Вільгельм Котарбінський

Вiльгельм Котарбiнський Ірина Сергiiвна Потанiна Знаменитi украiнцi Вiльгельм Олександрович Котарбiнський (1848–1921) – видатний украiнський художник польського походження. Монументалiст, яскравий представник академiзму та символiзму в живописi. Працював над розписами Володимирського собору разом з iншими знаменитими художниками. Його картини прикрашали вiтальнi цiнителiв мистецтв. Постать В. Котарбiнського малодослiджена в украiнському мистецтвi, у ХХ ст. вiн був майже забутий. Книга стисло висвiтлюе життевий i творчий шлях цього непересiчного митця. У форматi PDF A4 був сбережений видавничий дизайн. Ірина Потанiна Вiльгельм Котарбiнський Серiя «Знаменитi украiнцi» заснована у 2009 роцi Переклад з росiйськоi В. М. Верховеня Художник-оформлювач Є. В. Вдовиченко © І. С. Потанiна, 2014 © В. М. Верховень, переклад украiнською, 2021 © Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2021 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009 * * * Вступ Звичайний дивовижний художник Пригода на могилi «Киiв – батькiвщина чудес!» – любив говорити той, кому присвячено цю книгу: непогамовний романтик, генiальний художник, таемничий мiстик i при цьому напрочуд свiтла людина – Вiльгельм Олександрович Котарбiнський. Маючи своерiдне почуття гумору i вмiння по-фiлософськи ставитися до будь-яких життевих труднощiв, вiн особливо часто вживав цей вислiв пiсля 1917 року, причому в ситуацiях, у яких людина менш аристократична, найiмовiрнiше, просто вдалася б до неподобних слiв. І йшлося не стiльки про мiстику, скiльки про навколишнiй бедлам. Але на те й Киiв, щоб одне з одним завжди було неподiльним. – Киiв – батькiвщина чудес! – з неприхованим сарказмом i явно цитуючи класика, вимовив один мiй знайомий на могилi Вiльгельма Котарбiнського. За кiлька годин до цього, отримавши повiдомлення про те, що могилу художника перетворено на руiну, ми – якраз були в Киевi – облишили усi справи й поспiшили на Байкове кладовище. Нашим очам постала незаймана, доглянута могила i, судячи з численних слiдiв навколо, сюди часто навiдувалися. Повiдомлення про те, що останне пристановище генiя зруйновано i могилу збираються от-от знести, виявилося фейком. Ми поiронiзували на тему цiлковитого безладу з перевiркою фактiв у сучасних ЗМІ, поклали квiти й хотiли вже йти, як раптом помiтили двох iмпозантних пань. Довгi спiдницi, високi пiдбори, крисатi капелюхи, шлейф парфумiв i неймовiрна постава в обох. Прошкували вони прямiсiнько до нас. Точнiше, не до нас, а до Вiльгельма Олександровича. Розгомонiлися. Виявилося, цi панi знають, що могилу аж нiяк не поруйновано, але все одно приходять сюди щораз, коли мiстом снують чутки, що останньому пристановищу Котарбiнського щось нiби загрожуе. – Особисто я певна, що цi чутки розголошуе душа Вiльгельма Олександровича, коли хоче зiбрати тих, хто пам’ятае цього дивовижного художника. Ви бачили його роботи? «Поле смертi», «Могила самовбивцi», «Мавка»… Ця людина, звiсно, знала все про потойбiчнi свiти й тепер може подавати нам сигнали, – театрально розтягуючи слова, говорила одна з вiдвiдувачок, достоту, як наша викладачка iсторii. У голосi ii виразно чулося шаленство. – Не лякай дiтей, – друга панi реагувала набагато адекватнiше i по-людськи. Навiть спробувала виправдатися перед нами: – Моя подруга – психологиня. Вона впевнена, що, приправивши ваше вiдвiдування могили художника драматичними ефектами й мiстикою, доб’еться того, що ви краще запам’ятаете i цi вiдвiдини, i самого Вiльгельма Олександровича. – Не «краще запам’ятають», а «краще пiзнають»! – не вступалася перша панi. – Тепер мало хто вiрить у потойбiчнi свiти, i, звiсно, юнi прихильники навiть гадки не мають, що душа Вiльгельма Олександровича спостерiгае за ними та спрямовуе iхнi дii. – Годi тобi! Припини, будь ласка! Досить уже того, що вони знають, хто такий Котарбiнський. У наш час це така рiдкiсть. А якщо