Я (Романтика)

Я (Романтика) Микола Хвильовий Рiдне Видання мiстить твори з другоi збiрки прози М. Хвильового (1893–1933) «Осiнь». Його персонажi долають тяжкий шлях вибору, стикаються з тiею межею, яку нiколи не можна переступати. У душi головного героя новели «Я (Романтика)» вiдбуваеться боротьба мiж добром i злом, гуманiзмом i фанатизмом. Вiн – «чекiст, але i людина», «м’ятежний син», який пiсля найганебнiшого злочину проти найдорожчоi людини – матерi, знищуе залишки людяностi в собi та морально гине. У повiстi «Санаторiйна зона» зображено пореволюцiйне суспiльство. Нещодавнi будiвничi нового життя стають «зайвими людьми», вони вiдчувають власну несумiснiсть iз добою, прiрву мiж iдеалами й дiйснiстю та лiкуються вiд найрiзноманiтнiших душевних хвороб. Зло, заподiяне головним персонажем повiстi задля високоi iдеi, знищило його власнi життевi сили та врештi призвело до самогубства. Комунiстичнi iдеали героiв цiеi збiрки зруйнованi, долi вчорашнiх романтикiв революцii понiвеченi. Микола Хвильовий Я (Романтика) Збiрник © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020 * * * Я (Романтика) «Цвiтовi яблунi» З далекого туману, з тихих озер загiрноi комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюся в даль. – Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадае… Таемнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею – мовчазний степ… Я одкидаю вii i згадую: …воiстину моя мати – втiлений прообраз тiеi надзвичайноi Марii, що стоiть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати – наiвнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лямпадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (ii м’ятежний син) зовсiм замучив себе… Тодi я беру ii милу голову з нальотом срiблястоi сивини i тихо кладу на своi груди… За вiкном iшли росянi ранки i падали перлямутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьоi криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То – молоде загiр’я. – Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними – лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Індii, зi сходу. І томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул – …глуха канонада. Насуваються двi грози. – Тривога! – Мати каже, що вона поливала сьогоднi м’яту, i м’ята вмирае в тузi. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в ii очах стоять двi хрустальнi росинки. І Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i моi мислi – до неможливости натягнутий дрiт. День i нiч я пропадаю в чека. Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьери, древнi вiзерунки, портрети княжоi фамiлii. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету. Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадуе дальнiй вокзальний рiжок. На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброений татарин i монотонно наспiвуе азiатське: «ала-ла-ла». Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня – надменна зневага, княжата – в темрявi столiтнiх дубiв. І в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу Грандiознiсть i красу третьоi молодости минулих шляхетних лiт. Це чiткий перламутр на бенкетi дикоi голодноi краiни. І я, зовсiм чужа людина, бандит – за одною термiнологiею, iнсургент – за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моiй душi нема й не буде гнiву. І це зрозумiло: – Я – чекiст, алеiлюдина. Темноi ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маеток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi, – за пiдворiтнi, у кандреечний замок, темноi ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються моi товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни. Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть. Обиватель: – Тут засiдае садизм! Я: – …(мовчу). На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б’е годинник. З темного степу доноситься глуха канонада. Моi товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти. Моiх товаришiв легко пiзнати: доктор Тагабат, Андрюша, третiй – дегенерат (вiрний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складi. Я: – Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс! З дальнiх покоiв виходять льокаi i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лябiринтах високих кiмнат. Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу не сила досягти навiть чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля[1 - Жирандоля – великий фiгурний свiчник для декiлькох свiчок. – Тут i далi прим. ред.]. В городi – тьма. І тут – тьма: електричну станцiю зiрвано. Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябру, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму – вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю: – у дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завше нагадуе каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальноi хронiки. Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i зрiдка тривожно поглядае на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволоi волi. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою — – «розстрiлять», завше мнеться, завше розписуеться так: не iм’я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський гiероглiф, хвостик. Я: – Дiло все. Докторе, Тагабате, як ви гадаете? Доктор (динамiчно): – Розстрiлять! Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячи i непевним голосом каже: – Яз вами, докторе, не згодний. – Ви зi мною не згоднi? – i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покоi. Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здаеться, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моеi мислi доходить кульмiнацiй. І в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моеi матерi… – …«Розстрiлять»??? І мати тихо зажурено дивиться на мене. …Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б’е годинник. Пiвнiчна тьма. У шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьерою у скляних дверях стоiть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн серць. …Доктор Тагабат нажав кнопку. Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах. Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадаеться туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В iхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо, хижо. Я думаю «так треба». Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все пориваеться щось сказати. Я знаю, що вiн думае: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це – вакханалiя i т. д., i т. п. Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша! Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав свое прiзвище пiд постановою — – «розстрiлять», – мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця, – це ж вiн i мiй безвихiдний хазяiн, мiй звiрячий iнстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни – нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижоi стихii. «Але який вихiд?» – Який вихiд? – І я не бачив виходу. Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацii, i бредуть народи, i вiки, i сам час… – Але я не бачив виходу! Воiстину правда була за доктором Тагабатом. …Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери. Я подумав: «коли доктор – злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат е палач iз гiльйотини». Але я подумав: – Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни. І тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати – прообраз загiрноi Марii, i застигала, у тьмi чекаючи. …Свiчi танули. Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму. …До розстрiлу присуджено, – шiсть! Досить! На цю нiч досить! Татарин знову тягне свое азiятське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьеру, на заграву в скляних дверях. – Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п’ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста. Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаiвся. Тьма. Темною волохатою силюстою стоiть на сходi княжий маеток, тепер – чорний трибунал комуни. Я повертаюсь i дивлюся туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моiй совiстi. …Шiсть на моiй совiстi? Нi, це неправда. Шiсть сотень, шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв — тьма на моiй совiстi!! – Тьма? І я здавлюю голову. …Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацii, i бредуть народи, i вiки, i сам час… Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовно дивлюся на схiдню волохату силюету. …Я гублюсь у переулках. І нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворi пахне м’ятою. За сараем палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому. Тьма! Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу. … – Ти спиш? Але мати не спала. Вона пiдходить до мене, бере мое стомлене обличчя в своi сухi старечi долонi й схиляе свою голову на моi груди. Вона знову каже, що я, ii м’ятежний син, зовсiм замучив себе. І я чую на своiх руках ii хрустальнi росинки. Я: – Ах, як я втомився, мамо! Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на мое зморене обличчя. Потiм становиться бiля тусклоi лямпади й зажурено дивиться на образ Марii. – Я знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: iй незноснi нашi тривоги й хиже навколо. Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув: – Хиже навколо? Хiба мати смiе думати так? Так думають тiльки версальцi! І тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що нiякоi матерi нема передi мною, що це не бiльше, як фантом. – Фантом? – знову здригнув я. Нi, самеце – неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своеi душi. І тодi в твариннiй екстазi я заплющую очi, i, як самець напровеснi, захлинаюсь i шепочу: – Кому потрiбно знати деталi моiх переживань? Я справжнiй комунар. Хто посмiе сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину? Тускло горить лямпада перед образом Марii. Перед лямпадою, як рiзьблення, стоiть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон. ІІ …Нашi назад: з позицii на позицiю: на фронтi – панiка, в тилу – панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам кинусь у гарматний гул. Мiй батальйон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни. Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд стiнами города. Цi мутнi чутки ширяться з кожним днем i, як змii, розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти. Менi доносять: – Ідуть глухi нарiкання. – Може спалахнути бунт. Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i моi вiрнi агенти ширяють по заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже невинний обивательський хлам. …А канонада все ближче й ближче. Частiш гонцi з фронту. Хмарами збираеться пил i стоiть над городом, прикриваючи мутне вогняне сонце. Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тiльки бiля чорного трибуналу комуни стоiть гнiтюча мовчазнiсть. Так: будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг! Так: вже чують версальцi, як у гулкiй i мертвiй тишi княжого маетку над городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають: – штаб Духонiна! …А ранки цвiтуть перламутром i падають вранiшнi зорi в туман дальнього бору. …А глуха канонада росте. Росте передгроззя: скоро буде гроза. …Я входжу в княжий маеток. Доктор Тагабат i вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потiм Андрюша пiдходить до мене й наiвно печально каже: – Слухай, друже! Одпусти мене! Я: – Куди? Андрюша: – На фронт. Я бiльше не можу тут. Ага! Вiн бiльше не може! І в менi раптом спалахнула злiсть. Нарештi прорвалось. Я довго стримував себе. – Вiн хоче на фронт? Вiн хоче подалi вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Вiн менi вiддае «свое право» купатися в калюжах крови? Тодi я кричу: – Ви забуваетесь! Чуете?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстрiляю. Доктор Тагабат динамiчно: – Так його! так його! – i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих кiмнат. – Так його! так його! Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету. Доктор сказав: – Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти! Я: – Хто на черзi? – Дiло № 282. Я: – Ведiть. Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати. (Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша – i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцii, i тiльки тодi йшов iз поля, коли танули димки й закопували розстрiляних.) …Портьера роздвинулась, i в мiй кабiнет увiйшло двое: женщина в траурi й мужчина в пенсне. Вони були остаточно наляканi обстановкою: аристократична розкiш, княжi портрети й розгардiяш – порожнi пляшки, револьвери й синiй цигарковий дим. Я: – Ваша фамiлiя? – Зет! – Ваша фамiлiя? – Ігрек! Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у безпардонно-плаксивий тон: вiн просив милости. Женщина втирала платком очi. Я: – Де вас забрали? – Там-то! – За що вас забрали? – За те-то! Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання в такий тривожний час уночi на приватнiй квартирi? Ага, ви теософи! Шукаете правди!.. Новоi? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Нi?.. Інший спаситель свiту?.. Так! Вас не задовольняе нi Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам чорт!.. Ага, розумiю: треба заповнити порожне мiсце… Я: – Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месii? Мужчина й женщина: – Так! Я: – Ви гадаете, що цей психологiчний кризис треба спостерiгати i в Европi, i в Азii, i по всiх частинах свiту? Мужчина й женщина: – Так! Я: – Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месiю з «чека»? Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд. Суворi портрети князя й княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насiдае на нашi станцii – передають у телефон. З города долiтае гамiр: грохотали по мостовiй тачанки. …Мужчина впав на колiна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою – i вiн розкинувся горiлиць. Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл. Женщина сказала глухо й мертво: – Слухайте, я мати трьох дiтей!.. Я: – Розстрiлять! Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було. Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графiна вина й залпом випив. Потiм положив на холодне чоло руку й сказав: – Далi! Увiйшов дегенерат. Вiн радить менi одложити дiла й розiбрати позачергову справу: – Тiльки-но привели з города нову групу версальцiв, здаеться, всi черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни. Я входив у ролю. Туман стояв перед очима, i я був у тiм станi, який можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз. Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну. Я пiдiйшов до вiкна й сказав: – Ведiть! …В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це вiдчував. Я дивився на город. Вечорiло. – Я довго не повертався, я смакував: всiх iх через двi години не буде! – Вечорiло. – І знову передгрозовi блискавицi рiзали краевид. На дальньому обрii за цегельнею пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро – це передають у телефон. На пустельних трактах зрiдка виростають обози й поспiшно вiдступають на пiвнiч. У степу стоять, як дальнi багатирi, кавалерiйськi сторожовi загони. Тривога. У городi крамницi забитi. Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й проливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають. Але менi треба спiшити! За моею спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито. Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне: – роз-стрi-лять!.. але я повертаюсь i бачу – прямо передi мною стоiть моя мати, моя печальна мати, з очима Марii. Я в тривозi метнувся вбiк: що це – галюцинацiя? Я в тривозi метнувся вбiк i скрикнув: – Ти? І чую з натовпу женщин зажурне: – Сину! мiй м’ятежний сину! Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився рукою за крiсло й похилився. Але в той же момент регiт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат: – «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сiсi захотiв? «Мамо»?!! Я вмить опам’ятався й схопився рукою за мавзер. – Чорт! – i кинувся на доктора. Але той холодно подивився на мене й сказав: – Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з «мамою» (вiн пiдкреслив «з мамою»), як умiв розправлятися з iншими. І мовчки одiйшов. …Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць iз розгубленими очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гiгантське трюмо, що висiло напроти.) Так! – схопили нарештi й другий кiнець моеi душi! Вже не пiду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тiльки право: – нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось мое власне «я». І я голови не загубив. Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революцii, схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? …Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко: – Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут. Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу. Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко: – Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маете дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна… з цiею сволоччю) – я махнув рукою в той бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету. …Я за собою нiчого не почув. …Вiд маетку я пiшов, мов п’яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами. Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовiй тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя. Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своiх погорблених плечах. Я йшов у нiкуди. III …Так, це були неможливi хвилини. Це була мука. – Але я вже знав, як я зроблю. Я знав i тодi, коли покинув маеток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабiнету. …Ну да, я мушу бути послiдовним! …І цiлу нiч я розбирав дiла. Тодi протягом кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли: – я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував своi обов’язки перед революцiею. …І хiба то моя вина, що образ моеi матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину? Хiба то моя вина? …В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро: – Слухай! Дозволь ii випустити! Я: – Кого? – Твою матiр! Я: (мовчу). Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати. Андрюша суворо дивиться на мене. Його рiшуче не можна пiзнати. – Слухай. Навiщо ця мелодрама? Мiй наiвний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився. Я (грубо): – Провалiвай! Андрюша й на цей раз зблiд. Ах, цей наiвний комунар остаточно нiчого не розумiе. Вiн буквально не знае, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моiм холодним дерев’яним обличчям. Я: – Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! Андрюша: – Слухай!.. Я: – Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! У цей момент над маетком пронiсся iз шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах. У трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви. Козачi роз’iзди показалися бiля станцii: iнсургенти вiдступають. – Кричить дальнiй вокзальний рiжок. …Андрюша вискочив. За ним я. …Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя. …А тут бухкали гармати. Летiли кавалеристи. Вiдходили на пiвнiч тачанки, обози. …Я забув про все. Я нiчого не чув i – сам не пам’ятаю, як попав до пiдвалу. Із дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся: – Дегенерат. – От так стража! Всi повтiкали!. хi… хi… Я. – Ви? Вiн: – Я? О, я! – i постукав пальцем по дверях. Так, це був вiрний пес революцii. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам’ятаю, я подумав тодi: – «це сторож моеi душi» i без мислi побрiв на мiськi пустирi. …А над вечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусили йти на пiвнiч, залишити город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних закутках пiдворотень. …Але що ж я? …Ішла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка, i я остаточно збивався з нiг! Палили документи. Одправляли партii заложникiв. Брали решту контрибуцiй… …Я остаточно збивався з нiг! …Але раптом виринало обличчя моеi матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос. Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. І знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi. …Чорний трибунал комуни збираеться до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирае в глибинi бору й затримуе з правого флангу ворожi полки. …Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п’е вино. Вiн мовчки стежить за моiми наказами й зрiдка iронiчно поглядае на портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нервуе й непокоiть. …Сонце зайшло. Конае вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжки, i одноманiтно вiдбивае кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi. Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет. Я рiзко кажу: – Докторе Тагабат! через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд. Тодi вiн iронiчно й байдуже: – Ну, i що ж? Добре! Я хвилююсь, але доктор ехидно дивиться на мене й усмiхаеться. – О, вiн, безперечно, розумiе, в чому справа! Це ж у цiй партii засуджених моя мати. Я: – Будь ласка, покиньте кiмнату! Доктор: – Ну, i що ж? Добре! Тодi я не витримую й шаленiю. – Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною! Але голос мiй зриваеться, i менi булькае в горлi. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата. …Але йдуть хвилини. Треба вирушати. Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний портрет княгинi. Тьма. … – Конвой! Вартовий увiйшов i доложив: – Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору. …Із-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над безоднею. …В городi стояла енергiйна перестрiлка. …Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi. Я нiколи не забуду цiеi мовчазноi процесii – темного натовпу на розстрiл. Позаду рипiли тачанки. Авангардом – конвойнi комунари, далi – натовп черниць; в авангардi – я, ще конвойнi комунари й доктор Тагабат. …Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички. Я йшов по дорозi, як тодi – в нiкуди, а збоку мене брели сторожi моеi душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив. Зате я вiдчував: – там iшла моя мати з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м’ятою. Я гладив ii милу голову з нальотом срiблястоi сивини. Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовно дивитися на волохату силюету чорного трибуналу комуни. …Я здавив голову й iшов по мертвiй дорозi, а позаду мене рипiли тачанки. Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос моеi матерi? І знову я пiзнаю себе нiкчемною людиною й пiзнаю: десь пiд серцем нудить. І не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi – так, як у дитинствi, на теплих грудях. І спалахнуло: – невже я веду ii на розстрiл? Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя? Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть – хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як сама смерть. …Але, може, це помилка? Може, треба iнакше зробити? Ах, це ж боюнство, легкодухiсть. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est[2 - Errаrе humanum est – крилатий латинський вислiв, що означае «Людинi властиво помилятися».]! Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся саме так, а не так!.. І якi можуть бути помилки? Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але це була й едина дорога до загiрних озер невiдомоi прекрасноi комуни. …І тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi. …Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю: до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече: – Ваша мати там! Робiть, що хочете! Я подивився: – з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся. …Мiсяць стояв у зенiтi й висiв над безоднею. Далi вiдходила в зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч маячiв сторожовий загiн мойого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь – перестрiлка знову била тривогу. То вiдходили iнсургенти, – то помiтив ворог. – Збоку розiрвався снаряд. …Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньоi постатi. І тодi ж, пам’ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями. І тодi ж, пам’ятаю — з бору вдарив у тривогу наш панцерник. – Загудiв лiс. Метнувся вогонь – раз, два – i ще – удар! удар! …Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити! Але я йду i йду, а одинока постать моеi матерi все там же. Вона стоiть, звiвши руки, i зажурно дивиться на мене. Я поспiшаю на це зачароване неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же. Навкруги – пусто. Тiльки мiсяць лле зелений свiт iз пронизаного зенiту. Я держу в руцi мавзера, але моя рука слабiе, i я от-от заплачу дрiбненькими сльозами, як у дитинствi на теплих грудях. Я пориваюся крикнути: – Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. І рiже мiй мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (ii м’ятежний син) зовсiм замучив себе. …Що це? Невже знову галюцинацiя? Я вiдкидаю голову. Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти своеi матерi й дивився на неi. Вона мовчала. …Панцерник заревiв у бору. Здiймались огнi. Ішла гроза. Ворог пiшов у атаку. Інсургенти вiдходять. …Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоiсь неможливоi радости, закинув руку на шию своеi матерi й притиснув ii голову до своiх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню. Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене. Я положив ii на землю й дико озирнувся. – Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць. – Недалеко грохотали орудiя. …Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув. «От дурень!» – подумав я. …Потiм скинувся: – де ж люди? Ну да, менi треба спiшити до свого батальйону! – І я кинувся на дорогу. Але не зробив я й трьох крокiв, як щось мене зупинило. Я здригнув i побiг до трупа матерi. Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоцi, пам’ятаю, текла темним струменем кров. Тодi я звiв цю безвихiдну голову й пожадливо впився устами в бiлий лоб. – Тьма. І раптом чую: – Ну, комунаре, пiдводься! Пора до батальйону! Я зиркнув i побачив: – передi мною знову стояв дегенерат. Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! – Тодi я поправив ремiнь свого мавзера й знову кинувся на дорогу. …В степу, як дальнi багатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я бiг туди, здавивши голову. …Ішла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. З заходу насувалися хмари. Ішла чiтка, рясна перестрiлка. …Я зупинився серед мертвого степу: – там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi озера загiрноi комуни. Повiсть про санаторiйну зону Сергiевi Пилипенковi І Із щоденника хороi: «…i стоiть той тихий осiннiй сум, що бувае на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ iзлiтае з печальноi бiлоногоi берези, коли глибокою пустелею вiдходить голубе небо в невiдомий дальнiй димок…» – Але я, власне, не про це. Я знаю, що наша санаторiйна зона могла б бути прекрасним матерiалом для повiсти. Головними героями можна вважати: анарха (саме анарха, не iнакше, i ми не помилились, назвавши його так: анарх без «iст» ще волохатiш, мов Махно, мов уся та вольниця, що мчить по степах диким кошмаром), Майю – це теж псевдонiм – сестру Катрю й Хлоню. Я нiчого не сказала про метранпажа Карно, але вiн не тiльки для анарха, – i для мене являеться якоюсь серединою мiж живою iстотою й фантомом. Взагалi можна погодитись, що повiсть про санаторiйну зону мала б основний недостаток: схематизм… – Але треба завше мати на увазi: санаторiйна зона не театр марiонеток – це е розклад певноi групи суспiльства, за який (розклад) i за яку (групу) я не беру вiдповiдальности. Пiсля мертвоi лежанки в санаторiй приходить якесь непорозумiння: женщина з «благородного» iнституту, як вона каже, любила колись кадриль i басить: «Пулжалуста! Пулжалуста! Свежii яечки! Спецiально для здоров’я». – А втiм, у неi й папiроси спецiально для здоров’я. Всього ж краму мае на червiнець. І лежить вiн у кошику. – «Так що, шановна панi, – пiдходить до неi якийсь хорий, – ви менi вчора дали тухлi яйця». – Женщина з «благородного» iнституту здивовано дивиться: – «Хм!.. Йому ж у середину не залезiш!» – Хлонi така вiдповiдь завше подобаеться. Вiн купуе одну крашанку й прохае миршавого дiдка подержати ii, поки вiн вийме з кишенi грошi… – І так проходять днi. Основною темою санаторiйного будня бувае так звана «пуговка». Крутити пуговку – це крутити кохання в диких малинниках. Крутять пуговку, можна сказати, всi. Принаймнi, майже всi. – «Ваш чоловiк ревнивий?» – питае хтось когось. – «Ну, да!.. А що?» – «Та так!» – «Що так?» – хвилюеться друга. – «Та думаю сказати, що ви з (iм’я рек) крутите пуговку». – «Я? кручу пуговку? Чи ви не збожеволiли?» – «Нi!» – «І це серйозно?» – «Так!» – Тодi друга раптом мiняе тон. – «Голубонько! Ну, що ви робите? Вiн же в мене зовсiм «iздьоргана» людина. Це ж його остаточно уб’е. Ну, голубонько (обiймае), невже менi так i не можна ходити з мужчинами?» – «А де ви ходили? Кажiть!.. Ну?» – «…Ну, ладно… ну… ходила… ну …в лiс… ну… що ж тут такого?» – «Звичайно, нiчого!» – знову спокiйно каже перша. – «Я вашому чоловiковi це тiльки й скажу, що ви ходили з (iм’я рек) у лiс». – «Що ви кажете?» – i на обличчi другоi жах. – «Та ви ж його цим уб’ете?» – «Ну, ладно!» – смiеться перша. – «Я не скажу. Але – умова: не пiдходьте до (iм’я рек) пiсля цiеi лежанки… Добре?» – «Будь ласка! На чорта вiн менi здався?» – i друга робить найщирiше обличчя. Перша, усмiхаючись, вiдходить. Тодi друга пiдбирае волосся й шипить крiзь зуби: – «Ну, й нахалка! Шкода, що в тебе нема чоловiка!» – …Але перша вже з (iм’я рек). – Але рiч i не в цьому. Зацiкавлення метранпажем доходить все-таки свого апогею. Вранцi, наприклад, бачили, що до нього приходив хтось iз города. Оповiдають, що Карно пiсля першоi лежанки стояв у густiй яблуневiй заростi. Оповiдають, що до нього пiдiйшла – наче з землi виросла – фiгура, очевидно другий метранпаж. Поговорили конспiративно (в цьому всi певнi) з пiвгодини. Потiм фiгура зникла в бур’янах. – «Наш метранпаж, – смiявся хтось, – пахне «нат-пiнкертоном». – «Да! Мабуть, каналья!» – кидав другий. – А втiм, не всi ж i цiкавляться Карно. Дехто просто гадае, що комусь, мовляв, хочеться зробити з нього надзвичайну людину. І тiльки. Це ж бо розвага. Але в цих, мiж iншим, есть i ще iнтереси. Принаймнi, саме тут i було чути, як один iз хорих, розмахнувшись картою, кричав: – «Вiст!» – «Дозвольте!» – зупиняв його другий. – «Це ж нечесно. Я так не граю в преферанс. Я так не можу грати вiсiм: ви заглядаете в карти». – «Це ж коли?» – «А зараз!» – «І ви це смiете менi говорити?» – «А що ж… неправда?» – «Тодi ви – нахал!» – «Я – як?» – Розгорявся скандал. Але пiдлiтали й мирили. Це тi мирили, що вчора скандалили за «66». Розводили й питали: – «Ну, тепер гнiву нема?» – «Нема!» – «А у вас нема?» – «Нема!» – «Тодi подайте руки!» – Але рук не подавали. – «Я не подаю принципово: не гiгiенiчно!» – Тодi говорили, що гiгiена спецiально для Нiмеччини, а нам на неi плювать! – «В данiм разi плюють сiверяни, тiльки не ми». – Тодi вияснялося, що «ми» орiентуемось на закордон, бо там (зiс!) Вишиваний… А потiм знову йшли балачки про те, iнше. А потiм вiдходив сiрий санаторiйний будень. «…i стоiть той тихий осiннiй сум, що бувае на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ iзлiтае з печальноi бiлоногоi берези, коли глибокою пустелею вiдходить голубе небо в невiдомий дальнiй димок». Над сторожкою тишею санаторiйного закутка метнувся молодий голос i – пропав. Але дзвiнкий вiдголосок, затихаючи за дальнiми осоками, ще довго стояв над рiкою. – Ма-а-айо! – гукали безмежнi простори. На зонi конав присмерковий час. Вечiр стояв стрункий, прозорий i легкий, мов трусиковий пух. Крiзь гущавину кучерявих дерев линула тиховiйна жура. Стояло глибоке лiто. – Над верандою жеврiла голубоока саета вечiрнього неба, а з безоднi виринав молодик: неяснi лiнii i мiдний нiмий хребет. На Гралтайських Межах ледве чутно кричав санаторiйний дурень. І тодi ж iз-за пишноi яблунi вийшов ординатор i пiшов по дорiжцi – суворий, у бiлому халатi, пенсне в землю. Вiн провiряв останню лежанку. На другому краю санаторiйноi зони суетилась сестра з термометром. Потiм сестра пiшла в березовий куток, пiдiйшла до порожнiх койок i сказала: – Ах, Боже мiй! І сьогоднi шоста палата? Де ж Майя?.. Де ж, нарештi, анарх?.. А-ах, Боже мiй! Але iй нiхто не вiдповiв. Тiльки легенький вiтер шамотiв у дикому малиннику й виганяв на трави табунцi зелених хвиль. Сестра трохи постояла в роздум’i й раптом кинула, повертаючись до койок iз хорими: – Скажiть, будь ласка, анарховi, що я йому цього не пробачу. Це ж неможливо! Який же це режим? – i пiшла туди, де стояв суворий ординатор… Потiм хтось вибiг за зону i – в рупор: – Аго-о-ов! Насторожилася рiка й понесла озов на низини, на плеса, замираючи. І знову нiчого не чути. Тiльки зрiдка з десятин мiськоi в’язницi долiтав волохатий гомiн: то кричав глухим напруженим криком тюремний наглядач. Нарештi з дикого малинника вискочила Майя. Слiдом за нею – своею звичайною млявою ходою величезний, волохатий анарх. Скоро лежали на своiх койках i перекидались фразами. Скоро заговорила й Унiкум: вона нiколи в таких випадках не мовчала. Унiкум мае для цього спецiальну тираду, що в нiй згадуеться Савонаролю, фльорентiйцiв, аскетизм, жах, ридання й т. д., i все це – недвозначний натяк на анарха. Хтось позiхнув. Очевидно, тирада не тiльки на того, кому ii було призначено, але й на