Василь Симоненко

Василь Симоненко Ігор Анатолiйович Коляда Знаменитi украiнцi Вiдомi слова Євгена Сверстюка про те, що «Симоненко належить до тих людей, чиi бiографii треба вивчати як частку iсторii Украiни». Тiеi Украiни, яка вмiе вистояти в лихолiттях i знову розправити крила. Одного з найвiдданiших ii спiвцiв теж не оминула лиха доля: жорстокi часи сталiнських репресiй, страхiття вiйни, жахливi умови iснування. Та водночас юнак завважував дивосвiт рiдноi природи, всотував багатство народноi творчостi. Випробування не позбавили його щедростi душi, теплоi усмiшки. Йому було даровано аж надто коротке життя: вiн тiльки виписувався, тiльки починався – i залишив по собi спогад на всi часи поки свiт промовлятиме: «Украiна». Чому? Досить прочитати бiографiю Поета. У форматi PDF A4 був сбережений видавничий дизайн. Ігор Коляда Василь Симоненко Серiя «Знаменитi украiнцi» заснована в 2009 роцi Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова © І. А. Коляда, 2020 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009 * * * Присвячую Василинi Миколаiвнi Хайрулiнiй — моему педагогу-наставнику, що слугуе прикладом самовiдданого учительського служiння. «Василь Симоненко належить до тих людей, чиi бiографii треба вивчати як частку iсторii Украiни».     Євген Сверстюк I Родовiд Василя Симоненка[1 - Матерiал цит.: Сердюк – Баран Л. Лiтопис Щербанiвського роду, роду В. А. Симоненка. – Черкаси: «Вiдлуння – Плюс», 2003 – 64 с.] Мав сильну i горду вдачу — Наш батько, Щербань Трохим, Умiв так давати здачi, Що всi рахувалися з ним.     В. Симоненко «Прокляття» Василь Симоненко по материнськiй лiнii належав до роду з прадавнiм козацьким корiнням, витоки якого сягають XVIII ст. Серед прародичiв – гречкосii й кравцi, писарi й шевцi, кожум’яки й теслi. Усi чоловiки вирiзнялися дужiстю, силою, гордiстю. Рiд мав низку гiлок, якi нараховують 71 представника: Панащуки, Галичi, Онiшки. Його засновником був чотири рази прадiд волосний писар Панас Щербань. Тож по-селянському всiх i кликали – Панащуками. З Панащукiвськоi гiлки Щербанiвського роду походив прапрадiд Федiр Григорович Щербань (онук Панаса Щербаня), козак родом з с. Новаки, що на Лубенщинi (нинi Полтавська обл.). Двiр Панащукiв розташовувався на кутку Коренi наприкiнцi села Новаки, що межа в межу з с. Бiiвцi. Хата стояла бiля шляху до Лубен, менша частина городу та саду бiля неi була на рiвнинi, а бiльша – в долинi, де протiкала рiчка Новачка. У народних переказах вiд сивоi давнини ii зображали не тiльки повноводною, а й судноплавною. Прапрадiд В. Симоненка козак Федiр Щербань, за родинними переказами, був високий, кремезний, дуже чорнявий, розумний та мудрий, а ще й досить освiчений: обiймав посаду волосного писаря у волостi Тарандицi Лубенського повiту. Одружився з единою донькою в козацькiй родинi Сизоненкiв (Сизьонки) – дуже вродливiй Ганнусi Сизоненко i пристав до неi в прийми в село Бiiвцi Лубенського повiту. Так започаткувалося вiдгалуження Щербанiвського роду в селi Бii?