Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Подорожнi щоденники. Вiсiм зошитiв Franz Kafka Зарубiжнi авторськi зiбрання Видання вiдомого австрiйського письменника Франца Кафки (1883–1924), який е визнаним новатором у прозi XX столiття, мiстить «Подорожнi щоденники» та «Вiсiм зошитiв». У «Подорожнiх щоденниках» (1911–1912) описано подорожi до Фрiдлянда, Райхенберга, Парижа, Юнгборна та iнших мiст. Подii, власнi враження вiд побаченого перемежовуються в них з прагматичним викладом фактiв. «Вiсiм зошитiв» (1917–1919) – маленькi зошити у восьму частку аркуша, в яких Ф. Кафка занотовував своi поетичнi фантазii, фрагменти майбутнiх творiв та афоризми. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком книжки Ф. Кафки «Процес», «Замок», «Америка», «Листи до Мiлени. Лист батьковi». Франц Кафка Подорожнi щоденники Вiсiм зошитiв Franz Kafka REISETAGEBUCHER DIE ACHT OKTAVHEFTE Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2019 роцi Переклад з нiмецькоi Олекси Логвиненка, Володимира Чайковського Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мешкова © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019 * * * Подорожнi щоденники © Л. В. Логвиненко (правонаступниця Олекси Логвиненка), переклад украiнською, 2000 Подорож до Фрiдлянда i Райхенберга Сiчень-лютий 1911 р. Довелося писати цiлiсiньку нiч, стiльки всього зi мною сталось, але тiльки погане. Яку ж владу це дiстало надi мною, хоч досi я, наскiльки пам’ятаю, зробивши один поворот, один легенький поворот, який уже сам собою робив мене щасливим, мiг усього уникнути! Спершу райхенберзький еврей у купе привернув до себе увагу короткими вигуками з приводу швидких поiздiв, якi, що характерно, швидкi тiльки за вартiстю квиткiв. Тим часом худющий подорожанин – таких називають вiтрогонами – поквапно жуе шинку, хлiб i двi ковбаски, шкiрки з яких зiшкрiбае ножем, а тодi всi рештки й папiр запихае за трубу опалення пiд лавкою. У цiй непотрiбнiй, але такiй симпатичнiй менi духотi й хапанинi вiн, поки iв, перечитав двi поверненi в мiй бiк вечiрнi газети. Вiдстовбурченi вуха. Лише трохи широкуватий нiс. Масними руками проводить по головi й обличчю, не забруднивши iх, чого менi теж не можна робити. Напроти мене сидить тонкоголосий, глухуватий вусатий чоловiк з еспаньйолкою i спочатку нишком, не виказуючи себе, iронiчно посмiюеться над райхенберзьким евреем, i я, по-змовницькому перезираючись iз ним, хоч i досить неохоче, але все ж таки з якогось незбагненного респекту беру в цьому участь. Згодом з’ясовуеться, що чоловiк, котрий, пожовуючи, читае газету за понедiлок, на однiй зi станцiй купляе вино й попивае його, як це маю звичку робити i я, невеличкими ковтками, – цiлковита нiкчема. Потiм iще червонощокий хлопець, який весь час читае «Цiкаву газету» – вiн рiшуче розтинае ii рубом долонi, але кiнець кiнцем iз дивовижною, як на мене, ретельнiстю незаклопотаноi людини згортае, немовби едвабну хустку, раз у раз перегинаючи, притискаючи внутрiшнi краi, розгладжуючи зовнiшнi й приплескуючи поверхню, щоб нарештi запхати ii, хоч яка вона груба, до нагрудноi кишенi. Отже, вiн читатиме ii ще й удома. Вже й не знаю, де вiн зiйшов. Готель у Фрiдляндi. Просторий вестибюль. Пригадую Христоса на хрестi, якого там, можливо, зовсiм i не було. – Ватерклозета нема, знизу мете завiрюха. Якийсь час я був единим пожильцем. Бiльшiсть весiль з усiеi округи гуляють у готелi. Дуже невиразно пригадую вигляд однiеi зали вранцi пiсля весiлля. У вестибюлi, в коридорi – скрiзь було дуже холодно. Я жив у кiмнатi над пiд’iздом; спершу я звернув увагу на холод, а вже потiм завважив причину. Перед моiм номером була така собi нiби бiчна кiмната вестибюля; на столi там стояли у вазах два букети квiтiв, забутi вiд останнього весiлля. Вiкна замикалися не на клямку, а на гачки вгорi й унизу. Тепер я пригадую, що одного разу чув музику, але не довго. У вiтальнi рояля не було, можливо, вiн стояв у тiй весiльнiй кiмнатi. Причиняючи вiкно, на другому боцi базару я щоразу бачив гастрономiчну крамницю. Топили великими полiняками. Покоiвка з великими губами; одного разу, попри холод, прийшла з вiдкритою шиею й викотом на грудях; то неприступна, то на диво причеплива, я до неi ставився завжди з повагою i водночас збентежено, як здебiльшого до всiх привiтних людей. Якось я попросив ii вкрутити менi яскравiшу електричну лампочку, щоб працювати пополуднi й увечерi, i коли вона прийшла топити й побачила, як я працюю, то була дуже рада. Атож, при тому свiтлi, що було, працювати не можна, сказала вона. «При цьому теж не можна», – промовив я пiсля кiлькох захоплених вигукiв, якi в мене, на жаль, злiтають з язика щоразу, коли я збентежений. Менi не спало на думку сказати нiчого iншого, як висловити вже завчену напам’ять думку про електричне освiтлення, яке надто яскраве й надто тьмяне воднораз. Вона мовчки топила собi далi. Аж коли я сказав: «А втiм, колишню лампочку я просто вмикав на повну потужнiсть», вона коротко засмiялася – ми були тiеi самоi думки. Зате я вмiю ось що: я завше ставився до неi, як до фройляйн, i вона вiдповiдно поводилась; одного разу я повернувся до готелю не о такiй порi, як завжди, й побачив, що вона мие пiдлогу в холодному вестибюлi. І менi було зовсiм не важко, не примушуючи ii засоромитись, привiтатися й попросити затопити в кiмнатi. На зворотному шляху з Распенау до Фрiдлянда поруч зi мною цей зацiпенiлий, схожий на покiйника чоловiк, у якого вуса звисають над роззявленим ротом; коли я спитав у нього про якусь станцiю, вiн привiтно обернувся до мене й вiдповiв надзвичайно жваво. Замок у Фрiдляндi. Численнi можливостi побачити його: з рiвнини, з мосту, з парку, з-помiж дерев з опалим листям, з лiсу крiзь ялини. Коли входиш до двору, нiяк не можеш дати ладу картинi перед собою – частини замку навдивовижу громадяться одна над одною, а темний плющ, сiро-чорний мур, бiлий снiг, сланцевого кольору лiд на схилах посилюють строкатiсть цiеi картини. Рiч у тiм, що замок зведено не на широкiй вершинi, а для нього перебудовано досить гостру вершину. Я простував дорогою, раз у раз послизаючись, тодi як каштелян, що з ним я побачився вже багато вище, легко пiднявся нагору двома сходовими маршами. Повсюди плющ. Із невеличкого гострого виступу – широка панорама. Сходи попiд муром нi з сього нi з того закiнчуються на серединi висоти. З гаку звисають покинутi ланцюги розвiдного мосту. Чудовий парк. Вiн лежить терасами на схилi, а почасти й унизу навколо ставка, рiзноманiтнi дерева стоять окремими групами, i тому зовсiм не можна уявити собi, який вигляд мае парк улiтку. В крижанiй водi на ставку сидять двое лебедiв, один по саму шию стромив у воду голову. Я простую за двома дiвчатами, якi раз у раз стривожено й зацiкавлено озираються на мене, стривоженого й зацiкавленого, до того ж i нерiшучого, вони ведуть мене попiд горою через мiсток, через луг, попiд залiзничним насипом до несподiваноi ротонди, що ii утворюе порослий лiсом схил i залiзничний насип, а потiм далi, високо вгору до лiсу, який, здаеться, закiнчиться не скоро. Дiвчата йдуть спершу повiльно, а коли я починаю дивуватися цьому величезному лiсу, наддають ходи, i ми опиняемося вже на плоскогiр’i, дме дужий вiтер, i до мети вже кiлька крокiв. «Кайзерiвська панорама». Єдина розвага у Фрiдляндi. Почуваюся досить незатишно, позаяк застати тут таку красу не сподiвався, ввiйшов у облiплених снiгом чоботях i тепер, сидячи перед скляним вiчком, упираюся в килим самими носаками чобiт. Я забув, як влаштовано панораму, i якусь хвилю потерпав, що доведеться переходити вiд крiсла до крiсла. Всiм орудуе старий чоловiк, що сидить за освiтленим столиком i читае «Ілюстрований свiт». По якiмсь часi вiн умикае для мене аристон. Перегодя приходять ще двi лiтнi жiнки, сiдають праворуч вiд мене, потiм ще одна, сiдае лiворуч. Брешiя, Кремона, Верона. Люди всерединi – наче вощанi ляльки, прикрiпленi пiдошвами до брукiвки. Надгробки: жiнка, за якою невисокими сходами тягнеться шлейф, трохи прочинила дверi й ще озираеться назад. Сiм’я, попереду юнак, читае, тримаючи руку бiля скронi, хлопчик праворуч напинае лука без тятиви. Пам’ятник героевi Тiто Шперi: довкола нього безладно й натхненно розвiюеться одяг. Блуза, капелюх iз широкими крисами. Картинки живiшi, нiж у кiно, позаяк вiдкривають поглядовi спокiй реальностi. Кiно надае тому, що бачиш, неспокою руху, спокiй погляду видаеться важливiшим. Гладенька пiдлога кафедрального собору