Процес. Америка

Процес. Америка Franz Kafka Фiлософський роман «Процес» е центральним твором лiтературноi спадщини Франца Кафки. Вiн особливий ще й тим, що послугував сюжетом для постмодерного театру та кiнематографа. Це iсторiя Йозефа К., якого переслiдуе невiдома сила правосуддя. Йозеф намагаеться з’ясувати, в чому його звинувачують i хто саме, поступово усвiдомлюючи абсурднiсть цього таемничого правосуддя i марнiсть спроб йому протистояти. У незавершеному романi «Америка» Кафка вперше використовуе свiй коронний лiтературний прийом: зображення реальностi без будь-якого авторського коментаря, через свiдомiсть персонажа. Це захоплива розповiдь про 16-рiчного хлопця на iм’я Карл, вихiдця з Нiмеччини, який шукае свiй дiм, роботу та й взагалi свое мiсце пiд сонцем – в Америцi.. Франц Кафка Процес. Америка Збiрник © П. В. Таращук, переклад украiнською, 2006 © І. В. Андрущенко, переклад украiнською, 2019 © М. С. Мендор, художне оформлення, 2021 * * * Процес Роздiл 1 Арешт. Розмова з фрау Грубах, потiм iз панною Бюрстнер Напевне, хтось обмовив Йозефа К., бо одного ранку, дарма що вiн не скоiв жодного злочину, його заарештували. Куховарка фрау Грубах, його хатньоi господинi, щодня на восьму годину ранку носила йому снiданок, але цього разу вона не прийшла. Такого ще нiколи не траплялося. К. зачекав якусь мить, подивився, не пiдводячи голови з подушки, на стару, що жила на тому боцi вулицi i тепер з не баченою досi цiкавiстю приглядалась до нього, а тодi, водночас здивований i голодний, погукав куховарку. В дверi нараз постукали й зайшов чоловiк, дотепер К. ще не бачив його у цiй квартирi. Вiн був стрункий, а проте кремезний, його чорне, прилегле до тiла вбрання, схоже на дорожнi костюми, мало всiлякi складки, кишеньки, пряжки, гудзики та ще й пояс i тому, хоч годi було второпати, навiщо те все, видавалося дуже практичним. – Хто ви? – запитав К. i пiдвiвся на лiжку. Чоловiк, проте, не звернув уваги на цi слова, немов з його появою треба було змиритись, i натомiсть запитав сам: – Ви гукали? – Анна мала принести менi снiданок, – мовив К. i спробував, не вдаючись до слiв, уважно придивитись до незнайомця, помiркувати й визначити, хто вiн, власне, такий. Але той не дав йому цiеi змоги, бо пiдiйшов до дверей, прочинив iх i сказав комусь, хто, здаеться, стояв бiля самого порога: «Вiн хоче, щоб Анна принесла йому снiданок». У сусiднiй кiмнатi розлiгся регiт, проте годi було визначити, смiеться одна людина чи декiлька. Хоча така вiдповiдь не сповiстила незнайомцевi нiчого, чого б вiн не знав уже давнiше, цей непроханий гiсть обернувся до К. i немов наказав йому: – Неможливо. «Дивна рiч, – подумки мовив К., зiскочив з лiжка i притьмом надягнув штани. – Зараз подивлюся, що там за люди в тiй кiмнатi i як фрау Грубах пояснить менi цю ситуацiю». К. одразу звернув увагу, що вiн не наважився заговорити вголос, – отже, певною мiрою визнав за незнайомцем право бути присутнiм у кiмнатi, – але така несмiливiсть видалася йому незначущою. Та чужинець, здаеться, прочитав його думку, бо сказав: – Може, вам краще залишатися тут? – Я й тут не залишусь, i не дозволю вам розпитувати мене, поки я не почую, хто ви. – Та я хотiв як краще, – промовив чужинець i тепер уже сам вiдчинив дверi. К., як i намiрявся, повiльно ступив до сусiдньоi кiмнати, i попервах йому видалось, нiби з учорашнього вечора там нiчогiсiнько не змiнилось. То була вiтальня фрау Грубах, i, можливо, ця захаращена меблями, килимками, порцеляною та фотографiями кiмната стала трохи просторiша, нiж звичайно, проте одразу помiтити таке збiльшення простору було годi, тим паче, що головна змiна полягала в присутностi чоловiка, який сидiв iз книжкою коло вiдчиненого вiкна i тепер вiдiрвав вiд неi очi. – Чого ви вийшли з кiмнати? Хiба Франц нiчого не казав? – Казав, але чого вам вiд мене треба? – вiдповiв К. i озирнувся, на мить перевiвши погляд з нового незнайомця на того, що звався Франц i тепер став у дверях. Потiм глянув у вiкно i знову побачив, як у будинку навпроти стара з суто старечою пожадливою цiкавiстю пiдступила до вiкна, щоб i далi приглядатися геть до всього. – Я хочу бачити фрау Грубах, – проказав К. i, намiряючись iти, вдав, немов вириваеться вiд обох чоловiкiв, хоча тi були далеченько вiд нього. – Hi, – заперечив чоловiк бiля вiкна, кидаючи книжку на стiл i пiдводячись. – Вам нiкуди не можна, ви заарештованi. – Я вже бачу, – кивнув головою K. – А за що? – Ми тут не для пояснень. Зайдiть до своеi кiмнати i чекайте. Ваш процес тiльки-но на початку, тож про все ви дiзнаетесь слушного часу. А от я, коли отак по-дружньому розмовляю з вами, виходжу за межi своiх обов’язкiв. Але, сподiваюсь, нас нiхто не чуе, крiм Франца, а вiн i сам усупереч iнструкцiям занадто приязний з вами. Якщо вам i далi так щаститиме, як пощастило з вартою, то й боятись нема чого. К. захотiв сiсти, але аж тепер побачив, що в кiмнатi е тiльки отой стiлець бiля вiкна. – Ви ще пересвiдчитесь, що з вами тут нiхто не жартуе, – сказав Франц i водночас з iншим чоловiком пiдступив до К. Вони обидва помацали нiчну сорочку К. i додали, що вiдтепер йому доведеться вдягати куди грубшу бiлизну, але оцю сорочку, так само як i решту одягу, вони зберiгатимуть, i якщо вирок суду буде для нього сприятливий, речi йому повернуть. «Це навiть краще, нiж просто вiддавати iх на збереження, – переконували вони, – бо там не раз трапляються крадiжки, крiм того, як мине певний час, там продають геть усе, не зважаючи, чи вже скiнчився процес тiеi особи, яка здавала речi. А якi довжелезнi тепер процеси, надто останнiм часом! Хай там як, зрештою вам повертають виторг за проданi речi, але, по-перше, той виторг украй мiзерний, бо пiд час розпродажу все вирiшуе не запропонована цiна, а розмiр хабара, до того ж, як показуе досвiд, сума виторгу, переходячи з рук до рук, з роками дедалi меншае». – К. навряд чи й дослухався до цих слiв, право користуватись власними речами, якi начебто ще належали йому, вiн поцiновував невисоко; набагато важливiше, гадав вiн, з’ясувати свое становище, але в присутностi тих людей нi на мить не спромагався зосередитись; другий вартовий – так, це безперечно варта – всякчас нiби по-дружньому припирав його черевом, та, придивившись, К. побачив, що до того гладкого тiла аж нiяк не пасуе сухе, кiстляве обличчя з довгим, скрученим набiк носом, побачив, як понад його головою вартовi очима порозумiваються мiж собою. Що це за люди? Про що вони говорять? Чиi накази виконують? Адже К. живе в правовiй державi, де всюди пануе мир i шанують закон, – хто ж наважиться принизити його у власному помешканнi? К. завжди був схильний якомога менше всiм перейматися, згадував про лихо тiльки тодi, як воно ставалося, нiтрохи не дбав про майбутне, навiть коли навколо вчувалася загроза. К. здавалося, нiби тут щось не так, нiби до цiеi пригоди можна поставитись як до жарту, щоправда, грубого, i цей жарт з якихсь незбагненних причин, можливо, тому, що сьогоднi йому виповнюеться тридцять рокiв, надумали утнути з ним його колеги з банку, – чом би й нi? Може, треба знайти якийсь привiд i розреготатись вартовим в обличчя, i тодi вони теж засмiються, може, це просто посильнi, що стовбичать на розi вулицi, – а вони наче й скидаються на них, – проте цього разу К., вiдколи вiн уперше вiдчув на собi погляд вартового Франца, не хотiлося випускати з рук бодай найменшоi своеi переваги, – напевне ж, вiн мае iх! – над оцими людьми. В тому, що згодом казатимуть, мовляв, вiн не розумiе жартiв, К. не вбачав великоi для себе небезпеки, добре пам’ятаючи, дарма що не мав звички вчитись на власному досвiдi, про одну, власне, незначущу пригоду, коли вiн, на вiдмiну вiд своiх куди стриманiших товаришiв, повiвся, навiть не здогадуючись про можливi наслiдки, так необережно, що стягнув на себе кару. Такого бiльше не станеться, принаймнi цього разу; якщо це комедiя, вiн пiдграватиме. К. iще тiшився свободою. «Дозвольте», – кинув вiн i поквапно пройшов мiж вартовими до своеi кiмнати. «Здаеться, вiн поводиться розважливо», – почувся голос позаду. В кiмнатi К. одразу повисував шухляди письмового столу, там усе було складене дуже охайно, але, розхвилювавшись, вiн нiяк не мiг знайти такого потрiбного тепер посвiдчення особи. Нарештi К. пощастило знайти документ про право водити велосипед, i вiн хотiв був податись iз ним до вартових, як раптом той папiр видався йому безвартiсним, i бiдолаха заходився шукати далi, аж поки знайшов довiдку про народження. Коли К. знову ступив до сусiдньоi кiмнати, якраз вiдчинились протилежнi дверi i в кiмнату намiрялася зайти фрау Грубах. Вона показалась лише на мить, бо, заледве його впiзнавши, так збентежилась, що, навiть не вибачившись, зникла й украй обережно причинила дверi. «Та заходьте!» – ще встиг гукнути iй К. А тепер вiн стояв серед кiмнати зi своiми паперами, дивився на дверi, якi вже не вiдчинялись, i аж злякався, коли його погукав вартовий, що сидiв за столиком бiля вiдчиненого вiкна i, як тiльки тепер побачив К., доiдав його снiданок. – Чому вона не зайшла? – запитав К. – Їй не можна, – вiдповiв гладун. – Адже ви заарештованi. – Та як я можу бути заарештованим? І то ще так дивно? – Бачу, ви знову починаете, – вiдказав вартовий, мочаючи намащену маслом скибку в тарiлочку з медом. – На такi запитання ми не вiдповiдаемо. – Ви повиннi вiдповiсти, – наполягав К. – Ось мое посвiдчення особи, покажiть тепер вашi, а насамперед – ордер на арешт. – Господи! – скрикнув вартовий. – Ви нiяк не годнi змиритися зi своiм становищем i через те, здаеться, схильнi без усякоi причини дратувати нас, людей, якi тепер вочевидь вам найближчi! – Повiрте, це й справдi так, – докинув Франц, проте не пiднiс до рота чашку кави, яку тримав у руцi, а подививсь на К. довгим i, напевне, значущим, але однаково незрозумiлим поглядом. К. мимоволi став очима перемовлятись iз Францом, але потiм розгорнув своi папери й проказав: – Ось моi документи. – Навiщо вони нам? – знову гримнув на нього черевань. – Ви поводитесь гiрше, нiж дитина. Чого вам треба? Невже ви хочете, щоб той проклятий довжелезний судовий процес над вами отак зразу й скiнчився, якщо сперечаетесь iз нами, вашою вартою, про документи та ордер на арешт? Ми простi виконавцi, в тих посвiдченнях ми навряд чи й тямимо до ладу, а з вашою справою пов’язанi лише тим, що маемо щодня сторожити вас по десять годин i дiставати за те платню. Оце й уся наша робота, а проте ми таки розумiемо, що високе начальство, якому ми служимо, докладно з’ясувало пiдстави арешту й довiдалось про особу пiдозрюваного, перше нiж вiддавати наказ про арешт. Помилки тут не може бути. Наскiльки я знаю, наше начальство, – щоправда, я знаю тiльки найнижчi ланки, – саме не шукае злочинiв серед народу, бо, як проголошуе закон, тодi й вiд начальства тхнутиме злочином, i тому змушене посилати нас, вартових. Такий закон. Де б тут узялася помилка? – Я такого закону не знаю, – сказав К. – Тим гiрше для вас, – мовив вартовий. – Цей закон, певне, тiльки у ваших головах, – говорив далi К., прагнучи хоч як-небудь дiзнатися, що на думцi у вартових, якщо не вдасться прихилити iх до себе. Але вартовий ухильно вiдказав йому: – Ви й самi в усьому пересвiдчитесь. – Слухай, Вiлеме, – втрутився до розмови й Франц, – вiн каже, що не знае законiв, i водночас заявляе про свою невиннiсть. – Маеш слушнiсть, – погодився гладун, – але як йому це втовкмачити? К. уже мовчав. Чи треба, думав вiн, iще бiльше заплутуватись, розмовляючи з цими, як вони самi попризнавались, найнижчими ланками? Адже, хай там як, вони торочать про те, чого й нiтрохи не тямлять. Вони такi самовпевненi, бо дурнi. Кiлька слiв iз людиною, що буде менi рiвня, з’ясують мою ситуацiю куди краще, нiж нескiнченнi балачки з цими телепнями. К. пройшовся кiлька разiв по кiмнатi й побачив стару навпроти у вiкнi, що притягла до шибки ще й старезного дiда, пiдтримуючи його за тулуб. Нi, треба скiнчити цю виставу! – Поведiть мене до вашого начальства, – попросив К. – Тiльки тодi, як воно накаже, не ранiше, – вiдповiв вартовий, що звався Вiлем. – А зараз я б вам порадив, – додав вiн, – пiти до своеi кiмнати, сiсти й тихенько почекати дальших розпоряджень. Ми вам радимо не забивати собi голову дурницями, а зосередитись, попереду ще великi випробування. Ви поставились до нас не так, як заслуговуе наша зичливiсть та прихильнiсть. Ви забули, що ми, принаймнi щодо вас, завжди можемо почуватися вiльними людьми, а це величезна перевага. А проте ми ладнi, якщо у вас е грошi, принести вам снiданок iз кав’ярнi навпроти. Навiть не вiдповiвши на цю пропозицiю, К. iз хвилинку постояв. Можливо, вартовi, коли вiн вiдчинить дверi наступноi кiмнати або навiть дверi передпокою, не наважаться йому перешкодити, можливо, найпростiший розв’язок полягае в тому, щоб довести ситуацiю до крайностi. А можливо, його таки схоплять i тодi, повалений ниць, вiн утратить усю перевагу, яку в певному розумiннi вiн i досi мае над ними. Отже, так i не позбувшись непевностi, К. надумав чекати природного розвитку подiй i знову пiшов до своеi кiмнати, навiть нiчого не сказавши вартовим, тi теж не озивалися до нього. К. простерся на лiжку й дiстав з умивальника стигле червоне яблуко, яке приготував учора до снiданку. А тепер тiльки й можна поснiдати, що цим яблуком, але такий снiданок, думав вiн, вiдкушуючи перший, якомога бiльший шматок, набагато кращий за харчi з брудноi нiчноi кав’ярнi, що iх мали принести йому з ласки вартових. К. почувався тепер добре й упевнено, вiн, щоправда, сьогоднi до полудня не прийде на роботу, але з огляду на бiльш-менш високу посаду, яку вiн займае в банку, йому таке легко вибачать. А чи справдi треба щось пояснювати на роботi? Либонь, треба. А якщо йому не йнятимуть вiри, – а в теперiшнiй ситуацii така недовiра буде цiлком зрозумiлою, – вiн зможе привести як свiдка фрау Грубах, а то й тих обох старих, що тепер, мабуть, переходять до вiкна навпроти його кiмнати. Лиш одне дивувало, ба просто спантеличувало К.: що собi думае та варта, дозволивши йому зайти до кiмнати й залишатися тут на самотi, де вiн мае не одну нагоду накласти на себе руки? А водночас вiн уже дивувався своiм думкам: якi в нього можуть бути причини вкорочувати собi вiку? Тiльки тому, що тi двое сидять за дверима i з’iли його снiданок? Накладати на себе руки буде таким безглуздям, що вiн, навiть якби мав те бажання, через оту безглуздiсть не змiг би собi нiчого заподiяти. Якби розумова обмеженiсть вартових не була така очевидна, можна було б припустити, нiби й вони, дотримуючись цiеi самоi думки, не вбачали жодноi небезпеки в тому, щоб залишити його на самотi. Якби хотiли, вони б могли тепер бачити, як К. пiдiйшов до стiнноi шафки, де в нього стояла добра горiлка, i випив спершу одну чарчину, що мала заступати снiданок, потiм другу, аби набратися духу, i нарештi третю – з огляду лише на той неймовiрний випадок, коли вона стане в пригодi. Крик iз сусiдньоi кiмнати налякав його так, що вiн ударився зубами об склянку. «Вас кличе iнспектор!» – гукнули йому. Отже, К. налякав тiльки крик, коротка, наче рубана вiйськова фраза: вiд вартового Франца вiн такого й не сподiвався. Але сам наказ йому сподобався. «Нарештi!» – гукнув К. у дверi, замкнув шафку й похапцем вийшов до сусiдньоi кiмнати. Там стояли обидва вартовi i, немов виконуючи очевидний для всiх ритуал, знову загнали його до кiмнати. – Що ви собi думаете? – запитали вони. – До iнспектора – i в сорочцi? Та вiн нас вiдшмагае разом з вами! – Ідiть ви до бiса! – закричав К., уже припертий до шафи з одягом. – Пiднявши мене з лiжка, вам годi сподiватись, що я буду вбраний у фрак! – Нiчого не вдiеш, – вiдказав вартовий, що, поки К. кричав, був спокiйний, ба майже засмучений, i цим спокоем ще дужче спантеличив К. або ж певною мiрою навернув його до розважливостi. – Смiховиннi церемонii! – бурчав К., але взяв зi стiльця пiджак i з хвилину потримав його в руках, немов чекаючи, що скажуть вартовi. Тi лише похитали головою. – Пiджак мае бути чорний, – проказали вони. К. кинув пiджак на бильце i сказав, навiть сам не знаючи, що, власне, вiн мав на увазi: – Хiба це визначна судова справа? Вартовi розсмiялись, але наполягали на своему: – Пiджак одягайте чорний. – Якщо це прискорить процес, нехай буде й так, – кивнув К., сам вiдчинив шафу, довго порпався серед численних костюмiв i нарештi вибрав свого найкращого чорного пiджака, який так увиразнював талiю, що йому чудувались усi знайомi, потiм зняв iншу сорочку й заходився ретельно одягатись. Вiн потай плекав надiю, що швидшому з’ясуванню ситуацii сприятиме ще одна обставина: вартовi забули примусити його вмитися. К. чекав, чи вартовi часом не згадають про вмивання, але тим, звичайно, такого на думку не спало, зате Вiлем не забув послати Франца до iнспектора з рапортом, що К. вже одягаеться. Розправивши останню складку, К. мусив пройти через порожню сусiдню кiмнату до наступноi кiмнати, ii двостулковi дверi були вже вiдчиненi, Вiлем мало не наступав йому на п’яти. В тiй кiмнатi, як достоту знав К., вiднедавна жила така собi панна Бюрстнер, друкарка, що вдосвiта вибиралась на роботу, поночi поверталась, i К. мав змогу хiба що коли-не-коли привiтатися з нею. А тепер ii тумбочка бiля лiжка обернулась на робочий стiл i стояла серед кiмнати, за нею примостився iнспектор. Вiн схрестив ноги й зiперся однiею рукою на спинку стiльця. У кутку стояли три молодики й розглядали фотографii панни Бюрстнер, причепленi до сплетеного з соломи килимка на стiнi. На защiпцi розчахнутого вiкна висiла бiла блузка. У вiкнi навпроти знову стовбичили старi, але тепер iх стало бiльше, позаду першоi пари й неначе нависаючи над нею, стояв чоловiк у розхристанiй на грудях сорочцi, що м’яв i крутив пальцями рудувату загострену борiдку. – Йозеф К.? – запитав iнспектор, можливо, тiльки на те, аби привернути до себе неуважливий погляд заарештованого. К. кивнув головою. – Вас, певне, приголомшили подii сьогоднiшнього ранку? – провадив далi iнспектор, присуваючи обома руками кiлька дрiбничок, що лежали на тумбочцi: свiчку та сiрники, книжку й подушечку на голки, неначе вони були йому потрiбнi для роботи. – Авжеж, – вiдповiв К., зрадiвши, що нарештi вiн стоiть перед розумною людиною й може поговорити з нею про свою справу. – Авжеж, я був приголомшений, але не так щоб дуже. – Не дуже приголомшенi? – перепитав iнспектор, ставлячи свiчку посеред тумбочки й розкладаючи навколо неi решту предметiв. – Ви, певне, неправильно зрозумiли мене, – поквапився додати К. – Я мав на увазi… – тут вiн замовк i став розглядатись, чи нема стiльця. – А можна менi сiсти? – Такого не заведено, – вiдрубав iнспектор. – Я мав на увазi, – знову, вже не зупиняючись, заговорив К., – що я таки був приголомшений, але людина, проживши на свiтi тридцять рокiв i мусивши сама пробивати собi дорогу, як-от менi довелося, вже готова до всiляких несподiванок, i ii годi збити з пантелику. Надто сьогоднiшнiми подiями. – Чого це «надто сьогоднiшнiми»? – Я аж нiяк не хотiв сказати, нiби добачаю в них жарт, бо тi заходи, яких ви вжили, видаються менi надто поважними. В них, певне, беруть участь усi квартиранти фрау Грубах, та й ви всi на додачу, а це вже виходить за межi жарту. Отже, я не хотiв сказати, нiби це лише жарт. – Правильно, – похвалив iнспектор i став придивлятися, скiльки сiрникiв у сiрниковiй коробцi. – З iншого боку, – знову озвався К., звертаючись тепер уже до всiх i навiть до тих трьох, що розглядали фотографii, – з iншого боку, ця справа навряд чи може бути й дуже важливою. З усього я висновую, що мене в чомусь звинувачено, але не бачу за собою найменшоi провини, за яку можна звинуватити. Але й це – рiч другорядна, головне питання таке: хто мене звинувачуе? Хто саме провадить цей процес? Ви з полiцii? Але на жодному з вас нема мундира, якщо не називати мундиром, – тут К. повернувся до Франца, – ваш одяг, але ж це скорше якийсь дорожнiй костюм. Я вимагаю ясностi в цих питаннях i певен, що пiсля такого з’ясування ми зможемо по-дружньому розпрощатися з вами. Інспектор кинув коробку з сiрниками на стiл. – Ви жертва величезного непорозумiння, – промовив вiн. – Оцi добродii i я майже не причетнi до вашоi справи, ми навiть майже нiчогiсiнько не знаемо про вас. Ми, звiсно, могли б одягнути нашi справжнi мундири, i ваше становище вiд того не погiршилося б. Я, крiм того, зовсiм не знаю, що ви звинуваченi, чи, радше, не знаю, чи ви справдi звинуваченi. Ви заарештованi, це правда, але бiльше я не знаю нiчого. Може, вартовi бовкнули вам що iншого, але то однаково самi балачки. Якщо я тепер i не вiдповiв на ваше запитання, я все ж можу порадити вам менше думати про нас i про те, що спiткае вас, – подумайте краще про себе. І не зчиняйте несамовитого галасу з приводу своеi невинностi, вiн псуе не таке вже й погане враження, яке у нас склалося про вас. Вам узагалi треба бути стриманiшим у розмовах, бо майже з усього, що ви казали перед цим, навiть якби ви зронили лише кiлька слiв, можна зробити висновок про вашу поведiнку, що вже й так не дуже сприятливий для вас. К. втупився очима в iнспектора. То це його виховуе чоловiк, що, може, ще й молодший вiд нього? Йому вичитують за щирiсть i вiдвертiсть? А про причини арешту i про те, хто видавав наказ заарештувати його, вiн нiчого не довiдався? К. охопив неспокiй, вiн заходив по кiмнатi, правда, йому нiхто й не заважав, пiдкотив манжети, випнув груди, зачесав волосся на правий бiк, а проходячи повз трьох молодикiв, проказав: «Яке безглуздя!» – тi обернулись, зичливо, але з повагою дивлячись на нього; зрештою К. знову зупинився перед столиком iнспектора. – Прокурор Гастерер – мiй добрий приятель, – сказав вiн. – Можна йому зателефонувати? – Звичайно, – вiдповiв iнспектор, – але я не знаю, який сенс йому дзвонити, мабуть, вам треба обговорити з ним якiсь приватнi справи. – Який сенс? – скрикнув К., дужче вражений, нiж розгнiваний. – Хто ви в такому разi? Ви хочете, щоб був сенс, але бiльшого безглуздя, нiж ви коiте, годi уявити! Де ж тут сенс? Та це курям на смiх! Ви, панове, спершу приголомшили мене, а тепер собi сидите чи стоiте i ще й напучуете мене? Який сенс телефонувати до прокурора, коли мене, як ви кажете, заарештовано? Гаразд, я не дзвонитиму йому. – Чого ж, – заперечив iнспектор, простягаючи руку до передпокою, де стояв телефон, – будь ласка, телефонуйте. – Нi, я вже не хочу, – вiдмовився К. i пiдступив до вiкна. За вiкном по той бiк вулицi ще й досi витрiщалися люди, i, здаеться, саме через те, що К. притулився до самоi шибки, iх опанував неспокiй. Старi хотiли були пiдвестись, але чоловiк, що стояв позаду, заспокоював iх. – Он там iще й глядачi! – щосили закричав К. iнспекторовi, показуючи пальцем у вiкно. – Геть звiдти! – крикнув вiн просто у вiкно. Усi трое нараз вiдступили на кiлька крокiв, старi навiть заховалися за чоловiка, що прикрив iх широкими грудьми i, як можна було виснувати з рухiв його вуст, напевне, казав, що треба вiдiйти вiд вiкна. Але глядачi не подалися геть, вони, здаеться, чекали слушноi митi, щоб непомiтно знову пiдкрастись до вiкна. – Набридливi, безсоромнi люди! – обурювався К., знову вийшовши на середину кiмнати, кутиком ока вiн помiтив, що iнспектор начебто схвалюе його слова. Але водночас могло б виявитись, що вiн i не чув нiчого, бо твердо вмостив одну долоню на столi i, здаеться, порiвнював довжину пальцiв. Обидва вартовi посiдали на прикриту килимочком валiзу й розтирали собi колiна. Трое молодикiв уперлись руками в боки i блукали очима по кiмнатi. Було тихо, мов у забутiй конторi. – Ну, панове, – заговорив К., бо йому раптом здалося, нiби тепер усе залежить тiльки вiд нього, – як можна прочитати на ваших обличчях, настала пора закрити мою справу. Гадаю, найкраще вже не зосереджуватись на тому, виправданi чи нi вашi дii, а примиритись, забути про цю пригоду, потиснути один одному руки й розiйтись. Якщо й ви такоi самоi думки, як я, тодi, будь ласка… – i вiн пiдiйшов до столу iнспектора й простяг йому руку. Інспектор пiдвiв очi, куснув собi губи й зиркнув на простягнену руку; К. i досi здавалося, що iнспектор погодиться й потисне йому руку. Але iнспектор пiдвiвся, взяв твердого круглого капелюха, що лежав на лiжку панни Бюрстнер, i обережно обома руками вдягнув його на голову, немов мiряючи в крамницi обновку. – Як, по-вашому, все просто! – обiзвався вiн при цьому до К. – Тож нам треба примиритись i закрити справу? Нi, такого не станеться нiзащо! Бо iнакше чого б я вам одразу не сказав, що вам можна сумнiватись? Ну, скажiть менi? Ви просто заарештованi, бiльш нiчого. Я вам сповiстив про це, заарештував вас i побачив, як ви сприйняли цей арешт. Тож на сьогоднi досить i нам уже можна попрощатися, щоправда, ненадовго. Ви, напевне, захочете тепер пiти до банку? – До банку? – здивувався K. – А я гадав, що я заарештований. – К. тепер навмисне суперечив, бо, хоч йому й не потисли руки, почувався, надто вiдколи пiдвiвся iнспектор, дедалi незалежнiшим вiд усiх тих людей. Вiн грався з ними. К. мав намiр, якщо вони таки надумають пiти, податись услiд за ними аж до дверей на вулицю i пропонувати, щоб його заарештували. Через те вiн знову став запитувати: – Як я можу пiти до банку, якщо я заарештований? – Ось воно що, – протяг iнспектор, уже пiдiйшовши до дверей, – ви не зрозумiли мене. Ви, звiсно, заарештованi, але арешт не повинен заважати вам виконувати службовi обов’язки. Крiм того, вам нема потреби змiнювати свiй звичний спосiб життя. – Ну, такий арешт – не така вже й погана рiч, – мовив К. i пiдступив до iнспектора. – А я iнакше й не думав, – вiдказав той. – Тепер, здаеться, менi вже й не треба повiдомляти про арешт, – сказав К., пiдступаючи ще ближче. Але пiдступили й решта людей, i тепер усi зiбралися на невеличкому тiсному клаптику бiля дверей. – Це був мiй обов’язок, – мовив iнспектор. – Дурний обов’язок, – не поступався К. – Можливо, – вiдповiв iнспектор, – але на такi балачки ми тiльки марнуемо час. Я зрозумiв, нiби ви хочете йти до банку. Оскiльки ви прискiпуетесь до кожного слова, я додам: я вас аж нiяк не силую йти до банку, я лише припустив, що ви хочете йти до банку. А щоб полегшити вам цей крок i зробити ваше прибуття до банку якомога непомiтнiшим, я тримав тут для вас цих трьох добродiiв, ваших колег. – Як? – закричав К., здивовано придивляючись до тих трьох. Тi невиразнi, недокрiвнi молодики, яких вiн завжди пам’ятав лише як групу на фотографiях, справдi працювали в його банку, але це не колеги, називати iх так було б занадто, i саме це слово виказувало прогалину в iнспекторовiй усеобiзнаностi; але, хай там як, вони таки обiймали якiсь дрiбнi банкiвськi посади. Як це К. не помiтив iх? Як вiн, напевне, переймався iнспектором i вартою, що навiть не пiзнав цих молодикiв! Незграбного Рабенштайнера, що все вимахував руками, бiлявого Кюлiха з запалими очима i Камiнера, чие обличчя внаслiдок хронiчного скорочення м’язiв завжди сяяло нестерпною посмiшкою. – Доброго ранку! – привiтався перегодом К., простягаючи руку шанобливо схиленим молодикам. – Я навiть не впiзнав вас. Що ж, ходiмо тепер на роботу? Хлопцi, смiючись, кивнули головами й запопадливо, немов тiльки й чекали митi, коли К. згадае про залишений у своiй кiмнатi капелюх, усiм гуртом, виявивши саме цим свою збентеженiсть, побiгли по капелюха. К. спокiйно стояв i дивився на них крiзь двое розчинених настiж дверей, останнiм, звичайно, плентався незворушний Рабенштайнер, що лише вдавав якийсь елегантний клус. Камiнер принiс капелюха, i К. мусив, як, зрештою, не раз доводилось i в банку, зауважити, що Камiнер смiеться без причини, вiн узагалi завжди смiеться без усякоi причини. В передпокоi фрау Грубах, що мов i не чула за собою жодноi провини, вiдчинила всьому товариству квартирнi дверi, i К., як не раз i давнiше, подивився на пояс ii фартуха, що без усякоi потреби глибоко врiзався в ii опасисте тiло. На вулицi, поглянувши на годинника, К. надумав найняти автомобiль, щоб не збiльшувати даремно вже й так пiвгодинне запiзнення. Камiнер вибiг на рiг, щоб узяти машину, службовцi, що залишились бiля К., вочевидь намагалися розважити його, аж тут Кюлiх зненацька показав пальцем на дверi будинку навпроти, там щойно показався той гевал з русявою гострою борiдкою, попервах трохи збентежившись, що тепер йому довелося показатись в усiй своiй величi; вiн позадкував i сперся на стiну. Старi ще спускалися сходами. К. розсердився, що Кюлiх звернув його увагу на чоловiка, якого вiн уже бачив перед тим i навiть чекав на нього. «Не дивiться на нього!» – гукнув