Новели

Новели Василь Семенович Стефаник Перлини украiнськоi класики Іван Дiдух не знав iншоi землi, крiм своеi. Тiеi, в яку кидав зерно навеснi, щоб восени зiбрати врожай. Землi, яка всотувала його пiт i сльози. Вона прийняла тiла його предкiв та мала стати останнiм i единим притулком для самого Івана. Проте скрута ставить селянина перед вибором: вмерти на батькiвщинi з голоду й холоду чи жити – але там, у далекiй заокеанськiй чужинi. Іван знае, що цей шлях незворотний… («Камiнний хрест») До видання ввiйшли новели зi збiрок «Синя книжечка», «Дорога», «Камiнний хрест» та iншi. Василь Стефаник Новели © Depositphotos.com / Nadezda_Grapes, обкладинка, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020 Автобiографiя Мiй батько Семен та мати Оксана повмирали та ще моi сестри – Марiя (старша вiд мене на два роки) та Параска й моi братики – Юрко та Володимир. Вiд мачухи живуть тепер чотири сестри та один брат. Моя жiнка, Ольга з Гаморакiв, умерла на початку року 1914 й оставила менi трьох хлопцiв: Семена, тепер унiверситетського студента, та Кирила й Юрка, гiмназистiв у Коломиi. Я лишився вдiвцем. Це минуле й теперiшне моеi родини в числах. * * * Я вже дитиною знав iз розмов моiх батькiв, що маю йти до школи. Мiй батько, як заможний мужик, жив близько з мiсцевим помiщиком Йосифом Теодоровичем. Це був на свiй час гарний чоловiк, приятель селян, учасник повстання Гарiбальдi та польського року 1863. Вiн i намовив батька давати найстаршого сина до школи. Пiдставою було те, що хлопець дуже добре «бравси очинашу». З тими «очинашами» був для мене й сестри Марii великий клопiт. Мати по буднях тяжко працювала, i коли ми ввечерi пригонили товар[1 - Товар, товарина – худоба. (Тут i далi прим. ред.)] з поля, то зараз засипляли, i нас не могли добудитися до вечерi, а вже говорити вечiрнi молитви пiд проводом матерi не було сили нас примусити. І моя бiдна мама знайшла на це таку раду. Кожноi недiлi перед вечором проводила нам сiм предовгих молитов, щоб стало до другоi недiлi. Клячати було тяжко, i по довгих торгах мати позволила нам брати пiд колiна кожушанку. По молитвах ми дiставали нагороду: або книшикiв, або букату цукру. На вигонi ми бавилися з дiтьми до ночi. Такий був клопiт iз Богом, та далеко гiрше з чортом. У нас було багато наймитiв, старших i менших, i я з ними жив усе в найбiльшiй дружбi, виносив iм батькiв тютюн та все те, що вони просили. Зате розказували багато казок та показували мiсця, де ночують вiдьми, опирi, де являлися мерцi, а де сидiли правдивi чорти. – Ти лиш прикиньси, шо спиш, та чикай так, аж твоя мама буде йти спати, то напевно побачиш, як вона в мисочках лагодит чортам несоленоi страви. Своею дорогою, я нiколи не мiг дочекатися, щоб моя мама йшла спати, бо все скорiше засипляв i не бачив нiчого. До своеi матерi я мав жаль, що вона опiкуеться такою поганню, i трохи не розумiв ii побожности, вiд якоi мене так болiли колiна. Та найгiрше було, як мiй тато спровадив до стодоли киратову молотiлку. Тодi в стодолi наплодилася така сила чортiв, що вночi прохожi далеко обходили наше подвiр’я. Менi, малому, стало так тiсно, що я навiть удень не мав мiсця до забави, бо всюди кишiло вiд дiдькiв та вiдьом. Врештi, я плакав i зважився мамi сказати, щоб не кормила ночами чортiв, бо вже з ляку не можу показатися на двiр. Мати розповiла все це батьковi, вiн мене розпитав про все й ганьбив наймитiв, що «так дитину страшiют». Я i в сiльськiй школi, як там мене дали на науку, находив багато чортяк, i моя мама ходила до вчителя та просила, щоби вiн своiм учням роз’яснив, що в школi нiякоi нечистоi сили нема. Вже, може, яких десять лiт пiзнiше ми обидва з Мартовичем iхали до двiрця в Залучу, щоби залiзницею дiбратися до Коломиi, де ми вчилися в гiмназii. Нас вiдвозив Проць, наймит, уже старший. Був вечiр, i Мартович, як усе, почав шукати теми до веселоi розмови. Процевi розказував, що мiй батько, який цiлком певно мав приятеля-чорта, дав менi маленького чортика, щоби менi послуговував та помагав учитися та вчителiв обдурювати. Цiлу дорогу Мартович дуже детально описував Процевi характер, натуру й заняття малого чортика через цiлий день i нiч. Весело було з Мартовичем, як усе, та так ми пiд’iхали до Прута вже нiччю, щоби переiхати брiд. Та тут Проць заявив нам рiшуче, що як ми обидва перед ним не перехристимося, i то три рази, то вiн не поiде у воду. Мартович ревiв з радости, i ми мусiли христитися. То вже всi нашi товаришi в Коломиi знали на свою радiсть, як ми переходили Прут. Із сiльськоi школи в Русовi я перейшов до видiловоi школи в Снятинi, який вiд Русова вiддалений 8 кiлометрiв. Тут уже я почув велику погорду для мене i для всього селянського вiд учителiв. Тут мене зачали бити, хоч дома моi батьки нiколи мене не били. Скiнчивши в Снятинi 4-ту видiлову, я по ферiях поiхав iз моiм батьком до Коломийськоi гiмназii здавати вступний iспит. Моя мама потихо, щоби батько не чув, намовляла мене, щоби я не вчився i в цей спосiб вернувся назад додому. Жалую й тепер, що матерi не послухав. У великiй залi першоi кляси польськоi гiмназii в Коломиi ми, селянськi хлопцi, зайняли послiдню лавку. Товаришi нашi в лакерованих чобiтках глузували з нас та насмiхалися. Як же ж учитель нiмецькоi мови сказав менi: «Idz, mudiu, swinie pasc»[2 - Йди, хаме, свинi пасти (пол.).], то цiла кляса зареготала, а професор натуральноi iсторii – Вайгель бив мене тростиною по руках, тому що я не мiг досягнути образка з намальованою гiеною, бо образок високо причеплений, а я був ще малий. Потiм цей учитель своiм прутом пiдоймив сорочку, яка спадала верх штанцiв, i показував клясi пояс мого голого тiла. Кляса ревла з утiхи, я вийшов зараз iз кляси й пiшов на свою кватирю. Пiд плотом моеi кватири сидiла слiпа жебрачка – Павлина, вона там жебрала цiлий день, а вночi моя господиня приймала ii на нiч до кухнi, i я лише iй однiй розповiв свiй смуток, i вона, щоб мене розрадити, дала менi з торби яблучка та ще кiлька дрiбних монет на цукорки. Вечором вона в кухнi розповiла моiй господинi, що мене в школi спiткало, i зараз написали до мого батька, щоби приiздив, а батько, як приiхав, то скаржив учителiв у директора гiмназii, а менi справив панське одiння. Видко, що сукно того одiння не було першого сорту, бо я не мiг стерпiти запаху того сукна й дуже високо носив голову. Як я появився переодiтий уже в клясi, то ураган насмiхiв стрiнув мене, так що я ледве дiйшов до послiдньоi лавки. До того часу й вiдтодi дотепер я не чув бiльшого встиду, i здаеться менi тепер, що я був би iншим чоловiком, якби той стид мене не отруiв. Вiд баби Павлини я довiдався, що десь коло нас близько мешкае молода швачка, яка анi в Бога не вiруе, анi панiв не признае, лиш хоче, щоби всi люди були однаковi. Я, дiйсно, вислiдив мешкання тоi страшноi швачки, пiзнав ii й трохи таки боявся: це була п. Павлик, сестра Михайла Павлика, знана зi скандальних процесiв у 80 роках минулого столiття для австрiйського правосуддя. Менi кiлька мiсяцiв помагав учитися Іван Плешкан, старший гiмназист iз сусiднього села. Вiн дав менi читати Квiтчину «Марусю»; тiеi «Марусi», крiм перших кiлькох карток, я й дотепер не читав, хоча тодi дiстав за непрочитання книжки доброго ляпаса. Аж у 3 клясi перечитав я повiсть Мирного та Бiлика «Хiба ревуть воли, як ясла повнi». В 2 клясi тато умiстив мене на кватирi у якогось Томаша. З своiми господарями я сидiв у кухнi, а дальшi двi кiмнати замешкували якiсь панночки. Я iм приносив пиво та горiлку, а вони давали менi цукорки; а як по пiвроковi вiдвiдав мене вже згаданий Теодорович, то в цiй хвилинi забрав мене до свого готелю, а господиню Томашеву дуже ганьбив. Я аж геть пiзнiше дiзнався, що мешкав у таемнiм домi розпусти. Та все-таки тi нещаснi дiвчата були ласкавi на мене, далеко ласкавiшi, як усi вчителi. Ще в нижчiй гiмназii я ближче зiйшовся з Лесем Мартовичем та Львом Бачинським. Мартович був надзвичайно здiбний. Вже в 4 клясi гiмназii писав поезii проти вчителiв i проти Бога, повнi злоби й насмiшки. Знов Л. Бачинський був спокiйнiший i серйозний, i всi його слова докладно вiдповiдали його вчинкам. Вiн i тепер, як провiдник полiтичноi партii, лишився такий самий i належить до найкращих промовцiв серед галичан. З ними я, як менше здiбний, товаришував i належав до таемного кружка учнiв, якi збиралися по передмiстях, щоби разом читати реферати та складати грошi на новi книжки та часописи. Бiблiотека цього кружка складалася з 400 томiв, в бiльшостi украiнських, а то були й польськi, й росiйськi. В 4 клясi ми за спiльнi грошi спровадили два величезнi томи Глiба Успенського по-росiйськи. Не знаю, чи хто з моiх товаришiв перечитав Успенського, але я через два роки з ним не розлучався i, хоч дуже тяжко було розумiти жаргон його «Растеряевой улицы», то все я його перечитав, i вiн мав на мене в гiмназii найбiльший вплив. Гiмназiя, крiм формального навчання й ворожого вiдношення до нас, украiнцiв-учнiв, нiчого нам не давала. Ми усунулися в свое таемне товариство, а як уже трохи пiдготовилися, то щонедiлi й свята виходили читати вiдчити по читальнях або новi читальнi закладати. Наслiдком цiеi читальняноi дiяльности було те, що мене разом з багатьома iншими прогнали з Коломийськоi гiмназii, i я вже в 7 клясi був у Дрогобичi. Директором цiеi гiмназii був звiсний украiнський дiяч 80 рокiв минулого столiття Олександер Борковський. Вiн заходив часто до нас iз Мартовичем на кватирю i, бачивши, крiм писань Франка i Драгоманова, ще цiлу заграничну соцiялiстичну пресу, диспутував iз нами, стараючись вибити нам iз голови соцiялiстичнi iдеi. Мати мого товариша з гiмназii, п. Тiгерманова, розповiдала менi багато про Івана Франка. Мiж iншим говорила, що такоi великоi голови в Австрii нема, що вiн мiг би вже давно бути мiнiстром, якби не соцiялiзм, якому вiн пiшов на службу. Тодi Франко перебував iз своею сiм’ею в селi Нагуевичах, пiд Дрогобичем. Перший раз я його зобачив iз великою кобелею пiд пахою на ринку в Дрогобичi. Кiлька днiв пiзнiше я пiшов до Нагуевич i вiд пастухiв довiдався, що «Ясьо ловить у потоцi рибу». Я з берега запрезентував себе, i вiн просив мене носити за ним кошiль iз рибою. Вiн вихапував рибу руками без нiяких приладiв, а як наловив повний кошiль, то вилiз iз води, i ми пiшли до хати, великоi бiлоi хати в дуже гарнiм положенню, з просторими господарськими будинками. На вечерю ми тоi риби багато з’iли, по вечерi вiн бавив дiтей й робив коректу своеi збiрки оповiдань «В потi чола». Так я перший раз видiв i зазнайомився з Іваном Франком, з яким удержував цiле життя найдружнiшi взаемини i якого, може, единого з украiнських великих письменникiв, найбiльше любив. Року 1892 я зложив у Дрогобичi iспит зрiлости й цього ж року восени виiхав до Кракова вчитися медицини. З тою моею медициною вийшло дiло без пуття, бо анi тоi науки не любив, а вже нiяк не мiг мордувати хорих своiм обстукуванням та обшукуванням. Тут я зазнайомився i заприязнився з Вацлавом Морачевським i з його жiнкою Софiею з Окуневських. Вони приiхали з Цюриху, обое високоосвiченi, i я вiд них користувався широким европеiзмом. Вони ж i мали на