просто перед нашими вустами. Чому в такий спосiб не поеднаються кiнематограф i стереоскоп? Плакати з «Пiльзенським вiрером», знайомi ще з Брешii. Рiзниця мiж слуханням розповiдi про панораму i спогляданням панорами бiльша, нiж рiзниця мiж спогляданням панорами й спогляданням реальностi. Базар, де продаеться старий мотлох, у Кремонi. Наприкiнцi хотiв сказати тому старому чоловiковi, як менi тут сподобалось, але не зважився. Одержав наступну програмку. Вiдчинено вiд десятоi до десятоi. У вiтринi книгарнi вгледiв «Лiтературного порадника» Дюрербунда. Надумав купити, змiнив це рiшення, потiм знов повернувся до нього, часто зупиняючись у рiзну пору дня перед вiтриною. Книгарня здавалася менi такою занедбаною, книжки – такими покинутими. Зв’язок свiту з Фрiдляндом я вiдчував тiльки тут, i зв’язок цей був такий ненадiйний. Та позаяк будь-яка занедбанiсть оживляе в менi тепло, то невдовзi я вiдчув, що книгарня може подарувати щастя, i якось ступив до неi, щоб бодай побачити ii всерединi. Науковi твори там не потрiбнi були, й тому полицi мали, по сутi, ще белетристичнiший вигляд, нiж у мiських книгарнях. Лiтня жiнка при схованiй пiд зеленим абажуром електричнiй лампочцi. Чотири-п’ять щойно розпакованих примiрникiв часопису «Кунстварте» нагадали менi про те, що вже почався понедiлок. Вiдмовившись вiд моеi допомоги, жiнка дiстала з вiтрини книжку, про iснування якоi навряд чи й здогадувалася, дала ii менi в руки, здивувалася тому, що я помiтив ii крiзь укриту памороззю шибу (насправдi я побачив ii ще ранiше), i заходилася шукати в конторських книгах цiну, якоi не знала, а ii чоловiк саме кудись пiшов. Зайду потiм, увечерi, сказав я (була п’ята година пополуднi), але слова свого не дотримав. Райхенберг. Нiколи нiчого не знаеш про справжнi намiри людей, що ввечерi в якомусь невеличкому мiстечку швидко проходять повз тебе. Якщо вони живуть за мiстом, iм доводиться користуватися трамваем, адже вiдстанi надто великi. А якщо вони мешкають у самому мiстечку, то нiяких вiдстаней, по сутi, нема, i нема причини так швидко ходити. І все ж люди розгонистою ходою перетинають цей круглий майдан, який не був би завеликим для села й ратуша на якому своею несподiваною величиною робить його ще меншим (своею тiнню ратуша може накрити його цiлком); коли стоiш на малому майданi, ратуша здаеться такою непомiрно великою, що це перше враження хочеться пояснити просто малими розмiрами майдану. Один полiцейський знае адресу робiтничоi лiкарняноi каси, другий не знае адреси фiлii страхового товариства, третiй не знае навiть, де Йоганнесгасе. Вони виправдуються тим, що лише вiднедавна на службi. Щоб довiдатися про одну адресу, менi довелось пiти до вартiвнi, де вiдпочивало чимало полiцейських, кожен по-своему, всi в унiформах, що вражали своею красою, новизною й строкатiстю, адже на вулицях повсюди звичайно бачиш тiльки темнi зимовi шинелi. На вузеньких вуличках можна було прокласти тiльки по однiй-однiсiнькiй колii. Тим-то до залiзничноi станцii трамвай ходить одними вуличками, а вiд станцii – iншими. Вiд станцii – по Вiнерштрасе, де я жив у готелi «Айхе», до станцii – по Шукерштрасе. Тричi в театрi. «Хвилi моря й кохання». Сидiв на балконi, один аж надто добрий актор зi своiм Науклером здiймае аж надто багато галасу, менi кiлька разiв накочувалися на очi сльози, як, скажiмо, наприкiнцi першоi дii, коли Гера й Леандер не могли вiдвести одне вiд одного очей. Гера виходить iз дверей храму, крiзь якi щось виднiеться, i це не може бути нiщо iнше, як холодильник. У другiй дii лiс – мов у розкiшних давнiх виданнях, вiн дiймае до живого, лiани в’ються вiд дерева до дерева. Усе вкрите мохом, усе темно-зеленого кольору. Іншого вечора той самий мур вежi виявляеться на задньому планi в «Мiс Дудельзак». Вiд третьоi дii п’еса котиться вниз, немовби за нею женеться ворог. Подорож Лугано – Париж – Ерленбах Серпень-вересень 1911 р. Вiд’iзд 26 серпня 1911 р. Полудень. Ідея нiкудишня: описувати подорож i внутрiшне ставлення до неi водночас. Що це неможливо, стало очевидно, коли мимо проiхала пiдвода iз селянками. Героiчна селянка (дельфiйська Сибiлла). На колiнах в однiеi, що смiеться, спить iнша, прокинувшись, вона махае рукою. Якби я спробував описати Максове привiтання, в опис укинулася б фальшива ворожiсть. У Пльзенi пiдсiдае дiвчина, яка потiм виявилась Алiсою Р. У дорозi замовлення на каву рестораторовi передають за допомогою невеличких зелених аркушикiв, що iх налiплюють на вiкно. Але замовлену так каву можна й не брати, як можна ii одержати й без аркушика. Спершу я дiвчину не бачу, бо вона сидить поруч зi мною. Перша спiльна подiя: ii коробка з капелюшком падае згори на Макса. Капелюшки так важко входять у дверi вагона й так легко випурхують у широкi вiкна. – Макс, певно, покладае край можливостi згодом усе це описати i, щоб уникнути ще однiеi небезпеки, каже щось як одружений чоловiк, при цьому найважливiше випускае, наголошуе на повчальному й усе трохи обгуджуе. «Бездоганно», «вижбурнути», «нуль, кома, п’ять десятих пришвидшення», «негайно», «молокососи в конторi» (переплутують капелюхи, прибивають цвяхами вiшалки), наш жарт iз поштiвкою, яку вона напише в Мюнхенi, а ми з Цюриха надiшлемо до ii контори, i в нiй стоятиме: «Пророцтво, на жаль, справдилося… не той потяг… тепер у Цюриху… два днi вiдпустки втрачено». Їi радiсть. Але вiд нас, як чоловiкiв порядних, вона сподiваеться, що ми нiчого не допишемо. Автомобiль у Мюнхенi. Дощ, швидка iзда (двадцять хвилин), у перспективi – квартира Келлера, водiй вигукуе назви визначних пам’яток, яких не видно, пневматичнi шини шурхочуть на мокрому асфальтi, як апарат у кiнематографi, найвиразнiше: незапнутi вiкна в готелi «Чотири пори року», лампи вiддзеркалюються на асфальтi, як у рiчцi. Як миють руки й умиваються в «кабiнi» на вокзалi в Мюнхенi. Валiзи залишили у потягу. Алiсу влаштували у вагонi, де одна жiнка – ii треба було остерiгатися дужче, нiж нас, – запропонувала дiвчинi свое заступництво, яке та iз захватом прийняла. Пiдозрiло. У купе Макс спить. Двое французiв, один iз них, чорнявий, весь час смiеться – спершу з приводу того, що Макс ледве дав йому мiсце сидiти (так вiн випростався), тодi з приводу того, що сам скористався нагодою i не дав Максовi лягти. Макс пiд каптуром свого плаща. Сигарети другого француза, кремезнiшого. Вечеря вночi. Вдираються трое швейцарцiв. Один iз них курить. Спочатку нiхто не завважив, що потiм двое зiйшли, а один зостався, це з’ясувалось аж над ранок. Бодензее. Як дивитися з набережноi, вигляд легковажний. – У першi вранiшнi години полишити Швейцарiю самiй собi. Розбуркую Макса, побачивши (мiст на малюнку) один iз таких мостiв, i дiстаю перше глибоке враження вiд Швейцарii, хоч давно вже iз внутрiшнiх сутiнкiв спостерiгаю ii в зовнiшнiх сутiнках. – Враження вiд струнких, самостiйних будинкiв у Сант-Галленi, якi не утворюють вулиць. – Вiнтертур. – Чоловiк в освiтленiй вiллi у Вюртемберзi, який о другiй ночi перехилився через поруччя веранди. Вiдчиненi дверi до кабiнету. – Швейцарiя ще спить, а худоба вже попрокидалася. – Телеграфнi стовпи: плiчка в поперечному розрiзi. Коли сонце сходить, альпiйськi пасовища блiднуть. Спогад про схожий на в’язницю вокзал у Хамi, напис на якому зроблено з бiблiйною поважнiстю. Вокзал досить убогий, але вiконнi оздоби немовби порушують якiсь приписи. У двох далеко розташованих одне вiд одного вiкнах великого будинку вiтер розгойдуе деревця: там – бiльше, тут – менше. Гультiпака на вокзалi у Вiнтертурi: в однiй руцi тростинка, друга – в кишенi штанiв, ще й наспiвуе. Стоячи у вiкнi, питаю себе: як же з цих окремих будинкiв утворився Цюрих, перше велике швейцарське мiсто? Торговi пiдприемства на вiллах. Гучнi спiви вночi на вокзалi в Лiндау. Патрiотична статистика: площа Швейцарii, коли ii поверхню розгладити на рiвнинi. Чужi шоколаднi фiрми. Цюрих. З останнiх спогадiв постае образ вокзалу, складений iз кiлькох вокзалiв (Макс запозичуе це для А + х). Історичне враження вiд чужих вiйськ. Вiдсутнiсть такого враження вiд власних – аргумент антимiлiтаризму. Пiхотинцi на вокзалi в Цюриху. Ми потерпаемо, що, коли вони побiжать, гвинтiвки почнуть стрiляти. Купляю карту Цюриха. Туди-сюди на якомусь мосту, позаяк не мiг вирiшити, що за чим робити – купатися в холоднiй водi, у теплiй i снiдати. Куди тече Лiммат, обсерваторiя «Уранiя». Головна транспортна магiстраль, порожнiй трамвай, пiрамiди манжетiв на передньому планi у вiтринi