Виховання почуттів

Виховання почуттiв Гюстав Флобер Роман «Виховання почуттiв» – найскладнiший за стилем, iдеями, проблематикою iз усього написаного Гюставом Флобером. Це багатоплановий твiр, в якому у новому, несподiваному ракурсi поеднанi iсторiя Францii, iсторiя поколiння, iсторiя героя. У свiдоме життя герой роману юний Фредерiк Моро вступае з перебiльшеним уявленням про себе i своi можливостi, з певнiстю, що йому судилася незвичайна доля. Вiн вирiшуе стати письменником i пише роман, але не завершуе його, компонуе вальси, вивчае китайську мову, пробуе своi сили в живописi, але нi в чому не знаходить свого покликання, всi його молодi амбiцii зазнають поразки. Врештi-решт, вiн нi в чому не проявив себе, його прекрасне кохання залишилося мрiею, а високi пориви виявилися нiкчемними справами. Цим i завершилося виховання почуттiв. Гюстав Флобер Виховання почуттiв Історiя молодоi людини, або виховання почуттiв «Флобера странное наследство — Education sentimentale…»     (А. Блок) «Вашого старого трубадура нечувано топчуть ногами. Люди, що одержали вiд мене примiрник мого роману, бояться зi мною про нього говорити з остраху скомпрометувати себе або жалiючи мене», – так у груднi 1869 року писав у листi до своеi вiдомоi подруги, французькоi письменницi Жорж Санд автор нинi славетного роману «Виховання почуттiв» Гюстав Флобер. Сьогоднi Флобер – класик свiтовоi лiтератури, один iз великоi трiйки: Бальзак – Стендаль – Флобер. Цi трое доклали найбiльше зусиль до створення i становлення реалiстичного мистецтва Францii XIX столiття. При цьому у кожного з них своя художня неповторнiсть i своя життева iсторiя. Доля Гюстава Флобера – i як письменника, i як людини свого часу – водночас своерiдна i драматична. За життя вiн не набув тiеi широкоi слави, що виходила б за межi Францii, яку мав Бальзак. Але вiн не зазнав i негараздiв творця «Людськоi комедii»: його не гнiтила участь «лiтературного негра», який повинен будь-що-будь виконати роботу в належний термiн. Флобер нерiдко нарiкае на муки творчостi, але вiн мав змогу шлiфувати свiй – як його пiзнiше визначать – неперевершений стиль. Хоча йому i не притаманна тужлива iнтонацiя самотностi непiзнаного, неоцiненого сучасниками таланту, яка пануе в мужнiх та гiрких зiзнаннях Стендаля, але й Флоберу вiдомi нерозумiння i неправедний суд над його книгами – суд не тiльки в переносному, але i в прямому значеннi цього слова. За роман «Панi Боварi» Флобера було звинувачено в аморальностi й притягнуто до судовоi вiдповiдальностi. З гiркою iронiею прокоментував письменник рiшення суду: «Про що ж можна писати, якщо таке невинне створiння, якщо бiдну мою панi Боварi схопили за волосся i, мов гулящу, вiдправили до виправноi полiцii?!» На щастя, завжди поруч були тi, хто розумiв мiру й природу хисту митця. Перш за все, це дивний друг i талановитий читач Жорж Санд та «любий москвич», як називав Івана Тургенева Флобер. Мабуть, нiколи не застарiе афоризм древнього римлянина: «Habent sua fata libelli». Книжки мають свою долю… Починаючи з поколiння Марселя Пруста, який був у захватi вiд флоберiвського стилю, слава Флобера все зростае, а «Панi Боварi» та «Виховання почуттiв», свого часу так суворо зустрiтi критикою, сьогоднi найвiдомiшi твори письменника. «Виховання почуттiв» – третiй пiсля «Панi Боварi» та «Саламбо» завершений роман Флобера. Порiвняно з його попередником Бальзаком, творчiсть якого письменник особливо шанував, хоча у своiх книжках на рiвних вступав з ним в полемiчний дiалог, Флобер написав незрiвнянно менше. При цьому художнiй обсяг, художнiй простiр його романiв не поступаеться бальзакiвському. Є i в нього «сцени провiнцiйного життя» в «Панi Боварi», i «паризькi сцени» у «Вихованнi почуттiв». Тi самi проблеми – «iсторiя молодоi людини», «втраченi iлюзii» – хвилюють його. Як молодший сучасник, як спадкоемець Флобер органiчно поеднуе, узагальнюючи, набутки своiх попередникiв – романтикiв i реалiстiв, але виступае як неповторна особистiсть, створюючи свiй стиль, свого героя, свiй художнiй свiт. Вiн вiдiйде вiд романтичноi вiри в можливiсть для героя уникнути принизливого, пошлого впливу суспiльства, «натовпу», в можливiсть благословенноi романтичноi самотностi. На вiдмiну вiд романтикiв, на вiдмiну вiд Бальзака, Флобер звертае увагу на iгноровану ними пересiчну людину, на банальнi, а не «ексклюзивнi» ситуацii, в яких висвiчуеться i драматичне, а то й трагiчне, i трагiкомiчне, «боварiстське» в його персонажах, коли вони не хочуть (або не можуть) бачити себе й iнших, життевi колiзii та обставини такими, якими вони е. Роман «Виховання почуттiв» – найскладнiший за стилем, iдеями, проблематикою iз всього написаного майстром. Визначний французький лiтературознавець Морiс Бардеш стверджуе, що в цьому творi Флобер винайшов «романну формулу XX столiття». Це багатоплановий за змiстом роман, у якому в новому, несподiваному ракурсi поеднанi iсторiя Францii, iсторiя поколiння, iсторiя героя. Можливо, це найневтiшнiша з книг Гюстава Флобера. Безпосередню флоберiвське починаеться вже з назви роману[1 - Флобер довго шукав назву для свого твору. До остаточного варiанту письменник пропонував iншi: «Зiв'ялi плоди», «Невдахи».]. Французький заголовок «Education sentimentale» приховуе в собi вихiдну неоднозначнiсть. Переклад «виховання почуттiв» дещо звужуе сенс, приглушуе особливу флоберiвську iронiю. З французькоi можна було б перекласти як «сентиментальне (навiть «сантиментальне») виховання». Ця назва сприймаеться як сумний фразеологiзм, спiвзвучний бальзакiвським «втраченим iлюзiям». Проте крiзь сум пробиваеться авторська скептична посмiшка: «сентиментальне виховання» за часiв зовсiм не сентиментальноi, розбещеноi Липневоi монархii, що йде до своеi загибелi – революцii 1848 року. «Історiя молодоi людини» – це пiдзаголовок флоберiвського роману. Генеральна сюжетна лiнiя пов'язана з життевим шляхом Фредерiка Моро, що починаеться о шостiй ранку 15 вересня 1840 р. на палубi корабля, а завершуеться, хоч життя ще тривае, на початку зими 1868 р. бiля камiна у своему домi. Флобер скрупульозний хронiкер, i його цифри теж складаються в iсторiю «виховання почуттiв». Плодюча осiнь перейшла в холодну зиму. Вранцi вперше побачить Фредерiк на пароплавi Марiю Арну, жiнку, що на десятилiття стане сенсом його життя, центром його почуттiв. Через 27 рокiв пiд вечiр березневого дня вона востанне з'явиться перед ним. Нiщо не зайве, жодна деталь – на полотнi майстра. Якщо, схвильований красою панi Арну, ще не знайомий з нею, Фредерiк звертае увагу на ii чорне блискуче волосся, то i в сценi останньоi зустрiчi Флобер вдаеться до обiгрування цiеi деталi: завершуючи сюжетний мотив, дар коханки, що коханкою не була, – пасмо, вже сивого, волосся. Створюючи картину паризького життя, Флобер буквально переповнюе подробицями текст: тут i назви вулиць, точнi адреси та вивiски кафе, ресторанiв, клубiв, достовiрнi пейзажi, iнтер'ери будинкiв рiзних верств тощо. Навiть те, скiльки коштуе снiданок Фредерiка в ресторанi, повiдомляе автор. Що ж до одержання Фредерiком вiд багатого дядька очiкуваноi спадщини, то тут iнформацiя подаеться з нотарiальною точнiстю: 12 грудня 1845 року. Лiтературна критика 1869 р. була глухою до художнiх принципiв майстра та нещадною в зауваженнях. Докоряли «переповненням дрiбницями», «жанровою невизначенiстю». Особливо ущипливим був талановитий, але недобрий i несправедливий, пристрасний у своiх судженнях Барбе д'Оревiллi: «Це тiльки два томи, – насмiшкувато пише вiн, – але iх могло б бути й десять, бо вульгарнi й дурнуватi пригоди Фредерiка Моро можна продовжувати безкiнечно». Та «дрiбниць» i «жанровоi невизначеностi» у Флобера не було. Було намагання передати життеву конкретику, прозу буття, крiзь яку так нелегко пробитися до «сантиментальностi», до лiричного струмочка молодих надiй, поезii молодих сподiвань, планiв, до поезii не спотвореного пошлiстю, бездуховною прагматикою життя. Гi де Мопассан в однiй iз своiх статей, присвячених авторовi «Виховання почуттiв», пише, що роман Флобера – це «досконало виконана картина того, що коiться кожного дня, точний запис життя». Водночас Мопассан акцентуе «жагу лiризму», «владний вплив романтизму» протягом усього життя письменника, який так старанно, так чесно i мужньо вивчав неприкрашену дiйснiсть. Цей сплав об'ективного «запису життя» i романтичноi рефлексii визначили iндивiдуальний стиль майстра. Флоберовi вдалось синтезувати романтичне й антиромантичне, поезiю й прозу, полiтику i приватне життя. За словами Андре Моруа, у «Вихованнi почуттiв» Флобер поеднуе в собi й учня Гюго, i наставника Мопассана. Це зумовило тип флоберiвського героя. У ньому легко розпiзнати риси його романтичних попередникiв – здатнiсть до високого кохання, вiрноi дружби. Його перший портрет у книзi – «молода людина рокiв вiсiмнадцяти», «з довгим волоссям», яка «нерухомо стоiть бiля штурвалу», «з альбомом пiд пахвою» – доносить знайому естетику молодостi, артистизму, самотностi, блукань. Та романтизм уже помiтно розбавлений – перш за все, бальзакiвського-флоберiвською темою грошей, якi у випадку Фредерiка Моро визначають не тiльки його самовiдчуття, але й мiсце його проживання. Романтична любов до панi Арну зрештою не завадить йому приеднатися до череди коханцiв куртизанки Рози Брон, примiрюватись до вигiдного шлюбу з багатою нареченою Луiзою Рокка або з удовою панi Дамбрез, позбавившись вiд лiтературних претензiй, спокушатися привiлеями полiтичноi чи будь-якоi iншоi кар'ери. Виховання почуттiв мае чiткий вектор та алгоритм. Його, виховання, незламний хiд демонструеться багато разiв. Історiя молодоi людини, персонiфiкована перш за все долею Фредерiка Моро, але пiдтверджена життевими шляхами всiх молодих персонажiв роману, чиi молодi амбiцii, плани стихають, перемагаються персональною посереднiстю та загальною пересiчнiстю «свiту кольору плiсняви». Тема «виховання почуттiв» пов'язана не тiльки з приватними долями героiв, що рiзняться соцiальним походженням, характерами, особистими планами. Вона, ця тема, ввiбрала в себе i бурхливу французьку iсторiю – революцiю 1848 року. Марксистська критика XX столiття часто-густо писала про однобiчнiсть вiдображення у романi революцii 1848 року. Можливо, якоюсь мiрою зауваження слушне. Флобер на вiдмiну вiд Гюго не зосереджуеться на героiцi революцiйних подiй. Але натомiсть вiн вiдтворив те, чого нема нi у Гюго, нi в «Сценах полiтичного життя» Бальзака. Бальзак генiально створюе образи стратегiв полiтичноi iнтриги, але не цiкавиться тим, що стане головним для Флобера. Автор «Виховання почуттiв» демонструе, як «iдея оволодiвае масами», спрощуючись, вульгаризуючись в корегуваннi як «лiвими», так i «правими», як в численних революцiйних «Клубах Розуму» зникае навiть тiнь останнього, доводяться до абсурду i бунтарськi й державнi iдеi. Письменник безжально викривае як реакцiонерiв-буржуа, так i революцiонерiв-робiтникiв, змальовуючи внутрiшню еднiсть iх ментальностi. Однi хочуть зберегти багатство i владу, другi хочуть iх забрати i присвоiти. «Фанатизм наживи не поступався шаленостям злиднiв». Флобер майже документально, з журналiстською прискiпливiстю вiдображуе хронiку революцiйних днiв – у датах i обличчях. Але i тут «роман без героя»: численнi рядженi, перевтiлення буржуа в демократа, революцiонера в консерватора, соцiалiста Сенекаля в полiцейського, буржуазного дiлка Дамбреза в ентузiаста нових iдей… Єдиний щирий шанувальник республiки Дюсардье вимушений з болем констатувати: «Коли прийшла революцiя, я думав, що ми будемо щасливi. (…) Але тепер ще гiрше, нiж ранiше». Виховання почуттiв охопило i соцiальне i приватне життя, i полiтику, i мистецтво, що огидно комерцiалiзуеться. Флобер висвiчуе, окрiм iсторii головного героя, бiльш нiж десятеро бiографiй, i всi вони при рiзноманiтностi сходяться в одному: в таненнi людяностi, духовностi, в спiльному русi до пошлоi пересiчностi. У фiналi цей сумний висновок пiдтвердять i Фредерiк Моро та його друг Шарль Делор'е – не тiльки визнанням свого життевого фiаско, поразки надiй та планiв усiх своiх товаришiв, але й признанням кращим за все, що було в iх життi, невдалоi спроби пiдлiткiв вiдвiдати публiчний дiм. Цим i завершуеться виховання почуттiв. Інтонацiйне багатство роману – вiд безпристрасностi до жагучоi печалi, вiд скептичноi iронii до сатири – не заважае, а сприяе створенню цiлiсноi художньоi картини, багатобiчному визначенню проблеми, що навряд чи коли-небудь втратить актуальнiсть. Л. А. Мироненко Виховання почуттiв Частина перша І 15 вересня 1840 року, близько шостоi години ранку, пароплав «Мiсто Монтеро», лаштуючись одчалити вiд набережноi Святого Бернара, випускав великi клуби диму. Поспiшали захеканi люди; бочки, кодоли, корзини з бiлизною захаращували проходи; матроси нiкому не вiдповiдали; всi штовхалися; мiж двома машинними кожухами височiла купа тюкiв; людський гамiр поглинало сичання пари, що, вириваючись крiзь отвори в залiзнiй обшивцi труб, оповивала все бiлястою заслоною, а на баку безперестану калатав дзвiн. Нарештi судно вiдiйшло, й обидва береги, забудованi складами, корабельнями й заводами, звiльна потяглися, нiби, розмотуючись, двi широкi стрiчки. Юнак рокiв вiсiмнадцяти з довгим волоссям непорушно стояв неподалiк стерна, тримаючи пiд пахвою альбом. Крiзь легкий туман вiн розглядав далекi дзвiницi, якiсь не вiдомi йому будiвлi; тодi востанне обвiв поглядом острiв Святого Людовiка, стару частину мiста, собор Богоматерi; незабаром Париж зник iз очей, i юнак важко зiтхнув. Фредерiк Моро, недавно отримавши диплом бакалавра, вертався в Ножан-на-Сенi, де вiн мав нудьгувати два мiсяцi перед тим, як поiхати вивчати право. Мати, давши синовi необхiдну суму, вiдправила його до Гавра, щоб навiдав дядька, котрий, як вона сподiвалася, мiг вiдписати небожевi спадщину; Фредерiк прибув звiдтiля напередоднi i, не маючи змоги затриматись у столицi, винагороджував себе тим, що вертався в провiнцiю найдальшою дорогою. Метушня вляглася; всi розташувалися по своiх мiсцях; дехто грiвся, стоячи бiля машини; труба з повiльним ритмiчним хрипом викидала султани чорного диму; мiднi деталi судна сльозилися краплинами роси; палуба тремтiла вiд легкого внутрiшнього двиготiння, а колеса, швидко обертаючись, били по водi. Рiчку облямовували пласкi пiщанi береги. Назустрiч траплялися то плоти, що починали хитатися на хвилях од пароплава, то якийсь безвiтрильний човен iз чоловiком, котрий ловив рибу; невдовзi хисткий туман розсiявся, вигулькнуло сонце, пагорок, що височiв на правiм березi Сени, став мало-помалу нижчати, а на протилежному березi, ближче до рiчки, з'являвся другий. Його увiнчували дерева, з-помiж яких манячiли низенькi будиночки з iталiйськими дахами у виглядi терас. Бiля них виднiли пообгороджуванi новенькими парканами й залiзними штахетами садки, що спускалися схилом, газони, теплицi, герань у вазах, симетрично розставлених по перилах, на якi можна було зiпертися. Не одному з тих, хто милувався на чепурненькi, такi затишнi притулки, хотiлось би стати iхнiм господарем, щоб прожити тут до кiнця днiв своiх iз хорошим бiльярдом, човником та подругою чи якимось iншим об'ектом заповiтних мрiй. Задоволення, що вiдчували люди вiд своеi першоi мандрiвки по водi, схиляло до вияву сердечних почуттiв. Витiвники почали жартувати. Залунали пiснi. Було весело. Подекуди задзвенiли чарки. Фредерiк думав про кiмнату, в якiй вiн житиме, про план драми, про сюжети картин, про майбутнi любовнi захоплення. Вiн гадав, що щастя, на яке заслуговувала досконалiсть його душi, бариться. Вiн подумки декламував сумовитi вiршi; нетерпляче походжав по палубi; дiйшов до ii кiнця, де висiв дзвiн, i там, серед пасажирiв та матросiв, помiтив пана, котрий залицявся до якоiсь селянки; говорячи iй комплiменти, вiн крутив у руках золотого хрестика, що висiв у неi на грудях. То був рокiв сорока кучерявий веселун. Його могутню постать щiльно облягала чорна оксамитова куртка, два смарагди ряхтiли на манжетах батистовоi сорочки, а широкi бiлi панталони звисали на якiсь незвичайнi червонi юхтовi чоботи iз синiми вiзерунками. Його не бентежила Фредерiкова присутнiсть. Вiн кiлька разiв повертався до нього й пiдморгував, нiби закликаючи до розмови; потiм почастував сигарами всiх, що стояли довкола. Проте, видно, нудьгуючи в тiй компанii, вiн одiйшов. Фредерiк попрямував слiдом за ним. Спершу розмова точилася про рiзнi Гатунки тютюну, а далi цiлком природно перейшла на жiнок. Добродiй у червоних чоботях дав молодиковi кiлька порад; вiн висловлював рiзнi теорii, розповiдав анекдоти, покликався на власний досвiд i всю ту розтлiнну мову провадив батькiвським тоном, воднораз i простодушним, i забавним. Вiн видавав себе за республiканця; багато мандрував, був знайомий iз закулiсним життям театрiв, ресторанiв, газет i всiма знаменитими артистами, яких фамiльярно називав на iм'я; Фредерiк невдовзi подiлився з ним своiми планами; вiн схвалив iх. Але зненацька ввiрвав розмову, задивився на пароплавну трубу i, швидко бурмочучи, заходився вираховувати, «скiльки вийде, якщо поршень зробить за хвилину стiльки-от тактiв» i т. iн. А коли цифра була визначена, почав палко захоплюватися краевидом. Вiн казав, що вважае себе щасливим, бо звiльнився вiд усiляких справ. Фредерiк вiдчував до нього певну пошану i не встояв проти бажання довiдатись, як його зовуть. Незнайомець вiдповiв одним духом: – Жак Арну, власник «Художнього промислу» на бульварi Монмартр. Слуга в картузi з золотим галуном пiдiйшов до нього й сказав: – Чи не зiйдете, пане, донизу? Мадмуазель плаче. Вiн зник. «Художнiй промисел» – змiшане пiдприемство, де були об'еднанi газета, присвячена малярству, та крамниця, в якiй торгували картинами. Фредерiковi не раз траплялося читати цю назву в рiдному мiстi на величезних оголошеннях у книгарнi, де на виднотi красувалося iм'я Жака Арну. Сонце кидало прямовисне промiння, пiд яким блищали залiзнi скрiпи щогл, металева обшивка, поверхня води; ii розтинав нiс пароплава, i вiд нього розходилися двi борозни, що тяглися аж до окрайки лугiв. З кожним вигином рiчки вiдкривалися такi самi ряди срiблястих тополь. Мiсцина була безлюдна. В небi непорушно стояли бiлi хмарини, i нудьга, невиразно розлита довкола, здавалось, уповiльнювала рух пароплава й надавала подорожнiм iще непоказнiшого вигляду. За винятком кiлькох буржуа, пасажирiв першого класу, все це були робiтники, крамарi, iхнi жiнки та дiти. А що за тих часiв був звичай одягатися в дорогу простiше, то трохи не всi були в якихось старих шапках чи полинялих капелюхах, в замизканих чорних мундирах, витертих за канцелярськими столами, або в сюртуках, що так довго слугували прикажчикам крамниць, аж матерiя на гудзиках геть порозлазилась; у декого з-пiд жилета з вилогами виднiлася перкалева сорочка, заплямлена кавою; краватки, що вже скидалися на ганчiрку, були застебнутi шпильками з накладного золота; полотнянi туфлi трималися на штрипках. Кiлька непевних типiв iз бамбуковими цiпками на шкiряних петельках скоса шастали поглядом, а батьки родин витрiщали очi й про все розпитували. Вони розмовляли стоячи або присiвши на свою поклажу; iншi куняли по кутках; дехто пiдживлявся iжею. Палуба була геть засмiчена, повсюди валялися горiховi шкаралупи, недокурки сигар, лушпайки груш, загорненi в папiр ковбаснi обрiзки; три столяри-червонодеревники в блузах стовбичили перед буфетом; арфiст у лахмiттi спочивав, зiпершись лiктем на свiй iнструмент; час од часу було чути, як у топку пiдкидають вугiлля, лунали вигуки, смiх; а капiтан усе ходив мостиком вiд одного машинного кожуха до другого. Простуючи до свого мiсця, Фредерiк штовхнув дверi в перший клас i потривожив двох мисливцiв iз собаками. Перед ним постало нiби видiння. Вона сидiла посерединi лави сама-одна; в усякому разi Фредерiк, заслiплений ii поглядом, не помiтив нiкого. Коли вiн проходив повз неi, вона пiдвела голову; вiн мимохiть нахилився i, сiвши трохи поодаль з того самого боку, де й вона, почав дивитися на неi. На нiй був крислатий солом'яний капелюх iз рожевими стрiчками, що маяли на вiтрi за ii спиною. Чорне зашпилене волосся спускалося досить низько, торкаючись кiнчикiв довгих брiв, i, здавалося, любовно обнiмало овал ii лиця. Поцяткована чорними крапками свiтла муслiнова сукня лежала рясними складками. Незнайомка була поглинена якимось вишиванням; ii рiвний нiс, пiдборiддя, вся ii постать чiтко окреслювались на тлi блакитного неба. Поки вона залишалася в тiй самiй позi, вiн кiлька разiв пройшовся палубою, вдаючи цiлковиту байдужiсть, потiм зупинився бiля ii парасольки, прихиленоi до лави, i прикинувся, нiби стежить за човном на рiчцi. Нiколи вiн не бачив такоi прекрасноi смаглявоi шкiри, такого звабливого стану, таких тонких пальцiв, що просвiчувалися наскрiзь. Вiн дивився на ii робочий кошик iз таким зачаруванням, немов це було щось незвичайне. Як ii звуть, де вона живе, яке ii минуле? Йому хотiлося знати обставу ii кiмнати, всi ii сукнi, якi вона одягала, людей, котрi в неi бувають; i навiть бажання володiти нею зникало перед бажанням набагато глибшим, перед болiсною безмiрною цiкавiстю. З'явилася негритянка з косинкою на головi, ведучи за руку вже величеньку дiвчинку. Дитина щойно прокинулась, i по щоках у неi котилися сльози. Вона посадила дитину собi на колiна. «Дiвчина вередуе, а iй ось-ось уже сiм рокiв; мама бiльше не любитиме ii; надто часто прощають iй примхи». І Фредерiк радiсно слухав, нiби все те було для нього вiдкриттям, набутком якихось нових знань. Певно, вона родом андалуска або креолка; чи не з островiв привезла вона з собою i цю негритянку? Довга шаль iз лiловими смугами лежала у неi за спиною на мiднiй обшивцi борта. Мабуть, не раз на морi вологими вечорами вона загорталася цiею шаллю, вкривала ноги, закутавшись у нiй, спала! Важкi торочки тягнули шаль донизу, вона мало-помалу сповзала i вже падала на воду. Фредерiк метнувся й пiдхопив ii. Жiнка сказала: – Дякую вам, добродiю. Їхнi очi зустрiлися. – Ти готова, дружинонько? – гукнув пан Арну, появляючись на схiдцях. Мадмуазель Марта кинулась до нього i, обхопивши батьковi шию, почала смикати його за вуса. Долинули звуки арфи, дiвчинцi захотiлося «побачити» музику, i незабаром арфiст, якого вела негритянка, зайшов до першого класу. Арну впiзнав у ньому колишнього натурника i, на подив присутнiх, звернувся до нього на «ти». Нарештi арфiст, вiдкинувши назад довге волосся, витягнув руки й заграв. То був схiдний романс, де мовилося про кинджали, квiти i зорi. Чоловiк у лахмiттi спiвав про все те пронизливим голосом; гуркiт машини вривався в мелодiю й порушував такт; арфiст сильнiше бив по струнах; вони бринiли, i в iхнiх металевих звуках нiби вчувалося ридання й стогiн гордоi, хоч i переможеноi любовi. Дерева обабiч рiчки схилялися до самоi води; линув свiженький легiт; панi Арну неуважливо дивилася в далечiнь. Коли музика стихла, вона кiлька разiв зiмкнула й розiмкнула повiки, нiби прокидаючись зi сну. Арфiст уклiнно наблизився до них. Поки Арну шукав дрiбних грошей, Фредерiк простягнув до музикантового картуза руку i, сором'язливо ii розтуливши, впустив туди луiдор. Не марнославство спонукало його подати цю милостиню в неi на очах, а благословенна думка, майже побожний порив душi, до якого вiн приеднував i ii. Арну, поступаючись дорогою Фредерiковi, став по-дружньому вмовляти його зiйти з ним донизу. Фредерiк запевняв, що вiн оце тiльки поснiдав; насправдi вiн помирав iз голоду, а в його гаманцi не лишилося й сантима. Але зараз же вiн подумав, що, як i всякий, мае право перебувати в каютi. За круглими столами вже iли кiлька буржуа, мiж них сновигав офiцiант; пан i панi Арну розташувалися в глибинi праворуч; Фредерiк сiв на довгий, обтягнений оксамитом диван, прийнявши звiдти газету. В Монтеро подружжя мало пересiсти в шалонський дилiжанс. Їхня подорож по Швейцарii розрахована на мiсяць. Панi Арну кинула докiр чоловiковi за те, що вiн попускае дитинi пустощi. Вiн щось шепнув дружинi на вухо, мабуть, якусь люб'язнiсть, бо вона всмiхнулася. Потiм вiн устав, щоб запнути фiранку на вiкнi у неi за спиною. Низька бiла стеля надто яскраво вiдбивала свiтло. Фредерiк, що сидiв проти панi Арну, виразно бачив тiнь од ii вiй. Вона торкалася губами склянки, двома пальцями вiдламувала шматочки хлiба; лазуровий медальйон, прикрiплений до браслета на золотiм ланцюжку, час од часу дзенькав об тарiлку. А тi, хто там був, нiби не помiчали ii. Часом крiзь iлюмiнатор було видно борт човна, що причалював до судна, щоб прийняти або висадити пасажирiв. Люди, що сидiли за столами, нахилялися до вiконця й називали прибережну мiсцевiсть. Арну нарiкав на кухаря, а коли подали рахунок, обурився, вимагаючи зменшення його. Потiм вiн повiв юнака на бак, щоб випити грогу. Але Фредерiк швидко вернувся пiд тент, куди знову прийшла й панi Арну. Вона читала якусь тоненьку книжечку в сiрiй обкладинцi. Куточки ii вуст iнколи пiднiмалися, i проблиск задоволення осявав ii лице. Вiн позаздрив тому, хто вигадав усi тi речi, якi видимо тiшили ii. Що бiльше вiн милувався нею, то яснiше вiдчував, як мiж ними пролягае безодня. Вiн думав, що незабаром треба буде розстатися з нею безповоротно, не залишивши навiть спомину про себе. Праворуч тяглася рiвнина; з лiвого боку буяли пасовиська на схилi пагорка, де виднiлися виноградники, лiщина, млин посеред зеленi, а ген далi, високо, по бiлiй скелi, що сягала крайнеба, в'юнко звивалися стежини. Яке то щастя, обнявши ii стан, плiч-о-плiч виходити разом iз нею на горб, – тим часом як сукня ii торкатиметься пожовклого листя, – прямувати в сяйвi цих очей i слухати любий голос! Пароплав мiг би зупинитись, i iм залишилося б лише зiйти на берег, однак усе це, таке просте, не легше було здiйснити, нiж повернути сонце! Трохи далi вiдкрився замок iз стрiлчатим дахом i