Мрія метелика

Мрiя метелика Лiя Щеглова Вiн з’явився в ii життi раптово. І вибухнув вулкан пристрастi. Дорослий, досвiдчений, забезпечений i загадковий. За майже два роки iхнiх бурхливих стосункiв вона нiчого про нього не дiзналася. А потiм вiн зник. Забравши з собою ii душу. Сенсу жити бiльше не було. Як метелик, вона згорiла на попiл у полум’i пристрастi. А потiм – випадкова зустрiч iз Сергiем. Одруження, нормальне життя з нормальним чоловiком. Якого вона нiколи не кохала й не цiнувала. Доки вiн не зник… Де вiн? І що вiдбуваеться? Здаеться, усе повторюеться. Але крила метелика не можуть згорiти двiчi. І справжне кохання трапляеться лише одного разу. Один раз на все життя. Лiя Щеглова Мрiя метелика Моему чоловiковi – людинi, яка розумiе мене лише з погляду, яка надихае, допомагае, пiдтримуе Частина 1 Народження Роздiл 1 Менi вiд тебе добре робиться.     Чарльз Буковскi. Жiнки[1 - Усi епiграфи взято з iнтернет-ресурсiв. Зiткнувшись iз тим, що iнтернет iнодi одну й ту саму цитату приписуе рiзним людям, я вирiшила зазначати авторство лише тих, якi особисто зустрiчала в книжках чи фiльмах. (Тут i далi прим. авт.)] – Не пiдходь, бо вб’ю! Та я серйозно кажу тобi! Волосся Катерини розкуйовджене, щоки розпашiлися. Зазвичай блiда, зараз вона скидалася на героiню картин Гапчинськоi. Закутана в плед, лежить на диванi, кухоль – саме так: не бокал, а величезний кухоль iз глiнтвейном у руках. Сама ледве говорить, бо застуджене горло, а туди ж – повчати. – Та ну тебе! – вiдмахуюсь я. Насправдi вже трохи дратують тi розмови, що я сама в усьому винна. Але подруга наполягае й дiлиться враженнями. Мовляв, побачила вона мене на днях у мить, коли я не знала, що вона поруч. І здивувалася моему погляду. – Гострий, колючий, зверхнiй. Зрозумiло, що так жоден не наважиться пiдiйти до тебе, не те що знайомитися стане! Менi вже не раз казали, що погляд у мене важкий. Що людинi, яка мене не знае, певно, страшно до мене пiдiйти. Може, вони й мають слушнiсть. Складно сказати, що саме так уплинуло. Я далека вiд того, щоб ненавидiти людей, аж нiяк! Просто в бiльшостi своiй люди менi нецiкавi, здаються нудними. Вони ж не читають книжок! Вершина iнтелектуального розвитку – iнтернет, канали новин сумнiвноi якостi. І то читають лише заголовки! У кращому випадку! Про що з ними можна розмовляти? Сидiли ми в Катi вдома. Дiзнавшись, що вона захворiла, я прийшла ii пiдтримати. Принесла набiр для глiнтвейну, органiзувала все. Тож тепер на всю квартиру пахло яблуками та корицею. – Просто чоловiче порiддя вимирае! – кажу вголос про те, що давно крутиться в думках. Роблю наступний ковток. Для Катi я поклала туди добрячу порцiю меду, тож менi було занадто солодко. Але iй зараз саме таке потрiбно. Схоже, гаряче та солодке вино й на мене подiяло швидше за звичайне, та й випила я тодi чимало. Утiм, радше просто наболiло й хотiлось виговоритися. – Вони бояться пiдiйти до дiвчини, не кажучи вже про «заговорити»! Їм легше флiртувати в iнтернетi, западати на форумах. Лiньки вiдiрвати дупу вiд стiльця й вийти на вулицю. Ховаються за фото накачаних мачо, якi знайшли в тому ж iнетi, або просто за аватарками. Так легше. Не треба докладати жодних зусиль. Погляду вони лякаються! А ти пiдiйди та дiзнайся, що там, за тим поглядом?! А там дiвчина, яка кохатиме лише тебе, тож ти мусиш (так, саме мусиш!) вiдповiдати ii уявленням про те, яким повинен бути справжнiй чоловiк. «Крижана королева!» – випадково почула про себе вiд хлопцiв-однокурсникiв, а згодом дiзналася, що так мене називають усi. Мабуть, саме цим можна було пояснити те, що хлопцiв у мене досi не було. Сама я не була здатна зробити перший крок, це не входило в систему моiх понять про стосунки. А хлопцi не наважувалися знайомитись ближче. За вiкном сипав снiг. Шалений вiтер розгойдував телевiзiйнi та iнтернетнi кабелi, що тяглися з даху до вiкон мешканцiв. Час вiд часу вони iз силою билися об пластиковий вiдлив. Складалося враження, що у вiкно хтось стукае. Я сидiла в крiслi навпроти Катi, спиною до вiкна. Попервах навiть оберталася – попри розумiння, що сиджу на дванадцятому поверсi, перевiряла, хто ж там стукае. На столику перед нами стояв запiтнiлий графин iз гарячим глiнтвейном, у руках такий самий, як у неi, великий кухоль iз гарячим напоем. Лише камiну з вогнем не вистачало для взiрцевого затишку. – Навiщо тобi той справжнiй? – раптом запитала мене подруга. – Ти створила для себе iдеал, через це й розчарування! – сьогоднi вона весь час намагаеться мене в чомусь переконати. Неважливо в чому. Сама ж одиначка, тривалих стосункiв iз жодним хлопцем не мала. Хiба ж не згодна з тим, що бiльшiсть iз них нiкчеми? Так нi! Вона весь час намагаеться спростувати моi судження. – Ти забагато вiд них вимагаеш! Годi чекати на принца! Погодься на звичайного хлопця. Можливо, у чомусь вона мала рацiю. Може, справа зовсiм не в iнших людях, а в менi. Я справдi занадто вимоглива, але ж не лише до iнших! До себе найперше! Я таки створила iдеальний для себе образ. І примiряла його на всiх довкола, – а вiн не пiдходив. Можливо, менi варто було не гнатися за своiм iдеалом, а обирати серед тих, хто був поруч, робити перший крок, кокетувати з усiма… Та бiда в тому, що не потрiбен був менi абиякий хлопець. – Збагни вже нарештi! Не бувае в цьому свiтi так, щоб побачив людину й бац – охопило шалене бажання, i ти розумiеш, що ось вiн, той, на кого чекала все життя! Для того, щоб закохатися, треба щонайменше дати людинi шанс, пiзнати одне одного! Сходити на побачення! А ти… Катя розчаровано махнула на мене вiльною рукою. Вiдколи це вона взялася примiряти на себе роль експертки з людських стосункiв? Точно жар на неi так уплинув… * * * Тепер уже, через стiльки рокiв згадуючи ту розмову, я достеменно знаю, що кохання з першого погляду iснуе. Якщо не кохання, то принаймнi пристрасть. Не мине й пiвроку, як Катя переконуватиме мене, що моi стосунки з тiею людиною – маячня, що так не можна, що я все сама собi вигадала й мушу опанувати себе… Та я вже тодi вiдчуватиму, що все набагато складнiше. І не зводиться до сили волi чи бажання. Просто людина, яка пiдпала пiд дiю пристрастi, не здатна себе контролювати. І час тут не лiкуе. Перевiрено життям. * * * Історiя, яка перевернула мое життя, спотворила його, вибила грунт з-пiд нiг, почалася в день конвокацii. Ми з однокурсниками вирiшили отримання диплому вiдсвяткувати в нiчному клубi – доволi модному на той час закладi, у якому дивним чином збиралися люди з найрiзноманiтнiших суспiльних прошаркiв. Якби я знала, чим закiнчиться цей вiзит, якби могла лише уявити – зачинилася б удома й не вiдповiдала б на дзвiнки, щоб нiхто не мiг умовити чи переконати. Та нi, я не знала. Я пiшла. І зустрiла його. * * * Є люди, якi з легкiстю знайомляться з будь-ким, без проблем стукають у дверi малознайомих сусiдiв серед ночi, щоб попросити штопор чи викликати собi таксi. Моя сестра, з якою я познайомлюся лише за кiлька рокiв вiд початку цiеi iсторii, саме така. І е закоренiлi iнтроверти. Їм нiхто не потрiбен, вони не звернуться зайвий раз до стороннiх, комфортна самотнiсть – найлiпший стан, а сама лише думка про перебування у великих компанiях навiюе панiку. Це сто вiдсоткiв про мене. Рiшення пiти в клуб з однокурсниками було зважене й сто разiв переважене. Однак це ж знайомi, тi, з ким навчалася протягом п’яти рокiв. У нас склалися доволi дружнi стосунки, не було конфлiктiв. Нiчого страшного не станеться. Просто вечiр виходу зi зони комфорту. Це буде навiть корисно для мене… І ми з друзями справдi весело проводили час. Багато смiялися, згадували роки, проведенi в унiверi, жартували, дiлилися планами на майбутне, танцювали. Тодi я вже мала роботу, вдало пройшовши спiвбесiду в однiй доволi великiй компанii. Звiсно, не бозна яка посада – молодший спецiалiст вiддiлу планування та iнновацiйних пропозицiй. Я ще не дуже тямила, чим саме займатимуся, адже лише в понедiлок мав бути мiй перший робочий день. Але то вже був початок, i неабиякий! А потiм в якусь мить я обернулася й зустрiлася з ним поглядом. Було в принципi незрозумiло, як вiн мiг опинитися в тому клубi. Вiн жодним чином не вписувався в тамтешню обстановку. Це був клуб не його рiвня. Такi, як вiн, мусять сидiти в богемних ресторанах, де цiна пляшки вина перевалюе за тисячi гривень. Першоi ж митi я безпомилково визначила, що це саме така людина – впливова й заможна. Про це свiдчило все. І те, як сидiв, як вказував офiцiантцi на келих, як дивився на те, що вiдбуваеться навколо. Я б не здивувалась, якби десь серед натовпу знайшлися його охоронцi. Темне, коротко стрижене волосся. Свiтлий костюм, яскраво-синя краватка на тлi кремовоi сорочки, на рукавах блищать запонки. Ще пiди пошукай бодай одного вiдвiдувача, вдягнутого в дiловий костюм! Сидить неподалiк вiд нас, у руцi тримае келих iз червоним вином. На безiменному пальцi лiвоi руки червоним сяйвом блищить перстень. Та понад усе мене привабив його погляд. Вiн манив до себе й наче промовляв: «Я вже все про тебе знаю!» Я так i дивилася в його чорнi очi, не маючи сили вiдiрватися. Вiн робить ковток, вiдставляе вбiк келих, пiдводиться. Аж тепер, сполохана, я рiзко вiдвертаюся, наче й не розумiю, що вiн прямуе саме до мене. Торкаеться плеча, i я здригаюся, знов зустрiчаюся з ним поглядом i тану в ньому. – Я хочу потанцювати з тобою. Жодних «чи я можу вас запросити», «дозвольте» абощо… «Я хочу» та й годi! Хлопцi з нашоi компанii негайно втрутилися – мовляв, дiвчина з нами, – та я iх зупинила. Пiдвелася й протягнула йому руку. Інодi, згадуючи тi подii, ставлю собi питання: що б вiн зробив, якби я вiдмовилася? Про це я також нiколи не дiзнаюся. Бо це неможливо! Я не зможу йому вiдмовити нi в чому. Упевнена – навiть тепер, стiльки рокiв по тому. Роздiл 2 Губи нецiлованi i грiшнi, Очi, божевiльно голубi.     Василь Симоненко Що я зараз пам’ятаю про той вечiр? Кожну мить i нiчого. Грала музика, майже не було свiтла, iнодi по ньому чи по менi пролiтали прожекторнi променi, на мить освiтлюючи обличчя. Його було байдужим. Саме так менi тодi здавалося, але це не викликало жодних емоцiй – анi образи, анi бажання вiдмовитися вiд танцю. Ми танцювали – довго, не повертаючись до столикiв, iнодi занадто близько одне до одного. І тодi вiн напевно вiдчував тремтiння мого тiла – i ще ближче притискав мене до себе. Я розчинялася в безоднi його чорних очей, мало що розумiючи, а потiм у якусь мить усвiдомила, що спираюся на холодну, покриту темно-синiми кахлями стiну, а вiн шалено цiлуе моi губи. Його руки на моiх сiдницях, пальцi перебирають тканину сукнi, задираючи ii. Збагнувши, що станеться далi, прийшла до тями. Благаю: – Не тут, будь ласка! Вiн робить крок назад, здивовано дивиться на мене, наче щось розмiрковуе. Чому ж ти дивуешся? Я вiддамся тобi, невже не бачиш? Та не таким я собi уявляла свiй перший раз! І аж нiяк не в такому мiсцi! – Тож де ти хочеш? – запитуе в мене. Я вiдверто жахнулася! Невже вiн менi пропонуе вирiшувати? Я навiть уявила, як приводжу його до себе, у мою спiльну з мамою приватизовану комуналку, i менi стало нiяково. Та нi, вiн лише iронiзуе. – Іди за мною, – каже за кiлька секунд i, не чекаючи, поки я поправлю одяг i зачiску, iде геть. Менi б замислитися вже цiеi митi. Вiн волiв узяти мене в туалетi, як останню… Та що я знаю про iхне життя? Мабуть, i iм таких умов не пропонують, у номер ведуть. Але нi! То була якась мана. Я не вiдмовилася, навiть думки такоi не майнуло! Квапливо поправила плаття, радiючи тому, що нiхто не ломиться в дверi, i боячись, що зараз вiн пiде i я нiколи його бiльше не побачу. Танцзал – унизу, нашi столики на другому поверсi, на великiй верандi, увитiй трояндою. Чоловiк пiшов туди. Лише на кiлька секунд зупинився бiля свого столика й недбало кинув кiлька купюр. Немов заворожена, я крокувала за ним. Як ще про сумку згадала?! Ухопила ii, махнула друзям, що йду, i опинилася на вулицi. Господи, чому нiхто з них навiть не спробував зупинити мене? Не вхопив за руку, не струснув, не затримав, поки той чоловiк поiде, не промовив банального: «Що ти коiш?» А чи вийшло б? Чи зупинила б мене бодай якась сила в ту мить? Я з першоi хвилини пiддалась його дурману. І досi одурманена, хоча минуло вже… Насправдi навiть зараз не розумiю, що примусило мене отак кинутися у вир, не