Казки

Казки Андрiй Юрiйович Курков Дитячий свiт До цiеi веселоi, з кумедними малюнками книжки вiдомого украiнського письменника Андрiя Куркова увiйшли три казки. «Василько i Миколка» – зворушлива iсторiя про маленького хлопчика Василька, який потрапив до лiкарнi, та про його дружбу з Миколкою; про те, як вони врятували старi iграшки, якi викинула нянечка, полагодили й повернули iх у лiкарню. «Велика повiтроплавна подорож» розповiсть про карколомнi пригоди учнiв повiтроплавноi школи – кошеня Васька Утюгова та його вiрного друга цуценя Рижика. А з казки «Пригоди пустомеликiв та iншi iсторii» маленькi читачi дiзнаються, хто такi пустомелики i чому вони найбiльше у свiтi полюбляють верзти усiлякi веселi нiсенiтницi. У форматi PDF A4 збережений видавничий макет. Андрей Курков Казки © А. Ю. Курков, 2006, 2011 © О. О. Ломака, переклад украiнською, 2019 © А. В. Хмiль, iлюстрацii, 2006 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006 Василько i Миколка Коли сонечко зазирало у вiконце лiкарняноi палати, ii бiлi стiни ставали яскраво-жовтими, нiби квiти кульбабок. Кульбабки цвiли у дворi, i бiлявий кирпатий Василько, який мешкав у цiй палатi уже протягом декiлькох мiсяцiв, часто милувався ними. Кульбабки цвiли й вiдцвiтали, пiдсихали й розлiталися довкола маленькими бiлими парашутиками. Деякi пiдлiтали до вiкна i, якщо воно було вiдчиненим, залiтали у палату. Тодi Василько пiдходив до летючого парашутика i грався з ним. Дмухав на нього, вiд чого парашутик злiтав до стелi, а потiм плавно спускався донизу. У палатi стояло два лiжечка. На другому ще кiлька днiв тому лежав Миколка. Але його виписали з лiкарнi. По нього приiхала бабуся i забрала додому. Щоправда, вiн лишив Васильку новенького плюшевого кота Фiму. Але кiт Фiма здавався Васильковi сердитим. Іншi iграшки, якi розкладали пiд стiнами палати, виглядали набагато привiтнiше. Але всi вони були старi й поламанi. Автомобiлям бракувало колiс, у лiтачкiв вiдвалювалися вже декiлька разiв пiдклеенi крила. Навiть ляльок, котрих тут теж було багато, i тих одягнули в давно непраний одяг. Василько нахилився до дерев’яноi вантажiвки. Розiгнав ii рукою i пустив у дальнiй куток палати. Вантажiвка проiхала кiлька метрiв i перевернулась. Одне дерев’яне колесо закотилося пiд його, Василька, лiжко, а друге – пiд батарею. Василько задумався. Вiн пригадав, як Миколка, iдучи, обiцяв навiдуватися. Навiдувалися до нього рiдко. Мама i тато з братиком жили в iншому мiстi. Приiжджали по черзi раз на два тижнi. Частiше приходила нянечка Соня, зачiсувала його своiм гребiнцем i вчила розкладати iграшки пiд стiною палати, щоб довкола був «цiлковитий порядок». Так вона любила казати. Цього ранку вона так само акуратно причесала Василька. – У тебе ж скоро день народження? – запитала вона. – Так, шiсть рокiв буде! – усмiхнувся Василько, подумавши про майбутнi подарунки. – Нагадаеш, i я тобi тортик спечу! – сказала нянечка Соня. Йдучи, нянечка Соня спiткнулась об зламану вантажiвку i ледь не впала. – Ой! – скрикнула вона. Потiм подивилася пiд ноги i додала: – Іграшки твоi зовсiм зламалися! Треба новi придбати! Залишившись на самотi, Василько знову пiдiйшов до вiконця. Визирнув у двiр. Прямо пiд вiкном продовжували цвiсти кульбабки. Трохи вiддалiк стояв дитячий майданчик з гойдалками i пiсочницею, а ще далi за нею зеленiв паркан дитячоi лiкарнi. За парканом iнодi проiжджали машини, але iздили вони тут тихо, нiби не хотiли нiкого турбувати. Тiльки коли по рейках проiжджав трамвай, то його дзенькiт ще довго лунав у лiтньому повiтрi. Цього ж вечора, пiсля вечерi, в палату знову увiйшла нянечка Соня. У неi в руках був великий полотняний мiшок. – Нумо приберiмо