чотирикутними вежками. Перед його фасадом стелилися квiтники; липовi алеi, ведучи в гущавину парку, скидалися на високi темнi склепiнчастi тунелi. Вiн уявив собi, як вона проходить дорiжкою, обсадженою грабинами. В цю хвилину на ганок, де стояли дiжки з померанцевими деревами, зiйшли молода жiнка i юнак. Потiм усе зникло. Бiля Фредерiка гралася дiвчинка. Вiн хотiв ii поцiлувати. Вона сховалася за няньку; мати покартала доньку за те, що вона не люб'язна з паном, який урятував мамину шаль. Чи не натяк це, щоб почати розмову? «Може, вона тепер заговорить зi мною?» – запитував вiн себе. Часу залишалося все менше. Як домогтися запрошення до Арну? І Фредерiк не вигадав нiчого лiпшого, як звернути його увагу на осiннi барви, додавши: – Незабаром уже й зима, пора балiв та званих обiдiв! Але Арну був заклопотаний своiм багажем. Уже показався сюрвiльський берег, наближалися обидва мости; ось поминули канатну фабрику, потiм низку приземкуватих будинкiв; на березi пiд казанами зi смолою палили дрова, на пiску вперекидь гралися дiти; Фредерiк упiзнав чоловiка в куртцi i гукнув до нього: – Швидше! Нарештi причалили. Вiн ледве одшукав у юрбi пасажирiв Арну, – i той, тиснучи йому руку, сказав: – На все добре, шановний. Вийшовши на набережну, Фредерiк оглянувся. Вона стояла поблизу стерна. Вiн кинув на неi погляд, у який хотiв укласти всю свою душу; вона не ворухнулася, так наче нiчого й не сталося. Тодi, не вiдповiдаючи на вiтання слуги, Фредерiк накинувся на нього: – Чому ти не подав екiпаж ближче? Слуга попросив вибачення. – Ото ще бовдур! Дай-но менi грошей. І Фредерiк пiшов до шинку перекусити. За чверть години йому захотiлося нiби мимохiдь зазирнути на поштовий двiр: чи не побачить вiн ii ще раз? «А навiщо?» – спитав сам себе. І, сiвши в американку, поiхав додому. З двох коней тiльки один належав матерi. Другого вона позичила до супряги у збирача податкiв, пана Шамбрiона. Ісiдор, виiхавши напередоднi, до вечора перепочивав у Бре, а ночував у Монтеро, – отже, конi вистоялись i тепер бiгли жваво. Без кiнця-краю тягнулися скошенi ниви. Два ряди дерев облямовували дорогу, одна за одною миготiли купи камiння; i Вiльнев-Сен-Жорж, Аблон, Шатiйон, Корбей та iншi населенi пункти, як, зрештою, вся мандрiвка, так виразно постали в пам'ятi Фредерiка, що вiн i зараз бачив перед собою новi, iнтимнiшi подробицi; з-пiд нижньоi оборки ii сукнi виступала нiжка в шовковiй вузенькiй туфельцi каштанового кольору; тиковий тент здiймався над ii головою широким балдахiном, i червонi кульки його торочок невпинно коливалися пiд легеньким вiтерцем. Вона була подiбна до жiнок iз творiв романтикiв. Йому не хотiлося б нiчого додати до ii образу й нiчого вiдняти од нього. Свiт раптом розширився. Вона була променистою точкою, в якiй зосередилось геть усе, i, заколисаний погойдуванням екiпажа, втупивши погляд у хмари, вiн примружив очi й поринув у радощi мрiйливi, нескiнченнi. В Бре, не чекавши, поки зададуть коням оброку, вiн сам-один рушив дорогою вперед… Арну звав ii «Марiя»! Фредерiк голосно вигукнув: «Марiе!» І голос його завмер у повiтрi. На заходi широким пурпуровим полум'ям палало небо. Великi стоги жита вiдкидали велетенськi тiнi. Десь далеко, на якiйсь фермi, загавкав собака. Фредерiк здригнувся, охоплений безпричинною тривогою. Коли Ісiдор наздогнав його, вiн сiв на передку, щоб правити кiньми. Невпевненiсть минула. Вiн твердо поклав собi, хоч би там як, увiйти в дiм родини Арну й завести з нею близьке знайомство. У них повинно бути весело, та й сам Арну Фредерiковi подобався. А там – хто знае? І кров ударила йому в лице, у скронях зашумiло, вiн ляснув батогом, смикнув за вiжки, i конi так помчали, що старий кучер тiльки повторював: – Тихше, ну тихше! Ви ж iх геть позаганяете. Фредерiк помалу заспокоiвся, вiн слухав, що розповiдае слуга. Панича очiкують з великим нетерпiнням. Мадмуазель Луiза аж у сльози вдарилась, пориваючись i собi в екiпаж. – Яка мадмуазель Луiза? – Таж родичка пана Рока. Ви ж знаете. – О, я й забув! – збайдужа вiдповiв Фредерiк. Тим часом конi пiдбилися. Обидва вони почали спотикатися, i на вежi св. Лаврентiя вибило дванадцяту годину, коли Фредерiк прибув на Збройовий майдан, де стояв материн дiм. Просторий будинок iз садом, що виходив до поля, надавав чималоi ваги панi Моро, найбiльше шанованiй особi у цих краях. Походила вона iз старовинного, нинi вже занепалого дворянського роду. Їi чоловiк, плебей, за якого видали ii батьки, загинув на дуелi, коли вона була вагiтна, i залишив дружинi пiдупаде господарство. Вона приймала в себе тричi на тиждень i вряди-годи давала прекраснi обiди. Проте кожна свiчка була на облiку й орендну платню чекали з нетерпiнням. Ця сутужнiсть, приховувана як вада, завдавала iй постiйних турбот. Однак доброчиннiсть свою виявляла вона, не виставляючи ii напоказ, не роблячи кислоi мiни. Найменша ii милостиня здавалася великим благодiянням. Із нею радилися про вибiр слуг, про виховання дочок, про те, як варити варення, а його превелебнiсть, об'iжджаючи епархiю, зупинявся у неi. Панi Моро покладала на сина честолюбнi надii. Вона, нiби заздалегiдь вживаючи застережних заходiв, не любила, щоб у ii присутностi ганили уряд. Спочатку синовi потрiбна буде протекцiя; потiм, завдяки своiм здiбностям, вiн стане радником, послом, мiнiстром. Його успiхи в Санському колежi давали пiдстави для ii гордощiв: вiн дiстав першу нагороду. Коли Фредерiк увiйшов до вiтальнi, всi шумно повставали, почали його обiймати; перед камiном розставили широким пiвколом крiсла й стiльцi. Пан Гамблен зараз же запитав, яка його думка про панi Лафарж[2 - …його думка про панi Лафарж. – Йдеться про судову справу 1840 р., за якою панi Лафорж була звинувачена в отруеннi свого чоловiка i засуджена до каторги.]. Цей процес, що набув тодi великого розголосу, спричинився до запальних суперечок. Однак панi Моро припинила iх, на превеликий жаль пана Гамблена, який бачив у них користь для юнака – майбутнього юриста – i, ображений, залишив салон. А втiм, не було нiчого дивного – це ж друг дядечка Рока! Згадавши дядечка Рока, заговорили й про пана Дамбреза, який недавно придбав маеток Ла Фортель. Але збирач податкiв устиг вiдвести Фредерiка вбiк, цiкавлячись його думкою про останню працю пана Гiзо[3 - Гiзо Франсуа П'ер Гiйом (1787—1874) – французький iсторик i полiтичний дiяч, що у 40-вiроки XIX ст. фактично визначав антидемократичну полiтику Францii. Йому належить лозунг: «Збагачуйтесь – i ви станете виборцями».]. Усiм кортiло довiдатись, як справи у Фредерiка; i панi Бенуа спритно взялася розпитувати про дядька. Як там почуваеться любий родич? Од нього чомусь нема нiякоi чутки. Адже в старенького десь в Америцi е троюрiдний брат? Кухарка доповiла, що паничевi подано iсти. Гостi з делiкатностi розiйшлися. А коли мати й син залишилися в залi самi, вона стиха запитала: – Ну що? Старий прийняв його дуже сердечно, але намiрiв своiх не виявляв. «Де вона зараз?» – думав вiн. Дилiжанс котиться, i вона, мабуть, загорнувшись у шаль, дрiмае, схиливши чарiвну голiвку на суконну оббивку карети. Вони вже пiднiмалися в своi кiмнати, коли хлопчина iз готелю «Сузiр'я Лебедя» принiс записку. – Що там? – Делор'е просить мене вийти до нього. – А! Твiй товариш! – сказала панi Моро, зневажливо посмiхнувшись. – Справдi вибрав час! Фредерiк вагався. Але дружба перемогла. Вiн узяв капелюха. – Принаймнi, не барися там, – сказала мати. II Батько Шарля Делор'е, колишнiй пiхотний капiтан, вийшовши у вiдставку 1818 року, вернувся в Ножан, одружився i на грошi з посагу купив посаду судового пристава, яка ледве давала йому засоби до iснування. Розлючений тривалими несправедливостями, страждаючи вiд старих ран i весь час шкодуючи за Імператором, вiн виливав на своiх ближнiх гнiв, що душив його. Не багатьох дiтей так часто шмагали, як його сина. Хлопець, хоч як його били, залишався непокiрливим. Коли мати пробувала за нього заступитися, батько поводився з нею так само суворо, як i з сином. Кiнець кiнцем колишнiй капiтан посадив його в свою контору, i хлопчина цiлими днями змушений був, зiгнувшись, переписувати справи, вiд чого праве його плече стало помiтно випинатися. 1833 року, на пропозицiю голови суду, капiтан продав контору. Дружина його вмерла вiд раку. Вiн переiхав у Дiжон; потiм, перебравшись у Труа, зайнявся вербуванням рекрутiв i, домiгшись для Шарля половинноi стипендii, вiддав його до Санського колежу, де з ним i зустрiвся Фредерiк. Але одному було дванадцять рокiв, а другому п'ятнадцять; до того ж роздiляла iх помiтна рiзниця характерiв i походження. У комодi Фредерiка не переводилися всiлякi ласощi, були вишуканi речi, наприклад, туалетне начиння. Вiн любив ранками довго поспати, стежити, як лiтають ластiвки, читати драматичнi твори i, жалкуючи за вигодами домашнього побуту, вважав свое життя в колежi тяжким. Синовi судового пристава воно здавалося прекрасним. Вiн так добре вчився, що вже пiд кiнець другого року його перевели до третього класу. Однак – чи то через убозтво, чи то через сварливу вдачу – вiн був оточений глухою недоброзичливiстю. Одного разу, коли в дворi перед гуртом учнiв середнiх класiв служник обiзвав його обiдранцем, вiн уп'явся кривдниковi в горлянку i задушив би його, якби не втрутилися три наглядачi. Фредерiк у поривi захоплення кинувся його обнiмати. З того дня почалася iхня дружба. Прихильнiсть старшого, безперечно, тiшила марнославство малого, а старший вважав за щастя знайти таку вiдданiсть. На час канiкул батько не брав його з колежу. Переклади з Платона, що випадково трапилися Шарлевi пiд руку, причарували юнака. Вiн захопився метафiзикою i швидко домiгся великих успiхiв, бо взявся за вивчення ii з молодечим запалом, з гордiстю пробудженого розуму. Жуффруа, Кузен, Ларомiг'ер, Мальбранш, шотландцi – все, що знайшлося в бiблiотецi, було прочитано. Йому довелося вкрасти ключа, щоб доступитися до книжок. Розваги Фредерiка були не такi серйознi. На вулицi Трьох Волхвiв вiн перемалював родовiд Христа, викарбуваний на однiй iз колон, а потiм зобразив i портал собору. Перечитавши середньовiчнi драми, вiн узявся до мемуарiв Фруассара, Комiна, П'ера де Летуаля, Брантома. Образи, що постали в його уявi при цьому читаннi, так заполонили Фредерiка, що вiн вiдчув потребу iх вiдтворити. Вiн плекав горду надiю стати згодом французьким Вальтером Скоттом. Тим часом Делор'е обмiрковував широку фiлософську систему, яка могла б мати необмежене застосування. Вони говорили про все те на перервах у дворi перед повчальним написом пiд годинником; вони перешiптувалися про те у каплицi пiд носом у статуi Святого Людовiка; вони мрiяли про те саме в спальнi, що вiкнами виходила на цвинтар. У днi прогулянок, ставши позаду всiх, вони гомонiли без кiнця-краю. Юнаки говорили про те, що робитимуть по закiнченнi колежу. Передусiм вони здiйснять велику подорож на грошi, якi Фредерiк, дiйшовши повнолiття, одержить iз свого капiталу. Потiм вони повернуться в Париж, працюватимуть разом, нiколи не розлучаючись, а пiсля працi вiдпочиватимуть, насолоджуючись коханням принцес в атласних будуарах або втiшаючись гучними оргiями в товариствi знаменитих куртизанок. Спалахи надiй змiнялися сумнiвами. Пiсля нападу веселих теревенiв юнаки впадали в глибоку мовчанку. Лiтнiми вечорами вони довго блукали по кам'янистих стежинах уздовж виноградникiв або великим шляхом у полях, де пiд сонцем хвилювалися жита i пахощi дягелю сповнювали повiтря; коли iх поймала задуха, вони простягалися на землi горiлиць, запамороченi, сп'янiлi. Їхнi товаришi, поскидавши куртки, бiгали навзаводи чи пускали паперових змiiв. Класний наставник iх скликав. Поверталися додому попiд садами, що iх перетинали ручайки, а далi йшли бульварами у затiнку старих мурiв; iхнi кроки вiдлунювали серед пустельних вулиць; вiдчинялася хвiртка, вони пiдiймалися по схiдцях, пригнiченi, як пiсля буйного гульбища. Пан iнспектор заявляв, що вони тiльки баламутять один одного. Та якщо в старших класах Фредерiк ще сяк-так учився, то лише завдяки умовлянням товариша; а на канiкули 1837 року Фредерiк привiз його до своеi матерi. Хлопець не сподобався панi Моро. Їв вiн надзвичайно багато, вiдмовлявся ходити по недiлях до церкви; заводив розмови республiканського напрямку; нарештi, вона дiзналася, що Шарль водив ii сина в непристойнi мiсця. За ними почали стежити. Це змiцнило iхнi взаемини ще бiльше; i коли наступного року Делор'е, залишивши колеж, вiд'iжджав до Парижа вивчати право, прощання було болiсне. Фредерiк сподiвався, що там зустрiнеться з ним. Вони не бачилися вже два роки; по обiймах юнаки пiшли до мостiв, щоб досхочу наговоритися. Коли Шарль зажадав од батька опiкунського звiту, капiтан, що тепер тримав у Вiльноксi бiльярдну, розлютився i вiдмовив синовi в будь-якiй допомозi. Делор'е сподiвався згодом дiстати по конкурсу професорську кафедру, але зараз, не маючи й шеляга, поступив старшим клерком до адвоката в Труа. У нього був намiр цiною суворих обмежень заощадити чотири тисячi франкiв; i якщо йому й не перепаде нiчогiсiнько з материноi спадщини, вiн усе-таки матиме кошти спокiйно працювати над книжками впродовж трьох рокiв, очiкуючи посади. Отже, треба було вiдмовитись, принаймнi поки що, вiд iхнього давнього плану жити разом у столицi. Фредерiк понурив голову. Перша його мрiя пiшла за вiтром. – Не падай духом, – сказав капiтанiв син, – все життя наше попереду, ми молодi. Я приiду до тебе! Ну, годi про це думати! Вiн потермосив його за руки i, щоб вiдвернути вiд сумних думок, почав розпитувати, як йому мандрувалося. У Фредерiка не було чогось особливого, щоб розповiсти друговi. Та коли вiн згадав про панi Арну, печаль його розвiялась. Вiн, скований сором'язливiстю, змовчав про неi, зате розводився про пана Арну, про що той говорив, якi в нього манери, якi зв'язки; Делор'е наполегливо радив йому пiдтримувати це знайомство. Фредерiк останнiм часом нiчого не писав; його лiтературнi погляди перемiнилися, вiн ставив над усе пристрасть; Вертер, Рене, Франк, Лара, Лелiя[4 - Вертер – герой роману Гете «Страждання молодого Вертера» (1775); Рене – герой однойменного роману-сповiдi Шатобрiана; Франк – герой поеми Мюссе «Вуста та келих»; Лара – герой однойменноi поеми Байрона; Лелiя – героiня однойменного роману Жорж Санд.] та iншi, не такi прославленi героi художнiх творiв, захоплювали його майже однаковою мiрою. Інколи йому здавалося, що тiльки музика спроможна виразити його душевне сум'яття; тодi вiн марив про симфонii; часом його зваблював зовнiшнiй вигляд речей, i вiн тягнувся до малярства. Зрештою, вiн пописував i вiршi; Делор'е вважав, що вони цiлком пристойнi, але не просив почитати ще. Щодо нього, то вiн давно занедбав метафiзику. Його вже полонили соцiальна економiя i французька революцiя. Тепер вiн був високий парубок двадцяти двох рокiв, худий, з великим ротом, рiшучий з вигляду. Того вечора на ньому було нужденне люстринове пальтечко, а його черевики геть побiлiли од пилюки, бо вiн пройшов пiшки iз самого Вiльнокса, аби тiльки побачитися з Фредерiком. До них пiдiйшов Ісiдор. Панi Моро просить панича вертатися додому, вона боiться, що вiн змерзне, i посилае йому плаща. – Побудь iще! – сказав Делор'е. І вони й далi проходжувалися з кiнця в кiнець по обох мостах, якi ведуть на острiвок, що його утворюють канал i рiчка. Коли вони прямували в бiк Ножана, перед ними бовванiли будинки, котрi спускалися схилом у долину; праворуч, за лiсопильнями, лотоки яких були уже позакриванi, височiла церква; лiворуч, обнесенi чагарниковою загорожею, тяглись уздовж берега сади, тепер ледве помiтнi. В напрямi Парижа великий шлях слався прямою смугою, i луки губилися далеко в нiчнiй iмлi. Нiч була безгомiнна i вся свiтилася бiлястим сяйвом. До них долинали пахощi вологого листя; на греблi крокiв за сто вiд них падала вода, чувся ii гучний i лагiдний шум, неначе плюскання хвиль у темрявi. Делор'е зупинився й мовив: – Добрi люди спокiйно сплять – ну й дивина! Та стривайте! Готуеться новий вiсiмдесят дев'ятий рiк! Ми стомилися од конституцiй, хартiй, крутiйства, брехнi! О, була б у мене своя газета чи трибуна, – як би я збурив усе це! Але, щоб до чогось узятися, потрiбнi грошi. От прокляття – бути сином трактирника i марнувати молодiсть у гонитвi за шматком хлiба! Вiн схилив голову, закусив губу й тремтiв од холоду пiд своiм благеньким пальтом. Фредерiк накинув йому на плечi половину свого плаща. Вони загорнулися ним обидва i, обнявши один одного за стан, пiшли поряд. – Як же я житиму там один, без тебе? – промовив Фредерiк. (Прикрощi друга знову нагнали на нього смуток). – Я що-небудь зробив би, якби зi мною була жiнка, що любить мене… Чого ти посмiхаешся? Любов – це пожива i нiби повiтря для таланту. Надзвичайнi переживання породжують величнi творiння. Але шукати ту, котра менi потрiбна, – нi, вiд цього я вiдмовляюся! Зрештою, якщо я колись i знайду ii, вона одвернеться вiд мене. Я з роду нещасливцiв i згасну, посiдаючи скарб, так i не знаючи, чи то був справжнiй дiамант, чи фальшивий. Чиясь тiнь лягла на брукiвку, i в ту ж мить вони почули: – Ваш покiрний слуга, панове! Цi слова мовив маленький чоловiчок у широкiм коричневiм сюртуцi i в кашкетi, з-пiд дашка якого визирав гострий нiс. – Пан Рок? – мовив Фредерiк. – Вiн самий! – вiдповiв голос. Житель Ножана пояснив свою присутнiсть тим, що ходив оглядати вовчi капкани у своему саду над берегом. – Значить, повернулися в нашi краi? Дуже добре! Я про це довiдався вiд донечки. Сподiваюся, при добрiм здоров'i! А вiд'iжджаете не скоро? І вiн пiшов, видно, невдоволений з того, як зустрiв його Фредерiк. Та й панi Моро, правду сказати, не водила з ним знайомства; дядечко Рок жив зi своею служницею i мав лиху славу, хоча й був агентом по виборах та управителем у пана Дамбреза. – У банкiра, що живе на вулицi Анжу? – спитав Делор'е. – А знаеш, що тобi, любий мiй, слiд би зробити? Ісiдор удруге обiрвав iхню розмову. Йому наказано неодмiнно привести Фредерiка. Його вiдсутнiсть непокоiть панi Моро. – Добре, добре! Вiн зараз прийде, – сказав Делор'е. – Не ночуватиме тут. – А коли слуга пiшов, Шарль вiв далi: – Тобi слiд би попросити цього старого, щоб вiн увiв тебе до Дамбрезiв; нема нiчого кориснiшого, як бувати в багатому домi! В тебе е чорний фрак i бiлi рукавички, скористайся з цього. Тобi треба бувати в тому товариствi! Згодом ти й мене туди введеш. Це ж людина, що мае мiльйони, – подумай лишень! Постарайся сподобатись йому, а також i його дружинi. Стань ii коханцем! Фредерiк обурився. – Але ж я, здаеться, кажу тобi звичайнiсiнькi речi? Згадай-но Растiньяка з «Людськоi комедii». Ти досягнеш успiху, я певен. Фредерiк мав таку довiру до Делор'е, що аж розгубився, i, забувши панi Арну чи приклавши до неi те пророкування, яке стосувалося iншоi, не мiг утриматися вiд усмiшки. – І остання порада: складай iспити! Звання – рiч завжди потрiбна; i кинь ти своiх католицьких та сатанинських поетiв, якi в фiлософii пiшли не далi за мислителiв дванадцятого столiття. Твiй одчай – просто безглуздя. Найбiльшим людям починати було ще важче – хоча б тому ж Мiрабо[5 - Мiрабо Оноре Габрiель Рiкеттi (1749—1791) – популярний дiяч Великоi французькоi революцii 1789—1794 рр.]. Зрештою, розстаемося ми не на такий уже довгий час. Я примушу батька-шахрая повернути мою заграбовану пайку. Пора й менi вертатися. Бувай! Чи не знайдеться при тобi ста су, щоб я розрахувався за обiд? Фредерiк дав йому десять франкiв, решту з тих грошей, що вранцi взяв у Ісiдора. За двадцять туазiв од мостiв, на лiвому березi, в слуховому вiкнi низенького дому блимав вогник. Делор'е помiтив його. Скинувши капелюха, вiн урочисто сказав: – Вiтання тобi, Венеро, володарко неба! Але убозтво – мати здержливостi. Господи! Скiльки ми зазнали наклепiв iз цього приводу! Натяк на походеньки, в яких брали участь вони обидва, розвеселив iх. Ідучи вулицею, вони голосно реготали. Пiзнiше, розрахувавшись у готелi, Делор'е провiв Фредерiка до перехрестя поблизу лiкарнi, i по тривалих обiймах друзi розсталися. III Через два мiсяцi Фредерiк, приiхавши вранцi на вулицю Чаплi, вирiшив щонайперше вiдбути важливий вiзит. Цьому сприяла нагода. Дядечко Рок, принiсши йому згорнутi у трубку папери, просив передати iх у руки пановi Дамбрезу; до згортка було прикладено незапечатану записку, в якiй вiн рекомендував свого молодого земляка. Панi Моро це доручення нiбито здивувало. Фредерiковi було приемно, але вiн приховував свою радiсть. Пан Дамбрез був, власне, графом д'Амбрезом, але вiд 1825 року мало-помалу, нехтуючи свiй титул i шляхетний стан, вiн звернувся до промисловостi, i, спритно вивiдуючи дiла будь-якоi контори, беручи участь у кожному пiдприемствi, користуючись iз будь-якоi сприятливоi нагоди, пролазливий, як грек, i працьовитий, як овернець, вiн, кажуть, нажив неабияких статкiв; до того ж вiн був кавалером Почесного легiону, членом генеральноi ради в департаментi Оби, депутатом i не сьогоднi-завтра – пером Францii; будучи людиною послужливою, вiн надокучав мiнiстровi нескiнченними проханнями про пiльги, ордени, тютюновi привiлеi, а коли бував невдоволений владою, схилявся до лiвого центру. Його дружина, гарненька панi Дамбрез, часто згадувана в журналах мод, головувала в благодiйних товариствах. Пiдлещуючись до герцогинь, вона вгамовувала гнiв аристократичного передмiстя i давала привiд сподiватися, нiби пан Дамбрез iще може покаятись i знову стати в пригодi. Виряджаючись до них, юнак хвилювався. «Краще було б одягти фрак. Мене, мабуть, запросять на бал на тiм тижнi? Що ж то менi скажуть?» Думка про те, що пан Дамбрез усього-навсього буржуа, вернула йому колишню самовпевненiсть, i вiн весело вистрибнув iз кабрiолета на тротуар вулицi Анжу. Штовхнувши ворiтницю, вiн перейшов двiр, пiднявся на ганок i ступив у вестибюль, де пiдлога була викладена кольоровим мармуром. Прямi подвiйнi сходи, застеленi червоним килимом з мiдними прутами, здiймалися вздовж високих стiн, оздоблених пiд мармур. Внизу схiдцiв стояло бананове дерево, широке листя якого сягало оксамитового поручня перил. Із двох бронзових канделябрiв звисали на бронзових ланцюжках порцеляновi кульки; крiзь одслоненi продухи калорифера йшло важке тепле повiтря; й чулося тiльки цокання великого годинника, що стояв у другiм кiнцi вестибюля пiд розвiшаною на стiнi зброею. Пролунав дзвоник; з'явився лакей i провiв Фредерiка в невеличку кiмнату, де впадали в око двi вогнетривкi каси й полицi, заставленi папками. Пан Дамбрез щось писав, сидячи за напiвкруглим бюрком посеред кiмнати. Вiн пробiг поглядом листа, що передав дядечко Рок, розрiзав складаним ножиком тканину, в яку було запаковано папери, i став проглядати iх. Тонкоi статури, здалеку вiн мiг видатись iще молодим. Однак рiдке посивiле волосся, хирляве тiло, а головне, надзвичайно блiде обличчя свiдчили про пiдiрване здоров'я. В сiро-зелених очах, холодних, як скло, таiлася невблаганна енергiя. Вилицi в нього були випнутi, пальцi в суглобах вузлуватi. Нарештi вiн пiдвiвся й запитав юнака про спiльних знайомих, про Ножан, про його навчання; потiм, злегка вклонившись, дав зрозумiти, що не затримуе його. Фредерiк вийшов iншим коридором i опинився в кiнцi двору, бiля каретень. Перед ганком стояла двомiсна карета iз запряженим вороним конем. Одчинилися дверцi, в екiпаж сiла дама, i вiн iз глухим стуком покотився по пiску. Фредерiк, iдучи з другого боку, наблизився до брами в той самий час, що й карета. Проiзд був недостатньо широкий, i вiн мусив пропустити екiпаж. Молода жiнка, висунувшись у вiконце, щось тихо сказала воротаревi. Фредерiк бачив лише ii спину, покриту фiолетовою накидкою. Жiнка зникла всерединi карети, оббитоi блакитним репсом iз позументами й шовковими торочками. Убрання дами заповнило всю карету; iз цiеi маленькоi стебнованоi шкатули вiяло iрисом i нiби легкими пахощами жiночоi елегантностi. Кучер попустив вiжки, кiнь помчав, колесо черкнуло прибрамну тумбу, i все зникло. Фредерiк вертався бульварами пiшки. Йому шкода було, що не змiг роздивитися панi Дамбрез. Проминувши вулицю Монмартр, юнак повернув голову: його зацiкавило скупчення екiпажiв; на протилежному боцi, просто себе, вiн прочитав на мармуровiй плитi: ЖАК АРНУ. Як вiн ранiше не подумав про неi? А все через Делор'е. І Фредерiк пiдiйшов до крамницi; проте всередину не заходив; вiн чекав, чи не з'явиться Вона. Крiзь дзеркальнi шиби виднiлися мистецьки розмiщенi статуетки, рисунки, гравюри, каталоги, примiрники «Художнього промислу», а умови передплати повторювалися й на дверях, оздоблених посерединi iнiцiалами видавця. Виставленi попiд стiнами великi картини вилискували лаком, а в глибинi стояли двi шафки, повнiсiнькi порцеляни та бронзи, рiдкiсних привабливих речей; мiж шафами починалися маленькi схiдцi, заслоненi вгорi триповою портьерою; старожитня люстра саксонськоi порцеляни, зелений килим на пiдлозi, круглий iнкрустований стiл – усе надавало цьому помешканню вигляду скорiше салону, нiж крамницi. Фредерiк удавав, нiби роздивляеться рисунки. Пiсля нескiнченних вагань вiн увiйшов. Прикажчик вiдхилив портьеру i повiдомив, що хазяiна не буде в «магазинi» до п'ятоi години. Але якщо е доручення, можна передати… – Нi, я зайду iншим разом, – скромно вiдповiв Фредерiк. В подальшi днi вiн був заклопотаний пошуками квартири i, нарештi, спинився на помешканнi на третьому поверсi мебльованих кiмнат по вулицi Святого Гiацiнта. З новим бюваром пiд пахвою вiн пiшов на вiдкриття занять. Триста молодикiв без головних уборiв наповнювали аудиторiю, що мала форму амфiтеатру; дiдок у червонiй мантii викладав щось монотонним голосом; скрипiли пера. Фредерiковi здавалося, що тут такий самий запах пилюки, як i в класах колежу, така сама кафедра i навiть нудьга однаковiсiнька! Вiн ходив сюди протягом двох тижнiв. Та не сягнувши й третьоi статтi, занедбав Цивiльний кодекс i покинув iнституцii на Summa divisio personarum.