В неділю рано зілля копала

В недiлю рано зiлля копала Ольга Юлiанiвна Кобилянська Рiдне Повiсть Ольги Кобилянськоi (1863–1942) «В недiлю рано зiлля копала» – один з найкращих творiв видатноi украiнськоi письменницi. Вона створена за мотивами вiдомоi народноi пiснi-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi». Однак авторка збагатила ii новими деталями, якi дають змогу глибше проникнути у внутрiшнiй свiт героiв. Тож трагiчна iсторiя кохання хлопця до двох дiвчат, яке робить нещасними всiх, набула глибшого, фiлософського звучання й узагальнення. Письменниця спонукае читачiв до роздумiв про долю людини, про ii вiдповiдальнiсть за своi вчинки, про iхнiй вплив не тiльки на власне життя, а й близьких. Ольга Кобилянська В недiлю рано зiлля копала Серiя «Рiдне» заснована у 2020 роцi Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020 * * * У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту В недiлю рано зiлля копала Ой не ходи, Грицю, на вечорницi, Бо на вечорницях дiвки чарiвницi, Солому палять i зiлля варять, Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять. Тамта одная чорнобривая, То чарiвниця справедливая! І чарiвниця i зiлля знае, Тебе, Грицуню, заздрiсне кохае! В недiлю рано зiлля копала, У понедiлок пополокала, А у вiвторок зiлля варила, В середу рано Гриця отруiла. Прийшов же четвер – Гриценько умер, Прийшла п’ятниця – поховали Гриця; Сховали Гриця близько границi, Плакали за ним всi молодицi І хлопцi Гриця всi жалували, Чорнобривую всi проклинали; Нема й не буде другого Гриця, Що ‘го зiгнала з свiту чарiвниця! В суботу рано мати доню била: «Нащо ти, суко, Гриця отруiла? Не зналась того, що зiлля умiе? Що Гриць сконае, нiм когут запiе?» «Ой мати, мати! Жаль ваги не мае — Най ся Грицуньо у двох не кохае! Оце ж тобi, Грицю, за тее заплата: Із чотирьох дощок темная хата!» Се було давно. Через те не знае навiть нiхто назвати мiсцевiсть, де склалася подiя, про яку розказуеться. Хiба те одно, що в горах. Мов у кiтлi мiж горами, що здiймалися поважно вгору, ховалося доволi велике село. Лiси тих гiр – старi, непрогляднi… В ногах одноi гори, названоi Чабаниця, до котроi i тулилося наше село, бiгла гучна рiка. Шумна i прудка, гонила розпiнена почерез велике неповоротке камiння. Рiка та окружляе гору Чабаницю, неначеб хотiла ii обiймити. Немов i до тiеi-то рiки сходили з самого верху Чабаницi смереки густими рядками, однi по других. Низько в долинi, вже над самою рiкою, опинилися вони. Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими догори, i шумiли… Не як в долинi здичiла рiка, голосним плескотом, гамором i гуком, але вiдмiнно i на свiй окремий лад. Спокiйно i тужливо, хвилюючись i крилато, заколисувало щось у воздусi до сну, заливаючись притiм смутком. Рiвно i обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум i шум… Тужливо рослося деревинi по верхах. Куди б i не глянули, все одне i те саме. Все море зеленi, все одностайна колисанка, все на одно змiнюеться. На он тiй горi пнулися смереки густими рядами завзято з долини вгору. З тiеi знов збiгали, розiпнувши рамена, з розмахом вниз. І так-то повсюди. Хоч лiтом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами, а все одностайнiсть. Все одна пiсня, однаковий ii ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум. Недалеко рiки, злучаючись своiм городом з горою Чабаницею, стояла з обiйстям i млином своiм хата далеко i широко знаноi багачки, вдови Іванихи Дубихи. Шумiла рiка, гудiв млин, шумiли сосни, а все враз; хоч внiч, хоч вдень – вони держались враз. Зеленiли смереки, ослонюючи i окидуючи густою тiнню хату славноi багачки, побожноi i строгоi господинi Іванихи Дубихи. В городi ii пишалися цвiти, вiдколи вона лише вiддалася. Пишалися в неi до пiзньоi осенi, бо в тiм вона вже за дiвочих лiт кохалася. А повдовiвши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з ними до того, що ii город, хоча i коло хати не дуже вже великий, був би iй без цвiтiв видався гiрше пустинi. Найкраще, що пишалося в нiм, се були великi червонi зимуючi в землi маки, яких в цiлiм селi нiхто, окрiм неi, не мав. * * * В оцiм-то селi, замкненiм горами, перебували одного разу, на превелике зчудування мешканцiв, кiлька день цигани. Не поодиноко, якби хто, може, думав, а цiлою громадою, що прибула нараз кiлькома возами. Переiздячи багато мiст i сiл, вертаючи в Угорщину, розложилися вони на кiлька день зi своiми шатрами саме тут, недалеко угорськоi границi, в сусiдствi гори Чабаницi, трохи в вiддаленнi вiд самого села. Мешканцi, хоч i не полохливi з вдачi, затривожилися чимало тими чорними непрошеними гiстьми. Здавна оповiдано про них речi, якi не викликали прихильностi до них. Вже сама легенда, що в’язалася з ними, хоч i не всiм знана, буцiмто iх предки не прийняли на вiдпочинок Марii, що втiкала з божим дитятком i Йосифом, чинила з них якихось ворогiв. До того було всiм звiсно, що цигани мали в рiзних мiсцях гiр своi тайнi криiвки i сховки, звiдки нападали ночами на подорожнiх, ограбовували та вбивали iх, збагачуючись так рiзним добром. Потiм так само загадочно, скоро i потайно, як з’являлись, зникали. Куди, як i що, – нiхто докладно не знав. Прибувши, запалювали ночами для повiдомлення громади про свою присутнiсть великi огнi. Вiдтак по днинi розлазилися селами поодиноко. Тут – по милостиню, там – розпитуючи, чи нема кiтлiв до поправки, там – збираючи по горах чудотворне зiлля, там – ворожачи, там – виграваючи на скрипцi або цимбалах за кусень хлiба або яку стару одежину… там – як сказано – нападали на подорожнiх, а все з якимось поспiхом, все мов в перелетi. З’являючись сим разом тут, в оцiм селi пiд горою Чабаницею, просили про дозвiл задержатися з тиждень. Сього iм вiдмовлено, скорочуючи побут наполовину. В тих кiлькох днях скоiлася межи ними пригода, що не забулася так скоро. Прибуло п’ять возiв, прикритих закуреним лахмiттям, будою, з яких визирали вiдстрашаюче чорнi, пелехатi голови старих i молодих циганок та дiтей. Обiч i позад возiв, запряжених кiньми i вiслюками, iшли цигани-чоловiки, роззираючися блискучим чорним оком цiкаво округ себе. Як сказано, розложили своi шатра недалеко села й рiки пiд горою Чабаницею, а зараз iз самого вечора розклали великий огонь. Третьоi днини по iх приiздi знявся в однiм з шатрiв гамiр, що не втихомирявся два днi. Якраз третьоi ночi по iх приiздi привела молода Мавра, жiнка теперiшнього провiдника циганiв на iм’я Раду, на свiт сина. Батько, побачивши, що дитина напрочуд бiла вдалася, накинувся на нещасливу матiр з лайкою, погрозою i бiйкою за зраду. Стара мати нещасноi, задля свого вiку вiдповiдно до звичаю найбiльше шанована мiж циганами, хоронила ii диким криком i лайкою, кидаючись вихром мiж нею та Раду, коли тим часом цигани-чоловiки ставали чи не всi по сторонi зрадженого мужа-старшини: обезчестила цiлу громаду чистоi циганськоi кровi вже першим сином, бодай би до рання не дочекала – гомонiли i проклинали водно за роз’яреним батьком i проводирем, що кипiв з обиди i жажди за помстою, погрожуючи заедно п’ястуком мiж циганами, котрi, зiбравшись коло шатра проступницi, повторяли, мов з одних уст, слова свойого старшини: «Вже першим сином!..» – Вiдки взяла ти ту бiлу собаку? – кидався вiд часу до часу Раду до хороi, що майже безпритомно лежала в подушках i лахмiттi на возi, тулячи та ослонюючи немовля перед диким, блискучим та роз’яреним поглядом мужа, то знов нiмiючи з остраху перед тим, що могло би кождоi хвилi наступити. Волiла вмерти, як такого дожити. Волiла вмерти, та що з того! Не отвирала нещасна уст анi на слово, умлiваючи з остраху… А вiн сам, Раду, старший багато вiд неi, пристроений в синiй якийсь стрiй з великими срiбними гудзиками та калаталами, з посрiбленою грубою палицею в руках, знаком, що вiн старшина оцеi тут хоч невеличкоi громади, повторяв заедно одно й те саме: – Вiдки взяла ти його? Але я тебе навчу, хто Раду, покажу, чия ти жiнка була! – i сiпав бiдну за волосся, що аж стогнала. – Пожди – покажу. До трьох день не стане твоiх костей пiд тим шатром, а оце прокляте (i вказував притiм на дитину) кину аж за третю гору. Ти гадала вийти за мене i вiдтак навести сором на мене i цiлу мою громаду? Гинь, суко, коли не знала, яка твоя фортуна i як мае поводитися жiнка рая[1 - Рай – отаман, циган-проводир]. Ади!! – грозив. – Ади! якого сина по трьох роках подружжя привела! – i зареготав, сплюнувши крiзь зуби. – Тiльки твого щастя, що лежиш оце ще межи нами, та що батьком твоiм Андронатi, а мати найстарша вiком в громадi, а там – i до трьох день я тебе не терпiв би в своiм шатрi, хоча й так, – i, тупнувши люто ногою та сплюнувши погiрдливо наново, вийшов з шатра… Вона зарила своi тонкi чорнi пальцi в волосся над низьким своiм чолом i посiпала його слабо. Заразом видобувся тяжкий стогiн болю i жаль з ii молодих грудей… а далi вмовкла, затулюючи болiсно очi, з яких спливали гарячi сльози. Срiбнi великi монети, що були вплетенi в ii чорне волосся, зсунулися нараз самi по собi низько на чоло i надали ii чорному, мов з бронзи темному лицю предивну чарiвну окрасу… Нiч була лiтня, ясна, спокiйна, i темнi залiсненi гори здiймалися велетами пiд небеса, а найвищi шпилi немов розпливалися в мiсячнiм сяевi i прозорiй нiчнiй мряцi… Раду станув мiж своiми циганами. Зiбралися лиш самi мужчини, лежали та сидiли округ великого огню, курячи та гомонячи об тiм, що сталося… Тим часом жiнки та дiвчата поралися оддалiк коло меншого другого огню, готовлячи страву та займаючись дiтьми, годуючи та укладаючись з ними до спочинку, розговорюючись не менше запальчиво над дальшою долею молодоi i гарноi Маври, якiй завидували здавна срiбного та золотого намиста, яким обдарував ii, вибирюючи ii собi за жiнку, старшина Раду, i котра одинока заробляла найбiльше грошей ворожiнням мiж простим народом i панами; вона тепер, по трьох роках подружжя, привела тому свойому чоловiковi бiлого сина з синiми очима!.. Тьфу!! Як сказано, Раду станув мiж своiми людьми i кинув ширококрисим капелюхом об землю, не промовивши нi слова. – Раду! – обiзвався тут старий Андронатi, батько молодоi двадцятилiтньоi проступницi. – Раду, що хочеш зробити? Я знаю, що Мавра винувата, що велить чинити наш звичай за зраду жiнки, та що, як не укараемо ми ii самi, ii грiх чи може