Поклик пращурів

Поклик пращурiв Джек Лондон Бак був звичайним домашнiм псом iз калiфорнiйського ранчо. Доки його не викрали й не продали. Тепер вiн змушений забути про свое колишне безтурботне життя та почати боротьбу за виживання. У холоднiй клiтцi, далеко вiд дому, кочуючи з мiсця на мiсце, вiн буде брати участь у жорстоких собачих боях, коритись «закону палицi», проте не втратить найважливiше – жагу до свободи. Бак почне шлях, яким його веде поклик пращурiв… Джек Лондон Поклик пращурiв Поклик пращурiв I До первiсного життя Давня кочова гарячка Знову рве кайдани звичок; Звiр прокинувся зi сплячки[1 - Давня кочова гарячка… Цi рядки з першоi строфи вiрша Джона М. О’Гари «Атавiзм», що вперше був опублiкований 1902 року в популярному часописi «Букмен». Бiологи використовують термiн «атавiзм» для опису повторноi появи в поведiнцi iндивiда певних рис вiддаленого предка, яких не було у промiжних поколiннях. Бак демонструе атавiстичнi риси, коли iнстинкти та спогади про неймовiрно далеке минуле «кличуть» пса й вiдновлюють своi позицii у його поведiнцi.] І тепер в дорогу кличе. Бак не читав газет, бо iнакше знав би, що насуваеться бiда – не лише на нього, а й на кожного пса у припливних водах, який мае сильнi м’язи та теплу й довгу шерсть, – на всiх таких собак вiд П’юджет-Саунд до Сан-Дiего. Це тому, що люди, якi нишпорили у темрявi Арктики, знайшли жовтий метал, а пароплавнi й транспортнi компанii здiйняли через це галас. І тепер люди тисячами ринули на далеку Пiвнiч[2 - Пiвнiч… Джордж Вашингтон Кармак вiдкрив золото на Клондайку 1896 року. Новини про його знахiдку на рiчцi Бонанза досягли Сполучених Штатiв 1897-го. Упродовж наступних двох рокiв «золотоi лихоманки» близько 250 тисяч золотошукачiв виiхали на Пiвнiч. Джек Лондон вирушив на Клондайк 25 липня 1897 року, сказавши про свою пригоду: «Я махнув рукою на кар’еру i знову став на шлях пригод у пошуках удачi».]. Цим людям потрiбнi були собаки – великi, м’язистi, придатнi до важкоi працi, з теплим хутром, що захищало б iх вiд морозу. Бак[3 - Бак… Прообразами бiльшостi собачих персонажiв творiв Джека Лондона стали пси, яких письменник бачив на Клондайку. Наприклад, прототипом Бака був Джек – гiбрид сенбернара i колi, якого привiз iз Калiфорнii на Клондайк копач Луiс Бонд. Іншi собаки, на кшталт Керлi та Куни, «списанi» з тварин, про яких Джек Лондон прочитав у книзi Егертона Янга «Моi собаки на Пiвночi».] мешкав у великому будинковi в сонячнiй долинi Санта-Клара, що називався домом суддi Мiллера. Споруда стояла на деякiй вiддалi вiд дороги, наполовину прихована серед дерев, крiзь котрi можна було побачити широку прохолодну веранду, що з усiх бокiв оточувала будинок. До нього вели посипанi гравiем дорiжки, якi вилися серед широких газонiв та струнких тополь, переплетених мiж собою гiлками. За будинком територiя була ще просторiшою. Там розляглися великi стайнi, де працювала дюжина конюхiв та iхнiх помiчникiв, стояли ряди заплетених лозою хатин для слуг, безлiч чiтко розпланованих надвiрних будiвель, довгi альтанки, повитi виноградом, зеленi пасовиська, фруктовi сади та ягiдники. Були i насос для артезiанськоi свердловини та великий цементний резервуар, в якому хлопчаки суддi Мiллера купалися вранцi й у полудневу спеку. І в усьому цьому величезному володiннi правив Бак. Тут вiн народився i тут прожив чотири роки. Щоправда, були й iншi собаки. У такiй величезнiй садибi не могло не бути iнших собак, але iх можна було не брати до уваги. Вони приходили i йшли, мешкали у густонаселених псарнях або непомiтно iснували у затишних куточках будинку, як Тутс, японський мопс, або Ізабель, мексиканський безшерстий собака – дивнi iстоти, якi рiдко витикали носа за дверi або ступали лапами на землю. Хоча були ще фокстер’ери, не менше двох десяткiв, якi вигукували страшнi погрози на адресу Тутса та Ізабель, коли тi дивилися на них з вiкон, захищенi легiоном покоiвок, озброених мiтлами i швабрами. Але Бак не був кiмнатним песиком чи собакою iз псарнi. Усе це королiвство належало йому. Разом iз синами суддi вiн пiрнав i плавав у басейнi або ходив на полювання; супроводжував Моллi та Елiс, доньок суддi, пiд час довгих прогулянок у сутiнках або рано-вранцi; зимовими вечорами лежав бiля нiг суддi перед вогнем камiна, що гудiв у бiблiотецi; возив онукiв суддi на спинi або катав iх у травi та охороняв iхнi кроки пiд час самовiльних вилазок до фонтана на кiнному дворi й навiть далi, до вигулiв та ягiдникiв. Бак пихато ступав помiж тер’ерами, а Тутса та Ізабель абсолютно iгнорував, бо був королем – королем над усiма цими iстотами, якi повзали, пленталися та лiтали садибою суддi Мiллера, в тому числi над людьми. Його батько, Ельмо, велетенський сенбернар, став нерозлучним супутником суддi, й, схоже, Бак мав пiти його слiдами. Вiн не був таким великим – важив лише сто сорок фунтiв – через свою мати, Шеп, шотландську вiвчарку. Проте цi сто сорок фунтiв, до яких додавалася гiднiсть, що була результатом доброго життя i загальноi поваги, давали йому змогу поводитися по-королiвському. Протягом чотирьох рокiв, од щенячого вiку, вiн жив, наче пересичений аристократ; пишався собою, був навiть трохи егоiстичним, як це iнодi трапляеться з помiщиками внаслiдок iзольованого iснування. Але йому вдалося вберегтися, не перетворившись на просто розпещеного кiмнатного песика. Полювання й iншi подiбнi втiхи на свiжому повiтрi перешкодили ожирiнню та змiцнили його м’язи; як для представника породи, звичноi до холодних ванн, любов до води була для нього тонiзуючим засобом i зберiгала здоров’я. Таким був спосiб життя пса Бака восени 1897 року, коли вiдкриття на Клондайку потягнуло людей з усього свiту на холодну Пiвнiч. Але Бак не читав газет i не знав, що Мануель, один з помiчникiв садiвника, був непевною особою. Мануель мав серйозний гандж: полюбляв грати у китайську лотерею[4 - Китайська лотерея… Вiдсилання до популярноi, але нелегальноi азартноi гри (тепер називаеться кено), яку привезли до Сполучених Штатiв китайськi iммiгранти.]. А пiд час гри вирiзнявся головною вадою – вiрою у певну систему; це й зробило його прокляття неминучим. Бо для того, щоб грати за системою, потрiбнi грошi, тим часом заробiток помiчника садiвника не покривав потреб дружини i численного потомства. Того пам’ятного вечора, коли сталося вiроломство Мануеля, суддя був на зборах Асоцiацii виробникiв iзюму, а хлопцi займались органiзацiею атлетичного клубу. Нiхто не бачив, як вiн i Бак iдуть фруктовим садом – як здавалося Баковi, просто на прогулянку. І, за винятком одного чоловiка, нiхто не бачив, як вони прийшли на полустанок, вiдомий як Колледж-Парк. Цей чоловiк поговорив з Мануелем, i мiж ними задзенькали монети. – Мiг би й упакувати товар перед доставкою, – похмуро сказав незнайомець, i Мануель обгорнув шматок товстоi мотузки навколо Бакового нашийника. – Крутнеш i добряче його придушиш, – сказав Мануель, i незнайомець ствердно буркнув. Бак прийняв мотузку зi спокiйною гiднiстю. Ясна рiч, це був незвичний випадок, але пес навчився довiряти людям, яких знав, та вiддавати належне iхнiй мудростi, що перевершувала його власну. Але коли кiнцi мотузки опинилися в руках незнайомця, Бак загрозливо загарчав. Вiн просто натякнув, що невдоволений, у своiй гординi вважаючи: цей натяк може бути наказом. Однак, на його подив, мотузка затягнулася навколо його шиi, перекривши йому дихання. Розлютившись, вiн стрибнув на чоловiка, а той перестрiв його на пiв дорозi, схопив за горлянку i спритним рухом повалив на спину. Потiм мотузка безжально затягнулася; тим часом Бак розлючено боровся, його язик вивалився з пащi, а великi груди марно здiймалися, хапаючи повiтря. Нiколи у життi до нього не ставилися так пiдло, й нiколи ще вiн не був такий розгнiваний. Але його сили згасли, очi потьмянiли, i пес не бачив уже нiчого, коли потяг зупинився i двое чоловiкiв кинули його до багажного вагона. Наступне, що вiдчув Бак, – це те, що в нього болить язик i вiн iде труською дорогою в якомусь транспортi. Хрипкий свист локомотива, що перетнув переiзд, пiдказав йому, де вiн. Вiн дуже часто подорожував iз суддею й упiзнав вiдчуття поiздки у багажному вагонi. Пес розплющив очi, й iз них вихлюпнувся нестримний гнiв викраденого короля. Чоловiк стрибнув до його горлянки, але Бак виявився для нього зашвидким. Його щелепи зiмкнулися на людськiй руцi й не розслаблялися, доки свiдомiсть не залишила його знову. – Ага, сказився, – сказав чоловiк, ховаючи покалiчену руку вiд носильника, якого привабили звуки боротьби. – Везу пса для боса до Фрiско. Є там один пришелепуватий собачий лiкар, думае, що його вилiкуе. Згодом про цю нiчну поiздку чоловiк розповiдав у маленькому сараi на задньому дворi шинку в порту Сан-Франциско, використавши усю свою красномовнiсть. – І все, що я за це отримав, – пiвсотнi, – бурчав, – нiколи того бiльше не зроблю, хоч би й тисячу наперед давали. Його руку було загорнуто у скривавлену хустку, а права штанина розiрвана вiд колiна до щиколотки. – А iншому роззявi скiльки дали? – запитав шинкар. – Сотню, – прозвучала вiдповiдь. – Нi су менше не взяв би, повiрте. – Тобто вийшло сто п’ятдесят, – порахував шинкар, – i вiн того вартий, або я бовдур. Викрадач розв’язав закривавлену пов’язку i подивився на поранену руку. – Хоч би сказ не пiдхопити… – Пiдхопиш, бо ти народився для шибеницi, – зареготав шинкар. – Гей, допоможи менi, перш нiж ушиешся звiдси, – додав. Напiвнепритомний, iз болем у горлi та язицi, напiвживий, Бак спробував глянути на мучителiв. Але його кинули на землю i знову почали душити, аж доки не начепили важкий латунний нашийник. Потiм мотузку забрали, а собаку кинули до ящика, схожого на клiтку. Там вiн пролежав решту цiеi втомливоi ночi, плекаючи гнiв i травмоване самолюбство. Собака не розумiв, що усе це означае. Чого вони хочуть вiд нього, цi дивнi люди? Нащо тримають у вузькому ящиковi? Бак не розумiв, чому, але вiдчував, як гнiтить його туманне вiдчуття навислоi бiди. Тiеi ночi вiн, коли з гуркотом вiдчинялися дверi сараю, кiлька разiв пiдхоплювався, очiкуючи побачити суддю або хоча б хлопцiв. Але щоразу це було розпухле обличчя шинкаря, котрий дивився на нього у слабкому свiтлi лойовоi свiчки. І щоразу радiсний гавкiт, що тремтiв у Баковому горлi, перетворювався на люте гарчання. Але шинкар залишив його самого, а вранцi зайшли четверо чоловiкiв i пiдняли ящик. Новi мучителi, вирiшив Бак, бо вони мали зловiсний вигляд, були розпатланi й у лахмiттi; вiн розлютився i кинувся на грати. А тi четверо лише смiялись i тицяли в нього палицями, якi вiн одразу ж хапав зубами, аж доки не зрозумiв, що саме цього вони й хочуть. Вiдтак собака похмуро влiгся i дозволив занести ящик до фургона. Потiм пес i ящик, в якому його ув’язнили, пройшли через багато рук. За ним наглядали клерки у службi доставки; його везли в iншому фургонi; разом iз рiзноманiтними ящиками та посилками на вантажнiй платформi доставили на паровий пором, з порома – до великого залiзничного депо i нарештi розмiстили у багажному вагонi. Два днi та двi ночi цей вагон тягли крикливi локомотиви; увесь цей час Бак не iв i не пив. Розгнiваний, вiн з гарчанням зустрiчав посильних, а вони мстили, дражнячи його. Кидався на грати, його аж трусило вiд лютi, а тi смiялися та пiддражнювали. Вони гарчали i гавкали, наче огиднi собаки, нявкали, розмахували руками та кричали «кукурiку». Пес знав, що це дуже нерозумно; але це ще бiльше ображало його гiднiсть, i його гнiв дедалi зростав. Собака не дуже звертав увагу на голод, але брак води змушував його сильно страждати i роздував гнiв до крайньоi межi. Через це нервування, чутливiсть та погане ставлення в нього почалася лихоманка, що пiдсилювалася запаленням пересохлих та розпухлих горла i язика. Єдине, з чого вiн тiшився, – це з того, що на шиi не було мотузки. Вона давала iм несправедливу перевагу; але тепер, уже без неi, вiн iм покаже. Вони бiльше нiколи не накинуть йому мотузку на шию. Це вселило у нього рiшучiсть. Два днi й двi ночi собака не iв та не пив, i за цей важкий час накопичив запас гнiву, що вiщу вав бiду для кожного, хто першим на нього кинеться. Його очi почервонiли, вiн перетворився на розлюченого демона. Бак настiльки змiнився, що й суддя тепер не впiзнав би його, а посильнi