Катерина Білокур

Катерина Бiлокур Юлiя Ігорiвна Коляда Олексiй Анатолiйович Шубер Знаменитi украiнцi Катерина Бiлокур (1900–1961) – украiнська художниця, майстриня народного декоративного живопису, знана представниця «наiвного мистецтва». Їi iм’я ставлять в один ряд з iменами таких славетних примiтiвiстiв як Анрi Руссо, Іван i Йосип Генераличи, Марiя Примаченко, Нiко Пiросманiшвiлi, Ганна Собачко-Шостак. У своiй творчостi Катерина Бiлокур сягнула вершин успiху i прославила украiнське мистецтво на цiлий свiт. Катеринi Бiлокур було присвоено звання народного художника Украiни (1956 р.). Квiти Катерина Бiлокур любила понад усе. До неi нiхто з художникiв з таким зачаруванням, так оригiнально й натхненно, так поетично, багатогранно i водночас так просто, не зображував квiтiв. Вона створила втаемничений, поетичний, щедрий i прекрасний Свiт – Сад Катерини Бiлокур. У ньому вiчним життям живуть химернi та писанi з натури, персонiфiкованi та своерiднi, декоративнi i живописнi рослини. У форматi PDF A4 збережений видавничий макет. Ігор Коляда, Олексiй Шубер Катерина Бiлокур © І. А. Коляда, О. А. Шубер, 2020 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009 * * * Присвячуемо батькам, родинi, друзям, наставникам, усiм, кого кохаемо i шануемо Роздiл перший. Символiка квiтiв у культурi та мiфологii украiнського народу Квiти – залишки раю на Землi. Що каже свiжих квiтiв жмуток? Про що iх мова непроста? Верба – одвертiсть, айстра – смуток, Лiлея бiла – чистота. Конвалiя – любов таемна, Мак – юний цвiт, що не згаса. Лавр – завжди успiх, слава певна, А мальва – холоднiсть, краса. Дзвiночок польовий – то вдячнiсть, Троянда – то любов свята, Нарцис – то горда необачнiсть, Волошка – нiжнiсть, простота. Саранка-лiлiя – смiливiсть, Пiон – життя багато лiт, Фiалочка – сором’язливiсть, Любов минуща – первоцвiт…     Д. Бiлоус. «Мова квiтiв» Людина на землi мае найтiснiший зв’язок iз фiзичним свiтом, до якого належить половиною свого дуального буття. Існування кожного народу зумовлюеться мiсцевiстю та навколишньою природою. Тому в народних пiснях яскраво втiлено образи краiни, ii природи, форми зв’язку з нею, ставлення народiв до неi. І пiвнiч, i пiвдень, i вершини гiр, i всi витвори рiзних клiматiв змальовуються в народних пiснях. Людинi притаманна надзвичайна риса: вона бачить, що навiть груба матерiя мае зв’язок з духовним творiнням. Кожен з нас розумiе, навiть пiдсвiдомо, в чому полягае цей зв’язок. Таке розумiння духовного в тiлесному i складае основу всього прекрасного в мистецтвi, воно е ознакою гармонii та любовi, яка iснуе мiж творцем та його творiнням. Людина здатна любити тiльки уявне, тiлесне саме по собi недоступне ii серцю. На цiй властивостi людськоi природи, зауважуе В. Семенчук, народ вносить у своi твори образи фiзичноi природи, а також оживляе ii – в його очах природа отримуе розумне буття. Багатством украiнського народу е його працьовитi та добрi люди, вiкова iсторiя, величнi перемоги, щедра земля, мелодiйна мова та прекраснi пiснi соловейка. А також багатством украiнського народу е його розкiшна природа, а в нiй – квiти, викоханi, виплеканi руками матерiв бiля своiх домiвок. Символ духовного в людинi – квiтка, яка у свiтовiй художнiй культурi недаремно вважаеться знаком Землi i центром Всесвiту. Квiтуча рослина асоцiюеться з весною, красою природи, молодiстю, здоров’ям i радiстю життя, сонячним й оптимiстичним сприйняттям природи, сенсу життя. Пора року, коли все квiтне та пахтить, завжди сприймалася людиною як повернення до нового життя, вiдродження життевих сил i надiя на краще. Квiти символiзують дiтей, дiвчат й виступають символом беззахисностi. Культ квiтучоi рослини супроводжував людину упродовж всього ii життя i навiть по смертi. В Украiнi споконвiку шанують квiти– нема жодноi украiнськоi хати, бiля якоi дбайливi руки господинi не влаштували б яскравих квiткових острiвцiв. Вони милують око, нiжно хвилюють душу, мiцно прив’язують серця до рiдних домiвок. Вони квiтують на вишиваних рушниках, скатерках. Квiтковими орнаментами прикрашають печi, стiни оселi. Також квiти присутнi на нашому нацiональному одязi: на плахтi й корсетцi символiзують доброту, щирiсть душi. На рукавах сорочки, вважають, квiти оберiгають вiд хвороби, злого ока. Особливим оберегом в Украiнi завжди був i е вiнок. Це не просто краса, а «знахар душi». Бо в ньому е чарiвна сила, що бiль знiмае, силу береже. В украiнському вiночку дванадцять квiток, i кожна з них е оберегом. До вiночка вплiтаються: мальва, калина, безсмертник, деревiй, незабудка, чорнобривцi, барвiнок, любисток, волошка, ромашка, червоний мак, хмiль. Серед квiтiв у вiнку найпочеснiше мiсце належить деревiю. Цi дрiбненькi бiлi квiточки здалеку нагадують велику квiтку. Їi називають у народi деревцем – де б не проросла ця рослина, вона завжди цвiте. Тому у вiночку вона е символом нескореностi. Ромашка. Ця квiтка приносить не тiльки здоров’я, а й добро та нiжнiсть. Вплiтають ii з гронами калини чи з вусиками хмелю – символу гнучкостi й розуму. Саме хмiль здавна шануеться в народi, оспiваний в пiснях i легендах. Парубка часто порiвнюють iз хмелем. Тендiтнi квiти нiжно-синього кольору, нiби очi дiвчини, вплiтають у вiночок як символ краси, молодостi та сили. Це – волошки. У повному вiночку сусiдять волошка i любисток. А ще з цих квiтiв виплiтають окремий вiночок – вiночок вiдданостi. Безсмертник у вiночку – символ здоров’я, вiн лiкуе багато хвороб, хоча на вигляд дуже скромний. Але кожна квiточка, якою б тендiтною вона б не була, потрiбна людям. Культура украiнського народу незвичайна та унiкальна. До нашого часу зберiглося багато свят, звичаiв, обрядiв, i майже в кожному почесне мiсце займають квiти. Наприклад, iснують такi звичаi: класти у першу купiль рiзнi духмянi квiти. У купiль хлопчика клали любисток, щоб довго жив; чорнобривець, щоб був чорнобривим, у