iталiйськоi крамницi чоловiчого одягу. Самi лише художнi плакати (курортнi готелi, ювiлейна вистава «Марiгано» Вiганда, музика Жермолi). Розбудова унiверсальноi крамницi. Найкраща реклама. Всi мешканцi цiлий рiк уважно стежать. (Дюфае.) Поштарi мають такий вигляд, наче вони в нiчних сорочках, i схожi на перших ченцiв iз Пiвдня й Заходу, що наближаються. Кожен несе перед собою скриньку, посортованi листи складено на нiй високими стосиками, як ото «планети» на рiздвяному базарi. Вигляд озера. Якщо уявити собi, що ти – мiсцевий житель, поймае глибоке вiдчуття недiлi. Повiтряний резервуар озера, забудовувати не можна. Вершники. Наляканий кiнь. Повчальний напис, можливо, рельеф Ребеки бiля колодязя. Спокiй напису й рельефу над мовби видутою скляною формою водяного струменя. Старе мiсто: крута вузенька вуличка, якою важко спускаеться чоловiк у синiй блузi. Сходами. Спогад про клозет у Сан-Роше в Парижi; клозету загрожуе вуличний рух. Снiданок у ресторанi, де не подають нiчого спиртного. Масло, що нагадуе яечний жовток. «Цюрихська газета». Кафедральний собор, старий чи новий? Чоловiкам вiдведено мiсця з бокiв. Церковний прислужник показуе нам кращi мiсця. Ми ступаемо вслiд за ним, бо тi мiсця в бiк виходу. Коли ми вже доходимо до виходу, прислужник, гадаючи, мабуть, що ми не знайшли своiх мiсць, рушае через усю церкву до нас. Ми виштовхуемо одне одного надвiр. Довго смiемося. Макс: плутанина з мовами як вирiшення нацiональних проблем. Шовiнiст уже не може втямити, що й до чого. Купальнi в Цюриху: тiльки для чоловiкiв. Одна побiля одноi. Швейцарська мова: вилита у свинцi нiмецька. Кабiни не скрiзь, республiканська свобода роздягатися перед своiм гачком для одягу, так само як i свобода вчителя плавання за допомогою пожежноi кишки звiльняти переповнений майданчик для сонячних ванн. А втiм, це звiльнення мае не бiльше пiдстав, нiж незбагненнiсть мови. Стрибун: широко розставивши на парапетi ноги, вiн плигае спершу на трамплiн i в такий спосiб набирае ще бiльшоi iнерцii. – Як обладнана купальня, можна оцiнити лише тодi, коли довго нею користуешся. Урокiв плавання нема. Якийсь довгочубий лiкувальник природними методами тримаеться збоку. Низький берег озера. Концерт просто неба офiцерського товариства сприяння туризму. Серед слухачiв – письменник iз чоловiком, який його супроводжуе; письменник щось занотовуе до заповненого дрiбними рядочками записника, а пiсля одного з номерiв програми супровiдник тягне його геть. Жодного еврея. Макс: евреi ухилилися вiд цiеi великоi справи. Початок: марш берзальерiв. Кiнцiвка: марш Pro-Patria. У Празi концертiв просто неба задля самих концертiв не бувае (Люксембурзький парк), за Максом – це щось республiканське. Келлерова кiмната замкнена. Туристична агенцiя. Свiтлий будинок за темною вуличкою. Будинки з терасами на правому березi Лiммат. Муаровi синьо-бiлi вiконницi. Солдати, що повiльно йдуть, виявляються полiцейськими. Концертна зала. Полiтехнiкуму не шукали й не знайшли. Ратуша. Обiд на другому поверсi. Мiланське вино. (Стерилiзоване вино iз свiжого винограду.) Кельнерка з Люцерна перелiчуе нам поiзди, якi туди ходять. Гороховий суп iз саго, квасоля зi смаженою картоплею, лимонний крем. – Пристойнi художньо-промисловi будiвлi. Близько третьоi години вiд’iзд до Люцерна навколо озера. Голi, темнi, горбуватi, порослi лiсами береги Цугського озера з численними косами. Американський краевид. Пiд час подорожi гидко щось порiвнювати з iще небаченими краiнами. Великi панорами в Люцернському вокзалi. Праворуч вiд вокзалу – майданчик для катання на ковзанах. Пiдходимо до слуг i вигукуемо: «Ребшток!» Чи такий самий це готель серед готелiв, як слуги серед слуг? Мiст (за Максом) вiддiляе, як у Цюриху, озеро вiд рiчки. Де тут нiмецьке населення, задля якого пороблено вивiски нiмецькою мовою? Курзала. Схоже, очевиднi (нiмецькi) швейцарцi в Цюриху не вельми обдарованi в готельнiй справi, а там, де такi е, вони зникають, можливо навiть, що господарi готелiв – французи. Навпроти – порожнiй ангар для аеростатiв. Важко уявити собi, як сюди запливають повiтрянi кораблi. Майданчик для катання на самокатах, берлiнський краевид. Фрукти. Увечерi прогулянку берегом у темрявi обрамляють вii дерев. Чоловiки з доньками або повiями. Погойдуються човни, у водi видно навiть чiтку лiнiю днища. Кумедна адмiнiстраторка в готелi, дiвчина, що смiеться, проводжае аж до самоi кiмнати нагорi, поважна, червонощока покоiвка. Вузенькi сходи. У кiмнатi – вмурована в стiну замкнена скринька. Радо вийшов з кiмнати. Залюбки повечеряв би городиною. Готель «Готтард», дiвчата у швейцарському нацiональному вбраннi. Абрикосовий компот, мiланське вино. Двi лiтнi жiнки й чоловiк розмовляють про старiння. Виявили гральну залу в Люцернi. Вхiд – один франк. Два довгi столи. Описувати справжнi визначнi пам’ятки неприемно, адже робити це доводиться просто на очах у людей, якi чекають. Бiля кожного столу посерединi – реферi з двома охоронцями обабiч. Найвища ставка – п’ять франкiв. «Швейцарцiв просимо пропускати вперед iноземцiв, адже ця гра – для розважання гостей». Один стiл iз кулькою, другий – iз коником. Круп’е в гаптованих карунками мундирах. «Messieurs, faites votre jeu» – «marquez le jeu» – «les jeux sont faits» – «sont marquеs» – «rien ne va plus». Круп’е з нiкельованими грабельками на дерев’яних держачках. Що вони вмiють ними робити: пiдгрiбати грошi на потрiбнi поля, сортувати iх, пiдгрiбати до себе, пiдхоплювати кинутi на виграшнi поля грошi. Вплив того чи того круп’е на шанси виграти, чи правильнiше сказати: круп’е, в якого виграють, гравцям подобаеться. Запалившись загальним бажанням пограти, почуваеш себе в залi самотнiм. Грошi (десять франкiв) зникають на трохи похилiй поверхнi. Втрату десятьох франкiв сприймаеш як надто слабку спокусу пограти ще, але все ж таки спокусу. Лють iз приводу всього. Завдяки цiй грi день став довшим. Понедiлок, 28 серпня. Пiд стiною снiдае чоловiк у високих чоботях. Пароплав другого класу. Люцерн уранцi. Готель мае гiрший вигляд. Подружня пара читае листи з дому й газетнi вирiзки про холеру в Італii. Чудовi резиденцii можна побачити тiльки з боку озера, коли катаешся на пароплавi, вздовж них i плавають пароплави. Мiнливi обриси гiр. Вiцнау, дорога на Рiгi. Озеро бачив крiзь крони дерев, враження пiвдня. Приголомшуе несподiвана рiвнина Цугського озера. Лiси, як на батькiвщинi. Дорогу побудовано в сiмдесят п’ятому роцi, погортати давне видання «Про землю й море». Історична англiйська земля, тут вони ходять iще в картатому одязi й з бакенами. Далекоглядна труба. В далинi Юнгфрау, ротонда ченця, у колихкому гарячому повiтрi весь краевид погойдуеться. Простягнена долоня Тiтлiса. Розтятий буханець заснiженого поля. Згори, як i знизу, висоту визначаеш хибно. Невирiшена суперечка щодо того, як розташований вокзал в Арт-Гольдау – похило чи рiвно. Табльдот. У залi сидить чорна жiнка, поважна, вуста рiзко окресленi, уже бачив ii внизу бiля вагона. Коли вiд’iздили – дiвчина-англiйка, зуби один в один. До сусiднього купе входить невеличка француженка; випроставши руку, вона заявляе, що наше повне купе «неукомплектоване», й пiдштовхуе до нього свого батька й теж невеличку старшу сестру, що мае невинний i повiйницький вигляд i лоскоче лiктями моi клуби. Праворуч вiд Макса – стара жiнка, англiйською розмовляе переважно зубами, ми добираемо назву графства, з якого походить ii англiйська. Поiздка Вiцнау – Флюелен. Герсау, Бекенрiд, Бруннен (суцiль готелi), Шиллерштайн, плато Телля, пропущений причал Рютлi, двi критi галереi на Аксенштрасе (Макс гадав, що iх тут бiльше, позаяк на фотознiмках завжди видно тiльки цi двi), Урнська водойма, Флюелен. Готель «Зiрки». Вiвторок, 29 серпня. Ця прекрасна кiмната з балконом. Привiтнiсть. Надто замкнено горами. Увечерi чоловiк i двi дiвчини у водонепроникних пальтах проходять одне за одним з альпенштоками через вестибюль; коли вони вже бiля сходiв, iх зупиняе якимсь запитанням покоiвка. Вони дякують, вони вже знають. У вiдповiдь на ще одне запитання про iхню екскурсiю в гори: «Це теж було не так легко, скажу я вам». У вестибюлi вони здалися менi персонажами з «Мiс Дудельзак», на сходах Максовi – з Ібсена, потiм i менi. Забутий бiнокль. На вокзалi довiдуемося, що завтра до Генуi iде навiть одна лiтня жiнка. Хлопцi зi швейцарськими прапорами. Купання у Фiрвальдштетському озерi. Подружня пара. Рятувальний круг. На Аксенштрасе прогулюються люди. Чудова купальня, там можеш улаштуватися так, як сам хочеш. Жiнки-рибалки в бiло-жовтих сукнях. Посадка до Готтардського потяга. Молочна вода наших рiчок. Угорська квiтка. Пухкi вуста. Екзотична лiнiя вiд спини до сiдницi. Гарний чоловiк там, серед угорцiв. В Італii запльована виноградними шкiрками пiдлога, але далi на пiвдень вони зникають. Генерал езуiтського ордену на вокзалi в Гешененi. Несподiвана Італiя, перекинутi столи перед тавернами, вбраний в усi барви молодик, що не годен стояти на ногах, жiнки на прощання махають рукою (цi iхнi рухи нагадують своерiдне пiдморгування), з боку вокзалу – чорношкiра з високою зачiскою, свiтло-рожевi будiвлi, стертi написи. Згодом iталiйське зникае або проступае швейцарська основа. Жiнки в будцi колiйного сторожа, це нагадуе про боротьбу. Тессiнськi водоспади, поривчастi водоспади повсюди. Нiмецьке Лугано. Гамiрна палестра. Недавно побудована пошта. Готель «Бельведер». Концерт у курзалi. Жодних фруктiв. 