унiверситетi на мене глибокий вплив. В Краковi я заприятелював також iз нашим поетом Богданом Лепким, це чи не найнiжнiший чоловiк, якого я в життi стрiчав. З польських письменникiв i поетiв я найближче жив iз Станiславом Пшибишевським i Владиславом Орканом. З Виспянським, Каспровичем, з Тетмаерами я був добре знайомий i сходився з ними в редакцii «Zycia». Крiм того, брав я живу участь у дiяльностi польськоi партii соцiялiстичноi i зiйшовся близько з Ігнацим Дашинським. З Кракова по невдалiй медицинi вернув я до Русова й проживаю тут дотепер. Вiд 1904 року, коли то я оженився з донькою мого приятеля Кирила Гаморака, мешкав я в мого тестя в Стецевiй аж до 1910 року. Вiд 1908 до 1918 року був я послом до австрiйського парламенту, де не виголошував нiяких промов, бо мови парламентарнi моiх клюбових товаришiв за малими виiмками були такi скандальнi, що я волiв мовчати i встидатися лише за своiх, коли б не за себе самого. Два рази я був на Украiнi. Перший раз 1903 року в Полтавi, на святi Котляревського, де зазнайомився з молодими письменниками. Другий раз був у Киевi на початку 1919 року, за Директорii. Не знаю чому, та тiльки зазначую, що украiнцi з Великоi Украiни по душi менi ближчi, як галичани. * * * Писати я почав дуже рано, ще в гiмназii, та величезний талант Мартовича просто паралiзував мене i я нiколи не признавався, що я також письменник. На унiверситетi пропадали моi дрiбнi нариси по украiнських редакцiях у Галичинi. Аж 1897 року В’ячеслав Будзиновський перший раз надрукував кiлька моiх дрiбничок у часописi «Праця». Решту читачi знають. Іван Лизанiвський мусить вибачити, що своею бiографiею не можу зацiкавити читачiв на Украiнi й що ця бiографiя далi чи не бiльша, як усi моi писання разом. Я народився 14 травня 1871 року й дотепер дуже мало написав, а якщо редактор притисне мене до муру, то я ще другим разом i про це напишу. Ангел Стара Тимчиха грiлася на приспi проти сонця. Поперед ворота проходили люди, i нiхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу». – «Навiки слава», – лиш тiльки бесiди i розмови. – Старого лиш озми та закопай! Шкода тоi лижки страви, що з’iсть, та того кута печi, що залежить. Всiм великий у очах, нiхто слова не заговорить, ци бiсе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта! Прийшли iй на гадку слова старого Тимка: «То, стара, так е, що моя голова напередi, а твоя зараз за моев. А як моi не стане, то твоя нiц не вартуе. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не газдиня, меш сидiти, як у комiрне, у своi хатi…» – Ей, старий, старий, тото-с нi лишив, як коли би-с утiк вiд слюбу. Був-ес плохий, куда-м тi потрутила, туда подавав-ес си, але все я iз-за твоi голови була газдиня. Була-м та й була-м. Смутно бабi Тимчисi було, хоч сонце, як рiдна мама, розгрiвало старi костi. – Та ти гадаеш, старий, що хтось за тебе нагадуе? Якби мене не було, та й би нiхто i не гавкнув за тобов. Ой, сегоднi дiти, такi дiти, що аж у п’етах постивае! Але-с дурний, бiгме-с, дурний! Було понабирати банкiв та векслiв, та добре поiдати та попивати, та жити по-панцьки. А то запобiгали-м обое, яечка желували на яешницу, а сегоднi i обiду за тебе нiхто не зробить. Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотiла до старого Тимка: – Коби-с, мамо, вiшолопала послiдний феник, то би обiдець був. А як не зможеш пiдвестиси, то здихай на барабулi! Нiби дiти купили би тобi яблучко або булочку? Тогди би-с iла! Встала з приспи та пiшла подивитися до курей. – То в старого, бiгме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплiтала, що встид перед сонцем свiтим! Вони, сараки, мають своi дiти та мусi за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вiгадав, що в старого дитинячий розум… З оцим словом Тимчиха увiйшла до великоi хати. Розiмкнула свою скриню i вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплiснiла, або чи мiль не наплодилася. – Все ще нашого стараня, нитки дiточоi нема. Всего-м собi налагодила до смертi. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили. Ей, де, коби i мене так файно ховали. Були люди, та було i для людий. Вже-м тi, старий, поховала, як газду! Нiхто не писнув, аби-м чогось желувала. Виймала червонi чоботи. – Лиш раз убуванi. Небiщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. «На, – каже, – Насте, аби-с мала на смерть, хто знае, як тi дiти муть шiнувати? Все лiпше мати свое. Аби-с мала поредний чобiт на нозi, бо то бог знае, ци я вперед умру, ци ти!» Баба заплакала. – Не журiтьси, дiтоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усiх. Лиш не дайте бабi без свiчки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, що лиш один бог знае, але таки не вмер без свiчки. На сподi скринi найшла баба вузлик iз грiшми. Взяла в руки i сiла на землi, аби рахувати. – Ой дiти, дiти, тото-м си вас набавила та напiстувала! Бувало, бiжу з мiста на`голову, а все менi на гадцi, що вони там дiють самi у хатi? Добiгаю до лiса, а вони йдуть протiв мене, ледве землев котеси. Пiдо мнов аж ноги дрожуть, аби борше[3 - Борше – швидше.] додому, а вони зiпруть, та й мус сiдати та роздавати дарунки. Понабирають – та й далi! Лиш небiжка Доця зо мнов iшла, а бахурi полетiли, як вiтер… Обличчя бабине подобрiло i прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках двi червонi рожi. – Ой ти, голаку, все ще смiешси з староi баби. А як баба постарiласи, а ти все молоденький, все бабi хату звеселееш. Ой дитинко божа, минув вiк, як у батiг траснув! Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давнi часи. – Ще Юрчика, вiдай, на свiтi не було, як я его купила. Якись панок поначiплював на пiдсiню таких образiв, що на фiру не забрав би. Людий таких обзираю богато, як на ярмарку. Якась там була така люта звiр змальована, що в казцi би не склав. А якiсь царi такi страшнi, московськi та турецькi, та всекого дива. Межи ними був ангелик, та й я его купила. То так вiн приязно дививси та так ружi кождому наставлев, лиш бери. Де, де, то вже вiк минув вiдтогди… Бувало, зимовими вечорами то понароблею з паперю голубiв. Головки позолотю, крильця посрiблю, та як приберу его у тi голубчики, то вiн як коли би з ними гравси. Тимчиха забула грошi рахувати, розгадуючи. Тримала iх у жменi i далеко гадками лiтала: – Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кiлько буде знаку по бабi, що жила… Браття (Давня мелодiя) Я з сестрою у бiлих сорочках сидiли на печi. Мама, ще дуже молода, чекала на братiв. Їi бiло-мережанi рукави радуються, що покривають ii мiцне тiло. – Дiти, як прийдуть братя, то не пустуйте, а тихонько сидiть, там на горнi е медiвники i цукор. Берiть собi кiлько хочете, лиш будьте чемнi. Небаром перед вiкнами ми почули скрегiт великих чобiт на морозi. Гураган давньоi мелодii вирвався з дужих грудий. Іде коляда про лицаря, як йому дорiкае його вiрний кiнь. – Продаш ти мене, згадаш ти мене… І оповiдае той кiнь свому лицаревi, з яких-то побоiв вiн його винiс: i з половецького, i з турецького, i з московського. Рефрен украiнськоi iсторii мужньо звучав у того коня: – За мнов гармати, як грiм гримiли. Тих гармат я збоявся та засунувся назад на пiч. Але з жалю за конем я розплакався, а Марiя казала: «Ти все дурний». За це дiстала вiд мене попiд ребра i сама зачала ревiти. Мама ледви нас успокоiла. Увiйшли браття до хати, на столi стояли колачi такi великi, як вони. Колядують мамi, колядують Марii, а за мною на печi все гармати, як грiм, гримлять, i я гину побачити того коня, бо то був кiнь iнший, як оцi нашi, що тягають плуг. – Брате Семене, то ще ми заколядуемо твойому хлопцевi. – Прошу, панове браття. – «Ой рано-рано пан Василь устав, при першiй свiчцi личенько вмивав, при другiй свiчцi суконки вбирав, при третiй свiчцi коника сiдлав». Я чув себе вже в сiдлi i твердо постановив нiколи свого коня не продавати. – Ходи дякувати браттям. Взяв мене на своi руки, i я цiлував кожного з них у залiзну руку. Як заплату я дiставав вiд кожного грейцар, а як моя долоня не могла змiстити стiльки грейцарiв, то мама забирала iх у червону хустку. Менi вiд цiлування аж губи спухли, та я таки всiх доцiлував, а тато занiс мене на пiч. Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братнi грошi, але гармати, як грiм, гримлять до сьогодня за мною. Басараби I Тома Басараб хотiв повiситися у кошницi в саме полудне… Але Томиха наробила зойку, всi сусiди покидали цiпи з рук, всi сусiдки повилiтали з хорiм i прибiгли на Томине обiйстя. Вiдважний Антiн, той, що тягнув зуби по шустцi, залiз у кошницю, i бог знае, як вiн там собi порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час цiле подвiр’я заповнилося людьми i дiтьми. Вони стояли i дивилися з великим страхом. – Та чого стоiте, як на заводинах, та поможiть менi его занести до хати. Оце раз дурний нарiд – гадаеш, що тi вкусить?! То`му занесли до хати, а юрба вийшла за ворота i почала судити по-своему: – Басараби знов зачинають вiшатися, не мають гаразду в головi. – Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; господи, яка тогди буря зiрвалася! Менi з хати цiлий причiлок урвало. – Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим. – Я пам’ятаю, як повiсився Миколай Басараб, потiм за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рiк, а вже одного досвiтка на маленькiй вишенцi зачепився Василь. Отряс iз неi увесь цвiт, мав повне волосе того бiлого цвiту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловiк – менi, може, е, а може, ще нема трийцять i п’ять рокiв. – Ти пам’ятаеш це, а я тямлю, як на бантинi повис iх прадiд. Богатир був теменний, грошi сушив на верени i пiшя нiколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував, i канчук все мав коло себе. То вповiдали люди, що вiн гонив людий на панщину i тим канчуком м’ясо рвав на людях. А одного ранку розiйшлася чутка, що старий атаман висит на бантинi. Я ще малий був, але так, як сегодня, виджу цару народа на его подвiр’ю. Як его вiдтяли i несли до хорiм, то такий був страшний, що жiнки зi страху плакали. А хлопи нiчо, лише казали: «О, вже не меш iз нас шкiру кавалками здоймати, вже тi тот висадив на бантину!» Потiм у день чи в два днi така звiялася буря, такi вiтри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи… – Та показують люди ще на старiй могилi гроби Басарабiв. Вони були хованi за окопом, не на самiм цвинтарi. То е тотi гроби i за старим, i за новим цвинтарем, а все самi Басараби там хованi. – А ви ж гадаете, що пiп мае право такого ховати на цвинтарi!? Аби давав цiлий маеток, то не можна. Вiдки такого проклятого пхати межи люди!? – Но, но, тепер Басараби поспускають голови вдолину. Такi будуть ходити чорнi та невеселi. – Коби цес не потягнув за собою бiльше, бо то iх всiх пазить. Дивися, один стратився, дивися, а то десять iх наставилося. Вони всi зчепленi докупи. Бiда iх всiх на однiм мотузку провадить… – То до семого колiна буде iх так душити, а як семе колiно мине – та й нема моцi вже. Десь котрись добре заслужився перед богом. То кара, люде, сему кiстку аж карати! Бог не мае гiршоi кари на землi… – То видко по них, що iх бог карае. Бо i