цей мотлох звiдси, а завтра я скажу, щоб на новi iграшки грошей дали! – сказала вона. – Чого стоiш? Допомагай! Василько, допомагаючи нянечцi збирати старi iграшки в полотняний мiшок, задумався: «А що вона з ними робитиме?» Подивився на стареньку спiдлоба. Йому було шкода розлучатися з iграшками. Вiн кинув погляд на плюшевого кота Фiму. Той сидiв у кутку кiмнати i, здавалося, навiть радiсно спостерiгав, як старi iграшки одна за одною зникали у мiшку. – Ну от, – нянечка Соня перевела дух, випросталася, дiстала з кишенi халата шнурок i зав’язала ним мiшок. – Тепер ми вiднесемо це, а там, може, вже завтра-пiслязавтра будуть у тебе новi iграшки! Василько хотiв запитати у нянечки: «Куди вiднесемо?» Хотiв, але чомусь засоромився. Вiн звик довiряти дорослим. Коли дверi за нянечкою Сонею зачинилися, вiн пiдбiг до вiкна. Вiдчинив i прислухався. Через пару хвилин у дворi скрипнули вхiднi дверi. Вiн визирнув з вiкна якомога далi, щоб роздивитися, куди нянечка Соня понесе мiшок. І побачив ii на мить, але нянечка раптом завернула за рiг лiкарнi. Зникла. Коли вже звечорiло, Василько тихенько вiдчинив вiкно i зiстрибнув униз, на зелену траву, покриту жовтими плямами кульбабок. Озираючись довкола i прислухаючись, вiн пiшов туди, за рiг лiкарнi, куди кiлька годин тому нянечка Соня вiднесла мiшок зi старими iграшками. Якби вiн був собакою або цуценям, вiн би за мить узяв би слiд нянечки i знайшов би мiшок. Але, на жаль, за рогом лiкарнi знаходилося господарче подвiр’я за залiзним парканом i воротами, на яких висiв старий амбарний замок. Так i не знайшовши мiшок зi старими iграшками, Василько повернувся до себе в палату i лiг спати. Уранцi до нього в гостi приiхав Миколка. Вiн жив десь неподалiк. Двi зупинки на трамваi. Миколку пiдстригли пiд iжака. Синя сорочка з короткими рукавами була ретельно випрасувана. На обличчi – задоволена усмiшка. – Ну як ти? – запитав вiн. – Непогано, – вiдповiв Василько. – Тiльки нудно. Вiн зiтхнув i обвiв поглядом бiлостiнну палату. Миколка теж роззирнувся, i щось здалось йому дивним. Щось тут було не так. Помiтивши, як насупився Миколка, Василько усе зрозумiв. – Старi iграшки вiднесли… Няня зiбрала iх у мiшок… Я потiм шукав, але не знайшов. Темно було. – Там же гарнi були! – серйозно сказав Миколка. – І вантажiвка дерев’яна. Ну то й що, що колесо вiдлiтало! Обидва замовкли. Обом друзям стало сумно i шкода iграшок, з якими вони провели тут чимало днiв. – Ходiмо ще пошукаемо! – запропонував Миколка. Василько з готовнiстю кивнув. – Тiльки через вiкно, щоб не побачили! – сказав вiн. Зустрiлись уже надворi. На небi свiтило сонце. Теплий вечiр ворушив волосся Василька. – Мабуть, вони там, – Василько показав поглядом на залiзний паркан господарчого двору. Ворота на господарчий двiр були трохи вiдчиненими. Помiтивши це, друзi поспiшили туди. На соснах i дубах, якi росли на територii лiкарнi, дзвiнко щебетали пташки. На лавi пiд вишнею сидiли двi дiвчинки iз сусiдньоi палати. Про щось теревенили. Миколка i Василько прошмигнули на господарчий двiр i роззирнулися. Тут стояли розкиданi залiзнi лiжка, старi тумбочки й дерев’янi вiшаки для пальт. Злiва пiд парканом лежали зламанi лави i поруч одна полагоджена. Двiрник дядя Семен у вiльний час приходив сюди i щось лагодив. «Речi повиннi жити довше, нiж люди!» – приказував вiн, коли хтось знаходив його пiд час роботи над черговою тумбочкою або лавою. Василько, почувши цi слова вiд дядька Семена вперше, дуже здивувався. «Неправильно це, – подумав вiн. – Люди повиннi жити довше, нiж речi». – Дивися! – Миколка схопив Василька за руку. Василько озирнувся i побачив знайомий полотняний мiшок, приставлений до стiни цегляного