з полегшенням зiтхнули, спекавшись пса у Сiетлi. Четверо чоловiкiв обережно перетягли ящик з фургона на маленький двiр, оточений високими мурами. Огрядний чоловiк у червоному светрi, дуже обвислому на шиi, вийшов i виписав вiзниковi чек. Наступний мучитель, здогадався Бак, i розгнiвано кинувся на грати. Чоловiк похмуро посмiхнувся, принiс сокиру та кийок. – Ви ж не збираетеся його зараз випустити? – запитав вiзник. – Збираюся, – вiдповiв чоловiк, заганяючи сокиру в ящик як важiль. Четвiрка, яка занесла собаку сюди, вiдразу ж розбiглась i, зайнявши безпечнi мiсця на верхiвцi муру, приготувалася спостерiгати за видовищем. Бак кинувся на розтрощене дерево, встромивши туди зуби i борючись iз ним. Де б не стукала зовнi сокира, пес iз гарчанням кидався туди, бажаючи якнайшвидше вилiзти, а чоловiк у червоному светрi холоднокровно полегшував йому вихiд. – Ну, чортяко червоноокий, – сказав, збiльшивши дiрку настiльки, щоб пес мiг просунути туди тулуб. Одночасно чоловiк кинув сокиру i взяв у правицю кийок. Бак був таки справжнiм чортякою, коли приготувався до стрибка: наiжачена шерсть, пiна з пащi, божевiльний блиск у залитих кров’ю очах. Вiн кинувся просто на чоловiка, зiбравши своi сто сорок фунтiв лютi, доповненi злiстю вiд дводенного ув’язнення. У стрибку, коли щелепи були вже близько вiд чоловiка, пес отримав удар, що зупинив його тiло i змусив зуби боляче зiмкнутися. Бак перевернувся, вдарившись об землю боком i спиною. Його ще нiколи не били кийком, i собака не зрозумiв, що сталось. Із гарчанням, що було не так гавкотом, як криком, вiн знову скочив на ноги та стрибнув. І знову натрапив на удар та з усiеi сили гепнувся на землю. Цього разу вже зрозумiв, що це кийок, але його божевiлля не знало обережностi. Вiн нападав iз десяток разiв, i щоразу кийок переривав його атаку та кидав на землю. Пiсля особливо сильного удару пес уже ледве пересував ноги, занадто слабкий, щоб кидатися. Вiн ходив, мляво хитаючись, iз його рота, пащi та вух текла кров, чудове хутро було забризкане кривавою слиною. Тодi чоловiк пiдiйшов i навмисно зi страшною силою ударив його в нiс. Увесь попереднiй бiль, що витримав пес, неможливо було порiвняти з цiею невимовною мукою. Заревiвши вiд лютi, майже як лев, вiн знову кинувся на чоловiка. Але той, переклавши кийок з правоi руки до лiвоi, холоднокровно схопив собаку пiд щелепою, одночасно смикнувши вниз i назад. Бак описав у повiтрi пiвтора кола, а тодi впав на землю, вдарившись головою та грудьми. Пес кинувся востанне. Чоловiк завдав сильного удару, котрий свiдомо вiдтягував, i Бак звалився переможений, майже непритомний. – А вiн, я вам скажу, мастак собак приборкувати, – захоплено вигукнув один з чоловiкiв, якi сидiли на мурi. – Лiпше кеюзiв[1 - Кеюз (cayuse) – iндiанський понi. (Тут i далi прим. перекл.)] об’iжджати коли завгодно й у недiлю двiчi, – вiдповiв вiзник, залiзши на фургон i смикнувши вiжки. До Бака повернулися вiдчуття, але не сила. Вiн лежав там, де й упав, спостерiгаючи за чоловiком у червоному светрi. – «Вiдгукуеться на iм’я Бак», – заговорив сам до себе чоловiк, читаючи лист шинкаря, котрий сповiщав про ящик та його вмiст. – Що ж, Баку, хлопчику мiй, – продовжив привiтним голосом, – невеличку прочуханку ти отримав, i нам з тобою краще на цьому й закiнчити. Ти свое мiсце тепер знаеш, i я свое теж. Будеш добре поводитися, й усе йтиме, як по маслу. Будеш поганим – я тебе на порох зiтру. Зрозумiв? Говорячи, вiн безстрашно погладжував голову, яку так безжалiсно потовк, i хоча вiд цього дотику шерсть Бака мимоволi стала дибки, вiн не запротестував. Коли чоловiк принiс йому води, пес жадiбно ii випив, а потiм шматок за шматком брав з його рук сире м’ясо. Його перемогли, i вiн це розумiв; але його не зламали. Собака раз i назавжди зрозумiв, що не мае шансiв проти людини з кийком. Засвоiв цей урок i нiколи його не забуде. Кийок став для нього вiдкриттям, ознайомленням iз царством первiсного закону, який пес швидко засвоiв. Дiйснiсть набирала жорстокiшого вигляду; вiн зустрiв ii безстрашно, з усiею хитрiстю, що прокинулась у його ествi. Днi минали, привозили iнших собак, у ящиках i на мотузках, однi покiрно слухались, iншi лютували й ревiли, як колись вiн; Бак бачив, як вони, усi без винятку, змирялися з владою чоловiка у червоному светрi. Знову i знову дивлячись на кожну жорстоку виставу, пес засвоював урок: чоловiк з кийком – законодавець, хазяiн, якому треба пiдкорятись, але не конче прагнути його довiри. Останнього Баковi не можна було поставити на карб; а тим часом вiн бачив переможених собак, якi пiдлещувалися до цього чоловiка, махали хвостами, лизали йому руку. Бачив i собаку, який не став анi пiдлещуватись, анi пiдкорятись, тому зрештою був убитий у боротьбi за владу. Час од часу приходили люди, незнайомцi, якi збуджено розмовляли i по-всякому пiдлабузнювалися до чоловiка у червоному светрi. Й щоразу, вiддаючи грошi, забирали зi собою одного-двох собак. Бак запитував себе, куди вони йдуть, адже тi нiколи не повертались; але над ним нависав страх перед майбутнiм, i вiн тiшився щоразу, коли бачив, що його не обирали. І все ж зрештою настав його час: у виглядi зморшкуватого чоловiчка, який сперечався ламаною англiйською та сипав дивними й незвичайними вигуками, яких Бак не мiг зрозумiти. – Чорт забирай! – вигукнув той, коли його очi побачили Бака. – То собака-головорiз! Га? Скiльки? – Три сотнi й одразу, – вмить вiдповiв чоловiк у червоному светрi. – Раз це урядовi грошi, то й копняка тобi за такi витрати не дадуть, еге ж, Перро? Перро посмiхнувся. З огляду на те, що вартiсть собак злетiла до небес через незвичний попит, це була справедлива цiна за таку чудову тварину. Канадський уряд не програе, i його кур’ери не сповiльнять своеi роботи. Перро знався на собаках, тож, подивившись на Бака, зрозумiв, що той – один з тисячi. «Один iз десяти тисяч», – зауважив подумки. Бак уздрiв мiж ними грошi й не здивувався, коли маленький зморшкуватий чоловiк забрав його та Керлi, добродушного ньюфаундленда. Це був останнiй раз, коли пес бачив чоловiка у червоному светрi, а коли Бак та Керлi дивилися з палуби «Нарвала»[5 - Нарвал… Цей невеликий бiло-сiрий кит мешкае у схiдних водах Пiвнiчного Льодовитого океану й вiдомий своiм «бивнем» – незвичайним зубом вiд трьох до семи футiв завдовжки, що росте з притупленого носа. Корiнне населення часто годуе м’ясом цього кита iздових собак.], як вiддаляеться Сiетл, то востанне побачили теплий пiвдень. Перро забрав iх iз Керлi вниз i передав смаглявому велетневi на iм’я Франсуа. Перро був франко-канадцем i смаглявим; але Франсуа був метисом[6 - Метис… У широкому сенсi цей термiн означае людину, народжену вiд представникiв рiзних рас. У Сполучених Штатах його часто застосовують до дiтей бiлих або чорношкiрих та корiнних американцiв.] франко-канадцем, вдвiчi смаглявiшим. Бак швидко дiзнався, що Перро та Франсуа справедливi люди, спокiйнi й неупередженi у здiйсненнi правосуддя i занадто мудрi, щоб собаки могли iх обдурити. У твiндеках «Нарвалу» Бак i Керлi приедналися до двох iнших собак. Один з них був великим, бiлоснiжним псом зi Шпiцбергена, якого забрав капiтан китобiйного судна i який згодом супроводжував геологiчну експедицiю в тундрi. Зовнi собака був доброзичливим, але насправдi пiдступним: шкiрився комусь у обличчя, задумуючи якусь пiдступну витiвку, – наприклад, тодi, коли вкрав у Бака iжу пiд час першоi трапези. Бак тодi стрибнув, щоб покарати його, й у повiтрi одразу ж засвистiв батiг Франсуа, торкнувшись спочатку винного; Баковi не залишалося нiчого iншого, як забрати кiстку назад. Це було справедливо з боку Франсуа, вирiшив пес, i метис почав зростати в очах Бака. Інший собака нi до кого не пiдлещувався, але й не намагався красти у новачкiв. Був похмурим, вiдлюдним типом i чiтко дав зрозумiти Керлi, що все, чого вiн хоче, – це щоб його залишили у спокоi, а як не лишать, то будуть проблеми. Його звали Дейв, вiн iв i спав, час од часу позiхав та нiчим не цiкавився, навiть тодi, коли «Нарвал», перетнувши затоку Королеви Шарлотти, почав крутитися, хитатися i смикатися, наче божевiльний. Коли Бак та Керлi розхвилювалися й ошаленiли вiд страху, вiн пiдняв голову, нiби його щось роздратувало, пiдтримав iх байдужим поглядом, позiхнув i знову заснув. Удень та вночi корабель трясло вiд невтомного пульсу гребного гвинта i, хоча кожен день був дуже схожим на попереднiй, Бак зрозумiв, що погода ставала дедалi холоднiшою. Нарештi одного ранку гвинт затих, i «Нарвал» наповнила атмосфера хвилювання. Вiн вiдчув ii, так само, як й iншi собаки, i зрозумiв, що наближаються змiни. Франсуа взяв iх за повiдки та повiв на палубу. Коли Бак зробив перший крок холодною поверхнею, його лапи загрузли в якiйсь бiлiй кашцi, що дуже нагадувала грязюку. Вiн фиркнув i вiдскочив. Із неба падало ще бiльше цiеi бiлоi холодноi крупи. Пес обтрусився, але вона знову на нього впала. Вiн зацiкавлено понюхав цю речовину, потiм узяв трошки на язик. Вона обпекла його, наче вогонь, i вiдразу ж зникла. Це спантеличило Бака. Вiн спробував знову, i результат виявився таким самим. Спостерiгачi голосно розреготались, а вiн засоромився, хоча й не розумiв чому, адже то був для нього перший снiг. II Закон кийка та iкла Перший день Бака на узбережжi Дайi[7 - …на узбережжi Дайi… Це узбережжя було мiсцем прибуття «клондайкерiв» (золотошукачiв), якi iхали з пiвдня, та вiдправки тих, хто повертався на пiвдень iз золотих копалень. У Дайi не було пристаней або гаванi, а ii тридцятифутова припливна хвиля часто залишала човни на мiлинi.] став для нього кошмаром. Кожна година була наповнена шоком та несподiванкою. Його раптово висмикнули з центру цивiлiзацii i кинули в гущавину первiсного життя. Це було не те випещене сонцем життя, де нiчого не треба робити, – лише бий байдики та нудьгуй. Тут не було нi миру, нi вiдпочинку, нi безпеки хоч на мить. Скрiзь плутанина та дiя, а життю i здоров’ю щомитi загрожувала небезпека. Доводилося постiйно залишатися насторожi; бо цi собаки та люди виявилися не такими, як у мiстi. Усi вони були дикунами, котрi не знали жодного закону, крiм закону кийка та iкла. Вiн нiколи не бачив, щоб собаки билися так, як цi вовкоподiбнi iстоти, i перший його досвiд став незабутнiм уроком. Щоправда, то був досвiд iншого собаки, iнакше Бак не дожив би до того, щоб iз нього скористатися. Жертвою стала Керлi. Вони отаборилися бiля складу колод, де вона почала загравати з хаскi, котрий був завбiльшки як дорослий вовк, хоча й наполовину менший за неi. Не було жодних попереджень, лише блискавичний стрибок, металеве клацання зубiв, так само швидкий стрибок назад – i писок Керлi розiрвано вiд вуха до щелепи. Це був вовчий стиль боротьби – вдарити й вiдскочити; але це було не все. Тридцять чи сорок хаскi пiдбiгли i мовчки оточили противникiв. Бак не розумiв цiеi мовчазноi ретельностi й старанностi, з якою вони облизували своi писки. Керлi кинулася на свого противника, який знову вдарив та вiдстрибнув убiк. Наступну ii атаку вiн зустрiв грудьми, в особливий спосiб збивши ii з нiг. Бiльше вона не пiднялася. Саме цього й чекали iншi хаскi. Вони зiмкнулися навколо неi iз гарчанням та гавкотом i, волаючи вiд агонii, Керлi зникла пiд масою тiл з наiжаченою шерстю. Це сталося настiльки раптово й неочiкувано, що Бак був приголомшений. Вiн уздрiв Шпiца, який висолопив багряний язик у реготi; побачив, як Франсуа, розмахуючи сокирою, стрибнув у це собаче мiсиво. Трое людей з кийками допомогли йому розiгнати iх. Це тривало недовго. Хвилини через двi пiсля того, як упала Керлi, останнiх ii нападникiв вiдiгнали кийками. Але вона вже лежала у закривавленому та витолоченому снiгу, нежива й розм’якла, розiрвана майже буквально на шматки, темношкiрий метис стояв над нею i жахливо лаявся. Ця сцена часто тривожила Бака увi снi. Виявляеться, он воно яке, життя! Нiякоi чесноi гри. Щойно впав, тобi кiнець. Що ж, вiн стежитиме за тим, щоб нiколи не впасти. Шпiц висолопив язика i знову засмiявся, й вiдтодi Бак зненавидiв його пекучою та невмирущою ненавистю. Не встигнувши вiдiйти вiд шоку пiсля трагiчноi загибелi Керлi, вiн отримав ще один шок. Франсуа при в’язав до нього якусь систему ремiнцiв та пряжок. Це була збруя – така як та, що вiн ii бачив удома, коли конюхи