Маленькі чоловіки

Маленькi чоловiки Луiза Мей Олкотт Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури Американська письменниця Луiза Мей Олкотт (1832–1888) здобула свiтову славу завдяки роману «Маленькi жiнки». Його героiнi виросли, а улюблениця читачiв Джо здiйснила свою мрiю виховувати хлопчикiв. У старовинному маетку вона заснувала незвичну школу, де нема строгих правил i чiткого розпорядку, та й програма не вимагае засвоiти якомога бiльше предметiв. Хлопчики, рiзнi за вiком i характерами, шибайголови й зовсiм безпомiчнi, розпещенi надмiрною батькiвською увагою й колишнi безпритульнi, навчаються цiнувати дружбу й покликання, поряднiсть i спiвчуття. Непростi випробування роблять iх справжнiми чоловiками. Адже не вiк визначае це поняття. Луиза Мэй Олкотт Маленькi чоловiки © Б. Носенок, переклад украiнською, 2020 © Т. Калюжна, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010 * * * Книга присвячуеться Фреддi та Джонi – маленьким чоловiкам, якi зробили мое життя щасливiшим     Вiд iхньоi люблячоi тiтки-дикунки I. Нет – Скажiть, будь ласка, сер, це Пламфiлд? – запитав маленький обiдранець у людини, що вiдчинила ворота, бiля яких вiн вийшов з омнiбуса. – Так, – вiдповiв той. – Вiд кого ви? – Вiд пана Лоуренса. У мене е лист до ледi. – Дуже добре. Йдiть до будинку й вiддайте iй листа. Вона подбае про вас, юначе. Чоловiк говорив доброзичливо, тож хлопчик, пiдбадьорений його приязними словами, рушив широкою алеею. Крiзь легкий серпанок теплого весняного дощу, що падав на молоду траву та покритi бруньками дерева, Нет побачив прямо перед собою велику квадратну будiвлю з широкими вхiдними сходами та яскраво освiтленими вiкнами. Нi штори, нi вiконницi не могли приховати цього веселого свiтла. Перш нiж Нет зважився подзвонити, вiн прислухався до веселого гулу дитячих голосiв i з сумом вирiшив, що таке свiтле, затишне й вочевидь тепле помешкання, мабуть, не для таких безхатченкiв, як вiн. «Сподiваюся, що ледi подбае про мене», – подумав хлопчик i боязко стукнув великим бронзовим молотком у виглядi голови грифа. Рум’яна служниця вiдчинила дверi й з усмiшкою взяла простягнутий Нетом лист. Очевидно, вона звикла пускати в будинок незнайомцiв, бо, анiтрохи не здивувавшись, показала гостю на стiлець у передпокоi, й сказала: – Посидьте тут. Я вiднесу листа господинi, а з вас за цей час трохи стече вода. Нет з цiкавiстю роззирався довкруж i був дуже задоволений, що його самого в темному куточку бiля дверей нiхто не помiчае. У будинку було повно хлопчикiв рiзного вiку. Дощова погода iх анiтрохи не засмучувала, вони придумували всiлякi розваги, намагаючись якомога веселiше провести вiльнi вечiрнi години, не турбуючись про галас, який здiймали. З правого боку Нет роздивився двi великi класнi кiмнати – там стояли парти й великi чорнi дошки, лежали книжки й висiли географiчнi карти. В однiй з них бiля камiна, де палахкотiв яскравий вогонь, лежали кiлька хлопчикiв i голосно розмовляли про новий майданчик для крикету, бовтаючи в повiтрi ногами. Високий юнак у куточку грав на флейтi, не звертаючи жодноi уваги на гармидер, що панував навколо. Ще кiлька бешкетникiв стрибали через парти, час вiд часу зупиняючись, щоб перевести подих i вгадати на кого схожа чергова карикатура, яку малював iхнiй товариш на класнiй дошцi. У кiмнатi лiворуч стояв довгий стiл, вже накритий для вечерi: Нету впали в око великi глеки з парним молоком, тарелi зi здобою та iмбирними пряниками, якi так люблять дiти. У повiтрi стояв густий запах пiдсмажених на маслi скибочок хлiба, який змiшувався з ароматом печених яблук – аж надто спокусливий для голодного шлунка. Проте найпривабливiшою кiмнатою Нетовi видався передпокiй, звiдки все можна було роздивитися, зокрема й те, як на широкому сходовому майданчику дiти грають у квача, ще на одному – в кульки, а на третьому – в шахи. На самих сходинках сидiв хлопчик i читав книжку, поряд iз ним дiвчинка спiвала колискову пiсеньку своiй ляльцi, нижче перекидалися двое цуценят i кошеня, а на поручнях влаштували перегони ще тi вiдчайдухи. Нет так зацiкавився iхнiми змаганнями, що машинально встав i потихеньку вийшов зi свого кутка. Один хлопчик, напрочуд жвавий, ковзав вниз так швидко, що не змiг вчасно пригальмувати й упав, сильно вдарившись головою об пiдлогу. Будь-хто вже й не ворухнувся б, та тiльки не цей шибайголова. Очевидно, вiн так старанно тренував ii протягом одинадцяти рокiв, що вона стала твердою, як гарматне ядро. Власне, коли Нет, зовсiм забувши про обережнiсть, кинувся до збитого вершника в повнiй упевненостi, що той ледь живий, хлопчик лише швидко блимнув кiлька разiв очима, а потiм з подивом подивився на нього й крикнув: – Агов! – Агов! – вiдгукнувся Нет, бо не знав, що сказати, тому вирiшив, що цей короткий вигук буде найкращою вiдповiддю. – Ти новенький? – все ще лежачи, запитав хлопчик. – Я й сам ще не знаю. – Як тебе звати? – Нет Блек. – А мене Томмi Бенг. Хочеш покататися? Ходiмо нагору, – й Томмi пiдхопився, мабуть, згадавши про закони гостинностi. – Гадаю, менi краще почекати тут, поки не дiзнаюся, яким буде рiшення щодо мене, – вiдповiв Нет, в якого бажання залишитися зростало щохвилини. – Демi, тут новенький! Пiдiйди до нього! Невдача анiтрохи не збентежила Томмi, тож вiн жваво рвонув сходами нагору з намiром кататися далi. Демi виявився тим хлопчиком, який читав книжку, сидячи на сходинцi. Почувши свое iм’я, вiн пiдняв великi темнi очi й дещо сповiльнено, нiби долаючи сором’язливiсть, встав i заклавши книжку пiд пахву, пiдiйшов до Нета. – Ти бачив тiтку Джо? – запитав вiн, очевидно, надаючи цьому питанню великого значення. – Я ще не бачив нiкого, крiм хлопчикiв, – вiдповiв Нет i вiдзначив, що йому дуже подобаеться миле обличчя й добрi очi Демi. – Поки що чекаю. – Тебе прислав дядько Лорi? – Мене прислав пан Лоуренс. – Це i е дядько Теддi. Вiн завжди рекомендуе хороших хлопчикiв. Нету так сподобалася ця заввага, що вiн усмiхнувся, а його худорляве обличчя враз просвiтлiло й стало напрочуд гарним. Вiн не знав, що б таке сказати своему новому знайомому, й хлопцi деякий час стояли мовчки, приязно дивлячись один на одного. Дiвчинка, що заколисувала ляльку, з цiкавiстю глянула на Нета й попрямувала до хлопчикiв. Вона була дуже схожа на Демi, тiльки обличчя мала круглiше й рум’янiше. – Це моя сестра Дейзi, – сказав Демi таким тоном, наче представляв якусь незвичайну iстоту. Нет i Дейзi ввiчливо кивнули одне одному. Потiм дiвчинка усмiхнулася, показавши ямочки на щоках, i ласкаво мовила: – Сподiваюся, ти залишишся в нас. Тут так добре, правда, Демi? – Звичайно, добре. – Менi одразу тут сподобалося, – завважив Нет, розумiючи, що мае якось пiдтримувати розмову з цими милими дiтьми. – Краще Пламфiлда немае мiсця на свiтi, правда, Демi? – додала Дейзi, яка, очевидно, вважала свого брата авторитетом майже в усьому. – Нi! Гренландiя, де е крижанi гори, де водяться тюленi, набагато краще. Але я люблю Пламфiлд, це справдi надзвичайне мiсце, – вiдповiв Демi й тiльки-но намiрився показати Нету картинки в книжцi про Гренландiю, яку тримав у руках, i пояснити, що на них зображено, як повернулася служниця й покликала новачка. – Ледi вирiшила, що ви залишаетеся, – усмiхнувшись, повiдомила вона. – Це чудово! – вигукнула Дейзi, дружньо взявши Нета за руку. – Тепер ходiмо до тiтки Джо. Демi знову взявся за свою книжку, а його сестра повела Нета у вiтальню, де високий джентльмен возився на диванi з двома малюками, а худенька ледi дочитувала доставлений Нетом лист. – Так це i е мiй новий хлопчик? Рада бачити тебе, мiй милий, i сподiваюся, що тут ти будеш щасливим, – сказала жiнка, пригорнувши до себе Нета. Вона нiжно, як мати, глянула на нього й погладила по головi. Самотне серце Нета радiсно забилося й вiдтепер належало тiльки iй. Тiтка Джо, як назвала ii Дейзi, не вирiзнялася класичною красою, але в неi було симпатичне, веселе обличчя, у виразi якого, так само як у поглядi й манерах, збереглося щось юне, дiвоче. Це робило ii надзвичайно привабливою, тож дiти швидко товаришували з нею. Завваживши, що губи Нета затремтiли вiд ласкавого звертання, погляд жiнки став ще теплiшим. – А тепер пора знайомитись. Я – мама Баер, цей пан – тато Баер, а бiля нього два маленьких Баери. Ідiть сюди, дiтки, привiтайтесь з Нетом, – смiючись, сказала вона. Хлопчики одразу зiскочили з дивана, а високий пан, посадивши iх на плечi, попрямував до Нета. Роб i Теддi весь час заходилися смiхом, мабуть, з однiеi причини – iм було добре з татом, а мiстер Баер потиснув хлопцевi руку i, показавши на низенький стiлець бiля камiна, привiтно мовив: – Ось i мiстечко для тебе готове, друже. Сiдай до вогню, посуши своi мокрi ноги. – О, адже вони й справдi мокрi! – вигукнула панi Баер. – Знiмай швидше черевики, мiй хлопчику, я зараз же приготую тобi все сухе! Джо Баер так енергiйно заметушилася, що не встиг Нет озирнутися, як уже сидiв перед камiном в сухих панчохах i теплих туфлях. – Дякую вам, панi! – сказав вiн, i в його голосi було стiльки вдячностi, що в очах жiнки знову засвiтилася нiжнiсть i вона, усмiхнувшись, швидко й весело заговорила, як завжди робила, приховуючи, що зворушена: – Це туфлi Томмi Бенга. Але вiн iх нiколи не одягае, значить, вони йому нi до чого. Тобi вони завеликi, але це не бiда: отже, не втечеш вiд нас так швидко, як мiг би, якби вони були впору. – Я не хочу тiкати звiдси, мем, – сказав Нет, iз задоволенням простягаючи до вогню бруднi руки. – То й добре. Тепер тобi потрiбно добряче вiдiгрiтися. Я вилiкую тебе вiд цього задушливого кашлю. Давно ти так бухикаеш, мiй хлопчику? – запитала панi Баер, щось вишукуючи у великому кошику. – З зими. Я застудився, й вiдтодi кашель не проходить. – Це й не дивно, вiн жив у сирому пiдвалi й ходив мало не в лахмiттi, – шепнула панi Баер своему чоловiковi, який уважно дивився на Нета, й, звичайно, помiтив запалi щоки, пересохлi губи, хрипкий голос i часте кахикання хлопчика. – Бiжи-но до нянi, Робе, – сказав пан Баер, перезирнувшись з дружиною, – i попроси, щоб вона дала тобi лiки проти кашлю й пом’якшувальну мазь. Нета трохи стривожили цi приготування, але вiн забув свiй страх i розсмiявся, коли панi Баер, лукаво глянувши на нього, прошепотiла: – Чуеш, як мiй пустун Теддi намагаеться кашляти. У лiках, якi я дам тобi, е мед, i йому теж хочеться iх прийняти. Маленький Тед навiть розчервонiвся вiд своiх зусиль покашляти, коли принесли пляшечку. Тож пiсля того, як Нет випив лiки, панi Баер дала малюковi смачноi мiкстури на денцi ложки. Саме в той момент закалатав дзвоник, а одночасно з ним i гучний тупiт нiг в передпокоi сповiстили про те, що вечеря за мить почнеться. Сором’язливий Нет здригнувся вiд думки про зустрiч з безлiччю незнайомих дiтей, але панi Баер взяла його за руку, а Роб прошепотiв поблажливим тоном: – Не бiйся, я подбаю про тебе! Дванадцять хлопчикiв, по шiсть з кожного боку стола, стояли, тримаючись за спинки стiльцiв i вiд нетерпiння переступали з ноги на ногу, чекаючи, коли можна буде взятися за печиво та булочки. Однак нiхто з них не зрушив з мiсця доти, поки панi Баер не сiла на чолi столу бiля чайного приладдя, посадивши праворуч вiд себе Нета, а лiворуч – Теддi. – Це ваш новий товариш, Нет Блек, – сказала вона i всi присутнi подивилися на Нета. – Пiсля вечерi зможете познайомитися з ним. Сiдайте, хлопчики, тiльки тихiше! Стiльцi з гуркотом почали вiдсуватися й вечеря почалася. Панi та пан Баери докладали неабияких зусиль, щоб привчити хлопчикiв пристойно поводитися за столом. Але бували днi, коли в постiйному обсмикуваннi дiтей робилася перерва. І цей суботнiй вечiр – переддень свята – був саме таким. – Потрiбно дати цим неслухам хоч один день на тиждень, щоб вони досхочу накричалися й побешкетували. Свято не свято без веселощiв. Тому раз на тиждень вони матимуть повну свободу – так завжди говорила панi Баер, коли деякi гостi школи дивувалися, чому катання на поручнях, кидання один в одного подушками й iншi веселi iгри на кшталт цих допускаються у Пламфiлдi. Часом здавалося, що дах досить таки мiцного будинку злетить у повiтря вiд неймовiрного галасу, але такого нiколи не траплялося, бо досить було одного слова пана Баера, щоб запанувала мертва тиша. Крiм того, хлопчики розумiли, що не слiд зловживати свободою. Тому, попри похмурi прогнози, школа процвiтала, а дiти якось непомiтно для себе засвоювали правила ввiчливого поводження й дотримувалися iх без всякого нагадування. Нет доволi непогано почувався на визначеному для нього мiсцi за столом. Спереду його закривали високi глечики, з одного боку вiд нього сидiв Томмi Бенг, а з другого – панi Баер, яка не втомлювалася наповнювати його тарiлку й кухоль, тiльки-но вiн встигав з’iсти й випити все, що в них було. – Хлопчика, який сидить поруч iз дiвчинкою на тому кiнцi столу, звуть Демi? – пошепки запитав Нет свого сусiда. – Так, це Демi Брук. Панi Баер – його тiтка. – Яке дивне iм’я! – Його справжне iм’я Джон, але ми звемо його Демi-Джоном або просто Демi, бо його тато теж Джон. Це жартiвливе прiзвисько, розумiеш? Нет не зовсiм зрозумiв це пояснення, але з ввiчливостi всмiхнувся й запитав ще: – Правда, вiн хороший хлопчик? – Так, дуже хороший. І знае безлiч цiкавих речей, бо читае все пiдряд. – А хто той гладкий, що поруч з ним? – Це Надутий Качан. Так ми його кличемо, бо вiн дуже багато iсть. А справжне iм’я – Джордж. Маленький хлопчик поруч iз паном Баером – його син Роб, а далi – небiж Великий Франц. Вiн вже дае уроки та трохи доглядае за нами. – А ще грае на флейтi, так? – запитав Нет, однак Том, засунувши в рот цiле печене яблуко, не змiг вимовити й слова. Тiльки кивнув у вiдповiдь, а потiм, набагато швидше, нiж можна було очiкувати за цих обставин, проказав: – Звичайно, грае. Інодi ми танцюемо пiд музику або робимо руханку. Сам я люблю барабан i постараюся навчитися барабанити якомога швидше. – А я понад усе люблю скрипку, – сказав Нет, оживившися, щойно мова зайшла про музику. – Й умiю на нiй грати. – Правда? – вигукнув Томмi, глянувши на нього через кухоль округленими вiд цiкавостi очима. – В пана Баера е стара скрипка, вiн дозволить тобi грати на нiй, якщо захочеш. – Невже? О, як би менi хотiлося… Знаеш, ми з татом i ще однiею людиною грали на скрипках на вулицях, поки тато не помер. – І тобi було весело? – запитав надзвичайно зацiкавлений Томмi. – Нi, це було жахливо. Взимку – страшно холодно, а влiтку – спекотно. Я дуже втомлювався й часто голодував, – Нет зупинився на хвилинку й вiдкусив чи не половину iмбирного пряника, наче намагаючись змусити себе повiрити, що цей важкий час минув, а потiм iз жалем додав: – Але я любив мою маленьку скрипку, й менi сумно без неi. Нiколо взяв ii, коли тато помер, i вiдмовився вiд мене, бо я захворiв. – Якщо ти добре граеш, тебе вiзьмуть в оркестр. – Хiба у вас е оркестр? – Звичайно, дуже хороший, з одних хлопчикiв. Вони грають концерти i таке iнше. Ось побачиш, що буде завтра ввечерi. Пiсля цього повiдомлення Томмi знову взявся за вечерю, а Нет втупився у свою повну тарiлку, не в змозi одразу осмислити щойно почуте. Панi Баер чула все, про що говорили Нет i Томмi, хоч, здавалося, була дуже зайнята розливанням молока й годуванням свого маленького Теддi, який майже засинав за столом, пхаючи ложку собi в око, замiсть рота й хитаючись, як маятник. Нарештi вiн все-таки заснув, опустивши голову на м’яку булочку. Панi Баер навмисне посадила Нета поруч iз Томмi: цей пустун був дуже товариським хлопчиком, тож сором’язливi дiти почувалися з ним надзвичайно легко. Так само подiяла компанiя Томмi й на Нета, який вiдкрив сусiдовi за вечерею своi маленькi секрети, й це дало змогу панi Баер дiзнатися про новачка значно бiльше, нiж якби вона сама поговорила з ним. Ось лист, який Нет принiс вiд пана Лоуренса: «Дорога Джо, я знаю, що тобi буде до снаги справа, яку я хочу доручити тобi. Цей бiдний хлопчик недавно втратив батька i свою скрипку. Тепер вiн повний сирота, без рiдних i друзiв та ще й хворий. Вiн був вуличним музикантом i жив у пiдвалi iз завжди вогкими стiнами, де я i знайшов його. Гадаю, хлопець непоганий, i ми можемо спiльними зусиллями поставити його на ноги. Подбай про його виснажене тiло, а твiй Фриц хай займеться душею, якою досi нiхто не займався. Вiдтак я подивлюся, що може з нього вийти – талановитий музикант чи тiльки ремiсник, здатний заробляти собi на хлiб. Теддi». – Звичайно, подбаемо! – вигукнула панi Баер, прочитавши листа. А коли побачила Нета, то вiдчула, що зробить це в будь-якому разi – е в нього талант чи нi. Цьому хворому, самотньому хлопчиковi потрiбен насамперед притулок i нiжна материнська турбота. Подружжя уважно спостерiгало за Нетом i, попри його обшарпаний одяг i брудне обличчя, помiтили багато такого, що iм сподобалося. Нет був аж надто худорлявим дванадцятирiчним хлопчиком. Попри виснаження, його блiде обличчя все одно мало привабливий вигляд: блакитнi очi, високе чоло, виразний рот. Але раз у раз його спотворював тривожний, переляканий вираз, наче хлопчик очiкував на лайку або й побиття. Його губи тремтiли вiд нiжного погляду, а очi зустрiчали кожне ласкаве слово зi зворушливою вдячнiстю. «Бiдний хлопчик! Нехай грае на скрипцi хоч цiлими днями», – подумала панi Баер, побачивши, як просяяло обличчя Нета, коли Томмi згадав про оркестр. Пiсля вечерi, коли хлопчики прибiгли в клас i взялися за рiзнi iгри, з’явилася панi Баер зi скрипкою в руках. Сказавши кiлька слiв чоловiковi, вона пiдiйшла до Нета, який сидiв у куточку i з великим iнтересом дивився на те, що вiдбуваеться. – Чи не зiграеш ти нам що-небудь, милий? – запитала вона. – Нашому оркестровi якраз бракуе скрипки, тож, гадаю, ти мiг би цьому зарадити. Вона думала, що Нет знiяковiе й засоромиться, але хлопчик одразу схопив iнструмент i почав з любов’ю оглядати його, непiдробно радiючи. – Я зiграю якнайкраще, мем, – сказав вiн i провiв по струнах смичком, нiби поспiшаючи почути знайомi звуки. У кiмнатi стояв неймовiрний галас, але Нет не звертав на це уваги. Вiн не чув нiчого, крiм звукiв, якi дарувала скрипка, й грав, забувши про все на свiтi. Це була простенька мелодiя, якою часто послуговуються вуличнi музиканти. Дiти перестали шумiти й спочатку з подивом, а потiм iз помiтним задоволенням слухати музику, дедалi ближче пiдступаючи до Нета. Пiдiйшов i пан Баер. Нет грав, не помiчаючи нiчого й нiкого. Очi хлопчика блищали, на щоках спалахнув рум’янець, а худенькi пальцi швидко водили смичком. Коли вiн закiнчив, пролунали гучнi оплески. Нет озирнувся навколо, нiби намагаючись сказати: «Я намагався грати якнайкраще. Не знаю, чи сподобалося вам». – Ти чудово впорався! – вигукнув Томмi, який вважав, що Нет перебувае пiд його опiкою. – Гратимеш першу скрипку в моему оркестрi, – зi схвальною усмiшкою додав Франц. – Теддi мае рацiю, – шепнула панi Баер чоловiковi. – З цього хлопчика насправдi вийде щось хороше. Пан Баер енергiйно кивнув i, поплескавши Нета по плечу, додав i собi добрих слiв: – Ти грав дуже добре, мiй хлопчику. Виконай нам тепер якусь пiсню, а ми заспiваемо ii хором. Це була найщасливiша хвилина в життi бiдного Нета. Його провели на почесне мiсце бiля рояля, а хлопчики встали навколо. Вони дивилися на маленького музиканта з повагою, не звертаючи уваги на його жалюгiдний одяг, i з нетерпiнням чекали, коли вiн знову заграе. Вибрали знайому всiм пiсню, й концерт почався. Трiйка iнструментiв – флейта, скрипка й рояль та хор дитячих голосiв наповнили кiмнату новими звуками. Це було занадто сильне враження для Нета: коли останнi звуки пiснi завмерли, його губи затремтiли, вiн впустив скрипку й, вiдвернувшись до стiни, заридав, як маленька дитина. – Милий мiй, що з тобою? – вигукнула панi Баер, яка теж спiвала з дiтьми й водночас намагалася утримати маленького Роба, який намагався вiдбивати такт ногою. – Ви всi так ласкавi… І все так добре… Я не змiг втриматися… – схлипуючи, промовив Нет, а потiм закашлявся й насилу перевiв подих. – Ходiмо зi мною, мiй хлопчику, тобi потрiбно лягти в лiжко й вiдпочити. Ти втомився, а тут дуже гамiрно для тебе, – прошепотiла панi Баер i вiдвела Нета до себе у вiтальню, де дала йому спокiйно виплакатися. Ця напрочуд товариська жiнка справила на Нета таке сильне враження, що вiн розповiв iй свою iсторiю, яку вона, хоч i знала, але подробицi слухала зi сльозами на очах. – Тепер, мое дитя, – сказала панi Баер, коли вiн закiнчив, – у тебе е i батько, й мати, й домiвка. Не думай бiльше про свое важке минуле, спробуй перейнятися спокоем i щастям. І знай, що тобi вже бiльше не доведеться страждати, в усякому разi там, де ми зможемо цьому зарадити. У Пламфiлдi хлопчикам живеться весело. Водночас ми намагаемося привчити iх до самостiйностi й виховати так, щоб вони встояли перед викликами дорослого життя. Ти гратимеш на скрипцi, скiльки захочеш, а тепер лягай спати. Завтра разом придумаемо щось веселе й цiкаве. Нет мiцно стискав ii руку. Вiн не мiг вимовити жодного слова, але очi хлопчика красномовно розповiдали про його почуття. Панi Баер привела його до великоi кiмнати, де iх зустрiла висока нiмкеня з таким круглим i веселим обличчям, що воно здавалося чимось на зразок сонця, а широка оборка ii чепчика могла зiйти за променi. – Це няня Гуммель, – сказала панi Баер. – Вона приготуе тобi теплу ванну й пiдстриже волосся. Он там дверi до ванноi кiмнати. У суботу ввечерi ми миемо всiх маленьких хлопчикiв i кладемо iх в лiжко, перш нiж великi закiнчать спiвати. Ну, Роб, йди митися. Панi Баер швидко роздягла Роба, вiднесла його в маленьку кiмнату поруч з дитячою й посадила у ванну. Тут, окрiм двох великих ванн, були душi, тазики та iншi пристосування для миття. Через деякий час Нет опинився у ваннi, про що ранiше мiг тiльки мрiяти. Вiн сидiв у теплiй водi, чекаючи поки розмокне бруд i дивився на двох жiнок, якi ледь справлялися з найменшими. Тi пустували й смiялися впродовж всiеi процедури й затихли тiльки пiсля того, як iх поклали в лiжко. Коли вимитий до блиску Нет сидiв у сумiжнiй маленькiй кiмнатi перед камiном, а няня стригла йому волосся, то почув, що у ванну запустили нову партiю хлопчикiв. Вони одразу здiйняли неймовiрний шарварок, так плескаючись водою, нiби були молодими тюленями. Панi Баер ледве встигала контролювати ситуацiю й нагадувала квочку, в якоi замiсть курчат вилупився цiлий виводок каченят. – Нету, гадаю, краще лягти в сусiднiй з вами кiмнатi, – сказала вона нянi. – Якщо вiн почне кашляти вночi, ви зможете дати йому льняного вiдвару. Няня погодилася й, одягнувши на Нета фланелеву нiчну сорочку, дала йому випити щось тепле й солодке, а коли вiн лiг у лiжко, пiдiткнула ковдру. Хлопчик лежав нерухомо, закутаний, як мумiя, насолоджуючись незвичним комфортом. Вiдчуття чистоти було таким новим i приемним для нього, а фланелевi нiчнi сорочки вважалися небаченою розкiшшю в тому середовищi, де вiн жив досi. Тепле питво заспокiйливо подiяло на його кашель, так само як ласкавi слова – на самотне серце. Вiн не йняв вiри, що пiсля всiх поневiрянь, в його життi з’явилися люди, якi пiклуватимуться про нього. Бiдному хлопчиковi часом спадало на думку, що сталося якесь непорозумiння, дивний сон. Вiн заплющував очi, щоб перевiрити, чи не зникне все, коли iх розплющити. Нета охопило таке щастя, що вiн не мiг заснути. Та, очевидно, й не треба було. Бо сталося ось що. Пiсля короткого затишшя раптом з усiх бокiв полетiли подушки, якi кидали один в одного маленькi бiлi фiгурки, що повискакували з лiжок. Битва вiдбувалася в кiлькох кiмнатах, iнодi розпалювалася навiть у дитячiй для найменших, коли туди заскакував переховуватися якийсь воiн. Нi няня, нi панi Баер не звертали на це жодноi уваги. Вони не дивувалися й не зупиняли дiтей. Няня розвiшувала рушники, а панi Баер дiставала чисту бiлизну так спокiйно, нiби не вiдбувалося нiчого особливого. Вона навiть сама взяла певну участь у грi. Коли один смiливий хлопчик кинув у неi подушкою, вона швидко пiдхопила ii та жбурнула в нього так спритно, що вiн був змушений втекти з кiмнати. – Їм не боляче? – запитав Нет, що реготав на своему лiжку. – Звичайно, нi, – вiдповiла панi Баер. – У нас щосуботи ввечерi бувае така битва подушками. Завтра все одно потрiбно надягати чистi наволочки, та й дiтям добре погрiтися пiсля ванни. Тому я навiть люблю цю гру. І панi Баер, вийнявши з комода чистi шкарпетки, почала iх перераховувати. – Яка це славна школа! – захоплено вигукнув Нет. – Тiльки трошки дивна, – з усмiшкою уточнила панi Баер. – Ми не хочемо змушувати дiтей занадто багато вчитися, позбавляючи iх всiх задоволень. Спочатку я заборонила цю гру в нiчних сорочках, але потiм побачила, що це марно. Дiтей неможливо утримати в лiжках. Тому поставила умову: дозволяю щосуботи битися подушками чверть години, а вони в усi iншi днi спокiйно лягають спати вчасно. Так i живемо: якщо не тримають слова – гра забороняеться, якщо тримають – ставлю лампи в безпечне мiсце й дозволяю гратися. – Як добре! – сказав Нет, вiдчуваючи, що й самому хочеться приеднатися до гравцiв, але не наважився зробити це в перший же вечiр. Тому отримував задоволення, спостерiгаючи за жартiвливими боями. Ось Томмi Бенг збираеться атакувати, але Демi з похвальною мужнiстю захищае свою кiмнату. Вiн пiдхоплював на льоту подушки, якi в нього кидали, й складав у себе за спиною, тож атакувальники насамкiнець залишалися без метальних снарядiв. Тодi вони всi вiдразу кинулися на Демi, щоб заволодiти своею зброею. Деяким хлопчикам дiставалося бiльше, нiж iншим, але вони не звертали на це уваги. Всi стiйко виносили удари, й подушки лiтали, як снiжки, доти, поки панi Баер не оголосила, глянувши на годинник: – Ваш час вийшов, дiти. Тепер негайно в лiжка, а то застосую санкцii. – Якi саме? – поцiкавився Нет. Йому дуже хотiлося дiзнатися, що буде з тим нещасним, хто не послухаеться цiеi доброi, турботливоi господинi школи. – Неслухнянi позбавляються права на гру наступноi суботи, – вiдповiла панi Баер. – Я даю iм п’ять хвилин, щоб повлягатися. Потiм гасимо свiтло, сподiваючись, що гамору бiльше не буде. Вони чеснi хлопчики й тримають слово. Так воно й вийшло. Бiй закiнчився так само раптово, як почався. Кiлька ударiв на прощання, останнiй вибух смiху, коли Демi кинув у ворожу спину сьому подушку, кiлька викликiв на наступну суботу, приглушений смiх, стриманий шепiт, а потiм – тиша. Мама Баер поцiлувала свого нового вихованця й залишила його наодинцi з мрiями про щасливе життя в Пламфiлдi. II. Хлопчики Поки Нет спокiйно спить, я розповiм вам, моi маленькi читачi, дещо про хлопчикiв, з якими вiн познайомиться вранцi. Почнемо з уже знайомих нам. Шiстнадцятирiчний Франц – справжнiй нiмець – високий, бiлявий, педантичний. Мае неабиякий музичний талант, наполегливий у навчаннi, зачитуеться книжками. Дядько Фриц готуе його до коледжу, а тiтка Джо – непомiтно, але цiлеспрямовано – до майбутнього подружнього життя: виховуе повагу до жiнок i любов до дiтей, залучае до господарських справ. Власне, працьовитий, добрий i терплячий Франц уже став ii правою рукою. До того ж вiн обожнював свою веселу тiтку як матiр, бо вона й намагалася бути для нього нею. Його брат Емiль зовсiм iнший за характером. Гарячий, нетерплячий i заповзятливий, вiн пристрасно любив море. Дядько обiцяв вiдпустити його в плавання пiсля шiстнадцяти рокiв, а нинi спонукав до вивчення всього, що пов’язано з мореплавством, постачав книжки про знаменитих адмiралiв та iхнi дiяння й дозволяв проводити дозвiлля на рiчцi, бiля ставка або струмка. Кiмната Емiля нагадувала каюту вiйськового корабля. Власне, всi його речi мали вiдношення до вiйни й до моря. Капiтан Кiдд[1 - Капiтан Кiдд – вiдомий пiрат XVII столiття.] був його iдеалом, а улюбленим заняттям – вбиратися пiратом i виспiвувати на всю горлянку войовничi моряцькi пiснi. Ходив вiн перевальцем, в розмовi сипав морськими термiнами й жодний танок не мав для нього значення, окрiм матроського. Хлопчики прозвали його «Командор» i дуже пишалися його флотом, що якорився у ставку. З ним, щоправда, раз у раз траплялися всiлякi неприемностi, якi змусили б подати у вiдставку будь-якого iншого капiтана, але тiльки не Емiля – пристрасного любителя моря. Демi належав до тих дiтей, у яких розум i тiло розвиваються одночасно. Мати намагалася виховувати його доброю, люблячою дитиною, батько дбав про фiзичну досконалiсть, а дiдусь Марч, своею чергою, пiклувався про розум. Сучасний Пiфагор[2 - Пiфагор – давньогрецький фiлософ.] не утруднював онука довгими уроками й, борони Боже, не вимагав зазубрювання – тiльки допомагав розкриватися здiбностям так само природно, як пiд впливом сонця й роси розкриваються квiти. Хоч iдеальноi дитини вони й не виплекали, але його провини завжди можна було пробачити з легким серцем. Словом, це був милий хлопчик, серйозний i водночас веселий, що не хизувався власною привабливiстю та розумовим розвитком, зате дуже цiнував обдарованiсть в iнших дiтях. Вiн дуже любив книжки, якi пiдживлювали його жваву уяву й робили мрiйником. Щоб не зробити його одним iз тих раннiх у розвитку дiтей, якi вражають та радують дорослих короткий час, а потiм одразу пасують перед реальним свiтом, рiднi вирiшили квiтку-Демi пересадити в Пламфiлд. Вiн тут так швидко прижився, що мама Мег, батько Джон та дiдусь Марч визнали, що вчинили правильно. Перебування в хлоп’ячому колективi додало йому практичностi в дiях, розбудило дух i здуло ту нiжну павутину, яку вiн так любив снувати у своему маленькому мозку. Щоправда, вiн дещо шокував матiр, коли, приiхавши на вiкенд, уже з порога голосно гаркнув: «Хай йому грець», бо не притримав вхiднi дверi, якi щосили грюкнули, а потiм одразу зажадав високих чобiт з товстими пiдборами, «щоб ходити, як тато». Але Джон тiльки посмiявся з його вибухових зауважень, i врештi дiстав чоботи, задоволено сказавши: – З ним усе добре, тож хай забавляеться. Я хочу, щоб мiй син був мужнiм хлопчиком, i ця тимчасова шорсткiсть не зашкодить йому. Ми потихеньку шлiфуватимемо його поведiнку, а вiн пiдбиратиме наше виховання, як голуби пiдбирають горох. Тож не заважайте йому й не пiдганяйте. Сестра-близнючка Демi – чарiвна Дейзi росла веселою чуйною дiвчинкою. Як i мати, любила займатися домашнiми справами, а ще прекрасно виховувала своiх численних ляльок. Вона не розлучалася зi своiм робочим кошиком i шила так добре, що Демi частенько показував новим знайомим свiй носовичок, щоб похвалитися ii роботою. Дiвчинка не обдiляла увагою i маленьку сестричку Джозi, якiй пошила фланелеву спiдничку. Дейзi дуже любила поратися в буфетi й розставляти столовi прибори. Щоранку вона вирушала зi щiткою до вiтальнi, чистила крiсла й повсюди витирала пил. Демi жартував щодо цього та водночас був дуже задоволений, що сестричка i його речi тримае в порядку, а також допомагае йому з уроками: в навчаннi вони йшли рiвно, i навiть не думали про суперництво. Любов мiж ними була такою глибокою й щирою, що нiхто з хлопцiв не наважувався кепкувати з Демi. А якщо раптом такий смiливець знаходився, то Демi викликав його на бiй i зазвичай успiшно розправлявся з кривдником. Вiн справдi не розумiв, чому хлопчики соромляться говорити прямо, що люблять своiх сестер. Дейзi так само захоплювалася братом, вважала його найкращим у свiтi. Їi ранок починався з того, що вона пiдходила до його дверей i говорила ласкаво, як мама: «Прокидайся, мiй милий, скоро вже задзвонять до снiданку. Ось тобi чистий комiрець». Роба переповнювала енергiя. Хтось навiть висловив здогадку, що вiн, мабуть, знае таемницю вiчного руху, бо й хвилини не може всидiти спокiйно. На щастя, хлопчик не вирiзнявся