вiн, навiть не помiчаючи, що таким тоном не годилося б розмовляти з дорослим i самостiйним чоловiком. А проте пояснень не знадобилось, якраз нагодився автомобiль, усi сiли й поiхали. В машинi К. пригадав, що не бачив, як вийшли з будинку iнспектор та вартовi, iнспектор приховав вiд нього трьох банкiвських службовцiв, а тепер уже вони приховали iнспектора. Незворушнiсть службовцiв нi про що тут не свiдчила, i К. подумав, що йому самому треба до всього докладно придивитись. Вiн майже несамохiть обернувсь i нахилився, зазираючи в задню шибку, аби, якщо е змога, таки побачити, куди подiлись iнспектор та вартовi. Проте нараз вiдвернувся й затишно вмостився в кутку автомобiля, не вдаючись уже до спроб когось шукати. Саме тепер, хоча зовнi це прагнення нiчим не виявлялось, йому закортiло з кимсь поговорити, але супутники видавалися йому змученi, Рабенштайнер дививсь на правий бiк дороги, Кюлiх – на лiвий, i тiльки Камiнер, осмiхаючись, здавалося, був ладен поглузувати геть з усього, i тiльки звичайна людянiсть стримувала його. Цiеi весни К. узяв собi звичай щовечора пiсля роботи, – коли була змога, бо вiн часто засиджувавсь у банку аж до дев’ятоi години, – ходити самому, а то й з колегами на невеличку прогулянку; потiм вiн подавався до пиварнi, де здебiльшого iз старшими за себе чоловiками сидiв за столом завсiдникiв звичайно до одинадцятоi години. Часом, проте, К. вiдступав вiд такого розпорядку, коли, наприклад, директор банку, вельми цiнуючи роботящiсть, чеснiсть та сумлiннiсть свого службовця, запрошував його на автомобiльну прогулянку або на вечерю до своеi замiськоi вiлли. Крiм того, раз на тиждень К. вибирався до дiвчини на ймення Ельза, що цiлу нiч аж до пiзнього ранку працювала подавальницею в корчмi, а вдень приймала вiдвiдувачiв тiльки в лiжку. Проте цього вечора, – а за напруженою роботою i багатьма шанобливими та дружнiми привiтаннями з днем народження час проминув дуже швидко, – К. захотiлось одразу пiти додому. Коли пiд час роботи траплялися невеличкi перерви, йому не раз спадало на гадку, дарма що вiн до пуття й не знав, що саме непокоiть його, нiби вранiшнi подii спричинили великий розгардiяш в усiй квартирi фрау Грубах i тому потрiбно всюди вiдновити лад. Коли знову запануе лад, зникнуть усi слiди тих подiй i все знову пiде по-давньому. Зокрема отих трьох службовцiв йому навiть нема чого боятися, вони знову розчинилися серед численного банкiвського персоналу, К. не помiтив у них жодноi змiни. Вiн не раз поодинцi, а то й гуртом закликав iх до свого кабiнету, i то тiльки на те, аби придивитися до них; щоразу вiн вiдпускав iх задоволений. Коли о пiв на десяту вечора К. пiдiйшов до свого будинку, на порозi вiн побачив парубка, що стояв, широко розставивши ноги, й попахкував люлькою. – Хто ви? – одразу запитав К., зблизька придивляючись до хлопця, бо в напiвсутiнi за дверима важко було щось добачити. – Ласкавий пане, я син домовласника, – вiдповiв хлопець, виймаючи люльку з рота й вiдступаючи вбiк. – Син домовласника? – перепитав К., нетерпляче вдаривши цiпком по долiвцi. – Може, ласкавому пановi щось треба? Може, гукнути батька? – Нi-нi, – заперечив К., i голос у нього був такий, неначе хлопець скоiв щось лихе, а вiн тепер вибачав йому. – Все гаразд, – проказав К. i пiшов собi далi, але, перше нiж братися сходами вгору, ще раз озирнувся. К. мiг пiти просто до своеi кiмнати, але йому хотiлось поговорити з фрау Грубах, i вiн одразу тихенько постукав у ii дверi. Господиня сидiла за столом i плела панчоху, на столi виднiла ще цiла купка старих панчiх. К. недбало вибачився за свiй пiзнiй прихiд, але фрау Грубах була дуже приязна i навiть чути не хотiла жодних вибачень: адже з ним вона завжди балакае залюбки, хiба вiн не знае, хто саме ii найкращий i найулюбленiший квартирант? К. розглянувся, але в кiмнатi все було точнiсiнько так, як i давнiше, посуд iз снiданком, що вранцi стояв на столику бiля вiкна, уже прибрали. Жiночi руки, думалось К., завжди непомiтно наводять лад, вiн, напевне, потрощив би той посуд на мiсцi, але навряд чи змiг би кудись його винести. К. з удячнiстю подивився на фрау Грубах. – Чого ви працюете так пiзно? – запитав вiн. Тепер вони вже обое сидiли за столом i К. вiд часу до часу обмацував рукою панчохи. – Бо багато роботи, – вiдповiла господиня. – Вдень треба дбати про пожильцiв, а на моi власнi справи залишаеться тiльки вечiр. – Певне, сьогоднi я завдав вам ще й чимало додаткового клопоту? – А це ж чого? – трохи жвавiше запитала фрау Грубах, опустивши роботу на колiна. – Я кажу про тих чоловiкiв, що приходили сюди вранцi. – А, ось воно що, – проказала, знову заспокоiвшись, господиня. – Та нi, який же вiд них клопiт. К. мовчки дививсь, як господиня знову взялася за плетиво. Йому здалося, нiби вона дивуеться, що вiн запитуе про таке, нiби вона не схвалюе цих згадок про вранiшнi подii. Тим краще, що я таки заговорив про них, думав К. Адже про таке я можу поговорити тiльки з цiею старою жiнкою. – А все ж вам довелося попрацювати, – вимовив вiн урештi, – але такого бiльше нiколи не трапиться. – Нi, такого вже не трапиться, – мов пiдтверджуючи, повторила господиня i майже сумовито всмiхнулася К. – Ви справдi такоi думки? – запитав К. – Атож, – вiдповiла вона тихо, – але передусiм вам не слiд так перейматися. На свiтi ще й не таке бувае! Пане К., якщо ви вшанували мене такою довiрою, я признаюся вам, що я трохи пiдслухала пiд дверима, та й вартовi розповiли менi дещо. Тут iдеться про ваше щастя, i я справдi дуже за вас переживаю, бiльше, нiж, напевне, годилося б, бо я ж просто ваша квартирна господиня. Отже, я дещо чула, але не можу сказати, нiби йдеться про щось погане. Нi. Ви, правда, заарештованi, але не так, як заарештовують якого-небудь злодiя. Якби вас заарештували як злодiя, було б дуже погано, але цей арешт… Менi здаеться, тут щось мудроване, даруйте, якщо мелю дурницi, але тут нiби й справдi щось мудроване, чого я навiть не розумiю, чого, напевне, й нiхто не розумiе. – Фрау Грубах, вашi слова – аж нiяк не дурницi, бо принаймнi i я почасти подiляю вашу думку, але я суджу про все куди категоричнiше, нiж ви, i вважаю, що тут не якiсь мудрування, а взагалi нiщо. Звичайно, я був приголомшений. Якби я, прокинувшись, не дивувався, чого це немае Анни, а одразу встав i пiшов до вас, не зважаючи нi на кого, хто заступив би менi дорогу, якби я сьогоднi вранцi зробив виняток i поснiдав на кухнi, якби ви повиносили одяг з моеi кiмнати, – одне слово, якби я поводився розважливiше, то нiчого не сталося б, усе, що мало трапитись, можна було б задушити в зародку. Але людина нiколи не готова до несподiванок. Скажiмо, в банку я пiдготувався б, там такого не сталося б, там у мене власний служник, на моему столi стоять мiський i внутрiшнiй телефони, там весь час сновигають люди, як клiенти, так i нашi працiвники, а насамперед – робота в банку вимагае ненастанноi уважностi, i через те моя пильнiсть не знае вiдпочинку, там для мене було б справжньою втiхою зiткнутися з такою несподiваною оказiею. Гаразд, уже минулося, i я, власне, вже й не хочу розмовляти про це, просто менi хотiлося почути вашу думку, думку розважливоi жiнки, i я дуже втiшений, що ми дiйшли з вами згоди. Тепер ви повиннi подати менi руку, таку згоду треба скрiпити ручканням. А чи вона подасть менi руку? Інспектор не подав менi руки, думав К. i вже по-iншому, допитливо приглядавсь до господинi. Та пiдвелася, бо й К. на той час уже пiдвiвся, i трохи збентежилась, оскiльки не все зрозумiла з того, що наговорив iй пожилець. Через оцю збентеженiсть вона сказала зовсiм не те, що намiрялась, а до того ж i геть недоречне: – І все ж не переймайтеся так, пане К., – благала вона сльозливим голосом, забувши, звичайно, подати руку. – А я не бачу, чим тут можна перейматися, – промовив К., раптом вiдчувши втому i зрозумiвши марнiсть своiх спроб дiйти порозумiння з цiею жiнкою. Бiля дверей К. iще запитав: – А панна Бюрстнер уже вдома? – Нi, – вiдказала фрау Грубах i засмiялася, додавши до куцоi вiдповiдi запiзнiле змовницьке пiдморгування. – Вона в театрi. Вона вам потрiбна? Може, iй щось переказати? – Та я хотiв тiльки словом перекинутись iз нею. – На жаль, не знаю, коли вона повернеться; коли вона в театрi, то приходить звичайно пiзно. – Та менi, зрештою, байдуже, – мовив К. i повернув опущену голову до дверей, намiряючись iти далi, – я просто хотiв перед нею вибачитись, бо сьогоднi вранцi я заходив до ii кiмнати. – Пане К., у цьому нема потреби, ви надмiру запобiгливi, а панна нiчогiсiнько й не знае, вона вийшла з дому вдосвiта, i я там уже прибрала, ось самi подивiться, – i господиня вiдчинила дверi до кiмнати панни Бюрстнер. – Дякую, я вам вiрю, – вiдмовився К., але таки пiдiйшов до дверей. Мiсяць лагiдним сяевом затоплював темну кiмнату. Скiльки можна було побачити, все й справдi стояло на мiсцi, навiть блузка вже не висiла на вiконнiй защiпцi. Тiльки на лiжку привертала око подушка з плямою мiсячного свiтла. – Панна часто поночi вертаеться додому, – сказав К. i подивився на фрау Грубах, немов дорiкав iй за те. – І ми були молодими! – вiдповiла господиня, виправдовуючи дiвчину. – Авжеж, авжеж, – погодився К., – але так може зайти задалеко. – Може, – кивнула фрау Грубах. – Ви, пане К., завжди маете слушнiсть i, певне, навiть тепер. Звичайно, я не хочу обмовляти панну Бюрстнер, це добра й мила дiвчина, приязна, охайна, пунктуальна й роботяща, i за це я ii дуже цiную, але правда й те, що iй годилося б мати бiльше самоповаги i стриманостi. Цього мiсяця я вже двiчi бачила ii на далеких вiд центру вуличках, i щоразу з iншим чоловiком. Для мене це дуже прикра рiч, i, Господом присягаюсь, я розповiдаю про це лише вам, хоча вже видаеться неминучим, що треба поговорити про це з самою панною. Зрештою, це не едине, що схиляе мене до певних пiдозр. – Ви дуже i дуже помиляетесь! – розсердився К., майже неспроможний приховати свого гнiву. – А втiм, ви, напевне, хибно зрозумiли моi зауваження про панну, бо я такого i в гадцi не мав. Я прямо застерiгаю вас, щоб ви нiчого не казали паннi, ви в полонi хибних уявлень, я дуже добре ii знаю, вона зовсiм не така, як ви кажете. Але, напевне, я собi дозволяю забагато, я аж нiяк не хочу командувати вами, кажiть iй, що хочете. На добранiч. – Пане К., – благально заговорила фрау Грубах, пiдбiгаючи вслiд за К. аж до його вже вiдчинених дверей, – я й не збираюсь розмовляти з панною, я, звичайно, як i до цього, далi наглядатиму за нею, але я тiльки з вами подiлилася тим, що знаю. Зрештою, кожен пожилець зацiкавлений, щоб у пансiонi був порядок, i я присвячую цiй метi всi своi зусилля. – Порядок! – гукнув наостанок К. у прочиненi дверi. – Коли хочете пiдтримувати в пансiонi порядок, виженiть спершу мене. – К. зачинився в кiмнатi i вже не зважав на легенький стукiт у дверi. Натомiсть К., оскiльки йому зовсiм не хотiлося спати, надумав ще трохи посидiти i, скориставшись цiею нагодою, дiзнатися достеменно, коли повертаеться додому панна Бюрстнер. Може, тодi йому таки пощастить, хоч година буде вже пiзня, поговорити з нею. К. сiв бiля вiкна, притулив до шибки втомленi очi i якусь хвилину навiть думав про те, щоб покарати господиню й намовити панну Бюрстнер разом з ним розiрвати угоду з фрау Грубах. Тiеi ж митi цей намiр видався К. страшенною дурницею, i вiн навiть запiдозрив, що йому заманулося мiняти квартиру через подii сьогоднiшнього ранку. Такий безглуздий, нiкчемний учинок був би гiдний усiлякоi зневаги. Коли К. набридло споглядати безлюдну вулицю, вiн прилiг на канапу, але спершу прочинив дверi до передпокою, щоб, не встаючи з канапи, бачити кожного, хто зайде до квартири. Вiн лiг близько одинадцятоi години i спокiйно курив сигару. Докуривши, пiдвiвся й вийшов до передпокою, неначе мiг тим прискорити прихiд панни Бюрстнер. К. не дуже кортiло ii бачити, вiн навiть до ладу й не пригадував, яка вона з лиця, – просто прагнув поговорити з нею, i його дратувало, що своiм пiзнiм поверненням панна Бюрстнер ще й кiнець цього дня затьмарюе неспокоем i неладом. Вона завинила ще й тим, що вiн сьогоднi не вечеряв i не пiшов, хоч i мав такий намiр, до Ельзи. Але i те, i те можна ще надолужити, якби К. пiшов тепер до корчми, де працювала Ельза. Зрештою, до Ельзи можна пiти й пiзнiше, пiсля розмови з панною Бюрстнер. Була вже половина дванадцятоi, як на сходах почулися чиiсь кроки. К., що, замислившись, походжав, не стишуючи ходи, по передпокою, мов у власнiй кiмнатi, заховався за своi дверi. Прийшла панна Бюрстнер. Замикаючи дверi, дiвчина мерзлякувато накинула шовковий шарф на вузенькi плечики. Вона от-от зайде до своеi кiмнати, i К., звичайно, не мае права вдиратись туди опiвночi; йому слiд заговорити до неi тепер, але, як на лихо, вiн забув запалити в своiй кiмнатi електричне свiтло, тож, як вийде зненацька з темноi кiмнати, його поява скидатиметься на напад, i панна Бюрстнер, напевне, дуже перелякаеться. Становище було безпорадне, i К., не можучи гаяти часу, прошепотiв у прочиненi дверi: – Панно Бюрстнер! – здавалося, вiн не гукав, а благав ii. – Хто тут? – запитала панна Бюрстнер i, широко розплющивши очi, стала роздивлятися навколо. – Це я, – ступив наперед К. – Ах, пан К.! – засмiялася панна Бюрстнер. – Добрий вечiр! – i вона простягла йому руку. – Я хотiв би сказати вам кiлька слiв, ви менi дозволите? – Тепер? – здивувалася панна Бюрстнер. – Невже це треба робити саме тепер? Здаеться, пора непiдходяща, га? – Я чекав вас iз дев’ятоi години. – Бачите, я була в театрi i не знала про вас. – Те, що спонукало мене звернутися до вас, сталося тiльки сьогоднi вранцi. – Що ж, я в принципi не заперечую, от тiльки втомилася так, що аж падаю. Зайдiть на кiлька хвилин до моеi кiмнати. Тут нам аж нiяк не можна залишатись, ми всiх побудимо, а для мене це буде ще прикрiша рiч, нiж для навколишнiх. Зачекайте, поки я запалю свiтло в своiй кiмнатi, а потiм вимкнiть тут. К. вимкнув, але чекав, поки панна Бюрстнер з кiмнати знову запросила його зайти. – Сiдайте, – проказала дiвчина, показуючи на отоманку, а сама, випроставшись, стала коло лiжка, незважаючи на щойно згадану втому; вона навiть не скинула неширокого, проте прикрашеного надмiром квiтiв капелюшка. – Тож чого ви хочете? Менi справдi дуже цiкаво. – Дiвчина трохи схрестила ноги. – Ви, певне, скажете, – почав К., – що справа не така вже й важлива, щоб говорити про неi цiеi пiзньоi пори, але… – Самi вступи та передмови, – нетерпеливилась панна Бюрстнер. – Вашi слова полегшують мое завдання, – зiтхнув К. – Певною мiрою через мене сьогоднi вранцi у вашiй кiмнатi стався розгардiяш, його спричинили чужi люди всупереч моiй волi, але, як я вже казав, провина тут моя; за це я й хочу вибачитись перед вами. – У моiй кiмнатi? – перепитала панна Бюрстнер i замiсть обдивитися кiмнату стала пильно приглядатись до К. – Атож, – кивнув К., i вони вперше подивились одне одному у вiчi, – а що саме тут вiдбувалось – про те й згадувати не варто. – Таж  це  якраз  найцiкавiше, – заперечила  панна Бюрстнер. – Нi, – боронився К. – Що ж, – наче змирилася панна Бюрстнер, – якщо ви наполягаете, що тут нема нiчого цiкавого, то я й не заперечую, я не прагну докопатись до таемниць. А ваше вибачення я охоче приймаю, тим паче, що в кiмнатi тепер i згадки нема про нелад. – І дiвчина, впершись руками в боки, так що долонi аж вгрузли в тiло, пройшлась по кiмнатi. Бiля килимка з фотографiями вона зупинилась. – Дивiться! – гукнула вона. – Моi фотографii справдi висять не так. Оце вже прикро. Отже, хтось-таки, не маючи на те права, побував у моiй кiмнатi! К. кивнув головою i мовчки прокляв Камiнера, що нiколи не спромагався приборкати свою огидну, недолугу проворнiсть. – Дивно, – мовила панна Бюрстнер, – я змушена забороняти вам те, чого ви й самi не повиннi були робити: заходити до моеi кiмнати, коли мене нема вдома. – Панно, я зараз поясню вам, – сказав К. i теж пiдiйшов до фотографiй, – це не я брав без дозволу вашi фотографii, та оскiльки ви менi не вiрите, я ще мушу признатися, що слiдча комiсiя привела трьох банкiвських службовцiв, i один з них, котрого я при першiй нагодi викину з банку, справдi чiпав вашi фото. Так, тут була слiдча комiсiя, – додав К., коли панна очима запитала його, що за комiсiя. – Та комiсiя приходила до вас? – нарештi озвалася вона. – Так, – пiдтвердив К. – Не може бути! – засмiялася панна. – Отож ви вiрите, – запитав К., – що я невинний? – Ну,  невинний… – збентежилась панна Бюрстнер. – Я б не хотiла так похапцем висловлювати думку, що може мати дуже важливi наслiдки, до того ж я вас не знаю, це, певне, мав бути якийсь тяжкий злочин, якщо до вас прислано вiдразу слiдчу комiсiю. Але, одначе, ви ще на волi, – принаймнi з вашого спокою я висновую, що ви не втекли з в’язницi, – тож такий злочин ви аж нiяк не могли скоiти. – Авжеж, – притакнув К. – але саме слiдча комiсiя мае визначити, що я невинний або винний не такою мiрою, як вона гадала перед тим. – Атож, звичайно, – якимсь дивним голосом погодилась панна Бюрстнер. – Бачите, – пояснював iй К., – ви не дуже обiзнанi з судовими процедурами. – Справдi, я таки необiзнана, – визнала панна Бюрстнер, – i не раз шкодувала про це, бо менi хочеться знати все, а судовi процедури цiкавлять мене надзвичайно. Правосуддя мае якусь дивовижну вабливу силу, хiба не так? Але я безперечно поповню своi знання в цiй галузi, бо наступного мiсяця йду працювати секретаркою до адвокатськоi контори. – Чудово, – зрадiв К., – ви тодi зможете трохи допомогти менi в моему процесi! – Авжеж, – погодилась панна Бюрстнер, – чом би й нi? Я з радiстю застосую своi знання. – А моя пропозицiя теж поважна, – не вгавав К., – чи принаймнi наполовину така поважна, як ваша. Ця справа занадто дрiб’язкова, аби наймати адвоката, але порадник менi придасться. – Так, але якщо бути порадником, то я повинна знати, про що йдеться, – нагадала панна Бюрстнер. – Ось тут i заковика, – зiтхнув К., – бо я й сам нiчого не знаю. – Тодi ви просто пожартували зi мною, – страшенно розчарувалась панна Бюрстнер. – І навiщо було вибирати для цього таку пiзню нiчну годину? – І дiвчина подалась геть вiд фотографiй, де вони так довго стояли разом. – Панно, нi, – заперечив К., – я не жартував. Ви просто не хочете менi вiрити! Все, що знаю, я вже розповiв вам. Навiть бiльше, нiж знаю, бо тут не було слiдчоi комiсii, я назвав ii так, бо не мiг дiбрати якоiсь iншоi назви. Тут нiхто нiчого не розслiдував, мене заарештовано, та й годi, але арешт провадила комiсiя. Панна Бюрстнер сiла на отоманку i знову засмiялася. – Як це вiдбувалося? – запитала вона. – Жахливо, – вiдповiв К., але не думав тепер про те, прикипiвши очима до панни Бюрстнер, що однiею рукою пiдперла голову, – лiкоть спирався на подушки отоманки, – а другою повiльно погладжувала стегна. – Це звичайна рiч, – мовила панна Бюрстнер. – Що звичайна рiч? – похопився К., але, пригадавши, запитав: – Може, вам показати, як усе вiдбувалося? – К. хотiлося руху, але не хотiлось iти геть. – Я вже втомлена, – вiдмагалася панна Бюрстнер. – А не ходiть так пiзно, – кинув К. – Ну от, усе закiнчуеться тим, що я чую докори, i так менi й треба, бо чого я, дурна, пустила вас? Тим паче, як з’ясувалось, у цьому не було жодноi потреби. – Потреба була, i я вам зараз усе покажу, – доводив К. – Можна я вiдсуну тумбочку вiд лiжка? – Що з вами? – вразилась панна Бюрстнер. – Я, звiсно, такого не дозволю! – Тодi я не зможу нiчого показати, – образився К., немов тiею вiдмовою йому завдано непоправноi кривди. – Гаразд, коли вона потрiбна вам тiльки для розповiдi, то, будь ласка, пересувайте, але тихо, – погодилась панна Бюрстнер i за мить iще слабшим голосом додала: – Я така втомлена, що дозволяю бiльше, нiж годиться. К. поставив тумбочку серед кiмнати й сiв за неi. – Ви повиннi правильно уявити собi, де хто був, це дуже цiкаво. Я – iнспектор, он там на валiзi сидiли обидва вартовi, коло фотографiй стояли три молодики. Я тiльки побiжно згадаю, що на вiконнiй защiпцi висiла бiла блузка. І тодi все почалося. Ох, я й забув, найважливiша особа, тобто я, стояла отут перед тумбочкою. Інспектор сидiв дуже спокiйно, заклав ногу на ногу, одна рука звисала отут з бильця, – телепень, якого й шукати годi. Ну, тепер уже справдi все почалося. Інспектор гукнув мене так, неначе я ще спав, вiн просто загорлав, i я, на жаль, щоб ви зрозумiли так як слiд, теж мушу крикнути, власне, вiн викрикнув тiльки мое iм’я. Панна Бюрстнер, що, смiючись, дослухалася до розповiдi, приклала вказiвного пальця до вуст, аби зупинити К., але запiзно! К. надто ввiйшов у роль i повагом закричав: – Йозефе К.! – хоч i не так гучно, як погрожував, але досить гучно, щоб крик, зненацька пролунавши в кiмнатi, мало-помалу виповнив ii всю. У дверi сусiдньоi кiмнати кiлька разiв постукали – твердо, коротко, через однаковi промiжки часу. Панна Бюрстнер збiлiла й схопилася за серце. К. через це так налякався, що якусь мить тiльки й думав про подii сьогоднiшнього ранку та дiвчину, якiй вiн унаочнював iх. Тiльки-но опанувавши себе, вiн пiдскочив до панни Бюрстнер i взяв ii за руку. – Не бiйтеся, – прошепотiв вiн, – я все залагоджу. Хто б це мiг бути? Поряд з нами тiльки кiмната, де нiхто не спить. – А проте, – зашепотiла панна Бюрстнер на вухо K., – вiд учора там спить якийсь небiж фрау Грубах, капiтан. Бо решта кiмнат зайнятi. Я й забула про нього. Це ж ви так голосно крикнули! Яка я нещаслива! – Нема чого хвилюватись, – заспокоював К. i поцiлував ii, бо тепер вона вiдхилилась на подушки, в чоло. – Геть, геть! – обурилась панна i притьмом випросталась на лiжку, – забирайтеся геть, iдiть звiдси, чого вам треба, таж вiн слухае пiд дверима i все чуе. Як ви мене мучите! – Я пiду тiльки тодi, – сказав К., – як ви трохи заспокоiтесь. Ходiмо в iнший куток кiмнати, там нас нiхто не почуе. – Панна дозволила повести себе. – Подумайте, лишень, – переконував К., – тут iдеться лише про невеличку прикрiсть для вас, а небезпеки нема нiякоi. Ви ж знаете, як шануе мене фрау Грубах i вiрить усьому, що я скажу, i саме iй тут належить вирiшальне слово, надто якщо капiтан ii небiж. Зрештою, вона ще й залежна вiд мене, бо я позичив iй чималеньку суму. Я вiдповiм, якщо буде доцiльним, на кожну ii вимогу пояснити, що ми робили тут удвох, i, обiцяю, фрау Грубах не тiльки про людське око погодиться з моiми поясненнями, а й справдi щиро повiрить iм. А ви при цьому нiтрохи мене не покривайте. Якщо захочете заявити, буцiмто я напав на вас, то так i кажiть iй, i вона, хоч i повiрить вам, однаково не втратить довiри до мене, – така-бо сила ii прихильностi. – Панна Бюрстнер, похнюпившись, мовчки дивилась на пiдлогу перед собою. – Чого б це фрау Грубах не повiрила, що я напав на вас? – додав К. Перед очима в нього було ii волосся – зачесане в продiл, трохи розпушене знизу й мiцно перев’язане рудувате волосся. К. сподiвався, що панна подивиться на нього, але вона заговорила, не пiдводячи голови: – Вибачте, але мене злякав скорше несподiваний стукiт, нiж тi наслiдки, якi може мати капiтанова присутнiсть. Як ви крикнули, стало тихо, а тут раптом постукали, й через те я злякалась, я сидiла майже коло самих дверей, менi здалося, нiби стукають десь поряд. Я дякую за вашу пропозицiю, але не приймаю ii. Я й сама можу вiдповiсти за все, що сталось у моiй кiмнатi, i то байдуже перед ким. Менi дивно, що ви не помiчаете, яка образа криеться для мене у вашiй пропозицii – поряд, звичайно, з добрими намiрами, яких я не заперечую. А тепер iдiть, залишiть мене саму, тепер менi це ще потрiбнiше, нiж ранiше. Тi кiлька хвилин, про якi ви просили, обернулись на пiвгодини, а то й бiльше. K. узяв ii за руку, а потiм за зап’ясток. – Ви вже не гнiваетесь на мене? – запитав вiн. Панна Бюрстнер висмикнула руку: – Нi-нi, я нiколи й нi на кого не гнiваюсь. К. знову схопив дiвчину за зап’ясток, цього разу вона вже не пручалась, i повiв ii до дверей. Вiн твердо постановив вийти нарештi з кiмнати. Але перед дверима К., немов не сподiвався побачити тут дверi, зупинився, i цiею миттю скористалася панна Бюрстнер, що вивiльнилась, вiдчинила дверi, прослизнула в передпокiй i звiдти тихо сказала: – Будь ласка, виходьте. Подивiться, – i вона показала на капiтановi дверi, бiля самоi пiдлоги з-пiд них пробивалося свiтло, – вiн запалив лампу i тепер пiдслухае нас. – Уже йду, – кивнув К., вибiг у передпокiй, схопив панну Бюрстнер, поцiлував ii у вуста, а потiм став цiлувати все обличчя, допавшись до дiвчини, наче спраглий звiр до нарештi знайденоi води. Врештi-решт вiн поцiлував ii спереду в шию, а потiм довгим цiлунком приклався до ii вуст. У капiтановiй кiмнатi щось зашарудiло, i К. пiдвiв очi. – А тепер я пiду, – сказав вiн i хотiв назвати панну Бюрстнер на iм’я, але згадав, що не знае його. Вона втомлено кивнула головою, подала, вже майже вiдвернувшись, мовби нiчого й не знаючи про те, руку для поцiлунку i, згорбившись, пiшла до своеi кiмнати. Невдовзi по тому К. лiг спати. Вiн заснув дуже швидко, але перед тим якусь мить думав про свою поведiнку i був дуже задоволений нею, дивуючись тiльки, чому його задоволення не ще бiльше: адже через нього й завдяки капiтановiй присутностi панну Бюрстнер може спiткати чималенький клопiт. Роздiл 2 Перше розслiдування К. сповiстили по телефону, що наступноi недiлi проведуть невелике розслiдування з приводу його справи. Причому наголосили, що такi розслiдування провадитимуть регулярно, хай, може, не щотижня, але якомога частiше. З одного боку, швидке закiнчення процесу вiдповiдае загальним iнтересам, але, з другого боку, розслiдування мае бути докладним у щонайменших подробицях, проте не забирати надто багато часу з огляду на пов’язанi з ним величезнi зусилля. Через те й вибрано таку форму, як короткi розслiдування, що йдуть одне за одним невпинною чередою. А вибiр недiлi як слiдчого дня зумовлений тим, щоб К. нiщо не заважало виконувати професiйнi обов’язки. К. повiдомили, що коли раптом вiн захоче вибрати якийсь iнший час, то, як буде така змога, йому йтимуть назустрiч. Розслiдування, наприклад, можна провадити й уночi, але тодi вдень К. був би змарнiлий i невиспаний. Одне слово, поки К. не заперечуе, нехай усе вiдбуваеться в недiлю. Зрозумiло, що вiн безперечно мае з’являтись на розслiдування, iнакше б йому не нагадували про це. Йому назвали вулицю й номер будинку, куди вiн мав з’явитися, то був будинок у далекому передмiстi, де К. ще нiколи не бував. Вислухавши цей наказ, К., нiчого не вiдповiвши, повiсив слухавку. Вiн одразу вирiшив пожертвувати недiлею, звiсно, така жертва доконечна, процес уже почався, i вiн мусить як слiд пiдготуватись, щоб це перше розслiдування стало водночас i останнiм. К., замислившись, стояв бiля апарата, аж раптом почув позаду голос директорового заступника, що йшов до телефону, але К. заступав йому дорогу. – Кепськi новини? – мимохiдь запитав заступник, прагнучи не дiзнатися що-небудь, а вiдвести К. вiд апарата. – Нi, нi, – заперечив К. i дав дорогу, проте нiкуди не пiшов. Заступник директора пiдступив до телефону i, чекаючи, поки йому налагодять зв’язок, сказав понад трубкою: – Пане К., одне запитання: може, ви менi зробите таку ласку i в недiлю вранцi покатаетеся зi мною на моiй яхтi? Там буде чимале товариство, серед них, звичайно, i вашi знайомi. Зокрема прокурор Гастерер. Ну, приiдете? Приiжджайте! К. спробував зосередитись на словах директорового заступника. Вони чимало для нього важили, бо таке запрошення вiд заступника, що з ним вiн нiколи не жив у злагодi, означало спробу примирення й показувало, якоi ваги набув К. у банку, якою потрiбною видаеться його приязнь або принаймнi безстороннiсть найвищому пiсля директора працiвниковi банку. Таке запрошення було для заступника приниженням, дарма що вiн зробив його перед телефонним апаратом, чекаючи зв’язку. Але К. мусив завдати йому ще дошкульнiшого удару: – Дуже дякую! Але, на жаль, у недiлю я не маю часу, в мене е певнi зобов’язання. – Шкода, – зiтхнув заступник i став розмовляти по телефону, бо якраз забезпечили зв’язок. То була коротенька розмова, але К., не можучи зосередитись, увесь час стояв бiля апарата. Аж коли заступник договорив, К. перелякався й сказав, аби бодай трохи виправдати свою непотрiбну присутнiсть: – Менi щойно телефонували, я вже хотiв був пiти, але менi забули зазначити годину. – А ви запитайте ще раз, – порадив заступник директора. – Та це не мае значення, – махнув рукою К., хоча така вiдповiдь ще бiльше знецiнила його вже й так незадовiльне виправдання. Заступник, вiдходячи, говорив уже про щось