й не гiрше укарае ii сам. Укарае хоч зараз, а хоч в двадцять рокiв або й пiзнiше, а укарати мусить. Що хочеш зробити? Мавра винувата. – І з тими словами схилився покiрно перед молодим старшиною. Раду не вiдповiв нiчого, але замiсть того розiрвав свiй синiй спенцер[2 - Спенцер – одяг на зразок жилетки.] на грудях i здiймив тут з шиi малий мiшечок. – Зробiть мiсце! – гукнув. – І майте бачнiсть!.. Цигани заворушились, роблячи мовчки мiсце молодому провiдниковi та умощуючись кругом нього цiкаво i послушно. Тим часом вiн, мов сам цар ночi, потрясав люто i гордо головою, з якоi спадало довге чорне кучеряве волосся на плечi, як ознака вiльноi людини. Далi сягнув рукою в мiшок i, набравши з нього повну жменю блискучих червоних, кинув iх, як перед тим своiм капелюхом, до землi, кликнувши: – Оце перший раз тому… А повторивши те саме вдруге, кликнув дальше: – Оце раз другий тому… А оце й раз третiй тому, хто усуне менi за два днi зрадницю з очей, а з нею i ii бiлу собаку!.. …Мiж циганами зразу затихло, але недовго; потiм заворушилося, мов бренькiт самих басових струн, а далi шелест листя… Всi знали, що в них за зраду карано дуже тяжко, але таке не бувало ще мiж ними нiколи, як сеi ночi: таке нi. Скiльки бiйок i розбоiв не лучалося мiж ними! Скiльки не лучалося, але щоб оце сам рай станув i наказував усунути свою жiнку, платячи за те самим чистим золотом, – мiж ними ще не бувало. Отаке могла лиш така завзята, iз завистi збожеволiла голова, як Радова, придумати. Не знали в першiй хвилi, що сказати i починати. Занадто несподiвано захопила iх оця дика постанова старшини. Тому мовчали зразу. Та недовго тривала мовчанка мiж затривоженими циганами. Пiднявся знов з-помiж них старий батько Андронатi, високий, тонкий, бородатий циган, перший музика мiж ними, ба навiть i тепер зi скрипкою в руках. – Пожди, Раду… – сказав, пiдiймаючи руку лукуватим рухом вгору. – Пожди ти, Раду. Над нами всiма е бог, а ми всi його дiти, i бiлi, i цигани, Раду i Мавра. Ти на ii долю… Раду отворив диким прокльоном уста, перериваючи старому, але Андронатi говорив далi: – Ти, Раду, був один син у свого батька, старшини в Семиградi, а Мавра одна дитина в мене, славного музики Андронатi з пусти[3 - Пуста – степ в Угорщинi.] – i ви побралися. І тому в мене ти те саме, що Мавра, а Мавра, що ти. Не дам я Мавру усунути або стратити, як ти оце хочеш, хоча знаю, що нашi звичаi велять за всяку зраду чоловiчу чи жiночу гостро судити. Не дав би я i тебе збавити, якби се хто хоч би i правно зажадав. Будемо Мавру iнакше судити, по-доброму, людському. Даруй iй лише ще днiв три мiж нами, оце просить в тебе для себе батько Андронатi! – І, сказавши се, вклонився перед молодим ще старшиною. – Зрадниця вона чiльна, бодай би до рання не дiждала! – вирвалося знов дико з кипучих грудей роз’яреного мужа. – Може, й не дочекае, – обiзвався старий Андронатi. – Ти вже надто наважився на ii життя. Вiдай, вона вiдiйде навiки сама вiд нас, а золотi дукачi твоi остануться тобi. – Нехай iде, нехай iде! – пiднялося гомоном мiж циганами. – Сорому нам наробила. Зараз першим сином, першою дитиною. А що далi буде? Надвiр з нею, сама собi дорогу указала! – крикнув один голос з гурту. – Надвiр! – Нi, вбити, щоб i з другим таке не зробила! – сичав Раду. – Вбити! – За три днi не стане Маври мiж вами, – обiзвався знов Андронатi. – Їi доля порiшена вже самою дитиною, яку ви розшарпали б на куснi, коли б Мавра й остала мiж нами. Кожде б ii било. А так… вона уступиться з-помiж вас i Раду з-перед очей. – Сам уб’еш? – обiзвався вдруге один голос з гурту, голос товариша Андронатi – цимбалiста. – Сам. – То бери золотi! – Нi, вам iх лишаю. Годуйтеся ви ними. Ви всi молодшi вiд мене. Менi iх не треба. Мавра вiднинi так, як не моя вже. Менi iх не треба. Свого хлiба для себе i для своеi жiнки я найду. – І висунув гордим рухом скрипку вперед себе, погрозивши п’ястуком до молодшого вiд себе старшини. – А щеня твоеi доньки? – спитав той, випрямовуючись гордо та блиснувши ненависним оком на неустрашимого тестя. – Менi його не треба. Уб’ю, затопчу, як гадя!.. – Ним не журися. Я беру його на себе. Воно… – нараз вiн тут урвав. Мiж ними, нiби мара, виринула з котрогось шатра стара мати Маври. Страшна, пелехата, з намистом срiбнякiв на грудях, що замерехтiли в мiсячнiм сяевi. Виринувши, вона кинулась вiдразу до нiг Раду i Андронатi. – Простiть Маврi, як згрiшила, не губiть молодоi, бийте, побивайте, але жити дайте! – заголосила розпучливим голосом, розпростерши, благаючи, рамена. – О Мавро, Мавро, що ти накоiла? Що тебе постигло? Яким вiтром ворожим обвiяло? З котроi сторони? В долах чи в горах? Мавро, доню моя… серце мое… Мавро! – кричала не своiм голосом. – А я тебе, доню, в мiсячнiм свiтлi зiллячком змивала, для тебе чи не кождоi ночi доброi долi благала. Дрiбною дитиною я тебе медом годувала, вiд злих очей… доки не вiддалася… як вiд огню… зберiгала. А прийшов лихий час i з ним твiй ворог… i ось що… ой, рятуйте, змилуйтеся… хоч кiлька день менi ii дайте… хоч до пусти… дозвольте довести, потiм вбивайте та й враз зо мною… – i бухнула головою до землi. – Уступися, стара! – кликнув Андронатi. – Чого тут прилiзла?.. Щоб побили? Вже забула? Не числи багато на свою сиву голову. Геть, кажу, звiдси. Геть з-помiж чоловiкiв, не видиш – рада? Тепер Раду i люди судять. Скажи послiдне слово, поки я свое скажу! – звернувся знов до старшини. – Позволь Маврi хоч з чотири днi межи нами прожити, та щоб настiльки пiднялася, аби ii батько востанне мiж вами всiма iй заграв. Мiж вами… попрощав. Вiдтак… хоч… прости, хоч роби, що твоя воля, начальнику. – І тут, як недавно, з покорою знов схилився. – Не прощу я Маврi, я ii бiльше на очi бачити не хочу. Життя мiж нами не буде! – обiзвався завзято Раду. – Сама завинила… – Сама… сама… – пiшов пiвголосний пiдлесливий гомiн вiд циганiв. – Сама, одна вона! – Се твое послiдне слово, Раду? – спитав Андронатi, а стара мати заголосила наново, заривши руки в сиве волосся. – Послiдне. І знов повторив те саме, що вперше, кинувши жменю червоних золотих об землю. – Се перший раз тому… – Се другий раз тому… – Се третiй раз тому, хто увiльнить мене яким-будь способом за чотири днi вiд проклятоi зрадницi. Чули мое слово? – Чули. Пiднявся тепер на тi слова зi свого мiсця музика Андронатi. Пiднявся i глянув дивним оком округ себе. Страшний огонь горiв в тих чорних блискучих очах. Посунув скрипку пiд паху i сказав: – Я йду. Позавтра ввечерi верну. Будемо знов разом. Будьте здоровi. А до жiнки, що з жалю на землi неначе з розуму сходила, нахилившись, гукнув: – Чого божеволiеш? Іди до Маври. Нiхто ii не смiе дiткнутися, позавтра вечором уступиться з-помiж нас, а ти вiдповiдаеш менi за неi. Я йду i прийду. Позавтра ввечерi всi тут, як нинi, кругом зберiться – i ждiть, Андронатi зi злом не верне. Тим часом радьте, хто збере золотi червонi за Мавру з-помiж вас. Я йду… І пiшов… Третього вечора вернув. Знов кружок циганiв в рiзних позах. Мiж ними Раду. Блiдий i неспокiйний, як демон. Перед хвилею бився з старою матiр’ю хороi своеi жiнки, що витрутила його з шатра Маври. Нечувана рiч мiж циганами, щоб жiнка пiдiймала руку на чоловiка, та ще i мати Маври! Зрадницi тоi! Але вiн iх усiх навчить. Усiх. Старих i молодих. Зрадницю ще i боронити? Та вiн ii навчить. Стару i… …Надiйшов мiж них, як он тут сидiли, Андронатi з скрипкою. Скрипку вiддав товаришевi – цимбалiстовi, що прийшов враз з ним, а сам вийняв велику банькувату пляшку з горiвкою i поставив в кружок мiж цигани. – Пийте щиро, браття! – кликнув. – Пийте i не жалуйте. Нинi Андронатi прощаеться з своею Маврою, то затямте вечiр! Мавро! – крикнув i гримнув п’ястуком в груди. – Мавро! – А з раптового жалю в нього аж голос задрижав. – Не годна ти, зозуле, ще мiж нас вступити… Та ти там не сама. Коло тебе мати i всi жiнки вашi, моi брати… Щоб не знала вона, що завтра ii послiдня днина мiж нами. Але Андронатi (говорив далi, звертаючись знов до шатра), зозуле, з тобою перед своiми товаришами i твоiм чоловiком, старшиною, прощаеться, щоб затямили. – І його голос знову задрижав, усувався. – До вогню докиньте смереччини, – гукнув, нiби додаючи тим словом певностi голосовi, – щоб, розпалившись, грав на всю гору свiтлом, палахкотiв, розказував: Мавра з циганами прощаеться. Пийте i не жалуйте! Жару роздувайте, полум’я змагайте[4 - Полум’я змагайте – полум’я роздмухуйте.], щоб далеко Мавринiй душi вже вiд сьогоднi свiтило. Пийте, браття! Пийте, Андронатi-музика просить. Пийте, не жалуйте. Хто знае, де опинимось незадовго… i чи Андронатi буде ще мiж вами. Не стане Маври мiж вами… Не стане i Андронатi бiд… Все… як що кому судилося, ii доля гарно укладалася… пийте!! І ходить Андронатi i просить… наливае, а сам нiби забувае собi доливати. Лиш все сльози долонею з очей утирае. Раду лежав на землi, пiдперши голову на лiкоть, i, затявшись, не обзивався, мов був сам один-однiський на мiсцi. Вiн вихилив перший раз по раз горiвки, поданоi йому Андронатi з срiбного малого пугарика[5 - Пугарик – чарочка.] що переходив з родини в родину, як рiч незвичайно почитувана, i задумався тепер над Маврою. Був як не при умi. Що йому тепер з неi? Їi серце брехливе. Як ii брав… впевняла, що любила, а пiзнiше зрадила його… Та ще й поза громадою. І вже вiн догадуеться з ким… Там, в малiм угорськiм мiстi, недалеко пусти, куди вони часом заходили… i де часто ii батько скрипкою грошi заробляв, а вона ворожила i спiвала до скрипки, а часом i гуляла… Там був один молодий боярин, що за циганську музику грубi грошi сипав… а часом з другими на конi… попри iх шатра вихром в пусту гнав. З ним. Та вiн вже про неi не стоiть. Нехай, що вона й гарна, нехай, що найлiпше вмiе ворожити – хоча така молода – хоча й дочка славного мiж циганами Андронатi – йому вона вже не жiнка. Кинув червоними золотими межи своi люди, нехай зроблять з нею, що схотять. Уб’ють або викинуть десь. Йому байдуже. Щоб лиш пiмста була, щоб з очей пiшла. Жива чи мертва – байдуже. Інакше – до доброго мiж ними не прийде. А через неi вiн свою громаду не кине… щоб ii не бачити. Значить, вона мусить йому з очей уступитися. Яким способом?.. Все одно. Вона йому вже байдужа. Хiба б… щоб ii ще бив… а впрочiм, вона йому байдужа… Байдужа? При тiй думцi його похмурий погляд, мов