Галицька сага. Тінь незалежності

Галицька сага. Тiнь незалежностi Петро Михайлович Лущик Галицька сага #2 «Тiнь незалежностi» – друга книга «Галицькоi саги». Вона охоплюе подii, що вiдбувалися у 1918–1922 роках, у час, про який Вiнстон Черчилль потiм скаже: «Вiйна велетнiв закiнчилася, почалася вiйна пiгмеiв». Коли зранку 1 листопада 1918 року на мiськiй ратушi львiв’яни побачили синьо-жовтий прапор, вони ще не знали, що це лише початок довгоi збройноi боротьби за те, кому мае належати Галичина. Коли на ii теренах точилися кривавi боi, у далекому Парижi краiни-переможцi «вiйни велетнiв» вирiшували ii долю, як i долю всiеi Європи. Молох вiйни знову закружив у своему кривавому танцi жителiв села Перетин: однi стали на захист молодоi Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки, другi воювали на боцi полякiв, третi бачили свое майбутне разом з Червоною армiею; дехто, передчуваючи неминучу поразку, готувався до iнших методiв боротьби… Петро Лущик Галицька сага. Тiнь незалежностi © П. М. Лущик, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019 Жителi села Перетин у листопадi 1918 року Вихiдцi з села, що жили в iнших мiсцях 1918 рiк Пролог Маршал Фердинанд Фош вийняв з кишенi годинник. Хвилинна стрiлка повiльно наближалася до дванадцяти. До п’ятоi години залишилася лише хвилина. Маршал повернув голову праворуч, де за столом сидiв британський адмiрал Росслiн Веммiс. – Пора! – сказав маршал i кивнув своему офiцеровi для особистих поручень. – Запросiть нiмцiв! Маршал Фош поклав на стiл руки, неначе вони йому заважали. Адмiрал Веммiс, побачивши, що той хвилюеться, по-дружньому поклав свою руку на руку француза. Мовляв, скоро все закiнчиться! А Фердинанд Фош розумiв все значення цiеi подii, скiльки довелося пережити Європi, щоб дочекатися цiеi митi, коли тут, у його штабний вагон командувача вiйськами Антанти, поставлений на галявинi Комп’енського лiсу, зараз з’явилися представники нiмецького командування. Скiльки довелося пережити йому самому: i поразку на Соммi, пiсля чого довелося пiти у вiдставку й два роки очолювати нiкому не потрiбний Центр вiйськових дослiджень, i смерть единого сина Германа й зятя Бекура! Що ж, сьогоднi все дiйсно закiнчиться! Присутнi повернули голови. У вагон зайшли четверо нiмцiв: двое цивiльних i генерал з капiтаном. Маршал Фош пiдвiвся. Вiн не привiтався з нiмцями, як, зрештою, йому не було потреби, щоб вони представились. Їхнi iмена – статс-секретаря Райхсканцелярii Маттiаса Ерцбергера, графа Альфреда фон Оберндорфа, генерал-майора Детлофа фон Вiнтерфельдта та капiтана Ернста Ванзелова – стоять пiд договором, який тi зараз пiдпишуть. А Маттiас Ерцбергер зупинився перед маршалом i пiсля ледь вловимоi паузи сказав: – Панове! Райхсканцлер принц Максимiлiан Баденський уповноважив нас пiдписати текст перемир’я. – Вам вiдомi умови? – запитав Фердинанд Фош. – Яволь! – Тодi прошу поставити своi пiдписи! Статс-секретар сiв за стiл навпроти Фоша. Особистий секретар маршала поклав перед ним договiр. Ерцбергер не став вкотре читати текст перемир’я, що зовнi скидалося на повну i беззаперечну капiтуляцiю Нiмеччини, адже вона зобов’язувалася звiльнити захопленi нею територii Бельгii, Францii i Люксембургу, а також Ельзас-Лотарингiю, вивести своi вiйська з Австро-Угорщини, Туреччини i Румунii, звiльнити лiвий берег рiки Рейн. Вона погоджувалася на перетворення правого берега Рейну у нейтральну зону. Бухарестський i Брестський договори анулювалися. Нiмеччина видавала союзникам 150 тисяч вагонiв, 5 тисяч автомобiлiв, 5 тисяч одиниць важкоi артилерii, 1700 лiтакiв i ще багато чого, про що Ерцбергер не хотiв згадувати. Вiн не роздумуючи поставив свiй розмашистий пiдпис навпроти свого прiзвища i звiльнив мiсце для графа фон Оберндорфа. Коли розписався останнiй з них, капiтан Ернст Ванзелов, французький офiцер поклав текст договору спочатку перед англiйським адмiралом, а вже потiм перед Фердинандом Фошем. – Панове! Маю честь оголосити, що Перша свiтова вiйна закiнчиться рiвно через п’ять годин i п’ятдесят хвилин. На всiх фронтах об одинадцятiй годинi припиняться вiйськовi дii, – сказав Фош. Нiмцi поклонилися i у супроводi офiцера з особистих доручень залишили вагон. Коли за ними закрилися дверi, адмiрал Росслiн Веммiс задумливо промовив: – Чотири роки, три мiсяцi та одинадцять днiв! Цiкаво, приблизно вiдомо, скiльки загинуло? – Пiдраховують, але число може сягнути десяти мiльйонiв, – вiдповiв Фош. – Ще нiколи не було такоi жахливоi вiйни! І, сподiваюся, бiльше нiколи i не буде! Вiн деякий час помовчав i добавив: – Хочеться сподiватися! Тут у вагон повернувся офiцер для особистих доручень. – Пане маршал! Пане адмiрал! Репортери чекають для знiмки! – повiдомив вiн. Маршал Фош зiтхнув. – Треба йти, адмiрале! – сказав вiн. – Хоч як я i не люблю подiбний офiцiоз, але нiчого зробити не можу. Це вже iсторiя, i ми ii творимо. Фош якось зразу вiдкинув вiд себе урочистiсть, з якою говорив цi слова, i просто сказав: – Потрiбно одягти шинель. Надворi мрячно. Вони вийшли з вагона на вологе повiтря. Над лiсом клубився сiрий вранiшнiй туман, ще не пiдсвiчений скупим листопадовим сонцем. Нiмцiв вже не було видно. Чи вони одразу поiхали, чи кудись заховалися вiд допитливих репортерiв, переможцi не знали. Вони зупинилися перед десятком людей з фотоапаратами. Майже одночасно спалахнуло п’ять магнiевих ламп. Бiля сходiв вагона в рiзних позах застигли дев’ятеро вiйськових. Вiднинi вони мали увiйти в iсторiю як люди, котрi поставили крапку на спустошливiй, не баченiй досi вiйнi, яка мала закiнчитися менше нiж через шiсть годин. Пролунае останнiй пострiл – i солдати усiх армiй зможуть повернутися до своiх домiвок, упевненi у тому, що подiбне бiльше нiколи не повториться. Але за цих шiсть годин ще загинуть сотнi солдатiв, а свiтом своею переможною смертоносною ходою крокувала «iспанка», забираючи те, чого не встигла вiйна. Стомлена вiйною Антанта просто зiгнорувала все, що робилося на сходi. Австро-Угорщина розвалювалася як картковий будинок, поховавши пiд своiми завалами майже сiмдесятирiчну стабiльнiсть, що закiнчилася ще двома роками ранiше – iз смертю цiсаря Франца Йосифа І. 1 У середу тридцятого жовтня до кузнi Василя Вовка зайшов Якiв Смоляр. Василь саме вовтузився з ободом для колеса. Привiтавшись, Якiв зупинився у дверях i спостерiгав за роботою коваля. Не вiдриваючись вiд свого заняття, Василь пробурмотiв: – Не треба пiдпирати моi дверi! Вони зробленi на совiсть! – Та я вижу! – вiдказав Якiв. – Для того i прийшов. – За дверима? – Бiльшим. – Значить, за одвiрком! – припустив Василь. Вiн сильно вдарив по залiзному ободi, припасуваши його до дерев’яного колеса, для годиться декiлька разiв постукав по ньому i задоволений прислонив до стiни, де вже чекали готовi iншi три. Якiв перевiв погляд на iнший куток кузнi, де вже лежали складенi залiзнi деталi. Вiн одразу зрозумiв, що Василь Вовк робить комусь воза. – Я слухаю тебе, Якове! – сказав Василь. – Що в тебе сьи зламало? – Та, на щастя, нiчого! Я за iншим, Василю! – То вийдемо на двiр! Покурити хочу! Вони вийшли з кузнi, сiли на ослiн. Якiв почекав, поки Василь запалить файку i затягнеться. – Дiло до тебе е, Василю, – мовив вiн. – Надумав я з синами перебратисьи ближче до лiсу i поставити лiсничiвку. Василь спочатку подивився на Якова, потiм перевiв погляд на стiну недалекого лiсу i кивнув головою. – І правильно надумав! – сказав коваль. – Ти файний тесля; як i я, вiдбою у роботi не маеш. Чого тобi возити лiс до хати? Най до тебе iдуть! – Файно, що ти мене розумiеш! Але я не хочу, щоб то була тiлько лiсничiвка. Хочу поставити млина, посажу яблунь. Василь усмiхнувся у пишнi вуса. – Ти хочеш мого благословення? – поцiкавився вiн. Цього разу усмiхнувся Якiв: – Для того е ксьондз! Я прийшов за iншим. Менi буде треба багато залiза. – Файно! – просто сказав Василь. – Що треба – зроблю! Що не зможу – вибачай! Коли ти хочеш почати? – Та вже завтра з Михайлом i Миколою пiдемо вибирати мiсце! – Правильно! Нема чого тягнути! Хто знае, що буде пiслязавтра? А мiсце… Ти знаеш, де росте столiтнiй дуб? – Ну? – Там i поляна, горбочок, та й на сад мiсце буде, коли викорчувати трохи дерев. Якiв похитав головою: – Та, чесно казати, туда я сьи i збирав! – Значить, файне мiсце! Але не тягни! Поки нема влади, треба користати. І одному Богу вiдомо, коли то всьо сьи кiнчит! І чим! – сказав Василь, випустивши через нiс густий дим. – От скажи менi, Якове… Ти був у полонi, воював за Велику Украiну. Знаеш бiльше, нiж я. – Не прибiдняйсьи, Василю! Тебе тоже поганяло! – заперечив Смоляр. – Не про те! Я, певно, багато чого не розумiю, але знаю, коли курка мае здихати. – До чого тут курка? – Дивлюсьи на нашу Австрiю i вижу, що вона, як та курка, тоже доживае останнi днi. Ну, курку можна дорiзати, якщо встигнеш, або закопати, якщо не встиг. Що з Австрiею? І не дорiжеш, i не закопаеш! Якiв Смоляр подивився на курей, що вовтузилися перед курником. Вони аж нiяк не пiдходили пiд опис Василя. – А що пише твiй Левко? – натомiсть запитав вiн. – І де вiн зара? – А Бог його знае! – махнув рукою Василь. – Спочатку колесив Украiною зi своiм офiцером, а де тепер, одному Богу вiдомо! А якщо сьи об’явит, поiде до Вiдня. Певно, там i лишитьсьи. – Шкодуеш? – Не шкодую, i вже написав йому, – вiдповiв Вовк. – Правда, вiн ще не знае про смерть матерi, але якщо йому там файно, то най буде у Вiдню. Що йому тут робити? Тримати менi залiзо у кузнi? А так, може, сьи виб’е в люди. – Так, порозкидала вiйна наших людей по всьому свiту, – згодився Якiв. – Твiй Левко аж у Вiдню; добре хоч украiнку взяв. Хведько Мороз, кажуть, десь аж на Буковинi при якомусь штабi. А хто iх там розбере при якому?! Степко Бiлецький в Московii згинув… Василь Вовк хмикнув. – Згинув! І коли воно встигло стати таким гiмном? Вже як я не любив Тому, але той хоч нiкому зла не робив! Носивсьи зi своiми москвофiлами, збирав до себе молодих i дурних, але раз вдарив по карку свого Левка – i той зразу забув про один русскiй народ. А Степко став оздоблений, i не думаю, що через Тому. Не переживай за него! Гiмно, як ти знаеш, не тоне. Ще випливе десь! – сказав вiн. – Тому, Якове, не тягни з лiсничiвкою. Поки нема влади – будуй! Я поможу. На тому i закiнчили розмову. Якiв Смоляр пiшов до себе додому, а Василь продовжував сидiти на ослонi, тримаючи в ротi вже загаслу файку. У такiй задумi його i застала Галинка. За цих пiвроку, вiдколи вона з’явилася у селi, дiвчина майже нi з ким не контактувала, адже дуже прив’язалася до Орини Ребрик i переживала з нею усi негаразди. Якщо хто до Орини ставився вороже, то й Галинка так само обходила тих перетинцiв. Напевне, единий, хто не викликав жодних заперечень у дiвчини, був Василь Вовк. Вiн здригнуся, зауваживши перед собою тендiтну дiвочу постать. На дiвчинi була стара потерта свитина, пiдперезана вицвiлою хустиною. Їi Василь пам’ятав на Оринi ще вiд довоенних часiв. – Вуйку Василю, цьоця Орися пiслала до вас, – обережно мовила дiвчина. – Невже знов ножик зламала? – хитро запитав Василь i посмiхнувся вiд того, що Галинка почервонiла. – Вгадав? – А от i не вгадали! Ось! Вона розмотала принесений згорток тканини i показала сокиру без топорища. – Цьоця Орися попросила нагострити. Василь недовiрливо повертiв сокиру в руках. Вона була не просто тупою. Сокира зовнi була схожа на пилку. – Та ви нею що, на каменi рубали дрова? – поцiкавився вiн. Дiвчина не вiдповiла. – То нагострите? – несмiливо запитала. Василь Вовк пiдвiвся. – Та що вже менi з вами робити? Нагострю. До вечора принесу. Так i скажи Оринi. – Скажу, – вiдповiла Галинка i побiгла додому. Дорогою вона заледве не зiткнулася з Феодорою, що саме вийшла з хати, чемно перепросила i залишила обiйстя. Жiнка Гната провела дiвчину довгим поглядом, тiльки потiм пiдiйшла до Василя. – Дивлюсьи, Василю, Орина часто присилае до тебе свою вихованку, – мовила Феодора. – Щось в них все ломитьсьи. – Не говори дурнi, Хвеодоро! – вiдказав Василь. – Я вже й забув, коли Галинка була в мене останнiй раз! – Ти, Василю, можеш робити, що хочеш, але не забувай, що живеш помiж людей. – А до чого тут люди? – не зрозумiв коваль. – Та люди все видять! Ти недавно поховав жiнку, а вже заглядаеш на iншу… Феодора аж вiдступила назад, зустрiвшись поглядом з очима дiвера. – Жiнко, не лiзь туди, де тебе не питають! – жорстко сказав Василь. – А своiм людям можеш переказати, що то не iхне собаче дiло! Най лiпше за собою сьи дивлять! Феодора зрозумiла, що зачепила заборонену для Василя тему. – Та я просто так, не переживай, – спробувала виправдатися жiнка. – Лiпше, щоб ти знав то вiд своiх, а не десь на вулицi. – Най говорять! – махнув рукою Василь. – Почешуть язиками та й перестануть! Феодора вирiшила, що пора змiнювати тему. – Пiдемо до хати. Я обiд зварила, – сказала вона. – Файно, зараз прийду. Василь Вовк обережно побив файкою об одвiрок, висипав згорiлий тютюн i, заховавши до кишенi, попрямував за Феодорою. Вiн дiйсно був голодний. 2 Австрiя мае за волею своiх Народiв статися Союзною Державою, в якiй кожна Нацiональнiсть мае право утворити на теренi осiдку своеi людности свою власну Державну Одиницю. Злука польських областей, якi е тепер у границях Австрii, з незалежною польською державою поки що нi в якiй мiрi не передрiшуеться.     З Манiфесту цiсаря Карла І до Моiх вiрних австрiйських народiв.     Вiдень, 16-го жовтня 1918 р. Генерал-полковник Карл Георг фон Гуйн, генерал-губернатор Королiвства Галiцii та Лодомерii, пiдiйшов до вiкна i довго дивився на промокле, пронизане холодними осiннiми вiтрами мiсто. Лемберг. Леополiс. Львув. Львiв. Назв у нього було багато, як i багатоликим було саме мiсто. Карл фон Гуйн навiть встиг полюбити його, хоч i став губернатором у не найкращi для нього, як, власне, i для всiеi iмперii, часи. Але недаром його називають маленьким Вiднем, мiстом, де вiн народився. Можливо, саме це i стало причиною того, що вiн спокiйно прийняв свое призначення сюди. Цi пiвтора року, вiдколи вiн тут генерал-губернатором, проминули спокiйно, без серйозних ексцесiв, навiть рiзнi громади, що вiчно ворогували мiж собою, притихли i мирно спiвпроживали у своiх кварталах, намагаючись без потреби не перетинатися. Зрештою, iм цього i не дозволив би досить-таки численний гарнiзон, укомплектований виключно австрiйцями, котрими новий генерал-губернатор замiнив полякiв, тим самим позбавивши iх можливостi впливати на життя мiста i Галичини в цiлому. На жаль, все закiнчилося, коли два тижнi тому цiсар Карл І оголосив про перетворення Австро-Угорщини у федерацiю народiв. Генерал-губернатор зiтхнув, пригадавши той нещасливий день. Всi тi, кого стосувалося це рiшення цiсаря, поступили зовсiм не так, як хотiлося у Вiднi. Угорцi, чехи, хорвати, поляки, украiнцi. Всiм захотiлося своеi держави. Хоч генерал-губернатора хвилювала доля всiеi iмперii, найбiльше вiн переживав за стан ввiреного йому королiвства. Ще вiсiмнадцятого жовтня тут, у Лембергу, постала Украiнська Нацiональна Рада, очолювана доктором Костем Левицьким. Рада ставила своею метою не бiльше не менше, а створення на землях, населених переважно украiнцями, своеi держави. Три днi тому подiбне повторилося i у Краковi. Двадцять три депутати австрiйського парламенту утворили так звану Польську лiквiдацiйну комiсiю, що мала перейняти на себе управлiння у Галичинi. Фон Гуйн вiдвiв погляд з Губернаторських валiв i подивився на стiл. Там лежав отриманий позавчора нотифiкацiйний лист, де майже в ультимативнiй формi було повiдомлено готуватися до перебрання влади. Лист був складений явно не фанатом дипломатичного етикету, адже його, намiсника Королiвства Галiцii i Лодомерii, ставили перед фактом прибуття завтра до Лемберга князя Чарторийського, який i перебере владу на всiй територii. Карл фон Гуйн навiть боявся уявити реакцiю мiнiстра-президента Австрii Макса фон Гейнлейна, котрому було направлено аналогiчного листа. Але мiнiстр-президент далеко, з Вiднем зв’язатися не вдаеться, що робить цiсар, не вiдомо, а вiдповiдь треба мати вже завтра. Вiрнiше, навiть сьогоднi. На бiду полякiв, iхня лiквiдацiйна комiсiя перебувае у Краковi, за триста кiлометрiв звiдси, а Украiнська Нацiональна Рада розташувалася