Справа майстра-червонодеревника

Справа майстра-червонодеревника Олександр Вiталiйович Красовицький Євгенiя Валерiiвна Кужавська Історичний детектив Жорстоке вбивство сусiда, майстра-червонодеревника, змушуе колишнього слiдчого Тараса Адамовича взятися за розслiдування третьоi справи. Хто i чому мiг катувати Семена Нечипорука напередоднi зимових свят? Про що хотiли дiзнатися злочинцi? Мiстом ширяться чутки про смарагди, якi привiз до Киева колишнiй цукровий магнат Олексiй Тарнавський, хоч нiхто не знае, де вiн сам. Востанне про нього згадують як про замовника особливого меблевого гарнiтура з п’яти предметiв у майстра Нечипорука. Як вiрш Миколи Гумiльова вплинув на подальший розвиток подiй? Олександр Красовицький, Євгенiя Кужавська Справа майстра-червонодеревника Серiя «Історичний детектив» заснована у 2020 роцi Художник-iлюстратор І. Дубровський Художник-оформлювач М. Мендор © О. Красовицький, Є. Кужавська, 2021 © І. Дубровський, iлюстрацii, 2021 © М. Мендор, художне оформлення, 2021 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020 * * * I Крааль Вiн стоiть обличчям до вiкна, трохи поодаль, нiж сягае вранiшне сонячне промiння. Косi променi падають на стiл, будять теплими цiлунками Естер, збурюють крихiтнi часточки пилу до танцю над старою друкарською машинкою, що вiн дав iй iм’я. Здаеться, саме вчора Мiра Томашевич вiддрукувала останнiй протокол. Тепер машинка спить, бо ж нiхто не торкае ii тонкими пальцями, заправляючи шурхотливий папiр. Може, не варто тривожити iх обох – Естер, з ii клавiшами, що стерлися за цi роки, i дiвчину, яка вiдбивае на паперi ледь помiтну на клавiатурi лiтеру «Р» та найвиразнiшу з усiх – «Ф». Кажуть, клавiшi машинок стираються по-рiзному, все залежить вiд того, хто торкався iх i з якою метою. Може, колись клавiшi Естер друкували поезiю. Щось про вранiшню росу на пелюстках квiтiв i трави, вплетенi в коси, про розлуку чи розпусту, найiмовiрнiше – про зраду. А тепер вони змушують ii вiдстукувати ритм протоколiв убивств. Музику смертi. Вiн дивиться на Естер та намагаеться не озиратися. За спиною, як могутнiй дуб, що вплiвся гiлками в небокрай, пiдпирае стелю височенна картотечна шафа з червоного дерева. Вiн сам замовив ii рокiв десять тому, ще до вiдставки. Навiщо? Хiба мало картотечних шаф у похмурих кабiнетах розшуковоi частини? Вишикуванi в рiвнi ряди, вони зустрiчали його всi тi роки, як почесна варта. Картотечнi шафи зручнi для зберiгання документiв i таемниць. У власнiй вiн зберiгае ще й давнi спогади. Їi виготовили за його ескiзом – майстер-червонодеревник усмiхався, тер пiдборiддя i запитував, чи справдi вiн хоче безлiч окремих шухлядок. Тарас Адамович Галушко пригощав його настоянками й говорив про додатковi панелi та сховки в майбутнiй шафi, пропускаючи повз вуха слова спiврозмовника щодо оздоблення рiзьбленням. Однак майстер оздобив замовлення в’юнким орнаментом виноградноi лози, вiдшлiфував шухляди, продемонстрував, на якi панелi господар може натискати, щоб вiдкрити приховане дно. В одну iз шухляд старий слiдчий поклав зошит iз лекцiями Естер та ii листи. Їх було всього п’ять, здаеться, вони й досi пахли ii парфумами. Мали б пахнути – червоне дерево добре зберiгае аромати, однак ту маленьку таемну шухлядку вiн вiдкривав зрiдка, хоч майстер i говорив, що механiзм надiйний i прослужить йому довго. – І мене, i вас переживе! – усмiхався червонодеревник, салютуючи чаркою. Майстра пережив. Певно, тепер Тарас Адамович вiдкриватиме таемну шухлядку ще рiдше – бо вже нема того, хто зумiв би полагодити механiзм у разi оказii. Олегiвська тиха, не стривожена зойком жiнок, гавкотом собак, що казитимуться за парканами сусiдських господ, коли прибуде полiцiя. Тiло майстра-червонодеревника, про вбивство якого розповiв йому розносник газет, повантажать на пiдводу. Стомлений кiнь потягне пiдводу до найближчоi лiкарнi, де експерти зможуть оглянути тiло. Полiцiянти оточать будинок, доки працюватимуть слiдчi всерединi та снуватимуть туди-сюди, мов щури, вишукуючи здобич. Невдовзi зберуться базiки, хлопчаки повсiдаються на сусiдськi паркани, а потiм, коли всi розiйдуться, майнуть, як зграйка горобцiв, у двiр Тараса Адамовича оповiдати новини про побачене й ласувати варенням. Вiн може дiстати iм особливе – агрусове, пригостити трав’яним чаем. Улiтку вони б розсiлися у дворi на стiльцях, та й просто на травi, однак зараз кiнець грудня, нехай i на диво безвiтряного, проте снiжного. Старий слiдчий, звичайно, запросить iх до кiмнати з камiном. Невже вiн сидiтиме i чекатиме, аж поки малi збирачi плiток не почнуть стукати у хвiртку? Час знову витiкае крiзь пальцi, наче пiсок, що його дiд мiшав iз сiллю, щоб грiти на ньому каву у джезвi. Може, до цiеi кiмнати вiн увiйшов, аби лише послухати тихе рипiння шафи, механiзми якоi вже пережили ii творця. Що сказав Кость? Спогади зовсiм свiжi, не затертi розмовами з iншими людьми, ранковими зустрiчами чи газетними новинами. Хлопчина рвучко вiдчинив хвiртку, струсив снiг iз кiлькох яблуневих гiлок, привiтався, ледь схиливши голову. Вiн був збуджений, побачене на власнi очi загострило його обличчя, зробило плутаною та швидкою мову. Кость проторохтiв: – Старого Семена Нечипорука… Його ж забили! Сам бачив тiло крiзь шибку в будинку. Так, пане слiдчий, сам бачив… Аж поки червона жандармська пика мене не нагнала… – То полiцiя вже там? – Нi, – невпевнено вiдповiв хлопець, – не знаю, там усе тихо… Вiдiгнавши спогад, старий слiдчий вправним рухом дiстав чорну валiзку слiдчого з-пiд столу, вже у сiнях надяг пальто, надiв трохи прим’ятий капелюх та вийшов на порiг. Морозно. Тихо. Снiг сяе на сонцi дiамантами. Не дивно, що Мiра Томашевич так любить дивитися на нього у цьому саду. Невже вiн зараз хоче втягнути дiвчину в ще одну справу? Нехай у курсистки мають бути канiкули на свята, але ж не гоже витрачати такi днi на те, щоб вислуховувати роздуми старого слiдчого у вiдставцi, коли у Шато де Флер вiдкриваеться ковзанка, оркестр грае вальси, а у кав’ярнях на Хрещатику подають тепле вино. Їi сестра точно не сидiтиме в чотирьох стiнах у цi днi, хоч вона й обiцяла продовжити iхне шахове протистояння. Балерина швидко забувае обiцянки, або просто не вважае недбало кинутi реплiки такими. Вiн крокуе до хвiртки, чуе, як рипить снiг, а здаеться, що рипить картотечна шафа у кiмнатi Естер. То сентиментальна звичка вiдлюдника – прислухатися до тужливого рипiння старих меблiв чи боятися збудити друкарську машинку необережним рухом. Невже зараз вона жене Тараса Адамовича на мiсце вбивства? Саме тепер можна все оглянути до прибуття полiцii – таке випадае слiдчому у вiдставцi не часто. Випадковостями не варто нехтувати. Навiть якщо потiм вiн перекаже все побачене слiдчим, зараз мае принаймнi подивитися на вбитого. Вони не були друзями, навряд чи могли вважатися близькими сусiдами – червонодеревник жив за кiлька хат вiд будинку Тараса Адамовича. Однак цiеi хвилини вiн чомусь думав про акуратнi невеликi шухляди власноi шафи, й це викликало дивне бажання пришвидшити ходу. «Старому Нечипоруку» було не бiльше нiж сорок п’ять рокiв, то лише для Костя всi, хто був старший за Якова Менчиця, видавалися старими. Може, полiцiя вже вирушила сюди? Колишнiй слiдчий на мить прикрив очi повiками, уявив, як жандарми лiниво чекають на сходах будинку по Володимирськiй, 15, начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii, Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго думае, кому б передати справу, помiчае свого заступника Івана Арчибальдовича Фогля, який прогулюеться коридором зi своею кривою усмiшкою на вустах, зупиняе його зi словами: – Іване Арчибальдовичу, маю для вас нову справу. Певно, саме так i скаже людинi-моноклю начальник розшуковоi частини. І Фогль вирушить на Олегiвську, щоб свердлити ледь згорблену постать Тараса Адамовича лихим поглядом риб’ячого ока з-пiд монокля. Запитуватиме: – Хiба у вас немае нагальних справ, Тарасе Адамовичу? Готувати варення чи запiкати яблука в тiстi? Нагальнi справи е завжди. Тарас Адамович щойно завершив розслiдування, отже, може повернутися до вiдкладених партiй з давнiми партнерами. Мосье Лефевр, певно, думае, що поштова служба десь згубила листа вiд киiвського суперника, iнакше як пояснити те, що Тарас Адамович i досi не надiслав вiдповiдь? А вiн не писав французовi, що взявся за нове розслiдування. Тепер, можливо, доведеться повiдомити, що вплутуеться у чергову, вже третю справу. Торiк узимку вiн надсилав у листах до нормандця хiба оповiдi про погоду i пирiг, що спiк напередоднi. Ця зима сповнена урочистоi величi та тривог, мерехтить бiлою ковдрою, заслiплюе очi на сонцi. Неспокiйна, хоч i безвiтряна. Рипнув хвiрткою у чужий двiр, приготувався почути гавкiт – червонодеревник тримав великого кудлатого собацюру на прив’язi бiля буди. Гавкiт пса був схожий на кашель старого курця, а очi свiтилися недобрим вогнем – навряд чи те дивне кудлате створiння визнавало бодай когось, окрiм власного господаря. Його знали як безжального убивцю всiх сусiдських котiв, що наважувались ступити на це подвiр’я. Сусiдськi ж хлопчаки запевняли колишнього слiдчого, що собацюра якось сам пiдманюе довiрливих муркотунiв, аби вмить чинити над ними криваву розправу. Тарас Адамович почекав iз хвилину i, роззираючись, ступив у двiр. Собаки не було, лише мiцний ланцюг обвивав буду, ховаючи за нею свiй край. Гiсть пiдiйшов ближче, хоч уже знав, що побачить. За будою лежав кудлань iз висолопленим язиком. Смерть вiд отрути лиха, чи то йому тепер так здаеться, коли вiн розплутав загадку з отруеними на борту лiтака молодятами? Ще раз глянув на собаку й подумав, що тепер сусiдськi коти почуватимуться вiльнiше. Ступив на порiг хати. Цiеi митi працiвник антропометричного кабiнету Якiв Менчиць пiдiймався схiдцями на третiй поверх будинку, де розмiщувалася розшукова частина Киiвськоi мiськоi полiцii. Пiдiймався повiльно, бо ж здавалося, що високi сiрi стелi нависають над ним тягарем. Хотiлося вийти iз цiеi будiвлi, йти вулицею далi, туди, де ще вчора у Золотоворiтському скверi грала музика з гучномовцiв, а поруч стояла й усмiхалася дiвчина, яка колись першою надiслала йому листа. Нiколи не думав, що кабiнети у цiй будiвлi так гнiтитимуть його, огортатимуть безпросвiтним серпанком нудьги. Вiдчинив дверi до того, в якому звик проводити довгi години буденного дня, i зупинився, почувши, як хтось озвався до нього. – Пане Менчиць! Холодний хрипкуватий голос. Останнiм часом вiн чуе його надто часто, ранiше Іван Арчибальдович Фогль зрiдка виявляв бажання вийти зi свого кабiнету, щоб поговорити з кимось у коридорi. Невже лишилися нерозв’язанi питання у справi вбитого авiатора – князя Курдашова? Навiщо вiн спинив його? – Вiтаю вас, пане Менчиць! – повторив заступник головного слiдчого. Крива усмiшка, незмiнний монокль. Фогль не з тих людей, до яких вiдчуваеш симпатiю з першоi хвилини знайомства. Молодому слiдчому складно уявити ситуацiю, коли хтось узагалi може вiдчувати симпатiю до цього власника хрипкуватого голосу та риб’ячих прозорих очей. – Хiба ви не чули новини? – запитав Фогль, проте, почитавши вираз нерозумiння на обличчi Якова Менчиця, додав: – Убивство! Тривожне передчуття стискае молодому слiдчому горло, змушуе слухати Фогля, не перериваючи. Той уповiльнюе слова, розтягуе реплiки, нiби насолоджуеться ефектом. Та й справдi ж насолоджуеться! – Убили якогось старого на Олегiвськiй, – сказав Фогль, спостерiгаючи, як кам’янiе обличчя спiврозмовника. Якiв Менчиць лишае Фогля у коридорi, так i не прокоментувавши його реплiку. Затим мерщiй проноситься повз вiдчиненi дверi кабiнетiв та завмирае лише бiля тих, де на порозi вимальовуеться начальник розшуковоi частини – дiйсний статський радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго… Потiм Якiв Менчиць спускаеться вниз, до виходу, бачить жандармiв на першому поверсi, якi рухаються уповiльнено, наче увi снi. Чи то вiн й справдi потрапив у сон, в один iз нiчних кошмарiв, у якому з величезного лiтака – «Ілля Муромець» конструкцii Ігоря Сiкорського хтось скинув бомбу саме на будинок посеред яблуневого саду на Олегiвськiй. Увi снi Менчиць прийшов туди на свiтанку й побачив лише велику чорну воронку на мiсцi будинку зi заскленою верандою та акуратною дорiжкою вiд хвiртки. На краю воронки щось, присипане землею, зблискувало на сонцi. Вiн торкнув рукою i зрозумiв – то клавiатура староi друкарськоi машинки. Але зараз то був не сон. Вiн iхав у автомобiлi поруч iз Репойто-Дуб’яго, якому, здавалося, передалося Менчицеве занепокоення. Не дивно – начальник розшуковоi частини – не лише колега i шаховий партнер старого з Олегiвськоi, а й давнiй друг. Вiн, певно, теж не сумнiваеться, що на тiй вулицi нiкого вбивати, крiм старого надокучливого слiдчого у вiдставцi, який мiг знову вплутатися в якусь ризиковану справу. Вони iхали швидко, хоч i доводилося об’iжджати дорогою замети снiгу. Узимку в цьому мiстi всi лаються через снiг – городяни нарiкають на власникiв трамвайних маршрутiв, власники маленьких кав’ярень та крамниць – на мiських двiрникiв. Останнi не поспiшають розчищати снiг поблизу трамвайних колiй та сварять бельгiйцiв, якi рокiв десять тому викупили акцii в тодiшнього трамвайного короля – Лазаря Бродського i мали б дбати про колii та дiлянку за три метри вiд них. Менчиць також подумки лаяв двiрникiв, якi мали б розчистити вулицi. Автомобiль непевно почуваеться на заснiжених мiських дорогах, однак Репойто-Дуб’яго не визнае iншого транспорту. Молодий слiдчий поглянув на начальника розшуковоi частини, намагаючись збагнути, про що вiн думае. – Пане Менчиць, – нiби прочитав його думки Репойто-Дуб’яго, – хiба Тарас Адамович розслiдував щось iще, окрiм… – Справи зниклоi балерини?.. – …та вбивства авiатора i його дружини? – Нi. Принаймнi, я нiчого такого не знаю… Репойто-Дуб’яго змовк, насупив кошлатi брови. Олегiвська тиха, як найтихiша околиця Киева. Чи то Флорiвський монастир осяюе ii благодаттю, вимальовуючи чiткий обрис дзвiницi на тлi сiро-блакитного неба з кошлатими хмарами, чи то тихою меланхолiею вiе з боку Щекавицького кладовища. Тарас Адамович колись говорив, що там похованi його дiд i батько. А тепер… Менчицю не хочеться думати про це, вiн жене лихi передчуття геть, вдивляеться у чужi паркани, намагаючись вiдволiктися. Думки повертаються, обплутують голову на рiвнi скронь, шепочуть недобре на вухо. Треба якось повiдомити Мiрi. Мабуть, вона знов убереться у сiре пальто та капелюшок iз вузькою смужкою чорноi вуалi, що закривае очi. Мiринi очi блакитнi, як небо у серпнi. Вiн бачив iхню пронизливу блакить навiть з-пiд вуалi тодi, на кладовищi, бiля могил князя Курдашова та його дружини. Раптом у спогадах молодого слiдчого сплив силует iншоi дiвчини пiд вуаллю. Насмiшкуватий дзвiнкий голос, аромат яблучних