злодiй, нечайно закрався на шатро, де була виновниця, i проникливе впивався в нього. Байдужа? Проклята! Зрадила. Його зрадила. Першого старшину мiж циганськими громадами зрадила. Вкруг нього люди пили i гомонiли. Про Мавру заедно i про нього. То едналися в поглядах, то сперечалися. Тут i там мiшалися i жiнки. Вiн мусив з ними пити, хоча в його душi щось гiрке горiло, мов руда висохла смереччина, що, докидувана в огонь, трiщала… Так i в його грудях горiло. Але при всiм мусив бути. Востанне мусив все зробити. Для себе, для людей i Андронатi, якого люди дуже шанували. Нараз рух. Андронатi впослiдне iде кругом i частуе трунком, розливае, не щадить нi краплi, майже кождому переливае – а вiдтак притягае скрипку. Врештi стае на ноги. – Люди! – гукнув. – Цимбали, сопiвки в руки, а хто зо мною, то i скрипку. Мавро! – звернувся до шатра, де була дочка. – Мавро! прощайся з Раду. Завтра о тiй порi не будеш нашою, – i потягнув смиком. Вiдтак, схиливши голову низько над скрипкою, неначе учув там в нiй для себе потайний окремий голос з ii наказуючого нутра, i – заграв. Сипав жалем. Плакали скрипки, дзвенiли цимбали, дрижали сопiлки, а над всiма царювала одна-однiська струнка Андронатовоi скрипки. О, та скрипка! Зойком кидалася, голосом блукаючи, сумом розливалася, мiж циганiв рвалася, а про Мавру, Раду все оповiдала. І знов жаль… Мов нiжна бджiлка жалiлася, дрижала. Металася, впивалася, викликувала тугу зi смутком i розпливалася горем. Андронатi грав дойну. – Мавро! – кричав розпучливо вiд часу до часу, не тямлячнсь з дикого жалю та притупуючи ногою. – Мавро! – вiн грав, колихаючися всiм тiлом, мов божевiльний. – Мавро! Твiй батько грае… Андронатi грае впослiдне для тебе мiж циганами; завтра, може, його вже не почуеш! Мавро! Раду лежав, обернений лицем до землi, i вiддався лиш одному почуттю. Зрадила його. Зрадила, i вiн не дiткнеться ii бiльше, хiба що по-злому. Уб’е. Інакше вiн не годен по своiй вдачi. Не годен. Не годен. Голос скрипки вчепився, здавалося, лиш його одного болем розритоi i пiмстою спрагненоi душi, i, мов та оса, все наново впивався в неi, роз’ятрював. «Бiлу дитину привела, чужого чоловiка, чужого мужчини». Зойком трiпоталася скрипка, жалiли цимбали: «чужинця якогось…» І вiн в тих думках i з тим почуттям жалю i завистi сходив неначе з розуму. «Бiлу якусь дитину… в третiм роцi подружжя з ним… Мавро! Будь проклята за твою зраду, все горе на твою голову!» Мiсяць загорiв вповнi з-за високоi залiсненоi гори i не рушався з мiсця. – Раду! – нiби добився нараз голос Маври до його, i скрипка Андронатi опинилася розтрiскана коло його голови. – Раду! – Вiн стрепенувся, а Андронатi повалився обiч його на землю. – Мавро, Ма-в-ро! Ми прощаемо тебе навiки на… вiки, – стогнав, а по довгiй хвилi мовчанки просив: – Спiть, люди, спiть. Оцю нiч ще переспiть коло неi, а завтра зробите, хто з вас хоче, самi з нею кiнець. Хто забрав червiнцi, най бере i ii душу або й ii саму. Чи не так, Раду? – Так, – вiдчувся сухо голос старшини. – А вiдтак назад до пусти – широкоi, безмежноi пусти. – Ух-га, пуста! Ух-га! – ухкав диким голосом музика. – А сьогоднi ще спiть. І з вами всiма старий Андронатi. – І сiвши, пiдiбгав ноги пiд себе, зарив пальцi в волосся, заридав гiрко. Мусив з своею Маврою розлучатися, виходу не було. Кара за зраду, особливо ж у жiнок, а тим бiльше у жiнок старшин, мусила завше вiдбуватися. Сам найлiпше розумiв ii проступок – i се послiдня ii нiч мiж ними, циганами. «Спiть, люди!.. – благав-молив. – Спи, Раду. Адiть, все закаменiло. Як так вже судилося, так нехай i буде. Мiсяць всьому свiдок; братик-мiсяць, що нас нiколи не покидае. Спiть, люди, спи, Мавро, спи, Раду, молодий осиротiлий отамане-раю. Ви моi дiти. Цитьте всi, нехай вона межи нас впослiдне добре пересниться. Спiть. Спи, Мавро… спи, Раду. На нас ще лиш пуста жде… Широка, глуха пуста. Цитьте… цитьте… спiть… Мавра… спить… цитьте… спiть…» Утихло… Спали. Було коло першоi години сеi ж ночi, як молода красна жiнка отамана Раду, Мавра, уступалася йому з своiм бiлим сином навiки з його шатра i його дороги. Цигани разом з Раду спали, мов убитi, i лиш два усунулися з-помiж них котячими рухами. Був то старий Андронатi i його вiрний товариш музикант-цимбалiст, що нiколи з ним не розлучався. Обидва вони змовилися наперед не пити стiльки, що другi, а як всi поснуть, винести Мавру з шатра враз з дитиною i тим способом вирвати ii з рук Раду та охоронити вiд смертi або щонайменше – вiд якого калiцтва. Постанови старшини мiж циганами були iнодi страшнi, i тому вони порадилися мiж собою, не втягаючи нiкого в тайну, винести скорше як за чотири днi Мавру з шатрiв та так вирятувати ii вiд лиха, смертi. А маючи ii раз поза шатрами, вони вважали ii врятованою. Мавра була мудра i хитра i, певно, дасть собi раду в життi, заки знов коли стрiнуться. Дитину ii пiдкине Андронатi бездiтному багачевi… може, от там десь в однiм iз сiл за горою Чабаницею, i буде все добре. Лiпше так, нiж загибати або бути покалiченою на весь вiк. Раду любив iнодi калiцтвом метатись на своiх ворогах, i того боявся старий музика. І наколи справдi всi заснули сильним сном вiд трунку, заправленого Андронатi усипляючим зiллям, за котрим ходив вiн два днi по горах, Андронатi i товариш винесли Мавру з дитиною з шатра. Не гинути мала вона, молода i красна, одинока дитина його, як яка звiрюка, але жити. Жити мiж добрими людьми ще дальше. Свiт широкий, бог годуе всiх i ii вигодуе також. При Раду iй оставатись годi, – вiн пiмститься на нiй на цiле життя, наколи вона лише пiдiйметься на ноги. В свого славного батька, семиградського отамана циганiв, своею злобою вдався, лихий i мстивий, як смерть, дарма що красний, як мiсяць, i понад свiй вiк мудрий. Мавра, також упоена зiллям, спала, мов мертва, як ii виносили, i не чула нiчого. Лиш мiсяць бачив та зорi, що дiялось, бiльше нiхто. Андронатi дзвонив зубами, як ii виносили, з жалю угинався. Але лiпше нести на ласку мiж чужi люди, як бачити вбитою або навiки покалiченою. Так все ще побачить ii колись у життi, пiзнiше або скорше вiднайде, але калiкою бачити гiрше, як смерть. Ішли Чабаницею попри гучливу рiку, що пiнилася i металася в своiм ложиську, диким розгоном розбиваючися вiд часу до часу об велетнi-каменi. Ішли в противну сторону вiд своiх шатрiв, аж найшли вiдповiдне мiсце, де були певнi, що воно i оподалiк вiд села, i… навiдуване людьми. Недалеко млина недавно повдовiлоi багачки Іванихи Дубихи, гетьте вiд села, уклали Мавру пiд високою, розложистою смерекою i зоставили. Смерека уважалася циганами святим деревом, що охороняе вiд смертi i е товаришем цигана. Поки що була вона тепер одинокою охороною нещасливоi, доки не змилосердиться над нею яка людська душа. Обiч сплячоi поставили клунок з усiма ii речами i червiнцями, що зiбрав товариш-цимбалiст з землi i дарував тепер доньцi свого вiрного приятеля Андронатi. Вiдтак пiшли. Товариш вперед, щоб лягти назад на свое мiсце, не збудивши в нiкого пiдозрiння, а Андронатi пiзнiше. Андронатi вернувся на хвильку самий до доньки. Ще спала…! Поплакавши коло неi гiркими сльозами та промовивши над нею чарiвнi якiсь слова, що мали охороняти ii в дальшiм життi вiд зла, забрав ii бiлого сина i пiшов. Тулив його нiжним рухом до себе, водно промовляючи та проклинаючи, щоб той ворог, що збаламутив його матiр, довiв до оцього нещастя, не дiждав нiколи станути перед господа бога… а тинявся вiчно в злиднях i журi… в голодi i холодi по свiтi. Щоб вiн сього не дiждав. Куди нiс сиротину? – питав себе. Не знав ще. До якого батька-матерi? Вiн iх не знае, не бачив, не чув багато про них – а iде. Чи пiдкине в щасливу годину? Доки життя його, вiн буде заедно ворога проклинати. А його прокльони страшнi, iх боялися всi. Вони справджувалися. І йшов. Ішов пiд гору вузькою стежкою, що розпочиналася недалеко млина Іванихи Дубихи i обвивала по правiй сторонi Чабаницю, ховалася чимдалi в лiс, а праворуч вела саме понад край глибокого яру-пропастi, якою гнав якийсь шумливий потiк. «Бiла» та стежка, як ii звали люди в селi, то пнулася вгору, то спускалася знов нижче, вiдповiдно до формацii гори Чабаницi, i все праворуч попри глибокий темний яр, що дiлив, впрочiм, Чабаницю вiд дальшоi сусiдньоi скалистоi гори, зверненоi до Чабаницi стрiмкою залiсненою стiною, i ii бiлоi стежки. Та бiла стежка тягнулася то густим лiсом Чабаницi, то знов гарними левадами i царинками, а все оставалася однаково бiла i вузенька. Врештi скiнчилася. Скiнчившися, вона неначе прилягла, розплилася в якiйсь дорозi, що тяглася впоперек звiдкись попри бiлу стежку i, вiдтинаючи ii дальшу путь, поглинула вузенький, мов рiка, потiк в себе. З сiрою дниною враз увiйшов Андронатi в трете село вiд Чабаницi, що лежало вже недалеко одноi гори, яка зносилася саме на угорськiй границi. Не довго вiн так iшов, а все був вже весь зiпрiлий. Сiв край лiсу на горi й розглянувся. Сонце саме заповiдало схiд, а смереки дихали холодним запахом живицi. Поранок iшов до розсвiту, але всюди панувала ще свята поранкова тиша. Всюди ще сон. Старий батько з бiлим внуком на руках шукав чогось гострим оком там, внизу села. Не мiг вiднайти, дарма що в нiм душа дрижала. Там, в долинi, в селi пiд горою Чабаницею, недалеко бистроi рiки, в лiсi, де лиш недалеко самiтний млин з рiкою враз гудить, покинув хору доньку, мов звiрюку, щоб власнi люди не стратили, не покалiчили, а тут держить ii нещасного сина, щоб пiдкинути його чужому бездiтному багачевi в долах, i от якось не щаститься. Сива мряка, мов умисне, мов не хоче здiймитися з села, щоб вiдслонити йому дорогу, якою мае iти, показати оселю заможнiшого газди. А день чимраз розвиднюеться, чимраз зростае. Зiтхнув тяжко. От чого дожив. Що судилося чинити. Вчора розбив з жалю, прощаючись з донькою пiснею, свою скрипку, лишив жiнку i пiшов. А як поверне, хто знае, чи застане живу. Циганiв лиш циган знае – що в них кипить, що в них коiться. От що значить циганське життя. Нинi тут, завтра там, а позавтра, може, i мертвий. Йому пригадалася нараз казкова, вже майже тисячолiтня легенда про причину вiчноi циганськоi мандрiвки i злиднiв. Будучи ще в Єгиптi, вони не прийняли Марii з Йосифом та божим дитятком у себе на вiдпочинок, – i через те за кару тиняються, мандрують споконвiку по свiтi. І чи скiнчиться