iнше. К. присилував себе вiдповiсти, а сам думав здебiльшого про те, що в недiлю йому найкраще прийти на дев’яту годину ранку, бо саме такоi пори починають працювати всi суди. У недiлю надворi була негода. К. почувався дуже змученим, напередоднi завсiдники справляли в пиварнi якесь свято, вiн засидiвся до пiзньоi ночi i вранцi мало не заспав. Похапцем, не маючи часу зосередитись i зiбрати докупи розмаiтi плани, якi снувались у головi протягом тижня, К. одягнувся й, навiть не поснiдавши, побiг до вказаного йому передмiстя. Дивно, по дорозi К., хоч i не мав часу розглядатися, побачив усiх трьох причетних до його справи банкiвських службовцiв – Рабенштайнера, Кюлiха та Камiнера. Першi два iхали в трамваi, перетнувши дорогу К., натомiсть Камiнер сидiв на терасi кав’ярнi i з цiкавостi перехилився через балюстраду, коли вiн проходив поряд. Усi трое проводжали його очима, дивом дивуючись, куди це бiжить iхнiй начальник. У тому, що К. вiдмовився найняти автомобiль, проступала своерiдна впертiсть: вiн боявся будь-чиеi, навiть щонайменшоi допомоги в цiй своiй особистiй справi, йому нiкого не хотiлося обтяжувати, до того ж вiн волiв якомога менше втаемничувати людей у свiй клопiт. І нарештi, К. аж нiяк не хотiв принизитись перед слiдчою комiсiею своею завеликою пунктуальнiстю. Хай там як, а тепер К. мчав щодуху, намагаючись устигнути на дев’яту годину, дарма що точного часу йому не призначили. К. здавалося, нiби вiн уже здалеку впiзнае той будинок – за певними ознаками, яких вiн сам навiть не годен був уявити, або за жвавим рухом перед дверима. Але на мить зупинившись на початку вулицi Юлiуса, на якiй стояв указаний будинок, К. побачив, що по обидва боки тягнуться майже однаковiсiнькi високi сiрi будинки, де жила в найманих помешканнях бiднота. Сьогоднi, в недiлю, майже в кожному вiкнi хтось стояв. Чоловiки в самих сорочках повихилялись i курили або обережно i нiжно садовили на пiдвiконня малечу. В iнших вiкнах майже до самого верху лежали ковдри та подушки i понад ними iнодi показувалась на мить скуйовджена жiноча голова. Люди гукали щось одне одному через вулицю, одна з таких вуличних розмов скiнчилась якраз над головою К. гучним реготом. Уздовж довгоi вулицi раз по раз траплялися невеличкi напiвпiдвальнi крамнички з рiзноманiтним харчем, до них провадило кiлька сходинок. Жiнки заходили до крамничок i виходили з них або стояли на сходах i теревенили. Зеленяр, такий самий неуважний, як i K., пропонував овочi, задираючи голову до вiдчинених вiкон, i разом iз своiм вiзком мало не впав в одну з таких сходових заглибин. Десь навiть огидно заскавучав грамофон, що вже вiдслужив свое в багатших мiських кварталах. К. неквапом iшов вулицею, неначе вiн мав доволi часу або з якогось вiкна на нього дивився слiдчий i знав, що К. нарештi з’явився. Було вже по дев’ятiй. Будинок стояв далеченько, вiн був напрочуд довгий, а найдужче вражала висока й широка в’iзна брама. Крiзь неi вочевидь мали iздити навантаженi хури, якi належали рiзним складам, що, тепер замкненi, тяглись навколо подвiр’я, над кожним виднiла назва фiрми, деякi назви К. не раз уже бачив на банкiвських документах. Усупереч своiй тодiшнiй звичцi К. надумав пильнiше до всього придивитись i трохи постояв коло в’iзду на подвiр’я. Неподалiк сидiв на скринi босоногий чолов’яга й читав газету. На вiзочку гойдалися два хлопчики. Бiля крана стояла хирлява дiвчинка в спальнiй пiжамi i, поки дзюрчала вода в глечик, дивилась на К. У закутку подвiр’я з вiкна до вiкна натягнули мотузку i вже чiпляли на неi бiлизну. Один чоловiк стояв унизу i криком керував тiею роботою. К. попрямував був до сходiв, щоб пiднятися до кiмнати слiдчого, але знову застиг на мiсцi, бо, крiм цих сходiв, побачив на подвiр’i ще три пiд’iзди зi сходами, до того ж у кiнцi подвiр’я виднiв вузенький прохiд до ще одного, дальшого подвiр’я. К. розсердився, що йому докладно не пояснили, де мiститься потрiбна кiмната, до нього ставляться з просто дивовижною недбалiстю чи байдужiстю, i К. намiривсь на повен голос недвозначно заявити про це. Зрештою вiн ступив на сходи, подумки втiшено пригадуючи слова вартового Вiлема, мовляв, вiд правосуддя тхне злочином, з чого, власне, випливало, що кiмната слiдчого мае бути в тому пiд’iздi, який випадково обрав К. Ідучи нагору, К. усякчас мусив обминати купи дiтлахiв, що гралися на сходах i, пропускаючи його повз себе, дивилися на нього лихим оком. Коли менi доведеться сюди йти наступного разу, говорив вiн подумки, то я або цукерок наберу, щоб прихилити дiтей до себе, або вiзьму рiзку, щоб добре iх вiдшмагати. Перед майданчиком другого поверху К. був змушений навiть зупинитися на мить, поки пролетить повiтряна кулька, тим часом два малюки з лукавими личками дорослих волоцюг схопили його за холошi. К., може, й струсив би iх, дав би iм кiлька тумакiв, але злякався iхнього крику. На другому поверсi, власне, й почалися його пошуки. Оскiльки К. не зважився запитувати про слiдчу комiсiю, вiн вигадав такого собi столяра Ланца, – йому сподобалося це прiзвище, бо воно належало капiтановi, небожевi фрау Грубах, – i намiрявся запитувати в кожнiй квартирi, чи тут живе столяр Ланц: таким чином вiн мав би нагоду зазирнути до кiмнати. Виявилося, що здебiльшого зазирнути в кiмнати дуже просто, майже всi дверi були вiдчиненi, з квартир на сходи i навпаки без упину сновигали дiти. Як правило, то були комiрчини з одним вiкном, усерединi ще й готували страву. Чимало жiнок держали однiею рукою немовля, а другою порались на плитi. Найпрудкiше бiгали в рiзнi боки дiвчатка-недолiтки, вбранi, здаеться, в самi фартушки. В кожнiй кiмнатi ще й досi лежав хтось у лiжку: спочивали хворi, спали або валялись, не роздягнувшись, утомленi й ледачi. К. стукав у дверi зачинених кiмнат i запитував, чи тут живе столяр Ланц. Здебiльшого вiдчиняли жiнки, слухали запитання i зверталися до когось у кiмнатi, що пiдводився з лiжка: – Пан запитуе, чи тут живе столяр Ланц. – Столяр Ланц? – перепитували з лiжка. – Так, – кивав К., хоч там безперечно не було слiдчоi комiсii, i на тому його завдання закiнчувалось. Чимало людей гадали, нiби столяр Ланц украй потрiбний К., вони надовго замислювались, згадували якогось столяра, що мав iнше прiзвище, або називали прiзвище, дуже вiддалено схоже на Ланц, розпитували сусiдiв чи водили К. до якихсь далеких дверей, де, на iхню думку, той чоловiк мiг жити, пiднаймаючи квартиру, або жила людина, що могла дати куди докладнiшу iнформацiю, нiж вони самi. Зрештою К. сам майже нiчого й не запитував, тепер уже пожильцi водили його за собою з поверха на поверх. К. став нарiкати на свiй план, що попервах видавався йому таким практичним. Перед шостим поверхом вiн надумав припинити пошуки, розпрощався з приязним молодим робiтником, що намiрявся вести його далi, й пiшов униз. Там його знову розгнiвила марнiсть уже витрачених зусиль, вiн iще раз пiднявся нагору й постукав у найближчi дверi на шостому поверсi. Перше, що вiн побачив у тiснiй кiмнатi, – великi настiннi дзигарi, що показували вже десяту годину. – Тут живе столяр Ланц? – запитав К. – Заходьте, – запросила його молода жiнка з чорними палахкими очима, що саме прала пелюшки в шаплику, й показала мокрою рукою на вiдчиненi дверi сумiжноi кiмнати. К. здалося, нiби вiн потрапив на якiсь збори. Строката людська юрба, – нiхто навiть уваги не звернув на прибульця, – тиснулась у не дуже великiй залi з двома вiкнами, яка мала пiд самою стелею навкружну галерею, теж ущерть заповнену народом; люди могли там стояти лише зiгнувшись, упираючись головою та плечима в стелю. К., що з задухи аж вiдсахнувся, вийшов назад i знову заговорив до молодицi, яка, напевне, зрозумiла його неправильно: – Я запитував, чи тут живе столяр Ланц. – Авжеж, заходьте, будь ласка, всередину, – промовила жiнка. K., може, й не пiшов би, якби жiнка не пiдiйшла до нього, не взялася за дверну ручку й не сказала: – Пiсля вас я мушу замкнути дверi, бiльше нiкому вже не можна заходити. – Слушно, – зауважив К., – там i так забагато люду, – i знову зайшов усередину. Помiж двома чоловiками, що стояли коло самих дверей, – один, простягши руки вперед, неначе перераховував грошi, а другий пильно дивився йому у вiчi, – К. побачив, як до нього простяглась чиясь рука. То був невисокий рум’яний хлопець. – Заходьте, заходьте, – запрошував вiн. К. пiшов за хлопцем, з’ясувалося, що серед тiеi ворушкоi тiсноти все ж е вузенький прохiд, який, можливо, роздiляв два гурти; цей здогад потверджувало те, що i праворуч i лiворуч К. майже не бачив людських облич, виднiли самi спини, присутнi i голосом, i жестами зверталися тiльки до свого гурту. Люди здебiльшого були вбранi в чорне, в якiсь старомоднi довгополi фраки, що звисали позаду. Тiльки цей одяг пантеличив К., iнакше б вiн подумав, що це окружнi збори якоiсь полiтичноi партii. На iншому краi зали, куди вели К., на низенькому i теж переповненому людьми помостi виднiв невеличкий, поставлений упоперек стiл, за ним, майже на самому краi помосту, – невисокий гладкий чолов’яга, що гучно сапав i реготав, обертаючись до ще одного чоловiка, той стояв позаду, схрестивши ноги й зiпершись лiктями на бильце стiльця. Інколи чоловiк за столом здiймав руку в повiтря, немов карикатурно зображуючи когось. Хлопець, привiвши К., насилу спромiгся доповiсти про гостя. Вiн уже двiчi, стаючи навшпиньки, намагався заговорити, але його нiхто не помiчав. Лише тодi, коли хтось iз тих, що стояли на помостi, показав на хлопця, чолов’яга повернувся на стiльцi й, нахилившись, вислухав ледве чутну доповiдь. Потiм узяв годинника й метнув очима на К.: – Ви спiзнилися на цiлу годину й п’ять хвилин. К. збирався щось вiдповiсти, але не мав часу, бо, тiльки-но чолов’яга проказав цi слова, права половина залу заремствувала. – Ви спiзнилися на цiлу годину й п’ять хвилин, – повторив чоловiк уже гучнiше i швидким оком зиркнув на залу. Миттю знявся обурений галас i, оскiльки чоловiк далi мовчав, мало-помалу таки вщух. У залi тепер стало набагато тихiше, нiж тодi, як заходив К. Тiльки люди на галереi ще дiлилися враженнями. Вони, хоч iх i важко було роздивитися в напiвсутiнi, серед пороху й випарiв, мали гiрший одяг, нiж тi, що стояли внизу. Чимало з них поприносили подушки й поклали iх мiж головою та стелею, щоб не набити гуль. K. вирiшив бiльше спостерiгати, нiж говорити, й через те передумав виправдовуватися за свое нiбито спiзнення i просто сказав: – Може, я й справдi спiзнився, але тепер я тут. Його слова були схваленi оплесками – знов-таки правоi половини зали. Таких людей неважко прихилити, подумав К., але його прикро вразило мовчання лiвоi половини; вiн стояв до неi плечима i звiдти долинули лише поодинокi оплески. К. намагався придумати, що можна сказати, аби остаточно чи принаймнi на якийсь час здобути прихильнiсть i решти зали. – Так, – погодився чоловiк, – але тепер я вже не зобов’язаний вислуховувати вас. – Знову почувся буркiт, цього разу незрозумiлий, бо чоловiк, махнувши людям рукою, провадив далi: – Проте як виняток я ще послухаю вас. Таких запiзнень надалi вже не повинно бути. А тепер пiдiйдiть сюди! Хтось зiскочив з помосту, звiльняючи мiсце К., i вiн пiднявся нагору. К. стояв бiля самого столу, але на нього так тиснули ззаду, що вiн був змушений щосили впиратися, аби не скинути з помосту стiл, а то й самого слiдчого. Зате слiдчий нiтрохи не переймався таким дрiб’язком, сидiв собi спокiйно на стiльцi i, коли чоловiк, що стояв позаду, попрощався, взяв до рук невеликого нотатника, едину рiч, що лежала на столi. То був пошарпаний, схожий на шкiльний зошит блокнот, чимало аркушiв уже були мов обгризенi. – Отже, – заговорив слiдчий, гортаючи зошита i немов стверджуючи кожне слово, – ви маляр? – Нi, – вiдповiв К., – я перший прокурист великого банку. Цю вiдповiдь зустрiв такий щирий смiх правоi половини зали, що К. несамохiть i сам засмiявся. Люди хапалися руками за колiна i аж трусилися вiд несамовитих нападiв реготу. Смiявся навiть дехто на галереi. Розгнiваний слiдчий, що, напевне, не мав жодноi влади над людьми, якi стояли внизу, спробував надолужити свое на галереi, скочив на рiвнi ноги й махнув кулаком у ii бiк, а його загалом нiчим не примiтнi брови чорними крислатими кущами зiйшлись над очима. Лiва половина зали й далi була спокiйна, люди стояли рядочками, повтуплювались очима в пiдлогу i слухали, що дiеться в залi, галас другоi половини нiтрохи не дратував iх; оця байдужiсть i терпимiсть iще дужче виявлялась у тому, що дехто з iхнiх лав навiть походжав попiд руку з представниками iншоi партii. Тi, хто належав до цiеi лiвоi партii, – зрештою, iх було менше, – могли, по сутi, так само не мати нiякого впливу, як i представники правоi партii, але сам спокiй iхнього поводження надавав iм ваги. К. знову заговорив, сподiваючись, що тепер його слова припадуть до душi вже лiвiй половинi зали. – Ваше запитання, пане слiдчий, чи я маляр, – а скорше, навiть не запитання, а категоричне твердження, – добре характеризуе весь той судовий процес, який ви почали проти мене. Ви, може, заперечите, що це взагалi не процес, – i матимете слушнiсть, бо процес буде тiльки тодi, коли я сам погоджусь його так називати. Але поки що я погоджуюсь, i одна з моiх причин – це спiвчуття. Адже до цього процесу, якщо взагалi на нього зважати, можна ставитись лише спiвчутливо. Я аж нiяк не стверджую, нiби це недбалий процес, але пропоную вам таке визначення задля самопiзнання. К. замовк i подивився на залу. Його слова були гострi, гострiшi, нiж вiн сподiвався, але правдивi. Вiн, певне, заслужив бодай поодиноких схвальних вигукiв, але панувала тиша, люди вочевидь напружено чекали дальших слiв, серед мертвого супокою, певне, готувавсь якийсь вибух, що покладе всьому край. Прикро, що саме тiеi митi вiдчинилися дверi й зайшла молода праля, що, мабуть, скiнчила свою роботу; попри всю ii обережнiсть, до неi таки звернулось кiлька поглядiв. Тiльки слiдчий зрадiв, почувши слова К., вони, здаеться, неабияк вразили його. Досi вiн слухав стоячи, бо був приголомшений вiдповiддю К. саме тодi, як скочив на ноги, погрожуючи галереi. А тепер пiд час паузи вiн поволi сiв, немов прагнучи, щоб цього нiхто не побачив. Либонь, щоб заспокоiтись, вiн знов узяв до рук зошита. – Не допоможе, – не вгавав К., – навiть ваш зошит, пане слiдчий, потвердить моi слова. – Задоволений, що серед цього чужого збориська лунае лише його тихий голос, К., не соромлячись, навiть зважився забрати зошит у слiдчого i, мов гидуючи ним, пiдняти його за один середнiй аркуш, тож по обидва боки звисали дрiбно списанi засмальцьованi, пожовклi на краях сторiнки. – Це акти слiдчого, – пояснив К. i пустив зошит на стiл. – Пане слiдчий, спокiйно читайте собi далi, я й справдi не боюся цiеi книги провин, хоча вона менi недоступна, я можу лише торкнутися ii двома пучками, але до рук не братиму. Слiдчий схопив зошита, який упав на стiл, трохи опорядив його i знову заходився читати, i така поведiнка свiдчила про його крайне приниження, – принаймнi саме так ii можна було тлумачити. Поприкипавши очима до К., люди в першому ряду мали такi напруженi обличчя, що вiн якусь мить приглядався до них. Там стояли самi лiтнi чоловiки, дехто навiть iз сивою бородою. Може, саме iм належить вирiшальне слово, може, вони спроможнi вплинути на всi збори, що, занiмiвши пiсля слiв К., навiть не ворухнулися, побачивши, як принижено слiдчого? – Те, що зi мною сталося, – провадив К. далi вже трохи тихiшим голосом, знову придивляючись до облич першого ряду, трохи стривожених його попереднiми словами, – те, що зi мною сталося, – лише поодинокий, отже, цiлком незначущий випадок, i я ним не дуже й переймаюсь, але вiн засвiдчуе, що такi процеси порушено проти багатьох людей. Ось через те я й тут, а не тому, що скоiв щось лихе. К. мимоволi пiдвищив голос. Десь у залi хтось пiдняв руки догори, заляскав i крикнув: «Браво! А чом би й нi? Браво! Іще раз браво!» У передньому ряду старi подекуди похапалися за бороди, але нiхто не обернувсь на той крик. Навiть К. не надавав йому ваги, дарма що трохи звеселився духом: тепер вiн уже не вважав за доконечне, щоб усi його схвалювали; його задовольняло, що спiльнота почала замислюватись над справою, а вiн сам уряди-годи спромагався когось переконати i обернути на свого прихильника. – Я не хочу переконати вас своею красномовнiстю, – озвався К. по цих роздумах, – бо я навряд чи й спроможусь на таке. Пан слiдчий i справдi говорить набагато краще за мене, ораторський хист – складова його фаху. Я прагну лише прилюдного обговорення того неладу, що з’явився серед нашого суспiльства. Ось послухайте: днiв десять тому мене заарештували, з того арешту я можу тiльки посмiятись, але тут iдеться не про це. Вранцi мене заскочили ще в лiжку, можливо, – а зi слiв слiдчого випливае, що це рiч iмовiрна, – й справдi був наказ заарештувати якогось маляра, такого ж невинного, як i я, але ж обрали мене. У сусiднiй кiмнатi сидiли два здоровила-вартовi. Якби я навiть був небезпечний грабiжник, годi було б ужити ще суворiших заходiв. До того ж тi вартовi були деморалiзована потолоч, вони протуркали менi вуха балачками, хотiли, аби я дав iм хабара, брехнею намагалися виманити в мене бiлизну та одяг, вимагали грошей, щоб нiбито принести менi снiданок, а мiй власний снiданок без усякого сорому з’iли перед моiми очима. Але це ще не все. Інспектор повiв мене до третьоi кiмнати. У тiй кiмнатi жила дама, яку я дуже шаную, i я мусив дивитись, як через мене, але не внаслiдок моеi провини та кiмната стала певною мiрою занечищена, бо туди вдерлися варта та iнспектор. Було важко зберегти спокiй у тiй ситуацii. Менi, проте, пощастило, i я абсолютно спокiйно запитав iнспектора, – якби вiн був тут, то потвердив би, – чому мене заарештовано. І що ж менi вiдповiв той iнспектор, – я й досi бачу, як оте втiлення найбезглуздiшоi чванькуватостi сидить на стiльцi тiеi дами? Панове, вiн, власне, нiчого не вiдповiв, може, нiчогiсiнько й не знав, а просто заарештував мене й задовольнився тим. Вiн навiть утнув iще одну дурницю, привiвши до кiмнати тiеi дами трьох дрiбних службовцiв мого банку, якi заходилися мацати й перевертати фотографii, власнiсть тiеi дами. Звiсно, присутнiсть тих службовцiв мала певну мету, вони, як i моя квартирна господиня та ii служниця, мали рознести чутки про мiй арешт, прилюдно спаплюжити мою особу, а надто – захитати мое становище в банку. Але нiчого з того не вийшло, вони не доскочили свого нi на дрiбку, навiть моя квартирна господиня, жiнка без усяких претензiй, – ii iм’я я тут вимовлятиму з пошаною, ii звати фрау Грубах, – навiть сама фрау Грубах спромоглася добачити, що такий арешт – не що iнше, як спроба вивести на вулицю молодь, за якою нема достатнього нагляду. Кажу вам iще раз, це все завдало менi тiльки прикрощiв, я лише на хвилину вiдчув гнiв, але хiба не могло тут бути ще тяжчих наслiдкiв? Коли К. замовк i подивився на незворушного слiдчого, йому здалося, нiби той очима подав знак комусь серед натовпу. К. засмiявся i сказав: – Тут бiля мене пан слiдчий подае комусь iз вас таемнi знаки. Отже, серед вас е людцi, якими можна керувати з цього помосту. Я не знаю, що мав означати цей знак – сигнал до шикання чи до оплескiв, – i тому, зразу викривши цю нечеснiсть, цiлком усвiдомлено зрiкаюся намiру дiзнатися його значення. Менi це все байдужiсiньке, i я прилюдно уповноважую пана слiдчого замiсть таемних знакiв уголос вiддавати накази своiм платним агентам, що стоять серед вас. Тож нехай вiн каже: «Шикайте!», а наступного разу: «Плещiть!» Вiд збентеження або вiд нетерплячки слiдчий зайорзав на стiльцi. Чоловiк, який стояв позаду i з яким вiн розмовляв на початку, знову нахилився до нього, напевне, щоб покрiпити його дух або дати неоцiненну пораду. Мiж людьми в залi точилася тиха, проте жвава розмова. Обидвi партii, що попервах начебто дотримувались абсолютно протилежних поглядiв, збились докупи, дехто пальцем показував на К., дехто – на слiдчого. Випари людських тiл оберталися на гнiтючу, густу iмлу, що не давала змоги навiть роздивитися тих, хто стояв позаду. Надто дошкуляв той туман людям на галереi, вони були змушенi, проте боязко, скоса позираючи на слiдчого, ледве чутно розпитувати решту учасникiв зборiв, аби знати, що дiеться, iм вiдповiдали так само тихо, прикриваючи рота рукою. – Я вже закiнчив, – сказав К. i вгатив, оскiльки не було дзвоника, кулаком по столу. Перелякавшись, слiдчий та його дорадник миттю перезирнулись. – Менi ця справа чужа, отже, про неi я можу говорити спокiйно, а ви, якщо оце нiбито правосуддя щось та важить для вас, вислухавши мене, матимете велику користь. Але обговорення моiх слiв вiдкладiть, будь ласка, на потiм, бо тепер я не маю часу i скоро пiду звiдси. Одразу залягла тиша, К. цiлковито пiдкорив собi збори. Люди вже не перегукувались, як на початку, не чулося й схвальних оплескiв, хоча, здаеться, публiка схилилась на його бiк або принаймнi от-от мала схилитись. – Нема жодного сумнiву, – тихо заговорив К., бо його тiшило напружене чекання всiх зборiв, хоча серед тiеi тишi чувся якийсь шум, збудливий, наче радiсне схвалення, – нема жодного сумнiву, що за всiма словами цього слiдчого, а в моему випадку ще й за арештом та сьогоднiшнiм розслiдуванням, криеться якась широка органiзацiя. Органiзацiя, яка не тiльки наймае вартових, що iх можна пiдкупити, дурнуватих iнспекторiв та слiдчих, якi в найкращому разi скромнi, а ще й утримуе суддiв високого i найвищого рангу, залучаючи необхiдну iм численну юрбу слуг, писарiв, жандармiв та решту допомiжних сил, може, навiть, не побоюся вимовити слово, катiв. І, шановнi добродii, який же сенс мае ця широка органiзацiя? Їi створено, щоб заарештовувати невинних i порушувати проти них безглузду, а здебiльшого, як i в моему випадку, безрезультатну судову справу. Тож як можна за отакоi безглуздостi всiх заходiв уникнути найтяжчоi корупцii службовцiв? Це неможлива рiч, навiть найправеднiший суддя не наведе тут ладу. Через те й прагнуть охоронцi здерти з заарештованих останню одежину, через те й удираеться iнспектор до чужих помешкань, через те й не вислуховують невинних, а принижують iх перед усiма зборами. Вартовi розводяться про якiсь комори, куди складають майно заарештованих, але я хотiв би подивитись на тi комори, де гние так тяжко зароблене добро заарештованих, якщо його ще не розiкрала злодiйкувата обслуга. У кiнцi зали хтось зойкнув, К. замовк i прикрив очi рукою, аби роздивитися, що там, бо бiлуватий туманець, омитий каламутним свiтлом, що сiялося з вiкон, слiпуче полискував. Здаеться, там щось сталося з пралею, ii, як вона ще тiльки заходила до зали, К. одразу вважав за перешкоду. Годi було дiзнатися, винна вона чи невинна, К. тiльки бачив, що якийсь чоловiк затяг ii в куток за дверима й притис до себе. Проте зойкнула не вона, а чоловiк, що дивився на стелю, широко роззявивши рота. Навколо них утворилося невеличке коло, найближчi слухачi з галереi, здаеться, тiшилися, що ту поважну тишу, яка завдяки К. запанувала на зборах, порушено таким чином. Корячись першому враженню, К. хотiв пiдбiгти туди, гадаючи, нiби всi мають бути зацiкавленi, щоб вiдновити лад i принаймнi вивести оте двiйко з зали, проте першi ряди перед ним навiть не ворухнулись, нiхто не посунувся, нiхто не дав К. дороги. Навпаки, його затримали, старi вчепилися йому в руки, чиясь рука – К. не мав часу обернутись – схопила його ззаду за комiр. K., власне, вже й не думав про тих двох, – адже тепер обмежують його особисту свободу, справдi вiрять, що вiн заарештований, – i вiн, нi на кого не зважаючи, зiскочив з помосту. Тепер вiн вiч у вiч зiткнувся з натовпом. Невже вiн не роздивився тих людей? Невже вiн приписав своiм словам завелику силу? Невже вiн усе переплутав, поки виголошував промову, а тепер, як дiйшло до висновкiв, упиваеться тiею плутаниною? Що за обличчя навколо нього! Малi чорнi очицi перелякано бiгають, щоки пообвисали, мов у п’яниць, довгi бороди жорсткi та рiденьки, тож як схопити за них, волосся й нема – тiльки затиснутий кулак. А пiд бородами, – для К. то було справжне вiдкриття, – полискують на комiрцях рiзноманiтнi за формою та барвою нашивки. Скiльки око сягало, тi нашивки мав кожен. Усi належали до одного гурту, дiлячись про людське око на праву та лiву партii, а коли К. зненацька обернувся, то побачив такi самi нашивки на комiрi слiдчого, що, склавши руки, спокiйно приглядався до зали. – Отже, – закричав К., здiймаючи руку догори, бо несподiване вiдкриття потребувало розголосу, – ви всi, як я бачу, службовцi, ви та скорумпована зграя, яку я критикував, вас зiгнано сюди як слухачiв та шпигунiв, подiлено начебто на партii, щоб одна плескала, аби випробувати мене, ви прагнули подивитись, як спокушають невинного! Нi, ви прийшли сюди не даремно, сподiваюсь, ви або плекали думку, що комусь iз вас доручать стати на захист невинного, або, – пусти, бо вдарю! – крикнув К. котромусь стариганевi, що трусився всiм тiлом i надто близько пiдступив до нього, – або таки справдi чогось навчилися. Отже, бажаю вам щастя у вашiй кар’ерi! – К. притьмом схопив капелюха скраю на столi й серед загальноi тишi, що, хай там як, свiдчила про цiлковиту несподiванку, став тиснутись до виходу. Однак слiдчий виявився ще проворнiшим, бо вже чекав його пiд дверима. – Хвилиночку! – мовив вiн. К. зупинився, проте дививсь не на слiдчого, а на дверi, якi вже тримав за ручку. – Я хочу звернути вашу увагу, – провадив далi слiдчий, – що сьогоднi – ви, певне, ще й не усвiдомили цього – ви позбавили себе тiеi переваги, яку майже завжди надае заарештованому допит. К., не повертаючи голови, засмiявся. – Ганчiрко! – гукнув вiн. – Я дарую вам усi допити! – Вiдчинив дверi i збiг сходами вниз. Позаду загомонiло, неначе розкуте, зборисько, певне, обговорюючи, мов студенти, все бачене й чуте. Роздiл 3 У порожнiй залi засiдань. Студент. Канцелярiя суду Увесь наступний тиждень К. щодня чекав нового повiдомлення, вiн не йняв вiри, що його вiдмову ставати на допит сприйняли так буквально, i коли у суботу ввечерi йому так i не принесли сподiваноi звiстки, К. подумав, нiби його, припускаючи, що вiн здогадаеться, запрошено до того самого будинку на ту саму годину. В недiлю К. знову пiшов туди, цього разу вже не плутаючись на сходах та в коридорах, дехто з пожильцiв, упiзнавши його, привiтався з ним бiля своiх дверей, але К. не мав потреби розпитувати й хутко пiднявся до потрiбних дверей. На його стукiт дверi одразу вiдчинили, i К., не дуже придивляючись до знайомоi жiнки, що зупинилась коло дверей, хотiв iти до сусiдньоi кiмнати. – Сьогоднi нема засiдання, – сказала жiнка. – Як це нема засiдання? – запитав К., не ймучи вiри. Проте жiнка переконала його, широко розчахнувши дверi. Зала справдi була порожня i через те здавалась iще злиденнiша, нiж минулоi недiлi. На столi, що й тепер стояв на помостi, лежало кiлька книжок. – Можна подивитися книжки? – запитав К., i не тому, що зацiкавився, а тому, що прагнув бодай трохи виправдати свiй недоречний прихiд. – Нi, – не дозволила жiнка i знову зачинила дверi. – Не можна, книжки належать слiдчому. – Ага, – кивнув головою К., – напевне, то кодекси законiв, а природа цього правосуддя така, що судять не просто невинну людину, а ще й необiзнану. – Так i треба, – вiдказала жiнка, не зрозумiвши його як слiд. – Ну, тодi я пiду, – зiтхнув К. – А слiдчому щось переказати? – запитала жiнка. – Ви його знаете? – здивувався К. – Звiсно, мiй чоловiк служить при судi. Аж тепер зауважив К., що кiмната, в якiй минулого разу стояв тiльки шаплик, тепер перетворилась на цiлком обставлене помешкання. Жiнка помiтила його подив i пояснила: – Так, ми тут живемо безкоштовно, проте в днi засiдань мусимо звiльняти кiмнату. Посада мого чоловiка пов’язана з багатьма невигодами. – Мене дивуе не так кiмната, – лихим оком подивився К., – як те, що ви одруженi. – Ви, певне, натякаете на ту оказiю на останньому засiданнi, що урвала вашу промову? – спитала жiнка. – Авжеж, – заквапився говорити К., – сьогоднi все вже минуло й майже забулось, але тодi я був страшенно розгнiвався. А тепер я ще чую, що ви замiжня жiнка. – Те, що ваша промова урвалася, вам анiтрохи не зашкодило. Пiсля того про вас однаково говорили дуже неприхильно. – Може, й так, – кивнув К., – але це не зменшуе вашоi провини. – А от менi прощають геть усi, хто знайомий зi мною ближче, – пояснювала жiнка, – бо той, хто обняв мене тодi, вiддавна переслiдуе мене. Я, може, загалом i неприваблива, але вiн завжди мене жадае. Тут вiд нього нема як