парфумiв, вуаль не траурна – оманливо-загадкова, густа, як найтемнiша вереснева нiч. Крiзь ту вуаль вiн спочатку не мiг роздивитися очей Барбари Злотик, але згодом дiзнався, що вони темнi, iз зеленим вiдблиском, хоч i змiнюють колiр залежно вiд освiтлення. Навряд чи Барбару Злотик засмутить смерть старого слiдчого, який був iнiцiатором ii арешту. Автомобiль зупинився бiля знайомого Менчицю невисокого паркану. Викривленi гiлки старих яблунь обплiтали будинок з усiх бокiв. Молодий слiдчий рипнув хвiрткою, завагався. Якщо це справдi мiсце злочину, варто зважати на деталi – слiди на стежцi, акуратно виметений порiг. – Ви гадаете… – звернувся Менчиць до Репойто-Дуб’яго. – Не впевнений, – вiдповiв той. – Про вбивство розповiв двiрник, якому, своею чергою, розповiв хлопчина з газетами, малий говорив про тiло у будинку, сказав, що багато кровi. Менчиць повiльно рушив стежкою у напрямку веранди. Розносник газет приходив до цього будинку щоранку, отже, першим або одним iз перших виявив тiло. Менчиць уже майже торкнув ручку дверей, як почулося рипiння хвiртки. Молодий слiдчий та начальник розшуковоi частини озирнулися. Бiля хвiртки завмерла дiвчина у темному пальтi. Зараз вона була без вуалi. І з вiдстанi у кiлька крокiв Якiв Менчиць мiг бачити пронизливу блакить ii очей кольору серпневого неба. – Мiро, навiщо ви сюди прийшли? Репойто-Дуб’яго сумно подивився на дiвчину й додав до реплiки слiдчого: – Панно Томашевич, я змушений попрохати вас… – Щось тут трапилося? – тихо запитала дiвчина. – Ми не знаемо напевно, – вiдповiв iй Менчиць, – але, здаеться, тут сталося убивство. Тарас Адамович… – Вплутався у нову справу? Невже вона ще не здогадалася? Чи iй надто боляче усвiдомлювати, що колишнiй слiдчий Галушко бiльше не вплутаеться у жодну зi справ… Мiра усмiхнулася. Дивна реакцiя, але, напевно, люди завжди дивно реагують на смерть. Вона пройшла повз Менчиця i мовила фразу, на яку молодий слiдчий точно не очiкував: – Панi Марта передала вам якiсь особливi трави для чаю. Доброго ранку! Менчиць хоче запитати, хто така панi Марта i навiщо йому трави, а потiм помiчае широку усмiшку на обличчi Репойто-Дуб’яго. Вiн прослiдковуе за поглядом начальника розшуковоi частини й теж усмiхаеться – бiля дверей веранди стоiть той, до кого на похорон Мiра, можливо, колись i убереться у чорну вуаль, однак не сьогоднi. – Пане Менчиць! Олександре Семеновичу! Несподiвано бачити вас тут разом, хоч я i здогадуюся про причину вашого вiзиту, – гучно озвався з порогу господар будинку посеред яблуневого саду. – Ми думали, вас убили, – щиросердно зiзнався Репойто-Дуб’яго та усмiхнувся. Його молодий колега почервонiв. – О-о-о? – питально звiв на лоба густi брови Тарас Адамович. – Що ж, матиму на увазi, що у разi моеi смертi за справу вiзьметься особисто начальник розшуковоi частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго. – Наступного разу не приiду, доки напевне не переконаюся, що то таки ти вiддав Боговi душу. То що тут сталося на цiй вулицi, яку не кожен знайде у лабiринтах Подолу? – Вбивство. За кiлька будинкiв звiдси. – Отже, таки вбивство, – спохмурнiв Репойто-Дуб’яго. – Тобi щось вiдомо? – Я оглянув тiло. І будинок. Колишнiй колега хитнув головою. – Імпровiзуеш, Тарасе Адамовичу. І що скажеш? – Кiлька речей непокоiть мене. Однак краще, якщо ви оглянете все самi й побачите на власнi очi. Мiро, – раптом звернувся вiн до дiвчини, – ви говорили щось про трави… Панi Марта у Киевi? – Так, – ледь чутно прошепотiла Мирослава. – Тодi залюбки пригощу вас усiх особливим чаем панi Марти, звичайно, знайду й дещо до чаю. Чекатиму вашого повернення, – сказав старий слiдчий та подивився на Менчиця. – Ким був загиблий? – запитав Репойто-Дуб’яго. – Майстром-червонодеревником. – І тебе щось непокоiть? Тарас Адамович на мить замислився та згодом вiдповiв: – Так, кiлька речей. Найбiльше – напис, який вiн залишив на пiдлозi. – Вiн устигнув щось написати? – Так. Перед смертю. Лише одне слово, яке я не розумiю. Мiра стояла блiда – розмови про вбивства та ще й до ранковоi кави не додають настрою. Проте Менчиць не мiг позбутися вiдчуття неймовiрного полегшення, яке намагався приховати. Репойто-Дуб’яго запитав далi: – І що за слово? Тарас Адамович узяв iз рук Мiри пакунок, ширше прочинив перед нею дверi на веранду та вiдповiв: – «Крааль». – Крааль? – Так. – І що б це могло означати? – запитав Репойто-Дуб’яго. – Отож i я не розумiю. Однак, окрiм напису, ви знайдете у будинку вбитого чимало речей, якi вас зацiкавлять. Репойто-Дуб’яго кивнув i промовив: – Зустрiнемось по обiдi. Не думаю, що закiнчимо ранiше. Тарас Адамович кивнув у вiдповiдь i рушив услiд за Мiрою вглиб будинку. ІІ Горiховий стiлець Колишнiй слiдчий розгорнув пакунок на столi у вiтальнi, де весело потрiскував камiн. Трави – духмянi, складенi акуратними жмутиками – змiшували своi аромати, визираючи сухими гiлочками iз шурхотливих обiймiв паперу. Марта сушить лаванду i мелiсу, збирае чебрець. Вiн завжди пропускае цвiтiння лаванди, тому рiдко додае ii у чай. Марта, навпаки, розвiшуе духмянi гiлочки по всiй оселi, досипае засушенi квiти у заварник, пiдморгуе зеленим оком. Мiра теж любить чай з лавандою? Дiвчина лишила у передпокоi сiре пальто i дивноi форми капелюшок, що нагадував дзвiн. – Капелюшок-клош – так називае його Вiра, – мовила Мирослава, коли Тарас Адамович кинув питальний погляд на фетрове творiння модистки. Його секретарка ранiше не носила таких, на вiдмiну вiд балерини, яка не боялася експериментувати. – Гарний, – усмiхнувся Тарас Адамович, – акуратно поклавши капелюшок на поличку. – Незручний, – стенула плечима Мiра, – але Вiрi подобаеться, вона навiть говорить, що обрiже волосся за його формою. – Обрiже волосся заради капелюшка? – Сподiваюсь, нi. Але ця модель не зовсiм пасуе до моеi зачiски, – проказала Мiра й увiйшла до вiтальнi. Корона кiс, що обрамляла ii голiвку, блискала акуратним гребенем. «Дивнi часи – подумалось старому слiдчому, – коли дiвчата зрiзають коси заради капелюшкiв». Лаванда ароматна, i Мiрi, здаеться, подобаеться. Тарас Адамович додав у чай i мелiси – чи то, щоб заспокоiтися самому, чи то, щоб його секретарка поринула у тиху атмосферу бiля камiна, що заколисуе, з духмяною чашкою у руках. Чай паруе, Мiра зацiкавлено позирае в його бiк – певно, чекае, щоб вiн почав розповiдати. Вона вже чула про вбивство, хоч i не знае подробиць. Невже йому тепер уже нiколи не вибратися iз цiеi круговертi розслiдувань, що пiдхопила його наприкiнцi лiта, коли Мiра Томашевич уперше рипнула хвiрткою до його будинку? Тодi вона шукала сестру, яка зникла. Іронiчно, але завершене на Куренiвцi розслiдування – а тодi вони знайшли балерину Вiру Томашевич саме там – ознаменувалося початком нового, i теж на Куренiвцi. На аеродромi – единому в мiстi – приземлився лiтак iз мертвими князем Курдашовим та його молодою дружиною. Вiн не хотiв вплутувати Мiру в попередне розслiдування, не мав великого бажання розповiдати iй про смерть майстра-червонодеревника i тепер. Але ж вона все одно дiзнаеться вiд Якова Менчиця, який зараз подався оглядати мiсце злочину, чи з газет. Інформацiю завжди лiпше отримувати з першоджерела, особливо якщо iнформацiя жахлива. Передана через другi чи третi руки, вона обростае перебiльшеними подробицями, багатозначними напiвнатяками. Нiщо так не лякае, як бiлi плями в розповiдi, котрi ми доповнюемо власними здогадами. Особливо якщо це iсторiя про вбивство. Примружився, кинув погляд у бiк дiвчини. Мiру не налякаеш такими iсторiями. Сьогоднi вона повiдомила йому, що на час канiкул збираеться допомагати у госпiталi. – Тому, Тарасе Адамовичу, краще, щоб ми перенесли нашi зустрiчi на ранковi години. – Якщо я вплутаюся у ще одне розслiдування? – Не «якщо». Коли вплутаетесь, – без усмiшки проказала дiвчина, звiвши очi над чашкою з ароматним чаем. За кiлька будинкiв звiдти Якiв Менчиць переступив порiг приземкуватого цегляного будинку, що ховався за високим дерев’яним парканом. Фотограф завмер бiля собачоi буди, Репойто-Дуб’яго рушив за Менчицем. Сiни маленькi, чисто виметенi, з великою шафою, оздобленою рiзбленням, i лавою навпроти. Зi слiв Тараса Адамовича, майстер мешкав сам, його дружина давно померла, дiтей не було. Може, воно й на краще – повiдомляти про смерть родичам завжди непросто. Про таку смерть – тим паче. Вони йдуть темним коридором повiльно, роззираються навсiбiч, хоч свiтла небагато й складно роздивитися обриси високих шаф i комодiв, що стоять уздовж стiн. Чи то замовлення, що чекають на покупцiв, чи то звичнi меблi у цьому будинку для приладдя майстра? Менчиць здогадуеться лише про те, що побачить щось не надто приемне для ока у кiмнатi, де знайшли тiло вбитого – за холодними тоном i кам’яним обличчям слiдчого, який сказав iм на порозi своеi оселi посеред яблуневого саду: «Краще, якщо ви оглянете все самi та побачите на власнi очi». Вiн, напевно, не хотiв говорити, бо поруч була Мiра. Коли ж Якiв Менчиць вiдчинив дверi до простороi кiмнати у будинку майстра, яку заливало свiтло iз трьох величезних вiкон, завмер на порозi. Пiсля тьмяного коридору, свiтла було забагато. Контраст рiзонув очi, змусив зупинитися. Потiм молодий слiдчий увiйшов до кiмнати, пропускаючи вперед начальника розшуковоi частини. Ця кiмната, як невдовзi виявилося, була найбiльшою у будинку. Бiля печi ховалися дверi до маленькоi кiмнатки з лiжком загиблого, а звiдти вiв прохiд до комiрчини. Ще до однiеi кiмнати – теж невеликоi та захаращеноi, що бiльше була схожа на майстерню, сповнену мiшанини запахiв фарб i дерева – вели дверi з темного коридору, який вони проминули хвилину тому. Ото й увесь будинок. Обiйшовши його нехитрi закутки за двi години потому, Менчиць зрозумiе, що в будинку Тараса Адамовича кiмнат i дверей – бiльше, i далеко не всi вiн уже бачив. Ураз упiймав себе на думцi про те, що фотографа вони взяли iз собою недарма. Тiло майстра було полишене на стiльцi посеред кiмнати. Певно, то теж стiлець його роботи – про це свiдчили вигнутi, оздобленi рiзбленням нiжки, темний колiр, поза сумнiвом, цiнноi породи деревини. Менчиць пригадав хиткi стiльцi у власному будинку, навряд чи вони витримали б те навантаження, яке довелося витримати цьому стiльцю. Майстер був прив’язаний до стiльця товстою мотузкою, яку Менчиць розглядав надто довго, певно, аби не дивитися на тiло. Репойто-Дуб’яго пiдiйшов до нього, поклав руку на плече i сказав: – Пане Менчиць, покличте фотографа. І огляньте сусiднi кiмнати. Фотограф не увiйде до будинку, поки слiдчi, якi працюють на мiсцi злочину, не покличуть його. Репойто-Дуб’яго пропонуе йому простий вибiр – вийти звiдси та оглядати сусiднi кiмнати, не дивитися на руки прив’язаного до стiльця чоловiка. Уникати погляду скляних очей на перекошеному обличчi покiйника. Вiн просто вийде на вулицю i покличе фотографа, який марнуе час бiля собачоi буди. Звичайно, собаку отруiли, щоб вiн не збудив сусiдiв, але вони тут не заради собаки. Фотографам простiше – Менчиць чомусь упевнений в цьому. Вони дивляться на свiт крiзь скельця чорного апарата, що вiдгороджують iх вiд реальностi, особливо, якщо вона така, як у цьому будинку. У великiй кiмнатi, посеред якоi стоiть стiлець iз темного дерева, забагато свiтла i забагато кровi. Фотоапарат як захисний бар’ер. Принаймнi Менчиць хоче так думати. Вiн кличе фотографа й прохае його пройти до великоi кiмнати. Вони йдуть разом коридором, Менчиць – попереду, за крок вiд нього – худорлявий чоловiк, вiк якого складно визначити – вiн ховаеться десь мiж зморшками у кутиках очей i безбарвним кольором обличчя, а також на пiдборiддi, що вкрите свiтлою бородою, i в тонких пальцях, якими вiн тримае фотоапарат. Менчиць мае зараз звернути у дверi, що ведуть до iншоi кiмнати, та пропустити фотографа туди, де на нього чекае iнший слiдчий. Вiн згадуе холодний вираз очей Тараса Адамовича i проходить повз дверi, у якi мав увiйти. Рушае далi, туди, де в кiмнатi з тiлом закатованого майстра лишився начальник розшуковоi частини дiйсний статський радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго, який примчав на Олегiвську, бо думав, що тут убили його давнього друга. На порозi кiмнати Менчиць озирнувся до фотографа й мовив: – Видовище неприемне. – Усе гаразд, – вiдповiв той, – я не снiдав. З тону його голосу неможливо зрозумiти – говорить вiн про давню звичку чи особливу пiдготовку до виiзду на мiсце злочину. Менчиць на мить згадав про запрошення Тараса Адамовича на чай та його обiцянку знайти щось до чаю, коли вони з Репойто-Дуб’яго повернуться. І вiдразу подумав, що складно обрати пирiг i навiть сам напiй для iсторii, яку вони розповiдатимуть. Увiйшов до кiмнати й, завваживши на собi здивований погляд Репойто-Дуб’яго, сказав: – Вам знадобиться допомога. Я огляну iншi кiмнати, коли закiнчимо тут… з вашого дозволу. Начальник розшуковоi частини ледь помiтно кивнув та вiддав наказ: – Дiставайте нотатник, пане Менчиць, тут чимало роботи. Наступнi двi години вони ретельно оглядали тiло i мiсце вбивства, Менчиць занотовував усi спостереження, фотограф фiксував можливi докази у свiй спосiб. Молодий слiдчий думав про Тараса Адамовича, який був тут зранку сам. Певно, вiн теж усе ретельно оглянув. Вони зможуть порiвняти спостереження. Господар будинку посеред яблуневого саду сказав, що вони мають побачити все на власнi очi, отож Менчиць дивитиметься. Інакше доведеться говорити Мiрi Томашевич, що ховався вiд побаченого в iнших кiмнатах, оглядав нiкому непотрiбнi комiрки й описував, у якiй позi знайшов отруеного собаку. Краплi кровi на снiгу, здаеться, з носа бiдолашного пса, кiлька зелених листочкiв бiля миски, мiцнi кiльця ланцюгу. Собаку теж шкода, але його смерть, здаеться, була легшою. Мiсто прокидаеться, наче вулик, починае гудiти, сповнюеться звуками та плiтками. Коли воно прокидаеться зi звiсткою про вбивство, гудiння його тривожне й зацiкавлене водночас. Чутки розносять двiрники та хлопчаки, торгiвцi на базарi та вiзники. Плiтки котяться хвилями, обростають вигадками, аж поки не потраплять на шпальти перших газет. Репортери вже нервово щось пишуть, поки слiдчi обходять двiр i сусiдiв, зазирають у вiкна, ставлять запитання перехожим. Вони не волiють чекати офiцiйноi версii – офiцiйнi версii полiцii завжди нуднi, як лекцiя гiмназiйного вчителя латини. Репойто-Дуб’яго не любить спiлкуватися з репортерами, однак пропускае деяких у двiр будинку вбитого й коротко оповiдае про те, що сталося. Думськi чиновники знову вимагатимуть якнайшвидшого розкриття, а газети постачатимуть городянам щодня новi кривавi подробицi, яких у цiй справi не бракуе. За кiлька будинкiв вiд мiсця злочину Мiра Томашевич вiдставляе вже порожню чашку, що й досi пахне лавандою, та запитуе старого слiдчого: – Ви втручатиметеся у розслiдування? Господар не знае, як