купiль дiвчинки клали ромашку, щоб рум’яною була, калину, щоб красивою була, любисток, щоб люб’язною була. Існуе повiр’я, що любисток – це зiлля, яким можна когось причарувати. Через це в народi називають його любчик, люби мене, приворотне зiлля. Справдi, якщо розтерти листочок цiеi рослини, вiдразу навкруги розiллються прянi пахощi. Найпочеснiше мiсце в украiнськiй хатi завжди вiдводилось освяченим рослинам. В украiнського народу е три свята: Трiйця, Івана Купала, Маковiя, на якi святять саме квiти. На Маковiя (День семи святих мученикiв Маковеiв) в церквi святили мак. Яскрава краса макiв здавна привертала увагу людей. Навеснi його розсiвали по городах, а сухi квiти дiвчата вплiтали до своiх кiс, щоб змiцнити волосся. Якщо в дитини безсоння, то посвяченi маковi головки клали iй пiд подушку. У народi спiвають: «Нема цвiту кращого вiд макiвочки, Нема роду милiшого вiд матiночки». Недаремно ця палка квiтка е символом дiвочоi вроди. Парубки ж чiпляли маки у петличку, багряний колiр квiтки символiзував щирi й чистi почуття. На Трiйцю селяни вбирали хату снопиками лепехи, прикрашали образи пучечками пахучих василькiв, м’яти, материнки. Пiд час весняних обрядових дiйств молодь виконувала хороводнi та iгровi пiснi, шанобливо звертаючись до квiтiв i уславлюючи iхню красу. Деяким рослинам нашi предки приписували особливе, магiчне значення. Могутнiм оберегом вважалась квiтка тирличу, яка, за народними вiруваннями, вiдганяла нечисту силу. Часник боронив людину вiд чарiв i всякого лиха, його вплiтали дiвчатам у коси, а хлопчикам зав’язували у сорочечки. Символiчне значення мали й iншi рослини: м’ята, ряст, васильки, папороть. Коли з’являлася перша зелень i зацвiтав ряст, всi поспiшали до лiсу, щоб потоптати цю рослину. При цьому примовляли: «Топчу, топчу ряст, ряст. / Бог здоров’я дасть, дасть. / Дай, Боже, дiждати, / Щоб на той рiк топтати». Вважалося, якщо людина «доторкнеться» до живоi природи, вона набереться сил i здоров’я. Пролiски – провiсники тепла – символ сподiвань на краще майбутне, у народi iх називають квiтами надii. Украiнський фольклор про травневi квiти конвалii каже, що цi квiточки подiбнi до перлин. Запрошуючи дiвчину до танцю, хлопець дарував iй букет конвалiй. Обмiн букетиками навiть означав згоду на одруження. Якщо ж дiвчина була не згодна, вона кидала букетик на землю. Про васильки е в народi така оповiдь. Був собi колись молодий i гарний хлопець. На Зеленi свята заманила його русалка в поле, залоскотала i перетворила на синю квiтку. Вiдтодi й ростуть у полi тi гарнi, трохи сумнi квiточки. А звуть iх iм’ям хлопця – васильками. Васильки – дуже запашнi квiти, ранiше iх клали за iкони, прикрашали ними хрести у церквах. Васильки – символ святостi, привiтностi, чемностi. Особливо привертають до себе увагу свiтло-синi зорi квiтiв цикорiю. Це Петрiв батiг. Його довге стебло майже безлисте, i якщо ним змахнути – то воно свистить, як справжнiй батiг. У народi назву цiеi квiтки пов’язували з iм’ям апостола Петра – учня Ісуса Христа. Цього святого вважали покровителем полiв. Народ вiрив, що апостол Петро, йдучи межею, хльоскае стеблинкою цикорiю, як батiжком. А комахи, що сидять на колоссi, злiтають вiд того звуку догори i не смiють шкодити хлiбам. З давнiх-давен шанують на Украiнi синьоокий барвiнок – вiчнозелений смарагд, що в’еться навiть пiд крижаним снiгом, тому i е вiн символом вiчного життя, мiцного кохання, щасливого шлюбу. Ця квiточка часто царюе у весiльних обрядах. Барвiнок також е символом краси, здавна вважалося, що рослина даруе дiвчинi вроду. Одна з легенд розповiдае, що колись чужоземець побачив украiнську дiвчину й палко в неi закохався. Навiть ставши перед Богом по смертi, попросив Творця пустити до коханоi ще раз. І той повернув його на землю квiткою барвiнку, який вився всюди, де ступала нога милоi, а по смертi – вирiс на ii могилi. А називаеться барвiнок хрещатим вiд слова «хрест», бо його стебла перехрещуються одне з одним. Листки зелененькi, продовгуватi й вiчнозеленi, квiти блакитнi, нiби зiрки. Ця квiтка е чоловiчим символом, образом хлопця – барвiнок то вродливий, статний парубок: Несе Галя воду, коромисло гнеться, А за нею Іванко, як барвiнок в’еться. Барвiнок, до речi, нiколи не викидали на смiтник, а тiльки у воду, щоб не загинув вiд спраги. Збираючи зiлля, нашi предки стиха спiвали пiсню або шепотiли замовляння, називали в заклинаннях iм’я хворого, для кого були призначенi трави. Інодi залишали довкола себе грошi, цiлували зiбранi трави або землю. Словом, дякували землi за магiчну силу трав, корiння i ягiд. Із зiбраного зiлля готували вiдвари, настоi або перетирали iх на порошок. Магiчними функцiями народ надiляе чебрець – украiнське «евшан-зiлля». Для украiнця саме ця рослина е символом Батькiвщини. Їi брали з собою, вiд’iжджаючи на чужину, як згадку про рiдний край. Трава чебрецю мае надзвичайний аромат, що зберiгаеться довгий час, навiть висушена трава дае нiжнi пахощi степу, коли тлiе. В Украiнi донинi пiд час церковних служб традицiйно пiдкурюють чебрець: вважаеться, що це приносить добробут i благополуччя в родинi. Чебрець, полин, м’ята, чорнобривцi, ромашка, материнка в поеднаннi створюють чарiвний i неповторний запах, який надае оселi затишку, спокою. Ранiше такi пучки клали на покутi та в узголiв’i лiжка. Без краси квiтiв люди не уявляли життя, вони берегли та любили цей безцiнний дар природи, що з давнiх давен уособлюе красу Украiни та духовну мiць ii народу. Роздiл другий. Квiтковий рай Катерини Бiлокур А квiти я буду малювати i малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слiв не знайду, аби висказати тi почуття до iх любовi – моеi великоi любовi!     