вцi. Дати народження та смертi Федора та Ганнусi Щербанiв не збереглися: у XVIII ст. народилися, а у XIX ст. – пiшли iз життя. Проте в Новаках i Бiiвцях про них добре згадували ще довго, кажучи: «були хоч куди козаками». Своiм нащадкам вони передали козацьке завзяття, вроджену мудрiсть, а ще вроду та чорнявiсть. Щербанi з давнiх-давен славились тим, що попри спокiйну вдачу, одразу давали вiдкоша всiм, хто наважувався несправедливо iх зачепити. Гiднiсть у роду цiнувалася дуже високо. Так було завжди, i це знали всi… Федiр та Ганнуся Щербанi народили чотирьох синiв: Антона, Івана, Михайла й Трохима. Прадiд В. Симоненка наймолодший – Трохим – з’явився на свiт 1829 року i прожив коротке життя. Пiд час будiвництва хати тягав дубовi колоди, надiрвався й незабаром помер. Йому не було й пiв сотнi лiт. Трохим Федорович Щербань походив на батька – кремезний, високий, дужий, мудрий. Одружився з високою, ставною, чорнявою та вродливою Варварою Максимiвною Остапенко. За родинною легендою в неi зберiгалася царська грамота, отримана ii батьком за вiйськовi заслуги, яка давала йому право (прапрадiду В. Симоненка, Максимовi Остапенковi) бути дворянином. Згодом грамота перейшла на зберiгання до iхнiх синiв – Петра та Федора. Але хлопцi не надали тому паперу нiякого значення, а коли згадали й почали шукати, то не знайшли. Мати В. Симоненка, Ганна Федорiвна Щербань-Симоненко, яка померла на 90-му роцi життя, згадувала, як пiд час Першоi свiтовоi вiйни ii бабуся шукала гербову грамоту на приналежнiсть iхнього роду до дворянства. Імовiрно, дiд Трохим крутив iз того царського паперу цигарки-самокрутки. «Та й навiщо вона здалася, коли дiд i бабка все життя поралися коло землi – як усi односельцi», – казав Василь, але згадував, що чув багато переказiв про свiй рiд, про дворянську грамоту, котру заховали «за совiтiв» його дiди та так потiм i не знайшли. Варвара Максимiвна Остапенко-Щербань зналася на лiкарських рослинах. До ii хати частенько навiдувалися хворi з Бiiвцiв та ближнiх сiл. Та перш нiж дати iм цiлющих трав, вона садовила iх пiд iконами на ослiн i читала замовляння. А ще була знаменитою повитухою: майже всi дiти в Бiiвцях вважали ii своею бабусею, бо вона iх «зловила» при народженнi. Їi кликали породiллi з панських родин та сiмей священникiв, особливо, коли пологи були тяжкими – у Варвари Максимiвни завжди було все гаразд. Усi набутi знання та вмiння вона залюбки передавала нащадкам, зокрема й матерi Василя Симоненка – Ганнi Федорiвнi Щербань-Симоненко. Трохим Федорович та Варвара Максимiвна Щербанi мали шестеро дiтей: Катерину, Одарку, Панаса, Дмитра, Петра i наймолодшого Федора. Проте виросли лише двое найменших синiв Петро та Федiр – 1874 i 1876 р.н. Померла Варвара Максимiвна увечерi на Івана Купала – 6 липня 1918 року, на 81-му роцi життя при невiстках: Парасцi Павлiвнi, дружинi Петра, та Варварi Потапiвнi, дружинi Федора. Сини були на вiйнi, тому не змогли закрити очi своiй ненi. Василевий дiд, Федiр Щербань, взяв вiд батька мiцне здоров’я та силу, а вiд матерi – мудрiсть i рiзноманiтнi здiбностi. У дитячi роки освiту здобував завдяки товаришуванню iз сином бiiвських панiв Поручченкiв. Жили вони близько. Панського сина вчитель навчав грамоти вдома. А малий Федiр тим часом стояв пiд вiкнами кiмнати й усе уважно запам’ятовував. «Мiй батько самотужки вивчив грамоту, багато читав, – згадувала мати В. Симоненка Ганна Федорiвна. Його увагу привертав навiть шкiльний пiдручник географii чи iсторii. Ось чому сусiдськi дiти (та й Василь iз ними) тихцем смiялися: «Дiд Щербань готуеться до екзаменiв…». Був такий начитаний, що до нього приходив поважний суддя iз сусiднього села Тарандинцi, щоб погомонiти про се про те. Я пам’ятаю, що якось вони пiв дня сперечалися про iсторiю утворення Пруссii… Коли нi з ким було поговорити, мiй батько нудьгував. «Тату, – кажу йому, – сходiть на вулицю, на колодки…» А вiн, було, вiдказуе: «А чого я туди пiду? Щоб iще раз послухати Приську Лавренiвську, як ii сватали?..» Вiн не любив дурноi балаканини i дорожив словом, наче добрим людським дiлом. Так бувало скрiзь, коли вiн працював фiнагентом (зразу пiсля революцii), землемiром, рахiвником чи секретарем сiльради»[2 - Сом М. З матiр’ю на самотi. – К.: Смолоскип, 2005 – С. 16.]