запрягали коней. І так само, як конi, вiн мав працювати, тягнучи Франсуа на санках-нартах до лiсу, що облямовував долину, та повертаючись iз вантажем дров. Хоча те, що з нього зробили тяглову силу, дуже образило його гiднiсть, у Бака вистачило мудростi не бунтувати. Вiн енергiйно взявся за цю справу й робив усе, що вiд нього залежало, хоча все це було для нього новим та незнайомим. Франсуа тримав курс, вимагаючи негайного послуху, i за допомогою батога отримував його; тим часом Дейв, який був досвiдченим корiнником, кусав Бака ззаду щоразу, коли той помилявся. Шпiц був лiдером, так само досвiдченим, i хоча не завжди мiг причепитися до Бака, час од часу докiрливо гарчав або хитро переносив свою вагу в упряжцi, штовхаючи Бака на правильний шлях. Бак легко вчився i пiд спiльною опiкою двох товаришiв та Франсуа досягнув певних успiхiв. Ще до того, як вони повернулися до табору, вже знав, що за командою «хо» треба зупинятися, за командою «марш» iти вперед, мiг входити у повороти i триматися подалi вiд корiнника, коли навантаженi сани мчали вниз. – Три чудовi собаки, – сказав Франсуа Перро. – Цей Бак до бiса крутий. Я навчу його швидкостi. Пiсля обiду Перро, який квапився доставити депешi, повернувся зi ще двома собаками. Вiн називав iх Бiллi та Джо; то були двое братiв, обидва справжнiсiнькi хаскi. Хоча вони й народилися вiд однiеi матерi, та рiзнилися мiж собою, мов день та нiч. Вадою Бiллi була його надмiрна доброзичливiсть, а Джо був повною протилежнiстю: похмурим i замкненим, постiйно гарчав, зi злобою дивлячись на iнших. Бак прийняв iх по-товариськи, Дейв не звернув на них уваги, а Шпiц вломив одному, а потiм iншому. Бiллi примирливо замахав хвостом, розвернувся бiгти, побачивши, що його примирливiсть не дала результатiв, i заверещав, коли Шпiц вчепився йому в бiк гострими зубами. Джо, хоч як крутився Шпiц, розвертався до нього писком, шерсть на його загривку ставала дибки, вуха були притиснутi до голови, вiн гарчав, клацав зубами, а очi свiтилися диявольським блиском, уособлюючи войовничий страх. Вiн мав настiльки жахливий вигляд, що Шпiцовi довелося втриматись i не карати його; але, щоб приховати власну нерiшучiсть, той накинувся на безвинного Бiллi, який вив, i погнав бiдолаху до меж табору. До вечора Перро дiстав ще одного собаку, старого хаскi, довгого та худого, з пошрамованим бiйкою писком та единим оком, що виблискувало, попереджаючи про хоробрiсть i вселяючи повагу. Його звали Сол-лекс, що означае «лютий». Як i Дейв, вiн нiчого не просив, не давав та не очiкував; i коли вiн повiльно зайшов усередину помiж собак, навiть Шпiц залишив його у спокоi. Сол-лекс мав особливiсть, яку не пощастило вiдкрити Баку: той не любив, коли до нього пiдходили зi слiпого боку. Бак вчинив це ненавмисне i вперше зрозумiв свою необережнiсть тодi, коли Сол-лекс кинувся на нього й розпанахав плече на три дюйми по вертикалi, аж до кiстки. Вiдтодi Бак уникав його слiпого боку, i iхнi товариськi стосунки до останнього не знали жодних проблем. Як i у Дейва, единою мрiею Сол-лекса було побути на самотi; хоча, як згодом дiзнався Бак, кожен з них мав й iншу, ще важливiшу мрiю. Тiеi ночi Бак зiткнувся з великою проблемою – де заснути? Посеред бiлоi рiвнини манив теплом намет, освiтлений свiчкою; й коли вiн, нiби так i треба, зайшов усередину, Перро та Френсiс бомбардували його лайкою i кухонним начинням, аж доки вiн не вийшов iз зацiпенiння та не врятувався ганебною втечею на холод. Там дув холодний вiтер, що сильно кусав його, з особливою злiстю вгризаючись у поранене плече. Бак улiгся на снiг i спробував заснути, але мороз швидко змусив затремтiти. Нещасний та похмурий, вiн вештався серед численних тентiв i лише бачив, що кожне мiсце е так само холодним, як i попередне. Тут i там на нього кидалися розлюченi собаки, але вiн наiжачував шерсть на загривку i гарчав (бо швидко цього навчився), i вони дозволяли йому пройти без перешкод. Зрештою йому спала на думку iдея. Вiн повернувся, щоб побачити, як врятувалися вiд холоду товаришi по командi. На його здивування, вони зникли. Вiн знову бродив величезним табором, шукаючи iх, i знову повертався. Невже вони в наметi? Нi, цього не може бути, iнакше б його не вигнали. То де ж вони? Опустивши хвiст i тремтячи всiм тiлом, дуже безпомiчний, вiн безцiльно колував побiля намету. Раптом пiд його переднiми лапами снiг розiйшовся, i Бак упав униз. Щось закрутилося в нього пiд лапами. Пес вiдстрибнув, наiжачившись i загарчавши, побоюючись невидимого та невiдомого. Але дружнiй гавкiт заспокоiв його, i вiн повернувся з’ясувати, що й до чого. Потiк теплого повiтря досягнув його нiздрiв, i Бак побачив, що пiд снiгом, затишно скрутившись калачиком, лежить Бiллi. Той примирливо заскавучав, зарухався, звиваючись i показуючи добрi намiри, й навiть наважився лизнути Бакiв писок теплим та вологим язиком – як хабар за мир. Ще один урок. То он як вони це роблять! Бак упевнено вибрав собi мiсце i, заметушившись та марнуючи зусилля, почав копати для себе нору. Тепло вiд його тiла миттю заповнило замкнений простiр, i пес заснув. День був довгим i важким, тож пес спав безпробудно й затишно, хоча й гарчав, гавкав та боровся з поганими снами. Вiн не розплющував очей, аж доки його не розбудив шум з ранкового табору. Спочатку не зрозумiв, де опинився. Вночi падав снiг, тож Бака повнiстю засипало. Снiговi стiни тиснули на нього з усiх бокiв, i страх великою хвилею накрив його тiло – страх дикого звiра перед пасткою. Це був знак, що вiн повертаеться у минуле, до життiв своiх предкiв; адже був цивiлiзованим собакою, занадто цивiлiзованим, i з власного досвiду не знав жодних пасток i тому не мiг iх боятися. М’язи усього його тiла скорочувалися спазматично й iнстинктивно, шерсть на шиi та плечах стала дибки, i з лютим гарчанням вiн вискочив просто у слiпучий день, а снiг розлетiвся навколо нього блискучою хмарою. Ще не ставши лапами на землю, побачив перед собою бiлий табiр, зрозумiв, де перебувае, i згадав усе, що трапилося вiдтодi, як вiн пiшов на прогулянку з Мануелем, i до минулого вечора, коли вирив для себе нору. Франсуа закричав, вiтаючи його появу. – Що я казав? – крикнув погонич собак Перро. – Цей Бак вчиться швидко, як не знати хто. Перро серйозно кивнув. Будучи кур’ером канадського уряду i доставляючи важливi депешi, вiн дбав про те, щоб знайти найкращих собак, i особливо тiшився з того, що мае Бака. За годину до команди додали ще трьох хаскi, й загалом собак стало дев’ятеро; ще не минуло чвертi години, як вони були вже запряженi й пiднiмалися стежкою в напрямку каньйону Дайi. Бак був радий iхати, i хоча ця праця була важкою, виявив, що вона не викликае в нього якоiсь особливоi зневаги. Його вразило завзяття, що пiдбадьорило усю команду i передалося йому; але ще дивнiше було бачити змiну, що сталася з Дейвом та Сол-лексом. Вони були новими собаками, яких збруя змiнила повнiстю. Уся iхня пасивнiсть i байдужiсть зникли. Тепер вони були швидкими й активними, дбали, щоб робота ладилась, i дуже дратувалися, коли щось, затримка або плутанина, сповiльнювало ii. Важка праця iз прокладання шляху стала, здавалося, найвищим втiленням iхнього ества, усiм, заради чого вони жили, i единим, вiд чого отримували задоволення. Дейва запрягли найближче до нарт, перед ним був Бак, потiм Сол-лекс; решта команди простягнулася вперед, единою колоною, до лiдера, мiсце якого займав Шпiц. Бака навмисно запрягли мiж Дейвом та Сол-лексом, щоб вiн мiг отримувати вказiвки. Був здiбним учнем, а вони так само здiбними вчителями i не дозволяли йому надовго й помилково затримуватися, посилюючи науку гострими зубами. Дейв був справедливим та дуже мудрим. Вiн нiколи не кусав Бака без причини й нiколи не пропускав нагоди вкусити, коли в цьому була потреба. Оскiльки його пiдтримував батогом Франсуа, Бак зрозумiв, що простiше виправитися, нiж мстити. Одного разу, пiд час короткоi зупинки, коли вiн переплутав посторонки й затримав старт, Дейв та Сол-лекс кинулися до нього i влаштували неабияку прочуханку. В пiдсумку вийшла ще гiрша плутанина, однак пiсля того Бак старався не помилятися з посторонками; i ще до того, як закiнчився день, так добре опанував свою справу, що товаришi майже перестали до нього чiплятися. Батiг Франсуа вже здiймався не так часто, а Перро навiть проявив до Бака повагу, пiднявши його лапи й уважно оглянувши iх. Це був важкий день, вони пройшли вгору ущелиною, через Шiп-Кемп, повз Скейлз i верхню межу лiсу, льодовики та снiговi замети сотнi футiв завглибшки й перевал Чiлкут, що розташований мiж солоною та прiсною водою i грiзно охороняе сумну й самотню Пiвнiч[8 - …у напрямку ущелини Дайi… Шiп-Кемп… Скейлз… ущелину Чiлкут… Це мiсця шляху Дайя, одного з найпопулярнiших маршрутiв до Доусона. Іншим був шлях Скагвей. Дороги «зустрiчалися» на озерi Беннетт.]. Вони довго iхали вздовж ланцюжка озер, що наповнюють кратери згаслих вулканiв, i пiзно ввечерi прибули до величезного табору, розмiщеного у верхiв’i озера Беннетт, де тисячi золотошукачiв будували човни, готуючись до того часу, коли навеснi скресне крига. Бак вирив у снiгу нору й заснув сном по праву втомленого собаки, але рано-вранцi його пiдняли i разом з iншими погнали в упряжцi. Того дня вони здолали сорок миль втоптаною стежкою; але наступного дня та ще багато днiв поспiль, пробивали власну стежку, важко працюючи i просуваючись повiльнiше. Зазвичай Перро йшов попереду команди, трамбуючи снiг перетинчастими черевиками, щоб iм легше було рухатися. Франсуа, який керував нартами за допомогою жердини, iнодi мiнявся з ним мiсцями, але нечасто. Перро поспiшав i пишався тим, що знаеться на кризi; це знання належало до незамiнних, адже осiння крига дуже тонка, а там, де сильнi течii, криги не було взагалi. Минали нескiнченнi днi, впродовж яких Бак важко працював на стежках. Табiр згортали завжди у темрявi, й першi свiтанковi променi бачили, як вони усi вирушають у дорогу, залишаючи позаду першi милi. Розбивали табiр теж у темрявi, вечеряли шматками риби i повзли на нiчлiг у снiгу. Бак був голодний, наче вовк. Пiвтора фунта в’яленого лосося, що були його щоденним рацiоном, щезали, здавалося, в нiкуди. Вiн нiколи не наiдався i страждав вiд постiйних голодних спазмiв. Але iншi собаки, якi важили менше й були народженi для такого життя, отримували лише фунт риби i примудрялися залишатись у формi. Вiн швидко втратив гидливiсть, характерну для його старого життя. Вибагливий iдець, пес виявив, що його товаришi, закiнчивши трапезу ранiше, крадуть його ще не доiдену порцiю. Захиститися вiд цього було неможливо. Поки вiн бився з двома або трьома, iжа зникала у пащах решти. Щоб уникнути цього, Бак тепер iв так само швидко, як i вони; й пiд тиском голоду вже не вагався брати те, що йому не належало. Спостерiгав та вчився. Коли побачив, як Пайк, один iз нових собак, кмiтливий симулянт та злодюжка, спритно вкрав шматочок бекону, поки Перро вiдвернувся, то наступного дня повторив цей трюк, схопивши увесь шматок. Пiднявся великий гвалт, але Бак був поза пiдозрою; тож за його вчинок покарали Даба – незграбу, якого завжди ловили на гарячому. Ця перша крадiжка продемонструвала здатнiсть Бака вижити у ворожому середовищi Пiвночi. Вона засвiдчила його спроможнiсть пристосовуватися до мiнливих умов, без якоi вiн був приречений на швидку i жахливу смерть. Крадiжка також показала занепад або розпад його моралi, що була непотребом та перешкодою у безжальнiй боротьбi за iснування. Це на Пiвднi, де правили любов i дружба, добре було поважати приватну власнiсть та особистi почуття; а на Пiвночi, за законом кийка й iкла, той, хто брав таке до уваги, був дурнем i, доки зважав на це, не мiг досягти успiху. Не те, щоб Бак дiйшов такого висновку мислячи логiчно. Вiн був готовий до цього, от i все, й несвiдомо пристосувався до нового способу життя. Усе життя нiколи не втiкав од бiйки, якими б не були шанси. Але кийок людини в червоному светрi забив у його голову фундаментальнiший та примiтивнiший закон. Будучи цивiлiзованим, вiн загинув би через моральнi мiркування, скажiмо, захищаючи батiг суддi Мiллера; але тепер здичавiв повнiстю, про що свiдчила його спроможнiсть утiкати вiд захисту моральних мiркувань i таким чином рятувати власну шкуру. Вiн крав не заради