Катерина Бiлокур Богданiвка – не Богом дане, Не чортом прокляте село, А та земля, де на свiтаннi Найбiльше квiтiв розцвiло. І гомонять вони, як люди, І мова iхня – голосна… Це iх не можна не любить… Це iх самотня добра жiнка Колись навчила говорить. Усi вони у свiт широкий Зiтхають крильцями бджоли. Лиш чорнобривчик кароокий Ще не говорить, бо малий. Але i вiн – уже смiеться, І тулить личко до листа, І сам собi таким здаеться, Як хтiли пензель i рука. Його сестра, струнка жоржинка, Усiм розказуе про те, Що мама iхня – Катерина, Що серце в неi – золоте.     «Дiти Катерини Бiлокур» Перед тим, як розповiсти про життя цiеi надзвичайноi мисткинi – простоi украiнськоi селянки, доля якоi багато в чому схожа з долею генiального Кобзаря, та про людей, що трапились на ii шляху з волi Провидiння, i не дозволили згинути Таланту у сiростi буття та у вирi iсторичних катаклiзмiв ХХ столiття, якi не оминули Украiни, розповiмо ще одну стару легенду. Без неi, гадаемо, не можливо осягнути феномен особистостi Катерини Бiлокур. «Колись дуже давно на Землi панувала люта зима. Усе навколо було бiлим та змарнiлим. Лише на короткий час поступалася зима лiту. Але й тодi Земля вкривалася хiба що папороттю та мохом, а дерева та кущi – дрiбним листячком. Люди були байдужими одне до одного i нiколи не веселилися, не радiли. Адже не знали вони, що таке щастя. Але одного разу спало на думку Матiнцi-Природi змiнити свiт, зробити його барвистим i гарним. Покликала вона до себе своiх помiчникiв – маленьких лiсових духiв – i попросила у них поради спитавши, як прикрасити цей свiт та як зiгрiти людськi серця?» «Вiдпусти нас до людей, – сказали лiсовi духи, – ми подаруемо свiту красу, розвеселимо людей i зробимо iх добрими». «Але ж ви такi маленькi i беззахиснi, – вiдповiла Природа, – як же переможете люту зиму, що заморозила людськi серця?» «Перетвори нас на квiти», – поросили духи. Так i зробила Природа. Але усi квiти вийшли у неi безбарвними, iх зовсiм не було помiтно серед зимових заметiв. І тодi вона зiбрала кольори коштовного камiння i розфарбувала квiти. А залишки фарб плеснула в небо – i виникла веселка. Здивувалися люди. Ще нiколи не бачили вони такого дива анi на землi, анi на небi. Стали вони збирати квiти i роздивлятися. І в кожного, хто близько пiдносив до обличчя квiтку, вдихаючи ii аромат, серце наповнювалося теплом i любов’ю. З тих пiр на землю кожного року приходить квiтуча весна, i люди зустрiчають ii з радiстю». Так нам розповiдае легенда. «Природа – нерв нашоi планети, – писав М. Донцов. – Вона народжуе i править життям усього живущого на землi, починаючи вiд дрiбноi комашини до велетенськоi тварини й кiнчаючи найрозумнiшою живою iстотою – людиною. Вона годуе все живе, пробуджуе тягу до iснування, радiсть до життя, а для людини найголовнiше – душевне i сердечне почуття любовi й сприйняття краси. Вона створила безмежне буяння квiтiв – ii вiнець i ореол. З усiх живих iстот лише людина народжена з почуттям пiзнання свiту, життя, природи, лише вона здатна збагнути всю ii красу i захоплена цим пiзнанням, закохана в природу, як найдовершенiше ii творiння, надiлене розумом, слухом i зором, вона i ii другом, перетворювачем, творцем, бо ж людина i природа – нероздiльнi. Багатьом, зайнятим тою чи тою творчiстю, винаходами, природа нiби вiдкривае своi потайнi, сповненi очарування, життя i красу. І тiльки людям iз винятковим художнiм талантом, якi по-особливому тонко вiдчувають природу, вдаеться вiдкрити i оспiвати ii в поетичних i прозових рядках, у музицi, живописi настiльки неповторно, що iх твори пробуджують у людей найсильнiшi почуття до рiдноi землi. Одним таким другом природи, залюбленого в неi, яка вiддала iй усю себе – своi почуття, життя, талант, i про кого хочу розповiсти, була незвичайна жiнка, велика самоук-художниця Катерина Василiвна Бiлокур»[1 - Катерина Бiлокур очима сучасникiв / Спогади, есеi, розвiдки, матерiали з архiву художницiпiдготував, упоряд. М. Кагарлицький. – К.: «Томiрiс». – 2000. – С. 29.]. Квiти Катерина Бiлокур любила понад усе. До цього ще нiхто з художникiв з таким зачаруванням, так оригiнально й натхненно, так поетично, багатогранно i водночас так просто, не зображував квiтiв. Вона створила втаемничений, поетичний, щедрий i болiсно-прекрасний Свiт – Сад Катерини Бiлокур. У ньому вiчним життям живуть химернi, хоч i писанi з натури, але такi персонiфiкованi, такi своерiднi, декоративнi i живописнi водночас квiти: пишнi, скромнi i маленькi, яскравi, барвистi, нiжнi, засоромленi, багрянi i нiжно-рожевi, помаранчевi i жовтi, блакитнi i бiлi, з тендiтними, напiвпрозорими пелюстками, витонченi, делiкатнi, наче легкi, вишуканi паперовi витинанки. Троянди i жоржини, маки i соняшники, крученi паничi i марунки, волошки, бузок, пiвники, простi сiльськi помаранчевi лiлii, дуже украiнськi чорнобривцi i рожi, квiтучi i стиглi китицi калини, навiть жовтенькi кульбаби, нагiдки, настурцii, якесь дивовижне «зiлля», а ще… Колоски пшеницi, яблука, бурячки, кукурудза, морква, виноград, картопелька – усi плоди щедроi i такоi часом нещасливоi украiнськоi землi… «Може, ви незадоволенi моею працею, що я малюю лише квiти? Так як же iх не малювати, як вони ж такi красивi? Я й сама як почну малювати яку картину квiтiв, то й думаю: ось як цю закiнчу, то в головi заснуеться цiлий ряд картин, та одна вiд другоi чудовiшi, та одна вiд другоi красивiшi, та все ж i квiти… Та й як же iх не малювати, як вони ж такi красивi! А як прийде весна, та зазеленiють трави, а потiм i квiти зацвiтуть! Ой Боже мiй! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовiша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тодi буде малювати, як ти покинеш?» То я все на свiтi забуду, та й знову малюю квiти. Ой, не гнiвайтесь на мене, моi близькi i далекi друзi, що я малюю квiти, бо iз квiтiв картини красивi», – писала Катерина Бiлокур[2 - Катерина Бiлокур. Альбом. – К.: Мистецтво, 1972. –71 с.]