коли оця кара господня? Вiдбудуть ii? – питався. Усмiхнувся гiрко, мов у снi. Правдоподiбно, доки плем’я циганське буде iснувати – вона не скiнчиться… А тепер його вчинок з донькою та з бiлою невинною дитиною ii, чи не кара се ще, не покута яка? Господи боже, змилосердися над грiшним народом твоiм – вiн каеться. В злиднях i покорi, в голодi i холодi каеться вiн тяжко. Прошептавши сi слова, вiн жде. Мряка висить над селом, не здiймаеться ще. Вона чи не спиняе дитинi вступ. Чи се заповiт, що i його судьба така туманна колись жде? Сонце от вже туй-туй[6 - Туй-туй – ось-ось.] зiйде, туй-туй розжеврiеться, а туман не уступае. Нараз… що се? З противноi гори, вiддiленоi вiд нього лиш невеликою долиною, обзиваеться голос трембiти. Так зрання? Так. Се справдi голос гiрськоi трембiти, яка щось заповiдае сумно i протяжно, мов виразний жаль. Андронатi здаеться, що ii голос всiм своiм смутком звалюеться на нього. Вокруги тихо – жодна деревина не рушить вiтами, а голос трембiти заедно iшов верхами. Так, як вiн. Андронатi не здержався i сплакав при звуках сеi трембiти. Недобре вiщував сей шум трембiти поранком. Андронатi глянув на сонце. А воно вже висувалося з-за якоiсь гори, жеврiючи кров’ю, пишне, ослiплююче. Туман в долинi рiдшав. Тодi вiн встав i спустився в долину. В долину, ще вдруге подався, до гори. Там, не надто високо на горi, стояло пишне обiйстя, що вже своiм видом зраджувало багатство. Вокруг нього, як i досi лiсом, все ще сон. Тодi вiн приступив нечутним кроком до призьби i поклав на неi обережно бiлого сплячого внука. Сам оглянувся. Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати. Господи боже, дай, щоб в добру… А далi… чи об’явить що долю дитини? Нiщо не вiдповiло на його думку. Вокруги тихо i тихо. Нi шелесту, нi руху, нi шуму. Сказано, сам сон ще дихав. Поранковi тумани здiймалися знiжна вгору i все перед його оком закрили. Коли вернув назад на свою дорогу, стрiнув на стежцi якогось чабана. Вмить задержав його. – Чому ще перед сходом сонця десь трембiта обзивалася? І не то, щоб обзивалася, а ридала… – Мабуть, якийсь багач помер. Бiдний не мае овець i полонин, то за ним не буде трембiта жалiти, – вiдповiв чабан коротко i почав окриленим кроком спускатися з гори. – Го-ов!! – задержав його ще на хвилину Андронатi, вiдiйшовши вже кiлька крокiв. Чабан станув неохоче: – Чого вам? – Чие се обiйстя… он то на невисокiй тiй горi, з стогами сiна близько хати? – спитав, указуючи на газдiвство, де зоставив внука. – Се… першого багача в нашiм селi. Не знаете? – Нi. Я чужий. – Михайла Дончука… – додав ще чабан. – А дiти мае? – Анi одного. Та зате сотки овець i стадо коней. Там… – i, не доповiвши словом в поспiху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух, що «в багача гаразд неабиякий…», i зник межи деревами. Пiшов i Андронатi, не оглядаючись бiльше, утерши сльозу з очей, що насилу втиснулася в очi. Ішов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранiшнiм воздухом. Смереки наче злiнивiли в нiм, наче з сонливостi всякий рух забули. Десь високо пiд небом кружляли самiтно плавким летом тут i там два хижуни роззираючися з висоти за здобиччю на днину. Опинившися на хребтi гори, з якоi побачив угорську границю, згадав Андронатi тепер i покиненi своi шатра. Що там дiялося? Доброго, певно, нiчого. Бачив в душi лють Раду. Без бiйки або, може, i убивства, певно, не обiйшлося. А може, за всiх вiдпокутуе жiнка. Але нi. Їi всi бояться. Вона страшна, могуча з своею силою чарiв. А потiм i тим, що з жiнок в iх громадi вона вiком найстарша, i через те забезпечена вiд всяких нападiв ушануванням, яке вiддаеться циганами в кождiй громадi найстаршiй жiнцi. Раду, певно, також, хоча i який мстивий та скорий в учинках, не посмiе iй заподiяти лиха. Але, може, товариш його потерпiв, як повернув у шатро мiж сплячих i збудив його. Йому одному Раду не все довiряв, закидуючи, що вiн не Раду, а його, бiдного музиканта, вважав за старшину. Та будь-що-будь, добре, що вже Мавра вирвана з його рук. Хоч i яка ii дальша доля мiж чужими жде, особливо спочатку, то хоч остане при життi, не стане калiкою. А дитина ii також, будь ii батько i не циганом, не буде вбита, мов звiрина. Знайдуть добрi люди, змилосердяться, i нi мати, нi син не загинуть мiж ними. А з часом, якщо вiн, Андронатi, не загине… вiднайде iх, i вони прилучаться до iншоi громади. До того часу i лють Раду остигне. Бiдна Мавро! Яке буде твое пробудження в лiсi пiд смерекою? «Мавро!» – кричала з болю душа, ридало серце батькове, i знов сльози залляли його вид. Ішов далi майже навпомацки. Нiколи такого гiркого жалю не зазнавав ще в своiм життi, як сими днями. Волiла би була вона малою вмерти, як в найкращих лiтах от таким способом осиротiти, змарнуватися. «Через що?» – крикнув розпучливо, ударивши так само з дикого жалю в долонi. Коли взяв ii грiх в своi сiтi? Вона ж не смiла чужого чоловiка i рукою дiткнутися, а вона грiшна… Господи боже!.. Та ба! вiн вже знае коли; тодi, як стала ходити мiж пани ворожити, i за його, Андронатi, скрипкою смутнi пiснi спiвати, а йому, Раду, ненаситному на грошi, зносити вiд панiв за ворожбу i спiв золото. Тодi знайшовся вовк на ii красу i молодiсть – до чого дiйшло. А вiн, бiдолашний? Куди йому вертати? Хiба пiде просто до пусти i прилучиться там до якоi громади, прикликавши до себе й жiнку. Так. Інакше нi. А колись… за кiлька рокiв, може, примандруе знов в оцi околицi i погляне, як живеться внуковi в багача. За кiлька рокiв… а до того часу нехай мае його господь в своiй опiцi. Його i Мавру. Довго, довго дивився ще музика бистрим оком по верхах залiснених гiр, що мов з поранкових мряк поволi роздягалися, висуваючи один хребет по другiм проти сонця, що, зiйшовши на сходi, жеврiло свiтлом, ослiплюючи око. Коли Мавра пробудилася рано, побачила над собою, замiсть закуреного i лахмануватого шатра, зеленi вiти смереки i опам’яталася, що вона в лiсi. В першiй хвилi не знала, що думати, побачивши себе самою, без своiх людей, без Раду, без матерi, батька, що досi не вiдступали вiд неi. Почала кликати. Але слабий ii голос розходився лише слабим вiдгомоном по лiсi i не прикликував нiкого. Лежала якийсь час, вижидаючи матерi, i надслухувала. Не йшла мати? Нiхто не приходив. Округ неi тишина i лиш широкий крилатий шум лiсу гойдався живичним воздухом та десь-не-десь зачувався Шелест вивiрки, що дряпалася блискавкою по смереках. Тут i там зазирало сонечко золотим сяевом крiзь смерекове галуззя – i десь знов недалеко шумiла рiка, а враз з тим шумом розходився i гук млина. Отже, вона десь недалеко якогось млина. Однак чому вона тут сама? Де дiлася ii мати? Де дiлися вже шатра? Чому вокруг неi не чути гомону ii людей, не чути нi голосу батька, нi лайки i приказiв Раду, нi дзвонення мiдяних кiтлiв, як iх направляли, нiчого. Чому се все так? Лиш тишина i тишина, i вона ось тут сама. Що таке сталося? Чи вона покинена? О господи боже! Як се могло статися? Покинена й матiр’ю? – Мамо, мамо! – почала з гарячковим переляком кликати, а ii волосся пiдносилося дубом. Справдi вона покинена? – Мамо! – крикнула з невимовним перестрахом i почала плакати. Плачучи вголос, мов мала дитина, кликала то матiр, то батька наперемiну. А не дiждавшися нi батька, нi матерi, змiнилася раптом, мов очi в ii душi створились. – Се Раду робота, – заплакала вона з неописаним жалем. Вiн ii викинув з свого шатра i поiхав. Забрав всiх, батька i матiр, забрав своiх людей i, як той вiтер, своiм звичаем вночi втiк. Се Раду робота. Вiн обiцяв помститися за «зраду», за «бiлу» дитину. І зробив, як сказав. – О-о-о! – заридала бiдна вголос, заривши з розпуки пальцi в волосся, i аж заносилася з плачу. Нараз перестала. Блискавкою пригадалася iй ii дитина, i вона вмовкла. Пiднявшися насилу, почала шукати около себе. Дитини не було. Був збиток всiх ii речей, найменшi ii дрiбнички, але дитини не було. Напiвзiмлiла з остраху, повалилася назад. Тепер зрозумiла. Було, як вгадала вiдразу. Раду викинув ii – i, забравши всiх разом з дитиною i родичами, вiд’iхав потайки вночi. Почала кричати, кликати. Всiх людей, яких лиш знала. Кликала по iменi. Межи тим заедно i батька, i матiр, ба навiть i самого Раду. Та дарма. Нiхто не з’являвся. Округ неi повторялося одне i те саме. Шум сосен, тишина, самiтнiсть, – а бiльше нiщо. Нiхто i нiщо. На ii чолi виступають великi краплi поту. А ii голову пронизала, як перше, одна страшна гадка. Тато, мама, Раду i всi покинули ii за «зраду», за ii «бiлу» дитину. Покинули. Мов оце лахмiття, що обтулювало ii, викинули з-помiж себе i забралися. Заридала страшно вголос. Тепер вже все зрозумiла i вiддалася нечуванiй розпуцi. Та тут же знов схаменулася. Але – дитина!.. Господи, боже милосердний, добрий, де дитина? Забрали? Вкрали? Убили? Що з ii дитиною зробили? З ii дорогою дитиною? Наново вибухла плачем. Всею душею, всiм тiлом ридала. Що тепер буде? Де ii дитина? І в сотний раз перебирае клунки обiч себе, оглядаеться круг себе, шукае дитини – i нема ii. Не може ii нiде знайти. Не поможе iй вже плач, не поможе ридання, нiщо вже не поможе. Треба iнакше шукати. – О, се ти, Раду, зробив! – кличе вона, пiдносячи тонкi своi руки розпучливо вгору. – Се ти! Обiцяв убити, як собаку – i убив. Але було вже i Мавру з дитиною убити. А то… – тут вона вривае раптом i знов впадае в розпуку. Рие в волоссi руками, б’еться по грудях, термосить одiж на собi… перестае, надслухуе, i знову нова розпука, знов те саме, але – все дарма. Дитини нема. Округ неi лиш порозкидане, порозриване ii лахмiття, густий лiс i шум дерев. Ослабши з ридання i розпуки, вона лягла i вмовкла. По ii блiдiм худiм лицi з-пiд затулених повiк сунуться гарячi сльози… От i по всьому. Як обiцяв помститися, так i зробив. Дитину вбив, ii покинули, i мусить умерти. Сили встати i пiти за ними в неi нема, тож мусить тут лежати i умирати або ждати, аж надiйде, може, хто лiсом. Може, ще з ii людей хто. Може, iх силомiць вигнали з села… i вони лиш поки що зоставили ii тут, а пiзнiше прийдуть І знов заберуть. Може… Але дитина? Дитина належить до неi. Вона лежить i слухае… Округи тихо-тихесенько, лиш лiсовий шелест. Десь нiби гуркае недалеко млинське колесо… шумить якась рiка… але Господь знае, де те. Господь знае, де ще люди. Вона починае знов плакати, знов