Гітара, кості, кастет

Гiтара, костi, кастет Френсiс Скотт Фiцджеральд Зарубiжнi авторськi зiбрання Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896–1940) – американський письменник, культова фiгура свого часу. В своiх творах вiн переважно з iронiею змальовував портрети сучасникiв. Героi новел Фiцджеральда часто перебувають у конфлiктi несумiсних прагнень задля досягнення «американськоi мрii». Вони емоцiйно неврiвноваженi, схильнi до марнування життя, але прагнуть до багатства i неперебiрливi у засобах його здобування. У книзi зiбранi новели, створенi у 1920-х роках. Закiнчувалась «епоха джазу», наближалась «велика депресiя». Фрэнсис Скотт Фицджеральд Гiтара, костi, кастет © В. Р. Дудик, переклад украiнською, 2021 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015 * * * Гра в костi, кастет i гiтара І Частина Нью-Джерсi ховаеться пiд водою, а за iншою пильно наглядае влада. Там i сям, втiм, трапляються клаптики садiв, всiяних старомодними каркасними особняками з просторими тiнистими верандами та червоними гойдалками на галявинi. І, можливо, на найпросторiшiй та найбiльш тiнистiй верандi ще з давньогамачних лiт пiд середньо вiкторiанським вiтром м’яко розгойдуеться гамак. Коли на подiбну пам’ятку минулого сторiччя натрапляють туристи, вони зупиняють своi авта, вдивляються, а затим бурмочуть: «Гаразд, цей вiк щось таки зберiг», або: «Так, зрозумiло, що в маетку тьма-тьмуща коридорiв, тисяча пацюкiв та едина ванна кiмната, однак як же тут затишно…» Турист тут не затримуеться. Вiн прямуе до своеi елизаветинськоi вiлли з пресованого картону, до ранньонорманського м’ясного ринку чи середньовiчного iталiйського голуб’ятника – бо надворi двадцяте столiття й вiкторiанськi будинки вiджили свое разом iз романами мiсiс Хамфрi Ворд[1 - Мерi Уорд – англiйська письменниця, своi твори пiдписувала як Mrs. Humphry Ward, взявши прiзвище чоловiка.]. З дороги гамак для туриста непомiтний, однак iнколи там сидить дiвчина. Так було й цього дня. Вона собi дрiмала в гамаку та, безперечно, не замислювалася над естетичним безладдям, що панувало навколо: кам’яна статуя Дiани, наприклад, безглуздо скалилася пiд сонцем на галявинi. У цiй сценi вбачалася якась надмiрна жовтизна: жовтим було, наприклад, сонце; особливо гидкою, своерiдною для гамакiв жовтизною, видiлявся гамак; жовте дiвоче волосся, розсипане по гамаку, заздрiсно золотiло на його тлi. Дiвчина спала, мiцно стиснувши губи, а зцiпленi долонi лежали пiд головою, – юнкам властива така поза. Груди ii здiймалися та опадали так плавно, як i похитування кайми гамака. Ім’я ii, Амантiс, було таким старовинним, як i будинок, в якому вона жила. Шкода говорити, та ii зв’язок iз середньовiкторiанською епохою на цьому мiсцi рiзко вриваеться. І тепер, якби розповiдь моя стала фiльмом (сподiваюся, що колись таки це станеться), я знiмав би без вiдпочинку стiльки, скiльки можна; я наблизив би камеру, i в об’ектив потрапила б шия дiвчини, жовтий пух пiд лiнiею росту волосся, теплий колiр ii щiк та рук, бо менi подобаеться уявляти ii сонною, – ви, мабуть, у днi своеi молодостi спали так само. Затим я найняв би чоловiка на iм’я Ізраель Глюкоза, аби вiн склав якусь несусвiтню iнтермедiю, бо менi потрiбно перейти до iншоi сцени, що розiгруеться на якiйсь невiдомiй дорозi. У автомобiлi iхав джентльмен-пiвденець, а супроводжував його камердинер. Вiн, за традицiею, прямував у Нью-Йорк, проте наткнувся на перешкоду: верхня частина його автомобiля дещо змiщалася щодо нижньоi. Час вiд часу двое подорожнiх висаджувалися, цупко приладжували корпус до ходовоi частини й затим iхали далi, мимоволi здригаючись разом iз вiбрацiею мотора. Коли б в авто були заднi дверi, то його виникнення можна було б пов’язати iз зародженням вiку механiки. Вкрите пилом восьми штатiв, авто спереду прикрашене величезним, проте недiездатним таксометром, а ззаду – численними прапорцями з надписом: «Тарлтон, Джорджiя». У сиву давнину хтось почав фарбувати капот жовтою фарбою, та, на жаль, не встиг вiн i закiнчити, як роботу скасовували. Коли джентльмен iз камердинером минали будинок, бiля якого так солодко спала Амантiс в гамацi, з авто сталася оказiя: корпус впав на дорогу. Єдиним моiм виправдання для цього несподiваного твердження е те, що сталося це справдi випадково. Пiсля того, як затих гуркiт i розвiялася курява, чоловiк зi слугою пiдвелися на ноги й глянули на двi вiдокремленi половини. – Глянь-но, – мовив з огидою джентльмен, – ця проклята штукенцiя розвалилася остаточно. – На двi частини, – погодився камердинер. – Гюго, – пiсля хвилинноi задуми сказав чоловiк, – потрiбен молоток та цвяхи, щоб прикрiпити iх докупи. Вони оглянули вiкторiанський будинок. По обидва боки ледь не безлюдного пустельного горизонту розкинулися ледь не безлюднi поля. Альтернативи не було, тож темношкiрий Гюго вiдкрив браму й рушив по гравiйнiй дорiжцi за своiм господарем, кидаючи лиш збайдужiлi позирки, як подобае закоренiлому мандрiвнику, на червону гойдалку та кам’яну статую Дiани, котра повертала до них свое зiпсоване бурями обличчя. У ту ж мить, коли обое наблизилися до веранди, Амантiс прокинулася, ривком сiла й оглянула вiзитерiв. Джентльмен був молодим, мав приблизно двадцять чотири; звали його Джим Пауелл. Одягнутий був у готовий тiсний костюм, запилюжений, i, як здавалося, здатний здiйнятися в небо будь-якоi митi, тому лiнiя з шести безглуздих гудзикiв крiпила його тiло. Надмiрна кiлькiсть гудзикiв прикрашала також рукави пальто, й Амантiс не змогла втриматися, аби не глянути на боковi шви штанини: чи немае гудзикiв i там. Та кишенi вирiзнялися лиш своерiдною формою, що нагадувала дзвiночки. Жилет був коротким, ледь стримуючи трепет дивовижноi краватки теплим вiтерцем. Гiсть ввiчливо вклонився й разом iз тим змахнув пил iз колiн солом’яним капелюхом. При цьому всмiхнувся, ледь приховуючи своi вицвiлi голубi зiницi й демонструючи бiлоснiжнi та рiвненькi зуби. – Доброго вечора, – вимовив вiдчайдушним «джорджiанським» акцентом. – Мое авто зламалося одразу ж бiля ваших ворiт. Ось i хотiв поцiкавитися, чи не позичите молотка та цвяхiв, менi ненадовго. Амантiс розсмiялася. Вона смiялася й не могла спинитися. Мiстер Джим Пауелл смiявся теж – iз ввiчливостi та солiдарностi. Його камердинер, заглиблений в муки власного темношкiрого зростання, единий зберiгав величну серйознiсть. – Менi, мабуть, варто представитися, хто я, – сказав гiсть. – Я Пауелл. Житель Тарлтона, Джорджiя. Цей темношкiрий – мiй хлопчик, Гюго. – Ваш син? – дiвчина зовсiм розгубилася й переводила погляд то на одного, то на iншого. – Нi, це мiй камердинер. У вас, либонь, так кличуть. Ми називаемо негрiв хлопчиськами. При згадцi прекрасних звичаiв своеi батькiвщини хлопчик Гюго заклав руки за спину й хмуро-презирливим поглядом втупився собi пiд ноги. – Ага, – пробурмотiв вiн, – я камердинер. – А куди ви iхали? – спитала Амантiс. – На Пiвнiч, провести там лiто. – Куди саме? Турист недбало махнув рукою, нiби охоплюючи своiм жестом i Адирондакський парк, i Тисячу Островiв, i Ньюпорт, – та тiльки мовив: – Ми пошукаемо щастя в Нью-Йорку. – Ранiше ви там бували? – Нiколи. Та в Атланту iздив кiльканадцять разiв. Та скiльки мiст ми там вiдвiдали! Боже мiй! Вiн присвиснув, щоб виразити безконечнiсть всiх панорам своеi недавньоi поiздки. – Слухайте, – стурбовано мовила Амантiс, – вам треба щось поiсти. Повiдомте вашому… вашому камердинеру, щоб пiдiйшов до заднiх дверей та попросив кухарку прислати нам кiлька сандвiчiв i лимонад. Чи, може, ви не п’ете лимонад… тепер його мало хто любить. Рухом пальця мiстер Пауелл вiдправив Гюго виконувати завдання. Затим обережно присiв у крiсло-гойдалку та зачав енергiйно крутити в руках свiй солом’яний капелюх. – Ви надзвичайно люб’язнi, – мовив вiн. – Якщо менi захочеться чогось мiцнiшого, анiж лимонад, то в авто лежить пляшка древньоi маiсовоi горiлки. Захопив ii про всяк випадок, якщо не сподобаються мiсцевi напоi. – Послухайте, – сказала вона, – а мое прiзвище теж Пауелл. Звати Амантiс. – Справдi? – вiн вибухнув смiхом. – Може, ми родичi? Я – iз хорошоi сiм’i, – вiв вiн далi. – Узрiть корiнь. У мене е грошi, бо моя тiтка поклала iх у банк, збираючись на старостi лiт пожити в санаторii, та от не дожила, – вiн зробив паузу, мабуть, для того, аби вшанувати пам’ять про тiтку. Затим iз бадьорою безтурботнiстю продовжив: – Основного капiталу я не торкнувся, та забрав одразу ж всi вiдсотки й вирiшив провести все лiто на Пiвночi. В цей момент на схiдцях веранди з’явився Гюго й крикнув: – Бiла ледi iз заднього двору запитуе мене, чи я не бажаю перекусити теж. Що менi iй вiдповiсти? – Скажи: «Так, мем, будьте ласкавi», – наказав господар. І тiльки-но Гюго зник, вiн довiрливо зiзнався Амантiс: – Цей хлопчина зовсiм нiчого не тямить. Нiчого не хоче робити, допоки я йому не дозволю. Я його виховав, – не без гордостi додав вiн. Коли принесли сандвiчi, мiстер Пауелл встав. Вiн не звик до бiлих слуг i очевидно очiкував на те, що iх зазнайомлять. – Ви замiжня ледi? – запитав вiн Амантiс, коли служниця вийшла. – Нi, – вiдповiла вона й i з присутньою вiсiмнадцятирiчнiй дiвчинi впевненiстю додала: – Я стара дiва. Вiн знову ввiчливо розсмiявся. – Ви маете на увазi, що ви – свiтська дiвчина? Вона похитала головою. Зi збентеженим захватом мiстер Пауелл помiтив, що жовтизна ii волосся нагадуе золото. – Хiба цей древнiй будинок пiдходить для свiтськоi дiвчини? – весело пролопотiла вона. – Зовсiм нi. Я – сiльська дiвчина. Рум’янець – дiйсно справжнiй, принаймнi при денному свiтлi. Залицяльники – перспективнi молодi цирульники зi сусiднiх сiл, до рукавiв iхнiх пiджакiв постiйно чiпляеться якесь волосся. – Вашому батьку не слiд дозволяти вам посиденьки iз сiльськими цирульниками, – зневажливо мовив гiсть i задумався: – Вам треба вийти в нью-йоркський свiт. – Нi, – Амантiс сумно похитала головою. – Я надто симпатична. Аби стати свiтською дiвчиною в Нью-Йорку, треба мати довгий нiс, випнуту щелепу та сукню, як в актрис iз п’ес трирiчноi давностi. Джим почав ритмiчно постукувати стопою по пiдлозi веранди, i через секунду Амантiс усвiдомила, що несвiдомо повторюе за ним. – Зупинiться! – наказала вона, – не змушуйте мене робити це. Вiн глянув вниз на своi стопи. – Вибачте, – соромливо попрохав вiн. – Я i не помiтив… у мене просто звичка така. Напружену бесiду перебив Гюго, що з’явився на схiдцях веранди, тримаючи в руках молоток та жменю цвяхiв. Мiстер Пауелл неохоче встав та глянув на годинника. – Чорт забери, нам пора, – промовив вiн, спохмурнiвши. – Слухайте. А чи б хотiли ви стати нью-йоркською свiтською ледi, вiдвiдувати всякi там бали й так далi, про що пишуть у книгах – як там панство розкидаеться грiшми? Дiвчина зацiкавлено глянула на нього. – Твоя родина знайома з людьми iз вищого свiту? – продовжував вiн. – У мене лиш батько, i, розумiете, вiн суддя. – Це погано, – погодився вiн. Амантiс якимось чином вилiзла iз гамака, й обое плiч-о-плiч рушили до дороги. – Гаразд, тодi я буду на сторожi й повiдомлю що можна зробити, – наполягав Джим. – Такiй красунi, як ви, необхiдно жити серед людей вищого рангу. Розумiете, може виявитися, що ми з вами рiдня, а нам, Пауеллам, слiд триматися разом. – Що ви збираетеся робити в Нью-Йорку? У цю хвилю вони були вже майже бiля ворiт, i гiсть вказав на два сумовитi останки свого авто. – Водити таксомотор. Ось цей, що перед вами. Тiльки вiн постiйно розвалюеться на частини. – І ви гадаете заробляти цим в Нью-Йорку? Джим з непевнiстю зиркнув на неi. Такiй вродливицi варто врештi опанувати себе та перестати труситися, як осиковий лист, над кожною дрiбницею. – Так, мем, – вiдповiв вiн з гiднiстю. Амантiс споглядала, як господар зi слугою прикрiплювали верхню частину авто до нижньоi, як злiсно колотили iх цвяхами. Опiсля мiстер Пауелл взявся за кермо, а його камердинер вмостився поруч iз ним. – Превелике вам вдячний за гостиннiсть. Передайте привiт вашому батьку. – Передам, – запевнила вона. – Навiдайте мене, коли вас не налякае присутнiсть перукаря в кiмнатi. Помахом руки мiстер Пауелл вiдкинув таку неприемну думку. – Ваше товариство завжди для мене буде чарiвливим, – i, аби заглушити зухвалiсть своiх прощальних слiв, з надiею увiмкнув мотор. – Ви найвродливiша дiвчина зi всiх пiвнiчанок, яких я зустрiчав тут, – iншi вам i в служницi не годяться. Двигун застогнав, забряжчав, i мiстер Пауелл iз пiвденноi Джорджii на власному авто, iз власним камердинером, з власними цiлями та у власнiй хмарi пилу продовжив подорож на Пiвнiч, аби провести там лiто. II Амантiс думала, що бiльш нiколи його не зустрiне. Струнка й прекрасна, вона повернулася у свiй гамак, ледь розтулила лiве око назустрiч червню, затим закрила його та iз задоволенням повернулася в краiну снiв. Втiм одного дня, коли лiтнiй плющ вже встиг оповити хиткi боки червоноi гойдалки на газонi, мiстер Джим Пауелл, штат Джорджiя, повернувся з шумом в ii життя. Вони, як i тодi, всiлися на розлогiй верандi. – У мене з’явився грандiозний план, – повiдомив вiн iй. – Ви, як i збиралися, працювали таксистом? – Так, мем, та бiзнес з цього поганенький. Я чергував бiля всiх цих готелiв та театрiв, проте пасажирiв не дочекався. – Жодних? – Ну, одного вечора декiлька п’яних молодикiв всiлися до мене, та тiльки-но я рушив з мiсця, як авто розвалилося на частини. А наступного вечора дощило й iнших таксi не було, то до мене сiла ледi: сказала, що до неi довго пiшки добиратися. Та на пiв шляху змусила мене зупинитися й вийшла з авто. Так i побрела пiд дощем – певно, з розуму зiйшла. Доволi специфiчна публiка в Нью-Йорку. – І ви повертаетеся додому? – спiвчутливо запитала Амантiс. – Нi, мем. У мене зародилася iдея, – його голубi очi звузилися. – Цей ваш перукар, з волоссям на рукавах, бував у вас? – Нi. Вiн… вiн бiльше не приходить. – Ну, тодi першочергово я б хотiв залишити свое авто у вас. Його колiр не пiдходить для таксi. В оплату за збереження можете iздити на ньому скiльки завгодно. Нiчого поганого з ним не станеться, тiльки майте з собою напоготовi молоток та цвяхи. – Я про нього попiклуюся, – перебила Амантiс, – та куди ж-бо ви зiбралися? – Саутгемптон. Це, мабуть, найпривабливiше мiсце з усiх тих, що поблизу – туди я й зiбрався. Амантiс вiд здивування стрибнула на ноги. – І що ви там робитимете? – Слухайте, – Джим довiрливо прихилився до неi. – Ви справдi хотiли б стати нью-йоркською свiтською ледi? – Ще i як. – Це все, що потрiбно було вияснити, – нерозбiрливо озвався вiн. – Ви просто пару-трiйку тижнiв чекайте тут, на цiй верандi… i спiть собi. А якщо навiдуватимуться до вас перукарi з волоссям на рукавах, то гонiть iх. Кажiть, що спати хочеться. – А потiм що? – Потiм пришлю вам звiстку. Повiдомите старому батечку, що вiн може судити всiх, кого хоче, проте за танцi не посмiе. Мем, – продовжував вiн рiшучим тоном, – Свiтськiсть! Та через мiсяць я забезпечу вам таку свiтськiсть, що й зроду вам не снилася. Далi Джим волiв не говорити нiчого. Тримався вiн так, що можна було подумати: вiн доставить Амантiс до моря розваг й почне зi всiеi сили занурювати ii туди зi словами: «Ну як, мем, вам достатньо весело? А чи не пiдкинути бiльше розваг, мем?» – Що ж, – протягнула Амантiс, лiниво мiркуючи, – розкiш липневого й серпневого сну мало з чим зрiвняеться, та якщо напишете листа, я iз задоволенням заскочу в Саутгемптон. Джим щасливо схопився за пальцi. – Свiтськiсть, – запевнив ii своiм командним тоном, – яка вам i не снилася. Через три днi у дверi громiздкого й приголомшливого маетку Медiсон-Харлан в Саутгемптонi постукав молодик iз жовтим пером у солом’яному капелюсi. У дворецького вiн запитав, чи в будинку проживають юнi особи вiком вiд шiстнадцяти до двадцяти. Йому вiдповiли, що опису вiдповiдають мiс Женев’ева Харлан та мiстер Рональд Харлан, опiсля чого гiсть простягнув дворецькому незвичайну картку та спокусливим джорджiанським дiалектом попрохав ознайомити з нею вищезгаданих осiб. У результатi вiн цiлу годину тет-а-тет бесiдував iз мiстером Рональдом Харланом (учнем школи Хiллкiс) та мiс Женев’евою Харлан (доволi вiдомою вiдвiдувачкою Саутгемптонських балiв). Коли вiн покидав маеток, у руках у нього була коротка записка, в якiй вгадувався почерк мiс Харлан i яку, разом зi своею своерiдною карткою, вiн простягав вже в сусiдньому великому маетку. Особняк належав сiмейству Клiфтон-Гарно. Магiчним чином вiн домiгся бесiди зi схожою аудiенцiею. Молодик простував далi: стояв спекотний день, чоловiкам у публiчних мiсцях не дозволялося знiмати своi пiджаки, та Джим, житель найпiвденнiшоi Джорджii, наприкiнцi своеi подорожi залишався таким же свiжим i бадьорим, як i на початку. Того дня вiн вiдвiдав десять маеткiв. Кожен, хто слiдував би за ним, прийняв би його за досить обдарованого бутлегера з продукцiею вищого гатунку. Прохання побачитися саме з юними членами сiм’i звучало так незвично, що навiть найбiльш суворi дворецькi втрачали закостенiлу пильнiсть. Коли вiн покидав маетки, уважний спостерiгач помiтив би, що кожного разу групка зацiкавлених очиць супроводжувала його до виходу, а пiднесений шепiт натякав про наступну зустрiч. Наступного дня вiн вiдвiдав дванадцять будинкiв. Саутгемптон був надзвичайно великим: вiн мiг би ходити так ще тиждень, не зустрiвши двiчi одного й того ж дворецького – та цiкавили його лише багатi, розкiшнi особняки. Третього дня Джим зробив те, що у свiй час радили багатьом, та небагато робили, – вiн винайняв зал. Либонь, йому пiдказали мешканцi громiздких особнякiв вiком вiд шiстнадцяти до двадцяти. Орендований зал колись був «Приватною гiмназiею мiстера Сноркi для джентльменiв». Вiн розташовувався над гаражем пiвденноi частини Саутгемптона i в днi своеi колишньоi слави, мушу повiдомити iз жалем, був тим мiсцем, де джентльмени пiд пильним наглядом мiстера Сноркi виправляли наслiдки бурхливо проведеноi ночi. Зараз зал занедбали – мiстер Сноркi закинув цю справу, виiхав з мiста та помер. А зараз ми пропустимо три тижнi, протягом яких, припустимо, проект, пов’язаний з орендою залу та вiдвiдинами дюжини найбiльших особнякiв у Саутгемптонi, йшов своiм мирним шляхом. Одразу перейдемо до того липневого дня, коли мiстер Джим Пауелл вiдправив телеграму мiс Амантiс Пауелл. У нiй говорилося те, що, якщо мiс все ще прагне розкошiв вищого суспiльства, то iй слiд прибути в Саутгемптон найшвидшим потягом. А вiн зустрiне ii на вокзалi. У Джима вiльного часу не було, тож, коли вона не прибула у вказаний час, вiн не став ii чекати. Джентльмен припустив, що Амантiс прибуде iншим потягом, розвернувся, зiбравшись надолужити свiй проект… i… i зустрiв ii у дверях вокзалу; вона ввiйшла з вулицi. – Але ж… як ви… – Ну, – вiдповiла Амантiс, – я приiхала сьогоднi зранку, та не хотiла вас турбувати, тому знайшла досить пристойний, якщо точнiше, нудний пансiон на Оушен Род. Вона зовсiм не скидалася на ту мляву Амантiс у гамаку на верандi, думав вiн. Дiвчина вдягнула блiдо-голубий костюм та маленький ошатний капелюшок, прикрашений закрученим пером, – виглядала майже так, як молодицi вiком вiд шiстнадцяти до двадцяти, якi останнiм часом повнiстю заволодiли його увагою. Авжеж, вона неодмiнно потоваришуе з ними. Глибоко вклонившись, вiн запросив ii в таксi та всiвся поруч. – Чи не час для розкриття вашого плану? – запитала вона. – Вся справа в тутешнiх свiтських панянках, – вiн безтурботно змахнув рукою. – Тепер я знаю всiх! – А де ж вони? – Зараз вони iз Гюго. Пам’ятаете? Це мiй камердинер. – Із Гюго? – очi ii з подиву заокруглилися. – Чому? Про що це ви? – Ну, тепер у мене тут щось на кшталт школи… у вас це, напевно, так називаеться. – Школа? – Взагалi-то це Академiя. Я – директор. Це я ii сформував. І, нiби збиваючи термометр, витрусив iз пiджака картку. – Гляньте. Вона взяла вiзитку. Великими лiтерами на нiй було написано: ДЖЕЙМС ПАУЕЛЛ; М. ДЖ. Н. «Гра в костi, кастет i гiтара» Вона здивовано глянула на картку. – Гра в костi, кастет i гiтара? – перепитала зi страхом. – Так, мем. – Що це значить? Ви… ви продаете це? – Нi, мем. Я цьому навчаю. Це моя робота. – Гiтара, костi, кастет? А що таке М. ДЖ. Н.? – Це – «Магiстр джазових наук». – Але що це таке? Що за науки? – Що ж, як би вам пояснити. Одного вечора, коли я був в Нью-Йорку, то розмовляв з одним п’яним молодиком. Вiн сiв до мене в авто. Гуляв з якоюсь свiтською панянкою – i загубив ii. – Загубив? – Так, мем. Думаю, вiн забув про те, де ii загубив. І, звiсно, неабияк розхвилювався. Ну, я й подумав, що в такий час життя цих дiвчат… ну, свiтських дiвчат… сповнене небезпек, тому курс мого навчання розкривае способи захисту проти цих загроз. – Ви вчите iх, як користуватися кастетом? – Так, мем, якщо це необхiдно. Наприклад, вiзьмiмо дiвчину, котра приходить в кафе, в якому iй краще було б не з’являтися. Затим ii кавалер випивае трохи бiльше, нiж слiд, i засинае, а тим часом до неi пiдходить iнший зi словами «Привiт, крихiтко!», чи що там зазвичай тутешнi серцеiди говорять. Що iй робити? Панянка не може кричати, бо тепер справжнi ледi не кричать. Нi-нi! Вона лиш засовуе руку в кишеню, надiвае на руку захисний кастет фiрми «Пауелл», дiвочий розмiр, виконуе один рух, який я називаю Свiтський Хук, i оп-па! Цей здоровило опиняеться на пiдлозi. – Ну… ну а гiтара для чого? – з тривогою прошепотiла Амантiс. – Що, слiд ще комусь вцiдити нею? – Боже збав, мем! – з жахом вигукнув Джим. – Нi. Жодну ледi в моiй Академii не напучують пiдiймати гiтару на кого б там не було. Я навчаю iх гри. Ух! Ви б почули. Пiсля кiлькох урокiв можна подумати, що декотрi з них – темношкiрi! – А костi? – Костi? Вони менi, як рiднi. Мiй дiд був тим ще гравцем. Я навчаю iх як ними грати. Захистимо не тiльки людину, але й гаманець. – А учнi у вас е? – Мем, у мене навчаються найкращi та найзаможнiшi люди зi всього мiста. Та я ще не все вам розповiв. Вони знають – що таке «джоллi-Ролл» та «схiд над Мiссiсiпi». А одна панi прийшла й повiдомила, що хоче навчитися клацати пальцями. Маю на увазi клацати так, як всi люди. Сказала, що з дитинства так i не навчилася. Я дав iй пару-трiйку урокiв i оп-па! Їi батько пожалiвся, що пiде з дому. – І як часто проходять заняття? – Тричi на тиждень. Ми якраз туди iдемо. – А я яким боком? – Ну, ви просто будете однiею з моiх учениць. Я повiдомив iм, що ви з дуже благородноi сiм’i родом iз Нью-Джерсi. Не говорив, що ваш батько – суддя, я збрехав, що вiн володiе патентом на рафiнад. Вона роззявила рота. – Отже, все, що вам слiд робити, – продовжував вiн, – це вдати, що у вiчi не бачили жодного перукаря. Зараз вони пiд’iхали до пiвденного краю мiста, й Амантiс помiтила ряд автомобiлiв, припаркованих перед двоповерховою будiвлею. Машини були присадкуватi, великi, ошатнi та блискучi. Цi авта вироблялися спецiально для розв’язання проблем мiльйонера, якi морочили собi голову над тим, що подарувати синкам на iхне вiсiмнадцятирiччя. Затим, вузькими схiдцями, Амантiс пiднялася на другий поверх. На дверях, з яких долинала музика та смiшки, красувався надпис: ДЖЕЙМС ПАУЕЛЛ; М. ДЖ. Н. «Гра в костi, кастет i гiтара» Пн., Ср., Пт. З 15:00 до 17:00. – Запрошую вас, – мовив директор, розчахнувши перед нею дверi. Амантiс опинилася у великiй, просторiй кiмнатi, наповненiй дiвчатами та хлопцями приблизно ii вiку. Спочатку iй здалося, що перед нею своерiдна сцена пiсляобiднього чаювання, та через деякий час вона усвiдомила, що вся процедура пiдкоряеться певному мотиву та схемi. Учнi були подiленi на групи, однi сидiли, навколiшки, iншi стояли, та всi з головою поринули у своi заняття. Пiв дюжини молодих ледi зiбралися в коло навколо якихось невидимих предметiв; iхнi голоси, сумiш крикiв та вигукiв, – жалiбних, прохальних, благальних, заклинальних, великостраждальних – звучали теноровою партiею, фоном якоi слугував мiстичний стукiт. Бiля дiвчат четверо молодикiв оточили темношкiрого юнака; ним виявився не хто iнший, як недавнiй камердинер мiстера Пауелла. Юнаки, якимись неспорiдненими фразами, кричали на Гюго, виражаючи широку гаму емоцiй. Їх голоси то зростали до ремствування, то спадали й звучали розслаблено й тихо. Кожного разу Гюго вiдповiдав iм: то схвалював, то виправляв, то критикував. – А що вони роблять? – прошепотiла Джиму Амантiс. – Це заняття з пiвденного говору. Чимало молодих осiб бажають вивчити цей говiр – тож ми допомагаемо: Джорджiя, Флорида, Алабама, Схiдний берег, стародавня Вiрджинiя. Є й такi, яким потрiбна корiнна мова негрiв – для пiсень. Вони побродили серед груп. Декiлька дiвчат з металевими кастетами дико атакували двi боксерськi грушi, на яких були намальованi глумливi фiзiономii «серцеiдiв». Змiшана група пiд акомпанемент банджо створювала злагодженi тони за допомогою своiх гiтар. В одному кутку танцювало декiлька босоногих пар; танцi супроводжував патефонний запис Саваннського оркестру Растуса Малдуна. Іншi пари урочисто виконували по залу поважливi па «чикаго» вперемiшку з «мемфiськими боковими». – А е тут якiсь правила? – запитала Амантiс. Джим задумався. – Ну, – нарештi заговорив вiн, – якщо немае шiстнадцять, то палити забороняеться; коли хлопцi грають у костi, то не можна хитрувати; а ще я не дозволяю приносити в Академiю алкоголь. – Зрозумiло. – А зараз, якщо ви готовi, мiс Пауелл, я пропоную вам зняти капелюшка та приеднатися до мiс Женев’еви Харлан, котра гамселить грушу он в тому кутку, – голос його став гучнiшим, – Гюго! – покликав вiн, – у нас нова учениця. Видай iй захисний кастет фiрми «Пауелл», дiвочий розмiр. III З жалем зiзнаюся, що й у вiчi не бачив знаменитоi «Академii джазу» Джима Пауелла, не причащався пiд його керiвництвом мiстерiй Гiтари, Костей, Кастету. Тож я можу лише переказати те, що менi пiзнiше повiдомив один iз його захоплених учнiв. Згодом, при згадцi про Академiю, нiхто не заперечував, що вона досягла неймовiрного успiху, i жоден учень нiколи не шкодував про отриманий ступiнь «Бакалавра джазу». Батьки наiвно припускали, що це була музично-танцювальна школа, та справжня навчальна програма поширювалася вiд Санта-Барбари до Бедфорд-Пул з вуст у вуста по таемних каналах так званого «молодого поколiння». Запрошення погостювати в Саутгемптонi стали високо цiнуватися, хоч зазвичай молодь вважае Саутгемптон ледь не нуднiшим за Ньюпорт. В Академii навiть виник невеличкий, проте богемний джазовий ансамбль. – Якби можна було запрошувати на роботу чорношкiрих, – звiрився Джим Амантiс, – я запросив би «Саванна Бенд» Растуса Малдуна. Завжди мрiяв зiграти з ними! Вiн почав пристойно заробляти. Плата за заняття була невеликою – як правило, його учнi особливо не сипали грiшми – та вiн, одначе, зi свого пансiону переселився в окремий номер «Казино готелю», де Гюго подавав йому снiданок в лiжко. Введення Амантiс у свiтське коло Саутгемптiвськоi молодi протiкало швидше, нiж вiн очiкував. Вже через тиждень всi в Академii зверталися до неi на iм’я. А мiс Женев’ева Харлан настiльки нею захопилася, що запросила останню на невеликий бал до себе в маеток, де Амантiс виправдала своi манери, так що надалi ii запрошували майже на всi подiбнi заходи в Саутгемптонi. Тепер Джим бачився з нею рiдше, нiж йому хотiлося. Їi ставлення до нього не змiнилося – вона й далi гуляла з ним щоранку, завжди охоче слухала його розповiдi про новi плани; та пiсля того, як дiвчина ступила в елiтний свiт, здебiльшого була зайнята вечорами. Джим не раз заходив до ii пансiону та зустрiчав ii таку безсилу, нiби та щойно звiдкись примчала, мабуть, з чергових танцiв, на яких для Джима мiсця не знайшлося. Із закiнченням лiта вiн зрозумiв, що для повного трiумфу його пiдприемства не вистачае однiеi деталi. Наперекiр гостинностi, подарованiй Амантiс, для нього дверi Саутгемптонських особнякiв були зачиненими. З третьоi до п’ятоi його учнi ставилися до нього з повагою, ба, навiть захоплювалися ним, та пiсля вiдведених годин iх роздiляли iншi свiти. Вiн зайняв позицiю тренера з гольфу: на полi йому дозволяють бути на рiвних, навiть вiддавати команди, та iз заходом сонця всi його привiлеi розпорошуються; йому можна через вiконце спостерiгати за тим, як вони танцюють, та на бал його не запросить нiхто. Аналогiчно сам Джим не мiг бачити, як його учнi застосовують на практицi отриманi знання. Можна було почути, як зранку вони оповiдають про вчорашнi пригоди, та й по всьому. Та коли тренер з гольфу, англiець, гордовито тримаеться на сходинку нижче вiд своiх пiдопiчних, Джим Пауелл iз «хорошоi сiм’i, зрiйте в корiнь» безсонно проводить ночi в номерi готелю та прислухаеться до музики, що прокрадаеться до його вiкна з особняка Кацбi чи з клубу «Берег», у неспокоi перевертаючись з боку на бiк й роздумуючи – в чому справа. Ще на свiтанку свого успiху вiн придбав фрак, гадаючи, що незабаром випаде нагода його одягти, – та костюм й досi лежить у коробцi, в якiй його доставили вiд кравця, пальцем недоторканий. Либонь, думав вiн, i справдi iснуе та прiрва, яка вiдокремлюе його вiд решти. Наче черви точили його. Та один юнак, Мартiн Ван-Флек, син «смiттевого короля», вiдкрив йому очi на цю прiрву. Йому виповнилося двадцять один, i являв вiн собою образ «вiчного учня», що марно сподiваеться вступити в Єльський унiверситет. Декiлька разiв Джим чув, як за спиною студент пускав шпильки в його бiк: якось йому не сподобався костюм iз численними гудзиками, iншого разу вiн висмiяв його гостроносi туфлi. Джим все пропускав повз вуха. Вiн знав, що Ван-Флек вiдвiдуе Академiю переважно заради компанii юноi Марти Кацбi, якiй ледь виповнилося шiстнадцять. Вона ще недозрiла для того, аби молодик вiком двадцяти одного року мiг придiляти iй особливу увагу, – особливо коли йдеться про Ван-Флека, душа якого була так понiвечена крахом студентських амбiцiй, що почала вiдзиватися навiть на швидкоплинну невиннiсть шiстнадцятирiчноi. Вересень плавно перетiкав у жовтень; до танцiв в маетку Харланiв, якi для свiтськоi молодi мали стати останньою та найбiльш значущою подiею цього сезону, залишалося два днi. Джима, як i завжди, не запросили – а вiн так сподiвався, що запросять! Юнi Харлан, Роберт та Женев’ева вступили в його Академiю найпершими, коли вiн тiльки приiхав у Саутгемптон; саме Женев’ева здружилася з Амантiс. Отримати запрошення до Харланiв на танцi – найбiльш величнi танцi сезону – ось що стало б справжнiм вiнцем низки успiхiв цього лiта, котре вже вiдходило у небуття. Його клас, зiбравшись на заняття, почав голосно обговорювати завтрашнi веселощi, анiтрохи не звертаючи уваги на Джима, мовби мали його за дворецького. Гюго, що стояв бiля Джима, раптом хмикнув й зауважив: – Гляньте ж бо на цього Ван-Флека! Ледве рухаеться! Либонь, добряче хильнув сьогоднi. Джим обернувся i втупився на Ван-Флека, який тримався за руки з юною Мартою Кацбi та щось неголосно iй шепотiв. Джим зауважив, що Марта намагаеться вiд нього звiльнитися. Вiн засунув в рот свисток i голосно свиснув. – Увага! – крикнув вiн. – Починаемо заняття! Перша група – вправа з барабанними паличками, виписуемо зигзаги, пiдкидаючи високо вгору; друга група – приготувати губнi гармонiки, граемо «Прогулянка на березi рiчки»! Завзятiше! Плоскостопi – туди! Гей, оркестр! Граемо «Флоридську тяганину» в похоронному ритмi! Його голос прозвучав незвично рiзко, i заняття почалося пiд жартiвливо-здивоване бурчання. Джим тинявся вiд групки до групки, а всерединi нього тлiло обурення стосовно Ван-Флека; несподiвано Гюго постукав його по руцi, привертаючи увагу. Вiн обернувся. Двое учнiв вiддiлилися вiд групи з губними гармонiками, i один з них – Ван-Флек – пропонував iншому – Рональду Харланду, якому було всього п’ятнадцять рокiв – випити зi своеi кишеньковоi фляжки! Джим тут же попрямував до них. Ван-Флек подивився на нього з викликом. – Так-так… – сказав Джим, тремтячи вiд гнiву. – Правила вам вiдомi. Геть звiдси! Музика поволi затихала, юрба почала збиратися навколо мiсця конфлiкту. Хтось пирснув зо смiху. Вмить залягла напружена атмосфера очiкування. Попри те, що Джиму всi симпатизували, думки роздiлилися – адже Ван-Флек був одним з них! – Геть звiдси! – повторив Джим, вже тихiше. – Це ви менi? – холодно спитав Ван-Флек. – Так! – Тодi ви забули додати «сер»! – Я не спiваю дифiрамби тим, хто пропонуе вiскi малим хлопцям! Геть звiдси! – Слухайте! – Ван-Флек зиркнув iз люттю. – Ви щось часто тикаете носа до нашого проса! Я знаю Рональда ще з дворiчного вiку. Запитайте в нього, чи хоче слухати вашi вказiвки! Рональд Харлан, гiднiсть якого тiльки що зачепили, раптом вiдчув себе на кiлька рокiв старшим i кинув на Джима гордовитий погляд. – Це не ваша справа! – сказав вiн зухвало, хоч i трохи винувато. – Чули? – запитав Ван-Флек. – Господи, невже ви не розумiете, що ви – всього-на-всього прислуга? Хiба мислимо, щоб Рональд запросив вас до себе на бал? Ви для нього те саме, що й контрабандист iз випивкою. – Забирайтеся-звiдси-негайно! – нерозбiрливо випалив Джим. Ван-Флек не поворухнувся. Джим рiзко витягнув