. У живописних видiннях Катерини Бiлокур, зазначае О. Нестеркова, подано iдеальну Украiну, подано нiби поза часом, поза iсторичними колiзiями. У ii картинах, вiдмiчае А. Гоцалюк, е i сади, сповненi квiтами, i огорожа – закрайок тину, що iнодi майже потопае в хвилях рослин. Огорожа не стiльки огорожуе, скiльки позначае сад як такий, тобто природу «свiйську»; ще одна ii функцiя – позначати «землю», грунт пiд ногами, бо ми в своiй уявi могли б втратити орiентири, пiдхопленi хвилями розбурханих квiтiв, в такому разi картини могли б видаватися по-справжньому iрреальними. Задум художницi значно тонший: зображення нiби балансуе на межi реальностi та iрреальностi, дiйсностi i сну. Сад, перелившись через огорожу, стае гаем, чи, взагалi не маючи ii, – лукою, як в «Польових квiтах». На часи життя Катерини Бiлокур квiтка була вже усталеним елементом орнаментики народного мистецтва. Для народного мистецтва «квiткова» тема здавна е органiчною – на рушниках, килимах, керамiцi, в розпису саме квiтка е той елемент, який моделюе зображення. Ми вже побачили, що квiтка – найпоширенiший елемент народного мистецтва: малюнка, вишивки, пiснi. Не дивно, слушно вказуе О. Нестеркова, що вони – художниця i квiтка – обрали одна одну для вираження того найскладнiшого свiту, який iснував i розквiтав в непересiчнiй фантазii малярки, сягнувши корiнням глибини украiнськоi душi. Вибiр квiтки як лейтмотиву творчостi, головноi героiнi своiх картин мисткиня зробила, як зараз стае зрозумiлим, на генетичному рiвнi. Донька Украiни, Катерина Бiлокур вразила найвибагливiших знавцiв та поцiнувачiв яскравою самобутнiстю, поетичною силою своiх квiткових полотен. Вона мовби розповiдала свiтовi, який талановитий ii народ, як глибоко розвинуте в ньому естетичне почуття, яка сприйнятлива його душа до всього прекрасного в життi. Украiна здавна славиться чуттевими барвами народного мистецтва. Дiвоче вбрання i козацька люлька, iнкрустований топiрець гуцула i рiзьблена спинка саней, бабусина розмальована скриня i мисник на стiнi, вишитий рушник i звичайна вiконна лиштва – будь-яка ужиткова рiч пiд рукою невiдомого художника чи художницi ставала мистецьким утвором. І водночас з’являвся народний живопис, народжувалася пiсня, бринiла украiнська арфа – бандура. Пересiчний украiнець, пiдсвiдомо оточуючи себе красою, художньо прикрашав життя, наповнюючи глибинним, нестримним бажанням творити. «До кiнця ii днiв малярство, мистецтво так i залишилося для неi з епiтетом: святе. Проста украiнська жiнка усвiдомила його як свое Високе Покликання… І на Вселенському небесному полотнi ii зоря пульсуе квiткою. Можливо, гiнкою мальвою, соромливим чорнобривцем, а може повновидою пiвонiею, цнотливою ружею, синьооким барвiнком, а чи пломiнким майором. Але запевне тiею, що мае чiпке богданiвське корiння – i саме такою, якою увiчнив пензель ii Генiя»[3 - В. Ясеновський. Планета Бiлокур. Режим доступу: http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/planeta-bilokur/]. Роздiл третiй. Богданiвка Спекотний червень, прозоре небо тане над полями, маревiе далеч. І з-посеред марева, з-посеред розлитоi повенi хлiбiв виринае хутiрець, ба навiть не хутiрець – чимале село, окутане садками. В дивовижнiй гармонiйностi з цiею розкiшною природою, з блакиттю неба, воно, здаеться, пливе кудись, повите все туманом сонця, пилком колосистих хлiбiв, що саме розкрасувались… – Оце ж вона i е Богданiвка. – Яка Богданiвка? – Рiдне село тiеi чарiвницi… Катерини Бiлокур! Село Богданiвка, вирiсши на прикордоннi Киiвщини, Черкащини та Полтавщини, явило свiтовi Катерину Бiлокур, i вiдтодi, за влучним висловом Олеся Гончара, стало ii столицею. Тут, на сiльському закрутнi, яке богданiвцi справiку нарекли «загребеллям», вросла у землю присадкувата хатина – обитель земноi долi та мистецького Всесвiту генiальноi художницi. Тут живе ii свiтлий дух, ось уже десятилiттями сюди долинае вона з-за вiчного пругу чи то самотньою журавкою з пiснi, чи жар-птицею з казки, чи гiнкою мальвою з ii численних полотен. Богданiвка стоiть за сто п’ятдесят кiлометрiв на схiд вiд Киева. Тут майбутня художниця побачила свiт, самостiйно оволодiла грамотою. Тут упродовж всього життя вчилася у книжок i природи «святому малярству». Їi Божий дар – дитинний магiчний позiр – буде з нею вiд дитинства до ii земного вiнця, шiстдесят один рiк. «Людина – це очi, а потiм все те, що довкола очей», – так колись сказала сама Катерина Бiлокур i, може, навiть не збагнула того, що словами змалювала портрет генiальностi. Тут, у Богданiвцi, у благословенному краi спiзнала вона i горе, i сяючi вершини насолоди творчiстю. Тут щасливо смiялася, спiвала близькi ii серцю пiснi, ткала полотно, вишивала, саджала рослини i квiти, полола, святкувала Рiздво, Великдень, Трiйцю, захоплено подивляла зачарованi взори вишивок, плахт, запасок, килимiв. На богданiвському «загребеллi» по обiйстях розкотисто кричать пiвнi, лементують гуси, сито гавкають пси – там кипить звична сiльська буденнiсть, а в обiйстi художницi – тихо, наче у храмi. За принишклим тином виднiються зчорнiлi купини, що ними пiд снiгом позначено квiтники – там, де з приходом весни й до перших приморозкiв у дворi квiтне розмай. А до квiтiв пильно поглядае з Вiчностi сама господиня: у спокоi й мармуровiй величi. «…Мое малювання – до його не треба нiчого добавляти i не можна в йому нiчого змiняти, а нехай воно так i залишаеться – i людям ученим, освiченим, культурним, котрi стоять на захистi мистецтва i культури… Я на матiр-природу дивилась i в неi, багатоi на фарби, тони й пiвтони, училась. Там цвiте квiточка синя, а там – жовта й червона, там кущик травицi, гiлка калини схилилась, а над нею хмiль i переступень покрутились. Там фiялковi дзвiночки тихесенько вiтром гойдаються, а там синi Петровi батоги над пахущим чебрецем схиляються… І все це було чудово, чудово! І я передавала на своi картини – теж виходило чудово!»