[6 - Основний подiл осiб (латин.) – один iз вступних роздiлiв пiдручника з цивiльного права.] Радощi, на якi вiн сподiвався, не приходили; i, вичерпавши всi запаси читального залу, нашвидку оглянувши Лувр, кiлька разiв пiдряд побувавши в театрi, вiн запав у цiлковите неробство. Тисячi незнаних досi дрiбниць поглиблювали його нудоту. Йому доводилося рахувати свою бiлизну, терпiти присутнiсть воротаря, невiгласа з манерами лiкарняного служника, вiд якого тхнуло алкоголем, коли вiн приходив щоранку i, невдоволено буркочучи, застелював його лiжко. Та й кiмната, оздоблена алебастровим годинником, не подобалася Фредерiковi. Стiнки були тонкi; вiн чув, як студенти готують пунш, регочуть i спiвають. Стомившись од самiтностi, вiн вирiшив розшукати одного iз своiх колишнiх товаришiв – Батiста Мартiнона i знайшов його в буржуазному пансiонi на вулицi Сен-Жак, де той бiля камiна, в якому горiло кам'яне вугiлля, зубрив судочинство. Перед ним, церуючи шкарпетки, сидiла жiнка в миткалевiй сукенцi. Мартiнон був, як то кажуть, чоловiк-красень: високий, повновидий, з правильними рисами обличчя й свiтло-синiми банькатими очима; його батько, великий землевласник, призначав сина для судовоi кар'ери, i хлопець, уже тепер прагнучи виглядати статечно, запустив широку бороду. Оскiльки Фредерiкова нудьга не мала жодноi поважноi причини, Мартiнон не мiг збагнути його безпiдставних нарiкань на життя. Сам вiн щоранку ходив на лекцii, потiм прогулювався в Люксембурзькому саду, вечорами випивав у кафе пiвпорцii кави i, дiстаючи пiвтори тисячi франкiв на рiк та втiшаючись коханням простоi робiтницi, почувався цiлком щасливим. «Ну й щастя!» – подумки вигукнув Фредерiк. В унiверситетi вiн завiв ще одне знайомство – з паном де Сiзi, пагiнцем знатного роду, що витонченiстю манер скидався на дiвчину. Пан Сiзi вдавався до малювання, полюбляв готику. Кiлька разiв вони разом ходили помилуватися на Капеллу та собор Богоматерi. Проте вишуканiсть молодого патрицiя приховувала звичайнiсiньке розумове убозтво. Його захоплювало геть усе; вiн довго смiявся з найменшого жарту i виявляв таку щиру наiвнiсть, що Фредерiк спершу вважав його за такого собi веселуна, а згодом упевнився, що вiн просто дурень. Отже, Фредерiк не мав перед ким вилити своiх почуттiв; i вiн усе ще очiкував запрошення вiд Дамбрезiв. На Новий рiк хлопець послав iм вiзитнi картки, але вiд них не отримав нiчого. Вiн знову заглянув до «Художнього промислу». Зайшовши туди втрете, вiн нарештi застав Арну, що сперечався серед гурту з п'яти-шести одвiдувачiв i ледве вiдповiв на його вiтання; Фредерiка це образило. Однак вiн i далi добирав способу, щоб якось доступитися до Неi. Спочатку в нього був намiр частiше заходити й прицiнюватися до картин. Потiм вiн надумав послати в журнал кiлька «ущипливих» статей, щоб через них зав'язати стосунки. А може, найкраще пiти до цiлi навпростець i освiдчитися iй в коханнi? І вiн написав на дванадцять сторiнок листа, сповненого лiричних поривiв та палких звертань, але, скований боязню невдачi, подер його, нi на що не зважуючись, нi до чого не вдаючись. Над крамницею Арну, на другому поверсi, було трое вiкон, у яких щовечора свiтилося. За ними рухалися тiнi, особливо одна – ii тiнь, i вiн завдавав собi клопоту ходити дуже далеко, аби лише, прогулюючись перед вiкнами, милуватися на цю тiнь. Одного дня в Тюiльрi якась негритянка, що вела за руку маленьку дiвчинку, нагадала йому служницю панi Арну. Можливо, що й вона, як i iншi, навiдуеться сюди; i щоразу, коли вiн бував у Тюiльрi, серце його билося в надii побачити ii. В сонячнi днi вiн прогулювався аж до Єлисейських Полiв. Недбало розкинувшись у колясках, повз нього проiжджали жiнки з розмаяними пiд вiтром вуалями; конi ступали розмiреним кроком; жiнки злегка похитувалися, й блискуча шкipa сидiнь поскрипувала. Екiпажiв ставало дедалi бiльше, i, починаючи вiд Круглого майданчика, вони вповiльнювали рух i загачували всю дорогу. Грива була впритул до гриви, лiхтар бiля лiхтаря; сталевi стремена, срiбнi гнуздечки, мiднi пряжки то тут, то там ряхтiли блискучими цятками серед куцих рейтузiв, бiлих рукавичок i хутер, що звисали на герби каретних дверець. Вiн почував себе так, нiби загубився в якомусь далекому свiтi. Його погляд блукав по жiночих голiвках, i навiть невиразна подiбнiсть обличчя будила в ньому спомини про панi Арну. Вiн уявляв ii посеред цього стовпища в маленькiй каретi, схожiй на карету панi Дамбрез. Але сонце вже заходило, i холодний вiтер здiймав пилюку. Вiзники ховали пiдборiддя в комiри, колеса починали миготiти швидше, i пiд ними скрипiв утрамбований гравiй; всi екiпажi мчали по довгiй алеi, то черкаючи, то обганяючи один одного, а потiм на майданi Згоди роз'iжджалися в рiзнi боки. За Тюiльрi небо набувало аспiдноi барви. Дерева саду з лiловими верхiв'ями утворювали собою два великi масиви. Запалювалися газовi рiжки, i Сена, зеленава по всiй своiй довжинi, покривалася бiля мостових бикiв срiблястими брижами. Фредерiк ходив обiдати по абонементу за сорок три су в ресторан на вулицi Лагарп. Зневажливо дивився вiн на старенький прилавок червоного дерева, заплямованi серветки, погано вимитий срiбний посуд i капелюхи, почепленi на стiнцi. Його оточували студенти, такi самi, як i вiн. Вони говорили про своiх професорiв, про своiх коханок. Та що йому до тих професорiв! Хiба вiн мае коханку? Уникаючи iхнiх веселощiв, вiн приходив якомога пiзнiше. На столах лежали недоiдки. Два лакеi, стомившися, дрiмали в кутку; запахи кухнi, ламп i тютюну наповнювали спорожнiлу кiмнату. Потiм вiн повiльно вертався на вулицю. Похитувалися лiхтарi, на калюжах тремтiли довгi жовтуватi вiдблиски. Пiд парасолями вздовж хiдникiв ковзали тiнi. Брукiвка була нечиста; налягала iмла, i йому здавалося, що вологий морок, сповиваючи його, невпинно опускався на серце. Його мучили докори сумлiння. Вiн почав знову вiдвiдувати заняття. Але нiчого не знав iз того, що вже пояснювалося ранiше, i через те йому важко було похопити найпростiшi речi. Вiн заходився писати роман пiд назвою «Сiльвiо, син рибалки». Дiя вiдбувалась у Венецii. Героем вiн був сам, героiня – панi Арну. Називалась вона Антонiя, i, щоб заволодiти нею, вiн убивав кiлька дворян, палив частину мiста й спiвав пiд ii балконом, де коливалися пiд подихом вiтерцю червонi штофнi фiранки, як на бульварi Монмартр. Надто вiдверта подiбнiсть занепокоiла його, коли вiн ii помiтив; Фредерiк перестав писати далi, i його бездiяльнiсть стала ще бiльша. Тодi вiн почав благати Делор'е приiхати й поселитися разом iз ним. Вони влаштуються так, щоб прожити на двi тисячi франкiв, якi вiн дiстае на свое утримання; все буде краще, анiж це нестерпне iснування. Делор'е iще не мiг покинути Труа. Вiн радив друговi розважатися й вiдвiдувати Сенекаля. Сенекаль був учитель математики, людина неабиякого розуму й республiканських переконань, майбутнiй Сен-Жюст[7 - Сен-Жюст Луi-Антуан (1767—1794) – дiяч Великоi французькоi революцii; один з керiвникiв якобiнськоi диктатури; однодумець i друг Робесп'ера.], як запевняв клерк. Фредерiк тричi пiдiймавсь до нього на шостий поверх, але так i не побачився з ним. Бiльше вiн туди не ходив. Фредерiк прагнув розваг. Вiн почав одвiдувати бали Опери. Ледве переступав порiг, як од тих буйних веселощiв його проймало холодом. До того ж стримувала боязнь марнотратства, бо вiн уявляв собi, нiби вечеря з маскою, вимагаючи великих коштiв, обiцяе ще й непевнi пригоди. А втiм, йому здавалося, що його повиннi любити. Інколи вiн прокидався, сповнений надiй, старанно одягався, нiби на побачення, i робив по Парижу безконечнi прогулянки. Кожного разу, побачивши жiнку, що простувала поперед нього або йшла назустрiч, вiн казав собi: «Ось вона!» – i кожного разу це було новим самообманом. Думки про панi Арну посилювали його бажання. Можливо, вiн зустрiне ii на своему шляху; мрiючи наблизитися до неi, вiн уже малював найхимернiший збiг обставин, надзвичайнi небезпеки, вiд яких ii врятуе. Так нудно й одноманiтно минали днi серед заведених звичок. Фредерiк гортав брошурки пiд аркадами Одеона, ходив у кафе почитати «Ревю де Де Монд»[8 - «Ревю де Де Монд» – лiтературно-полiтичний журнал, заснований в 1829 р.; в журналi друкували своi твори найвидатнiшi письменники того часу.], з'являвся на якусь годину в аудиторiю Французького колежу послухати лекцiю про китайську мову чи про полiтичну економiю. Щотижня вiн писав довжелезнi листи Делор'е, вряди-годи обiдав iз Мартiноном, а iнколи зустрiчався з паном Сiзi. Вiн узяв на тимчасове користування рояль i компонував вальси на нiмецький взiрець. Одного вечора в лiтернiй ложi Пале-Рояля вiн помiтив Арну i поруч iз ним жiнку. Невже то вона? Фiранки iз зеленоi тафти на бар'ерi ложi затуляли ii обличчя. Нарештi завiса пiднялась, фiранки вiдслонили. То була висока на зрiст особа, близько тридцяти рокiв, уже прив'яла, з товстими губами; коли вона усмiхалася, було видно прекраснi зуби. Жiнка фамiльярно розмовляла з Арну i поляскувала вiялом його по пальцях. Згодом пiдiйшла молода бiлява дiвчина з почервонiлими, нiби вiд слiз, повiками й сiла помiж ними. Тепер Арну, схилившись до ii плеча, щось говорив до неi; вона слухала, нiчого не вiдповiдаючи. Фредерiк сушив собi голову, намагаючись розгадати, хто цi жiнки, скромно зодягненi в простенькi темнi сукнi з виложними комiрцями. Коли вистава скiнчилася, вiн поспiшив у коридори. Юрба наповнювала iх. Поперед нього повiльно опускався схiдцями Арну, тримаючи пiд руку обох жiнок. Раптом на нього впало свiтло газового рiжка. На його капелюсi був креп. Може, вона померла? Ця думка так гнiтила його, що на другий день вiн помчав до «Художнього промислу» i, хапливо розраховуючись за одну з виставлених на вiтринi гравюр, запитав прикажчика, як почуваеться пан Арну. Той вiдповiв: – Дуже добре. Фредерiк, блiднучи, додав: – А панi Арну? – Панi – так само. Виходячи, Фредерiк i гравюру забув узяти. Зима кiнчилася. Весною вiн так не сумував, навiть почав готуватися до iспитiв i, склавши iх посередньо, вiдразу поiхав до Ножана. Вiн не навiдував свого друга в Труа, щоб не давати матерi приводу до зауважень. Повернувшись до Парижа, вiн одмовився вiд своеi колишньоi квартири, найняв на набережнiй Наполеона двi кiмнати й опорядив iх. У нього вже не було надii на запрошення до Дамбрезiв; велика пристрасть до панi Арну почала згасати. IV Якось грудневого ранку, коли вiн iшов на лекцiю з судочинства, йому здалося, що на вулицi Сен-Жак бiльше пожвавлення, нiж бувае звичайно. Студенти хапливо виходили з кав'ярень, дехто перегукувався крiзь одчиненi вiкна своiх помешкань; крамарi, повиходивши на тротуар, занепокоено озиралися; зачинялися вiконницi; а коли вiн вибрався на вулицю Суффло, то побачив величезний натовп, що оточував Пантеон. Молодики купками вiд п'яти до дванадцяти чоловiк прогулювалися, взявшись об руки, i пiдходили до численнiших гурткiв, що стояли то тут, то там; у кiнцi майдану, бiля граток, про щось гомонiли люди в блузах, тим часом як полiцейськi в трикутних капелюхах набакир, заклавши руки за спину, походжали вздовж мурiв, лунко ступаючи важкими чобiтьми по кам'яних плитах. У всiх вигляд був таемничий i стурбований; явно чогось чекали; кожен стримувався вiд запитання, готового зiрватися з язика. Фредерiк стояв бiля молодого вродливого блондина з вусами й борiдкою, якою хизувалися чепуруни за часiв Людовiка XIII. Фредерiк запитав його про причину заворушення. – Нiчого не знаю, – вiдповiв той, – та вони й самi не знають! Тепер у них так заведено! Кумедiя, та й годi! І вiн зареготав. Петицii про реформу, пiд якими збирали пiдписи серед нацiональноi гвардii, Юманiв перепис та iншi подii вже пiвроку призводили в Парижi до незрозумiлих збiговиськ; i вони повторювалися так часто, що газети про них уже перестали писати. – Нема в них нi певноi мети, анi власного обличчя, – правив далi сусiд Фредерiка. – Менi здаеться, добродiю, що ми вироджуемося! За добрих часiв Людовiка Одинадцятого, ба навiть за Бенжамена Констана серед школярiв було бiльше непокори. По-моему, вони сумирнi, як вiвцi, дурнi, як пеньки, i годяться, хай Бог простить, хiба в бакалiйники. І це називаеться студентство! Вiн широко розвiв руки, як Фредерiк Леметр у ролi Робера Макера.[9 - Робер Макер – герой мелодрами Антье, Сент-Амана i Полiанта «Постоялий двiр Андре». Завдяки талановитiй грi видатного актора Фредерiка Леметра (1800—1876) iм'я персонажа пересiчноi п'ески стало узагальненням типу вiдверто цинiчного пройдисвiта, безсоромна й хижа поведiнка якого вiдтворювала вдачу олiгархiв, якi безжально грабували Францiю.] – Студентство, благословляю тебе! – Тодi, звернувшись до лахмiтника, що пiд тумбою бiля винарнi порпався в устричних скойках, запитав: – А ти також належиш до студентства? Дiдок пiдвiв нечупарне лице, на якому видiлявся серед сивоi щетини червоний нiс i безтямнi п'янi очi. – Нi, ти, либонь, скорiше з тих, за ким плаче шибениця i хто шастае в юрбi та повними пригорщами розсипае золото… Ну, розсипай, патрiарше, розсипай! Пiдкупляй мене скарбами Альбiону! Are you English?[10 - Ви англiець? (Англ.)] Я не вiдмовляюся вiд дарiв Артаксеркса. Давай побалакаемо про митну спiлку. Фредерiк вiдчув, як хтось торкнув його за плече; вiн обернувся. Це був Мартiнон, страшенно поблiдлий. – От, маеш, – сказав вiн, глибоко зiтхнувши, – знову бунт! Вiн боявся накликати на себе пiдозру i дуже побивався. Найбiльше непокоiли його люди, якi нiбито належали до таемних товариств. – А хiба iснують таемнi товариства? – мовив молодик iз вусами. – Все це старi байки, якими уряд залякуе буржуа! Мартiнон попросив його говорити тихiше – вiн боявся полiцii. – Ви ще вiрите в полiцiю? А справдi, хто знае, добродiю, може, я й сам шпик? І вiн з таким виразом глянув на Мартiнона, що той, зовсiм ошелешений, спершу не зрозумiв жарту. Юрба вiдтиснула iх, i всiм трьом довелося стати на схiдцях, якi через коридор провадили до нового амфiтеатру. Невдовзi юрба розступилася сама собою; декотрi поскидали капелюхи: вони вiтали знаменитого професора Самюеля Рондело – в широкому сюртуцi, з пiднятими на лоб окулярами в срiбнiй оправi; страждаючи од ядухи, вiн повiльно йшов читати лекцiю. Це був один iз тих, хто в царинi права становив гордiсть XIX сторiччя, суперник Цахарiiв i Рудорфiв. Недавно вшанований званням пера Францii, вiн нi в чому не мiняв своiх звичок. Було вiдомо, що вiн убогий, i всi ставилися до нього з великою пошаною. Тим часом iз кiнця майдану долинули вигуки: – Геть Гiзо! – Геть Прiтчарда! – Геть зрадникiв! – Геть Луi-Фiлiппа! Юрба завирувала, збившись пiд зачиненою брамою, що вела у двiр, не давала професоровi пройти. Вiн зупинився перед схiдцями. Незабаром професор з'явився на третiй, верхнiй сходинцi. Вiн почав щось говорити; голос його заглушило гудiння натовпу. Щойно вiн був улюбленцем, а тепер став осоружний, тому що уособлював владу. Щоразу, коли вiн намагався говорити голоснiше, вигуки поновлювалися. Вiн зробив широкий жест, закликаючи студентiв iти за ним. У вiдповiдь розлiгся загальний галас. Професор зневажливо знизав плечима i зник у коридорi. Мартiнон, скориставшись iз нагоди, в ту ж мить шаснув також. – Ну й боягуз! – мовив Фредерiк. – Виходить, обачний! – зауважив молодик. Юрба вибухнула оплесками. Вiдступ професора означав ii перемогу. В усi вiкна визирали зацiкавленi. Дехто заспiвав «Марсельезу», дехто пропонував iти до Беранже.[11 - Беранже П'ер Жан (1780—1857) – популярний французький поет-пiсняр. Тут йдеться про стримане ставлення поета до Липневоi монархii.] – До Лаффiта![12 - Лаффiт Жак (1767—1844) – вiдомий фiнансист доби Липневоi монархii; був в опозицii до уряду Луi-Фiлiппа.] – До Шатобрiана![13 - Шатобрiан Франсуа Рене (1768—1848) – визначний французький письменник-романтик. Легiтимiст за переконаннями, за часiв правлiння Луi-Фiлiппа Шатобрiан демонстрував прихильнiсть до демократичних iдей.] – До Вольтера! – загорлав молодик iз бiлявими вусиками. Полiцейськi намагалися пробитися крiзь натовп, говорячи якомога лагiднiше: – Розходьтеся, панове, йдiть додому! Хтось вигукнув: – Геть убивць! Починаючи з вересневих заворушень, це було звичайним лайливим словом. Усi пiдхопили його. Слугам громадського порядку тютюкали, свистiли; вони поблiдли; один iз них не втримався i, наглянувши якогось малого хлопчину, що надто близько пiдiйшов до нього i смiявся йому просто в лице, так турнув його, що той вiдлетiв крокiв за п'ять i впав навзнак бiля крамницi виноторговця. Всi розступились. Але майже в ту ж мить полетiв сторчака й сам полiцейський, збитий iз нiг якимось геркулесом, чуприна котрого вибивалася з-пiд цератового кашкета, неначе жмут клоччя. Велетень уже кiлька хвилин стояв на розi вулицi Сен-Жак; шпурнувши великий пакунок, який тримав у руках, вiн кинувся на полiцейського, повалив його пiд себе й почав щодуху товкти кулачиськами по обличчю. Надбiгли iншi полiцейськi. Страшний здоровило був такий дужий, що на його приборкання метнулося не менше чотирьох чоловiк. Двое термосили його за барки, двое тягли за руки, п'ятий пiдштовхував колiном ззаду, i всi лаяли його розбiйником, вбивцею, бунтарем. Розхристаний, в одежi, подранiй на лахмiття, вiн опирався, заявляючи, що не винен, що не мiг спокiйно дивитися, як б'ють дитину. – Мене звати Дюссардье. Я служу в братiв Валенсар, у крамницi мережив i мод, на вулицi Клерi. Де мiй пакунок? Вiддайте мiй пакунок! – Вiн знай говорив одне й те саме: – Дюссардье!.. З вулицi Клерi! Вiддайте мiй пакунок! Нарештi вiн таки скорився i, стоiчно терплячи знегоду, дав одвести себе в дiльницю, що на вулицi Декарта. За ним ринув цiлий потiк. Фредерiк та вусатий молодик iшли вiдразу ж за ним, захоплюючись цим прикажчиком, обурюючись насильством влади. Що ближче пiдходили вони до полiцiйноi дiльницi, то юрба зменшувалася. Полiцейськi час од часу оберталися з лютим виглядом; а що забiякам уже не було чого робити, роззявам нi на що дивитися, то всi мало-помалу розiйшлися. Зустрiчнi прохожi роздивлялися Дюссардье i голосно висловлювали образливi зауваження. Якась стара зi свого порога навiть крикнула, що вiн украв хлiб; ця несправедливiсть ще дужче посилила гнiв обох приятелiв. Нарештi пiдiйшли до полiцiйноi дiльницi. Вiд гурту зоставалося всього чоловiк двадцять. Але, побачивши солдатiв, i тi порозбiгалися. Фредерiк та його товариш смiливо зажадали звiльнення арештованого. Полiцейський погрозив iм: якщо вони будуть уперто наполягати, то iх теж посадять. Вони викликали начальника, назвали своi прiзвища, сказали, що вони студенти-юристи, запевнюючи, що арештований iхнiй товариш по навчанню. Тодi iх завели до порожньоi кiмнати, де попiд нетинькованими закiптюженими стiнами стояли тiльки чотири ослони. В заднiй стiнi вiдчинилося вiконце. Показалася здоровенна голова Дюссардье, його скуйовджена чуприна, маленькi довiрливi очi, приплюснутий нiс чимось нагадували морду добродушного собаки. – Не впiзнаеш нас? – мовив Юссоне. Так звали молодика з вусиками. – Але ж… – пробурмотiв Дюссардье. – Ну, годi тобi прикидатися дурником! – вiв далi Юссоне. – Добре вiдомо, що ти студент-юрист, так само як i ми. Незважаючи на iхнi пiдморгування, Дюссардье нiчого не мiг второпати. Здавалося, вiн силкувався щось пригадати i раптом спитав: – Знайшли мiй пакунок? Фредерiк, утративши надiю, високо звiв очi. Юссоне не розгубився й вiдповiв: – А! Папку, в якiй ти носиш конспекти лекцiй? Так, так, заспокойся! Вони ще завзятiше заходилися кивати й пiдморгувати. Нарештi Дюссардье зрозумiв, що вони прийшли допомогти йому, i замовк, боячись ненавмисне iх виказати. До того ж йому було нiяково, що його пiдносять до звання студента i прирiвнюють до паничiв, у яких такi бiлi руки. – Може, ти хочеш кому-небудь щось переказати? – спитав Фредерiк. – Нi, дякую, нiкому. – А рiдним? Вiн опустив голову й не вiдповiв: сердега був пiдкидьком. Обидва приятелi здивувалися, не розумiючи, чому вiн мовчить. – Є в тебе що курити? – знову спитав Фредерiк. Дюссардье помацав у кишенi й витяг уламки люльки, чудовоi пiнковоi люльки з цибухом чорного дерева, срiбною кришкою та бурштиновим мундштуком. Вiн три роки трудився, щоб зробити з неi мистецький твiр. Вiн завжди тримав люльку в замшевiм футлярi, курив якомога повiльнiше, нiколи не клав ii на мармур i щовечора вiшав над узголiв'ям свого лiжка. Тепер вiн торохтiв друзками в руцi, з-пiд нiгтiв якоi сочилася кров; опустивши голову на груди й вiдкривши рота, вiн зосередженим, невимовно печальним поглядом роздивлявся рештки своеi втiхи. – Може б, дати йому сигар? – пошепки спитав Юссоне, пориваючись дiстати iх. Фредерiк уже встиг покласти на вiконце повний портсигар. – Бери! До зустрiчi! Крiпись! Дюссардье вхопив простягненi йому руки. Вiн палко стискав iх, голос його вривався вiд слiз. – Що? Це менi!.. Менi!.. Приятелi, щоб уникнути його подяки, вийшли i разом пiшли снiдати в кафе «Табуре», що навпроти Люксембурзького саду. Розрiзуючи бiфштекс, Юссоне сказав своему супутниковi, що вiн працюе в журналах мод i складае реклами для «Художнього промислу». – У Жака Арну? – спитав Фредерiк. – Ви його знаете? – Так… Тобто нi. Тобто якось я бачив його, познайомився з ним. Фредерiк байдужим тоном спитав Юссоне, чи бачиться вiн iз його дружиною. – Вряди-годи, – вiдповiв журналiст. Фредерiк не наважувався розпитувати далi; ця людина посiла вiднинi в його життi чiльне мiсце; вiн заплатив за снiданок, що не викликало жодних заперечень з боку Юссоне. Симпатiя була взаемна; вони обмiнялися адресами, i Юссоне по-дружньому запросив його пройтися з ним до вулицi Флерюс. Вони були посерединi саду, коли спiвпрацiвник Арну, затамувавши подих, скорчив потворну гримасу i закукурiкав пiвнем. Тут усi пiвнi, що були поблизу, вiдповiли йому протяжним кукурiканням. – Це умовний знак, – сказав Юссоне. Вони зупинилися бiля театру Бобiно, перед будинком, до якого вiв вузенький прохiд. У вiконцi горища, мiж красолею i пахучим горошком, з'явилася молода жiнка, простоволоса, в корсетi; вона обома руками спиралася на ринву. – Добридень, мiй янголе, добридень, дитинко! – гукнув Юссоне, посилаючи iй здаля рукою цiлунок. Вiн штовхнув ногою хвiртку i зник. Фредерiк чекав його цiлий тиждень. Вiн не наважувався йти до нього сам, щоб не показати, що йому не терпиться дiстати вiдповiднi запросини на снiданок; проте вiн, прагнучи зустрiтися з ним, виходив увесь Латинський квартал. Якось увечерi вiн натрапив на Юссоне i привiв до себе в кiмнату на набережнiй Наполеона. Приятелi гомонiли досить довго; розмова точилася вiд щирого серця. Юссоне мрiяв про театральну славу i театральнi прибутки. Вiн брав участь у складаннi водевiлiв, яких нiде не приймали, у нього було багато планiв, вiн писав куплети, кiлька з них проспiвав. Потiм, помiтивши на етажерцi книжку Гюго i томик Ламартiна[14 - Ламартiн Альфонс (1790—1869) – вiдомий французький поет-романтик, iсторик, полiтичний дiяч.], вiн вибухнув сарказмом щодо романтичноi школи. У цих поетiв нi тверезого розуму, нi почуття стилю, та й не французи вони, ось у чiм рiч! І вiн вихвалявся знанням мови; у найвишуканiших фразах убачав хиби й прискiпувався iз тим злiсним бурчанням, iз тiею академiчнiстю смаку, якою вiдзначаються легковажнi люди, що беруться мiркувати про високе мистецтво. Фредерiк був уражений в своiх уподобаннях; йому хотiлося порвати це знайомство. Але чому тут-таки не ризикнути й не завести мову про те, вiд чого залежить його щастя? І вiн запитав лiтературного молодика, чи не може той ближче познайомити його з родиною Арну. В тому не було труднощiв, i вони домовилися на завтрашнiй день. Однак Юссоне на призначений час не прийшов; уникав зустрiчi ще тричi. Нарештi з'явився в суботу близько четвертоi години. Але, користуючись екiпажем, що найняв Фредерiк, вiн звелiв спершу зупинитися бiля Французького театру, де мав дiстати квитки в ложу, потiм завернув до кравця, до швачки, писав у швейцарських записки. Кiнець кiнцем вони приiхали на бульвар Монмартр. Фредерiк перейшов крамницю i пiднявся схiдцями. Арну впiзнав його, побачивши в дзеркалi, що стояло перед конторкою, i, пишучи далi, протягнув йому через плече лiву руку. В тiснiй кiмнатцi з одним вiкном у двiр зiбралося п'ять-шiсть одвiдувачiв; при заднiй стiнi в альковi, мiж двома портьерами брунатного штофу, був диван, оббитий такою самою тканиною. На камiнi, захаращеному паперами, стояла бронзова Венера; обабiч неi симетрично розташованi – два канделябри з рожевими свiчками. Праворуч, бiля етажерки, заставленоi папками, сидiв у крiслi чоловiк, що так i не зняв капелюха, й читав газету; стiни були геть усi закритi естампами й картинами, цiнними гравюрами або ескiзами сучасних майстрiв з написами, в яких засвiдчувалася найсердечнiша приязнь до Жака Арну. – Як живете? – спитав вiн, повернувшись до Фредерiка. І, не чекаючи вiдповiдi, пошепки спитав Юссоне: – Як звати вашого друга? – Потiм голосно: – Вiзьмiть сигару, там, на етажерцi, в коробцi. «Художнiй промисел», що мiстився в центрi Парижа, був зручним мiсцем для зустрiчей, нейтральною територiею, де запросто збиралися суперники. Того дня тут можна було побачити Антенора Брева, портретиста королiв, Жуля Бюр'е, що своiми рисунками популяризував алжирськi вiйни, карикатуриста Сомбаза, скульптора Вурда та iнших; i нiхто з них не вiдповiдав уявленням, що склалися в студента. Вони трималися просто; мова iхня була вiльна. Мiстик Ловарiас розповiв соромiцький анекдот, а в творця схiдного пейзажу, знаменитого Дiтмера, пiд жилеткою була надягнена плетена кофтина, i вертався вiн додому в омнiбусi. Спершу розмова точилася про якусь Аполлонiю, колишню натурницю, що ii Бюр'е нiбито впiзнав на бульварi, коли вона iхала в каретi цугом. Юссоне пояснив таку метаморфозу тим, що в неi до послуг цiлий гурт ii благодiйникiв. – Цей баламут знае паризьких дiвчаток! – сказав