Вдивляючись у сонце. Долаючи страх смерті

Вдивляючись у сонце. Долаючи страх смертi Ірвiн Ялом Як почати цiнувати життя та насолоджуватися кожною його хвилиною? Страх смертi однаково переслiдуе i молодих, i старих. Ірвiн Ялом знае, як притлумити цi деструктивнi та похмурi роздуми i прийняти життя в його неминучiй скiнченностi. З гумором i теплотою автор аналiзуе причини й наслiдки, знаходить iнструменти для боротьби з потаемними демонами та страхами. Вiн вчить нас упевнено вдивлятись у майбутне, приймаючи життя таким, яким воно е, i знаходити в цьому найбiльше задоволення. Захоплива й цiкава розповiдь вiд майстерного оповiдача та професiонала своеi справи. В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги. Iрвiн Ялом Вдивляючись у сонце. Долаючи страх смертi Присвячуеться моiм наставникам, хвилi яких завдяки менi дiстаються до моiх читачiв: Джоновi Вайтгорну, Джеромовi Франку, Дейвiдовi Гамбургу та Ролло Мею Нi сонцю, нi смертi не можна вдивлятися в обличчя.     Франсуа де Ларошфуко, ма?ксима 26 Вступ i подяки Хоча впродовж тисячолiть кожен серйозний письменник займався людською смертнiстю, ця книжка не е й не може бути збiркою думок про смерть. Натомiсть це глибоко особиста книжка, що постала з моiх зiткнень зi смертю. Я подiляю властивий кожнiй людинi страх перед смертю: це наша темна тiнь, якоi нiколи не позбутися. Цi сторiнки мiстять те, що я дiзнався про долання страху смертi на власному досвiдi, завдяки працi з пацiентами й думкам письменникiв, якi тут викладено. Я вдячний тим численним людям, якi допомогли менi в цьому. Мiй лiтературний агент Сендi Дiйкстра й редактор Алан Рiнцлер допомагали формувати та збирати цю книжку. Група друзiв i колег читали фрагменти книжки та пропонували власнi мiркування. Це Дейвiд Шпiгель, Герберт Котц, Джин Рос, Рутелен Джоселсон, Рендi Вайнгартен, Нейл Браст, Рiк Ван Рiнен, Елiс Ван Гартен, Роджер Волш, Роберт Бергер i Морiн Лiла. Фiлiпп Маршал познайомив мене з ма?ксимою Ларошфуко, зазначеною на титульному аркушi. Я вдячний Ван Гарвею, Волтеровi Сокелу, Дагфiну Фоллесдаловi – моiм дорогим друзям i багатолiтнiм учителям iнтелектуальноi iсторii. Феб Госс i Мiшель Джонс здiйснили чудове редагування. Четверо моiх дiтей, Ів, Рейд, Вiктор i Бен, були неоцiненними порадниками, а дружина Мерилiн, як зазвичай, змушувала мене писати краще. Та передусiм я вдячний своiм головним учителям – пацiентам, якi повиннi залишатися безiменними (але знають, хто вони). Цi люди зробили менi честь, подiлившись своiми найглибшими страхами, дозволили використовувати iхнi iсторii, допомагали якнайкраще приховати iхнi особистi данi, частково чи повнiстю прочитали рукопис, давали поради й черпали приемнiсть iз думки про те, що iхнi досвiд i мудрiсть стануть доступними моiм читачам. Роздiл 1 Рана смертностi Туга в утробу мою проникла, Смертi жахаюсь, бiжу в пустелю.     Гiльгамеш[1 - З «Епосу про Гiльгамеша», пер. І. Дьяконова та М. Москаленка. (Тут i далi примiтки, позначенi астерисками, – вiд перекладачки. Примiтки автора позначено цифрами i подано в кiнцi книжки.)] Самоусвiдомлення – найвищий дар, скарб, що за цiннiстю не поступаеться самому життю. Це воно робить нас людьми. Але самоусвiдомлення мае високу цiну – рану смертностi. Наше iснування завжди затьмарене знанням того, що ми зростатимемо, розквiтатимемо, а тодi неодмiнно настане занепад i смерть. Усвiдомлення смертностi переслiдуе нас вiд початку iсторii. Чотири тисячi рокiв тому вавилонський герой Гiльгамеш роздумував про смерть свого друга Енкiду словами з епiграфа до цього роздiлу: «Став ти нинi темний, мене не чуеш. Чи я не так само помру, як Енкiду? Туга в утробу мою проникла. Смертi жахаюсь, бiжу в пустелю». Гiльгамеш промовляе вiд iменi нас усiх. Як вiн боявся смертi, так боiмося ii ми всi – кожен чоловiк, жiнка, дитина. У декого з нас страх смертi проявляеться лише приховано, як загальний неспокiй або ж маскуючись пiд iншi психологiчнi симптоми. У досвiдi частини людей iснуе виразний i усвiдомлений струмiнь тривоги перед смертю, а для декого ця тривога перероджуеться в жах, що зводить нанiвець будь-яке щастя й задоволення. Упродовж столiть вдумливi фiлософи намагалися прикрасити рану смертностi та допомогти нам сформувати життя так, щоб воно протiкало в гармонii та спокоi. Як психотерапевт, що допомагав багатьом змагатися зi страхом смертi, я виявив, що древня мудрiсть, особливо ж мудрiсть давньогрецьких фiлософiв, актуальна й сьогоднi. І справдi, у терапевтичнiй практицi я вважаю своiми iнтелектуальними попередниками не так великих психiатрiв i психологiв кiнця XIX – початку XX столiть – Пiнеля, Фройда, Павлова, Роршаха i Скiннера, – як класичних грецьких фiлософiв, особливо Епiкура. Що бiльше я довiдуюся про цього незвичайного грецького мислителя, то сильнiше розпiзнаю в ньому протоекзистенцiального психотерапевта. У цiй працi я використовуватиму його iдеi. Народився вiн 341 року до н. е., невдовзi пiсля смертi Платона, а помер 270 року до н. е. Сьогоднi бiльшiсть людей знае його iм’я завдяки словам «епiкуреець» i «епiкурейський», якими окреслюють особу, цiлковито поглинуту витонченими чуттевими радощами (особливо доброю iжею й напоями). Але в iсторичнiй дiйсностi Епiкур не був речником чуттевих насолод – куди бiльше вiн переймався досягненням душевного спокою (атараксii). Епiкур практикував «медичну фiлософiю» та пiдкреслював: як лiкар зцiлюе тiло, так фiлософ повинен зцiлювати душу. На його думку, iснуе лише одна справжня мета фiлософii – полегшення людських страждань. А в чому ж корiнь цих страждань? Як