Собака Баскервілів. Долина страху

Собака Баскервiлiв. Долина страху Артур Конан Ігнатiус Дойл Зарубiжнi авторськi зiбрання «Собака Баскервiлiв» – одна з найвiдомiших iсторiй про генiального сищика Шерлока Голмса. Цього разу вiн розв’язуе майже мiстичну справу: за жахливих обставин вмирае власник Баскервiль-холу сер Чарльз. Вважають, що його смерть спричинила поява якогось чудовиська, адського створiння, яке переслiдуе Баскервiлiв уже не одне столiття. Голмс розкривае давню таемницю i звiльняе Баскервiлiв вiд родового прокляття. У повiстi «Долина страху» Шерлок Голмс отримуе листа, в якому йдеться про пiдготовку нападу на мiстера Дугласа. Але вже за п’ять хвилин по тому вiн дiзнаеться, що мiстера Дугласа вбито у власному маетку. Голмс береться за розслiдування i доходить висновку, що вбито зовсiм не мiстера Дугласа, а того, хто хотiв його вбити… Артур Конан Дойл Собака Баскервiлiв Долина страху Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi Переклад з англiйськоi Євгена Тарнавського Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова © Є. В. Тарнавський, переклад украiнською, 2017 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015 * * * Собака Баскервiлiв Роздiл I Пан Шерлок Голмс Пан Шерлок Голмс сидiв за столом i снiдав. Зазвичай вiн пiдiймався достатньо пiзно, якщо не брати до уваги тих частих випадкiв, коли йому й зовсiм не доводилося лягати. Я стояв на килимку бiля камiна i вертiв у руках цiпок, забутий нашим учорашнiм вiдвiдувачем, хорошу товсту палицю з рукiв’ям – з тих, якi називають «вагомим доказом». Трохи нижче пiд рукiв’ям було врiзане срiбне колечко шириною близько дюйма. На ньому було викарбовано: «Джеймсу Мортiмеру, Ч. К. X. О., вiд його друзiв по ЧКЛ» i дата: «тисяча вiсiмсот вiсiмдесят чотири». У старi часи з такими цiпками – солiдними, важкими, надiйними – ходили поважнi домашнi лiкарi. – Отже, Ватсоне, що ви думаете про нього? Голмс сидiв спиною до мене, й я гадав, що моi манiпуляцii залишаються для нього непомiченими. – Звiдки ви знаете, що я роблю? Можна подумати, що у вас очi на потилицi! – Чого нема, того нема, зате перед собою маю начищений до блиску срiбний кавник, – вiдповiв вiн. – Нi, справдi, Ватсоне, що ви скажете про цiпок нашого вiдвiдувача? Ми з вами прогавили його i не знаемо, навiщо приходив. А якщо вже нам так не пощастило, доведеться звернути особливу увагу на цей випадковий сувенiр. Обстежте палицю та спробуйте вiдтворити по нiй образ ii власника, а я вас послухаю. – Менi здаеться, – почав я, намагаючись у мiру своiх сил наслiдувати метод мого приятеля, – цей лiкар Мортiмер – успiшний медик середнiх рокiв, до того ж усiма шанований, оскiльки друзi нагороджують його такими знаками уваги. – Слушно! – сказав Голмс. – Чудово! – Крiм цього, я схильний думати, що вiн сiльський лiкар, отже, йому доводиться долати значнi вiдстанi пiшки. – І чому ж? – Тому що його цiпок, колись доволi непоганий, так збитий, що я не уявляю собi його в руках мiського медика. Товстий залiзний наконечник зовсiм стерся, мабуть, доктор Мортiмер пройшов iз ним купу миль. – Дуже доречна думка, – погодився Шерлок. – Знову ж напис: «Вiд друзiв по ЧКЛ». Я вважаю, що лiтери «КЛ» означають клуб, найiмовiрнiше мисливський, членам якого вiн надавав медичну допомогу, за що йому i зробили цей невеликий дарунок. – Ватсоне, ви перевершили самого себе! – зауважив Голмс, вiдкидаючись на спинку крiсла та пiдкурюючи цигарку. – Не можу не визнати, що, описуючи з властивою вам люб’язнiстю моi скромнi заслуги, ви зазвичай применшуете своi власнi можливостi. Якщо й вiд вас самого не надходить яскраве сяйво, то ви, у будь-якому випадку, е провiдником свiтла. Хiба мало таких людей, котрi, не маючи власного таланту, все ж володiють незвичайною здатнiстю запалювати його в iнших! Я вам дуже заборгував, друже мiй. Я вперше почув вiд Шерлока таке визнання i маю сказати, що його слова принесли менi величезне задоволення, бо байдужiсть цього чоловiка до мого захоплення ним i до всiх моiх спроб описати методи його роботи не раз обмежувала мое самолюбство. Крiм цього, я пишався тим, що менi вдалося не тiльки опанувати метод Голмса, а й застосувати його на практицi та заслужити цим похвалу мого товариша. Шерлок узяв цiпок у мене з рук i кiлька хвилин розглядав його неозброеним оком. Потiм, явно зацiкавившись чимось, вiдклав цигарку набiк, пiдiйшов до вiкна i знову став оглядати палицю, але вже через збiльшувальне скло. – Не бозна-що, та все ж цiкаво, – сказав вiн, повертаючись на свое улюблене мiсце в кутку тапчана. – Певна iнформацiя тут, безумовно, е, вона й стане основою для деяких висновкiв. – Невже вiд мене щось вислизнуло? – перепитав я не без почуття самовдоволення. – Сподiваюся, я нiчого серйозного не оминув? – На жаль, любий мiй Ватсоне, бiльша частина ваших висновкiв помилкова. Коли я сказав, що ви служите для мене хорошим стимулом, то це, щиро кажучи, треба було розумiти так: вашi хиби iнодi допомагають менi вийти на правильний шлях. Але зараз ви не дуже помиляетеся. Цей чоловiк, безумовно, практикуе не в мiстi, i йому доводиться здiйснювати великi прогулянки пiшки. – Отже, я мав рацiю. – Щодо цього – так. – Але ж це все? – Нi, нi, любий Ватсоне, не все, далеко не все. Так, наприклад, я б сказав, що такий подарунок лiкар найiмовiрнiше може отримати вiд якоiсь лiкарнi, а не вiд мисливського клубу, а коли перед лiкарнею стоять лiтери «ЧК», назва «Черiнг-кроська» напрошуеться сама собою. – Можливо, ви маете рацiю. – Все наводить на саме таке тлумачення. Й якщо ми приймемо мiй здогад за робочу гiпотезу, то у нас будуть додатковi данi для вiдтворення особи нашого невiдомого вiдвiдувача. – Гаразд. Припустимо, що лiтери «ЧКЛ» означають «Черiнг-кроська лiкарня». Якi ж iншi висновки можна звiдси зробити? – А вам нiчого не спадае на гадку? Ви ж вивчали мiй метод. Спробуйте його застосувати. – Висновок очевидний: перш нiж поiхати в село, цей чоловiк практикував у Лондонi. – А що, якщо посунутися трохи далi? Погляньте на це ось пiд яким кутом зору: з якоi нагоди цей дарунок? Коли його друзi вважали за потрiбне подарувати спiльно йому цей цiпок, аби показати свое шанування? Вочевидь, тодi, коли доктор Мортiмер звiльнився з лiкарнi, вирiшивши зайнятися приватною практикою. Йому зробили подарунок, це ми знаемо. Припустiмо, що роботу в лiкарнi вiн змiнив на сiльську практику. Чи будуть нашi висновки занадто смiливими, якщо сказати, що подарунок був зроблений саме через його звiльнення? – Таке цiлком можливе. – Тепер зазначте, що вiн не мiг перебувати в штатi консультантiв лiкарнi, бо це дозволено тiльки лiкарям iз солiдною лондонською практикою, а такий лiкар навряд чи поiхав би з мiста. Тодi ким вiн був? Якщо працював там, не будучи штатним консультантом, отже, йому призначалася скромна роль куратора[1 - Куратор – молодший медик, що наглядав за хворими в клiнiцi.], котрий живе при лiкарнi, тобто трохи бiльша, нiж роль практиканта. І вiн звiльнився звiдти п’ять рокiв тому – гляньте на дату на цiпку. Таким чином, любий Ватсоне, ваш солiдний лiтнiй домашнiй лiкар випарувався, а замiсть нього перед нами вирiс вельми симпатичний чоловiк вiком близько тридцяти рокiв, не марнославний, неуважний, котрий нiжно любить свого собаку, який дещо бiльший за тер’ера, але менший за мастифа. Я недовiрливо реготнув, а Шерлок Голмс вiдкинувся на спинку тапчана i випустив у стелю маленькi колечка диму, якi плавно похитувалися в повiтрi. – Що стосуеться останнього пункту, то його нереально перевiрити, – сказав я, – однак певну iнформацiю про вiк цього чоловiка i його кар’еру знайти можна. Я зняв зi своеi маленькоi книжковоi полички медичний довiдник i знайшов потрiбне прiзвище. Там виявилося кiлька Мортимерiв, але я вiдразу ж вiдшукав нашого вiдвiдувача i прочитав уголос все, що його стосувалося: «Мортiмер Джеймс, iз 1882 року член Королiвського хiрургiчного товариства. Грiмпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882-го по 1884 рiк – куратор Черiнг-кроськоi лiкарнi. Нагороджений премiею Джексона з порiвняльноi патологii за роботу «Чи варто вважати недуги явищем атавiстичного штибу?». Член-кореспондент Шведського патологiчного товариства. Автор статей «Аномальнi явища атавiзму» («Ланцет», 1882), «Чи прогресуемо ми?» («Вiсник психологii», березень 1883). Сiльський лiкар парафiй Грiмпен, Торслi та Гай-Берроу». – І жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, – з лукавою посмiшкою зауважив Голмс, – зате вiн справдi сiльський лiкар, як ви доречно зазначили. А моi висновки правильнi. Що ж стосуеться означень, то, якщо не помиляюся, я вжив такi: симпатичний, не марнославний i неуважний. Це вже я знаю з досвiду – тiльки симпатичнi люди отримують прощальнi подарунки, лише не марнославнi змiнюють лондонську практику на сiльську i тiльки неуважнi здатнi залишити свiй цiпок замiсть вiзитiвки, прочекавши бiльше години у вашiй вiтальнi. – А собака? – Був привчений носити цiпок за господарем. Ця палиця не з легких, собака брав ii посерединi та мiцно стискав зубами, слiди яких видно дуже чiтко. Судячи з вiдстанi мiж мiтками, для тер’ера такi щелепи занадто широкi, а для мастифа – завузькi. Може, хiба… Боже милий! Ну, звiсно ж, кокер-спанiель! Промовляючи це, Голмс спочатку походжав по кiмнатi, а потiм зупинився бiля вiконноi нiшi. В його останнiх словах прозвучала така тверда впевненiсть, що я зачудовано глипнув на нього: – Слухайте, друже, але чому ви в цьому впевненi? – З тiеi простоi причини, що бачу собаку бiля наших дверей, а ось i дзвiнок ii господаря. Не йдiть, Ватсоне, благаю. Ви ж iз ним колеги, тому ваша присутнiсть допоможе менi. Ось вона, фатальна мить, Ватсоне! Ви чуете кроки на сходах, цi кроки уриваються у ваше життя, але що вони тягнуть за собою – добро чи зло, невiдомо. Що ж знадобилося людинi науки, доктору Джеймсу Мортiмеру, вiд детектива Шерлока Голмса?.. Увiйдiть. Зовнiшнiсть нашого гостя здивувала мене, бо я розраховував побачити типового сiльського лiкаря. Доктор Мортiмер виявився дуже високим худорлявим чоловiком iз довгим носом, що стирчав, наче дзьоб, мiж сiрими, близько посадженими очима, що яскраво виблискували за золотою оправою окулярiв. Одягнений вiн був, як i личить людинi його фаху, але з певною неохайнiстю: дуже затерта маринарка, обшарпанi штани. Вiн уже сутулився, незважаючи на молодi роки, i дивно тягнув шию, доброзичливо приглядаючись до нас. Як тiльки наш гiсть увiйшов до кiмнати, його погляд одразу ж упав на цiпок у руках Голмса, i вiн iз радiсним вигуком потягнувся за ним. – Яке щастя! А я нiяк не мiг згадати, де його залишив, тут чи в пароплавноi компанii. Втратити таку рiч! Це було б просто жахливо! – Презент? – спитав Шерлок. – Атож, сер. – Вiд Черiнг-кроськоi лiкарнi? – Так, вiд тамтешнiх друзiв на день мого весiлля. – Ох, як це кепсько! – зронив Голмс, хитаючи головою. Доктор Мортiмер здивовано заклiпав очима: – А що ж тут поганого? – Тiльки те, що ви порушили хiд наших мiркувань. Отже, подарунок був весiльний? – Авжеж, сер. Я одружився i звiльнився з лiкарнi, а разом iз тим позбувся й надii отримати посаду консультанта. Треба було шукати собi власний будинок. – Ну, ось бачите, ми не так уже й помилилися, – сказав Голмс. – А тепер, докторе Джеймс Мортiмер… – Що ви, що ви! У мене немае докторського ступеня, я всього лиш скромний член Королiвського хiрургiчного товариства. – І мабуть, людина наукового складу розуму? – Я маю тiльки певний стосунок до науки, пане Голмс: так би мовити, збираю мушлi на березi неосяжного океану знань. Якщо не помиляюся, маю честь балакати з паном Шерлоком Голмсом, а не з… – Нi, доктор Ватсон ось – перед вами. – Дуже радий познайомитися, сер. Ваше iм’я часто згадуеться поряд iз iменем вашого приятеля. Ви мене дуже зацiкавили, пане Голмс. Я нiяк не очiкував, що у вас такий подовжений череп i так сильно розвиненi надбрiвнi дуги. Дозвольте менi помацати ваш тiм’яний шов. Злiпок iз вашого черепа, сер, мiг би слугувати прикрасою для будь-якого антропологiчного музею доти, доки не вдасться отримати сам оригiнал. Не вважайте це за лестощi, та я просто заздрю такому черепу. Шерлок посадив нашого дивного гостя в крiсло. – Ми з вами, либонь, обое ентузiасти своеi справи, сер, – сказав вiн. – Судячи з вашого вказiвного пальця, ви вiддаете перевагу самi набивати цигарки. Не соромтеся, запалюйте. Доктор Мортiмер вийняв iз кишенi тютюн i з вражаючою спритнiстю набив собi цигарку. Його довгi, трохи тремтячi пальцi рухалися швидко та неспокiйно, як нiжки комахи. Голмс сидiв мовчки, але швидкi, миттевi погляди, якi вiн кидав на нашого цiкавого спiврозмовника, ясно свiдчили про те, що цей чоловiк неабияк його зацiкавив. – Дозволю собi припустити, сер, – почав вiн нарештi, – що ви надали менi честь своiми вчорашнiми та сьогоднiшнiми вiдвiдинами не лише заради обстеження мого черепа? – Нi, сер, певна рiч, нi! Правда, я щасливий, що менi випала така нагода, але мене привело до вас зовсiм не це, пане Голмс. Я людина аж нiяк не практичного штибу, а тим часом передi мною раптово постала одна надзвичайно серйозна та напрочуд дивна загадка. Вважаючи вас другим за величиною европейським експертом… – Он як, сер! Дозвольте поцiкавитися, хто мае честь бути першим? – досить рiзким тоном поцiкавився Шерлок. – Працi пана Бертильона[2 - Бертильон А. (1853–1914) – французький вчений-антрополог.] вселяють велику повагу людям iз науковим складом мислення. – То чому б вам не звернутися до нього? – Я ж сказав, сер, про «науковий склад мислення», але як практик ви не знаете собi рiвних – це визнають усi. Сподiваюся, сер, що я не дозволив собi зайвого… – Хiба дещицю, – просвiтлiв Голмс. – Однак, докторе Мортiмер, гадаю, що ви зробите цiлком слушно, якщо негайно, без подальших вiдступiв, розповiсте менi, в чому полягае справа, для вирiшення якоi вам знадобилася моя допомога. Роздiл II Прокляття роду Баскервiлiв – У мене в кишенi лежить один манускрипт, – почав Джеймс Мортiмер. – Я помiтив це, як тiльки ви увiйшли, – сказав Голмс. – Манускрипт дуже давнiй. – Початок вiсiмнадцятого столiття, якщо тiльки не пiдробка. – Як ви дiзналися, сер? – У бесiдi зi мною ви весь час показуете менi краечок цього манускрипту дюймiв у два шириною. Поганий же той експерт, який не зможе встановити дату документа з точнiстю до одного-двох десятилiть. Вам, можливо, доводилося читати мою невеличку працю з цього питання? Я датую ваш манускрипт тисяча сiмсот тридцятим роком. – Точна дата тисяча сiмсот сорок другий, – доктор Мортiмер вийняв рукопис iз боковоi кишенi маринарки. – Цю родинну релiквiю вiддав менi на зберiгання сер Чарльз Баскервiль, раптова i трагiчна смерть котрого так схвилювала весь Девоншир три мiсяцi тому. Я вважав себе не тiльки лiкарем сера Чарльза, але i його особистим приятелем. Це був чоловiк владний, тямущий, дуже практичний i аж нiяк не фантазер, як ваш покiрний слуга. І все ж вiн ставився до цього документа дуже серйозно i був готовий до того кiнця, який його спiткав. Голмс простягнув руку, взяв манускрипт i розправив його на колiнах. – Ватсоне, придивiться до написання букви «д». Це одна з тих особливостей, якi допомогли менi встановити дату документа. Я зиркнув через його плече на пожовклi аркушi з напiвстертими рядками. Вгорi сторiнки було написано: «Баскервiль-хол», а нижче стояли великi, розхристанi цифри: «один, сiм, чотири, два». – Це, мабуть, якась хронiка. – Так, хронiка одного переказу, який живе в родинi Баскервiлiв. – Але, наскiльки я збагнув, ви прийшли порадитися зi мною з питання бiльш практичного i ближчого до нас за часом. – Так, дуже близького! І справа не може чекати, ii треба вирiшити впродовж доби. Рукопис зовсiм короткий, i вiн мае безпосереднiй стосунок до справи. З вашого дозволу, я зачитаю вам текст. Вiдкинувшись на спинку крiсла, Голмс сполучив кiнчики своiх пальцiв i з виглядом повноi покiрностi долi заплющив очi. Доктор Мортiмер обернувся до свiтла i високим скрипучим голосом став читати нам таку цiкаву повiсть iз давнiх часiв: «Багато е свiдчень про собаку Баскервiлiв, але, будучи прямим нащадком Г’юго Баскервiля та наслухавшись про цього собаку вiд батька свого, а вiн – вiд мого дiда, я вирiшив записати цю iсторiю, в