Етнографічні групи українців Карпат. Лемки

Етнографiчнi групи украiнцiв Карпат. Лемки Collective work Степан П. Павлюк Великий науковий проект «Етнографiчнi групи украiнцiв Карпат. Лемки» – науково-публiцистична праця, пiдготовлена досвiдченими вченими вiдомого у свiтi академiчного Інституту народознавства НАН Украiни пiд керiвництвом академiка НАН Украiни професора Степана Павлюка. У цьому монографiчному дослiдженнi вiдображено своерiднiсть буття лемкiв, грунтовним аналiзом охоплено увесь спектр iхньоi матерiальноi традицiйноi культури – народне зодчество, одяг, харчування, основнi й допомiжнi заняття, промисли та ремесла тощо, а також духовну культуру з ii обрядово-звичаевим багатством вiрувань вiд язичництва до християнства, традицiйнi знання, фольклор та iн. Лемки, як одна з найпомiтнiших етнографiчних груп украiнцiв, заслуговують на безумовне всебiчне вивчення iсторико-соцiального буття та культурноi традицiйностi. Саме лемкам випала особливо важка доля через полiтичну ситуацiю: бути уярмленими упродовж кiлькох столiть не тiльки одним окупантом, але й перебувати одночасно у складi декiлькох чужих держав, але не скоритися, не втратити своеi украiнськоi самобутностi, зберiгши при цьому моральну велич i силу духу нацiонального самоусвiдомлення у найскладнiших iсторичних випробуваннях. Лемкiв i Лемкiвщину слiд розглядати не у загальноприйнятому руслi як украiнську дiаспору, а як украiнське зарубiжжя, населення якого продовжуе жити на своiй iсторичнiй батькiвщинi, але в полiтичних умовах iншоi держави. Видання розраховане на наукових гуманiтарiiв, а також усiх тих, хто цiкавиться культурним багатством украiнського народу. У форматi PDF A4 збережено видавничий макет. Етнографiчнi групи украiнцiв Карпат. Лемки За редакцiею Степана Павлюка Серiя «Великий науковий проект» заснована у 2018 роцi © Інститут народознавства НАН Украiни, 2020 © М. С. Мендор, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018 Авторський колектив БОЛЮК Олег Миколайович, кандидат мистецтвознавства БОНЬКОВСЬКА Софiя Миколаiвна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий спiвробiтник ВАРХОЛ Йосиф ГЕРУС Людмила Мечиславiвна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий спiвробiтник ГОНТАР Таiсiя Олександрiвна, кандидат iсторичних наук, доцент ГОШКО Юрiй Григорович, доктор iсторичних наук, професор ДЕМЧУК Марiя Олексiiвна, кандидат фiлологiчних наук, старший науковий спiвробiтник ДУТКА Романа Миколаiвна, кандидат мистецтвознавства ЗЮБРОВСЬКИЙ Андрiй Вiкторович, кандидат iсторичних наук КИРЧІВ Роман Федорович, доктор фiлологiчних наук, професор КОЗАКЕВИЧ Олена Романiвна, кандидат мистецтвознавства КОНОПКА Володимир Михайлович, кандидат iсторичних наук КОШОВИЙ Олег Петрович, кандидат мистецтвознавства, старший науковий спiвробiтник КРАСІВСЬКИЙ Іван Дмитрович КУЗЬМЕНКО Оксана Мирославiвна, кандидат фiлологiчних наук, старший науковий спiвробiтник КУЦИР Тетяна Василiвна, кандидат мистецтвознавства МОВНА Уляна Василiвна, доктор iсторичних наук, старший науковий спiвробiтник МОТИЛЬ Романа Ярославiвна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий спiвробiтник МУШИНКА Микола Іванович, доктор фiлологiчних наук, професор, iноземний член НАН Украiни НИКОРАК Олена Іванiвна, доктор мистецтвознавства, професор ОЛІЙНИК Ольга Володимирiвна, кандидат мистецтвознавства ПАВЛЮК Степан Петрович, доктор iсторичних наук, професор, академiк НАН Украiни СИВАК Василь Пилипович, кандидат iсторичних наук СІЛЕЦЬКИЙ Роман Бронiславович, доктор iсторичних наук, професор СОПОЛИГА Мирослав, доктор iсторичних наук, професор СТЕЛЬМАЩУК Галина Григорiвна, доктор мистецтвознавства, професор, академiк НАМ Украiни ТРІСКА Оксана Романiвна, кандидат мистецтвознавства ТУРЧАК Олександр Володимирович, доктор юридичних наук, професор ФАЙНИК Тетяна Мар'янiвна, кандидат iсторичних наук, старший науковий спiвробiтник ФЕДОРЧУК Олена Степанiвна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий спiвробiтник ХУДАШ Михайло Лукич, доктор фiлологiчних наук, професор ЧМЕЛИК Роман Петрович, доктор iсторичних наук, старший науковий спiвробiтник Етнографiчна територiя Лемкiвщина, яка розмiщена на заходi украiнського масиву Карпат i в оточеннi польського, словацького та угорського етносу, бiльше, нiж iншi етнографiчнi групи, привертала увагу багатьох дослiдникiв, якi, поряд iз вивченням ii матерiальноi та духовноi культури, намагалися встановити ii розташування. Необхiдно вiдзначити, що для встановлення етнографiчних меж розселення тiеi чи iншоi етнографiчноi групи окремого етносу необхiднi комплекснi дослiдження археологiв, iсторикiв, антропологiв, етнографiв, мовознавцiв, мистецтвознавцiв. Пiсля загарбання Галицькоi Русi феодальною Польщею та Угорщиною, пiзнiше Словаччиною, населення етнiчних земель Лемкiвщини, що жило на окраiнi украiнських земель в оточеннi iнших народiв, впродовж всього перiоду пiддавалось полiтичному, духовному i фiзичному насильству i денацiоналiзацii. І, незважаючи на це, впродовж багатьох столiть у лемкiв створювалась внутрiшня енергiя самоутвердження та самозахисту. Значна кiлькiсть дослiдникiв визначала межi Лемкiвщини тiльки на основi окремих компонентiв народноi культури: мови, одягу, архiтектури тощо, тому iх висновки не могли бути достатнiми для з’ясування цiеi проблеми. Тут теж потрiбно врахувати, що починаючи з XX ст. проходить iнтенсивний процес стирання локальних етнографiчних особливостей, також загальна нацiональна нiвеляцiя матерiальноi та духовноi культури, особливостей етнографiчних груп. Дослiджуючи етнографiчнi межi Лемкiвщини, нiхто не торкаеться питання про перегляд сучасних нацiональних кордонiв. А таке дослiдження е необхiдним для з’ясування iсторичного розселення лемкiв у минулому, якi впродовж столiть жили на цiй територii, зберiгаючи свою етнографiчну iдентичнiсть. Найбiльш детально й аргументовано, але з деякими незначними неточностями, захiдну та пiвнiчну межу галицькоi Лемкiвщини, яка остаточно була i державним кордоном Галицькоi Русi з Польщею, дослiдив М. Кордуба. Захiдний кордон брав свiй початок з головного хребта Низького Бескиду (гора Камiнь) i проходив по руслi рiки Яселки i далi рiкою Яселкою, мiж Коросном i Поляною переходив через вододiл Вислоки-Вислiк i нижче села Бяложбеги – на русло Вислоки, а мiж Одрихонем та Браткiвкою – на пiвнiчний захiд, на праву притоку Вислока Високу i йшов аж до хребта Каменець. Тут вiн повертав на схiд до Годовського лiсу – а вiд нього назад на пiвдень до Сухоi Гори – i далi до горба Коти, перейшовши рiку Стовбицю, вiдтак через вододiл Вислока-Сян до горба Вовче, звiдти – на пiвнiчний захiд вододiльним хребтом. Мiж селами Вижним та Любеною вдруге переходить рiку Вислок, в пiвнiчному напрямi сягаючи села Лип’е. Тут повертае на захiд, i вiд села Високоi на схiд, вiд села Рянцiжова на захiд i, нарештi, вiд села Лентовнi прямуе на пiвнiчний схiд i доходить до долiшнього Сяну [12, c. 199–243]. Далi на пiвнiч вiд лiвого берега Сяну на захiд були великi лiсовi масиви, пiски i багна. І, як твердить автор, «на просторi вiд Карпат до долiшнього Сяну кордон мiж Галицькою Руссю i Польщею в другiй половинi XIII i в XIV ст. був зовсiм iдентичним з пiвнiчною границею мiж Кракiвським i Судомирським воеводствами, з одноi сторони, та Руським воеводством з другоi» [12, c. 233]. Захiдний кордон Галицькоi Русi з Польщею дослiджував А. Добрянський [4, c. 208]. Згiдно з його твердженням, полiтичний кордон мiж двома державами проходив поблизу м. Кракова. Це твердження пiддавав критицi М. Грушевський, який на пiдставi Галицько-Волинського лiтопису доводив можливiсть iснування в XI–XIII ст. двох альтернативних русько-польських кордонiв [3, с. 456–463]. А коли йдеться про етнографiчнi межi пiвнiчноi Лемкiвщини, то вперше про iх заселення засвiдчив Й. Левицький [24, с. IV–V] у своiй граматицi руськоi мови. Вiн писав, що «в округах Ясельському, Сандецькому та в iнших гiрських околицях говорили галицькоруським дiалектом з деякими подiбностями до словацькоi мови, якою розмовляе бiльшiсть населення». Польський дослiдник В. Поль [17, c. 196], вивчаючи населення украiнських Карпат, розмежував бойкiв вiд лемкiв. На його думку, ця межа проходила по рiчцi Сян. Визначенням розселення лемкiв займались Д. Зубрицький та І. Вагилевич. Д. Зубрицький у своiх дослiдженнях вiдносить до лемкiвських окремi села: Шляхтову, Явiрну, Чорну i Бiлу Води i простежуе мовну межу з пiвдня на пiвнiч до рiчки Вислоки. Іван Вагилевич розмежовуе лемкiв з бойками. Якiв Головацький [2, c. 17], в основному, пiдтримав твердження Д. Зубрицького та опрацював етнографiчну карту Карпатськоi Русi з перелiком сiл на пiвнiчнiй Лемкiвщинi. О. Торонський у працi «Русини-Лемки» [11] з деякими невеликими змiнами дотримувався висновкiв Зубрицького. Вiн твердив, що пiвнiчна Лемкiвщина займае територiю до рiки Вислоки. Його висновки про етнографiчнi межi Лемкiвщини на основi украiнськоi мови мало чим вiдрiзняються вiд висновкiв П. Шафарика [19]. Визначенням меж карпатських етнографiчних груп украiнського населення займався польський дослiдник І. Коперницький. Однак вiн у своiй розвiдцi [16] поверхово, без достатнiх аргументiв визначав розташування етнографiчних груп украiнського народу. Розселення лемкiв у захiдних повiтах Польщi – Сандецькому, Грибiв-ському та Горлицькому – дослiджував С. Удзеля [22]. Вiн пiдтвердив, що тут е окремi лемкiвськi села. У 1930 р. А. Княжинський [7], займаючись дослiдженням Бойкiвщини, на основi мовного чинника визначив межу мiж бойками та лемками. Аналогiчними проблемами займались В. Пашницький та Я. Фальковський[13], якi на основi народного одягу i народноi монументальноi архiтектури пiдтвердили висновки Вагилевича та Поля. Надзвичайно важливий внесок у дослiдження етнографiчноi територii Лемкiвщини зроблено украiнським мовознавцем І. Зiлинським [5], який на основi найбiльш прикметних iзоглосiв лемкiвського говору пiдтвердив ранiшi загальнi спостереження iнших дослiдникiв про те, що територiя Лемкiвщини сягае рiчки Яселки або Вислоки, тобто приблизно до давнiх пограничних мiсць: пралiсу, який роздiляв Польщу i Галицьку Русь. Одночасно вiн подав список 320 сiл Галицькоi Лемкiвщини. Вiн вже найбiльш об'ективно дослiдив розмежування мiж бойками та лемками. Ця межа, за його даними, проходить з Риманова до Яселки рiками Вислока i Яселка, а в ii верхiв’ях повертала на захiд [5]. 