знають, то вже не забудуть, без твоiх театральних ефектiв… Суперечка мiж дивними подругами тривала й далi, а ми пiшли. І незабаром дiзналися, що починаючи з 90-х рокiв минулого сторiччя перiодично, нi з того нi з цього, хтось розпускае чутку про руйнування могили Вiльгельма Котарбiнського. Саме завдяки цим чуткам чимало людей, котрi не чули iменi художника ранiше, починають цiкавитися його творчiстю, умлiвають вiд захоплення, зачаровуються, чимдуж бiжать рятувати могилу, знайомляться з однодумцями й багато чого дiзнаються про творчiсть i життя художника. Насправдi руйнування загрожувало могилi тiльки раз – рокiв iз двадцять тому. Адмiнiстрацiя кладовища розшукувала тодi родичiв померлого, якi взяли б на себе клопiт – доглядати за могилою. Нащадкiв у Киевi у Вiльгельма Олександровича, звичайно ж, не виявилося, зате знайшлося безлiч шанувальникiв. З 1995 року могилу було визнано пам’яткою культури й тепер нею офiцiйно опiкуеться вiдразу кiлька народнокультурних органiзацiй. А проте повiдомлення про загибель могили таки з’являються регулярно i щоразу викликають хвилю зацiкавлення художником. Така от загадкова iсторiя. Хтось побачив у всьому цьому зловмиснiсть (головними пiдтасовувачами фактiв мiй знайомий вважае двох отих пань, що ми iх зустрiли на кладовищi), хтось – свiдчення плутанини й безвiдповiдальностi ЗМІ, а хтось – не вказуватиму на себе – вiрить, що душа Вiльгельма Олександровича i справдi може витiвати з людьми цей нехитрий фокус. Ну й що, що так не бувае. Адже, по-перше, йдеться про Киiв (фраза «Киiв – батькiвщина чудес!» звучить для мене тепер буквально i без жодного сарказму), а по-друге – на те вiн i Вiльгельм Котарбiнський, щоб усе було у нього не так, як мае бути. Кажуть, з будь-якого правила знайдеться виняток. Так от, навряд чи знайдеться таке правило, винятком з якого не був би Вiльгельм Олександрович Котарбiнський. Не такий, як усi Нащадок старовинного польського шляхетського роду, на загальну думку, мав би вирiзнятися непомiрним гонором у спiлкуваннi з чужими людьми й бездоганною несперечливiстю – з рiдними. Вiльгельм Котарбiнський, немов навмисно, усе переплутав – добрий допитливий хлопець не цурався товариства безпритульних бешкетникiв, адже вiн не вбачав нiчого поганого в спiльних пустощах з вуличною босотою. Але попри все це нотацii вчителiв теж вислуховував смиренно i на iхнi зауваження анiтрохи не ображався. Проiгнорувавши батькову категоричну заборону, Вiльгельм усе ж наважився стати художником i вiддати свою долю «в лапи усяких критикiв та iнших поганцiв». Чи ось ще один дивний факт. Попри щирий патрiотизм, бiльшу частину життя Вiльгельм Олександрович прожив за кордоном. Своiм становленням Котарбiнський завдячуе «Риму i тiльки йому единому», а останнi тридцять рокiв життя художник присвятив Киеву. І хоча Вiльгельм Олександрович досить часто iздив додому (у нього був маеток пiд Мiнськом), у пам’ятi людей Котарбiнський все одно залишаеться практично киянином, а головними адресами його мешкання у бiльшостi джерел зазначенi саме адреси киiвських готелiв. До речi, про бiографiв i джерела. Не дивно, якщо деякi вiдомостi з бiографii тiеi чи iншоi славноi особи плутають, коли йдеться про подii тисячолiтньоi давнини. Але якщо герой народився в другiй половинi XIX сторiччя, такi розходження щонайменше незвичнi. Дехто називае художника Вiльгельмом, а хтось Василем. Тут, припустимо, йдеться про рiзночитання iменi у перекладах. Але як пояснити той факт, що дехто приписуе Вiльгельмовi частину робiт i вчинкiв його двоюрiдного брата Мiлоша, а хтось, навпаки, залiчуе пригоди й картини Котарбiнського на карб його кращих друзiв – братiв Сведомських? І навiть з датою та мiсцем народження – суцiльна плутанина. Бiльшiсть джерел повiдомляють, що Вiльгельм Олександрович Котарбiнський народився 30 листопада 1848 року в мiстечку Неборувi Люблiнськоi губернii пiд Варшавою. Але деякi дослiдники, посилаючись