особливою смiливiстю та й неслухом не був, тому рiдко потрапляв у бiду. Натомiсть, як маятник, гойдався мiж татом i мамою, постiйно «цокаючи»: Роб був жахливим базiкою. Його брат Теддi мав занадто малий вiк, щоб грати помiтну роль у справах Пламфiлда, але власною нiшею не був обдiлений. Час вiд часу в усiх виникало бажання погратися з маленькою дитиною, приголубити ii. Тодi на сцену виступав Теддi, який дуже любив, щоб його пестили. Малюк не вiдходив вiд панi Джо i пхав свого носа в усi ii справи, а також страви: хлопчики звикли до того, що на випiчцi залишаються його пальчики, але вiд цього вона смакувала iм ще бiльше. Малеча в Пламфiлдi мала великi привiлеi. Дiку Брауну й Адольфу, або Доллi, Петiнджилу виповнилося по вiсiм рокiв. Доллi страшенно заiкався, коли прибув до школи. Але оскiльки нiкому не дозволялося над ним насмiхатися, а пан Баер займався його лiкуванням, навчаючи говорити якомога повiльнiше, з часом цей дефект став майже непомiтним. Загалом це був славний, але звичайний хлопчик, без особливих талантiв. Життя в Пламфiлдi було йому до вподоби: Доллi з однаковим завзяттям опановував предмети й брав участь у всiх iграх. Попри свою суттеву фiзичну ваду, горбань Дiк Браун так весело нiс тягар долi, що Демi якось запитав у нього: – Невже люди вiд горбiв робляться веселiшими? В такому разi я б теж не вiдмовився мати горб. Завжди жвавий i усмiхнений, Дiк докладав неабияких зусиль, аби не вiдставати вiд iнших хлопчикiв – у його слабкому тiлi билося хоробре серце. Вступивши до школи, вiн спочатку дуже соромився свого недолiку, але скоро й думати про нього забув. Нiхто не наважувався смiятися над ним пiсля того, як пан Баер покарав хлопчика, що здумав потiшатися над калiцтвом Дiка. – Для Бога це не мае значення, – ридаючи, сказав кривднику Дiк. – Хоч на спинi в мене й горб, зате душа – пряма! Подружжя Баерiв всiляко пiдтримували в ньому цю думку й нарештi переконали, що для людей найголовнiше – його душа, а на тiло вони не звертають уваги, хiба що коли хочуть поспiвчувати. Якось хлопчики гралися у звiринець, i хтось запитав: – А яким звiром будеш ти, Дiку? – Звичайно, верблюдом! – зi смiхом вiдповiв той. – Адже в мене горб на спинi! – Так, ти мiй улюблений верблюд, – сказав Демi, який i органiзував цей звiринець. – Тому не носитимеш важкi речi, а твое мiсце – одразу за слоном. – Сподiваюся, й iншi ставитимуться так само добре до цього бiдолахи, як нашi хлопчики, – прошепотiла панi Джо чоловiковi, коли Дiк з осяяним вiд щастя обличчям, пройшов повз неi. Вiн здавався дуже маленьким i слабким верблюдом поруч з високим, товстим Надутим Качаном, котрий цiлком пiдходив на роль слона. Джека Форда вiддали в Пламфiлд, бо ця школа була недорогою. Вiн був дуже жвавий i дотепний, але хитрун. Пану Баеру не подобалися його недитяча рiзкiсть i любов до грошей. Нед Баркер нiчим не вирiзнявся серед тисяч iнших цибатих i незграбних чотирнадцятирiчних хлопчикiв. Вiн постiйно натикався на стiльцi, стукався об столи, завалював на своему шляху дрiбнi речi, тож прiзвисько «Ведмедик» причепилося до нього намертво. Був одночасно боязким i хвалькуватим, а також часто вдавався до брехнi. Мав схильнiсть ображати менших i лестити бiльшим. І хоч загалом такi недолiки не вважаються непоправними, за певних обставин вони могли б збити його на манiвцi. Джорджа Коула зiпсувала мати. Вона загодовувала його ласощами – аж поки його не обсiли хвороби, а вiдтак вирiшила, що про навчання не може бути й мови через слабке здоров’я. Тож у дванадцять рокiв це був блiдий, одутлий хлопчик, а ще дратiвливий, тупий i ледачий. Вiддати його в Пламфiлд матерi Джорджа порадив знайомий. І змiни на краще не забарилися. Солодощi тут давали рiдко, натомiсть фiзичних вправ було надмiру, а навчальний процес таким приемним, що Надутий Качан став iз задоволенням займатися науками. Такi разючi змiни в зовнiшностi й поведiнцi Джорджа змусили матiр повiрити, що в пламфiлдському повiтрi справдi було щось особливе, як переконував ii син. Таких як Бiллi Варду шотландцi називають «невинними». У своi тринадцять рокiв вiн мав розвиток шестирiчноi дитини, й провина за це повнiстю лежала на його батьковi. Амбiтний чолов’яга вирiшив самотужки зробити з малолiтнього сина-розумника щось видатне. Вiн завантажував його дедалi складнiшими завданнями, тримаючи за книжками по шiсть годин на день. Очевидно, розраховував на те, що хлопчик поглине всю iхню премудрiсть, як страсбурзький гусак iжу, яку йому заштовхують у горло. Батько гадав, що виконуе свiй обов’язок, натомiсть ледве не вбив сина: вiд перевтоми в того почалася гарячка, яка подарувала бiднiй дитинi сумнi канiкули: пiсля одужання його мозок став схожим на дошку, якою пройшлася губка. Це був страшний удар для родини: нiхто не мiг дивитися на колись чудового, талановитого хлопчика, який перетворився мало не на жалюгiдного iдiота. Пан Вард вiддав його в Пламфiлд, ледь сподiваючись, що дитинi взагалi можна ще допомогти, проте був впевнений, що там принаймнi до нього ставитимуться приязно. Бiллi був таким лагiдним i слухняним хлопчиком, що несила було дивитися на його зусилля навпомацки пробратися до втрачених знань. День за днем вiн сидiв за абеткою, гордо показував А i Б, але наступного дня забував iх i починав все з початку. Пан Баер виказував неймовiрне терпiння, день у день даючи Бiллi уроки, попри iх позiрну марнiсть. Вiн намагався обережно розвiяти туман, що огорнув його мозок, аби вiн не залишався важким тягарем для рiдних. Водночас панi Баер всiляко намагалася змiцнити здоров’я Бiллi, а хлопчики жалiли його й поводилися з ним по-доброму. Вiн не любив активних iгор, тож або сидiв цiлими годинами, дивлячись на голубiв, то рив ямки для Теддi в такiй кiлькостi, що навiть цей пристрасний землекоп висловлював здивування. Інколи Бiллi невiдступно ходив за шкiльним робiтником Сайлесом, спостерiгаючи за тим, як той працюе. Сай був дуже добрий до нього, а Бiллi хоч i забув абетку, але дружнi обличчя пам’ятав добре. Томмi Бенг вважався ще тим шибеником, але водночас таким доброзичливим, що йому мимоволi прощали всi його витiвки. Через неуважнiсть вiн все пропускав повз вуха й водночас так щиро каявся в скоеному, що неможливо було зберегти серйознiсть, коли хлопчик урочисто обiцяв виправитися й пропонував рiзнi варiанти покарати себе. Очiкування якоiсь бiди вiд Томмi стало звичним для пана й панi Баерiв, вони не виключали, що той може зламати собi шию або, роздобувши пороху, ненавмисне пiдiрве будинок. Саме для Томмi няня вiдвела в комодi окремий ящик, в якому зберiгалися пластирi, бинти та мазi: з ним постiйно траплялися жахливi речi, включно зi втратою свiдомостi. Неймовiрно, але на ньому так само все швидко загоювалося. Інколи навiть здавалося, що пiсля кожноi новоi травми його сили подвоюються. У день свого вступу до школи Томмi мало не вiдрiзав пальця, засунувши його в косарку. Та й упродовж всього першого тижня вiв лiк нещастям, якi наче сипалися на нього: спочатку впав з даху сараю, потiм пiшов ловити курчат, i розлючена квочка мало не виклювала йому око, нарештi, ледь не втратив вухо, яке йому скрутила не менш розлючена кухарка Ейзi, заставши за поiданням вершкiв i пирога, поцуплених на кухнi. Проте всi цi невдачi зовсiм не розхолоджували безстрашного хлопчика, й вiн не втомлювався вчиняти чергову витiвку, учасниками якоi могли стати всi без винятку пламфiлдськi мешканцi. Якщо Томмi не знав уроку, в нього завжди знаходилося яке-небудь веселе виправдання. Проте здiбностей йому не бракувало, й вiн мiг сформулювати вiдповiдь, навiть нiчого не вивчивши. Загалом з навчанням у нього проблем не було, зате поза класом – о-о-о, як же пустував Томмi пiсля урокiв! Вiн прикрутив товсту Ейзi до стовпа мотузкою для бiлизни, i iй довелося простояти так майже пiв години, та ще в понедiлковий ранок, коли справ найбiльше. Потримавши над свiчкою цент, опустив його за комiр гарненькiй Мерi-Енн, коли та прислуговувала гостям школи. Бiдна дiвчина зойкнула з переляку, перекинула миску з супом i прожогом вискочила з кiмнати, а люди, що сидiли за столом, подумали, що вона збожеволiла. Вiн поставив на дерево вiдро з водою, прив’язавши до ручки яскраву стрiчку, а коли Дейзi, побачивши ii, потягнула до себе, щоб роздивитися, то отримала на свою голову нiагарський водоспад. Мокра сукня висохла швидко, а от образа залишалася в глибинi душi ще довго. Не уникнула жартiв онука й бабуся, що прийшла перевiдати його. Їй вiн пiдсипав у цукорницю жменю гладких бiлих камiнчикiв, тож пiдслiпувата старенька нiяк не могла зрозумiти, чому цукор не розчиняеться в окропi, але з делiкатностi нiчого не сказала, випивши непiдсолоджений чай. Пiд час церковноi служби Томмi передав хлопчикам нюхальний тютюн i вони почали так сильно чхати, що повибiгали надвiр. А якось узимку розчистив дорiжки в снiгу й полив iх водою, а потiм смiявся, коли хтось падав. Мало не звiв з розуму бiдного Сайлеса, розвiшуючи його чоботи в найвиднiших мiсцях, бо знав, що чоловiк дуже соромився своiх величезних нiг. Умовив довiрливого Доллi прив’язати нитку до гнилого зуба й випустити кiнчик з рота, пообiцявши, що висмикне його вночi безболiсно, коли той спатиме. Натомiсть тiльки завдав йому неймовiрного болю, бо зуб не пiддався. Останне, до чого вiн додумався, – нагодував курей розмоченим у ромi хлiбом. Вони сп’янiли й розбурхали весь пташиний двiр: старi, поважнi кури ходили, хитаючись з боку в бiк, клювали землю й безперервно кудахкали. Вся школа, дивлячись на них, реготала до нестями, поки Дейзi не зачинила iх у курнику, щоб вони там проспалися. Ось такi учнi разом жили в Пламфiлдi. Вони вчилися, гралися, працювали, сварилися й водночас намагалися позбавлятися вiд своiх недолiкiв, тож поступово ставали дедалi кращими. Хлопчики в iнших школах здобували, може, бiльше знань з книжок, зате менше тiеi високоi мудростi, яка робить людей порядними й гiдними. Поза сумнiвом, корисно знати латину та грецьку мову, розбиратися в математицi, але, на думку професора Баера, твердiсть, самовладання й звичка покладатися на своi сили важливiшi риси. Саме цi якостi вiн намагався розвивати в дiтях. Люди, якi не згоднi з такими поглядами, нерiдко iз сумнiвом похитували головами, навiть коли бачили явнi успiхи у вихованнi хлопчикiв. Але ж це була «дивна школа», як сказала Нету панi Баер… III. Недiля Наступного ранку Нет схопився з лiжка щойно пролунав дзвоник та iз задоволенням взявся примiряти одяг, приготований для нього на стiльцi. Це були поношенi речi одного з багатих хлопчикiв. Панi Баер зберiгала таке «скинуте пiр’ячко» для бiдних «залiтних пташок», якi потрапляли в ii гнiздо. Не встиг Нет одягнутися, як з’явився Томмi в бiлоснiжному комiрцi й повiв його вниз. Сонце заливало свiтлом iдальню, накритий стiл i голодних хлопчикiв, якi вишикувалися навколо нього. Нет завважив, що цього разу вони не шумiли, як напередоднi ввечерi, а стояли струнко, тримаючись за спинки стiльцiв. Нарештi маленький Роб, глянувши на батька й отримавши кивок у вiдповiдь, склав руки, схилив кучеряву голiвку й прочитав коротеньку молитву. Вiдтак усi посiдали й почали снiдати. У недiлю подавали каву, котлети й варену картоплю – замiсть хлiба й молока, як зазвичай у буднi. Швидко працюючи ножами й виделками, хлопчики жваво перемовлялися про приготування недiльних урокiв, обговорювали маршрут прогулянки й плани на наступний тиждень. – А тепер, дiти, – сказав тато Баер пiсля снiданку, – берiться за своi ранковi заняття, щоб впоратися з ними до приiзду омнiбуса, який доправить нас до церкви. І пан Баер, подаючи приклад, пiшов до кабiнету, щоб скласти книжки, потрiбнi на понедiлок. Усi одразу ж взялися за справу. У кожного були своi маленькi обов’язки. Однi носили дрова й воду, годували домашню птицю, iншi пiдмiтали сходи або виконували доручення панi Баер. Дейзi мила чашки, а Демi витирав iх: близнюки любили працювати разом. Навiть у малюка Теддi була своя маленька справа: вiн знiмав зi столу серветки й розставляв стiльцi. Пiв години дiти метушилися, як бджоли у вулику, а потiм приiхав омнiбус, i пан Баер, Франц та ще вiсiм старших хлопчикiв вирушили до церкви – в мiсто, до якого було майже п’ять кiлометрiв. Нет через кашель залишився вдома з молодшими дiтьми й провiв з ними весь ранок у кiмнатi панi Баер. Вiн слухав оповiдання, якi вона читала вголос, спiвав урочисту пiсню-славень, яку розучували дiти, а потiм разом з усiма наклеював картинки в стару книжку. – Ось моя «недiльна» шафа, – сказала Джо Баер, показуючи Нету полицi, на яких лежали книжки з картинками, ящички з фарбами, кубики та письмове приладдя. – Хочу, щоб недiля стала для моiх хлопчикiв спокiйним, приемним днем з негаласливими iграми. Так, сьогоднi вони вiдпочивають вiд урокiв, але, гадаю, мають навчитися дечого такого, що важливiше за всi шкiльнi знання. Розумiеш, про що я? – запитала вона, глянувши на Нета, який уважно ii слухав. – Ви, мабуть, хочете сказати, що вони вчаться бути добрими? – повагавшись, промовив вiн. – Так, бути добрими й мати вiд цього задоволення. Знаю, iнодi це дуже важко, але коли всi допомагають одне одному, то виходить легше. Ось як я намагаюся допомагати моiм хлопчикам. Панi Баер зняла з полицi маленький, наполовину списаний зошит i вiдкрила його на сторiнцi, де вгорi було виведене тiльки одне слово. – Це ж мое iм’я! – з подивом вигукнув Нет. – Так. Тут е сторiнка для кожного хлопчика, де я записую, як вiн поводився протягом тижня, а в недiлю ввечерi показую йому свiй звiт. Якщо вiн поводився погано – мене це засмучуе, якщо добре – я щаслива й пишаюся ним. Та хай там як, дiти знають, що я веду цей журнал для iхньоi ж користi, й намагаються поводитися добре з любовi до пана Баера й до мене. – Звiсно ж намагаються! – сказав Нет. Раптом вiн помiтив, що на сусiднiй сторiнцi стоiть iм’я Томмi. Йому дуже захотiлося дiзнатися, що там написано. Панi Баер помiтила це й негайно ж перегорнула сторiнку. – Нi-нi, – сказала вона, похитавши головою, – я не показую цих записiв нiкому, крiм тих, кого вони стосуються. Те, що написано в цьому зошитi пiд твоiм iм’ям, не знатиме нiхто, крiм нас двох. Буде тобi приемно чи соромно читати те, що я напишу тут до наступноi недiлi, – залежить вiд тебе самого. Сподiваюся, запис повинен бути хорошим. У всякому разi, я не збираюся занадто багато вимагати вiд тебе: ти щойно вступив до Пламфiлда, i все тут ще занадто нове й незвичне для тебе. Тож задовольнюся тим, якщо ти почнеш дотримуватися наших правил. А iх дуже небагато, житимеш дружно з товаришами й дечому навчишся. – Я постараюся, – сказав Нет, i його худеньке обличчя спалахнуло – йому так хотiлося, щоб панi Баер не засмучувалася, а була щаслива. – Мабуть, дуже важко писати так багато, – додав вiн, коли Джо, ласкаво поплескавши його по плечу, закрила зошит. – Тiльки не для мене, бо я, щиро кажучи, не знаю, що люблю бiльше – писати про хлопчикiв чи iх самих, – i панi Баер засмiялася, побачивши, що Нета це здивувало. – Багато хто вважае, що вони аж занадто неспокiйнi, що з ними важко впоратися. Це тому, що не розумiють iх. А я розумiю, тому ще не зустрiчала хлопчика, з яким не змогла б упоратися. Та я просто не могла б жити без моiх милих, галасливих, нерозважливих хлопчакiв, правда, Теддi? Панi Баер вчасно звернула увагу на пустуна, який саме збирався засунути в кишеню чорнильницю. – Ну, а тепер, Нете, може, пiдеш пограеш на скрипцi? – запитала вона, нiби вгадавши, чого йому найбiльше хотiлося. – Спробуй вивчити один зi славнiв, якi ми спiватимемо ввечерi. У будинку стояла глибока, святкова тиша. Нет взяв скрипку й, зайшовши до порожнього класу, розгорнув ноти на освiтленому сонцем пiдвiконнi. Двi щасливих години пролетiли непомiтно – вiн наче забував свое важке минуле. Незабаром з церкви повернулися