Подорожі Лікаря Дуліттлa. Підготовка

Подорожi Лiкаря Дулiттлa. Пiдготовка Г’ю Лофтiнг Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури У маленького хлопчика Томмi Стаббiнса на руках помирае поранена iм бiлка. Вiн знае, що допомогти iй може тiльки Лiкар Дулiттл, який рятуе всiх тварин, ба бiльше – вiн розмовляе з ними iхньою мовою. Томмi йде до Лiкаря по допомогу i згодом розумiе, що i сам може допомагати тваринам, а Лiкарю потрiбен помiчник… Разом iз Лiкарем та його друзями Томмi вирушае на кораблi у далеку подорож, щоб знайти на Мавпопавучому островi зниклого iндiанця Довгу Стрiлу… У книжцi «Подорожi Лiкаря Дулiттла. Пiдготовка» розповiдаеться про початок цiеi неймовiрной пригоди. 2020 року у видавництвi «Фолiо» вийшла друком перша частина пригод незвичайного Лiкаря – «Історiя Лiкаря Дулiттла». Украiнською цi книжки друкуються вперше. Хью Джон Лофтинг Подорожi Лiкаря Дулiттлa. Пiдготовка © Ю. В. Лисенко, переклад украiнською, 2020 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010 * * * Колiновi й Елiзабет Пролог Усе, що я досi написав про Лiкаря Дулiттла, менi розповiли набагато пiзнiше пiсля того, як це сталося, тi, хто мав щастя його знати. Насправдi багато з цих подiй вiдбулися ще до мого народження. Але тепер я маю намiр викласти на паперi ту частину життя цього великого чоловiка, яку я бачив на власнi очi i в якiй i сам брав участь. Багато рокiв тому Лiкар дав менi дозвiл зробити це. Але ми обидва тодi були настiльки зайнятi, подорожуючи навколо свiту, переживаючи пригоди й заповнюючи щоденники спостереженнями за природою, що, здавалося, я нiколи не знайду часу, аби сiсти за стiл i написати про нашi звершення. Тепер, звiсно, коли я вже доволi немолода людина, моя пам’ять уже бiльше не така гарна. Та щоразу, коли виникають у мене сумнiви, з’являються вагання чи задума, я завжди звертаюся iз запитаннями до Полiнезii, нашоi папуги. Ця чудова птиця (iй тепер майже двiстi п’ятдесят рокiв) сидить на краю мого столу i зазвичай мугикае сама собi матроськi пiснi, тимчасом як я пишу книжку. А всi, хто коли-небудь iз нею зустрiчався, знають, що у Полiнезii найкраща пам’ять на всьому свiтi. І коли йдеться про якусь подiю, в якiй я не зовсiм певен, вона завжди може спрямувати мене в правильному напрямку й розповiсти достеменно, як саме все вiдбувалося, хто там був i решту подробиць. Насправдi я iнколи буваю майже готовий визнати, що цю книжку написала Полiнезiя, а не я. Ну що ж, гаразд, буду починати. І перш за все я повинен вам розповiсти трошки про самого себе й про те, як я зустрiвся з Лiкарем. Частина перша Перша глава. Син шевця Звали мене Томмi Стаббiнс, син Джейкоба Стаббiнса, шевця в Паддлбi-на-Болотi, i було менi дев’ять iз половиною рокiв. У той час Паддлбi було всього лиш невеликим мiстечком, яке надвое роздiляла рiчка. Через рiчку було перекинуто старовинний кам’яний мiст, який називався Королiвським мостом i вiв вiд базарноi площi з одного боку до церковного двору на iншому березi. Кораблi пiд вiтрилами пiднiмалися з моря вгору по рiчцi й ставали на якiр бiля моста. Я любив спускатися туди й дивитися, як матроси вивантажують товари з корабля на набережну. Вони, тягнучи за канати, спiвали своiх нетутешнiх пiсень, i я повивчав цi пiснi напам’ять. Я зазвичай сидiв на набережному мурi, бовтаючи ногами понад водою, i спiвав разом iз матросами, вдаючи для самого себе, що я теж моряк. Адже я завжди мрiяв помандрувати кудись разом iз цими вiдважними мореплавцями, коли iхнi кораблi поверталися кормою до паддлбiйськоi церкви i поволi повзли знову вниз по рiчцi, через широкi й самотнi болота-маршi[1 - Ма5ршi, або приморськi луки – низовиннi смуги морського узбережжя, затоплюванi лише пiд час найвищих припливiв або нагонiв морськоi води.] аж до моря. Я мрiяв податися з ними в далекi свiти шукати свою долю в чужих землях – в Африцi, Індii, Китаi й Перу! Коли кораблi заходили за вигин рiки й ховалися за ним, все одно можна було бачити iхнi величезнi коричневi вiтрила, що здiймалися над дахами мiста, повiльно просуваючись уперед, – так, наче якийсь увiчливий гiгант проходив помiж будинками без жодного шуму. Я запитував себе, якi ж то дива побачать вони перед тим, як знову повернуться до нас i стануть на якiр бiля Королiвського мосту! Отак, мрiючи про краiни, яких нiколи не бачив, я й сидiв собi, дивлячись на кораблi, аж доки вони не щезали з виду. У той час було в мене в Паддлбi трое великих друзiв. Один звався Джо, ловець молюскiв, який мешкав у маленькiй хатинцi пiд мостом бiля самоi води. Цей старий чоловiк неперевершено майстрував усякi штучки. Я нiколи не бачив людини, яка б мала такi талановитi руки. Вiн частенько ремонтував для мене моi iграшковi кораблики, якi я пiд вiтрилами запускав по рiчцi; вiн будував вiтряки з дерев’яних ящикiв