Полювання мисливців за привидами

Полювання мисливцiв за привидами Андрiй Анатолiйович Кокотюха TeenBookTo «Свiтла в кабiнi лiфта не було. Просто на хлопцiв звiдти дивилася пара палаючих очей» – ось так двое школярiв зустрiли привида в звичайному, досi безпечному лiфтi багатоповерхового будинку. І це не едина таемниця, яку беруться розгадувати розумник Максим Бiлан i силач Денис Черненко. До того часу вони не думали, що зможуть знайти спiльну мову й подружитися. Але тепер нiхто, крiм них, не врятуе Золотий кубок – головний приз спортивних змагань, на який нацiлилися злодii, не кине виклик викрадачам домашнiх улюбленцiв i, звичайно, не полюватиме на привидiв, котрi зустрiчаються не лише в лiфтах… Небезпечнi пригоди юних детективiв на цьому не закiнчуються… Андрей Кокотюха Полювання мисливцiв за привидами © А. Кокотюха, 2014 © В. С. Печеник, художне оформлення, iлюстрацii, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017 Полювання на Золотий кубок 1. Безвихiдне становище Денис Черненко «тонув». Вiн iшов на дно швидко i стрiмко, мов рибальський гумовий човен, пробитий гострим шматком прибережного корча. Потопав, наче найбiльший у свiтi корабель «Титаник» серед нiчного океану пiд час свого першого i единого рейсу. Гинув на очах у двадцяти хлопцiв та сiмнадцяти дiвчат. Нiби навмисне, з початком нинiшнього березня жоден iз однокласникiв не захворiв, як це завжди траплялося. Сьомий «А» зiбрався в повному складi, й тепер тридцять сiм пар очей дивляться на того, кому не пощастило. І в жодних очах не прочитати спiвчуття потопаючому. – Ну, Черненко, ми всi тебе слухаемо, – пiдбадьорив носатий iсторик. У голосi вчителя Денис так само нiчого втiшного не почув. – Розкажи нам щось цiкаве. – Не знаю я нiчого цiкавого, – буркнув хлопець, стоячи бiля дошки обличчям до класу i переминаючись iз ноги на ногу. – А менi здавалося, що iсторiя – цiкавий предмет, – iсторик зробив вигляд, що здивувався. Хтось iз однокласникiв про всяк випадок реготнув. Прикро ось що: проти iсторii Денис справдi нiчого особливого не мав. Часом йому було навiть цiкаво слухати розповiдi вчителя про рiзнi там боi та переможнi походи князiв та королiв. Правда, коли той говорив про сварки князiв мiж собою, Черненко байдуже дивився у вiкно або обережно починав гортати якийсь новий журнальчик. Про футбол i машини хлопцевi в такi моменти було читати цiкавiше, нiж про якусь там феодальну роздрiбненiсть. Нi, iсторiя – нормальний предмет. Та й iсторик у них не такий вже занудний. Є гiршi предмети. Вiзьмiть хоч алгебру. Або лiтературу – там постiйно змушують вчити щось напам’ять. Може, Денис i вчив би. Тiльки всi цi вiршики чи шматки класичноi прози йому видавалися зовсiм нецiкавими. Історiя – то iнша справа. Всi цi давнi воiни, богатирi-ратники, чимось подобалися Денисовi Черненку. Вiн уявляв, скiльки треба сили, аби пiднiмати кованi мечi та довжелезнi списи. Алгебра з ii квадратними коренями князiвським дружинникам точно не потрiбна. Але ж iсторик зараз не про битви його запитуе. І не просить пояснити, чому богатирi мусили займатися спортом… – Предмет нормальний, – погодився Денис iз учителем, аби лиш не мовчати ганебно. – О, це вже прогрес! – iсторик пройшовся у Черненка за спиною, заклавши руки за спину, i зайвий раз нагадав чаплю. Його в школi так i дражнили: Чапля. – Значить, я недарма вам намагаюся щось розповiдати. Але, – його худий палець нацiлився на стелю, – я все це не вигадую. Пiдручники теж складають мудрi люди. Тiльки i вони нiчого не вигадують. Історiя, Черненко, залишаеться в документальних лiтописах та героiчних епосах. Особливо це стосуеться iсторii Киiвськоi Русi кiнця десятого – початку одинадцятого столiття. Тому, – вчитель повернувся на свое мiсце, вмостився за столом, пiдсунув до себе класний журнал, – менi хочеться почути вiд тебе, Черненко, iм’я хоча б одного героя того часу. – Людина-павук! – вигукнув iз задньоi парти Ігор Нещерет. Тепер клас вибухнув реготом дружно. Історик зробив вигляд, що не звернув уваги на цей вигук. – Менi здаеться, Черненко, ти трошки подумаеш i скажеш всiм нам, хто був героем народного епосу, який оспiвував боротьбу русичiв з ордами кочiвникiв. А хто такi кочiвники, нам скаже Нещерет. 2. Ілля Муромець i Конан-варвар Пiд хихотiння класу дотепник пiдвiвся i затинаючись промимрив: – Ну, кочiвники… Вони той… кочували… Вели переважно кочовий спосiб життя, – старанно наморщивши лоба, продовжив: – Кочiвниками були монголо-татари. У них було велике вiйсько, i це вiйсько постiйно нападало на Киiвську Русь, грабуючи ii i беручи в полон жiнок та дiтей… Поки Нещерет говорив, а iсторик iз непiдробною цiкавiстю його слухав, Денис почав стрибати жадiбним поглядом по обличчях тих, хто сидiв на перших партах. Йому потрiбна була пiдказка. Соломинка, за яку готовий схопитися будь-який потопаючий. Цю соломинку мiг кинути лише Бiлан. Максим Бiлан сидiв якраз за першою партою у першому вiд дверей ряду. Цей зубрило робив вигляд, що нiчого не вiдбуваеться. Правильно, викликали ж не його, чого б йому ото паритися. Вiн точно знае все про тi дурнуватi епоси. Нiби вiдчувши на собi пекучий погляд Дениса й немов прийнявши