Гріхи батьків

Грiхи батькiв Джеффрi Арчер БестХронiки Клiфтона #2 Джеффрi Арчер (нар. 1940 р.) – постать досить неоднозначна. Англiйський полiтик з оксфордською освiтою, який кiлька разiв полишав полiтичну арену через скандали, благодiйник, лорд, котрий потрапив до в’язницi за лжесвiдоцтво та перешкоду в здiйсненнi правосуддя, людина, яка почала писати книжки, щоб хоч якось виправити свое матерiальне становище. Уже перший його роман став у США бестселером i дав авторовi змогу розплатитися з боргами. Й Арчер так захопився письменництвом, що створив понад 20 книжок. У видавництвi «Фолiо» 2019 року вийшли друком романи письменника «Каiн i Авель» та «Лише час пiдкаже». «Грiхи батькiв» (2012) – друга книга серii «Хронiки Клiфтонiв», подii якоi охоплюють перiод 1939–1945 рокiв i розгортаються на двох континентах – в Європi та Америцi. Гаррi Клiфтон, намагаючись втекти вiд свого минулого й змiнивши iм’я, волею долi опиняеться в Америцi. Проте чужа краiна зустрiчае його не гостиннiстю, а в’язницею. Та навiть там Гаррi не тiльки змiг вижити, а й написав книжку, яка незабаром стала бестселером… Що сталося далi, читайте в романi «Надiйно прихована таемниця». Джеффрi Арчер Грiхи батькiв Jeffrey Archer THE SINS OF THE FATHER Переклад з англiйськоi Є. М. Тарнавського Художник-оформлювач М. С. Мендор Серiя «Бест» заснована у 2019 роцi The Sins of the Father Copyright © 2012 by Jeffrey Archer © Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2020 © М. С. Мендор, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019 * * * «Я Господь твiй, що карае дiтей за грiхи батькiв аж до третього i четвертого роду.     «Книга загальних молитов»[1 - «Книга загальних молитов» – коротка назва кiлькох взаемопов’язаних теологiчних текстiв церков Англiканського спiвтовариства. Книга мiстить у собi послiдовнiсть лiтургii, а також збiрку молитов для iнших богослужбових обрядiв.] Гаррi Клiфтон 1939–1941 1 – Мое iм’я – Гаррi Клiфтон. – Ага, а мое – Бейб Рут[2 - Джордж Герман Рут-молодший (1895–1948), бiльше вiдомий за прiзвиськом Бейб Рут – американський бейсболiст, легенда американського спорту.], – кепкував детектив Коловський, запалюючи цигарку. – Нi, – заперечив Гаррi, – ви не розумiете. Сталася жахлива помилка. Я Гаррi Клiфтон, англiець iз Бристоля. Я служив на тому ж кораблi, що й Том Бредшоу. – Збережiть цю версiю для свого адвоката, – порадив детектив i видихнув, наповнивши тiсне примiщення хмарою диму. – У мене немае адвоката, – запротестував Гаррi. – Якби я потрапив у бiду, як ти, жевжику, единою надiею на порятунок вважав би Сефтона Джелкса. – А хто такий Сефтон Джелкс? – Ти, мабуть, i не чув про найметкiшого юриста у Нью-Йорку, – зауважив детектив, випускаючи ще одну порцiю диму. – Але в нього призначена зустрiч iз тобою завтра на дев’яту годину, а Джелкс навiть не вийде зi свого кабiнету, якщо його рахунок не оплатили заздалегiдь. – Але… – почав було Гаррi, коли Коловський поплескав долонею дверi камери. – Тому коли Джелкс з’явиться тут завтра вранцi, – продовжив детектив, iгноруючи слова Гаррi, – тобi краще буде вигадати переконливiшу iсторiю, нiж арешт не того чоловiка. Ти назвався iммiграцiйному службовцю Томом Бредшоу, i якщо цього було достатньо йому, достатньо буде й для суддi. Дверi камери вiдчинилися, але детектив ще встиг видихнути хмару диму наостанок, що змусило Гаррi закашлятися. Коловський бiльше не сказав нi слова, вийшов у коридор i грюкнув за собою дверима. Гаррi впав на нари, прикрiпленi до стiни, i поклав голову на тверду, як цегла, подушку. В’язень звiв погляд на стелю i задумався про те, як вiн опинився у полiцiйнiй камерi по iнший бiк свiту зi звинуваченням у вбивствi. ? Дверi вiдчинилися задовго до того, як ранкове свiтло змогло продертися крiзь грати на вiкнi камери. Незважаючи на ранню годину, Гаррi вiдчув, що виспався. Охоронець зайшов, несучи тацю з iжею, яку Армiя порятунку не вважала б прийнятною навiть для безхатченка без цента за душею. Щойно вiн поставив тацю на маленький дерев’яний столик, то вiдразу ж мовчки вийшов. Гаррi мимохiть глянув на iжу, затим узявся походжати по камерi. З кожним кроком вiн набирав певностi, що як тiльки пояснить пановi Джелксу, чому змiнив свое iм’я на Тома Бредшоу, все хутко вирiшиться. Безумовно, найгiрше покарання, якого вiн заслуговуе, – депортацiя. Оскiльки ж у намiри бранця якраз i входило повернення до Англii, щоби вступити до вiйськово-морського флоту, все це вiдповiдало його первiсному задуму. Близько дев’ятоi ранку Гаррi сидiв на краю двоярусних нарiв i нетерпеливився: коли ж з’явиться той пан Джелкс? Нарештi аж о дев’ятiй дванадцять масивнi залiзнi дверi вiдчинилися. Гаррi пiдвiвся. Тюремний наглядач впустив високого поставного чоловiка зi срiблясто-сивою чуприною. Гаррi подумав, що той, мабуть, приблизно такого ж вiку, як i його дiдусь. Пан Джелкс був одягнений у темно-синiй костюм у смужку, бiлу сорочку та смугасту краватку. Втомлений погляд очей виказував, що цього чоловiка мало що в життi може здивувати. – Доброго ранку, – привiтався гiсть усмiхнувшись. – Мое iм’я – Сефтон Джелкс. Я працюю у фiрмi «Джелкс, Майерс та Ебернетi», i моi клiенти, пан i панi Бредшоу, попросили мене представляти вас у майбутньому судовому процесi. Гаррi пiдсунув Джелксовi единий стiлець у своiй камерi, наче давньому приятелевi, що завiтав пiд час навчання в Оксфордi на горнятко чаю. Вiн сiв на нари i спостерiгав за адвокатом. А той вiдкрив течку, дiстав звiдти жовтий нотатник i поклав на стiл. Тодi витягнув авторучку з внутрiшньоi кишенi й сказав: – Можливо, ви почнете з того, щоби назвати свое iм’я? Адже ми обое знаемо, що ви – не лейтенант Бредшоу. Якщо юрист i був здивований оповiддю Гаррi, то цього не показав. Схиливши голову, вiн старанно занотовував усе сказане, коли Гаррi пояснював, як опинився в буцегарнi. Гаррi закiнчив свою розповiдь, сподiваючись, що його проблеми, безумовно, незабаром закiнчаться, якщо на його боцi виступить такий досвiдчений юрист. Правда, це було до того, як вiн почув перше запитання Джелкса. – Ви кажете, що написали своiй матерi листа, коли перебували на «Зiрцi Канзасу», в якому пояснили, чому саме назвалися Томом Бредшоу? – Усе правильно, сер. Я не хотiв, аби моя мати страждала вiд туги, i водночас менi було потрiбно пояснити, чому прийняв таке радикальне рiшення. – Авжеж, я можу зрозумiти, чому ви, можливо, вважали, що змiна iменi вирiшить усi вашi нагальнi проблеми, iще не розумiючи, що це може спричинити цiлу низку набагато гiрших, – зазначив Джелкс. Його наступне запитання здивувало Гаррi ще бiльше. – Можете пригадати змiст цього листа? – Ще б пак! Я переписував його стiльки разiв, що можу вiдтворити написане майже дослiвно. – Тодi дозвольте перевiрити вашу пам’ять, – запропонував Джелкс i без жодного слова вирвав аркуш паперу зi свого жовтого нотатника й передав Гаррi свою авторучку. Гаррi знадобилося трохи часу, щоби пригадати своi слова, перш нiж узятися вiдтворювати текст: «Люба матусю! Я зробив усе, що в моiй змозi, аби переконатися, що ти отримаеш цього листа, перш нiж хто-небудь зможе повiдомити, що я загинув у морi. Як видно з дати цього листа, я не помер, коли «Девонець» потопили 4 вересня. Насправдi мене врятував американський корабель, i я навiть цiлком здоровий. Проте у мене виникла можливiсть назватися iншою людиною. Я зробив це, сподiваючись, що такий вчинок звiльнить i тебе, i сiм’ю Беррiнгтонiв вiд багатьох клопотiв, якi я мимоволi спричинив за багато рокiв. Важливо, щоби ти усвiдомила: моi почуття до Емми жодним чином не ослабли на далекiй вiдстанi вiд неi. Але сумнiваюся, що маю право вимагати, аби вона упродовж життя трималася примарноi надii, що я колись зможу довести, нiбито мiй батько – Артур Клiфтон, а не Г’юго Беррiнгтон. Таким чином вона зможе принаймнi планувати свое майбутне з кимось iншим. Заздрю цьому чоловiковi… Планую повернутися до Англii найближчим часом. Якщо ти отримаеш якесь повiдомлення вiд Тома Бредшоу – воно буде вiд мене. Я вийду на контакт iз тобою, як тiльки повернуся до Англii. А тим часом змушений просити тебе зберiгати мою таемницю так само ретельно, як зберiгала своi власнi упродовж багатьох рокiв.     Твiй люблячий син Гаррi». Коли Джелкс закiнчив читати листа, вiн знову заскочив Гаррi зненацька. – Ви особисто надiслали цього листа, пане Клiфтон? – запитав вiн. – Чи, може, попросили зробити це когось iншого? Гаррi одразу вiдчув неспокiй. Вiн вирiшив не згадувати, що просив доктора Воллеса доправити листа його матерi, коли той повернеться до Бристоля за два тижнi. Вiн остерiгався, що Джелкс може переконати доктора Воллеса не пересилати листа, i тодi його мати не зможе дiзнатися, що ii син досi живий. – Я надiслав листа, коли зiйшов на берег, – сказав вiн. Лiтнiй адвокат помiркував, тодi озвався знову: – А ви маете якiсь докази того, що ви – Гаррi Клiфтон, а не Томас Бредшоу? – Нi, сер, не маю, – без вагань вiдповiв Гаррi, болiсно усвiдомлюючи, що нiхто на борту «Зiрки Канзасу» не мав жодних сумнiвiв у тому, що вiн – Том Бредшоу. А тi люди, котрi могли пiдтвердити його версiю, живуть по iнший бiк океану, бiльш нiж за три тисячi миль звiдси. – Тодi я можу вам допомогти, пане Клiфтон. Адже, як я розумiю, ви все ще бажаете, щоби панна Емма Беррiнгтон повiрила, що ви мертвi? Якщо це справдi так, – Джелкс розплився лукавою посмiшкою на обличчi, – я можу вам запропонувати вирiшення цiеi проблеми. – Вирiшення? – не повiрив Гаррi, вперше вiдчувши надiю. – Але це лише в тому випадку, якщо ви погодитесь поки що побути Томасом Бредшоу. Гаррi мовчав. – Окружна прокуратура визнала, що обвинувачення проти Бредшоу в кращому разi е другорядними. А единий реальний доказ, за який вони чiпляються, – це те, що вiн виiхав iз краiни наступного ж дня пiсля вчинення злочину. Усвiдомлюючи слабкiсть своiх аргументiв, вони погодилися зняти звинувачення в убивствi, якщо ви визнаете свою провину. Адже це порiвняно легше звинувачення – дезертирство з американськоi армii. – Але як менi погодитися на це? – не второпав Гаррi. – Можу назвати три вагомi причини, – вiдповiв Джелкс. – По-перше, якщо ви цього не зробите, то, швидше за все, отримаете шiсть рокiв в’язницi за надання брехливих свiдчень при в’iздi до США. По-друге, ви зберегли б свою анонiмнiсть. Отож у сiм’i Беррiнгтонiв не буде пiдстав вважати, що ви досi живi. І по-трете: Бредшоу готовi заплатити вам десять тисяч доларiв, якщо ви посядете мiсце iхнього сина. Гаррi одразу ж утямив: це ж можливiсть вiддячити матерi за всi жертви, на якi вона пiшла заради нього за всi цi роки! Така значна сума змiнила б ii життя. Вона б полишила вiтальню i спальню будиночка на Стiлл-Гаус-лейн, уникнувши щотижневого грюкання у дверi збирача орендноi платнi. Вона, можливо, навiть змогла б вiдмовитися вiд роботи офiцiантки у «Гранд-готелi», щоб дозволити собi легше життя. Правда, Гаррi вважав це малоймовiрним. Але перш нiж погодитись на плани Джелкса, вiн хотiв дещо з’ясувати. – А чому Бредшоу готовi пiти на це? Адже вони змушенi будуть визнати, що iхнiй справжнiй син загинув у морi? – Панi Бредшоу вiдчайдушно хоче очистити iм’я Томаса. Вона нiколи не прийме того, що один iз ii синiв, можливо, вбив iншого. – То ось у чому звинувачують Тома – в убивствi брата? – Атож. Але, як я вже сказав, докази надуманi та другоряднi. Ймовiрно, справа розсиплеться в судi. Тому окружний прокурор готовий вiдмовитися вiд обвинувачення. Але це лише тодi, якщо ви погодитися визнати свою провину, себто дезертирство. – А який може бути вирок, якщо я погоджуся на це? – Генеральна прокуратура погодилася рекомендувати суддi, щоби вас засудили до року позбавлення волi. А за умови гарноi поведiнки вас можуть звiльнити вже за шiсть мiсяцiв. Це ж, погодьтесь, набагато краще, анiж шiсть рокiв, якi ви можете отримати, якщо наполягатимете на тому, що ви – Гаррi Клiфтон. – Але ж, як тiльки я зайду до зали суду, хтось обов’язково помiтить, що я не Бредшоу! – Навряд, – заспокоiв Джелкс. – Бредшоу родом iз Сiетла – це на захiдному узбережжi, i хоча мав багато родичiв, вони рiдко навiдувалися до Нью-Йорка. Томас вступив до вiйськово-морського флоту, коли йому було сiмнадцять, i, як ви вже знаете, не був у Америцi чотири роки. Тому якщо визнаете свою провину, то перебуватимете в залi суду лише якихось двадцять хвилин. – Але коли я вiдкрию рота, всi одразу ж зрозумiють, що я не американець! – Тому й не вiдкривайте рота, пане Клiфтон. У цього адвоката, здаеться, на все були готовi вiдповiдi. Гаррi наважився на ще одне запитання. – В Англii на процесi про вбивство завжди присутня купа журналiстiв, та ще й публiка з самого ранку стовбичить при входi з надiею побачити пiдсудного… – Пане Клiфтон, чи знаете ви, що у Нью-Йорку вiдбуваеться чотирнадцять судових процесiв про вбивства? Зокрема й сумнозвiсна справа «ката з ножицями»? Сумнiваюся, аби навiть якийсь жовтодзьобий репортер зацiкавився вашою справою. – Менi треба трохи часу, аби обмiркувати все це… Джелкс зиркнув на годинник. – Нам треба з’явитися до суддi Еткiнса опiвднi. Отож у вас е десь година, щоби прийняти рiшення, пане Клiфтон. Вiн покликав охоронця, i той вiдчинив дверi камери. – Якщо захочете вiдмовитися вiд моiх послуг – бажаю удачi. А як нi – до зустрiчi, – додав правник на порозi камери. Гаррi сiв на краю двоярусних нарiв, зважуючи пропозицiю Сефтона Джелкса. Зрештою, вiн не сумнiвався, що у сивочолого адвоката був свiй план. Адже шiсть мiсяцiв таки набагато краще, нiж шiсть рокiв. Зрештою, до кого ж iще вiн зможе звернутися, окрiм цього досвiдченого юриста? Якби ж то хоч на кiлька хвилин опинитися у кабiнетi сера Волтера Беррiнгтона та попросити в нього поради… ? Годиною пiзнiше Гаррi одягнув темно-синiй костюм, кремову сорочку з накрохмаленим комiрцем i смугастою краваткою. З кайданками на руках його всадовили до тюремноi машини й вiдвезли пiд озброеною охороною до будiвлi суду. – Нiхто не повинен повiрити, що ви здатнi на вбивство, – навчав Джелкс пiсля того, як кравець навiдав камеру Гаррi з костюмом, сорочкою i купою краваток. – Я не вбивця, – нагадав йому в’язень. Гаррi зустрiвся з Джелксом у коридорi суду. Адвокат подарував йому таку ж посмiшку, як i пiд час першоi зустрiчi. Вони пройшли центральним проходом без зупинки. Адвокат зайняв вiльне мiсце за своiм столом. Гаррi сiв на вiдведене мiсце, i кайданки з нього зняли. Пiдсудний огледiв майже порожню залу для засiдань. Джелкс таки мав рацiю. Мало кого з представникiв громадськостi (i точно не пресу) зацiкавила ця справа. Для них це, мабуть, було лише черговим побутовим злочином. А пiдсудного, ймовiрно, виправдають. Не буде нiяких заголовкiв на кшталт «Каiн та Авель», коли суддi призначають пiдсудному електричного стiльця. Перший дзвiнок пролунав о полуднi, в iншому кутку кiмнати вiдчинилися дверi, i з’явився суддя Еткiнс. Вiн повiльно пройшовся залою i зайняв свое мiсце за столом на пiдвищеннi. Вiдтак кивнув у бiк окружного прокурора, нiби вже знав, що той мае сказати. Молодий юрист пiдвiвся з-за стола для прокурорiв i заявив, що з Томаса Бредшоу знiмають звинувачення в убивствi, але пред’являють iнше – дезертирство з Вiйськово-морських сил США. Суддя кивнув i зосередив свою увагу на пановi Джелксi. Той миттю пiдвiвся. – А друге звинувачення щодо дезертирства ваш клiент визнае? – Так, – оголосив Джелкс. – Сподiваюся, що ваша честь буде поблажливою до мого клiента в цьому звинуваченнi, адже менi не треба нагадувати вам, що це його перше правопорушення i до цього прикрого вчинку вiн мав бездоганну репутацiю. Суддя Еткiнс спохмурнiв. – Пане Джелкс! – зауважив вiн. – Дехто може подумати, що офiцер, котрий тiкае вiд обов’язку служби в своiй краiнi, – це злочин, не настiльки тяжкий, як убивство. Але я не повинен нагадувати вам, що донедавна за таке правопорушення могли засудити до розстрiлу! Гаррi не повiрив почутому. Що ж Джелкс? А той втупився у суддю. – Саме це маючи на увазi, – продовжив Еткiнс, – я засуджую лейтенанта Томаса Бредшоу до шести рокiв позбавлення волi! Вiн стукнув молотком i додав: «Наступна справа»! Гаррi хотiв висловити свiй протест – що ж це коiться? – Ви ж менi казали… – почав було Гаррi, але Джелкс уже повернувся спиною до свого клiента i вийшов iз зали. Гаррi хотiв кинутися за ним. Але двое охоронцiв ухопили його за руки, заламали iх за спину i шпарко одягли кайданки. Затим вивели його iз залу суду через бiчнi дверi. Вiн озирнувся i встиг побачити, як Сефтон Джелкс тиснув руку якомусь чоловiковi середнього вiку, котрий радо вiтав його з добре виконаною роботою. Де Гаррi ранiше бачив це обличчя? І тодi до нього дiйшло: це вочевидь батько Тома Бредшоу. 