автентичностi якоi не може бути жодних сумнiвiв. І хочу, дiти моi, щоб ви увiрували, що Вищий Суддя, котрий карае нас за грiхи нашi, може i вiдпустити iх нам iз властивим йому милосердям i що немае такого важкого прокляття, яке не можна було б спокутувати молитвою та покаянням. Тому вiддайте ж забуттю страшнi плоди минулого, але остерiгайтесь грiшити в майбутньому, щоб знову всiм нам на погибель не дарувати свободу темним пристрастям, що заподiяли стiльки зла всьому нашому роду. Знайте ж, що за часiв Великого повстання (iсторiю його, написану лордом Кларендоном, чоловiком великоi вченостi, я настiйно раджу вам прочитати) володарем маетку Баскервiль був Г’юго, нашого роду, i того Г’юго можна цiлком справедливо назвати чоловiком свавiльним, нечестивим i безбожним. Сусiди пробачили б йому всi його грiхи, бо святi нiколи не жили в нашiй мiсцинi, але в характерi Г’юго була схильнiсть до безрозсудних i жорстоких жартiв, що i зробило iм’я його притчею во язицех в усьому Девонi. Сталося так, що цей Г’юго покохав (якщо тiльки можна назвати його темну пристрасть настiльки чистим словом) доньку одного фермера, землi котрого сусiдували з маетком Баскервiлiв. Але юнка, вiдома своею скромнiстю та чеснотою, боялася навiть його iменi й усiляко уникала сусiди. Якось, а це було в день архiстратига Михаiла, Г’юго Баскервiль вибрав серед своiх товаришiв шiстьох, найвiдчайдушнiших i розбещених, прокрався до ферми i, знаючи, що батька i братiв дiвчини немае вдома, викрав ii. Повернувшись у Баскервiль-хол, вiн сховав полонянку в одному з горiшнiх покоiв, а сам, як зазвичай, став бенкетувати з товаришами. Нещасна ледь не втратила розуму, чуючи спiви, крики й огидну лайку, що долiтали знизу, бо, за свiдченням тих, хто знав Г’юго Баскервiля, вiн був настiльки нестриманий на язик захмелiвши, що, здавалося, такi безбожнi слова можуть спопелити людину, котра осквернила ними уста своi. Наприкiнцi страх довiв дiвчину до того, що вона зважилася на вчинок, вiд якого вiдмовився б i навiть дуже спритнiший i вiдважний чоловiк, а саме: вибралася на карниз, спустилася на землю плющем, що обплiтав (i досi обплiтае) пiвденну стiну замку, i побiгла через болото в рiдну домiвку, яка була розташована вiд маетку Баскервiлiв за три милi. Через якийсь час Г’юго покинув гостей, маючи намiр вiднести своiй полонянцi iжу та питво, а може, в його думках було i щось гiрше, але побачив, що клiтка порожня, а пташка випурхнула на волю. Тодi ним опанував нечистий, бо вiн збiг униз сходами до бенкетноi зали, вистрибнув на стiл, розкидав фляги та страви, та присягнув привселюдно вiддати тiло свое i душу силам зла, якщо зумiе наздогнати втiкачку. Бенкетувальники стояли, враженi люттю, що закипала в ньому. Один iз присутнiх, найбезсердечнiший i п’яний, як чiп, гукнув, що треба пустити собак по слiду. Почувши такi слова, Г’юго вибiг зi замку, наказав конюхам осiдлати його коня вороного, спустити собак i, давши iм понюхати хустинку, загублену дiвчиною, поскакав слiдом за зграею, що заливалася гавкотом, по залитому мiсячним свiтлом болоту. Бенкетувальники на якийсь час сторопiли, не втямивши вiдразу, з чого б це пiднялася така метушня. Але ось до iхнiх затуманених винними парами мiзкiв дiйшло, яку чорну справу замислили на просторах торф’яних болiт. Тут усi зарепетували: хтось вимагав коня, хтось пiстолет, хтось ще одну флягу вина. Потiм, трохи отямившись, вони всiею компанiею, а було iх тринадцятеро, пострибали на коней i приедналися до погонi. Мiсяць сяяв яскраво, переслiдувачi скакали всi в ряд тим шляхом, яким, за iхнiми розрахунками, мала б утiкати панночка, якщо вона мала намiр дiстатися до рiдноi домiвки. Промчавши милю чи двi, вони зустрiли пастуха з отарою та спитали його, чи не бачив вiн погоню. А той, як розповiдають, спочатку не мiг вимовити нi слова вiд страху, та все ж спромiгся зiзнатися, що бачив нещасну дiвчину, слiдами котроi мчали собаки. «Але я бачив i дещо iнше, – додав вiн. – Г’юго Баскервiль проскакав повз мене на вороному конi, а за ним мовчки гнався собака, i не дай менi боже побачити ще колись такий виплодок пекла у себе за спиною!» П’янi сквайри насварили пастуха та поскакали собi далi. Але незабаром сироти заметушилися у них на шкiрi, бо вони почули тупiт копит, i слiдом за тим ворона коняка, вся в пiнi, пролетiла повз них без вершника i з кинутим повiддям. Безпутнi гульвiси збилися в купу, оскаженiвши вiд страху, але все ж продовжили свiй шлях, хоча кожен iз них, якби був тут сам-один, без товаришiв, з радiстю повернув би свого коня назад. Вони повiльно просувалися вперед i нарештi побачили собак. Вся зграя, що здавна славилася чистотою породи та своею лютiстю, жалiбно верещала, продираючись униз у глибокий яр, деякi собаки крадькома вiдбiгали убiк, а iншi, наiжившись i виблискуючи очима, намагалися пролiзти у вузький видолинок, що вiдкривався перед ними. Вершники зупинилися, як можна здогадатися, набагато тверезiшi, нiж були, коли подалися у дорогу. Бiльшiсть iз них не вiдважувалися ступити вперед навiть крок, але трое найсмiливiших або все ще п’янючих спрямували конi в глиб яру. І там iхнiм поглядам вiдкрилася широка галявина, а на нiй виднiлися два великих кам’яних стовпчики, встановленi тут ще в доiсторичнi часи. Такi стовпи трапляються на болотах i зараз. Мiсяць яскраво освiтлював галявину, посеред якоi лежала нещасна панночка, котра померла вiд страху й утрати сил. Але не встигли трое вiдчайдушних гультяiв побачити ii бездиханне тiло i тiло Г’юго Баскервiля, що лежало поруч, як вiдчули, що волосся заворушилося у них на головах. Жах! Над чоловiком схилилося мерзенне чудовисько – величезна, чорноi мастi тварюка, схожа своiм виглядом на пса, але вища i крупнiша за всiх собак, яких будь-коли доводилося бачити смертному. І це страховисько у них на очах роздерло горло Г’юго Баскервiлю й, обернувши до них свою закривавлену морду, глипнуло палаючими очима. Тодi мисливцi заверещали, зцiпенiвши вiд страху, але очуняли та репетуючи помчали щодуху по болотах. Один iз них, подейкують, помер тiеi ж ночi, не витримавши того, чому довелося бути свiдком, а двое iнших до кiнця днiв своiх не могли оговтатися вiд такого важкого потрясiння. Такий от, дiти моi, переказ про собаку, що заподiяв з того часу стiльки бiд нашому роду. Й якщо я вирiшив записати його, то лише в надii на те, що знане менше терзае нас жахом, нiж недомовки та домисли. Чи е сенс заперечувати, що багато наших родичiв умирали смертю раптовою, страшною та таемничою? То ж нехай же не залишить нас доля своеi невимовною милiстю, бо вона не стане вражати невинних, народжених пiсля третього та четвертого колiна, котрим загрожуе помста, як сказано в Євангелii. І саме цiй долi доручаю вас, дiти моi, i заклинаю: остерiгайтеся виходити на болото в нiчний час, коли сили зла панують безроздiльно. (Написано рукою Г’юго Баскервiля для синiв Роджера та Джона, наказую iм тримати все це в таемницi вiд сестри iхньоi Елiзабет)». Прочитавши цю дивовижну оповiдку, доктор Мортiмер зсунув окуляри на чоло та втупився в пана Шерлока Голмса. Той позiхнув i кинув недопалок у камiн. – Ну, то що? – сказав вiн. – Вважаете, що це не цiкаво? – Цiкаво для тих, хто кохаеться в казках. Доктор Мортiмер вийняв iз кишенi складену вчетверо газету: – Гаразд, пане Голмс. Тепер ознайомлю вас iз сучаснiшим матерiалом. Ось номер «Девонширськоi хронiки» вiд чотирнадцятого червня цього року. У ньому вмiщено короткий звiт про факти, встановленi в зв’язку зi смертю сера Чарльза Баскервiля, що спiткала його за кiлька днiв до цього. Мiй приятель трохи посунувся вперед, i погляд у нього вiдразу став уважним. Поправивши окуляри, доктор Мортiмер почав читати: «Раптова смерть сера Чарльза Баскервiля, можливого кандидата вiд партii лiбералiв на майбутнiх виборах, справила дуже глибоке враження на весь Середнiй Девоншир. Хоча сер Чарльз порiвняно нещодавно облаштувався в Баскервiль-холi, своею привiтнiстю та щедрiстю вiн встиг здобути собi любов i повагу всiх, кому доводилося мати з ним справу. У нашi днi панування нуворишiв[3 - Нувориш – людина, що швидко розбагатiла, заробивши статки на спекуляцiях.] приемно знати, що нащадок стародавнього роду, котрий знав i кращi часи, змiг власними руками нажити собi статки й обернути iх на вiдновлення колишньоi величi свого iменi. Як вiдомо, сер Чарльз здiйснював досить прибутковi операцii в Пiвденнiй Африцi. На противагу тим людям, котрi не зупиняються доти, доки колесо фортуни не повернеться проти них, вiн, iз властивою йому тверезiстю розуму, реалiзував своi прибутки та повернувся в Англiю зi солiдним капiталом. У Баскервiль-холi сер Чарльз оселився всього лише два роки тому, але чутки про рiзнi вдосконалення та плани розбудови маетку, перерванi його смертю, встигли поширитися повсюдно. Будучи бездiтним, вiн не раз висловлював намiр ще за життя винагородити своiх землякiв, й у багатьох тутешнiх жителiв е особиста причина оплакувати його передчасну кончину. Про щедрi пожертви сера Чарльза на потреби доброчинностi як у мiсцевому обсязi, так i в масштабi всього графства неодноразово згадувалося на сторiнках нашого часопису. Не можна сказати, щоб слiдству вдалося повнiстю з’ясувати обставини смертi сера Чарльза Баскервiля, хоча вони все ж поклали край чуткам, народженим мiсцевими забобонними мiзками. У нас немае жодних пiдстав пiдозрювати, що смерть настала не з природних причин. Сер Чарльз був удiвцем i, якщо можна так сказати, трохи диваком. Незважаючи на своi великi статки, вiн жив дуже скромно, i весь штат домашньоi прислуги в Баскервiль-холi складався з подружжя Беррiморiв. Чоловiк виконував обов’язки дворецького, а дружина – економки. У своiх свiдченнях, якi збiгаються з показами близьких друзiв покiйного, Беррiмори зазначають, що здоров’я сера Чарльза останнiм часом помiтно погiршилося. За iхнiми словами, вiн страждав на ваду серця, про що свiдчили рiзкi змiни кольору обличчя, задишка та пригнiчений стан душi. Доктор Джеймс Мортiмер, близький приятель i домашнiй лiкар покiйного, пiдтвердив це своiми свiдченнями. З формального боку все сталося дуже просто. Сер Чарльз Баскервiль мав звичку гуляти перед сном по знаменитiй тисовiй алеi Баскервiль-холу. Подружжя Беррiморiв засвiдчило, що вiн нiколи не зраджував цiй звичцi. Четвертого червня сер Чарльз оголосив про свiй намiр поiхати наступного дня до Лондона та наказав Беррiмору приготувати йому речi для вiд’iзду, а ввечерi, як завжди, вирушив на прогулянку, пiд час якоi завжди викурював сигару. Додому сер Чарльз бiльше не повернувся. Опiвночi, побачивши, що дверi в хол все ще не замкненi, Беррiмор стривожився, засвiтив лiхтар i подався на пошуки свого господаря. Того дня було вогко, i слiди сера Чарльза ясно виднiлися на алеi. Посеред цiеi алеi е хвiртка, яка веде на торф’янi болота. За певними ознаками сер Чарльз стояв бiля неi кiлька хвилин, а потiм пiшов далi… i в самому кiнцi алеi був виявлений його труп. Тут залишаеться нез’ясованою одна обставина. Беррiмор переконуе, що як тiльки сер Чарльз вiдiйшов вiд хвiртки, характер його слiдiв змiнився, мабуть, далi вiн ступав навшпиньки. У той час по болоту, неподалiк вiд алеi, проходив один циган, такий собi Мерфi. Вiн чув верески, але не мiг визначити, звiдкiля вони лунали, бо, за власними зiзнаннями, був дуже п’яний. Жодних слiдiв насильства на тiлi сера Чарльза виявлено не було. Правда, медична експертиза зазначае, як до невпiзнання змiнилося обличчя покiйного – доктор Мортiмер навiть вiдмовився спочатку вiрити, що перед ним лежить його приятель i пацiент, але таке явище нерiдко супроводжуе смерть вiд задухи та припинення серцевоi дiяльностi. Дiагноз пiдтвердився в результатi розтину, що дало повну картину застарiлоi органiчноi вади серця. Грунтуючись на даних медичноi експертизи, слiдство дiйшло висновку про раптову смерть, що значно полегшуе стан справ, адже бажано, щоб спадкоемець сера Чарльза оселився в Баскервiль-холi та продовжив втiлювати в життя чудовi плани свого попередника, обiрванi таким трагiчним кiнцем. Якщо б прозаiчно точнi висновки слiдчого не поклали край романтичним домислам у зв’язку зi смертю сера Чарльза, якi передавалися по всьому графству з вуст в уста, то Баскервiль-холу важко було б знайти господаря. Подейкують, що найближчим родичем сера Чарльза е пан Генрi Баскервiль (якщо вiн живий), син середнього брата покiйного. За останньою доступною iнформацiею, цей молодик живе в Америцi. Зараз вжитi заходи для того, щоб розшукати його та повiдомити про отримання солiдноi спадщини». Доктор Мортiмер склав газету i засунув ii до кишенi. – Ось усе, що повiдомлялося про смерть сера Чарльза Баскервiля, пане Голмс. – Ви ознайомили мене зi справою, безумовно, не позбавленою деякого iнтересу, й я вам дуже вдячний за це, – сказав Шерлок Голмс. – Свого часу менi доводилося читати про нього в пресi, але тодi я був настiльки зайнятий iсторiею з ватиканськими камеями[4 - Камеi – невеликi, вирiзанi на коштовному каменi рельефнi зображення осiб або предметiв.] i так намагався прислужитися понтифiку, що прогавив кiлька цiкавих справ в Англii. Отже, це все, що повiдомлялося про смерть сера Чарльза? – Атож. – Тодi познайомте мене з тими фактами, якi не були опублiкованi. Детектив вiдкинувся на спинку крiсла, зiмкнув кiнчики пальцiв i набрав вигляду суворого та неупередженого суддi. – Менi ще нi з ким не доводилося балакати про це, – почав доктор Мортiмер, явно хвилюючись. – Я багато про що промовчав на слiдствi з тiеi простоi причини, що людинi науки незручно пiдтримувати чутки, породженi марновiрством. І вважаю, що часопис мае рацiю: посилювати i без того похмуру репутацiю Баскервiль-холу – означае прирiкати його на животiння без господаря. Керуючись такими мiркуваннями, я вважав за краще про щось замовчати, бо зайва вiдвертiсть все одно не допомогла б. Але з вами можу говорити навпростець. Торф’янi болота – мiсце достатньо безлюдне, тому бiльш-менш близькi сусiди намагаються частiше зустрiчатися один iз одним. Що стосуеться мене, то я чимало часу спiлкувався iз сером Чарльзом Баскервiлем. Якщо не брати до уваги пана Френкленда з Лефтер-холу та ще натуралiста пана Степлтона, в наших мiсцях на багато миль не вдасться зустрiти жодноi освiченоi людини. Сер Чарльз любив самотнiсть, але його недуга зблизила нас, а спiльнi iнтереси ще бiльше змiцнили нашi стосунки. Вiн привiз дуже цiннi науковi матерiали з Пiвденноi Африки, i ми з ним згаяли багато приемних вечорiв, обговорюючи порiвняльну анатомiю бушменiв i готтентотiв[5 - Бушмени та готтентоти – африканськi племена.]