будинку для смiття. Обидва пiдiйшли швидким кроком. Розв’язали в чотири руки шнурок, яким був зав’язаний мiшок, i запустили в нього руки. На обличчi Василька з’явилася усмiшка, коли його пальцi намацали i пiзнали ту саму дерев’яну вантажiвочку. Миколка задумливо захитав головою. Подивився на друга. – Давай зараз його переховаемо, а ввечерi, коли людей буде менше, вiднесемо до мене додому! – Давай! – погодився Василько. Вони винесли мiшок iз господарського двору i сховали у кущах, мiж лiкарняним дерев’яним парканом i старою, давно не фарбованою альтанкою. – Я тобi у вiконце камiнець кину! – пообiцяв Миколка. – Коли стемнiе! Василько кивнув. Настрiй у нього був гарний. – Васько! Де ж ти ходиш! – донiсся до нього з порога лiкарнi дзвiнкий голос медсестри Тамари. Вона махнула йому правою рукою, а лiвою показувала якiсь вiтамiни. Василько попрощався з другом i побiг до лiкарняного порога. * * * За вiконцем стемнiло. Василько лежав у лiжку i читав книжку про Гаррi Поттера. Коли маленький камiнчик дзвiнко вдарив у шибку, хлопчик здригнувся. Але переляк минув зразу ж. Вiн згадав про свою домовленiсть iз Миколкою. Швидко пiднявся, одягнувся i вiдчинив вiкно. – Давай! – почув вiн iз темряви голос друга. Василько зiстрибнув униз на м’яку, вкриту травою землю. Нiхто не почув, як вiн стрибнув i приземлився. Вони з Миколкою поспiшили до кущiв мiж дерев’яним лiкарняним парканом i старою альтанкою. Пiдняли мiшок i, обережно притримуючи, щоб не впав, спустили його на iнший бiк паркану. Потiм перелiзли самi. – Куди його тепер? – запитав пошепки Василько. – Несiмо до мене! Тут поруч, двi трамвайнi зупинки. – А батьки? – засумнiвався Василько. – Вони на заробiтках, за кордоном. Я у бабусi живу. Вона вже спить. За двадцять хвилин, втомленi i спiтнiлi вiд нелегкоi своеi ношi, вони зупинилися перед хвiрткою, за якою спав, загасивши всi своi вiкна, присадкуватий одноповерховий будиночок. – А ключ у тебе е? – запитав свого друга Василько. – А ми не зачиняемося, – прошепотiв Миколка. – Пiднiмай i ходiмо! Коли вхiднi дверi зачинилися за ними, вони немов самi в темному мiшку опинилися. – А куди далi? – пошепки запитав Василько, з останнiх сил пiдтримуючи обома руками мiшок знизу. Миколка потяг за собою далi в темряву i мiшок, i Василька, який його пiдтримував. Рипнули дверi, i вони опинилися в кiмнатi, де хоч i не було свiтла, але з вiкна падали вiдблиски вуличних лiхтарiв. Опустили мiшок, i поки Василько стомлено позiхав, Миколка ввiмкнув настiльну лампу iз зеленим абажуром. Їi свiтло нiжно осяяло обох хлопчикiв i сiрий полотняний мiшок, поставлений прямо посеред кiмнати на пофарбованiй коричневою фарбою дощатiй пiдлозi. – А бабуся не прокинеться? – злякано запитав Василько, озираючись на дверi в коридор. Дверi були суцiльнi, без скла. – У бабусi будильник на третю годину ночi поставлено, – спокiйно вiдповiв Миколка. – Вона так рано встае? – Нi, iй о третiй годинi ночi треба таблетки випити, а потiм знову о сьомiй ранку. Вони iй жити допомагають. – Таблетки? – здивувався Василько. Миколка ствердно кивнув. Потiм опустив погляд на мiшок i махнув рукою. – Давай, – сказав. – Треба подивитися, що там! Вони акуратно витягли з мiшка одну за одною всi iграшки. І ляльки, i лiтаки, i машини, i навiть вiдерце для пiсочницi з вiдiрваною ручкою. – І вони хотiли все це викинути! – похитав головою Миколка. – Давай, як дядько Семен, все лагодитимемо, а потiм назад вiднесемо! Василько задумався. І уявив собi цiлу палату вилiкуваних, тобто полагоджених iграшок. І уявив себе iх лiкарем. – Почнiмо iз вантажiвки! – рiшуче сказав Миколка i, вийшовши на хвилину в темний коридор, повернувся зi скринькою iнструментiв. – Стукатимемо – твою бабусю розбудимо! – промовив Василько. – Так, ти маеш рацiю, – погодився Миколка. – Тодi давай поки знiмемо з ляльок одяг i виперемо. У бабусi спецiальна каструля е з палицею i пральний порошок. На кухнi. Василько погодився, i, знявши з лялькових хлопчикiв i дiвчаток одяг, який не прався багато рокiв, вони пiшли на кухню. Пiшли, навiть не вимкнувши нiжне зелене свiтло настiльноi лампи. Або ж не хотiли, щоб iграшки знову боялися темряви. Адже в темному мiшку iм напевно було страшно. Вранцi бабуся довго не могла зрозумiти, що це за такi маленькi сукнi та штанцi сушаться на бiлизняний мотузцi над палаючою газовою плитою. Потiм, зайшовши в кiмнату i спiткнувшись об полагоджену дерев’яну вантажiвку, вона скрикнула. І розбудила хлопчикiв, якi задрiмали пiд ранок на старому шкiряному диванi. – Господи! – сплеснула вона руками, впiзнавши Василька. – Тебе ж шукатимуть! Мiлiцiю покличуть! Нумо швидко збирайся назад! – Я з ним, – сказав, протираючи соннi очi, Миколка. – Ми лiкарнянi iграшки полагодили. Зараз назад вiдвеземо. – Ось воно що! – знову вголос здивувалася бабуся, опустивши погляд на голих ляльок, що сидiли пiд стiною. – Але ж перед тим, як на вулицю виходити, треба вдягнутися теплiше. А за вiкном свiтило ранкове сонце, i його нiжнi, вже теплi променi бiгали по бабусиних щоках, по руках, носах i навiть очах Миколки i Василька. Вони мружилися, нахиляли голови ближче до ляльок, поки вдягали iх у все чисте. – Але ж сьогоднi четвер! – раптом сказала бабуся, котра допомагала iм одягати ляльок. – Чистий четвер! Ретельно залатанi i чистенькi iграшки вони повезли вже втрьох на трамваi. І не в мiшку, а в трьох великих кошиках. На снiданок Василько запiзнився, але його не сварили. А в палатi на тумбочцi стояв тортик iз шiстьма свiчками. Миколка i його бабуся слiдом за Васильком зайшли в його палату й ахнули вiд подиву. – У тебе що, день народження? – запитав Миколка. Василько кивнув. У палату, мабуть, уже не вперше за цей ранок, зазирнула нянечка Соня. Побачивши нарештi свого улюбленця, та ще й з гостями, вона запалила шiсть свiчок на тортi. Потiм загадково показала Васильковi пальцем на подушку. Василько пiдiйшов. Пiдняв ii i побачив, що там сховався плюшевий рожевий кролик. – А новi iграшки обов’язково куплять, – пообiцяла знову нянечка. – Може, через мiсяць. – А менi непотрiбнi новi! – Василько гордим поглядом показав на три кошики, що стояли на пiдлозi праворуч вiд вiконця. Нянечка, роздивившись полагодженi iграшки, перевела здивований погляд на двох хлопчакiв. – Молодцi! А тепер мерщiй за тортик! – вона витягла з кишенi бiлого халата кiлька чайних ложечок i двi з них простягла друзям. Третю передала бабусi Миколки, а четверту залишила собi. Василько вже нацiлився ложечкою на кремову троянду на тортi, але нянечка його зупинила. – А свiчки задувати хто буде? Василько задув свiчки з першого разу i озирнувся на Миколку. Той дивився на тортик сумно i навiть зробив крок назад. – Ти чого? – здивувався Василько. – Якщо я iстиму з тобою разом, то можу заразитися… – Та ти що! – усмiхнулася нянечка. – Ця хвороба через тортики не передаеться! Їжте! Їжте! І ми вашим тортиком поласуемо! – нянечка Соня поглянула на бабусю Миколки, яка пiдiйшла ближче. Миколка i Василько сiли на лiжко, посунули тумбочку з тортиком, щоб було зручно, i взялися за солодке частування. – Ти знаеш, – поспостерiгавши за друзями, прошепотiла нянечка Васильковi. – Я тобi таемницю скажу! Тебе завтра виписують! Поiдеш нарештi додому… Василько страшенно зрадiв, але коли його погляд знову впав на iграшки, йому раптом стало сумно. – Тiльки ви за ними доглядайте, будь ласка, – попросив вiн. – А якщо поламаються, не