вважав Епiкур, це наш усюдисущий страх смертi. За його словами, жахаюче видiння неуникноi смертi заважае втiшатися життям i руйнуе будь-яку приемнiсть. Щоб полегшити страх перед смертю, вiн опрацював кiлька потужних методик мислення, що й менi особисто допомогли перебороти страх перед смертю й дали знаряддя, за допомогою яких я можу допомогти моiм пацiентам. Далi я часто вдаватимуся до цих цiнних iдей. Особистий досвiд i клiнiчна праця навчили мене, що страх смертi то наростае, то спадае впродовж усього життевого циклу. Малi дiти не можуть уникнути проблискiв довколишньоi скiнченностi – засохлого листя, мертвих комах чи домашнiх тварин, зниклих дiдусiв i бабусь, зажурених батькiв, нескiнченних рядiв могил на цвинтарi. Дiти можуть просто спостерiгати, замислюватися й, за прикладом батькiв, мовчати. Якщо вони вiдверто виражають свою тривогу, батьки почуваються незручно i, очевидно, поспiшають iх розрадити. Інколи дорослi намагаються знайти заспокiйливi слова, перенести пояснення на далеке майбутне або ж угамувати дитячий неспокiй розповiдями, якi заперечують смерть, – про воскресiння, вiчне життя, небеса й возз’еднання там з рiдними. Страх перед смертю зазвичай не проявляеться вiд шести рокiв до пубертатного перiоду. Цей вiк Фройд окреслив як час прихованоi, латентноi сексуальностi. Пiзнiше, одночасно з дозрiванням, страх смертi рiзко наростае. Пiдлiткiв часто поглинае питання смертi, дехто роздумуе про самогубство. Сьогоднi багато пiдлiткiв може реагувати на страх перед смертю, стаючи володарями й роздавачами смертi у своему другому життi – у жорстоких комп’ютерних iграх. Іншi протиставляють смертi чорний гумор i пiсеньки, що ii висмiюють, або ж перегляд разом з приятелями фiльмiв жахiв. У юностi я двiчi на тиждень ходив до маленького кiнотеатрика за рогом батьковоi крамницi й там спiльно з друзями верещав пiд час страшних фiльмiв i витрiщався на нескiнченнi кiнострiчки, що зображали варварство Другоi свiтовоi вiйни. Пам’ятаю, як мовчки здригався вiд думки: а якби я з примхи випадку народився не 1931 року, а на п’ять рокiв ранiше й був ровесником мого кузена Гаррi, який загинув у ходi рiзнi пiсля висадки в Нормандii? Деякi юнаки переборюють смерть смiливими ризиками. Один з моiх пацiентiв, що страждав вiд численних фобiй i постiйного передчуття катастрофи, яка могла настати будь-якоi митi, розповiдав, як вiн у шiстнадцятилiтньому вiцi зайнявся парашутним спортом i наразi вже виконав десятки стрибкiв. Тепер, оглядаючись назад, вiн вважав, що це було способом упоратися з постiйним страхом перед власною смертнiстю. Але з роками притаманний пiдлiткам iнтерес до смертi вiдходить у тiнь, вiдсунутий двома головними завданнями молодоi дорослоi людини: вступом у професiйне життя i створенням сiм’i. Потiм, трьома десятилiттями пiзнiше, коли дiти покидають дiм i перед нами маячить уже кiнець професiйноi кар’ери, вибухае криза середнього вiку, а страх смертi спалахуе заново i з великою силою. Сягнувши вершини життя й дивлячись на стежку попереду, ми усвiдомлюемо, що цей шлях уже не здiймаеться вгору, а веде вниз, до занепаду i зменшення. Вiдтодi занепокоенiсть смертю нiколи вже не покидае надовго наших думок. Нелегко жити, щомитi цiлковито усвiдомлюючи смерть. Це наче намагатися вдивлятися в сонце: можна витримати лише так довго, як удасться. Оскiльки ж ми не можемо жити, застигаючи вiд страху, то створюемо методи пом’якшити страх смертi. Проектуемо себе в майбутне через наших дiтей; збагачуемося, стаемо знаменитими – що далi, то значнiшими; розвиваемо компульсивнi захиснi ритуали або ж приймаемо непохитну вiру в остаточного спасителя. Деякi люди – цiлковито певнi своеi невразливостi – живуть героiчно, часто не зважаючи на iнших i на власну безпеку. Іншi намагаються переступити через межу болiсноi вiдокремленостi смертi завдяки поеднанню – з коханою людиною, справою, спiльнотою, Божественною Істотою. Тривога перед смертю е матiр’ю всiх релiгiй, якi в той чи iнший спосiб намагаються згладити муку нашоi скiнченностi. Бог, як його розумiють у всiх релiгiях, не лише пом’якшуе бiль смертностi через якусь концепцiю вiчного життя, а й заспокоюе наповнену страхом самотнiсть, пропонуючи вiчну присутнiсть та ясний план надання життю сенсу. Але попри найнадiйнiшi, найповажнiшi захиснi системи ми нiколи не можемо повнiстю подолати страх смертi – вiн завжди тут, зачаений у якiйсь прихованiй улоговинi свiдомостi. Можливо, як казав Платон, ми не спроможнi обманути найглибшу частку нас самих. Якби я був громадянином стародавнiх Афiн близько 300 року до н. е. (час, який нерiдко називають золотим вiком фiлософii) й вiдчув панiку, подумавши про смерть або побачивши ввi снi нiчне жахiття, куди б я звернувся, щоб звiльнити розум вiд павутиння страху? Імовiрно, поплентався б до агори – частини стародавнiх Афiн, де розташовувалося багато важливих фiлософських шкiл. Я пройшов би повз Академiю, засновану Платоном, а зараз керовану його небожем Спевсiппом; тодi повз Лiцей Аристотеля, що був колись Платоновим учнем, але надто вiдiйшов вiд фiлософii свого вчителя, щоби вважатися його наступником. Я проминув би школи стоiкiв i кiнiкiв, проiгнорував усiх мандрiвних фiлософiв, якi шукали учнiв. Зрештою дiстався б Епiкурового саду й, думаю, знайшов би там допомогу. До кого в нашi днi можуть звернутися люди, що потерпають вiд некерованого страху смертi? Дехто шукае допомоги у своеi сiм’i та друзiв; iншi – у своiй церквi чи в лiкаря, ще хтось може порадитися з книжкою – такою, як ця. Я працював з багатьма особами, яких жахала