати образу, бо вона зжере мене зсередини», – щоразу повторювала собi, але не вiдпускало, болiло. Та зустрiтися того лiта iм так i не вдалося. Ростик з батьками не одразу повернувся в село, сказав, що вони затримаються в Киевi на тиждень. – Мама хоче побачити столицю, – пояснив хлопець. За тиждень зателефонував дiвчинi i сказав, що не зможе цього лiта потрапити в село. – Я влаштувався на роботу, – сказав вiн, – не мiжнароднi авiалiнii, як я мрiю, але для початку непогано. Потрiбно напрацювати години нальоту – це для початку. – Я можу приiхати до тебе, – сказала йому Марусина. – Ти менi потрiбний, як повiтря. – Розумiю, але й ти зрозумiй мене. Спочатку потрiбно десь облаштуватися, а потiм рейс за рейсом. У мене просто не буде вiльного часу! – Для мене в тебе не знайдеться вiльноi годинки? – тремтячим голосом запитала Марусина. – Не будь дитиною, Марусинко! Я все роблю не лише для себе – для нас обох! – сказав вiн, але тi слова не втiшили дiвчини. Роздiл 16 – Любаню, моя ти хороша! Вiн менi телефонуе все рiдше, – бiдкалася Марусина подрузi. – Я без нього не просто жити – дихати не можу! З телефоном не розлучаюся нi на мить! Почую його голос – i ладна злетiти до небес! Невже вiн цього не вiдчувае?! – Марусинко, Ростик тобi сказав, що багато працюе? Напевно, у нього й справдi мало вiльного часу, а ти собi навигадуеш казна-що! – намагалася ii втiшити Любаня. – Скiльки разiв пропонувала приiхати до нього в Киiв, але завжди чую вiдмову. Може, у нього е вже iнша дiвчина? Любанi хотiлося сказати правду, що все може бути, бо на таких красенiв, як Ростик, дiвчата ласi, але в очах подруги було стiльки вiдчаю й водночас надii почути слова втiхи, що не змогла i сказала iнше: – Якби хтось у нього був, то навiщо б Ростик тобi телефонував? До того ж, Ірина Гнатiвна знала б про це i тебе, як майбутню невiстку, на чайок не запрошувала б. Згодна? – Так, – зiтхнула Марусина й запитала, чи не дзвонила iй Ореста. – Хрещена Максимка пообiцяла нам до Рiздва надiслати подаруночок з Данii! – похвалилася жiнка. – Здаеться, вона там непогану роботу знайшла, та й житло е. – А менi не телефонуе! – з образою мовила Марусина. – Сестра називаеться! – Ти ж знаеш, що дзвiнки не безкоштовнi, а менi зателефонувала, щоб сповiстити про посилку. Чи ти ще й мене до Орести ревнуеш? – засмiялася Любаня. – Слухай, що я нещодавно чула! – сказала вона, стишивши голос. – Нашi сусiди так сварилися, так лаялися! Цiлу нiч не замовкали! – Ірина Гнатiвна та Василь Петрович?! – здивувалася Марусина. – Менi здавалося, що вони непогано живуть. – Хiба ти не чула, що люди про Феодала кажуть? – Що мае коханку? Мало що патякають, а ось Ірина Гнатiвна менi завжди розповiдае про iхне кохання. – Отож якраз через коханку Василя Петровича i зчинилася сварка, – повiдомила Любаня. – Максимко тiеi ночi вередував i не спав до середини ночi, тож я поклала його у вiзочок i вийшла у двiр, де й чула всю iхню сварку. Жiнка звинувачувала його, що вiн гультяй, а чоловiк кричав, щоб менше збирала чутки. – І правильно сказав. Якби це була правда, то менi б Ірина Гнатiвна вже розповiла, – сказала на те Марусина i знову повернулася до розмови про коханого. – Ростик почав займатися з репетитором англiйськоi мови, i я записалася на курси англiйськоi. Не хочу вiдставати вiд нього, ми маемо бути на одному рiвнi, хоча часу вiльного залишилося обмаль. До речi, менi запропонували взяти участь у студентському конкурсi краси, але я вiдмовилася. – Чому?! – здивувалася Любаня. – Ти така красива! – Бо не вважаю себе достатньо гарною, та й ноги у мене не вiд вух виросли, – пояснила дiвчина. – Ну, не сто вiсiмдесят «се-ме», але все одно ти ж не курдупель, – усмiхнулася подруга. – Це я маленька й худенька! – Мiй зрiст навiть до 170-ти не дотягуе, то нащо я буду виходити на сцену й соромитися? – А я б на твоему мiсцi спробувала! І Ростик пишався б такою