Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

Краiна дурнiв: Казки про дурнiв. Небилицi Сборник Книга, що пропонуеться широкому колу читачiв, представляе зiбранi вперше пiд однiею обкладинкою украiнськi народнi казки та небилицi про дурнiв. Казки про дурнiв надзвичайно популярнi в украiнськiй оповiдальнiй традицii. Їхнi сюжети мають рiзне походження. Ця збiрка розкрие читачам чарiвний свiт украiнських народних казок, де на них чекае зустрiч з веселими героями, якi вчать робити добро, виступають проти зла, борються за справедливiсть. Краiна дурнiв: Казки про дурнiв. Небилицi Хоч у головi пусто, аби грошей густо Лихо над лихами Жив на свiтi бiдний чоловiк. Не знав вiн, за що взятися, щоб якось прожити з сiм’ею, не вмерти з голоду. – Немае кращого ремесла, як лiпити новi горшки й дротувати розбитi! – сказав вiн якось жiнцi й вирiшив стати гончарем, а заодно й горшки дротувати. Так i прозвали того чоловiка – Горшкодротар. Влiтку чоловiк робив з глини горшки, обпалював iх, возив до мiста продавати. Зимою ходив по селах, дротував розбитi горшки, глечики та iнший посуд. Непогано заробляв: за новий горщик йому насипали такий же горщик зерна, за подротований – пiвгоршка. Везе, бувало, Горшкодротар горшки на ринок, весело насвистуе та ще й наспiвуе, щоб люди знали: – Горшки на продаж, горшки дротувати! Почув якось цар, як дротар наспiвуе, й дуже сподобалося йому, що той хоч i бiдний, та веселий. – Чого ти, чоловiче, такий веселий? – питае цар. – А чому б менi не радiти, не веселитись, коли я в життi нiякого лиха не знаю? – Скажи, чоловiче добрий, чи ти можеш вiдповiсти на таке запитання: що то за лихо, що над усiма лихами лихо? – А чому б менi не вiдповiсти? Знаю! – Отож я своiм мiнiстрам i загадаю таку загадку, хай попробують вiдгадати. Тiльки ти дивись, нiчого iм не кажи, якщо тобi добре не заплатять. Скликав цар всiх мiнiстрiв до себе: – Ви в моiй державi наймудрiшi люди. Ось я вам загадаю загадку: вiдгадаете – будете i далi мiнiстрами, не вiдгадаете – iдiть пiд усi сто вiтрiв. – Загадуй, вiдгадаемо! – закричали мiнiстри, не давши царевi й договорити. Цар i питае: – Що то за лихо, що над усiма лихами лихо? Задумалися мiнiстри. – Нi, ми так швидко не вiдгадаемо! – Приходьте тодi через три днi. – Свiтлий царю! Три днi для такоi загадки – мало! Дай нам бодай два тижнi. – Хай буде по-вашому! – погодився цар. Пiшли мiнiстри по всiй краiнi наймудрiших людей розпитувати, та нiхто не може загадку розгадати. Зiбралися вони через тиждень знову в царя. – Ну що, моi славнi i мудрi мiнiстри, вiдгадали? – Ще нi! – вiдповiли в один голос мiнiстри. Тим часом до палати залетiв знадвору веселий приспiв Горшкодротаря: – Горшки продаю, горшки дротую! – Пресвiтлий царю! Дайте такий наказ, який заборонив би всiляким горшкодротарям кричати пiд царськими вiкнами, – каже один iз мiнiстрiв. – Хай собi виспiвуе, коли вiн лиха не знае! – вiдповiв на це цар. Тут пiднявся ще один мiнiстр i каже: – А може, вiн розгадав би загадку? – Спробуйте! – вiдповiв цар. Наступного дня найстарший мiнiстр вiдшукав у мiстi Горшкодротаря. – Послухай, Горшкодротарю! Вiдгадай загадку! – Яку? – Що то за лихо, що над усiма лихами лихо? – Я й не такi загадки вiдгадував, а над цiею й думати нiчого! Мiнiстр аж очi витрiщив. – Тобi, може, й дурниця, а я вже тиждень ходжу помiж мудрих людей, звiдуюся, й нiхто менi не може допомогти вiдгадати. – Даси сто золотих – вiдгадаю! – мовив Горшкодротар. Бачить мiнiстр, що Горшкодротар не жартуе, виплатив сто червiнцiв. Горшкодротар i каже: – Хiба може бути бiльше лихо, як злi сусiди? Це перше лихо на бiлому свiтi! З цим i пiшов мiнiстр до царя. По дорозi зустрiчае другого мiнiстра. Той питае: – А що, вiдгадав Горшкодротар? – Аякже, вiдгадав за сто золотих! – Хай вiн провалиться, той Горшкодротар, – мовив другий мiнiстр. – Щоб я йому сто золотих платив! Та хоч i розiзлився на Горшкодротаря, все ж хотiлося йому залишитися мiнiстром. Довелося пiти до Горшкодротаря, поклонитися: – Скажи менi, що то на свiтi за лихо, що над усiма лихами лихо? – Плати сто золотих, скажу. – Чи не багато це? – Думаю, що нi! Виплатив мiнiстр сто золотих i чекае. – Немае в свiтi гiршого лиха, як лиха жiнка! Прийшов до Горшкодротаря i третiй мiнiстр. І не тiльки не поклонився, а набундючився й каже: – Ей, ти, Горшкодротарю, що то за лихо, що над усiма лихами лихо? – Плати сто золотих, скажу. – А ти хiба не бачиш, що я мiнiстр? Я в царя права рука, тому менi всi повиннi безплатно вiдповiдати! – Бiдному чоловiковi i за спасибi вiдгадав би, а тобi не скажу. Коли ти мiнiстр, то маеш чим заплатити. Розiзлився мiнiстр на Горшкодротаря й пригрозив: – Ти, сякий-такий, знаеш, що я можу тебе розорити? А Горшкодротар йому: – Воно й видно, що ти i торбу взяв би вiд жебрака. – Бачу, що з тобою не дiйти до кiнця. Даю тобi п’ятдесят золотих! Досить з тебе! – Я за п’ятдесят i рота не розкрию! Пiшов розлючений мiнiстр, так нi до чого й не договорившись. На другий день прийшов знову: – Ну що, дiйшов до розуму? Береш п’ятдесят золотих? – Нi, не беру! – На вже, на! – шпурнув мiнiстр гаманець на стiл. – Ось тобi сто золотих, кажи швидше! – О нi, за сотню я сьогоднi не скажу! – А скiльки ж тобi? – Даси двiстi – скажу! Мiнiстр вже i погрожував, i залякував, та нiчого не добився. Приходить на третiй день: – Ну, береш сотню? – Нi, не беру. – На, маеш двiстi золотих, – шпурнув мiнiстр гаманець Горшкодротарю. – Нi, пане, тепер хоч би i тисячу давав, не скажу! – Що, розбагатiв надто? – Не розбагатiв, треба було вчора давати, скiльки просив. От прийшов строк, зiбрав цар мiнiстрiв. Питае третього: – Як у вас справи? Вiдгадали загадку? – Пресвiтлий царю, почекайте до полудня. – Добре, почекаю! – погодився цар. Прибiг мiнiстр до Горшкодротаря, впав перед ним навколiшки й благае: – Вiдгадай ту загадку, зглянься! Не вiдгадаеш – менi кiнець. Проси, що хочеш! – Добре, добре! – каже Горшкодротар. – Коли так просиш, я тобi й без грошей скажу. Тiльки ти ось що зроби… Мiнiстр дуже зрадiв, коли почув, що Горшкодротар i загадку вiдгадае, i грошей не вiзьме, – i на все погодився: – Що тiльки накажеш, все зроблю! – Посади мене на вiзок i вези в царський двiр. – Змилостився! – заблагав мiнiстр. – На десяте село вiдвезу на собi, тiльки не на царський двiр! Побачить мене цар в упряжцi – я крiзь землю провалюсь вiд сорому! – Скажу тiльки при цiй умовi. А там роби, як сам знаеш! Бачить мiнiстр, що немае порятунку, впрiгся до вiзка i везе Горшкодротаря разом з його горшками. Той сидить наверху й на весь голос приспiвуе: – Горшки, кому горшки? Горшки дротувати! – Та ти хоч не кричи! – просить мiнiстр. – Дам тисячу золотих, тiльки замовкни. Та Горшкодротар не слухае, усе наспiвуе. На його голос вийшов цар з двома мiнiстрами. Бачить – третiй мiнiстр тягне вiзка, а на вiзку горшки i Горшкодротар сидить, приспiвуе. Махнув цар рукою, щоб зупинився. – Хто тебе везе? – питае Горшкодротаря. – Дурна голова! Гiршого лиха й не знайти, це вже дiйсно лихо над лихами! Цар покликав до себе Горшкодротаря й мiнiстра: – Вiднинi будеш ти, Горшкодротарю, мiнiстром, а цей хай лiпить горшки i дротуе iх. Багач, що народив теля Жив-був багач Амбросiй, що мав великий смак до iжi. Був такий череватий, що своiх колiн уже не бачив. А в тому ж селi жив бiдний хлоп Лесько, смiхар на весь свiт. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять вiд смiху. Якось Лесько здибався з Амбросiем, змiряв його очима вiд голови до нiг i ткнув пальцем у товстий живiт: – Ти за тиждень народиш теля! – Жартуеш, Леську… – Нi, бiгме. Прийшов Амбросiй додому, та такий сумний, нiби його десь обiкрали. Говорить до жiнки: – Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля. – Це може бути, чоловiче. Багач iз багачкою зажурилися. Люди ж смiятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросiй, що теля вродив! Жiнка побiдкалася й каже: – Іди, Амбросiю, геть вiд хати. Тiкай у лiси, аби нiхто нiчого не бачив. – Добре, пiду. Багач встав удосвiта, поклав хлiба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лiсами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шiсть днiв так ним носило, аж пiдошви вже повiдпадали. Сьомого дня знайшов на галявi цiсарський карабiн i чоботи, в яких ще були ноги. «Ади, – подумав багачисько, – вовки з’iли шандаря. Та буду мати чоботи!» Узяв чоботи в торбу й пiшов далi. Настала нiч. Край лiсу надибав на хату. Постукав у шибку: – Пустiть заночувати! Господар питае: – А ти хто будеш? – Подорожнiй. – Куди йдеш? – До Коломиi корову купувати. – Заходь. Йому дали вечеряти, а потiм постелили коло припiчка, щоб не змерз. Багач позiхнув i придушив кота. Так хропiв, аж пси за вiкном гавкали. А тiеi ночi у господаря вположилася корова. Щоб телятко зiгрiлося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранок уздрiло босi ноги Амбросiя i почало лизати. Багач з того прокинувся й витрiщився на нього. «Ади, яку теличку я народив», – подумав. Схопився за живiт i вибiг iз хати – нiби його хтось вимiв. Так тiкав, що мало п’яти не загубив. Телятко знайшло торбу, з якоi стирчали шандаревi чоботи, i взялося лизати халяви. Газдиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долонi й закричала не своiм голосом: – Уставай, чоловiче, бо наше теля з’iло подорожнього! Господар протер очi. – Упали, жiнко, ми в бiду, як голий у кропиву. Теля iсть людей! Його треба позбутися. – Вiдведи в лiс вовкам, – порадила жiнка. Чоловiк закинув телятко на плечi й вiднiс у темну хащу. А в той час багачисько, радий i веселий, вернувся додому. Сiв за стiл i каже: – Давай, жiнко, iсти! Сьорбав, жував, чавкав, а жiнка питала: – Ну що, чоловiче, було в тебе теля? – Аякже! – А яке воно? – О-о, файна теличка. Червону латку мае на чолi. Така жвавенька, ноги менi лизала. – А потiм? – Я схопився i – драла додому. Багачка як почула, що вiн народив, закричала так, нiби чорт iз неi лико драв: – Запрягай конi й – за телям! Я його не подарую! – Не поiду, жiнко. Менi соромно. – Твiй сором до стайнi я не зажену. Запрягай конi! Чуеш? Язик багачки добрий чортовi на батiг. Так лаяла Амбросiя, що той аж пiдскакував. Запрягли i – гайда! Пiд’iхали до хати, що стоiть край лiсу, Амбросiй сховався на возi в соломi й попросив дружину: – Накрий мене веретою. Багачка – до хати. – Мiй чоловiк ночував у вас i народив теля. Вночi вiн схопився i вiд страху втiк. Забув навiть узяти теличку… – А де ваш чоловiк? Вийшли до фiри. Господар виломив iз плота дрючок i почав ним молотити по ряднинi. – А бiс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?.. Багачi, похнюпившись, поiхали додому. І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповiв. Дурнi багачки В одному селi жив чоловiк, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було нiколи чистоi години, бо його жiнка замiсть язика мала бритву в ротi. Продав вола, а жiнка нарiкае: – Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У головi в тебе, як у дрантивiм решетi. Чоловiк розсердився: – Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати. – Хто, я? Не бреши, бо як пiду на ярмарок, то тобi облупиться вiд сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жiнка. Настав ярмарковий день. Жiнка вбрала новий кожух, взяла гусака пiд пахву i подалася до мiста. Здибала якогось чоловiчка й питае його: – Як платяться тепер такi гусаки, як оцей? Чоловiк потримав гусака в руках i вiдповiв: – Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток. Тодi було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток. Жiнка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупцi питають: – Скiльки хочете за гусака? – Одного ринського, дванадцять шусток. Їй дають ринського, а вона каже: – Дайте дванадцять шусток. Дають дванадцять шусток, а вона: – Дайте ринського. Покупцi зрозумiли, що жiнка в рахунках – нi бе, нi ме, нi кукурiку. Пiдiйшов один шахрай у дрантивих лахманах. – Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити грошi, дайте менi ваш кожух, а я лишу вам лапсердак. Жiнка погодилася. Дала шахраевi гусака, новий кожух i одягла його дрантивий лахман. Шахрай радий, що стiльки придбав за одного ринського, i вiдразу нiби крiзь землю провалився. Жiнка чекала, чекала та й пiшла додому в дрантивому лахманi. Чоловiк ледве впiзнав ii. – Що сталося, жiнко? Вона розповiла, як ярмаркувала. – Видиш, жiнко, ти ляпала язиком, як по водi батогом, що продаси гусака лiпше, анiж я вола. Пiду свiт за очi. Якщо знайду дурнiшу вiд тебе, то вернусь, а як розумнiшу, залишуся у неi. Чоловiк подався у широкий свiт. Довго йшов, аж зголоднiв. У одному селi зайшов до багача. Вдома була тiльки господиня. – Сiдайте, добрий чоловiче, – привiтала гостя. – Скажiть, хто ви е i куди йдете. – Я Пригода. Мандрую собi свiтом i правду дiлю мiж людьми. – Йой, ми вас чекали! – І жiнка дiстала з-за образiв хустину з великим гудзом. Розв’язала й виклала Пригодi купу грошей. – Це ми з чоловiком за багато рокiв назбирали. Вiн казав, що колись мае прийти до нас пригода, i журився, аби були грошi на той час. Пригода подякував газдинi за грошi, попросив окраець хлiба, кавалок солонини i подався у дорогу далi. Увечерi вернувся багач з лiсу. Жiнка