долоню вперед, схопив його за зап’ястя, викрутив руку та потягнув ii вгору, поки Ван-Флек не зiгнувся вiд болю. Пригнувшись, вiльною рукою Джим пiдiбрав iз пiдлоги штоф. Потiм знаком наказав Гюго вiдкрити дверi, уривчасто випалив: «Рухайся!» i вивiв свого безпорадного бранця iз залу; затим Джим буквально спустив його зi сходiв, по яких той i покотився шкереберть, вдаряючись об стiни та поручнi – а вслiд за ним полетiла й фляжка. Вiдтак чоловiк повернувся в зал, зачинив дверi та обернувся спиною до них. – Так сталося, що тут дiе правило: в Академii пити заборонено! – вiн замовк, вдивляючись в обличчя учнiв, вловлюючи там спiвчуття, побожний страх, обурення та сумiш всього цього. Учнi неспокiйно заворушилися. Джим зловив погляд Амантiс; йому здалося, що помiтив слабкий кивок ii голiвки, що виражав схвалення, i вiн, з зусиллям, продовжив: – Менi довелося викинути звiдси цього хлопчака, i ви всi стали свiдками! – пiдсумовуючи, вiн прикинувся, нiби не сталося нiчого особливого: – Ну, гаразд, продовжуемо! Оркестр! Але продовжувати нiкому не хотiлося. Атмосферу невимушеностi, котра досi панувала на заняттях, жорстоко придушили. Хтось раз-другий пробiгся струнами гiтари, кiлька дiвчат почало лупцювати грушi, що мали вигляд лиходiiв, – втiм Рональд Харланд, а слiдом за ним i ще двiйко-трiйко хлопцiв одягли капелюхи й мовчки попрямували до виходу. Джим i Гюго, як зазвичай, перемiщалися вiд однiеi групи учнiв до iншоi – доти, допоки не вiдновився певний ступiнь колишньоi активностi, хоча ентузiазм вже зник. Джим, приголомшений й зневiрений, почав роздумувати над тим, аби оголосити про перерву в завтрашнiх заняттях. Але вiн так i не наважився вимовити це вголос. Адже якщо вони в такому настроi пiдуть додому, можливо, бiльше сюди вже не повернуться. Все залежало вiд настрою. Йому слiд його вiдтворити – гарячково в головi запульсувала така думка – зараз же, негайно! Втiм, як не старався, нiчого не виходило. Сам вiн не жеврiв радiстю, i нiякоi втiхи передати не змiг. Всi, як йому здалося, байдуже, навiть з легким презирством спостерiгали за його потугами. Напруга спала несподiвано: гучно грюкнули дверi, розчахнувшись навстiж, i до зали вбiгла зграя схвильованих дам середнього вiку. Дотепер в Академiю не ступала нога жiнки старшоi за двадцять один, втiм Ван-Флек став на чолi командування процесiею. На поклик прибули мiсiс Клiфтон Гарнье та мiсiс Пойндекстер Кацбi – двi найпопулярнiшi на сьогоднi, та разом з тим, найбiльш скандальнi ледi серед населення Саутгемптону. Вони шукали своiх доньок – тим самим займалася в тi часи тьма-тьмуща iнших дам. Не пройшло й трьох хвилин, як вся справа зiйшла нанiвець. – А щодо вас, – страшним голосом заволала мiсiс Клiфтон Гарнье, – то у вас тут вiдкриваеться бар та опiумне кубло для дiтей! Яка ж бо жахлива, огидна, мерзенна людина! Я вiдчуваю запах морфiю! Не треба менi говорити, що тут не пахне морфiем! Я вiдчуваю цей запах! – Ах! – гаркнула мiсiс Пойндекстер Кацбi, – так тут же мурини! Напевно десь поруч негритянок заховали! Я йду в полiцiю! Не вдовольнившись вигнанням iз залу власних дочок, вони наполягли на тому, щоб примiщення негайно покинули й доньки iхнiх друзiв. Джима анiтрохи не зворушило, коли деякi – i навiть юна Марта Кацбi, котру ледь не силою вiдтягла вiд нього розлючена мати – пiдбiгли до нього, аби на прощання потиснути руку. Адже всi все одно його залишали – хтось з презирством, хтось з жалем, сором’язливо бурмочучи вибачення. – Прощайте! – задумливо сказав вiн. – Грошi за невикористанi заняття поверну всiм завтра вранцi! Втiм, зрештою, йшла молодь не шкодуючи. З вулицi долинув шум iхнiх заведених автомобiлiв – переможний гуркiт моторiв заповнив радiстю тепле вересневе повiтря; так звучать юнiсть та сподiвання, що летять вгору, прямо в небеса. Вперед, до берега океану, щоб зануритися в його хвилi й забути – забути i його, i незатишне почуття, що виникло при виглядi його приниження. Всi роз’iхалися; у залi залишилися лише вiн та Гюго. Джим раптом сiв, опустив голову i закрив обличчя руками. – Гюго! – хрипко сказав вiн. – Ми iм не потрiбнi! У вiдповiдь пролунав голос: – Ну i що? Вiн пiдняв голову – поруч iз ним стояла Амантiс. – Краще б ви поiхали з ними, – сказав вiн iй. – Зараз я для вас – не найкраща компанiя! – Що за нiсенiтницi? – Кажу так, бо тепер ви – свiтська дiвчина, а я для цих людей – всього-на-всього слуга! Ви – в iхньому товариствi, це я влаштував. Краще йдiть, або ж бiльше цi люди не запросять вас на своi раути! – Вони все одно не запрошують, Джиме, – тихенько мовила вона. – На завтрашнiй теж не отримала запрошення. На його обличчi вималювалося обурення. – Не запросили? Вона похитала головою. – Я iх змушу! – люто вигукнув вiн. – Я iм доведу, що вони повиннi! Я… Я… Вона пiдiйшла до нього ближче; ii очi заблищали. – Джиме, та ви не переймайтеся! – вона хотiла його заспокоiти. – Не хвилюйтеся! Що менi до них? Завтра ми самi пiдемо веселитися – тiльки ми з вами, удвох! – Я з благородноi родини! – з викликом протягнув вiн. – Зрiйте в корiнь! Рука дiвчини м’яко лягла на його плече. – Знаю. Ви – кращий за них всiх разом взятих, Джиме! Вiн пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна й став зi скорботою спостерiгати за днем, що готувався до сну. – Краще б я так i залишив вас дрiмати у вашому гамаку! Вона розсмiялася. – Я страшенно рада, що ви так не зробили! Вiн обернувся й похмуро подивився в зал. – Пiдмети тут, Гюго, i зачиняй, – сказав вiн тремтячим голосом. – Лiто скiнчилося, i нам час збиратися додому, на пiвдень! Осiнь завiтала рано. Прокинувшись наступного дня, Джим Пауелл виявив, що в кiмнатi холодно; феномен вересневоi студенi на якийсь час змусив його забути про те, що сталося напередоднi. Та коли чоловiк знову згадав про вчорашне приниження, котре змило весь бадьорий лиск лiта, обличчя його спохмурнiло. Йому залишалося лише одне: повернутися туди, де всi його знали й де бiлiй людинi нiколи та за жодних обставин не скажуть тих слiв, що почув вiн тут на свою адресу. Пiсля снiданку до нього майже повернулася його звична безтурботнiсть. Дитина Пiвдня, якiй не властива зацикленiсть однiею справою. Те, що колись завдавало болю, вiдгукувалося в серцi достеменно лиш декiлька раз – затим та подiя навiки осiдала в бездоннiй порожнечi минулого. Втiм, коли за силою звички вiн прийшов до своеi спорожнiлоi установи, котра, як i старовинний санаторiй мiстера Сноркi, вже перейшла в розряд спогадiв, у серцi його запанувала меланхолiя. У залi, у глибокiй тузi посеред розбитих сподiвань господаря, сидiв лиш Гюго – втiлення вiдчаю. Зазвичай декiлькох слiв Джима було достатньо, аби душа Гюго сповнилася мовчазним екстазом, втiм, цього ранку слова вимерли. Два мiсяцi Гюго перебував на такiй вершинi, про яку вiн ранiше й мрiяти не мiг. Юнак отримував справжне задоволення вiд своеi роботи й вiддавався iй з усiею пристрастю, з’являючись в залi задовго до початку занять i затримуючись там навiть пiсля того, як розходилися всi учнi мiстера Пауелла. День тягнувся до не надто перспективноi ночi. Амантiс не прийшла, i Джим, зневiрившись, вирiшив, що вона, певно, передумала з ним сьогоднi вечеряти. Може, це й на краще – нiхто не побачить ii в його товариствi. Хоча, подумав вiн понуро, iх i так нiхто б не побачив – всi ж будуть на грандiозних танцях в особняку Харланiв. Коли сутiнки огорнули зал нестерпною напiвтемрявою, вiн востанне замкнув дверi, зняв табличку «Джеймс Пауелл, М. Д. Н. Гра в костi, кастет i гiтара», i вирушив назад до себе в готель. Побiжно кинувши оком на нерiвний стос рахункiв, вiн усвiдомив, що потрiбно внести суму за мiсяць оренди залу, кiлька розбитих вiкон та нове обладнання, яким навiть не почали користуватися. Джим вiв справи щедрою рукою, i у фiнансовому планi за лiто похвалитися, виявилося, немае чим. Коли закiнчив справу з рахунками, чоловiк витягнув з коробки фрак та оглянув його, провiвши долонею по атласних лацканах i сатиновiй пiдкладцi. Фрак, принаймнi, у нього залишиться – можливо, колись його запросять на танцi в Тарлтонi, куди якраз вiн його й одягне? – Ну й добре! – з насмiшкою сказав. – Все одно це була лиш пародiя на академiю! Цим нехлюям далеко до моiх, тих що вдома, – iм як куцому до зайця. Безтурботно насвистуючи «Дженнi з мiста Мармеладу», Джим нарядився у свiй вечiрнiй костюм i рушив в центр мiста. – Менi орхiдеi! – сказав вiн продавцю. З гордiстю оглянув покупку. Вiн знав, що будь-яка панянка на танцях в Харланiв може лиш тонути в мрiях про цi екзотичнi квiти, котрi мляво опиралися на зелене листя папоротi. Ретельно вибравши таксi, щоб воно якомога бiльше було схоже на особистий лiмузин, вiн вiдправився в пансiон до Амантiс. Вона спустилася вниз; одягнула сукню кольору рожi, i орхiдеi, мов барви призахiдного сонця, розтанули на ii фонi. – Пропоную вiдправитися в «Казино-готель», – сказав вiн. – якщо ви не обрали iншого мiсця… За ресторанним столиком вiн глянув на похмурий океан, i його охопила настирлива печаль. Вiкна, аби всерединi не було холодно, були зачиненi, оркестр грав «Калулу» та «Мiсяць над Пiвденним морем», i на якусь мить, впившись очима в юну красуню, що сидiла навпроти, вiн вiдчув себе частиною всюдисущоi романтики. Пара не танцювала – i вiн навiть радiв цьому – танець нагадав би про вiдлуння яскравiшоi, бiльш мерехтливоi подii, яка для них – недосяжна. Пiсля вечерi вони сiли в таксi й годину каталися по пiщаних дорогах; за рiдкiсними деревами час вiд часу виднiвся океан, на поверхнi якого вiдбивалися зiрки. – Джиме! Я хочу сказати вам спасибi, – сказала дiвчина, – за все, що ви для мене зробили! – Будь ласка! Нам, Пауеллам, треба триматися разом! – Що плануете робити далi? – Завтра iду в Тарлтон. – Дуже шкода, – тихо сказала вона. – Поiдете на своему авто? – Доведеться. Його треба перегнати на пiвдень, бо тут за нього добре не заплатять. З ним все гаразд? Нiхто не вкрав його з вашого сараю? – з несподiваною тривогою в голосi запитав вiн. Дiвчина насилу стримала усмiшку. – Нi. – Менi дуже шкода… що так вийшло з вами… – хрипким голосом продовжував вiн. – І ще… Я б сам так хотiв потрапити хоча б на один справжнiй бал! Не треба було вам зi мною вчора залишатися. Може, вони вас через це i не покликали? – Джиме, – впевнено запропонувала вона, – а нумо сходимо туди, постоiмо на вулицi й послухаемо iхню давню музику! Яка нам рiзниця, що вони подумають, га? – Але ж вони виходитимуть на вулицю! – заперечив вiн. – Нi. На вулицi холодно. До того ж хiба можуть тi люди вчинити щось гiрше, анiж вже сталося? Дiвчина дала адресу водiевi, i через кiлька хвилин таксi зупинилося бiля красивого особняка Медiсон Харлан в громiздкому георгiанському стилi, з вiкон якого на галявину яскравими плямами свiтла вихлюпувалися веселощi. Зсередини долинали смiх, i жалiбнi наспiви фешенебельних духових, i, час вiд часу, – повiльне, загадкове шарудiння безлiчi закружених у танцi нiг. – Нумо, пiдiйдемо ближче, – в екстатичному трансi прошепотiла Амантiс. – Менi хочеться послухати музику! Вони пiшли до особняка, намагаючись триматися в тiнi високих дерев. Джима потроху охоплював трепет – раптово вiн зупинився й схопив Амантiс за руку. – О це так! – схвильовано прошепотiв вiн. – Ви чуете? – Що? Сторож йде? – Амантiс злякано озирнулася. – Це грае «Саванна-Бенд» Растуса Малдуна! Я iх одного разу чув, i я впевнений, що це вони! Це вони, це «Саванна-бенд»! Вони пiдкрадалися все ближче i ближче – спочатку на горизонтi замайорiли високi укладки «а-ля-помпадур», потiм – акуратно зачесанi чоловiчi голови й високi зачiски, затим i короткi стрижки, над якими нависали краватки-метелики. Серед безперервного смiху, вже можна було розрiзнити якусь балаканину. На ганку з’явилися двi постатi, швидко надпили зi штофу й одразу пiшли назад в будинок. Але Джим Пауелл був зачарований музикою. Його погляд зафiксувався, вiн рухався, не бачачи, як слiпий. Вони залiзли в якiсь темнi кущi й стали слухати. Пiсня скiнчилася. З океану подув свiжий бриз, i Джим трохи затремтiв. Потiм задумливо прошепотiв: – Менi завжди хотiлося з ними зiграти. Хоч раз в життi! – його голос став байдужим. – Що ж, ходiмо. Думаю, нiчого нам тут робити. Вiн простягнув iй руку, але замiсть того, щоб ii схопити, вона раптом вилiзла з кущiв i вийшла на свiтло. – Нумо, Джиме, зайдемо всередину! – несподiвано мовила вона. – Що? Дiвчина схопила його за руку; попри те, що вiн позадкував назад, зацiпенiвши з жаху через ii зухвалiсть, вона наполегливо потягнула його до дверей особняка. – Обережно! – ледве вимовив вiн. – Хтось зараз вийде, i нас помiтять! – Нi, Джиме! – впевнено вiдповiла вона. – З цього будинку нiхто не вийде – зате двое зараз туди увiйдуть! – Навiщо? – нiчого не розумiючи, вигукнув вiн, осяяний рiзкими вiдблисками лiхтарiв бiля входу. – Навiщо? – Навiщо? – передражнила вона його. – А тому, що цi танцi – на мою честь! Вiн вирiшив, що вона збожеволiла. – Ходiмо додому, поки нас нiхто не помiтив! – попросив вiн ii. Вхiднi дверi розкрилися навстiж, i на ганок вийшов якийсь пан. З жахом Джим упiзнав мiстера Медiсона Харлана. Джим сiпнувся, мовби мав намiр щодуху втекти з цього мiсця. Але господар будинку, радо розкривши обiйми, став спускатися по сходах до Амантiс. – Нарештi, вiтаю! – вигукнув вiн. – Де в бiса вас носило? Кузина Амантiс… – вiн поцiлував ii й з усiею сердечнiстю звернувся до Джима. – А щодо вас, мiстере Пауелле, – продовжив вiн, – аби компенсувати запiзнення, вам слiд пообiцяти, що приеднаетеся до оркестру – хоча б на одну пiсню! IV Всюди в Нью-Джерсi було тепло – за винятком тiеi частини штату, що лежить пiд водою й мае значення лиш для риб. Туристи, що проiжджали по довгих дорогах серед зеленавих полiв, зупиняли автомобiлi перед просторим старомодним замiським особняком, дивилися на пофарбованi в червоний колiр гойдалки на галявинi, на широку тiнисту веранду, зiтхали та iхали далi – дещо повернувши кермо в iнший бiк, аби не зачепити чорного, як смола, слугу, що вибiг на дорогу. Цей слуга за допомогою молотка й цвяхiв лагодив старий автомобiль, позаду якого гордо майорiв прапорець iз написом «мiсто Тарлтон, штат Джорджiя». Дiвчина з жовтавим волоссям та рум’яним личком лежала в гамаку й мала такий вигляд, мовби будь-якоi митi ii мiг здолати сон. Поруч iз нею сидiв джентльмен у надзвичайно тiсному костюмi. Дiвчина разом iз джентльменом вчора приiхали з модного курорту в Саутгемптонi. – Коли ви з’явилися тут вперше, – говорила вона, – я вирiшила, що бiльше нiколи вас не побачу, тому й придумала iсторiю про цирульника й так далi. Насправдi у вищому свiтi я буваю досить таки часто – з кастетом чи без нього. Цiеi осенi я стаю дебютанткою. – Так, для мене це хороший урок! – сказав Джим. – І так сталося, – продовжила Амантiс, кинувши на нього стурбований погляд, – що мене запросили в Саутгемптон в гостi до кузенiв. А коли ви сказали, що поiдете туди, менi захотiлося дiзнатися, що ж ви таке придумали? Ночувала завжди в Харланiв, а кiмнату в пансiонi зняла, щоб ви нi про що не здогадалися. На тому поiздi, на якому я мала приiхати, я не приiхала, тому що треба було приiхати ранiше й попередити всiх знайомих, щоб прикинулися, нiби мене не знають. Джим звiвся, з розумiнням киваючи головою. – Гадаю, що нам з Гюго варто виiжджати. Поки не стемнiло, треба дiстатися до Балтимору. – Це далеко. – Сьогоднi менi хотiлося б заночувати вже на Пiвднi, – просто вiдповiв вiн. Вони разом пiшли по дорiжцi, повз iдiотську статую Дiани на галявинi. – Бачте, – м’яко додала Амантiс, – тут у нас не обов’язково бути багатiем, аби стати членом вищого свiту – так само, як i у вас в Джорджii… – вона раптом замовкла. – Ви ж приiдете наступного року, щоб знову вiдкрити Академiю? – Нi, мем, не приiду. Цей мiстер Харлан вже сказав менi, що я можу навiть не закриватися, але я сказав йому «нi»! – А ви… А ви що-небудь заробили? – Нi, мем, – вiдповiв вiн. – Але вiдсоткiв з моiх грошей якраз вистачить, щоб доiхати додому. Своему капiталу я дав спокiй. Були часи, коли з грошима велося краще, але жив я на широку ногу та ще треба було платити за оренду, i за обладнання, i ще музикантам. І, окрiм того, довелося повернути тi грошi, якi учнi заплатили за наступнi уроки. – Не варто було! – обурено скрикнула Амантiс. – Вони й не хотiли, але я сказав, що це обов’язково! Вiн ще вирiшив змовчати про те, що мiстер Харлан намагався пред’явити йому чек. До автомобiля вони пiдiйшли якраз тодi, коли Гюго забив