Я обіцяю тобі волю

Я обiцяю тобi волю Лоран Гунель Життя Сибiль Ширдон почало руйнуватися, наче картковий будиночок. Начальник поставив перед фактом: лише десять днiв, щоб зберегти робоче мiсце, iнакше – звiльнення. Того ж вечора коханий чоловiк Сибiль сказав, що iхнi стосунки вичерпали себе. Вона була немов затиснута в лещатах болю, страху та вiдчаю. Їй не залишалося нiчого iншого, окрiм як звернутися до… загадкового члена братства таемного ордену. Кажуть, вiн успадкував знання предкiв про функцiонування людськоi психiки й здатен змiнювати життя. Заманлива перспектива, авжеж? Сибiль вирiшуе ризикнути. Та чи стане iй сил розiрвати всi кайдани, вiднайти себе й схопити за крила омрiяну волю – бути собою?.. Лоран Гунель Я обiцяю тобi волю Вiдбути справжню мандрiвку, омитися в купелi Молодостi – це не означае перелетiти до невiдомого царства природи, це означае розжитися на iншi очi, бачити Всесвiт очима якоiсь iншоi людини, очима сотнi iнших людей, побачити сто свiтiв, якi вони бачать i одним з яких кожен iз них е.     Марсель Пруст[1 - Укр. пер. Анатоля Перепадi 2001 року: Марсель Пруст. Полонянка. Цикл «У пошуках утраченого часу». (Тут i далi прим. пер.)] Присвячуеться Забет та Едмону Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Електронна версiя зроблена за виданням: Published by arrangement with Lester Literary Agency Перекладено за виданням: Gounelle L. Je te promets la libertе: Roman / Laurent Gounelle. – Calmann-Lеvy, 2018. – 348 p. Переклад з франзузькоi Юлii Кузьменко © Calmann-Lеvy, 2018 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2020 1 Лiон, Францiя, 8 грудня 2017 року По-осiнньому теплий надвечiрок. Оповитi iмлою узбережжя Рони купалися в променях призахiдного сонця. Усе завмерло – жодного поруху вiтру в порослих чагарником пустирищах. Неймовiрний острiвець природи обабiч середмiстя. На набережнiй, за металевою огорожею, зiбрався натовп метрах у п’ятнадцяти вiд рiчки. Із посвiдченням журналiста Семовi Бреннану вдалося проштовхнутися до жiнки, з якоi не зводили очей усi присутнi. Вiн знав Сибiль Ширдон: рокiв десять тому, невдовзi пiсля того, як влаштувався в «Ньюсвiк», брав у неi iнтерв’ю. Вiдтодi вiн мотався Європою, висвiтлюючи для журналу культурнi подii або готуючи репортажi на актуальнi теми. За будь-якоi нагоди старався потрапити у Францiю, бо вiльно говорив французькою. Цього тижня, за браку гарячих новин, Сема вiдправили в Лiон готувати матерiал про щорiчну подiю, яка приваблюе дедалi бiльше гостей iз чотирьох куточкiв Європи. Лiон, а за часiв Римськоi iмперii – Лугдунум, чи то фортеця Луга – бога свiтла… От свiтло Лiон i прославляе на цьому вечiрньому святi, яке щороку влаштовуеться вже понад 150 рокiв. Традицiйно ввечерi восьмого грудня лiонцi виставляють на пiдвiконня свiчки й огорнене темрявою мiсто мерехтить тисячами вогникiв. Чарiвну атмосферу вечiрнього мiста довершуе барвиста пiдсвiтка на пам’ятниках. За кiлька годин до збориська на набережнiй Семовi зателефонувала асистентка редакцii Дженнiфер. – Семе, ти ще в Лiонi? – Авжеж. – Уяви, Сибiль Ширдон теж. – Ширдон у Лiонi? – Інфа вiд знайомоi iз CNN – у неi був ексклюзив на телебаченнi. Сибiль Ширдон приiхала подивитися на пiдняття корабля-ресторану, на якому починала кар’еру. Вона до причалу прилетить о п’ятiй гелiкоптером CNN. – Як це «пiдняття»? – Виявилося, корабель на днi Рони вже 50 рокiв, а тепер мiська влада вирiшила очистити рiчку, тому пiднiмають. Спiвробiтники мерii потурбувалися повiдомити прес-аташе Ширдон, i спiвачка захотiла побувати на подii, попри рекомендацii лiкаря. – Окей, бiжу. – Якщо пощастить, будеш единим представником преси. Стареньку панi посадовили у величезний обшитий червоним велюром фотель у стилi Людовика XV, над яким попрацював Старк[2 - Фiлiпп Старк – французький дизайнер iнтер’ерiв.]. Вона сидiла на причалi, як королева на тронi. Незважаючи на похилий вiк i слабке здоров’я, Сибiль усе ще випромiнювала особливу ауру й мала незрiвнянну харизму. Свого часу Сибiль Ширдон була однiею з найвпливовiших жiнок у свiтi. Вона пройшла неймовiрний шлях i прожила незвичайне життя. Метиска, дочка француженки та ефiопа iз Джибутi, здобула мiжнародну славу спiвачки, а пiзнiше стала кiноакторкою. Їi обожнював увесь свiт, вона пiдкорила Голлiвуд, але вiдрiзнялася вiд iнших зiрок. Не чванилася, завжди трималася як людина вiльна, не скута рамками анi продюсерiв, анi журналiстiв, анi iмiджу, анi навiть успiху. Настiльки вiльна, що одного дня покинула все в зенiтi слави й присвятила себе мiжнародному фонду пiдтримки дитячоi освiти. Сибiль направду вiддавалася цiй справi, ii фонд був не таким, як в iнших зiрок, що займаються гуманiтарною дiяльнiстю, аби уславитися, чи кружляють планетою приватними лiтаками, нещадно забруднюючи повiтря i вдаючи, нiби борються iз глобальним потеплiнням. Сибiль Ширдон була цiлiсною особистiстю, завжди дiяла послiдовно. І цим вражала людей. Безлiч приватних благодiйникiв та органiзацiй, довiряючи iй, фiнансували фантастичнi проекти по всьому свiту. Дочекавшись, коли журналiст CNN закiнчить iз запитаннями, Сем i собi пiдiйшов до Сибiль Ширдон представитися: – Мабуть, ви не пам’ятаете мене… – Аякже, пам’ятаю! Ви брали в мене iнтерв’ю на конгресi фонду 2008 року. Сем усмiхнувся. Зазвичай розбещенi славою знаменитостi не звертають уваги на iнших. Попереду височiв величезний портовий кран, огорнений серпанком i променями призахiдного сонця. На причалi височенний пiдйомник, з якого звисали гiгантськi колiщата, скидався на поплямованого iржею металевого жука. Бiля крана юрмилися чоловiки у жовтих касках. Дехто теревенив, а решта мовчки втупилася в темнi води рiчки. На краю надувного човна сидiли дайвери в блискучих чорних комбiнезонах, що мерехтiли в сутiнках, i лаштували