Вдалині

Вдалинi Ернан Дiаз Бестселер Дебютний роман Ернана Дiаза – зворушлива й глибока оповiдь про самоту, iнакшiсть та пошуки рiдноi душi. Їi головний герой, Гокан, юний iммiгрант зi Швецii, опиняеться в Калiфорнii й вирушае у подорож iз намiром пiшки перетнути континент, щоб знайти свого випадково загубленого брата. Так починаеться його мандрiвка, що триватиме цiле життя. Дорогою вiн зустрiне природознавцiв, злочинцiв, релiгiйних фанатикiв, iндiанцiв – колоритних персонажiв Америки часiв золотоi лихоманки. Трагiчний випадок перетворить Гокана на злочинця й героя водночас, назавжди змiнивши i його самого, i плин його iсторii. Дiаз кидае виклик традицiям жанру вестерну та iсторичного роману, пропонуючи пронизливий погляд на стереотипи i легенди, якими повниться американське минуле, й змальовуючи портрет крайньоi чужинностi. Ернан Дiаз Вдалинi Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо -i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Енн та Ельзi *** Ополонка – пробита в льоду зiрка – була единою помаркою на бiлiй рiвнинi, що зливалася з бiлим небом. Нi вiтру, нi життя, нi звукiв. З води виринули руки i вчепилися за краi кутастоi ополонки. Якийсь час пальцi обмацували товстi внутрiшнi стiнки пробоiни, схожi на скелi мiнiатюрного каньйону, шукаючи шлях на поверхню. Дiставшись до краю, вони занурились у снiг i напружилися. Виринула голова. Плавець розплющив очi й глянув перед собою на рiвну, неозору широчiнь. У його довгому сивому волоссi й бородi виднiлися жовтуватi пасма. Нiчого в його виглядi не виказувало поспiху. Якщо вiн i зади5хався, пара його вiддиху була непомiтна на безбарвному тлi. Вiн поклав лiктi та груди на неглибокий снiг й обернувся. Десь iз десяток потрiпаних бороданiв у шубах i дощовиках дивилися на нього з палуби шхуни, що вмерзла в лiд за кiлькасот футiв вiд ополонки. Один iз них прокричав щось, що долинуло до нього незрозумiлим бурмотiнням. Смiх. Плавець здув краплю, що висiла на краечку його носа. На тлi насиченоi, повноi деталей дiйсностi, яка оточувала той вiддих (та снiгу, що хрускотiв пiд його лiктями, й води, яка виплескувалася за краi ополонки), слабкi звуки з судна наче просочувалися зi сну. Ігноруючи приглушенi викрики екiпажу й усе ще тримаючись за краi ополонки, вiн вiдвернувся вiд корабля i знову обернувся лицем до бiлоi порожнечi. Крiм своiх рук, вiн не бачив нiчого живого. Вiн пiдтягнувся й вилiз, пiдняв сокирку, якою скористався, щоб розрубати лiд, i завмер, голий, мружачись на яскраве небо без сонця. Вiн скидався на лiтнього, дужого Христа. Витерши лоба тильним боком долонi, вiн нагнувся й пiдняв рушницю. Тiльки тодi стало видно його колосальнi пропорцii, прихованi порожньою широчiнню. У його руцi рушниця здавалася не бiльшою за iграшковий карабiн, i, хоч вiн тримав ii за дуло, приклад не торкався землi. На тлi рушницi сокирка в нього на плечi виявилася повномiрною сокирою. Вiн був такий великий, яким великим можливо бути, при цьому все ще залишаючись людиною. Голий чоловiк прикипiв поглядом до слiдiв, якi залишив дорогою до крижаноi купелi, а тодi пiшов ними назад до корабля. За тиждень до цього, не прислухавшись до порад бiльшостi екiпажу й деяких смiливих на язик пасажирiв, молодий i недосвiдчений капiтан «Бездоганного» завiв його у протоку, де плавкi льодовi брили, що iх мiцно скрiпила заметiль, пiсля якоi настало сильне похолодання, зловили судно в пастку. А що це сталося на початку квiтня й та буря лише перервала вiдлигу, яка почалася за кiлька тижнiв до того, то найгiршими наслiдками цiеi ситуацii стало суворе нормування провiзii, нудьга й роздратованiсть екiпажу, кiлька розсерджених золотошукачiв, глибоко стурбований службовець «Сан-Франциско кулiнг компанi» та крах репутацii капiтана Вiстлера. Якщо весна вивiльнить корабель, вона також i поставить пiд загрозу його мiсiю: шхуна мала забрати лососину й хутро на Алясцi, а тодi, на замовлення «Кулiнг компанi»,– лiд для Сан-Франциско, Сендвiчевих островiв, i, можливо, навiть Китаю та Японii. Якщо не брати до уваги екiпаж, бiльшiсть пасажирiв на борту були золотошукачi, що вiдпрацьовували вартiсть подорожi, пiдриваючи й вiдбиваючи великi шматки криги вiд льодовикiв, якi згодом затягали на корабель i зберiгали в його вкритих сiном вантажних вiдсiках, погано захищених шкурами i брезентом. Дорога назад, на пiвдень, через дедалi теплiшi води знизить масу iхнього вантажу. Хтось зауважив, як дивно бачити криголам вмерзлим у кригу. Нiхто не засмiявся, й бiльше про це не згадували. Голий плавець був би вищий, якби не був такий кривоногий. Ступаючи тiльки на зовнiшнi краi пiдошов, наче по гострих каменях, нахиляючись уперед i хитаючи плечима для рiвноваги, вiн повiльно пiдiйшов до корабля, закинувши рушницю на плече й тримаючи сокиру в лiвiй руцi, й трьома швидкими рухами видерся по корпусу, вхопився за перила й застрибнув на палубу. Чоловiки, тепер безмовнi, вдали, що вiдвертаються, але не могли не дивитися на нього краем ока. Хоч його ковдра й лежала там, де вiн ii кинув, за кiлька крокiв, вiн стояв на мiсцi, дивився кудись за фальшборт, поверх iхнiх голiв, наче був сам i на його тiлi поволi не замерзала вода. Крiм нього, на борту нiкого сивого не було. Зiв’яла, проте м’язиста його статура мала на диво здорову худорлявiсть. Врештi вiн загорнувся у свою домоткану ковдру, що вкривала його з головою й робила схожою на монаха, пiдiйшов до люка й зник пiд палубою. – То ви кажете, ця мокра качка i е той самий Гок[1 - Викривлене iм’я головного героя, що також означае яструб (англ. hawk).– Тут i далi прим. перекладача, якщо не вказано iнше.]