викидайте! Напишiть менi листа, я приiду, i ми разом з Миколкою iх полагодимо. Миколка, жуючи тортик, серйозно закивав головою. – Якщо дрiбна поломка, я i сам зможу полагодити, – додав вiн. – Я ж ближче живу. * * * Наступного дня за Васильком приiхали батьки i братик. – Рожевого кролика не забудь! – зазирнула в палату нянечка Соня, коли Василько збирав речi. Вiн пiдвiв голову. Подивився на кролика, який сидiв на пiдлозi пiд стiною поруч з iншими iграшками. – Нi, тiтонько Соню, нехай вiн тут залишаеться! Нехай з ним iншi дiти граються! А я, якщо приiду, обов’язково i його, i вас провiдаю! Виходячи з ворiт лiкарнi, Василько побачив рудоволосу дiвчинку рокiв п’яти. Вона стояла тут, бiля виходу, i махала ручкою татовi, який уже не бачив ii. Тато йшов до трамвайноi зупинки. – Зачекайте! – сказав Василько батькам. А сам пiдiйшов до дiвчинки. – Ти ж тут живеш? – запитав вiн, показуючи рукою на будiвлю лiкарнi. – Поки так, – кивнула дiвчинка. Василько перейшов на шепiт. – Нянечку Соню знаеш? Дiвчинка кивнула. – Пiдiйдеш до неi i скажеш, щоб вона тобi всi моi iграшки вiддала. Мене Васильком звати, а взагалi-то я просто Василь. Вона ще раз кивнула, тiльки тепер на ii обличчi з’явилася усмiшка. А Василько продовжував шепотiти: – Там рожевий кролик е, ти його бережи. – Добре, – пообiцяла дiвчинка. – Ну, бувай! – Василько розвернувся i поспiшив до своiх батькiв. Велика повiтроплавна подорож Раннього осiннього ранку на Киселiвку налетiв сильний вiтер. Вiн шумiв у садах, завивав у коминах будинкiв. Васько Утюгов та Рижик прокинулись i обережно визирнули з буди. – Ну й вiтрюга! – зiтхнув Рижик. – Ось i осiнь почалася. Скоро дощi пiдуть… – Так, – Васько задумливо кивнув. – Погода стане нельотною, i доведеться сидiти в будi до весни… А нащо до весни?! – раптом пiдхопилося кошеня. – Ми ж збирались подорожувати! – Куди? – Рижик понуро глянув на друга. – Абикуди, – серйозно вiдповiв Васько. Цуценя почесало задньою лапою за вухом. Подорожувати абикуди йому здавалось дуже небезпечно. От коли точно знаеш, куди подорожувати, – зовсiм iнша справа. А невiдомо куди – це вже страшно. – Полетiмо з птахами! – запропонував Васько. – А куди вони летять? – спитав Рижик. – В дуже теплi краi, на пiвдень. – А раптом ми потрапимо з ними на пiвнiч, кудись у дуже холоднi краi?! – засумнiвалося цуценя. – Ти що, не знаеш, що всi перелiтнi птахи летять восени на пiвдень, а весною назад?! – здивувався Васько Утюгов. – Мене цьому не вчили! – буркнуло цуценя. – І взагалi я всьому вчуся сам! – Ну, якщо ти не хочеш, я один полечу! – тепер образилось кошеня. – Чому це не хочу?! – пiдстрибнуло цуценя. – Дуже хочу, хочу в теплi краi! – Ну, тодi я пiду шукати попутних перелiтних птахiв! – кошеня вистрибнуло з буди i перелетiло через ворота. Облетiвши навколо села, Васько Утюгов побачив зграю диких качок, якi збиралися в далеку дорогу. Вiн приземлився i пiдiйшов до них. – Вибачте, – звернулося до них кошеня. – Ви випадково не на пiвдень летите? Качки трохи налякалися й вiдсахнулися вбiк, лише одна синьо-зелена птаха уважно оглянула Ваську i вiдповiла: – Так, ми на пiвдень. А чому ви питаете про це, поважний молодий коте? – Ми з другом зiбрались подорожувати… – знiяковiло кошеня. – І ось хотiли б полетiти в теплi краi з якою-небудь зграею. Качки оточили кошеня щiльним кiльцем, здивовано крякаючи i крутячи дзьобами. – А на чому ви полетите? – зацiкавилась серйозна синьо-зелена качка. – Нi на чому. Самi полетимо, – вiдповiв Васько. – Ви хочете сказати, що ви – лiтаючий кiт? – Так, – вiдповiло кошеня. – А мiй друг – лiтаюче цуценя. – Хороша компанiя! – усмiхнулася серйозна качка. – Ну що ж, я не проти. Тiльки летiтимете у