задоволення, а через «голоснi вимоги» шлунку. Не вдавався до вiдкритого грабунку, а крав потайки i хитро, поважаючи кийок та iкло. Одне слово, його вчинки були здiйсненi тому, що iх легше було зробити, нiж не зробити. Розвиток (або регрес) Бака вiдбувався стрiмко. Його м’язи потвердiшали, мов залiзо, i вiн ставав дедалi менш чутливим до будь-якого звичайного болю. Домiгся внутрiшньоi та зовнiшньоi ощадливостi. Мiг iсти що завгодно, хоч би яким воно було огидним або нестравним; i щойно ковтав iжу, соки його шлунка висмоктували з неi усю поживу до останньоi часточки; а кров несла ii до найвiддаленiших закуткiв тiла, вбудовуючи у найгрубiшi й наймiцнiшi тканини. Зiр та нюх стали надзвичайно гострими, а слух досягнув такоi гостроти, що увi снi Бак чув найслабший звук i розумiв, щ? той вiщуе – мир або загрозу. Навчився вигризати кригу, коли вона збиралася мiж пальцями; а коли його мучила спрага i над ополонкою намерзав товстий шар льоду, пес ламав його, ставши на заднi лапи й ударивши сильними переднiми. Найпомiтнiшою його навичкою стала здатнiсть вiдчувати вiтер i передбачати, яким вiн виявиться вночi. Яким би безвiтряним не було повiтря, коли вiн рив собi гнiздо бiля дерева або берега, вiтер, що дув пiзнiше, неминуче бачив: Бак розташувався з пiдвiтряного боку i в затишному укриттi. Вiн навчився цьому завдяки не лише досвiдовi, а й тому, що знову ожили давно померлi iнстинкти. Набутки поколiнь одомашнених предкiв нiби висипалися з нього. Пес невловимим чином повернувся до юностi своеi породи, до тих часiв, коли дикi собаки зграями мандрували через первiсний лiс i, наздогнавши здобич, убивали ii. Йому неважко було навчитися битися кiгтями та зубами i кусати швидко, по-вовчому. Так билися забутi предки. Вони прискорили старе життя всерединi його ества, i старi прийоми, якi попередники заклали у спадок породи, стали його прийомами. Бак опанував iх без зусиль або вiдкриттiв, так, нiби вiн володiв ними завжди. А коли все ще холодними ночами пiднiмав носа до зiрки i вив довго, по-вовчому, це говорили його пращури, мертвi й зiтлiлi на порох, посилаючи сигнали через столiття та крiзь нього. І переливи його голосу належали iм та озвучували iхню печаль i те, що означали для них холод, тиша й темрява. Таким чином, нiби символiзуючи, якою фальшивою штукою е життя, ця давня пiсня прокочувалася крiзь нього, i вiн знову повернувся до свого, власного життя; повернувся тому, що люди знайшли на Пiвночi жовтий метал, i тому, що Мануель був помiчником садiвника, чиiх заробiткiв не вистачало на те, щоб задовольнити потреби дружини та рiзних маленьких копiй самого себе. III Сила первiсного звiра У Баковi сильнiшав первiсний звiр, i жорстокi умови подорожнього життя лише посилювали його позицii. І все ж це зростання вiдбувалося потайки. Його новонароджена хитрiсть дала йому самовладання та контроль. Вiн був занадто заклопотаний пристосуванням до нового життя i не лише не лiз у бiйки, а й уникав iх, коли тiльки можливо. Його позицiя була характерна певною розважнiстю. Вiн залишався несхильним до квапливостi та безглуздя; й у запеклiй ненавистi, що запала мiж ним та Шпiцем, не пiддавався роздратуванню, утримуючись вiд будь-яких образливих дiй. З iншого боку, Шпiц, можливо, вiдчуваючи у Баковi небезпечного суперника, нiколи не пропускав нагоди погострити зуби. Навiть намагався знущатися з Бака, постiйно прагнучи почати бiйку, що могла закiнчитися лише загибеллю одного з них. Така бiйка ледь не сталася на початку подорожi, якби не рiдкiсний випадок. Наприкiнцi того дня вони розбили жалюгiдний табiр, не захищений од вiтру, на березi озера Ле-Барж[9 - озеро Ле-Барж… На сучасних мапах це озеро називаеться Лаберж.]. Хуртовина, вiтер, що рiзав, мовби розпечений добiла нiж, i темрява змусили iх навпомацки шукати мiсце для ночiвлi. Навряд чи можна було знайти щось гiрше. За ними стiною пiднiмалася стрiмка скеля, i Перро та Франсуа довелося розпалити вогнище й розкласти постiль на кризi самого озера. Намет вони залишили у Дайi, щоб iхати на швидку руку. Кiлька шматкiв плавнику дали iм змогу розпалити багаття, але воно розтопило кригу i змусило iх вечеряти у темрявi. Бак звив кубло поруч зi скелею. Там було так тепло й затишно, що йому не хотiлося вилазити, коли Франсуа роздавав рибу, яку спочатку розтопив над вогнем. Але коли Бак доiв свою порцiю i повернувся, то побачив, що його затишний куточок уже зайняли. Застережливе гарчання пiдказало йому, що цим зловмисником був Шпiц. Досi Бак уникав проблем зi своiм ворогом, але це було вже занадто. Звiр усерединi нього заревiв. Вiн стрибнув на Шпiца з люттю, що здивувала iх обох, особ ливо Шпiца, бо все спiлкування з Баком навчило його, що суперник е надзвичайно боязким собакою, якому вдаеться не поступатися лише завдяки значним вазi й величинi. Франсуа теж здивувався, коли вони викотилися клубком зi зруйнованого кубла, i зрозумiв, у чому проблема. – А-а-а! – закричав вiн Баковi. – Дай йому як слiд, чорт забирай! Дай йому, злодюзi паршивому! Шпiц так само жадав бiйки. Вiн розлючено гавкав i кружляв туди-сюди, шукаючи нагоди стрибнути. Бак був так само напружений та не менш обережний, i теж колував, шукаючи переваги. Але потiм сталася несподiванка, що вiдсунула iхню боротьбу за владу далеко в майбутне, на багато миль важкоi дороги. Лайка вiд Перро, гучний удар кийка об кiстки та пронизливе скавучання вiд болю сповiстили про настання стовпотворiння. Табiр раптом наповнився пухнастими iстотами; це були голоднi хаскi з якогось iндiанського селища, десь близько сотнi, якi почули запах табору. Вони пролiзли, поки билися Бак зi Шпiцем, а коли двое чоловiкiв кинулися мiж ними з кийками, почали огризатися й вiдбиватися. Запах iжi змусив iх збожеволiти. Перро помiтив, як один iз псiв запхав голову до ящика з харчами. Його кийок важко ударив по худих ребрах i ящик перекинувся на землю. Два десятки зголоднiлих звiрюк одразу ж почали битися за хлiб та бекон. Вони не звертали уваги на удари кийкiв. Гавкали та вили пiд iхнiм градом, але все одно шалено билися, доки не зжерли все до останньоi крихти. Тим часом приголомшенi iздовi собаки вискочили з кубел лише для того, щоб зустрiти атаку лютих непроханих гостей. Бак iще нiколи не бачив таких собак. Здавалося, що кiстки ось-ось вилiзуть у них з-пiд шкури. Це були самi скелети, вбранi у бруднi шкури, з палаючими очима i заслиненими iклами. Але божевiлля вiд голоду зробило iх страшними, непереборними. Їм неможливо було опиратися. Перша ж iхня атака вiдтiснила iздових собак до скелi. Бака оточили трое хаскi й за мить погризли йому голову i плечi. Шум стояв жахливий. Бiллi як завжди скиглив. Дейв та Сол-лекс хоробро билися плiч-о-плiч, кроплячи снiг кров’ю, що текла з безлiчi ран. Джо кусався, наче демон. Одного разу його зуби вчепились у передню лапу хаскi, з хрускотом розгризши кiстку. Пайк, симулянт, стрибнув на скалiчену тварину i зламав iй шию, зблиснувши зубами та зробивши ривок. Бак схопив за горло противника, який уже був у пiнi; зуби пробили яремну вену, i на собаку бризнула кров. Їi теплий смак збудив у ньому ще бiльшу лють. Вiн кинувся на iншого ворога й одночасно вiдчув, як чиiсь зуби вчепились у його власну горлянку. Це був Шпiц, який пiдступно напав збоку. Очистивши свою частину табору, Перро та Франсуа кинулися рятувати iздових собак. Дика хвиля зголоднiлих хаскi вiдступила, i Бак скинув зi себе противника. Але це тривало лише мить. Чоловiки змушенi були бiгти назад i рятувати харчi, за якими повернулися хаскi й атакували собак з упряжки. Бiллi перелякався до смертi, прорвався крiзь вороже кiльце i втiк кригою. Пайк i Даб узяли з нього приклад, а за ними й решта команди. Коли Бак приготувався стрибнути слiдом, то краечком ока побачив, що Шпiц мчить до нього з явним намiром збити з нiг. Упавши пiд ноги цiй купi хаскi, Бак не мав би жодних шансiв. Але вiн зiбрав сили й вiдкинув Шпiца, а потiм побiг за iншими замерзлим озером. Трохи згодом дев’ятеро собак зiбралися разом i почали шукати притулку в лiсi. Хоча за ними нiхто не гнався, вони були у жалюгiдному станi. Кожного поранили у чотирьох або п’яти мiсцях, а деякi пси мали i серйознi рани. Дабу погризли задню лапу; Доллi, останньому хаскi, який приеднався до команди у Дайi, сильно поранили горло; Джо втратив око; а у Бiллi, добродушного пса, були погризене вухо i рвана рана аж до ребер, через що вiн усю нiч вив та скиглив. На свiтанку вони втомлено пошкутильгали до табору i побачили, що мародери пiшли, а чоловiки у поганому настроi. Половина iхнього запасу iжi зникла. Хаскi погризли мотузки до нарт i парусиновi чохли. Загалом, жодна рiч, хоч би трiшки вона була iстiвною, не уникла iхнiх зубiв. Звiрi з’iли пару мокасин Перро з лосячоi шкури, великi вiдрiзки шкiряних посторонкiв i навiть два фути батога Франсуа. Вiн припинив похмуро споглядати цю руiну i зиркнув на зранених собак. – Ах, друзяки, – сказав лагiдно, – стiльки укусiв можуть зробити вас скаженими. Може, ви всi оскаженiете, чорт забирай! Що ти думаеш, га, Перро? Кур’ер iз сумнiвом похитав головою. Мiж ним та Доусоном ще лежали чотириста миль шляху, i вiн не мiг дозволити, щоб помiж собак почався сказ. Двi години лайки й напружених зусиль привели упряжку до тями, i зранена команда вирушила в дорогу, з муками долаючи найважчу частину шляху, що вiддiляла iх вiд мiсця призначення. Тридцятимильна Рiчка[2 - Назва дiлянки рiчки Юкон на територii Канади вiд озера Лаберж до рiчки Теслiн, що наприкiнцi ХІХ ст. була одним з районiв «золотоi лихоманки».] була вiдкритою. Їi бурхлива вода опиралася морозовi, тож лiд тримався лише там, де вона утворювала вири й тихi мiсця. Щоб здолати цi тридцять жахливих миль, знадобилося шiсть днiв виснажливоi працi. То були жахливi милi, бо кожен iхнiй фут мiстив ризик для життя собаки та людини. Із десяток разiв Перро проламував крижанi мiстки, розвiдуючи шлях, i його рятувала довга жердина, яку вiн тримав так, щоб вона щоразу падала по iнший бiк дiрки, зробленоi його тiлом. Але рiзко похолодало, термометр показував п’ятдесят градусiв нижче нуля, i щоразу пiсля таких проломiв Перро змушений був розпалювати вогонь та сушити одяг, щоб не замерзнути до смертi. Нiщо його не лякало. Саме тому, що вiн нiчого не боявся, Перро й настановили урядовим кур’ером. Вiн випробував усi можливi ризики, рiшуче висовуючи зморщене личко на мороз i продовжуючи боротися вiд тьмяного свiтанку до темряви. Обходив грiзнi береги по краю криги, що згиналась i трiщала пiд ногами i на якiй вони не наважувалися зупинитись. Одного разу Дейв i Бак прорвалися, тягнучи за собою нарти, наполовину замерзли i ледь не втопилися, поки iх витягли. Щоб урятувати псiв, треба було розпалити звичайне багаття. Собаки вкрилися твердим шаром криги, i двое чоловiкiв змусили iх бiгати навколо вогню, щоб тi вiдтанули – так близько, що тварин обпалило полум’я. Іншого разу пройшов Шпiц, тягнучи за собою всю команду до Бака, який максимально напружився, тягнучи назад, пазурi його переднiх лап стояли на слизькому обривi, а лiд усюди тремтiв i трiщав. Але за ним був Дейв, що так само напружився, тягнучи назад, а за санями – Франсуа, який штовхав, надриваючи жили. Край криги попереду й позаду знову вiдiрвався, i залишився тiльки один шлях: угору на скелю. Перро дивом удалося туди вилiзти, поки Франсуа внизу молився, щоб це диво сталося; усi ременi та мотузки до останньоi частини збруi зв’язали у довгу мотузку й собак по черзi пiдняли на вершину. Франсуа пiднявся останнiм, пiсля нарт i вантажу. Потiм почався пошук мiсця для спуску, який зрештою було здiйснено за допомогою мотузки, i нiч вони знову зустрiли на рiчцi, залишивши позаду чверть милi. Коли дiсталися Гуталiнгви[10 - Гуталiнгва… Ця рiчка вiдома також як Теслiн.] та хорошого льоду, Бак виснажився. Решта собак були у подiбному станi, але Перро штовхав iх уперед з ранку до ночi, щоб надолужити згаяний час. Першого дня вони проiхали тридцять п’ять миль до Бiг-Салмона; наступного дня – ще тридцять п’ять до Лiттл-Салмона; третього дня – сорок миль, що привело iх до Файв-Фiнгерс[11 - Файв-Фiнгерс… Цi небезпечнi пороги на верхньому Юконi становили велику загрозу для золотошукачiв, якi пливли рiчкою до Доусона. Їх утворювали п’ять гiгантських скель, що, виступаючи з води, роздiляли рiчку на шiсть менших каналiв.]