i бочкових клепок; а ще вiн умiв виготовляти найфантастичнiших повiтряних змiiв зi старих парасольок. Джо iнколи брав мене з собою у свiй рибальський човен, i коли починався вiдплив, ми веслували вниз по рiчцi аж до самого моря, щоб назбирати устриць та мiдiй i наловити омарiв на продаж. І там на холодних i самотнiх болотах ми могли бачити, як летять дикi гуси, i кроншнепи, i червонодзьобi кулики, i багато iнших видiв водяних птахiв, що живуть у заростях солонцю й високоi трави на великих солоних маршах. А коли увечерi знову починався приплив i наш човен поволi повз угору по рiчцi, ми дивилися, як блимають у сутiнках лiхтарi на Королiвському мосту, нагадуючи нам, що вже час пити чай i грiтися бiля багаття в камiнi. Іншим моiм другом був Меттью Магг, на прiзвисько Котяче М’ясо. Це був кумедний дiдусь, сильно косоокий. Виглядав вiн страшнувато, але порозмовляти з ним завжди було дуже приемно. Вiн знав усiх у Паддлбi, у тому числi й усiх собак та котiв. У тi часи бути продавцем м’яса для котiв було звичайною професiею. Ви могли побачити практично кожен день, як такий торговець проходить по вулицi з дерев’яним лотком, повним шматкiв м’яса, нанизаних на шпичаки, i горлае: – М’ясо! М’-Я-С-О! І люди платили йому, щоб дати це м’ясо своiм котам та собакам, замiсть того щоб годувати iх собачими сухарями чи недоiдками зi столу. Я любив гуляти по мiсту зi старим Меттью i спостерiгати, як коти й собаки пiдбiгають до садових хвiрток, щойно зачують його голос. Інколи вiн дозволяв менi, щоб я сам давав м’ясо тваринам, i для мене це було величезне задоволення. Вiн дуже багато знав про собак i називав менi назви рiзних порiд, коли ми ходили по мiсту. У нього в самого було кiлька своiх собак, одна, гонча, дуже швидко бiгала, i Меттью часто вигравав iз нею призи на суботнiх перегонах; iнший пес, тер’ер, вправно полював на пацюкiв. Котяче М’ясо навiть винаймав свого щуролова мельникам i фермерам, це був його додатковий заробiток поряд iз продажем м’яса для домашнiх улюбленцiв. Моiм третiм великим другом був Люк Вiдлюдник. Але про нього я розповiм вам дещо пiзнiше. Я не ходив до школи, бо мiй батько був занадто бiдний, щоб за неi платити. Проте я страшенно захоплювався тваринами. Тому й проводив час, колекцiонуючи пташинi яйця й метеликiв, ловлячи рибу на рiчцi, блукаючи поза мiстом в пошуках ожини й грибiв, а також допомагаючи ловцевi молюскiв штопати його сiтi. Так, у тi давнi-предавнi днi я жив надзвичайно приемним життям, хоча, звичайно ж, тодi я так не думав. Менi було дев’ять iз половиною, i, як i всi хлопчаки, я хотiв швидше стати дорослим, навiть не пiдозрюючи, наскiльки добре менi ведеться без жодних турбот i гризот. Я завжди мрiяв про той час, коли менi нарештi дозволять покинути батькiвський дiм, зайняти свое мiсце на одному з тих вiдважних кораблiв, пройти пiд вiтрилами вниз по рiчцi крiзь туманнi болота-маршi i вийти у вiдкрите море, у широкий свiт, щоб шукати там свое щастя. Друга глава. Я дiзнаюся про великого натуралiста Якось рано-вранцi навеснi, блукаючи помiж пагорбами поза мiстом, я натрапив на сокола, який тримав у пазурах бiлку. Вiн сидiв на каменi, а бiлка з останнiх сил намагалася вирватися. Сокiл так перелякався, коли я отак зненацька з’явився, що зронив нещасне звiрятко й полетiв геть. Я пiдiбрав бiлку, i з’ясувалося, що в неi сильно пораненi двi лапки. Тож я понiс ii на руках до мiста. Дiйшовши до мосту, я завернув до хатини ловця молюскiв i спитав його, чи може вiн чимось зарадити. Джо начепив окуляри i старанно оглянув пораненого. Потiм похитав головою. – У твого звiряти зламана нога, – сказав вiн, – а на другiй глибока рана, i все таке. Я можу полагодити тобi твоi кораблики, Томе, але в мене нема нi iнструментiв, нi знань, щоб зробити покалiчену бiлку придатною до морськоi служби. Це задачка для хилурга, причому для дуже вправного хилурга, i все таке. Є тiльки один чоловiк, якого я знаю, котрий змiг би врятувати життя твоеi тваринки. І це Джон Дулiттл. – Хто такий Джон Дулiттл? – запитав я. – Вiн ветеринар? – Не, – вiдповiв ловець молюскiв. – Вiн не витиринар, вiн нутурулiст. – А що таке нутурулiст? – Нутурулiст, – сказав Джо, скидаючи окуляри й починаючи набивати свою люльку, – це чоловiк, який знае все про тварин, i метеликiв, i про рослини, i каменi, i все таке. Джон Дулiттл це дуже великий нутурулiст. Менi дивно, що ти нiколи не чув про нього, якщо вже ти з ума сходиш вiд тварин. Вiн знае купу всякого про мушлi i про крабiв, у цьому я сам переконався. Вiн чоловiк скромний i багато язиком не плеще, але е люди, якi божаться, що вiн найбiльший нутурулiст на свiтi. – А де вiн живе? – запитав я. – Це по дорозi на Оксенторп в iншому кiнцi мiста. Точно не знаю, котрий саме будинок, але певен, що це тобi може сказати перший-лiпший у тому кутку. Пiди