. Своi рiзнобiчнi знання, мудрiсть життевого досвiду передав единiй дочцi Ганнi Федорiвнi, а згодом i внуковi – Василевi Симоненковi. Та не тiльки до наук мав талант Федiр. Разом iз братом Петром вони багато вишивали й рушникiв, i сорочок, бо iхнi сестри Катерина та Одарка, якi мали б це робити, – померли. Причому не тiльки хрестиком, а й лиштвою, рiзними прутиками, вирiзом та вирiзовкою. Одружився Федiр Трохимович Щербань 1904 року з напiвсиротою Варварою Потапiвною Сурмило (народилась у груднi 1875 р.) з села Калайденцi. Вона теж походила iз заможноi козацькоi родини. «Моi батьки, – пригадувала мати В. Симоненка Ганна Федорiвна, – Федiр Трохимович та Варвара Потапiвна – замолоду обое були високими, ставними та вродливими. Як проходили по селу, то всi бiiвчани заглядалися iм услiд…». Варвара Потапiвна Сурмило-Щербань мала дуже густе темно-каштанове волосся, а ii довгi коси досягали нижнього рубця довгоi спiдницi. Могла iх розчесати тiльки гребiнкою, якою микають мички з конопель та льону для прядiння. Варвара Потапiвна мала добру й щедру вдачу. Дуже любила дiтей – i своiх, i чужих. «Дядина Варвара Потапiвна, – згадувала Марiя Петрiвна Щербань, – так гарно вив’язувала дiвчат шовковими хустками, що до неi в свята iшли всi дiвки. Так вив’язувати в с. Бiiвцi бiльше нiхто не вмiв. Тодi спецiально для вив’язування були дуже гарнi хустки з натурального шовку з чорною основою i темно-червоним пiтканням, з синьою основою i рожевим пiтканням». Федiр Трохимович та Варвара Потапiвна мали чотирьох дiтей: Мелашку, Михайла, Павла i Ганну. Залишилась одна донька – Ганна Федорiвна Щербань. Вона згадувала: «Були в мене сестри i брати, але померли ще дiтьми. Рано – у сорок два роки не стало моеi матерi. А батько дожив до глибокоi старостi. Помер вiн у 1949 р. – на 76 роцi життя». Федiр Трохимович вдруге не одружувався. Пояснив дочцi: «Яку жiнку я не вiзьму, вона тобi матiр’ю не буде. Тож будемо якось жити самi, без мачухи». Вiн дуже любив i жалiв свою едину доньку Ганну. Приблизно 1925 року на своему дворищi Федiр Трохимович побудував нову хату. У цiй хатi народився Василь Симоненко. II Василева Мама Я хотiв би, як ти прожити. Щоб не тлiти, а завжди горiть, Щоб умiти, як ти любити, Ненавидiти, як ти умiть.     В. Симоненко «Матерi» У родинi Федора Трохимовича та Варвари Прокопiвни Щербань року 1910-го, мiсяця вересня, у 16-й день знайшлася дiвчинка, яку нарекли Ганною. Батько постiйно пропадав на роботi, а мати дiвчинки мала хворе серце, тому передовсiм вихованням доньки опiкувалася бабуся – Варвара Максимiвна Остапенко-Щербань. Бабця Варвара знала силу-силенну цiкавих iсторiй i Ганнуся залюбки слухала ii оповiдки. Таке спiлкування спонукало дiвчинку прислухатися до мови односельцiв, придивлятися до обрядiв, заучувати народнi пiснi, навчатися рiзних способiв лiкування. Серед однолiткiв ii вирiзняла добра пам’ять i спостережливiсть. Вона дуже любила народну мудрiсть. Багато всього, що живе в украiнському народовi, знала вiд свого батька, Федора Трохимовича, дещо вiд бабусi, Варвари Максимiвни, односельцiв, зокрема вiд Садового Лаврiна – свекра знаменитоi баби Онисi. Дiд Лаврiн був живою скарбницею всього народного. Згодом Ганна Федорiвна