сигнали, котрi той посилав, Максим подивився на нього i навiть кивнув: чого, мовляв, треба? Черненко напружив м’язи обличчя, вирячив очi i кiлька разiв гойднув головою, нiби кажучи йому: йди, мовляв, сюди. Насправдi такий знак явно натякав: «Пiдказуй, дурню!» Нещеретовi, як це часто бувало, починала лестити загальна увага. Вiн узагалi хотiв бути артистом та постiйно виступав iз якимось номером на концертах шкiльноi самодiяльностi. Точно мае талант, паскудник: про що б не починав говорити, яку б лободу не молов – заслухаешся. Це давало Денисовi Черненку додатковий виграш у часi. Вiн знову кивнув Максиму Бiлану, що означало нетерпляче: «Ну! Давай!» Бiлан знизав плечима i розвiв руками. Ага, це в його стилi: сам, мовляв, викручуйся. Черненко зробив звiрське обличчя i показав Бiлану кулака. Навiть зобразив боксерський удар для бiльшоi переконливостi. Та ще й ногою тупнув. Ось як iз такими грамотними треба! Злякався, слабак! Подався вперед, щось шепоче. Глянувши одним оком на Чаплю, Денис зробив пiвкроку в бiк Максима, трохи нахилився, аби краще чути. Є! Все в порядку. Не соломинка, а цiла колода. І як же вiн мiг забути про цього героя! Тепер все, тепер вiн готовий заробляти свою позитивну оцiнку. – Добре, з жорстокiстю кочiвникiв усе зрозумiло, – зупинив тим часом учитель Ігоря Нещерета. – Сiдай поки. Тепер, Черненко, тобi лишаеться дуже просте завдання. Назви всiм нам хоча б одного героя народного епосу. Воiна, який давав вiдсiч кочовим племенам, загарбникам давньоруських земель. Можеш назвати? – Так я вже згадав, – поважно мовив Денис. – Просто з голови вилетiло. – Отже? – заохотив його Чапля. Гордо глянувши на клас i навiть пiдморгнувши своему рятiвниковi Бiлану, Черненко промовив: – Конан-варвар! Хотiв продовжити. Не дали. Всi слова, якi готовi були зiрватися з язика, потонули в дружному несамовитому реготi. Не стримався навiть сам iсторик, затрусивши вiд смiху своiми худющими плечима. Денис розгублено глянув на Максима. Але той тiшився не просто разом з усiма. Вiн реготав найбiльше з усiх. – Тихо, тихо! – нарештi заспокоiв усiх учитель. – Ну, що ж, Черненко, версiя дуже оригiнальна. Ми всi думали, ти нам хоча б про Іллю Муромця розкажеш. Але в тому, що ти сказав, е нове свiже слово… Чапля мiг би кепкувати з Дениса ще довго. Тiльки вiд остаточного потопання хлопця врятував дзвiнок. Починалася велика перерва. 3. Сутичка на великiй перервi Нiби нiчого не сталося, Максим Бiлан вийшов у коридор з величезним яблуком у руцi. Денис Черненко дивився на того, хто, виявляеться, або був, або раптом став його найбiльшим та найлютiшим ворогом. Хлопцi проходили повз невдаху, плескали по плечу, щось говорили про четвертого руського богатиря Конана Денисовича. В iнший час та за iнших обставин Дениско або вiдповiв би жартом, або полiз битися. Але нiхто з дотепникiв не винен. Ось вiн, винуватець його ганьби. Стоiть, яблучко гризе. Мабуть, матуся в наплiчник засунула. Помила, мiкробiв обтерла, аби в синочка животик не заболiв. Так зараз у нього щось друге заболить! Стиснувши кулаки i не помiчаючи нiкого довкола себе, Черненко перетнув коридор. Пiдiйшов до вiкна, бiля якого примостився Бiлан зi своiм яблуком, рвучко розвернув його до себе. – Ну? – Гну, – спокiйно вiдповiв Максим. – Яблуко хочеш? – Я тебе зараз, гада повзучого, по вуха в землю зажену, – лиховiсно мовив Денис. – Де ти тут бачиш землю? – здавалося, Максим зовсiм його не боiться. – Пiдлога бетонна. – Значить, у бетон, – погодився Денис. – Ти для чого це зробив, придурку? – Не бачу логiки, – Максим посунувся на пiвкроку назад. – По-перше, в бетон мене не зможе загнати навiть утричi сильнiший за тебе лободзвiн. Спочатку на цвяхах потренуйтеся. По-друге, що я зробив? По-трете, чому я придурок? Денис зiтхнув, скреготнув зубами. – Ти спецiально пiдказав менi неправильно. Дурнем виставив. – Хiба той, хто не вмiе думати, – розумний? Я ляпнув перше, що в голову прийшло, аби ти вiдчепився. Як ти ще про Людину-павука не… Денисовi набридло його слухати. Лють у ньому клекотiла, наче вода в здоровеннiй каструлi, пiд якою забули вимкнути газ. Головне – вiн уже зрозумiв Максимову правоту. Ще тодi, бiля дошки дiйшло до нього: сам винен. Але це розумiння тiльки розпалювало лють. Першим ударом Черненко вибив iз руки Бiлана надкушене яблуко. Другим вiдштовхнув до стiни. Третiй спрямував на пiдборiддя ворога. Але Максим вчасно забрав голову, кулак Дениса врiзався в стiну. Болю хлопець не вiдчув, швидше розгубився: куди вiн подiвся, цей чуперадло… Битися Максим не вмiв i не любив. Не любив тому, що не вмiв, а не вмiв через те, що не любив. Але опиратися насильству вважав за обов’язок. Тому, виставивши руки вперед, вiн з усiеi сили штовхнув Дениса, та ще й закричав при цьому на весь коридор. Не чекаючи вiд слабшого за себе супротивника взагалi жодних дiй, Черненко раптом вiдчув, що падае. І наступноi митi таки приземлився на пiдлогу. Довкола них негайно скупчився строкатий натовп. На великiй перервi давно нiхто не бився. Правильнiше буде сказати так: у примiщеннi школи взагалi не часто траплялися подiбнi сутички. Якщо хлопцi не бачили iншого способу розв’язати свою