iншi вихованцi, й пiсля обiду всi зайнялися рiзними справами. Однi читали, iншi писали листи додому, виконували домашнi завдання або просто тихо розмовляли мiж собою. О третiй годинi хлопчики разом з паном Баером вирушили на прогулянку, а панi Баер з Дейзi й двома синами поiхала в мiсто до батькiв: вона завжди вiдвiдувала iх у недiлю. Нет почувався ще дуже слабким для тривалоi прогулянки, тож попросив залишити його вдома з Томмi, який люб’язно запропонував показати йому всi визначнi пам’ятки Пламфiлда. – Ти бачив будинок, а тепер я покажу тобi сад, тiк i звiринець, – сказав Томмi, коли iх залишили самих, доручивши Ейзi наглядати передовсiм за Томмi, в якого завжди були найкращi намiри, але чомусь якимось незбагненним чином постiйно траплялися найнеприемнiшi iсторii. – Що ж це за звiринець? – запитав Нет, слiдуючи за новим другом алеею, яка огинала будинок. – Усi хлопцi мають улюбленцiв серед тварин, – пояснив вiн. – Тож тримаемо iх на току й називаемо це звiринцем. Ось ми й прийшли. Подивися, якою красунею виросла моя морська свинка! – Томмi гордо вказав на найпотворнiшу тваринку з усiх, якi коли-небудь бачив Нет. Свое враження вiн, зрозумiло, не озвучив, зате сказав те, що могло б потiшити Томмi: – У мене е приятель, у якого цiлих дванадцять морських свинок. Вiн хотiв подарувати менi одну – бiленьку з чорними цятками, але я вiдмовився, бо в нас не було постiйного житла. Якщо хочеш, можу забрати ii для тебе, – додав вiн, бажаючи зробити приемнiсть товаришевi. – Звичайно, хочу, – зрадiв Томмi, – а я тодi подарую тобi мою. І вони зможуть жити разом, якщо не битимуться. Ось цi бiлi мишки належать Робу – iх йому подарував Франц, а кролики – Неду. Тут Демi розводить черепах: торiк у нього було шiстдесят двi штуки! На спинi в однiеi з них вiн надряпав свое iм’я та дату випуску в дику природу. Сподiваеться побачитися з нею через багато-багато рокiв i упiзнати за цими позначками. Вiн десь прочитав, як одного разу знайшли черепаху, мiтка на якiй засвiдчила, що iй вже сто рокiв. Демi такий смiшний! – А що в цьому ящику? – запитав Нет, зупинившись бiля великого глибокого ящика, до половини наповненого землею. – Тут склад черв’якiв Джека Форда, – сказав Томмi. – Вiн iх викопуе iз землi й тримае тут, а потiм продае нам, коли йдемо на риболовлю. Це дуже зручно, проте дорого – Джек iнодi бувае дуже скупим. Нещодавно менi довелося викласти два центи за дюжину, так вiн ще накидав найменших. Я його попередив, що копатиму собi черв’якiв сам, якщо цiна не зменшиться. А ще в мене е двi курки – отi сiренькi. Вони несуть великi яйця, якi я продаю панi Баер. До речi, нiколи не беру з неi бiльше нiж двадцять п’ять центiв за десяток, нiколи! Менi було б соромно брати бiльше, – i Томмi кинув зневажливий погляд на склад черв’якiв. – А чиi це собаки? – запитав Нет, уважно слухаючи розповiдь про торговi операцii школярiв. Вiн також зрозумiв, що заступництво такоi людини, як Томмi, буде дуже корисним. – Велика собака – Емiля. Панi Баер назвала ii Колумбом, – вiдповiв Томмi тоном господаря звiринця, який демонструе своiх звiрiв. Бiле щеня – Роба, а жовте – Теддi. Якийсь чоловiк хотiв втопити iх у нашому ставку, але пан Баер йому не дозволив. Цi щенята якраз пiдходять для малюкiв, мене вони не дуже тiшать. Їх звуть Кастор i Поллукс[3 - Кастор i Поллукс – брати-близнюки, якi були нерозлучними, прозванi дiоскурами (тобто «синами Зевса»).]. – А менi хотiлося б мати ось такого вiслючка. Вiн такий маленький, гарненький, i на ньому, напевно, так приемно iздити, – сказав Нет, згадавши, як йому доводилося довгими годинами ходити пiшки i як вiд цього болiли ноги. – Це вiслючок Теддi. Пан Лоуренс подарував його панi Джо, щоб iй не доводилося на прогулянках носити Теддi на руках. Ми всi любимо Тобi, вiн такий чудовий! А цi голуби – спiльнi, щоправда, в кожного е свiй улюбленець. І всi пташенята, яких вони висиджують, теж спiльнi. Вони такi смiшнi – зовсiм голi! Тепер iх немае, але якщо хочеш поглянути на старих, залiзь нагору сходами. А я гляну, чи не знесли яець моi Химка й Бабуся. Нет пiднявся на просторе горище й довго дивився на гарненьких голубкiв, якi цiлувалися носиками й воркували. Деякi сидiли на гнiздах, iншi злiтали iз залитого сонцем даху на вистелений соломою двiр, де шiсть красивих корiв з гладкою шерстю меланхолiйно жували жуйку. «У кожного тут е що-небудь, тiльки в мене нiчого немае, – подумав Нет, вiдчуваючи себе дуже бiдним, пiсля того як побачив скарби iнших хлопчикiв. – Хотiлося б i менi мати голуба, або курку, або хоча б черепаху, але тiльки свою… власну». – Де ж ви дiстаете всю цю живнiсть? – запитав вiн, спустившись донизу. – Ми або знаходимо iх, або купуемо, або нам дарують. Моiх курей подарував менi тато. А коли я наберу достатньо грошей вiд продажу яець, то куплю пару качок, – тоном мiльйонера сказав Томмi. – У нас е хороший ставок позаду комори. За качинi яйця платять дуже дорого, а маленькi каченята такi миленькi, й так весело дивитися, як вони плавають. Нет зiтхнув. У нього не було нi батька, нi грошей, нiчого в усьому свiтi, крiм старого порожнього гаманця й майстерних пальцiв, якi вмiють дiставати чудовi звуки зi скрипки. Томмi, мабуть, зрозумiв, чому Нет зiтхнув, бо пiсля кiлькох хвилин глибокого роздуму раптом сказав: – Слухай-но, що я придумав. Якщо ти погодишся розшукувати яйця моiх курей – я цю справу ненавиджу, – то даватиму тобi одне яйце з кожноi дюжини. А коли ти сам набереш дюжину яець, то продаси iх мамi Джо. Вона заплатить тобi двадцять п’ять центiв, i ти зможеш купити все, що захочеш. – О, це було б чудово! – вигукнув Нет, потiшений такою блискучою пропозицiею. – Який ти добрий! – Годi тобi, це такi дрiбницi! Починай прямо зараз шукати яйця, а я почекаю тебе тут. Бабуся кокоче, значить, одне яйце ти обов’язково знайдеш. І Томмi розвалився на сiнi з приемним вiдчуттям, що уклав вигiдну угоду й водночас зробив послугу товаришевi. Нет весело взявся за пошуки й довго нишпорив по всiх закутках, перш нiж знайшов два великих яйця, одне – в найдальшому куточку, а iнше – в старому кошику, яку привласнила собi панi Химка. – Я вiзьму одне, а ти бери друге, – сказав Томмi. – У мене тепер якраз буде дюжина. А завтра почнемо новий рахунок. Записуй своi яйця крейдою ось тут, бiля моiх, – i Томмi показав на ряд якихось таемничих значкiв на гладкому боцi староi вiялки. Так власник одного яйця гордо вiдкрив рахунок поруч з товаришем, який зi смiхом написав над значками: «Т. Бенг i Ко». Бiдному Нету яйця здавалися такими спокусливими, що Томмi насилу умовив його вiднести свою першу власнiсть у комору Ейзi. Потiм вони повернулися до екскурсii, й Нет познайомився з двома кiньми, шiстьма коровами, трьома свинями й телям. Томмi завершив огляд бiля староi верби, яка схилилася гiллям над струмком, повiдомивши, що наостанок покаже йому дещо дуже цiкаве. Ставши на паркан, хлопчики видерлися на дерево й дiсталися широкого розгалуження. Товстi гiлки щороку пiдстригали, а вони пускали молодi пагони, якi утворювали над головою густе зелене склепiння. Пiд ним у розвилцi стояли маленькi стiльчики, а в дуплi була влаштована шафка, де лежали двi книжки, кiлька недороблених свисткiв i човник. – Ми з Демi тут все облаштували, – сказав Томмi. – Це наша власнiсть, тож нiхто не може приходити сюди без дозволу. Крiм Дейзi, звичайно, але вона не береться до уваги. Нет дивився iз захопленням то вниз на струмочок, що дзюрчав свою вiчну мелодiю, то на зелене шатро вгорi, де гули бджоли. – Як тут добре! – вигукнув вiн. – Може, ви дозволите менi iнодi приходити сюди? Я нiколи в життi не бачив такого дивовижного мiсця. Менi хотiлося б бути птахом i завжди жити тут. – Так, тут чудово. Приходь, коли захочеш, якщо погодиться Демi, а я знаю – вiн погодиться, бо ще вчора менi сказав, що ти йому сподобався. – Невже? – сказав Нет, радiсно всмiхнувшись. – Так. Демi любить тихих хлопцiв, i ви зiйдетеся, особливо, якщо ти любиш книжки. Рум’янець задоволення, який виступив на щоках Нета, згустився при цих словах. – Я не дуже добре читаю, – пробурмотiв вiн. – У мене не було часу вчитися, бо доводилося цiлими днями ходити вулицями й грати на скрипцi. – Я теж не мастак у читаннi, але коли захочу, можу читати добре, – сказав Томмi, з подивом глянувши на Нета. Цей погляд цiлком прозоро натякав: «Це ж треба, дванадцятирiчний хлопчик – i не вмiе читати!». – Ось ноти я вмiю читати, – додав Нет, засмучений тим, що йому довелося зiзнатися у своему невiгластвi. – А я не вмiю, – повiдомив Томмi вже iншим, збентеженим тоном. Це пiдбадьорило Нета, й вiн твердо проказав: – Я працюватиму з усiх сил i навчуся всього, що менi запропонують. Пан Баер задае важкi уроки? – Нi, вiн взагалi не суворий. Все пояснюе й допомагае, коли важко даеться. Іншi так не роблять, як, наприклад, мiй старий учитель. Якщо, бувало, пропустиш хоч одне слово, вiн одразу – лясь по головi! І Томмi потер собi голову, нiби вона ще трiщала вiд отриманих потиличникiв, якi, власне, тiльки й залишилися в пам’ятi пiсля цiлого року занять з тим учителем. – Гадаю, я мiг би це прочитати, – сказав Нет, розглядаючи книжки. – Так спробуй, а я допоможу тобi, – поблажливим тоном запропонував Томмi. Нет, затинаючись у важких мiсцях, прочитав цiлу сторiнку, а Томмi пiдбадьорював його i врештi-решт оголосив, що той скоро читатиме не гiрше за iнших. Потiм вони поговорили про рiзнi цiкавi речi, зокрема й про садiвництво, бо Нет, дивлячись вниз зi свого сiдала, побачив по той бiк струмка невеликi латки обробленоi землi. – Це наш город, – сказав Томмi. – У кожного е своя грядка. Ми садимо й сiемо, що хочемо, тiльки все рiзне. І передумувати вже не можна. Треба тiльки чекати, поки виросте те. – Що ж ти посiеш у цьому роцi? – Боби – вони ростуть швидше за iншi рослини. Томмi зсунув капелюха на потилицю, заклав руки в кишенi й вимовив цi слова, немилосердно iх розтягуючи, бо несвiдомо наслiдував Сайлеса. Нет не змiг втриматися вiд смiху. – Чого ти смiешся? Виростити боби набагато легше, нiж пшеницю або картоплю. Торiк посадив динi, але з ними були страшнi клопоти. Ще й вродили далеко не всi – виросла одна велика й двi маленьких. Останнi слова Томмi знову протягнув, як Сайлес. – А пшениця красиво росте? – запитав Нет, намагаючись тепер утриматися вiд смiху. – Так, але з нею ще бiльше метушнi. А боби ростуть дуже швидко. Я перший вибрав боби. Надутий Качан теж хотiв iх садити, але запiзнився й вирiшив посiяти цукровий горох. З ним теж нiчого робити, тiльки збирати. Ну а це Качан зробить iз задоволенням – вiн страшенно любить поiсти. – А в мене теж буде грядка? – запитав Нет, думаючи, як приемно було б посадити хоч що-небудь. – Звичайно, буде, – вiдповiв хтось знизу. Це був пан Баер, який повернувся з прогулянки й пiшов на пошуки хлопцiв. У недiлю вiн завжди намагався придiлити увагу кожному хлопчиковi, вважаючи, що спiлкування сам на сам для них найкраще. Щире, гаряче спiвчуття часом творить чудеса. Кожна дитина в школi знала, що пан Баер – добра людина, тож багато хто готовий був вiдкрити йому серце, навiть охочiше, нiж жiнцi. Особливо старшi хлопцi, котрi довiряли йому всi своi мрii й плани. Щоправда, коли хворiли або сумували, то iнстинктивно зверталися до Джо, яку маленькi дiти робили своею повiреною завжди й у всьому. Спускаючись iз дерева, Томмi, як завжди, за щось зачепився й упав у струмок. Вiдтак спокiйнiсiнько вилiз з води й вiдправився додому перевдягатися. Нет залишився наодинцi з паном Баером, який саме цього й хотiв. Вони перейшли через струмок, i пан Баер пiдкорив серце хлопчика, видiливши йому шматочок землi для грядки й обговоривши разом iз ним, що б на нiй посiяти, причому так серйозно, нiби достаток усiеi школи залежав вiд того, що i як вродить на цiй грядцi. Пiсля приемноi розмови вони перейшли до iнших предметiв, i завдяки цiй прогулянцi в головi Нета зародилося багато нових думок. Вiн вбирав свiжi враження так само жадiбно, як суха земля – вологу. Навiть за вечерею роздумував над почутим, часто поглядаючи на пана Баера, нiби намагаючись сказати: «Менi дуже сподобалося все, що ви говорили. Як би менi хотiлося послухати вас знову!». Не знаю, чи зрозумiв пан Баер це нiме прохання, але коли всi хлопчики зiбралися у вiтальнi Джо на звичну недiльну бесiду, вiн обрав для неi тему, яка стосувалася прогулянки в саду. «Яка ж це школа? – думав Нет, озираючись навколо. – Це просто велика родина!». Хлопчики пiвколом сидiли бiля камiна, однi на стiльцях, iншi на килимi. Демi й Дейзi примостилися на колiнах дядька Фрица – так вони його називали, а Роб влаштувався за спиною мами, яка сидiла в крiслi. Вiн звик там дрiмати, якщо розмова ставала йому незрозумiлою. Усi, здавалося, були задоволенi – таким приемним е вiдпочинок пiсля тривалоi прогулянки. І всi уважно слухали: кожен знав, що пан Баер може звернутися до когось iз питанням, тому хлопцi намагалися не вiдволiкатися, щоб одразу вiдповiсти. – Жив-був мудрий i майстерний садiвник, – почав на старовинний лад пан Баер. – У нього був величезний, надзвичайноi краси сад, за яким вiн дбайливо доглядав. Багато садiвникiв допомагали йому. Деякi з них працювали сумлiнно й цiлком заслуговували на ту добру платню, яку отримували вiд нього. Але були й такi, що ставилися до справи недбало, погано обробляючи землю. Це дуже засмучувало садiвника, але вiн був терплячим i працював тисячi рокiв, чекаючи великих жнив. – Який же вiн, мабуть, був старий, – сказав Демi, який не спускав очей з дядька Фрица, ловлячи кожне його слово. – Т-с-с, Демi! – прошепотiла Дейзi. – Це чарiвна казка. – Нi, це, напевно, алегорiя, – сказав Демi. – А що таке алегорiя? – запитав Томмi, який любив ставити рiзнi запитання. – Поясни йому, якщо зумiеш, Демi, – попросив пан Баер. – А якщо ти не розумiеш, що означае це слово, то марно його вжив. – Нi, я знаю, що це означае, дiдусь пояснював менi! – вигукнув Демi. – Байка, наприклад, – алегорiя. Це iсторiя, пiд якою маеться на увазi що-небудь. Ось моя «Історiя без кiнця» – теж алегорiя, бо в нiй пiд дитиною маеться на увазi душа. Адже так, тiтонько? – Так, мiй милий, – погодилася панi Джо. – І дядькова iсторiя, звичайно, теж алегорiя. А тому слухай i постарайся здогадатися, що вона означае. Демi знову став уважно слухати, а пан Баер вiв далi: – Цей садiвник вiдвiв дюжину грядок одному працiвниковi й наказав йому старанно iх обробляти. Чоловiк цей не вирiзнявся нi видатним розумом, нi особливими здiбностями, але йому хотiлося зробити все, як слiд, бо садiвник був дуже добрий до нього. Тому з радiстю взявся за роботу. Грядки були рiзноi форми й величини, однi – з родючою землею, iншi – майже непридатнi для вирощування рослин. Але на кожнiй потрiбно було працювати день у день, бо на хорошiй землi невпинно рiс бур’ян, а погану треба розчищати вiд камiння. – Що ж ще на них було, крiм бур’яну й камiння? – запитав Нет. Вiн так захопився, що забув свою сором’язливiсть i зважився заговорити. – Що на них росло? – Квiти, – ласкаво глянувши на нього, вiдповiв пан Баер. – Навiть на найгiрших грядках росли якiсь простенькi квiточки, а на деяких – троянди, запашний горошок, маргаритки – тут вiн ущипнув пухку щiчку Дейзi, яка сидiла, притиснувшись до нього, – чи якiсь iншi красивi квiти й виноградна лоза. Адже за цiею землею старанно доглядав майстерний садiвник, що все свое життя працював у таких садах. Демi схилив голову набiк, як пташка, й спрямував своi блискучi очi на дядька. Здавалося, вiн почав щось пiдозрювати й насторожився. Але по обличчю пана Баера нiчого не можна було зрозумiти. Вiн переводив серйозний, проникливий погляд з одного хлопчика на iншого. – Деякi грядки, як я вже говорив, вимагали меншоi працi, iх було легко обробляти, – вiв далi професор, – а iншi – дуже важко. Була там одна хороша