30 серпня. Вiд четвертоi до одинадцятоi вечора з Максом за одним столиком, спершу в парку, потiм у читальнiй залi, потiм у мене в кiмнатi. Вранцi купальня, пошта. 31 серпня. Немовби годинниковi стрiлки, зводяться снiговi вершини на Рiгi. П’ятниця, 1 вересня. Вiд’iзд у п’ять хвилин на одинадцяту вiд майдану Guglielmo Tell. – Шаблонна аналогiя заднього сидiння в автомашинi й на пароплавi. Каркаси для обшивки на човнах, як у молоковозах. – Кожна посадка на судно – атака. Поiздка без багажу, рука вiльна й може пiдтримувати голову. – Гандрiя: будинок стоiть позаду решти, лоджii зi строкатими тентами, жодного вигляду з висоти пташиного польоту, вулицi е й вулиць нема. Св. Маргарита з водограем на причалi. Вiлла з дванадцятьма кипарисами пiд Орiею. В Орii не можна, та й не зважишся уявити собi будинок, фасад якого мав би терасу з грецькими колонами – обгорiлi будинки лише у вогнi виступають у справжнiй своiй подобi. Маметте: середньовiчний чарiвний капелюх на дзвiницi. Вiслюк пiд колишньою аркою, вздовж гаванi. Остено. Священник у жiночому товариствi. Вигуки геть незрозумiлi. Не можна збагнути цiлих фраз. Дитина у вiкнi за пiдземним туалетом з пiсуарами. Лоскiтний вигляд ящiрок, якi шмигають на мурi. Коси Психеi, що спадають на плечi. Мимо на велосипедах проiздять солдати, слуги в готелi вбранi, як матроси. Карлотта-Ілекс. Скельний дуб; знята з невеличких тварин шкурка. Пасифлора: фiзична еквiлiбристика. Бамбук. Обгорненi старечими скальпами стовбури пальм. Самшит (мирт). Алое (двобiчна пилка). Кедр (модрина, що змiшалася з його гiлками), обвислi, в’ялi вiддзвенiлi дзвiночки (фуксii). Платани. Кактуси. Магнолii (листя не рветься). Австралiйськi пальми. Нiжний лавр. Банеподiбний рододендрон. Евкалiпт: оголений м’язистий стовбур. Цитрони. Папiрус: тригранне стебло, вгорi тростиноподiбне. Глiцинiя, що обвивае саму себе, величезнi платани. Бананове дерево. Дiти на причалi в Менажiо, батько, постать жiнки, що пишаеться своiми дiтьми. У машинi, що проiздить мимо, пасажири показують одне одному на хлопцiв-iталiйцiв. Державний службовець iз напiвроззявленим ротом (вiлла Карлотта). Француженка з голосом, як у моеi тiтки, й солом’яною парасолькою з цупкими пошарпаними краями занотовуе до невеличкого записника щось про montagne тощо. – У човнi стоiть, схилившися над стерном, обрамлений дугами чорний чоловiк. Митник швидко перебирае й оглядае все, що е в кошичку, немовби там – призначений для нього подарунок. Італiець у потягу Порлецца – Менажiо. Кожне звернене до кого-небудь iталiйське слово проникае до великого простору власного незнання й – незалежно вiд того, зрозумiв ти його чи нi, – надовго западае в голову; власна невпевнена iталiйська мова не може змагатися з упевненiстю iталiйця i, незалежно вiд того, розумiють ii чи нi, залишаеться просто непочутою. – Жарт про потяг, що повертаеться з Менажiо, – непогана тема для розмови. – По той бiк вулицi перед вiллами – кам’янi будiвлi для човнiв, iз терасами й оздобами. Великi крамницi зi старожитностями. Човняр: peu de commerce. – Митний катер (розповiдь про капiтана Немо й подорож сонячним свiтом). 2 вересня. Субота. На невеличкому пароплавi тремтить обличчя. Перед крамницями (Каденаббiя) – схожi на фартухи пiддашки (бурi з бiлою облямiвкою). Бджоли в медi. Самотня похмура жiнка з коротким тулубом, учителька мови. Коректний чоловiк у високо пiдтягнених штанях. Руки його плавають над столом так, немовби вiн тримае не ножа й виделку, а стiльця за спинку. Дiти споглядають неяскравi ракети – encore un, цитькають, показують руками. Неприемна поiздка на невеличкому пароплавчику. Вiдчуття участi в русi надто гостре. Не досить високий, щоб вiдчути свiже повiтря й вiльно окинути поглядом мiсцевiсть, трохи почуваеш себе кочегаром. Купання мiж Кастаньолою й Гандрiею на сидiннях, якi спорудили ми самi. Мимо проходить гурт: чоловiк, корова й жiнка. Вона про щось розповiдае. Чорний завiй, вiльного крою сукня. – Як б’еться серце в ящiрки. Витрати енергii в одного чоловiка: пiзно накривае на стiл у читальнiй кiмнатi, одночасно пиво, вино, Fernet Branca, листiвки з краевидами, стиха зiтхае. Невеличкий господарiв хлопчик пiдставляе менi губки, як учила мати, щоб я поцiлував його перед сном, хоч доти я з ним навiть не розмовляв. Менi припало до смаку. – Гандрiя: замiсть вулиць – сходи до пiдвалiв i пiдвальнi хiдники. Лупцюють якогось хлопця, глухо вибивають пуховики. Будинок, оброслий i обвитий на причiлках плющем. У Гандрii швачка край вiкна без жалюзi, фiранок i шибок. Дорогою вiд купальнi в Гандрii пiдтримуемо один одного – такi стомленi. Урочиста процесiя човнiв за маленьким чорним пароплавчиком. Молодi чоловiки розглядають картини, стоячи навколiшки, сидячи навпочiпки, на сходнях у Гандрii, один у всьому бiлому, здаеться, ми його добре знаемо як баламута й мартопляса. – Увечерi на набережнiй у Порлеццi. Вже забутий француз iз широкою бородою бiля пам’ятника Вiльгельмовi Теллю нагадуе нам про його характерну особливiсть. Цей пам’ятник мае таку ринву, як на кухнi, – з латунi й каменю. 3 вересня. Недiля. Нiмець iз золотим зубом, вiд якого, попри невиразне враження загалом, можна вiдштовхнутись, описуючи його, за чверть до дванадцятоi дiстае вхiдний квиток до плавальнi, хоч о дванадцятiй ii вже зачиняють, i про це йому одразу за порогом нагадуе вчитель плавання незрозумiлою i тому трохи суворою iталiйською. Спантеличений цiею iталiйською, нiмець запитуе, затинаючись навiть рiдною мовою, нащо ж тодi в касi продали квиток, i заявляе, що йому не повиннi були продавати квиток. З iталiйськоi вiдповiдi випливае, що вiн-бо мае ще майже чверть години, щоб покупатися й одягтись. Аж сльози на очах виступили. – Сидiв на бочцi в озерi. Готель «Бельведер»: «Господар хоч куди, але харчування препогане». 4 вересня. Повiдомлення про холеру: туристична агенцiя, «Соrri-ere della Sera», «Норддойчер Ллойд», «Берлiнер тагеблат», покоiвка переказуе повiдомлення вiд одного берлiнського лiкаря; залежно вiд того, хто i скiльки людей сходиться, а також вiд власного фiзичного стану загальний характер цих повiдомлень мiняеться; коли вiд’iздили з Лугано до Порто Церезiо, о першiй годинi п’ять хвилин, вiн був досить сприятливий. – Скороминущий захват вiд Парижа, на вiтрi, що напинае газету «Ексцельсiор» вiд 3 вересня, яку ми тримаемо перед собою, поспiшаючи до банку. На мосту через Луганське озеро можна ще орендувати мiсця для рекламних щитiв… ad п’ятницi. Трое парубкiв зганяють нас iз носа пароплава, можливо, через те, що штурман мае вiльно бачити вогнi попереду, але потiм вони пiдтягують туди лавку й сiдають самi. Менi кортiло заспiвати. П’ятниця. На очах в iталiйця, який радить нам поiхати до Турина (виставка) i якому ми киваемо головою, ухвалюемо загальне, скрiплене рукостисканням рiшення до Турина нiзащо не iхати. Хвала зниженим цiнам. Велосипедист виписуе кола на морськiй терасi одного з будинкiв у Порто Церезiо. Батiг з невеличким хвостиком iз кiнського волоса замiсть ремiнця. Велосипедист, iдучи, тримае на повiдку коня, що бiжить поруч. Мiлан: в однiй iз крамниць забув путiвника. Повернувся й украв [його]. У дворi «Мерцантi» iв яблучний штрудель. Корисний для здоров’я пирiг. Teatro Fossati. Усi капелюхи й вiяла в русi. Дитячий смiх нагорi. Програму заклеено рекламним плакатом. Лiтня жiнка в чоловiчому оркестрi. Poltrone. – Ingresso. – Оркестр на тому самому рiвнi, що й зала для глядачiв. Реклама ланчii, розмiщена в плафонному оздобленнi одного iз салонiв. Усi