на спогади вiдомого публiциста i мандрiвника В. Л. Дедлова, який особисто був знайомий з художником i не раз iз ним розмовляв, запевняють, що Котарбiнський народився 1851 року в Петроковськiй губернii. У деяких статтях також вказуеться 1849 рiк, але цей казус, принаймнi, мае пояснення, про що йтиметься далi. Лише в одному всi свiдчення збiгаються: в описi Вiльгельма Олександровича, як мудрого i приемного спiвбесiдника зi свiтлою душею, заворожливою уявою i прекрасним почуттям гумору. Погодьтеся, богемна особистiсть, про яку всi вiдгукувалися тiльки позитивно, – теж очевидний виняток iз правил. «У Римi спробуйте зустрiтися з Котарбiнським (Вiльгельмом). Це мiй давнiй приятель. Надзвичайно розумна i дивовижна людина, яку я вельми поважаю. Вiн вам усе покаже i розкаже, як нiхто! Кланяйтеся йому вiд мене низенько i скажiть, що я його люблю i поважаю, як i ранiше. Окрiм Репiна й Антокольського я нiкого з усiх наших художникiв не знаю з таким же смiливим, сильним i оригiнальним мисленням. Постарайтеся побути з ним весь час у Римi. Залишитеся задоволенi i вдячливi», – пише в 1887 роцi вiдомий критик В. В. Стасов у своему листi-настановi до І. Я. Гiнцбурга. «Котарбiнський – великий мрiйник. Вiн любить мрiяти про важливе i про нiкчемне, серйозно i жартома. <…> Сведомський, коли пише, працюе. Котарбiнський же – мрiе. Мрiе заразливо, без устанку i в той час, коли працюе, i тодi, коли вiдпочивае… <…> Вiд усього, що вiн робить, вiе витонченiстю, нiжнiстю i глибоким, шопенiвським, польським смутком», – пише у своему трактатi про творцiв Володимирського собору В. Л. Дедлов. «Там ми зустрiли Котарбiнського, який тодi ще не був знаменитiстю i являв собою досить простого веселого добродiя, сповненого витончених жартiв. Сведомськi теж вiдзначалися сердечною гостиннiстю i привiтнiстю до землякiв. Усi були вельми простi й милi», – згадуе про свое римське знайомство з Вiльгельмом Олександровичем засновник i керiвник Киiвськоi рисувальноi школи М. І. Мурашко. З гумором i теплотою згадував про Вiльгельма Олександровича i Вiктор Михайлович Васнецов. Художники заприятелювали пiд час роботи у Володимирському соборi. «Показуючи на фiгуру поляка в “Царiвнi Несмiянi”, Васнецов сказав: “Це я нашого Катарра пригадав, як вiн тяжно, немов «круль польський», вуса своi закручуе i сам при цьому смiеться. Так от i цей у мене: його черга смiшити царiвну ще не настала, а вiн уже уявляе себе переможцем, як «пан Заглоба» у Сенкевича. Вуса крутить – на своiх суперникiв згорда поглядае. Красень! Точнiсiнько наш Катарр, коли розiйдеться i про подiл Польщi зачне говорити”», – згадуе М. А. Прахов у книзi «Сторiнки минулого». До речi, про «красенiв». Що стосуеться особистого життя Вiльгельма Олександровича – знову вихiд за рамки. По-перше, закохався наш герой не в когось там, а у власну кузину. Того часу римсько-католицька церква такi зв’язки категорично не схвалювала, тому дiвчинi довелося вийти замiж за iншого, i почуття палкого художника могли б стати початком трагiчноi, але досить поширеноi повчальноi iсторii про безнадiйнiсть першого кохання. Та Котарбiнський i тут примудрився виламатися iз загальноприйнятого сюжету. З кузиною вiн, зрештою, одружився. Згадував, що був щасливий у шлюбi, що все йшло легко i чудово. Легко одружився, легко розлучився, дiтей так i не завiв, але завжди згадував дружину з великою повагою й одною з основних ii чеснот уважав вiдсутнiсть у домi скандалiв. А надто пiсля того, як вирiшили, що подружжю варто жити окремо i бiльше нiколи не зустрiчатися. Одне слово, великий оригiнал. Ще один мiт, який зруйнував своiм життям Вiльгельм Котарбiнський – твердження про те, що художник мае бути голодний. Проживши кiлька мiсяцiв у справжнiх злиднях, бувши, за спогадами сучасникiв, «бiдний як церковний щур або як варшавський стипендiят», юний художник вирiшив, що таке iснування – не для нього i, як мовиться, взяв ситуацiю у