Арну. – Якщо пiсля вас що-небудь залишиться, ваша величносте, – вiдповiв молодик, по-вiйськовому вiддаючи честь, нiби той гренадер, який запропонував Наполеоновi випити зi своеi баклажки. Далi завели суперечку про полотна, для яких правила за модель голова Аполлонii. Критикували вiдсутнiх колег. Дивувалися на високi цiни iхнiх творiв; i всi скаржилися, що недостатньо заробляють, коли раптом увiйшов середнього зросту чоловiк у фраку, застебнутому на один гудзик; очi – жвавi, вигляд – трохи божевiльний. – Ну ж i зборище мiщан! – вигукнув прибулець. – То й що з того, даруйте! Давнi майстри, що створили шедеври, не дбали про мiльйони. Корреджо, Мурiльйо… – Та й Пеллерен, – додав Сомбаз. Але той, незважаючи на шпильку, i далi сперечався з таким запалом, що Арну довелося двiчi повторити йому: – Моя дружина чекае на вас у четвер. Не забудьте! Цi слова навернули Фредерiка на думку про панi Арну. Певно, до неi проходять через сумiжну кiмнатку, що бiля дивана? Арну щойно вiдчинив туди дверi, щоб узяти носову хусточку; Фредерiк у глибинi помiтив умивальник. Аж тут iз кутка, де стояв камiн, почулося якесь бурмотiння; воно долинало вiд суб'екта, котрий, сидячи в крiслi, читав газету. На зрiст вiн був п'ять футiв дев'ять дюймiв; очi трохи примруженi, волосся сиве, вигляд величавий, i звали його Режембар. – Що там таке, Громадянине? – спитав Арну. – Нова пiдлiсть уряду. Йшлося про звiльнення якогось шкiльного вчителя. Пеллерен знов узявся проводити паралель мiж Мiкеланджело[15 - Мiкеланджело Буонарротi (1475—1564) – видатний iталiйський живописець, скульптор, архiтектор, поет епохи Вiдродження.] та Шекспiром. Дiтмер наладився йти. Арну наздогнав його i дав йому двi асигнацii. Юссоне подумав, що це слушна хвилина. – Чи не змогли б ви, дорогий патроне, видати менi аванс?.. Але Арну вже всiвся i почав шпетити якогось вельми гидкого на вигляд дiдка в синiх окулярах. – Хороший ви, дядечку Ісаак, нiчого казати! Три картини, знецiненi, пропали. Всi на мене плюють! Тепер усi iх знають! Що накажете з ними робити? Хiба що спровадити iх у Калiфорнiю!.. До дiдька в зуби! Замовчiть! Фахом цього дiдка було фальшування пiдписiв на полотнах давнiх майстрiв. Арну, вiдмовившись платити, брутально випровадив його. Зовсiм iнакше вiн зустрiв бундючного пана в орденах, iз бакенбардами i в бiлiй краватцi. Зiпершись лiктем на вiконний засув, вiн запобiгливим тоном довго щось говорив йому. Потiм вигукнув: – Ах, графе, для мене не становить жодних труднощiв знайти посередника! Дворянин погодився, Арну заплатив йому двадцять п'ять луiдорiв i, ледве той устиг вийти, вибухнув: – Яке ж воно нестерпне, оте знатне панство! – Всi вони нiкчеми! – буркнув Режембар. Минав час, i справ у Арну дедалi ставало бiльше; вiн розкладав статтi, розрiзав конверти, пiдбивав рахунки; на стук молоточка, що долинав iз крамницi, виходив простежити за пакуванням, потiм знову сiдав до роботи i, далi водячи по паперi металевим пером, вiдповiдав на жарти. Того дня вiн мав обiдати у свого повiреного, а на другий день – виiхати до Бельгii. Іншi гомонiли про рiзнi буденнi речi: про портрет Керубiнi, про напiвкруглу залу Академii мистецтв, про майбутню виставку. Пеллерен ганив Інститут. Плiтки точилися вперемiж iз суперечками. В цю низьку кiмнату набилося стiльки люду, що нiде було й повернутися, а блимання рожевих свiчок просочувалося крiзь сигарний дим, нiби сонячне промiння крiзь туман. Дверi бiля дивана вiдчинились, увiйшла висока кощава жiнка з такими поривчастими рухами, що на чорнiй тафтянiй сукнi дзеленькали всi брелоки ii годинника. Це була та жiнка, яку Фредерiк минулого лiта мигцем бачив у Пале-Роялi. Дехто називав ii на iм'я, обмiнюючись iз нею потиском рук. Юссоне вирвав, нарештi, в Арну п'ятдесят франкiв; годинник вибив сьому; всi стали розходитися. Арну попросив Пеллерена залишитись, а сам тим часом повiв мадмуазель Ватназ до туалетноi кiмнати. Фредерiк не чув iхнiх слiв: говорили вони пошепки. Та раптом жiночий голос вихопився гучнiше: – Вже пiвроку, як справу зроблено, а я все чекаю! Залягла тривала тиша; мадмуазель Ватназ показалася знову. Арну пообiцяв iй щось. – Ну-ну! Тодi побачимо, – сказав вiн. – Бувайте, щасливий чоловiче! – сказала вона, виходячи. Арну швидко вернувся в ту саму кiмнату, нафабрив вуса, поправив шлейки, щоб пiдтягнути штрипки, i, миючи руки, сказав: – Менi потрiбнi два панно над дверима, по двiстi п'ятдесят штука, в жанрi Буше[16 - Буше Франсуа (1703—1770) – вiдомий французький живописець i гравер. Вiддавав перевагу сюжетам з античноi мiфологii, яким неодмiнно надавав еротичного забарвлення в манерi рококо.]. Можна сподiватися? – Домовилися, – сказав, червонiючи, художник. – Ну й гаразд. І не забувайте моеi дружини! Фредерiк провiв Пеллерена в самий кiнець передмiстя Пуассоньер i попросив дозволу iнколи навiдувати його; згоду люб'язно було дано. Пеллерен перечитував усi працi з естетики, щоб одкрити справжню теорiю Прекрасного, оскiльки був упевнений, що, осягнувши ii, створить шедеври. Вiн обклався всiлякими можливими посiбниками, рисунками, злiпками, моделями, гравюрами i, страждаючи, шукав; вiн звинувачував погоду, нерви, свою майстерню, виходив на вулицю, щоб знайти натхнення, здригався, так начебто воно найшло на нього, потiм кидав почату картину i задумував iншу, що мала бути ще прекраснiша. Отож, катуючись жадобою слави й марнуючи днi в суперечках, вiрячи в тисячi нiсенiтниць, у системи, в критику, в необхiднiсть якихось правил чи якоiсь реформи в мистецтвi, вiн дожив до п'ятдесяти рокiв, створивши всього кiлька начеркiв. Непохитна гордiсть не дозволяла йому впадати в зневiру, проте вiн завжди був роздратований i постiйно перебував у тому збудженнi, воднораз штучному i природному, яким позначено артистiв. Коли входили до нього, найперше в око впадали двi картини, де на тлi бiлого видiлялися коричневi, червонi й синi плями. Все це було вкрито сiткою накреслених крейдою лiнiй, безладно поснованих туди-сюди так, що нiчогiсiнько не можна було второпати. Пеллерен пояснював змiст обох композицiй, позначаючи великим пальцем тi частини, яких iще бракувало. Одна з картин мала зображати «Шаленство Навуходоносора», друга – «Нерон спалюе Рим». Фредерiковi вони дуже сподобались. Його захоплювали й етюди жiнок iз розпущеним волоссям, i краевиди, на яких багато стовбурiв покрутила буря, а над усе – начерки пером в манерi Калло, Рембрандта чи Гойi; оригiналiв iхнiх вiн не знав. Пеллерен зневажливо ставився до цих робiт своеi молодостi; тепер вiн стояв за високий стиль; художник повчальним тоном красномовно говорив про Фiдiя та Вiнкельмана. Речi, якi оточували його, посилювали враження вiд його слiв: тут можна було бачити череп на аналоi, ятагани, чернечу рясу; Фредерiк одного разу надягнув ii. Коли вiн приходив рано, то заставав Пеллерена в незручному похiдному лiжку, застеленому драним килимчиком; господар лягав пiзно, бо запопадливо вiдвiдував театри. Слугувала йому старенька жiнка в лахмiттi, обiдав вiн у харчевнi i жив без полюбовницi. Завдяки знанням, набутим без будь-якоi системи, його парадокси були дотепнi. Зневага до всього сiрого й мiщанського проривалася в нього в сарказмах, сповнених прекрасного лiризму, а до майстрiв вiдчував вiн таку побожнiсть, що це пiдносило i його трохи не до iхнього рiвня. Але чому вiн нiколи не заводив мови про панi Арну? Щодо ii чоловiка, то iнколи вiн називав його добрим хлопцем, iнколи – дурисвiтом. Фредерiк чекав, коли Пеллерен пуститься на вiдвертi розмови. Якось, гортаючи рисунки в однiй iз його папок, Фредерiк у портретi циганки знайшов щось подiбне до мадмуазель Ватназ, а що ця особа його цiкавила, то вiн захотiв дiзнатися, що вона за одна. Спочатку Ватназ, наскiльки вiдомо було Пеллереновi, вчителювала десь у провiнцii; тепер вона дае уроки, пробуе писати до маленьких газет. Судячи з того, як вона поводиться з Арну, можна було – здавалося Фредерiковi – вважати ii за його коханку. – Та ну! Вистачае йому й iнших! Тодi юнак, вiдвернувши лице, що зашарiлося iз сорому через таку ницу думку, хоробро спитав: – Певно, дружина платить йому тим самим? – Аж нiяк! Вона жiнка порядна! Фредерiк страждав од докорiв сумлiння i став ще частiше вiдвiдувати редакцiю. Великi лiтери, що з них на мармуровiй плитi над крамницею було складено прiзвище Арну, здавалися йому якимись особливими i повними значення, нiби Святе письмо. Широким похилим хiдником iти було легко, дверi вiдчинялися майже самi собою, а гладенька на дотик ручка здавалася м'якою i чутливою, немов жива рука, яку вiн тримае в своiй. Непомiтно вiн став приходити з тiею самою точнiстю, що й Режембар. Щодня Режембар всiдався у свое крiсло в кутку бiля камiна, брав «Насьйональ» i, вже не одриваючись вiд нього, виражав свою думку лише вигуком або просто знизував плечима. Час од часу вiн витирав чоло скрученою у валик носовою хусточкою, що висiла в нього на грудях мiж двома гудзиками зеленого сюртука. Носив вiн панталони зi складками, глибокi черевики й довгу краватку, а по капелюховi iз загнутими крисами його легко можна було здалеку впiзнати серед юрби. О восьмiй ранку вiн спускався з висот Монмартру, щоб на вулицi Нотр-Дам-де-Вiктуар випити бiлого вина. Його снiданок, за яким iшло кiлька партiй на бiльярдi, тривав до третьоi години. Потiм вiн простував до пасажу Панорами пiдкрiпитися абсентом. Одвiдавши Арну, вiн заходив у «Бордоський шиночок» випити вермуту; тодi, замiсть того щоб вернутися до дружини, здебiльша волiв пообiдати на самотi у невеличкому кафе на площi Гайон, де замовляв «домашнi страви, що-небудь натуральне!» Наостанцi вiн добирався до якоiсь бiльярдноi i висиджував там до дванадцятоi, до першоi години ночi, до того часу, доки не гасили газу, не зачиняли вiконниць i знеможений господар закладу не благав його пiти. І то не любов до випивки надила в такi мiсця громадянина Режембара, а давня звичка до полiтичних розмов; але з роками запал його охолонув, i вiн зберiгав похмуру мовчанку. Дивлячись на його серйозне лице, можна було подумати, що вiн заклопотаний свiтовими проблемами. Думки своi Режембар тримав при собi, i нiхто, навiть його друзi, не знали, чим вiн займаеться, хоча вiн i натякав, нiби в нього дiлова контора. Арну, здавалося, вiдчував до нього безмiрну повагу. Якось вiн сказав Фредерiковi: – Вiн усе знае, будьте певнi! Людина з головою! Одного разу Режембар розклав на конторцi папери, в яких iшлося про копалини фарфоровоi глини в Бретанi; Арну покладався в тому на його досвiд. Фредерiк став iще люб'язнiший iз Режембаром – настiльки, що вряди-годи частував його абсентом; i, хоча вважав за дурня, частенько проводив у його товариствi цiлi години тiльки тому, що з ним приятелював Жак Арну. Торговець картинами, якому траплялося сприяти успiху декого iз сучасних художникiв ще при iхнiх перших спробах, як людина передова дбав про свiй гаманець i водночас тримався артистичних манер. Вiн прагнув розкрiпачення мистецтва i дешевим коштом доступитися до прекрасного. Вся паризька промисловiсть, зайнята виготовленням предметiв розкошi, вiдчувала на собi його вплив, благодiйний для всiлякого дрiб'язку i згубний для всього великого. Старанно догоджаючи низьким смакам загалу, вiн збивав зi шляху вправних майстрiв, розбещував талановитих, вичавлював до останку соки iз кволих i прославляв посереднiх; вiн верховодив над ними завдяки своiм зв'язкам i своiй газетi. Нездарнi малярчуки жадали бачити своi творiння в вiтринi Арну, оббивачi брали в нього рисунки меблiв. Фредерiк вбачав у ньому воднораз мiльйонера, аматора й дiлка. Проте багато дечого дивувало юнака: Арну був великим спритником у торгових дiлах. Вiн дiставав iз Нiмеччини або Італii картину, куплену в Парижi за пiвтори тисячi франкiв, i, пред'явивши на неi накладну на чотири тисячi, перепродував ii з люб'язностi за три з половиною. Одне з його звичних шахрайств супроти художникiв полягало в тому, що вiн вимагав у них на додачу до iхнього полотна невеличку копiю, мовляв, щоб зробити з неi гравюру; копiю вiн щоразу продавав, а гравюра нiколи не з'являлася. Тих, котрi скаржилися, що це експлуатацiя, вiн у вiдповiдь лише поляскував по животу. Зрештою, Арну був дуже милий чолов'яга, вiн щедро частував сигарами, «тикав» незнайомим, а вже коли захоплювався якимось твором або людиною, то, нi на що не зважаючи, стояв на своему, виявляючи ревну турботу, не скупився на статтi, на реклами. Вiн вважав себе вельми чесним i, вiдчуваючи потребу вiдкрити комусь душу, простосердо розповiдав про всiлякi своi непоряднi дiла. Одного разу, щоб допекти колезi, котрий, заснувавши газету, також присвячену малярству, влаштував з тiеi нагоди пишний банкет, Арну попросив Фредерiка написати в його присутностi, незадовго до призначеноi години, листи всiм запрошеним, що банкет вiдкладено. – Адже це не заплямуе честi, розумiете? І молодиковi забракло духу вiдмовити йому в послузi. На другий день, зайшовши разом iз Юссоне в контору Арну, Фредерiк помiтив, як у дверях (тих, що виходили на схiдцi) майнув подiл сукнi. – Тисячу вибачень! – сказав Юссоне. – Коли б я знав, що тут жiнки… – О! Це моя дружина, – вiдповiв Арну. – Вона, проходячи мимо, зайшла на хвилинку. – Невже? – мовив Фредерiк. – Так, так, i зараз повертаеться додому. Розкiш довколишнього раптом зникла. Те, що було, як Фредерiковi здавалося, розлите тут на всьому, щезло, чи скорше, його нiколи й не було. Вiн вiдчував безмiрне здивування i нiбито бiль зради. Арну, порпаючись у шухлядi, посмiхався. Може, з нього? Прикажчик поклав на стiл паку вогкого паперу. – Ага! Афiшi! – вигукнув торговець. – Не скоро виберусь я сьогоднi обiдати! Режембар узявся за капелюха. – Що, ви залишаете мене? – Сьома година! – вiдповiв Режембар. Фредерiк пiшов за ним. На розi вулицi Монмартр вiн озирнувся, глянув на вiкна другого поверху i подумки посмiхнувся з жалю до себе, згадуючи, з якою любов'ю вiн так часто дививсь на них. Де ж вона живе? Як зустрiтися з нею тепер? Самiтнiсть, безпросвiтна, як нiколи, знову простерлася довкола його бажань. – Пiдемо попробуемо? – спитав Режембар. – Чого попробуемо? – Полинiвки. І, поступившись перед наполегливими проханнями, Фредерiк дав затягти себе в «Бордоський шиночок». Тим часом, як його супутник, спершись лiктями на стiл, роздивлявся карафку, Фредерiк кидав поглядом навсебiч. Раптом вiн помiтив на тротуарi Пеллеренову постать; вiн хапливо забарабанив у шибку; не встиг художник сiсти, як Режембар запитав, чому його бiльше не видно в «Художньому промислi». – Хай я лусну, якщо моя нога туди ступить. Вiн – справжня тварюка, мiщанин, нiкчема, шахрай! Ця лайка була приемна розгнiваному Фредерiковi, проте й дiймала його, бо йому здавалося, що вона певною мiрою торкаеться й панi Арну. – Що ж вiн вам накоiв? – спитав Режембар. Замiсть вiдповiдi Пеллерен тiльки тупнув ногою i гучно засопiв. Вiн тайкома займався деякими дiлами, наприклад, малював кольоровим олiвцем портрети або пiдробляв твори великих майстрiв, збуваючи iх недосвiдченим аматорам; а що тi роботи принижували його, то вiн здебiльша волiв про них мовчати. Але «ницiсть Арну» допекла йому до живого. Вiн вилив душу. На замовлення, яке Арну зробив у присутностi Фредерiка, художник принiс двi картини. І крамар дозволив собi критикувати iх! Вiн ганив композицiю, колорит i рисунок, надто рисунок, коротше кажучи, нiзащо не хотiв iх брати. Тож Пеллерен, змушений тим, що вийшов термiн векселя, збув iх евреевi Ісааку, а за два тижнi Арну, той самий Арну, продав iх якомусь iспанцевi за двi тисячi франкiв. – Нi на су не дешевше. Яка пiдлiсть! І до того ж, сто чортiв, не едина пiдлiсть! Не сьогоднi-завтра ми ще побачимо його на лавi пiдсудних. – Ну, це ви вже перебiльшуете, – несмiливо сказав Фредерiк. – Отакоi! Перебiльшую! – вигукнув художник, щосили вдаривши кулаком по столi. Його лють вернула юнаковi самовпевненiсть. Звiсно, можна було б триматися пристойнiше; однак якщо, на думку Арну, тi двое полотен… – Нiкчемнi? Кажiть далi! А ви ж iх бачили? Ви на малярствi тямитесь? Бо ж знаете, мiй хлопче, я дилетантiв не визнаю! – Ну, це мене й не обходить! – мовив Фредерiк. – То чого ж ви заступаетесь за нього? – холодно спитав Пеллерен. Молодик промимрив: – Та… тому, що вiн мiй друг. – Ну й поцiлуйте його за мене! На добранiч! І художник, геть розлючений, пiшов, i не подумавши, ясна рiч, розрахуватися за вечерю. Фредерiк, захищаючи Арну, сам себе переконав у його правотi. Вiн так захопився своiм красномовством, що вiдчув нiжнiсть до цiеi розумноi й доброi людини, на яку його ж друзi зводять наклепи i яка тепер працюе сама-одна, всiма покинута. Фредерiк не опирався дивному бажанню зараз же побачити Арну. Через десять хвилин вiн уже вiдчиняв дверi крамницi. Арну разом iз прикажчиком складав величезнi афiшi до виставки картин. – Чи ти ба! Яким вiтром вас принесло знову? Це звичайне питання спантеличило Фредерiка, i, не здобувшись на вiдповiдь, вiн спитав, чи, бува, не знайшовся його записничок, маленький записничок в синiй шкiрянiй оправi. – Той, у якому ви ховаете листи вiд жiнок? – сказав Арну. Фредерiк зашарiвся, як дiвчина, i став захищатися, вiдхиляючи такi припущення. – Тодi, виходить, власнi вiршi? – напосiдав Арну. Вiн перебирав розкладенi зразки, обмiрковував iхню форму, колiр, облямiвку, i Фредерiка все бiльше дратував його зосереджений вигляд, а надто руки, що совгали по афiшах, величезнi ручиська, трохи пухлi, з пласкими нiгтями. Нарештi вставши, Арну сказав: «Ось i все!» – i фамiльярно взяв його за пiдборiддя. Така безцеремоннiсть не сподобалася Фредерiковi, вiн позадкував, потiм переступив порiг, останнiй раз у життi – як вiн думав. Навiть i на саму панi Арну, здавалося, поширювалась оця вульгарнiсть ii чоловiка. Того ж таки тижня дiстав вiн листа, в якому Делор'е повiдомляв, що приiде в Париж наступного четверга. І Фредерiк з новою пристрастю вернувся до цiеi прихильностi, мiцнiшоi й шляхетнiшоi. Така людина варта всiх жiнок. Тепер йому будуть не потрiбнi Режембар, Пеллерен, Юссоне – нiхто! Щоб лiпше влаштувати свого друга, вiн купив залiзне лiжко, друге крiсло, подiлив на двох свою постiльну бiлизну; i в четвер уранцi вже одягався, щоб iхати зустрiчати Делор'е, аж тут задзеленчав бiля дверей дзвоник. Увiйшов Арну. – Тiльки два слова. Вчора прислали менi iз Женеви чудову форель; ми розраховуемо на вас, сьогоднi рiвно о сьомiй… Вулиця Шуазель, будинок двадцять чотири «Б». Не забудьте! Фредерiк змушений був сiсти. Колiна його дрижали. Вiн повторював: «Нарештi! Нарештi!» Потiм написав до свого кравця, капелюшника та шевця i вiдправив цi три записки трьома посильними. В замку клацнув ключ, i з'явився воротар iз дорожньою корзиною на плечах. Побачивши Делор'е, Фредерiк затремтiв, мов жiнка, яку з полюбовником несподiвано застав ii чоловiк. – Що тебе так вразило? – спитав Делор'е. – Адже ж ти, певно, дiстав мого листа? Фредерiковi забракло сили збрехати. Вiн розкрив обiйми й кинувся йому на груди. Тодi клерк розповiв свою iсторiю. Його батько вiдмовився дати звiт про опiкунство, гадаючи, нiби необхiднiсть у тому вiдпала з огляду на десятирiчну давнiсть. Однак Делор'е, добре обiзнаний iз судочинством, кiнець кiнцем вирвав усю материнську спадщину, чистих сiм тисяч франкiв, що були тут, при ньому, в старенькому гаманi. – Це в запас, про чорний день. Завтра ж уранцi треба подумати, куди вкласти грошi, та й самому влаштуватися. А сьогоднi – цiлковитий вiдпочинок, i я весь до твоiх послуг, старий! – Та ти не церемонься! – сказав Фредерiк. – Якщо в тебе сьогоднi ввечерi щось невiдкладне… – Туди к бiсу! Та я був би нiкчемний негiдник… Цей епiтет, що випадково вихопився, вколов Фредерiка в самiсiньке серце, немов образливий натяк. Воротар розставив на столi бiля камiна котлети, заливне, лангусти, десерт i двi пляшки бордо. Така зустрiч розчулила Делор'е. – Ти частуеш мене справдi по-царському! Вони говорили про минуле, про майбутне i час вiд часу простягали руки через стiл, з нiжнiстю поглядаючи один на одного. Аж тут посильний принiс нового капелюха. Делор'е голосно зауважив, яка чудова у нього пiдбивка. Потiм кравець особисто принiс фрак, що сам i випрасував. – Можна подумати, що ти йдеш до вiнця, – сказав Делор'е. За годину з'явилась третя особа й витягла з великоi чорноi торби пару прекрасних лакованих черевикiв. Поки Фредерiк примiрював iх, швець iз посмiшкою оглядав взуття провiнцiала. – Пановi нiчого не потрiбно? – Нi, дякую, – сказав клерк, ховаючи пiд стiлець ноги в старих черевиках зi шнурiвкою. Таке приниження його друга збентежило Фредерiка. Вiн усе зволiкав, не наважуючись сказати про своi намiри. Нарештi, нiби спохватившись, вигукнув: – Тьху! Зовсiм забув! – Що таке? – Сьогоднi я обiдаю в гостях! – У Дамбрезiв? Чому ти нiколи не писав менi про них? Ба нi, вiн обiдае не в Дамбрезiв, а в Арну. – Ти ж мiг мене попередити! – сказав Делор'е. – Я приiхав би на день пiзнiше. – Це було неможливо! – рiзко вiдповiв Фредерiк. – Я тiльки сьогоднi вранцi дiстав запрошення. І, щоб загладити свою вину й вiдвернути увагу друга, вiн заходився розв'язувати мотузки, якими була обмотана корзина, розкладати в комодi всi його речi, хотiв поступитися навiть своiм лiжком, мовляв, сам ляже в комiрцi для дров. Потiм, уже з четвертоi години, приступив до свого туалету. – Часу в тебе ще досить! – сказав клерк. Нарештi Фредерiк одягнувся i вийшов. «Ось вони, багачi!» – подумав Делор'е. І подався обiдати на вулицю Сен-Жак у знайомий ресторанчик. Фредерiк кiлька разiв зупинявся на схiдцях, – так у нього калатало серце. Одна з рукавичок, занадто вузька, трiснула, i поки вiн ховав розiрване мiсце пiд манжет, Арну, що вслiд за ним пiднiмався схiдцями, взяв його за руку й завiв до своеi квартири. У передпокоi, оздобленому в китайському стилi, пiд стелею був мальований лiхтар, по кутках – бамбук. Переходячи вiтальню, Фредерiк спiткнувся об тигрову шкуру. Свiчок iще не запалювали, лише в глибинi будуара горiли двi лампи. З'явилася мадмуазель Марта i сказала, що мама одягаеться. Арну пiдняв ii i поцiлував; тодi, захотiвши сам вибрати в льоху кiлька пляшок вина, залишив Фредерiка з дiвчинкою. З часу подорожування в Монтеро вона дуже виросла. Їi темне волосся довгими локонами спадало на голi руки. Із-пiд сукенки, ще пишнiшоi, нiж у балерини, виднiлися рожевi литки, i вся ii мила постать дихала свiжiстю букета. Комплiменти гостя вона вислухала з виглядом кокетки, зупинила на ньому глибокий пильний погляд, потiм, прослизнувши, нiби кiшка, мiж меблями, зникла. Фредерiк бiльше не почував збентеження. Кулi ламп, покритi мережаним папером, кидали на обтягненi бузковим атласом стiни м'яке молочне свiтло. Крiзь камiнну решiтку, подiбну до великого вiяла, жарiло вугiлля; бiля годинника стояла скринька iз срiбними защiбками; тут i там порозкидуванi були домашнi речi: на диванчику – лялька, на спинцi стiльця – косинка, на робочому столику – розпочате плетiння, в якому гостряками донизу стримiли двi шпицi слоновоi костi. Тут усе разом свiдчило про мирне родинне добропорядне життя. Вернувся Арну; iз-за другоi портьери з'явилася панi Арну. Вона була в затiнку, i вiн спочатку бачив тiльки ii обличчя. На нiй була чорна оксамитова сукня, а волосся покривала довга з червоного шовку алжирська сiтка, що, оповившись навколо гребеня, спадала на лiве плече. Арну вiдрекомендував Фредерiка. – О! Я дуже добре пам'ятаю вас, – мовила вона. Тодi майже водночас надiйшла решта гостей: Дiтмер, Ловарiас, Бюр'е, композитор Розенвальд, поет Теофiль Лоррiс, два художнi критики, товаришi Юссоне, власник паперовоi фабрики i, нарештi, знаменитий П'ер-Поль Мейнсiюс, останнiй представник високого живопису, який жваво нiс разом iз своею славою тягар вiсiмдесяти рокiв i величезний живiт. Коли гостi рушили в iдальню, панi Арну взяла його пiд руку. Одне крiсло залишалося вiльне – для Пеллерена. Арну його любив i воднораз визискував. До того ж вiн побоювався його лихого язика – настiльки, що, бажаючи власкавити, помiстив у газетi «Художнiй промисел» його портрет, який супроводили перебiльшенi похвали; i Пеллерен, скорiше ласий на славу, нiж на грошi, з'явився перед восьмою годиною, геть захекавшись. Фредерiк подумав, що вони вже давно помирилися. І товариство, i страви – все йому сподобалось. Їдальня була обтягнена тисненою шкiрою на зразок середньовiчних вiталень; перед голландською етажеркою був поставець для цибухiв, а розставленi на столi кругом рiзнобарвнi келихи з богемського кришталю виглядали серед квiтiв i фруктiв, неначе iлюмiнацiя в саду. Фредерiковi довелося вибирати з-помiж десяти сортiв гiрчицi. Вiн iв даспаккьйо, карi, iмбир, корсиканських дроздiв, римську локшину; вiн пив надзвичайнi вина, лiбфрауенмiльх i токайське. Арну справдi пишався умiнням добре частувати. Вiн догоджав кондукторам поштових карет, дiстаючи вiд них всiлякi наiдки, приятелював iз кухарями багатих домiв, якi передавали йому рецепти присмак. Та найбiльше захоплювали Фредерiка розмови. Вiн плекав мрiю про подорожi – тож його вабили Дiтмеровi розповiдi про Схiд; його пристрасне зацiкавлення театром удовольняв Розенвальд, який говорив про оперу, а суворе життя богеми видалося йому втiшним крiзь призму веселостi, з якою Юссоне мальовниче описував, як вiн провiв цiлу зиму, харчуючись самим лише голландським сиром. Потiм суперечка мiж Ловарiасом i Бюр'е про флорентiйську школу розкрила перед ним новi шедеври, розширила його обрiй, i вiн ледве стримав свiй захват, коли Пеллерен вигукнув: – Дайте менi спокiй з вашою огидною реальнiстю! Що вона означае – ота реальнiсть? Однi бачать чорне, iншi – голубе, бiльшiсть бачить саме безглуздя. Нема нiчого менше природного, нiж Мiкеланджело, i нiчого прекраснiшого! Пiклування про зовнiшню правдоподiбнiсть викривае сучасну ницiсть; i якщо так триватиме й далi, мистецтво зiйде на казна-що, стане менш поетичне, анiж релiгiя, i менш цiкаве за