решту публiки вже не впливала. Проте незабаром i сама Унiкум змовкла: мабуть, i iй було нудно. І справдi: промову ii зовсiм не розраховано на анархову запальнiсть. Вона добре розумiе, як важко розторсати цього ведмедя. Сказала – i все! Тiльки за пiвгодини миршавий дiдок (лежав тут недалеко), прокидаючись, згадав: – Хе… Хе… Тавонароля! Цим би, очевидно, i злiквiдовано було вiдголоски на тираду Унiкум, коли б не Хлоня. – А що то значить «тавонароля»? – спитав вiн дiдка, нервово одкинувши голову. – Тентiменталiтм – от що! – кинув дiдок i захiхiкав. Цього було досить. Така вiдповiдь зiрвала Хлоню, бо вiн вважав, що наша епоха – доба сентименталiзму, i тому вiн не допустить, щоб хто-небудь глузував iз неi. Проте такi нелогiчнi висновки з’ясовувались просто. Хлоня писав по закутках патетичнi новелi, якi потай читав анарховi. Взагалi Хлоню вважали за «оригiнального пацанка»: то вiн метушився по зонi й щось викрикував, то бачили його з похиленою головою в якiйсь надзвичайнiй меланхолii. Жив вiн тут декiлька мiсяцiв i за цей час чотири рази бiгав до рiки топитися. Хлоня зiрвався з мiсця i, пiдбiгши до дiдка, закричав iстерично. – Ну да! Ну да! Сентименталiзм!.. Але ти розумiеш, що це! Чуеш, чортова тютя? Всi обурились. Це ж неможливо! Який-небудь молокосос – i так поводиться з дорослими. Сестра мусить обов’язково доложити ординаторовi. Хiба анарх маленький? Та вiн же дiдка може одним пальцем убити! Хiба вiн не постоiть за себе, коли вiн всерйоз приймае цю кличку. І що тут особливого? Невже Савонароля – таке погане iм’я?.. Нарештi, чого ж анарх мовчить?.. От ще байдужий ведмiдь! А з Хлонею треба покiнчити. Бо ж i справдi нiхто нiчого не знае про справжнiй душевний стан цього хлопця. Можливо, вiн просто рисуеться… А, коли вiн iстерик, треба лiкуватися, для цього есть спецiяльнi лiкарнi. Не можна допускати, щоб вiн наводив терор на весь санаторiй. Сестра Катря заспокоювала хорих. І, коли на койках стихло, вона звернулася до Хлонi: – Навiщо ви так?.. Ах, як негарно! Хлоня мовчав. Анарх теж не промовив жодного слова. Вся ця iсторiя давно йому обридла, i вiн не буде втручатися в неi. Вiн простягнув свое величезне тiло, i здавалося, що от-от трiснуть тендiтнi нiжки його койки, i вона зi стогоном завалиться пiд цiею грузною махиною. А втiм, таке припущення мiг би зробити тiльки той, хто не мав випадку зустрiтися з анарховими очима. Була в цих очах i наiвна простота, i романтична мрiйливiсть. Анарх уважно дивився на чисте прозоре небо – там стояли пiр’iннi памеги. В цю хвилину вiн просто химерив. Вiн бачив, як у небi росла хрустальна фортеця з неможливо синiм фасадом. Вiн спостерiгав, як по безкрайому горовому океанi, починаючи свою повiтряну путь вiд експериментальноi ферми, пливли бiлi барашки на своiх бiлорунних човнах, i майже нiчого не бачив, крiм синiх верховiть. І коли б не цей негарний смiшок, що ним весь час смiялася Майя (була в тому смiшку якась неприемна нотка), анарх почував би себе добре. Принаймнi, зараз. Майя знову засмiялась. Звичайно, можна повернутись i спитати, чому iй так весело. Але ж це даремно: Майя скаже, що вона згадала щось смiшне. На тiм i крапка. А справдi це не так. Вiн мае на це докази. Нарештi, всi цi iдiотськi iсторii з Савонаролею, безперечно, не обходяться без неi. Це ж вона назвала його Савонаролею. Із трьох осiб, з якими зiйшовся вiн на санаторiйнiй зонi, саме – Хлонi, сестри Катрi й Майi, до останньоi його найбiльше тягнуло. Спершу анарх думав, що це з’ясовуеться ii фiзичними якостями (Майя, безперечно, була красивою женщиною), що це з’ясовуеться iхнiм фiзичним зв’язком, але потiм переконався: це не те. Інодi вона так тонко й безжалiсно глузувала з нього, що пiсля цього вiн майже з огидою згадував ii довгi темнi вii, пiд якими щулились нехорошi воронi очi. Його навiть у такi хвилини не приваблювало ii запашне тiло, яке вона завжди безсоромно демонструвала пiд надто прозорим капотом. Якiсь загадковi ланцюжки скрiпляли з нею його, i – цiкаво – часто побрiвши в нiкуди, анарх раптом натикався на Майю, наче саме тут вiн i призначив iй побачення. Проте й Майя нiколи не дивувалася з такоi зустрiчi: чи то й вона вважала ii за звичайне явище, чи просто не звертала на це уваги. Сестра Катря остаточно заспокоiла хорих. Власне, нiхто й нiкого i не хотiв ображати (виправдувався дехто), i зроблено невеличкий тарарам лише для того, щоб трохи збаламутити тихе озеро сiрого санаторiйного будня. Над санаторiем стояла сторожка тиша. Проходила, остання лежанка. Розкиданi по садку койки вже не перекидались голосними фразами. Чекали вечерi, щоб пiсля неi попрямувати в бiлi суворi палати. Але за чверть години до дзвоника бiля пустельноi клюмби на пiвнiчнiм краю будинку раптом виросла фiгура. Одразу ж мало не всi звернули на неi увагу. Майя цiеi фiгури не бачила. Вона повернулася до анарха й сказала: – Ну… як дiла? – Не знаю! – неохоче кинув той. Тодi Майя пiдвелась i сiла бiля нього. Потiм погладила його волохату голову своею вихоленою рукою: – Ах, ти, моя волохатко! – Майо!.. Не треба! – тихо сказав вiн i взяв ii не в мiру тонку талiю у свою мускулясту руку. Вона засмiялася тихим смiшком, кокетливо опустила голову, швидко метнула погляд, схопила його погляд i обидва перевела до тонкоi сорочки на своi тугi груднi яблука. – Не треба? – протягнула Майя i, зиркнувши на веранду, раптово скинулась: – Савонаролечко! Вiн i досi тут? І вона легким рухом одкинула свое тiло до будинку. Ну да! Бiля клюмби з клунком метранпаж. Сьогоднi зранку вiн прийшов у санаторiй i рiшуче заявив, що не пiде вiдцiля. Це було трохи комiчно, але й трохи трагiкомiчно, як дехто казав. Метранпаж заявив, що вiн хоче оселитись на санаторiйнiй зонi. Вiн мае вiд свого виробництва вiдпуск, та вiн не мае можливости подихати чистим повiтрям. А через те, що в державних санаторiях завше забрано всi безплатнi мiсця i – мiж нами кажучи (на це «мiж нами кажучи» метранпаж зробив декiлька наголосiв) – не тими, кому слiд забирати, – вiн революцiйним шляхом хоче виправити деякi дрiбненькi хиби «нашого» апарату. Дзвонили до губздраву. Не було начальника: буде ввечерi. Метранпаж чекав. – Коли хочеш – це менi подобаеться, – сказала Майя, – бо це справжня упертiсть. – Упертiсть – то так, але подивiться на анарха, – говорила на дальнiй койцi Унiкум. – Це ж цiлi океани iронii, цiлi таемницi анархiстськоi мудрости. Як же: республiка покинула метранпажiв! Унiкум i тепер нiхто не вiдповiдав. Падало сонце. Нечутно гримiло за рiкою нагартованим за день жовтожаром. Ухнув сич… – Тодi повз койки пройшла сестра Катря й зiдхнула. Анарх раптом згадав тихий негарний смiшок. Вiн подивився на Майю й коротко кинув: – От! – Що от? – суворо, мiняючи тон, спитала та. – Особливого нiчого не бачу. Вона розумiе, куди закидае вiн, i вона цинiчно заявляе, що ii не тiльки радуе, але й нервуе метранпажева впертiсть. Майя добре знае життя й знае таких плебеiв, котрi тiльки-но й кориснi своею товстозадою пiд боком. Ця ж, остання, продае на бульварi бублики (мухи загадили) або гнилi вишнi: на фунт пiвфунта хвостикiв – i плюе на все i вся. – Але це ж ти про дружину? – похмуро вставив анарх. – Знаемо! – грубо кинула Майя. – Знаемо, що таке вплив оточення! Вiн не сперечався, вiн навiть був незадоволений, що, не стримавши себе, необережно кинув це «от». Вiн знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майею будуть тримати його в поганому настроi декiлька днiв. І, власне, навiщо це робити? Коли вiн незадоволений санаторiйною публiкою i вважае, що iй не мiсце тут, коли вiн так уже симпатизуе опозицii, то, по-перше, чому анарх тут живе? По-друге, i сам вiн недалеко одiйшов вiд Унiкум, припустiм. Хiба вiн не порiвнюе себе iз санаторiйною публiкою? – Не, зрозумiйте! – доказувала десь Унiкум. – При чому тут ми? – Е, на злодii шапка горить, – викрикнув хтось. – Плебеi все розумiють. Пора б на викиньштейн! Пора б дати мiсця метранпажам. – Махаiвщина!? – i Унiкум удавано позiхнула. Перекидались фразами, мов флiртували: гостро. Анарх подивився на клюмбу: до метранпажа пiдiйшла сестра. Тодi заворушилася зона. Кожне навiть нiкчемне явище зустрiчали тут iз хвилюванням, iз сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторiй, i полетiла чутка по койках. Одна рудоволоса дама скочила з лiжка й запитала: – Ви не бачили, який вiн?.. Дуже старий?.. – Так що метранпажi не котячоi породи! – вульгарно вiдрубали плебеi. – «Пуговки не вкрутиш!» – Галдiть! – i дама сплюнула. Але шум не стихав. …І тодi ж рiшили, що перший метранпажiв учинок був досить оригiнальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою протягом кiлькох сiрих санаторiйних буднiв. Вiд метранпажа чекали нових трюкiв. Вже свiтловi тiнi пали на яблунi, i яблунi стояли тихо, нерухомо. Пуховi сплески повисли над рiкою: грали верховоди. Вiд кошари запахло дальнiм гноем. – Тям! Тям! Тям! – прозвучало бiля центрального будинку. Розбитим черепком мiдi кiнчалась остання лежанка. Хорi пiдводились i йшли до веранди. II На другий день узнали: метранпаж – iз центру, прiзвище – Карно. Вже говорили про те, що Карно – вертлявий, поганенький, мов миша без хвоста. Проте пройшов третiй день, нарештi – тиждень, а метранпажеве минуле було все таке ж туманне. Це всiх страшенно заiнтригувало, а тому й часто можна було чути, як десь iз-пiд дуба доносились таемничi розмови про Карно. То зiбралось декiлька койок. Метранпаж, очевидно, зацiкавив своiм зовнiшнiм виглядом. Це була втiлена демонстрацiя. Не дивлячись на його низенький зрiст, нiхто б не мiг щиро сказати, що це – миша без хвоста. Карно в розмовi нiби рiс i становився вищим за всiх. Цiкаво, що вiн i дивився завше так, нiби говорив iз людиною на двi голови нижчою за себе: якось iзверху вниз ухитрявся вiн ставити своi очi, i так з усiма, навiть iз тими, кому вiн був по плече. І коли потiм йому приходилось зустрiчатися з випадковими людьми, якi не знали його, вiн, ведучи з ними розмови, трохи нервувався й доти тягнувся навшпиньки, поки його спiвбесiдник не здавав, як казали санаторiйцi, «внутрiшнi» позицii. Але дивився вiн завжди по-мишачому: хутко й гостро. Навiть i обличчя йому було якесь гостреньке, i балачки його були гостренькi. Проте – хоч як це й дивно – балачки його були звичайнi фрази, якими перекидались санаторiйцi, i з тiею тiльки рiзницею, що фрази цi сполучались через якусь своерiдну синтаксу, характерну для всякого сарказму. Коли Карно можна було назвати втiленою демонстрацiею, то з таким же успiхом до нього пiдходив i втiлений сарказм. Останнiй, власне, заiнтригував бiльш за все санаторiйцiв. Тiльки анарх та Майя вели себе звичайно. Принаймнi, нiхто не помiчав, щоб iх цiкавила метранпажева постать. Як i ранiш, вони зникали в дикому малиннику й надавали тим багато клопоту черговим сестрам. Крiзь дикий малинник вони продиралися на гору, що була командною висотою в цьому районi, i вiдтiля дивилися на степи: степи вiдходили на пiвнiч i захiд. Це було вже тодi, коли глибоке лiто шукало своiх кiнцiв, коли зрiдка навiть пахло прозорою осiнню. Саме тодi хора й писала в свойому щоденнику: …Командна висота стоiть над рiкою. Далi летять поля. Рiка летить за полями: ii смарагдова стьожка, не води. За санаторiем скрадаються слобiдки, поселки, а ще далi – околиця, першi мiськi квартали й нарештi город. Анарх дивився на пiвнiч i бачив: там, бiля города, на перевалах, степи дико озирались i бiгли i зникали в туманнiй безвiстi загiр’я. У санаторiй стiкалися з усiх кiнцiв духмяного краю. Тут були партiйнi, безпартiйнi, анархи, слюсарi, токарi, метранпажi i були, як казала Майя: радбури, комбури, комфутури, пролетури, в «останнiй стадii» i вiд манiкюрш: так, взагалi. Майя оглядала з командноi висоти санаторiйну зону й шпурляла: – «Тут звалено союзну вiнегрету». Потiм вона говорила, що, коли б ii спитали: «хто це там живе?» – вона б i справдi не найшла вiдповiдi. – «Хто ж? Звичайно, люди!» – дражливо подавав анарх. – «Мiй глупенький Савонаролечко! – усмiхалася Майя, нарочито приймаючи його слова за чисту монету. – Тобi до твоеi навчальноi вiдповiдi недостае: льорнету, що в нього ти дивився б iз безоднею мудрости на цих людей, i театрально-солоденькоi замашки… Савонаролечко! iй-богу, ти доiсторичний екземпляр!» – Анарх мовчав. – «Ну, чого ж ти мовчиш?» – казала кокетуючи Майя. – «Подивися на моi глазьони… Правда ж, вони блистять на сонцi, як чорнi виноградинки? Ну, признайся!.. Правда ж, я – елястична гадючка, що гладить твое серце мiнiятюрним замшевим язичком? Ну?..» – i знову Майя негарно всмiхалась. – «Нi, то неправда! То просто цитата з авантюрного роману a? la Тарзан. То… просто… гра фантазii, викликаноi половим зворушенням…» Потiм вона шелестiла своiми довгими вiями, щулила очi й тараторила щось про свою тендiтну фiгурку, що до неi анарх являеться рiзким контрастом, про волохату махновську вольницю, яка мчить по степах диким кошмаром, i питала: – «Правда?» – «Правда»! – кидав вiн, щоб одв’язатись. І тодi ж думав, що з кожним днем t?te-a-t?te з Майею становиться неможливiш. – «Ну, чого ж ти надувся?» – питала вона. Потiм знову грала своiм негарним смiшком i казала, що перед нею стоiть грiзний образ великого реформатора Савонаролi, i iй не то страшно, не то – не страшно. Тут кокетування переходило своi межi й було вже просто глумом. Анарх знав, що збоку вiн тiльки комiчний, але не перекосити обличчя вiн не мiг, бо й справдi в цей момент йому було неприемно: Майя виводила його з рiвноваги. Остаточно пориваючи з минулим, анарх добре знав, якi сюрпризи чекають його. Але вiн нiколи не припускав, щоб вони так впливали на нього. Власне, в такi хвилини не гнiв на Майю тривожив його, а пiдозрiлiсть. І ця пiдозрiлiсть росла й набирала не абиякоi сили. Перелiм був, власне, недавно, в кiнцi квiтня. Пiсля довгих вагань, пiсля важких безсонних ночей прийшов гарний настрiй i пропала нарештi нудьга, яка не давала йому покою. Протягом мало не тижня вiн був у станi якоiсь молодечоi безшабашности, бо була незломна певнiсть, що це i е те, чого вiн так довго чекав. Правда, i ранiш були такi моменти, коли в до нього приходила бадьорiсть; правда, незломна певнiсть – взагалi проблематичне явище. Але на цей раз вiн повiрив собi. Вiн подумав, що криза свiтогляду (вона виникла пiд давлiнням об’ективних обставин) пройшла, i вiн тепер знову вiзьметься, перецiнивши цiнностi, за творчу працю. Саме тодi анарх i використав знайомство, щоб попасти на санаторiйну зону. Це для цього був перший подвиг: вiн доброхiтно приймав послугу тих, з ким до цього часу вiв запеклу боротьбу. Вiн (так анарх iронiчно думав про себе) спалив чорний прапор i вiдважно розгортав багряний. Тепер вiн бачив, що, спаливши чорний, вiн багряного, можливо, не розгорне. Вiн бачив, нарештi, що перелiм був фiкцiею. І тепер, коли Майя так грубо пiдлiтала до його душевного надлому, анарх спiшив од неi вiдiйти. Далеко маячiв яблуневий глуш. Навкруги розтаборився дикий малинник i стояло чiтке безгомiння. Майя не звертала уваги на анарха й рвала якiсь трави. Вiн сiдав на пеньок i дививсь на горизонт. Інодi з-за рiки хтось знову кричав: – «Аго-о-ов!» – «Хто це? Хто-о-о-це?» – пiдхоплювала Майя. Але рiка й тодi мовчала. Повiльно несла своi темно-алмазнi води в далеч мiж чорних берегiв. Потай рвала зелену лямiвку з круч; невiдомо крутила у верцадлi глибин i виносила ii за осоками, за комишами, на пасторальнi гони духмяного вечора… Стояла сутiнь. Плавко линули сплески пiд шатро легкокрилих верб. Інодi спотикався млявий вiтер i враз падав. Пахло резедою з клюмби, вiдтiля, з дальньоi веранди. Тодi з-за рiки гулом темноi мiдi крокували дзвiницi. Анарх знову сiдав на пеньок i думав про осiнь: напливе осiнь – прозорi простори, стиглi яблука, таемнi мислi, далекi спогади. І коли в цю хвилину з конторського пляцу доносилися звуки «катеринки», ii середньовiчних мотивiв – перед ним стояла якась фiльма з дитячих лiт, на якiй вiн бачив королiвського блазня. І тодi ж перед ним виростав цирк. За цирком холодний дощ: мжичить. На аренi кльовн iз своею буфонадою, а за лаштунками вмирае кльовнiв син. – Провiнцiяльна трагедiя! – гiрко всмiхався анарх. Але, як вiн не глузував iз себе, як не соромив себе, вiд таких дум вiн не мiг утекти. Цирк, як примара, розпливався й пропадав, а замiсть цирку виростали шереги iнвалiдiв якоiсь невiдомоi iнсурекцii й проходили повз його. Нарештi даль стихала. «Катеринка» пропадала в яблуневiй оазi. Вiн пiдводився i йшов на широку дорогу, де буйно розляглися хлiба. Тодi пiдходила до нього Майя й ще раз смiялася своiм тихим негарним смiшком. – «Савонаролечко!» – казала вона. – «Ну, який з тебе анарх?» – «Майо!» – зупиняв ii той. – «Ну, не буду! Не буду бiльш!» – говорила вона. З появою на санаторiйнiй зонi Карно розмови такi не припинялись, але несподiвано набрали бiльш загострених форм. – «Як тобi подобаеться «наш»? – питала