своi руки. Давав приватнi уроки, малював портрети на замовлення, розписував особняки, проводив за роботою чимало годин поспiль, але бiльше нiколи не дозволяв бiдностi повернутися в його життя. Доля була прихильна до працьовитого i талановитого художника: незабаром вiн став знаменитiстю i мiг дозволити собi взагалi не думати про шматок хлiба, цiлком сконцентрувавшись на творчостi. І ось ще один, на наш погляд, найкритичнiший парадокс: сучасники охоче i багато пишуть про Вiльгельма Олександровича, причому кожного разу вживають поряд з його iм’ям трагiчне «незаслужено забутий» або «непоцiнований нашими сучасниками». Окрiм праць мистецтвознавцiв (таких як М. Дроботюк, К. Габрiелов, А. Каролi) iм’я Котарбiнського також згадуеться у багатьох лiтературних творах, заснованих на реальних iсторичних фактах. Чимало сучасних романiстiв, героi яких мешкають у Киевi початку XX сторiччя, неодмiнно, серед iнших символiв того часу, згадують Вiльгельма Олександровича. Вiн, сказати б, виступае антагонiстом Врубеля: талант i вмiння спiлкуватися «на ти» з привидами когось спантеличують, а комусь дають сили бачити ясну картину свiту. Ось, наприклад, цитата з вiдомих читацькому загалу «Киiвських вiдьом» Лади Лузiноi: «Врубель теж був ще той дивак – вимазував носа зеленою фарбою, вештався Киевом, вбраний на ренесансний манiр… Але для Врубеля творчiсть стала темним провалом, що привiв його до божевiльнi. У Котарбiнському ж найбiльше… вражало те, що вiн буквально випромiнюе навколо себе радiсть творчостi – здавалося, з нього виходить невидиме свiтло, яке зробило неприбрану кiмнату з сiрим дощем за вiкном радiсно-сонячною…» Пишуть багато, пишуть захоплено, пишуть з любов’ю, але доконечно додають потiм: «Шкода, що в нашi днi про нього говорять так мало». Лишаеться тiльки звинуватити усiх в лицемiрствi, але, хоч як дивно, детальнiше вивчення питання показуе, що насправдi так i е: Вiльгельм Олександрович Котарбiнський рiвною мiрою може вважатися i вельми знаменитим, i цiлком забутим. Зупинiмося на цьому докладнiше. Судiть по трудах моiх Кажуть, час об’ективний. Судить, мовляв, про людину, зважаючи на ii вчинки, на багатство залишеноi свiтовi спадщини. Якщо так, то годi збагнути, чому iм’я Вiльгельма Котарбiнського не викликае усмiшку розумiння в кожного школяра. Вiльгельм Олександрович досi вважаеться одним з найплiднiших художникiв свiту. Все життя його було творчiстю – безперервним процесом вiзуалiзацii думок. Вiн малював на всьому, чого торкалася рука: у зошитах в лiнiйку, розповiдаючи щось учням; на зворотному боцi конвертiв, листи з яких читав якраз пiд час малювання; на старих вiзитних картках, обмiрковуючи, вiдвiдати iхнiх господарiв сьогоднi чи вiдкласти вiзит на потiм. У 1974 роцi до архiву-музею лiтератури та мистецтва Украiни були переданi, наприклад, три листи й конверт, розписанi Котарбiнським акварельними фарбами й присвяченi й подарованi потiм Оленi Праховiй, з якою Вiльгельма Олександровича в останнi роки життя пов’язували вже практично родиннi стосунки. – Ви розмалювали старi листи через брак у домi вiдповiдних матерiалiв чи за звичкою розмальовувати геть усе, що трапиться пiд руку? – Розмалював… Та невже? Треба ж, а я й не помiтив… За свiдченнями сучасникiв, уже з юнацького вiку Котарбiнський постiйно малював ескiзи, вигадував сюжети, створював композицii та, головне, не полишав нiчого на пiвдорозi, доконечно доводячи роботи до стану, коли iх можна було «вивести на люди». Ескiзи й зарисовки, накиданi пiд час фiлософських дискусiй про свiтобудову на якомусь пишному застiллi, перетворювалися потiм на серiю приголомшливих сепiй, виставка яких викликала фурор у рiзних куточках свiту. Нiчнi видiння Вiльгельма Олександровича, нашвидку замальованi вранцi, пiзнiше набували нового життя, втiлюючись на стiнах будинкiв, господарi яких запрошували художника оздобити iнтер’ер. Картини Вiльгельма Олександровича багато