2 Гаррi безцеремонно вiдвели довгим, тьмяно освiтленим коридором до дверей. На порожньому подвiр’i стояв жовтий автобус без номера чи таблички маршруту. Бiля дверей стояв дебелий охоронець, вiн стискав у руках гвинтiвку i кивнув Гаррi, щоб той зайшов досередини. Іншi охоронцi пiдштовхнули в’язня, аби той не пручався. Гаррi зайняв мiсце в автобусi i сумно дивився на вервечку засуджених, що товпились бiля автобуса. Декотрi понурили голови, а iншi, явно долали цей шлях не вперше, навiть намагалися жартувати. Гаррi подумав: зараз автобус вирушить до мiсця свого призначення, але куди – не вiдомо. Ось вiн, перший болючий урок для в’язня: як тiльки того засудили, вiн бiльше нiкуди не поспiшатиме… Гаррi хотiв запитати в когось iз охоронцiв, куди iх везуть, але жоден iз них не скидався на люб’язного екскурсовода. Вiн тоскно озирнувся. Якийсь тип вмостився на сидiннi поруч. Клiфтон не хотiв витрiщатися на свого супутника, але той сам назвався, i Гаррi придивився до нього пильнiше. – Мое iм’я – Пет Квiнн, – виголосив той iз легким iрландським акцентом. – Том Бредшоу… – Гаррi машинально пiдвiв руку, щоб потиснути новому сусiдовi. Чорт, оцi кайданки… Квiнн не був схожий на злочинця. Його ноги ледве торкалися пiдлоги. Мабуть, зростом вiн не бiльший, анiж п’ять футiв. А бiльшiсть бранцiв кремезнi та опецькуватi. Натомiсть Квiнн виглядав так, що його мiг здути порив вiтру. Його рiдке рудувате волосся вже почало сивiти, хоча на позiр йому було десь рокiв сорок. – Ти, мабуть, уперше? – впевнено поцiкавився Квiнн. – А що – це так очевидно? – сiпнувся Гаррi. – Авжеж, це написано на твоему лобi… – І що ж там написано? – Що ти не пiдозрюеш, що буде далi… – А ви, либонь, не вперше? Той хихикнув. – Я вже одинадцять разiв опиняюся у цьому автобусi або й дванадцять. Гаррi усмiхнувся – вперше за останнi кiлька днiв. – А за що тебе посадили? – спитав сусiд. – Втеча, – вiдповiв Гаррi не вагаючись. – Та ти що? – вразився Квiнн. – Я утiк вiд трьох дружин, але мене за це жодного разу не засудили. – Та я не дружину покинув, – сказав Гаррi, згадавши про Емму. – Я покинув Королiвський флот. – І скiльки тобi за таке припаяли? – Шiсть рокiв… Квiнн присвиснув крiзь два зуби, що залишилися. – Чималенько. А хто був суддею? – Еткiнс, – спохмурнiв Гаррi. – Арнi Еткiнс? Тобi попався не той суддя. Якщо знову будеш судитись, переконайся, що маеш правильного суддю. – А я й не знав, що можна обирати суддю… – Пхе, ти не можеш, – сказав Квiнн. – Проте е способи уникнути найгiршого. Гаррi уважнiше поглянув на супутника, але не перебивав його. – Є кiлька суддiв, вони працюють почергово, i треба постаратись уникнути двох iз них будь-що. Один – саме Арнi Еткiнс. Вiн полюбляе призначати довгостроковi термiни. – А як його уникнути? – запитав Гаррi. – За моеi пам’ятi Еткiнс головував чотири рази за останнi одинадцять рокiв. Тож, якщо виникала загроза зустрiчi з ним, я симулював епiлептичний напад, i охоронцi змушенi були вiдвезти мене до судового лiкаря, отак! – То ви – епiлептик? – Тьху, – сплюнув Квiнн. – Ти неуважно слухаеш. Голос бранця звучав роздратовано, i Гаррi замовк. – А коли мене вiдпускав лiкар, мою справу вже передавали iншому суддi… Гаррi здивовано засмiявся. – Невже вам таке вдавалося? – Не завжди. Але якщо на вартi пара новобранцiв, то з’являеться шанс. Хоча такi хитрощi вдаються щораз важче. Та цього разу менi не довелося особливо турбуватись, бо я втрапив до суддi Рiгана. А вiн iрландець, як i я, кажу про всяк випадок, якщо ти цього не помiтив. Отож я сподiвався, що вiн призначить земляковi мiнiмальний термiн… – А за що вас засудили? – поцiкавився Гаррi. – Я кишеньковий злодiй, – заявив Квiнн, просто нiби вiн архiтектор чи лiкар. – Пасу перегони влiтку та боксерськi змагання узимку. Завжди простiше, коли лопухiв рясно, – пояснив вiн. – Але останнiм часом не дуже таланить, бо багато стюардiв мене одразу впiзнають. Тому довелося перебратися в метро й автовокзали. Там заробiтки смiшнi, а ризик – великий… Гаррi хотiв розпитати детальнiше свого наставника i як старанний учень зосередився передовсiм на питаннях, якi допоможуть йому скласти вступний iспит. Слава Богу, що Квiнн хоч не зосереджуеться на його акцентi… – А куди ми iдемо? – поцiкавився вiн. – Це буде Лейвенгем або Пiрпойнт, – пояснив Квiнн. – Усе залежить вiд того, куди при виiздi на автостраду ми завернемо: у дванадцятий поворот чи у чотирнадцятий. – А ви були там ранiше? – В обох – по кiлька разiв, – похвалився Квiнн. – Тож перш нiж ти запитаеш, чи iснуе туристичний путiвник по в’язницях, – додав вiн глузливо, – Лейвенгему можна присвоiти одну зiрку, а Пiрпойнт давно пора закрити. – А чому б просто не запитати в охоронця, куди ми iдемо? – Гаррi хотiв якнайшвидше позбутися невiдомостi. – Бо вiн збреше. Просто для того, аби нас розiзлити. Якщо це Лейвенгем – едине, про що слiд турбуватися, – це в який блок тебе посадять. Якщо перше вiдрядження, ти, ймовiрно, опинишся у блоцi, де життя простiше. А таких, як я, зазвичай вiдправляють до блоку Д, там немае молодших за тридцять рокiв, але нiхто не засуджений i за насильство. Тому це найбiльш пiдхоже мiсце для тих, хто хоче зачаiтися i вiдсидiти свiй термiн. Слiд уникати блокiв Б i В – там повно пиякiв i психопатiв. – А що зробити, аби потрапити у блок А? – Скажи у приймальнику, що ти побожний християнин, не куриш i не п’еш. – А я й не знав, що в тюрмi дозволяють таке… – зауважив Гаррi. – Не дозволяють, дурню, – сплюнув Квiнн. – Але якщо маеш трохи зелених, – вiн зробив пальцями виразний жест, – то охоронцi можуть миттю перетворитися на барменiв. Навiть «сухий закон» iх не зупиняе. – А що найголовнiше для першого дня? – Переконатися, що отримав пiдходящу роботу. – Хiба е з чого вибирати? – Ну е, скажiмо, прибирання, кухня, лiкарня, пральня, бiблiотека, садiвництво та каплиця. – А як потрапити до бiблiотеки? – Скажи, що вмiеш читати. – А що скажете iм ви? – поцiкавився Гаррi. – Що навчався на кухаря… – Це, мабуть, буде цiкаво… – Ти ще й досi нiчого не второпав! – глузливо скривився Квiнн. – Я нiколи не прагнув стати шеф-кухарем. Але подбаю, щоби мене вiдправили саме туди, бо це найкраща робота у будь-якiй цюпi. – А чому? – Бо вас випускають зi своеi камери до снiдання, а повертаешся до неi аж по обiдi. Там тепло, можна вибирати iжу… Ага, ми iдемо до Лейвенгему! – сказав Квiнн, коли автобус звернув iз автостради пiсля вказiвника «12». – От i добре, тепер хоч не доведеться вiдповiдати на твоi дурнуватi розпитування про Пiрпойнт. – А що iще треба знати про Лейвенгем? – Гаррi не зреагував на сарказм Квiнна, позаяк вiн пiдозрював, що старожил отримуе задоволення вiд свого майстер-класу. – Занадто багато, аби розповiсти отак, одразу, – зiтхнув той. – Просто тримайся поруч, коли нас зарееструють. – А вони не можуть автоматично вiдправити вас у блок Д? – Нi. Хiба тiльки не пан Мейсон на службi… – вiдповiв Квiнн без жодних пояснень. Гаррi зумiв вивiдати iще дещо, перш нiж автобус нарештi пiд’iхав до муру в’язницi. Йому здалося, що вiн дiзнався вiд Квiнна за отi кiлька годин бiльше, нiж йому вдалося б почерпнути з десятка навчальних посiбникiв в Оксфордi. – Тримайся мене, – нагадав Квiнн, коли масивнi ворота вiдчинилися. Автобус повiльно рушив уперед i поiхав у бiк густих чагарникiв, яких ще зроду не торкалися руки садiвника. Автобус зупинився перед величезною цегляною будiвлею, з невеликих брудних вiкон якоi за прибульцями дехто спостерiгав. Гаррi дивився, як кiлька наглядачiв утворили коридор, який вiв до входу. Двое озброених гвинтiвками охоронцiв стояли обабiч автобусних дверей. – З автобуса виходити по двое! – грубо скомандував один iз них. – Причому – з п’ятихвилинним iнтервалом. Нiхто не зрушить i на дюйм, поки я не накажу! Гаррi з Квiнном стирчали в автобусi ще цiлу годину. Коли ж iх нарештi випустили, Гаррi звiв погляд на високi мури, обтягнутi колючим дротом, що оточував усю в’язницю, i змiркував, що навiть рекордсмен свiту в стрибках iз жердиною не змiг би втекти з Лейвенгему. Гаррi потупцяв за Квiнном до будiвлi, де вони зупинилися перед офiцером у добряче поношенiй синiй унiформi з гудзиками, якi вже давно не блищали. Вiн виглядав так, нiби й сам уже вiдбув довiчне покарання, коли вивчав список iмен у своему планшетi. Наглядач усмiхнувся, побачивши знайоме обличчя. – Ласкаво просимо, Квiнне, – сказав вiн. – Побачиш, що не надто багато змiнилося з часу твого останнього перебування тут. Квiнн теж усмiхнувся. – Приемно бачити вас, пане Мейсон. Можливо, ви будете такi люб’язнi попросити когось iз коридорних вiднести мiй багаж до мого звичного номера? – Не спокушай удачу, Квiнне, – гмикнув Мейсон. – Бо можу не втриматися i скажу новому лiкаревi, що ти не епiлептик. – Але ж, пане Мейсон, у мене е медична довiдка, яка це пiдтверджуе! – З того ж самого джерела, що й твiй сертифiкат шеф-кухаря, без сумнiву, – глузливо докинув Мейсон, затим глянув на Гаррi. – А це хто? – Це мiй приятель, Том Бредшоу. Вiн не курить, не п’е, не лаеться i не плюе, – повiдомив Квiнн ще до того, як Гаррi розтулив рота. – Ласкаво просимо до Лейвенгему, Бредшоу, – зробив широкий жест Мейсон. – Насправдi – капiтан Бредшоу, – докинув Квiнн. – Власне лейтенант, – уточнив Гаррi. – Я не дослужився до капiтана. Квiнн виглядав розчарованим своiм протеже. – Перший термiн? – запитав Мейсон, пильно зазираючи у вiчi Гаррi. – Атож, сер. – Я направлю вас до блоку А. Пiсля того як помиетесь та отримаете свiй тюремний одяг на складi, пан Геслер вiдведе вас до камери номер 327. Мейсон перебiг очима планшет. Молодий офiцер стояв позаду нього, помахуючи кийком у правiй руцi. – А в мене е шанс приеднатися до мого товариша? – поцiкавився Квiнн, коли Гаррi записали в журналi реестрацii. – Зрештою, лейтенантовi Бредшоу може знадобитися ординарець? – Ти – остання людина, котра йому потрiбна! – вiдрубав Мейсон. Гаррi хотiв щось сказати. Аж тут кишеньковий злодiй нахилився, вихопив iз шкарпетки складену доларову банкноту й засунув ii у горiшню кишеню куртки Мейсона. – Квiнн також сидiтиме в камерi три-два-сiм, – недбало кинув Мейсон молодшому офiцеру. Хоча Геслер i став свiдком хабара, то нiяк цього не показав. – Ви двое – ходiть за мною! – звелiв вiн обом. Квiнн хутко наздогнав Гаррi, щоб Мейсон раптом не передумав. Двое нових в’язнiв прошкували довгим цегляним коридором, аж поки Геслер не зупинився бiля дверей до душовоi, в якiй двi вузькi дерев’янi лавки були прикрученi до стiни iз рушниками. – Роздягнiться й мийтесь, – наказав Геслер. Гаррi повiльно знiмав свiй костюм, кремову сорочку iз жорстким комiрцем i смугасту краватку. Це все пан Джелкс порадив одягнути на судове засiдання, щоб справити хороше враження. Проблема була лише в тому, що вiн обрав не того суддю. Квiнн уже хлюпався пiд душем, а Гаррi все ще роззувався. Вiн повернув кран, i струмiнь води неохоче закрапав на його лисину. Потiм вiн пiдняв iз пiдлоги шмат мила i став митися. Гаррi ступив пiд холодний струмiнь сусiднього крана, i Квiнн передав йому обмилок. – Нагадайте менi перебалакати з начальником про пiльги, – сказав Квiнн, узявши вологий рушник, великий, як скатертина. Губи Геслера зневажливо стиснулися. – Одягайтесь i гайда за мною! – звелiв вiн, хоча Гаррi ще не закiнчив митися. Геслер енергiйним кроком iшов коридором, а напiводягнений, iще мокрий Гаррi намагався не вiдставати. Вони зупинилися бiля подвiйних дверей iз табличкою «Склад». Геслер рiшуче постукав, за мить дверi вiдчинилися, звiдти виглянув втомлений життям офiцер, котрий цмулив самокрутку. Побачивши Квiнна, офiцер усмiхнувся. – Не впевнений, що твоя роба вже повернулася з пральнi, Квiнне, – сказав вiн. – Тож менi знадобиться новий комплект, пане Ньюболд? – Квiнн нахилився i вийняв папiрець iз iншоi шкарпетки, який вмить зник. – Моi потреби простi, – додав вiн. – Ковдра, два бавовняних простирадла, подушка, наволочка… Офiцер брав кожен предмет iз полиць перед ним i складав iх купкою на лавi. – …двi сорочки, три пари шкарпеток, двое штанiв, два рушники, миска, тарiлка, нiж, виделка та ложка. А ще бритва, зубна щiтка й тюбик зубноi пасти – бажано «Колгейту»… Ньюболд мовчки вибирав необхiдне. Купка Квiнна все збiльшувалася. – Щось iще? – врештi-решт запитав вiн, нiби Квiнн – дуже цiнний клiент, котрий, ймовiрно, ще повернеться. – Аякже! Мiй приятель лейтенант Бредшоу потребуе такого ж комплекту, а позаяк вiн офiцер i джентльмен, то подбайте, щоб вiн отримав усе необхiдне. На подив Гаррi, Ньюболд узявся складати ще одну купку, прискiпливо вибираючи кожен предмет. І це все – завдяки новому знайомому, котрий сидiв поруч iз ним в автобусi! – Марш за мною! – звелiв Геслер, коли Ньюболд закiнчив свою роботу. Гаррi i Квiнн схопили свое манаття й побiгли коридором. Дорогою було ще кiлька зупинок, оскiльки черговому доводилося вiдмикати гратчастi перегородки, що вiддiляли iх вiд камер. Коли ж вони нарештi втрапили у потрiбне крило, iх привiтав галас юрмиська в’язнiв. Квiнн зауважив: – Бачу, ми тепер на останньому поверсi, пане Геслер? Але я не буду чекати лiфта, адже менi потрiбно тренуватися… Офiцер проiгнорував його слова i хутко крокував повз гамiрних в’язнiв. – Здаеться, ви казали, що це тихе крило, – промовив Гаррi. – Певна рiч. Але пан Геслер не надто тут популярний, – прошепотiв Квiнн, перед тим як усi трое дiйшли до камери триста двадцять сiм. Геслер вiдчинив важкi залiзнi дверi – i двое в’язнiв могли протиснутись досередини. Отак Гаррi отримав свое житло на наступнi шiсть рокiв. Вiн почув, як дверi бряцнули за ним. Бранець оглянув камеру i помiтив, що з внутрiшнього боку на дверях немае ручки. Двоповерховi нари, залiзний рукомийник, пригвинчений до стiни, дерев’яний стiл, також прикрiплений до стiни, i дерев’яний стiлець. Його очi нарештi зупинилися на iржавому сiдалi нужника в кутку, i його знудило. – Ти спатимеш нагорi, – рiшуче вказав Квiнн, перебиваючи його думки. А якщо я вийду ранiше, то зможеш перебратися донизу, а новий сусiда отримае другий поверх. Такi тут правила, – пояснив вiн. Гаррi повiльно застилав свое лiжко, вiдтак лiг i поклав голову на тонку й жорстку подушку, болiсно усвiдомлюючи, що мине чимало часу, перш нiж вiн звикне спати на нiй. – Чи можу я спитати iще дещо? – звернувся вiн до Квiнна. – Авжеж, але не базiкай довго – треба виспатись. Гаррi згадав Фiшера, котрий свого часу сказав майже те саме пiд час iхньоi першоi ночi у школi Святого Беди. – Вочевидь, вам вдалося якось пронести значну кiлькiсть готiвки. Чому ж охоронцi не конфiскували ii, як тiльки ви вийшли з автобуса? – Якби вони це зробили, – пояснив Квiнн, – жоден шахрай не захотiв би принести сюди своi грошi, i вся система завалилася б. 3 Гаррi лежав нагорi й витрiщався на вкриту бiлим тиньком стелю, вiн мiг торкнутися ii, дотягнувшись пальцями. Матрац був грудкуватий, а подушка така тверда, що вiн змiг лише ненадовго склепити повiки. Його думки повернулися до Сефтона Джелкса. Це ж треба, як легко його надурив старий лис… «Знiмiть iз мого сина звинувачення в убивствi – це все, що мене хвилюе», – почув вiн, як батько Тома Бредшоу казав Джелксу. Гаррi намагався не думати про отi наступнi шiсть рокiв. Схоже, пан Бредшоу чхати на це хотiв. І це коштувало йому десяти тисяч доларiв? Вiн викинув думки про клятого адвоката. Згадав про Емму. Вiн так сумував за нею, хотiв написати листа, щоб повiдомити, що ще живий, але знав, що не можна. Що вона робить зараз, цього осiннього дня в Оксфордi? Як просуваеться ii робота, адже це перший рiк навчання? Чи упадае за нею хтось iнший? А що з ii братом Джайлзом, його найближчим приятелем? Тепер, коли Британiя вступила у вiйну, чи покинув вiн Оксфорд, щоби вирушити на вiйну з нiмцями? Якщо так, то Гаррi молився, аби Джайлз залишився живим. Вiн стиснув п’ястук i постукав розлючено по краю лiжка. Йому не випало зiграти свою роль. Квiнн не вiдреагував, мабуть, подумав, що Гаррi страждае вiд «синдрому першоi ночi». А що з Г’юго Беррiнгтоном? Хтось бачив його пiсля того, як вiн зник того дня, коли Гаррi мав побратися з його донькою? Чи знайде вiн спосiб повернути справу на свою користь? Адже всi повiрили, що Гаррi вже на тому свiтi? Вiн викинув i Беррiнгтона зi своiх думок. Навряд чи цей чоловiк може виявитися його батьком… Коли ж думки юнака повернулися до матерi, Гаррi всмiхнувся, сподiваючись, що вона вдало скористаеться десятьма тисячами доларiв Джелкса, котрий пообiцяв вiдправити цi грошi, як тiльки Гаррi погодиться зайняти мiсце Тома Бредшоу. Маючи в банку понад двi тисячi фунтiв стерлiнгiв, Гаррi сподiвався, що мати звiльниться з роботи офiцiантки у «Гранд-готелi» i купить собi якийсь будиночок, про який завжди мрiяла, – це було единою втiхою вiд усiеi цiеi катавасii. А що iз сером Волтером Беррiнгтоном, котрий завжди ставився до нього як до онука? Адже сер Волтер мiг бути його дiдусем. Якби так виявилося, то Гаррi мiг би претендувати на спадковi маетки Беррiнгтона та родинний титул i таким чином стати сером Гаррi Беррiнгтоном. Але