суперечку, крiм як помiрятися силами, вони в супроводi неодмiнноi групи пiдтримки йшли пiсля урокiв за школу. А сьогоднi Денис Черненко порушив це неписане правило. Та ще й полiз битися зi слабшим за себе. Причому слабший не втiк – дав здачi. Та ще й так, що збив кремезного спортсмена з нiг. Такий бойовик варто подивитися. Денис прудко скочив на ноги. Глядачi розступилися, ставши щiльним колом. Тепер Черненко i Бiлан опинилися нiби на аренi. Один був биком, iнший – матадором. Максимовi в цей момент здалося, що вдруге повалити противника не вдасться. Якби не збiглося стiльки цiкавих глядачiв, вiн просто спробував би втекти. Для чого лiзти в бiйку, коли суперник, як вiдомо, сильнiший за тебе… Але зараз, на очах у всiх, хлопець просто не мiг дозволити собi тiкати. Доведеться приймати бiй. Не довелося. Крiзь натовп пробився фiзрук Олексiй Валерiйович у спортивному костюмi. За ним – Ганна Павлiвна, iхня класна керiвничка. – Ану, брек! – гримнув учитель фiзкультури. – Пощастило тобi, козел, – процiдив крiзь зуби Денис, обтрушуючи штани. 4. Покарання Цiкавих з появою вчителiв вiдразу стало набагато менше. Тi, хто залишився, завбачливо вiдiйшли подалi, аби пiд чиюсь гарячу руку не перепало й тим, хто просто стояв поруч. Бо зазвичай Олексiй Валерiйович любив дати комусь прочухана. Тiльки не тепер, не в цьому випадку. Учитель фiзкультури, розтягнувши бiйцiв, не знав, що з ними робити далi. Бо з одного боку порушником спокою виявився Дениско Черненко, один iз його улюбленцiв, хлопчина з серйозним спортивним майбутнiм. А з iншого – Максим Бiлан, який бiгае крос гiрше за всiх, на турнiку звиваеться черв’яком, i взагалi бiльше приносить довiдки про звiльнення, нiж ходить на уроки фiзкультури. Цей явно першим бiйку не почне. Значить, першим почав спортсмен Черненко. Отже, винний його улюбленець, як не крути. Дениска карати не хочеться, Максима нема за що. І тут на виручку прийшла Ганна Павлiвна. – Що тут сталося, пiвнi? Тiльки не кажи, Черненко, що Бiлан першим почав! – А я взагалi нiчого не кажу, – буркнув Денис. – Максиме, в чому справа? – тепер керiвничка класу дивилася крiзь скельця своiх елегантних окулярiв на Бiлана. – Я, звичайно, мiг би поскаржитися на цього, – Максим тицьнув на ворога пальцем. – Але тодi вийде, що я – слабак i ябеда, нездатний постояти за себе. Ви не примусите мене поскаржитися на однокласника, – вiн зiтхнув. – Непедагогiчно. Педагоги здивовано перезирнулися. – Отже, ти почав цю гидку бiйку? – з надiею запитав Олексiй Валерiйович. – Я мiг би взяти провину на себе, – погодився Максим. – Тiльки в тому разi, коли треба було б рятувати товариша. Цей тип менi не товариш. Раз так, то i брехати потреби нема. – Значить, бiйку почав Черненко? – Ганна Павлiвна нетерпляче смикнула Максима за рукав. – Скаржитися не буду, – вперто гнув свое хлопець. – Може, ти щось скажеш? – скельця блимнули на Дениса. Той вирiшив узагалi промовчати. Вiн люто ненавидiв цього розумецького типа, проте так само не хотiв уплутувати в iхнi особистi справи вчителiв. До того ж, треба буде пояснити, з чого все почалося. І Денис знав, як усе зрозумiють педагоги: мало того, що сам не вивчив як слiд уроку, так iще й полiз битися до того, хто вирiшив пожартувати i пiдказав чисту дурницю. – Та-ак. Бачите, Олексiю Валерiйовичу, цим двом явно робити нiчого, – пiдсумувала класна керiвничка. – Одному з них – так точно, – погодився з нею фiзрук. – А раз iм нема чого робити, я iм заняття знайду. По-перше… Тут Ганна Павлiвна на мить зам’ялася. Вона хотiла викликати батькiв обох забiяк до школи. Але вчасно згадала: мама Черненка навряд чи зможе прийти, в цiй родинi без старшого сина клопотiв вистачае. Ну а батькiв Бiлана вона просто не ризикне турбувати пiсля того, як Максимiв тато через свою фiрму закупив для школи кiлька нових комп’ютерiв, а його мама органiзувала всьому сьомому «А» безкоштовнi квитки в театр на «Острiв скарбiв». Всi цi думки блискавкою пронеслися в ii головi, i вона швиденько передумала: – Залишаетесь сьогоднi пiсля урокiв. Хто черговий у класi – вiдчергуе завтра. А ви з такою самою енергiею, як оце зараз боксували, гарненько приберете в класi. Зробите вологе прибирання. Ось так. Максим Бiлан знизав плечима. Могло бути гiрше. Денис Черненко примружив очi i закусив губу. Пiсля урокiв нiкого не буде, i йому точно нiхто не заважатиме розiбратися з цим розумником-вискочнем до кiнця. 