1 сiчня 1939 р. видана етнографiчна карта Галичини В. Кубiйовича, на якiй визначена етнографiчна територiя Лемкiвщини [6]. З. Штiбер [20], дослiджуючи схiдну межу пiвнiчноi Лемкiвщини, на основi трьох iзоглос постiйного наголосу видiляв села, якi проходили на захiд вiд рiки Ослави – Сянока, з пiвдня на пiвнiч до рiки Вислоки, включаючи Горiшнiй Вислок, Карликiв, Бахлаву, Збоiська, Прусiк i Новосiльцi. Етнографiчнi межi Лемкiвщини на основi народного одягу дослiджував вiдомий учений Р. Рейнфус [18]. Вiн бiльш детально обгрунтував розмiщення лемкiв, починаючи з пiвденного сходу вiд верхiв’я рiки Солинки на пiвнiчний захiд до Риманова, мiж рiками Вислоком та Яселкою. Окремо видiлив Шляхтовську Русь, а також вiддiлив лемкiв вiд долинян. М. Бендза [25], дослiджуючи Перемишльську православну епархiю 1596–1691 рр., визначив розташування цих парафiй i тим самим пiдтвердив, що територiя заселення лемками сягала далеко на пiвнiч вiд мiст Новий Санч, Грибiв, Горлицi, Бiч i Ясло. Пiвнiчна Лемкiвщина займала бiльшу територiю, нiж пiвденна, тут лемки, крiм Шляхтовськоi Русi, проживали компактно. При визначеннi територii iх розселення у дослiдникiв не було надто великих протирiч. Однак при визначеннi етнографiчних меж пiвденноi Лемкiвщини, чим займалася значна кiлькiсть як украiнських, так i зарубiжних дослiдникiв, майже в кожного були своi окремi концепцii теорii заселення лемками цiеi територii. М. Грушевський, аналiзуючи польсько-угорськi хронiки XIII ст., стверджував, що Галицька Русь сягала верхiв’я рiки Торису i Топлi i що пiвденнi лемки, правдоподiбно, вже в XIII ст. були там, де ми iх бачимо сьогоднi [3, c. 456–473]. Про розселення русинiв на Схiднiй Словаччинi подае в своiх матерiалах в 1780 р. К. Готлiб фон Вiндiш [14]. П. Шафарик [19] накреслив тiльки приблизну територiю розповсюдження украiнськоi мови, яка, виходячи з Галичини рiчкою Топлею через Рокитiв до Довгоi Луки коло Бардiева, далi обходить Стропкiв та Гуменне i йде руслом Топлi на пiвдень, а вiд гирла рiки Тарнави в Топлю повертаеться на схiд. Уточненням етнографiчних меж пiвденноi Лемкiвщини займався Я. Головацький [2, c. 38–39], який розмежував украiнцiв вiд словакiв. Ця межа, за його визначенням, проходила iз пiвночi з долини рiки Попрадта, рiки Торису i до Пряшева, а звiдси на Мукачiв i далi вздовж Лабiрця до Капушан. Вiн твердив, що руський народ майже виключно проживае в Мармароськiй, Березькiй, Угоцькiй, а в Земплiнськiй i Шариськiй Жупах тiльки в пiвнiчних частинах. На основi релiгiйноi приналежностi О. Кучубинський [8] визначив у 1874–1876 р., що розселення лемкiв Словаччини переходить рiку Попрад i дещо на схiд вiд цiеi рiки починаеться захiдна межа угорських русинiв. Йдучи на пiвдень, вона проходить ряд мiст: Гнiзда, Кежмарк, Левочу, до Горнаду, а потiм правим берегом Горнаду до Кошиць, а звiдти – за течiею Бовдви до Мiшкольця. І. Верхратський у працi [1] на пiдставi дiалекту «лем» вважав, що тiльки в Шариськiй Жупi проживали лемки, а далi вiд неi розташованi тiльки невеликi групи русинiв. Багато зусиль вклав у дослiдження лемкiвського дiалекту В. Гнатюк [26], який встановив, що лемкiвський дiалект поширений в Пряшiвськiй греко-католицькiй епархii, i подав список 134 сiл з руською мовою в Шариськiй Жупi i 20 сiл на Спишi – разом 154 села, яких можемо вважати лемкiвськими. Використовуючи офiцiйний перепис населення за 1900 р., Я. Нiдерле [15] включив села, в яких у значнiй кiлькостi було словацьке населення з територii, заселеноi украiнцями. Заслуговуе на увагу праця Б. Варсика [21], в якiй автор подае карти кордонних засiк XVI–XVII ст. на Спишi, Шаришi та Земплiнi, де визначаються етнiчнi межi, якi доводять, що руське населення з’явилось за Карпатами до XII–XIII ст., коли ця територiя ще не була угорською. Починаючи з 1951 по 1965 рр. багато зусиль у дослiдження словацько-украiнськоi мовноi межi вклав В. Лашта [9]. Крiм iнших праць з цього важливого питання, в 1989 р. видано Атлас украiнських говорiв Схiдноi Словаччини, який пiсля смертi автора доопрацювали та упорядкували З. Ганудель, І. Рiпко та М. Сополига. Це дослiдження охоплюе 250 сiл, якими i визначено територiально-етнографiчнi межi украiнцiв-русинiв Словаччини. Необхiдно вiдзначити, що про етнографiчнi межi пiвнiчноi та пiвденноi Лемкiвщини в основному ми подали висновки найбiльш вiдомих авторiв, якi по-рiзному визначили цi межi. Бiльш детально питання розташування лемкiв з урахуванням тверджень усiх авторiв окресленi картами iх етнографiчних меж, опрацьованi В. Струмiнським [10, c. 25–87]. __________________________ 1. Верхратський І. Знадоби для пiзнання угро-руських говорiв. ЗНТШ. Львiв, 1899. Т. 27. 2. Ho?owacki J. F. O Halicke a Uherske Rusi. Casopis ceskeho Muzeum. Praha, 1845. S. 17. 3. Грушевський М. Історiя Украiни-Русi. Львiв, 1905. Т. II. С. 456–601. 4. Добрянський А. О западних границах Подкарпатской Руси со времени св. Владимира. Мин. народного просвещения. Петербург, 1880. С. 208. 5. Зiлинський І. Карта украiнських говорiв з поясненнями. Варшава, 1935; його ж Питання про лемкiвсько-бойкiвську границю. Lud Slowia?ski. T. IV. Z. 1. Krakоw, 1938. 6. Кубiйович В. Етнiчнi групи Пiвденнозахiдноi Украiни (Галичина] на 1.1.1939 р. ЗНТШ. Лондон, 1953. Т. 160. 7. КняжинськийА. Межi Бойкiвщини. Лiтопис Бойкiвщини. Самбiр, 1931. № 1. 8. Кочубинский А. Заграничный отчет о занятиях славянскими наречиями. Записки Новороссийского унивеситета. Одесса, 1876. Т. 20. 9. Латта В. Атлас украiнських говорiв Схiдноi Словаччини. Братiслава, 1991. 10. Струмiнський Б. Територiя. Історичний нарис поглядiв. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сiдней; Торонто, 1988. С. 25–86. Т. 206 [Лемкiвщина. Земля – люди – iсторiя – культура. Т. 1]. 11. Торонський А. Русини-Лемки. Зоря Галицкая яко альбум на год 1860. Львов. 1860. 12. Кордуба М. Захiдне пограниче Галицькоi держави мiж Карпатами та долiшнiм Сяном. ЗНТШ. Львiв, 1925. Т. 138–140. С. 159–245. 13. Falkowski J., Pasznycki В. Na pograniczu lemkowsko-bojkowskim. Prace etno-graficzne. Lwоw, 1935. 14. Gottlieb von Windisch K. Geographie der K?nigreichs Ungarn. Presburg, 1780. 15. Niederle L. K sporu o ruskoslovenskе rozhran? v Uhrаch. Slovansky Pfehled. R. 5. Praha, 1903. 16. Kopernicki I. O gоralach ruskich w Galicji. 1889. 17. Pol W. Prace z etnografii pоtnocnych stokоw Karpat. Wroclaw, 1966. 18. Reinfuss R. Etnograficzne granicy temkowszczyzny. Ziemia. 1936. № 26. 19. SafаrikP J. Slovanske starozitnosti. Praha, 1837. 20. Stiber Z. Wschodnia granica temkоw. Sprawozdania z czynnosci posiedzien PAN. Krakоw, 1935. T. 40. 21. Varsik В. Osidlenie Kosickej kotliny s osobitnym zretel’om na celе vychodnе Slovensko a hornе Potisie. Bratislava, 1977. 22. Udziela S. Rozsiedlenie temkоw. Wisla. 1884. № III. 23. Zubrycki D. Rys do historii narodu ruskiego w Galicji i hierarchii cerkiewnej w temze krоlewstwie. Lwоw. 1837. 24. Lewicki J. Grammatik der Ruthenischen klein russische Sprache in Galizien. PrzemySl, 1834. S. IV–V. 25. Bendza M. Prawoslawna diecezja przemyska w latach 1596–1631. Studium historyczno-kanoniczne. Warszawa, 1982. 26. Гнатюк В. Русини Пряшiвськоi епархii i iх говори. ЗНТШ. Львiв, 1900. Т. 35–36. Ландшафт Територiя Лемкiвщини розташована по обидва боки захiдноi частини карпатських гiр, якi тягнуться iз сходу на захiд i одночасно е державними кордонами Польщi, Словаччини та Украiни. Центральне мiсце цiеi територii займають найнижчi карпатськi гори – Низький Бескид. Низький Бескид складаеться з рiзнобiжних гiрських хребтiв, посерединi яких пролягають долини шириною 10–15 км. З цих долин витiкають рiки Ослава, Вислок, Яселка, Вислока та Ропа. Пiвнiчнi верхи Низького Бескиду починаються вiд рiки Ослави i проходять на захiд до рiки Бiлоi. Кожен хребет мае свою назву: Буковець (777 м над рiвнем моря), Токарня (778 м) та iн. На захiд вiд рiки Вислока цей гiрський хребет стае менш виразним, з рiки Гировоi вiн спускаеться до рiки Вислока, на захiд вiд рiки Вислока вiн пiднiмаеться вверх – Волiкова Гора (847 м), а мiж рiками Ропою i Бiлою проходить на пiвдень i з'еднуеться з пiвденним ланцюгом на словацькому кордонi. Цей гiрський масив отримав назву найвищоi вершини – Лацковоi (1001 м). Пiвденнi гiрськi хребти Низького Бескиду е вододiлом рiчок i кордоном мiж Словаччиною та Польщею. Вони тягнуться з заходу вiд Тилицького до Лупкiвського перевалiв на сходi. На заходi Лацкiвський хребет вiддiляе басейни рiчок Бiлоi i Топлi. З цього хребта видiляеться гiлка, яка проходить пiвколом на схiд i доходить до висоти Яворини Конечноi (885 м), а звiдти йде на схiд, вiдокремлюючи верхiв’я Вислока та Ондави, проходить через Дуклянський перевал на пiвденний схiд, сягаючи висоти Клин (691 м), i доходить до Бескидоцького переходу (581 м). Низький Бескид закiнчуеться на пiвнiч вiд Лупкiвського переходу Терпяковою горою (744 м). На сходi високу центральну долину замикають хребти Полонинського Бескиду. На сходi вiд Лупкiвського перевалу пiвденний хребет поступово пiднiмаеться до його найвищого верху – Ясло (1153 м), вiд Кременця вiн повертае на пiвдень. Пiвнiчний хребет роздiлений чотирма ярами, тягнеться вiн вздовж рiчки Ослави i йде на пiвденний схiд, а за ярами та рiками Солинка i Ветлинка пiднiмаеться вверх, де розмiщенi Царинська та Ветлинська полонини. Схили цього хребта входять в долину, з якоi випливае рiка Сян. Тут проходить польсько-украiнський кордон. На пiвднi до Сяну впадають рiчки Солинка, Гочiвка та Ослава. Тут розташована Сяноцька котловина, а на ii пiвнiчному сходi розмiщений соляний хребет, який поступово пiднiмаеться на схiд в бiк Середнього Бескиду. На захiд вiд Сяноцькоi котловини пролягае Горлицько-Сяноцька котловина довжиною 100 км i доходить до Низького Бескиду. На пiвднi Низький Бескид у верхiв’ях рiк Ондава i Лабiрець переходить у Ондавську Верховину i на ii пiвденному боцi створюе ряд долин. На пiвнiчному сходi вiд Полонинського Бескиду виступае ряд окремих верхiв, якi мають назву Чернин, мiж ними протiкають рiки, що течуть на пiвдень: Варава, Удава, Пчолинка, Цiроха. Вiд вулканiчного хребта Вигорлят на захiд за Лабiрцем розташованi Паннонськi низини, якi отримали назву Схiднословацькоi низини. Бiльш роздiлене захiдне плоскогiр’я Лемкiвщини. На захiд вiд рiки Бiлоi та Тилицького переходу розташований Захiдний Бескид, який бере свiй початок вiд рiки Попраду i проходить на пiвнiчний захiд в напрямку до Старого Санчу. На польсько-словацькому кордонi виступае хребет Захiдного Бескиду, який мае назву Малi Пенiни. Мiж Малими Пенiнами та Сниською Магурою проходить на схiд гiрський хребет, який входить у Любовлянське плоскогiр’я. На пiвдень та пiвденний схiд за рiкою Попрад розташованi Левоцькi гори. На пiвднi вiд них знаходиться Горнадська котловина з Чорною горою (1240 м). Тут випливае ряд рiк, а рiка Славкiвка вiдокремлюе Левоцькi гори вiд Браниського хребта, який входить у захiдну частину Шариського плоскогiр’я. На пiвнiчному сходi вiд Левоцьких гiр розташованi Чергiвськi гори з двома верхами – Мiнчалем та Великою Явориною. На схiднiй частинi Чергiвських гiр випливае рiчка Секчiв, яка спадае у рiку Торису. На схiд вiд Пряшева розмiщенi Пряшiвськi гори – довгий хребет проходить мiж рiчками Торисою та Поплею i переходить в Угорщину. На Лемкiвщинi проходить вододiл головних рiчкових басейнiв. Рiки Ослава, Вислок, Яселка, Вислока та Ропа випливають з пiвнiчного схилу Низького Бескиду та Бескиду. Крiм рiчки Попрад, яка витiкае зi Словаччини i впадае до Дунця, усi рiки зi своiми притоками пливуть майже паралельно з гiрськими хребтами на пiвнiч i утворюють Горлицько-Сяноцьку котловину. Ослава впадае в рiку Сян, Яселка та Ропа – у Вислоку. На пiвночi рiки Сян, Вислока впадають у рiку Вислу. Гiрськi рiки, якi витiкають з пiвденних схилiв Низького i Полонинського Бескидiв: Видранка, Вправа, Удава та Цiроха, впадають у рiки Лабiрець та Ондаву. Лабiрець, Ондава та iх притоки пливуть тут рiвнобiжно, створюючи широкi долини. Бiля Паннонськоi низини сповiльнюеться течiя рiк. Для протидii розливу рiки Ондави поглиблено ii корито, щоб у час повенi води могли швидше спливати до Латорицi та Бодрогу, якi спадають у рiку Тису. На пiвденному сходi Низького Бескиду та з пiвнiчних схилiв Чергiвських гiр витiкають рiки Топля та Ториса i пливуть на пiвденний схiд у напрямку Паннонськоi низини. Топля впадае в рiку Ондаву, а Ториса – в Горнад. Грунти на Лемкiвщинi рiзноманiтнi, але переважають так званi буроземи, якi сформованi на вивiтрених схилах флiту та пiд покриттям букових, смерекових, ялинових лiсiв. Грунти дещо плиткi, кам’янистi. Лiсовий бурозем