маетки iм дае, вони богачi, i розум iм дае – а нараз все забирае та й висаджуе на бантину. – Таже лишень треба подивитися на iх очи. То не очи, то така чорна рана в чолi, що жие i гние. У одного таке око, як пропасть, погляне та й нiчо не видить, бо то око не до видiння. А в другого воно одно лише жие, а решта коло него камiнь: чоло камiнь, лице камiнь, все. А цей Тома, нiби вiн дивився коли на чоловiка як варт? Око нiби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибiнь безмiрну. – Дивиться око на тот давний грiх, що за него iм кара йде. Вiн там у них усерединi покладений, аби всi дивилися на него i аби спокою не мали, аби була кара. – Сесi Басараби то на покаянiе людське родяться, i богатiють, i душу гублять. – Тяжкий грiх мают у своiй фамiлii i мусять его доносити, хоть би мали всi пiти марне! – Грiх, люде, грiх не минае, вiн мае бути вiдкуплений! Вiн перейде на дитину, вiн зiйде на худобу, вiн пiдпалить обороги, градом спаде на зелену ниву, i вiн чоловiковi душу возьме i дасть на вiчнi муки… Жiнки слухали i мало не хрестилися, дiти посiдали помiж ними, а хлопи ще довго балакали за грiхи i поплелися вкiнцi до корчми. II Всi Басараби зiйшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша i найбогатша в iх родi. То`му також привели. Семениха налагодила iди й пиття i обсадила великий стiл кревними, а Тому поклала на чiльне мiсце. – Тодоско, не плач вже, бо доста вже з тебе, бери та сiдай, та тiшмося, що-смо всi вкупцi. Сiдай, роде мiй, най з тобов все щасте сiдае. Коби був Семен, то би вiн вас знав просити i присилувати. Миколаю, а чи пам’ятаете, як вам пляшку з горiвкою розбив на головi i пироги викинув псам, що-сте не хотiли з ним пити? – То не було, бабо, жарту з дiдом: або гинь, або пий! – Я до тебе, Томо, нап’юся, бо-с менi наймилiший! Най ся вп’ю! Бабi небогато треба, аби заспiвала дiвоцькоi… – Ей, Томо, Томо, коби-м у твоiх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий пiд стiл. Коби ти очi не пускав удолину, але вгору, то легше би твоiй душi було. Пий до вуйка Миколая… Вона стояла перед столом висока, сива i проста. Очi мала великi, сивi i розумнi. Дивилася ними так, як би на цiлiм свiтi не було такого кутика, аби вона його не знала i, закотивши довгi бiлi рукави, не зробила би в нiм того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила i не звела всього до порядку. – Бабо, у вас добре i iсти, й пити, бо хоть ви мовчите, але очi вашi просять. – У мене таки так, я очi маю, аби смiялися, аби жартували. Я не маю iх, та й мама iх не змалювала, аби плакали. Коби ви iз своiх очий прiгнали тоту мраку чорну, що вам свiт затемнюе. У моiх очах е моi дiти, е мое поле, i моя худоба, i моi стодоли, та чого iм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся та й обiтруся. – Не кожда натура однака, бабо. Є така, що хоть ти ii медом годуй, хоть ти ii у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче. – Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дiтий, у вас нема нивки, анi худобинки! У вас е лишень хмара, i полуда, i довгий чорний чупер, що вам сонце закрив. А бог вас карае, бо ви маете на его сонце дивитися, ви маете дiтьми тiшитися i зеленим колосом по веселiм лицi гладитися. Томо, та-бо бери, не гнiвайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряджали, баба на твоiм весiлю кiсточками докупи дзоркала. Баба вам не ворiг. За то, що душу хотiв-ес загубити, за то я гнiваюся на тебе. Але вперед з’iжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потiм будем говорити. – Роде мiй чесний та величний! Тiшуся тобою, як не знати чим, що мене не забуваеш, що мене любиш i за моiм столом п’еш та файнi слова говориш! По гостях мигнула яснiсть щастя, як часом сонце замиготить по чорнiм глибокiм ставi. Всi очi пiднеслися i справилися на бабу. – Ай, Басараби, адi, адi, кiлько очий, сам-самiський сум i туск! – Бабо, не кажiть так, бо ми всi такi контетнi вашими словами, як коли вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзi до хати, аби нам з вами весело було. – То я, стара, маю вам хати звеселювати? А вашi ж жiнки де, а вони не цвiтуть? А вони вам сорочок не вiшивають, а вони дiтем вашим голов не миють? Ви не видите нiчо, не видите, бо-сте слiпi. Бог вас покарав слiпотою… – Бабо, ану ж ми повстаемо та позакурюемо собi люльки, бо чого ми будемо сидiти за столом, як трунок нiчо не приймае? – Вставайте, вставайте та курiть, а я сяду собi коло Томи та буду его питати, що таке тяжке пригнiтило его душу… III Тома – чоловiчок маленький, сухий, з довгим, чорним чупром, що спадав лагiдними, гладкими пасмами на широке чоло. Очi темно-карi блукали пiд чолом, як по безкраiх рiвнинах, i дороги по них найти собi не годнi. Лице смагляве, застрашене, як би дiточе. Вiн висунувся з-поза стола i сiв коло баби Семенихи. – Розповiдай же нам, Томо, чого тобi так тяжко на свiтi жити, чому ти хочеш покидати своi дiти, свою жiнку та й рiд? Не встидайся, але викажи свою iдь, що тебе iсть, та, може, ми що тобi порадимо або поможемо? Всi звернулися до Томи. – Кажи, кажи, не затаюй нiчо, та тобi легше буде. – То нема що таiти, – вiдрiк Тома, – я таiв, доки мiг, а тепер всi знаете. – Та нiчо не знаемо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жiнка тобi зла, або дiти не вдалися, або ми тобi догорили. Та й обачiне май[4 - Май – трохи.] над нами. Ти знаеш, що як один у нашiй фамiлii стратиться, то зараз другого за собою тягне. А може, межи нами вже такий е, що, як вчув за твою пригоду, та вже надумав i собi стратитися? – сказав сивий Лесь. Басараби, як винуватi, поспускали очi вдолину. – Тодоско, та будь же тихо, не плач, не плач… – Я не знаю, вiдки i як, але то такi гадки приходять, що не дають спокою. Ти своi, а гадки своi, ти продираеш очи, аби нагнати iх, а вони, як пси, скавулять коло голови. З добра, люди, нiхто не закладае собi воловiд на шию! – А як тобi подiеся така завороть у головi, та чому ти жiнцi не скажеш, чому до церкви не пiдеш? – То пусте, бабо. Як вони обсядуть, то вони не пустять мене кроком вiд такого мiсця, де вони гадають мене прив’язати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв’яжуть, що на свiтi таких ланцiв нема, аби так глибоко заходили всередину. Та й чую, як дзоркотять коло мене… Дзорк, дзорк, дзiнь, дзiнь… Як зачнуть дзiнькати, то голова пукае начетверо й уха десь так утворяються, як рот, i так люблять слухати той бренькiт. Я вночi обернуся та затулю одно вухо, а друге так розтвираеся, що менi костi в головi тре. А я накриюся подушкою, а воно по подушцi тими ланцями лупить. Та й нiби каже, нiби лопатою легенькою в саму голову слово суне: «А йди ж, а йди ж за мнов, так тобi буде добре, добре». А я ймуся за постiль та так тримаюся, що м’ясо в руках трiщить, як би живе розтягав… – Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуеш? – крикнула на Тому його жiнка. – Ти не страхайся, жiнко, бо тепер вони вiд мене вiдвернулися геть, менi тепер так легко, якби-м на свiт народився. Але я вам хочу уповiдати, яка то мука е у того, що тратиться. Такий чоловiк аж мае бути спасений! Бо ще за его життя з него нечисте душу викидуе, отаки отак, що викопуе. Рве тiло, костi розважуе, аби собi до душi такi дучки[5 - Дучка, дуча – ямка, яма.] поробити, аби ii вiдти вибрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото бiль, що за такi страждування дав би собi ногу або руку вiдтяти! – Та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить? – То чути наперед, що воно прийде, та й воно не питае нi дня, нi ночи, нi сонця, нi хмар. Отак встанете рано, помолитеся богу та йдете собi на подвiр’е. Станете на порозi та й закаменiете. Сонечко свiтить, люди вже коло хатiв викрикують, а ви стоiте. Чого стоiте? А стоiте того, що щось вас у голову дюгнуло[6 - Дюгати – колоти, шпигати.], збоку, дуже легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очi, в чоло. Та й вже знаете, що десь iз-за гiр, iз-за чистого неба, ще з-позаду сонця припливе чорна хмара. Ви не годнi сказати, вiдки ви знаете, що вона прийде, але зо три днi ви наслухаете ii шуму, як вона злопотить попiд небо. Та й пускаете увесь розум за нею, вiн бiжить вiд вас отак, як пастух вiвцi лишить, отак до знаку ви лишаетеся такi самi, а страх такий великий, що боiтеся одно слово сказати. Зацiпить вам зуби, та й чекаете. – Я знаю, Томо, я розумiю, якурат воно так, – сказав Миколай Басараб. – Миколаю, ти здурiв, чи що тебе напало?! – Я лише так… Басараби поглянули недовiрливо на Миколая i замовкли. – Люди, ви не страхайтеся, що Тома вповiдае, бо як вiн вам розповiсть, то вже мете знати, як воно цукаеться до хрестянина. Бо то десь вам ще прапрадiд воював з турками та вбив семеро маленьких дiтей, наткнув на спис так, як курят, та й его бог покарав, бо вiн зараз покинув воювати i ходив з тими дiтьми тринайцять рокiв. Нiби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис, i все ему виглядало, що вiн тотi дiти носить. Та й вiдси пiшла кара на Басарабiв. То ще як я йшла за Семена, та моi мама менi повiстували за це та й не радили йти. Та той грiх за тотi дiти ви покутуете, але то межи вами десь-не-десь прокидаеться. Не кождий Басараб носить той грiх, лиш бог одному котромусь кладе его в сумлiне. Та тому ви не напуджуйтеся, а що Тома каже, то ви собi затямте, як то грiх грасуе, доки не вiдкуплений. Бо тiло все перебуде, по нiм нiчо не пiзнати, але сумлiне точить. Та то видко на деревi на такiм великiм, що хмар досягае. Розколеш его, а там сама червоточина, черв’яка не видко, нiколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлiне точит з рода в рiд. – Сумлiне точить, а то кара над усiма карами. – Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нiчо, треба вислухати. – Воно точить, але не каже, за що, бо якби я вбив або пiдпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карае. Та як така хмара злопотить по небi, та й тогди приходить сам час, аби тратитися. Йдете коло води, а вона вас тягне, як цулуе, як обiймае, як по чолi гладить, а чоло таке, як грань, як грань. Таки би-сте у ту воду, як у небо, скочили. Але десь вiдкись виринае в головi слово: тiкай, тiкай, тiкай! І гонить вас стома кiньми вiд тоi води, забирае всю пару з грудий, а голова розскакуеться, бо дурiе. Аж тепер дурiе. Глипнете на вербу, та й вас знов зiпре. Руки такi чиняться веселi, аж скачут, та й без вас, без вашоi причини, самi-таки. Хапаються за галуззя, пробують, моцують, а ви от як на боцi стоiте, от як не робите ви, лише руки. Та й знов надбiжить слово: тiкай, тiкай! Руки обсипаються огнем, падуть, як усушенi, та й знов тiкаете. Як кого на очi побачите, або жiнку, або дитину, а воно также кричить: тiкай! Але i говорить до них, i смiеться, а все то так, як би не я говорив, i тручае там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадуеться така грушка, що ще як ви дитиною були, та видiли ii. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, – все вам нагадаеться. То гонить воно чоловiка у тисячу бокiв нараз, а не знати, куда йти. А потiм лишить, нараз лишить. Мине година, або й двi, або й день, та й знов приходить. Серце застигае, очi так плачуть, так плачуть, що викапують. Але анi слiз не видко, анi плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордуе наново. Я не раз випивав цiлу кварту горiвки i пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нiчо не помагало… А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум, i очi, i руки. В саме полудне прийшло. Як прийшло, та й показало бантину в кошницi. Кожду крiшку на нiй показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда, лише вiдмотав воловiд вiд ясел та й залiз у кошницю. То так спокiйно менi було, так легко! Я замотував той мотуз i пробував-ем, ци добре держить, i все знав-ем: як треба зашнурок зробити, як зависоко пiдтягнути. Я сегодня дивуюся сам, як я так спокiйно i весело тратився. Але тепер менi, богу дякувати, вiдiйшло, i такий-ем рад, рад… Басараби як би поснули у дубовiм снi. – Грiхи, люди, грiхи, треба бога просити. – Докторi кажуть, що то така нерва е, що вона так хоруе, як би й чоловiк. Вона десь е в чоловiцi, то вона розум вiдбирае, як заслабне. – Ей, що докторi знають!.. IV – Мой, а вийдiть за Миколаем, де вiн пiшов? – сказала Семениха. Басараби здригнулися, жаден не рушився з мiсця. Покаменiли. – Та вийдiть за Миколаем, кажу… Де вiн пiшов? Жiнки заголосили. Басараби позривалися i гурмою вийшли надвiр. – Тихо, тихо, хто знае ще, не робiть крику… Вечiрня година Не мiг сiсти, так його щось гнало вiд стiни до стiни. Ходив та ходив по хатi. Обстанова хатня i кути замазувалися i пропадали в вечiрнiм сутiнку, а в головi зарисовувалися давнi образи щораз виразнiше. – Оце такий час, коли малi дiти вибiгають iз хати на толоку i граються дуже весело, нервово. В таку пору дiвчата не хотять гонити товару додому, бо кажуть, що як зоря вечiрня на небо виходить, то голос по росi стелиться, – i спiвають, аби голос стелився. А взимку то мами прядуть кужiль та й спiвають своi дiвоцькi спiванки, але так сумно, як би банували за молодим вiком. Дiти сходяться разом докупи i шепочуть на печi та й засипляють без вечерi. Чудна якась вечiрня година. Ходив та гладив себе рукою по чолi, як би хотiв усi своi думки замкнути в головi, аби не повилiтали, бо щиро хотiв iх перегадувати. – Ба не знати, що вiн дiе? Такий був добрий товариш. Добре пам’ятаю, як ми раз сидiли у нього в садку. Здаеться, тодi вiн говорив за тi бiлi хмарки. Бiла хмарка, казав, з золотими берегами сунеться по небi та лишае поза собою бiлi лiлii, а сама йде далi та сiе, сiе того цвiту по синiм небi – та й за годину нема нi хмаринки, нi лiлiй. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, вiн тодi чогось сумував. Ходив, а очi його ставали такi добрi, як у дитини. – От, я вже забув конець. Приходиться вже маминi спiванки забувати! А ще недавно знав. Зараз. Я вигнав з Марiйкою вiвцi в поле, у сiножатi. Марiйка вишивала собi рукави, такi в фасольки. Фасольки вишивала начервоно, хвостики синьо, а межi помiж фасольками обкидала чорною волiчкою. Я мусив завертати вiвцi, бо Марiйка була старша. Але була одна бiлоголова вiвця, та така шкодлива, що в кожний посiв ускакувала. Та й я скинув поясок, i ми ii спутали. Був спокiй. Я бiгав розперезаний попiд верби, та свистав, та галасував на все поле. А потiм Марiйка мене закликала iсти. Їли ми хлiб i сир iз листка… Вже сидiв на м’якiм крiслi, i хлоп’ячi спомини гонили його, як сон, на якiсь барвистi поля, що квiтiв на них дуже багато i можна iх рвати, рвати. – Потiм прийшли до нас мама. Верталися з поля, бо iсти носили робiтникам. Дали нам iсти молока i оглядали Марiiнi рукави. Та й наказували Марiйцi, аби нiколи не брала три нитки, лишень двi поза iглу, бо фасольки будуть череватi. А менi казали, аби не качатися з гори, бо сорочку подеру або собi черево покалiчу. «Ти, парубче, не брикай, як кiнь по полю, розперезаний, але сиди собi коло Марii, та овець пильнуйте». А я лежав собi коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не можеш анi годинки тихо посидiти?» Та й тодi злетiв бузьок[7 - Бузьок – чорногуз.] на млаку[8 - Млака – сiножать.] таки коло нас. Мама взяли мене, посадили на колiна та й почали спiвати: Ой, не коси, бузьку, сiна, бо си зросиш по колiна. Та най тота чайка косить, що набакир шапку носить. Збирав усi сили пам’яти, аби нагадати решту спiванки, i не мiг. Очi посумнiли. – Зараз, зараз. Мама пiшли додому, а я бiгав до вечора за бузьком та приспiвував: «Ой, не коси, бузьку, сiна…» Розбiгався, як той хлопець, що хоче яр перескочити i над самим яром усе стримуеться. Говорив голосно першi вiршi спiванки i не мiг далi нагадати. Зiтхнув, i чорний обвiд бiля очей ще бiльше почорнiв. – Боже милий, вже не можу я надточити тоi нитки, що урвалася! Вона вже тодi рвалася, як менi мама мили ноги i чистi онучки видирали з староi сорочки, а тато чобiтки обтирали. Всi ми тодi плакали, бо мене пускали у свiт на науку. І ходив я по тiм свiтi, i гнувся, як лоза, для кавалка хлiба, i чув на собi сотки гордих очей. Махнув рукою, як би хотiв вiдiгнати тi гордi очi. – По довгих роках я поiхав до мами… Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках, сидiла на приспi та грiлася на сонцi. Не пiзнала. А потiм мене привiтала. «Наша, синку, Марiя вмерла. Я тобi не писала, аби-с не сумував. Та як ще умирала, то все за тебе допитувала. Ми ii дурили, що ти над’iдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коби тебе хоть крiзь вiкно, хоть через порiг уздрiла. Та й умерла». Отак рвалася та нитка… Несвiдомо говорив мамину спiванку: «Ой, не коси, бузьку, сiна…» – Пiшли ми з мамою на могилу. Ледве мама добилися. «Адi, синку, отсе Марiiн грiб. Я вже насадила i рути, i барвiнку i хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посаджу». Сiли ми коло гробу, i мама оповiдали менi за бiду Марiйчину. Чоловiк злий, дiти малi, бiда в хатi. Вiтер здував iз вишень бiлий цвiт. Цвiт падав на грiб i на нас. Здавалося, що той цвiт зростаеться з маминим бiлим волоссям i що роса з цвiту спадала на мамине лице. А я нагадував собi, як ми з Марiйкою вiвцi пасли… Гарячi сльози впали на стiл. – А потiм мама вмерли. Грiб мамин недалеко вiд Марiiного. Цвiт iз маминоi вишеньки падае на грiб Марii, а з Марiiноi – на мамин грiб. Був я там раз. Сидiв мiж тими гробами, i нагадалася менi мамина спiванка. Коли не знаю вже кiнця. Посидiв я там та й пiшов з могили. Лиш вишневий цвiт з гробiв летiв за мною, як коли б тим цвiтом сестра i мама просили, аби-м не йшов… Ще довго ходив по хатi та несвiдомо шептав: Ой, не коси, бузьку, сiна, бо ся зросиш по колiна. Та най тота чайка косить, що набакир шапку носить. Виводили з села Над заходом червона хмара закаменiла. Довкола неi зоря обкинула своi бiлявi пасма, i подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тоi голови промикалися промiнi сонця. На подвiр’i стояла гурма людей. Вiд заходу било на них свiтло, як вiд червоного каменя, – тверде i стале. З хорiм iще сипалося багато народу. Як вiд умерлого – такi смутнi виходили. За людьми вийшов молоденький парубок iз обстриженою головою. Всi на нього дивилися. Здавалося iм, що та голова, що тепер буяла у кервавiм свiтлi, та мае впасти з плiч – десь далеко на цiсарську дорогу. В чужих краях, десь аж пiд сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозi: – Ти вже йдеш, синку? – Йду, мамо. – А ти ж на кого нас покидаеш? Жiнки заплакали, сестри руки заломили, а мама била головою до одвiрка. Пiдiйшов до сина тато: – Сiдаймо, синку, на фiру, бо колiю спiзнимо. – Ще цу нiч переначуй у мене, синку. Я тебе так гiрко пiстувала, дула-м на тi, як на рану… Я тебе разом з сонцем вiрiдю i плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко! Взяла сина за рукави та повела до хати. Мир подався д воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала блiду, як крейда. – Синку, – питався тато, – а менi хто, небоже, кукурудзки вiсапае? Хлопи заревiли. Тато впав головою на вiз i трясся, як лист. – Гай, ходiм. Мама не пускала: – Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хатi поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже i, вiдай, сам не прийдеш. Ймила сина за ноги: – Волiла бих тi на лаву лагодити! Пiшли. Хто стояв коло ворiт, то йшов рекрута вiдводити. Переходили лiс. Листя встелило дорогу. Позагиналося у мiдянi човенця, аби з водою осiнньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Лiс переймав голос мамин, нiс його у поле, клав на межi, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нiм вже не буде орати. За лiсом стали в полi. Рекрут взявся прощати з селом: – Бувайте здоровi, i своi, i чужi. Як чим докорив-ем, то забудьте, але благословiть у далеку дорогу. Всi поскидали капелюхи: – Повертайси здоровий назад та не забавлейси. Син з татом сiли на фiру. Мама ймилася руками за колесо: – Синку, озми мене з собов. А нi, то буду полем бiчи направцi та й тебе здогоню. – Люди добрi, озмiть-ко жiнку, бо руки собi поломить. Люди силомiць вiдтягли вiд воза i держали. Фiра рушила. – Йди здоров, Миколаю! – кричала громада. Тоi ночi сидiла на подвiр’i стара мама та захриплим голосом заводила: – Вiдки тебе вiзирати, де тебе шукати?! Доньки, як зазулi, до неi говорили. Над ними розстелилося осiнне склепiння небесне. Звiзди мерехтiли, як золотi чiчки на гладкiм залiзнiм тоцi. Вiстуни То будуть старi бiднi вдови, або iх внуки, або старi дiди, що коло своiх дiтей туляться i чують щодня, який вони тягар у хатi, або то будуть молодi жiнки з малими дiтьми, що iх чоловiки покинули i десь у великiм мiстi за них забули. Вони будуть iти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер iх нiяка зелень не закривае, лишатимуть за собою блискучi, гладкi сталевi дороги i будуть розходитися по сивих монотонних стернях, дiти будуть шукати колосся, а старi – тамтогорiчних ковiньок[9 - Ковiньки – тут: сухе бадилля.]