кликати. Пробуе встати, та бачить, ледве вдержуеться на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що iй робити? Зсуваеться знов на землю, припадае лицем до землi i заходиться з божевiльного плачу, розпуки. Нiчого не чуе, не знае, лиш один жаль i один бiль. Вже починае i на тiлi палити з якогось внутрiшнього вогню. Та що вже iй по собi, в неi нема дитини. Дитини! Убили!! Їй темнiе в очах, в ухах дзвонить, потiм стае якось так слабо… гаряче… глухо… гине. Нараз хтось шарпае ii, пiдносить. – Не спиш вже, жiнко? Не спи! Насилу розтулюе очi, вдивляеться вперед себе, опам’ятовуеться. Над нею схилена висока постать якоiсь немолодоi жiнки, мабуть, якоiсь панi чи щось, а коло неi якiсь люди: жiнки й чоловiки. Жiнка чи панi в чорно заповитiй головi, сама блiда i худа, дивиться милосердно на неi i говорить: – Вставай i ходи зi мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут бiльше як добу. Моi люди запровадять тебе помалу до моеi хати. Мавра все ще добре нiчого не розумiе, але слухае i намагаеться встати. Цiкаво приглядалися присутнi, особливо жiнки, нещасливiй покиненiй, що лежала, мов пiдстрiлена велика птаха, з чудовими, невимовне смутними, як нiч чорними очима, а коло неi порозкидане лахмiття, якась одiж i мiж ними тут i там золотi червонi. Сама вона, хоч молода i гарна, та тепер блiда, з розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах та грудях, майже страшна. – Де моi люди – цигани? – питае слабим голосом з чужим виговором. – Вiдай, покинули тебе, – пояснюе висока марна жiнка в чорнiй одежi, що хоче нею заопiкуватися. – Вiдай, покинули тебе. Мавра отворяе широко очi, а коло уст задрижало плачем. – Коли? – питае. – Недавно, здаеться. Межи ними зчинилася бiйка за якусь крадiж, як розказували, мiж тим поранено одного чоловiка – цимбалiста, а вiдтак, роздiлившись по своiх фiрах, вiд’iхали вночi, що й нiхто не бачив. Тебе надибали ще вчора ввечерi люди, що прийшли нинi зранку до мого млина, але я не могла сама скорше забрати тебе до себе, аж ось нинi. До того ти спала. Страшним сном спала ти, як мертва. Що тобi було? – Не знаю, – вiдказуе Мавра i дивуеться, роззираючися майже блудним оком по чужих для неi людях, а далi, згадавши дитину, заливаеться наново гiркими сльозами. Плаче i пiдiймае, благаючи, до них руки i говорить щось чужою незрозумiлою для людей мовою. Та тут же переривае ii Іваниха Дубиха, бо се вона сама була, i пiдносить ii з помiччю людей догори. – Куди поiхали моi люди? – питае хора. Нiхто не знав. Здаеться, в Угорщину. А де дiлася ii дитина? Також не знали. Вона мала дитину? Так. Сина. Бiлого. Перша ii дитина. Вона жiнка Раду, самого старшини циганiв. Чи ii люди забрали дитину з собою? Не знали. Не гадали нiчого. Так само, як i не видiли. По бiйцi зараз вночi зникли… То, може, убили ii дитину? Нi. Не знали. О, певно, убили! Нi. Не чули. Лиш чоловiка одного в бiйцi, чули, що старшина мало що не вбив. – О Раду! – вистогнала Мавра, заломлюючи руки. І розплакалася наново. – Вiн, певно, i дитину вбив. Нi. Не знали. Не знали i не припускали, щоб невинну дитину вбити. – О Раду! – знов лиш зойкнула Мавра i розхлипалася вголос. – Вiн страх який недобрий, розлютившись раз. – Вiдтак додала: – То хiба вiд неi дитину вкрали i утiкли? Може. Також не знали. О, певно, що лиш так, коли зникли, неначеб iх земля пожерла. То певно, що вкрали. Вони все так робили… i по утратi своеi дитини вона Раду пiзнае. – Може, – вiдповiли люди. Чи не бачив нiхто тоi дитини? Не бачив. Бiла була. Може. Не знали. – Бiла, бiла була! – майже скричала. Не знали. Вона розплакалася ще бiльше, а люди безпомiчно мовчали. Мовчали, неначе не хотiли зрадити якоiсь тайни, а може, й не хотiли казати, щоб не ранити звiсткою серця нещасливоi, а може, просто не знали. Завели молоду осиротiлу циганку крок за кроком в хату Іванихи Дубихи i там вона остала. * * * Чому хотiв Раду Мавру вбити, а радше, на ii думку, на нiй помстився, вона призналася лиш Іванисi Дубисi, i Іваниха ii задержала в себе. В два мiсяцi по смертi чоловiка Іванихи Дубихи знайшлася в неi, хоч не молода вже була, дитина, маленька Тетянка, i Мавра ii доглядае. Сама Іваниха, повдовiвши, мае в господарствi i в млинi багато працi i клопотiв, а коло однiськоi ii дитини, над якою дрижить, яка становить тепер одиноке ii щастя, треба iй все когось мати. Мавра, обезсилена, не годна тяжко робити, вiдшукувати людей своiх теж тепер не в силi, тож нехай, – казала циганцi, – остане в неi, доки хоче, а тут, де рiзнi люди приходять, може, й за дитину свою що вчуе, розвiдаеться. А може, вернуть ще й ii люди – по неi, то тут, у млинi, вона найскорше зачуе про те. Мавра послухала. Зосталася. Однак не довго видержала в тихiй вдовичинiй хатi пiд горою Чабаницею. Сидiла, доки до сил не прийшла, але подужавши, кинулася в околицю своеi дитини шукати та розвiдуватися про людей своiх. Ходила, блукала тижнями, мiсяцями, мов голодна та вовчиця, а врештi вернула. Марна, блiда, без краплi кровi в молодих устах, з понурими смутними очима, i знов зажила в Іванихи Дубихи. Їi люди зникли своiм звичаем, як пiд землю пропали, а по дитинi так само, як i по них, не осталось слiду. Нiхто не знав нiчого. Не знав i не чув. І не плакала вже Мавра бiльше. Знала – нiщо не поможе. Виплакала сльози. Лиш очей своiх чудових, що сипали смутком, не пiдводила нiколи смiливо на людей. Соромно було. Чоловiк, родичi i своi люди викинули з-помiж себе, мов собаку, чужим людям на посмiховисько, а iй самiй на горе. Та й що могло ще гiрше бути? Осталась, як здавалося, на все у багачки Іванихи Дубихи i доглядала ii дитини. А що потрiбувала поживи для розбудженого раз материнського чуття, тож стала чи не другою матiр’ю для малоi Тетянки, бо з часом стала Тетянка нiби ii власною дитиною, i вона заспокоiлася, призабула власну свою дитину. Так жила, доглядаючи, розпадаючися над чужою дитиною, аж до хвилини, в якiй не прокинулася в нiй туга i привичка ii чудного люду – змiняти вiд часу до часу мiсцевiсть свого побуту, – забаглося предивною тугою поволiктися кудись в дальший свiт. Тодi прощалася з дитиною, заливаючися гiркими сльозами, а Іванисi кланяючись, з руками, зложеними покiрно на грудях, низько до нiг, цiлувала ii колiна i руки i йшла. Іваниха Дубиха, що звикла до неi, полюбила ii за любов i щирiсть для своеi дитини, гнiвалася на неi… хоча вiдповiдно до своеi поважноi вдачi не словами, а очима i мовчанкою, i не пускала. Як сказано, вона любила осиротiлу циганку, а по-друге, була iй i вдячна за правдиво материнський догляд за дитиною. – І куди тобi йти самiй однiй в далекий незнаний свiт? – докоряла. – Збожеволiла? Не гнiвиш ти бога, покидаючи отак легко хлiб-сiль, прив’язаних до себе людей i дитину? Пощо i чого пiдеш… i яким шляхом? Чи не кара господня се вдруге над тобою? – Нi, – вiдказувала сумно циганка. Вона мусить iти в свiт, iй горить земля пiд ногами, ii спокiй неначе в незнану далечину вiд неi полинув i тепер заедно приманюе до себе. Вона мусить змiнити мiсце – оправдувалася. Може, здибае батька-матiр, розвiдаеться тепер про них, може, кого хоч одного з своiх тодiшнiх людей побачить, зустрiне. Може, щаслива година злучить ii по роках з дитиною, з батьком-матiр’ю, а може, стрiнеться iз самим Раду… Вона знае, куди, коли цигани мандрують з Угорщини або Молдави, а коли вертають. Знае iх знаки, якi лишають по собi для других по деревах, камiнню при дорозi i т. п. Вона мусить iти, щось не дае iй спокою. Не пiде – занедужае з туги, суму… Чуе, що хора з того, мусить iти… чого iй сидiти? Пiде. – За Раду хоче, щоб побив добре? – питае сухо Іваниха Дубиха i проникае циганку, яка мовчки слухае, очима. – Та нехай, не боюся. А не найду, не стрiну нiкого, вернуся. Окрiм вас, панi (так звала Іваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нiкого в свiтi. – А дитину як лишаеш? – питае Іваниха i вказуе на малу Тетянку, що таки вештаеться i собi поважно мiж обома жiнками, мов розумiе, що ii пiстунка вiдходить чи не назавше вiд неi. – Ой! – зойкнула Мавра, розридавшись вголос. – Ой, не обтяжайте ще гiрше бiдне серце Маврине. Одначе успокоiвшись по недовгiм часi, iшла. Люди, бачачи ii на вiдходi з торбами, переповненими якимсь зiллям та лахмiттям, смiялися вслiд за нею. – А он, – ругалися, – Мавра йде вже знов у свiт. Іде шукати цигана-пару, ii одноi замало в селi. У вдовицi обгорнув ii сум. Вона вiд’iдалася гiркими прокльонами, сиплючи при тiм iскрами погорди з чудових своiх чорних i сумних очей, i йшла. Вертаючи по кiлькох мiсяцях, а iнодi i по роцi, по таких мандрiвках нараз пiд Чабаницю, втомлена i розчарована, ридала неповздержно з утiхи, побачивши пiдрослу пiд ii неприсутнiсть Тетянку, яка тiшилася нею бiльше, якби самою матiр’ю. А Іванисi Дубисi падала знов до нiг, як при вiдходi, i, цiлуючи ii колiна, молила: – Приймiть мене знов до Тетянки, славна господине! Менi було вас слухати, а не свого циганського розуму. Набiдилася лише мiж чужими, набралася лайок, упокорень, ругань i знов повернула, не подибавши нiкого. Нi батька-матерi, нi про дитину не чула, нi про своiх людей не розвiдалася, нi про самого Раду – лише стiльки, що межи чужими людьми чудотворним зiллям торгувала… i то тут, то там поворожила… i от гостинця вам та душечцi своiй принесла. – При тих словах ставила якi-небудь звичайнi лакiтки, якi любила сама пристрасно iсти, перед поважну Іваниху Дубиху i ii малу доньку. В кiлька рокiв по послiднiй мандрiвцi в свiт, саме як Тетянцi йшло на дванадцятий рiк, станула Мавра одного разу перед Іваниху Дубиху з просьбою дозволити iй вiдокремитися вiд неi i замешкати деiнде. Іваниха Дубиха зчудувалася. – Ви добрi для мене, мамцю-господине, – поясняла. – Ви i ваша голубка дорога, але сiльськi люди… вже надто допiкають, глузують тут в вашiм млинi з мене. – І з тими словами розплакалася на добре. – Як-то глузують? – спитала Іваниха, знаючи добре, що з бiдноi нещасливоi глузували iнодi селяни, особливо чужi в млинi. – Та як же, не знаете, мабуть, i самi? – вiдказувала роздразнено Мавра, закурюючи свою люльку та пакаючи з неi голосно, причiм набирала вiдваги опиратися iнодi навiть i самiй Іванисi Дубисi. – Все, котрий зайде, – мовляла, – на ваше обiйстя, поглузуе з мене. «А ще довго будеш, – кажуть примiвками, – муку в млинi молоти? Довго ще