вiдповiсти на це запитання, бо й сам не впевнений. У його дворi немае собаки, який сповiстив би про прихiд несподiваного гостя, однак зараз вiн чуе рипiння хвiртки й може уникнути прямоi вiдповiдi. Колишнiй слiдчий пiдвiвся та вимовив: – Я не хотiв би. Але, боюся, доведеться. Тим часом Якiв Менчиць продовжуе оглядати мiсце злочину. Фотограф повiдомив йому, що стiлець, до якого прив’язали майстра-червонодеревника, – горiховий. Хтозна, як вiн це зрозумiв – iз кольору деревини чи з вигляду стiльця. Для вiденських стiльцiв потрiбна мiцна деревина, яка добре гнеться, тодi можна зробити вигнутi нiжки та спинки, а у цього стiльця е навiть пiдлокiтники. Молодий слiдчий занотовуе опис форм плям кровi, завважуе, що вбитий намагався забарикадувати дверi; вказуе фотографовi зафiксувати вишкрябаний на пiдлозi надпис, який майстер-червонодеревник, певно, встиг зробити до того, як злочинцi чи злочинець увiрвалися до кiмнати та прив’язали його до стiльця. «Крааль» – як i говорив Тарас Адамович. Дивне слово, хтозна, що означае. Вiн залишае Репойто-Дуб’яго й фотографа та рушае надвiр, щоб поговорити iз сусiдами, яких уже встигли опитати iншi полiцiянти. На лавцi бiля собачоi буди сидiв сухенький зморшкуватий дiд, спирався на палицю. Благий одяг на ньому висiв мiшком, щось сiре й засмальцьоване, що можна було б вважати кожухом. Менчиць пiдiйшов до нього та сiв поруч. Якщо його пустили у двiр, отже – свiдок. Молодий слiдчий запитав: – Дiду, де ви живете? – Сусiдня хата, – прошамкав беззубим ротом старий. Менчиць поглянув у бiк, куди той непевно махнув рукою, завважив похилений дах хатини. Певно, вона така само стара, як i господар, ледь тримае стiнами дах. Дiдова рука, що стискае палицю, тремтить, очi в нього блакитнi та прозорi. Менчиць запитав далi: – Ви щось бачили? – Що ж я можу бачити? – усмiхаеться дiд i втуплюе застиглий погляд у Менчиця. – Чого ж ви тодi тут? – здивувався слiдчий. – Пан жандарм наказав менi чекати начальство. Я прийшов сюди рано-вранцi. Вiн був добрий чоловiк, Нечипорук. Семен Нечипорук – ви ж знаете iм’я?.. – Загиблого? Так, уже знаемо. – Вiн давав менi iжу, i грошей трохи. Добрий був чоловiк. Я плiв мотузки йому – не знаю, чи справдi вони були йому потрiбнi. Знаете… Його ж зв’язали моею мотузкою… Я сам ii плiв, – вираз обличчя старого не змiнився, тiльки iз прозорих блакитних очей поповзли по щоцi сльози. Так повiльно, нiби в старечому сухому тiлi бракувало води. – То ви бачили… тобто заходили у будинок? – Так, я приходжу зранку час вiд часу – приношу мотузки. Цього разу прийшов – налякав хлопчину, який газети розносить… А вже потiм зрозумiв, що то не я його так налякав… Вiн ще був живий… – Хто? – Семен… Менчиць остовпiв. – Був живий, коли ви зайшли? – Так. Я й сам подумав, що вiн мертвий, стояв запах кровi, я скрiзь вiдчував кров. Боявся, що намацаю тiло на пiдлозi, якщо ходитиму, i тому стовбичив бiля дверей. Але Семен ворухнувся i простогнав десь iзсередини кiмнати, а потiм знову змовк – уже назовсiм. – Вiн щось сказав? – слiдчий стис дiдову руку, й вона перестала тремтiти. – Так… Слух у мене ще добрий, не те що зiр, – старий усмiхнувся беззубим ротом i вимовив: – Я спершу почув навiть шурхiт у кутку, подумав – миша. Трiсь-трiсь-трiсь… А потiм Семен сказав «п’ять бикiв». – І все? – І все, – тихо проказав дiд iз двома сльозинками на сухому зморшкуватому обличчi. Якiв Менчиць повiльно пiдвiвся, щоб повернутися до кiмнати, де чекав на нього Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго. Чоловiк iз безбарвним обличчям, який не снiдав, продовжував фотографувати з рiзних ракурсiв прив’язаного до стiльця мертвого майстра-червонодоревника. Урештi, фотограф уже закiнчив найскладнiшу частину роботи – всi пальцi, жодного з яких не було на руках вбитого, були знайденi та сфотографованi на пiдлозi кiмнати, в якiй було так багато свiтла. Тепер можна повертатися до будинку Тараса Адамовича. Лишень навряд чи Менчиць швидко забуде горiховий стiлець посеред кiмнати у будинку майстра-червонодеревника. III Загадка картотечноi шафи Тарас Адамович зустрiв його у саду. Менчиць завважив розчищену стежку вiд хвiртки до порога будинку, покрокував у напрямку веранди. У свiтлiй легкiй сорочцi посеред заснiженого саду господар будинку мружив очi вiд сонця, що зблискувало на полотнi снiгу. На центральних вулицях зазвичай сльота, особливо, коли по обiдi сонце починае припiкати. Але тут, у саду на Олегiвськiй, снiг завжди урочисто-святковий. – Пане Менчиць, Олександр Семенович не з вами? – запитав колишнiй слiдчий. Менчиць хитнув головою, потiм пояснив: – Подався до розшуковоi частини. Прохав переказати, що буде радий зустрiтися сьогоднi з вами за пуншем у «Семаденi». П’ятницю начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii традицiйно проводив за мармуровим столиком вiдомоi на весь Киiв кондитерськоi. Тарас Адамович знав цю його звичку, здивувався лише запрошенню – Репойто-Дуб’яго не любив обговорювати справи за п’ятничним пуншем. Але ж запрошення означало одне – вони таки говоритимуть про справу, iнакше чому б Репойто-Дуб’яго не завiтав до нього пiсля огляду мiсця вбивства? Тарас Адамович жестом запросив Менчиця увiйти, сам пiшов попереду, хоч шлях вiд порогу до кiмнати з камiном був звичним для молодого слiдчого. Трете розслiдування за неповних чотири мiсяцi – надто швидкий темп для того, хто звик проводити вечори за шахами чи листуванням, може, й не варто… Менчиць не видавався блiдим, хiба дещо стомленим – не дивно. Особливо кривавi справи пiсля першого шоку падають на плечi тих, хто намагаеться iх розплутати, тягарем втоми. Мабуть, якийсь захисний механiзм – людський розум умiло ховае жах чи огиду пiд маску виснаження або й нудьги. Якову Менчицю не завадить випити кави. Тож господар прочинив дверi та запросив його до кiмнати, де потрiскували дрова в камiнi, а за столом, торкаючи руками фаянсову чашку, рожевiла вiд тепла й ароматiв Мiра Томашевич. Тарас Адамович вiдiйшов убiк, пропускаючи гостя до кiмнати. Для такоi години у його будинку незвично багато гостей, а проте – iх узагалi забагато для такого старого вiдлюдника, як вiн. – Пане Менчиць, – пролунало бадьоре привiтання, тiльки-но з’явився молодий слiдчий у кiмнатi. Чоловiк, який сидiв за одним столом iз Мирославою, пiдвiвся, простягнув йому руку. Тарас Адамович поставив на стiл ще одну чашку. Можливо, варто було попередити Менчиця ще на подвiр’i – тодi вираз його обличчя не нагадував би несправжню усмiшку Фогля, але поява в його будинку колишнього пiлота Олександра Горенка виявилася несподiваною i для Тараса Адамовича. – Чув, тут когось убили, – пояснив свiй раннiй вiзит авiатор. Мiсто-вулик докотило хвилi тривожних новин i до Куренiвського аеродрому, де Горенко працював чи то сторожем, чи то единим спiврозмовником «Муромцiв» i «Моранiв», що зупинялися у Киевi перед вiдльотом до Вiнницi або у напрямку ризького аеродрому, звiдки фронт поступово зсувався на захiд. Навряд чи Менчиць забув, як пiдозрюваний у смертi Курдашових наставив револьвер до скронi Мiри, а потiм отримав кулю вiд того, хто швидше зреагував. Менчиць завагався, Горенко – нi. Старий слiдчий поглянув на дiвчину. Мiру Томашевич теж обтяжуе присутнiсть пiлота? Здаеться, з часу його появи у кiмнатi вона не зронила нi слова. Уголос колишнiй слiдчий промовив: – Чомусь усi впевненi, що на цiй вулицi можуть убити лише мене. Горенко усмiхнувся: – Я не був упевнений, але вирiшив усе-таки перевiрити. Менчиць втомлено опустився на стiлець, подумки дякував за чашку, яку господар уже встиг наповнити гарячим i запашним напоем. Аромат був знайомим i загадковим водночас. – Лаванда, – пiдказала Мiра, i вiн врештi спромiгся звести очi вiд чашки на дiвчину. Цiкаво, Тарас Адамович уже розповiв iй подробицi смертi майстра-червонодеревника? – То що там сталося? – запитав колишнiй пiлот. Менчиць i сам би хотiв знати, що сталося. З того, що вони побачили, вдалося зробити надто лаконiчнi висновки – нападникiв могло бути кiлька, а це жорстоке вбивство було спланованим. Але навiщо вони вдерлися у будинок майстра? Заради пограбування? Горенко ковзнув поглядом у бiк, зустрiвся очима з Тарасом Адамовичем. Чи старий слiдчий помiтив щось, що вони випустили з уваги? Що вiн думае про мученицьку смерть сусiда? Господар будинку сказав: – Не обов’язково нападникiв було кiлька… – Щонайменше п’ятеро, – невпевнено протягнув Менчиць. Тарас Адамович звiв брови на лоба, очiкуючи пояснень. – Є свiдок, слiпий дiд, який мешкае поряд. Вiн застав… майстра ще живого. Сказав, що останнiми словами Семена Нечипорука було «П’ять бикiв». Тарас Адамович замислився, однак уголос нiчого не сказав. Мiра тихо проказала: – Я… сумнiваюся… І знiтилася пiд поглядом трьох пар очей, що втупилися в неi. – Я теж сумнiваюся, – пiдбадьорив ii Тарас Адамович. – Нi, – вiн повернувся до Менчиця, – навряд чи людина, яку закатували до смертi, в останню фразу зi своiх уст вклала б не надто потрiбну слiдству iнформацiю про кiлькiсть нападникiв. Менчиць почервонiв. Тарас Адамович мовив далi: – Мусимо з’ясувати, що вiн мав на увазi… Втрутився Горенко: – А тому дiдовi справдi можна вiрити? – Питання варте уваги. Пропоную пiдсумувати все, що ми знаемо, – господар прочинив дверi до сусiдньоi кiмнати, запрошуючи гостей пройти за ним. Горенко пiдвiвся – як подумки вiдзначив Менчиць – надто швидко i впевнено як для людини, яка мала протез замiсть правоi ноги. Колишнiй пiлот допомiг пiдвестися Мiрi, яка сидiла поруч, i вони рушили до кiмнати, що мiстилася в самому серцi будинку, що був оточений старим яблуневим садом. Якiв Менчиць замикав процесiю. Врештi, вiн знав, куди веде iх старий, лишень не розумiв – навiщо? У кiмнатi, де бiля вiкна стояв стiл пiд зеленим сукном, вiн провiв не одну годину, доки Тарас Адамович розслiдував справу зникнення Вiри Томашевич, Мiриноi сестри, а потiм – i справу вбитих на борту лiтака князя Курдашова та його дружини. На цьому столi, ловлячи снопи косого сонячного промiння, що проникало крiзь вiкна, поблискувала стара друкарська машинка, якiй господар будинку дав iм’я – Естер. Невже старий слiдчий таки береться за нове розслiдування, i Мiра зараз знову друкуватиме протоколи? Чому тодi разом iз ними йде Горенко? Чи на аеродромi йому так нудно, що вiн прийшов аж на Олегiвську? Чи приiхав? Урештi, сюди зручно дiстатися шiстнадцятим трамваем, хоч цей любитель аеростатiв, мабуть, обрав би повiтряний шлях, адже вiн може посадити кулю, де завгодно – принаймнi минулого разу так i зробив. У кiмнатi Естер усе на своiх мiсцях: два стiльцi бiля столу, герань, що ii колись принесла сюди Мiра, а господар пообiцяв поливати, й, здаеться, таки дотримав слова, бо ж листя ii – свiже i зелене, як глибока зелень поверхнi стола. Бiля стiни – крiсло, яке рiдко хтось займае: у цiй кiмнатi слiдчий та його секретарка не часто приймають гостей, а iм самим достатньо стiльцiв. Кiмната квадратна, певно, у цьому секрет ii затишку – стiл бiля вiкна i шафа бiля протилежноi стiни доповнюють одне одного, крiсло ховаеться у кутку бiля шафи. Тарас Адамович усмiхаеться i пропонуе гостям розмiститися, де кому зручно, сам лишаеться стояти бiля дверей, поки Горенко займае крiсло, а Мiра – звичний стiлець бiля Естер. Менчиць сiдае поруч iз дiвчиною в очiкуваннi пояснень, намагаеться не зважати на те, що стiльцi у будинку старого слiдчого – теж вiденськi. Навряд чи хтось надто зважав на шафу в цiй кiмнатi ранiше. Менчиць знав хiба те, що господар будинку складае у ii шухляди вiддрукованi Мiрою протоколи й, здаеться, листи вiд давнього шахового партнера – якогось француза, який дивом пересилае листи до Киева, оминаючи двi лiнii фронту. Тепер Менчиць обережно розглядав ящики, бачив, що над ними е висувнi дощечки – на таких зручно писати, у картотечних шафах розшуковоi частини тi дощечки завжди залитi чорнилами. – По Олегiвськiй, за кiлька будинкiв звiдси, сталося вбивство, – проказав Тарас Адамович повiльно, нiби диктував Мiрi черговий протокол. Але дiвчина не поворухнулася, пальцi ii не торкаються клавiш машинки, вона лише уважно вслухалася у слова господаря будинку, який вiв далi: – Один чи кiлька нападникiв увiрвалися в будинок Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, заздалегiдь отруiвши його собаку. Вiн чи вони завiсили вiкна у будинку темними ряднинами – я потiм познiмав iх, щоб вистачило свiтла для огляду кiмнати, – прив’язали господаря до стiльця i закатували до смертi. Загиблий устиг – хтозна, якоi митi – нашкрябати на пiдлозi слово «Крааль». Вiн зробив павзу, подивився на Мiру, потiм запитав: – Усе гаразд? Дiвчина була блiдою, але вiдповiла вiдразу: – Так. Продовжуйте. – Зi слiв несподiваного свiдка, – вiн ковзнув поглядом у бiк Менчиця, однак, не перериваючись, мовив далi: – слiпого старого, який мешкае по сусiдству, ми знаемо, що майстер сказав «п’ять бикiв» перед тим, як помер. Що скажете, пане Менчиць? – Ми обшукали будинок, нiчого не вкрадено. Навiть грошi у скринi на мiсцi. Злочинцi не обшукували будинок, здаеться, iх цiкавив лише господар… Вiн змовк, бо згадав розкиданi пiдлогою вiдрубанi пальцi майстра. Не хотiлося говорити про них при Мiрi, тож коротко мовив: – Я думаю, це щось на кшталт помсти… Можливо, майстер був якось пов’язаний зi злочинцями. – Чому не припускаете, що його катували, щоб отримати iнформацiю? – Грошi – у скринi. – Так, звичайно. Грошi на мiсцi. Але хiба злочинцiв завжди цiкавлять самi грошi? Менчиць подивився на Тараса Адамовича, який стояв бiля шафи. На що натякае слiдчий? Господар сказав: – Менi теж пощастило зi свiдками – як вам зi старим, який розповiв про останнi слова бiдолашного. Я говорив iз сусiдкою, город якоi межуе з городом майстра. Вона виявилась доволi багатослiвною, звичайно, не в останню чергу, бо ж ми знайомi – минулого разу лишав для неi цибулиння пiсля експерименту з цибулевим конфiтюром – вона хотiла фарбувати льон. А ще, пiдозрюю, вона мрiе вивiдати рецепт агрусового варення – i я майже готовий таки подiлитися ним з нею, адже ii свiдчення проливають сяке-таке свiтло на мотив злочинцiв. – То що вона вам сказала? – не витримав Менчиць. – Про це – трохи згодом. А зараз хочу запропонувати вам невеликий експеримент. Мiро, допоможете менi? Дiвчина здивовано усмiхнулася i ледь помiтно кивнула. Господар, пiдморгнувши iй, почав оповiдати: – Уявiть, що ви маете скарб. Це може бути будь-що – грошi чи коштовностi, а може, цiннi папери. Вони теж можуть бути рiзними – банкiвськi облiгацii чи лист вiд дорогоi людини. А можливо – просто обiцянка випити келих вина з вказiвкою мiсця i часу. Мiра примружилась, пiдсунула аркуш ближче i щось швидко написала на бiлiй поверхнi, потiм склала папiрець удвое та передала Тарасу Адамовичу. Слiдчий узяв послання обережно, наче воно було кришталеве i, вiдчинивши