. І дiд Михайло буде йти зi своiми внуками, з двома хлопчиками i з Оксаною, найстаршою мiж ними. Хлопцi будуть, як лошачки, то перебiгати дiда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде йти все разом. Дiд буде нести дрантиву чорну верiтку[10 - Дрантива верiтка – дране ряденце.] на плечах i буде покашлювати. Оксана буде мати в руцi хлiб для хлопцiв i для себе. То буде саме полудне, а дiд буде все казати Оксанi: – Це сонце, синку, вже з морозом. Будуть вони iти, iти i зiпруться на однiй нивi. Дiд стане бiля межi, Оксана пiде серединою ниви, а хлопцi почнуть шукати дуч по полю, керничок ясних i батiжкiв та ножикiв, загублених пастухами. Оксана здiйматиме кожний колосок, що надибле, i буде всi складати в лiву руку, а як жмут згрубiе, то вона його буде складати понад ярок, аби потiм легко найти. Вишукувати буде долини, рови, бо там найбiльше колосся. Сто разiв на мiнуту буде схилятися i буде виглядати, як найпильнiша робiтниця. Згодом зачнуть iй поперед очi бiгати жовтi або синi плями, або одна половина ниви буде така, як мае бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очi i буде хвилинку стояти, потiм нагло вiзьме з-перед очей руки – i вся полуда пропаде. Або вона заспiвае спiванку, заспiвае ii собi лишень потихоньки, з великим стидом i з ясною радiстю, що вона вже може спiвати. Класти буде ноту до ноти i слово до слова з дрожачою непевнiстю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити i кладе бiлi ноги з радiстю по землi. А що колос здойме, то спiванку свою урве i наново ii зачне з новим дрожанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться по стернях. А як прийде до краю, то сяде собi на пiльнiй дорiжцi i пiдiпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка бодяка, що буде над нею шумiти тихеньке пророцтво ii цiлого життя… Зате дiд не буде сiдати, але зiгнеться дугою i почне кашляти. – І не знати, що там не дае дихнути? Аби розрiзав груди та аби ту запеклу кров вiдти викинув, то, може би, ще прожив трохи… І буде далi витягати ковiньки, i буде кашляти, i сiдати. А попри роботу будуть налiтати на нього думки i за осiнь, i за зиму, i за весну. Десь в головi зароiться таке, що вiн забуде за ковiньки i за кашель… – Як е чим пропалити взимi, то менше iсти хочеси. Рано собi встань, вiдмети снiг вiд порога, набери з шiпки[11 - Шопа, шiпка – сарай, повiтка.] ковiньок, насип пiд пiч, та й зараз у хатi веселiше. Катерина зварить кулешу, дiти повстають, та й вже е для них гореча лижка борщу та й тепла пiч, та й тобi, дiду, межи ними тепло. А як не мож лiпше, то й так добре. Ковiнька як суха, то вона дуже добра. І вiн буде випорпувати далi з охотою i з бiльшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, i вiн iх не вiджене: – Коли-м не вмер ще доти, доки хлопцi пiдростуть, то мала би щесте, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жiнка – що вона знае? – лише плакати! Я би то справив на дорогу лiпше вiд неi… Тепер вiн закличе на хлопцi. Вони прибiгнуть до нього з видовбаним гарбузом. – Мой-ня, а ви чому Оксанi не помагаете, а iсти хочете? Ідiть трошки коло неi грайтеси, бо еi скушно. Хлопцi пiдуть до Оксани, а дiд буде далi сотати своi думи: – Хлопцi здоровi, рослi, аби лиш дочекатися! Менший то штудерний[12 - Штудерний – хитрий, кмiтливий.] такий, як старий. Узимi то допоминаеси чобiт, бо каже, що на печi ему недобре. Кiлько смiху е з него, що якби вмер, та й би-м осиротiли… Вiн буде глядiти на сонце, чи низько спустилося, i на ковiньки, чи досить iх назбирав. Потiм закличе Оксану, аби йшла помагати йому зносити ковiньки i оббивати iх вiд глини. Вони знесуть iх в одну купу i зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви пiдойметься над ними, дiд буде кашляти, Оксана буде прижмурювати очi, а хлопцi будуть iсти хлiб. У цей час буде сонце над заходом. З дооколичних сiл припливуть на ниви звуки дзвонiв i будуть стелитися разом iз росою по стернях, по дорогах заблеють вiвцi i загукають пастухи, по полю будуть орачi викидати плуги з борозен i ладитися додому. По долинах здойметься сива мряка, ворони будуть летiти до садiв у село, i пси будуть тiкати додому, бо вже не будуть могти ловити перепелиць по полю. Дiд Михайло буде хреститися, i збивати порох iз сорочки, i дуже кашляти. Потiм напакуе повну верiтку ковiньок, внуки йому поможуть ii завдати на плечi i зiйдуть на дорогу. Оксана буде нести своi снiпки колосся, а хлопцi ховатимуть тi ковiньки, що впали з верiтки, у пазуху. Заки дiйдуть додому, то пазухи iм моцно повiддуваються, а черева iх стануть чорнiсiнькi вiд пороху. В селi вони всi подибаються: i бiднi вдови, i iх внуки, i дiди, i молодi жiнки, що iх чоловiки покинули, – всi з ковiньками i зi снiпками колосся. Вони вiстують, що осiнь приходить. Вовчиця Оце я вернув з похорону моеi приятельки з дитинячих лiт. Ледве витягав ноги з русiвського густого болота, а таки довiв вовчицю до ii ямки. В тонкi дошки ii деревища груди землi дуже брутально гримали. Небогато нас було, i всi дивувалися, що я мiж ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця. Як я почав ходити до школи, то вона у своiй наiвностi кликала мене до своеi бiдноi хати i просила перечитати ii звиток з бляшаноi труби, аби вона знала, що там е. Крiм «Кнiгiнiцьких» латинкою, я не мiг нiчого бiльше второпати. Аж геть пiзнiше, як я був в гiмназii, той звиток показався шляхоцьким дипломом для родини Кнiгiнiцьких. * * * До ii убогоi хати всi богачi, всi попи, всi жиди посилали на нiчлiг всiх бiдних i заблуканих. Знидiлим i брудним шляхтичам вона казала: – Не блукайте по свiтi, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила iх, хто ми е, i тому я лишилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас погодую, а рано йдiть мiж люди i приставайте до них. А злодiевi говорила: – Ти, небоже, не кради, краденим не погодуешся, але йди просто i вбивай, i ставай чоло до чола. Як твое чоло розсиплеться, то нема утрати, а як богачеве впаде пiд твоi ноги, то з гонором пiдеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобi сорочку виперу i нагодую, але не наскакуй потайки на дурнi маетки. А покритку з тяжких наймiв у великих чоботах i засохлими сльозами на молодiм лицi потiшувала: – Ти, небого, не журися, бо як уродиш файного байстрючка, то маеш силу, тебе, бiдну, i так нiхто не возьме, а вiн виросте дужий на твоiх грiшних руках. Ти посивiеш, проклята мiж людьми, а вiн доросте i обiтре своiми кучерями грiх iз тебе. Я викупаю твою дитинку, а ти подужаеш, ти молода i заробиш на него. Не цокай чолом у мiй порiг, а сiдай на постiль i проси бога за свою дитинку. Всiх блукаючих, всiх бiдних, всiх нещасливих вона зодягала i кормила зi своеi бiдноi долонi. Перед вiйною вона розпустила всiх своiх доньок по роботах у свiт. А було iх богато, а сама дальше приймала всiх грiшних людей, дезертирiв, злодiiв, калiк i дiвчат з грубими черевами, шугала помiж сусiди, як вовчиця, щоби нагодувати своiх безталанних гостей. А як вiйна кiнчилася, то ii доньки з дiтьми почали сходитися до неi. Зятi були пруссаки, москалi, поляки, iтальяни з неволi i украiнцi з нiмецьких таборiв. Старiй вовчицi дуже тяжко було iм годити в малiй хатi. Пiд чорною матiр’ю божою вони забирали мiсце для своеi нацii. Вiльге[ль]м, Франц-Йосиф, Николай, Шевченко, Ленiн i Гарiбальдi допоминалися в тiй хатинi домiнуючого мiсця. І серед шаленого крику i бiйки не раз попадав на землю Вiльге[ль]м, або Микола, або Ленiн. Тодi моя приятелька злiзала з печi, ховала портрети в пазуху i вночi прибивала цвяшками назад до стiни, щоби жаден зять не бив доньки. По вiйнi всi порозходилися, лиш лишився внук вiд нiмця, бо батько його поiхав до свого краю, а його мама лежить тут на могилi. Нiмчика я не раз бачу, як завертае чужi вiвцi, i тодi iду до його хати i бачу через вiкно, як мирно пiд матiр’ю божою примiстилися царi, революцiонери i поети. Военнi шкоди Сивий комiсар в’iздив у село форшпаном i дивувався, що воно ще стоiть чисте i бiле. «Цим мужикам, – думав вiн, – i чорт нiчого не вдiе, а не то вiйна; жеруть, як свинi, та заливаються румункою. Цiкаво, чи пiдуть i кiлько дадуть заробити. Я iх умiю поскоботати…» Максим Онищук побачив вiд своеi хати пана та зараз забiг за вугол, аби скритися. – Вiдки Польща тiльки тих пiдпанкiв набрала! Возимо, та й возимо, та й перевозити не годнi. Лiпше сховаюси, а жiнка най каже, що я в млинi. Вже менi боком лiзе оту саранчу возити. Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней i не боявся. – Але, годований, як пацюк, всi богачi повтiкають в хащу, аби не йти на форшпан. Стара Варвара сказала «славайсу» i шептала: – Це якесь старе дупло, не буде ландувати ночами з полiцайом та хапати молодицi за пiдтичку… Отець парох, як лошак, побiг до хати, аби комiсар його не запримiтив. – Моя панi, лихо вже знов наднесло якогось урядника в село, припрячте в покою та готовте лiпший обiд. – Вже тi ляшки мають добрий апетит… Учитель низько поклонився комiсаровi i сказав «падам до нуг», бо не боявся, щоби пан комiсар загостив до нього. Коло громадськоi канцелярii вiйт з байратом[13 - Вiйт – голова волосноi управи. Байрат – сiльський виборний, радний.] очiкували комiсара. Вiйт каже: – Люди добрi, я цему не вiтримаю, стара вiд хати вiдгонить, а дiти голюкають, як на пса. Нема спокою нi вдень нi вночi. Давай iм iсти, давай горiвки; ходи з ними по селi за бунтiвниками; шукай гверiв, шукай листiв з Вiднi, розкопуй землю та шукай зради на Польщу. Взимi дверi не запираютьси так, що стара замерзае на печi. Пошукайте собi другого вiйта, бо я довше не годен цей тягар двигати. От, видите, вже iде; бодай его шлях трафив! – Вiйте, а де люди? Я ж розказував вам, щоби всi зiйшлися коло канцелярii. – Я через десятникiв розказав людiм приходити, може, ще посходетьси. – Мужик все дурний: як платити, то вiн хапае книжку з-пiд сволока, ховае в пазуху та днями вичiкуе, аби податок заплатити; а як грошi брати, то мужик на печi. Їй, чорт вас бери, менше буду роботи мати, а пенсiя одна. – Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо… – Не перечу вам, газдо, що за Австрii так було, але в нас буде iнакше. – Дай боже… – Вiйте, iдiть ви першi списувати военнi шкоди; хто не прийде, сам собi буде винен. Називаетеся? – Мiхайло Вахнюк. – Кiлько моргiв? – Якi там морги, дiти розiбрали… – Але кiлько ви обробляете? – Може, десять, може, бiльше, може, менче. – Пишiм дванацять. – Кiлько нема. – То пишiм одинацять. – Та най буде… – Якi шкоди военнi? – Та якi шкоди, нiби менi хто шкоду верне? Пусто говорити i писати… – Ви того не розумiете, начальнику: москалiв ми пiд Варшавою збили на винне яблоко, з Вiдня i Пешту заберемо все золото i золотом усi шкоди военнi поплатимо. – Бог би з вас говорив… – Тепер ми вашi, а ви нашi. – О, то ще хто знае, як буде. – Польща буде, а ви, як маете розум, то наберiть золота вiд мадярiв, вiд нiмцiв та вiд москалiв та й жийте в добрi пiд Польщею, а своiх бунтiвникiв гонiть з села. Ну, начальнику, яка шкода? – Та пара коний та вiз ще на початку вiйни австрiяки взяли; конi з возом – тисячу корон. Москалi взяли корову i телицю; за обое рахую вiсiмсот корон. – Що ще? – Ще мадяри зарабували два пацюки, що вартi триста корон. – І ще що? – Де я все годен нагадати, та й нащо згадувати лихе; добре, що минуло. – Нi, все списуйте, ми все заплатимо. – Та брали подушки, та веренi, та цiле сало вхопили, та сани, та дрова з-пiд хати; де я все то годен збагнути? – Отже, видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, буде двi тисячi шiстсот золотих корон, а перемiнiть на марки, то маете чим жити до кiнця вiку. – Ей, пане, бог тi корони буде рахувати, а марок менi не треба. – То подаруйте менi цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон. – Що буду дарувати бiльшим панам вiд мене. Байрати так само нерадо списували шкоди, а люди, якi вже посходилися, перераховували вiйтовi золотi корони на марки, i не одному ставало жаль, що не мав нiякоi шкоди. Та як жид Кальман цiлу годину диктував своi втрати, не поминаючи найменшоi крiшки, то мужики загомонiли: – О, паршивий, нарахував аж три тисячi золотих корон, а кривий Дмитро весь маеток ему в себе приховав, i дивiть, кiлько грошей набере. – Я в Карпатах iв два мiсяцi сиру бараболю, стратив конi i вiз, ледви добивси додому i пiвроку вiдлежiв, та аби я нiчого не мав… Поки говорили, а врештi розбiглися по селi кликати своякiв i сусiдiв, аби не втратили золотих корон. За годину цiле село стояло на