чорними очима колеса обертати?» Побий iх сила божа, – закляла. – Або знов, що найгiрше жаль, бо се вже за вас i за мою доньку. «Обсипуеш ти добре, – питають, – хату Дубихи циганським зiллям, щоб багачi навiдувалися до ii доньки вже вiдтепер? Вона вже нiвроку, ади – пiдростае». А другий каже: «Та де, – каже, – пiдсипуе. Якби сього вмiла, сама й собi б наворожила, аби приiхав чорний з шатра, бодай на старiй мiтлi, i засватав, бо ади, вже посивiла, дарма що очима свiтить, як чорний кiт з-пiд печi». – От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разiв вiд людей – i чим рiк, то все бiльше. Не годна вже бiльше… А й вам неслава, що таке верзуть про ту, що живе в вашiй хатi, що вашу Тетянку вибавила й дозирае. Нехай я уступлюся з хати, вони самi замовкнуть. Іваниха розсердилася. Вона не довiряла цiлком циганцi, про яку знала, що в неi був хитрий розум i язик на мiсцi i вона вiдтинала кождому, хто посмiв ii прикрим словом подразнити, гiрше, як оса. – Я тобi не вiрю, Мавро, – говорила, бажаючи тим способом вивiдатися правдиву причину постанови пiстунки своеi дитини. – Не вiрю я, Мавро. В тебе iнша причина, що хочеш нас покинути. Мене i мою дитину. Лiпше скажи правду i не крути. Ти, мабуть, змовилася з деякими циганами пiд час твоiх мандрiвок i хочеш вертати назад в Угорщину. Чи не так? Мавра заперечила. Не до своiх людей вона хотiла. Як не вiднайшла досi батька-матерi, дитини, ба навiть i чоловiка-ворога та iнших людей – вiдтепер не найде, i iй вже байдуже. Вона не до своiх людей хоче, що викинули ii, молоду, як звiрюку з-помiж себе, знiвечили долю, – а спокою вона хоче i вiдтепер зажити по iхньому звичаю. Ось що. – Та як се? – зчудувалася знов Іваниха Дубиха, що нiколи не зачувала подiбноi думки з уст Маври. – Та ось так, – була вiдповiдь. Тут вона одна лиш циганка на все село, на всю гору Чабаницю, а здаеться, i поза Чабаницею, на всю околицю. Іванисi Дубисi не треба бiльше ii до Тетянки, бо Тетяна за два, за три роки буде доросла i стане дiвочити – отже, iй, Маврi, iншоi роботи треба, як годиться справедливiй циганцi. – Та якоi ж роботи? – спитала знов Іваниха Дубиха. Чи не береться вона сама до роботи, яка iй найбiльше по вподобi? Хто коли був годен присилувати ii до того, чого не хотiла або не хотiла робити. Лягала проти сонця i вигрiвалася, щоб лиш не робити того, що не любила, або дитинi казками голову набивала. А зимою лiзла на пiч, впевняючи всiх, що хора, – то i хто ж коли силував ii до чого? – Се правда, – дала вона вiдповiдь неначе якось болiсно. Тут не силувано ii нiчим. Тому-то й вертала вона сюди завше назад, мов до своеi рiднi, дарма що тут не цигани. Але вiдтепер хоче вона вже проживати на самотi. Геть сама. Он там, на Чабаницi. Там стоiть порожнiй бурдей-колиба, над самим яром-пропастю, що в нiм проживали iнодi за життя самого господаря лiтом або зимою його чабани. Тепер та полонина, що до неi належав колись бурдей, спродана, а бурдей, нiким не замешканий, все ще належить до Іванихи Дубихи. Ту колибу просить вона вiд господинi для себе i хоче туди назавше переселитися. А коли вже господиня вдоволить ii волю i не прогнiваеться, то вона скаже iй по правдi, що хоче там займатись ворожiнням. Там на Чабаницi рiзне-прерiзне чудотворне зiлля – лихе i добре – як кому що треба, яким вона вже не одного не раз i тут, за плечима господинi, на ноги поставила i добре вчинила. Там буде вона його збирати, сушити, i кому чого треба, давати, спродавати, i так буде жити. Вона знае дуже багато лiкiв i вмiе ворожити так, як мало хто з циганiв – бо й цигани не всi розумiються на зiллi i ворожбi або примiвках. Але ii вчили ще змалечку. Тато й мама. І тим вона i межи панами грошi заробляла… та зносила Раду… бодай би його по всiм свiтi рознесло… Заживши отак на Чабаницi, над яром, в колибi, вона все буде навiдуватися до господинi-мамки i Тетянки. Не забуде iх! Їй де вже забути! І при тих словах заплакала. Їi тягне тепер до самоти, як давнiше до мандрiвки. Вона все, що знае з лiкiв i ворожби, буде там на самотi мiж людьми подавати. Туди будуть люди до неi заходити, а сюди соромляться. Нехай знають колись люди, хто була Мавра. Мавра – донька славного музики Андронатi, а жiнка самого Лукача Раду. Тут, в долах, в Іванихи Дубихи, де до млина навiдуються рiзнi люди, вона не мае спокою. Та i глузували вони собi з неi, глузували! Але там, знаючи ii на Чабаницi в лiсi, в затишку над яром, мужик стае перед ворожкою iнакше. Там вона панi. Вона кермуе силою своеi примiвки, там вона його i на ноги поставить, як захоче. І, говорячи оце, розреготалася Мавра до своiх слiв дивним якимсь смiхом, болючим, глузуючим i повним потайноi погорди – неначе перед нею стояв уже селянин… Іваниха Дубиха мовчала. Роздумувала над чимсь i застановлялася. Роздумуючи над словами циганки, то i справдi слушнiсть була по сторонi Маври. Нiяк було тримати навiки в своiй хатi «пройдисвiта» – як називали ii люди, тим бiльше, що вона займалася ворожбитством, примiвками i таким iншим богопротивним дiлом… проти якого панотець не раз у церквi виступав. До того ж увiйде дедалi i Тетянка в дiвочi лiта, зачнуть поважнi люди навiдуватися до ii хати… а тут живе в неi циганка-ворожка. А знов противно. Не дозволить вона Маврi колиби на Чабаницi, вона готова з дитиною забратися кудись у свiт. Куди очi понесуть, може, якраз назад мiж своi люди. А тодi… Та гадка найбiльше затривожила поважну Іваниху Дубиху i причинилася до того, що вона пристала на просьбу циганки, дозволила iй зажити в колибi-бурдеi на Чабаницi… i займатися там, чим захоче… Трудно було означити, хто любив бiльше малу Тетянку, чи вона, мати, чи циганка-сирота, позбавлена власноi дитини, родичiв i чоловiка, ба всього, до чого була привикла – i прив’язалася всiм серцем, всею гарячою душею своею до дитини своеi доброi опiкунки i кормительки. На нiкого в свiтi не була би Іваниха Дубиха оставила свою Тетянку, лиш на одну-однiську Мавру. Хто бачив безграничну невгасаючу любов циганки до тiеi дитини, яку, вибавивши змалку, уважала майже за свою, той i мiг припускати, як оце Іваниха Дубиха, що вона могла би, з жалю за дитиною, забрати ii з собою i пiти кудись в свiт за очi. Тому й вагалася Іваниха в душi опиратися цiлком просьбi Маври, яка доволi часто виконувала своi постановлення пiд тим чи iншим позором. А Тетянка гине, пропадае за своею чорною нянею. Змалечку вона заколисувала ii своiми смутними, монотонними, якимись незнаними нашим околицям спiвами до сну. Годувала бiльшеньку вже прерiзними казками, яких також в селi нiхто не знав, не чув. І дiйшло того, що дитина слухала наслiпо всiх приказiв чорноi приятельки своеi, – що б не наказала вона iй, не зажадала вiд неi, куди б не послала, не покликала ii. Вона у всiм пiддавалася iй, слухала всього, що походило вiд неi – часто навiть проти волi самоi Іванихи Дубихи. Тепер, правда, Тетянцi вже дванадцятий рiк, але циганка все мае чи не бiльший вплив на неi вiд самоi матерi. Тому нехай Мавра iде з богом в лiс над яр, як бажае, заживае там, як хоче, а мало-помалу вiдвикне й дитина вiд неi, звернеться, пригорнеться всiею душею до одноi своеi матерi, як i повинно бути, чого вона в душi вже давно вижидае. Тому, може, стане Тетяна й послушнiша без Маври, а то, розпещена нею до краю, не все пiддаеться бажанням i приказам поважноi матерi. Тетяна хоче щось мати, а коли Іваниха не на все дозволяе, вона летить, розжалiвшися, до Маври i ридае, захлипуючися гiркими сльозами. Тодi Мавра утирае замiсть всього бiлесеньке заплакане личко, i як вже не зараз, то бодай пiзнiше вдоволить тайком дитину. Так у всiм i всюди. Поки що Тетяна великих бажань не мала, але й тi не все було добре сповняти… Мавра i сповiдниця i дорадниця дитини, i коли б не Іваниха зi своiм поважним тверезим розумом. Мавра перевернула би дитину зовсiм на свiй бiк. Але Іваниха, хоч як пропадала за своею однiською дитиною, хоч як обтяжена працею свого господарства, для Тетяни i Маври мала все своi очi, свiй час i глядiла проникливим зором на вiдносини мiж нянею й дитиною. Чи на добре може вийти таке колись дiвчинi, як звикне у всiм знати лиш одну свою волю? Певно, що нi. Отак роздумувала Іваниха Дубиха – а врештi i обiзвалася: – Не моя сила, Мавро, тебе при собi держати, як в тебе думки ось куди линуть. Іди з богом на Чабаницю в колибу та i заживай там по душi. Сходи в долину до мене по харч, поможи дещо в господарствi, а там i вертай. Але знай, – додала строго i поважно, – дитину до тебе на гору саму не пущу. Вона в мене одна. Вона в мене все. Схочеш побачити, зiйди – поглянь. А саму не пущу. – Боiтеся, що я вкраду ii вам? – спитала гiрко Мавра, i ii очi засiяли самим смутком образи. – Не бiйтеся, i в мене вона все i всiм на сiм свiтi. Я ii вам не вкраду. – Ти ii любиш, Мавро, але й я ii люблю. Дитина мiж нами заедно хитаеться. Ти ii надто розпестила. Що я забороняю, то ти дозволяеш. То не добре; i знаеш, задля того був не раз мiж нами гнiв, були сльози. Вона хоча ще дитина, а вже iншоi волi не знае, як своеi. Сьому треба кiнець поставити. Пiд моiми очима воно ще сяк-так уходило, але, застрягши раз в тебе на горi, скiльки менi з неi остане? Стiльки хiба, що буде називатися моею донькою. Мавра не вiдповiла зараз, лиш обтерла мовчки долонею очi i сплюнула. – Ви-бо хочете, щоб у неi був уже такий розум, як у вас, – обiзвалася, – побожний та строгий, що борони господи! А iй ще що? Метелик, пташка, та й стiльки. Най граеться, най радуеться. Най смiеться, спiвае, нехай добро зазнае… поки може, i в мами в сонцi най купаеться… – Я знаю, що вона ще дитина, – вiдмовляла Іваниха Дубиха з попередньою повагою. – Але час вже тим перестати бути. Досi була вона твоя, Мавро, – додала. – Ти годувала ii казками, спiвами, забавками та всякою всячиною набивала голову, буцiм вона чисто боярська дитина. А тепер нехай до працi береться. Вона лiпше тямить твоi пiснi i казки, як молитви, що ii вчу щовечора i щоранку. В Мавриних чорних пишних очах заблистiло гордо, i вона усмiхнулася. – Я ж бо й оповiдала iй найкращi казки, якi лиш знала, учила найкращих пiсень. А що вона в мене те саме, що й боярська дитина – то правда. А може, неправда, господине? – спитала. – А от, – каже, i все якось згорда, мов про свое говорить, – чиi полонини найкращi на Чабаницi, як не