. Останнiм часом менi з кожним мiсяцем ставало все зрозумiлiше, що нерви сера Чарльза напруженi до межi. Вiн вiрив у легенду, яку я вам тут прочитав, i, мандруючи власними володiннями, не наважувався виходити на болото вночi. Вам це видасться нiсенiтницею, пане Голмс, але сер Чарльз був твердо переконаний, що над його родом тяжiе страшне прокляття, i, справдi, приклади, якi вiн згадував iз минулого своеi родини, були невтiшними. Йому не давала спокою нав’язлива iдея про якусь химерну iстоту, i вiн раз по раз перепитував мене, чи не бачив я чогось дивного, коли навiдував хворих, i чи не чув собачого гавкоту. Останне запитання сер Чарльз задавав менi надто часто, i його голос тремтiв при цьому вiд хвилювання. Пам’ятаю, як зараз, десь за три тижнi до трагiчноi подii я пiд’iхав увечерi до Баскервiль-холу. Сер Чарльз стояв у дверях будинку. Я вилiз iз шарабану i, пiдiйшовши до нього, раптом помiтив, що вiн дивиться кудись через мое плече з виразом безмежного жаху в очах. Я круто обернувся й устиг лише мигцем побачити в самому кiнцi алеi якусь тварину, подiбну на велике чорне теля. Сер Чарльз був таким схвильованим i наляканим, що менi довелося пiти туди, де це створiння промайнуло, i поглянути, куди воно подiлося. Але там нiчого не було. Ця подiя справила дуже важке враження на мого приятеля. Я залишався з ним весь той вечiр, i ось тодi, зважившись пояснити менi причину своеi тривоги, вiн i попросив мене взяти на збереження цей рукопис, iз яким я вважав за потрiбне ознайомити вас передусiм. Я згадав про цей маловажливий випадок лише тому, що вiн набув певного значення в подальшiй трагедii, але тодi все це здалося менi справжнiсiнькою дурнею, що не виправдовуе хвилювання мого товариша. Сер Чарльз, за моею порадою, збирався до Лондона. Серце у нього не працювало, як годиться, а страх, який не давав йому й митi спокою, явно позначався на його здоров’i, хоча причини цього страху були, на мiй погляд, просто вигаданi. Я розраховував, що кiлька мiсяцiв мiського життя подiють на сера Чарльза освiжаюче i вiн повернеться назад новою людиною. Тiеi ж думки дотримувався i пан Степлтон, котрий завжди дуже турбувався про здоров’я нашого спiльного приятеля. Тiеi останньоi митi й сталося це страшне нещастя. Дворецький Беррiмор, котрий знайшов уночi тiло сера Чарльза, негайно послав за мною верхи конюха Перкiнса. Я допiзна засидiвся за роботою i тому встиг у Баскервiль-хол хутко, щонайбiльше за годину. Всi факти, про якi згадувалося на слiдствi, я перевiрив i зiставив мiж собою. Я пройшов слiдами сера Чарльза всю тисову алею, оглянув те мiсце бiля хвiртки, де вiн, iмовiрно, зупинявся, звернув увагу, як змiнився характер його слiдiв, переконався, що, крiм них, на м’якiй гальцi виднiються лише слiди Беррiмора, i, нарештi, ретельно обстежив тiло, якого до мого приiзду нiхто не торкався. Сер Чарльз лежав долiлиць, розкинувши руки, вчепившись пальцями в землю, i судома так спотворила його обличчя, що я не вiдразу зумiв впiзнати труп. Фiзичних пошкоджень на ньому не виявилося. Але Беррiмор дав помилковi свiдчення на слiдствi. За його словами, на землi бiля тiла не було жодних слiдiв. Та вiн просто не помiтив iх, а я помiтив. На невеликiй вiдстанi вiд сера Чарльза виднiлися зовсiм свiжi та чiткi… – Слiди? – Слiди. – Чоловiчi чи жiночi? Доктор Мортiмер якось дивно зиркнув на нас i вiдповiв майже пошепки: – Пане Голмс, це були вiдбитки лап величезного собаки! Роздiл III Загадка Зiзнаюся, що при цих словах мороз пробiг у мене по шкiрi. Судячи з того, як тремтiв голос у лiкаря, вiн сам був глибоко схвильований власною розповiддю. Голмс подався всiм тiлом уперед, i в його очах спалахнули сухi колючi iскорки – вiрна ознака того, що цiкавiсть узяла-таки гору. – Ви самi iх бачили? – Точно так само, як бачу вас. – І нiчого про це не сказали! – А навiщо? – Невже, крiм вас, iх нiхто не бачив? – Вони були крокiв за тридцять вiд тiла, i на них, мабуть, просто не звернули уваги. Я б сам нiчого не помiтив, якби не згадав легенду. – На болотах мае бути багато вiвчурiв? – Природно. Але це був не вiвчур. – Кажете, що слiди дуже великi? – Величезнi. – Але до тiла сера Чарльза вони не наближалися? – Аж нiяк. – Яка тодi була погода? – Вогка, прохолодна. – Але дощу не було? – Нi. – А як виглядае та алея? – З бокiв висока зелена огорожа з тiсно зрощених старих тисiв. Посерединi – дорiжка футiв вiсiм у ширину. – А мiж кущами та дорiжкою е щось? – Так, по обидва боки тягнеться смужка дерну близько шести футiв у ширину. – Якщо я правильно вас зрозумiв, в алеi е хвiртка? – Так, i ця хвiртка провадить на болото. – А iнших виходiв туди немае? – Немае. – Отже, в тисову алею можна потрапити або безпосередньо з будинку, або через хвiртку, яка провадить на болото? – Є ще один вихiд – через альтанку в дальньому кiнцi. – Сер Чарльз дiйшов туди? – Нi, вiн лежав крокiв за п’ятдесят вiд неi. – Тепер, докторе Мортiмер, будьте ласкавi вiдповiсти менi на одне дуже важливе запитання: помiченi вами слiди були не на травi, а на дорiжцi? – На травi слiдiв зазвичай не видно. – Вони були на тому ж боцi дорiжки, де хвiртка? – Так, на самому краечку, ближче до хвiртки. – Дуже цiкаво! Ще одне запитання: хвiртка була зачинена? – Не тiльки зачинена, але i замкнена на висячий замок. – Якоi вона висоти? – Футiв iз чотири. – Отже, через неi можна перелiзти? – Ще й як. – А бiля самоi хвiртки вдалося щось виявити? – Нi, нiчого особливого. – Боже милий! Невже там не подивилися? – Нi, я дивився. – І нiчого не знайшли? – Там важко було щось розiбрати. Сер Чарльз, мабуть, простояв бiля хвiртки хвилин iз п’ять-десять. – Чому ви так гадаете? – Тому що попiл двiчi впав iз його сигари. – Чудово! Ось такий помiчник нам знадобиться! Еге ж, Ватсоне? Ну, а слiди? – Галька була поцяткована собачими слiдами. Інших я не помiтив. Шерлок Голмс нетерпляче вдарив себе долонею по колiну. – Ах, якщо б я сам там був! – вигукнув вiн. – Це, мабуть, надзвичайно цiкава справа. Якi багатi можливостi для серйозного наукового розслiдування! Галька – це така сторiнка, на якiй я мiг би стiльки всього прочитати! А тепер вона розмита дощем, затоптана черевиками допитливих фермерiв… Ах, докторе Мортiмер, докторе Мортiмер! Чому ж ви мене вiдразу не покликали? Який грiх на вашiй совiстi! – Я не мiг звернутися до вас, пане Голмс: адже тодi менi б довелося оприлюднити всi цi факти, а я вже пояснив, що мене стримувало вiд такого кроку. Крiм цього… – Що ж ви вагаетесь? – Є певна галузь, де безсилий навiть проникливий i найдосвiдченiший детектив. – Ви натякаете, що ми маемо справу з надприродною силою? – Я цього не сказав. – Не «сказав», але «думаю»? – З того часу, як сталося це нещастя, пане Голмс, менi розповiли про кiлька випадкiв, якi важко пов’язати з природним станом речей. – Наприклад? – Я з’ясував, що дехто з мiсцевих мешканцiв ще до трагiчноi смертi сера Чарльза бачив на болотах якусь дивну iстоту, що точно вiдповiдае описам Баскервiльського демона i не схожа на жодну iншу тварину, вiдому науцi. Всi, хто бачив ii, стверджували, як один: це страховисько свiтиться, як привид неймовiрних розмiрiв. Я опитав цих людей. Їх було трое: наш сусiда, чоловiк вельми тверезих поглядiв на речi, тутешнiй коваль i один фермер. Усi вони розповiдають про жахливого привида, майже слово в слово повторюючи опис того пса, про якого йдеться в легендi. Вiрте менi, пане Голмс: у всiй нашiй окрузi пануе жах, виходити на болото вночi нiхто не наважуеться, хiба тiльки найвiдчайдушнiшi смiливцi. – І ви, людина науки, вiрите, що це явище надприродне? – Я вже й сам не знаю, чому вiрити. Голмс стенув плечима. – Досi моя розшукова дiяльнiсть проходила в межах цього свiту, – зронив вiн. – Я борюся зi злом у мiру своiх скромних сил i можливостей, але повставати проти самого прабатька зла буде, мабуть, занадто самовпевнено з мого боку. Однак ви не станете заперечувати, що слiди на гравii – рiч цiлком реальна? – Собацi, про якого йдеться в переказi, не можна вiдмовити в реальностi, якщо вiн змiг загризти чоловiка. І все ж в ньому було щось демонiчне. – Бачу, що ви остаточно перекинулися на бiк мiстикiв, докторе Мортiмер. Тодi скажiть менi ось що. Якщо ви вже стали на таку точку зору, навiщо вам знадобився я? Ви кажете менi, що розслiдувати обставини смертi сера Чарльза марна рiч, i водночас просите мене взятися за це. – Я нi про що таке вас не просив. – Тодi чим я можу допомогти вам? – Порадою. Скажiть менi, як менi поводитися з сером Генрi Баскервiлем, котрий приiздить на вокзал Ватерлоо, – доктор Мортiмер зиркнув на годинник, – рiвно через годину i п’ятнадцять хвилин. – Це й е спадкоемець? – Атож. Пiсля смертi сера Чарльза ми все про нього розвiдали та з’ясували, що чоловiк господарюе у себе на фермi, в Канадi. Судячи з вiдгукiв, це чудовий, дуже достойний молодик. Я зараз виступаю не як лiкар, а як довiрена особа та розпорядник заповiту сера Чарльза. – Інших претендентiв на спадщину немае? – Нi. Єдиний iнший родич, про котрого нам вдалося дещо дiзнатися, це Роджер Баскервiль, молодший брат нещасного сера Чарльза. Всiх братiв було трое. Середнiй, котрий помер замолоду, – батько цього Генрi. Молодший, Роджер, вважався в сiм’i бiлою вороною. Вiн успадкував баскервiльську деспотичнiсть i був як двi краплi води схожий на родинний портрет того самого Г’юго Баскервiля. В Англii Роджер накоiв дурниць, тому був змушений сховатися в Центральнiй Америцi, де i помер 1876 року вiд жовтоi пропасницi. Генрi – останнiй нащадок роду Баскервiлiв. Через годину i п’ять хвилин я маю зустрiти його на вокзалi Ватерлоо. Вiн надiслав менi телеграму, що сьогоднi вранцi приiжджае в Саутгемптон. Так ось, пане Голмс, порадьте, як менi з ним бути? – А чому б йому не поiхати вiдразу в свiй родовий маеток? – Природно, що таке рiшення напрошуеться само собою. Але згадайте, що всi Баскервiлi, котрi жили там, закiнчували трагiчно. Я впевнений, якби в сера Чарльза була можливiсть побалакати зi мною перед смертю, вiн заборонив би менi привозити останнього нащадка стародавнього роду в це страшне мiсце. І водночас не можна заперечувати, що добробут усiеi нашоi сумноi, злиденноi округи залежить вiд того, чи погодиться сер Генрi жити в своему маетку, чи нi. Якщо Баскервiль-хол буде пустувати, всi плани сера Чарльза зазнають краху. Я боюся, як би моя особиста зацiкавленiсть у наших мiсцевих справах не взяла гору, тому й звертаюся за порадою до вас. Шерлок задумався. – У двох словах справа виглядае так, – сказав вiн нарештi. – Ви вважаете, що якась зла сила робить Дартмур небезпечним для Баскервiлiв. Чи правильно я вас зрозумiв? – У будь-якому разi, пiдстави для таких застережень е. – Гм. Але якщо ваша теорiя про надприроднi сили правильна, то вони можуть дiстатися до цього молодика не тiльки в Девонширi, але й у Лондонi. Важко уявити собi нечистого з такою мiстечковою владою. Адже це ж не якийсь там член парафiяльноi управи. – Якщо б вам довелося зiткнутися з усiм цим самому, пане Голмс, ви б не стали так жартувати. Отже, ви вважаете, що спадкоемцевi байдуже, де бути – в Лондонi чи Девонширi? Вiн приiжджае через п’ятдесят хвилин. Порадьте, що я маю робити? – Раджу вам, сер, викликати кеб, узяти з собою свого спанiеля, який шкребеться бiля вхiдних дверей, i iхати на вокзал зустрiчати сера Генрi Баскервiля. – А потiм? – Потiм ви будете чекати, поки я обмiркую подальший план дiй, а до того часу нiчого йому не кажiть. – Скiльки вам знадобиться часу на це? – Одна доба. Я буду вам дуже зобов’язаний, докторе Мортiмер, якщо ви з’явитесь сюди завтра о десятiй годинi ранку та приведете iз собою сера Генрi Баскервiля. Менi треба познайомитися з ним. – Домовилися, пане Голмс. Вiн записав дату та годину побачення на манжетi i, так само неуважно озираючись на всi боки, швидко вийшов з кiмнати. Шерлок гукнув його зi сходiв: – Ще одне запитання, докторе Мортiмер. Ви кажете, що привида на болотах бачили i ранiше? – Авжеж, про це розповiдають аж трое. – А пiсля смертi сера Чарльза нiчого такого не було? – Не знаю. Не чув. – Дякую вам. На все добре. Голмс сiв на свое мiсце в кутку тапчана й усмiхнувся тiею спокiйною задоволеною посмiшкою, яка завжди з’являлася у нього на обличчi, коли перед сищиком поставало гiдне його завдання. – Вже йдете, Ватсоне? – Так, якщо нiчим не можу вам допомогти. – Нi, друже мiй, я звертаюся до вас за допомогою, лише коли треба вдаватися до дiй. Але яка ж чудова справа. Багато в чому просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлi, завернiть до нього i попросiть надiслати менi фунт наймiцнiшого тютюну. Дякую заздалегiдь. Спробуйте не повертатися до вечора. А тодi я з радiстю обмiняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цiкавоi загадки, яку нам загадали сьогоднi вранцi. Самота i спокiй були потрiбнi моему приятелю в години напруженоi розумовоi роботи, коли вiн зважував усi найдрiбнiшi подробицi справи, будував одну за одною кiлька гiпотез, порiвнював iх мiж собою i вирiшував, яка iнформацiя iстотна, а якою можна знехтувати. Тому я провештався весь день у клубi i повернувся на Бейкер-стрит тiльки ввечерi, близько дев’ятоi години. Я вiдчинив дверi у вiтальню i перелякався – чи не пожежа у нас? Бо в кiмнатi стояв такий дим, що крiзь нього ледве виднiлося свiтло лампи. Але моi побоювання були марними: менi вдарило в нiс iдким запахом мiцного дешевого тютюну, вiд чого у мене негайно почало дерти в горлi. Крiзь димову завiсу я ледве розгледiв Голмса, котрий зручно вмостився в крiслi. Вiн був у халатi i тримав у зубах свою темну глиняну люльку. Навколо нього лежали якiсь паперовi рулони. – Застудилися, Ватсоне? – спитав вiн. – Нi, просто дух захопило вiд цього отруйного ладану. – Так, ви, здаеться, маете рацiю: тут трохи накурено. – Яке там «трохи»! Дихати нiчим! – Тодi вiдчинiть вiкно. Я бачу, ви просидiли весь день у клубi? – Голмсе, друже!.. – Правильно? – Звiсно, що правильно, але як ви… Вiн засмiявся, роздивляючись мою розгублену фiзiю. – Ваша наiвнiсть, Ватсоне, просто чудова! Якщо б ви знали, як менi приемно перевiряти на вас своi скромнi вмiння! Джентльмен iде з дому в дощову негоду. Увечерi вiн повертаеться чистенький, без жодноi плямочки. Цилiндр i черевики на ньому виблискують, як i ранiше. Отже, вiн десь просидiв весь день. Близьких друзiв у нього немае. Де ж вiн був? Хiба це не очевидно? – Так, цiлком очевидно. – Свiт наповнений такими очевидностями, але iх нiхто не помiчае. Як гадаете, а де був я? – Також весь день просидiли на одному мiсцi? – А от i нi, я встиг побувати в Девонширi. – Подумки? – Саме так. Мое тiло залишалося тут, у крiслi, i, як це не сумно, встигло випити за день двi великих кавоварки i викурити неймовiрну кiлькiсть тютюну. Як тiльки ви пiшли, я послав до Стенфорда за мапою Дартмурських болiт, i мiй дух блукав ними весь день. Тiшу себе надiею, що тепер освоiвся з цими мiсцями як слiд. – Мапа дрiбного масштабу? – Так, дуже дрiбного, – сищик розгорнув одну секцiю цiеi мапи i поклав ii на колiна. – Ось та сама дiлянка, що нас цiкавить. Усерединi стоiть Баскервiль-хол. – Оточений лiсом? – Еге ж. Тисова алея тут не позначена, але менi здаеться, що вона тягнеться праворуч, паралельно до болота. Ось ця маленька група споруд – та саме селище Грiмпен, де мiститься штаб-квартира нашого приятеля, доктора Мортiмера. Як бачите, на п’ять миль навколо житло зустрiчаеться вкрай рiдко. Ось це Лефтер-хол, про який згадував лiкар. Тут, мабуть, стоiть будинок натуралiста Степлтона, якщо я правильно запам’ятав його прiзвище. Ось це – двi ферми: «Кам’янi стовпи» та «Гниле болото». За чотирнадцять миль вiд них – прiнстаунська в’язниця суворого режиму. А мiж цими окремими точками i навколо них стеляться похмурi, позбавленi ознак життя болота. Ось вам сцена, на якiй сталася ця трагедiя i, можливо, розiграеться ще раз на наших очах. – Так, мiсця дикi. – Сцена обставлена, краще не вигадаеш. Якщо чортяка справдi захотiв втрутитися в людськi справи… – Отже, ви також схильнi бачити в усьому цьому щось надприродне? – А хiба слуги диявола не можуть бути одягненi в плоть i кров? Для початку нам доведеться вирiшити два питання. Перше: чи було тут скоено злочин? Друге: в чому полягае цей злочин i як вiн був скоений? Певна рiч, якщо доктор Мортiмер мае слушнiсть у своiх здогадах i ми маемо тут справу iз силами, якi перебувають над законами природи, то нам доведеться скласти зброю. Але перш нiж заспокоюватися на цьому, треба перевiрити до кiнця всi iншi гiпотези. Нумо зачинимо вiкно, якщо ви не заперечуете. Як це не дивно, але, менi здаеться, що концентрацiя тютюнового диму сприяе концентрацii думки. Я ще не дiйшов до того, щоб ховатися в скриню пiд час своiх роздумiв, але логiчний висновок iз моеi теорii саме такий. Ну як, ви вже встигли помiркувати над цiею справою? – Вона не виходила у мене з голови весь день. – І до чого ж ви дiйшли? – Заплутана iсторiя. – Так, iсторiя вельми своерiдна. Особливо в певних деталях. Наприклад, як змiнився характер слiдiв. Як ви це пояснюете? – Мортiмер казав, нiбито сер Чарльз пройшов ту частину алеi навшпиньки. – Вiн тiльки повторив слова якогось iдiота, сказанi пiд час слiдства. Навiщо ж людинi ходити алеею навшпиньки? – Тодi в чому ж тут рiч? – Вiн бiг, Ватсоне. Рятувався, втiкав щодуху. Так бiг, що серце у нього не витримало i вiн на ходу впав мертвим. – Рятувався? Але вiд кого? – У тому й заковика. Судячи з деяких даних, Чарльз Баскервiль втратив голову вiд страху, перш нiж кинутися навтьоки. – Чому ви так гадаете? – Те, що його так налякало, рухалося до нього з болiт. Якщо не помиляюся, а мабуть, все було так, як я припускаю, то тiкати не додому, а вiд оселi мiг тiльки знавiснiлий чоловiк. Циган засвiдчив на слiдствi, що сер Чарльз волав про допомогу, але втiкав вiн у тому напрямку, де найменше можна було на неi сподiватися. Потiм ще одна загадка: кого вiн чекав того вечора