вiкна в заднiй стiнi вiдчиненi. Високий кремезний актор з майстерно припудреними нiздрями, чорнота яких однаково впадае в очi, навiть коли у свiтлi розмиваються обриси вiдкинутого назад обличчя. З кiмнати дрiбною ходою, притиснувши до тiла лiктi, вибiгае дiвчина – висока тонка шия наштовхуе на думку, що ii посаджено на такi самi високi стрижнi. Переоцiнка смiху, позаяк вiд поважностi невтаемниченоi до смiху вiдстань бiльша, нiж вiд утаемниченоi. Значення кожного предмета меблiв. В обох п’есах про всяк випадок по п’ять дверей. Нiс i вуста в дiвчини, осяянi пiдфарбованими очима. Чоловiк у ложi, смiючись, так роззявляе рота, що видно золотого заднього зуба, i якийсь час чоловiк так i сидить iз роззявленим ротом. Недосяжне в iнший спосiб еднання сцени й глядацькоi зали, яке бувае, коли воно виникае за i проти глядача, що не розумiе мови. Юна iталiйка iз загалом еврейським обличчям, але в профiль еврейським воно вже не здаеться. Як вона пiдвелася – випростала руки в бiк парапету, видно лише тоненьку постать, плечi не поширшали, як потяглася розпростертими руками до вiкна, як ухопилась обiруч за лиштву, немовби за дерево на крiзному вiтрi. Вона читала брошуру з детективом, яку в неi довго й марно випрошував ii маленький брат. Поруч – ii батько з рiзко загнутим носом, тодi як ii нiс у тому самому мiсцi загнутий м’яко, бiльш по-еврейському. Вона раз у раз поглядала на мене – з цiкавостi, мовляв, коли вже вiн нарештi перестане так надокучливо зирити в мiй бiк. Сукня в неi з шовку-сирцю. Велика товста напахчена жiнка поруч зi мною, яка вiялом розганяе довкола запах своiх парфумiв. Їi важка плоть не тримаеться на пласких ступнях i вже на пiдйомах починае пiдiйматися вгору. Поруч iз нею я вiдчуваю, як усихаю. – У багажному вiддiленнi бляшаний дашок над газовим полум’ям мае форму плискатого дiвочого капелюшка. Тiшать погляд рiзноманiтнi гратки в будинках. Пiд склепiнчастою аркою Ла Скали ми шукали, де ж вона сама, а тодi, вийшовши на майдан i побачивши ii простий облуплений фасад, навiть не здивувалися своiй помилцi. Ставлення до все жвавiшого руху в мiру наближення до центру мiста стае чимдалi схвальнiшим, та коли на Соборному майданi вже не бачиш нiчого, крiм трамвая, що повiльно об’iздить пам’ятник Вiтторiо Еммануелю, вiдвертаешся й шукаеш готель. Радiсть iз приводу того, що обидвi кiмнати з’еднанi мiж собою подвiйними дверима. Кожен може вiдчинити своi дверi. На думку Макса, це зручно й для подружньоi пари. – Спочатку думку занотувати, а вже потiм зачитувати, а не занотовувати, зачитуючи, позаяк лише так вдаеться взяти всерединi розгiн, тодi як iще не занотоване до кiнця вже вислизае. – Розмова за столиком у кав’ярнi на Соборному майданi про летаргiчний сон i укол у серце. Малер також просив зробити йому укол у серце. Незважаючи на мiй кволий опiр, наше перебування в Мiланi через цю розмову дуже скорочуеться. – Собор набридае своiми численними шпилями. – Як розвивалося рiшення поiхати до Парижа: недовго побути в Лугано задля «Ексцельсiор», далi поiздка до Мiлана, позаяк уже придбано – не зовсiм iз власноi волi – квитки туди через Порто Церезiо, з Мiлана до Парижа через страх перед холерою i бажання вiддячити собi за цей страх. Крiм того, врахування фiнансових i часових переваг такоi поiздки. I. Рiмiнi – Генуя – Нервi (Прага). II. Верхньоiталiйськi озера, Мiлан – Генуя (Прага). (Вагання мiж Локарно й Лугано.) III. Маджоре пропустити, Лугано, Мiлан, поiздка мiстами до Болоньi. IV. Лугано – Париж. V. Лугано – Мiлан (кiлька днiв) – Маджоре. VI. У Мiланi: просто до Парижа (можл. Фонтенбло). VII. Зiйшли у Стрезi. Завдяки цьому подорож уперше дiстае непогану ретроспективу й перспективу, вона виросла, i ii можна обхопити в талii. Я ще зроду не бачив людей такими маленькими, як у галереi. Макс запевняе, галерея здаеться такою високою тiльки через те, що будiвлi бачиш i знадвору, я це заперечую, вдаючись до якогось уже забутого доказу, – я взагалi завжди ставатиму на захист цiеi галереi. У нiй майже нема зайвих оздоб, вона не затримуе погляду i через те, а також через свою висоту здаеться короткою, однак витримуе й це. Вона утворюе хрест, крiзь який вiльно дихае повiтря. З соборного даху люди здаються бiльшими, нiж у галереi. Завдяки галереi я можу цiлком утiшитися тим, що не бачив давньоримських руiн. – У глибинi вестибюля – свiтляний напис над публiчним домом: Al vero Eden. Входять i виходять численнi вiдвiдувачi, переважно одинаки. У вузеньких прилеглих вуличках туди-сюди снують перехожi. Вулички чистенькi, на них, хоч вони й вузькi, багато хiдникiв; з однiеi з таких вузеньких вуличок, що рiзко завертае на iншу, ми вгледiли на останньому поверсi будинку жiнку, що прихилилася до вiконних грат. Я тодi на все зважувався легко й швидко i раптом вiдчув, як завжди в такому настроi, що тiло мое обважнiло. Дiвки розмовляли своею французькою, як незайманки. Мiланське пиво пахне пивом, а на смак як вино. Макс шкодуе про те, що пише, тiльки коли пише, потiм – нiколи. Зi страху Макс вигулюе в читальнiй кiмнатi кiшку. Дiвчина, чий живiт, коли вона сидiла, над i мiж розставленими ногами пiд прозорою сукнею не мав, без сумнiву, нiякоi форми; та коли вона пiдвелася, вiн витягся, як театральна декорацiя за прозорими лаштунками, й утворив нарештi стерпну дiвочу постать. Француженка, розкiш якоi вiдкрилася вирiшальному погляду передовсiм в округлих i воднораз чiтко окреслених, жвавих i вiдданих колiнах. – Владна постать схожоi на пам’ятник жiнки, що ховае до панчохи щойно заробленi грошi. – Дiд, який згорнув обидвi руки на одному колiнi. – Ота, що бiля дверей, з лихим iспанським обличчям, по-iспанському взялася в боки й уся випросталася в своiй схожiй на шнурiвку сукнi з презервативного шовку. – У наших публiчних домах нiмецькi дiвчата на часинку вiдчужують клiентiв вiд iхньоi нацii, тут це роблять французькi дiвчата. Можливо, тут бракуе розумiння мiсцевих стосункiв. – Покарана пристрасть до прохолодних напоiв: один гренадин i два оранжади в театрi, один у барi на Корсо Еммануеле, один шербет у кав’ярнi в галереi, одна французька мiнеральна вода Thierry, пiсля якоi враз дало про себе знати все випите доти. Сумно влягаюся спати, споглядаючи з лiжка довгий, виразно iталiйський проспект крiзь вiкно, що трохи виступае з бiчного фронтону. Похмуро прокидаюся, в ротi все пересохло, аж затерпло. – Елегантнiсть полiцейських, яка зовсiм не належить до iхнiх службових обов’язкiв, коли вони зi скинутими плетеними рукавичками в однiй руцi й тростинкою в другiй роблять службовий обхiд. 5 вересня. Комерцiйний банк на майданi Скала. Листи з дому. – Поштiвка шефовi. – Дивовижний вхiд до собору помiж портьер, бурих, як у Каденаббii. – Кортить дати архiтектурну картину собору, позаяк вiн з усiх бокiв – чиста гра архiтектури, тут майже нiде нема лав, мало статуй пiд колонами, мало картин на стiнах у глибинi, а тi, що е, лише темнi, поодинокi вiдвiдувачi на кам’яних плитах пiдлоги бовванiють, як масштаби його висоти, або пересуваються, як масштаби його довжини. – Велично, але надто скоро нагадуе про галерею. – Подорожувати, не роблячи жодних нотаток, а просто живучи – безвiдповiдально. Це смертельне вiдчуття одноманiтного плину днiв нестерпне. – Сходимо на дах собору. Італiець, що ступае попереду, намагаеться полегшити нам це сходження – наспiвуе якусь мелодiю, намагаеться скинути пiджак, зазирае в щiлини, крiзь якi видно тiльки сонце, i раз у раз тицяе пальцем у цифри, що вказують на кiлькiсть схiдцiв. – Краевид iз передньоi галереi на даху. Механiзм у трамваiв унизу трохи зiпсований, так мляво вони котяться, iх ведуть лише вигини колiй. Один кондуктор якось перекошено й згорблено, як дивитися на нього звiдси, згори, поспiшае до свого вагона й ускакуе до нього. – Ринва у виглядi чоловiчоi постатi, з якоi вийнято хребець i мозок, щоб могла стiкати дощова вода. – У кожному з великих барвистих вiкон переважае колiр одягу, що весь час трапляеться на тiй чи тiй картинi. – Макс: найглибшим враженням вiд Мiлана був i залишаеться вокзал у вiтринi крамницi iграшок, колiя, що замикаеться в коло й нiкуди не веде. На думку Макса, порiвняння собору й вокзалу у вiтринi можна пояснити прагненням показати розмаiття мiсцевостi. – Вiд заднiх дверей собору дивишся просто в обличчя великому годиннику на даху. – Макс: вигляд замку позбавляе потреби йти до нього. – Teatro Fossati. – Поiздка до Стрези. Рельефнi рухи сонних пасажирiв у переповненому