в основному покритий неглибоким шаром лiсовоi пiдстилки, а пiд ним знаходяться темнобрунатний або темно-сiро-брунатний, багатий на гумус шар з дрiбним (рiзноi величини) камiнням. Плиткi грунти знаходяться на стрiмких схилах, глибшi зустрiчаються на вододiлах, вулканiчних скелях i пiсковиках, якi легко розкладаються. Багатий на вапно флiт не допускае кислоти до нижчих шарiв землi. Пiд ялиновими деревами з плиткою системою коренiв дерев земля найбiльш заквашена близько до поверхнi. Пiд буковим лiсом, де корiння глибоке, найкислiший рiвень. Земля збагачена перегноем (вiд 10 до 15 %) пiд лiсовим покривом, помiрно збагачена – пiд пасовищами i лише 3–5 % цей показник сягае пiд орною землею. Землi, якi сформувалися пiд альпiйський долинами Полонинського Бескиду, мають близько до поверхнi землi дернисту верству. На вододiлах в мiсцях малого спаду води лiсовi буроземи сприяють нагромадженню торфу. Гiрськi тераси в мiнiмальних схилах стримують спливання води i тим самим дають можливiсть збору перегною на поверхнi землi та утворенню намивних родючих земель. Такi намивнi землi знаходяться на нижчих терасах рiк Попрад, Ториси, Топлi, Ондави та Лабiрця. На пiвнiчнiй Лемкiвщинi, на Горлицько-Сяноцькiй улоговинi розташований соляний хребет, багатий на солянi джерела. Пiвнiчна та Пiвденна Лемкiвщина багата i на мiнеральнi водянi джерела. Тут функцiонуе ряд гiрських курортiв. Клiмат на територii Лемкiвщини не одноманiтний. Вiн видiляеться у зв’язку з географiчним розташуванням як пiвнiчноi, так i пiвденноi частин. Крiм того, клiмат тут зумовлений змiною абсолютних висот, характером рельефу i наявнiстю долин, схилiв гiр з рiзним розташуванням, циркуляцiею атмосфери. Таким чином, клiмат Лемкiвщини аргументовано розподiляють на три зони: 1) пiвнiчнi пiднiжжя Карпат; 2) гiрськi хребти та високi котловини; 3) пiвденнi схили та долини. Пiвнiчнi пiднiжжя Карпат становлять перехiдну зону мiж теплiшими низинами на пiвночi й холоднiшими горами на пiвднi. У Сяноцi середня температура липня не перевищуе 16 °C, а сiчня – нижче 5 °C. Мороз тривае до п’ятдесяти днiв. Рiчна кiлькiсть опадiв коливаеться вiд 700 до 750 мм в Захiдному Бескидi, а на схiдних схилах – вiд 750 до 800 мм. Снiговий покрив лежить вiд 60 до 80 днiв. На гiрських хребтах середня температура липня сягае в долинах понад 16 °C, а на хребтах до 15 °C. Мороз тривае вiд 70 днiв i бiльше. Кiлькiсть опадiв на схилах перевищуе 800 мм, а на горах Полонинського Бескиду – бiльш як 1000 мм, в долинi Попраду i рiки Топлi опади сягають 700 мм. Снiговий покрив може лежати вiд 90 до 150 днiв i бiльше. Пiвденнi схили та долини мають найтеплiший та сухiший клiмат. Середня температура липня у Свиднику 17 °C, у долинi Ондави – 18 °C, а у сiчнi близько -4 °C. Найбiльшi дощi в басейнах рiки Ондави (650–700 мм), найменшi – в басейнах рiк Ториси i Топлi – 600–650 мм. Снiг лежить вiд 50 до 70 днiв. Вегетацiйний перiод на пiвночi Лемкiвщини починаеться в квiтнi, в гiрських долинах – у травнi, а на пiвденнiй частинi – в березнi. У лiсах Лемкiвщини ростуть цiннi породи дерев: дуб, бук, граб, явiр, ясен, липа i в’яз. З хвойних дерев: сосна, смерека, ялина. На запущених дiлянках, у зарослях росте лiщина, черемха, калина, малина, горобина та рiзнi квiти й трави. На висотi 600—1000 м росте лише бучина та ялина i де-не-де – ясен, явiр i смерека. І вже на висотi 1500 м широко розкинутi полонини, вкритi трав’янистою рослиннiстю, й використовуються вони не лише для випасу худоби, але й частково для сiнокосiв. На пiдгiр’i Захiдного Бескиду росте бук та ялина, а в затишнiй долинi Попраду – липа, смерека, модрина. На Сниськiй Магурi, Левоцьких та Чергiвських горах переважають типовi смерековi та буковi лiси, в яких зустрiчаються ялина, модрина, сосна, а на нижнiх схилах Ондавськоi полонини – бук i дуб. У рiках та потоках Лемкiвщини водяться форель, марена, рибець, дунайський харiус, видра тощо. У лiсах – рiзноманiтнi звiрi: оленi, козулi, дикi свинi, бурi ведмедi, вовки, лисицi, борсуки, куницi, бiлки, тхори. У горах водяться дикi коти, рисi. З птахiв переважають дятли, мухоловки, яструби, глухарi та орли [1]. ____________________ 1. Стебельський І. Фiзична географiя. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сiдней; Торонто, 1988. С. 87—112. Т. 206 [Лемкiвщина. Земля – люди – iсторiя – культура. Т. 1]. Особливостi говору Лемкiвськi говори належать до карпатськоi групи пiвденно-захiдного дiалекту украiнськоi мови. У зв’язку з переселенням населення галицькоi частини Лемкiвщини (причому, не компактно на якусь одну територiю, а переважно розрiзнено i в рiзнi областi, хоча переважно захiднi) дослiдження цього говору майже припинилося. Проте не можна сказати, що лемкiвськi говори не дослiджувались. Про основнi або окремi iх риси можна знайти вiдповiдний матерiал в рiзних статтях та посiбниках з украiнськоi дiалектологii. З важливiших праць, присвячених лемкiвським говорам, назвемо монографiю І. Верх-ратського [1, 115 с.], працi І. Панькевича [2, с. 164–199] та І. Зiлинського [3, с. 1—19]. Крiм названих дослiдникiв i вчених, до дослiдження пiвденно-лемкiвських говорiв значно спричинився словацький мовознавець украiнець В. П. Латта, який самотужки зiбрав матерiал з 270 населених пунктiв украiнського регiону Схiдноi Словаччини, та украiнський дiалектолог М. Онишкевич. На пiдставi використання наявних на сьогоднi дiалектологiчних матерiалiв i дослiджень лемкiвського говору вкажемо на основнi його особливостi у фонетичнiй, морфологiчнiй, синтаксичнiй i лексичнiй системах. Щодо фонетики лемкiвськi говори стосовно iнших говорiв украiнськоi мови виявляють своi особливостi найбiльш яскраво, хоча не завжди стабiльно щодо ареального поширення. У системi голосних для цих говiрок характернi такi особливостi, як перехiд давнього довгого звука о в нових закритих складах (незалежно вiд наголосу в и (ы): быб = бiб, быг = бiг, двыр = двiр, выл = вiл, пыт = пiт (горище) або рiдше в у вувця = вiвця, макутра = макiтра, луй = лiй. Так само переходить в у цей звук у позицii перед звуженим о (типу род. одн. куруви = корови, дуруги = дороги), а також у позицii перед i в наступному складi: путiк = потiк. Голосний звук е в лемкiвських говорах перед м’якими приголосними переходить в и: вирьх = верх, типирь = тепер. Варто вiдзначити локальнi випадки вимови в лемкiвських говорах звука е як а, зокрема пiсля приголосного д пiд наголосом: да = де, дахто = дехто, даний = дечий, даколи = деколи. Характерною для лемкiвського говору е вимова – ыр замiсть ре, ро, ер, ор, ри на мiсцi давнього ръ: хырбет = хребет, дырва = дрова, тырстiна = тростина, кыршити = кришити, а на мiсцi давнього лъ замiсть ло вимова словосполучення – ыу: сыуза = сльоза, але також трапляеться вимова лы: блыха = блоха. З iнших характерних рис лемкiвського вокалiзму е: 1) редукцiя (тобто спрощення) кiнцевого и в дiесловах наказового способу 2-i ос. одн.: бер = бери, воз = вози, роб = роби, iд = iди, а в деяких говiрках кiнцеве и зберiгалося, але в сполуцi з й у фiналi: робий = роби, iдий = iди, возмий = вiзьми. 2) перехiд прийменника у в г: г м'iстi = у мiстi, г водi = у водi, г лiтi = у лiтi, хоча в деяких мiсцевостях в даному випадку виступало сполучення гео: гво млынi = в млинi, гво хыжi = в хижi, а ще в iнших – приголосний звук х: х смерец'i = у смерецi, х ци(е)були = у цибулi. Явище переходу нескладо-творчого у в г або в х спостерiгаеться в словах з початковим у: гмерти = умерти, хтопити = утопити. Цiкавою рисою лемкiвських говорiв в дiлянцi вокалiзму е тенденцiя до скорочення або стягнення деяких слiв типу кстити = хрестити, водокшче = водохреща, зац = заяць, особливо (в схiднiй частинi) стягнення дiеслiв другоi особи однини дiйсного способу теперiшнього часу: ке = каже, рахе = рахуе, муре = муруе, жале = жалiе. Як дуже важливу, властиву в украiнськiй мовi виключно лемкiвським говорам, слiд вiдзначити наявнiсть у них (правда, в колишнiх жителiв центральноi i захiдноi Лемкiвщини) постiйного наголосу на передостанньому складi (т. зв. пропарокситон): рука, моло?ко, велико?го, лежу тощо. У дiлянцi приголосних для лемкiвських говiрок характернi такi особливостi, як наявнiсть у бiльшостi з них, зокрема на пiвночi i заходi, на мiсцi приголосного л звука е: говова = голова, пвух = плуг, свово = слово, свава = слава; тверда вимова приголосних у кiнцi слова, як-от: отец, тест (тесть), учар (вiвчар), гус (гусь), шiст (шiсть); перехiд приголосного д в дж у словах на кiнцi давнього жд, як от: меджа, одеджа, чуджий; мяка вимова в схiднолемкiвських говорах приголосного ч, як качька, чюти, чьорний. Для морфологii лемкiвських говорiв характернi рiзнi локалiзми, що надають iм специфiчного вiдтiнку i контрастного вiдхилення вiд лiтературноi норми. Наприклад, широко вживаними е тут iменники жiночого роду на – ын(я), – ан(я), невiдомi украiнськi лiтературнiй мовi, як от: знайимкыня, суханя, череваня. Мають помiтне поширення також специфiчнi пестливi форми iменникiв чоловiчого роду з суфiксами – ичек (-iчек): попiчек, татiчек, братiчек та жiночого роду з суфiксами – ичка (-iчка): мамiчка, коровычка, грушычка. Характерною локальною рисою лемкiвських говорiв е властивiсть iменникiв жiночого роду приймати закiнчення чоловiчого роду шляхом скорочення фiнального – е, – о, -ю в однинi, особливо в кличнiй формi, як от: газдин = газдине, Матрон = Матроно, мамусь = мамусю, Марусь = Марусю. Як важливу рису в граматичнiй будовi лемкiвських говорiв треба вiдзначити збереження давнього закiнчення – оее в iменниках називного вiдмiнка множини, що походить вiд давнiх основ на – и iменникiв: панове = пани, братове = брати, сусiдове = сусiди. Характерним для лемкiвських говiрок е закiнчення – ом в iменниках орудного вiдмiнка однини жiночого роду: травом = травою, вербом = вербою, водом = водою, гором = горою, а в деяких говiрках також закiнчення – оу: головоу = головою, рукоу = рукою, ногоу = ногою. Це саме явище властиве i займенникам: за мном = за мною, за тобом = за тобою, за собом = за собою. Характерними для лемкiвських говорiв е такi займенниковi форми: на ны – на нього, на нi – на них, за ны – за нього, за нi – за них, редуплiкованi (тобто подвоенi) форми вказiвних займенникiв тота – та, тото – то. Серед неозначених займенникiв варто назвати дiалектнi форми: ктосi – хтось, штосi – щось, дакто – дехто, дашто – дещо, нич – нiчого тощо. Прикметники i займенники прикметникового типу в лемкiвських говорах у називному вiдмiнку множини усiх трьох родiв закiнчуються на – ы: сухы – сухi, бiлы – бiлi, злы – злий, добры – добрi, чысты – чистi. Специфiчною дiалектною особливiстю лемкiвських говорiв щодо числiвникiв е наявнiсть тут архаiчних форм трiйи – три, штирiйи – чотири, а також вживання форми двi не лише для жiночого, а й для середнього роду, як от: двi йабка – два яблука, двi теля – двое телят. У дiесловах третьоi особи однини i множини теперiшнього часу вживаеться тверде – т: робит – робить, ходыт – ходить, спыт – спить, майут – мають, знайут – знають. Форми описового минулого часу дiеслiв творяться за допомогою допомiжного архаiчного слова ем (в однинi) та есме (в множинi): ходил ем – ходив, знал ем – знав, найшли есме – знайшли. Майбутнiй час дiеслiв твориться за допомогою допомiжного слова буду i дiеслова минулого часу дiйсного способу: буду ходил – буду ходити, буду робил – буду робити. У наказовому способi дiеслiв другоi особи однини немае фiнального – и; вони закiнчуються на м'який приголосний, вiдповiдно, вимовляються: сидь – сиди, iдь – iди, несь – неси, везь – вези. На вiдмiну вiд лiтературноi норми, пасивнi дiеприкметники минулого часу в лемкiвських говорах творяться за допомогою суфiксiв: – т(ий), – т(а), – т(е): гнатый – гнаний, гната – гнана, гнате – гнане; знатый – знаний, зната – знана, знате – знане. Часто вживаний у розмовнiй лемкiвськiй говiрцi прислiвник правi (запозичений зi словацькоi мови), що мае уточнююче значення саме, власне: правi тогды я пришоу – саме тодi я прийшов. Нерiдко вживаеться i означальний прислiвник дуже в значеннi багато: дуже пiнязей – багато грошей, дуже зерна – багато зерна. Щодо службових частин мови, то слiд вiдзначити наявнiсть у лемкiвських говорах дiалектних слiвприйменникiв вiля, вiзля, ведля, якi в сполученнi з iменниками чи займенниками вказують на просторовi вiдношення: вiзля мене – бiля мене, ведля хижи – бiля хати. Специфiчними в лемкiвських говорах е також рiзнi частки, наприклад, протиставнi: лем, ано; порiвняльнi: тако, гейби; часовi: кой, кедь, мети: ажебы (з польськ. azeby); умовнi: кед, кебы; допустовi хыба, хыбал; питальнi: нач, зач, кады; заперечнi: ня, нiт. Мають своi специфiчнi особливостi i лемкiвськi говори в вигуках та звуконаслiдуваннях: адя! геуси! гале! геле! ой ле! i т. п. У синтаксисi лемкiвськi говори не значно вiдрiзняються вiд украiнськоi лiтературноi мови. З найхарактернiших лемкiвських особливостей в синтаксичному ладi вкажемо на вживання в багатьох випадках прикметникiв та займенникiв в ролi означення в позицii пiсля означуваного iменника: попiд гай зелений (у сучаснiй укр. лiтературнiй мовi означення, як правило, стоiть перед означуваним словом); поширення конструкцiй з прислiвником так при прикметниках: так добрый = такий добрий, так злый = такий злий. Основу лексики лемкiвських говорiв становить, звичайно, загальнонародний украiнський лексичний фонд. Проте для цих говорiв характерне також велике багатство дiалектноi (в тому числi i суто лемкiвськоi) лексики, яка наявна в найрiзноманiтнiших лексико-семантичних шарах. Для прикладу наведемо найхарактернiшi специфiчнi лемкiвськi слова-назви на означення будiвель сiльськогосподарських споруд та iх частин; рiзних предметiв господарсько-побутового вжитку; рiзних страв та продуктiв харчування; представникiв рослинного i тваринного свiту; осiб за родом iх дiяльностi та занять тощо. Лексика на означення будiвель, сiльськогосподарських споруд, iх частин та iнших пов’язаних з ними предметiв: хыжа – хата; заспа, засип(а) – призьба; пец – пiч; ватра – вогнище в печi, спуза – попiл, сажа; студник – колодязь; чкола (в основному Сх. Лемкiвщина) – школа; защипка – дерев’яний засув у дверях. Лексика на означення рiзних предметiв господарсько-побутового вжитку, знарядь працi: фiранкы, фiрангьi (вживаеться також у гуцульських та покутських говорах) – завiски на вiкна; прас(ило), жилiско – праска; ляда – валок для прасування бiлизни; дзигар – настiнний годинник; подисiрь – скриня; шлябан, шлюмбер – лавка-лiжко; ка(о)цюба (вживаеться також у бойкiвських та надсянских говорах) – прилад, яким вигортають попiл з печi; гiлета, гiлетка (вживаеться також у гуцульських говорах) – дерев’яний посуд на сир, капусту тощо; патычки – сiрники; жиця – ложка, претак – решето; ра(ы)скаль – лопата-заступ. Лексика на означення тварин: корнас – кнур; елень, волень – олень; жуна – дятел; боцан, бочан – чорногуз; пиргач, паргач, пи(е)ригач, ниш-пергач – кажан; вовирка, вивирка – бiлка; ти(е)ркоука – горлиця; кра(о)мкач – ворона; чверчок – цвiркун; трепулька – перепiлка; уця – вiвця; фташина, фташок – птах, пташина; говадо, говедо – худоба; гача – лошак; гачура – молода кобила; кукайка, кукучка – зозуля; кракоч – тарган; потемряк – нiчний метелик; пулаш – iндик; синик – синиця; цiпчак – маленьке пташенятко; шарга – бiлий кiнь; шадура – смугла корова; яловега – вiвця, яка не мае ягнят. Лексика на означення рослин: те(и)нгериця – кукурудза; бандуркы – карптопля (в околицях Сянока та мiж рiками Ославою i Солiнкою картофлi); ярец – ячмiнь; команиця – конюшина (в околицi Сянока конич, канич); яфыры – чорницi (в околицi Сянока борiйки, барiйки, боркiнi); кукуруз, гугуруз., катулка – шишка (смереки, ялицi); шквiр, шквир – смерека; крухин'а – сорт сливок; кырнак – корч; кiкацки – ягоди агрусу; копер – крiп; коприва – кропива; сысайка – дика конюшина; стром – дерево; фiзоля – квасоля; еличняк – ялиновий, смерековий лiс. Лексика на означення рiзних назв страв та продуктiв харчування: рiзанкы – локшини з прiсного тiста; пенцакы, панцакы – ячмiнна каша; ланду(о)ш, бандур’яник, паля – дерун; чир – мучна iжа, рiдко зварена; зам’iшка, кулаша, лам'iшка – мучна iжа, густо зварена; лангушани, лангош – пирiг з тертоi картоплi та сиру; со(у)ло(у)нина, шпырка – сало; кутейка, кукойка, кукейча – булка; жентиця – сироватка; палiнка – горiлка; студенина – холодець; ягли – пшоно. Лексика на означення явищ природи: голедиця – гололiд; гвiзда – зiрка; згiрниця – вечiрня зiрка; гмла – туман; вiхтелиця – хуртовина; мiтла – комета; одмяк – вiдлига; опасть – iней; перун – грiм; спар – спека; шаркан – сильний дощ з вiтром. Лексика на означення одягу та взуття: гачи – спiднi штани; брушляк – кожушок без рукавiв; кабат, шурц – спiдниця; ногайкы – холошнi з грубого сукна; скiрнi – чоботи та iн. Лексика на означення осiб за родом iх дiяльностi чи заняття: учар – вiвчар; блянар – скляр; гудак – музикант; дуганяр – продавець тютюну; женьчар – жнець; коларь – колодiй; просатар – той, хто просить кумiв на хрестини; шчадрак – колядник у Свят-вечiр; бетанг – волоцюга та iн. Лексика на означення членiв сiм’i, родини, сiмейних зв’язкiв: газда, газдиня – господар, господиня; отроча, отрочатко – дитина; гдова, гдовец – вдова, вдiвець; невiста – невiстка; нанашка – хресна мати; хверстак, верствак – ровесник; хворота, хорота, цурись, цурина – дочка та iн. Лексика на означення зовнiшнього вигляду людини, певних рис характеру (темпераменту, поведiнка), органiв i частин людського тiла: шкара(е)дний – поганий, некрасивий; трембухач – брюхата людина; надобний – вродливий, гарний; шварный – милий, симпатичний; шмыклый – стрункий; поцтивiст – ввiчливий; сыза – сльоза; нохот – нiготь; цуприна чуприна; кiмня, кiм'я – тiм’я; ноздрi – нiздрi; гамба – губа; баiуси – вуса; бембух – шлунок; зрiлко – зiниця; перси – груди; понiбя – пiднебiння. Лексика на означення релiгiйних обрядiв: кстити, кшчени – хрестити, хрещений; Вилиiя – Святий вечiр; квiтниця – Вербна недiля; кiтя – хлiб на парастас. Специфiчною е i побутова лемкiвська лексика на означення рiзних процесiв, дiй, станiв тощо типу заукiнати – замикати дверi на замок; отвирати, отворати – вiдкривати (скриню), вiдчиняти (ворота); дуркати – стукати у дверi; фриштиковати – снiдати; полуднувати – обiдати; рихтовати – приготовляти; нанадити – нагострити; нурцювати – ниряти; обаторитися – опам’ятатися; подырбати – порухати, потрясти; драшпати – дряпати; подруцкати – пiдкидати; позiр дати – звернути увагу; порпатися – копирятися; звiритися (кому) – довiритися; швалити – свербiти; цвалувати – галопувати; гиригувати – диригувати (хором); бантувати – руйнувати, нищити; фафрати – шепотiти; банувати – тужити; цнутися – нудитися, нудьгувати; змазуритися – бруднитися; шмарити – кидати; смотрiти – виглядати; шатувати – спiшити; богмитися – божитися; зазирати – заглядати; узискати – скористати, скористатися; ручати – кидати; повiсти – сказати; попахати – понюхати; фтяти, хтяти – вдарити; вiргати – сидячи махати ногами; гварити, бiсiдувати – говорити; смотрити – дивитися; кра(о)мкати – каркати (про ворону); би(i)ньчати – дзижчати (про комах); iмати – ловити та iн. У лемкiвськiй дiалектнiй лексицi наявне значне число i рiзних запозичень з iнших мов, у першу чергу сусiднiх – словацькоi, польськоi та нiмецькоi, засвоених, в основному, в умовах перебування краю в складi Австро-Угорщини. Однак цi запозичення вiдомi також iншим украiнським говорам (бойкiвським, гуцульським), що свiдчить про спiльнiсть джерел та iсторичних умов iх засвоення. ____________________ 1. Верхратський І. Про говiр галицьких лемкiв. Збiрник фiлологiчноi секцii НТШ. Т. ІІІ. Львiв, 1992. 2. Панькевич І. Украiнськi говори Пiдкарпатськоi Русi i сумiжних областей. Ч. 1. Звучня i морфологiя. Прага, 1958. 3. Зiлинський І. До питання про дiялектольогiчну клясифiкацiю украiнських говорiв. ЗНТШ. Т. CXLI–CXLIII. С. 1—19. Депортацiя 1 вересня 1939 р. нацистська Нiмеччина напала на Польщу, в свою чергу, 17 вересня радянська армiя, згiдно з таемною угодою з Нiмеччиною, зайняла Захiдну Украiну. 28 вересня був довершений подiл окупованоi територii. Новий кордон було встановлено по рiках Сян, Солокiя та Буг. Так Лемкiвщина опинилася у сферi впливу Нiмеччини. Ця територiя увiйшла до складу Генеральноi Губернii, яку утворено 12 жовтня 1939 р. з центром у Краковi. Уряди СРСР та Нiмеччини пiдписали 16 листопада 1939 р. договiр про обмiн населенням. З Радянського Союзу дозвiл на виiзд до Нiмеччини чи нiмецькоi окупацiйноi зони одержали особи нiмецькоi нацiональностi, а з територii, окупованоi нiмцями, таке право на виiзд до СРСР отримали украiнцi та бiлоруси. Для здiйснення цiеi акцii органiзовано репатрiацiйнi комiсii у мiстах Сянок i Новий Санч. Пiд кiнець зими 1940 р. згоду на виiзд до СРСР висловило приблизно 25 тис. лемкiв [7, c. 57]. До цього спричинилася як москвофiльська агiтацiя, так i ставлення польських властей до корiнного населення. Переважно це були лемки з Дуклянщини, Короснянщини i Змигородщини. Фактично iз 25 тис. зголошених тiльки 5 тис. лемкiв виiхало до СРСР. Це було наслiдком роз'яснювальноi роботи серед лемкiв, яку проводило нацiонально свiдоме населення. Нiмцi, готуючи наступ на схiд, хотiли мати спокiйне запiлля над Сяном i Бугом, тож припинили на окупованих ними землях польський тиск на украiнцiв. Не зобов’язували вже рiзнi польськi розпорядки та обмеження, не стало польськоi адмiнiстрацii. Нiмцi не дозволяли украiнцям нiяких полiтичних органiзацiй, але в культурнiй i економiчнiй дiлянках можна було розгортати досить широку дiяльнiсть пiд проводом Украiнського Центрального Комiтету на чолi з проф. В. Кубiйовичем з центром у Краковi. У повiтових мiстах виникали його фiлii – Украiнськi Допомоговi Комiтети (далi УДК. – Ред.). По селах було органiзовано украiнськi освiтнi товариства, численнi украiнськi школи. В економiчнiй галузi було важче. Нiмцi експлуатували селян, а по мiстах запровадили карткову систему. Але i в цiй дiлянцi УДК i кооперацiя зумiли поставити справу так, що села не терпiли гостроi нестачi, а висилання молодi на роботу до Нiмеччини було обмежено до мiнiмуму. Проте вже влiтку 1940 р. гестапо провело арешти серед украiнськоi iнтелiгенцii. Атмосфера ставала дедалi важчою. З наближенням нiмецько-радянськоi вiйни нiмецькi окупацiйнi властi в Генеральнiй губернii ставали чимраз грiзнiшими. Посилено набiр людей на працю до Нiмеччини. Спочатку лемки ще iхали радо з огляду на скруту, але з часом контингент робочоi сили збiльшували, а iхати було нiкому. Тодi нiмцi застосували примусовий набiр. Влада все частiше змушувала селян до важких вiйськових робiт. На скарги нiмцi чим далi, тим менше звертали увагу. Це призводило до зростання незадоволення, яке подекуди переростало в антифашистський опiр. На початку нiмецькоi окупацii лемки мали надiю, що полiпшиться iхне соцiально-економiчне становище, в чому iм вiдмовляли уряди мiжвоенноi Польщi. Пiсля нападу Нiмеччини на СРСР поведiнка нiмцiв ставала дедалi брутальнiшою. Почалися арешти лемкiв-москвофiлiв. З сiчня 1942 р. на Лемкiвщинi широко розгорнула свою дiяльнiсть польська компартiя. Першi групи Польськоi Робiтничоi партii на Лемкiвщинi зорганiзовано в селах Перегримка, Воля Цеклинська, Клопiтниця. Це переважно села, де ранiше активно проявлявся москвофiльський рух. Всi цi групи входили до складу Пiдкарпатського округу. 