5. Подвiйна пастка Класна керiвничка сама прослiдкувала, аби злiснi порушники дисциплiни лишилися пiсля урокiв. Максим отримав вiника. Черненко – вiдро i швабру. Побажавши iм добре попрацювати i подумати над своею поведiнкою, Ганна Павлiвна пiшла геть iз почуттям виконаного обов’язку. Хлопцi залишилися самi в класi. А за десять хвилин – у всiй школi. Денис зловив себе на думцi, що частина злостi вже наче випарувалася. Йому не хотiлося накручувати себе i починати все знову. До того ж, Бiлан, справжне Боже теля, почав старанно мести пiдлогу. Ясно, хотiв усе швидше закiнчити. Сходивши до туалету за водою, Денис повернувся, став у дверях, деякий час поспостерiгав за товаришем по нещастю. – Тiльки пилюку пiднiмаеш, – нарештi спромiгся зауважити вiн. Максим розпрямився, критично оглянув результат своiх старань, навiть провiв рукою перед собою, розтинаючи долонею куряву. – Все це у наших легенях, – промовив замислено, а тодi несподiвано рiзко помiняв тему: – А ти даремно на мене наiхав. Жарти жартами, тiльки ми з тобою не так уже й помилилися. – Ти це про що? – не зрозумiв Денис. – Ну, вся ця iсторiя. З Конаном, – Максим вiдкинув вiника i присiв на краечок парти. – Якби в нас був час i нас хотiли слухати, ми б довели свою правоту. Черненко промовчав. Але всерединi вже почала прокидатися образа, замiшана на пригашенiй лютi. – Я недавно прочитав у iнтернетi одну цiкаву версiю, – Максим не помiчав, як почало мiнятися Денисове обличчя. – Виявляеться, Конан-варвар та iншi кiммерiйцi цiлком могли бути нашими предками. Тобто прадавнiми украiнцями. Денис мiцно стиснув зуби. – Звiсно, Киiвська Русь молодша за легендарну Кiммерiю. Але хто знае, можливо, той самий Конан був якимось дуже давнiм родичем Іллi Муромця. Тiльки Чапля про це не знае або, швидше за все, не хоче знати. Денис закусив нижню губу. – Слухай, ти знаеш, що? Прийди додому, зайди в мережу i запитай у будь-якого пошуковця «Конан-варвар». Або… Це вже занадто. Це вже переходить усякi межi. Спокiйно взявши обома руками вiдро з водою, Денис кiлькома кроками подолав вiдстань мiж собою i Максимом, р-раз! – i розумник уже стоiть мокрий, як хлющ, тiльки вiдпирхуеться. – Ти здурiв? – крикнув вiн, злазячи з парти. – Конан, кажеш? Варвар, кажеш? Нашi предки, кажеш? Інтернет тобi? Так тебе, мордо, зараз навiть в iнтернетi не знайдуть! Кинувшись iз кулаками на Максима, Денис не вiдразу зрозумiв свою помилку. Треба було вiдрiзати йому шлях до вiдступу чи хоча б прикрити дверi. Максим у свою чергу тепер зовсiм не соромився дати драла – нiхто ж не бачить його ганьби. Одним рвучким рухом шарпонувши парту, вiн поставив ii мiж собою та Денисом. І поки противник долав перешкоду, двома величезними стрибками наблизився до дверей i вибiг геть iз класу. Тепер головне – заховатися. Не вибiгати ж надвiр без куртки: за вiкном почався сумний березневий дощик – далеко не втечеш. План визрiв у Максимовiй головi тут-таки: перечекати, погратися з цим громилом в кота й мишу, вибрати момент i повернутися в клас за речами. Заплутати погоню видавалося досить легкою справою. Примiщення школи будувалося двадцять рокiв тому. Кожен з двох поверхiв мав три окремi секцii, сполученi мiж собою переходами. З кожноi секцii вело по два виходи. Якщо двое граються в доганялки, виграе той, хто першим добiжить до будь-якого виходу. Лабiринт такий собi, але при бажаннi заплутати можна. Їхнiй клас знаходився на другому поверсi середньоi секцii. Вибiгши з дверей класу, Бiлан рвонув лiворуч, кiлькома стрибками подолав сходи вниз, далi завернув праворуч – i мало не зiткнувся з Черненком. Очевидно, Денис прорахував його дii i побiг у протилежному напрямку – аби зустрiти втiкача. Крутнувшись на п’ятах, Максим погнав у бiк спортзалу. Там можна було, забiгши в хлопчачу роздягальню, через неi потрапити до залу, а з залу через iнший вихiд – у iнше крило шкiльноi будiвлi. Заскочивши до роздягальнi й опинившись у спортивному залi, Максим перетнув його i з усього маху налетiв на вхiднi дверi. Не вiрячи в свою невдачу, налетiв на них знову. Зачинено. Чорт, зачинено! Хто б мiг подумати! Не гаючи часу, хлопець кинувся назад, сподiваючись проскочити i знайти iнший вихiд. Одначе не встиг: Денис, нiби знаючи наперед, куди тут можна подiтися, вже стояв у дверях роздягальнi. – Ти б у дiвчачу краще заскочив, – лиховiсно сказав вiн, цикнувши при цьому губою. – Тобi там саме мiсце. – Слухай, – говорячи, Максим важко дихав. – Слухай… може… давай якось вирiшимо… Ми ж двое розумних людей… – Не, Бiлан, – похитав головою Денис. – Це ти в нас розумний. Тiльки твiй розум тебе вiд мого гнiву не врятуе. Вiн обережно причинив за собою дверi i зробив крок уперед. Потiм ще один… Максим роззирнувся. Порятунку не було. Бiльше того, вiн сам загнав себе в мишоловку. Кричати смислу нема, його все одно нiхто не почуе. Проти Черненека вiн i хвилини не протримаеться. Денис стояв уже за крок вiд нього. Аж раптом… 6. Пiдслухана змова Зовсiм поруч, по той бiк дверей, почулося: – Іди сюди, чого маячити! Тут нас точно нiхто не почуе! Ззовнi хтось був. І цей невiдомий дуже не хотiв когось зустрiти. Того, хто може почути чи побачити те, що жодна стороння iстота чути i бачити не повинна. А значить, у тих, кого цей невiдомий випадково зустрiне, справи будуть кепськими. Так подумав Максим – i не став гукати на допомогу. Але так само подумав i Денис. Йому менш за все хотiлося бути спiйманим тут, у роздягальнi, i погiршувати свое i без того погане становище. Тому вiн рiшуче штовхнув ворога в малесеньку душову кiмнату, яка була прибудована до роздягальнi, протиснувся туди сам i притягнув до себе дверi. Максим клацнув шпiнгалетом, зачиняючи iх. Вчасно – в роздягальнi почулися кроки i голоси. – Давай, що ти там придумав, – говорив старший чоловiк. – Тiльки якщо i цього разу пообiцяеш пограбувати Нацiональний банк, краще не починай i неси менi моi грошi вже завтра. – Все чотко, будь спок! – поквапливо