полiтику. Його мета – так мета! – будити у нас зачарування якостями самого твору, i ви ii не досягнете якимись дрiбничками, незважаючи на всi вашi хитрощi оздоблення. Ось, наприклад, картини Бассолье: забавно, чепурно, чисто й не громiздко! Можна покласти в кишеню i взяти в дорогу. Нотарiуси платять за такi речi по двадцять тисяч франкiв, а iдеi в них на три су; але без iдеi – нiчого великого! Без величi – нiчого прекрасного! Олiмп – це гора! Найприголомшливiшим пам'ятником назавжди лишаться пiрамiди! Краще надмiрнiсть, анiж помiрнiсть, краще пустеля, нiж тротуари, краще дикун, анiж перукар! Слухаючи цi речi, Фредерiк дивився на панi Арну. Пеллереновi слова падали в його свiдомiсть, немов шматки металу в горно, зливалися з його жагою й оберталися на любов. Вiн сидiв по той самий бiк столу за трое мiсць од неi. Час од часу вона трохи нахилялася i повертала голову, щоб сказати кiлька слiв дiвчинцi; вона усмiхалась, i тодi на щоцi ii з'являлась ямочка, що надавала обличчю ще бiльшоi лагiдностi й доброти. Коли подали лiкери, вона вийшла. Розмова стала дуже вiльною; пан Арну вiдзначався в нiй особливим блиском, i Фредерiк був здивований цинiзмом усiх цих чоловiкiв. Проте зацiкавлення жiнками нiби встановило мiж ним i ними рiвнiсть, яка пiдносила його у власних очах. Вернувшись до вiтальнi, вiн заради звичаю взяв один iз альбомiв, що лежали на столi. Найбiльшi сучаснi художники оздобили його рисунками, цiлi сторiнки заповнили прозою, вiршами чи просто залишили автографи; мiж знаменитими iменами траплялося чимало й невiдомих, а цiкавi думки тiльки де-не-де проглядали серед потоку безглуздя. Всi вони мiстили бiльшу чи меншу похвалу панi Арну. Фредерiковi страшно було б написати тут бодай рядочок. Вона пiшла в будуар, щоб узяти скриньку iз срiбними защiбками, яку вiн устиг помiтити на камiнi. Це був дарунок ii чоловiка, робота епохи Вiдродження. Друзi Арну хвалили подарунок, дружина дякувала; вiн, охоплений нiжнiстю, при всiх поцiлував ii. Розмова тривала, гостi повсiдалися групками; старенький Мейнсiюс сидiв iз панi Арну на крiслах бiля камiна; вона нахилилася до його вуха, iхнi голови торкалися; i Фредерiк ладен був стати глухим, немiчним i негарним заради гучного iменi та сивини, аби тiльки чимось таким заслужити на подiбну близькiсть. Вiн страждав, досадуючи на свою молодiсть. Та от вона перейшла в той куток вiтальнi, де був Фредерiк, спитала, чи знайомий вiн з ким-небудь iз гостей, чи любить малярство, чи давно навчаеться в Парижi. Кожне ii слово здавалося йому чимось новим, можливим тiльки в ii устах. Вiн уважно роздивлявся торочки ii головного убору, що кiнчиком торкалися оголеного плеча; вiн не вiдводив од нього очей, подумки поринаючи в бiлину цього жiночого тiла; проте йому бракувало смiливостi звести погляд i подивитися iй просто в обличчя. Розенвальд обiрвав iхню розмову, попросивши панi Арну щось заспiвати. Вiн почав грати вступ; вона чекала; вуста ii розтулилися, й полинули чистi протяжнi рiвнi звуки. Слiв iталiйськоi пiснi Фредерiк не зрозумiв. Вона почалася у врочистому ритмi, що нагадував церковнi спiви, далi музика пожвавлювалася, звуки наростали, переходячи в дзвiнке рокотання i раптом завмирали; а там поновлювалась, оживала знову нiжна мелодiя, роздягаючись широко, привiльно. Панi Арну стояла коло рояля, опустивши руки, задивлена кудись у далечiнь. Час од часу, щоб прочитати ноти, вона примружувала очi й на мить нахиляла голову. Їi контральто на низьких нотах набувало скорботноi iнтонацii, вiд якоi вiяло холодом, i тодi ii прекрасне лице з видовженими бровами схилялося на плече; груди здiймалися, вона розставляла руки, млосно закидала голову, нiби хтось незримий цiлував ii, а рулади линули й далi; вона взяла три високi ноти, зiйшла донизу, тодi взяла ще вищу ноту i, пiсля паузи, кiнчила фермато. Розенвальд не залишав рояля. Вiн грав уже для себе. Вряди-годи хтось iз гостей зникав. Об одинадцятiй годинi, коли виходили останнi, Арну вийшов з Пеллереном, нiбито щоб провести його. Вiн був iз тих людей, котрi почуваються хворими, якщо не прогуляються по обiдi. Панi Арну вийшла в передпокiй; Дiтмер i Юссоне вклонилися iй, вона протягнула iм руку; вона протягнула руку й Фредерiковi, i вiн вiдчув той дотик усiм еством. Вiн попрощався з товаришами; йому потрiбно було зостатися на самотi. Серце його було переповнене. Що означала ота протягнена рука? Був то необдуманий жест чи знак заохочення? «Ну, та досить! Я дурень!» Зрештою, нiби не все одно, якщо вiн тепер може навiдувати ii, коли захочеться, жити в одному з нею оточеннi? Вулицi були порожнi. Інколи проiжджав важкий вiз, вiд якого здригався брук. Один за одним тяглися будинки – сiрi фасади, позачинюванi вiкна; i вiн зневажливо думав про всiх тих людей, якi сплять за цими мурами, живуть, не бачачи ii i навiть не пiдозрiваючи, що вона iснуе на свiтi! Вiн не уявляв собi нi вiддалi, нi мiсця, куди зайшов, – нiчого; гупаючи пiдборами по хiднику, вдаряючи цiпком по крамничних вiконницях, iшов навмання просто себе, розгублений, скоряючись якiйсь силi. На нього повiяло вологою, i вiн збагнув, що стоiть на набережнiй. Двома прямими нескiнченними смугами блищали вуличнi лiхтарi, i довгi червонi язики коливалися, глибоко проникаючи в воду. Вона була кольору аспiдноi дошки, а небо, свiтлiше за неi, нiби опиралося на похмуре громаддя, що височiло обабiч рiки. Споруди, яких не було видно, ще посилювали темряву. Освiтлений туман клубочився поверх дахiв; усi шуми зливалися в суцiльне гудiння; тягнув легкий вiтерець. Простоволосий i розхристаний, Фредерiк дiйшов середини Нового моста й, зупинившись, на повнi груди вдихав повiтря. Вiн вiдчув, як iз глибини його ества пiдiймаеться щось невичерпне, наплив нiжностi, що розслаблюе його, як плин води перед очима. На церковнiй дзвiницi повiльно вибило годину, неначе хтось покликав його. Тодi його душу охопило таке тремтiння, коли здаеться, нiби ви переноситесь у вищий свiт. У нього раптом пробудився талант, якого вiн i сам не пiдозрiвав. Вiн серйозно запитував себе, вийде з нього великий художник чи великий поет, i обрав живопис, бо це заняття наблизить його до панi Арну. Отже, вiн знайшов свое покликання! Мета його життя тепер ясна, а майбутне безпомильне. Вдома, замкнувши дверi, Фредерiк почув, що в темнiй, сумiжнiй з кiмнатою, комiрцi хтось хропе. То був його друг. Вiн про нього й забув. Побачивши свое лице в дзеркалi, вiн упевнився, що гожий iз себе, й хвилину постояв, розглядаючись. V Другого дня вранцi вiн купив етюдник iз фарбами, пензлi й мольберт. Пеллерен погодився давати йому уроки, i Фредерiк привiв його до свого помешкання, щоб той подивився, чи не бракуе чогось iз малярського приладдя. Делор'е вже вернувся. А в крiслi навпроти сидiв якийсь молодик. Клерк сказав, показуючи на нього: – Оце вiн самий! Сенекаль! Фредерiковi хлопець не сподобався. Його чоло здавалося вищим, бо волосся було пiдстрижене йоржиком. Щось жорстоке й холодне проглядало в його сiрих очах, а вiд довгого чорного сюртука, вiд усiеi одежi тхнуло педагогiкою та чимось церковним. Спершу розмова точилася про новини, мiж iншим, i про «Stabat Mater» Россiнi; коли запитали Сенекаля, вiн заявив, що нiколи не ходить до театру. Пеллерен одкрив етюдника. – Це все для тебе? – спитав клерк. – Звичайно! – Та ну? Ото вигадки! І вiн нахилився до стола, де репетитор з математики гортав томик Луi Блана[17 - Блан Луi (1811—1882) – французький соцiалiст-утопiст, дiяч французькоi революцii 1848 р.]. Вiн принiс його з собою i тепер пiвголосом читав окремi мiсця, тим часом як Пеллерен i Фредерiк роздивлялися палiтру, шпатель, тюбики; потiм вони заговорили про обiд в Арну. – У торговця картинами? – запитав Сенекаль. – Теж менi штучка, ну-ну! – А в чiм рiч? – озвався Пеллерен. – Тип, – вiдповiв Сенекаль, – який куе грошики полiтичними мерзотами! І вiн завiв мову про знамениту лiтографiю, на якiй зображено всю королiвську сiм'ю, зайняту речами повчальними; Луi-Фiлiпп тримае звiд законiв, королева – молитовник, принцеси вишивають, герцог Немурський прищiбае шаблю; пан де Жуанвiль[18 - Герцог Немурський та Жуанвiль – сини Луi-Фiлiппа.] показуе молодшим братам географiчну карту; в глибинi виднiе двоспальне лiжко. Ця картина, що ii названо «Добра родина», радувала буржуа, але прикро вражала патрiотiв. Пеллерен гнiвним тоном, так нiби вiн був автором картини, вiдповiв, що обом думкам – одна цiна. Сенекаль заперечив. Мистецтво мусить мати едину мету – моральне вдосконалення мас! Потрiбно брати лише такi сюжети, якi спонукають до вчинкiв добродiйних, всi iншi – шкiдливi. – А все залежить од виконання! – вигукнув Пеллерен. – Я можу створити шедевр! – Тим гiрше для вас! Нема такого права… – Що? – Нi, добродiю! Ви не маете права збуджувати в мене цiкавiсть до того, що я засуджую! Навiщо нам ретельно виписанi витребеньки, з яких нiякiсiнького пожитку, як отi, наприклад, Венери зi всiма вашими краевидами? Я не бачу в них нiчого повчального для народу! Ви покажiть нам його злигоднi! Викличте в нас священну шану перед його жертовнiстю! О Господи, сюжетiв не бракуе: ферма, майстерня… Пеллерен аж затинався з обурення; йому здалося, що вiн знайшов довiд: – Мольера ви визнаете? – Звичайно! – вiдповiв Сенекаль. – Я захоплююсь ним як провiсником французькоi революцii. – Ох! Революцiя! Та яке там мистецтво? Не було жалюгiднiшоi доби! – Величнiшоi, добродiю! Пеллерен схрестив руки i глянув йому в лице. – З вас вийшов би прекрасний солдат нацiональноi гвардii! Супротивник, звиклий до суперечок, сказав: – Я до неi не належу, i вона менi осоружна, як i вам. Але подiбними принципами лише розбещують юрбу! Зрештою, це входить у розрахунки уряду; вiн не був би такий сильний без пiдтримки цiлоi зграi таких самих блазнiв, як Арну. Художник став на оборону торговця, бо думки Сенекаля його дратували. Вiн навiть насмiлився запевнювати, що в Жака Арну справдi золоте серце, що вiн вiдданий своiм друзям, щиро любить дружину. – О! О! Якби йому запропонували добрячу суму, вiн би не вiдмовився зробити з неi натурницю. Фредерiк пополотнiв. – Певно, вiн вас, пане, дуже скривдив? – Мене? Нi! Я бачив його лише раз, у кафе, з приятелем. Та й тiльки. Сенекаль казав правду. Але йому день у день дозоляли реклами «Художнього промислу». Арну був у його очах представником того свiту, що вiн вважав його згубним для демократii. Суворий республiканець, вiн у всякiй вишуканостi пiдозрiвав розбещенiсть, притому сам не мав нiяких потреб i визначався непохитною чеснiстю. Розмова не клеiлась. Художник незабаром нагадав про домовлену зустрiч, репетитор – про своiх учнiв; коли вони пiшли, Делор'е по тривалiй мовчанцi почав розпитувати про Арну. – Згодом вiдрекомендуеш мене, правда ж, старий? – Звичайно, – вiдповiв Фредерiк. Потiм вони мiркували над тим, як iм улаштуватися. Делор'е без труднощiв посiв мiсце другого клерка в адвоката, записався на юридичний факультет, купив необхiднi книжки; i життя, про яке вони так мрiяли, почалося. Воно було прекрасне завдяки чару молодостi. Делор'е й не згадував про грошовi справи, не говорив про них i Фредерiк. Вiн покривав усi витрати, прибирав у шафi, вiв хатне господарство; та коли потрiбно було посварити воротаря, за те брався клерк, i тепер, як у колежi, граючи роль заступника й старшого. Розлученi протягом цiлого дня, вони зустрiчалися лише ввечерi. Кожен, сiвши на свое мiсце бiля камiна, брався до роботи. Незабаром вони припиняли ii. Починалися нескiнченнi сердечнi розмови, безпричиннi напади веселощiв, а то, бувало, й сварки через надто чадну лампу чи запроторену кудись книжку, i хвилинний гнiв кiнчався смiхом. Дверi в дров'яну комiрчину залишалися вiдчиненi, тож i лежачи в постелi, вони гомонiли й далi. Вранцi обидва без сюртукiв походжали по балконi; вставало сонце, над рiчкою стелився легкий туман, iз квiткового базару, розташованого по сусiдству, долинав пронизливий гамiр, а дим од iхнiх люльок здiймався в чистому повiтрi, що освiжувало iхнi соннi лиця; дихаючи ним, вони вiдчували розлитi довкола безмежнi надii. В недiльнi днi, коли не було дощу, вони виходили разом i, взявшись пiд руку, вешталися вулицями. Часто в них виникала одна й та сама думка, а то, бувало, розмовляючи, вони нiчого й не помiчали довкола себе. Делор'е прагнув багатства як засобу панування над людьми. Йому хотiлося б розбурхати якомога бiльше народу, зчинити якнайбiльше галасу, мати трьох секретарiв i щотижня давати великий полiтичний обiд. Фредерiк умебльовував собi палац на мавританський смак, щоб жити, вилежуючись на диванах, обтягнених кашемiром, пiд дзюркiт водограiв, i щоб йому слугували негри-пажi; всi цi плоди марень набували зрештою такоi видимостi, що вiн потiм упадав у розпуку, нiби втрачав iх. – Навiщо про все те говорити, – зауважував вiн, – коли ми нiколи його не матимемо? – А хто зна, – вiдповiдав Делор'е. Хоч вiн i дотримувався демократичних поглядiв, проте радив Фредерiковi завести знайомство з Дамбрезами. Той заперечував, нагадуючи про своi невдалi спроби. – Та годi тобi! Зайди ще! Тебе запросять! В серединi вересня вони, разом з iншими величенькими рахунками, отримали рахунок iз кухмiстерськоi, що давала iм обiди. Фредерiк, не маючи достатньоi суми, позичив у Делор'е тридцять екю; з таким самим проханням звернувся вiн до нього й по двох тижнях, i клерк одчитав його за те, що вiн так багато витрачае в Арну. Тут вiн i справдi не знав мiри. Краевид Венецii, краевид Неаполя, краевид Константинополя займали три стiни, тут i там висiли етюди коней Альфреда де Дре, на камiнi стояла скульптурна група Прадье, на роялi валялися примiрники «Художнього промислу», на пiдлозi по кутках – папки; кiмната була така захаращена, що не було де поставити книжку чи ворухнути лiктем. Фредерiк запевняв, що все це потрiбне йому для заняття малярством. Працював вiн у Пеллерена. Але художник часто вiдлучався з дому, бо звик бувати на всiх похоронах та при всiх подiях, про якi газети мали подавати звiт, i Фредерiк цiлi години проводив у майстернi сам. Тиша великоi кiмнати, де тiльки й чулося, що шарудiння мишей, свiтло, яке падало зi стелi, навiть гудiння в грубi – все сповнювало його блаженним почуттям духовного затишку. Очi, вiдiрвавшись од роботи, блукали по облупленiй стiнi, по всiляких дрiбничках на етажерцi, по торсах, укритих грубим шаром пилюки, наче клаптями оксамиту, i, нiби, мандрiвець, який заблукав у лiсi i якого усi стежки ведуть до одного й того самого мiсця, Фредерiк у глибинi кожноi своеi думки раз у раз приходив до споминiв про панi Арну. Вiн визначав собi день, коли пiде до неi; пiднявшись на третiй поверх, уже стоячи коло ii дверей, вiн якусь мить не наважувався подзвонити. Аж ось наближалися кроки; дверi вiдчинялися, i тiльки слова: «Панi нема вдома» нiби повертали йому волю, полегшували тягар на душi. Проте вiн, бувало, й заставав ii. Першого разу в неi було три дами; другого – в пообiдню пору – зайшов учитель краснопису панни Марти. Чоловiки, яких приймала в себе панi Арну, з вiзитами не з'являлися. Фредерiк, зi скромностi, бiльше не приходив. Однак, щоб дiстати запрошення на обiд у четвер, вiн щосереди, неухильно з'являючись у «Художнiй промисел», залишався там довше за всiх, навiть довше, нiж Режембар, аж до останньоi хвилини, вдаючи, що роздивляеться якусь там гравюру чи проглядае газету. Нарештi Арну запитував: «Ви завтра ввечерi вiльнi?» Запрошення вiн приймав ранiше, нiж було закiнчено фразу. Арну нiби вiдчував до нього прихильнiсть. Вiн навчав його розумiтися на винах, варити пунш, готувати рагу з бекасiв; Фредерiк покiрно йшов за його порадами: вiн любив усе, що було пов'язано з панi Арну – ii меблi, ii слуг, ii дiм, ii вулицю. На цих обiдах вiн майже нiчого не говорив; вiн споглядав ii. На правiй скронi в неi була маленька родимка; гладенько начесанi на вуха пасма волосся були темнiшi за решту зачiски i завжди здавалися трохи вогкими по краях; час од часу вона пригладжувала iх двома пальцями. Вiн уже знав форму кожного ii нiгтя, насолоджувався шелестом ii шовковоi сукнi, коли вона проходила до дверей, крадькома вдихав пахощi ii носовоi хусточки; ii гребiнь, ii рукавички, ii перснi здавалися йому речами особливими, визначними, як твори мистецтва, майже живими, як людськi iстоти; все це бентежило його серце i збiльшувало жагу. В нього не вистачало сили таiти ii перед Делор'е. Повертаючись од панi Арну, вiн нiби ненароком будив його, аби поговорити про неi. Делор'е, що спав у комiрчинi для дров, бiля вмивальника, довго позiхав. Фредерiк сiдав на лiжко в нього в ногах. Спочатку вiн говорив про обiд, потiм розповiдав тисячу незначних дрiбниць, у яких бачив ознаки зневаги або прихильностi до себе. Одного разу, наприклад, вона не пiшла пiд руку з ним, волiвши пiти з Дiтмером, i Фредерiк був у розпачi. – Яка дурниця! А то якось вона назвала його своiм другом. – Тодi – бiльше вiдваги! – Я не насмiлююсь, – сказав Фредерiк. – Ну, то й не думай про неi! Добранiч! Делор'е обертався до стiни i засинав. Вiн не розумiв цiеi любовi, в якiй вбачав останню юнацьку слабкiсть Фредерiка; а що iхня близькiсть уже, мабуть, не вдовольняла його, то вiн надумав збирати раз на тиждень спiльних друзiв. Вони приходили по суботах близько дев'ятоi вечора. Всi три тиковi фiранки були ретельно запнутi; лампа й чотири свiчки запаленi; посеред столу покладено капшук з тютюном, люльки лежали мiж пляшками пива, чайником, карафкою рому й печивом. Сперечалися про безсмертя душi, порiвнювали переваги своiх професорiв. Якось Юссоне привiв одягненого в сюртук з надто короткими рукавами високого молодика, що почувався тут дуже нiяково. Це був той самий хлопець, якого вони торiк намагалися визволити з полiцii. Оскiльки вiн не мiг повернути пакунка з мереживом, утраченого в сутичцi, господар звинуватив його в крадiжцi i погрожував судом; тепер вiн служив прикажчиком у транспортнiй конторi. Юссоне зустрiвся з ним уранцi на вулицi i привiв його, бо Дюссардье з удячностi захотiв побачити й «другого». Вiн протягнув Фредерiковi портсигар, i досi повний, тому що берiг його iз святобливiстю, сподiваючись повернути. Приятелi просили його заходити. Вiн почав до них учащати. Всi вiдчували взаемну симпатiю. Їхня ненависть до уряду була пiднесена до рiвня беззастережного догмата. Лише один Мартiнон пробував захищати Луi-Фiлiппа. Проти нього висовували всi втертi доводи, що стали звичнi в газетах: спорудження укрiплень довкола Парижа, вересневi закони[19 - Вересневi закони вотованi пiсля замаху на Луi-Фiлiппа (1835) – i були спрямованi на посилення цензури та суду.], Прiтчарда, лорда Гiзо, – тож Мартiнон замовкав, побоюючись когось образити. За сiм рокiв навчання в колежi вiн нi разу не зазнав покарання, а на юридичному факультетi зумiв подобатися професорам. Звичайно вiн ходив у широкому брунатному сюртуцi, в гумових калошах; але одного вечора з'явився вичепурений, як на весiлля: на ньому була оксамитова жилетка, бiла краватка, золотий ланцюжок. Товариство здивувалося ще бiльше, коли стало вiдомо, що вiн прийшов од пана Дамбреза. Банкiр справдi купив у батька Мартiнона чималу партiю лiсу; старий вiдрекомендував йому сина, i Дамбрез запросив обох на обiд. – Багато було трюфелiв? – спитав Делор'е. – Чи пригорнув ти його дружину десь у дверях sicut decet?[20 - Як личить (латин.).] Далi розмова торкнулася жiнок. Пеллерен не припускав, що можуть бути гарнi жiнки (вiн оддавав перевагу тигрицям); взагалi людська самиця – створiння нижче в естетичнiй iерархii. – Саме те, що нас приваблюе, i принижуе ii як iдею; я маю на увазi волосся, груди… – Проте, – заперечив Фредерiк, – довге чорне волосся, великi карi очi… – О! Звiсно! – вигукнув Юссоне. – Досить андалусок серед зелених лугiв! Щось античне? Слуга покiрний! Зрештою – будьмо щирi – така собi лоретка куди втiшнiша за Венеру Мiлоську! Будьмо ж галлами, сто чортiв! Живiм, коли зможемо, як за Регентства. Струмуй, вино, всмiхайтесь, дiви! Вiд брюнетки мчiмо до блондинки! Яка ваша думка, дядечку Дюссардье? Дюссардье не вiдповiв. Усi напосiдали на нього, щоб узнати його смаки. – Так от, – сказав вiн, червонiючи, – я хотiв би завжди любити одну й ту саму! Це було сказано так, що на мить запала мовчанка; одних здивувала ця душевна чистота, iншi в його словах вiдкрили те, про що вони, можливо, потай мрiяли й самi. Сенекаль поставив свого кухля з пивом на пiдвiконня i напутливо заявив, що проституцiя – тиранiя, а шлюб – аморальнiсть, i тому найлiпше – здержливiсть. Делор'е дивився на жiнок як на забавку – та й тiльки. Пановi де Сiзi вони навiвали всiлякi небезпеки. Вихований пiд оком побожноi бабусi, вiн вважав товариство цих молодих людей принадним, немов якесь кишло, i повчальним, як Сорбонна. Вони не скупилися на уроки, i вiн був такий запопадливий, що навiть брався курити, хоч пiсля того його щоразу нудило. Фредерiк панькався з ним. Вiн захоплювався вiдтiнком його краваток, хутром його пальта, особливо черевиками, тонкими, як рукавички, i зухвало зграбними та блискучими; внизу на вулицi на нього завжди чекав екiпаж. Якось по його вiд'iздi, – того вечора йшов снiг, – Сенекаль став уболiвати за його кучера. Тодi скерував свое красномовство проти жовтих рукавичок, проти Жокей-клубу. Будь-якого робiтника вiн шануе бiльше, нiж таке панство! – Я принаймнi працюю, я бiдняк! – Та воно й видно, – сказав нарештi Фредерiк, втративши терпiння. За цi слова репетитор затаiв на нього злiсть. Але, почувши якось вiд Режембара, що вiн трохи знае Сенекаля, Фредерiк, бажаючи зробити люб'язнiсть приятелевi Арну, запросив його бувати по суботах, i зустрiч була приемна обом патрiотам. Проте вони й рiзнилися один вiд одного. Сенекаль – голова в нього була клинцювата – визнавав лише системи. Режембар, навпаки, бачив у фактах самi лише факти. Його непокоiло понад усе питання рейнського кордону[21 - …питання про рейнський кордон – питання про повернення Францii лiвого берега Рейну, що за мирною угодою 1815 р. став нiмецьким.]. Вiн запевнював, що розумiеться на артилерii, й одягався у кравця Полiтехнiчноi школи. В перший прихiд, коли йому запропонували солодкого пирога, вiн, зневажливо знизавши плечима, сказав, що такi делiкатеси годяться тiльки для жiнок; нiтрохи не чемнiший вiн був i за дальших вiдвiдин. Тiльки-но розмови торкалися якихось високих речей, вiн бурмотiв: «О! Та геть вашi утопii, геть фантазii!» В царинi мистецтва (хоч вiн i вiдвiдував художнi ателье, де iнколи, з люб'язностi, давав уроки фехтування) погляди його не вiдзначалися глибиною. Вiн порiвнював стиль пана Мараста зi стилем Вольтера, панi де Сталь iз мадмуазель Ватназ – i то лише тому, що остання написала «смiливу» оду на честь Польщi. Режембар дратував усiх, а надто Делор'е, бо сам Громадянин був своею людиною в Арну. А клерк прагнув i собi попасти в той дiм, сподiваючись там завести кориснi знайомства. «Коли ж ти поведеш мене туди?» – питав вiн Фредерiка. Та Арну був заклопотаний справами або лаштувався кудись iхати; а там виявлялося, що то марнi заходи, бо званi обiди скоро скiнчаться. Якби потрiбно було задля друга ризикнути життям, Фредерiк не вагався б. Але, бажаючи показати себе в найвигiднiшому свiтлi, вiн стежив за своею мовою, за своiми манерами, костюмом i навiть до «Художнього промислу» з'являвся в бездоганних рукавичках; вiн боявся, щоб Делор'е у старому чорному фраковi своiм судейським норовом i самовпевненим тоном у розмовах не справив на панi Арну поганого враження, що могло скомпрометувати i його самого, принизивши в ii очах. Когось iншого вiн би узяв з собою, але саме ця людина завдавала б йому в тисячу разiв бiльше клопоту за всiх. Клерк помiтив, що вiн не хоче дотримати обiцянки; Фредерiкова мовчанка видавалася йому ще образливiшою. Делор'е хотiв би керувати ним у всьому, бачити, як вiн розвиваеться в дусi iдеалiв iхньоi юностi, а Фредерiкове неробство обурювало його як непослух i зрада. До того ж Фредерiк, сповнений думок про панi Арну, часто говорив про ii чоловiка, i Делор'е взявся допiкати йому, сто разiв на день, як манiяк-iдiот, повторюючи наприкiнцi кожноi фрази iм'я Арну. На стук у дверi вiн одказував: «Будь ласка, Арну!» У ресторанi вiн замовляв сир брi «а ля Арну»; а вночi, вдаючи, нiби в нього кошмар, будив друга, волаючи: «Арну! Арну!» Нарештi одного дня доведений до краю Фредерiк сказав йому благально: – Дай менi спокiй iз тим Арну! – Нiколи! – вiдповiв клерк. Вiн тут, вiн там! Мов лiд, мов жар, Арну, Арну, Арну! – Та замовчи! – вигукнув Фредерiк, здiймаючи кулаки. І сумирно додав: – Ти ж добре знаеш, що менi тяжко говорити на цю тему. – О! Прости мене, старий, – мовив Делор'е, низько вклонившись. – Ми будемо зважати на нерви тендiтноi панночки! Ще раз прости! Тисячу вибачень! На тiм i скiнчилися кпини. Але тижнiв через три, якось увечерi, вiн сказав Фредерiковi: – А знаеш, я сьогоднi бачив панi Арну! – Де б то? – В судi, з адвокатом Баландаром; брюнетка, середнього зросту, правда ж? Фредерiк ствердно кивнув головою. Вiн чекав, що Делор'е говоритиме про неi. Мовив би той едине слiвце захоплення, вiн вилив би всю душу, ладен був закохатися в нього; Делор'е мовчав; нарештi Фредерiк не витримав i байдуже спитав, що вiн думае про неi. Делор'е вважав, що вона «непогана, проте – нiчого особливого». – О! Ти вважаеш? – сказав Фредерiк. Настав серпень, пора складати другий iспит. На загальну думку, двох тижнiв було досить, щоб пiдготуватися. Фредерiк не сумнiвався в своiх силах, вiн за одним заходом проковтнув першi чотири книжки Процесуального кодексу, першi три – Уложення про кару, кiлька уривкiв iз Кримiнального судочинства та частину Цивiльного судочинства з примiтками пана Понселе. Напередоднi iспиту Делор'е засадив його за повторення, що тривало до самого ранку, а щоб використати й останнi хвилини, вiн i далi питав його, вже йдучи вулицею. Оскiльки iспити з рiзних предметiв провадились