вiдборонитись, навiть мiй чоловiк уже змирився: якщо вiн не хоче втратити своеi посади, то мусить терпiти, бо той нахаба – студент i з часом може здобути велику владу. Вiн завжди чiпляеться до мене, а перед тим, як ви прийшли, саме пiшов кудись. – Бачу, тут усюди дiеться казна-що, – мовив К., – я навiть не дивуюсь. – Ви хочете змiнити тут щось на краще? – повiльно запитала жiнка, пильно придивляючись до К., немов казала те, що могло стати небезпечним як для неi, так i для нього. – Для себе я зробила такий висновок ще з вашоi промови, вона менi дуже сподобалась. Я чула, правда, тiльки частину, бо початок пропустила, а пiд кiнець лежала зi студентом на пiдлозi. Тут так гидко, – додала вона пiсля паузи, беручи К. за руку. – Ви вiрите, що вам пощастить змiнити щось на краще? К. засмiявся i трохи поворушив рукою, вiдчуваючи ii м’якi пальцi: – Власне, я не збиравсь, як ви кажете, мiняти тут щось на краще, i якби ви, скажiмо, розповiли про це слiдчому, вас би висмiяли, а то й покарали. Звичайно, з власноi волi я й справдi не втручався б у цi справи, потреба вдосконалити правосуддя нiколи не заважала б менi спати. Але через те, що мене нiбито заарештовано, – а мене справдi заарештовано, – я був змушений говорити про такi речi, щоправда, задля себе самого. Якщо я при цьому зможу стати в пригодi ще й вам, то, звiсно, робитиму це з охотою. Не з самоi любовi до ближнього, а й тому, що ви теж спроможнi допомогти менi. – Як я вам допоможу? – запитала жiнка. – Покажете менi, наприклад, книжки, що лежать там на столi. – Та певне ж! – гукнула жiнка i якнайшвидше потягла К. за собою. То були старi, пошарпанi книжки, одна майже роздерта посерединi палiтурка трималась на самих нитках. – Яке тут усе брудне, – похитав головою К., а жiнка, пiднявши фартух, проворним рухом бодай змела порох iз книжок, перше нiж К. доступився до них. К. розгорнув верхню книжку, показався непристойний малюнок. Голi чоловiк та жiнка сидiли на канапi, про задум художника неважко було здогадатись, але його невправнiсть була така разюча, що на малюнку можна було добачити лише двi надмiру натуралiстичнi постатi, якi сидiли занадто прямо, а внаслiдок порушення перспективи були оберненi мало не в рiзнi боки. К. далi й не гортав, а подививсь на титульний аркуш другоi книжки, то був роман iз назвою «Нещастя, яких зазнала Грета вiд свого чоловiка Ганса». – Отакоi, то оце тi кодекси законiв, якi мають отут вивчати? – обурився К. – І це цi люди судитимуть мене? – Я допоможу вам, – озвалася жiнка. – Хочете? – А ви справдi годнi допомогти, не накликавши на себе небезпеки? Ви ж перед тим казали, що ваш чоловiк дуже залежний вiд начальства. – Я однаково хочу допомогти вам, – не вiдступала жiнка. – Ходiмо, нам треба поговорити. Про небезпеку не кажiть менi нiчого, я боюся небезпек тiльки там, де хочу iх боятися. Ходiмо. – Жiнка показала на помiст i попросила К. сiсти поруч з нею на сходинку. – У вас дуже гарнi карi очi, – зазираючи знизу в обличчя К., сказала вона йому, як вони посiдали. – Менi теж казали, що в мене гарнi очi, але вашi набагато гарнiшi. А втiм, ви менi сподобались одразу, як прийшли сюди вперше. Саме через вас я потiм зайшла до зали засiдань, чого ранiше нiколи не робила, почасти менi навiть заборонено заходити до зали. Ось воно що, думав К., вона сама пристае до мене, вона така ж зiпсута, як i всi тут навколо. Їй, зрозумiло, вже набрид судовий службовець, i через те вона лiзе зi своiми комплiментами про очi до першого-лiпшого незнайомця. І К. мовчки пiдвiвся, неначе висловив своi думки вголос, отже, й пояснив жiнцi свою поведiнку. – Я не вiрю у вашу спроможнiсть допомогти менi, – сказав вiн, – бо для справжньоi допомоги треба мати зв’язки з судовиками високого рангу. А ви, звичайно, знаете тiльки дрiбних судовцiв, що тиняються тут цiлими юрбами. Їх ви, звiсно, знаете надто добре i чималого можете добитися вiд них, тут я не сумнiваюсь, але навiть найбiльше, чого вам пощастить досягнути, абсолютно не вплине на остаточний результат процесу. А ви при цьому втратите кiлькох друзiв. Такого я не хочу. Тож i далi ставтесь до тих людей, як i досi, бо, як на мене, таке поводження – це ваша внутрiшня потреба. Я кажу це не без певного жалю, бо, аби хоч якось вiдповiсти на ваш комплiмент, ви менi теж дуже подобаетесь, надто тепер, коли так сумно дивитесь на мене, дарма що журитись у вас немае причини. Ви належите до суспiльства, з яким я мушу боротися, проте добре почуваетесь у ньому, ви навiть кохаете студента, а якщо не кохаете, то принаймнi вiн вам милiший за чоловiка. З ваших слiв здогадатись про це не важко. – Hi, – скрикнула жiнка, – посидьте! – i схопила К. за руку, якоi вiн не встиг швиденько вiдсмикнути. – Вам не можна отак тiкати, ви не повиннi йти з хибною думкою про мене! Навiть якщо я справдi така безвартiсна, невже ви не зласкавитесь i не побудете зi мною ще хвилинку? – Ви не так зрозумiли мене, – мовив, знову сiдаючи, K., – якщо ви справдi прагнете, щоб я залишивсь, я охоче побуду з вами, я маю час: адже прийшов сюди, сподiваючись, що буде слухання справи. А щодо того, що я казав, то я тiльки попрошу вас не втручатися задля мене в мiй процес. А якщо вам раптом спаде на гадку, нiби менi байдужiсiнько, чим скiнчиться процес, i я лише поглузую з вироку, то й тодi ви не повиннi ображатися. Це, звiсно, якщо процес узагалi матиме якийсь кiнець, у чому я дуже сумнiваюсь. Я скорше вiрю, що через ледачiсть та забудькуватiсть судовцiв, а то й унаслiдок iхнього страху процес уже припинився або припиниться десь найближчим часом. А проте може виявитись, що, сподiваючись великого хабара, процес про людське око вестимуть далi, але, i в цьому я запевняю вже сьогоднi, марно, бо хабарiв я нiкому не даю. Мене б дуже потiшило, якби слiдчому або ще комусь, хто швидко поширюе важливi звiстки, ви повiдомили, що я нiколи, навiть коли вдадуться до хитрощiв, на якi та панва така вигадлива, не вiдступлюся й не даватиму хабарiв. Усi iхнi зусилля будуть марнi, ви так прямо й скажiть iм. А втiм, вони, певне, й самi вже збагнули, та навiть як не збагнули, менi, власне, байдуже, дiзнаються вони тепер про це чи нi. Отже, тi добродii матимуть менше клопоту, щоправда, i я уникну деяких прикрих обов’язкiв, але я б радо взяв iх на себе, якби знав, що кожен з них – це ще й удар по суддях. І я дбатиму, щоб i справдi так було. Ви, здаеться, казали, нiби знаете слiдчого? – Звичайно, – вiдповiла жiнка, – саме про нього я й подумала спершу, пропонуючи вам допомогу. Я не знала, що вiн – тiльки дрiбний судовець, але, коли ви так кажете, може, це й правда. І все-таки я впевнена, що рапорт, який вiн посилае нагору, мае якийсь вплив. А вiн пише довжелезнi рапорти. Ви казали, нiбито судовцi ледачi, – не всi, звичайно, цей слiдчий зовсiм не ледар, вiн пише дуже багато. Скажiмо, минулоi недiлi засiдання тривало аж до вечора. Всi розiйшлися, проте слiдчий сидiв у залi, я мусила принести йому лампу, в нас лиш одна маленька гасова лампа, але вiн задовольнився нею й одразу взявся писати. Тим часом повернувся й мiй чоловiк, що якраз тiеi недiлi мав вихiдний, ми поперетягали меблi, знову обставили нашу кiмнату, потiм поприходили сусiди, ми трохи побазiкали при свiчцi, – одне слово, геть забули про слiдчого й полягали спати. Раптом серед ночi, а була, певне, вже глупа нiч, я прокидаюсь, бiля лiжка стоiть слiдчий i прикривае лампу рукою, щоб вона не свiтила на чоловiка, то була непотрiбна осторога, мiй чоловiк так мiцно спить, що його й свiтло не розбудить. Я так перелякалася, що мало не зойкнула, але слiдчий був дуже люб’язний, нагадав, щоб я була обережна, шепнув, що вже все написав, повертае менi лампу й нiколи не забуде митi, коли побачив мене сонну в лiжку. Цим усiм я хотiла тiльки сказати, що слiдчий справдi пише багато рапортiв, надто про вас, бо, зрозумiло, ваш допит становив головну частину недiльного засiдання. Такi довгi рапорти аж нiяк не можуть бути безвартiснi. Крiм того, з цього випадку ви зрозумiли, що слiдчий залицяеться до мене i що саме тепер, у першi хвилини, – а вiн, певне, взагалi тiльки тiеi ночi мене помiтив, – я можу мати на нього великий вплив. До речi, я маю ще один доказ його великоi прихильностi до мене. Вчора через студента, – а вiн йому дуже довiряе, то його молодший колега, – слiдчий подарував менi шовковi панчохи, начебто за те, що я прибираю в залi засiдань, але це тiльки привiд, та робота – це ж мiй обов’язок, i за неi мiй чоловiк дiстае платню. Ось подивiться, якi гарнi панчохи, – жiнка випростала ноги, пiдiбрала до колiн сукню i теж задивилась на подарунок. – Панчохи гарнi, хоч занадто тонкi й для мене вони не годяться. Жiнка раптом замовкла, поклала долоню на руку К., немов хотiла заспокоiти його, й зашепотiла: – Тихо, на нас дивиться Бертольд. К. поволi пiдвiв голову. У дверях зали засiдань зупинився молодик; миршавий i кривоногий, вiн намагався надати собi гiдностi куцою та рiденькою рудою борiдкою i ненастанно ворушив ii пальцем. К. iз цiкавiстю придивився до студента, що вивчав таемничу юриспруденцiю, вiн уперше бачив такого студента-правника, так би мовити, в натурi i теж подумав, що той може доскочити колись найвищих судових посад. Натомiсть студент, либонь, навiть уваги не звернув на К. i тiльки одним пальцем, витягши його на мить з бороди, поманив жiнку й пiшов до вiкна. Жiнка нахилилась до К. й прошепотiла: – Благаю вас, не сердьтеся i не думайте нiчого поганого про мене, я мушу тепер iти до нього, до цього бридкого виродка, ви тiльки подивiться, якi в нього ноги кривi. Але я одразу повернусь i тодi пiду з вами, якщо вiзьмете мене, пiду куди захочете, ви зможете робити зi мною що завгодно, я буду щаслива не повертатися сюди якомога довше, а найкраще – нiколи. Жiнка ще погладила К. руку, скочила на ноги й побiгла до вiкна. К. несамохiть iще намацував у порожнечi ii руку. Жiнка й справдi вабила його, i, попри всi своi роздуми, вiн не бачив жодноi поважноi причини, чому йому не треба пiддаватися звабi. Легеньке заперечення, мовляв, та жiнка наставляе йому пастку, щоб полегшити суд над ним, К. вiдкинув без труднощiв. Як вона може його пiймати? Хiба вiн i досi не мае такоi свободи, що мiг би розтрощити весь апарат правосуддя, – принаймнi ту його частину, що опiкуеться ним? Хiба вiн не може бодай трохи покладатись на себе самого? До того ж ii пропозицiя допомогти звучала щиро, можливо, така допомога ще придасться, i, певне, нема кращого способу помститися слiдчому та його поплiчникам, як вiдiбрати в нього цю жiнку й самому розкошувати нею. І тодi може виявитись, що слiдчий, з тяжкою мукою написавши неправдивi рапорти про К., побачить серед ночi, що лiжко цiеi жiнки порожне. А порожне тому, що вона належить К., ця пишна, зграбна, гаряча жiнка, що стоiть бiля вiкна в темнiй сукнi з грубоi важкоi тканини, взагалi належить тiльки К. Коли К. позбувся отак сумнiвiв щодо жiнки, тиха розмова коло вiкна видалася йому задовгою, вiн спершу щиколотками постукав по помосту, а потiм ударив кулаком. Студент через плече жiнки мигцем подивився на К., про те розмови не припинив, навпаки, ще тiснiше пригорнувся до жiнки i обняв ii. Вона, начебто уважно слухаючи його, низько схилила голову, а вiн, майже не сповiльнюючи мови, з вилясками цiлував iй нахилену шию. К. добачив у цьому потвердження тиранiчноi влади, що ii, як скаржилася жiнка, мае над нею цей студент, отож вiн пiдвiвся й заходив по кiмнатi. Скоса позираючи на студента, вiн метикував, як найшвидше можна спровадити його, тож, К. було тiльки на руку, коли студент, вочевидь роздратований отим вештанням по кiмнатi, що згодом обернулось на гучне тупотiння, зауважив: – Якщо вам не стае терпцю, йдiть собi. Ви вже давно мали вийти звiдси, тут ви нiкому не потрiбнi. Ви мали забратися ще тодi, як я ступив до кiмнати, i то якнайшвидше. У цьому зауваженнi могла б вилитись уся насилу тамована лють, проте в ньому вiдчувалася ще й пиха майбутнього судовця, що звертаеться до нелюбого йому звинуваченого. К. зупинився близько вiд студента й засмiявся: – Менi й справдi уриваеться терпець, але моя нетерплячка найшвидше мине тодi, як ви заберетеся звiдси. А якщо, може, ви прийшли сюди, аби вчитись, – я чув, нiби ви студент, – я вам охоче поступлюся мiсцем i пiду з цiею жiнкою. А втiм, вам iще довго треба вчитись, аби стати суддею. Вашого правосуддя я до пуття й не розумiю, але, гадаю, самими брутальними словами, що iх ви, до речi, навчились уживати без усякого сорому, суду вже не вiдбудеш. – Не годилося залишати йому такоi свободи пересувань, – сказав студент, немов прагнучи пояснити жiнцi, чому К. удаеться до образ, – то була помилка. Я вже казав про це слiдчому. Треба було мiж допитами принаймнi не випускати його з кiмнати. Слiдчого iнколи дуже важко збагнути. – Пустi балачки, – сказав К. i простяг руку до жiнки, – ходiмо. – Ах так! – здивувався студент. – Нi, вона вам не дiстанеться, – i з силою, якоi годi було навiть сподiватися вiд нього, пiдхопив жiнку на одну руку й, нiжно позираючи на неi, зiгнувши спину, побiг до дверей. Не можна було не помiтити, що студент трохи боiться К., але таки наважився ще й дратувати його, бо вiльною рукою гладив i м’яв плече жiнки. К. пробiг кiлька ступнiв поряд з ним, ладний схопити його, а якщо доведеться, то й задушити, аж тут озвалася жiнка: – Це нiчого не дасть, слiдчий звелiв мене привести, я не можу пiти з вами, цей малий виродок, – тут вона провела рукою по студентовому обличчю, – цей малий виродок мене не вiдпустить. – І ви не хочете, щоб я вас визволив? – закричав К. i схопив студента за плече, той спробував зубами хапнути його руку. – Нi! – закричала жiнка, двома руками вiдбороняючись вiд К. – Нi, тiльки не це, що ви собi надумали! Це стало б моею згубою. Пустiть його, будь ласка, пустiть! Вiн тiльки виконуе наказ слiдчого й веде мене до нього. – То нехай бiжить, а вас я вже не хочу бачити! – гнiвно й розчаровано прокричав К., так стусонувши студента межи плечi, що той аж спiткнувся, але тiеi ж митi, тiшачись, що не впав, iще вище пiдскочив зi своею ношею. К. неквапом iшов за ними, збагнувши, що це його перша безперечна поразка, якоi вiн зазнав вiд судовцiв. Не було, звичайно, причини тривожитись через це, вiн зазнав поразки тiльки тому, що прагнув боротьби. Якби вiн сидiв удома й жив собi, як завжди, то був би в тисячу разiв вищий вiд цих людей i кожного розчавив би на своему шляху. І К. став уявляти собi найкумеднiшi сцени, що сталися б, скажiмо, якби цей нiкчема-студент, цей набундючений хлопчисько, горбатий бородань, став навколiшки перед лiжком Ельзи i, склавши руки, благав ii ласки. К. так сподобалася ця уявна картина, що вiн вирiшив, якщо бодай коли-небудь трапиться сприятлива нагода, повести студента до Ельзи. Із цiкавостi К. пiдбiг до дверей, йому кортiло подивитись, куди понесуть жiнку, студент навряд чи й на вулицi нестиме ii на руцi. Виявилось, що дорога набагато коротша. Якраз навпроти квартири починалися вузенькi дерев’янi схiдцi, що вели, напевне, на горище, схiдцi завертали, тож краю не було видно. Тими схiдцями студент понiс жiнку нагору, вiн уже ледве ступав ногами i важко, аж стогнучи, дихав: бiг таки знесилив його. Жiнка рукою привiтала згори К. i спробувала, зводячи та розводячи плечi, показати, що вона не винна в цьому викраденнi, проте великого жалю в ii рухах не вiдчувалося. К. дививсь незворушно, мов чужий, вiн не хотiв виказати нi свого розчарування, нi того, що йому так легко притлумити його. Тi двое вже зникли, а К. i далi стояв на порозi. Тож, напевне, жiнка не тiльки обдурила його, а й, сказавши, що ii понесли до слiдчого, ще й набрехала. Хiба слiдчий сидiтиме й чекатиме ii на горищi? Дерев’янi схiдцi, хоч скiльки дивився на них К., нiчого не пояснювали. Аж тут коло першоi сходинки К. помiтив невеличкий папiрець, пiдступив ближче й побачив, що на ньому дитячою невправною рукою написано: «Вхiд до канцелярii суду». Тож канцелярiя суду тут, на горищi зданого в оренду будинку? Виходить, це установа, до якоi навряд чи можна ставитися поважно, i звинувачений мiг тiшитись, уявляючи, як мало грошей мае у своему розпорядженнi суд, коли розмiстив свою канцелярiю там, де орендатори житла, що й самi становлять найзлиденнiший прошарок, звалюють непотрiбний мотлох. А втiм, не треба вiдкидати й можливостi, що суд мае досить грошей, але судовики розкрадають iх i не вживають на потреби судочинства. Зiпершись на свiй дотеперiшнiй досвiд, К. уважав, що ця можливiсть дуже ймовiрна; щоправда, такий занепад правосуддя принизливий для звинуваченого, хоча, звiсно, меншою мiрою, нiж злиденнiсть суду. Аж тепер тiльки К. зрозумiв, що пiд час першого допиту звинуваченого соромляться запросити на горище, i через те його слухали в приватному помешканнi. Тож яке становище посiдае К., якщо порiвняти його з суддею, що сидить на горищi: в банку К. займае великий кабiнет iз передпокоем, крiзь величезне вiкно вiн може дивитися на майдан, де невпинно сновигае юрба! А втiм, вiн не мае там побiчних прибуткiв, бо не бере хабарiв i нiчого не розкрадае, там служник не принесе йому до кабiнету жiнку на руцi. Але таких вигод, принаймнi в цьому життi, К. волiв би зректися. K. стояв перед клаптиком паперу, аж тут на порiг ступив якийсь чоловiк, що крiзь вiдчиненi дверi зазирнув до житловоi кiмнати, звiдки можна було побачити й залу засiдань, i зрештою запитав К., чи той не бачив тут недавно однiеi жiнки. – Ви судовець, так? – запитав К. – Атож, – вiдповiв чоловiк. – Ага, ви звинувачений К., тепер я впiзнав вас, ласкаво прошу заходити, – i вiн простяг К. руку, чого той аж нiяк не сподiвався. – Сьогоднi, правда, засiдання нема, – додав згодом судовець, побачивши, що К. мовчить. – Знаю, – вiдповiв К. i став придивлятись до цивiльного одягу судовця: поряд iз звичайними гудзиками були пришитi два позолоченi, зрiзанi, напевне, зi староi офiцерськоi шинелi: тiльки вони й засвiдчували належнiсть цього чоловiка до судового прошарку. – Десь хвилину тому я розмовляв iз вашою дружиною. Тепер ii тут нема. Студент забрав ii до кiмнати слiдчого. – Бачите, – заходився пояснювати судовець, – ii завжди забирають вiд мене. Сьогоднi недiля, мiй неробочий день, але ж, щоб мене викурити звiдси, менi звелiли переказати якесь геть непотрiбне повiдомлення. Йти, щоправда, не дуже далеко, тож я мав надiю, що, як покваплюсь, iще вчасно повернуся. Отже, я бiг щодуху, прокричав урядовцевi, до якого мене послано, оте повiдомлення в прочиненi дверi, i менi так забивало дух, що вiн навряд чи й зрозумiв мене, потiм побiг назад, але студент виявився меткiший, його дорога була, зрештою, коротша, йому досить лише збiгти сходами. Якби я не був такий залежний, я б уже давно розквацяв того студента на оцiй стiнi. Отут, бiля цього папiрця. Я мрiяв про це вже не раз. Ось вiн прибитий трохи вище вiд пiдлоги, руки розведенi, пальцi розчепiренi, кривi ноги вигинаються, немов колесо, i всюди навколо плями кровi. Але досi це була тiльки мрiя. – А що, бiльше нiчим зарадити не можна? – смiючись, запитав К. – Не знаю, – вiдповiв судовець. – А вiн тепер став iще паскуднiший, досi вiн забирав ii тiльки до себе, а тепер водить ii, – власне, цього я давно сподiвався, – ще й до слiдчого. – А ваша дружина тут зовсiм невинна? – присилував себе запитати К., бо навiть йому цiеi митi страшенно допiкали ревнощi. – Де там, – зiтхнув службовець, – ii провина якнайбiльша. Вона сама чiпляеться йому на шию. Ну, а той уганяе за кожною жiнкою. Лиш у цьому будинку е п’ять квартир, куди вiн пробрався, але його звiдти викинули. А втiм, моя дружина найгарнiша на весь будинок, проте саме я не маю права боронитися. – Якщо така ситуацiя, тут i справдi нiчим не зарадиш, – погодився К. – Чого ж це не зарадиш? – здивувався судовець. – Треба тому студентовi, як приставатиме до моеi дружини, – а вiн таки боягуз, – бодай раз добряче натовкти боки, щоб вiн уже й не дивився на неi. Але я не смiю його бити, i нiхто не зробить менi цiеi ласки, кожен боiться його влади. На це здатний тiльки такий чоловiк, як ви. – Чого саме я? – вразився К. – Бо ви звинуваченi, – пояснив судовець. – Так, – кивнув К., – але менi тим паче треба боятися, що вiн, навiть якщо, можливо, не вплине на результат процесу, мае, напевне, вплив на попередне розслiдування. – Звичайно, – кивнув судовець, немов слова К. збiгалися з його власною думкою. – А в нас тут, як правило, безрезультатних процесiв не бувае. – Я теж такоi думки, – признався К., – але це аж нiяк менi не зашкодить при нагодi таки взятися за студента. – Я був би вам дуже вдячний, – трохи офiцiйно сказав судовець, здаеться, вiн, власне, й не вiрив у здiйсненнiсть свого найпотаемнiшого бажання. – Можливо, – говорив далi К., – годиться вiддухопелити ще декого з судовцiв, а то й усiх гамузом. – Так-так, – кивав головою судовець, немов iшлося про очевиднi речi. Потiм подивився на К. з довiрою, що ii попри всю його приязнiсть досi не вiдчувалося, й додав: – У нас завжди виникають якiсь бунти. – Але тема, либонь, трохи збентежила його, бо вiн урвав ii словами: – А тепер менi треба подати рапорт до канцелярii. Ви пiдете зi мною? – А що я там робитиму? – запитав К. – Побачите канцелярiю. Там на вас нiхто й уваги не зверне. – А чи варто ii дивитися? – завагався К., дарма що йому дуже кортiло пiти туди. – Бачите, – взявся пояснювати судовець, – я гадаю, вона вас зацiкавить. – Добре, – наважився врештi К., – я пiду з вами. – І швидше за судовця збiг схiдцями вгору. Заходячи, К. мало не заорав носом, бо за дверима була ще одна сходинка. – А на вiдвiдувачiв тут не дуже зважають, – зауважив вiн. – Тут на них узагалi не зважають, – поправив судовець. – Ви лиш погляньте, яка тут почекальня. Перед очима тягся довгий коридор, неоковирнi дверi обабiч провадили до окремих комiрчин горища. Свiтло не потрапляло безпосередньо в коридор, але й темряви не було, бо чимало комiрчин замiсть суцiльних дерев’яних перегородок з боку коридора мали тiльки дерев’янi каркаси, що, проте, сягали аж до покрiвлi. Через цi каркаси сiялось трохи свiтла, можна було побачити, як за столами сидять та пишуть поодинокi судовцi, дехто, правда, пiдступив до каркаса й крiзь його дiри споглядав людей у коридорi. Напевне, через те, що недiля, людей прийшло небагато. Вони видавались жалюгiдними й сидiли майже на однаковiй вiдстанi одне вiд одного на двох рядах довгих дерев’яних лав, що стояли пiд стiнами. Мало не всi були абияк одягненi, хоч, як судити з виразу облич, постави, форми борiдки та багатьох навряд чи визначуваних точно дрiбних рис, належали до вищих суспiльних прошаркiв. Оскiльки вiшакiв для одягу не було, всi, мабуть, наслiдуючи одне одного, поставили капелюхи пiд лави. Побачивши К. та судовця, тi, що сидiли одразу коло дверей, посхоплювались для вiтання, решта, побачивши це, подумала, що i iм треба привiтати прибульцiв, тож коли К. i судовець iшли коридором, люди пiдводились. Повнiстю вони, правда, не випростувались, а стояли згорбивши спину й зiгнувши колiна, немов вуличнi жебраки. К. зачекав судовця, що йшов трохи позаду, i сказав: – Якi вони, певне, приниженi! – Атож, – кивнув головою судовець, – це звинуваченi, всi, кого ви тут бачите, – звинуваченi. – Справдi? – здивувався К. – Тодi це моi колеги. – І вiн звернувся до найближчого з них, високого, худорлявого, майже сивого чоловiка: – Чого ви тут чекаете? – запитав вiн увiчливо. Несподiване запитання збентежило вiдвiдувача, i його безпораднiсть ще дужче посилювало те, що вiн скидався на досвiдченого чоловiка, який добре знае людей та свiт i в будь-якiй iншiй ситуацii нiзащо не розгубився б, не поступившись своiми здобутими в життевiй боротьбi перевагами над багатьма людьми. А тут, проте, вiн знiтився й не знав, що вiдповiсти на таке просте запитання, поглядав на решту чекальникiв, немов тi були зобов’язанi пiдказати йому i нiхто не доб’еться вiд нього жодноi вiдповiдi, коли цiеi пiдказки не буде. Проте надiйшов судовець i сказав, аби заспокоiти i збадьорити того чоловiка: – Пан лише запитав, чого ви чекаете. Вiдповiдайте. Уже знайомий, напевне, голос судовця подiяв краще: – Я чекаю… – почав був чоловiк i затнувся. Вiн вочевидь обрав такий початок, щоб точно вiдповiсти на запитання, але тепер не знав, що казати далi. Кiлька чекальникiв пiдступили ближче, постававши навколо групи з трьох чоловiкiв, проте судовець наказав iм: – Розходьтеся, вiдiйдiть, звiльнiть прохiд. Люди трохи позадкували, проте на своi попереднi мiсця не повернулись. Тим часом чоловiк, що його запитали, зосередився й вiдповiв, навiть тихо засмiявшись: – Я вже мiсяць, як принiс деякi свiдчення, пов’язанi з моею справою, i чекаю, поки iх приймуть. – Здаеться, ви дуже переживаете? – мовив К. – Так, – кивнув головою чоловiк, – адже це моя справа. – Але не кожен такоi думки, як ви, – сказав К., – бо я, наприклад, теж звинувачений, а проте, щоб i далi залишатися щасливим, анi свiдчень жодних не даю, анi взагалi нiчого не роблю для цього правосуддя. А по-вашому, це необхiдна рiч? – Я точно не знаю, – збентежився знову чоловiк; певне, йому здавалося, нiби К. з ним жартуе, i через те, мабуть, вiн найраднiше, аби не скоiти новоi помилки, слово в слово повторив би свою попередню вiдповiдь, проте нетерплячий погляд К. змусив його висловитись коротше: – Щодо мене, то я принiс свiдчення. – То ви не вiрите, що я звинувачений? – запитав К. – Звичайно, вiрю, – вiдповiв чоловiк i вiдступив трохи вбiк, але його вiдповiдь виказувала не вiру, а страх. – То ви менi не вiрите? – знову запитав К. i, напевне, спровокований сумирнiстю чоловiка, схопив його за руку, немов намiрявся силою втовкмачити йому оту вiру. Вiн не завдав йому болю, а тiльки легенько взяв за руку, але чоловiк зарепетував, неначе К. хапав його не пучками, а розпеченими лещатами. Вiд цих смiховинних крикiв К. увiрвався терпець: йому не вiрять, що вiн звинувачений, – тим краще, його, можливо, тут уважають навiть за суддю. Тож на прощання К. стиснув бiдолаху таки дужче, вiдiпхнув на лаву й пiшов далi. – Бiльшiсть звинувачених такi вразливi, – немов вибачався судовець. Позаду них майже всi чекальники скупчились навколо чоловiка, що вже припинив кричати, i, здаеться, докладно розпитували його, що сталося. К. побачив, як назустрiч йому ступае охоронець, вiн одразу його впiзнав, бо той мав шаблю, i ii пiхви, принаймнi як свiдчив колiр, були алюмiнiевi. К. здивувався i навiть помацав iх рукою. Охоронець, прийшовши на крик, запитав, що сталося. Судовець спробував кiлькома словами заспокоiти його, але той пояснив, що вiн сам мае в усьому пересвiдчитись, вiдсалютував i квапливою, проте дрiбною, скутою, напевне, подагрою, ходою, подибав далi. К. уже не переймався нi охоронцем, нi людьми, що сидiли на лавах, надто коли десь посерединi коридору з’явилась нагода повернути праворуч у якийсь позбавлений дверей отвiр. К. запитав судовця, чи правильна ця дорога, той кивнув головою, i тiльки тодi К. повернув. Йому вже набридло, що судовець неодмiнно йде на один-два кроки позаду: адже принаймнi тут може створитись враження, нiби його ведуть як заарештованого. Через те вiн часто зупинявся й чекав судовця, але той завжди залишався позаду. Зрештою К. заговорив, аби покласти край своему неспокоевi: – Ну, я вже побачив, як воно тут, i тепер хочу вийти. – Ви ще не все бачили, – безневинно сказав йому судовець. – А я й не хочу всього бачити, – заперечив К., що, власне, таки справдi вiдчув утому, – я тепер хочу пiти, де тут вихiд? – Ви що, вже заблукали? – здивувався судовець. – Вернiться до рогу, а там повертайте праворуч i йдiть аж до дверей. – Ходiть зi мною, – попросив К., – покажiть менi дорогу, бо я туди не потраплю, там так багато всiляких переходiв. – Тут тiльки одна дорога, – майже з докором вiдказав судовець, – а я не можу пiти з вами назад, бо менi треба подати рапорт, а через вас я згаяв чимало часу. – Ходiть зi мною, – гострiшим тоном повторив К., неначе зловив нарештi судовця на брехнi. – Не кричiть так, – зашепотiв судовець, – тут усюди кабiнети. – Якщо не хочете вертатися самi, пройдiть ще трохи зi мною або зачекайте тут, поки я подам рапорт, i я тодi залюбки пiду з вами назад. – Нi, нi, – затявся К., – я не чекатиму, ви повиннi пiти зi мною тепер. – К. iще не роздививсь як слiд, де вiн опинився, аж тут однi з багатьох навколишнiх дверей прочинились, i К. скинув туди очима. Вийшла дiвчина, почувши, напевне, гучну розмову, й запитала: – Чого вам треба? Позаду неi в напiвсутiнi можна було добачити, як пiдходить iще й чоловiк. К. глянув на судовця. Адже той запевняв, що на К. нiхто