Деміан. Кнульп

Демiан. Кнульп Hermann Hesse Роман «Демiан» – це глибоко особиста, суб’ективно забарвлена сповiдь героя. Вона виражае сподiвання частини захiдноевропейськоi iнтелiгенцii, яка втратила вiру у «стаднi» iдеали попередньоi епохи i стала на болiсно важкий, але неминучий «шлях всередину», шлях утвердження своеi самобутностi. Кнульп – волоцюга за переконанням. Всiм своiм життям, та й смертю теж, вiн демонструе переваги мандрiвника, який вiдрiкаеться вiд вузького осiлого побуту в iм’я iндивiдуальноi свободи. Його душа вiдкрита назустрiч природi, красi, вiн цiнуе в людях не багатство чи суспiльне становище, а душевнi якостi. Герман Гессе Демiан. Кнульп Hermann Hesse DEMIAN KNULP Romane Переклад з нiмецькоi, пiслямови та примiтки І. П. Мегели Художник-оформлювач М. С. Мендор © 1927 by Hermann Hesse All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin © І. П. Мегела, переклад украiнською, пiслямови, примiтки, 2020 © М. С. Мендор, художне оформлення, 2020 * * * Демiан Я хотiв лише одного – спробувати жити тим, що само виривалося з мене назовнi. Чому ж це було так важко?[1 - …Я ж бо хотiв тiльки всього – спробувати жити… – автоцитата, епiграф взятий iз п’ятоi глави «Демiана».] Щоб розповiсти свою iсторiю, я повинен розпочати здалеку. Менi слiд було б повернутися назад досить далеко, у найпершi роки мого дитинства (якби це було можливо) i через них ще далi – до витокiв мого походження. Пишучи романи, письменники зазвичай вважають, нiбито вони, як Господь Бог, можуть цiлковито охопити й збагнути будь-яку людську душу, подати ii iсторiю без будь-якого туману, описуючи лише найбiльш суттеве. Я так не можу. Та й зрештою письменники цього не можуть. Але моя iсторiя для мене важливiша, нiж для будь-якого письменника його власна iсторiя, оскiльки це е моя iсторiя – не якоiсь вигаданоi людини, можливо, й не iдеальноi, але справжньоi, единоi у своему родi живоi людини. Що це таке – справжня жива людина, – сьогоднi знають менше, нiж будь-коли. Людей масово знищують, незважаючи на те, що кожна особистiсть е дорогоцiнним, неповторним творiнням природи. Якби ми не були чимось iще бiльшим, нiж единою у своему родi людиною, якби нас i справдi можна було цiлковито знищити кулею з гвинтiвки, то розповiдати iсторii не було б жодного сенсу. Але кожна людина – це не тiльки вона сама, це ще й та едина, неповторна, цiлковито особлива, у кожному разi важлива й чудова точка, де явища природи перетинаються тiльки один раз i нiде бiльше. Тому iсторiя кожного – важлива, вiчна, божественна. Бо кожна людина, поки вона жива i виконуе волю природи, е чудовою i гiдною будь-якоi уваги. У кожнiй людинi набувае свого образу Дух. У кожному з нас страждае жива iстота. У кожному з нас розпинають Спасителя. Мало хто знае сьогоднi, що таке людина. Багато хто вiдчувае це, i тому iм легше помирати. Як i менi легше буде померти, коли я допишу цю iсторiю. Назвати себе знавцем життя я не наважусь. Я був шукачем i все ще ним залишаюся. Але я шукаю вже не по зiрках i не в книгах, а починаю чути те, чого мене вчить кров, що вируе в менi. Моя iсторiя – не з приемних. У нiй немае милоi гармонii, вигаданих пригод. Вона здаеться нiсенiтною, але в нiй – душевне сум’яття, шаленство i марення, як у життi всiх тих, хто не хоче обманювати себе. Життя кожноi людини е ii шляхом до самоi себе. Це спроба пошуку шляху, натяк на стежину. Жодна людина нiколи не була цiлковито сама собою: проте кожна прагне до того. Одна глухо, друга виразнiше – кожна як може. Кожна несе з собою до самого скону слиз i яечну шкаралупу певноi первiсностi, що залишилася вiд дня ii народження. Дехто так i не стае людиною, залишаючись рибою, ящiркою чи мурашкою. Дехто ззовнi е людиною, а всерединi – рибою. Але кожен – це кидок Природи в бiк людини. І походження у всiх одне – Мати. Ми всi з одного i того самого жерла: але кожен, будучи спробою, будучи стрибком iз безоднi, прямуе до своеi власноi мети. Ми прагнемо зрозумiти одне одного, але пояснити кожен може тiльки себе. Роздiл перший Два свiти Я розпочну свою iсторiю з однiеi пригоди тiеi пори, коли менi було десять рокiв i я ходив до гiмназii у нашому мiстi. Багато спогадiв напливае на мене саме звiдти, проймаючи болем i приводячи в солодкий трепет: темнi вулицi й свiтлi будинки, вежi, бiй годинника й людськi обличчя, кiмнати, сповненi затишку i приемноi теплоти, таемниць та глибокого страху перед примарами. Пахне теплою тiснявою, кролями i служницями, домашнiми наiдками i сушеними фруктами. Два свiти змiшувалися там один з одним, iз двох полюсiв зроджувався кожен день i кожна нiч. Передовсiм – це батькiвський будинок. Однак свiт цей був навiть ще вужчим, вiн охоплював, власне, тiльки моiх батькiв. Цей свiт був менi здебiльшого добре знайомий, вiн означав матiр i батька, iхню любов i суворiсть, зразкову поведiнку i школу. Цьому свiтовi були притаманнi легкий блиск, чiткiсть, охайнiсть, тут були милi дружнi розмови, вимитi руки, чистий одяг, гарнi манери. Тут спiвали ранковий псалом, тут святкували Рiздво. У цьому свiтi iснували прямi лiнii i шляхи, що вели в майбутне, iснували обов’язок i провина, нечисте сумлiння i сповiдь, прощення i добрi намiри, любов i повага, бiблiйне слово i мудрiсть. Цього свiту треба було триматися, щоб життя виглядало ясним i чистим, гарним i впорядкованим. Інший свiт тим часом починався вже за межами нашого будинку i був цiлковито несхожим – мав iнший запах, iнакше промовляв, iнше обiцяв, iншого вимагав. У цьому, другому, свiтi iснували служницi i пiдмайстри, iсторii за участю нечистоi сили i скандальнi чутки, iснувало строкате розмаiття страшних, спокусливих, жахливих, загадкових речей, таких як бiйки i в’язниця, п’янi лайливi жiнки, корови пiсля отелення, конi, що здохли, розповiдi про грабунки, вбивства чи самогубства. Всi цi розмаiтi i водночас жахливi, дикi, жорстокi речi iснували довкола: на сусiднiй вулицi, у найближчому будинку – повсюди сновигали полiцейськi та волоцюги. П’яницi били своiх дружин, гурти дiвчат стiкалися вечорами з фабрик, якась баба могла зачаклувати i зурочити, в лiсi снували розбiйники, детективи ловили злодюг – скрiзь вирував, уречевлювався цей другий, жорстокий свiт, повсюдно. Слава Богу, тiльки не в наших кiмнатах, тут були мати й батько. І це було затишно. Це було чудово, що тут у нас – мир, порядок i спокiй, обов’язок i чисте сумлiння, прощення i любов. Дивувало, що iснувало й те, iнше – галасливе i яскраве, похмуре i брутальне, вiд якого можна було, однак, швидко заховатися бiля матерi. І найдивнiше було те, що обидва цi свiти стикалися один з одним, i як близько перебували вони один вiд одного! Наприклад, наша служниця Лiна. Коли вона молилась увечерi чи сидiла у вiтальнi бiля дверей i спiвала своiм дзвiнким голосом разом з усiма, поклавши вимитi руки на старанно випрасуваний фартух, тодi вона була повнiстю разом iз нами, зi свiтлим i правильним. Але щойно вона опинялася на кухнi чи в повiтцi або коли розповiдала менi казки про чоловiчка без голови, чи сперечалася з сусiдками в маленькiй м’яснiй крамницi – то була зовсiм iнша iстота, нiби оповита серпанком таемницi, що належала до iншого свiту. І так було з усiм на свiтi, а найчастiше – зi мною самим. Звiсно, я належав до свiтлого i правильного свiту, я був дитиною своiх батькiв, але куди б я не спрямовував свiй погляд i слух – скрiзь було присутне те, iнше, i я жив також i в iншому, хоч воно часто бувало для мене чужим i моторошним, хоч там зазвичай ховалося нечисте сумлiння i страх. Часом менi було навiть приемнiше жити в цьому забороненому свiтi, i повернення додому, до свiтлого – яким би необхiдним i гарним воно не було – часто вiдчувалося майже як повернення до чогось не такого манливого, бiльш нудного i похмурого. Власне, моя мета у життi була окреслена – стати таким, як моi батьки, таким же свiтлим i чистим, упевненим i сумлiнним. Але до цього ще лежав далекий шлях: треба було вiдсиджувати уроки в школi, навчатися, складати всiлякi iспити, а головне – цей шлях увесь час пролягав повз iнший, темний, свiт, а то i крiзь нього, i цiлком можливо, що там можна було застрягнути i загрузнути. Існувало чимало iсторiй про «блудних синiв», з якими саме так i траплялося, я читав iх iз захопленням. Повернення до батькiвського дому, на шлях добра там завжди бувало дивовижним визволенням, i я цiлковито усвiдомлював, що це i е тим правильним, гарним i гiдним прагнення. І все ж таки ота частина iсторii, яка розiгрувалася мiж злими i пропащими, приваблювала мене набагато бiльше. І якби про це можна було говорити i в цьому зiзнатися, то менi iнодi, власне кажучи, бувало навiть жаль, що блудний син зрештою розкаявся i повернувся на праведний шлях. Але про це не слiд було анi говорити, анi думати. Воно тiльки приховано (пiдсвiдомо) вiдчувалося, немовби якесь передчуття, якась iмовiрнiсть. Уявляючи собi бiса, я легко мiг уявити, як вiн рухаеться вулицею, перевдягнений, або вiдкрито, не маскуючись, такий, як е, – де-небудь на базарi чи в шинку, але аж нiяк не у нас вдома. Моi сестри теж належали до свiтлого свiту. Вони були, як менi часто здавалося, своею душею ближчi до батькiв, вони були кращими, поряднiшими, моральнiшими, нiж я. Звичайно, вони мали своi вади, поганi звички, але менi здавалося, що це не вкоренилося так глибоко, як у мене, коли зiткнення зi злом часто виявлялося таким болiсно важким i темний свiт знаходився набагато ближче. Сестер, як i батькiв, необхiдно було оберiгати й шанувати, i якщо якось траплялося посваритися з ними, то я завжди опинявся перед власним сумлiнням – поганий хлопець, пiдбурювач, котрий мае просити пробачення. Адже в особi сестер ображаеш батькiв, добро i непорушнiсть. Існували таемницi, що ними подiлитися менi було значно легше iз брутальними вуличними шибениками, анiж зi своiми сестрами. У яснi, гарнi днi, коли все було свiтлим i сумлiння не дозоляло менi, як мило було гратися iз сестрами, бути привiтним, i вiдчувати самого себе у затишному, зичливому свiтi. Так воно, напевно, й було б, якби людина була янголом!.. Нiчого милiшого ми не знали, i нам здавалося дивовижним блаженством почуватись отакими янголами, овiяними милозвучнiстю i пахощами, як у Святвечiр. О, яке щастя, як рiдко випадали такi днi i години! За грою, за чудовими, безгрiшними, дозволеними iграми мене iнодi охоплювала пристрасть i збудження, що не подобалося сестрам, це призводило до лихих сварок, а коли на мене нападала злiсть, я ставав жахливим: робив такi речi й говорив таке, що на ту мить глибоко в душi обпiкало мене своею мерзеннiстю. За цим надходили кепськi, похмурi години каяття й самознищення, потiм – гiрка мить, коли я просив пробачення, а тодi знову на якiсь години чи хвилини з’являвся промiнчик свiтла – тихе вдячне щастя без шарпанини. Я навчався в гiмназii, моiми однокласниками були син бургомiстра i син старшого лiсничого, часом до нас приеднувались нестримнi шибеники, але вони все ж належали до влагодженого, впорядкованого свiту. Незважаючи на це, у мене були тiснi стосунки iз сусiдськими хлопчаками, учнями народноi школи, яких ми взагалi-то зневажали. Про одного такого учня я й розпочну свою оповiдь. Якось у вiльний час по обiдi – менi було тодi трохи бiльше десяти рокiв – я тинявся без дiла з двома сусiдськими хлопчаками. Тут до нас пiдiйшов Франц Кромер[2 - …тут до нас пiдiйшов Франц Кромер… – персонаж, який символiзуе «Тiнь», дикi, неприборканi iнстинкти, на думку Гессе, теж хоче жити тим, що рветься з нього назовнi. «вiн робить це на бiльш низькому рiвнi, – вiдповiдав письменник в одному з листiв 1935 року, – i якщо не пiднiметься вище, то закiнчить банкiвським директором чи каторжанином. Тим не менш його чiпляння й ницостi пiдштовхують вимученого Сiнклера до розвитку в благоприйнятному напрямку.], хлопець рокiв тринадцяти, кремезний, брутальний. То був син кравця, учень народноi школи. Його батько часто заглядав у чарку, а iхня родина мала погану славу. Я добре знав Франца, боявся його, i менi не сподобалося, що вiн приеднався до нас. Вiн мав уже цiлком дорослi манери, ходив перевальцем, лихословив, як фабричнi парубки. Вiн повiв нас до мосту, ми зiйшли на берег i заховалися вiд стороннiх очей пiд мостовою аркою. Вузька смужка мiж склепiнчастою опорою мосту i млявою течiею води захаращена була суцiльним непотребом – битими черепками й уламками меблiв, шматками iржавого дроту. Інодi там можна було знайти i щось корисне: ми повиннi були за вказiвкою Кромера обнишпорювати все довкола i показувати йому те, що знайшли. Тодi вiн або забирав цю рiч собi, або викидав геть. Вiн наказав нам пильно видивлятися, чи немае там предметiв зi свинцю, мiдi та олова – це одразу ж вiн забирав собi, окрiм якогось старого рогового гребiнця. Я почувався в його товариствi дуже незатишно – не тому, що батьки не схвалили б цього знайомства i заборонили б менi знатися з ним, а вiд страху перед самим Францом. Я радiв, що вiн узяв мене з собою i тримався зi мною так, як з iншими хлопцями. Вiн наказував, а ми пiдкорялися, неначе так заведено здавна, хоча тодi я вперше був у його компанii. Нарештi ми всiлися на березi. Франц спльовував у воду, зовсiм як дорослий, крiзь щiлину мiж зубами, i влучав точно, куди хотiв. Зав’язалася розмова, i хлопчаки стали вихвалятися своiми зухвалими витiвками у школi. Я мовчав, боячись, однак, саме цим викликати зневагу Кромера. Обидва моi приятелi вiдвернулися вiд мене i вiдвели його убiк – я був чужаком серед них, вирiзняючись i одежею, i поведiнкою, що могло бути для них певним викликом. Як до гiмназиста i панича Франц, напевно, не мiг вiдчувати до мене приязнь, а тi обидва – я це чудово розумiв – як тiльки що, здадуть мене тут же, вiдступляться i залишать напризволяще. Зрештою, вiд страху я теж розбалакався. Я вигадав цiлу розбiйницьку iсторiю, де, звiсно, був героем. В одному саду бiля Кутового млина ми буцiмто удвох iз приятелем поцупили вночi цiлий мiшок яблук, причому не простих, а всуцiль ранетiв i золотого пармена – найкращих сортiв. Остерiгаючись, щоб безпорадно не замовкнути (хоч вигадувати i розповiдати я вмiв легко) i, можливо, вплутатися у щось гiрше, я прикрашав цю iсторiю, пустивши в хiд усю свою майстернiсть. Отже, один iз нас мав стояти на чатах, а