15 березня 1939 р. гiтлерiвськi вiйська окупували Чехiю та Моравiю, мадяри зайняли Карпатську Украiну. Словаччина залишилася незалежною державою, але змушена була пристосовувати свою полiтику до полiтики та iдеологii гiтлерiвськоi Нiмеччини. Крiм окупацii Карпатськоi Украiни Угорщина 23 березня окупувала i 36 украiнських сiл на захiд вiд рiчки Уж. Украiнцi-русини в Словаччинi не були визнанi нацiональною меншиною, не мали полiтичноi органiзацii, не мали права на своi культурно-освiтнi осередки, вони були приреченi на лiквiдацiю. У часи нiмецькоi окупацii населення Лемкiвщини активно вступае у ряди украiнських органiзацiй, якi повели боротьбу проти окупантiв. Серед них видiляються легальний Украiнський Допомоговий Комiтет i нелегальний – Органiзацiя Украiнських Нацiоналiстiв (ОУН). Навеснi 1944 р. у Бескидi перебувало чимало втiкачiв з усiеi Украiни. Нiмцi реагують на це негайно i проводять серiю арештiв провiдних членiв ОУН (близько 30 членiв). Вже в травнi в Бескид прибувають новi люди, якi займаються вiдновленням дiяльностi органiзацii. А в червнi 1944 р. в районi сiл Вислiк, Чистогорб, Прибишiв, Карликiв, Явiрник твориться перша сотня УПА на чолi з сотенним Євгеном. Почався масовий приплив добровольцiв. Прибувае сюди з Перемишльщини сотня командира Лиса. Щодо загону «Веркшуц» з Іваничiв (промислово-транспортна охорона), який мав перейти до лав УПА, то його пiд охороною нiмцiв перевезли у Словаччину. Втекти вдалося тiльки декому iз старшин, i вони почали створювати новi сотнi. Сотенний Лесь органiзував сотню у Вислоку. Перший бiй сотнi УПА в Бескидi закiнчився поразкою. У серпнi 1944 р. бiля села Карликiв на сотню УПА раптово напали бiльшовицькi партизани. Раптовiсть нападу спричинилася до того, що сотня змушена була вiдступити. В серединi серпня 1944 р. сотнi Євгена, Бора, Бурлаки, Лиса, що дiяли у Бескидi, вирiшили об'еднатись i запропонували командировi Реновi очолити курiнь. ОУН-мельникiвцi теж органiзували своi загони, зокрема, в околицях Волосатого, Устрiк Горiшнiх i Берегiв Горiшнiх дiяв повстанський вiддiл сотнi Павленка. За пропозицiею Рена про об'еднання цей мельникiвський вiддiл перейшов у склад куреня, до нього належало 12 сотень, а також допомiжнi частини. При куренi було створено чоту кiннотникiв. У кiнцi вересня 1944 р. курiнь вирушив через лiнiю фронту на схiд, щоб у сколiвських горах перечекати перехiд фронтiв. На початку сiчня 1945 р. сотнi УПА, а також вiйськовi референти взялися до органiзацii у селах Самооборонних Кущових вiддiлiв (СКВ). Цi вiддiли дiяли в усiх украiнських селах Лiського, Сяноцького та Короснянського повiтiв [5, c. 103]. Вони почали створюватись у вiдповiдь на бандитський терор. Їх завданням було захищати свое село вiд нападу польських банд, а в разi потреби надавати допомогу сусiднiм селам. 21 березня 1945 р. вiдбувся перший бiй сотнi Веселого з куреня Рена з частинами дивiзii «Червона Мiтла» в селi Струбовиська. Сотня разом з СКВ коло семи годин утримувала доступ до села i аж пiд вечiр почала вiдступати. На наступний день пiд Бескидом вiдбувся ще один бiй, який проходив вже в значно гiрших умовах для повстанцiв, тому втрати були також бiльшими, зокрема, загинув командир сотнi Веселий. Зайнявши село, бiльшовики його спалили i вчинили розправу, замордувавши 45 невинних селян. Керiвництво революцiйно-визвольною боротьбою украiнського народу добре це розумiло i намагалось донести таке розумiння i до широких народних мас як украiнцiв, так i полякiв. Було видано польською мовою та масово розповсюджено серед польського населення багато вiдозв, летючок та брошур, у яких зображалась реальна ситуацiя, що склалась у Польщi, та закликалось до припинення терору проти украiнцiв [6, c. 163]. Проте ведення полiтично-пропагандистськоi роботи було недостатнiм, оскiльки терор стосовно украiнського населення набирав неймовiрно великих розмiрiв. УПА видае звернення «Полякам Лiського й Сяноцького повiтiв до загального вiдома», де йдеться про непоправний стан у польсько-украiнських вiдносинах, про грабiж i спалення украiнських сiл Берiзка, Бiбрка, Воля Матiяшова. Тут же оголошуеться вiдплатна акцiя Мiлiцii Обивательськiй, акцентуеться на тому, що будуть застосованi будь-якi форми вiдплати (засiдки, iндивiдуальний терор тощо). При цьому зазначалося: «Постараемося карати тiльки винних та зазначуемо, що куля не розбирае. Будемо справедливi та при цьому консервативнi, чого можете бути певнi. Тiльки ще раз робимо застереження, що коли в часi наших вiдплатних акцiй впали б випадково невиннi, то хай польське суспiльство не винуе в цьому нас, тiльки своiх бандитiв-провокаторiв. 14 квiтня 1945 р.» [6, c. 167–168]. Аналогiчна вiдозва була поширена в травнi 1945 р. в iнших повiтах Лемкiвщини. Єдиною силою, яка стала на захист пригнобленоi нацii, стала Украiнська Повстанська Армiя, що чинила справдi героiчний опiр пiд час депортацii украiнського населення. З початком дiяльностi УПА поляки готувалися до наступу на украiнське населення. Вони створюють рiзноманiтнi групи банд. І коли у 1945 р. владу перебрали поляки, польськi банди почали нападати на украiнськi села i знущатися над украiнцями. Одним iз найважливiших завдань, що його виконала УПА, була лiквiдацiя вiйськово укрiпленого гнiзда нападiв на украiнське населення – Борiвцi 20 квiтня 1945 р. Селяни довколишнiх сiл урочисто вiдзначали успiшне закiнчення цiеi акцii УПА. Розгром найсильнiшоi терористичноi боiвки Бiрчанщини викликав переполох шовiнiстичних польських елементiв. Пiсля розгрому боiвок у Борiвцi, Добрiй, Грозовiй, Лiщавi територiя над Сяном була звiльнена з-пiд польського контролю. Тут створилася своерiдна Повстанська Республiка. Як наслiдок польська Армiя Крайова змушена була пiти на переговори з УПА. Польське пiдпiлля могло переходити украiнську територiю тiльки пiд наглядом повстанцiв. Однак не завжди загонам УПА вдавалося врятувати украiнське населення. Трагiчна доля не оминула села Павлокоми. Зорганiзованi шовiнiстичнi боiвки усувають по черзi свiдомих громадян села. Набагато сильнiших обертiв набрала винищувальна акцiя вiдразу пiсля вiдходу нiмцiв. Поляки перебрали владу в громадi в своi руки, а, маючи пiдтримку iз староства в Березовi, могли безкарно знищувати не тiльки поодинцi, але й цiлi украiнськi громади. У таких умовах у березнi 1945 р. доведено до тотального знищення села Павлокоми. 7 березня 1945 р. залишиться надовго в пам’ятi селян Лубни. У цей день вiдiйшло у вiчнiсть 72 члени громади. Пiсля таких страхiть люди з села почали виiжджати до Сянока, щоб звiдти переселитись в Украiну [3, № 9]. Були це похмурi й жахливi днi 1944–1945 рр., коли польськi боiвки повбивали в жорстокий спосiб 3128 украiнцiв на Закерзоннi. Ось назви мiсцевостей, в яких загинуло понад 100 украiнцiв: Пискоровичi – 1000 чол., Берiзка – 250, Гораець – 150, Скопiв – 120, Павлокома – 265, Малковичi —104 особи. В цей же час замордовано понад 30 священникiв, якi не залишили своiх вiрян i разом з ними пiшли у вiчнiсть. Число жертв безпомiчних украiнцiв на Закерзоннi в трагiчнi 1943–1945 рр. було б значно бiльшим, якби не протидiя полякам з боку УПА. Крiм боротьби iз зброею в руках, захищаючи населення Лемкiвщини вiд терору польських банд, УПА вела широку роз’яснювальну роботу. До лемкiв у Польщi було видано вiдозву «Украiнцi Лемкiвщини». Ще за часiв нiмецькоi окупацii пiдпiльною друкарнею ОУН в селi Вуйське бiля Перемишля розпочато видання матерiалiв для вiддiлiв УПА, якi органiзовувалися тодi в Перемишльщинi та на Лемкiвщинi. Вiддiлам УПА часто доводилося квартирувати на селi. Таке перебування носило пропагандистський характер. Виховник або котрийсь iз командирiв виголошував в читальнi доповiдi на теми: «Дii УПА в бiльшовицькiй дiйсностi», «Правдиве обличчя бiльшовизму» i т. п., або влаштовувалися академii з нагоди державного свята Самостiйностi й Соборностi. Крiм того, перебуваючи в селi, повстанцi повиннi були входити в контакт з населенням та в розмовах з людьми порушувати проблеми, що хвилювали i повстанцiв, i цивiльних людей. Ними були розробленi спецiальнi настанови, про що з ким розмовляти (селяни, робiтники, шкiльна молодь, iнтелiгенцiя). У розмовах з переселеними iз Закерзоння пояснювали причини та вказували на винуватцiв iхнього виселення. Не забували повстанцi i про родини полеглих. Їх вiдвiдували, допомагали якщо не матерiально, то хоча б розраджували. Загалом у ставленнi до цивiльних людей повстанцi вiдзначалися взiрцевою та культурною поведiнкою. Кiлькiсть сотень УПА, що дiяли в Бескидi, постiйно змiнювалась. Органiзовувалися новi загони. Так, на кiнець вересня 1945 р. чотовий Хрiн створив нову сотню з 300 стрiльцiв. Ця сотня оперувала в повiтi Сянок. У 1946 р. органiзовано ще одну сотню на чолi з Крилачем-Глухим. Цим тереном заопiкувалися i двi сотнi з Самбiрщини. Всього на той час дiяло 927 органiзованих у сотнi стрiльцiв УПА [4, c. 224]. Найбiльше нападiв на украiнськi села та виступiв УПА припадае на 1946 рiк. Всього за цей рiк нападiв i облав було близько 105 тисяч. Тодi почалися грабунки i напади польського вiйська на украiнськi села, щоб таким чином примусити людей до виiзду. Люди переховувалися в лiсах, забираючи iз собою все, що могли взяти, на час перечiкування цих нападiв польського вiйська. Навеснi 1947 р. польський маршал Роля Жимерськi висилае на Лемкiвшину генерала Карла Сверчевського. 27 березня Карл Сверчевський загинув, потрапивши у засiдку. Згiдно з найновiшими публiкацiями, цей випадок був спровокований силами, зацiкавленими у прискореннi акцii знищення УПА та початку операцii «Вiсла». На початку квiтня 1947 р. 10-титисячна армiя розпочала наступ. Боiв сотнi уникали. Сотня Хрiна змушена була вiдiйти на Словаччину. Польська акцiя зазнала невдачi. Уряду не вдалося знищити рух УПА-ОУН, i вiн пiшов на спiвпрацю з СРСР та Чехословаччиною. Цей акт було пiдписано 12 травня 1947 р. Отже, смерть генерала була тiльки приводом для пiдтвердження депортацii украiнцiв, проведення рiшучоi, агресивноi, наклепницькоi пропаганди iз закликом до явноi помсти, до геноциду над украiнським населенням. Остаточну лiквiдацiю УПА на Закерзоннi та виселенську акцiю окреслено назвою «Операцiя “Вiсла”», яку очолив генерал Стефан Моссор. До операцii «Вiсла» покликано п’ять дивiзiй пiхоти (16 полкiв) i шосту дивiзiю корпусу внутрiшньоi безпеки, а також допомiжнi сили – разом, за офiцiйними даними, – 17 440 чол. вiйська та 500 мiлiцiонерiв [8, c. 2]. Для порiвняння: на теренi повiтiв Сяноцького, Лiського та частини Перемишльського, де проживало 38 тис. украiнцiв i дiяло вiсiм сотень УПА (800 воякiв), – зосереджено щонайменше 20 тис. польського вiйська i кiлька тисяч радянських та чехословацьких солдатiв [8, с. 2]. Це була брутальна пацифiкацiя мирного i безборонного населення. У першому етапi, який тривав до кiнця травня 1947 р., операцiйна група «Вiсла» доконала переселення украiнцiв з повiтiв: Березiв, Лiско, Перемишль, Сянок i знищила частину сотень УПА, пiдпорядкованих пiд куренi «Байди», «Рена», якi дiяли на цих теренах. У кiнцевому звiтi операцiйноi групи «Вiсла» подано, що за перiод з 20.04. по 24.07.1947 р. УПА