i чому побачення мало вiдбутися в тисовiй алеi, а не в будинку? – Гадаете, що вiн на когось чекав? – Самi погляньте: хворий лiтнiй чоловiк вирушае ввечерi на прогулянку – нiчого дивного в цьому немае. Але ж того дня було вогко та холодно. Навiщо ж йому знадобилося без причини стояти бiля хвiртки п’ять, а то й десять хвилин, як стверджуе доктор Мортiмер, котрий звернув увагу на сигарний попiл? Мiж iншим, як це не дивно, але йому не можна вiдмовити в спостережливостi. – Сер Чарльз так гуляв щовечора. – І щовечора зупинявся бiля хвiртки? Навряд чи. Навпаки, е iнформацiя, що сер Чарльз намагався триматися подалi вiд болiт. А тiеi ночi вiн когось чекав там. І це було напередоднi його передбачуваного вiд’iзду в Лондон. Розумiете, Ватсоне, як усе складаеться – ланка до ланки! А тепер будьте люб’язнi дати менi скрипку, i ми вiдкладемо всi турботи про цю справу в надii на те, що завтрашнiй вiзит доктора Мортiмера та сера Генрi Баскервiля дасть нам нову поживу для роздумiв. Роздiл IV Сер Генрi Баскервiль Ми поснiдали рано, i Голмс, одягнений у халат, приготувався приймати вiдвiдувачiв. Нашi клiенти не спiзнилися нi на секунду – як тiльки годинник пробив десяту, доктор Мортiмер увiйшов до кабiнету в супроводi молодого баронета. Останньому було рокiв iз тридцять. Невеликого зросту, кремезний, мiцний, вiн справляв враження дуже жвавого, здорового чоловiка. Вираз його обличчя здався менi впертим; карi очi смiливо зиркали на нас з-пiд густих чорних брiв. Брунатний костюм спортивного крою та смаглява обвiтрена шкiра свiдчили про те, що цей чоловiк не засиджуеться вдома i не цураеться фiзичноi працi, та водночас спокiйна впевнена постава видавала в ньому справжнього джентльмена. – Сер Генрi Баскервiль, – репрезентував супутника доктор Мортiмер. – Так, це я, – пiдтвердив баронет. – І найцiкавiше те, пане Голмс, що якщо б мiй приятель не запропонував менi вiдвiдати вас, я прийшов би до вас iз власноi волi. Ви, кажуть, вмiете розгадувати рiзнi ребуси, а я якраз сьогоднi вранцi зiткнувся з одним, який менi не розкусити. – Сiдайте, сер Генрi. Якщо я правильно вас зрозумiв, то пiсля приiзду до Лондона з вами сталося щось не зовсiм звичайне? – Я не надаю цьому особливого значення, пане Голмс. Мабуть, надi мною хтось пожартував. Але сьогоднi вранцi я отримав ось цей лист, якщо тiльки вiн заслуговуе такоi уваги. Гiсть поклав на стiл конверт, i ми стали розглядати його. Конверт виявився звичайнiсiньким, iз сiрого паперу. Адреса – «Готель «Нортумберленд», серу Генрi Баскервiлю» – була написана великими друкованими лiтерами; на поштовому штемпелi стояли: «Черiнг-крос» i час вiдправлення – вечiр попереднього дня. – Хтось знав, що ви зупинитеся в готелi «Нортумберленд»? – поцiкавився Голмс, кинувши допитливий погляд на нашого гостя. – Нiхто не знав. Я вирiшив, де зупинитися, тiльки пiсля зустрiчi з доктором Мортiмером. – Але доктор Мортiмер, вочевидь, сам там зупинився? – Нi, я живу у знайомих, – сказав медик. – Нiхто не мiг знати, що ми поiдемо саме в цей готель. – Гм! Отже, вашими пересуваннями хтось дуже цiкавиться. Шерлок вийняв iз конверта складений вчетверо аркуш паперу, розгорнув його i поклав на стiл. Посерединi сторiнки була написана одна-едина фраза, складена з пiдклеених одне до iншого друкованих слiв. Там було зазначено наступне: «Якщо розум i життя вам дорогi, тримайтеся подалi вiд торф’яних болiт». Слова «торф’яних болiт» були написанi вiд руки, чорнилом. – Так ось, пане Голмс, – сказав сер Генрi Баскервiль, – може, поясните менi, що все це означае i хто так зацiкавився моiми справами? – А що скажете ви, докторе Мортiмер? Цього разу тут начебто немае нiчого надприродного? – Авжеж, сер, але, можливо, лист надiслала людина, переконана в тому, що вся ця iсторiя надприродна. – Яка iсторiя? – рiзко спитав сер Генрi. – Ви, джентльмени, мабуть, обiзнанi про моi справи набагато краще, нiж я сам! – Ми розповiмо вам усе, сер Генрi. Без цього ви не пiдете звiдси, повiрте в те, що я кажу, – запевнив Шерлок Голмс. – А зараз давайте займемося цим вельми цiкавим документом, який був складений та опущений у поштову скриньку вчора ввечерi. Ватсоне, у нас е вчорашнiй «Таймс»? – Он там, у кутку. – Будьте ласкавi подати менi сторiнку з передовицею, – вiн швидко пробiг ii очима. – «Свобода торгiвлi»… Чудова передовиця! Дозвольте прочитати вголос один абзац. «Якщо хтось намагатиметься переконати вас, що та галузь промисловостi, в якiй ви особисто зацiкавленi, перебувае пiд захистом протекцiйних тарифiв, тримайтеся подалi вiд таких людей, бо розум повинен вам пiдказати, що така система врештi-решт пiдiрве наш iмпорт i порушить нормальне життя нашого острова, iнтереси якого дорогi всiм нам». Що ви на це скажете, Ватсоне? – вигукнув Голмс, радiсно потираючи руки. – Блискуча iдея, чи не так? Доктор Мортiмер поглянув на Голмса, як дивляться турботливi лiкарi на безнадiйних пацiентiв, а сер Генрi Баскервiль звiв на мене здивований погляд своiх карих очей. – Я не дуже тямлю в таких питаннях, як тарифна полiтика, – сказав вiн, – але менi здаеться, що ми трохи вiдхилилися вiд нашоi теми. – Навпаки! Ми сунемо гарячими слiдами, сер Генрi. Ватсон знайомий iз моiм методом краще за вас, але боюся, що змiст прочитаного уривка вислизнув навiть вiд нього. – Так, зiзнаюся, я не бачу жодного зв’язку мiж ним i листом. – А зв’язок, любий мiй Ватсоне, настiльки тiсний, що, по сутi справи, одне випливае з iншого. «Якщо», «вам», «тримайтеся подалi вiд», «розум», «життя», «дороги». Невже не здогадуетеся, звiдки взятi цi слова? – Ах, хай йому грець! Звiсно, ви маете рацiю, який блискучий здогад! – вигукнув сер Генрi. – Якщо ви все ще сумнiваетеся, то погляньте на слова «тримайтеся подалi вiд» – вони вирiзанi вкупi. – Ну ж бо… Так, справдi! – Знаете, пане Голмс, я навiть не уявляв собi, що такi речi можливi! – зауважив доктор Мортiмер, iз подивом споглядаючи на мого товариша. – Здогадатися, що слова вирiзанi з газетного тексту, це ще куди не йшло. Але безпомилково назвати газету, i мало того – вказати статтю, з якоi вони взятi, це перевершуе будь-яку уяву! Як ви здогадалися? – Впевнений, лiкарю, що ви можете вiдрiзнити череп негра вiд черепа ескiмоса? – Звiсно, можу. – Яким чином? – Але ж це мiй коник! Рiзниця мiж тим та iншим цiлком очевидна. Надбрiвнi дуги, лицьовий кут, будова щелепи… – А в мене е свiй коник. На мiй погляд, рiзниця мiж боргесом на шпонах[6 - Боргес – один iз видiв друкарського шрифту. Шпон – тонкi металевi пластинки, якi використовувалися в друкарнях для збiльшення вiдстанi мiж рядками набору.], яким набираються передовицi «Таймс», i слiпим шрифтом дешевих вечiрнiх газеток не менш очевидна, нiж рiзниця мiж вашими неграми й ескiмосами. Знання шрифтiв – одна з найелементарнiших вимог до детектива, хоча мушу зiзнатися, що у днi своеi юностi я якось сплутав «Лiдський Меркурiй» iз «Вранiшнiми вiдомостями». Але передовицю «Таймс» нi з чим не сплутаеш, i цi слова могли бути вирiзанi тiльки звiдти. А позаяк лист вiдправили вчора, все свiдчило про те, що нам слiд було перш за все зазирнути в учорашнiй номер. – Отже, пане Голмс, – сказав сер Генрi Баскервiль, – хтось склав цей лист, вирiзавши ножицями… – Манiкюрними ножицями, – перебив його детектив. – Ви звернули увагу, якi у них короткi кiнцi? Для того щоб вирiзати слова «тримайтеся подалi вiд», довелося зробити два надрiзи. – Згоден. Хтось вирiзав цi слова ножицями з короткими кiнцями i наклеiв iх… – Гумiарабiком, – пiдказав Шерлок. – …i наклеiв iх гумiарабiком на папiр. Але чому ж тодi слова «торф’яних болiт» написанi вiд руки? – Бо автор листа не знайшов iх у газетi. Всi iншi слова досить простi, iх можна зустрiти в будь-якому текстi, а цi трапляються порiвняно рiдко. – Дуже вичерпне пояснення. А що ще вам вдалося тут вичитати, пане Голмс? – Дещо вдалося, хоча автор докладав усiх зусиль до того, щоб знищити всi докази. Як ви самi можете переконатися, адреса написана великими друкованими лiтерами. Але така газета, як «Таймс», рiдко потрапляе в руки простих людей. Отже, звiдси можна зробити висновок, що лист склала освiчена людина, котра намагалася видати себе за неосвiчену i навмисне змiнила почерк, мабуть, побоюючись, аби ви не розпiзнали автора, якщо не зараз, то пiзнiше. Крiм цього, звернiть увагу, що слова наклеенi нерiвно, деякi з них виступають над рядком. Наприклад, слово «життя» сидить зовсiм не на мiсцi. Це вказуе на недбалiсть автора листа, а може, i на хвилювання чи поспiх. Я схильний вважати, що у всьому винне саме хвилювання та поспiх, бо навряд чи ця людина проявила б недбалiсть у такiй, мабуть, серйознiй справi. Якщо хтось справдi квапився, то цiкаво знати чому. Адже лист, опущений вчора, все одно мав би застати сера Генрi в готелi. Може, його автор боявся якоiсь завади. Але з чийого боку? – Ми, так виглядае, подалися в царину припущень, – зауважив доктор Мортiмер. – Скажiть краще – в царину, де зважуються всi можливостi, з тим, щоб вибрати з них найiмовiрнiшу. Таке наукове використання сили уяви, яка завжди працюе у фахiвцiв на твердiй матерiальнiй основi. Ви, природно, назвете це чистим здогадом, але я майже впевнений, що адресу писали в якомусь готелi. – Чому ви так вирiшили? – Огляньте конверт уважнiше, i ви побачите, що автору не пощастило з письмовим приладдям. Перо двiчi запнулося на одному словi, i його довелося тричi вмочити в чорнильницю, щоб написати таку коротку адресу. Отже, чорнила було мало, на самому денцi. Власне перо i каламар рiдко доводять до такого стану, а щоб i те, i iнше вiдмовлялося служити – це вже виняткова ситуацiя. Але, як ви знаете, в деяких готелях iз письмовим причандаллям i чорнильницями зовсiм кепсько. Тому я, майже не вагаючись, скажу, що якщо б нам вдалося обстежити всi кошики для паперiв у всiх готелях поблизу Черiнг-кросу та виявити там залишки порiзаноi передовицi «Таймс», ми вiдразу знайшли б автора цього дивного послання… Стiйте! Стiйте! Що це? Вiн став уважно вдивлятися в сторiнку, на якiй були наклеенi слова, тримаючи ii на вiдстанi одного-двох дюймiв вiд очей. – Ну, що? – Нi, нiчого, – сказав Голмс i поклав лист на стiл. – Папiр цiлком гладкий, навiть без водяних знакiв. Нi, ми вичавили з цього цiкавого листа все, що було можна. А тепер, сер Генрi, розкажiть, чи не сталося з вами чогось незвичайного з того часу, як ви приiхали до Лондона. – Та нi, пане Голмс, нiби нiчого такого не сталося. – Нiхто на вас не чатував, не вистежував? – Я, мабуть, потрапив у якийсь детективний роман, – задумався гiсть. – Кому може спасти на гадку стежити за мною? – Дайте час, поговоримо i про це. А наразi зважте: невже вам немае про що розповiсти нам? – Це залежить вiд того, що ви вважаете гiдним вашоi уваги. – Все, що так чи iнакше виходить за рамки традицiйного укладу життя. Сер Генрi всмiхнувся: – Майже все мое дитинство i юнiсть пройшли в Сполучених Штатах i Канадi, тому англiйський уклад життя для мене ще незвичний. Але навряд чи у вас вважаеться буденнiстю, коли у людини раптом зникае один черевик. – Ви загубили один черевик? – Друже мiй, – вигукнув доктор Мортiмер, – та ваш черевик просто кудись засунули! Вiн знайдеться. Чи варто турбувати пана Голмса через такi дрiбницi! – Але ж вiн питае, чи не сталося зi мною чогось незвичайного. – Саме так, – погодився Голмс. – Мене цiкавить будь-яка дрiбниця, якою б безглуздою вона не здавалася. Отже, у вас пропав черевик? – Так, але, може, його справдi кудись засунули. Вчора ввечерi я виставив черевики за дверi, а вранцi там залишився лише один. Вiд коридорного менi так i не вдалося домогтися зрозумiлоi вiдповiдi. Найприкрiше, що я купив цю пару всього лише напередоднi, на Стрендi, i навiть не встиг оновити ii. – Ви вiддали чистити новi черевики? Навiщо ж? – Вони були свiтло-коричневi. Тому я велiв почистити iх темною ваксою. – Отже, пiсля приiзду в Лондон ви насамперед подалися купувати черевики? – Та я взагалi ходив по крамницях. Доктор Мортiмер склав менi компанiю. Справа в тому, що якщо вже людинi судилося стати власником великого маетку, то й одягатися треба вiдповiдно, а я дещо нехтував своiм виглядом, живучи на Заходi. У числi iнших речей були купленi i цi черевики – за шiсть доларiв! А ось одягти iх так i не вдалося. – Якщо це крадiжка, то доволi безглузда, – зауважив Шерлок Голмс. – Чесно кажучи, я погоджуюся з доктором Мортiмером: ваш черевик скоро знайдеться. – А тепер, джентльмени, – рiшуче озвався баронет, – нумо розтлумачити менi те, про що я досi не здогадуюсь. Час вам дотриматися свого слова i пояснити менi, до чого хиляться всi цi балачки. – Законна вимога, – погодився детектив. – Доктор Мортiмер, гадаю, ви маете самi все пояснити серу Генрi, як розповiли нам. Пiдбадьорений цим проханням, наш учений приятель вийняв iз кишенi рукопис i часопис, i повторив слово в слово свою вчорашню розповiдь. Сер Генрi слухав дуже уважно, час вiд часу перериваючи медика здивованими вигуками. – Оце так, гарненька ж менi дiсталася спадщина! – сказав вiн, коли довге оповiдання добiгло кiнця. – Про собаку я, звiсно, чув ще з дитячих рокiв. Цю легенду любили розповiдати в нашiй родинi, хоча досi я не надавав iй жодного значення. А що стосуеться смертi дядька, то у мене так усе переплуталося в головi, що я ще нiчого не можу второпати. Гадаю, що ви самi не знаете, до кого тут треба звертатися – до священика чи полiсмена. – Пiдтверджую. – А тепер ще цей лист, який я отримав. Вiн, мабуть, якось пов’язаний зi загальним ходом подiй. – Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знае про те, що вiдбуваеться на торф’яних болотах, – зауважив доктор Мортiмер. – І цей «хтось», мабуть, прихильний до вас, – додав Голмс, – якщо попереджае вас про небезпеку. – А може, навпаки: комусь вигiдно вiдлякати мене вiд Баскервiль-холу? – І це не виключено… Я вам дуже вдячний, докторе Мортiмер, що запропонували менi таку цiкаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрi, треба вирiшувати по сутi: можна вам iхати в Баскервiль-хол чи нi? – А чому б менi туди не поiхати? – Либонь, це небезпечно. – Звiдки ж ця небезпека надходить – вiд нашого родинного страховиська чи вiд людей? – Ось це й доведеться з’ясувати. – Як би там не було, але вiдповiдь моя буде така: нi пекельнi сили, нi людськi пiдступи не втримають мене тут. Я поiду в будинок своiх пращурiв. Це вирiшено остаточно. Його темнi брови зiйшлися в одну лiнiю, смаглявим обличчям розлилася фарба. Баскервiльська свавiльнiсть явно давалася взнаки i в цьому останньому нащадку iхнього роду. – Я ще не встиг обмiркувати те, що менi довелося почути вiд вас. Не так легко вiдразу допетрати й одразу вирiшити, як бути далi. Менi б хотiлося побути годинку наодинцi та зважити все на дозвiллi. Знаете що, пане Голмс? Зараз пiв на дванадцяту, й я вирушаю безпосередньо до себе в готель. Що, якщо ви i ваш товариш, доктор Ватсон, прийдете до нас поснiдати годину на другу? На той час я вже щось надумаю. – Вас це влаштовуе, Ватсоне? – Цiлком. – Тодi ми приiдемо. Викликати вам кеб? – Нi, я краще прогуляюся, прийду трохи до тями пiсля нашоi розмови. – Я iз задоволенням приеднаюся до вас, – сказав його супутник. – Отже, о другiй годинi ми побачимося. До скороi зустрiчi, бувайте здоровi. Ми чули, як нашi вiдвiдувачi спустилися вниз сходами i зачинили за собою вхiднi дверi. Шерлок миттево перемiнився – вiд його млосностi не залишилося i слiду, вiн знову став людиною дii. – Одягайтеся, Ватсоне, хутко. Не можна втрачати жодноi секунди. Знiмаючи на ходу халат, вiн швидко пiшов до себе i через двi-три хвилини повернувся вже в костюмi. Ми збiгли вниз сходами на вулицю. Доктор Мортiмер i Баскервiль ще виднiлися попереду, крокiв за двiстi вiд нас. Вони прошкували у напрямку до Оксфорд-стрит. – Наздогнати iх? – У жодному разi, друже мiй! Якщо ви зi мною не нудьгуватимете, то я з вами i поготiв. Нашi друзi мають рацiю: пройтися такого ранку – одне задоволення. Вiн додав кроку, i вiдстань мiж нами i нашими нещодавнiми вiдвiдувачами знiчев’я скоротилася наполовину. Продовжуючи зберiгати цю дистанцiю, ми звернули за ними на Оксфорд-стрит, потiм на Рiджент-стрит. Бiля однiеi з крамниць сер Генрi та доктор Мортiмер зупинилися, розглядаючи вiтрину, i Голмс зупинився також. За