? – сказав один iз золотошукачiв, а тодi сплюнув за борт i засмiявся. Якщо той перший смiх, коли високий плавець усе ще був на льоду, став спiльним ревом, цього разу вiн був скромним бурчанням. Лише кiлька чоловiкiв сором’язливо пирхнули, бiльшiсть же вдали, що не почули золотошукачевих слiв i не бачили, як вiн сплюнув. – Припини, Манро,– попросив один з товаришiв, лагiдно тягнучи його за руку. – Так а що, вiн навiть ходить, як качка,– наполiг Манро, вiдмахнувшись вiд товаришевоi руки.– Кря-кря-кря, ряба качка я, кря-кря-кря, ряба качка я,– скандував вiн, ступаючи перевальцем, перекривляючи дивну ходу плавця. Тепер лише двое його товаришiв заледве чутно пирхнули смiхом. Решта трималися вiд жартiвника подалi. Кiлька шукачiв зiбралися навколо майже згаслого вогнища, яке хтось iз чоловiкiв намагався пiдтримувати на кормi – спочатку капiтан Вiстлер заборонив вогонь на борту, але щойно стало ясно, що iм доведеться якийсь час постояти вмерзлими в лiд, у приниженого шкiпера лишилося замало авторитету, щоб накладати цю заборону. Старшi чоловiки належали до групи, що поверталася до копалень, якi вони були змушенi покинути у вереснi, коли порода стала перетворюватися на камiнь. Наймолодший, единий безбородий чоловiк на борту, мав щонайбiльше п’ятнадцять рокiв. Вiн планував приеднатися до iншого гурту шукачiв, сподiваючись натрапити на золоту жилу в пiвнiчнiших краях. Золото на Алясцi тiльки нещодавно знайшли, i чутки ходили неймовiрнi. З протилежного краю корабля долинули радiснi вигуки. Манро тепер тримав за шию якогось миршавого чоловiчка i – у вiльнiй руцi – пляшку. – Ось мiстер Бартлетт люб’язно запропонував нам усiм випити,– оголосив Манро. Бартлетт скривився вiд болю.– Зi свого власного пiдвалу. Манро вiдпив, вiдпустив свою жертву й передав пляшку по колу. – Це правда? – запитав юнак, обертаючись до своiх попутникiв.– Тi iсторii. Те, що розказують про Гока. Це правда? – Якi саме? – запитав його один iз шукачiв.– Та, де вiн забив тих людей iз братства на смерть? Чи та, що про чорного ведмедя в горах? – Не ведмедя, а лева,– втрутився беззубий чолов’яга.– То був лев. Вiн убив його голими руками. За кiлька крокiв вiд них чоловiк в обiрваному двобортному пiджаку, що пiдслуховував iхню розмову, сказав: – Вiн колись був ватажком. В Америцi. Це там вiн дiстав свое iм’я. Розмова поступово привернула увагу чоловiкiв на палубi, i за якийсь час бiльшiсть iз них обступили перший гурт на кормi. Усiм iм було що розповiсти. – Йому запропонували територiю в Союзi[2 - Союз у США перiоду Громадянськоi вiйни – федерацiя з 24 пiвнiчних штатiв, що протистояли пiвденним Конфедеративним штатам Америки.], штат чи що, з його власними законами й усе таке. Просто щоб тримати його подалi. – Вiн так дивно ходить, бо в нього затаврованi ноги. – Вiн мае армiю в скельних печерах десь у каньйонах, що чекае на його повернення. – Банда зрадила його, й вiн iх усiх прикiнчив. Легенди множилися, й незабаром розмов уже було кiлька, вони накладалися одна на одну, гучнiсть голосiв росла разом з нахабнiстю та дивнiстю переказаних подвигiв. – Брехня! – крикнув Манро, наближаючись до гурту. Вiн був п’яний.– Брехня це все! Гляньте на нього! Ви що, його не бачили? Старий боягуз. Та я таких десяток однiею рукою. Пострiляю, як голубiв. Бах, бах, бах! – Вiн палив по небу з невидимоi рушницi.– Та хоч коли. Давайте менi цього, цього, цього отамана, цього, цього, цього ватажка. Та хоч коли. Брехня це все! Люк, що вiв пiд палубу, зi скрипом вiдчинився. Усi замовкли. Плавець iз великим зусиллям вилiз звiдти i, наче кульгавий колос, зробив кiлька натужних крокiв у бiк натовпу. Тепер вiн мав на собi лосини з сироi шкiри, ткану сорочку й кiлька шарiв якихось незрозумiлих вовняних накидок, укритих шубою, зробленою з хутра рисей i койотiв, бобрiв i ведмедiв, карiбу й змiй, лисиць i диких собак, коатiв i пум та iнших невiдомих звiрiв. То там, то тут телiпалися писок, лапа, хвiст. Порожня голова великого гiрського лева висiла, наче каптур, у нього за спиною. Рiзноманiття звiрiв, використаних для цiеi шуби, а також рiзнi стадii ветхостi шкур давали уявлення водночас про те, скiльки часу пiшло на цю одежину, i про те, як далеко подорожував той, хто був у неi вбраний. У кожнiй руцi вiн мав полiняку, розрубану посерединi. – Так,– мовив вiн, не дивлячись нi на кого конкретно.– Бiльшiсть iз цього – брехня. Усi швидко вiдступили вiд невидноi лiнii, проведеноi мiж Манро та чоловiком у шубi. Рука Манро зависла над кобурою. Вiн стояв з остовпiлою урочистiстю, властивою дуже п’яним i дуже переляканим. Велетень зiтхнув. Вiн здавався неймовiрно втомленим. Манро не поворухнувся. Плавець зiтхнув ще раз i раптом, доки нiхто й моргнути не встиг, ударив одним полiном об друге з оглушливим гуркотом. Манро упав на пiдлогу й скрутився калачиком; решта чоловiкiв або пригнули голови, або приклали руки до чола. Коли гуркiт стихнув, вiдбився луною й розчинився в рiвнинi, всi почали роззиратися. Манро й далi лежав на пiдлозi. З осторогою вiн пiдвiв голову й став на рiвнi. Запаленiвши й не в змозi вiдiрвати погляду вiд своiх чобiт, вiн сховався за спинами попутникiв, а тодi зник у невидному кутку корабля. Титан так i тримав полiняки в повiтрi, наче вони й досi вiбрували, а тодi рушив через натовп, що розступався перед ним, до вогню, який помирав у муках. З шуби вiн дiстав трохи канатноi пряжi й просмоленоi парусини. Вiн кинув цi речi для розпалу на гарячий попiл, а тодi одну дровину, й другою розмiшав вугiлля, потiм кинув у полум’я i ii, пiднявши в дедалi темнiше небо смерч iз iскор. Коли сяйливий вихор улiгся, чоловiк став грiти долонi над вогнем. Вiн заплющив очi й злегка нахилився вперед. У мiдному свiтлi вiн виглядав молодшим i, здавалося, задоволено всмiхався, але, можливо, це була просто гримаса, що з’являеться в усiх на обличчi вiд сильного тепла. Чоловiки почали вiдходити вiд нього зi своiм звичним поеднанням поштивостi й страху. – Лишайтеся бiля вогню,– сказав вiн м’яко. Це вiн уперше до них звернувся. Чоловiки завагалися й зупинилися, наче зважуючи однаково страшнi варiанти виконати прохання i не послухатися. – Бiльшiсть iз цього брехня,– повторив чоловiк.