одну з шухляд, поклав його на дно, а потiм так само обережно зачинив шухляду. – Картотечнi шафи дуже зручнi для зберiгання цiнних паперiв. Цю шафу на мое замовлення виготовив убитий майстер Семен Нечипорук. Тишу, що запанувала у кiмнатi на хвилину, першим порушив Горенко. Вiн поцiкавився: – Про що розповiла вам жiнка, яка фарбувала льон? Тарас Адамович потер пiдборiддя, провiв рукою по стiнцi шафи й мовив: – Майстер останнiм часом працював над одним особливим замовленням. Здаеться, меблевим гарнiтуром з якогось цiнного дерева – вона не впевнена, знае лише, що Семен тiшився i тiльки й говорив, що про шафи з того замовлення. Горенко торкнув рукою скроню, запитав: – А у будинку вбитого? – Нiяких нових шаф не знайдено. Менчиць хитнув головою: – Не розумiю… – Невдоволенi замовники? Якщо триматимемось версii щодо помсти… – iронiчно припустив Горенко. Менчиць хитнув головою, думаючи про те, що пiлот навряд чи дозволив собi цю iронiю, якби бачив тiло убитого, але змовчав. Мiра запитала: – То вони шукали шафи? – Чи щось, що майстер мiг у них сховати, – кивнув Тарас Адамович, – принаймнi ця версiя здаеться менi дуже ймовiрною. – Хiба складно щось знайти у шафi? – запитав Менчиць i подивився чомусь на Мiру. Дiвчина вiдповiла на його погляд, намагаючись вiдiгнати думки про сестру, що, здаеться, могла загубити у своiй шафi що завгодно – вiд панчiх чи сукнi до крила найбiльшого лiтака iмперii. – А ви спробуйте, – запропонував Тарас Адамович, – якщо, звiсно, запам’ятали, куди я поклав послання панни Томашевич. Менчиць недовiрливо подивився на старого слiдчого, повiльно пiдвiвся i пiдiйшов до шафи. Звiсно, шухляди схожi одна на одну, але вiн точно бачив, куди Тарас Адамович поклав аркуш, який передала йому Мiра. Цiкаво, що вона написала? Ситуацiя схожа на дурний жарт, але таким же абсурдним виглядав й iнший слiдчий експеримент, коли вони намагались якнайшвидше спуститися з сьомого поверху готелю «Прага». А пошук цiнних паперiв у шухлядах шафи – теж спосiб пiдтвердити версiю слiдства чи то просто жарт слiдчого, що нудиться у вiдставцi? Хоча iз сусiдами, яких вбивають через меблевi гарнiтури не знудишся. Менчиць простягнув руку до шухляди, на яку звернув увагу вiдразу – третiй ряд згори, друга вiд початку – i потягнув за ручку. Шухляда плавно висунулася, вiн зазирнув усередину й остовпiв. – Що там? – спитала Мiра. – Нiчого, – повернувся до неi учасник експерименту, а потiм зиркнув у бiк Тараса Адамовича, – невже я помилився… Чи можна вiдчинити iншу? – Яку забажаете, – ввiчливо мовив господар будинку. Молодий слiдчий вiдкрив сусiдню, потiм – кiлька шухляд iз нижнього ряду, постукав по стiнцi, спробував натиснути на дно у першiй шухлядi, а потiм – i в тiй, що була сусiдньою по лiву руку вiд першоi. – Є якийсь секрет… загадка. Горенко уважно спостерiгав за його рухами, здаеться, стежив за кожним. Пiд його поглядом Менчиць вiдчував, як його власнi рухи стають дедалi незграбнiшими. Врештi, вiн повернувся до присутнiх i сказав: – Боюся, заберу у вас забагато часу, простукуючи кожну щiлину. – Є кiлька шляхiв, якi допоможуть зекономити час, – промовив Тарас Адамович. – Наприклад? – поцiкавився Менчиць. – Ви можете запитати у того, кому вiдома загадка картотечноi шафи. – Тобто у вас? – Так. Або… – У майстра, який виготовив шафу… – прошепотiла Мiра. – Так, – пiдтвердив ii слова Тарас Адамович, – у майстра. Горенко вiдкинувся на спинку крiсла – Мiра бачила його профiль i руку, якою вiн сперся на м’яке бильце. Пiлот запитав: – То майстер не схотiв iм вiдповiсти… – Чи просто не змiг – вiн же мiг просто не знати, у якiй з його шаф i що саме сховав замовник. – То що саме вони могли шукати? Тарас Адамович повiльно стенув плечима: – Хтозна. Припускаю лише – щось значно дорожче за тi кiлька сотень карбованцiв, якi полiцiя знайшла у скринi мертвого Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, який умiв робити шафи зi складними механiзмами сховкiв i секретних панелей. – Як щодо прихованоi панелi вашоi шафи? – спитав Горенко. – А що з нею? – Покажете, як ви це зробили – сховали аркуш? Старий слiдчий на мить замислився, подивився на Мiру, хитнув головою: – Деякi цiннi папери з часом тiльки дорожчають. Припускаю, що той, який ми щойно сховали, саме такий. Дверi мого будинку завжди вiдчиненi для вас – якщо хочете дiзнатися таемницю цiеi шафи – можете вiдкривати шухляди у будь-який зручний для вас час. Хтозна – можливо, таемницю цiеi шафи дiзнатися не простiше, нiж розплутати загадку смертi майстра, який виготовив ii. Але я таки спробую докопатися до правди. Радiтиму, якщо й ви не вiдступите, – усмiхнувся господар будинку. – Я теж можу брати участь? – запитала Мiра. – Якщо ви про розслiдування – буду вдячний, – схилив голову в ii бiк Тарас Адамович, – якщо про пошуки аркушу – теж буду радий. – Братиму участь в обох авантюрах, – усмiхнулася дiвчина, подумки дивуючись власному пiднесеному настрою, – тiльки залишу за собою право зберегти таемницю написаного, якщо аркуш усе-таки знайду я. – Домовились, – широко усмiхнувся iй колишнiй слiдчий Галушко, який, здаеться, усе-таки охоче взявся за нове розслiдування. IV Дiвчина у бузковiй сукнi Туалетний столик у iхнiй квартирi на Великiй Пiдвальнiй теж був iз червоного дерева, як велика картотечна шафа у будинку Тараса Адамовича. Вiра повiльно розплiтала волосся, виймаючи шпильки, i з мелодiйним дзвоном ронила iх до кришталевоi скриньки. Вечiрнi Вiринi зачiски вiдрiзнялися вiд денних. Як i макiяж для теплого свiтла вiд масляних ламп та свiчок вiдрiзнявся вiд того, з яким вона виходила на щедро залиту сонячним свiтлом киiвську вулицю, що тяглася до Львiвськоi площi, а вже звiдти можна було спуститися вниз, у саме серце давнього мiста – на Подiл. Вiрине личко було бiлоснiжним вiд природи – фарфоровою пудрою вона користувалася лише тодi, коли виходила на сцену. Щедро наносила ii на пухiвку та усмiхалася сестрi. Говорила: – Освiтлення на сценi з’iдае кольори обличчя. Додавала червоноi фарби – rouge – на щоки та вуста, пiдводила брови, жартiвливо коментувала свое вiдображення у дзеркалi: – Знайомi художники говорять, що iм тепер можна не тягати iз собою палiтру з фарбами – для роботи достатньо нафарбованоi для виступу балерини. – Хiба не замало кольорiв? – запитувала Мiра. – Для справжнього художника червоного, чорного та бiлого достатньо. Але Вiра використовувала i блакитний. Особлива керамiчна коробочка на туалетному столику зберiгала дорогоцiнну пудру з лавандово-блакитним вiдтiнком, яку вона iнодi наносила на обличчя для особливих вечорiв – тих, якi мала на метi провести у тьмяному свiтлi свiчок за келихом улюбленого розе. Такий вiдтiнок при теплому невиразному освiтленнi надавав ii обличчю дивноi невагомостi порцеляни. Обличчя-загадка. Мiра простежила за рухом ii руки, зустрiлася у дзеркалi поглядом iз сестрою. Вiра пiднесла пуховку до губ, здмухнула зайвий шар, що здiйнявся невагомою хмаркою i звичним рухом ледь торкнула чоло, провела пухiвкою по лiнii носа, затрималася на пiдборiддi. – Що? – запитала вона, не озираючись. – Побачення? – чи то поцiкавилась, чи то констатувала сестра. – Не зовсiм. – Хiба ти використовуеш цю пудру у випадках «не зовсiм»? Вiра iгноруе питання, натомiсть примружуеться та завважуе: – Що сказав наш заклопотаний творець варення про змiну графiка твоеi роботи? Вiра знае, що вона ходила до Тараса Адамовича. І вже знае, що той вплутався у нову справу. Балерина не здивувалася, про деталi не розпитувала – чи то iй справдi байдуже, чи то – судячи з особливо ретельноi пiдготовки до вечора – мае значно важливiшi справи, анiж грати у шахи у будинку старого слiдчого. Дiвчина, графiк якоi розписано по хвилинах, не схвалюе рiшення сестри працювати у шпиталi пiд час канiкул на Вищих жiночих курсах, що iх закiнчуе Мирослава цього року. – Ти справдi цього хочеш? – запитуе вона щоразу, коли Мiра повертаеться пiзно – втомлена i сумна. У шпиталi безлiч поранених i мало рук. Багато болю i ще бiльше – мовчазноi безнадii. Вiра передае через неi грошi до шпиталю. Говорить, що таким чином зробить бiльше, нiж якщо гаятиме пiв дня у просторих коридорах, якi переповненi пораненими, як це робить старша сестра. Вiра не любить кров i бруд. А з лавандовою пудрою на обличчi у яскраво освiтлених операцiйних виглядатиме схожою на привида, яких, певно, i так вдосталь у тих коридорах та операцiйних. Мiра згадувала рiвнi ряди лiжок iз сiнними матрацами, десятки ампутацiй, виймання куль i перев’язок на день, бiлi халати сестер милосердя. Вона любила таемничий спокiй ботанiчного саду, в якому влiтку збирали трави для шпиталю. Взимку, коли вони iз сестрою зрiдка гуляли його стежками, сад подобався iй ще бiльше – дерева у снiгових шапках своiм куполом закривали небо, поодинокi лiхтарi срiблили бiле покривало пiд ногами. Навряд чи вона могла пояснити навiть собi, чому вирiшила провести всi святковi днi у шпиталi – Вiра намагалася вiдмовити ii, вiдволiкти на розваги, щебетала про вечiрки та благодiйнi прийоми. А старша сестра лише усмiхалася у вiдповiдь, не намагаючись оформити у слова дивне вiдчуття, що змушувало ii знов i знов повертатися до поранених. Мирослава згадувала тихi осiннi днi у будинку Тараса Адамовича, його роздуми про загадкове зникнення ii сестри, а потiм – те, як вони знайшли Вiру в пiдвалi будинку на Куренiвцi. Мабуть, людина потребуе отримати спокiй для душi вiдплатою за добро чимось вартiсним. Мiра не була певна, що молитви у церквах – гiдна вiдплата за повернення сестри. Чи то вона просто не вмiла аж надто палко молитися? Друге розслiдування закрутило ii вихором, змусивши не думати про iншi речi, хоч уже тодi, коли вона чекала на повернення Вiри з гастролей в Одесi, а Тараса Адамовича – з вiнницького вiйськового аеродрому, виникало бажання не гаяти дарма час, а запропонувати допомогу тим, хто ii потребував. У госпiталi мало рук. У святковi днi це вiдчуваеться особливо – сестри милосердя i лiкарi прагнуть хоч зрiдка бачити рiдних. Зрозумiле бажання. У вереснi та жовтнi Мiра Томашевич теж найбiльше хотiла знову побачити сестру. Вона звикла до жовтих стiн головноi будiвлi шпиталю у формi лiтери «П», рядiв цегляних зимових корпусiв – улiтку у дворi на лiтнiх майданчиках розбивали намети для поранених. Зимове стомлене сонце зблискувало останнiми променями на верхiвцi Косого Капонiра i закочувалося за Черепанову гору, коли Мiра Томашевич закiнчувала роботу i знiмала перед дзеркалом у вбиральнi бiлу хустинку. Вкорочувати волосся варто, тiльки якщо збираешся слухати вальси у Шато де Флер у капелюшку клош. Для бiлоi хустини сестри милосердя зручнiшi довгi коси, зiбранi шпильками на потилицi – вони не розсипаються у найнесподiванiшi моменти, не падають прядками на обличчя, коли потрiбно схилитись над пораненим. Невже у Вiри з’явився новий залицяльник – iнакше чому вона так ретельно убиралася сьогоднi? Знов якийсь вiйськовий, але ж i Сергiю Назимову вона нiби не сказала остаточне «нi». Та й навiщо? Вiра вмiе балансувати мiж кiлькома залицяльниками, не надто переймаючись тим, що вiдчувають вони, коли помiчають у полi зору суперникiв. Простукотiла пiдборами довгим лунким коридором, вислизнула за дверi – час повертатися додому. Зранку на неi чекатиме Тарас Адамович. Хтозна, що вiн робив, поки вона була у шпиталi. Чи просунулося розслiдування? Кого встиг опитати старий слiдчий? Чи передасть начальник розшуковоi частини справу Менчицевi, чи iм знову доведеться уникати всевидющого ока Фогля, який дивиться на свiт крiзь холодну поверхню монокля, та правдами й неправдами шукати iнформацiю, проводячи незалежне розслiдування? Мiра сiдае в екiпаж, що везе ii додому. Поодинокi лiхтарi за вiконцем блимають лукавими сяючими очима, мерехтять гiрлянди, у якi центральнi вулицi мiста убралися напередоднi свят. Навряд чи вона застане сестру в iхнiй квартирi на Великiй Пiдвальнiй. Розповiдь про чоловiка, заради якого вона так чепурилась, напевне, почуе вже по обiдi – суботнiми ранками Вiра прокидаеться не ранiше одинадцятоi, а слiдчий з Олегiвськоi чекатиме на свою секретарку вже о десятiй. Мiра пiдiймаеться сходами й вiдчиняе дверi iхньоi квартири, довго знiмае пальто в коридорi у свiтлi тьмяного маленького свiтильника. Майже безшумно, але де-не-де риплять старi дошки пiдлоги, проходить до вiтальнi та злякано зойкае – помiчае силует на тлi вiкна. Жах холодною рукою торкае шию, змушуе остовпiти. З надр темноi кiмнати чуеться смiх, Мiра видихае i смикае за шнур вiд лампи. Жовте м’яке свiтло повiльно розливаеться кiмнатою. – Ти мене налякала, – говорить вона сестрi, яка сидить на пiдвiконнi, – чому сидиш у темрявi? І чому вона повернулася так рано? – Хотiла бачити вулицю, – вiдповiдае сестра. Вiра хмiльна – це вiдчуваеться у дивному блиску очей i розслабленiй усмiшцi. У сукнi, що недбало сповзла з плеча. Чому вона вдома? – Вибач, – говорить молодша сестра i знову смiеться. Ковтае вино з келиха. Мiра здивовано дивиться на неi, озвучуе здогад: – Невдале побачення? – І так. І нi, – знизуе тендiтними плечима балерина. – Тобто? – Мiра опускаеться на стiлець, повертае на столику до себе пляшку вина етикеткою. Бiле токайське. Вiра рiдко п’е ii улюблене вино. – Вiн не прийшов, – тихо говорить молодша сестра. Мiра зводить брови на лоба. Навряд чи для сестри це звична ситуацiя. Вона зараз видаеться не засмученою – радше здивованою. Нiби вiдкусила шматок пирога, а вiн виявився на смак зовсiм не таким, як вона очiкувала. Вiра повiльно ставить келих на пiдвiконня та усмiхаеться. – Уявляеш? Мiра зморщила лоба, запитала: – А ти точно не переплутала час i мiсце? – Точно. Ми домовилися зустрiтися сьогоднi у «Семаденi». Не впевнена о котрiй, але ввечерi. Це типово для Вiри – не пам’ятати час зустрiчi, але ii залицяльники, зазвичай, терплячi, й нерiдко вмiють розважати себе самi. Невже цей виявився не таким? Кондитерська «Семаденi» – одна з найвiдомiших у мiстi. Бiлi ряди круглих мармурових столикiв, високi гiрки бонбоньерок, шурхотливий пакувальний папiр i фiрмовi торти у виглядi кошикiв iз квiтами. Вiра любила «Семаденi», бо кава у кондитерськiй радувала смак, а публiка – око. Розташування на Хрещатику, 15, навпроти Мiськоi Думи i Бiржi визначило долю закладу – постiйними вiдвiдувачами тут були чиновники та комерсанти. Вбранi в оксамит мiськi панни демонстрували нову довжину своiх спiдниць. Їх, певно, самих дивувало, що тепер вони можуть бачити власнi чобiтки – вiйна стрiмко змiнила жiночу моду. Вiйна завжди все змiнюе аж надто стрiмко. Може, й неписанi правила залицяння змiнилися з початком вiйни, а Вiра просто ще не звикла до новоi ситуацii? Як iнакше можна пояснити те, що за столиком у «Семаденi» на неi чекав не таемничий кавалер, заради якого вона вiдкрила сьогоднi коробочку з лавандовою пудрою, а записка вiд