[4 - В. Ясеновський. Планета Бiлокур. Режим доступу: http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/planeta-bilokur/]. Богданiвка вiдкрила iй очi на все оте «цвiтюще та зеленiюще», – вiдмiчав О. Гончар, – на фантазiю квiтiв, що в’ються десь по тину бiля хати чи на польовiм межiвнику. Богданiвка дарувала дiвчинi своi радощi й смутки, поезiю барвистих свят i нещадну суворiсть селянських буднiв, i рiдна ж Богданiвка пробудила в юнiй душi сiльськоi дiвчини неспокiй митця, жагу творчостi, нестримноi сили потяг до «того святого малярства». Саме тут, у Богданiвцi, вона писала поетичнi, проникливо-лiричнi, настоянi на солоних сльозах самотностi, листи, якi своею кришталевою чистотою возвеличують ii мистецький чин. Настав час, коли полтавська Богданiвка, як писав О. Гончар, стала мистецькою столицею Катерини Бiлокур. Звiдси, з бiленькоi селянськоi хати, рушила у великi свiти творчiсть народноi художницi, прийшла у свiт ii малярська поезiя, сповнена фантастичноi краси. Спершу ii картини побачила Полтава, потiм Киiв, Москва, а згодом i Париж. Бiля них юрбилися вiдвiдувачi на мiжнародних виставках: хто ж авторка цих дивоглядних полотен? Звiдки такий художнiй талант у простоi украiнськоi жiнки, таке тонке естетичне чуття, звiдки ця казкова, щедра буйнiсть уяви? Роздiл четвертий. Чорнобриве дiвча Катерина Бiлокур. Вiбрацiйне число ii iменi – 3 – зв’язок iз космосом, Богом. Вiбрацiйне число прiзвища – 8 – умiння формувати подii. За квадратом Пiтагора – сильна особистiсть, великий енергетичний потенцiял, високий рiвень мислення та iнтуiцii. Нiчого для буденноi суети сует. Енергiя вогню: «духовный чин ей полезнее мирского» (Брюс). Згiдно з друiдами: граб – великий естет i мрiйник, який бачить себе дуже високо i розумiе свою обранiсть. Їi сутнiсть – перемога. Чим бiльше перешкод на шляху виконання програми, тим бiльший опiр i бажання перемогти. Чим менше на ii шляху учителiв i попечителiв, тим оригiнальнiшим i неповторнiшим буде ii «урожай» – результат програми, енергii своеi працi, який мистецтвознавцi нiяк не можуть запхнути у яку-небудь шухлядку. Генii – не для шухлядок.     Історик мистецтва i художник, директор Полтавського художнього музею Кiм Скалацький[5 - Скальський Кiм. Катерина Бiлокур. Портрет з натури: Етюд-монографiя. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2012. – 52 с.] У далекiй i теплiй Італii, неподалiк вiд чарiвноi Флоренцii, у сiм’i хлiбороба народився хлопчик. Із самого дитинства у ньому жило непереборне бажання – малювати. Якось вiн випасав своi вiвцi й охоплений нестримним прагненням малював на плескатому камiннi гострим камiнцем обриси овець, скель, постатi людей. Юного вiвчарика зустрiв по дорозi славетний художник Чiмабуе i, вражений його малюнками, забрав у батькiв до себе в науку. Незабаром учень перевершив учителя. Так вирiс один iз велетнiв свiтового мистецтва, батько европейського живопису – Джотто. У селi Богданiвцi Пирятинського повiту Черняхiвськоi волостi Полтавськоi губернii (нинi Яготинський район Киiвськоi областi), зануреному серед полтавських ланiв у зелень садкiв, гущавину городiв, кучерявiсть квiтiв, у день святоi великомученицi Катерини, 24 листопада (7 грудня) 1900 року, народилося чорнобриве дiвчатко, якому випало згодом уславити свiй талановитий народ перед свiтом. «24 ноября 1900 года родилась и в этот же день крещена Екатерина. Родители: села Богдановки казённый крестьянин Василий Иосифов Белокур и законная жена его Акилина Павлова, оба православные. Воспреемники: крестьяне Пётр Корнеев Кононенко и Марфа Павлова Черномурова. Обряд крещения совершал священник Иоанн Полянский» – iз запису метричноi книги Преображенськоi церкви села Черняхiвки. Отож, цього дня Бог подарував Украiнi й свiтовi Квiткочарiвницю – Катерину Бiлокур, пiд дотиком пензля якоi найбуденнiшi речi поставали як вiнець творiння працелюбноi людини; у «картинах – квiтах-дiтях» якоi кожна квiтка та кожне стебельце спiвають хвалу життю та щедрiй родючiй украiнськiй землi. «На сороковий рiк по смертi Шевченка, на зорi «фемiнiстичного» XX-го ст…. iсторiя поставила в Украiнi повторний експеримент: цим разом генiй, народжений у селянськiй хатi, прийшов на свiт дiвчинкою. І цiлий свiдомий вiк генiя припав на час найбiльшоi в новiтнiй iсторii Катастрофи ii народу – такоi, перед якою блякнуть усi жахiття, спортретованi в «Кобзарi». Катастрофи, якiй упродовж трьох поколiнь приречено було залишатись нiмою – i для решти свiту невидимою», – читаемо ми у О. Забужко. Подiбно до святоi посестри, Катерина впродовж усього життя тяжко страждала вiд батькiвського нерозумiння, вiд людського осуду, вiд забобон i упередження, вiд зневаг обранцiв свого серця до своiх душевних поривiв, вiд чиновницькоi байдужостi. «Я все життя невимовно страждала», – згадувала у листах сама К. Бiлокур. Як i у маленького iталiйського вiвчарика, у малоi Катрусi з дня народження жило оте непоборне прагнення, отой, як вона казала, «штих» – «куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слiдом за мною. Та й спати я ляжу, а воно менi вчуваеться, а воно менi ввижаеться…». Так, ця чарiвна природа рiдного села Богданiвки, пишна краса дерев, квiтiв, зеленого руна трав стали для богданiвського дiвчатка ii академiею мистецтв. Катерина Бiлокур народилася у заможнiй селянськiй родинi Бiлокурiв. Батько Катерини, Василь, отримав землю бiля обiйстя дiда Йосипа, на якому згодом хазяйнував старший син Омелько. На двох iз братом батько Катерини мав пару коней i величезну клуню в кiнцi саду. Родина Бiлокур мала чималий шмат землi (2,5 десятин орноi землi), худобу, добротний критий бляхою дiм. Катерина – перша дитина в сiм’i. Окрiм Катрi, було ще двiйко синiв – Григорiй та Павло. Майбутне дiвчини, народженiй у селянськiй родинi, було визначеним з першого дня життя: вправна, дбайлива сiльська господиня, покiрна дружина-трудiвниця, що мае прясти, вишивати, готувати, турботлива матiр для своiх