купе. Закохана пара. – Пополуднi в Стрезi. Середа, 6 вересня. Розбирае лють, увечерi всiлякi вигадки про готелi. Четвер, 7 вересня. Ванна, листи, вiд’iзд. – Сон на очах у людей. П’ятниця, 8 вересня. Поiздка. Подружжя iталiйцiв, буцiмто панi Салюс. Священник. Американець. Двi невеличкi француженки з пухкенькими сiдничками. Монтрьо. На великих паризьких вулицях ноги роз’iжджаються. Ножна ванна в ногах лiжка. – Нiчнi лампочки в лiтнiх кав’ярнях. – Розпланування Place de la Concorde, де атракцiони вiднесено в глибину, i там iх легко знаходить погляд, але тiльки якщо вiн iх шукае. Еcole Florentine (XV столiття): сцена з яблуками. – Тiнторетто: Сузанна. – Сiмоне Мартiнi (1284–1344): Ісус Христос marchant au Calvaire (Еcole de Sienne). – Мантенья (1431–1506): La Sagesse victorieuse des Vices (Еcole Venitienne). – Тицiан (1477–1576): Le Concile de Trente. – Рафаель: Apollo und Marsyas. – Веласкес (1599–1660): Portrait de Philippe IV Roi d’Espagne. – Якоб Йорданс (1593–1678): Le concert aprеs le repas. – Рубенс: Kermesse. Confiserie de l’enfant g?tе, Rue des Petits Champs. – Пралi у вранiшньому неглiже. – Rue des Petits Champs, така вузька, що вся залишаеться в тiнi. Навiть коли цiла вулиця освiтлена сонцем, оця рiзниця в освiтленнi будинкiв, дуже близько зведених один побiля одного. – Le sou du soldat, societ? anonyme. Capital I mill., Avenue de l’Opеra. – Роберт, Самуель. – Ambassadeur: барабанний дрiб i духова музика в подвiйному бемолi дае про себе знати, пiднесенi барабаннi палички ще в повiтрi завмирають. – Gare de Lyon. На землекопах замiсть пiдтяжок – широкi рiзнобарвнi стрiчки, якi тут, де такi стрiчки мають офiцiйне значення, також справляе враження демократичностi. Не знав до пуття, сонний я чи нi, й мiркував про це цiлий ранок у вагонi. Звернути увагу, чи не приймають дiвчат-няньок за французьких гувернанток нiмецьких дiтей. – Prise de Salins 17 mai 1668, par Mr. La Farge. На задньому планi двое – один, убраний у червоне, на бiлому конi, другий, у темному, на темному конi, – вiдпочивають пiсля облоги мiста, з якого саме виiздять; насуваеться гроза. – Voyage de Louis XVI? Cherbourg, 23 juin 1786. Човнярi по три ряди з кожного боку на зв’язаних веслах виносять на берег човна з Людовiком, який, показуючи випростаною рукою в бiк Шервуда, робить якесь зауваження своiм придворним позаду, особливо одному з них, що стоiть, згорнувши на грудях руки. Жiнки, легко вбранi, повiдступали назад, один чоловiк дивиться в телескоп. Карета чекае. З iнших човнiв доведеться сходити кладками, одну з них саме пiдтягують. – Bivoauk de Napolеon sur le champ de bataille de Wagram, nuit du 5 au 6 juillet 1809. Наполеон сидить сам, поклавши одну ногу на низенький стiл. Позад нього куриться багаття. Тiнi вiд його правоi ноги та нiжок столу й крiсла пролягають променями обабiч нього. Спокiйний мiсяць. Збоку генерали, постававши пiвколом, дивляться на багаття й на нього. Характерний вигляд мiсцевостi: сорочки, взагалi бiлизна, серветки в ресторанi, цукор, великi колеса переважно двоколiсних возiв, конi, запряженi по одному вервечкою, пласкi пароплави на Сенi, балкони роздiляють будинки впоперек i розширюють цi пласкi поперечнi розтини будинкiв, приплюснутi широкi камiни, складенi газети. Смугастий Париж: високi вузькi камiни, що виростають iз пласких камiнiв, iз численними маленькими, схожими на вазоннi горнята, вкрай мовчазними, старими газовими канделябрами, поперечнi смужки жалюзi, до яких у передмiстях додаються смуги бруду на стiнах будинкiв, тоненькi рейки на дахах – ми бачили такi на Rue Rivoli, смугастий скляний дах Grand Palais des Arts, посмугованi вiкна крамниць, гратки балконiв, складена iз смужок Ейфелева вежа, широкi смужки бiчних i середнiх планок балконних дверей навпроти наших вiкон, крiсельця просто неба й столики в кав’ярнях, нiжки яких – смужечки, гратчастi огорожi з золотистими шпичаками навколо громадських паркiв. Щойно починаеш смiятися, гренадин iз зельтерською вiдразу виходить носом (бар перед Opеra Comique). Перонний квиток, це грубе втручання в сiмейне життя менi незнайоме. Сам у читальнiй кiмнатi, разом iз глухуватою жiнкою, якiй я, коли вона подивилася кудись убiк, навiщось вiдрекомендувавсь i яка вважае, що отой дощ надворi, про який я згадав, – та сама ненастанна духота. Вона робить картками закладки в книжцi, яка лежить збоку i в яку вона напружено вдивляеться, пiдперши голову кулаком, де стримить, мабуть, ще добра сотня невикористаних малесеньких, задрукованих з обох бокiв карток. Поруч зi мною, але спиною до мене, одягнений у чорне старець читае «Мюнхнер нойесте нахрiхтен». – Рясна злива. – Їхав з одним евреем-ювелiром. Вiн iз Кракова, рокiв йому десь за двадцять, два з половиною роки жив в Америцi, тепер два роки був у Парижi й лише два тижнi мав там роботу. Платили погано (всього лиш десять франкiв за день), почати свою справу нема з чого. Коли ти в мiстi новенький, то не знаеш, скiльки коштуе твоя робота. Добре жити в Амстердамi. Переважно кракiвцi. Щодня знаеш, що нового в Краковi, бо весь час хтось iде туди або приiздить звiдти. Цiлi вулицi розмовляють лише польською. Добре платять у Нью-Йорку, там усi дiвчата заробляють багато й мають змогу гарно вбиратися. Париж годi й порiвнювати, це видно з першого погляду, щойно ступиш на бульвар. З Нью-Йорка вiн поiхав через те, що його родичi тут i пишуть йому: мовляв, ми живемо в Краковi й також заробляемо, довго ще ти, власне, виснутимеш у тiй Америцi? Дуже слушно. Життя швейцарцiв викликае захват. Вони мають стати просто-таки здоровилами, коли так господарюють на землi й розводять худобу. А рiчки! Головне, щойно встав – i одразу в свiжу воду. – У нього довгий кучерявий чуб, у який вiн час вiд часу запускае пальцi, в очах яскравий блиск, трохи горбуватий нiс, унизу на щоках ямки, костюм американського крою, обшарпана сорочка, опалi шкарпетки. Валiзка в нього невеличка, але вiн, коли виходить, несе ii так, немовби там бозна-який тягар. Його нiмецька звучить схвильовано через англiйськi наголоси й звороти, про жаргон шкода й казати, так вiдчутно дае про себе знати англiйський елемент. Дуже жвавий, хоч i цiлу нiч у дорозi. «Ви австрiець? Атож. У вас такий комiр вiд дощу. Його носять усi австрiйцi». Я показую рукави, намагаючись довести, що це не комiр, а пальто. Вiн залишаеться при своiй думцi, що всi австрiйцi носять комiри. Просто накидають iх зверху. При цьому вiн звертаеться ще до одного пасажира й показуе йому, як вони це роблять. Вiн робить такi рухи, немовби пристiбае щось ззаду до комiрця сорочки, нахиляеться всiм тiлом, щоб подивитися, чи воно тримаеться, потiм натягуе це «щось» спершу на праве, потiм на лiве плече й нарештi весь немовби закутуеться, i його, як не важко здогадатись, огортае приемне тепло. Сидячи, вiн перебирае ногами й показуе, як легко й просто-таки безтурботно австрiець може ходити з таким комiром. І при цьому – майже нi крихти iронii, просто це демонструе людина, яка багато попоiздила й дещо побачила. Додаеться й щось дитяче. Моя прогулянка в темному скверику перед санаторiем. Ранкова гiмнастика пiд мелодiю пiснi «Чарiвний рiг», яку хтось грае на пiстонi. Секретар, який щозими вирушае пiшки в похiд до Будапешта, Пiвденноi Францii, Італii. Босонiж; харчуеться лише невареною iжею (хлiб iз подрiбненого зерна, iнжир, фiнiки); два тижнi жив iз двома iншими такими, як сам, неподалiк вiд Нiцци, переважно голяка, в покинутому будинку. Невеличка товста дiвчинка, раз у раз колупаеться в носi, тямуща, але не дуже вродлива, нiс не обiцяе iй майбутнього, звати ii Вальтраута, одна фройляйн каже про неi, нiбито вона щось випромiнюе. Колони в iдальнi, зображення яких у проспектi (високi, лискучi, мармуровi-премармуровi) мене аж налякало, i через них я, коли плив на невеличкому пароплавi, проклинав себе, а насправдi виявилося, що iх зроблено досить по-мiщанському, з цегли, а тодi незграбно розмальовано пiд мармур, i вони дуже низькi. Весела розмова якогось чоловiка пiд грушею навпроти мого вiкна з дiвчиною на першому поверсi, котроi менi не видно. Приемне вiдчуття, коли лiкар знов i знов прослуховував мое серце, повертав мене на всi боки, але так нiчого й не з’ясував. Особливо довго вiн промацував груди коло серця, це тривало так довго, немовби вiн робив це сливе бездумно. Вночi пересварка мiж жiнками в купе, де запнули лампу. Як француженка, лежачи, кричала в темрявi, а лiтня жiнка, яку вона притисла ногами до стiнки