смерть. Сподiваюся, що спостереження, роздуми й лiкувальнi прийоми, якi я втiлив чи розвинув упродовж терапевтичноi практики, можуть запропонувати вiдчутну допомогу та розумiння тим, якi не здатнi самостiйно подолати страх смертi. У цьому першому роздiлi я прагну пiдкреслити, що страх смертi створюе проблеми, якi на перший погляд не здаються безпосередньо пов’язаними з нашою смертнiстю. Смерть мае довгий засяг дii, а вплив ii часто е прихованим. Хоча страх перед смертю може цiлковито паралiзувати деяких людей, нерiдко вiн бувае завуальованим i виражаеться в симптомах, якi начебто не мають нiчого спiльного з чиеюсь смертнiстю. Фройд вважав, що багато психiчних патологiй породженi пригнiченням сексуальностi. На мою думку, цей погляд надто вузький. Пiд час клiнiчноi практики я зрозумiв, що можна пригнiтити не лише сексуальнiсть, а й усi аспекти свого «я», особливо ж його скiнченну природу. У другому роздiлi я обговорю способи розпiзнавання прихованого страху смертi. Багато хто вiдчувае тривогу, депресiю та iншi симптоми, пiдживлюванi страхом перед смертю. У цьому роздiлi, подiбно до наступних, я проiлюструю своi тези прикладами клiнiчних iсторiй i технiками зi своеi практики, а також розповiдями з фiльмiв i лiтератури. У третьому роздiлi я покажу, що зiткнення зi смертю не мусить вести до розпачу, який позбавляе сенсу все життя. Навпаки, може бути досвiдом, що спонукае до повнiшого життя. Головна теза цього роздiлу така: хоча фiзично смерть нас нищить, iдея смертi нас рятуе. Четвертий роздiл описуе та обговорюе деякi потужнi iдеi фiлософiв, психотерапевтiв, письменникiв i митцiв, якi покликанi перебороти страх смертi. Але, як показуе п’ятий роздiл, самих iдей може бути недостатньо, щоб перемогти цей страх. Саме синергiя iдей i мiжлюдських зв’язкiв е нашою наймогутнiшою допомогою пiд час споглядання в очi смертi. Я пропоную багато практичних способiв застосування цiеi синергii в нашому щоденному життi. Ця книжка представляе погляд, який базуеться на моiх спостереженнях за тими, що прийшли до мене по допомогу. Але, оскiльки спостерiгач завжди впливае на об’ект спостереження, я переходжу до шостого роздiлу, щоб придивитися до спостерiгача й запропонувати спогад про власний досвiд зi смертю та моi погляди на тему смертностi. Я теж змагаюся з вiдчуттям смертностi – i як професiонал, що впродовж усiеi своеi кар’ери працюе зi страхом смертi, i як людина, до якоi смерть пiдступае все ближче. Тож хочу щиро та ясно викласти власний досвiд, пов’язаний зi страхом смертi. Сьомий роздiл мiстить вказiвки для психотерапевтiв. Переважно терапевти уникають безпосередньоi працi зi страхом смертi. Можливо, це тому, що вони остерiгаються глянути в обличчя власному страховi. Але ще важливiше те, що професiйнi навчальнi заклади пропонують дуже незначну пiдготовку стосовно екзистенцiального пiдходу або ж не пропонують ii взагалi: молодi психотерапевти розповiдали менi, що вони не ставлять пацiентам надто багато запитань про страх перед смертю, бо не знають, що робити з отриманими вiдповiдями. Щоб допомогти клiентам, якi страждають вiд страху смертi, лiкарi потребують нового комплексу iдей i нового типу стосункiв зi своiми пацiентами. Хоча цей роздiл адресований лiкарям, я намагаюся уникати професiйного жаргону i сподiваюся, що його стиль е достатньо ясним, щоб бути зрозумiлим усiм читачам. Ви можете запитати, чого я беруся за цю неприемну страшну тему. Навiщо вдивлятися в сонце? Чому не пiти за порадою достойного корифея американськоi психiатрii Адольфа Мейера, який сто рокiв тому застерiгав психiатрiв: «Не роздряпуйте там, де не свербить»[1 - Адольф Мейер сказав це Джерому Франку в особистiй розмовi 1979 року.]? Навiщо змагатися з найстрашнiшим, найтемнiшим i найбiльш незмiнним аспектом життя? Поява за останнi роки «регульованого медичного обслуговування», короткочасноi терапii, утримування симптомiв пiд контролем i спроб змiнити взiрцi мислення лише пiдсилила цей вузький погляд. Однак страх смертi свербить. Свербить постiйно; вiн нiколи нас не полишае, шкребучись у якiсь внутрiшнi дверi, тихесенько, ледь чутно, вiдразу ж пiд мембраною свiдомостi. Прихований i закамуфльований, вiн просочуеться назовнi у виглядi рiзних симптомiв, е джерелом багатьох наших тривог, страхiв i конфлiктiв[2 - Провадяться значнi та дуже активнi експериментальнi дослiдження страху смертi (переважно з iнiцiативи прибiчникiв «Теорii керування страхом»), якi показують поширенiсть цього почуття та його величезний вплив на самооцiнку i – значною мiрою – на особистi риси, переконання, поведiнку, а також на сталiсть культурного свiтогляду й системи норм i стандартiв. Див., наприклад, Solomon, S., Greenberg, J., and Pyszczynski, T. “Pride and Prejudice: Fear of Death and Social Behavior.” Current Directions in Psychological Science, 2000, 9(6), 200–204; Pyszczynski, T., Solomon, S., and Greenberg, J. “In the Wake of 9/11: The Psychology of Terror.” Washington, D.C.: American Psychological Association, 2002.]