грядочка, що постiйно перебувала на сонцi. На нiй могло б вирости багато ягiд, овочiв i квiтiв, але вона не пiддавалася жоднiй обробцi, й коли працiвник сiяв на нiй, мiж iншим, динi, з цього не виходило нiчого доброго, бо грядка не могла сама по собi виростити iх. Це дуже засмучувало працiвника, але вiн все-таки не втрачав надii. Та, попри це, грядка залишалася порожньою, а пояснювала вона це такими словами: «Я забула». Розповiдь перебив вибух веселого реготу i всi подивилися на Томмi, який насторожився при словi «динi» й опустив голову, почувши свое улюблене виправдання: «Я забув». – Я знав, що дядько мае на увазi нас! – плескаючи в долонi, вигукнув Демi. – Ти – садiвник, дядько Фриц, а ми – грядки, адже так? – Так, ти вгадав. А тепер нехай кожен iз вас скаже менi, що я повинен посiяти у вас цiеi весни, щоб отримати восени хороший урожай з моiх дванадцяти – нi, вже тринадцяти грядок, – виправився пан Баер, глянувши на Нета. – Адже не можна ж вам, пане Баеру, посiяти в нас пшеницю, горох або боби? Або, може, вам хочеться, щоб ми iх iли й розтовстiли? – сказав Надутий Качан, кругле обличчя якого просвiтлiло вiд приемноi здогадки, що спала йому на думку. – Дядько говорить не про таке насiння, – вигукнув Демi, який любив подiбнi розмови. – Вiн каже про те, що може зробити нас кращими. А бур’ян означае недолiки. – Так, – погодився пан Баер. – Подумайте, що вам потрiбнiше, i скажiть менi, а я допоможу вам виростити це. Тiльки й ви самi повиннi намагатися з усiх сил, щоб з вами не вийшло так, як з динями Томмi – однi листя без плодiв. Я почну зi старших, але перш за все запитаю вашу маму, що iй хотiлося б мати на своiй грядцi. Адже всi ми – частинки прекрасного саду й повиннi приготувати ряснi жнива для Бога, якщо любимо Його. – Я хотiла б посадити на своiй грядцi насiння терпiння, вмiння володiти собою, яке менi найпотрiбнiше, – сказала панi Баер так серйозно, що хлопчики почали старанно обмiрковувати, якi вiдповiдi вони дадуть, коли прийде iхня черга. А деякi навiть вiдчули докори сумлiння, згадавши, як часто зловживали терпiнням мами Баер. Франц попросив посiяти на його грядцi душевну стiйкiсть, Нед – лагiднiсть, Дейзi – стараннiсть, Демi – «стiльки розуму, скiльки е в дiдуся», а Нет боязко сказав, що йому потрiбно дуже багато, тому вiн просить пана Баера вибрати за нього. Іншi хлопчики вибирали головним чином лагiднiсть, стараннiсть, терпiння. Томмi побажав бути серйознiшим. Один хлопчик хотiв прокидатися вчасно, але не знав, як назвати таке насiння, а бiдний Надутий Качан, зiтхнувши, сказав: – Я хотiв би любити навчання так само, як люблю обiд, але не можу… – А ми посiемо скромнiсть та стриманiсть, – сказав пан Баер, – i доглядатимемо за ним, поливатимемо його та так добре виростимо, що на наступне Рiздво нiхто не iстиме за обiдом дуже багато, а потiм хворiти вiд цього. Якщо ти тренуватимеш свiй розум, Джордже, вiн буде вимагати iжi так само, як i твое тiло, тож ти полюбиш книжки, як ось цей фiлософ, – додав вiн, вiдкинувши волосся з високого чола Демi. – Та й тобi теж потрiбна стриманiсть, мiй милий. Ти любиш забивати собi голову чарiвними казками й рiзними фантазiями не менш, нiж Джордж прагне набивати свiй шлунок печивом i цукерками. І те й те недобре. Арифметика, поза сумнiвом, не така цiкава, як «Тисяча й одна нiч», я розумiю це, але вона дуже корисна, тож i тобi пора братися за неi, щоб потiм не соромитися й не шкодувати про втрачений намарне час. – Але ж «Гаррi й Люсi» i «Франц» – зовсiм не чарiвнi казки, – заперечив Демi. – І там йдеться про барометри, цеглини, пiдковування коней та iншi кориснi речi. І я люблю цi книжки, адже так, Дейзi? – Так, вони кориснi, – сказав дядько Фриц, – але ти читаеш «Роланда» набагато частiше, нiж «Гаррi й Люсi», а «Франца» любиш далеко не так, як «Синдбада». Менi хотiлося б домовитися з вами обома. Нехай Джордж iстиме тiльки тричi на день, а ти читатимеш тiльки по однiй чарiвнiй казцi на тиждень. За це я влаштую вам новий майданчик для крикету. Тiльки ви повиннi менi пообiцяти, що гратимете на ньому, – додав вiн якомога переконливiше, бо Надутий Качан терпiти не мiг бiгати, а Демi зазвичай читав, коли всi гралися в активнi iгри. – Але ми не любимо крикет, – сказав Демi. – Зараз, може, й не любите, але коли почнете грати, то, напевно, полюбите. Крiм того, хоч самi ви не любите грати, але всi вашi товаришi люблять, i вiд вас залежить, чи буде в них новий майданчик, чи нi. Це вирiшило справу, i, на превелике захоплення хлопчикiв, Демi й Надутий Качан погодилися на пропозицiю пана Баера. Пiсля цього поговорили про сад, а потiм заспiвали хором пiд акомпанемент цiлого оркестру: панi Баер грала на роялi, Франц – на флейтi, пан Баер – на вiолончелi, а Нет – на скрипцi. Концерт всiм дуже сподобався, навiть кухарка Ейзi, що сидiла в куточку, часто починала пiдспiвувати дуже приемним голосом. У цiй школi в недiльному спiвi брали участь всi: пани й прислуга, старi й молодi, бiлi й чорнi. Коли спiви скiнчилися, хлопчики потиснули руку пану Баеру, а панi Баер поцiлувала всiх, починаючи з шiстнадцятирiчного Франца й закiнчуючи маленьким Робом, який любив цiлувати маму в кiнчик носа. А потiм всi пiшли спати. М’яке свiтло лампи пiд абажуром, що горiла в дитячiй, падало на картину, розмiщену навпроти узголiв’я лiжка Нета. Вона була не единою в кiмнатi, але хлопчик одразу вiдзначив ii особливiсть. Рамка з моху та соснових шишок, а також вазочка з польовими, мабуть, щойно зiрваними квiтами, що стояла перед нею на маленькiй пiдставцi, додавали iй загадковостi в очах Нета. Вiн не розумiв, що на нiй зображено. – Це моя картина, – сказав хтось. Нет обернувся й побачив Демi, вбраного в нiчну сорочку. Вiн порiзав палець i ходив до тiтки Джо, щоб вона його перев’язала. – Хто ж тут намальований? – запитав Нет. – Це Христос. Вiн благословляе дiтей. Хiба ти нiчого не знаеш про Нього? – з подивом запитав Демi. – Знаю… Трохи, проте менi хотiлося б знати бiльше. Вiн видаеться таким добрим, – вiдповiв Нет, все пiзнання якого про Бога полягало лише в тому, що вiн часто чув, як вимовляли Його iм’я всуе. – Я знаю про Нього все, – сказав Демi, – й дуже люблю розповiдi про Нього, бо все це правда. – Звiдки ж ти дiзнався? – Менi розповiв дiдусь. Вiн знае все i вмiе розповiдати чудовi iсторii. Коли я був маленьким, то грався з його книжками та будував з них мости, залiзницi й будинки. – А скiльки тобi рокiв? – Уже пiшов одинадцятий. – Ти знаеш багато рiзних речей, адже так? – Так. Бачиш, яка в мене велика голова! Дiдусь каже, що менi доведеться довго вчитися, щоб ii наповнити. Ось тому я й намагаюся набивати ii швидше. Нет засмiявся такому дивному поясненню, а потiм серйозно сказав: – Розкажи менi, будь ласка, про Нього. – Одного разу я знайшов дуже красиву книжку, – почав Демi, – й хотiв погратися нею, але дiдусь сказав, що не можна цього робити. Вiн показав менi картинки й розповiв, що на них намальовано. Менi дуже сподобалися iсторii про Йосипа i його злих братiв, про маленького Мойсея, який плавав у кошику рiчкою, але найбiльше я полюбив розповiдi про Ісуса Христа, й дiдусь стiльки раз iх менi повторював, що я вивчив усе напам’ять. Вiн подарував менi цю картину. Якось я захворiв, i ii повiсили в цiй кiмнатi. Менi швидко вдалося одужати, тож я вирiшив залишити ii тут, щоб iншi хворi дiти могли дивитися на неi. – А навiщо Вiн благословляе дiтей? – запитав Нет, який не мiг вiдвести очей вiд обличчя Христа. – Бо Вiн любив iх. – Це були бiднi дiти? – з цiкавiстю запитав Нет. – Так, мабуть, бiднi. Бачиш, як погано вони одягненi, i iхнi матерi очевидно теж небагатi. Ісус Христос любив бiдних, допомагав iм i умовляв багатих, щоб вони були добрiшими до них. І бiднi дуже, дуже любили Його! – гаряче говорив Демi. – Вiн був багатий? – Нi, дуже бiдний. Вiн народився в печерi, а коли вирiс, у Нього не було нiякого житла й не було чого iсти, якби люди не давали Йому iжу. Вiн ходив усюди й проповiдував, намагаючись зробити людей кращими. А потiм злi люди вбили Його. – За що вони Його вбили? – запитав Нет i сiв на лiжку, щоб краще чути. Йому так хотiлося дiзнатися бiльше про Христа, який любив бiдних. – Я розкажу тобi. Тiтка Джо не розсердиться за це. І Демi сiв на сусiдньому лiжку, дуже задоволений, що може розповiсти свою улюблену iсторiю такому уважному слухачевi. Через деякий час няня зазирнула в кiмнату, щоб подивитися, чи заснув Нет, але одразу нечутно причинила iх i попрямувала до панi Баер. Їi глибоко схвилювало й зворушило те, що вiдбувалося в дитячiй. – Чи не хочете зайти в дитячу, панi, – сказала вона, – й помилуватися на дивовижну картину? Нет уважно слухае Демi, який розповiдае йому про немовля Ісуса. Панi Баер саме збиралася зайти до Нета та поговорити з ним перед сном. Вона знала, що кiлька серйозних слiв в цей час приносять велику користь. Але коли пiдiйшла до дверей дитячоi та побачила, як жадiбно Нет слухае свого маленького друга та як гаряче той розповiдае чудову iсторiю про Христа, пiднявши очi на зображене на картинi Його прекрасне, лагiдне обличчя, ii очi наповнилися слiзьми й вона тихенько пiшла. «Демi, – думалося iй, – несвiдомо принесе цьому бiдному хлопчиковi бiльше користi, нiж я. Менi краще не втручатися». Ще довго чувся шепiт у дитячiй, але нiхто не турбував хлопчикiв i не зупиняв Демi. А коли нарештi все затихло, й панi Баер прийшла взяти лампу, Демi вже пiшов, а Нет мiцно спав. Його обличчя було лагiдним i спокiйним. Панi Баер зрозумiла, що один день турботи та доброти зробив стiльки, скiльки зазвичай робить рiк терплячого виховання. Тож ця маленька грядка у занедбаному досi саду неодмiнно принесе рясний урожай. Маленький проповiдник вже засiяв ii найкращим насiнням. IV. Перший крок У понедiлок вранцi Нет з острахом йшов у клас. Та як йому було не боятися? Адже зараз всi побачать, що вiн нiчого не знае. На щастя, пан Баер вiдвiв йому дуже зручне мiсце в нiшi бiля вiкна й доручив Францовi провести з ним перший урок. Тож нiхто з дiтей не чув, як вiн затинався пiд час читання, не бачив, якi каракулi виводив у своему зошитi. Нет був глибоко вдячний за це й навчався з таким завзяттям, що пан Баер, глянувши на його розпашiле обличчя й забрудненi чорнилом руки, з усмiшкою сказав: – Не варто перевтомлюватися, мiй хлопчику, – в нас ще багато часу попереду. – Але менi потрiбно працювати якомога бiльше, а то я не наздожену iнших, – заперечив Нет. – Вони знають так багато, а я – нiчого… Слухаючи, як хлопчики твердо й упевнено вiдповiдають уроки з iсторii, географii та граматики, Нет мало не впав у вiдчай. – Зате ти знаеш багато того, чого не знають вони, – сказав пан Баер, сiдаючи ближче до Нета, бо Франц вже допомагав молодшiй групi долати труднощi таблицi множення. – Я? – недовiрливо запитав Нет. – Звичайно. Ти вмiеш стримуватися, володiти собою, а Джек, котрий так швидко розв’язуе арифметичнi задачi, не вмiе. Адже звичкою до стриманостi теж потрiбно опанувати, i, гадаю, ти цей урок добре засвоiв. Крiм того, ти вмiеш грати на скрипцi, чого не вмiе жоден з наших хлопчикiв, хоч iм дуже цього хотiлося б. І нарештi, найголовнiше, ти вiд щирого серця бажаеш вчитися, а це вже половина справи. Спочатку тобi, може, й буде важко, але не падай духом i працюй, працюй… З кожним днем навчання пiдкорюватиметься тобi. З кожним словом, промовленим паном Баером, обличчя Нета прояснялося: вiн радiв, що знае хоч щось. «Так, я можу стримуватися, – думав вiн. – Мене навчив цього батько, коли бив мене час вiд часу. І я вмiю грати на скрипцi, хоч i не знайду на мапi Бiскайську затоку», – подумав вiн iз, здавалося б, недоречним вiдчуттям комфорту. А потiм сказав так серйозно й голосно, що Демi почув його: – Я хочу вчитися, тож старатимуся. Я нiколи не ходив до школи, але не винен у цьому. І якщо товаришi не смiятимуться надi мною, то сподiваюся, що впораюся, адже ви й панi Баер такi добрi до мене! – Нiхто не смiятиметься над тобою. А якщо хтось спробуе, то я скажу, щоб вiн не робив цього! – крикнув Демi, забувши, що сидить на уроцi. Молодша група, яка зупинилася на множеннi сiм на дев’ять, теж обернулася, як за командою, бажаючи дiзнатися, що трапилося. Вважаючи, що бесiда про те, як треба допомагати один одному, важливiша за урок арифметики, пан Баер розповiв iсторiю Нета. Вона вийшла такою цiкавою i зворушливою, що добрi хлопчики навперебiй обiцяли пiдставляти плече новому товаришевi. Крiм того, iх тiшила можливiсть подiлитися своiми здобутками з тим, хто так чудово грае на скрипцi. Вiдтодi не було жодного разу, щоб в разi потреби хтось не простягнув Нетовi руку пiдтримки, якщо вiн спiткався на сходах до знань. Щоправда, поки хлопчик не змiцнiв, йому не дозволяли багато вчитися. Зате мiг бiльше часу проводити на своiй грядцi. Це заняття приносило бiльше користi для здоров’я, нiж будь-якi лiки. Нет засiяв ii квасолею. Вiн радiв кожному новому листочку, кожнiй стеблинцi, якi пiдiймалися з землi пiд дiею теплого весняного повiтря. Жодна грядка не була оброблена так добре – Нет рився в нiй, як крiт. Пан Баер навiть висловлював припущення, що на нiй нiчого не встигне вирости, так енергiйно Нет ворушив землю. Тому вiн часто давав йому якусь легку роботу у квiтнику або на полуничних грядках, де той, наспiвуючи, працював так само старанно, як бджоли, що лiтали навколо нього. – Ось така змiна менi дуже подобаеться, – говорила панi Баер, дивлячись на колись блiдi, а тепер рум’янi щоки Нета, або поплескуючи його по плечах, якi вже почали розпрямлятися вiд роботи на свiжому повiтрi, здоровоi iжi й вiдсутностi тяжкого гнiту бiдностi. Демi став другом Нета, Томмi – його покровителем-опiкуном, а Дейзi – утiшницею в усiх його бiдах. Хоч цi дiти були молодшими за нього, iх компанiя подобалася йому бiльше: вiн не любив брати участь в активних iграх старших хлопчикiв. Пан Лоуренс не забув Нета. Вiн надсилав йому одяг, книжки, ноти, а час вiд часу приiздив сам, щоб подивитися, як живеться його хлопчиковi, або брав його iз собою в мiсто й водив на концерти. У великому будинку пана Лоуренса Нет бачився з його милою дружиною й чарiвною маленькою донькою, смачно обiдав i вiдчував себе таким щасливим, що пiсля кожного такого вiдвiдування думав про нього цiлими днями й марив ночами. Для щастя дитини потрiбно так мало! Боляче бачити, коли на прекраснiй, осяянiй сонцем землi зустрiчаються сумнi дитячi личка й самотнi сердечка. Розумiючи це, Баери збирали для своiх голодних пташенят всi крихти, якi могли дiстати, бо самi були багатi лише своею добротою. Багато заможних приятельок панi Баер надсилали iй iграшки, котрi вже набридли iхнiм дiтям, i лагодити iх взявся Нет. Це було пiдхожим заняття для його спритних пальцiв. Часто в дощовi днi вiн сидiв з клеем, фарбами та складаним ножем, доводячи до ладу ляльковi меблi, домашнiх тварин i диких звiрiв, а Дейзi в цей час шила вбрання для обшарпаних ляльок. Вiдновленi iграшки ховали в особливу, вiдведену для них шафу, а на наступне Рiздво ними прикрашали ялинку, яку Баери влаштовували щороку для всiх бiдних дiтей, якi жили по сусiдству. Демi нiколи не набридало читати й переказувати своi улюбленi книжки. Нет провiв багато приемних годин, слухаючи «Арабськi казки», «Робiнзона Крузо» та iншi безсмертнi твори, якi дiти ще довго читатимуть iз захопленням. Перед Нетом нiби вiдкрився новий свiт. Коли йому хотiлося швидше дiзнатися продовження якогось оповiдання, вiн брався за читання сам, i через деякий час став читати не гiрше iнших хлопчикiв. Перемога над собою не могла його не тiшити, вимагала подальшого удосконалення, тож йлося навiть про суперництво з Демi в читаннi. Незабаром у життi Нета сталася зовсiм несподiвана й дуже приемна для нього змiна. Деякi хлопчики з небагатих родин були «у справi», як вони висловлювалися. Тобто