на спини жовтi балони. Потiм перехилилися, i рiчка беззвучно iх поглинула. – Накрийтеся, змерзнете, – мовила до Сибiль жiнка, яка стежила за нею, нiби господиня за молоком на плитi. Певно, доглядальниця… Жiнка простягнула шаль, але Сибiль усмiхнулася й жестом вiдмовилася. Раптом кран запрацював, оглушливо загудiвши, i гомiн умить стих – усi прикипiли поглядами до Рони. Чоловiк у бежевому плащi, – судячи з усього, керiвник операцii з пiдняття судна – давав розпорядження. Оператор CNN фiльмував. Сибiль Ширдон видавалася спокiйною i розслабленою, однак ii й без того iскристi очi заблищали, коли iз сумних вод рiчки виринув закутий у ланцюги корпус корабля. Вiн був немов велетенський кит у тенетах, що, налягаючи всiею масою, борсаеться в останнiй спробi визволитися вiд кривдникiв. Ланцюги скреготiли пiд непомiрною вагою. Долинув запах мокроi деревини й рiчковоi тванi. Доглядальниця, стоячи за кiлька метрiв вiд фотеля староi панi, занепокоено спостерiгала за емоцiями на обличчi ввiреноi пiд ii опiку жiнки. – Стоп! – вигукнув чоловiк у формi кранiвника, пiднявши руки. – Поворот на 180 градусiв! Фотограф «Ньюсвiку» активiзувався: фоткав рештки судна так, щоб Сибiль Ширдон була на першому планi. За декiлька хвилин облiплене намулом судно, з якого скрапувала на причал вода, зависло в повiтрi. Кран поволi опустив вантаж на масивнi дерев’янi палi, i вивiльненi ланцюги забряжчали. Мотор стих, запала тиша. Пiднятий iз дна корабель виглядав велично. Сем пильнував реакцiю старенькоi панi, яка мовчки дивилася на величезний каркас на причалi: вочевидь, видовище ii схвилювало. Журналiст пiдiйшов до Сибiль i присiв навпочiпки, щоб бути на ii рiвнi. – Упiзнаете корабель, панi Ширдон? – запитав вiн. Вона всмiхнулася, не вiдводячи очей вiд решток судна на причалi, i злегка кивнула. Сем здогадався, що ii заполонили тисячi спогадiв, тисячi думок. У його головi роiлося достобiса запитань, але вiн боявся виявити неповагу до ii емоцiй i вкрасти цю, вочевидь, украй важливу для неi мить. Вiн чекав довгих кiлька хвилин, перш нiж порушити мовчанку: – Отже, тут почалася ваша кар’ера спiвачки. Сибiль Ширдон знову всмiхнулася i заперечила: – Нi, я б так не сказала! – Хiба не тут ви давали першi концерти? Вона похитала головою. – Нi, але тут перевернулося мое життя. Доглядальниця не зводила iз Сема очей: здавалося, один хибний крок iз його боку – i вона накинеться. Фотограф невтомно клацав фотоапаратом. – Можете розповiсти детальнiше? – То було на початку 1960-х рокiв. А точнiше, у… 1964-му. Я працювала на цьому кораблi – кораблi-ресторанi, де був пiано-бар i ввечерi проводилися концерти. Я керувала командою працiвникiв на борту, але в мене нiчого не виходило. Проте без цього провального досвiду мое життя нiколи б не склалося так, як склалося. Вона закашлялася. Кашель кепський. Сем не стримався й стурбовано позирнув на доглядальницю, та, зустрiвшись iз нею поглядом, одразу пошкодував: вона виструнчилася, i Сем зрозумiв, що мимоволi нагадав про ii мiсiю. Аж тут до Сибiль Ширдон пiдiйшов керiвник операцii з пiдняття корабля в забризканому мулом бежевому плащi. – Панi, – сказав вiн, – хлопцi зiйдуть на борт корабля. Звiсно, ми не можемо запропонувати вам до них приеднатися: ви ж розумiете, якiсь елементи можуть обвалитися… – Так, розумiю. – Але ми будемо знiмати вiдео i потiм покажемо вам запис, якщо хочете. – Чудово! – Чи е якась зона на кораблi, яку б вам найдужче хотiлося побачити? Ми тодi знiмемо, якщо вийде. Вона на кiлька секунд замислилася, похитуючи головою, аж тут очi ii заблищали. – Я б хотiла побачити рояль чи те, що вiд нього зосталося, якщо за всi цi роки вода його не знищила. Чоловiк зобразив розумiння на лицi: – Дуже добре, панi, я передам ваше прохання. Де вiн стояв? – У великiй залi, де проходили концерти. Чорний кабiнетний рояль. Ви його не прогавите. – Гаразд, – вiдказав чоловiк i пiшов. Кiлька секунд Сем мовчки дивився на Сибiль Ширдон i нарештi мовив: – Здаеться, цей рояль мав для вас велике значення. Вона задумливо кивнула. Вуст торкнулася ледь помiтна ностальгiйна посмiшка. – Вiн був свiдком мого падiння i вiдродження. Пiд його акомпанемент я вперше насмiлилася спiвати на сценi. Це ще був не концерт, та я вiдважилася виступити – от що головне. А все завдяки молодому пiанiстовi. Вiн був iрландцем – як i ви, мабуть. Щовечора, коли клiенти розходилися, грав власну композицiю – чуттеву, меланхолiйну… Сем помiтив на очах Сибiль сльози. Доглядальниця занепокоiлася, насупилася й демонстративно позирнула на годинник. – Як його звали? – поцiкавився Сем. Мовчання. – Жеремi Фланаган. Потiм ми втратили зв’язок. Багато рокiв по тому моя подруга казала, що бачила його в нью-йоркському пiано-барi. Я туди телефонувала, намагалася знайти Жеремi, але вiн якраз змiнив роботу i не лишив адреси. Отак i минае життя, вiчно бракуе часу подякувати тим, хто, сам i не пiдозрюючи, вiдiграв вирiшальну роль у нашому iснуваннi на Землi… Завдяки цьому музикантовi я наважилася спiвати. Вiн сказав менi простi слова, але тодi, коли я найбiльше iх потребувала: «Ти зможеш». Менi треба було це почути. Хтось мав мене пiдбадьорити, дати «зелене свiтло». Два слова перевернули все мое життя. – Можна сказати, що вiн заклав пiдвалини вашоi кар’ери? Сибiль хитнула головою. – Та нi, все ж нi, хоч вiн дуже вплинув на мене. Сем побачив, як двое пiднiмаються на мiсток колишнього корабля-ресторану. – Взагалi-то, – додала Сибiль пiсля паузи, – мое життя перевернула iнша людина. Інший чоловiк. – Інший чоловiк? Сибiль Ширдон надовго занурилася в себе. У задумi всмiхалася i нарештi мовила: – Таемничий чоловiк. Минуло 50 рокiв, а вiн так i лишаеться для мене таким – таемничим. Сем вiдчув, що це унiкальна нагода, яку не можна прогавити. – Розкажiть менi все. – Ого! Отак