– Не все. Бiльшiсть. Мое iм’я,– сказав вiн i сiв на бочку. Вiн поклав лiктi на колiна, а чоло – на долонi, глибоко вдихнув, а тодi сiв рiвно, втомлений, але величний. Шукачi й моряки стояли де були, не пiдводячи голiв. Котячи бочечку, юнак з’явився з-за гурту. Вiн поставив ii нахабно близько до чоловiка й сiв. Можливо, велетень схвально кивнув, але то був короткочасний i майже непомiтний жест, який також мiг бути i випадковим нахилом голови. – Гокан,– мовив чоловiк, вдивляючись у вогонь, вимовляючи першу голосну як «у», що вiдразу ж переходила в «о», а тодi в «а», не поступово, а разом, водночас, так, наче всi три звуки були одним.– Гокан Седерстрем. Прiзвища я нiколи не потребував. Нiколи ним не користувався. І нiхто не мiг вимовити мое iм’я. Коли сюди приiхав, я англiйськоi не знав. Люди питали, як мене звати. Я вiдповiдав – Гокан,– сказав вiн, кладучи долоню на груди.– А вони перепитували: Гекон? Який iще Гекон? На той час, коли вивчив мову й мiг пояснити, я вже був Гоком. Здавалося, Гокан говорив iз вогнем, але не був проти, щоб iншi теж слухали. Сидiв лише юнак. Дехто стояв на мiсцi; iншi втекли й розсипалися ближче до носа чи пiшли пiд палубу. Врештi-решт десь iз пiвдесятка чоловiкiв пiдiйшли до вогню з бочками, ящиками й клунками, i посiдали на них. Гокан змовк. Хтось витягнув брусок тютюну для жування й складаний ножик, ретельно вiдрiзав вiд бруска шматочок i, оглянувши його так, наче то самоцвiт, узяв до рота. Тим часом слухачi зiбралися навколо Гокана, сидячи на краечку своiх iмпровiзованих сидiнь, готовi вiдстрибнути вбiк, якщо гумор велетня раптом поверне на ворожiсть. Один iз золотошукачiв дiстав кислий хлiб i лососину; хтось iнший мав картоплю й риб’ячий жир. Їжу передали по колу. Гокан вiдмовився. Доки iли, чоловiки, здавалося, призвичаiлися. Всi мовчали. Небо й далi залишалося нерозпiзнаваним вiд землi, але обое тепер посiрiли. Врештi, поворушивши вогонь, Гокан почав розповiдати. Роблячи довгi паузи й iнодi майже нечутним голосом вiн говорив до свiтанку, повсякчас звертаючись до вогню, так, наче його слова треба було спалити, щойно вiн iх вимовить. Однак iнодi здавалося, що вiн говорить до юнака. 1 Гокан Седерстрем народився на фермi на пiвнiч вiд озера Тустнаден, у Швецii. Виснажена земля, що на нiй працювала його сiм’я, належала заможному чоловiковi, з яким вони жодного разу не бачилися, однак вiн регулярно забирав свiй урожай через управителя. Рiк за роком зерновi родили все гiрше, i власник землi стискав кулака, примушуючи Седерстремiв харчуватися грибами i ягодами, якi тi збирали в лiсах, та вуграми й щуками, впiйманими в озерi (де Гокан, наслiдуючи батька, приохотився до крижаноi купелi). Бiльшiсть сiмей у тих краях вели подiбне життя, i за кiлька рокiв, коли iхнi сусiди кинули своi домiвки й переiхали у Стокгольм чи далi на пiвдень, Седерстреми стали жити дедалi вiдособленiше, аж доки зовсiм не втратили контакту з людьми, крiм управителя, що приiжджав кiлька разiв на рiк зiбрати плату. Наймолодший i найстарший сини занедужали й померли, залишилися лише Гокан та його брат Лiнус, на чотири роки старший за нього. Вони жили вiдлюдниками. Минали днi, а в iхньому домi не звучало жодного слова. Хлопцi проводили якомога бiльше часу в лiсi чи в покинутих фермерських будинках, де Лiнус розповiдав Гокановi iсторiю за iсторiею – про пригоди, що, як вiн стверджував, сталися з ним, перекази подвигiв, нiби як почутi з вуст iхнiх героiв, описи далеких мiсць, що вiн якимось чином дуже детально знав. Враховуючи iхню iзольованiсть, а також те, що вони не вмiли читати, джерелом усiх цих казок могла слугувати тiльки розвинута Лiнусова уява. Однак, хай якими дивними були тi розповiдi, Гокан нiколи не сумнiвався в правдивостi братових слiв. Може, через те, що Лiнус завжди безоглядно його захищав i нiколи не вагався, беручи на себе провину й покарання за маленькi злочини свого брата. Гокан безумовно йому довiряв. Вiн справдi, найпевнiше, помер би, якби не Лiнус, який завжди пильнував, щоб вiн був нагодований, пiдтримував тепло в будинку, доки батькiв не було вдома, й вiдволiкав його розповiдями, коли бракувало iжi й палива. Усе змiнилося, коли завагiтнiла iхня кобилиця. Пiд час одного з коротких вiзитiв управитель сказав Ерiку, Гокановому батьковi, припильнувати, щоб усе було як слiд – через голод вони вже втратили багато коней i його господар буде радий поповненню своеi дедалi порожнiшоi стайнi. Минув час, i кобилиця стала надмiру велика. Ерiк не здивувався, коли вона народила близнят. Напевно, вперше в життi вiн вирiшив пiти на обман. Разом iз хлопцями вiн розчистив дiлянку в лiсi й збудував таемний загiн, куди вiдвiв одного з лошат, щойно його можна було вiдлучити вiд матерi. Через кiлька тижнiв приiхав управитель i забрав його брата. Ерiк тримав жеребчика в сховку, пильнуючи, щоб той рiс сильним i здоровим. Коли настав час, вiн продав його мельниковi в далекому мiстечку, де його нiхто не знав. Того вечора, коли повернувся, Ерiк повiдомив синiв, що через два днi вони вирушать до Америки. Грошей iз продажу лошати вистачило лише на два квитки. Та й хай там як, вiн не збирався тiкати, наче злочинець. Їхня мати нiчого не сказала. Гокан та Лiнус, якi нiколи в життi не бачили навiть зображення мiста, поспiшили в Гетеборг, сподiваючись провести там день-два, та заледве встигли сiсти на свiй корабель до Портсмута. Пiднявшись на борт, вони роздiлили грошi на