. Я – людина, яка й сама помре в не надто далекому майбутньому, i психiатр, що впродовж десятилiть займався страхом перед смертю, – цiлковито впевнений: зiткнення зi смертю дозволяе нам не вiдкривати якусь огидну скриньку Пандори, а повертатися до життя – багатшого, повнiшого спiвчуттям. Отже, я пропоную цю книжку з оптимiзмом. Сподiваюся, вона допоможе вам дивитися смертi в обличчя, а завдяки цьому не лише пом’якшить страх, а й збагатить ваше життя. Роздiл 2 Розпiзнавання страху смертi Смерть – це все І нiщо. Черви вповзають, черви виповзають. Кожен боiться смертi по-своему. Для когось страх перед смертю – музичний фон життя, а будь-яка дiя викликае думку, що ця мить нiколи вже не повториться. Навiть стара кiнострiчка болiсно вражае тих, якi не можуть вiдiгнати думку, що всi актори вже стали прахом. Для iнших тривога е гучнiшою, нестримною, часом вибухае о третiй над ранок, змушуючи iх задихатися, бачачи примару смертi. Такi люди постiйно думають про те, що вже невдовзi будуть мертвими – як i всi довкола них. Когось переслiдуе якась особлива фантазiя про наближення смертi: нацiлений у iхню голову пiстолет, нацистська розстрiльна команда, локомотив, що з гуркотом мчить йому назустрiч, падiння з мосту або хмарочоса. Сценарii смертi набувають живих форм. Декому здаеться, що вiн зачинений у трунi, iз забитими землею нiздрями, усвiдомлюючи, що вiчно лежатиме в темрявi. Іншi бояться, що нiколи не побачать, не почують або не торкнуться коханоi людини. Ще комусь боляче перебувати пiд землею, тимчасом як усi iхнi друзi – на нiй. Життя йтиме далi, а вони не матимуть жодноi можливостi довiдатися, що трапиться з iхньою сiм’ею, друзями i всiм свiтом. Кожен з нас вiдчувае смак смертi, засинаючи щоночi або пiд наркозом. Смерть i сон, Танатос i Гiпнос грецькоi мiфологii, були близнятами. Чеський письменник-екзистенцiалiст Мiлан Кундера вважае, що акт забуття дае нам передсмак смертi: «Найстрашнiшою у смертi е не втрата майбутнього, а втрата минулого. Насправдi забуття е формою смертi, яка завжди присутня в життi»[3 - Quoted in Roth, P. “Shop Talk: A Writer and His Colleagues and Their Work.” Boston: Houghton Mifflin, 2001, p. 97.]. У багатьох людей страх смертi е явним i його легко розпiзнати, хоча й нелегко витримати. В iнших вiн витончений, замаскований i прихований пiд iншими симптомами, а розпiзнають його лише завдяки дослiдженням, таким глибоким, що це вже майже розкопки. Явний страх смертi Багато хто з нас плутае страх смертi зi страхом перед злом, самотнiстю чи знищенням. Декого приголомшуе велич вiчностi, буття мертвим назавжди й навiки вiкiв; iншi не спроможнi збагнути стан небуття та розмiрковують, де вони перебуватимуть пiсля смертi. Дехто особливо жахаеться, що зникне весь його особистий свiт. Іншi змагаються з питанням неуникностi смертi – саме його виражае електронний лист, написаний тридцятидворiчною жiнкою з нападами страху смертi: Гадаю, що найсильнiшi вiдчуття викликае в мене усвiдомлення того, що це Я помру, а не якась iнша iстота, як, наприклад, Я-Лiтня-Панi чи Я-Тяжко-Хвора-І-Готова-Померти. Припускаю, що я завжди думала про смерть непрямо, як про щось, що може трапитися, але не мусить. Пiсля сильного нападу панiки я кiлька тижнiв думала про смерть iнтенсивнiше, нiж будь-коли досi, i тепер уже знаю: це вже не е чимось, що може трапитися. Я почулася так, наче прокинулася з усвiдомленням цiеi страшноi правди, i вороття нема. Деяких людей такий страх приводить до дальшого нестерпного висновку, що нi iхнiй свiт, нi жоднi iхнi спогади не iснуватимуть нiде. Їхня вулиця, iхнi сiмейнi зустрiчi, батьки, дiти, пляжний будиночок, школа, улюбленi мiсця вiдпочинку – це все випаруеться одночасно з iхньою смертю. Нема нiчого стабiльного й тривалого. Яке значення може мати таке зникоме життя? Продовження електронного листа: Я зненацька усвiдомила: усе, що ми робимо, приречене на забуття та остаточне знищення разом зi всiею планетою. Я уявила смерть моiх батькiв, сестер, хлопця i всiх друзiв. Часто думаю про те, що певного дня МОЇ череп i костi, а не гiпотетичний або ж уявний комплект з черепа та костей опиняться назовнi, а не всерединi мого тiла. Ця думка викликае дуже велике сум’яття. Можливiсть iснування окремо вiд тiла не здаеться менi реальною, тому я не можу знайти втiхи в iдеi незнищенностi душi. У висловлюваннi цiеi молодоi жiнки е кiлька головних тем: смерть стала для неi особистою; це вже не щось таке, що може трапитися або ж трапляеться лише з iншими; неуникнiсть смертi позбавляе життя значимостi. Ідея безсмертноi душi, вiдокремленоi вiд ii фiзичного тiла, видаеться iй не дуже правдоподiбною, тому жiнка не може знайти розради в концепцii життя пiсля смертi. Вона також ставить собi запитання: чи забуття пiсля смертi е тим самим, що й забуття перед народженням (це важливий пункт, який пiзнiше з’явиться знову в наших мiркуваннях на тему Епiкура)? Пацiентка з нападами панiчного страху смертi на нашому першому сеансi дала менi такий вiрш: Смерть насуваеться, Присутнiсть ii мучить, Хапае мене, волочить, Я кричу. Я терплю. Знищення щодня маячить. Я намагаюся зоставити слiд, Що мiг би мати значення. Повнiстю включатися в сьогодення — Це найкраще, що я можу зробити. Але смерть чаiться вiдразу За стiною цiеi твердинi, У якiй я ховаюся, Мов дитина пiд покривальцем. Покривальце не захищае Вiд повернення страхiв У нерухомостi ночi. Бiльше мене не буде, Щоб вдихати красу природи, Щоб виправляти помилки, Вiдчувати солодкий смуток. Це нестерпна втрата, Хоч ii й не усвiдомиш. Смерть – це все І нiщо. Їi особливо переслiдувала думка, висловлена у двох останнiх рядках: «Смерть – це все / І нiщо». Жiнка пояснювала, що думка про перетворення на нiщо повнiстю ii поглинула й стала геть усiм. Але вiрш мiстить двi важливi думки, якi несуть розраду: ii життя здобувае значення, коли вона залишае слiд пiсля себе, i найкраще, що вона може зробити, – це повнiстю включитися в сьогодення. Страх смертi не затуляе iнших страхiв Психотерапевти часто вважають, що вiдкритий страх смертi насправдi е не страхом смертi, а лише маскуе iншу проблему. Однак такий засновок помилковий. Так