познайомся з ним. Вiн великий чоловiк. Отож я подякував ловцевi молюскiв, узяв знову свою бiлку й подався до дороги на Оксенторп. Перше, що я почув, як дiстався базарноi площi, це як хтось вигукуе: – М’-я-с-о! М’-Я-С-О! «А ось i Меттью Магг, – сказав я собi. – Вiн точно мае знати, де живе цей Лiкар. Меттью знае всiх». Я поспiшив перетнути майдан i встиг його упiймати. – Меттью, – сказав я, – а ти знаеш Лiкаря Дулiттла? – Чи я знаю Джона Дулiттла! – перепитав вiн. – Ну, можна припустити, що таки знаю! Хлопче, та я знаю його так само добре, як свою дружину, навiть менi iнколи здаеться, що й краще! Це великий чоловiк, дуже великий чоловiк. – А ти можеш показати менi, де вiн живе? – попросив я. – Хочу вiднести до нього цю бiлочку. У неi зламана нiжка. – Звiсно, – вiдгукнувся Котяче М’ясо. – Я якраз проходитиму повз його будинок. Ходiмо я тобi покажу. І ми пiшли далi вдвох. – О, я знайомий iз Джоном Дулiттлом уже роки i роки, – сказав Меттью, коли ми вибралися з базарноi площi. – Але я майже впевнений, що зараз його нема вдома. Вiн десь подорожуе. Хоча вже мае повернутися з дня на день. Я покажу тобi його дiм, i ти знатимеш, де його шукати. Увесь час, поки ми йшли по Оксенторпськiй дорозi, Меттью практично не припиняв розповiдати про свого великого друга Лiкаря Джона Дулiттла, Доктора Медицини. Вiн говорив так багато, що зовсiм забув вигукувати: – М’ясо! аж поки ми раптом не помiтили, що услiд за нами терпляче йде вже цiла процесiя з собак. – А куди вiдправився в подорож Лiкар? – запитав я, поки Меттью роздавав м’ясо усiм iм навколо. – Не можу тобi сказати, – вiдповiв вiн. – Нiхто нiколи не знае, нi куди вiн iде, нi коли вiн iде, нi коли повернеться назад. Вiн живе сам-один, якщо не вважати хатнiх улюбленцiв. Вiн здiйснив великi подорожi i чудовi вiдкриття. Останнього разу, як вiн повернувся додому, то розповiв менi, що знайшов плем’я червоношкiрих iндiанцiв у Тихому океанi. Так от, вони жили на двох островах. Чоловiки жили на одному островi, а iхнi жiнки – на другому. Недурнi люди, хоч деякi з них i дикуни. Вони зустрiчалися тiльки раз на рiк, коли чоловiки вiдвiдували дружин на велике свято – скорiш за все на Рiздво. Так, вiн таки прекрасна людина, цей Лiкар. А щодо тварин, ну так нiхто про них не знае стiльки, скiльки знае вiн. – А як йому вдалося так багато узнати про звiрiв? – запитав я. Котяче М’ясо зупинився, нахилився й прошепотiв менi у вухо: – Вiн говорить iхньою мовою, – сказав вiн хриплим, загадковим голосом. – Мовою тварин? – скрикнув я. – Авжеж, – кивнув Меттью. – Усi тварини мають якийсь рiзновид своеi мови. Деякi говорять бiльше, нiж iншi; деякi говорять тiльки мовою жестiв, як глухонiмi. Та Лiкар, вiн розумiе iх усiх – i птахiв, i звiрiв. Хоча ми, тобто вiн i я, тримаемо це в секретi, бо люди тiльки засмiють тебе, як ти iм таке розкажеш. Ну, а вiн може навiть писати мовою тварин. А потiм читае вголос своiм улюбленцям. Вiн написав книжки з iсторii мовою мавп, вiршi мовою канарок i жартiвливi пiсеньки, щоб iх спiвали сороки. Це все факти. А тепер вiн намагаеться вивчити мову мушель. Але каже, що це страшно важко, i вiн кiлька разiв сильно застудився, бо занадто довго тримав голову у водi. Вiн великий чоловiк. – У цьому я й не сумнiваюся, – сказав я. – Хотiв би я, щоб вiн був удома i я змiг би з ним познайомитися. – Ну що ж, ось i його будинок, дивися, – показав Котяче М’ясо, – отой на поворотi вулицi, вiн трохи на узвишшi, так наче сидить на мурi понад дорогою. Ми вже вийшли за межi мiста. І будинок, на який указав Меттью, був досить маленьким i стояв окремо вiд iнших. Зате виглядало так, що його оточуе великий сад; i цей сад розташувався набагато вище вiд рiвня дороги, так що потрiбно було пройти цiлий пролiт сходiв, для того щоб потрапити до головних ворiт нагорi. Я бачив, що в саду росте багато гарних фруктових дерев, бо iхнi гiлки подекуди звисали з-понад муру. Проте сам мур був таким високим, що я не мiг роздивитися щось iще. Коли ми порiвнялися з домом, Меттью пiднявся по сходах до ворiт, а я слiдом за ним. Я гадав, що вiн збираеться зайти в сад, однак ворота виявилися замкненими. З будинку вибiг пес. Вiн забрав кiлька куснiв свiжини, якi Котяче М’ясо просунув мiж гратками, i ще кiлька паперових кулькiв, повних зерна i висiвок. Я звернув увагу, що пес не став тут же iсти м’ясо, як це зробив би будь-який звичайний собака, а забрав усi принесенi припаси з собою в будинок i зник. У нього навколо шиi був цiкавий широкий ошийник, який виглядав так, наче його зроблено з бронзи абощо. Пiсля цього ми пiшли собi геть. – Лiкар ще не повернувся, – пояснив Меттью, – а то ворота не були б замкнутi. – А що це були за продукти в паперових кульках, якi ти вiддав собацi? – запитав я. – А, це була провiзiя, – сказав Меттью. – Їжа, щоб тварини