. Ступнi Бака не були настiльки щiльними i твердими, як у хаскi. Упродовж багатьох поколiнь, що народилися вiдтодi, як його останнього дикого предка приручив мешканець печери або рiчкового берега, вони розм’якшилися. Увесь день вiн кульгав вiд болю i коли одного разу розбили табiр, упав, наче мертвий. Хоч яким був голодним, а не змiг пiдiйти за порцiею риби, котру Франсуа довелося принести йому. Щодоби пiсля вечерi погонич пiв години розтирав Баковi ступнi й пожертвував верхню частину своiх мокасин, щоб зробити чотири мокасини для собаки. Це було велике полегшення, й одного ранку Бак викликав усмiшку навiть на зморшкуватому обличчi Перро, коли Франсуа забув про мокасини i пес лiг на спину, зворушливо дригаючи чотирма лапами та вiдмовляючись iти без взуття. Згодом його лапи звикли до дороги i зношенi мокасини викинули. Одного ранку в Пеллi, коли iх запрягали, Доллi, яка нiколи себе не проявляла, раптом сказилася. Вона сповiстила про свiй стан довгим, моторошним вовчим виттям, вiд якого у кожного собаки шерсть стала дибки, а потiм стрибнула просто на Бака. Вiн нiколи не бачив скажених собак i не мав причин боятися сказу, але вiдчув страх i в панiцi рвонув з мiсця. Стрiмко помчав, а за ним, задихаючись i розкидаючи пiну, бiгла Доллi, вiдстаючи на стрибок; вона не могла наздогнати його, настiльки сильним був його жах, а вiн не мiг вiд неi вiдiрватися, настiльки Доллi оскаженiла. Бак пiрнув у лiсистi нутрощi острова, добiг до найнижчого краю, перетнув заповнену крижинами протоку i забiг на сусiднiй острiв, потiм дiстався ще одного, звернув назад до головноi рiчки й у вiдчаi почав переправлятися через неi. І увесь цей час, не озираючись, чув, як вона гарчить, тримаючись на вiдстанi лише одного стрибка. За чверть милi позаду вiд нього почувся крик Франсуа, i пес повернувся власними слiдами, все ще на стрибок попереду, задихаючись та всiм серцем вiрячи, що Франсуа його врятуе. Погонич тримав у руцi сокиру, i коли Бак пробiг мимо нього, сокира розтрощила божевiльну голову Доллi. Бак, хитаючись, пiдiйшов до саней, виснажений, засапаний, безпомiчний. Шпiц зрозумiв, що це його шанс. Вiн стрибнув на Бака, i зуби Шпiца двiчi вчепились у ворога, який не опирався, порвавши плоть до кiстки. Потiм хльоснув батiг Франсуа, i Бак iз задоволенням побачив, як Шпiца вiдшмагали бiльше, нiж будь-кого з упряжки. – Диявол цей Шпiц, – зауважив Перро. – Одного клятого дня вiн таки вб’е Бака. – У Бака два дияволи всерединi, – заперечив Франсуа. – Я за ним дивлюся i впевнений у цьому. Послухай мене: одного чортового дня вiн збiситься так, що пережуе цього Шпiца i виплюне на снiг. Повiр менi, я знаю. Вiдтодi мiж цими псами почалася вiйна. Будучи лiдером та визнаним господарем упряжки, Шпiц вiдчував, що дивний пiвденний собака загрожуе його владi. Бак був для нього дивним, бо з усiх собак з Пiвдня, яких Шпiц знав, жоден не поводився гiдно у таборi та в дорозi. Усi вони були занадто знiженi й гинули вiд важкоi працi, морозу та голоду. Бак виявився винятком. Вiн единий витримав i досягнув успiху, зрiвнявшись iз хаскi у силi, жорстокостi й хитростi. Крiм того, Бак був майстерним собакою, а те, що кийок чоловiка у червоному светрi вибив з нього усю слiпу вiдвагу та необережнiсть, залишивши тiльки бажання влади, зробило його небезпечним. Вiн був, насамперед, хитрим i мiг з первiсною терплячiстю чекати слушного моменту. Мiж ними неминуче мала статися сутичка через владу. Бак хотiв цього. Вiн прагнув цього тому, що то була його природа, тому, що його мiцно тримала ця безiменна, незбагненна гордiсть, яка змушуе собак важко працювати до останнього подиху, спокушае весело помирати у запряжцi й розривае iхнi серця, коли вони виходять iз неi. Це був запал Дейва, стернового собаки, Сол-лекса, який тягнув з усiх сил; гордiсть, що охоплювала iх, коли вони вирушали в дорогу, перетворюючись iз невдоволених та похмурих звiрюк на вкрай напружених, енергiйних й амбiтних iстот; гордiсть, що пришпорювала iх увесь день i залишала увечерi, дозволяючи iм повертатися до похмурого неспокою та невдоволення. То була гордiсть, що пiдтримувала Шпiца i змушувала його бити iздових собак, якi робили помилки й вислизали з посторонкiв або ховалися пiд час запрягання вранцi. Цей самий запал змушував Шпiца боятися Бака як можливого лiдера. І той самий запал вiдчував Бак. Владу свого суперника вiн ставив пiд загрозу вiдкрито. Бак ставав мiж ним та собаками, якi ухилялися вiд роботи та яких вiн мав карати. І робив це свiдомо. Одноi ночi трапився сильний снiгопад, i вранцi Пайк, симулянт, не з’явився. Вiн надiйно сховався у кубельцi пiд снiгом. Франсуа кликав його i шукав, але марно. Шпiц не тямився вiд гнiву. Вiн лютував по всьому табору, принюхуючись i риючи землю в кожному можливому мiсцi, гарчав так страшно, що Пайк почув його й затремтiв у сховку. Але коли його нарештi розкопали i Шпiц кинувся карати лiнивця, Бак з такою самою люттю метнувся мiж ними. Це було вчинено настiльки неочiкувано та спритно, що Шпiц вiдлетiв назад i не встояв на ногах. Пайк, який принижено тремтiв, набрався мужностi вiд цього вiдкритого бунту й кинувся на поваленого лiдера. Бак, для якого чесна гра стала вже забутим правилом, так само кинувся на Шпiца. Але Франсуа, посмiюючись i здiйснюючи правосуддя пiд час iнциденту, з усiеi сили вперiщив Бака батогом. Це не змогло вiдволiкти пса вiд поваленого суперника, i тодi у хiд пiшов товстий кiнець батога. Напiвоглушений ударом, Бак вiдлетiв назад, i батiг ходив по ньому знову i знову, тимчасом, як Шпiц голосно знущався з Пайка. У наступнi днi, коли Доусон[12 - Доусон… Доусон, головний пункт вiдправки на золотi копальнi на далекiй пiвночi й заходi, був розташований у мiсцi, де рiчка Клондайк впадае в Юкон. Поселення виросло у дикiй мiсцевостi лише за кiлька днiв пiсля того, як старателi знайшли золото у районi Клондайку. Доусон швидко перетворився на мiсто значноi величини з розпланованими вулицями, водопостачанням та рiзноманiтним бiзнесом.] усе бли?жчав i бли?жчав, Бак продовжував втручатися мiж Шпiцем та порушниками; але робив це вмiло, коли поруч не було Франсуа. Через прихований бунт Бака виникла i почала збiльшуватися загальна непокора. Дейв i Соллекс iй не пiддались, однак решта запряжки поводилася дедалi гiрше. Все йшло абияк. Собаки постiйно гризлися та сварилися. Нависала бiда, i причиною ii став Бак. Через нього Франсуа постiйно був заклопотаний, бо весь час боявся смертельноi сутички мiж цими двома псами, яка рано чи пiзно мала статися; i не раз уночi звуки сварки й боротьби мiж iншими собаками витягували його з лiжка, бо вiн побоювався, що там замiшанi Бак та Шпiц. Але така нагода не виникала, й одного похмурого дня вони в’iхали до Доусона, продовжуючи вiдчувати наближення великоi бiйки. Там було багато людей та безлiч собак, i Бак побачив, що всi вони працюють. Те, що собаки мають працювати, здавалося заведеним порядком. Увесь час вони пiднiмалися та спускалися головною вулицею у довгих запряжках, а вночi звуки iхнiх дзвiночкiв усе одно проносилися мимо. Вони перевозили будiвельний лiс та дрова, рiзнi вантажi для копалень i здiйснювали усю ту роботу, що ii в долинi Санта-Клара виконували конi. То тут, то там Бак зустрiчав собак з Пiвдня, але переважно це була порода, яка походила вiд вовкiв i хаскi. Щодоби, о дев’ятiй вечора, опiвночi та о третiй ночi вони починали свою пiзню пiсню, дивний та моторошний спiв, до якого Бак iз задоволенням приеднувався. У час, коли над головою палав холодний вогонь полярного сяйва[13 - Полярне сяйво… Коливна, свiтна сукупнiсть електричних розрядiв, що освiтлюе пiвнiчне небо; полярне сяйво мае вигляд танцюючих плям та колон свiтла, якi швидко змiнюють форму i колiр (зелений, червоний, жовтий, синiй та фiолетовий).] або стрибали в морозному танцi зiрки, а земля лежала нiма й замерзла пiд снiговим саваном, ця пiсня хаскi була, мабуть, викликом життя, от тiльки виконували ii у мiнорному ключi, з довгими завиваннями й напiвсхлипуваннями, тож вона бiльше нагадувала скарги на життя i важкi муки iснування. Це була стара пiсня, стара, як сама порода – одна з перших пiсень молодшого свiту, спiвана тiеi доби, що потребувала сумних пiсень. Звучало горе незлiченних поколiнь, цей плач, що викликав такий дивний порух у душi Бака. Стогнучи та схлипуючи, вiн вихлюпував муки життя, наповненого старим болем його диких батькiв, страх i таемницю холоду й темряви, якi були для них страхом та загадкою. І те, що це мало його зворушити, було свiдченням повноти, з якою вiн повернувся крiзь вiки вогню й даху над головою до первiсних початкiв життя у тi дикi часи, коли народилося це виття. За сiм днiв пiсля в’iзду до Доусона вони спустилися крутим берегом повз казарми[14 - Казарми… Згадка про штаб-квартиру пiвнiчно-захiдноi кiнноi полiцii. Коли люди кинулися у райони Клондайку та Юкону, канадський уряд органiзував на територii Юкон п’ятдесят п’ять вiддiлкiв кiнноi полiцii, кожен з яких був укомплектований щонайменше трьома людьми. На додачу до цього кiннi полiцейськi мали гарнiзони в Доу сонi й Вайт-Горсi.] до Юконського шляху i поiхали в бiк Дайi та Солт-Вотер. Перро вiз депешi, можна сказати, ще термiновiшi, нiж тi, що доставив; його теж тримав запал мандрiвника, i вiн задумав здiйснити цьогорiч рекордну поiздку. Йому сприяли кiлька чинникiв. За тиждень вiдпочинку собаки вiдновили сили i тепер були в повному порядку. Дорогу, якою вони iхали, добре утоптали попереднi мандрiвники. Крiм того, в двох або трьох мiсцях полiцiя створила продовольчi склади для собак та людей, i Перро мандрував порожнем. Першого дня вони дiсталися Сiкстi-Майл, пройшовши шiстдесят миль; а другого вже наблизилися до Пеллi. Але такий чудовий успiх вартував Франсуа чималих клопотiв та нервiв. Пiдступний бунт, що пiдняв Бак, зруйнував еднiсть запряжки. Собаки бiльше не мчали у запрягу як одне цiле. Бак заохотив бунтiвникiв, i вони чинили рiзноманiтнi дрiбнi капостi. Шпiц уже не був лiдером, якого боялися. Колишнiй трепет зник, i всi кидали виклик його авторитетовi. Пайк одного вечора поцупив у нього пiв порцii риби, проковтнувши здобич пiд захистом Бака. Іншого вечора Даб та Джо побили Шпiца, змусивши його вiдмовитися вiд покарання, на яке тi заслуговували. Навiть добродушний Бiллi став не таким добродушним i не скавучав так примирливо, як колись. Бак уже не проходив мимо Шпiца без гарчання й загрозливо наiжаченоi шерстi. Його поведiнка була фактично хулiганською, i вiн хвалькувато розгулював перед самiсiньким Шпiцевим носом. Спад дисциплiни вплинув i на стосунки мiж собаками. Вони частiше сварилися та гризлися мiж собою, вили так, що табiр iнколи перетворювався на божевiльню. Лише Дейв i Сол-лекс залишилися незворушними, хоча нескiнченнi сварки змушували iх дратуватися. Франсуа вигукував дивну варварську лайку, марно лютуючи, тупав ногами по снiгу i рвав на собi волосся. Його батiг постiйно гуляв собачими спинами, але користi вiд того було небагато. Щойно Франсуа повертався до них спиною, усе починалося знову. Вiн пiдтримував Шпiца батогом у той час, як Бак пiдтримував решту запряжки. Франсуа знав, що за усiею цiею проблемою стоiть Бак, i Бак це знав; але Бак був занадто розумним, щоб його спiймали на гарячому. Вiн чесно працював у запрягу, бо ця важка праця давала йому задоволення; i все ж iще бiльше задоволення пес отримував вiд того, що хитро прискорював боротьбу серед своiх напарникiв i заплутував слiди. Одного разу пiсля вечерi, у гирлi Техiни, Даб натрапив на зайця-снiгоступа, але не встиг його спiймати. За секунду уся запряжка побiгла свiжими слiдами. За сто ярдiв вiд них був табiр Пiвнiчно-Захiдноi полiцii, з п’ятдесятьма собаками, усi хаскi, якi приедналися до погонi. Заець побiг рiчкою вниз, звернув у маленький струмок, замерзла крига якого витримала його. Вiн легко бiг снiговою поверхнею, тимчасом, як собаки прокладали собi шлях з великими зусиллями. Бак вiв зграю iз шiстдесяти собак, долаючи поворот за поворотом, але не мiг наздогнати здобич. Вiн мчав, завиваючи вiд задоволення, його розкiшне тiло миготiло в тьмяному й бiлому мiсячному свiтлi. І так само, стрибками, нiби якийсь блiдий морозний привид, попереду миготiв снiгоступ. Уся хвиля давнiх iнстинктiв, що у певнi