останнiй цвях. Джим вiдкрив кишеню на дверцятах i дiстав звiдти сулiю без етикетки, в якiй хлюпала каламутна рiдина. – Хотiв купити вам подарунок, – нiяково промовив вiн, – однак грошi скiнчилися ще до того, як змiг його вибрати, тому вирiшив, що пришлю вам щось з Джорджii. А це вам невеличкий сувенiр на пам’ять. Вам, звiсно, пити не личить, та, можливо, коли ви вийдете у свiт, вам захочеться показати всiм цим молодикам, що таке справжня пiвденна маiсова горiлка! Вона взяла пляшку. – Дякую вам, Джиме. – Та немае за що! – вiн обернувся до Гюго. – Що ж, нам пора. Вiддай ледi молоток! – Ох, залиште його собi! – зi сльозами на очах мовила Амантiс. – Прошу вас, пообiцяйте що завiтаете ще! – Можливо. На мить вiн звiв погляд на ii волосся кольору пшеницi та блакитнi очi, трохи соннi й оповитi серпанком вiд слiз. Потiм сiв у автомобiль, i як тiльки його нога вперлася в зчеплення, пiвденець рiзко змiнився. – Кажу вам «до побачення», мем! – випалив вiн з разючою гiднiстю. – На зиму ми вiд’iжджаемо на Пiвдень! Чоловiк махнув солом’яним капелюхом, вказуючи в бiк Палм-Бiч, Сент-Огастiн, Маямi. Його вiрний слуга покрутив заводну ручку двигуна, сiв на свое мiсце та почав трястися разом з автомобiлем, який пiддався вiбрацii. – На зиму, на пiвдень! – повторив Джим, i потiм з нiжнiстю додав: – Ви – найкрасивiша дiвчина на свiтi! Повертайтеся додому, лягайте в гамак i засинайте… Засинайте! Слова його прозвучали, мов колискова. Вiн вклонився – його уклiн, шанобливий, сповнений гiдностi й глибокий, призначався не тiльки iй, але й всiй американськiй пiвночi… І от вони, оповитi недоречною хмарою пилу, покотилися дорiжкою. Але не встигли вони доiхати до першого повороту, як Амантiс побачила, що автомобiль зупинився, пасажири вийшли на дорогу, встановили кузов, що з’iхав назад на раму й, не озираючись, знову зайняли своi мiсця. Поворот – i ось вони зникли з поля зору; лише легка сиза курява свiдчила про те, що вони тiльки що були тут. Даймонд Дiк Навеснi 1919 року, коли Даяна Дiкi повернулася з Францii, ii батьки думали, що за колишнi грiхи вона розплатилася повнiстю. Рiк дiвчина прослужила в Червоному Хрестi й, як передбачалося, заручилася з молодим американським льотчиком, чоловiком поважним i вельми привабливим. Про щось вагомiше годi й було мрiяти; вiд сумнiвного минулого Даяни не залишилося нiчого, окрiм прiзвиська… Даймонд Дiк! Саме це i м’я припало колись до душi худорлявiй чорноокiй дiвчинцi. – Я Даймонд Дiк, i всi, – наполягала вона, – хто називатимуть мене по-iншому, – дурноголовi! – Юнiй панянцi таке iм’я не личить, – заперечувала гувернантка. – Якщо вже хочеш хлопчаче прiзвисько, то чом би не назватися Джорджем Вашингтоном? – Бо до мене треба звертатися Даймонд Дiк, – терпляче пояснювала Даяна. – Хiба не зрозумiло? Хай всi називають мене Даймонд Дiк, коли нi – тодi в мене почнеться iстерика й всi пошкодують. Скiнчилося тим, що дiвчинка таки домоглася й нападу (справжньоi iстерики, яку лiкувати приiхав невдоволений лiкар, спецiалiст в областi нервових захворювань), i прiзвиська. Закрiпивши за собою останне, Даяна взялася до працi над виразом обличчя, копiюючи його з хлопчака – м’ясника, який доставляв м’ясо до заднiх дверей будинкiв. Вона випинала нижню щелепу й викривляла рота, демонструючи частину переднiх зубiв; голос, що йшов iз цього страшного отвору, був грубий, як у пропащого в’язня. – Мiс Керазерс, – говорила вона глузливим тоном, – ну що за бутерброд без джему? Вас давно патичком не цвьохкали? – Даяно! Зараз все твоiй матерi розповiм! – Та невже! – хмуро погрожувала Даяна. – Вам що, заряду свинцю забракло? Мiс Керазерс неспокiйно поправляла чубок. Їй ставало трохи нiяково. – Гаразд, – говорила вона невпевнено, – якщо тобi хочеться поводитися, як пройдисвiт… Даянi й справдi хотiлося. Руханку, що виконувала щодня на тротуарi, сусiди асоцiювали з новим рiзновидом гри в класики, та насправдi цi вправи були початковим вiдпрацюванням «апашслауча»[2 - Апашi – французькi шахраi, грабiжники, хулiгани; кримiнальна субкультура, що виникла у Францii на початку ХХ ст.; Слауч (англ. to slouch) – позицiя при ходьбi чи сидiннi, коли корпус дещо нахилений вперед, а голова – зiгнута.]. Досягнувши в цьому успiху, Даяна почала викрадатися на вулицi Гринвiча хиткою ходою: половина обличчя, прихованого батькiвським фетровим капелюхом, дико кривлялася, тулуб сiпався з боку в бiк, плечi здiйснювали бурхливi рухи – тiльки глянь на неi, i в головi починало паморочитися. Спочатку такi подвиги здавалися кумедними, але коли мова Даяни наповнилася дивовижними незрозумiлими фразами, якi, на думку дiвчинки, входили до групи кримiнального жаргону, батькам захотiлося плакати. Минуло кiлька рокiв, i Даяна ще бiльше ускладнила становище, перетворившись на красуню – мiнiатюрну брюнетку з трагiчними очима й низьким воркотливим голосом. Потiм Америка вступила у вiйну, i Даяна, якiй виповнилося вiсiмнадцять, у складi пiдроздiлу продовольчоi служби вiдпливла до Францii. Минуле залишилося позаду, все було забуто. Незадовго до пiдписання миру Даяну, за стiйкiсть перед ворожими гарматами, згадали в наказi про нагородження. Ба бiльше, плiткували про ii заручини з мiстером Чарлi Ебботом iз Бостона й Бар-Харбора, «молодим американським льотчиком, чоловiком поважним i вельми привабливим», – i ця новина не могла не звеселити ii матiр. Однак, зустрiчаючи Даяну в Нью-Йорку, мiсiс Дiкi навряд чи була готовою до розгляду таких помiтних змiн. У лiмузинi, що прямував до Гринвiча, вона не зводила з доньки сповненого гiдностi погляду. – Всi пишаються тобою, Даяно. Будинок потопае у квiтах. Треба ж: тобi всього дев’ятнадцять, а ти стiльки всього побачила й стiльки всього зробила! З-пiд полiв ефектного шафранового капелюшка очi Даяни стежили за П’ятою авеню, де ряснiли прапори на честь повернення дивiзiй. – Вiйна закiнчилася, – сказала вона дивним голосом, наче це iй тiльки-но спало на думку. – Так, – радiсно пiдхопила ii мати, – i ми перемогли. Я нiколи не сумнiвалася, що так i буде. Вона роздумувала, як краще завести розмову про мiстера Еббота. – Ти стала бiльш виваженою, – почала мати. – Виглядаеш, мовби вирiшила ступити на стежку дорослого життя. – Цiеi осенi хочу «вийти у свiт». – Але ж я думала… – мiсiс Дiкi затнулася й кашлянула. – Ходили чутки, тож я вирiшила… – Ну ж бо, мамо, продовжуй. Що за чутки? – Я чула, що ти заручена з молодим Чарльзом Ебботом. Даяна мовчала, а ii мати нервово кусала губи, а заодно й вуаль. Мовчанка в автомобiлi починала гнiтити. Мiсiс Дiкi завжди полохалася Даяни й тепер почала побоюватися, що зайшла надто далеко. – Сiм’я Ебботiв з Бостона така хороша, – зважившись, боязко заговорила вона. – Я кiлька разiв зустрiчалася з його матiр’ю, вона розповiдала, який син вiрний… – Мамо! – холодний, як лiд, голос Даяни перервав ii замрiянi просторiкування. – Вже не знаю, що й вiд кого ти там чула, але я зовсiм не заручена з Чарлi Ебботом. І, будь ласка, бiльше не згадуй при менi цi чутки. У листопадi, у бальному залi готелю «Рiтц», вiдбувся дебют Даяни. Такий «вступ у доросле життя» повниться незрозумiлою iронiею: у своi дев’ятнадцять Даяна пiрнула в таку реальнiсть, сповнену вiдчайдушностi, жаху й болi, що бундючним вдовам, котрi заселяли цей штучний маленький свiт, навiть не снилася. Але Даяна була молода, а штучний маленький свiт вабив ароматом орхiдей, приемним, веселим снобiзмом й оркестрами, якi творили з життевих печалей i роздумiв новi мелодii. Всю нiч саксофони всiма ладами грали «Бiл-стрiт блюз», а п’ять сотень пар золотих i срiблястих бальних туфельок ганяли по паркету глянсовий пил. Блаженна година чаювання завжди обирала кiмнатки, в яких цi поважнi, солодкi пульсацii тривали вiчнiсть, а тим часом врiзнобiч кружляли свiжi обличчя, нагадуючи рожевi пелюстки, зрушенi з паркету подихом печальних труб. Сезон поспiшав, не вiдставала вiд нього в цьому сутiнковому Всесвiтi й Даяна, за день встигаючи сходити на тисячi побачень з тисячею чоловiкiв, засинаючи разом зi свiтанковою зорею – вечiрня сукня валялася на пiдлозi бiля лiжка, коштовнi камiнцi й шифон спочивали разом зi в’ялими орхiдеями. Рiк поступово перейшов у лiто. Нью-Йорк пiддався модi на шелихвiсток, спiдницi стали коротшими, сумнi оркестри виконували новi мелодii. На якийсь час краса Даяни скорилася цьому новому захопленню, як ранiше увiбрала в себе пiдвищений нервовий тонус вiйськових рокiв; втiм, важко було не помiтити, що Даянi не до вподоби залицяння, що попри ii популярнiсть, нiхто не асоцiюе ii iм’я з якимось чоловiчим прiзвиськом. «Випадкiв» було чимало, та коли симпатiя переростала в кохання, дiвчина поспiшала розлучитися з шанувальником раз i назавжди. Наступний рiк вилився в довгi ночi танцiв та курортнi поiздки на Пiвдень. Легковажнiсть випарувалася й забулася; спiдницi стрiмко опустилися до землi, саксофони заспiвали новi композицii для свiжого дiвочого квiту. Бiльшiсть з тих, хто почав виiжджати разом iз Даяною, вже вийшла замiж, iншi навiть народили дiтей. Але Даяна серед мiнливого свiту продовжувала танцювати пiд новi ритми. На третiй рiк, вдивляючись в ii свiже, гоже личко, люди не вiрили, що вона була на вiйнi. Молоде поколiння вже спiввiдносило цю подiю з туманним минулим, з предковiчними днями, що жахали iх старших братiв та сестер. І Даяна вiдчувала, що з останнiм вiдлунням вiйни вiдiмре i ii юнiсть. Тепер ii майже не називали Даймондом Дiком. Коли ж це якось i траплялося, то ii погляд ставав дивним й розгубленим, мовби свiдомiсть ii не могла стулити докупи два уламки розбитого навпiл життя. Минуло п’ять рокiв, у Бостонi розорилася одна маклерська фiрма, i з Парижа повернувся додому герой вiйни Чарлi Еббот – закоренiлий пияк, мов рак на мiлинi. Вперше Даяна побачила його в ресторанi «Мон-Мiель»: той сидiв за бiчним столиком iз пухкою, невибагливою на вигляд блондинкою з середнього класу. Поспiшно кинувши вибачення своему супутнику, Даяна попрямувала до нього. Чарлi глянув на неi, i в Даяни раптом пiдкосилися ноги: вiн змарнiв i скидався на тiнь, а його великi й темнi, як i в Даяни, очi палали вогнем. – Як, Чарлi… Чарлi, похитуючись, встав, i вони потиснули один одному руки. Вiн буркотливо представив свою компаньйонку, та дiвиця за столиком виразила свое невдоволення, змiрявши Даяну крижаними кристаликами блакитних очей. – Як, Чарлi… – повторила Даяна, – ти, виявляеться, повернувся. – Повернувся назавжди. – Менi потрiбно з тобою побачитися, Чарлi. Побачитися… якомога швидше. Не хочеш з’iздити завтра за мiсто? – Завтра? – Чарлi кинув на бiляву дiвчину винуватий погляд. – У мене призначена зустрiч. Завтра – не знаю. Може, якось цього тижня… – Скасуй свою зустрiч. Приятелька Чарлi тарабанила пальцями по скатертинi, а ii очi нервово бiгали по залу. Зачувши цю фразу, вона рiзко звернула погляд назад до столика. – Чарлi! – багатозначно хмурячись, гримнула дiвиця. – Так, знаю, – вiдгукнувся вiн веселим тоном i повернувся до Дайани. – Завтра я не можу. У мене призначена зустрiч. – Менi просто необхiдно побачитися з тобою завтра, – безжально наполягала Даяна. – Досить витрiщатися на мене, як iдiот. Обiцяй, що будеш завтра в Гринвiчi. – У чому рiч? – заскреготiла молодиця. – Чому вам не сидиться за власним столиком? Хильнули зайвого? – Елейн, Елейн, – дорiкнув iй Чарлi. – Я зустрiну тебе в Гринвiчi з шестигодинним потягом, – холоднокровно продовжувала Даяна. – Якщо не зможеш позбутися цiеi… цiеi особи, – вона вказала на дiвчину недбалим помахом руки, – направ ii в кiно. Скрикнувши щось незрозумiле, дiвчина звелася на ноги; здавалося, сцени не уникнути. Але Даяна, кивнувши Чарлi, вiдвернулася, махнула своему супутнику в iншому кiнцi зали та вийшла за порiг. – Не подобаеться вона менi, – заявила сварливим тоном дiвчина, коли Даяна покинула ресторан. – Хто вона взагалi така? Одна з твоiх колишнiх? – Це правда, – насупився Чарлi. – Моя колишня. І – едина. – О, i ви з пелюшок знайомi. – Нi, – Чарлi похитав головою. – Вперше зустрiлися на вiйнi, вона працювала в iдальнi. – Вона? – Елейн здивовано пiдняла брови. – Не схоже, щоб вона… – О, iй вже не дев’ятнадцять… iй майже двадцять п’ять, – Чарлi розсмiявся. – Я зустрiв ii одного разу бiля польового складу поблизу Суассона; вона сидiла на ящику, а навколо кишiло стiльки лейтенантiв, що вистачило б на цiлий полк. А через три тижнi ми вже заручилися! – А що потiм? – рiзким голосом запитала Елейн. – Звичайна iсторiя, – Чарлi вимовив це не без гiркоти. – Вона розiрвала заручини. Тiльки одного не зрозумiю: чому? Одного ясного дня я попрощався з нею й пошкандибав до своеi ескадрильi. Либонь, щось таке бовкнув, чи зробив, вiд того все й поiхало шкереберть. Не знаю. Так чи сяк, а спогади про той час вже не такi барвистi: через кiлька годин мiй лiтак впав, i те, що вiдбувалося до того, так i вкрилося пеленою забуття. А коли я трохи отямився й почав цiкавитися навколишнiм свiтом, виявилося, що все тепер iнше. Спочатку я мiзкував, що винен в цьому iнший чоловiк. – Вона розiрвала заручини? – Так. Поки я одужував, вона днями просиджувала бiля мого лiжка i якось дивно дивилася на мене. Я не витримав i попрохав люстерко: думав, що замiсть обличчя – шматки. Але з ним все було добре. Якось вона заплакала. І сказала, що постiйно думае про нас, що сумнiваеться в заручинах, i так далi. Мовби натякала, що до того, як ми попрощалися й впав лiтак, мiж нами трапилася сварка. Але я все ще почувався слабо, тому в балачках тих не бачив сенсу, тiльки якщо в цю пригоду не втрутився ще хтось. Вона говорила, що нiбито ми обое прагнемо волi, а ще так зиркала, мов чекала пояснення чи вибачення, а я не вiдав – що ж такого вчинив. Пам’ятаю, зарився я тодi в подушки та побажав не бачити бiльше бiлого свiту. А через два мiсяцi я почув, що вона вiдпливла на батькiвщину. Елейн тривожно схилилася до нього: – Не iдь до неi за мiсто, Чарлi. Благаю, не iдь. Вона хоче тебе повернути. На обличчi так i написано. Чарлi хитнув головою й розсмiявся. – Хоче, хоче, – не вгамовувалася Елейн. – Я бачу. Вона менi вiдразу не сподобалася. Випустила колись тебе з рук, а тепер хоче назад. По очах бачу. Послухай мене, залишайся зi мною в Нью-Йорку. – Нi, – не погодився Чарлi. – Я поiду туди та побачуся з нею. Як-не-як, Даймонд Дiк – моя колишня дiвчина. Вечорiло. Даяна, облита золотим свiтлом, стояла на платформi. Проти ii бездоганноi свiжостi Чарлi Еббот скидався на пом’яту, стару ганчiрку. Було йому всього лиш двадцять дев’ять, але чотири роки розсiяного життя залишили чимало зморшок навколо його красивих темних очей. Навiть його хода здавалася втомленою, а не витонченою й спортивною, як ранiше. Вiн переставляв ноги заради того, щоб просто перемiщатися; iнших цiлей не було. – Чарлi! – вигукнула Даяна. – Де твоя валiза? – Я ж до вас тiльки на обiд, на нiч залишитися не зможу. Даяна помiтила, що вiн тверезий, але вигляд безжально вказував на те, що потрiбно похмелитися. Взявши Чарлi за руку, вона вiдвела його до двомiсного автомобiля з червоними колесами, припаркованого неподалiк. – Залазь i сiдай, – скомандувала вона. – Здаеться, що зараз звалишся з нiг. – Та я ще нiколи не почувався так добре, як сьогоднi. Даяна криво всмiхнулася. – Навiщо тобi сьогоднi повертатися? – Обiцяв… сьогоднi в мене назначена зустрiч, ти ж знаеш… – Ой, та почекае вона! – фиркнула Даяна. – Виглядае так, мовби не надто зайнята справами. Хто вона взагалi така? – Я щось не розумiю, чому це тебе взагалi цiкавить, Даймонд Дiк? Почувши звичне прiзвисько, вона спалахнула: – Мене цiкавить все, що стосуеться тебе. Хто вона, та дiвиця? – Елейн Рассел. Працюе десь… у кiно. – Виглядае благенько, – промовила Даяна задумливо. – Я постiйно про неi згадувала. У тебе теж вигляд не кращий. Що ти з собою робиш: чекаеш, поки почнеться нова вiйна? Вони завернули в пiд’iзну алею великого, безладно спланованого будинку на набережнiй. На галявинi встановлювали брезентовий навiс для танцiв. – Дивися! – Даяна вказала на юнака в бриджах, що стояв на бiчнiй верандi. – Це мiй брат Брек. Ви не знайомi. Вiн приiхав iз Нью-Гейвена на великоднi канiкули. Сьогоднi в нього танцювальна вечiрка. Зi сходинок веранди iм назустрiч зiйшов вродливий юнак рокiв вiсiмнадцяти. – Вiн вважае, що ти найвизначнiша людина на планетi, – прошепотiла Даяна. – Прикинься, що ти славний зi всiх найславнiших. Коли обох знайомили, трималися вони нiяково. – Лiтали нещодавно? – швидко вирвалося в Брека. – Кiлька рокiв вже не лiтав, – зiзнався