прямо все… На це пiде не одна година. Це довга iсторiя… Пiсля цих слiв вона зайшлася кашлем. Напад усе не припинявся. Доглядальниця пiдхопилася. – На цьому зупинiмося, пане Бреннане. – Але ж… ми тiльки почали. – Я почула про кiлька годин. Про таке й мови бути не може. – Нам лише… – Прошу вас, не наполягайте. Ходiмо, Сибiль. Вам треба вiдпочити в наметi, й можна вилiтати. Доглядальниця пiдхопила за руку стареньку, яка марно боролася з кашлем, i допомогла iй пiдвестися. – Вiдпочивайте скiльки треба, – гукнув Сем, стараючись, щоб це прозвучало безтурботно. – Продовжимо, коли захочете. Поговоримо спокiйно. Журналiст простежив за ними поглядом: вони подалися до оздобленого мiським гербом намету, напнутого вiддалiк на причалi. За 15 хвилин до намету пiдiйшов керiвник операцii з пiдняття судна. Сем поквапився до нього i простягнув вiзитiвку. – Сем Бреннан, «Ньюсвiк». – Жак Верже. Верже пропустили в намет, а Сем i собi прошмигнув досередини. Сибiль Ширдон сидiла у фотелi бiля розкладачки, де, мабуть, вiдлежувалася. – Маю перший вiдеозапис, – сказав Верже, помахуючи планшетом. – Ми все-таки не знайшли рояля. Певно, вiн розвалився на окремi частини, а хвилi iх рознесли. – Ви зробили все, що могли, – вiдповiла Сибiль iз силуваною посмiшкою. Та Сем бачив, що вона приховуе смуток. Разом з усiма вiн подивився запис на планшетi, визираючи з-понад плеча доглядальницi. Усерединi корабель сильно пошкодився. Стiни вкрилися мулом, водоростями та iншими водними рослинами, що жалюгiдно звисали звiдусiль. Глядачi побачили перше примiщення – майже порожне; потiм друге – завалене розтрощеними меблями. Услiд за камерою «спустилися» сходами. Бруднi сходинки ледь проглядалися в темрявi. Потiм «зайшли» в тiсне примiщення, що, мабуть, було каютою; «потрапили» у простору залу iз понiвеченою апаратурою, що мала апокалiптичний вигляд. «Пiднялися» сходами нагору, до кабiни управлiння, зусiбiч облiпленоi пiдводною рослиннiстю, «рушили» далi, до темного коридору, що вiв до великоi зали. Оглянули стару барну стiйку, що вкрилася тванню, столики й перевернутi стiльцi, iлюмiнатори – деякi без шибок, деякi з шибками, каламутними вiд тванi. Кiлька рибок, що мимохiть стали в’язнями затонулого судна, розпачливо борсалися на прогнилiй пiдлозi. Краем ока Сем стежив за Сибiль: вона була занурена в себе й уважно роздивлялася рештки корабля на екранi. Коли запис добiг кiнця, нiхто не вимовив анi слова, атмосфера була гнiтюча. Сем наважився порушити мовчанку. – Менi б дуже хотiлося взяти у вас iнтерв’ю i дiзнатися про ваше життя на борту цього корабля. Розкажiть менi про перiод вашого становлення. Особливо цiкаво почути iсторiю про таемничого чоловiка, якого ви згадували… Пiдтвердивши побоювання журналiста, замiсть староi панi озвалася доглядальниця. На таке iнтерв’ю потрiбно багато годин, нагадала вона, а це абсолютно неможливо; довелося б розтягнути розмову на кiлька днiв, та не може бути й мови, щоб панi Ширдон ночувала деiнде, окрiм свого будинку в Комо; стан здоров’я iй не дозволяе, i так далi в тому ж дусi. Сем навiть не пробував сперечатися. Утрутився журналiст CNN – поставив кiлька запитань. За чверть години загудiв пропелер гелiкоптера, лопатi розсiкали повiтря, вiйнуло керосином. Сибiль Ширдон тепло попрощалася iз Семом i журналiстом CNN, помахала групi людей, що зiбралися за металевою огорожею, i пiднялася на борт гелiкоптера. Гудiло все сильнiше, гелiкоптер поволi вiдiрвався вiд землi, розвернувся, здiйнявся в небо й загубився в передвечiрньому грудневому туманi. Робiтник у жовтому дощовику й синiх чоботях, озброiвшись шлангом, заходився поливати судно. Корпусом стiкала смердюча твань, потроху оголюючи колишне жовтувато-зелене забарвлення. Проступила й назва корабля, – певно, колись це був напис позолоченими лiтерами: «ПiгмаЛiон». Сем пiдiйшов ближче i запитав у керiвника операцii: – Пане Верже, я б хотiв зiйти на корабель i пофотографувати, для «Ньюсвiку». Жак Верже похитав головою. – Це неможливо, ми ще не подбали про заходи безпеки. – Чи можна потрапити туди пiзнiше? – Можливо… точно не скажу. – Ви маете мою вiзитiвку. Зателефонуйте, як буде змога. – Домовилися. * * * Комо, Італiя, 5 сiчня 2018 року Із квадратною головою Сем вийшов iз таксi i захряснув дверцята. Вiн пошкодував, що бовкнув три слова iталiйською, коли сiдав у автiвку, бо таксиста прорвало: усю дорогу без угаву теревенив, i його вже було не спинити. Коли бiлий «фiат» щез за поворотом обсадженоi кипарисами дороги, Сем полегшено зiтхнув. Вiдновився спокiй – лише вряди-годи долинав щебет птахiв. За високими чорними загорожами буйна рослиннiсть затуляла всi споруди. Над головою – небо кольору синього топаза, i, хоч у повiтрi вiдчувалася прохолода, здавалося, що вже весна. Пiсля похмурого Лондона Сем нiби потрапив на iншу планету. Журналiст натиснув на кнопку вiдеодомофона. Вiдчинилася брама, що вела до алеi, обсадженоi рододендронами, лавровими деревами й азалiями. Чоловiк витяг фотоапарат i зробив кiлька знiмкiв. Цього разу вирiшив працювати без фотографа, щоб той не завадив довiрливiй розмовi. Минув майже мiсяць вiдтодi, як корабель-ресторан пiдняли з дна Рони. Десь за годину пiсля того, як Сибiль Ширдон вилетiла з Лiона, Семовi зателефонував Жак Верже: – Перепрошую, але ви лишили менi вiзитiвку i просили зателефонувати в разi чого. – Так-так, авжеж. Що сталося? – Ми знайшли рояль. Рояль. Запiзно для зворушливого фото спiвачки бiля iнструмента, знайденого пiсля стiлькох рокiв… – Вiн був не у великiй залi, – сказав Верже, – а в другiй, поряд. До речi, чисте везiння, що вiн опинився саме там, бо це герметичне примiщення – там, може, була система пiдтримки життедiяльностi на кораблi. Певно, це судно було призначене для навiгацii у вiдкритому морi, а не на