iнший – вилiзти на дерево i рвати яблука. Мiшок вийшов такий важезний, що врештi нам довелося вiдсипати половину того, що ми назбирали. Але за пiвгодини ми повернулися й забрали решту. Закiнчивши розповiдь, я сподiвався хоч на якесь схвалення, адже пiд кiнець я таки добре розiйшовся, фантазування сп’янило мене. Обидва хлопчаки якусь мить мовчали, а Франц Кромер, примружившись, пронизав мене гострим поглядом i запитав уiдливо: – Ти не брешеш? – Нi, – вiдповiв я. – Себто це суща правда? – Авжеж, – запевнив я, хоча сам аж затремтiв вiд страху. – Можеш поклястися? Я страшенно перелякався, але одразу вiдповiв «так». – Ну, тодi скажи: «Клянуся Богом i душею». Я слухняно проказав: – Клянуся Богом i душею… – Ну, що ж, – вiн сплюнув, а потiм вiдвернувся. Я гадав, що справа на цьому й скiнчилася, i зрадiв, бо вiн пiдвiвся й попрямував до мосту, а я за ним. Я несмiливо промимрив, що менi уже час додому. – Не поспiшай, – вишкiрився Франц, – нам же по дорозi… Вiн перевальцем плентався далi, а я не наважувався вiдiрватися, адже вiн i справдi прямував у мiй бiк. Ми вже наблизилися до мого будинку, i я побачив вхiднi дверi з товстою латунною ручкою, сонце у шибках i фiранки в кiмнатi матерi. Я глибоко зiтхнув: слава Богу, домiвка! О, любе, благословенне повернення до свого дому, де яснiсть i спокiй! Я хутко вiдчинив дверi, щоб непомiтно прошмигнути i зачинити iх за собою, однак Франц Кромер протиснувся слiдом за мною. У прохолодному темному коридорi з кам’яною пiдлогою, куди свiтло проникало тiльки знадвору, вiн став поруч зi мною, взяв мене за плече i тихо промовив: – Не треба так квапитись, малий. Я злякано поглянув на нього. Вiн цупко тримав мое плече. Я силкувався збагнути, що вiн мае на думцi, може, збираеться вчинити зi мною щось погане? Якщо я зараз голосно, нестямно закричу – чи встигне хто-небудь зiйти вниз, щоб урятувати мене? Але я цього не зробив. – У чому рiч? – запитав я. – Чого ти хочеш? – Не так-то й багато. Я повинен тiльки дещо запитати у тебе – без стороннiх. – Але менi треба вже йти нагору, зрозумiв? Мене чекають! – Тсс… – тихо промовив Франц. – Знаеш, кому належить сад бiля Кутового млина? – Не знаю, мабуть, мiрошниковi. Франц обхопив мене руками i мiцно притягнув до себе – я змушений був дивитися йому прямо у вiчi. Вiн посмiхався недоброю викривленою посмiшкою, тодi проказав владно i зло: – Так, хлопче, я можу тобi сказати, чий це сад. Менi вже давно вiдомо, що звiдти поцупили яблука, але я знаю й те, що хазяiн пообiцяв нагороду – двi марки тому, хто викаже злодiя. – Господи! – вигукнув я. – Але ж ти… ти не скажеш? Я вiдчував: марно волати до його честi. Вiн був з «iншого» свiту, там пiдлота не вважалася злочином. Я це безпомилково вiдчував. Люди з «iншого» свiту були не такими, як ми. – Не скажу? – реготнув Кромер. – Ти, шмаркачу, мабуть, гадаеш, що я фальшивомонетник i сам можу малювати собi марки? Я злидар, у мене немае багатого батечка, як у тебе, i якщо менi випадае нагода заробити двi марки – я повинен iх заробити! А може, вiн дасть ще й бiльше… За мить вiн вiдпустив мене. Святий Боже… Наш передпокiй уже не пахнув спокоем i безпекою – свiт навколо мене зруйнувався. Кромер викаже мене. Я – злочинець, про це скажуть батьковi, можливо, полiцiя прийде до нас… Менi ввижалися всiлякi жахiття хаосу, проти мене повстало все потворне i небезпечне у свiтi… Те, що я не крадiй, – не мало жодного значення. Окрiм того, я ж поклявся! О Боже… Сльози ринули з моiх очей. Я вiдчував, що повинен якось вiдкупитися, i в розпачi став нишпорити по кишенях. Хоч би яблуко, або хоча б складаний ножик… Тут я згадав: у мене е годинник! То був старовинний срiбний годинник, який не працював, – я носив його тiльки для прикраси. Вiн дiстався менi вiд моеi бабусi. Я хутко вийняв його з кишенi. – Кромере… – промимрив я. – Послухай, ти не повинен мене видавати! Це буде негарно з твого боку. Ось, вiзьми мiй годинник. Бiльше у мене, на жаль, нiчого немае. Вiн срiбний, i механiзм тут гарний, у ньому е тiльки маленький гандж, але ж його можна полагодити! Вiн зневажливо взяв годинник своею брудною рукою. Я дивився на неi, вiдчуваючи, яка вона брутальна i глибоко ворожа менi, бо зазiхае на мое життя i спокiй… – Вiн срiбний, – повторив я боязко. – Плювати менi на твiй срiбний непотрiб! – заявив вiн з глибоким презирством. – Та ще й поламаний! – Але ж, Франце! – скрикнув я, тремтячи вiд страху, що вiн пiде. – Зажди! Вiзьми годинника! Їй-богу, вiн срiбний. Та у мене й немае чогось iншого… Вiн подивився на мене холодно i зневажливо. – Гадаю, ти знаеш, до кого я зараз пiду. А можу заявити i в полiцiю – я добре знаю iхнього вахмiстра. Вiн обернувся, щоб iти геть. Я ухопив його за рукав. Цього нiяк не можна було допустити! Краще вже померти, нiж витримати все, що може статися згодом, якщо вiн зараз пiде. – Франце, – благав я, захрипнувши вiд хвилювання. – Не роби цього! Це ж був просто жарт! – Авжеж, жарт, але тобi вiн може дорого обiйтися. – Тож скажи, Франце, що менi ще треба зробити? Я все зроблю! Вiн поглянув на мене своiми примруженими очима i вишкiрив зуби. – Чого ти клеiш дурня? – промовив вiн удавано добродушно. – Ти ж знаеш вихiд не гiрше за мене. Я можу отримати двi марки, i я не багач, щоб вiдмовлятися вiд них. А ти багач, у тебе навiть годинник е. Отже, тобi треба лише знайти двi марки – i справу залагоджено. Я збагнув, куди вiн веде. Але ж двi марки! Це здавалося менi такою недосяжною сумою, однаково, чи десять, чи сто, чи тисяча. У мене не було таких грошей. Правда, я мав скарбничку, що стояла в маминiй кiмнатi. У нiй, завдяки вiзитам мого дядечка та iншим подiбним оказiям, лежало декiлька десяти- i п’ятипфенiгових монет. Бiльше я нiчого не мав. Кишенькових грошей менi ще не давали. – У мене нiчого немае, – промовив я сумно. – Але я тобi вiддам щось iнше. У мене е книга про iндiанцiв, е солдатики, а ще – компас. Я принесу тобi все! Кромер тiльки сiпнув кутиками своiх зцiплених вуст i сплюнув на пiдлогу. – Не патякай! – наказав вiн владно. – Свiй мотлох можеш залишити собi. Компас! Краще не зли мене, чуеш, давай грошi! – Але ж менi нiколи не дають грошей! Хiба я винен… – Тодi принесеш менi цi двi марки завтра. Я чекатиму тебе пiсля школи внизу, на ринку. І квит. Не принесеш – начувайся. – Але ж де менi iх узяти? Господи!.. – Зате у вас вдома грошей повно. Це вже твiй клопiт. Отже, завтра пiсля урокiв. Я повторюю: якщо не принесеш… Вiн пронизав мене своiм гострим поглядом, ще раз сплюнув i щез, немов тiнь. Я не мiг пiднятися, ноги не слухалися. Мое життя було зруйноване… Я думав: може, менi втекти й бiльше не повертатися, або втопитися? Але то були якiсь невиразнi марення. Я сiв у темрявi на нижнiй приступець схiдцiв i весь зiщулився, поринувши у свое горе. Там мене, заплаканого, i знайшла Лiна, яка спускалася вниз iз кошиком, щоб набрати дров у повiтцi. Я попросив ii, щоб вона нiчого не розповiдала батькам, а сам пiшов нагору. На вiшалцi бiля скляних дверей висiв батькiв капелюх i мамина парасолька вiд сонця. Вiд усiх цих предметiв на мене повiяло домашнiм затишком i нiжнiстю, мое серце зустрiло iх iз благанням i вдячнiстю, як вiтае блудний син вигляд i запахи рiдноi домiвки. Але все це тепер уже не належало менi – воно було свiтлим батькiвським свiтом, а я злочинно занурився в чужу стихiю, заплутався у грiхах, опинився пiд ворожою загрозою, в очiкуваннi небезпеки, страху i ганьби. Капелюх i парасолька, стара добра кам’яна пiдлога, велика картина над шафою у передпокоi, а зсередини, з вiтальнi, голос моеi старшоi сестри – все це в ту мить було милiшим, нiжнiшим i дорожчим, нiж будь-коли, але вже не було розрадою, надiйним прихистком, а лише суцiльним докором. Усе це вже не було моiм, не могло впустити мене у свою безхмарнiсть i тишу. На моiх ногах був бруд, який не можна було видалити, просто витерши черевики об килимок, – я принiс iз собою зловiснi тiнi, про якi цей рiдний свiт нiчого не знав. Скiльки досi не було у мене таемниць чи страхiв – усе те видавалось забавкою i жартом порiвняно з тим, що я сьогоднi принiс iз собою до цих покоiв. Доля гналася за мною, ii хижi руки тяглися до мене, вiд них навiть мати не змогла б захистити, про це все вона не повинна була навiть i знати. В чому полягав мiй злочин – у крадiжцi чи у брехнi (хiба я не заприсягнувся, не поклявся Богом i душею?), менi все одно. Мiй грiх полягав у тому, що я простягнув руку дияволовi. Навiщо я пiшов з ними? Навiщо послухався цього Кромера – покiрнiше, нiж будь-коли свого рiдного батька? Навiщо я наплiв iсторiю про крадiжку, та ще й вихвалявся цим, неначе якимсь геройським вчинком? Тепер диявол не вiдпустить мою руку, i ворог не вiдстане вiд мене. На якусь мить я вiдчув уже не страх перед завтрашнiм днем. Я вiдчув жахливу впевненiсть, що вiдтепер мiй шлях неухильно поведе мене донизу, в пiтьму. Я чiтко вiдчував, що за цiею провиною неодмiнно потягнуться iншi, i моя поява перед сестрами, мое вiтання i поцiлунки з батьками будуть тепер облудою, бо я ношу з собою страшну грiховну таемницю… Коли я подивився на батькiвський капелюх, на якусь мить у мене зблиснула надiя. Я все розповiм батьковi. Прийму його вирок i покарання, вiн буде моiм повiреним i рятiвником. Адже це буде всього лише покаяння (а каятися менi доводилося вже не раз) – важка, гiрка година, важке i сповнене каяття благання про прощення… Як заманливо це звучало! Як спокусливо вабило… Але це було неможливо. Я знав, що не зроблю цього. Знав, що тепер маю таемницю, провину, яку повинен розплутати сам, тiльки сам. Можливо, я зараз на роздорiжжi, i може, з цiеi митi я тепер перебуватиму пiд владою поганого i завжди повинен буду дiлити таемницi зi злими людьми, залежати вiд них, скорятися iм, бути такими, як вони. Ну що – вдавав iз себе «дорослого i героя»? Тепер терпи наслiдки цього всього… Батько, коли я увiйшов, пожурив мене за мокре взуття. Слава Богу, це вiдвернуло його увагу, вiн не помiтив гiршого, i я легко витерпiв докiр. Раптом у менi виникло якесь дивне нове вiдчуття – зле, гостре i колюче: я вiдчув свою перевагу над батьком! На якусь мить я вiдчув навiть зневагу до нього, до його необiзнаностi, його докору з приводу моiх мокрих черевикiв. Пхе, який дрiб’язок… «Якби ти знав…» – подумав я i на мить вiдчув себе злочинцем, якого спiймали за крадiжку булочки, тодi як йому слiд було б зiзнатися у вбивствi. Це було кепське, мерзенне вiдчуття, але досить сильне, у ньому була якась незвiдана привабливiсть, i воно мiцнiше, нiж будь-яка iнша думка, прив’язувало мене до моеi таемницi, до моеi провини. Можливо, мiркував я, Кромер зараз уже пiшов до полiцii i заявив, i ось-ось вдарить гроза, а тут мене пожурили, немов якогось шмаркача! У всiй цiй подii, про яку я щойно розповiв, ця мить була найважливiшою, вона запам’яталася менi найбiльше. Це була перша трiщина у свiтлому образi батька, перший надлом у тих засадах, на яких базувалося мое дитяче життя i якi кожна людина, перед тим як намацати свою суть, повинна зруйнувати. З цих переживань, якi нiхто не помiчае, складаеться внутрiшня, найсуттевiша лiнiя нашоi долi. Така трiщина, такий надлом згодом заростають, загоюються i забуваються, але вони продовжують iснувати й кровоточити в найпотаемнiших закутках. Я одразу жахнувся цього нового почуття i був готовий кинутись цiлувати батьковi ноги, щоб перепросити його за це. Але вiдвернути невiдворотне неможливо, кожна дитина це вiдчувае i знае так само глибоко, як i будь-який мудрець. Я усвiдомлював необхiднiсть обдумати все це, помiркувати, як менi дiяти завтра, але на той час нiчого не мiг придумати. Увесь вечiр я був зайнятий тiльки тим, що звикав до змiни атмосфери в нашiй вiтальнi. Ось настiнний годинник i стiл, Бiблiя i дзеркало, книжкова полиця i картини на стiнi… Вони немовби прощалися зi мною, я iз завмиранням серця бачив, як мiй свiт, мое славне, щасливе життя вiдходить у минуле, вiдокремлюеться вiд мене. Але я вiдчував, як пов’язаний з отим новим, що сковуе мене, i як наповзае оте темне й чуже. Я вперше вiдчув подих смертi, а смак ii гiркий, бо вона – це тремтiння i страх перед страхiтливим переродженням. Я зрадiв, коли нарештi опинився у лiжку… До того ж я пройшов через останне чистилище – вечiрня молитва, i потiм ми заспiвали псалом, що менi найбiльше подобався. Але я не спiвав разом з усiма – кожен звук був отруений жовчю… Я не молився разом з iншими, коли батько виголошував благословення i завершив: «…нехай пребуде з нами всiма!» Якась судома вирвала мене з цього кола. Милiсть Божа була з ними всiма – але вже не зi мною… Змерзлий i глибоко виснажений, я пiшов геть. У лiжку, коли я трохи вiдлежався i мене лагiдно огорнуло тепло i захищенiсть, серце мое вiд страху ще раз метнулося i тоскно затрiпотiло вiд згадки про те, що сталося. Матiнка, як завжди, побажала менi на добранiч, ii кроки ще вiдлунювали в кiмнатi, свiтло ii свiчки ще жеврiло за нещiльно причиненими дверима. Зараз, думав я, ось-ось вона повернеться (вона ж вiдчула!), поцiлуе мене й запитае лагiдно, вибачливо, i тодi я розплачуся, розтане грудка у мене в горлi, я обiйму ii i розповiм усе-усе, i я буду врятований! Але щiлина мiж дверима й одвiрком уже стемнiла, а я все ще дослухався i думав: ось так воно й мусило неодмiнно статися… Потiм я думками повернувся до скоеного й поглянув своему вороговi в обличчя. Я виразно побачив, як вiн примружив одне око, його рот брутально кривився, i поки я дивився на нього, переймаючись неминучим, вiн усе бiльшав i потворнiшав, його злiсне око сатанинськи зблискувало. Вiн стояв зовсiм близько бiля мене, аж поки я не заснув. Але потiм сни моi були вже не про нього i не про скоене. Менi снилося, що ми пливемо в човнi – батьки, сестри i я, навколо нас тiльки спокiй i вiдблиски гарного лiтнього дня. Я прокинувся серед ночi, ще вiдчуваючи смак блаженства, що залишався в менi, ще бачив, як мерехтять на сонцi бiлi сукнi сестер, i перенiсся з усього цього раю в те, що вiдбулося нещодавно: ось навпроти мене знову стояв ворог з його злiсним поглядом. Вранцi, коли до кiмнати квапливо увiйшла мати i сказала, що вже пiзня година, а я ще чомусь у лiжку, вигляд у мене був кепський, а коли вона запитала, чи мене не турбуе щось, мене знудило. Цим, здавалося, дещо вдалося