Чарлi. – Пiд час вiйни я ще малим був, – поскаржився Брек, – але цього лiта спробую отримати льотну лiцензiю. Це едине, заради чого варто жити… маю на увазi польоти. – Ну так, мабуть, – Чарлi трохи розгубився. – Я чув, що на сьогоднi ви запланували вечiрку? Брек недбало махнув рукою. – А, просто збереться цiла купа сусiдiв. Для вас ця вечiрка здасться жахливо нудною – пiсля того, що ви побачили. Чарлi безпорадно повернувся до Даяни. – Ходiмо, – засмiялася вона. – Ходiмо в будинок. Мiсiс Дiкi зустрiла iх в холi й остудила його дещо напруженим поглядом, який беззастережно виходив за рамки пристойностi. Всi в будинку поводилися з ним шанобливо, i, чого б не торкалася бесiда, у нiй так чи iнак з’являлася тема вiйни. – Чим ви тепер займаетеся? – запитав мiстер Дiкi. – Перейняли бiзнес вiд батька? – Вiд бiзнесу нiчого не залишилося, – вiдповiв Чарлi вiдверто. – Я так, сам по собi. Мiстер Дiкi трохи подумав. – Якщо у вас немае якихось планiв, ви могли б цього тижня зайти до мене в офiс. Маю для вас невеличку пропозицiю, либонь, вас ще й зацiкавить. На саму згадку про те, що все те, може, влаштувала Даяна, йому стало прикро. Милостиня йому не потрiбна. Вiн не калiка, а вiйна вже п’ять рокiв як закiнчилася. І всi подiбнi розмови припинилися теж. Пiсля танцiв обiцяли вечерю, i перший поверх вщент заставили столами, тож Чарлi з Даяною, а також мiстером та мiсiс Дiкi роздiлили трапезу нагорi, у бiблiотецi. Атмосфера пiд час споживання iжi була незатишною, говорив переважно мiстер Дiкi, а Даяна нервовими жартами заповнювала паузи. Коли обiд закiнчився й вони з Даяною випливли на оточену сутiнками веранду, Чарлi вiдчув полегшення. – Чарлi… – Даяна потягнулася до нього й обережно торкнула за рукав. – Не повертайся сьогоднi в Нью-Йорк. Побудь зi мною кiлька днiв. Менi потрiбно з тобою поговорити, а сьогоднi, через вечiрку, я не можу налаштуватися на розмову. – Я приiду знову… цього тижня, – вiдсторонено вiдповiв вiн. – Але чому б тобi не залишитися? – Я обiцяв повернутися об одинадцятiй. – Об одинадцятiй? – Даяна подивилася на нього з докором. – Виходить, що ти повинен доповiдати тiй дiвицi про те, як i з ким проводиш вечори? – Вона менi подобаеться! – обурився вiн. – Я не дитина, Даймонд Дiк, i менi здаеться, ти занадто багато собi дозволяеш. Я думав, ти остаточно перестала цiкавитися моiм життям ще п’ять рокiв тому. – Ти не залишишся? – Нi. – Добре… тодi в нашому розпорядженнi всього одна година. Пiшли звiдси, посидимо на парапетi бiля затоки. Разом вони ступили в глибокi сутiнки, наповненi густим запахом солi й троянд. – Пам’ятаеш, коли ми востанне ходили кудись разом? – шепнула Даяна. – Ну… нi. Не пригадую. Коли це було? – Немае значення, якщо ти забув. На набережнiй Даяна опустилася на низенький парапет, що тягнувся вздовж берега. – Весна, Чарлi. – Знову. – Нi, просто весна. «Знову» шепоче про старiсть, – Даяна завагалася. – Чарлi… – Так, Даймонд Дiк. – Я всi цi п’ять рокiв чекала нагоди з тобою поговорити. Краем ока вона помiтила, що Чарлi хмуриться, i змiнила тон. – Де ти збираешся працювати, Чарлi? – Не знаю. У мене залишилося трохи грошей, так що якийсь час протягну без роботи. Не думаю, що я до чогось придатний. – Ти хочеш сказати, едина робота, до якоi ти цiлком придатний, це вiйськова справа. – Так, – злегка зацiкавившись, Чарлi повернувся до Даяни. – Вiйна для мене все. Це здасться дивним, але про тi днi я згадую як про найщасливiшi у своему життi. – Розумiю, про що ти, – повагом промовила Даяна. – Таких безпощадних переживань i драматичних подiй у життi нашого поколiння бiльш не буде. Вони ненадовго замовкли. Коли Чарлi знову заговорив, його голос дещо тремтiв. – За час вiйни я дещо втратив – втратив частинку себе, яку, навiть якщо захочу, вже не повернути. У певному сенсi це була моя вiйна, а не можна ж ненавидiти те, що тобi належало, – раптом вiн повернувся до Даяни. – Даймонд Дiк, нумо, зiзнайся: ми ж кохали одне одного, i менi здаеться… зараз цей спектакль розiгрувати безглуздо. Вона судомно зiтхнула. Так, – слабким голосом погодилася Даймонд Дiк, – зiзнаюся. – Я зрозумiв твоi намiри, i не сумнiваюся, що все не зозла. Але життя не почнеться спочатку тiльки тому, що якогось весняного вечора перекинешся кiлькома фразами з давньою любов’ю. – Це зозла. Чарлi кинув пильний погляд на Даяну. – Брехня, Даймонд Дiк. Хоч… навiть, коли б ти й кохала мене, вже нiчого немае значення. Я вже не та людина, що була п’ять рокiв тому – хiба ти не бачиш? І зараз, всi ночi, осяянi мiсячним сяйвом, я промiняв би на випивку. Здаеться, я бiльше навiть не здатен кохати таку дiвчину, як ти. Даяна кивнула. – Зрозумiло. – Чому ти не вийшла за мене п’ять рокiв тому, Даймонд Дiк? – Не знаю, – вiдповiла вона, трохи помовчавши. – Я схибила. – Схибила! – ображено повторив вiн. – Так говориш, мовби це була гра в «шибеницю», якесь парi чи рулетка. – Нi, це не були iгри. Хвилину тривала тиша – потiм Даяна обернулася до Чарлi. Очi ii блищали. – Не поцiлуеш мене, Чарлi? – запитала вона прямо. Вiн вiдсахнувся. – Це що, так важко? Ранiше я нiколи не просила чоловiка мене поцiлувати. Чарлi скрикнув i зiскочив з парапету. – Я – в мiсто, – промимрив вiн. – Гаразд, коли тобi вже так огидне мое товариство. – Даяно, – Чарлi пiдiйшов ближче, обiйняв ii колiна й заглянув в очi. – Ти ж знаеш, якщо я тебе поцiлую, менi доведеться залишитися. Я боюся тебе – боюся твоеi доброти, боюся згадувати те, що з тобою пов’язане. І пiсля твого поцiлунку я не зможу повернутися… до iншоi дiвчини. – Прощай, – раптом кинула вона. Чарлi завагався, потiм безпорадно запротестував: – Ти ставиш мене в незручне становище. – Прощай. – Послухай, Даяно… – Будь ласка, йди. Вiн повернувся й швидко пiшов до будинку. Даяна сидiла нерухомо, вечiрнiй бриз грайливо куйовдив ii шифонову сукню. Мiсяць вже зiйшов вище, а затокою плив трикутник срiблястоi луски, нiжно здригаючись пiд жорсткий металевий бренькiт банджо на галявинi. Нарештi люба самота – нарештi. Не залишилося навiть примари, супровiдника на шляху крiзь роки. Можна скiльки душi завгодно простягати руки до темряви, без остраху зачепити одяг, штовхнути друга. Тонке срiбло зiрок по всьому небу за мить потьмянiло. Даяна просидiла майже годину, розглядаючи iскри свiтла на тому березi. Але ось по ii шовкових панчохах пройшовся холодними пальцями вiтерець, i вона зiскочила з парапету, обережно приземлившись на свiтлу гальку узбережжя. – Даяно! До неi наближався Брек, схвильований i розчервонiлий пiсля вечiрки. – Даяно! Я хотiв тебе познайомити зi своiм однокласником з Нью-Гейвена. Три роки тому ти ходила з його братом на студентський бал. Вона похитала головою. – У мене закололо в скронях, пiду нагору. Пiдiйшовши ближче, Брек помiтив, що на ii вiях колишуться блискучi сльози. – Даяно, що трапилося? – Нiчого. – Але щось же трапилося. – Нiчого, Бреку. Але моя тобi порада – будь обережним! Думай, в кого закохуешся. – Ти закохана в… Чарлi Еббота? З неi вирвався химерний, печальний смiшок. – Я? О, Боже, Бреку! Нi! Я нi в кого не закохана. Я не створена для нiжних почуттiв. Я й себе бiльше не люблю. Це порада, ти що, не зрозумiв? Раптом вона кинулася до будинку, високо пiднiмаючи спiдницю, щоб не намочити ii росою. У своiй кiмнатi скинула туфлi та звалилася в темрявi на лiжко. – Треба було бути обачнiшою, – шепотiла вона собi. – Життя завжди мене карало за легковажнiсть. Спакувала свою любов у бонбоньерку й пiднесла, мов для солодкого частування. Вiкно було вiдчинене, печальнi саксофони на галявинi безладно розповiдали якусь меланхолiйну iсторiю. Чорношкiрий хлопець обманював жiнку, якiй поклявся в коханнi. Коханка красномовно його застерiгала: не обманюй красуню Джеллi-Ролл, навiть коли шкiра ii бiлiша вiд корицi… На столику бiля лiжка наполегливо задзвонив телефон. Даяна взяла слухавку. – Так. – Одну хвилину, будь ласка. Дзвiнок з Нью-Йорку. У головi промайнула гадка, що телефонуе Чарлi, але це ж неможливо. Вiн ще в дорозi. – Алло, – голос був жiночий. – Це будинок Дiкi? – Так. – Мiстер Чарльз Еббот бiля вас? Серце Даяни мовби закрижанiло: цей голос належав бiлявцi з ресторану. – Що? – запитала вона зацiпенiло. – Будь ласка, я хотiла б негайно поговорити з мiстером Ебботом. – Ви… ви не зможете з ним поговорити. Вiн поiхав. Пауза. Жiночий голос недовiрливо бовкнув: – Я не вiрю. Даяна мiцнiше стиснула телефонну слухавку. – Я знаю з ким розмовляю, – у голосi прорiзалася iстерична нота. – Менi потрiбен мiстер Еббот. Якщо ви брешете, вiн дiзнаеться, i це вам просто так не минеться. – Заспокойтеся, врештi-решт. – Якщо вiн поiхав, то куди? – Я не знаю. – Якщо його через пiв години не буде в мене, я зрозумiю, що ви брехали, i тодi… Даяна поклала слухавку й знову впала на лiжко, надто втомлена вiд життя, щоб про щось думати чи чимось перейматися. На галявинi грав оркестр, i вiтерець нiс в кiмнату слова: Ой чи не справдi з розуму зiйшов? Не говори дурниць красунi Джеллi-Ролл! Даяна прислухалася. Мурини спiвали голосно, несамовито; саме життя вiдчувалося в цьому спiвi, такому рiзкому й немилозвучному. Якою ж безпомiчною була вона сама собi! У порiвняннi з варварською наполегливiстю iншоi дiвчини, ii блiдий, безглуздий заклик i нiгтя не вартий. Будь зi мною милим, будь душi поет: Бо я маю вдома кулемет. Тональнiсть музики знизилася до незвичайного, загрозливого мiнору. Вона щось Даянi нагадала – якийсь дитячий настрiй, i атмосфера навколо немовби повнiстю змiнилася. Спогад цей не стосувався чогось конкретного, вiн пробiг по всьому тiлу, наче струм чи хвиля. Даяна несподiвано скочила з лiжка й почала нишпорити в темрявi, шукаючи туфлi. У головi барабанним ритмом вiдлунювала пiсня, зуби рiзко зiмкнулися. У руках налилися й заграли мiцнi м’язи, натренованi за грою в гольф. Увiрвавшись у хол, вона вiдчинила дверi в кiмнату батька, обережно прикрила iх за собою й наблизилася до письмового столу. Необхiдний предмет лежав у верхньому ящику, сяючи чорним блиском серед блiдих анемiчних комiрцiв. Вона стиснула держално, впевнено витягнула обойму. Там було п’ять зарядiв. У своiй кiмнатi Даяна подзвонила в гараж. – Подайте мiй родстер до бiчних дверей негайно! Поспiхом, пiд трiск розiрваних застiбок, виплутавшись iз вечiрньоi сукнi, вона кинула ii на пiдлогу; натомiсть одягла светр для гри в гольф, картату спортивну спiдницю й старий, синьо-бiлий блейзер, комiрець якого скрiпила алмазною пряжкою. Темне волосся прикрила шотландським беретом i, перед тим як вийти, мигцем глянула в люстерко. – Нумо, Даймонд Дiк! – голосно прошепотiла вона. Рiзко видихнувши, вона сунула пiстолет у кишеню блейзера й стрiмко вийшла за порiг. Даймонд Дiк! Це iм’я впало одного разу iй в очi на обкладинцi «жовтого» журналу, символiзуючи ii дитячий бунт проти беззубого iснування. Даймонд Дiк тримав вухо насторожi, жив за власними законами, судячи про все по-своему. Коли правосуддя зволiкало, вiн вистрибував на сiдло й галопом мчав у передгiр’я, бо, керуючись безпомилковим iнстинктом, був вищим та розумнiшим за закон. Даяна уявляла його божеством, всемогутнiм i безмежно справедливим. А заповiдь, якоi вiн дотримувався на цих дешевих, убого написаних сторiнках, полягала перш за все в тому, щоб захистити своi володiння. Через пiвтори години дороги Даяна загальмувала перед рестораном «Мон-Мiель». Театри вже випускали на тротуари Бродвею натовпи глядачiв, а сонмище пар у вечiрнiх туалетах проводили Даяну цiкавими поглядами, коли та прослизнула у дверi. Усерединi вона вiдразу звернулася до метрдотеля. – Ви знаете таку дiвчину, Елейн Рассел? – Так, мiс Дiкi. Вона в нас частий гiсть. – А чи не пiдкажете, де вона мешкае? Метрдотель задумався. – Дiзнайтеся, – зажадала Даяна. – Я поспiшаю. Метрдотель схилив голову. Даяна бувала тут безлiч разiв, з рiзними супутниками. Ранiше вона нiколи не зверталася до нього з проханнями. Метрдотель поспiхом обшукував поглядом зал. – Сiдайте, – запропонував вiн. – Не варто. Краще покваптеся. Метрдотель перетнув залу й щось прошепотiв чоловiковi за одним зi столикiв. Незабаром вiн повернувся з адресою, це була квартира на 49-й вулицi. У машинi Даяна подивилася на наручний годинник: наближалася пiвнiч, дуже вдалий час. Їi заворожувало очiкування вiдчайдушних, небезпечних пригод, усе, що оточувало – мерехтливi вивiски, блискавично швидкi таксi, зiрки у вишинi – дихало романтикою. Либонь, з численних перехожих, лиш вона заслужила на те, щоб пережити авантюру цiеi ночi – першу з часiв вiйни. Рiзко звернувши на 49-ту Схiдну вулицю, вона почала розглядати будинки по обидва боки. Ось той, що треба: з вивiскою «Елксон», широким порталом, звiдки непривiтно струменiло жовте свiтло. У вестибюлi чорношкiрий юнак-лiфтер запитав ii iм’я. – Скажiть, що мае забрати пакет iз кiностудii. Лiфтер з шумом включив панель виклику. – Мiс Рассел? Тут прийшла ледi, каже, щоб ви забрали пакет з кiностудii. Пауза. – Он як… Гаразд, – вiн обернувся до Даяни. – Вона не очiкувала на пакет, але вiднести можна, – оглянувши ii, лiфтер раптом спохмурнiв. – Так у вас i немае пакета. Нiчого не вiдповiвши, Даяна увiйшла в кабiну, лiфтер ступив за нею та з черепашачою неквапливiстю зачинив дверi… – Першi дверi направо. Даяна почекала, поки лiфт став спускатися, потiм постукала. Їi пальцi мiцно обхопили пiстолет у кишенi блейзера. Стрiмкi кроки, смiх; дверi вiдчинилися, i Даяна рiшуче увiйшла. Квартирка була маленька: спальня, ванна, кухня в рожевих i бiлих тонах, просоченi ароматами тижневого приготування страв. Дверi вiдчинила сама Елейн Рассел. Одягнена по-вечiрньому, через руку перекинута смарагдова елегантна накидка. Чарлi Еббот лежав в единому м’якому крiслi й пив коктейль. – Що в бiса таке? – скрикнула Елейн. Рiзким рухом Даяна зачинила за собою дверi; Елейн, роззявивши рот, вiдступила. – Доброго вечора, – холодно привiталася Даяна. Тут у неi в головi спливла фраза з забутого бульварного роману. – Сподiваюся, я вам не завадила. – Що вам потрiбно? Як тiльки вистачило нахабства сюди заявитися? Чарлi, проковтнувши язика, зi стуком поставив склянку на пiдлокiтник крiсла. Дiвчата, не змигнувши оком, дивилися вовком одна на одну. – Вибачте, – неспiшно вимовила Даяна, – але, схоже, ви викрали мого кавалера. – А я ж бо думала, що ви вдаете з себе ледi! – закипаючи, стрепенулася Елейн. – З якого дива ви вриваетеся до мене, не спитавши й дозволу? – Я у справi. Прийшла за Чарлi Ебботом. Елейн задихнулася вiд обурення. – Та ти з глузду з’iхала! – Навпаки, голова в мене працюе, як нiколи в життi. Я прийшла за тим, що менi належить. Чарлi невиразно скрикнув, але жiнки одночасно махнули, щоб вiн замовк. – Добре, – закричала Елейн, – владнаемо цю справу негайно. – Я сама ii владнаю, – вiдрiзала Даяна. – З’ясовувати тут немае чого, та й сперечатися марно. Коли б не така ситуацiя, менi б вас навiть трохи шкода було, та зараз ви стали на моему шляху. Що мiж вами двома? Вiн заприсягнув, що одружиться з вами? – Тобi зась до цього! – Вiдповiдай, бо буде гiрше, – попередила Даяна. – З якого дива? Раптом Даяна ступила вперед, розмахнулася й своею витонченою, втiм, мускулистою рукою дала Елейн мiцного ляпаса. Елейн подрiботiла до стiни. Чарлi, скрикнувши, кинувся вперед, але помiтив, що з маленькоi рiшучоi долонi Даяни на нього глядить дуло револьвера. – Допоможiть! – заволала Елейн. – Вона менi щелепу зламала. – Замовкни! – голос Даяни нагадував сталь. – Нiчого з тобою не трапилося. Просто ти ганчiрка й пестiйка. Спробуй бовкнути хоч слово – i начиню тебе оловом, не сумнiвайся. Сiдай, я сказала! Сiдайте обое. Сидiти! Елейн швидко сiла; з-пiд рум’ян на ii обличчi проступила блiдiсть. Трохи пом’явшись, Чарлi теж повернувся в крiсло. – Гаразд, – продовжила Даяна, направляючи дуло то на одного, то на iншого. – Схоже, тепер ви зрозумiли, що я прийшла не в хованки з вами гратися. Перш за все запам’ятайте ось що. Поки я тут, про своi права забуваемо. Або я отримаю те, за чим прийшла, або пристрелю обох. Я запитала, чи поклявся вiн з тобою одружитися. – Так, – похмуро озвалася Елейн. Дуло нацiлилося на Чарлi. – Це правда? Облизавши губи, вiн кивнув. – Святий Боже, – фиркнула Даяна, – не вiдаю, що твориться! Ото ж нiсенiтниця – коли б мене вона не стосувалася, я б вмерла зо смiху. – Май на увазi, – пробурмотiв Чарлi, – довго це терпiти я не маю намiру. – Потерпиш! Тепер ти слухняний, стерпиш що завгодно, – аона звернулася до Елейн; дiвчина тремтiла. – Листи маеш вiд нього? Елейн похитала