рiчцi. Коротше, там утворилася повiтряна кишеня, тому рояль лишився сухим i, судячи з усього, в гарному станi. – Неймовiрно! – І ще одна дивина. – Яка? – Там немае струн. – Не збереглися струни? – Жодноi. У корпусi порожньо – там лиш трохи брунатного пилу на дерев’янiй панелi. – На резонанснiй децi? – Так, мабуть. – Дивно. – Взагалi-то, нiчого дивного. Неймовiрно, але логiчно. Повiтряна кишеня завадила проникненню вологостi. Певно, iз часом струни поiржавiли, а тодi розсипалися на порох. Що ж ви хочете, iнструмент пролежав пiд водою понад 50 рокiв… – Гаразд. Вiдкладiть його кудись у безпечне мiсце. Побачимо, що з ним робити. Та Сем так нiчого i не вигадав. Пахощi мiмози повернули журналiста вiд цих думок у реальнiсть. Яка краса: сiчень буяе жовтим квiтом! Дивовижна Італiя! Сем дочекався виставки Рафаеля в музеi Бергамо, а тодi поiхав у Комо, що в годинi iзди звiдти. Вiлла спiвачки Сибiль Ширдон несподiвано замайорiла в низовинi над блакиттю озера. Старовинна вiлла була гарною, але не претензiйною. Вохристий фасад iз переливами, стiни на кутках i виступи навколо вiкон оздобленi камiнням, покрiвля iз теракотовоi черепицi. Столiтнi сосни похилилися так, нiби зустрiчають гостя реверансом. Усупереч зимi цвiтуть камелii. Вiдчуття таке, нiби потрапив у XIX столiття, коли в приозерних вiллах Комо шукали захистку митцi доби романтизму. Немов духи Лiста й Вердi от-от вигулькнуть iз закуткiв. Сема прийняла усмiхнена молода жiнка. Мила брюнетка iз зiбраним у хвiст волоссям i ясними блакитними очима. Вона говорила французькою iз милим акцентом. Сема втiшило, що не доведеться мати справу iз доглядальницею, яка стерегла спiвачку, мов сторожовий пес. – Як вас звати? – поспитався вiн. – Джулiя, – мовила жiнка, обдарувавши Сема широкою усмiшкою. Вона провела журналiста до ошатноi брукованоi тераси, де у великих керамiчних горщиках росли помаранчевi дерева. Сибiль Ширдон не змусила себе довго чекати й тепло зустрiла Сема. Вона видалася йому бiльш розслабленою, нiж у Лiонi. Джулiя подала iм на журнальний столик паруючу каву i шоколаднi макаруни. – Отже, ви дуже хочете почути мою iсторiю про життя на борту «ПiгмаЛiона» i зустрiч iз таемничим чоловiком, якого я згадувала попереднього разу, – уточнила Сибiль, змовницьки усмiхнувшись. – Саме так. Вона жестом запропонувала йому сiсти на бiлий плетений фотель iз великою нiжно-блакитною подушкою. – Як я вже казала, це довга iсторiя… Сибiль подякувала Джулii, i та повернулася в будинок. Сем узяв фiлiжанку кави, не зводячи очей зi спiврозмовницi. Жiнка випромiнювала спокiй. На ii вустах усе ще грала усмiшка, вона теж умостилася в фотелi й замислено вдивлялася в озеро. Очi в неi горiли, i вона почала оповiдь: – У мить зустрiчi з тим чоловiком я вiдчула, що вiн розумiе в менi те, чого я сама про себе не знала. Сибiль помовчала й подивилася в далечiнь. Сем пив каву й уважно стежив за жiнкою. – Вiн вiдкрив менi таемницю, що перевернула мое життя. Таемницю, якою менi хотiлося подiлитися з усiм свiтом, щоб усi могли нею скористатися, як я, але вiн менi не дозволив. Сем слухав мовчки i навiть боявся ворухнутися – дозволяв собi лиш вдихати свiже повiтря i пахощi первоцвiтiв сезону. – Ця таемниця дала менi ключ до мого iснування, – продовжувала Сибiль рiвним голосом. – Розблокувала менi гальма, позбавила страхiв i тривог. Це був ключ до мого внутрiшнього свiту. Вiн вiдчинив дверi до мого особистiсного розвитку. Та передусiм той чоловiк i його таемниця зробили мене вiльною. Сибiль досi дивилася на озеро, але Сем вiдчував, що думками вона далеко – за межами озера, ген за горами. Жiнка вже була в iншому мiсцi, в iншiй епосi… 2 Лiон, 14 червня 1964 року Час прокидатися. Настирливий дзенькiт сповiстив про настання нового дня. Я змусила себе розплющити очi й зиркнути на електронний будильник. Це була перша модель фiрми «Джаз», яку мiй хлопець Натан подарував менi на 32 роки. Геть сонна, я просунула руки пiд подушку i ще трiшки понiжилася в лiжку, вдихаючи спокусливе тепло м’якоi постелi. Будь мужньою. Я пiдхопилася, сiла на лiжку. Здригнулася – у спальнi було прохолодно. Чорнявi пасма Натанового волосся контрастували на бiлiй подушцi. Вiн досi солодко спав, i менi так кортiло пригорнутися до його теплого тiла. Йому можна спати ще 15 хвилин, не займай його. Сяк-так я змусила себе вислизнути з лiжка. Вимкнула другий будильник, який мав спрацювати за п’ять хвилин, якщо перший раптом дасть збiй. Старий добрий механiчний будильник, який нiколи не пiдводить. Я посовала ногами в пошуку капцiв, але знайшла тiльки Натановi. Вирiшила iх позичити, бо не хотiла вiдчиняти фiранки й будити його ранковим свiтлом. Намагаючись вийти зi спальнi беззвучно, я прокралася до ванноi. Якщо, вставши не на ту ногу, матимеш поганий день, чого ж очiкувати вiд дня, який почався у не своiх капцях? Тремтячи вiд холоду, я прийняла душ, бо вода постiйно перемикалася iз теплоi на холодну. Справжнiй контрастний душ! Наш бойлер «здох» кiлька тижнiв тому, а я нiяк не могла добитися ремонту вiд орендодавця. Старий скнара миттю змiнював тему, щойно я зверталася iз цього приводу. Я трохи обсохла в шовковистому пеньюарi i вбралася у запашний свiжовипраний одяг. На кухнi булькала й парувала кавоварка, i от увiйшов Натан, – видно, не в гуморi. – Це ти взяла моi капцi? – Вибач, не хотiла тебе будити й шукати своi. – Якби вони завжди були на мiсцi, шукати б не доводилося, – буркнув вiн. Про мене, докiр був несправедливим. Натан вважав, що лад у домi мае вiдповiдати чiткiй логiцi, i будь-якi порушення сприймав за брак розуму. Мешкали ми у двокiмнатнiй квартирi на схилi Круа-Русс. Це була колишня майстерня каню, яку, подiбно до багатьох iнших, переробили в житлове примiщення, коли пiдприемства лiонського шовку збанкрутiли. Вузька квартирка iз