поруч, у примiщеннi Народного дому. До нього лише декiлька хвилин iзди каретою. І ця карета у дану секунду долае цю вiдстань! До вух генерал-полковника донеслися звуки знизу. Вiн знову подивився у вiкно. До входу у намiсництво пiд’iхали двi критi карети. Намiсник бачив, як iхнi салони покидають шестеро чоловiкiв. Навiть з такоi вiдстанi фон Гуйн упiзнав двох з них: депутатiв Палати Послiв Костя Левицького та Сидора Голубовича. Вони, як депутати австрiйського парламенту, бували тут, у його кабiнетi, не один раз. Інших чотирьох генерал-полковник не знав, хоч помiтив помiж них людину в сутанi. Священник. Карл фон Гуйн вже давно вiдзначив таку особливiсть серед мiсцевих украiнцiв: в усiх заходах, якi стосувалися суспiльного життя, обов’язково брали участь священники. Нiде, де побував генерал-полковник – а за своi шiстдесят рокiв граф був багато де, – йому не довелося бачити такоi майже беззастережноi довiри до представникiв своеi церкви, як у Галiцii, причому однi священники йшли за своiми парафiянами до Талергофа як москвофiли, а iншi виступали за Украiну. Намiсник швидко пiдiйшов до столу, заховав у шухляду лист з Кракова i задзвенiв у дзвiнок. У дверях виник його секретар. – Антоне, зараз до вас у приймальню пiднiмуться представники однiеi з громад Лемберга. Скажiть, щоб зачекали. Я зайнятий! – сказав вiн. – Так, пане генерал-губернаторе! – з готовнiстю вiдповiв секретар. – Через десять хвилин пропустите iх до мене! – Слухаюсь! – І спробуйте знову зв’язатися з Вiднем! Вiдповiдь секретаря його здивувала. – Я саме прийшов повiдомити пана генерал-полковника, що зв’язок зi столицею вiдновлений. – Двадцять хвилин! – уточнив фон Гуйн i опустив руку на слухавку телефону. Секретар закрив за собою дверi. На здивування намiсника, на цей раз вiн чув свого спiврозмовника чудово. Принаймнi настiльки чудово, що вiн з перших слiв спiврозмовника зрозумiв, що розмовляе не з фон Гейнлейном. – Пане мiнiстр-президент? – перепитав фон Гуйн. – Це Гайнрiх Ламмаш, – почув вiн. – Його iмператорська величнiсть назначив мене мiнiстром-президентом. – Приймiть моi поздоровлення, – знайшовся що сказати фон Гуйн. – Зачекайте з поздоровленнями! Що там у вас твориться у Краковi? Що за лiквiдацiйна комiсiя? Що вони збираються лiквiдовувати? У намiсника вiдлягло вiд серця. Значить, нотифiкацiйний лист також потрапив у руки адресата у Вiднi i тепер йому не доведеться виправдовуватися перед мiнiстром, хоч виправдовуватися все ж прийдеться. – Пане мiнiстре, я отримав такого самого листа, – мовив фон Гуйн. – І, повiрте, стурбований не менше вас. Мене повiдомили, що завтра маю передати всю владу представникам лiквiдацiйноi комiсii. – На якiй пiдставi? – запитав Ламмаш. – Без жодних пiдстав. Просто так захотiла комiсiя. – Нiяких переговорiв iз змовниками! Жодних! З нiким! Якомога довше тягнiть час. За день-другий ми виробимо нову концепцiю управлiння iмперiею, але до цього часу жодних поступок нацiональним утворенням бути не може, як i не можна допустити утворення нових. Особливо на ваших теренах, генерал-полковнику! Ви мене зрозумiли? – Так, пане мiнiстре! Зроблю все можливе! – з готовнiстю вiдповiв фон Гуйн. – Дозвольте поцiкавитися? – Що вас цiкавить? – Як справи… там? Гайнрiх Ламмаш вiдповiв не одразу. Намiсник вже було подумав, що зв’язок знову перервався, але тут почув голос мiнiстра-президента. – Все йде до кiнця, генерале! – сказав Ламмаш. – Представники Антанти, схоже, прийняли нашi умови. Скоро все закiнчиться! Розмова закiнчилася. Карл фон Гуйн продовжував стискувати в руцi слухавку. «Скоро все закiнчиться!» Антанта прийняла умови. Звичайно, що прийняла! Чому б iм не прийняти умови, схожi на капiтуляцiю? Фон Гуйн був вiйськовим i як нiхто iнший знав, що розв’язки доведеться чекати тиждень, максимум десять днiв. До того ж Гайнрiх Ламмаш був вiдомий як прихильник якнайшвидшого закiнчення вiйни. Видно, Карл І все ж поступився перед його аргументами. Що буде далi, генерал-полковник Карл фон Гуйн боявся навiть уявити, але поки що вiн був намiсником Галiцii i Лодомерii й його обов’язком було зберегти спокiй на ввiренiй йому територii. Або хоча б потягнути час. Як от тепер! Карл фон Гуйн подивився на дверi, звiдки лунали приглушенi голоси. Вiн зiтхнув. Навряд чи саме це мав на увазi новий мiнiстр-президент, говорячи про затягування часу. Намiсник потягнувся за дзвiнком, щоб закликати делегацiю в кабiнет, аж тут дверi вiдчинилися. Генерал-полковник здригнувся. Вiн не помiтив, як минули вiдведенi ним же двадцять хвилин. Пунктуальний Антон запросив украiнцiв секунда в секунду. Фон Гуйн спостерiгав, як у кабiнет входять шестеро поважних чоловiкiв. Вже тут вiн упiзнав в одному депутата Галицького сейму, але його прiзвище геть вискочило з голови. Делегати зупинилися посерединi великого кабiнету. Карл фон Гуйн пiдвiвся з-за столу. Вiн не запропонував прибулим сiсти, бо не збирався довго iх затримувати. Зрештою, i делегацiя не бажала цього. – Панове? – першим озвався намiсник. – З ким маю честь? Наперед вийшов Кость Левицький. – Пане намiснику! Дозвольте представити вам нашу делегацiю, – мовив вiн. – Отець Олександр Стефанович! Доктор Сидiр Голубович! Суддя Іван Кивелюк! Адвокат Степан Баран! Адвокат Лонгин Цегельський! – Чим зобов’язаний вашому вiзиту? – поцiкавився фон Гуйн. – Пане намiснику, ми уповноваженi Украiнською Нацiональною Радою для ведення переговорiв з вами. – В чому iх суть? – Нам стало вiдомо, що завтра до Львова прибувае уповноважений Польськоi лiквiдацiйноi комiсii з вимогою перебрати у пана намiсника всю повноту влади на пiдвладних пановi намiснику територiях. «Оперативно працюють!» – подумки вiдзначив намiсник, а вголос поцiкавився: – У вас, я так розумiю, щодо цього е зауваження. Кость Левицький уточнив: – Щодо цього у нас е заперечення! – В чому вони полягають? – спокiйно запитав фон Гуйн. – Украiнська Нацiональна Рада уповноважила нас запропонувати пановi намiснику передати Радi владу у столицi i в усьому коронному краi. «І тi туди ж!» – Спiшу повiдомити поважну делегацiю, що перед вашим вiзитом я мав розмову з мiнiстром-президентом Гайнрiхом Ламмашем i отримав запевнення того, що Його iмператорська величнiсть i вiн сам роблять все, щоб втiлити в життя манiфест, змiст якого вам, безумовно, вiдомий, – сказав намiсник. – Але для цього декiлька днiв потрiбно почекати. – Князь Чарторийський прибувае до Львова вже завтра – нагадав Кость Левицький. Карл фон Гуйн вже навiть перестав дивуватися такiй обiзнаностi однiеi з громад Галичини про дii iншоi громади. – Князь отримае таку ж вiдповiдь! – безапеляцiйно сказав вiн. Тон, з яким це було сказано, дав знати украiнським делегатам, що розмова закiнчена i довше залишатися у цьому кабiнетi даремно. Це пiдтвердив i сам його господар, повiдомивши, що пiд час наступноi розмови з Вiднем, яка мае вiдбутися незабаром, вiн безумовно отримае новi вiдомостi щодо питання, котре хвилюе всiх. Украiнськi посли гречно попрощалися i по одному залишили кабiнет. Дорогою до карет вони мовчали, як i мовчали пiд час аудiенцii у намiсника. Лише коли розсiлися у карети – Кость Левицький з отцем Стефановичем та Лонгином Цегельским в одну, а решта в iншу, – священник поцiкавився: – І як це розумiти? – Пан намiсник не сказав нам «так», – просто мовив Цегельський. – Але ми i не почули «нi»! – заперечив Левицький. – Не все втрачено! – Але нiчого i не здобуто! – Потрiбно скликати Нацiональну Раду! – впевнено сказав Левицький. – І негайно! Повiдомити про результати аудiенцii у намiсника i разом вирiшити, як бути далi. Гадаю, варто все ж дочекатися звiсток з Вiдня. Лонгин Цегельський задумливо подивився на будiвлю пороховоi вежi. – Якщо, звичайно, намiсник був з нами вiдвертим, – мовив вiн. Украiнська Нацiональна Рада постала наступного дня пiсля того, як у Львовi було вивiшено манiфест цiсаря Карла Першого про право окремим народам мати свое правлiння. Серед сто п’ятдесяти членiв Ради були представники Палати панiв Райхсрату, Сеймовi вiрилiсти, парламентськi i сеймовi посли, члени полiтичних партiй, представники Буковинськоi Нацiональноi Ради, а також вiд повiтiв та мiст. Головою Ради за пропозицiею митрополита Шептицького було обрано Євгена Петрушевича, який оголосив опрацьований ним статут Украiнськоi Нацiональноi Ради та виклав план легального й мирного переходу влади в руки украiнцiв. З ним Петрушевич i вiдбув до Вiдня. Зараз Нацiональною Радою головуе Кость Левицький, тому на ньому лежала вся вiдповiдальнiсть за подii сьогоднiшнього дня. Як виявилося, зiбрати пiвтори сотнi людей було не так вже i складно, тому вже бiля шостоi години вечора, коли на мiсто повiльно опускалися ще несмiливi сутiнки, будинок на вулицi Театральнiй, що вiднедавна стала носити iм’я Тадеуша Рутовського, зiбралися всi, кого цей день застав у Львовi. У великiй залi зiбралися члени Нацiональноi Ради. Кость Левицький до останнього тягнув з початком засiдання. Вiн чекав, коли у залi з’явиться Дмитро Вiтовський. Сотник Украiнських сiчових стрiльцiв ще з вересня очолив створений радикальними украiнськими офiцерами Центральний Вiйськовий Комiтет, котрий i не приховував про своi намiри захопити владу у Львовi. Принаймнi i Левицький, i Петрушевич про це знали. Коли у проходi мiж крiслами виникли постатi у вiйськовiй формi, Кость Левицький нахмурив брови. Дмитро Вiтовський прибув не сам. Хоч iншi двое не були членами Нацiональноi Ради, iхня поява на сьогоднiшньому засiданнi не могла бути випадкова. Вiн не став виясняти, що тут робить його небiж Любомир Огоновський, а третiй був для Левицького незнайомий. Розумiючи, що далi зволiкати нiкуди, Кость Левицький пiдвiвся з мiсця. Вiн кинув поглядом на епископа Станiславiвського Григорiя Хомишина, що сидiв у третьому ряду – единого з духовенства, i звернувся до присутнiх. – Панове делегати! Дякую вам за те, що ви так одразу вiдгукнулися на наш заклик зiбратися, – почав вiн. – Ми не стали чекати завтрашнього дня, щоб повiдомити шановне товариство про те, що дiзналися сьогоднi. Спiшу довести до вашого вiдома, панове, що поважна делегацiя три години тому мала аудiенцiю у намiсника коронного краю генерала фон Гуйна. Можливо, бiльшiсть з вас не поiнформована про це, бо нам прийшлося дiяти не мешкаючи. Нам стало вiдомо, що завтра до Львова прибувае представник Польськоi лiквiдацiйноi комiсii граф Чарторийський з вимогою перебрати у генерала фон Гуйна всю владу на Галичинi. Залом покотився неясний шум, який, тим не менше, одразу ж стих. А Кость Левицький продовжував: – Бажаючи випередити полякiв, отець Стефанович, доктор Голубович, суддя Іван Кивелюк, адвокати Степан Баран та Лонгин Цегельський, ну i я, повiдомили намiсника про аналогiчне бажання шанованоi Конституанти. На наше розчарування, генерал-губернатор не дав конкретноi згоди, пославшись на те, що не мае вiдповiдних вказiвок з Вiдня. У свою чергу вiн запевнив, що таку саму вiдповiдь завтра отримають i поляки. Тому найпершою потребою, котра заставила мене зiбрати вас, е вирiшити питання про те, як нам поступити далi. Чи варто нам чекати розпорядження з Вiдня? Прошу всiх, хто мае бажання висловити свою думку, зробити це. І прошу не забувати: вiд нас залежить доля Украiнськоi Галичини i Буковини. Першим на трибуну пiднявся Михайло Король вiд Жовкви. Присутнi знали його як голову «Русского клуба», але з початком вiйни вiн привселюдно вiдмовився вiд цього, чим i врятував свое життя, не потрапивши до концентрацiйного табору. Тим не менше дехто вважав, що Михайло Король не повнiстю вiдiйшов вiд ворожоi бiльшостi присутнiх полiтичноi течii, що принаймнi вiдчувалося у певнiй обережностi його висловлювань. От i зараз доктор Король застерiгав делегатiв Украiнськоi Нацiональноi Ради вiд поспiшностi. – Нам не вiдома обстановка у Вiднi, – говорив вiн. – Вiд часу, коли стало вiдомо про манiфест цiсаря, ми, фактично, не маемо жодних бiльш-менш достовiрних вiдомостей про подii в столицi, як i, власне, у Європi. Є вiйна, нема вiйни – це для нас не вiдомо! До того ж нашими поспiшними дiями ми поставимо доктора Петрушевича у незручне становище. Можливо, саме цiеi митi вiн доводить до вiдома цiсаря наш мирний план з передачi влади на Галичинi та Буковинi. Як вiн виглядатиме в очах цiсаря, коли тому повiдомлять про подii тут, у Львовi. Тому я вважаю, що треба чекати манiфесту цiсаря про передачу влади в Схiднiй Галичинi i Буковинi. Несподiвано для всiх з мiсця озвався Дмитро Вiтовський. – Це абсолютно неприпустимо! – голосно сказав вiн. – Що ви маете на увазi, сотнику? – запитав Левицький. – Прошу вийти на середину i пояснити свою думку. Вiтовський без жодного заперечення вийшов зi свого ряду i попрямував до трибуни, але зупинився перед нею. Попереднiй оратор невдоволено зиркнув на сотника i так само мовчки повернувся до свого мiсця. – Завтра вже буде пiзно! – без вступу сказав Вiтовський. – Завтра прибувають поляки, i, пiдозрюю, вони не будуть такими толерантними, якими були ви, пане голово. Вони не стануть чекати розпорядження з Вiдня, а просто поставлять генерала фон Гуйна перед фактом захоплення влади. І шановна Рада вже матиме справу iз польською владою – законною чи незаконною, це вже другорядне. Тому ми (вiн наголосив на цьому словi) повиннi випередити полякiв. Залом прокотився шум. Щоб його перекричати, Дмитро Вiтовський пiдвищив голос. – Маю честь повiдомити Украiнську Нацiональну Раду, що до перевороту все готове i вже неможливо його вiдвернути. Завтра ми можемо вже бути безсилi проти польськоi переваги. Справа може вдатися тiльки зараз. Якщо цiеi ночi ми не вiзьмемо Львiв, вже зранку його вiзьмуть поляки. Наша честь вимагае, щоб ми першi взяли владу в краi, хоч би навiть прийшлось зараз ii втратити, – закiнчив вiн. Як не дивно, члени Нацiональноi Ради сприйняли цi слова спокiйно i складалося враження, що всi чекали саме на того, хто це скаже. Але нiхто не спiшив пiдтримати сотника Вiтовського. Кость Левицький кинув погляд на Хомишина. Той нiяк не виражав своiх емоцiй, як, зрештою, цього не робив нiколи. – Я так розумiю, пане сотнику, ви говорите вiд iменi Вiйськового Комiтету?! – чи то запитав, чи пiдтвердив Левицький. – Саме так, пане голово! – пiдтвердив Вiтовський. – І я гадаю, у вас е переконливi доводи ваших слiв? – Безперечно! – Ви готовi дати нам запевнення, що маете досить сил, щоб це зробити? – Так. Кость Левицький зупинив свiй погляд на небiжевi Огоновському. Невiдомо чому, але той кивнув головою. Дивно, але саме цей мимовiльний жест переконав його у необхiдностi наступних дiй. Кость Левицький пiдвiвся зi свого мiсця. – Панове делегати! – мовив голова. – Перед нами постало завдання, яке може принести нашому народовi або свободу, або неволю. Або спочатку свободу, а вже потiм неволю! А може, i навпаки. Але вирiшувати саме нам i саме зараз, бо, як сказав сотник, завтра вже буде пiзно. Тому ми маемо зробити до завтра, вирiшити саме зараз! Для обговорення вже немае часу. Тому я ставлю на голосування пропозицiю Дмитра Вiтовського. Хто за те, щоб до завтра, не чекаючи вiстей з Вiдня, взяти владу у Львовi? І першим пiдняв руку. Голова бачив, як спочатку несмiливо, але потiм все ж бiльше над головами вирiс частокiл рук. Коли ж «за» проголосував Михайло Король, Кость Левицький звернувся до Вiтовського: – Пане сотнику, робiть те, що мали намiр! Дмитро Вiтовський разом Любомиром Огоновським залишили примiщення Ради. Що там говорилося далi, вони вже не чули. Їхнiй шлях лежав до вулицi Костюшка, де у «Народнiй гостиницi» ось уже другий мiсяць дiяв Центральний Вiйськовий Комiтет. 