Майя. – «Хто це?» – пiдводив очi анарх. – «Метранпаж, звичайно!» – «Саме?» «Ну, от… взагалi…» – говорила, чомусь нервуючись, Майя. – «Менi здаеться, що вiн просто пронира – i все». – «Можливо»! – Тодi вона раптом грала очима й спирала погляд на своiх грудних яблуках. – «А от менi хочеться з ним пофлiртувати. Ти як на це дивишся?» – «Що ж, дiло твое!» Майя клала свою руку на анархове плече, притулялась до нього всiм тiлом так, що анарх почував, як йому починали горiти вуха, i шепотiла: – «Ти не думай, що так… флiртувати: Я серйозно… Знаеш?.. Ну, ти мене розумiеш!..» Тодi вiн переходив на «ви»: – «Слухайте!» – i вiн зупинявся. – «Ах, який ти смiшний!» – реготала Майя. Вона так голосно реготала, що здавалось – дзвенять усi перевали, весь лiс, усi бур’яни, всi зеленi дороги. Вiдголоски ii реготу метушились i тiкали: i до санаторiйноi зони, i до перших мiських кварталiв, i в сизу загоризонтну безвiсть. Це був надзвичайний регiт сильноi самицi, що почувала свою силу. Але вiн i тут пiзнавав тихий, негарний смiшок. Щось надломлене, ледве помiтне забiгало вперед i плуталось у мiцних нотах реготу. III Колись, коли падали легкi тiнi, з дальнього поселку догори пiдвiвся важкий гул: полудневий шабаш. Це було перед другою лежанкою. Хлоня подивився задумано в гущавину дерев i сказав, звертаючись до метранпажа: – Чуете, як гудить? як вам? подобаеться? Анарх догадався, що Карно нiчого не скаже, а миршавий дiдок i зараз буде фолькотiти гнилими зубами. Тому вiн i одвернувся до веранди. Дiдок i справдi щось сказав. І те, що вiн сказав, було, як i завжди, безглузде. Анарх не втерпiв i пiдвiвся. Вiн подивився навкруги себе: нiкого з медичного персоналу не було. Тiльки сестра Катря маячiла пiд яблунею з одуванчиком у руцi. Стояла гаряча тиша. Навiть одуванчик, коли сестра Катря дмухнула на нього, спалахнув, як фоерверк, i розтанув у просторах бiлим димком. Анарх пiшов повз койок, що на них лежали хорi. Недалеко вiн почув розмову. Один iз хорих надхненно розповiдав про барикади пiд Киевом, про божевiльного Муравйова, про арсенал. За асоцiяцiею – божевiльний Муравйов – вiн подумав про розстрiли й тут же, зиркнувши на оповiдача, раптом згадав, що ординатор наказав сестрi поповнити про його анамнез. І це неприемно вразило й зiпсувало й без того поганий настрiй. «Для чого анамнез»? І йому раптом прийшло в голову, що анамнез – причiпка: просто треба комусь поповнити його бiографiю. Сьогоднi вiн знову вiдчув тривогу. Вона пiдiйшла до нього й зупинилась. Але вiн мусить себе взяти в руки! Вiдкiля ця пiдозрiлiсть?.. Нi, це неможливо! Вiн певний, що справа зовсiм не в ломцi свiтогляду – це просто гiстерiя. Вiн давно вже помiчае, що з ним робиться щось неладне! Саме гiстерiя, iнакше й не могло бути: пiсля довгих рокiв горожанськоi вiйни, в якiй вiн брав активну участь, анарх мусiв чекати цiеi хороби. І вона прийшла iз своiм знеладдям психiчноi сфери, з надзвичайною вразливiстю, з ексцентричнiстю, з приступами тоски й страху. Треба негайно вжити якихось заходiв – iнакше з ним буде те, що i з Хлонею. Проходив дзвiнкий день. В тихому блакитному неводi полоскалось бiломiдне сонце, а день тягнув невода все вище й вище, до зенiту. Тодi перевалилось через зенiт бiломiдне сонце, i потягнув хрустальний день на захiд. До анарха, коли вiн простяг свое велетенське тiло, пiдсунула койку Унiкум. Праворуч лежала Майя, ближче – метранпаж. – Чому я з вами так мало говорю? – спитала Унiкум, звертаючись до анарха. Хтось пирхнув: цю солом’яну вдовушку, безперечно, мучить еротоманiя. Вона буквально й остаточно нiкому не дае покою. – Знаете, краще було б, коли б ви до мене не приставали! – сказав анарх. – Що? – скрикнула Унiкум. Хтось iще раз пирхнув. Тодi Унiкум, щоб вийти з нiякового становища, пiдвелась i погладила своею рукою загорiлi анарховi груди. Потiм похилила голову на бiк, на дикий малинник: мовляв, ходiм! І раптом одвернулась. – От iще нелюдимий! – І справдi: якийсь Мендель в окулярах, – сказала Майя, втручаючись у розмову, i кинула до анарха: – Чого ж ви? Сама ж кличе, ну, i йшов би! – Нiкого я не кличу, – образилась Унiкум. – Подумаеш, яка цяця! – i понесла свою койку до веранди. Майя вирядила ii iронiчним поглядом, потiм розставила руки й затопила яблуневий глуш: – О-о-о! – Так кричить санаторiйний дурень! – подав iз дальньоi койки психопат. – Коли хочете знати, так кричить життя! – кинула в бiк Майя. Психопат усмiхнувся: «життя?» Вiн нiколи цьому не повiрить. Дiдок правий: у неi, безперечно, хорий огник в очах. «О» пiшло в глуш, у бур’яни, й там поринуло, щоб бiльше не вернутися. Але «о» стривожило медичний персонал. Прибiгла сестра й одразу ж накинулась: – Не можна так, Майо, – сказала вона. – Що ви робите? Я ординаторовi скажу! Майя звернулася котятком. Майi нема. Майя нiколи не кричала. – Хто ж? – О! – i Майя показала пальцем на анарха. Сестра до нього: мовляв, такий серйозний – i на тобi! Що це з ним? То невчасно на койку лягае, то ще що-небудь. Це ж недисциплiнованiсть! Так порушувати санаторiйний режим нi в якiм разi не можна. Вiн мусить негайно себе виправдати – iнакше будуть неприемностi. Але сестру несподiвано перебив метранпаж. – Це кричали вони! – сказав вiн, роблячи наголос на «вони», i махнув рукою в Майiн бiк. – Що? – зробила здивованi очi Майя. – Нiчого! – спокiйно сказав Карно, i потiм раптом спитав, звертаючись до анарха: – А що то у вас лежить у кишенi? – Ну? – скинув очi анарх. – Я питаю: що то у вас лежить у кишенi? Анарх зиркнув на свою кишеню й тут же почервонiв. Проходячи повз загороджений молодняк, вiн зiрвав три яблука, що iх хотiв дати Хлонi. Тепер Карно його несподiвано поставив у таке становище, нiби вiн тiльки те й робить, що нищить заборонений молодняк. – Яблука, – сказав вiн i витяг iх. – Яблука ж заборонено рвати, – кинув метранпаж i перевiв свiй iронiчний погляд на Майю. До цього часу анарх жодного разу не говорив iз Карно. І тепер йому раптом здалося, що метранпажiв голос вiн уже десь чув. Анарх навiть пам’ятае: саме такий упертий, повний безсмертного сарказму, з гаркавим акцентом. Сестра здвигнула плечима й одiйшла вiд койки. Наступила нiякова мовчанка. Майя вперто дивилася на метранпажа, останнiй – iронiчно – на неi. Анарх похилив голову на плече й теж мовчав. І, коли б не дiдок, що пiдсiв до нього, вiн мусiв би кудись одiйти. Дiдок нахилився до анархового вуха й знову пошепки говорив якусь нiсенiтницю про Рiчардсона, про сентименталiзм. Це була одна з його улюблених тем. Потiм дiдок смакував так: Майя, мовляв, не бiблiйська Рахiль, але щось подiбне. Знаете: фосфоричний блиск, легенька хороба в очах, нiжка, знаете, коли неловко сяде напроти без пантальонiв… – Хе… хе… Гентiменталiтм? Анарх тiльки хмурився. Вiн завжди мовчки вислухував цю пошлятину: то в нiм прокидалась у такi моменти неможлива огида й презирство до цього безсилого самця, то раптом охоплювало бажання чути слиняве белькотiння, що його вiн приймав, як молитву перед своiм могутнiм тiлом. Тепер анарх просто не чув дiдка. Вiн крадькома поглядав на метранпажа i з кожним поглядом усе бiльш находив знайомих рис у його обличчi. Один раз навiть здалося, що це його старий знайомий. Пiдiйшла сестра Катря. А коли прозвучав дзвiнок i зашумiли хорi, пiдiйшов психопат. Сестра Катря зривала одуванчики й дмухала на них. Одуванчики спалахували й тут же танули. Хлоня уважно дивився на цю процедуру й нiби щось згадував. Розмови йшли на антирелiгiйнi теми. Дiйшли нарештi до попiв, до тих, що «к чорту рясу» й на партизанських коней сiдали. Говорили й про iнших: про святих i преподобних Онанiiв i Озарiiв. Для вiдомого кола й це улюблена тема. Дiдок i тут подавав пошлятину. Особливо хвилювався психопат. – Ви кажете пiп? Добре! Утилiзируй i попа! Нема в нетрях ячейки – хай пiп агiтуе з амвону! І потiм я думаю, – додав вiн, – що i в цiм оновленнi iкон есть своя прелiсть. По-моему, це все-таки – мiстика революцii. Не погоджуетесь? Звичайно, з ним не погоджувались. Мало того: Майя назвала придуркуватим, за що психопат i образився. Нарештi, коли бiля жовтого пiсочку хтось крикнув «хто робив – той валяв», публiка кинулась туди. І через деякий час на койцi зосталися: анарх i сестра Катря. Ця дiвчина завше шукала побачення з анархом. Але природний такт i черезмiрна делiкатнiсть утримували ii вiд такоi безцеремонноi й уiдливоi нав’язи, на яку здiбна була Майя. І тому не дивно, що анарх порiвнюючи також рiдко бачився з сестрою Катрею, як i з Хлонею (останнiй взагалi любив самотнiсть). Зiйшовся анарх iз цiею дiвчиною в першi днi свого промешкання на санаторiйнiй зонi. Близьке знайомство почалося з того, що сестра Катря вiдрекомендувала йому Хлоню, який i прочитав одну iз своiх патетичних новель. Пiсля цього випадку не тiльки Хлоня найшов у особi анарха свою постiйну й уважну авдиторiю, але й сестра Катря побачила, що вона не помилилась: саме таким i намалювала вона анарха в своiй уявi. – Сестра Катря була тихою дiвчиною, голос iй нiколи не пiдносився на вищi нотки, i навiть тодi, коли вона хотiла висловити свое обурення, у неi нiчого не виходило. Приваблювала вона анарха не красою своею, а саме некрасивiстю, в якiй була своерiдна краса; саме цим трохи кирпатеньким носом i безцвiтними тихими очима. Вся ii одiж сидiла на нiй якось незграбно, але i в цьому була своя привабливiсть. Особливо подобались анарховi неслухнянi кучеряшки з ii русявого волосся, «вiчна» бiленька блюзка, на шиi – «вiчний» бантик «котиком». Чимсь древнiм, забутим, але й близьким вiяло вiд цього бантика. І зараз, коли публiка розбiглась, анарх, зиркнувши на сестру Катрю, згадав глуху дорiжку в крижовник, що по нiй ходили тургеневськi дiвчата. Навкруги стояла гаряча тиша. На далеких перевалах до експериментальноi ферми вiдходила соняшна дорога. На поверхнi рiки бiгали срiблястi зайчики i похило – пiд вагою сонця – стояли осоки. Бiля домiв вiдпочинку зрiдка прокидалися голоси, але глухли в соняшнiй порожнечi. Сестра Катря подивилася своiми тихими очима на анарха й сказала: – Знаете? Скоро iду. Подала рапорт. – Зовсiм? – Так! Буду працювати десь в iншому мiсцi… – І радий за вас, i шкода, що iдете! – сказав анарх ласкавим голосом: вiн завжди почував необхiднiсть говорити з сестрою Катрею задушевно. – А ви ж коли? – спитала сестра Катря. – Думаю, через два мiсяцi – не бiльше: бачу – мене збираються затримати тут. – Я чула. Ординатор казав, що у вас щось подiбне до гiстерii. – Можливо! – покривився вiн. Потiм сестра Катря скаржилась, що бути бiля города в нетрях надто важче, нiж десь у далеких нетрях. І потiм iй важко в санаторiй: вона вже нiколи не буде сестрою. Але сестра Катря розумiе, що для анарха ця тема не зовсiм приемна. – Ну, колись i ви виiдете! – сказала вона, зиркнувши на рiку, i задумалась. Вiн скинув очима в яблуневий глуш i подумав: «колись». І раптом захотiлось йому образити цю милу дiвчину. Вiн ледве стримав себе, щоб не сказати: «а чи не хочете ви комбiнацii з трьох пальцiв?» Чому це всi певнi, що вiн у станi повноi анабiози? Чому це всi говорять iз ним таким жалiсливим тоном, нiби й справдi з ним дiеться щось неладне? Безперечно, вiн мусить пiдлiкуватися… Але що з того?.. З рiки вiйнуло вогким росяним потоком. Сестра Катря положила руку на анархове плече й говорила, легко хвилюючись i пiдкреслюючи своi фрази жестами степовоi дiвчини: наiвними i м’яко-суворими. Темою ii оповiдання були нашi сiрi санаторiйнi «буднi», що з iх кола вона шукала виходу. – Це якась iдiотська плутанина! – сказала сестра Катря й наiвно подивилася на осоки. – Це якась iдiотська проблема, i iй нема нi кiнця, нi краю. Я буквально не розберу: де починаеться вiльний генiй царя природи й кiнчаеться крамар, свiтовий чортик. Знаете – мисль пiдiйде до цiеi мовчазноi стiни й робиться порожнiм дрiб’язком. – Ви не думайте, що я тут, на санаторiйнiй зонi, давно. Нi, я бiльш, як пiвроку, нiде не проживу. Це – натура. Інодi дивуються: я така тиха, смирненька дiвчина – i така непосидюща… І уiду я вiдцiля все для того ж: шукати виходу з цього тупика, з цiеi буденноi мiзерii… Потiм сестра Катря говорила, що ii давить якась невимовна тьма. До того ж сестра Катря певна, що основноi проблеми, яка виникае з природи людини незалежно вiд ii переконань, виховання ect, саме: де починаеться вiльний генiй царя природи й кiнчаеться крамар, свiтовий чортик – цiеi проблеми ще нiхто не розв’язав. Сестра Катря гадае, що навiть уплутавши сюди Шпенглера, Бергсона, революцiю, кохання й мiльйон iнших дрiбниць, можна здобути тiльки одну мовчазну стiну, перед якою й буде стояти мисль. Сестра Катря гадае, що прогнозу на майбутне поставити можна, але вона говорить про практику, про сьогоднiшнiй день. – І нарештi, – i сестра Катря зiдхнула, – я говорю про день, який буде через п’ятсот лiт. Ви мене розумiете? Так, товаришу! Я гадаю, що тут треба щось знайти. Знаете – пiдiйти не гарячково, тихо, повiльно й пошукати. Тут десь, безперечно, криеться помилка. Сестра Катря скiнчила й наiвно розвела руками. Анарх подивився на неi й згадав ii вiкно, в якому до глухоi ночi вiн часто спостерiгав цю дiвчину в стосах книжок. І в цей момент вiн вiдчув якусь спорiдненiсть iз нею i, добре знаючи собi цiну, вiн подумав iз любов’ю: «Дон-Квiзадо!» Але майже одноразово анарх почув iзбоку метранпажiв голос. Той, очевидно, давно вже стояв позаду iх. Ця миша без хвоста (як казали хорi), цей Карно нахабно подивився на анарха, подав уперед свое гостреньке обличчя й спитав iз вiдтiнком гаркавого сарказму: – А дозвольте взнати: з якоi це оперетки? Єсть рiзнi оперетки. Наприклад, «Весьолая вдова». – Це ви до мене? – спитала сестра Катря. – До вас, баришня, – кинув Карно. Сестра Катря засмiялась: хiба ж вона баришня? Це ж помилка: вона тiльки дiвчина. І сказала метранпажевi, що вона трохи цiкавиться фiлософiею. Але ii не задовольняе жодний представник цiеi галузi. Взагалi ж ii бiльше за все цiкавить рацiоналiзм i практична справа. Треба пiзнати природу людини. Це, безперечно, щiльно прилягае й до марксизму. Але це нi в якiм разi не вульгарний. Потiм сестра Катря, маючи на увазi, що говорить iз примiтивною особою, з’ясувала ще й так: – Ну, це припустiм, як i мiж робiтництвом бувае: есть своi «iзобретателi». Ви мене розумiете? Коли сестра Катря говорила, анарховi було нiяково: вона, мов дитина. Але, зиркнувши на Карно, вiн раптом пiзнав до нього почуття ворожнечi. Проте вiн нiчого не сказав i пiдвiвся. За ним – i сестра Катря. Пiдiйшовши до веранди, анарх iнстинктово, почуваючи на собi погляд, повернувся й зустрiвся очима з Карно. Метранпаж стояв на тiм же мiсцi й криво всмiхався. IV Не встигла сестра Катря зiйти на веранду, як ii хтось покликав до iдальнi. – Я все-таки не гублю надii ще поговорити з вами, – сказала вона й зникла за дверима. Анарх сiв за стiл i став переглядати газету. За другим столом сидiла Унiкум i родина однiеi худорлявоi хороi. – Як живемо? – казала Унiкум. – На зонi все автоматично робиться. – А все-таки? Унiкум зiдхнула, нiби iй i справдi не хотiлось говорити. – Ну, коли ви так настоюете, – почала вона, – то слухайте. О восьмiй годинi – дзвоник, потiм снiданок, другий снiданок, обiд, чай, вечеря. Мiж ними – лежанки, з яких одна – мертва. В години лежанок, завше непорозумiння з сестрами. Як бачите, без цього не можна: один хорий недисциплiнований, другий просто випадково не дотримуеться режиму. Наприклад, на мертвiй лежанцi замiсть того, щоб лежати колодою, дехто зриваеться й кудись уходить… А то з курiями нелади, бо ж режим не дозволяе вживання тютюну. – Хiба? – чомусь здивувалась родина. – Так! – казала далi Унiкум. – Ну, а в недiлю бредуть на терези важитись. – Важитись? Анарх пiдвiв очi й подивився на групу за другим столом. – А що, як би ви пiдвелись! – говорила родина худорлявоi хороi, звертаючись до Унiкум. – Для чого це? – Та ну бо, не соромтесь! Нарештi Унiкум зрозумiла, в чому справа, i пiдвелася. Тодi родина сказала: – Ах, який у вас торс… прелiсть!.. Невже ви стiльки це за пiвтора мiсяцi? – Да! – побiдно сказала Унiкум. – Ох, яка ви симпатична женщина! – похлопала родина Унiкум по ii гладкому торсу й звернулась до своеi родички: – Як же ти, Анелiчко?.. Ну? Худорлява хора раптом заплакала. Тодi родина обурилась: це ж неможливо! Тут щось есть! Або сестри, або ординатор виннi. Знаемо, мовляв, цю публiку: специ! Вони обов’язково переговорять iз товаришем iкс. Худорлява хора ще плакала й радила своiм родичам звернутися спершу до ординатора. Тодi Унiкум запропонувала iм своi послуги й повела всiх у докторський кабiнет. Коли група зникла в дверях i заглухли ii кроки, анарх знову вiдчув якийсь неприемний накип на серцi. Тi невидимi ланцюжки, якими його зв’язано було з Хлонею, сестрою Катрею, i особливо з Майею, раптом почали потроху розпадатись, i всю його увагу перенесено було на метранпажа. Навiть незадоволености вiн зараз не почував. Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нiм. Але в цю хвилину повернулась сестра Катря й пiдiйшла до нього. – Я вам не перешкоджаю своею присутнiстю? – сказала вона й поправила свiй чорненький бантик. – Будь ласка! – кинув вiн i дав на стiльцi сестрi Катрi мiсце. – Бачили за столом гостей iз города? – Бачив. – Ну i… як ви? Подобаються? От особи: так i просяться в якусь комедiю. Анарх положив руку на бильце i зiдхнув. З рiки несло запахом прибережних осок. Непомiтно спадав день, i на дорiжки падали довгi тiнi. – І все-таки, – сказала сестра Катря. – Я i цих, i iнших – нiкого не хочу винити. І не виню я iх не в теорii, так би мовити, а так, серцем. От тепер i розберiться: i не виню, i виню; нелогiчно, але це так. Це, коли хочете, i консеквентно: теорiя моiх переконань говорить, що з такими людьми я повинна завше ворогувати. За своею теорiею я не маю навiть права подавати iм руки. Але та ж теорiя каже: мiщанство, як i кожне соцiяльне зло, е просто продукт певних виробничих взаемовiдносин. От i розберiться. Отже, оскiльки я живу на землi, а не десь на Марсi, оскiльки мiж мною й родиною худорлявоi хороi е певна тотожнiсть, оскiльки, нарештi, я не вживаю нiяких екстраординарних заходiв щодо боротьби з мiщанством, – остiльки я не маю права не тiльки не подавати руки цим людям, але я не маю права iх i обвинувачувати. Сестра Катря ще раз поправила свiй чорненький бантик i зажурно всмiхнулась. – Але, з другого боку, я не тiльки повинна iх обвинувачувати, але й повинна бути iхнiм завзятим ворогом. От i розплутайте мене. Анарх подивився на сестру Катрю, на ii «вiчну» блюзку й сказав: – Знаете, коли я вас слухаю, то менi здаеться, що це не ви кажете, а я. І мiж вами, i мною тiльки та рiзниця, що ви не озираетесь, коли говорите цi сентиментальностi. – Хiба це сентиментальнiсть? – здивувалась сестра Катря. – Так. У вас такий же спосiб думання, як i в мене. А я себе добре знаю. Вiзьмiть хоч це: дивлячись на наших гостей, я навiть пригадав махновську тачанку; менi навiть заболiло, що я, забувши про тi тисячi, якi положили своi голови в горожанськiй вiйнi, спокiйно сиджу тут, на санаторiйнiй зонi, остаточно асимiлювавшись iз Унiкум та iншими. Хiба це не сентиментальностi? Хiба це не подiбне до того, що ви менi зараз сказали? – Нi, не кажiть так! – гаряче перебила сестра Катря. – Яз вами нiяк не можу погодитись. Коли ви вiднiмете вiд людини ii кращi почуття, що ж тодi залишиться? – Що? – анарх подумав i сказав: – Мабуть, машина? – Машина? І ви це спокiйно говорите? – сестра Катря знову взялася за бантик. – Ну, я цього не хочу! Я проти цього рiшуче протестую. Майбуття я собi уявляю не iнакше, як прекрасним запашним садом, що в нiм буде хазяiном сам чоловiк. У противнiм разi в життi нема нiякого сенсу. Боротися для того, щоб вибороти собi право бути додатком до машини, е безглуздя. – А це все-таки так! – Нi, це не так! – Нi, це так! – i анарх одкинув волосся. – Інакше я був би не тут, а в махновськiм степу. Боремося саме для того, щоб бути додатком до машини… І це воля, коли хочете, i моя, i ваша, i всiх. З цим парадоксальним твердженням ми не погоджувалися по тiй же самiй причинi, по якiй не погоджуемося iз нашею волею до смерти. По сутi кажучи, ми живемо зовсiм не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта – не бiльше, як iлюзiя. І дивно було б, коли б я оголосив похiд проти самого життя. – І це ви серйозно говорите? – збентежено спитала сестра Катря. – Цiлком серйозно… Хоч це й не значить, що я примирився з таким становищем, з такою ролею на землi. – Але почекайте. Яке ви маете право говорити так? З таким же поспiхом i я можу… – Безперечно. Але ваше «можу», як ви менi колись сами сказали, буде палiативом. А в данiм випадку треба найти… – Нi, ви просто перекручуете моi слова! – з обуренням кинула дiвчина. – Це було сказано зовсiм з iншим сенсом. Анарх узяв за руку сестру Катрю i всмiхнувся: – Ну, заспокойтесь… Бачите: не тiльки ви гнiваетесь на мене, – я й сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити – так воно есть, i так воно буде. Для нас, безгрунтовних романтикiв (а до них належите i ви, i я, i Хлоня), для нас це, безперечно, боляче. Але, по правдi кажучи, i землi, очевидно, боляче держати нас на своiх плечах. Процес машинiзацii людини йде неухильно, i нiхто його не стримае. І наше завдання – тiльки прискорити його. – Нiколи! – рiзко сказала сестра Катря. – От бачите! Ви така тендiтна дiвчина, людина з таким м’яким характером, але й ви затримуете цей непереможний хiд. Очевидно, я не помиляюсь, кажучи, що й землi важко держати нас на своiх плечах. Коли хочете, тепер мене мучае не стiльки мiщанська навала, скiльки свiдомiсть того, що я i зайвий, i шкiдливий чоловiк. Ранiш, в iншi столiття, були зайвi люди, а тепер цi зайвi не тiльки зайвi, але й шкiдливi. Я бачив колись, як убивали старого, глухого, нiкому не потрiбного. І – повiрте менi – коли добивали цього собаку, вiн таки вхитрився когось укусити за руку. Так i з нами. Ми – останнi з могiкан, остання фаланга зайвих людей. І, передчуваючи свою остаточну загибель, ми теж норовимо вкусити когось за руку. – Почекайте, – зробила здивованi очi сестра Катря. – Що ж тодi, по-вашому, революцiя? – По-моему? По-моему – романтика, а справдi – штайнахiвське «омоложенiе». Теж приблизно – i всяка вiйна, хоч це застарiлий спосiб вентиляцii. Хiба ви не чули, що розумнi люди, до яких належать так званi франк-масони, над цим спецiально й працюють, саме: вентилюють землю побоiщами. Для того ж, щоб краще можна було нацькувати одну державу на другу, до цiеi прекрасноi чоловiколюбноi громади належали й належать воротили всiх великих держав. Наприклад: щоб розпочати вiйну, припустiм, мiж Нiмеччиною i Францiею, треба було тiльки найти зачiпку. Що ж до розв’язання цiеi справи, то вона давно вже була розв’язана за дружньою чашкою кави в масонськiй льожi воротилами цих держав. Це називаеться провентилювати трохи землю. – Невже це правда? – подивилася перелякано сестра Катря своiми безцвiтними очима й знову взялася за чорненький бантик. – Не лякайтесь. Звичайно, це просто базарна вигадка. Я хочу сказати тiльки одно: ми не тiльки зайвi люди, але й шкiдливi. Сестра Катря задумалась. Непокiрнi кучеряшки раз-у-раз налазили iй на очi, i вона iх одкидала нервовими рухами… Росли тiнi. Над командною висотою низько проходило сонце. Зрiдка з города долiтали неяснi гудки… Сьогоднi (як i завше в недiлю) одну лежанку було одмiнено, а тому й хорi порозходилися за межi санаторiйноi зони. – Нi, все-таки скажiть менi: ви серйозно говорили? – спитала, прокидаючись вiд задуми сестра Катря. Йому стало шкода дiвчини, i вiн сказав: – Нi! То я, звичайно, жартував. – Цiкаво: ви навiть умiете жартувати? – зареготала за бильцем Майя i вискочила з виноградного куща. Майя так тихо пiдiйшла до веранди, що анарх i сестра Катря, почувши ii, здригнули. – Пiдслухувати, кажуть, некрасиво! – кинув анарх. – А ви вiдкiля це знаете? – Майя, прищуливши очi, зiйшла на веранду. – Що таке? – Та от те, що я пiдслухувала? – А коли не пiдслухувала, то могла б зiйти сюди простiш! – Савонаролечко! – i Майя безцеремонно закинула на його шию свою руку. – Покинь учительствувать, бо ця роля до тебе не пiдходить. Сестра Катря вiдразу якось знiтилась i раптом пiдвелася. – Куди ж ви?.. Чого тiкаете? – грубо кинула Майя. – Я тiкаю? – Ви тiкаете. Менi, принаймнi, так здаеться. – Коли вам так здаеться, то я сяду. І сестра Катря знову сiла на свое попередне мiсце. – От i добре! А тепер скажiть менi: чого менi не можна пiдслухувати? – Коли ви така наiвна, то я вам можу сказати: це не гiдно серйозноi людини. – Ха-ха! Серйозноi людини? По-вашому, виходить, всякий охранник е втiленням наiвности? – Я трохи не так висловилась, – почервонiла сестра Катря. – Але я гадаю, що ви мене все-таки розумiете. І потiм: ви ж не охранник? – А ви вiдкiля це знаете, що я не охранник? – Майо! – сказав анарх. – Покинь говорити дурницi. – О, моi наiвностi! Мовчу. Мовчу, як сфiнкс. – І раптом додала: – А все-таки вашi розмови про франк-масонiв я пiдслухала. – Тим гiрше для вас! – несподiвано перейшла на рiзкий тон сестра Катря i на цей раз рiшуче пiдвелася. – Не затримую! – i Майя провела прищуленими очима тендiтну дiвчину. – Ну… – сказала Майя, коли вони залишилися вдвох, – ти все-таки серйозно не подумай, що я вас пiдслухувала. На чорта ви менi здалися! Я, власне, прийшла до тебе порадитись, що нам робити з цим типом… – З яким типом?.. Що робити? – Ну, хiба ти не знаеш?.. – i Майя розширила нiздрi свойого виточеного носа i, як це може робити тiльки самичка, перевела погляд на своi груднi яблука: задумалась. Але анарх тiльки вдав iз себе спокiйного: вiн ураз зрозумiв, у чому справа, i пiдозрiлiсть затривожила його. Майя тонко пiдмiтила його настрiй, натякнувши на метранпажа. Саме яблука. Випадок iз яблуками раптом навiв на ту мисль, що вiд Карно нiчого не можна сховати. На рiчцi стояли сторожкi шамотiння. Десь кричав санаторiйний дурень, i крик його був глухий i далекий. На Гралтайських Межах маячiла експериментальна ферма химерною крапкою. Нарештi Майя прокинулася вiд задуми й сказала: – Ходiм у палату. Я хочу з тобою поговорити. V – От що! – сказала Майя, коли анарх зачинив дверi. – Я все-таки не вiрю тобi, щоб ти мене кохав. Анарх ходив широкими кроками по своiй палатi, де, крiм нього й Майi, нiкого не було, i палив цигарку за цигаркою. – Я думаю, – продовжувала вона, смiючись своiм тихим, негарним смiшком, – що й взагалi нiякого кохання нема, а есть тiльки потяг до coitus’a. Звичайно, таким твердженням я не вiдкриваю Америки, зате я ще раз пiдкреслюю одну з великих iстин. Крiм того… Майя зупинилась i пiдiйшла до вiкна. Потiм приложила свою щоку до скла й подивилась кудись. Стояв лiтнiй хмарний вечiр. Небо було сiре й мовчазне. Це було за годину до нiчноi лежанки. Санаторiй майже спорожнiв, i тiльки з дальнього пляцу доносилися голоси хорих, що грали в крокет, та на кухнi дзвенiли тарiлки. Майя помовчала деякий час, потiм одiйшла вiд вiкна й сiла на стiлець. – Да… – сказала вона. – Крiм того, що я ще раз пiдкреслюю одну з великих iстин, я хочу зробити екскурс у нетрi женськоi душi. – І кинула: – Ти… як, маеш охоту мене слухати? Вiн нiчого не вiдповiв i ступав, пiдсмикуючи плече. Зрiдка пiдходив до вiкна й дивився на срiбну стьожку рiки, яка гадючилась крiзь вечоровi сутiнки й пропадала в туманному обрii. Яблуневий глуш i дальнi дуби стояли нерухомо. Над диким малинником нависли важкi масиви хмарних хребтiв. Анарх перевiв свiй погляд на садовi стiльцi й раптом побачив на одному з них Карно. Метранпаж сидiв нерухомо, мов рiзьблення, i держав на колiнi книгу. Якась мисль метнулась йому в головi, коли вiн подивився на Карно. І анарх збентежений пiшов до дверей. – Мовчанка – знак згоди, – сказала Майя i ще раз засмiялась тихим, негарним смiшком. – Очевидно, ти маеш охоту слухати мене? Так слухай же! – i вона пiдiйшла до нього. – Отже, зробимо екскурс у нетрi женськоi душi. Я гадаю, що це цiкаво. Історiя женськоi душi – це ж велика тайна, куди увiйдуть тiльки вибранi. Ще не один надхненний поет i не одно перо зламае пiд глухим вiкном цього невiдомого сфiнкса… – Майя положила руку на анархове плече й сказала: – Правда, знiгсшибательнi слова: сфiнкс, тайна… Ха-ха! – Але, власне, я й досi вiд тебе нiчого не почув! – кинув анарх. – І це правда! – засмiялась Майя. – Це, знаеш, у мене такий прийом: я хочу тебе заiнтригувати – от i воджу за нiс. Це прийом чекiстiв. Да… – поволi говорила вона. – Як ти гадаеш… багато серед нас, хорих, чекiстiв? – Навiщо це тобi? – Та так… Менi чогось здаеться, що й ти таемний чекiст! – Покинь говорити нiсенiтницю! Кажи скорiш, навiщо ти мене покликала сюди? Менi нiколи! – Нiколи? – рiзко сказала Майя i нахмурилась. – Да… А як ти… повiрив би, коли б я тобi сказала, що я – тайна чекiстка? Ти як… повiрив би менi? Цi розмови вже його виводили з себе. Вiн теж перейшов на рiзкий тон. – Я йду! – i взяв капелюха. – Нi, почекай! – схопила його за руку Майя. – Не вiриш – не треба!.. А про женську душу я все-таки хочу сказати. Отже, екскурс. – Я тiльки-но пiдкреслювала велику iстину, що кохання нема, а есть лише потяг до coitus’a. Але це неправда. Саме про iстину, бо ж абсолютноi iстини нема навiть у математицi. Я не знаю точно, що там Айнштайн доказуе, але у всякiм разi в данiм випадку вiн являеться для мене пiдтвердженням… Отже, стара iстина про абсолютний потяг до coitus’a е, можна гадати, така ж фiкцiя, як i платонiчне кохання. Даю приклад: перший раз я вiддалася сильному, красивому самцевi. Вiддалася йому не тому, що покохала, а тому, що так було треба. Це була iдейна офiра, i про неi – iншим разом. Кохала ж я нiкчемного, некрасивого, кирпатенького юнака, який потiм, коли брав мене, не знав, як узяти; безпорадно топтався на однiм мiсцi, i я часто з гидливiстю допомагала йому. Але цей нiкчемний юнак тепер стоiть перед моiми очима, i навiть бiльше скажу: коли я вiддаюся зараз комусь – ну, хоч би тобi… – ти знаеш, чому я за час coitus’a заплющую очi? Майя зупинилась i уважно подивилася в анарховi зiницi. Анарх стояв, схрестивши руки, i стежив за нервовими зайчиками, якi бiгали по Майiнiм обличчi. Вiн удивлявся в цi зайчики й почував, що i йому щось смикае щоку, i Майiна рука, яка лежала на його плечi, все бiльш набирала ваги i, здавалось, неможливо давить його. Вiн хотiв сказати iй, щоб вона скинула свою руку, i не мiг чомусь цього зробити, наче хтось здавив йому горло… А рука знову набирала ваги, i, мабуть, тому, що це було у звичайнiй обстановцi, яка наймрiйливiшого фантазера не могла б навести на якiсь таемничi попередження, анарховi прийшло в голову, що вiн остаточно захорiв. Власне, Майi вiн майже не чув: перед ним стояла метранпажева постать, яку вiн тiльки-но бачив на стiльцi. Карно, здалося йому (яка глупота!), стежить за його вiкном. – От глупота! – вже голосно сказав вiн i скинув Майiну руку зi свого плеча. – Не глупота, а справжня правда! – не зрозумiла його та. – Ти, звичайно, нiколи не догадаешся, чому я заплющую очi за час coitus’a… Я заплющую тому, що в цю хвилину уявляю собi, образ того нiкчемного юнака, i уявляю собi що це вiн мене бере, а не ти або хтось iнший. І вона ще раз засмiялась тихим, негарним смiшком. – От тобi фiкцiя платонiчного кохання й абсолютна iстина! – сказала вона. – Це нетрi женськоi душi… Але це, звичайно, не все… – Да, це не все! – кинув машинально анарх i пiшов до дверей. – Куди ж ти? – спитала Майя й розгублено подивилася на нього. – У мене голова болить! Я пiду на повiтря! Майя вмить догнала анарха й обхопила руками його шию. – Савонаролечко! – сказала вона, i в ii голосi затремтiла непевна нотка. – Скажи по правдi: ти чув, що я зараз говорила, чи нi? Коли б вiн знав, що своею вiдповiддю так сильно образить Майю, вiд нього б, звичайно, вона не дочекалась прямого одвiту. Але зараз на голову йому насiли зовсiм iншi мислi, а тому й вiдповiв вiн прямо: – По правдi, Майо, я нiчого не чув! – Не чув? – мало не скрикнула вона, i на очах iй показались сльозинки злости. – Ну, да, не чув!.. – Ну, я гадала, що ти не такий мугир i не така… сволоч! – сказала вона й хутко пiшла з палати. Анарх прийняв цю виходку, як чергову сцену, на якi така щедра була Майя. Іншим разом вiн побiг би за нею, щоб злiквiдувати iнцидент. Але тепер йому було не до цього. Йому прийшло раптом у голову, що вiн мусить пiти до метранпажа й поговорити з ним. Вiн певний, що пiсля цього заспокоiться. Карно, безперечно, найзвичайнiсiнький метранпаж i нiколи не думав за ним, анархом, стежити. Треба тiльки стати ближче до Карно, i тодi зникнуть усякi тривоги i пiдозрiлiсть. Вiн вийшов через заднi дверi й поспiшно, обминаючи чорну кухню, пiшов у садок, де сидiв Карно. Темнiло. Сонце давно вже скотилось у провалля, що з боку Гралтайських Меж, а тому й хмари набрали темнiшого кольору й ще похмурiш стояли мовчазнi над рiкою. Над санаторiем розтаборилась та гнiтюча тиша, яка бувала там лише за цих годин: хорi не сходились, а медичний персонал вiдпочивав. Тiльки з рiки доносились таемнi шамотiння й ховались у похмурих комишах. Зрiдка пахло тим тривожним запахом осоки, що нагадуе якiсь смутнi далi, який бувае тiльки вночi. Анарх пiзнав, як йому хутко б’еться серце, нiби вiн iшов на якесь надзвичайне «дiло». Вiн не думав про те, що вiн скаже метранпажевi, коли пiдiйде до нього, але вiн зарання знав, що вийде якась нiсенiтниця. Нарештi, звернувши на дорiжку, вiн подивився на той стiлець, на якому бачив Карно. І тодi ж здригнув: Карно там не було. Вiн озирнувся навкруги себе – …стояв порожнiй сад, i над ним проходили темносiрi хмари. Ну да, нiкого не було, i саме це й затривожило анарха. Все складувалось так, що вiн – хотiв-не-хотiв, а мусiв хвилюватись. Чому це в той момент, коли вiн збирався ближче взнати