i яка погано розмовляла по-французькому, не могла дати собi ради. Француженка вимагала, щоб жiнка звiльнила мiсце, переставила своi численнi речi на другий бiк, на задне сидiння, й улаштувалася там. Лiкар-грек iз мого купе поганою, але чiткою французькою, що грунтуеться вочевидь на нiмецькiй, заявив, що вона не мае рацii. Я покликав кондуктора, i той iх розсадив. Знов разом iз тiею самою жiнкою, яка, до речi, ще й графоманка. Тягае за собою теку зi стосом поштового паперу, листiвками, ручками й олiвцями, що загалом справляе вельми обнадiйливе враження. Тепер тут, як у сiм’i. Надворi дощ, мати розкладае картки, а син пише. Бiльш у кiмнатi нiкого нема. Позаяк вона недочувае, я мiг би називати ii й матiр’ю. Хоч як на позiр зневажливо я ставлюся до слова «тип», а проте мушу все ж таки визнати: завдяки лiкуванню природними факторами й усьому, що з цим пов’язано, виникае новий тип людини, представником якого е, наприклад, пан Фелленберг, – щоправда, я знаю його лише поверхово. Люди з тонкою шкiрою, з досить маленькою головою, на вигляд аж надто чистенькi, з однiею-двома невеличкими характерними рисами, якi власне iхнiми й не назвеш (у пана Ф. це – брак кiлькох зубiв, черевце), худiшi, нiж, здавалося б, того вимагае iхня конституцiя, тобто з притлумленою повнотою, з таким ставленням до свого здоров’я, нiби це не здоров’я, а сама хвороба чи принаймнi заслуга (чого я не засуджую), з усiма iншими наслiдками поглибленого так вiдчуття здоров’я. В Opеra Comique на галерцi. У першому ряду – пан у сурдутi й цилiндрi, в одному з останнiх – чоловiк у сорочцi (яку вiн спереду ще й вiдгорнув, щоб було видно груди), ладен забратися в лiжко. Трубач, якого я вважав би веселою, щасливою людиною (адже вiн моторний, дотепний, все обличчя обросло бiлявою бородою, яку внизу увiнчуе еспаньйолка, червонощокий, голубоокий, практично вдягнений), сьогоднi, коли ми розмовляли про його скарги на травлення, подивився на мене поглядом, який вочевидь з однаковою силою струменiв з обох очей, просто-таки iх напружив, уперся в мене, а тодi косо пiшов у землю. Нацiональний розбрат у Швейцарii. Бiлю, який ще кiлька рокiв тому був цiлком нiмецьким мiстом, через переселення сюди багатьох французьких годинникарiв загрожуе небезпека офранцузитись. Єдиний iталiйський кантон, Тессiнський, хоче вiддiлитися вiд Швейцарii. Існуе iрридента. Щоправда, в семимiсному бундесратi iталiйцi не представленi, з урахуванням iхньоi невеликоi чисельностi (десь 180 000) представництво вони дiстали б лише в дев’ятимiсному. Але змiнювати це число вони не хочуть. Готтардська залiзниця була приватним нiмецьким пiдприемством, на нiй працювали нiмецькi службовцi, якi заснували в Беллiнцонi школу, а тепер, позаяк залiзниця державна, iталiйцi хочуть мати iталiйських службовцiв i закрити нiмецьку школу. А питання шкiльноi освiти справдi вирiшуе тiльки кантональний уряд. Загалом склад населення: двi третини – нiмцi, одна третина – французи й iталiйцi. Хворий лiкар-грек, який своiм кашлем прогнав мене серед ночi з купе, може iсти, як сам запевняе, тiльки баранину. Вiн мусить заночувати у Вiднi, тому попросив мене записати йому нiмецьку назву баранини. Хоч iшов дощ i згодом я залишився зовсiм сам, хоч мое лихо нi на хвилину не покидало мене, хоча в iдальнi люди розважалися всiлякими спiльними iграми, в яких я через свою нездатнiсть участi брати не мiг, зрештою, хоч нiчого доброго я не писав, а все ж таки не вiдчував нi злостi й ганьби, нi смутку й болю у цiй, втiм, органiчнiй самотностi, так нiби всерединi в мене не було нiчого, крiм кiсток. При цьому мене тiшило те, що поверх жмуту моiх закупорених кишок я, здаеться, вiдчував легенький апетит. Жiнка принесла собi в олив’яному кухлi молоко й, повернувшись, запитала мене, перше нiж знов узятися за картки: «Що ви, власне, пишете? Спостереження? Щоденник? – І, знаючи, що вiдповiдi моеi не зрозумiе, вiдразу спитала далi: – Ви студент?» Я вiдказав, забувши, однак, що вона недочувае: «Нi, але я був студентом». Та вона вже знов розкладала картки, я залишився на самотi зi своею вiдповiддю й пiд ii тягарем змушений був ще якийсь час дивитися на жiнку. Нас двое чоловiкiв за одним столом iз шiстьма чи сiмома швейцарками. Щойно моя тарiлка бодай наполовину порожнiе чи я вiд нудьги починаю озирати залу, найдальшi тарелi пiдiймаються зi своiх мiсць i в руках жiнок (я звертаюся до них то «фрау», то «фройляйн») хутко пiдпливають до мене, а коли я дякую й вiдмовляюся, тим самим шляхом неквапно повертаються назад. «Le si?ge de Paris» par Francisque Sarcey. 19 липня 1870 року оголошено вiйну. Падають знаменитостi на кiлька днiв. – Перемiнливий характер самоi книжки, що змальовуе перемiнливий характер Парижа. – Хвала й хула тим самим речам. Спокiй Парижа пiсля поразки – це вияв, з одного боку, французькоi легковажностi, а з другого – здатностi французiв до опору. – 4 вересня, пiсля Седана – Республiка, робiтники й нацiональнi гвардiйцi, стоячи на драбинах, збивають молотками з державних будiвель лiтеру N, вже вiсiм днiв, як проголошено Республiку, а захват такий нестримний, що нiкого не можна зiбрати на фортифiкацiйнi роботи. – Нiмцi наближаються. – Паризькi дотепи: Мак-Магона пiд Седаном узяли в полон, Базен здав Метц, нарештi обидвi армii об’едналися. – Наказ руйнувати передмiстя – протягом трьох мiсяцiв жодних повiдомлень. – Нiколи Парижу не хотiлося так iсти, як на початку облоги. Гамбетта пiдняв провiнцiю. Один раз пощастило одержати вiд нього листа. Та замiсть повiдомити певнi термiни, коли все спалахне вогнем, вiн написав тiльки: «Que la rеsistance de Paris faisait l’admiration de l’univers». – Тьер об’iздить двори. Божевiльнi зборища в клубах. Жiночi сходини в гiмназii в Трiа. «Як жiнкам захищати свою честь вiд ворогiв». За допомогою «doigt de Dieu» чи краще «lе doigt prussique». Іl consiste en une sorte de dе en caoutchouc que les femmes se mettent au doigt. Au bout de ce dе est un petit tube contenant de l’acide prussique». Коли приходить нiмецький солдат, треба подати йому руку й уколоти його чи оббризкати. – Інститут посилае аеростатом до Алжиру вченого, щоб той дослiджував там сонячне затемнення. – Їли торiшнi каштани, худобу, jardin des plantes. – Було кiлька ресторанiв, де до останнього дня подавали все. – Цей сержант Гоф, який своiми прусськими вбивствами з помсти за батька уславився так, що, коли вiн зник, його почали вважати шпигуном. – Стан армii: окремi форпости пили на брудершафт iз нiмцями. – Луi Блан порiвнюе нiмцiв iз могiканами, якi опанували технiку. – 5 сiчня починаеться артилерiйський обстрiл. Дае небагато. Вийшов наказ: коли пролунае звук гранати, падати на землю. Вуличнi хлопчаки, та й дорослi, ставали бiля калюж i час вiд часу вигукували: «Gare l’obus». – Певний час Париж покладав надiю на генерала Шанзi; вiн зазнавав поразок, як i iншi, i вже й тодi не розумiли причини його слави, й усе ж Париж був вiд нього в такому захватi, що Сарсей, ще коли писав свою книжку, вiдчував якесь невиразне, безпiдставне зачудування генералом. – Один день iз життя тодiшнього Парижа: «На бульварах сонячно й гарно, спокiйно прогулюються перехожi, навпроти H?tel de Ville картина змiнюеться, там бунтують комунари, багато жертв, вiйська, ексцеси. На лiвому березi шиплять прусськi гранати. На набережнiй i мостах тихо. Повернiмося до Thе?tre Fran?ais. З вистави «Одруження Фiгаро» виходить публiка. Саме з’являються вечiрнi газети, публiка збираеться гуртами бiля кiоскiв, на Єлисейських Полях граються дiти, цього недiльного дня перехожi з цiкавiстю роздивляються на кавалерiйський ескадрон, що пiд звуки труб скаче мимо. З листа одного нiмця до матерi: «Tu n’imagines pas comme се Paris est immense, mais les Parisiens sont de gens; ils trompettent toute la journеe». – Два тижнi в Парижi не було гарячоi води. – У кiнцi сiчня облога, що тривала чотири з половиною мiсяцi, завершилася. Товариськi взаемини мiж старими жiнками в купе. Розповiдi про старих жiнок, що попали пiд колеса автомобiлiв, захиснi засоби в дорозi: нiколи не iсти пiдлив, м’яса уникати, очi тримати заплющеними, але при цьому… доiдати овочi, не вживати твердоi яловичини, просити чоловiкiв перевести iх через вулицю, вишнi – найтяжчi з усiх фруктiв, порятунок староi жiнки. Сiамське купе на Мiланському вокзалi. Молоде iталiйське подружжя в потязi на Стрезу змiшалося з iншим подружжям у потязi на Париж. Один чоловiк дозволив лише поцiлувати себе й, визирнувши з