одночасно, у дворi збилося багато народу, серед iнших – Юссоне та Сiзi; коли справа торкалася котрогось iз товаришiв, на екзамен обов'язково приходили усi. Фредерiк надягнув традицiйну чорну мантiю; тодi разом з iншими трьома студентами, в супроводi цiлоi юрми, ввiйшов вiн до великоi зали, де на вiкнах не було фiранок, а попiд стiнами тяглися лави. Посерединi, навколо стола, покритого зеленим сукном, стояли шкiрянi стiльцi. Стiл розмежовував кандидатiв та панiв екзаменаторiв у червоних мантiях, з горностаями через плече, у шапочках, оздоблених золотим галуном. Фредерiк був у кепському становищi, вiн – передостаннiй у списку. Вiдповiдаючи на перше запитання – яка рiзниця мiж умовою та договором, – вiн переплутав визначення, але професор, добряга, сказав йому: «Не бентежтеся, ласкавий пане, заспокойтеся!» – потiм, поставивши двое легких запитань, дiстав неясну вiдповiдь i, нарештi, перейшов до четвертого. Фредерiк був пригнiчений таким лихим початком. Делор'е, що сидiв серед публiки, подавав йому знаки, мовляв, не все ще втрачено, i друга його вiдповiдь на питання з Кримiнального права була цiлком задовiльна. Та пiсля третього – про таемнi заповiти – Фредерiкове занепокоення збiльшилося: екзаменатор залишався байдужим, тим часом як Юссоне вже складав руки для оплескiв, а Делор'е раз у раз тiльки знизував плечима. Нарештi прийшла черга вiдповiдати на запитання iз судочинства! Ішлося про протест iз боку третiх осiб. Професор, зачеплений за живе, що доводиться вислуховувати теорii, супротивнi його власним, запитав рiзко: – Це що, добродiю, ваша думка? Як же ви узгоджуете принцип статтi тисяча триста п'ятдесят першоi Цивiльного кодексу iз таким незвичайним способом порушувати позов? У Фредерiка дуже болiла голова, бо вiн всю нiч не спав. Сонячний промiнь, що пробивався крiзь жалюзi, бив йому просто в лице. Стоячи за стiльцем i переступаючи з ноги на ногу, вiн щипав вуса. – Я чекаю на вашу вiдповiдь! – сказав чоловiк у золотистiй шапочцi. А що Фредерiкiв жест дратував його, то вiн додав: – У вусах ви ii не знайдете! Цей сарказм викликав смiх серед слухачiв; пiдлещений професор подобрiшав. Вiн поставив йому ще двое запитань – про виклик до суду та спрощене судочинство, тодi схилив голову на знак схвалення; прилюдний iспит було закiнчено. Фредерiк вернувся у вестибюль. Поки прислужник скидав iз нього мантiю, щоб зараз же надягнути на iншого, друзi оточили Фредерiка i зовсiм збили його з пантелику своiми суперечливими думками про наслiдки iспиту. Невдовзi iх оголосили бiля входу до зали чиiмось гучним голосом: «Номеру третьому… дано вiдстрочку!» – Зрiзався! – сказав Юссоне. – Ходiм! Бiля воротарськоi будки вони зустрiли Мартiнона, червоного, схвильованого, з усмiхненим поглядом i з ореолом перемоги навкруг чола. Вiн щойно успiшно склав останнiй iспит. Залишалась тiльки дисертацiя. За два тижнi вiн стане лiценцiатом. Його сiм'я знаеться з мiнiстром, перед ним одкриваеться «блискуча кар'ера». – Цей все-таки тебе обскакав, – сказав Делор'е. Нема важчого приниження, як бачити бовдура, котрий домiгся успiху там, де ти зазнаеш невдачi. Роздратований Фредерiк вiдповiв, що йому начхати на те, у нього вищi пориви. А коли Юссоне збирався вiдiйти, Фредерiк, одвiвши його вбiк, сказав: – У них, звiсно, про це нi слова! Зберегти таемницю було легко, бо Арну на другий день вирушав у подорож по Нiмеччинi. Увечерi, вернувшись додому, клерк помiтив у своему друговi чудну перемiну: вiн робив пiруети, насвистував, а коли Делор'е здивувався з такого настрою, Фредерiк заявив, що вiн не поiде до матерi, а використае канiкули для занять. Узнавши, що Арну виiжджае, вiн дуже зрадiв. Тепер у нього буде змога являтися туди, коли йому заманеться, не боячись жодних перешкод у своiх вiдвiдинах. Певнiсть цiлковитоi безпеки надасть йому вiдваги. Нарештi вiн не буде далеко, не буде вiдмежований од неi! До Парижа його прикувало щось мiцнiше вiд залiзного ланцюга, внутрiшнiй голос волав до нього залишитись. Виникли деякi перешкоди. Вiн подолав iх, написав матерi; найперше вiн признався у своему провалi, спричиненому змiнами в програмi, – просто випадковiсть, несправедливiсть; та, зрештою, всi великi адвокати (вiн наводив iмена) зрiзувалися на екзаменах. Але вiн розраховуе знову тримати iх у груднi. Отож, щоб не марнувати часу, вiн i в цьому роцi не поiде додому i просить, крiм тих грошей, якi висилають йому кожнi три мiсяцi, ще двiстi франкiв на вельми кориснi заняття з репетитором; усе це було присмачено жалкуваннями, потiшаннями, нiжностями та запевненнями в синiвськiй любовi. Панi Моро, що чекала його на другий день, була подвiйно вражена. Вона промовчала про синову невдачу i вiдповiла йому, щоб вiн «усе-таки приiхав». Фредерiк не поступався. Зав'язалася суперечка. А проте пiд кiнець тижня вiн отримав грошi на три мiсяцi разом iз сумою, яка була призначена репетиторовi, а насправдi пiшла на оплату свiтло-сiрих панталон, бiлого фетрового капелюха й цiпка iз золотою головкою. Коли все те було вже до його послуг, вiн подумав: «А може, така вигадка личить хiба що перукаревi?» І його посiли великi сумнiви. Щоб вирiшити, чи йти йому до панi Арну, вiн тричi пiдкидав монету. Всi три рази звiстували, що все буде добре. Виходить – це велiння долi. Фiакр одвiз його на вулицю Шуазель. Вiн жваво пiднявся схiдцями, сiпнув шнурок дзвоника; дзвоник не дзеленькав. Фредерiк вiдчув, що ось-ось зомлiе. Тодi вiн щосили шарпнув важку китицю червоного шовку. Дзвiнок, задзенькавши, поволi стих, i знову – нiчичирк. Фредерiк злякався. Вiн притулив до дверей вухо – нi звуку! Потiм глянув у замкову шпарку, але нiчого не помiтив у передпокоi, крiм двох очеретинок на тлi шпалер з квiтчастим вiзерунком. Вiн уже збирався вернутися, але передумав. На цей раз легенько постукав. Дверi вiдчинилися, i тут, iз розкуйовдженим чубом, багровим лицем i невдоволеним виглядом, на порозi став сам Арну. – На тобi! Яка чортяка вас принесла? Заходьте! Вiн завiв його, але не в будуар i не до свого покою, а в iдальню, де на столi стояла пляшка шампанського й два келихи; вiн уривчасто запитав: – Ви, любий друже, маете до мене якусь пильну справу? – Ба нi! Нiчого, нiчогiсiнько! – промимрив юнак, вигадуючи привiд для свого вiзиту. Нарештi Фредерiк сказав, що зайшов довiдатись про нього, бо чув од Юссоне, нiби вiн у Нiмеччинi. – І не думав про те! – вiдповiв Арну. – Ну й ворона, отой хлопчисько, все чуе навиворiт! Щоб приховати свое спантеличення, Фредерiк став походжати по кiмнатi. Зачепивши ногою стiльця, вiн скинув парасольку, що лежала на ньому; ручка слоновоi костi розбилася. – Боже мiй, як жаль! – вигукнув вiн. – Я зiпсував парасольку панi Арну! На цi слова торговець пiдвiв голову i якось дивно посмiхнувся. Фредерiк, користуючись iз нагоди, заговорив про панi Арну, спитав: – Чи можна ii побачити? Виявляеться, вона була в своiх рiдних краях, у хвороi матерi. У нього не вистачило духу запитати, скiльки триватиме ii вiдсутнiсть. Вiн спитав лише, з яких краiв панi Арну. – Із Шартра. Це вас дивуе? – Мене? Нi! Чому? Нiтрохи! Тепер вони не знаходили нiчогiсiнько, про що можна було б говорити. Арну, скрутивши цигарку, ходив навколо столу i вiдсапувався. Фредерiк, прихилившись до груби, озирав стiни, шафу, паркет; i в його пам'ятi, точнiше, перед очима проходили чарiвнi образи. Нарештi вiн пiшов. У передпокоi на пiдлозi валявся зiбганий на кульку клаптик газети, Арну пiдiбрав його i, звiвшись навшпиньки, запхав у дзвоник, щоб продовжити, як вiн сам сказав, порушений пообiднiй вiдпочинок. Потiм, тиснучи Фредерiковi руку, попросив: – Будь ласка, попередьте воротаря, що мене нема вдома. – І люто грюкнув дверима за його спиною. Фредерiк схiдець по схiдцю зiйшов донизу. Невдача першоi спроби вiдiбрала в нього надiю на подальший успiх. Настали три мiсяцi нудьги. Занять у нього не було жодних, i неробство ще бiльше поглиблювало його печаль. Цiлi години споглядав вiн iз висоти свого балкона рiчку, що линула мiж сiруватими набережними, почорнiлими де-не-де вiд бруду стiчних труб; при березi був пришвартований плiт для прання бiлизни, де хлоп'ята iнколи забавлялися, купаючи в мулистiй водi пуделя. Вiн не обертався лiворуч, у бiк Кам'яного мосту бiля собору Богоматерi та трьох висячих мостiв, а завжди втуплював погляд лише на набережну Берестiв, на купи старих дерев, схожих на липи бiля пристанi Монтеро. Вежа св. Якова, Ратуша, церкви св. Гервасiя, св. Людовiка, св. Павла височiли прямо навпроти, помiж нагромаджених дахiв, а зi сходу, на Липневiй колонi, нiби величезна золота зоря, виблискував ангел, тодi як iз другого краю небосхилу здiймалася круглою озiею блакитна баня Тюiльрi. По цей бiк, десь за тими спорудами, мав бути будинок панi Арну. Фредерiк вертався в кiмнату; вiн лягав на канапу i поринав у безладнi думки – про плани робiт, про те, як йому поводитись, про майбутне, до якого вiн поривався. Нарештi, щоб звiльнитися вiд самого себе, виходив надвiр. Вiн iшов навмання Латинським кварталом, звичайно таким галасливим, а тепер пустельним, бо студенти пороз'iжджалися по домiвках. Довгi мури колежiв, якi, здавалося, ще бiльше розтягнулися вiд того безгомiння, набрали ще похмурiшого вигляду; чулися лише всiлякi шуми мирноi буденщини: лопотiли крильми птахи в клiтках, скрипiв токарний верстат, швець постукував молотком, а лахмiтники, проходячи серединою вулиць, даремно кидали на кожне вiкно запитливi погляди. В глибинi безлюдних кафе, серед повних карафок, позiхали продавщицi; на столах читалень лежали акуратно розкладенi газети; в пральнi пiд поривами теплого вiтру коливалась бiлизна. Вряди-годи вiн зупинявся перед крамницею букiнiста; омнiбус, проiжджаючи мимо й черкаючи хiдник, змушував його обернутися; добравшись до Люксембурзького саду, вiн далi вже не йшов. Бувало, надiя чимось розважитися вабила його на бульвари. Із темних завулкiв, де тягнуло сирiстю, вiн виходив на широкi пустельнi майдани, осяянi слiпучим сонцем, – лише вiд пам'ятникiв падала на брукiвку чорна зубчаста тiнь. А далi знову починали гуркотiти вози, тягнулися крамницi, i товпища людей приголомшували його, надто по недiлях, коли вiд Бастилii аж до церкви св. Магдалини серед пилюки, серед безугавного гамору котився по асфальту величезний хисткий потiк; йому були гидкi цi вульгарнi обличчя, безглуздi теревенi, дурнувате самовдоволення, написане на спiтнiлих лобах! Але свiдомiсть власноi вищостi над цими людьми послаблювала втому вiд такого видовища. Щодня ходив вiн до «Художнього промислу» i, щоб дiзнатися, коли вернеться панi Арну, дуже докладно розпитував про здоров'я ii матерi. Вiдповiдь Арну раз у раз була одна й та сама: «Помалу одужуе», – дружина з малою мае вернутися на тiм тижнi. Що далi зволiкала вона з поверненням, то бiльшу занепокоенiсть виказував Фредерiк, аж Арну, зворушений таким спiвчуттям, разiв п'ять-шiсть запрошував його пообiдати до ресторану. За цих тривалих зустрiчей сам на сам Фредерiк збагнув, що торговець картинами не вiдзначаеться великим розумом. Однак Арну мiг би помiтити його збайдужiння, та воно й слiд було якось вiддячити йому за люб'язнiсть. Бажаючи влаштувати все якнайкраще, Фредерiк спродав лахмiтниковi за вiсiмдесят франкiв усi своi новi костюми i, додавши до виторгу ще сотню з своiх запасiв, подався до Арну запросити його на обiд. Виявилося, що там Режембар. Вони пiшли в ресторан «Три провансальськi брати». Громадянин передусiм скинув сюртук i, певний, що приятелi схвалять його дii, склав меню. Хоча вiн i подався на кухню, щоб особисто переговорити з кухарем, хоча й спускався в льох, знайомий йому в усiх своiх закутках, хоча й викликав господаря ресторану й навiть «нагрiв йому чуба», проте явно не вдовольнився нi стравами, нi винами, нi сервiруванням. При кожнiй новiй стравi, при кожнiй новiй марцi вина, пiсля першого кусника, першого ковтка вiн кидав виделку чи геть вiдсував келиха; тодi спирався лiктями на стiл i кричав, що в Парижi неможливо вже й пообiдати! Нарештi, не знаючи, яку б йому страву вигадати, Режембар замовив собi «просто» квасолю на прованськiй олii, яка, хоч i не зовсiм удалася, але трохи втихомирила його. Потiм у нього зав'язався з лакеем дiалог про колишнiх лакеiв у «Провансальських братiв»: «Що трапилось iз Антуаном? А з Еженом? А з Теодором, отим курдуплем, котрий завжди прислужував унизу? Тодi iжа тут була куди вишуканiша, а бургундське – такого вже й не побачиш!» Далi, в зв'язку з якоюсь спекуляцiею Арну, цiлком певною, мова пiшла про цiни на землю в примiськiй смузi. Поки що вiн утрачав на вiдсотках, бо не хотiв нi за яку цiну продавати. Режембар радив йому одного чоловiка, i обидва, взявши олiвцi, щось обчислювали до самiсiнького кiнця десерту. Пити каву пiшли в пасаж «Сомон», до кав'ярнi, що мiстилася на антресолях. Фредерiк, стоячи, стежив за безконечними партiями на бiльярдi, гравцi гамували спрагу незчисленними кухлями пива; вiн зостався там до пiвночi, сам не знаючи чого, iз слабодухостi, з дурного розуму чи в невиразнiй надii на якусь випадковiсть, сприятливу для його кохання. Коли ж вiн знову побачить ii? Фредерiк впадав у вiдчай. Але якось увечерi наприкiнцi листопада Арну сказав йому: – А знаете, вчора вернулася дружина! На другий день, о п'ятiй годинi, вiн уже заходив до неi. Найперше вiн поздоровив ii з одужанням матерi, що хворiла так тяжко. – Та нi. Хто вам таке сказав? – Арну! Вона зронила лише легке «а-а!», потiм додала, що були серйознi побоювання, але тепер усе минулося. Панi Арну сидiла бiля камiна в глибокому крiслi, оббитому шовком. Вiн умостився на канапi, тримаючи капелюх на колiнах; розмова не в'язалася, господиня не намагалася ii пожвавити; вiн не знаходив приводу заговорити про своi почуття. А коли почав скаржитися, що змушений вивчати крючкодерство, вона сказала: «Авжеж… розумiю… позови!» – i схилила голову, несподiвано поглинута якимись думками. Вiн, жадаючи узнати iх, уже нi про що iнше й не думав. Смеркло, тiнi погустiшали довкруг. Вона пiдвелася, збираючись кудись пiти, потiм знову з'явилася в оксамитовiм капелюшику i чорнiй накидцi, облямованiй бiлячим хутром. Вiн насмiлився запропонувати себе в провожатi. Вже зовсiм стемнiло, погода була холодна, а густий затхлий туман оповивав фасади будинкiв. Фредерiк удихав його з насолодою, бо крiзь ватяну пiдкладку вiдчував форму ii лiктя, а ii рука в замшевiй рукавичцi на два гудзики, ii маленька ручка, яку хотiлося йому вкрити поцiлунками, спиралася на його руку. Було слизько, вони йшли, iнодi заточуючись, i йому здавалося, нiби iх у хмарах колише вiтер. Поблискування бульварних лiхтарiв перенесло його в дiйснiсть. Нагода була сприятлива, треба було спiшити. Вiн вирiшив, що тiльки-но проминуть вулицю Рiшелье, зараз освiдчиться в коханнi. Аж тут вона зупинилася перед посудною крамницею й сказала: – От ми й прийшли, дякую вам. До четверга, правда ж, як завжди? Вiдновилися обiди, i що частiше вiн бував у панi Арну, то бiльшала його знемога. Споглядання цiеi жiнки млоiло його, нiби пахощi мiцних парфумiв. Якась сила проникала в глибини його ества i, беручи гору над усiма почуттями, ставала новою формою буття. Повii, зустрiнутi в свiтлi газових лiхтарiв, спiвачки, що витягували рулади, наiзницi, що мчали навскач, пiшi городянки, гризетки в своiх вiкнах – усi жiнки нагадували ii подобою або рiзким контрастом. Вiн дивився на виставленi в крамницях кашемiровi тканини, мережива i пiдвiски з коштовних каменiв, уявляючи, як вони облягають ii стан, оздоблюють ii корсаж, ряхтять вогнем у ii чорному волоссi. На лотках квiтникарок квiти розпускалися для того, щоб вона, проходячи мимо, могла вибирати iх; виставленi у вiтринi взуттевоi крамницi атласнi черевички, обшитi лебединим пухом, здавалося, чекали на ii нiжки; всi вулицi провадили до ii дому; екiпажi на майданах стояли лише для того, щоб можна було приiхати до неi; Париж був пов'язаний з ii особою, i все це величезне мiсто, виповнене стiлькома голосами, гудiло, як велетенський оркестр, довкола неi. Коли вiн приходив у Ботанiчний сад, вигляд пальми переносив його в далекi краiни. Ось вони подорожують разом на спинi верблюда, в шатрi на слонi, в каютi яхти серед блакитного архiпелагу або iдуть поряд на мулах iз балабончиками, мули спотикаються в травi об розбитi колони. Часом зупинявся вiн у Луврi перед давнiми полотнами; а що любов переслiдувала його i в колишнiх вiках, то кохана бачилась йому на всiх картинах замiсть зображених персонажiв. Ось вона з високою зачiскою на головi молиться навколiшки за свинцевими гратками вiкна. Володарка обох Кастiлiй чи Фландрii, вона сидить у накрохмалених брижах i затягненому лiфi з пишними буфами. Або в парчевiй сукнi, пiд балдахiном iз страусового пiр'я, в оточеннi сенаторiв спускаеться вона по широчезних порфiрових сходах. А iнодi вiн уявляв ii в жовтих шовкових шальварах, на подушках, десь у гаремi; i все, що було прекрасного, – мерехтiння зiр, мелодiя, ритм фрази, контур якогось образу – все те зненацька й непомiтно повертало його думки до неi. Вiн був упевнений, що всяка спроба зробити ii своею коханкою буде марна. Якось увечерi Дiтмер, увiйшовши, поцiлував ii в чоло; Ловарiас зробив те саме i сказав: – Ви дозволяете, правда ж? Це право друзiв. Фредерiк промурмотiв: – Менi здаеться, що ми всi друзi? – Але не всi давнi! – пiдхопила вона. Це був натяк, що вона заздалегiдь вiдкидае його. Що ж у такому разi робити? Признатися iй, що вiн ii кохае? Безперечно, вона делiкатно вiдмовить йому, а то й обурено прожене геть! Але вiн волiв би хоч би яке страждання, нiж страшне горе нiколи ii не бачити. Вiн заздрив талантовi пiанiстiв, шрамам солдатiв. Вiн прагнув небезпечноi хвороби, сподiваючись таким чином домогтися ii уваги. Одне дивувало його: до Арну вiн не ревнував; i вiн не мiг собi уявити ii iнакше, як одягненою, – такою природною здавалась ii сором'язливiсть, що вiдсувала ii стать у якусь таемничу тiнь. А проте вiн мрiяв про щастя жити з нею, казати iй «ти», без кiнця-краю гладити ii волосся чи, стоячи перед нею навколiшки, обiймати ii стан, упиватися ii поглядом, у якому свiтиться ii душа! Для цього потрiбно було б перебороти долю; а вiн, нездатний до дii, проклинаючи Бога i звинувачуючи себе в слабодухостi, борсався в лещатах своiх бажань, як той в'язень у камерi. Його гнiтила безперервна туга. Вiн годинами сидiв нерухомо або ж заливався слiзьми; та якось, коли йому не вистачило сил втриматися, Делор'е сказав: – Ну й що в бiса з тобою сталося? У Фредерiка були розладнанi нерви. Делор'е й не повiрив би тому. Перед такими муками вiн вiдчув, як у ньому пробуджуеться колишня нiжнiсть, i почав його пiдбадьорювати. Така людина, як вiн, i раптом занепадае духом! Яке безглуздя! Ну, хай би в юностi, але тепер – це тiльки марнування часу. – Ти зовсiм приголомшив мене, мiй Фредерiку! Я вимагаю тебе колишнього. Будь, хлопче, яким був досi! Той менi до вподоби! Ну ж, викури люльку, паршивцю! Та вiзьми себе в руки! Ти ж мене кидаеш у вiдчай! – Правда, – сказав Фредерiк, – я божеволiю! Клерк вiв далi: – Ага, старий трубадуре, я здогадуюсь, що тебе гнiтить. Серденько? Признавайся! Овва! Одну втратимо, чотирьох знайдемо! Не щастить iз добропорядними дамами – втiшаються з iншими. Хочеш, я познайомлю тебе з жiнками? Варто лише сходити в «Альгамбру». Це були публiчнi бали, що недавно вiдкрилися в кiнцi Єлисейських Полiв i зазнали краху в другому ж сезонi, до чого спричинилася розкiш, завчасна для такого Гатунку закладiв. – Кажуть, там весело. Поiдьмо туди! Хочеш, вiзьми своiх приятелiв. Я погоджуюся навiть на Режембара! Але Фредерiк не запросив Громадянина, Делор'е обiйшовся без Сенекаля. Вони взяли тiльки Юссоне, Сiзi та Дюссардье, i фiакр привiз усiх п'ятьох до пiд'iзду «Альгамбри». Двi галереi на мавританський штиб рiвнобiжно тягнулися праворуч i лiворуч. В глибинi навпроти них височiв мур будинку, а четвертий бiк (де був ресторан) становив загорожу монастиря в готичному стилi з кольоровими шибками. Пiд захистом шатра, подiбного до китайського даху, розташувалась естрада, де грали музиканти; земля довкола була покрита асфальтом, а венецькi лiхтарi, якi коливалися на стовпах, здалеку скидалися на вiнок рiзнобарвних огнiв над тими, що танцювали. На тумбах то тут, то там стояла кам'яна чаша, з якоi били тоненькi струменi води. Серед листя виднiлися гiпсовi статуi – Геби та купiдонiв, ще липкi вiд олiйноi фарби; а що було багато алей, посипаних яскравим жовтим пiском i дбайливо розчищених, сад здавався набагато бiльшим, нiж насправдi. Студенти походжали зi своiми любками; прикажчики з модних крамниць статечно виступали, хизуючись цiпками; студенти колежiв пахкали сигарами; старi кавалери розчiсували гребiнчиками своi фарбованi бороди; тут були англiйцi, росiяни, прибульцi з Пiвденноi Америки, три схiднi чоловiки в фесках. Лоретки, гризетки, повii поприходили сюди, сподiваючись знайти благодiйника, коханця, золоту монету або й просто задля втiхи потанцювати; i iхнi широкi сукнi – ясно-зеленi, темно-вишневi, фiолетовi – мигтiли, маючи серед кущiв верболозу та бузку. Чоловiки майже всi були в костюмах iз картатоi тканини, дехто, незважаючи на прохолодний вечiр, у бiлих панталонах. Засвiчували газовi рiжки. Юссоне, завдяки своiм зв'язкам iз модними журналами та невеличкими театрами, знав багатьох жiнок; вiн посилав iм рукою поцiлунки i час од часу залишав друзiв, щоб iз котроюсь погомонiти. Делор'е заздрив його спритностi. Вiн нахабно причепився до якоiсь високоi бiлявки у нанковiй сукнi. Вона змiряла його похмурим поглядом i мовила: «Нi, голубе, ти не викликаеш довiри», – та й показала йому спину. Вiн знову спробував щастя з опасистою брюнеткою, в якоi, видно, не всi були вдома, бо на перше його слово вона схопилася, погрожуючи позвати полiцiю, якщо вiн i далi чiплятиметься. Делор'е силувано засмiявся; тодi, наглянувши маленьку жiночку, що сидiла осторонь пiд лiхтарем, запросив ii на кадриль. Музиканти, поприсiдавши на естрадi в мавпячих позах, несамовито цигикали й трубили, капельмейстер навстоячки машинально одбивав такт. Усi збились у купу й веселилися; стрiчки капелюшикiв порозв'язувались i метлялися по краватках, чоботи заплутувалися в сукнях; усi ритмiчно пiдстрибували; Делор'е пригортав до себе маленьку жiночку i, захоплений шаленством канкану, метався серед танцюристiв, неначе величезна марiонетка. Сiзi та Дюссардье i далi прогулювалися; молодий аристократ лорнетував дiвчат, проте, не здаючись на пiдбадьорювання прикажчика, не наважувався заговорити з ними, гадаючи, нiби в таких жiнок «завжди схований у шафi чоловiк iз пiстолетом, котрий вискакуе звiдти, щоб змусити вас пiдписати векселя». Вони вернулися до Фредерiка. Делор'е вже не танцював; i коли всi мiркували, як завершити вечiр, Юссоне раптом вигукнув: – О! Маркiза д'Амаегi! Це була блiда жiнка з кирпатим носом, у мiтенках по самi лiктi, з довгими чорними локонами, що звисали на щоки, немов собачi вуха. Юссоне мовив до неi: – От би влаштувати нам у тебе невеличкий бенкет, схiдний раут. Постарайся зiбрати декого з подруг для цих французьких лицарiв. Ну, що тебе стримуе? Може, чекаеш на свого гiдальго? Андалуска нерiшуче похнюпила голову; знаючи аж нiяк не розкiшний спосiб життя свого приятеля, вона побоювалась, як би iй не довелося самiй розраховуватися за наiдки та напоi. Коли ж вона натякнула про грошi, Сiзi запропонував п'ять наполеондорiв – усе, що знайшлося в його гаманцi; справу було залагоджено. Але Фредерiк уже зник. Йому нiбито почувся голос Арну; вiн, помiтивши жiночий капелюшик, метнувся вбiк за боскетовий кущ. Мадмуазель Ватназ була наодинцi з Арну. – Даруйте! Я вам не завадив? – Аж нiяк! – одказав торговець. З останнiх слiв iхньоi розмови Фредерiк зрозумiв, що Арну примчав у «Альгамбру» поговорити з мадмуазель Ватназ про невiдкладну справу i, видно, був не зовсiм спокiйний, бо запитав ii з тривожним виглядом: – Ви цiлком певнi? – Цiлком певна! Вас люблять! О, що за людина! І вона надулася на нього, випнувши товстi губи, майже кривавого кольору – такi вони були наквацьованi. Зате вона мала чудовi очi, карi, iз золотими iскорками в зiницях, розумнi, сповненi любовi й чуттевостi. Вони, як лампади, освiчували ii жовтаве, худе обличчя. Арну нiби втiшався з ii непривiтностi. Вiн нахилився до неi i сказав: – Ви така гарненька, поцiлуйте мене! Вона взяла його за вуха й поцiлувала в чоло. В цю мить танцi припинилися, й на мiсце капельмейстера з'явився красивий юнак, занадто огрядний, з бiлим, як вiск, обличчям. У нього було довге чорне волосся, до плечей, як у Христа, лазурова оксамитова жилетка, гаптована великим пальмовим вiттям, бундючний, мов у павича, i дурнуватий, нiби в iндика, вигляд; вiддавши уклiн публiцi, вiн заспiвав пiсеньку. В нiй селянин розповiдав про свою мандрiвку до столицi; артист спiвав нижньонормандською говiркою, вдаючи п'яного, а пiсля приспiву: Смiх i танцi й дивовижа В тiй злиденностi Парижа! — щоразу розлягалося тупотiння, як вияв безмiрного захоплення публiки. Дельмас, майстер «виразного спiву», був занадто спритний, щоб дати тому захопленню охолонути. Йому швиденько пiднесли гiтару, i вiн жалiбно проворкував романс пiд назвою «Брат албанки». Слова нагадували Фредерiковi пiсню, яку спiвав на пароплавi мiж двома колiсними кожухами арфiст у лахмiттi. Його погляд мимохiть зупинявся на подолi сукнi, що метлялася перед ним. Пiсля кожного куплета йшла тривала пауза, i легiт вiтерцю мiж деревами здавався гомоном хвиль. Мадмуазель Ватназ, розхиливши гiлки вовчих ягiд, що заслоняли естраду, пильно розглядала спiвака; ii нiздрi роздималися, очi примружились, i вона нiби поринула в зосереджену втiху. – Прекрасно! – сказав Арну. – Тепер я розумiю, що вас привело цього вечора в «Альгамбру»! Вам, голубонько моя, подобаеться Дельмас. Вона не хотiла признаватися. – Ох, яка сором'язливiсть! – І, показуючи на Фредерiка, додав: – А може, то