метранпажа, останнiй, нiби знаючи про це, раптово зникае, наче нарочито накидае на себе таемничiсть. «Ах, це просто нерви!» – подумав вiн, заспокоюючи себе. З дальньою пляцу доносились голоси; видiлявся Унiкум. Збоку напружено гуркотiла мiсцева електрична станцiя. А головний санаторiйний будинок iще стояв у тьмi, i тiльки у вiкнi сестри Катрi ярко горiв огонь. Полоси цього свiтла падали на яблуневий глуш, i нерухомi дерева насторожувались у своiй чiткiй мовчанцi. На дальньому шосе торохкотiли пiдводи. І знову пахнуло з рiки тривожним запахом прибережних осок. Анарх сiв на той стiлець, на якому недавно був Карно. Вiн нiколи не почував себе таким розбитим, як у цi хвилини. Власне, в чому рiч – вiн i сам не знав. Над санаторiем iшла глуха тиша. За темною силюетою флiгеля росли нiчнi звуки. Анарх нервово ламав пальцi й уважно дивився на яркий огонь, що стояв у кiмнатi сестри Катрi. Розiтнулось декiлька пострiлiв. То стрiльцi лякали бандитiв. Десь, нiби за тисячу верстов, дзвенiв лiкарiв сетер… Ішла тьма. Надходила санаторiйна нiч. VI Який час просидiв анарх на стiльцi – сказати не можна… Скинувся вiн од шамотiння, яке наближалось до нього з дикого малинника. Шамотiння надходило поволi: той, хто йшов, не поспiшав. Анарх подивився в темряву, але в гущавинi дерев не видно було нiкого. Метранпаж? Тодi знову пробiг йому по спинi нервовий дрiж. …Але це ж неможливо! Що це з ним? Коли вiн був боягузом? Вiн мусить негайно взяти себе в руки! Хай буде це не тiльки метранпаж, а сам чорт – що з того? У нього вистачало мужности й не на такi випадки. Невже йому, велетневi, боятися когось? Такий стан можна квалiфiкувати не iнакше, як «глупотою». Але анарх не заспокоював себе, нервовий дрiж пробiгав усе так же хутко, як i ранiш, i напруженiсть росла з такою ж швидкiстю, як i до того. Вiн пильно дивився в гущавину й прислухався до шамотiння. Шамотiння наближалось. І ще раз анарх почув запах тривожноi осоки. Десь дзвенiв лiкарiв сетер, наче за тисячу верстов. І раптом перед ним виросла силюета i спинилася. І тодi ж анарх iз полегкiстю зiдхнув: вiн побачив Хлоню. – А це ви? – сказав юнак. – Як бачите! – А я ходив на командну висоту, – одразу почав патетично Хлоня. – Знаете, товаришу, вiдтiля маячать воiстину прекраснi далi. Я тепер розумiю, чому ви туди ходите. Коли я оглянувся, зiйшовши на гору, я подумав, що цi вогнi в поселках, цi дальнi мiськi люкси, ця степова безграннiсть, ця, нарештi, рiка, що бiжить у невiдомi обрii, – я подумав, що все це – якась молода казка, що я стою на зачарованому колi, що я в якомусь пiвснi й пливу, пливу, вiддаляюся в якусь невiдомiсть – далi, далi, далi!.. Хлоня говорив це, надхненно й чiтко вимовляючи слова. Все це в нього виходило досить природно й мило. Голос був якийсь вкрадливий, але не без задушевности. І звучала в нiм щирiсть. Анарх любив Хлоню й на нього вiн завжди впливав доброчинно. На цей раз теж. – Який ти, Хлоню, фантаст! – заспокоюючись сказав анарх i взяв юнака за руку. – Ти, мабуть, вiчно ширяеш у сферi фантомiв? – А хiба це погано? – Звичайно, нi! – Я думаю теж, – сказав Хлоня й додав: – бо… скучно на землi! – Ти знову про землю, нехороший поете, – i анарх положив свою руку на Хлонинi кучерi. – Покинь про це думати! – І правда! – скинувся Хлоня i змовк. У палатах спалахували вогнi: збирались хорi. Але дзвоника не було. На верандi зiйшлась група санаторiйцiв, i доносився сюди голос миршавого дiдка. В крайнiй палатi кричала Унiкум. Дiдковi, очевидно, бракувало теми, й тому раз-у-раз долiтала докучлива фраза: – Хе… Хе… Тавонароля! І тодi ж раптом тишу розрiзав химерний крик: то кричав десь за сiновалом санаторiйний дурень. Луна зiйшла на рiку й попливла по нiй, вiддаляючись i замираючи на Гралтайських Межах. Крiзь гущавину дерев замаячiли чотири люкси: вони спалахнули бiля домiв вiдпочинку. Буйним цвiтом пахтiв кiнець мудрого степового лiта. І знову долетiло з веранди: – Хе… Хе… Тавонароля! – Чуете, яка вбогiсть! – сказав Хлоня. – Вiн нiчого iншого не придумае, крiм «Тавонаролi». Інодi навiть шкода його. Анарх подивився на хлопчика й сказав: – Який ти розвинений, Хлоню! Ти навiть дивуеш мене! – Дивуватися зовсiм нiчому! – i Хлоня вiдкинув волосся: – Давайте краще про iнше… От, припустiм, знову про командну висоту… Колись, знаете, зiйшов я туди, коли прокидалася земля й горiв ранок. Що це була за картина – я не можу вам розказати. І от у цю мить я – нi з того, нi з сього – згадав нашого миршавого дiдка. І от, уявiть: я гадав, що я тут почую до нього лише бiльшу огиду, а вийшло зовсiм не так… Хлоня змовк i насвистував якусь невеселу пiсеньку. – А як же вийшло? – спитав анарх. – А так, – сказав Хлоня. – Передi мною стояло обличчя дiдка, i я бачив, що воно з кожною хвилиною мiняе своi форми, своi риси, i раптом замiсть дiдка передi мною стоiть троглодит iз дальнiх вiкiв, жалiбно дивиться на мене своiми розумними очима, i я чую якiсь нечленороздiльнi звуки. Навкруги мене прокидаеться земля, горить ранок, а я стою й дикими очима дивлюся в даль. Я питаю: «Що це?» Але чую тiльки, як у нетрях землi щось клекоче, бурлить, вируе. Тодi я лечу, мов божевiльний, i пронизую своею дикою тоскою землю… Що це?.. Я кинувся з командноi висоти й бiг, не оглядаючись, у степ i кричав: «Банзай! Банзай! Банзай!». Хлоня змовк i знову насвистував якусь невеселу пiсеньку. – Ви не знаете, – спитав вiн раптом, – що це «банзай»? Здаеться, це те, що в нас «слава». Це так в Японii? Да?.. – Да! – кинув анарх i, запропонувавши сiсти на стiлець, сказав: – А все-таки видно, що ти поет, Хлоню: в тебе навiть фантоми якiсь своерiднi. – Можливо! – сказав Хлоня й раптом додав. – А знаете, товаришу, чому я хотiв утопитись? – Чому? – спитав анарх. – Мабуть, тому, що ти глупенький юнак. – Не! – почав патетично Хлоня. – Неправду ви кажете. Ви самi знаете, що я досить розвинена людина. А втопитися хотiв я от чому. Десь я чув чи читав легенду про невiдомого Ленiна, можливо, я ii й сам утворив, i от вона менi й приснилась. Нiбито я – не я, а китайча… Знаете, з тiеi-от далекоi Манджурii чи Монголii… І от я, китайча, iду по вулицi й спiваю: Пекiн, Нанкiн i Кантон селi вместе в фаетон І-i-i… поехалi в Шанхай Добивать кiтайскiй чай, – спiваю оце та йду i йду. І дивлюся я кудись в Азiю. А потiм пiдiйду до паркану (я, китайча) i так хитренько напишу: «Ле-нi-н». Тодi повертаюсь i бачу: за мною бреде полiсмен i стирае ганчiркою це слово. Я обурений, я знову пишу, а вiн знову стирае… Тодi менi раптом зробилося весело. Думаю: i зовсiм я не китайча, а Макс Лiндер. Ну, почекай же, гадаю, i знову пишу й пишу… А вiн стирае й стирае: брудною ганчiркою. Хлоня зупинився. – А коли я прокинувся, – говорив вiн далi, – то – що б ви думали, товаришу? Одним словом, я пiшов топитися, бо я згадав, що Ленiна я вже нiколи не побачу. Хлоня вiдвернувся, а анарх почув на своiй руцi двi теплi сентиментальнi краплини. – Ах, який ти глупенький, Хлоню! – сказав ласкаво анарх. – Да, товаришу, – кинув тремтячим голосом Хлоня, – я – глупеньке китайча, яке мрiе про невiдомого Ленiна… – i раптом скинувся: – Товаришу! Це, здаеться, сестра Катря сказала: «Ленiн повторюеться через п’ятсот лiт»?.. Це сестра Катря сказала? Хлоня скочив iз стiльця, здавив голову й кинувся до веранди. Анарх здивовано подивився йому вслiд. Потiм пiдвiвся й теж пiшов у свою палату. Вiн уже не прислухався до шамотiння ночi. Але у вухах його й досi звучало: Пекiн, Нанкiн i Кантон Cелi вместе в фаетон І-i-i… поехалi в Шанхай Добивать кiтайскiй чай. І знову, нiби за тисячу верстов, дзвенiв лiкарiв сетер. Коли анарх пiдходив до веранди, вдарило в мiдь, на нiчну лежанку. За амбарами, що бiля конторських будiвель, стукар одноманiтно задробив у калатушку. Електрична станцiя добивала останню годину: через годину погасне свiтло, i санаторiйна зона порине в морок. Темнi хмари стануть мовчазно над будiвлями, знизяться й повиснуть над верхiв’ям строгих дерев. Яблуневий глуш одiйде до рiки, а в дикому малиннику спалахне духмянiсть химерноi папоротi. Тiльки на мiськiй магiстралi будуть метушитися багрянi огнi, а на поселках загавкають собаки, i цей собачий концерт буде неясний i смутний, як перше юне кохання. Анарх вiдчув, як горiло йому обличчя. Вiн повернувся й пiшов до чорноi кухнi, де завше можна було дiстати холодноi криничноi води. Добрiвши до вiкна, вiн постукав туди й попрохав, щоб йому винесли кухоль. Вийшла покоiвка й подала воду. Скоро вибiг i санаторiйний дурень. Уздрiвши анарха, вiн – нi з того, нi з сього – загоготав, метнувся вбiк i пропав у гущавинi дерев. VII Випадок, що його чекав анарх довго й з такою незрозумiлою для нього самого тривогою, випадок цей нарештi прийшов. Скоро вiн стикнувся з метранпажем сам-на-сам. Цьому допомогла заразна хороба одного iз санаторiйцiв. Санаторiець захорiв саме в тiй палатi, де був Карно, а коли почали розмiщати його спiвпалатникiв, то випадково метранпажа положили в той номер, де був анарх. Таким чином виявилось багато можливостей для tete-a-tete. І однiею з них вiн i скористався. Проходив якийсь неможливий кiнець лiта. Стояла гаряча нагартована спека й добiгала 35 градусiв. Потiм раптом ртуть падала так низько, нiби дальнi небеснi верхiв’я розрiзали трикутники печальних гусей, що летiли у вирiй iз вологодських сiверких озер. З рiки прокидались холоднi потоки й бiгли на санаторiйну зону, заливаючи повiтря запахом вогкоi осоки. Тодi сад похмуро нашорошувався й стояв пустельний i невеселий. Хорi купчились у палатах, i нiхто з них не рiшався вийти туди. Проте на другий день хмари зникали, сiверкий вiтер пропадав, i тiльки його вiдголоски, що випадково залишились на зонi, збентежено метушилися по саду, вдарялися в яблуневий глуш i, прорвавшись, нарештi, в степ, панiчно, як оглашеннi, вiдкидаючи вiд своiх невидимих пiдкiв бризки грязi, тiкали за обрiй. Тодi знову за межами миготiли нагартованi днi, i по шкалi спiшила – вище й вище – ртуть. Тодi вдень стояла густа, спокiйна спека, а надвечiр’я тривожило неспокiйнi мислi: мислi вiдходили в степ i поринали в мовчазних перевалах. Стояла матова безграннiсть, сторожка й схвильована, i не було берегiв за межами санаторiйноi зони. Дикий малинник чутко прислухався до чистих просторiв. Але в той день, коли вiн поговорив сам-на-сам iз Карно, ртуть упала до неможливости. В цей день знову прилетiв сiверкий вiтер, i над санаторiйною зоною стояли похмурi сконденсованi води. Це було приблизно на третiй день пiсля того, як метранпажа положили в анархiв номер. В цей вечiр нiхто iм не пошкодив побувати вдвох. Навiть сестра Катря, яка так часто заходила до анарха, на цей раз десь забарилась. Цiкаво: з метранпажем анарх як би умовився не говорити. От уже третiй день нi той, нi другий не сказав жодного слова. Ця мовчанка iнодi доходила такоi напружености, що анарх остаточно виходив iз себе. І тодi вiн навiть шкодував, що Карно положили в його палату. Коли це було вдень, анарх або залишав кiмнату, або пiдходив до штори i вперто розглядав сусiднiй флiгель. Цей напiврозбитий будинок, який пережив грозу буйного часу, вiдходив у яблуневий глуш i переносив мислi в iншi сфери вiдчувань. І те, що вiн загруз у буйний яркозелений листяник, приносило заспокоення, а замурованi дверi й розбита самотня жирандоля бiля них нагадували тихий димок юноi iнсурекцii: димок, мов дальнiй святочний запах ладану, заносив на своiх парусних крилах анархову душу в тихе наiвне дитинство. Зате глухоi ночi, коли анарх – нi з того, нi з сього – раптом прокидався, вiн не находив виходу. Йому навiть ввижалось, коли вiн заплющував очi, що вiд метранпажевого лiжка хтось iде, i йому виступав холодний пiт на чолi. «Але в чiм рiч? – думав вiн. – Що за глупота! Це ж найсправжнiша патологiя!» І тодi вiн знову шукав причини манii переслiду. І здавалось iнодi, що вiн от-от ii найде. От-от iз таемноi тайни пiдсвiдомости вийде якась мисль, i тодi все йому буде ясно. Саме якийсь деталь. І цей деталь йому обов’язково треба найти. Анарх впирався очима в одну якусь крапку й довго дивився на неi. Перед ним проходили картина за картиною. Перед ним брiв час по сiрiй дорозi санаторiйного закутку, проходили якiсь пiдсумки, знову поставали мислi, маячiв санаторiй на краю свiту, – але стояв i тодi туман. І замiсть деталю, якого так вiн шукав, поставали iншi деталi й тiльки заплутували справу. От вiн бачить себе в якомусь закинутому провiнцiяльному городку. Іде нiч, iде Великдень. – Тюрма. – В камерi вiн – анарх, господар становища, i якийсь дрiбний буржуа – лавочник. Анарх навалюеться своею велетенською постаттю на лавочника й приставляе до його скронi револьвер. Анарх питае: «Внесеш контрибуцiю?» – Лавочник сухо й уперто: «Нема, товаришу!» – Ага, вiн буде ще базiкати! Ну, добре: коли крамар iще раз так вiдповiсть, анарх його розстрiляе пiд першi удари великоднього дзвону. Тiльки так розвiнчують старих божкiв. У цiм краса й радiсть м’ятежу… – Нарештi дрiбного буржуя виводять. Тодi анарх бреде з в’язницi на тюремний двiр i легко зiдхае. Стоiть густа темрява. Зараз опiвночi. З глухих кварталiв провiнцiяльного городка долiтае хмiльний шум: прокидаеться весна. Збоку чохкае невтомно водокачка. Десь б’еться повiнь, i глухо гримлять криги. Тодi над городком спалахуе фоерверк, i враз урочисто гудуть великоднi дзвони. То християни стрiчають воскресiння Христа. І тодi ж за похмурою стiною в’язницi розриваються короткi пострiли… Анарх заходить у в’язницю, йому доносять, що крамаря розстрiляно. Вiн бере список i просто викреслюе його iм’я. Так проходить один деталь, за ним – другий i – без кiнця… То йому раптом до болю захочеться вибiгти з палати й пограти з кимсь «у дурника» або «в свинки». Десь, нiби за тисячу верстов, дзвенить лiкарiв сетер. «Ах, яка глупота!» Нiякого деталю нема, i деталь е звичайний фантом, який утворила його хора фантазiя. Бiльше того, вiн, безперечно, нормальна людина й тiльки мае претенсiю на складнiсть натури. Тут давно пора поставити крапку! І справдi: все це тiльки смiшно й дико. Все це – результат його легкодушности – не бiльше… На чорта й кому вiн здався? Його ж нiхто не примушував поривати iз своiм свiтоглядом! Очевидно, нiхто й не перелякаеться, коли вiн знову об’явить вiйну сучасному ладовi. Нарештi, коли на нього так погано впливае санаторiйна обстановка, його ж нiхто не затримуе тут. Можна виiхати хоч завтра. Але, коли анарх пiдходив до цiеi думки, що вiн може, коли схоче, покинути санаторiйну зону, десь у глибоких тайниках ховалась йому мисль, що це вiн неправду каже, що вiдцiля вiн нiколи не вийде, що вiдцiля нема повороту, як iз того свiту, що в цiм саме й полягае – коли вiн хоче – вся драма. І вiн знову дивився в одну крапку й шукав цього неможливого деталю. І в той вечiр, коли вiн зостався сам на сам iз Карно, вiн лежав на койцi й тупо дивився кудись у стелю. З ранку стояв темрявий день. Над санаторiем проходили дощi. Дрiбно горошила покрiвля, i тiльки зрiдка налiтав сiверкий вiтер. Ртуть падала. Рiки не видно було: вона пiшла в тумани, за провалля. Сьогоднi хорi не ходили в садок. Хорi, крiм Карно, пiшли на веранду, де зiбралася група: вiдтiля доносились голоснi голоси. Здавалось, що вони хочуть перекричати чвирю. Але не вгомонити стихiю, не вгомонити дощ. Коли тямкають краплi, тодi дерева похило в грунт i ледве-ледве шелестять зеленню. Одгримiли грози в степовiм краю. Сонце здае позицii й вiдходить у даль. Риплять тачанки дощiв i трiскотять кулемети чвирi. Степами, оселями наступають туманнi днi… І падае ртуть. Але, може, то так здаеться? Отже, вчора на далекiй десятинi горiв соняшник?.. За вiкном, за зоною, скрикнув хтось i – безгомiння. Анарх напевно знав, що вiн не спить. Був вiн i справдi нiкчемний, непоказний. Тiльки високий лоб, що починався вiд енергiйного перенiсся, мiг би збентежити нервову людину. Це була якась безвихiдна башта… Вона розганялася на крейдяну лисину i, здавалося, впираеться в неi тiльки для того, щоб пiднятись вище. Бiльше в нiм нiчого показного не було. Це все-таки був найзвичайнiсiнький метранпаж, яких багато бачив анарх у рiзних друкарнях. Анарх певний, що Карно, як i кожний Карно, вiдограе в свойому виробництвi не тiльки технiчну ролю, але – головним побитом – культурну. Інтелектуальна квалiфiкацiя Карно, безперечно, досить висока, як i кожного Карно. Анарх певний, що Карно завше воюе з iнтелiгенцiею, щиро ненавидить ii, рекомендуе iй стати до виробництва й страшенно бувае здивований, коли виясняеться, що цей чи iнший об’ект його нападок стоiть нижче за нього своею ерудицiею. Карно знае: вiн – метранпаж, вiсiм годин у день стоiть в отруйному пиловi своеi друкарнi, вiсiм годин збирае набори, пiдбирае лiтери, перев’язуе мотузком гранки. Карно знае, що як би його не пхали на вiдповiдальну посаду, вiн нiколи не вийде з друкарнi, бо вiн не хоче керувати апаратом: вiн нiде не скiнчив не тiльки вищоi