замислюючись узагалi нi про що. Як таке могло статися зi мною? Врiвноваженою, розсудливою, спокiйною? Я не знала. * * * Тиша тисне. Я вiдчайдушно намагаюся придумати, що сказати, та незграбнi слова застряють десь у горлi. Вiн також мовчить усю дорогу в машинi та зараз, у лiфтi. Жодного слова не промовив. Щоправда, щойно зачинилися дверi його квартири, накинувся на мене, наче хижак, який тиждень i рiсочки в ротi не мав. Схопив за плечi, втиснув у стiну, шалено, пристрасно цiлуе, а руки нетерпляче смикають застiбку моеi вечiрньоi сукнi. Не минуло й хвилини, як я стою перед ним лише в бiлизнi та босонiжках на високих пiдборах. Вiн вiдступае на крок, вiдверто розглядае. Я шарiюся. Щоки горять пекельним полум’ям. І водночас розумiю, що до нестями хочу продовження. Низ живота горить вогнем, про iснування якого я досi навiть не пiдозрювала. Проте терпляче чекаю, що далi, не знаючи, куди подiти руки, або – що промовити. – Обернися спиною. Вiн не просить – наказуе. Напевно, не вмiе iнакше. Та я радо сприймаю його зверхнiсть, аби скорiше. Сукня валяеться в ногах, плутаеться, заважае. Роблю крок убiк, обертаюся обличчям до стiни. Чекаю. – Розпусти волосся. Квапливо шукаю у волоссi шпильки, висмикую iх одну за одною, i тут нова команда: – Повiльнiше. Нам нема куди поспiшати. Пiдкорююсь. Повiльно, демонстративно дiстаю шпильки й кидаю iх на пiдлогу. Вiдтак струшую головою, щоб локони лягли красивiше. І вже просто божеволiю вiд чекання. Чого ж ти стоiш?! На що чекаеш? – Нi! Не обертайся! Так i стiй! Вiд доторку здригаюсь, вiн обпалюе. Його пальцi ледь торкаються мого плеча. По тiлу бiжить хвиля нiжностi. Вiн веде пальцями знизу вгору, ледь вiдчутно. Так само повiльно переходить на спину. Прибирае мое волосся наперед (тепер воно майже прикривае груди, адже лiфчик вiн розстiбнув на мить ранiше, i той лежить на пiдлозi поверх сукнi). Вiд шалу, з яким цiлувалися кiлька хвилин тому, не зосталося й слiду. Моя шкiра вкриваеться мурашками, але всерединi все палае. З губ зриваеться стогiн. Крижана королева розтанула. * * * Вiн дивно поеднував шаленiсть i повiльнiсть. Доводив мене до пiку, зупинявся в останню мить, притамовував стогiн розчарування поцiлунками й починав наново. Вимагав вiд мене ласки у вiдповiдь, навчав вiдчувати ii кожною клiтиною тiла, дарував безмежну насолоду… Вiн робив перерви, пiд час яких наповнював келих бiлим вином, докладав у тарiлку сир iз якимось дивнуватим гострим смаком та рiзким запахом. Пропонував менi несезоннi, страшенно запашнi полуницi, персик, нарiзаний шматочками, чи виноград. Пам’ятаю, як у хвилинку такого вiдпочинку зателефонувала матерi, плутано пояснювала iй, чому не прийду сьогоднi додому, а вiн уже показував менi на годинник – мовляв, занадто довго балакаю, мушу вже йти до нього. * * * Сон знайшов мене аж на свiтанку. Радше чоловiк дозволив. Я мiцно заснула в його широчезному лiжку. Нiчого не снилося, нiчого не чула, а коли розплющила очi, було вже далеко за полудень. Порожне лiжко. Порожня квартира. Спершу я навiть зрадiла, що вiн пiшов. Менi здавалося, що я б не зумiла навiть поглянути на чоловiка, за яким пiшла в перший вечiр знайомства. І якого знайомства? Вiн цiлу нiч робив зi мною дивнi речi, я забула про сором, пiзнала, якою на смак е чоловiча сила, божеволiла вiд бажання, втратила цноту, але так i не дiзналась, як його звуть. Тепер наздогнало. Щоб хоч якось охолонути вiд сорому, пiшла в душ. Стояла пiд струменем холодноi води, шалено терла шкiру, здираючи з нiг засохлу кров та його сперму, змерзла, а вiдчуття нiяковостi так i не позбулася. Треба просто пiти звiдси. Пiти й забути. Позбутися навiть згадки. Зiтерти з пам’ятi. Я почала хутко збиратися. Скрутила у вузол мокре волосся, познаходила своi речi, що валялися по всiй квартирi, вдяглася, схопила сумочку й кинулася до дверей. Вони були замкненi. Нi, так не може бути! Тут десь мае бути ключ. Вiн не мiг! Так не можна! Вiн мiг. Йому можна. Вiн замкнув мене й пiшов. У безсиллi щось змiнити я всiлася на пiдлогу пiд дверима. Кинулася до телефону й одразу ж схаменулася. Що й кому я можу пояснити? Адже не знаю навiть, куди саме вiн привiз мене. Учора геть за дорогою не стежила! Я пiдхопилася, пiдбiгла до вiкна. З висоти якогось там поверху крiзь полуденне сонце довго вдивлялася в силуети навколишнiх будiвель. Жодноi знайомоi вулицi, жодноi ознаки, за яку б я могла зачепитися. Наче це якесь iнше мiсто! Почала розглядатися. Адже вiн живе тут! У ваннiй зубна щiтка, приладдя для голiння, речi в шафi, iжа в холодильнику. Тож мають бути якiсь квитанцii чи ще щось! Та виявилося, що цей чоловiк доволi скритний. Окрiм шафи для одягу, у якiй речi лежали iдеально складеними, усi iншi шухлядки були замкненi. Менi не вдалося знайти жодного аркушу, де б було зазначено адресу. Я здалася. Усiлася на канапу у вiтальнi, де вчора все почалося, пiдтягнула до себе ноги й чекала. Дзвiнок мобiльного змусив мене здригнутися. Мама. Я завагалася, розмiрковуючи, що iй казати. Телефон замовк та за кiлька секунд знову заграв. Менi не хотiлося iй брехати, та я розумiла, що й правду про те, що сиджу замкнена в чужiй квартирi, сказати також не можу. – У мене все добре, мамо, – встигла промовити ранiше, нiж вона запитала. – Ти де? Я хвилююся, люба! Я нiколи не втручалася у твоi справи, та ранiше ти завжди приходила додому. Господи, от що iй казати? – Я… мамо, учора я зустрiла одну людину, чоловiка, i зараз волiю побути з ним. Зрозумiй мене, добре? Якийсь час вона мовчала, та я вiдчувала, що вона поруч. Я сподiвалася, що вона не стане менi докоряти. – Я добре розумiю тебе. На жаль… Телефонуй менi, будь ласка. «Гаразд» я вже казала телефонним гудкам. Прибрала телефон у сумку й раптово усвiдомила, що не збрехала iй анi слова, сказала чисту правду. Я хочу бути поруч iз цiею людиною. Вiд цього менi самiй стало моторошно. * * * Вiн повернувся за кiлька годин, анi словом не пояснивши свое зникнення. Налякана очiкуванням, я почала збиратися, та вiн мав iншу думку. – Ти маеш поiсти. – Я пiти маю. Хiба ви не чуете мене? – вiн був рокiв на двадцять старший за мене, тож я навiть не могла сказати «ти» своему випадковому коханцевi. – На мене чекають! Негайно вiдчинiть! Я стояла в передпокоi зiбрана, чекаючи, поки вiн вiдчинить тi клятi дверi, адже ключа в замку знов не було. Вiн не вiдповiв. Схопив за плече й потягнув на кухню. Усадив на стiлець i вказав на тарiлку: – Їж! Сам сiв навпроти. До виделки я й не торкнулася, хоч i справдi була голодна. Сидiла, опустивши очi. Вiн зачекав. Недовго. – Подивись на мене! – наказ. Дивлюся й не розумiю – це що, вiн сердиться на мене?! Та це я маю трощити тут усе за те, що замкнув мене на пiвдня! Хiба вiн не розумiе?! – Голодною ти звiдси не пiдеш! – пiдвiвся й пiшов. Я ж схопила тарiлку й щосили пожбурила ii об стiну. Тарiлка повiльно сповзала, залишаючи по собi слiди якоiсь зеленуватоi пасти. Навколо падали шматки сиру, розкочувалися оливки. Зрештою, вона вiдлiпилася вiд стiни i, вдарившись об пiдлогу, розбилася. Брязкiт видався аж надто лунким. Вiн зупинився. Рiзко обернувся до мене. І тут менi здалося, що вiн зараз уб’е мене – таке в нього було обличчя. Схопилася, не встигла й вiдскочити, як вiн уже поруч. Вiдчайдушно заплющую очi. Та вiн, на диво, обережно торкаеться моiх щiк холодними, як крига, долонями, нiжно проводить. – Хiба я скривдив тебе, маленька? Голос лагiдний, спокiйний, i не скажеш, що мить тому шаленiв. Натомiсть шалено стукотить мое серце. Вiн горнеться до мене, цiлуе. З моiх губ злiтае стогiн, тiло зрадницьки тремтить, я неспроможна впоратися з цим. І вже не розумiю, чому вперлася з тiею iжею, адже прагну лише одного: щоб не вiдпускав вiд себе нi на мить. Усвiдомивши це, роблю зусилля. Так не можна. Такий зв’язок не е природним. Пiднiмаю руки, щоб вiдштовхнути його, та нi. Цей чоловiк знае кожну мою думку. Перехоплюе iх, пiдносить до своiх губ, починае повiльно обцiловувати. – Не треба, дiвчино, не варто вiдмовлятися, не пручайся. І я тану в цих його словах. Вiн кладе моi руки собi на шию, наче пушинку пiдхоплюе й несе в лiжко. * * * Прошу, щоб не заiжджав у двiр. Мовляв, не хочу, щоб бачили сусiди. Насправдi не хочу, щоб вiн бачив, у який пiд’iзд пiду я. – Сусiди вже давно сплять, – слушно зауважуе вiн i заiжджае пiд арку. Глушить мотор. Кiлька секунд я чекаю, що вiн ще щось скаже. Дарма. Вiдчиняю дверцята й виходжу. Перш нiж устигаю iх зачинити, все ж чую його слова: – Ти пiдеш до мене вдруге? Шалено хочу сказати «нi!», це ж так легко, чи бодай хитнути головою – i не можу. Зачиняю дверцята й бiжу геть. У пiд’iздi змушена якийсь час постояти й вгамувати серцебиття. Надворi глибока нiч, але в нашому вiкнi горить свiтло. Мама досi не спить. Знаю, що чекае на мене. Розкаже, що багато роботи, що iй термiново треба було закiнчити статтю. Запитае, чи хочу я iсти. Я не хочу, щоб вона бачила, яка я збентежена всiм, що сталося. Але ж вона все одно здогадаеться… – Попиймо чаю? – пропоную я, бо розумiю, що не можу зараз отак просто пiти в лiжко. Вона в мене редакторка. Працюе у видавництвi, iнодi бере роботу додому, пiдробляе. У кiмнатi вiдчуваеться стiйкий запах валерiани. Обнiмаю ii мiцно-мiцно й шепочу у вухо: – У мене справдi все добре, мамо. Кивае. Вона мене чудово розумiе. І я знаю, чому. Роздiл 3 Пристрасть – це клинок, який двое тягнуть у рiзнi боки… Наступного дня в мене почалися мiсячнi. Я могла заспокоiтися тим, що ця примарна iсторiя не матиме жодних наслiдкiв. Охоче ходила на роботу, знайомилася з колегами. Новi враження розвiяли оману того чоловiка. Я вже навiть майже повiрила, що минулось. Намагалася не згадувати того, що сталося. Гадала: це найкраще, що можна зробити. Здавалося навiть, що виходить. Якою ж я була наiвною! Та про це згодом. Колежанка по кабiнету, трiшечки повненька, iз веселою вдачею, Ольга, допомагала менi з адаптацiею. Знайомила з усiма пiд час обiдньоi перерви. Нi на секунду не замовкала. – Наталочко, привiт, от познайомся, у нас новенька! – мовить до високоi чорнявоi дiвчини, що сiдае за столик поруч iз нами. – Так, нарештi взяли! – i до мене: – Наталя у нас бухгалтер, спiвпрацюе з нашим вiддiлом. Наталя з першого погляду здаеться доволi привiтною, щиро усмiхаеться, вiтае мене з першим днем, ще про щось питае. Незначуще, та вже розумiеш, що порадниця серед рахiвникiв уже е. – А це Сергiй, айтiшник, – вказуе на хлопця в окулярах з товстенною оправою, який стоiть iз тацею в руках, шукае, де сiсти. Айтiшник – то гарне знайомство, мало що з технiкою може статися, та Оля вiдразу й обламуе мене. – Вiн з нами не спiвпрацюе. Його сектор поверхом нижче. Я тобi потiм покажу нашого айтiшника. Агов, Сергiю, можеш з нами сiсти! – до нього. І вiдразу ж до мене: – Вiн такий розумака, тобi сподобаеться! Уже по дорозi додому розповiдала, хто чим займаеться, хто з ким конкуруе. Вона знала все про всiх. Та при цьому не видавалася плiткаркою. Якось по-доброму воно в неi виходило, без заздростi або злоби. Окрiм того, виявилося, що нам iз нею йти додому в один бiк. У той час як Ваня, ще один сусiд по кабiнету, спокiйний i врiвноважений, пояснював, як налагоджено локалку, де що можна взяти, де якi шаблони документообiгу. Тиждень промайнув непомiтно. Я вже почала бiльш-менш орiентуватися в тому, як органiзована робота на фiрмi. Вивчила iмена людей, вiд яких залежала. Звикала до нового для мене режиму з восьмигодинним робочим днем. А головне: на якусь мить повiрила, що продовження тiеi шаленостi не буде. Вiн зателефонував у п’ятницю, вiдразу пiсля завершення робочого дня. Побачивши незнайомий номер, я вмить зрозумiла, хто це. Стала посеред тротуару, наче громом прибита. Слова, що казала Ользi, десь застрягли, я тримала в руках свiй старенький телефон, дивилася на номер i не знала, що робити. Я вiдверто злякалася. За тиждень остаточно визначилася з тим, що не хочу мати стосункiв iз людиною, яка впливае на мене, наче удав на кролика. Що нiчого путнього з цього все одно не вийде. І, мабуть, простiше за все було б не брати слухавку, та менi було несила вiдмовитися. – Я чекаю на зупинцi. Ходи хутчiше, – мовив вiн, щойно я натиснула прийом i пiднесла до вуха слухавку. Жодного вiтання, «як справи», «чи вiльна ти…». Я чекаю, ходи хутчiше. Наче й сумнiву не мае, що пiду з ним. А хiба не пiду? Хiба не згадувала кожноi