перiоди виганяе людей зi шумних мiст на лiси та рiвнини вбивати живих iстот спецiально виготовленими свинцевими кульками, жага кровi, радiсть вiд убивства – все це зараз оволодiло Баком, тiльки було йому набагато ближчим. Вiн бiг на чолi зграi, гнав дичину, живе м’ясо, щоб убити його власними зубами i вмити писок у теплiй кровi. Є екстаз, що позначае вершину життя, вище за яку воно не може пiднятися. І таким парадоксальним е життя, що цей екстаз настае тодi, коли iстота почуваеться найбiльш живою, i заполонюе у виглядi повного забуття про те, що ти живий. Цей екстаз, це забуття життя приходить до митця, оточуючи його вогняною стiною натхнення; приходить до солдата, який божеволiе вiд вiйни на полi бою й вiдмовляеться йти на постiй; цей самий екстаз спiзнав i Бак, який вiв зграю та, виючи по-вовчому, мчав за iжею, що була ще жива й утiкала вiд нього у мiсячному свiтлi. Вiн вихлюпнув потаемне своеi природи, частини ества, що були глибшими за нього i брали витоки в утробi Часу. Ним керувала справжня пульсацiя життя, припливна хвиля буття, кожен його м’яз, суглоб, сухожилля вiдчували iдеальну радiсть вiд усього того, що було не смертю, а полум’яним i шаленим самовираженням у русi, захопленим летом пiд зiрками й над поверхнею нерухомоi мертвоi матерii. Але Шпiц, завжди холоднокровний та розважливий навiть у найкращому настроi, залишив зграю i побiг наперерiз вузькому перешийковi, де струмок робив довгий поворот. Бак не знав про це i, коли обiгнув поворот, то морозний привид зайця ще миготiв перед ним. Та раптом на стежку перед зайцем вискочив iнший, ще бiльший привид. Це був Шпiц. Заець не змiг повернути, i коли бiлi зуби зламали йому шию у повiтрi, заверещав голосно, наче поранена людина. Зачувши цей звук, крик Життя, що впало з вершини у лапи Смертi, уся зграя, котра бiгла за Баком, злилася у пекельному хорi захоплення. Бак не скавчав. Вiн не стримував себе, але врiзався у Шпiца, плече в плече, так сильно, що не вцiлив у горлянку. Вони качалися й качалися у рихлому снiговi. Шпiц пiднявся так, наче його й не повалили, порiзавши Баковi плече i стрибнувши. Двiчi його зуби зiмкнулися разом, наче сталевi лещата капкана, коли з вищиром i гарчанням вiн позадкував, шукаючи кращу точку опори для стрибка. Бак зрозумiв це блискавично. Час настав. Час смертi. Коли вони з гарчанням заколували довкруж один одного, притиснувши вуха i вишукуючи перевагу, обстановка здалася Баковi знайомою. Вiн нiби згадав усе це: заснiжений лiс, землю, мiсячне свiтло та хвилювання вiд бою. Над бiлизною i тишею навис моторошний спокiй. Не дув навiть найслабший вiтерець – нiчого не рухалося, не тремтiв жоден листочок, було видно, як пара вiд видихiв собак повiльно пiднiмаеться i зависае у морозному повiтрi. Усi швидко розправились iз зайцем-снiгоступом, цi собаки були погано прирученими вовками; i тепер вичiкувально зiбралися колом. Вони теж мовчали, лише блискали очима, а вiд iхнього дихання повiльно пiднiмалася пара. Для Бака в такiй сценi зi старих часiв не було нiчого нового або незнайомого. Здавалося, це звичне вiдбувалося з ним завжди. Шпiц був досвiдченим бiйцем. Вiд Шпiцбергена в усiй Арктицi, Канадi й тундрi вiн зберiгав самовладання з усiма видами собак та здобував над ними владу. Його лють була запеклою, але слiпою – нiколи. Охоплений бажанням розiрвати та знищити, Шпiц нiколи не забував, що i ворогом рухае те саме бажання. Вiн нiколи не кидався на противника, не будучи готовим зустрiти його натиск; нiколи не атакував, не забезпечивши оборону. Бак марно намагався вчепитися зубами у шию цього великого бiлого пса. Де б не цiлили його iкла у м’яку плоть, iх зустрiчали iкла Шпiца. Ікло стикалося з iклом, губи були порiзанi та кровили, але Бак не мiг прорвати захист противника. Тодi вiн запалився й закрутив Шпiца у вирi перегонiв. Знову i знову пробував уп’ястися в його бiлоснiжну горлянку, де життя вирувало бiля самоi поверхнi, але щоразу Шпiц ранив його i втiкав. Тодi Бак став удавати, нiби кидаеться до горлянки, а потiм, вiдводячи голову вбiк, штовхати Шпiца плечем, наче тараном, щоб повалити. Але натомiсть Бакове плече щоразу виявлялося порiзаним, тим часом Шпiц легко вiдстрибував убiк. Шпiц залишався неушкодженим, а Бак стiкав кров’ю i важко дихав. Боротьба ставала дедалi вiдчайдушнiшою. І увесь цей час мовчазне та вовче коло собак чекало, готуючись прикiнчити того, хто впаде. Бак задихався бiльше й бiльше, i Шпiц почав бiгати, змушуючи того спотикатися та шукати опори. Одного разу Бак перекинувся i все коло iз шiстдесяти собак пiдскочило; але вiн вiдновив сили, майже у повiтрi, й коло знову присiло, щоб чекати. Одначе Бак володiв якiстю, що пiдсилювала його, – уявою. Вiн боровся, керуючись iнстинктом, але мiг задiяти й розум. Тож побiг, нiби намагаючись вдатися до старого трюку з плечем, але останньоi митi пригнувся аж до снiгу. Його зуби вп’ялися у передню лiву лапу Шпiца. Почувся хрускiт кiсток, i бiлий собака стояв перед ним уже на трьох лапах. Тричi Бак знову спробував збити його, а потiм повторив трюк i зламав праву передню лапу. Попри бiль та безпомiчнiсть, Шпiц iз усiх сил намагався втриматися. Вiн уздрiв мовчазне коло, блиск очей, висолопленi язики та срiблясту пару, що пiднiмалася над собаками; вiн уже бачив у минулому, як такi кола змикалися над переможеними суперниками. Та цього разу переможеним виявився вiн. Надii на порятунок не було. Бак не мав жалю. Милосердя вiн приберiг для лагiднiших краiв. Бак маневрував, готуючись до останньоi атаки. Коло звузилося настiльки, що з флангiв вiн вiдчував дихання хаскi. Бачив, як вони влаштувалися за спиною у Шпiца та з бокiв, приготувавшись до стрибка i зосередивши на ньому погляди. Здавалося, настала пауза. Жодна тварина не рухалася з мiсця, нiби перетворившись на камiнь. Лише Шпiц тремтiв i, здибивши шерсть, хитався з боку на бiк iз загрозливим гарчанням, нiби для того, щоб вiдлякати майбутню смерть. Потiм Бак стрибнув i нарештi штовхнув його плечем. Темне коло стало точкою на залитому мiсячним сяйвом снiгу, коли Шпiц зник iз поля зору. Бак стояв i дивився навкруги, успiшний переможець, первiсний звiр, який убив свою жертву i переконався, що це добре. IV Хто домiгся лiдерства – Га? Що я казав? Правда ж, що в цьому Баковi сидять два дияволи. Такими були слова Франсуа наступного ранку, коли вiн виявив, що Шпiц пропав, а Бак увесь у ранах. Вiн пiдтягнув його до вогню i роздивився iх при свiтлi. – А Шпiц бився, мов чорт, – сказав Перро, оглядаючи розриви та порiзи. – А Бак – як два чорти, – вiдповiв Франсуа. – Тепер ми швидко доiдемо. Нема Шпiца – нема проблем, це точно. Поки Перро пакував табiрне спорядження i вантажив його на сани, погонич узявся запрягати собак. Бак пiдтюпцем пiдбiг до мiсця, котре ранiше займав Шпiц; але Франсуа, нiби не помiчаючи Бака, поставив на заповiтне мiсце Сол-лекса. На його думку, для ведення запряжки вiн був найкращим собакою з тих, якi лишилися. Бак розлючено стрибнув на Сол-лекса, вiдiпхнув його i став на це мiсце. – Овва! – закричав Франсуа, захоплено ляснувши по стегнах. – Ти глянь на цього Бака. Убив Шпiца i хоче виконувати його роботу… Геть звiдси, курча! – крикнув, але Бак не зрушив з мiсця. Вiн схопив Бака за наiжачений загривок та, хоча пес загрозливо гарчав, вiдтягнув його вбiк i замiнив на Сол-лекса. Старому псовi це не сподобалося, й вiн недвозначно показав, що боiться Бака. Франсуа залишався непохитним, але коли вiдвернувся, то Бак знову замiнив Сол-лекса, який був зовсiм не проти вiдiйти. Франсуа розсердився. – Зараз я тебе виправлю, Богом клянуся! – крикнув, повернувшись iз важким кийком у руцi. Бак згадав чоловiка у червоному светрi й повiльно вiдступив; коли Сол-лекса знову поставили вперед, уже не намагався кинутися на нього. Вiдiйшовши подалi вiд кийка, Бак колував i гарчав зi злобою та люттю; кружляючи, спостерiгав, чи не кине Франсуа кийком, бо став мудрим щодо кийкiв. Погонич узявся за роботу, а коли був готовий, то покликав Бака, щоб поставити його на старе мiсце перед Дейвом. Бак вiдступив на два-три кроки. Франсуа пiдiйшов до нього, але пес знову вiдступив. Трохи згодом погонич облишив кийок, вважаючи, що Бак боiться побиття. Але пес демонстрував вiдкриту непокору. Вiн хотiв не втекти вiд кийка, а отримати мiсце лiдера. Воно належало йому по праву. Бак заслужив його i не бажав задовольнитися меншим. Потiм активно втрутився Перро. Вони ганялися за псом мало не годину. Кидали в нього кийки. Вiн ухилявся. Обое проклинали i собаку, i його батькiв, i усе його потомство до останнього колiна, кожну шерстинку на тiлi та краплю кровi у венах; а вiн вiдповiдав iм гарчанням i тримався подалi. Бак не намагався утекти, а бiгав навколо табору, чiтко даючи зрозумiти, що коли з його бажанням погодяться, вiн повернеться i буде поводитися добре. Франсуа сiв та почухав потилицю. Перро глянув на годинник i лайнувся. Час летiв, вони вже годину мали бути в дорозi. Франсуа знову почухав потилицю. Похитавши головою, вiн сором’язливо усмiхнувся кур’еровi, який знизав плечима, натякаючи, що iх перемогли. Тодi Франсуа пiдiйшов туди, де стояв Сол-лекс, i покликав Бака. Той засмiявся, як смiються собаки, однак залишився на вiддалi. Франсуа розв’язав посторонки Сол-лекса i поставив його на старе мiсце. Собаки вишикувались у запряжцi, готовi вирушити в дорогу. Для Бака не було iншого мiсця, крiм як спереду. Франсуа ще раз покликав його, але пес засмiявся i не рушив з мiсця. – Кинь кийок, – наказав Перро. Франсуа погодився, i тодi Бак пiдбiг пiдтюпцем, трiум фально гавкаючи, й повернув на мiсце лiдера запряжки. Його посторонки закрiпили, обое чоловiкiв всiлися на сани, i запряжка помчала до рiчковоi стежки. Погонич уже високо оцiнив Бака, сказавши, що в ньому двое дияволiв, але тепер, коли день тiльки-но почався, виявив, що насправдi недооцiнював собаку. Одним махом Бак перейняв обов’язки ватажка; там, де треба було поводитися розсудливо, швидко думати та швидко дiяти, вiн показував себе навiть кращим за Шпiца, якому Франсуа нiколи не бачив рiвних. Але найкраще Бак зумiв пiдкорити своiх чотирилапих друзiв i змусити iх виконувати його вимоги. Дейв та Сол-лекс не заперечували щодо змiни ватажка. То була не iхня справа. Їхньою справою було потужно й важко трудитися в запряжцi. Якщо iм не заважали, обом було байдуже, що вiдбуваеться. Ними мiг керувати навiть добродушний Бiллi, аби тiльки був порядок. Але решта команди за останнi днi правлiння Шпiца стала недисциплiнованою i тому дуже здивувалася, коли Бак почав упорядковувати iхню поведiнку. Пайк, який тягнувся позаду Бака й нiколи не брав i на унцiю бiльше потрiбноi ваги, вмить отримав свое за байдикування; i ще не встиг закiнчитися перший день, як вiн тягнув бiльше, нiж будь-коли ранiше. Першоi ночi в таборi Джо, похмурий пес, дiстав суворе покарання – цього Шпiцевi нiколи не вдавалося зробити. Бак просто навалився на Джо усiею вагою i мучив, доки той не перестав кусатися i не почав скиглити, просячи пощади. Загальний настрiй команди одразу ж пiднявся. Вона вiдновила свою колишню згуртованiсть, i собаки знову мчали у посторонках як один. Бiля порогiв Рiнк-Репiдс до команди додали двох чистопородних хаскi, Тiка та Куну; швидкiсть, з якою приборкав iх Бак, захопила Франсуа. Вiн вигукнув: – Нiколи ще не бачив такого собаку, як цей Бак! Нi, нiколи! Їй-богу, вiн тисячi доларiв вартий! Га? Що скажеш, Перро? Той кивнув. Бак побив рекорд, i запряжка день за днем долала вiдстань. Дорога була чудовою, добре втоптана i тверда, бiльше не падав снiг, з яким би довелося боротися. Погода стояла не дуже холодна. Температура знизилася до п’ятдесяти градусiв i залишалася на цьому рiвнi протягом усiеi поiздки. Чоловiки керували запряжкою по черзi, а собак тримали у постiйному русi, але з нечастими зупинками. Тридцятимильна Рiчка була порiвняно добре вкрита кригою, тож упродовж одного дня вони здолали зворотний шлях, який ранiше зайняв у них десять днiв. За день зробили шiстдесятимильний кидок вiд пiднiжжя озера Ле-Барж до порогiв Вайт-Горс-Репiдс. Через Марш, Тегiш та Беннетт (сiмдесят миль озер) пролетiли так швидко, що той, чия черга була iхати, а не поганяти, ковзав за санями на буксирi, прив’язавши мотузку. І останньоi ночi другого тижня вони здолали Бiлий Перевал та спустилися