Гаррi не тiльки прагнув, аби його товариш Джайлз, законний син Беррiнгтона, успадкував цей титул, а, що набагато важливiше, вiдчайдушно бажав довести, що його справжнiм батьком був Артур Клiфтон. Тодi це дасть йому примарний шанс одружитися з коханою Еммою… Гаррi намагався забути, де вiн проведе наступнi шiсть рокiв. ? О сьомiй годинi прозвучала сирена, що розбудила всiх в’язнiв, котрi просидiли достатньо довго, щоб насолоджуватися нiчним сном. «Коли спиш, ти не в тюрмi», – такими були останнi слова, якi Квiнн пробурмотiв перед тим, як зануритись у глибокий сон i гучно захропти. Та це не турбувало Гаррi. Його дядько Стен був хропуном вищого гатунку. Гаррi виснував кiлька важливих для себе речей упродовж цiеi довгоi безсонноi ночi. Щоб якось пережити цю даремну та жорстоку трату часу, «Том» стане взiрцевим в’язнем, сподiваючись, що йому зменшать термiн покарання за хорошу поведiнку. Вiн спробуе влаштуватися на роботу до бiблiотеки i записати в щоденник все, що сталося до того, як його засудили, i про все, що станеться, доки перебуватиме за гратами. Вiн також пiдтримуватиме свою форму на випадок, якщо вiйна в Європi все ще вируватиме, щоби бути готовим взяти в нiй участь пiсля того, як звiльниться. Коли Гаррi щойно спустився з горiшнiх нар, Квiнн уже був одягнений. – А що тепер? – поцiкавився Гаррi, як новачок у перший день свого навчання. – Снiданок, – повiдомив Квiнн. – Одягайся, бери тарiлку та кухоль i приготуйся до вiдмикання дверей. Якщо запiзнитися навiть на кiлька секунд, декотрi охоронцi iз задоволенням захряснуть дверi перед твоiм носом. Гаррi узявся натягати штани. – І не розмовляй дорогою до iдальнi, – додав Квiнн. – Це привертае до тебе увагу, що дуже дратуе рецидивiстiв. Краще взагалi не розмовляти нi з ким аж до другого року вiдсидки. Гаррi засмiявся б, але не був упевнений, чи Квiнн жартуе. Вiн почув, як ключ обернувся у замку, i дверi камери вiдчинилися. Квiнн вискочив, мов сiрий гончак iз загону, а його спiвкамерник вiдстав лише на крок. Вони приедналися до довгоi черги мовчазних в’язнiв, котрi проходили майданчиком повз вiдчиненi дверi порожнiх камер, перед тим як спуститися спiральними сходами на перший поверх, де снiдали iхнi друзi по нещастю. Колона зупинилася ще задовго до того, як дiйшла до iдальнi. Гаррi спостерiгав за служками в коротких бiлих куртках, котрi стояли коло казанiв. Охоронець iз кийком у довгiй бiлiй куртцi стежив за всiма, щоби переконатися, що нiхто не отримав зайву порцiю. – Як приемно бачити вас знову, пане Сiдделл, – тихо зронив Пет охоронцю, як тiльки вони дiйшли до початку черги. Двое чоловiкiв потиснули руки навзаем, нiби давнi друзi. Цього разу Гаррi не змiг помiтити, як грошi переходять iз рук у руки, але стриманий кивок пана Сiдделла вказав на те, що угоду скрiплено. Квiнн рухався в черзi, а його жерстяна миска наповнилася смаженим яйцем iз твердим жовтком, купкою картоплi, швидше чорноi, нiж бiлоi, i двома скибочками черствого хлiба. Гаррi наздогнав Квiнна, коли тому в кухоль хлюпнули кави. Служки виглядали спантеличеними, коли Гаррi дякував iм по черзi, нiби вiн був гостем на чайнiй виiзнiй вечiрцi. – Дiдько… – сказав вiн, коли останнiй служка збирався налити йому кави. – Я ж залишив свiй кухоль у камерi… Служка наповнив кухоль Квiнна до краю. – Не забудь наступного разу, – повчав спiвкамерник Гаррi. – Не базiкати в черзi! – заверещав Геслер, ляснувши кийком по долонi в рукавичцi. Квiнн пiдвiв Гаррi до кiнця довгого столу i сiв на лаву навпроти нього. Гаррi був такий голодний, що пiдбирав кожну крихту в своiй мисцi, водномить ковтнувши найменше яйце з тих, якi йому доводилося коли-небудь куштувати. Бранець навiть роздумував, чи не облизати свою миску, але потiм згадав поведiнку свого приятеля Джайлза у перший день iхнього навчання. Коли Гаррi та Пет закiнчили п’ятихвилинний снiданок, вони вирушили назад спiральними сходами нагору. Пiсля того як дверi в iхню камеру зачинилися, Квiнн вимив свою миску та кухоль i акуратно сховав iх пiд лiжко. – Коли роками живеш у примiщеннi вiсiм на чотири, то використовуеш кожен дюйм простору, – пояснив вiн. Гаррi стежив за його дiями i мiг лише дивуватися, скiльки ж часу мине, перш нiж вiн зможе навчитися чогось у Квiнна. – А що тепер? – знову запитав Гаррi. – Розподiл до роботи, – пояснив Квiнн. – Я приеднаюся до Сiдделла на кухнi, але ми ще повиннi переконатися, чи тебе пошлють у бiблiотеку. Це залежатиме вiд того, який офiцер чергуе. Проблема в тому, що у мене закiнчуеться готiвка… Як тiльки цi слова злетiли з вуст Квiнна, дверi знову вiдчинилися, i на порозi постав Геслер, ляскаючи кийком об рукавичку. – Квiнне, – сказав вiн, – негайно вирушай на кухню! Бредшоу – на пост номер дев’ять, приеднуйся до прибиральникiв. – А я сподiвався працювати в бiблiотецi, пане… – Менi байдуже, на що ти сподiвався, Бредшоу! – глузливо мовив Геслер. – Я черговий по крилу i сам встановлюю тут правила! А до бiблiотеки можеш заглянути у вiвторок, четвер чи недiлю мiж шостою та сьомою, як i будь-який iнший в’язень. Це зрозумiло? Гаррi кивнув. – Ти бiльше не офiцер, Бредшоу, а просто в’язень, як i всi в цьому мiсцi. І не гай часу даремно, сподiваючись мене пiдкупити, – додав вiн виходячи. – Геслер – один iз небагатьох охоронцiв, котрий не бере хабарi, – прошепотiв Квiнн. – Твоя едина надiя зараз – пан Свонсон, начальник в’язницi. Запам’ятай лише: вiн вважае себе iнтелектуалом. Це мабуть, через те, що може прочитати рукописний текст. Окрiм того, вiн також затятий баптист. Алiлуя… – А коли у мене з’явиться можливiсть з ним побачитися? – спитав Гаррi. – Та будь-коли. Просто не забудь повiдомити йому, що хочеш працювати в бiблiотецi. Але на кожного в’язня вiн витрачае лише п’ять хвилин. Гаррi опустився на дерев’яний стiлець i обхопив голову руками. Якби не десять тисяч доларiв, якi Джелкс пообiцяв надiслати його матерi, вiн використав би своi п’ять хвилин, аби розповiсти начальнику правду про те, як опинився в Лейвенгемi… – Тим часом я постараюсь якось перетягти тебе до кухнi, – додав Квiнн. – Це, може, й не те, на що ти сподiвався, але краще, нiж прибирати в крилi. – Спасибi… – щиро подякував Гаррi. Квiнн кинувся до кухнi, не ждучи додаткових вказiвок. Гаррi ж спустився сходами на перший поверх i пiшов шукати пост номер дев’ять. Дванадцятеро чоловiкiв – усi новачки, тiсно згуртувалися i чекали вказiвок. Інiцiативу в Лейвенгемi не виказували – це могли потрактувати як вияв того, що в’язень хоче видатися розумнiшим за офiцера. – Вiзьмiть вiдра, наповнiть iх водою i прихопiть iз собою швабри! – наказав Геслер. Вiн усмiхнувся зневажливо, занiсши iм’я Гаррi в записник. – Ти з’явився останнiм, Бредшоу, тому чиститимеш лайно в нужнику весь наступний мiсяць. – Але ж я не був останнiм! – запротестував Гаррi. – А я впевнений, що був, – наполiг Геслер, й глузлива усмiшка не зiйшла з його обличчя. Гаррi наповнив вiдро холодною водою i схопив швабру. Йому не потрiбно пiдказувати, в якому напрямку рухатися: смердючий запах убиральнi чутно було оддалiк. Його знудило ще до того, як вiн увiйшов до великого квадратного примiщення з тридцятьма дiрками в пiдлозi. Вiн затулив нiс, але йому все одно доводилося щомитi вискакувати в коридор, щоби вдихнути повiтря. Геслер стояв неподалiк збоку i реготнув. – Нiчого, звикнеш до цього, Бредшоу, – сказав вiн. – Із часом… Гаррi вже пошкодував, що з’iв свiй снiданок, який виблював за лiченi хвилини. Десь годиною пiзнiше вiн почув, як якийсь офiцер покликав: – Бредшоу! Гаррi вискочив iз вбиральнi блiдий як полотно. – Я тут! – вигукнув вiн. – Начальник хоче бачити тебе, швидше! Із кожним кроком Гаррi вже мiг дихати глибше, а коли дiйшов до кабiнету начальника в’язницi, то почувався задовiльно. – Зачекай, доки тебе не покличуть, – застерiг наглядач. Гаррi сiв коло двох в’язнiв, а тi швидко вiдвернулися вiд нього. Вiн зрозумiв чому. Намагався зiбратися з думками, поки в’язнi почергово заходили й виходили з кабiнету начальника. Квiнн мав рацiю: кожна спiвбесiда тривала близько п’яти хвилин, а iнколи навiть менше. Гаррi зрозумiв: не можна згаяти жодноi секунди вiдведеного часу. – Бредшоу! – вигукнув офiцер i вiдчинив дверi. Гаррi зайшов у кабiнет начальника i залишився стояти за кiлька крокiв вiд великого, оббитого шкiрою столу. Поки господар кабiнету сидiв, Гаррi змiг помiтити, що той не в змозi застiбнути середнiй гудзик своеi спортивноi куртки. Його волосся було пофарбоване в чорне, так вiн намагався виглядати молодшим, хоча це лише робило його смiшним. Що там Брут казав про марнославство Цезаря? Запропонуйте йому вiнок i хвалiть так, нiби вiн бог, i це стане початком його падiння… Свонсон вiдкрив справу Бредшоу i кiлька хвилин вивчав ii, перш нiж поглянути на в’язня. – Бачу, що вас засудили до шести рокiв за дезертирство. Я ранiше такого не зустрiчав, – зiзнався вiн. – Так, сер, – пiдтвердив Гаррi, не бажаючи гаяти жодноi митi дорогоцiнного часу. – Тiльки не запевняйте, що невиннi, – продовжив Свонсон. – Лише один iз тисячi може бути таким. Всi факти свiдчать проти вас. Гаррi кивнув. – Але якщо будете поводитися належним чином, – Гаррi згадав про вбиральню, – i це не спричинить якихось проблем, то не бачу причин, щоб вас тримати тут аж шiсть рокiв. – Дякую, сер. – У вас е якiсь захоплення? – поцiкавився байдужкувато Свонсон. – Читання, мистецтвознавство та хоровий спiв, сер. Начальник подивовано зиркнув на Гаррi: чи той часом не знущаеться з нього? Вiн вказав на рамку, що висiла на стiнi за його робочим столом, i запитав: – Можете доповнити нижнiй рядок, Бредшоу? Гаррi вгледiвся у цитату: «Своi очi я зводжу до гори, звiдки прийде менi допомога». Вiн мовчки подякував паннi Елеонор Е. Мандей, за години, якi провiв на ii хорових заняттях. – «Менi допомога вiд Господа, що створив небо й землю!» Псалом сто двадцять перший[3 - Книга псалмiв. Переклад Івана Огiенка.]. Начальник усмiхнувся. – Скажiть, Бредшоу, хто вашi улюбленi автори? – Шекспiр, Дiккенс, Остiн, Троллоп i Томас Гардi. – Хiба жоден iз наших землякiв недостатньо хороший для вас? Гаррi мало не вилаявся вголос, припустившись такоi очевидноi помилки. Вiн поглянув на заповнену книжкову полицю. – Авжеж, – сказав вiн. – Вважаю Скотта Фiцджеральда, Гемiнгвея та О. Генрi незрiвнянними, а Стейнбека – найкращим сучасним письменником Америки. Вiн сподiвався, що правильно вимовив це iм’я i поклав собi прочитати «Про мишей i людей», перш нiж наступного разу зустрiнеться з начальником. Посмiшка знову з’явилась на вустах Свонсона. – Яку роботу вам призначив Геслер? – запитав вiн. – Прибирання крила. Хоча я хотiв би працювати в бiблiотецi, сер… – Он як? – здивувався начальник. – Тодi дiзнаюся, чи е там вакансiя… Господар кабiнету щось занотував у блокнотi, що лежав перед ним. – Дякую, сер. – Вас повiдомлять про це сьогоднi ж, – сказав начальник, ховаючи теку. – Дякую, сер, – повторив Гаррi. Вiн швидко пiшов до дверей, усвiдомлюючи, що на нього витратили бiльше часу, нiж стандартно вiдведенi п’ять хвилин. Як тiльки вiн вийшов у коридор, черговий провiв його до крила. Гаррi був удячний, що Геслера нiде не було видно, а прибиральники вже перебралися на другий поверх на той момент, коли вiн знову до них приеднався. Задовго до того, як пролунав сигнал до обiду, Гаррi вже був виснажений до краю. Вiн став у чергу до казанiв i виявив, що Квiнн уже прилаштувався за прилавком, обслуговуючи в’язнiв. Чимала порцiя картоплi та вареного м’яса одразу ж потрапила у миску Гаррi. Вiн сидiв сам-один за довгим столом i поглинав iжу. Клiфтон мрiяв, щоб Геслер бiльше не з’явився цього дня, iнакше доведеться повертатися назад до вбиральнi… Чергування Геслера вже закiнчилося, коли Гаррi збирався до роботи. Отож iнший наглядач послав новачка мити туалети. Гаррi провiв решту дня, пiдмiтаючи коридори та випорожняючи смiттевi баки. Єдине, про що вiн думав, було те, чи дав начальник вказiвку перерозподiлити його до бiблiотеки. Якщо цього не станеться, Гаррi сподiвався хоча б на роботу при кухнi. Коли Квiнн повернувся до iхньоi камери по обiдi, вираз його обличчя не залишив Гаррi сумнiвiв, що вiн не приеднаеться до Квiнна. – Було одне вакантне мiсце на миттi посуду… – почав той. – Може, я? – спохопився Гаррi. – Але коли пан Сiдделл назвав твое iм’я, Геслер його одразу ж вiдхилив. Сказав, що тобi доведеться прибирати крило щонайменше три мiсяцi, перш нiж вiн розгляне можливiсть переведення на кухню… – Що не так iз цим чоловiком? – вiдчайдушно запитав Гаррi. – Подейкують, що вiн намагався стати офiцером вiйськово-морського флоту, але не склав iспит i був змушений влаштуватися на тюремну службу. Отож за наслiдки мае вiдповiдати лейтенант Бредшоу… 4 Увесь мiсяць Гаррi провiв, чистячи вбиральнi блоку А. І лише тодi, коли в крилi з’явився iнший новак, Геслер нарештi звiльнив його вiд цих обов’язкiв i заповзявся робити пекельним життя iнших. – Цей клятий чоловiк, вiн псих! – лаявся Квiнн. – Сiдделл був ще готовий запропонувати тобi роботу на кухнi, але Геслер наклав на це вето. Гаррi нiчого не сказав. – Але не всi новини такi поганi, – додав Квiнн, – бо я чув, що Ендi Саваторi, заступника бiблiотекаря, випускають дочасно. Його мають звiльнити наступного мiсяця. Але головне – схоже, нiхто не претендуе на ту роботу. – Дiкiнс мiг би, – буркнув Гаррi собi пiд нiс. – То що треба робити, щоби ii отримати? – Нiчого. Намагайся створити враження, що ти не зацiкавлений. Адже Геслер не на твоему боцi… Наступний мiсяць здався iще довшим, нiж попереднiй. Гаррi вiдвiдував бiблiотеку по вiвторках, четвергах i недiлях мiж шостою та сьомою. Але старший бiблiотекар Макс Лойд не давав йому жодних пiдстав вважати, що саме Клiфтон стане його заступником. А Саваторi мовчав як риба, хоча вiн явно щось знав. – Не думаю, що Лойд захоче, щоб я йому допомагав, – зауважив Гаррi пiсля того, як одного вечора загасили свiтло. – Лойд i не може хотiти, – пояснив Квiнн. – Це вирiшуе начальник. Але Гаррi не мав певностi. – Пiдозрюю, що Геслер iз Лойдом працюють у парi, щоб домогтися, аби я цю роботу не отримав… – Кажеш – пара? А що це нагадуе? – сказав Квiнн. – Параноiка… – Атож, це саме те, ким ти станеш, хоча й не впевнений, що воно означае. – Страждання вiд необгрунтованих пiдозр, – пiдказав Гаррi. – Не можна сказати краще! Гаррi не був упевнений, що його пiдозри були безпiдставними. Але за тиждень Саваторi вiдвiв його убiк i пiдтвердив найгiршi очiкування. – Геслер подав три кандидатури на розгляд начальниковi, i твого iменi в списку немае. – Це гаплик! – Гаррi тупнув ногою. – Тепер буду чистити вбиральнi до кiнця своiх днiв… – Не обов’язково, – заперечив Саваторi. – Приходь до мене за день до того, як мене випустять. – Але тодi вже буде пiзно… – Не думаю, – сказав Саваторi, але не пояснив, чому. – Тим часом уважно вивчай кожну сторiнку оцього… І вiн передав Гаррi важкий фолiант у шкiрянiй оправi, який рiдко покидав бiблiотеку. ? Гаррi вмостився на горiшне лiжко i вiдкрив обкладинку тюремного статуту на двiстi сiмдесят три сторiнки. Ще не дiйшовши до шостоi сторiнки, вiн узявся робити виписки. А задовго до того, як вирiшив переглянути фолiант удруге, в його свiдомостi почав визрiвати план… Клiфтон знав, що йому дуже бракуе часу, й усi дii треба ретельно вiдпрацювати, особливо коли вiн опиниться на сценi пiсля того, як пiднiмуть завiсу. Вiн збагнув, що не зможе здiйснити свiй план до звiльнення Саваторi. Окрiм того, уже призначать нового заступника бiблiотекаря… Коли Гаррi провiв генеральну репетицiю в тишi iхньоi камери, Квiнн заявив, що вiн не лише параноiк, але й не сповна розуму, i запевнив, що його другий виступ буде вже на самотi… ? Щомiсяця по понедiлках уранцi начальник в’язницi обходив кожен блок. Отож Гаррi знав, що йому доведеться чекати ще три тижнi пiсля звiльнення Саваторi, перш нiж той дiйде до блоку А. Свонсон завжди тримався одного i того ж маршруту, й в’язнi знали, що якщо турбуються про власну шкуру, краще зникнути з поля зору, щоб не трапитися йому на очi. Коли Свонсон пiднявся на останнiй поверх блоку того ранку понедiлка, Гаррi вже чекав, щоб привiтати його зi шваброю в руцi. Геслер прошмигнув позаду начальника i помахав кийком, застерiгаючи, що коли Бредшоу дороге його життя, краще вiдiйти убiк. Та Гаррi не рушив iз мiсця, не залишаючи начальниковi iншого вибору, як зупинитися перед несподiваною завадою. – Доброго ранку, сер, – привiтався Гаррi, нiби вони часто зустрiчалися один iз одним. Свонсон здивувався, що зiткнувся вiч-на-вiч iз в’язнем. Та i ще бiльше здивувався, коли той до нього озвався. Вiн уважнiше придивився до Гаррi. – Бредшоу, чи не так? – У вас гарна пам’ять, сер. – Я також запам’ятав ваш iнтерес до лiтератури. І був здивований, що ви вiдмовилися вiд посади заступника бiблiотекаря. – Менi нiколи й не пропонували цю роботу, – зауважив