весела й задоволена: – У нас був Пригода. Дала-м йому тi грошi, що ми наскладали. Багач сторопiв. – Ми ж складали грошi для такоi пригоди, як слабiсть, пошесть, засуха, старiсть, смерть… – А я звiдки знала? – сердилася багачка. Тим часом Пригода шукав багача уже в iншому селi. Уздрiв файну хату. На обiйстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бiдних людей! Пiдiйшов до вiкна i моргнув господинi, що була сама вдома, аби вийшла надвiр. Заговорив до неi, нiби на цимбалах заграв: – У недiлю видаю замiж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас i вашого чоловiка на весiлля. – Красно дякую, – поклонилася багачка. – І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зi мною, бо моiй льосi потрiбна дружка на весiллi. Це буде великий гонор для вас i для нас. Багачка навiть не думала довго: – Най буде, берiть! – Але дайте iй файне вбрання: жовтi чобiтки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралi на шию, ковтки у вуха. Багачка побiгла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду. Коли скриня була перед вiкнами, Пригода побачив мальований вiз i попросив: – Я запряжу конi в той вiз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бiднi. Зробили, як казав. Багачка дала Пригодi батога у руки i – щасливо! Пригода iхав iз села до села i роздавав багацьке добро бiдним. Минув час, i чоловiк вернувся додому. Сказав своiй дружинi: – Я здибав багато всiляких жiнок. Були розумнiшi й дурнiшi вiд тебе. Але я забанував за дiтьми, мушу iх годувати, убирати… На радостi жiнка розбила глиняний горнець, i нашiй казочцi кiнець. І туди гаряче, i сюди боляче Жив собi в одному мiстi багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий – усе йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього вiд зорi до зорi, не розгинаючи спини, а купцевi все-таки здаеться, що за день вони зробили мало. Об’явив купець по мiсту, що дае сто талярiв тому, хто вiзьметься подовжити день. Почув про це один селянин, пiшов до купця: – Кажуть, що ви, паночку, шукаете такого чоловiка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунiв розвелося стiльки, що кинь палицю – в брехуна потрапиш. – А ти можеш подовжити день? – питае купець. – Бiгме, що можу! – й оком не моргнув селянин. – Оце недавно я одному дiдичу таку машину змайстрував, що сама його годуе, поiть, роздягае, ще й казочки на сон розповiдае… Радiе купець, аж руки потирае: – Гаразд, як зробиш i таку машину, що подовжить день, – сто талярiв твоi. – Добре, спробую, – дав згоду селянин, – тiльки цю машину самому пановi доведеться крутити. – Що ж, – купець почухався за вухом, – як треба, то треба. Аби тiльки день зробився довшим… Селянин узявся за роботу. Зробив три великi дерев’янi колеса, прикрiпив на осi, приробив крила, мов до вiтряка, корбу приладнав – машина готова! – Тепер, паночку, крутiть, – i селянин показав на корбу. – Увечерi я прийду за грiшми. Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертiлися, зашумiли, загули. Крутить годину-двi, аж геть заморився. Ох, i важка робота! А тут нi зупинитися, нi перепочити, бо день умить скоротиться знову! У потi чола трудиться купець та все на сонце поглядае. А воно не дуже поспiшае сiдати на спочинок. Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину. – Ну, паночку, як? – питае й посмiхаеться. – Що ж, грошi твоi… День таки довший став… Та чи не можна, чоловiче, аби крутив хтось iнший? Я б ще грошей не пожалiв… – Чому не можна, паночку… – каже селянин. – Але тодi день бiльшим не буде. Купець махнув рукою: – І туди гаряче, i сюди боляче. Нехай день залишаеться таким, як був досi! Як пан гавкав на старого пня Був у селi пан. Одного разу вiн сказав бiдному селяниновi: – Ти чоловiк розумний. Я це здалеку чую. – У нашому краi всi мужики розумнi. – А пани? – На таке показуе, що кожний пан ударений з-за рогу мiшком по головi, – вiдповiв селянин. Пан подумав i знову спитав: – А я розумний? – Хто вас знае, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один. – Ну що ж, тодi сiдаймо на вiз i помандруемо по свiту. А ти придивляйся… – Най буде, – мовив селянин. Сiли вони на вiз i рушили в дорогу. Де тiльки не бували! А якось пiд нiч заiхали в лiс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сiли i вечеряють. А коли повечеряли, бiдняк раптом схопився на ноги i – шульк у солому, що була на возi. Тiльки ноги стирчать. Пан пiдiйшов до нього й питае: – Що сталося, чоловiче? – Тс-с-с… Онде вiдмiдь, ховайтеся! Панисько оглянувся та й собi – в солому: здалося, що вiн бачить ведмедя в кущах. А селянин каже: – Ой, якби в нас був хоч один пес! – А то чому? – спитав пан. – Ведмедi бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли iз собою пса? Можете загинути нi за що у ведмедячих лапах. Пан ледве сопiв. А потiм порадив: – Ти, чоловiче, сам загавкай. – Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас. Пан трохи подумав i спробував: – Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! – От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмiдь i близько не пiдступить. – Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! – не вгавав панисько. Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотiв. Коли зiйшло сонечко, бiдняк прокинувся й питае: – Що це ви шавкаете? – Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав. – На котрого? – Та на того, що в корчах. – Ходiм та й подивимось на вашого ведмедя. Зайшли у кущi, а там – старий пнисько. Пан обiйшов пня i спересердя плюнув. – Ну, що маю казати про вас? – посмiхнувся селянин. Панисько ударив коней батагом, i за його возом тiльки закурилося. А бiдняк реготав. Ошуканий пан Був у селi пан, i нiхто не мiг його ошукати, анi змудрувати. Але приходить його орендар з корчми i каже: – Прошу пана, в мене е такий Іван, що ошукае вас. – Ех, що ти говориш, – каже пан. – У мене не такii газди були, а жоден не ошукав анi змудрував. Як мене твiй Іван змудруе, то дам тобi сотку. – А як не змудруе, – каже орендар, – то я пановi дам свою сотку. – Ану, припровадь того Івана до мене, – каже пан орендаревi. Приходить Іван. Поцiлував пана в руку та й каже: – Берiмо, пане, собi по коневi i iдьмо в свiт оба. Та й сiв пан на бiлого коня, а Іван на чорного. Їдуть, iдуть, нема села, вже нiч, треба ночувати. Аж приiхали в лiс. Пан запитуе: – Ну, хто буде пасти конi? – Пан буде пасти, – каже Іван. – Чому? – пан на те. – Най би Іван пас, не я. – Нi, я не буду пасти, – каже Іван. – Мiй кiнь чорний, i лiс чорний, його вовк не уздрить. А панiв кiнь бiлий, то його вовк уздрить i з’iсть. «Що ж робити? Треба пасти», – каже собi пан. Іван лiг спати, а пан завертае конi та й пасе. Настав день, посiдали вони на коней i iдуть. Але iдуть, iдуть, в’iхали до лiсу, виiхали з лiсу i знову в лiс заiхали на другу нiч, у лiс березовий. Тодi пан каже: – Чуеш ти, Іване, дай менi твого чорного коня, я тобi дам бiлого. – Добре, – каже Іван. – Ну, Іване, я пас тамтоi ночi, тепер ти паси сеi ночi, бо я хочу спати. – А що ж менi до того? Я маю бiлого коня та й лiс бiлий, вовк його не буде видiти, а панiв кiнь чорний, то його вовк уздрить i з’iсть. Мусить пан i сеi ночi пасти. Пан пас, а як зобачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарiзав. Іван виспався, а коли встав i побачив, що його кiнь зарiзаний, взяв i панового коня зарiзав. Пан пробудився аж удень та й каже: – Пора, Іване, iхати. – Не знати, пане, – каже Іван, – на чому будемо iхати, бо нема коней, звiр подушив. Взяли сiдла на плечi й рушили пiшки. Приходять до одного села i просяться на нiч, та нiхто не хоче iх прийняти. Пiшли вони до двора, i iх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарнi. Іван повечеряв у пекарнi, але ще був трохи голоден. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже: – Я буду спати лишень там, де мiй Іван спить, бо боюся, щоби вiн не лишив мене з компанii. І дали iм таку станцiю, де були поскладанi горшки з молоком. Пан лiг i заснув. А Іван устав, з кожного горшка сметану з’iв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хлiба; свого пана понамащував сметаною по головi, по тварi, а сам лiг спати. Встае рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тодi наробила крику, що пан з кожного горшка поз’iдав сметану. І дають про те знати до того пана, що його був двiр. А той пан каже: – То не може бути, щоб пан збиткував, то, певне, Іван з’iв сметану. Приводять iх обох до пана. Пан дивиться, Іван чистий, а його пан обгльопаний сметаною. Пан домовий звелiв Івана й Іванового пана вибити i вигнати за браму (Івана менше били, а його пана бiльше). Ідуть вони, вже додому вертаються. Та Іван iде скачучи, а пан iде плачучи. Іван iде та збирае по дорозi згублене пiр’я. А пан запитуе: – Нащо ти, Іване, збираеш? – Буду собi крила робити, – каже Іван, – й буду додому летiти. А пан зачав i собi пiр’я збирати, каже: – Я теж буду летiти, я тебе не лишуся. Назбирали – пан повнi кишенi, а Іван трошки в пазуху. Приходять до мiста. Іван мав грейцар i купив собi горнятко. А до того горнятка купив собi за другий грейцар дьогтю. А пан вже так обдерся в дорозi, що не мав анi грейцара. Та й каже корчмаревi: – Дай менi дьогтю. – Я не маю нiчого, – каже корчмар, – i не дам тобi нiчого свого. А Іван каже: – Що пан мав корчмарем короводитися, най корчмар дозволить пановi помочити руки в дьогтю. І корчмар пановi дозволив, пустив його до бочки з дьогтем, i той помочив обидвi руки аж до плечей. Вийшли з мiста в лiс. Приходять пiд дуба та й посiдали собi. Каже Іван пановi: – Лiпи пiр’я до рук. Пан поприлiплював пiр’я до обох рук i питае Івана: – А ти чому не мастиш руки дьогтем? – Я допiро на дубi лiпити буду, – каже Іван. – А що ж ти на дуба полiзеш? – Коли ж би я з землi на крилах пiднiсся? Я мушу з дуба летiти. – То й я з тобою на дуба лiзу, – каже пан. – Я тебе не лишуся. Вилiзли на дуба i пан, i Іван. Та й каже пан: – Ну, роби собi крила. – Я буду перший раз, – каже Іван, – несмарований летiти. Як на дорозi ослабну, то посмарую. Зачав Іван махати руками, нiбито хоче летiти. А пан каже: – Ну, най я вперед лечу, бо ти умiеш летiти i мене лишиш. – Ей, нi, – каже Іван, – най я вперед лечу. Нарештi Іван погодився: най пан летить наперед, а вiн лишиться ззаду. Пан збив крильми i на землю впав. А Іван за паном помалу злiз з дуба. Та й пiшли обое просто додому. Так орендар дiстав вiд пана сотку, бо Іван його остаточно в дорозi ошукав. За потрiйну платню Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поiде, бувало, кудись у гостину – сам iсть i п’е, а про свого вiзника i гадки не мае. Тому-то нiхто довго не наймитував у скупого пана. Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати вiзником з такою умовою, аби той пан на його очах не iв i не пив. А коли хазяiн умову порушить, вiзник буде мати потрiйну платню. Зрадiв скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже вiн нiколи на очах у вiзника не iв i не пив: вiзник до нього завжди спиною сидить. І от одного разу запросили пана до гостини. Поiхали звечора, бо дорога випала далека. А нiч така темна, хоч виколи око. Вiзник зупинив коней i сказав: – Збилися ми з дороги… Не знаю, куди iхати! – Який же ти у бiса вiзник! – розсердився пан. – Адiть, i ви не знаете дороги. Довелося ночувати в лiсi. Розпрiг наймит коней, пустив на обiч пасти. А сам ладить собi гостину: мав iз собою наймит жарену гусятину. Витяг харчi, взяв з воза соломи, постелив собi збоку та й уплiтае гусака. А скупий пан харчiв з дому не брав – адже в гостi iхав! Глянув голодним вовком на вiзника й питае: – А що ти там жуеш? – Що ж нам жувати, пане? – одказуе вiзник. – Жую суху солому! «Тьху! – скривився пан. – Мужик, як та худобина!..» Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечiр, а з лiсу на дорогу не виберуться… Довелося ще на одну нiчку зупинитися в лiсi. Лiг вiзник пiд воза i далi уплiтае свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить i обома руками держиться за живiт. Вже другий день i рiсочки у ротi не мав. Дивився пан на парубка i не витримав: – А що ти там жуеш?.. – Що ж нам жувати? – зiтхае вiзник. – Знову кляту солому жую! – Може… може, i менi даси? – просить пан. – Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете iсти?.. Лiпше я вам сiнця пошукаю. – Доки ти його знайдеш, я тут одубiю. – Тодi прошу красно!.. Вiзник дав пановi соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися. Взявся пан за iжу. Жуе солому, аж очi вирячив з натуги, а проковтнути все ж нiяк не може. – У тебе, – каже вiзниковi, – мабуть, воляче горло – таку погань iси! А вiзник уже регоче, аж за черево береться… Промучився пан нiчку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довiв його до воза. Поiхали далi. Бачить вiзник, що з паном справи кепськi, що ще, до лиха, справдi дуба дасть, – зразу й дорогу вже знайшов. Заiхали в якесь село. А пан плете ногами до першоi ж хати. Забув i за умову: на очах у вiзника накинувся на хлiб, який побачив на столi. Отак провчив наймит жадiбного пана. Щоправда, не задармо: взяв од нього потрiйну платню. Плодiвник Зловив Іван вовченя, вигодував його, бо кортiло мати свого вовка. Та вовк вовком – Іванову вiвцю задушив. І надумав Іван продати його. Веде на мотузцi вовка на ярмарок, а назустрiч пан iде. – Іване, що то в тебе за собака? – питае пан. – Скiльки живу, а такоi породи не бачив. – Чи ви, пане, зовсiм не розумiетеся? – дивуеться Іван. – Це не собака, а плодiвник. Як його на нiч межи вiвцi впустити, то рано удвое бiльше овець буде. – Продай, Іване, плодiвника, – просить пан. – У мене е кошара овець, та я рад би ще стiльки мати. Поторгувався Іван i продав за сто золотих. Ще й порадив: – Впустiть його до овець увечерi, аби нiхто не бачив. Нараз закривайте дверi, бо наврочите. І до ранку туди не заглядайте. Пан так i зробив. А на зорях до кошари йде, та дверi не вiдкриваються. Прибiг до жiнки i хвалиться: – Впустив я плодiвника до кошари, а вiн стiльки овець наплодив, що дверей не вiдкрити. Якось з бiдою дверi вiдкрили. Із кошари вискочив повний, як бочка, вовк i в лiс утiк. Так пан без овець зостався. Як Микола був коровою Жив собi один бiдняк, якого звали Миколою. Мав вiн лише стару хатчину, а в тiй хатчинi повно дiтей. Одного разу пiшов Микола з жiнкою в лiс: вiн – по дрова, жiнка – по гриби. Коли дивляться – багач, у котрого Микола мало не задарма цiлий рiк служив, веде з ярмарку корову. Жiнка Миколи зашепотiла: – Коли б нам таку корову! Було б дiтям молоко! – Цить, жiнко, – вiдповiдае Микола. – Багач менi винен, то й корова буде наша. Залишив вiн жiнку в кущах, а сам пiшов на дорогу. Тихцем пiдiйшов до корови, зняв з рiг мотузку, засилив собi на шию. Корова – в лiс пастися, а Микола йде за багачем. Зрадiла жiнка, бо зрозумiла хитрiсть чоловiка, i повела корову додому. А багач iшов i не оглядався. Не знати, як довго iшов би вiн так, та зустрiв знайомого купця. – Гей, сусiде, – крикнув той ще здалеку, – що ти дав за цього вола? Багач i тепер не оглянувся, лише сердито буркнув: – Коли ти й досi не вiдрiзниш вола вiд корови, то хоч помовчи. – Та яка то корова, то вiл, – регочеться стрiчний купець. – Як не вiриш, то сам подивися. Багач озирнувся i за голову схопився: – Чорт таке видiв! Купив добру корову, а таке сталося… Купець посмiявся та й пiшов собi, а багач став серед дороги i не знае, що робити. – Звiдки ти тут узявся? – питае вiн Миколу. – Я й сам не знаю, – вiдповiдае той. – Не пам’ятаю, щоб ти купив мене коровою. Багач не може отямитися. – Як ти став коровою? – Не знаю, – каже Микола, – але здогадуюся, що прокляла мене одна вдова. Колись я був багатим та скупим. Служила вдова в мене мало не задарма цiлий рiк. Я скупився заплатити iй зароблене, i за те вона менi залаяла: – Миколо, бодай ти став коровою i був нею доти, доки не виплатиш менi зароблене молоком. Багач вислухав i вилаявся: – Послав тебе чорт на мою голову i грошi забрав. Іди собi та не роби смiху з мене. – Що ти кажеш? – видивився на нього Микола. – Це тобi не обiйдеться так легко. Хто чув таке, щоб невинному чоловiковi мотузку на шию засиляти? Мусиш на судi вiдповiдати. Бачить багатий – бiда буде. Заплатив Миколi грошi, щоб той згодився мовчати. Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жiнка вже встигла корову подоiти i молока дiтям наливае. Через якийсь час корова отелилася, i вигодував Микола другу. Стару вирiшив продати. Ідуть вони з жiнкою на торг i корову ведуть. Тiльки прийшли, а iх обступили з усiх бокiв купцi, бо кращоi корови, як у них, у той день не траплялося. Жiнка торгуеться, а Микола роздивляеться довкола. Коли бачить – iде оглядати корову ii колишнiй хазяiн. Сказав про це Микола жiнцi i тихенько вбiк. А багач оглянув корову i зашепотiв iй на вухо: – Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобi й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити, – i пiшов геть. А Микола з жiнкою продали корову i повернулися додому, радi, що насмiялися з багача. Вiвчар, пан, його внук та бичок Був – не був, та кажуть люди, що був дуже багатий пан-дiдич. Мав вiн плохоумного внука. Нiчого той пан не любив, лишень свого внука, i нiяк не мiг знайти слуги, який би чогось навчив малого. Не раз пан привозив слуг, але бiльше, як тиждень, нiхто не мiг у нього втриматися. Вже, може, й сотий раз iде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вiвцi й спiвае. Пiд’iжджае пан ближче, питае: – Чого, хлопче, спiваеш? – Аби не плакати, пане. – Чи не пiшов би ти до мене на службу? – Та я на службi – чужi вiвцi пасу. – А що тобi платять? – Та що багач платить? Привезе мамi дров на зиму, а я за це мушу йому цiле лiто вiвцi пасти. – Я тобi заплачу бiльше. Сiдай зi мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й мiста ще не бачив? – Не був ще в мiстi. Але я без маминого дозволу не поiду. – А де твоя мама? – В он тiй хатi. Поiхав пан до його матерi й каже: – Газдине, пустiть сина на службу. Вiн буде в мене пасти вiвцi, телята, з моiм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, вiн за фiру дров лiто пастушить? – Та так. – Я вам дров привезу не одну фiру, та й ще мiй слуга нарубае, а сина давайте менi на службу. Пан нащебетав – жiнка повiрила й вiдпустила хлопця. Привiз дiдич його додому й посилае худобу пасти. – Пане, – каже новий слуга, – буду вам i вiвцi, i конi, i велику худобу – все буду пасти, але купiть менi сопiлку, бо без сопiлки я не можу бути пастухом. – Го-го-го! Чого захотiв! Сопiлки? Я на сопiлки грошей не маю. Йди собi та й по вербах шукай сопiлки. – Та з верби, пане, погана сопiлка. – А що я тобi зроблю? Не допросився в пана сопiлки. Пiшов, знайшов лiщину, мучився-мучився – викрутив з неi сопiлку. Зробив ще воронки – ой, як вилiз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибiгае та й каже: – Чуеш, Іване, навчи мене грати. – Скажи пановi, най моiй матерi дров привезе, та й навчу. Малий побiг, а дiдич каже, що не втечуть дрова, хай почекае. Просить малий навчити. – Добре, – погодився Іван. – Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопiлку. Панич дуе, перебирае, а музики нема. Мучиться Іван з малим цiлий день, а дiдич стоiть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Івановi та й каже вiн: – Хоч ти й дiдичiв онук, але такий дурний, як той цап на мостi. Я би борше корову танцювати навчив, нiж тебе на сопiлцi грати. А пан, коли вчув це, пiдлазить по драбинi на стрих та й питае: – Що ти, Іване, сказав? – Та кажу, що я би скорiше корову навчив танцювати, нiж вашого онука на сопiлцi грати. – А бичка мiг би навчити? – Мiг би й бичка. – Знаеш що, Іване? – каже пан. – У мене е бичок, який мае вже два мiсяцi, навчи його танцювати – я тобi добре заплачу. – Ой, пане, ви обiцяли менi за службу платити – досi ще моiй мамi дров не завезли, а вже зима йде. – Я тобi грошi дам. – Ви менi, пане, дайте того бичка додому i грошi дайте. – Бери, Йване, бичка й грошi. Але коли я буду знати, що мiй бичок – танцюрист? – Я прийду й скажу, коли вам iхати по танцюриста. – Добре. Взяв Іван грошi, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку вiдвiв на ярмарок i продав. Каже матерi: – Будемо класти хату. Я маю грошi, то треба iх у рух пустити. Побудував Іван хату, але треба чогось i до хати. Приходить навеснi до дiдича: – Добрий день, пане! – Добрий день, Іване! Що там мiй бичок робить? – Го-го-го, пане. Бичок i танцюе, i до школи ходить. – Та що ти кажеш, Іване? – Те, що чуете, пане. Треба грошей. Пан почухався в голову та й дав калитку грошей. – А як далi буде, Іване? – Та так буде, пане, що навчиться вiн читати-писати, а я прийду i скажу, щоби ви приiхали в нього екзамен приймати. – Добре, Іване. Іван купив собi поле за тi грошi та й смiеться: – Тепер, мамо, будемо жити, як пани. Але минув рiк – треба йти до пана. Питае дiдич: – Іване, що там мiй бичок робить? – Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги двi шапки, треба четверо чобiт, треба великого плаща, треба вбрання нового – зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранню ходити. Каже пан: – Го-го-го! Як вiн менi дорого коштуе! – Але ви, пане, будете мати свого суддю. – Та добре, добре, Йване. Дав пан нову калитку грошей. Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до мiста, купив собi каменицю, оженився – вже жiнку попiд руку водить. А в тiм мiстi був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питае про свого бичка. – Поздоровляю вас, пане, – каже Іван. – Вiн уже не бичок, а суддя Бик. А такий зробився, що й не пiзнаете. Запрошуе вас приiхати завтра на снiданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в дверi. – Добре, Іване. Розказав Іван, де мешкае суддя, i пiшов собi з жiнкою на прогулянку. Другого дня дiдич приiжджае до суддi Бика, постукав – Бик вiдтворяе дверi, а дiдич видивився, що з його бика зробився такий пан. – Ну що ти, бицю мiй, тут робиш? Що iсти тобi тут дають? У мене ти би сiнце iв, сiчку. Суддя Бик як закричить: – Шандари! Полiцiя! Арештуйте його! Вiн якийсь помiшаний! Пан розсердився та й як улупить суддю по мордi: – Йой, бицю, шляг би тебе трафив! Ти моi пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати! А потiм пан суньголовою давай втiкати по сходах, аби не заарештували. Так Іван з паном розрахувався. Дурний пан Мав пан наймита. Хотiв пан, щоб наймит завжди казав «нiвроку». А сам пан не раз щось таке скаже, що нiхто його не зрозумiе. Посилае якось наймита: – Чуеш, Іване? Йди, подивися на коней. Коли конi ссуть, то лошата най ся пасуть, а коли нема, то додому прижени. Прийшов Іван та й говорить: – Йой, пане, кiнь хворий. – Ну, нiвроку. Подивися, чи вiн iсть. Дивиться наймит, а кiнь допався до зерна. Вбiгае Іван до пана: – Йой, кiнь iсть! А пан: – Нi, Іване, йди кажи, що нiвроку… Іван вийшов, а кiнь вiд зерна гине. Приходить Іван i каже пановi: – Нiвроку, пане, кiнь уже здох. – Йой, що ти, Іване, говориш? – Те кажу, що ви менi, пане, нiвроку, наказували. Чарiвна палиця Жили собi дiд та баба. Жили було. Мали корiвку, а годувати ii було нiчим. Та й на пашу нi дiд, нi баба не в змозi були водити, бо були дуже старi. Привiв дiд корову на ярмарок. Ходять навколо корови купцi, заглядають iй в зуби. Бачать – корiвка хоч i невелика, та здорова. Сторгувалися з дiдом, i дiд корову продав. Купив собi палицю, щоб було на що спиратися, пляшку горiлки й ковбаски, а на решту з горя добре випив. Пiзно увечерi дiд приплiвся додому. Став на дверях п’яний-преп’яний, ледве на ногах тримаеться, й смiеться. Побачила його стара й почала сварити: – А щоб тебе нечиста сила забрала i в синi скали занесла! Щоб ти на гладкiй дорозi ноги поламав! Ану, давай грошi! – Немае грошей, – вiдповiдае дiд. – Корову вовки з’iли! – Щоб я тебе в своiй хатi бiльше не видiла! Забирайся, бо костi поламаю! І пiшов дiд по свiту. Прийшов до рiчки, добро свое по кущах розклав. Пiд один кущ – горiлку, пiд другий – ковбасу. Сiв та й журиться. У цей час один пан з панею на прогулянку вийшли. Пiдiйшли до дiда: – Звiдки, дiду, в тебе оця палиця? – Купив. – Продай ii менi. – Не продам, бо палиця – чарiвна! – Яка? – Кажу вам, що чарiвна! Захотiв пан переконатися, як то чаруе та палиця. – Ану покажи, дiду, якi чудеса твоя палиця виробляе. Кинув дiд палицю в кущ, пiд яким заховав ковбасу, пiшов за нею, витяг з-пiд куща не тiльки палицю, але й ковбасу. Здивувався пан та й каже: – Закуска е, тепер коли б ще й випивка знайшлася. Кинув дiд вдруге палицю пiд iнший кущ. – Ану, паночку, iдiть до того куща, принесiть палицю. Побiг пан до куща, шукае палицю й знаходить там пляшку горiлки. Принiс горiлку до дiда й нiяк не може надивуватися, що воно за диво. – Скiльки просите, дiду, за свою палицю? – Та коли вже, паночку, так просите, доведеться продати. Платiть шапку грошей! Побiгла панi за грошима. Принесла шапку грошей, висипала дiдовi. Взяв пан палицю – й швидше додому, щоб, бува, дiд не передумав. Повернувся дiд додому з грiшми. Помирився з бабою, й живуть спокiйно. Другого дня пiшов пан в лiс кидати палицю. Кидав, кидав, та все даремно. Зрозумiв вiн, що дiд обманув його, та пiзно було. Свинка-Парасинка та попова льоха Жили собi в одному селi чоловiк i жiнка. Не були багатими, зате iх днi минали у добрiй злагодi й любовi. Правда, в сусiдiв були дiти, а в iхнiй хатi – тiльки старий кiт пiд припiчком. Чоловiк i жiнка все ж таки недовго журилися з того: у них народилася файна, як лялька, дiвчинка. А назвали ii Парасинкою. Чоловiк i жiнка тiшилися дитиною. Та одного разу жiнка глипнула, а в колисцi – свинка. – Ади, що там… Протер чоловiк очi, теж нахилився до колиски. – Свинка! – крикнув вiн. Заплакали чоловiк i жiнка, та що було робити? Нагодували Свинку-Парасинку i пiшли у поле. Коли повернулися, iм назустрiч вибiгло маленьке порося. Терлося об ноги, кувiкало, гейби хотiло щось сказати. А в хатi було пiдметено й на лавi чекав готовий обiд. І так кожного дня. А сусiд мав сина – вже парубка, Іванка. Той якось пiддивився, що Свинка-Парасинка з кошиком у зубах побiгла до лiсу. Пiшов назирцi. Як тiльки Свинка-Парасинка увiйшла до хащi, то раптом пропала, гейби провалилася у землю. – Агiй, що за чудо? – здивувався хлопець i вибрався на високе дерево. Звiдти вiн побачив, як Свинка-Парасинка пiдiйшла до старого-престарого дуба i почала бiгати довкола. Зсунулася з неi свиняча шкура, i серед галявини стала дiвчина небаченоi вроди. Як уздрiв ii