вiдповiв iнший голос, трошки молодший. – Ти мене своiми «споками» тиждень годуеш. Слухай, якщо i тепер почнеш брехати… – Послухай мене! Там справжне золото! – Такi речi, чувак, з чистого суцiльного золота нiхто не робить. Ось не жвинди! – Незолоту рiч золотою просто так не назвуть! – категорично не погодився з ним молодший. – Ну як ти це собi уявляеш? Вручать його комусь, щасливчик прийде додому, глип – а воно з глини чи картону! Не, все мусить бути джукi-пукi! Ти ж сам казав, що зможеш продати якусь таку рiч? – Якщо ота твоя штука справдi мiстить в собi хоча б якусь частку золота, я знайду кому продати. Є в мене певнi люди. Навiть колекцiонери. Для них подiбнi речi – що тобi цукерка. – Тьху! Ненавиджу цукерки! Вiд них зуби болять i псуються, потiм до зубного лiкаря йди. А зубнi лiкарi – ще тi, скажу тобi, штучки… – Так ти цукерки ненавидиш чи зубних лiкарiв? Стояти розкорякою, притиснутим кремезним Денисом до стiни, Максимовi набридло. Вiн спробував поворушитися i стати зручнiше. Черненко присiк цю спробу, прошипiвши йому на вухо: «Тихо будь, задавлю!» – Так ми домовимося? – запопадливо запитав тим часом молодший голос. – Не знаю, чувак. Ти ж знаеш, борги вашi ростуть кожен день… – Ще два днi! Прошу тебе – почекай ще два днi! Потiм його привезуть сюди, до школи, i все. Охороняти його не будуть, це ж не якийсь там музейний скарб. Просто зачинять в якомусь кабiнетi. Я навiть приблизно знаю, де. Забрати його звiдти – справа двох секунд. Максимум – трьох. Коротше, на раз-два-три… – Чотири-п’ять-шiсть! – передражнив його старший. – Вiд чотирьох до шести рокiв тюрми, якщо спiймають. Ну, може, на перший раз пожалiють, враховуючи твоi, хе-хе, заслуги. Присудять менше. Тiльки не думай, я i з тюрми дiстану. Скiльки будете сидiти, стiльки часу проценти капати будуть. А це що означае? – Що? – тупо перепитав молодший. – Капшо! – знову передражнив старший. – Коли тебе випустять на волю з чистою совiстю, дядя Костя буде забезпеченою людиною! – Дядь Кость, я не хочу в тюрму! – перелякано заскиглив молодший. Денисовi вiд цього скавчання стало противно. Про що б вони не говорили, ось так скавчати дорослий пацан не повинен. Не мае права. – Думаеш, я хочу, аби вас злапали й засудили? – заспокоiв невiдомий дядя Костя. – Зараз ви менi виннi… сам знаеш скiльки. Коли вийдете, будете виннi в десять разiв бiльше. І тi грошi я точно не отримаю. У вас, голодранцi, iх просто не буде. Ну а цi грошi, про якi ми ниньки товчемо, ви ще в змозi знайти i повернути. Тому, – хлопцi в душовiй почули глухий удар, очевидно, дядя Костя сильно ляснув спiвбесiдника по плечу, – так i буде, чекатиму ще кiлька днiв. Тим бiльше, що iдея твоя реальна. Все, йти менi треба, справи. Швидкi кроки. Гупнули дверi. Запала тиша. 7. Бабусина хата Денисовi здалося, що пiсля того, як цi двое невiдомих вийшли з роздягальнi, пройшла принаймнi година. Максим прикинув: вони не наважувалися вийти звiдти десь хвилин тридцять. Та помилилися обидва. Коли обережно прочинили дверi та вислизнули зi свого сховку, наручний Максимiв годинник показував, що i перегони шкiльними коридорами, i хованки в роздягальнi, i загадкова зустрiч двох невiдомих змовникiв – все це разом забрало якихось двадцять п’ять хвилин. – Ну? – запитав Бiлан у Черненка. – Хто це був i що це було? – Я звiдки знаю? – визвiрився на нього Денис. – Ясно тiльки: справи темнi та не зовсiм чистi. Тiльки не думаю, що хочу говорити про це з таким, як ти. Максим вiдступив вiд Дениса на крок, розпрямив спину, схрестив руки на випнутих грудях. – Цiкаво, цiкаво. Який це я «такий», i з ким ти хочеш про все це поговорити? Денис зловив себе на думцi: вiн сам ще не знае, з ким i про що хоче i буде говорити. Вiдчувши його невпевненiсть у власних силах, Бiлан швидко оволодiв ситуацiею. – Значить, послухай мене уважно. Пропозицiя така: зараз ми все це швидко домиемо, беремо манатки i йдемо до мене. Там тихо, спокiйно, е де поговорити i подумати. – Куди це до тебе? – пiдозрiло поцiкавився Денис. – Додому? А старi твоi нас не того? – Ну, не такi вже моi батьки i старi, – посмiхнувся Максим. – І зовсiм вони нас не «того». Тiльки туди, де я живу, ми таки не пiдемо. – Ти ж казав – до тебе… – Правильно. До мене. Туди, де я колись буду жити. Нiчого бiльше не пояснюючи несподiваному товаришевi, Бiлан першим повернувся в клас. Черненко потупцяв за ним, далi нiчого не розумiючи, але маючи визнати: голова в цього здохляка варить краще, нiж у нього. А тут без розумноi голови не розiбратися. Тому вiн мовчки сходив по воду, далi вони по черзi так-сяк розтерли ii шваброю по пiдлозi, швиденько протерли вологою губкою класну дошку, пiдхопили наплiчники, забрали куртки з гардероба i вийшли зi школи. Обое жили тут же, на Чоколiвцi. Тiльки Максим був корiнним киянином, а родина Черненкiв переiхала до Киева десять рокiв тому. Двiйнята Коля i Оля, брат i сестра Дениса, народилися вже тут. Сам Денис не пам’ятав рiдного мiстечка, де дванадцять з половиною рокiв тому народився i куди його регулярно вивозили на лiто до бабусi. Тiльки час вiд часу згадував незрозумiлi поки що розмови батькiв про силу-силенну всього, що довелося для