збере чимало прислiв’iв, приказок та примовок, записавши iх в окремий зошит пiд назвою «Перлини помiж людей». Своi записи вона спорядила словами: «Люди народжуються i вмирають, а прислiв’я летять через цiлi столiття. Нiхто не знае, хто перший випустив цю пташку, що мае такi мiцнi крила». Перлини народноi мудростi, що записала Ганна Федорiвна, мають непересiчне значення. Вони тi промiнчики, якими висвiчуе поезiя ii сина. Ось звiдки черпав мудрiсть та образнiсть вiчно молодий витязь украiнськоi лiтератури, ось звiдки його велика любов до рiдноi мови, яку вiн, помноживши на свiй талант, передав людям у чистих гранях поезii. Розгорнiмо й ми цей зошит та прочитаймо, що: «Багатство тимчасове, а горе вiчне. Батiжок купив, а конячку – потiм. Важко дише, та казна чи вмре. Гiсть недовго буде, та багато побачить. Два коти в мiшку не помиряться. Збираеться, як свекор пелюшки прати. Краса до вiнця, розум – до кiнця. На проханого гостя треба багато мiсця. Не радiй, як знайдеш, не плач, як загубиш. Не сокира теше, а майстер. Ой, як менi набридло лагiдною бути, хоч би хутчiй замiж вийти. Пройшла, як свиня, то хоч би хрюкнула. Радуйся, макогоне, бо макiтра трiснула. Скiльки не плач, золота сльоза не випливе». Дитинство матерi В. Симоненка припало на вихори Украiнськоi революцii, братовбивчого протистояння та роки утвердження бiльшовицькоi влади з ii комунiстичними експериментами на селi та боротьбою з упокоренням украiнського селянства. Унещасливило ii дитинство й рання смерть матерi, без любовi та турботи якоi вона залишилась у 15-рiчному вiцi. Ганна Щербань мрiяла вчителювати. «Із самого малечку менi думалось вивчитися на вчительку. Закiнчила три класи церковнопарафiяльноi школи в Бiiвцях, а потiм до сьомого класу вчилась в ШКМ – школi колгоспноi молодi», – розказувала Ганна Федорiвна на схилi лiт. Наче все складалося щасливо – пiсля шкiльного навчання дiвчина вступила до Лубенського iнституту народноi освiти. Проте довго пробути iй тут не довелось На шляху заповiтноi мрii юнки став закоханий у неi односелець Іван Перелай, теж студент. Хлопчина так розпалився, що вирiшив Ганну взяти за себе. Однак дiвчинi вiн не подобався, а настирливi залицяння дедалi бiльше дратували. Тодi Іван вирiшив гордячку провчити – добився, що ii виключили з iнституту. Дехто з дослiдникiв припускае, що ображений Іван повiдомив дирекцiю iнституту про дворянське походження Ганни, яка його ретельно приховувала. Також хлопчина мiг донести про перебування Федора Трохимовича у вiйську Симона Петлюри, що воював проти бiльшовикiв. Тож довелося недавнiй студентцi повертатися до своiх рiдних Бiiвцiв. «Ну, що було робити? Знову пiшла до школи – закiнчила восьмий клас в Тарандинцях. Це там, де мiй Вася закiнчив десятирiчку. Там же я два роки вчилася в школi крою i шиття. Спасибi батьковi – продав корову та купив менi швейну машинку», – згадувала Ганна Федорiвна. Вона мрiяла стати вчителькою, а пощастило тiльки повчитися на курсах крою й шиття. На старенькiй зiнгерiвськiй швейнiй машинцi шила весь одяг синовi (крiм пальта) й обшивала односельцiв, заробляючи на хлiб дитинi й старому батьковi. Якщо хтось журився, що малувато тканини, йому говорили: «Понеси шити до Гальки (Ганни Федорiвни), вона пошие так, що i гарно буде, i тканини вистачить, i одiж буде не тiсною». Майстриня до глибокоi старостi «шила усе сама – крiм пальта». Називала машинку своею годувальницею. Вона була дуже схожою на свою бабцю Варвару Максимiвну: спокiйна, урiвноважена, сильна