нареченою! – Вiн мае сприймати мене такою, яка я е, – сказала Марусина i поцiкавилася, чи не влаштувався ii Толик на роботу. – Та ще нi, але обов’язково знайде! Вiн менi пообiцяв бiльше не пиячити з почаркiвцями i наступного мiсця iхати в мiсто шукати роботу! – Ти все ще йому вiриш? – Марусина сумно посмiхнулася. – Якщо люди кохають, то мають повнiстю довiряти одне одному, – промовила Любаня вже не так весело. Повною несподiванкою для Марусини став приiзд Ростика напередоднi Нового року. Вона нiчого не знала й випадково зустрiла його в селi, коли приiхала на вихiднi. – Ростику! – кинулася до нього, зустрiвши бiля двору. Дiвчина припала до тiла коханого, i серце вiд радощiв та хвилювання ледь не вискочило з грудей. – Чому? Чому ти не попередив? Не зателефонував? Хлопець узяв ii долонями за обличчя. Повернув до себе, подивився в очi. Їй хотiлося припасти вустами до його губ, вiдчути солодкий смак поцiлунку, але вiн дивився в очi так, нiби хотiв щось сповiстити, i серце на мить завмерло. – Хотiв дiзнатися, чи ти чекаеш мене, чи гуляеш з iншими, – промовив вiн, не вiдпускаючи ii обличчя. – Я?! Гуляю? Та вже всi хлопцi з курсу обходять мене i не звертають уваги, бо знають, що в мене е ти, – промовила Марусина. – Кому потрiбна дiвчина, в якоi дах зносить вiд iншого? – Справдi? – прозвучало якось дивно, нiби з насмiшкою. Марусина дивилася на Ростика i бачила у виразi його обличчя щось незнайоме, навiть чуже. – Ти… Ти мене лякаеш, – стиха промовила вона. – Усе добре, Марусино, – сказав вiн, послабивши руки. – Чекаю тебе ввечерi. Вийдеш? – Ти ще питаеш? – усмiхнулась кутиками вуст. – О котрiй годинi? – Я зателефоную, коли звiльнюсь, – сказав вiн. Не поцiлував, не пригорнув – розвернувся й пiшов, покинувши розгублену Марусину посеред дороги. Немов на ватних ногах посунула вона додому. Марина Олександрiвна одразу помiтила, що донька немов з хреста знята, спитала, що трапилось. – Мамо, я вперше Ростика побачила таким, – промовила вона, розтягуючи слова. – Й досi не можу зрозумiти, чи то мiй хлопець, чи хтось чужий. – Що ти хотiла, доню? – стенула плечима Марина Олександрiвна. – Ти – проста сiльська дiвчина, а вiн – пiлот! Та за ним, напевно, черга зi стюардес вишукувалась! Треба шукати простого роботящого хлопця, як-от наша Вiра! – Мамо! Не пiдливай масла у вогонь! І так тяжко! – скрикнула Марусина i до вечора не виходила зi своеi кiмнати. Коли стемнiло, Ростик зателефонував Марусинi, i вони зустрiлися. І знову все було, як i ранiше: пристраснi поцiлунки, слова про кохання i секс на лавцi бiля рiчки. Марусина заспокоiлася. Вона сидiла в Ростика на колiнах, обiймала його за шию, вдихала такий знайомий запах волосся. – Ти у вiдпустцi? – запитала вона. – Влiтку збираюсь пiти, якщо вiдпустять, – вiдповiв. – Хоча б цього лiта зможемо кудись поiхати разом на вiдпочинок? – Сподiваюсь, що так. Марусинко, я завтра вже iду, – сповiстив вiн. На дiвчину мов вiдро холодноi води вилили. – Чому?! Чому так швидко?! – запитала вона. – Робота, Марусинко, робота, – зiтхнув коханий. – Ти не змерзла? – Якщо б навiть я перетворилась у кригу, то все одно не зiзналася б, – пожартувала дiвчина. – А я вже промерз, – сказав юнак. – Ходiмо по домiвках, поки застуду не пiдхопили. Роздiл 17 Як нiколи Марусина чекала лiта, коли у Ростика буде вiдпустка i вони разом поiдуть на вiдпочинок. Кiлька разiв у розмовi по мобiльнику вона починала тему про вiдпочинок i пропонувала рiзнi мiсця та краiни, але хлопець щоразу вiджартовувався, мовляв, ще треба у керiвництва вибити ту вiдпустку, а потiм уже вирiшувати, куди iхати. На початку лiта померла бабця Толика, тож Марусина допомагала Любанi з похованням, зiбрала по сусiдах трохи коштiв. Не залишилась осторонь й Ірина Гнатiвна: дала i м’яса на поминки, i яець, ще й не пошкодувала чималенькоi суми грошей. Пiсля поминок жiнка запросила до себе Марусину на чашку чаю. Чоловiка