переiзду в столицю продати… Але щось невловне повнiстю не давало йому вiдчувати себе частиною великого мiста, де Максим Бiлан почувався, мов риба в водi. По дорозi виявилося, що хлопцi навiть мешкають на паралельних вулицях. І Максим чомусь дико зрадiв цьому вiдкриттю. Тодi як Денисовi було «по великому вiйськовому барабану», де живе його однокласник. Вiн приятелював з iншими хлопцями, хоча б iз тим же Ігорем Нещеретом. У правильних маминих мазунцiв, до яких Черненко вiдносив Бiлана, повинна бути своя компанiя. А втiм, Максим усе ж таки здивував Дениса. Пройшовши повз свiй будинок, вiн провiв супутника дворами i вивiв до звичайноi багатоповерхiвки в глибинi вулицi. Легко впоравшись iз кодом на дверях пiд’iзду, вiн кивком пропустив Черненка вперед. Вони пiдiйшли до лiфта, Максим натиснув на кнопку виклику, але нiчого не сталося. – Не полагодили ще, – приречено зiтхнув вiн. – Так уже тиждень. Нiчого, нам тiльки на четвертий поверх. Вони так само мовчки пiднялися пiшки на четвертий поверх i зупинилися бiля важких дерев’яних дверей квартири пiд номером 20. Витягши з кишенi купу ключiв, вибравши потрiбний i вiдчинивши спочатку верхнiй, потiм – нижнiй замок, Максим потягнув на себе дверi й театральним жестом запросив Дениса: – Ласкаво просимо, дорогий Карлсоне, до Бабусиноi хати! Черненковi не сподобалося, що його назвали Карлсоном. Та вiн вирiшив проковтнути це i зайшов усередину. Гм, нiчого особливого. Хата як хата. Одна кiмната. Меблi як меблi. Телевiзор на тумбочцi в кутку, в iншому кутку – стiл iз комп’ютером. Велике фото якоiсь ошатноi староi жiнки в заскленiй рамцi. – Це – моя бабуся, – перехопив погляд гостя Максим. – Вона померла два роки тому. Жила тут, заповiла цю хату менi. Коли я закiнчу школу, переселюся сюди. Поки що просто буваю тут кожен день. У мене тут iнтернет працюе, i взагалi я тут нiкому не заважаю. Так само, як i менi нiхто. Так що проходь, сiдай, почувайся як удома. Денис подумав… у нього вдома четверо в двох кiмнатах. І не скоро буде комп’ютер, яким вiн, до речi, так i не навчився користуватися. Звiсно, в рiзнi там iгри у клубах грався, тiльки не часто. Як там мама казала: «Наш сiмейний бюджет до цього не готовий…» Тим часом Максим уже по-хазяйськи налив води в електричний чайник, а поки вона кипiла – принiс двi чашки i пакетики з чаем. – Вибачай, у мене тут по-похiдному. Взагалi я заварний люблю. – Менi до лампи, – буркнув Денис. Йому чомусь не захотiлося пояснювати, що вдома вони заварюють тiльки пакетики, причому – по кiлька разiв. – Дарма. Знаеш, iснуе багато рiзних сортiв чаю… – Коротше, – грубувато обiрвав його Денис. – Ми сюди про чай говорити прийшли? – Згоден, – кивнув Максим, розливаючи окрiп по чашках. – Давай поговоримо про те, що хочуть украсти з нашоi школи. 8. Задачка з чотирма невiдомими Денис акуратно витягнув iз чашки свiй пакетик, поклав його на блюдечко, вiдсьорбнув напiй, не звертаючи уваги на цукорницю: вiн вважав, що солоденьке – для маминих дiтей. Максим, навпаки, насипав три ложечки цукру: вiн вважав, що солодке корисне для роботи мозку. – Чому ти думаеш, що школу хочуть обiкрасти? – запитав Черненко. Вiн думав так само, тiльки не мiг пояснити своiх вiдчуттiв. – Давай згадаемо ще раз ту розмову. Отой, молодший, чiтко сказав: якусь цiнну рiч мають привезти до школи. Цю цiнну рiч досить легко вкрасти. Те, що готуеться крадiжка, теж зрозумiло: старший, такий собi дядя Костя, попереджав молодшого про суд i тюрму. – Вiн мiг просто лякати. Здаеться, цей дядя Костя – ще той понтовило. – Значення слова «понтовило» я не зовсiм знаю, – признався Максим. – Тiльки навряд чи когось будуть лякати тим, чого вiн не буде боятися. Значить, невiдомий i справдi збираеться вчинити в нашiй школi кримiнальний злочин. Крадiжку – це сто вiдсоткiв. Аби трошки подумати i не виглядати зовсiм уже лопухом, Денис зробив великий ковток чаю. При цьому голосно сьорбнув i чомусь знiтився. Та Максим не звернув на це уваги, i до Дениса повернулася впевненiсть. – Дядя Костя точно чужий. А ось той, другий, наш. Мабуть, старшокласник. – Правильно, – погодився Максим. – До того ж, один iз тих, кого люблять учителi. Дядя Костя натякав своему боржнику на його заслуги. – Боржнику? – Ага. В цьому – весь, як любить говорити мiй тато, цимес. Той, чийого iменi ми не знаемо, якимось чином заборгував так само невiдомому нам дядi Костi певну суму грошей. Крiм того, вiн не сам: боржникiв, як мiнiмум, двое. До свого боржника дядя Костя звертався в множинi. Навряд чи оте «ви» означае повагу. Голосiв ти точно не впiзнав? Денис почухав потилицю, похитав головою. – Так, – Максим одним ковтком допив чай, встав, заклав руки за спину i пройшовся по кiмнатi. – Що в нас е? До нашоi школи дуже скоро принесуть чи привезуть якусь коштовну рiч… – Золоту, – вставив Денис. – Часто вони про золото згадували. – Золоту, – кивнув Максим. – Цю рiч хтось хоче вкрасти. Цей «хтось» вчиться в нашiй школi. Вiн – старшокласник, причому, очевидно, вiдмiнник. Цей самий вiдмiнник веде подвiйне життя: вчителi, товаришi та батьки знають його хорошим хлопцем, та насправдi вiн – поганий. Бо тiльки поганi хлопцi залазять у борги до