випадок, якщо з одним iз них щось станеться. Пiд час цiеi частини мандрiвки Лiнус усе розповiв Гокановi про дива, якi чекали на них в Америцi. Вони нi слова не знали англiйською, тож назва мiста, куди вони прямували, була для них абстрактним талiсманом – «Нуярк». Вони прибули в Портсмут набагато пiзнiше, нiж очiкувалося, й усi дуже поспiшали посiдати в шлюпки, що пiдвезли iх до берега. Щойно Гокан i Лiнус ступили на причал, iх затягнуло в потiк людей, якими роiлася головна вулиця по обидва боки. Вони йшли плечем до плеча, майже пiдтюпцем. Коли-не-коли Лiнус обертався до брата, щоб розтлумачити йому щось про дивовижi навколо них. Вони обидва намагалися з усiм цим розiбратися, шукаючи свiй наступний корабель, який мав вiдбути того ж таки пообiддя. Торгiвцi, ладан, тату, пiдводи, скрипалi, шпилi, моряки, молоти, прапори, пара, жебраки, тюрбани, кози, мандолiна, крани, жонглери, вiдра, майстри вiтрильникiв, афiшi, повii, димарi, свистки, орга5н, ткалi, кальян, яточники, перець, ляльки, кулачна бiйка, калiки, пiр’я, фокусники, мавпи, солдати, каштани, шовк, танцiвницi, папуги, проповiдники, окости, аукцiони, акордеонiсти, гральнi кубики, акробати, дзвiницi, килими, фрукти, шворки для бiлизни. Гокан глянув праворуч, i його брат зник. Вони щойно проминули гурт китайських морякiв за обiдом, й Лiнус розповiв йому деякi факти про iхню краiну та ii традицii. Вони пiшли далi, роззявивши роти i роблячи великi очi на сценки перед ними, а тодi Гокан обернувся до Лiнуса, а його там бiльше не було. Вiн роззирнувся, пiшов назад, пройшовся вiд тротуару до стiни, побiг уперед, а тодi повернувся туди, де вони висадилися. Їхня шлюпка вiдпливла. Вiн дiйшов до того мiсця, де вони загубилися. Сiв на ящик, задиханий, перейнятий тремтiнням, i викрикував братове iм’я, вглядаючись у потiк людей. Солоне шипiння на його язицi швидко стало онiмiлим поколюванням, що розлилося по всьому його тiлу. Заледве пiдвiвшись на тремтячi ноги, вiн кинувся до найближчоi пристанi й запитав якихось морякiв у шлюпцi про Нуярк. Моряки не зрозумiли. Зробивши багато спроб, вiн сказав «Амерiка». Це вони зрозумiли вiдразу, але похитали головами. Гокан пiшов вiд пристанi до пристанi, напитуючи Амерiку. Врештi пiсля кiлькох невдач хтось вiдповiв йому «Америка» i вказав на шлюпку, а тодi на корабель, що стояв на якорi десь за три кабельтових вiд берега. Гокан глянув у шлюпку. Лiнуса в нiй не було. Напевно, вiн уже на кораблi. Моряк простягнув Гокановi руку, той залiз i сiв. Щойно вони дiсталися до корабля, якийсь чоловiк зажадав вiд нього грошей i забрав iх, а тодi провiв його в темний куток пiд палубою, де, серед койок, скринь, пакункiв та бочок, пiд лампами, що гойдалися, звисаючи з балок, та рим-прогоничами голосна юрба емiгрантiв намагалася облаштуватися й вiдвоювати собi трохи мiсця для довгоi подорожi на пропахлiй капустою й хлiвом пасажирськiй палубi. Вiн пошукав Лiнуса серед силуетiв, розмитих мерехтливим свiтлом, пробираючись мiж немовлятами, сонними та крикучими, жiнками, усмiхненими та вимученими, й мiцними i заплаканими чоловiками. Дедалi глибше впадаючи у вiдчай, вiн поспiшив назад на палубу, пробираючись мiж натовпами людей, що махали руками, й заклопотаними моряками. Тi, хто проводжали, зiйшли з корабля. Трап забрали геть. Вiн прокричав братове iм’я. Пiдняли якiр. Корабель вiдплив. Натовпи людей радiсно вигукували й аплодували. Ейлiн Бреннан знайшла його виголоднiлим й охопленим гарячкою через кiлька днiв пiсля вiдплиття i разом зi своiм чоловiком Джеймсом, вуглекопом, пiклувалася про нього, як про рiдну дитину, лагiдно примушуючи iсти й виходжуючи його. Говорити вiн вiдмовлявся. Через якийсь час Гокан врештi пiднявся з пасажирськоi палуби, але тримався подалi вiд усiх i проводив днi, вглядаючись у небокрай. Хоч вони й вiдпливли з Англii навеснi й уже мало б настати лiто, щодня дедалi холоднiшало. Минули тижнi, а Гокан i досi вiдмовлявся розмовляти. Приблизно тодi ж, коли Ейлiн дала йому безформну накидку, яку зшила з клаптiв, вони побачили землю. Корабель заплив у на диво брунатнi води й кинув якiр навпроти блiдого, низькорослого мiста. Гокан оглянув вицвiло-рожевi й жовтуватi будiвлi, марно силкуючись знайти пам’ятки, якi описував йому Лiнус. Шлюпки, навантаженi ящиками, плавали туди-сюди мiж кораблем i берегом кольору глини. Нiхто не зiйшов. Вiдчуваючи дедалi бiльшу тривогу, Гокан запитав у моряка, що стояв без дiла, чи це Америка. Це були найпершi слова, якi вiн промовив, вiдколи викрикував братове iм’я у Портсмутi. Моряк сказав, що так, це Америка. Стримуючи сльози, Гокан запитав, чи вони прибули в Нью-Йорк. Моряк дивився на Гокановi губи, якими той вимовляв, знову, той клубок переплетених звукiв: «Нуярк?» З тим, як Гоканiв вiдчай зростав, усмiшка на моряковому обличчi ширшала, доки не перетворилася на вибух смiху. – Нью-Йорк? Нi! Це не Нью-Йорк,– сказав моряк.