вiкна, пiдставив дружининiй щоцi тiльки свое плече. Коли вiн через спеку скинув пiджак й заплющив очi, вона, здавалося, почала розглядати його пильнiше. Вродливою ii не назвеш, обабiч обличчя спадали тiльки рiденькi кучерики. Зате друга, з вуаллю, одна iз синiх цяток на якiй раз у раз закривала iй око, з трохи короткуватим, здавалося, носом, зморщечки вiд нього до губiв – зморщечки юностi, що пiдкреслюють ii юну жвавiсть. Коли вона опускала обличчя, очi ii пострiлювали туди-сюди, у нас я бачив таке тiльки в людей iз лорнетами. Намагання французiв, з якими стикаешся, бодай на хвилинку полiпшити твою погану французьку. Молодий, погано виголений священник i мандрiвний торговець листiвками з краевидами – цей показуе комплекти по десятку, священник дае iм оцiнку. Я, хоч трохи й розморений вiд спеки, розглядаю священника так уважно, що зрештою всiм пiдбором наступаю йому на рясу. «Niente», – кидае вiн, i далi розмовляючи з глибокою задишкою, що ii переривають iталiйськi ахи. Сидячи в екiпажi й не маючи певного рiшення щодо готелю, ми, схоже, й каретою правимо невпевнено – то завели ii до бiчноi вулички, то знов повернули до головного напрямку; i це – посеред вранiшнього руху на rue de Rivoli, неподалiк вiд павiльйонiв. Уперше вийшов на балкон i оглянув околицi, так немовби щойно прокинувся в цiй кiмнатi, хоч насправдi я так стомився вiд нiчноi поiздки, що не знаю, чи стане сили вийти на цiлий день на цi вулички, особливо на такi, якими бачу iх тепер згори, ще без мене. Початок паризьких непорозумiнь. Макс пiдiймаеться до мене в номер i залишаеться невдоволений – я ще не готовий i тiльки вмиваюся, тодi як ще ранiше сказав, що ми лише трохи сполоснемося й одразу пiдемо. Позаяк я, кажучи «трохи сполоснемося», мав на увазi, що ми не купатимемось усiм тiлом, а тiльки вмиемо обличчя – а саме це я й не встиг зробити, – то його докорiв я не розумiю й умиваюся собi далi, хоч уже й не так ретельно, як доти; тим часом Макс з усiм брудом вiд нiчноi поiздки, не роздягаючись, сiдае на мое лiжко й чекае. Вiн мае звичку – i демонструе ii й тепер, – докоряючи комусь, солоденько стягувати губи, та, власне, й усе обличчя, так наче, з одного боку, прагне, щоб його докори ти краще зрозумiв, а з другого – хоче показати, що тiльки оцей солоденький вираз на обличчi й утримуе його вiд того, щоб вiдважити менi ляпаса. У тому, що я пiдштовхую його до такого невластивого його вдачi лицемiрства, криеться ще один своерiдний докiр, що його Макс, здаеться, робить менi, коли змовкае, i його обличчя, щоб вiдпочити вiд того солоденького виразу, починае розслаблюватися в зворотному напрямку, тобто вiд губiв, i це справляе глибше враження, нiж перша гримаса. Я, навпаки, вмiю (i це траплялось i в Парижi) вiд утоми так провалитися в себе, що такi гримаси на мене не справляють враження взагалi, i тому потiм я можу в своiй бiдi так зiбратися на силi, що вiд цiлковитоi байдужостi, не вiдчуваючи жодноi провини, переходжу вiдразу до вибачення. Тодi, в Парижi, це його заспокоiло, принаймнi склалося таке враження; вiн вийшов зi мною на балкон i заговорив про краевид, особливо про те, який вiн паризький. А я, власне, бачив тiльки, який Макс свiжий, як незаперечно вiн пасуе до такого Парижа, якого я зовсiм не помiчав, як вiн тепер, прийшовши зi своеi темноi задньоi кiмнати, вперше за цiлий рiк ступив на сонце, на паризький балкон i з гiднiстю це усвiдомлював, тодi як я, на жаль, був вочевидь стомленiший, нiж кiлька хвилин тому, до приходу Макса, коли вийшов на балкон перший раз. І цiеi моеi втоми в Парижi можна позбутися не тим, що лягти й виспатись, а тiльки тим, що поiхати звiдси. Часом менi навiть здаеться, що це – характерна властивiсть Парижа. Не можу сказати, власне, що я писав про це неохоче, але кожне слово шкребло менi душу. Спершу я був проти кав’ярнi Biard, гадаючи, що в нiй подають лише чорну каву. Виявляеться, там можна замовити й молоко, хоч i подають його тiльки з нiкудишнiм дiрчастим печивом. Це, по сутi, едине полiпшення, яке б менi хотiлося бачити в Парижi: щоб у цiй кав’ярнi подавали краще печиво. Згодом менi спадае на думку перед снiданком, коли Макс уже сидить за столиком, обiйти бiчнi вулички й накупити фруктiв. Дорогою до кав’ярнi я щоразу частину iх з’iдаю, щоб Макс не дуже дивувався. Пiсля того як в однiй пристойнiй кав’ярнi на Версальськiй воднiй станцii ми на очах у кельнера, що стояв над нами, прихилившись до одвiрка, впорали куплений у кондитерськiй яблучний пирiг i мигдалеве печиво, ми запровадили цю звичку й у кав’ярнi Biard i дiйшли висновку, що, вже не кажучи про задоволення вiд смачного печива, в такий спосiб дiстаеш бiльше задоволення вiд переваг цiеi кав’ярнi, а саме: сидиш у досить безлюднiй залi поруч iз рештою вiдвiдувачiв за шинквасом, тебе непогано обслуговують, перед тобою завжди вiдчиненi дверi – i при цьому на тебе нiхто не звертае анiякiсiнькоi уваги. Тiльки доводиться миритись iз тим, що поруч пiдмiтають пiдлогу й роблять це досить часто, позаяк люди входять просто з вулицi, тупцяють перед шинквасом, i що при цьому в усiх – та сама звичка не звертати уваги на решту вiдвiдувачiв. Коли молоде подружжя бачить невеличкi бари на вiдрiзку водного шляху бiля Версаля, у нього може скластися враження, що вiдкрити такий бар не важко, i можна чудово, цiкаво, нiчим не ризикуючи, жити, а напружено працювати тiльки в певну пору дня. Такi недорогi бари виступають iз сутiнкiв десь на клиноподiбному розi двох бiчних вуличок навiть на Бульварах. Вiдвiдувачi в обляпаних вапном сорочках за столиками у примiських заiздах. Вигуки жiнки з невеличким вiзком iз книжками ввечерi на бульварi Poissoniеre. Гортайте, гортайте, панове, вибирайте, все, що тут лежить, продаеться. Не вмовляючи купляти, нi до кого прискiпливо не придивляючись, вона викрикуе далi й, нiби мiж iншим, називае цiну книжки, яку котресь iз тих, хтось зупинився, саме бере до рук. Здаеться, немовби вона тiльки просить, щоб швидше гортали, щоб книжки швидше переходили з рук до рук, – це можна й зрозумiти, надто коли бачиш, як час вiд часу хтось – наприклад, я – неквапно бере книжку, неквапно ii перегортае, неквапно кладе й нарештi неквапно йде геть. Жiнка поважно називае цiни книжок, таких смiховинно непристойних, що спершу навiть годi уявити собi, як можна купляти iх на очах у всiх людей. Наскiльки ж рiшучiшим треба бути, щоб купити книжку не в самiй книгарнi, а перед нею, адже це вишукування, власне, – всього лиш довiльнi роздуми над випадковим зiбранням викладених книжок. Сидiв на двох повернутих одне до одного крiсельцях на Єлисейських Полях. Надто надовго залишенi надворi дiти граються в сутiнках, уже погано розрiзняючи поробленi в пiску борозенки. Замкнена купальня, знадвору оздоблена, пригадуеться, на вигляд турецькими вiзерунками. Посеред дня ii осявае металево-сiре свiтло, позаяк сонце просотуеться поодинокими променями лише крiзь щiлини напнутих в одному горiшньому кутку полотнищ, ще дужче пiдкреслюючи темiнь води в рiчцi. Просторе примiщення. В кутку – бар. Учителi плавання бiгають довкола басейну, вiдганяючи один одному клiентiв. Вони погрозливо пiдступають збоку до кабiни вiдвiдувача, вимагаючи вiд того незрозумiлими чи наполегливими словами винагороду за те, що замикають i вiдмикають кабiну. Вимога, поставлена незрозумiлою мовою, менi видаеться стриманою. Grands bains du Pont Royal. У кутках на схiдцях стоять люди, ретельно миючись iз милом. Мильна вода довкола них стоiть нерухомо. Крiзь щiлини видно, як рiчкою щось суне – то пароплави. Уся вбогiсть цього плавального задоволення особливо наочно виявляеться в розмовi двох вiдвiдувачiв iз старим випивакою, який, щойно вiдштовхнувшися вiд однiеi стiни, вже наштовхуеться на протилежну. Запах льоху. Гарнi парковi лавки зеленого кольору. Багато нiмецькоi мови. В однiй школi плавання над водою звисае канат для всiляких гiмнастичних вправ. Питаемо про музей Бальзака, вродливий юнак зi скуйовдженим вiд вологи чубом пояснюе нам, що ми маемо на увазi Musеe Grevin (паноптикум). Вiн люб’язно вiдчиняе свою кабiну, приносить невеличкий путiвник (мабуть, новорiчний подарунок вiд якоiсь фiрми), але музею Бальзака не знаходить i там. Тим часом ми вже вирiшили облишити пошуки, позаяк передбачали таке, до того ж нас наполегливо вiд цього вiдмовляли. Та й в адреснiй книзi такого музею нема. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=58837726&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.