ночi його пестощi? То лише при свiтлi дня вдавалося переконати себе, що варто про все забути! А вночi… Оля дивиться на мене, нiчого не розумiючи. – Щось не так? Що сталося? – Нiчого, – занадто швидко вiдповiла я. – Забiжу до аптеки, не чекай на мене. Вибач, так треба… Вона лише знизала плечима, мовляв, бувае, i пiшла на зупинку. Власне, ми вже були поруч iз нею. Його «Аудi» металевого кольору стояла трiшки далi вiд зупинки, щоб не заважати мiському транспорту. Я зупинилася, щойно ii побачила, проте сумнiвалася, чи то справдi його машина. Тонованi вiкна були наглухо закритi, хто за кермом, за ними не видно. Не хотiлося видаватись iдiоткою й пояснювати незнайомому водiевi, чому я вiдчинила дверцята його машини. Та я дарма переймалася. Вiн пiдiйшов збоку, пiдхопив мене пiд лiкоть i повiв до авто. Чемно вiдчинив дверцята, пропонуючи сiдати. На задне сидiння поклав кiлька пакетiв з фiрмовою позначкою супермаркету. Зайняв мiсце водiя. Невже сам скуповуеться? Неймовiрно! У мене нiяк не в’язався образ цього чоловiка з кимось, хто стоiть у черзi до каси супермаркету. А як вiн дiзнався, що я поруч? Де я йтиму та о котрiй? Невже стежив? У мене скоро параноя розвинеться. Хiба дорослiй людинi в життi нема бiльше чим займатися, нiж стежити за дiвчиною, з якою якось переспав? А номер телефону? Я ж так i не дала йому свого номера! У вiдповiдь на моi запитання вiн промовив: – Телефонуй матерi, що вiд’iжджаеш на вихiднi. Я схаменулася: – А речi? Я не можу всi вихiднi ходити в сукнi пiсля цiлого робочого дня. Ми можемо принаймнi до мене заiхати? Вiн усмiхаеться. Чимось йому моi слова здалися смiшними. Помiчае мое обурення. – Тож фактично ти не проти iхати свiт за очi зi мною, так? Тебе лише речi турбують? Не переймайся, речi тобi не знадобляться. Шарiюся. Ця людина навмисно доводить мене до божевiлля i дражнить теж навмисно! Я почуваюся поряд iз ним дурним незграбним дiвчиськом. А може, я така i е? Хiба розумна на моему мiсцi погодилася б отак – у вир? – Я нiчого про вас не знаю. А ви, здаеться, про мене все вивiдали. Може, все ж таки назвете iм’я? Якось поспiлкуемося, перш нiж iхати… Куди ми iдемо? Вiдповiдати вiн не став. Як i мовчати. – Це щось вирiшить для тебе? – Тобто? Я не розумiю, за якою логiкою вiн вiдповiдае на моi запитання й що мае на увазi. Якась незграбна, недолуга розмова! Що нам робити разом, якщо поспiлкуватися нормально не можемо? А, ну так! Минулi вихiднi наочно показали, що. От тiльки менi цього замало! – Якщо ти знатимеш мое iм’я, то вирiшиш, iхати зi мною чи нi? – Я вже з вами iду! – зауважую йому. – Так отож! Чорт забирай! Чому саме я мала зустрiтися з ним? Чому? Чому побiгла, як остання дурепа, щойно покликав, чому готова терпiти подiбне ставлення? Хiба таким мав бути мiй iдеал? Нi! Вiн мав бути… – Не сердься. Тобi не личить. Тобi личить, коли ти волiеш оргазму. До речi, можеш звертатися до мене на «ти». Менi було сiмнадцять, коли ти народилася. То ще не так багато, правда? Чим займаюся, розповiдати не стану. Адже коханцi це не мае бути цiкавим. Гаразд? У салонi грае джаз. Я лише зараз помiчаю, що вiн не слухае радiо, де вибiр роблять за тебе. Вiн слухае те, що пiдiбрав сам, i це якiсна музика. Я б i сама таку обрала. Збiг? Приемний збiг, якщо чесно… Сьогоднi я уважно стежу за дорогою. Проте вiн iде не до себе, а кудись за мiсто. І питати – даремна трата часу. Проте за деякий час розповiдае сам. Невже моi думки прочитав? – Ти сидиш напружена, наче горобчик сполоханий. Розслабся, вiкенд розпочався! Я винайняв для нас номер у готелi. Думаю, тобi стане до вподоби. Уяви: лiс, цвiрiньчать птахи, шумлять дерева. Дерев’янi будиночки. Озерце поруч. Є можливiсть походити пiшки. Ти любиш ходити пiшки? Я кивнула, що люблю, особливо в босонiжках на пiдборах, у яких була зараз. Що вельми задоволена бесiдою, що вiн чудово все розповiв, що дуже чемний. Та насправдi мене не вiдпускае безглузде вiдчуття тривоги. Безглузде – бо тепер, коли поiхала з ним, що можу змiнити? Щось однозначно ховалося за такою його чемнiстю. Щось, чого я не могла збагнути. У голову лiзли всiлякi думки – i звiсно, що не радiснi. Про добре завжди думаеш в останню мить. Саме тому я дiстала телефон i, крiм того, що вже зателефонувала, почала набирати мамi ще есемеску. Така-то траса, назва готелю, номер та марка його машини. Ще раз зазначила, що поiхала на всi вихiднi й телефонуватиму. Принаймнi вона знатиме, де саме мене шукати. Чоловiк не заперечував. Люб’язно сповiстив назву готелю, навiть додав, що то буде королiвський номер. – Номер телефону ресепшену продиктувати? Я махнула, що не варто. Його можна легко знайти в iнтернетi, i моя мама про це чудово знае. * * * Готель справдi був посеред лiсу. Дерев’янi будиночки всерединi були оздобленi на доволi високому рiвнi. Для нас вiн зняв окремий двоповерховий котедж. Двi великi кiмнати нагорi, тераса з мальовничим краевидом на озеро та лiс. Внизу вiтальня, iдальня, кухня. Щойно ми зайшли, дiвчина у формi покоiвки сповiстила, що вечеря буде накрита за пiвгодини. – Усе зроблено згiдно з вашим замовленням, – додала наостанок i… Господи, вона зробила для нього справжнiй кнiксен! Вiн нiчого не вiдповiв дiвчинi, лише кивнув, i то якось недбало. Та хто вiн у бiса такий? І що робить поруч зi мною? Нi, правильнiше буде спитати, що я роблю поруч iз ним?! Питання, на яке я нiколи не отримаю вiдповiдi. Утiм, зi мною вiн поводиться iнакше. Чемно показуе будинок, пропонуе пiднятися нагору, прийняти душ з дороги. Юнак, якому вiн вiддавав ключi вiд машини, щоб той припаркував ii, уже заносить до вiтальнi його покупки. Я почуваюся дивно, тим паче, навколо стiльки зайвих людей. Ще з ресепшену почалося. Адже зустрiчали його тут як завсiдника: «Ваш номер готовий!» Тепер здаеться, що весь персонал за спиною перешiптуеться. Скiлькох дiвчат вiн уже сюди привозив? Попри все, намагаюся опанувати себе, не накручувати. Зрештою, я погодилася. Можна було здогадатися, що я не перша його пасiя. Як вiн там назвав мене? Коханкою. Тож не варто тепер псувати зустрiч. Вечеря виходить напруженою. У iдальнi весь час хтось присутнiй. Тож невiдкладнi питання, що я iх мала поставити, доводиться вiдкладати. Нiякоi путящоi бесiди не виходить. І лише згодом, коли перебралися на терасу, я змогла трохи розслабитися. Обставини сприяли. Уявiть: плетенi меблi, крiсло-гойдалка, келих вина. Просто перед нами озеро та дерева. Сонце сiдае, розмальовуе небосхил червоною загравою, коники внизу сюрчать, птахи щось наспiвують. Навiть комарi, i тi не дошкуляють! Користуючись нагодою, намагаюся пояснити йому, що вiн мусить користуватися презервативами, що я не бажаю мати наслiдкiв. Жодних. Виходить незграбно. Не знаю, як почати. Побоююся його реакцii. Утiм, вiн спокiйний. Вiдкладае келих iз червоним вином, бере до рота шматок сиру, неквапно прожовуе. Питання, що вiн його менi ставить, збивае з пантелику. – Ти за цей тиждень встигла завести собi когось? – запитуе, зрозумiвши, до чого я все це йому кажу. Хитаю головою «нi» ранiше, нiж обурююся. – Тодi я не розумiю, навiщо менi ними користуватися, – вказуе на пачки, що я iх купила в аптецi. – Я здоровий, про це можеш не турбуватися. І в мене також нiкого бiльше немае зараз. Якщо це тобi цiкаво. Коли з’явиться, ти про це дiзнаешся. Обiцяю. Вiдкриваю рота, щоб сказати про вагiтнiсть. Випереджае. – Про це я також потурбувався. Ти питимеш таблетки. – Лiзе у внутрiшню кишеню свого пiджака, дiстае упаковку, простягае ii менi. – У тебе саме новий цикл розпочався. – Але звiдки… Затуляе менi губи пальцем, даючи зрозумiти, що не бажае нiчого чути. Насуваеться нiч. На територii готелю жовтими маяками загоряються лiхтарики. На небi чiтко прорисовуеться молодий рiжок мiсяця. Потроху з’являються зiрки. Вiн пiдходить до мене, забирае з моiх рук бокал, обережно бере за плечi. Я пiдводжуся. Тепер його обличчя поруч, очi блищать, я тану в тому його поглядi, сповненому бажання. – Ти чекала на нашу зустрiч? – Я волiла, щоб ви залишилися мрiею. Вiдповiдь – сповiдь. Мрiя, що здiйснилася, – чим не варiант? Вiн задоволений. Це видно з усмiшки, що з’являеться на його обличчi. * * * Вiн дивно поеднуе зверхньо-категоричне ставлення до мене iз проникливiстю, що межуе на рiвнi розумiння найменшого бажання. Вiн нiжний, палкий, витончений, наче я для нього королева. Та водночас домiнуе в усьому. Починаючи з того, можна менi щось казати чи нi, i звiсно ж, закiнчуючи тим, як ми кохаемося. Я божеволiю вiд цього поеднання, щомитi чекаю, що ж буде далi, – i вiн дивуе мене кожноi такоi митi. Схоже, саме це й приманило мене до цього чоловiка аж так, що я готова була йти за ним уже в найпершу хвилину знайомства, без вагань сiла в авто, погодилася iхати на край свiту, нi про що не питаючи. Роздiл 4 Любити одночасно можна тiльки одного. Врости можна тiльки в одну душу, i тiльки любов може пройняти всю iстоту до кiнця…     Володимир Винниченко Тi вихiднi були шаленими! Вiн закохував мене до нестями. Зводив з розуму своiми пестощами, вчив пестощiв у вiдповiдь, вивчав моi смаки, знайомив iз власними. Вiн, як завзятий науковець, дослiджував мое тiло, виявляючи на ньому центри насолоди. І результат був неперевершеним! Напевно, це правильно – у першi рази ось так пiзнавати одне одного. Так роблять дорослi, щоб позбутися зайвих розчарувань у майбутньому. Сон знову лише на свiтанку пiд заливистий спiв солов’iв, якi спiвають оду новому дню. Фiлiжанка запашноi кави разом iз шоколадним тiстечком, що iх вiн замовляе в номер, наче вгадуючи, що я прокинуся саме зараз. А вiн сидить у крiслi перед вiкном i читае якусь книжку. Це вмить струшуе з мене сонливiсть. Навiть скорiше, нiж запаморочливий запах кави, що лине вiд фiлiжанки по всiй кiмнатi. Оце так вiдкриття! – Ви читаете? – вiдверто дивуюсь я й не соромлюся промовити це вголос. Вiн смiеться щиро. Видно, зрозумiв, що неабияк вразив. – Це додало менi бонусiв у твоiх очах чи навпаки? Вiн ще й питае! Але, як видно з наступноi реплiки, питання було риторичним. – У сусiднiй кiмнатi шикарна бiблiотека, можеш скористатися. Задоволено киваю. Неймовiрно! Я вже й надiю втратила, що колись зможу зустрiти людину, яка читае! Бiльшiсть мого оточення не розумiла цiеi моеi пристрастi. Вiдкладаю все – i каву, i тiстечко, – поспiхом накидаю на себе халат i вирушаю до сусiдньоi кiмнати, на ходу зав’язуючи поясок. Учора я так i не зайшла туди, а тепер стала на порозi, як заворожена. Одразу ж згадалось, як iще малою змушувала маму водити мене до дитячоi бiблiотеки. Читання було моею пристрастю, скiльки себе пам’ятаю. Жили ми бiдно, на саму лише мамину зарплату книжок не накупиш, тож щонедiлi я наполягала на походi в бiблiотеку. Там цiлий день сидiла в читальному залi, адже багато цiкавинок не видавали додому, а ще купу книжок брала iз собою. Цiлий тиждень попереду, треба було запастися! У мами був лише один вихiдний, море хатньоi роботи, халтури, щоб утримувати мене, – та я не пам’ятала, щоб вона бодай раз вiдмовила менi в цьому походi. Іду вздовж полиць, роздивляюся, що тут е, i аж подих перехоплюе. Насправдi колекцiя не дуже велика. Але якi то книжки! Самi новинки та бестселери! Вiн уже поруч, кава в однiй руцi, книжка в iншiй. Спостерiгае за мною: що ж саме мене зацiкавить. Власне, мiй погляд уже зупинився на нобелiвських лауреатах. Обираю Памука. Саме вийшов украiнською його «Мене називають Червоний».[2 - Орхан Памук, «Мене називають Червоний» (1998), украiнське видання 2007 року.] Роздивляюся, що ще тут е. Типовий кабiнет – зi столом, письмовими приладдям, комп’ютером, принтером, крiслами та диваном. Саме тому книжковi полицi чудово вписуються в iнтер’ер. Невже хтось iз гостей готелю приiздить сюди працювати? Видаеться малоймовiрним – але ж кiмната саме так обладнана. Й iнтернет е. Он на шафi роутер. Заглядаю, що для себе обрав вiн. «The Black Swan».