не зверне уваги, а тепер вийшло аж двое, ще трохи – i збiжаться всi, доведеться пояснювати, чому вiн тут. Єдиною зрозумiлою й прийнятною вiдповiддю була б та, що вiн звинувачений i хоче довiдатись про дату наступного допиту, але саме такого пояснення К. не хотiв давати, надто тому, що й воно не вiдповiдало правдi; K. прийшов сюди тiльки з цiкавостi, але на таку причину тим паче не можна покликатись, бо ж як йому признаватися, що всерединi ця судова установа така сама гидка, як i зовнi? Виявляеться, вiн не дурно пропонував зупинитися, йому не хотiлося йти далi, бо й так остогидло все побачене; саме тепер у нього нема настрою розмовляти з високими судовиками, що можуть визирнути з кожних дверей; вiн хоче пiти геть, щоправда, зi своiм судовцем, а як доведеться, то й самому. Але безглузде мовчання К., певне, привернуло до себе увагу, бо i дiвчина, i судовець дивились на нього так, немов от-от з ним станеться якесь велике перетворення, чого iм аж нiяк не можна прогавити. А в дверях уже стояв чоловiк, К. бачив перед тим його здалеку, вiн мiцно тримався за верхню частину одвiрка низеньких дверей i, ставши навшпиньки, погойдувавсь, мов нетерплячий глядач. Дiвчинi попервах здалося, нiби причина такоi дивноi поведiнки К. – невеличка кволiсть, тож вона принесла стiльця й запитала: – Може, сядете? – К. одразу сiв i, аби краще триматись, лiктями зiперся на бильце. – Вам, певне, голова запаморочилась? – знову запитала дiвчина. К. бачив перед собою тiльки ii обличчя, де проступав той вiдбиток сили, що властивий багатьом жiнкам у розквiтi юноi краси. – Не переживайте, – заспокоювала К. дiвчина, – тут немае нiчого незвичайного, майже з кожним трапляються такi напади, коли вiн приходить сюди вперше. Ви тут уперше? Ну, тодi нема чого дивуватись. Сонце розпiкае дах, нагрiвае крокви й бантини, а вiд нагрiтого дерева повiтря стае важке i задушливе. Тож для канцелярii це мiсце не дуже й добре, проте воно мае i неабиякi переваги. Ну, а повiтря, коли напливае багато люду, а таке трапляеться майже щодня, стае просто нестерпним. А як узяти до уваги, що пожильцi ще й бiлизну отут вивiшують, – нiякi заборони не зараджують, – то вже й не дивно, чого це ви раптом мало не зомлiли. Але, зрештою, до такого повiтря звикають, i то швидко. Прийшовши сюди вдруге чи втрете, ви навряд чи й вiдчуете, яке воно гнiтюче. Ну, вам уже краще? К. нiчого не вiдповiв, йому було надто прикро, що через цю несподiвану кволiсть до нього позбiгалися люди, крiм того, довiдавшись про причину свого кепського стану, вiн почувався не краще, а навiть гiрше. Дiвчина одразу помiтила таку змiну i, аби впустити свiжого повiтря, взяла притулену до стiни ключку й вiдкрила нею невеличкий люк, що був якраз над головою К. i виходив у небо. Щоправда, з люка посипалося стiльки сажi, що вона мусила миттю зачинити його i своею хусточкою протерти К. руки, сам вiн був надто знесилений, щоб подбати про себе. К. б охоче посидiв на стiльцi, щоб набратися сили й пiти собi, i, безперечно, швидше б оклигав, якби ним менше клопоталися. Аж тут дiвчина пояснила йому: – Тут вам не можна залишатися, ви заважаете руховi. – К. очима запитав ii, якому руховi тут можна заважати. – Я проведу вас, як хочете, до кiмнати для недужих. Допоможiть менi, будь ласка, – звернулася вона до чоловiка в дверях, що вiдразу пiдступив ближче. Проте К. не хотiлося до кiмнати недужих, вiн якраз щосили намагався уникнути, щоб його вели далi, бо що далi його поведуть, то гiрше йому ставатиме, i тому сказав: – Нi, я вже можу йти, – i, розслаблений спокiйним вiдпочинком на стiльцi, тремтячи звiвся на ноги. Але стояти було несила. – Ноги не йдуть, – зiтхнув вiн i, похитавши головою, знову сiв. К. згадав про судовця, що мiг би легко вивести його звiдти, але той, здавалося, давно вже подався геть. К. дивився повз дiвчину й чоловiка, що поставали перед ним, i нiде не бачив свого судовця. – Гадаю, – сказав чоловiк, що, до речi, був елегантно вбраний, надто впадав у вiчi його сiрий жилет iз двома довгими загостреними полами, – пановi недобре, бо на нього подiяло тутешне повiтря, отже, найкраще, – i йому самому це сподобаеться найдужче, – не вести його до кiмнати для недужих, а просто вивести з канцелярii. – Щира правда! – закричав К., з великих радощiв майже урвавши чоловiка на словi. – Звiсно, менi одразу стане краще, я, зрештою, не дуже й кволий, треба тiльки пiдтримати мене попiд руки, я великого клопоту не завдам, та тут i дорога недовга, доведiть мене до дверей, я там ще посиджу трохи на сходах i миттю зберуся на силi, я, власне, на такi напади не страждаю, ця кволiсть i менi самому несподiванка. Адже я теж службовець i звик до конторноi задухи, але тут вона вже надто дошкульна, ви й самi казали про це. Тож, будь ласка, виявiть люб’язнiсть, проведiть мене трохи, менi, власне, голова паморочиться i тому стане зле, як я пiдведуся сам. – І К. пiдняв плечi, аби помiчникам було легше взяти його пiд руки. Та чоловiк не послухав його, а спокiйнiсiнько сунув руки в кишенi штанiв i розреготався. – Дивiться, – сказав вiн дiвчинi, – я, отже, не помилився. Пановi тiльки тут так погано, а не всюди. Дiвчина теж засмiялась, але легенько вдарила чоловiка пучками по руцi, немов вiн дозволив собi з К. занадто смiливий жарт. – Але ви собi нiчого не думайте, – сказав iй чоловiк, смiючись i далi, – я справдi виведу звiдси цього добродiя. – Тодi добре, – i дiвчина схилила на мить свою гарненьку голiвку. – Ви не зважайте на його смiх, – звернулась вона до К., що, знову спохмурнiвши, втупився в простiр перед собою i, здаеться, не потребував жодних пояснень, – цей добродiй, – можна я вас представлю? (Чоловiк рукою дав дозвiл.) – Цей добродiй дае довiдки. Нашим клiентам вiн дае всi потрiбнi iм довiдки: адже населення не дуже обiзнане з нашим правосуддям i багато хто вимагае довiдок. Вiн знае вiдповiдь на всi запитання, можете, якщо коли з’явиться бажання, випробувати його. Але це не едина перевага, друга його перевага – елегантне вбрання. Ми, судовцi, якось собi подумали, що той, хто дае довiдки i неодмiнно перший розмовляе з клiентами, повинен, аби справляти гiдне перше враження, вишукано вдягатись. Натомiсть ми, решта, як уже й на менi можна бачити, вдягаемось, на жаль, поганенько i старомодно, а проте нема й жодного сенсу щось витрачати на одяг, бо ми майже завжди сидимо в канцелярii, навiть ночуемо тут. Але, як я вже казала, вважаемо, що подавач довiдок мае бути ошатний. Та оскiльки вiд нашого начальства, яке в цьому питаннi трохи дивне, годi чогось домогтися, ми склали грошi – нам допомагали навiть притягненi до суду – i купили йому оце гарне вбрання, а також iншi костюми. Тепер усе було б готове, аби справляти добре враження, але оцей його смiх знову псуе геть усе, i люди лякаються. – Справдi, – глузливо потвердив чоловiк, – але, панно, я не розумiю, навiщо ви розповiдаете чужому про нашi внутрiшнi справи, або, радше, мало не силою втовкмачуете йому те, про що вiн i слухати не хоче? Ви ж подивiться, вiн хоч сидить отут, а мiркуе про щось свое! К. не мав бажання заперечувати, намiр дiвчини був, може, й добрий, вона, можливо, прагнула трохи розважити його або дати йому змогу зосередитись, але ii зусилля виявились марнi. – Я мушу пояснити йому, чому ви смiетесь, – мовила дiвчина. – Ваш смiх ображае його. – Гадаю, вiн менi вибачить iще й не таку образу, якщо зрештою я таки виведу його звiдси. К. не казав нiчого, не пiднiмав очей i терпляче слухав, як тi двое говорять про нього, мов про рiч, такий стан був йому найлюбiший. Але раптом на однiй руцi вiн вiдчув руку довiдковця, а на другiй – дiвочу. – Ану, немiчний, уставай, – проказав довiдковець. – Щиро вам дякую, – белькнув К., заскочений цiею радiсною несподiванкою, поволi пiдвiвся й сам направив руки помiчникiв туди, де найбiльше потребував пiдтримки. – Може видатись, – зашепотiла дiвчина на вухо К., поки вони ступали до головного коридору, – нiби я дуже переймаюсь тим, щоб про довiдковця склалася добра думка, але, повiрте, я вам казала щиру правду. Серце його не жорстоке. Вiн не зобов’язаний виводити недужих клiентiв, але, як бачите, виводить. Можливо, серед нас узагалi нема жорстокосердих, ми б, певне, усi з радим серцем допомагали людям, але ж ми судовцi, i про нас дуже швидко йде слава, нiби ми жорстокi серцем i нiкому не хочемо допомогти. Я так мучуся через це. – Може, трохи посидите? – запитав довiдковець, коли всi трое вийшли в коридор i якраз проминали звинуваченого, що з ним К. недавно розмовляв. К. майже засоромивсь: якщо перше вiн гордо випростувавсь перед тим чоловiком, то тепер спирався на двох помiчникiв, його капелюх хитався на вiдстовбурченому пальцi довiдковця, волосся було скуйовджене i спадало на спiтнiле чоло. Але звинувачений немов нiчого й не помiтив, смиренно пiдвiвся перед довiдковцем, що дивився кудись над його головою, i лише спробував пояснити свою присутнiсть: – Я знаю, – заговорив вiн, – що моiх свiдчень сьогоднi аж нiяк не можуть прийняти. Але я все-таки прийшов, бо гадав, що зможу тут почекати, сьогоднi ж недiля, я маю дозвiлля i тут нiкому не заважаю. – Вам нема потреби виправдовуватись, – заспокоював клiента довiдковець. – Ваша ревнiсть гiдна всiлякоi хвали, хоч ви тiльки дурно займаете тут мiсце, але я вам, аж поки менi остогидне, взагалi не заважатиму пильно стежити за розглядом вашоi справи. Надивившись на тих, хто злочинно занедбуе свiй обов’язок, навчаешся виявляти терпiння до таких, як ви. Сiдайте. – Як вiн тямить розмовляти з клiентами! – зашепотiла дiвчина. К. кивнув головою, та коли довiдковець знову запитав його, чи не хоче вiн сiсти, одразу заперечив: – Нi, менi вiдпочинок не потрiбний. – К. вимовив цi слова якомога твердiше, а насправдi дуже б утiшивсь, якби мiг посидiти. К. почувався так, наче в нього морська хвороба. Йому здавалось, нiби вiн на кораблi, що долае розбурханi хвилi, причувалось, як б’е вода в дерев’яний борт, як з глибин коридору долинае шипiння води, що котиться через палубу, ввижалось, як хитаеться впоперек коридор i як вiдвiдувачi обабiч то опускаються, то зринають угору. Через те К. просто приголомшував спокiй дiвчини й чоловiка, що вели його. К. довiрився iм i, якби вони кинули його, впав би, наче колода. Маленькi, гострi очi помагачiв нишпорили навколо, К. вiдчував iхню розмiряну ходу, а сам, здавалось, навiть не переступав ногами, його мало не волочили. Нарештi вiн помiтив, нiби йому щось кажуть, але нiчого не розумiв, чув лише якийсь гамiр, що виповнював увесь простiр, один незмiнно високий тон, що лунав, мов сирена. – Голоснiше, – прошепотiв вiн, не пiдводячи голови, й засоромився, знаючи, що вони й так говорять досить гучно, дарма що вiн нiчого не годен розiбрати. Нарештi перед ним наче розступилася стiна, в обличчя вiйнуло свiже повiтря, i вiн почув, як хтось поруч каже: – Вiн спершу хотiв вийти, а тепер йому хоч сотню разiв товчи, що тут вихiд, вiн навiть не ворушиться. К. зауважив, що стоiть перед дверима на сходи, iх вiдчинила дiвчина. До нього неначе враз повернулась уся втрачена сила, аби повнiше вiдчути наново здобуту свободу, вiн ступив на першу сходинку й розпрощався зi своiми проводирями, що схилились над ним. – Щиро дякую, – раз по раз приказував К., потискав обом руки й пiшов тiльки тодi, коли йому здалося, що бiльш-менш свiже повiтря зi сходiв нестерпне для тих, хто звик до канцелярськоi задухи. Помiчники навряд чи мали змогу вiдповiсти йому, а дiвчина напевне б упала, якби К. не зачинив якомога швидше дверi. Ще якусь мить К. постояв, дiстав кишенькове люстерко i пригладив волосся, пiдняв капелюха, що лежав на нижчiй сходинцi, – туди його жбурнув довiдковець, – i помчав сходами вниз, так жваво i такими величезними стрибками, що аж злякавсь, як швидко минула недавня кволiсть. Здоров’я К. мав загалом мiцне, але до таких несподiванок вiн готовий не був. Може, в його тiлi революцiя, i воно готуе йому якийсь новий процес, бо старий процес для нього такий прикрий? К. не вiдкинув остаточно думки навiдатись при першiй нагодi до лiкаря, проте вирiшив, – тут вiн i сам мiг собi зарадити, – надалi збавляти час у недiлю краще, нiж сьогоднi. Роздiл 4 Подруга панни Бюрстнер Минав час, а К. уже не траплялося жодноi нагоди навiть перекинутися словом iз панною Бюрстнер. Вiн усiляко намагався пiдступитись до неi, але вона завжди тямила, як вислизнути й уникнути зустрiчi. К. одразу пiсля роботи приходив додому, сiдав, не запалюючи свiтла, на канапi у своiй кiмнатi й нiчого не робив, а тiльки стежив за передпокоем. Коли поряд проходила служниця й причиняла дверi начебто порожньоi кiмнати, К. пiдводився трохи згодом i знову прочиняв дверi. Вранцi вiн уставав на годину ранiше, нiж звичайно, щоб мати змогу перестрiти панну Бюрстнер на самотi, перше нiж вона подасться до контори. Але всi тi спроби були марнi. Тодi К. послав iй листи, одного на роботу, а другого додому, в них вiн iще раз намагався виправдати свою поведiнку, пропонував яке завгодно вiдшкодування, обiцяв нiколи не переступати меж, якi вона йому визначить, i просив лише дати йому нагоду поговорити з нею, надто тому, що вiн нiчого не може сказати й фрау Грубах, не порадившись попередньо з самою панною, а наприкiнцi листа К. написав паннi Бюрстнер, що наступноi недiлi вiн цiлiсiнький день чекатиме у своiй кiмнатi на якийсь знак, якусь вiстку вiд неi: згоди, що вона зглянеться на його прохання, або принаймнi пояснення, чому вона не може виконати його, дарма що К. пообiцяв у всьому iй коритися. Листи назад не повернулись, але й вiдповiдi не було. Натомiсть у недiлю К. дочекався знаку, зрозумiлого без усяких тлумачень. Іще вдосвiта крiзь замкову шпарину К. помiтив якийсь незвичайний рух у передпокоi, i причина з’ясувалася дуже скоро. Вчителька французькоi мови, що була, зрештою, нiмкеня з прiзвищем Монтаг, «понедiлок», хирлява, блiда i трохи крива на ногу дiвчина, що досi жила окремо, перебиралася до кiмнати панни Бюрстнер. Нескiнченнi години можна було бачити, як вона човгае в передпокоi. Вона все забувала якусь одежину, покривальце або книжку, що iх треба брати поодинцi й нести до нового помешкання. Коли фрау Грубах принесла снiданок, – вiдколи К. був дуже розгнiвався, вона вже й найменших послуг не довiряла своiй служницi, – К. не мiг стриматись, аби вперше за п’ять днiв не заговорити до господинi. – Чого це сьогоднi такий шум у передпокоi? – запитав вiн, надливаючи каву. – Може, ще який пожилець приiде? Невже саме в недiлю треба прибирати? – Хоча К. не дивився на фрау Грубах, вiн почув, як вона неначе полегшено зiтхнула. Навiть таке гостре запитання К. вона витлумачила як примирення або початок примирення. – Пане К., нiхто не прибирае, – вiдповiла господиня. – Панна  Монтаг  переселяеться  до  кiмнати  панни Бюрстнер i переносить своi речi. – Пояснивши, вона замовкла, чекаючи, як сприйме цю звiстку К., i дивилась, чи можна розповiдати далi. К. витримав це випробування i, замислившись, мовчки колотив ложкою каву. Зрештою вiн пiдвiв очi й запитав: – А ви вже позбулися своiх пiдозр щодо панни Бюрстнер? – Пане К.! – скрикнула фрау Грубах, що чекала саме цього запитання, i простягла до К. товстi руки зi складками сала. – Останнього разу ви дуже близько взяли до серця мое принагiдне зауваження. Та я й думки не мала ображати вас або когось iншого. Пане К., ви мене знаете досить довго, щоб уже пересвiдчитись у цьому. Ви й не знаете, як я намучилася за останнi днi! Щоб я та обмовила свого пожильця! І ви, пане К., повiрили! Скажiть, невже я хочу вигнати вас iз квартири? Вигнати вас? – Останнiй викрик здушили сльози, господиня пiднесла фартух до обличчя й заридала. – Не плачте, фрау Грубах, – намагався втiшити ii К. i пiдступив до вiкна, на думцi в нього була тiльки панна Бюрстнер i те, що вона впустила до своеi кiмнати чужу дiвчину. – Не плачте, – сказав вiн знову, коли повернувся обличчям до кiмнати й побачив, що господиня ще не заспокоiлась. – Тодi я теж i в гадцi не мав чогось лихого. Ми обое просто не зрозумiли одне одного. Таке iнколи трапляеться й мiж давнiми друзями. – Фрау Грубах опустила фартух нижче очей, аби пересвiдчитись, що К. справдi примирився з нею. – Авжеж, бувае i таке, – переконував далi К. i наважився, виснувавши з поведiнки фрау Грубах, що капiтан не виказав його, ще додати: – Невже ви справдi повiрили, нiби через якусь чужу дiвчину я мiг посваритися з вами? – Так, пане К., повiрила, – вiдповiла фрау Грубах; на жаль, тiльки-но iй ставало трохи легше, вона одразу верзла щось недоречне. – Я завжди себе запитувала: чого це пан К. так перейнявся панною Бюрстнер? Чого вiн через неi гнiваеться на мене, хоча знае, що кожне його лихе слово вiдбере менi сон? Таж я про панну сказала тiльки те, що бачила сама на власнi очi. К. нiчого не вiдказав, вiн мав би ii вигнати з кiмнати вже пiсля першого слова, але йому не хотiлося. Вiн обмежився тим, що допив каву i дав фрау Грубах утямки, що вона тут непотрiбна. За дверима й далi чулось, як через увесь передпокiй човгае панна Монтаг. – Ви чуете? – запитав К. i показав рукою на дверi. – Так, – зiтхнула фрау Грубах, – я хотiла iй допомогти i навiть прислати на помiч iще служницю, але вона така вперта, що хоче сама все перенести. Мене тiльки дивуе панна Бюрстнер. Я не раз була бiдкалась, що в мене квартируе панна Монтаг, а панна Бюрстнер бере ii навiть до своеi кiмнати! – А вам чого перейматися? – запитав К., роздушивши в чашцi рештки цукру. – Невже вам вiд цього збитки? – Нi, – вiдповiла господиня, – це, власне, менi на руку, звiльниться одна кiмната, i я зможу переселити туди капiтана, свого небожа. Я вже давно боялася, що останнiм часом, вiдколи я була змушена оселити його тут поряд, у вiтальнi, вiн мiг заважати вам. Вiн такий, що не дуже зважае на людей. – Та що ви! – пiдвiвся К. – Про це не варто й балакати! Ви, здаеться, вважаете мене за надмiру вразливого, i тiльки тому, що оцi переходи панни Монтаг – ось вона знову повертаеться – менi вже нестерпнi! Фрау Грубах мало не зомлiла. – Пане К., може, сказати iй, щоб решту речей вона перенесла колись потiм? Якщо ваша ласка, я iй одразу скажу. – Але ж вона перебираеться до панни Бюрстнер! – закричав К. – Атож, – промовила фрау Грубах, не розумiючи, що мав на увазi К. – Отже, – провадив далi К., – ви теж повиннi носити ii речi. Фрау Грубах тiльки кивнула головою. Ця нiма безпораднiсть, що зовнi видавалась лиш упертiстю, ще дужче роздратувала К. Вiн став походжати по кiмнатi вiд вiкна до дверей, даючи господинi змогу вийти з кiмнати, хоч вона, мабуть, вийшла б i без цього. Саме тодi, коли К. знову пiдiйшов до дверей, хтось постукав. То була служниця, яка повiдомила, що панна Монтаг охоче поговорила б iз паном К. i тому просить його зайти до iдальнi, де вона чекае на нього. К. замислено слухав служницю, а потiм майже глузливим поглядом окинув перелякану фрау Грубах. Цей погляд, певне, мав показати, що К. давно вже передбачав таке запрошення панни Монтаг i що воно – теж частина тих мук, яких вiн мусив зазнати цього недiльного ранку вiд пожильцiв фрау Грубах. К. вiдiслав служницю, переказавши, що вже йде, проте пiдiйшов до шафи переодягнутись, а фрау Грубах, що нишком нарiкала на ту набридливу Монтаг, тiльки наказав прибрати посуд. – Таж ви навiть нiчого не чiпали! – скрикнула фрау Грубах. – Ах, забирайте геть! – гаркнув К., йому здавалося, нiби панна Монтаг упхала свого носа куди тiльки можна й загидила геть усе. Ідучи передпокоем, К. подивився на зачиненi дверi панни Бюрстнер. Але ж його запросили не туди, а до iдальнi, тож вiн вiдчинив дверi, навiть не стукнувши. То була дуже довга, але вузька кiмната з одним вiкном. Мiсця в нiй вистачало лише для двох шаф у кутках обабiч дверей та довжезного обiднього столу, що починався бiля дверей i тягнувся до пiдвiконня, тож до широкого вiкна i не доступишся. Стiл був уже накритий, i то на багатьох осiб, бо в недiлю майже всi пожильцi обiдали вдома. Коли К. зайшов, панна Монтаг пiшла вiд вiкна йому назустрiч уздовж столу. Вони мовчки привiтались, i тодi панна Монтаг, несподiвано високо, як завжди, задираючи голову, проказала: – Я не певна, чи ви знаете мене. – Звiсно, знаю, – мовив К., насуплено дивлячись на неi. – Ви у фрау Грубах уже давненько. – Але, як на мене, – провадила далi дiвчина, – вас не дуже обходить, хто живе в цiй квартирi. – Атож. – Ви не хочете сiсти? – запитала панна Монтаг. Обое мовчки витягли стiльцi на протилежних краях столу i сiли навпроти одне одного. Проте панна Монтаг ту ж мить пiдвелася знову, бо забула на пiдвiконнi ридикюль, i пройшла через усю кiмнату. Повертаючись i легенько вимахуючи сумкою, вона заговорила: – Я лише хочу сказати вам кiлька слiв за дорученням моеi подруги. Вона й сама збиралася прийти, але сьогоднi в неi негаразд iз здоров’ям. Тож вона вибачаеться i просить послухати замiсть неi мене. Вона б сказала вам те саме, що ви почуете й вiд мене. Навпаки, я скажу вам навiть бiльше, бо я певною мiрою цiлком безстороння. Ви менi вiрите чи нi? – І що ж ви менi скажете? – запитав К., бо йому остогидло бачити, як очi панни Монтаг незмiнно прикутi до його вуст. Завдяки цьому поглядовi вона немов уже панувала над тим, що вiн лише намiрявся висловити. – Мабуть, панна Бюрстнер вiдмовилась особисто поговорити зi мною, про що я просив ii. – Саме так, – потвердила панна Монтаг, – чи, радше, зовсiм не так. На цьому вона ще й як гостро наголосила. Загалом можна вiдмовитись вiд розмови, а можна навiть i цього не робити. Адже розмову можна вважати й за безвартiсну, i саме така в нас ситуацiя. Тепер, пiсля вашого зауваження, я можу говорити вiдверто. Ви на словах i листами просили мою подругу про розмову, але тепер, як я принаймнi здогадуюсь, моя подруга вже знае, про що мала бути та розмова, i через те з невiдомих менi причин переконана, що нiкому не буде жодноi користi, якщо розмова вiдбудеться насправдi. А втiм, вона розповiла менi про це лиш учора i мимохiдь додала, що, хай там як, навiть для вас ця розмова не мае великоi ваги, бо ви дiйшли до своiх думок унаслiдок суто випадковоi подii, тож вам не треба й пояснювати довго, щоб ви незабаром, якщо цього не сталося ще досi, зрозумiли всю безглуздiсть своiх заходiв. Я вiдказала iй, що вона, може, й мае слушнiсть, але задля остаточноi ясностi я таки вважаю за доконечне дати вам недвозначну вiдповiдь. Я запропонувала iй перебрати цю мiсiю на себе, i пiсля певних вагань моя подруга погодилась. Ну, а тепер я сподiваюсь, що я старалася й задля вас, бо навiть найменша непевнiсть у найнезначущiшiй справi однаково роз’ятрюе душу, i якщо цю непевнiсть, як-от у нашому випадку, дуже легко усунути, краще зробити це якнайшвидше. – Дякую вам, – одразу вимовив К., поволi пiдвiвся, дивлячись спершу на панну Монтаг, потiм на стiл, далi у вiкно, – будинок на тому боцi вулицi був осяяний сонцем, – i пiшов до дверей. Панна Монтаг ступила за ним кiлька крокiв, неначе не дуже повiрила йому. Та перед дверима обое були змушенi вiдступити, бо вони вiдчинились i зайшов капiтан Ланц. К. уперше побачив його так близько. То був дебелий, десь сорокарiчний чоловiк iз засмаглим м’ясистим обличчям. Вiн легенько вклонився, – обом зразу, – потiм пiдiйшов до панни Монтаг i шанобливо поцiлував iй руку. Його рухи були напрочуд зграбнi. Гречне поводження капiтана разюче контрастувало з тим, як поставивсь до панни Монтаг К., а проте вона нiтрохи не гнiвалась на нього, бо навiть намiрялась, як видавалося К., представити його капiтановi. Але К. не хотiв, щоб його представляли, йому було несила виявити бодай дрiбку приязнi як капiтановi, так i паннi Монтаг, той поцiлунок руки засвiдчив, що вони обое належать до групи, яка пiд машкарою безневинностi й некорисливостi намагалась не допустити його до панни Бюрстнер. До того ж К. подумав, – не просто здогадавсь, а впевнився, – що панна Монтаг вибрала ефективний i, хай там як, двосiчний засiб. Вона надала завеликоi ваги взаеминам панни Бюрстнер i К., а передусiм – тiй розмовi, про яку вiн просив, i водночас спробувала перекрутити все так, нiби саме К. надмiру переймаеться дрiбницями. Вона помиляеться, К. нiчого надмiру не пiдносив, вiн знае, що панна Бюрстнер – звичайнiсiнька нiкчемна друкарка, яка не повинна довго чинити йому опiр. Отак мiркуючи, К. зумисне не зважав на те, що вiн почув про панну Бюрстнер вiд фрау Грубах. З отакими думками К., тiльки-но привiтавшись, вийшов з iдальнi. Вiн хотiв був одразу пiти до своеi кiмнати, але тихенький смiх панни Монтаг, долинувши крiзь дверi iдальнi, навернув його на думку, що вiн, напевне, iм обом, капiтановi й паннi Монтаг, може приготувати несподiванку. К. озирнувся i прислухався, чи не може в навколишнiх кiмнатах йому щось завадити, але всюди панувала тиша, тiльки в iдальнi чулася розмова i в коридорi, що вiв до кухнi, вiдлунював голос фрау Грубах. Нагода видавалася сприятлива, К. пiдiйшов до дверей панни Бюрстнер i тихо постукав. Нiчого нiде не ворухнулось, вiн постукав iще раз, але знову не дочекався вiдповiдi. Може, вона спить? Чи iй справдi недобре? Або ж принишкла тiльки тому, бо здогадуеться, що лише К. може стукати так легенько? К. вирiшив, що вона зачаiлась, i постукав гучнiше, зрештою, оскiльки на стукiт нiхто не вiдповiв, вiдчинив дверi, але дуже обережно, усвiдомлюючи, що вiн робить щось нехороше, а до того ж i непотрiбне. В кiмнатi нiкого не було. А втiм, вона дуже мало скидалась на ту кiмнату, яку К. пам’ятав. Бiля стiни стояли поряд два лiжка, на трьох стiльцях бiля дверей громадився одяг, шафа була вiдчинена. Панна Бюрстнер, мабуть, пiшла кудись, поки панна Монтаг розмовляла в iдальнi з К. Але сам К. не дуже й здивувався, вiн навряд чи сподiвався так легко заскочити панну Бюрстнер, цю свою спробу вiн здiйснив лиш у пику паннi Монтаг. І тим дошкульнiше його допекло, коли, знову зачинивши дверi, вiн побачив, як у вiдчинених дверях iдальнi панна Монтаг розмовляе з капiтаном. Вони стояли там, напевне, й тодi, як К. був вiдчинив дверi, проте не подавали знаку, нiби стежать за К., а стиха перемовлялись i тiльки тодi дивились у його бiк, коли iхнi очi мов ненароком блукали пiд час розмови по кiмнатi. Але К. цi погляди немов прибивали до землi, i вiн шмигнув попiд стiну до своеi кiмнати. Роздiл 5 Екзекутор Коли котрогось iз наступних вечорiв К. iшов коридором вiд свого кабiнету до головних сходiв, – цього разу вiн виходив з банку майже останнiм, лише в експедицii ще працювали два служники в невеличкому колi пiд абажуром електричноi лампи, – йому почулося, нiби за дверима, де, як вiн завжди гадав, була комiрчина, хоч сам нiколи не заглядав туди, хтось зiтхнув. К. здивовано зупинився i став прислухатись, аби визначити напевне, чи вiн часом не помилився. З хвилину стояла тиша, а потiм знову почулося зiтхання. Спершу К. думав гукнути служника, можливо, тут знадобиться свiдок, але потiм його охопила така нездоланна цiкавiсть, що вiн мало не щосили шарпнув дверi. То й справдi, як вiн гадав, була комiрчина. Одразу бiля порога валялись паки старих негодящих бланкiв, перекинутi порожнi керамiчнi каламарi. Проте в кiмнатi стояли ще три чоловiки, попригинавшись пiд низькою стелею. Їх освiтлювала прилiплена на полицi свiчка. – Чого ви тут? – вiд збудження похапцем, але тихо запитав iх К. Один чоловiк, що вочевидь був старший над тими двома й одразу привертав до себе увагу, мав на тiлi своерiдне чорне шкiряне вбрання, що оголювало шию аж до грудей i всi руки. Вiн нiчого не вiдповiв. Проте два iншi загукали: – Пане, нас мають вiдшмагати, бо в слiдчого ви наскаржилися на нас! І лише тепер К. упiзнав, що то справдi вартовi Франц та Вiлем, а третiй чоловiк тримае в руцi рiзку, аби покарати iх. – Ну, – заговорив К., приглядаючись до них, – я нi на кого не скарживсь, а тiльки розповiв, що дiялось у моему помешканнi. А бездоганною вашу поведiнку теж не можна назвати. – Пане, – озвався Вiлем, тодi як Франц вочевидь намагався заховатись за нього вiд третього чоловiка, – якби ви знали, яка в нас мiзерна платня, ви були б про нас кращоi думки. Менi треба годувати родину, а от Франц хоче одружитись, нам потрiбно якось заробляти, але, як виявляеться, самою працею, навiть найсумлiннiшою, ми нi на що не стягнемось. Ваша тонка бiлизна привабила мене, а вартовому, звiсно, чiпати ii заборонено, проте згiдно з традицiею бiлизна належить вартовим, i, повiрте, так було завжди. І це зрозумiла рiч: адже навiщо бiлизна тим, котрих спiткало нещастя потрапити пiд арешт? Але коли про це вже заговорили, то неминуче дiйшло й до покарань. – Кажу ж вам, я нiчого й не знав, я аж нiяк не вимагав