iли. У Лiкаревому будинку просто повно його улюбленцiв. Я приношу продукти собацi, поки Лiкаря немае, а собака роздае iх рештi тварин. – А що це за такий незвичайний ошийник вiн носить навколо шиi? – Це собачий ошийник iз чистого золота, – вiдповiв Меттью. – Вiн одержав його давно-давно пiд час однiеi подорожi з Лiкарем. Вiн тодi врятував життя людинi. – А скiльки вiн уже живе у Лiкаря? – запитав я. – О, пройшло вже багато рокiв. Джип уже нiвроку старенький. Тому Лiкар бiльше й не бере його iз собою у мандри. Вiн залишае його доглядати за домом. Щопонедiлка й щочетверга я приношу iжу до ворiт i передаю йому через гратки. Вiн нiколи нiкого не пускае всередину, доки Лiкар у вiд’iздi, навiть мене, хоча мене вiн прекрасно знае. Зате ти завжди можеш сказати, повернувся вже Лiкар чи нi, бо якби був повернувся, то ворота б точно стояли незамкнутими. Отож я повернувся назад у батькiвський дiм i поклав свою бiлку в лiжко – старий дерев’яний ящик, устелений соломою. І потiм я сам доглядав за нею й пiклувався про неi як тiльки мiг, чекаючи, поки прийде час i Лiкар повернеться. І кожного дня я бiгав до маленького будиночка з великим садом на окраiнi мiста i смикав ворота, щоб подивитися, чи вони замкнутi. Часом собака, Джип, виходив до ворiт менi назустрiч. І хоча вiн завжди махав хвостом i, здавалося, радий був мене бачити, проте нiколи не пускав мене зайти в сад. Третя глава. Лiкар удома Одного понедiлка пополуднi, вже наприкiнцi квiтня батько попросив мене вiднести черевики, якi вiн вiдремонтував, в один дiм на тому кiнцi мiста. Це були черевики полковника Белловса, надзвичайно своерiдноi особи. Я знайшов будинок i подзвонив у дзвоник на вхiдних дверях. Полковник прочинив iх, висунув свое червонюще лице й прогарчав: – Обiйди й зайди через заднiй вхiд для обслуги! – А потiм захряснув дверi. Менi хотiлося закинути його черевики прямо на клумбу з квiтами. Але я подумав, що батько може розсердитися, i тому не зробив цього. Я пiшов до заднього входу, а там мене зустрiла полковникова дружина й узяла черевики. Це була сором’язлива маленька жiночка, а руки в неi були всi в борошнi, так наче вона саме пекла хлiб. Здавалося, що вона страшенно боiться свого чоловiка, якого я все ще мiг чути, як вiн тупцяе десь усерединi дому й обурено бурчить, бо я, бачте, посмiв подзвонити у головнi дверi. Тодi вона пошепки спитала мене, чи не хотiв би я булочку й склянку молока. – Так, iз задоволенням, – вiдповiв я. З’iвши булочку й випивши молоко, я подякував полковниковiй жiнцi й подався додому. А потiм подумав, що перед тим, як повертатися, варто пiти подивитися, чи ще не приiхав Лiкар. Я вже раз був бiля його будинку вранцi. Але вирiшив, що краще ще раз пiти й перевiрити. Моiй бiлцi не ставало анiтрохи краще, i я вже почав серйозно непокоiтися за неi. Отож я звернув на Оксенторпську дорогу й попрямував до Лiкаревого будинку. По дорозi я помiтив, що небо захмарилося, й схоже було, що збираеться на дощ. Я пiднявся до ворiт, i вони виявилися все так само замкнутими. Я почувався вельми розчаровано, адже приходив сюди щодня вже цiлий тиждень. Пес Джип пiдiйшов до ворiт i помахав хвостом, як завжди, а потiм сiв i став пильно дивитися на мене, аби я не зайшов усередину. Мене охопив страх, що моя бiлка помре ще перед тим, як Лiкар повернеться. Пригнiчений, я розвернувся й пiшов униз по сходах, вийшов на дорогу й почвалав додому. Я подумав, чи не надiйшов уже час вечеряти. Звiсно ж, у мене не було власного годинника, зате я помiтив джентльмена, що крокував назустрiч менi по дорозi, а коли я пiдiйшов ближче, то побачив, що це Полковник вийшов на прогулянку. Вiн увесь був загорнутий у дороге пальто й кашне, а на руках мав рукавички яскравого кольору. День був не надто холодним, однак чоловiк мав на собi стiльки одежин, що виглядав як подушка, закручена в рулон ковдр. Я спитав його, чи не буде вiн так ласкавий сказати, котра година. Полковник зупинився, щось прогарчав i вирячився на мене, його червоне обличчя стало ще червонiшим, а коли вiн заговорив, то це звучало так, наче корок вилiтае iз пляшки з iмбирним пивом. – Ти можеш собi хоч на мить уявити, – просичав вiн, – що я стану розстiбувати всi своi гудзики тiльки для того, щоб сказати час такому малому хлопчиськовi, як ти?! – І вiн потупав по вулицi далi, бурмочучи прокльони сильнiше, нiж будь-коли. А я, остовпiвши на хвилину, дивився йому вслiд i гадав, скiльки ж рокiв менi мае виповнитися, щоб вiн зволив завдати собi клопоту витягти свого годинника. А потiм, геть зненацька, дощ ушкварив мов iз вiдра. Я ще нiколи не бачив такоi потужноi зливи. Надворi потемнiло, як уночi. Здiйнявся вiтер, громи прокочувалися небом, спалахували блискавки, i за кiлька секунд узбiчнi канави перетворилися на бурхливi потоки. Не було жодного мiсця, де б можна