Іванко, то мало з дерева не впав. А дiвчина пустилася збирати печерицi й вiдходила все далi вiд галявини. Іванко пiдкрався до свинячоi шкури, схопив ii, засунув у пазуху i вилiз на дуба. Дiвчина назбирала повний кошик печериць i повернулася пiд дуба за свинячою шкурою. Глип – шкури нема. І вона так жалiсно заплакала, що слухати не можна було. Злiз Іван з дерева й питае: – Чому, чарiвна дiвчино, ховаешся у свинячу шкуру? Вона схилила голову, втерла сльозу i вiдповiла: – Ой красний легеню, не зi своеi волi я таку шкуру одягаю. Мене зачарувала одна вiдьма, i я буду свинкою, поки не засватае мене найфайнiший парубок села. Вiддай тоту шкуру, бо якщо спiзнюся ii натягнути, то нiколи бiльше не стану людиною. Легiнь узяв дiвчину за руку: – Будь моею жiнкою. – Дивися, Іванку, аби-сь не банував, – вiдповiла красуня. – Цiле село буде смiятися з тебе, бо я стану дiвчиною аж перед вiнцем. Іванко й не слухав. Другого дня послав старостiв – засватати Свинку-Парасинку. Злагодили весiлля, але гостi не прийшли. Іванко сам зробив вiночок для Свинки-Парасинки, обмотав iй шию кодами та биндами, а на вуха причепив дорогi ковтки. Наймив п’ять музик i рушили до шлюбу. Люди насмiхалися, глузували з нього. Багацький син Василь сидiв на парканi й показував пальцем: – Адiть, який iде, таку собi й веде! Іванко подивився з болем на свого батька. Той заспокоiв хлопця: – Веди, синку, хоч свинку, аби тобi мила. Іванко смутно подивився i на свою матiр. Вона пiдбадьорила: – До чужого рота не приставиш ворота. Най собi говорять. Свинка-Парасинка дрiботiла мовчки. А як тiльки стала з молодим на бiлий рушник, свиняча шкура з неi спала. Іванко дивився на свою наречену й не мiг надивитися. Коли верталися додому, люди чекали на вулицi, аби ще збиткуватися. Але як побачили красну Парасинку, то лише повитрiщали очi. Багацький син Василь вiд заздрощiв не спав по весiллю п’ять днiв i п’ять ночей. Йому б теж оженитися, бо вже мiг за один раз горнець чиру з’iсти, та до якоi дiвки не пiде, всюди дiстане в руки печеного гарбуза. Шостого дня узяв торбу грошей i подався до попа. – Панотчику любий, я прийшов до вас сватати. – Кого? – Вашу льоху. Пiп дуже здивувався: – Нащо тобi, блаженному, женитися? Служи лiпше Богу: запалюй i гаси у церквi свiчки. Ти для цього добрий… – Панотчику, я буду то робити, але видайте за мене свою льоху, – наполягав багацький син i висипав з торбини на стiл цiлу купу бринькачiв. – Той лайдак Іванко, адiть, пiшов до шлюбу з миршавим поросям, а вернувся з жiнкою, як сама царiвна! Та вiн собi засватав у бiдного сусiда. А як я пiду до шлюбу з попiвською льохою, то вернуся iз такою жiнкою, як сама цариця! Пiп довго чухав потилицю, а потiм згрiб золотi в шухляду i погодився: – Ну, коли на те Господня воля, то най буде. Сватай… У недiлю зранку на подвiр’i багача вже вигравали десять музик. Молодий ледве вивiв iз краника льоху, обв’язав ii кольоровими биндами, повiсив iй на шию дорогi корали i встромив у вуха золотi ковтки. Льоха нiяк не хотiла йти. Василь кричав на неi: – Як не пiдеш по добрiй волi, то пiдеш по неволi… Аж чотири парубки морочилися з льохою i витрутили якось за ворота. Василь, такий гордий, що й через бороду не плюне, iшов за музиками, а поруч легенi сiпалися з льохою – вже й попереки у них поупрiвали. – Ади, парубок, як запорток! – смiялися люди. – Не було би у попа свинi, а в багача – Василя, то не було би i весiлля! – Та гойкай, Василю, най чуе все село, що ти женишся! А той, задерши голову, як цiсарська кобила, i видiти нiкого не хотiв. – То не береться моiх вух! – казав лише для себе. Та дiйшли до церкви. Льоха почала чухатися об одвiрок i нiзащо не хоче ставати на бiлий рушник. Парубки схопили ii – хто за хвiст, а хто за вуха – потягли силою. Василь чекав, аби з льохи спала свиняча шкура. Але нiчого не спадало. Льоха тiльки йому накиринила на бiлий рушник. А пiп швидко звiнчав молодих, аби Василь часом не роздумав i не забрав золотi назад. Довелося багацькому синовi прожити зi свинею все життя! Заморське яйце Одного разу, ще в давнi часи, жив собi багатий – пристрасний коняр. Як тiльки почуе про гарного коня, зразу мчить туди, щоб придбати для своеi стайнi. Єдина його мрiя – мати таких коней, яких ще нi в кого нема. То ж i вештався цiлими днями по ярмарках, аби не прогавити доброi нагоди. От якось цей завзятий коняр приiхав до мiста. Помiтив його бiдний селянин, який принiс на продаж баклажани. Тодi ще такi овочi були рiдкiстю. І селянин вирiшив покепкувати з багача. Зняв з голови крисаню i низько поклонився: – Маю для вас, паночку, товар. Багач зупинився i витрiщив очi на рiдкiснi овочi: – Чим це ти торгуеш?.. – Торгую я заморськими яйцями, з яких вилупляються лошата. Та такi красивi, яких нi в кого ще нема! – Ти диви! – здивувався завзятий коняр. Бачить селянин, що багач не вельми на розум багатий, та й каже: – Слухайте сюди… Покладете оце яйце в решето, самi сядете на нього i будете сидiти, поки лоша не вилупиться. – І довго треба на ньому сидiти?.. – Три тижнi, не бiльше. Почухався в лисину багач: – А чи не може хтось iз слуг на ньому сидiти?.. – Чому нi? Але в такому разi вилупиться лише нiкчемна шкапа. Зiтхнув багатiй i вибрав якнайбiльший баклажан. – Що просиш за це? – Сто талярiв, нi шеляга менше. – То дорого! – скривився багач. – Зате через рiк ви будете мати такого коня, що й пiд цiсаря не стидно! – Гаразд, одне яйце беру, – заквапився коняр. – Якщо вилупиться з нього таке лоша, як кажеш, то я у тебе цiлий вiз оцих яець куплю. Повернувся багатiй додому, звелiв наймичцi принести до його спальнi решето й вистелити його гусячим пухом. Потiм обережно поклав на м’яке дно заморське яйце i сiв, як квочка на сiдало. – Тепер ще обклади мене зi всiх бокiв подушками i перинами, бо менi тут довгенько сидiти, – сказав багач оторопiлiй наймичцi. – Будеш приносити менi iсти й пити. І нiкого не впускай! Говори всiм, що я занедужав. Сидить багач на решетi тиждень, сидить другий та все прислухаеться, чи не чути iржання лошати… Минув i третiй тиждень – не подае голосу лоша! «Не обдурив мене той хлоп? – стривожився багач. – Почекаю день-два…» Але й за три днi не висидiв лошати. Розсердився багач, вхопив овоч, вибiг на город i з усiеi сили вдарив ним об землю. А пiд головкою капусти саме сидiв заець. Сполоханий, вiн метнувся вбiк i щодуху дременув у поле! А багач подумав, що то i е лоша, та й стрiмголов кинувся за ним. Але куцохвостий уже зник з очей. Багач схопився за голову: – Такого коника я втратив! Потiм довго никав по всiх ярмарках, сподiваючись зустрiти селянина з дивовижними заморськими яйцями. Та марно! Хитрий селянин, видно, намагався не потрапляти вже йому на очi… Циган, пан i киселиця Жив собi циган, що не мiг наiстися. І голод вiчно ходив з ним, як торба з жебраком. Якось пiшов циган до своеi куми: – Що варили, кумо, на обiд? – Варила киселицю. – Що за киселиця? Ще нiколи такого не iв. Кума налила миску киселицi, поставила перед ним на стiл. Циган усе вихлебтав, нiби оком клiпнув. Вилизав миску i схопився: – Бiжу додому й скажу жiнцi, най менi зварить цiлий баняк киселицi. Спiшить циган дорогою i, щоб не забути, все повторюе: «Киселиця, киселиця…» А надворi саме пiшов дощ – всюди таке болото, що ноги загубиш. Циган послизнувся, впав i забув, що говорить. Забiдкався: – Най тебе шляг трафить! Таке смачне слово випало з рота у гидке болото! Бабраеться в болотi, а слова як нема, так нема. На те над’iхав якийсь пан. Зупинив бричку i питае: – Що ти, цигане, шукаеш? – Ади, паночку, загубив три кавалки золота. Пан почув про золото i почав трястися, наче у пропасницi. Злiз iз брички й теж почав шукати. Рачкуе разом з циганом, мiсить оте болото, цiдить його крiзь пальцi. Вимастився, як чорт, тiльки очi та зуби блищать. Нарештi розсердився й крикнув: – Ти, дурний цигане, збрехав! Тут нiякого золота нема, бо ми, ади, вже з цього болота зробили киселицю. – О-о-о, киселиця, киселиця! – затанцював циган у болотi. Схопив те слово в зуби i побiг додому. Пан стояв, як дурень, i клiпав очима. Циганська манта Старий циган iз сином дiстали десь дорогi чоботи. Пiшли за село i оглядають iх. А на бричцi iхав пан i спитав: – Звiдки у вас такi файнi чоботи? – Нам дала манта, – вiдповiв старий циган. – Покажiть менi вашу манту, – попросив пан. – Я заплачу. – Та ми й задармо покажемо, – говорить старий циган. – Синку, побiжи та принеси. Ти легший вiд мене. – Я за цiлий день стiльки находився, та ще й за мантою так далеко йти, – мало не заплакав циганчук. Випряг тодi пан коня з брички. – Сiдай, – каже, – та швидко вертайся. Сiв циганчук на коня. – А вам яку манту принести – малу чи велику? – спитав. – Велику вибирай, – гукнув пан. За хлопцем лише закурилося. Довго чекав пан циганчука з мантою. – Що це вашого сина нема? – допитувався в старого. – Ви самi виннi, паночку, – докоряв старий. – Сказали йому велику манту принести, а вiн i на коня ii не висадить. Пан i другого коня випряг. – Їдь, старий, та допоможи синовi, бо хто знае, коли вiн прийде. Сiв циган на коня i вже здалеку гукнув: – Не чекай нас, пане. Двох коней ми виманули, та це i е наша манта. Бiмбо В одному селi жив багач Гейза. Вiн далi свого обiйстя нiколи не бував, а дорогу знав з хати до хлiва i з хлiва до хати. Вигодував вiн собi бичка i назвав його Бiмбо. Бичок був дуже злий: не раз свого газду брав на роги i тис до ясел. Якось Гейза поскаржився сусiдовi: – Що робити з Бiмбою? Такий злий, що скоро мене iз свiту зведе. Сусiди пожартували: – Треба його в мiсто в науку вiддати. Там з нього зроблять тобi порядного i мудрого помiчника. Гейза був придуркуватий i не зрозумiв, що з нього смiються. Вiдтепер йому з голови не виходило, як би вивчити бичка. Розпитав, куди треба йти, i зiбрався в дорогу. Закрив бичковi очi мiшком, засилив на роги мотузку i повiв до мiста. У мiстi Гейзу зустрiв м’ясник i запитав його: – Чоловiче, куди ведеш бугая? – Хотiв би, аби з нього зробили порядного i мудрого чоловiка, – вiдповiв багач. М’ясник догадався, що в Гейзи з головою не все в порядку, i сказав: – З твоiм бугаем можемо зробити щось, але не зразу. – А довго треба чекати? – запитав Гейза. – Не менше року. Лише знаете, наука грошi коштуе. Та й годувати бика задармо нiхто не буде. Гейза довго не торгувався i заплатив. А м’ясник того ж дня бичка зарiзав i м’ясо продав. Вернувся Гейза додому i рахуе днi. Ледве дочекався, коли рiк мине. Зiбрався знову до мiста, щоб забрати свого бичка. Йде вулицею й бачить на одному будинку табличку з написом: «Д-р Бiмбо, адвокат». «Ого! Мiй Бiмбо вже став ученим доктором», – зрадiв вiн. Зайшов до контори i каже до адвоката: – Ну, небоже Бiмбо, як ся маеш? Як тебе вивчили з бика на доктора? Адвокат розсердився i закричав на Гейзу: – Забирайся, дурню, звiдси, доки не пiзно! Гейза не чекав такого i теж розсердився: – Ге-ге, забув вiл, що був телятком. Рiк тому ще бугаем брикав, ледве його привiв сюди, а як вивчився i став паном, то й свого газду не пiзнае. Адвокат схопився iз стiльця: – Кажу тобi, дурню, вийди, бо бiда буде. – Ге-ге! – вигукнув багач. – Я пiду, але й ти, небоже, пiдеш за мною до хлiва. З тими словами вихопив мотузок, закинув адвокатовi на шию i почав тягнути, примовляючи: – Тепер ти вiд мене не втечеш! Гейза був здоровий, як дуб. Витягнув адвоката на вулицю. Той почав кричати: – Гей, люди, рятуйте мене вiд божевiльного чоловiка! Розсердився Гейза, що його на вулицi дурнем називають, та так почав палицею перiщити адвоката. На крик збiглися люди. Скоро й жандарми появилися. Адвокат почав вимагати, щоб Гейзу судили. На судi багач розказав, що знае доктора вiд маленького телятка, що годував його i вiдвiв у науку. Суддi мусили признати Гейзу божевiльним i вiдпустити. А Гейза донинi про свое говорить. Як дурня женили Жила колись в одному селi вельможна панi Ванда Холерська. У неi був син Мундзьо, який мав замiсть голови торбу з сiчкою. Паничик нiчого не робив, а лише лежав i носом пускав бульки. Інодi приспiвував: Гоп-са-са, ковбаса, Мазуречик Мундзьо! Гей-га! Коли синовi сповнилося двадцять i його не можна вже було пускати на вулицю без сподень, панi Ванда сказала: – Мундзю, завтра в костьолi буде набоженьство. Вберися файненько i пiдеш туди. Там будуть слiчнi паненки. Кинь на котрусь оком – може, сподобаеш. На другий день Мундзьо пiшов до рiзника, купив у нього коров’яче око й побiг до костьола. Дивиться, а там панянок – хоч греблю гати. Пiдiйшов до найфайнiшоi i фляцнув ii коров’ячим оком у лице: – Мамунця говорили, що паненка, на котру кину оком, буде моею жiнкою. – Вiдчепися, в твоiй головi сiм днiв не метено! – крикнула панянка. Прийшов Мундзьо додому й хвалиться: – Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю… – А вона що? – Та сказала, що в моiй головi сiм днiв не метено. – Не слухай ii… То якесь дiвчисько! Нiцнiчого не розумiе! Якось iз сусiднього села прийшов до панi Холерськоi ii рiдний брат. – Чому, сестро, не ожениш Мундзя? – Та з ким оженю, коли панянок мало, а хлопки не хочу. – Я тобi допоможу… Най iде Мундзьо зi мною, я його десь зачеплю… – Най iде! – зрадiла панi. Дала синовi хлiба з повидлом i наказала: – Мундзю, пiдеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у