дiтей. Проте, скiльки вона себе пам’ятала, то виявляла потяг до малювання. Надiлена даром образно мислити, мала Катруся тонко вiдчувала красу природи, загострено бачила довкiлля. Квiти стали ii життям. Малюючи, вона не зривала жодноi рослини, бо вважала, що так втрачаеться природна краса. Катерина казала: «Зiрвана квiтка, що зламана жiноча доля». І ще: «Це було дуже-дуже давно… я чого-то плакала. Я гараз[д] не пам’ятаю обличчя матерi, а я пам’ятаю й сiчас високi дерева, незелену траву i дiвчину, чорне волосся, заплетене в двi коси i складене на головi, чорнi брови, довгенький носик, в буденнiй сорочинi, в спiдницi, крайкою пiдв’язана. Та дiвчина нагнулась – i я побачила бiля нiг тiеi дiвчини серед незеленоi трави два зеленi-зеленi листочки, а серед них така чудова синя малесенька квiточка. Вона така менi, малiй, показалась прекрасна! Я перестала плакать – i аж затрiпотiла в матерi на руках, простягаючи руки до тii квiтки. Дiвчина вирвала ту квiточку i подала менi… Було тепло. Я вже не падала, я йшла по подвiр’ю, крiпко ступаю босими ногами по теплiй землi, а батько, iдучи до сусiдiв, взяли мене на руки i пiшли. А у тих сусiдiв був… великий сад… А в тiм саду квiти цвiли. От бабуся, господарка… витягла вiдерце водицi… криницi…. пiшла в сад, вирвала гарну стеблину воронцю з чудовою квiткою, вмочила те стебло воронцю у воду i подала менi…»[6 - К. Бiлокур. З листа листа С. Таранушенко вiд 21 грудня 1953 р. // Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвiтилася. Документальна сповiдь у листах художницi, розвiдки автора. – К.: «Варта», 2007. – С. 210–217.]. Катря була здiбною дiвчинкою. Коли iй було 6–7 рокiв, батько привiз iз Яготина буквар, i вона самотужки вивчила його за тиждень. Тодi дiвчинцi подарували трохи бiльшу книжку i вирiшили не вiдправляти у школу. «Зима. Вечiр. Уже пiзненько. Батько i дядько Омелько приiхали з Пирятина, з базару… Батько ще щось витягли з мiшка i, подаючи менi на пiч, кажуть: «А це тобi, Катре, гостинець. Ану побачим, який з тебе грамотiй буде!» – i подали менi на пiч невеличку книжку – Буквар… На другий день я рано встала, менi стали батько показувати, розказувати, як ту грамоту розумiти. Грамота менi так легко далася!.. І я за тиждень все це зучила майже напам’ять». Батько й дiд були надзвичайно здивованi завзяттям i успiхами дiвчинки. Тому у сiм’i було вирiшено – у школу Катрю не вiддавати, оскiльки читати вона i так умiе, а економiя одягу й взуття – величезна. Натомiсть дiвча посадили за прялку – мовляв, свiй шматок хлiба треба заробляти працею, дозволивши це заняття поеднувати з читанням букваря. «Навiщо Катрю посилати до школи, коли вона i сама може вчитися, а купимо iй ще один буквар та й хай вона собi помаленьку продовжуе навчання, та й прясти пора вже допомагати, та й чоботи будуть цiлi… І як сказано, так i здiлано». Катря дуже хотiла вчитися. Але iй полишалося з захопленням спостерiгати, як молодшi брати Григорiй i Павло щось виводять у зошитах i роблять уроки. Дiвчинка нишком проводжала iх до школи, де сама не була жодного дня, хоч так мрiяла посидiти за партою. У родини Бiлокурiв було велике господарство. Нi вдома, нi у полi нiкому не бракувало роботи. І як же втiшилась мама Катрi Якилина, коли побачила, що дочка сама грамоти навчилась i до школи iй йти не треба: буде кому допомагати по господарству. «…i сидить хороше чорноброве дiвчатко, майже ще дитина, i малими руками на веретено виводить тонку довгу нитку пряжi, а перед нею на клочках лежить книга – буквар. І якщо те дiвчатко сидiло довго, нахилившись над букварем, то мати сердито i гукали: «А чого ти там так довго нахилилась над тiю книгою та пильно так придивляешся – батька свого побачила там, чи що? Чуеш, Катре… ти менш у книгу зазирай, а бiльше дивись на гребiнь та на мичку, та щоб пряжа у тебе була тонка та рiвна! Бо гляди менi: як тiльки… твоя пряжа буде рватись або будуть засовнi, то я тобi такi засовнi на твоiм дурнiм лобi понабиваю, що ти в мене знатимеш книгу!..» «І ото на тих двох букварях, – з сумом згадувала пiзнiше художниця, – моя початкова, середня i вища освiта i закiнчилась. І пiшла я по рiжних сiльськогосподарчих роботах… взимку на веретено пряла, влiтку то гуси пасла та ще деяку працю виконувала, яка була пiд силу моему дитячому здоров’ю».[7 - К. Бiлокур. З листа С. Таранушенко вiд 21 грудня 1953 р. // Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвiтилася. Документальна сповiдь у листах художницi, розвiдки автора. – К.: «Варта», 2007. – С. 210–217.] Та проте, вона була «не така» як усi ii однолiтки-односельцi. У Всесвiтi нiчого не бувае випадкового. Мабуть, i не випадково чорнобриве дiвчатко отримало ймення на честь святоi Катерини. Дiвчинi здавалось, що вона чуе голос своеi святоi: «…та нiби-то щось до мене промовляе, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала, та чи на папiр, чи на полотно виливала… мiй розум, моя велика любов до малювання випирала з моiх грудей, не давала менi спокою нi вдень, нi вночi. І я йшла в поле i, оз[и]рнувши[сь] навкруги, щоб не було близ[ь]ко людей, я там плакала… менi вчувалося, що хто[сь] менi шепче: «А ти не плач, Катерино, що нема в тебе вчителiв. Певно, багато е тих, що учаться – i iм нiколи. А ти дивись, як у матерi-природи, дивись, яка травк[а]-билинка, – так й малюй, який листочок-цвiточок, – так його й виконуй!»[8 - Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвiтилася. Документальна сповiдь у листах художницi, розвiдки автора. – К.: «Варта», 2007. – С. 111.] «Як я була малою-молодою i були тодi левади та береги, де росло багато-багато i струнких, i високих, i кучерявих дерев – так, мов гай, от як повiють вiтри, то я бiжу туда, у берег, слухати тi зеленii шуми. І вчуваеться менi в тих шумах вiтрiв i шепiт, i гомiн якихось давноминулих казкових людей i рiжнi прекраснi, найбiльше сумнi пiснi чарiвнi i всякi дивовижнi моему слуху ноти голосiв».