[3 - Нассiм Талеб, «Чорний лебiдь» (2007), украiнське видання 2017 року.] – В оригiналi? – Доводиться. Украiнською його ж хiба дочекаешся? О, це так, з украiнськими перекладами справдi халепа. Але ж i вiн цiкавий варiант обрав – читати в оригiналi. Треба буде й собi спробувати. Чула гарнi вiдгуки про цього автора. Я повертаюся в спальню, щоб забрати свою каву й тiстечко. Потiм обираю для себе одне з крiсел у бiблiотецi, сiдаю в нього, пiдiбравши ноги, i занурююся в читання. Це було так затишно, спокiйно, приемно, що я вже навiть не згадувала про своi страхи. Вони розтанули, наче й не було. * * * Прохолодний душ. Вiн поруч. Прибирае мое волосся, цiлуе шию, тулиться оголеним тiлом до спини, i я вже розумiю, на що чекати наступноi митi. Спираюсь долонями на холоднi, вогкi вiд води кахлi, заплющую очi. По тiлу бiжить вода, то крижана, то неймовiрно гаряча. Шкiра не встигае реагувати на змiни, тiло тремтить. Вiн лоскоче моi груди, пальцi стискають стегна, потiм живiт i знов груди. Цього разу вiн робить усе швидко. Губи з присмаком кави. З них злiтае розчарування, адже я залишилася нi з чим, i вiн це зрозумiв. Мое тiло палае вогнем, а вiн уже вимикае воду, знiмае для мене рушник, обгортае. – Буде тобi твiй оргазм, – цiлуе. – Згодом. А поки що ти маеш хотiти мене. На нас чекае обiд. Одягайся хутчiш. Дивною рисою його характеру було те, що вiн нiколи нi в чому не виправдовувався. Чи то не вважав за потрiбне в стосунках зi мною, чи то в нього була якась своя картина свiту, у якiй не було мiсця виправданням – я не знаю. Та за весь час мого з ним знайомства я лише раз почула вiд нього скупе «пробач». Це сталося тоi ночi, коли я бачила його востанне. * * * Прогулянка бiля озерця. Кiлька рибалок на мiстках з рiзних бокiв. Вiн веде мене далi, стежиною помiж височенних зелених кущiв. На верхiвках дерев щебечуть птахи. Променi сонця прозорими стрiчками протискуються мiж листям. Запах лiсовоi вологи бентежить нiздрi. Хочеться захопити якомога бiльше, щоб насолодитися наперед. Навколо тиша. Така пекуча, що здаеться, нiби чоловiк поряд чуе удари мого серця, а кроки вiддаються луною. Невеличка бiла альтанка, обвита диким виноградом. Заходимо всередину. Там диван, столик, на ньому бокали, фрукти, вино, ще щось. Я не встигаю розгледiти. Вiн хапае мене в обiйми й починае цiлувати. Ось так, на вулицi, коли з цього мiсця видно, як люди рибалять?! Я почала вiдштовхувати його, адже знала вже – на самих лише поцiлунках ми не спинимося. – Хiба ти не хочеш мене? – у нього здивований i водночас незадоволений погляд. Почуваюсь, як у пастцi. Розумiю: якщо наполягатиме, не зможу вiдмовити, ноги вже тремтять. Незбагненна реакцiя! Але, набравши в груди якомога бiльше повiтря, кажу: – Нi, не хочу, – i негайно виправляюся: – тобто хочу, але не тут. Будь ласка, не треба… Очi вологi, ось-ось сльози покотяться. – Невже тобi тут не подобаеться? – насуплюе брови. Боже, ну чому вiн не хоче мене просто почути?! Навiщо вимагае пояснень. – Тут чудове мiсце. Менi все подобаеться. Його погляд вiдверто каже: «Тодi я не розумiю, що за примхи?» Невже вiн справдi не розумiе мого стану? – Я не можу кохатися на вулицi, коли навколо повно людей! – Ти гадаеш, що вони там усiлися, щоб за нами спостерiгати?! Його обличчя змiнилося, тепер вiн насмiхаеться. Наче взагалi нiчого особливого не пропонуе! – Я не кохатимуся на вулицi! Взагалi в будь-якому громадському мiсцi! Рiшуче (де лише й узялася та рiшучiсть!) вириваюся з його рук. По мiстку йду до води, а сама не можу повiрити, що вiдмовила йому. Невже я це зробила? Адже не стане вiн мене примушувати? Чи стане? Сiдаю на край мiстка. Звiдси вiдкриваеться чудовий вид на озеро, неподалiк пливе пара бiлих лебедiв. Чую, що вiн наближаеться, i напружуюся. Та вiн знов мене дивуе. – Хочеш? – простягае пакунок iз кормом для птахiв. Беру. Щойно випростую руку, птахи пливуть до мене. Кидаю зернятко, друге. Чоловiк сiдае поруч, обiймае за плечi. Ми так i сидимо, притулившись одне до одного. – Ти звикнеш до мене та до моiх витiвок. Усе буде гаразд. * * * На вулицi глибока нiч. За кiлька годин треба буде вже збиратися на роботу. Моi пояснення, що маю повернутися ранiше, бо завтра понедiлок, не мали для нього значення. Намагаюся поспати бодай у машинi. Марно. Усiлякi думки до голови лiзуть. У салонi тихо грае музика. Здаеться, це Боб Марлi. Авжеж, «Baby I love your way». Це дивно, але в нас таки однаковi смаки. Насправдi я задоволена й рознiжена. Урештi-решт, про вихiднi залишилися найкращi спогади. Вiн виявився чудовим спiврозмовником, обiзнаним у багатьох речах! Вiн готовий обговорювати книги, музику, полiтику, економiку. Це було неперевершено й здавалося нереальним! Менi було приемно з ним, чи не вперше в життi я зустрiла людину, з якою цiкаво спiлкуватися, увесь час знаходилися спiльнi теми. А страхи та занепокоення знов розвiялися. Навiть шкода, що маемо розстатися. На цiлий тиждень? Чи приiде вiн наступноi п’ятницi? Чи я вразила його так само, як вiн мене? Чи забере знов? Питання крутяться на кiнчику язика, та чоловiк випереджае: – Я збирався зняти в тому клубi дiвку на одну нiч. Зрозумiло, що й подовжувати стосунки не мав жодного намiру. Усерединi наче щось обриваеться, вiд рознiженого стану не лишаеться й слiду. Досi я майже лежала в крiслi, тепер скочила, випрямивши спину. – Дiвчина, – продовжуе вiн, – що йде до чоловiка, не знаючи його iменi, не викликае поваги. Такою можна скористатися раз i позбутися навiть згадки. Я мовчу, не в змозi осягнути почуте. Дивлюся просто перед собою, наче вiн i не до мене говорить. Це неймовiрно! Як вiн може казати все це тепер, пiсля цих пристрасних вихiдних? – Та раптом виявилося, що ти була незайманою. Правду кажучи, це здивувало. Ти так вiдверто промовляла «вiзьми мене», можна сказати, виклик кидала: «Спробуй домогтися!» Ти демонструвала свою обiзнанiсть… – Чим, чим я ii вам демонструвала, ту обiзнанiсть? – не втрималась я. – Тим, що робила все так, як ви казали? Моi щоки палали, на очi накочувалися зрадницькi сльози, мене душило обурення. Я вiдчайдушно пiшла за ним, а вiн у цей час подумки називав мене шльондрою?! А головне: чому все це треба саме зараз менi розповiдати?! Знайшов час для вiдвертостi! – Зупинiть авто, я вийду! То була безглузда вимога. Не варто й наполягати, ми ще й до мiста не доiхали. На мою вимогу вiн лише розсмiявся й додав швидкостi. Вiдсмiявшись, пояснив: – Ти не дослухала мене й даремно обурилася. Я саме хотiв сказати, що пiсля всього, що сталося, не дозволю тобi щезнути. Вiдтепер ти належиш менi. Навiки! І нiкуди не подiнешся, розумiеш? Я дивилася на нього не в змозi якось вiдреагувати. Щойно жадала, щоб вiн приiздив кожнi вихiднi, потiм вiн образив мене, принизив, а тепер каже, що… Таке важко збагнути. Знов налинула тривога. Певно, я просто сплю, i все це менi тiльки сниться. Адже не стала б нормальна людина такого казати вголос! Саме час прокинутися. – Хiба мое бажання вже нiчого не значить? – запитала його, ледь прийшовши до тями. – Авжеж, нi, – вiн промовив це, нi на мить не замислившись, таким тоном, що в мене й думки не майнуло сперечатися. – Адже я знаю, чого ти прагнеш, – додав, i на цьому наша розмова закiнчилася. О, так! Вiн знае. Роздiл 5 Тривалiсть iснування пристрастi пропорцiйна часу опору жiнки на початку вiдносин… До наступноi п’ятницi вiн знов не з’являвся. Та я вже знала, що це нiчого не означае. Вiн зателефонуе, приiде, забере… Питання в тому, чи згодна я приймати його аж таке домiнування?! Та хiба в мене е вибiр? Коли вiн поруч, я неспроможна казати щось проти його волi! Тож усе, що менi залишаеться, – не пiдпускати його до себе. Сказати набагато легше, нiж зробити. Особливо беручи до уваги, що весь час перед очима сцени нашого з ним спiлкування. І цноти в цих сценах було нi на грiш. Кров закипае, i я ловлю себе на думцi, що прагну вiдчувати його дотики та пестощi, що шалено скучила, що менi страшенно не вистачае його. Я хочу кохатися з ним, обговорювати прочитане, просто бути поруч, чути голос. Та цi емоцiйнi гойдалки, якi вiн менi влаштовуе, – то ж якесь божевiлля! Я не хочу таких стосункiв! Вони мене не влаштовують! Боже, чому ж воно все так складно?! Я волiла зустрiти справжнього чоловiка, який був би сильним, мужнiм, самостiйно вирiшував усi питання… Зустрiла. І менi саме це в ньому не подобаеться! Нi, не це! Просто вiн занадто пригнiчуе мою особистiсть. Так неправильно! Мае бути якось iнакше. Кохання – це ж не суцiльне пiдкорення. Це щось середне. У коханнi мае бути мiсце компромiсам та домовленостям, а не «я сказав, ти робиш!» Весь тиждень, iдучи на роботу й повертаючись додому, оглядаюся в спробi виявити, чи слiдкуе хтось за мною. Його фантастична обiзнанiсть в усiх моiх справах, починаючи з мiсця моеi роботи й завершуючи мiсячними, напружуе. Як би то можна було все дiзнатися, не стежачи? А головне: навiщо аж настiльки? Бо я тепер його навiки? Іграшка-забавка? На вихiднi брати? Перевiряв, чи раптом ще з кимось не зустрiчаюся? Нiчого пiдозрiлого я не помiчаю. Просто люди – кожне поспiшае у своiх справах, нiкому до мене нема дiла. Певно, це добре? Я не знаю. Я збентежена всiм тим. Думки весь час лише про нього. Якщо не тривожнi, то згадуються сцени кохання. Мама скрушно зiтхае, але поки що мовчить, не втручаеться. Та я ж бачу, що iй не дуже подобаеться те, що коiться зi мною. Упiзнае себе в менi? Напевно, що так. Та я все ж переконалася в тому, що вiн за мною стежить. І сталося це зовсiм неочiкувано. Якось, повертаючись з роботи додому, зустрiла Катю. Ми давно не бачились, обмiнювалися есемесками, трохи спiлкувалися телефоном. В обох цейтнот – захист, пошук роботи, спiвбесiди та ще купа всього. А тут вражень море, хочеться про все дiзнатися, розповiсти. Домовляемося з нею про зустрiч у пiцерii за кiлька годин, саме неподалiк е одна непогана, i бiжимо по домiвках. Готую вечерю, щоб мама могла поiсти, повернувшись з роботи, швиденько приймаю душ, перевдягаюся, телефоную мамi, що пiду на зустрiч iз Катериною, i йду. Потiм, згадуючи подii того вечора, я так i не змогла збагнути: той хлопець уже сидiв неподалiк вiд нас, коли ми прийшли, чи пiдiйшов пiзнiше. Ми з Катею замовили собi салатiв, млинцiв i великий чайник облiпихового чаю. Сiли за столиком на вулицi, розповiдаемо одна однiй новини. І було нам доволi комфортно. Спека вже спала, сонце зайшло за найближчий будинок, вiтерець легесенько, наче граючись, розвiвав наше волосся. Саме тут, услiд за iншими своiми новинами, я розповiла подрузi про свого фантастичного коханця. Власне, вона була единою, окрiм мами, кому я про нього взагалi розповiла. – Це так не схоже на тебе! – зауважуе вона. Я знаю. Саме це мене й лякае. То наче якась друга я. Та, якоi нiколи не знала, навiть не уявляла про ii iснування. – А я, здаеться, замiж виходжу… – Господи, Катю, i ти мовчала стiльки часу? Та ти ж мала найперше це менi розповiсти! За Олексiя? А чому здаеться? Двох хлопцiв, якi занадто голосно смiялися й розмахували руками, я в цей час уже помiтила. Вони були ще далеко, i взагалi я не розумiю, навiщо б менi звертати на них увагу. Катя ще розповiдала, i я навiть слухала й вiдповiдала iй, але тi хлопцi вже бентежили мене. – Правда, звiсно! Я рада, за вас, щиро рада й залюбки… – Дiвчата, а можна ми з вами познайомимося? Ішли повз, та вирiшили не йти повз. Ми з Катею не встигли й рота розтулити, аби бодай щось вiдповiсти, як хлопцi – вони таки були напiдпитку – уже вiдсували стiльцi, щоб сiдати поруч. – Даруйте, хлопцi, ми тут розмовляемо, – ввiчливо мовила Катя, але ввiчливiсть не допомогла. Обидва вже всiлися, один потягнувся за карткою меню. – Чудово, розмовлятимемо разом. Зараз ми вам пивка замовимо, правда, Серього? Серьога гикнув i розплився якоюсь свинячою посмiшкою. – Устали та пiшли звiдси! Ось де знадобиться погляд крижаноi королеви – та, на жаль, на п’яних вiн не дiе. – Бо що? – погляд другого став колючим i вкрай неприемним, i я зрозумiла, що цей точно тепер не вiдчепиться. Про спокiйне чаювання годi й мрiяти. Я не знала, «що». Я просто зрозумiла, що ввiчливiсть не допоможе. Ще мить витратила на те, щоб роззирнутися, чи е хтось поруч. Вiдкритий майданчик пiцерii був майже порожнiм. Але зовсiм поруч опинився хлопець, що сидiв за два столики вiд нас. Вiн пiдвiвся так спокiйно, без поспiху, що я й подумати не могла, що йде заступатися. Тi двое теж нiчого такого не подумали. Обличчя обох уже розпливалися огидною маскою вседозволеностi, коли юнак поклав руки iм на плечi. І одному, й iншому. – Дiвчата вам сказали, що не хочуть знайомитися… Я не знаю, що вiн зробив. Ошелешена всiм, що вiдбуваеться, я не помiтила, переконана, що майнула якась тiнь. Катя згодом скаже, що була в такому ж станi. Тепер ми можемо лише гадати. Серьога зойкнув, а губи