нiс i не махай ногами, як сядеш на лавi! Вуйко пилувався, а Мундзьо бiг за ним i не встиг з’iсти хлiб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав: – У тебе е дiвка на вiдданнi, а в мене, ади, який парубiйко вигудiв. Може, сватами станемо? Мазур втiшився, бо й сам хотiв витрутити дiвку з хати. – Най буде, – сказав i покликав доньку. Дiвчина подивилася на Мундзя i дала згоду вiддатися за нього. У хатi почали говорити про весiлля. Мундзьо зголоднiв. Вийшов надвiр, сiв на призьбi та й поiдав хлiб з повидлом. Дiвчина подумала, що вiн хоче з нею говорити, i вийшла до нього. А була зима. Почав падати снiг. – Ох, мете! – сказала дiвчина. Мундзьо подумав, що вона про нього таке каже, i розсердився: – Іди геть, мавпо! Я мету те, що менi дали мамунця, а тобi не дам i понюхати. Дiвчина заплакала. Увiйшла в хату й каже: – Тату, я за того дурня не пiду, бо вiн як iсть, то так чавкае, аж пси у сусiдiв гавкають. Вуйко забрав Мундзя i пiшов з ним геть. – Завтра засватаемо iншу паненку. – Нех бендзе, – мовив парубок. На другий день вуйко купив Мундзьовi нову сорочку, файний плащ i капелюх. Парубок убрався у нове, й вони рушили аж до третього села. Вуйко йшов широкими, як у коломийського злодiя, кроками, а Мундзьо дрiботiв за ним. Тепла сорочка дуже його грiла. Парубок упрiв. Зайшов нарештi у корчi, скинув сорочку i повiсив ii на грабка. «Як будемо вертатися, – подумав, – то заберу». І побiг за вуйком. Прийшли в село, зайшли до хати, де була панянка. – Добрий вечiр вам! – Добрий вечiр. Просимо сiдати. Вуйко сiв, а Мундзьо, загорнутий у плащ, став коло печi. – Ми чули, – сказав вуйко, – що у вас е дiвка на вiдданнi. У нас, ади, який панич. Як вiн сподобаеться вашiй доньцi, то будемо шукати злагоди. Тато покликав доньку. Та подивилась на парубiйка й мовила: – Файний панич… – Ану, дорогi гостi, просимо до столу! Вуйко скинув плащ. Мундзьо скинув теж i без сорочки сiв за стiл. Дiвчина закричала: – Ой, нi! Я не хочу такого чоловiка! Це якийсь дурень. Вуйко схопив Мундзя за руку i потягнув з хати. – Най тебе шляг трафить! Через кiлька днiв пiшли сватати панянку аж у п’ятому селi. Вуйко не спускав з Мундзя очей – боявся, аби знову той не вирiскав якусь чудасiю. Зайшли вони до хати, де була дiвка на вiдданнi. Мундзьо був гречний, чемний. Коли подали iсти, вiн навiть не дивився на горiлку. – О, доброго зятя будемо мати! – тiшився господар. Мундзьо сподобався i дiвчинi. Вже повставали з-за столу й почали говорити про весiлля. Мундзьо – глип на пiч, а там макiтра з пирогами! Закричав на всю хату: – Тримайтеся, пироги, бо йдуть вашi вороги! Схопив макiтру, стис межи колiнами i почав давитися. Так молотив, що аж у горлi квакало. Пiд клiп ока випорожнив макiтру i витер губи рукавом. Вивернувся на лавi й заспiвав: Гоп-са-са, ковбаса, Мазуречик Мундзьо! Гоп-га! Панянка спудилася й каже: – Я не хочу й видiти такого чоловiка, що iсть за п’ять косарiв. Най iде собi! Пiшли. Дорогою вуйко поносив Мундзя останнiми словами. Той вiдповiв: – А що я мав робити, як тi пироги моргали на мене? Коли прийшли додому, панi Ванда спитала: – Ну як, Мундзьо вже мае пару? – Не можу цього драба повiсити якiйсь дiвцi на шию. Бiльше нiкуди не пiду, – вiдповiв iй брат. – Я дам тобi морг поля i корову, – обiцяла Ванда. Брат погодився. Пiшли вони ще в одне село. Знайшли там дiвчину, яка хотiла мати чоловiка. Мундзьо iй сподобався. Сiли за стiл i почали пити. Мундзьо нахлептався горiлки й почав белькотiти: – Ото, вуйцю, добре нам живеться. Це ми вже четверту дiвку сватаемо, га? І всюди нас частують! Так, як мае бути… Завтра пiдемо до п’ятоi, а потiм до шостоi… Господар i господиня аж поблiдли. – Ми подамо до суду!.. Це образа гонору!.. – крикнув старий мазур. – Не гнiвайтеся, господарю, – почав просити вуйко, який боявся втратити морг поля i корову. – То не Мундзьо говорить, а горiлка з нього. Коли вип’е, то ще не таке може наговорити. Мазур втихомирився. Настав день весiлля. Гостi посiдали на вози i гайда до костьолу вiнчати молодих. По дорозi здибали хлопцiв, що злiпили снiгову бабу. Вони нiяк не могли висадити голову на тулуб. Мундзьо закричав: – Чекайте, хлопцi, я висаджу ту голову! – Не йди, Мундзю, бо нас ксьондз чекае, – сказала молода. – Най собi чекае. Менi що до того? Молодий почав згортати снiг, а молода вернулася додому. Кажуть люди, що Мундзьо тепер живе зi снiговою бабою. Кобилячi яйця Жили собi в сусiдствi бiдний i багатий. Жили своiми турботами, один до одного не заходили. Бiдняк хоч i голодував, вiд багатого хлiба не просив. Якось вiн заробив трохи грошенят i купив лошатко. Почув багач, що на подвiр’i бiдняка iрже лоша, та й каже до своеi жiнки: – Невже наш сусiд купив тягло? Пiду подивлюся. Прийшов вiн до бiдного та й питае: – Гей, сусiде! Звiдки в тебе лошатко? Бiдний знав заздрiсне око багача i пожартував: – Ачей з неба не впало. З яйця висидiв. Здивований багач аж рота роззявив, коли таке почув. – З якого яйця? – Бiда, що ти пiввiку прожив на свiтi, а про кобилячi яйця нiчого не знаеш, – каже бiдняк. – Тодi слухай. Пiшов я раз на ярмарок. Бачу – коло воза стiльки народу, що й голки не пропхаеш. Протиснувся i я ближче. А на возi сидить чоловiк i промовляе: «Гей, люди, купуйте кобилячi яйця! З кожного вилупиться один чорногривий». Купують бiднi по яйцю. А багатi й цiни не питають, кожний мiшок наставляе. Менi ледве вдалося купити двое. Прийшов я додому та висидiв за сорок днiв лошатко. Багач слухав, слухав, а далi почав просити: – Сусiде, продай менi друге яйце. Ми своi люди, не будемо рахуватися, я добре заплачу. Бiдняк подумав, похитав головою: – Хотiлося менi i на цьому сидiти, аби пару коней мати. Та не можу я вiдмовити доброму сусiдовi. І викотив з-пiд постелi велику жовту диню. Багач добре заплатив i побiг з динею додому. Настелив у хлiвi соломи i висиджуе лоша. Жiнка почала дорiкати: – Чи ти здурiв, чоловiче? Хто чув таке, аби з динi вилупилося лоша? Та багач прогнав ii i далi сидiв на динi, як квочка на яйцях. Було якраз лiто, i жiнка сердилася, що робота в полi стоiть, а чоловiк дармуе час. І вона пригрозила: – Люди косять, а наша трава пропадае. Так не лише багатство втратимо, а й з голоду помремо. Не мiг багач переслухати жiнки. Взяв косу на плече, а диню в мiшок i пiшов у поле. Вибрав зручне мiсце на горбку, сiв на диню i вигрiвае лоша. Приносить жiнка обiд, а вiн i раз косою не втяв. Накинулася вона на чоловiка, лае його, ганьбить. Не стерпiв багач, кинувся на жiнку, щоб ударити. А вона навмисне копнула диню. Диня покотилася з гори i розбилася об пень. З-пiд пня вискочив переляканий заець. Коли це побачив багач, то мало не заплакав. – Видиш, жоно, ще два тижнi треба було сидiти, то був би цiлий лошук. А так лише пiвлошати, та й те втекло. Багач та хлопець iз села Розумовичiв У великодню суботу iшов iз мiста бiдний хлопець. І наздогнав вiн багача, що iхав iз повною фiрою зерна. – Де ви були, пане? – спитав хлопець. Багачевi полюбилося, що його паном назвали. – Возив я пшеницю продавати, – каже вiн. – Так не було купцiв. А в тебе, хлопче, може, вже й ноги болять? Сiдай, пiдвезу. Сiв хлопець, а багач випитуе: – Та з якого ти села? – Із Розумовичiв, – вiдповiдае хлопець. – Чи не такi розумнi люди там живуть, що село Розумовичi називаеться? – засмiявся багач. – Для себе розуму мають. А дурням не дають. Бо дурнi не знали б, що з розумом робити. – Тодi й ти маеш бути мудрий. – Мудрий чи нi, а скiльки менi треба розуму, стiльки маю. Незабаром довелося iхати через рiку. Як були посеред води, багач зупинив волiв i наказуе: – Ти з Розумовичiв, то злiзай iз воза i перейди рiчку своiм розумом. – Пане, як мушу злiзати, то дозволь хоч рудом пройти помiж воли, – попросив хлопець. Багач дозволив. Хлопець пройшов уперед, вийняв з ярма занiзку, сiв на вола i каже: – Бувайте здоровi, пане. Дякую за вола. Багач почав просити: – Хлопче, як я переiду рiку з одним волом? Я лише пожартував з тобою. Вернися, разом поiдемо. Переночуеш у мене, та й гостина буде. Повернувся хлопець, запрiг вола, i далi рушили. Дома жiнка багача нагодувала, а хлопцевi постелила на припiчку i голодного спати залишила. Уночi багачевi не спалося. – Хлопче, – каже вiн, – ти не вечеряв i, може, дуже голоден? – Не вечеряв, – вiдповiдае хлопець. – Та з розумом голоден не буду. Подрiмав багач, а далi питае: – Хто в Розумовичах тепер староста? – Був пан Постоловський, – каже хлопець. – А тепер скинули його з тоi служби i вибрали пана Чоботовського. Та й помiчникiв йому дали – пана Хлiбовського та пана Гусаковського. Про таких панiв багач не чув, але похвалився: – Панiв Хлiбовського та Гусаковського я добре знаю. То були моi першi друзi. – Перейшли вашi першi друзi пан Хлiбовський та пан Гусаковський у село Торбонцi, – розповiдае хлопець. – А на iх мiсце пана Постоловського поставили. Багач пригадував, що то за пан Постоловський. Та так i не пригадав, заспав. Вранцi прокинувся, а хлопця iз села Розумовичiв нема. Пропали з хлопцем i чоботи, якi хотiв багач на Великдень взути. – Понесеш, жiнко, сама паску та печеного гусака святити, бо нема моiх чобiт, – каже багач. Пiшла жiнка паску i печеного гусака витягати, а в печi тiльки латанi постоли. – Бодай би його громи вбили, – вилаяла хлопця. – Говорив нам про панiв Постоловського, Чоботовського, Хлiбовського, Гусаковського та про село Торбонцi, а ми й не домiркувалися. А багач буркнув: – Правду казав, що вiн з Розумовичiв. Бричка з того свiту В одному селi жили два сусiди. Один був багачем, а в другого злиднi з бiдою подружилися – з хати не вилазять… От якось на переднiвку в бiдного не зосталося й пучки борошна. Голоднi дiти плачуть, iсти просять, хоч бери та вiшайся. Пiшов бiдний до багатого. А той сидить пiд грушею в садку i смажене порося з начинкою смакуе. – Позич, сусiде, мiрку зерна до нового, – поклонився бiдний у ноги багачевi. Багач зиркнув на бiдного, облизав маснi пальцi, та й вiдповiдае: – Хiба погодишся на те, що я скажу, тодi, може, й дам. А в тi часи панував закон: лихвар мав право зробити зi своiм боржником що завгодно. – Гаразд, – дав згоду бiдний. Багач посмiхнувся. – Нi, не скажу сьогоднi. Скажу тобi завтра. Дав сусiдовi зерна, а сам знову сiв за порося. Другого дня уранцi прийшов бiдний за словом. – Лiзь у мiшок, – наказав багач. Мусив лiзти бiдний у мiшок. Багач його зав’язав, завдав собi на плечi та й понiс до рiчки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився. «Сам не донесу, – подумав собi. – Пiду до кума, най пiдсобить». І залишив ношу при дорозi. Сидить бiдний у мiшку, коли чуе – щось торохтить шляхом. Вiн почав кричати: – Ой-ой, людкове добрi! Не вмiю нi писати, нi читати, а мене хочуть воеводою обрати! А з мiста iхав сам вiйт – добрими кiньми й новенькою бричкою. Почув iз мiшка голос i зупинив коней: – Що ти там верзеш? Бiдний свое: – Не вмiю нi писати, нi читати, а мене хочуть воеводою обрати! «Гм, – думае вiйт, – такого й свiт не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воеводою! Нi, цього не допущу!» Викотився iз брички i, сопучи, пiдбiг до мiшка. – Ану повтори ще раз, що ти говорив. – Та я кажу, пане: хто посидить у мiшку до вечора, той буде воеводою. Такий наказ вiд цiсаря прийшов. – Стривай-но, любий, – змiнив голос вiйт. – Чи нам не помiнятися з тобою мiсцями? Ти ж у державних справах нiчого не тямиш. А я тобi ще й сто червiнцiв дам. – Це можна, пане, – погодився бiдний. – Розв’язуйте хутчiш, аби хтось не побачив. Вiйт i розв’язав, а щоб бiдняк не передумав, мерщiй влiз у мiшок. Бiдний забрав червiнцi, зав’язав мiцно вiйта i каже: – Тепер, пане, сидiть собi тихенько i ждiть, доки вас у воеводське крiсло посадять!.. А сам сiв у бричку i покотився до мiста. Коли це багач веде свого кума. Взяли мiшок i понесли до рiчки. – Щось наче важчий став, – крекче багач, дивуеться. А вiйт – анiчичирк, боiться, щоб обман не виявився. Доволокли мiшок до рiчки, розгойдали i кинули у воду. – Ну, слава Богу, на одного жебрака в селi стало менше! – зареготiв багач. – Заберу його садибу. І подалися до корчми. Чи довго, а чи коротко вони там були, досить що вийшли, обiйнявшись, коли сонце заходило. Бачать, iде бричка. Та хто на бричцi? Бiдний! Але його i не впiзнати. Нова свитина, чоботи добрячi, шапка смушева набакир. Очi витрiщили з дива: – А ти звiдки взявся? – З того свiту iду! – i не моргнув бiдний. – Святi коней з бричкою менi подарували, одягли й нагодували, ще й гостинцiв дiтям, як бачите, наклали. Багачi перезирнулись. – Чекай-но, сусiде, – каже багач бiдному. – А вони усiх там обдаровують?.. – Ого, ще й не так! – засмiявся бiдний. – Баба Оришка, що ii учора поховали, десь там позаду цiлий вiз золота везе! – А як туди дорогу знайти? – аж затрусилися обидва багачi. – Ідiть тiею самою дорогою, якою ви послали мене. Тiльки не барiться, а то все до крихти iншi розхапають. Бiдний голосно вйокнув i залишив п’яних посеред дороги. Багачi постояли хвилину на мiсцi, а потому один перед одним метнулися до рiчки. – Лiзь, куме, перший, – каже багач, – бо ти вмiеш плавати. Кум роздягнувся i полiз у воду. Вiдiйшов трохи вiд берега, попав на глибiнь i почав молитися. Але зрозумiв, що непереливки, та