хвостi зграi i якщо втомитесь – ми вас не чекатимемо! – Добре! – зрадiло кошеня. – А коли ви вiдлiтаете? – Коли жаби проквакають опiвднi. Васько Утюгов поважно попрощався iз серйозною синьо-зеленою качкою i поспiшив у Киселiвку, щоб порадувати свого друга. Рiвно опiвднi качина зграя пiднялася в небо. Вiтер до того часу стих, i погода стала навдивовижу льотною. Качиний ключ, у хвостi якого летiли цуценя i кошеня, плавно i повiльно пiднiмався до самоi небесноi висоти. Далеко позаду залишилася рiдна Киселiвка, а знизу великим зеленим килимом розстелився лiс. Вони летiли i летiли. Кошеня i цуценя вже вибивалися iз сил, коли качка, яка летiла попереду Васька, повернулась i сказала, щоб вони приготувалися до приземлення. – А як потрiбно приготуватися? – спитало у неi кошеня. Качка невдоволено обернулась i сказала, що особисто iй байдуже, як вони приготуються. Тодi кошеня на льоту пiдняло хвiст, а цуценя перевiрило, чи добре зав’язанi його вуха. Приземлилися вони на великiй галявинi, оточенiй з усiх бокiв низенькими молодими ялинками. – Ну як, не втомились? – пiдiйшла до друзiв серйозна синьо-зелена качка. – Трошки, – зiзналось кошеня. – Нi, не втомилися! – жартiвливо вiдштовхнуло його цуценя. Качка усмiхнулася. – Вiдпочивайте! – сказала вона. – Завтра зранку полетимо далi. Вечiр спустився на галявину майже непомiтно. Раптом стало темно i прохолодно. Качки влаштувалися посеред галявини, а кошеня з цуценям вляглися пiд ялинкою трохи осторонь. Кошеня згадало лiтнi вечори й одразу зрозумiло, чим вони не схожi на осiннi. Навiть лiтньоi ночi було набагато теплiше, нiж зараз. А зiрки на небi горiли так само, i так само, не поспiшаючи, походжав серед них мiсяць. – Рижику! – повернувся до свого друга Васько. – А собаки на пiвдень не втiкають восени? – Нi, – вiдповiв Рижик. – На пiвднi своiх собак вистачае. Та й навiщо втiкати?! Буда тепла, якщо стане зовсiм прохолодно – можна в хазяiна погрiтися, та й кiсточка в хазяiна завжди знайдеться! – І коти також не втiкають… – задумливо похитало мордочкою кошеня. – Значить, коти i собаки сильнiшi i витривалiшi за птахiв. Раптом Рижик нагострив вуха i пiдвiвся. Вiн уважно озирнувся довкола, потiм заспокоiвся i знову повернувся до Васька. – А якщо всi птахи летять на пiвдень, як же вони там усi вмiщаються? – серйозно спитав Рижик. – Напевно, пiвдень дуже великий, – вiдповiло кошеня. – І менi здаеться, що не всi птахи вiдлiтають на зиму. Ось пугач також якось говорив, що зимою йому дуже подобаеться лiтати… Раптом зовсiм поряд щось зашурхотiло. Рижик скочив на лапи i стрибнув у темноту. Затрiщали гiлки, хтось жалiбно заскиглив. Кошеня пiшло на шум, а йому назустрiч вискочило скуйовджене цуценя з лисячим хвостом у пащi. Качки галасливою схвильованою юрбою оточили двох друзiв. Рижик опустив хвiст на землю i полегшено видихнув. Наперед вийшла серйозна синьо-зелена качка. – Ви врятували нас вiд лисицi! – сказала вона. – Ми вам дуже вдячнi i за ваш благородний вчинок дозволяемо летiти не в хвостi ключа, а одразу за мною. Качки галасливо закрякали, обговорюючи подiю. – Дякую! – Рижик сором’язливо усмiхнувся. Рано-вранцi зграя знову здiйнялася в небо. Попереду летiла серйозна синьо-зелена качка, за нею кошеня з цуценям, а за ними вже решта. Зграя летiла назустрiч вiтру, який гнав у бiк Киселiвки величезнi осiннi хмари. Кошеня i цуценя сильно втомилися. Летiти на початку ключа було дуже важко. Качки, якi летiли позаду, постiйно пiдштовхували Васька i Рижика, а вони ненароком зачiпали крила серйозноi синьо-зеленоi качки. Увечерi приземлилися на пшеничному полi. – І куди вони поспiшають?! – стомлено видихнув Рижик. – Я вже зовсiм стомився. – Я також, – пiдтакнув