[9 - Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвiтилася. Документальна сповiдь у листах художницi, розвiдки автора. – К.: «Варта», 2007. – С. 161.] І вона малювала навколишнiй свiт, створюючи як реалiстичнi зображення, так i фантастичнi свiти: «А одного разу, та ще i в будень, як пiдкотило менi до серця, щоб що-небiть намалювати! Сажа i полотнина чиста була. Я намалювала… якихось видуманих птиць. І тодi менi тi моi першi твори такi чудовi здались! Менi було ра[дi]сно на душi вiд того, що я таке зумiла видумати! І дивилас[ь] на той малюнок, i смiялась, як божевiльна!..» «Інодi таке на мене найде, що почну малювати щось… фантастичне, – то смiшне, то страшне, а iнодi таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитись не можна!.. i дивуюся з них, i плачу над ними, i регочусь, як божевiльна, що зумiла таке витiять!». А от у родинi навпаки, ii потяг до малювання сприймали як дивацтво. Батьки були категорично проти. І коли заставали дiвчину за цим дивацтвом, то у хiд йшли покарання: рiзки та найсуворiша заборона до малювання. «…на цьому вчинку i поймали батько та мати. Малюнок мiй зiрвали, скрутили i кинули в пiч, а мене трохи поляскали…».«…мати били не так то, але дуже лаяли i пiдштрикали проти мене батька. А батько… уже було як… б’ють так чим попало i де попало, i як попало…». «Мати кричала на неi: «Та ти що здурiла, дочко, чим ти займаешся? Іншi дiти батькам допомагають, а ти малюеш!» «А батько: «…Та нашу Катрю треба так бити, як ото в старовиннiй пiснi спiвали:…бий сучку з вечора й до ранку!..». «В той час у мене не було нi паперу, нi олiвця. Я крала у матерi кусочки бiлого полотна та вiзьму вуглину та й виводжу чорним по бiлому, що на думку прийде. Та коли моi рiднi побачили, то заборонили… щоб працювала по хазяйству, щоб путня хазяйка була». Тож, малювати iй доводилося потайки. Вона, заховавшись у верболозi, малювала квiточки i радилася з козою, як краще змалювати чорнобривцi, мальви чи пiвники… Ескiзи робила звичайною вуглиною. «А це все треба було робити нишком… Як ото писав Т. Г. Шевченко: А щоб не чув хто, не побачив…». «…залiзу куда-небiть у затiнок, щоб мене нiхто не бачив i не чув, та й почну виводити чорним по бiлому i хати i млини, i дерева… І розвiшаю я тi твори… i дивуюся з них, i плачу над ними… такому екстазi мене ловили!..» Цi жагучi бажання виснажували ii нiжну вразливу натуру, сповнювали i без цього безрадiсне життя гiркотинням страждань. Першi спроби малювання – вуглинкою на шматку домотканого полотна – вона зробила у пiдлiтковому вiцi, в скупi хвилини щастя, криючись, потайки, зносячи докори у неробствi, лiнивствi, у марнотi малярських занять. «Украла у матерi кусочок бiлого полотна та взяла вуглину. Писнула –…зробило гарну чорну лiнiю… намалюю з одного боку полотнини що-небуть, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бiк – i та[м] те саме. А тодi виперу той кусочок полотна – i знов малюю. З натури я тодi не малювала… я все видумувала з своеi голови». Якось вона вирвала листок з братового зошита, намалювала на ньому коника, i таким гарним той вийшов, що дiвчинка вирiшила причепити його на печi. «…я взяла його зошит i олiвець i думаю: «Ану, i я чи зумiю коня намалювати?»… так ця робота сподобалась, що… змалювала увесь Грицькiв зошит». Батьки побачили, розсердились, спалили малюнки i заборонили iй братись за це дiло та заявили, що якби ii побачили за таким дивним заняттям односельцi, то назвали б «мазилкою», i жоден парубок не захотiв би сватати «ненормальну». Рiднi та знайомi вважали, що Бiлокурiвська Катря повинна б уже дбати про посаг, ходити як всi дiвчата «на вулицю», а не, заховавшись у верболозi, малювати квiти. Як тяжко було знайти вiльну годину у цiй веремii селянських буднiв i як вийти на свято малювання, – важко уявити. Лише ввечерi, впоравшись iз господарством, вона потай вiд батькiв малювала до темноi ночi. Самоучка, своi роботи писала саморобними фарбами – з буряка, бузини, калини, рiзних трав. «У буднi менi малювати заборонялось, а лише в недiлю, пiсля обiду, як уже все впораю…» – занотувала у автобiографii К. Бiлокур. Дiвчина виявляла здiбностi й до шиття i вишивки – могла не зайву копiйчину до хати надбати. Коли iй виповнилось двадцять, батько подарував швейну машинку. Та душа дiвчини лежала до iншого. Коли стала Катерина на порi, то вiд женихiв не було вiдбою, бо була гарною на вроду й працьовитою. Сваталися не тiльки мiсцевi, а й iз сусiднiх сiл приходили. Проте дiвчина на жодну пропозицiю не пристала. Всiм, хто хотiв оженитися, говорила: «Як дозволиш малювати, то пiду за тебе!» У всiх цi слова викликали лють. Жоден не згодився. А мати гризе за вiдмови женихам, лае доньку на чим свiт стоiть, що та на все село «славу» пускае своiми дурощами. У ставленнi односельцiв до захоплення К. Бiлокур переважав погляд ii матерi, Якилини Павлiвни: «От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких лiтах уже замiж повиходили, iхнi матерi зятiв мають, а наша (не при хатi згадувати!) чортiв малюе!» У 1923 роцi Бiлокур побачила в журналi «Радянське село» замiтку про технiкум художньоi керамiки у Миргородi й вирiшила неодмiнно вступити туди. Взявши iз собою два малюнки – копiю чиеiсь картини та власний начерк хати, подалася вступати до технiкуму. Але в технiкумi нiхто на малюнки навiть не глянув, бо ж перше, що запитали – документ про закiнчення семирiчки, якого дiвчина не мала. Розчарована, верталася Катерина додому. Наостанок вирiшила перекинути своi малюнки через паркан технiкуму, сподiваючись, що хтось зi студентiв пiднiме iх, оцiнить i запропонуе залишитися. Але нiхто не гукнув. З тяжким серцем йшла дiвчина з Миргорода. Та провидiння не полишае наодинцi своiх обранцiв. У долi 24-рiчноi Катерини, як i у життi Джотто, з’явились Тi, яким Долею було визначено Їй, самотнiй у цьому селянському свiтi з його щоденною без просвiту працею, стати духовними батьками, найближчими порадниками – Учителi. Саме вчительська родина Калитiв допомогла вiдкритись таланту Катерини Бiлокур, утвердивши у нiй вiру у свое Святе Дарування. Роздiл п’ятий. Першовiдкривачi богданiвського «самородка» І вiрю – ти будеш справжнiм художником!     