виграти. Я коли хворiв, дуже полюбляв валятися в лiжку, попивати ранковий чай iз ромашки, прислухаючись, як мати прибирае в сусiднiй кiмнатi, а Лiна зустрiчае в передпокоi рiзника. До обiду без урокiв у школi. То було щось чарiвно-казкове; сонце заглядало в мою кiмнату й було не тим сонцем, вiд якого в школi затуляли зеленi фiранки. Але сьогоднi це не потiшило, а набуло якогось фальшивого звучання. От якби я був мертвий… Але я тiльки трохи нездужав (що траплялося часто), i це нiчого не вирiшувало. Це захищало мене вiд шкiльних урокiв, але аж нiяк не вiд Кромера. Вiн однаково буде чекати мене об одинадцятiй на ринку. І в материнськiй ласцi теж не було зараз нiчого втiшливого – вона лише обтяжувала i завдавала болю. Невдовзi я вдав, що сплю, а сам став розмiрковувати. Нiчого це не вирiшувало – об одинадцятiй менi необхiдно бути на ринку! Отож о десятiй я тихенько встав i сказав, що вже почуваюся краще. Як завжди в таких випадках, це означало, що я повинен або все-таки валятись у лiжку, або ж по обiдi пiти до школи. Я сказав, що краще вже пiду до школи. Я виробив собi план. Без грошей прийти до Кромера не можна. Отже, треба забрати свою скарбничку, хоча цього недостатньо. Грошей там замало, далеко не та сума, яка була потрiбна; але все ж таки хоч щось, i чуття пiдказувало менi, що це краще, нiж нiчого, i, може, вдасться якось задобрити Кромера. Менi було кепсько на душi, коли я навшпиньки скрадався до материноi кiмнати й забрав з ii письмового столу свою скарбничку; правда, було не так кепсько, як учора. Мое серце стискалося, i стало ще гiрше, коли при першому ж оглядi в коридорi унизу я побачив, що скарбничка замкнена. Зламати ii виявилося дуже просто, треба було тiльки пробити тонку бляшану кришку; але це все далося менi нелегко, бо тепер я скоiв крадiжку. Досi я тiльки крадькома цупив солодощi, цукерки, фрукти. А це була таки крадiжка, хоча то були й моi власнi грошi. Ну от, тепер я ще на крок наблизився до Кромера та його свiту i швидко скочуюся донизу… Я хотiв опиратися, закусивши повiддя. До дiдька все! Але вороття назад уже нема… Я з острахом перелiчив грошi – у скарбничцi вони дзвенiли так обнадiйливо, а в руцi – iх було мiзерно мало. Там виявилося шiстдесят п’ять пфенiгiв. Я сховав скарбничку внизу в передпокоi, затиснув грошi в руцi i вийшов iз дому – iнакше, нiж будь-коли виходив за цi дверi. Менi здалося, що згори хтось гукнув мене, але я поспiхом подався геть. Залишалося ще багато часу, я плентався вулицями. Мiсто неначе змiнилося пiд цими хмарами, будинки видивлялися на мене вiкнами, перехожим я напевне здавався якимсь пiдозрiлим. По дорозi менi згадалося, що один мiй однокласник хвалився якось, що знайшов цiлий талер на базарi, де продавали худобу. Я б охоче помолився за те, аби Бог сотворив чудо i подарував менi таку ж знахiдку. Однак я уже втратив право на молитву. Та й скарбничка була вже зламана… Франц Кромер побачив мене здалеку, але пiдходив спроквола, неначе зовсiм не помiчаючи мене. Вiн пiдiйшов упритул i кивком голови звелiв слiдувати за ним. Не оглядаючись, вiн неквапно йшов Солом’яною вулицею, через мiсток, поки не зупинився бiля останнiх будинкiв якоiсь новобудови. Там нiхто не працював, стiни стояли ще голi, без дверей i без вiкон. Кромер роззирнувся i шаснув через пройму дверей. Я – слiдом за ним. Вiн зайшов за стiну, кивком голови пiдкликав мене до себе. – Принiс? – запитав вiн холодно. Я витягнув iз кишенi стиснутий п’ястук i витрусив грошi в його грубу долоню. Вiн полiчив iх ранiше, нiж дзенькнув останнiй п’ятак. – Тут шiстдесят п’ять пфенiгiв, – проказав вiн зневажливо. – Так, – промовив я боязко. – Це все, що у мене е, це занадто мало, я знаю. Але у мене бiльше немае… – Я гадав, ти маеш кебету, – докорив вiн менi, цвиркнувши слиною. – Мiж людьми честi усе робиться за правилами. Я не хочу вiдбирати в тебе бiльше, анiж менi належить, – ти це знаеш. Отже – забирай своi мiдяки! Той, iнший, – ти знаеш, хто – не стане зi мною торгуватися. Вiн заплатить. – Але ж у мене бiльше немае! То були единi моi заощадження. – Це твiй клопiт. Але я не хочу здаватись здирником. Отже, ти винен менi ще одну марку i тридцять п’ять пфенiгiв. Коли я iх матиму? – О, клянуся, ти iх отримаеш, Кромере! Зараз я не знаю… Може, скоро у мене буде бiльше – завтра чи пiслязавтра… Ти ж розумiеш, я не можу про це розповiсти батьковi… – Мене це не турбуе. Але я не з тих, хто хоче тобi накапостити. Хоча я мiг би отримати цi грошi ще до дванадцятоi години. Розумiеш? Ти чепурно вбраний, i твiй обiд смачнiший, нiж мiй. Але я згоден ще трохи почекати. Пiслязавтра я свисну тобi пiсля дванадцятоi – ти маеш усе владнати. Ти чув, як я свищу? Вiн свиснув, щоб я добре запам’ятав. Я часто чув цей посвист. – Атож, я його добре знаю… І вiн пiшов, немовби не мав до мене жодного стосунку. Мiж нами iснувала тiльки угода, i бiльше нiчого. Ще й сьогоднi, здаеться менi, отой посвист мiг би злякати мене, якби я несподiвано почув його. Вiдтепер вiн вчувався менi скрiзь, я чув його завжди i невпинно. Не було такого мiсця, такоi гри, такоi роботи, такоi думки, куди б не долинав цей посвист, вiд якого я залежав, який став тепер моею долею. У м’якi, теплi, яскравi осiннi днi я часто бував у нашому садку, який я дуже любив, i якийсь дивний порух змушував мене повертатися до дитячих iгор минулого. Але я тепер лише удавав хлопчика, який був молодший за мене, був ще гречний i вiльний, непогрiшний i захищений. Та в цi iгри завжди, як цього можна було сподiватися, i все ж жахливо несподiвано, звiдкiлясь уривався кромерiвський посвист – обриваючи нитку спогадiв, руйнуючи фантазii. Я змушений був слiдувати за своiм мучителем у ганебнi й мерзеннi мiсця, мав звiтувати перед ним i вислуховувати його нагадування про грошi. Все це тяглося, напевно, кiлька тижнiв, але менi вони здавалися роками, вiчнiстю. У мене рiдко водилися грошi – п’ятак чи десять пфенiгiв, украденi з кухонного столу, коли Лiна залишала там свiй ярмарковий кошик. Кромер щоразу лаяв мене i змiрював зневагою: це я хотiв обдурити його i зазiхав на його законне право, це я обкрадав його, це я робив його упослiдженим! Тепер лихо пiдступало до мого серця так близько – я нiколи не вiдчував бiльшоi безнадii, бiльшоi залежностi! Скарбничку я наповнив фiшками i поставив на мiсце, нiхто цього не помiтив. Але i це могло розкритися будь-якоi митi. Ще бiльше, нiж брутального кромерiвського свисту, я почав боявся матерi, коли вона тихенько пiдходила до мене, – а раптом вона почне про все розпитувати? Оскiльки я не раз з’являвся до свого кривдника без копiйки, вiн став визискувати мене в iнший спосiб. Я повинен був тепер працювати на нього. Якщо батько Кромера посилав його куди-небудь, той вiдправляв мене замiсть себе. Або вiн давав менi якесь важке завдання – проскакати десять хвилин на однiй нозi чи прилiпити якусь цидулку до спини перехожого. Ночами я увi снi продовжував вiдчувати цi муки i прокидався в холодному поту. Я справдi на якийсь час захворiв. Я часто блював, мене лихоманило, а ночами кидало в жар i вганяло в пiт. Мати вiдчувала, що зi мною щось негаразд, i всiляко виявляла менi свою турботливiсть, на яку я не мiг вiдповiсти iй довiрливiстю, i це мучило мене ще бiльше. Одного вечора, коли я вже лiг спати, вона принесла менi шоколадку. Це був вiдгомiн колишнього, коли я поводився чемно i як винагороду часто отримував перед сном якiсь ласощi. І ось зараз вона стояла, простягнувши менi шоколадку. Менi стало нестерпно боляче, i я лише похитав головою. Вона запитала, що зi мною сталося, i погладила по головi. Я зумiв тiльки вичавити з себе: «Нi! Нi! Не хочу нiчого…» Вона поклала шоколадку на нiчний столик i пiшла. Коли наступного дня вона стала розпитувати мене про це, я вдав, наче нiчого не пам’ятаю. Одного разу вона привела лiкаря, який, оглянувши мене, призначив вранiшне обмивання холодною водою. Мiй стан у той час був близький до божевiлля. Серед порядку i спокою, що панували в нашому домi, я жив у страховi i муках, немов якась примара, не брав участi в життi сiм’i, iнодi забуваючись на якусь годину. З батьком, який наполегливо вимагав вiд мене пояснень, я тримався замкнуто i холодно. Роздiл другий Каiн Порятунок вiд моiх мук прийшов iз цiлком несподiваного боку. Й одночасно з цим у мое життя увiйшло щось нове, що продовжуе впливати й понинi. У нашiй гiмназii з’явився новий учень. Вiн був сином заможноi вдови, що оселилася в нашому мiстi, i носив на рукавi жалобну стрiчку. Навчався вiн у старшому класi i був на кiлька рокiв старший. Але я, як i решта учнiв, одразу запримiтив його. Цей дивний учень, здавалося, насправдi почувався набагато дорослiшим, вiн нi на кого не справляв враження пiдлiтка. Серед нас, пустотливих школярiв, вiн рухався вiдчужено i вiльно, немов дорослий, точнiше, немов якийсь пан. Особливою шанобою вiн не був оточений, участi в iграх не брав, а тим паче – у бiйках, проте його впевнений i рiшучий тон у поведiнцi з учителями сподобався всiм. Звали його Макс Демiан[3 - …Звали його Макс Демiан… – Існуе низка припущень стосовно того, з кого «списаний» цей образ. Називалися iмена спiвучнi Гессе з Маульбронськоi семiнарii Густава Целлера, який нагадував Демiана зовнiшнiм виглядом i манерою поведiнки, а також Артура Грезера, стосунки якого з Германом Гессе були 1916–1918 рр. нагадували стосунки вчителя й учня. Однi вбачали в Демiанi «фiгуру Христа» (Т. Зiолуовськi), iншi – образ демона (Х. Р. Шмiд). Однак сам Гессе вказував на позаособовий, знаковий характер цього персонажа: «Демон, власне кажучи, не людина, а принцип, втiлення певноi iстини, чи, якщо хочете, доктрини». Вiн зiзнавався, що не вигадав це прiзвище, воно приснилося йому увi снi i так сподобалося, що було винесене у заголовок роману. Якщо виходити з юнгiвських «фiгур» пiдсвiдомого, то Демiан представляе «самiсть».]. Одного разу, як це вряди-годи траплялося в нашiй школi, з якихось причин до нашоi простороi класноi кiмнати приеднали ще один клас. То був клас Демiана. У нас, молодших, тодi був урок Закону Божого, а старшi мали писати твiр. Коли нам розтлумачували iсторiю Каiна й Авеля,[4 - …нам розтлумачували iсторiю Каiна й Авеля… – Старозаповiтна iсторiя про вбивство Каiном свого брата Авеля розказана у Книзi Буття (4, 1—15). Демiан – цiлком в дусi «глибинноi психологii – дае власну оцiнку вiроломному братовбивцевi, яка вiдрiзняеться вiд бiблiйноi. Каiн у його потрактуваннi не зловмисник, а мужня людина, яка стала на шлях iндивiдуацii, яка вiдкинула лицемiрне праведництво i яка визнае у своему ествi не лише свiтлi, але й темнi сторони… В одному з листiв (квiтень 1930 р.) Гессе писав з цього приводу: «Менi невiдомi лiтературнi джерела того, що в «Демiанi» написано про Каiна, однак можна цiлком припустити, що щось подiбне е у гностикiв. Те, що колись було теологiею, для нас, нинiшних, бiльшою мiрою психологiя, але iстини однi i тi ж… І, здаеться менi, що навiть дуже можна розглядати Каiна, цього пiдданого облаюванню зловмисника, першого вбивцю, як оберненого на свою протилежнiсть Прометея, як представника духу i свободи, який потрапив в опалу за свою хвацькiсть i смiливiсть. Мене не хвилюе те, в якiй мiрi подiбне сприйняття може подiлятися теологами, як i те, що його могли не зрозумiти i не схвалити невiдомi автори П’ятикнижжя. Бiблiйнi мiфи, як i всi мiфи людства, не мають для нас жодноi цiнностi, поки ми не наважимося тлумачити iх в особистому планi, для себе i для свого часу».] я часто поглядав на Демiана, обличчя якого дивним чином приваблювало мене. Я бачив це розумне, свiтле, надзвичайно рiшуче обличчя, уважно i зосереджено схилене над зошитом; вiн був схожий не на учня, який виконуе завдання, а на дослiдника, зануреного у своi власнi роздуми. Приемним вiн менi не здавався, навпаки – я вiдчував якийсь спротив щодо нього – вiн був, на мiй погляд, занадто зарозумiлий i самовпевнений, i в його очах був той дорослий вираз, якого дiти нiколи не люблять, – дещо сумовитий, з iскорками глузливостi. Однак – iз приязню чи з жалем – я раз по раз поглядав на нього. Та варто було йому тiльки зиркнути на мене, i я злякано вiдводив свiй погляд. Думаючи нинi про те, як вiн тодi виглядав у ролi учня, я можу сказати: вiн був геть не такий, як iншi, на ньому явно лежав вiдбиток самобутностi, тому-то вiн i привертав до себе погляди, хоча водночас вiн робив усе, щоб не привертати до себе уваги, – тримався й поводився, нiби перевдягнений принц, що перебувае помiж селянською дiтлашнею i всiляко намагаеться видаватися таким, як усi. По дорозi зi школи додому я помiтив, що вiн iшов позаду. Коли iншi школярi розiйшлися, вiн наздогнав мене i привiтався. Його вiтання, хоч вiн i дотримувався при цьому звичного школярського тону, було якимсь дорослим i ввiчливим. – Пройдемося трохи? – запитав вiн привiтно. Мое обличчя посвiтлiло, я зрадiв i ствердно кивнув головою, пояснивши йому, де мое помешкання. – Ага, он там? – промовив вiн посмiхнувшись. – Я знаю цей будинок. У вас над входом висить така штуковина – мене вона дуже зацiкавила. Я вiдразу не збагнув, що вiн мав на увазi, виходить, що вiн знае наш будинок краще, нiж я сам. Справдi, кам’яне склепiння над вхiдними дверима зображало якийсь герб, але за багато рокiв воно стерлося, його не раз зафарбовували (до нас i до нашоi родини, наскiльки менi вiдомо, той герб не мав жодного стосунку). – Я нiчого про це не знаю… – проказав я несмiливо. – Отой птах чи щось подiбне, напевно, дуже давнiй. Будинок, казали, належав якомусь монастиревi. – Цiлком можливо, – кивнув вiн. – Роздивися гарненько як-небудь це зображення. Такi речi часто бувають дуже цiкавi. Я гадаю, що це яструб[5 - Я гадаю, що це яструб... – Вiдомо, що у Гессе був «яструбиний» профiль, i коли вiн одного разу отримав вiд Артура Грезера поштову картку з малюнком яструба, це могло бути сприйняте як певний знак, як спонукання рухатися «шляхом всередину».]