було у випадку Дженнiфер – двадцятисемилiтньоi рiелторки. Їi довгi роки мучили напади страху перед смертю, проте попереднi лiкарi не займалися ними. Упродовж усього життя Дженнiфер часто прокидалася вночi, укрита потом, iз широко розплющеними очима, тремтячи вiд думки про свое знищення. Думала, як вона зникае, вiчно спотикаючись у темрявi, цiлковито забута свiтом живих. Переконувала себе: нiщо насправдi не мае значення, якщо все остаточно приречене на цiлковите згасання. Такi думки переслiдували ii вiд раннього дитинства. Вона яскраво пам’ятала перший такий епiзод, коли iй було п’ять рокiв. Тремтячи вiд страху перед смертю, дiвчинка побiгла до спальнi батькiв. Їi заспокоiла мати, сказавши двi речi, яких вона нiколи не забула: «У тебе попереду довге життя, i нема сенсу думати про це зараз». «Коли станеш дуже старою й наблизишся до смертi, то або здобудеш душевний спокiй, або будеш дуже хворою. Так чи iнакше, смерть не буде непрошеною гостею». Дженнiфер усе свое життя шукала розради в словах матерi, а ще виробила власнi методики пом’якшення нападiв. Вона нагадувала собi, що завжди мае вибiр – думати про смерть чи нi. Або ж намагалася видобути зi сховища своеi пам’ятi добрi спогади – як вона смiеться з друзями дитинства, милуеться дзеркальною поверхнею озера чи клубками хмар, подорожуючи з чоловiком у Скелястих горах, як цiлуе яснi личка своiх дiтей. Утiм, страх смертi далi ii переслiдував i вiдбирав значну частку життя. Вона консультувалася в кiлькох лiкарiв, якi не надто iй допомогли. Рiзнi лiки зменшили iнтенсивнiсть нападiв, але не iхню частоту. Лiкарi нiколи не придiляли належноi уваги ii страховi перед смертю, бо вважали, що це лише маска iншого страху. Я вирiшив не повторювати помилок своiх попередникiв. Припускаю, що iх збив з пантелику сильний кошмар, який уперше примарився Дженнiфер у вiцi п’яти рокiв, а потiм постiйно повертався. Уся моя сiм’я в кухнi. На столi лежить миска дощових черв’якiв, а батько змушуе мене, щоб я взяла жменю, стиснула iх, а потiм випила витиснуте з них молоко. Зрозумiло, що кожен лiкар, до якого зверталася Дженнiфер, пов’язував образ витискання черв’якiв з пенiсом i спермою. Унаслiдок цього намагався з’ясувати, чи не мало мiсця сексуальне насильство з боку батька. Це було й моею першою думкою. Але я вiдкинув ii, почувши вiд Дженнiфер, як такi запитання призвели до хибного напрямку лiкування. Хоча батько викликав у неi страх i часто вдавався до словесних образ, усе ж нi вона сама, нi iншi дiти з ii сiм’i не могли згадати жодного випадку сексуального насильства. Нiхто з дотеперiшнiх психотерапевтiв Дженнiфер не дослiджував глибини i значення ii всюдисущого страху смертi. Ця загальна помилка мае поважну традицiю, коренi якоi сягають першоi публiкацii в царинi психотерапii: Фройд i Броер, 1895 рiк, «Дослiдження iстерii». Уважне читання цього тексту виявляе, що життя пацiентiв Фройда наповнював страх смертi[4 - Детальнiше дивись мою передмову до останнього видання Freud, S., and Breuer, J. “Studies on Hysteria” (J. Stracey, ed. and trans.). New York: Basic Books, 2000. (Originally published 1895.)]. Це iгнорування страху перед смертю в дослiдженнях могло б дивувати, якби не пiзнiшi роботи вченого. Вони демонстрували, як Фройдова теорiя походження неврозу спираеться на припущення про конфлiкт мiж рiзними несвiдомими, примiтивними, iнстинктивними силами. На думку Фройда, смерть не могла б вiдiграти жодноi ролi в генезисi неврозу, оскiльки вона не представлена в несвiдомому. Фройд висунув двi причини цього[5 - Freud, S. “Inhibitions, Symptoms, and Anxiety” (J. Stracey, trans.). London: Hogarth Press, 1936. (Originally published 1926.)]: по-перше, ми не маемо особистого досвiду смертi, по-друге, не можемо збагнути нашого небуття. Хоча Фройд проникливо й мудро писав про смерть у своiх коротких несистематичних есе, таких як «Наше ставлення до смертi»[6 - Freud, S. “Thoughts for the Time on War and Death: Our Attitudes Toward Death.” Collected Papers of Sigmund Freud. Vol. 4. London: Hogarth Press, 1925; see also Yalom, I. D. “Existential Psychotherapy.” New York: Basic Books, 1980, pp. 64–69.], що були створенi пiсля Першоi свiтовоi вiйни та мали дослiджувати ii наслiдки, його «знесмертення», як назвав це Роберт Джей Лiфтон[7 - Lifton, R. J. “The Broken Connection.” New York: Simon & Schuster, 1979.], позбавлення смертi значення у формальнiй теорii психоаналiзу справило значний вплив на кiлька поколiнь психотерапевтiв. І стало причиною змiни напрямку дослiджень у бiк iгнорування смертi та зосередження уваги на тому, що, як вони вiрили, представляе смерть у несвiдомому, особливо ж самотностi та кастрацii. Тим часом можна твердити, що психоаналiтичне пiдкреслення минулого насправдi е униканням майбутнього та зiткнення зi смертю[8 - Spiegel, D. “Man as Time-keeper: Philosophical and Psychotherapeutic Issues.” American Journal of Psychoanalysis, 1981, 41(5), 14.]