старших за себе чоловiкiв. І тiльки поганi хлопцi готовi пiти на крадiжку, аби лиш цi борги вiддати. До того ж, цих крадiiв, як мiнiмум, двое. Задачка з трьома невiдомими. – З чотирма, – знову вставив Денис i пояснив здивованому однокласниковi: – Ота коштовнiсть, яку вони хочуть стирити. – О! – клацнув пальцями Бiлан. – Значить, iз чотирма: один дуже поганий, двое просто поганих та рiч iз золота, за якою усi полюють. – Пiди туди, не знаю куди. Знайди того, не знаю кого, – зiтхнув Черненко. – Ну, куди йти– ми знаемо. Далi рiдноi школи не треба. Чого ти? Вираз Денисового обличчя справдi здивував Максима. На ньому не читалося жодного бажання щось робити. І тут же вiн отримав пояснення: – Я? Я – нiчого. Менi просто цiкаво, чому ми повиннi забивати собi цим голову i рятувати вiд когось якесь шкiльне майно? Може, простiше пiти до Шефа i все йому розказати? Хай самi шукають, з полiцiею? Шефом всi називали директора школи. Максим вперше за весь день не знав, що вiдповiсти несподiваному партнеровi. Тi пояснення, якi рвалися з язика автоматично, навряд чи будуть зрозумiлими такому хлопцевi, як Денис Черненко. Але Максим Бiлан не був би собою, якби не знайшов вiдповiдi. – Правильно, – мовив вiн пiсля паузи. – До школи нам, за великим рахунком, жодного дiла. Наприклад, мiй тато завiз туди новi комп’ютери. Якби iх хотiв хтось потягти, я б пошкодував татових зусиль та грошей. І тiльки потiм менi стало шкода таких, як ти: адже iншого способу вивчити комп’ютер у вас немае, не ображайся… А тут про якiсь золотi коштовностi… Тiльки тут таке: якщо Шеф нам повiрить i пiдключить полiцiю, вони точно нiчого i нiкого не зловлять. Можливо, Шефовi бiльш зрозумiло, про яке золото мова. Що з того? Просто наступного разу злодii будуть обережнiшими i таки щось поцуплять. А ми не знатимемо, що i коли. Отже, я пропоную поки що нiкого в це не втягувати. Згода? Побачивши просто перед собою простягнуту руку, Денис не змiг ухилитися. Коротко i мiцно потиснув ii, навiть не уявляючи собi, що може бути з недавнiм лютим ворогом у однiй командi. 9. З‘являеться Золотий кубок Максим цiлу нiч намагався злiпити в головi список пiдозрюваних, пригадуючи кращих учнiв iхньоi школи з числа старшокласникiв. Денисовi було ще гiрше: вiн не знав i не хотiв знати вiдмiнникiв. Наступного ранку жоден iз них не змiг похвалитися будь-яким результатом. Завдання, котре на перший погляд здавалося досить простим, тепер виглядало таким, яке практично неможливо виконати. Заглибленi кожен у своi думки, хлопцi разом iз рештою учнiв пiшли до великого актового залу на загальнi збори. Про те, що вони будуть короткими i вiдбудуться перед початком урокiв, iм оголосили ще напередоднi. У залi розмiстилися класи вiд сьомого до одинадцятого. Збори ще не почалися, стояв звичний гармидер, i лише кiлька старшокласникiв ходили з таемничими обличчями. Так поводять себе тi, хто знае про щось бiльше за iнших. Нарештi на сцену пiднялися директор школи Дмитро Дмитрович, вiн же Шеф, фiзрук Олексiй Валерiйович, вiн же Чемпiон, i ще один солiдний чоловiк у костюмi – його школярi бачили вперше. У руцi гiсть тримав чорний полiетиленовий пакет iз якоюсь фiрмовою емблемою. – Доброго ранку! – привiтався Шеф, жестом запросив усiх сiдати, а сам лишився на ногах. – Щоб не забирати вашого навчального часу, почну вiдразу з оголошення. Сьогоднi, п’ятого березня, офiцiйно починаеться змагання за Золотий кубок! Хтось у залi вигукнув: «Вay!». Хтось пiдхопив: «О-о!». Далi почулося: «Йес-с-с!». Аж потiм зал озвався оплесками. Хоча анi Максим, анi Денис не знали, про що йде мова. – Що таке Золотий кубок – вам пояснить Олексiй Валерiйович! – оголосив далi Шеф, i поруч з ним став Чемпiон. – Майстер гребного спорту, – прошепотiв у потилицю Черненку всюдисущий Ігор Нещерет. – Гребе, гребе, гребе… – Цить! – гаркнув через плече Денис. Тим часом фiзрук прокашлявся. – Золотий кубок отримае в нагороду кращий юний спортсмен школи. Звичайно, одинадцятi класи завжди покажуть кращi результати, нiж сьомi чи восьмi. Проте саме хлопцi, а може, й дiвчата з сьомих та восьмих класiв будуть змагатися за Золотий кубок. Ну а старшокласники виконають бiльш почесну мiсiю. Вони спочатку цiлий мiсяць будуть спостерiгати за молодшими на уроках фiзкультури. Для цього вже утворена суддiвська колегiя з семи кращих спортсменiв школи з числа старших. Головою комiсii, тобто головним суддею, буде наш Володя Завгороднiй. Думаю, нiхто не заперечуватиме. Тепер оплески були ще бурхливiшими. Денис плескав у долонi щиро. Аякже: Вовка Завгороднiй був його особистим кумиром. Кращий спортсмен школи, мiкрорайону, району i навiть усього Киева. Ну, щодо всього Киева переборщили, але Денис вiрив: Вовка Завгороднiй ще покаже клас. Швидше за всiх бiгае, краще i бiльше за всiх пiдтягуеться на турнiку, кращий нападник шкiльноi футбольноi команди та збiрноi району – всього не перелiчиш. Правда, перше мiсце в змаганнях з плавання роздiлив iз Толиком Тумановським, з паралельного класу… Тiльки Вовчинi фанати, до числа яких належав Денис i абсолютно всi шпендики з молодших класiв, на це не зважали. Для них «iхнiй» Вовка був абсолютним чемпiоном. Завгороднiй, звичайно, був