. Ми йшли далi, я був геть збентежений. Демiан несподiвано засмiявся, немовби пригадавши щось веселе. – Я побував на вашому уроцi, – промовив вiн жваво. – Ця iсторiя про Каiна з його печаттю… Вона тобi сподобалася? Нi, менi рiдко подобалося щось iз того, що нам доводилося вивчати. Але я не наважився про це заявити, у мене було таке вiдчуття, нiби зi мною розмовляе дорослий. Отож я сказав, що ця iсторiя менi подобаеться. Демiан поплескав мене по плечу. – Не треба прикидатися, хлопче. Але iсторiя ця справдi цiкава, набагато цiкавiша, нiж може здатися, iз тих, що iх вивчають у школi. Адже вчитель розповiдав про неi дуже скупо, тiльки щось про Бога, про грiх i таке iнше. Але я гадаю… – вiн затнувся i посмiхнувшись запитав: – А тобi загалом це цiкаво? – Так от, я гадаю, – продовжував вiн пiсля моеi ствердноi вiдповiдi, – цю iсторiю про Каiна можна тлумачити й цiлковито iнакше. Бiльшiсть речей, яких нас навчають, звiсно, цiлком правдивi i правильнi, але на все можна подивитися зовсiм iнакше, нiж нам розказують, i тодi вони раптом набувають значно глибшого змiсту. Ось цим Каiном, наприклад, i печаттю на його чолi не можна ж бути цiлковито задоволеним у тому виглядi, в якому нам його подають. Ти так не гадаеш? Те, що вiн, посварившись, убив свого брата, звичайно, могло трапитися. І що потiм йому стало страшно, i вiн визнав свою провину, таке теж можливе. Але те, що за свое боягузтво вiн ще й отримуе вiдзнаку, яка, по сутi, захищае його i наганяе страх на всiх iнших, – це доволi дивно. – Справдi… – сказав я зацiкавлено – це починало мене захоплювати. – Але як же iнакше тлумачити цю iсторiю? Вiн поплескав мене по плечу. – Дуже просто! Те, що мало мiсце i з чого почалася ця iсторiя. Жив собi якийсь чоловiк, i на обличчi в нього було щось таке, що вiдлякувало iнших людей, то була справдешня вiдзнака. Вони не наважувалися торкатися його, вiн вiдлякував iх, як i його дiти. Але, можливо, i навiть напевно, це не була якась «печать» на чолi, як ото поштовий штемпель, – такi грубi жарти в життi рiдко трапляються. Швидше всього, це було щось трохи вiдразливе, дещо таке, до чого люди не звикли, – а може, то був розум i вiдвага в його поглядi? Цей чоловiк, можливо, володiв силою – i його боялися. Отака на ньому лежала «печать». Пояснювати це можна як завгодно. А люди хочуть завжди чогось зручного, що пiдтверджуе iхню правоту. Дiтей Каiна боялися, на них теж лежала «печать». Ось i вгледiли в «печатi» не те, чим вона була насправдi, не винагороду, а ii протилежнiсть. Кажуть, що чоловiки з такою печаттю зазвичай вiдлякують, а вони такими й були. Мужнi, та ще й з характером – такi завжди дуже незручнi для оточення. Існування роду безстрашних i загрозливих було дуже незручним, i ось до цього роду приклеiли прiзвисько й вигадку, щоб помститися йому, щоб якось винагородити себе за всi страхи, яких довелося зазнати. Ти це розумiеш? – Так… тобто… виходить, що Каiн аж нiяк не був таким поганим? І, отже, вся ця iсторiя у Бiблii – по сутi, неправдива? – І так, i нi. Давнi-предавнi iсторii зазвичай правдивi, але вони не завжди правдиво записанi, i пояснюють iх не зовсiм так, як треба було б. Одне слово, я гадаю, що Каiн був чудовим хлопцем, i тiльки тому, що його боялися, до нього прилiпили цю iсторiю, яка була просто вигадкою, чимось таким, про що люди базiкають. А обернулася щирою правдою тому, що Каiн i його дiти й насправдi носили на собi своерiдну «печать» i були не такими, як усi. Я був неабияк здивований. – Тобто ти гадаеш, що ця iсторiя стосовно вбивства… неправда? – запитав я схвильовано. – О нi! Це, напевно, правда. Сильний убив слабкого. От чи то був насправдi його брат – тут можна сумнiватися. Але це не важливо, зрештою, всi люди – браття. Отже, сильний убив слабшого. Можливо, це був геройський вчинок, а може, й нi. У будь-якому разi, решта слабких людей перебували тепер у страху, вони всiляко нарiкали, i якщо iх запитували: «Чому ж ви просто не вб’ете його?», вони не говорили: «Бо ми боягузи», а пояснювали: «Цього робити не можна. На ньому лежить “печать”. Бог його позначив!» Десь так виник цей обман. Однак я, мабуть, затримав тебе. Бувай! Вiн повернув на Стару вулицю i залишив мене самого. Я був геть приголомшений. Як тiльки вiн пiшов, усе, про що вiн розповiдав, здалося менi абсолютно неймовiрним… Каiн – благородна людина? Авель – боягуз? Каiнова печать – винагорода? Це було безглуздо, це виглядало блюзнiрством. А що ж тодi милосердний Бог? Хiба вiн не прийняв жертву Авеля, хiба Авель не був йому любий? Нi, дурницi! І я вирiшив, що Демiан кепкував з мене, морочив менi голову. Так, вiн був збiса розумний й оповiдати умiв, але таке… Нi!.. Хоч як би там було, я ще нiколи так багато не роздумував нi про бiблiйну, нi про якусь iншу iсторiю. Дотепер я так цiлковито й не змiг забути про Франца Кромера, а тут упродовж усього вечора я не згадав про нього нi разу. Вдома я ще раз прочитав iсторiю про Каiна, як про неi розказано в Бiблii. Вона була коротка й зрозумiла, i шукати тут якийсь особливий, потаемний смисл було нiсенiтницею. Це будь-який убивця може оголосити себе улюбленцем Бога! Нi, це було абсурдно. Приемною була тiльки манера, з якою Демiан умiв викладати цi речi легко й привабливо, мовби само собою зрозумiло, та ще й з такими щирими очима! Щось, однак, було негаразд у менi самому, точнiше, якийсь безлад. Ранiше я жив у свiтлому й чистому свiтi, таким собi Авелем, а тепер я глибоко застряг в «iншому» свiтi, так низько впав. І все ж виходить, я вже не так дуже й винен у цьому? Як же це так? І тут у моiй головi промайнув спогад, вiд якого в мене аж дух перехопило. Того злощасного вечора, коли почалися моi теперiшнi знегоди, тодi-то й сталося це у мене з батьком – я несподiвано на мить немовби побачив його наскрiзь, зневаживши його самого i його свiтлий свiт! Так, тодi я сам був Каiном i нiс на собi «печать», уявивши собi, що ця печать – не ганьба, а винагорода, i що мiй ганебний вчинок i мое злощастя «пiдносять» мене над батьком, над усiма добрими i благочестивими людьми. Не в такiй, як оце зараз, формi збагнув я це тодi, але воно мiстило в собi всю суть, то був лише спалах незвичайних вiдчуттiв, якi завдали менi болю, але все ж наповнили мене пихою. Я почав замислюватися над почутим. Дивовижно розповiдав Демiан про безстрашних i боягузiв! Як незвично витлумачив вiн «печать» на чолi Каiна! Як чудово сяяли його очi, його проникливий погляд дорослого! І в моiй головi неясно промайнуло: а чи не е вiн сам, цей Демiан, вiдлунням Каiна? Чому вiн захищае його, якщо не вважае себе подiбним до нього? Звiдки така сила в його поглядi? Чому вiн так глузливо висловлюеться про «iнших», про боязких, якщо вони, по сутi, благочестивi i любi Богу? Такi думки тодi не привели мене нi до чого. Просто у криницю було кинуто камiнь, а тiею криницею була моя молода душа. І довго, дуже довго ця iсторiя з Каiном, убивством i печаттю залишалася тим витоком, звiдки зароджувалися всi моi спроби пiзнання, сумнiви i критика. Я помiтив, що й iнших учнiв Демiан теж дуже захоплював. Про iсторiю з Каiном я нiкому не розповiдав, але, схоже, вiн викликав постiйний iнтерес i в iнших учнiв. У всякому разi, про «новенького» ходило чимало рiзних чуток. Якби я тiльки iх усi пам’ятав, то кожну треба було б розтлумачувати, кожна пролила б якесь свiтло на нього. Примiром, казали, буцiмто мати Демiана дуже багата. Також подейкували, що вона нiколи не ходить до церкви, i син ii теж. Вони, здаеться, евреi, запевняв хтось (хоча цiлком могли бути й прихованими магометанами). Ще розповiдали всiлякi байки про фiзичну силу Макса Демiана. Незаперечним було те, що вiн страшенно принизив найсильнiшого свого однокласника, який викликав його на двобiй, а коли Макс вiдмовився, то назвав його боягузом. Тi, хто були там присутнi, розповiдали, що Демiан при цьому схопив його за комiр i так мiцно стиснув, що хлопчина аж зблiд, а тодi непомiтно зник i ще кiлька днiв не мiг ворухнути рукою. Одного дня навiть промайнула чутка, буцiмто вiн помер. Певний час розповiдали всiлякi речi, всьому вiрили, все хвилювало i вражало. На якийсь час цього виявилося достатньо, однак невдовзi серед нас, учнiв, стали поширюватися новi чутки, в яких iшлося вже про те, що Демiан «плутаеться з дiвчатами» i що «вiн усе знае». Тим часом моя iсторiя з Францом Кромером розвивалася своiм невiдворотним штибом. Я не мiг вiдв’язатися вiд нього, бо навiть якщо вiн i залишав мене в спокоi на якийсь день-два, я так само залежав вiд нього. У моiх снах вiн жив, мовби зловiсна тiнь, i та уявна шкода, якоi вiн заподiював менi, з’являлася в моiй уявi, в моiх снах, у яких я ставав цiлковитим його рабом. У цих снах (а я завжди був великим мрiйником) усе було яскравiше, нiж у реальностi, я марнував сили i життя на такi-от тiнi. Серед усього iншого менi часто снилося, що Кромер катував мене, плював на мене, здавлював мене колiньми i, що iще гiрше, спокушав мене на тяжкi злочини – вiрнiше, не спокушав, а просто силомiць змушував мене iх скоювати. У найжахливiшому з цих снiв, вiд якого я прокинувся, мов навiжений, я пiдняв руку на батька! Кромер буцiмто нагострив ножа i дав його менi в руки. Ми причаiлися за деревом якоiсь алеi, чекаючи на когось, кого саме – я не знав. Але коли той «хтось» з’явився, Кромер, стиснувши мою руку, пiдштовхнув, щоб саме цю людину я заколов. То був, як з’ясувалося, мiй батько! І тут я прокинувся. За цими переживаннями я, щоправда, ще мiркував про Каiна й Авеля, але вже менше про Демiана. Коли ми згодом знову стали ближчими, то це вiдбувалося дивовижним чином – теж увi снi. А було так: менi наснилися тортури i знущання, яких я зазнавав, але замiсть Кромера цього разу мене душив колiном Демiан. І то було цiлком щось нове i справило на мене дивне враження: все, що я зазнавав вiд Кромера, отi муки й спротив – вiд Демiана я сприймав охоче, з вiдчуттям блаженства, але й страху. Цей сон я бачив двiчi, потiм на його мiсце знову прийшов Кромер. Що я вiдчував у цих снах, а що в реальностi – я вже давно не мiг чiтко розмежувати. Однак принаймнi мiй ганебний зв’язок iз Кромером тривав, вiн не припинився й тодi, коли я врештi-решт виплатив йому заборговану суму, здiйснивши низку дрiбних крадiжок. Тепер вiн знав про цi крадiжки, бо завжди запитував мене: звiдки я взяв грошi, i тримав мене в руках ще цупкiше, нiж спочатку. Вiн часто погрожував, що розповiсть про все моему батьковi, i тодi страх мiй ставав iще сильнiшим. Чому я з самого початку сам цього не зробив? І хоча я був дуже нещасним, я не в усьому розкаювався, принаймнi не завжди, i часом у мене було таке вiдчуття, що все так i мае бути. Надi мною висiв фатум, i боротися з цим було марною справою. Ймовiрно, моi батьки теж потерпали вiд усього цього. Мною оволодiв якийсь чужий дух, я вже не вписувався в нашу спiльноту, яка була такою згуртованою i за якою мене часто охоплювала якась божевiльна туга, немов за втраченим раем. Зi мною поводилися (зокрема мати) радше як iз хворим. Але як воно було насправдi – найкраще я мiг судити з поведiнки обох сестер. З цiеi поведiнки, яка була дуже обережною i все ж безмежно мене засмучувала, чiтко випливало, що я був таким собi одержимим, якого треба радше жалiти, нiж лаяти, але в якого все-таки вселилося якесь зло. Я вiдчував, що за мене моляться вже iнакше, нiж зазвичай, i вiдчував марнiсть цих молитов. Я часто вiдчував пекуче бажання полегшення, потребу в щирiй сповiдi, i водночас передчував, що нi батьковi, нi матерi розповiсти й по-справжньому все пояснити я не зможу. Я знав, що це буде сприйнято доброзичливо, що мене будуть пильно оберiгати, навiть жалiти, але цiлковито не зрозумiють i на все це подивляться, мов на якусь хибну витiвку, тодi як це – фатум. Я знаю, хтось не повiрить, що дитина у своi неповнi одинадцять рокiв здатна на такi вiдчуття. Не таким слухачам я розповiдаю свою iсторiю. Я розповiдаю ii тим, хто розумiе людей глибше. Дорослий навчився перетворювати частину своiх почуттiв на думки i, зауваживши вiдсутнiсть цих думок у дитини, часом вважае, що нiяких подiбних переживань у неi просто не iснуе. Однак у моему дорослому життi рiдко траплялися такi глибокi переживання i страждання, як у дитинствi. Одного разу, коли надворi дощило, мiй мучитель звелiв менi з’явитися на Фортечну площу. І от я стояв i чекав, розгрiбаючи ногами мокре листя каштанiв, яке все ще спадало з чорних промоклих дерев. Грошей я не мав, але взяв iз собою два шматки пирога, аби хоч що-небудь вiддати Кромеру. Я давно звик до того, що маю стояти десь у кутку i чекати його – iнодi дуже довго, i сприймав це так, як людина сприймае щось невiдворотне. Нарештi Кромер прийшов. Сьогоднi вiн довго не затримався. Тицьнув мене раз-другий пiд ребра, посмiхнувся, узяв запропонованi шматки пирога, навiть дав менi мокру цигарку (од якоi я вiдмовився) i був привiтнiшим, нiж зазвичай. – Ага, – сказав вiн мимохiдь, – ледве не забув… Наступного разу прихопи з собою свою сестру, оту старшу. Як ii звати? Я не зрозумiв нiчого, тiльки здивовано витрiщився на нього. – Ти що, не петраеш, чи що? Ти маеш привести з собою сестру. – Що ти, Кромере! Я не зможу цього зробити, та й вона не захоче. Я подумав, що це знову якась каверза, якийсь вибрик. Вiн часто так робив: спочатку вимагав чогось неможливого, наганяв на мене страху, принижував, а тодi починав торгуватися. Я вiдкуповувався вiд нього грiшми чи iще чимось. Але цього разу вiн навiть не розiзлився на мою вiдмову. – Ну, отже, малий, – проказав вiн мимохiдь, – подумай про це. Я хотiв би познайомитися з твоею сестрою. Коли якась нагода трапиться. Ти просто вiзьмеш ii з собою на прогулянку, а я потiм приеднаюся. Завтра я тобi свисну, i ми обмiзкуемо це як слiд. Коли вiн пiшов, я похолов: менi раптом став зрозумiлим сенс його домагань. Я був iще зовсiм зеленцем, але з чуток знав, що коли хлопчаки й дiвчатка стають старшими, вони iнодi проробляють одне з одним щось таке таемниче, якiсь негiднi i забороненi речi. І ось я, виходить, повинен… Мене раптом пройняло: але це жахливо! Я вiдразу вирiшив: не робитиму цього нiзащо. Що тодi буде i як помститься менi Кромер – про це я навiть i думати не наважувався. Починалися новi моi тортури, попереднiх, виявляеться, було недостатньо… Невтiшно брiв я через порожню площу, засунувши руки в кишенi. Новi муки, нове рабство… Тут мене гукнув чийсь бадьорий низький голос. Я злякався i хотiв дременути. Але чиясь рука м’яко лягла менi на плече. Виявилося, це був Макс Демiан. Я не став опиратися. – Це ти? – промовив я розгублено. – Ти мене налякав… Вiн подивився на мене, i його погляд