Ірини Гнатiвни вдома не було, тож Марусина охоче погодилася. Вони сидiли на терасi й розмовляли. – Земля пухом старенькiй! – сказала жiнка, сьорбнувши з чашки. – Може, грiх так казати, але бабуся свое вiджила, вiдiйшла тихо увi снi, тож тепер Любанi трохи легше буде. – Так, усе тримаеться на нiй однiй, – погодилася Марусина, – i город, i господарство, i дитина, а ще й чоловiк п’яниця. – Я вже тому Толику голову прогризла, щоб шукав собi роботу, а вiн тиняеться селом, поки хтось попросить допомогти за чарку самогону. Бiдна дiвчина! Менi ii так шкода! – зiтхнула жiнка й пiдсунула ближче до Марусини вазочку з полуничним варенням. – Не приведи Господи, кому таку долю! У неi нiкого взагалi з рiдних немае? – Любаня хоче знайти матiр, але нiяк не наважиться, – сказала дiвчина. – Чому? У життi все трапляться, може, у неi нормальна мати i шукае ii, знайшла б Любаня рiдню та покинула б свого Толика. – Вона мрiяла про родину, хоче ii мати, – промовила задумливо Марусина, – до того ж, кохае свого чоловiка i щиро вiрить, що вiн змiниться. Я радила Любанi пошукати матiр, але вона хоче зайнятися цим тодi, як у ii сiм’i все буде добре. – Хоче довести матерi, що й без неi виросла, створила родину, народила дитину? – Саме так! – Марусинко, коли тобi Ростик телефонував? Давно? – запитала Ірина Гнатiвна. – Тиждень тому. А вам? – Значить, ти не в курсi? Марусина здивовано поглянула на жiнку, поставила чашку й запитала, що трапилося. Ірина Гнатiвна сповiстила, що Ростик з батьком поiхали в Америку. – Знову на виставку? – запитала Марусина. – Як колись? – І виставка, i вiдпочинок – два в одному, – зiтхнула жiнка. – Мене з собою не взяли. – Чому ж менi Ростик нiчого не сказав? – з образою запитала Марусина. – Та чи я знаю? Чоловiк поiхав до нього в Киiв, а вже звiдти сповiстив, що вони летять в Америку. – Надовго? – Напевно, днiв на десять, – сказала жiнка. Марусина чекала Ростикового дзвiнка, але той не телефонував. Щодня вона заходила до сусiдки дiзнатися, чи нема новин вiд чоловiкiв, але тi не дзвонили. Жiнки сидiли удвох, чекаючи на них, разом сумували, згадували щось приемне, втiшали одна одну. За два тижнi Василь Петрович зателефонував дружинi i сказав, щоб не хвилювалася – вони затримаються у США ще на тиждень, а потiм приiдуть разом у село на кiлька днiв. І знову потягнулися довгi днi чекання. Марусина була неприемно вражена тим, що знову така бажана й омрiяна вiдпустка на двох вiдмiняеться. Їй хотiлося бiльш визначеного майбутнього, а воно то наближалося, то розпливалося, як на живописному полотнi, на яке линули води. Здавалося, тому тижню нема кiнця, але днi спливали, i Ростик мав ось-ось повернутися. Марусина перебувала у збудженому i схвильованому станi. Вона для себе прийняла рiшення поставити Ростику питання руба. «Так i запитаю: якщо хочеш бути зi мною, то настав час одружитися, а не жити чеканнями», – вирiшила вона. Тiеi ночi Марусинi наснилися жахiття. Нiби вона йде назустрiч Ростику й не дивиться пiд ноги. Аж раптом пiд нею просiла земля – i дiвчина зiрвалась у прiрву, але останньоi митi встигла схопитися за ii край. Над собою побачила обличчя коханого i попросила допомогти, але той посмiхнувся i вiддалився. – До-по-мо-жи-и-и! – закричала вона, вiдчувши, що руки сповзають i вона ось-ось зiрветься вниз. – Лети! – почула вона голос Ростика, який нахабно засмiявся, знущаючись iз неi. Марусина полетiла у прiрву й прокинулася. Вона спiтнiла, важко дихала й не змогла одразу вирватися з тенет неприемного сну. Дiвчина пiдвелася з лiжка, пiдiйшла до вiкна, виглянула на вулицю. Там прогулювалася Любаня з вiзочком, помiтила Марусину, кивнула рукою, щоб виходила. Марусина випила чашку кави, вийшла до подруги й одразу помiтила, що та чимось схвильована. – Знову чоловiк баньки залив? – запитала Марусина. – Та нi. – То чого ти така? – Отже, ти не в курсi? – Чого? – А того, про що