мить вiн раптом задоволено гмикнув, i, простеживши напрямок його уважного погляду, я побачив, що кеб, який стояв по той бiк вулицi, й у вiкнi якого виднiвся пасажир, повiльно рушив уперед. – Ось його нам i треба, Ватсоне! Гайда. Спробуймо хоча б розгледiти цього чоловiка. Тiеi ж митi передi мною в бiчному вiкнi кеба майнула густа чорна борода, i чиiсь очi змiряли нас пронизливим поглядом. Зараз же слiдом за цим прочинилося горiшне вiконечко, пасажир щось гукнув вiзнику, i кеб стрiмко полетiв по Рiджент-стрит. Голмс озирнувся, шукаючи вiльний екiпаж, але марно – таких не було. Тодi вiн кинувся в саму гущу вуличного руху за кебом, який швидко зникав у нас з поля зору. – Ах, дiдько! – блiдий вiд досади, ледве вимовив вiн, виринувши з вуличного потоку. – От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо в вас е хоч краплина порядностi, ви занесете в своi аннали цю мою помилку нарiвнi з моiми успiхами. – Що це за чоловiк? – Гадки не маю. – Спостерiгач? – Так, вочевидь, за Баскервiлем хтось стежить iз самого його приiзду до Лондона. Інакше звiдки стало вiдомо, що вiн зупинився в готелi «Нортумберленд»? Я зважив так: якщо його вистежували першого дня, то будуть вистежувати i надалi. Ви, мабуть, звернули увагу, що я двiчi пiдходив до вiкна, поки доктор Мортiмер читав свою легенду? – Пригадую це. – Менi було цiкаво, чи не вештаеться хтось бiля будинку, але жодних пiдозрiлих персонажiв не помiтив. Ми маемо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, i хоча менi досi ще не зрозумiло, якi тут дiють сили – добрi чи злi, проте я невпинно вiдчуваю чиесь сторонне втручання, чийсь точний розрахунок. Коли нашi новi друзi пiшли, я негайно ж кинувся за ними навздогiн, сподiваючись, що ось тут менi i попадеться iхня невловима тiнь. А цей хитрун не наважився йти пiшки й узяв кеб, щоб у мiру потреби тягнутися ззаду або ж обганяти iх, залишаючись при цьому непомiченим. Його прийом мае ще й ту перевагу, що, якби вони також сiли в кеб, то шпик не випустив би iх iз поля зору. Але все ж одне вразливе мiсце в цьому прийомi е. – Кебмен? – Аякже. – Шкода, що ми не помiтили його номера! – Любий мiй Ватсоне! Менi справдi немае чим похвалитися цього разу, але невже ви допускаете хоч на одну мить, що я не помiтив номера? Будь ласка: двi тисячi сiмсот чотири. Втiм, зараз це нам нi до чого. – Не збагну, що ще ви могли вдiяти. – Побачивши його, я мав би негайно повернути в протилежний бiк, без поспiху взяти кеб i на чималiй вiдстанi слiдувати за ним. А ще краще було б поiхати прямо до готелю та чекати подальших подiй там. Цей таемничий незнайомець провiв би Баскервiля до дверей, i ми за допомогою його ж власного прийому могли б простежити, куди вiн потiм подiнеться. А тепер наш супротивник разюче спритно скористався моею недоречною квапливiстю, яка видала нас iз головою i збила мене зi слiду. Пiд час цiеi бесiди ми повiльно рухалися по Рiджент-стрит, вже не бачачи перед собою доктора Мортiмера та його супутника. – Тепер не мае жодного сенсу спостерiгати за ними, – спохмурнiв Голмс. – Їхня тiнь зникла i бiльше не з’явиться. Треба перевiрити, якi козирi у нас на руках, i смiливо бити ними. Ви добре розгледiли обличчя цього чоловiка в кебi? – Обличчя нi, а бороду розгледiв. – Я також… а це означае, що борода була, ймовiрно, фальшива. Коли розумна людина подаеться в таку ризиковану, що вимагае особливоi обережностi, авантюру, потрiбна борода для маскування. Зайдiмо сюди, Ватсоне. Голмс завернув в одну з розсильних контор цiеi дiльницi, начальник якоi зустрiв його з розпростертими обiймами. – Ага, Вiлсоне, бачу, ви не забули, як менi пощастило допомогти вам у тiй маленькiй справi! – Що ви, сер, хiба таке забудеш? Я вам зобов’язаний своiм чесним iменем, а може, i життям. – Ви перебiльшуете, друже мiй. До речi, Вiлсоне, пригадую, у вас був один хлопчик, на iм’я Картрайт, котрий проявив неабияку кмiтливiсть пiд час розслiдування вашоi справи. – Так, сер, вiн i зараз у мене працюе. – Чи не можна його закликати? Дякую вам. І ще будьте люб’язнi розмiняти менi ось цi п’ять фунтiв. На заклик начальника з’явився чотирнадцятирiчний пiдлiток iз жвавим розумним обличчям. Вiн став перед нами, iз захопленням споглядаючи на знаменитого сищика. – Дайте менi «Путiвник по готелях», – попросив Голмс. – Дякую вам. Дивись, Картрайте, ось це – назви двадцяти трьох готелiв бiля Черiнг-кросу. Бачиш? – Так, сер. – Ти обiйдеш iх усi по черзi. – Слухаюсь, сер. – І для початку будеш давати швейцарам по шилiнгу. Ось тобi двадцять три шилiнги. – Слухаюсь, сер. – Ти скажеш, що тобi потрiбно подивитися смiття, викинуте вчора з кошикiв. Поясниш це так: одну дуже важливу телеграму доправили помилково не на ту адресу, i тобi наказали ii розшукати. Тямиш? – Так, сер. – Але насправдi ти будеш шукати сторiнку газети «Таймс», порiзану в кiлькох мiсцях ножицями. Ось номер «Таймс», а сторiнка потрiбна ось ця. Ти зможеш вiдрiзнити ii вiд iнших? – Звiсно, сер. – Швейцари будуть, певна рiч, вiдсилати тебе до коридорних, ти й iм даси по шилiнгу. Ось тобi ще двадцять три шилiнги. У двадцяти випадках з двадцяти трьох, iмовiрно, виявиться, що смiття з кошикiв викинули або спалили. Але в трьох iнших готелях тобi покажуть купу паперiв, серед яких ти i шукатимеш цю сторiнку. Шансiв на успiх дуже мало. Про всяк випадок даю тобi ще десять шилiнгiв. До вечора телеграфуй менi, на Бейкер-стрит, як у тебе справи… А тепер, Ватсоне, нам iз вами залишилося тiльки дiзнатися телеграфом про кебмена номер двi тисячi сiмсот чотири, пiсля чого зазирнемо в якусь картинну галерею на Бонд-стрит i провештаемося там аж до снiданку. Роздiл V Три обiрванi нитки Шерлок Голмс мав дивовижну здатнiсть уникати балачок про справи. Вiн увесь занурився в споглядання полотен сучасних бельгiйських художникiв i за двi години, мабуть, жодного разу не згадав про дивну iсторiю, в яку обставини втягнули й нас. Всю дорогу вiд картинноi галереi до готелю «Нортумберленд» вiн теревенив тiльки про живопис, незважаючи на те, що поняття його в цiй царинi вирiзнялися крайньою примiтивнiстю. – Сер Генрi Баскервiль чекае вас нагорi, – сказав нам черговий по вестибюлi. – Вiн просив одразу ж провести гостей до нього. – Ви не дозволите менi переглянути списки ваших клiентiв? – спитав Голмс. – Прошу, сер. Пiсля прiзвища «Баскервiль» в книзi були ще два записи: «Теофiлiус Джонсон iз сiм’ею, з Ньюкасла» i «панi Олдмор iз покоiвкою, з Елтона». – Чи не той це Джонсон, котрого я колись знав? – спитав Шерлок чергового. – Вiн адвокат, сивий i трохи накульгуе? – Нi, сер, пан Джонсон – власник вугiльних копалень, ще не старий джентльмен, ваших рокiв. – Ви впевненi, що вiн не адвокат? – Упевнений, сер. Пан Джонсон наш частий гiсть, ми його знаемо не перший рiк. – Справдi? Ну, не буду сперечатися. Панi Олдмор… Десь я чув це прiзвище. Даруйте за цiкавiсть, але iнодi бувае так, що шукаеш одного знайомого, а знаходиш iншого. – Панi Олдмор жiнка слабкого здоров’я, сер. Їi чоловiк був колись мером Глостера. Вона зупиняеться тiльки у нас, коли приiжджае в мiсто. – Красно дякую. Ймовiрно, я сплутав ii з iншою ледi… Цi запитання допомогли нам встановити один дуже важливий факт, Ватсоне, – продовжував Голмс тихо, поки ми пiдiймалися сходами. – Тепер нам ясно, що люди, котрi так цiкавляться нашим приятелем, зупинилися не тут. Отже, старанно спостерiгаючи за кожним його кроком, у чому ми вже переконалися, вони так само старанно уникають потрапляти йому на очi. А це свiдчить багато про що. – Наприклад, про що? – Ну, хоча б про те… Привiт! Друже, що трапилося? Ми вийшли на горiшнiй майданчик i зiткнулися там iз сером Генрi Баскервiлем. Вiн вибiг на сходи весь розпашiлий вiд гнiву, тримаючи в руках старий, запорошений черевик. У нього навiть язик заплiтався вiд лютi, i коли вiн нарештi повернув собi дар слова, то вiдразу збився на явний американський акцент, чого ми вранцi за ним не помiтили. – За кого мене мають у цьому готелi – за бевзя, чи що? – кричав сер Генрi. – Я не дозволю над собою жартувати! Якщо цей бовдур не знайде мого черевика, я влаштую скандал! У мене також е почуття гумору, пане Голмс, але цього разу тутешнi жартiвники передали кутi меду. – Все ще шукаете свою пропажу? – Так, шукаю, i не вгамуюся, поки не знайду. – Але, менi здаеться, ви говорили про новий свiтло-коричневий черевик? – Власне, сер. А тепер така ж iсторiя з чорним. – Як! Невже ви похопилися i… – Саме так! У мене всього лише три пари взуття – нова свiтло-коричнева, стара чорна та лакованi мешти, якi зараз на менi. Вчора ввечерi зник один коричневий черевик, а сьогоднi вкрали ще й чорний… Ну, знайшли? Кажiть негайно! Що ви на мене так витрiщилися? На майданчику з’явився схвильований коридорний-нiмець: – Нi, сер. Я в усiх питав, нiхто нiчого не знае. – Так от, слухайте: або ви вiдшукаете до вечора мiй черевик, або я пiду до керуючого та заявлю йому, що негайно забираюся звiдси. – Черевик знайдеться, сер… Обiцяю вам, що знайдеться… Майте терпiння, сер. – Майте на увазi, це востанне. Я бiльше не терпiтиму, щоб мене обкрадали у вашому злодiйському кублi!.. Пане Голмс, даруйте, будь ласка, що я турбую вас такими дрiбницями… – Але цi дрiбницi заслуговують, щоб через них турбувалися. – Ви вже дуже серйозно до них ставитеся! – Як же ви самi поясните це? – Я навiть не намагаюся пояснити. Зi мною ще нiколи в життi не траплялося нiчого безглуздiшого та дивнiшого. – Дивнiшого?.. Авжеж, це, мабуть, так, – задумливо промовив Шерлок. – А що ви самi про це скажете? – Я, власне кажучи, ще нiчого не розумiю. Історiя дуже заплутана, сер Генрi. Якщо ii зв’язати зi смертю вашого дядька, то з тих п’ятисот найсерйознiших справ, якi менi доводилося розплутувати, ця буде, мабуть, найскладнiшою. Але у мене в руках е певнi нитки, й одна з них неодмiнно мае привести нас до розгадки. Ми можемо витратити зайвий час, вхопившись не за ту нитку, за яку слiд, але рано чи пiзно знайдемо i потрiбну. Ми дуже приемно провели час за снiданком, лише побiжно торкнувшись тих питань, що звели нас чотирьох разом. І Голмс тiльки тодi дiзнався про подальшi плани Баскервiля, коли вся наша компанiя перейшла до нього в номер. – Я поiду в Баскервiль-хол. – Коли? – Наприкiнцi тижня. – Вважаю ваше рiшення правильним, – погодився Голмс. – Тепер у мене вже немае жодних сумнiвiв у тому, що в Лондонi за вами встановили стеження. Але в такому великому мiстi важко з’ясувати, що це за люди i що iм вiд вас треба. Якщо вони дiють iз лихими намiрами, вам загрожуе небезпека, якiй ми не в змозi запобiгти… Докторе Мортiмер, ви знаете, що сьогоднi вранцi, коли ви вiд мене вийшли, за вами стежили? Медик так i пiдскочив на мiсцi: – Стежили? Хто? – Ось цього я, на жаль, не можу сказати. Серед ваших сусiдiв або знайомих у Дартмурi е хтось iз густою чорною бородою? – Нi… втiм, стривайте… Ну, звiсно… У дворецького сера Чарльза, Беррiмора, е густа чорна борода. – Гм! А де вiн зараз? – У Баскервiль-холi. Будинок залишили на його опiку. – Треба перевiрити, чи справдi вiн там, а не в Лондонi. – Як же це зробити? – Дайте менi телеграфний бланк. «Чи готовi до приiзду сера Генрi». Адресуемо так: «Баскервiль-хол, пану Беррiмору». Де у вас там найближчий телеграф? У Грiмпенi? Чудово! Другу телеграму пошлемо в Грiмпен на iм’я начальника контори: «Телеграму адресовану Беррiмору прохання передати власнi руки. Випадку вiдсутностi направте назад готель Нортумберленд серу Генрi Баскервiлю». Ось так. До вечора будемо знати, чи перебувае Беррiмор на своему посту в Девонширi, чи нi. – Гарно, – сказав Баскервiль. – До речi, докторе Мортiмер, а що за особа цей Беррiмор? – Вiн син покiйного управителя маетком. Це вже четверте поколiння Беррiморiв, яке живе в Баскервiль-холi. Наскiльки я знаю, вiн i його дружина цiлком поважнi люди. – Тим не менше, – сказав сер Генрi, – жодних сумнiвiв, що поки Баскервiль-хол залишаеться без господаря, цi люди живуть там у розкошах, без турбот i клопотiв. – Чому б нi? – Беррiмор отримав щось за заповiтом вiд сера Чарльза? – запитав Голмс. – Вiн i його дружина отримали по п’ятсот фунтiв. – Гм! А вони знали про це ранiше? – Аякже. Сер Чарльз любив патякати про своi розпорядження на випадок смертi. – Цiкавий факт. – Сподiваюся, – зронив доктор Мортiмер, – що ви не станете пiдозрювати всiх, хто отримав щось за заповiтом сера Чарльза? Менi вiн також залишив тисячу фунтiв. – Он як? А ще кому? – У заповiтi було зазначено багато дрiбних сум рiзним особам i великi пожертви на благодiйнi цiлi. Спадщина ж уся вiдiйшла серу Генрi. – А в яку суму ii оцiнюють? – Сiмсот сорок тисяч фунтiв. Шерлок здивовано звiв брови. – Я й не пiдозрював, що мова йде про такий величезний капiтал, – пробурмотiв вiн. – Сер Чарльз вважався заможним чоловiком, але справжнi розмiри його статкiв з’ясувалися тiльки пiсля того, як ми ознайомилися з цiнними паперами. Загальна сума спадщини сягае мiльйона. – Овва! Справдi, заради такого величезного кусня можна почати й ризиковану гру. Ще одне запитання, докторе Мортiмер. Припустiмо, що з нашим юним приятелем щось трапиться… Гiпотеза не з приемних, але ви вже мене вибачте. Хто тодi успадкуе маеток? – Оскiльки молодший брат сера Чарльза, сер Роджер, помер парубком, Баскервiль-хол перейде до вiддалених родичiв – Дезмондiв. Джеймс Дезмонд вже немолодий чоловiк, вiн священик i живе в Вестморлендi. – Дякую. Всi цi подробицi надзвичайно цiкавi. А вам доводилося зустрiчатися з паном Джеймсом Дезмондом? – Так, вiн якось приiжджав до сера Чарльза. Це чоловiк дуже поважний на вигляд i провадить бездоганний спосiб життя. Пригадую, що сер Чарльз хотiв забезпечити його, але вiн вiдмовився вiд цього навiдрiз, не зважаючи на всi вмовляння. – І такий скромний чоловiк мiг би успадкувати всi статки сера Чарльза? – До нього перейшов би тiльки маеток, позаяк гнiздо вважаеться родовим, а грошi вiн отримав би лише в тому випадку, якщо б теперiшнiй iхнiй власник не розпорядився ними якось iнакше, що цiлком можливо, бо сер Генрi мае право чинити зi спадщиною все, що йому заманеться. – А ви вже склали заповiт, сер Генрi? – Нi, пане Голмс, менi було не до цього: адже я тiльки вчора дiзнався, як iдуть справи. Проте вважаю, що вiдторгати грошi вiд маетку i титулу не можна. Точно таких же поглядiв дотримувався i мiй нещасний дядько. Хiба господар Баскервiль-холу зможе вiдновити колишню славу свого роду, якщо у нього не буде коштiв на це? Нi, де будинок i земля, там мають бути i грошi. – Дуже правильно. Отже, сер Генрi, я також вважаю, що вам треба без будь-яких зволiкань iхати в Девоншир, але з одним застереженням: вас у жодному разi не можна вiдпускати туди самого. – Доктор Мортiмер повертаеться разом зi мною. – Але у доктора Мортiмера багато часу забирае практика, та й жити вiн буде за кiлька миль вiд Баскервiль-холу. Нi, лiкар навiть дуже прагнучи, не зможе вам допомогти. Ви маете взяти iз собою вiрну людину, сер Генрi, таку, котра весь час буде при вас. – Пане Голмс, невже ви погодитеся поiхати зi мною? – Якщо справа дiйде до кризи, я якось вирвуся до вас, але, ви самi розумiете, моя велика практика i постiйнi запити, що сиплються на мене з усiх бокiв, не дозволяють менi поiхати з Лондона на невизначений час. Зараз, наприклад, одна з найвельможнiших осiб в Англii опинилася в руках шантажиста, i вiдвернути прийдешню катастрофу можу тiльки я. Нi, менi нiяк не можна iхати в Дартмур. – Кого ж ви порадите замiсть себе? Шерлок поклав руку менi на плече: – Якщо за це вiзьметься мiй товариш, то ось вам чоловiк, на якого можна розраховувати в скрутну хвилину, в чому я переконався на власному досвiдi. Ця пропозицiя звалилася на мене як снiг на голову, але Баскервiль, не чекаючи моеi вiдповiдi, вже гаряче тряс мою руку. – Докторе Ватсон, як це люб’язно з вашого боку! – вигукнув вiн. – Ви ж бачите, в якому я становищi, а обставини справи вiдомi вам не гiрше за мене. Якщо ви поiдете в Баскервiль-хол i поживете там зi мною, я цього нiколи не забуду! Пригоди завжди таять у собi якусь особливу принаднiсть для мене, а слова Голмса i жвавiсть, iз якою баронет вiдгукнувся на його пропозицiю, надзвичайно мене вразили. – Я iз задоволенням поiду в Баскервiль-хол, – погодився я, – i не пошкодую витраченого часу. – Ви