вигонi. Комiсар так до них сказав: – Бачу, люди, що ваше село розумне, i всi шкоди вам попишу, але пiду iсти, бо я голоден. І разом з вiйтом та радними пiшли до Кальмана, там довго перекушували i повиходили червонi як раки. Радний Корч уже знав, що комiсаровi треба румунки, масла, курей та яець. За те, що людей про цi потреби комiсара повiдомить, радний Корч мав дiстати вiдшкодування военне найдальше за мiсяць. І заки пан писав у канцелярii, то жiнки до комори комiсара назносили всiлякого добра, а чоловiки в рукавах таскали румунку. Полiцай i Корч незабавки також почервонiли, так само iх кревнi. Цiлий вигiн зворушився, звеселився i любо гуторив аж до пiвночi, поки комiсар писав шкоду. Радний Корч був того переконання, що курей i яець забагато для комiсара, а особливо забагато румунки. Опiвночi мужики, як бджоли матку, обступили пана та вiдпроваджували до Кальмана на вечерю. На зорях висадили комiсара на форшпан, обложили курми, яйцями i румункою i так, бажаючи йому та Миколаевi щасливоi дороги, вернули веселi додому. У Кальмана лишився лише Свiц. До сходу сонця гукав п’яний: – Най тих москалiв шлях трафить, що мене не обрабували! А Миколай добрими кiньми як переiздив через хащу, то на нього i комiсара напали парубки, забрали всi дари, а iх попарили. Коням дали по доброму батоговi, i аж пiд мiстом пан i Миколай отямилися та обтирали кров з лиця: Миколай – рукавом, а комiсар – хустинкою. – А то хами здеморалiзованi, а то бидло, вони гадають дiстати вiдшкодування? Чорта в зуби! І так було. Вона – земля Присвячую пам’яти мойого батька То як Семен з заходом сонця вернув додому, то застав на своiм подвiр’i п’ять кованих возiв, набитих всiляким добром, ще й колиска наверху була. Конi коло возiв добрi. А на приспi сидiли старi й молодi, самi незнайомi. То Семен, старий i босий, з черевиками через плечi, сказав: – Славайсу Христу, люде добрi! Вiдки ви i як вас маю звати? – Ми буковинськi, война вiгнала нас з дому; я е Данило, а це коло мене моя жiнка Марiя, стара вже; а це моi двi невiстцi з дiтьми та донька, також з дiтьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете. – Ночуйте та будьте гостями. Сяду я коло вас та побалакаю з вами, а жiнка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода i годна, як схоче. – А це в мене перша уже п’ятдесят рокiв, як за мною, та тепер здурiла, та поховаю я еi десь на роздорожу, бо розум свiй загубила пiд колесами. Доки ще з фiри видiла наше село, то плакала та з воза тiкала, та невiстки здоганяли, а як не вздрiла вже свого села, то занiмiла. Та сидить отут нiма межи внуками… – Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова своi на вiкнах та на золотих образах в своiй хатi, то вони, як пташечки, б’ютьси по порожнi хатi, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них нiма буде… А пiдiть ви до великоi хати та перед светим Николаем проведiть еi молитву; може, народитьси в нi слово. То оба старi затягнули бабу перед образи i голосно говорили молитву. Та баба мовчала. – Загубила вона своi слова коло своiх светих та й там iх вiдшукае. Знов на приспi. – Не мое дiло питати, але чого ви кованими возами та вороними кiньми та з дiтьми молодими землю свою покинули? – Бадю Семене, на воронi конi та на вози кованi я склав своi дiти, аби iх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взели вночi бог вiсть куда, а вiта повiсили серед села i поклали жовнiря, аби хто не поховав, то я вiдрiкси землi та й кров свою наклав на кованi вози, аби нiхто еi не споганив. Цар православний, а ми православнi, та й зрада. Це раз, а другий раз – москаль iде i сонце залягае. І Хина, i Сибiр, та дикий нарiд з цiлого свiта; старих рiжуть, молодi жiнки гвавтуют та цицки вiдрубують, а малi дiти ведуть у колiю та розкидають по пустих землях у далекiм царствi… Та вiкна в селi послiпли, а дзвони занiмiли. Кара божа спустиласи на нас за грiхи цiлого свiта. І вiд тежкоi руки господа милосердного я пробував кров свою, дiти моi, забрати в мир хрещений. – Кличут вечерiти, Даниле, а бога не гнiвiть своiм нерозумним жалем. * * * – Їжте та досегайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушiймо цеi гиркоi, та, може, старi нашi плечi вiд землi вiдвернутьси вгору. Вечеря не була нiкому мила, лиш оба дiди попивали горiвку та також страви не брали в рот. – Ідiть ви, дiти, спати зi своiми дiтьми, най вам бог яснi сни намалюе, а ми, старi, ще побудемо. – Даниле, коби-сте не гнiвалиси, то я би щось сказав вам. – Я розум i гнiв лишив на своiм подвiр’ю; можете мене i вiбити, бо я, видите, старий птах, та без гнiзда. – Старий птах най гнiзда старого не покидае, бо нове збудувати вже не годен. Бо лiпше, аби его голова у старiм гнiздi застигла, як у яру при чужi дорозi. – Правда, Семене, правда, за це слово я вам декую… – Та куда ви си вiбрали? За панами i за жидами? Цiсарь мае для них касу утворену, а вам каса заперта. Як увiдете у чужий язик, у великi студенi мури, то доля розфурее вас по камiню, i лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенiлi будуть з непам’етi сiяти на смiх панам, що спацiрують, яру пшеницю по камiню. Бог не прийме вас до себе з того камiня, але вiде перед своi ворота, як вас уб’ют на вашi землi. Вертайтиси на свою мнеконьку землю, а там буде вас бог благословити i на шибеницi… – Грiшний я, Семенку, грiшний перед богом i перед вами. А то в мене ниви, як вiвцi добре годованi, чорнi та кучеревi. Я зараз завертаю вози до схiд сонця, аби бога не гнiвити… – Наше дiло з землею; пустиш еi, то пропадеш, тримаеш еi, то вона всю силу з тебе вiгортае, вiчерпуе долонями твою душу; ти припадаеш до неi, горбишси, вона з тебе жили вiсотуе, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу дае тобi повну хату дiтий i внукiв, що регочутьси, як срiбнi дзвiнки, i червонiють, як калина… Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобi царя не треба; все якись прийде до мужика, аби податок брати… – За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найлiпше; я вертаю до дому, най си дiе божа воля. Та й баба Марiя заговорила: – Ідiм, Даниле, додому, iдiм. – Ат сука баба, як вiшло на еi, то зараз заговорила! – А тепер пиймо на «будьте здоровi»; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як пiмремо, аби нашi костi зогнивали в нашi землi. І пили оба дiди, та й стара баба з ними, та спiвали. Баба сидiла всерединi, та крiпко обiймала обох руками, та проводила пiснi: Лишень моя мила, Як голубка сива, Вона спати не лягае! Дитину колише, Дрiбне листе пише, З буйним вiтром розмовляе… Та так вони спiвали до зорiв, а на зорях кованi вози заклекотiли, i Данило вертав додому. А як сонце сходило, то оба дiди прощалися, цiлували себе в чорнi руки, а червоне сонце кинуло iх тiни через межi далеко по землi. Грiх Вдова Марта давно хора, хоче вмирати, бо закликала до себе своi двi сестри i приятельки. Гостi посiдали на лаву коло постелi i пiд вiкнами, а Марта з подушок каже: – Не набула-м си на цiм свiтi, не натiшила-м си, а нагрiшила-м… Дохтор каже, що кожда моя година дарована, та тому вiбачайте, що-м вас закликала вiд роботи. Вiдкинула вiд рота жмут сивого волосся, роззявила бiлi губи, аби надихатися. – Смерть, сестри, болюча, а моя смерть проклета буде навiки межи людьми. Грiх маемо такий, що нi мiй чоловiк не годен був вiтримати, анi я, жилава баба, не годна-м го донести до краю… Роззявила рот i пальцями хльопала з миски води в нього, аби могти свое сказати. – Знаете, що-м кликала ксьондза вже кiлька раз, аби сповiдатиси, та й сповiдала-м си, але правди-м не сказала, вiдай, тому, що шелестить на нiм риза, або тому, що дуже дивитьси в очi, або тому, що язик не повертаеси… Сказати другому свiй грiх, людський грiх, такий грiх, що всi люди ним грiшнi, але аби мiй сказати, то треба зуби розважити червоними клiщами, аби палахкотiли, як ладан на Рiздво… Їi сестра, Марiя, пiдоймила голову з подушок та заспокоювала, приятельки поспирали руки на колiна i пiгнулися. – То вже вам буду сповiдатиси, бо видите, яка-м суха, то в найбiльше деревище не влiзуси, i таке гирке тiло земля негодна пролигнути… Хлоп все вiд баби слабший, бо мiй чоловiк лиш рiк вiтримав, а я вже роки. Ми мали спiльний грiх, та вiн по роцi лишив мене саму, аби-м го двигала без него, а то й моя пайка така тежка, що залiзо пiд нев пiшло би в порох… – Ми обое спалили село, знаете. В саме полудне пiшло кровйов попiд небо, кров заслонила ясне сонце. Нашоi хати якось не доцегнуло. Вiн, аби не кричiти, сипав порох у рот з землi, але зойк з серця роздував порох з рота, то вiн сiв коло коновки з водов та й тримав заедно повний рот води, а потiм викидало з него воду, а вiн знов пив, аби не кричiти… Село курилоси, почорнiло, чорнi люди голосили, а вiн сидiв коло води добу, чорний, мокрий, склонивси та й заснув в болотi. Хотiла-м го стегнути на сухе, та як нi вдарив коновков, то й я легла в болото коло него, так си належало. Всi жiнки посхоплювалися з лав, глядiли на Марту здурiлими очима, стояли, як з дуба витесанi. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею воду з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах. – То ви лиш вiд цеi мови нiби дураете, що-сте твердi мужики, а як таку сповiдь перед чужим ксьондзом тримати… А хоть би-сте про мене i зараз всiма дорогами по селу порозбiгалиси, то я вже не боюси, а хоть дзвонiть на гвалт в дзвони, то я також не боюси, хоть нi тегнiть всiма дорогами по груддi та закопайте розтресенi кiсточки по нечистих мiсцях селом, то вже я легшу муку буду мати, як тепер. Цес грiх я вже двигати не годна… Марiе, душуси, пiдопри голову, най докiнчу сповiдь, чи пече ца голова, як смола в руки. Жiнки мовчали. Вiд цiеi тишi оглух би навiть дзвiн. – А зайшло з цего. Як прийшли до села вже по войнi, то повiсили чоловiчого брата, що десь був довго на Украiнi. Ми його вiдрубали з чоловiком, та привезли в рантухах додому, та споредили парубка як паву, але язик не годнi були заправити в рот. А мiй дурний вхопив нiж та хотiв вiдрубати. Добре, що-м руков сперла, розрубав аж по кiстку, а як закривала-м лице його братовi червонов платинов та моя кров закровавила платину, то дала-м другу. Ви знаете, що мiй чоловiк вiд похорону замовк, не сказав вiдтогди анi одного слова, ходив селами та розшукував братнiх товаришiв з тоi войни, а потiм тотi товаришi приходили до нас та гостилиси. То якiсь такi люди, що револьверами грають до данцу, що в кождi кишенi мають бомби, що якiсь блискучi ножi ховають помежи ребра, – таких нiхто не видiв. Кажуть, що нагнали нас з нашоi землi, що будем мiститиси на смерть, а жите наше фурети будем вороговi пiд ноги, як вошиву сорочку на войнi… Та тут i нахвалили, аби спалити двiр. Та й пiдпалили з моiм чоловiком. Та пановi нiчо, а половина села розсипаласи на сажу. Марта простягнулася i заперла очi, жiнки приступили до постелi, обливали водою, та вода спливала з лиця, як з каменя. Марiя здоймила з сволока жовту свiчку, i всi шукали сiрникiв, а як засвiтили, то поклали до Мартиних рук i вона ожила. – Я ще не вмерла, але зараз буду вмирати. Коби вмерло зо мнов i сумлiне мое. Це бог добре вчинив, що сумлiне не говорить голосно. Най си сховають товаришi мого чоловiка з бомбами i револьверами. О, то як сумлiне заговорить, то такi слова палючi в кождi жилцi, що тi слова скалу розсиплють на дрiбен порох. Найстрашнiше то слово вiд сумлiня. Я тих слiв нiколи не знала, нiколи-м не чула. Вiдки вони си в минi взели, це лиш бог мiг пустити своiми руками у мене. Блискавка по небi не така страшна. То слово, то проклiн, який задушить всьо, що на земли жие… – Марiйко, буду вмирати. Кажи людем, най собi розберуть мiй маеток i мого чоловiка. Я iм нiчо поповнити не годна, а насподi в скринi е карточка вiд товариша мого чоловiка. Десь з далеких краiв пише, що прийде до нас двоiх уже волних. Там е знак до него. Напиши йому, що такого, як ми наробили, нiхто не здержить на собi, що-м вiд того повмирали… Тепер давай свiчку, я вже не ожию. Грiх Думае собi Касiяниха, що то буде. Чоловiк вчора вернувся з фронту, напився води i спить. Чути вiд нього сажу iз колiйового вугля. На горнi блимае каганчик. Коло неi з одного боку раз по раз розкриваеться величенька дiвчинка слюбна, з-перед вiйни. А московський байстрюк раз по раз шукае грудей. На стiнi вiдбиваеться ii кругла грудь, як гора, а губи байстрючка виглядають на стiнi, як пажерливий змiй. Думае вона собi: «Цей хлопець, як опир, витягнув в себе всю мою жiночу честь i ще всю мою кров витягне». * * * – Як же ж то буде, як чоловiк встане, то-то буде цi довгi кiски обмотувати коло своiх рук, то-то буде волочити мое бiле тiло попiд лави та попiд сiшки[14 - Сiшки – стовпчики, на яких стоiть пiч.]