Гаррi. – Інакше я прийняв би ii з радiстю, – додав вiн, вочевидь неабияк здивувавши начальника. Тодi Свонсон звернувся до Геслера: – Ти ж менi казав, що Бредшоу вiдмовився вiд цiеi роботи… Гаррi не дав часу вiдповiсти Геслеру. – Можливо, це я винен, сер. Адже не знав, що потрiбно подавати заявку на посаду. – Зрозумiло, – кивнув начальник. – Тодi це все пояснюе. І можу додати, Бредшоу, що новий працiвник не знае рiзницi мiж Платоном i Плутоном. Гаррi усмiхнувся. Геслер усе ще мовчав. – Гарна аналогiя, сер, – похвалив Гаррi, перш нiж начальник вирiшив iти далi. Але Клiфтон ще не все сказав. Вiн чекав, що Геслер от-от вибухне, i хутко вийняв конверт iз куртки i передав його начальниковi. – Що це? – пiдозрiливо запитав Свонсон. – Офiцiйне прохання звернутися до колегii, коли вони щоквартально вiдвiдуватимуть в’язницю наступного вiвторка, що е моiм правом згiдно з тридцять другою статтею Кримiнального кодексу. Я також надiслав копiю цього прохання своему адвокату, пану Сефтону Джелксу. Уперше начальник виглядав стривоженим, а Геслер ледве стримувався. – Ви будете скаржитися? – обережно запитав начальник. Гаррi пильно поглянув на Геслера, перш нiж вiдповiсти: – Згiдно зi статтею один-один-шiсть статуту, я маю право не розголошувати членам тюремного персоналу причин, чому хочу звернутися до ради, i впевнений, що й ви це знаете, сер. – Так, звiсно, Бредшоу, – зронив начальник, розгубившись ще дужче. – Але я маю намiр, крiм усього iншого, повiдомити колегii про прерогативу, яку ви надаете залученню лiтератури та релiгii до нашого повсякденного життя. – Дякую, Бредшоу, – сказав вiн. – Це дуже люб’язно з вашого боку. – Побачимося пiзнiше, Бредшоу, – прошипiв Геслер крадькома. – Буду з нетерпiнням цього чекати! – гукнув Гаррi наостанок, аби Свонсон мiг його почути. ? Протистояння Гаррi з наглядачем стало головною темою розмов серед в’язнiв у черзi за вечерею. А коли Квiнн повернувся з кухнi пiзнiше того вечора, то попередив Гаррi, що в блоцi припускають, що як тiльки вимкнуть свiтло, Геслер швидше за все його закатрупить. – Я так не думаю, – спокiйно заперечив Гаррi. – Розумiеш, звинувачення про порушення правил виникае лише тодi, коли вiн мае справу з боягузом. Квiнна, здавалося, вiн не переконав. Гаррi не довелося довго чекати, щоби довести свою версiю, бо як тiльки свiтло вимкнулося, дверi камери вiдчинилися, i досередини увiрвався Геслер, розмахуючи кийком. – Квiнне, геть звiдси! – гукнув вiн, насуваючись на Гаррi. Щойно iрландець щез, Геслер замкнув дверi камери й оголосив: – Я з нетерпiнням чекав цього цiлий день, Бредшоу! Тепер ти вiдчуеш, скiльки кiсток у твоему тiлi… – Не думаю, пане Геслер, – сказав Гаррi, навiть не ворухнувшись. – І що, ти гадаеш, тебе врятуе? – поцiкавився Геслер, ступаючи наперед. – Начальник зараз не зможе тобi допомогти! – Менi не потрiбен покровитель, – сказав Гаррi. – Ще не розглядали вашого просування кар’ерною драбиною, – додав вiн, чiтко промовляючи слова. – Менi достеменно вiдомо, що ви з’явитесь перед комiсiею наступного вiвторка о другiй дня. – Ну то й що? – сказав Геслер, наблизившись до бранця упритул. – Ви явно забули, що я звертатимуся до колегii о десятiй ранку. Один чи двое з них можуть зацiкавитися, скiльки моiх кiсток було зламано пiсля того, як я наважився поспiлкуватися з наглядачем. Геслер грюкнув кийком по нижнiй частинi двоярусних нар, лише за дюйм вiд обличчя Гаррi. Але той навiть не сiпнувся. – Певна рiч, – правив свое Гаррi, – можливо, ви й хочете залишатися черговим по крилу до кiнця свого життя. Але я чомусь сумнiваюся в цьому. Бо навiть ви не можете бути таким бовдуром, аби втратити свiй единий шанс на пiдвищення. Геслер ще раз замахнувся кийком, але завагався, бо Гаррi дiстав з-пiд подушки товстий фолiант. – Я склав вичерпний перелiк правил, що iх ви порушили за останнiй мiсяць, пане Геслер. Деякi з них – навiть по кiлька разiв. Упевнений, що колегii буде цiкаво це прочитати. Цього вечора я додам ще два порушення: перебування наодинцi з в’язнем при зачинених дверях – стаття чотири-один-дев’ять, i погрози фiзичною розправою, коли в’язень не може себе захистити, – стаття п’ять-один-два. Геслер вiдступив крок назад. – Але я впевнений, що найбiльше вплине на правлiння, коли вони почнуть розглядати ваше просування по службi. – Себто чому вам довелося так хутко покинути вiйськово-морський флот. Кров зiйшла з обличчя Геслера. – Це, звiсно ж, сталося не тому, що ви не склали iспит на офiцера. – Хто тобi виказав? – прошипiв Геслер. – Один iз ваших колишнiх товаришiв по службi, на жаль, був змушений потрапити сюди. Ви вирiшили, що вiн триматиме язика на припонi, даючи йому роботу заступника бiблiотекаря. Я ж не очiкую нiчого меншого. Гаррi передав свiй мiсячний звiт Геслеру, зупинившись, аби той розчовпав отриману iнформацiю. А тодi додав: – Я триматиму рот на припонi аж до того дня, коли мене звiльнять. Якщо, певна рiч, ви не дасте менi привiд вiдступитися вiд обiцянки. Але якщо ви коли-небудь мене хоч пальцем торкнетеся – то вилетите з тюремноi служби навiть швидше, нiж вас викинули з флоту. Ви все зрозумiли? Геслер мовчав як риба. – Окрiм цього, якщо вирiшите обрати собi за жертву якогось iншого нещасного новака – всi ставки знiмаються. А тепер – геть iз моеi камери! 5 Коли Лойд пiдвiвся, щоб привiтати його о дев’ятiй ранку з посадою заступника бiблiотекаря, Гаррi збагнув, що бачив цього чоловiка, лише коли той сидiв. Лойд був вищий, нiж Клiфтон очiкував, значно виший за шiсть футiв. Незважаючи на убогу тюремну iжу, вiн перебував у хорошiй формi i був одним iз небагатьох в’язнiв, котрi голилися щоранку. Своею сутулою спиною i чорним, як смоль, волоссям вiн бiльше нагадував постарiлого кумира жiночок, нiж чоловiка, котрий вiдбував п’ять рокiв за шахрайство. Квiнн не знав подробиць цього злочину, а це означало, що нiхто, окрiм наглядача, не знав усiеi iсторii уповнi. А правило у в’язницi було просте: якщо в’язень не розповiдав сам, за що засуджений, його й не питали. Лойд витлумачив Гаррi розпорядок дня, який новий заступник бiблiотекаря опанував ще до того, коли вони вирушили вечеряти того вечора. Упродовж наступних кiлькох днiв вiн продовжував розпитувати Лойда, як вiдбирати книжки, про штрафи та як спонукати в’язнiв дарувати власнi книги бiблiотецi, коли iх випускають, про що досi навiть гадки не мав. Бiльшiсть вiдповiдей Лойда були скупими, тому Гаррi нарештi дозволив йому повернутися до мiсця вiдпочинку за своiм столом, добре схованим за примiрниками «Нью-Йорк таймс». Хоча в Лейвенгемi було десь близько тисячi в’язнiв, однак навряд хоч кожен десятий мiг читати та писати. Тож не всi прагнули вiдвiдати бiблiотеку у вiвторок, четвер або недiлю. Незабаром Гаррi виявив, що Макс Лойд був як ледачим, так i не дуже порядним. Вiн не заперечував проти купи iнiцiатив, що iх пропонував його новий заступник, доки це не додавало зайвоi роботи йому самому. Головним завданням Лойда, здавалося, було тримати фiлiжанку кави на столi – на випадок того, якщо завiтае якийсь офiцер. Пiсля того як учорашнiй примiрник «Нью-Йорк таймс» доправляли до бiблiотеки, Лойд опинявся за своiм столом. Спершу вiн переглядав перелiк книжкових новинок, а коли закiнчував його вивчати, зосереджував свою увагу на рекламних оголошеннях, а потiм на новинах i, нарештi, на спортi. По обiдi вiн розпочинав розв’язувати кросворд, який Гаррi закiнчував наступного ранку. На той час, коли газета потрапляла в руки Гаррi, новини вже застарiвали на два днi. Вiн завжди починав iз мiжнародних новин, оскiльки хотiв з’ясувати, як просуваеться вiйна в Європi. Так вiн дiзнався про вторгнення до Францii i про те, що Невiлл Чемберлен подав у вiдставку з посади прем’ер-мiнiстра, а Вiнстон Черчилль його замiнив. Це не був вибiр кожного, але Гаррi ще не забув промови Черчилля, коли той вручав нагороди в Бристольськiй гiмназii. Вiн не сумнiвався в тому, що Британiю очолив хороший лiдер. І Гаррi знову проклинав долю, що вiн зараз – лише заступник бiблiотекаря в американськiй буцегарнi, а не офiцер Королiвського флоту. Упродовж останньоi години дня, коли Гаррi не мав iншоi роботи, вiн заповнював свiй щоденник. ? Гаррi знадобилося трохи бiльше мiсяця, щоби реорганiзувати розмiщення всiх книжок за вiдповiдними категорiями: окремо художня лiтература й окремо – все iнше. Упродовж наступного мiсяця вiн розбив iх на ще меншi пiдгрупи. Тож в’язням бiльше не доводилося гаяти часу на пошуки якоiсь книги, примiром, iз обробляння дерева. Вiн пояснив Лойду, що коли мова заходить не про белетристику, категорiя важливiша за iм’я автора. Лойд лише стенув на це плечима. У недiлю вранцi Гаррi ладнав вiзочок й прошкував усiма чотирма блоками, забираючи книжки в ув’язнених, адже декотрi не повертали iх бiльше року. Вiн очiкував, що рецидивiсти у блоцi Д обурюватимуться, навiть намагатимуться затiяти бiйку при вторгненнi. Насправдi ж усi хотiли познайомитися з чоловiком, котрий перевiв Геслера до Пiрпойнту. При зустрiчi з колегiею Геслеру запропонували вищу посаду в Пiрпойнтi, i вiн прийняв це пiдвищення по службi, оскiльки це було ближче до рiдного мiста. Хоча Гаррi зроду не патякав, що саме вiн доклав руку до переведення Геслера, Квiнн уже подбав про те, щоби цю iсторiю передавали з вух у вуха, поки вона не перетворилася на легенду. Пiд час своiх вояжiв блоками у пошуках зниклих книг Гаррi часто пiдслуховував теревенi, якi записував у свiй щоденник увечерi. ? Інодi до бiблiотеки заходив начальник, не в останню чергу через те, що коли Гаррi з’явився перед комiсiею, то назвав ставлення пана Свонсона щодо освiти в’язнiв смiливим, творчим i далекоглядним. Гаррi не мiг навiть уявити, яку неймовiрну кiлькiсть незаслужених лестощiв начальник iз задоволенням поглинав. Пiсля перших трьох мiсяцiв його роботи запити на книжки зросли на чотирнадцять вiдсоткiв. Коли Гаррi запитав у начальника дозволу органiзувати вечiрнi читання, Свонсон на мить повагався, але поступився, бо Гаррi знову повторив слова: «смiливо, творчо та далекоглядно». На першому читаннi до Гаррi навiдалися лише трое в’язнiв, одним iз них був Пет Квiнн, вiн уже вмiв читати та писати. А до кiнця наступного мiсяця група уже зросла до шiстнадцятьох, хоча кiлька слухачiв були готовi майже на все, аби лише вийти зi своiх камер хоч на годину ввечерi. Однак Гаррi вдалося залучити кiлькох молодших в’язнiв, постiйно нагадуючи: оскiльки вони не ходили до «правильноi» школи або взагалi хоч до якоiсь школи, це ще не означае, що вони телепнi. Або навпаки, як влучно зауважив Квiнн. Незважаючи на всю додаткову завантаженiсть, Гаррi виявив, що йому все ще залишаеться час для себе, тому поставив собi завдання читати хоч двi новi книжки за тиждень. Пiсля того як освоiв кiлькох американських класикiв у бiблiотецi, звернув увагу на детективи – найпопулярнiший жанр з-помiж усього, вони займали сiм iз дев’ятнадцяти стелажiв бiблiотеки. Гаррi завжди подобався Конан Дойл, i вiн iз нетерпiнням чекав знайомства з його американськими суперниками. Вiн почав iз «Пройдисвiтiв» Ерла Стенлi Гарднера, перш нiж перейти до «Глибокого сну» Реймонда Чандлера. Вiн почувався трохи винним через те, що йому сподобалося. Що на це сказав би пан Голкомб? Упродовж останньоi години перед закриттям бiблiотеки Гаррi продовжував поновлювати записи в щоденнику. Одного вечора його захопив зненацька Лойд, котрий пiсля того, як прикiнчив газету, запитав, чи може вiн почитати цей опус. Гаррi знав, що Лойд ранiше був лiтературним агентом у Нью-Йорку i саме тому потрапив на роботу до бiблiотеки. Інодi вiн називав iмена авторiв, котрих репрезентував, про бiльшiсть iз яких Гаррi нiколи не чув. Про те, як вiн опинився в Лейвенгемi, Лойд розповiв лише одного разу, спостерiгаючи за дверима, щоб переконатися, що iх нiхто не чуе. – Трохи не пощастило, – пояснив Лойд. – Я добросовiсно вклав частину грошей своiх клiентiв на фондовiй бiржi. А коли все пiшло не за планом, менi довелося якось виходити з халепи. Коли Гаррi тiеi ж ночi повторив цю iсторiю Квiнну, той звiв очi до неба. – Швидше за все, вiн розтринькав цi грошенята на перегони i тямких ледi. – Тодi навiщо вдаватися до таких деталей? – не зрозумiв Гаррi. – Адже вiн зроду нiкому не казав, чому опинився тут? – Інодi ти буваеш такий наiвний, – зiтхнув Квiнн. – Лойд знае, що через твiй переказ е куди бiльше шансiв на те, що решта повiрять у його iсторiю. Будь певен, що нiколи не зможеш укласти з цим чоловiком якоiсь певноi угоди, адже злодii мають по шiсть пальцiв на кожнiй руцi… Цю фразу Гаррi одразу записав у своему щоденнику. Але вiн не прислухався до порад Квiнна – почасти тому, що не мiг уявити собi, яку уклав би угоду з Максом Лойдом, окрiм того, чия черга наливати начальнику каву, коли той з’явиться. ? До кiнця першого року його перебування в Лейвенгемi Гаррi заповнив своiми спостереженнями про життя за гратами вже три зошити i мiг лише гадати, скiльки ще сторiнок цього щоденного лiтопису з’явиться, перш нiж вiн вiдбуде свое покарання. Бранець дуже здивувався, коли Лойд захопився його писаниною, прагнучи прочитати наступну порцiю. Вiн навiть припустив, що ii можна показати видавцевi. Гаррi зареготав. – Не можу уявити, щоби хтось зацiкавився моiми нотатками! – Ти й справдi не можеш, – зауважив Лойд. Емма Беррiнгтон 1939–1941 6 – Себастьян Артур Клiфтон, – оголосила Емма, передаючи сплячого малюка його бабусi. Мейзi засяяла, коли вперше взяла онука на руки. – Вони не дозволили менi зустрiтися з вами, коли вiдправляли до Шотландii, – виправдовувалася Емма, навiть не намагаючись приховати свого обурення. – Тому я зателефонувала вам, як тiльки повернулася до Бристоля. – Це було дуже мило, – похвалила Мейзi, пильно споглядаючи маленького хлопчика i намагаючись переконати себе, що Себастьян успадкував свiтле волосся i яскраво-блакитнi очi батька. Емма сидiла за кухонним столом, усмiхалася i пила чай – «Ірл Грей», як запам’ятала Мейзi. А канапки з огiрками та лососем, що полюбляв Гаррi, мабуть, виснажили ii рацiон. Роздивившись по кiмнатi, очi гостi опинилися на полицi коминка, де вона помiтила свiтлину сепiею рядового вояка часiв Першоi свiтовоi вiйни. Еммi дуже хотiлося побачити вiдтiнок його волосся, схований пiд шоломом, або хоча б колiр його очей. Вони були блакитними, як у Гаррi? Чи карими, як у неi? Артур Клiфтон справляв враження зухвальця в армiйськiй унiформi. Квадратна щелепа та рiшучий вигляд демонстрували, що вiн iз гордiстю служить своiй краiнi. Їi погляд зупинився на свiжiй фотографii Гаррi, коли той спiвав у хорi школи Святого Беди, перед тим як зламався його голос. А поруч до стiни горнувся конверт, без сумнiву пiдписаний рукою Гаррi. Дiвчина припускала, що це останнiй лист, який вiн написав матерi перед смертю. І задумалася: чи дозволить Мейзi його прочитати? Вона пiдвелася i пiдiйшла до коминка, з подивом виявивши, що конверт не вiдкривали. – Менi було дуже прикро почути, що ви були змушенi покинути Оксфорд, – ризикнула поспiвчувати Мейзi, коли побачила, як Емма дивиться на конверт. – З огляду на вибiр – продовжувати навчання чи народити дитину вiд Гаррi – я нi на мить не сумнiвалася, – вiдказала Емма, все ще прикипiвши очима до листа. – І сер Волтер казав менi, що твiй брат Джайлз вступив до Вессекського полку, але, його, на жаль… – Бачу, ви маете листа вiд Гаррi, – перервала потiк цих слiв Емма, не в змозi бiльше стримуватися. – Нi, це не вiд Гаррi, – сказала Мейзi. – Це – вiд лейтенанта Томаса Бредшоу, котрий служив разом iз ним на «Девонцi». – І що повiдав лейтенант Бредшоу? – запитала Емма, добре усвiдомлюючи, що конверт не вiдкривали. – Уявлення не маю… – визнала Мейзi. – Його менi принiс доктор Воллес i сказав, що це – лист-спiвчуття. Я не вiдчувала потреби у додатковому нагадуваннi про смерть Гаррi, тому й не вiдкрила цього послання. – Але хiба це не може пролити свiтло на те, що сталося на «Девонцi»? – Дуже в цьому сумнiваюся, – вiдповiла Мейзi, – адже вони зналися мiж собою лише кiлька днiв. – А ви б не заперечували, якби я прочитала вам цього листа, панi Клiфтон? – запропонувала Емма, припускаючи, що Мейзi неабияк збентежиться, якщо зiзнаеться, що не вмiе читати. – Нi, дякую, люба, – вiдмахнулася Мейзi. – Зрештою, Гаррi це не поверне, хiба нi? – Погоджуюсь, – не здавалася Емма, – але, можливо, ви дозволити менi прочитати його для свого спокою. – Нiмцi всю нiч закидали бомбами доки, – змiнила Мейзi тему. – Сподiваюся, що Беррiнгтон не надто постраждав. – Ми уникнули прямого удару, – повiдомила Емма, неохоче сприймаючи, що iй не дозволять прочитати цього листа. – І я сумнiваюся, що навiть нiмцi наважаться скинути бомбу на дiдуся. Мейзi засмiялася, i на мить Емма подумала, чи не схопити конверт iз коминка i розiрвати його, перш нiж Мейзi встигне ii зупинити. Але Гаррi цього не схвалив