головою. – Брехня! Йди та принеси! Рахую до трьох. Раз… Елейн хутко скочила й кинулася в iншу кiмнату. Даяна рушила вздовж столу, не випускаючи ii з поля зору. – Швидше! Елейн повернулася з невеличким пакетом, Даяна схопила його й кинула в кишеню блейзера. – Дякую. Бачу, що iх берегла, мов зiницю ока. Сiдай на свое мiсце, трохи побалакаемо. Елейн сiла. Чарлi допив вiскi з содовою й застиг, вiдкинувшись на спинку крiсла. – А тепер, – мовила Даяна, – я розповiм вам маленьку iсторiю. Історiю про дiвчину, яка одного разу вирушила на вiйну й зустрiла там чоловiка – такого красивого й хороброго, що весь свiт став догори ногами. Вона полюбила цього чоловiка, а вiн полюбив ii, i всi iншi чоловiки стали здаватися iй блiдими тiнями поруч з ii коханим. Але якось його лiтак збили, i коли ii улюблений прокинувся, вона ледве впiзнала його. Сам вiн думав, що все як i ранiше, але чоловiк багато про що забув i повнiстю змiнився. Дiвчинi стало сумно, вона зрозумiла, що бiльше йому не потрiбна й – нiчого не вдiеш – доведеться з ним розпрощатися… Вона поiхала, i ще довгий час пiсля цього не могла заснути, задихаючись слiзьми – та коханий не повертався. Пройшло п’ять рокiв. І ось до неi дiйшли чутки, що вiн гине, а причина – та ж катастрофа, через яку вони розлучилися. Вiн забував найголовнiше: те, якою прекрасною й гордою людиною був, про що мрiяв. І дiвчина вирiшила, що мае право втрутитися i йому допомогти, адже вона едина знала все те, що вiн забув. Але було занадто пiзно. Вона не могла достукатися до нього, бо тепер вiн слухав тiльки грубих i вульгарних жiнок – бо забулося майже все. І тодi дiвчина взяла револьвер – дуже схожий на цей, що тримаю я, – i прийшла за тим чоловiком у квартиру жалюгiдноi, нiкчемноi дiвицi, яка зробила з ii коханого iграшку. Вона вирiшила: або перевтiлить його на того, що був ранiше, або разом з ним помре й нi про що вже не шкодуватиме. Даяна замовкла. Елейн засувалася на стiльцi. Чарлi сидiв схилившись i ховав обличчя в долонях. – Чарлi! Рiзкий i чiткий оклик змусив його здригнутися. Вiн опустив руки й глянув на Даяну. – Чарлi! – високим ясним голосом повторила вона. – Пам’ятаеш Фонтене, пiзню осiнь? На його обличчi виразилося збентеження. – Слухай, Чарлi. Слухай уважно. Не пропусти жодного слова. Пам’ятаеш тополi в сутiнках, пам’ятаеш, як йшли через мiсто нескiнченнi колони французькоi пiхоти? Ти був у синiй формi, Чарлi, з цифрами на петлицях. Через годину назначили бойовий вилiт. Згадай же, Чарлi! Чарлi прикрив долонею очi i якось дивно зiтхнув. Елейн сидiла випроставшись, ii широко розплющенi очi бiгали й зупинялися час вiд часу то на Чарлi, то на Даянi. – Пам’ятаеш тополi? – продовжувала Даяна. – Сiдае сонце, листя срiблиться, дзвони дзвонять? Пам’ятаеш, Чарлi? Пам’ятаеш? Запала мовчанка. Чарлi з невиразним стогоном пiдняв голову. – Я… не розумiю, – хрипко пробурмотiв вiн. – Це якось дивно. – Не пам’ятаеш? – з очей Даяни текли сльози. – Боже! Не пам’ятаеш? Бура дорога, тополi, жовте небо, – раптом вона схопилася на ноги. – Не пам’ятаеш? – викрикнула вона фальцетом. – Думай, думай – час настав. Дзвони дзвонять… дзвони дзвонять, Чарлi! Маемо лише годину! Вiн теж скочив на ноги, похитуючись. – О-о! – скрикнув вiн. – Чарлi, – ридала Даяна, – згадуй, згадуй! – Я бачу, – ошелешено вiдгукнувся вiн. – Тепер бачу… я згадав, згадав! Чарлi судомно схлипнув, ноги пiд ним пiдiгнулися, i вiн без свiдомостi звалився в крiсло. Обидвi дiвчини тут же пiдлетiли до нього. – Вiн знепритомнiв, – крикнула Даяна, – води, швидше! – Ох, ти, дияволице! – обличчя Елейн спотворила гримаса злоби. – Дивись, що ти наробила! Хто ти така в бiса? Хто ти йому така? – Хто така? – чорнi, блискучi очi Даяни зиркнули на неi. – Дружина. Вже як п’ять рокiв я його дружина. На початку липня Чарлi з Даяною влаштували в Гринвiчi повторне весiлля. Пiсля вiнчання старi друзi перестали називати ii Даймонд Дiком. Вони сказали, це iм’я вже давно стало надзвичайно недоречним. На iхню думку, на майбутнiх дiтей воно вплине несприятливо, а то й навiть згубно. Імовiрно, що в разi потреби Даймонд Дiк знову зiйде з кольоровоi обкладинки, шпори його засяють, бахрома на куртцi з оленячоi шкiри затрiпотить на вiтрi – вiн рушить верхи в передгiр’я, щоб захистити своi володiння. Тому що пiд зовнiшньою лагiднiстю Даймонд Дiк завжди була твердою як сталь – такою твердою, що час уповiльнював для неi свiй бiг, хмари розходилися в рiзнi боки й хвора людина, почувши невпинний стукiт копит вночi, випрямлялася й скидала з себе темний тягар вiйни. Третя скринька I Варто увiйти в офiс Сайруса Джирарда на тридцять другому поверсi, як одразу спадае на думку, що потрапили ви сюди випадково, що лiфт здiйняв вас не на верхнiй поверх, а в центр мiста, на П’яту авеню, i в цих апартаментах вам не мiсце. Те, що здавалося клацанням тикера, виявилося лиш заклопотаним цвiрiньканням канарки, котра погойдуеться в срiбнiй клiтцi над вашою головою, i поки втомлена дебютантка за столиком з червоного дерева готуеться запитати ваше iм’я, ви можете насолоджуватися гравюрами, гобеленами, рiзьбленими панелями та свiжими квiтами. Однак контора Сайруса Джирарда займаеться аж нiяк не декоруванням iнтер’ерiв, хоча всi iншi напрямки дiяльностi директор свого часу охопив. Святковий вигляд приймальнi – не бiльш як оманлива пелена, за якою ховаеться безперервна дiлова метушня. Це всього-на-всього пухка рукавиця на броньованому кулаку, усмiшка на обличчi боксера-професiонала. Найбiльше це усвiдомлювала трiйця юнакiв, що одного квiтневого ранку очiкувала на зустрiч бiля кабiнету мiстера Джирарда. Щоразу, коли дверi з написом «Стороннiм вхiд заборонено» здригалися пiд натиском грандiозних справ, вони, не дивлячись один на одного, нервово сiпалися. Цiй трiйцi ще й тридцяти не було, кожен тiльки-но зiйшов з потяга й не знав один одного. Вже майже спливла година в очiкуваннi плiч-о-плiч на диванi, обтягнутому черкеською шкiрою. Якоiсь митi юнак iз вугiльно-чорними очима й таким самим волоссям вийняв пачку цигарок i невпевнено запропонував двом iншим. Але, вислухавши iхню ввiчливо сполохану вiдмову, вiн швидко озирнувся й повернув на мiсце недоторкану пачку. Пiсля цього делiкатного епiзоду наступила довга мовчанка, яку порушувала лиш канарка-тикер, вiдстукуючи курс акцiй в пташиному королiвствi. Коли годинник у стилi Людовика XIII вибив дванадцяту годину, дверi з написом «Стороннiм вхiд заборонено» натужно, мовби долаючи опiр, вiдкрилися, i завзята секретарка запросила вiдвiдувачiв увiйти. Вони дружно встали. – Тобто… всiм трьом? – дещо розгублено запитав найвищий. – Усiм трьом. Не оглядаючись i мимоволi демонструючи маршову ходу, вони перетнули кiлька примiщень-форпостiв i нарештi вступили у власний офiс Сайруса Джирарда, чий соцiальний статус на Вол-Стрiт можна було порiвняти зi статусом Теламонiда Аякса[3 - Аякс Теламонiд – в давньогрецькiй мiфологii грецький герой, який брав участь в облозi Троi.] серед iнших героiв Гомера. На вигляд – тихий, худорлявий чоловiк шiстдесятирiчного вiку; мав тонке, неспокiйне обличчя та яснi, довiрливi очi, мов у немовляти. Коли увiйшла процесiя з трьох молодикiв, вiн звiвся i з посмiшкою звернув до них погляд. – Перрiш? – нетерпляче запитав вiн. – Так, сер, – вiдгукнувся високий молодик, i Сайрус Джирард привiтав його, обмiнявшись рукостисканням. – Джонс? Так звали чорноокого юнака з вугiльним волоссям. Вiн вiдповiв на посмiшку Сайруса Джирарда й iз легким пiвденним акцентом запевнив, що радий знайомству. – А ви, значить, Ван Бюрен, – звернувся Джирард до третього. Ван Бюрен пiдтвердив. Очевидно, то був житель великого мiста – незворушний та вдягнений за останньою модою. – Сiдайте, – запросив Джирард, з цiкавiстю оглядаючи вiдвiдувачiв. – Не уявляете, як я радий знайомству. Нервово посмiхаючись, всi трое сiли. – Так, панове, – розпочав лiтнiй чоловiк, – коли б мав я синiв, то мрiяв би, аби були схожими на вас, – помiтивши, як гостi вiд сорому розчервонiлися, вiн розсмiявся. – Добре, не буду вас бентежити. Розкажiть, як поживають вашi батьки, потiм перейдемо до справи. Батьки юнакiв, вочевидь, почувалися добре й передавали мiстеру Джирарду вiтання з шiстдесятилiттям. – Дякую, дякую. Ну, тепер перейдемо до справи, – вiн рiзко вiдкинувся на спинку крiсла. – Так от, хлопцi, що я хотiв сказати. Наступного року я покидаю свое заняття. Вже давно мiзкував, як би пiти на пенсiю в шiстдесят, та й дружина цього чекае – i ось час настав. Вiдкладати бiльше не можна. Синiв у мене немае, так само як i племiнникiв чи iнших родичiв, тiльки брат, якому п’ятдесят, так що ми з ним в одному човнi. Вiн, мабуть, протримаеться ще рокiв десять, а потiм назва моеi компанii «Сайрус Джирард iнкорпорейтед», либонь, змiниться… Десь мiсяць тому я вiдправив листи своiм трьом найближчим друзям з коледжу, з колишнього життя, i запитав, чи немае в них синiв вiком вiд двадцяти п’яти до тридцяти рокiв. Я писав, що звiльнилася одна вакансiя для одного молодика, але цей працiвник мае бути iдеальним. Оскiльки ви всi трое прибули сьогоднi сюди, я пiдсумовую, що батьки розцiнюють вашi дiловi якостi на високому рiвнi. Те, що я пропоную, просто й зрозумiло. За три мiсяцi я з’ясую все, що менi потрiбно, а пiсля закiнчення цього термiну двое залишаться нi з чим, а третiй отримае нагороду, яку видають лиш у чарiвних казках: половину мого царства та ще й руку моеi доньки, якщо вона того забажае, – вiн трохи пiдняв голову. – Виправ мене, Лоло, якщо я сказав щось не те. Зачувши те, трое юнакiв сiпнулися, озирнулися й поспiшно скочили на ноги. Поблизу, лiниво вiдкинувшись на крiслi, вся з золота та слоновоi кiстки, сидiла мiнiатюрна темноока красуня з дитячою, грайливою посмiшкою – варто було глянути на неi, як кожному згадувалася його молодiсть. Прочитавши в лицях гостей розгубленiсть, вона не стримала смiху, який згодом пiдхопили всi три жертви. – Це моя донька, – простодушно усмiхнувся Сайрус Джирард. – Та не лякайтеся ви так. Кавалери навколо неi в’ються й в’ються – як мiсцевi, так i приiжджi. Лоло, не бентеж молодикiв, краще запроси iх до нас на обiд. Лола серйозно випросталася, звелася, i кожен по черзi втонув в ii кароокому поглядi. – Я й досi знаю тiльки вашi прiзвища, – мовила вона. – Це можна виправити, – вiдгукнувся Ван Бюрен. – Мене звати Джордж. Високий молодик вклонився. – Я – Джон Хардвiк Перрiш, – повiв вiн, – ну, можна й скорочувати. Вона обернулася до темноволосого жителя Пiвдня, який не поспiшав називати свое iм’я. – Як щодо мiстера Джонса? – О… просто Джонс, – неспокiйно вiдповiв вiн. Лола здивовано пiдняла брови. – Як коротко! – всмiхнулася вона. – Як… я б навiть сказала мiнiмалiстично. Мiстер Джонс злякано озирнувся. – Добре, я скажу, – промовив вiн нарештi. – Мабуть, мое iм’я в цьому випадку не зовсiм пiдходить. – А яке у вас iм’я? – Рiп[4 - RIP (лат. Requiescat in расe) – «спочивай з миром».]. – Рiп? Чотири пари очей втупилися на вiдвiдувача з докором. – Юначе! – вигукнув Джирард. – Ви що ж, хочете сказати, нiби мiй старий друг, володiючи здоровим глуздом, дав своему синовi таке iм’я? Джонс з непокiрним видом переступив з ноги на ногу. – Нi, – зiзнався вiн. – Батько назвав мене Освальдом. Присутнi вiдгукнулися несмiливим хiхiканням. – Тепер, всi трое, можете йти, – Джирард сiв за стiл. – Завтра рiвно о дев’ятiй доповiсте про себе головному управителю, мiстеру Голту, i хай розпочнеться змагання. А поки, коли разом з Лолою ii купе-спорт-лiмузин-родстер-ландоле, чи що вона там водить, вона, ймовiрно, довезе вас до готелю. Коли всi пiшли, обличчя Джирарда знову занепокоено ворухнулося; вiн довго сидiв, споглядаючи порожнечу, перш нiж натиснути кнопку, яка знову змусила обертати шестернi його мозку, якi надовго поринули у сон. – Один iз них точно стане гiдною кандидатурою, – пробурмотiв вiн, – але що, коли це буде той брюнет? «Рiп Джонс iнкорпорейтед»! ІІ Кiнець третього мiсяця показав, що, схоже, не хтось один, а всi трое робили значнi успiхи. Всi трое характеризувалися працьовитiстю, iндивiдуальнiстю – доволi загадковою рисою, – окрiм того – ще й кмiтливiстю. Коли Перрiш, високий юнак з Заходу, трохи випереджав iнших в оцiнцi ринковоi ситуацii, чи коли Джонс, пiвденець, легко знаходив спiльну мову з клiентами, то Ван Бюрен вiдрiзнявся тим, що присвячував всi вечори вивченню надiйностi вкладень. Варто було Сайрусу Джирарду звернути увагу на далекогляднiсть i винахiдливiсть одного, як iншi демонстрували своi особливi таланти. Вiн не примушував себе до суворого нейтралiтету; навпаки, думки його зосереджувалися на iндивiдуальних перевагах одного претендента, потiм iншого – але поки це йому нiчого не давало. Усi вихiднi вони проводили в будинку Джирарда в Такседо-Парку, де не без сором’язливостi спiлкувалися з юною та прекрасною Лолою, а вранцi безтактно перемагали ii батька в гольфi. В останнi вихiднi разом, перед тим, як прийняти рiшення, Сайрус Джирард покликав гостей пiсля обiду до себе в кабiнет. Порiвняти iхнi переваги та обрати когось одного до «Сайрус Джирард iнкорпорейтед» виявилося не пiд силу, тому, зневiрившись, чоловiк розробив iнший план, який би остаточно йому допомiг. – Джентльмени, – мовив Джирард, коли трiйця молодикiв в назначений час зiбралася в кабiнетi, – я скликав вас сюди, щоб оголосити, що всiх вас звiльнено. Молодики схопилися на ноги, iхнi очi жеврiли подивом й докором. – Поки що, – добродушно всмiхнувся господар. – Тому немiчного старого не чiпайте, i краще сядьте. На обличчях гостей промайнула усмiшка полегшення. Всi сiли. – Менi подобаетеся ви всi, – продовжував Джирард, – i хто подобаеться бiльше, я не знаю. Загалом… експеримент не вдався. І я збираюся продовжити наш конкурс ще на два тижнi… але умови будуть зовсiм iншi. Юнаки насторожилися. – Мое поколiння не навчилося вiдпочивати. Наша юнiсть припала на перiод небаченоi дiловоi активностi, i тепер, йдучи на спочинок, ми не знаемо, чому присвятити залишок життя. І от менi – людинi, якiй вже за шiстдесят, дуже сумно. У мене немае опори: багато читати не звик, у гольф граю тiльки раз на тиждень, та й цього достатньо, живу без хобi. Настане час, i до вас теж пiдкрадеться старiсть. Ви помiтите, що iншi це не вважають трагедiею, а живуть собi на втiху, i вам захочеться взяти з них приклад. Я б хотiв дiзнатися, хто з вас краще впораеться з ситуацiею, коли прийде час покинути свою улюблену справу. Погляд Джирарда торкався то одного, то iншого. Перрiш та Ван Бюрен з розумiнням кивали. Джонс спершу розгубився, але потiм теж кивнув. – Я хочу, щоб кожен з вас узяв два тижнi вiдпустки та провiв iх так, як, на вашу думку, треба проводити на пенсii. Хочу, щоб ви допомогли менi подолати цю проблему. Хто вас, на мiй розсуд, зумiе краще заповнити прогалини вiльного часу, той стане моiм наступником. Я знатиму, що, на вiдмiну вiд мене, вiн не загрузне в бiзнесi, мов у болотi. – Тобто ви хочете, щоб ми розважалися? – ввiчливо запитав Рiп Джонс. – Поiхали кудись, влаштували собi першокласний вiдпочинок? Сайрус Джирард кивнув: – Робiть все, що бажае душа. – Гадаю, мiстер Джирард не мае на увазi розгнузданий вiдпочинок, – докинув Ван Бюрен. – Робiть все, чого бажае душа, – повторив старий. – Я нi в чому вас не обмежую. Коли справу виконаете, я оцiню результат. – Два тижнi подорожей… – мрiйливо протягнув Перрiш. – Те, чого менi завжди хотiлося. Я… – Подорожi? – пирхнув Ван Бюрен. – Це коли вдома так багато можливостей? Ну, якщо в тебе в запасi рiк, то можна й помандрувати, але за два тижнi… я постараюся осмислити, як зможе допомогти людям бiзнесмен, що вийшов на пенсiю. – Подорожi, та й по всьому, – в’iдливо повторив Перрiш. – Гадаю, всi ми маемо використовувати наше дозвiлля, щоб якнайкраще… – Хвилинку, – втрутився Сайрус Джирард. – Годi влаштовувати словесний поединок. Зустрiнемося в моему офiсi через два тижнi – першого серпня, вранцi, о пiв на одинадцяту, i з’ясуемо, що у вас вийшло, – вiн повернувся до Рiпа Джонса. – У вас, напевно, теж е план? – Нi, сер, – розгублено зiзнався Джонс, – намагатимуся щось вигадати. Рiп Джонс розмiрковував весь вечiр, але нiчого натхненного так i не придумав. Опiвночi вiн встав, знайшов олiвець i почав записувати те, як проводив вiльний час на святах, вiдпустках й канiкулах. Але все здавалося йому безглуздим й нудним, i до п’ятоi, поки не заснув, хоч намагався, та не змiг подолати страх перед порожнiми, безкорисливими годинами. Наступного ранку, коли Лола Джирард виiжджала