. Вiд самого початку моеi працi з Дженнiфер я зосередився на ii страху перед смертю. Пацiентка не чинила опору: потребувала такоi терапii; вибрала мене, бо читала мою книжку «Екзистенцiальна психотерапiя» та прагнула конфронтацii з екзистенцiальними фактами життя. Нашi терапевтичнi сеанси концентрувалися на ii думках про смерть, спогадах i фантазiях. Я попросив пацiентку занотовувати сни та думки пiд час нападiв панiки. Їй не довелося довго чекати. Уже за кiлька тижнiв пережила тяжкий панiчний напад, викликаний переглядом фiльму про перiод правлiння нацистiв. Вона була глибоко вражена цiлковитою непередбачуванiстю життя, показаною в цьому фiльмi. Навмання обираються безневиннi заручники й так само навмання знищуються. Небезпека повсюдно; нiде не можна було знайти захисту. Їi приголомшила схожiсть цiеi ситуацii iз ситуацiею в домi ii дитинства: небезпека, викликана непередбачуваними епiзодами батькiвського гнiву, брак мiсця схованки та пошук рiшення виключно в невидимостi, себто в тому, щоб озиватися чи просити чогось настiльки мало, наскiльки це можливо. Незабаром вона вiдвiдала дiм свого дитинства й, за моею порадою, розмiрковувала бiля могил своiх батькiв. Така порада може видатися надто радикальною, але ще 1895 року Фройд описав, як давав пацiентам саме такi вказiвки[9 - Freud and Breuer, 1895/2000.]. Коли Дженнiфер стояла бiля могили батька, iй зненацька спала на думку дивна iдея: «Як же холодно мае бути йому в могилi». Ми обговорили цю дивну думку. Видавалося, що ii дитячий погляд на смерть з притаманними йому iррацiональними складниками (наприклад, тим, наче мертвi можуть вiдчувати холод) постiйно жив у ii уявi поруч з дорослими рацiональними засадами. Коли Дженнiфер поверталася додому iз сеансу, до ii мозку прокралася популярна за часiв ii дитинства мелодiя, i вона почала спiвати, вражена тим, що пам’ятае всi слова. Як бачиш похорон чи думаеш про те, Що смерть тебе у одну мить змете, Тебе у саван бiлий загорнуть, В великий чорний ящик покладуть. І от глибоку яму вже копають, Землею i камiнням засипають, Спокiйно тиждень будеш ти лежати, А там труна почне вже протiкати. Черви вповзають, черви виповзають, Тобi на писку герцi виправляють, Вони тобi зжирають очi й нiс, А от один до живота залiз. Великими очима обертае, Влiз у живiт, з очниць вже вилiзае, А скоро вже твiй шлунок загниеться, Зелений слиз тодi з нього поллеться. Його на кромку хлiба намасти, Це маеш iсти, коли мертвий ти. Спiваючи це, згадала своiх сестер (Дженнiфер була наймолодшою), якi немилосердно ii дражнили, часто спiваючи цю пiсеньку, хоча видно було, що вона дуже лякае дiвчинку i спричиняе в неi очевидний стрес. Спогад про цю пiсеньку став для Дженнiфер прозрiнням. Завдяки цьому вона зрозумiла, що ii постiйний сон про пиття молока черв’якiв стосувався не сексу, а смертi, могильних черв’якiв i небезпеки та браку захисту, яких вона зазнала в дитинствi. Здогад про те, що в ii думках застигло дитяче видiння смертi, вiдкрив перед нею новi перспективи терапii. Прихований страх смертi Щоб викрити прихований страх смертi, можуть бути потрiбними глибокi дослiдження, але часто будь-хто – чи в ходi терапii, чи й без неi – здатен його виявити завдяки авторефлексii. Думки про смерть можуть просочуватися i проникати в нашi сни, незалежно вiд того, наскiльки вони прихованi вiд свiдомих думок. Кожен нiчний кошмар – це сон, у якому страх смертi втiк зi свого загону та загрожуе сновидцю. Нiчнi кошмари будять сплячого й зображають небезпеки його життя: втечу вiд убивцi, падiння з великоi висоти, пошук схованки вiд смертельноi загрози, картину смертi чи буття мертвим. Часто смерть з’являеться в снах у символiчнiй формi. Наприклад, чоловiк середнього вiку, що мав проблеми з травленням та iпохондричнi симптоми, якi стосувалися раку шлунку, бачив такий сон: вiн зi всiею сiм’ею сидить у лiтаку в дорозi до екзотичного курорту на Карибах. Тодi у наступному кадрi вiн опиняеться на землi, зiгнувшись навпiл вiд болю в шлунку. Прокидаеться з жахом i вiдразу ж розумiе сенс сну: вiн помер вiд раку шлунку, а життя тривае далi без нього. Зрештою, певнi життевi ситуацii майже завжди стають причиною страху перед смертю, наприклад важка хвороба, смерть близькоi людини чи серйозна невiдворотна загроза основоположнiй безпецi – згвалтування, розлучення, пожежа, вуличний розбiй. Роздуми про такi подii загалом призводять до появи явних страхiв перед смертю. Страх перед нiчим насправдi е страхом смертi Багато рокiв тому психолог Ролло Мей жартував, що страх перед нiчим намагаеться стати страхом перед чимось. Іншими словами, страх перед нiчим швидко чiпляеться до вiдчутного об’екта. Історiя Сюзан iлюструе кориснiсть цiеi концепцii, коли певна особа може вiдчувати непропорцiйно сильний страх перед якоюсь подiею. Сюзан, педантична й працьовита бухгалтерка середнього вiку, звернулася до мене з приводу конфлiкту зi своiм працедавцем. Ми зустрiчалися кiлька мiсяцiв. Урештi вона покинула цю роботу та заснувала власну конкурентну й дуже успiшну фiрму. Коли за кiлька рокiв вона зателефонувала менi, щоб попросити про негайну зустрiч, я насилу впiзнав ii голос. Зазвичай Сюзан була оптимiстично настроеною й цiлком адекватною, але сьогоднi ii голос панiчно тремтiв. Пiзнiше того ж дня я побачив Сюзан i був занепокоений ii виглядом: завжди спокiйна й зi смаком одягнена, сьогоднi вона була непричесаною та схвильованою, обличчя червоне, очi пiдпухлi вiд слiз, шия забинтована, причому пов’язка не надто чиста. Запинаючись, Сюзан виклала свою iсторiю. Їi дорослий син Джордж, вiдповiдальний молодий чоловiк на добрiй посадi, потрапив до в’язницi за звинуваченням у зберiганнi наркотикiв. Полiцiя затримала його за дрiбне порушення правил вуличного руху i знайшла в машинi кокаiн. Тест на наркотики дав позитивний результат. Оскiльки це був уже третiй випадок такого штибу i Джордж проходив спонсоровану державою програму лiкування осiб, що вже притягалися до кримiнальноi вiдповiдальностi через наркотики, його засудили до мiсячного ув’язнення та дванадцяти мiсяцiв реабiлiтацii. Чотири днi Сюзан безперервно плакала. Не могла спати, iсти, уперше за двадцять рокiв неспроможна була вийти на роботу. Уночi