би. От якби Мейзi захотiла на мить вийти з кiмнати, то Емма скористалася б чайником, вiдпарила конверт, щоб розпечатати, перевiрити пiдпис i покласти на свое мiсце, перш нiж господиня встигне повернутися. Але Мейзi нiби прочитала ii думки, бо залишалася бiля коминка i не вiдходила вiд нього нi на крок. – Дiдусь передае вам вiтання, – сказала Емма, все ще вiдмовляючись здаватися. Мейзi почервонiла i стала базiкати про свое нове призначення у «Гранд-готелi». Емма не вiдводила свого погляду вiд конверта. Вона уважно перевiрила лiтери M, К, С, Г i Л в адресi, знаючи, що iй доведеться зберегти накреслення цих лiтер у пам’ятi, неначе сфотографувавши, доки не повернеться до садиби. Коли Мейзi вiддала iй маленького Себастьяна, пояснивши, що, як це не сумно, але iй доведеться повертатися до роботи, Емма неохоче пiдвелася, востанне поглянувши на конверт. Повертаючись до садиби, Емма намагалася зберегти в думках взiрець почерку, вдячна, що Себастьян саме солодко заснув. Як тiльки машина загальмувала на гальцi перед вхiдними дверима, Гадсон вiдчинив заднi дверцята, щоб Емма вийшла та занесла сина до обiйстя. Мати вiднесла його прямо до дитячоi кiмнати, де iх чекала нянька Беррiнгтонiв. На ii здивування, Емма поцiлувала малюка в чоло i мовчки вийшла. Опинившись у своiй кiмнатi, Емма вiдiмкнула центральну шухляду свого письмового столу та витягнула звiдти стосик листiв, якi Гаррi писав iй упродовж багатьох рокiв. Перше, що вона перевiрила, була велика лiтера Г пiдпису Гаррi, така ж пряма та смiлива, як i Г на невiдкритому конвертi Мейзi. Це додало iй певностi продовжувати свое розслiдування. Вiдтак вона стала шукати велику К i врештi-решт знайшла ii на рiздвянiй листiвцi, та ще й з великою М – такою самою М i К, що й Мейзi Клiфтон на конвертi. «Гаррi мав би залишитися живим!» – постiйно повторювала вона собi. Знайти слово «Бристоль» було легко, а от «Англiя» – складнiше, поки вона не натрапила на лист, написаний в Італii, коли вони обое ще навчалися в школi. Дiвчинi знадобилося бiльше години, щоби акуратно вирiзати всi тридцять дев’ять лiтер i двi цифри, перш нiж вона змогла вiдтворити адресу на конвертi: Панi Мейзi Клiфтон 27 Стiлл-Гаус-лейн Бристоль Англiя Стомлена Емма впала на свое лiжко. Вона навiть уявлення не мала, хто такий той Томас Бредшоу. Але одне було певне: нерозкритий лист, що стоiть на коминку Мейзi, написав Гаррi. І вiн чомусь не хотiв, аби вона дiзналася, що ii чоловiк усе ще живий. Жiнцi стало цiкаво: чи вирiшив би вiн iнакше, якби знав, що вона вагiтна його дитиною, до того, як податися у той доленосний рейс. Емма вiдчайдушно хотiла подiлилася новиною про те, що Гаррi може бути живий, зi своею матiр’ю, дiдусем, Грейс i, звiсно ж, iз Мейзi. Але вона тямила, що iй доведеться мовчати, доки не отримае переконливiшого доказу, нiж нерозкритий лист. І в ii свiдомостi почав формуватися план. ? Того вечора Емма не пiшла на вечерю, а залишилася в своiй кiмнатi i намагалася осягнути, чому Гаррi хотiв, щоб усi, окрiм його матерi, повiрили, що вiн загинув тiеi ночi. Коли вона нарештi лягла до лiжка опiвночi, то могла лише припустити, що це, мабуть, було заради того, що вiн вважав справою честi. Можливо, вiн уявляв собi бiдолашну, розчаровану дiвчину, що це звiльнить ii вiд будь-яких зобов’язань, якi вона може вiдчувати щодо нього. Хiба вiн не збагнув, що з першоi митi, коли вона вперше поглянула на нього на днi народження ii брата – а iй тодi було лише десять рокiв, – вона нiколи не матиме iншого чоловiка у своему життi? Сiм’я Емми дуже зрадiла, коли вона заручилася з Гаррi вiсiм рокiв по тому, за винятком ii батька, котрий так довго жив у брехнi, яка не розкрилася аж до дня iхнього шлюбу. Вони стояли бiля вiвтаря з намiром скласти обiтницi, коли Старий Джек довiв церемонiю до несподiваного i швидкого завершення. Звiстка про те, що батько Емми може бути й батьком Гаррi, не знищила ii кохання до Гаррi, бо цього нiколи не станеться. Нiхто не здивувався, що Гаррi повiвся, як джентльмен, а батько Емми залишався вiрним своему характеру i поводився, як хам. Перший стояв i стiйко терпiв, а другий вискочив iз заднiх дверей захристя, i з того часу його нiхто не бачив. Гаррi дав зрозумiти ще задовго до того, як попросив Емму стати його дружиною, що коли оголосять вiйну, вiн не вагаючись покине Оксфорд, аби вступити до Королiвського флоту. Вiн був упертюхом навiть у хорошi часи, а це були часи найгiршi. Емма второпала, що немае сенсу намагатися вiдмовити його, оскiльки нiчого, що вона могла сказати чи зробити, не змiнило б його намiру. Вiн також попередив, що не розглядае варiанта повернення до Оксфорду, аж доки нiмцi не здадуться. Емма також рано покинула Оксфорд, але, на вiдмiну вiд Гаррi, у неi не залишилося вибору. Для неi не було шансiв повернутися. Вагiтнiсть не схвалювали в Сомервiллi, тим бiльше серед незамiжнiх. Це рiшення, мабуть, розбило серце ii матерi. Елiзабет Беррiнгтон так прагнула, щоб ii донька здобула академiчнi знання… Адже iй не вiдмовлять iз iншоi причини, хiба через ii стать. Промiнчик свiтла з’явився на горизонтi за рiк, коли молодша сестра Емми, Грейс, здобула вiдкриту стипендiю коледжу Гiртон у Кембриджi, i того дня, коли приiхала туди, вона затьмарила всiх найздiбнiших юнакiв. Як тiльки стало очевидним, що Емма в тяжi, ii вiдвезли до маетку дiдуся в Шотландii, щоб вона могла народити дитину Гаррi. Беррiнгтони не приносять незаконного потомства, принаймнi в Бристолi. Себастьян уже повзав навколо замку, перш нiж блуднiй доньцi дозволили повернутися до садиби. Елiзабет хотiла, щоби донька з онуком залишалися в Малджерлi, аж поки не закiнчилася вiйна, але з Емми було досить переховування у вiддаленому шотландському замку. Одним iз перших, кого вона навiдала пiсля повернення на захiд краiни, був ii дiдусь, сер Волтер Беррiнгтон. Саме вiн повiдомив iй, що Гаррi став членом екiпажу «Девонця» i планував повернутися до Бристоля упродовж мiсяця, оскiльки мав намiр записатися звичайним моряком на «Рiшучий». Але Гаррi так i не повернувся, й минуло шiсть тижнiв, перш нiж вона дiзналася, що коханий загинув у морi… Сер Волтер узяв на себе обов’язки навiдати кожного члена сiм’i поодинцi, щоб повiдомити iм трагiчнi новини. Вiн почав iз панi Клiфтон, хоча й знав, що вона вже чула, що сталося, вiд доктора Воллеса, котрий привiз листа вiд Томаса Бредшоу. Потому вiн поiхав до Шотландii, щоб повiдомити звiстку Еммi. Сер Волтер дуже здивувався, що його онука не зронила й сльозинки, але Емма просто вiдмовилася повiрити в те, що Гаррi бiльше немае… Як тiльки сер Волтер повернувся до Бристоля, вiн вiдвiдав Джайлза i повiдомив свiжi новини йому. Найближчого приятеля Гаррi аж зацiпило, i нiхто з родини не мiг нiчого сказати або зробити, щоби втiшити його. Лорд i ледi Гарвi сприйняли звiстку про смерть стоiчно. За тиждень, коли сiм’я вiдвiдала панахиду капiтана Джека Тарранта в Бристольськiй гiмназii, лорд Гарвi вiдчув: вiн радий, що Старий Джек так i не дiзнався, що сталося з його протеже. Єдиною особою в родинi, котру аристократ вiдмовився вiдвiдати, був його син, котрий зник. Вiн виправдовувався, що не знае, як його знайти, але коли Емма повернулася до Бристоля, зiзнався iй, що навiть якби й знав, то не переймався б. І додав, що ii батько, ймовiрно, е единим, котрий зрадiв би, що Гаррi вже на тому свiтi. Емма нiчого на це не сказала, але не сумнiвалася, що вiн мае рацiю. Кiлька днiв пiсля свого вiзиту до Мейзi на Стiлл-Гаус-лейн Емма бiльшiсть часу проводила у своiй кiмнатi, повсякчас мiркуючи, як iй вчинити далi. Вона виснувала: немае жодного способу дiзнатися про змiст листа, що лежав на полицi коминка бiльше року, не завдаючи шкоди своiм стосункам iз Мейзi. Однак Емма вирiшила не лише довести всьому свiту, що Гаррi досi живий, але й знайти його, де б вiн не був. Зважаючи на це, вона вирiшила ще раз зустрiтися з дiдусем. Зрештою, сер Волтер Беррiнгтон був единим, окрiм Мейзi, хто зустрiчався з доктором Воллесом. Тому вiн, безумовно, мае найбiльше шансiв розгадати таемницю того, хто такий Томас Бредшоу. 7 Єдине, що дiдусь Емми прищепив iй iз раннього вiку, – це нiколи не спiзнюватися на побачення. «Це справляе хибне враження, – казав вiн онуцi. – Адже ти хочеш, аби до тебе ставилися серйозно». Зважаючи на це, Емма того ранку вийшла iз садиби о дев’ятiй двадцять п’ять i в’iхала у ворота верфi Беррiнгтона рiвно за вiсiм хвилин до десятоi. Автомобiль зупинився бiля адмiнiстративного примiщення за шiсть десята. На той час, коли вона вийшла з лiфта на п’ятому поверсi та пiдiйшла коридором до кабiнету голови правлiння, було за двi десята. Панна Бiл, секретарка сера Волтера, вiдчинила дверi його кабiнету, коли годинник на його коминку почав вiдбивати десяту. Господар усмiхнувся, пiдвiвся з-за столу i пройшов кiмнатою, щоби привiтатися з Еммою поцiлунком в обидвi щоки. – Як там моя улюблена внучка? – запитав вiн, проводячи гостю до зручного фотелю бiля вогню. – У Грейс усе просто чудово, дiдусю, – вiдповiла Емма. – Досягла блискучих успiхiв у Кембриджi, як менi сказали, i посилае тобi запевнення в своiй любовi. – Не жартуй зi мною, люба, – посмiхнувся вiн. – А як справи у Себастьяна, мого улюбленого правнука, усе гаразд? – Вашого единого правнука, – уточнила Емма, сiдаючи у глибоке шкiряне крiсло. – Позаяк ти не взяла його iз собою, висновую, що маеш серйозну тему для бесiди? Вступна частина закiнчилася. Емма розумiла, що сер Волтер може видiлити обмежену кiлькiсть часу на цю зустрiч. Адже панна Бiл повiдомила iй, що вiдвiдувачам надають п’ятнадцять, тридцять хвилин або годину – залежно вiд того, наскiльки важливою е iхня справа. І родичi не становлять винятку з цього правила, хiба в недiлю. Емма приготувала кiлька запитань, сподiваючись, що iй дадуть щонайменше пiвгодини. Вона вiдкинулася на спинку, намагалася розслабитися, бо не хотiла, аби дiдусь збагнув справжню причину, чому вона захотiла з ним побачитись. – Пригадуеш, як ти приiжджав до Шотландii, – почала вона, – щоб повiдомити менi, що Гаррi загинув у морi? Боюся, що була тодi в такому шоковому станi, що не усвiдомлювала всього. Тому сподiваюся, що ти зможеш розповiсти менi трохи бiльше про останнi кiлька днiв його життя. – Звiсно, люба, – спiвчутливо сказав сер Волтер. – Будемо сподiватися, що моя пам’ять ще працюе. Хочеш дiзнатись щось конкретне? – Ти казав, що Гаррi записався четвертим офiцером на «Девонець» пiсля того, як приiхав iз Оксфорда. – Так. Мiй давнiй приятель, капiтан Гейвенс, зробив це можливим, i вiн був одним iз небагатьох, хто пережив цю трагедiю. Коли я нещодавно навiдав його, вiн сказав про Гаррi багато теплих слiв. Описав його як мужнього юнака, котрий замiсть того щоб рятувати свое життя пiсля влучання в корабель торпеди, пожертвував своiм, намагаючись врятувати головного механiка. – Капiтана Гейвенса також пiдiбрала «Зiрка Канзасу»? – Нi, то був iнший корабель, який виявився неподалiк. Тому, на жаль, вiн бiльше нiколи не бачив Гаррi. – Отже, вiн не був свiдком того, як Гаррi поховали у морi? – Нi. Єдиний офiцер iз «Девонця», котрий був iз Гаррi, коли той загинув, був американець – лейтенант Томас Бредшоу. – Ти казав менi, що доктор Воллес привiз панi Клiфтон листа вiд лейтенанта Бредшоу. – Саме так. Доктор Воллес був корабельним медиком «Зiрки Канзасу». Запевнив мене, що вiн i вся команда зробили все, що вiд них залежало, щоби урятувати Гаррi життя. – Бредшоу i тобi писав? – Нi. Лише найближчiй родичцi, якщо я правильно згадав слова доктора Воллеса. – А тобi не здаеться дивним, що вiн не написав менi? Сер Волтер якийсь час помовчав. – Знаеш, я зроду не задумувався над цим. Можливо, Гаррi нiколи не згадував тебе при Бредшоу. Знаеш, наскiльки вiн був втаемниченим… Емма часто думала про це, але зараз вирiшила продовжити: – Ти читав листа, який отримала панi Клiфтон? – Нi, але бачив його на коминку, коли заходив до неi наступного дня. – Гадаеш, доктор Воллес знав, що саме Бредшоу написав у цьому листi? – Авжеж. Вiн менi сказав, що це лист-спiвчуття вiд колеги, котрий служив iз Гаррi на «Девонцi». – А чи могла б я зустрiтися з лейтенантом Бредшоу? – закинула Емма вудочку. – Навiть не знаю, як це можна влаштувати, люба, – замислився сер Волтер. – Може, Воллес пiдтримуе з ним зв’язок. – Маеш адресу доктора Воллеса? – Лише на «Зiрцi Канзасу». – Але, безумовно, вони припинили рейси до Бристоля, коли оголосили вiйну? – Нi, адже в Англii ще живуть американцi, готовi платити шаленi грошi за те, щоб повернутися додому. – Хiба це не ризиковано, коли стiльки нiмецьких човнiв патрулюе Атлантику? – Нi, бо Америка зберiгае нейтралiтет, – спростував сер Волтер. – Останне, чого хоче Гiтлер, – це розпочати вiйну з янкi, лише тому, що один iз його човнiв потопив американський пасажирський корабель. – А чи тобi вiдомо, коли «Зiрка Канзасу» найближчим часом повернеться до Бристоля? – Нi. Але це можна хутко з’ясувати. Старигань пiднявся з крiсла i повiльно пiдiйшов до свого столу. Вiн узявся гортати сторiнку за сторiнкою щомiсячного розкладу швартування. – Ага, ось воно! – сказав вiн нарештi. – Корабель вiдбувае з Нью-Йорка за чотири тижнi, а в Бристолi його очiкують п’ятнадцятого листопада. Якщо сподiваешся контактувати з кимось на борту, попереджаю, що стоянка буде недовгою, оскiльки це мiсце, де вiн буде надзвичайно вразливий. – А мене пустять на корабель? – Нi, якщо ти не член екiпажу i не шукаеш роботу. Вiдверто кажучи, я не бачу тебе в ролi матроса або стюардеси. – А як я тодi зможу побачити доктора Воллеса? – Доведеться просто зачекати на пристанi, сподiваючись, що вiн зiйде на берег. Майже всi це роблять пiсля тижневого плавання. Тож якщо вiн на кораблi – я впевнений, що ти його спiймаеш. Але не забувай, Еммо: вже рiк минув вiдтодi, як Гаррi помер, тож Воллес може бiльше не бути iхнiм лiкарем. Емма закусила губу. – Але якщо захочеш, аби я влаштував тобi приватну зустрiч iз капiтаном, я був би тiльки радий… – Нi-нi! – заперечила Емма. – Це не настiльки важливо. – Якщо передумаеш, – почав було сер Волтер, раптом второпавши, наскiльки це важливо для Емми. – Дякую, не треба, дiдусю, – сказала вона пiдводячись. – Спасибi за те, що витратив на мене стiльки свого часу. – Не так уже й багато, – спростував старигань. – Я лише хочу, щоби ти заiжджала до мене частiше. Й обов’язково привези iз собою Себастьяна наступного разу, – додав вiн, проводжаючи гостю до дверей. У сера Волтера бiльше не залишилося сумнiвiв, чому саме його онука приiздила до нього. ? У салонi автiвки, що поверталася до садиби, Емма згадувала одне речення, що врiзалося iй у пам’ять. Вона програвала цi слова знову й знову, немов грамофонна голка, що застрягла на платiвцi. Пiсля повернення додому вона зайшла до Себастьяна в дитячу кiмнату. Йому довелося злазити зi свого коника-гойдалки, але до того малюк пролив трохи слiз. Пiсля обiду вiн згорнувся клубочком, як задоволене кошеня, i мiцно заснув. Нянька вклала його спати. Емма викликала водiя. – Я хочу повернутись у Бристоль, Гадсоне. – Куди саме, панно? – До «Гранд-готелю». ? – І що ти хочеш, щоби я зробила? – запитала Мейзi. – Взяли мене офiцiанткою. – Але навiщо? – Вважаю за краще не казати. – Але ж ти й уявлення не маеш, наскiльки важка ця робота! – Нi, – зiзналася Емма, – але я вас не пiдведу. – А коли ти хотiла б почати? – Завтра. – Надовго? – На один мiсяць. – Спробуемо розiбратися, – сказала Мейзi. – Ти хочеш, аби я вивчила тебе на офiцiантку, починаючи вiд завтра, i звiльнишся через мiсяць, так i не назвавши менi причини? – Десь так… – І ти очiкуеш зарплати? – Нi, – похитала головою Емма. – Ну, це вже легше. – Тож коли менi починати? – Завтра о шостiй ранку. – О шостiй? – повторила та з невiрою. – Це для тебе несподiванка, Еммо, але у мене е клiенти, котрих потрiбно нагодувати до сьомоi, аби вони встигли на роботу до восьмоi. Тож доведеться приходити на робоче мiсце не пiзнiше шостоi. – Себто мое робоче мiсце? – Я все поясню, якщо з’явишся ще до шостоi. ? Усi наступнi двадцять вiсiм днiв Емма не спiзнювалася на роботу. Можливо, тому, що Дженкiнс щоранку стукав у ii дверi, а Гадсон висаджував ii за сотню ярдiв вiд службового входу до «Гранд-готелю» о п’ятiй сорок п’ять. Панна Дiкенс, – пiд цим iменем ii знали iншi спiвробiтники – була змушена вдатися до своiх акторських здiбностей, щоб нiхто не дiзнався, що вона – Беррiнгтон. Панi Клiфтон не дала Еммi поблажки, коли та пролила трохи юшки на постiйного клiента. А коли впустила стопку тарiлок, що розбилися посеред ресторану, ще й нагримала на неi. Втрати зазвичай вираховували з платнi – якби вона ii мала. Минув якийсь час, поки Емма навчилася пiдпирати плечем подвiйнi дверi, що вiдчинялися на кухню в обидва боки, i не зiткнутися з офiцiанткою, котра виходила iй назустрiч. Незважаючи на це, Мейзi незабаром виявила, що