Васько. – Напевно, доведеться нам летiти далi самим, без зграi. Цуценя погодилось. Першi два днi подорожi дуже втомили друзiв. Вони ледве трималися. – Шановна качко! – кошеня пiдiйшло до очiльницi зграi. – Велике спасибi за те, що ви взяли нас iз собою. Вiн пояснив серйознiй птасi, чому вони не можуть летiти далi зi зграею. Качка дуже засмутилася. – Може, ви хочете летiти на самому початку ключа? – з надiею спитала вона. – Нi, – сказало кошеня. – Ми i в хвостi ледве-ледве летимо. Ви надто швидкi птахи, i ми не встигаемо за вами. – Нам потрiбно поспiшати, – пояснила серйозна синьо-зелена качка. – Скоро пiдуть дощi, а пiд дощем далеко не полетиш. – А на пiвднi дощi не йдуть? – спитало кошеня. – Йдуть, – вiдповiла птаха. – Але дуже теплi. Наступного ранку зграя, попрощавшись iз двома друзями, продовжила свiй далекий шлях. Кошеня i цуценя, не поспiшаючи, полетiли слiдом. Вони вже знали, де пiвдень, i вирiшили добиратись туди удвох. Справдi, в мiсцях, над якими вони летiли, було набагато теплiше, нiж у Киселiвцi в день iх вiдльоту. Ще жодного разу вони не потрапляли пiд дощ, а всi хмари, якi зустрiчались iм у небi, пливли в бiк iхнього села. Хмари траплялись i дощовi, i грозовi, i навiть снiговi. – У Киселiвцi скоро зима настане! – дивлячись на хмари, говорило цуценятко. Кошеня летiло мовчки. Воно сумувало за котом Орловим i пугачем Фiлею. Сумувати за друзями було дуже журно. – Дивись, який цiкавий лiс! – раптом крикнув Рижик. Васько поглянув униз i дуже здивувався. Лiс був цiлковито дивний, у ньому росли низькi товстезнi дерева, а над ними щось парувало. Кошеня раптом вiдчуло, що повiтря в небi стало дуже теплим i смачно пахло. – Давай приземлимося! – запропонував Васько. – Давай! – одразу ж погодився Рижик. – І чим це так смачно пахне?! Вони приземлилися бiля товстого дерева i зрозумiли, що в лiсi пахне сосисками. Кошеня облизнулося, а Рижик ковтнув слину. – Ваську, тут хтось iсть! – серйозно сказало цуценя. Вони обiйшли декiлька галявинок i раптом надибали на дуже товстого борсука, який спав пiд дуже товстим деревом. – Треба його розбудити! – рiшуче прогавкало цуценя i наблизилось до борсука. Борсук спав так мiцно, що цуценятi довелося гавкати йому у вухо хвилин п’ять, поки той вiдкрив очi. – Вибачте, що ми вас турбуемо, – звернувся до нього Рижик. – Ви не пiдкажете, звiдки це так смачно пахне? Борсук, незадоволений, що його розбудили, лiниво поворухнув задньою лапою i показав нею, звiдки йде запах. Васько з Рижиком пiшли у вказаному напрямку. Чим далi вони йшли, тим теплiше ставало в лiсi i тим смачнiше пахло. На шляху вони побачили ще кiлькох товстих борсукiв, якi спали пiд деревами. Друзi йшли i йшли, поки не зустрiли ще одного борсука, який повiльно i лiниво рухався iм назустрiч. – Вибачте, ви не пiдкажете… – швидко заговорило цуценя. – Нi-i-i, не пiдкажу… – перебив його борсук. – А що ви хочете? – Ми хочемо iсти, – сказало кошеня. – Тодi пiдкажу… – лiниво усмiхнувся борсук. – Нема нiчого важливiшого-о за снiданок, обiд i вечерю… Давайте я навi-iть вас проведу туди-и… Борсук дуже повiльно повернувся i, ледве пересуваючи лапи, поплентався назад. Друзi пiшли за ним. – Я сьогоднi дуже втоми-и-ився, – не озираючись говорив борсук. – Довелося поiсти на завтра i пiслязавтра наперед. Хочу трохи виспатись… – У вас багато справ? – спитав Васько. – Звичайно-о-о… – протягнув борсук. – Ось ви пробували коли-небудь з’iсти за один раз двадцять сосисок? – Нi, – чесно зiзналося кошеня. – А менi доводиться… – сказав борсук i голосно позiхнув. Вони вийшли на околицю лiсу. Пiд незвично товстим деревом стояв стiл, а на ньому лежала гора сосисок. – Ого! – заволав Рижик. – Звiдки iх