Іван Калита У народi кажуть, що письменник живе у своiх книжках, скульптор – у створених ним скульптурах, художник – у своiх картинах, а вчитель – у думках i справах учнiв. «…Коли я вперше приiхав з села до великого iндустрiального мiста i зайшов… до вiдомого украiнського поета, то побачив у нього над робочим столом портрет посивiлоi жiнки з глибокими розумними очима. Мати? Нi. Видатний поет не був на неi схожий. І я… насмiлився запитати: «Хто вона, ця жiнка?» Поет пiдвiвся з крiсла й тихо, але урочисто вiдповiв: «Моя перша вчителька». Скiльки минуло вiдтодi часу! Мабуть, рокiв з тридцять. А й досi всi, хто бувае тепер на квартирi у цього видатного посивiлого, але вiчно юного поета, затамувавши подих, дивляться на портрет його першоi вчительки. І якщо не в кожного з нас е такий портрет пiд склом, то, я певен, кожен з нас носить дорогий образ у своему серцi. І повiк носитиме, повiк його згадуватиме як у найрадiснiшi, так i в найтяжчi хвилини свого життя. Чому? А тому, цей свiтлий образ завжди кликав нас i кликатиме, як i колись у дитинствi: «До свiтла! До працi!»… (украiнський прозаiк В. Кучер). Так, у квартирi 40-рiчного академiка Павла Тичини завжди була на видному мiсцi свiтлина першоi вчительки. І вiдомий поет при всякiй нагодi кожному прагнув розповiсти про свою улюблену першу вчительку, виконуючи бiблiйну пораду: «НЕ ЗАБУВАЙТЕ НАСТАВНИКІВ СВОЇХ!». Їй 24 роки. Їi переповнюе жага до малювання. Це «дання» мiцно засiло в головi Катерини Бiлокур. «Бувало, працюе в полi, не розгинаючи спини, а картина якась у головi снуеться i так владно ii кличе, що забувае про все, зупиняеться, бере якусь ломачку в руку i починае викреслювати на землi всiлякi вiзерунки. Лихо було, якщо батьки поралися десь поруч i заставали ii за цiею роботою…» (зi спогадiв Н. Калити). Проте життя у селi залишалось суворим, вимогливим. Вона – опора батькiв. А вони, знаючи про ii захоплення, не пiдтримуючи цi ii «дивацтва», навмисне перевантажували дiвчину роботами на городi i в полi. Та до роботи в полi вона ставилася сумлiнно хоча б тому, що дуже боялася, аби не казали на неi дармоiдка, ледащо. А про неi й так доволi плiткували в селi… Вiчно заклопотана, переповнена тяжкими думками, обмовлювана людьми, осуджувана батьками, вона не дбала навiть про вбрання: ходила в довгiй, аж до п’ят, ряснiй чорнiй спiдницi, в такiй же довгiй чорнiй керсетцi, в сорочцi, вишитiй червоним i чорним…» «Скiльки терпiння мала!.. на обмови й суди-пересуди не дуже реагувала:.. усвiдомлювала, що все те нiщо в порiвняннi з тим, до чого вона потай прагне… Оця фанатична вiра в себе… додавала наснаги в боротьбi за себе», – пригадувала Н. Калита. 1924 рiк. У селi Богданiвка з’явились новi люди. Це були не просто новi селяни-господарi. Їх авторитет був незаперечним серед односельцiв. Серед селян-трударiв iх вирiзняла освiченiсть. Це було подружжя молодих вчителiв – Іван Григорович та Нiна Василiвна Калити. «1924 року ми дiстали призначення на роботу в село Богданiвну. Школа в Богданiвцi тодi була початковою – чотирикласною», – згадувала Нiна Василiвна. «У 1924 роцi, в кiнцi, до нас в Богданiвну прислали нових учителiв – Івана Григоровича Калиту i його дружину Нiну Василiвну… Вiн був i учителем, i керiвником школи, вона ж учителювала…» – пригадувала М. Кобець. «Ой, якi це люди були гарнi, культурнi такi! І за моiх гарних вишивок я з ними познайомилась», – вiдмiчала згодом К. Бiлокур. 26-рiчний Іван Григорович Калита, за походженням iз дрiбних дворян, по закiнченню у 1918 р. курсiв вчителiв, працював у рiдному селi Капустинцях Яготинського району Киiвськоi обл. Високий, сухорлявий, кругловидий, з русявим волоссям i такими ж вусами. Трохи накульгував на ногу. Завжди iнтелiгентний, упевнений у собi, сповнений дiяльноi енергii, вiн увесь вiддавався людям, школi. «Зовнi вiн був якийсь спокiйний, урiвноважений, навiть аж уповiльнений у мовi-розмовi, зате кожне його слово лягало добрим зерном у душi. Вiн дуже любив дiтей i власних, i чужих» (зi спогадiв Любовi Литвак). Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksiy-shuber/katerina-bilokur/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Катерина Бiлокур очима сучасникiв / Спогади, есеi, розвiдки, матерiали з архiву художницiпiдготував, упоряд. М. Кагарлицький. – К.: «Томiрiс». – 2000. – С. 29. 2 Катерина Бiлокур. Альбом. – К.: Мистецтво, 1972. –71 с. 3 В. Ясеновський. Планета Бiлокур. Режим доступу: http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/planeta-bilokur/ 4 В. Ясеновський. Планета Бiлокур. Режим доступу: http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/planeta-bilokur/ 5 Скальський Кiм. Катерина Бiлокур. Портрет з натури: Етюд-монографiя. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2012. – 52 с. 6 К. Бiлокур. З листа листа С. Таранушенко вiд 21 грудня 1953 р. // Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвiтилася. Документальна сповiдь у листах художницi, розвiдки автора. – К.: «Варта», 2007. – С. 210–217. 7 К. Бiлокур. З листа С. Таранушенко вiд 21 грудня 1953 р. // Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвiтилася. Документальна сповiдь у листах художницi, розвiдки автора. – К.: «Варта», 2007. – С. 210–217. 8 Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвiтилася. Документальна сповiдь у листах художницi, розвiдки автора. – К.: «Варта», 2007. – С. 111. 9 Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвiтилася. Документальна сповiдь у листах художницi, розвiдки автора. – К.: «Варта», 2007. – С. 161.