був поглядом цiлком дорослоi, проникливоi людини, яка усвiдомлюе свою перевагу. Ми вже давно не спiлкувалися. – Менi шкода, – промовив вiн ввiчливо i водночас рiшуче. – Але послухай: не треба так сахатися. – Ну, з ким не бувае… – Воно-то так. Але коли ти тремтиш перед кимось, хто тобi не заподiяв нiчого поганого, вiн замислиться про це, його це здивуе i збудить цiкавiсть. Вiн так помiркуе: надто вже хлопець полохливий. Так бувае тiльки тодi, коли хтось чогось дуже боiться. Боягузи завжди полохливi; але боягузом тебе начебто не назвеш, правда? Хоча героем тебе теж не назвеш. Очевидно, е речi, яких ти боiшся. А боятися не потрiбно, нiкого не потрiбно боятися. Адже мене ти не боiшся? – О нi, анiтрохи. – Ось бачиш. Але е люди, яких ти боiшся? – Не знаю… Облиш про це, чого ти мене розпитуеш? Вiн продовжував iти поруч, i я вiдчував збоку його пильний погляд. Я пришвидшив ходу, збираючись чкурнути. – Припустiмо, – почав вiн, – що я хочу тобi добра. У будь-якому разi боятися мене тобi не варто. Я хочу провести з тобою один дослiд, це весело i, можливо, навчить тебе дечого дуже корисного. Так от, слухай. Я практикую iнодi вправи, якi називаються читанням думок. У цьому немае нiякого чаклунства, але якщо не знати, як це здiйснити, то воно виглядае дуже незвично. Людей цим можна неабияк здивувати… Ми якось спробуемо це проробити. Так от, я прихильно ставлюся до тебе i хочу довiдатися, що в тебе на душi. Перший крок щодо цього я вже зробив. Я мимохiдь налякав тебе – отже, ти полохливий. Виходить, що е такi речi або люди, яких ти боiшся. Звiдки це йде? Не треба нiкого боятися. Коли ти когось боiшся – це вiдбуваеться тому, що ти дозволив, аби той «хтось» мав над тобою владу. Ти, примiром, вчинив щось негоже, а iнший про це знае i цим користуеться. Зрозумiв? Адже це так? Я безпорадно поглянув йому в обличчя – воно було серйозним i розумним, як завжди, i щирим теж, але без будь-якоi сентиментальностi. Була в ньому справедливiсть, чи щось на кшталт цього. Я не розумiв, що зi мною вiдбуваеться; вiн стояв передi мною, мов якийсь чарiвник. – Ти зрозумiв? – запитав вiн iще раз. Я лиш кивнув, бо не мiг промовити й слова. – Я ж тобi сказав, це здаеться дивним – як це – читати чиiсь думки? Але все робиться найприроднiше. Я мiг би, примiром, досить точно сказати тобi, що ти подумав про мене, коли я якось розповiв тобi iсторiю Каiна й Авеля. Ну, це загалом iнше. Цiлковито припускаю, що ти мiг бачити мене увi снi. Проте облишмо це. Ти – розумний хлопець, а бiльшiсть такi дурнi. Менi приемно розмовляти з хлопцем, який викликае в мене довiру. Ти ж не заперечуеш? – О нi. Я тiльки не зовсiм розумiю… – Продовжимо, однак, наш цiкавий дослiд. Отже, ми з’ясували, що такий-то хлопчик полохливий… Вiн когось боiться… Його з цим «iншим» пов’язуе, ймовiрно, якась таемниця, що його дуже непокоiть… Десь воно так? Немов увi снi, я скорився його голосу й у вiдповiдь тiльки кивнув. Може, це промовляв голос, який виходив з мене самого, який все знав? Краще й чiткiше, нiж я сам? Демiан мiцно ляснув мене по плечу. – Отже, правда? Так я й гадав! Тепер ще одне-едине запитання: ти знаеш, як звати того хлоп’яка, який щойно пiшов звiдси? Я злякався до знемоги, моя таемниця вiд необережного дотику болiсно стиснула груди – iй не хотiлося виходити на свiт Божий. – Який iще хлоп’як… Нiякого хлоп’яка тут не було… Вiн засмiявся. – Ану ж бо кажи! Як його звати? Я прошепотiв: – Ти… говориш про Франца Кромера? Вiн вдоволено кивнув. – Чудово! Ти молодець, ми ще станемо з тобою друзями. Але я мушу сказати тобi одну рiч: цей Кромер, чи як його там, – гидкий хлопець. Щось пiдказуе менi, що вiн негiдник. Що скажеш? – О, так… – зiтхнув я. – Вiн мерзенний, вiн – диявол! Але заради Бога – вiн нiчого не повинен знати! Ти хiба його знаеш? Чи вiн тебе? – Заспокойся. Вiн пiшов, вiн не знае мене. Ще не знае. Але я був би не проти якось познайомитися з ним. Вiн, мабуть, навчаеться у народнiй школi? – Так. – А в якому класi? – У п’ятому… Але благаю – не кажи йому нiчого! Будь ласка, нiчого не кажи! – Заспокойся – тобi нiчого не буде. Невже ти не хочеш розповiсти менi про цього Кромера трохи бiльше? – Я не можу! Облиш це! Вiн помовчав. – А шкода… – сказав вiн перегодом. – Ми могли би продовжити наш цiкавий дослiд. Та я не хочу завдавати тобi переживань. Але ти маеш усвiдомити: твiй страх перед ним не е виправданим. Такий страх нас цiлковито руйнуе, його треба позбутися. Ти повинен звiльнитися вiд нього, якщо хочеш стати дорослим хлопцем. Розумiеш? Звiсно, ти можеш не розповiдати… Але ти ж бачиш, що я знаю дещо бiльше – здогадуюсь… Чи не винен ти йому якiсь грошi? – Винен… Але не це головне! Я не можу про це розповiсти – не можу! – А якщо я дам тобi ту суму, яку ти йому винен? Я б мiг спокiйно дати ii тобi. – Нi-нi, не в тiм рiч! Я прошу тебе: нiкому про це не кажи! Нi слова! Ти зробиш мене нещасним! – Довiрся менi, Сiнклере. Гаразд, свою таемницю ти вiдкриеш менi як-небудь згодом… – Нi, нiколи, нiколи! – вигукнув я запально. – Як хочеш. Я мав на увазi, що коли-небудь, можливо, ти розкажеш менi бiльше. Але добровiльно, звiсно. Ти ж не думаеш, що я вчиню так само, як той Кромер? – О, нi… Але ж ти нiчого про це не знаеш! – Авжеж, нiчого. Я тiльки розмiрковую про це. І нiколи не вчиню так, як отой Кромер, можеш менi повiрити. Та й ти ж менi нiчого не винен… Ми мовчали досить довго, i я зрештою заспокоiвся. Але обiзнанiсть Демiана загнала мене в глухий кут. – Тепер я пiду додому, – сказав вiн i щiльнiше запнув пiд дощем грубе вовняне пальто. – Хочу тiльки нагадати тобi ще раз: ти повинен вiдв’язатися вiд цього типа! Якщо вже нiяк не виходить по-iншому – убий його! Ти б викликав у мене повагу i схвалення, якби так зробив. Я б тобi допомiг. Мене охопив жах. Я згадав iсторiю про Каiна. Менi стало моторошно, i я тихо заплакав. Занадто багато страхiть було довкола мене. – Ну, гаразд, – посмiхнувся Макс Демiан. – Іди додому. Якось упораемося. Хоча вбити було б найпростiше. У таких справах чим простiше – тим краще. Нiчого доброго ти вiд цього приятеля Кромера не дiждешся. Я прийшов додому, i менi здалося, що я не був тут бозна-скiльки часу. Все виглядало iнакше. Мiж мною i Кромером зажеврiла якась надiя, якесь майбутне! Я бiльше не був сам-один! Тiльки зараз я побачив, яким самотнiм був я зi своiми думками впродовж усього цього часу. І я тут же подумав про те, про що вже не раз розмiрковував: зiзнання батькам принесло б менi полегшу, але повного звiльнення воно б не дало. Натомiсть я мало не зiзнався стороннiй людинi, i на мене повiяло передчуттям порятунку! Проте мiй страх аж нiяк не був подоланий, i я ще чекав довгих i важких розмов iз батьком. Тим дивнiшим було для мене, що все вiдбувалося так тихо, мовчки, без галасу. Однак свисту Кромера перед нашим будинком не було чутно вже день, два – нi, три днi, тиждень! Я боявся цьому повiрити i внутрiшньо був насторожений: чи не з’явиться вiн несподiвано саме тодi, коли його вже перестанеш чекати? Але вiн так i не з’явився! Не довiряючи своiй свободi, я все ще цiлковито в це не повiрив. Поки нарештi випадково не зустрiв… Франца Кромера. Вiн плентався Канатною вулицею просто менi назустрiч. Побачивши мене, вiн здригнувся, скорчив якусь криву гримасу i тут же повернув назад. Це було неймовiрно! Мiй ворог тiкае вiд мене? Схоже, мiй диявол боявся мене! Я не пам’ятав себе вiд радостi. У цi днi Демiан якось вигулькнув знову. Ми зустрiлись бiля школи. – Добридень, – привiтався я. – Доброго ранку, Сiнклере. Ну як твоi справи? Кромер уже не чiпляеться до тебе, як ранiше? – Це… ти з ним таке вчинив? Але… як же? Яким чином? Я не розумiю… Вiн зовсiм зник! – Ну то й добре. Якщо вiн раптом з’явиться знову (гадаю, вiн цього не зробить, але вiн же нахаба!) – ти йому тiльки скажи, хай згадае про Демiана. – Але… який тут зв’язок? Ти затiяв з ним сварку i вiддухопелив його? – Нi, я не люблю цього робити. Я просто поговорив iз ним, як от iз тобою, i зумiв пояснити, що йому краще буде вiдчепитися вiд тебе. – Але ж ти не давав йому грошей? – Нi, хлопче. Адже цей шлях ти вже пройшов. Як я не розпитував його, вiн бiльше нiчого менi не сказав. У мене пiсля цього залишилося якесь дивне вiдчуття: сумiш подяки й боязнi, захоплення й тривоги, приязнi й внутрiшнього спротиву. Я вирiшив побачитися з ним невдовзi ще раз i поговорити про все детальнiше, зокрема, й стосовно iсторii з Каiном. Вдячнiсть – це взагалi не та чеснота, яку я сповiдую, та й вимагати ii вiд хлоп’яти було б, по-моему, смiшно. Тому я не дуже-то дивуюся своiй невдячностi, виявленiй щодо Макса Демiана. Але сьогоднi я абсолютно впевнений, що був би геть скалiчений i зламаний для подальшого життя, якби вiн не вирвав мене з лабет Кромера. Це звiльнення я й тодi вже вiдчув, як найважливiшу подiю свого юного життя, але вiд самого визволителя я вiдсторонився, щойно вiн сотворив свое диво. Ця невдячнiсть, повторюю, не здаеться менi дивною. Вражае мене тiльки слабка зацiкавленiсть, яку я виявив тодi. Як я мiг спокiйно прожити хоча б день, не наблизившись до таемниць, з якими зiткнувся завдяки Демiану? Як я мiг потамувати жагу довiдатися бiльше про Каiна, про Кромера, про читання думок? Це важко збагнути, одначе так було. Раптом я вiдчув, що виплутався з гемонських тенет, знову побачив свiт свiтлим i радiсним, не вiдчував бiльше нападiв страху i тривожного серцебиття. Чари були розбитi, я бiльше не був проклятим i замордованим грiшником, я знову був хлопчаком-школярем, як i ранiше. Щоб знов вiднайти рiвновагу i спокiй, моя природа прагнула передусiм вiдкинути геть, забути все потворне i загрозливе. Навдивовижу швидко зникла з пам’ятi вся ця мутна iсторiя моеi провини i заляканостi, не полишивши жодних помiтних слiдiв чи рубцiв. А те, що я намагався якнайшвидше забути свого помiчника i рятiвника, – менi це зрозумiло сьогоднi. З прiрви свого прокляття, iз жахливого рабства у Кромера я всiма силами своеi зраненоi душi подався туди, де ранiше був задоволений i щасливий, – у втрачений рай, що вiдкрився знову, у свiтлий батькiвський свiт, до сестер, до пахощiв чистоти, до богоугодностi Авеля. Пiсля моеi короткоi розмови з Демiаном уже того ж дня, цiлковито переконавшись, зрештою, у своiй новонабутiй свободi i не побоюючись бiльше жодних повернень до колишнього, я зробив те, чого так часто i так палко прагнув, – я висповiдався. Я пiшов до матерi, показав iй скарбничку з пошкодженим замком, наповнену фiшками замiсть грошей, i розповiв iй, як iз власноi провини тривалий час перебував у лабетах немилосердного мучителя. Вона не все зрозумiла, але побачивши скарбничку, мiй щирий погляд, почувши, як змiнився мiй голос, збагнула, що я одужав i повернувся до неi. І тодi я в душевному пiднесеннi влаштував свято свого вiдродження – «повернення блудного сина». Мати вiдвела мене до батька, вся iсторiя була розказана ще раз, посипалися запитання, i подивованi батьки гладили мене по головi, нарештi полегшено зiтхнувши пiсля тривалоi смуги пригнiченостi. Все було чудово, все було, мов у казках, все розчинилося в чудеснiй гармонii. У цю гармонiю я i втiк тодi з вистражданою пристрастю. Я нiяк не мiг насититися тим, що знову набув свiт i повернув собi довiру батькiв. Я став домашнiм слухняним хлопчиком, грався бiльше, нiж будь-коли, зi своiми сестрами i пiд час молитов спiвав милi старi псалми з почуттям врятованоi i новонаверненоi душi. Все це робилося щиро, тут не було жодного фальшу. Але щось усе-таки було негаразд. І ось тут-то вона i криеться, та точка, звiдки тiльки й можна правдиво пояснити мою забудькуватiсть стосовно Демiана. Менi слiд було висповiдатися йому. Сповiдь була б менш детальною i зворушливою, але бiльш плiдною для мене. Я тодi всiляко чiплявся за свiй колишнiй райський свiт, я повернувся додому i був милостиво прийнятий. Демiан же жодним чином не належав до цього свiту, не вписувався в нього. Вiн був повiрником i також – хоча й iнакше, нiж Кромер, мимоволi пов’язував мене з iншим, злим, поганим свiтом, про який я вiдтепер не хотiв бiльше нiчого знати. Я не хотiв i не мiг тодi поступитися Авелем i прославляти Каiна, адже сам знову став Авелем. Так усе виглядало зовнi. А внутрiшньо було ось як: я вирвався з лабет Кромера i диявола, але не власними зусиллями. Я пробував мандрувати стежками свiту, але вони виявилися для мене занадто слизькими. І ось коли дружня рука пiдтримала мене i врятувала, я, бiльше не роззираючись довкола, кинувся назад, до материнського лона, до окремiшностi доглянутоi, благочестивоi дитини. Я зробив себе молодшим, залежнiшим, дитиннiшим, нiж був насправдi. Залежнiсть вiд Кромера я мав замiнити якоюсь новою залежнiстю, бо самостiйно рухатися вперед ще не мiг. Отож я вибрав слiпим своiм серцем залежнiсть вiд батька i матерi, вiд старого, любого, «свiтлого свiту», про який я, однак, уже знав, що вiн не единий. Якби я так не вчинив, то мав би стати на бiк Демiана i довiритися йому. Те, що я цього не зробив, здалося менi тодi виправданим – недовiрою до його дивних думок; насправдi це було не що iнше, як страх. Адже Демiан зажадав би вiд мене бiльшого, нiж вимагали батьки, набагато бiльшого: пiдштовхуванням i закликами, глузуванням та iронiею вiн спробував би зробити мене самостiйнiшим. О, сьогоднi я знаю: нiщо на свiтi так не вiдлякуе людину, як шлях, що веде ii до неi самоi! Десь через пiвроку я, однак, не встояв перед спокусою i якось на прогулянцi запитав у батька: як вiн ставиться до того, що дехто вивищуе Каiна над Авелем? Батько дуже здивувався i пояснив менi, що такий погляд не вирiзняеться новизною. Вiн виник уже при витоках християнства i проповiдувався в сектах, представники однiеi з них навiть називали себе «каiнiтами». Але, звiсно, це безглузде вчення е не чим iншим, як спробою диявола зiпсувати нашу вiру. Адже якщо повiрити в те, що Каiн правий, але неправий Авель, то з цього випливае, що Бог помилився, отже, Бог у Бiблii не е iстинним i единим, а якимось лжебожеством. Щось подiбне каiнiти насправдi стверджували i проповiдували. Однак ця ересь давно стерлася з пам’ятi людства, i батька дивувало тiльки те, що хтось iз моiх шкiльних товаришiв змiг про це щось довiдатися. У будь-якому разi, вiн серйозно попередив мене, щоб я вiдкинув подiбнi думки. Роздiл