високими стелями й спальнею в мезонiнi дивувала наших друзiв оригiнальним плануванням, але взимку ii годi обiгрiти. Нерацiонально, казав Натан. Я вийшла на роботу ранiше, нiж зазвичай, i здивувалася незвичнiй для червневого дня прохолодi надворi. Натан буде на кораблi ближче до полудня. Вiн ще вчився: писав докторську дисертацiю з наук i технологiй мистецтва. Такий диплом обiцяв працевлаштування на найвищому рiвнi… Я взяла його на роботу офiцiантом iз частковою зайнятiстю й приховала вiд усiх нашi стосунки. Та невдовзi пошкодувала: брехня могла вийти менi боком, ба навiть дорого обiйтися. Я вiчно боялася, що хтось нас викаже, звинуватить мене. Натан, звiсно, нiкому анiчичирк: вiн був мовчазним iнтелектуалом, що, як то кажуть, забув язика в ротi. Але я боялася, що нас побачать разом. Гуляючи мiстом у вiльнi вечори, ми уникали району, де був пришвартований корабель, а також мiсць, де мешкали працiвники, – я подивилася всi адреси. Я не дозволяла Натановi привселюдно обiймати мене за талiю чи тримати за руку. Жахалася самоi думки про те, що мене побачать у його товариствi в неробочi години. Було так прикро: наше особисте життя стало зовсiм iншим, а все через те, що я надумала взяти свого хлопця на роботу. Як i щоранку, я звернула на вулицю Терм i сiла на фунiкулер, що сполучав район Круа-Русс зi старими кварталами попiд схилом. Зазвичай я приходила на корабель пiзнього ранку, але того дня домовилася про ранню зустрiч зi страховим агентом – щоб переукласти угоду. Кiлькома мiсяцями ранiше я влаштувалася на корабель-ресторан торговою агенткою для органiзацii заходiв: весiль, вечiрок, фуршетiв тощо. Я мала налагоджувати зв’язки iз мiсцевими пiдприемствами, яких могли зацiкавити святковi заходи на борту. Новачкам щастить, i всього за два тижнi я уклала двi успiшнi угоди поспiль, якi звалилися менi мов снiг на голову, без жодних зусиль iз мого боку. Власника корабля це так вразило, що вiн призначив мене директоркою. Для мене це була велика несподiванка. Я була геть не готова, а чесно кажучи, не компетентна для такоi роботи. Та фiнансовi ресурси не дозволяли власниковi найняти досвiдченого фахiвця. Корабель був нерентабельним, i банкiвський кредит з кожним днем нещадно тиснув. Без сумнiву, вiд такого пiдвищення не вiдмовляються, i я сприйняла його як унiкальний шанс у життi, рiдкiсну можливiсть, але й також як серйозний виклик. Адже це був виклик для мене – людини, абсолютно не пiдготовленоi до директорськоi посади. Зi своею командою я почувалася незатишно в новiй ролi. Ба бiльше, менi катастрофiчно бракувало впевненостi в собi, i стосунки з пiдлеглими не клеiлися. Я вибрала своiм фахом торгiвлю не за покликанням, не за природним хистом, а радше як терапiю. У вагон фунiкулера зайшов жебрак i пiсля короткого звернення пройшовся мiж пасажирами, простягаючи капелюха. Вiн не видавався нещасним. Я була певна, що вiн брехав, прикидався знедоленим. До того ж був молодим, та й не калiкою. Супермаркети, якi в Лiонi тодi тiльки-но з’явилися, брали всiх без розбору клеiти етикетки i розкладати товари по полицях. Роботи вдосталь, аби бажання… Зарплатня в мене була маленька, i не могло бути й мови, щоб подавати милостиню. Я не зводила iз нього очей, поки вiн пiд гуркiт фунiкулера ходив вiд пасажира до пасажира й випрошував грошi. Менi зробилося лячно, аж вiн дiйшов i до мене: – Знайдеться копiечка? Хмуро втупившись у мене, жебрак рiшуче простягнув капелюха. Я хутко дiстала гаманець i кинула пiвфранка – боялася, ще раптом нападе, як вiдмовлю. Нарештi я вийшла на свiже повiтря i швидкою ходою дiсталася за чверть години до корабля-ресторану, пришвартованого на пристанi Сони в iсторичному центрi Лiона – Прескiлi. Ідеальне розташування: мiж пiшохiдним мостом Палацу правосуддя i мостом Бонапарт. Корабель знiмався з якоря, тiльки коли органiзовувалися круiзи з обiдами й вечерями. Причал був унизу набережноi Селестинцiв, i гул машин не долинав до корабля. Увечерi можна було милуватися дивовижними вогниками Старого Лiона й базилiкою Фурв’ера на другому березi рiчки. «ПiгмаЛiон» був старим судном i конче потребував ремонту. На гарному жовтувато-зеленому корпусi подекуди лущилася фарба; на переробленому в терасу мiстку, що подовжував зашклену велику залу ресторану, не завадило б вiдполiрувати паркет iз червоного дерева – геть подряпаний i затертий. Та й у самiй залi – провести ремонт i освiжити декор. Темнi обшитi деревом стiни виглядали сумно – можна було освiтлити, а краще перефарбувати. На спiвбесiдi власник корабля захоплено розповiдав менi ремонтнi плани, але вiдтодi анiчогiсiнько не змiнилося. Шкода, бо корабель мав свiй шарм, немов старовинна будiвля, якiй потрiбна лише реставрацiя, щоб перетворитися з розвалини на будинок у вiнтажному стилi. Ледве перейшовши через трап, я зiштовхнулася iз нашим рiзноробом, що цiлiсiнький день лагодив несправностi, а iх у нас вiчно було достобiса. Вiн стояв на колiнах перед скринею з рятувальними колами. – Доброго ранку, Боббi, – привiталась я. – Доброго ранку, Сибiль. На тебе чекае якийсь пан, он там, – мовив вiн i кивнув на низенького чоловiка в бiрюзовому костюмi, що сперся на поруччя. У тi часи директорiв ще не прийнято було називати на iм’я, а тим паче тикати, проте всi моi спiвробiтники iз легкою душею саме так i зверталися до мене. Я починала як iхня колега, i вони не могли позбутися цiеi звички. Я пiдозрювала, що дехто навмисне ускладнював менi й без того нелегке завдання, поки я силкувалася утвердити свiй авторитет. Але не Боббi. То був добряк, що й мухи не образить. Високий кремезний брюнет сорока рокiв iз великою головою й обличчям, припухлим вiд зловживання алкоголем та безмiрного поiдання чипсiв. Вiн страждав вiд морськоi хвороби i виявив, що чипси для нього як антидот. Усi