треба лише раз сказати щось Еммi, i вона вже нiколи цього не забувае. Жiнка також була вражена тим, як шпарко Емма могла накрити на стiл, хоча зроду цього ранiше не робила. І хоча для бiльшостi офiцiанток знадобилося кiлька тижнiв, аби оволодiти майстернiстю цiеi служби, – а деякi так i не змогли ii опанувати, – Еммi бiльше не потрiбен був подальший нагляд вже до кiнця другого тижня. Наприкiнцi третього Мейзi засумувала, що та звiльниться. До кiнця четвертого вже кiлька постiйних вiдвiдувачiв наполягали на тому, щоб iх обслуговувала лише панна Дiкенс. Мейзi переживала: як вона пояснить управителю готелю, що панна Дiкенс влаштувалася лише на мiсяць? – Ви можете сказати пановi Герсту, що менi запропонували кращу роботу та бiльшу зарплату, – порадила Емма, коли складала свою форму. – Йому не сподобаеться, – зiтхнула Мейзi. – Було б набагато простiше, якби ти виявилася ледачою або хоча б кiлька разiв спiзнилася. Емма засмiялася i востанне акуратно поклала свою маленьку бiлу шапочку на складений одяг. – Чи можу я ще щось зробити для вас, панно Дiкенс? – поцiкавилася Мейзi. – Аякже! – вiдгукнулася Емма. – Менi потрiбна рекомендацiя. – Подаеш заявку на iншу неоплачувану роботу, так? – Щось таке… – вiдповiла Емма, вiдчуваючи певну провину, що не може довiритись матерi Гаррi. – Тодi я продиктую текст, ти його запишеш, а я пiдпишу, – сказала молодиця, передаючи Еммi аркуш бланка готелю. – Для тих, кого це може стосуватися, – почала Мейзi. – За короткий час… – Чи можу не писати «короткий»? – запитала Емма. Мейзi всмiхнулася. – За той час, коли панна Дiкенс працювала у «Гранд-готелi», – Емма написала «панна Беррiнгтон», але не сказала про це, – вона виявилася працьовитою, ефективною та популярною як серед клiентiв, так i серед персоналу. Їi вмiння офiцiантки вражае, а ii вмiння вчитися пiд час роботи переконуе мене, що будь-який заклад матиме за честь вiтати ii в складi своi команди. Нам буде шкода втрачати ii, i якщо вона коли-небудь захоче повернутися в цей готель, ми радо вiзьмемо ii знов. Емма всмiхнулася, повертаючи аркуш паперу Мейзi. Та накреслила свiй пiдпис над словами «управитель ресторану». – Велике спасибi, – подякувала Емма, обiймаючи неофiцiйну свекруху. – Навiть не здогадуюся, що ти задумала, любонько, – зронила Мейзi, коли Емма ii вiдпустила. – Але що б це не було – бажаю тобi удачi. Еммi хотiлось сказати, що вона вирушае на пошуки ii сина i не повернеться, доки не знайде його. 8 Емма стояла на пристанi вже бiльше години, коли помiтила «Зiрку Канзасу», що торувала свiй шлях до порту. Але минула ще одна година, перш нiж корабель змiг причалити остаточно. За цей час Емма обмiркувала прийняте рiшення i вже почала замислюватися: чи стане iй смiливостi здiйснити задумане. Вона намагалася позбутися думки про затоплення «Атенii»[4 - «Атенiя» – британський пасажирський лайнер, що його 3 вересня 1939-го, всього через кiлька годин пiсля оголошення урядом Об’еднаного Королiвства вiйни Нiмеччинi, потопив пiдводний човен U-30 пiд командуванням оберлейтенанта Фрiтца-Юлiуса Лемпа, помилково прийнявши його за вiйськовий крейсер. «Атенiя» стала першим кораблем, потопленим нiмецькими пiдводними човнами у Другiй свiтовiй вiйнi.] кiлька мiсяцiв тому, а ще ймовiрнiсть узагалi не потрапити до Нью-Йорка… Вона написала довгого листа матерi, в якому намагалася пояснити, чому буде вiдсутня кiлька тижнiв (щонайбiльше три) i лише сподiвалася, що та ii зрозумiе. Але вона не могла написати листа Себастьяну, щоб повiдомити, що мама вирушае на пошуки його батька, котрий пропав безвiсти. Вона постiйно намагалася переконати себе, що робить це для сина не менше, нiж для себе. Сер Волтер знову запропонував познайомити ii з капiтаном «Зiрки Канзасу». Але Емма ще раз ввiчливо вiдмовилася, оскiльки це не вписувалося в ii план залишатися iнкогнiто. Вiн також дав iй розпливчастий опис доктора Воллеса, i, звiсно, нiхто з тих, хто зiйшов iз корабля того ранку, навiть приблизно його не нагадував. Однак сер Волтер змiг повiдомити ще двi цiннi звiстки. «Зiрка Канзасу» вирушила того ж вечора з вiдпливом. Крiм цього, доглядача зазвичай можна знайти в його каютi мiж другою та п’ятою годиною щодня, бо в цей час вiн заповнюе корабельну документацiю. І що iще важливiше: саме вiн вiдповiдав за працевлаштування нових членiв екiпажу. Напередоднi Емма написала дiдусевi, щоб подякувати йому за допомогу, але вона не зiзналася, що намiрилася вчинити, хоча й вiдчувала, що вiн i сам здогадуеться. Пiсля того як годинник на будiвлi Беррiнгтон-хаусу вдарив двiчi, а доктор Воллес так i не з’явився, Емма пiдхопила свою маленьку валiзку i вирiшила, що настав час прогулятися до доглядача. Коли вона нервово ступила на сходи, то запитала першого ж чоловiка в унiформi, як знайти потрiбну каюту. Їй повiдомили, що вона мiститься нижче на кормi. Вона помiтила пасажира, котрий сходив униз широкими схiдцями, i подалася за ним туди, де, на ii думку, був нижнiй рiвень, але оскiльки вона не мала уявлення, де розташована корма, то стала в чергу до iнформацiйного бюро. За стiйкою стояли двi дiвчини, одягненi в темно-синi одностроi та бiлi блузки. Вони намагалися вiдповiдати на всi запитання пасажирiв, зберiгаючи обличчя привiтними. – Чим можу вам допомогти, панно? – запитала одна з них, коли, врештi-решт, дiйшла Еммина черга. Дiвчина припустила, що вона пасажирка, й Емма справдi розглядала варiант оплати проiзду до Нью-Йорка. Але вирiшила, що з бiльшою ймовiрнiстю дiзнаеться те, що iй потрiбно, якщо стане членом екiпажу. – Де можна знайти каюту доглядача? – поцiкавилася вона. – Другi дверi праворуч вiд цих схiдцiв, – вiдповiла дiвчина. – Ви iх не пропустите. Емма пiшла у вказаному напрямку, а коли дiйшла до дверей iз табличкою «Доглядач», глибокого вдихнула i постукала. – Заходьте. Емма вiдчинила дверi i зайшла досередини. Елегантний офiцер сидiв за столом, заваленим документами. Вiн був одягнений у накрохмалену бiлу сорочку з вiдкритим комiром i кiтель iз золотими еполетами на плечах. – Чим можу бути корисний? – запитав вiн iз акцентом, якого вона зроду не чула i навряд чи втямила все зi сказаного. – Я шукаю роботу офiцiантки, сер, – повiдомила Емма, сподiваючись, що ii голос звучить так, як в однiеi з покоiвок у садибi. – Даруйте, – сказав вiн озираючись. – Нам бiльше не потрiбнi офiцiантки. Єдина вакансiя – в iнформацiйному бюро. – Я була б рада працювати там, – запевнила Емма, повертаючись до свого природного голосу. Господар каюти придивився до неi уважнiше. – Оплата невисока, – попередив вiн ii, – а години працi – ще гiршi. – Я звикла до всього, – видихнула Емма. – І я не зможу запропонувати вам постiйну посаду, – продовжив доглядач, – бо одна з дiвчат чекае на березi в Нью-Йорку i пiсля цього рейсу знову повернеться на корабель. – Це не проблема, – вiдгукнулася Емма без пояснень. Доглядач усе ще не виглядав переконаним. – Ви вмiете читати та писати? Емма хотiла б повiдомити йому, що здобула стипендiю в Оксфордi, натомiсть обмежилася простим: – Так, сер. Не зронивши бiльше жодного слова, вiн вiдсунув шухляду, витягнув звiдти довгу анкету, подав iй авторучку та звелiв: – Заповнiть це. Коли Емма розпочала вiдповiдати на запитання, офiцер також додав: – І менi ще буде потрiбна ваша рекомендацiя. Як тiльки Емма заповнила анкету, вона взяла торбинку та простягнула рекомендацiйний лист Мейзi. – Вражаюче… – присвиснув вiн. – А ви впевненi, що хотiли б стати адмiнiстраторкою? – Це буде моя наступна посада у «Гранд-готелi», – заявила Емма. – Менi потрiбен вишкiл, аби стати керiвницею. – Тодi навiщо вiдмовлятися вiд такоi можливостi i приеднуватися до нас? – Моя тiтка живе в Нью-Йорку. А мати хоче, щоби я залишилася з нею до кiнця вiйни… Цього разу доглядач, здаеться, вдовольнився, оскiльки вже не вперше люди наймалися, щоби втекти з Англii. – Тодi зараз же й почнiмо, – сказав вiн, схопився i вийшов iз кабiнету, щоб подолати з новою працiвницею короткий шлях до iнформацiйного бюро. – Пеггi, я знайшов, ким замiнити Дейну в цьому рейсi. Отож буде краще розпочати негайно. – Дякувати Боговi, – вiдгукнулася Пеггi, пiдiймаючи стiйку, щоб Емма могла зайти до неi за бар’ер. – Як тебе звати? – запитала вона з тим же майже нестерпним акцентом. Емма нарештi збагнула, що мав на увазi Бернард Шоу, коли заявив, що англiйцiв та американцiв роздiляе спiльна мова. – Емма Беррiнгтон. – Ну, Еммо, а це моя помiчниця Трудi. Оскiльки ми зараз дуже зайнятi, то, може, тобi буде краще зараз просто спостерiгати? А ми спробуемо заповнити прогалини в процесi роботи. Емма вiдступила оддалiк i стала спостерiгати, як двi дiвчини витримують усе, що випало на iхню долю, при цьому ще й якось ухитряючись всмiхатися. Уже за годину Емма знала, в який час i де саме пасажири мають шикуватися для завантажування в рятувальнi шлюпки, на якому поверсi розташований ресторан, наскiльки далеко вони мають вийти в море, перш нiж пасажири зможуть замовити собi напоi, де вони можуть знайти собi партнера для бриджу по обiдi й як дiстатися до горiшньоi палуби, якщо заманеться помилуватися заходом сонця. Упродовж наступноi години Емма вислуховувала бiльшiсть тих самих запитань, якi ставили знову i знову. А на третю вона зробила крок уперед i сама взялася вiдповiдати допитливим пасажирам, лише iнодi звертаючись до тих двох дiвчат. Пеггi була ошелешена, а коли черга зменшилася до кiлькох пiзнюкiв, сказала Еммi: – Час показати тобi твою каюту та перехопити щось, поки пасажири цмулять трунки перед вечерею. Вона обернулася до Трудi й додала: – Я повернусь близько сьомоi, щоб тебе замiнити. Вiдтак пiдняла стiйку i вийшла. Трудi кивнула. До них пiдiйшов ще один пасажир. – Можете менi сказати, чи обов’язково сьогоднi перевдягатися до вечерi? – Першого разу – нi, сер, – почулася тверда вiдповiдь, – але надалi – так. Пеггi теревенила без упину, коли вела Емму довгим коридором, приступаючи до схiдцiв, вiдгороджених ланцюжком iз табличкою, на якiй грубими червоними лiтерами було написано: «Стороннiм вхiд заборонений!». – Це коридор до наших кают, – пояснила вона, вiдстiбаючи ланцюжок. – Тобi доведеться дiлити каюту зi мною, – додала Пеггi, коли вони сходили вниз. – Адже лiжко Дейни едине вiльне зараз. – Ну, то й добре, – погодилася Емма. Униз i ще раз униз спускалися вони, а схiдцi ставали все тiснiшими. Пеггi переставала плескати язиком лише тодi, коли якийсь член екiпажу зупинявся, щоби пропустити дiвчат. Інодi вона нагороджувала iх теплою посмiшкою. Емма в життi не зустрiчала таких, як Пеггi: настiльки та була незалежна, водночас залишаючись жiночною, з ii пiдстриженим свiтлим волоссям, у спiдницi, яка ледве прикривала колiна, i в тiсному жакетi, який не залишав сумнiвiв щодо того, якою звабливою була ii постава. – Це наша каюта, – сказала вона нарештi. – Тут спатимеш увесь наступний тиждень. Сподiваюся, ти не очiкувала чогось схожого на палац? Емма зайшла до каюти, меншоi за будь-яку кiмнату в садибi, навiть за шафу для мiтел. – Жах, чи не так? – зауважила Пеггi. – Та насправдi ця стара комiрчина мае одну перевагу. Еммi не потрiбно було питати, в чому вона полягае, адже Пеггi мала звичку одразу ж вiдповiдати як на запитання Емми, так i на своi власнi. – Такого спiввiдношення мiж чоловiками i жiнками немае нiде бiльше на землi, – засмiялася Пеггi й додала: – Як бачиш, тут бракуе мiсця для двох людей водночас, якщо хтось iз них не перебувае в лiжку. Я залишу тебе розпаковуватися та повернуся за пiвгодини, щоб вiдвести вниз до iдальнi на вечерю. Емма замислилася: чи може бути тут щось iще нижче. Але Пеггi зникла, перш нiж вона змогла запитати про це. Жiнка сiла на свое лiжко, ще не зовсiм отямившись. Як можна змусити Пеггi вiдповiсти на своi запитання, якщо та патякае без упину? А може, це виявиться й перевагою, i та сама з часом розбовкае те, що Емма хоче знати? Врештi-решт, е ще цiлий тиждень, аби про все дiзнатися. Тому вона вирiшила, що може дозволити собi набратися терпiння. Жiнка взялася перекладати свое манаття у шафку, яку Дейна звiльнила ранiше. Два довгих гудки долинули до ii вух, i за мить корабель сiпнувся. Хоча в каютi не було iлюмiнатора, щоби визирнути, але дiвчина змогла вiдчути, що вони зрушили з мiсця. Вона сiла на лiжко i намагалася переконати себе, що прийняла правильне рiшення. Хоча Емма й планувала повернутися до Бристоля упродовж мiсяця, Себастьяна iй уже бракувало. Емма уважнiше роздивилася навколо, адже це примiщення буде ii прихистком на цiлий тиждень. До стiн каюти обабiч крiпилися вузькi лiжка, розмiри яких передбачали, що будь-який ii мешканець буде нижчим за середнiй зрiст. Вона лягла i випробувала матрац, в ньому не було пружин, i поклала голову на подушку, наповнену поролоном, а не пiр’ям. Ще була невелика раковина з двома кранами. З обох лилася однаково тепла вода. Вона одягла унiформу Дейни i намагалася не засмiятися. Але Пеггi, повернувшись, стриматися не змогла. Дейна, либонь, була щонайменше на три дюйми нижчою i, безумовно, на три розмiри ширшою, нiж Емма. – Будь вдячна, що це лише на тиждень, – резюмувала Пеггi, коли вела Емму на вечерю. Вони спустилися ще нижче в надра корабля, щоби приеднатися до iнших членiв екiпажу. Кiлька молодикiв та двое старших запрошували Пеггi сiсти за iхнiй стiл. Вона обрала своею жертвою довготелесого парубка, котрий, як вона прошепотiла Еммi, був механiком. Емма поцiкавилася: чи не тому його волосся (i не тiльки) змащено мастилом? Усi трое стали в чергу до банякiв. Механiк поклав у свою тарiлку всього потроху. Пеггi наповнила свою наполовину, в той час як Емма, вiдчуваючи ще непевнiсть, вдовольнилася печивом та яблуком. Пiсля вечерi Пеггi з Еммою повернулися до iнформацiйного бюро, щоби звiльнити Трудi. Оскiльки обiд пасажирам подавали о восьмiй, мало хто з них пiдходив до них, хiба що тi, хто не знав, як потрапити до ресторану. Упродовж наступноi години Емма дiзналася про Пеггi набагато бiльше, нiж про «Зiрку Канзасу». Коли о десятiй годинi закiнчилася змiна, вони опустили решiтку, i Пеггi повела свою нову напарницю до схiдцiв нижнього поверху. – Не хочеш випити чогось у iдальнi для персоналу? – запропонувала вона. – Нi, дякую, – вiдмовилася Емма. – Я втомилася. – Зможеш сама знайти дорогу до каюти? – Нижнiй поверх номер сiм, каюта один-один-три. Якщо не буду в лiжку на той час, коли повернешся, висилай пошукову команду. Як тiльки Емма зайшла до каюти, то швидко роздяглася, умилась i прошмигнула пiд едине простирадло та ковдру. Вона лежала на лiжку, намагаючись знайти зручну позу, колiна пiдiбрала майже пiд пiдборiддя, але через хитавицю корабля не могла залишатися в тому самому положеннi довше, нiж кiлька секунд. Останнi думки перед тим, як вона занурилася у приемний сон, були про Себастьяна… Емма прокинулася раптово. Було так темно, що перевiрити час на годиннику навiть не варто було намагатися. Спершу вона припустила, що рейвах спричинив рух корабля. Аж тут ii очi трохи призвичаiлись, i вона змогла розгледiти два тiла на лiжку навпроти, що ритмiчно рухалися то вгору, то вниз. Одне з тiл мало ноги, якi вилазили далеко за межi лiжка i впиралися в стiну. Вочевидь, це був механiк. Емма ледве погамувала смiх, але лежала нерухомо, поки Пеггi не випустила довге зiтхання, i вовтузитись перестали. За кiлька секунд довгi ноги торкнулися пiдлоги i стали втискатися в якийсь старий комбiнезон. Невдовзi дверi каюти тихо зачинилися. Емма пiрнула в глибокий сон. 9 Коли Емма прокинулася наступного ранку, Пеггi вже була на ногах та одягнена. – Я йду на снiданок, – заявила вона. – Побачимося в бюро пiзнiше. До речi, наше чергування розпочинаеться о восьмiй. Як тiльки дверi зачинилися, Емма зiстрибнула з лiжка i пiсля того як повiльно вмилася, зате швидко одяглася, збагнула, що часу на снiданок уже не залишилося, якщо вона сподiвалася вчасно опинитися за стiйкою iнформацiйного бюро. Коли Емма з’явилася на своему робочому мiсцi, вона швидко виявила, що Пеггi дуже серйозно ставиться до своiх обов’язкiв i намагаеться надавати допомогу будь-якому пасажиру, котрий звертався до неi. Пiд час вранiшньоi перерви на каву Емма наважилася: – Один iз пасажирiв питав мене про години прийому лiкаря. – З сьомоi до одинадцятоi ранку, – вiдповiла Пеггi, – i з четвертоi до шостоi пополуднi. У разi надзвичайноi ситуацii треба набрати один-один-один на найближчому телефонi. – А яке прiзвище в лiкаря? – Паркiнсон. Доктор Паркiнсон. Вiн единий чоловiк, вiд котрого на кораблi шаленiють усi дiвчата без винятку. – А один iз пасажирiв вирiшив, що це доктор Воллес. – Нi, Воллi вийшов на пенсiю десь iз пiвроку тому. Милий дiдуган. Пiд час перерви Емма бiльше не ставила запитань, а просто пила каву. – Чому б тобi не прогулятися трохи, огледiтися, щоби знати, куди iх вiдправляеш? – запропонувала Пеггi, як тiльки вони пiдiйшли до виходу. Вона