. А потiм притягне до порога, i тiло лишиться в хатi, а голова брикне до хорiм, аби кров з неi пси лизали. Так, суко, будеш покутувати грiх. А це мое щенятко пропаде у брудi й нарузi, нiхто йому сорочини не дасть, а як, не дай боже, виросте, то буде блукати без мня наймитюгою, навiть не буде чути про свойого батька, який на широкiм степi нiчого про нього не буде знати. Мiй боже, чого ти мене так тяжко скарав, що-сь вiдiбрав менi розум, як вiн дивився в моi гарнi очi i моiми косами напихав своi пазухи у шинелю. Ти, боже, винен, бо ти вiдiбрав менi розум. Моргаеш на мене ясними зорями i смiешся. Будь такий проклятий, як я! * * * – То моя мама стояла два днi коло одвiрка смутна i скривджена на своiй честi, а моi сестри сльозами прали пелiнки байстрюковi. А батько не входив тижнями до хати, лиш на дворi iв свiй сухий кавалок хлiба. Пiп у церквi прокляв мене, люди минали мене. Такого тягару скала на собi не здержала би! І я лиш тому не скочила в Дунай, бо мiй байстрюк шовковими очима смiявся до мене. Вона вхопила дитину, притиснула ii до себе та приповiдала: – Хто би менi дав таку мiць, щоби я тепер вийшла на двiр, щоби-м наострила нiж та застромила йому в саме серце. Ой боже, ти даеш принуку до грiха, але не даеш сили змити грiх. Не вб’ю тебе, небоже, хоча чую в собi мус, мое серце трясеться, як павутина на вiтрi, ох, коби я могла виймити свое серце i запхати тобi його в горло, щоби ти вмирав з двома серцями, а я без одного. * * * Рано. – Це чия дитина? – Та знаеш, що не твоя, лиш моя. – Та й цю вигодуемо. – Нi, я не хочу, щоби ти моi дiти годував, я собi сама погодую. Вона притулила до себе хлопця залiзними руками, думала, що бахне сокирою, i волiла, щоби вперед сама загинула, аби не дивитися на судороги маленьких ручок. – Ага, то ти баба, чоловiче, то ти не жартуеш, то тобi легко нести ганьбу своеi жiнки. – Ти знаеш, що вiдколи я стала курвою, то до мене дзвонять у вiкна всi хабалi, я тобi бiльше не жiнка, такоi жiнки тобi не треба. – Лишаю тобi Катерину, вона величенька, вона твоя, я собi йду геть з моею дитиною. Зi скринi вибирала свое вiно. Для себе взяла двi сорочцi i кожушинку. – Це решта, – каже, – для Катерини, вона дуже розумна i чемна, тобi з нею буде дуже добре. Вона йшла вулицею з дитиною. За нею мати, i батько, i сестри, i сусiди, всi кричали: – Не йди, не йди! Але вона майже бiгла, i як вийшла на гору i забачила стовпи високих гiр i яснi рiки, то глибоко вiдiтхнула, дала грудь синовi i шептала: – Грiху мiй, грiху! Я тебе вiдпокутую, i ти в мене виростеш великий, мiй сину. Давнина Вони всi трое вже в могилi, вже давно над iх гробами вишнi цвiтуть i родять, i хрести дубовi в iх головах похилилися. Померли давно: дiд Дмитро, баба Дмитриха i дяк Базьо. Дiд Дмитро поклав на грунт чотирьох синiв. А як iх поклав, то лишився в старiй хатi сам з бабою. Не лише з бабою, але з волами, з коровою i кiлькома моргами поля. То коло хати i коло волiв ходив дiд, у хатi поралася баба, а поле сiяли сини, а збирали бiднi люди за снiп за третину. Дiд ходив коло волiв, напоював, чесав, замiтав стайню i подвiр’я i витинав коло плотiв бодяки. Але найстарша його робота то була така: вiн вилiзав на стаенний стрих i перекидав там старi плуги, борони, драбинки, ярма; деревнi отоi немало призбиралося за п’ятдесятлiтне газдування. І все щось вiн з того стриху скидав на землю i волiк перед хату на мураву. Оглядав, пробував i направляв. Це була його найлюбiша робота. Вiн, вiдай, нагадував собi давнi лiта коло тоi роботи, i тому так вона йому прийшла в смак. Як не чесав волiв, то, певно, майстрував коло старого ярма або коло старого плуга. Воли годував три роки. По трьох лiтах вигонив iх у мiсто на ярмарок. Брав за них чотири сотцi, за двiста ринських купував другi, молодi воли, а двi сотки ховав у стару податкову книжку i замикав до скринi. Збiжжя не молотив по кiльканайцять рокiв, i подвiр’я його було закладене доокола стiжками. Найстарший стiжок був чорний, той, пiд ним, сивий, менший вiд цього сивавий, тогiдний бiлий, а цьогорiчний жовтий, як вiск. Щомiсяця вiн смотрив тi стiжки, чи мишi iх не поiли, або чи не стухли. Витягав iз кожного з них жменю стебелю, i нюхав, i дивився, чи волотка не зсiчена. Як який треба було змолотити, то кликав молотникiв, i знов ховав грошi в податкову книжку, i замикав на колодку. До церкви ходив що другоi недiлi, бо перепускався зi старою: вона – на першу Богородицю, вiн – на другу, вона – на Великдень, а вiн – на Рiздво. У свою недiлю вилiзав на хатнiй стрих i скидав вiдти до сiней великi чоботиська й маленькi. Великi були його парубоцькi, шлюбнi, ще з молодих лiт газдування; маленькi були його синiв, як ще в нього росли хлопцями. З тими чобiтьми вiн сiдав на приспу i витирав iх шматиною вiд пороху i смарував дьогтем. Однi вбирав до церкви, а решту складав рядочком проти сонця, аби масть зайшла. А бабi наказував, аби вона не лише чесала воли, але аби давала позiр на чоботи, бо десь пес може затягнути. В церквi бив поклони, давав на тацку заплiснiлi грейцарi i, спочений, виходив враз iз людьми. – Дiду, ви забудете говорити, – казали люди. – Моя верства вiмерла i на войнах погибла, я не маю з ким говорити. Як вертався додому, то iв або хлiб з часником, або солонину, як не було посту. Солонини в коморi стояло три бочцi. В однiй трилiтня, жовта i м’яка, як масло, – це дiдова бочка; в другiй дволiтня, пiвжовта, пiвбiла, – це бабина бочка; а в третiй цьогорiчна, бiла, як папiр, – це була дiточа, бо дiти лиш свiжу солонину любили. По обiдi дiд iшов дивитися до волiв, потiм викидав чоботи i чобiтки на стрих i йшов пiд вишню спати. Отак дiдовi сотався день по дневi мирно i супокiйно. Нiколи його зуби не болiли, анi нiяка слабiсть не терла, i через цiле життя не бачив вiн коло себе ворожки. Баба Дмитриха – то була вогонь, не жiнка. Любила дуже бесiдувати, розмови розводити, бо не могла без того анi iсти, анi спати. До старого вона навiть не приступала. Вiн мовчав заедно, а як стара хотiла лиш три словi з ним забалакати, то вiн покидав стару борону або снасть i утiкав вiд неi. – Оце-то старе доробало гадае, що го цулувати буду. І плювала та йшла до ворiт або над став шукати жiнок, ласих на розмову. І дiд вертав до своеi роботи i бурмотiв пiд носом: – Видко дiло, що вже постарiласи: i лице як шкiра на старiм чоботi, i волосе як молоко, а язик не постарiвси. Сто корцiв на днину перемолола би, та й ще би дивиласи, чи нема де других сто… Бабi не дав бог доньки. Вона все надiялася за молодих лiт дiвки i старала для неi вiно. Доньки таки бог не дав, а баба наткала та нашила стiльки, що грядки пiд полотнами та коверцями вгиналися. Дiд не раз аж говорив зi злостi, кому вона стiльки катрання нашивае та натикае? – Іди, старий, iди, не говори менi, бо я твое дранте, що черваки на стриху переiли, кину в огонь. Лиш ти менi втеркайси до моiх грядок, та й я зайду, та й твоi плуги i вози всi у пiч! Дiд скулювався, як воробець, i тiкав вiд баби, бо де ж вiн годен з бабою на край вийти! А баба сiдала собi на лаву проти грядок i говорила сама до себе: – У кождiй перекладинi е всего однако, там, i там, i там. Кожда невiстка най собi озме хоть цу, хоть ту, бо кожда однака. А п’ета перекладина на церкву за старого i за мене, цеi не руш менi жадна, бо бих руки обтела! В недiлю пополуднi приходили до баби всi невiстки з унуками. Такi чорнобривi, як гвоздики, такi червонi, як калина. Баба садила iх за стiл, давала цьогорiчноi солонини, i балакала з ними, i кудкудакала, як квочка мiж курятами: – Як умру, то кожда собi заберете одну перекладину з грядок, бо кожда однака, бо ви в мене однакi, моi дiти. Але якби дiд аж по менi умер, то аби-сте жадна не важилиси нитки взети. Вiн би так забанував, що би зараз умер. Та й чоловiкам наказуйте, аби вони ему iз поду найменшоi крiшки не брали, бо вiн то так любить, що без того днини не годен бути. Вони би его зарiзали. Най пан бог сохранить! А як я вмру, то маете всi штири надо мною голосити чудними голосами, красними словами! Та й дiд як умре, та й ему маете голосити ще краснiшими голосами, ще чуднiшими словами. Вiн вам лишить гроший, що мете гратиси в них… Баба плакала, а невiстки собi плакали, потiм баба кожну цiлувала i вела до другоi хати показувати коверцi. На подвiр’i гралися з дiдом унуки; кожний мав вiд баби булку або яблуко i пильно дивився на яворовий старий ярем. Дiд показував iм на ярмi рiзьбленi плуги, воли, погоничi i казав, що вони також незабавки будуть iти в поле орати. Як сонце заходило, то невiстки з унуками йшли додому, а баба iх виводила за ворота i там ще довго з ними говорила. А третiй мiж ними дяк Базьо. Вiн не був iм анi сват, анi брат, лише сидiв з ними через город. Баба Дмитриха все носила йому обiдати i вечеряти, бо вiн був одинокий i старий. Та, вiдай, нiколи не iв вiн бабиного обiду, бо все був п’яний. – Базю, чого ви стiлько тоi горiвки п’ете? Таже вона у вас колись запалитьси! – Бабко Митрашко, як я не маю пити, коли менi книжки в головi, як заяцi, бiгають! Кождий стих, кожда титла преся, аби ii спiвати або читати, а менi голова розскакуеся. Всi зберуться, як хмара малих дiтий, i хотять в однi вузенькi дверi пропхатися i дати себе чути. А моя голова от яка маленька, ще й обстрижена, та де iх подiти? Добре, що ви своi дiти порозкладали по городах, а моi всi накупi. Та мушу я iх горiвкою напоiти, аби вони попилися та й менi дали трошки супокою! Баба журливо похитувала головою. – Ото яка наука страшна, то не цiпом махати! І давала Базевi знов грошей на горiвку. За те вiн не одноi недiлi приходив