було заховатися, тож я нагнув голову i помчав додому наперекiр зустрiчному вiтровi. Я не встиг далеко пробiгти, як моя голова вдарила у щось м’яке, так що я з несподiванки плюхнувся задом на брукiвку. Пiдвiв голову подивитися, в кого це я врiзався. Навпроти мене, як i я, сидiв посеред мокроi дороги маленький огрядний чоловiчок iз надзвичайно добрим обличчям. На ньому був зношений цилiндр, а в руцi вiн тримав невеликий чорний саквояж. – Я прошу пробачення, – перепросив я. – В мене була опущена голова i я не побачив, що ви йдете назустрiч. На мое здивування, замiсть того, щоб розлютитися, що його збили, чоловiчок почав реготати. – Ти знаеш, – промовив вiн, – це нагадуе менi часи, коли я був у Індii. Одного разу я, так само нахилений, тiкаючи вiд грози, влетiв у жiнку. Але вона несла на головi глек iз патокою, так що я кiлька тижнiв мав на головi солодкi ковтуни i мухи переслiдували мене повсюдно. Я тобi не зробив боляче? – Нi, – вiдповiв я. – Зi мною все гаразд. – Взагалi-то це була настiльки ж моя вина, як i твоя, – сказав маленький чоловiк. – Я теж був нагнув голову. Але дивися, ми не мусимо отак сидячи розмовляти. Ти, мабуть, змок до нитки. Про себе я знаю точно. Як далеко тобi треба йти? – Мiй дiм на другому кiнцi мiста, – вiдказав я, коли ми пiдвелися. – Господи, та це ж була мокра брукiвка! – вигукнув вiн. – Констатую, що перiщить, як нiколи. Ходiмо до мене додому, нам треба просохнути. А така сильна гроза не може тривати довго. Вiн узяв мене за руку, i ми разом побiгли по дорозi у зворотному напрямковi. Поки ми бiгли, я почав дивуватися, ким би мiг бути цей смiшний маленький чоловiчок i де вiн мешкае. Я був для нього повним незнайомцем, i все-таки вiн веде мене у свiй дiм обсушитися. Така вiдмiннiсть у порiвняннi зi старим червонопиким Полковником, який вiдмовився навiть сказати менi, котра година! Нарештi ми зупинилися. – От ми й прибiгли! – сказав вiн. Я пiдвiв очi подивитися, де ми е, й виявилося, що ми стоiмо прямо бiля сходiв, якi вели до маленького будинка з великим садом! Мiй новий друг уже збiг угору по схiдцях i заходився вiдмикати ворота ключами, якi дiстав iз кишенi. «Сто вiдсоткiв, – подумав я, – це не може бути нiхто iнший, як сам великий Лiкар Дулiттл!» Гадаю, що пiсля всього того, що я наслухався про нього, я очiкував когось високого, i дужого, i прекрасного. Важко було повiрити, що цей смiшний маленький чоловiчок iз добрим усмiхненим обличчям мiг би справдi бути Лiкарем. Але ось вiн тут е, вiн пробiг по сходах i вiдчиняе тi самi ворота, на якi я дивився так багато днiв! Пес Джип прожогом кинувся до нього й почав стрибати й гавкати вiд щастя. А згори лилися потоки ще дужче, нiж ранiше. – А ви Лiкар Дулiттл? – прокричав я, коли ми поспiшали по короткiй садовiй стежцi, що вела до будинка. – Так, я Лiкар Дулiттл, – пiдтвердив вiн, вiдчиняючи вхiднi дверi тiею ж зв’язкою ключiв. – Заходь! Не витрачай часу на витирання нiг. Бог iз нею, з грязюкою! Занось ii всередину. Давай усередину вiд дощу! Я заскочив у дiм, Лiкар i Джип за мною. Потiм Дулiттл захряснув за нами дверi. Вiд грози надворi зробилося досить темно, але всерединi будинку, з зачиненими дверима, темрява була як глупоi ночi. А потiм пiднявся найдивовижнiший шум, який я будь-коли чув. Це звучало так, наче усi рiзновиди й породи звiрiв i птахiв ревли, пищали й стрекотали одночасно. Я чув, як щось тупотiло вниз по сходах i мчало по коридорах. Десь у темнотi кахкала качка, кукурiкав пiвень, туркотiв голуб, гугукав пугач, бекало ягня, а Джип гавкав. Я вiдчував лопотiння пташиних крил, якi розганяли повiтря бiля мого обличчя. Якiсь iстоти натикалися на моi ноги й мало не повалили мене. Увесь передпокiй, здавалося, кишiв тваринами. Гамiр, у поеднаннi з грохотом зливи, був неймовiрний. І я вже почав був трошечки лякатися, коли вiдчув, як Лiкар узяв мене за руку i прокричав менi у вухо: – Не хвилюйся! Не бiйся! Це просто деякi з моiх улюбленцiв. Мене не було три мiсяцi, й вони радiють, що я знову вдома. Стiй спокiйно де стоiш, поки я не засвiчу свiтло. Боже милий, оце так гроза! Ви тiльки послухайте, який грiм! Отож я стояв у чорнiй як смола, у темрявi, доки усi види тварин, яких я не мiг бачити, гелготали й штовхалися навколо мене. Це було дивне й приемне вiдчуття. Я частенько замислювався над тим, коли зазирав через гратки ворiт, як виглядае Лiкар Дулiттл i що там знаходиться всерединi цього веселого маленького будиночка. Проте я нiколи не мiг собi уявити, що там буде щось подiбне. Але якимось чином, вiдчувши Лiкареву долоню на своiй руцi, я вже не боявся, а просто розгубився. Усе це нагадувало якийсь чудернацький сон, i я вже почав сумнiватися, чи й справдi не сплю, коли знову почув голос Лiкаря: – Моi клятi сiрники всi намокли. Вони не хочуть запалюватися. У тебе часом сiрникiв