нього. – І що у нiй було? – Що непередбачуванi обставини змусили його сьогоднi бути на iншому кiнцi мiста. Однак вiн сподiваеться, що колись зможе спокутувати свою провину – щось таке, – простягла руку до келиха Вiра. – То ти вдома давно? – запитала Мирослава. – Нi, повернулась хвилин п’ятнадцять тому. – Але де ти була весь цей час? – здивувалася старша сестра. – У «Семаденi», звiсно. Як виявилося, зустрiчi знайомим у цiй кондитерськiй призначаю не лише я. Наш король варення i наливок теж там був. – Хто? – не вiдразу зрозумiла Мiра. – Тарас Адамович! – І балерина розповiла подробицi зустрiчi. Цього вечора Вiра ставила собi за мету вражати. Їi сукня кольору бузку чимось нагадувала кiмоно – мода в Парижi останнiм часом тяжiла до Японii, переймала схiднi мотиви. На перший погляд простий крiй пiдкреслював лiнiю плеча, дивував легкiстю i невагомiстю силуету. Срiбна пiдвiска з аметистом i сережки з тим же загадково-фiолетовим каменем зблискували у приглушеному свiтлi кав’ярнi. Вона не роззиралася навсiбiч, з усмiшкою пiдпливла до метрдотеля, вiн вклонився i провiв ii до столика, за яким на неi чекала дивна записка. Вiра здивовано окинула оком присутнiх у кондитерськiй лише тодi, коли прочитала написане. Завважила знайомий трохи згорблений силует за сусiднiм столиком – здивувалася ще бiльше. Старий слiдчий усмiхнувся до неi та, розпрощавшись iз високим вусатим чоловiком, пiдiйшов до столика, за яким сидiла балерина. – Дозволите? – Звичайно, – усмiхнулася вона. – Ви на когось чекаете? – Уже нi. Вiн здивовано звiв брови на лоба, проте бiльше нiчого не запитав. Натомiсть запропонував: – Як щодо партii? Дiвчина лукаво примружилась i кивнула. За хвилину офiцiант принiс шахiвницю, каву з тiстечками та пунш. Тарас Адамович пояснив: – Ми тут iнодi граемо з паном Репойто-Дуб’яго, начальником розшуковоi частини полiцii – ви могли його бачити сьогоднi. – То ви тут у справах? – Щось на кшталт. Обговорювали вбивство на Олегiвськiй. Мирослава вам розповiдала… – Здаеться, – невпевнено мовила Вiра, виставляючи на дошку бiлого ферзя. Королева – завжди на своему кольорi. Невже сьогоднi вона обрала не свiй, а тому побачення перетворилося на шахове протистояння? Маячня. – Чому я завжди граю бiлими? Тарас Адамович стенув плечима й мовив: – Бiлi мають невелику перевагу в темпi. Це щось на кшталт фори для менш досвiдченого гравця. Дiвчина спохмурнiла. – Чорнi – елегантнiшi. – Чорним доводиться захищатися, – знизав плечима Тарас Адамович, – менi чомусь здавалося, у вас темперамент бiлих. Вiра примружилася, вивела коня та запитала: – Якщо ви зустрiчалися з начальником розшуковоi частини, отже, е нова iнформацiя у розслiдуваннi, що у нього знову вплуталася Мiра? – А ви не схвалюете вчинок сестри? – вiн вивiв вперед ферзевого пiшака. – Не знаю. Мирослава говорила – убивство жорстоке. – Так i е. – Для вас це звично – грати за чорних, так? – усмiхнулася балерина. Вiн не вiдповiв, тож дiвчина мовила далi: – Перший хiд завжди робить злочинець. Вам завжди доводиться грати вiд захисту, сподiваючись, що зможете випередити його, зламати темп, який вiн задае. Колишнiй слiдчий усмiхнувся. – Так. Ви маете рацiю – менi звичнiше грати за чорних. – Якi вже ходи зробили злочинцi у вашiй справi? Тарас Адамович подивився на дiвчину, хитнув головою: – Якщо дозволите використати вашу метафору про шахи, – вiн усмiхнувся, – вони вивели уперед слона i навiть встигли забрати нашого пiшака. Ми поки не розумiемо iхньоi стратегii, але можемо вгадати кiлька наступних ходiв. – То вбитий – усього лише пiшак? – Пiшака не варто недооцiнювати. Але так – вбитий майстер – випадкова жертва. Його не збиралися грабувати, iм не потрiбна була його смерть, лише iнформацiя – позицiйна перевага. – І вони ii отримали? – Складно вiдповiсти. Ми знаемо, що майстер працював над особливим замовленням. Полiцii вдалось дiзнатися, що останнiй виготовлений ним предмет – шафа з чорного дерева, яка була доставлена в один iз прибуткових будинкiв Киева. Ми маемо адресу, тож зможемо завтра побачити цю шафу i, можливо, поговорити iз замовником. Буду вдячний, якщо ви перекажете це вашiй сестрi, – вiн витяг олiвець i швидко написав щось на серветцi. Дiвчина, не дивлячись, поклала серветку в сумочку. – Невже його вбили через якусь шафу? – мовила Мiра, розгортаючи серветку. – Не можу нiчого стверджувати про шафу, але одного надокучливого старигана я сьогоднi ладна була вбити через його слона, який з’являеться аж надто несподiвано i завжди тодi, коли моему королю нiкуди вiдступати, – похмуро сказала Вiра i перехилила келих iз рештками вина. – До речi, – озирнулася вона вже на порозi своеi спальнi, – Тарас Адамович сказав, що у надрах його картотечноi шафи ти лишила якусь записку. – То… просто слiдчий експеримент, – тихо сказала Мiра. – Не люблю експерименти iз записками. – Вiдколи? – Вiд сьогоднi. Добранiч, – i дiвчина у бузковiй сукнi «з темпераментом бiлих» – за словами старого слiдчого – зачинила дверi вiдразу, як почула у вiдповiдь: – Добранiч. V Найспокiйнiша вулиця у мiстi То був височенний прибутковий будинок на розi Володимирськоi та Прорiзноi, з червоного та бiлого каменю, оздоблений пiлястрами та кiлькома шатровими баштами, якi вiн так любив бачити на фасадах нових будинкiв у Киевi. Цей був схожий на королiвський палац iз давньоi нiмецькоi казки, особливо схожiсть пiдкреслювали брамантовi вiкна, що утворювали вгорi арки, вiдбиваючи променi холодного сонця вiд шибок. Тарас Адамович пам’ятав цей будинок, бо ж бачив його мало не щодня ще пiд час служби – його звели тут 1902 року, ранiше на цьому мiстi розташовувався приземкуватий одноповерховий будиночок iз сiрими стiнами. Тепер височiв п’ятиповерховий елегантний велетень з електричним освiтленням i лiфтами. На першому поверсi – аптека, книгарня i маленька кондитерська з вивiскою «Оса». Тарас Адамович усмiхнувся Мiрi Томашевич, яку завважив бiля вивiски. Дiвчина подивилася на нього спокiйними блакитними очима i теж усмiхнулася у вiдповiдь: – Певно, власник хотiв, щоб вiдвiдувачi злiталися на його ласощi, як оси, – мовила вона замiсть привiтання. – Оси надокучливi, – завважив старий садiвник. Вiн рипнув дверцятами з вiтражем, якi вiдiзвалися мелодiйним дзвiночком, i пропустив дiвчину вперед. – Хiба ми не мали зустрiтися з власником прибуткового будинку? – Кав’ярня теж належить йому, – вiдповiв iй Тарас Адамович, – добре, що вiн виявився порядним городянином i сам повiдомив у полiцiю, що загиблий Семен Нечипорук виготовив йому шафу на замовлення незадовго до своеi смертi. Усерединi пахло святом – принаймнi Мiра завжди радiла аромату какао i хвоi у рiздвянi днi. Як цього року промайне Рiздво? Вони скромно повечеряють iз сестрою у своiй квартирi, розгорнуть кiлька подарункiв – вiд панi Марти та Тараса Адамовича чи навiдають старого слiдчого на Олегiвськiй? Вiра не любить велелюднi святкування у рiздвяний вечiр. Інша рiч – новорiчнi бали-маскаради, якi влаштовувалися у будинках Купецького та Дворянського зiбрання, таемний бал у театрi, на який запрошували обмежену кiлькiсть осiб. Вiра вихором носилася вiд театру до майстерень модисток, iй навiть кiлька разiв вдалося затягти на примiрку старшу сестру. У модистки, майстерня якоi ховалася у затiнку саду на Панькiвськiй, теж пахло какао з корицею та хвоею, як у цiй кондитерськiй. Акуратнi кругленькi столики, бiля них – м’якi крiсла i стiльцi, оббитi жовтим оксамитом. Високi шафи-вiтрини з гiрками еклерiв та мiнiатюрних тiстечок у хмарках бiлоснiжного крему, кришталева люстра на стелi та струнка ялинка з пишними вiтами – ось що завважила Мiра, коли роззирнулася, перш нiж побачила, як назустрiч iм пiдвiвся круглолиций приземкуватий чоловiчок, який читав газету за одним зi столикiв. Складно було визначити його вiк – якась невловима мiмiка круглолицього робила його схожим то на веселого студента, який прогулюе лекцii, то враз пiдкреслювала нервовий блиск запалих очей людини, яка стрiла щонайменше сорок п’ять зим, схожих на цю дивно-безвiтряну, з ароматом какао i хвоi. – У вас доволi гарно, – сказала Мiра пiсля того, як чоловiк привiтався та вiдрекомендувався. – Ох, дякую, панно! – розтягнув великого рота в усмiшцi Мусiй Маркович Гуревич, саме так звали цього чоловiка. – Не всi у мiстi схвалюють ялинки – вчора якась панi говорила менi, що то бiсiвськi традицii, але кондитерська без такоi прикраси у свята – не кондитерська. Маленькi керамiчнi янголята зблискували у приглушеному свiтлi, ледь похитувалися великi склянi кулi, червонiли яскравими бантами фiгурки з печива – власник кондитерськоi подбав про те, аби хоч естетично реабiлiтувати ялинку в очах аж надто активних представникiв церковноi пастви. Мiра любила ялинки. Тарас Адамович, який уже вiдсунув для неi жовтий оксамитовий стiлець за столиком, до якого iх провiв Гуревич, певно теж, бо кинув у той бiк кiлька захоплених поглядiв. – Я думав, полiцiя прийде по обiдi. – Певно, так i буде, – вiдповiв Тарас Адамович i ледь схилив голову. – Але ж ви сказали, що хочете побачити… – власник кондитерськоi чомусь стишив голос i ледь чутно проказав: – Шафу. – Саме так, – вiдповiв Тарас Адамович. – Ви не з полiцii? – знов гучно запитав Мусiй Маркович, i чомусь подивився на Мiру. – Хоча… це все пояснюе… Але навiщо вам шафа? – Я знав майстра, який виготовив ii. Як вона потрапила до вас? Хтозна-чому Мусiй Маркович Гуревич розповiв iм цю iсторiю. Тарас Адамович не вимагав вiдвертостi, не говорив звичну напiвправду про службовий обов’язок, не розпитував аж надто ретельно – просто слухав розповiдь стомленого кондитера iз запалими очима. Гуревич запропонував тiстечка до кави, i Мiра, яка ще на порозi завважила неймовiрноi краси еклери, не змогла вiдмовитись. Смак не поступався оздобленню, однак дiвчина встигла дiстати нотатник i почала робити записи, поки власник кондитерськоi поволi оповiдав. – Майстер, якого ви знали, – Семен Нечипорук – сам прийшов до мене два тижнi тому. Два тижнi тому Тарас Адамович був на вiнницькому вiйськовому аеродромi – розслiдував справу отруених на борту лiтака авiаконструктора та його дружини. Може, якби вiн не встряг у те розслiдування, то мiг би запобiгти вбивству на Олегiвськiй? Будинок Нечипорука – усього за кiлькасот метрiв вiд його власного. Кудлатий собака, кiмната-майстерня у глибинi будинку, запах фарб i лакiв для деревини – ось що спливало у пам’ятi, коли думав про вбитого. Невже шафа, про яку теперiшнiй власник говорить чомусь пошепки, стала причиною того, що трапилося? – Це навiть добре, що ви прийшли раненько – сказав Гуревич. – Ми вiдчиняемо кондитерську о дев’ятiй – хвилин за п’ятнадцять з’являться працiвники. Тодi нам не вдалося б поговорити… кон… конф… конфiденцiйно. – А це так важливо? – Звичайно! – звiв кудлатi брови Гуревич. – Якщо у мiстi дiзнаються, що в цьому будинку е шафа, яка мае стосунок до вбивства! Ви не розумiете… Менi i так доводиться борсатися у павутиннi серед конкурентiв. Але чутки… про вбивство, – вiн заклiпав своiми запалими очима i знов перейшов на шепiт, – вони нi до чого… – Я розумiю, – мовив Тарас Адамович, – ми теж намагаемось уникати розголосу. Розкажiть, що знаете. Знав Мусiй Маркович не так багато. Тiльки те, що два тижнi тому до нього прийшов Семен Нечипорук i сказав, що мае шафу для його кондитерськоi. Мусiй Маркович ранiше мав справу з майстром i знав, що меблi вiн робить добре – горiхове бюро, що стояло в його кабiнетi вже три роки, хвалили всi гостi Гуревича, а деякi навiть хотiли купити. Крiм горiха, майстер використав рожеве дерево в оздобленнi та прикрасив бюро рiзьбленням. Меблi Семена Нечипорука коштували дорого, однак були вартi кожноi копiйчини. Тому Мусiй Маркович неабияк здивувався, коли майстер прийшов до нього з дивною пропозицiею. – Чого вiн хотiв? – Щоб я купив шафу i поставив ii тут, у цiй залi. Тарас Адамович повiльно обвiв поглядом невеличку кiмнатку, знов зупинив погляд на ялинцi. – Нi, – похитав головою Гуревич, – зараз ii тут нема. Розумiете… Шафа була висока, масивна й похмура, як небо негожого дня. Для неi майстер обрав зовсiм не горiхову деревину з елементами рожевоi – для оздоблення. Шафа була тяжкою, як брила, i темною, як нiч. Вона зовсiм не пасувала до його кондитерськоi, в ii iнтер’ерi доречними видавалися хiба напiвневагомi шафи-вiтрини з гiрками тiстечок та цукерок. – То вона вам не сподобалася? – запитав колишнiй слiдчий. Гуревич усмiхнувся, подивився кудись крiзь спiвбесiдника й поволi проказав: – Те, що виготовляе…. – вiн затнувся, – виготовляв Семен Нечипорук не може не подобатися. Якщо ви бачили його роботи, маете про це знати. Та шафа – неймовiрна. А ще – найдивнiше – вiн попросив за неi вiдверто низьку цiну. Я не мiг не погодитися. Тарас Адамович подумки усмiхнувся, вголос запитав: – То ви покажете нам ту неймовiрно дивовижну i – так само неймовiрно – недорогу шафу? Мусiй Маркович якось знехотя пiдвiвся i провiв ранкових гостей на другий поверх будинку, до якого був вихiд iз кав’ярнi, що ховався за однiею з шаф-вiтрин. Мiра кинула прощальний погляд на ялинкових янголят, коли пiрнала у темний прохiд, що iм його показав власник кондитерськоi. Вони пiднялися схiдцями, хоч власник i похвалився, що мае лiфт у будинку. Мiрi згадався лiфт у готелi «Прага», його червона кабiнка на дванадцять осiб i маленький пiдiймач у кухнi, яким зазвичай у ресторан пiдiймали iжу, а того пам’ятного вечора – Барбару Злотик, яка зiмiтувала пожежу в готелi, а потiм втекла з Лук’янiвськоi в’язницi до Одеси. Мусiй Маркович рипнув дверима однiеi з квартир на другому поверсi, вiдволiкаючи Мiру вiд роздумiв, i провiв iх до кiмнати, що ховалася вiдразу за передпокоем. Простора i свiтла – перше, що подумала про неi дiвчина. А потiм вона побачила шафу. Темно-коричнева, висока i громiздка, вона здiймалася до стелi та привертала увагу тих, хто заходив до кiмнати. Навiть витонченiсть, безумовно, досить дорогого столика-бюро, що стояв бiля протилежноi вiд шафи стiни, зблякла вiд такого сусiдства. Вiзерунки, якими була вкрита ii поверхня, хотiлося розглядати. Мiра впiймала себе на думцi, що хоче пiдiйти та торкнути рукою деревину. Тарас Адамович рушив уперед, не очiкуючи на запрошення господаря. – Я вже встиг пожалкувати, Мiро, що ми не узяли iз собою фотографа, який працював на мiсцi злочину. – Ви хотiли сфотографувати шафу? – здивувалася дiвчина. – Так. Вона варта фото. Можливо, навiть не одного. Погляньте, – вказав колишнiй слiдчий кудись униз. Дiвчина опустила погляд, однак не встигла зрозумiти, на що саме вказував Тарас Адамович, як той вже опустився на одне колiно бiля шафи. Мiра подивилася, на що вiн вказуе рукою, i вражено заклiпала очима. – Це ж… – Нiжки у формi копит, – усмiхнувся у вуса слiдчий, – вельми цiкава шафа. Із дозволу господаря вiн вiдчинив дверцята, зазирнув