огидного живчика побiлiли. – Встали й пiшли звiдси! – повторив хлопець моi слова, тiльки тепер обидва пiдкорилися. Уже за мить тих типiв i слiду не було. Хлопець повернувся до свого столика, ми не встигли й подякувати. Катя ще обернулася до нього, почала говорити, а я раптом зрозумiла, чому саме вiн втрутився. – Ходiмо звiдси, – прошу ii, торкаючи за плече. По дорозi додому вона менi доводитиме, що я все сама собi вигадала. – Послухай, ну це ж смiшно! Ти вигадуеш! Невже ти гадаеш, що той хлопець не мiг просто заступитися? І чому ти взагалi вирiшила, що вiн стежить за тобою?! Он, озирнися – нiхто за нами не йде! Хлопець там залишився! – Ти просто не бачила того чоловiка, – вiдповiла я, переконана, що маю вiдповiдь на питання, як мiй коханець дiзнаеться про кожен мiй крок. * * * Зараз, за стiльки рокiв, озираючись назад, я розумiю, що всi моi висновки в той день були доволi примарними. Базованими винятково на iнтуiтивному розумiннi: вiн мусив переконатися, що я не стану нi з ким зустрiчатися. Інакше просто не мiг. Вiн власник, який не потерпить конкуренцii. Можливо, на додачу вiн i справдi переймався моею безпекою. Та насамперед дослiджував мою вiрнiсть. Тодi я бачила його саме таким i не сприймала iнших доводiв. Тепер не знаю. І навiть допускаю, що той юнак просто заступився. * * * П’ятниця, кiнець робочого дня. – Ти занадто мовчазна останнiм часом, – зауважуе менi колежанка Ольга. – Щось сталося? Ще б пак, мовчазна! Я ж сама на себе не схожа тепер. Зосередитися нi на чому не можу. Менi б назад у мою спокiйну самотнiсть, де не було мiсця купi нiкчемних думок та сумнiвiв. Навiть дивно, як я взагалi здатна щось робити в офiсi. Нi, годi! Так не можна! Треба зосередитися. Ще не вистачае зробити якусь помилку в аналiтицi! Щойно я так подумала, як задзвонив телефон. Можна було й не дивитися на дисплей – зрозумiла, що це вiн. Шкiрою вiдчула. Вiбро рухае телефон по столу, а я зачаровано спостерiгаю за ним, замiсть того, щоб вимкнути. – Ти не вiзьмеш? – запитуе Іван. Оля дивиться через стiл. Їi розбирае цiкавiсть. Виявилося, минулоi п’ятницi вона iз зупинки бачила, як я сiдала до нього в машину. Прагне знати подробицi: хто такий, що хотiв, чим займаеться. Однак я не мала намiру вдаватися в подробицi. Вiдкупилася скупим: «Один знайомий». І бiльше вона з мене й слова не зумiла витягнути. Довiра не народжуеться за два робочi тижнi. Ви ж пам’ятаете, що я iнтроверт? Щоб нiкого не дратувати музикою телефону, пересилюю себе й скасовую виклик. – Хто це? – запитуе Оля наче мiж iншим та заглядае на дисплей. Нашi столи стоять поруч, один навпроти одного. – Пусте! – вiдповiдаю я й ховаю телефон у сумку. До кiнця робочого дня ще пiвгодини, невже вiн чекатиме пiд офiсом? Вiн же все про мене знае, мiг приiхати якраз до закiнчення роботи! Знервована, намагаюся закiнчити презентацiю свого проекту. Слайди вивертаються не так, як слiд, не накладаються на задуманий звуковий супровiд. Покидаю цю справу. Ще матиму час закiнчити роботу. Доповiдати про неi керiвництву маю аж наприкiнцi наступного тижня. Стрiлка годинника вказуе на те, що можна йти додому. І Оля, й Іван уже вимкнули своi комп’ютери, збирають речi. Іван пiдходить до мене. – Слухай: п’ятниця, вечiр – сходiмо кудись. Я знаю чудове мiсце… Дивлюся на нього, як на дивину. Це вiн менi пропонуе, чи тут ще хтось е?! Обертаюся. Нi, точно менi. Пiсля двох тижнiв спiльноi роботи?! Чорт забирай! У мене що, якась пальма над головою розквiтла? То жодного хлопця немае, погляду бояться, не можуть пiдiйти, то вiдразу двое з’являеться. – Вибач, Іване, – вiн iз першого слова все розумiе, та тримаеться, виду не подае. – Зараз не найкращий час, у мене шалено розболiлася голова. Якось iншим разом, гаразд? Правда, ти чудовий хлопець, та сьогоднi я не можу. «Маю розiбратися зi своiм всемогутнiм коханцем, – додаю вже про себе, – тодi можна буде й з нормальними хлопцями зустрiчатися». Я таки правду йому сказала. Голова розболiлась, як за командою, в одну мить. Шалено, до нестями. Десь була таблетка. Вiдкриваю сумку, починаю шукати. У цей час знов озиваеться телефон. Ненавиджу вже цю мелодiю. Слiд термiново занести його номер у чорний список! Телефон не найновiший, та, здаеться, бачила десь у ньому таку функцiю. Вдих – видих. Повторюю кiлька разiв. Дiстаю телефон, скидаю виклик. Нарештi знаходжу таблетку. Іван подае води. Ковтаю. – Тодi я маю провести тебе додому. Ти аж позеленiла вся. Іти зможеш? Чи, може, викликати швидку? Оля також уже поруч. Їх обох стурбував мiй вигляд. – Усе добре. Не треба швидкоi. Я просто хочу додому. Не варто турбуватися. Іван (зi згоди Ольги) нав’язався йти слiдом. У мене ще промайнула думка, що не варто свiтитися з iншим хлопцем, якщо вiн уже очiкуе десь поблизу? До того ж не можна забувати про шпика. Та переконати Івана не було сил. Металевого «аудi» дорогою я не примiтила й навiть малодушно зрадiла, що все закiнчилося так просто. Не вiдповiла на кiлька телефонних дзвiнкiв – i все, вiльна людина. Та вдома на мене чекав сюрприз. Роздiл 6 Інколи серце бачить те, що очам не видно Незважаючи на моi протести, Іван провiв мене не лише до зупинки, а й поiхав зi мною додому. – Я хочу переконатися, що ти нормально доiдеш. Навiть не заперечуй, не вiдпущу тебе саму! По дорозi намагаеться якось розвiяти мене. Розповiдае про кумеднi ситуацii на роботi. У нього виходить не так майстерно, як в Ольги. Я розгублено вiдповiдаю на якiсь його фрази. Безбарвна бесiда нi про що. Уже бiля пiд’iзду рiшуче зупиняю його. – Тобi краще не заходити туди. На щастя, вiн не наполягае. – Ти красива, – каже менi натомiсть. Яка б то дiвчина не усмiхнулася у вiдповiдь? І я не виняток. Усмiшка мимоволi з’являеться на обличчi. Прощаюся з хлопцем, так i заходжу до квартири з усмiшкою на вустах, яка кам’янiе, щойно я опиняюся всерединi. На письмовому столi стоiть кошик iз квiтами. Волошки й ромашки. Побачила iх, i по моiй спинi побiг холод. Як? Мама ще на роботi, ми разом iз нею вийшли вранцi. Яким чином квiти опинилися у квартирi? Обертаюся, щоб переконатися, що в кiмнатi нiкого немае. Пiдбiгаю до дверей. Зачиняю iх на обидва замки та додаткову клямку – так, щоб з того боку вiдiмкнути ключем було неможливо. Повертаюся до столу. У квiтах лежить записка. Розгортаю ii. Невеличкi лiтери, майже кожна на вiдстанi одна вiд iншоi, при цьому нечiткi. Доводиться вчитуватися, щоб розiбратися, що ж саме там написано. Що про таке кажуть? Роздiльнi нечiткi лiтери – ознака людини, що прагне в усьому бути першою, яка не рахуеться з думкою iнших людей. О, так, це точно про нього! «У нас плани на вихiднi. Я чекаю пiд пiд’iздом. Виходь хутчiше». Ну от! Що я казала? Яке йому дiло до моiх планiв?! Ненавиджу вже це його «хутчiше»! Чому вiн узагалi вирiшив, що я бiгтиму до нього, щойно покличе! Пiдхожу до вiкна. Обережно прибираю тюль. Виглядаю. Його машина справдi стоiть пiд вiкнами. Щойно ж нiкого не було! Вiн що, матерiалiзуеться з повiтря?! Серце починае несамовито калатати. У скронях стукотить. Головний бiль, що наче минув вiд таблетки, знов почав наростати. Треба просто заспокоiтися. Мае бути пояснення того, як квiти опинилися в кiмнатi. Мама вже повернулася з роботи, а тепер кудись пiшла? Точно! Інакше й бути не може. Не привид же вiн, щоб крiзь стiни ходити! Та й чому я так нервую? Адже не потягне вiн мене силою?! Головне: тримати себе в руках! Я просто не вийду до нього. Можу вдати, що не побачила його дурноi записки. Та врештi-решт, маю ж я право вiдмовитися вiд побачення! Вiд такоi думки полегшало. Я встромила назад його записку, обернулася. Почала знiмати одяг. У кiмнатi гаряче, варто пiти в душ, а ще приготувати чогось на вечерю. Чорт забирай! З тим головним болем геть забула про хлiб! Чи зателефонувати мамi, щоб вона купила? Дзвiнок у дверi примусив мене здригнутися. Вчасно згадала, що досi не надiла халат. Озираюся, пригадуючи, де залишила його. Не бачу. Хапаю довгу футболку, поспiхом натягую на себе. Бiля дверей запитую: «Хто там?» Мама. Вона не може вiдiмкнути дверi з того боку. Розумiю, що дарма турбувалася, швиденько вiдчиняю дверi й завмираю, наче громом прибита. За ii спиною стоiть вiн. Усмiхаеться. Менi здаеться, що зi зловтiхою: бач, усе одно буде так, як я кажу. Вiн зрозумiв, що сама я не вийду! Зрозумiв – i розв’язав це непорозумiння. Мама чимось дуже задоволена, та вона не бачить того, що бачу я. – До тебе гiсть, люба. Киваю, що бачу, торкаюся губами ii щоки. Пересилюю себе й роблю крок уперед. Я не хочу, щоб вiн заходив до моеi домiвки. Нiколи не запрошу, хоч би яким дивним це видавалося! І справа зовсiм не в тому, що не хочу, аби вiн бачив рiвень наших iз мамою статкiв. Зрештою, тут район такий, що й без оглядин про все можна здогадатися. Просто менi здаеться, що бодай тут, у себе вдома, на своiй територii я вiльна вiд його омани, й аж нiяк не можна, щоб вiн порушував цю межу. Стоiмо в коридорi, дверi я причинила, щоб не було чутно, про що ми говоримо, пiдперла спиною. – Мала, буде ввiчливо, якщо ти запросиш мене зайти, – зауважуе вiн. Хитаю головою, сама намагаюся впоратися зi шквалом думок та стукотiнням кровi в скронях. – Ти не послухалася мене. Чому не готова досi? Як тобi квiти? Я вгадав? Вiн вгадав. Моi улюбленi. Я не розумiю, як можна було дiзнатися? Невже мама розповiла? Коли б то вона встигла? Та раптом згадую, що питань було декiлька, i квiти не е основним. Увагу вiдвертае. – Я не пiду з вами. Слова ледве даються. Промовивши, я навiть сама не вiрю, що сказала це йому. Дивиться на мене – пильно, не вiдводячи очей. Вони в нього чорнi, наче нiч. Вiдьмак! Це точно! Нiзащо, нiколи не запрошу його у свою домiвку – зауважую це для самоi себе ще раз! – Ми не можемо спiлкуватися отак, стоячи в цьому страшнючому мiсцi, – обводить поглядом наш комунальний коридор. Фактично ми з ним стоiмо в темрявi. Коридор доволi довгий, а одна-едина тьмяна лампочка горить у ньому бiля вхiдних дверей. Ще й стiни пофарбованi в темно-синiй колiр. Тож цiлком можна зрозумiти його небажання вести бесiду тут. Вiн-бо однозначно звик до iнших умов. Упевнений у собi, здаеться, i думки не припускае, що я таки вiдмовлюся. – Вдягнися й поговоримо деiнде. – Я нiкуди з вами не пiду! Чуете мене? Витримуе паузу, водночас ретельно вивчае мое обличчя. Менi здаеться, що я фiзично вiдчуваю, як вiн читае кожну мою думку. Намагаюся зосередитися на тому, чого хочеться менi. Не можна давати слабину. Ми не пiдходимо одне одному. Ми ж iз рiзних свiтiв! Такi нiколи не перетинаються! Нашi стосунки – то суцiльна помилка! – Ти маеш надзвичайно спокусливий вигляд у самiй футболцi, – вiн промовляе зовсiм не те, до чого внутрiшньо готувалась я. Схоплююся – виявляеться, футболка з’iхала, повнiстю оголивши плече. Квапливо натягую ii назад i аж тепер усвiдомлюю, що стою перед ним, вважай, гола. У трусиках та футболцi, що ледь iх приховуе. Чорт забирай! Це ж треба було ось так вискочити до нього! – Це резонуе з твоiми словами, – продовжуе вiн. – Я тобi не вiрю. Ти не цього прагнеш насправдi. А знаеш, чого прагну я? Простягае руку, торкаеться моеi щоки, i я заплющую очi вiд насолоди. Вiн сто разiв мае рацiю, iз самого лише його погляду я розумiю, що хочу до нього, що всi моi мiркування та доводи самiй собi були смiшними й марними, що варто йому торкнутися мене – i я здатна йти за ним хоч на край свiту. Нiчого не змiнилося… Це неймовiрно! А головне: вiн справдi розумiе всi моi вiдчуття. Читае мене, наче вiдкриту книгу. Та ось вiдкриваються сусiдськi дверi. Ксанка. У руках пакунок iз картоплею, цибулею, морквою та iншими продуктами. Іде готувати вечерю. За нею зграйкою пташок ii дiвчатка. Чоловiк прибирае руку, чекае, поки вони пройдуть. Я вiтаюсь iз сусiдкою. Менш стриманi дiвчатка вiдверто розглядають незнайомця. – Вiн житиме з тобою? – надивившись на чоловiка й обернувшись до мене, безцеремонно запитуе наймолодша Янка. Ксана випереджае мене з вiдповiддю: – Тобi яке дiло? Марш на кухню, мерщiй! Яна ображено хитае голiвкою й додае темпу. За кiлька секунд уся компанiя зникае за поворотом, а потiм звiдти виглядае та ж Янка. У мене на губах грае усмiшка. Обличчя чоловiка також змiнилося. Виявляеться, вiн умiе й по-доброму усмiхатися. – Янко, зараз отримаеш у мене на горiхи, негайно йди сюди! – долинае до нас, i дiвчинка сполохано зникае. – Вони