третiй Розбiйник Можна було б багато чого чудового, нiжного i приемного розповiсти про мое дитинство, про мою захищенiсть у батька й матерi, про любов до батькiв i про легке життя в затишному, славному, свiтлому оточеннi. Але мене цiкавлять тiльки тi кроки, якi я зробив для того, щоб вiднайти себе самого. Всi цi чарiвнi притулки, острiвцi щастя й райськi куточки я залишаю в сяйливiй далинi i не хочу ще раз повертатися туди. А тому, розповiдаючи про свiй пiдлiтковий вiк, я буду говорити тiльки про те, що вiдбулося такого, що спонукало мене йти вперед, виривало зi звичного кола. Поштовхи приходили завжди з «iншого свiту», вони приносили з собою страх, примус i нечисте сумлiння, вони завжди були буремними i загрожували тому спокою, в якому я залюбки перебував би й надалi. Збiгли роки, коли менi судилося знову вiдкрити, що в менi самому знаходиться отой рушiй, який у дозволеному, свiтлому свiтi мусить таiтися й приховуватися. Як i до кожноi людини, так i до мене прийшли вiдчуття, що повiльно прокидалися, наступали на мене, як ворог i руйнiвник, як щось заборонене, як спокуса i грiх. Те, чого шукала моя допитливiсть, що породжувало в менi мрii, насолоду i страх, – велика таемниця статевого дозрiвання, – нiяк не пов’язувалося iз затишним блаженством мого дитячого спокою. Я чинив так, як i всi iншi. Я вiв подвiйне життя хлопчини, який дитиною вже не був. Моя свiдомiсть жила в рiдному i дозволеному, вiдкидаючи цей новий зажеврiлий свiт. Але водночас я жив у мрiях, поривах, бажаннях пекельноi напруги, через якi свiдоме життя вибудовувало собi дедалi ненадiйнiшi мости, бо свiт дитинства руйнувався в менi. Як майже всi батьки, так i моi теж, нiяк не допомагали iнстинктам, що прокидалися в менi (про це не прийнято було тодi вести розмову). Їхня безмежна турботливiсть лише спонукала мене вiдвернутися вiд реальностi i жити, як i ранiше, у свiтi дитинства, який ставав дедалi нереальнiшим i фальшивим. Не знаю, чи здатнi тут чим допомогти батьки (i своiм батькам я аж нiяк не дорiкаю). Це була моя справа – впоратися з собою i знайти свiй шлях, i робив я свою справу кепсько, як i бiльшiсть чемно вихованих. Кожна людина проходить через цi труднощi. Для пересiчноi людини це та точка, де велiння власного життя вступае в найбiльш жорстку суперечку з навколишнiм свiтом, де подальший шлях здобуваеться у найзапеклiшiй боротьбi. Багато хто вiдчувае вмирання i народження заново, що е нашою долею тiльки один раз за все життя – при занепадi i повiльному руйнуваннi дитинства, коли все те, що ми полюбили, нас покидае i ми несподiвано вiдчуваемо самотнiсть i смертельний холод свiтового простору. І багато хто назавжди зависае на цiй скелi, все життя болiсно чiпляючись за незворотне минуле, за мрiю про втрачений рай, найгiршу, найбiльш убивчу на свiтi мрiю. Повернiмося знов до нашоi iсторii. Вiдчуття й образи, якими був позначений кiнець мого дитинства, не настiльки важливi, аби про них розповiдати. Важливо було те, що «темний свiт», «iнший свiт» знову заявив про себе. Те, що колись було Францом Кромером, знаходилося тепер у менi самому. А тому й iз зовнiшнього боку «iнший свiт» знову здобув владу надi мною. Вiд iсторii з Кромером минуло чимало рокiв. Та драматична, повна провин смуга мого життя була тодi дуже далека вiд мене i здавалася коротким страхiттям, яке кануло у лету. Франц Кромер давно зник iз мого життя; я, можливо, i не помiтив би цього, якби ми якось не зустрiлися. Однак iнша важлива постать моеi драми – Макс Демiан – уже не зникала цiлковито з мого обрiю. Усе ж тривалий час вiн перебував далеко на периферii – видимий, але не дiевий. Лише поступово вiн знову пiдходив ближче, випромiнюючи силу й навiювання. Я намагаюся пригадати все, що знав про Демiана вiдтодi. Можливо, що рiк або й довше ми не спiлкувалися жодного разу. Я уникав його, а вiн аж нiяк не нав’язував менi свого товариства. Хiба що якось кивнув при зустрiчi. Менi тодi здалося, що в його привiтностi е нотка презирства чи iронiчного докору, але цiлком можливо, що я собi це тiльки уявив. Історiя, яку я тодi пережив, i той дивний вплив, який вiн справив на мене, були мовби забутi обома. Я намагаюся вiдновити його образ i, згадуючи, бачу, що вiн усе-таки був присутнiй i що я помiчав його. Бачу, як вiн iде до школи – сам або з iншими старшокласниками, бачу, як вiн вiдчужено, самотньо i тихо, мовби якась планета, рухаеться серед них, оточений власною аурою, живучи за якимись своiми законами. Його нiхто не любив, нiхто не був близький до нього, лише його мати, але i з нею вiн, здавалося, поводився не як хлопчина, а як дорослий. Учителi, власне, залишили його в спокоi. Вiн був гарним учнем, однак не намагався комусь подобатися, i час вiд часу до нас доходили чутки про яке-небудь слiвце, зауваження чи заперечення, кинуте ним на адресу того чи iншого вчителя з явним викликом чи з iронiею. Я зосереджуюся, заплющивши очi, i передi мною виринае його образ. Де це було? Ну от, спливло. Це було на вулицi перед нашим будинком. Одного разу я побачив, як вiн стояв там iз записником у руцi i щось малював. Вiн перемальовував гербовий рельеф з птахом над вхiдними дверима нашого будинку. А я стояв поблизу вiкна, заховавшись за фiранкою, дивився на нього i з подивом бачив його уважне, зосереджене, свiтле обличчя, повернуте до герба, обличчя дослiдника чи художника, заглиблене i вольове, навдивовижу свiтле й холодне, з розумними очима. Потiм я знову якось побачив його. Це було трохи згодом, на вулицi; пiсля урокiв ми всi купою стояли довкола коня, що, пiдвернувши ногу, завалився на землю. Вiн лежав, ще запряжений в дишло, попереду сiльськоi пiдводи, жалiбно хрипiв, шукаючи чогось розширеними нiздрями, i стiкав кров’ю з невидимоi рани, вiд чого поруч iз ним повiльно наливалася темним сiра пилюка вулицi. Вiдвернувшись, iз вiдчуттям нудоти вiд цього видовиська, я побачив обличчя Демiана. Вiн не проштовхувався вперед, а стояв позаду всiх, у природнiй елегантнiй позi, як це було властиво йому. Його погляд був спрямований на морду коня, i в ньому знову була ця глибока, тиха, майже фантастична неупереджена уважнiсть. Я, мабуть, довго дивився на нього i тодi вiдчув – ще цiлком пiдсвiдомо – щось дуже своерiдне. Я побачив обличчя Демiана i зауважив не тiльки те, що це обличчя не хлопчика, а чоловiка, я побачив щось бiльше. Здавалося, у ньому було також i щось жiноче, а головне – на якусь мить це обличчя здалося менi не чоловiчим чи дитячим, не старим чи молодим, а якимось тисячолiтнiм, якимось позачасовим, що вiдрiзнялося вiд того, в чому ми живемо. Так могли виглядати тварини чи дерева або зiрки – я цього не змiг би пояснити, я вiдчував не зовсiм те, що зараз кажу вже дорослим, але щось приблизно. Можливо, вiн був вродливий, може, подобався менi, а може, здавався вiдразливим – це теж не можна було чiтко визначити. Я бачив тiльки одне: вiн був iнший – не такий, як ми, вiн був мовби тварина або дух чи образ – я не знаю, яким вiн був, але вiн був не такий, як усi. Мiй спогад не пiдказуе менi бiльше нiчого, та й те, що сказане, почерпнуто, можливо, почасти вже з пiзнiших вражень. Зрештою, ми знову зiйшлися з ним ближче лише тодi, коли я став значно дорослiшим. Демiан не був (як цього вимагала традицiя) конфiрмований у церквi разом зi своiми однолiтками, i це знову ж таки дало привiд для всiляких плiток. Дехто стверджував, що вони з матiр’ю взагалi не сповiдують нiякоi вiри або входять до якоiсь особливоi, потаемноi секти. У зв’язку з цим, мабуть, у мене виникла пiдозра, що вiн живе зi своею матiр’ю, як iз коханкою. Ймовiрно, все виглядало так, що вiн виховувався без будь-якоi вiри, що вочевидь загрожувало якимись проблемами у майбутньому. У всякому разi, аж на два роки пiзнiше, нiж його ровесники, мати все-таки вирiшила, аби вiн прийняв конфiрмацiю. Ось так i вийшло, що вiн кiлька мiсяцiв був моiм товаришем на заняттях iз пiдготовки до конфiрмацii. Деякий час я тримався вiд нього осторонь – я не хотiв мати з ним справу, надто вже багато ходило навколо нього всiляких чуток i плiток, але особливо непокоiло мене вiдчуття зобов’язаностi перед ним, що залишилося в менi пiсля пригоди з Кромером. Та й, окрiм того, саме в цей час менi вистачало клопотiв зi своiми власними таемницями. Для мене заняття з пiдготовки до конфiрмацii збiглися з перiодом мого найбiльшого iнтересу до iнтимних справ, i, попри прагнення, мiй нахил до благочестивих настанов дуже послабився. Речi, про якi розповiдав духiвник, перебували десь далеко вiд мене, у тихiй, святiй нереальностi, вони були, можливо, прекраснi i вартiснi, але аж нiяк не актуальнi, не збудливi, а тi, iншi, речi саме й володiли такою притягальнiстю. І чим байдужiшим робила мене моя налаштованiсть на релiгiйнi заняття, тим бiльше мене наближало до Макса. Здавалося, нас щось пов’язувало. Я хочу якомога чiткiше простежити цю нитку. Наскiльки я пам’ятаю, все почалося на одному уроцi, рано-вранцi, коли в класi ще горiло свiтло. Наш духовний наставник заговорив про iсторiю Каiна й Авеля. Я майже не звертав на це уваги – був невиспаний i слухав неуважно. Та ось духiвник, пiдвищивши голос, став розповiдати про Каiнову печать. У цю мить я вiдчув щось на зразок дотику чи застереження i, пiдвiвши очi, побачив за однiею з парт переднього ряду обернене до мене обличчя Демiана – з сяючими виразними очима, в яких не було нi глузливостi, нi серйозностi. Лише на якусь мить вiн глипнув на мене, i я несподiвано став iз цiкавiстю дослухатися до слiв священика, слухати його розповiдь про Каiна й Каiнову печать i вiдчув глибоко в собi переконання, що все це не так, як вiн нас повчае, що на все можна подивитися й iнакше, що тут можлива i певна критика. З цiеi хвилини мiж Демiаном i мною знову налагодився зв’язок. І дивовижно: ледь тiльки в душi зродилося почуття якоiсь спiльноти, як воно (я це побачив) мовби магiчно перенеслося в простiр. Я не знав, чи це вiн сам так пiдлаштував, чи це була чиста випадковiсть (тодi я ще твердо вiрив у випадковостi), але через декiлька днiв Демiан несподiвано змiнив свое мiсце на уроках Закону Божого i сидiв тепер прямо передi мною (досi пам’ятаю, як жадiбно вдихав я, оповитий убогим повiтрям притулку для бiдних, у переповненому вранцi класi, нiжно-свiже вiяння мила, що долинало вiд його потилицi), а ще через кiлька днiв вiн сидiв уже поруч зi мною. Так ми просидiли всю зиму i весну. Ранковi години стали цiлком iншими. Вони вже не були сонними й нудними, i я з радiстю чекав iх. Інодi ми обидва слухали духiвника з величезною увагою, i достатньо було одного погляду мого приятеля, щоби наголосити на якiйсь цiкавiй iсторii чи якому-небудь незвичному висловi. Досить було одного його погляду, дуже виразного, щоб активiзувати увагу, викликати в менi скепсис i зародити сумнiви. Отож ми були дуже часто кепськими учнями, а iнодi зовсiм не слухали урок. Демiан завжди поводився чемно з учителями та спiвучнями, я нiколи не бачив, щоб вiн по-хлоп’ячому пустував, нiколи не помiчав, щоб вiн голосно смiявся чи базiкав, – вiн узагалi не отримував вiд учителiв зауважень. Але вiн умiв цiлком безшумно, бiльше жестами i поглядами, нiж пошепки, залучати мене до власних iнтересiв. А вони були iнколи дивовижнi. Вiн розповiдав менi, наприклад, хто з учнiв його цiкавить i як саме вiн iх вивчае. Багатьох вiн знав дуже добре. Вiн говорив менi перед лекцiею: «Коли я подам тобi знак великим пальцем, той-то i той-то обернеться до нас або почухае потилицю», i таке iнше. Вiдтак, пiд час уроку, коли я часто вже й не думав про таке, Макс несподiвано помiтним рухом повертав до мене свiй великий палець, я швидко кидав погляд на вказаного учня i бачив кожного разу, як той, нiби його сiпнули за нитку, проробляв задуманi рухи. Я напосiдався на Макса, щоб вiн якось проробив це i з учителем, але вiн вiдмовлявся. Та коли одного разу, прийшовши на заняття, я повiдомив йому, що не вивчив сьогоднiшне завдання i дуже сподiваюся, що духiвник не буде запитувати мене, вiн допомiг менi. Духiвник шукав, кого б iз учнiв викликати, аби той продекламував уривок з катехiзису, i тут його погляд мимоволi зупинився на моему провинному обличчi. Вiн повiльно пiдiйшов до мене, наставив у мiй бiк палець i вже готовий був вимовити мое прiзвище. Та несподiвано чи то вiдволiкся, чи занепокоiвся i, поправивши свого комiра, пiдiйшов до Демiана, який рiшуче подивився йому в обличчя. Вчитель зiбрався було щось запитати в нього, але несподiвано вiдвернувся, кахикнув i викликав iншого учня. Лише згодом я став помiчати, що в той час, коли я розважався такими жартами, мiй приятель часто проробляв те саме й зi мною. Траплялося, що по дорозi до школи у мене несподiвано виникало вiдчуття, що Демiан iде зараз десь позаду мене, i коли я озирався, то вiн i справдi виявлявся там. – Ти справдi можеш змусити iншого думати так, як ти цього забажаеш? – запитав я його якось. Вiн вiдповiв з цiлковитою готовнiстю, спокiйно i розсудливо, як дорослий: – Нi, це неможливо. Адже своеi волi не iснуе, хоча священик робить вигляд, що вона е. Нi хтось iнший не може думати, що йому заманеться, нi я не можу змусити когось думати так, як цього захочу. Однак уважно поспостерiгавши за будь-ким, можна доволi точно сказати, що вiн думае чи вiдчувае, а тому зазвичай можна й передбачити, що вiн зробить наступноi митi. Це дуже просто – тiльки люди цього не вiдають. Звичайно, це потребуе тренування. Наприклад, е певний вид нiчних метеликiв, у яких особини жiночоi статi зустрiчаються набагато рiдше, нiж чоловiчоi. Такi метелики розмножуються цiлковито так само, як i всi iншi: самець заплiднюе самку, яка потiм вiдкладае яйця. Якщо у тебе е самка цих метеликiв, дослiдники часто проробляли такий дослiд: вночi до цiеi самки злiталися метелики чоловiчоi статi, причому з вiдстанi за кiлька годин льоту. За кiлька годин – уяви собi! За багато кiлометрiв самцi вiдчувають едину в цiй мiсцевостi самку! Вченi намагаються це якось пояснити, але пояснити таке дуже важко. Напевно, iснуе якийсь нюх чи щось подiбне, на зразок того, як тренованi мисливськi собаки беруть непомiтний слiд i йдуть за ним. Розумiеш? Таких речей у природi багато, i нiхто не може дати iм пояснення. Але ось що я тобi скажу: якби в цих метеликiв самки зустрiчалися