ii мучили жахливi видiння про сина: як вiн жадiбно п’е щось iз пляшки, загорнутоi в коричневий паперовий пакет, який хлопець брудний, його зуби зiпсованi i, врештi вiн помирае в придорожнiй канавi. – Вiн помре у в’язницi, – сказала менi Сюзан i описала, як вона виснажилась, удаючись до всiх засобiв впливу та всiх способiв домогтися його звiльнення. Їi цiлковито розчавив перегляд дитячих фотографiй сина: ангельське личко, бiлявi кучерi, натхненнi очi. Здавалося, на нього чекае прекрасне перспективне майбутне. Сюзан вважала себе самостiйною жiнкою, що може добре з усiм упоратися. Сама побудувала свое життя попри те, що батьки ii не вiдзначалися нi характером, нi успiшнiстю. Але в цiй ситуацii вона почувалася геть безпорадною. – Навiщо вiн зробив це менi? – питала вона. – Це бунт, навмисний саботаж моiх планiв щодо нього. Чим же iншим це може бути? Хiба ж я не дала йому всього, що потрiбно для здобуття успiху: найкращоi освiти, урокiв тенiсу, гри на пiанiно, кiнноi iзди? І це так вiн менi вiддячив? Який сором – уявiть собi, що про це довiдаються моi знайомi. Сюзан згоряла вiд заздрощiв, лише думаючи про успiшних дiтей ii друзiв. Перше, що я зробив, – нагадав iй речi, про якi вона вже знала. Вiзiя сина в придорожнiй канавi була повнiстю iррацiональною, примарою катастрофи там, де ii не було. Я звернув увагу Сюзан на те, що загалом ii син досяг значного прогресу. Вiн проходить добру реабiлiтацiйну програму, а також приватне лiкування в чудового психотерапевта. Лiкування вiд наркотичноi залежностi рiдко обходиться без ускладнень: рецидиви, часто неодноразовi, е неуникними. І, звичайно, вона це знала. Нещодавно повернулася з тижневого курсу сiмейноi терапii, що входив до реабiлiтацiйноi програми Джорджа. І чоловiк Сюзан не подiляв ii надмiрних гризот через сина. Також вона знала, що ii запитання «Навiщо вiн зробив це менi?» було iррацiональним. Кивнула головою на знак згоди, коли я сказав, що вона повинна виключити себе з цiеi картини. Рецидив сина не мав стосунку до неi. Будь-яка мати була б занепокоена наркотичним рецидивом сина й думкою про нього в ув’язненнi, але реакцiя Сюзан видалася менi надмiрною. Я почав пiдозрювати, що ii неспокiй значною мiрою перемiщений i насправдi походить з iншого джерела. Особливо вразило мене ii глибоке почуття безпорадностi. Жiнка завжди думала, що може впоратися геть з усiм, а тепер це уявлення було розбите: вона нiчого не могла зробити для свого сина (окрiм як усунутися з його життя). Але чому Джордж аж настiльки був центром ii життя? Так, був ii сином. Але це щось бiльше. Був надмiру центральним. Так, наче все ii життя залежало вiд його успiху. Я розповiв iй, що для багатьох батькiв дiти часто е втiленням проекту безсмертя. Ця думка викликала в неi iнтерес. Сюзан зiзналась у своiй надii, що iй вдасться продовжити себе в майбутньому завдяки Джорджу. Але тепер зрозумiла, що мусить позбутися цiеi думки. – У нього замало сил для такого завдання, – сказала вона. – Хiба ж якась дитина мае достатньо сил для цього? – спитав я. – Ба бiльше: Джордж нiколи й не зобов’язувався виконувати таку роботу, тож його поведiнка, його рецидив вас не стосуеться! Ближче до кiнця сеансу я спитав про пов’язку на ii шиi. Вона розповiла, що саме зробила пластичну операцiю, щоб пiдтягти шкiру на шиi. Коли я далi розпитував про операцiю, вона занервувалася й намагалася повернутися до розмови про сина. Зауважувала, що саме з цiеi причини зустрiлася зi мною. Але я наполягав. – Розкажiть менi бiльше, чому ви зважилися на операцiю. – Ну що ж, я ненавиджу те, що старiння зробило з моiм тiлом – грудьми, обличчям, шкiрою на шиi, яка обвисла. Операцiя – це мiй подарунок самiй собi на день народження. – Який це день народження? – З великоi лiтери Д! Число шiсть нуль. Минулого тижня. Вона розповiдала, що iй шiстдесят i вона усвiдомлюе, що ii час добiгае кiнця (а я розповiдав про своi сiмдесят). Тодi я пiдсумував: – Я впевнений, що ваша тривога надмiрна, оскiльки якась ваша частка чудово знае: пiд час лiкування наркотичноi залежностi майже завжди трапляються рецидиви. Менi здаеться, що ця тривога походить з iнших джерел i була перемiщена на Джорджа. Оскiльки Сюзан енергiйно кивнула на знак згоди, я вiв далi: – Я думаю, що ви тривожитеся через себе саму, а не через Джорджа. Це пов’язано з вашим шiстдесятим днем народження, усвiдомленням вашого старiння й зi смертю. Менi здаеться, що на глибокому рiвнi ви зараз напевно обмiрковуете кiлька важливих запитань: «Що робити з рештою життя? Що дасть йому сенс, особливо ж тепер, коли впевнилися, що Джордж не виконае цього завдання?» Ставлення Сюзан до розмови поступово змiнювалося з нетерплячостi на iнтенсивний iнтерес: – Я нiколи не думала надто довго про старiння i збiгання часу. Пiд час попередньоi терапii ця тема нiколи не з’являлася. Але я розумiю, про що йдеться. Пiд кiнець годинного сеансу вона глянула на мене: – Не можу уявити, як би вашi думки мали менi допомогти, але скажу це так: ви втримали мою увагу впродовж останнiх п’ятнадцяти хвилин. За цi чотири днi це найдовший час, який я могла присвятити думкам про щось iнше, крiм Джорджа. Ми домовилися про зустрiч наступного тижня, рано-вранцi. З нашоi попередньоi спiвпрацi Сюзан знала: щоранку я пишу – i зауважила, що розпорядок змiнився. Я пояснив, що не матиму iншого часу, бо наступного тижня вирушаю в подорож – на весiлля сина. Бажаючи допомогти iй ще чимось, я докинув пiзнiше, на прощання: – Це другий шлюб мого сина, Сюзан, i я пам’ятаю, що пережив тяжкий перiод пiд час його розлучення – жахливо