духом i з великою жадобою до знань. Варвара Максимiвна також прищепила своiй онучцi пошану до народноi медицини, тому вона й товаришувала з сiльським знахарем Лаврiном Садовим, який був свекром Онисi, яку Василь Симоненко увiчнив у вiршi «Баба Онися». Матерi Василя Симоненка також генетично передалися мистецькi здiбностi роду. Тому Ганна прагнула духовного зростання. Ставши на порi, володiла гроном талантiв. Усю свою молодiсть провела на сiльськiй сценi, спiваючи та граючи в аматорських виставах. За переказами була «неперевершеною» у ролях Наталки Полтавки, циганки Ази, iнших героiнь. Невисока, бiлява, iз синiми очима дiвчина, до того ж вельми розумна, запала в серце не одному парубковi. Багато хлопцiв iз навколишнiх сiл засилали старостiв, серед них – i директор школи, й iнспектор народноi освiти. Та в гуртi сiльських парубкiв найбiльше видiляла високого, чорнявого, вродливого Андрiя Леонтiйовича Симоненка iз села Новаки. Вiн гарно малював, добре тримався на сценi. Ганна розпiзнала в ньому тонку художню натуру й обрала своiм нареченим. «…парубком Андрiй залицявся вiдразу до двох дiвчат: Марii Вобли та Ганни Щербань: обидвi завагiтнiли. Приходив до Марii, обiцяв одружитись, якщо вона дасть грошей, щоб заплатити Ганнi за вiдмову одруження (в рахунок алiментiв), потiм iшов по грошi до Ганни, кудись iздив, заводив новi залицяння до дiвчат та жiнок. До Ганни Федорiвни та сина Василя iнодi навiдувався та обiцяв, що повернеться, i житимуть разом. Ганна Щербань вiд таких вiдвiдин вiдмовилась – виростила, виховала та вивчила сина сама. На селi вважали, що Василь начебто «нагуляний», але це зовсiм не так – по батьковi вiн Андрiйович, його прiзвище – Симоненко. Батька мав i на нього був схожий, продовжив рiд Симоненкiв. Але, на жаль, Василь виростав напiвсиротою при живому батьковi, який за чутками, останнi роки життя проживав на Лубенщинi»[3 - Панченко В. З любов’ю до поета / Режим доступу: https://www.picuki.com/tag/Vasyl_Symonenko]. Через молодiсть, брак життевого досвiду дiвчина не побачила того, об що згодом спiткнулася: Андрiй ще не подорослiшав. Вiн, наче пiдлiток, шукав насолоди в чуттевих стосунках, тож не мiг взяти на себе вiдповiдальнiсть за iнших, створити сiм’ю. Тому завжди тiкав вiд сiростi, занудливих буднiв родинного життя. Обов’язки його лякали. Тому таким немiцним виявилось iхне еднання. «Андрiй Леонтiйович був сiльським вчителем, гарно малював, був учасником драмгуртка, продавцем у лавцi (сiльському магазинi). Торгував недовго». Варто завважити, що народженню сина Андрiй зрадiв. Вiн дав йому свое прiзвище, тримав на руках, голубив. Обiцяв Ганнi: ось-ось наведе лад у справах i перейде до неi жити. Робота в сiльськiй лавцi потребувала вiд Андрiя частих вiдлучень до мiста. Усе вiн кудись iздив, заводив новi знайомства з дiвчатами та жiнками. Траплялось, що довго затримувався з невiдомих причин. Повертався наступного дня, а то й за кiлька. Одного разу, коли Андрiй зайшов на подвiр’я Федора Щербаня, Ганна його до хати не пустила. Сказала, що сама виховае сина. «Пiд час вiйни Андрiй Леонтiйович був капiтаном, командував вiйськовим пiдроздiлом. Одного разу не пiдкорився вищому вiйськовому начальству у чомусь i за це на багато рокiв був позбавлений волi, i перебував на Пiвночi. Але все-таки його дii, мабуть, не були поганими, була, гадаю, лише непокора. Бо iнакше й плата за той вчинок була б тяжчою. Адже це була вiйна. Пiсля звiльнення Андрiй Леонтiйович приiхав у м. Черкаси до сина Василя