так само часто, як i самцi, у них такого тонкого нюху не було б. У них вiн е тiльки завдяки тому, що вони так налаштували себе. Якщо тварина або людина всю свою увагу i всю свою волю спрямуе на певну мету – вона ii й досягне. От i все. І цiлковито так само це вiдбуваеться з тим, що ти маеш на увазi. Придивися до людини досить уважно – i ти будеш знати про неi бiльше, нiж вона сама. Менi так i крутилося на язицi вимовити «читання думок», нагадавши йому ту, вже давню сценку з Кромером. Але то була теж дивна рiч: нiколи, жодного разу нi вiн, нi я не дозволяли собi щонайменшого натяку на те, що багато рокiв тому вiн одного разу таким дивовижним чином увiйшов у мое життя. Нiби нiчого до цього мiж нами й не iснувало чи немовби кожен iз нас твердо розраховував на те, що iнший уже забув про це. Раз чи двiчi було так, що ми удвох, йдучи вулицею, натрапляли на Франца Кромера, але навiть не переглянулися, не обмовилися про це жодним словом. – А як же це тодi виходить зi свободою волi? – запитав я. – Ти кажеш, що, власне, такоi волi не iснуе. Але ж ти стверджуеш, що варто лише рiшуче спрямувати на щось свою волю, i мети буде досягнуто. Так не бувае! Якщо я не господар своеi волi – то я й не можу спрямувати ii за бажанням туди чи сюди. Вiн поплескав мене по плечу. Так вiн завжди робив, коли я тiшив його чимось. – Добре, що ти запитуеш, – сказав вiн усмiхаючись. – Завжди потрiбно i запитувати, i вагатися. Але все дуже просто. Якби, наприклад, такий метелик захотiв спрямувати свою волю на якусь зiрку або ще кудись, то у нього нiчого не вийшло б. Та вiн i не намагаеться це зробити. Вiн шукае лише те, що мае для нього сенс i вартiсть, те, що йому конче необхiдно. Тут-то i вдаеться йому найнеймовiрнiше, вiн розвивае дивовижне шосте вiдчуття, якого немае в жодноi iстоти, окрiм нього! Звiсно, у нас бiльше простору i бiльше iнтересiв, нiж у тварин. Але й ми замкнутi дуже вузьким колом i не можемо вийти за його межi. Я можу, звичайно, придумати i те, й iнше, уявити, скажiмо, що менi неодмiнно потрiбно потрапити на Пiвнiчний полюс або ще щось подiбне, але здiйснити це i досить сильно забажати цього я можу тiльки в тому випадку, якщо таке бажання зродилося в менi самому, якщо мое ество справдi цiлковито переповнене ним. Якщо це так i ти намагаешся щось зробити, пiдкоряючись своему внутрiшньому велiнню, тодi воно й виходить, тодi ти можеш загнуздати свою волю, мов баского коня. Якщо я, наприклад, поставлю собi за мету вчинити так, щоб наш священик перестав носити окуляри, то нiчого не вийде. Це просто пустощi. Але коли я восени вiдчув у собi тверду волю пересiсти зi своеi передньоi парти сюди – все вийшло чудово. Тут несподiвано з’явився хтось, що за абеткою йшов у журналi поперед мене i досi хворiв. Оскiльки ж хтось мав звiльнити для нього мiсце, то зробив це, звiсно, я, бо саме моя воля була готова одразу ж скористатися такою нагодою. – Так, – промовив я, – менi це теж здалося тодi дивним. Вiдтодi, як ми зацiкавилися один одним, ти опинявся до мене дедалi ближче. Але як це було? Адже спочатку ти не одразу сiв поруч зi мною. Ти ж спочатку посидiв трохи он за тiею партою, що передi мною, адже так? Як воно вийшло? – Так воно й було: я й сам до ладу не знав, куди хочу сiсти, коли схотiв перейти з мого мiсця. Я знав тiльки те, що хочу сидiти десь подалi, ззаду. То була моя воля – пересiсти до тебе, але я ii ще не усвiдомлював. Водночас твоя воля притягувала мене i допомагала менi. Лише коли я сидiв перед тобою, до мене дiйшло, що мое бажання здiйснилося лише наполовину. Я зрозумiв, що, по сутi, не бажав нiчого iншого, окрiм того, щоб сидiти поруч iз тобою. – Але ж тодi жоден новенький не перейшов до нас. – Нi, але я тодi просто зробив те, що хотiв, i, недовго думаючи, сiв бiля тебе. Хлопець, з яким я помiнявся мiсцем, тiльки здивувався, але не став заперечувати. Священик, щоправда, якось все ж помiтив, що вiдбулася певна змiна. Взагалi, кожного разу, коли вiн мав справу зi мною, його потай щось непокоiло: вiн знав, що мое прiзвище Демiан, i оскiльки мое прiзвище на лiтеру «Д», то менi не слiд сидiти десь далеко позаду, разом з тими, хто йшов на лiтеру «С»! Але до його свiдомостi це не доходило, оскiльки супроти цього виступила моя воля, бо я кожного разу заважав йому зiбратися з думками. Та ось одного разу вiн помiтив: тут щось не так, подивився на мене i став, бiдолашний, в тупик. А у мене спосiб простий: я кожного разу дивлюся, не вiдриваючи погляду, прямо йому у вiчi. Знаеш, майже всi люди важко витримують таке, починають бентежитись. Якщо ти хочеш вiд кого-небудь чогось домогтися i несподiвано поглянеш йому прямiсiнько в очi, а вiн вiд цього не збентежиться, – тодi полиш усяку надiю! Ти нiколи нiчого не доб’ешся вiд нього, нiколи! Але так бувае дуже рiдко. Я знаю, власне, тiльки одну людину, з якою у мене це не виходить. – Хто ж це такий? – запитав я похапцем. Вiн подивився на мене трохи примруженими очима, як це траплялося тодi, коли вiн поринав у своi думки. Вiдтак вiдвiв свiй погляд i нiчого не вiдповiв, a я, незважаючи на свою гостру зацiкавленiсть, не змiг повторити свое запитання. Але менi здалося, що вiн говорив тодi про свою матiр – з нею вiн, здаеться, був духовно тiсно пов’язаний, однак нiколи я не чув вiд нього розповiдi про неi i нiколи вiн не запрошував до себе додому. Я навiть не уявляв, як виглядала його мати. Інодi я намагався наслiдувати його i зосереджував свою волю на чомусь, щоб домогтися задуманого. Були такi бажання, якi здавалися менi досить нагальними. Але все марно – нiчого не виходило. Говорити про це з Демiаном я не наважувався. Зiзнатися йому, чого б я бажав собi, – я теж не наважувався. Та й вiн мене не запитував. Моя довiрливiсть у релiгiйних питаннях зазнала тим часом певних проколiв. Однак за характером свого мислення (що зазнавало впливу Демiана) я дуже вiдрiзнявся вiд тих своiх однокласникiв, якi виявляли повну зневiру. Таких було декiлька, i вiд них доводилося чути, що, мовляв, це смiшно i недостойно для людини вiрити в якогось Бога. Що такi iсторii, як про Трiйцю i про непорочне народження Ісуса, – просто смiховиннi i що ганебно сьогоднi поширювати подiбнi нiсенiтницi. Я ж зовсiм так не думав. Попри всiлякi своi сумнiви, я з досвiду свого дитинства все-таки доволi багато чого знав про iстинне благочестиве життя, як, наприклад, у моiх батькiв, i не знаходив у цьому нiчого поганого чи лицемiрного. Нi, я, як i ранiше, вiдчував до релiгii глибоку шанобливiсть. Тiльки Демiан привчив мене дивитися на цi перекази, на цi догмати вiри iнакше, тлумачити iх вiльнiше, фантазiйнiше, бiльш особисто; у будь-якому разi тлумачення, якi вiн пропонував менi, я завжди вислуховував охоче i залюбки. Багато чого, щоправда, здавалося менi надто крамольним (як-от i з розповiддю про Каiна). А одного разу пiд час заняття з пiдготовки до конфiрмацii вiн налякав мене мiркуванням, яке було, мабуть, iще смiливiшим. Учитель розповiдав про Голгофу. Бiблiйна оповiдь про страждання i смерть Спасителя вiддавна полишила в менi глибоке враження. У ранньому дитинствi я подеколи, особливо у Страсну п’ятницю, пiсля того як батько читав цю iсторiю вголос, щиро, всiею душею жив у цьому скорботно-прекрасному, блiдому, примарному i все-таки неймовiрно живому свiтi – в Гетсиманському саду i на Голгофi. А коли я слухав «Пристрастi за Maтвiем» Баха, похмуро-могутне сяйво страждань, що виходило з цього таемничого свiту, наповнювало мене мiстичним благоговiнням. Я ще й сьогоднi знаходжу в цiй музицi i в «Actus tragicus» поетичний iдеал найвищого художнього вираження. Так от, у кiнцi уроку Демiан замислено повiдомив менi: – У цьому, Сiнклере, е щось таке, що менi не подобаеться. Перечитай цю iсторiю i перевiр ii на смак – тут вiдчуваеться якась прiснiсть. Особливо епiзод iз двома розбiйниками. Чудова картина з трьома хрестами, що стоять поруч на пагорбi! Але ось виникае ця сентиментальна повчальна iсторiя з порядним розбiйником. Спочатку вiн був злочинцем i творив своi мерзеннi дiла, казна-що, i раптом – вiн каеться i святкуе оте сльозливе свято свого виправлення i каяття! Який сенс у такому каяттi за два кроки вiд могили – скажи на милiсть? Це знову не що iнше, як звичайнiсiнька попiвська iсторiя, солодкувата i лукава, зворушливо-сльозлива i з моралiзаторським пiдгрунтям. Якби тобi сьогоднi треба було вибирати в друзi одного з цих двох розбiйникiв або вирiшувати, кому з них ти виявив би радше довiру, ти звiсно ж не вибрав би цього плаксивого покаянника? Нi, ти вибрав би iншого – той молодець, бо мае характер. Йому наплювати на покаяння, яке в його становищi може бути тiльки гарною балачкою, вiн iде своiм шляхом до кiнця i не зрiкаеться в останню мить диявола, який йому досi сприяв. Вiн мае характер, а люди з характером у бiблiйнiй iсторii часто опиняються в програшi. Можливо, вiн теж нащадок Каiна? Як ти гадаеш? Я був вражений. Де-де, а в iсторii з розп’яттям я вважав себе знавцем! І тiльки тепер зауважив, як мало особистого, як мало уяви, фантазii я проявляв, коли слухав i читав ii. І все ж нова думка Демiана звучала фатально – вона загрожувала перевернути в менi уявлення, якi я вважав непохитними! Нi, не можна було так обходитися з усiм i всiма, i з найсвятiшим також! Вiн помiтив мiй спротив одразу ж, перш нiж я встиг щось сказати. – Гаразд, – сказав вiн примирливо, – це давня iсторiя. Тiльки не треба прибирати такого серйозного вигляду! Але я хочу тобi ось що сказати: тут е один iз тих моментiв, де можна чiтко побачити прорахунки цiеi релiгii. Йдеться про те, що цей Бог, i Старого i Нового Завiту – постать хоч i чудова, але це не те, що вiн, власне кажучи, повинен представляти. Вiн – це все гарне, благородне, батькiвське, чудове i також високе, сентиментальне – цiлком правильно! Але свiт складаеться водночас i з чогось iншого. А все це просто полишають на поталу дияволу, i вся та частина свiту, вся та друга половина, приховуеться й поспiль замовчуеться. Скажiмо, прославляють Бога як Творця всякого життя, а статеве життя, на якому, власне, життя й тримаеться, просто суцiльно замовчуеться, а то навiть оголошуеться диявольською спокусою i грiхом! Я не маю нiчого проти, щоб пошановувати Бога Єгову – анiчогiсiнько. Але я гадаю, ми повиннi пошановувати i вважати священним усе, весь свiт, а не тiльки цю штучно вiдокремлену, дозволену половину! Отже, поряд iз богослужiнням нам потрiбне i служiння протилежному божеству. Це, по-моему, було б справедливо. Власне, треба було б сотворити бога, який мiстив би в собi i «диявольськi спокуси», тобто такого бога, перед яким не потрiбно заплющувати очi, коли вiдбуваються найприроднiшi речi в свiтi. Вiн, усупереч своiй манерi, неабияк розгарячився, однак тут же посмiхнувся i припинив бентежити мою душу. Але в менi цi слова зачепили таiну всього мого отроцтва, яку я постiйно носив у собi i про яку я нiколи нiкому не казав жодного слова. Те, що тодi Демiан розповiв про Бога i диявола, про божественно-дозволене i про замовчуване «диявольське», точнiсiнько збiгалося з моiми власними думками, моiм власним мiфом, думкою про два свiти або про двi половини свiту – свiтлу i темну. Усвiдомлення того, що моя проблема – це проблема всiх людей, проблема всього iснування i всякого мислення, – промайнуло передi мною, немов священна тiнь, i мене пойняв страх i благоговiння, коли я побачив i несподiвано вiдчув, як глибоко причетнi моi найiнтимнiшi думки й мое потаемне життя до вiчного потоку великих iдей. Усвiдомлення цього не було радiсним, хоча воно щось пiдтверджувало й було в чомусь приемним. Воно було суворим i рiзким, бо в ньому вiдчувалася вiдповiдальнiсть, завершення дитинства, початок самостiйностi. Уперше в життi розкриваючи свою глибоку таемницю, я розповiв приятелевi про те, що не вiдпускало мене з дитинства. Я розкрив свою думку про «два свiти», i вiн одразу зрозумiв, що я, ймовiрно, у глибинi душi згоден з ним i визнаю його правоту. Але це було не в його стилi – щоб цим скористатися. Вiн вислухав мене з глибокою увагою, яку часто дарував менi, i дивився прямо в очi, аж я змушений був вiдвернутися. Бо в його поглядi я знову побачив ту дивну, тваринну позачасовiсть, той неймовiрний правiк. – Про це ми поговоримо докладнiше – iншим разом, – промовив вiн примирливо. – Я бачу, що у твоiй головi е щось бiльше, нiж ти можеш про це комусь розказати. Але в такому разi ти повинен виявити й те, що нiколи уповнi не жив у свiтi своiх думок, а це недобре. Цiннi тiльки тi думки, якими ми живемо. Ти вiдчув, що твiй «дозволений свiт» – це лише половина свiту, i намагався приховати вiд себе його другу половину, як це роблять священики та вчителi. Але це тобi не вдасться. Це нiкому не вдаеться, хто вже почав мислити. Це мене глибоко зачепило. – Але ж таки е! – я вже мало не кричав. – Є справдi забороненi, огиднi речi, ти ж не станеш цього заперечувати? Вони забороненi, i ми повиннi iх зрiкатися. Ми знаемо, що iснуе вбивство i всiлякi пороки, але хiба я повинен тiльки тому, що таке iснуе в свiтi, стати послiдовним злочинцем? – Сьогоднi ми з цим не впораемося, – полагiднiшав Макс. – Звичайно, нiхто не повинен вбивати, не повинен, скажiмо, по-садистськи знущатися над жiнкою. Але твоя свiдомiсть ще перебувае не там, звiдки видно, що таке «дозволено» i що «заборонено». Ти вiдчув лише якусь частку правди. Решта ще буде йти слiдом – будь певен! Зараз, примiром, ти вже рiк як вiдчуваеш у собi якесь пожадання, сильнiше за всi iншi, i те пожадання вважаеться «забороненим». Греки ж, як i багато iнших народiв, навпаки, возвеличили це пожадання в божество i справляли на його честь пишнi свята. Заборона, отже, не е чимось вiчним – вона може змiнюватися. Та й сьогоднi кожен може любитися з жiнкою, пiсля того як побував у священика i взяв iз нею шлюб. В iнших народiв це iнакше – i нинi також. Тому кожен iз нас мае сам визначити для себе, що дозволено i що заборонено – саме для нього. Можна нiколи не чинити чогось забороненого i бути при цьому мерзенним негiдником. І точно так само – навпаки… По сутi, це тiльки питання точки зору. Хто занадто любить спокiй, щоб насмiлитись думати самому i бути собi суддею, – той не сумнiваючись пiдкоряеться будь-яким заборонам. Іншi самi вiдчувають у собi якiсь