немае? – Нi, боюся, що нема, – вiдказав я. – Не бiда, – зазначив вiн. – Сподiваюся, Чап-Чап десь нам роздобуде свiтло. І тодi Лiкар зробив язиком якiсь смiшнi клацальнi звуки, i я почув, як хтось знову тупоче вгору по сходах i починае розбiгатися по кiмнатах над нами. Потiм ми досить довго чекали, але нiчого не вiдбувалося. – Нам ще довго ждати свiтла? – запитав я. – Якась тварина сидить у мене на ногах, i пальцi вже починають нiмiти. – Нi, тiльки хвильку, – заспокоiв мене Лiкар. – За хвильку вона повернеться. І саме тодi я побачив першi вiдблиски вогню десь на верхньому схiдцевому майданчику. Усi звiрi вiдразу ж затихли. – Я думав, ви живете один, – сказав я Лiкаревi. – Так воно й е, – сказав вiн. – Це Чап-Чап несе свiтло. Я поглянув угору на сходи, намагаючись збагнути, про кого йдеться. Що там було далi за схiдцевим майданчиком, я побачити не мiг, зате я чув надзвичайно дивнi кроки на вищому прольотi сходiв. Звук був такий, наче хтось зiстрибуе з однiеi сходинки на iншу, причому на однiй нозi. Коли свiтло спустилося нижче, воно стало яскравiшим i почало вiдкидати дивнi тiнi, що стрибали по стiнах. – Ну нарештi! – промовив Лiкар. – Мила добра Чап-Чап! А потiм менi здалося, що це насправдi сон. Бо з-за повороту схiдцевого майданчика висунула шию i застрибала вниз по сходах на однiй нозi бiла без жодноi плямочки качка. А в своiй правiй лапi вона тримала запалену свiчку! Четверта глава. Вiф-ваф Коли нарештi я змiг оглядiтися навколо, то виявилося, що передпокiй справдi був повний тварин. Менi видалося, що майже кожен вид живих створiнь, що мешкали в окрузi, був тут присутнiй: голуб, бiлий щур, пугач, борсук, галка… Тут була навiть маленька свинка, яка щойно зайшла в дiм iз дощового саду i ретельно витирала ноги об килимок, а свiтло вiд свiчки давало виблиски на ii мокрiй рожевiй спинi. Лiкар узяв свiчник вiд качки й повернувся до мене. – Дивися, – сказав вiн, – ти маеш зняти цей мокрий одяг… До речi, як твое iм’я? – Томмi Стаббiнс, – вiдповiв я. – О, а ти не син Джейкоба Стаббiнса, шевця? – Так, – пiдтвердив я. – Прекрасний чоботар твiй батько, – вигукнув Лiкар. – Ти бачиш оце? – i вiн пiдняв праву ногу, щоб показати величезного чобота, який носив. – Твiй батько пошив менi цi чоботи чотири роки тому, i вiдтодi я iх ношу не знiмаючи, – прекраснi, чудовi чоботи. Так, а тепер слухай, Стаббiнсе. Тобi необхiдно помiняти всi цi мокрi речi, причому швидко. Зажди хвилинку, поки я позапалюю побiльше свiчок, а потiм ми пiднiмемося нагору й знайдемо якусь суху одежу. Тобi доведеться одягти мiй старий костюм, поки твоi речi не висохнуть на кухнi бiля вогню. Отож вiдразу ж як свiчки було запалено скрiзь у рiзних частинах будинку, ми пiднялися по сходах, а коли зайшли до спальнi, Лiкар вiдчинив велику шафу i вийняв два набори старого одягу. Ми його одягли, а мокрi речi знесли вниз до кухнi й розпалили багаття у великому камiнi. Пальто Лiкаря, яке я одягнув, було таким великим для мене, що я весь час наступав на його фалди, коли допомагав носити дрова з пiдвалу. Але дуже скоро у нас уже було велике вогнище, що весело палало в камiнi, i ми розвiсили навколо нього на стiльцях нашi мокрi речi. – Ну, а тепер треба приготувати якусь вечерю, – запропонував Лiкар. – Стаббiнсе, ти ж, звiсно, залишишся й повечеряеш зi мною? Менi вже почав страшенно подобатися цей кумедний маленький чоловiчок, який називав мене Стаббiнс, замiсть Томмi або дорогий юначе (я так ненавидiв, коли мене називали дорогим юнаком!). А цей чоловiк, схоже, з самого початку почав ставитися до мене так, наче я був його дорослим другом. І коли вiн запросив мене залишитися й повечеряти iз ним, я був страшенно гордим i щасливим. Та раптом я згадав, що не попередив маму, що прийду пiзнiше. Тому з великою прикрiстю вiдповiв: – Дуже вам дякую, я б iз радiстю залишився, та боюся, що моя мама почне непокоiтися i думати, куди це я подiвся, якщо я не повернуся вчасно. – Ох, але ж, дорогий Стаббiнсе, – зауважив Лiкар, пiдкидаючи ще одне полiно в багаття, – твiй одяг iще не висох. Ти все одно мусиш чекати, правда ж? А поки його можна буде одягати, ми встигнемо вже й приготувати вечерю, i з’iсти. Ти не бачив, куди я поклав свою сумку? – Гадаю, вона все ще у передпокоi, – сказав я. – Пiду подивлюся. Я знайшов саквояж бiля вхiдних дверей. Вiн був зроблений зi шкiри i виглядав дуже-дуже старим. Одна з його защiпок зламалася, тож вiн був перев’язанiй посерединi шматком шнура. – Спасибi тобi, – подякував Лiкар, коли я принiс йому саквояж. – У ньому що, були всi вашi речi, якi ви взяли з собою у подорож? – запитав я. – Так, – вiдказав Лiкар, розв’язуючи шнур. – Я не вважаю, що потрiбно багато багажу. Це така морока. Життя занадто коротке, аби перейматися такими дурницями. І в цьому справдi немае жодноi необхiдностi, повiр