до бабиноi хати i читав смiшнi книжечки. Сини i невiстки помирали зо смiху вiд Луця Заливайка та вiд iндика, що лише стiльки мае розуму, що в хвостi. А одного разу Базьо прочитав iм таку страшну книжку, що баба i невiстки розплакалися зi страху, а сини геть посоловiли. «Земля не дасть плодов своiх, на скоти вашi пошлю заразу, i погибнуть вам, а люди вашi потоплю. Дощi не упадуть на землю, а земля будеть як камень i не видасть плода iз себе…» Базьо i сам побачив, що трохи перебрав мiрку, i найшов у тiй книжцi такi слова: «Кто сей лист при собi мае, або часто читае, або з прилiжностею слухае, або переписуе, той сподобиться ласцi божой… В котрiм домi той лист находиться, там анi вогонь, анi вода, анi гром, нiякая злая рiч зашкодити не може…» Це трохи додало духу i Базевi, i бабi, i невiсткам. Вони зараз дали дяковi грошi, аби iм ту книжку купив. За бабою i невiстками подалися всi жiнки з села i подавали дяковi грошi, аби i iх хати були заасекурованi вiд огню та грому. Дяк книжки накупив, ще й нову бунду собi справив за одним заходом i нову порцелянову люльку. Потiм щонедiлi читав ту книжку все в iншоi газдинi i брав за то двi шустцi на горiвку i колач, аби мав чим закусити. Вже небагато йому хибувало, аби всi хати обчитати, бо лишилося лише кiлька бiдних хаток пiд лiсом, як Базьо заслаб. Кинуло його в дрожi, потiм у гарячку, потiм, оповiдають люди, що з рота вийшов маленький синiй вогник, i Базьо боговi вiддав свою душу. Вiдай, горiвка в нiм запалилася. Досить того, що всi жiнки за ним плакали i голосили, як за братом рiдним. Баба Дмитриха не довго банувала, бо сама восени пiшла за дяком у ту далеку дорогу. Дiд Дмитро таки не попасав довго без баби, бо й собi на весну помандрував на могилу. Люди за них давно забули, бо то вже не нинi, як вони померли. Лише читальники не раз iх згадують, як зговоряться за початок читальнi: – То сам початок читальнi заходить ще вiд старого дiда Митра, i вiд баби Митрихи, i дяка Базя. В iх хатi почав дяк перший раз читати книжечки. Ще й тепер десь попiд сволоками заткненi «Божi листи» та «Луцi Заливайки», але тепер нiхто вже iх не читае, минулиси… – Ой минулиси. – І тота трояка солонина минуласи. – Ого, конем не здогониш! Дiд Гриць Я поiхав вiдвiдати мого старого приятеля Гриця. Вiн давно оглух, i тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на травi сидiв його невеликий внук. – В добрий час ви приiхали: я переродивси на молодого, лиш не знаю, чи на дитину зiйду, чи на стару голову стиду наберу. Чую тоту музику, як моя стара йшла за мене, дуже бистрi голоси позалiтали в уха. Дотепер були як оловом заллятi. Мука бути глухому, слова в’януть на язицi, а стара лиш посмiшковуеться з мене та пищить, як сойка, в самi вуха. А нема вже як вiчiв слухати та з престолiв самому до них говорити. Менi з желю за люцьким словом не раз хотiлоси дати себе замурувати. Гiрко воно, як живе ще тiло обростае коров та стае стовпом. – Приходитьси сидiти в своi душi, як у заваленi хатi, де всьо розбите i понiвечене. Десь як з мраки, як з мокрого попелу таскати свiй розбитий маеток та вiд спузи[15 - Спуза – попiл.] обтирати руки. Рiднi дiти такi, як чужi, я забув, що вони були малими. – Давно дуже, як нас у мiстi, самих господарiв, богато зiбралося з Черемоша, з-над Прута i з-над Днiстра, як привезли хлопцiв до школи. Вони такi тихонькi на мiськiм ринку, як риба, розкидана по дорозi; гинуть тiкати в зелене поле. Мами сидять на возах, плачуть та потихо проклинають наших дорадникiв, а ми, батьки, радуемоси: та доки, кажемо, будемо дурнi та панам служити будемо, поки дiти не вiвчимо, а тодi i панiв понагонимо. А геть потiм, як дiти в школах попiдростали, то ми, самi дужi господарi, гомонiли коло них, як бджоли коло цвiту. – І той жель, коли я, як замурований цементом, попав у глибоку пивницу, зробив iз мене такого, що зачев забувати то, що мене в житю все радувало. Як я кiлька день тому почув у собi нову силу, то, господи, вiдий, все сонце, яке я двигав на собi три поколiння, воскресло в менi, всi пшеницi, що-м вiкосив, ще не молоченi. Тепер я богач, ще погодую цiлу Украiну. Всi морози, що пiдо мнов жили вiки, тепер мене кладуть на ноги. Іду нiби до дiтей, стара напхала в торбу всiлячини: i це iм, i того iм, не жалуе мене, сiдлае, як коня. А я замiтiлями та бурею йду радий, веселий, бо напередi дiти, а назадi бiла хата. – А що вони здоровi, ростуть, вчутьси. – Вiдпочиваю по дорозi, як дуб, мiцно закорiнований у землi, а галузе пiд небесами, в школi. Тепер я вiджив i ще-м дужий, походжу ще по своi дорозi, бо маю доброi, ласкавоi душi в собi повну пазуху. – Гей, як вони всi покiнчили школи – тотi нашi дiти, та як пристали до нас, як ми збилися до них докупи! Де, моспане, тут вже шандарям дати раду. Сунемо за дiтьми тисячами, моцнi та розумнi. Своi напередi. Встае Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокiйно вчить нас, бо вiн все знае. Приповiдае нам, що як кождий з нас посидить у кременалi за мужицьку справу, то вже нiколи нiчого боятиси не буде… А Павлик ледве дише, розповiдае завзято тонким голосом – геть нiби без надii – про нашу нужду, а там ззаду, вiд дверей, крикливий Трильовський в биндах, як дiвка, та все сварить, а молодi через це все ближче тиснутьси до него. Одно слово: земля по мiстах дуднiла пiд нами, i не оден панцький вугол утiк iз свого гнiзда. – А як Франко приiхав до мене з молодими ночувати, то жiнка, хоч як вiчiв не любила, але не торкотiла на мене в малi хатi, бо видiла, що нашi молодi вченi були коло него такi щасливi i яснi, як би вiн кождому поклав золоте колiсце на голову. А я приперси до ясеня в саду та й кажу: «Господи, ти звеселив свiт свiй цими звiздами, а нас, бiдних мужикiв, звеселив ти Франком. Будеш мати молитву мою за него щодня». – А в хатi я ему сказав: «Менi, неписьменному, ваше письмо одно за другим сини читають, старе i нове. Коби вам бог тiльки сили дав, аби-сте вiдшукали всi нашi письма, з землi, з старих монастирiв i тi, що замурованi в панцьких палатах. Та нагадуйте i нас, хоть потрохи». На другий день я вiз его до колii та здибав якогось пана з кiньми як змiями, але я з дороги не звернув i капелюха не здоймив. Небоже дiдичу, я ще не такого пана везу, як ти. – Ми росли, дiти нашi множилиси, всi одного духа, та вiйна богато iх поклала в сиру землю, а всi, що лишилиси, яких ми вiгодували i що iх Франко навчив, зробили одну коменду украiнську, а коменда, каже, мае бути Украiна. Хто цего часу в нас не видiв, тому бог, видко, ласки не вдiлив. – Внуки пiшли, а я ще i внуку вiдпровадив, аби в шпиталях ходила за хорими. Анi одно не вернуло. Стара здурiла, мене лихословила, Украiну проклинала. Ходив ти, каже, цiле жите по вiчах, та й дiти заказив, та й пустив iх стрiмголов. А дiти нiбито нiчого не кажуть, обминають, що я костi iх дiтий порозкидав по всему свiту. – Я вже був i злагодивси йти за внуками, та поляки ймили на границi та притащили додому. Довгi роки сидiв я поза вуглами хати та не смiв до неi ввiйти iсти; зробив собi постiль мiж худобою та там перебував i лiто, i зиму. Я оглух, ослiп, iсти не iв, хiба барабольку i трохи води. Так мене свiт минав i моi дiти. – Та найгiршi то нашi, що пiшли на службу. Бо як приходить польський жандар та гонить сина на форшпан, то я беру батiг i сiдаю, аби-м лиш знав, куди iхати. – А що, старий, де ваша Украiна, а кiлько моргiв поля ти хотiв вiд пана, а яким мiнiстром мав бути твiй внук? – Глухий, – кажу, – не чую нiчо. – То вожу, або дiвки з ними, або вулицями смiте закiскую i роблю службу. Але тi нашi, що пiшли на чужу службу, нiби вiд мене вiдвертаютьси, нiби не пiзнають, ходять, сараки, як песики, що iх газда пустив у чисте поле. Але одна молода професорка таки мене пiзнала. Не плаче, не заводить: «Дiду Грицю, що буду робити, мiй преложоний хоче, аби-м пристала на его вiру». – «Небого, – кажу, – не йди до них в гостi, як вони твоею вiрою гидують, сиди в своi хатi та iж чорний хлiб». – А до вас тепер я маю велику просьбу. Чи я такий здоровий буду довго, чи коротко, бо я вiдродився… Але як умру, то зараз приiдьте до мене, бо боюси, що як вже буде по менi, то моi дiти пообдирають стiни, та Шевченка, та Франка, та всiх наших вони повикидають на пiд. Вони iм дiти помордували, вони на них дивитиси не годнi, а як я вже буду лежати в деревищi, то запитайте при людях моiх дiтей, чи вони моi цi образи будуть в хатi так шенувати, як я, чи пообертають лицем до стiни, аби приподобатиси екзекуторам та жандармам. Цей малий внук, вiн би ще пошенував моiх приятелiв, але де йому ще до сили. – То як моi дiти не схотiли би пошенувати моiх святих, то купiть шкiрену шкатулку та покладьте iх менi на груди. Кажуть, що шкiра не гние вiками. Та ще одну просьбу маю. Лишаю букату поля, на кого вже ви тепер скажете, аби, як будуть згортати кiстки наших стрiльцiв у купи, то аби i за мене хто там згорнув кiлька лопат. Але високо, бо на тих костях зацвiте наша земля. А до похорону я маю все злагоджене, анi одного цвяха дiтям не треба постарати. * * * На другий день ранiсенько прийшов пiсланець, що дiд Гриць, як я вiд’iхав, казав собi малому внуцi заграти на сопiлку, напився молока, жартував iдко зi своею бабою, убрався в бiлу сорочку, засвiтив свiчку в руках, ляг на постiль i зараз сконав. Дiти Поклав граблi коло себе, сiв потiм на межу, закурив люльку, та й гадка гадку пошибала. А далi говорив на четверо гонiв заголосно: – Най я трошки спочину супокоем, бо лиш дома вкажуси, та й зараз дiдовi роботу найдуть. Таки невiстка, коби здорова, круть, верть та зараз запiворить: «Та-бо ви не сидiть…» А то господь, що над нами, видить, що я лиш ногами перебираю. А руки, адi, як згребло, а вже-м мiсiць неголений, а до церкви вже-м дорогу загубив. У чiм пiду, коли все з плечей забрали? По межi, по межi та й дiдiв голос цiлим полем вандрував, та й усi оберталися в сторону за дiдом. А вiн скаржився, не переставав: – Ой, сегоднi такi дiти. Але мене ще, богу декувати, з памнетi не вiкинуло, я ще знаю, яку бесiду у нотаря мали-м. Сухенький був панок, з борiдков, та й вiн так роз’езував синовi: «Дiдовi, – каже, – допоки его живота, то мае ему бути его постiль, вiн мае спати, вiн мае вiлежуватиси, аби i до схiд сонця. А вже як, – каже, – его на лаву покладете та землев припорпаете, то ти тогди з лави на дiдову постiль перебирайси. А бабi, – каже, – мае бути бабина пiч, вона най си вiгрiвае, най си богу молить, а як вже i обмиете та й руки навхрест складете, та тогди най невiстка вже лiзе на пiч, бо вона ii». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65264612&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Сноски 1 Товар, товарина – худоба. (Тут i далi прим. ред.) 2 Йди, хаме, свинi пасти (пол.). 3 Борше – швидше. 4 Май – трохи. 5 Дучка, дуча – ямка, яма. 6 Дюгати – колоти, шпигати. 7 Бузьок – чорногуз. 8 Млака – сiножать. 9 Ковiньки – тут: сухе бадилля. 10 Дрантива верiтка – дране ряденце. 11 Шопа, шiпка – сарай, повiтка. 12 Штудерний – хитрий, кмiтливий. 13 Вiйт – голова волосноi управи. Байрат – сiльський виборний, радний. 14 Сiшки – стовпчики, на яких стоiть пiч. 15 Спуза – попiл.