Андрiйовича та Ганни Федорiвни. Тодi Василь уже сам став батьком. Василь прийняв-привiтав його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранцi сказав так: «А тепер, батьку, будьте здоровi. Ви пiзно прийшли до мене. Я в дитинствi виглядав Вас кожноi днини». Та вийшло так, що спiльно iм усiм не випало жити i розлучила доля iх уже назавжди… Хоч вiн уже був вiд них недалеко, та зв’язку не мав»[4 - Матерiал цит.: Сердюк – Баран Л. Лiтопис Щербанiвського роду, роду В. А. Симоненка. – Черкаси: «Вiдлуння – Плюс», 2003 – 64 с.]. За версiею Е. Кухаренка, черкаського журналiста, що був знайомий з поетом, остання зустрiч В. Симоненка з батьком мала таке завершення: «Свого рiдного батька Василь не пам’ятав, нiколи не заводив розмови про нього. Коли Василь став на ноги, отримав квартиру в Черкасах, батько об’явився. Прийшов i звернувся до нього: «Синок». Василь мовби закляк, а тодi вiдповiв: «Я не знаю, хто ти такий». Вiдвiв його на вокзал, купив квиток i каже: «Забудь сюди дорогу, у мене немае батька»». Черкаський журналiст М. Снiжко у своiх спогадах завважував: «А коли Василь одружився i вже мав квартиру, Олесик вже був – раптом цей Андрiй появився. Прийшов покаяться. Просився, щоб Ганна Федорiвна назад прийняла. А Василь вже ж це все пережив i сказав йому: «Щоб ми тебе, батьку, не бачили! Я тебе не знав i тепер до побачення!». Вони не сварилися. Василь його провiв на вокзал i все. А мати – це феномен. Вона прожила 90 рокiв i жодного разу не давала ознак, що вона закохалася, чи привела Василевi нового батька. Це феномен був однолюбства. Вона цього гуляку любила. І не зрадила до самоi смертi»[5 - Снiжко М. Інтерв’ю: «Аби вiн прожив бiльше, то був би, як Шевченко» – Микола Снiжко про Василя Симоненка / Режим доступу: https://3axapko.livejournal.com/79185.html]. Згодом Ганна Федорiвна, пiдсумовуючи своi стосунки з Василевим батьком зазначить: «То не батько, а вiтер, прилетiв – i полетiв, а нам iз малим Васею завдав багато болю i клопоту»[6 - Сом М. З матiр’ю на самотi. – К.: Смолоскип, 2005 – С. 21]. В одному iз вiршiв Василь Симоненко напише: «В мене була лиш мати, / Та був iще сивий дiд, – / Нiкому не мовив «тату» / І вiрив, що так i слiд». Пiсля вiйни до Ганни з сусiднього села Новаки засилав сватiв високий кремезний, iз синiми, як весняне небо, очима, Олексiй Дмитрович Лисенко. Селяни позитивно його характеризували: розумний, хазяйновитий, роботящий. Ганна за Олексiя не пiшла, хоч той хотiв усиновити Василька. Вона усталилася на думцi не виходити замiж. Вважала, що тiльки за таких умов свiй вiльний час зможе присвятити вихованню сина. Своему свiдомому вибору нiколи не зраджувала. Василь залишався единою радiстю, вогником, що грiв ii душу. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/i-kolyada/vasil-simonenko/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Матерiал цит.: Сердюк – Баран Л. Лiтопис Щербанiвського роду, роду В. А. Симоненка. – Черкаси: «Вiдлуння – Плюс», 2003 – 64 с. 2 Сом М. З матiр’ю на самотi. – К.: Смолоскип, 2005 – С. 16. 3 Панченко В. З любов’ю до поета / Режим доступу: https://www.picuki.com/tag/Vasyl_Symonenko 4 Матерiал цит.: Сердюк – Баран Л. Лiтопис Щербанiвського роду, роду В. А. Симоненка. – Черкаси: «Вiдлуння – Плюс», 2003 – 64 с. 5 Снiжко М. Інтерв’ю: «Аби вiн прожив бiльше, то був би, як Шевченко» – Микола Снiжко про Василя Симоненка / Режим доступу: https://3axapko.livejournal.com/79185.html 6 Сом М. З матiр’ю на самотi. – К.: Смолоскип, 2005 – С. 21