Іванихи Дубихи? Чий товар такий гладкий, угодований, як не Іванихи Дубихи? А сама прекрасна, чорнобрива Тетянка, пристроена пишно, чи не в Іванихи Дубихи? – Цить, цить, Мавро! – перебила Іваниха Дубиха, морщачи строго брови, що не любила пiдхлiбства[7 - Пiдхлiбство – похвала.] нi в честь своеi особи, нi свого маетку, бо була скромна, побожна i корилася, як, може, нiхто навiть з убогих в селi, господу богу, не забуваючи про нього та храм його святий. – Цить, цить, – каже, – i знай: сходи з колиби, як кажу, коли зможеш, i щоднини, похарчуй, пороби, що треба, попести Тетянку, а там i вертай. А в недiлю, свято, як зможу, буду як не густо, то бодай хоч зрiдка з малою в тебе. – А як Тетяна виросте, буде вже на вiдданнi, тодi вже хай приходить, коли сама захоче, – не втерпiла Мавра все-таки докинути. – Як бог дасть, що так буде, то нехай iде. А тепер не лишу. Знай, Мавро, – додала з чуттям, майже молячи, – не полонини на Чабаницi, млин над водою маеток мiй, а вона одна, вона мое щастя. Мушу стерегти… – В дорозi до мене не стрiне ii нiчого злого, – обiзвалася Мавра знов i вже смiливiше, – перелетить бiлу стежку вiд млина до гори, до мене, мов сама та пташка, а в долину пурхне i буде знов у вас. Іваниха Дубиха усмiхнулася. – Якось-то буде, Мавро, – сказала ласкаво, – якось-то буде. Мавра задоволилася – i на тiм скiнчилося… Чабаниця – висока гора, почасти покрита старинними лiсами, була одною з тих, на якiй простягалися мiж лiсом найпишнiшi полонини декiлькох багачiв, а мiж тим i багачки Іванихи Дубихи. На нiй, особливо з тiеi сторони, по котрiй тяглася бiла стежка, де зеленiли полонини багачки, саме недалеко ii шпиля, висадила Чабаниця з себе бiляву скалу, яку прозвали люди впрост «Бiлим каменем». З-пiд того «Бiлого каменя» було видно всi сусiднi верхи i лiси, а мiж ними й одне село, назване Третiвка, що лежало чи не на угорськiй вже границi, i було справдi, як сусiдили села около себе, з ряду трете. Зi схiдноi сторони Чабаницi, з якоi пiвгодини ходу вiд обiйстя i млина Іванихи Дубихи, вибiгала в лiс бiла стежечка, що, як сказано ще повище, обвивала гору Чабаницю i кiнчалася за ii плечима, злучаючися з одною широкою дорогою, що провадила в iншi села, а також в Третiвку… Ідучи тiею стежкою вiд млина Дубихи вгору лiсом, з одноi сторони попри ii полонини, а з другоi попри глибоку пропасть, де журчав веселий потiк, що нiколи не висихав, натрапляв мандрiвник трохи оподалiк вiд берега пропастi, за кiлькома старими смереками колибу-бурдей Іванихи Дубихи. Бiла стежка, що бiгла попри колибу, обперiзуючи пестливо Чабаницю саме над яром, не конче спинялася около колиби. А колибi i байдуже було про стежку, що могла iнодi i непрошеного для неi гостя-мандрiвника впровадити до неi. Вона стояла, оперта з одноi сторони до якогось каменя, чи не ii великостi, що, здавалося, вiдломився зi шпилю Чабаницi вiд самого головного «Бiлого каменя» i, скочуючись, опинився остаточно поза бiлою стежкою над берегом пропастi, становлячи якусь опору для малоi колиби. Зi схiдноi сторони зазирала колиба з-пiд смерек в саму пропасть з гучливим потоком… а там далi почерез неi – i на сусiдню залiснену гору. Та ii майже не видно зразу з-пiд широких крислатих вiт старинних смерек лiсу. Тим-то i припала вона циганцi Маврi так до душi… i збудила в нiй думку… зажити в нiй на самотi i вiддатися цiлком ворожбицтву та лiченню людей рiзним зiллям з гори Чабаницi. В перших лiтах свого iснування хоронила колиба чабанiв багача Івана Дуба, що не лиш лiтом пробували тут, доглядаючи по пасовиськах i полонинi товар i конi, але iнодi й зимою, коли сього вимагала господарська потреба. По смертi Івана Дуба стояла колиба кiлька лiт порожня i аж тепер дiждалася нового мешканця в особi циганки Маври, якiй здавалося, що нiхто i нiщо не замутить тут ii спокою i вона зможе нестiсненно вiддаватися ворожiнню, примiвкам i всьому iншому, що входило в обсяг циганки-ворожки. * * * Одноi прекрасноi лiтньоi днини спровадилася Мавра на Чабаницю. Мала дванадцятилiтня Тетянка вiдпровадила ii в товариствi Іванихи Дубихи, нiби помагаючи переносити циганську обстанову i речi, яких, впрочiм, було так мало, що по двох разах стануло вже все в хатинi над яром на мiсцi. Коли Тетянка вертала вiд Маври бiлою стежкою, плачучи, телiпалися в ii малих ушках золотi обручки-ковтки, пiвмiсяцi, якi Мавра випорола десь з якогось старого лахмiття i вложила дитинi на пам’ятку вiд себе. – Носи iх, доньцю, i не скидай нiколи… – говорила-примовляла Мавра поважно, вкладаючи iх дитинi в уха. – Золото хоронить вiд зла i притягае друге золото. Малою дiстала я iх вiд своеi матерi, що здобула собi iх десь далеко, далеко в свiтi славним ворожiнням своiм. Носи iх, а будеш в них красна i пишна, як сама туркиня. – Як сама туркиня, – повторило так само поважно дiвчатко, пiддаючись спокiйно операцii чорноi приятельки та прислухуючись з увагою кождому ii слову. Вiдтак, обiцяючи собi обопiльно забiгати як змога «частенько» до себе, розсталися. – Приходи до мене, Мавро, бо я без тебе умру! – наказувала Тетянка ще раз при вiдходi. – Прийду, доньцю… прийду! – прирiкала свято Мавра, утираючи мовчки сльози з очей, що сунулися iй по худiм лицю з жалю за дитиною. – Щоднини, – наказувало знов дiвчатко. – То, може, вже й нi, – чулося у вiдповiдь, – бодай спочатку нi. Бо люди, побачивши мене так часто у вас, глузували б, що «дверми (сказали б) вiдiйшла циганка, а вiкном назад вернула…» Але не журися, доньцю. Мавра Тетянку любить i вона ii не забуде – прийде. І справдi, вона держить слова. Вiдвiдуе, як приобiцяла. Хоча i не щоденно, але й не зрiдка. Лиш зимою гiрко. Мати доню не пускае, та раз-два на тиждень приходить Мавра до неi. А наповнивши собi бесаги[8 - Бесаги – мiшечки.] тим, чим обдарить Іваниха Дубиха, i напестивши та налюбувавшися доволi Тетянкою, вона вертае вдоволена назад до своеi хати. А Тетянка, що вже потрохи вiдвикла вiд Маври, звертаеться назад, усмiхаючися вогкими очима до матерi, i тулиться до неi… Хутко звикла Мавра до своеi романтичноi оселi i не жалуе свого переселення. За сiльськими людьми вона не тужить, бо допекли iй в долах доволi, чи не на всi часи. А жiнки й молодицi, що потрiбували поради i лiкiв чи примiвок вiд знахарки-ворожки, знаходили i вiдвiдували ii й тут. І жодне, що тут появиться, не приходить з порожнiми руками. Одна принесе муки, друга молока, хлiба, третя одробину свiтла, дехто грошенят на тютюн, а кожде чимось обдарить, жодне впорожнi не прийде. І добре iй живеться, Мавра не знае великих злиднiв, iй багато не треба. А Тетяна що рiк, то бiльша i краща, прибiгае також погiдними ранками до давньоi своеi приятельки – i не скучно Маврi. Лiтом збирае вона гриби, малини, ягоди, носить в мiсто на продаж, i все капне щось i за те. В п’ятницю i суботу спускаеться в сусiднi села або й мiста межи багачi по милостиню i нiколи не вертае з порожнiми торбами. Вечором розкладае своi здобутки на лаву i стiл, що ще по пастухах остали, i радуеться ними. Ранками збiгае за деякою товариною Іванихи Дубихи дозирати – i живеться iй не согiрше. Сказано: iй багато не треба. А зимою знов днi короткi, ночi довгi – i хутко переживаються. Весною i лiтом, аж до пiзньоi осенi ходить ще i по зiлля, яким мiж людьми тайком торгуе, ворожить… І от як тручае ворожка Мавра своi днi на горi Чабаницi, в лiсi навперед себе… * * * Інакше живеться Іванисi Дубисi та Тетянi в долинi коло млина. Іваниха подаеться пiд вагою господарських клопотiв, а Тетяна виростае, розвиваеться в прекрасну справдiшню лiсову русалку. Їй вже двадцятий рiк. Висока, гнучка та бiлолиця. Особливо одним впадае вона кождому в очi, хоч би кому. Се своiм блiдавим лицем i чорними густими бровами, що лукувато здiймаються, зцiпившися над носом, над чорними задумчивими очима. Виглядае, мов якась пишна боярська дитина, що дивуеться мовчки всьому на сiм свiтi. Переходить хто попри неi з людей, задивиться на молоде прегарне лице з високо пiдсуненими чорними бровами, що надають лицю виразу глибокого зчудування, – задержиться мимоволi на хвильку i любуеться нею. А вона нiчого. Вiдповiсть з зачудованим поглядом мовчки згори (бо ж ростом в матiр вдалася) – вiдтак, засоромившись бог знае чого, усмiхаеться. І яка ж чудова вона тодi, коли усмiхаеться. Скiльки м’якостi душi i серця, скiльки тепла зраджуе мимоволi усмiх тих молодих невинних уст. Попри те й душа ii чиста, бiла, мов голуб, i нiчогiсiнько злого не знае. Яке зло знала би молода Тетянка, коли, окрiм лiсу, млина, своеi хати з святими iконами i староi нянi Маври, нiчого iншого не знае. Та, здаеться, нiхто не знався так добре на красi молодоi Тетяни, як сама ii поважна мати. Глядить iнодi на неi i мовчки в душi молиться до неi. І не лиш до тоi ii тiлесноi краси, але й до душевноi доброти тоi одинокоi своеi дитини. Нiхто-бо ii справдi не знае, не розумiе так добре, як сама мати. Яка працьовита, чесна, яка милосердна вдалася вона iй. Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру долю! Їй iнодi лячно за долю тоi дитини, над якою дрижить, i на яку молодi люди чигають, мов справдiшнi хижуни. Вона бачить, як вони за нею спозирають, бiгають, окружаючи ii зразу здалека, мов тi рабiвники[9 - Рабiвники – грабiжники.]