будете надсилати менi докладнi звiти, – сказав Шерлок. – У найкритичнiший момент, а вiн обов’язково настане, я буду керувати вашими дiями. Гадаю, що вiд’iзд можна призначити на суботу. – Вас це влаштовуе, докторе Ватсон? – Цiлком. – Отже, якщо нiчого не змiниться, ми виiжджаемо в суботу потягом о десятiй тридцять iз Паддiнгтонського вокзалу. Ми встали з намiром прощатися, як раптом Баскервiль верескнув i з переможним виглядом витягнув з-пiд шафи свiтло-коричневий черевик, що стояв у кутку. – Ось вона, моя втрата! – Нехай й iншi загадки вирiшаться так само просто! – побажав Шерлок Голмс. – Але все ж це дуже дивно, – зауважив доктор Мортiмер. – Я ще до снiданку обшукав усю кiмнату. – І я також, – сказав Баскервiль. – Обнишпорив усi закутки. Черевика нiде не було. – Отже, коридорний поклав його туди, поки ми снiдали. Послали за нiмцем, але той нiчого не мiг сказати, i подальшi розпитування також нi до чого не призвели. Таким чином, до серii цих явно безглуздих загадок, якi швидко змiнювали одна одну, додалася ще одна. Навiть не згадуючи про трагiчну смерть сера Чарльза, ми мали ланцюг непояснених подiй, що вiдбулися лише за два днi: лист, складений iз газетних вирiзок, бородатий незнайомець у кебi, пропажа спочатку нового коричневого черевика, потiм старого чорного, а тепер поява коричневого. Дорогою до Бейкер-стрит Голмс сидiв у кебi мовчки i, судячи з його насуплених брiв i напруженого погляду, так само, як i я, намагався привести в едину систему всi цi дивнi i, здавалося б, не пов’язанi один iз одним факти. Весь наступний день i вечiр вiн просидiв у себе в кабiнетi, занурений у густi хмари тютюнового диму i в роздумах. Перед самим обiдом нам подали двi телеграми. У першiй було: «Тiльки-но повiдомив Беррiмор удома Баскервiль». Друга: «Обiйшов двадцять три готелi жаль порiзаноi сторiнки Таймс не знайшов. Картрайт». – Ось i обiрвалися вiдразу двi нитки, Ватсон. Немае нiчого кращого за такi справи, де всi наче змовилися проти тебе. Тодi й починаеш впадати в азарт. Ну що ж, пiдемо по третьому слiду. – У вас ще е в запасi кебмен, який вiз цього незнайомця. – Саме так. Я попросив повiдомити його прiзвище й адресу в Реестрацiйнiй палатi й не здивуюся, якщо зараз ми отримаемо вiдповiдь на мiй запит. Задеренчав дзвiнок i сповiстив про те, що навiть перевершило всi очiкування Голмса, бо в дверях кабiнету з’явився високий чолов’яга, мабуть, не хто iнший, як сам вiзник. – Менi сказали в конторi, що ось за цiею адресою цiкавилися номером двi тисячi сiмсот чотири, – почав вiн. – Я вже сьомий рiк iжджу i нiколи нiяких скарг не чув. Тому вирiшив сам зайти, нехай менi у вiчi скажуть, у чому такому я завинив. – Ви нi в чому не завинили, шановний, – сказав Голмс. – Навпаки, я заплачу вам пiвсоверена, як тiльки отримаю вiдповiдь на свое запитання. – От не знаеш, де знайдеш, а де втратиш! – усмiхнувся кебмен. – І що бажаете, сер? – Перш за все ваше прiзвище й адресу на випадок, якщо ви менi знову будете потрiбнi. – Джон Клейтон, проживаю в Боро, Тарпеi-стрит, номер три. Кеб стоiть у Шиплi-ярд, бiля вокзалу Ватерлоо. Шерлок усе записав. – А тепер, Клейтоне, розкажiть менi про вашого пасажира, котрий спостерiгав за цим будинком сьогоднi о десятiй годинi ранку, а потiм вистежував двох джентльменiв на Рiджент-стрит. Вiзник iз подивом глянув на Голмса i, мабуть, трохи сторопiв. – Що ж вам розповiсти, коли ви самi не гiрше за мене все знаете! – вiдповiв вiн. – Мiй пасажир сказав менi, що вiн детектив, i наказав не базiкати про це. – Ну, так от, шановний, тут справа серйозна, й якщо ви станете приховувати щось вiд мене, то можете опинитися в дуже неприемному становищi. То вiн назвався сищиком? – Авжеж, сер. – А коли вiн заявив вам про це? – Коли платив. – А ще щось вiн сказав? – Сказав свое прiзвище. Голмс кинув на мене переможний погляд. – Свое прiзвище? Вельми необережно з його боку! Й як же його звати? – Його звати, – всмiхнувся кебмен, – пан Шерлок Голмс. Вiдповiдь вiзника буквально приголомшила мого приятеля. У життi своему не бачив у нього такого приголомшеного виразу обличчя. Хвилини зо двi вiн не мiг вимовити нi слова, а потiм голосно зареготав. – Удар, Ватсоне! Влучний удар! – сказав вiн. – Рапiра в руках супротивника, котрий не поступаеться менi нi в швидкостi, нi в точностi. Цього разу вiн обвiв мене навколо пальця. Отже, його iм’я Шерлок Голмс, еге ж? – Так, сер, вiн сам так сказав. – Блискуче! Тепер розкажiть менi, де ви взяли цього пасажира i що було далi. – Вiн покликав мене о пiв на десяту ранку на Трафальгарськiй площi. Каже: «Я сищик», – i пообiцяв менi двi гiнеi, якщо я буду точно виконувати його накази i нi про що не стану питати. Ну що ж, вiд таких грошей не вiдмовляються. Я пiдвiз його до готелю «Нортумберленд» i зупинився там. Потiм звiдти вийшли двое джентльменiв, гукнули кеб iз бiржi та поiхали кудись сюди, на вашу вулицю. – Ось до цього самого будинку, – сказав Голмс. – Можливо. Це вже мого клiента треба питати, йому краще знати. Вiн велiв менi зупинитися приблизно посерединi кварталу, i ми прочекали там ще години з пiвтори. Потiм тi двiйко джентльменiв пройшли повз нас, i ми рушили за ними по Бейкер-стрит, звернули на… – Це я знаю, – сказав Голмс. – А як виiхали на Рiджент-стрит, вiн пiдняв верхне вiконечко i гукнув: «Женiть до вокзалу Ватерлоо!» Я вперiщив свою кобилу, i через десять хвилин ми були на мiсцi. Тут вiн дав менi двi гiнеi – не обдурив! – i пiшов у бiк вокзалу. А наостанок обернувся i каже: «Вам, мабуть, цiкаво знати, кого ви возили? Шерлока Голмса». Ось, як усе це було. – Так, розумiю. І бiльше ви його не бачили? – Нi, бiльше не бачив. – А тепер опишiть менi зовнiшнiсть цього пана Шерлока Голмса. Вiзник почухав потилицю: – Не так це й легко. Рокiв йому буде приблизно пiд сорок, зросту середнього, нижчий за вас дюймiв на два, сер. Одягнений чисто, борода чорна, лопатою, а обличчя блiде. Бiльше, мабуть, нiчого не зможу сказати. – Колiр очей який? – Якось не зауважив… – Бiльше нiчого не запам’ятали? – Нiчого, сер. – Ну, гаразд. Ось вашi пiвсоверена. А iншу половину отримаете, якщо згадаете про цього чоловiка щось iще. Бувайте. – Доброго здоров’я, сер. Дякую вам. Джон Клейтон вийшов посмiюючись, а Голмс стенув плечима i з розчарованою посмiшкою обернувся до мене. – Третя нитка також увiрвалася, – сказав вiн. – Тепер будьте ласкавi починати все з самого початку. От хитра бестiя! Дiзнався номер нашого будинку, дiзнався, що сер Генрi Баскервiль поiхав сюди за порадою, вгледiв мене на Рiджент-стрит, збагнув, що номер кеба узятий на замiтку i що вiзника знайдуть i вирiшив покепкувати з мене. Згадаете мое слово, Ватсоне, цього разу ми маемо справу з гiдним супротивником. Я зазнав поразки в Лондонi. Будемо сподiватися, що ви вiдiграетесь у Девонширi. І все ж мене це дуже турбуе. – Що? – Та ваша поiздка. Справа дуже недобра, Ватсоне. Погана i небезпечна. І чим бiльше я про неi мiркую, тим менше i менше вона менi подобаеться. Смiйтеся, друже мiй, смiйтеся, але я буду дуже радий, якщо ви повернетесь на Бейкер-стрит здоровим i неушкодженим. Роздiл VI Баскервiль-хол Сер Генрi Баскервiль i доктор Мортiмер закiнчили всi своi справи до призначеного дня, i ми вирушили, як домовилися, в Девоншир. Проводжаючи мене на вокзал, Шерлок Голмс всю дорогу давав менi напутнi вказiвки та поради. – Не буду казати, кого пiдозрюю й якi маю здогади, Ватсоне, щоб у вас не склалося упередженоi думки, – сказав вiн. – Менi потрiбнi факти, викладенi докладно, а вже спiвставляти iх я буду сам. – Що ж вас цiкавить? – перепитав я. – Все, що так чи iнакше стосуеться цiеi справи, особливо взаемини мiж молодим Баскервiлем i його сусiдами, а якщо дiзнаетеся щось нове про смерть сера Чарльза, то зазначте i це. За останнi днi я дещо порозпитував, але, на жаль, результатами похвалитися не можу. Менi вдалося з’ясувати тiльки одне: найближчий спадкоемець, пан Джеймс Дезмонд, справдi чудовий чоловiк вельми поважного вiку, тому це не його пiдступи. Гадаю, що ми смiливо можемо бiльше не займатися ним. Отже, залишаються тiльки тi люди, котрi складуть безпосередне оточення сера Генрi Баскервiля. – А чи не краще вiдразу ж звiльнити подружжя Беррiморiв? – В жодному разi! Гiршу помилку важко зробити. Якщо вони нi в чому не виннi, це буде жорстокою несправедливiстю, а якщо виннi, то iх потiм уже не знайдеш. Нi, нi! Нехай так i залишаються пiдозрюваними. Потiм, якщо не помиляюся, там ще е конюх, двiйко фермерiв, наш приятель доктор Мортiмер, мабуть, людина бездоганноi чесностi, i його дружина, про котру ми нiчого не знаемо. Не забудьте i натуралiста Степлтона iз сестрою, кажуть, вельми привабливою панночкою. Далi йдуть пан Френкленд iз Лефтер-холу, також невiдомо хто, i кiлька iнших сусiдiв. Ось люди, якi мають перебувати пiд вашим наглядом. – Спробую не осоромитися. – Зброю взяли? – Так, гадаю, це не буде зайвим. – Безумовно. Тримайте револьвер при собi i вдень, i вночi й не ослабляйте пильностi нi на секунду. Нашi друзi вже встигли придбати квитки в першому класi й чекали нас на платформi. – Нi, нiчого нового, – пiдтвердив доктор Мортiмер, вiдповiдаючи на запитання мого товариша. – Можу тiльки присягнути, що останнi два днi стеження за нами не було. Ми весь час про це пам’ятали, i вiд нашоi уваги нiхто б не вислизнув. – Сподiваюся, ви були нерозлучнi цi днi? – Так, за винятком учорашнього. У мене така традицiя – пiсля приiзду в мiсто присвячувати один день цiлком розвагам, i вчора я був у музеi Хiрургiчного коледжу. – А я пiшов у парк повитрiщатися на людей, – сказав Баскервiль. – І все обiйшлося тихо й мирно. – Проте це було нерозсудливо з вашого боку, – зауважив Голмс, насупившись i похитав головою. – Я вас прошу, сер Генрi, не виходьте без супутникiв, iнакше вам не оминути лиха. Ви знайшли iнший черевик? – Нi, сер, той зник безслiдно. – Он як? Цiкаво! Ну, всiляких вам гараздiв, – додав вiн, коли потяг рушив. – Сер Генрi! Пам’ятайте настанову з дивноi легенди, яку нам читав доктор Мортiмер, i остерiгайтеся виходити на торф’янi болота вночi, коли злi сили панують безроздiльно. Я визирнув iз вiкна i побачив удалинi високу худорляву постать Шерлока, котрий нерухомо стояв на платформi та дивився вслiд потягу. Ми рухалися швидко, й я почувався якнайкраще. Придивлявся до своiх супутникiв i бавився зi спанiелем доктора Мортiмера. Через якихось двi-три години земля вздовж полотна змiнила бурий вiдтiнок на червоний, цегла поступилася мiсцем гранiту, а розгородженi пишнi луки, на яких рудi корови пощипували соковиту траву, свiдчили про те, що клiмат у цих мiсцях, при всiй вологостi повiтря, значно лагiднiший, нiж на сходi. Молодий Баскервiль не вiдходив вiд вiкна i радiсно вигукував при виглядi рiдних девонширських краевидiв. – Де тiльки менi не довелося побувати з того часу, як я поiхав звiдси, докторе Ватсон! – просторiкував вiн. – І все ж цi мiсця нi з чим не порiвняеш. – Покажiть нам такого девонширця, котрий не захоплювався б своiм Девонширом. – Тут справа не лише в Девонширi, а й у людях, котрi його населяють, – додав доктор Мортiмер. – Одного погляду на круглий череп нашого товариша досить, аби виявити в ньому представника кельтськоi[7 - Кельти – стародавнi племена, якi переселилися на Британськi острови з Європи в IV ст. до Р. Х.] раси, з ii захопленiстю, з ii схильнiстю до сильних почуттiв. У покiйного сера Чарльза була абсолютно рiдкiсна будова черепа – наполовину галльська, наполовину iберiйська. Сер Генрi, але ж ви, здаеться, з дитинства не бачили Баскервiль-холу? – Я його нiколи не бачив, бо ми жили в маленькому котеджi на пiвденному узбережжi. Коли батько помер, менi минав дванадцятий рiк i я вiдразу ж поiхав до наших друзiв в Америку. Цi мiсця для мене майже так само новi, як i для доктора Ватсона, й я просто не дочекаюся, коли нарештi з’являться торф’янi болота. – Он як! У такому випадку ваше бажання здiйснилося – можете милуватися ними, – сказав доктор Мортiмер, показуючи у вiкно. Вдалинi за зеленими квадратами пасовищ i хвилястою межею лiсу, немов фантастичне марево, що виникло увi снi, з’явився сумовитий сiрий пагорб зi зазубреним вершечком. Баскервiль дивився туди не вiдриваючись, i цi жадiбнi погляди свiдчили про те, як багато означае для нього перше знайомство iз суворим краем, де люди, близькi йому по кровi, правили так довго i залишили пiсля себе такий глибокий слiд. Цей молодик у спортивному костюмi i з явним американським акцентом сидiв поруч зi мною в звичайному залiзничному вагонi, i все ж, споглядаючи на його смагляве виразне обличчя, я вiдчував у ньому справжнього нащадка тих свавiльних i владних людей. Густi брови, тонкi нiздрi та великi карi очi свiдчили про гордiсть, вiдвагу та силу. Якщо непривiтнi торф’янi болота поставлять нас обличчям до обличчя до важкого та небезпечного завдання, то заради такого чоловiка можна пiти на багато що, бо вiн смiливо роздiлить iз тобою будь-який ризик. Потяг зупинився на маленькiй, глухiй станцii, i ми вийшли з вагона. За низьким бiлим парканом стояв шарабан, запряжений парою невисоких кремезних конячок. Наш приiзд, либонь, став тут визначною подiею, бо навiть начальник станцii та носii – всi оточили нас, пропонуючи свою допомогу. Це було миле сiльське мiстечко, але, на свiй подив, я побачив бiля виходу з платформи двох солдатiв у темних одностроях, котрi стояли, спираючись на карабiни, i пильно видивлялися на нас. Кучер, незграбний чолов’яга з грубими рисами обличчя, зняв шапку, вiтаючи сера Генрi Баскервiля, i через кiлька хвилин ми вже швидко iхали по широкiй бiлiй дорозi. По обидва ii боки здiймалися зеленi схили пасовищ, будиночки iз загостреними дахами визирали з густого листя, але попереду, за межами цього мирного залитого сонцем краю, темнiючи на горизонтi вечiрнього неба, вимальовувалася похмура лiнiя торф’яних болiт, що переривалася гострими шпилями зловiсних пагорбiв. Наш транспорт звернув на бiчну дорогу, i ми почали пiдiйматися вгору глибокими колiями, прокладеними столiття тому мiж високими насипами, на яких росли м’ясистi хвощi та вологий мох. Вiдливала бронзою папороть i листя ожини виблискувало в променях призахiдного сонця. Продовжуючи пiдйом, ми проiхали вузьким кам’яним мостом через бурхливу рiчку, яка швидко мчала мiж сiрими валунами, бризкаючи на них пiною. І дорога, i рiчка вилися долиною, густо зарослою дубняком i соснами. На кожному закрутi Баскервiль захоплено йойкав, iз цiкавiстю роззираючись довкола, i закидав нас незлiченними питаннями. На його погляд, все тут було прекрасно, але я не мiг позбутися суму, який навiювали на мене цi пасовища й узгiр’я, що явно вiдчували слiди осенi. Жовте листя злiтало на землю i, пурхаючи, килимом встеляло стежки. Стукiт колiс нашого екiпажу поступово завмер, потонув у густому шарi гниючоi трави. «Сумнi дари кидае природа пiд ноги новому власнику Баскервiль-холу!» – подумав я. – Погляньте! – раптом вигукнув доктор Мортiмер. – Що це? Перед нами пiдiймалося круте узгiр’я, поросле вересом, – перший передвiсник близькостi торф’яних болiт. На вершечку цього узгiр’я, немов кiнна статуя на п’едесталi, чiтко вимальовувався вершник iз гвинтiвкою напоготовi. Вiн спостерiгав за дорогою, якою ми iхали. – Перкiнсе, що це означае? – поцiкавився лiкар. Наш вiзник обернувся на козлах: – З прiнстаунськоi в’язницi втiк арештант, сер. Ось уже третiй день, як його шукають. Виставили чатових на всiх дорогах, на всiх станцiях, та наразi все марно. Тутешнiй народ дуже цим невдоволений, сер. – Чому? Адже того, хто наведе на слiд, чекають п’ять фунтiв. – Та воно нiби так, сер, та тiльки на п’ять фунтiв надii мало, а ось що вiн горло тобi перерiже, це швидше. Така людина нi перед чим не зупиниться, це не якийсь там дрiбний злодюжка. – Хто ж вiн? – Селден, котрий скоiв убивство у Ноттiнг-гiллi. Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу Шерлок Голмс займався нею, зацiкавившись жорстокiстю, з якою було скоено вбивство, i печаттю безцiльного звiрства, що позначала всi дii цього нелюда. Злочин був настiльки жахливий, що у суддiв зародився сумнiв у ясностi розуму Селдена, i тому смертну кару йому замiнили в’язницею. Шарабан пiднявся на узгiр’я i перед нами розкинулися величезнi простори торф’яних болiт iз дольменами[8 - Дольмени – гробницi кам’яного вiку.] з уламкiв скель i кам’яними стовпами, що виднiлися на них подекуди. Холодний вiтер, що налетiв звiдти, пронизав нас до кiсток. Десь там, на сумнiй гладi цих болiт, диявол у людськiй подобi, наче дикий звiр, вiдлежувався в норi, плекаючи в серцi ненависть до людей, котрi вигнали його зi свого суспiльства. Лише цього бракувало, щоб посилити те похмуре, що таiлося в голiй пустелi, що стелилася перед нами, в уривчастому вiтрi й темнiючому небi. Навiть Баскервiль замовк i щiльнiше пiдiткнув на собi плаща. Родючi мiсця залишилися позаду i нижче вiд нас. Ми озирнулися – променi сонця, що заходить, перетворювали стрiмкi струмочки в золотi стрiчечки, палали на пiднятiй плугом землi й густих хащах чагарнику. Дорога, яка перетинае червонувато-оливковi перевали з величезними валунами, ставала все запущенiшою та суворiшою. Час вiд часу перед нами виростали обнесенi кам’яними огорожами котеджi, скупi обриси яких не були прикрашенi навiть плющем. А потiм перед нашими очами постала схожа на глибоку чашу долина з немiчними дубами та соснами, покрученими та погнутими вiтрами, бурхливими тут споконвiкiв. Над деревами пiдiймалися двi високi вузькi башточки. Наш вiзник показав на них батогом. – Баскервiль-хол, – пiдказав вiн. Господар маетку пiднявся у вiзку на повний зрiст – щоки у нього розпашiлися, в очах спалахнув вогонь. Через кiлька хвилин ми пiд’iхали до вiзерункових чавунних ворiт iз двома вкритими мохом колонами, якi увiнчувалися головами вепрiв – гербом Баскервiлiв. Кам’яний будиночок воротаря був старий, iз оголеними кроквами, але перед ним стояла нова, ще не закiнчена будова – перший плiд, народжений пiвденноафриканським золотом сера Чарльза. За воротами тягнулися два ряди високих старих дерев; iхнi гiлки замикалися похмурим склепiнням у нас над головою. Стукiт колiс знову потонув у шереху листя. Баскервiль сiпнувся, задивляючись у довгу темну прогалину алеi, наприкiнцi якоi виднiлися примарнi обриси будинку. – Це сталося тут? – тихо спитав вiн. – Нi, нi, в тисовiй алеi, вона з iншого боку. Молодий спадкоемець кинув навколо себе похмурий погляд. – Мене анiтрохи не дивуе, що, живучи тут, дядько весь час чекав якоiсь бiди, – сказав вiн. – Тут кого завгодно дрижаки вхоплять. Чекайте, не мине й пiвроку, як я проведу сюди електрику, i ви не впiзнаете цi мiсця! Бiля входу свiтитимуться лiхтарi Едiсона та Свана[9 - Едiсон Томас (1847–1931) – знаменитий американський винахiдник. В основному вiдомий удосконаленням електричноi лампочки розжарювання та винаходом фонографа. Сван – один iз винахiдникiв електричноi лампочки.] по тисячi свiчок кожен. За алеею вiдкривався широкий газон, й обiгнувши його, ми пiд’iхали до будинку. У сутiнках я мiг розгледiти лише масивний фасад i терасу. Все було суцiльно повите плющем, що залишав вiдкритими тiльки вiконнi амбразури й овали гербiв. Двi старовиннi зубчастi вежi з бiйницями здiймалися над цiею частиною будiвлi. Праворуч i лiворуч до них долучалися два крила з чорного гранiту, пiзнiшоi прибудови. Крiзь вiкна з безлiччю плетiнь на газон лилося неяскраве свiтло, над крутим гострим дахом iз високими трубами здiймався стовп темного диму. – Ласкаво просимо, сер Генрi! Ласкаво просимо в Баскервiль-хол! Високий чоловiк виступив iз тiнi, що падала вiд тераси, i вiдчинив дверцята шарабана. В освiтлених дверях холу з’явився силует жiнки. Вона також пiдiйшла до нас i допомогла чоловiковi зняти нашi валiзи. – Сер Генрi, ви не будете заперечувати, якщо я поiду одразу ж додому? – попросив доктор Мортiмер. – Мене чекае дружина. – Сидiть, пообiдайте з нами! – Нi, чесно, не можу. Справ, iмовiрно, також багато накопичилося. Я б iз задоволенням сам показав вам будинок, але Беррiмор зробить це краще за мене – вiн чудовий гiд. Усього доброго! І пам’ятайте: коли б я вам не знадобився, вдень чи вночi, не соромтеся посилати за мною. Стукiт колiс поступово завмер у глибинi алеi, а важкi дверi зачинилися за нами. Хол, в якому ми опинилися, був дуже гарний – просторий, високий, iз масивними кроквами з потемнiлого вiд часу дуба. У старовинному камiнi з чавунною решiткою для дров потрiскували i шипiли полiна. Змерзнувши пiсля довгоi iзди, ми з сером Генрi простягнули руки до вогню. Потiм стали розглядати дубову обшивку холу, високе вузьке вiкно з кольоровими шибами, оленячi голови та герби на стiнах, що нечiтко виднiлися в тьмяному свiтлi лампи. – Я саме так i уявляв собi все це, – сказав господар, – адже моi предки жили в цiй оселi впродовж п’яти столiть! Як згадаеш про це, мимоволi налаштуешся на урочистий лад. Його смагляве обличчя пашiло дитячим захопленням. Вiн стояв у колi свiтла, що падало вiд люстри, а довгi тiнi лягали по стiнах i чорним саваном збиралися над ним. Беррiмор рознiс нашi валiзи по кiмнатах i, повернувшись, шанобливо схилився перед нами, як i пасувало добре вишколеному слузi. Зовнiшнiсть у нього була незвичайна – високий, статечний, iз густою чорною бородою, що вiдтiняла блiде добропорядне обличчя. – Накажете подавати обiд, сер? – Вiн готовий? – Через кiлька хвилин, сер. Гаряча вода у вас у кiмнатах. Ми з дружиною будемо щасливi, сер Генрi, залишитися тут на перших порах, але ж за нових порядкiв вам буде потрiбен великий штат. – За яких таких нових порядкiв? – Хочу сказати, що сер Чарльз вiв усамiтнений спосiб життя i ми вдвох цiлком могли обслужити його, а ви, сер, iмовiрно, будете жити на широку ногу, i вам доведеться облаштовувати все по-новому. – То ви з дружиною хочете звiльнитися? – Якщо тiльки це не заподiе вам якихось незручностей, сер. – Але ж вашi предки впродовж кiлькох поколiнь жили в Баскервiль-холi. Менi б дуже не хотiлося з перших же своiх крокiв так нищити старi сiмейнi традицii. Я помiтив слiди хвилювання на блiдому обличчi дворецького. – Нам iз дружиною це також буде не легко, сер. Але, правду кажучи, ми дуже прив’язалися до сера Чарльза i досi нiяк не оговтаемося пiсля його смертi. Нам важко тут залишатися. Ми вже не можемо почуватися в Баскервiль-холi, як ранiше. – Що ж ви будете робити? – Сподiваюся, сер, що нам вдасться налагодити якусь справу. Адже сер Чарльз не обiйшов нас своею щедрiстю… А тепер дозвольте показати вам вашi кiмнати. Горiшня частина старовинного холу була обведена галереею з перилами, на яку вели сходи в два прогони. Звiдти вздовж всiеi будiвлi тягнулися два довгих коридори, куди виходили всi спальнi. Моя була в одному крилi зi спальнею Баскервiля, майже дверi в дверi. Цi кiмнати виявилися сучаснiшими, нiж центральна частина оселi, а свiтлi шпалери та безлiч запалених свiчок одразу ж пом’якшили важке враження, яке склалося у мене пiсля приiзду в Баскервiль-хол. Однак iдальня в нижньому поверсi вразила нас своiм похмурим виглядом. Це була довга кiмната з помостом для господарського столу, вiдокремленим однiею сходинкою вiд тiеi ii частини, де належало сидiти особам нижчого стану. У дальньому кiнцi мiстилися хори для менестрелiв. Високо у нас над головою чорнiли величезнi балки, за якими виднiлася закiптюжена стеля. Не виключено, що палаючi факели, строкатiсть i буйнi веселощi стародавнiх бенкетiв пом’якшували похмурiсть цiеi кiмнати, але не зараз, коли в нiй пiд единою лампою з абажуром сидiли два джентльмени, одягненi в усе чорне, iхнi голоси звучали приглушено, i настрiй у них був зовсiм не пiднесений. Довга низка пращурiв у найрозмаiтiших костюмах – починаючи з вельможi епохи королеви Єлизавети та закiнчуючи жевжиком часiв Регентства – дивилися на нас зi стiн, пригнiчуючи своею мовчанкою. Розмова за столом якось не клеiлася, й я вiдчув полегшення, коли, закiнчивши обiд, ми перейшли курити в бiльярдну – кiмнату цiлком сучасну. – Що й казати, обстановка не з веселих, – сказав сер Генрi. – З цим усiм, звiсно, можна змиритися, але зараз я почуваюся не в своiй тарiлцi. Не дивно, що мiй дядечко нервував, живучи сам-один у такому обiйстi. Ну що ж, мабуть, розiйдiмося. Може, вранцi нам здасться тут уже не так химерно. Перш нiж лягти спати, я вiдкрив штору та подивився у вiкно. Воно виходило на газон перед вхiдними дверима. За газоном, гойдаючись на вiтрi, стогнали високi дерева. У просвiтi мiж хмарами, що швидко втiкали, проглянув мiсяць. В його холодному сяйвi за деревами виднiлася нерiвна гряда скель i довга лiнiя похмурих болiт. Я засунув фiранку, переконавшись, що останне мое враження вiд Баскервiль-холу нiтрохи не рiзниться вiд першого. Але воно виявилося не останнiм. Незважаючи на втому, я таки не мiг заснути i, перевертаючись iз боку на бiк, марно кликав до себе сон. Десь далеко годинник вiдбивав кожнi п’ятнадцять хвилин, i бiльше нiчого не порушувало мертвоi тишi, що панувала в будинку. І раптом у глуху пiвнiч мого слуху торкнувся абсолютно виразний звук, в природi якого сумнiватися не доводилося. Це були ридання, приглушенi, судомнi схлипування жiнки, чие серце розривалося вiд горя. Я звiвся на лiжку i став напружено дослухатися. Плач лунав десь близько, в самому будинку. Я прочекав iз пiвгодини, насторожившись усiм своiм еством, але не почув бiльше нiчого, крiм удару годинника та шереху плюща, що увивав стiни. Роздiл VII Степлтон iз Меррiпiт-гаузу Свiжа принаднiсть ранку стерла з нашоi пам’ятi гнiтюче враження, яке залишилося у нас обох пiсля першого знайомства з Баскервiль-холом. Коли ми iз сером Генрi сiли снiдати, яскраве сонячне свiтло вже лилося у вузькi вiкна з кольоровими гербами на шибах, розкидаючи по пiдлозi своi строкатi вiдблиски. Темна дубова обшивка вiдливала бронзою в золотих променях, i тепер нам важко було уявити, що всього лише напередоднi ввечерi ця кiмната навiювала на нас такий смуток. – Будинок тут нi при чому, ми, ймовiрно, самi в усьому виннi, – сказав баронет. – Втомилися з дороги, змерзли, ось нам i здалося все таким похмурим. А за нiч вiдпочили, почуваемося чудово, i навколо також усе звеселилося. – Однак не можна приписувати все винятково нашому настрою, – вiдповiв я. – Скажiть менi, наприклад, невже ви не чули серед ночi чийсь плач, схоже, жiночий? – А знаете, менi також здалося щось подiбне, коли дрiмав. Я довго прислухався i потiм вирiшив, що це менi наснилося. – Нi, я дуже ясно все чув i впевнений, що плакала жiнка. – Треба зараз же побалакати з Беррiмором. Вiн викликав дворецького дзвiнком i звернувся до нього за поясненнями. Менi здалося, що блiде обличчя слуги зблiдло ще бiльше, коли вiн почув запитання господаря. – У будинку живе лише двi жiнки, сер Генрi, – вiдповiв Беррiмор. – Одна з них посудниця, котра спить в iншому крилi, а друга – моя дружина, але запевняю, що вона не плакала. Й усе ж вiн сказав нам неправду, бо пiсля снiданку менi довелося зiткнутися з панi Беррiмор у коридорi, на яскравому свiтлi. Я побачив високу жiнку з крупними рисами обличчя i зi строго стиснутими губами, котра трималася дуже невимушено. Але очi – червонi, з припухлими вiками – видали ii. Отже, вона таки плакала вночi, а якщо так, то чоловiк не мiг не знати про це. Й усе ж вiн вiдважився навiть на те, що його можуть викрити в брехнi. Навiщо? І чому вона так гiрко плакала? Чимось таемничим i похмурим вiяло вiд цього блiдого солiдного чоловiка з чорною бородою. Вiн перший виявив тiло сера Чарльза, й обставини смертi старого Баскервiля були вiдомi нам тiльки з його слiв. Невже ж саме Беррiмора ми бачили в кебi на Рiджент-стрит? У будь-якому разi борода була така сама. Вiзник повiдомляв про чоловiка середнього зросту, але це враження могло бути помилковим. Як же менi встановити iстину? Перш за все треба, звiсно, побачити начальника поштовоi контори в Грiмпенi та дiзнатися у нього, чи була наша телеграма передана Беррiмору власноруч. І в тому, i в iншому випадку в мене принаймнi буде що повiдомити Шерлоку Голмсу. Сер Генрi зайнявся пiсля снiданку переглядом дiлових паперiв, i я цiлком мiг розпоряджатися своiм часом. Пройшовши чотири милi по хорошiй дорозi вздовж болiт, я вийшов до маленького непоказного селища, в якому менi насамперед кинулися в очi двi солiднiших, нiж iншi, споруди – готель i будинок доктора Мортiмера. Начальник поштового вiддiлення, котрий виявився також i тутешнiм крамарем, запам’ятав нашу телеграму. – Певна рiч, сер, – сказав вiн, – я доставив ii пану Беррiмору, як i було вказано. – А хто ii вiдносив? – Мiй синочок. Джеймсе, адже ти доставив телеграму в Баскервiль-хол, пану Беррiмору? – Так, татку. – І вручив йому особисто? – уточнив я. – Нi, пан Беррiмор був десь на горищi, й я вiддав телеграму його дружинi, а вона обiцяла негайно ж передати йому. – А самого пана Беррiмора ти бачив? – Нi, сер, я ж кажу, що вiн був на горищi. – Звiдки ж ти знаеш, де вiн був, якщо сам його не бачив? – Ну, дружина ж мала б знати, де вiн, – роздратовано сказав поштар. – Адже телеграма доправлена? А якщо сталася якась помилка, нехай пан Беррiмор сам поскаржиться. Продовжувати допит було б безглуздо, але менi стало ясно, що хитрий прийом Голмса нi до чого не призвiв i ми так i не дiзнаемося, iздив Беррiмор у Лондон чи нi. Припустiмо, що iздив. Припустiмо, що вiн – останнiй, хто бачив сера Чарльза в живих, перший вистежив його спадкоемця, як тiльки той приiхав до Англii. Що з цього випливае? Дiе Беррiмор за чиеюсь намовою, чи в нього е своi власнi пiдступнi плани? Який йому сенс переслiдувати Баскервiлiв? Я згадав дивне застереження, складене з газетних вирiзок. Невже це справа рук Беррiмора? А може, його надiслав хтось iнший, хто намагаеться нашкодити йому? Єдине задовiльне пояснення дав всьому цьому сер Генрi, сказавши, що якщо Баскервiлiв вдасться вiдлякати вiд родового маетку, то подружжя Беррiморiв забезпечить собi безтурботне iснування до кiнця днiв своiх. Але хiба це якоюсь мiрою виправдовуе ту глибоку та тонку iнтригу, яка невидимим мереживом обплiтае молодого баронета? Голмс сам визнав, що серед усiх його сенсацiйних розслiдувань ця справа найзаплутанiша та найскладнiша. Повертаючись безлюдною похмуроi дорогою, я молив Бога, щоб мiй приятель вивiльнився якнайшвидше i, приiхавши сюди, зняв iз мене таку важку вiдповiдальнiсть. Моi роздуми були раптово обiрванi звуком швидких крокiв позаду. Чийсь голос гукнув мене на iм’я. Я озирнувся, сподiваючись побачити доктора Мортiмера, але, на мiй подив, за мною поспiшав якийсь невисокий худорлявий блондин рокiв тридцяти п’яти-сорока, з чисто поголеною, дещо пiсною фiзiею i вузьким довгим пiдборiддям. На ньому був сiрий костюм i солом’яний капелюх. Через плече в нього висiла бляшана ботанiчна скринька, а в руках вiн тримав зелений сачок на метеликiв. – Даруйте менi мою смiливiсть, докторе Ватсон, – ще не вiддихавшись як слiд, озвався незнайомець. – Ми тут люди простi i не чекаемо офiцiйних репрезентацiй. Ви, можливо, чули про мене вiд нашого спiльного приятеля, Мортiмера. Я Степлтон iз Меррiпiт-гаузу. – Вас неважко впiзнати по скриньцi та сачку, – вклонився я, адже знав, що пан Степлтон – натуралiст. – Але як ви здогадалися, хто я? – Я сидiв у Мортiмера, i вiн показав менi вас iз вiкна своеi приймальнi, коли ви проходили повз. Нам iз вами по дорозi, й я вирiшив наздогнати вас i назватися. Сподiваюся, сер Генрi не надто втомився пiсля довгоi мандрiвки? – Нi, вiн добре почуваеться, дякую вам. – Ми всi боялися, що пiсля сумноi смертi сера Чарльза новий баронет не захоче жити тут. Важко вимагати вiд заможного чоловiка, щоб вiн заживо поховав себе в такiй глушинi, бо ви ж розумiете, як багато буде означати його присутнiсть для всiеi нашоi округи. Сподiваюся, що ця iсторiя не вселила серу Генрi якогось забобонного страху? – Нi, не думаю. – Ви, природно, знаете легенду про жахливого собаку, який нiбито переслiдуе рiд Баскервiлiв. – Авжеж. – До чого ж тутешнi фермери i забобоннi! Просто вражае! Адже вони мало не всi готовi заприсягтися, що бачили на болотах це чудовисько. – Степлтон промовляв iз усмiшкою, але я прочитав в його очах, що вiн ставиться до своiх слiв набагато серйознiше. – Легенда повнiстю оволодiла уявою сера Чарльза, вона й привела його до трагiчного кiнця. – Яким чином? – Коли у людини так сильно натягнутi нерви, поява будь-якого собаки може згубно позначитися на його хворому серцi. Менi здаеться, що того вечора сер Чарльз справдi побачив щось подiбне в тисовiй алеi. Я дуже любив старого