менi. Ти не знаеш, куди я подiв цi сосиски? Лiкар копирсався в нутрощах саквояжа. Спочатку вiн дiстав паляницю свiжого хлiба. Потiм з’явилася скляна банка з незвичайною металевою покришкою зверху. Вiн потримав ii проти свiтла вельми обережно перед тим, як поставити на стiл, i я помiтив, що всерединi плавае якесь дивне морське створiння. І нарештi Лiкар витягнув фунт сосисок. – А тепер, – промовив вiн, – усе, що нам треба, це сковорода. Ми зайшли на кухню, де на стiнах висiли глечики та пательнi. Лiкар зняв сковороду для засмажки. Всерединi вона виявилася досить заiржавiлою. – Боже мiй, ти тiльки подивися на це! – скрикнув вiн. – Оце найгiрше, коли так довго не буваеш удома. Тварини молодцi й утримують будинок на диво чистим, у межах своiх можливостей, зрозумiло. Чап-Чап це просто скарб, а не домогосподарка. Однак у деяких речах вони, безперечно, не можуть дати раду. Проте не переймайся, ми хутко ii вiдчистимо. Отам унизу пiд раковиною ти знайдеш дрiбний пiсок, Стаббiнсе. Подай-но його сюди, будь ласка. За кiлька хвилин наша пательня вже блищала й сяяла, сосиски поставили смажитися на кухонний вогонь, а апетитний аромат поширювався по всiй будiвлi. Поки Лiкар був зайнятий приготуванням вечерi, я пiшов ще раз поглянути на чудернацьку маленьку iстоту, що плавала у скляному слоiку. – Що це за тварина? – поцiкавився я. – О, це, – сказав Лiкар, повертаючись до мене, – це Вiф-Ваф. Його повне iм’я – hippocampus pippitopitus. Але тубiльцi називають його просто Вiф-Ваф, це по тому, як вiн вихляе хвостом, коли пливе, менi так здаеться. Саме щоб знайти його, я й органiзував оцю останню подорож. Розумiеш, останнiм часом я зайнятий тим, що намагаюся вивчити мову молюскiв. Вони мають своi мови, у цьому я не сумнiваюся. Я трошки розмовляю мовою акул, а також дельфiнячим дiалектом. Але що менi особливо хочеться вивчити тепер – так це молюскiйську. – А чому? – запитав я. – Ну, бачиш, деякi молюски е найдавнiшими на свiтi з вiдомих нам видiв тварин. Ми знаходимо iхнi мушлi в гiрських породах, вони вже перетворилися на камiнь i iм тисячi рокiв. Тому я майже певен, що якби тiльки я навчився говорити iхньою мовою, то змiг би довiдатися страшенно багато про те, як виглядав наш свiт столiття, й столiття, й столiття тому. Зрозумiв? – А хiба iншi тварини не можуть розповiсти вам про це? – Я так не думаю, – сказав Лiкар, тикаючи сосиски виделкою. – Ну, наприклад, мавпи, з якими я познайомився в Африцi певний час тому, з задоволенням розповiдали менi про минулi днi, але iхня пам’ять сягала в минуле не далi як на тисячу рокiв абощо. Нi, я переконаний, що найдавнiшу iсторiю в свiтi можна почути вiд молюскiв – i тiльки вiд них. Розумiеш, бiльшiсть iнших тварин, якi жили в тi прадавнi часи, на сьогоднi вже вимерли. – А ви вже вивчили якусь iз молюскiйських мов? – запитав я. – Нi. Я ще тiльки почав. Я хотiв роздобути саме цей особливий рiзновид риби-голки, бо вона сама наполовину молюск, а наполовину звичайна риба. У ii пошуках я дiстався аж Схiдного Середземномор’я. Але боюся, що вiд неi менi не буде багато помочi. Сказати правду, я досить таки розчарований ii поводженням. Вона не виглядае дуже розумною, еге ж? – Нi, не виглядае, – погодився я. – О! – схаменувся Лiкар. – Сосиски вже можна подавати. Іди сюди й неси свою тарiлку, я тобi покладу кiлька. Потiм ми всiлися за кухонний стiл i розпочали дружню трапезу. Це була прекрасна кухня, справдi. Пiзнiше я багато разiв снiдав, обiдав i вечеряв у нiй i вважаю, що це краще мiсце, щоб поiсти, нiж найрозкiшнiшi iдальнi свiту. Там було так по-домашньому затишно й тепло, а ще було надзвичайно зручно обходитися з iжею. Ти знiмаеш ii прямо з вогню, гарячою ставиш на стiл i iси. І можеш спостерiгати за тим, як пiдсмажуеться на камiнних гратках твiй тост, стежити, щоб вiн не пригорiв, поки ти сьорбаеш свiй суп. А якщо забув поставити на стiл сiль, то тобi немае потреби вставати й iти до iншоi кiмнати по неi, ти просто повертаешся, простягаеш руку й береш велику дерев’яну коробку з комоду у тебе за спиною. Тамтешнiй камiн – це найбiльший майданчик для вогнища, який ви коли-небудь бачили, вiн був як окремий простiр сам по собi. Ви могли зайти в нього, навiть коли полiна горiли, i всiстися на широких сидiннях по боках, i смажити каштани пiсля того, як вечерю було завершено, або слухати, як виспiвуе чайник, або розповiдати бувальщини, або розглядати книжку з картинками при свiтлi вогню. Це була чудова кухня. Вона була така ж комфортна, як i сам Лiкар, чутливий, дружнiй i надiйний. Поки ми зi смаком уминали сосиски, дверi раптом розчахнулися i в примiщення увiйшли качка Чап-Чап i пес Джип, тягнучи за собою простирадла й наволочки по чистiй кахлянiй пiдлозi. Лiкар, помiтивши мое здивування, пояснив: – Вони просто збираються провiтрити бiлизну для