передала Еммi путiвник по кораблю. – Побачимося на обiдi. Вiдкривши путiвник, Емма розпочала свое знайомство з горiшнього поверху: ресторани, бари, зала для гри в карти, бiблiотека i навiть танцювальний майданчик iз джазовим оркестром. Вона зупинилася лише для того, щоби придивитись уважнiше, коли натрапила на лазарет на другому нижньому поверсi, прочинивши подвiйнi дверi i зазирнувши досередини. Два акуратно застелених лiжка стояли бiля стiни по iнший бiк примiщення. Можливо, Гаррi спав на одному з них, а лейтенант Бредшоу – на iншому? – Я можу чимось вам допомогти? – почувся голос. Емма обернулася i побачила цибатого чоловiка у довгому бiлому халатi. Вона одразу ж зрозумiла, чому Пеггi ним захоплювалася. – Я щойно почала роботу в iнформацiйному бюро, – пояснила вона, – i маю намiр дiзнатися, де все розташоване. – Мое iм’я Саймон Паркiнсон, – назвався вiн i приязно всмiхнувся. – Тепер ви дiзналися, де я перебуваю, куди можете завiтати будь-коли. – Спасибi, – подякувала Емма, швидко вiдступила назад у коридор, зачинила за собою дверi й вiдiйшла. Вона не могла згадати, коли востанне хтось iз нею флiртував, але iй хотiлося, щоби краще це був доктор Воллес. Решту ранку жiнка провела, вивчаючи кожен поверх, доки не вiдчула, що освоiла розташування корабля, i тепер зможе пояснювати пасажирам усе з бiльшою певнiстю. Вона з нетерпiнням очiкувала, як увесь пообiднiй час демонструватиме своi новi знання, але Пеггi попросила ii переглянути списки пасажирiв так само ретельно, як вона вивчала корабель. Емма опинилася сама в якомусь задрипаному примiщеннi, вивчаючи iмена людей, яких бiльше нiколи не побачить у своему життi. Увечерi вона спробувала спожити вечерю – квасолю з тостами та склянку лимонаду – й уже незабаром пiсля цього знову опинилася в каютi, сподiваючись заснути до того, як повернеться механiк. Коли ж дверi вiдчинилися, свiтло в коридорi розбудило Емму. Вона не могла збагнути, хто ввiйшов до каюти, бо це точно був не механiк, адже його ноги не сягали стiни. Вона пролежала без сну сорок хвилин i не заснула, доки дверi не зачинилися знову. ? Емма хутко звикла до щоденного графiка з чиiмось нiчним вiзитом. Цi вiдвiдини не надто рiзнилися мiж собою, змiнювалися лише чоловiки, хоча одного разу якийсь гiсть рушив до Емми, а не до Пеггi. – Не та дiвчина, – твердо зауважила Емма. – Даруйте, – почулося у вiдповiдь, перш нiж гiсть змiнив напрямок. Пеггi, мабуть, припустила, що ii сусiдка спить, адже пiсля того як пара злягалася, Емма чула кожне слово iхньоi балачки пошепки. – Як вважаеш, твоя колежанка доступна? – Сподобалася? – захихотiла Пеггi. – Нi, не менi, але я знаю, хто хотiв би стати першим чоловiком, котрий зможе розстебнути ii унiформу. – І не сподiвайся. У неi в Бристолi е хлопець, i навiть доктор Паркiнсон не справив на неi враження. – Шкода, – сказав голос. ? Пеггi i Трудi часто розмовляли перед снiданком про загибель дев’ятьох морякiв iз «Девонця» в морi. Ставлячи каверзнi запитання, Емма змогла отримати iнформацiю, яку нi ii дiдусь, нi Мейзi нiколи б не дiзналися. Але залишалося тiльки три днi до того, як вони прибудуть до Нью-Йорка, а вона так i не наблизилася до з’ясування, хто ж насправдi вижив – Гаррi чи лейтенант Бредшоу? На п’ятий день Емма вперше чергувала сама, i сюрпризiв не було. Вiн стався аж о п’ятiй ночi. Коли дверi каюти вдосвiта вiдчинилися i якийсь чоловiк знову рушив у бiк Емми, цього разу вона вже твердо заявила: – Не та дiвчина. І зайда негайно вийшов. Вона бiльше не спала, дивуючись, хто б це мiг бути. На шостий день Емма також не дiзналася про Гаррi чи Тома Бредшоу нiчого нового i стала вже непокоiтись, що може приiхати до Нью-Йорка, не маючи якихось пiдстав для подальших пошукiв. Саме пiд час сьогоднiшньоi вечерi вона й вирiшила розпитати Пеггi про «того, хто вижив». – Я бачила Тома Бредшоу лише раз, – зiзналася Пеггi, – коли вiн чвалав поверхом зi своею медсестрою. Хоча сказати «чвалав» було б занадто, адже бiдолаха був на милицях. – Ви розмовляли? – поцiкавилася Емма. – Нi, вiн здавався дуже сором’язливим. У будь-якому випадку Крiстiн не випускала його з свого поля зору. – Крiстiн? – Вона в той час була корабельною медсестрою, працювала разом iз доктором Воллесом. І вони, безперечно, врятували Тому Бредшоу життя. – І бiльше ви його нiколи не бачили? – Коли ми причалили у Нью-Йорку, я лише помiтила, як вiн сходив на берег iз Крiстiн. – Вiн покинув корабель разом iз Крiстiн? – стривожилася Емма. – А з ними був доктор Воллес? – Нi, лише Крiстiн та ii хлопець Рiчард. – Рiчард? – Емма вiдчула неабияке полегшення. – Атож, Рiчард… Не можу згадати його прiзвища. Вiн був третiм офiцером. Невдовзi одружився з Крiстiн, i ми бiльше нiколи не бачили iх обох. – Вiн був гарним чоловiком? – наполягала Емма. – Том чи Рiчард? – уточнила Пеггi. – Чи можу я запропонувати тобi щось випити, Пег? – запитав молодик, котрого Емма ще не зустрiчала, але мала вiдчуття, що побачить його профiль пiзнiше цiеi ночi. Емма мала рацiю, i вона не спала нi пiд час, нi пiсля вiзиту, оскiльки на думцi мала зовсiм iнше. ? Наступного ранку, вперше за час плавання, Емма опинилася в iнформацiйному бюро ранiше за всiх. – Приготувати перелiк пасажирiв до висадки? – поцiкавилася вона, коли нарештi Пеггi спромоглася ввiйти. – Ти – перша з тих, кого я знала, котра визвалася добровольцем на цiй роботi, – зауважила Пеггi, – але прошу дуже. Хтось же мае переконатися, що все збiгаеться, якщо iммiграцiйна служба вирiшить повторно перевiрити якусь iнформацiю про пасажирiв, коли ми пришвартуемось у Нью-Йорку. Емма зайшла до службового примiщення. Вiдклавши поточний список пасажирiв, вона звернула увагу на теки колишнiх членiв екiпажу, якi знайшла в окремiй шафцi, що виглядала так, нiби ii не вiдчиняли вже довгий час. Вона розпочала повiльний i ретельний пошук iмен Крiстiн i Рiчарда. Знайти Крiстiн виявилося неважко, оскiльки була лише одна жiнка з таким iм’ям i лише вона працювала старшою медсестрою на «Зiрцi Канзасу» з 1936-го по 1939 рiк. Однак там виявилося кiлька Рiчардiв, Дiкiв i Дiкi, проте лише адреса одного з них, лейтенанта Рiчарда Тiббета, виявилася в тому ж багатоквартирному будинку Мангеттена, що i панни Крiстiн Крейвен. Емма записала собi його адресу. 10 – Ласкаво просимо до США, панно Беррiнгтон. – Спасибi, – подякувала Емма. – Скiльки часу плануете перебувати у Сполучених Штатах? – запитав iммiграцiйний офiцер, перевiряючи ii паспорт. – Щонайбiльше тиждень-два, – сказала Емма. – Хочу навiдати свою бабусю, а потiм повернуся до Англii. Це було правдою, бо в Емми i справдi у Нью-Йорку жила двоюрiдна бабуся, сестра лорда Гарвi. Але вона не мала намiру навiдувати ii навiть в останню чергу, адже не хотiла, щоб решта родини дiзналася, яку мету вона переслiдувала. – Яка адреса вашоi бабусi? – На розi Шiстдесят четвертоi та Парк-стрит. Іммiграцiйний офiцер занотував цю iнформацiю, поставив штамп у паспорт Емми та повернув його власницi. – Насолоджуйтесь перебуванням у Великому яблуцi, панно Беррiнгтон. Пiсля того як Емма пройшла iммiграцiйну службу, вона встала до довгоi черги пасажирiв iз «Зiрки Канзасу». Знадобилося ще двадцять хвилин до того, як жiнка змогла сiсти на задне сидiння жовтого таксi. – Менi потрiбен невеликий готель iз помiрними цiнами, який розташований неподалiк вiд Мертон-стрит на Мангеттенi, – попросила вона водiя. – Скажiть це все ще раз, будь ласка, панi, – вiдгукнувся водiй, з кутика рота якого стирчав недопалок сигарети. Оскiльки Еммi було важко зрозумiти сказане ним, вона логiчно припустила, що у нього така ж проблема. – Я шукаю невеликий недорогий готель неподалiк вiд Мертон-стрит, на островi Мангеттен, – повторила вона, повiльно вимовляючи кожне слово. – Мертон-стрит, – повторив водiй, мабуть, це було едине, що вiн уторопав. – Правильно, – пiдтвердила Емма. – Чому не було сказати так першого разу? Водiй рушив i бiльше не патякав, доки не висадив свою пасажирку бiля будiвлi з червоноi цегли, над якою трiпотiв прапорець iз написом «Готель «Мейфлавер». – Це коштуе сорок центiв, – сказав шофер, а сигарета пiдскакувала то вгору, то вниз при кожному словi. Емма оплатила вартiсть проiзду iз зароблених грошей, якi отримала за працю на кораблi. Пiсля реестрацii в готелi вона пiднялася лiфтом на четвертий поверх i подалася безпосередньо до свого номера. Перше, що вона зробила, – роздягнулася та наповнила собi гарячу ванну. Коли ж вона неохоче вибралася з неi, то витерлася великим пухнастим рушником, одягнулася у скромне, як iй здалося, плаття i повернулася на перший поверх. Вона почувалася майже людиною. Емма знайшла тихий столик у кутку готельного кафетерiю i замовила собi горнятко чаю – вони й не чули про «Ірл грей», – а про замовлений клубний сандвiч не чула ранiше вона. Поки вiдвiдувачка чекала, щоб iй подали чай, вона взялася виписувати довгий перелiк запитань на паперовiй серветцi, сподiваючись, що на Мертон-стрит, сорок шiсть знайдеться хтось, готовий вiдповiсти на них. Як тiльки вона пiдписала чек – ще одне нове слово, – Емма попросила адмiнiстратора пiдказати iй маршрут до Мертон-стрит. Три квартали на пiвнiч, два квартали на захiд, як iй сказали. Жiнка й не пiдозрювала, що кожен ньюйоркець мае вбудований компас. Емма насолоджувалася прогулянкою, кiлька разiв зупиняючись, аби помилуватися вiтринами, наповненими товарами, яких вона зроду не бачила в Бристолi. Дiвчина опинилася бiля потрiбноi багатоповерхiвки вiдразу ж пiсля полудня, не знаючи, що й робити, якщо панi Тiббет не виявиться вдома. Ошатно одягнений швейцар привiтався й вiдчинив iй дверi. – Чим можу служити? – Я прийшла до панi Тiббет, – заявила Емма, намагаючись виглядати так, нiби ii чекали. – Квартира тридцять один на третьому поверсi, – пiдказав службовець, торкаючись краю кашкета. Це було правдою: англiйський акцент, здавалося, вiдмикав усi дверi. Коли лiфт повiльно пiд’iхав до третього поверху, Емма повторила про себе кiлька фраз, якi, як вона сподiвалася, вiдчинять ще однi дверi. Коли лiфт зупинився, вона вiдсунула решiтку, вийшла в коридор i подалася шукати тридцять першу квартиру. У дверi Тiббетiв був вмонтований скляний кружечок, який нагадував Еммi око Циклопа. Вона не могла бачити, що всерединi, але припустила, що мешканцi можуть бачити, що вiдбуваеться назовнi. Бiльш знайомий гудзик дзвiнка знайшовся на стiнi бiля дверей. Вона натиснула на нього та зачекала. Минув якийсь час, перш нiж дверi врештi вiдчинилися, але лише на кiлька дюймiв, ширше заважав латунний ланцюжок. Пара очей витрiщилися на прибульцю. – Що вам треба? – запитав голос, який вона принаймнi могла зрозумiти. – Даруйте, що вас турбую, панi Тiббет, – озвалася Емма, – але ви, можливо, – мiй останнiй шанс. Очi виглядали пiдозрiливими. – Розумiете, я вiдчайдушно намагаюся знайти Тома. – Тома? – повторив голос. – Тома Бредшоу. Вiн – батько моеi дитини, – сказала Емма, заходячи своiм останнiм козирем. Дверi зачинилися, ланцюжок зняли, i знову вiдчинилися, щоб показати молоду жiнку з дитиною на руках. – Перепрошую, – зронила вона, – але Рiчарду не подобаеться, коли я вiдчиняю дверi незнайомцям. Будь ласка, заходьте. Емма ступила до вiтальнi. – Зачекайте, поки покладу Джейка в його лiжечко. Емма сiла й огледiла кiмнату. Було кiлька свiтлин Крiстiн iз молодим вiйськово-морським офiцером, котрий, мабуть, i мав би бути ii чоловiком Рiчардом. Крiстiн повернулася за кiлька хвилин. Вона принесла тацю з кавою. – Чорну чи з молоком? – З молоком, будь ласка, – вибрала Емма, яка ще не пила кави в Англii, але швидко дiзналася, що американцi не п’ють чай навiть уранцi. – Цукор? – запитала Крiстiн пiсля того, як налила двi фiлiжанки. – Нi, дякую. – Отже, Том – ваш чоловiк? – запитала Крiстiн, сiдаючи навпроти Емми. – Нi, я його наречена. Якщо чесно, вiн навiть не здогадувався, що я в тяжi. – Як ви мене знайшли? – здивувалася Крiстiн, в ii голосi все ще чулася нотка страху. – Доглядач iз «Зiрки Канзасу» сказав, що ви з Рiчардом були одними з останнiх, хто бачив Тома. – Це правда. Ми були з ним, аж поки його не заарештували за кiлька хвилин пiсля того, як вiн зiйшов на берег. – Заарештували? – з недовiрою повторила Емма. – Що ж вiн мiг такого вчинити, щоб його заарештували? – Його звинуватили в убивствi брата, – пояснила Крiстiн. – А ви це точно знаете? Емма розплакалася, ii сподiвання розсипалися з усвiдомленням того, що це, вочевидь, Бредшоу вижив, а не Гаррi. Адже якби Гаррi звинуватили в убивствi брата Бредшоу, йому було б завиграшки довести, що вони заарештували не того. Якби ж вона розiрвала того листа на коминку Мейзi, то дiзналася б правду, а не була змушена пережити це випробування. Вона заридала, вперше прийнявши те, що Гаррi зараз уже в кращому свiтi. Джайлз Беррiнгтон 1939–1941 11 Коли сер Волтер Беррiнгтон вiдвiдав онука, щоб повiдомити йому страшнi новини про те, що Гаррi Клiфтон загинув у морi, Джайлз вiдчув таке онiмiння, нiби втратив кiнцiвку. Насправдi вiн був би радий втратити цю кiнцiвку, якби це могло повернути Гаррi. Вони були нерозлучними ще з дитинства, i Джайлз завжди вважав, що вони залишаться такими на все життя. Безпiдставна, непотрiбна смерть Гаррi зробила Джайлза ще рiшучiшим уникнути помилки зi свого боку. Джайлз якраз перебував у вiтальнi, слухаючи виступ пана Черчилля по радiо, коли Емма запитала його: – Ти плануеш iти на вiйну? – Авжеж, до Оксфорда бiльше не повернуся. І маю намiр записатися негайно. Його мати була явно цим здивована, але сказала, що розумiе намiр сина. Емма обняла його i сказала: – Гаррi пишався б тобою. Грейс, яка рiдко виявляла якiсь емоцii, розплакалась. Наступного ранку Джайлз заiхав у Бристоль i демонстративно припаркував свiй жовтий «ем-джi»[5 - Morris Garages – британська автомобiлебудiвна компанiя, яку заснували 1924 року в Оксфордi Вiльям Рiчард Моррiс i Сесiл Кiмбер.] бiля вхiдних дверей вербувального пункту. Вiн зайшов досередини, сподiваючись, що слово «рiшучий» написане на його чолi. Сержант-майор глостерширцiв, старий полковий старшина капiтана Джека Тарранта, став дуже уважним у мить, коли побачив молодого пана Беррiнгтона. Вiн вручив Джайлзу анкету, яку той покiрно заповнив, а за годину його запросили зайти за завiсу для огляду армiйським лiкарем. Останнiй поставив галочку у кожен квадратик пiсля того, як ретельно перевiрив у рекрута вуха, нiс, горло, грудну клiтку та кiнцiвки, перш нiж наприкiнцi перевiрити зiр. Джайлз стояв за бiлою лiнiею та називав лiтери й цифри на вимогу; врештi-решт, вiн мiг вiдбити шкiряну кулю, що мчала на нього зi швидкiстю дев’яносто миль на годину, далi за друзiв. Парубок був упевнений, що пройде медогляд, доки лiкар не поцiкавився у нього, чи знае вiн про якiсь спадковi недуги або захворювання в його родинi. Джайлз правдиво вiдповiв: – Мiй батько i дiдусь – дальтонiки. Лiкар провiв ще одну серiю тестiв, i Джайлз помiтив, що «гм» та «ага» перетворилися на цокання язиком. – Менi шкода, що маю вам це сказати, пане Беррiнгтон, – заявив медик, коли закiнчив свiй огляд, – але, зважаючи на iсторiю захворювань вашоi родини, не зможу рекомендувати вас на стройову службу. Проте, звiсно, нiщо не може завадити вам пристати на канцелярську роботу. – Хiба ви не можете просто поставити галочку, лiкарю, i забути, що я коли-небудь згадував цей клятий факт? – вiдчайдушно намагався переконати медика Джайлз. Лiкар проiгнорував його протест i в останньому рядку бланка написав «С3» – непридатний для стройовоi служби. Джайлз повернувся до садиби в обiд. Його мати Елiзабет нiчого не сказала на те, що вiн сам випив майже пляшку вина. Молодик повiдомив усiм, хто цiкавився, та кiльком, хто цього не зробив, що його не взяли у глостерширцi, бо не розрiзняе кольорiв. – Але це не завадило дiдусевi боротися з бурами, – нагадала йому Грейс пiсля того, як йому подали другу порцiю пудингу. – Вони, мабуть, тодi не мали уявлення, що така хвороба iснуе, – сказав на це Джайлз, намагаючись не помiчати ii колючки. Та Емма завдала удару нижче пояса. – Ти нiколи й не прагнув записатися в перший призов, чи не так? – сказала вона, пильно зазираючи братовi в вiчi. Джайлз задивився на своi черевики, коли вона вiдправила його у нокаут. – Шкода, що немае твого приятеля з докiв, аби вiн нагадав, що також був дальтонiком. Коли мати Джайлза почула цi слова, iй явно полегшало, але вона i цього разу нiчого не сказала. Грейс бiльше не розмовляла з братом до того, як повернулася до Кембриджу. ? Наступного дня Джайлз подався до Оксфорду, намагаючись переконати себе, що всi приймуть як вагому причину те, чому вiн не змiг записатися до вiйська i мав намiр продовжити свое життя студента. Коли ж увiйшов у браму коледжу, то виявив, що квадратне подвiр’я бiльше нагадуе вербувальний пункт, нiж унiверситет, iз молодиками в одностроях, котрi хильнули зайвого. На думку Джайлза, единою перевагою ситуацii було те, що вперше в iсторii унiверситету там опинилося стiльки ж жiнок, скiльки й чоловiкiв. На жаль, бiльшiсть iз них лише бажали пройтися пiд лiкоть з кимось в унiформi. Старий шкiльний товариш Джайлза Дiкiнс був одним iз небагатьох, хто не почувався незручно через те, що не записався в рекрути. Та Дiкiнсу i не було сенсу здавати медичнi тести. Це був один iз рiдкiсних iспитiв, за який вiн не зумiв би отримати галочку в жодному квадратику. Але потiм вiн раптово зник, перебравшись до Блечлi-парку[6 - У маетку Блечлi-парк у мiстечку Мiлтон-Кiнз (графство Бакiнгемпшир) розмiстилася Урядова школа кодiв i шифрiв, в якiй пiд час Другоi свiтовоi вiйни декодували нiмецькi шифри «Енiгми» та машини Лоренца.]