подорожували. До того як осiсти в музеях або приватних колекцiях, вони з незмiнним успiхом виставлялися в рiзних мiстах свiту: Рим, Париж, Варшава, Берлiн, Львiв, Санкт-Петербург… У 1895 роцi, наприклад, для Вiльгельма Котарбiнського видiлили цiлу залу на 3-й виставцi Киiвського товариства художникiв: там були представленi одразу 60 сепiй. Деякi джерела повiдомляють, що пiд час черговоi змiни влади в Киевi пiд час бурхливих подiй 1917–1920 рокiв Вiльгельм Олександрович поклав собi покинути миле серцю мiсто i, нарештi, переiхати до свого бiльш-менш тихого невеликого маетку Кальська, розташованого в Слуцькому повiтi Мiнськоi губернii. Художник зiбрав кращi своi роботи й вiдправив iх з багажем, попереду себе. На жаль, багаж у дорозi пропав, а сам художник так i не змiг нiкуди поiхати. Історiя ця i сумна i показова водночас: адже навiть попри таку значну втрату вiдвiдувачi Вiльгельма Олександровича тих рокiв згадували про велику кiлькiсть робiт, що заповнювали майстерню (вона ж i вiтальня) художника. Можливо, через таку кiлькiсть картин страждала якiсть? Анiтрохи! Догма про те, що кiлькiсть i якiсть несумiснi – одне з тих правил, у прикладеннi до яких Вiльгельм Олександрович став яскравим винятком. Досить лише подивитися його роботи – багато репродукцiй е в Інтернетi, – щоб зрозумiти: перед нами генiй. А тим, хто «не йме вiри своiм очам», радимо переглянути список високих нагород i регалiй Вiльгельма Олександровича. У 1872 роцi юний Котарбiнський був визнаний «першим рисувальником Рима» i здобув срiбну медаль на конкурсi в Академii св. Луки. У 1894 роцi на нацiональнiй виставцi у Львовi iм’я Котарбiнського звучить особливо голосно: майстер отримуе золоту медаль i безлiч схвальних вiдгукiв. Картину «Оргiя», яку не раз копiювали i яка вважаеться вершиною олiйного малярства тих рокiв, придбав музей Імператора Олександра III. У 1905 роцi (за деякими вiдомостями в 1915-му), вже зрiлим художником, Вiльгельм Олександрович був вшанований званням академiка Імператорськоi Академii мистецтв «за славетнiсть на художнiй нивi». Творiння пензля Котарбiнського в розписi соборiв – серед яких центральне мiсце посiдае, звичайно, Киiвський Володимирський собор – досi вражають уяву i викликають прискорене серцебиття у багатьох глядачiв i мистецтвознавцiв. За роботу над розписом Володимирського собору Котарбiнського нагородили орденом Станiслава II ступеня. Отож, як бачимо, якiсть робiт не викликае жодних сумнiвiв. У чому ж тодi рiч? Можливо, виннi радянськi музеi, якi через iдеологiчну спрямованiсть не придбавали робiт символiста Котарбiнського? Але й ця версiя вiдмiтаеться, адже найвiдомiшi приватнi колекцii нiхто не скасовував. Славнозвiснi iталiйськi та польськi меценати регулярно виставляли картини Котарбiнського ранiше i виставляють нинi. Інформацiя про пристрасть до робiт Вiльгельма Олександровича вiдомих колекцiонерiв – таких як Солдатенков, Ханенко або Терещенко – теж не могла «канути в Лету». Крiм того, бiльшiсть дослiдникiв сходяться на думцi, що Котарбiнський був одним з улюблених художникiв Миколи II. До речi, сьогоднi добра традицiя протягуеться: за картини Котарбiнського б’ються на аукцiонах найзаможнiшi покупцi. Про популярнiсть робiт Вiльгельма Олександровича говорить принаймнi той факт, що всi ми дотепер знайомi з ними. У 1914 роцi киiвське видавництво «Рассвет» видало масштабну серiю листiвок В. Котарбiнського. Русалки, нiмфи, янголи, наяди, болотнi вогники, смерть в образi дiвчини або прекрасного юнака, лихоманка – бiла дiва, що прийшла з болiт… Покажiть будь-яку з цих листiвок сучасному глядачевi, i вiн вигукне: «Авжеж, знаю! Це ж класика модерну! Це ж основа основ – символiзм у чистому виглядi. Звичайно, я знаю i люблю цi роботи. Що? Котарбiнський? А хто це?» Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/i-s-potanina/vilgelm-kotarbinskiy-65717778/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.