покарати вас, менi йшлося про принцип. – Франце, – звернувся Вiлем до другого вартового, – хiба я не казав, що цей пан не вимагав покарати нас? Тепер ти чуеш, – вiн навiть не знав, що нас каратимуть. – Ви не дуже зважайте на iхне базiкання, – обiзвався до К. третiй чоловiк, – кари як справедливi, так i неминучi. – Не слухайте його, – благав Вiлем i урвав себе на словi, щоб притьмом пiднести до вуст руку, яка шмагонула його рiзкою, – нас покарано тiльки за те, що ви нас виказали. Якби не ви, нiчого б не сталося, навiть якби вони довiдалися, що ми робили. Де ж тодi справедливiсть? Ми обидва, а надто я, давно вже на цiй службi, – от погодься, що, як для начальства, ми вартували добре, – i мали надiю просунутись; невдовзi, мабуть, ми б уже теж були екзекутори, як вiн, хоча йому просто пощастило, його нiхто не виказав, бо нас загалом виказують дуже рiдко. А тепер, пане, все втрачене, наше життя занапащене, нам ще довго доведеться гнути спину й бути на побiгеньках, бо така вже доля вартових; крiм того, нас зараз страшенно боляче вiдшмагають рiзкою. – Невже рiзка може завдати такого болю? – запитав К. i помацав рiзку, якою екзекутор вимахував перед його носом. – Нам треба роздягнутись аж до голого тiла, – пояснив Вiлем. – Ось воно що, – мовив К. i пильно подививсь на екзекутора, той був засмаглий, мов моряк, i мав грубе чисте обличчя. – Невже нема жодноi змоги не давати iм рiзок? – запитав К. – Нема, – смiючись, похитав головою екзекутор. – Роздягайтеся! – звелiв вiн вартовим, а потiм знову заговорив до К.: – Не треба вiрити тому всьому, що вони кажуть, зi страху перед рiзками iм уже трохи скаламутився розум. Те, що оцей, наприклад, – вiн показав на Вiлема, – намолов про свое життя, – смiх, та й годi. Подивiться, який вiн гладкий, – першi удари рiзкою взагалi йому тiльки сало полоскочуть. А знаете, чому вiн такий гладкий? Бо взяв собi звичай поiдати снiданок усiх заарештованих. Хiба вiн не з’iв вашого снiданку? Тож я казав вам. Але чоловiк iз таким черевом нiзащо й нiколи не стане екзекутором, про це й мови нема. – А е й череватi екзекутори, – зауважив Вiлем, розстiбаючи пасок. – Нема, – заперечив екзекутор i впоперек шмагонув його рiзкою по шиi, тож бiдолаха аж присiв, – i пам’ятай: тобi треба не пiдслухати, а роздягатись. – Я дам тобi добру винагороду, якщо ти вiдпустиш iх, – запропонував К. i витяг, уже не дивлячись на екзекутора, – такi оборудки обом сторонам найкраще проводити з опущеними очима, – гаманця. – Щоб ти потiм виказав ще й мене, – вiдмовився екзекутор, – i я теж покуштую рiзок. Нi-нi! – Та май розум, – переконував його К., – якби я хотiв, щоб iх покарали, я б тепер не давав за них викуп. Я можу просто зачинити дверi, бiльше нiчого не бачити й не чути i спокiйнiсiнько пiти собi додому. Але ж я цього не роблю, радше я щиро намагаюся визволити iх; якби я здогадувавсь, що iх каратимуть або лише можуть покарати, то нiколи б не назвав iхнiх прiзвищ. Я, власне, навiть не вважаю, що вони виннi, винна вся ваша органiзацiя, виннi високi судовики. – Щира правда! – вигукнув вартовий i одразу дiстав рiзкою по вже оголенiй спинi. – Якби над твоею рiзкою тут був iще якийсь вищий суддя, – казав далi К., пригинаючи рiзку, що знову мала знятись у повiтря, – я б i справдi не заважав тобi iх бити, навпаки, ще б дав грошi, щоб ти покрiпився задля доброi справи. – Твоi слова начебто скидаються на правду, – промовив екзекутор, – але мене хабарами не купиш. Мене приставили бити рiзками, тож я й б’ю. Вартовий Франц, що досi майже не озивався, напевне, сподiваючись успiху вiд намагань К. урятувати iх, пiдiйшов тепер, у самих штанях, до дверей, повиснув, ставши навколiшки, в К. на руцi й зашепотiв: – Якщо не можна домогтися рятунку для нас обох, спробуйте визволити бодай мене. Вiлем старший за мене, тож, хоч як подивись, вiн не такий вразливий, як я; крiм того, кiлька рокiв тому його вже карали рiзками, а я такоi ганьби ще не зазнав, i тiльки Вiлем спонукав мене до такоi непорядноi поведiнки, бо вiн мiй наставник i в доброму i в злому. Там пiд банком чекае коло виходу моя наречена, а менi соромно, що я в такому жалюгiдному станi. – І Франц полами жакета К. витер залите слiзьми обличчя. – Я бiльше не чекатиму, – мовив екзекутор, схопив рiзку обома руками i вперiщив Франца, тим часом Вiлем скоцюрбивсь у кутку i нишком, не зважуючись повертати голови, приглядався до екзекуцii. Знявся лемент, Франц репетував без угаву й не мiняючи тону, здавалося, то навiть не людський крик, а скрегiт катованого механiзму, зойки виповнили ввесь коридор, iх, певне, чути в усьому будинку. – Не кричи! – наказав К., уже не в змозi стриматись, а потiм, напружено вдивляючись у той бiк, звiдки мав вийти служник, ударив Франца, щоправда, легенько, проте досить сильно, щоб той без пам’ятi впав на пiдлогу й судомно намагався схопитись за щось руками. Побоiв, проте, Франц не уник, бо рiзка знаходила його й на пiдлозi, поки вiн корчився, вона раз по раз хльоскала безборонне тiло. Он здалека вже показався служник, за кiлька крокiв позаду ступав другий. К. швидко зачинив дверi, пiдступив до вiкна, що виходило на подвiр’я, й розчахнув його. Лемент ущух. Аби не дати служниковi пiдiйти дуже близько, К. гукнув йому: – Це я тут! – Доброго вечора, пане прокуристе! – гукнули йому у вiдповiдь. – Щось сталося? – Нi-нi, – заквапився К, – якийсь пес скавучав на вулицi. – Оскiльки служник зупинився й не йшов назад, К. докинув: – Ідiть i робiть свою роботу. Щоб не втягуватись у дальшу розмову зi служниками, К. вихилився з вiкна. Коли через мить вiн знову подивився в коридор, служники вже пiшли. K., проте, залишився бiля вiкна, до комiрчини вiн уже не наважувався зазирнути, додому йому не хотiлося. К. дивився на чотирикутне й тiсне подвiр’я, з усiх бокiв його обступали вiкна кабiнетiв, та вже нiде не свiтилося, тiльки на горiшнiх поверхах шибки вiдбивали примарне мiсячне сяево. К. спробував напружити зiр i роздивитись, що дiеться в темному закутку подвiр’я, куди хтось закотив тачку. Його гризло сумлiння, що вiн не спромiгся вiдвернути кари, але хiба вiн винен, йому просто не пощастило; якби Франц не верещав, – звiсно, йому було дуже боляче, але, коли мить вирiшальна, треба себе опанувати, – якби вiн не верещав, К., напевне (тут можна майже не сумнiватись), дiбрав би способу переконати екзекутора. Якщо вся судова дрiбнота – звичайнiсiнька потолоч, то чому саме екзекутор, виконавець такоi нелюдськоi роботи, мае становити виняток? К. добре постерiг, як йому заблищали очi, коли глянули на банкноту, вiн, мабуть, лише тому так наполягав на рiзках, щоб iще трохи збiльшити хабар. І К. не пошкодував би нiчого, вiн справдi щиро намагався визволити вартових; якщо вiн уже взявся поборювати вади правосуддя, то, зрозумiла рiч, слiд нападатись i з цього боку. Та коли Франц заверещав, усе, звичайно, скiнчилося. К. не мiг дозволити, щоб надiйшли служники, а може, ще якiсь люди, i застали його за розмовою з отим товариством у комiрчинi. Такоi жертви i справдi нiхто не посмiв би вимагати вiд К. Якби вiн намiрявся чимсь пожертвувати, то вчинив би набагато простiше – роздягнувся б сам i запропонував би вiдшмагати себе замiсть обох вартових. А втiм, екзекутор навряд чи погодився б на таку пропозицiю, бо тодi, нiчого не вигравши, вiн би виявив величезну зневагу до свого обов’язку, а може, навiть подвiйну зневагу, бо жоден з представникiв правосуддя не повинен заподiяти К. жодноi шкоди, поки розглядають його судову справу. Тут, звiсно, ще треба брати до уваги чиннi розпорядження. Хай там як, К. не мiг зробити iнакше, як зачинити дверi, дарма що й у такому разi вiн не спекувавсь остаточно небезпеки. А те, що К. наостанок ще й ударив Франца, гiдне всiлякого жалю, цей учинок можна виправдати тiльки нервовим збудженням. Десь далеко почулася служникова хода; щоб не привертати до себе уваги знову, К. зачинив вiкно й пiшов до головних сходiв. Бiля дверей комiрчини вiн зупинився й нашорошив вуха. Там було тихо. Екзекутор, може, забив вартових на смерть, вiн мав право чинити з ними що завгодно. К. уже був простяг руку до ручки, але вiдсмикнув ii. Тепер вiн уже нiчим не зарадить, а ззаду от-от надiйде служник; К., проте, пообiцяв собi коли-небудь таки заговорити про цю справу i, якщо буде змога, як слiд покарати справдi винних, отих високих судовикiв, жоден з яких iще не наваживсь показатися йому на очi. Вийшовши з банку, К. став уважно оглядати всiх перехожих, але нiде й близько не бачив жодноi дiвчини, що чекае когось. Отже, слова Франца, мовляв, тут на нього чекае наречена, – звичайнiсiнька безневинна вигадка, якою вiн лише намагався пробудити до себе бiльше спiвчуття. Навiть наступного дня вартовi нiяк не виходили К. з думки, вiн не мiг зосередитись на роботi i, щоб упоратися з нею, мусив, як i попереднього дня, знову засидiтись у кабiнетi. Вже йдучи додому i знову проминаючи комiрчину, К., немов за звичкою, вiдчинив дверi. Те, що постало йому перед очима замiсть сподiваноi темряви, нiяк не вкладалось у голову. Нiчого не змiнилося, геть усе було таке саме, як i вчора, коли вiн вiдчинив дверi. Старi бланки та каламарi коло порога, екзекутор з рiзкою, напiвроздягненi вартовi, свiчка на полицi; вартовi знову застогнали й метнулися до нього: «Пане!» К. миттю захряснув дверi i прибив iх iще й кулаком, щоб вони добре причинилися. Мало не плачучи, пiдбiг вiн до служникiв, що спокiйно порались бiля копiювальноi машини i, здивувавшись, припинили роботу. – Приберiть нарештi в комiрчинi! – загорлав К. – Ми потонемо в смiттi! Служники пообiцяли, що приберуть уже завтра. К. кивнув головою, такоi пiзньоi вечiрньоi пори вiн уже не мiг присилувати iх до роботи, хоч, власне, мав такий намiр. К. трохи посидiв, аби бодай кiлька хвилин вiдчувати, що поряд е служники, вiдбракував кiлька копiй, удаючи, нiби перевiряе iх, а потiм, виснажений, iз порожнечою в головi, подався додому, помiтивши, що служники не наважаться пiти з роботи разом з ним. Роздiл 6 Дядько. Ленi Одного пополудня – К. був якраз дуже заклопотаний, готуючи пошту – мiж двома служниками, якi несли документи, до кабiнету вдерся родич К. – дядько Карл, дрiбний землевласник, що жив у селi. Побачивши його, К. трохи злякався, так само як давно вже лякався на саму думку про дядькiв приiзд. К. десь уже мiсяць знав напевне, що до нього мае приiхати дядько. Вiдтодi йому весь час увижалось, як дядько, трохи горблячись, затиснувши лiвою рукою крислатого бриля, а праву, простягнувши ii вперед ще на порозi, з непотрiбним поспiхом подае йому через стiл, скидаючи на пiдлогу все, що заважатиме йому. Дядько завжди поспiшав, бо його переслiдували прикрi думки, пiд час свого одноденного перебування в столицi вiн неодмiнно мав зробити геть усе, що намiрявся, не вiдмовляючись при цьому вiд будь-якоi принагiдноi розмови, оборудки чи розваги, яка трапиться йому по дорозi. Через те К., дуже зобов’язаний дядьковi як своему колишньому опiкуновi, був змушений в усьому йому допомагати, а до того ж iще й брати до себе на нiч. «Привид iз села» – не раз був казав вiн про дядька. Одразу пiсля привiтання – сiдати у фотель, куди запросив його К., не було часу – дядько попросив свого небожа про коротку розмову вiч-на-вiч. – Вона конче потрiбна, – важко вiдсапувався вiн, – для мого спокою. К. миттю вислав з кiмнати служника, наказавши нiкого не впускати. – Йозефе, що я чую? – запитав дядько, коли вони залишились на самотi, й сiв на стiл, пiдмостивши пiд себе, не дивлячись, рiзноманiтнi папери, щоб вигiднiше сидiти. К. мовчав, вiн знав, що буде далi, але, раптом розслабившись пiсля напруженоi роботи, нараз вiддався приемнiй утомi, дивлячись у вiкно на протилежний бiк вулицi, дарма що з мiсця, де вiн сидiв, можна було побачити лише малий трикутник, частину глухоi стiни мiж двома вiтринами. – Ти дивишся у вiкно! – закричав дядько, здiймаючи руки. – Йозефе, ради Бога, вiдповiдай менi! Це правда, невже це таки правда? – Любий дядьку, – вiдповiв К., струшуючи власну розвiянiсть, – я навiть не знаю, чого ти вiд мене хочеш. – Йозефе, – застережливо мовив дядько, – наскiльки я знаю, ти завжди казав менi правду. Тож чи треба твоi останнi слова розумiти тепер як лихий знак? – Я вже здогадуюсь, чого ти хочеш, – покiрливо мовив К., – ти, напевне, почув про мiй процес. – Так, – вiдповiв дядько, поволi нахиляючи голову, – до мене дiйшли чутки про твiй процес. – Вiд кого? – запитав К. – Менi написала Ерна. Хоч вона й не спiлкуеться з тобою, а ти, на жаль, не часто про неi згадуеш, але таки довiдалась. Сьогоднi я отримав листа вiд неi i, звичайно, вiдразу ж примчав сюди. Інших причин я не мав, але, здаеться, досить i цiеi. Я тобi зараз прочитаю те мiсце, де вона пише про тебе. – Дядько витяг листа з кишенi. – Ось воно. Вона пише: «Я вже давно не бачила Йозефа, на тому тижнi заходила до банку, але Йозеф був такий заклопотаний, що я так i не потрапила до нього. Я прочекала майже цiлу годину й була змушена йти додому, бо в мене мав починатись урок музики. Я б так хотiла з ним поговорити, але, можливо, ще колись трапиться нагода. На моi iменини вiн принiс менi велику коробку шоколадних цукерок, був дуже милий i люб’язний. Я тодi забула написати вам про це, а тепер, як ви запитали, пригадала. А шоколад, щоб ви знали, зникае, коли живеш у пансiонi, дуже швидко, ледве встигаеш усвiдомити, що тобi подарували шоколад, як його вже нема. Але про Йозефа я вам хочу ще дещо написати. Я вже казала вам, що в банку мене до нього не пустили, бо вiн саме розмовляв iз якимсь добродiем. Спокiйно почекавши з пiвгодини, я запитала служника, чи довго ще триватиме розмова. Той вiдповiв, що, напевне, так, бо, мабуть, iдеться про процес, який провадять проти пана прокуриста. Я запитала, що це за процес i чи служник часом не помиляеться, але вiн запевнив, що нi, процес таки тягнеться, i то дуже важкий процес, а бiльше йому нiчого не вiдомо. Вiн i сам з радим серцем допомiг би пановi прокуристовi, бо то добрий i справедливий чоловiк, проте не знае, з якого боку братись, i йому лише хотiлося б, щоб до справи втрутились якiсь впливовi люди. А таке, безперечно, станеться, i процес, зрештою, матиме втiшний кiнець, але поки що, як можна виснувати з настрою пана прокуриста, йому доводиться сутужно. Я, звiсно, не надавала цим словам великоi ваги, намагалася заспокоiти простосердого служника, заборонила йому розповiдати комусь про це i вважала, нiби все те – балачки. А проте було б, мабуть, добре, якби ти, таточку, приiхавши наступного разу до мiста, довiдався про цю справу: адже тобi неважко докладно все з’ясувати i, коли справдi виникне потреба, втрутитись, спираючись на своi численнi та впливовi зв’язки. А якщо такоi потреби не буде, – напевне, що так, – принаймнi твоя донька незабаром матиме нагоду пригорнутись до тебе i звеселити твое серце». Добра дитина, – закiнчив читати листа дядько i стер кiлька сльозинок на очах. К. кивнув головою, закрутившись серед усякого дрiб’язку, останнiм часом вiн цiлковито забув про Ерну, забув навiть про ii день народження, а отi шоколаднi цукерки вона просто вигадала, щоб захистити його перед дядьком та тiткою. Та вигадка дуже зворушлива, i навiть театральнi квитки, що iх К. надумав раз у раз посилати вiдтепер дiвчинi, не зможуть винагородити ii за виявлену шляхетнiсть, але ходити до пансiону й розмовляти з малою вiсiмнадцятирiчною гiмназисткою К. не мав тепер нiякоi охоти. – Ну, а тепер що скажеш? – запитав дядько, що, прочитавши листа, забув про свiй поспiх та збудження i, здавалось, узявся перечитувати його. – Так, дядьку, це правда. – Правда? – пiдскочив дядько. – Що правда? Як воно може бути правдою? Що це за процес? Сподiваюсь, не кримiнальний? – Кримiнальний, – вiдповiв К. – І ти спокiйно сидиш отут, коли в тебе на шиi кримiнальний процес? – обурився дядько, ненастанно пiдвищуючи голос. – Що менше я клопотатимусь, то бiльше шансiв, що процес закiнчиться добре, – втомлено вiдказав К., – тут не треба боятися. – Це мене не заспокоiть! – загорлав дядько. – Йозефе, любий Йозефе, подумай про себе, про своiх родичiв, про наше добре iм’я. Досi ти був честю нашоi родини, i не можна, щоб ти став ii ганьбою. Твоя поведiнка, – вiн дивився на К., нахиливши голову вбiк, – менi не подобаеться, звинувачений, якщо вiн невинний i ще не зневiрився, так не поводиться. Швиденько розкажи менi, про що йдеться, щоб я мiг допомогти тобi. Напевне, щось пов’язане з банком? – Нi, – вiдповiв Йозеф i пiдвiвся. – Любий дядьку, ти розмовляеш надто голосно, служник, напевне, стоiть пiд дверима i слухае. Менi це прикро. Краще ходiмо куди-небудь, i я тодi вiдповiм, як зможу, на всi твоi запитання. Я дуже добре знаю, чим я зобов’язаний своiй родинi. – Правильно, – схвалив дядько, – дуже правильно, тiльки поквапся, Йозефе, поквапся! – Я ще маю дати кiлька розпоряджень, – мовив К. i по телефону покликав до себе свого заступника, той майже одразу прийшов. Дядько, ще досi збуджений, показував заступниковi рукою, що К. гукав його, в чому, зрештою, й так не було жодного сумнiву. К., стоячи коло столу, тихим голосом, показуючи тi або тi документи, пояснив молодиковi, що тут треба доробити ще сьогоднi за його вiдсутностi, заступник слухав незворушно, проте уважно. Дядько заважав iм, бо спершу, вирячивши очi й нервово покусуючи губи, стояв поряд, хоча й не слухав, – заважав уже сам його вигляд. Далi вiн став походжати по кiмнатi, iнколи зупиняючись то перед вiкном, то перед картиною, i вряди-годи вигукував: – Для мене це незбагненна рiч! – Або: – А тепер скажи менi, що нам дiяти далi? Молодик удавав, нiби нiчого не помiчае, спокiйно дослухав усi настанови К., занотував щось i пiшов, уклонившись як К., так i дядьковi, що, до речi, саме повернувся до нього плечима, визирав з вiкна i, випроставши руки, жмакав штори. Тiльки-но зачинилися дверi кабiнету, як дядько закричав: – Нарештi той писарчук забрався i нам уже можна йти! Нарештi! На жаль, нiяк не щастило вблагати дядька нiчого не розпитувати про процес у вестибюлi, де ходили окремi службовцi та служники i де саме тiеi митi крутився й заступник директора. – Отже, Йозефе, – заговорив дядько, – ледве помiтно вiдповiвши на шанобливi уклони навколишнiх, – тепер скажи менi вiдверто, що це за процес. К. зронив кiлька незначущих зауважень, на мить засмiявся i лише на сходах пояснив дядьковi, що нiчого не хотiв казати перед людьми. – Правильно, – схвалив дядько, – а от тепер кажи. – Дядько слухав, схиливши голову й квапливо попахкуючи сигарою. – Передусiм, дядьку, – мовив К., – це не такий процес, який розглядае звичайне правосуддя. – Це вже погано, – зiтхнув дядько. – Чого? – подивився на дядька К. – Думаю, погано, – проказав дядько знову. Тепер вони вже стояли за дверима банку на сходах, але портье, здаеться, нашорошив вуха, i К. потяг дядька вниз, жвавий вуличний рух пiдхопив iх. Дядько, вчепившись за К., уже не розпитував так настирливо про процес, якийсь час вони йшли навiть мовчки. – Що, власне, сталося? – спитав нарештi дядько i зупинився так раптово, що перехожi, якi йшли позаду, злякано вiдсахнулися. – Такi речi зненацька не стаються, до них готуються дуже довго, мали бути якiсь провiсники, – чому ти менi нiчого не писав? Ти ж знаеш, для тебе я зроблю все, певною мiрою я й донинi твiй опiкун i досi я цим тiльки пишався. Я, звiсно, й тепер допомагатиму тобi, та коли процес уже йде, допомагати ой як важко. Хай там як, а тобi найкраще негайно взяти коротеньку вiдпустку й приiхати до нас у село. Я аж тепер побачив, що ти трохи змарнiв. У селi ти наберешся сили, i це добре, бо попереду в тебе ще великi випробування. Крiм того, так ти почасти уникнеш правосуддя. Тут суд мае всi можливi засоби впливу i в разi потреби автоматично застосовуе iх до тебе, натомiсть коли ти в селi, треба або делегувати туди судовий орган, або ж впливати там на тебе через листи, телеграф i телефон. Звичайно, сила правосуддя ослабне, i хоч визволення не буде, ти зможеш вiдiтхнути. – Вони можуть заборонити менi виiздити, – заперечив К., сприймаючи дядьковi слова ранiше, нiж той вимовляв iх. – Я не вiрю, що вони таке вчинять, – замислено проказав дядько, – суд не втратить дуже багато своеi влади, якщо ти вiд’iдеш. – Я гадав, – мовив К. i схопив дядька пiд руку, щоб не дати йому зупинитись, – нiби ти надаси цим подiям ще меншоi уваги, нiж я, а вони он як прикро тебе вразили. – Йозефе, – заволав дядько, що прагнув вивiльнитись i таки зупинитись, проте К. не пускав його, – ти дуже змiнився, ти завжди мав такий гострий, проникливий розум, i невже саме тепер ти його вiдцурався? Невже ти хочеш програти процес? Ти хоч знаеш, що це означае? Означае, що тебе просто викреслять. А разом з тобою всiх родичiв або ж принаймнi змусять iх простертись i плазувати. Йозефе, опануй себе. Твоя байдужiсть незбагненна для мого розуму. Як подивитись на тебе, можна повiрити й приказцi: «Як отакий процес у тебе, ти вже програв, судитися не треба». – Любий дядьку, – заспокоював К., – тут не треба хвилюватися нi тобi, нi менi. Коли людина стривожена, процес годi виграти, – повiр бодай трохи моему практичному досвiдовi, так само як i я завжди, навiть тепер, дуже шаную твiй досвiд, хоч iнколи вiн мене приголомшував. Ти кажеш, мовляв, через процес страждатиме вся наша родина, – признаюсь, цього вже я не годен зрозумiти, але дарма, це рiч другорядна, – тож я залюбки в усьому дослухатимусь до твоiх порад. Тiльки от, на вiдмiну вiд тебе, я вважаю, що поiздка в село не дасть менi жодноi користi, вона скидалася б на втечу i засвiдчувала б провину. Крiм того, там мене б iще тяжче переслiдували, можливо, навiть прискорили б розгляд справи. – Слушно, – згодився дядько таким тоном, нiби вони нарештi дiйшли порозумiння, – але я пропоную, бо бачу, що, коли ти залишишся тут, справа опиниться пiд загрозою внаслiдок твоеi байдужостi, мабуть, буде найкраще, як я замiсть тебе сам заопiкуюся нею. Та якби й ти доклав усiх зусиль i зосередився на нiй, було б, звичайно, ще краще. – Отже, бачу, що ми тепер однодушнi, – сказав К. – І яка ж твоя пропозицiя, що менi робити насамперед? – Я мушу, звiсно, спершу обмiркувати справу, – мовив дядько. – Адже подумай: я вже мало не двадцять рокiв майже безвиiзно прожив у селi i тому стратив нюх на такi справи. Моi рiзноманiтнi й важливi зв’язки iз впливовими людьми, яких ти, напевне, знаеш уже краще, за цей час трохи ослабли. Знаеш, там, у селi, я майже самотнiй. А цю вiдiрванiсть вiд людей помiчаеш саме при таких-от нагодах. До того ж твоя справа – почасти несподiванка для мене, дарма що я, хоч як дивно, про щось уже здогадувавсь iще з Ерниного листа, а сьогоднi, подивившись на тебе, бачу геть усе, як на долонi. Але це пусте, тепер найголовнiше – не марнувати часу. – Ще говорячи, дядько став навшпиньки, махнув якiйсь машинi i вже тягнув К. за собою в автомобiль, водночас називаючи водiевi адресу. – Ми поiдемо до адвоката Гулда, – сповiщав дядько, – це мiй шкiльний товариш. Ти, певне, чув його iм’я? Не чув? Дивно. Таж вiн як оборонець i захисник знедолених мае чималу славу. Як до людини я маю до нього величезну довiру. – Як на мене, все, що ти робитимеш, – слушне, – вiдказав К., хоча кваплива настирливiсть, iз якою дядько брався до справи, трохи непокоiла його. Не дуже тiшила й думка звертатись як звинувачений до адвоката для злидарiв. – Я й не знав, – провадив К. далi, – що в таких справах теж можна йти до адвоката. – Та звичайно, – вiдказав йому дядько, – це ж очевидна рiч. Чом би й нi? А тепер розкажи менi все, що досi з тобою трапилось, щоб я мав докладну iнформацiю. К. одразу почав розповiдати, нiчого не замовчуючи, така вiдвертiсть i щирiсть становили його единий протест проти дядькового твердження, буцiмто процес може стати великою ганьбою для родини. Ім’я панни Бюрстнер вiн згадав лише раз, та й то мимохiдь, але ця побiжна згадка не зашкодила щиростi оповiдi, бо панна Бюрстнер з процесом була зовсiм не пов’язана. Розповiдаючи, К. дививсь у вiкно й постерiг, що вони пiд’iжджають саме до того передмiстя, де працюе канцелярiя суду, вiн звернув на те дядькову увагу, але дядько не добачив у тому збiговi нiчого дивного. Авто зупинилось перед похмурим будинком. Дядько смикнув за дзвоник уже на першому поверсi бiля перших дверей; поки вони чекали, вiн вишкiрював довжелезнi зуби й шепотiв: – Восьма година, трохи незвичний час, щоб вести клiента. Але Гулд не розгнiваеться. У вiконечку в дверях показались великi чорнi очi, якусь мить дивились на обох гостей i зникли, дверi, проте, не вiдчинились. Дядько i К. перезирнулись, мовчки потвердивши, що кожен з них бачив отi очi. – Нова служниця, що боiться чужих, – пояснив дядько й подзвонив iще раз. Знову з’явились очi, тепер вони видавалися дуже засмученi, але, можливо, то була лиш iлюзiя, породжена полум’ям вiдкритоi газовоi лампи, що, майже не даючи свiтла, з гучним сичанням горiла поблизу iхнiх голiв. – Вiдчинiть! – гукнув дядько i вгатив кулаком по дверях. – Я приятель пана адвоката! – Пан адвокат хворий, – почулося десь позаду. Тi слова якнайтихiше прошепотiв добродiй у халатi, що стояв у дверях на iншому краi коротенького коридору. Розгнiваний довгим чеканням, дядько нараз обернувся й закричав: – Хворий? Кажете, вiн хворий? – i загрозливо ступив уперед, немов сам той добродiй був хворобою. – Вам уже вiдчинили, – проказав добродiй, показуючи на адвокатовi дверi, пiдiбрав поли халата i зник. Дверi й справдi були вiдчиненi, молоденька дiвчина – К. знову побачив темнi, трохи банькатi очi – в довгому бiлому фартусi стояла в передпокоi й держала в руцi свiчку. – Наступного разу швидше вiдчиняйте! – звелiв дядько замiсть привiтання, тим часом як дiвчина легенько вклонилася. – Йозефе, ходiмо, – звернувся вiн потiм до К., що поволi обминав дiвчину. – Пан адвокат хворий, – похопилась дiвчина, бо дядько, не зупинившись, уже прямував до дверей. К. й далi розглядав дiвчину, що тим часом вiдвернулась, замикаючи надвiрнi дверi; в неi було кругле, мов у ляльки, обличчя, заокруглювались не тiльки блiдi щоки i пiдборiддя, а й скронi та чоло. – Йозефе! – знову гукнув дядько, а потiм запитав дiвчину: – В нього серцевий напад? – Мабуть, так, – мовила дiвчина, що вже встигла вийти зi свiчкою наперед i вiдчинити дверi кiмнати. В кутку, куди свiтло свiчки ще не доходило, на лiжку пiдвелося чиесь обличчя з довгою бородою. – Ленi, хто прийшов? – запитав заслiплений свiчкою адвокат, не роздивившись гостей. – Альберт, твiй давнiй приятель, – вiдповiв дядько. – Ах, Альберт, – протягнув адвокат i дозволив собi впасти на подушки, немов для цих вiдвiдин уже не було потреби прикидатись. – Невже тобi справдi так погано? – запитав дядько й сiв на край лiжка. – Не думаю. Це просто серцевий напад, що мине, як i всi попереднi. – Можливо, – стиха промовив адвокат, – але менi ще нiколи не було так зле. Менi важко дихати, я зовсiм не сплю i щодня пiдупадаю на силi. – Отже, – мовив дядько i величезною рукою мiцно насадив бриля на колiно, – твоi справи кепськi. Тебе хоч доглядають як слiд? Тут так похмуро, так темно. Ох, скiльки минуло часу, як я був у тебе востанне, але тодi здавалось, нiби тут веселiше. Та й твоя служниця, здаеться, не дуже привiтна, – чи це вона, може, прикидаеться? Дiвчина й досi стояла зi свiчкою бiля самих дверей; як можна було визначити з ii непевного погляду, вона дивилася скорше на К., нiж на дядька, дарма що той говорив тепер про неi. К. зiперся на стiлець, пiдсунувши його ближче до дiвчини. – Коли людина така хвора, як я, – казав адвокат, – iй потрiбен спокiй. Для мене ця кiмната не похмура. – І пiсля невеличкоi паузи додав: – А Ленi дбае про мене добре, молодець. Проте дядька цi слова не переконали, вiн вочевидь був упереджений проти служницi i, хоч i не заперечував хворому, суворо дививсь, як вона пiдiйшла до лiжка, поставила свiчку на тумбочку, схилилась над хворим i, поправляючи подушки, шепотiлася з ним. Дядько, незважаючи на хворого, пiдвiвся i став походжати позаду служницi, i К. не здивувався б, якби вiн схопив ii ззаду за одяг i вiдтягнув вiд лiжка. Сам К. спокiйно приглядався до всього, адвокатова немiч була йому навiть на руку: вiн нiчого не мiг протиставити тiй ревностi, з якою дядько взявся до його справи, зате зрадiв, побачивши, як i без його зусиль ця ревнiсть угамувалась. Дядько знову заговорив, певне, тiльки на те, щоб образити дiвчину: – Панно, будь ласка, залишiть нас на хвилину, менi треба поговорити з приятелем про особистi справи. Дiвчина, що й досi схилялася над хворим i саме розгладжувала простирадло пiд стiною, повернула