почуватися таким безпорадним батьком. Отже, я з власного досвiду знаю, як вам зараз важко. Ми запрограмованi на бажання допомогти своiм дiтям. Упродовж наступних двох тижнiв ми значно менше уваги придiляли Джорджевi, натомiсть значно бiльше – особистому життю Сюзан. Їi страх за сина рiзко зменшився. Його психотерапевт порадив (а я з цим погодився), що найкращим для Сюзан i Джорджа було б на кiлька тижнiв припинити спiлкування. Вона хотiла довiдатися бiльше про страх перед смертю, про те, як бiльшiсть людей справляеться з ним, а я подiлився з нею багатьма своiми думками про страх смертi, викладеними на сторiнках цiеi книжки. На четвертий тиждень вона сповiстила, що повертаеться до нормального самопочуття. Ми запланували контрольний сеанс за кiлька тижнiв. Коли на цьому останньому сеансi я спитав Сюзан, що в нашiй спiльнiй працi найбiльше iй допомогло, вона чiтко роздiлила думки, якими я з нею дiлився, i значущiсть нашого з нею спiлкування. – Найцiннiшою рiччю, – сказала вона, – було те, що ви менi розповiли про вашого сина. Я була дуже зворушена тим, як ви намагалися достукатися до мене в цей спосiб. Іншi питання, на яких ми зосереджувалися, – як я перемiстила тривогу через власне життя i смерть на Джорджа, – безумовно, привернули мою увагу. Я вважаю, що ви маете рацiю. Але деякi з цих iдей – наприклад, тi, якi ви запозичили в Епiкура, – були дуже. гм. iнтелектуальними, i я не можу сказати, щоб вони насправдi допомогли. Та немае жодного сумнiву, що пiд час наших зустрiчей вiдбувалося щось дуже ефективне. Ця роздiлова лiнiя, яку вона провела мiж iдеями й нашим контактом[10 - Необхiднiсть синергii iдей i мiжлюдських контактiв е головною темою моеi книжки «The Schopenhauer Cure». New York: HarperCollins, 2005[26 - Украiнською мовою вийшла пiд назвою «Шопенгауер як лiки» (видавництво КСД, 2017).].], е ключовим питанням (див. роздiл 5). Хоч якими дiевими могли бути iдеi, втiлитися в життя вони можуть лише завдяки особистим зв’язкам з iншими людьми. Пiд кiнець сеансу Сюзан зробила приголомшливе зiзнання про значнi змiни в ii життi: – Однiею з моiх найбiльших проблем е те, що я занадто замкнена в рамках своеi роботи. Я надто довго була бухгалтером, бiльшу частину дорослого життя, а тепер я задумалася над тим, що це менi не пасувало. Я екстраверт з iнтровертною професiею. Я люблю балакати з людьми, нав’язувати контакти. А життя бухгалтера надто монастирське. Я повинна змiнити те, чим займаюся, а останнiми тижнями ми з чоловiком серйозно розмовляли про наше майбутне. Я все ще маю час на iншу кар’еру. Менi не хотiлося б постарiти, озирнутися й зрозумiти, що я нiколи не намагалася робити щось iнше. Сюзан розповiла менi, що вони з чоловiком часто напiвжартома планували купити готельчик у Долинi Напа. Раптом ця думка стала серйозною, i вони провели минулий вiкенд з рiелтором, оглядаючи рiзнi виставленi на продаж готелi. Десь за шiсть мiсяцiв по тому я отримав вiд Сюзан листа, написаного на зворотi фотокартки чарiвноi сiльськоi садиби в Долинi Напа, в якому вона наполегливо запрошувала мене приiхати. «Перша нiч у домi ваша!» Історiя Сюзан iлюструе кiлька пунктiв. По-перше, непропорцiйно сильна тривога. Звичайно Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=59940731&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания Примечания 1 З «Епосу про Гiльгамеша», пер. І. Дьяконова та М. Москаленка. (Тут i далi примiтки, позначенi астерисками, – вiд перекладачки. Примiтки автора позначено цифрами i подано в кiнцi книжки.) 26 Украiнською мовою вийшла пiд назвою «Шопенгауер як лiки» (видавництво КСД, 2017). Комментарии 1 Адольф Мейер сказав це Джерому Франку в особистiй розмовi 1979 року. 2 Провадяться значнi та дуже активнi експериментальнi дослiдження страху смертi (переважно з iнiцiативи прибiчникiв «Теорii керування страхом»), якi показують поширенiсть цього почуття та його величезний вплив на самооцiнку i – значною мiрою – на особистi риси, переконання, поведiнку, а також на сталiсть культурного свiтогляду й системи норм i стандартiв. Див., наприклад, Solomon, S., Greenberg, J., and Pyszczynski, T. “Pride and Prejudice: Fear of Death and Social Behavior.” Current Directions in Psychological Science, 2000, 9(6), 200–204; Pyszczynski, T., Solomon, S., and Greenberg, J. “In the Wake of 9/11: The Psychology of Terror.” Washington, D.C.: American Psychological Association, 2002. 3 Quoted in Roth, P. “Shop Talk: A Writer and His Colleagues and Their Work.” Boston: Houghton Mifflin, 2001, p. 97. 4 Детальнiше дивись мою передмову до останнього видання Freud, S., and Breuer, J. “Studies on Hysteria” (J. Stracey, ed. and trans.). New York: Basic Books, 2000. (Originally published 1895.) 5 Freud, S. “Inhibitions, Symptoms, and Anxiety” (J. Stracey, trans.). London: Hogarth Press, 1936. (Originally published 1926.) 6 Freud, S. “Thoughts for the Time on War and Death: Our Attitudes Toward Death.” Collected Papers of Sigmund Freud. Vol. 4. London: Hogarth Press, 1925; see also Yalom, I. D. “Existential Psychotherapy.” New York: Basic Books, 1980, pp. 64–69. 7 Lifton, R. J. “The Broken Connection.” New York: Simon & Schuster, 1979. 8 Spiegel, D. “Man as Time-keeper: Philosophical and Psychotherapeutic Issues.” American Journal of Psychoanalysis, 1981, 41(5), 14. 9 Freud and Breuer, 1895/2000. 10 Необхiднiсть синергii iдей i мiжлюдських контактiв е головною темою моеi книжки «The Schopenhauer Cure». New York: HarperCollins, 2005[26 - Украiнською мовою вийшла пiд назвою «Шопенгауер як лiки» (видавництво КСД, 2017).].