. Нiхто не мiг сказати Джайлзу, що там дiеться, настiльки там усе було вкрито таiною, а Дiкiнс попередив його, що той за жодних обставин не зможе навiдувати свого приятеля. Минали мiсяцi, i Джайлз став бiльше часу проводити наодинцi в пабi, нiж у переповненiй лекцiйнiй залi, тодi як Оксфорд почав наповнюватися вже демобiлiзованими з фронту – дехто з однiею рукою, iншi – з однiею ногою, кiлька слiпих, i вони навчалися в його коледжi. Парубок намагався поводитися так, нiби цього не помiчае, а до кiнця курсу все бiльше й бiльше почувався не на своему мiсцi. ? Наприкiнцi курсу Джайлз поiхав до Шотландii, аби бути присутнiм на хрестинах Себастьяна Артура Клiфтона. На церемонiю, яку провели в каплицi замку Малджерлi, запросили лише найближчих родичiв i кiлькох близьких друзiв. Батька Емми та Джайлза серед них не було. Джайлз дуже здивувався i водночас зрадiв, коли Емма попросила його стати хрещеним батьком для сина, хоча й дещо збентежився, коли вона визнала, що единою причиною тiеi пропозицii стало те, що, незважаючи на все, вона не сумнiвалася, що саме такий вибiр зробив би Гаррi. Наступного ранку, коли Джайлз спустився на снiданок, то помiтив свiтло, яке линуло з кабiнету його дiда. Коли ж проходив повз цi дверi на шляху до iдальнi, то почув свое iм’я. Парубок зупинився i пiдiйшов ближче до напiввiдчинених дверей. Вiн зацiпенiв вiд жаху, коли почув, як сер Волтер сказав: – Менi боляче, що повинен це сказати, але який батько – такий i син. – Згоден, – приеднався до його думки лорд Гарвi. – Я завжди високо цiнував хлопчика, i це робить усю цю кляту справу ще неприемнiшою. – Нiхто, – зауважив сер Волтер, – не мiг пишатися бiльше мене як голови правлiння, коли Джайлза призначили головним старостою Бристольськоi гiмназii. – Я припускав, – додав лорд Гарвi, – що вiн зможе використати своi чудовi нахили до лiдерства та проявiв мужностi, якi вiн так часто демонстрував на iгровому полi, i на полi бою. – Єдине хороше, що з усього цього випливае, – визнав сер Волтер, – це те, що я все бiльше не вiрю в те, що Гаррi Клiфтон мiг бути його сином, – сказав вiн. Джайлз минув передпокiй, пройшов повз iдальню та вийшов надвiр. Вiн сiв у свою автiвку i розпочав довгу подорож назад, на захiд краiни. Наступного ранку вiн припаркувався бiля вербувального пункту. І знову став у чергу, цього разу не до глостерширцiв, а по той бiк Ейвона, де набирали рекрутiв до Вессекського полку. Пiсля того як юнак заповнив анкету, його передали iншому суворому лiкарю. Цього разу, коли медик запитав: «Чи знаете ви якiсь спадковi недуги або захворювання у вашiй родинi, якi могли б завадити вам вступити на дiеву службу?», вiн вiдповiв: «Нi, сер». 12 Опiвднi наступного дня Джайлз покинув один свiт, щоб увiйти в iнший. Тридцять шiсть новобранцiв, котрi не мали мiж собою нiчого спiльного, окрiм королiвського шилiнга[7 - Королiвський шилiнг – традицiйна монета, прийнявши яку вiд вербувальника чоловiк зобов’язувався служити в англiйськiй армii i не мiг уже вiд цього вiдступитися.], сiли у вагон разом iз капралом, який вiдтепер виконував обов’язки iхньоi няньки. Коли потяг виiхав за межi вокзалу, Джайлз утупився у похмуре вiкно вагона третього класу i був упевнений тiльки в одному: вони прямували на пiвдень. Але лише пiсля того як за чотири години потяг заiхав у Лiмпстон, юнак збагнув, наскiльки це було далеко на пiвдень. Пiд час цiеi подорожi Джайлз мовчав i уважно слухав усiх людей, котрi були навколо i мали стати його супутниками наступнi дванадцять тижнiв. Водiй автобуса з Фiлтона, полiцiянт iз Лонг-Ештона, м’ясар iз Брод-стрит, будiвельник iз Нейлсi та фермер iз Вiнскомба. Як тiльки вони вивантажилися з потяга, капрал спрямував iх в автобус, що вже чекав неподалiк. – Куди ми iдемо? – поцiкавився м’ясар. – Дiзнаетесь уже скоро, паночку, – вiдповiв капрал, i за акцентом стало ясно, де вiн народився. Упродовж години автобус рухався Дартмуром, доки не дiстався мiсця, де не спостерiгалося жодних ознак будинкiв або людей, хiба якийсь випадковий яструб летiв у небi в пошуках здобичi. Зрештою, вони зупинилися бiля вiддаленоi групи споруд, про яку вицвiла вивiска повiдомляла: «Іпрськi казарми. Навчальний табiр Вессекського полку». Це настрiй Джайлзу не пiдняло. Якийсь вояк вийшов iз будки бiля ворiт i пiдняв шлагбаум, аби дозволити автобусу проiхати ще сто ярдiв, перш нiж зупинитися посеред навчального плацу. Єдина постать стояла в очiкуваннi, коли прибульцi виберуться з салону. Коли Джайлз вийшов iз автобуса, то зiткнувся вiч-на-вiч iз здорованем з широкими грудьми й одягненим у хакi, котрий виглядав так, нiби його посадили на грядку. На його грудях висiли три ряди медалей, а пiд пахвою стримiв стек. Але найбiльше Джайлза вразили гострi, як вiстря ножа, складки на штанях i черевики, такi напуцованi, що вiн мiг бачити в них свое вiдображення. – Доброго дня, панове, – привiтався чоловiк голосом, який лунав на весь плац i не мав потреби в посиленнi мегафоном. – Мене звати сержант-майор Доусон, для вас – сер. Моiм обов’язком е перетворити вас iз череди овець на бойову одиницю всього за дванадцять тижнiв. До закiнчення цього термiну ви зможете назвати себе вояками Вессекського полку, найкращого пiдроздiлу нашого вiйська. Наступнi дванадцять тижнiв я буду вашою матiр’ю, вашим батьком i вашою коханою, i, дозвольте запевнити, у мене е лише одна мета в життi – переконатися в тому, що коли зустрiнетесь iз першою нiмецькою сволотою, зможете ii порiшити, перш нiж та вколошкае вас. Процес навчання розпочнеться завтра о п’ятiй ранку. Тут здiйнявся стогiн, який сержант-майор проiгнорував. – До цього часу наказую капраловi Мак-Клауду вiдвести вас до iдальнi, перш нiж ви влаштуетесь у казармi. Обов’язково вiдпочиньте вночi, адже вам знадобиться кожна унцiя енергii, яку маете в собi, коли ми зустрiнемося знову. Командуйте, капрале. Джайлз сидiв за пирогом iз риби, в який забули покласти сiль, а пiсля одного ковтка теплоi коричневоi води, яку називали чаем, поставив свiй кухоль на стiл. – Якщо не iстимете свiй рибний пирiг, я можу його доiсти? – запитав молодик, котрий сидiв поруч. Джайлз кивнув, i вони помiнялися тарiлками. Сусiда бiльше нiчого не сказав, поки не доiв. – Я знаю вашу маму, – повiдомив молодик. Джайлз придивився до нього уважнiше, дивуючись, як таке можливе. – Ми постачаемо м’ясо до садиби та Беррiнгтон-холу, – пояснив чоловiк. – Менi подобаеться ваша мама, – додав вiн. – Дуже приемна ледi. До речi, я Бейтс, Террi Бейтс. Вiн мiцно потиснув Джайлзу руку: – Нiколи не думав, що сидiтиму поруч iз вами. – А тепер, хлопцi, гайда звiдси! – наказав капрал. Новi рекрути похопилися з лавок i рушили за капралом iз iдальнi через плац до нiссенiвського бараку[8 - Нiссенiвський барак – збiрна конструкцiя напiвцилiндричноi форми з гофрованого залiза; пiд час Першоi свiтовоi вiйни iх використовували як тимчасовi армiйськi казарми або господарськi споруди; названий на честь автора конструкцii – пiдполковника Пiтера Нормана Нiссена (1871–1930), канадсько-американсько-британського гiрничого iнженера, винахiдника й офiцера армii Його величностi.] з написом «Марна» на дверях. Ще одна славетна битва вессекцiв, як пояснив капрал перед тим, як вiдчинити дверi в iхне нове житло. Тридцять шiсть лiжок, по вiсiмнадцять iз кожного боку, заповнювали весь простiр, не бiльший за iдальню в Беррiнгтон-холi. Джайлз опинився мiж Еткiнсоном i Бейтсом. Подiбне на школу, подумав вiн, хоча й помiтив одну-двi вiдмiнностi упродовж кiлькох наступних днiв. – Баста, хлопцi, маете час роздягнутись i похропти. Задовго до того, як останнiй рекрут залiз у свое лiжко, капрал вимкнув свiтло i гукнув: – Переконайтесь, що всi заплющили очi. Завтра у вас буде дуже важкий день. Джайлз не здивувався б, якби вiн додав, немов Фiшер iз його старого навчального закладу: «Анi пари з вуст пiсля гасiння свiтла». Як i обiцяли, жарiвки спалахнули знову о п’ятiй годинi наступного ранку, хоча Джайлз i не встиг кинути оком на годинник пiсля того, як у примiщення увiйшов сержант-майор Доусон i зарепетував: – Останнiй чоловiк, хто поставить обидвi ноги на землю, першим потрапить на багнет! ? Бiльшiсть нiг швидко гупнули об пiдлогу, коли сержант-майор дiйшов до середини казарми, а його стек уже гримав по лiжках тих, чиi ноги досi не торкнулися пiдлоги. – А тепер слухайте уважно, – продовжив вiн. – Даю вам чотири хвилини, щоби умитися та поголитися, чотири хвилини – щоб прибрати лiжко, чотири хвилини, щоб одягнутися, та вiсiм хвилин, аби поснiдати. Загалом двадцять хвилин. Не рекомендую базiкати, бо ви не можете дозволити собi гаяти час, i в будь-якому разi я единий, кому дозволено тут розмовляти. Це зрозумiло? – Ще б пак, – зронив Джайлз, викликавши хвилю здивованого смiху. За мить сержант-майор уже стояв перед ним. – Щоразу, коли ти розтулятимеш свiй писок, синку, – гукнув вiн, поклавши свiй стек на плече Джайлза, – все, що я хочу почути, це: так, сер, нi, сер, як накажете, сер. Це зрозумiло? – Так, сер, – промовив Джайлз. – Не думаю, що почув тебе, синку. – Так, сер! – вигукнув Джайлз. – Уже краще. А тепер бiгом до умивальноi кiмнати, миршавий маленький чоловiчку, перш нiж я вiдправлю тебе на гауптвахту. Джайлз поняття не мав, що таке гауптвахта, але це прозвучало не надто привабливо. Коли Джайлз лише заходив, Бейтс уже вибирався iз вбиральнi. До того часу, коли вiн поголився, Бейтс устиг заправити свое лiжко, вдягтися та поквапився до iдальнi. Коли Джайлз нарештi його наздогнав, то зайняв мiсце на лавi навпроти. – Як це вам вдаеться? – захоплено поцiкавився Джайлз. – Що вдаеться? – не второпав Бейтс. – Бути таким бадьорим, коли решта ще соннi. – Насправдi все просто. Я м’ясар, як i мiй тато. Щоранку прокидався о четвертiй i вирушав на ринок. Якщо хочеш отримати найкращi шматки, треба наспiти в момент, коли м’ясо доправляють iз докiв або вокзалу. Запiзнишся хоч на кiлька хвилин – i тобi залишаеться лише другий сорт. А запiзнишся на пiвгодини, можеш розраховувати хiба на кiстки – ваша матiнка не подякувала б за це, знаете? Джайлз засмiявся, але тут Бейтс пiдхопився i погнав назад до казарми, бо сержант-майор зовсiм не залишив iм часу, щоб почистити зуби. Бiльшу частину ранку салаги витратили на перевдягання в унiформу, кiлька комплектiв якоi виглядали так, нiби iх уже хтось носив ранiше. По тому отримали берети, паски, черевики, вовнянi шапки, шоломи, пасту «Брассо»[9 - Паста «Брассо» – засiб для полiрування металевих поверхонь, у вiйську – пряжок i гудзикiв.] та крем для чобiт. Пiсля того як новобранцiв екiпiрували, iх вивели на плац для першого шикування. Вiдслуживши, нехай навiть i дещо неуважно, в школi Об’еднаного кадетського корпусу, Джайлз розпочав iз невеликою перевагою, але не мiг позбутися вiдчуття, що Террi Бейтс хутко його наздожене. О дванадцятiй вони помарширували до iдальнi. Джайлз був такий голодний, що iв майже все, що пропонували. По обiдi вони повернулися до казарми та перевдяглись для заняття в тренажернiй залi, куди iх негайно ж погнали. Джайлз мовчки подякував своему iнструктору з фiзичноi пiдготовки за те, що той навчив його лазити по линвi, балансувати на колодi та використовувати настiннi бруси для розтягування м’язiв. Вiн не мiг не помiтити, що Бейтс копiював кожен його рух. День закiнчився кросом на п’ять миль через девонськi болота. Лише вiсiм iз тридцяти шести новобранцiв забiгли у ворота казарми одночасно зi своiм iнструктором iз фiзпiдготовки. Один навiть ухитрився заблукати, i його ще довелося шукати. Пiсля чаю настало те, що сержант-майор назвав вiдпочинком, себто для бiльшостi хлопцiв падiнням у лiжко задля глибокого сну. ? О п’ятiй наступного ранку дверi в казарму знову розчахнулися, i цього разу кiлька пар нiг уже опинилися на землi ще до того, як сержант-майор устиг увiмкнути свiтло. Пiсля снiданку провели ще одну годину муштри на плацу, i до цього часу майже всi новобранцi крокували в ногу. Потiм вони сидiли в колi на травi й навчалися розбирати, чистити, заряджати гвинтiвку та стрiляти з неi. Капрал очистив люфу лише одним чiтким порухом i заявив, що куля не знае, на чиему вона боцi, тому треба дати iй усi шанси вилетiти з люфи та закатрупити ворога, замiсть того щоб вибухнути в замку i вколошкати стрiльця. День провели на стрiлецькому полiгонi, де iнструктори навчали рекрутiв мiцно притискати приклад гвинтiвки до плеча, змiщувати мушку з прицiлом та обережно тиснути на гачок, а не рвати його. Цього разу Джайлз подякував дiдусевi за години, проведенi за стрiляниною по курiпках, що гарантувало можливiсть не схибити по бугаях. День закiнчився черговим кросом на п’ять миль, чаем i вiдпочинком, пiсля чого був вiдбiй о десятiй. Бiльшiсть юнакiв звалилися на своi лiжка ще задовго до цього, бажаючи лишень, аби наступного ранку сонце не зiйшло або принаймнi щоб сержант-майор вiддав Боговi душу увi снi. Їм не пощастило. Перший тиждень здався Джайлзовi мiсяцем, але до кiнця другого вiн уже став звикати до режиму, хоча ще жодного разу не зумiв потрапити до вбиральнi ранiше за Бейтса. Незважаючи на те, що Джайлзу, як i будь-кому iншому, не подобалася муштра, однак йому подобалося змагатися. Але й вiн був змушений визнати, що з кожним днем йому стае все складнiше наздоганяти м’ясара з Брод-стрит. Бейтс вiдповiдав йому ударом на удар на боксерському рингу, вражав усi цiлi на стрiлецькому полiгонi, а коли iм довелося бiгти крос на п’ять миль у важких черевиках з гвинтiвками – чоловiка, котрий роками тягав тушi корiв на плечах: вранцi, пополуднi й уночi, раптом стало майже неможливо здолати. ? Наприкiнцi шостого тижня нiкого не здивувало те, що саме Беррiнгтона та Бейтса пiдвищили до молодших капралiв, i кожен отримав власний пiдроздiл. Вони не встигли пришити своi вiдзнаки, як пiдроздiли, якими вони командували, стали вiдчайдушними суперниками; не просто на плацу чи спортивному майданчику, але й щоразу, коли iх пiдiймали по тривозi вночi або тренували польовi маневри вiйськ. Наприкiнцi кожного дня, немов школярi, Джайлз i Бейтс оголошували себе переможцями. Тому часто сержант-майор був змушений оголошувати iм подяки окремо. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzheffri-archer/grihi-batkiv/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 «Книга загальних молитов» – коротка назва кiлькох взаемопов’язаних теологiчних текстiв церков Англiканського спiвтовариства. Книга мiстить у собi послiдовнiсть лiтургii, а також збiрку молитов для iнших богослужбових обрядiв. 2 Джордж Герман Рут-молодший (1895–1948), бiльше вiдомий за прiзвиськом Бейб Рут – американський бейсболiст, легенда американського спорту. 3 Книга псалмiв. Переклад Івана Огiенка. 4 «Атенiя» – британський пасажирський лайнер, що його 3 вересня 1939-го, всього через кiлька годин пiсля оголошення урядом Об’еднаного Королiвства вiйни Нiмеччинi, потопив пiдводний човен U-30 пiд командуванням оберлейтенанта Фрiтца-Юлiуса Лемпа, помилково прийнявши його за вiйськовий крейсер. «Атенiя» стала першим кораблем, потопленим нiмецькими пiдводними човнами у Другiй свiтовiй вiйнi. 5 Morris Garages – британська автомобiлебудiвна компанiя, яку заснували 1924 року в Оксфордi Вiльям Рiчард Моррiс i Сесiл Кiмбер. 6 У маетку Блечлi-парк у мiстечку Мiлтон-Кiнз (графство Бакiнгемпшир) розмiстилася Урядова школа кодiв i шифрiв, в якiй пiд час Другоi свiтовоi вiйни декодували нiмецькi шифри «Енiгми» та машини Лоренца. 7 Королiвський шилiнг – традицiйна монета, прийнявши яку вiд вербувальника чоловiк зобов’язувався служити в англiйськiй армii i не мiг уже вiд цього вiдступитися. 8 Нiссенiвський барак – збiрна конструкцiя напiвцилiндричноi форми з гофрованого залiза; пiд час Першоi свiтовоi вiйни iх використовували як тимчасовi армiйськi казарми або господарськi споруди; названий на честь автора конструкцii – пiдполковника Пiтера Нормана Нiссена (1871–1930), канадсько-американсько-британського гiрничого iнженера, винахiдника й офiцера армii Його величностi. 9 Паста «Брассо» – засiб для полiрування металевих поверхонь, у вiйську – пряжок i гудзикiв.