втратила 1335 чол., в тому числi 543 вбитими (на теренах УРСР – 24), 564 взято в полон, а 228 страчено [8, с. 2]. Про силу УПА i страх перед нею засвiдчили дii ворогiв, коли до так званого «очищення лiсiв» у 1946–1947 рр. вони змушенi були застосовувати регулярне вiйсько, в тому числi й авiацiю. Це був страх перед заслуженою карою за нелюдськi злочини, вчиненi над мирним украiнським населенням Закерзоння. Примусове переселення украiнцiв з Польщi до СРСР не можна, зрозумiла рiч, розглядати як питання втiкачiв або як евакуацiю. Переселення здiйснено внаслiдок радянсько-польського договору про обмiн населенням, що його пiдписано 9 вересня 1944 р. Цей договiр був, у першу чергу, внутрiшньою справою двох держав, його пiдписали без урахування думки як украiнського населення, що залишилося в Польщi, так i польського населення в Украiнi. З Украiни могли переселятися згiдно з Угодою тi громадяни, якi були польськими пiдданими до 17 вересня 1939 р. Щоправда, тiльки польськоi або еврейськоi нацiональностей. А з Польщi до УРСР повиннi були переселятися украiнцi, пiдданi Польщi, але якi з дiда-прадiда проживали на своiх етнiчних украiнських територiях. Хоча на практицi переселення украiнцiв з Польщi здiйснили польськi комунiсти (Польський Комiтет Нацiонального Визволення), думка про таке вирiшення украiнського питання в Польщi не була чужою i представникам польських полiтичних угруповань у Лондонi. Ідея радикальноi розв’язки украiнського питання в Польщi полягала в тому, щоб погодити з урядом СРСР або УРСР питання про примусове виселення украiнського населення з пiвденно-схiдних районiв Польщi взамiн на полякiв з СРСР. Беручи участь у реестрацii i перевiрцi украiнцiв, що переселялися, працiвники НКВС мали не допускати проникнення на територiю УРСР украiнських нацiоналiстiв. Ця категорiя була приречена тiльки на смерть. У перших рядах украiнських нацiоналiстiв стояла iнтелiгенцiя, яка не стала на колiна i вiдстоювала iдею вiдродження украiнськоi нацiональноi державностi. Для прийому, перевiрки i фiльтрацii людей, що пiдлягали виселенню, мали бути створенi контрольно-пропускнi пункти в УРСР у таких мiсцевостях: Мала Владiвка, Волчкiв Перевiз, Устилуг, Сокаль, Пархач, Рава-Руська, Медика, Нижанковичi, Лясковате, Краковець та Устьянове. Якщо мова йде про так званий добровiльний характер переселення, то добровiльним це переселення було тiльки теоретично. На практицi супроти населення застосовувались всi можливi засоби тиску, включно з фiзичним насиллям, щоб змусити людей покинути своi хати i села та переселитися до СРСР. Тiльки з деяких районiв Лемкiвщини, таких як Дуклянщина, що була цiлковито зруйнована вiйною, Короснянщина, частково з Ясельського та Горлицького повiтiв, – у першi мiсяцi переселення лемки виiжджали добровiльно, однак i в цих випадках не обiйшлося без масовоi пропагандистськоi обробки з боку радянських агiтаторiв. Польський дослiдник життя лемкiв А. Квiлецький натякае на методи працi переселенських комiсiй: «Украiнськi комiсii, бажаючи скоро закiнчити переселення, проводили дуже жваву агiтацiю у справi виiзду, з певнiстю дещо перебiльшуючи в обiцянках i запевненнях щодо добрих життевих умов на теренах переселення. Деякi члени комiсii, як украiнських, так i польських, iнтерпретуючи з перебiльшеною ревнiстю текст договору обох урядiв та межi своiх компетенцiй (змагати вправдi до цiлковитоi репатрiацii украiнськоi людностi з Польщi, але не пiд примусом), iнколи переступали межi пропаганди, впливаючи рiзними методами натиску з метою одержати зголошення на виiзд. Ця сторона агiтацii справила враження i залишилась у пам’ятi суспiльства лемкiв» [2, c. 244]. Незважаючи на таку широку агiтацiю й не задовiльняючись отриманою на мiсцях iнформацiею а, скорiше, не довiряючи обiцянкам про вигоди в УРСР, з деяких сiл до районних уповноважених приходили спецiально обранi громадою ходаки. Найчастiше це були священнослужителi, якi користувалися довiр’ям i повагою серед громадян, адже були тим оберегом, що захищав i прищеплював любов до своеi нацii, ii традицiй, рiдноi мови. Слiд вiдзначити, що на першому етапi переселення украiнцi виявляли бажання виiхати в колгоспи Днiпропетровськоi, Одеськоi, Миколаiвськоi, Запорiзькоi i Херсонськоi областей. Населення бажало забрати iз собою все належне майно i реманент, щоб не залишати в Польщi, а передати колгоспам, оскiльки уявлення про колгоспи у наших спiввiтчизникiв були найрайдужнiшими. З моменту початку переселення нацiональна ворожнеча мiж украiнцями та поляками зростала. З боку полякiв почастiшали погрози, випадки пiдпалiв украiнських господарств, а також окремi вбивства украiнцiв. Селяни, боячись пограбувань i вбивств, змушенi були переховуватися ночами. Головний уповноважений уряду УРСР повiдомляв у Киiв, що органи мiсцевоi влади не вживають нiяких заходiв, аби припинити насильство над украiнцями. Перший перiод переселення закiнчився влiтку 1945 р. З 1 сiчня 1945 р. вiд лемкiв не було жодних добровiльних зголошень на виiзд. Крiм цього, тисячi осiб, якi первiсно зголосилися на переселення, згодом уневажнили це зголошення. Причиною такоi змiни було, мiж iншим, те, що на Лемкiвщину повернулася частина добровiльних переселенцiв, якi виiхали до СРСР на переломi 1944–1945 рр. Їхнi оповiдки про радянську дiйснiсть мали чи не вирiшальне значення для змiни настроiв серед населення Лемкiвщини щодо перспективи життя в Радянському Союзi. Щоб уникнути переселення, вдавалися до рiзних засобiв. Аргументовано, наприклад, що в текстi польсько-радянського договору не говориться про лемкiв, а тiльки про украiнцiв i русинiв. Звичайно, цей «трюк» не принiс очiкуваних результатiв. Представники лемкiв почали клопотатися перед найвищими органами влади. В Президii Ради Мiнiстрiв у Варшавi 24 липня 1945 р. вiдбулася зустрiч з представниками украiнського населення Новосандецького та Ясельського повiтiв. Висунуто домагання, щоб лемкам, якi бажали залишитися в Польщi, забезпечити вiльний нацiональний розвиток. Уряд пообiцяв, що не буде чинити тиску на нацiональнi меншини, але «ради спокою» буде краще, коли лемки переселяться до СРСР. При цьому висловлено натяки, що в майбутньому може виникнути потреба переселення украiнцiв на iншi терени в межах Польщi [2, c. 245]. Насправдi не лише польськi комунiсти, але й iншi впливовi полiтичнi угруповання були згоднi в тому, щоб украiнцiв з Польщi виселити цiлковито. У вереснi 1945 р., коли добровiльних зголошень на виiзд до СРСР уже не було, полiтичнi партii Польщi звернулися до украiнцiв iз закликом покинути Польщу. Примусове переселення набрало великих масштабiв. На допомогу агiтаторам покликано вiддiли НКВС, завданням яких було створити атмосферу нестерпного терору i змусити населення до виiзду. У квiтнi 1945 р. через Лемкiвщину прокотилася хвиля арештiв iнтелiгенцii та свiдомiших селян, зокрема священникiв. Заарештованих пiд погрозами i тортурами змушували пiдписувати заяви на виiзд. Терор супроти населення Лемкiвщини посилився також через зростаючу злочинну дiяльнiсть рiзних банд. У першу чергу йдеться про групу грабiжникiв шовiнiстично настроених селян польських сiл з терену Лемкiвщини. На основi повiдомлень УПА цi групи створювалися з iнiцiативи НКВС, щоб таким чином утверджувати населення в переконаннi, що единим порятунком для них е переселення до Радянського Союзу. Їх жорстокостi не було меж. Запалали цiлi села на Лемкiвщинi. Другий етап переселення розпочався в кiнцi липня 1945 р., коли депортацiя набрала виключно насильницького характеру, будучи пiдсиленою iнспiрацiею з боку двох урядiв, спрямованою на активiзацiю кривавих акцiй проти украiнцiв силами пiдпiльних формувань. Та цих зусиль виявилося замало. Як повiдомив у вереснi 1945 р. Т. Кальненко секретарю ЦК КП(б) Украiни, головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуацii порушив клопотання перед польським урядом про «надання вiйськовоi допомоги у прискореннi масовоi депортацii украiнського населення» [7, c. 226], яке пiд загрозою смертi не бажае залишати землi своiх предкiв. Польська влада iз розумiнням поставилася до прохання НКВС СРСР. 1 вересня 1945 р. Тимчасовий уряд Нацiональноi Єдностi вислав на Лемкiвщину регулярнi вiйськовi частини у складi трьох дивiзiй польського вiйська. Урядова iсторiографiя в Польщi повторюе версiю про те, що, мовляв, участь вiйська була потрiбна для того, щоб поборювати зростаючу дiяльнiсть УПА. Щоправда, дiяльнiсть УПА на Закерзоннi в той час була посилена з метою допомагати украiнському населенню у протистояннi виселенню. Але насправдi завданням польського вiйська було посилити терор, допомагати репатрiацiйним комiсiям здiйснювати примусове виселення лемкiв. Пiдтвердженням цього е данi про кiлькiсть украiнцiв, переселених до СРСР восьмою дивiзiею пiхоти вiд вересня 1945 р. до червня 1946 р. На основi цих даних бачимо, що загалом було виселено 30 629 сiмей. Згiдно з договором вiд 9 вересня 1944 р., переселення украiнцiв з Польщi до СРСР повинно було закiнчитися до 31 грудня 1945 р. Цього термiну не дотримано, примусове переселення тривало ще один рiк, до грудня 1946 р. З офiцiйних польських статистичних даних можна довiдатися, що найбiльшу кiлькiсть осiб переселено, починаючи вiд 1945 р., коли застосовано насилля. З 700 тисяч украiнцiв, якi пiсля встановлення нового радянсько-польського кордону опинилися пiд владою Польщi, до УРСР виiхало близько 483 тисяч, а решта – близько 220 тисяч, залишилася на своiй корiннiй територii [8, c. 25]. Третiй етап переселення – це злочинна акцiя «Вiсла», що тривала з 28 квiтня по 28 липня 1947 р. Таких випадкiв насильного вигнання частини великого народу з його етнiчних земель не знае сучасне суспiльство, крiм СРСР, де були вигнанi зi своiх земель цiлi народи. 28 березня 1947 р., як уже вказувалось, загинув вiд кулi бiля с. Яблонки Кароль Сверчевський, вiце-мiнiстр оборони ПНР. Вiд цього моменту не минуло й години, коли ЦК ППР вирiшив (нiби в реванш за вбивство генерала, яке приписали УПА) про депортацiю на захiднi землi залишкiв украiнцiв. Обставини вбивства не виясненi донинi, вони не мали нiчого спiльного з негайним виникненням операцii «Вiсла». В спогадах командира УПА «Хрiна» про засiдку на генерала Сверчевського взагалi не згадуеться. 17 квiтня 1947 р. вiйськова слiдча комiсiя ствердила, що не може точно встановити нападникiв. Смерть генерала була тiльки причиною пiдтвердження рiшення про депортацiю украiнцiв, проведення рiшучоi, агресивноi, наклепницькоi пропаганди iз закликом до явноi помсти, до геноциду над украiнським народом. 