знали, що незабаром iм доведеться самим заробляти на хлiб, а Баери намагалися всiляко заохочувати iх до працi й розвивати пiдприемливiсть. Томмi продавав яйця, Джек торгував черв’яками для риболовлi, Франц вiв уроки для молодшоi групи й отримував за це платню. Нед любив столярувати, тож для нього придбали токарний верстат, на якому вiн виточував рiзнi кориснi й красивi речi для продажу. Демi майстрував водянi млини й iншi – незвичайнi, дуже складнi, але непрактичнi машини. – Нехай буде механiком, якщо захоче, – говорив пан Баер. – Досить знати хоч якесь ремесло, щоб бути самостiйним. Всяка праця корисна, тож маемо розвивати здiбностi наших хлопчикiв, чого б вони не стосувалися – поезii чи обробки землi, якщо згодом це принесе iм користь. Одного разу Нет прибiг до пана Баера й, задихаючись вiд хвилювання, запитав: – Можна менi пiти й пограти на скрипцi для компанii, яка влаштувала пiкнiк у нашому лiсi? Менi за це заплатять, а я так хотiв би заробляти грошi, як iншi хлопчики. Але ж я тiльки й умiю, що грати на скрипцi. Пан Баер, не замислюючись нi на хвилину, вiдповiв: – Звичайно, iди. Заробляти грошi в такий спосiб дуже приемно, i я втiшений, що тобi запропонували цю роботу. Нет пiшов i повернувся з двома доларами в кишенi, якi показував усiм, розповiдаючи, як весело йому було, як всi учасники пiкнiка були добрi до нього, як вони хвалили його музику й обiцяли запросити знову. – Це набагато краще, нiж грати на вулицях, – сказав Нет, поплескуючи по своему, тепер вже не порожньому гаманцю й вiдчуваючи себе справжнiм мiльйонером. – Тодi я не отримував нiчого, а тепер всi грошi дiсталися менi. І крiм того, менi було дуже весело. Тепер я теж «у справi», як Томмi або Джек. О, як це мене тiшить! Так, вiн був «у справi», i справ у нього було достатньо. Влiтку пiкнiки влаштовувалися дуже часто, й на Нета був великий попит. Пан Баер охоче вiдпускав його грати за умови зроблених урокiв. Всiм було приемно дивитися, як Нет сiдав у красивий екiпаж, що присилали за ним, або коли вiн повертався додому, втомлений, але щасливий, iз заробленими грошима в кишенi й ласощами для Дейзi та маленького Теддi – про них вiн нiколи не забував. – Я збиратиму грошi, – казав вiн, вiддаючи своi долари на зберiгання панi Баер, – а коли iх набереться багато, куплю собi власну скрипку. Тодi менi можна буде заробляти собi на хлiб, адже так? – Сподiваюся, що так, Нете. Але перш за все ми повиннi зробити тебе сильним i здоровим та вкласти якомога бiльше знань у твою музичну голову. Згодом пан Лоуренс знайде тобi пристойне мiсце, а коли-небудь ти виступиш на великiй сценi, i ми всi приiдемо слухати тебе. Нет почувався цiлком щасливим. У музицi вiн робив такi значнi успiхи, що пан Баер заплющував очi на його досить посереднi знання з предметiв. Бо знав: до чого лежить серце, там всього охочiше працюе й голова. Щоправда, коли Нет переходив межу й надто недбало ставився до урокiв, йому забороняли грати на скрипцi протягом цiлого дня. Це було таким жорстоким покаранням, що хлопчик одразу брався за розум. Дейзi дуже любила музику, тож з великою повагою ставилася до музикантiв. Коли Нет вправлявся на скрипцi, вона майже завжди сидiла на сходах бiля його дверей i з мрiйливим виразом на обличчi або шила, або няньчила одну зi своiх ляльок. Це тiшило хлопчика й спонукало грати для своеi маленькоi слухачки якнайкраще. «Точно наша Бет», – думала тодi тiтка Джо, згадуючи свою молодшу сестру, й намагалася якнайшвидше пiти, щоб не бентежити дiвчинку. Нет дуже полюбив панi Баер, однак бiльшу частину свого маленького серця вiддав професоровi, який, як справжнiй батько, дбав про слабкого, соромливого хлопчика, що за короткий вiк зазнав так багато горя. На щастя, вiд важкого життя, яке вiв Нет, постраждало тiльки його тiло, але не душа. Може, любов до музики охороняла його. Хай там як, але пан Баер досвiдченим оком бачив багато хорошого в Нетi й з великим задоволенням розвивав цi задатки, водночас виправляючи недолiки. Вiн прикипiв душею до люблячого й лагiдного, як дiвчинка, Нета й, розмовляючи про нього з дружиною, часто називав «своею донькою», що дуже смiшило ii. Самiй панi Баер бiльше подобалися смiливi, мужнi хлопчики, вона вважала Нета дуже милим, але слабким. Це, втiм, не заважало iй пестити його так само нiжно, як вона пестила Дейзi. Щоправда, один недолiк Нета дуже турбував Баерiв, хоч вони й розумiли, що це наслiдок його життя в постiйному страху – вiн iнодi говорив неправду. Траплялося таке здебiльшого через дрiбницi, але все-таки то була брехня. – Будь якомога уважнiшим до себе, – сказав якось пан Баер, обговорюючи з Нетом одну з таких ситуацiй. – Стеж за тим, що говориш, щоб випадково не збрехати. – Я намагаюся, але нiяк не можу вiдвикнути, – вiдповiв Нет. – Я звик брехати, бо боявся тата й Нiколо, а тепер iнодi брешу, бо хлопчики смiються надi мною. Я знаю, що це недобре, але забуваю… І Нет у розпачi схиляв голову. – Я теж брехав у дитинствi, – вiв далi пан Баер, – але бабуся вiдучила мене. І знаеш як? Батько й мати сердилися на мене, вмовляли й карали, але я все забував, так само як i ти. Тодi бабуся сказала менi: «Я допоможу тобi не забувати й притримаю твiй неслухняний язичок». Вона велiла менi висунути його й надрiзати самий кiнчик ножицями, але кров все одно пiшла. Це було жахливо, однак принесло менi велику користь. Язик загоювався досить довго, тож я мiг говорити тiльки дуже повiльно, а отже, мав час обдумати те, що хотiв сказати. А коли язик зажив, все одно уважно стежив за собою, бо боявся бабусиних ножиць. – У мене не було бабусь. Але якщо ви думаете, що це допоможе менi, розрiжте менi кiнчик язика, – рiшуче сказав Нет, який дуже боявся болю, але бажання вiдучитися брехати було ще бiльшим. Пан Баер усмiхнувся й похитав головою. – Я знаю iнший, спосiб, кращий, – сказав вiн. – Вiн уже випробуваний мною. Ось як ми зробимо. Щораз, як ти збрешеш, покараний буду я. – Як же так? – з подивом вигукнув Нет. – Ти даси менi кiлька ударiв лiнiйкою по руцi, – сказав пан Баер. – Сам я рiдко вдаюся до цього покарання. Може, ти краще станеш стежити за собою, якщо бiль доведеться терпiти не тобi, а менi. – Бити вас лiнiйкою? Нi, нiколи! – Тодi постарайся не брехати. Бiль, звичайно, не може принести задоволення, але я охоче винесу його, аби викорiнити твiй недолiк. Ця розмова подiяла на Нета так сильно, що вiн досить довго утримувався вiд брехнi. Пан Баер розсудив правильно: любов до нього могла втримати Нета краще, нiж страх за себе. Але в один нещасний день Нет не остерiгся. Коли Емiль запитав, чи не вiн прим’яв його пшеницю, й пригрозив вiдлупцювати в разi, якщо це так, Нет вiдповiв «нi». А тим часом пшеницю прим’яв справдi вiн, коли бiг по саду вiд Джека, який ганявся за ним. Нет думав, що нiхто цього не бачив, але виявилося, що Томмi бачив. І коли два днi потому Емiль знову заговорив про свою пшеницю, Томмi розповiв, як було. В той час уроки вже скiнчилися, й усi були в залi. Пан Баер присiв на солом’яний диванчик разом з Теддi, але почувши слова Томмi й побачивши, як спалахнуло перелякане обличчя Нета, зняв Теддi з колiн. – Іди до мами, мiй хлопчику, я зараз прийду, – сказав вiн i, взявши Нета за руку, пiшов разом з ним у клас i зачинив за собою дверi. З хвилину хлопчики мовчки переглядалися мiж собою, а потiм Томмi вислизнув з кiмнати i, пiдiйшовши зовнi до вiкна, зазирнув у клас: штора була трохи вiдхилена, тож у вузеньку смужку було видно все. Томмi вжахнувся, коли побачив, що пан Баер зняв довгу, вкриту пилом лiнiйку, бо нею рiдко користувалися. «Господи, вiн хоче побити Нета лiнiйкою! Краще б я нiчого не говорив!», – подумав добросердечний хлопчик: покарання лiнiйкою вважалося страшною ганьбою. – Ти пам’ятаеш, що я казав тобi останнiм разом? – сумно, але не сердито запитав пан Баер. – Пам’ятаю, тiльки, будь ласка, будь ласка, не змушуйте мене робити це! Я не можу! – в розпачi вигукнув Нет, задкуючи до дверей i ховаючи руки за спину. «Що ж це таке, вiн, здаеться, страшно боiться! Якби така штука сталася зi мною, я перенiс би покарання як чоловiк», – подумав Томмi, хоч серце в нього калатало. – Я дотримаю свого слова, а ти постарайся на майбутне запам’ятати, що не слiд брехати, – сказав пан Баер. – Вiзьми лiнiйку й вдар мене гарненько по долонi шiсть разiв. Томмi так вразили цi слова, що вiн мало не впав з лавки, на якiй стояв. Але хлопчик мiцно схопився за пiдвiконня, бо не мiг пропустити драму, яка розгорталася перед його очима. Пан Баер говорив тоном, що не допускав заперечень, i Нет був змушений коритися. Вiн взяв лiнiйку й з переляканим виглядом двiчi вдарив свого вчителя по долонi. Вiдтак зупинився й, пiднявши залите сльозами обличчя, глянув на пана Баера. – А зараз бий сильнiше, – твердо сказав той. Бачачи, що нiякi прохання не подiють на пана Баера, й бажаючи якнайшвидше закiнчити це катування, Нет закрив обличчя рукавом i вдарив так, що долоня чоловiка почервонiла. Проте, бiль, який вiдчував у ту хвилину Нет, був набагато сильнiшим. – Може, досить? – задихаючись, запитав вiн. – Нi, залишилося ще два рази, – вiдповiв пан Баер. Нет знову вдарив його по руцi, майже не бачачи, куди потрапляе, а потiм кинув лiнiйку й, схопивши руку пана Баера, притулився до неi обличчям i заплакав вiд сорому, любовi й каяття. – О, тепер я запам’ятаю! Тепер я пам’ятатиму! – вигукнув вiн. – Сподiваюся, що так, – лагiдно сказав пан Баер, поклавши руку йому на плече. – Попроси Бога допомогти тобi й постарайся надалi позбавити нас обох вiд подiбних сцен. Томмi вiдскочив вiд вiкна й повернувся в зал. У нього було таке збентежене обличчя, що хлопчики, оточивши його, почали наперебiй випитувати, яке страшне покарання пан Баер застосував до Нета. Томмi аж занадто виразним шепотом почав розповiдати, а вони слухали з таким виглядом, нiби чекали, що небо ось-ось впаде на них. Це порушення звичного порядку речей приголомшило всiх без винятку. – Одного разу вiн змусив мене зробити те саме, – сказав Емiль так, нiби зiзнався в жахливому злочинi. – І ти вдарив його? Ударив нашого милого, старого тата Баера? – вигукнув Нед, мiцно схопивши Емiля за комiр. – Хотiв би я подивитися, як би ти зробив це зараз! – Це було давно. Тепер я радше дам вiдрубати собi руку, нiж ударити його, – сказав Емiль i, обхопивши Неда руками, обережно поклав його спиною на пiдлогу, хоч за iнших обставин той отримав би кiлька болючих стусанiв. – Як ти мiг? – розгублено промовив Демi. – Менi спочатку здавалося, – дiлився спогадами Емiль, – що це дрiбницi, й буде навiть кумедно виконати таку штуку. Але коли я вдарив дядька, то раптом згадав все, що вiн зробив для мене, й не змiг бiльше пiдняти лiнiйку. Нi, нi за що у свiтi! Якби вiн навiть звалив мене з нiг i почав топтати ногами, я не став би опиратися – таким винуватим почувався! Емiль вдарив себе кулаком у груди, щоб висловити свое каяття. – Нет, мабуть, все ще плаче, вiн страшенно засмучений, – сказав Томмi. – Не скажемо йому й слова про те, що трапилося, добре? – Звичайно, не скажемо, але брехати дуже погано, – сказав Демi, iз жахом думаючи про те, що покаранню пiддався такий добрий дядечко Фриц. – А чи не пiти нам звiдси? – тактовно запропонував Франц. – Тодi Нету можна буде непомiтно пройти нагору. І вiн разом iз хлопчиками попрямував до звiринцю – iхнього улюбленого притулку у важкi хвилини. Нет не спустився до обiду, тож панi Джо принесла йому поiсти, сказавши при цьому кiлька ласкавих слiв, якi трохи полегшили його бiль, однак пiдвести на неi очi вiн так i не змiг. Через деякий час хлопчики, що гралися поблизу, почули звуки скрипки й подумали: «Значить, заспокоiвся». Так, вiн заспокоiвся, але все ще соромився зiйти вниз. Нарештi зважився трохи прочинити дверi, щоб якомога непомiтнiше прослизнути надвiр i побiгти в лiс. На сходах сидiла Дейзi, цього разу без роботи й без ляльки, але з носовичком у руках. Ймовiрно, вона плакала через свого друга, який сидiв на самотi. – Я йду гуляти. Хочеш зi мною? – запитав Нет, намагаючись удавати, нiби нiчого особливого не сталося, але вiдчуваючи глибоку вдячнiсть до Дейзi за ii безмовне спiвчуття. Йому здавалося, що тепер всi повиннi дивитися на нього, як на злочинця. – О, так! – вигукнула Дейзi й побiгла за капелюхом, горда вiд того, що великий хлопчик запросив ii гуляти. Товаришi Нета бачили, як вони з Дейзi йшли до лiсу, але жоден з них не кинувся iх наздоганяти, бо знали, що ця добра маленька дiвчинка буде для нього найкращою супутницею i втiшить краще, нiж будь-хто iнший. Хлопчики з Пламфiлду були набагато делiкатнiшими, нiж вважали люди, якi не схвалювали методiв виховання в школi Баерiв. Прогулянка пiшла Нету на користь: повернувшись додому, вiн був хоч i мовчазнiшим, нiж зазвичай, однак так само приязним. Нiхто й словом не обмовився про ранкову подiю, але вплив ii на Нета був очевидним. Причому з часом вiн тiльки посилювався. Хлопчик щосили намагався виправитися, в чому йому терпляче допомагав пан Баер. І щоразу, коли Нет торкався руки свого доброго вчителя, вiн згадував, що той заради нього добровiльно терпiв бiль. V. Форми для пирiжкiв – Що трапилося, Дейзi? – Хлопчики не хочуть, щоб я гралася з ними. – Чому ж? – Вони кажуть, що дiвчатка не грають у футбол. – Нi, вони грають, бо я теж грала, – й панi Баер засмiялася, згадавши своi дитячi витiвки. – І я знаю, що можу грати. Ми з Демi часто грали в футбол, i нам було дуже весело. А тепер вiн не хоче, бо товаришi смiються над ним. – А знаеш, адже вiн, мабуть, мае рацiю, моя люба. Удвох вам було добре грати, але футбол занадто галаслива гра, якщо в нiй беруть участь дванадцять хлопчикiв. Я на твоему мiсцi придумала б для себе якусь iншу хорошу гру. – Менi набридло гратися на самотi, – похмуро заперечила Дейзi. – Я скоро прийду й пограюся з тобою. А зараз менi потрiбно приготуватися для поiздки в мiсто. Ти теж поiдеш зi мною, побачишся з мамою, а, якщо захочеш, то залишишся вдома. – Я дуже хочу побачитися з мамою й Джозi, але краще повернуся. Без мене Демi нудьгуватиме, та я й сама бiльше люблю жити тут, тiтонько. – Ти не можеш обiйтися без свого Демi, так? – запитала Джо, мабуть, цiлком розумiючи ii любов до единого брата. – Звичайно, не можу. Ми близнюки, тому любимо одне одного бiльше, нiж iншi брати й сестри, – вiдповiла Дейзi, й обличчя ii прояснилося: вона вважала, що бути близнюками – найбiльше щастя, яке тiльки можна собi уявити. – То чим же ти вирiшила займатися, поки я збиратимуся? – запитала панi Баер, водночас швидко розкладаючи на полицях бiлизну. – Не знаю, – вiдповiла Дейзi, схопившись за дверi й лiниво гойдаючись на них. – Ляльки та iграшки менi набридли. Як було б добре, якби ти, тiтонько Джо, придумала якусь нову гру для мене. – Добре, я постараюся придумати, але на це потрiбен час, моя люба. А поки чи не хочеш зiйти вниз i подивитися, що готуе Ейзi на снiданок? – Хочу, якщо тiльки вона не сердита. І Дейзi вирушила на кухню, де повновладно панувала негритянка Ейзi. Через п’ять хвилин дiвчинка повернулася веселою, зi шматочком тiста в руцi й борошном на кiнчику носа. – Можна менi покуховарити з Ейзi, тiтонько? Ми робитимемо пирiжки. Вона сьогоднi добра й дозволила менi допомагати iй. А це так весело! – одним духом випалила Дейзi. – От i добре! – сказала панi Баер, дуже задоволена, що Дейзi знайшла собi розвагу: адже iнодi зайняти одну дiвчинку важче, нiж дюжину хлопчикiв. – Іди куховарити й залишайся на кухнi, скiльки хочеш. Дейзi чкурнула вниз, а тiтка Джо сушила собi голову, придумуючи для неi нову гру. Нарештi якась, мабуть, щаслива думка прийшла iй у голову, бо вона усмiхнулася й, зачинивши шафу, прошепотiла: – Я постараюся зробити це! Нiхто в той день так i не дiзнався, що придумала тiтка Джо. Вона тiльки сказала Дейзi, що купить iй сьогоднi нову гру. Дiвчинка так