усередину – всерединi було порожньо. – Ви пiдготувались, – чи то спитав, чи то констатував Тарас Адамович. – До вiзиту полiцii? – уточнив Гуревич. – Звичайно. Але зберiгав у нiй не так уже багато речей. Мiра стежила за рухами старого слiдчого, подумки занотовуючи його дii. Ось вiн зазирнув до маленькоi шухлядки внизу, обiйшов шафу i постукав по боковiй стiнцi, покрутив ручку, знов оглянув усi нiжки i врештi випростався. – Що ж, пане Гуревич, дякую вам за допомогу. – Це все? – пробелькотiв Мусiй Макарович, – тобто… з цiею шафою все гаразд? – А що з нею може бути не гаразд? – М…можливо, вiн у нiй щось сховав? – пошепки запитав Гуревич, – р-р…розумiете… Тарас Адамович розумiв. Не треба багато розуму, щоб звести факти докупи – майстра убили й про це плiткують у мiстi, а полiцiя цiкавиться шафою, яку вiн встиг продати незадовго до своеi смертi. – Як думаете, – запитав Гуревич, i Мiра помiтила, що очi в нього враз стали ще бiльш стомленими i сумними, що вiдразу зiстарило кругле обличчя мало не на десяток рокiв, – менi варто продати цю шафу? Що як… – Що як вiн мае рацiю? – запитувала Мiра, коли вони полишили будинок на розi Володимирськоi та Прорiзноi. – Можливо, варто, щоб полiцiя… – Стежила за будинком? – Так, – сказала Мiра i зазирнула йому в обличчя. Старий слiдчий зупинився i подивився на дiвчину. Мирослава мовила далi: – Що як тi… люди прийдуть по шафу? – Мiро, на мiську полiцiю, звичайно, можна нарiкати – вона часто варта самих лише нарiкань, однак Олександр Семенович пообiцяв, що цю справу триматиме пiд особистим контролем. А отже… Погляньте на он того юнака, який роздае газети. Не помiчаете нiчого дивного? Тiльки спробуйте глянути впiвока, не надто демонстративно. Мiра обережно зиркнула у той бiк, куди вiн вказав. Високий хлопчина роздавав газети на перехрестi, неквапом пiдходив до вiконечок екiпажiв, зрiдка прямував у бiк дверей кав’ярнi, з якоi виходили вiдвiдувачi. Вiн нiчим особливим не вирiзнявся, тож Мiра питально подивилася на колишнього слiдчого. – Полiцiя вже тут. Чергуе з учорашнього вечора, – пояснив Тарас Адамович та погладив вус. – Переодягнений колпортером? – А ще один – двiрником. І кiлька вiзникiв. Якщо в цей будинок хтось прийде – ми про це знатимемо. – Знатиме полiцiя, – зауважила дiвчина. – Справу передали пановi Менчицю, на мое прохання. Мiра не вiдповiла i мовчала далi всю дорогу, поки вони йшли Великою Володимирською у напрямку Трьохсвятительськоi. Бо й собi не могла пояснити дивне вiдчуття, що тривожило ii останнi кiлька днiв – вiдтодi як куля, яку в небо над Киевом здiйняв колишнiй пiлот Олександр Горенко, опустилася на Куренiвському аеродромi, а Фогль, звертаючись до Менчиця, сказав «Ваша наречена». Розслiдуючи справу мертвого авiатора, Тарас Адамович не мiг особисто втручатися у дiяльнiсть полiцii, щоб не дратувати слiдчого Івана Арчибальдовича Фогля, давнього суперника, а присутнiсть Мiри у життi Менчиця забезпечувала iм доступ до потрiбноi iнформацii. Лише дивний смуток огортав дiвчину, коли вона згадувала погляд колишнього пiлота Олександра Горенка пiсля слiв Фогля. Певно, то була погана iдея – вдавати Менчицеву наречену. Вдавати – взагалi погана iдея. І, аби вiдволiктися вiд сумних думок, Мiра запитала: – То вас найбiльше зацiкавили нiжки шафи? – Саме так. І, думаю, ви знаете, чому, – кивнув Тарас Адамович, нiяк не прокоментувавши ii не надто ввiчливе мовчання останнiх десяти хвилин. Володимирська блимала вогниками гiрлянд, пахла прянощами й теплим вином. Мiра з усмiшкою поглянула на рожевого вiд морозу, схожого на круглу ялинкову фiгурку, хлопчика, який гордовито тримав у руцi яскравий льодяник, i мовила до старого слiдчого: – Перед смертю майстер сказав щось про п’ять бикiв… – Так. І нiжки тiеi сандаловоi шафи вирiзьбленi у формi копит. А отже… Мiра не переривала. Слiдчий на мить замислився, нахилився i простягнув замурзаному малому хлопчинi грошi, взявши з його рук кiлька яскравих цукрових пiвникiв. Перехопивши ii здивований погляд, колишнiй слiдчий пояснив: – Ваша сестра погрожувала оздобити ялинку в моему будинку. Сказала, що я маю роздобути якихось прикрас до вечора. Роблю що можу, – майже безпорадно розвiв руками Тарас Адамович. А потiм без вступу повернувся до iхньоi розмови i сказав: – Так. Я думаю, що Семен Нечипорук перед смертю говорив зовсiм не про кiлькiсть нападникiв. Вiн говорив про меблi зi свого останнього замовлення. І з його слiв ми можемо зрозумiти, що десь, сподiваюсь, у мiстi е ще п’ять таких шаф… – Не обов’язково шаф, – проказала Мiра. – Так. Не обов’язково. Але нам конче потрiбно знайти цих «п’ять бикiв», якi майстер, хтозна-чому, розпродав у рiзнi руки. Вiн зупинився бiля крамнички, де у вiтринi поблискували бiлими боками керамiчнi янголята. Аж раптом його окликнув знайомий голос: – Тарасе Адамовичу! – Вiтаю вас, пане Менчиць, – усмiхнувся колишнiй слiдчий. Мiра здивовано подивилася на хлопця. Чогось дивно було зустрiти його тут, посеред вулицi, та ще й тодi, коли вона кiлька хвилин тому думала про нього. Хоча – чому дивно? Будинок Киiвськоi мiськоi полiцii – поруч. Менчиць мае бути на службi. Певно, вiн теж стежить за будинком на розi Прорiзноi. Чи керуе тими, хто стежить – молодий слiдчий невловимо змiнився вiдтодi як вони шукали ii зниклу сестру, балерину Киiвськоi мiськоi опери. З не надто впевненого i нервового працiвника антропометричного кабiнету перетворився… Складно оформити невиразнi вiдчуття у слова, а думки про Менчиця останнiм часом були все невиразнiшi. Мiра серйозно розмiрковувала, що варто було б спитати у нього, чи не надсилав аферист Досковський – чи й Барбара Злотик – йому iще якихось листiв. Але, коли вже збиралася вимовити запитання уголос, дивний новий вираз його обличчя змушував ii вiдкладати розмову на потiм. Тепер – на пiсля свят. У цiй метушнi зараз нiхто нiкому не вiдповiдае на листи, навiть Тарас Адамович занедбав свою кореспонденцiю. Чи пiсля закiнчення розслiдування, цього разу нового, бо ж убивцю авiатора Курдашова та його дружини вони вже знайшли. Чи тодi, коли з мiста поiде Менчицева мама, яка вiдверто ненавидить сестер Томашевич пiсля прикрого епiзоду в кав’ярнi «Бiля чеськоi корони» – молодша iз сестер Томашевич вирiшила не поступатися поважнiй панi зручним столиком бiля вiкна, чим i викликала ii невдоволення. Якiв Менчиць вiдволiк ii вiд думок несподiваною фразою: – Добре, що я зустрiв вас тут. Вiн звертаеться лише до старого слiдчого, отож, певно, радiе саме йому. І чому вона взагалi зараз мiркуе, чи радiе Менчиць, коли бачить ii, чи нi? – На Олегiвськiй знову пригода, – сказав молодий слiдчий. – Убивство? – звiв брови мешканець названоi вулицi. – Принаймнi я точно знаю, що убили не вас, – мимоволi усмiхнувся Менчиць i додав: – Але нi. Пограбування! – А ось тут я не певен, що пограбували не мене, – спокiйно мовив слiдчий, – дивнi часи. Колись Олегiвська була найспокiйнiшою вулицею у мiстi, – i старий слiдчий повiльно рушив у напрямку, де Володимирська зустрiчалась iз Трьохсвятительською, а далi – сяяв банями Фролiвський монастир. VI Аристарх Олегiвська сповнена незвичноi тривоги. Паркани найближчих будинкiв ховають неспокiй, що просочуеться з подвiр’iв. Назву вулицi змiнили не так давно. Дiд Тарас Адамовича пам’ятав зовсiм iншу, ту, що була, певно, з часiв перших киiвських князiв. Дорога, яку обступали акуратнi будиночки, пiдiймалася до Щекавицького кладовища i з давнiх-давен звалася Погребальною. Олегiвською – на честь князя, який, за легендою, похований на горi Щекавиця – вона стала не бiльш як пiв столiття тому. Може, й малий Тарас застав цю вулицю пiд первiсним iменем, лише не пам’ятав про це. Вiн звик до ii ранковоi урочистоi тишi, яку зрiдка порушував собачий гавкiт чи рипiння барабанiв криницi, вiтання сусiдiв через паркан чи мекання iз сусiднього двору, куди вiн звик приходити по козячий сир, молоко i свiжi вершки. То що ж вiдбуваеться на цiй вулицi, що останнiми днями мало не щодня вiтае полiцiю? Якiв Менчиць, зосереджений i мовчазний, зараз стояв поруч, i так само, як Тарас Адамович, дивився туди, де за невеличким вигином ховалися далекi будиночки й паркани. Мiра сказала: – Тут усе тихо. Мабуть, потрiбно пройти трохи далi. І вони пiшли, не перемовляючись мiж собою i не висловлюючи припущень. Складно щось припускати пiсля того, як бачив тiло закатованого мешканця вулицi кiлька днiв тому. Що могло статися тут, у самому серцi давнього мiста, де акуратнi будиночки вишикувалися рiвними рядами за парканами? Будь-що. Ось вони проминули паркан, що ховав за собою яблуневий сад Тараса Адамовича, рушили далi, повз будинок сусiдки, якiй вiн вiддавав цибулиння пiсля приготування варення. Вона привiталася зi слiдчим у вiдставцi через огорожу. Далi озивалися собаки за парканом старого буркотуна, який вирощував на городi найгарнiшi у Киевi соняхи й нерiдко сварився на хлопчакiв, яких спокушали круглi, мов тарiлки, жовтогарячi голови, повнi насiння. Ось акуратний будиночок шевця, далi – кiлька вибiлених хатинок, що по-святковому притрушенi снiгом. Олегiвська гарна пiд час рiздвяних свят, хоч фотографiв клич. Фотографа вони зустрiли у дворi одного з будиночкiв, що був схожий i несхожий на решту по цiй вулицi. Невисокий паркан, розчищенi дорiжки вiд снiгу, дзявкотливе собача бiля буди й полiцiя, присутнiсть якоi вони завважили ще звiддаля. Менчиць привiтався з фотографом, запитав: – То що тут сталося? – Пограбування. Але, здаеться, нiчого цiнного не поцупили. – То чому ж тут полiцiя? – Налякали господиню, розламали велику шафу. Господарiв не було вдома – гостювали у родичiв. Зранку жiнка повернулася – побачила скоене, – вiн нервово усмiхнувся, додав: – Шафу розтрощили, наче хотiли позбутися ii. – Як вас звуть? – спитав Тарас Адамович. Фотограф нiяково усмiхнувся i пробурмотiв: – Аристарх Любодюченко. До… ваших послуг, пане. Тарас Адамович не застав часiв, коли в полiцii був постiйний фотограф. Фотоапарат застав, а от справжнього фотографа у розшуковiй частинi, який би виiжджав разом зi слiдчими на мiсце злочину – нi. Хоч фотографiв нерiдко запрошували до спiвпрацi, зокрема на цьому наполягав Георгiй Рудий. Худорлявий чоловiк зi свiтлою борiдкою i тихим сумом на сподi запалих очей уважно вдивлявся в обличчя старого слiдчого, але далi мовчав. Тарас Адамович запитав: – Ви сфотографували? – Уламки? Звичайно. Це було нескладно. Не так, як минулого разу, коли… І не договорив. Певно, згадував кiмнату, в якiй знайшли скривавленого майстра. Уламки людського тiла фотографувати складнiше, нiж розламанi частини шафи, нехай i з цiнного дерева. Менчиць, привiтавшись iз колегами й перемовившись кiлькома словами, лишився з Мiрою на подвiр’i, Тарас Адамович пройшов усередину. Вiн знав господиню – свiтловолосу, зазвичай, усмiхнену жiнку, яка зараз злякано зазирала йому в очi бiля розламаноi шафи. Може, якби вона лишила шафу десь у кухнi, де рiвнi ряди глечикiв визирали з буфету, а пiч пломенiла маками та пiвнями, ii це не так шокувало б, як розтрощена шафа бiля лiжка. Господар будинку – якийсь дрiбний думський службовець – ось-ось мав би повернутися додому – по нього вже послали. Тарас Адамович оглянув рештки шафи, торкнув рукою вiдламану нiжку, мовив: – Цiкава форма… Жiнка звела на нього вологi темнi очi, проказала, мов у трансi: – Так… У формi копит. Ми здивувалися, але ж Семен був вигадником. Любив вирiзати всiлякi цiкавинки. Кiмната свiтла i простора, вибiлена i виметена. На стiнах – килимки та рушники. Фотограф увiйшов до кiмнати тихо. Стомлена i налякана жiнка вийшла кiлька хвилин тому – здаеться, чоловiк урештi повернувся з роботи. Тарас Адамович не запам’ятав прiзвище худорлявого з фотоапаратом, схожих на який колишнiй слiдчий нiколи не бачив. – Тут подвiйний об’ектив, – пояснив фотограф, який, вислухавши прохання про кiлька додаткових фото, взявся до роботи. Тарас Адамович оглянув iще кiлька уламкiв, сподiваючись, що грабiжники не забрали iз собою найцiннiшi. Здавалося, щось важливе випустили з уваги i фотограф, i полiцiя. – Хiба не в усiх фотоапаратiв такий? – Нi, – енергiйно захитав головою Аристарх, – колись фотоапарати були досить громiздкими, складалися з двох ящикiв. Зараз такi використовують хiба у фотоателье. – А ви не любите фотоателье? – Ненавиджу. Хоч i набивав руку саме там. Не люблю зрежисованi фото, вони несправжнi. Тарас Адамович здивовано гмикнув, пiдсунув ближче до фотографа частину нiжки розтрощеноi шафи. – А якi ж справжнi? – Складно пояснити. Ви… читали «Фауста», пане слiдчий? Тарас Адамович примружився, але не вiдповiв. Фотограф висунув об’ектив, клацнув затвором фотоапарата. – «Спинися, мить!», – урочисто проказав вiн i додав: – Найпрекраснiшi – зупиненi митi на фото. Людина не бачить, що ii фотографують, вона рухаеться так, як звикла. Смiх, сльози, вигуки, усмiшка – все на таких фото видаеться справжнiм. Ось тiльки громiздкий апарат не дозволить вам вихопити таку мить. Навiть бiльш легкi моделi – з об’ективом-мiхом – вимагають багато уваги, – вiн знову клацнув затвором фотоапарата. Тарас Адамович поклав поряд на пiдлозi двi, зiрванi з петель, половинки дверцят шафи й вiдiйшов. Аристарх байдуже сфотографував i продовжив свою оповiдь: – Установити апарат на штатив, навести на рiзкiсть по матовому склу, потiм – замiнити матове скло касетою з пластинкою, зробити фото. Потiм – знов замiнити касету матовим склом, скласти триногу. Досить просто прогавити iдеальну мить для фото. – А ваш пристрiй дае змогу не прогавити? – запитав Тарас Адамович. – Двооб’ективний фотоапарат, – мовив Аристарх, – так, дае змогу. Не найкращий, але в наш час я радiю й такому. – У наш час? – не зрозумiв слiдчий у вiдставцi. – Вiйна. Заводи з виробництва оптики працюють iз перебоями – з Германii вже давно нiхто не постачае скло. Запас скла – то ще не така проблема, як крокус, – вiн звiв очi на зацiкавленого спiврозмовника й пояснив, – сам колись працював на заводi – розумiю деякi нюанси. Нiмецькi майстри не хотiли вiдкривати секрет виготовлення крокусу. – А що це? – запитав слiдчий, перекладаючи уламки й занотовуючи щось у нотатник. – Полiрувальний порошок для скла i лiнз. Секрет його знали лише кiлька майстрiв. Хоча, врештi, секрет нiмецького крокусу вдалося вивiдати, чи то лиш плiтки… – І як саме? – запитав Тарас Адамович. – Банально. За допомогою ключа, якого дiбрали до шухляди письмового столу одного з майстрiв. Тарас Адамович востанне окинув оком кiмнату з розтрощеною шафою i вийшов. Секрет майстра-червонодеревника виявилося вивiдати складнiше, нiж таемницю майстра нiмецьких оптикiв. На подвiр’i вiн упiймав Мiрин занепокоений погляд, наспiх попрощався з фотографом i запросив дiвчину та молодого слiдчого на чай. – Що скажете про шафу? – запитав Якiв Менчиць уже за столом, на якому господар будинку розставив чашки