3 Телефон у кабiнетi професора задзеленчав якось тривожно, i Марiя одразу вiдчула щось недобре. Професор Ревуцький нiколи не телефонував додому в таку ранню годину, лише iнодi увечерi, коли затримувався у себе в лабораторii. Марiя пiдняла слухавку i почула голос професора Екснера. З колегою Ревуцького дiвчина декiлька разiв зустрiчалася тут, у квартирi, коли той бував у них в гостях. – Фройлiн Марiя? Це Франц Екснер! – сказали на тому кiнцi дроту. – Так, я вас слухаю, пане професоре! Марiя не змогла приховати тремтiння у голосi. – Мушу вам сказати, що професору Ревуцькi на роботi стало погано i його забрали в лiкарню, – повiдомив Екснер. – Ви не знаете, у яку? – допитувалася дiвчина. – Вас туди не пустять, фройлiн. – Чому не пустять? – У професора «iспанка»! У Марii опустилося серце. Вона чула про цей смертельний грип, що виник невiдь-звiдки, i про те, наскiльки вiн небезпечний, але завжди сподiвалася, що вiн обмине ii родину. – Що менi робити? – розпачливо запитала дiвчина. – Зараз ви нiчим не допоможете професору, – говорив Екснер. – Залишайтесь вдома, а я спробую вияснити, що до чого. Можливо, все й обiйдеться. Про те, що сталося з професором, я повiдомив доктора Кауфмана. Впевнений: наш спiльний друг врятуе професора. А ви чекайте! Я зателефоную завтра вранцi. Марiя механiчно поклала на важiль слухавку i опустилася на крiсло. Вона чомусь одразу зрозумiла, що це кiнець. Останнiми днями професор Ревуцьций почувався недобре, i Марiя навiть наполягала на тому, щоб вiн залишився вдома i вiдлежав хворобу, але на ii бiду в лабораторii якраз мали здiйснити давно очiкуваний експеримент, про суть якого дiвчина не знала. Якщо судити зi слiв професора Екснера, саме там Ревуцькому стало погано. Дiвчинi стало страшно. Лише тепер вона зрозумiла, що залишилася сама у цьому великому мiстi. Левко досi супроводжував ерцгерцога Вiльгельма у його вояжi Украiною, i з його листiв Марiя могла скласти мапу iхнiх подорожей. Хоч Австрiя вiднедавна вже перестала бути цiсарством, й останнiй цiсар пiсля зречення успiшно вiдбув кудись на захiд, ерцгерцог Австрiйський Вiльгельм Габсбург остаточно перетворився у полковника Василя Вишиваного i, судячи з Левкових обережних слiв у листах, додому не спiшив. Марiя мало розбиралася в обстановцi, що панувала на ii землi, адже у Вiдня були своi проблеми i тут не переймалися колишнiми територiями, що враз захотiли стати самостiйними. Австрiя, вiдмовившись вiд земель, населених неавстрiйцями, раптом зрозумiла, що саме цього iй бракувало упродовж минулих рокiв. Разом з iншими територiями кудись одразу зникли i проблеми, що щоразу на них виникали. Якщо навкруги то тут то там спалахували збройнi повстання, то Австрiю це поки що оминало. Здавалося, що вiйна, яка стала причиною розвалу великоi, але аж нiяк не могутньоi Австро-Угорщини, вирiшила обiйти ii стороною. Напевне, так i сталося б, якби не «iспанка». Уперше про цю хворобу Марiя дiзналася вiд Івана Горбачевського, який останнiми мiсяцями зачастив до iхньоi квартири. Розумiючи, що у новiй Австрii йому, неавстрiйцю, мiсця в урядi не знайдеться, доктор Горбачевський все ж до останнього робив свою роботу, i те, що в Австрii грип не перерiс в епiдемiю, було i його заслугою. Захворiло порiвняно мало людей. На жаль, серед них був i професор Ревуцький. Марiя спохопилася. Треба зателефонувати Горбачевському! Вiн обов’язково допоможе! Правда, чим саме мiг допомогти вже вiдсторонений колишнiй мiнiстр охорони здоров’я, вона не знала. Розмова з доктором спокою не принесла. Марiя дiзналася лише, що Івановi Горбачевському вже вiдомо про професора. Єдине, що вiн сказав дiвчинi, було запевнення про особисту опiку над Ревуцьким i нагадування залишатися вдома. Але бути у такий непевний час у професоровiй квартирi на Шлосергассе дiвчина не могла. Їй тут стало задушно. Хотiлося просто вийти на вулицю i навiть не зважати на вогку листопадову погоду. Марiя вийшла з будинку i попрямувала вулицею до Дунаю. Людей на вулицi було мало, лише десь попереду крiзь легку мряку синiв нечiткий силует якогось випадкового перехожого. Марiя йшла, нiкого не помiчаючи, тому здригнулася, коли позаду почувся тупiт i сердитий вигук «Шайсе!» Дiвчина злякано вiдсахнулася. Поруч стояли, перебираючи ногами, конi, запряженi у фiакр, а фiрман продовжував ii вичитувати. – Вам жити набридло, фройлiн? – говорив вiн. – Якщо хочете розпрощатися з життям, то вже краще з мосту в Дунай, але зараз вода холодна. Поки втопитесь – встигнете застудитись. А ще краще захворiти цим проклятим грипом! – У мене там… батько, – тихо сказала Марiя i вiдiйшла вбiк. Вона уперше назвала професора Ревуцького батьком. Дiвчина хотiла було продовжити свiй шлях, але фiрман раптом змiнив гнiв на милiсть, одразу перетворившись на незлобного старшого чоловiка i добродушно сказав: – Сiдайте, фройлiн! Завезу вас! – Куди? – запитала Марiя. – Я навiть не знаю, куди iхати. – Зате я знаю! Ви будете вже восьма, кого я завезу сьогоднi до лiкарнi. Люди хворiють як мухи. Фiрман, напевне, хотiв було сказати «i помирають», але, подивившись на тендiтну постать незнайомоi дiвчини, вирiшив обмежитись лише частиною речення. – У мене немае грошей, щоб вам заплатити, – призналася Марiя, на що чоловiк махнув рукою. – Пусте, фройлiн! – сказав вiн. – Скоро взагалi нiхто не захоче iздити на конях. Попридумували машин, щоб iх… Сiдайте, однаково iду на той берег. Марiя, дещо повагавшись, пiднялася у фiакр. Фiрман цвьохнув батогом, i конi зрушили з мiсця. Дiвчина була вдячна незнайомому чоловiковi за його несподiвану турботу. Ця турбота виявилася як нiколи потрiбною iй саме зараз, коли Марiя просто не знала, як поступити. Дiвчинi неодмiнно хотiлося бути поруч з професором. Їй здавалося, що вона обов’язково чимось допоможе людинi, що замiнила iй померлих рiдних i про яку вона сьогоднi уперше подумала як про батька, але водночас пам’ятала i застереження доктора Горбачевського уникати людних мiсць, щоб самiй не заразитися. Буквально мiсяць тому вони з професором дiзналися про смерть вiд «iспанського» грипу художника Егона Шiле, якого професор Микола Ревуцький категорично не сприймав, як i не сприймав модернiзм його робiт, а Марiя знаходила полотна принаймнi вартими того, щоб на них подивитися. Шiле претендував на звання найвизначнiшого художника Австрii пiсля того, як навеснi помер Густав Клiмт, суперничати з яким за життя вiн навiть i не помишляв. Щоправда, насолоджуватися цим почесним званням йому довго не довелося. Через три доби пiсля смертi вiд «iспанки» своеi вагiтноi дружини Егон Шiле помер також. Дивно, але ця звiстка якось одразу примирила професора з модернiзмом картин художника i водночас остудила до них Марiю. Нiхто не думав, що щось подiбне доведеться пережити i iм. Марiя подивилася на вулицю. Столиця ще вчора величезноi iмперii, що простяглася вiд теплих вод Адрiатики до болiт Волинi, неначе вимерла, що виглядало дивно як на майже двохмiльйонне мiсто. Надто багато нещасть навалилося на нього водночас: поразка у вiйнi, зречення цiсаря, той факт, що вiдтепер вони не Австро-Угорська iмперiя, а просто Нiмецька Австрiя, i iхня доля вирiшуеться за сотнi кiлометрiв звiдси без iхньоi участi. А тут – «iспанка»! – Фройлiн, я ось що вам скажу: вам не варто iхати до лiкарнi, – несподiвано озвався фiрман, i Марiя здригнулася. Фiакр iхав мостом Нордбрюке. Внизу сiрiли свинцевi води Дунаю. – Вiдвезiть мене на Постгассе, – попросила Марiя. – А що там? – Церква. Фiрман обернувся до дiвчини. – Ви з Галiцii? – здивувався вiн. – Так, а звiдки ви дiзналися? – Тiльки на Постгассе е церква, куди ходять русини Галiцii. Що ж, можливо, зараз це едине мiсце, куди i варто пiти у такий час! Церква святоi великомученицi Варвари була единою греко-католицькою церквою Вiдня. До того ж вона вiдрiзнялася вiд iнших подiбних церков хоча б тим, що не була круглою i не стояла окремо вiд сусiднiх будинкiв. Спочатку це був конвiкт – гуртожиток для семiнаристiв-езуiтiв, але наприкiнцi XVIII столiття iмператриця Марiя Тереза подарувала це примiщення греко-католикам, а тi, зрештою, зробили з нього церкву. Була ще одна причина, чому Марiя мала потребу заiхати до церкви: настоятелем був отець Йосиф Жук – давнiй знайомий ii батька. Пiсля визволення з Талергофа (а iнакше, як визволенням, це назвати не можна!) дiвчина стала бувати тут часто. Ось i зараз церква великомученицi Варвари стала единим мiсцем у Вiднi, куди вона могла пiти у такий час. Конi зупинилися навпроти входу до церкви. Марiя звернулася до чоловiка. – Я дiйсно не маю як розплатитися з вами, – сказала вона. – Ідiть з Богом, фройлiн! – сказав той. – І нехай вам пощастить бiльше, нiж iншим! Фiрман почекав, коли пасажирка зiйшла на брукiвку, лише затим нагнав коней. Марiя востанне подивилася услiд цiй добрiй людинi i пiдiйшла до дверей церкви. Усерединi церкви було порожньо. Перед iконостасом горiли запаленi кимось свiчки. Марiя зупинилася перед однiею з iкон Дiви Марii, що зображали всi ii свята протягом року. Народжена на Успiння, Марiя, природно, вибрала саме цю iкону. Вона так заглибилась в молитву, що не почула крокiв позаду себе. Здригнулася лише вiд того, що хтось поклав iй на плече руку. Обернулася. Перед нею стояв настоятель храму. – Я не сподiвався сьогоднi тут когось побачити, – сказав отець Йосиф. – Прихожани зазвичай у такi неспокiйнi часи сидять вдома. Це й не дивно – «iспанка»! – Саме через це я тут, отче! – вiдповiла Марiя. – Професор захворiв. Ця новина стала несподiваною для священника, у чому вiн i признався. Тiльки запитав: – Коли? – Сьогоднi. Телефонували з унiверситету. Професора забрали просто з лабораторii. Марiя пiдняла на священника заплаканi очi. – Я ще однiеi втрати не витримаю, – сказала вона. – Спочатку мама з татом, а тепер професор… Знаете, отче, сьогоднi я зовсiм випадково подумала про нього як про тата. – Не треба так, дочко! Професор Ревуцький, хоч i старший, але досить-таки мiцний чоловiк. Як-не-як, вiн пережив тиф у таборi! А теперiшнiй грип – це навiть не тиф. А те, що ти назвала його своiм татом, у цьому немае нiчого дивного. Професор був ним. Вiн замiнив тобi твого справжнього тата, i я гадаю, що отець Гнатiв радiе з того. – Але ж пан професор помирае! – Незбагненнi шляхи Господа нашого! Зрештою, не всi хворi на цю «iспанку» помирають! Будемо молитися, щоб його минула ця чаша. А як там твiй наречений? – Воюе. Отець Йосиф Жук похитав головою. – Так, в Галичинi зараз вирiшуеться доля всiеi Украiни, – сказав вiн. – Справжнi украiнцi мають бути там. А твiй Левко таким i е. Тому, Марiе, повертайся додому i сподiвайся на краще. А я буду молитися за раба Божого Миколу, як, власне, молюся за всiх украiнцiв, якi захворiли. Марiя повернулася додому i стала чекати, як наказав iй священник. Вона сподiвалася, що вже наступного дня дверi вiдчиняться i вона знову побачить професора i зможе, нарештi, звернутися до нього зi словом «Тату!». На ранок у дверi дiйсно задзвонили. Дiвчина похапцем накинула на плечi теплу хустину i побiгла вiдкривати. У дверях стояли доктор Горбачевський i професор Екснер. Марiя зрозумiла все. Їi ноги якось одразу пiдкосилися, i вона повисла на руках доктора. Захопленi зненацька такою реакцiею, хоч i цiлком очiкуваною, чоловiки удвох вiднесли Марiю в кiмнату i поклали на диван. Дiвчина майже одразу вiдкрила очi. – Тато… помер? У Марii виступили сльози. – Сьогоднi вночi, – сказав Іван Горбачевський. – Так скоро! Я навiть не посидiла коло нього. – Для тебе це було б небезпечно. Коло пана професора був я. – Що? Що вiн говорив? – допитувалася дiвчина. – Вiн просив переказати, що любить тебе як дочку i взяв з мене слово, що я не залишу тебе у такий важкий час. Я виконаю волю мого друга! Марiя перевела погляд на професора Екснера, потiм знов запитала Горбачевського: – Я можу його побачити? Доктор похитав головою. – Не можна! Померлих вiд «iспанки» одразу вiдвозять на Центральне кладовище i ховають у спiльнiй могилi, – сказав вiн i додав: – Дуже глибоко! Марiя знову заплакала: – Що менi робити? Тут озвався професор Екснер: – Чекайте свого нареченого. Коли вiн повернеться, я зайду до вас, i ми поговоримо про його майбутне. Професор Ревуцький досить високо вiдзивався про нього, тому я спробую узяти його до себе. – Але у Левка лише чотири класи школи! – засумнiвалася дiвчина. – Разом з украiнськими професорами Австрii ми хочемо заснувати вiльний унiверситет, у якому будуть вчитися тi, хто змушений покинути батькiвщину, – знову сказав Іван Горбачевський. – Я пропоную написати Левковi листа i пояснити всю ситуацiю. Гадаю, йому не складе труднощiв попроситися в ерцгерцога Вiльгельма, щоб той вiдпустив його до Вiдня. Але Марiя заперечила. Вона пiдвелася з дивана, накинула на плечi хустку. – Левко не стане вiдпрошуватися, – впевнено сказала вона. – Поки на нашiй землi йде вiйна, мiй наречений буде там! Вона пiдiйшла до вiкна i застигла у задумi. Чоловiки переглянулися, i професор Екснер iз здивуванням помiтив, як засяяло вiд задоволення обличчя Івана Горбачевського. Марiя повернула до них голову. – Що менi тепер робити? – запитала вона. – Я залишилася сама! Франц Екснер хотiв щось вiдповiсти, але його випередив Горбачевський. – Зараз таке непевне становище, найкраще перечекати вдома, – сказав вiн. – Я не зможу довго залишатися сама! – Розумiю! – згодився доктор. – Тодi зробимо так! У Вiдню зiбралися багато украiнцiв з Галичини i Буковини. А буде ще бiльше! Час непевний i нiхто не знае, чим все закiнчиться там, на нашiй Батькiвщинi. Хоч я вже i не мiнiстр охорони здоров’я, але про ситуацiю проiнформований i можу сказати, що вона загрозлива. – Ви про що, докторе? – здивувався професор Екснер. Видно, слова Івана Горбачевського стали для нього несподiванкою. – А про те, що на столицю чекае голод, професоре! – Голод? У Вiдню нiколи не було голоду! – заперечив Екснер. – Я, певно, не кажу про тi давнi часи, коли ця напасть не оминала нiкого! – Боюся, професоре, ви досi не звикли до того факту, що великоi iмперii, що годувала столицю, вже немае, а маленька Австрiя сама не в змозi забезпечити продуктами навiть себе, не кажучи про двохмiльйонну столицю! – А що тодi менi робити? – вставила Марiя. – Чомусь менi здаеться, що украiнцi можуть залишитися осторонь пiд час розподiлу продуктiв, – говорив Іван Горбачевський. – Не хочу образити вашi патрiотичнi почуття, професоре, але нiмцi насамперед дбатимуть про нiмцiв. Про iнших мають пiклуватися вони самi. Тому ми, украiнцi, вирiшили створити своерiдний комiтет допомоги собi самим. Тобi, Марiе, якщо ти захочеш, також знайдеться у ньому мiсце. Роботи вистачить всiм! – Я згодна! – з готовнiстю сказала дiвчина. – Що робити? Іван Горбачевський усмiхнувся. – Не сьогоднi! Всi ми маемо вiдiйти вiд сумноi звiстки. Хоч тобi й не дуже хочеться, все ж залишся тут! Я прийду до тебе ще увечерi. Може, ти не маеш грошей? – Та нi, не хвилюйтесь! У нас… у мене ще залишилось! – вiдповiла Марiя. На цьому попрощалися. Коли чоловiки пiшли, Марiя пiдiйшла до вiкна i довго дивилася на схiд. Десь там, за Карпатами, щоразу мiняючи мiсце перебування, був ii Левко. Можна було на пальцях обох рук перерахувати днi, коли вони були разом; i найщасливiшими для неi – хоч як i неприродно це звучить – були тi п’ять днiв, коли Левко повернувся з Італiйського фронту поранений в руку. Тодi вони гуляли Вiднем, i Марiя ловила заздрiснi погляди столичних панянок. Вона була щаслива вiд того, що Левко ii i нiхто його у неi не вiдбере. За нього дiвчина буде битися, хоч i вiдчувала, що битися не доведеться: Левко Вовк остаточно зробив свiй вибiр ще того пам’ятного лiтнього дня шiстнадцятого року, коли заблукав у незнайомому йому мiстi. Дiвчина погано розбиралася у полiтичних подiях, якi вихором закрутили стомлену чотирирiчною вiйною Європу. Бiльше про це знав професор Ревуцький, але те, що настали важкi для всiх часи, знала. Знала вона, що Левко зараз бiля колишнього ерцгерцога Вiльгельма i що на нього певнi кола в Украiнi i тут, у Вiднi, покладають великi сподiвання щодо майбутнього. Але зараз Левко далеко, i надiятися можна лише на себе. Бо надiя – це едине, що у неi залишилося. Несподiвано для себе Марiя вирiшила, що дочку, якщо та у неi народиться, обов’язково назве Надiею. Щоправда, як це звучатиме по-нiмецьки, на разi не знала. 4 Волею украiнського народу утворилася на украiнських землях Австро-Угорськоi монархii Украiнська Держава. Найвищою державною властю Украiнськоi Держави е Украiнська Нацiональна Рада. З нинiшнiм днем Украiнська Нацiональна Рада обняла владу в столичнiм мiстi Львовi i на цiлiй територii Украiнськоi Держави.     З вiдозви Украiнськоi Нацiональноi Ради до населення мiста Львова.     