– Це Буенос-Айрес. Вiн знову засмiявся, ляскаючи однiею рукою по колiну, а другою трусячи Гокана за плече. Того вечора вони вiдпливли далi. За вечерею Гокан намагався випитати в подружжя iрландцiв, де вони е i скiльки iм знадобиться часу, щоб дiстатися до Нью-Йорка. Порозумiлися вони не вiдразу, але врештi приводiв сумнiватися не залишалося. Жестами та за допомогою невеличкого шматочка грифеля, яким Ейлiн намалювала приблизну карту свiту, Гокан зрозумiв, що вони безконечно далеко вiд Нью-Йорка й кожноi митi вiддаляються вiд нього ще бiльше. Вiн збагнув, що вони прямували на край свiту, збираючись обпливти мис Горн, а тодi тримати курс на пiвнiч. Тодi вiн уперше почув слово «Калiфорнiя». Пiсля того як вони смiливо витримали натиск бурхливих вод мису Горн, погода пом’якшилася й пасажирiв охопила нетерплячка. Складалися плани, зважувалися можливостi, укладалися домовленостi про партнерство та спiльну роботу. Коли почав звертати увагу на розмови, Гокан збагнув, що бiльшiсть пасажирiв обговорювали тiльки одне – золото. Нарештi вони кинули якiр у, як здавалося, напрочуд метушливому примарному порту: вiн був повний напiвпотонулих кораблiв, яких розграбували i покинули екiпажi, що дезертирували на золотi копальнi. Але на кинутих суднах оселилися поселенцi, а деякi з них навiть перетворилися на плавучi таверни i крамницi, з яких торговцi продавали своi товари новоприбулим золотошукачам за грабiжницькими цiнами. Човни, баржi й плоти ходили туди-сюди мiж цими iмпровiзованими закладами торгiвлi, розвозячи покупцiв i крам. Ближче до берега кiлька бiльших кораблiв повiльно йшли на дно, поки течii скручували iхнi напiвзогнилi кiстяки в химернi фiгури. Зумисно чи нi, а кiлька човнiв сiли на мiлину в неглибоких водах i перетворилися на житло та крамницi з пiдмостками, прибудовами та навiть цiлими будiвлями, припасованими до них, таким чином дiстаючись до сушi й зливаючись iз мiстом. Позаду мачт великi намети пiсочного кольору стояли мiж закопченими дерев’яними будинками – це мiсто або тiльки щойно тут облаштувалося, або просто ще не до кiнця розвалилося. Минуло кiлька мiсяцiв, вiдколи вони пiдняли вiтрила, але коли корабель причалив у Сан-Франциско, Гокан постаршав на кiлька рокiв – довгов’язий хлопець став високим юнаком з мужнiм обличчям, загартованим пекучим сонцем та солоним вiтром, зi зморшкою на лобi вiд незмiнного прищуру, сповненого водночас сумнiву й рiшучостi. Вiн вивчив карту, яку Ейлiн, iрландка, намалювала для нього грифелем. Хоча для цього й довелося б перейти цiлий континент, вiн виснував, що найшвидший спосiб возз’еднатися зi своiм братом – пiшки по суходолу. 2 Бреннани наполягли, щоб Гокан приеднався до iхньоi золотошукацькоi експедицii. Вiн однаково збирався йти в глиб краiни, а вони потребували допомоги з перевезенням обладнання. Вони також сподiвалися, що вiн на якийсь час лишиться з ними i долучиться до видобувних робiт – щоб дiстатися Нью-Йорка, йому будуть потрiбнi грошi, а iм знадобиться ще один чоловiк, щоб застовпити дiлянку, коли натраплять на золото. Шанси високi, казали вони,– Джеймс працював рудокопом i знався на камiннi. Гокан погодився. Хоч i рвався пiти геть якомога швидше, вiн розумiв, що не змiг би перетнути континент без коней та провiзii. Вiн анiтрохи не сумнiвався, що його братовi вдалося добратися до Нью-Йорка – Лiнус такий розумний, що не загубився б. І хоч не складали планiв на такий випадок, зустрiтися вони могли тiльки в Нью-Йорку, бо просто це було едине мiсце в Америцi, яке вони обидва могли назвати. Гокановi залишалося тiльки дiстатися туди. А там Лiнус його знайде. Щойно зiйшли на сушу, Бреннани усвiдомили, що iхнi заощадження тут обернулися на дрiб’язок. Вуздечка в Калiфорнii коштувала стiльки ж, як кiнь в Ірландii, а буханець хлiба – як бушель зерна. Продавши на батькiвщинi все свое майно, вони заледве нашкрябали на двох старих вiслюкiв, воза на колесах, деякi необхiднi речi та кремiнного мушкета. Погано оснащений й озлоблений, Джеймс повiв свою сiм’ю в глиб материка вiдразу, як вони зiйшли з корабля. Без Гокана цей невеличкий гурт далеко не зайшов би, бо один iз вiслюкiв незабаром опух i здох, пiсля чого хлопець переважно тягнув усе на собi. Вiн навiть вигадав щось на кшталт ярма зi шкiри, мотузки й дерев’як, щоб легше було затягувати воза на пагорби. Дiти iхали в ньому по черзi. Кiлька разiв на день Джеймс зупинявся, вглядався в землю й iшов кудись сам, тримаючись знакiв, видних тiльки йому. Потiм вiн колупав камiнь або промивав грудку багнюки, розглядав результати, бурмочучи собi пiд нiс, а тодi подавав усiм iншим сигнал рухатися далi. Америка не справила на Гокана глибокого враження. Почувши так багато Лiнусових казок, вiн став очiкувати на химерний, неземний свiт. Хоч вiн i не мiг назвати дерев, не впiзнавав пташиного спiву й дивувався червоним та синiм смугам голоi землi, все це (рослини, тварини, камiння) разом становило дiйснiсть, яка, хоч i незвичайна, належала принаймнi до свiту можливого. Вони мовчки просувалися через нескiнченнi заростi полину, монотоннiсть яких час вiд часу переривали невеликi зграi собак та метушливих, наляканих гризунiв. Джеймсовi не вдавалося пiдстрелити зайця, але вiн рiдко коли не влучав у тетерука. Дiти бiгали навколо воза й вiслюка i шумiли, вишукуючи блискучi камiнцi, якi вiддавали на розгляд батьковi. Дорогою вони збирали дрова, щоб приготувати iжу на вогнi, бiля якого Ейлiн лiкувала Гокановi долонi й плечi, до кровi натертi ручками воза та ярмом, i читала своiй сiм’i Бiблiю, перш нiж лягти спати. Мандрiвка була нудна й випробовувала не так iхню смiливiсть, як терплячiсть. Перейшовши через лiс гiгантських дерев (единий пейзаж, що хоч трохи скидався на неймовiрнi Лiнусовi вiньетки про Америку), вони натрапили на неголеного й небагатослiвного звiролова, закутаного в промащений сюртук, а через кiлька днiв – на першi табори золотошукачiв. Вони проминали скромнi поселення, жменьки хитких парусинових наметiв та кривих рублених хаток з брезентовими дахами пiд пильним наглядом недоброзичливих шукачiв, якi жодного разу не покликали iх посидiти бiля вогню чи випити кружку води. Тi дрiбницi, про якi вони просили (iжу для дiтей, гвiздок для воза) iм пропонували за непомiрними цiнами, й оплату за них приймали тiльки золотом. Гокан заледве розумiв якiсь окремi уривки цих розмов – випадковi слова або, щонайбiльше, загальний сенс, обумовлений супутнiми обставинами. Для нього англiйська й досi була безперервним потоком плинних, сльотавих звукiв, вiдсутнiх у його рiднiй мовi – r, th, sh i деяких особливо драглистих голосних. Фраудер