знали, що вiн прикладався до пляшки, чи радше пляшок, якi необачно ховав де прийдеться. На кораблi на це заплющували очi, адже Боббi нiкого не займав. Та зрештою алкоголь, мабуть, послабив йому мозок, i всi вважали його бевзем. Я здогадувалася, що вiн свiдомо пiдтримував таку репутацiю, аби йому дали спокiй. Вiн був iз тих, що нiколи не сперечаються i завжди чинять по-своему. – Замiнюеш замок на скринi? – спитала я. Я неодноразово просила його розiбратися iз дверима вбиральнi для вiдвiдувачiв, що погано замикалися, та все дарма. – Ага, застрягае. – Он як. Менi було начхати, що замок на скринi застрягае, але читати нотацii не хотiлося, бо ще вважатиме несправедливою керiвницею, а то й узагалi стомиться вiд докорiв i покине нас. Боббi був нам потрiбен – знав корабель як своi п’ять пальцiв i пам’ятав усi механiзми до найменшоi пружинки. Незамiнна людина. Така втрата була б катастрофою. – А iз замком у вбиральнi розберешся? – Ага, розберусь, – вiдказав вiн, як i щоразу, коли я зверталася iз цим питанням. Я розумiла, що годi сподiватися. Вiн нiби й весь час був чимось зайнятий, та здебiльшого дурницями: таке враження, що завжди брався до найменш важливих i найменш нагальних справ. Я потисла руку страховиковi в костюмi. – За п’ять хвилин я у вашому розпорядженнi, – сказала я йому. Якраз устигну обiйти всю команду i привiтатися з кожним. – Я швидко. – Прошу, я не поспiшаю. Дверi моеi каюти були вiдчиненi, i звiдти долинав голос Шарля – власника корабля. Вiн говорив по телефону. Бос щодня з’являвся на борту, годину чи двi сидiв у своему кабiнетi (iнколи в моему, бо тiльки там був телефон), а тодi йшов у своiх справах у мiстi. Я зазирнула й помахала йому рукою. – Запевняю вас, – казав вiн у слухавку, – я два тижнi тому передав фiнансовi документи директору банку, а вiн пообiцяв дати вiдповiдь за тиждень… Засмаглий, сивоволосий, у потертому, але елегантному одязi, Шарль був привабливим чоловiком, що чудово почувався у своi шiстдесят. Вiн походив зi старовинного роду лiонських аристократiв. Як молодший син успадкував пiсля смертi батькiв корабель i переробив на ресторан. До того вiн нiколи в життi не працював, але розтринькав чи не весь спадок i розраховував, що судно його прогодуе. Справи йшли кепсько, i Шарль сподiвався, що я надолужу його промахи i закрию дiрки в бюджетi, якi йому дошкуляли. Вiн був чоловiком поштивим i за посмiшкою приховував катастрофiчнiсть ситуацii вiд усiх, та й вiд самого себе. Я швиденько обiйшла команду. Побачивши мене iздалеку, Катель, як завжди, накинулася iз питаннями. У такi митi я напружувалася. Висока й струнка тридцятирiчна фарбована бiлявка добре знала, що мае чудову фiгуру, i вмiла нею хизуватися. Молода кар’еристка завiдувала рестораном. Пiд ii керiвництвом були всi офiцiанти, якi захоплювалися ii професiйнiстю. Мене б це тiшило, якби не пiдозри, що вона нацiлилася на мою посаду. Шарль узяв Катель на роботу невдовзi пiсля мене i аж трусився вiд сексуального потягу до неi. Вiн розхвалював iй вакансiю, наобiцявши «золотi гори», зокрема сказав, що пiсля модернiзацii судно стане розкiшним. Катель навiснiла, що мене призначили директоркою, у той час як вона не поступалася менi анi освiтою, анi компетентнiстю. За будь-якоi нагоди вона давала зрозумiти, що менi не мiсце на цiй посадi, а я й сама сумнiвалася. – Ти не подумала попрохати Марко, – сказала вона менi начальницьким голосом, – щоб не горлав у мiкрофон, коли оголошуе вiдправлення? – Так, я йому скажу… – Пасажири щоразу пiдстрибують, мов ужаленi, а нiбито ж приходять до нас розслабитися. Лоцман Марко був неотесаним чолов’ягою рокiв шiстдесяти, вiд якого гидко вiдгонило маскулiннiстю. Вiн мене лякав, i я певна, що Катель це завважила: вона регулярно штовхала мене в його «пазурi», вимагаючи обговорити те чи те питання i знаючи, що я не буду цього робити. Їй бракувало розуму вигадати привiд, вiд якого менi не вiдкрутитися. Така була в Катель улюблена розвага – доводити мою некомпетентнiсть. – І ще одне, – додала вона. – Треба, щоб ти прийняла рiшення про Натана. Ми довго не протягнемо iз цим неумiйком. Я намагалася вдати байдужiсть. Вона добре знала, що це я його найняла, хоч, слава Богу, про нашi стосунки iй було не вiдомо. Звiсно, вiн був не найкращим офiцiантом, але й не найгiршим. Нарiкаючи на некомпетентнiсть Натана, Катель лиш зайвий раз наголошувала на моiй. – Вибач, мушу бiгти, мене чекають, – сказала я, вказуючи на заскоченого зненацька страхового агента, що хтиво зиркав на сiдницi Катель. Я пiшла, картаючи себе: «І нащо я перепрошувала? З якого дива виправдовуюся перед нею?» Я мимоволi зненавидiла Катель, i моя антипатiя наростала через заздрiсть: я заздрила ii самовпевненостi й напористостi, а саму мене гризли сумнiви, страхи й вагання. Наша несхожiсть повсякчас нагадувала менi травматичний досвiд у пiдлiтковому вiцi. Я запросила до себе подругу з лiцею, i, коли вона пiшла, тато захоплено нахвалював: «Такий сильний характер!» Я страшенно засмутилася i потай побивалася: «А я? Що ж я зробила не так? Чому не обдарована такою силою?» Я поспiхом продовжила обхiд команди, ковзаючи рукою поруччями, пошерхлими вiд перефарбовувань бiлою фарбою по iржавому металу. У кiмнатi для вiдпочинку було порожньо. У раковинi – гора брудних чашок вiд кави. Мене це страх як дратувало. Чому вони не миють горнятка одразу? Це ж елементарно… Так i пiдмивало грюкнути кулаком по столу i дати iм прочухана, та менше з тим – не буду кидатися на людей. Вивести винних на чисту воду було елементарно, адже горнятка були особистими – у кожного свiй малюнок. Та я не хотiла брати на себе роль поганого полiцейського. У залi-ресторанi, де в обшитi темним деревом стiни були вбудованi iлюмiнатори, я привiталася з офiцiанткою. Вона накривала столи до