1 листопада 1918 року Коли у кiмнату зайшли Дмитро Вiтовський та Любомир Огоновський, великий маятниковий годинник у кутку показував сьому годину вечора. Присутнi у кiмнатi вiйськовi повернули до них голови, а Вiтовський не спiшив подiлитися з ними новинами. Вони з Огоновським розстiбнули шинелi i разом з «мазепинками» повiсили iх на вiшак. Одночасно пiдiйшли до столу, на якому була розстелена мапа Львова. – Щойно Украiнська Нацiональна Рада згодилася на негайне збройне захоплення влади у Львовi, – повiдомив вiн. Навколо столу почулося полегшене зiтхання. – Хоч Рада i дала нам дозвiл на дii, котрi ми збиралися робити i без цього дозволу, тим не менше це не знiмае з нас вiдповiдальностi, – продовжував Вiтовський. – Скорiше, навпаки. Пане курiнний, викладуйте! У Центральному Вiйськовому Комiтетi Семен Горук виконував обов’язки начальника штабу i був найстарший i за вiком, i за званням. Йому вже перевалило за сорок п’ять рокiв. Хоч вiн i мав звання курiнного, а Вiтовський лише сотенного, Горук беззаперечно визнав його старшим над собою. – Так, пане сотнику! Пани офiцери, прошу отримати остаточнi завдання! Насамперед нам потрiбно знешкодити тi сили, що здатнi чинити нам опiр. Тому, поручнику Мартинець… – Наказ, пане курiнний! – виструнчився молодий двадцятип’ятирiчний офiцер. – Ваше завдання: роззброiти сорок перший полк! Не думаю, щоб у румунських жовнiрiв виникло бажання у вас стрiляти. Пообiцяйте, що вже завтра вони зможуть вiдправитися по домiвках! Поручику Цьокан! Те саме з мадярськими жовнiрами у школi Конарського! Той лише кивнув головою. – Залишаеться полiцiя! Не вiдомо, як вона поведе себе, дiзнавшись про наш виступ, але треба i ii знешкодити. Сотнику Огоновський! Ви проходили службу у вiйськовiй полiцii Львова, тому це завдання ми доручаемо вам. Гадаю, у вас бiльше шансiв зробити це мирно, – сказав Горук. Любомир Огоновський також обмежився кивком голови. – Далi. Хорунжий Сендецький! Вам належить зi своею сотнею оволодiти намiсництвом та арештувати генерала Гуйна, – продовжував Горук. – Дочекатися, коли до намiсництва прибуде вiце-президент Володимир Дацикевич, i переконати фон Гуйна передати йому владу. – Буде зроблено! – просто вiдповiв хорунжий. – Четарю Трух! Зайняти комендатуру i арештувати генерала Пфеффера! – Зрозумiло! – Ще. Пане сотнику! Потрiбно захопити Головну пошту, всi залiзничнi двiрцi, радiо, вiдключити мiський телефон та мiжнародну телеграфну лiнiю. – То в чому проблема? – запитав Вiтовський. Вiн вiдзначив, що за час своеi вiдсутностi його начальник штабу провiв велику роботу. – Ми пiдрахували, що у нас в наявностi лише пiвтори тисячi озброених стрiльцiв i шiстдесят старшин. На весь Львiв цього мало! – Ви правi, пане курiнний: мало! – згодився Дмитро i подивився на ще двох присутнiх. Четар Володимир Баб’як був знайомий Вiтовському ще з початку вiйни. Пiзнiше iхнi шляхи вряди-годи перетиналися, щоб знову розвести i закрутити у вирi вiйськовоi буденщини. Коли ж в одному з боiв Вiтовському зустрiвся вiстун Василь Баб’як, брат Володимира, i це був лише другий iз чотирьох братiв, Дмитро проникся повагою до Володимира, з яким знався найбiльше. Пiд час дiяльностi Вiйськового Комiтету, дiзнавшись, що четар Баб’як зараз у Львовi, Дмитро Вiтовський негайно залучив його до пiдготовки повстання. Інший вiйськовий, пiдхорунжий Левко Вовк з’явився у Львовi буквально три днi тому. Ще двадцять сьомого жовтня вiн був у Черновiцах i слухав останнi настанови ерцгерцога Вiльгельма, а вже наступного дня зустрiвся тут з Дмитром Вiтовським. Левко мав пiдготуватися до приiзду ерцгерцога до Львова, але вже першi слова Вiтовського, сказанi ним тут, у «Народнiй гостиницi», перекреслили весь попереднiй план. Поки Левко Вовк долав вiдстань вiд Черновiц до Львова, ерцгерцог мав розмову з Вiтовським i повiдомив йому, що серйозно захворiв на простуду, принаймнi, вiн так думав. Вiльгельм все ж не залишав сподiвань бути у Львовi, а поки цього не сталося, просив не залишати свого ординарця. Так Левко Вовк несподiвано для себе опинився у самiй гущi подiй у Львовi. – Пане четаре! Пане пiдхорунжий! – звернувся до Баб’яка i Левка Вiтовський. – Вам доручаеться захопити Головну пошту. Левко Вовк застиг, зненацька захоплений цими словами. Вiн було хотiв сказати, що нiколи не командував навiть вiддiленням, але вирiшив промовчати, слушно припустивши, що йому все ж не доведеться безпосередньо командувати стрiльцями. – Так точно, пане сотнику! – вiдрапортував вiн. – Вiзьмете у хорунжого Сендецького одну чоту. Баб’як подивився на Ілька Сендецького, i той кивнув головою. – Ще одне, пане сотнику! – знову озвався Семен Горук. – Ми тут подумали, що варто було б якось показати людям, що у мiстi постала нова влада. – Що ви маете на увазi? – запитав Вiтовський. – Ми вирiшили вивiсити над ратушею синьо-жовте знамено! Дмитро Вiтовський одразу вiдзначив слушнiсть i всю важливiсть цiеi подii. Лише запитав: – Де ви вiзьмете украiнський прапор? Семен Горук хитро усмiхнувся. – Довiрте це менi! – І все ж?.. – не вгавав Вiтовський. – Жiнка мого друга Михайла Лазурка Марiя вже дошивае його i невдовзi знамено буде тут. – Цю мiсiю варто доручити найдостойнiшому. – Ми вирiшили, що це зробить вiстун Степан Панькiвський. Дмитро Вiтовський нахмурив брови. – Панькiвський! Щось знайоме! – мовив вiн. – Небiж Степана Федака. Зрештою, i названий в честь дядька, – прийшов на допомогу Ілько Сендецький. – Що ж, робiть! – згодився Вiтовський. – Тепер ще одне. Потрiбно негайно ж, не мешкаючи нi хвилини, вiдправити у повiтовi мiста гiнцiв з наказом нашим людям захопити владу на мiсцях. Далi. Негайно телефонуйте до Черновiц команданту Букшованому. Наказ: виiхати iз сiчовими стрiльцями до Львова. А перед тим зв’яжiться з Перемишлем. Коменданту Загайкевичу, не мешкаючи, зайняти мiсто i знищити мiст через Сян, щоб не пропустити до Львова нi одного поляка. Дмитро Вiтовський подивився на годинника. – Розпочнемо рiвно о четвертiй годинi! До того часу всi нашi сили, задiянi в операцii, мають бути на мiсцях, – повiдомив вiн. – Чому чекати так довго? – запитав Григорiй Трух. – Ми повиннi дiяти обережно, щоб не сполошити полякiв, – замiсть Вiтовського вiдповiв Семен Горук. – Ну i не варто скидати з рахункiв австрiякiв, котрi також можуть повести себе не так, як нам хочеться. – Але чому четверта година? – не вгадав четар. – Та тому, пане четарю, що у такий час наймiцнiший i найсолодший сон! – закiнчив Вiтовський. – Поки поляки прокинуться, поки одягнуться, поки розберуться що до чого, Львiв вже буде нашим! Нам же спати суворо забороняю! А тепер давайте ще раз пройдемося по вашому, пане курiнний, плану. У ньому я помiтив для нас деякi небезпеки… Як виявилося, помiченi Дмитром Вiтовським небезпеки не вiдносилися до завдання, отриманого Левком Вовком, але вiн дочекався закiнчення цiеi наради, як, власне, i всi iншi. Зовсiм не знаючи Львова, вiн боявся, що не справиться зi своею дiлянкою операцii, але хорунжий Сендецький, побачивши в очах молодого колеги вагання, поцiкавився його станом. Отримавши цiлком прогнозовану вiдповiдь, Ілько Сендецький лише кивнув головою. Суть цього жесту Левко зрозумiв дуже скоро. Передаючи пiд його командування заявлену чоту, хорунжий дав йому у допомогу вiстуна. Яким же було здивування Левка Вовка, коли вiн побачив перед собою дуже красиву дiвчину приблизно однакового з ним вiку. – Ольга Горбань! – сказав хорунжий. – Ви не дивiться, що дiвчина. Вiстун Горбань воювала на Макiвцi, мае военний досвiд i, головне, народилася у Львовi. Проведе вас вулицями iз зав’язаними очима. – Ну, я сподiваюся, до цього не дiйде! – стрельнула поки що вiдкритими очима дiвчина-вiстун. – Та не хотiлося б! – признався Левко. – От i добре! Я вас залишу, бо маю свiй наказ! – мовив хорунжий i, вiддавши честь, зник у темрявi. А Левко залишився стояти у нерiшучостi. Тут дiвчина подивилася на нього i, напевне, вирiшила взяти iнiцiативу у своi руки. – Треба пiдготувати стрiльцiв до завдання! – сказала вона. – Пане пiдхорунжий, повiдомте, що нам робити! Цi слова вивели Левка зi ступору. Вiн з вдячнiстю подивився на Ольгу, потiм ближче пiдiйшов до десятка стрiльцiв, що терпляче чекали пiд стiною будинку. Вовк окинув поглядом мовчазних юнакiв. Всi вони, певне, були молодшi за нього самого, хоч i самому пiдхорунжому заледве виповнилося двадцять чотири. – Стрiльцi! – неголосно звернувся вiн до своiх теперiшнiх пiдлеглих. – Я – пiдхорунжий Вовк! Маемо наказ Вiйськового Комiтету цiеi ночi перебрати владу у Львовi. Наша задача: захопити будинок пошти i не допустити, щоб хоча б одна звiстка про нашi дii загодя не покинула Львова. Починаемо рiвно о четвертiй годинi. Неначе за командою двiчi вдарив дзвiн годинника на ратушi. Друга година. А Левко продовжував: – Будемо намагатися все зробити без шуму. – А якщо поляки не захочуть без шуму? – запитав з вигляду наймолодший стрiлець. – Не думаю, що на поштi вночi хтось ходить з гвером, – заспокоiв його Левко. – Але не будемо вiдкидати i це. Хто знае Львiв? Пiднялося сiм рук. – Тодi добре! А то я у Львовi уперше… * * * Коли годинник на недалекiй ратушi сповiстив четверту годину, чота Левка Вовка вже чекала на розi вулиць Сикстуськоi[1 - Тепер вулиця Дорошенка.] та Словацького. Стрiльцi причаiлися вздовж стiн будинкiв, мiцно стискаючи у руках холодне дерево крiсiв. Сам Левко стояв перший, обережно оглядаючи вулицю перед собою, але нiхто навiть не думав з’являтися тут у холодну листопадову нiч. Левко Вовк знав, що такоi ночi поляки вiдзначають День усiх святих. Його колишнiй командир гауптман Фогель колись хвалився, що вiн сам народився саме в нiч на перше листопада, а iснуе повiр’я, що дитина, народжена цiеi ночi, обов’язково проживе сто рокiв. Що ж, Левко знае принаймнi одну людину, для якоi це повiр’я не справдилося: в Черновiцах вiн дiзнався про смерть свого командира. Що ж принесе йому, пiдхорунжому Вовку, та й не одному лише йому, цей День усiх святих? Ольга Горбань, що стояла бiля стiни за ним, тихо сказала: – Пора! Левко вiдiрвався вiд холодноi стiни, вiд чого йому стало навiть теплiше. – Почали! – мовив вiн. Чота застукотiла пiдборами черевикiв брукiвкою. Будинок пошти чорнiв на протилежному боцi вулицi Словацького, лише на першому поверсi самотньо свiтилося у вiкнi. За розкладом, там перебував черговий, який i був головною мiшенню стрiльцiв Левка Вовка. Сам пiдхорунжий спочатку побоювався, що вiдсутнiсть досвiду командування стане перепоною виконанню покладеного на нього завдання, але досвiдченим у боях стрiльцям зовсiм не потрiбнi були нiчиi накази. Вони миттю зорiентувалися куди бiгти i що робити, тому коли один з них стукав кулаком у масивнi дверi, iншi приготували гвинтiвки для можливого бою. Одночасно з боку вулицi Коперника iм назустрiч бiгли стрiльцi Володимира Баб’яка. Обидва загони зустрiлися перед головними дверима. Але застосувати зброю не довелося. Як тiльки заспаний черговий спросоння повернув ключ i ледь прочинив дверi, два стрiльцi одразу потягнули iх до себе. – Nie wolno tu przychodzic! – лише спромiгся черговий. – Нiчого! Нам – можна! – вiдказав Баб’як i вiдсторонив чергового. – Затримати i не допускати до телефону! – розпорядилася Ольга Горбань. Один iз стрiльцiв штовхнув поляка гвинтiвкою, i той, досi у невiданнi, що взагалi вiдбуваеться, опустився на лаву при входi. Іншi побiгли сходами вгору до головноi зали. Крiм поляка-чергового у примiщеннi пошти не було нiкого, тому вже через десять хвилин Володимир Баб’як телефоном повiдомив полковника Вiтовського, що завдання виконане. – Залишайтеся на мiсцi й органiзуйте оборону! – розпорядився Вiтовський. Баб’як повiсив слухавку на телефонний апарат. – Що? – запитала Ольга Горбань. – Наказано органiзувати оборону, – вiдповiв четар. – Треба – органiзуемо! – Але вiд кого? Пошта наша; пiдозрюю, що й iншi теж не матимуть проблем… – сказав спантеличений Левко Вовк. – Владу захопити легко – втримати важко! – вiдказала вiстун i вiдправилася розставляти стрiльцiв. Левко Вовк вкотре подякував хорунжому Сендецькому за те, що той назначив Ольгу Горбань його помiчником. Було видно, що молодi стрiльцi дiвчину-вiстуна поважають, слухаються ii кожного наказу, хоч i не забувають, що вiн ii командир. Пiдхорунжий не знав, що вiдбуваеться у мiстi, але дii iнших загонiв були такими ж успiшними i безкровними. Сотня поручника Мартинця, скориставшись темною листопадовою нiччю, непомiтно оточила касарню сорок першого румунського полку. Командир полку, побачивши, що його жовнiри опинилися у невигiдному становищi, i вислухавши звiстку про те, що украiнцi зараз перебирають у мiстi владу, лише поцiкавився гарантiями, якщо вiн вiддасть наказ залишатися в касарнях. Отримавши завiрення, що вже зранку румуни зможуть вiдправитися по домiвках, полковник дав слово честi, що сорок перший полк не втручатиметься у перебiг подiй у Львовi. Подiбне повторилося з мадярськими жовнiрами, якi займали примiщення школи Конарського. Щоправда, поручнику Цьокану довелося заздалегiдь надрукувати листiвки мадярською мовою, адже нiхто з його пiдлеглих нi слова не знали по-мадярськи. Видно, у самому текстi були помилки, бо полковник, з яким довелося вести переговори Ільковi Цьокану, не змiг приховати зневажливоi усмiшки, але тим не менше сказав едине слово: – Jо! Добре! Так само не було проблем i з арештом генерал-губернатора Карла фон Гуйна та коменданта Пфеффера. Зрозумiвши, що iхнiй час скiнчився, вони майже без заперечень передали владу повсталим украiнцям. А коли тiльки благословилося на новий день, львiв’яни, що жили поблизу площi Ринок, iз здивуванням побачили, як на найвищiй точцi ратушi на фонi сiрого безрадiсного неба розвиваеться незвичне для них синьо-жовте полотнище. Це вiстун Степан Панькiвський виконав наказ, який був поставлений перед ним Вiйськовим Комiтетом. Але на цьому везiння для украiнцiв Львова закiнчилися. Дмитро Вiтовський навiдрiз вiдмовився заарештувати польських офiцерiв, котрi могли пiдняти заколот проти дiй украiнцiв, мотивуючи це тим, що украiнцi перейняли владу у Львовi не для того, щоб починати вiйну з мешканцями. Польськi офiцери, переодягнувшись у цивiльне, вiльно гуляли мiстом, у котрому вже хазяйнувала нова влада, i збирали потрiбну для себе iнформацiю. Не був оточений навiть будинок, у якому польськi офiцери розробляли план спротиву. Але найбiльший удар надiйшов з Перемишля. Вже надвечiр першого листопада звiдти надiйшла звiстка, що тамтешнiй комiсар так i не наважився пiдiрвати мiст через Сян. Уцiлiлою залiзницею до Львова на пiдмогу своiм жовнiрам рушили польськi вiйська. 5 Отся державна територiя творить самостiйну Захiдноукраiнську Народню Републику.     