як закричить: – Куме, менi вже амiнь! А багачевi почулося, що той вигукнув: «Куме, е вже кiнь!» – та й собi кричить: – Держи його мiцно, я тобi зараз допоможу!.. Шубовснув у воду – тiльки за ним забулькотiло… А бiдний з того часу зажив собi по-людськи. Я, правда, там не був, лише чував усе це вiд старих людей. Як Іван обдурював багатiiв Жив на Буковинi дуже мудрий селянин Іван, який блукав селами – карав зло й робив добро. Якось приблукав вiн до Лужан. Дивиться, а перед ним стирчить фабрична труба, i з тоi труби дим хмарою валить. Іван задумався i каже: – Файний дим… Ото якби менi такого диму десь дiстати! Пiшов до фабриканта. – Добрий день, пане. – Добрий день. Чого прийшов, Іване? – Хочу купити у вас дим, що йде з найбiльшоi труби. Пан посмiхнувся: – Нащо тобi того диму, Йване? – Та хочу i я чимось гендлювати. Домовилися. Іван заплатив грошi й полiз на трубу. Добрався до вершечка, сiв собi й сидить. Далi накрив трубу капелюхом. Дим не йде бiльше в небо – розходиться по фабрицi, б’е людям у вiчi. Прибiгли до пана: – Пане, робiть щось, бо ми, адiть, плачемо. Фабрикант розсердився. Вийшов надвiр i махае Івановi: – Ану, злiзай звiдти! Не грайся димом! Іван вiдповiв: – Це, пане, мiй дим – роблю все, що хочу з ним! Бiда пановi з Іваном. Дим бухкае клубками у фабрику, люди покинули роботу. Коли i в канцелярii вже не могли дихати, пан знову вискочив надвiр: – Злiзай уже, Йване, дим виiдае менi очi. – А най виiдае… Я не злiзу, бо це е мiй дим – роблю все, що хочу з ним. – Я куплю його вiд тебе, Йване! – Не продаю, пане. – Та я добре заплачу. Чоловiк подумав, що за той дим вiзьме файнi грошi, та й сказав: – Дасте тисячу лей, то най буде – злiзу. – Дам, Іванку, лише йди сюди. Іван злiз iз труби, взяв у пана грошi й пiшов далi шукати багатих панiв. Прийшов до Садгори, де був великий ярмарок. Ходить вiн помiж людей, придивляеться – хто i чим торгуе. Раптом – глип, а перед ним гендляр, i борода в нього широка, як лопата. Іван дивиться на неi з одного боку, з другого. – Ех, борiдка! – похвалив. – Продай менi, Мошку, свою бороду. Гендляр тiльки витрiщився – подумав, що той трохи не в розумi. А коли це так, можна злупити якийсь грiш. – Най буде, Йванку, – вiдповiв. – Заплати ти двiстi лей i можеш собi думати, що вона твоя. Іван нараз вiдрахував грошi, дав iх Мошковi. Потiм погладив бороду i став собi збоку, бо Мошко мусив торгувати крамом. Коли покупцi вiдходили, вiн брав Мошка за бороду, посiпував нею, виривав сивi волоски. Той усе терпiв за двiстi леiв. Пiзно вночi селянин постукав Мошковi у дверi. Гендляр подивився у вiкно й спитав: – Чого тобi, Йване? – Я прийшов до бороди. Ану, дай ii сюди на хвильку. Що мав робити Мошко? Отворив вiкно i висунув бороду Івановi. Той посiпав нею, вирвав кiлька волоскiв. У Мошка навiть сльози закрутилися. Наступноi ночi селянин прийшов знову. Поторгав трохи за бороду, закрутив на палець кiлька волосинок, висмикнув iх i пiшов. Рум’яне Мошкове лице за кiлька днiв зблiдло. Вiн почав просити: – Ти, Йване, не приходь до бороди вночi. – Нi, це моя борода, i я буду приходити, коли менi захочеться. Мошко вже напудився. Через кiлька днiв сказав: – Чуеш, Іванку, ти продай менi свою бороду. Даю тобi двiстi лей i – гай!.. – Нi, за такi грошi нiколи не продам таку файну бороду. Як даси тисячу лей, то аж тодi вона буде твоя. Що мав робити Мошко? Вийняв тисячку i дав хитрому Іванковi. А той узяв грошi й пiшов далi по Буковинi. Кажуть, зустрiв i потiм дурних багатiiв. Про попа, наймита i пса Муцика Бiдний наймит Олекса служив у попа. А пiп залицявся до його вродливоi жiнки. Признаеться вона чоловiковi про цей клопiт. Цiлий день Олекса думав, як помститися поповi, й надумав. Приходить до нього й каже: – Отче, а ви знаете, що я чув? – Що ти чув? – У Львовi е такий вчитель, що псiв учить писати, читати й говорити. Пiп аж усмiхнувся: – Невже мого Муцика навчив би писати? – Навчить. – То вже веди. Бере наймит Муцика, виводить за село, жердкою по головi та й убив. Закопав пiд дубом, сам виспався й вернувся назад до попа. – Вiдвiв, Олексо, Муцика? – Вiдвiв, отче. Але вчитель сказав заплатити за науку тисячу карбованцiв. – Ов, багато. – Отче, тепер дамо лише половину, а решту пiзнiше. Зате пса мудрого будете мати. Пiп подумав собi: «Скiльки я на дурничку грошей зiбрав, та й ще зберу, можна заплатити». Несе наймит грошi, але не до вчителя, а додому. Кожен раз, як щось треба йому свое зробити, то каже, що йде Муцика провiдати. Пiп ще й даруночок псовi передае. Колись-не-колись питае: – Олексо, а як там мiй Муцик? – Ой отче, та вiн не лише вмiе писати, а й говорити по-латинськи навчився. Тепер щотижня ходить Олекса до пса. Щосуботи пiп кличе наймита й допитуеться: – А як тепер Муцик? – Ой, ой, отче, як пес змудрiв! Я прийшов, а вiн зi мною привiтався i просив вам уклiн передати. Все знае, що у нашому селi дiеться, й про вас дещо сказав. – А що сказав? – Та я не можу вам говорити. Як його приведу, то самi запитаете. – А може, поiхати до нього? – Отче, не можна. Пес з радостi може забути все, чому навчився. Казав учитель, аби через тиждень його забрати, так що готуйте грошi. У суботу бере наймит п’ятсот карбованцiв, а пiп дае ще сотку, аби вчителя й Муцика в ресторан повести. Каже наймит: – Отче, ви дуже мудрi й щирi. Треба iх почастувати. Мае Олекса шiстсот карбованцiв у кишенi i йде додому. Повертаеться наймит увечерi до попа без нiчого. Став коло дверей i мовчить. – Олексо, де мiй Муцик? – Отче, продам хату, продам корову й заплачу вам у два рази бiльше за пса, але я не мiг наруги стерпiти й убив його. – Та за що? – Пiшли ми з ним та учителем до ресторану, випили, а по дорозi Муцик менi каже: «Добре, що ти забрав мене додому. Я мушу всiм людям розповiсти, що наш пiп ходить до твоеi жiнки, а ти не знаеш». І ще почав перераховувати, куди ви ходили. Каже: «Я i архiепископовi про все напишу». Я розiзлився i як дав йому, то Муцик лише нiжки протягнув. Вiн хотiв мене з жiнкою розлучити. Ходiть, отче, хай вам покажу, де вiн закопаний. То скiльки вам заплатити за шкоду? – Не треба нiчого платити. На тобi ще п’ятсот карбованцiв за те, що ти добру справу зробив. Як мужик пана дурив Іде чоловiк з сокирою, а бариня сидить пiд вiкном. – Чим ти, – питае, – мужик, займаешся? – То де дiжку, – каже, – наб’ю, де дров нарубаю. – Наймись до мене. – Та й наймiть. – Ось набий менi цю бочку, – каже. – І дае йому уперед грошi. Вiн узяв ту бочку, порубав, у круг на дрова склав та й пiшов собi. Приiздить пан, побачив ту бочку. – Що се, – питае, – таке? – Та се, душенько, мужик надув. – От я запряжу тройку коней, так я його дожену. Побiг скоро i догнав. А мужик побачив його та й став у гречцi пiд дубом, наче держить того дуба. Пан i питае його, чи не бачив вiн тут мужика з сокирою. – Еге ж, – каже, – бачив. – А що, я його дожену? – Нi, ви, пане, не доженете; якби я, то я б вашими кiньми догнав. – Так бери конi, дожени. – Давайте сто рублiв та постiйте, оцього дуба подержте. От пан став пiд дубом, аж пнеться, та держить його, а того чоловiка i духу немае. «Обманув, сякий-такий! Постiй же, я тобi гречку витолочу, скину дуба». Одскочив з-пiд дуба: «От-от упаде!», а дуб i не зворухнеться. «А надув! Вернусь, ще вiзьму тройку коней, я його дожену». Наздоганяе того чоловiка вже на другiй тройцi. – Чи не бачив ти, – питае, – тут такого-то чоловiка? – Еге ж, – каже, – бачив. – Що ж, я його дожену? – Нi, ви не доженете, а якби я вашими кiньми, то й догнав би. – Так бери та дожени. – Нiколи, пане, треба солов’я стерегти. А вiн як ото забачив пана, накрив пеньок шапкою та й стоiть. – На тобi сто рублiв, бiжи дожени його, а я твого солов’я постережу. Узяв той i конi, i грошi, тiльки його й бачили. А пан ждав, ждав та й каже: «Надув i цей! От я йому дам». Як учеше кулаком по шапцi… «Тьху!» Вернувсь, ще одного коня взяв, знов наздоганяе чоловiка, а той у дупло влiз та й виглядае вiдтiля. – Чи ти не бачив, – питае пан, – тут такого-то чоловiка? – Бачив, – каже. – Що ж, я його дожену? – Нi, пане, не наздоженете. Якби я вашим конем, я б догнав, так треба ось у дуплi сидiти. – Дожени, – каже, – я тобi заплачу i в дуплi за тебе посиджу. Полiз пан у дупло, а чоловiк на коня та й подавсь. А пан сидiв, сидiв у дуплi та там i пропав. Як пан по-нiмецькому балакав Одна вдова, проста жiнка, та оддала дочку за поганенького панка. От раз той зять i поiхав до тещi в гостi. Та й каже вiн своему наймитовi: – Я балакатиму до тещi не по-нашому. А як вона спитае в тебе, чого я так балакаю, то ти скажи, що я вже забув по-своему балакати, а тiльки по-нiмецькому вмiю. А як я що скажу по-нiмецькому, так ти iй по-нашому переказуй. – Добре! – каже той. От приiхали. Теща рада, що зять приiхав, вiтаеться до нього, а вiн: – Вухри-мохри! Вухри-мохри! – Що це йому таке сталося, що рiч йому одiбрало? – Та то вiн уже забув по-своему балакати, а навчився по-нiмецькому, – каже парубок. От теща почала про дочку розпитувати та про онукiв, зять усе: – Вухри-мохри! Вухри-мохри! Так iй аж страшно його стало. От тодi питае вона зятя: – Може, обiдати вже будете? А вiн: – Вухри-мохри! Вухри-мохри! А наймит перекладае: – То вiн каже, що не хоче обiдати. Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить: «Вухри-мохри!», бо iсти страшенно хоче. А наймит: – Ідiть, – каже, – панiматко, од його, а то бачите – аж сердиться, що ви з обiдом докучаете. Теща з наймитом пообiдала, а зять зостався не iвши. От увечерi знов теща питае зятя, чи не вечерятиме. А вiн: – Вухри-мохри! Вухри-мохри! Наймит каже: – Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тiльки шматок хлiба та кварту води. Так теща дала йому шматок хлiба та кварту води, а сама повечеряла з наймитом. Зять уже так сердиться на наймита, а таки не хоче по-своему балакати. От уранцi лагодиться вже вiн iхати. Теща й того й сього несе на вiз дочцi та онукам на гостинець. А вiн радий, що такого багато, та: – Вухри-мохри! Вухри-мохри! А наймит: – Не несiть нiчого! Пан не хоче брати, каже, щоб забрали геть. То теща й позабирала усе назад. От як виiхали за слободу, пан почав наймита лаяти i каже: – Я через тебе голодний сидiв i додому нiчого не везу. Коли так, чого ж я сюди й приiздив? А наймит каже: – А хiба ж я знаю по-нiмецькому! Я ж думав, що як слiд переказую. Про Василя Жагалюка, який мав дев’яносто п’ять лiт, був бiдаком i ошукав пана Один пан зi своею жiнкою були в лiтах. От посiдали вони одного вечора вечеряти, так панi й каже: – Ми такi багатi, а нiчого на цiм свiтi нiкому доброго не зробили, та навiть нiколи бiдних людей не обдарували. А я чула, що по смертi дiстаються люди до неба. Отже, я б тебе просила, чи ти на те згодишся, щоб ми справили велику гостину для вбогих. А пан i каже: – То вволю твою волю, чи то правда, що люди йдуть на небо, чи нi, але вчиню твою волю. Так завтра поiдемо до мiста i дамо оголошення в газетi, щоб усi бiднi, якi е в нашiм панствi, з’iжджалися на гостину. На другий день вони поiхали до мiста, а по дорозi рахували, за скiльки вони можуть приготуватися до тiеi гостини. Волiли скорiше, нiж за два тижнi, бо мусили приготувати лави, столи попiд лiсом, щоб тi вбогi мали де сiдати. Як приiхали до мiста, то зайшли до редакцii i подали оголошення, що кожний убогий дiстане iсти, пити на цiлий тиждень задарма. Так за пару днiв вийшла газета у свiт. А коли убогi почали читати тi газети, то швидко давали один одному знати про таку новину. І так назбиралося багато тисяч тих убогих. Чи то був дуже бiдний, чи нi, кожний хотiв iсти, пити i бути на гостинi. А найстаршим серед убогих був чоловiк невеликого зросту, Василь Жагалюк, сивенький, як голубець, бо мав уже дев’яносто п’ять лiт. Тут за п’ять днiв почали iхати на ту гостину убогi, i iхав два тижнi транспорт за транспортом. Котрi першi приiжджали, то займали першi мiсця коло столiв. Так було зайнятих близько п’ятдесяти тисяч мiсць. А решта не мали мiсця i стояли. Тодi пан з управителем вийшли на поле i побачили, що страшно багато тисяч ще е, i коли б знав був пан, то не зачинав би гостини. А ще ж кожному вбогому в газетi пообiцяв по ринському. Буде замало панського нового маетку. І каже пан: – Я вдурiю, що послухав жiнки! Що тепер маемо робити? А управитель каже йому: – На то е спосiб! Тут багато наiхало таких, що можуть працювати. Ото викопаемо рiв, i котрий перескочить той рiв, тому дамо двадцять п’ять ринських, i пiде геть. Але пан i управитель убогих обманули i сказали, хто перескочить рiв, то буде iсти, пити i дiстане на дорогу, а хто не перескочить, то дiстане двадцять п’ять букiв i пiде пiшки додому. Ну i закликали вони людей, i викопали рiв так глибоко, що котрий впаде, то треба його дiставати. От з’iхалися козаки з гарапниками. Зранку почали скакати убогi. І кожний убогий старався, щоб перескочити, бо шкодував, щоб задарма не iхав, а залишився на гостину. Так скакали чотири години, а наостанку i Василь Жагалюк скочив i закiнчив скакання. А пан на те дивувався, що такий старий, сивенький i перескочив, та й наказав тому Жагалюковi всипати п’ятдесят букiв, а тим усiм по двадцять п’ять букiв. Так як почали козаки бити, то багато повтiкало без слiду. Всi повтiкали, тiльки