накази, для них недозволенi речi – тi, якi кожна порядна людина робить щодня. Зате дозволенi тi, якi iншими взагалi засуджуються. Кожен повинен вiдповiдати за себе самого. Вiн, здаеться, раптом пошкодував, що сказав зараз так багато, i тому обiрвав свою мову на пiвсловi. Вже тодi я якось iнтуiтивно збагнув, що вiн вiдчував при цьому. Як би послiдовно чи ненароком вiн не викладав того, що спадало йому на думку, вiн терпiти не мiг розмов (як вiн висловився одного разу) «тiльки для балачки». А в менi вiн, окрiм поверховоi цiкавостi, вiдчув присмак гри, задоволення вiд «мудроi балаканини» чи щось на кшталт цього. Одне слово, вiдсутнiсть глибинного iнтересу. Варто менi було перечитати останнi, написанi мною слова – «глибинний iнтерес», як я раптом згадав iншу сцену, пов’язану з Демiаном, – найяскравiшу з усiх, що я пережив у тi пiдлiтковi часи. Наближалася конфiрмацiя, i на останнiх уроках мова йшла про причастя. Священик надавав цьому важливого значення, вiн не шкодував зусиль, i на цих уроках вiдчувалася якась урочистiсть i пiднесення. Однак саме на цих останнiх уроках думки моi були прикутi до iншого – до мого приятеля. З наближенням конфiрмацii, котру нам пояснювали як урочисте прилучення до церковного братства, я нiяк не мiг позбутися думки про те, що для мене цiннiсть цих майже пiврiчних занять полягала не в тому, до чого ми тодi дослухалися, а в близькостi i впливовi Демiана. Я був готовий прилучитись тепер не до таiнств церкви, а кудись далi – «до ордену думки й особистостi», який мав би десь iснувати на землi i «представником» або «посланцем» якого я вважав свого приятеля. Я намагався вiдiгнати цю думку – менi, ясна рiч, хотiлося пройти конфiрмацiю з усiею урочистiстю, з певною гiднiстю (попри те, що таке не надто поеднувалося з моiми новими думками). Прагнення це не покидало мене i поступово злилося в менi з жаданням церковного свята, яке повинно було невдовзi вiдбутися. Я вже почав вiдзначати його не так, як iншi, – воно мало вiдкрити для мене водночас i той свiт iдей, який сповiдував Демiан. Це вiдбувалося саме перед уроком священика в тi днi, коли я знову жваво дискутував з ним. Мiй приятель був стриманий i явно не радiв моiм промовам, якi були, мабуть, досить розсудливi й самовпевненi не по роках. – Ми надто багато говоримо, – промовив вiн iз незвичною серйознiстю. – Розумнi балачки нiчого не вартi, абсолютно нiчого. Одне запам’ятай: тiкати вiд самого себе – грiх. Але треба вмiти й повнiстю закриватися в собi, мов черепаха. Одразу пiсля цiеi розмови ми увiйшли до класу. Розпочався урок. Я намагався уважно слухати, i Демiан в цьому менi не заважав. Через деякий час я став вiдчувати з того боку, де вiн сидiв бiля мене, щось дивне – якусь порожнечу чи прохолоду, щось подiбне, немовби його мiсце якось несподiвано спорожнiло. Коли це вiдчуття стало тиснути на мене, я обернувся. Я побачив, що мiй приятель сидить, випроставшись i в статичнiй позi, як зазвичай. Однак вигляд у нього був зовсiм не такий, як завжди, i вiд нього щось нiби струмувало, щось таке огортало його, чого я не розумiв. Вiн не заплющив очi, вони були вiдкритi. Однак не бачили нiчого, а застигли i були зверненi всередину або кудись удалечiнь. Вiн сидiв цiлком незворушно, здавалося, що вiн навiть не дихав. Його вуста були мовби вирiзьбленi з дерева чи каменю. Обличчя було блiде, рiвномiрно-тьмяне, мов мармур, а найживiше в ньому було каштанове волосся. Його руки лежали перед ним на партi – нерухомi й блiдi, немов нiмi предмети, немов камiння чи плоди, але не млявi, а нiби твердi, мiцнi оболонки якогось прихованого могутнього життя. Вiд цього видовища я аж здригнувся. «Вiн мертвий!» – подумав я i мало не промовив це вголос. Але я знав, що вiн не мертвий. Я довго не мiг вiдiрвати погляду вiд його обличчя, вiд цiеi блiдоi кам’яноi маски, i вiдчував – це i е iстинний Демiан! Той, яким вiн бував зазвичай, коли ходив зi мною i розмовляв, – то був лише наполовину Демiан – то був хтось, хто тимчасово грав якусь роль, пристосовувався, чемно пiдiгрував. А в справжнього Демiана вигляд був саме такий – кам’яний, древнiй, твариноподiбний, дивовижний i холодний, мертвий i внутрiшньо сповнений неймовiрного життя. А довкола нього – ця тиха порожнеча, цей етер, цей зоряний простiр, ця самотинна смерть! Тремтячи, я вiдчував, що зараз вiн цiлковито поринув у себе. Я ще нiколи не був таким самотнiм. Попри його фiзичну присутнiсть, я не був поряд iз ним – вiн був недосяжний для мене, вiн був так далеко вiд мене, немовби я знаходився десь на найвiддаленiшому у свiтi островi. Я не мiг зрозумiти: як цього нiхто, крiм мене, не помiчае? Всi мали би дивитися сюди, широко розплющивши очi! Але нiхто не звертав нiякоi уваги. Вiн сидiв незворушно, мов статуя, мов якийсь iдол. На його чоло сiла муха, повiльно поповзла на нiс i вуста – вiн навiть не здригнувся. Де, де вiн був тепер? Про що думав, що вiдчував? Вiн був десь на небi чи десь у пеклi? Я не мiг запитати його про це. В кiнцi уроку я побачив, що вiн знову живий i дихае, а коли його погляд зустрiвся з моiм, вiн, Демiан, був таким самим, як i ранiше. Звiдки вiн повернувся? Де вiн був? На вигляд вiн здавався втомленим. На його обличчi знову заграв рум’янець, руки почали рухатися, але його каштанове волосся зараз не блищало i мовби зблякло. Кiлька наступних днiв я неодноразово проробляв у себе в спальнi нову вправу: сiдав на стiлець, випрямивши спину, мiцно заплющував очi, перебуваючи у повнiй нерухомостi, i чекав, чи довго я так витримаю i що при цьому вiдчуватиму. Але я лише втомлювався, i в мене починали страшенно свербiти повiки. Невдовзi пiсля цього вiдбулася конфiрмацiя, вiд якоi в мене не залишилося жодних пам’ятних спогадiв. Але тепер усе стало iншим. Мое дитинство вже вiддалилося. Батьки поглядали на мене якось заклопотано. Моi сестри стали менi цiлковито чужими. Протверезiння знецiнило i знебарвило звичнi для мене почуття i радощi, сад уже не пахнув, лiс не приваблював, свiт довкола мене був схожий на ярмарок зужитих речей – вiн був прiсний i нецiкавий, книги були просто папером, а музика – шумом. Так з осiннього дерева спадае листя, воно цього не вiдчувае, з гiлок стiкае дощ, iх освiтлюе сонце, або осiдае паморозь, а життя в ньому поволi завмирае, вiдходить кудись углиб. Воно не вмирае повнiстю. Воно вичiкуе. Було вирiшено, що пiсля вакацiй я переiду до iншоi школи, вперше – оддалiк вiд дому. Мати часом пiдходила до мене з особливою нiжнiстю, заздалегiдь прощаючись, намагаючись перелити в мое серце свою любов, вичарувати тугу за домом i його незабутнiсть. Демiан поiхав. Я залишився самотнiй. Роздiл четвертий Беатрiче Так i не побачившись зi своiм приятелем, я в кiнцi вакацiй виiхав до Шт. Моi батьки вирушили разом зi мною, щоби дбайливо передати мене пiд опiку одному гiмназiйному вчителю в пансiонi для хлопчикiв. Вони б зацiпенiли вiд жаху, якби тiльки знали, в якi умови мене запхнули. Їх усе ще непокоiло питання, чи вийде з мене колись порядний син i корисний громадянин, а чи моя природа потягне мене кудись на манiвцi. Моя остання спроба почуватися щасливим пiд покровом рiдноi домiвки i ii затишку тривала досить довго, iнколи вона хиталася i врештi-решт цiлковито провалилася. Дивна порожнеча i самотнiсть, яку я вперше вiдчув пiд час вакацiй, що розпочалися пiсля конфiрмацii, минали не так швидко. Прощання з рiдними мiсцями далося менi напрочуд легко, менi було навiть соромно за те, що я не дуже сумую, сестри часом плакали без причини, а я так не вмiв. Я дивувався сам собi. Я завжди був сердечним i, по сутi, доволi добрим. Тепер я цiлковито змiнився. Я виявляв повну байдужiсть до зовнiшнього свiту й цiлими днями був зайнятий тим, що прислухався до себе, до заборонених i темних потокiв, якi таемно вирували в менi. Я дуже швидко вирiс за останнi пiвроку i виглядав довготелесим, худим i незграбним пiдлiтком. У менi нiчого не залишилося вiд милоi дитинностi, я сам вiдчував, що такого мене любити неможливо, i сам також аж нiяк не любив самого себе. За Максом Демiаном я часто дуже сумував; але нерiдко я й ненавидiв його, звинувачуючи у змiзернiлостi мого життя, котру я сприймав як якусь мерзенну хворобу, що спiткала мене. У нашому шкiльному пансiонi мене спочатку не сприймали й не поважали. Спершу з мене кепкували, а потiм стали уникати, вбачаючи в менi якогось вiдлюдника, неприемного дивака. Я подобався собi в цiй ролi i навiть дещо перегравав, озлоблюючись у своiй самотностi, яка зовнi незмiнно скидалася на горде презирство до свiту, хоча я потай часто страждав вiд виснажливих нападiв зневiри i вiдчаю. У школi я мав поповнювати знання, накопиченi ще вдома. Оскiльки ж цей клас трохи вiдставав вiд мого попереднього, то я звик поглядати на своiх ровесникiв зверхньо, як на дiтлахiв. Отак все й тривало – рiк чи, може, й довше. Першi поiздки додому на вакацii теж не приносили нiчого нового, тому я з радiстю повертався назад. Був початок листопада. Я звик за будь-якоi погоди ходити на прогулянки, пiд час яких часто вiдчував гiрке умиротворення, сповнене суму, презирства до свiту i презирства до себе. Отак я й блукав якогось вечора у вологих туманних сутiнках околицями мiста. Широка алея громадського парку була цiлковито безлюдна i манила до себе. Дорога була густо засипана опалим листям, яке я ворушив ногами з якимось похмурим азартом; пахло гiркуватою вiльгiстю; далекi дерева виступали з туману велетенськими каламутними тiнями. У кiнцi алеi я нерiшуче зупинився, поглядаючи на почорнiле листя i жадiбно вдихаючи вологий запах старiння i вмирання, на який в менi щось суголосно озивалося. О, яким прiсним на смак було життя… З бiчноi дорiжки наближався якийсь чоловiк у розстебнутому плащi зi стоячим комiром. Я хотiв пройти далi, не зважаючи на нього, але тут вiн гукнув: – Гей, Сiнклере! Коли вiн пiдiйшов ближче, я розгледiв його. Це був Альфонс Бек, староста нашого пансiону. Я завжди був радий бачити його i не мав нiчого проти, окрiм того, що вiн тримався зi мною, як з усiма молодшими, – iронiчно-поблажливо. Вiн мав славу силача, про нього мiж гiмназистами ходило багато плiток. Подейкували, що навiть директор нашого пансiону його побоюеться. – Ти що тут робиш? – вигукнув вiн таким тоном, який бувае у старших, коли вони часом опускалися до когось iз нас. – Ну, б’юся об заклад, що ти вимудровуеш вiршi! – І гадки не мав, – рiзко вiдповiв я. Вiн засмiявся, пiшов поруч зi мною i став говорити приязно, вiд чого я вже давно вiдвик. – Ти не повинен боятися, Сiнклере, що хтось чогось не розумiе. Тут i справдi находить щось таке, коли ось так увечерi блукаеш в туманi, сповнений осiннiх думок, то хочеться писати вiршi, я це вже знаю по собi. Про згасання природи, звiсно, i проминулу юнiсть, що нагадуе ii. Почитай Генрiха Гейне. – Я не такий сентиментальний, – вiдказав я, захищаючись. – Ну, гаразд. Але в таку погоду найкраще, як на мене, пошукати тихий закуток, де можна випити склянку вина чи розслабитись якимось iншим способом. Заглянемо на хвильку? Я зараз якийсь самотнiй. Чи у тебе нема бажання? Я не хотiв би виступати в ролi спокусника, дорогенький, якщо ти хочеш залишатися «зразковим хлопчиком». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63840197&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 …Я ж бо хотiв тiльки всього – спробувати жити… – автоцитата, епiграф взятий iз п’ятоi глави «Демiана». 2 …тут до нас пiдiйшов Франц Кромер… – персонаж, який символiзуе «Тiнь», дикi, неприборканi iнстинкти, на думку Гессе, теж хоче жити тим, що рветься з нього назовнi. «вiн робить це на бiльш низькому рiвнi, – вiдповiдав письменник в одному з листiв 1935 року, – i якщо не пiднiметься вище, то закiнчить банкiвським директором чи каторжанином. Тим не менш його чiпляння й ницостi пiдштовхують вимученого Сiнклера до розвитку в благоприйнятному напрямку. 3 …Звали його Макс Демiан… – Існуе низка припущень стосовно того, з кого «списаний» цей образ. Називалися iмена спiвучнi Гессе з Маульбронськоi семiнарii Густава Целлера, який нагадував Демiана зовнiшнiм виглядом i манерою поведiнки, а також Артура Грезера, стосунки якого з Германом Гессе були 1916–1918 рр. нагадували стосунки вчителя й учня. Однi вбачали в Демiанi «фiгуру Христа» (Т. Зiолуовськi), iншi – образ демона (Х. Р. Шмiд). Однак сам Гессе вказував на позаособовий, знаковий характер цього персонажа: «Демон, власне кажучи, не людина, а принцип, втiлення певноi iстини, чи, якщо хочете, доктрини». Вiн зiзнавався, що не вигадав це прiзвище, воно приснилося йому увi снi i так сподобалося, що було винесене у заголовок роману. Якщо виходити з юнгiвських «фiгур» пiдсвiдомого, то Демiан представляе «самiсть». 4 …нам розтлумачували iсторiю Каiна й Авеля… – Старозаповiтна iсторiя про вбивство Каiном свого брата Авеля розказана у Книзi Буття (4, 1—15). Демiан – цiлком в дусi «глибинноi психологii – дае власну оцiнку вiроломному братовбивцевi, яка вiдрiзняеться вiд бiблiйноi. Каiн у його потрактуваннi не зловмисник, а мужня людина, яка стала на шлях iндивiдуацii, яка вiдкинула лицемiрне праведництво i яка визнае у своему ествi не лише свiтлi, але й темнi сторони… В одному з листiв (квiтень 1930 р.) Гессе писав з цього приводу: «Менi невiдомi лiтературнi джерела того, що в «Демiанi» написано про Каiна, однак можна цiлком припустити, що щось подiбне е у гностикiв. Те, що колись було теологiею, для нас, нинiшних, бiльшою мiрою психологiя, але iстини однi i тi ж… І, здаеться менi, що навiть дуже можна розглядати Каiна, цього пiдданого облаюванню зловмисника, першого вбивцю, як оберненого на свою протилежнiсть Прометея, як представника духу i свободи, який потрапив в опалу за свою хвацькiсть i смiливiсть. Мене не хвилюе те, в якiй мiрi подiбне сприйняття може подiлятися теологами, як i те, що його могли не зрозумiти i не схвалити невiдомi автори П’ятикнижжя. Бiблiйнi мiфи, як i всi мiфи людства, не мають для нас жодноi цiнностi, поки ми не наважимося тлумачити iх в особистому планi, для себе i для свого часу». 5 Я гадаю, що це яструб... – Вiдомо, що у Гессе був «яструбиний» профiль, i коли вiн одного разу отримав вiд Артура Грезера поштову картку з малюнком яструба, це могло бути сприйняте як певний знак, як спонукання рухатися «шляхом всередину».