заднiм ходом з гаража, вона побачила, що до неi поспiшае через галявину Рiп Джонс. – Пiдвезти в мiсто, Рiп? – запитала вона весело. – Так, коли можна. – Бачу, ти не поспiшаеш? Батько й iншi виiхали дев’ятигодинним потягом. Джонс коротко пояснив, що вони трое тимчасово втратили роботу й офiс сьогоднi iх не приймае. – Мене це хвилюе, – додав вiн похмуро. – Не розумiю сенс вiдпусток. Забiжу сьогоднi в контору: може, менi дозволять закiнчити справи, якi я почав. – Ти б краще подумав, як станеш розважатися. – Все, що я можу придумати, це напитися, – безпорадно зiзнався вiн. – Я родом з маленького мiстечка, у нас «дозвiлля» розумiють як «тинятися без дiла», – вiн похитав головою. – Не треба менi нiякого дозвiлля. Вперше в життi я отримав шанс, i хочеться ним скористатися. – Слухай, Рiпе, – пiдкоряючись раптовому пориву, запропонувала Лола. – Нумо, коли закiнчиш справи в офiсi, зустрiнемося й щось придумаемо разом. Вони зустрiлися, як запропонувала Лола, о п’ятiй годинi, але темнi очi Рiпа дивилися сумно. – Мене не пустили. Там був твiй батько, вiн сказав, я повинен знайти собi якусь розвагу, бо перевтiлюся в дуже схожого на нього старого зануду. – Не сумуй, – втiшила його Лола. – Пiдемо подивимося шоу, потiм втечемо на дах i потанцюемо. Пiсля цього вони ще тиждень зустрiчалися вечорами. Ходили в театр, iнодi в кабаре; одного разу мало не цiлий день бродили по Центральному парку. Але Лола помiтила, що, якщо ранiше Джонс був найвеселiшим та найбезтурботнiшим за трьох, то тепер найбiльше впадае в зневiру. Все навколо нагадувало йому про роботу, якоi так не вистачало. Навiть ввечерi, пiд час танцiв, стукiт сотень браслетiв на жiночих руках нагадував йому метушню офiсу вранцi в понедiлок. Схоже, Джонс не створений для розваг. – Я тобi дуже дякую, – сказав вiн якось, – i пiсля робочого дня мене б це дуже потiшило. Та зараз в моiй головi порпаються лиш недовершенi справи. Менi… менi до болю сумно. Вiн бачив, що завдае iй болю, що своею вiдвертiстю вiдштовхуе ii, коли дiвчина й справдi намагалася допомогти. Але нiчого не мiг з собою вдiяти. – Лоло, менi дуже шкода, – м’яко мовив вiн. – Може, якось пiсля закриття бiржi, я навiдаюся до тебе… – Нi, не хочу, – холодно вiдповiла вона. – І, я зрозумiла, наскiльки з мого боку це було безглуздо. Пiд час цiеi розмови вiн стояв бiля ii автомобiля, а вона, не чекаючи вiдповiдi, ввiмкнула передачу й рушила з мiсця. Назустрiч iй плинув сумний погляд та ще думка про те, що вони, може, бiльше нiколи не побачаться, i що на все життя вона запам’ятае його нетактовнiсть та невдячнiсть. Але бiльше йому нiчого було сказати. Всерединi Джонса крутився невпинний мотор, який вберiгав його вiд вiдпочинку та зупинявся, коли юнак на це заслуговував. – От трапилося б це пiсля закриття бiржi, – бурмотiв вiн, повiльно переставляючи ноги. – От тiльки б пiсля закриття. III Того серпневого ранку, о десятiй, до офiсу Сайруса Джирарда першим завiтав засмаглий юнак, попросивши передати свою вiзитну картку. Не минуло й п’яти хвилин, як прибув другий – цей не настiльки вражав свiжим виглядом, однак його очi переможно горiли. Через тремтливi внутрiшнi дверi iм повiдомили, що треба зачекати. – Нумо, Перрiше, – поблажливим тоном протягнув Ван Бюрен, – як тобi Нiагарський водоспад? – Словами не описати, – зверхньо мовив Перрiш. – У свiй медовий мiсяць дiзнаешся про це. – Медовий мiсяць? – Ван Бюрен здригнувся. – Як… чому ти думаеш, нiби я запланував поiздку в медовий мiсяць? – Мав на увазi, що коли плануватимеш свiй медовий мiсяць, то, цiлком ймовiрно, впишеш у свiй туристичний нотатник Нiагарський водоспад. Кiлька хвилин тривала зловiсна тиша. – Гадаю, – холодно зауважив Перрiш, – ти проiнспектував вартiсних бiднякiв. – Авжеж. Нiчим подiбним я не займався, – Ван Бюрен глянув на годинник. – Думаю, наш умовно названий суперник запiзнюеться. Зустрiч – о пiв на одинадцяту, залишилося всього три хвилини. Внутрiшнi дверi вiдчинилися, i, за запрошенням моторноi секретарки, обидва з готовнiстю звелися та пройшли в кабiнет. Сайрус Джирард, тримаючи годинника в руках та стоячи за своiм столом, очiкував на них. – Вiтаю, панове! – здивовано вигукнув вiн. – А де Джонс? Перрiш та Ван Бюрен всмiхнулися один одному. Коли Джонс запiзнюеться, то вже така його доля. – Перепрошую, сер, – втрутилася секретарка, що ще стояла бiля дверей, – мiстер Джонс в Чикаго. – Що вiн там робить? – здивувався Сайрус Джирард. – Це стосуеться експорту срiбла. Всi iншi про це не знали, i мiстер Голт подумав… – Немае значення, що подумав мiстер Голт, – роздратовано кинув Джирард. – Мiстер Джонс тут бiльше не працюе. Коли вiн повернеться з Чикаго, заплатите йому за цей термiн i хай йде на всi чотири сторони, – вiн хитнув головою. – Це все. Секретарка вклонилася й вийшла. Джирард, люто блискаючи очима, звернувся до Перрiша й Ван Бюрена. – Ну, шанс вiн втратив, – рiшуче промовив директор. – Якщо молодик навiть не намагаеться виконувати моi вказiвки, вiн не заслуговуе на хорошу роботу, – Джирард сiв i почав тарабанити пальцями по пiдлокiтнику крiсла. – Гараз, Перрiше, нумо послухаймо вашу оповiдь про те, як ви проводили свiй вiльний час. Перрiш улесливо всмiхнувся. – Мiстере Джирарде, – почав вiн, – я так добре вiдпочив! Це все подорожi. – Де ви були? Адiрондакськi гори? Канада? – Нi, сер. Я вiдвiдав Європу. Сайрус Джирард випростався. – П’ять днiв туди й п’ять – назад. Два днi залишилося на Лондон, i ще я злiтав на аеропланi в Париж, з ночiвлею. Бачив Вестмiнстерське абатство, Лондонський Тауер, Лувр, провiв вечiр у Версалi. На кораблi я пiдтримував свою фiзичну форму – плавав, грав у палубний тенiс, кожен день проходив п’ять миль, познайомився з цiкавими людьми, викроював час, щоб читати. Це були найкращi два тижнi в моему життi, а пiсля повернення я вiдчуваю себе прекрасно. Крiм того, я краще пiзнав свою краiну, тому що тепер у мене е з чим ii порiвнювати. Ось так, сер, я провiв вiльний час, i маю намiр ще раз так вiдпочити, коли пiду на пенсiю. Джирард задумливо вiдкинувся на спинку крiсла. – Що ж, Перрiше, непогано. Не знаю, але iдея менi сподобалася: вiдправитися в морський вояж, глянути на лондонську бiржу… тобто на Лондонський Тауер. Так, юначе, хороша iдея, – вiн обернувся до iншого претендента, який слухаючи Перрiша, неспокiйно совався на стiльцi. – Ну, Ван Бюрене, тепер ваша черга. – Я обмiрковував iдею подорожi, – з гарячковою швидкiстю почав Ван Бюрен, – але вирiшив iнакше. Коли людинi шiстдесят, вона не захоче снувати туди-сюди мiж европейськими столицями. Таких подорожей вистачило б на рiк, не бiльше. Нi, сер, основне – це якесь пристрасне захоплення, особливо коли воно спрямоване на добробут людства, бо на схилi рокiв людина прагне покинути цей свiт кращою версiею себе. І ось у мене визрiв план – заснувати центр пiдтримки iсторii та археологii, який повнiстю змiнить систему державноi освiти. Такий почин зацiкавить кожного, тому вкладуть i працю, i грошi. Протягом цього часу я детально снував свiй план i, з вашого дозволу зауважу, заняття це виявилося по-справжньому легким й захопливим – саме те, чого потребуе енергiйна людина на схилi лiт. У це заняття я поринув з головою, мiстере Джирарде. За цi два тижнi я дiзнався бiльше, нiж за все життя – я був таким щасливим, як нiколи. Коли вiн замовк, Сайрус Джирард вiдповiв багаторазовими схвальними кивками. Та обличчя його, заразом, було дещо невдоволеним. – Заснувати товариство? – пробурмотiв вiн. – Що ж, менi часто приходила така думка – але щоб самому ним керувати? Моi здiбностi дещо iншi. Та все ж iдея варта детального розгляду. Нетерпляче вставши, вiн почав мiряти кроками килим. На обличчi Джирарда малювалося щораз бiльше розчарування. Кiлька разiв вiн виймав годинник i дивився на циферблат, немов сподiваючись, що Джонс все-таки не поiхав у Чикаго, а з хвилини на хвилину з’явиться й запропонуе кращий та вiдповiдний його смакам план. – Що ж зi мною таке? – невесело питався вiн сам себе. – Коли щось починаю, то доводжу це до кiнця. Очевидно, настала старiсть. Як не намагався, а обрати не мiг. Кiлька разiв вiн завмирав i зупиняв погляд спочатку на одному, потiм на iншому молодку, вiдшукуючи якусь привабливу рису, на пiдставi якоi можна буде вирiшити. Але пiсля кiлькох таких спроб iхнi обличчя злилися в едину маску й стали невиразними. Це були близнюки, якi розповiли йому одну й ту ж iсторiю про те, як перевезти фондову бiржу на аеропланi в Лондон i зробити з неi кiнофiльм. – Вибачте, хлопцi, – сказав вiн, затинаючись. – Я обiцяв вирiшити сьогоднi вранцi, i я вирiшу, але ця справа для мене дуже важлива, тому вам доведеться трiшки потерпiти. Обидва кивнули й втупилися на килим, щоб не пантрувати за тривожними очима Джирарда. Раптом той ступив до столу, взяв телефонну слухавку й викликав в офiс головного управителя. – Слухайте, Голт, – прокричав вiн, – впевненi, що послали Джонса в Чикаго? – Так, цiлком, – вiдгукнувся голос на тому кiнцi дроту. – Вiн зайшов до мене два днi тому й повiдомив, що якщо не працюватиме, то зiйде з розуму. Я вiдповiв, що це порушення iнструкцiй, але вiн сказав, що, так чи iнакше, бiльше не братиме участi в змаганнi, а нам якраз був потрiбний молодик, який розбираеться в торгiвлi срiблом. І я… – Так, але яке ви мали право? Я хотiв з ним поговорити, а ви його послали. Бух! Джирард повiсив слухавку та продовжив тинятися по кiмнатi. Чортiв Джонс, думав вiн. Така невдячнiсть пiсля всього, що я зробив для його батька. Просто скандал! Думка перескочила до iншого питання – чи зможе Джонс залагодити справи в Чикаго? Ситуацiя складна, але ж Джонс – надiйний парубок. Всi вони надiйнi. От де перечiпка. Джирард знову схопив телефонну слухавку. Вiн мав намiр подзвонити Лолi, бо пiдозрював, що донька, коли забажае, зможе допомогти. Йому не давалася оцiнка персонажiв, i саме зараз думка Лоли мала бiльше значення, нiж його. – Змушений вибачитися перед вами, хлопцi, – засмучено промовив вiн, – я не хотiв цiеi метушнi й затримки. Але мое серце розриваеться, коли знаю, що мушу передати комусь це пiдприемство, а коли думаю кому ж – все плутаеться, – вiн помовчав. – Хтось iз вас робив пропозицiю моiй Лолi? – Я, – зiзнався Перрiш, – три тижнi тому. – Я теж, – пробурмотiв Ван Бюрен, – i досi сподiваюся, що вона передумае. Джирарду стало цiкаво, як вчинив Джонс. Ймовiрно, вiн не наслiдував iнших, бо завжди поводиться загадково. У нього навiть iм’я не таке, як в iнших. Телефон пiд рукою пронизливо задеренчав, i Джирард iнтуiтивно потягнувся за слухавкою. – Дзвiнок iз Чикаго, мiстере Джирарде. – Я не хочу нi з ким говорити. – Це в особистiй справi. Мiстер Джонс. – Гаразд, – Джирард примружився. – Можете з’еднати. Почувся трiск… зi слухавки виплив голос Джонса, в якому вгадувався пiвденний акцент. – Мiстер Джирард? – Так. – Я з десятоi намагаюся додзвонитися до вас, щоб вибачитися. – І е за що! – вибухнув Джирард. – Вам, певно, повiдомили, що вас звiльнено? – Я цього й очiкував, – слова цi звучали понуро. – Я, може, i несусвiтнiй дурень, але зiзнаюся: ну не здатен насолоджуватися життям, коли в мене немае роботи. – А як же ж по-iншому! – гаркнув Джирард. – Нiхто не здатний… – вiн виправився: – Я хочу сказати, що це нелегко. Спiврозмовник мовчав. – Якраз це я i вiдчуваю, – вибачаючись заговорив Джонс. – Думаю, ми один одного розумiемо, пояснювати бiльше нiчого. – Тобто як це – ми один одного розумiемо? Це вже зухвалiсть, юначе. Ми один одного зовсiм не розумiемо. – Я це i мав на увазi, – уточнив Джонс, – я не розумiю вас, а ви не розумiете мене. Я не хочу розлучатися з роботою, а ви… ви хочете. – Щоб я розлучився з роботою! – обличчя Джирарда налилося кров’ю. – Що ви таке сказали? Ви бовкнули, нiби я хочу розлучитися з роботою? – вiн люто струснув телефонний апарат. – Не смiйте менi перечити, юначе! Теж менi: я хочу розлучитися з роботою! Так… так я взагалi не збираюся залишати роботу! Чуете? Взагалi! Телефонна слухавка вислизнула з його руки на столик i звiдти звалилася вниз. Джирард опустився на колiна й почав люто нишпорити по пiдлозi. – Алло! – кричав вiн. – Алло, алло! Гей, з’еднайте мене знову з Чикаго! Розмову не завершено! Молодики схопилися з мiсця. Джирард повiсив слухавку й повернувся до них. Голос його став хрипким вiд напливу почуттiв. – Я з глузду з’iхав, – судомно промовив вiн. – Кинути роботу в шiстдесят! Так я просто збожеволiв! Я ще молода людина – у мене попереду ще добрих двадцять лiт! Хай тiльки й спробуе хтось пискнути: «Рушай-но додому й готуйся до смертi». Телефон задеренчав знову, Джирард з вогняними очима схопив слухавку. – Це Джонс? Нi, менi потрiбен мiстер Джонс, Рiп Джонс. Вiн… вiн мiй партнер. – Пауза. – Нi, Чикаго, це помилка. Я не знаю нiякоi мiсiс Джонс, менi потрiбен мiстер… Вiн затнувся, i поступово його обличчя витягнулося. Наступнi слова вiн вимовив несподiвано спокiйним, без хрипоти, голосом: – Як… як, Лоло… Аркадiя Джона Джексона І Перший лист, гарячково зiм’ятий у кульку, лежав поблизу, що написано в другому – не мало тепер жодного значення. Розкривши конверт, вiн все ще витрiщався на тiло мертвоi курiпки, зображеноi на сервантi олiйними фарбами, мовби нiколи ii й не бачив щодня за снiданком ось уже дванадцять лiт. Нарештi вiн опустив погляд i почав читати: «Вельмишановний мiстере Джексоне, дозвольте Вам нагадати про Вашу згоду виступити в четвер на нашiй щорiчнiй зустрiчi. Ми аж нiяк не маемо права визначати змiст Вашоi промови, проте для слухачiв, здаеться, тема „Що дало менi життя’’ звучить доволi цiкаво. Виголошена вами, така лекцiя, безсумнiвно, надихнула б кожного. У будь-якому разi, ми будемо надзвичайно радi Вашому виступу та й Ваш прихiд для нас – як честь. Щиро Ваш,     Ентонi Рорбек,     Секр. Лiги громадського поступу». – Що дало менi життя? – вголос промовив Джон Джексон, пiднiмаючи голову. Снiдати йому перехотiлося, i тому вiн взяв обидва листи та вийшов на простору передню веранду, щоб викурити сигару й пiв години полежати перед вiд’iздом у дiловий центр мiста. Вiн чинив так щоранку вже десять рокiв – вiдтодi, як однiеi похмуроi ночi вiд нього втекла дружина, подарувавши скарб тихого дозвiлля. Свiжими, однак не холодними ранками, йому подобалося тут вiдпочивати та спостерiгати крiзь просвiт у зеленiй огорожi з витких рослин, як його вулицею – найширшою, тiнистою, найкрасивiшою в мiстi, – пливуть автомобiлi. – Що дало менi життя? – повторив вiн, сiдаючи в скрипуче плетене крiсло; позаяк трохи подумав i прошепотiв: – Нiчого. Сказане слово налякало його. За всi своi сорок п’ять рокiв вiн жодного разу подiбного не говорив. Найбiльшi трагедii життя його не зневiрювали, а просто навiювали тугу. Але зараз, спостерiгаючи, як теплий, привiтний дощик струмуе з карнизiв на знайому галявину, вiн зрозумiв, що життя остаточно вiдняло в нього все щастя та всi iлюзii. Вiн усвiдомив це, зиркнувши на зiм’яту кульку паперу, яка поставила хрест на надii, пов’язанiй з единим сином. Те, про що йшлося в листi, йому говорили й ранiше численними натяками й вказiвками: його син – слабкий i пожадливий; навiть ввiчливий тон вiдправника цього не пом’якшував. Лист прийшов вiд декана коледжу в Нью-Гейвенi, чоловiка, який висловився точно та ясно: «Шановний мiстере Джексон, з безмежним жалем змушений повiдомити, що Ваш син, Еллерi Хемiл Джексон, призначений до вiдрахування з нашого унiверситету. Минулого року я дослухався до Вашого прохання дати йому ще один шанс – боюся, я послуговувався не обов’язком, а чуттям приязнi стосовно Вас. Тепер розумiю, що це було помилкою, i з мого боку замовчування того, що таким тут не мiсце, було б некомпетентним. На балу другокурсникiв вiн поводився так, що кiльком студентам насильницьким методом довелося скоригувати його манери. Сумно, що я повинен про це писати, але не бачу сенсу прикрашати дiйснiсть. Я розпорядився, щоб пiслязавтра Ваш син покинув Нью-Гейвен. Щиро Ваш,     Остiн Шеммерхорн,     декан коледжу». Джон Джексон навiть не уявляв що ж такого ганебного мiг зробити його син. Без зайвих питань, вiн знав, що слова декана правдивi. Вже й тут, у цьому мiстi, е будинки, куди його синовi ступати заборонено! Якийсь час огрiхи Еллерi прощали заради його батька, а вдома взагалi на них дивилися крiзь пальцi: Джон Джексон належав до рiдкiсного типу людей, здатних прощати своiх нащадкiв. Але батьковi набридло. Сидячи пiд тихими краплями квiтневого дощу на верандi цього ранку, чоловiк вiдчув, що щось у його