снiданку. Бiлi скатертини, приховуючи потертi стiльницi, навiювали iлюзiю розкошi й комфорту. Далi я зустрiла бармена Джефа – мого безпосереднього пiдлеглого. Миршавий, бiлявий, ходячий клубок нервiв, та водночас закоренiлий оптимiст. Джеф слухав регi й натирав до блиску раму барноi дошки, де красувалася фраза дня: – Доброго ранку, Джефе. – Привiт, Сибiль! – Знаеш, клiентiв навряд розсмiшить твоя фразочка на дошцi. – Сибiль, не парся. Джеф умiв створювати в барi особливу атмосферу, за якоi клiенти почувалися затишно й замовляли бiльше, а от iз почуттям гумору в нього не склалося, i ця його вада псувала репутацiю закладу. Крiм того, Джеф кепсько пiдтримував у барi лад: часто лишав бруднi келихи на стiйцi i не встигав приймати замовлення, вигадуючи дурнуватi жартики. Я нiяк не могла змусити його виправитися. Щоразу як наважувалася заговорити про це, Джеф захищався псевдорацiональними аргументами, на якi я не годна була одразу вiдповiсти: контраргументи завжди спадали на думку запiзно, коли я поверталася до себе в каюту. Вiн так вправно давав вiдсiч, що я впадала в ступор. Штовхнувши дверi в кухню, я побачила Родрiге, який нарiзав м’ясо. Готувалися й парували страви, розносячи пахощi приправ i смаженоi цибулi. – Доброго ранку, Родрiге. – Доброго, Сибiль. Кухаревi було близько сорока. Чорняве розкуйовджене волосся, сумовитий погляд, велике черево. Шеф наш був вельми чутливим чоловiком: часом здавалося, що вiн цiлковито в полонi сумних дум. Вiн був обдарованим, знався на оригiнальних поеднаннях смакiв, але, занурившись у свое творiння, нерiдко втрачав лiк часу. За таких оказiй виходила з ладу вся система обслуговування… А через те, що Родрiге був таким вразливим, я не могла йому дорiкати – на будь-яке зауваження вiн страшно ображався. Навiть коли я пiдключала всю тактовнiсть i надзвичайно завуальовано натякала, що трiшечки занепокоена обслуговуванням, вiн хмурнiв так, нiби я сповiстила, що його стратять на гiльйотинi. Тодi Родрiге замикався в собi, як примхливий митець, якого всi покинули i нiхто не розумiе, i, набравши нещасного вигляду, гiрко нарiкав, що я вважаю його нездарою. У такому разi вiн працював ще менш ефективно, позаяк куховарство вiдходило на другий план, порiвняно з пережитою драмою в наших стосунках. Ще одна проблема, з якою я не могла дати ради, стосувалася його щоденних перлiв у меню. Звiсно, це були поетичнi назви, але не описовi й не рекламнi: «Дощова недiля» могла передувати «Печальному понедiлку». Не кращими були й назви страв: до гратену «Журба» пропонувався часниковий соус «Меланхолiя». Найтяжче доводилося на весiллях, позаяк нашому кухаревi щастя молодят неодмiнно навiювало болiснi спогади про дружину, яка його покинула. Якось я, зiбравши волю в кулак, попрохала його змiнити назву першоi страви, яку вiн охрестив «Солодкою iлюзiею». – Чи не мiг би ти придумати щось веселiше? – мовила я. – А що тут сумного? – Ну, це сумно, коли на десерт подають мармуровий кекс у шоколадi «Чорне дзеркало»… Постав себе на iхне мiсце, це ж весiлля, вони хочуть бути щасливими, тiшитися. – А що ти пропонуеш? Телятину «Маренго-iго-го»? Вiн стенув плечима i висловив ще якiсь мiркування про те, що щастя в глибокiй меланхолii, радше нiж у поверхових веселощах. Пiсля цього Родрiге вiдгородився вiд мене непорушною мовчанкою, i я була змушена пiти. Бiльше я не наважувалася повертатися до цiеi теми. Цього разу вiн був у доброму гуморi, i я його пiдбадьорила. – М-м-м-м-м, сьогоднiшнi страви гарно пахнуть, та й виглядають смачно, – радiсно сказала я, щоб у нього була мотивацiя. Родрiге насупив густi чорнi брови i кинув на мене погляд людини, ображеноi до глибини душi. – А що, вчорашнi були поганi? – Та нi, що ти! Усе було досконало! Я поквапилася втекти в залу. Навiть комплiменти незмiнно оберталися проти мене. Нема на те ради, я щодня бовкаю зайве. Утiм я захоплювалася щирiстю Родрiге: вiн нiколи не приховував своiх почуттiв, тодi як я вважала себе зобов’язаною пiдлаштовуватися пiд кожного. – Доброго ранку, Корантене. – Доброго ранку, панi Ширдон. Корантен працював офiцiантом на повну ставку. Середнiй зрiст, маленькi карi очi, русяве волосся – доволi довге, але бакенбарди завжди охайно пiдстриженi. Вiн був единим членом команди, що звертався до мене на «ви». Вiн надавав великого значення правилам етикету та умовностям. Цьому бретонцю, що опинився в Лiонi, було замалим двадцять рокiв, i вiн був жахливим перфекцiонiстом. Утiм одержимiсть стосувалася вiзуальних аспектiв, як-от складання серветок чи розташування столових приборiв, й аж нiяк не пришвидшувала обслуговування. Вiн iнакше не мiг: навiть коли в нас був завал, вiн мимоволi поправляв виделку, проминаючи накритий столик. На щастя, Корантен був не моею проблемою: вiдповiдальнiсть за нього несла Катель як керiвниця ресторану. Ранковий обхiд я скiнчила привiтанням iз Марко – нашим лоцманом (хоч язик не повертався називати так те здоровило, що вiдповiдало за навiгацiю й технiчне обслуговування корабля). Сказати, що вiн нiколи не всмiхався, – нiчого не сказати. Здавалося, вусатий чорнявий i кремезний чоловiк завжди злиться, навiть коли все гаразд. Марко незмiнно супив брови, блискаючи похмурими лютими очицями, – нiби напоготовi вчепитися зубами в кожного. Пiднiмаючись вузькими сходами до кабiни управлiння, я вiдчувала, що з кожною сходинкою втрачаю енергiю, а проте чудово знала: вiн поважатиме мене, тiльки якщо я виявлятиму силу. Та чи можливо це – вдавати сильний характер перед людиною, надiленою силою природною? Лоцман сидiв бiля приладiв у зашкленiй кабiнi iз пошкрябаними шибками. Обличчя в нього розчервонiлося, вiн засукав рукави сорочки, оголивши волохатi руки. – Доброго ранку, Марко. Вiн обернувся i ледь помiтно кивнув. З одного боку, мене паралiзував страх