Третiй артикул Тимчасового основного закону про державну самостiйнiсть украiнських земель бувшоi Австро-Угорськоi монархii Усього того, що вiдбувалося у Львовi, Федiр Мороз поки що не знав. На листопад 1918 року вiн встиг стати десятником i мав пiд своiм командуванням дванадцять молодих ненавчених стрiльцiв, котрi навiть не встигли пройти звичний для сiчовикiв вишкiл. За час, що минув вiд того пам’ятного бою на горi Лисоня, коли вiн востанне бачив Андрiя Валька, доля кидала його по всьому пiвднi Украiни, щоб нарештi зупинитися в Черновiцах. Як виявилося, ненадовго! Майор Осип Букшований, котрий перебрав на себе командування сiчовими стрiльцями на час хвороби Вiльгельма Габсбурга, зранку першого листопада отримав зi Львова наказ вирушити на пiвнiч для пiдтримки новоi влади. Вже тодi Федiр, далекий вiд штабiв i полiтики, розумiв, що вони починають не встигати. Замiсть того, щоб виiхати групами пасажирськими поiздами, командування вирiшило повнiстю доукомплектувати спецiальнi вiйськовi транспорти, якi по дорозi блокували польськi залiзничники. Лише пiсля того, як у Станiславовi такий потяг простояв цiлих шiсть годин, Осип Букшований разом з iншими молодшими офiцерами усунув вiд командування формального командира полку УСС майора Микитку, повнiстю перебрав на себе всю вiдповiдальнiсть за транспорт. За його наказом повсюдно, де поляки чинили саботаж – починаючи вiд Станiславова – iх заарештовували. Це покращило ситуацiю, i до Львова сiчовi стрiльцi доiхали вже без пригод, хоч лише у кiлькостi однiеi сотнi. Основнi сили мали прибути завтра. Однак далi Сихова потяг не йшов – Головний двiрець встигли захопити поляки i на нього iз дивовижною перiодичнiстю прибувало пiдкрiплення. Перший наказ, якого отримав майор Букшований, зобов’язував його вiдбити цей стратегiчно важливий об’ект. Десятник Мороз зi своiм роем був серед тих, хто зранку четвертого листопада мав здiйснити першу спробу захопити двiрець. Щоправда, до самого двiрця треба було ще добратися, а це добрих десять кiлометрiв вулицями незнайомого мiста (нi десятник, нi його стрiльцi добре Львова не знали). Але спочатку iм довелося вiдбити залiзничну станцiю Персенкiвка i радiотелеграф у Козельниках. В останньому випадку iхне просування затрималося на добрих двi години. Польська залога захищалася з упертiстю приречених, видно, сподiваючись на пiдмогу, яку запросили ще на початку бою. Коли ж ii так i не дочекалися i з вiсiмнадцяти оборонцiв в живих залишилося лише трое, поляки нарештi вивiсили бiлий прапор. Здачу в полон приймав особисто Осип Букшований. – Я захоплений вашою мужнiстю i вiдвагою, – сказав вiн польському офiцеровi з нашивками поручника. Зрештою, це було чи не единим, чим рiзнилися мiж собою украiнцi з поляками. Це – i бiлi бляшанi орли замiсть тризуба. – Поручник Януш Косiковський! – представився поляк. – Хорунжий Томаш Вiхура! Шереговий Пiотр Недзельський! – повiдомили про себе iншi двое полонених. – На знак поваги до вашоi мужностi я вiдпускаю вас, – повiдомив Осип Букшований. – Ви можете йти, але маете дати менi слово честi, що бiльше нiколи не пiдете зi зброею проти нас. У противному разi я не буду таким шляхетним! Подумавши трохи, спочатку поручник, а за ним i його пiдлеглi заприсяглися своею честю бiльше не воювати проти украiнцiв. З цим полякiв i вiдпустили, а сотня стрiльцiв, втративши у боях шестеро товаришiв, продовжила свiй шлях. Про те, що ситуацiя у мiстi була не на користь украiнцiв, стрiльцi зрозумiли тодi, коли бiля трамвайного депо iх догнав iнший наказ. Через зв’язкового Вiйськовий Комiтет наказав змiнити маршрут i поспiшити на пiдмогу своiм воякам у Цитаделi, котрих ось уже цiлий день атакували поляки. Ознайомившись iз наказом, майор Осип Букшований спересердя, зовсiм не по-вiйськовому, вилаявся: – Насеру матерi! На нiмi запитання пiдлеглих вiн спромiгся лише пояснити, що Головний двiрець важливiший, анiж навiть Цитадель, яка височить над середмiстям. Але майор Букшований насамперед був вiйськовим i накази не обговорював. Вiн одразу повернув сотню вправо, де серед порослих деревами схилiв трiскотiли поодинокi пострiли, котрi iнколи переривалися потужною кулеметною чергою. Так десятник Федiр Мороз замiсть того, щоб вiдбити у полякiв двiрець i тим самим перешкодити безперебiйному прибуттю до мiста польського пiдкрiплення, пiшов на штурм Цитаделi. Ситуацiя ускладнювалася тим, що у самому казематi мiцно засiли украiнськi стрiльцi, а мiж ними i вояками Букшованого закрiпилися поляки, якi несподiвано для себе раптом опинилися мiж двома вогнями. Тепер для украiнцiв було важливо не перестрiляти один одного. Цей перший бiй проти полякiв для Федора Мороза був вiдносно легким i без втрат у його рою. У рядах полякiв утворився розрив, у який ринули стрiльцi Букшованого. Як виявилося потiм, перед поляками було два виходи: або намагатися не пропустити украiнцiв до Цитаделi, але при цьому отримати небезпечну групу у себе за спиною, або дати неприятелю можливiсть з’еднатися з тими, хто обороняеться, i тим самим пiдсилити i без того немалу групу. Із двох небезпек вибравши меншу, поляки пропустили стрiльцiв до каземату… i знову iх оточили. Таким чином стрiльцi Букшованого не змогли допомогти тим, хто штурмуватиме Головний двiрець. Але поки що про це нiхто не думав. Поява сотнi майора Букшованого виявилася приемною несподiванкою для оточених, тому перша зустрiч була щирою. Старшим серед стрiльцiв був Павло Лiськевич, знайомий не лише Осиповi Букшованому, але й Федору Морозу. Пiсля обов’язкових у таких випадках привiтань та обiймiв, майор Букшований поцiкавився станом оборони. Почуте його водночас здивувало й засмутило. – Цитаделю обороняють тридцять трое «ляндштурмакiв»[2 - Ляндштурм – резерв збройних сил, який скликався на час вiйни.], – доповiв Павло Лiськевич. – Третина поранених. Ми втратили чотирьох. – Тридцять семеро на всю Цитаделю? – недовiрливо перепитав Букшований. – Та тут потрiбно мiнiмум вiсiмдесят! На це четар не вiдповiв нiчого. – Далi? – Полякам вдалося захопити башню. Всi нашi спроби iх вибити звiдти не принесли успiху. Через вулицю нашi захопили Головну пошту, але там також вже третiй день стрiляють. – Що з набоями? – поцiкавився майор. – Слава Богу, з цим проблем нема! Весь арсенал достався нам. Їхню розмову перервав стрiлець, повiдомивши, що поляки знову пiшли в атаку. – Потiм договоримо! – тiльки i сказав Букшований. Так Федiр Мороз став одним з тих, хто обороняв львiвську Цитадель. Стрiляти з бiйниць казематiв було зручно, тому й нi у кого не було сумнiвiв, що вони зумiють втримати цей об’ект. У цей день стрiльцi вiдбили ще двi атаки, а коли на мiсто опустилася рання осiння нiч, навкруги все затихло. І поляки, й украiнцi безбоязно покинули своi позицii й вiдпочивали, бо знали: нiхто не посмiе порушити це нiчне перемир’я, якого свято дотримувалися всi. Повечерявши, стрiльцi i «ляндштурмаки» розсiлися навколо численних вогнищ. Такi ж вогнища було видно i внизу, там, де вiдпочивали поляки. Один iз «старожилiв» оборони, ще досить молодий безвусий юнак затягнув пiсню, котру, пiдсилену чудовою акустикою мурiв Цитаделi, було чути навiть за ii стiнами. Гей, десь там, де чорнi води, Сiв на коня козак молодий. Плаче молода дiвчина, Їде козак з Украiни. І раптом звiдкись знизу, саме з того мiсця, куди найбiльше намагалися стрiляти стрiльцi, долинув красивий, добре поставлений голос. Гей, гей, гей соколи Омiяйче гури, ляси, доли. Дзвонь, дзвонь, дзвонь дзвонечку, Муй степови сковронечку. А вже наступний куплет обидвi сторони спiвали разом кожна своею мовою, i над горою, котра стала каменем спотикання для полякiв та украiнцiв, лунала пiсня про козака, що прощався з Украiною. І ця пiсня, котру своею вважали й украiнцi, i поляки, тим не менше була чужою на цьому мiсцi бою, як, власне, i по всьому Львовi. Кожна громада хотiла жити на своiй землi, при цьому мало пiклуючись про iншу. А поки що над Цитаделлю лунала спiльна пiсня. Дивно, але закiнчували ii вже поляки, неначе натякаючи на переможцiв. Вiна, вiна, вiна дайче, А як умре поховайче На жельоней Украiне Пши коханей мей джевчине. А поки що спiваки з допомогою зброi вирiшували, кому бути господарями у Львовi i в усiй Галичинi. Наступного дня боi за Цитадель вiдновилися ще з бiльшою силою. Видно, до полякiв прибуло пiдкрiплення. Якимось чином Осипу Букшованому вдалося зв’язатися з стрiльцями, що засiли в Головнiй поштi, правда, саме у той момент, коли в одному з боiв поранили четаря Володимира Баб’яка. Букшований вiдправив четаря лiкуватися (благо, санiтарнi машини ще не обстрiлювалися), а натомiсть поставив Павла Лiськевича. Як виявилося, лише для того, щоб через двi доби, восьмого листопада, отримати звiстку про його загибель. Правда, день перед тим, розумiючи, що вибити украiнцiв з будинку пошти не вдасться, поляки вирiшили iх викурити. І то буквально. Група з трьох легiонерiв пробила стiну мiж Головною поштою, де засiли украiнцi, i будiвлею греко-католицькоi семiнарii, зайнятоi поляками, i здiйснила пiдпал. Метою полякiв було саме викурити оборонцiв, але вони не врахували, що саме там, у правому крилi Головноi пошти, зберiгався папiр, тому вогонь швидко поширився будiвлею. Противник пробував вдертись до середини, але украiнська залога, хоча душилася в димi, тримала опiр. Коли ж стало зрозумiло, що вогонь загрожуе сусiднiм будiвлям, було вирiшено укласти перемир’я i викликати пожежну частину. Пожежу загасити не вдалося, хоч будинки по сусiдству були врятованi. Головна пошта перетворилася у чорний остов, не цiкавий жоднiй сторонi, тому боi перекинулися на прилеглi вулицi. Саме там вiд ворожоi кулi в голову загинув Павло Лiськевич. Коли Осипу Букшованому повiдомили цю звiстку, чергова атака полякiв на Цитадель завершилася так само, як i попереднi: безрезультатно. Саме тодi до нього пiдступив Федiр Мороз. – Пане майоре! Ми захопили полоненого, – повiдомив вiн. – І що з того? – невдоволено вiдказав Букшований. Вiн досi не вiдiйшов вiд звiстки про смерть свого товариша. – Я нiколи полонених не бачив? Вiзьмiть з нього слово не воювати проти нас i вiдпустiть з Богом! – Я гадаю, пане майоре, ви повиннi вирiшити самi, – обережно мовив Федiр. Осип пiдозрiло подивився на Мороза i без слiв попрямував до примiщення у казематi, де тримали полоненого. Вже перший погляд на поляка пояснив майору дивну поведiнку Федора. У полоненому офiцеровi, що стояв пiд охороною стрiльця, Букшований упiзнав одного з полякiв, котрi обороняли радiотелеграф у Козельниках. – Та-ак! – протягнув Осип Букшований. – Поручник Косiковський, якщо я не помиляюся? Який дав слово честi не воювати проти нас? Я так розумiю, що маю переглянути свою думку про честь польських офiцерiв? Полонений поляк стояв, опустивши голову. – Десятнику Мороз! – Я, пане майоре! – Розстрiляти! Федiр спочатку подивився на Букшованого, потiм перевiв погляд на поляка. – Наказ, пане майоре! – вiдповiв Мороз i зняв з плеча гвинтiвку. – Ось так, пане поручнику! – сказав Букшований. – І без образ! Федiр Мороз дулом гвинтiвки показав стрiльцю вiдiйти вiд полоненого. Щоб стрiляти напевне, вiн прицiлився в серце. Пролунав пострiл, пiдсилений кам’яним зводом Цитаделi. Поручник Януш Косiковський мовчки звалився додолу. А як умре поховайче На жельоней Украiне. От тiльки чи бiля коханоi дiвчини поховають польського офiцера, не знав нiхто, як не знали, що чекае iх усiх. Боi у Львовi йшли всюди i було не зрозумiло, хто де перемагае. Десятого листопада Осип Букшований, зрозумiвши, що, сидячи у Цитаделi, вiн залишаеться вiдрiзаним вiд основних боiв у мiстi, покинув фортецю, залишивши там частину своiх стрiльцiв, а сам спустився вниз, дорогою вибивши полякiв з Оссолiнського iнституту. Картина, яку застав майор, була нерадiсною. На вулицi перед згорiлою Головною поштою стояли двi барикади i там було чути перестрiлку. Звичайно така дуель приносила мало користi, але зараз вона була важливою для обох сторiн: украiнцi стримували полякiв, якi iз завидною для перших постiйнiстю прибували з Головного двiрця, а поляки прикували до вулицi Словацького значнi сили неприятеля, тим самим послабивши iншi напрямки, наприклад, касарнi Фердинанда. Звiдси украiнцi, у разi успiху, могли легко добратися до Головного двiрця i за сприятливих умов навiть вiдбити його. Поки що вони активно обороняються, не пiдозрюючи, що робиться навколо. Майор Букшований знав, що так довго тривати не може. Йому насамперед потрiбно було зв’язатися з тими, хто командував обороною Львова. До нього доходили лише розрiзненi вiдомостi про те, що вiдбуваеться у «мирному» Львовi. Коли ж йому все ж вдалося добратися до будинку, де розташувався штаб, що керував обороною Львова, вiн був приголомшений: нi Дмитра Вiтовського, нi Григорiя Коссака, який замiнив того декiлька днiв тому, Букшований не побачив. Натомiсть перед ним стояли полковник Гнат Стефанiв, якого призначили очолювати Начальну Команду лише вчора, i начальник штабу Семен Горук. Останнього Осип знав особисто ще з боiв на Макiвцi. Знаючи запальний авантюрний характер Букшованого (а iнакше як можна пояснити його «одiссею» Месопотамiею!), Семен Горук вирiшив поставити наголоси самому. – Знаю, Осипе, що тебе тривожить! – говорив вiн. – Але ти вiйськовий i знаеш, що таке виконувати наказ! – Я нiколи не вiдмовлявся виконувати накази, навiть якщо вони безглуздi! Але я нiколи не зустрiчав злочинних наказiв! – випалив Букшований. – Що ви називаете злочинним наказом? – поцiкавився полковник Стефанiв. – Вiдмову наступати на Головний двiрець, пане полковнику! Якби не той наказ, двiрець був би вже нашим i жоден поляк не смiв би ступити на львiвську землю! – Це мали зробити стрiльцi з касарнi Фердинанда! – безапеляцiйно сказав Горук. – На жаль, не могли. Поляки затиснули iх в касарнях. Букшований цього не знав. – Саме тому, майоре, добре, що ви прийшли сюди, – говорив Стефанiв. – У нас мало бойових офiцерiв. Ми покладаемо на вас командування центром мiста. Вiн пiдiйшов до мапи, розкладеноi на столi. – Прошу запам’ятати: Цитадель, Оссолiнський iнститут, Крайовий Сейм[3 - Зараз це будiвля Львiвського нацiонального унiверситету iм. І. Франка.], вулиця Коперника, Пiдзамче i позицii на Високому Замку. Все це переходить у ваше повне пiдпорядкування та на вашу вiдповiдальнiсть. Запитання? Питайте зараз, бо потiм буде нiколи! – Яка зараз обстановка? – поцiкавився Букшований. – Де саме? – Всюди! І де конкретно зараз iдуть боi? Семен Горук провiв недогризком олiвця по мапi Львова. – Фронт, що утворився у день, коли ви прибули до Львова, до сьогоднiшнього дня не змiнювався. Вiн проходить по вулицях Стрийська, Кадетська, Коперника, через Головну пошту, касарню Фердинанда, далi Галицький сейм, школа Чацького, Янiвська вулиця, Клепарiв, Шпитальна, Замарстинiвська. Фронт поки що ми тримаемо. Букшований критично оцiнив побачене. Цей погляд вловив полковник. – Сил, певно, у нас мало! – згодився вiн. – Але справа не така i безнадiйна, – продовжив Горук. – Полковник Вiтовський вiдправився за пiдмогою до Станiславова; вчора до Киева вiдбула делегацiя Осипа Назарука. Думаю, що завтра вiн зустрiнеться з гетьманом Скоропадським. Ми просимо вiдправити нам на помiч загiн стрiльцiв полковника Коновальця. Гадаю, вiн не вiдмовиться допомогти своiм землякам! – Але до того часу нам треба хоча б втриматися на цiй лiнii. – Полковник Стефанiв знову провiв рукою по мапi. – І у цьому ми покладаемось на ваш досвiд, майоре! На вас i ваших стрiльцiв!.. Майор Букшований повертався до Оссолiнського iнституту, де тимчасово влаштував свiй штаб, вже затемна. Стрiльба у Львовi припинилася, настало нiчне перемир’я, коли можна було безбоязно i безперешкодно перемiщатися мiстом без опаски, що тебе вб’ють чи навiть затримають. Боi вiдновляться вже зранку, а до того часу i поляки, й украiнцi насолоджувалися такими вже забутими мирними годинами, якi, здавалося, лишилися десь далеко-далеко. Навiть не вiрилося, що ще якусь декаду тому Львiв жив важким, голодним, тривожним, але без пострiлiв, життям. 