з теплим напоем, що розбурхував апетит ароматами. – Їi розтрощили. А отже… – Вони щось шукали у нiй. Думаете, знайшли? – Хтозна. Думаю лише, що майстер нiчого не розповiв iм про таемнi шухляди, бо iнакше вони не повелися б з шафою так… – По-варварськи, – тихо сказала Мiра. Отже, це все, про що iм вiдомо – тiло убитого майстра, розтрощена шафа; мають невиразний здогад про п’ять предметiв меблiв з останнього замовлення майстра i ще одну шафу у прибутковому будинку на розi Прорiзноi. І, звичайно, про незрозумiле слово «крааль», яке Семен Нечипорук вважав настiльки важливим, що вишкрябав на дерев’янiй пiдлозi у кiмнатi свого будинку. Як це все можна звести в один стрункий ланцюжок? Де шукати решту меблiв? Що саме шукали грабiжники i чому? – Свiдкiв, якi б бачили злочинцiв, знов немае. – Може, й на краще, – стенув плечима Тарас Адамович, – нашi грабiжники не надто сентиментальнi. Вiн пiдсунув фаянсову тарiлочку зi шматком пирога до Мiри, яка майже не втручалася у iхнiй дiалог i, здавалося, думала про щось свое. Вона не видавалася зажуреною чи наляканою – лише стомленою, i та втома невагомим серпанком увиразнювала риси ii обличчя, додавала легких, зворушливих тiней. Певно, цей серпанок завважив фотограф розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii, який намагався зупиняти митi на фотокартках. Тарас Адамович згадав, як вiн направив свiй подвiйний об’ектив iз вiкна, клацнув затвором фотоапарата, фiксуючи образ його тендiтноi секретарки. І чого той худий чоловiк з амбiцiями художника працюе у полiцii? Хтозна. Може, так простiше ловити митi – на мiсцi злочину люди виявляють найрiзноманiтнiшi емоцii. Треба буде попрохати Аристарха вiдзняти ще й шафу з будинку на Прорiзнiй – можливо, це теж допоможе. Убивство на Олегiвськiй надто рiзко увiрвалося в життя зимового мiста, що убралося в гiрлянди. Невже це i е той хаос, про який йому говорив аферист Мiхал Досковський за столиком у кав’ярнi «Бiля чеськоi корони»? Маячня. Убивства i пограбування трапляються в Киевi постiйно, можливо, його вивело з рiвноваги те, що вiн знав майстра-червонодеревника. Ковтнув чаю, скосив погляд у бiк дверей, що вели до кiмнати Естер. У тiй кiмнатi вони з Мiрою провели чимало годин за друкуванням свiдчень i протоколiв. Мабуть, i зараз потрiбно попросити дiвчину надрукувати новi вiдомостi, спробувати систематизувати думки. Естер – стара друкарська машинка, вже встигла вiдпочити вiд попередньоi справи. У кiмнатi Естер бiля стiни навпроти вiкна стоiть картотечна шафа з червоного дерева, яку колись зробив для нього Семен Нечипорук. Однак грабiжники, якi були цiеi ночi на Олегiвськiй, оминули ii увагою, хоч у тiй шафi старий слiдчий теж ховав давнi таемницi. Що, якби… І обiрвав думку, бо почув, як рипнула хвiртка. Тарас Адамович пiдвiвся, тепло усмiхнувся дiвчинi, яка глянула на нього, й рушив до дверей, що вели на веранду. Дивно, але вiн чомусь не сподiвався знову зустрiти на порозi власного будинку цього гостя, ще дивнiше – вiдчув, як зрадiв його появi. Колишнiй пiлот Олександр Горенко замiсть привiтання, мовив несподiване: – Я знаю, що таке «крааль»! І рушив у будинок, коли господар, без зайвих слiв вiдiйшов, пропускаючи його усередину. Мабуть, це теж була iдеальна мить, яку мiг би впiймати фотограф Аристарх. Тарас Адамович хотiв би бачити вираз свого обличчя, коли сторож Куренiвського аеродрому ошелешив його реплiкою. Певно, варто було б запросити Аристарха на чай. І чому вiн одразу про це не подумав? VII Половина життя Вiра поставила келих на стiл, i вiн зблиснув гранями у теплому свiтлi розтопленого камiна. Їi сестра сидiла за столом, перечитуючи надруковане. Старий слiдчий поворушив кочергою дрова i запитав: – Достатньо пишна? Вiра скептично звела брову, мовила: – Як можна було й досi не прибрати ялинку до свят? У кутку кiмнати стояла пухнаста ялинка, по-зимовому святкова, зелена i запашна, але ще не прикрашена. Така гарна, що Мiрi хотiлося вимовити вголос «То, може, лишимо, як е?», однак несподiвано рiшучий вираз Вiриного обличчя чомусь замкнув iй уста. Сестра останнi кiлька днiв була несхожа на себе – дивна меланхолiя робила ii очi темнiшими, а усмiшку – загадковiшою. Це була, певно, ii чергова витiвка, яку вона, як i iншi, звела до рангу iдеi фiкс. Балерина любила прикрашенi на Рiздво ялинки, таемничi вогники свiчок, що спалахували на колючих гiлках, убранi до свят вулицi гомiнливих мiст. Вона здивувалася, коли старий слiдчий сказав: – Та я не вбирав ялинку до свят уже хтозна-скiльки рокiв. – Це ж скiльки? – пiдозрiло перепитала Вiра. – Щонайменше десять… Вiра насупила брови. Мiра сховала усмiшку, поглянувши на зосереджений вираз обличчя сестри. Десять рокiв для Вiри – забагато, половина життя. Осягнути, що хтось не вбирав ялинку до свята половину життя – непросто. – Мабуть, вiдтодi, як син поiхав до тодi ще Петербурга, – мовив Тарас Адамович. – У вас е син? – округлила очi балерина. Мiринi очi, певно, стали такi само круглi, але питання, що турбують iх обох, зазвичай озвучуе молодша сестра – так уже у них повелося, принаймнi останнi рокiв десять. Половину життя. Старий слiдчий вийшов iз кiмнати зi словами, що принесе дiвчатам зимових яблук, що iх зберiгае у льоху. Врештi, Вiра сама якось говорила, що без яблук ялинка – не ялинка. Балерина хитае головою i береться до роботи. Коли за господарем рипнули сiнешнi дверi, вона повiльно проказала до сестри: – Вiн постiйно дивуе. – Так, – погоджуеться Мирослава, – повсякчас. Цiкаво, син Тараса Адамовича – теж слiдчий? Чому вiн поiхав? Чи листуеться з батьком? Мiра обережно перебрала у думках спогади про кореспонденцiю, що ii отримував господар будинку на Олегiвськiй, не згадала жодного листа, що мiг бути вiд сина. Торкнувши пальцями клавiшi староi друкарськоi машинки, якiй Тарас Адамович дав iм’я, подумки додала: «А вiн знае?». Естер – як, зiзнався нещодавно власник машинки, – iм’я, що колись належало не дружинi старого слiдчого. Вiра прикрашала ялинку, як звикла це робити у тiтчиному будинку у Варшавi. Колись вони так само убирали рiздвяне дерево до свят iз матiр’ю – спочатку розвiшували рум’янi яблука, потiм – апельсини та мандарини на червоних гарусних нитках. По яблука Тарас Адамович уже пiшов, тож зараз Вiра обережно розвiшуе яскравi оранжевi плоди i iхнiй запах змiшуеться iз запахом хвоi та вина. Балерина пурхае навколо ялинки, нiби танцюе – лишае на гiлках горiхи у срiблi та золотi. Ось повернувся господар – тепер дiвчина зможе додати на гiлки важкi червонобокi яблука. Вона вiдходить кiлька крокiв назад, до камiна, пiдхоплюе зi столу келих та оцiнюе свое творiння. Зробивши ковток, Вiра завважуе: – Не вистачае хлопавок. Але добре, що е цукерки. Тарас Адамович накупив цукерок у кращих кондитерських Киева – був i в «Семаденi», i в кондитерськiй «Жорж». Вiра узяла до рук шоколадного сажотруса, усмiхнулася, повiсила його мiж яблуком i мандарином. Господар будинку простягнув iй кошик iз пряниками на ягодах та меду. – Є ж ще iграшки, – мовила старша сестра. – Я пам’ятаю, – безтурботно вiдповiла молодша, прив’язуючи стрiчку до чергового пряника. Пiсля пряникiв i цукерок урештi настала черга для керамiчних янголят i крихких скляних куль. Їх Вiра розвiшувала з особливою обережнiстю. Наостанок – час свiчок, чий золотий вiск повiльно стiкае, як мед. Ялинка сяе. Вiра, здаеться, щаслива. Чи нi? – Як справи з вашим новим розслiдуванням? – запитала балерина, пiднiсши трiпотливий вогник до гнота останньоi свiчки. Вiдблиски вогню торкнули обличчя дiвчини, заграли iскорками на сподi очей. Чому вона запитуе? Що хоче дiзнатися? Зазвичай Вiра запитувала про чергове розслiдування, аби лише пiдтримати розмову. Однак зараз тем для пустопорожньоi балаканини вдосталь. На носi новорiчнi бали, балерина може говорити про них годинами, роблячи павзи хiба лиш на те, щоб набрати в легенi повiтря. Вiра шие якусь особливу сукню для балу в будинку Дворянського зiбрання, здаеться, кольору оливи. Мiрi навряд чи личитиме такий колiр, але молодша сестра, безперечно, виглядатиме у нiй дивовижно. Олива вiдтiняе блiду шкiру темнокосоi Вiри, робить очi глибшими, вуста виразнiшими. Для такоi сукнi дiвчина обере особливу пудру – бiлоснiжну. Останнiм часом вона узагалi не вiдкривае коробочку з лавандовою. Здаеться, навiть сховала ii десь на сподi однiеi iз шухляд туалетного столика. Туалетний столик у iхнiй квартирi виготовив не майстер-червонодеревник Семен Нечипорук, у ньому зовсiм немае таемних шухляд чи панелей, на якi потрiбно натиснути, щоб вiдкрити сховок. Хоч iнколи здаеться, що таки е – у метушливi днi, коли Вiра переривае всi шухляди, шукаючи якусь шпильку чи рум’яна. Балерина вмiе губити речi будь-де. Якби вона поклала записку до шафи Тараса Адамовича, навряд чи хтось зумiв би ii вiдшукати, навiть, якби знав таемницю шухляд тоi шафи. – Ми отримали кiлька цiкавих вiдповiдей, – усмiхнувся старий слiдчий, вiдповiдаючи на запитання балерини, про яке Мiра вже встигла забути. Секретарка здивовано подивилася на колишнього слiдчого. Про що вiн говорить? Якi вiдповiдi? Усе, що вони знають – принаймнi те, що встигла сьогоднi вiддрукувати Мiра до того, як у будинок iз мiхом гiрлянд i прикрас для ялинки увiрвалася ii сестра – кiлька слiв, що iм напередоднi встиг сказати Олександр Горенко. Здавалося, колишнiй пiлот хвилювався тодi, коли увiйшов до будинку Тараса Адамовича та завважив iх iз Менчицем у кiмнатi. А коли промовив дивне слово «крааль», Мiра вiдчула, що починае хвилюватися сама, бо чомусь здавалося, що воно таiть у собi найголовнiшу загадку. Розгадають ii – знайдуть убивцю. Слова Горенка, певно, вiдбилися розчаруванням на ii обличчi, бо ж вiн, нiби вибачаючись, додав: – Звичайно, це нiчого не пояснюе… Загадковим краалем вiн назвав тип поселень африканських народiв, коли всi будиночки розташовувалися по колу, а у центрi поселення мiстився загiн для худоби. – Що ж, це, принаймнi, пов’язано з биками, – стенув плечима Тарас Адамович, – а звiдки ви дiзналися, що означае те дивне слово? Горенко вiдповiв не вiдразу, хтозна, чого вагався. Зрештою, обвiвши поглядом присутнiх, сказав: – Я не можу точно згадати, але менi здаеться, я… Я майже певен, що колись читав вiрш про п’ять бикiв i крааль. Можливо, то був вiрш моеi сестри. – Тiеi, яка лiтала на кулi? – запитав Менчиць. Колишнiй пiлот уже розповiдав iм iз Мiрою про те, як пiдiймав у небо над Киевом повiтряну кулю, аби покатати на нiй родичку, яку вiн називав сестрою, хоч сам зiзнавався, що насправдi вона доводиться йому кимось на кшталт троюрiдноi тiтки. – То вона пише вiршi? – запитав Тарас Адамович, потираючи пальцями скроню. – І ви вважаете, що «п’ять бикiв» i «крааль» – слова з ii вiрша? – Припускаю, – кивнув Горенко. – Я надiслав iй листа, вона зараз мае бути в Слепневому – це родинна садиба пiд Твер’ю, але хтозна, коли ми отримаемо вiдповiдь. Старий слiдчий нахмурив кошлатi брови, мовив: – Якби ж тут можна було погортати котрусь з ii книжок. – Але ж у тому вiршi може не виявитися нiчого корисного для нас, – холодно проказав Якiв Менчиць, i нiхто так i не зумiв заперечити йому. Упевненостi у тому, що вiрш невiдомоi iм жiнки може якось допомогти – не було. Гiрше – була пiдозра, що передсмертнi слова майстра-червонодеревника були маренням закатованоi людини й не мали жодного значення для розслiдування. Що ж iм лишалося? Спостерiгати за прибутковим будинком на Прорiзнiй та сподiватися, що вдасться арештувати тих, хто вночi за кiлька днiв до Рiздва вдерся до будинку майстра. Мiра дивилася на трiпотливий вогник свiчки бiля шоколадного сажотруса на ялинцi та згадувала дивний погляд Якова Менчиця у дворi будинку, в який увiрвалися грабiжники, щоб розламати шафу. Молодий слiдчий був мовчазний та похмурий i хтозна-чому – певно, дивним блиском очей – нагадував йому таку само похмуру Вiру, яку огортала меланхолiя останнi два днi. А ще – був незвично рiзким у словах, хоч звертався не до неi, а до фотографа, який працював на мiсцi злочину. Цю рiзкiсть Мiра завважила майже випадково, коли вони вже виходили з двору, i Тарас Адамович зачиняв хвiртку будинку майстра. Чи то iй лише здалося – врештi, люди можуть бути нервовими на мiсцi злочину. А Менчиць iз фотографом бачили не лише розламану шафу, а й убитого червонодеревника. Перевiвши погляд на Тараса Адамовича, Мiра запитала: – А чому цю справу передали Менчицевi? Колишнiй слiдчий, який саме взявся за перечитування протоколiв, що iх Мiра тiльки-но вiддрукувала, вiдклав папери та мовив: – Я запропонував таке рiшення Репойто-Дуб’яго. Бо… – вiн завагався i мовив, – хотiв втрутитися у розслiдування. А з Менчицем ми вже працювали ранiше – нам доволi зручно координувати своi дii. Мiра наморщила чоло, згадуючи холодний тон молодого слiдчого, вiдказала: – Здаеться, вiн не вважае, що слова Горенка вагомi. І що це правильний шлях у розслiдуваннi. – На початку правильний шлях узагалi визначити складно, – стенув плечима Тарас Адамович. – Я узагалi не певен, що ми рухаемося. Однак iнодi важливiше почекати й отримати iнформацiю, нiж будувати логiчний ланцюжок на основi домислiв. Домисли – небезпечнi, саме вони й можуть завести у глухий кут. – Це ж як? – запитала Вiра. Тарас Адамович погладив вус, знов у камiнi поворушив дрова кочергою та пiдкинув ще одне полiнце – полум’я огорнуло його вiдразу, весело затанцювало жовтогарячими язиками, нiби на мигах перегукуючись iз вогниками свiчок на ялинцi. Дiвчата мовчали – чекали пояснень. Навiть зазвичай нетерпляча Вiра лише загадково усмiхалася, позираючи у бiк господаря будинку. – Якщо слiдчий починае довiряти власному враженню вiд людей i подiй, зважати на всi пiдозрiлi погляди чи рiзко кинутi слова, досить легко почати пiдозрювати зовсiм непричетну до справи людину. – Але ж ви самi колись говорили, що iнтуiцii довiряти варто, – мовила Мiра. – Так. Потрiбно балансувати, – слiдчий у вiдставцi усмiхнувся балеринi, яка колись розповiдала йому, як тримае рiвновагу, – зважати на факти, довiряти внутрiшнiм вiдчуттям, однак не переоцiнювати нi те, нi iнше. Інколи ось такi павзи – на чашечку кави чи вечiр, коли в будинку палае камiн i хтось прикрашае ялинку до свята – допомагають бiльш зважено оцiнити ситуацiю. І, звичайно, дочекатися необхiдноi порцii iнформацii. – На яку iнформацiю ви чекаете? – прямо запитала Вiра. Вiн усмiхнувся та сказав: – Пам’ятаете нашу останню партiю? Коли ви дiйшли пiшаком до краю шахiвницi. Мiй друг – Сильвестр Григорович – цiнуе такi речi. Ексельсiор – перехiд пiшака у ферзя – певно чи не найулюбленiший його етюд. Ви змогли дiйти пiшаком до мети, однак я не мiг спланувати наступнi ходи, аж поки ви не обрали фiгуру, на яку змiните пiшака. Ферзь не мiг урятувати вас вiд поразки, однак я чекав. Бо був варiант, який мiг сплутати менi карти, i врештi, ви таки