до вогнiв Скагвея[15 - Скагвей… Бак i поштовi сани поверталися на пiвдень Скагвейською дорогою. Мiстечко Скагвей (тепер називаеться Скегвей) забезпечувало кращий доступ для суден i невдовзi замiнило Дайю, ставши головним пунктом вiдправки для золотошукачiв.] й кораблiв, що виднiлися внизу. Це був рекордний рейс. Упродовж двох тижнiв вони щодня долали в середньому сорок миль. Три днi Перро i Франсуа гордо походжали головною вулицею Скагвея. Їх завалювали пропозицiями випити, тимчасом, як запряжка постiйно перебувала в центрi уваги натовпу, що складався з пiжонiв та гонщикiв на собаках. Потiм трьох або чотирьох захiдних головорiзiв, якi прагнули пограбувати мiстечко, прошили кулями, наче рукавички, i публiка зацiкавилась iншими кумирами. Далi надiйшли офiцiйнi накази. Франсуа покликав Бака, обiйняв i заплакав над ним. То був останнiй раз, коли пес бачив Франсуа та Перро. Як й iншi люди, вони залишили у життi Бака хорошi спогади. Ним та його друзями став керувати якийсь метис-шотландець, i разом з дюжиною iнших запряжок Бак вирушив назад, у важку подорож до того ж таки Доусона. Тепер уже не було легкоi iзди та рекордного часу, лише щоденна важка праця з тяжким вантажем позаду; бо це була поштова запряжка, що везла звiстки вiд свiту до людей, якi шукали золото у тiнi Полюса. Баку це не подобалося, але вiн добре витримував таку роботу, надихався нею, беручи приклад з Дейва та Сол-лекса, i бачив, що його товаришi, незалежно вiд запалу, роблять свiй внесок у справу. Це було одноманiтне життя, що текло з машинною регулярнiстю. Кожен день нагадував iнший. Щоранку певноi години виходили кухарi, подорожнi розпалювали вогнища, з’iдали снiданок. Опiсля, поки однi розбирали табiр, iншi запрягали собак, i вони вирушали в дорогу. Зупинялися тiльки за годину до настання темряви, що давала про себе знати заходом сонця. Увечерi розбивали табiр. Однi ставили намети, iншi рубали дрова та сосновi гiлки для лiжок, ще iншi носили кухарям воду або лiд. Годували i собак. Для них це був единий цiкавий утинок часу за весь день, хоч i згодом, пiсля того, як вони з’iдали рибу, було добре з годинку повештатися без дiла, разом з iншими собаками, яких було бiльше ста. Серед них були запеклi вояки, але три переможнi бiйки з найлютiшими вивели Бака на вершину, тому коли вiн наiжачив шерсть i вишкiрився, вони забралися з його дороги. Мабуть, найбiльше Бак полюбляв лежати бiля вогню, пiдiбгавши пiд себе заднi лапи, а переднi простягнувши до багаття, та, пiднявши голову i сонно клiпаючи, дивитися на полум’я. Інодi згадував про великий дiм суддi Мiллера у сонячнiй долинi Санта-Клара й цементний басейн, Ізабель, мексиканського безшерстого собаку, i Тутса, японського мопса; але ще частiше вiн згадував чоловiка у червоному светрi, смерть Керлi, велику бiйку зi Шпiцем та смаколики, якi з’iв або хотiв би з’iсти. Бак не тужив за домом. Сонячний край був дуже туманним i далеким, тож такi спомини не мали над ним влади. Набагато сильнiшими були спогади про його спадковiсть, що давала те, чого вiн нiколи ранiше не бачив; iнстинкти (якi були споминами його предкiв, що стали звичками), котрi пiзнiше зникли, а потiм прискорились i ожили в ньому. Інодi, коли вiн лягав там i, сонно клiпаючи, дивився на полум’я, здавалося, що це полум’я вiд iншого вогнища, а перед ним не кухар-метис, а зовсiм iнший чоловiк. Цей iнший чоловiк мав коротшi ноги та довшi руки, м’язи його були тягучими й вузлуватими, а не круглими та розбухлими. Волосся мав довге i заплутане, а череп скошений вiд очей до тiм’я. Видавав дивнi звуки i, здавалося, дуже боявся темряви, в яку постiйно вдивлявся, стискаючи в руцi, що звисала посерединi мiж колiном та ступнею, палицю з важкою каменюкою на кiнцi. Вiн був майже голий, зi спини трохи звисала обiрвана та попалена вогнем шкура, але тiло заросло волоссям. У деяких мiсцях, на грудях, плечах i на зовнiшньому боцi передплiч та стегон, воно заплутувалося, перетворюючись майже на товсте хутро. Вiн стояв не прямо, а нахиливши тулуб та зiгнувши ноги в колiнах. У його тiлi були своерiдна пружнiсть або еластичнiсть, майже котяча, й рiзка настороженiсть, як у людини, котра жила в постiйному страху перед видимим та невидимим. Іншим разом цей волохатий чоловiк сидiв навпочiпки бiля вогнища i спав, поклавши голову мiж нiг. У таких випадках його лiктi лежали на колiнах, а долонi стискалися над головою, нiби проливаючи дощ з волохатих рук. А за вогнем, в оточеннi темряви, Бак бачив багато вугликiв, парами, завжди парами, котрi, як вiн розумiв, були очами великих хижакiв. Вiн чув, як iхнi тiла з хрускотом продиралися через пiдлiсок та шум, який вони створювали вночi. Дрiмаючи на березi Юкона та лiнивими очима поглядаючи на вогонь, Бак вiдчував, як вiд цих звукiв i картин з iншого свiту в нього здиблюеться шерсть вiд спини до самоi шиi, аж доки не починав приглу шено скавучати або тихо гарчати, а кухар-метис кричав: «Гей ти, Баку, ану прокидайся!». Пiсля того цей iнший свiт зникав, i перед очима в нього виникав реальний, пес пiдводився, позiхав та потягувався, нiби спав. Це була важка подорож з поштою за спиною, i тяжка праця виснажувала iх. Дiставшись Доусона, собаки схудли й почувалися погано, тому мали б вiдпочити днiв десять чи хоча б тиждень. Але через два днi iх знову погнали берегом Юкона вiд казарм, iз вантажем листiв для зовнiшнього свiту. Собаки були змученi, погоничi бурчали, а на додачу до всього злого щодня падав снiг. Це означало грузьку дорогу, бiльше навантаження на кур’ерiв i важчу iзду для собак; однак погоничi усе-таки виконували своi обов’язки i старанно дбали про собак. Щовечора вони навiдувалися передусiм до собак. Тi iли ранiше за погоничiв, i нiхто не шукав ковдру, не оглянувши лапи своiх чотирилапих. Та сили собак усе одно танули. Вiд початку зими вони проiхали тисячу вiсiмсот миль, тягнучи сани на виснажливу вiдстань; а тисяча вiсiмсот миль дадуться взнаки i найсильнiшому. Бак витримав це, пiдштовхуючи своiх товаришiв до роботи i зберiгаючи дисциплiну, хоча теж дуже змучився. Бiллi щоночi плакав та скиглив увi снi. Джо був похмурiшим, анiж завжди, а Сол-лекс не пiдпускав до себе з нiякого боку – хоч слiпого, хоч зрячого. Але найбiльше страждав Дейв. Щось iз ним було не так. Вiн ставав похмурiшим та дратiвливiшим, а одного разу, коли розбили табiр, зробив собi кубло там, де його нагодував погонич. Вилiзши iз запряжки, Дейв не пiднiмався на ноги, аж доки вранцi не наставав час запрягання. Інодi, вже у посторонках, смикаючись од раптовоi зупинки саней або вiд напруги при стартi, Дейв кричав од болю. Погонич оглядав його, але не мiг нiчого знайти. Цей випадок зацiкавив усiх iнших вiзникiв. Вони обговорювали його за iжею i курячи останнi люльки перед сном, а одного вечора провели нараду. Пса витягнули з кубла до вогнища й там тиснули та штрикали багато разiв, аж доки вiн не починав кричати. Щось усерединi нього було не так, але вони не виявили нi зламаних кiсток, анi причини хвороби. Коли дiсталися Кассiарськоi мiлини[16 - Кассiарська мiлина… Згадка про мiсце мiж з’еднанням тридцятимильноi дiлянки рiчки Юкон i рiчок Гуталiнгва (Теслiн) та Бiг-Салмон.], собака так заслаб, що падав у запряжцi. Шотландець-метис оголосив зупинку i витягнув Дейва iз запряжки, поставивши на його мiсце наступного собаку, Сол-лекса. Таким чином хотiв дати вiдпочинок Дейву, дозволивши йому вiльно бiгти за санями. Але, незважаючи на хворобу, Дейв опирався, бурчав i гарчав, поки розв’язували посторонки, а коли побачив Сол-лекса на мiсцi, яке займав так довго, гiрко завив. Будучи смертельно хворим, вiн усе одно вiдчував запал подорожi й не мiг стерпiти те, що його роботу виконуватиме iнший собака. Коли сани рушили, то, спотикаючись у м’якому снiгу на узбiччi, Дейв почав нападати на Сол-лекса, намагаючись скинути його в снiг i стрибнути у запряжку мiж ним та санями, й увесь цей час скавучав, гавкав та вив вiд горя i болю. Метис спробував вiдiгнати його батогом, але пес не звертав уваги на болючi удари, а чоловiковi було шкода бити сильнiше. Дейв вiдмовлявся тихо бiгти за санями, де був легкий шлях, а продовжував борсатися у снiгу на узбiччi, де бiгти важче, аж доки зовсiм не виснажився. Вiдтак упав i лежав на мiсцi, зажу рено виючи, поки довга валка саней мчала мимо. Зiбравши рештки сил, вiн зумiв iти, доки валка не зробила ще одну зупинку, на якiй пес, спотикаючись, пiдiйшов до власноi запряжки i став поруч iз Сол-лексом. Його погонич ненадовго затримався, щоб прикурити в чоловiка позаду. Потiм повернувся i дав собакам команду рухатися. Вони вийшли на дорогу, демонструючи надто легкi зусилля i трохи повертаючи голови, та здивовано зупинилися. Погонич теж здивувався; нарти не рухалися. Вiн покликав товаришiв, щоб тi побачили це видовище. Дейв перегриз обидвi посторонки Сол-лекса i став просто попереду нарт на своему мiсцi. Поглядом вiн благав, щоб його там i залишили. Погонич був спантеличений. Його товаришi заговорили про те, як у пса може розiрватися серце, коли йому не дають займатися своею справою, згадували випадки, коли собаки, застарi для важкоi працi або пораненi, помирали через те, що iх не допускали до запряжки. Та ще й вони вважали, що раз Дейв усе одно мае померти, то нехай помре у запряжцi, задоволений та з легким серцем, i це буде милосердям. Тож його знову запрягли, i вiн з гордiстю потягнув сани, хоча й не раз мимоволi кричав од внутрiшнього болю. Кiлька разiв пес падав, i його тягнули iншi, а потiм нарти наiхали на нього, i пiсля того вiн кульгав на одну iз заднiх лап. Але йому вдалося втриматися, доки не розбили табiр, а тодi погонич пiдготував для нього мiсце бiля вогнища. Вранцi Дейв був настiльки слабким, що вже не мiг iти. Пiд час запрягання вiн спробував пiдповзти до погонича. Конвульсивними зусиллями зiп’явся на ноги, спiткнувся i впав. Опiсля повiльно поповз уперед, туди, де на його товаришiв надягали збрую. Спираючись на переднi лапи, вiн ривками пiдтягував тiло, проповзаючи по кiлька дюймiв. Сили Дейва танули, i коли товаришi побачили його востанне, вiн лежав на снiгу, важко дихаючи й тужачи за ними. Але вони чули його жалiбне виття, доки не зникли з виду за смугою лiсу бiля рiки. Там валка зупинилася. Шотландець-метис повiльно пiшов власними слiдами до табору, який вони залишили. Люди перестали розмовляти. Пролунав револьверний пострiл. Чоловiк швидко повернувся. Заляскали батоги, весело задзеленчали дзвiночки, сани помчали вперед; але i Бак, i всi собаки зрозумiли, що сталося за смугою прибережних дерев. V Важка праця в дорозi Через тридцять днiв пiсля вiд’iзду з Доусона поштова валка зi «Солт-Вотер мейл» iз Баком i товаришами попереду прибула до Скагвея. Вони були у жалюгiдному станi, виснаженi та втомленi. Баковi сто сорок фунтiв зменшилися до ста п’ятнадцяти. Решта його друзiв, хоча й були легшими, втратили бiльше ваги, нiж вiн. Пайк, симулянт, який ранiше успiшно вдавав, нiби пошкодив лапу, тепер кульгав по-справжньому. Сол-лекс теж кульгав, а Даб мучився через вивихнуту лопатку. Усi вони дуже стерли лапи. У них не залишилось i краплi жвавостi. Собаки важко пересувалися, здригаючись усiм тiлом та подвоюючи накопичену за день втому. Для них не мало значення нiчого, крiм смертельноi втоми. Це була не та втома, що настае вiд недовгих i надмiрних зусиль, а очуняти вiд неi можна за кiлька годин; ця смертельна втома настае вiд повiльноi та тривалоi втрати сил упродовж мiсяцiв тяжкоi працi. У них не залишилося сил для одужання. Вони використали всi своi запаси, до останньоi краплi. Кожен м’яз, кожне волокно та клiтина вiдчували втому, смертельну втому. І мали на це причину. Менш як за п’ять мiсяцiв собаки пройшли двi з половиною тисячi миль, а останнi тисячу вiсiмсот мали тiльки п’ять днiв вiдпочинку. Коли прибули до Скагвея, то ледве не падали. З великими зусиллями натягували посторонки, а на ухилах просто намагалися йти так, щоб не потрапити пiд сани. – Вперед, хворi лапи, – пiдбадьорював iх погонич, коли вони, хитаючись, iшли головною вулицею Скагвея. – Це вже востанне. Потiм у нас буде довгий вiдпочинок. Га? Точно. Чудовий довгий вiдпочинок. Погоничi впевнено очiкували довгоi зупинки. Вони здолали тисячу двiстi миль, лише два днi вiдпочивали i з погляду розуму й загальноi справедливостi