6 Всiм мущинам старшим 17 рокiв а молодшим 37 рокiв належить з’явити ся для зголошення мобiлiзацii перед поборовою комiсiею у вiвторок 19 падолиста коло церкви. Хтось приклеiв цей папiр на щит бiля церкви, де зазвичай вивiшували розклад тижневих богослужiнь. Вiн з’явився у недiлю, 17 листопада, пiд час лiтургii, коли всi прихожани були у церквi, i навiть дiти, що iнодi вибiгали на двiр, через холодну погоду чемно простояли всю вiдправу бiля батькiв, тому хто повiсив об’яву i коли це сталося, не знав нiхто. Знали лише одне: мирне життя, навiть таке крихке i ненадiйне, що тривало майже пiвроку, вiдколи повернулися з вiйни жовнiри, закiнчилося. З ким доведеться воювати, для людей також не було таемницею. Ще четвертого листопада повiтовий часопис опублiкував звернення повiтового комiсара «До всiх мешканцiв Кам’янського повiту», у якому повiдомлялося про створення незалежноi Украiнськоi держави. Комiсар закликав «всiх мешканцiв як мiста Кам’янка так i цiлого повiту до заховання як найвищого ладу, спокою i послуху». Тодi люди чи не вперше побачили синьо-жовтий прапор, що розвiвався на холодному вiтрi. Найбiльше звiстцi про те, що постала своя держава, радiв Андрiй Валько, але поява свого прапора не стала для нього несподiванкою: сiчовi стрiльцi були до нього звичними. Звiстки про подii у Львовi доходили у вiддаленi села iз запiзненням то через посланцiв з повiту, то з мiсцевими, котрим потрiбно було у такий неспокiйний час поiхати до мiста. Так i перетинцi, й жителi iнших хуторiв бiльш-менш об’ективно i майже вчасно були проiнформованi про перебiг того, що вiдбувалося навколо. Так стало вiдомо про боi на вулицях Львова, про наступ великоi польськоi армii на Галичину, про те, що тринадцятого листопада постала Захiдноукраiнська Народна Республiка, на що Василь Вовк зi скептицизмом вiдзначив, що для такоi знаменноi подii можна було б вибрати й якусь iншу дату. – Ти вiриш у такi бздури? – здивувався брат Гнат, коли вони увечерi зiбралися до столу. – Ти ж знаеш, брате, що я нi в що не вiрю, – вiдказав Василь, – але день тринадцятого можна було i не вибирати… У Перетинi не знали, що Украiнська Нацiональна Рада ранiше просто не встигла узгодити текст «Тимчасового основного закону про державну самостiйнiсть украiнських земель колишньоi Австро-Угорськоi монархii», а вiдкладати його оприлюднення на пiзнiшу, «правильнiшу» дату, було вже нiкуди: до Львова наближалося польське пiдкрiплення, дii котрого й стали вирiшальними. Навiть такi уривчастi вiдомостi дали привiд зробити висновок: не все у молодоi держави гаразд i ще не все закiнчено. Об’ява мобiлiзацii стала цьому пiдтвердженням. Дорога вiд церкви до Перетина була неблизькою – майже чотири кiлометри, – тому поки добралися додому, встигли поговорити про все. Кожна родина приiхала до церкви або на возi, або бричкою, лише небагато йшли пiшки. Прочитаний текст заставив перетинцiв – i не одних лише iх, але й прихожан з iнших сiл та хуторiв – задуматися над своiм найближчим майбутнiм, а тому додому поверталися не так, як iхали зранку: чоловiки i жiнки окремо, причому серед перших також вiдбулося роздiлення на тих, кого мали призвати, й iнших. Тим, хто пiдлягав мобiлiзацii, набралося семеро. До них не потрапив Якiв Смоляр (вiн не належав до категорii «старшим 17 рокiв а молодшим 37 рокiв»), зате обидва старшi його сини – Михайло та Микола – вже пiдлягали призову. Зараз вони гордо iхали на однiй з фiр разом з молодшими парубками i вже дещо дивилися на них звисока. А у батька вже почала болiти за синiв голова. Що ж до матерi, то Олена всю дорогу проплакала, згадавши, як довго чекала чоловiка з вiйни. А Якiв iхав бричкою разом з «ветеранами», як почали називати жовнiрiв, котрi повернулися додому. Олекса Мороз, Семен Кандиба, Роман Панас та брати Вальки намагалися триматися купи i по можливостi пiдтримувати один одного. Правда, зараз братiв не було – вже вiд середи лежить i не встае баба Ганна, тому сiм’я готуеться до найгiршого. Семен спробував заспокоiти iнших. – Не думаю, що це (вiн кивнув головою назад, у напрямку церкви, де продовжував бiлiти той пам’ятний листок) надовго! Якiв гмикнув: – Ненадовго! Ага! Пам’ятаете, i тодi ми говорили, що до зими вернемо додому? Вернули… через штири роки! – Все рiвно менше! – не вгавав Кандиба. – Та й поляки – не москалi! Скiльки тоi Польщi? – Але й ми не Австро-Угорщина! – вставив Олекса Мороз i добавив: – Царство iй небесне! (Звiстка про зречення останнього цiсаря Карла, про iснування котрого дехто навiть не пiдозрював, дiйшла до Перетина лише позавчора.) – Що б ми там не думали, хлопцi, але знов треба брати до рук гвери, – говорив Якiв. – Шкода, що я не попадаю до списку. – І ти пiшов би? – здивувався Роман Панас. Якiв Смоляр кивнув головою на передню фiру, де гоголями сидiли його сини. – Пiшов би, – сказав вiн. – Замiсть них! – Здаесьи менi, Якове, що твоi сини не ступлять тобi мiсце! – припустив Олекса. Якiв знову подивився на Михайла з Миколою i згiдливо кивнув головою. Нiхто не знав, що насправдi вiдбуваеться навколо i навiщо потрiбно мобiлiзувати всiх чоловiкiв. Порядок, встановлений повiтовим комiсаром, тримався мiцно, не на страховi, але у самiй свiдомостi людей, тому думалося, що так е повсюди. Це, зрештою, дещо зменшило напругу в сiм’ях, котрих торкнулася мобiлiзацiя, i дозволило пiдготувати чоловiкiв до вiйська. Насамперед зi скринь вийняли i провiтрили вiйськовi одностроi, якi пiвроку чекали своеi черги. Демобiлiзованi перетинцi, не змовляючись, не стали одягати до сiльськоi роботи унiформу, у якiй пройшли всю вiйну. Вони вважали це майже хулою. Як виявилося, це було лише для того, щоб одягнути ii для нового вiйська. Хто мав, чистив нагороди, отриманi на вiйнi. Деяка затримка виникла у Смолярiв. Однострiй, у якому повернувся з вiйни батько, був один, а претендентiв на нього виявилося двое. У Михайла з Миколою навiть виникла перепалка, кому дiстанеться батькова унiформа, але на повiрку виявилося, що обидва сини явно не дотягують до батьковоi комплекцii. Однострiй висiв на них, як на перекладинi опудало, що навiть змусило усмiхнутися маму, котра всi цi днi ходила, як у воду опущена. – Нiчого, сини! – заспокоiв iх Якiв. – Якщо беруть до вiйська, то видадуть однострiй! Може, навiть файнiший, анiж мiй. Зрештою, це помирило братiв i знову засмутило маму. Того вечора понедiлка у хатах перетинцiв довго свiтили свiчки i лампи. Навiть там, де не було рекрутiв, не спiшили лягати спати, а йшли до сусiдiв, щоб iх пiдтримати. Напевне, единими, хто залишився у такий час вдома, були Бiлецькi та Орина Ребрик. Повернувшись додому пiвтора року тому, Бiлецький так i не змiг влитися у спiльне життя села. Ранiше, ще до вiйни, Тома не спiшив робити звичну в селi роботу, адже грошi товариства Качковського були великою пiдмогою у сiм’i. Тепер же, пiсля того, коли навiть згадувати про це було небезпечно, Томi довелося робити все самому, адже вiн залишився единим чоловiком. Це, а також думка, що у його поневiряннях концтаборами опосередковано виннi односельцi, не сприяло порозумiнню мiж ними. Залишилася вдома й Орина. Жiнка майже одразу пiсля повернення вiдчула ворожiсть жiночоi частини села, але до чогось серйозного не доходило. Щоправда, вже наступного дня проводжати в армiю односельцiв вiдправилися всi, за винятком одного лише Томи Бiлецького. Бiля церкви на них вже чекала спецiально прибула з Кам’янки поборова комiсiя на чолi з молодим офiцером, зiрочки на синiй петлицi якого вказували на пiдпоручника сiчових стрiльцiв. Тiльки кинувши побiжний погляд на офiцера, Андрiй Валько стрепенувся. В офiцеровi вiн упiзнав Павла Гайворонського, з яким спiзнався ще на Макiвцi. Андрiй стояв у черзi рекрутiв десь посерединi, разом з iншими перетинцями, тому йому захотiлося пiдiйти до завiтного столу одразу, але його стримав брат Михайло. – Ти куди? – схопив той Андрiя. – Я його знаю, – вiдказав брат. – Воювали разом. – Будь тут! Забув дисциплiну? Андрiй притих. Дiйсно, в армii найголовнiше – дисциплiна, а майже дворiчна перерва все ж зробила свою справу: колишнiй сiчовий стрiлець аж надто звик до мирного життя. Черга просувалася досить швидко, писар ледве встигав записувати прибулих чоловiкiв, а молодшому Вальку здавалося, що вiн стоiть на мiсцi. Можливо, не будь поруч старшого брата, вiн став би перед завiтним столом ранiше, але невдовзi все ж охолов i, коли надiйшла його черга, вже був спокiйний. Павло Гайворонський упiзнав його одразу. – Андрiю? Ти? – Я, – радiсно вiдказав Валько i пiсля ледь вловимоi паузи закiнчив: – Пане пiдпоручнику! – Кинь, Андрiю! Для тебе я просто Павло! Пiдпоручник Гайворонський пiдвiвся з-за столу i на очах всiх обняв Андрiя. – Ти чого тут? – допитувався. – Та як чого? Захищати свою державу! – здивувався Валько. – Та тебе ранили пiд Лисонею! І, як я знаю, до военноi служби ти не пригоден. – Та коли то було! Я вже здоровий! Павло Гайворонський з жалем подивився на нього, мовчки повернувся на свое мiсце за столом. – Вiйна iде жорстока i безжальна, i воювати мають здоровi чоловiки, – говорив вiн. – А ти маеш тяжку рану. Нам не буде коли возитися з тобою. – Та не треба зi мною сьи возити! – запально вигукнув Андрiй Валько. – Я здоровий! Павло!.. – А отут вже не Павло, а пан пiдпоручник! – жорстко вiдказав Гайворонський. – І вам, пане стрiлець, варто про це пам’ятати! Наказую вам вiдiйти вбiк i не заважати нашiй роботi! Пiсля того, як я закiнчу, ми ще поговоримо! Спантеличений Андрiй винувато подивився на брата Михайла i, махнувши рукою, пiдiйшов до Марти, котра з тривогою спостерiгала за розмовою. На обличчi дружини Андрiй помiтив задоволену усмiшку, яка, тим не менше, одразу зникла, коли Марта подивилася на чоловiка. Далi несподiванок не сталося, i всi тi, кому належало бути призваними, ними i стали. Давши час попрощатися з рiдними, Павло Гайворонський пiдiйшов до Андрiя. – Обiдився? – запитав вiн i, не дочекавшись вiдповiдi, самостiйно зробив висновок: – Обiдився! А дарма! – А ти… ви б сьи не обiдили, пане пiдпоручнику? – з викликом вiдказав Андрiй. – Чого ви так зi мною при людях? – Та тому, що йде вiйна, – жорстко вiдказав Гайворонський. – Здача Львова – справа найближчих днiв! Зi сходу рухаеться польська група Вечоркевича, пiдсилена уланами, скорострiлами i гарматами. Нам треба здоровi люди… – Але я не iнвалiд! – Ти ранений в живiт! – нагадав Павло Гайворонський. – От признайся: ти косив лiтом траву? Запитання застало Андрiя зненацька. Напевне, косовиця була единою сiльською роботою, на яку вiн так i не наважився. Побачивши вагання Андрiя, Гайворонський продовжив: – Я знаю, що кажу, Андрiю! Ти гадаеш, чого я раптом став мельдувати рекрутiв, а не стрiляю на якiйсь вулицi Львова? Пам’ятаеш сотника Бушкованого? Та певно пам’ятаеш! Ми з ним воювали Крим, i коло Сiмферополя мене наздогнала куля. Роздробила плече. Вiн показав праву руку. – Їсти, писати нею ще можу, але стрiляти нi. Думаеш, ти один так рвався до вiйська? Я тоже кричав, грозив, казав, що доберуся до… Навiть не знаю, до кого мав добратися. Але менi пояснили, що нiхто не буде панькатися зi мною. От i приписали до поборовоi комiсii. Почувши таке, Андрiй Валько опустив голову. – Пробачте, пане пiдпоручнику! – сказав вiн, на що Павло Гайворонський усмiхнувся. – Та вже можна знов Павло! – сказав вiн. – В мене до тебе справа, Андрiю! – Яка? – Вижу, ти рвешся помогти нашiй державi. Це похвально! Добре, скажу наперед. Крiм того, що воювати на фронтi, треба зробити так, щоб по селах i мiстах був порядок. У Львовi створили державну жандармерiю. Нею керуе Лев Індишевський. Ну, ти не знаеш. То майор австрiйськоi жандармерii. На нього покладене завдання зберегти спокiй в державi. Ну, публiчна безпека, дозволи на зброю, видача перепусток i супроводжуючих документiв. Якщо ти так хочеш прислужитися Украiнськiй державi, приiжджай завтра до Кам’янки i зголосися до повiтовоi команди жандармерii. Скажеш, що тебе направив я. Павло Гайворонський замовк i подивився на мобiлiзованих. Видно, подiбна картина була йому знайомою, тому вiн спокiйно поспостерiгав за звичним дiйством i перед тим, як припинити прощання з рiдними, яке могло тривати довго, знову звернувся до Андрiя. – Тобi рiшати. Як поступиш, так i буде! Але щоб ти знав, що нам всюди не вистачае людей: i у вiйську, i в жандармерii, тому бажано, щоб ти прийшов, – сказав Павло. – Але вирiшувати тобi! Вони попрощалися, i пiдпоручник Гайворонський вiдiйшов до основноi маси людей. А задоволений розмовою Андрiй Валько одразу розправив плечi i обняв Марту. Дружина мало що зрозумiла iз розмови, але знала одне: Андрiй лишаеться вдома. А Олекса Мороз, Михайло Валько, Семен Кандиба, Роман Панас та брати Смолярi вiдправилися захищати молоду республiку, а з ними ще чотири десятки чоловiкiв з навколишнiх хуторiв. Для Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки настали важкi часи. 7 Попри все Вiльгельм Габсбург хотiв побачити Львiв. І вiн його побачив! Але лише побачив. Коли 21 листопада пiсля важкоi виснажливоi дороги, ще не вилiкувавшись остаточно (добре, що хвороба виявилася звичайним грипом – не «iспанкою»), вiн пiд’iжджав до Пiдзамче, йому назустрiч вже рухалися стрiльцi Галицькоi армii, котрi виконували наказ полковника Стефанiва негайно залишити мiсто полякам. Розумiючи, що далi потяг не поiде, ерцгерцог з сотником Остапом Луцьким, що супроводжував його, зiйшли на залiзничний насип. Двома довгими приреченими колонами украiнцi рухалися на схiд, у невiдомiсть. Ерцгерцог стояв помiж цими колонами: одна рухалася справа вiд нього Жовкiвською вулицею[4 - Тепер початок вулицi Б. Хмельницького до Рогатки.], а iнша вибрала полотно залiзницi якраз бiля пiднiжжя Замковоi гори. Озлобленi на все на свiтi стрiльцi покидали мiсто, яке на три тижнi стало украiнським, за яке загинули iхнi товаришi i у яке навряд чи iм судилося повернутися. Позаду були перемоги i поразки, захоплення важливих будинкiв i здача iх поляками; попереду – лише невiдомiсть! Цей стан одразу вiдчув Вiльгельм Габсбург, лише мимохiть окинувши оком колони. Вони були мовчазнi, сумнi, приреченi на забуття, принаймнi тут, у Львовi, i принаймнi на ближчi роки. Історiю пишуть переможцi, i у цьому опису не буде мiсця для украiнських стрiльцiв, а якщо буде, то не таке, яким би вони хотiли бачити. Вiд колони, що рухалася Жовкiвською вулицею, вiд’еднався офiцер, у якому Вiльгельм упiзнав Дмитра Вiтовського. – Здрастуйте, полковнику! – привiтався ерцгерцог. – Що тут вiдбуваеться? – Честь маю вiтати у Львовi, Ваша високосте! – вiдповiв Вiтовський. – Гадаю, пояснювати тут даремно. Ви все чудово самi бачите: ми залишаемо столицю Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки. – Але чому? – На жаль, неприятель виявився сильнiшим. Вiльгельм Габсбург пiдозрiло подивився на Вiтовського, чи не жартуе вiн часом. – Менi дивно чути це, полковнику! – признався вiн i додав: – Саме вiд вас. Дмитро Вiтовський винувато усмiхнувся. – На жаль, не все залежить вiд самого планування, – сказав полковник. – Особливо це вiдчуваеться тодi, коли однiй сторонi у вiйнi спiшать допомогти краiни-переможцi, а iнша сторона – тобто ми! – дочекалася вiд Киева лише пiвсотнi загону iменi Гонти з отаманом Долудою. Це, звичайно, велика пiдмога нашим чотирьом тисячам! У голосi Вiтовського Вiльгельм вловив iдкий сарказм. – Хоч i не скажу, що вони були зайвими! – закiнчив вiн. – Ви даремно звинувачуете Киiв, – мовив Вiльгельм, на що Вiтовський вiдповiв: – І гадки не було! Іншоi вiдповiдi ми i не чекали. Що ж ми могли вимагати вiд Великоi Украiни, якщо нам допомогти вiдмовився навiть Галицько-Буковинський курiнь! Саме його вiдправляв гетьман нам на допомогу! – Становище гетьмана зараз непевне, – говорив Вiльгельм. – Боюся, днi його лiченi. Гадаю, що курiнь, про який ви говорите, потрiбен для чогось iншого. Вiльгельм Габсбург знову подивився на колони. Вiн вирiшив змiнити тему розмови. – Полковнику, ви не знаете, де мiй ординарець? – запитав вiн. – Пiдхорунжий Вовк вiдмiнно зарекомендував себе пiд час боiв за будинок пошти, – вiдповiв Вiтовський. – Вiн живий? – Не знаю. Останнiй раз я бачив його тиждень тому. Вiдповiдь не заспокоiла Вiльгельма. Звiстки тижневоi давнини на вiйнi, коли смерть може настати будь-якоi митi, втрачали свою актуальнiсть майже одразу, хоч i вселяли слабку надiю на позитивну вiдповiдь. – Гадаю, якщо вiн живий, то дасть про себе знати, – говорив Вiтовський. – Особливо, якщо прочуе, що прибув ерцгерцог Вiльгельм. Те, що вiн почув, приемно здивувало його. – Якщо так, то вiднинi, полковнику, я Василь Вишиваний! – сказав Вiльгельм. – Полковник Галицькоi армii. Куди ми прямуемо? – Уряд евакуюеться до Тарнополя, – повiдомив Дмитро Вiтовський. – Вам, пане полковнику, належить вiдбути туди ж. – А ви? – Я буду зi своiм вiйськом! Але ми обов’язково зустрiнемось! (Вони ще не знали, що ця мимовiльна зустрiч на рейках бiля Пiдзамче була першою й останньою. Вони бiльше нiколи не зустрiлися. Життевi дороги розвели Дмитра Вiтовського та Василя Вишиваного врiзнобiч.) Але перед тим як попрощатися, полковник вирiшив забезпечити Василя Вишиваного транспортом. Напевне, це було майже неможливо зробити, враховуючи непевний стан, у якому перебувала ця частина Львова, але несподiвано для прибулих бiля них невдовзi зупинився автомобiль. Яким же було здивування полковника та сотника, коли вони упiзнали у вiйськовому, що сидiв бiля шофера, Левка Вовка! А той, радiсний зустрiчi, зiскочив на землю i, нехтуючи субординацiею, кинувся до офiцерiв. Вишиваний також не став розмiнюватися на зауваження своему ад’ютантовi, а просто щиро з ним привiтався. Такi самi почуття мав i сотник Луцький. – Полковник Вiтовський високо оцiнив вашу участь у боях, – похвалив свого ад’ютанта ерцгерцог. – На жаль, Ваша високосте, все було даремне! – вiдказав Вовк. – Ми залишаемо Львiв. – Нiчого даремного не бувае! – заперечив Вiльгельм. – І пролита кров колись стане добривом для сходу державностi. Пам’ятаете, у Франка? «Твердий змуруемо гостинець i за нами прийде нове життя, добро нове у свiт». Будемо сподiватися, що довго чекати не доведеться. І давайте домовимося, пане