су пруелес реер шур пер серст. Мiртлер фрекiнг сау. Голд фрейс яудер фар крейшн. Крювл фрай раклер френд сур. Ноу шемлiнг кiал реаранд фор феар андер шел ен фрiк. Фолгер рiч шермейн фурл герст вен пiрш сурлоу ларшес йор морс клоз. Клашес рiм глоу ровен серм шерлер шорт. Ірен рейлiнг гоул шоун черл нiвен варвер зис мерлi ет молтен рейт. Клеуд азер жоштер сак крошiн лiкс люрд енд прес рiлоу лард. Гiндер плюрал шуд рiграут крул аштер грейн. Рашен зiст лошер ен фаш ремур соу реклiнг поушн вiiр шуст руумер голд лос ен шермоур флееш. Роу рот шелденс фрактур шел кроулс ен роу пер шер. Спочатку Бреннани (особливо Ейлiн) намагалися тримати Гокана в курсi своiх планiв, але з часом махнули на нього рукою. Гокан iшов за ними, не намагаючись нiчого розпитати. Вони зазвичай прямували на схiд, i йому цього було досить. Прагнучи триматися подалi вiд iнших шукачiв, Джеймс вiдмовився йти заледве помiтною дорiжкою через гори. Вони намагалися знайти шлях через долини та невисокi пагорби, але для такоi мiсцевостi iхнiй возик був занадто неповороткий. Вони дiсталися до краю, де не росла трава й бракувало води. Шкiра на Гоканових долонях i плечах (там, де вiн припасував шкiряне ярмо, щоб тягнути возика) мало не вся злiзла, i гола плоть блищала, блiдо-рожева, пiд в’язкими видiленнями з iнфiкованих ран, що мали колiр меду. Пiд час одного крутого спуску компреси, якими Ейлiн обмотала Гокановi долонi, зiслизнули, i шкарубкi ручки обпалили його вкритi пухирями долонi, поздирали струпи й загнали в садна десятки скабок, примушуючи його розтиснути пальцi. Возик покотився зi схилу, набираючи швидкiсть, а тодi перекидаючись i врештi з дивовижною грацiею виконуючи сальто й пiруети, аж доки не вдарився об валун, непоправно розлетiвшись на шматки. Гокан лежав на камiннi, мало не зомлiлий вiд болю, покинутий Бреннанами, якi, завороженi катастрофою, дивилися на дорiжку, пророблену iхнiми речами, що котилися з пагорба. Врештi Джеймс вийшов зi ступору, кинувся до Гокана й став копати його в живiт, волаючи – безсловесним криком, глибоким виттям. Ейлiн якось вдалося вiдтягнути свого чоловiка, й той упав у пиляку, плачучи й пускаючи слину. – Ти не винен,– знай повторювала вона Гокановi знову й знову, пiдвiвши його й оглядаючи його долонi.– Ти не винен. Вони зiбрали своi речi, розбили табiр поблизу найближчого струмка й постаралися заснути бiля благенького вогню, а також вiдкласти обговорення планiв на майбутне до наступного ранку. Вочевидь, за кiлька днiв ходьби мало бути якесь мiсто, але вони не хотiли кидати своi пожитки. Гокана не можна було вiдправити по допомогу, а Джеймс, здавалося, вiдмовлявся залишати його зi своею дружиною, дiтьми i власнiстю. Добряк-iрландець, який ступив на корабель у Портсмутi, потроху зникав – вiдколи вони пристали до берега в Сан-Франциско, вiн потемнiв вiд розчарування i швидко всихав, перетворюючись на злу й пiдозрiливу тiнь колишнього себе. Заглибившись у думки, Джеймс побрiв до струмка з кiвшиком у руцi, швидше за звичкою, нiж з чiтким намiром, i машинально занурив його у воду, бурмочучи собi пiд нiс. Витягнувши кiвш, вiн утупився в нього, остовпiлий, наче дивився у дзеркало й не впiзнавав обличчя, яке мало б належати йому. А тодi, вдруге за два днi, заплакав. Це було перше золото, яке побачив Гокан, i дрiбненькi самородки розчарували його своею блiдiстю. На його думку, кварц i навiть слюда на звичайному каменi були куди красивiшi за цi тьмянi, пористi крихти. Однак Джеймс був певний. Щоб переконатися, вiн поклав блiду жовту горошинку на валун i вдарив по нiй каменем. Вона була м’яка й не розлетiлася на шматки. Це було, поза всяким сумнiвом, золото. Намiчуючи дорiжку вiд мiсця свого вiдкриття до гори, Джеймс почав працювати киркою на крихкому схилi з боку рiчки. Його сiм’я спостерiгала. За якийсь час вiн спинився, плюнув на камiнь i потер його мiж пучками пальцiв. Раптово поблiднувши, важко дихаючи й напружено спотикаючись, наче безкрилий птах, вiн пiдiйшов до дiтей, потягнув iх на схил i, здавалося, став пояснювати, що саме щойно знайшов. Заплющивши очi, вiн указав спочатку на небо, потiм на землю, i врештi на свое серце, по якому вiн стукав кулаком, знай повторюючи ту саму фразу. Єдине слово, яке Гокану вдалося розiбрати, було «батько». Дiтей налякав Джеймсiв запал, й Елiн врештi довелося втрутитися, коли той схопив наймолодшого за плечi й виголосив палкий монолог, вiд полум’яностi якого хлопчик розплакався. Джеймс не помiтив, яке враження його стан справив на сiм’ю. Вiн так i не припинив свого палкого звертання до каменiв, прерiй та небес. Наступнi тижнi багато в чому скидалися на Гоканове життя вдома, у Швецii. Вiн вiдповiдав переважно за збирання й уполювання харчiв, по якi ходив у довгi походи разом з дiтьми, зовсiм як колись iз братом. Було ясно, що Джеймс не хоче допускати його до копальнi. Вiн доручав Гокановi лише чорну роботу, що потребувала сили й тримала його подалi вiд самого мiсця добування золота,– пересувати валуни, вiдкидати землю, а з часом – копати канал вiд затоки до копальнi. Тим часом Джеймс працював самотужки киркою, зубилом i молотком, повзаючи в ямах i скрючуючись над каменями, на якi вiн плював, а тодi тер об сорочку. Вiн копав вiд свiтанку до глибокоi ночi, коли його очi ставали сухi й налитi кров’ю вiд гарування при слабкому свiтлi двох каганцiв. Закiнчивши роботу, вiн зникав у темрявi – напевно, заховати золото, а тодi повертався до табору поiсти й падав спати бiля вогню. Їхнi умови життя швидко погiршувалися. Поглинутий роботою, Джеймс так i не видiлив часу збудувати справжнiй притулок для своеi сiм’i – Гокан спробував звести сяку-таку хижку, але вона годилася тiльки для дитячих iгор. Пiд впливом стихiй iхнiй одяг почав