не цiлувалися! – дiловито доповiдае Яна матерi. Комунальне життя. Нiчого нi вiд кого не сховаеш. – Ми маемо поговорити десь наодинцi. Тут справдi незручно. Я чекаю на тебе. Пручатися не було сенсу. Усе, що я могла зробити, – це бодай трiшечки скорегувати його плани згiдно з моiми бажаннями. – Зустрiнемось за двi години в парку, бiля атракцiонiв, – вiдповiла я i мерщiй, щоб вiн не встиг заперечити, шмигнула до себе. Швиденько зачинила дверi на обидва замки й аж тодi полегшено зiтхнула. * * * Восьма вечора – ще не темно. Здаеться, що пiсля денноi спеки народ щойно починае приходити до тями. У парку життя вируе. Атракцiони в самому його центрi – найлюднiше мiсце, особливо влiтку, пiд час канiкул. Саме тому я обрала це мiсце для зустрiчi. Не стане ж вiн силою тягнути мене до своеi машини, якщо я не погоджуся iхати з ним. Забагато стороннiх, та й патрульнi, бувае, проходять. Якщо не погоджуся iхати з ним… Якщо – то, напевно, ключове слово. Я вдяглася в короткi джинсовi шорти й широку бiлу футболку з синьою Ейфелевою баштою на спинi. На ногах бiлi шкарпетки та звичайнi кеди. Категорично не хочу, щоб вiн вважав це побаченням. Навмисно навiть макiяж витерла. Адже на побачення не вдягаються по-спортивному! А якщо й змивають макiяж, то лише для того, щоб накласти свiжий, вiдповiдний вечiрнiй сукнi. Бiжу по хiднику, весь час ловлю себе на думцi, що даремно так поспiшаю, можна йти повiльнiше. Зменшую темп, та згодом все повторюеться. Коли побачить мене, то ще вирiшить, що я лечу до нього, аби скорiше впасти в обiйми. Нi, це я б так на його мiсцi подумала, а вiн, певно, промовив би дещо набагато брутальнiше… Вiн прагне вживати чiткi, але, як на мене, грубiшi слова. Зупиняюся на межi дорiжки та майданчика атракцiонiв. Оглядаюся. Його нема! Невже передумав володiти мною довiку? Чи ще не прийшов просто? Зазвичай дiвчата на побачення запiзнюватися мають, а не навпаки. Ах, так, я забула. У нас же не побачення. Просто зустрiч. Поговорити. З’ясувати стосунки. Розiрвати… Іду до найближчоi лавки, сiдаю. Намагаюся зiбрати докупи думки у своiй нетямущiй головi. Чи не накручую я саму себе? Моя внутрiшня суперечка з цим чоловiком тривае вже майже два тижнi, а я ще досi не вирiшила, чого саме хочу досягти нею?! Навпроти мене через алейку на травi сидять юнак iз дiвчиною. Вони пустують, усмiхаються, дражняться, а потiм цiлуються, нiжно торкаючись щiк одне одного. З того всього видно, як трепетно вони ставляться одне до одного, якi легкi й витонченi тi стосунки. Як iм добре разом. Щасливi… – Чому ти боiшся мене, мала? Здригаюся вiд несподiванки. Вiн пiдiйшов ззаду, ухопив в обiйми, шепоче просто на вухо. Парфуми, якими вiн користуеться, зводять мене з розуму. Заплющую очi, млiючи вiд того його доторку, насолоджуючись його присутнiстю. Не дочекавшись вiдповiдi, вiн мене вiдпускае, обходить лавку збоку, просить хлопцiв, що сидять поруч, посунутися. – А дiвчина згодна, щоб ти сiдав поряд iз нею? – насторожено запитуе один iз них – високий, з короткою спортивною стрижкою. Пiд ногами хлопцi катають скейти: туди-сюди. Щойно пiд’iхали, збираються поволi – чимала компанiя юнакiв та дiвчат. Галасливi, сперечаються, хизуються перед дiвчатами. Та, на диво, п’ють не пиво, а мiнералку й сперечаються про Стругацьких. Жук у мурашнику. Чи мали право прогресори позбавляти життя одну людину заради начебто всього людства. Не думала, що в нашi часи пiдлiтки ще читають Стругацьких! – Дiвчина? – вiн наче здивований, що мае спитатися моеi думки. – То моя дiвчина, – пояснюе хлопцям, – вона згодна. Сiдае поруч. Упритул до мене. Простягае руку, обiймае. От i все! Прощавай, моя рiшучосте, якоi й було як кiт наплакав. – Ти так i не вiдповiла менi. Ось вона, вiдповiдь. Вiн сам дав ii, й усе стало на своi мiсця. Я боюсь. Шалено, до нестями. Я його боюсь. Боюся, що одного разу вiн мене вдарить, якщо я не пiдкорюся, або зробить так боляче, що я не оговтаюся вiд цього. Вiдчуваю, що вiн здатен на це. І боюся, що вiн назавжди позбавить мене власноi волi, що я буду залежна вiд нього та його примх. Я не готова до цього. Нiколи не зможу змиритися з цим i прийняти до кiнця. Ми не пiдходимо одне одному… Усе це варто було сказати йому. І, можливо, я б навiть зробила це, якби вiн не був так близько. Якби не проводив долонею по руцi, не перебирав моi пальцi, якби, наче ненароком, не торкався моеi щоки й не шепотiв на вухо, як вiн скучив, який спокусливий я маю вигляд, як вiн хоче зайнятися зi мною сексом. Не люблю цього слова. Занадто грубе, не вiдповiдае моему вiдчуттю. Та тiло зрадницьки тремтить пiд його долонями, лине до нього. І я вже розумiю, чим закiнчиться моя спроба розiрвати стосунки. Чи я вiд початку знала, що так воно й буде, i прагнула саме цього?! Я вже нiчого не знаю! Омана! Справжня примара! І я бiльше не впевнена, що хочу, щоб усе це закiнчувалося. Моя iдея зустрiтися в людному мiстi виявилася пасткою, в яку я ж сама й потрапила. Нiхто нiкого не тягнутиме силою. Сама слухняно пiду, волiючи бути з ним i кохатися. – Ти скучила за мною, мала? Так. Я справдi скучила. До нестями, до тремтiння та шаленоi хiтi. Боже мiй, що я роблю?! Роздiл 7 А знаеш, що правда? Та правда, яку ти приховуеш. Те, чого до нестями боiшся… Понедiлок в офiсi гудiв новиною: Іван потрапив до вiддiлення швидкоi допомоги. Новина розлiталася миттево, робочий день не встиг розпочатися, як уже всi знали подробицi. Повертаючись у п’ятницю додому, зiткнувся з хулiганами. Вiддавати годинник, мобiлку й гаманець вiдмовився, вступив у сутичку. Швидку та полiцiю викликав перехожий. В Івана виявилася переламаною ключиця. – Серед бiлого дня, уяви! Ще ж навiть не стемнiло! Якими ж нахабними стали тi волоцюги! – обурено зауважуе Оля. І я зачаровано киваю, вже замислившись про свое. Чи не дивним е те, що Іван вскочив у халепу пiсля того, як мене додому провiв? Чи можливо було органiзувати напад за якусь годину? І чи реально було пiсля цього спокiйно дивитися менi у вiчi, пестити, жартувати? Щось менi пiдказувало, що вiн мiг. Цiлком. Зухвало, нахабно, показово. Щоб навiть думки не мала про когось iншого. А потiм приiхав у парк, запiзнився саме через це, до себе привiз i милостиво, наче жартома, докоряв, що я своею впертiстю зiрвала чудовий вечiр, який вiн спланував для нас обох… Так, треба все з’ясувати! – Сходимо до нього в лiкарню, провiдаемо? – пропоную я Ользi, i вона з ентузiазмом погоджуеться. Вдаеться доволi злагоджено все органiзувати, а керiвництво навiть видiляе транспорт, щоб ми могли швидше впоратися. Іван був блiдим i схудлим. Вiн щиро зрадiв нашому з Ольгою вiзиту. Наскiльки це було доцiльно й можливо в його ситуацii, грав роль чемного господаря оселi. – Сiдайте, прошу. Дуже радий вас бачити, дiвчата! – Шкода, що так вийшло. Тебе не вистачае в кабiнетi, – зауважуе Ольга. – Ти iх знаеш, Ваню? Як усе це взагалi сталося? Хтось iще був поруч? Тебе не переслiдували? Менi видаеться важливим, щоб вiн розповiв усе, як бачив, щоб дiзнатися не з чужих вуст. Вiн хитае головою. – Усе сталося якось швидко. Я ж навiть замислитися не встиг… – Вiн у нас герой! – уривае його Оля, i я вже шкодую, що не поiхала сама. – Кажуть, одного з нападникiв теж госпiталiзували. – Правда? Ваня кивае. – Взагалi, по-дурному вийшло. І нiяке то не геройство, а навпаки. Я займався карате багато рокiв. Пiдсiкання невдале вийшло. Не розрахував. А ще камiнь пiд ногу пiдвернувся. Сам упав, його придавив. Ось тепер iз переломом доведеться цiле лiто згаяти. А я ж мрiяв про море й дiвчину… – виразно дивиться на мене. Однак менi не до поглядiв. Із розповiдi Ванi випливало, що все справдi скидалося на випадковiсть. Поки вiн не зауважив одну дивну, як йому здалося, рiч. Закуток, у якому все це сталося, був доволi безлюдним. Але вiн помiтив, що, коли почалася сутичка, повз ту алею проiхала автiвка. Повiльно, наче водiй пригальмував, щоб усе ретельно роздивитися. – Яка марка, колiр? – запитую я. – Я не запам’ятав. Сiра. Просто, розумiете, мене вразило, що вiн не зупинився, а пригальмував i поiхав! У ту мить усе й сталося. Пригальмував i поiхав. Неймовiрно! Так, Ваня не змiг згадати марку машини. Але чи повiрили б ви в такi збiги? Я не повiрила. Але ж i впевненостi в тому, що все це влаштував вiн, теж не було. Цiлий тиждень я знов була як на голках. Зважувала всi «за» та «проти». Намагалася сама для себе вирiшити, чи змiг би? Адже я справдi нiчого не знаю про свого коханця! Намагалася знайти про нього бодай якусь iнформацiю – iнтернет був глухим. Мов i не iснувало такоi людини. Продумувала, що саме казатиму, коли з’явиться. Зрозумiло, що в мене й думки не майнуло замовчувати! Я мусила все з’ясувати. Це здавалося важливим. Та чи скаже вiн менi правду – от у чому питання. * * * Нова зустрiч, як у нас iз ним уже повелося, вiдбулася ввечерi в п’ятницю. Наприкiнцi робочого дня менi приходить вiд нього есемес: «Заiду о восьмiй. Вдягни вечiрню сукню». Врахував, що я захочу привести себе до ладу пiсля роботи? І на тому спасибi! Цього разу варiанту не йти, вiдмовитися чи ще щось подiбне я не розглядала. Навпаки: ретельно пiдготувалася до зустрiчi. Була в мене ще одна вечiрня сукня, у якiй вiн мене поки що не бачив. Мамина. Проста модель у межах сучасних модних тенденцiй. Доволi вiдверта для середини вiсiмдесятих. Замовляла мама ту сукню в знайомоi швачки, пiдгледiвши модель у французькому журналi мод. Як у простоi радянськоi студентки мiг з’явитися французький журнал мод – то цiла iсторiя. Якщо коротко, iй вдалося потрапити на перекладацьку практику до консульства. Журнал вона лише погортала, закарбувавши в пам’ятi всi деталi сукнi, що так вразила ii в той час. Доклала шалених зусиль, щоб дiстати потрiбну тканину, знайти грошi, аби заплатити швачцi. Дуже переймалася, щоб усе вийшло саме так, як хотiлося, – щоб личило. Вдягла ii на новорiчний вечiр, стала безумовною королевою балу. Познайомилася з моiм батьком, який у той час уже працював в консульствi, робив там стрiмку кар’еру. 1984-й моя мама зустрiчала в його обiймах… Сукня довга, аж до пiдлоги. Блискучо-сiрий шифон сам собою вже був шикарним. Симетричнi складочки спiдницi збираються пiд грудьми широким поясом. Донизу розпливаються блискучими переливчастими хвилями. Та головним штрихом стала наполовину вiдкрита спина. Мабуть, для моеi мами, у той час простоi студентки, було доволi смiливо не вдягнути пiд сукню лiфчик. Не кожна б дiвчина наважилася. Але ж ви згадайте тi радянськi лiфчики! Три кольори: бiлий, чорний, тiлесний. Дебела «хебешна» чи синтетична тканина, товстезнi бретельки й жодноi фантазii. Як таке в принципi можна було носити? А вдягнути пiд сукню з вiдкритою спиною?! Тож iй просто не лишили вибору. Трималася вся сукня на единому комiрцi, який зав’язувався ззаду, на шиi, широким бантом. Пiд таку сукню неодмiнно варто було зробити високу зачiску. Щоб демонструвати оголену спину, поставу. Та я вiд цiеi iдеi вiдмовилася. Не мала часу й умiння, щоб робити це самостiйно, та й грошей, щоб пiти в перукарню. Тому просто вимила голову, висушила волосся пiд феном, власноруч нанесла вечiрнiй макiяж, що зробив бiльш виразними очi – i була задоволена тим, що побачила в дзеркалi. Рiвно о восьмiй вiн менi телефонуе: – Мала, спускайся хутчiше! Цiлую маму. Чекаю, поки вона перехрестить мене (здавна так робить, коли вiдпускае кудись саму), беру клатч i йду вниз. Вiн чекае бiля машини, з кимось розмовляе телефоном. Щоб дiйти до нього, менi треба пройти повз кiлька лавочок, на яких сидять сусiдськi бабусi. Шкiрою вiдчуваю, що iхнi погляди спрямованi на мене. Усмiхаюсь, вiтаюся. Вважай, на кiлька годин буде що людям обговорити. Пiдходжу до його машини. Вiн показуе менi, щоб сiдала, ввiчливо вiдчиняе дверцята переднього сидiння, зачиняе iх, а сам залишаеться на вулицi. Вiдходить трохи далi, продовжуе свою розмову. Ще хвилин п’ять я самотньо сиджу в його машинi. Крiзь тоноване скло вiкна можу вiльно милуватися своiм чоловiком. Цiкаво, що особливого вiн вигадав цього разу? Це наша четверта зустрiч. Четвертi божевiльнi вихiднi, коли не залишаеться часу на сон. Натомiсть отримуеш вибухову пристрасть та екстатичне задоволення. Вiн сильний, пiдтягнутий, анi краплиночки зайвого жиру. Завжди вишукано вдягнений. Неодмiнно костюм, краватка, запонки. Перстень на пальцi. Жодного разу не бачила, щоб