мене поблизу вогню. Чап-Чап просто генiальна домогосподарка, вона нiколи нiчого не забувае. Колись за цим будинком доглядала моя сестра… Бiдна, люба Сара! Хотiв би я знати, як iй живеться, я не бачив ii вже багато рокiв… Але вона й близько не була такою вправною, як Чап-Чап. Іще одну сосиску? Лiкар вiдвернувся й промовив кiлька слiв собацi й качцi якоюсь дивною балачкою i жестами. Вони, схоже, прекрасно зрозумiли його. – А ви можете розмовляти мовою бiлок? – запитав я. – Авжеж. Це доволi проста мова, – вiдповiв Лiкар. – Ти мiг би й сам ii вивчити без великих проблем. А чому ти питаеш? – Бо в мене вдома лежить хвора бiлка. Я вiдiбрав ii у сокола. Але двi ii лапки сильно пораненi, i я б дуже хотiв, щоб ви ii оглянули, якщо ви не проти. Можна, я принесу ii завтра? – Ну, якщо в неi важкий перелом ноги, то гадаю, краще було б подивитися ii сьогоднi увечерi. Можливо, вже запiзно, i я не зможу сильно допомогти, але я пiду з тобою до вас додому й огляну ii. Ми помацали одяг бiля камiну, i виявилося, що мiй вже цiлком сухий. Я пiднявся iз ним по сходах у ванну й перевдягнувся, а коли спустився, то Лiкар вже чекав на мене зi своiм маленьким чорним саквояжем, повним лiкiв i бинтiв. – Ходiмо, – сказав вiн. – Дощ уже припинився. Надворi знову стало свiтло, а вечiрне небо все було червоне вiд захiдного сонця, i дрозди спiвали в саду, коли ми вiдчиняли ворота й спускалися сходами до дороги. П’ята глава. Полiнезiя – Я думаю, ваш дiм це найбiльш цiкавий дiм, в якому я коли-небудь бував, – признався я, коли ми рушили в напрямку до мiста. – А можна я прийду до вас завтра ще раз? – Звичайно, – посмiхнувся Лiкар. – Приходь у будь-який день, коли забажаеш. Завтра я покажу тобi сад i мiй приватний зоопарк. – О, у вас е зоопарк? – вигукнув я. – Так, для великих звiрiв у будинку затiсно, тому я тримаю iх у зоопарку в саду. Це не така вже й велика колекцiя, але вона по-своему цiкава. – Це, мабуть, просто фантастично, – зауважив я, – умiти розмовляти всiма мовами рiзних тварин. Як ви гадаете, а я мiг би навчитися? – Поза всякими сумнiвами, – запевнив Лiкар, – тiльки потрiбна практика. Ти маеш бути дуже терплячим, пам’ятай це. Взагалi-то було б найкраще, якби з тобою почала займатися Полiнезiя. Саме вона дала менi першi уроки. – А хто така Полiнезiя? – запитав я. – Полiнезiя це захiдноафриканська папужиха, яка в мене жила. Зараз вона вже не зi мною, – промовив Лiкар iз сумом. – Вона що, померла? – Нi-нi, – заперечив вiн. – Вона все ще жива, сподiваюся. Але коли ми приiхали в Африку, вона виглядала такою щасливою вiд того, що повернулася в свою рiдну краiну. Вона плакала з радостi. А коли прийшов час менi вирушати назад в Англiю, то в мене не вистачило духу виривати ii з ii сонячного краю… Щоправда, вона казала, що, як треба, то поiде зi мною. Я залишив ii в Африцi. Ах, як страшенно я за нею скучав. Вона плакала, коли я вiдпливав. Але думаю, я вчинив правильно. Вона була одним iз найкращих друзiв, яких я мав у своему життi. Саме вона першою пiдказала менi iдею вивчити мови тварин i стати ветеринаром. Я часто собi думаю, чи щаслива вона в Африцi i чи я ще побачу колись ii смiшне, симпатичне, поважне обличчя. Добра стара Полiнезiя! Виняткова птиця! Так, так… І саме в цю мить ми почули, що хтось бiжить позад нас. Озирнувшись, ми побачили собаку Джипа, який мчав до нас по дорозi так швидко, як тiльки його могли нести його лапи. Видно було, що вiн чимось надзвичайно схвильований, i щойно вiн пiдбiг до нас, почав гавкати й пiдвивати до Лiкаря в особливий спосiб. Потiм Лiкар явно теж увесь збудився й заходився чудернацько говорити й робити якiсь незрозумiлi менi жести собацi. Нарештi вiн повернувся до мене, i обличчя його все сяяло вiд щастя. – Полiнезiя повернулася! – вигукнув вiн. – Уяви собi, Джип каже, вона щойно прилетiла в дiм! Боже! Це вже п’ять рокiв, як я ii не бачив! Пробач, я повернуся ненадовго. Вiн розвернувся з намiром бiгти додому. Але папуга Полiнезiя вже летiла до нас. Лiкар заплескав у долонi, неначе дитина, що отримала нову iграшку. Тим часом зграя горобцiв пурхнула з дороги й розсiлася на парканах, плiткуючи про побачене. Їх страшенно обурило, що сiро-пурпурова папуга ширяе над англiйською вулицею. Вона спустилася прямо на Лiкареве плече й негайно взялася торохкотiти. Це був безперервний потiк мови, яку я не мiг зрозумiти. Здавалося, що в неi е сила-силенна усього розповiсти. І дуже швидко Лiкар повнiстю забув i про мене, i про мою бiлку, i про Джипа, i про все решту, аж доки птиця прямо не запитала його щось про мене. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=61086862&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Ма5ршi, або приморськi луки – низовиннi смуги морського узбережжя, затоплюванi лише пiд час найвищих припливiв або нагонiв морськоi води.