псуватися, й пiд лахмiттями почервонiла шкiра вкривалася пухирями. В Ейлiн та дiтей, що були дуже свiтлошкiрi, навiть з’явилися лусочки-струпи на губах, нiздрях i мочках вух. А що Джеймс не хотiв привертати увагу до дiлянки, стрiляючи з мушкета, то вони могли поповнювати своi дедалi вбогiшi запаси малою дичиною – переважно шавлiевими тетеруками, якi, як вони незабаром виявили, настiльки не звикли до людей, що дiти могли просто пiдходити до них i розбивати iм голови палицями. Ейлiн готувала пташок у густому гiрко-солодкому соусi з якихось ягiд, схожих на чорницi, яких Гокан бiльше нiколи у своiх мандрах не знаходив. Дiти цiлими днями тинялися разом iз Гоканом, ухиляючись вiд несмiливих спроб iхньоi матерi навчати iх. Джеймс, безперервно працюючи i заледве споживаючи iжу, ставав змарнiлим привидом, його очi – водночас неуважнi й зосередженi, дивилися на свiт наче через брудне вiкно й швидше розглядали мутне скло, нiж позирали крiзь нього,– вибалушувалися на його змученому, кiстлявому лицi. За кiлька днiв вiн утратив щонайменше три зуба. Кожноi ночi вiн крадькома ходив до своеi таемноi схованки. Якось Гокан випадково опинився неподалiк i побачив, як той вiдсунув шматок каменюки, що закривав ямку, i поклав усередину свою денну знахiдку. Джеймс побув там якийсь час, припавши до землi, вглядаючись углиб. А тодi поставив каменюку на мiсце, вкрив ii пiском i галькою, опустив штани й випорожнився на неi. Похiд до найближчого мiста бiльше не було як вiдкладати. Вони потребували основних харчiв i, найголовнiше, iнструментiв для розширення копальнi – Джеймс найбiльше прагнув роздобути ще ламп, що дозволило б йому працювати вночi. Пiсля складних таемничих приготувань вiн вирiшив, що час рушати. Вiн вiддав Ейлiн та дiтям детальнi розпорядження, що завжди зводилися до тiеi ж самоi настанови – не стрiляти. Злегка навантажив вiслюка й наказав Гокановi йти за ним. Їхня мандрiвка минула без пригод. Дорогою вони нiкого не зустрiли. Мовчанку порушували рiдко. Слабкий вiслюк заледве тягнувся за ними. Джеймс майже не забирав руку з грудей, на яких, пiд драною сорочкою, зв’язана шворкою i закинута на шию, висiла маленька полотняна торбинка. На третiй ранок вони прибули. Мiсто було лише квартал завдовжки: трактир, крамниця з рiзними товарами i з пiвдесятка будинкiв iз зачиненими вiконницями. Грубi, нерiвнi будiвлi наче звели того ж таки ранку (запах тирси, дьогтю й фарби все ще вiдчувався в повiтрi) з единою метою – розiбрати iх на заходi сонця. Новi, але хиткi, наче ветхiсть була властива iм вiд початку, будинки, здавалося, аж прагнули стати руiнами. Вулиця мала лише один бiк – вiдразу ж за порогами починалися прерii. Прив’язанi до стовпчикiв уздовж вулицi, кiлька чахлих коней посмикувалися, вiдганяючи роi мух. Тим часом чоловiки, що стояли, спираючись на стiни й двернi пройми, здавалося, мали iмунiтет проти комах, яких, напевно, вiдганяв мiцний дух тютюну, що його всi вони курили. Як i Джеймс та Гокан, спостерiгачi теж були вбранi в лахмiття, а пiд капелюхами з широкими крисами iхнi обвiтренi лиця здавалися абстракцiями з кори та шкiри. Та все ж вони зберегли тi ледь помiтнi залишки цивiлiзацii, якi життя серед дикоi природи повнiстю стерло з облич новоприбулих. Джеймс i Гокан iшли пiд мовчазними пильними поглядами курцiв, i така ж сама тиша супроводила iх до крамницi. Їi власник урвав свою розмову з якимсь старим у драгунському одностроi. Джеймс iм кивнув. Тi кивнули у вiдповiдь. Вiн ходив крамницею, беручи керосиновi лампи, iнструменти, торбинки з борошном та цукром, ковдри, сухе м’ясо, порох та iншi речi, якi просив дiстати з-за прилавка небагатослiвним бурчанням. Коли Джеймс закiнчив, власник крамницi оглянув його покупки, м’яко вказуючи на кожну рiч указiвним i середнiм пальцями, наче благословляючи iх, а тодi надав покупцевi рахунок, начерканий грифелем. Джеймс глянув на нього мигцем. Вiн пiшов у глиб магазину, абияк сховався серед якихось бочок, обернувся до всiх спиною, згорбившись так, наче робив щось непристойне, кiлька разiв глянув через плече, а тодi повернувся до прилавка i поклав на нього кiлька золотих злиткiв. Певно, власник крамницi мав добре натреноване око, бо не став анi торгуватися, анi оглядати золото, а швидко сховав його, подякувавши покупцевi. Хлопець вiком десь як Гокан, але вполовину за нього менший, почав витягати покупки надвiр. Драгун вислизнув, не попрощавшись. Доки навантажували iхнього вiслюка, Джеймс iз Гоканом пiшли в таверну. Голови обернулися, кiлька пар очей визирнуло з-пiд вкритих шапкою пiни кухлiв елю, рука роздавача завмерла в повiтрi, перед сигарою надто довго затримався сiрник. Ірландець та швед теж завмерли. Всi на них вирячилися. Тi зробили першi кроки до шинквасу, й завсiдники ожили. Бармен кивнув, коли вони наблизилися, i на той час, коли дiйшли до бару, на них уже чекали два кухлi елю й тарiлка з в’яленим м’ясом. Гокан ще нiколи не пив алкоголю й тепле, гiрке вариво здалося йому огидним. Вiн був надто сором’язливий, щоб попросити води, i зробив помилку, з’iвши трохи м’яса. Джеймс сьорбнув свого елю. Нiхто на них не дивився, проте вони точно перебували в центрi всiхньоi уваги. Джеймс поляскав себе по грудях, намагаючись приховати торбинку, яка знай визирала з-помiж дiрок у його дранiй сорочцi. Бармен пильнував, щоб iхнi кухлi не порожнiли. На другому поверсi, навпроти шинквасу, вiдчинилися дверi. Лише Джеймс та Гокан обернулися й пiдняли очi. На якусь мить Гокан побачив високу жiнку в багрянiй сукнi зi срiбними терезами. Над корсетом ii бюст сяяв блискiтками. Їi волосся спадало на плечi густими бурштиновими хвилями, а губи були такi червонi, що аж майже чорнi. Вона нахилила голову, глянула на Гокана з проникливiстю, яка чомусь линула