вiн знiмав його. Навiть коли йшов до ванни. Менi здаеться, що для нього та каблучка з величезним червоним рубiном та орнаментом по колу – то не просто прикраса. Скорiше символ чогось. Чого саме, я так нiколи й не дiзнаюся. Завершив розмову, сiдае за кермо. Перш нiж завести мотор, тягнеться до мене й цiлуе в губи. Солодко. Тепло розтiкаеться тiлом, даруючи тремтiння, i вже думаеш, що волiла б, аби вiн нiколи не вiдпускав. «Особливiсть» вечора полягала в тому, що вiн повiз мене до себе. Так, там уже був сервiрований стiл, замовлено вишуканi, незвичнi для мене страви, але… На мое здивоване запитання, навiщо вечiрня сукня, якщо ми нiде не iдемо, вiдповiдае, що для нього. – Менi нецiкаво, аби на тебе дивився хтось iще. Я хотiв бачити тебе саме такою. Щось не так? – питае, а сам усмiхаеться. Я вже навчилася розрiзняти цi його усмiшки. Коли щира, коли iронiчна, коли задоволена. Зараз задоволена. Я виконала його забаганку, i вiн тiшиться з того. Цiкавиться, чого я хочу найперше: вечерi чи сексу. Я не вiдповiдаю словами. Починаю знiмати з нього пiджак. Обережно чiпляю на вiшалку, знаючи, як педантично вiн сам до цього ставиться, i повертаюся до нього. Проводжу долонями по грудях, повiльно розв’язую краватку. Їi можна кинути просто на диван. Беруся за гудзики сорочки. Вiн не витримуе мого темпу. Нетерпляче хапае за плечi й пiдводить до великого дзеркала. Обертае мене обличчям туди, у потойбiч, притискае до себе. Тепер я спостерiгаю за його вiдображенням. – Ти чарiвна! Вiдводить убiк мое волосся й рiзким рухом розв’язуе бант на шиi. Єдина мить – i я вже стою перед ним у бiлих босонiжках на високих пiдборах та нiжно-бузкових атласних трусиках. * * * На вечерю ми знову вдяглися. Вiн у штани й сорочку. Я у свою сукню. От тiльки трусики моi вiн собi в кишеню штанiв засунув зi словами: «Потiм забереш!» Це менi здаеться не дуже доречним, адже усвiдомлення того, що я в сукнi на голе тiло – збуджуе. Я ж планувала обговорити своi питання саме за вечерею. Хоча можна й вiдкласти… Це я побачила, якою саме буде вечеря, i зрозумiла, що буде недоцiльно псувати ii бодай якимись дiзнаннями. Шампанське у вiдерцi з льодом. Величезна таця з морепродуктами. Такого розмаiття менi ще не випадало бачити наживо. Величезнi устрицi, викладенi колом на крихтах льоду, креветки, без перебiльшення, завбiльшки з долоню, купа всяких соусiв у маленьких вазочках, фрукти. Омар – так, здаеться, та штука зветься. Вiн пiдтверджуе. Та я ж навiть не знаю, як та що з того iсти! Нiколи за життя не куштувала, хiба що креветок на морi iла. І малесеньких, а не таких, як цi монстри! Оцiнила його рiшення не вести мене в ресторан, а органiзувати це все тут, коли ми лише вдвох. – Я покажу, – правильно зрозумiв вiн мое сум’яття. Справно вiдкривае устрицю, вичавлюе на неi лимонного соку, пiдносить до моiх губ. Неймовiрно! Можна зрозумiти, чому iх вважають делiкатесом. Вiн вiдкривае шампанське, простягае менi келих. Знов задоволений, що вразив. Та бiльш неймовiрним е те, що я бачу вiдвертий захват в його очах. Я теж чимось його вражаю. * * * – Ти стежиш за мною? Це запитання я спромоглася поставити лише наступного дня, вловивши мить, коли обговорювали щось нейтральне й не було романтичного настрою. Реагуе спокiйно. Не здивований, не обурюеться, не заперечуе. Натомiсть цiкавиться, що сталося. Я розповiдаю. Спочатку про випадок у пiцерii, а згодом про Ваню. – За кого ти мене маеш? – з цiкавiстю в поглядi питае вiн, так i не спростувавши моiх сумнiвiв. – Вiн просто провiв мене додому. Менi зле було, – додаю про всяк випадок. Бо знаю, що не стане виправдовуватися, та хочу, щоб зрозумiв, що навiть думки не мала зустрiчатися з кимось iще. Частина 2 Життя Роздiл 1 Хто ж бачить смерть у сяевi?     Леся Украiнка. Метелик Ви коли-небудь спостерiгали за тим, як метелик летить на полум’я? Самозабутньо, без огляду на жар чи перепони. Його вабить. Вiн вiдчайдушно битиметься в прозоре скло. Вiн не в змозi спинитися, не в змозi затримати цей полiт бодай на мить, подумати, зважити… Вiн навiть може знати, що жар опалить його крила, уб’е, що це полiт в один кiнець, що буде нестерпний бiль – але все це не мае значення. Його вабить. Останнiм часом я почуваюся саме таким безпорадним метеликом. Мiй вогонь – то вiн. Людина, поряд iз якою моя воля щезае, тiло тремтить, лине до нього, волiе його пестощiв, стае не здатним до протидii, а душа весь час жахаеться. Серце не знаходить рiвноваги, тремтить вiд страху. І геть не втiшае нi розкiш, якою вiн настирно огортае мене, нi те, що вiн начебто так само не може без мене. Бо моя душа прагне кохання. Просто нормальних стосункiв – без того, щоб хтось когось пригнiчував. Але ж я в жодному разi навiть не мрiю зустрiчатися з кимось iще! Лише спостерiгаю, як поводять себе iншi. Люди як люди. Нормальнi. Зустрiчаються, ходять на побачення, планують спiльне майбутне. Ось у чому суть – я не маю спiльного з ним майбутнього, це ж очевидно! А поруч е той же Ваня, який залицяеться до мене, хоч i перебувае на лiкарняному. Я знаю, переконана: усе б у мене з ним вийшло добре, по-людськи, з далекосяжними планами. І несила на те погодитися. Самiй собi кажу, що то заради його ж та моеi безпеки. Що вiн не пробачить, якщо я зраджу. Насправдi ж я просто слабка. Ваня – то окрема iсторiя, про яку я так нiколи вже й не дiзнаюся, де саме була правда. Годi було й думати, що той чоловiк, такий, яким я його вже знала, почне щось пояснювати чи виправдовуватися. Вiн навiть не спростував, що приставив до мене пiдглядача. Ваня й далi намагаеться витягнути мене на побачення. То зателефонуе. То прийде пiд кiнець робочого дня з якимись смаколиками, розважае нас iз Ольгою балачками. Сумно самому вдома сидiти, мабуть. Вiн змiнився. Якимось дивним чином став бiльш упевненим у собi. Додало самооцiнки те, як вiдбився вiд хулiганiв? Схоже, що так. Цiкаво, чи був би вiн таким же палким коханцем? Сама ж i жахаюся цих думок. Хитаю головою, наче струшую з неi дурню. Не варто й думати про таке, щоб проблем не мати. Я вперто вiдмовляюся, не приймаю жодних залицянь. І не розумiю, чому вiн такий настирний. – У мене е чоловiк, розумiеш? – сказала йому пiсля наступного запрошення на побачення. – То й що? Спершу покажи менi обручку на твоему пальцi! Обручки не було. Не було навiть надii бодай колись отримати ii вiд нього. Я знала про це вже тодi. – Адже ти незамiжня, значить, вiльна, – продовжуе Ваня. – Не вiльна, – вiдповiдаю йому. «Щойно зустрiла його, перестала бути вiльною», – додала вже сама собi. Інодi обручка на пальцi не е ознакою невiльностi, а в моему випадку й обручка непотрiбна. «Ти належиш менi й нiкуди не подiнешся! – його слова, якi я сприймаю, як справжню засторогу. – Навiть не намагайся!» Не намагаюся. Лише спостерiгаю. Он в Ольги хтось з’явився. Вона весь вiльний час iз кимось листуеться через есемес, i обличчя в неi далеке вiд стурбованого роботою. Мрiйливо всмiхаеться, чекае на зустрiч. Пiсля роботи щодня бiжить в iнший бiк. До нього. Чому я не можу так само? Нi, я чекаю на тi зустрiчi, але це очiкування – якесь тваринне бажання займатися з ним коханням. Здаеться, усi думки лише про це. Немов нi про що iнше й думати не можу. Але мiй погляд весь час стурбований. Я весь час чогось боюся з ним. Що не приiде, що покине, що… Я божевiльна! Я точно божевiльна й маю якось упоратися з цiею пристрастю. Та не можу. Не хочу. Ми зустрiчаемось лише на вихiдних, решту часу я самозабутньо чекаю на нього. Вiн не телефонуе, не пише, його нема в соцiальних мережах або «Скайпi». Вiн наче й не iснуе. Немов несамовита, я кидаюсь до роботи, лише вона надае змогу хоч якось вiдвернути увагу вiд думок про нього. Уже ознайомившись з основними видами дiяльностi компанii, я створила та просунула в реалiзацiю власний комерцiйний проект! Ідея була ще з останнього курсу унiверситету. Та без фiнансовоi та юридичноi пiдтримки, самостiйно я б не впоралася. Довелося трохи скорегувати, та загалом усе вийшло якнайкраще. Спершу зацiкавила начальницю нашого аналiтичного вiддiлу, вона дала добро на те, щоб я представила проект радi. І це все лише на другому мiсяцi роботи. Мою завзятiсть помiтило керiвництво. Наступного дня пiсля вдалоi презентацii я стояла в кабiнетi директора. – Подовжуйте в тому ж руслi й за пiвроку ви отримаете значне пiдвищення, – вiдверто пообiцяв менi Антон Максимович. Це була гарна обiцянка. Враховуючи й те, що, згiдно з умовами, менi як розробницi та авторцi проекту належав вiдсоток вiд прибутку. Звiсно, якщо вiн буде, той прибуток. Радiти б успiхам, а я наче прибита весь час. Невже я не потрiбна йому бiльше нiж на вихiднi? Скiльки часу це триватиме? Чим завершиться? Якщо я не потрiбна йому решту часу, вiн не покличе мене одружуватися. А чи цього я прагну? Будь-яка нормальна дiвчина прагне одруження. Нормальна, а не божевiльна! Я не знаю, чого я прагну. «Сексу», – вiдповiв би вiн i мав би безсумнiвно рацiю. * * * Мама тривалий час мовчки дивилася на те, що зi мною коiться. Згодом почала приводити до тями. Закiнчувалося це кожного разу однаково: сваркою. Хто-хто, а вона мусить мене розумiти! Сама ж знае, що воно таке, на власнiй шкiрi вiдчула! Одного разу я не стрималася й пiшла з дому. Вешталася парком, спостерiгала веселощi iнших. Усiлася на лавку, ту саму, на якiй колись сидiли з ним. Спересердя я геть забула, що гаманець залишила на столi в кiмнатi. У кишенях знайшлося лише кiлька гривень. Тож я не могла навiть у кав’ярню зайти. Крутила в руках телефон, найбiльше жадала, щоб вiн подзвонив менi саме зараз, попри те, що сьогоднi не п’ятниця. Дива не сталося. Тодi майнула думка зателефонувати йому самiй. Досi я жодного разу не робила цього. Завжди вiн вирiшував, коли й де ми зустрiчаемось. Якийсь час я вагалася, та все ж наважилась i натиснула кнопку виклику. Думала вже, що вiн так i не вiзьме слухавки. Та нi, вiн прийняв виклик. – Мала, ти телефонуеш менi в роумiнгу. Щось термiнове? Що я мала сказати? Що над усе волiю зустрiтися з ним просто зараз, вiдчути його обiйми, пестощi, побути разом, вiдчути смак його шкiри та навiть просто поспiлкуватися? – Нi, – вiдказую, – не термiнове. Вибач. «Я просто скучила. До нестями. Хочу тебе бачити. Менi дуже самотньо…» – додаю це подумки, тiльки для себе. У менi розливаеться розчарування. Здаеться, вiн навiть щось вiдповiдае на мое «вибач, не термiнове». Та я розумiю, що не отримаю бажаного, тож i говорити нема про що. Кладу слухавку. По щоках течуть сльози. А слiдом приходить SMS про те, що на моему рахунку залишилося шiстдесят дев’ять копiйок. Чорт забирай його разом iз роумiнгом! Мiг би принаймнi попередити, що за кордон виiжджае! Я щойно поповнювала рахунок! Невже вiн кожного разу приiздить заради мене з-за кордону? Це б мало мене втiшити. Не втiшае. На тiй лавцi я просидiла до глупоi ночi. Завершилося все тим, що до мене пiдiйшов патруль. – Чи все у вас гаразд? Можна переглянути вашi документи? У мене все гаразд, лише з матiр’ю посварилася через те, що коханця маю. Показую iм паспорт. – Пiзно вже, – мовить один iз них. – Ви б не сидiли тут сама. Ідiть додому. Мабуть, слушна порада, враховуючи те, що вже настав новий день. Забираю паспорт i рушаю до виходу. * * * Восьмi пiсля знайомства нашi вихiднi я проводила на самотi. Тiеi п’ятницi вiн не зателефонував i не приiхав. Моя природна недовiрливiсть вiдразу почала на-гора видавати новi версii: йому не сподобалося, що я зателефонувала, втрутилася в його життя без мене; вiн вирiшив, що вiдтепер я весь час надокучатиму йому, тому вiдмовився вiд наших стосункiв; вiн вирiшив провчити мене за таке зухвальство, зайвий раз продемонструвати, що домiнуе вiн, а я не маю права голосу… І лише в останню чергу майнуло, що вiн мiг не впоратися зi своiми справами й просто не встиг приiхати. От чому я така дурна, га? Витратила купу грошей на iдiотську телефонну розмову, так i не дослухавши, що саме вiн хотiв сказати! Раптом вiн попереджав, що не приiде? Тодi чому не зателефонував зараз? Просто через те, що не мае звички звiтувати передi мною. Усе ж просто. Адже хто я для нього? Дiвка, з якою бавиться вихiдними. Вiд таких думок ставало ще гiрше. Ну чому б менi не забути цього чоловiка раз i назавжди? Чому постiйно розривають на шматки сумнiви та спогади про час, проведений разом?! Чому саме я мала потрапити