пiдхорунжий: я не ерцгерцог Вiльгельм, а полковник Василь Вишиваний. – Яволь! – вихопилося у спантеличеного Вовка. – Тобто, наказ, пане полковнику! – Оце вже краще! – похвалив австрiець. – Пане полковнику, менi доручено супроводжувати вас до Тарнополя! – урочисто сказав Вовк i показав на авто позаду. Василь Вишиваний подивився на авто, на якому йому доведеться проiхати сотнi кiлометрiв. Одразу вiн упiзнав марку. Авто вiденськоi фiрми «Греф унд Штiфт». Саме на цiй моделi вiдправився у свою останню подорож у Сараево спадкоемець престолу ерцгерцог Франц Фердинанд. Саме на нiй його вбили. Не вiдомо, чи знав про цю обставину Дмитро Вiтовський, пропонуючи йому саме це авто, чи просто iншого не було, але долати такий довгий шлях доведеться саме на моделi 28/32PS. (Василь Вишиваний добре розбирався в автомобiлях.) – Пане полковнику, дозвольте представити вашого шофера, а заодно i володаря авто Семена Кульчицького! – сказав, пiдiйшовши до автомобiля, Левко Вовк. – Не шкодуете, що iдете? – поцiкавився Василь Вишиваний. – До Тарнополя – дорога не близька! – А чого тут шкодувати, пане полковнику? Я вiд першого дня воював з паном пiдхорунжим. Прийдуть поляки – мою машину вiдберуть точно, а ще пригадають, що воював проти них! А так хоч зi мною буде! – вiдповiв середнього вiку чоловiк. – Сiдайте! Маемо iхати, а то всяко бувае: дивись, i поляки нагрянуть! – Так, пане полковнику, ми маемо iхати! – пiдтвердив Вовк. Але одразу вiд’iхати не вдалося. Пiдхорунжий почекав, поки Вишиваний з Луцьким зайняли заднi мiсця в автомобiлi i вже хотiв сiсти поруч водiя, як позаду почулося: – Левко! Левко Вовк! Вiн озирнувся. З колони вийшов молодий стрiлець, у якому Левко упiзнав Федора Мороза. – Федю! – крикнув вiн i кинувся назустрiч. Односельцi обнялися. Зараз не iснувало на свiтi найрiднiших людей, хоч ця зустрiч була першою пiсля тiеi достопам’ятноi ночi на околицi рiдного села. – Ти як? Звiдки? – допитувався Левко, тормосячи Федора. – Та я з четвертого листопада у Львовi! – говорив Мороз. – А я тут прибув за тиждень перед тобою. Де воював? – Цитадель! – То ж треба! А я поруч був, на Головнiй поштi… Позаду почувся звук клаксона. Це Семен Кульчицький нагадував, що пора вiд’iжджати. – Менi пора! – сказав Левко. – Та й менi прийдеться доганяти своiх! Ти зараз куди? – У Тарнопiль. – Та й ми приблизно туди ж! Мо’ здибимся! – вiдказав Федiр. Вони востанне обнялися i розiйшлися. Федiр Мороз побiг доганяти свiй рiй, а Левко Вовк винувато сiв поруч шофера. – Знайомий? – поцiкавився Василь Вишиваний. – Сусiд! – вiдповiв Левко. Йому було сумно, що так коротко тривала зустрiч з Федором. Вiн мав багато чого розповiсти Морозу, а найбiльше подякувати за той синяк пiд оком, отриманий у перший день серпня 1914 року. Із задуми його вивiв голос Вишиваного. – Ви знаете дорогу, пане пiдхорунжий? – запитав вiн. – Якщо iхати на пiвнiч… пане полковнику, то навiть дуже добре! Я з цих краiв, – вiдповiв Левко. Його пiдтримав i Кульчицький. – До того ж, пане полковнику, дорога на схiд зараз заповнена нашим вiйськом. Не думаю, що нам вдасться швидко добратися, – сказав водiй. – А якщо ми звернемо на пiвнiч, то через Жовкву i Кам’янку виiдемо на дорогу на Броди, – говорив Левко. – Дорога мае бути безпечною, бо пiвнiчнi терени ще нашi. – Тодi везiть! – згодився Василь Вишиваний. Зрештою з’ясувалося, що Левко був правий. Пiвнiчний шлях виявився не тiльки швидшим, але й, що найголовнiше, безпечним. Польське вiйсько затримали на околицях Рави-Руськоi, а на украiнськiй територii панував порядок, якщо вiн взагалi можливий у час вiйни. Тим не менше, полковник Вишиваний вiдзначив, що на теренах Жовкви, яку вони проiхали, не зупиняючись, все виглядае так, наче i вiйни немае. Зрештою, не все можна i побачити, рухаючись у критому автомобiлi – а у Куликовi довелося пiдняти тент, бо починав накрапати холодний дощик. Полковник зауважив, що чим далi iхав автомобiль, тим сумнiшим ставав пiдхорунжий. Коли ж стан Левка зауважив i Остап Луцький, Вишиваний поцiкавився у чому справа. – Недалеко звiдси мое село, – нехотя вiдповiв Вовк. – Ми його проiдемо? – Нi, нам не по дорозi. Левко не бачив, як Василь Вишиваний подивився на Луцького, а той, одразу зрозумiвши що до чого, байдуже знизав плечима. Мовляв, вирiшувати вам. – Вiд вашого села можна добратися до Бродiв, куди, зрештою, ми i прямуемо? – запитав Вишиваний. – Так, туди йде дорога, – вiдповiв здивований таким запитанням Вовк. – Тодi от що, Левку! Ми поiдемо через ваше село. Але лише проiдемо! Жодноi зайвоi хвилини затримуватися не будемо! Приiхали – ви побачили батькiв, перекинулися декiлькома словами – i знову в дорогу! Згоднi? Розчулений такою увагою до себе, Левко лише спромiгся на подяку. – Так, Ваша високосте! – сказав вiн. Почувши таке, Василь Вишиваний тим не менше поправив його: – От i добре! І давайте домовимось на майбутне: жодних «високостей»! Не треба, щоб хтось знав про мое перебування тут! Дорога додому проминула швидко, хоч iм i довелося дещо затриматися у Кам’янцi: Семен Кульчицький заправляв спорожнiлий бак бензином з однiеi з трьох канiстр, що вiз iз собою. Перетин дiйсно лежав осторонь iхньоi основноi дороги, але шлях до села виявився напрочуд хорошим, тому усi були певнi, що сильно не затримаються. Саме через те Левко навiть не заiкнувся зупинитися, коли вони проiжджали повз церкву, де (вiн знав) саме вiдправляеться вечiрня. Авто без зупинки iхало дорогою до його рiдного села. Бiля власних ворiт Левко запримiтив батька i наказав Кульчицькому зупинитися. Ще не встиг водiй виконати цей наказ, як Левко зiскочив з пiднiжки i пiдбiг до батька. Василь Вовк не встиг усвiдомити, що вiдбуваеться, як побачив перед собою сина. Вiн мiцно притиснув до себе Левка i поцiлував. Востанне вони ось так стояли далекого 1914 року, коли батька вiдвозила росiйська жандармерiя. Тепер, по чотирьох роках, батько i син знову зустрiлися. – Ну, здрастуй, сину! – нарештi вимовив Василь. – Тату, пробачте: не можу лишитися нi на хвилину, – винувато сказав Левко. – Пан офiцер, з яким я iду, дозволив лише повидатись! Покличте маму. – Ой, сину, нема мами! – Як нема? – не зрозумiв Левко. – Померла мама. – Як померла? Коли? – Вже мiсяць минув, як поховали. Вiд еспанськоi грипи. На очах батька виступили сльози. – Навiть поховати не змiг як належить, – винувато сказав вiн. – Лежить у Камiнцi разом з усiма. – Тату, я маю iхати! – сказав, засмучений цiею звiсткою, Левко. – Коли все кiнчиться… – Коли сьи кiнчит, вертай до своеi Марii, – перебив його батько. – І живiть там, де вам належит. А я вже якось сам сьи справлю… За мене не переживай: ковалi нiколи бiдними не були! – Як нашi? – кинув погляд на гумно Левко. – Де вони? – Та до церкви пiшли! На вечiрню. Нинi ж Михайла! А у мене з нею особливi рахунки… А Роман знов в армii. Тепер вже в нашiй… – Тату, побачите когось з Морозiв, передайте iм, що нинi зране у Львовi я видiв Федора. Скажите, що живий i здоровий. Левко не став бiльше розпитуватися, якi ще можуть бути особливi рахунки батька з церквою, на цей раз греко-католицькою, востанне його обняв i швидко, щоб не передумати, повернувся до автомобiля. Хоч вiн i перебрав вiдведений йому лiмiт часу, Василь Вишиваний вирiшив не пiдганяти його. Семен Кульчицький навiть не заглушив мотора, тому одразу рушив з мiсця. Левко востанне обернувся, щоб ще раз побачити батька. Той продовжував стояти перед брамою i дивився услiд синовi, котрого – вiн вiдчував – бiльше не побачить. А Василь Вишиваний, далекий вiд сентиментiв, радiв тому, що вдалося зберегти свое iнкогнiто i можна було спокiйно продовжувати свiй шлях. Але вiн помилявся. Коли незвичний у цих мiсцях автомобiль проiжджав повз садибу Бiлецьких, на нього звернув увагу Тома. Вiйськовий, що сидiв на задньому сидiннi, йому здався знайомим, але Тома не мiг пригадати, коли його бачив. Вже коли приiжджi зникли за хутором Кандиб, Тома Бiлецький згадав. Це сталося пiвтора року тому у Талергофi якраз перед тим, як надiйшов декрет про його закриття. Тодi з Вiдня прибула поважна делегацiя вiйськових та цивiльних, що, як з’ясувалося невдовзi, мали визначити доцiльнiсть перебування в’язнiв. Серед прибулих видiлявся молодий красивий офiцер, який хоч i тримався скромно, але все ж вiдчувалося, що саме вiн е головним. Тодi ув’язненим, звичайно, нiхто i не збирався повiдомляти про все, що стосувалося iхньоi долi, але коли комiсiя поiхала, вже за десять днiв iм прочитали той пам’ятний декрет. Так, Тома Бiлецький був переконаний, що тодi бачив саме цього вiйськового. Хоч тепер на ньому був iнший однострiй i тут Перетин, а не Грац, це був той самий молодик. Але що вiн тут робить i яке вiн мае вiдношення до Левка Вовка? І хто вiн такий? На цi питання Тома не мав вiдповiдi. 8 Отець Петро Лiсович востанне оглянув церкву, що вже ховалася у вечiрнiх сутiнках, i повернув у дверях масивний ключ. Одразу вiдчув, що за спиною хтось стоiть. Йому вистачило сили вийняти ключа iз замка, покласти до кишенi i тричi перехреститися. Лише пiсля того обернувся. Перед ним стояв Василь Вовк. – Так можна i перестрашити, – з докором мовив священник. – Пробачте, отче, я не хотiв цього, – винувато вiдказав Василь. – Та й не думаю, що вас можна настрашити. Отець Петро хотiв було вiдповiсти банальною фразою, на кшталт «Господь крiпость моя, кого боюся?», але зрозумiв, що Василь Вовк прийшов до нього не для того, щоб почути двадцять шостий псалом. Стосунки з ковалем остаточно зiпсувалися вiд того нещасливого дня, коли у повiтовому мiстечку Кам’янцi вiд смертельноi хвороби померла його жiнка Ганна. Вiдтодi Василя неначе пiдмiнили. В усьому вiн чомусь звинувачував церкву i демонстративно перестав ii вiдвiдувати. На прохання брата Гната поговорити з Василем отець Петро вiдповiдав, що той ще не готовий до такоi розмови, а якщо вона все ж вiдбудеться, то користi не принесе нiякоi. Як видно, Василь Вовк вже остаточно «дозрiв» до неi, адже як iнакше можна пояснити його появу тут? – Я вас слухаю, Василю! – сказав отець Петро. – Я так розумiю, що ви хочете запитати у мене якоiсь поради? – Ви правi, отче! – вiдказав Василь i зам’явся. – Я вас слухаю! – заохотив священник. – Прошу довiритися менi. Повiрте: я, як нiхто iнший, вмiю тримати тайну. – Я знаю, то й прийшов до вас. Але не знаю, чи дасьте ви ту пораду. – Чого ви так рiшили? – здивувався отець Петро. – Та я ж не хожу до церкви! – Не ви перший, Василю, i боюся припустити, що i не останнiй! Але церква без вас проживе, а от як ви будете жити без неi, важко сказати. Василь Вовк хотiв було сказати, що живе i без неi, але промовчав. Вiн боявся почути докiр, мовляв, а чого ж тодi прийшов сюди, якщо ii не потребуеш. Зрештою, отець Петро Лiсович нiколи не сказав би таких слiв, а пораду мiг дати лише вiн. – Я вас слухаю, – повторив священник. – Отче, як ставитьсьи церква до шлюбу, якщо ще не пройшло сорок днiв? Петро Лiсович уважно подивився на Василя. Йому не треба було пояснювати, про кого говорить Вовк. Хоч той останнiй мiсяць i перестав ходити до церкви (а священник був певен, що це не надовго), про коваля з Перетина знали всi. Не було таемницею i те, кого мае на увазi Василь. – Свята церква не мае обмежень, як таких, про шлюб, – вiдповiв священник. – Щодо цього ви, Василю, не будете мати перешкод. Отець Петро одразу дав зрозумiти, що знае все. – Перешкод вам варто чекати з iншого боку… – Я знаю, про що ви говорите, – похитав головою Василь. – Що скажуть про нас люди. – Вас то не хвилюе? – Не. – Чому? – Менi все рiвно, що про мене думають другi, – сказав Вовк. – Я про них взагалi не думаю. – І все-таки вам буде тяжко з цим жити! – А хiба буде лiпше, коли ми станемо жити без шлюбу? – скипiв Василь, але одразу заспокоiвся. – Я не спiшив би, отче, якби не зима. Без мене вони не виживуть. Я не можу того допустити! – Я вас розумiю! Можливо, ви i правильно робите. – Ви дасьте нам шлюб? – У церкви нема заперечень, – повторив Петро Лiсович. – Якщо ви твердо вирiшили, то приходьте завтра разом з Ориною до мене. Обговоримо, як нам бути! На тому i попрощалися. Отець Петро повернув до себе на плебанiю, а Василь пiшов до своiх коней, припнутих до штахет. Поправив збрую, лише потiм сiв на воза. Зрозумiвши, що можна iхати, конi самi рушили з мiсця. Василь тим часом дiстав з кишенi файку, запалив тютюн i затягнувся. Вiн сам розумiв, на що наражае i себе, i Орину з дiтьми своiм поспiшним вчинком. Вже навiть випадковi й такi несмiливi iхнi зустрiчi одразу ставали надбанням перетинцiв, i якщо чоловiки ставилися до них принаймнi байдуже, то жiнки не могли пробачити Василевi зради пам’ятi Ганни i де можна й не можна поносили Орину. Його вони чiпати боялися. Іншим разом Василь зробив би все, щоб нi у кого не було навiть причини для осуду, але наближалася зима, у хатi Орини було холодно i хоч-не-хоч йому довелося привести на гумно жiнки дров, а затим i порубати. Пiсля такого йому залишалося тiльки пiти до мiсцевого пароха за порадою, адже лише у церквi вони могли узаконити свое життя. Щоправда, чи заспокояться пiсля того сусiди (i не в одному лише Перетинi), вiн сумнiвався. Василь Вовк нагнав коней. Снiгу ще не було, зате давав про себе знати легкий морозець. Дорога була тверда i неслизька, тому до села дiсталися швидко. На самому в’iздi його перестрiв Андрiй Валько. Пiсля пам’ятноi зустрiчi зi своiм бойовим побратимом Андрiй все ж поiхав до Кам’янки, звiдки повернувся повноправним жандармом з досить-таки широкими повноваженнями. Зрештою, проявляти iх у Валька нагоди не випадало: сусiди законiв не порушували не через боязнь потрапити на очi новому «шандару», а просто… у них не виникло й думки це робити. Андрiй став чи не единою владою на територii, що обмежувалася парафiею храму великомученицi Варвари, тому люди його знали, як, власне, знав вiн i iх, а той факт, що недалеко пролягав фронт i час вiд часу через села проходили вiйська, озброенi зовсiм не так, як Валько, також не сприяв бажанню погратися iз законом у небезпечну гру хто кого перехитрить. – Слава Ісусу Христу, вуйку! – привiтався Андрiй. – Слава навiки, пане шандаре! – вiдповiв Василь. – Тiльки зразу попереджаю, що зброi у мене зараз нема! Андрiй засмiявся. – От коли буде, то й поговоримо про зброю, – сказав вiн. – А зараз у мене до вас просьба. Виконаете? – Якщо не посадиш до кримiналу, то… – Кажу ж: не нинi! Коня пiдкувати треба. Одну пiдкову загубив зовсiм, а друга тримаесьи на одному цьвоху. А пiшодрала всi села не обiйду. То як? – Добре, що не зробиш для наших шандарiв! – згодився Василь. – Приводь свого Орлика десь за годину. До того часу я вже розпалю п'еца. Андрiй Валько попрямував вулицею далi, а Василь Вовк пiд’iхав до обiйстя Орини Ребрик. Неспiшно прив’язав коней до стовпця. Тим часом з хати вийшла жiнка. Орина побоялася вийти на вулицю, а почекала, коли Василь зайде на обiйстя. – Що? – нетерпляче запитала жiнка. – Що вiн сказав? – Ксьондз сказав, щоб ми завтра прийшли до нього, – вiдповiв Василь Вовк. – Вiн дасть нам шлюб. Пiсля таких слiв Орина якось одразу знiтилася. Увесь час вона боялася, що Василь привезе негативну вiдповiдь, а коли цього не сталося, у неi знову прокинувся природний жiночий страх. – Ой, Василю, страшно менi! – призналася вона. – Кинь то! Тебе нiхто не скривдить! Я не дам! Нi тебе, нi дiтей! – пообiцяв Василь Вовк. Так завдяки його наполяганням вони стали чоловiком i жiнкою. Як i варто було очiкувати, цей шлюб викликав неоднозначну реакцiю у жителiв села. Чоловiки поставилися до цього загалом байдуже, навiть радiли за коваля, хотiли було i вiдмiтити цю подiю, але… проти власних жiнок пiти не могли. Тi ж роздiлилися на двi нерiвнi частини: одна частина – бiльша – була переконана, що Василь мiг просто почекати хоча б до весни i зробити те, що вiн зробив майже на сороковий день пiсля смертi Ганни (а Петро Лiсович все ж наполiг на тому, щоб шлюб Василь та Орина взяли вже пiсля цього дня), а менша частина в особi Юстини Солтис, тiльки дiзнавшись про те, що сталося, одразу висловила свое ставлення й до Василя, i до Орини. Щоправда, слово «висловила» зовсiм не пiдходило до того тону, яким кричала жiнка. Тодi чи не всi перетинцi зiбралися бiля фiгури хреста у центрi села. Зазвичай так вiдбувалося тодi, коли з вiйни приходили листи. Тодi iх читали перед усiм селом з надiею, що хтось дiзнаеться про своiх. Тепер же, коли всi мобiлiзованi на фронт були разом, то й листи також адресувалися всiм. Пiсля того, як Андрiй Валько дочитав до кiнця листа, що його написав брат Михайло, i обережно сховав до кишенi, Юстина Солтис не втерпiла. – Так, – сказала жiнка. – Вони там воюють, а в Перетинi таке сьи роби! І подивилася на Василя з Ориною. – Що ви говорите, цьотко Юстино? – нахмурив брови Андрiй Валько, хоч що вона мала на увазi, здогадувався не лише вiн. – А нiхто i не знае! Десь там воюе i Левко Вовк. А навiт не знае, що батько не встиг поховати його матiр, а вже живе з другою! – Юстино! – з докором сказав Лука, але та тiльки огризнулася. – Що «Юстино»? Якщо вам всiм все рiвно, що робитсьи в Перетинi, то я цiхо сидiти не буду! Та Василь навiть до Ганни не iздив, коли сердешна хорувала! – Ви знаете, цьотко Юстино, що того не можна було робити, – заступився за Вовка Андрiй. – За нею ходила лiкарка. – Ага, така сама публ?