перед цим типом, iз другого не давали спокою думки про натиск Катель. Отож я набралася духу: – Слухай, ти не ображайся, але хочу тебе попрохати: говори в мiкрофон тихiше, коли оголошуеш вiдправлення. Бо ти надто репетуеш… – А вам яке дiло? – гримнув вiн своiм хрипким голосом. – Розумiеш, клiентам це рiже вуха. – От бiдолахи… – Якби ти дещо стишив голос, було б iдеально… – Я вам не дикторша по телику. Не знаю, чи я чогось добилася, та принаймнi передала послання. Менi полегшало, i я собою пишалася. Тепер можна було йти до страхового агента в бiрюзовому костюмi. Я провела його у мiй кабiнет, що вже звiльнився, бо Шарль повернувся у свiй. У цiй надмiру пишнiй обстановцi – зелений килим й обшитi темним деревом стiни – я часом почувалася немов у романi Агати Крiстi («Смерть на Нiлi», наприклад). Уранцi я б не встигла ретельно прочитати нову угоду на корабель, яку хотiла укласти. Та й у попереднiй були суттевi прогалини. Тож я вирiшила про всяк випадок зустрiтися пiсля обiду з iншим страховиком, щоб порiвняти й обрати найвигiднiший варiант. О п’ятiй вечора до мене прийшла молода пара, яка вибирала заклад для святкування весiлля, але менi не вдалося схилити iх до конкретноi домовленостi. Надвечiр я ще раз зв’язалася з кiлькома компанiями, зацiкавленими в проведеннi щорiчних корпоративiв на борту корабля, та це був не мiй день: усi моi пропозицii вiдхилили. Пiсля кожного провалу я картала себе за хибний пiдхiд, попри те що чiтко знала, як треба дiяти. У вирiшальну мить щось мене стримувало, заважало говорити й робити те, що пiдказувала iнтуiцiя. Я нiяковiла, не вiдчувала, що маю право на авторитетнiсть, боялася, що працюю не на своему мiсцi. Коли вже вечорiло, я вирiшила вiдпочити й випити кави в кiмнатi для вiдпочинку. Зайшла, роздратовано зиркнула на раковину, де знову громадилося достобiса горняток. Поки готувалася кава, я висипала записочки iз коробки для вiдгукiв. Кiлька тижнiв тому, на мое прохання, Боббi змайстрував дерев’яну коробочку. Я хотiла, щоб кожний мiг укинути анонiмну записочку iз коментарем про мое керiвництво. Ідея була в тому, щоб люди не тримали претензiй при собi й лишали вiдгуки, i я б тодi розумiла, як покращити стиль управлiння. Я також сподiвалася, що дiзнаватимуся про можливi напруженостi, перш нiж тi переростуть у серйознi проблеми. Писали рiзне: геть не цiкавi коментарi, iнколи суперечливi, доволi адекватнi зауваження, скарги, поради – часом слушнi, часом дурнуватi, траплялися й дошкульнi записочки iз далеко не безпiдставними закидами – про справжнi негаразди. Скреготнув червоний замочок, i коробка вiдчинилася. Сьогоднi я отримала три послання – негусто, бувало бiльше. Закид про параною видався менi несправедливим. Без сумнiву, я надто старалася бути завбачливою, через що нiчого не лишала на довiру, але параноя – це не про мене. У кiнцi робочого дня Шарль покликав мене до себе в кабiнет. Коли я зайшла, вiн здивував мене тим, що встав i зачинив за мною дверi. – Сiдайте, будь ласка, – сказав вiн. Я мовчки сiла. Повз корабель прогудiв катер, розплескуючи хвилi. Шарль пiдiйшов до свого столу й усiвся напроти мене. – Сигарету? – запропонував вiн, простягнувши пачку. – Нi, дякую, – мотнула я головою. Вiн узяв собi, пiдпалив старою позолоченою запальничкою й затягнувся, галантно видихнувши дим убiк, а не менi в лице. – Це вже буде три мiсяцi, як ви працюете на кораблi. Я всмiхнулася на знак згоди. – Випробувальний термiн завершуеться наступного тижня. – Так, усе правильно. Вiн знову затягнувся i не одразу видихнув дим. – Не хочу ходити з вами околяса, приймати рiшення тишком-нишком. Я ще остаточно не визначився, але… не впевнений, що вас залишу. Удар пiд дих. Менi аж дух забило, i я не знала, що вiдповiсти. Попри щоденнi труднощi в роботi, у мене й гадки не було, що я можу ii втратити. Звiльнити мене? Я застигла у фотелi, прикипiвши очима до боса. Йому теж, вочевидь, було незручно. – Фiнансова ситуацiя в нас тривожна, – пояснив вiн. – Я сподiвався, що ви активiзуете дiяльнiсть, та цього не сталося. Ми й далi працюемо у збиток. Бухгалтер щотижня б’е на сполох. Про банк я взагалi мовчу. Ми так довго не протримаемося, треба термiново щось робити. Я звучно глитнула. – На ринку зараз сутужно. Клiенти не наважуються… Я вiдчуваю, що ми вийдемо з цього глухого кута, але потрiбен час. Вiн помовчав кiлька секунд, замислившись. – Маете ще десять днiв, щоб показати себе й досягти якихось результатiв, – сказав вiн доволi привiтно. Я б дуже хотiв дати вам бiльше часу, та, на жаль, не можу. Менi здалося, нiби все мое життя знагла похитнулося, нiби земля розчахнулася пiд ногами. Я не знала, що казати. Шарль виглядав не менш засмученим за мене, а я вiд цього ще гострiше вiдчувала провал. – Я роблю все, що менi до снаги, – нарештi сказала я. – Не сумнiваюся. Я вiдчула, що очi наповнюються слiзьми. О нi, я тут не рознюняюся. – Гадаю, – додав Шарль, – у вас неправильний пiдхiд… Ви не зосереджуетеся на головному. От сьогоднi ви практично весь день присвятили страховикам… Ну, серйозно, хiба зараз немае нагальнiших справ? Про мене, докiр був не зовсiм справедливим. Недарма ж кажуть, що управляти означае прораховувати наперед? Я промовчала. – Я от думаю… Може, у вас не той характер, може ви не годнi досягти успiху на цiй посадi. Цю критику я сприйняла як жорстокий удар. Шарль дiйняв до живого. Щось гiрше за це годi уявити. Можна змiнити поведiнку, пiдхiд, манеру говорити або триматися, ставлення, а от характер – який уже е. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=60130456&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Укр. пер. Анатоля Перепадi 2001 року: Марсель Пруст. Полонянка. Цикл «У пошуках утраченого часу». (Тут i далi прим. пер.) 2 Фiлiпп Старк – французький дизайнер iнтер’ерiв.