28 квiтня 1947 р. на теренах, заселених украiнцями, польське вiйсько розпочало операцiю «Вiсла». Їi метою, згiдно з офiцiйним твердженням, було знищення збройного опору УПА й при цьому шляхом депортацii, переселення всiх украiнцiв у пiвнiчно-захiднi райони Польщi на так званi «поверненi землi». Того дня шiсть дивiзiй вiйська польського оточили всi украiнськi села, а вiддiли НКВС СРСР i чехословацькi прикордоннi вiйська заблокували схiдний i пiвденний кордони, щоб допомогти в ганебнiй акцii проти украiнського народу. Органiзацiею акцii займалась оперативна група «Вiсла» пiд проводом генерала С. Моссора. Головною метою акцii була асимiляцiя переселенцiв у польському середовищi. У сучаснiй офiцiйнiй польськiй iсторiографii весь комплекс питань, пов’язаних з операцiею «Вiсла», висвiтлюеться однобiчно. В основному обговорюеться боротьба польського вiйська проти УПА, стратегiя польських збройних сил, людськi жертви та матерiальнi шкоди цiеi боротьби. Саме виселення цивiльного населення трактуеться побiжно, причому замовчуеться застосування терористичних методiв супроти селян, а також той факт, що польськi властi за пiдозрою у спiвпрацi з УПА кинули сотнi украiнцiв у концентрацiйний табiр Явожно. А. Квiлецький пробуе твердити, що виселення було начебто тiльки «фрагментом вiйськовоi операцii». К. Пудло вважае, що виселення здiйснено «в iнтересах самих украiнцiв» [8, c. 253]. Однак ця акцiя не принесла сподiваних наслiдкiв варшавському режимовi. У межах Польщi залишилося понад 200 тис. украiнцiв. Такий стан не гармонiював з бажанням режиму будувати однонацiональну Польщу без нацiональних меншин. Представники варшавського уряду в липнi 1945 р. висловили припущення, що в майбутньому може виникнути потреба переселити украiнцiв в iншi райони Польщi. Поголоски про це поширювалися також серед лемкiв, однак люди не хотiли вiрити i, як звичайно, розпочинали весняну працю в надii, що влiтку та восени збиратимуть плоди своеi працi. Щоб краще уявити переживання лемкiв навеснi 1947 р., слiд навести кiлька уривкiв iз iхнiх спогадiв. Всi операцii по виселенню украiнцiв вiдбувалися за одним сценарiем. Яскравим прикладом проведення такоi операцii було виселення с. Гирова [3, № 6]. Зранку 27 травня 1947 р., коли люди ще спали, вiйсько обступило кожну хату, де жили украiнцi. Їм наказали за двi години пiдготуватися до вiдходу зi своеi оселi на все життя. Неможливо було чинити опiр, оскiльки значна перевага в силi була на боцi вiйська. В окремих випадках було застосоване насильство. Людей зiгнали на «цiсарську» дорогу – гостинець, перевiрили по списку i вирушили з села. Тут же з сусiднiх сiл прибули поляки i почали грабувати спустiлi оселi. Дорогою до Кросна доводилося ночувати пiд вiдкритим небом. Депортацiя на «поверненi землi» охопила всiх осiб украiнськоi нацiональностi, в т. ч. дiячiв польськоi компартii, колишнiх членiв польського антифашистського руху, партизан тощо. Бували випадки, що протягом двох-трьох годин вiд приходу вiйська село було порожне. Інколи лемки одержували наказ покидати село «з неба», через летючки, що iх розкидали з лiтака. Терен Лемкiвщини, обнятий операцiею «Вiсла», подiлено на три райони: Сянок, Горлицi, Новий Санч. В кожному районi було по кiлька збiрних пунктiв, куди зiгнано населення з навколишнiх сiл для реестрацii. Кожен одержував т. зв. переселенський документ – окремого кольору, щоб депортованих на мiсцi нового поселення краще розрiзнити вiд добровiльних переселенцiв-полякiв. Це свiдчило також i про ступiнь iхньоi лояльностi до польськоi держави. Зi збiрних пунктiв украiнське населення пiд вiйськовим конвоем транспортовано до Люблiна i Освенцiма, де вiдбувалася «гiгiенiчна» та полiтична чистки. Служба безпеки проводила допити, не обiйшлося i без жорстоких побоiв. Пiдозрiлих у спiвпрацi з УПА арештовано i вiдправлено в концентрацiйний табiр Явожно. Пiсля полiтичноi перевiрки транспорт з украiнським населенням скеровували у пiвнiчно-захiднi воеводства Польщi. Депортованих, очевидно, не iнформували, куди iх везуть. Дехто думав, що в Сибiр. Керiвник вiйськового вiддiлу, що конвоював транспорт депортованих, одержував два конверти, в яких була полiтична характеристика кожноi сiм'i та вказiвки, куди iх скерувати й де оселити. Кожен транспорт складався з 50–55 вантажних вагонiв. Найбiльше украiнцiв поселено у воеводствах: Ольштинському (60 тис.), Кошалiнському (35 тис.), Щецiнському (15 тис.) i Вроцлавському (13 тис.). Частина поселенцiв скеровувалася у Зеленогурське, Гданське, Бялостоцьке, Познанське, Опольське воеводства. Лемкiв розпорошено на територii всiх пiвнiчно-захiдних воеводств, в 45 повiтах [1, c. 237]. Внаслiдок здiйснення злочинноi акцii «Вiсла» була розпорошена етнографiчна група украiнського народу. Однак лемки разом iз iншими украiнцями Польщi в неймовiрно важких умовах зберегли своi етнiчнi ознаки i не розпрощалися з надiею на вiльний розвиток украiнського нацiонального життя в майбутньому. _____________________________ 1. Бiлас І. Репресивно-каральна система в Украiнi 1917–1953: сусп. – полiт. та iст. – прав. аналiз: у 2 кн. К.: Либiдь: Вiйсько Украiни, 1944. С. 226. 2. Гвать І. Історiя пiвнiчноi Лемкiвщини вiд вигнання лемкiв. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сiдней; Торонто, 1988. С. 241–276. Т. 206 [Лемкiвщина. Земля – люди – iсторiя – культура. Т. 1]. 3. Лемкiвськi вiстi. Торонто, 1964. № 5. 4. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сiдней; Торонто, 1988. Т. 206 [Лемкiвщина. Земля – люди – iсторiя – культура. Т. 1]. 5. Лужницький Г. Лемкiвщина – сторож землi украiнськоi. Лемкiвський календар на 1973 р. 1973. С. 103. 6. МiрчукП. Украiнська Повстанська Армiя. Мюнхен, 1953. С. 163. 7. Тарнович Ю. На згарищах Закерзоння. Торонто, 1954. С. 57. 8. Макарчук С. А. Згуба Лемкiвщини як злочин проти украiнського народу i польськоi держави. Республiканець. 1995. № І. С. 25. Рiльництво Для ведення продуктивного хлiборобства географiчнi умови Лемкiвщини не е досить сприятливими. Адже переважна територiя – це стрiмкi вершини, вкритi лiсом i просторими полонинами, широкi долини рiк та плоскi гребенi хребтiв з пологими схилами. І все ж тут вирощуються зерновi, бобовi, стручковi, коренеплiднi, технiчнi культури тощо. Лiто лемкiвськоi частини Украiнських Карпат нежарке, помiрне, тепла осiнь i м’яка багатоснiжна зима, що забезпечуе на весняний перiод польових робiт достатне зволоження. Небезпечними для врожаiв е паводковi води, затяжнi дощi або тривала посуха, яка особливо дошкуляе природною стихiею на глинистих бурих гiрськолiсових грунтах. Цими грунтами охоплена вся площа сiльськогосподарських угiдь Лемкiвщини з передгiр’я аж до верховин до висоти 1000–1200 м (вище цього рiвня практично не велись сiльськогосподарськi роботи). Інший тип грунту з бiльшим вмiстом гумусу знаходиться по долинах рiчок. Нерiвномiрний розподiл атмосферних опадiв, низинна зона бiльше насичена активною температурою з достатньою чи надлишковою кiлькiстю опадiв, характерною для Украiнських Карпат в цiлому. Пiвденнi гiрськi схили отримують бiльше сонячного тепла. Пiсля тривалого часу активноi вегетацii у передгiрськiй смузi пiвденних схилiв при соцiальнiй детермiнованостi та набуттi навикiв окультурювання лiсових площ, населення заглиблювалось у гори. Якщо на Лемкiвському передгiр’i поселення уже були у І тисячолiттi нашоi ери [7, c. 50], то гiрськi масиви залюднювались дещо пiзнiше, коли ця земля стала пiвденно-захiдною околицею Киiвськоi держави, що припадае на Х ст. (документи з XIII–XIV ст. фiксують iснування гiрських сiл). Неодмiнною умовою стацiонарних поселень була наявнiсть площ, придатних для багаторазового використання, тобто орного поля, яке забезпечувало гiрську сiм’ю прожитковим мiнiмумом (поряд з тваринництвом та деякими традицiйними промислами – полюванням, рибальством, збиральництвом). Непрямим пiдтвердженням про давнiсть хлiборобськоi культури мешканцiв дослiджуваноi частини Карпат, яка згодом виокремилась в iсторико-культурну етнографiчну групу украiнського народу – лемкiв, може служити iсторична паралель з господарською дiяльнiстю iншоi етнографiчноi групи украiнського етносу – бойкiв, про спосiб життя яких е достатньо матерiалiв. У господарськiй структурi бойкiв хлiборобство у XIII–XIV ст. набувае рiвноправного з тваринництвом соцiально-економiчного значення i, бiльше того, – викликае симбiозне явище, коли обидвi основнi форми господарськоi дiяльностi, органiчно переплетенi, створюють взаемообумовлений господарський органiзм. При цьому ж варто звернути увагу на ту iсторичну обставину, що у перiод раннього середньовiччя Карпати були заселенi давньоруським населенням з передгiр’я, що значною мiрою унiфiкувало спосiб життя на всьому гiрському iсторико-культурному регiонi, внаслiдок чого ми й досi знаходимо релiкти традицiйноi народноi культури з часiв Киiвськоi Русi як на етнiчнiй Бойкiвщинi, Гуцульщинi, так i Лемкiвщинi. Таким чином, спiльною господарською платформою для обох етнiчних груп гiрського украiнського населення стала традицiйна культура Киiвськоi держави. Безумовно, спiльнiсть iсторичного походження у вiдповiдному культурному цензi породила технологiчну близькiсть традицiйних занять. Архiвнi i статистичнi данi пiзнiшого часу, XVIII–XIX ст., упевнюють нас, що хлiборобство Лемкiвщини мае глибоке корiння, основою якого була хлiборобська культура Давньоi Русi. У XIV–XVI ст. на так званому «волоському правi» було засновано багато сiл. Суцiльний масив украiнського населення дiйшов майже до Татр [7, c. 68]. Існуючi на тих землях давнi i по той час усталенi хлiборобськi традицii спричинились до того, що невдовзi головним господарським заняттям гiрського населення стало хлiборобство, i на середину XVI ст. лише для певноi його частини единим заняттям було мандрiвне гiрське скотарство. Архiвнi i статистичнi данi кiнця XVIII – початку XIX ст., коли завершилась стабiлiзацiя господарськоi структури в дiяльностi гiрського украiнського населення етнографiчноi Лемкiвщини, недвозначно свiдчать про хлiборобство як основний напрям життедiяльностi, створюючи прожиткову основу. Рiльництву насамперед необхiдна була тяглова сила i удобрення, а в свою чергу для годiвлi тварин потрiбен калорiйний корм, який значною мiрою забезпечуеться з рiльного поля. Наприкiнцi XVIII – на початку XIX ст. розорюванi площi на захiднiй частинi Украiнських Карпат, як видно з матерiалiв Йосифiнськоi та Францiсканськоi метрик, займали четверту частину усiеi поверхнi, в окремих мiсцевостях до половини i навiть бiльше. Навiть у гiрському Лiському циркулi площа рiллi значно перевершувала площу лукiв i пасовищ разом взятих, причому частина лук теж планувалась пiд перiодичне удобрювання. У гiрському селi Береги горiшнi Лiськоi домiнii рiльного поля було 1085 моргiв (21 %). Значно бiльший вiдсоток поверхнi (40 %) призначався для вирощування культурних плодiв у с. Рiпник циркулу Дукля, де i лугiв було близько 35 %, що обумовлювалось рельефом мiсцевостi, а тим самим виробився вiдповiдний хлiборобський тип господарства. Традицiйна орiентацiя лемка на якомога ширше розгортання хлiборобського виробництва полягае якраз у активному освоеннi хоч трохи придатних для культурноi й уже окультивованоi флори, що наглядно простежуеться з величин рiльничих площ у рiзних фацiальних урочищах. Якщо в одних селах, зважаючи на рельеф, можна було окультурити пiд рiллю 21 % площ, то у сусiднiх чи трохи вiддалених передгiрських, iз м’ягшою, рiвнiшою структурою поверхнi вдавалось ввести у польове орне господарство навiть 61 % площi [8, арк. 80–81]. Структура земельних угiдь; с. Верхнi Липники, Словаччина. 1980 р.Свiтлина М. Гвозди Орна дiлянка, очищена вiд лiсу; с. Збой, Словаччина. 1977 р.Свiтлина М. Гвозди Характерне розташування хлiборобських угiдь. Словаччина. 1973 р.