все село ще звечора гуде. – Ти можеш пояснити, а не говорити загадками? – запитала Марусина, притримавши подругу за руку, але Любаня вiдвела погляд. – Чесно, навiть не знаю, як тобi сказати. – Любаню! – Марусина стала перед жiнкою, подивилася iй в очi. – Твiй… У Марусини холодок пробiг по спинi. Вона не дуже вiрила у сни, але зараз згадала свiй, i погане вiдчуття прокралося в душу. – Що… мiй? – промовила впалим голосом. – Ростик учора приiхав зi своею дiвчиною! Американкою! – випалила Любаня на одному подиху. – Ти маеш знати. Вибач, але я повинна була тобi це сказати. – Не може бути! – промовила Марусина. – Цього не може бути! Свiт навколо захитався, очi застилали сльози, коли вона повiльно пiшла додому. Удома нiкого не було – батьки ще звечора пiшли до бабусi, тож Марусина лишилася сама в хатi, де дзвенiла тиша. Вона присiла на стiлець, намагаючись усвiдомити почуте, але не могла i просто плакала. По застиглому нiмому обличчю текли нескiнченними потiчками сльози, аж поки Марусина змогла обдумати почуту новину. «Може, то якась родичка приiхала в гостi, а не Ростикова дiвчина, – думала вона. – Це ж село: якщо не знають правди, то ii вигадають. Потрiбно дочекатися дзвiнка вiд коханого, вiн мае менi зателефонувати!» Схопившись за рятiвну думку, Марусина пiдвелася, нервово заходила по кiмнатах – з однiеi в iншу й назад. Вона подумала, що можна було б зателефонувати Іринi Гнатiвнi, яка була до неi така люб’язна, що називала любою невiсточкою, але новина про те, що, може, i справдi в жiнки вже нова «невiсточка», ii зупинила. Марусина схопила мобiльник, щоб зателефонувати Ростику i зустрiтися з ним, але не змогла. «Вiн сам менi подзвонить, – втiшала себе думкою. – Ростик не такий, вiн не може мене ось так зрадити!» Марусина втратила лiк часу. Вона то хапалася за мобiльний телефон, то клала його на стiл, то металася з кутка в куток, то завмирала, як статуя, на одному мiсцi. Коли за вiкном смеркло, вiдчула, що задихаеться в примiщеннi, й вийшла у двiр, прислухалася. Дiвчина почула його голос, точнiше, смiх – i вiд того було i радiсно, i боляче. «Усе то брехнi, – подумала вона, – вiн зараз прийде до мене i скаже: “Як ти могла повiрити плiткам? Я ж тебе кохаю, дурненька!”» Не в змозi бiльше чекати, вона сама набрала номер коханого. – Привiт, – сказала якомога спокiйнiше. – Привiт, Марусино! – вiдповiв вiн веселим голосом. – Ти не хочеш зi мною зустрiтися? – Якраз збирався тобi телефонувати! – вiдповiв вiн. – За пiв години чекаю тебе бiля двору. – Домовились! Марусинi здалося, що в Ростика був звичний голос, i вона майже заспокоiлася. Дiвчина вдягла сукню темно-синього кольору, яка подобалася коханому, поглянула на годинник i вийшла на вулицю. Ростик повiльно наблизився й зупинився навпроти. У Марусини зашаленiло серце в грудях, застугонiло у скронях. – Доброго вечора! – промовив вiн. – Вiтаю! – Ти вже знаеш? – запитав вiн. – Що? – Марусино, у мене е дiвчина. – Дiвчина? – ледь чутно промовила Марусина. – І давно? – З минулого лiта. Ми з нею познайомилися, коли iздили з батьком в Америку. Його слова були шоком. – Ти… Ви разом з нею вже рiк?! – затинаючись, запитала дiвчина. – Ну, як разом? Вона в США, я – у Киевi. Ми з Монiкою спiлкувались, телефонували одне одному. Бачиш, я нiчого не приховую, я чесний з тобою, Марусино. – Такий чесний, що жив на два фронти? – в голосi дiвчини чулася гiрка iронiя. – Вибач, що не сказав тобi ранiше. – То навiщо продовжував брехати? – Я справдi не знав, чи погодиться Монiка стати мое дружиною, – пояснив вiн. – І тому вивчав англiйську? Заради неi? – Вона знае украiнську, бо мати – украiнка, батько – американець. – Я хочу знати, навiщо ти весь час казав, що мене кохаеш? – Я справдi тебе кохав, Марусино. Принаймнi так менi здавалося. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65924954&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.