задля нього? Ви промахнулися. Нема хлопця скромнiшого! Решта, шукаючи свого приятеля, ввiйшли й собi в зелену альтанку. Юссоне познайомив iх. Арну запропонував усiм сигари й почастував компанiю шербетом. Мадмуазель Ватназ, побачивши Дюссардье, почервонiла. Вона невдовзi встала й подала йому руку. – Ви мене не впiзнаете, пане Огюсте? – Звiдкiля ви ii знаете? – спитав Фредерiк. – Ми разом служили в однiй крамницi, – вiдповiв той. Сiзi смикнув його за рукав, i вони вийшли; ледве встигли вони пiти, як мадмуазель Ватназ стала вихваляти характер Дюссардье. Вона навiть додала, що вiн «обдарований незвичайним серцем». Далi мова перейшла на Дельмаса, що завдяки своiй мiмiцi мав би успiх i в театрi; й почалася суперечка, в якiй згадувалися мiшма Шекспiр, цензура, стиль, народ, виручка театру Порт Сен-Мартен, Александр Дюма, Вiктор Гюго та Дюмерсан. Арну був знайомий з кiлькома знаменитими актрисами; молодi люди нахилилися до нього, щоб краще чути. Але гуркiт музики покривав його слова; а тiльки-но закiнчувались польки чи кадриль, усi кидалися до столикiв, пiдкликали офiцiанта, смiялися; в гущавинi листя бахкали затички вiд пляшок пива, газованого лимонаду; жiноцтво кудкудакало, наче кури; траплялося, двое панкiв хапали один одного за барки; було затримано злодiя. Музиканти заграли галоп, i пари наповнили алеi. Захеканi, з почервонiлими й усмiхненими лицями, вони мчали у вихорi так, що аж сукнi й фалди сюртукiв розлiталися в боки; дедалi гучнiше ревли тромбони, темп прискорювався; за середньовiчною монастирською огорожею почувся трiск; то розривалися ракети; закружеляли сонця; смарагдове сяйво бенгальських вогнiв на одну хвилину освiтило сад, i при згасаннi останньоi ракети натовп глибоко зiтхнув. Розходилися повiльно. В повiтрi плавала хмарка порохового диму. Фредерiк i Делор'е крок за кроком посувалися в юрбi, як раптом перед ними постало видовище: Мартiнон допоминався здачi бiля вiшалки, де зберiгалися парасольки; вiн супроводив якусь рокiв п'ятдесяти, негарну, пишно зодягнену даму, представницю невiдомо якого суспiльного прошарку. – Цей жевжик, – сказав Делор'е, – не такий собi простак, як можна гадати. А де ж Сiзi? Дюссардье показав на шиночок, в якому вони побачили нащадка лицарiв за чашею пуншу в товариствi рожевого капелюшика. Юссоне, що кудись був зник хвилин п'ять тому, з'явився знову. Молода дiвчина, яка спиралась на його руку, голосно називала його «мiй котик». – Ну, годi! – осмикнув вiн дiвчину. – Перестань! Непристойно на людях! Краще називай мене вiконтом! Це буде вишукано, як за Людовiка Тринадцятого, за часiв, коли ходили в м'яких чоботях, це менi до вподоби. Так, моi любi, ось моя давня пасiя! Миле дiвча, правда ж? Вiн узяв ii за пiдборiддя. – Привiтай цих панiв! Це сини перiв Францii! Я вожу з ними знайомство, щоб мене призначили послом! – Який ви жартiвник! – зiтхнула мадмуазель Ватназ. Вона попросила Дюссардье провести ii додому. Арну подивився iй услiд, потiм повернувся до Фредерiка: – Подобаеться вам ця Ватназ? Зрештою, ви в таких дiлах невiдвертi! Гадаю, ви приховуете своi захоплення? Фредерiк, геть поблiднувши, став присягатися, що нiчого не приховуе. – Таж невiдомо, чи маете ви коханку, – провадив Арну. Фредерiковi хотiлося назвати наздогад абияке iм'я. Та все це могли переповiсти iй. Вiн одказав, що справдi в нього немае коханки. Торговець покартав його за це. – Сьогоднi ввечерi вам трапилася добра нагода! Кожен вертаеться звiдцiля з жiнкою. Чому ж ви не зробили, як iншi? – А ви? – сказав Фредерiк, не стерпiвши такого чiпляння. – О! Я, мiй любий! Тут е рiзниця! Я ж вертаюся до власноi жiнки! Вiн покликав кабрiолет i зник. Приятелi подалися пiшки. Вiяв схiдний вiтерець. Обидва мовчали. Делор'е шкодував, що не «блиснув» перед видавцем журналу, а Фредерiк поринув у тугу. Нарештi вiн зауважив, що бал видався йому безглуздим. – А хто винен? Якби ж ти не покидав нас для свого Арну! – Ет! Усе, що б я не затiяв, було б зовсiм нi до чого! Але в клерка були своi теорii. Щоб чогось домогтися, досить лише сильно захотiти. – Однак сам ти щойно… – Чхати я хотiв на те! – вихопився Делор'е, обриваючи натяк. – Стану я зв'язуватися з бабами! І вiн заходився викривати iхню манiрнiсть, iхню тупiсть; одне слово, вони йому осоружнi. – Та не хизуйся! – сказав Фредерiк. Делор'е замовк. Потiм раптом запропонував: – Хочеш, iдем у заклад на сто франкiв, що я вкоськаю першу-лiпшу? – Згода! Першою трапилась iм брудна жебрачка, i вони стали втрачати надiю, як раптом посеред вулицi Рiволi побачили високу дiвчину з пакуночком у руцi. Делор'е пiдiйшов до неi пiд арками. Вона метнулася в бiк Тюiльрi й невдовзi вийшла на площу Каруселi, оглядаючись праворуч i лiворуч. Потiм кинулась за фiакром; Делор'е наздогнав ii. Вiн iшов поруч неi й розмовляв, красномовно жестикулюючи. Нарештi вона взяла його пiд руку, i вони попростували вздовж набережних. Дiйшовши до Шатле, вони хвилин двадцять походжали туди-сюди по тротуару, немов два матроси на вахтi. Та ось вони перейшли Банкiвський мiст, перетяли Квiтковий базар i опинилися на Наполеонiвськiй набережнiй. Фредерiк слiдом за ними ввiйшов у пiд'iзд. Делор'е натякнув, що вiн iм заважатиме i йому залишаеться тiльки пiти за iхнiм прикладом. – Скiльки там у тебе зосталося? – Двi монети по сто су! – Цього досить! На добранiч! Фредерiка опанував той подив, який вiдчуваеш, побачивши, що жарт вийшов на користь. «Вiн глузуе з мене, – подумав Фредерiк. – А що, коли я пiднiмусь?» Делор'е, чого доброго, подумае, що вiн заздрить його амурнiй пригодi? «Начебто я сам не знаю любовi, та ще стократ незвичайнiшоi, шляхетнiшоi й щирiшоi!» Його охопила якась лють. Вiн опинився бiля пiд'iзду панi Арну. Жодне вiкно ii помешкання не виходило на вулицю. Проте вiн зупинився i втупився поглядом у фасад, так нiби мiг пробитися ним крiзь мур. Зараз вона, мабуть, спочивае, безтурботна, як сонна квiтка; ii прекрасне чорне волосся розмаялось на мереживi подушки, уста напiврозтуленi, рука пiдкладена пiд голову. Йому привидiлась i голова Арну. Вiн вiдiйшов геть, щоб уникнути такого видiння. На думку йому спала порада Делор'е, i вiн жахнувся. Тодi вiн повернув назад i довго тинявся по вулицях. Коли назустрiч наближався якийсь пiшоходець, Фредерiк намагався роздивитися його лице. Часом промiнь свiтла ковзав у нього пiд ногами, окреслював на гладенькiй брукiвцi величезну дугу, i з темряви виринав якийсь чолов'яга з кошиком на спинi i лiхтарем у руках. Вiтер шарпав десь на дашку димаря обiрвану бляху; звiдкись долинали далекi звуки, що мiшалися з шумом у нього в головi, i тодi здавалося, нiби в повiтрi невиразно лунае ритурнель кадрилi. Швидка хода пiдтримувала вiдчуття хмелю; вiн опинився на мосту Згоди. Тут йому пригадався iнший вечiр – тiеi зими, коли, повертаючись од неi пiсля першого вiзиту, вiн змушений був зупинитися – так сильно калатало сповнене надiй серце. Тепер усi тi надii померли. По небу мчали темнi хмари, затягуючи мiсяць. Фредерiк дивився на нього i думав про безмежнi простори, про нiкчемнiсть життя, про марноту всього. Починало днiти; у нього цокотiли зуби; i, напiвсонний, змоклий од туману, весь у сльозах, вiн запитав сам себе, чому б не покласти всьому край. Досить зробити лише один рух! Вiн гнувся пiд тягарем голови, вже бачив свiй труп, що пливе на водi; Фредерiк нахилився. Парапет був заширокий, i лише з утоми вiн не спробував перестрибнути через нього. Його опанував страх. Вiн вернувся на бульвари й опустився на лаву. Розбудили його полiцейськi, певнi, що вiн «гульнув». Пiдвiвшись, Фредерiк знову пiшов. Оскiльки вiн уже добре зголоднiв, а ресторани були ще позачинюванi, довелося йому поснiдати в харчевнi Критого ринку. Потiм, змiркувавши, що ще надто рано, вiн до чвертi на дев'яту тинявся довкола Ратушi. Делор'е давно вже спровадив свою кралю; вiн сидiв за столом посеред кiмнати й писав. Близько четвертоi години з'явився пан Сiзi. Завдяки Дюссардье вiн напередоднi ввечерi зав'язав розмову з однiею дамою й навiть одвiз ii в екiпажi разом з ii чоловiком аж додому, де вона призначила йому побачення. Вiн щойно звiдти. Їi там нiхто не знае! – Чим же я можу в тiм зарадити? – спитав Фредерiк. Тодi дворянин почав здалеку; вiн теревенив про мадмуазель Ватназ, про андалуску та всiх iнших. Кiнець кiнцем, потоптавшись довкола, вiн сказав про мету свого вiзиту: покладаючись на стриманiсть друга, вiн прийшов просити його допомогти в однiй спробi, по якiй зможе остаточно вважати себе за мужчину; Фредерiк не вiдмовив. Вiн розповiв цю iсторiю Делор'е, приховавши тiльки те, що стосувалося його особисто. Клерк вважав, що тепер вiн «дав собi цiлковитий лад». Таке шанобливе ставлення до його напучування ще бiльше пiдняло йому настрiй. Саме своiм веселим гумором спокусив вiн iз першоi зустрiчi панну Клеманс Давiу, гаптувальницю золотом вiйськових мундирiв, найсумирнiше в свiтi створiння, струнке, як очеретина, з великими блакитними очима, завжди здивованими. Клерк надуживав ii довiр'ям – аж до того, що запевнював, нiби його нагороджено орденом; залишаючись iз нею наодинцi, вiн прикрашував свого сюртука червоною стрiчкою, але утримувався од того на людях, мовляв, не хочеться принижувати свого патрона. Зрештою, вiн держав ii на певнiй вiдстанi, дозволяв голубити себе, немов якийсь паша, i жартома називав ii «дочка народу». Щоразу вона приносила йому пучечок фiалок. Фредерiк не хотiв би такого кохання. Проте, коли вони пiд руку йшли обiдати до Пенсона чи Барiйо в окремий кабiнет, його обiймала якась дивна туга. Фредерiк не пiдозрiвав, яких вiн страждань завдавав Делор'е впродовж усього року, щочетверга, коли чистив собi нiгтi перед тим, як iти обiдати на вулицю Шуазель! Якось увечерi, стоячи в себе на балконi й дивлячись iм услiд, вiн помiтив удалинi, на Аркольському мосту, Юссоне. Той знаками став його звати, а коли Фредерiк зiйшов iз п'ятого поверху, сказав: – Справа ось яка: в суботу, двадцять четвертого, iменини панi Арну. – Що? Так ii зовуть Марiя! – І Анжела. Це не мае значення. Святкуватимуть у них на дачi, в Сен-Клу; менi доручено повiдомити вас. О третiй годинi бiля редакцii на вас чекатиме екiпаж. Отже, домовились! Даруйте, що потурбував. Спiшу – в мене багато справ! Тiльки-но Фредерiк вернувся, воротар подав йому листа: «Пан i панi Дамбрез просять пана Ф. Моро зробити iм честь – завiтати на обiд у суботу, 24 цього мiсяця. Звольте вiдповiсти». «Надто пiзно», – подумав вiн. Проте вiн показав листа Делор'е. Той вигукнув: – Ага! Нарештi! Але ти нiбито незадоволений? Чому? Фредерiк пiсля деякого вагання сказав, що на цей день вiн дiстав iнше запрошення. – Зроби менi приемнiсть – начхай на вулицю Шуазель! Кинь отi дурощi! Якщо ти соромишся, я напишу за тебе вiдповiдь. І клерк у третiй особi написав, що запрошення прийнято. Знаючи свiт лише крiзь лихоманку власних жадань, Делор'е уявляв його як штучний витвiр, що дiе за математичними законами. Званий обiд, зустрiч iз впливовою особою, усмiшка вродливоi жiнки могли викликати низку вчинкiв, якi випливають один iз одного, i мати величезнi наслiдки. Деякi паризькi салони були, на його думку, машинами; вони приймають сирий матерiал i, переробивши його, надають стократ бiльшоi вартостi. Вiн вiрив, що трапляються куртизанки, котрi дають поради й дипломатам, вiрив у вигiднi шлюби, укладенi за допомогою iнтриг, у генiальних каторжникiв, у випадковiсть, покiрну сильнiй руцi. Нарештi, вiн вважав знайомство з Дамбрезами таким корисним i говорив так красномовно, що Фредерiк уже не знав, яку прийняти ухвалу. В кожному випадку, якщо панi Арну iменинниця, вiн повинен подбати про подарунок для неi; вiн, звiсно, подумав про парасольку, бо хотiлося загладити свою незграбнiсть. І саме трапилась йому китайська парасолька сизого шовку, з рiзьбленою ручкою слоновоi костi. Але ж вона коштувала сто сiмдесят п'ять франкiв, а Фредерiк не мав жодного су, жив навiть у борг, очiкуючи грошей, що iх висилали йому кожнi три мiсяцi. Проте вiн конче хотiв купити ii, i хоч йому те було бридко, звернувся до Делор'е. Делор'е вiдповiв, що в нього нема грошей. – Менi потрiбно, – сказав Фредерiк, – дуже потрiбно! А коли Делор'е i вдруге вибачився, вiн утратив терпiння: – Ти мiг би iнколи… – Що? – Нiчого! Клерк зрозумiв. Вiн узяв iз свого припасу потрiбну суму i, вiдраховуючи монету по монетi, сказав: – Розписки не вимагаю, бо живу твоiм коштом! Фредерiк кинувся йому на шию, палко запевнюючи в сердечнiй дружбi. Делор'е зостався холодний. Другого дня вiн помiтив на роялi парасольку. – А! Он навiщо грошi! – Я, мабуть, верну ii, – легкодухо вiдповiв Фредерiк. Прислужився йому випадок: увечерi дiстав вiн листа з жалобною облямiвкою, в якому панi Дамбрез, сповiщаючи про дядькову смерть, просила його вибачити, що змушена вiдкласти приемнiсть iз ним познайомитися. Близько другоi години Фредерiк прийшов до редакцii газети. Замiсть чекати на нього i везти в своiм екiпажi, Арну виiхав ще напередоднi, бо йому кортiло подихати свiжим повiтрям. Щороку, з появою перших листочкiв, рано-вранцi вирушав вiн на кiлька днiв пiдряд за мiсто, робив тривалi прогулянки по ланах, пив молоко на фермах, жартував iз селянками, розпитував про види на врожай i привозив iз собою в носовiй хусточцi пучки салату. Нарештi вiн здiйснив давню мрiю – купив дачу. Поки Фредерiк розмовляв iз прикажчиком, надiйшла мадмуазель Ватназ i дуже розчарувалася, що не застала Арну. Вiн, певно, затримаеться там iще днiв на два. Прикажчик радив iй «поiхати туди»; вона не могла поiхати, а написати листа боялась: раптом вiн десь пропаде! Фредерiк брався передати його до рук. Вона швиденько написала цидулку i попросила вручити ii без свiдкiв. Через сорок хвилин вiн був у Сен-Клу. Будинок стояв на схилi горба, крокiв сто вiд мосту. Садову огорожу ховали два ряди тополь, широкий морiжок спускався до самого берега рiчки. Гратчаста хвiртка була вiдчинена, i Фредерiк зайшов. Арну, простягтись на травi, бавився з котенятами. Ця розвага, видно, поглинула його цiлком. Лист мадмуазель Ватназ похитнув його спокiйну рiвновагу. – Хай йому чорт! Яка прикрiсть! Вона мае рацiю: доведеться iхати. Тодi, засунувши послання в кишеню, вiн зробив собi приемнiсть похвалитися своiм володiнням. Вiн показав гостевi все: стайню, хлiв, кухню. Вiтальня була праворуч; за вiкнами, що виходили в бiк Парижа, тягнувся трельяж, повитий ломиносом. Раптом у них над головою розляглися рулади: панi Арну, гадаючи, що вона одна вдома, розважалася спiвами. Вона брала гами, трелi, арпеджiо. Довгi ноти, здавалося, зависали в повiтрi, iншi стрiмко падали, неначе бризки водоспаду, i голос ii, проникаючи крiзь жалюзi, розривав глибоку тишу й линув у блакитне небо. Нараз вона замовкла: прийшли сусiди, подружжя Удрi. Потiм вона сама з'явилася на ганку, а коли ступала по схiдцях, Фредерiк побачив ii ногу. Панi Арну була в одкритих черевичках бронзовоi шкiри з трьома перехресними ремiнцями, що золотою решiткою окреслювались на тлi панчохи. Над'iхали гостi. Крiм адвоката Лефошера, все це були завсiдники четвергiв. Кожен принiс якийсь подарунок: Дiтмер – сирiйський шарф, Розенвальд – альбом романсiв, Бюр'е – акварель, Сомбаз – карикатуру на самого себе, а Пеллерен – рисунок вуглем, на якому зображено було щось нiби танець смертi, огидну фантазiю, рiч пересiчну. Юссоне взагалi нiчого не подарував. Фредерiк виждав i пiсля всiх пiднiс iй свого подарунка. Вона щиро подякувала. Тодi вiн мовив: – Але ж… це майже борг! Я був такий лихий на себе… – За що? – спитала вона. – Не розумiю! – До столу! – втрутився Арну i вхопив його пiд руку; потiм шепнув на вухо: «Ну ж ви й недотепа!» Нiщо не виглядало приемнiше за iдальню, пофарбовану пiд колiр зеленавоi води. На одному з ii кiнцiв кам'яна нiмфа занурювала кiнчик ноги у басейн, що мав форму мушлi. Крiзь одчинене вiкно було видно весь сад iз довгим морiжком, обiч якого височiла стара шотландська сосна, бiльше як наполовину всохла; клумби були насипанi неоднаковоi висоти; за рiчкою широким пiвколом розлягалися Булонський лiс, Нейi, Севр, Медон. За решiткою, просто навпроти, мчав по водi вiтрильний човен. Спершу говорили про цей краевид, потiм про пейзаж взагалi, i суперечки ще тiльки починалися, коли Арну звелiв служниковi запрягти о пiв на десяту коней у кабрiолет. Лист од касира кликав його до мiста. – Хочеш, я поiду з тобою? – сказала панi Арну. – Авжеж! – І вiн вiддав iй низький уклiн. – Ви ж знаете, добродiйко, що без вас я жити не можу. Всi почали ii вiтати, що вона мае такого милого чоловiка. – О! Та я ж не сама! – лагiдно зауважила панi Арну, киваючи на дочку. Тодi знову мова перекинулась на малярство, заговорили про картину Рюiсдаля, на якiй Арну сподiвався заробити значну суму, i Пеллерен спитав його, чи правда, нiбито горезвiсний Саул Матiас минулого мiсяця приiжджав iз Лондона i пропонував за неi двадцять три тисячi франкiв. – Щонайчистiсiнька правда! – І Арну обернувся до Фредерiка: – Це саме той добродiй, з яким я того вечора був в «Альгамбрi», не з власноi волi, запевняю вас, – тi англiйцi нiтрохи не цiкавi! Фредерiк, пiдозрюючи в листi мадмуазель Ватназ якусь амурну iсторiю, дивувався легкостi, з якою статечний Арну знайшов пристойний привiд, щоб утекти в мiсто, але ця нова брехня, зовсiм непотрiбна, змусила його вирячити очi. Торговець спитав iз невинним виглядом: – А як звати отого високого юнака, вашого приятеля? – Делор'е, – не задумуючись вiдповiв Фредерiк. І, щоб загладити вину, яку вiн вiдчував перед клерком, почав вихваляти його неабиякий розум. – Справдi? А з вигляду вiн не такий молодець, як той, другий, прикажчик iз транспортноi контори. Фредерiк уже проклинав Дюссардье: чого доброго, вона подумае, що вiн водиться з простолюдом. Потiм пiшла мова про оздоблення столицi, про новi квартали, i стариган Удрi в числi великих дiлкiв назвав пана Дамбреза. Фредерiк, користуючись нагодою показати себе з вигiдного боку, сказав, що вiн знайомий iз Дамбрезом. Але Пеллерен вдався тут до фiлiппiк проти крамарiв: гендлюють вони свiчками чи грiшми, рiзницi мiж ними вiн не бачить. Далi Розенвальд i Бюр'е почали мiркувати про порцеляну; Арну розмовляв iз панi Удрi про садiвництво; Сомбаз, веселун старого гарту, втiшався тим, що кепкував iз ii чоловiка, називаючи його Одрi, йменням актора, потiм заявив, що вiн, певно, нащадок Удрi, рисувальника собак, бо на лобi в нього помiтна гуля цих тварин. Вiн навiть захотiв помацати його череп, але той не давався, бо носив перуку; i десерт завершився вибухами реготу. Коли в саду пiд липами випили кави, покурили i кiлька разiв пройшлися по дорiжках, усе товариство рушило погуляти вздовж рiчки. Зупинилися бiля рибалки, який чистив у своiм наметi вугрiв. Мадмуазель Марта захотiла на них подивитися. Рибалка висипав iх на траву; дiвчинка, впавши на колiна, почала iх ловити; вона i смiялася з утiхи, й покрикувала з ляку. Всi вугри порозповзалися. Арну заплатив за них. Потiм спало йому на думку покататися на човнi. З одного боку обрiй почав блiднути, тодi як з другого затягувала небо широка оранжева заслона, все бiльше червонiючи над вершинами горбiв, що вже стали зовсiм чорнi. Панi Арну сидiла на великому каменi, спиною до заграви цiеi пожежi. Іншi тинялися тут i там; Юссоне, що стояв унизу на самому березi, пускав по водi камiнцi. Повернувся Арну, вiн роздобув старого човна i, незважаючи на застереження наймудрiших, посадив у нього гостей. Човен почав тонути, довелося висадитись. У вiтальнi, обтягнутiй ситцем, уже горiли в кришталевих жирандолях свiчки. Старенька Удрi любiсiнько задрiмала в крiслi, iншi слухали пана Лефошера, що розводився про знаменитостi адвокатури. Панi Арну стояла самiтно бiля вiкна; Фредерiк пiдiйшов до неi. Вони говорили про те саме, що й решта. Вона захоплювалась ораторами, а вiн вiддавав перевагу славi письменника. Але ж, мабуть, вела вона далi, вiдчуваеш бiльшу насолоду, коли впливаеш на юрбу безпосередньо, коли бачиш, як передаються iй усi почуття твоеi душi. Така втiха не вабить Фредерiка – у нього нема честолюбства. – Хiба? Чому б то? – мовила вона. – Трохи честолюбства треба мати. Вони стояли при вiкнi одне бiля одного. Перед ними простиралася нiч, як безмежне темне покривало в срiбних цятах. Вперше вони говорили не про абиякi речi. Вiн навiть узнав, що iй не подобаеться, а що захоплюе; е деякi запахи, для неi болiснi, ii цiкавили iсторичнi книжки, вона вiрила в сни. Вiн порушив тему кохання. У нiй будили спiвчуття тi страждання, що iх завдае пристрасть, а нице лукавство обурювало ii; ця душевна вiдвертiсть так пасувала правильним рисам ii прекрасного обличчя, що здавалося, нiби мiж ними е певна взаемозалежнiсть. Інодi вона всмiхалася, на мить зупиняючи на ньому свiй погляд. Тодi вiн вiдчував, як цей погляд проникае йому в душу, неначе яскраве сонячне промiння, що до самого дна пронизуе воду. Вiн кохав ii без якоiсь потаемноi думки, не сподiваючись на взаемнiсть, кохав до нестями; i в цьому нiмому захопленнi, схожому на порив удячностi, йому хотiлось би вкрити ii чоло зливою поцiлункiв. Тим часом якась внутрiшня сила нiби пiдiймала його над самим собою; то було прагнення самопожертви, потреба негайно довести свою вiдданiсть, прагнення тим сильнiше, що вiн не мiг його вгамувати. Вiн не поiхав разом з iншими гостями, Юссоне також. Вони мали повертатися в екiпажi; кабрiолет уже стояв бiля ганку, коли Арну пiшов до саду нарвати троянд. Вiн зв'язав букет ниткою; а що стебла були завдовжки неоднаковi, вiн подлубався в кишенi, повнiй всiляких папiрцiв, витяг одного навмання, загорнув квiти, скрiпив iх грубою шпилькою i розчулено пiднiс дружинi. – На, моя дорога, i вибач, що я забув про тебе! Вона скрикнула: шпилька, недбало ввiткнута, уколола ii, i вона пiшла до себе в спальню. На неi очiкували з чверть години. Нарештi вона вийшла, пiдхопила Марту i швидко сiла в екiпаж. – А букет? – спитав Арну. – Нi, нi! Не варто про нього турбуватися. Фредерiк кинувся за квiтами; вона гукнула навздогiн: – Вiн менi не потрiбний! Але вiн хутенько принiс букет i сказав, що знову загорнув його в папiр, бо квiти валялися долi. Вона засунула iх за шкiряний фартух навпроти сидiння, й екiпаж рушив. Фредерiк, сидячи поруч неi, помiтив, що вона страшенно тремтить. Згодом, коли переiхали мiст, Арну повернув лiворуч. – Та нi! Ти помилився! – гукнула вона. – Треба праворуч! Видно, вона була роздратована; все ii хвилювало. Нарештi, коли Марта заплющила очi, вона витягла букет i кинула його за дверцi, тодi, схопивши Фредерiка за рукав, другою рукою подала йому знак бiльше не говорити про це. По тому приклала до уст носову хусточку i вже не рухалась. Два iхнi супутники, якi сидiли на передку, розмовляли про друкарню, про передплатникiв. Арну, неуважно правлячи, серед Булонського лiсу збився з дороги. Далi iхали якимись вузькими алеями. Кiнь iшов ступою; гiлля дерев черкало вiдкидний верх екiпажа. В темрявi Фредерiк нiчого не бачив, крiм очей панi Арну; Марта лежала в неi на колiнах, i вiн пiдтримував iй голову. – Ви вже втомилися тримати ii! – сказала мати. – Нi! О, нi! Повiльно пiдiймалися хмари куряви; проiжджали Отейль; всi будинки були вже позачинюванi; то тут, то там лiхтар освiтлював рiг муру, а далi знову поринали в темряву; раптом Фредерiк помiтив, що вона плаче. Що це – докори сумлiння? Якесь бажання? Ця печаль, причини якоi вiн не знав, непокоiла його, як щось таке, що торкалося його самого; тепер мiж ними виник новий зв'язок, певна спiлка; вiн спитав ii якомога ласкавiше: – Ви недобре почуваетесь? – Так, трошки, – вiдповiла вона. Екiпаж котився, i жимолость та бузок, простягти вiття за садовi паркани, сповнювали нiч млосними пахощами. Ряснi оборки ii сукнi закривали йому ноги. Фредерiковi здавалося, що дiвчинка, яка лежала мiж ними, зв'язуе його зi всiм ii еством. Вiн нахилився до малоi й, вiдгорнувши ii гарне темне волосся, легенько поцiлував чоло. – Ви добрий! – сказала панi Арну. – Чому ви так думаете? – Бо ви любите дiтей. – Не всiх! Вiн бiльше нiчого не сказав, лише простягнув до неi лiву руку й широко вiдкрив долоню, гадаючи, що й вона зробить те саме i iхнi руки зустрiнуться; потiм йому стало нiяково, i вiн прийняв руку. Незабаром вибралися на брукiвку. Екiпаж поiхав швидше; газових рiжкiв ставало густiше – це був Париж. Перед будинком морського мiнiстерства Юссоне зiскочив iз передка. Фредерiк вийшов iз екiпажа тiльки тодi, коли заiхали в двiр; вiн притаiвся за рогом вулицi Шуазель i незабаром помiтив Арну, що повiльно йшов у напрямi бульварiв. З наступного дня Фредерiк на повну силу взявся до роботи. Вiн бачив себе в залi суду зимового вечора, коли промова оборонця наближаеться до кiнця, коли обличчя присяжних блiдi, i пiд натиском збуреного натовпу трiщать перегородки; вiн промовляе вже чотири години, пiдсумовуе всi своi доводи, висувае новi i з кожною фразою, з кожним словом, з кожним жестом чуе, як нiж гiльйотини, вже завислий над обвинуваченим, пiдiймаеться дедалi вище; потiм бачив себе на трибунi палати депутатiв, вiн – оратор, на чиiх устах порятунок усього народу; вiн топить супротивникiв своiми риторичними фiгурами, розчавлюе однiею вiдповiддю; в голосi його чуються i громи, i музичнi iнтонацii, iронiя, пафос, гнiв, велич. Вона також там, десь у натовпi, вона ховае пiд вуаллю сльози захоплення; потiм вони зустрiчаються; i вже нi розчарування, нi наклепи, нi образи не обходитимуть його, якщо вона скаже: «Ох, як чудово!» – i проведе по його чолу своiми нiжними пальчиками. Цi образи, як маяки, сяяли на його життевому обрii. Його збуджений розум став гнучкiший i мiцнiший. До серпня вiн замкнувся в себе вдома i склав останнiй iспит. Делор'е, що на превелику силу пiдтягував його знову до другого iспиту в кiнцi грудня i до третього – в лютому, дивувався з його запалу. Ожили колишнi надii. Через десять рокiв Фредерiк повинен стати депутатом, через п'ятнадцять – мiнiстром. А чому