в цю пастку? Зайва рефлексiя! Нiчого путнього вiд цих думок однаково не буде! То, може, варто просто не думати про нього? Бо «просто» щось вирiшити я не могла. Не думай! Це ж так просто: не думай! Бiльшiсть людей саме так i живе. Самозабутньо чекаю наступних вихiдних. Втiшаю себе, що не пропустить, адже на п’ятницю припадае День Незалежностi, тож можна зустрiтися вже в четвер. Три днi разом! Ще тиждень шаленоi роботи, сидiння допiзна над першими даними аналiтики щодо мого проекту, корегування планiв. Потiм перевiрка вiд керiвництва, узгодження, затвердження, першi результати… І знову самотнi вихiднi. Тим часом я категорично вiдмовляюся iхати iз матiр’ю на море! Раптом вiн зателефонуе, а мене не буде в мiстi? Кiнець лiта надворi, а я нiкуди, крiм зустрiчей iз ним, не виiжджала. Мама телефонуе, спiвчутливо цiкавиться, чи буде зустрiч. Здаеться, у душi вона радiе тому, що моi стосунки з цим чоловiком не затягнулися надовго. Вiрить, що так навiть краще. Звiсно, що не каже того вголос. – Приiзди сюди, люба! Номер чудовий. Море казкове, тепле-тепле й прозоре! Розвiешся. Зрештою, покажи йому, що не станеш слухняно чекати! Та я вiдмовляюся. Щоб не жалiти себе, вiдволiктися вiд сумних думок, починаю генеральне прибирання в квартирi. З миттям вiкон, плафонiв, верхiвок шаф та викиданням старих, нiкому не потрiбних речей. Вiдчуваю, що в кiмнатi стае легше дихати, та загалом цього менi замало! Купую шпалери й заклеюю свiтлою барвою стiни нашого сумiсного коридору. Залучаю до прибирання та косметичного ремонту сусiдiв. У результатi фарбуемо також пiдлогу на кухнi та у ваннiй. Бiлимо стелю на кухнi. Миемо запилюжене вiкно. Ксанка витягла iз засiки старенькi фiранки, чiпляемося до ii чоловiка, щоб прикрутив карниз, вiшаемо, милуемося затишком, радiемо тому, що отак зненацька дали лад сумiснiй територii. Це допомагае менi не вiдчувати себе геть покинутою. Хоча брешу. Навiть самiй собi. Нi вiд чого це мене не рятуе. На душi суцiльний, невилiковний сум, i вiн нiде не дiваеться. Як менi його позбутися? Як?! Чим заповнити душу? Лягаю в лiжко на бiк, згортаюся калачиком. Уявляю, як вiн лежить за моею спиною, обiймае, огорнувши теплом своеi сили. Саме так, як вiн любить, щоб ми засинали. Саме так, як сама обожнюю засинати, коли вiн поруч. Господи, я так хочу, щоб вiн приiхав, просто зараз! * * * Ще можна дитячий майданчик пофарбувати… Барвисто, щоб малим веселiше було гратися. Знати б напевне, що вiн справдi не з’явиться. Тодi б я принаймнi розумiла, чого прагнути. Забути його. Назавжди. Не залишати найменшого спогаду. А так… дурна надiя спокою не дае. Цiкаво, сказав би вiн менi, що покидае? Чи зробив би все мовчки, просто вирiшивши? Вiн обiцяв, що скаже, якщо знайде когось iще. Про «покинув» не було анi слова. Адже вiн нiколи не цiкавився моею думкою. Щось менi пiдказувало, що не сказав би. Тож менi нема на що сподiватися? Роздiл 2 Я знайшов свободу. Втрата всяких надiй була свободою…     Чак Поланiк. Бiйцiвський клуб Минуло лiто. Тепер згадую тi враження, немов увi снi. Усi днi з моменту нашоi зустрiчi наповненi емоцiйними гойдалками: шалена пристрасть, дошкульне розчарування, пекучий бiль, тремтлива надiя, знов колюче розчарування… Менi здаеться, що за два мiсяцi вiн зробив мене старшою рокiв на десять. Що дiзналася набагато бiльше, нiж за все мое життя до нього. Що вiн змiнив мене, розiбрав на якiсь неймовiрнi клаптики й, зiбравши назад, отримав щось свое. Вiдповiдне до його волi. І то вже зовсiм не я ходжу на роботу, спiлкуюся з мамою чи друзями. От тiльки не всi помiчають пiдробку. А хто помiчае – жахаеться. У тi спекотнi останнi серпневi днi, наповненi смутком, вiдбулася наступна моя зустрiч iз Катею. Пiдходив час ii весiлля, треба було пiдключатися до якихось органiзацiйних моментiв, та я раптом зрозумiла, що не в змозi брати в тому участь. Не буде iй користi з подруги нареченоi, яка наче у воду опущена. Весiлля – привiд для веселощiв, а менi точно не до того зараз. Навiщо псувати свято найкращiй подрузi? Прикидатися? Заради чого? Та й не така вже я гарна актриса, щоб вправно вдавати, нiби менi весело. Телефоную iй, намагаюся пояснити. Вона ж i чути нiчого не хоче. – Та що з тобою?! – обурено кричить у слухавку. – Ти з дуба навернулася, чи що? Як це хтось iнший буде моею подругою? – Просто зрозумiй мене, – благаю я. Ще не вистачало зараз посваритися. Вона ломиться в нашi з мамою дверi вже за двадцять хвилин, живемо в сусiднiх будинках. Так, саме ломиться, з усiеi сили тарабанить кулаком уже в дверi кiмнати. Зрозумiла, що телефоном не вмовить, прийшла застосувати важку артилерiю. – Вдягайся, ходiмо! – рiшуче заявляе менi, бо ж розумiе, що на кухнi не сядеш, в однiй кiмнатi з моею мамою теж вiдверто не поговориш. Задля бiльшого ефекту вона ще й Льошу з собою притягнула. Вiн стоiть у дверях, усмiхаеться з рiшучостi нареченоi. – Краще зроби так, як вона просить, бо вона нас усiх живцем з’iсть! – вiдверто смiеться парубок, за що отримуе гнiвний погляд Катi. Я здаюся. Зрештою буде навiть корисно пiти десь посидiти, поспiлкуватися з кимось поза роботою. Розвiятися. Вдягаюся, кажу мамi, що ненадовго, i йду з ними. Ми сiдаемо на вiдкритому лiтньому майданчику кав’ярнi в парку. – Ти не можеш вiдмовитися! – жартома пояснюе Льоша. – Адже зiрвеш менi весiлля! Що я тодi робитиму? Катька так i сказала: якщо не ти, то й не буде нiчого! А нам iще дiтей хрестити! Думай, перш нiж упиратися! Я, дiвчата, пiду вам морозива замовлю, щоб не заважати. А ви тут усе вирiшуйте. Пiдводиться i йде. Катя задоволена i тим, що наречений ii так майстерно пiдтримав, i тим, що без слiв зрозумiв: варто лишити нас на самотi. Морозиво нам приносить офiцiантка, а Льоша сiдае в примiщеннi кав’ярнi, дiстае свiй ноут i занурюеться в якусь роботу. – Я не вiрю! – раптом каже Катя пiсля паузи, що затягнулась з вiдходом Льошi. – Ти мусиш опанувати себе. Це ж неймовiрно! Та яким би чарiвним коханцем вiн не був, це ж не привiд так себе поводити! Як ти взагалi можеш терпiти таке ставлення! Захотiв – приiхав, захотiв – не приiхав, не телефонуй йому, не розпитуй нi про що! Ти ж… – вона запнулася, пiдбираючи слова, махнула рукою. – Коротше, приходь до тями! Роззирнися довкола. Море достойних знайдеться! Не дозволяй йому аж так манiпулювати тобою. Зрештою, ти варта кращого. І взагалi, от чесно, я хочу, щоб це була саме ти! Ми ж iз тобою з дитинства разом! Ну кого ще менi кликати? Кажучи все це, вона активно жестикулюе. Збоку може здатися, що ми сваримося. Чи радше вона мене сварить. Тому що я не знаю, що менi iй казати, i просто iм свое шоколадне морозиво. Я ж розумiю, що вона мае рацiю. Кожне слово – правда. От тiльки несила щось змiнити. Не можу не думати, не згадувати, не надiятися. Це павутиння оплутало мене, не вiдпускае, не дае змоги вiльно дихнути, душить. – Ти просто не знаеш його, – пiдсумовую ii слова. «І буде щастям нiколи не зустрiти такого!» – це додаю вже про себе. Зрозумiло, що з таким тиском Катя вичавлюе з мене згоду. Радiсно кидаеться на шию. – Усе буде добре, чуеш мене? Я спецiально для тебе букет кину, слiдом за мною одружуватися пiдеш iз нормальним хлопцем, який кохатиме тебе по-справжньому! Якби ж то! * * * Вересень видався на диво теплим. Жодного разу не пiшов дощ. Я все ще бiгала на роботу в босонiжках та сукнях iз коротким рукавом. Тиждень тому отримала перший комiсiйний вiдсоток iз прибутку вiд свого проекту. Приемний бонус до зарплатнi. Насправдi нам з мамою стало набагато легше вiдтодi, як я одержала постiйну роботу. Можемо бiльш вiльно розпоряджатися грошима. Дозволяти собi речi, про якi ранiше було годi й мрiяти. Зрозумiло, про те, щоб якось кардинально покращити житловi умови, не йшло й мови. Це полегшення радше стосувалося побутового рiвня: одяг, iжа, вiдпочинок. Та все ж менi було приемно усвiдомлювати, що нарештi я повнiстю себе утримую. Що можу купити собi черевики на осiнь без того, щоб сушити голову, де, а головне – у чому себе утискати. Вiн з’явився, коли я вже й не чекала, утратила всяку надiю й навiть потроху почала звикати до такого стану. Сталося це вiсiмнадцятого вересня, у вiвторок. Так несподiвано, що закарбувалося в пам’ятi аж iз такою точнiстю. Коли пролунав дзвiнок, менi не довелося навiть на екран дивитися. Серцем вiдчула, що то вiн. Мерщiй хапаю слухавку, натискаю прийом i лише тепер похоплююся. Не варто показувати йому, що аж так поспiшаю вiдповiсти йому. Тож мое «Алло» вдалося зробити максимально сухим та вiдстороненим. Саме наближався час обiдньоi перерви. Як завжди без жодних вiтань, «як справи» чи чогось такого: – Мала, я скучив за тобою, пообiдаймо разом? Серце калатае вже лише вiд того, що чую його голос, слова стають у горлi каменюкою. – Я не можу, – ледь вицiджую iз себе. – У мене зустрiч. Насправдi не було якоiсь особливоi зустрiчi. Просто зазвичай ми втрьох обiдаемо: я, Оля, Ваня (вiн уже тиждень, як вийшов з лiкарняного). Та й сама перерва – пiвгодини. Пiти деiнде я не встигну. А з ним же не вийде обiйтися тiльки обiдом. Запiзнюся – матиму прочухана вiд начальницi. Нащо воно менi потрiбно? – То вiдклади! – наполягае вiн. Я не стримуюсь. Нервове збудження, у якому перебувала всi цi днi, далося взнаки. Та що вiн взагалi собi вигадав? – Слухай, не можна з’являтися отак зненацька, вриватися в мое життя й руйнувати всi плани! А потiм ще й висувати якiсь безглуздi вимоги! – Жодних вимог, мала! Тiльки обiд. Утiм, не хочеш – не треба! – i кладе слухавку. Дивуюся тому, що вiн так легко вiдмовився, та Ольга вже показуе, що варто йти, бо в iдальнi буде завелика черга. Я саме сплачувала за обiд, коли до мене пiдiйшла помiчниця директора нашоi компанii й передала, що на мене чекають у вiп-залi. – Хто? – здивувалась я. – Антон Максимович, – байдуже пояснюе дiвчина i йде. Нiчого не розумiю. Адже зараз обiдня перерва, я маю на неi право! Розгублено дивлюся на колег. Справдi дивна ситуацiя, та все, що роблять вони – це знизують плечима. Беру тацю й рушаю до вiп-залу. Чи не зарано мене запрошують iсти туди? Як менi вiдомо, там збираеться лише керiвництво. Звiдти й назва. У нас красива iдальня в компанii. Нещодавно тут зробили ремонт: стеля з вiзерунками, кахлi на стiнах, плитка на пiдлозi, новi меблi, плазма, вишуканi портьери, великi квiти в кутках. Тобто доволi багато й красиво. У мене зазвичай виникало питання: якщо такий зал для звичайних працiвникiв, що ж тодi зроблено у вiп-залi? Навiть гадки не мала, що дiзнаюся про це якнайближчим часом. Насправдi виявилося, що нiчого особливого тут не було. Такi ж кахлi, така ж плитка. Стеля багатше оздоблена – кiлькома рiвнями, дзеркальна окантовка пiд нею. Декiлька картин на стiнах та бiльш зручнi меблi – диван пiд стiнкою, кiлька крiсел поруч, маленький столик. У залi лише одна людина – Антон Максимович. Щойно його побачила, вiдчула себе тут зайвою. Зупинилася, не ступивши й кiлькох крокiв, – раптом його помiчниця щось наплутала? Ну от чому було не викликати мене в бiльш зручнiй ситуацii? Зрештою, я ж просто хочу поiсти! – Вибачте, Антоне Максимовичу, Таня сказала, що на мене тут чекають. – Проходьте, сiдайте, – вказуе менi на стiлець навпроти. Часу дарма не витрачае. Вiдразу починае пояснювати. – У мене з’явився потенцiйний iнвестор пiд ваш проект. Ви мусите вiдповiсти на всi його запитання й перетворити з потенцiйного на реального. Вiн зараз прийде сюди. Сюди?! Що за дивина? Як я маю в iдальнi розповiдати про свiй проект? У мене ж навiть аркуша паперу й ручки з собою немае! Не кажучи вже про можливiсть влаштувати презентацiю. – Але… – вказую йому на тарiлку. – Я все розумiю, та в нього обмаль часу. Вашому проекту не завадять додатковi грошi, так ми зможемо активiзуватися. Зробiть усе можливе, щоб залучити його. То буде перш за все вам на користь. Розумiете? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/liya-scheglova/mriya-metelika/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Усi епiграфи взято з iнтернет-ресурсiв. Зiткнувшись iз тим, що iнтернет iнодi одну й ту саму цитату приписуе рiзним людям, я вирiшила зазначати авторство лише тих, якi особисто зустрiчала в книжках чи фiльмах. (Тут i далi прим. авт.) 2 Орхан Памук, «Мене називають Червоний» (1998), украiнське видання 2007 року. 3 Нассiм Талеб, «Чорний лебiдь» (2007), украiнське видання 2017 року.