ка, як його Орина! – не здавалася Юстина. – Не, а? Одна публ?ка ту, друга в Камiнцi!.. Юстина Солтис замовкла, коли зустрiлася поглядом з Василем. Стишилися заiнтригованi iншi селяни. Знаючи крутий норов Василя Вовка, люди боялися, щоб чого не сталося. Внутрiшньо приготувався до чогось неприемного i «шандар». А Василь узяв заплакану Орину за руку i, вже збираючись пiти до свого нового дому, мовив: – Якщо ти хочеш називати свою дочку публ?кою, то твое дiло! – сказав вiн. – Мертвi очi моiй Ганнi закрила твоя Ксеня! І з Ориною залишив зiбрання. Андрiй Валько – наперед жандарм – важко зiтхнув. На ще одну проблему в нього побiльшало. І навряд чи це колись припиниться. Сусiди якщо i ставали ворогами – то назавжди! 1919 рiк 9 Святвечiр 1919 року шестеро перетинцiв зустрiли не тiльки далеко вiд своiх рiдних, але навiть не в будинку чи окопi. На початку сiчня фронт стабiлiзувався у тридцяти кiлометрах на захiд вiд Перетина, причому пiсля мiсяця запеклих боiв довелося залишити Раву-Руську. Зараз украiнськi вiйська окопалися у шести кiлометрах на схiд вiд крайнiх хат мiста, у якому вже були новi господарi. Розрiзненi украiнськi сотнi i просто великi загони здебiльшого пiв партизанських порядкiв вирiшено було об’еднати пiд спiльним командуванням полковника Вiктора Курмановича. Необхiднiсть цього кроку пiдтвердилась майже одразу, адже навпроти, по ту сторону фронту, вiдбувалося подiбне: польське командування утворило групу «Буг» на чолi з генералом Яном Ромером. На повiрку виявилося, що сили у супротивникiв майже однаковi, тому на «украiнське Рiздво» боi практично припинилися. Правда, цей бiй, якраз на Святвечiр, перетинцям запам’ятаеться надовго. Усi вони потрапили до одноi сотнi сотника Стафiняка. Вiн i викликав до себе Семена Кандибу, як старшого за званням серед мобiлiзованих. Семен, вахмiстр кавалерii, тим не менше потрапив до пiхоти, але мало тим переймався. Зараз вiн стояв перед сотником Стафiняком та ще одним незнайомим йому офiцером й чекав, що той скаже. – Отож, пане вахмiстре, ситуацiя така, – почав сотник, неначе перед тим у них була довга розмова i залишилося лише пiдбити пiдсумок. – Ось тут, в оцьому районi, скупчилося небезпечне для нас угруповання неприятеля i, за нашими даними, поляки готовi завтра зранку переправитися через рiчку. Пiдiйдiть сюди. Ось це – мiст через рiчку, по якому поляки завтра перекинуть до Рави пiдмогу. Ваша задача: пiдiрвати його до бiсовоi мами! – Але я нiчого не знаюся у цьому! – сказав Семен. – Нам це вiдомо! Зрештою, цього вiд вас i не вимагаеться. Це зробить хорунжий Андрiй Годинка. При цьому сотник кивнув головою на незнайомого офiцера. – Ваша задача забезпечити прикриття групи. За операцiю вiдповiдаете ви! – закiнчив Стафiняк. І ось чота, у яку потрапили всi перетинцi, залягла перед залiзничним мостом в очiкуваннi наказу. Як на бiду, нiч виявилася мiсячною, i на бiлому скрипучому снiгу iхнi темнi постатi було видно здалеку, але, на iхне щастя, поляки спокiйно сидiли в себе у вартiвницях по обидва боки мосту i не сподiвалися, що у такий для украiнцiв день тi робитимуть щось iнше, крiм колядувати. Неначе у пiдтвердження цього зi сторони найближчого села лунали дитячi голоси колядки, слiв якоi було важко розчути. – Треба починати, а то повiдморожуемо собi все, що можна, тодi нема чого i до жiнок вертатися! – сказав Андрiй Годинка. – Вахмiстре, що плануете робити? – А що тут планувати? Тут плануй не плануй, а вартiвницi треба захопити, – вiдповiв Семен Кандиба. – І добре було б без шуму. – Добре б! – сказав Годинка. – Але попереджаю: допомогти я вам не зможу! – Справимось без вас! Робiть свою справу! Кандиба пiдповз (а у iхньому становищi можна було лише повзати!) до Михайла Валька. Серед всiх перетинцiв вiн мав наступне пiсля Семена звання. – Хватить лежати, – сказав вiн. – Починаемо? – запитав Михайло. – Хватить лежати! – повторив Семен. – Михайле, ти береш свiй рiй i нападаеш на вартiвницю. Я тобi не помагаю, а з iншими бiжу через мiст до вартiвницi на тому березi. – У вас можуть стрiляти! – Якщо ти зробиш все тихо, то поляки нiчого не будуть знати. Бережи наших! Невдовзi стрiльцi пiдповзли до самоi штреки i, перевiривши, чи не стовбичить якийсь вартовий, пiднялися зi снiгу i мовчки побiгли до будиночка колiйного оглядача, у якому вiд морозу заховалися поляки. Вахмiстр Кандиба не став перевiряти, чи справиться з поставленим завданням Михайло Валько, а, не стишуючи бiг, повiв свiй рiй мостом до протилежного берега, де на бiлому снiжному фонi чорнiла iнша вартiвниця. Серед теперiшнiх його пiдлеглих з перетинцiв був лише Олекса Мороз. Роман Панас i брати Смолярi потрапили до Валька i зараз, всього видно, спокiйно роззброювали польську залогу. Враз за спиною пролунав одинокий пострiл. Не зупиняючись, Семен повернув голову, але нiчого не побачив, лише декiлька темних постатей, що бiгли йому услiд. Це були пiдривники Андрiя Годинки, завданням яких було пiдiрвати цей переiзд. – Вилупцю хранцоватий! – крiзь зуби прошипiв Семен. – Казав же тихо! Але бiльше пострiлiв не було, зате попереду з будиночка вибiгли двое темних постатей. Критися бiльше не було потреби, тому вахмiстр Кандиба вистрiлив перший. Невiдомо, поцiлив вiн чи нi, але обидвi постатi кинулися назад, при цьому намагаючись закритися всерединi будиночка, але це чомусь не вдавалося. Вже пiдбiгаючи до нього, стало зрозумiло причину: Семен все ж вбив одного жовнiра i вiн своiм тiлом припер дверi. Забiгши всередину вартiвницi, украiнцi застали двох полякiв, причому один з них тримав в руцi слухавку телефону. – Polоz to na miejscu! – наказав Семен i навiв на поляка рушницю. Той без жалю виконав наказ. Тим часом Олекса Мороз роззброiв полякiв. – А тепер я хочу знати: ви пiдняли рев'ях? – запитав Кандиба. На обличчi одного з полякiв виникла iдка посмiшка. – Tak, i wkrоtce umrzesz, Ukraincy! – урочисто мовив вiн. – Курва мать! – вилаявся Кандиба. – Олексо, зв’яжи цих «телефонiстiв» i бiгом до мене! Зараз тут будуть поляки! З боку недалекого села вже не було чутно колядок. Видно, туди долинули звуки пострiлiв. Семен Кандиба розставив своiх людей так, щоб не прогледiти появи полякiв, якi безперечно пiдiйдуть на пiдмогу. Мiнери Годинки тим часом вовтузилися на серединi мосту: закладали вибухiвку. Семен не знав, скiльки часу потрiбно мiнерам, щоб справитися з роботою, але сподiвався, що це станеться до того моменту, коли поляки у селi спроможуться органiзувати пiдмогу. – Бути готовими до бою! – сказав вiн своiм стрiльцям. – Наша задача – не пустити полякiв до того часу, поки мiнери не закладуть своi мiни! Оскiльки завдання було просте, нiхто не подав голосу. Хто де мiг заховалися за усiм можливим прикриттям i стали чекати. Довго нiчого з села не було чутно; складалося враження, що поляк обманув, намагаючись нагнати на них страх. Семен Кандиба хотiв було вже ще раз розпитати полонених, чи говорять вони правду, але тут поруч виник Олекса Мороз. – Чого так довго? – невдоволено запитав Семен. – Довелося заспокоiти нашого «телефонiста», – виправдовувався Олекса. – Все хотiв втекти. – Не втече? – Та не! Я його надовго вiдключив! Тут озвався стрiлець, що лежав за мiшком з пiском. (Поляки завбачливо облаштували оборону.) – Пане вахмiстре! Хтось наближаеться. Кандиба придивився уважнiше. При блiдому мiсячному свiтлi на снiгу чiтко виднiлися з десяток темних постатей, якi не могли бути нiким iншим, як польськими жовнiрами. – Не стрiляти! – розпорядився Семен. – Най пiдiйдуть ближче! Вiн подумки сподiвався, що до бою не дiйде i що мiнери встигнуть закласти вибухiвку до того, як доведеться натиснути на спусковий гачок гвинтiвки, але очiкуваного свистка не прозвучало, тому командир зрозумiв, що бою уникнути не вдасться. Збагнувши, що близько пiдпускати полякiв небезпечно, вiн першим вiдкрив вогонь. Одночасно прозвучало з десяток пострiлiв. Видно, стрiльцi тримали пальцi на спуску i пострiл командира став для них мимовiльним поштовхом до бою. Невiдомо, чи поцiлили вони у когось, чи нi, але пiсля такого початку бою всi поляки попадали на снiг. Через деякий час озивалася то одна, то iнша гвинтiвка. Тривала звичайна перестрiлка, яка рiдко коли приносила перемогу, радше тримала обидвi сторони на зайнятих позицiях. Семен Кандиба хотiв було вже наказати стрiльцям берегти набоi, як позаду почувся звук свистка. Це був сигнал до вiдступу. – Вiдступаемо! – сказав Семен. – Бiгом-бiгом! Олексо, ми прикриваемо! Сусiд не вiдповiв. Вiн вистрiлив у далекий силует, що саме необачно пiднявся, щоб роздивитися, що попереду. Силует звалився на снiг. Мимо один за одним промайнули тiнi стрiльцiв. Семен з Олексою встигли зробити по два пострiли, як Кандиба розпорядився: – Вiдходимо! Вiн почекав, поки пiднiметься Мороз, i лише потiм побiг за ним. Коли вони пробiгали середину мосту, де власне i були закладенi мiни, позаду почали стрiляти. Це поляки нарештi пiднялися в атаку i спромоглися на безперешкодну стрiльбу. Олекса Мороз, що бiг дещо лiвiше, враз сiпнувся i повалився на залiзничне полотно. Семен пiдбiг до нього. – Що? – Зараза… нога! – крiзь зуби процiдив Олекса. Семен, не довго думаючи, повiсив гвинтiвку на шию, звалив сусiда собi на плечi i як мiг швидко рушив до своiх. Їх помiтили, бо двое стрiльцiв побiгли iм назустрiч. Вони пiдхопили пораненого i вже утрьох занесли Олексу на другий берег. – Вiдiйдiть далi! – розпорядився Андрiй Годинка. – Щоб не зачепило! Залишивши мiнерiв докiнчувати свою роботу, Кандиба пiдiйшов до Михайла Валька. – Шо в тебе сталосьи? – прошипiв вiн. – Не можна було обiйтисьи без шуму? Михайло стояв, опустивши очi долу, як бахур, якого спiймали у сусiдньому саду. Семен вiдчув щось неладне. – Хто? – тiльки i запитав. – Микола, – пiсля деякоi паузи вiдповiв Михайло Валько. – Смоляр! Семен спересердя плюнув. Вiн хотiв було розпитати, як це сталося, але тут позаду пролунав такий потужний вибух, що всi мимоволi присiли на снiг. Залiзничний мiст розламався чiтко посерединi, й обидвi його частини впали у рiчку. Почувся трiск льоду. Завдання чота вахмiстра Кандиби виконала, але цiна цього виконання виявилася аж надто високою. Якщо рана Олекси ще може зажити (хоч невiдомо, чи зачепила куля кiстку), то смерть вiсiмнадцятирiчного Миколи Смоляра була незворотньою. Старшi перетинцi вiдчували себе винними, що не iх настигла дурна куля полоненого поляка, а дiсталася наймолодшому з них. На рiк старший Михайло Смоляр, здавалося, ще навiть не встиг усвiдомити, що сталося незворотне. Вiн просто не вiдходив вiд нерухомого тiла брата. До них пiдiйшов Годинка. – Можна iти, – сказав вiн. Цi слова неначе розбудили Семена Кандибу. – Повертаемось! – розпорядився вахмiстр. Вiн бачив, як при мiсячному свiтлi четверо стрiльцiв поклали Олексу на шинель i, взявшись за краi, понесли берегом рiчки. Іншi четверо несли тiло молодшого Смоляра. Радостi вiд успiшно виконаного завдання не було. Один вбитий i один поранений. І за жахливим збiгом обидва з Перетина! Семен Кандиба думав, як повiдомити Якова та Олену про смерть середульшого сина, а Михайло Валько картав себе за те, що прогледiв той момент, як поляк, вже полонений, витягуе з-за пазухи схований револьвер. Зухвальця, звичайно, тут же закололи штиками, але свою чорну справу той вже зробив. Михайло Смоляр бiг поруч i його душили сльози. Вiн врештi усвiдомив, що бiльше не побачить свого Никольцю, як зверталася до свого другого сина мама. А Роман Панас поки що про Миколу не думав. Вiн просто не мав змоги зупинитися на чомусь iншому. Зараз вiн тримав за полу шинель, на якiй лежав нашвидкуруч перев’язаний Олекса, i думав лише про те, щоб швидше добратися до своiх i передати сусiда до рук лiкарiв. У розташування своiх добралися без пригод. Хорунжий Годинка вiдправився доповiдати сотнику Стафiняку про успiшно виконане завдання, а Кандиба особисто прослiдкував, щоб Олексу Мороза негайно передали до рук лiкарiв. Вiн не заспокоiвся, поки з кiмнати, де проходила операцiя, не вийшов лiкар – вже лiтнiй чоловiк у забризканому кров’ю халатi. – Як вiн? – нетерпляче запитав Семен. – Буде жити i буде ходити! – Голос лiкаря був тихий i стомлений. – Куля не зачепила кiстки, а застрягла у м’язах. Але ходити довго вiн не може! Вiн далеко живе? – Кiлометрiв двадцять звiдси. – Якщо можна, вiдправте його додому. Гадаю, що там вiн вилiкуеться швидше! – До нього можна? – Нi! Ваш пiдлеглий пiд наркозом! Приходьте увечерi! Надворi вже засiрiло, i Семен побачив Валька з Панасом. Вiн повiв iм хорошу новину. – Де старший Смоляр? – запитав. – Сидить бiля Миколи, – вiдказав Михайло Валько. Вiн досi не мiг прийти до тями, як це могло статися, але нiхто – нi Семен, нi Роман – навiть i не думали йому докоряти. Знали: на вiйнi все трапляеться. Натомiсть Семен Кандиба мовив: – Я про що думав, коли сидiв перед дверима там! Вiн кивнув головою на будинок – тимчасовий шпиталь. – Чи не вiдправити нам Михайла додому? З Олексою. Не приведи, Господи, i з ним щось станисьи, мати того не переживе. – Та ту навiть не знаеш, що буде за Миколою! – вiдказав Роман i кивнув головою. – Нi, Михайло не пiде на те. Тепер – не пiде! Іншого варiанту Семен, чесно кажучи, i не сподiвався. – Тодi як нам бути? – запитав Валько. – А давайте я зараз пiду до сотника i попрошу вiдрядити малого кудись в тил! – запропонував Кандиба. – Михайло сьи не згодит! – впевнено припустив Панас. – А вiн i знати не буде! А так, може, i вбережетьсьи! Сотник Стафiняк, звичайно, був в курсi всiх справ у його сотнi, тому згодився з пропозицiею Кандиби. Наступного дня пiсля того, як Миколу поховали на мiсцевому кладовищi разом з iншими двома стрiльцями, що померли вiд ран напередоднi, Михайла Смоляра вiдрядили в Кам’янку супроводжувати поранених стрiльцiв до мiсцевого шпиталю. Дев’ятнадцятирiчний Михайло розумiв, що до цього доклалися його старшi односельцi, але поки що вiн навiть не мав сили перечити. А для Семена Кандиби, Валька та Романа Панаса село, де вони стояли, стане домiвкою майже на пiвроку. 10 3-го сiчня 1919 року в м. Станиславовi Украiнська Нацiональна Рада Захiдноi Украiнськоi Народньоi Республiки, як виразник волi всiх украiнцiв бувшоi Австро-Угорськоi iмперii i як найвищий iх законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Захiдноi Украiнськоi Народньоi Республiки з Надднiпрянською Народньою Республiкою – в одноцiльну, суверенну Народню Республiку.     Із Унiверсалу Директорii Украiнськоi Народньоi Республiки Крiзь покрите памороззю вiкно тамбура ледве вгадувався заснiжений лiс. Василь Стефаник мерзлякувато повiв плечима i щiльнiше закутався у кожух. Найбiльше вiн боявся простудитися. У пам’ятi ще свiжим був лютий 1914 року, коли, випадково простудившись, за тиждень згасла його Ольга, залишивши йому трьох синiв. Вiдтодi боязнь захворiти вiд простуди – дивно, але пiдчепити iншу хворобу вiн не боявся – вже не покидала. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=59651883&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Тепер вулиця Дорошенка. 2 Ляндштурм – резерв збройних сил, який скликався на час вiйни. 3 Зараз це будiвля Львiвського нацiонального унiверситету iм. І. Франка. 4 Тепер початок вулицi Б. Хмельницького до Рогатки.