не так з ii очей, як iз губ, i зникла у дверях. Щойно вона пiшла, з кiмнати вийшов плюгавий драгун, а за ним – чепурний товстун. Цей тлустий пiжон прошкандибав униз сходами вслiд за драгуном i попрямував просто до двох незнайомцiв. Хоч i змоклий вiд поту, вiн був единий охайний чоловiк у цьому закладi, единий, не облiплений пилом i брудом. Його оточувала хмарка аромату помаранчевих квiтiв. Вiн обтер лоба бездоганною хусточкою i ретельно склав ii, перш нiж повернути до нагрудноi кишенi, потiм пригладив волосся на один бiк i прочистив горло. Все це було пророблене з крайньою статечнiстю. Потiм, так наче якась пружина запустила прихований механiзм, вiн усмiхнувся, злегка вклонився i досить голосно звернувся до незнайомцiв. Здавалося, це була його офiцiйна промова. Говорячи, товстун змалював дугу пiднятою рукою, охоплюючи цiлий бар або, може, навiть усю пустелю за його стiнами, а тодi простягнув другу руку, наче приймаючи чи даючи величезний подарунок, блаженно заплющив очi i сказав наостанок, пiсля урочистоi паузи: «Ласкаво просимо до Кленгстона». Джеймс кивнув, так i не пiдвiвши очей. З гучною й надмiрною приязнiстю, яку Гокан пiзнiше виявить у пасторiв та проповiдникiв, напахчений чоловiк поставив якесь дуже довге питання, а тодi зробився ширший, запхнувши великi пальцi в пройми камiзельки. Джеймс коротко пробурчав щось у вiдповiдь iз чи то зухвалою, чи то зляканою байдужiстю. Незворушно всмiхаючись, товстун жалiсливо кивнув, наче маючи справу з хворим немовлям або безневинним юродивим. Драгун, прослизнувши в найтемнiший куточок кiмнати, затиснув одну нiздрю й акуратно пальнув шмарклями з другоi. Товстун зiтхнув, вказав у його напрямку пухкою рукою i перепросив утомленим, трохи материнським тоном. А тодi знову обернувся до Джеймса i поставив йому ще одне питання – з незмiнною усмiшкою, з незмiнною чемнiстю. Джеймс утупився у свiй кухоль елю. Товстун повторив свою реплiку. Лише кiльком картярам та п’яницям вдалося й далi вдавати, нiби вони ведуть розмови. Джеймс кiлька разiв тернув засмальцьований шинквас краем долонi. Чоловiк iз напускною терплячiстю вказав на крамницю, де вони зробили закупи, й щось пояснив поблажливим тоном. Скiнчивши, вiн знизав плечима й глянув на Джеймса, який пiсля довгоi паузи вiдповiв: «Нi». Чоловiк ще раз знизав плечима, обхопив верхню губу нижньою, а тодi ляснув долонями по стегнах, розповсюджуючи хвилю аромату квiтiв помаранчевого дерева, i похитав головою, наче змиряючись iз тим, що доведеться прийняти якiсь чужоземнi забаганки за незаперечну iстину. Якийсь час вiн мовчки постояв, удаючи задуму, а тодi вигнув брови дугою й кивнув, роблячи вигляд, нiби нарештi збагнув Джеймсову вiдповiдь i щиро з нею змирився. Драгун шмаркнув другою нiздрею. Нiчого не вилетiло. Бармен саме збирався ще раз долити Джеймсовi, коли хлопець iз крамницi заглянув у бар й оголосив, що вiслюка завантажено. Джеймс витягнув кiлька монет iз кишенi штанiв, але товстун, зображуючи тяжку образу, вигукнув: «Нi, нi, нi, нi, нi, нi!» – й поклав накрохмалений рукав мiж Джеймсом та барменом. Вiн зробив коротку церемонiальну заяву, глибоко вдихнув i врештi повторив, проводячи пальцями мiж гудзикiв камiзельки: «Ласкаво просимо до Кленгстона». Гокан iз Джеймсом вийшли надвiр й оглянули мотузки та ремiнчики, якими iхнi речi були прив’язанi до вiслюка. Джеймс поволi рушив, не обертаючись, а Гокан затримався бiля конов’язi. Вiн роззирнувся пересвiдчитися, що нiхто на нього не дивиться, а тодi став жадiбно пити з корита при обсаджених мухами конях, черпаючи мутну воду долонями. Чоловiки всерединi бару засмiялися. Гокан озирнувся, заскочений i присоромлений, але дверi були лише чорною дiркою на залитому сонцем фасадi. Аж тут вiн згадав ту жiнку й пiдвiв очi. Їi вiкно непроникно вiдблискувало. Вiн наздогнав Джеймса й разом вони побрели единою в Кленгстонi вулицею. Вони прямували назад так швидко, як могли, зупиняючись пiсля настання темряви й вирушаючи до сходу сонця. На довгих вiдрiзках дороги Джеймс наказував Гокановi йти поруч нього спиною вперед, пiдмiтаючи дорiжку палицею, щоб стерти й сплутати слiди. Час вiд часу Джеймс раптом зупинявся i вглядався в порожнечу, приклавши вказiвного пальця до губ, а складену човником долоню – до вуха, дослухаючись переслiдувачiв. Вони iли в’ялене м’ясо й галети (Джеймсовi й те, й те доводилося вимочувати у водi) й жодного разу не розпалили вогню. Хоч вони й провели в Кленгстонi зовсiм небагато часу й хоч ту коротеньку обшарпану вулицю заледве можна було назвати мiстом, а його нечисленнi бруднi мешканцi мало не зникли з лиця землi зусиллями негоди, Гокана однаково вразив вигляд Джеймсовоi примiтивноi копальнi бiля струмка. Їхне пристановище становило лише купу гiлок, кiлька планок, якi лишилися з розбитого возика, й дрантя, що мало хоч якусь цiннiсть тiльки в тих умовах крайньоi iзоляцii,– i все це розкидане навколо ями з-пiд вогнища. Ейлiн та дiти, що стрибали вiд радостi через iхне прибуття, були обiдраними, розпухлими, пухирчастими iстотами. Не лише iхнiй одяг, а й шкiра обшарпалася й звисала з тiла, наче драна марля. Вони змарнiли, але опухли вiд сонця, а iхнi маленькi сiро-блакитнi очi в цiй несумiснiй оправi блищали з якоюсь гарячковою iскоркою, i через усе це дивитися на iхню радiсть було страшнувато. Гокановi спали на думку проклятi лiснi iстоти з братових казок. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=6057366&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Викривлене iм’я головного героя, що також означае яструб (англ. hawk).– Тут i далi прим. перекладача, якщо не вказано iнше. 2 Союз у США перiоду Громадянськоi вiйни – федерацiя з 24 пiвнiчних штатiв, що протистояли пiвденним Конфедеративним штатам Америки.