Свiтлина М. Гвозди Наприкiнцi XIX ст. (1897 р.) орнi площi значно переважають над iншими сiльськогосподарськими угiддями, що було характерним не лише для Лемкiвщини, але й усiх Украiнських Карпат, як закономiрний процес в тодiшнiх соцiально-економiчних умовах життя гiрського населення, коли його чисельнiсть зростала при загальному економiчному застоi, вiдсутностi постiйних джерел будь-яких прибуткiв. Тому навiть у гiрських районах, якими були Лiський, Сяноцький повiти, орнi землi становили (разом з городами) вiдповiдно 38,30 i 51 % вiд усiеi площi, тодi як луки 8,34 i 7,4 %, а пасовища – 11,5 i 12,6 % [13, s. 142–143]. Подiбна структура земельних угiдь була i на пiвденних схилах Карпат Лемкiвщини. Навiть у глибоко гiрських селах Руське, Смольник, де ще iснував приватний традицiйний розподiл земельних дiлянок, хлiборобство не занепало, що можна судити з наявноi площi орних земель, яких було вiдповiдно 28,6 i 32 % [5, c. 99]. В епоху Киiвськоi Русi в Карпатах мiцнiв iнститут громадського землекористування, який керувався у своiй правовiй основi звичаевими нормами, частково i юридичним кодексом «Руськоi Правди». За гiрськими поселенцями залишались у приватному користуваннi здобутi з-пiд лiсу площi чи зайнятi лучнi дiлянки в долинах рiчок. Лише починаючи з XIV ст., коли виникло багато сiл, вiдбуваеться нерiвномiрний i нерiвноцiнний розподiл основи економiчного життя горян – рiльноi площi (лiси i пасовища перебували на статусi громадських). Бiльшi i кращi рiльнi дiлянки потрапляють до сiльськоi верхiвки як низових представникiв помiщицькоi адмiнiстрацii, переважно неукраiнського походження. До кiнця XVIII – початку XIX ст. завдяки достатнiй впливовостi громадських iнститутiв, якi будувались на народному звичаевому правi, у Карпатах, в тому числi i на Лемкiвщинi, процес обезземелення селянських мас не набув ще жорстких форм, якi несло з собою крiпосництво. Австрiйський уряд пiсля першого подiлу Польщi, за яким i захiдна частина Карпат (Лемкiвська) потрапляе пiд зверхнiсть Австрii, проводить ряд аграрних реформ на скасування особистоi залежностi селянина i на обмеження панщизняних днiв; ними пiдтверджено право самоврядування сiльським громадам, чим намагались подолати кризу панщинно-крiпосницького господарства. Проникнення капiталiстичних виробничих вiдносин у карпатське село спричиняеться до рiзкого майнового розшарування з видiленням заможноi верхiвки, у розпорядження якоi потрапила значна частина продуктивних i прибуткових угiдь, i знедоленоi селянськоi маси, яка поступово втрачае своi земельнi надiли через розробленi помiщиками рiзного роду пастки: позички, оренди, вiдробiтки тощо. Починаеться перемiщення землi з рук у руки, яке набуло катастрофiчного для бiльшостi селянства стану пiсля проведення австрiйським абсолютизмом аграрноi реформи 1848 року. Уже наприкiнцi XVIII ст. (1788 р.) домiнiкальнiй власностi у с. Болехiвка Лiськоi домiнii належало 237 моргiв рiллi i 85,5 моргiв лiсу, тодi як рустикальна власнiсть володiла 310 моргами орного поля i жодним моргом лiсу [9, арк. 90–91, 96–97]. Розгалужена система податкiв i поборiв, лихварство, з якими не в силi було справлятись селяниновi, призводила до втрати основного засобу iснування – землi. Часто доходiв iз землi не вистачало, щоб покрити борг i сплатити податки. Вартiсть повинностей у Сяноцькому окрузi, наприклад, перевершувала вартiсть селянського доходу [9, с. 185], що було характерним для бiльшостi лемкiвськоi територii. Грошовi чиншi, якими обкладались крiпаки у верховинських селах у XVII ст., дедалi зростали, зростала й експлуатацiя iншими формами i на кiнець XIX – на початку XX ст. набрала нестерпного для горян характеру. Економiчна експлуатацiя селян пiдсилювалась ще нацiональним гнiтом з боку Польщi i Чехословаччини. У таких соцiально-економiчних, полiтичних i нацiонально-релiгiйних умовах розвивалась культура народного хлiборобства. У своiй бiльшостi залишились традицiйнi форми рiльноi господарки, успадкованi вiд часiв Киiвськоi держави, доповненi самобутньо-творчими елементами мiсцевих хлiборобiв. Та навiть i набiр рiльних культур, як i по усiх Украiнських Карпатах уже в XVIII–XIX ст., вирощуваних на Лемкiвщинi, значною мiрою узгоджувався iз рештою територii Украiни, лише iз деякою рiзницею, що випливало з клiматичних та географiчних умов i ботанiко-фiзичних характеристик рослин. Ретроспективний аналiз культурноi флори Лемкiвщини, беручи за базу XIX ст., показуе, що й у давнiшi часи, буквально з початку І тисячолiття н. е., арсенал рiльничих культур був рiзноманiтним i аналогiчним з iншими землями Давньоруськоi держави. Принаймнi були в побутi гiрського хлiбороба основнi злаковi культури, такi як овес, жито, ячмiнь, пшениця зi своiми рiзновидами, технiчнi рослини: льон, конопля, городнi i бобовi культури тощо. Про своерiднiсть номенклатури культур Лемкiвщини з iншими землями Давньоруськоi держави може свiдчити i такий, хоч не значний сам по собi, факт. В iсторико-культурнiй зонi Украiнських Карпат вирощування проса як однiеi з важливих господарсько-економiчних культур у Киiвськiй Русi законсервувалось якраз на Лемкiвщинi i носило мiсцеву назву «бор». Повсюдно в Карпатах, включно до початку XX ст. (уже досить рiдко), вирощували древнiй сорт дворядноi пшеницi – полбу, яка була поширена на всiй давньоруськiй територii ще у І тисячолiттi н. е. Розкопки у Поднiстров’i i Прикарпаттi перiоду культури карпатських курганiв i черняхiвськоi культури дали цiкавий археологiчний матерiал про культурну флору – були знайденi рештки полби, жита, проса тощо [1, ф. 1., оп. 2]. На спадкоемнiсть рiльничих культур в Карпатах, i Лемкiвщинi зокрема, вказують набутi навики агротехнiчного процесу iх вирощування. Їх можна вважати достатньо досконалими. Однак за браком ефективних знарядь працi досягти високих врожаiв не вдавалось. Важкою до агротехнiчного пристосування може послужити така культура, як картопля, на яку було затрачено цiле столiття, i при цьому це вже у XVIII–XIX ст., коли, можна вважати, ця культура хлiборобства була на певному рiвнi i були вiдповiднi засоби, щоб агротехнiчний розвиток пройшов швидко. Практично асортимент культурноi флори за перiод розвитку гiрського рiльництва (включно до початку XX ст.) значних змiн не зазнав. Впродовж усього iсторичного розвитку рiльництва не однаковим було вирощування тих чи iнших культур. Найбiльше вiдводилось площi пiд овес як унiверсальну господарську культуру, якою найчастiше вигодовували коней, iнших тварин. Другою за господарською iнтенсивнiстю культури було жито, якому у вiдсотковому вiдношеннi до всiеi рiллi вiдводили вiд 8 до 12 % поля. Пшениця i ячмiнь займали невеликi площi, зате найкращi. У горах цi площi були незначними: всього 4,7 % пiд пшеницю i пiд ячмiнь – 4,3 %, у долинних мiсцях це вiдповiдно становило 9,8 i 13,3 %. Слiд вiдзначити, що видiлення площ пiд тi чи iншi культури постiйно змiнювалося як через господарську детермiнованiсть, так i з огляду на агрофiзичний стан грунту. Використання зернових культур набуло у горян-лемкiв такоi рацiональностi, що вжиткувалось буквально усе без остатку. Так, солома, зокрема, використовувалась як корм для худоби, а також як покрiвельний матерiал (жита i пшеницi). Натуральний характер гiрських господарств зумовлював вирощування найнеобхiднiших культур, якими вважались також технiчнi: льон i коноплi. Практично господарю без них не можна було обiйтись. Тому у кожному господарствi було засiяно цими культурами вiд 2 до 3 % кращого грунту. У такiй кiлькостi вiдводили землi пiд горох, бiб i квасолю (ii культивували не скрiзь). Наприкiнцi XVIII ст. з появою картоплi, i особливо коли вона набула важливостi в харчовому рацiонi горянина, 9—10 % продуктивних площ орноi землi лемки засаджували цiею культурою. До головних харчових культур вiдносилась i капуста, площi пiд яку не перевищували 2 % [13, с. 208–209]. Практикувалось вирощування (не в усiх клiматичних зонах) кукурудзи, гречки («татарки»), рiпака, навiть хмеля, а також великоi кiлькостi городнiх культур: часника, цибулi, буряка, кропу, петрушки, моркви тощо. Дещо iнший акцент у вирощуваннi господарсько важливих зернових культур простежуемо у селянських господарствах пiвденних схилiв головного карпатського хребта, зокрема верхньо-земплинських сiл. Тут надавалась перевага, за спостереженням словацького дослiдника Я. Подолака, якраз ячменю, а тодi вiвсовi та iншим культурам, характерним для усiеi етнiчноi територii [5, с. 98]. Соцiальна характеристика лемкiвського краю розкриваеться при зiставленнi номенклатури вирощування культур у двох основних категорiях власностi: домiнiкальнiй i рустикальнiй. Помiтне переважання у домiнiкальних господарствах бiлих хлiбiв, незалежно у якiй природно-клiматичнiй зонi вони знаходяться, засвiдчуе, якi висококалорiйнi iм належали землi. 54,1 % зерна пшеницi зiбрано на панських ланах у с. Волхiвка Лiськоi домiнii, тодi як у селянських зiбрано ледве 46 %. В iншому селi (Бортне Сяноцького циркулу), де переважав польський етнос, домiнii намолотили 68,6 % зерна пшеницi, тодi як селяни задовольнялись перевагою збору чорних хлiбiв: жита та вiвса – 72 % [10, арк. 90–91, 96–99]. Надто строкато виглядав розподiл земель на Лемкiвщинi у кiнцi XIX ст., що зумовлювалось iснуванням старих пережиткових форм i нових пiдприемницько-капiталiстичних, внаслiдок чого вiдбувалось значне перемiщення землi з рук у руки i дальше обезземелення гiрського селянства. Соцiальна нерiвнiсть у лемкiвськiм краi не позначилась на протiканнi агротехнiчного процесу вирощування хлiборобських культур у господарствах рiзноi категорii власностi, головними засадами для чого були: спiльна традицiйна основа аграрноi культури, побутування одних i тих же хлiборобських знарядь. Вираженням загальноi культури рiльництва може служити культура користування землею, збереження i пiдтримання ii родючостi. Здебiльшого цi функцii вiдображаються у системi рiльництва як важливоi стадii агротехнiчного процесу. Важливою системою рiльництва в господарствах лемкiвських селян у XIX ст. було багатопiлля (4—6-трипiлля) з невизначеною системою чистих парiв, яке iнколи могло переходити в сiвозмiну з п’яти- чи шестирiчним ротацiйним перiодом. Вважаеться, що лемки у переважнiй бiльшостi користувалися у XIX – на початку XX ст. класичним трипiллям, коли поле було подiлене на три частини – для висiву озимих, ярових культур i для перелогу. Значнi засади у забезпеченнi селянськоi родини продуктами харчування, кормом для худоби i пасовищем зберiгало традицiйне карпатське двопiлля, яке звалось на Лемкiвщинi, як i на Бойкiвщинi, толоко-царинною системою. Побутувала ще вирубно-вогнева система хлiборобства у своему традицiйно-класичному варiантi, з такою ii функцiею, як розчищення лiсових площ для орного поля. Зустрiчалась ще одна з повним технологiчним циклом система хлiборобства вирубно-вогневого господарства – вирубно-польова. Очевидно, що в давнину горяни у долинах бiля рiк користувались i перелоговою системою, трансформованою з Передкарпаття чи зони лiсостепу. У гiрському рельефi ця система не могла довго iснувати, бо важко добута з-пiд лiсу i окультурена дiлянка землi вводилась у польовий масив постiйного вжиткування. Введення у XIX ст. картоплi як основноi харчовоi культури значно вплинуло на черговiсть i порядок сiвозмiн. Розорану новину займали картоплею, урожайну дiлянку могли ще раз засадити картоплею, а вже третього року сiяли озиме жито, пшеницю, рiзновид проса «бор» чи бобовi, i пiсля них мiшанку (овес з конюшиною). Сталоi сiвозмiни для всього регiону не було, як i не було i в якомусь одному районi, де пiсля картоплi сiяли ярi культури, а подекуди лише бобовi чи технiчнi, але всюди завершували сiвозмiну висiвом мiшанки, пiсля чого рiк-три косили траву. Зустрiчались подекуди сiвозмiни без парового вiдпочинку. Пiд таку iнтенсивнiсть землекористування пiдлягали суцiльнi орнi площi поблизу садиб, i на них вирощували основну кiлькiсть сiльськогосподарських культур [1, арк. 9, 14]. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63833191&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.