. А е мiж ними й гарнi, е й багачi, та Іваниха жде все ще на щось лiпше, гiднiше. Сама вже не знае, на кого ще жде, i через те заховуе ii iнстинктивно для якогось нiби ангела-царевича, що мае ще десь-звiдкись прибути i забрати ii вiд матерi пiд свою щиру опiку. Звiдки мав би вiн прибути? Не знае. Їi серце ще не вiщуе. З долу, з ii села – нi. Бо тут в долинi вона знае вже всiх. Вже й кiлька разiв старостiв виправляла. Не до вподоби були iм. Нi матерi, нi доньцi. Але, може, он там з-за тоi гори, куди ховаеться рiка, потужнiвши… то, може, i сплавами вiн колись над’iде. Може… Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася за нерiвною собi парою. Доглядае i пестить Іваниха Дубиха дiвчину, дрижить i молиться о добру долю для неi. Вона прийде. Тетянка добра, милосердна i робуча – чому б i не надiлив ii за те господь доброю долею? Для добрих злоi нема. Живе Тетяна спокiйно в матерi, мов цвiтка в зiльнику. Не бачить i не чуе багато. Особливо ж не бачить нiколи лиха. Не бачить навiть краси своеi, що всiх, мов те сонце слiпить; хiба як над чистою водою похилиться – побачить себе. А там… Сказано – не бачить i не чуе нiкого. В село до дiвчат-ровесниць мати лиш рiдко коли пускае. Вони – вiддалiк вiд ii обiйстя i млина, i iй лячно про неi. Одну ii лиш мае, як одну душу, одне серце в грудях, тому всього боiться. Хто богом суджений, сам навернеться до млина. Вiн пишним гуком своiм не одного приводить. Вiн як окремий який свiт, – а Тетянка його бояриня. Хто б не зацiкавився нею, не поглянув на неi? Лиш одного не спиняе тепер мати Тетянi. В однiм не стiсняе ii нiколи. А то – заходити до ворожки Маври над яр, коли б не захотiла, i гуляти лiсом. Ідучи вгору лiсом, спiвае Тетянка повною груддю, нiби вiддае, що в душi дзвенить. Воно ясне, сильне, природне i чисте. Сказано – краса з першоi, божеськоi руки. Іде вона по бiлiй вузькiй стежчинi все вгору, тут i там схиляючись за тужливо похиленим дзвiнком-цвiткою – мiж хвилюючим шумом смерек, i все попри своi та сусiднi полонини. І iй тут добре. А стара Мавра! гай, гай, хто так умiе сторожити над дiвчиною, як сама вона! А ii вже всi бояться – хоча б лиш для страшних очей, що одним iх полиском – знае покарати. То нiхто i словом не торкнувся би Тетяни. Сама ж Іваниха Дубиха, строга i богомiльна, щонедiлi i свята ходить з донькою своею удвiйцi до храму божого, а зимою iздять… * * * Молодий Гриць, годованець багача Михайла Дончука в Третiвцi, недалеко угорськоi границi, дiзнався доволi рано про те, що вiн не рiдна його дитина, а чужа, пiдкинена, яку знайдено колись в лахмiттi на призьбi. Хоча його господарi, чи, як вiн iх звав, батько-мати його, i добре держать, i гарно зодягають, то господиня, розлютившись iнодi, заклене йому на добре. І в таких власне хвилях зачувае, що вiн «пройдисвiтське насiння», що в «циганськiм», закуренiм лахмiттi опинилося на «гризоту» та журу добрим людям пiд iх спокiйною стрiхою. При таких нагодах переймав Гриця такий жаль i туск[10 - Туск – бiль, журба.] до всього тутейшого гiрського свiту, що був би йшов, куди очi несли, щоб лиш не чути i не бачити тут нiчого. Та не лиш тодi прокидаеться в нiм якась чудна туга в серцi до далечини… i iншого свiту. Нi. То нещасне почуття не дае йому i в мирних хвилях спокою. Не дае оставатися довго на однiм мiсцi, через що, головно, i набрався вiн вiд господарiв якнайбiльше лайки, а часом i бiйки. Заставляють його iнодi доглядати вiвцi; вiн доглядае день, два або й чотири добре i щиро. А далi нi з сього нi з того покине все стадо i поволiчеться в цiлком противне мiсце, де немае нi доволi пашi, нi води. Або знов пристане до чабанiв з товаром, або до парубкiв з кiньми… i тут повторюеться те саме, доки i не приволiчеться, нiби наситившись тою вiдмiною мiсць, додому. Одного разу, вже як сiмнадцятилiтнiй хлопець, вiн вибрав собi щонайкращого коня господаря i давай об’iжджати чогось сусiднi села. Що нашукалися, нажурилися господарi за хлопцем – вiн пропав без слiду, мов у воду впав. Аж сьомого дня знайшов його господар спокiйного пiд стогом коло коней без капелюха на головi, коли витесував довгу парубоцьку сопiлку. – А ти, опришку, куди уганяв цiлий тиждень на конi? – накинувся на нього господар, вхопивши його за густу чорну чуприну та потермосавши нею по щиростi. – Я об’iздив сусiднi села, – вiдповiв Гриць з найбiльшим супокоем, освобождаючи так само свою гарну голову з деспотичних рук господаря-батька, – розпитував за скрипкою. – За скрипкою? – крикнув господар i аж витрiщив очi з чуда. – То я тебе до скрипок викохав i держу? Та найдорожчого коня до проiздок тримаю? Чекай, непотрiбе безголовий, чекай! – гукав на все горло. – Ади, чого вже не придумав в своiй головi – скрипки! Тьфу!! – Коневi не сталося нiчого, – вiдказав Гриць спокiйно. – Я коня доглядав i пильнував. А дивiть, вiн он аж виблискуеться до сонця, такий ситий i годований. А менi треба скрипки, до того i захопила мене охота подивитися в сусiдне село. Скучно, татку, на однiм мiсцi сидiти, тому я поiхав. А роботу не таку вже страшну я залишив, самi знаете, тому й поiхав. Коли робота пекуча, я не киваюсь, а коли нема, я тодi iду. От що! Господаревi, нiби з зачудування, аж мову вiдiбрало. Рука знов пiднялася, щоб опинитися, як передше, на головi хлопця, але не годен був. Гриць поглянув на нього такими вже чудно сумними, а заразом щирими очима, що вiн лише сплюнув i, заклявши щось пiд вусом, вiдiйшов. Гриць усмiхнувся, вiдгорнувши пишне волосся з чола, що шовком зсунулося при торганнi, i взявся далi до своеi роботи. Батько знов свое, – думав вiн, – а вiн свое. Вiн хотiв собi конче роздобути скрипку, повчитися на нiй грати, щоб, доглядаючи iнодi худобу чи вiвцi верхами, не було так тужно i сумно на самотi, щоб не гнало з мiсця на мiсце; i от таки не успiв. Та зате вiн витеше собi тепер сопiлку, i як заграе на нiй, всi дiвчата на танцях стануть округ нього i будуть слухати та раз плакати, раз самi гуляти. Гей! га! – усмiхнувся Гриць на саму таку принадну думку. Гей! га! Що йому господар… Але господиня-мати, розвiдавшись, куди i пощо гуляв вiн на найкращiм конi сiм день, прибралася до нього iнакше, хоч вже як його любила i при доброму настроi ласкава була, однак, розлютившись, що раз загадала – не дарувала. – Пройдисвiте! – накинулася на нього, коли увiйшов у хату, i не надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоцi. – Пройдисвiте! – гукала по своiй скорiй вдачi. – Гадаеш, час божий на те, щоб його пусто-дурно на конi прогайновувати? Попам’ятаеш ти ту поiздку, – кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця. – Попам’ятаеш! – Та не вспiла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така змiна, що вона здержалася. Мов гадюкою вколений сам боярин якийсь, опинився Гриць близько коло неi i, стиснувши, нiби клiщами, ii руку, процiдив: – Я не пройдисвiт, – говорив зi зворушення i обиди погаслим голосом, – я не пройдисвiт. Я ваш син. А коли випираетеся того, що лиш вихованець, то не безчестiть. Хлiб ваш дурно не iм; як знаю, вiдробляю. А що не роблю стiльки, скiльки вам захочуеться, то дайте менi спокiй. Я собi пiду вiд вас i не верну. На мое мiсце приймiть собi наймита, i буде вам лiпше. Менi не все хочеться робити, тому й не роблю. І робити не буду. Розумiете? А пам’ятайте, я не наймит ваш!! Що у вас з’iв, то вже i вiдробив. – І, луснувши з неописаною погордою i гнiвом дверми, вийшов. В його рухах i голосi було стiльки приказуючого i гордого, що господиня вмовкла i побiлiла. – Тьфу! – сплюнула i хрестилася. – А се що таке? Кого я маю в хатi? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор мамi вiддав, дверми пiд носом, мов жидовi, луснув, i вiн не «пройдисвiт», його не «безчестiть». Михайле, ви чули? – кликнула в другу хату до господаря, звiдки й без того висунулася висока, тепер в низьких дверях похилена постать самого господаря. – Та чую, – вiдказав вiн. – Та що ж? – Що? – кричала жiнка, – ви ще питаете, що? Адiть, за ваш хлiб-сiль який гонор вiддав. – Та не дразни-бо його вже стiльки тим «пройдисвiтом» та «пройдисвiтом». Ти бачиш, вiн вже такий вдався на мiсцi довго не висидить. То i що з ним вдiеш? Убити його за те не уб’ю. – Я його привчу! – вiдкрикувала господиня. – Ба нi, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому – i стiльки на добре не виходить. Знай, тепер вiн знов кiлька день на очi не покажеться. Чорт знае, що в нiм за вдача, але вже такий. – Вiд родичiв «пройдисвiтiв» – кажу вам, – вчепилася господиня знов цього. – Ми його батька-матерi не знали… – боронився чоловiк, що, по правдi, Гриця дуже любив i перед жiнкою заедно боронив, хоча сам тайком за пройдисвiтство набирав, – лише знайшли маленького пiд нашою хатою. Вiн, може бути, i панська дитина – ми сього не знаемо. Його яким-небудь словом не зачiпай, вiн зараз кипить, i вже його борзо не примириш. У мене Гриць не пройдисвiт. – А я кажу, що вiн таки пройдисвiтська дитина. Найшли в закуренiм лахмiттi, дарма що з вузликом золотих червоних. – Та вже в закуренiм чи нi, а тепер вiн наш. А як вже наш, то не збиткуй. Бачиш, вiн терпцю не мае. Ще колись, розлютившись, покине нас. Господиня вмовкла i здвигнула плечима. Се iй нiколи на думку не приходило i тому потрохи на хвилю занепокоiло. – Ет, i наговорили! – закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе не хтiла бiльше про «пройдисвiтство» говорити. – Тепер «покине» – коли ми його вигодували i вiн головою майже стелю здiймае? – Якраз тепер. Тепер вiн де-небудь годен на роботу стати, а передом був малий. – Ет, що там! – перебила йому сухо жiнка. – Радше знайте, Михайле, що оногди казав менi, що дав собi знов новий писаний кожушок шити. Вiн вже вiдтепер зачинае дiвчатам голови завертати. – Або я йому це забороню? – вiдповiв господар. – Гарний, молодий, то й завертае. – Вiн вже чи не на кождiм танцi мусить бути. – Та нехай собi. Хто молодий, той гуляе. – Як завтра скаже вам, що хоче женитися. Його дiвчата роем обступають… А тодi що вдiете? – Не позволю i землi не дам. Йому ще час женитися… нехай ще коло нас газдуе, щоб знав я… кому землю передам колись… – Овва… вiн вас дуже послухае! – закинула жiнка. – Я вже чи не раз перехопляла його з Настунею Кривинюкiвною. До других залицяеться, а до неi таки горнеться. Господар усмiхнувся. – Я вже давно то знаю. Сам ii батько менi говорив се. – Та вiн би рад його дiстати до себе. Але, по-моему, Гриць ще не однiй голову закрутить, заким не одружиться… – вiдповiла жiнка. – І на свою натрапить… – докiнчив господар. – І на свою натрапить… – повторила вона i вмовкла. – Старий Кривинюк добрий газда, i Настка працьовита дiвчина, в батька вдалася. Нехай би колись побралися, як йому суджена, – обiзвався знов господар. – Та добра дiвчина… – вiдповiла якось знехотя жiнка. – В неi вiдтепер якийсь розум, як у староi. Добра, – i урвала. – Та тим-то для нього i добра, – вiдповiв чоловiк. – Вiн за кiньми голову забуде… а вона буде на все позiр мати. Тим-то й добра… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65397536&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Рай – отаман, циган-проводир 2 Спенцер – одяг на зразок жилетки. 3 Пуста – степ в Угорщинi. 4 Полум’я змагайте – полум’я роздмухуйте. 5 Пугарик – чарочка. 6 Туй-туй – ось-ось. 7 Пiдхлiбство – похвала. 8 Бесаги – мiшечки. 9 Рабiвники – грабiжники. 10 Туск – бiль, журба.