i, знаючи про його хвороби, так i чекав якоiсь напастi. – Звiдки ви знали, що у нього хворе серце? – Вiд мого товариша, Мортiмера. – Отже, ви гадаете, що на сера Чарльза кинувся якийсь собака i вiн помер зi страху? – Може, ви володiете якоюсь iншою iнформацiею? – Нi, я ще не встиг зробити якiсь висновки. – А пан Шерлок Голмс? На секунду в мене перехопило подих вiд цих слiв, але спокiйне обличчя та твердий погляд мого спiврозмовника свiдчили про те, що вiн i не думав застати мене зненацька своiм запитанням. – Докторе Ватсон, навiщо нам прикидатися, нiби ми не знаемо вас? – сказав вiн. – Чутки про знаменитого сищика проникли i в нашi краi, а хiба ви можете прославляти його, самi залишаючись у тiнi? Мортiмер не став заперечувати, що ви й е той самий доктор Ватсон. А якщо ви з’явилися тут, отже, пан Шерлок Голмс зацiкавився цiею справою, i менi, певна рiч, цiкаво знати його точку зору. – На жаль, я не можу вiдповiсти на ваше запитання. – Тодi дозвольте спитати, чи не вшануе вiн нас своiми вiдвiдинами? – Зараз вiн не може поiхати з Лондона. У нього е й iншi справи. – Як шкода! Вiн мiг би пролити свiтло на те, що ховаеться в темрявi для всiх нас. Але ви також провадите розслiдування, докторе Ватсон, й якщо я в змозi хоч чимось посприяти вам, звертайтеся, прошу. Менi було б достатньо одного натяку, кого ви пiдозрюете, як маете намiр узятися до справи, i, можливо, я вже зараз допомiг би вам порадою або вказiвкою. – Запевняю вас, я просто приiхав погостювати у свого приятеля, сера Генрi, i жодноi допомоги менi не треба. – Чудово! – вигукнув Степлтон. – Ви робите абсолютно правильно: обережнiсть передусiм! Я цiлком заслужив на таку вiдповiдь за свою нав’язливiсть i обiцяю вам бiльше не торкатися цього питання. Ми пiдiйшли до того мiсця, де праворуч вiд дороги починалася заросла стежка, що вузькою стрiчкою в’еться серед болiт. Лiвiше стояв крутий, усiяний валунами пагорб, на якому в стародавнi часи велися розробки гранiту. Обернений до нас бiк цього пагорба був не що iнше, як стрiмкий укiс, густо зарослий папороттю й ожиною. Вдалинi, на горизонтi, здiймалися сiрi хмари диму. – Цiею стежкою звiдси не так уже й далеко до Меррiпiт-гаузу, – повiдомив Степлтон. – Не пошкодуйте години часу, i я буду мати задоволення вiдрекомендувати вас своiй сестрi. Першоi митi я подумав, що менi слiд бути бiля сера Генрi, але потiм згадав рахунки i папери, що купою лежали у нього на столi. Вже тут я нiчим не мiг йому зарадити. А Шерлок просив мене познайомитися з людьми, котрi живуть по сусiдству з Баскервiль-холом. Тому я пристав на запрошення Степлтона, i ми звернули праворуч. – Чудовi тут мiсцини! – сказав вiн, споглядаючи на хвилясту лiнiю зелених пагорбiв, над якими морськими валами пiдiймалися фантастичнi обриси гранiтноi гряди. – Цi болота нiколи вам не надокучать. А скiльки таемниць вони зберiгають – безкраi, пустельнi, загадковi! – Ви добре iх знаете? – Я ж тут усього другий рiк. Мiсцевi автохтони, мабуть, назвуть мене новаком. Ми переiхали сюди незабаром пiсля приiзду сера Чарльза, але я, за своiм покликанням, уже встиг обстежити тут кожен закуток. Наважусь сказати, що тепер мало хто знае торф’янi болота краще за мене. – А хiба це така нелегка рiч? – Дуже нелегка. Ось, наприклад, придивiться до тiеi рiвнини з химерними пагорбами, що подекуди пiднiмаються. Чим вона може бути чудова? – По нiй добре скакати галопом. – Кожен так сказав би на вашому мiсцi, а мiж тим така помилка вже багатьом коштувала життя. Бачите, скiльки на нiй яскраво-зелених галявин? – Так, це, ймовiрно, тi мiсця, де грунт кращий? Степлтон засмiявся. – Перед вами величезна Грiмпенська багнюка, – сказав вiн. – Якщо туди потрапляе людина чи тварина – один необережний крок, i все, капець. Я тiльки вчора бачив, як туди приволiкся чийсь понi i, природно, загинув. Його голова довго визирала над болотом. Вiн усе тягнув шию, намагався видертись, але врештi-решт засмоктало бiдачку. Там навiть у посуху небезпечно ходити, а пiсля осiннiх дощiв це й зовсiм згубне мiсце. І тим не менше я не раз пролазив у саме серце Грiмпенськоi багнюки та повертався звiдти живим. Дивiться, ще один нещасний понi! У зеленiй осоцi перекочувалось i билося щось темне. Потiм над заростями майнула болiсно витягнута шия, i болото наповнилося страшним зойком. Я похолов вiд жаху, але у мого супутника були, мабуть, мiцнiшi нерви. – Згинуло! – сказав вiн. – Засмоктало. Другий за два днi, тiльки у мене на очах. А скiльки iх ще зникло! Вони як занадилися туди в посуху, так i ходять до самоi осенi. І часто гинуть. Так, Грiмпенська багнюка – страшне мiсце. – Але ви все ж ходите туди? – Атож, там е двi-три стежини, якими спритний чоловiк може пройти. Я вiдшукав iх. – Але навiщо вам ходити в таке небезпечне мiсце? – Он бачите тi пагорби вдалинi? Це справжнi острiвцi серед непрохiдноi багнюки, яка тихцем оточила iх зусiбiч. Якщо на них вилiзти, то побачите, якi там рiдкiснi рослини, якi метелики! – Що ж, колись спробую. Степлтон iз подивом вилупився на мене. – Бiйтеся Бога, викиньте цю думку з голови! – сказав вiн. – Ваша смерть буде на моiй совiстi. Назад вам не повернутися, повiрте. Я сам тiльки тому i наважуюся туди ходити, що у мене е складна система позначок. – Стiйте! – гукнув я. – Що це? Неголосне, протяжне та невимовно тужливе виття пролунало над болотами. Повiтря наповнилося ним, але звiдки чулося, визначити було неможливо. Розпочавшись iз невиразного стогону, цей звук поступово перейшов у глухе ревiння, що знову знiтилося до щемливого стогону. Степлтон якось дивно глянув на мене. – Таемничi мiсця цi болота, – сказав вiн. – Що це таке? – Фермери торочать, що так вие собака Баскервiлiв, коли шукае свою жертву. Менi й ранiше доводилося його чути, але сьогоднi щось уже надто голосно. Похоловши вiд страху, я оглянув широку рiвнину, що пiдiймаеться до горизонту, вкриту зеленими заростями осоки. Нi шереху, навiть найменших ознак життя на нiй – лише двi ворони голосно каркали, сидячи на кам’яному стовпi позад нас. – Ви ж освiчена людина, вас такою нiсенiтницею не здурити, – сказав я. – Як пояснюете це виття? – Багнюка iнодi видае дуже дивнi звуки. Чи то мул осiдае, чи вода пiдiймаеться на поверхню, чи ще щось, хто знае? – Нi, нi! Це був голос живоi iстоти. – Може, й так. Вам нiколи не доводилося чути, як лементуе бугай? – Нi, не доводилося. – В Англii цей птах трапляеться тепер дуже рiдко, по сутi вiн практично вимер, але на таких болотах усе можливо. Я б анiтрохи не здивувався, якщо б виявилося, що до нас долинув голос однiеi з останнiх представниць цього виду. – В життi не чув бiльш дивних i страшних звукiв! – Що й казати, мiсця таемничi. Погляньте на той пагорб. Що це таке, як гадаете? Крутий схил був вкритий гейби кiльцями iз сiрого каменю. Я нарахував iх близько двадцяти. – Що це? Кошари? – Нi, це житла наших поважних пращурiв. Доiсторична людина густо заселяла торф’янi болота, i позаяк пiсля неi тут нiхто не жив, то весь цей домашнiй затишок залишився цiлим i неушкодженим. Тiльки дахiв бракуе. За бажання можна пiти туди i побачити залишки вогнища та ложа. – Та це ж цiле мiстечко! Коли ж воно було заселене? – Неолiтична людина[10 - Неолiтична людина – людина пiзнiшоi епохи кам’яного вiку, культура якоi характеризуеться шлiфованими кам’яними виробами.] – точний перiод не встановлено. – А чим ця людина займалася? – Пасла стада тут же, на схилах, а коли кам’яна сокира почала поступатися першiстю бронзовiй палицi, навчилася добувати олово. Бачите он той рiв на протилежному пагорбi? Це слiди ii роботи. Так, докторе Ватсон, ви знайдете багато цiкавих особливостей на наших болотах. О, вибачте, будь ласка! Це, мабуть, Cyclopides! Повз нас пролетiв маленький метелик, i Степлтон iз вражаючою швидкiстю та спритнiстю кинувся за ним навздогiн. Я з жахом побачив, що метелик полетiв прямо до багнюки, але мiй новий знайомий, нiби нiчого не трапилося, стрибав iз купини на купину i розмахував своiм зеленим сачком. Сiрий костюм i рвучкi рухи надавали йому самому схожостi з якимось величезним метеликом. Я стояв, дивлячись на нього зi змiшаним почуттям захоплення та страху. Менi здавалося, що вiн ось-ось оступиться i впаде в зрадницьку твань. Раптом позад мене почулися чиiсь кроки. Я озирнувся i побачив майже поруч iз собою жiнку. Вона з’явилася з того боку, де виднiвся дим, що вказуе на близькiсть Меррiпiт-гаузу, але ранiше я не мiг ii помiтити, бо стежка, якою вона чимчикувала, йшла пiд ухил. Я не сумнiвався, що це й е панна Степлтон, оскiльки навряд чи в тутешнiх мiсцях доводилося розраховувати на зустрiч iз iншими жiнками. Крiм цього, менi розповiдали про неi як про красуню, а жiнка на стежцi справдi вражала своею вродою, звабою не зовсiм звичайного типу. Бiльшоi несхожостi мiж сестрою i братом важко було собi уявити. Вiн – безбарвний блондин iз сiрими очима, вона брюнетка – таких пекучих брюнеток менi ще не доводилося зустрiчати в Англii – витончена, струнка, висока. Їi тонкi гордовитi риси були настiльки правильнi, що обличчя могло б здатися неживим, якби не виразний рот i швидкий погляд прекрасних темних очей. Ідеальна фiгура, ошатна сукня – як дивно було бачити таку iстоту на безлюднiй стежинi, що в’еться серед торф’яних болiт! Коли я озирнувся, погляд цiеi жiнки був спрямований на Степлтона, але вона тут же додала в швидкостi та пiдiйшла до мене. Я зняв капелюха, вже приготувавшись пояснити свою присутнiсть тут, як раптом слова красунi спрямували моi думки на зовсiм iнший шлях. – Їдьте звiдси! – благала вона. – Негайно повертайтесь до Лондона! У вiдповiдь на це я мiг тiльки з приголомшеним виглядом втупитися в жiнку. Вона блиснула очима та нетерпляче тупнула ногою. – Навiщо ж менi iхати? – не збагнув я. – Не вимагайте пояснень, – вона промовляла тихо, швидко i легко гаркавила. – Заради Всевишнього, послухайтеся моеi поради! Їдьте, i щоб ноги вашоi бiльше не було на цих болотах! – Але ж я тiльки-но приiхав! – Боже милий, – вигукнула вона, – невже ви не розумiете, що я бажаю вам добра? Їдьте в Лондон! Сьогоднi ж! Вам не можна тут залишатися. Цить! Мiй брат iде! Не кажiть йому нi слова… Будьте такi люб’язнi, зiрвiть менi он ту орхiдею. У нас тут дуже багато орхiдей, але ви трохи спiзнилися: до осенi вони вже починають вiдцвiтати, i тутешня природа таки втрачае свою красу. Степлтон залишив гонитву за метеликом i пiдiйшов до нас, весь червоний i захеканий. – А, це ти, Берiл! – сказав вiн, i я не вiдчув у цьому привiтаннi особливоi сердечностi. – Як ти розпалився, Джеку! – Та я погнався за чудовим екземпляром Cyclopides. Їх тут не часто побачиш пiзньоi осенi. І подумай, який жаль, я не спiймав! Вiн теревенив спокiйно-зневажливим тоном, а сам весь час перекидав погляд своiх маленьких сiрих очиць iз сестри на мене. – Сподiваюся, ви встигли познайомитися? – Аякже. Я казала серу Генрi, що зараз уже пiзно милуватися красотами наших болiт – орхiдеi вiдцвiтають. – Що? Як гадаеш, хто перед тобою? – Сер Генрi Баскервiль. – Нi, нi, – сказав я, – не нагороджуйте мене чужим титулом. Я всього лише приятель сера Генрi, доктор Ватсон. Фарба досади розлилася по ii виразному обличчю. – Отже, ми балакали, не розумiючи один одного, – сказала вона. – Так, у вас було не так уже й багато часу на балачки, – зауважив Степлтон, продовжуючи допитливо дивитися на сестру. – Я прийняла доктора Ватсона за нашого сусiду, – повiдомила вона. – А йому, мабуть, зовсiм байдуже, цвiтуть зараз орхiдеi чи нi. Але ви все ж зайдете до нас у Меррiпiт-гауз? За кiлька хвилин ми пiдiйшли до похмуроi на вигляд ферми, яка, ймовiрно, в давнi часи служила житлом якомусь заможному скотаревi, а потiм була перебудована на сучаснiший лад. Ферму оточував садок; дерева в ньому, як i всюди на болотах, були низькорослi та хирлявi. Злиденнiстю i сумом вiяло вiд цього мiсця. Слуга, котрий вiдчинив нам дверi, дуже пасував оселi – старий, весь зморщений, у порудiлому костюмi. Але самi кiмнати здивували мене своiми розмiрами й елегантнiстю оздоблення. Останне, мабуть, вартувало приписати смаку господинi. Я поглянув у вiкно на виднокрай, всiянi гранiтними валунами болота, якi тягнулися до ледве видноi далеко вiд лiнii горизонту, i не мiг не подумати: «Що ж привело в таку глушину цього освiченого чоловiка та його красуню сестру?» – Дивне ми вибрали мiсце, де оселитися? – зауважив Степлтон, нiби вiдповiдаючи на моi думки. – І все ж нам тут добре. Чи не так, Берiл? – Так, дуже добре, – вiдповiла вона, але ii слова прозвучали якось непереконливо. – У мене була школа в одному з пiвнiчних графств, – сказав Степлтон. – Для людини з моiм темпераментом така робота суха, нецiкава, але що мене приваблювало в нiй, так це тiсна близькiсть iз молоддю. Яке щастя передавати iм щось вiд себе самого, вiд своiх iдей, бачити, як у тебе на очах формуються юнi таланти! Але доля обернулася проти нас. У школi спалахнула епiдемiя, трое хлопчикiв померли. Нам так i не вдалося оговтатися пiсля такого удару, значна частина мого капiталу була безповоротно втрачена. І все ж, якби не розлука з моiми любими хлопчиками, я радiв би цiй невдачi, бо для людини з моею пристрастю до ботанiки та зоологii тут непочатий край роботи, та й сестра моя – не менша любителька природи. Це зiзнання, докторе Ватсон, ви накликали на свою голову самi: треба ж було вам спрямовувати з вiкна такий сумний погляд на нашi болота! – Авжеж, не заперечую, менi справдi здаеться, що жити тут нудно не стiльки вам, скiльки вашiй сестрi. – Нi, я не сумую, – швидко вiдповiла вона. – Ми зайнятi науковою роботою, у нас велика бiблiотека та дуже цiкавi сусiди. Доктор Мортiмер – дуже начитаний чоловiк у своiй царинi. Нещасний сер Чарльз також був чудовим спiврозмовником. Ми з ним були дуже близькi, й я навiть не можу вам передати, наскiльки нам прикра ця втрата. А що ви скажете, якщо я навiдаю сьогоднi сера Генрi? Це йому не завадить? – Упевнений, що вiн буде дуже радий познайомитися з вами. – Тодi будьте ласкавi попередити його. Може, нам вдасться допомогти йому на той час, поки вiн ще не освоiвся на новому мiсцi… А тепер, докторе Ватсон, давайте пiдiймiмося нагору, я покажу вам свою колекцiю лускокрилих. Спробую припустити, що повнiшоi колекцii ви не знайдете в цiй частинi Англii. А коли ми закiнчимо, на той час i снiданок пiдоспiе. Але я поспiшав до свого пiдопiчного, сера Генрi. Сум болiт, загибель нещасного понi, загадкове виття, що якось в’язалося з похмурою легендою, яка iснувала в родинi Баскервiлiв, – все це налаштувало мене на невеселий лад. А до цього бiльш-менш невиразного враження додалися ще й абсолютно недвозначнi слова панни Степлтон, якi були сказанi з такою силою переконання, що менi не доводилося сумнiватися в серйозностi та глибинi причин, що iх викликали. Я вiдмовився вiд наполегливих запрошень до снiданку та подався додому тiею ж самою стежкою. Але, крiм цього морiжка, тут був, вочевидь, й iнший, коротший шлях, бо не встиг я вийти на дорогу, як побачив перед собою панну Степлтон. Рум’янець, що пашiв у неi на щоках, надавав iй ще бiльшоi краси. Жiнка сидiла на придорожньому каменi, важко дихаючи та притискаючи руку до грудей. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63840307&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Куратор – молодший медик, що наглядав за хворими в клiнiцi. 2 Бертильон А. (1853–1914) – французький вчений-антрополог. 3 Нувориш – людина, що швидко розбагатiла, заробивши статки на спекуляцiях. 4 Камеi – невеликi, вирiзанi на коштовному каменi рельефнi зображення осiб або предметiв. 5 Бушмени та готтентоти – африканськi племена. 6 Боргес – один iз видiв друкарського шрифту. Шпон – тонкi металевi пластинки, якi використовувалися в друкарнях для збiльшення вiдстанi мiж рядками набору. 7 Кельти – стародавнi племена, якi переселилися на Британськi острови з Європи в IV ст. до Р. Х. 8 Дольмени – гробницi кам’яного вiку. 9 Едiсон Томас (1847–1931) – знаменитий американський винахiдник. В основному вiдомий удосконаленням електричноi лампочки розжарювання та винаходом фонографа. Сван – один iз винахiдникiв електричноi лампочки. 10 Неолiтична людина – людина пiзнiшоi епохи кам’яного вiку, культура якоi характеризуеться шлiфованими кам’яними виробами.