Жагалюк залишився i ходив довкола двору i питав, за що вiн дiстав п’ятдесят букiв. Каже: – Усi повтiкали, а я не пiду, я мушу вiддати за п’ятдесят букiв сто, або спалю геть увесь маеток того пана. А управитель порахував тих убогих, що не змогли перескочити рiв. Їх було дев’ять з половиною тисяч. А Василь Жагалюк так крутиться бiля двору i стежить за паном, чатуе на нього, хоче вiдплатити. От вiн помiтив, що пан iде в одне мiсце на полювання, та й пiшов за ним, розiбрався догола i своi лахи у корч запхав, а сам вилiз на ялицю i сидить. От вiн зачув, що пан iде коло тiеi ялицi й почав спiвати (дiбрав собi голосу!), як ангели в небi, таких прекрасних пiсень. А коли пан наблизився до ялицi, то дуже зачудувався i каже: – Як довго ходжу по лiсу, не чув такоi пiснi. І так дивиться вгору, а звiдти обзиваеться Василь Жагалюк: – Е, пане, якби ви сюди вилiзли, то вiдразу почули б, як ангели спiвають у небi. Але тут мусить бути чоловiк голий, iнакше не буде чути. І пан подумав собi: «Так, моя жiнка мала рацiю, що казала зробити гостину, бо я за все життя не чув такоi пiснi, аж тепер по гостинi». І довго не думав – роздягнувся, рушницю повiсив, а сам вилiз на ялицю. А коли пiдлазив усе вище вгору, то Жагалюк усе донизу. І як пан уже був на самому верху, то Жагалюк вже одягнувся у панове вбрання, рушницю на плечi, пiдробив бороду, як у пана, i пiшов на дорогу, бо фурман мав пiд’iхати через годину за паном. Вийшов вiн на дорогу, а фурман уже чекав, посадив його на вiзок i навiть не зауважив, чи то його пан, чи то який простий чоловiк. От приiхав Жагалюк до панського палацу та й пiшов собi в канцелярiю, мав усi ключi вiд каси, вiд напоiв у себе. Так повiдмикав касу, де якi шафи були з убраннями, але довго не збавляв часу, бо сподiвався, що пан прийде до нього. І вийшов на подвiр’я i закликав того самого фурмана, щоб скочив i закликав козакiв. Прийшли козаки, а вiн з подвiр’я каже: – Той дiд, що ви йому дали п’ятдесят букiв, тут крутиться коло палацу, як побачите його, дайте йому сто букiв, бо п’ятдесят не допомогло. А пан сидiв, може, з пiвтори години на ялицi та й жодноi пiснi не чув. Як вiн уже примерз, та й злiзае донизу. Коли злiз – бачить, що нема анi його вбрання, анi стрiльби. Став думати, як дiстанеться до свого палацу – так голим не випадае йти. Подумав, подумав та й забрав те лахмiття Василя Жагалюка i каже: – От-так мене вирихтував! Але хоч я прийду i в лахмiттi, жiнка мене пiзнае i пустить до палацу. Наближаеться вiн до брами, так козаки його зараз схопили, хоч вiн кричав, що вiн е сам пан, а вони не питали, тiльки всипали йому сто букiв. Так пан аж стогнав i пiшов на долину лiсом. От зайшов вiн до свого пахтира (той, що молоко продае). Як прийшов до кiмнати, то вже його там пiзнали, що то пан. І просили його сiдати, i вiн почав розказувати свiй клопiт: – Захотiлося моiй жiнцi балу, i ось бачите, як мене якийсь з тих убогих вирихтував! То попрошу дати менi пера i паперу, я напишу до своеi жiнки листа, а ви, будьте ласкавi, завезете, як iхатимете рано по молоко. І так почав писати: «Кохана жiнко, чи ти знаеш, що сталося зi мною i твоею гостиною? Там у тебе е дома дiд котрийсь з тих убогих, що убрався у мое вбрання. Я тебе прошу, приклич його до себе i скажи йому, що я йому все подарую. Тiльки хай нiкому не розказуе, аби з мене не смiялися, а найбiльше дивись, щоб хто зi служниць бiскупа не побачив, що я дiстав сто букiв. (Бо служницi бiскупа часто приходили, а бiскуп був його другом.) І приклич того дiда до себе, скажи йому, що я йому дам до самоi смертi утримання, тiльки хай нiкому не каже i хай мене допустить до двору. На другий день пахтир поiхав по молоко та забрав i листа з собою. А як приiхав, то зараз панова жiнка вибiгла i вiн вручив iй того листа. Як почала вона читати, то вiдразу вмилася сльозами, що вона до того сама призвела. Закликала тодi Василя Жагалюка i сказала: – Нiчого не бiйтеся, мiй пан написав листа, що схочете вам дасть, аби вже не потребували ходити за прожиттям. А дiд вiдповiв: – Може смiливо пан приходити додому. Я не хочу жодноi нагороди, бо вже свое зробив: вiддав за п’ятдесят – сто букiв! Приiхав пахтир додому, застав ще пана дома. – А що, вiддали листа панi? – питаеться пан. – Так. Можете смiливо йти додому. Казала панi, що вона все залагодить. Коли на другий день пан собi сiв на той вiзок, що возили молоко, i приiхав додому, то вiдразу панi закликала Василя Жагалюка, щоб не мав чого в руках i не пошкодив чоловiка. Каже Жагалюк пановi: – Пане, нiчого злого я вам не зроблю, смiливо заходьте у свiй дiм. Я очiкую на своi лахи, бо менi не пасуе ваше вбрання. Так пан його взяв за руку i привiв до столу й спитав: – Як пишетеся? – Василь Жагалюк. – Де живете? – В Стрiйковичах, село таке. – То добре, аби нiкому того не сказали, що моi козаки дали менi сто букiв з вашого наказу, а що за те хочете? – Нiчого не хочу! Чекаю на своi лахи, – каже Жагалюк. Тодi помiнялися. І дав йому пан п’ятдесят ринських на дорогу. І коли вже дiд вiдiйшов з палацу, то пан пiшов з козаками знайомитися i також наказав, щоб нiде не казали, а найбiльше, щоб не довiдався його товариш – бiскуп. Та при тому прийшла кухарка вiд бiскупа. А кухарка панова iй оповiла: – Ой, наш пан дiстав сто букiв вiд Жагалюка. Тiльки нiкому не кажiть про це. Тим часом служниця бiскупа приходить додому i розказуе своiй панi: – Ой, панi, якби ви знали, що з нашим паном стало, то ви б очi своi забули! То менi Настя сказала, а я боюся сказати, щоб нiкому ви не говорили. А панi каже: – Ну, та вже як оголосила, то мусиш сказати, я не скажу нiкому. А коли приiхав бiскуп з дороги, та вже вечеряти посiдали з жiнкою та й балакають. А коли вона говорить, то й усмiхаеться щоразу, так вiн питаеться: – Що з тобою? Та нiколи того не було, щоб ти так смiялася. – Ой, я щось важливе знаю. А якби ти знав, то як би ти смiявся! – Ну, то що такого? То скажи! Я не пiду нiде трубити, як ти скажеш, буде тiльки мiж нами. – О! Та знаеш, до чого дiйшла гостина, що справляв твiй товариш? Та вже вiн дiстав сто букiв. – Вiдкiля? Що ти говориш? Вiн такий старий чоловiк з розумом i так дався ошукатися? Ой, коли його побачу, то буду смiятися! А жiнка каже: – Ой, коли! Та завтра будем коло нього iхати! Ви ж мусите щодня бачитися. А коли другого дня фурман запрiг конi i сiв бiскуп до вiзка i рушили iхати, то бiскупова жiнка сказала: – Дай слово, щоб дуже не смiявся з пана, бо буде скаржитись. – Ну, ну, то вже мое дiло! От iде бiскуп коло панського двору, а пан вибiг з кiмнати страшно веселий, нiби нiчого не знае. – Здрастуй, товаришу! Прибiг до вiзка i подав руку. – Ой, товаришу, – вiдповiдае бiскуп. – Я чув, що з тобою було дуже зле, i тепер не подаю руки. То ти такий мудрий чоловiк, в старих лiтах i дався старому дiдовi насмiятися – дати сто букiв. А пан як те зачув, то наче йому дав хто в писок, i нi слова йому не вiдказав, тiльки обернувся й пiшов до кiмнати. Тiльки прийшов до кiмнати, закликав свою жiнку: – Хто ж у нас був? Я i в листi просив не казати, щоб не смiялися з мене. – Та я нiчого не знаю, нiкого тут не бачила, запитаю Настю, хiба вiд неi вийшло. Ану почекай, я ii покличу. Задзвонила дзвiнком. Приходить Настя. – Чи була у тебе Ярина вiд панi бiскуповоi? – Та була, прошу панi. – А, то ти з нею говорила? Та то твоя рiч була говорити про пана? – Панi, я нiчого такого на казала. – Та бачиш, пан прийшов схвильований, як неживий. – Ой, ой, прошу панi, що я наробила! Панi нiчого не говорила, щоб я не казала нiкому. Тодi пан сказав: – Буде вже того з вашоi Настi! Ходи зi мною в кiмнату. Добре, що я маю адресу того дiда. Я дам йому, що вiн схоче, то вiн i бiскупа вирихтуе. Так завтра сiдаю i iду в його село, де вiн мешкае, бо я iнакше не вийшов би в свiт, вiн вiчно з мене смiеться. А на другий день по снiданню сказав запрягти конi й поiхав до села. А коли в’iхав у село, то запитав людей, де мешкае Жагалюк Василь. А люди сказали: – О, вiн заробив багато грошей у пана i тепер пiшов до мiста. – То iдемо у мiсто! – сказав фурмановi пан. А коли приiхали на ринок, то пан глянув, де ходить такий бiдний чоловiк, i побачив такого убогого, що був у нього на гостинi. – Чоловiче, може, ви знаете, де тут живе Василь Жагалюк? – запитуе пан. – А, я iду з того шинку, де вiн сидить. – Будьте такi добрi його покликати, я заплачу за клопiт. А коли той чоловiк пiшов до Жагалюка, то пан подумав: «Дав би йому хоч десять тисяч, аби тiльки вiн з мене не смiявся». І так дивиться, а Жагалюк вже iде з тим чоловiком. Був трохи пiдхмелений i низько вклонився пановi. Тодi пан забрав Жагалюка до готелю, посадив за стiл та й каже: – Жагалюку! Я бачу, що ти маеш здiбнiсть, так якщо б ти мого товариша ксьондза обманув, бо вiн з мене смiеться i хотiв би, аби я й не жив. Подумай над тiею справою, я дам тобi, чого схочеш. – Добре, подумаю за чверть години. А коли вже довечерювали, то Жагалюк сказав, що вже готовий. – А скiльки та справа мае коштувати? – Найменше чотири тисячi, – вiдповiв Жагалюк. – Згода! Так пан витягнув чотири тисячi i вручив Жагалюковi. – Так будьмо здоровi! Я йду додому i сподiваюся, що скоро зробиш ту справу. – А ви знаете, де ксьондз мешкае? – Три кiлометри вiд мене. От пан вже вiд’iхав, а Жагалюк пiшов просто до станцii, там купив собi бiлет до Вiдня на швидкий поiзд. От приiхав до Вiдня, зайшов до багатоi лавки, де найдорожчi речi продавалися для святкових убрань. А продавець побачив, що то якийсь жебрак, i витягае пару грошей, i дае, щоб той iшов собi. А жебрак каже, що не бере нiякоi милостинi, а прийшов купити на святого отця Миколая убрання. Вiдказуе продавець, що вiн не може мати стiльки грошей, а Жагалюк: – То вас не обходить. Прошу менi показати вбрання на святого Миколая! Сказав купець прикажчику принести найлiпше вбрання, а також ключi i берло. Прикажчик несе. – О, маете, прошу! – Що то мае коштувати? – Три тисячi п’ятсот. Є у вас стiльки грошей? – О-ого! Маю й бiльше. То ви мiряете мене по моему лахмiттю обдертому, та й думаете, що в мене грошей вже немае. А продавець каже: – Не гнiвайтесь! – Прошу запакувати убрання, – сказав Василь Жагалюк, – але мае бути комплект з берлом i ключима. А коли вже продавець вручив йому в руки, то грошi вже були вiдданi, i витiг Жагалюк двадцять корон i дав ще й прикажчику. – Ну, будьте здоровi! Бо за пiвгодини вiд’iздить потяг. Повернув вiн у свое село, пiшов до багатого господаря купити собi новий мiх з полотна. Принiс додому, напакував у мiшок вбрання Миколая. На другий день рано пiшов у мiсто, купив собi годинник, хлiба, ковбаси i все те до мiшка запакував, та й на плечi, та й пiшов до ксьондза. Був четвер. На другий день мала бути в церквi вiдправа за померлих. Так вiн переночував у тiм селi. Коли довiдався, що буде вiдправа, то вже чекав коло церкви. А коли люди вже посходилися i вiдкрили церкву, почали вiдправляти, то вiн також увiйшов до церкви так, щоб люди не завважили, i заховався за сходи. А коли зачув, що вже по вiдправi i священник вийшов iз церкви з людьми, подивився на годинник – шоста година вечора. Так вiн тодi здобув хлiб, ковбасу i iсть вечерю. Потому походив собi по церквi. Так дiждав аж дванадцятоi години. Знав, що бiля церкви о дванадцятiй годинi ночi е вартiвники – два чоловiки. Узяв сiрку, засвiтив свiтло в церквi так, що яснiсть страшна вдарила через вiкна аж на двiр, бо нiч була темна. А сам перебрався у вбрання Миколая, взяв берло i ключi в руки, а мiшок сховав за вiвтар i почав правити перед вiвтарем. А коли тi вартiвники побачили таке свiтло у церквi, почали бiгти до тiеi церкви. Прибiгли до дверей i кажуть: – О-о! То е ява. Щось з’явилося у нашiй церквi. І повклякали коло дверей i дивляться через дiрку, хто там е в церквi. А коли побачили святого отця Миколая, почали просити, щоб здоров’я iм дарував i щастя. А коли Жагалюк побачив, що вже хтось е пiд дверима, то розгорнув книгу i пiшов благословити. Так же вони настрашилися, але стояли далi, бо боялися. А коли Жагалюк прийшов до дверей, то сказав: – Щасливi ви люди, коли ви мене побачили. Я зiйшов сюди з неба на землю, i послано мене до вашого пастиря ксьондза. Вiн собi заслужив велику ласку, бо щиро на землi Боговi служить. Пiдiть до нього i скажiть, щоб збирався i прийшов до мене, я йому маю щось сказати. І так обернувся з книгою i пiшов назад до вiвтаря молитися. А вони скоро побiгли i збудили бiскупа. – Отче духовний, скоро вбирайся i йди до церкви, побачиш явлiння – святого отця Миколая. Ми вже бачили, i вiн нас послав до тебе, бо ти собi заслужив велику ласку. А коли нам не вiриш, то вийди надвiр i подивись, як церква освiчена i замкнена. А коли бiскуп вийшов на веранду i поглянув у той бiк, де церква, то страшно здивувався. Сам собi не вiрив, хоч був чоловiк учений. І зараз повернувся до кiмнати i почав молитися, та й думае: «Я чесно служу на землi, нiкого не ошукав, може, й правда, що послав Бог Миколая по мене». І збудив жiнку: – Уставай i молися, бо ми великоi честi заслужили. А я iду, бо мене святий Миколай кличе, а наскiльки, то й не знаю. І взяв взуття, книгу в руки i пiшов. А коли дiйшов до брами церковноi, то почав на колiнах лiзти аж пiд дверi. А «святий отець Миколай» i править коло вiвтаря. А коли почув, що вже якась душа пiд дверима е, то пiшов з книгою до дверей, до попа, пiднiс руки вгору i сказав: – Щасливий ти на землi, але ще щасливiший ти на небi, бо Бог тебе полюбив i послав мене, щоб я тебе забрав iз собою до раю. Ти все добре робив на землi, тiльки едине зле робив: не треба було тобi маетки набувати, нi худоби, нi поля; пан Бог таких людей не визнае. Отже, ти один тiльки грiх маеш, але все одно Бог тебе любить. Іди додому скоро, а завтра рано склич усiх бiдних до себе i подаруй iм свое майно: худобу, маетки, грошi, бо то все тобi не потрiбне, бо в недiлю рано я прийду назад з неба i заберу тебе до раю. Так його поблагословив, i бiскуп встав i пiшов додому. А коли озирнувся на церкву, то вже погашено було, i вiн сам переконався, що то е ява Божа. Як прийшов до кiмнати, то жiнка вже не спала, вклякла бiля образу й молилася. – Ну, що чувати? – спитала. – То правда чи неправда? – Ой, жiнко, маеш грiх, молись, як я дiстануся до раю, то буду просити Бога, хай тебе забере до раю. Ти знаеш, що я говорив iз святим Миколаем? Тiльки страшно ганьбив мене, що ми набули маетки, може, була б i ти пiшла до раю, аби не тi маетки. І так не спали аж до ранку, тiльки молилися обое. А вранцi зараз закликав тих вартiвникiв, що йому дали знати про явлiння, щоб пiшли в село (вони вже знали, де е бiднi люди) i оголосили iти всiм бiдним до ксьондза, бо дiстануть нагороди вiд нього. А коли цi бiдаки зайшли, то бiскуп розказав своiм слугам (мав близько п’ятдесяти корiв, ялiвок, коней) кожному бiдняковi дати по штуцi. Так все роздав i собi не залишив жодноi. Також поле пiдписав бiдним. І так люди забрали все майно у нього. Служницям своiм посплачував i вiдпустив iх зi служби. А собi залишив на тиждень на життя, аби мав на обiд i на вечерю. А на другий день сiв коло столу i почав писати запрошення усiм своiм знайомим ксьондзам i товаришам, аби вони приiздили в недiлю до церкви, щоб побачили, як буде зноситись до раю. А Жагалюк та й так собi живе у церквi. А коли люди довiдались про таке чудо, то дали по селах знати. Так ще не було дня в недiлю, а вже заiхало цiле село, що не було мiсця. В недiлю о десятiй годинi так було набите село, що люди повилазили на дах, щоб побачити святого отця Миколая. А коли вже прийшла одинадцята година, Жагалюк устав, убрався як святий отець i почав правити. Коли вже ксьондз прийшов з жiнкою (ледве дихав), то вже i свiтло було засвiчене, «Миколай» пiшов до дверей i благословив: – Сповнилося, як того хотiли! В Бога нiчого нема такого, щоб усе взяти до раю. Вiдкривай дверi i входь до середини, а жiнцi твоiй не вiльно анi людям. А коли «Миколай» побачив, що вже дверi вiдчиненi, а ксьондз стоiть на порозi, то махнув рукою, щоб пiдiйшов до нього. То бiскуп замiсть ногами, на колiнах сунув аж пiд вiвтар. А всi люди дивилися i хотiли бачити святого Миколая. А коли ксьондз прилiз до «Миколая», то «Миколай» взяв його за руку i казав вставати. Коли вiн пiднявся, то його запровадив за вiвтар так, що ксьондз зi страху трясся. А Жагалюк взяв той мiшок i казав лiзти. А коли бiскуп влiз у мiшок, то «Миколай» взяв шнурок i зав’язав гичку сильно i сказав ксьондзовi: – До раю подорож буде тяжка. І потому взяв у праву руку за гичку мiха, а в лiвiй нiс берло. І тягнув його через цiлу церкву по пiдлозi. А коли витягнув його на вулицю, то вже була тяжка дорога, бо камiння вiдбивалось на ксьондзових ребрах. Але ксьондз мовчав, не обзивався. А тисячi людей повиходили з корогвами i хотiли побачити «святого Миколая», i котрий побачив, то падав до землi i молився гаряче. Так проводили ксьондза до раю по вулицях, з процесiею, йшли всi його товаришi i пан з панiею. А коли Жагалюк витягнув його на пасовисько, вже була легша дорога. Та ксьондзу вже далась та дорога, що вiн сидiв i духу не чув! Як його вже товкло так, що не мiг витримати болю, то почав просити: – Святий отче Миколаю, чи далеко ще до раю? – Та за пару хвилин будемо в раю. А коли минуло не знати скiльки хвиль, то ксьондз знову проказуе: – Отче Миколаю, та коли будемо в раю? – А я тобi говорив ще в церквi, що до раю дуже тяжка дорога, сиди тихо, ось ще за пару хвилин будемо в раю. А Жагалюк справдi запровадив ксьондза до панськоi свiтлицi, там, де вiн не раз бавився. Свiтлиця була цiлком змiнена, бо пановi було сказано, що там ксьондза будуть зносити до раю, то вiн прикрасив свою свiтлицю розмаiтими квiтами, вазонами i такими речами, що ксьондз не бачив у нього у свiтлицi. А коли вже Жагалюк притягнув ксьондза до панськоi кiмнати i мiшок уже йшов цiлком легко, вiн промовив до ксьондза: – Чи ти ще живий? Бо вже наблизились до раю. А коли вже в салонi були усi товаришi ксьондзовi i пан з панею й усi духiвники, знайомi, Жагалюк розв’язав мiх i пiдняв ксьондза на ноги, i вiн побачив усiх своiх товаришiв та й сказав: – Святий отче Миколаю, то я мав тяжку дорогу до раю, а тi товаришi так легкою дорогою дiсталися сюди! А Жагалюк собi зник, бо зробив свое дiло. Тодi пан каже до ксьондза: – Та вже вилiзай з того мiха! Бачиш, прийшов до мого раю. А ти пам’ятаеш, як ти з мене смiявся? Але бачиш, я як був паном, так i е, хоч сто букiв витримав, а ти жебраком став, бо тебе так висмiяно, i чого ти тепер вартий? І той ксьондз тодi вийшов i навiть не вiдзивався до пана, пiшов до свого дому i сказав: – Я бiльше довiдався в життi, що бiднi так вмiють висмiяти чоловiка. Тодi люди склалися i дали ксьондзовi трохи грошей, щоб виiхав за кордон, щоб про нього навiть нiхто не чув. Як гуцул наймався до попа Якось один пiп трохи пiдпив у вiйта на хрестинах i почав вихвалятися: – Я в самому Римi п’ять рокiв навчався. Не знайдеться у свiтi такого, аби мене круг пальця обвiв. Почув таке кмiтливий гуцул, що служив у вiйта, i вирiшив провчити хвалька. От другого дня пiшов до попа. – Тобi чого?.. – питае панотець. – Прийшов я до вас, паночку, проситися на службу. – А що робити вмiеш?.. – Що скажете, отче, те й робитиму, – показав гуцул здоровеннi кулаки. – Навiть зварити дещо можу. – Е, нi, до цього в мене е кухарка, а от до цiпа – добрий робiтник пригодився би. Молотити вмiеш?.. – Чому не вмiти? Вмiю, отче. – А яку тобi платню на рiк положити? – Я, прошу отця духовного, самiтнiй, як палець, то менi багато i не треба. Дасте на рiк три корцi пшеницi. Та й, звичайно, будете мене, як свого слугу, одягати й годувати. Зрадiв пiп, що такому дужому i молодому наймитовi так мало платити, та й квапливо каже: – У мене в усьому порядок мусить бути. Тож ходи, легеню, до покою, покличемо паламаря й дяка i при свiдках умову складемо, аби ти вiд своiх слiв потiм не вiдмовлявся. Пiп послав за свiдками. А коли тi невдовзi прийшли, стали писати договiр. От пiп i каже: – Якщо ти, легеню, будеш менi погано робити, то я тебе прожену й зернини не дам. – Як так, то й так, – погодився гуцул. – А коли ви, отче, порушите умову, вiддасте менi наперед усю платню за рiк. Так i записали. Другого дня вранцi вийшов пiп на ганок – поглянути, як це новий наймит орудуе цiпом. Та ба! Щось не чути на току роботи. Панотець послав наймичку. Метнулася наймичка в стодолу i через мить вистрибнула звiдти червона, як рак. – Вiн… Вiн… Ой, не можу… – Що ж вiн? – допитував пiп. – Та пiдiть погляньте… Розсердився пiп, подався до стодоли. Дивиться: сидить наймит на свiжому сiнi у чому мати народила, схрестив на грудях руки. – Це так ти менi служиш, дармоiде? – затiпався у гнiвi панотець. – А що ж менi робити? – спокiйно каже наймит. – Я ж на вас, панотче, вiд самого досвiтку чекаю. А вас як нема, так i нема. – Що ти плетеш, дурню? – Ой, i коротка у вас пам’ять, отче. Ми ж домовилися при свiдках, що ви мене будете одягати й годувати. Забули? Ото я й жду, коли ви мене одягати прийдете. Та й перекусити вже не завадило б… Аж тепер зрозумiв пiп, що пошився в дурнi, але було пiзно. Довелося поповi-хвальковi вiдмiряти хитрому гуцуловi три мiшки зерна. Про скупого багача Один багач був дуже скупий. Коли наймав собi робiтника, ставив перед ним миску борщу. Якщо голодний надто запопадливо накидався на iжу, скупердяга показував йому на дверi: – Іди, небоже, шукати собi деiнде роботи, бо в тебе писок, як ворота. З таким апетитом ти мене до тижня жебраком зробиш!.. І проганяв. А коли когось наймав, то так його, бiдолашного, годував, що той сам вiд нього утiкав. Почув про цього скнару один кмiтливий парубок i надумав провчити його. Добре попоiвши та ще прихопивши iз собою шматок сала, вiн найнявся в багатого. Другого ж дня господар загадав пiти в лiс – заготовити дерево на нову конюшню. Сiли снiдати. Сам багач iсть м’якушку з хлiба, наймитовi скоринки пiдсовуе. А тому i байдуже! Працювали в лiсi, поки сонце не зiйшло з полудня. Зголоднiв хазяiн, не витримав такого посту й каже: – Уже пора щось на зуб покласти. – Може, й пора, – вiдповiдае наймит. – Але менi iсти ще не хочеться. – Як же це так? – не вiрить багач. – Я, – смiеться парубок, – наiвся сухих скоринок. Поки вони в черевi не розм’якнуть, доти я не потребую iсти. – Ех, прогадав! – почухався хазяiн. – Пожди-но, вдруге я буду хитрiший! Наступного дня зробив навпаки: вiддав наймитовi всю м’якушку хлiба, а сам поiв скоринки. Пiсля снiданку подалися молотити жито. Ще було далеко до обiду, а багач охляв – нi руками, нi ногами не може ворухнути. Бо на сухих скоринках довго не потягнеш! Зиркае на наймита, а тому й за вухом не свербить. Цiп так i витанцьовуе в його дужих руках. – Ходiмо вже iсти! – жбурнув багач цiпа на снопи. – Нi, хазяiне! Не годиться кидати роботу, коли не обiд! – вiдповiдае наймит. – До обiду можна домолотити той стiжок! – А ти не голодний? – застогнав багач. – Чого би був голодний? Вранцi ото наiвся м’якушки, а вона у животi застала ще вчорашню скоринку. Виходить, що я добре наiвся у вас хлiба… «Он воно що! – мiркуе скупий. – Вiднинi я вже хлiба дiлити не буду». Вдався до нових хитрощiв. Щоб наймит менше iв, почав йому давати наперед до iжi по кухлю води. Але парубок був хитрий! Випив перед обiдом один кухоль води i попросив: – Хазяiне, дай ще! – Гм, а це навiщо?.. – Коли вип’ю багато води, черево роздуваеться, i я можу бiльше страви з’iсти. Кидаю ложку за ложкою, як за драбину! – Ну й дурень з мене! – вилаявся багач i перестав давати наймитовi воду до того, як мав iсти. А той, звiсно, й не наполягав… Отак кмiтливий парубок вiдучив багача вiд його поганоi звички. Іван i корчмарi Жили в одному селi три корчмарi: один – в нижньому кiнцi, другий – у верхньому, а третiй – серед села. Договорилися, що в один день пiдуть на ярмарок. А в той час ходив Шугай, i вони боялися. Дорадилися, що покличуть з собою ще когось iз села. Видять: iде Іван. – Іване, ходи завтра з нами на ярмарок. – А чого менi йти? – Може, щось купиш. – Добре, – каже Іван. А дорога була далека. Йшли цiлий день i не дiйшли. Обточувалися в лiсi. Та нi один iз корчмарiв не хоче спати скраю. – Добре, – каже Іван. – Я зроблю так, що нiхто не буде спати скраю. Привiв корчмарiв до купини, вклав iх головами на неi, а ногами – в рiзнi боки. Так нiхто не був крайнiм. Айбо мурашки почали кусати, i корчмарi почали проситися: – Іване, веди нас в iнше мiсце спати. – Лiзьте на смереку, – каже Іван. – Там вас нi вовк, нi Шугай не увидить. Вилiзли корчмарi на смереку, поприв’язувалися, а Іван злiз униз. Коли злазив, обрубав за собою всi сучки. Пробудилися вранцi корчмарi, а злiзти нiяк. Каже Іван: – Держiться один за другого та й до землi достанете. Так корчмарi й зробили: повисли один на другому, та до землi далеко. У того, що держався за сук, заболiли руки. – Іване, що робити, як руки болять? – Поплювати на них – легше буде держатися. Поплював той на руки – i всi три загримiли вниз. Сердитi, вхопили Івана, вкинули в мiх i понесли топити. Принесли на мiст, айбо у воду не трутили: пiшли спершу грiх замолити. А Іван сидить у мiху i кричить: – Не знаю нi читати, нi писати, а мене хотять на царя класти. Через мiст iхав пан. Почув те та й каже: – Я би був за царя, бо знаю i читати, i писати. – То лiзь замiсть мене у мiх! – каже Іван. Розв’язав пан мiх, випустив Івана i сам залiз на його мiсце. Зав’язав Іван мiх, сiв на бричку – i гайда. Доки корчмарi вернулися, вiн уже був далеко. Корчмарi трутили мiх iз паном у воду, а самi пiшли на ярмарок. Приходять корчмарi на ярмарок, а там Іван коней з бричкою продае. – Іване, звiдки в тебе конi та бричка? – З того свiту. – Іване, утопи й нас, – просять корчмарi, – бо ми також хочемо таких коней з бричками мати. – Добре! Лише заплатiть менi за роботу. Заплатили Івановi за роботу, i вiн на тому мостi зав’язав кожного в мiх (корчмарi купили собi мiхи) i подриляв у воду. Тут i казцi кiнець. Як солдат царя обдурив Це було тодi, коли в солдатах служили по двадцять п’ять рокiв. Один солдат прослужив в армii, i не довелося йому побачити царя. А вiн рiшив, що б там не було, побачити царя, i пiшов прямо до царського палацу. Вартовi, що стояли там, не пропускають його, а вiн свариться i все-таки намагаеться пройти до царя. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/sbornik/kra-na-durn-v-kazki-pro-durn-v-nebilic/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.