розхвилювалася, що по дорозi в мiсто тiльки те й робила, що ставила запитання, не чекаючи на них вiдповiдей. Тiтка Джо залишила ii в матерi, щоб вона погралася з маленькою сестричкою Джозi, а сама рушила за покупками. А коли повернулася з рiзними пакунками й пакетами, Дейзi вже так замучила невiдомiсть, що вона запропонувала негайно iхати назад, у Пламфiлд. Але тiтка Джо хотiла поспiлкуватися з сестрою, тож Дейзi мимоволi була залучена до розмови. Вона сидiла на килимi й смiшила панi Брук, розповiдаючи iй про пустотливi витiвки хлопчикiв. Дейзi нiяк не могла зрозумiти, коли тiтка Джо встигла вiдкрити свiй секрет панi Брук, але незабаром стало очевидно, що ii мама все знае. Одягаючи на Дейзi капелюшок i цiлуючи ii рожеве личко, вона сказала: – Будь хорошою дiвчинкою, Дейзi, й навчися цiкавiй та кориснiй грi, яку тiтка купила для тебе. З ii боку дуже мило, що вона хоче гратися з тобою, бо сама вона не особливо любить цю гру. Панi Брук i тiтка Джо весело розсмiялися, змусивши Дейзi пройнятися ще бiльшим здивуванням. По дорозi в екiпажi щось задзвенiло. – Що це дзвенить? – запитала Дейзi, настороживши вушка. – Нова гра, – вiдповiла тiтка Джо. – З чого ж вона зроблена? – Із залiза, жерстi, дерева, мiдi, цукру, солi, вугiлля й безлiчi iнших речей. – Як дивно! А якого вона кольору? – Всiляких кольорiв. – А вона велика? – Трохи велика, але мiсцями не дуже. – Я коли-небудь ii бачила? – Часто, але не таку чудову, як ця. – Що ж це може бути? – гадала Дейзi, пiдстрибуючи вiд нетерпiння. – Я не можу чекати. Коли ж я ii побачу? – Завтра вранцi пiсля урокiв. – Вона й для хлопчикiв? – Нi, тiльки для тебе й Джозi. Хлопцям буде, звичайно, цiкаво поглянути на неi, – iм особливо сподобаеться одна ii частина, але вони зможуть долучитися до гри тiльки тодi, якщо ти iм дозволиш. – Демi я дозволю, якщо вiн захоче. – Не турбуйся, всi захочуть, а найбiльше – Надутий Качан. Очi панi Баер заблищали, й вона поплескала по згортку, який лежав у неi на колiнах. – Дай менi помацати його хоч разок, тiтонько! – попросила Дейзi. – Нi, нi, й ще раз нi. Ти вiдразу здогадаешся, а тодi мiй сюрприз пропаде. Дейзi надулася, але одразу засмiялася, побачивши крiзь маленьку дiрочку в паперi щось блискуче. – Як довго чекати! А чи не можна менi поглянути сьогоднi? – Нi, нi, моя люба. Потрiбно ще все налаштувати й розставити по мiсцях. Я обiцяла дядьковi Теддi не показувати тобi нову гру доти, поки все не буде готове. – Якщо дядько знае про цю гру, значить, вона незвичайна! – плескаючи в долонi, вигукнула Дейзi. Їi милий i до того ж багатий дядько Теддi Лоуренс був для дiтей якимось добрим чарiвником: вiн завжди придумував для них всiлякi сюрпризи, чудовi подарунки й кумеднi розваги. – Так, Теддi ходив зi мною, й ми разом ii купили. Так весело було пiдбирати для неi рiзнi штучки! Йому хотiлося, щоб все було найбiльше й найкрасивiше, тож простенька гра, яку я придумала, завдяки йому перетворилася на чудову. Ти повинна мiцнiше поцiлувати твого доброго дядька, коли побачиш його. Вiн сам вибрав цю чарiвну маленьку ку… Господи, я мало не сказала тобi, що це таке! – вигукнула панi Баер i, мабуть, побоюючись знову проговоритися, почала переглядати своi рахунки. А Дейзi з покiрним виглядом склала ручки на колiнах i стала думати, яка ж гра починаеться на «ку». Приiхавши додому, вона уважно розглядала всi пакунки, якi виймали з екiпажу. Особливо ii зацiкавив один дуже великий i, мабуть, важкий, який Франц вiднiс у дитячу. У цей день нагорi вiдбувалося щось таемниче. Франц стукав молотком, Ейзi ходила то вгору, то вниз сходами, тiтка Джо бiгала тим самим маршрутом, ховаючи щось пiд фартухом. З дiтей нагору не пускали нiкого, крiм Теддi, який ще дуже погано говорив i не мiг видати секрет. Про побачене вiн розповiдав щось незрозумiле й весь час смiявся. Все це так розхвилювало Дейзi, що ii збудження передалося хлопчикам. Вони навперебiй стали пропонувати тiтцi Джо свою допомогу. Але вона вiдмовилася вiд неi, повторивши iхнi ж слова, сказанi Дейзi: – Дiвчата не можуть гратися з хлопчиками. Ця гра для Дейзi, для Джозi, й для мене. Ви нам не потрiбнi. Пiсля цих слiв юнi джентльмени скромно пiшли, а потiм стали так люб’язно й гаряче просити Дейзi пограти з ними в кульки, в конячки, у футбол чи в будь-яку гру на ii бажання, що наiвна дiвчинка була надзвичайно здивована. Завдяки люб’язностi хлопчикiв день пройшов непомiтно. Дейзi лягла спати рано, а вранцi так активно займалася й працювала, що дядько Фриц подумав: «Як було б добре купувати iй нову гру щодня!». Хвилювання охопило весь клас, коли об одинадцятiй годинi пан Баер вiдпустив Дейзi: всi знали, що зараз вона нарештi побачить таемничу нову iграшку. Хлопчики провели ii очима, коли вона вибiгла з класу, а Демi став таким неуважним, що, коли Франц запитав його, де знаходиться Сахара, вiн задумливо вiдповiв: «У дитячiй», – чим розсмiшив весь клас. – Тiтка Джо, – вигукнула Дейзi, влiтаючи до неi в кiмнату, – я закiнчила уроки й бiльше вже не можу чекати анi хвилини! – Ходiмо, все готово, – вiдповiла тiтка Джо й, посадивши на лiву руку Теддi, а правою взявши робочий кошик, швидко пiшла нагору. – Ну, й що ж – я нiчого не бачу! – сказала Дейзi, увiйшовши в дитячу й роззираючись довкруж. – А чуеш що-небудь? – змовницьким тоном запитала тiтка Джо, утримуючи Теддi, який намагався пiдбiгти до вiкна. Дейзi чула якийсь трiск i булькання, нiби десь кипiла вода. Цi звуки долинали з-за фiранки, натягнутоi перед вiкном. Вона вiдвела фiранку, скрикнула: «Ох!» i зупинилася як укопана, iз захопленням дивлячись на – як ви думаете, на що? Бiля широкого пiдвiконня була влаштована полиця. З одного боку на нiй стояли всякi кухоннi приладдя – горщики, пательнi, казанки, каструлi, з другого – маленькi обiднiй й чайний сервiзи, а перед вiкном – плита. Не бляшана, iграшкова, а справжня, залiзна, цiлком придатна для того, щоб приготувати обiд для цiлоi родини ляльок. Але найкраще було те, що плита топилася, в нiй горiв справжнiй вогонь, з носика чайника, який стояв на нiй, виривалася справжня пара, а кришка пританцьовувала – налита в нього вода закипiла. Одна шибка була вийнята з вiкна, а замiсть неi вставлено металевий лист з отвором для труби – справжнiй дим вилiтав з неi й кружляв у повiтрi. Дерев’яний ящик з дровами й вiдерце з вугiллям поставили бiля плити, а над ними висiли волоть i щiтка. Маленький кошик для провiзii стояв на низенькому столику, за яким зазвичай гралася Дейзi, а на спинцi ii стiльчика висiв бiлий фартушок з нагрудником i кумедний мiнiатюрний чепчик. Сонце зазирало у вiкно, наче милуючись цiею картиною, дрова весело потрiскували, нове кухонне приладдя сяяло, а обiднiй i чайний посуд стояв стрункими рядами. Це була найчудовiша, найчарiвнiша кухня, яку тiльки могла собi уявити дiвчинка. Ще раз скрикнувши: «Ох!», Дейзi деякий час стояла мовчки, тiльки очi ii швидко перебiгали з однiеi чудовоi штучки на iншу й блищали дедалi яскравiше. Нарештi вона глянула на веселе обличчя тiтки Джо й, обiйнявши ii, вигукнула: – Яка ж це чудова iграшка, тiтонько Джо! І що, менi справдi можна буде по-справжньому топити цю маленьку плиту, готувати що-небудь смачненьке й запрошувати гостей? Ох, як вона менi подобаеться! Як ти це все придумала? – Я побачила, з яким задоволенням ти побiгла куховарити з Ейзi, – вiдповiла тiтка Джо, притримуючи Дейзi, яка пiдстрибувала, нiби збираючись полетiти. – Адже вона не дозволила б тобi часто готувати на ii кухнi, бо там небезпечно: вогонь дуже великий. От менi й спало на думку купити тобi окрему плиту й навчити тебе готувати. Це буде весело, й корисно. Я зайшла в кiлька iграшкових магазинiв. Виявилося, хорошi, великi плити коштують так дорого, що я вже подумувала вiдмовитися вiд свого задуму. Але тут я зустрiлася з дядьком Теддi, й вiн, дiзнавшись, навiщо я прийшла, оголосив, що хоче допомогти менi, й наполiг, щоб я купила найбiльшу й найгарнiшу плиту. Я спочатку вiдмовлялася, а вiн тiльки смiявся й дражнився, згадуючи, як я готувала в дитинствi. Потiм сказав, що я повинна навчити готувати тебе й Джозi, та накупив всiляких речей для мого, як вiн висловився, «кулiнарного класу». – Як добре, що ти зустрiла його, тiтонько! – радiла Дейзi. – Тiльки тобi доведеться старанно працювати, – сказала тiтка Джо, – щоб навчитися куховарити. Дядько сказав, що часто приiжджатиме до чаю, й сподiваеться, що його пригощатимуть чимось смачненьким. – Це наймилiша, найчудовiша кухня на свiтi! – вигукнула Дейзi, пританцьовуючи по кiмнатi з новим соусником в однiй руцi та маленькою кочергою в другiй. – Я готувати на нiй з таким задоволенням! Ти навчиш мене пекти пирiжки й печиво? – На все свiй час, моя дiвчинко, – вiдповiла тiтка Джо. – Ця iграшка повинна принести тобi користь. Будеш моею куховаркою, я замовлятиму тобi рiзнi страви й показувати, як iх готувати. Так ти потроху й навчишся готувати. Скажу всiм, що ти нова служниця й кликатиму тебе Саллi, – додала вона й одразу взялася за роботу. А Теддi сiв на пiдлогу й, засунувши в рот палець, взявся з цiкавiстю роздивлятися плиту. – Ох, яке ж усе красиве! З чого ж менi почати? – запитала Дейзi, вона ж Саллi, з таким осяяним обличчям i такою готовнiстю швидше розпочати цю науку, що тiтка Джо подумала: «Добре, якби всi кухарки були такими ж милими, старанними й веселими». – Перш за все, одягни ось цей чистий фартушок i чепчик, – сказала вона. – Я хочу, щоб моя кухарка була охайною. Саллi заховала свое кучеряве волосся пiд чепчик i без заперечень вдягла фартух. – Тепер приведи все в порядок, – наказала тiтка Джо. – Вимий новий посуд, а заодно й старий сервiз, бо колишня кухарка залишила його брудним пiсля гостей. Тiтка Джо говорила серйозно, але Саллi розсмiялася: вона знала, хто була ця «неохайна кухарка», яка не вимила посуд. І ось, засукавши рукава, вона iз задоволенням почала метушитися на кухнi, час вiд часу захоплено вигукуючи: «Ох, яка чудова шпигувальна голка!», «Яка гарненька мисочка!», «Яка чарiвна перечниця!». – Тепер, Саллi, – сказала панi Джо, коли дiвчинка перемила весь посуд, – iди на базар. Я тут записала все, що потрiбно купити. І вона подала iй листок паперу й кошик. – А де в нас буде базар? – запитала Саллi, для якоi нова гра з кожною хвилиною ставала дедалi цiкавiшою. – В Ейзi. Саллi вирушила за покупками й знову розбурхала весь клас, з’явившись перед однокласниками в новому вбраннi. – Це чудова гра! – з осяяним обличчям шепнула вона Демi. Стару Ейзi ця гра цiкавила нiтрохи не менше, нiж Дейзi. Вона весело засмiялася, коли до неi на кухню влетiла маленька кухарочка Саллi в чепчику, що збився набiк. – Ось список провiзii для тiтоньки Джо. Менi все це потрiбно якнайшвидше, – повагом промовила Дейзi. – Подивимося, що тут таке, мое серденько. Ага! Два фунти м’яса, картопля, гарбуз, яблуко, хлiб i масло. М’яса ще немае, я пришлю його нагору, тiльки-но принесуть. А все iнше – будь ласка. І Ейзi поклала в кошик одну картоплину, яблуко, шматочок гарбуза, трохи масла й хлiбець, а наостанок сказала Саллi, щоб вона остерiгалася хлопчика, пiдручного м’ясника, бо вiн – великий пустун. – Хто ж це? – запитала Саллi, сподiваючись, що цим хлопчиком виявиться Демi. – А ось побачиш, – сказала Ася. Саллi схопила кошик i, весело наспiвуючи, побiгла нагору. – Сховай все, крiм яблука, в шафу для провiзii, – сказала панi Джо, коли юна куховарка повернулася з базару. Пiд полицею були влаштованi двi шафи, й Саллi знову охопила радiсть, коли вона вiдчинила iх. Одна слугувала пiдвалом – там лежали дрова й вугiлля. В другiй зберiгалося борошно, цукор, сiль, м’ясо та iнша провiзiя. Зокрема, стояла баночка з варенням, бляшанка з iмбирними пряниками й крихiтна чайниця з чаем. Найбiльше дiвчинцi сподобалися два маленьких горщики з молоком, на якому вже почали збиратися вершки, i ложечка, щоб знiмати iх. Побачивши все це багатство, Дейзi заплескала в долонi й хотiла негайно зняти вершки. Але тiтка Джо зупинила ii. – Стривай-но, – сказала вона. – Вершки знадобляться тобi для яблучного пирога, який готуватиметься пiзнiше. Дай iм гарненько настоятися, а доти не чiпай. – Хiба я пектиму пирiг? – вигукнула Дейзi, не вiрячи, що ii чекае таке щастя. – Так, i якщо твоя плита пече добре, то в нас буде навiть два пироги: один з яблуками, а другий – з варенням, – вiдповiла тiтка Джо, яка теж захопилася цiею грою. – Що ж менi тепер робити? – запитала Дейзi, згораючи вiд нетерпiння якнайшвидше почати куховарство. – Закрий нижню в’юшку бiля плити, щоб все тепло пiшло в духовку. Вiдтак вимий руки, дiстань борошно, цукор, сiль, масло й корицю. Подивися, чи чиста дошка для тiста, й почисть яблуко. Дейзi виконала все це так вправно й обережно, як це взагалi можливо для такоi молодюсiнькоi й недосвiдченоi кухарки. – Я, щиро кажучи, точно не знаю, як визначити пропорцii масла й борошна для таких маленьких пирiжкiв, – серйозно сказала тiтка Джо, з усмiшкою поглядаючи на розкладенi на столi припаси. – Нiчого не вдiеш, доведеться пекти навмання. Якщо в перший раз не вийде, постараемося, щоб вдалося наступного. Насип повний кухлик борошна, додай щiпку солi й трохи масла. Пам’ятай, що спочатку потрiбно класти все сухе, а потiм вже додавати рiдину, так краще розмiшуеться. – Так, я знаю. Я бачила, як Ейзi робить тiсто. А чи потрiбно помазати маслом пательнi? Вона завжди з цього починае. – Намаж, – схвально сказала тiтка Джо. – Гадаю, з тебе вийде чудова куховарка – так спритно ти все робиш. Тепер додай холодноi води, тiльки щоб змочити борошно. Посип борошна на дошку, поклади на неi тiсто, гарненько помiси й розкачай. Ось так. Тепер поклади на нього кiлька шматочкiв масла, загорни й знову розкачай. Не потрiбно робити тiсто занадто жирним, а то у твоiх ляльок засмутиться шлунок. Розсмiявшись, Дейзi додала масла й почала розрiвнювати тiсто своею маленькою качалкою. Потiм вiдрiзала вiд нього два шматки, розкачала iх так, що вийшли два коржики, поклала на один з них нарiзане скибочками яблуко, не економлячи, посипала цукром i корицею та обережно накрила iншим коржиком. – Менi завжди хотiлося надрiзати пирiжки по колу, – сказала вона, – але Ейзi нiколи менi не дозволяла. Як добре куховарити так, як хочеться самiй! І, схопивши ножик, почала надрiзати пирiжок, який лежав на пательнi, яку вона тримала на долонi. У будь-якоi, навiть найкращоi куховарки може трапитися бiда. Не уникла цього й Саллi. Ножик рухався так швидко, що пательня вислизнула в неi з рук, перекинулася й пирiжок гепнувся на пiдлогу. Саллi скрикнула, панi Джо засмiялася, а Теддi поповз до пирiжка. На хвилину в маленькiй кухнi запанував гармидер. – З ним нiчого не сталося! – вигукнула Дейзi, пiднявши свiй скарб, що мало не загинув, i знову укладаючи його на пательню, не звертаючи, як i всi дiти, жодноi уваги на бруд, який прилип до тiста. – Вiн не розвалився, й начинка не випала, бо я дуже добре защепила краi. Тепер потрiбно тiльки проколоти його в кiлькох мiсцях – i все готово. – У моеi новоi куховарки, бачу, хороший характер, – сказала панi Джо. – Це дуже приемно. Ну, а тепер вiзьми банку з полуничним варенням, поклади його на нижнiй коржик iншого пирiжка, загни краi догори й накрий варення смужками з тiста, як робить Ейзi. Пропоную викласти посерединi букву «Д», а навколо зигзаги, так буде цiкавiше. Саллi накрутила зверху такi прикраси, що справжня куховарка жахнулася б. – Ну ось, готово! – сказала вона, обережно поклавши останню грудку тiста. – Тепер можна пекти! – i вона гордо поставила обидва пирiжки в духовку. – Вимий посуд, – сказала тiтка Джо. – Хороша куховарка завжди мие посуд вiдразу. А потiм почисти гарбуз i картоплю. – Так у мене всього лиш одна картоплина, – смiючись, сказала Дейзi. – Розрiж ii на чотири частини й поклади поки що в холодну воду. – А гарбуз теж покласти у