ж нi? З його спадщиною, яка йому швидко дiстанеться, вiн зможе спершу заснувати газету; це буде початком; а далi час покаже. Що стосуеться його, Делор'е, то вiн, як i ранiше, мрiяв про кафедру на юридичному факультетi i свою докторську дисертацiю захистив так успiшно, що заслужив похвали професорiв. Через три днi пiсля нього Фредерiк захистив свою. Перед вiд'iздом на канiкули вiн вирiшив улаштувати пiкнiк i тим самим завершити суботнi збiговиська. На тiй гулянцi в нього пiднявся настрiй. Панi Арну тепер була у своеi матерi в Шартрi. Але незабаром вiн iз нею зустрiнеться знову i кiнець кiнцем стане ii полюбовником. Делор'е, саме цього дня допущений до ораторських вправ на набережнiй Орсе, виголосив промову, що була зустрiнута гучними оплесками. Хоча звичайно стриманий, цього разу вiн пiдпив i за десертом сказав Дюссардье: – Ти – людина чесна! Коли я розбагатiю, зроблю тебе своiм управителем. Всi були щасливi. Сiзi не думав закiнчувати курсу; Мартiнон для дальшого придбання досвiду збирався в провiнцiю, де його буде призначено помiчником прокурора; у Пеллерена були намiри взятися до великоi картини на тему «Генiй революцii»; Юссоне на тiм тижнi мав читати директоровi театру Вiдпочинок сюжет п'еси i в успiховi не сумнiвався. – Побудову драми буде схвалено! Пристрастi – досить я вже тертий, щоб на них розумiтися; а що стосуеться дотепностi – то це мiй фах! Вiн пiдстрибнув, став на руки й кiлька разiв пройшов навколо стола. Ця хлоп'яча витiвка не розвеселила Сенекаля. З пансiону, де вiн служив, його витурили за те, що вiн одлупцював якогось дворянського синка. Терплячи все бiльшi злиднi, вiн винуватив у тiм суспiльний лад, проклинав багачiв; своi почуття вiн виливав перед Режембаром, дедалi бiльше розчарованим, засмученим, вередливим. Громадянин удався тепер до бюджетних справ i звинувачував камарилью в тому, що вона втрачае в Алжирi мiльйони. Вiн не мiг заснути, не зазирнувши в шиночок «Александр», тому й зник iще об одинадцятiй. Решта розiйшлися пiзнiше; прощаючись iз Юссоне, Фредерiк дiзнався вiд нього, що панi Арну мала вернутися напередоднi. Вiн подався в контору дилiжансiв замiнити квитка, щоб виiхати на день пiзнiше, i годинi о шостiй вечора прийшов до неi. Повернення ii, сказав воротар, вiдкладено на тиждень. Фредерiк пообiдав на самотi, а потiм тинявся по бульварах. Над дахами простиралися довгi, мов шарфи, рожевi хмари; починали пiднiмати навiси над вiтринами крамниць; iз поливних бочок бризнула на пилюку вода, несподiвана свiжiсть мiшалася з пахощами кав'ярень, крiзь одчиненi дверi яких було видно серед срiбла й позолоти цiлi снопи квiтiв, що вiдбивалися в високих дзеркалах. Повiльно рухалась юрба. Стоячи групами, розмовляли на тротуарах чоловiки; проходили жiнки, i в очах iхнiх була млiсть, а на обличчях та блiдiсть камелiй, якоi надае знемога вiд великоi спеки. Щось неосяжне було розлите в повiтрi, оповивало будинки. Нiколи Париж не видавався Фредерiковi таким чудовим. Вiн бачив у майбутньому лише нескiнченну низку рокiв, повних кохання. Вiн зупинився перед театром Порт Сен-Мартен глянути на афiшу, а що робити йому було нiчого, то взяв квитка. Грали якусь стару феерiю. Глядачiв було не густо; крiзь слуховi вiконця над гальоркою виднiлося небо – маленькi синi квадратики, а кенкети рампи утворювали суцiльну смугу жовтих вогнiв. Сцена зображувала невiльничий ринок у Пекiнi – з дзвониками, гонгами, султаншами, гостроверхими шапками, а реплiки ряснiли каламбурами. В антрактi Фредерiк вийшов походити в безлюдному фойе i крiзь вiкно помiтив на бульварi, перед пiд'iздом, зелене ландо, запряжене парою бiлих коней, та кучера в куцих штанях. Вiн уже вертався на свое мiсце, коли до першоi ложi бельетажа зайшла якась дама в супроводi пана. У чоловiка було блiде обличчя, облямоване рiденькою сивою борiдкою, орден у петлицi й той холодний вигляд, який нiбито завжди притаманний дипломатам. Дружина, принаймнi рокiв на двадцять молодша, нi висока, нi низька, нi поганенька, нi красуня, блондинка з локонами пiд англiйську моду, в сукнi з плоским корсажем, тримала в руцi широке чорне мереживне вiяло. Щоб зрозумiти, чому люди подiбного кола приiхали до театру в таку пору року, потрiбно було припустити або якусь випадковiсть, або нудьгу, що iм обiцяв вечiр, проведений удвох. Дама покусувала вiяло, чоловiк позiхав. Фредерiк не мiг пригадати, де вiн його бачив. В наступному антрактi, проходячи коридором, вiн зустрiв iх i невпевнено вклонився; пан Дамбрез упiзнав його, пiдiйшов i тут же вибачився за неприпустиму неуважнiсть. Це був натяк на численнi вiзитнi картки, якi Фредерiк посилав за порадою клерка. Однак вiн утратив лiк рокам i гадав, нiби Фредерiк на другiм курсi. Потiм вiн сказав Фредерiковi, що заздрить його поiздцi на село. Йому й самому треба було б вiдпочити, та справи затримують його в Парижi. Панi Дамбрез, зiпершись на чоловiкову руку, злегка нахилила голову; жвава люб'язнiсть, що з'явилась у неi на обличчi, нiтрохи не в'язалася iз виразом печалi, яка щойно була на ньому. – Однак i тут трапляються чудовi розваги! – сказала вона, тiльки-но чоловiк ii змовк. – Яка безглузда п'еса! Чи правда, добродiю? Так вони втрьох iще постояли якийсь час, розмовляючи про театр та новi п'еси. Фредерiк, звиклий до манiрностi провiнцiйних мiщанок, не бачив досi нi в однiеi жiнки такоi невимушеностi в поводженнi, тiеi простоти, яка насправдi i е вишуканiстю i в якiй простаки вбачають вияв раптовоi приязнi. Вони чекають на нього, як тiльки вiн повернеться; пан Дамбрез доручав передати вiтання дядечковi Року. Фредерiк, вернувшись додому, не забув розповiсти Делор'е про цю зустрiч. – Чудово! – озвався клерк. – Тiльки ж не давай матусi крутити тобою! Вертайся негайно! На другий день по його приiздi панi Моро пiсля снiданку повела сина в сад. Вона висловила радiсть з приводу того, що вiн дiстав звання: адже вони не такi багатi, як про них гадають; од землi прибуток невеликий; орендарi платять погано; вона навiть мусила продати свiй екiпаж. Нарештi вона з'ясувала йому iхне становище. Коли, овдовiвши, вона вперше опинилась у тяжкiй скрутi, один пiдступний чоловiк, пан Рок, позичив iй трохи грошей, а потiм поновлював i вiдтягував термiни векселя, не погоджуючи того з нею. Несподiвано вiн запрагнув повного розрахунку, i вона, погодившись на його умови, за смiховинну цiну вiддала йому Прельську ферму. Через десять рокiв, коли зазнав краху Меленський банк, вона втратила й свiй капiтал. Боячись, як би не довелося заставляти нерухоме майно, i щоб зберегти видимiсть колишнього життя, що може в майбутньому пiти на користь синовi, вона, коли знову з'явився дядечко Рок, ще раз пристала на його доводи. Але тепер вона з ним розрахувалася. Коротко кажучи: у них залишаеться близько десяти тисяч франкiв щорiчного прибутку, з яких Фредерiкова пайка – двi тисячi триста, все, що зосталося з родового маетку! – Не може бути! – вигукнув Фредерiк. Вона лише кивнула головою на знак того, що так воно i е. Але ж дядько вiдпише йому щось? В тому нема найменшоi певностi! І вони мовчки пройшлися по саду. Нарештi вона пригорнула його до грудей i голосом, здушеним од слiз, мовила: – Ох, бiдолашний мiй хлопчику! Менi довелося вiдмовитись од багатьох надiй! Вiн сiв на лаву в затiнку крислатоi акацii. Їi порада – влаштуватися клерком до адвоката Пруарама, який згодом передасть йому свою контору; якщо вiн добре поведе справи, то зможе ii перепродати i знайти багату наречену. Фредерiк уже не слухав. Вiн несвiдомо дивився просто себе поверх загорожi в сусiднiй сад. Там була сама-одна рудоволоса дiвчинка рокiв дванадцяти. З ягiд горобини вона зробила собi сережки; ii сiрий полотняний нагрудничок залишав непокритими плечi, злегка позолоченi сонцем; на бiлiй спiдничинi були плями вiд варення; у всiй ii iстотi, напруженiй i тендiтнiй, вiдчувалася певна зграбнiсть хижоi звiрючки. Поява незнайомця, видно, здивувала ii, бо вона, тримаючи поливалку в руках, раптом стала, як укопана, i втупилась у нього ясними зеленаво-синiми очима. – Це донька пана Рока, – сказала панi Моро. – Вiн недавно одружився зi своею служницею i узаконив дитину. VI Зруйнований, пограбований, погублений! Фредерiк i далi сидiв на лавi, нiби приголомшений ударом. Вiн проклинав долю, йому хотiлося кого-небудь побити; i вiн впадав у ще бiльший розпач од того, що вiдчував себе ображеним, збезчещеним; адже вiн досi гадав, що батькiвський статок даватиме йому з часом тисяч п'ятнадцять рiчного прибутку, i натяками дав це зрозумiти подружжю Арну. Тепер його матимуть за хвалька, шахрая, пiдозрiлого пролазу, що втерся до них, сподiваючись на якiсь вигоди! А вона, панi Арну, як тепер зустрiтися з нею? Зрештою, про це вже й годi думати, маючи всього лише якихось три тисячi ренти! Не може ж вiн завжди мешкати на п'ятому поверсi, маючи за слугу воротаря, i протягом цiлого року з'являтися в тих самих нужденних чорних рукавичках, побiлiлих на пальцях, у засмальцьованому капелюсi й незмiнному сюртуку! Нi! Нi! Нiколи! А проте жити без неi нестерпно. Щоправда, багато хто обходиться без жодних статкiв – мiж них i Делор'е; i йому видалося легкодухiстю занадто зважати на такi незначнi речi. Убозтво, може, стократно умножить його здiбностi. Вiн пiдбадьорився, думаючи про великих людей, якi трудяться десь по мансардах. Душа панi Арну повинна зворушитися перед таким видовищем, i вона розчулиться. Отже, ця катастрофа кiнець кiнцем вийде на добре; немов землетруси, за яких вiдкриваються скарби, вона розбудить прихованi багатства його натури. Але в усьому свiтi е лише одне мiсце, де iх можуть оцiнити, – Париж! Бо, на його думку, мистецтво, наука i любов (цi три лики божества, як сказав би Пеллерен) можливi тiльки в столицi. Увечерi вiн заявив матерi, що повертаеться в Париж. Панi Моро була здивована й обурена. Це безглуздя, дурощi. Краще б вiн послухався ii ради, тобто залишився з нею i став на службу в конторi. Фредерiк знизав плечима: «Облишмо!» – вважаючи таку пропозицiю за образливу. Тодi добра жiнка вдалася до iншого засобу. Тихо плачучи, вона зворушливим голосом почала говорити про свою самiтнiсть, про свою старiсть, про жертви, якi вона принесла. А тепер, коли вона така нещасна, вiн ii покидае. Пiд кiнець, натякаючи на свою вже близьку смерть, мовила: – Господи, почекай ще трошки! Скоро ти будеш вiльний! Цi зойки повторювалися разiв двадцять на день протягом трьох мiсяцiв; воднораз його принаджували вигоди домашнього життя: вiн розкошував у м'якiй постелi, втiшався рушниками, на яких не було дiрок, i, врештi, знесилений, розслаблений, словом, скорений страшною силою сумирностi, Фредерiк дав одвести себе до метра Пруарама. Вiн не показав у нього нi знання, нi завзяття. Досi його мали за юнака з неабиякими задатками, котрий може стати гордiстю департаменту. Проте всi були розчарованi. Спершу вiн казав собi: «Треба повiдомити панi Арну», – i цiлий тиждень обмiрковував листи, сповненi дифiрамбiв, i коротенькi цидулки в лапiдарному та високому стилi. Його втримувала боязнь признатися в своiм становищi. Потiм вiн вирiшив, що краще написати ii чоловiковi. Арну знае життя i зможе його зрозумiти. Кiнець кiнцем, по двох тижнях вагання, вiн постановив: «Овва! Менi ж не доведеться бiльше зустрiтися з ними. Хай забудуть мене! Принаймнi я не впаду в ii очах! Вона гадатиме, що я вмер, i жалкуватиме за мною… може». А що й найрiшучiшi ухвали йому нiчого не коштували, то вiн заприсягнувся нiколи не вертатися до Парижа i навiть не довiдуватися про панi Арну. Проте вiн шкодував за всiм, аж до запаху газу й гуркоту омнiбусiв. Вiн замрiяно згадував кожне слово, яке вона мовила, тембр ii голосу, сяйво ii очей i, вважаючи себе живим трупом, не робив уже нiчого, нiчогiсiнько. Вiн уставав дуже пiзно, дивився в вiкно на вози, що проiжджали мимо. Особливо гнiтючi були першi пiвроку. Однак траплялися днi, коли вiн обурювався сам проти себе. Тодi вiн виходив iз дому. Вiн тинявся по луках, що взимку наполовину затопленi розливом Сени. Їх роздiляють ряди тополь. Де-не-де над водою зводиться мiсточок. Вiн блукав до вечора, ступаючи по жовтому листю, вдихаючи туман, перестрибуючи канави; що сильнiше била в скронi кров, то шаленiша жадоба дiяльностi охоплювала його; кортiло стати мисливцем в Америцi, слугою схiдного пашi або матросом; свою меланхолiю вiн виливав у довгих листах до Делор'е. А той iз шкури пнувся, аби тiльки пробити собi дорогу. Легкодухiсть друга i його постiйнi скарги здавалися клерковi безглуздям. Незабаром iхне листування зiйшло майже нанiвець. Усе свое вмеблювання Фредерiк подарував Делор'е, що й далi жив у його квартирi. Мати час од часу починала мову про те; нарештi вiн зiзнався, що подарував обставу, i мати його покартала. Саме тодi принесли йому листа. – Що з тобою? – спитала вона. – Ти весь тремтиш! – Нiчого! – вiдповiв Фредерiк. Делор'е сповiщав, що поселив у себе Сенекаля i вони вже два тижнi живуть разом. Виходить, Сенекаль тепер серед речей, що пов'язанi з подружжям Арну. Вiн може продати iх, робити щодо них зауваження, кепкувати. Фредерiк почув себе враженим до глибини душi. Вiн пiшов до себе в кiмнату. Йому хотiлося померти. Мати покликала його. Їй потрiбно було порадитись iз ним щодо насаджень у саду. Цей сад, на зразок англiйського парку, посерединi був розмежований штахетами, i одна половина належала дядечку Роковi, який мав iще й город при березi рiчки. Сусiди, що не ладили мiж собою, уникали появлятися в саду в тi самi години. Та пiсля повернення Фредерiка старий почав частенько прогулюватися там i не скупився на люб'язностi синовi панi Моро. Вiн спiвчував молодиковi, якому доводиться жити в глухому мiстечку. Якось вiн сказав йому, що пан Дамбрез питав про нього. Іншого разу вiн став розводитися про звичаi Шампанi, де титул переходив до дiтей по жiночiй лiнii. – За тих часiв ви були б вельможним паном, адже ваша матiнка з роду де Фуванiв. І що б не казали, справдi, iм'я – це неабищо. Зрештою, – додав сусiд, лукаво позираючи на Фредерiка, – все залежить вiд мiнiстра юстицii. Цi претензii на аристократичнiсть навдивовижу не пасували до його вигляду. Росту вiн був низького, а просторий брунатний сюртук занадто побiльшував довжину тулуба. Коли вiн скидав картуза, показувалося майже жiноче лице з гострющим носом; жовте волосся скидалося на перуку; вiддаючи комусь низенький уклiн, вiн своiм рединготом черкався стiн. До п'ятдесяти рокiв вiн обходився слугуванням Катрiни, родом з Лотарингii, його ровесницi, чие лице було подзьобане вiспою. А 1834 року пан Рок привiз iз Парижа вродливу блондинку з овечим виразом обличчя й «царственою поставою». Незабаром вона бундючно походжала з великими сергами у вухах, а пiсля народження дочки, записаноi пiд iм'ям Елiзабет-Олiмпii-Луiзи Рок, усе прояснилося. Катрiна думала, що з ревнощiв зненавидить дитину. Навпаки, вона полюбила ii i оточила турботою, увагою та ласкою, щоб посiсти мiсце матерi i настроiти проти неi дитя, а досягти цього було легко, бо панi Елеонора зовсiм занедбала малу, волiючи потеревенити зi своiми постачальниками. На другий же день пiсля одруження вона побувала з вiзитами в домi супрефекта, перестала «тикати» служницям i вирiшила, вважаючи це за добрий тон, триматися суворостi у вихованнi дитини. Вона була присутня на уроках; учитель, старий чиновник iз мерii, не знав, на яку ступити. Учениця чинила спротив, дiставала ляпаси, а потiм плакала на колiнах у Катрiни, що завжди визнавала ii правоту. Тодi жiнки сварилися; пан Рок зацитькував iх. Вiн одружився з любовi до дочки i не хотiв, щоб ii мучили. Часто ходила вона в подертiй бiлiй сукенцi й мереживних панталонах, але на великi свята ii чепурили як принцесу, на злiсть мiщанам, якi, з огляду на ii незаконне народження, забороняли своiм дiтлахам дружити з нею. Вона жила сама у своiм саду, гойдалася на релях, ганяла за метеликами, а то раптом зупиниться й спостерiгае, як жук-бронзiвка опускаеться на трояндовий кущ… Певно, такий спосiб життя надав ii личку виразу водночас i вiдваги, i мрiйливостi. На зрiст вона була така сама, як Марта, тим-то Фредерiк за другоi зустрiчi з нею спитав ii: – Чи ви дозволите менi поцiлувати вас, мадмуазель? Дiвчинка пiдняла голову й вiдповiла: – З великою приемнiстю! Але мiж ними були штахети. – Треба на них вилiзти, – сказав Фредерiк. – Нi, пiдiйми мене. Вiн нагнувся через штахети i, взявши ii пiд пахви, поцiлував в обидвi щiчки, а тодi так само поставив на мiсце; це повторювалося кiлька разiв. Безпосередня, як чотирирiчне дитя, вона, ледве почуе, що йде ii друг, кидалася йому назустрiч або ховалася за дерево i дзявкала, нiби щеня, аби його налякати. Одного разу, коли панi Моро кудись пiшла, вiн завiв ii до своеi кiмнати. Вона повiдкривала всi флакони з парфумами i густо напомадила собi волосся; потiм, нiтрохи не соромлячись, лягла на його лiжко, хоча спати й не думала. – Я уявляю, що я твоя дружина, – сказала вона. На другий день вiн застав ii всю в сльозах. Вона призналася, що «оплакуе своi грiхи», а коли вiн хотiв дiзнатися про них, вона, похнюпившись, вiдповiла: – Не питай мене! Наближався день першого причастя; вранцi повели ii сповiдатися. Святе причастя не додало iй розважливостi. Бувало, вона впадала в справжне шаленство; щоб угамувати ii, зверталися по допомогу до Фредерiка. Вiн часто брав ii з собою на прогулянку. Тим часом як вiн, iдучи, витав у своiх мрiях, вона край поля рвала маки, а коли помiчала, що вiн сумнiший, нiж звичайно, намагалася втiшити його нiжними словами. Його серце, яке не знало взаемноi любовi, вiдгукнулося на цю дитячу дружбу; вiн малював iй чоловiчкiв, розповiдав рiзнi iсторii i став читати уголос. Вiн почав iз «Романтичних анналiв», знаменитоi тодi збiрки вiршiв i прози. Потiм, забувши про ii вiк, – так вражений був ii розумом, – вiн прочитав iй «Аталу»[22 - «Атала» – роман Шатобрiана.], «Сен-Мара»[23 - «Сен-Map» – роман французького письменника Альфреда де Вiньi.], «Осiнне листя»[24 - «Осiнне листя» – лiрична збiрка Вiктора Гюго.]. Та якось уночi (того вечора вона слухала «Макбета» в немудрящому перекладi Летурнера) дiвчинка прокинулася з криком: «Пляма! Пляма!» – зуби в неi цокотiли, вона тремтiла i, втупивши переляканi очi в праву руку, терла ii i приказувала: «Та сама пляма!» Нарештi прийшов лiкар i наказав не хвилювати ii. Мiсцевi буржуа побачили в тому тiльки недобру призвiстку щодо ii моралi. Подейкували, нiби «син Моро» хоче зробити з неi в майбутньому актрису. Незабаром заговорили про iншу подiю – стало вiдомо, що приiхав дядечко Бартелемi. Панi Моро придiлила йому власну спальню i в своiй запобiгливостi дiйшла до того, що в пiснi днi подавала скоромину. Старий виявився не надто люб'язним. Не було кiнця-краю порiвнянням мiж Гавром та Ножаном, де, на його думку, повiтря важке, хлiб нiкудишнiй, вулицi кепсько брукованi, харчування абияке, а жителi мiста ледарi. «Яка ж у вас нужденна торгiвля!» – бурчав вiн. Старий осуджував свого брата за його навiженство, тим часом як вiн сам нажив капiтал, що дае двадцять сiм тисяч лiврiв рiчного прибутку. Пiд кiнець тижня дядечко поiхав i, вже сiдаючи в екiпаж, проронив слова не дуже багатонадiйнi: – Менi завжди вiдрадно знати, що ви живете в достатку. – Ти не отримаеш анiчогiсiнько! – сказала панi Моро, вертаючись у вiтальню. Вiн приiхав лише на ii домагання, i вона цiлий тиждень добивалася, – може, занадто вiдверто, – щоб вiн одкрив своi намiри. Вона вже каялась, що так дiяла, i тепер сидiла в крiслi, схиливши голову й стиснувши губи. Фредерiк, сидячи навпроти, стежив за нею; i вони обое мовчали, як i п'ять рокiв тому, коли вiн вернувся з Монтеро. Цей збiг, що прийшов йому на думку, нагадав йому про панi Арну. В цю хвилину пiд вiкном пролунало хльоскання батога, i чийсь голос його покликав. То був дядечко Рок – один на своiм вiзку. Вiн налагодився провести весь день у Ла Фортель, у пана Дамбреза, i по-дружньому запропонував Фредерiковi скласти йому компанiю. – Зi мною вам не треба нiяких запрошень, не турбуйтесь! Фредерiк охоче погодився б. Але чим пояснити свое остаточне переселення в Ножан? Не було в нього й пристойного лiтнього костюма. Нарештi, що скаже мати? Вiн одмовився. Вiдтодi сусiд став не такий приязний. Луiза пiдростала. Панi Елеонора тяжко занедужала, i стосунки припинилися, на велике вдоволення панi Моро, яка побоювалась, що взаемини з такими людьми пошкодять синовiй кар'ерi. Вона плекала мрiю купити йому мiсце в канцелярii суду. Фредерiк не дуже опирався тим намiрам. Тепер вiн супроводив ii до обiднi, вечорами грав iз нею в iмперiал; вiн звикав до провiнцii, занурювався в неi, i навiть його кохання набуло якоiсь похмуроi насолоди, дрiмливого чару. Вiн так щедро виливав у листах своi страждання, так часто згадував про них, читаючи книжки або гуляючи в полях, до всього iх прикладаючи, що вони майже вичерпалися; тепер панi Арну стала для нього наче небiжчицею, i вiн дивувався, що не знае, де ii могила, – такою тихою i покiрною стала його любов. Одного дня – це було 12 грудня 1845 року, – близько дев'ятоi години ранку, куховарка принесла йому в кiмнату листа. Адреса була написана великими лiтерами, незнайомою рукою, i Фредерiк, iще сонний, неквапливо розпечатав його. Нарештi прочитав: «Гаврський мировий суддя, III округа. Ласкавий добродiю! Ваш дядько, пан Моро, помер ab intestat…»[25 - Не залишивши заповiту (латин.).] Вiн спадкоемець! Фредерiк зiскочив з лiжка, босонiж, у самiй сорочцi, неначе за стiною вибухнула пожежа; вiн провiв рукою по обличчю, не вiрячи своiм очам, гадаючи, нiби все це йому сниться, i, бажаючи впевнитись, що не спить, розчахнув вiкно. Вночi випав снiг; дахи побiлiли; у дворi вiн навiть помiтив ночовки для прання бiлизни, що об них спотикнувся був учора ввечерi. Вiн тричi поспiль прочитав листа. Щирiсiнька правда! Всi дядьковi статки! Двадцять сiм тисяч лiврiв рiчного прибутку! І шалена радiсть потрясла його на саму лише думку, що вiн побачить панi Арну. З чiткiстю галюцинацii вiн уже бачив себе поруч неi, в ii домi; вiн привiз iй якогось подарунка, загорненого в тонкий папiр, а бiля пiд'iзду чекае на нього тiльбюрi, нi, лiпше двомiсна карета! Авжеж, чорна двомiсна карета зi слугою в брунатнiй лiвреi; вiн чуе, як кiнь б'е копитом, i дзеленькання збруi зливаеться з нiжними звуками iхнiх поцiлункiв. Це повторюватиметься щодня, без кiнця-краю. Вiн вiтатиме iх у себе, у власнiм домi; iдальня буде оббита червоним сап'яном, будуар – жовтим шовком, скрiзь – дивани! А якi етажерки! Якi китайськi вази! Якi килими! Цi образи мигтiли так безладно, що йому в головi запаморочилось. Тодi вiн згадав про матiр i пiшов до неi, все ще тримаючи в руках листа. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/gustav-flober/vihovannya-pochutt-v/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Флобер довго шукав назву для свого твору. До остаточного варiанту письменник пропонував iншi: «Зiв'ялi плоди», «Невдахи». 2 …його думка про панi Лафарж. – Йдеться про судову справу 1840 р., за якою панi Лафорж була звинувачена в отруеннi свого чоловiка i засуджена до каторги. 3 Гiзо Франсуа П'ер Гiйом (1787—1874) – французький iсторик i полiтичний дiяч, що у 40-вiроки XIX ст. фактично визначав антидемократичну полiтику Францii. Йому належить лозунг: «Збагачуйтесь – i ви станете виборцями». 4 Вертер – герой роману Гете «Страждання молодого Вертера» (1775); Рене – герой однойменного роману-сповiдi Шатобрiана; Франк – герой поеми Мюссе «Вуста та келих»; Лара – герой однойменноi поеми Байрона; Лелiя – героiня однойменного роману Жорж Санд. 5 Мiрабо Оноре Габрiель Рiкеттi (1749—1791) – популярний дiяч Великоi французькоi революцii 1789—1794 рр. 6 Основний подiл осiб (латин.) – один iз вступних роздiлiв пiдручника з цивiльного права. 7 Сен-Жюст Луi-Антуан (1767—1794) – дiяч Великоi французькоi революцii; один з керiвникiв якобiнськоi диктатури; однодумець i друг Робесп'ера. 8 «Ревю де Де Монд» – лiтературно-полiтичний журнал, заснований в 1829 р.; в журналi друкували своi твори найвидатнiшi письменники того часу. 9 Робер Макер – герой мелодрами Антье, Сент-Амана i Полiанта «Постоялий двiр Андре». Завдяки талановитiй грi видатного актора Фредерiка Леметра (1800—1876) iм'я персонажа пересiчноi п'ески стало узагальненням типу вiдверто цинiчного пройдисвiта, безсоромна й хижа поведiнка якого вiдтворювала вдачу олiгархiв, якi безжально грабували Францiю. 10 Ви англiець? (Англ.) 11 Беранже П'ер Жан (1780—1857) – популярний французький поет-пiсняр. Тут йдеться про стримане ставлення поета до Липневоi монархii. 12 Лаффiт Жак (1767—1844) – вiдомий фiнансист доби Липневоi монархii; був в опозицii до уряду Луi-Фiлiппа. 13 Шатобрiан Франсуа Рене (1768—1848) – визначний французький письменник-романтик. Легiтимiст за переконаннями, за часiв правлiння Луi-Фiлiппа Шатобрiан демонстрував прихильнiсть до демократичних iдей. 14 Ламартiн Альфонс (1790—1869) – вiдомий французький поет-романтик, iсторик, полiтичний дiяч. 15 Мiкеланджело Буонарротi (1475—1564) – видатний iталiйський живописець, скульптор, архiтектор, поет епохи Вiдродження. 16 Буше Франсуа (1703—1770) – вiдомий французький живописець i гравер. Вiддавав перевагу сюжетам з античноi мiфологii, яким неодмiнно надавав еротичного забарвлення в манерi рококо. 17 Блан Луi (1811—1882) – французький соцiалiст-утопiст, дiяч французькоi революцii 1848 р. 18 Герцог Немурський та Жуанвiль – сини Луi-Фiлiппа. 19 Вересневi закони вотованi пiсля замаху на Луi-Фiлiппа (1835) – i були спрямованi на посилення цензури та суду. 20 Як личить (латин.). 21 …питання про рейнський кордон – питання про повернення Францii лiвого берега Рейну, що за мирною угодою 1815 р. став нiмецьким. 22 «Атала» – роман Шатобрiана. 23 «Сен-Map» – роман французького письменника Альфреда де Вiньi. 24 «Осiнне листя» – лiрична збiрка Вiктора Гюго. 25 Не залишивши заповiту (латин.).