голову i спокiйнiсiнько вiдказала: – Пане, бачите, що вiн хворий i не може говорити нi про якi особистi справи. Спокiй дiвчини становив разючий контраст iз розгнiваним дядьком, що йому спершу неначе аж зацiпило, проте невдовзi слова знову лились розбурханим потоком. Дiвчина, певне, повторила останнi дядьковi слова задля зручностi вислову, проте неупередженому спостерiгачевi вони могли видатись глумом, i дядько, звiсно, пiдскочив, мов ужалений. – Кляте дiвчисько! – загорлав вiн, проте вiд лютi та збудження його крик був досить нерозбiрливий. К. перелякався, хоча й сподiвався чогось такого, i пiдбiг до дядька з намiром обома руками затулити йому рота. На щастя, за дiвчиною пiдвiвся на лiжку хворий, дядько похмуро скривився, нiби ковтнув щось огидне, i сказав уже спокiйнiше: – Ми, звичайно, ще не втратили розуму; чогось неможливого я б не вимагав. А тепер, будь ласка, iдiть! Дiвчина випросталась коло лiжка, всiм тiлом обернувшись до дядька, i К. здалося, нiби вiн помiтив, як вона погладила адвокатовi руку. – При Ленi можна казати все, – озвався хворий, i в його голосi безперечно вчувалось наполегливе прохання. – Ідеться не про мене, – пояснив дядько, – ця таемниця не моя. – І вiн обернувся, наче передумав говорити, проте часу на роздуми вiн, власне, й не мав. – Про кого ж тодi йдеться? – запитав адвокат кволим голосом, знову лягаючи на подушки. – Мого небожа, – вiдповiв дядько, – я от привiв його з собою. – І вiн представив: – Прокурист Йозеф К. – Ох, – куди жвавiше вимовив хворий, простягаючи руку К., – вибачте, я й не помiтив вас. – Ленi, вийди, – звернувся вiн до дiвчини, що вже й не боронилась, i подав iй руку, немов у них попереду була довга розлука. – Отже, ти, – нарештi заговорив адвокат до дядька, що, вгамувавши свiй норов, пiдступив трохи ближче, – прийшов не провiдати хворого, а в справах. – Мабуть, у гостей сформувалося хибне уявлення про стан хворого, бо адвокат видавався тепер набагато дужчим, вiн увесь час спирався на один лiкоть, що, певне, потребувало значних зусиль, i повсякчас смикав себе за пасмо посерединi бороди. – Вiдколи та вiдьма вийшла, тобi наче й здоров’я додалося, – зауважив дядько i пошепки додав: – Б’юсь об заклад, вона пiдслухае! – Дядько метнувсь до дверей, але там не було нiкого, вiн повернувся, зовсiм не розчарований, тiльки трохи, правда, пригнiчений, немов вiдсутнiсть пiдслухачки свiдчила про ще бiльшу пiдступнiсть. – Ти просто ii не знаеш, – сказав адвокат, облишивши боронити свою доглядачку; либонь, вiн хотiв наголосити, що iй не потрiбен захист. Але потiм заговорив куди люб’язнiшим тоном: – Що стосуеться справи твого шановного небожа, то я, зрештою, був би щасливий, якби менi вистачило сили для цього надзвичайно складного завдання; я дуже й дуже боюсь, що сили менi забракне, але, хай там що, я таки спробую; якщо моеi сили не стане, можна звернутись до когось iншого. Як по щиростi, я так зацiкавився цiею справою, що менi, певне, було б несила зректися бодай малоi участi в нiй. Якби мое серце не витримало, я принаймнi мав би поважну причину вiдмовитись. К. навряд чи зрозумiв бодай одне слово з цiеi промови i подивився на дядька, наче шукаючи в нього пояснень, але той зi свiчкою в руках сидiв на тумбочцi, з якоi вже поскидав на килим пляшечки з лiками, кивав головою на кожне адвокатове слово, з усiм був згоден i вряди-годи поглядав на К., очима вимагаючи такоi самоi згоди й вiд нього. Може, дядько ще ранiше розповiв адвокатовi про процес? Але ж це неможлива рiч, подii сьогоднiшнього вечора засвiдчували якраз протилежне. – Не розумiю… – нарештi видушив К. – А може, це я вас не розумiю? – запитав адвокат, не менш здивований i збентежений, нiж К. – Я, напевне, трохи поквапився. Про що ви хочете зi мною говорити? Мабуть, про свiй процес? – Звичайно, – вiдповiв дядько й запитав К.: – Чого ж ти тодi хочеш? – Гаразд, але звiдки ви знаете про мене й мiй процес? – не мiг вийти з дива К. – Ах, ось воно що! – засмiявсь адвокат. – Я ж таки адвокат, я кручусь помiж судовцiв, там розмовляють про рiзнi процеси, i найпомiтнiшi з них, надто коли йдеться про небожа мого приятеля, залишаються в пам’ятi. Тут нема чого дивуватись. – Чого ж ти тодi хочеш? – знову запитав К. дядько. – Ти такий неспокiйний. – Ви знаетеся з судовцями? – запитав К. – Атож, – кивнув адвокат. – Ти запитуеш, наче дитина, – дорiкнув дядько. – З ким же я маю знатись, як не з людьми свого фаху? – додав адвокат. Його вiдповiдь видавалася такою неспростовною, що К. промовчав. «Таж ви працюете в палацi правосуддя, а не в канцелярii на горищi», – хотiлося сказати йому, проте вiн не мав сили навiть розтулити рота. – Подумайте про те, – провадив адвокат далi таким тоном, неначе вiн мимохiдь i без усякоi потреби пояснював щось очевидне, – подумайте про те, що завдяки такому спiлкуванню я можу неабияк допомогти своiм клiентам, i то багатьма способами, – про таке, власне, не варто й розводитись. Звичайно, тепер унаслiдок хвороби я трохи вiдстав вiд життя, але ж мене провiдують моi добрi приятелi з апарату правосуддя i про дещо я таки дiзнаюся. Дiзнаюся, може, навiть бiльше, нiж той, хто з наймiцнiшим здоров’ям цiлий день просиджуе в судi. От, скажiмо, саме цiеi митi мене провiдуе любий приятель, – адвокат показав рукою в темний закуток. – Де ж вiн? – з несподiванки майже брутально запитав його К. Вiн невпевнено озирнувся: маленька свiчечка аж нiяк не спромагалась освiтити протилежну стiну. А в кутку й справдi щось заворушилось. Дядько високо пiдняв свiчку, i тепер можна було добачити, як там за невеличким столиком сидить лiтнiй добродiй. Вiн, напевне, й не дихав, якщо так довго про нього нiхто й не здогадувавсь. А тепер вiн повагом пiдвiвся, вочевидь незадоволений тим, що на нього звернули увагу. Здавалося, нiби вiн руками, ворушачи ними, наче куцими крильцями, хоче вiдборонитись вiд будь-яких знайомств та привiтань, нiби вiн нiзащо не хоче заважати рештi людей своею присутнiстю й наполегливо просить, щоб його знову повернули в темряву й забули про його iснування. Але цього йому вже не дозволили. – Ваша несподiвана поява трохи злякала нас, – сказав адвокат замiсть пояснення й пiдбадьорливо моргнув добродiевi, щоб той пiдходив ближче, i незнайомець справдi повiльно, вагаючись, поводячи очима на всi боки, пiдступив до них, – пане начальнику канцелярii. Ох, даруйте, я не представив вас, це мiй приятель Альберт К., це його небiж, прокурист Йозеф К., а це пан начальник канцелярii, – вiн був такий люб’язний, що теж провiдав мене. Власне, по-справжньому оцiнити цi вiдвiдини можуть лиш утаемниченi, знаючи, який переобтяжений роботою пан начальник. Але вiн таки навiдався до мене, ми по-дружньому розмовляли, наскiльки дозволяла моя хвороба, щоправда, не заборонили Ленi приймати вiдвiдувачiв, бо нiкого й не сподiвались, проте тримались думки, що нам треба розмовляти вiч-на-вiч, аж тут, Альберте, ти грюкнув у дверi, пан начальник канцелярii посунувся зi стiльцем та столом у закуток, а тепер, проте, виявляеться, що нам, можливо, тобто якщо в нас з’явиться бажання, треба обговорити спiльну справу i можна зiйтися всiм докупи. Прошу, пане начальнику канцелярii, – адвокат, схиляючи голову й догiдливо посмiхаючись, показав на фотель поблизу лiжка. – На жаль, я ще можу побути лише кiлька хвилин, – приязно вiдказав начальник канцелярii, недбало сiдаючи у фотель i дивлячись на годинника, – мене кличуть справи. Але, хай там як, я не можу проминути нагоди познайомитись iз приятелем мого приятеля. – Вiн легенько нахилив голову в бiк дядька, що, здаеться, був дуже задоволений новим знайомством, проте мав таку вдачу, що нiяк не мiг виявити запобiгливостi й покори i через те супроводив слова начальника канцелярii збентеженим, але голосним пiдсмiюванням. Яка прикра мить! К. мiг спокiйно до всього приглядатися, бо на нього нiхто не звертав уваги, начальник канцелярii – напевне, то була його звичка, яку вiн виявив лише щойно, – взяв керування розмовою в своi руки, адвокат, чия хвороба, можливо, була тiльки приводом спекатись нових вiдвiдувачiв, приклавши руку до вуха, уважно слухав, а дядько як свiчконос – вiн утримував свiчку в рiвновазi на колiнi, адвокат не раз занепокоено поглядав на нього – вже оговтавсь i лише чудувався тому, як своерiдно вимовляе слова пан начальник i якими м’якими хвилястими рухами рук вiн супроводить iх. К. прихилився до бильця лiжка, начальник канцелярii, либонь, зумисне навiть не дивився на нього, тож К. правив старим тiльки за слухача. А втiм, вiн навряд чи й розумiв, про що точиться розмова, й думав скорше про дiвчину i те, як брутально поставивсь до неi дядько, згодом про те, чи йому вже не доводилось бачити начальника канцелярii – можливо, навiть на зборах пiд час першого розслiдування. Якщо вiн, може, й помиляеться, то начальник канцелярii, напевне, все-таки був на зборах, ставши десь у першому ряду помiж лiтнiх добродiiв iз рiденькими бородами. У передпокоi раптом щось дзенькнуло, неначе розбилася порцеляна, кожен прислухався. – Пiду подивлюся, що там, – сказав К. i поволi вийшов з кiмнати, немов даючи рештi змогу затримати його. Тiльки-но вiн ступив до передпокою i хотiв зорiентуватись у темрявi, як на його руку, якою вiн iще тримався за дверi, лягла чиясь рука, набагато менша за руку К., i легенько причинила дверi. То була служниця, що чекала на нього пiд дверима. – Нiчого не сталося, – зашепотiла вона, – я просто жбурнула в стiну тарiлку, щоб витягти вас звiдти. К., збентежившись, вiдповiв: – Я теж про вас думав. – Тим лiпше, – мовила дiвчина, – ходiмо. Ступивши кiлька крокiв, вони опинились перед дверима з матового скла, дiвчина вiдчинила iх. – Заходьте, – запросила вона. То був робочий кабiнет адвоката; наскiльки можна було роздивитись у мiсячному сяевi, що заливало лише невеличкi прямокутники пiдлоги перед кожним з трьох широких вiкон, кабiнет був обставлений масивними давнiми меблями. – Сюди, – сказала дiвчина, показуючи на темну скриню з рiзьбленою дерев’яною спинкою. Ще не сiвши, К. став розглядатися довкола, – то була простора кiмната з високою стелею, адвокатовим клiентам, певне, здавалося тут, нiби вони вже пропащi. К. немов навiч бачив, як вiдвiдувач дрiбним, несмiливим кроком iде до широкого столу. Та потiм вiн забув про це все i бачив тiльки очi дiвчини, що сiла дуже близенько, майже притиснувши його до бильця. – Я думала, – озвалася вона, – ви прийдете самi i менi не доведеться вас гукати. Бо ж виходить щось дивне. Спершу, тiльки-но зайшовши до квартири, ви невiдступно дивилися на мене, а потiм я вас мусила чекати. Гаразд, називайте мене Ленi, – мерщiй докинула вона раптом, немов не можна було згаяти нi хвилиночки цiеi розмови. – З радiстю, – мовив К. – А те, що дивуе вас, Ленi, можна дуже легко пояснити. По-перше, я мусив дослухатись до розмови старих i не мiг без причини iх покинути, по-друге, я не зухвалий, а скорше сором’язливий, i навiть ви, Ленi, аж нiяк не схожi на дiвчину, яку можна завоювати одним наскоком. – Таки справдi, – кивнула Ленi, поклавши руку на спинку i дивлячись на К., – але, певне, я просто не сподобалась вам i, мабуть, не подобаюсь i тепер. – Подобатись – це ще не все, – викрутився К. – Ох, – засмiялася дiвчина, i цей смiх, i зауваження К. немов пiднесли ii, натомiсть К. з хвилинку помовчав. Звикнувши до навколишньоi пiтьми, вiн уже бачив у кiмнатi окремi подробицi обстави, i найдужче йому припало до вподоби велике полотно, що висiло праворуч вiд дверей. К. нахилився, щоб краще його бачити. Картина зображувала чоловiка в суддiвськiй мантii, що сидiв на високому позолоченому тронi, золотий полиск мов заливав картину i заслiплював глядача. Вражало те, що суддя не сидить спокiйно та гiдно, а твердо сперся лiвою рукою на спинку й бiчне бильце, натомiсть права рука була вiльна, тiльки пальцi легенько охоплювали бильце, i здавалось, нiби наступноi митi суддя могутнiм рухом здiйме ii вгору i обурено скаже щось дуже важливе, може, навiть оголосить вирок. Звинувачений, певне, стояв десь бiля пiднiжжя сходiв, iхню верхню сходинку, прикриту жовтим килимом, ще можна було бачити на картинi. – Може, це мiй суддя, – сказав К. i показав пальцем на картину. – Я знаю його, – озвалась Ленi i теж подивилась на картину, – вiн часто сюди ходить. Картина зображуе його замолоду, але вiн нiколи й близько не був схожий на свою подобизну, бо надто вже миршавий та мiзерний. А проте волiв, щоб на картинi його зобразили саме таким, вiн, як i всi тут, по-дурному марнославний. Але i я марнославна, i через те дуже невдоволена, що я вам геть не подобаюсь. На це останне зауваження К. вiдповiв тiльки тим, що пригорнув Ленi до себе, вона мовчки схилила голову йому на плече. Згодом К. запитав: – А яка в нього посада? – Слiдчий, – вiдповiла дiвчина i стала бавитися пальцями руки, якою К. обняв ii. – Знову лише слiдчий, – розчаровано протягнув К., – вищi судовики ховаються. Але ж принаймнi вiн сидить на тронi. – Це все вигадка, – пояснювала дiвчина, схилившись обличчям до руки К., – насправдi вiн сидить на застеленому попоною ослонi. Але невже ви завжди думаете тiльки про процес? – повiльно докинула вона. – Нi, аж нiяк, – вiдповiв К., – насправдi я дуже мало думаю про нього. – Але ваша помилка не в цьому. Як я чула, ви дуже непоступливi. – Хто це каже? – запитав К., вiдчуваючи на своiх грудях тiло дiвчини й дивлячись на ii пишнi, чорнi, туго скрученi коси. – Якщо я назву, то буду наче зрадниця, – вiдповiла Ленi. – Не запитуйте, будь ласка, про iм’я, краще виправте свою помилку, не будьте такi непоступливi, вiд цього правосуддя боронитися нема змоги, треба зiзнатися, розповiсти про свiй злочин. Отже, при першiй нагодi зiзнайтеся в скоеному злочинi. Аж тодi замаячить надiя втекти вiд правосуддя, тiльки тодi. А втiм, навiть у тому разi конче потрiбна ще чиясь допомога, але за допомогу не переживайте, тут я сама стану вам у пригодi. – Отже, ви знаете механiзм правосуддя i тямите, як його можна обдурити, – мовив К., садовлячи дiвчину собi на колiна, бо вона надто тiсно пригорнулася до нього. – Як добре, – зiтхнула дiвчина i вмостилась зручнiше на колiнах, розправивши сукню й висмикнувши блузу. Потiм обома руками обняла К. за шию, вiдхилилась i довго дивилась йому у вiчi. – А якщо я не зiзнаюсь, ви не зможете менi допомогти? – несмiливо запитав К. «Я собi здобуваю помiчниць, – мало не чудуючись, думав вiн. – Спершу панна Бюрстнер, потiм дружина судовця i нарештi ця мила служниця, що, здаеться, вiдчувае в менi якусь незбагненну потребу. А як вона сидить на моiх колiнах, немов це ii едине законне мiсце!» – Нi, – вiдповiла Ленi, повiльно хитаючи головою, – тодi я не зможу вам допомогти. Але ви моеi допомоги не хочете, ви нею не переймаетесь, ви впертi, i вас годi переконати. А у вас е кохана? – запитала вона через хвилину. – Нема, – вiдповiв К. – Невже? – А й справдi, – мовив К. – Уявiть собi, я збрехав вам, у мене е навiть ii фотографiя. Дiвчина попросила, i К. показав iй фотографiю Ельзи; служниця, скрутившись у нього на колiнах, роздивлялась зображення. То був миттевий знiмок. Ельзу зняли, як вона закрутилась у танцi, бо в шинку вона не раз охоче танцювала. Складки сукнi розметались довкола, Ельза вперлась руками в тугi боки i, смiючись, випроставши шию, дивилась кудись убiк; кому призначався той усмiх, з фото годi було зрозумiти. – Як вона туго шнуруеться, – зауважила Ленi, показуючи туди, де, на ii думку, корсет уiдався в тiло. – Вона менi не подобаеться, вона незграбна i груба. Але, можливо, з вами вона приязна й мила, принаймнi фото наводить на таку думку. Такi ставнi, дужi дiвчата часто нiчого бiльше не вмiють, як бути лагiдними та приязними. Вона б пожертвувала собою задля вас? – Нi, – вiдповiв К., – вона i не лагiдна, i не приязна i нiчим не пожертвуе задля мене. Але i я досi не вимагав вiд неi нi того, нi того. Ба, я навiть нiколи не придивлявся до фото так пильно, як ви. – Отже, вона вам не дуже й дорога, – виснувала Ленi, – i, крiм того, ще й не ваша кохана. – А я, проте, свого слова назад не забираю. – Та навiть якщо тепер вона ваша кохана, – мовила Ленi, – ви не дуже побиватиметесь, утративши ii або взявши замiсть неi iншу дiвчину, наприклад мене. – Звiсно, – засмiявся К., – про це неважко здогадатись, але вона мае велику перевагу перед вами: нiчогiсiнько не знае про мiй процес, а навiть якби й знала що-небудь, то не переймалася б тим. Вона б не намагалася схилити мене до поступливостi. – Хiба це перевага? – засумнiвалась Ленi. – Якщо жодних iнших переваг вона не мае, менi нема чого зневiрятись. А чи е в неi якийсь фiзичний гандж? – Фiзичний гандж? – перепитав К. – Атож, – кивнула Ленi, – я маю на увазi, скажiмо, отакий невеличкий гандж, ось подивiться. – Дiвчина розчепiрила середнiй i безiменний пальцi правоi руки, проте вони майже до самоi пучки коротшого пальця були з’еднанi сполучною шкiрною перетинкою. В темрявi К. не добачив зразу, що йому хочуть показати, тож дiвчина взяла його руку, щоб вiн мiг намацати. – Яка примха природи! – здивувався К. i додав, побачивши всю кисть: – І яка мила рученька! Ленi аж запишалась, коли К., дивуючись, то розводив ii два пальцi, то знову зводив докупи, аж поки нарештi легенько поцiлував iх i вiдпустив. – Ох, – одразу скрикнула дiвчина, – ви поцiлували мене! – Похапцем, розтуливши вуста, вона обплела К. ногами. К. мов очманiлий видивлявся на неi, тепер, коли вона була так близько, вiн вiдчув, як гостро й подразливо, наче перець, тхне ii тiло, вона взяла його голову в своi руки, схилилась над ним i кусала та цiлувала йому шию аж до волосся. – Ви вже взяли собi iншу, – скрикувала вона вiд часу до часу, – дивiться, у вас тепер iнша дiвчина! – Їi колiна сповзли, стиха зойкнувши, вона майже впала на килим, К. обняв ii, аби втримати, i дiвчина притягла його до себе. – Тепер ти вже мiй! – проказала вона. – Ось ключ вiд квартири, приходь, коли хочеш, – були ii останнi слова, i ще один, даний навмання поцiлунок дiстався, коли К. уже виходив, йому в спину. Опинившись на вулицi, К. побачив, що сiеться дрiбний дощик, вiн хотiв був вийти на середину вулицi, щоб, можливо, ще побачити Ленi у вiкнi, аж наскочив на авто; машина чекала пiд будинком i через власну розвiянiсть вiн ii не помiтив, а дядько схопив його за руки i пхнув до дверей, неначе намiряючись прибити до них. – Юначе, – загорлав вiн, – як ти мiг скоiти таке! Ти страшенно зашкодив своiй справi, що от-от мала повернути в кращий бiк. Ти втiк iз тiею малою бруднющою потiпахою, яка до того ж, напевне, спить з адвокатом, i пропадав цiлу годину. Ти навiть не вигадував причини, не ховався, нi, ти не криючись вибiг до неi i залишився там, а ми тим часом сидiли в кiмнатi: дядько, що стараеться задля тебе, адвокат, що мав схилитись на твiй бiк, а надто начальник канцелярii, той величний пан, що на теперiшнiй стадii розгляду визначае в твоiй справi геть усе. Ми хотiли порадитись, як можна допомогти тобi, я мав обережно пiдготувати адвоката, той – начальника канцелярii, i ти мав усi причини принаймнi пiдтримати мене. Замiсть цього ти подався геть. Невдовзi твою вiдсутнiсть годi було приховати, але то люди чемнi та люб’язнi, вони й не згадували про тебе, бо щадили мене, проте зрештою навiть iм увiрвався всякий терпець, а оскiльки говорити про твою справу не було змоги, вони замовкли. Ми, певне, з кiльканадцять хвилин мовчки сидiли й слухали, коли ти нарештi з’явишся. Та все марно. Зрештою начальник канцелярii пiдвiвся, бо вже й так засидiвся набагато довше, нiж попервах намiрявся, попрощався з нами, вочевидь поспiвчував менi, хоч i не мiг нiчим зарадити, з хвилину, виявляючи якусь незбагненну люб’язнiсть, iще постояв коло дверей, а потiм пiшов. Я, звичайно, зрадiв, коли вiн нарештi забрався, бо в його присутностi я вже не мав чим дихати. Але на хворого адвоката вiн вплинув iще дужче, бiдолаха навiть слова не мiг зронити, коли я прощався з ним. Ти, мабуть, спричинився до його цiлковитоi руiни, отже, й прискорив смерть чоловiка, що мав клопотатися за тебе. А я, твiй дядько, стояв отут пiд дощем, – ось помацай, я змок до рубця, – цiлу годину i мое серце аж репало з розпуки. Роздiл 7 Адвокат. Фабрикант. Художник Одного зимового ранку – надворi сипав снiг i день видавався каламутним – К. сидiв у своему кабiнетi i, попри ранню пору, почувався вже вкрай знесиленим. Аби заховатися принаймнi вiд нижчих службовцiв, К. звелiв служниковi нiкого не пускати, бо в нього дуже пильна робота. Та замiсть працювати К. розвернувся на стiльцi, неквапом повiдсовував усе на столi вбiк i, навiть не усвiдомивши своiх дiй, поклав на стiл випростану руку, схилив голову на плече й зацiпенiв. Думки про процес уже нiколи не полишали К. Йому часто спадало на гадку, чи не було б для нього краще взяти й скласти захисну промову i подати ii до правосуддя. До неi вiн збирався долучити коротенький життепис, а пiсля кожноi бiльш-менш важливоi подii мав намiр подавати докладнi пояснення, чому вiн поводився саме так i чи схвалюе вiн чи засуджуе зi своiх теперiшнiх позицiй свою тодiшню поведiнку, якi в нього е пiдстави ii засуджувати або схвалювати. Переваги такоi захисноi промови над звичайним судовим захистом, яким опiкуеться, хай там що, аж нiяк не бездоганний адвокат, були безперечнi. К. узагалi не розумiв, що робив адвокат. А втiм, робив, мабуть, небагато, бо вже мiсяць не викликав його до себе, та й пiд час жодноi з попереднiх розмов у К. не з’являлось враження, нiби той чоловiк чогось доб’еться для нього. Передусiм адвокат майже нi про що його не розпитував. А тут було про що розпитати. Запитання в цiй справi – найголовнiше. К. здавалося, неначе вiн сам може скласти всi необхiднi запитання. Натомiсть адвокат замiсть запитувати щось розповiдав або мовчки сидiв навпроти нього, перехилявся, мабуть, трохи недочуваючи, через стiл, смикав себе за пасмо в бородi й поглядав на килим, можливо, саме на те мiсце, де К. лежав з Ленi. Вряди-годи адвокат, немов звертаючись до дитини, виголошував якiсь пустi застороги, такi ж безвартiснi, як i довжелезнi промови, що iх, як уявляв собi К., врештi-решт не буде чим оплачувати. Пiсля того як К., на його думку, начебто був уже досить заляканий, адвокат, звичайно, заходжувався знову трохи пiдносити йому дух. Таких процесiв, розповiдав вiн, на його вiку траплялося чимало, i вiн iх повнiстю або почасти вигравав. Тi процеси, дарма що насправдi й не були такi тяжкi, як цей, на перший погляд видавались iще безнадiйнiшi. Список таких процесiв лежить у нього в шухлядi, – адвокат ляскав рукою по якiйсь шухлядi, – проте iхнi матерiали вiн, на жаль, показати не може, бо йдеться про службовi таемницi. А проте, зрозумiла рiч, величезний досвiд, що його набув адвокат пiд час тих процесiв, мав тепер придатися К. Адвокат, звичайно, вiдразу взявся до роботи i вже майже впорався зi вступною заявою. Вона була надзвичайно важлива, бо перше враження, що його справить захист, часто визначае весь хiд судового процесу. На жаль, i адвокат був змушений звернути на це увагу К., iнколи трапляеться, що на судi взагалi не зачитують вступноi заяви. Їi просто пiдшивають до паперiв i вказують, що на перших етапах допит та спостереження звинувачених набагато важливiшi за будь-якi писанi документи. Та коли прохач надто вже настирливий, можуть докинути, що перед остаточною ухвалою, тiльки-но зiбрано весь матерiал, розглядатимуть, звичайно, як додаток усi документи, тобто й оцю першу заяву. На превеликий жаль, здебiльшого це неправда, найчастiше ту заяву кудись запхнуть, а то й геть загублять, i навiть коли вона збережеться до самого кiнця, ii, – а втiм, адвокат знае про це лише з чуток, – навряд чи й читають. Отже, ситуацiя дуже прикра, але почасти ii можна виправдати. Нехай К. нiколи не забувае, що судовi засiдання закритi вiд громадськостi, проте, якщо суд визнае таку необхiднiсть, можуть бути й вiдкритi, – хай там як, закон не зобов’язуе до вiдкритих слухань. Через те й судовi документи, передусiм обвинувальний висновок, неприступнi для звинуваченого та його захисникiв, отже, загалом невiдомо або принаймнi вiдомо дуже мало, проти чого мае бути спрямована перша заява, тому в нiй, власне, лише випадково можуть мiститися твердження, що мають якесь значення для справи. Справдi слушнi й аргументованi заяви можна успiшно складати тiльки згодом, коли пiд час допиту звинуваченого окремi пункти обвинувачення та пiдстави для них набувають певноi ясностi i про них уже можна здогадатись. Звичайно, за таких обставин сторона захисту опиняеться в дуже несприятливому й важкому становищi. Але на те е певнi причини. Закон, власне, про захист нiчого не каже, вiн його лише терпить, i саме про те, чи в тих або тих рядках закону можна добачити стерпне ставлення до судового захисту, й точиться суперечка. А загалом нема й адвокатiв, яких визнавало б правосуддя, всi, хто виступае на судах як адвокати, – по сутi, лише нiкчемнi писарчуки. Таке ставлення, звичайно, принижуе всю адвокатську верству, i якби К. пiшов наступного разу до канцелярii суду, то мiг би, щоб бодай раз побачити все на власнi очi, зазирнути й до адвокатськоi кiмнати. Вiн, напевне, злякався б гурту, що збираеться там. Уже сама вiдведена iм тiсна, низька комiрчина свiдчила про зневагу правосуддя до тих людцiв. Свiтло потрапляло до комiрчини лише через вузеньке вiконечко, i воно мiстилось так високо, що коли хто хотiв визирнути, дарма що дим вiд майже поряд розмiщеного комина виiдав очi i кiптявою вкривав обличчя, то мусив шукати першого-лiпшого колегу, щоб той узяв його на плечi. В пiдлозi тiеi комiрчини, – це лише ще один приклад жалюгiдного становища адвокатiв, – i то вже понад рiк, була  дiрка, хоча й не така велика, щоб провалилась людина, але досить широка, щоб туди шугнула одразу цiла нога. Адвокатська комiрчина мiстилась на другому поверсi горища, тож коли хто провалювавсь, нога звисала зi стелi першого поверху, i якраз у тому коридорi, де чекали клiенти. Сказати, що в адвокатських колах таке становище вважали за ганебне, означае нiчого не сказати. Скарги на начальство не мали анi найменшого успiху, а до того ж адвокатам найсуворiше заборонено щось поправляти чи лагодити в кiмнатi власним коштом. Проте навiть для такого ставлення до адвокатiв були певнi причини. Захисникiв якомога намагалися спекатись, увесь тягар судового захисту мав припадати на самих звинувачених. Це твердження, зрештою, досить слушне, але не було б тяжчоi помилки, якби з нього висновували, буцiмто за цiеi системи правосуддя адвокати зовсiм не потрiбнi звинуваченим. Навпаки, за жодноi iншоi системи в них немае такоi нагальноi потреби. Адже судовий процес загалом закритий не тiльки вiд громадськостi, а й вiд звинувачених. Закритий, звичайно, тiльки можливою мiрою, а можливостi тут дуже й дуже широкi. Власне, звинуваченому навiть не дозволяють зазирати до судових паперiв, а на основi самих судових слухань здогадатися про змiст пов’язаних iз ними документiв украй важко, надто для звинуваченого, що хвилюеться i мае в головi купу всiлякого клопоту, який не дае йому зосередитись. Отут i починаеться робота судового захисту. Щоправда, на слуханнях адвокатам узагалi не можна бути присутнiми, отже, вони змушенi одразу пiсля слухань, якщо можна, ще в дверях зали судових засiдань, розпитувати звинувачених про слухання, i тi дуже часто дають iм навдивовижу плутанi пояснення, з яких i треба вибрати щось придатне для захисту. Але головне не це, таким чином однаково багато не довiдаешся, хоча, звичайно, тут, як i всюди, кмiтливий дiзнаеться бiльше за решту. Головне – це все-таки особистi зв’язки адвоката, саме вони визначають ефективнiсть захисту. Проте К. вже на власному досвiдi пересвiдчився, що найнижчим ланкам правосуддя далеко до досконалостi, наявнiсть службовцiв, що нехтують свiй обов’язок i беруть хабарi, пояснюе, чому в суворiй послiдовностi судових процедур iнколи з’являються прогалини. В тi прогалини й намагаеться втиснутись бiльшiсть адвокатiв, тут уже треба давати хабарi й пiдслухати, iнколи, надто за давнiших часiв, траплялися навiть випадки викрадання документiв. Тут годi заперечити, таким способом можна, на перший погляд, несподiвано здобути напрочуд сприятливi для звинуваченого данi, через те й так пишаеться та адвокатська дрiбнота i приваблюе нову клiентуру, проте на дальшому ходi процесу такий успiх не позначаеться нiяк, а часом може навiть зашкодити. Справжню вартiсть мають лише поважнi особистi взаемини, i то з високими судовиками, що пiд ними, звичайно, слiд розумiти тiльки вищих службовцiв