обрали його. Мiра здивовано подивилася спочатку на сестру, потiм на Тараса Адамовича. Слiдчий пояснив: – Ваша сестра обмiняла пiшака на коня, i мiй король опинився пiд шахом. Я не мiг планувати гру далi, поки не отримав цю iнформацiю. – Отже, зараз… – прошепотiла Вiра. – Так, ми чекаемо iнформацii про хiд наших суперникiв. І, здаеться, вже дочекалися, – усмiхнувся вiн i пiдвiвся, почувши, як у дворi рипнула хвiртка. Мiра вiдчула дивну сумiш радостi та занепокоення, легкий рум’янець вкрив ii щоки, коли дiвчина збагнула причину своеi радостi. Вона ковзнула поглядом у бiк сестри, яка сидiла у крiслi, сперши тендiтну руку на спинку. Навiть у розслабленiй, вiдверто лiнивiй позi, Вiра мае вигляд грацiйно-невагомий. Мiра обережно поклала руки на стiл, намагаючись побороти дивну закляклiсть у тiлi, яка зазвичай з’являлася через хвилювання. Вона знала, хто зараз мае з’явитися на порозi. Здогадувалася, на звiстку вiд кого чекав Тарас Адамович. Хвилювалася, бо радiла появi пiзнього гостя, i червонiла, придушуючи у собi майже непристойну радiсть. – Невже Менчиць дiзнався щось нове? – байдуже запитала Вiра, пiдносячи келих до яскравих губ. – Чому Менчиць? – усмiхнулась ii сестра, дивуючись тому, що цього разу несхибна iнтуiцiя Вiри пiдвела ii. Якi новини може принести Якiв Менчиць, якщо Тарас Адамович чекае на розгадку таемничих слiв, що iх залишив по собi закатований майстер? Пiдказати правильний напрям у розслiдуваннi може тiльки колишнiй пiлот, який, певно, отримав вiдповiдь телеграмою. – Думаю, Менчиць. Вiн же мав стежити за будинком iз тiею шафою. Мабуть, полiцiя щось дiзналася, – так само байдуже пробурмотiла балерина, i Мiра вiдчула, що ледь стримуеться, щоб не кинути iй в обличчя: «Пропоную парi!». Вона б поставила зараз будь-що на те, що Вiра помиляеться – пляшку бiлого токайського, записку, що сховала у шафу, половину життя. Майже переможною усмiшкою вона сяйнула у бiк дверей, що вели до кiмнати. На порозi завмерла знайома постать – то був Якiв Менчиць. VIII Лiгво Змiя Якiв Менчиць говорив швидко, уникав питального погляду Вiри, лише iнколи позирав у бiк старшоi сестри. Вiн коротко розповiв про арешт двох нападникiв, якi пробралися крiзь вiкно другого поверху будинку на Прорiзнiй до кiмнати, в якiй стояла таемнича шафа з нiжками у формi копит. Тарас Адамович слухав, щось занотовуючи, кiлька разiв поставив уточнювальне запитання. Врештi звiв погляд вiд нотатника на молодого слiдчого i запитав: – Їх уже допитали? – Нi, Репойто-Дуб’яго вирiшив, що ви захочете бути присутнiм на допитi. Вiзник чекае на вулицi. Тарас Адамович кивнув i подивився на Мiру: – Поiдете з нами? Дiвчина звела брови й перепитала, по-дитячому не вiрячи у пропозицiю: – У полiцiю? – Так. Отримаемо вiдповiдi разом. Вона справдi хоче iхати? Того разу напросилася сама, щоб слухати свiдкiв, зважувати iхнi вiдповiдi та зважуватися на висновки. Чому ж зараз вагаеться? Чи то просто розчарування вiд появи Менчиця на порозi будинку старого слiдчого заважае iй зараз мислити тверезо. Але ж Вiра… – Вiро, ви теж поiдете? – перервав Мiринi думки Тарас Адамович. – У полiцii нудно, – стенула плечима балерина. – Але, – раптом мовила далi вона, – я не вiдмовилася б вiд кави зi славетним брендi Репойто-як-його-там-звуть, – вона з усмiшкою поглянула на старого слiдчого. – Але… краще забiжу в театр, маю кiлька справ. Однак знайте, що менi цiкаво було б потiм послухати iсторiю про тих невдах, якi дерлися аж на другий поверх, щоб врештi потрапити за грати. Невдахи сидiли в одному з кабiнетiв iз сiрими непривiтними стiнами на третьому поверсi будинку Киiвськоi мiськоi полiцii. Тут не було окремого кабiнету для допитiв, хоч слiдчi найчастiше обирали напiвпорожню кiмнату у кiнцi коридору. От i зараз Тарас Адамович разом iз Менчицем та Мiрою розмiстилися тут. Присутнiсть Мирослави звiльняла вiд необхiдностi залучати до процедури секретаря, тож вона сiла за столик бiля вiкна i пiдсунула до себе ближче друкарську машинку. Ця машинка була легша за Естер i, певно, молодша. Клавiатура не така стерта, але i тихоi ледь вiдчутноi магii затишку, що огортае ii, коли вона прокручувала барабан Естер, заправляючи папiр, тут немае. За цiею машинкою, мабуть, сидiли десятки рiзних людей, не надто дбаючи про те, щоб торкати ii обережно, майже лагiдно. Тарас Адамович сiв у кутку в протилежному боцi кабiнету, Якiв Менчиць – за стiл, навпроти грабiжникiв-невдах. У кабiнетi – двое жандармiв, якi вiдверто нудьгують, однак стежать за рухами арештованих. Але ж у них точно немае зброi, а отже, цей допит – безпечнiший, нiж той, що його вiв Тарас Адамович в ангарi Куренiвського аеродрому, коли хотiв вивести на чисту воду вбивцю князя Курдашова та його дружини. Що як i зараз – як тодi – старий слiдчий узяв секретарку на допит не просто так? І знову не попередив ii? Мiра вiдiгнала неприемнi думки, намагаючись зосередитися на роботi. Менчиць уже почав допит – зi стандартних запитань, однак Мирослава помiтила, що молодий слiдчий чомусь нервуе. Тарас Адамович мовчав у кутку i, здавалося, мав намiр мовчати до кiнця розмови. Грабiжники, спочатку обережно, потiм дедалi впевненiше розповiли iм iсторiю, яка могла б стати однiею з тих, що iх оповiдають ворожки у закутках Андрiiвського. – То не ми забили його, пане, – говорив високий чорнявий хлопець зi шрамом бiля скронi, у темнiй одежинi фабричного робiтника. Другий – старший, з грубими рисами обличчя полисiлий вусань, ствердно на це кивнув i додав: – І шафу не ми ламали, просто хотiли вивезти ii. Нам сказали, що у будинку нiкого не буде вночi – i справдi не було. – Що ви шукали у шафi? – запитав Менчиць. Грабiжники мовчали. Молодий слiдчий продовжив допит далi: – Тепер доведеться вiдповiдати за два пограбування i вбивство, – спокiйно сказав Менчиць i схилився над паперами. Арештованi, перебиваючи один одного, знову вигукували, що нiкого не вбивали. – Тi шафи тепер шукають усi, – сказав один. – По всьому мiсту! – додав другий. – Навiщо? Що в тих шафах? Знову тиша. Вони, звичайно, все одно розкажуть – iхнi очi бiгають, слова плутаються, вузлуватi пальцi одного злегка тремтять, його товариш – стискае i розтискае кулаки, нiби розминае закляклi кiнцiвки. Навряд чи вони й самi вiрили в успiх, якщо шафи шукають злодii усього мiста, бо хто вони такi? Дрiбнота. Але й випустити фарт iз рук, вiдмовившись вiд справи, не гоже. – То що у шафах? – запитуе Якiв Менчиць так само спокiйно, – чи ви не хочете говорити, бо дещо знайшли? – Вiн перегортае кiлька паперiв i завважуе: – Певно, варто зафiксувати це, – молодий слiдчий кивае погляд у бiк Мiри, – що у другiй шафi все ж таки було знайдено сховок, бо ii не розламали. Сподiваюсь, знахiдка була варта Лук’янiвки. Мiсто чекае, щоб ми врештi вказали на вбивць майстра з Олегiвськоi, i я не бачу пiдстав вiдкладати наш висновок. – Ваше високоблагородiе! – вигукуе молодший. – Хiба ж то наша спецiальнiсть? Замок збити – то так. А в тiй шафi ми й не зламали нiчого… – І нiчого не знайшли, – нервовiше додав старший, – жодних смарагдiв! – Смарагдiв? – вражено шепоче Мiра i застигае пiд поглядами кiлькох пар очей, що втуплюються у неi. Історii про казковi скарби й справдi люблять ворожки з Андрiiвського. Вони називають це мiсто лiгвом Змiя, кажуть, що тут варто шукати дорогоцiннi каменi – десь на Лисiй горi, проте Лисих гiр у Киевi чимало. Грабiжники розповiдають усе, що знають, однак знають вони небагато. Тарас Адамович лише зрiдка щось перепитуе чи уточнюе. Історiя звучить надто фантастично, щоб повiрити в неi. Але цi два чоловiки, здаеться, вiрять, але ж вони й не видаються аж надто метикуватими. Вони говорять про чутки, що ширяться сутiнковим Киевом, про смарагдовий скарб, який привiз з Індii напiвбожевiльний колишнiй цукровий мiльйонер Тарнавський, який любив подорожi та врештi спустив на них усi своi статки. Подейкують, що то була його остання подорож, бо про нього вiдтодi нiхто не чув. Зате розповiдi про величезнi смарагди, якi вiн сховав десь у мiстi, обростали найнеймовiрнiшими подробицями. – До чого тут Семен Нечипорук? – запитав Тарас Адамович. – Хто? – не зрозумiв лисуватий, втупивши вузькi чорнi очi в сутулу постать слiдчого, який сидiв у кутку. – Семен Нечипорук, – терпляче повторив колишнiй слiдчий Галушко, – майстер-червонодеревник, який мешкав на Олегiвськiй i якого нещодавно там убили. Молодший примружив очi, проказав ледь чутно: – Знаете старого Гавру з Андрiiвського? – Знаю, – вiдповiв Менчиць, – скупник краденого. – То вiн розпустив плiтки. Мабуть, щоб усi кинулися шукати. Складно знайти щось у такому великому мiстi. А так до кожного торбохвата на базарi дiйшло… Сутiнковий Киiв – як глибока печера чи замулене озеро. Щоб знайти у ньому – марно пiрнати чи сходити вниз, намагаючись навпомацки дiстати потрiбне. Краще збурити каламутну воду чутками про скарб – тодi з дна може пiдiйнятися дещо справдi цiнне. Марвiхери та ридикюльники, грабiжники й навiть хипезники розбiжаться тарганами вузькими вуличками з надiею вихопити собi хоч крихту здобичi. Ось такi тугодуми з грубезними руками, наприклад, знайшли шафу з нiжками у формi копит. Меблi з останнього замовлення Семена Нечипорука можуть бути розкиданi всiм мiстом – i iх уже почала шукати кримiнальна верхiвка Киева. Це безперечно, iнакше б старий лисячий хвiст Гавра не розпускав би чуток. – То як ви дiзналися про шафу на Прорiзнiй? – Кудлатого той пан найняв вантажником. Ми перевезли шафу з Олегiвськоi на Прорiзну й ледь животи не надiрвали, пiдiймаючи ii сходами на другий поверх, – буркнув молодший. – Кудлатого? – перепитав Менчиць. – Це вiн про мене, – сказав лисий. – Коли почули вiд Гаври, що у шафi з копитами можуть бути смарагди – спершу подумали, що то брехня, – сказав чорнявий. Той, кого вiн називав Кудлатим, додав: – Але потiм зрозумiли, що шафи у мiстi шукають… не останнi шнiфери… – Шнiфери? – запитала Мiра у Тараса Адамовича, коли заарештованих вивели. – Нiчнi злодii, зломники. Гер Дiтмар Бое наполягае, що назва походить вiд нiмецького schniffen — красти. – Смарагди? – питально глянув на колишнього слiдчого Менчиць. – Не знаю, що сказати, пане Менчиць, – вiдповiв Тарас Адамович. – Хiба що смарагди пояснюють смерть Семена Нечипорука i спосiб убивства. І, звичайно, додають купу нових питань. Мiра дiстала вiддрукований аркуш iз машинки, поклала його на стiл i, перевiвши погляд iз Менчиця на колишнього слiдчого, запитала: – Яких саме? Колишнiй слiдчий вiдповiв не вiдразу, погладив вус, замислився i почав перелiчувати, час вiд часу зупиняючись та обмiрковуючи сказане. – Чи справдi Тарнавський привiз якийсь скарб – нехай i смарагди – до Киева? Чому вiн передав iх Нечипоруковi? Чому меблi не були доставленi замовниковi, а розпорошилося мiстом? Де сам Тарнавський? Що про скарб мiг знати покiйний Нечипорук? І ще з пiв дюжини таких запитань. Однак… – колишнiй слiдчий майже радiсно подивився на молодих помiчникiв, – одне можемо сказати напевно: знайдемо скарб – якщо вiн справдi iснуе – знайдемо й убивць. Мiра думала про слова слiдчого по обiдi в госпiталi, коли обережно загортала у шурхотливий папiр звичний набiр – два апельсини, плитку шоколаду, невеликий згорток iз тютюном i ще кiлька дрiбничок – жителi мiста зiбрали кошти на новорiчнi подарунки для поранених. У цих стiнах – як i у всьому мiстi – настрiй передчуття свята. Вiн протримаеться до останньоi декади сiчня, доки лунатиме музика на прикрашених гiрляндами мiських ковзанках, доки благочиннi бали збиратимуть найщедрiшi врожаi пожертв на потреби поранених. А потiм – зiбгаеться, як вiтальна листiвка, що ii малювали для солдатiв гiмназистки чи вихованцi одного з дитячих будинкiв Киева, затреться у круговертi однакових днiв у цих стiнах, зблякне, як святкова ялинка, з якоi обiрвали бiльшу частину смачних прикрас. Мiра йде коридором, тримае у руках кошик iз подарунками. Обличчя тих, до кого вона приходить майже щодня, змiнюються. Чиiсь рожевiють i щоразу частiше сяють усмiшками, чиiсь – блiднiшають i нiби стираються, е й такi, що зникають, змiнюються новими. Мiра запам’ятовуе багатьох, хоч намагаеться цього не робити. Пам’ять курсистки, яка звикла слухати довгi лекцii професорiв, вловлювати суть i закарбовувати найважливiше – пiдступна. Їй нескладно запам’ятати вираз очей, лiнiю брiв, шрам на щоцi чи дивний, по-дитячому наiвний усмiх. І голоси. І крики. Ледь чутнi стогони. Глибоко вдихнула перед тим, як вiдчинити дверi до палати, торкнула рукою дверну ручку. – Панно Томашевич! – почула з-за спини. Голос знайомий, але нетутешнiй. Вона чула його ранiше, хоч i не в стiнах госпiталю – нi, на зимовому аеродромi, у його прозорiй безмежностi. А ще – у будинку старого слiдчого, у кiмнатi, яку зiгрiвав камiн та аромат особливих настоянок. Озирнулася, без усмiшки привiталася з колишнiм пiлотом Олександром Горенком, що хтозна-чому стояв зараз перед нею посеред коридору киiвського госпiталю. – Не думав, що зустрiну вас тут. – Я теж, – мовила дiвчина i порожевiла – безтактно натякати на те, що вiн бiльше не на вiйнi, а отже, й до вiйськового госпiталю не потрапить. Слова завжди вимовляються ранiше, нiж усвiдомлюеться iхнiй справжнiй сенс. Слова пiдступнi – таять у собi прихованi сенси. Вiн усмiхнувся i миролюбно сказав: – Радий буду бiльше нiколи не бачити цих стiн. – Але зараз ви тут. – Домовився про зустрiч iз… сестрою. – Тiею, що троюрiдною тiткою зветься? – запитала Мiра. – Так, щось на кшталт. Але з iншою, – вiн знову всмiхнувся, – це складно пояснити… Я ж обiцяв знайти вiрша про крааль. Здаеться, знайшов, – вiн простягнув iй прим’ятий сiрий зошит. Мiра звела на нього очi, запитала: – То це таки вiрш вашоi сестри? – Нi, ii чоловiка. Аня надiслала телеграму, сказала, що збiрка може бути в ii сестри з Киева. Я читав цей вiрш рiк чи два тому в ii зошитi, Аня любить роздавати знайомим рукописнi збiрки поезiй. Називае це гутенбержанням, – вiн завагався i додав, – це… – Так, натяк на друкарський станок, я зрозумiла. Кутик його рота смикнувся вгору, нiби вiн хотiв усмiхнутися, але чомусь стримався. Вiн розгорнув зошит i запропонував. – Прочитайте. Угорi вона зауважила назву – «П’ять бикiв», а потiм швидко пробiглася очима рядками вiрша. Я служил пять лет у богача, Я стерег в полях его коней, И за то мне подарил богач Пять быков, приученных к ярму. Одного из них зарезал лев, Я нашел в траве его следы, Надо лучше охранять крааль, Надо на ночь зажигать костер. А второй взбесился и бежал, Звонкою ужаленный осой, Я блуждал по зарослям пять дней, Но нигде не мог его найти. Двум другим подсыпал мой сосед В пойло ядовитой белены, И они валялись на земле С высунутым синим языком. Заколол последнего я сам, Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65396531&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.