серцi обiрвалося. – Що дало менi життя? – Джон Джексон з тихим, втомленим вiдчаем похитав головою. – Нiчого! Вiн взяв i перечитав другий лист, вiд Лiги суспiльного поступу, i все його тiло пройняв безпорадний, здивований смiх. У середу, саме тодi, коли його уiдливе чадо прибуде в будинок, позбавлений матерi, вiн, Джон Джексон, зiйде на трибуну в дiловiй частинi мiста, щоб виголосити сотню гучних банальностей про натхнення й радiсть. «Учасники асоцiацii, – iхнi лиця – бадьорi, оптимiстичнi, зацiкавленi поглядають на нього знизу, мов мiсяцевi серпи – менi запропонували розповiсти кiлькома словами, що менi дало життя…» Слухачiв збереться чимало, бо кмiтливий молодий секретар пiдiбрав тему з ноткою iнтимностi: Джон Джексон, успiшний, обдарований, популярний, – що вiн зумiв знайти для себе в сумбурному достатку життевих благ? Вони напружено вслухатимуться, сподiваючись на те, що вiн розкрие якусь таемну формулу, яка допоможе iм стати такими ж популярними, успiшними й щасливими, як вiн сам. Вони вiрять у правила; вся молодь у цьому мiстi вiрить у твердо встановленi правила, i багато хто з них вирiзуе купони, вiдсилае iх i отримуе брошурки, автори яких обiцяють iм бажанi багатства i добробут. «Учасники асоцiацii, перш за все дозвольте сказати, що життя мiстить у собi стiльки цiнного, що, коли не можемо вiднайти цю цiннiсть, – виннi ми, а не життя». Дзвiн порожнiх, банальних слiв спiвзвучний з мелодiею безконечного дощу не припинявся, та Джон Джексон вже розумiв, що не виголосить цю промову, та й навряд чи виступить ще раз. Вiн надто довго спав й снував сни, та тепер нарештi прокинувся. – Навiщо спiвати оди свiту, який такий до мене жорстокий? – прошепотiв вiн дощу. – Краще вже покинути цей будинок, це мiсто й пошукати щастя, яким я насолоджувався в юностi, в iншому мiстi. Кивнувши, вiн розiрвав обидва листи на дрiбнi клаптики й впустив iх на стiл. Тихо погойдуючись, неспiшно насолоджуючись сигарою, з якоi вилися блакитнi кiльця диму, вiн просидiв тут ще пiв години. II В офiсi до Джона Джексона пiдiйшов зi своею традицiйною ранковою посмiшкою мiстер Фавлер, головний клерк. – Добре виглядаете, мiстере Джексон. Коли б не дощило, день був би прекрасним. – Авжеж, – бадьоро погодився Джон Джексон. – Але через годинку хмари розiйдуться. У приймальнi е хтось? – Ледi, мiсiс Ролстон. Мiстер Фавлер здiйняв сивi брови з комiчним трагiзмом. – Передайте, що я не зможу ii прийняти, – дещо здивував клерка мiстер Джексон. – І пiдготуйте побiжний звiт, про те, скiльки за останнi двадцять рокiв я витратив грошей завдяки ii посередництву. – О… гаразд, сер. Мiстер Фавлер завжди переконував Джона Джексона уважнiше ставитися до своiх рiзноманiтних пожертв, але тепер, пiсля двох десяткiв роботи, все ж трохи стривожився. Коли список уклали – для цього знадобилася година на клопiтке порпання в запилюжених гросбухах та корiнцях чекiв – Джон Джексон якийсь час мовчки його вивчав. – У цiеi жiнки грошей бiльше, нiж у вас, – бурчав Фавлер за його плечима. – Що не день, то новий капелюшок. Закладаюсь, зi свого гаманця вона не вiддала нi цента, все тiльки в iнших випрошуе. Джон Джексон не вiдповiдав. У головi в нього крутилася думка про те, що мiсiс Ролстон однiею з перших у мiстi заборонила Еллерi Джексону вхiд у свiй будинок. Вона, звiсно, мала цiлковите право, та все ж, якби Еллерi в своему шiстнадцятирiчному вiцi зацiкавився якоюсь милою панянкою… – Завiтав Томас Джей Макдауелл. Бажаете його прийняти? Я повiдомив, що не знаю, чи ви на мiсцi: у вас, як на мене, мiстере Джексоне, сьогоднi втомлений вигляд. – Я прийму його, – перервав клерка Джон Джексон. Силует Фавлера вiддалявся, i Джексон споглядав його незвично уважним поглядом. Що приховуе ця людина пiд своею розпливчастою добродушнiстю? Кiлька разiв, без вiдома Фавлера, Джексон ловив його на тому, що той, аби пiдлеститися до колег, передражнював боса. Передражнювання було не таке вже й беззлобне, але тодi Джон Джексон тiльки всмiхнувся, тепер же ж ця картина чомусь закралася в головi. – Ну звiсно, вiн вважае мене за дурня, – пробурмотiв задумано Джон Джексон, – вiд нього ж давно немае нiякого пуття, а я його не звiльняю. Хто ж поважатиме того, кого дурять. Томас Джей Макдауелл – великий, розмашистий суб’ект iз масивними, бiлими руками – мов вихор влетiв у кiмнату. Коли б Джону Джексону довелося пригадати список ворогiв, вiн розпочинався б iз Тома Макдауелла. Протягом двох десяткiв рокiв цi двое незмiнно розходилися з усiх питань дiяльностi мунiципалiтету, а в 1908 роцi ледь не влаштували публiчну бiйку, оскiльки Джексон зiзнався газетярам, що Макдауелл – найгiрший з полiтикiв за всю iсторiю мiста – а це знав кожен. Зараз все забулося; вiд колишньоi ворожнечi залишився якийсь особливий спалах в очах при випадковiй зустрiчi. – Вiтаю, мiстере Джексоне, – з показовою сердечнiстю розпочав Макдауелл. – Нам треба ваша допомога та вашi грошi. – З якоi нагоди? – Завтра вранцi в «Орлi» вам покажуть план нового залiзничного вузла. Єдиною перешкодою може стати мiсце розташування. Нам потрiбна ваша земля. – Що? – Залiзниця повинна зайняти двадцять акрiв по цей бiк рiчки, там, де стоiть ваш товарний склад. Якщо ви продасте його за копiйки – буде вокзал, якщо нi – то коту пiд хвiст. Джексон кивнув. – Зрозумiло. – І скiльки ви вiзьмете? – лагiдно запитав Макдауелл. – Анiтрохи. Вiдвiдувач здивовано роззявив рота. – Тобто це подарунок? Джон Джексон звiвся. – Я втомився бути мiсцевим цапом-вiдбувайлом, – рiвним голосом вимовив вiн. – Ви викинули на вiтер единий справедливий, для всiх задовiльний план, бо вiн втручався у вашi таемнi iнтереси. Перед вами постала стiна, i ви вирiшили знайти вихiд моiм коштом. Я повинен позбутися свого складу й за безцiнь вiддати мiсту свою кращу власнiсть – i все це через «помилку», якоi ви припустилися минулого року. – Але минулий рiк позаду, – запротестував Макдауелл. – Те, що трапилося, не змiнити. Мiсту потрiбен вокзал i… – в його голосi з’явився легкий вiдтiнок iронii, – тому, як i годиться, я звертаюся до провiдного громадянина, розраховуючи на загальновiдомий дух вiдповiдальностi перед суспiльством. – Покиньте мiй офiс, Макдауелле, – промовив раптом Джон Джексон. – Я втомився. Макдауелл пильно в нього вдивився. – Яка муха вас сьогоднi вкусила? Джексон закрив очi. – Я не хочу сперечатися, – трохи помовчавши, сказав вiн. Макдауелл ляснув себе по товстих стегнах i встав. – Не чекав вiд вас такого ставлення. Ви б краще ще раз подумали. – Прощайте. Упевнившись, на свiй подив, що Джон Джексон налаштований серйозно, Макдауелл ступив до дверей. – Ну-ну! – здоровенне тiло обернулося i, мовби неслухняного хлопчика, насварило колегу пальцем. – Ну хто б мiг подумати? Коли вiн пiшов, Джексон дзвiнком викликав клерка. – Я iду, – повiдомив вiн недбало. – Мене не буде, може, тиждень, а може, i довше. Будь ласка, скасуйте всi призначенi зустрiчi, розплатiться з моiми домашнiми слугами та закрийте будинок. Мiстер Фавлер не повiрив своiм вухам. – Закрити будинок? Джексон кивнув. – Але як же так… чому? – не стримав здивування Фавлер. Джексон виглянув у високе вiкно на сiре, наскрiзь промочене косим дощем маленьке мiсто – його мiсто, як здавалося моментами, коли життя видавало йому час для щастя. Цей парад зелених дерев уздовж головного проспекту – завдяки йому; i Дитячий парк, i бiлi будiвлi, що кидаються краплями навпроти, навколо Кортхаус-сквер. – Не знаю, – вiдповiв вiн, – але менi здаеться, я повинен вiдчути подих весни. Коли Фавлер пiшов, Джексон натягнув капелюха й пальто i, щоб уникнути зустрiчi з вiдвiдувачами, прослизнув до лiфта через Богом забуте примiщення архiву. Проте в архiвi хтось був i навiть працював; з чималим подивом Джексон побачив там хлопчика рокiв дев’яти, який старанно виводив крейдою на сталевiй картотечнiй шафцi своi iнiцiали. – Вiтаю! – вигукнув Джон Джексон. Вiн мав звичку говорити з дiтьми зацiкавлено, тоном рiвного. – Я не знав, що сьогоднi вранцi цей кабiнет зайнятий. Хлопчик дивився на нього. – Мене звуть Джон Джексон Фавлер, – оголосив вiн. – Що? – Мене звуть Джон Джексон Фавлер. – А, ну так. Ти… ти син мiстера Фавлера? – Так, вiн мiй тато. – Зрозумiло, – Джон Джексон трохи примружився. – Ну що ж, доброго тобi ранку. Коли виходив, на думку спало цинiчне питання: який удар намагався завдати Фавлер цими недоречними лестощами. Джон Джексон Фавлер! Якщо щось i втiшало Джексона в його нещастi, так це те, що його власний син зветься iнакше. Незабаром вiн уже писав на жовтому бланку телеграфноi контори, розташованоi поверхом нижче: «ЕЛЛЕРІ ДЖЕКСОНУ, ЧЕЙПЕЛ-СТРІТ, НЬЮ-ГЕЙВЕН, КОННЕКТИКУТ. ДОДОМУ ПОВЕРТАТИСЯ НЕМАЄ СЕНСУ, БО ДОМУ В ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕМАЄ. «МАММОТ-ТРАСТ КОМПАНІ» В НЬЮ-ЙОРКУ ВИПЛАЧУВАТИМЕ ТОБІ ЩОМІСЯЦЯ ПО П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ – ДОВІЧНО, АБО ТИМЧАСОВО, ПОКИ НЕ СЯДЕШ ЗА ГРАТИ.     ДЖОН ДЖЕКСОН». – Це… це досить довге повiдомлення, сер, – здивувався телеграфний службовець. – Бажаете так його й вiдправити? – Саме так, – кивнув Джон Джексон. III Того ранку вiн iхав i iхав, поки позаду не залишилося сiм десяткiв миль; тепер на вiкнах вагона вiд крапель дощу утворилися накресленi на запилюженому склi стежинки, а мiсцевiсть за вiкном зазеленiла, вбравшись в яскравi шати весни. Коли сонце на заходi помiтно почервонiло, вiн вийшов з поiзда в забутому богом мiстечку пiд назвою Флоренс, як раз по той бiк кордону з сусiднiм штатом. У цьому мiстi Джон Джексон народився; останнi двадцять рокiв вiн тут не бував. Водiй таксi (Джексон впiзнав у ньому свого друга дитинства, Джорджа Стерлiнга, але змовчав) вiдвiз його в обшарпаний готель, де вiн, на радiсть i подив господаря, зняв номер. Залишивши плащ на провислому лiжку, Джексон викотився на вулицю через пустий вестибюль. Вечiр видався теплим, погожим. Срiбний серп мiсяця, що вже виднiв на сходi, обiцяв ясну нiч. Джон Джексон пройшовся по соннiй Головнiй вулицi, де все – лавки, кiннi прив’язi, поiлки для коней – викликало в ньому незвичайне хвилювання, тому що вiн знав iх iз дитинства й бачив у них щось бiльше, нiж просто неживi предмети. Проходячи повз чергову крамничку, вiн розгледiв за склом знайоме обличчя й завагався, але передумав, рушив далi та за найближчим рогом звернув. Шлях роздiляли рiдкi купки застарiлих будинкiв, деякi були пофарбованi у хворобливий блiдо-блакитний колiр; всi ж вони примостилися в глибинi великих, зарослих чагарником садових дiлянках. Цiею дорiжкою вiн крокував пiвмилi – пiвмилi залитi сонцем; тепер пiвмилi зiщулилися до вузького зеленавого коридорчика, в якому жили спогади. Тут, наприклад, йому на все життя позначив стегно своею залiзною пiдковою безтурботний мул. У цьому котеджi жили двi милi старi дiви, якi щочетверга пригощали коричневим печивом з родзинками самого Джексона та його молодшого брата – брата, який помер ще дитиною. Наблизившись до мети свого паломництва, Джексон почав дихати частiше: назустрiч йому немовби вибiг будинок, де вiн народився. Це була руiна, вицвiла вiд сонця й негоди, i ховалася вона далеко вiд дороги, у самiй глибинi дiлянки. Одного погляду вистачило, щоб зрозумiти, що тут нiхто не живе. Уцiлiлi вiконницi щiльно зачинили, з плутанини витких рослин рвався единим акордом пронизливий хор сотнi птахiв. Джон Джексон звернув iз дороги й нерiвними кроками, потопаючи по колiно в нестриженiй травi, перетнув двiр. Дихання в нього перехопило. Вiн зупинився й сiв на камiнь, накритий привiтною тiнню. Це був його будинок, бiльше таких не було; у цих скромних стiнах вiн бував неймовiрно щасливим. Тут йому показали й навчили доброти, яка стала незмiнною супутницею для нього в дорослому життi. Тут вiн вiднайшов таемницю тих кiлькох простих правил порядностi, про якi часто говорять, але якi рiдко наслiдують, таемницю, яка в суетi конкурентного протиборства перетворюватиме його на дивака, що заслуговуватиме то на зневагу, то на пошану серед менш витончених колег. Це був його будинок, тому що саме тут була народжена й вигодувана його честь; вiн пiзнав усi негаразди, що випадають на долю бiднякiв, але не робив нiчого, у чому довелося б покаятися. Утiм, сюди його привiв iнший спогад – бiльш настирливий нiж iншi, особливо нестерпно зростав вiн зараз через критичну ситуацiю. На цьому подвiр’i, на старому ганку, у кожнiй зеленiй кронi над головою йому все ще бачилися вiдблиски золотого волосся i яскравих дитячих очей його першого кохання – дiвчинки, яка жила в давно вже покинутому будинку, що стояв навпроти. Якщо тут було щось живе, то це ii дух. Раптом вiн встав i, продираючись через кущi, рушив зарослою дорiжкою до будинку. З трави, мало не з-пiд нiг, з шумом злетiв чорний дрiзд, i Джексон здригнувся. Коли вiн вiдкривав дверi, мостини веранди пiд ним загрозливо прогнулися. У хатинi не чулося нi звуку, лише повiльна, мiрна пульсацiя тишi, та варто було ступити всередину, як на гадку спливло слово – невiдворотне, мов дихання, i Джексон вимовив його, мовби окликаючи когось в порожньому будинку. – Елiс, – крикнув вiн; i ще голоснiше: – Елiс! У кiмнатi лiворуч хтось злякано скрикнув. Приголомшений, Джон Джексон застигнув, мов камiнь у дверях, переконуючи себе, що крик змалювала його власна уява. – Елiс, – покликав вiн невпевнено. – Хто там? Цього разу сумнiву не було. Голос, переляканий, чужий i водночас знайомий, доносився з колишньоi вiтальнi, а незабаром Джексон розрiзнив i боязкi кроки. Вiдчувши легке тремтiння, вiн вiдчинив дверi. Посерединi порожньоi кiмнати стояла жiнка з золотисто-рудим волоссям; ii яскравi очi дивилися тривожно. Вiк ii був промiжним: межа проходила мiж протяжною, безтурботною молодiстю й могутнiм окликом сорокарiччя, обличчя ж вiдзначалося тим невизначеним чарiвливим дарунком юностi, яка ледь-ледь втримуеться у своiй давнiй оселi. Трохи розповнiла, але все ж струнка, вона з витонченою гiднiстю спиралася бiлою рукою на камiнну полицю; крiзь просвiт фiранок, промiнь призахiдного сонця грався в ii мерехтливому волоссi. Коли Джон увiйшов, великi сiрi очi зажмурилися, вiдтак широко розчахнулися; вона ще раз скрикнула. Опiсля трапилося щось неймовiрне: якусь мить вони мовчки витрiщалися один на одного, рука жiнки зiслизнула з камiна, вона похитнулася й одночасно зробила крок до Джексона. І так, мовби то була найприроднiша рiч на свiтi, Джон теж ступив iй назустрiч, розкрив обiйми й поцiлував, мов малу дитину. – Елiс, – хрипко повторив вiн. Вона глибоко зiтхнула й вiдсторонилася. – Я повернувся, – пробурмотiв вiн нетвердим голосом, – а ти сидиш на тому самому мiсцi, де ми зазвичай сидiли удвох, немовби я нiкуди не виiжджав. – Я лиш на хвильку заглянула, – мовила вона, мовби пояснення перетворилися в найважливiшу рiч на свiтi. – А зараз, очевидно, я заплачу. – Не плач. – Я не втримаюся. Ти ж не думаеш, – вона всмiхнулася вологими очима, – не думаеш, що ось такi iсторii трап… трапляються з людиною щодня? Охоплений сум’яттям, Джон Джексон пiдiйшов до вiкна й вiдчинив його назустрiч вечору. – Як ти тут сьогоднi опинилася? – вiн обернувся. – Випадково? – Я приходжу щотижня. Інодi з дiтьми, але частiше одна. – З дiтьми? У тебе е дiти? Вона кивнула. – Я замiжня, вже з незапам’ятних часiв. Вони стояли, втупившись один на одного, потiм розсмiялися й вiдвели погляди. – Я тебе поцiлувала. – Ти шкодуеш про це? Вона похитала головою. – А востанне цiлувала тебе бiля цiеi хвiртки десять тисяч лiт тому. Вiн простягнув iй руку, вони вийшли та сiли поряд на провалену долiвку веранди. – Ти одружений, – мовила жiнка. – Я читала в газетах… вже давно. Вiн кивнув. – Так, був одружений, – невесело пiдтвердив вiн. – Моя дружина втекла з любасом, в якого була роками закохана. – Ой, спiвчуваю, – i пiсля новоi тривалоi мовчанки додала: – Вечiр – дивовижний, Джоне Джексоне. – Давно вже я не був такий щасливий. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65332046&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Мерi Уорд – англiйська письменниця, своi твори пiдписувала як Mrs. Humphry Ward, взявши прiзвище чоловiка. 2 Апашi – французькi шахраi, грабiжники, хулiгани; кримiнальна субкультура, що виникла у Францii на початку ХХ ст.; Слауч (англ. to slouch) – позицiя при ходьбi чи сидiннi, коли корпус дещо нахилений вперед, а голова – зiгнута. 3 Аякс Теламонiд – в давньогрецькiй мiфологii грецький герой, який брав участь в облозi Троi. 4 RIP (лат. Requiescat in расe) – «спочивай з миром».