найнижчих ешелонiв правосуддя. Отже, тiльки завдяки iм можна вплинути на хiд процесу, i цей вплив, навiть якщо спершу непомiтний, згодом стае дедалi бiльшим. На таке, звiсно, спромагаються лише нечисленнi адвокати, i тут К. надзвичайно пощастило з вибором. Можливо, всього один, може, два адвокати могли похвалитись такими зв’язками, як доктор Гулд. Проте цi адвокати не переймались отим гуртом колег в адвокатськiй кiмнатi i не мали з ними нiчого спiльного. Натомiсть мали дуже тiснi зв’язки з судовиками. Але докторовi Гулду аж нiяк не було потреби самому ходити до суду, чекати в передпокоях слiдчих, може, тi колись таки з’являться, i, залежно вiд того, який у них настрiй, досягати здебiльшого тiльки позiрного успiху, а то не мати навiть такого. Нi, К. бачив на власнi очi, як судовики, i то з досить високих ешелонiв, самi приходять до Гулда, охоче дають довiдки, яснi й до-кладнi або принаймнi такi, що iх можна зрозумiти, обговорюють дальший хiд процесу; iнколи iх навiть можна в чомусь переконати, i вони радо засвоюють новi погляди. А втiм, у цьому останньому аспектi на них не можна занадто покладатись: твердо заявивши про свiй намiр висловити новi, прихильнi до звинуваченого мiркування, вони подаються простiсiнько до своiх канцелярiй i наступного дня можуть оголосити в судi постанову геть протилежного змiсту, трактуючи, либонь, звинуваченого з iще бiльшою невблаганнiстю, нiж намiрялися ще до того, як запевнили, буцiмто цiлковито зреклися своiх попереднiх поглядiв. І на те вже нема нiякоi ради, бо сказане вiч-на-вiч – це лише розмова вiч-на-вiч двох людей, вiд якоi годi сподiватись жодних публiчних наслiдкiв, навiть коли й сам адвокат не намагався зберегти прихильнiсть панiв суддiв. З другого боку, не менш слушно, що судовики пiдтримують стосунки з адвокатами, – звичайно, тiльки з тямущими адвокатами, – аж нiяк не з гуманних чи то дружнiх почуттiв, – певною мiрою вони змушенi спiлкуватися з ними. Тут якраз проступае одна з вад правосуддя, що з самого початку утверджувало таемне судочинство. Судовики нiтрохи не пов’язанi з народом, i хоч звичайнi, пересiчнi процеси вони провадять добре, i тi процеси йдуть майже самi собою, лише подеколи потребуючи принагiдного поштовху, – в найпростiших випадках, так само як i в найскладнiших, судовики часто безпораднi: адже змушенi ненастанно, день i нiч утверджувати закон, вони вже не розумiють справжнього сенсу людських взаемин i через те в таких ситуацiях нi в чому не спроможнi розiбратись. Отодi вони йдуть за порадою до адвокатiв, а за ними плентаеться служник iз документами, що доти були такi таемнi. В цьому вiкнi можна було побачити не одного судовика, що його саме тут якнайменше сподiвалися бачити, i вiн майже безтурботно споглядав собi вулицю, тим часом як адвокат за столом вивчав папери, аби дати йому якусь добру пораду. Зрештою, саме при таких-от нагодах можна пересвiдчитись, iз якою поважнiстю ставляться судовики до свого фаху i як унаслiдок перешкод, природи яких вони не спромагалися збагнути, iх охоплюе розпач. Становище суддiв нелегке, тож не треба iх кривдити й казати, мовляв, iм зовсiм неважко. Число iерархiчних щаблiв та кiлькiсть iнстанцiй правосуддя безкiнечнi, i навiть утаемниченi не знають iм лiку. Розгляд справи в рiзних судових палатах загалом зостаеться таемницею навiть для нижчих судовцiв, на певному етапi вони беруть участь у розглядi, проте за дальшим ходом процесу навiть не можуть простежити як слiд, тож судова справа потрапляе до iхньоi судовоi ланки, а вони часто й не знають, звiдки вона прийшла; справа йде потiм далi, а iм несила довiдатись, куди саме. Отже, ця судова дрiбнота навiть не мае змоги вивчити окремi стадii процесу i виснувати, яким буде остаточний вирок та його причини. Їй можна працювати лише на коротенькому етапi розгляду судовоi справи, закон забороняе iй знати весь хiд i подробицi процесу, тож про дальший його розвиток, тобто й про результати своеi працi, вона часто знае ще менше, нiж адвокат, що, як правило, спiлкуеться з обвинуваченим майже до кiнця процесу. Отже, й у цiй ситуацii судовики можуть дiзнатись вiд адвоката чимало вартiсного. Але К., збагнувши цю судову машинерiю, все-таки дивувався, чому судовики такi дратливi, iнколи – в цьому мiг пересвiдчитися кожен – вони ображали й принижували пiдсудних. Судовики геть усi дратливi, навiть коли здаеться, нiби вони спокiйнi. І, звичайно, адвокатська дрiбнота мала вiд цього чимало лиха. Розповiдали, наприклад, таку iсторiю, яка дуже скидаеться на правду. Один лiтнiй судовик, добрий i спокiйний чоловiк, день i нiч невiдступно вивчав якусь складну судову справу, ще дужче заплутану заявами адвоката, i той судовик був справдi працьовитий, у роботi вiн не мав собi рiвнi. Пiд ранок пiсля цiлодобовоi i, мабуть, не дуже плiдноi працi вiн подався до вхiдних дверей, влаштував за ними засiдку i кожного адвоката, що хотiв зайти до канцелярii, скидав зi сходiв. Адвокати зiбралися внизу перед сходами й радилися, що iм робити. З одного боку, вони, власне, не мали права вимагати, щоб iх пустили, i через те навряд чи могли вдатись до законних дiй проти того судовика, тож мусили, як уже сказано, стерегтись, аби не розгнiвити всiх працiвникiв апарату. З другого боку, кожен день, проведений не в судi, вони вважали за втрачений, отже, для них було дуже важливо пройти до канцелярii. Нарештi всi погодились на тому, що iм треба втомити лiтню людину. Раз по раз вони посилали адвоката, що збiгав сходами нагору, а тодi, чинячи якнайзапеклiший, але пасивний опiр, давав скинути себе вниз, де його ловили колеги. Така боротьба тривала десь годину, потiм лiтнiй добродiй, i так уже виснажений нiчною роботою, остаточно знесилився i знову пiшов до свого кабiнету. Адвокати внизу спершу не йняли вiри i послали одного на розвiдки, вiн мав подивитися, чи справдi немае нiкого за дверима. Зрештою всi зайшли, i навряд чи хто з них зважився нарiкати. Бо адвокати – таке iхне ставлення бодай почасти зрозумiла б i дитина – навiть гадки не мають хоч трохи вдосконалити роботу правосуддя i зберегти тi вдосконалення, натомiсть – i це вельми прикметно – майже кожен звинувачений, навiть простакуватий й неосвiчений, тiльки-но ставши об’ектом судового процесу, починае думати про вдосконалення i марнуе на такi думки час та силу, якi можна було б використати набагато краще. Бо едина правильна поведiнка в тiй ситуацii – змиритися з наявними обставинами. Навiть якби була змога змiнити на краще окремi елементи, – вiрити в таке просто безглуздо, – то в най-кращому разi можна було б досягти чогось тiльки для майбутнiх процесiв, завдавши собi при цьому непоправноi шкоди, бо пiдсудний став би об’ектом пильноi уваги з боку мстивих судовикiв. Нiзащо не слiд привертати до себе уваги! Треба поводитись тихо, навiть якщо це суперечить усякому глуздовi! Спробуйте зрозумiти, що цей великий механiзм правосуддя певною мiрою завжди перебувае в станi неперервноi змiни i що людина, самостiйно змiнивши щось у ньому, сама вибивае собi грунт з-пiд нiг i може навiть упасти, тим часом як великий механiзм, реагуючи на те невеличке порушення, десь в iншому мiсцi – адже все взаемопов’язане – дуже легко знаходить собi замiну й зостаеться без змiн, якщо не стане – а така ймовiрнiсть дуже висока – ще закритiшим, пильнiшим, могутнiшим i лихiшим. Тож лiпше не заважати адвокатам, а полишити iм усю роботу. Докори дають небагато користi, надто коли не можна виразно показати всю важливiсть пов’язаних iз ними причин, але все-таки не можна не згадати, якою великою мiрою зашкодив собi К. своiм ставленням до начальника канцелярii. Цього впливового чоловiка вже майже можна викреслити зi списку тих, хто мiг чимсь зарадити К. Навiть побiжнi згадки про процес вiн зумисне пускав повз вуха. А в багатьох аспектах судовики мов дiти. Часто вiд безневинних дiй – шкода, що поведiнку К. годi назвати безневинною – вони почувалися такими ображеними, що навiть припиняли розмовляти з найкращими друзями, вiдвертались вiд них, коли iм траплялося зустрiтись, i в усьому намагалися протидiяти iм. Проте згодом цiлком несподiвано й без нiяких причин вони собi дозволяють засмiятись, почувши невеличкий жарт, на який друзi зважились тiльки тому, що все видавалося безнадiйним, i примирюються. Отже, спiлкуватися з ними водночас i важко, i легко, а дотримуватись певних принципiв не конче. Інколи аж дивуешся, що, розглядаючи судову справу, пересiчна людина спроможна так багато розумiти i працювати з таким незмiнним успiхом. Проте настають i тяжкi часи, коли нiхто, як здаеться, не мае щонайменшого успiху, i тодi виникае враження, що добре закiнчуються лише тi процеси, яким спочатку судилося мати добрий кiнець, байдуже, буде якась допомога чи нi, натомiсть iншi зостаються програними попри всякi сприяння та намагання, всi невеличкi начебто здобутки, з приводу яких було стiльки радощiв. Отож зникае впевненiсть i вже не зважуешся заперечувати, почувши деякi запитання, тодi як при процесах, якi закiнчуються добре, саме до таких запитань удаються, щоб завести слiдство на манiвцi. Але навiть у цьому криеться своерiдна самовпевненiсть, хоча це вже едине, що тодi зостаеться. Такi оказii – звичайно, це тiльки оказii, не бiльше, – найчастiше трапляються з адвокатами тодi, коли iх раптом не допускають до процесу, який вони досить довго й задовiльно провадили. Це найприкрiше, що може спiткати адвоката. Але його усувають вiд процесу не через звинуваченого, такого не трапляеться нiколи, звинувачений, отримавши певного адвоката, мусить завжди спiвпрацювати з ним. Як узагалi звинувачений може захищатися сам, якщо вiн уже звернувся по допомогу? Такого теж нiколи не стаеться, зате часом трапляеться, що процес повертае в той бiк, куди адвокатовi вже не можна. Тодi процес, звинуваченого i таке iнше дуже легко вiдбирають у адвоката, i вже не зараджують навiть найтiснiшi зв’язки з судовиками, що й самi не знають нiчогiсiнько. Процес тодi опиняеться на тому етапi, коли звинуваченому вже нiчим не можна допомогти, коли справу розглядають недоступнi судовi палати, коли навiть адвокат уже не може доступитись до свого клiента. Одного дня адвокат може повернутися додому i побачити на своему столi всi тi численнi заяви, якi вiн так ревно складав, маючи щонайкращi надii на успiх захисту, iх повернули назад, бо на новому етапi судового розгляду вони стали вже непотрiбнi, обернулись на безвартiснi клаптики паперу. Але й тодi процес iще не конче вважати за програний, вiн не програний, принаймнi для такого припущення нема жодноi вагомоi пiдстави, просто людина нiчого не знае про процес i вже не дiзнаеться нiколи. На щастя, такi випадки – винятки, i навiть якщо процесовi К. судилося стати таким винятком, поки що йому ой як далеко до того останнього етапу. Отже, адвокат матиме тим часом не одну нагоду успiшно провадити захист, i вiн таки скористаеться ними, тут К. може не сумнiватись. Вступноi заяви, як уже сказано, адвокат iще не подав, але з нею можна не квапитись, набагато важливiше – провести попереднi розмови з визначними судовиками, а вони вже вiдбулися. Але, слiд признатись одверто, з рiзним ступенем успiху. Проте тепер краще не розповiдати К. жодних подробиць, бо вони можуть негативно на нього вплинути, виповнивши душу надмiру радiсними надiями або ж нагнавши на нього завеликого страху, треба лише сповiстити, що дехто висловлювавсь дуже прихильно, виявивши бажання допомогти, натомiсть дехто був не такий прихильний, але й без iхньоi допомоги аж нiяк не можна. Одне слово, наслiдки загалом утiшнi, проте не слiд робити далекосяжних висновкiв, бо всi попереднi переговори починаються саме так i лише дальший розвиток подiй виявляе iхню справжню вартiсть. В усякому разi ще нiчого не втрачено, i якщо попри всi зусилля ще не пощастило прихилити начальника канцелярii, – а тут уже всiляких способiв добирали, – то загалом, як кажуть хiрурги, рана чиста i дальших наслiдкiв можна чекати без тривоги. На такi й подiбнi до них балачки адвокат був просто невичерпний i при кожних вiдвiдинах знай торочив про те саме. Завжди був якийсь поступ, проте адвокат нiколи не мiг пояснити, в чому ж вiн полягае. Вiн ненастанно працював над вступною заявою, але вона й досi не була готова, проте при наступнiй зустрiчi це виявлялось величезною перевагою, бо тепер – хто б тут спромiгся передбачити? – оприлюднення такоi заяви завдало б великоi шкоди. Коли геть знесилений читанням, К. iнодi зауважував, що адвокат, навiть узявши до уваги всi труднощi та перешкоди, просуваеться дуже поволi, йому заперечували, що рух уперед аж нiяк не повiльний, хоча можна було б просунутись набагато далi, якби К. вчасно звернувся до адвоката. На жаль, цього не зроблено, i така його помилка матиме згодом iще тяжчi наслiдки, не тiльки тимчасовi. Єдиною розрадою та втiхою пiд час вiзитiв до адвоката була Ленi, що завжди примудрялася подавати адвокатовi чай у присутностi К. Тодi вона ставала позаду К., удавала, начебто дивиться, як адвокат трохи пожадливо низько схилявся над чашкою й сьорбав чай, а сама потай дозволяла К. узяти ii за руку. Це дiялося серед цiлковитоi тишi. Адвокат пив, К. стискав руку Ленi, а Ленi подеколи наважувалась нiжно погладити К. волосся. – Ти ще тут? – запитував адвокат, упоравшись iз чаем. – Я хотiла прибрати посуд, – вiдповiдала Ленi, i ось руки стискалися востанне, адвокат витирав рота i з новим завзяттям брався напоумляти К. Чи то адвокат хотiв його потiшити, чи то вправити в розпач? К. цього не знав, проте був переконаний, що його захист опинився в поганих руках. Може, те все, про що розповiдае адвокат, таки правда, проте неважко добачити, що вiн намагаеться якомога випнути себе i, напевне, ще нiколи не провадив такого великого процесу, яким, на думку К., був його власний. Завжди навiвало пiдозру, що адвокат так пишаеться своiми особистими зв’язками з судовиками. Невже iх можна використовувати лише на користь К.? Адвокат не забував зауважити, що йдеться тiльки про нижчих судовцiв, тобто про пiдлеглу, пiдпорядковану дрiбноту; розвиток процесу, певне, мае неабияке значення для ii службового просування. Може, вони якраз використовують адвокатiв, щоб той розвиток був, ясна рiч, завжди несприятливий для звинувачених? Можливо, вони так чинять при розглядi не кожноi судовоi справи, бо, звичайно, ймовiрнiсть такоi поведiнки мала, проте е, звiсно, процеси, пiд час яких вони вiддячують адвокатам за iхнi послуги, бо ж i для них самих, певне, багато важить, щоб репутацiя адвокатiв була чиста. Якщо це все правда, то з якими намiрами вiзьмуться вони до роботи над справою К.: адже, як пояснив адвокат, його процес – складний i дуже важливий, вiн iз самого початку привернув пильну увагу правосуддя. Тож можна не дуже й сумнiватись у тому, що вони робитимуть. Лихi прикмети можна добачити навiть у тому, що вступноi промови адвоката ще досi не подано до суду, хоча процес тривае вже цiлий мiсяць i геть усе, як каже адвокат, перебувае тiльки на початку; такi слова – дуже зручний засiб приспати звинуваченого i зробити його безпорадним, щоб потiм зненацька приголомшити його вироком або принаймнi вiсткою, що закiнчене й несприятливе для нього розслiдування передадуть на розгляд високого начальства. Тож була доконечна потреба, щоб К. утрутився сам. Саме в митi найбiльшоi втоми, як-от цього зимового ранку, коли йому несамохiть лiзло все в голову, такий намiр видавався неминучим. Зневага, з якою вiн ставився ранiше до процесу, вже зникла. Якби К. залишився на свiтi сам, йому було б неважко нехтувати процес, крiм того, вiн був певен, що процес тодi взагалi не почався б. А тепер дядько вже потягнув його до адвоката, кажучи, що треба зважати на родину; його становище вже не було цiлком незалежне вiд розвитку процесу, вiн сам украй необережно, з якоюсь незбагненною втiхою розказував знайомим про процес, iншi знайомi бозна з яких джерел дiзнавалися про нього самi, взаемини з панною Бюрстнер через процес стали якiсь невизначенi, – одне слово, К. уже не мав вибору – приймати процес чи вiдхиляти, вiн став його об’ектом i мусив тепер боронитись. А якщо вiн утомлений, то тим гiрше для нього. А втiм, для надмiрноi тривоги пiдстав поки що не було. Якщо вiн спромiгся в банку за бiльш-менш короткий час доробитися свого високого становища i успiшно впоруватися з новими обов’язками, здобувши загальну повагу, то повинен тепер тi здiбностi, якi допомогли йому вибитись угору, застосувати почасти до процесу, i тодi не буде жодних сумнiвiв, що все скiнчиться гаразд. Передусiм, якщо вiн хоче чогось досягнути, треба одразу вiдкинути всяку думку про можливу провину. Нiякоi провини нема. Процес – не що iнше, як велика оборудка, а вiн уже не раз, i то з вигодою для банку, залагоджував рiзнi оборудки, а при роботi над оборудкою, як правило, чигають усiлякi небезпеки, що вiд них треба миттю боронитись. Для досягнення цiеi мети не можна бавитися думками про якусь провину, слiд невiдступно думати про те, що сприятиме успiховi. Отже, i з цього погляду неминуче випливало, що треба дуже скоро, найкраще – цього ж таки вечора спекатись адвоката й перебрати захист на себе. Щоправда, за його розповiдями, це було б щось нечуване i, напевне, дуже образливе, але К. уже не мав снаги терпiти, не мав снаги бачити, як усi його зусилля в процесi натикаються на перешкоди, до появи яких, можливо, спричинився його власний адвокат. Тiльки-но спекавшись адвоката, треба негайно подати вступну промову i по змозi щодня нагадувати, щоб ii розглянули. Задля цього, звичайно, не досить, щоб К., як i решта, сидiв у коридорi i ставив пiд лаву капелюха. Вiн сам, або жiнки, або якiсь iншi посланцi повиннi день у день надокучати судовикам i змушувати iх замiсть виглядати крiзь вiконечко в коридор сидiти за столом i вивчати заяву К. Цих зусиль не слiд припиняти нiзащо, все треба органiзувати, за всiм наглядати, правосуддя нарештi мае зiткнутися зi звинуваченим, що тямить, як боронити власнi права. Та коли К. намiривсь утiлити своi задуми, труднощi складання вступноi заяви навiть йому видались попервах нездоланними. Передусiм десь, мабуть, тиждень К. тiльки з соромом мiг подумати, що вiн колись буде змушений самотужки написати таку заяву; про те, що таке завдання може виявитись iще й важким, вiн i гадки не мав. К. пригадав, як одного разу перед полуднем, коли був просто завалений роботою, вiн раптом вiдсунув усе вбiк i розкрив блокнот, аби спробувати сформулювати основнi тези тiеi заяви i потiм, можливо, передати iх забарному адвокатовi, аж саме тiеi хвилини вiдчинилися дверi директорового кабiнету i з гучним смiхом до його кiмнати зайшов заступник директора. Тодi К. зненацька стало дуже прикро, хоча заступник директора смiявся, звичайно, не зi вступноi заяви, про яку вiн не знав нiчого, а зi щойно почутого бiржового жарту, жарту, що вимагав для свого розумiння малюнка, тож заступник перехилився через стiл К. i олiвцем, узятим у К. з рук, зобразив його на сторiнцi блокнота, де мала бути заява. Сьогоднi К. уже забув про сором, треба неодмiнно написати заяву. Якщо вiн не матиме для неi часу в кабiнетi, – а напевне, буде саме так, – тодi мусить ночами писати ii вдома. Якщо й ночей не вистачатиме, треба взяти вiдпустку. Тiльки не зупинятись на пiвдорозi, бо не лиш у справах, а завжди й усюди така тактика найбезглуздiша. Щоправда, складання заяви оберталось на майже безкiнечну роботу. Можна бути аж нiяк не боязливоi вдачi, а все ж легко дiйти висновку, що впоратись iз таким завданням – неможлива рiч. І не через лiнощi чи пiдступнiсть, риси, якi лиш адвокатам перешкоджають написати заяву, а тому, що внаслiдок незнання висунених проти тебе звинувачень та чинникiв, можливо, пов’язаних з ними, треба пригадати, вiдтворити на паперi та з усiх бокiв перевiрити все свое життя аж до найменших учинкiв та подiй. І яка жалюгiдна ця робота! До неi, певне, годиться братись пенсiонеровi, що вже перейшов на дитячий розум, це непоганий спосiб збавляти час. Але тепер, коли К. всi думки мав присвячувати банкiвськiй роботi, коли кожна година, оскiльки його кар’ера ще йшла вгору i вiн становив загрозу навiть для заступника директора, пролiтала, мов блискавка, а вечорами та коротенькими ночами вiн прагнув жити i тiшитись, як парубок, – саме тепер йому треба братися до заяви! І думки К. знов оберталися на скарги. Майже несамохiть, аби нарештi був якийсь кiнець, К. торкнувся пальцем гудзика електричного дзвiнка, що озивався в передпокоi. Тиснучи, подивився на годинник. Уже одинадцята година, двi години, довгий, неоцiненний час, вiн промрiяв i тепер, звичайно, втома ще бiльша, нiж уранцi. А проте цей час не змарновано, вiн дiйшов певних висновкiв, якi можуть виявитись важливими. Серед усякоi кореспонденцii служник принiс вiзитки двох добродiiв, що вже довгенько чекали К. А то якраз прийшли дуже важливi клiенти банку, iх аж нiяк не можна тримати пiд дверима. Чого вони з’явились так недоречно, i чого – так, здавалося, запитують себе тi добродii за дверима – працьовитий К. марнуе найкращий для роботи час на приватнi справи? Втомившись вiд думок i втомившись чекати, що буде далi, К. пiдвiвся й запросив першого вiдвiдувача. То був невисокий жвавий чоловiк, один фабрикант, К. знав його дуже добре. Вiн перепрошував, що вiдiрвав К. вiд важливоi роботи, а К. теж вибачався, що примусив його так довго чекати. Проте вибачався таким неуважливим, сухим i майже нещирим тоном, що фабрикант, не бувши геть заклопотаний своею дiловою пропозицiею, неодмiнно б вiдчув тут фальш. Та вiн лише похапцем повитягав з усiх кишень розрахунки й таблицi, порозкладав iх перед К., пояснив окремi пункти, виправив дрiбну помилку в розрахунках, спромiгшись добачити ii навiть при такому побiжному переглядi паперiв, нагадав К. про укладену десь рiк тому угоду, подiбну до теперiшньоi, принагiдно згадав, що цього разу, йдучи на великi жертви, ii домагався ще один банк, i нарештi замовк, аби почути думку К. А К. попервах i справдi уважно дослухався до фабрикантових слiв, думки про важливiсть справи захопили i його, але, на жаль, ненадовго, незабаром вiн уже не слухав, ще якийсь час кивав головою на кожен гучний вигук фабриканта, а зрештою не дбав навiть про це i обмежився тим, що дивився на лису, схилену над паперами голову й запитував себе, коли фабрикант нарештi здогадаеться, що вся його промова безвартiсна. Коли ж голос затих, К. попервах i справдi повiрив, нiби фабрикант замовк, щоб вiн мав нагоду признатися, що неспроможний слухати. І тiльки з великим жалем вiн помiтив напружений погляд фабриканта, що вочевидь готувався вiдповiсти на всi заперечення: отже, дiлову розмову треба провадити далi. К., немов почувши наказ, схилив голову i олiвцем став поволi водити по паперах, уряди-годи зупиняючись на якiйсь цифрi. Фабрикантовi здалося, нiби вiн зараз почуе заперечення, нiби цифри, можливо, хибнi, нiби не вони тут головне, – хай там як, вiн прикрив папери рукою i, дуже близько присунувшись до К., знову заходився пояснювати подробицi угоди. – Дуже важко, – промовив К., зморщив губи i схилився всiм тiлом на бiчне бильце, бо папери, едине, де можна було щось побачити, прикривала рука. Вiн тiльки ледь пiдвiв очi, коли дверi з кабiнету директора вiдчинились i там невиразно, мов у серпанку, показався заступник директора. К. далi вже й не думав нi про що, а лише скорився безпосереднiм i дуже для нього втiшним наслiдкам тiеi появи. Фабрикант миттю пiдскочив зi стiльця й побiг назустрiч заступниковi, К., проте, хотiлося, щоб той був разiв у десять прудкiший, вiн боявся, що заступник може зникнути. То був даремний страх, чоловiки зустрiлись, потисли один одному руки i разом пiдiйшли до столу К. Фабрикант поскаржився, що в пана прокуриста вiн виявив дуже мало прихильностi до справи, i показав на К., що пiд поглядом заступника директора знову схилився над паперами. Коли вони обидва пiдступили до столу i фабрикант уже взявся прихиляти на свiй бiк бодай заступника, К. увижалося, нiби два чоловiки, що здавалися йому мало не велетнями, розмовляють над його головою про нього самого. Не раз вiн намагався, обережно пiднявши очi, дiзнатися, що там дiеться нагорi, потiм не дивлячись узяв зi столу якогось папера, поклав на долоню й, пiдводячись i сам, поволi пiднiс його до фабриканта та заступника. Встаючи, К. не мав якихсь певних думок, просто вiдчував, що йому слiд так поводитись, якщо вiн колись намiряеться скласти вступну заяву, яка, нарештi, остаточно визволить його. Заступник, з усiею уважнiстю стежачи за розмовою, тiльки мигцем поглянув на папiр i навiть не читав, що там написано, те, що прокуристовi видавалося важливим, для нього не важило нiчого, тож вiн узяв той аркуш з руки К. i сказав: «Дякую, я вже знаю», потiм спокiйно знову поклав його на стiл. К. ображено приглядався збоку до заступника, але той не помiчав його або ж, помiтивши, звеселився ще дужче, часто й гучно смiявся i навiть геть спантеличив фабриканта вигадливим запереченням, проте одразу ж i заспокоiв, зробивши якийсь закид собi самому, а зрештою запросив його перейти до свого кабiнету, де можна остаточно залагодити справу. – Це вкрай важлива угода, – говорив вiн фабрикантовi, – i я бачу це дуже добре. А пан прокурист, – навiть кажучи цi слова, заступник, власне, звертався тiльки до фабриканта, – звiсно, тiльки полегшено зiтхне, коли ми заберемо ii в нього. Справа вимагае спокiйних роздумiв, а пан прокурист сьогоднi, здаеться, завалений роботою, крiм того, в передпокоi на нього вже з годину чекають ще якiсь вiдвiдувачi. К. iще вистачило духу, аби вiдвернутись вiд заступника директора i приязно, проте немов силувано всмiхнутися лише фабрикантовi, бiльше вiн, правда, нiчого не робив, а сперся, трохи зiгнувшись, обома руками на стiл, немов продавець за прилавком, i дививсь, як чоловiки, не припиняючи розмови, позбирали зi столу папери i зникли за дверима директорського кабiнету. На порозi фабрикант обернувся, сказав, що тим часом не прощаеться, бо, звичайно, розповiсть пановi прокуристовi про успiх переговорiв, до того ж мае сповiстити йому ще одну дрiбничку. К. нарештi опинився сам. Вiн i в гадцi не мав запросити до себе якогось iншого клiента i лиш украй невиразно усвiдомлював, як добре, що люди за дверима гадають, нiби вiн i досi розмовляе з фабрикантом, i саме через це нiхто, навiть служник, не наважиться зайти до кабiнету. К. пiдiйшов до вiкна, сiв на пiдвiконня, однiею рукою цупко схопився за ручку i задивився на майдан. Снiг падав i падав, небо не прояснiло. К. довго дивився вниз, не знаючи, що його, власне, непокоiть, i тiльки подеколи трохи з острахом позирав через плече на дверi передпокою, йому всякчас учувалось, нiби iх вiдчиняють. Але нiхто не заходив, i К. заспокоiвся, пiшов до умивальника й холодною водою змив обличчя, потiм зi свiжою головою знову повернувся до вiкна. Думка перебрати захист до своiх рук видавалася йому тепер iще переконливiша, нiж на початку. Поки вiн доручав свiй захист адвокатовi, процес, по сутi, майже не зачiпав його, вiн здалеку приглядався до нього, i процес навряд чи мiг пiдступити безпосередньо до К., вiн мiг поцiкавитись, коли заманеться, як посуваеться його справа, але потiм коли завгодно мiг знову викинути ii з голови. Натомiсть тепер, коли вiн сам вiзьметься за свiй захист, вiн мусить – принаймнi на мить – усiм еством вiддатись правосуддю, бо успiх захисту означатиме згодом остаточне i цiлковите визволення, але задля нього треба тим часом зiткнутися з куди грiзнiшою небезпекою, нiж та, що поставала перед ним досi. Якби його ще шарпали сумнiви, сьогоднiшнього спiлкування з фабрикантом i заступником директора було б досить, аби iх позбутися. Як вiн iще сидiв отут, коли все його ество займала думка самому захищатись на судi? Що станеться потiм? Що чекае на нього попереду? Чи знайде вiн шлях, який через усi злигоднi доведе його до щасливого кiнця? Хiба ретельний захист – а будь-який iнший був би безглуздям – не означае водночас необхiдностi якомога швидше звiльнитись вiд усього? Чи пощастить йому триматись до кiнця? І як узгодити потребу захищатись iз роботою в банку? Адже йдеться не тiльки про вступну заяву, для складання якоi, напевне, вистачило б вiдпустки, хоча просити вiдпустку саме тепер було б завеликим ризиком, попереду в нього цiлий процес, тривалiсть якого годi передбачити. Що за несподiванi перешкоди зненацька зринули перед К. у його супокiйному життi! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65331991&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.