воду? – Нi. Вичисти, розрiж гарбузину й поклади ось сюди, щоб вона варилася на пару. Так гарбуз встигае довше, зате смакуе краще. Почулося дряпання у дверi. Дейзi вiдчинила iх, i в кiмнату увiйшла собака з кошиком у зубах. – Це ж Кiт! Так ось хто в нас хлопчик м’ясника! – зi смiхом вигукнула Дейзi, взявши до рук кошик. Пес облизався й розчулено подивився на неi, вважаючи, мабуть, що принiс свiй власний обiд, як це не раз бувало. Коли ж Коту роз’яснили помилку, вiн образився й, спускаючись сходами, весь час гавкав, висловлюючи своi ображенi почуття. У кошику були двi скибочки м’яса для лялькового бiфштекса, варена груша, пирiжок i записочка, яку надряпала Ейзi: Для ланчу маленькоi панi, якщо ii куховарство не вдасться. – Менi вiд неi нiчого не потрiбно! – з обуренням вигукнула Дейзi. – Мое куховарство буде прекрасним, у мене буде чудовий обiд, ось побачите! – Нiколи не заважае мати що-небудь про запас, на випадок, якщо, наприклад, прийдуть гостi, – сказала тiтка Джо, яка знала це з досвiду. – Менi – iсти, – оголосив Теддi, який, дивлячись на все це куховарство, дiйшов висновку, що не завадило б пiдкрiпитися. Панi Джо дала йому свiй робочий кошик, щоб, порпаючись у ньому, вiн забув про iжу, бо обiдати було ще рано. – Тепер накривай стiл, Саллi, – порадила вона господарочцi, – а також приготуй гарячого вугiлля для бiфштекса. У Саллi було повно справ. Потрiбно було стежити за картоплею в казанку й гарбузом на пару, щохвилини вiдчиняти духовку й дивитися, чи добре печуться пирiжки, i, нарештi, коли вугiлля розгорiлося, покласти на крихiтнi гратки два справжнiх бiфштекси й перевертати iх виделкою. Картопля швидше за все вже була готова, та й не дивно, бо казанок весь час аж пiдстрибував. Саллi розiм’яла ii маленьким товкачем, додала багато масла, але забула посолити. Виклала пюре гiркою на червону тарiлочку й розгладила зверху ножем, змоченим у молоцi. Залишилося поставити страву в духовку, щоб пiдрум’янити. Вона була так зайнята всiм цим, що забула про пирiжки. А коли вiдчинила дверцята духовки, щоб поставити туди картоплю, то з подивом побачила, що вони так пiдгорiли, що аж почорнiли! – Ох, моi пирiжки! Моi чудовi пирiжки! Вони зовсiм зiпсувалися! – вигукнула Саллi, заламуючи бруднi ручки. Особливо жахливо виглядав солодкий пирiг. Всi прикраси на ньому пiднялися дибки й стирчали в рiзнi боки над почорнiлим варенням, наче стiни й димарi згорiлого будинку. – Господи, я забула нагадати тобi, щоб ти iх вийняла, – з каяттям сказала тiтка Джо. – Не плач, моя мила, це я винна, ми знову спробуемо покуховарити пiсля обiду, – додала вона, побачивши, як двi великi сльози викотилися з очей Саллi й зашипiли, впавши на гарячi руiни пирiжкiв. Напевно, за ними покотилися б iншi, але в цю хвилину затрiщав бiфштекс. Саллi кинулася до нього й незабаром забула про втрати. – Постав пiдiгрiти страву й тарiлки, – сказала панi Джо, вiд душi бажаючи, щоб бiльше не було нiяких невдач. – Поклади в гарбуз масла й солi, змiшай i посип зверху перцем. Трохи заспокоiвшись, Саллi цiлком успiшно приготувала гарбуз. Потiм страви були розставленi на столi, й шiсть ляльок розсадженi по три з кожного боку. На одному кiнцi столу сiла Саллi, навпроти неi – Теддi. Загалом гостi мали дещо дивний вигляд: одна лялька – в бальнiй сукнi, iнша – в нiчнiй сорочцi, хлопчик Джеррi – в зимовому костюмi, а улюблениця Дейзi – Анабелла – зовсiм без одягу, вона сидiла голяка. Теддi, як глава сiм’i, поводився цiлком пристойно. Вiн з усмiшкою iв усе, що бачив на тарiлцi, й кожна нова страва йому чудово смакувала. Дейзi сяяла, дивлячись на своiх гостей, як втомлена вiд клопотiв, але гостинна й привiтна господиня. Бiфштекс був такий твердий, що маленький ножик нiяк не мiг його розрiзати, картоплi всiм не вистачило, а гарбуз трохи взявся грудками. Але гостi досить делiкатно вдавали, нiби не помiчають цих недолiкiв, а господар i господиня будинку iли з таким апетитом, що iм можна було тiльки позаздрити. Задоволення знiмати вершки згладило горе вiд загиблих пирогiв, а пирiжок Ейзi, який спочатку викликав обурення, дуже вдало доповнив десерт. – Нiколи ще в мене не було такого дивовижного снiданку! – вигукнула Дейзi, пiд’iдаючи все що залишилося на тарiлках. – Можна менi готувати снiданок щодня? – Ти можеш готувати коли завгодно пiсля урокiв, – сказала тiтонька Джо, яка з великим задоволенням спостерiгала за ланчем, хоч нiхто так i не запросив ii взяти в ньому участь. – Тiльки я попрошу тебе iсти вчасно. Оскiльки сьогоднi ти куховарила вперше, я не хотiла псувати тобi задоволення, але iсти, як трапиться, не можна. Ось до чаю можеш приготувати що-небудь, якщо захочеш. – Дозволь менi спекти пампушки для Демi! Вiн iх дуже любить, особливо обсипанi цукром! – вигукнула Дейзi, нiжно витираючи жовту плямочку з носика Анабелли. Ця особа вiдмовилася iсти гарбуз, хоч ii вмовляли й пояснювали, що гарбуз дуже корисний вiд «лематизму». Бiдна Белла постiйно страждала вiд цiеi хвороби, та й не дивно, бо вона ходила гола й постiйно застуджувалася. – Але ж якщо ти пригощатимеш такими смачними речами Демi, то всi iншi хлопчики захочуть того самого. Тодi ти клопоту не оберешся. – А чи не можна влаштувати тiльки сьогоднi, тiльки один раз, щоб Демi прийшов до мене пити чай один? А потiм я пригощатиму iнших хлопчикiв, якщо вони добре поводитимуться, – запропонувала Дейзi. – Чудова думка! – погодилася тiтка Джо. – Пригощатимеш своiми смаколиками тих хлопчикiв, якi мають зразкову поведiнку – це буде iм за нагороду. Якщо маленькi чоловiки схожi на дорослих, а вони всi великi ласуни, то твоi пампушки, напевно, пом’якшать iхнi серця, – додала тiтка Джо, кивнувши погляд на дядька Баера, який пiдiйшов до дверей i з усмiшкою дивився на дружину. – Це камiнчик у мiй город, – розсмiявшись, сказав вiн. – Ну, що ж, ти маеш рацiю. Тiльки якби я одружився з тобою, розраховуючи на хороше куховарство, моя дорога, то менi довелося б жорстоко розчаруватися. З цими словами пан Баер став пiдкидати Теддi, а той зовсiм вибився з сил, намагаючись описати розкiшний бенкет, в якому вiн брав участь. Дейзi з гордiстю показала дядьковi Фрицу свою кухню й дещо необачно обiцяла напекти йому стiльки пирiжкiв з яблуками, скiльки вiн буде в змозi з’iсти. Потiм вона почала було розповiдати йому, що ii куховарство служитиме нагородою для хлопчикiв, як раптом всi вони пiд проводом Демi влетiли в кiмнату. Уроки закiнчилися, до обiду ще залишався час, i спокусливий запах бiфштекса Дейзi привiв iх сюди. Хто не бачив, тому важко уявити собi з якою гордiстю Дейзi-Саллi показувала хлопцям своi скарби й розповiдала про нагороду, яка чекае iх, якщо вони добре поводитимуться. Деякi почали смiятися над нею, запевняючи, що приготованi нею страви не можна буде iсти, але серце Надутого Качана було переможене вiдразу, Нет i Демi твердо вiрили в мистецтво Дейзi, а решта хлопчикiв оголосили, що почекають i подивляться, як у неi пiде справа. Кухнею, проте, всi дружно захоплювалися. З особливим iнтересом хлопчики розглядали плиту. Демi висловив бажання негайно купити в Дейзi казанок для води, запевняючи, що вiн якраз пiдiйде для паровоi машини, яку вiн задумав спорудити, а Нед оголосив, що найбiльший соусник став би в пригодi йому, щоб розмiшувати свинець, з якого вiн вiдливав кулi й рибальськi грузила. Цi слова так схвилювали Дейзi, що панi Джо поспiшила втрутитися. Вона оголосила, що з нинiшнього дня вводить новий закон, згiдно з яким жоден хлопчик не мае права не тiльки чiпати плиту або кухонне приладдя, але навiть близько пiдходити до них без дозволу власницi. Це значно пiдвищило цiннiсть кухнi в очах юних джентльменiв, особливо коли вони дiзналися, що порушення цього закону буде каратися позбавленням права ласувати рiзними смачними речами – нагородою, обiцяноi гiдним. Зателенькав дзвоник, i всi рушили обiдати. За столом хлопчики жваво обговорювали список ласощiв, яким Дейзi мала частувати iх, якщо вони того заслужать. Дейзi безмежно вiрила у свою плиту, обiцяла все що завгодно, якщо тiльки тiтка навчить ii куховарити як слiд. Слова Дейзi стривожили панi Джо, бо деякi з включених у список страв вона зовсiм не вмiла готувати, наприклад, весiльний пирiг, якийсь особливий льодяник, а також суп з оселедцем i вишнями. Цей суп, виявляеться, дуже любив пан Баер, який i запропонував внести його до списку – до розпачу своеi дружини, що поняття не мала про нiмецьку кухню. Дейзi хотiла взятися за куховарство негайно пiсля обiду, але iй дозволили тiльки налити в казанок води для чаю й випрати свiй фартух, який так забруднився, нiби вона готувала великий рiздвяний обiд. А потiм ii послали гратися в iншi iгри до п’ятоi години: дядько Фриц сказав, що багато вчитися, навiть куховарству, не дуже добре для дiтей, а тiтка Джо знала, як швидко набридають новi iграшки, якщо ними гратися занадто часто. Усi в цей день були надзвичайно уважними до Дейзi. Томмi обiцяв нарвати для неi бобiв зi своею грядки, тiльки-но вони визрiють (хоча поки на грядцi росла одна тiльки лобода). Нет запропонував приносити дрова, Надутий Качан дивився на куховарочку з мовчазною побожнiстю, як на якесь божество, Нед почав влаштовувати маленький холодильник для новоi кухнi, а Демi з пунктуальнiстю, вельми похвальною в такому юному вiцi, пiшов за сестрою в дитячу, щойно пробило п’ять годин. Було ще рано пити чай, але Демi так просив, щоб Дейзi дозволила йому увiйти й допомогти iй, що вiдмовити йому було неможливо. Вiн затопив плиту, бiгав туди-сюди, виконуючи рiзнi доручення, i з великим iнтересом стежив за приготуванням своеi вечерi. Панi Джо керувала куховарством, але не могла весь час перебувати в дитячiй, бо була дуже зайнята – iй потрiбно було вiшати чистi фiранки на вiкна. – Попроси в Ейзi чашку сметани, – перш за все розпорядилася вона, – тодi, щоб тiсто було легким, не доведеться додавати багато соди – я ii не люблю. Демi кинувся вниз i повернувся зi сметаною й забрудненим ротом. Вiн спробував сметану, вирiшив, що вона дуже кисла й пирiжки вийдуть неiстiвними. Панi Джо скористалася нагодою i, стоячи на складнiй драбинi бiля вiкна, на яке вiшала фiранку, прочитала коротеньку лекцiю про хiмiчнi властивостi соди. Дейзi пропустила ii слова повз вуха, а Демi слухав уважно й усе зрозумiв, що й довiв короткою, але дiловою заввагою: – Розумiю. Сода знищуе кислоту, вiд шипiння тiсто стае легким. – Насип майже повну чашку борошна, Саллi, – вела далi зi своеi драбини панi Джо, – i додай в неi трохи солi. – Здаеться, скрiзь потрiбно сипати цю сiль! – вигукнула Саллi, якiй набридло вiдкривати коробочку з-пiд пiгулок, наповнену сiллю. – Сiль, як i веселий настрiй, скрашуе все, – завважив дядько Фриц. Вiн увiйшов у дитячу з молотком i вбив кiлька цвяхiв, щоб Дейзi могла розвiсити на них пательнi. – Я не запрошувала тебе до чаю, дядько Фрице, але пригощу пампушками й постараюся бути в доброму гуморi, – сказала Дейзi, пiдiймаючи свое забруднене в борошнi личко, щоб поцiлувати дядька. – Фриц, ти не повинен заважати нашим кулiнарним заняттям, – сказала панi Джо, – а то я прийду й почну давати вказiвки пiд час твоiх урокiв латинi. Як тобi це сподобаеться? – й вона накинула йому на голову довгу ситцеву фiранку. – Чому ж не сподобаеться? Приходь i спробуй, – сказав пан Баер i пiшов, наспiвуючи й постукуючи молотком то тут, то там, як величезний дятел. – Насип все-таки трохи соди в сметану, Саллi, – сказала тiтка Джо, – а коли вона зашипить, вилий ii в борошно та збий якомога сильнiше. Приготуй заздалегiдь пательню, налий бiльше олii й печи пампушки доти, поки я не повернуся. З цими словами тiтка Джо зникла. О, як стукала й дзвенiла маленька ложечка, який галас здiйнявся, коли Дейзi почала збивати тiсто! Чесне слово, воно мало не перетворилося на пiну. А коли кухарка налила тiсто на пательню, воно пiднялося так високо, що в Демi потекли слинки. Зрозумiло, що перша пампушка пристала до пательнi й пiдгорiла, бо Саллi забула покласти масло, але потiм справа пiшла на лад, i шiсть чудових пампушок прикрасили собою блюдо. – Гадаю, смачнiше iсти iх iз патокою, нiж iз цукром, – сказав Демi, що сидiв у крiслi за столом, який накрив на власний манер. – То пiди до Ейзi й попроси в неi патоки, – сказала Дейзi й пiшла у ванну кiмнату мити руки. Поки в дитячiй нiкого не було, трапилася страшна бiда. Кiт весь день почувався ображеним, та й не дивно: вiн принiс м’ясо, не чiпаючи його, а за це не отримав винагороди. Це був хороший собака, але й в нього були маленькi недолiки, як, втiм, е в кожного з нас. Зокрема, вiн не завжди мiг втриматися вiд спокуси. Тож випадково нагодившись у дитячу, вiн вiдчув запах пампушок i, побачивши, що вони лежать на низенькому столику, а в кiмнатi немае нi душi, проковтнув усi. Щоправда, слiд додати, що пампушки були дуже гарячими, i вiн так обпiкся, що голосно зойкнув. Дейзi почула цей звук, але було пiзно: залетiвши на свою кухню, вона побачила тiльки порожне блюдо й кiнчик жовтого хвоста, що стирчав з-пiд лiжка. Не промовивши й слова, кухарка схопила злодiя за хвiст, витягла на свiт божий й так почала трясти, що в бiдолахи заплескали вуха. Потiм вона вигнала його з будинку, й бiдний Кiт провiв весь вечiр в сараi на ящику з вугiллям – у повнiй самотi. Дещо заспокоена спiвчуттям Демi, Дейзi замiсила нове тiсто й спекла вдвiчi бiльше пампушок, якi вийшли ще кращими. Двi з них вона вiдправила дядьковi Фрицу, який передав iй, що нiколи в життi не iв таких смачних пампушок. І всi хлопчики, що сидiли за столом, позаздрили Демi, якого пригощала Дейзi. У близнят вийшла справдi чудова вечеря. Кришка з чайника впала на пiдлогу всього тричi, глечик з молоком перекинувся тiльки один раз, а скибочки хлiба з маслом чудово пахли бiфштексом, бо смажилися на тiй самiй пательнi. Демi забув про свою фiлософiю й наминав пампушки, як голодний жебрак, Дейзi мрiяла про новi розкiшнi бенкети, а ляльки дивилися на них в усi очi й люб’язно усмiхалися. – Ну що ж, моi милi, весело вам було? – запитала тiтка Джо, входячи в кiмнату з Теддi на руках. – Дуже весело. Я скоро прийду знову, – виразно повiдомив Демi. – А чи не занадто багато ти з’iв, мiй хлопчику? – Нi, тiльки з десяток пампушок, i всi дуже маленькi, – заперечив Демi. – Йому не зашкодить – адже вони були такi смачнi! – сказала Дейзi з такою кумедною сумiшшю материнськоi нiжностi й гордостi господарочки, що тiтка Джо з усмiшкою завважила: – Ну, як я бачу, нова гра мае успiх. – Менi вона дуже подобаеться, – сказав Демi, нiби вся справа була в його схваленнi. – Це найкраща гра у свiтi! – вигукнула Дейзi. – Менi хотiлося б, щоб у всiх були такi чудовi кухнi, як моя, – додала вона, нiжно дивлячись на плиту. – Але ця гра ще не мае назви, – серйозно сказав Демi, присьорбуючи сироп. – Вона мае назву. – Так? Мае? – здивовано запитали хором близнюки. – Гадаю, ii треба назвати «Форми для пирiжкiв», – сказала тiтка Джо й пiшла, цiлком задоволена своею вигадкою. VI. Клеймо пожежi – Можна менi увiйти й поговорити з вами, панi Баер? Сталася дуже важлива рiч, – сказав Нет, просунувши голову в кiмнату Джо. Вже п’ята голова просовувалася до неi протягом останньоi пiв години, але вона до цього звикла. – Що трапилося, синку? Нет увiйшов, щiльно зачинив за собою дверi й сказав гаряче й тривожно: – Прийшов Ден. – Який Ден? – Це хлопчик, з яким я був знайомий, коли ходив вулицями, граючи на скрипцi. Вiн продавав газети й був дуже добрий до мене. Я зустрiв його на днях у мiстi, розповiв, як добре у вас, i вiн прийшов. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=62108198&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Капiтан Кiдд – вiдомий пiрат XVII столiття. 2 Пiфагор – давньогрецький фiлософ. 3 Кастор i Поллукс – брати-близнюки, якi були нерозлучними, прозванi дiоскурами (тобто «синами Зевса»).