стiльки? – Дiти принося-ять! – ще раз позiхнув борсук. – Вони приносять нам сосиски, а за це ми дозволяемо iм нас гладити, скiльки вони захочуть. – Яке дивне мiсце! – вигукнуло кошеня. – Звичайне казково-сосискове мiсце, – сказав борсук. Цуценя i кошеня наiлись досхочу. Сосиски були страшенно смачними, i Васьцi здалось, що вони змогли б з’iсти i двадцять, i навiть тридцять штук. Борсук терпляче чекав, поки друзi наiдяться. Вiн стояв, вiдвертаючись вiд сосискового столу, але врештi-решт не витримав i з’iв iще штук десять. – Ну як, наiлися? – спитав вiн, дожовуючи останню сосиску. – Звичайно! Ще й як! – вiдповiли друзi. – Тодi ходiмо знайдемо гарнi мiсця для вiдпочинку. Поспiть пару днiв, потiм знову поiсте… Вам у нас сподобаеться! Це тiльки я все труджуся, а решта борсукiв давно вже вiдпочивають. – А що ж ви робите? – здивувався Рижик. – Сосиски розношу. Всi, крiм мене, давно вже живуть, лежачи пiд деревами, навiть на лапи не пiднiмаються… – Це як? – зацiкавився Васько. – Це дуже добре i приемно, – пояснив борсук. – Вони лежать пiд деревами, сплять, вiдпочивають, а я iм сосиски приношу, щоб iм самим за ними не ходити. Залишайтесь у нас, порозносьте замiсть мене сосиски, поки хто-небудь ще не захоче залишитися в нашому лiсi… У нас хороше життя. Знаете, як приемно: спиш собi, а тебе дiти гладять… Васько i Рижик перезирнулись. – Сосиски – це, звичайно, смачно, – сказало цуценя. – Але ж не можна все життя тiльки iсти i спати! – Можна-а-а! – заперечив борсук. – У нас усi тiльки те i роблять, що iдять i сплять. Це лише я труджуся… – Велике спасибi за сосиски, – сказав борсуку Васько. – А ми, напевно, полетимо вже. – Як? – здивувався борсук. – Ви не залишитеся? – У нас подорож! – пояснив Рижик. – Дурницi! – буркнув борсук. – Ви ще надто молодi й нiчого не розумiете у життi. Подорож – це голод i холод, а у нас… Ось тут я, мабуть, i засну, – раптом сказав вiн, пiдiйшов до товстого дерева i лiг пiд ним, зовсiм забувши про кошеня i цуценя. – Ну що, полетiли?! – кошеня озирнулося на цуценя. Цуценя розбiглось, пiдстрибнуло i тут же звалилося на землю, боляче вдарившись. Кошеня також не змогло злетiти. Вони сидiли коло сплячого борсука i нiчого не могли зрозумiти. – А скiльки ти сосисок з’iв? – раптом спитало цуценя. – Не рахував, – зiзнався Васько. – А я – п’ятнадцять! – Рижик подивився на свiй живiт. – Все ясно – ми об’iлися, i поки не зголоднiемо – не злетимо. У дивному лiсi друзям довелось пробути три днi. Тiльки на четвертий вони змогли нарештi вiдiрватись вiд землi й злетiти, залишивши пiд деревом борсука, який мiцно спав. Вони знову летiли на пiвдень. Недалеко вiд них також на пiвдень летiла зграя якихось птахiв. – Рижику! – Васько пiдлетiв поближче до друга. – Ти знаеш, я вже втомився. – Я також, – зiзналося цуценя. – Це все через сосиски. Іще разок поiли i бiльше нiколи б не злетiли! – Може, вiдпочинемо? – спитав Васько. – Ти сам говорив, що нам потрiбно поспiшати! – загарчав Рижик. – Це не я, це серйозна синьо-зелена качка говорила! – заперечило кошенятi цуценя, i вони полетiли далi. Подорож тривала. Васько i Рижик летiли вже декiлька днiв поспiль. Вони знову набралися сил i вже забули про дивний сосисковий лiс i його сплячих мешканцiв. Кошеня i цуценя летiли тепер i вдень, i вночi, приземляючись деколи для короткого вiдпочинку. Того дня вони вiдпочивали просто на льоту. Вечiр був теплий i свiтлий. Друзi бадьоро скочили на лапи, розiгнались i злетiли над лiсом. Уночi вони зазвичай летiли шумно: то розмовляючи, то муркаючи, то виючи, як учив пугач Фiля. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andrey-kurkov-2/kazki/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.