школи, але й середньоi. В анкетах Карно пише у вiдповiднiй рубрицi: «Робiтник». – Освiта? – «Самоосвiта». Анарх був певний, що це i е той Карно, якого вiн малюе в своiй уявi. І тим бiльш незрозумiлою була тривога. – І справдi, чому вiн так хвилюеться? Вiн подивився на Карно. Метранпаж i тепер лежав нерухомо, витягнувши руки по боках i тим нагадуючи рiзьблення. Карно так тихо й непомiтно дихав, що здавалось, вiн давно вже випустив останнiй подих. Над вiкном нависла чорна, мов атрамент, хмара. Накрапав дощ. І знову, нiби за тисячу верстов, дзвенiв лiкарiв сетер. Вечорiло. Раптом Карно пiдвiвся й спустив iз лiжка ноги. Анарх не стримав себе й здригнув. Тодi метранпаж провiв рукою по своiй голенiй головi й спитав iз вiдтiнком звичайного йому гаркавого сарказму: – Навiщо ви мене шукали? пам’ятаете?., на стiльцi? – Це ж коли? – спитав анарх, i в ту ж мить йому прийшло в голову, що метранпаж зовсiм не той Карно, якого вiн тiльки-но малював у своiй уявi в колi друкарiв на фонi буденноi професiйноi працi. Це була саме та людина, яка не дае йому покою. І ця мисль остаточно паралiзувала його волю. – А тодi… хiба забули? – кинув Карно. – Здаеться, декiлька днiв тому? – Ага… це тодi… – нiби й справдi анарховi остаточно потрiбно було признатися, що вiн шукав метранпажа. Карно саркастично усмiхнувся: – Так! Тодi… Для чого ж шукали? Наступила нiякова мовчанка. Карно вперто дивився на анарха i, очевидно, чекав вiд нього вiдповiдi. Але анарх не тiльки не знав, що вiдповiсти йому, – мало того: йому здалося, що перед ним стоiть щось надзвичайне i росте, i росте, i затоплюе собою всi кiмнати. І вiн, волохатий, величезний анарх, безпомiчно борсаеться. Ще один-два моменти – i вiн упаде на колiна й заскиглить жалiбним голосом, щоб не чiпали, щоб помилували його. Але – прояснюеться: перед ним – нiкчемний, мов миша без хвоста, Карно. І тодi анарх почувае, що вiн шаленiе. Перед ним раптом постае вiдпускний солдат, який, прийшовши з вiйни додому, застае на брачному лiжку свою жiнку з сусiдським дванадцятилiтнiм хлопчиком. Вiн схоплюе цього хлопчика за ноги, дивиться на перелякану, бiлу, як крейда, дружину, робить помах тiлом цього юного льовеляса, спокушеного його ж жiнкою, i з силою вдаряе ним об стiну. І замiсть хлопчика перед ним розтрощений череп. Анарх, як ведмiдь, пiдвiвся i – воiстину – рявкнув: – Чого ви хочете вiд мене? – Чого я хочу? – усмiхнувся Карно. – Власне, нiчого! Менi здалося тiльки, що ви шукали мене… – Да! Я… вас… шукав! – направляючись до дверей i ледве стримуючи себе, чiтко сказав анарх. Потiм iз силою грюкнув дверима й пiшов на веранду. Проходячи повз вiкна у вестибюль, вiн мимоволi зиркнув у свою кiмнату. Карно й тепер сидiв на лiжку, як рiзьблення, i всмiхався саркастичною усмiшкою. Анарх повернувся в палату тiльки тодi, коли до неi зiбрались усi хорi. Забiгала в палату сестра Катря. Вона, очевидно, хотiла ближче познайомитись iз метранпажем. Сестра Катря звернулася до Карно з якимсь запитанням, але той – нi з того, нi з сього – зустрiв ii нахабним поглядом i одвернувся до стiни. Про це, мiж iншим, узнав увесь санаторiй, i метранпаж остаточно всiх обурив. Але плебеi – певна частина санаторiйноi публiки – виправдовувала «свого». Проте й плебеi здвигнули плечима по закутках, бо й вiд них Карно тримав себе окремо. Тiльки Хлоня смiливо пiдходив до метранпажа й похлопував його по спинi: – Що братiшка? Що ж до анарха, то вiн почував: безпричинна ворожiсть до Карно що далi, то бiльш зростае. Тiеi ж ночi вiн якось зиркнув на метранпажа – i темна мисль майнула йому в головi. А втiм, можливо, то не темна мисль, а темна чвиря, бо надворi не переставали шкульгати дощi, бо над санаторiйною зоною похилилось похмуре небо, i хмари затопили всю даль. Бо далеко – чи з бурякiв, чи на буряки – рвалась проста й невесела, мов побут дикунiв, дiвоча пiсня. VIII Його нiби щось штовхнуло, i вiн розплющив очi. Зиркнувши у вiкно, анарх вiдчув радiсть теплого безхмарного дня. Хутко вдягнувшись, вiн вийшов на повiтря. За нiч хмари пропали, i прийшла теплiнь. На дикий малинник, що на заходi зони, наступав ясний прозорий ранок. По травах нечутно свистiла коса свiтанку. І тодi за межами санаторiйноi зони на березу злетiв пiвень i крикнув урочисто й побiдно «кукурiку». Вiн подивився на кошару: вiдтiля виходила корова з бiлою плямою на нозi, з очима ласкавими, мов ласка. І здалося йому, що вона теж спiвае якусь невiдому пiсню, в якiй звучить побiдний гiмн землi. Із шумом виходили свiйськi тварини, i вилiтало, вибiгало, прокидалось дике царство. Прокидалась земля. До рiки побрела отара товару. Вилiз заспаний санаторiйний дурень i крикнув теж дико: «о». Потiм пiдбiг до яловоi й почав ударяти по нiй клюкою. Дурень остаточно збожеволiв. Вiн так яро бив тварину, наче вибивав iй велике горе («вона ж досi не продовжила свого iснування, вона ж досi не завагiтнiла»). І здавалось, що в глибинах рiки ходить зграями риба i в хорiй млостi треться, ще треться й викидае, затоплюе iкрою рiку. Анарх бадьоро ступав по дорiжцi. Вiдсутнiсть рiвноваги цього ранку дала себе знати. До того ж цiеi ночi приснився йому якийсь рожевий сон i сприятливо вплинув на нерви. Виходячи на свiже повiтря, вiн навiть хотiв голосно зареготати, згадавши метранпажа й жахи минулого дня. Анарх розкидав своi мускулястi руки i в млостi витягував свое грандiозне тiло. Вiн почував себе так, нiби тiльки-но вийшов iз лiкарнi, перемiгши хоробу. Такого душевного стану вiн давно вже не пiзнавав. Правда, i тепер ховався сумнiв. Хвилинами приходила мисль, що цей день не бiльше, як примара. Можливо, все це скоро розсiеться, пропаде. «Ну, i хай пропадае – подумав вiн. – Лиш би не зараз». Пiдводилось сонце, прекрасне, як i в першi днi народження свiту. Палахкотiв жовтожар. Завагiтнiли яблунi й родили; тепер легко зiдхати в голубу далечiнь. Тiльки-но вiдлетiли ранковi сни крiзь яблуневий глуш i зупинились на дальнiх полях голубими незнайомками. Скоро з палат повиходили хорi й сестри. Десь уже шумiла Унiкум. Десь хтось уже жартував. Десь хтось когось, жартуючи, обiймав. Анарх пiзнав приплив гарячоi крови i, коли в залi раптом ударив хтось по клявiшах, коли, спотикаючись, побiгла музика легкоi шансонетки й наздогнала його, вiн чiтко пiшов уперед. Вiн знав, що раптово може вирости башта неможливоi муки, i вiн поспiшав; зараз кипить над рiкою жовтожар, i зараз не треба думати, не треба знати. Звернувши у дикий малинник, вiн зупинився й прислухався до шуму на санаторiйнiй зонi. Тодi ж, зиркнувши в той бiк, де самотньо стояв старий дуб, вискочивши з пустельноi дорiжки, вiн побачив метранпажа. Пiдйом раптом пiдупав. Але зараз Карно викликав у нiм не бiльше, як приплив апатii. Анарх сходив на командну висоту. За гонами вже кипiла iндустрiя: розбiгались роздорiжжя й залiзницi. До промислового центру спiшили з усiх кiнцiв путi. Кожнi п’ятнадцять хвилин вилiтали потяги й мчались у степ по глухих дорогах республiки. Високо пiдвiвши голову, мовчки, iшов до кульмiнацiйноi крапки анарх. І тiльки, коли в листянику майнула спiдниця, вiн зупинився. Анарх одкинув у бiк гiлку й побачив сестру Катрю. Вона пiдiйшла до нього, як i завжди, печальна. – Раненько ви пiдвелися сьогоднi! – сказала сестра Катря. – Як бачите! – Я теж не можу спати. Власне, ночi тепер ще й не такi довгi, але й вони наводять тоску. – Хiба ви ще й досi не одержали командировки? – спитав вiн, щоб що-небудь сказати. – І досi! Вони остаточно мене замучили! – гаряче сказала сестра Катря. – Я буквально не маю вже сили жити тут. – А от Майя менi казала, що вона, навпаки, так би на санаторiйнiй зонi цiлий вiк i прожила. Анарх i це сказав, щоб що-небудь сказати. Але сестра Катря нервово взялася за свiй чорненький бантик. – Перш за все Майя неправду каже. І взагалi вона не вмiе правди говорити. А потiм Майя зовсiм iнша людина. – Це ж як? – Так… Тiльки ви, будь ласка, не ображайтесь на мене й не подумайте, що в менi говорить заздрiсть чи то ревнiсть. – Що ви? – Я знаю, ви цього не можете подумати, – сказала сестра Катря. – Нi ви зi мною, нi я з вами нiколи не говорили про кохання. І, власне, висловити свою думку про Майю менi тiльки тому нiяково, що ви з нею живете! – А ви це вiдкiля знаете? – усмiхнувся вiн. – Я, власне, гадала, що ви цього не ховаете? – Саме? – Саме… того, що ви живете з Майею. – Ну, коли ви так уперто настоюете, то хай буде по-вашому. А тепер висловлюйте свою думку про Майю. – Думка моя така: Майя – нехороша людина. Не встигла вона приiхати сюди, як я вiдчула це. В нiй, як це не дивно, багато аристократизму. Ви розумiете мене? Ви подивiться на ii зовнiшнiсть – це ж княжна! Я навiть думаю iнодi, що ii й походження таке. Цей римський профiль, цей стрункий стан, цi надменнi й нехорошi очi, цi мiнiатюрнi пальчики, якi так i хочеться погладить, все це говорить за ii аристократичне походження. – Але цього, я гадаю мало, щоб не любити ii? – Так, цього мало. Але не тiльки ж про ii зовнiшнiсть я хочу сказати. Кожний ii рух, кожний жест, кожна усмiшка мене вiдштовхують вiд неi. І, я гадаю, не тiльки мене. Я певна, що вона зовсiм не те, чим ви ii уявляете. – А все-таки, за що ж ви ii не любите? – Знаете, я можу зробити багато припущень. Але й це вам нiчого не скаже. Я знаю тiльки одно: Майя – надзвичайна егоiстка. У неi, безперечно е якийсь бiль, i от вона замiсть того, щоб самiй носити вагу цього болю, звалюе його на чужi плечi. Це – факт, i ви не одмовитесь од цього, поскiльки частину цiеi ваги й ви носите. І взагалi я можу сказати, що Майiне промешкання на санаторiйнiй зонi скiнчиться якоюсь нiсенiтницею. В данiм разi я покладаюсь на свою iнтуiцiю. Анарх згадав Майiн тихий негарний смiшок, i цей смiшок викликав – нi з того нi з сього – образ метранпажа. І знову неясна тривога зародилася в нiм. Але навкруги було так дзвiнко, так бадьоро, що все темне, що постало, ураз розсiялось. – Я гадаю, що ви прибiльшуете! – сказав вiн, беручи пiд руку сестру Катрю й направляючись за нею до кручi. – Ви так хочете зараз вiрити – хай буде так. – Знаете що? Давайте покинемо про це! – сказав вiн i зiдхнув. Сестра Катря фаркнула й нервно поправила свiй чорненький бантик. – Пробачте! – тихо сказала вона. – Я й сама не помiтила, як зайшла так далеко. – Нi, я зовсiм не про це. Я кажу: давайте виберемо веселiшу тему. Бачите, який прекрасний ранок? Вони зупинились над кручею. Праворуч у пiднiжжя гори текла рiка. На поверхнi iй сковзались верховоди. Далi легко хвилювались комишi. В далинi по звертистiй металевiй лiнii маячiв ранковий човен: рибалка й ятерi. І не знати, хто сiяв, хто просiвав голубий порох пiд кручi. І не знати, вiдкiля так п’яно пахли берези. – І правда гарно! – сказала сестра Катря. – Я завше, коли бачу перед собою голубе небо, згадую чомусь бiленький фартушок, що його носила в гiмназii. І, знаете, коли я окунуся з головою в якийсь позитивiзм або в «критику чистого розуму», менi здаеться, що я шукаю там саме його – цей фартушок – бiленький, як перший далекий снiг. – Цiкавi асоцiацii. – І навiть бiльше того, – сказала сестра Катря. – І тепер пiсля громадянськоi вiйни, саме тепер, коли всюди якось посiрiло, менi здаеться, що я вдруге загубила цей бiленький фартушок. Фартушок, мабуть, символ радости. Анарх хотiв був щось сказати, але в цю хвилину розтявся недалеко оклик. – Савонаролечко! Сестра Катря здригнула й сказала, увiльняючи свою руку: – До побачення. Я пiду! Вiн одступив на крок. Вiн не затримував дiвчини. Сестра Катря вiдiйшла вбiк i скоро зникла в заростi. Анарх подивився вниз: крiзь гущавину продирались – Майя й Хлоня. Іншого разу вiн був би цiлком задоволений. Пiсля останньоi суперечки, коли Майя назвала його «сволоччю», анарх досi не почув од неi жодного слова. Тепер, хоч i знав, що Майя йшла миритися, не тiльки не вiдчув радости, як завжди було з ним, а скорiш був незадоволений. Перший збiг на командну висоту Хлоня. Вiн привiтався з анархом i пiшов до дальньоi кручi. Скоро на висотi була й Майя. – Чижик-пижик! Руку! Мир! – сказала вона. Майя, очевидно, нарочито розпустила волосся й забризкала свое тiло духами. На команднiй висотi запахло конвалiею. – Чижик-пижик! Ну, невже тебе не хвилюе туге тiло юнки? – казала Майя, притискаючись до анарха й роздимаючи нiздрi. – А от ти мене хвилюеш! І ти не вiр менi, що я зараз жартую. І зовсiм то не жарт, коли почуваеш пiд своiми руками живi сильнi м’язи, i твоя кров бунтуеться. То неправда, що жарт! Анарх мовчав. – Ей, ти, куди ти тiкаеш! – крикнула Майя, повернувшись у той бiк, куди йшов Хлоня. Той зупинився й пiшов назад. Тодi Майя потягла анарха до пенька, i скоро всi трое сидiли на ньому. – Ну, Хлоню, – звернулася Майя до юнака. – Як ти сказав, коли ми йшли сюди? До кого я зараз подiбна? Ну? – Це, звичайно, шкода, але ви сьогоднi чудово виглядаете, – сказав Хлоня. – Чому ж це шкода? – А тому, що ви – злючка! – Злючка? – зареготала Майя. – Хлонько! Яке ти маеш право говорити так? – А яке ви маете право називати мене на «ти»? Майя поправила свое не в мiру викликаюче декольте, прищулила очi й звернулась до анарха: – Бачиш, вiн теж хоче перейти зi мною на «ви». – Не я хочу перейти на «ви», – сказав Хлоня, – а ви мусите зi мною говорити на «ви». – От тобi й раз! Ну, як же я з тобою буду говорити на «ви», коли ти карапет. – Себто я не мужчина? Майя ще голоснiш зареготала. Тодi ображений Хлоня пiдвiвся, оправив блюзку й халат i подивився уважно на Майю. – Коли я не мужчина, то чого ж ви залицяетесь до мене? – Я? Залицяюсь до тебе? – Да! Ви залицяетесь до мене. Хiба не ви тiльки-но пропонували менi поцiлувати себе. – Себто я пропонувала тобi, щоб ти поцiлував себе? – знову зареготала Майя. Хлоня почервонiв. – Ну, я не так, значить, висловився. – Покинь, Хлоню, говорити ерунду, ти краще що-небудь прочитай… Ну? Анарх вийняв цигарку й запалив ii; над пеньком спалахнув синiй димок, i запахло. Вiн вбирав запах конвалii й уважно дивився на Майiне декольте. Йому раптом прийшла мисль («яка глупота»), що вiн ще не прокинувся, i тодi ясно постала перед ним учорашня сутичка з Карно. Хлоня вже заспокоiвся. – Ви гадаете, що так не можна сказати, а я гадаю, що так можна сказати, – говорив вiн. – Слухай, чижик-пижик, – звернулася Майя до анарха. – Як, по-твойому, можна так сказати? Хлонько, повтори! – Я хочу перед вами розсипати одуванчик слiв – повторив юнак. – Це щось подiбне до старомодного реверансу. Слухай, Хлонько, ти обов’язково будеш десь на провiнцii парикмахером. – Хай буде й так: це теж непогано! – Ну, а як би ти намалював сьогоднiшнiй ранок? – Я сказав би: «був ранок i все було так прекрасно, як голуба… птичка. Знаете: скок! скок!» – І все? – Цього досить; можна в двох словах передати цiлу картину. – А я сказала б так: ти, Хлонько, enfant terrible[3 - Enfant terrible – нестерпна дитина; походить вiд французького виразу, що виник у XIX ст. та буквально означае «жахлива дитина».]