заслужили на паузу, щоб побайдикувати. Однак чоловiкiв, якi помчали на Клондайк, було дуже багато, а коханих, дружин та родичiв, якi залишилися i не поiхали, – стiльки, що пошту перевантажили гори листiв; а були ще й офiцiйнi розпорядження. Свiжi партii собак з Гудзо новоi затоки мали зайняти мiсця тих, вiд кого у дорозi вже не було жодноi користi. Цих непотрiбних собак треба було позбутися, а оскiльки вони небагато важили порiвняно з доларами, iх мали продати. Минуло три днi, протягом яких Бак i його товаришi зрозумiли, наскiльки вони втомленi та слабкi. Потiм, на ранок четвертого дня, прийшли двое чоловiкiв зi Штатiв i купили за безцiнь iх усiх разом iз упряжжю. Цi люди називали один одного Гел i Чарльз. Чарльз був чоловiком середнього вiку, блiдим, з водянистими очима i хвацько закрученими вусами, що вiдкривали безсило обвислу губу. Гел – молодик рокiв дев’ятнадцяти або двадцяти, з великим револьвером «кольт» та мисливським ножем, прикрiпленим до ременя, напханого набоями. Цей пояс був найпомiтнiшою його рiччю. Вiн рекламував незрiлiсть Гела – незрiлiсть справжню i невимовну. Обидва чоловiки були явно не на своему мiсцi, й чому вони вирушили за пригодами на Пiвнiч, залишалося таемницею поза людським розумiнням. Бак почув, як вони торгуються, побачив, як чоловiк передав грошi урядовому агентовi, та зрозумiв, що шотландець-метис i погоничi поштового потяга йдуть iз його життя услiд за Перро, Франсуа й iншими, якi пiшли ранiше. Коли Бак разом iз друзями прибув до табору нових власникiв, то побачив, що там панують безлад i бруд, намет наполовину натягнутий, а посуд немитий; також вiн уздрiв жiнку. Чоловiки звали ii Мерседес. Вона була дружиною Чарльза та сестрою Гела – мила сiмейна вечiрка. Бак боязко спостерiгав за ними, коли вони взялися розбирати намет i завантажувати нарти. Усi трое витрачали багато зусиль, але не мали жодноi практичностi. Тент скрутили у незграбний згорток, утричi бiльший, анiж мав бути. Бляшаний посуд запакували немитим. Мерседес постiйно метушилася перед чоловiками i раз у раз пхалася з протестами та порадами. Коли вони поклали мiшок з одягом у передню частину нарт, сказала, що його слiд перемiстити назад; а коли перенесли його назад i накрили парою iнших тюкiв, Мерседес виявила забутi речi, якi конче треба було покласти на мiсце цього самого мiшка, i довелося знову розвантажувати. Із сусiднього намету вийшли трое чоловiкiв i спостерiгали за ними, посмiхаючись та пiдморгуючи один одному. – Чималенький у вас вантаж, – сказав один з них, – не менi вам казати, але на вашому мiсцi я б не вiз iз собою той намет. – Нечувано! – вигукнула Мерседес, перелякано i грацiйно пiднявши руки. – Та як зможу обiйтися без намету? – Тепер весна, i холоднiшоi погоди не буде, – вiдповiв чоловiк. Вона заперечливо рiшуче похитала головою, i Чарльз та Гел поклали останнiй непотрiб на вершину величезноi гори багажу. – Думаете, вони поiдуть? – запитав один iз чоловiкiв. – Чому б i нi? – рiзкувато вiдповiв Чарльз. – О, все гаразд, – поспiшив заспокiйливо сказати чоловiк. – Це просто цiкавiсть, от i все. Здаеться, нагорi трохи забагато ваги. Чарльз вiдвернувся i став затягувати ременi, як тiльки мiг, тобто зовсiм погано. – І, звичайно, собаки зможуть увесь день мчати з отакою штуковиною, – заявив другий чоловiк. – Безумовно, – сказав iз крижаною ввiчливiстю Гел, тримаючи в однiй руцi жердину, а iншою розмахуючи батогом. – Уперед! – крикнув. – Уперед! Собаки рвонулися, натягнувши шлеi, на кiлька секунд напружились, а потiм розслабилися. Вони не могли зрушити нарти з мiсця. – Лiнивi звiрюки, я iм покажу! – закричав Гел, готуючись уперiщити батогом. Але втрутилася Мерседес. – О, Геле, ти не можеш, – крикнула вона, висмикнувши у нього батiг. – Бiдолашнi! Тепер ти повинен пообiцяти, що не будеш iз ними жорстоким решту поiздки, або я й кроку не зроблю. – Багато ти знаеш про собак, – насмiшкувато вiдповiв ii брат. – Вiдчепися вiд мене. Кажу тобi, собаки лiнивi, а щоб чогось добитися, треба добряче попрацювати батогом. Так вони звикли. Запитай будь-кого. Он когось iз тих чоловiкiв запитай. Мерседес благально глянула на них, на ii гарненькому личку була написана невимовна огида вiд вигляду болю. – Якщо хочете знати, то собаки ослабли далi нiкуди, – прозвучала вiдповiдь одного з чоловiкiв. – Виснажилися вони, ось у чому справа. Вiдпочити iм треба. – До бiса вiдпочинок! – вилетiло з-помiж безвусих губ Гела, а Мерседес вимовила «О!», вiдчувши бiль та горе вiд його лайки. Але вона була вiдданою своiй родинi й одразу ж узялася захищати брата. – Не зважай на того чоловiка, – демонстративно сказала Мерседес. – Ти керуеш собаками, тож роби з ними те, що вважаеш кращим. Батiг Гела знову пройшовся по собаках. Вони рвонулися, натягнувши шлеi, вперлися лапами у втоптаний снiг, пригнулися i напружили всi сили. Але нарти не рухалися, нiби були на якорi. Пiсля двох спроб пси завмерли на мiсцi, вiдсапуючись. Знову люто засвистiв батiг i втрутилася Мерседес. Вона впала на колiна перед Баком, зi сльозами на очах, i обхопила його шию руками. – Бiдосi моi дорогi, – бiдкалася, – ну чому ж ви не тягнете сильнiше? Тодi вас i не битимуть. Бак не любив ii, але почувався занадто паршиво, щоб iй опиратися, тож сприйняв пестощi як частину жалюгiдноi щоденноi роботи. Один зi спостерiгачiв, який стояв, зцiпивши зуби, щоб не сказати щось гаряче, тепер не стерпiв: – Не те, щоб я сильно переймався тим, що з вами станеться, але заради собак просто хочу вам сказати, що ви неабияк допомогли б iм, вирвавши сани з льоду. Полоззя швидко примерзае. Натиснiть усiм тiлом на жердину, посмикайте вправо-влiво i вирвiть iх. Було зроблено третю спробу, i цього разу Гел, дотримуючись поради, вирвав примерзлi до снiгу полози. Перевантаженi та неповороткi сани посунулися вперед, Бак та його товаришi старалися з усiх сил пiд дощем ударiв. Через сто ярдiв дiсталися повороту i крутого спуску на головну вулицю. Щоб змусити перевантаженi сани рухатися прямо, потрiбна була досвiдчена людина, однак Гел до таких не належав. На поворотi сани перекинулися i половина вантажу висипалася на дорогу через слабкi ременi. Собаки не зупинялися. Тепер уже легкi сани летiли за ними, пiдстрибуючи на боцi. Чотирилапi були злi через погане ставлення та непомiрно великий вантаж. Бак лютував. Вiн кинувся бiгти, а за ним i вся запряжка. Гел кричав «Стiй!», але пси не звертали уваги. Вiн спiткнувся i впав. Перекинутi сани перелетiли через молодика, i собаки помчали головною вулицею, розкидаючи рештки спорядження та пiдсилюючи веселу атмосферу Скагвея. Добросердi мiстяни упiймали собак i зiбрали розкиданi речi. Та ще й дали пораду: якщо сiмейство хоче колись дiстатися Доусона, сказали, то хай викинуть половину речей i подвоять кiлькiсть собак. Гел, його сестра та зять неохоче вислухали поради, поставили намет i почали переглядати багаж. Викинувши консерви, вони викликали у людей регiт, адже консервована iжа в довгiй дорозi – це мрiя мандрiвникiв. – Ковдри – то для готелю, – сказав один iз чоловiкiв, який зi смiхом допомагав iм. – І половини буде забагато; позбудьтеся iх. Викиньте намет й увесь цей посуд – хто його митиме? Господи, невже вважаете, що в пульманiвському вагонi поiдете? Непотрiбнi речi безжалiсно викидали. Мерседес плакала, коли ii сумки з одягом жбурнули на землю i почали викидати з них вбрання за вбранням. Вона плакала взагалi та плакала зокрема над кожною викинутою рiччю. Стиснувши руками колiна, з розбитим серцем розхитувалася взад-вперед. Жiнка заявляла, що не зрушить з мiсця нi на дюйм, навiть заради дюжини Чарльзiв. Зверталася до всiх i до всього, а потiм нарештi витерла сльози й почала викидати навiть тi предмети одягу, якi були необхiдними. Розiбравшись зi своiми пожитками, з ентузiазмом накинулася на речi чоловiкiв i пройшлася там, наче торнадо. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=61137032&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Кеюз (cayuse) – iндiанський понi. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Назва дiлянки рiчки Юкон на територii Канади вiд озера Лаберж до рiчки Теслiн, що наприкiнцi ХІХ ст. була одним з районiв «золотоi лихоманки». Комментарии 1 Давня кочова гарячка… Цi рядки з першоi строфи вiрша Джона М. О’Гари «Атавiзм», що вперше був опублiкований 1902 року в популярному часописi «Букмен». Бiологи використовують термiн «атавiзм» для опису повторноi появи в поведiнцi iндивiда певних рис вiддаленого предка, яких не було у промiжних поколiннях. Бак демонструе атавiстичнi риси, коли iнстинкти та спогади про неймовiрно далеке минуле «кличуть» пса й вiдновлюють своi позицii у його поведiнцi. 2 Пiвнiч… Джордж Вашингтон Кармак вiдкрив золото на Клондайку 1896 року. Новини про його знахiдку на рiчцi Бонанза досягли Сполучених Штатiв 1897-го. Упродовж наступних двох рокiв «золотоi лихоманки» близько 250 тисяч золотошукачiв виiхали на Пiвнiч. Джек Лондон вирушив на Клондайк 25 липня 1897 року, сказавши про свою пригоду: «Я махнув рукою на кар’еру i знову став на шлях пригод у пошуках удачi». 3 Бак… Прообразами бiльшостi собачих персонажiв творiв Джека Лондона стали пси, яких письменник бачив на Клондайку. Наприклад, прототипом Бака був Джек – гiбрид сенбернара i колi, якого привiз iз Калiфорнii на Клондайк копач Луiс Бонд. Іншi собаки, на кшталт Керлi та Куни, «списанi» з тварин, про яких Джек Лондон прочитав у книзi Егертона Янга «Моi собаки на Пiвночi». 4 Китайська лотерея… Вiдсилання до популярноi, але нелегальноi азартноi гри (тепер називаеться кено), яку привезли до Сполучених Штатiв китайськi iммiгранти. 5 Нарвал… Цей невеликий бiло-сiрий кит мешкае у схiдних водах Пiвнiчного Льодовитого океану й вiдомий своiм «бивнем» – незвичайним зубом вiд трьох до семи футiв завдовжки, що росте з притупленого носа. Корiнне населення часто годуе м’ясом цього кита iздових собак. 6 Метис… У широкому сенсi цей термiн означае людину, народжену вiд представникiв рiзних рас. У Сполучених Штатах його часто застосовують до дiтей бiлих або чорношкiрих та корiнних американцiв. 7 …на узбережжi Дайi… Це узбережжя було мiсцем прибуття «клондайкерiв» (золотошукачiв), якi iхали з пiвдня, та вiдправки тих, хто повертався на пiвдень iз золотих копалень. У Дайi не було пристаней або гаванi, а ii тридцятифутова припливна хвиля часто залишала човни на мiлинi. 8 …у напрямку ущелини Дайi… Шiп-Кемп… Скейлз… ущелину Чiлкут… Це мiсця шляху Дайя, одного з найпопулярнiших маршрутiв до Доусона. Іншим був шлях Скагвей. Дороги «зустрiчалися» на озерi Беннетт. 9 озеро Ле-Барж… На сучасних мапах це озеро називаеться Лаберж. 10 Гуталiнгва… Ця рiчка вiдома також як Теслiн. 11 Файв-Фiнгерс… Цi небезпечнi пороги на верхньому Юконi становили велику загрозу для золотошукачiв, якi пливли рiчкою до Доусона. Їх утворювали п’ять гiгантських скель, що, виступаючи з води, роздiляли рiчку на шiсть менших каналiв. 12 Доусон… Доусон, головний пункт вiдправки на золотi копальнi на далекiй пiвночi й заходi, був розташований у мiсцi, де рiчка Клондайк впадае в Юкон. Поселення виросло у дикiй мiсцевостi лише за кiлька днiв пiсля того, як старателi знайшли золото у районi Клондайку. Доусон швидко перетворився на мiсто значноi величини з розпланованими вулицями, водопостачанням та рiзноманiтним бiзнесом. 13 Полярне сяйво… Коливна, свiтна сукупнiсть електричних розрядiв, що освiтлюе пiвнiчне небо; полярне сяйво мае вигляд танцюючих плям та колон свiтла, якi швидко змiнюють форму i колiр (зелений, червоний, жовтий, синiй та фiолетовий). 14 Казарми… Згадка про штаб-квартиру пiвнiчно-захiдноi кiнноi полiцii. Коли люди кинулися у райони Клондайку та Юкону, канадський уряд органiзував на територii Юкон п’ятдесят п’ять вiддiлкiв кiнноi полiцii, кожен з яких був укомплектований щонайменше трьома людьми. На додачу до цього кiннi полiцейськi мали гарнiзони в Доу сонi й Вайт-Горсi. 15 Скагвей… Бак i поштовi сани поверталися на пiвдень Скагвейською дорогою. Мiстечко Скагвей (тепер називаеться Скегвей) забезпечувало кращий доступ для суден i невдовзi замiнило Дайю, ставши головним пунктом вiдправки для золотошукачiв. 16 Кассiарська мiлина… Згадка про мiсце мiж з’еднанням тридцятимильноi дiлянки рiчки Юкон i рiчок Гуталiнгва (Теслiн) та Бiг-Салмон.