. – Прошу не ображати мене! – Хiба ти зрозумiв? – зареготала Майя. – Я ж нарочито i вжила сальоновоi мови, щоб не образити тебе! Хлоня круто повернувся й пiшов до дальньоi кручi. Гинули роси, зник жовтожар. Над рiкою випливало сонце й гримiло в простори. Далеко на Гралтайських Межах кричав санаторiйний дурень. І рiка несла цей оклик вниз по течii до моря. Дурень остаточно збожеволiв: вiн до краю налив рiку, вiн затопив ii своiм задушеним криком. – Чижик-пижик! Все-таки скажи менi… – промовила Майя, коли Хлоня вiдiйшов на декiлька крокiв, i положила енергiйним жестом анархову голову на своi колiна. – Я все-таки не розумiю тебе! Чому ти останнього часу такий… я б сказала, розгублений. Може, в тебе есть якiсь тайни? Анарх подивився в Майiнi прищуленi очi й побачив у них не то тривогу, не то докуку. – Тебе, може, дивуе те, що я тебе не так зустрiв, як бувало ранiш? – А хоч би й це! – нервово кинула Майя. – Коли тiльки це, то не варт вести нам такi розмови. Майя замiсть того, щоб образитись, на всi очi подивилась на анарха. – Значить, у тебе есть якiсь тайни? – сказала вона. – Нiяких тайн у мене нема, – в’яло промовив вiн i, положивши руку на Майiне колiно, заплющив очi. Вiн що далi, то бiльш почував у своiм тiлi якусь немiч. – Покинь мене розпитувати. – Хiба тобi неприемно? – Так. – Дивно! – сказала Майя i ще щiльнiш притулилася до нього. – Все-таки я не розберу, чому ти останнього часу ведеш себе якось… – Ти думаеш? – Да, я думаю. І, по-моему, не помиляюсь. – Ну, коли ти так цiкавишся, – знову в’яло сказав анарх, – то я тобi скажу: я хорий. Майя покосила очi на анарха й тихо запитала: – Чим же ти хорий? – Хiба тобi не все одно? – От чудак! – неприродно засмiялась Майя. – Я ж тебе кохаю… Хiба ти забув? Анарх провiв рукою по своiй волохатiй головi, подивився на довгi Майiнi вii, пiд якими вона сховала очi, i сказав: – Давай не будемо валяти дурня. – Ну, я бачу, що з тобою не можна серйозно говорити, – образилась вона. – Ти зi мною просто не рахуешся. Невже я тiльки й валяю дурня? – i потiм спокiйно сказала: – Я тобi скажу прямо. Я догадуюсь, що в тебе зовсiм не така хороба, як у людей. Ти, мабуть, хорiеш – тiльки, будь ласка, не шукай тут задньоi мислi – хорiеш на анархiзм… Да? Анарх подивився на Майю. Але й зараз ii очей не видно було: iх прикривали довгi вii. – Нi, у мене iнша хороба. – Ну, от i скажи менi… Чого ж ти мене мучиш? – Я бачу, тебе дуже цiкавить…Так от: я хорий гiстерiею. – Тiльки всього? – Тiльки всього! – Ну, я тобi не вiрю. Коли б було тiльки це, ти б так довго не мучив мене. – Це, бачиш, залежить вiд темпераменту, – ще раз в’яло промовив вiн. Майя засмiялась своiм тихим негарним смiшком i грубо скинула з колiн анархову голову. – Ходiм на зону! – сказала вона. – Чижик-пижик! Мене не обдуриш! – i погрозила пальцем. – Як не обдуриш? – спитав анарх i почув, як йому неприемно йокнуло пiд серцем. ІХ Зiйшовши з командноi висоти, Майя зупинилась, подивилась на анарха, i вiд ii погляду несподiвано повiяло холодком. – Я йду в палату, – сказала вона. Вiн нiчого не вiдповiв i пiшов на схiд, несвiдомо для самого себе прямуючи на луки. День було зiпсовано. Розмова з Майею знову звела кiнцi мислi на постатi Карно. Вiн пригадав останню зустрiч iз метранпажем, всi ii деталi – i якесь неясне передчуття обхопило його. Власне, що його нервувало? Зустрiвся вiн iз Карно сам на сам лише один раз, але анарховi здавалось, що вiн метранпажа бачив уже тисячу разiв. Вiн певний, що поводження Карно з ним не е випадкове метранпажеве чудернацтво, – в цiм ховаеться якийсь глибокий сенс, i оскiльки це так, то вiн, очевидно, не помиляеться, гадаючи, що Карно почав раптом стежити за його кожним кроком. І випадок iз яблуками – не бiльше, як зачiпка. Тепер вiн майже не почував колишньоi незадоволености, вiн уже не думав про мiщанство, яке оточувало його. Анарх якось ураз примирився з ним. Тепер перед ним поставало щось бiльше безвихiдне й гостре, як метранпажеве обличчя. Йому знову прийшла мисль, що це рожеве «сьогоднi» – не бiльше, як фантом. «Так бувае за час кризи, – подумав вiн, – прориваеться життя, але одразу ж гасне, i тодi прискореним темпом проходить процес хороби до останньоi руiни». І зрозумiвши, що цей рожевий день е випадкова пляма на його хорiй психiцi, вiн зрозумiв i те, що бадьорий настрiй уже нiколи до нього не повернеться. До дзвоника залишилось близько години, i вiн iшов на луки поволi. Вiн iшов саме до санаторiйного дурня. Там вiн сяде на горбику й запалить цигарку, вiдцiля санаторiйна зона буде маячiти якоюсь заозерною птицею, що вiдпочивае на перельотi. Дурень буде мовчати, пiдводитись i знову кричати свое «о». Тодi на горизонтi виросте бiла стьожка: то кур’ерський чи пасажирський поспiшае до города. І буде чути далекий гудок над степами. А по степах, припадаючи, попливуть клоччя пари. Коли потяг зникне за горизонтом, дурень здивовано подивиться на нього, i в його поглядi стане незрозумiла тоска. Тодi анарх подумае, що дурень згадуе якусь степову станцiю на глухiй дорозi, повз котру зрiдка, не зупиняючись, пролiтае потяг. Подумае, що дурень тоскуе за тим невiдомим життям, яке, прорвавшись у степ, мчиться до невiдомих обрiiв. І дивно: коли анарх тiкав вiд санаторiйноi публiки, вiн завжди попадав до дурня. З ним було не тiльки легко – в нiм вiн находив надто близькi йому рисочки й цiлковите заспокоення. Передосiнне сонце стояло в згустках опару. З города гулом темноi мiдi крокували дзвiницi. Луна вiд того гулу бродила по луках важкою примарою й потопала у вогкостi надбережжя. Але рiка мовчазно й байдуже линула в даль. Анарх прийшов i сiв бiля дурня. Той нiчого йому не сказав i, сидячи на пеньку, уважно розглядав конфектну обгортку. Що вiн у нiй найшов цiкавого – важко було догадатися. Але вiн так уважно дивився на цей нiкчемний папiрець, що можна було з певнiстю сказати: конфектна обгортка викликала для нього якiсь химернi асоцiацii. Очевидно, по них дурень находив вiдповiдь на своi, йому одному зрозумiлi запитання. На горi кричала Унiкум: когось уперто кликала. І анарх, коли вереск ii розсипався над луками, машинально повертав голову й дивився на санаторiйну зону. Дурень сидiв i зрiдка гигикав. – Чого ви смiетесь? – спитав анарх. – Оце! – тикнув той пальцем на папiрець i задумався. – Що оце? Але вiдповiдi не було. Можливо, дурень просто не мiг вiдповiсти. Зрiдка вiн кидав погляд на коней: вони стояли збоку й пiдбирали зелену траву. Дурень уважно дивився на них i потiм переводив кудись здивованi очi. А коли теленькав дзвоник, що висiв на шиi молодого жеребчика, дурень похиляв голову й монотонно вiдбивав: – Телень! Телень! Конi пiдводили голови й сторожко прислухались до шамотiння в оселях: то пролiтав вiтер, бiг через рiку й пропадав на Гралтайських Межах. І тодi ж вiд санаторiйноi зони кокетливо кошлатились зеленi трави. Коли анарх iще раз повернувся на крик Унiкум, вiн побачив, як з гори спускаються двi постатi. Вiн одразу пiзнав iх: то був метранпаж i миршавий дiдок. Вони, очевидно, направлялись до нього. Анарх вiдчув, як йому щось неприемне й гостре проповзло по спинi. Карно розмахував руками, нiбито щось доказував дiдковi, i його гостреньке обличчя витягнулось уперед, як лягашевi на полюваннi за час «стiйки». Метранпаж раз-у-раз скидав своi очi на те мiсце, де сидiв анарх, i тодi анарх крiзь гони вiдчував нахабнiсть цього погляду. Тут щось було вiд iнквiзицii. Це був якийсь неможливий тваринний сарказм. Вiн був певний: Карно прямуе до нього й прямуе саме для того, щоб знову пiдкреслити, що вiн, Карно, вже тут, на санаторiйнiй зонi, що вiн, Карно, вже не допустить приходу нового рожевого ранку, який був сьогоднi; що вiн, Карно, зараз розсипле свiй гаркавий сарказм i накаже анарховi не забуватись. «Ах, яка глупота»! – скинувся вiн. Але ця думка якось непевно промайнула в головi й одразу сховалась. Нечутно спадав ранок i плавко сiдав на фiолетовi озера загоризонтноi зони. Прямо горiв сизий капусник, а над ним стояли табуни комах. Вище тiкали дикi поля. Карно й дiдок пiдходили до того горбика, на якому сидiв дурень. Анарх не помилився: перескочивши рiвчак, метранпаж привiтався з дурнем i сiв оддаля на травi. Дiдок, як i завше, метушився i, нiби вiн нiчого iншого й не знав, хiхiкав: – Хе… хе… Тавонароля! Карно посидiв мовчки з хвилину. Потiм витягнув свое гостреньке обличчя. – Да, погодка нiчого собi! – сказав вiн, невiдомо до кого звертаючись. Але анарх, як тiльки почув цей голос, iнстинктово зiбрав мускули на своiх руках i знiтився. Вiн раптом пiзнав якусь надзвичайну розгубленiсть, нiби на нього насувалась безвихiдна сила. Щось подiбне до цього вiн пiзнав колись у дитинствi, коли батько, зiбравши дiтвору бiля ганку, повалив його на холодний цемент обличчям униз, спустив з нього штани й почав бити його ременем по оголеному тазу. Це була перша «порка», i з першим ударом вiн пiзнав, як йому в мочовому пузирi неможливо залоскотало, i вiн в якомусь божевiллi розкусив грудку цементини. Тiльки з цим вiн мiг порiвняти свою розгубленiсть, яка його зараз охопила. – Будь ласка, дайте менi сiрника! – сказав Карно, звертаючись до анарха, i полiз у кишеню за кисетом. Анарх ураз пiдхопився, нiби йому обов’язково треба було пiдвестися з горбика. Але в той же момент знову сiв: йому раптом ударив в обличчя сором, i вiн навiть подумав про себе: «Чорт! Глупота!» – Я прохаю сiрникiв, якщо вони есть у вас, – повторив Карно. Анарх вийняв коробку й недбало кинув ii до метранпажа. Той пiдвiв здивовано брови, але нiчого не сказав i запалив цигарку. – А що це у вас лежить? – спитав Карно, показуючи на анарховi колiна. Анарх здригнув i iнстинктово схопився за кишеню. – Ви про що? – вирвалось йому тихе запитання. Метранпаж засмiявся. – Як я вас налякав яблуками!.. Я кажу про он той листочок… Бачите?.. Ага, от-от? Я кажу – з якого це дерева. З мене недавно смiялися, що я не вiдрiзню кленового листя вiд дубового… Ви як, вiдрiзняете? – Нi! – в’яло промовив анарх i подивився: де ж дiдок? Але дiдок сидiв позад його й тихо хiхiкав. Коли анарх повернувся до нього, вiн показав гнилi зуби й знову кинув: – Хе… хе… Тавонароля! – А я от тепер уже вiдрiзняю, – сказав Карно, – це дуже легко. Хочете, научу?.. От подайте менi цей листочок… Ну, подайте ж! Ну, чого ж ви сидите?.. Ну, скорiш. – Будь ласка, не мiшайте менi вiдпочивати! – рiзко кинув анарх, i тут же почув свiй голос чужим i порожнiм. – Хе… хе… Тавонароля, – знову захiхiкав дiдок. – Який ви запальчастий, – саркастично всмiхнувся Карно й витягнув свое гостреньке обличчя. – І потiм: чому ви так грубо говорите зi мною? Це, здаеться, не перший раз? – Так! Не перший раз! – рiзко кинув анарх. – Я розумiю, що не перший раз! – сказав метранпаж i пiдвiв брову. – Але ви все-таки не хвилюйтесь! Ще встигнете вiдпочити. На те есть мертва лежанка… Хiба забули про неi? – Хi… хi… Тавонароля, – ще раз захiхiкав дiдок. – Забув! – рiзко шпурнув анарх i взявся за голову: йому прийшла мисль, що це – сон. Нiколи вiн не бачив на санаторiях i взагалi в життi таких метранпажiв. В бiльшостi це були або обивателi, або недалекi ортодокси. Тепер перед ним сидiла воiстину якась чудернацька людина. Дурень, що ввесь час безглуздо дивився на конфектну обгортку, раптом пiдвiвся i, вибрикуючи, мов молоде теля, з гиком побiг до коней. – Ну, добре, – гаркаво сказав Карно й витягнув свое гостреньке обличчя. – Гнiваетесь – значить, не треба! Але анарховi в цю хвилину несподiвано прийшло на думку самому кинути запитання. – А скажiть менi, – сказав вiн, i йому йокнуло в грудях. – Ви справдi думаете, що я боюся вас? Карно не здивувався, нiби давно вже чекав на це запитання. – Так! думаю! – А чому ви й досi менi нiчого про це не сказали? – Я бачу, що я не помилився, – засмiявся Карно. – Знаете, менi смiшно: така махина, а боiтесь такоi маленькоi людини. Менi, бачите, здалося, що ви – гiстерик. – Хi… хi… Тавонароля, – захiхiкав дiдок i полiз до того пенька, що на ньому сидiв анарх. Анарховi стисло горло спазмами, i вiн пiзнав приплив тваринноi радости: все це, значить, з’ясовуеться просто – вiн гiстерик. Нiчого особливого нема. І нiби боячись, що хтось роздiлить iз ним цю радiсть, вiн навiть хитренько всмiхнувся й опустив голову. Метранпаж уважно дивився на те мiсце в комишах, де поринув дурень, i мовчав. Дiдок пiдлiз уже i, виставивши гнилi зуби, хiхiкав. Далi, мов крiзь сон, вiн чув, як Карно говорив про Майю. Карно питав: вiдкiля вона? Анарх не знае? – І пiдморгнув. Вiн, безперечно, любить (не тiльки цей дiдок) гарних смаковитих дiвчат. Знаете, вiн любить, коли в дiвчини бiлi литки й вона вся пухка. Знаете – ляжеш на неi, i здаеться, що лiг на пуховик. У такому ж дусi незграбними фразами, цинiчними до безглуздя, метранпаж говорив iз чверть години. Анарх за цей час не промовив жодного слова. Вiн тепер певний був, що все це – примара, що нiякого метранпажа в дiйсностi нема, що завтра вiн прокинеться й буде реготати з себе. Вiн рiшив покiрно вислухати Карно, свiдомо приймаючи його, як фантом… Можливо, нарештi, вiн сидить десь зовсiм не на луках, а в iзольованому помешканнi. Завтра вiн прокинеться й побачить – нiчого нема! – Значить, за малинкою ходите?.. Ну, i ходiть!.. З Майi гарна малинка, – говорив метранпаж. Анарх i на це не реагував. Мов волохата статуя, сидiв вiн на пеньку й дивився собi пiд ноги. – Збоку хiхiкав дiдок. Потiм вiн пiдвiвся i, похитуючись, пiшов до санаторiйноi зони. По дорозi вiн зустрiв сестру Катрю. – Знаете, – сказала вона, – я за нiч проглинула мало не триста сторiнок. Але я не вiдкрила жодноi сторiнки життя. Я думала ранiш, що я мало працюю, а тепер я бачу, що я просто бездарна людина. Анарх подивився на сестру Катрю й раптом скинувся: Що ж, i вона фантом? – Ах, яка глупота!.. – Слухайте, – звернувся вiн до неi, протираючи очi, – як ви гадаете: я сплю, чи це… – Що це? – пiдхопила сестра Катря. – Ах, Боже мiй! Я вас питаю: це сон, що я з вами говорю, чи це дiйснiсть? Сестра Катря подивилася на свого спiвбесiдника, i вiн iй здався, очевидно, дуже комiчним. Вона, здаеться, перший раз щиро засмiялась. Сестра Катря взяла анарха за руку, вивела з гущавини, поставила на соняшний бiк i прямо подивилась йому в очi. Звичайно, вона зрозумiла цю виходку, як бажання його трохи пожартувати з нею. X Пiсля цiеi сутички – на луках – iз ним скоiлось щось неладне. Моменти фантастики так переплутались iз дiйснiстю, що вiн iнодi буквально не мiг вiдрiзнити примари вiд реальноi речi. Але Карно й для решти санаторiйцiв був центром уваги. Анарх остаточно запевнився в цьому, коли випадково прочитав уривок iз щоденника однiеi хороi. Там було написано це: «…Наш санаторiй подiляеться на два табори: плебеi, iнтелiгенцiя. Мiж таборами завжди – iнодi мовчазний, iнодi буйний антагонiзм. Іншоi класифiкацii тут нема. – Але на цей раз усе це згладилось: один табiр – весь санаторiй, другий складаеться з одного метранпажа. – Бувають люди, яких не люблять усi. От i Карно. І плебеi вже захищають «свого». Гордий, неприступний, а виходки – нiби його допiру вкусила осiння муха. Цинiк i нахаба: куди там до нього слинявому дiдковi! І всi вже давно знають, що ця хитра людина кривляеться i вдае з себе дурненького. – Власне, головним мотивом незадоволення е шпигунство. Звичайно, шпигунство допустиме, шпигують усi потроху. Але всьому ж есть межi. Коли шпигунство – нешкiдливе явище – нiчого. А то, припустiм, ходив дехто покурити (курити дозволено, лиш би нiхто не бачив), а тепер не можна ходити. Всюди вiн, ця нахабна фiзiономiя. Набачить – i доносить ординаторовi. Той, звичайно, лякае випискою iз санаторiя. Це вже занадто. – І росте мовчазний протест. – А недавно навiть (це коли вже запахло осiнню) така була сутичка. Хлоня попрохав, щоб метранпаж вiдсунув койку, щоб Хлонину койку можна було поставити на сонце. – «Товаришу, будь ласка, одсуньте свою койку», – попрохав Хлоня. – Карно мовчить. – «Товаришу, я вас прошу: одсуньте свою койку», – ще раз попрохав Хлоня. – Карно – нi слова. – І так до трьох разiв. – Тодi Хлоня пiдводиться i каже: «Ви, товаришу, невихована людина!» – «А ви, товаришу, Онан!» – кинув Карно. – «І бiльш нiчого?» – спитав Хлоня. – «І бiльш нiчого!» – сказав Карно. – Це чули iншi.Іншi захвилювались. Хлоня мовчить, а iншi не могли мовчати. Оточили метранпажа й загалдiли. Що, мовляв, за чортовщина: ви – погромник, вам не може бути мiсця на санаторiйнiй зонi. – Метранпаж i тодi нi слова. – Тодi до нього пiдскочила Унiкум i закричала: «Повторiть i менi, що ви сказали! Зараз повторiть!» – «Онан», – спокiйно повторив Карно. Це вже було занадто. Це вже чорт знае що! Це ж неможливо! – І пiднявся такий гамiр, такий крик, що позбiгалися сюди мало не всi сестри, мало не ввесь санаторiй. – Але метранпаж i зараз лежить i мовчить. – «В чому тут справа?» – спитала сестра. – Всi загалдiли, i нiхто нiчого не розбере. – «Товаришу, в чому тут справа?» – ще раз спитала сестра. – «А я знаю!» – сказав метранпаж. – «Як ви так Хлоню назвали?» – «Нiяк!» – рiзко кинув Карно. – «Але почекайте, – галдiв санаторiй, – ви, мовляв, назвали його Онаном». – Тодi метранпаж пiдвiвся й почав плести нiсенiтницю. Припустiм, в старовину навiть талмудисти носили таке iм’я, а поети й зараз прославляють його. Що ж тут особливого? – «Але почекайте; ви ж не талмудист?» – «Нi!» – «Ви ж не поет?» «Нi!» – «Тодi ж яке ви маете право називати його так?» – Ну, а потiм усе так переплуталось, що нiчого не можна було розiбрати. Карно, безперечно, глузував. Вiн просто погромник. – І хоч усю цю iсторiю було «замазано», але Карно на цей раз, мабуть, остаточно й безповоротно скомпромiтував себе. Ми його бойкотуемо. Так! Очевидно, Карно е найреальнiша особа, коли вiн центром уваги являеться мало не для всiх. Так! Карно нiчого не мае спiльного з примарами! Але чому ж вiн так неможливо мучить його? – Проте анарх не помилився, коли рiшив, що хорий психiчний процес пiде з прискореним темпом. Вiн частiш став прокидатися вночi й тривожитись. Якась темна настирлива мисль остаточно не давала йому покою. Пiдозрiлiсть доходила до абсурду, i вiн тодi знову дивився в одну крапку, i крапкою цiею був метранпаж. Але й обставини складалися для нього невигiдно. До Карно й справдi тепер мало не кожного тижня приходив якийсь незнайомий чоловiк iз города й завжди якось таемно зникав у бур’янах. Часто до анарховоi койки пiдходила Унiкум i, звертаючись до Майi, говорила: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65331791&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Жирандоля – великий фiгурний свiчник для декiлькох свiчок. – Тут i далi прим. ред. 2 Errаrе humanum est – крилатий латинський вислiв, що означае «Людинi властиво помилятися». 3 Enfant terrible – нестерпна дитина; походить вiд французького виразу, що виник у XIX ст. та буквально означае «жахлива дитина».