у залi. Сидiв у першому ряду. Навiть пiдвiвся i помахав усiм руками. – Чудово! – зрадiв Олексiй Валерiйович. – Значить, сумнiвiв у справедливостi суддi вже не буде. Це приемно, коли боротьба буде чесною i всi довiрятимуть один одному. Значить, до весняних канiкул нашi шановнi суддi зроблять свiй перший вибiр. Потiм, наприкiнцi квiтня, мiж кращими спортсменами будуть проведенi змагання. Переможець i отримае головний приз – Золотий кубок чемпiона. Тi, хто здобудуть друге i трете мiсця, теж без нагороди не залишаться. Бiльше про це розкаже наш шановний гiсть Олександр Вiталiйович Тумановський. Денис вiд несподiванки крекнув. Толикiв батько! Нiчого собi, тiльки подумаеш про Тумановського – i нате вам добрий ранок… Настала черга чоловiка в костюмi виходити наперед. – Доброго ранку, любi друзi, – привiтався вiн. – Звати мене, як вам уже сказали, Олександр Тумановський. Я директор фiрми, яка постачае обладнання для тренажерних залiв. Мiй син, до речi, цього року закiнчуе нашу з вами школу. Провести такi змагання – iдея вашого шановного директора, i ми ii пiдтримали. Всi знають, яку важливу роль вiдiграють спорт i фiзична культура в життi сучасноi молодоi людини у новому тисячолiттi. Ви тут усi бiльш-менш дорослi люди. Тому я можу це сказати: тiльки гарна фiзична пiдготовка i любов до спорту допоможе нам усiм сказати свое рiшуче «НІ» такому ганебному явищу, як наркоманiя. А також такiй поганiй звичцi, як курiння. Зi свого боку, я обiцяю: володар Золотого кубка та володарi другого i третього мiсць отримають безкоштовний абонемент на пiвроку в один iз наших спортивних залiв. Суворо глянувши на зал, Шеф почав плескати в долонi. Всi присутнi дружно його пiдхопили. – А тепер, – урочисто промовив пан Тумановський, – головний приз! Наш Золотий кубок! Вiн розкрив пакет i витягнув звiдти якийсь невеличкий предмет, загорнутий у звичайну газету. Недбало кинувши пакет пiд ноги, розгорнув згорток. І виставив на стiл невеличкий, але справжнiсiнький кубок. Зi свого мiсця Максим i Денис не могли його добре розгледiти. Проте урочистiсть моменту набула найвищоi точки кипiння. Всi встали, з рiзних бокiв почулися радiснi вигуки. А Максим та Денис, не змовляючись, подивилися один на одного. – Ось воно, – одними губами промовив Бiлан. – Думаеш? – так само тихо вiдповiв Черненко. – Бiльше золотих предметiв у школi немае. Вони знали про Золотий кубок i хочуть вкрасти саме його. 10. Викрадення заради порятунку Пiсля школи хлопцi домовилися знову зустрiтися в Бабусинiй хатi. Кращого мiсця для штабу та командного пункту все одно не придумаеш. Протягом дня пiд час кожноi перерви Максим кудись зникав. А Денис так i не знав, що вiн буде робити i чи е в нього якiсь думки. До того ж, нi про що iнше, крiм як про знайомi нотки в голосi невiдомого старшокласника, вiн думати не мiг. По дорозi Максим намагався нi про що конкретне не говорити. Лиш коли хлопчаки за традицiею заварили собi чай, вiн нарештi подiлився з партнером всiм, що вдалося дiзнатися за день. – Коротше, одне невiдоме вже знайдене, так? Хтось нацiлився поцупити саме Золотий кубок, згода? – Згода, – кивнув Денис. – Без варiантiв. – Раз так, тодi коло пiдозрюваних дещо звужуеться. Про те, що в нас буде чемпiонат, знала доволi невелика купка людей. Директор, фiзрук, ну i, напевне, тi семеро, хто буде вас, так би мовити, оцiнювати. Суддi. – Шестеро, – виправив Денис. – Вовка Завгороднiй вiдпадае вiдразу. – Чому? – А чому ти не пiдозрюеш Шефа, Чемпiона чи взагалi того кренделя, який цей кубок принiс? – Ну як же… – Отак же! – передражнив його Черненко. – Ти знаеш, розумнику, що синок цього Тумановського, Толян, вчиться в одинадцятому «Б»? Ось хто мiг знати про Золотий кубок ранiше! І вiн – головний суперник Завгороднього! – Так-так, цiкаво. Чого ж ти мовчав? – Бо я тiльки тепер про це згадав! Тiльки з Вовкою вiн не дружить, бо Вовка – реальний чемпiон, а Толян – так, шахи пересувае. Ну, плавае ще… – По-твоему, шахи – це не спорт? – Такий самий, як i отi вашi битви з гоблiнами на комп’ютерi! До речi, чому ти сказав «вас»? – Що – «вас»? А-а-а! – зрозумiв Максим. – Ну, тут усе ясно. Ти теж спортсмен. Значить, у боротьбу за Золотий кубок включишся. Фiзрук тебе точно впише у список претендентiв. Тому ти особисто мусиш бути зацiкавленим у тому, щоб вберегти головний приз вiд крадiiв. До речi, про цього Толяна – цiнна iнформацiя. Поставимо його номером першим. – Вовку Завгороднього щоб менi нiкуди не вписував! Тим бiльше, що вiн якраз i не зацiкавлений, щоб Золотий кубок десь зник. Вiн же тепер великий перець. Головний суддя! Мусить же вiн когось нагородити через два мiсяцi. – Правда, – погодився Максим. – Менi цей ваш спортивний супергерой паралельний. Але я його так трошки спостерiгав. Любить, коли ним захоплюються, це е. І при всiх вручити Золотий кубок, вирiшити чиюсь спортивну долю вiн просто мусить. О’кей, тодi навпаки: запишемо Вовку в нашi ймовiрнi спiльники. В крайньому разi, попросимо його допомогти. – Це дiло, – задоволено кивнув Денис. Думка про те, що вiн зможе колись пiдiйти до свого спортивного кумира як до рiвного, зiгрiла вiдразу. – Ну, так, у нас е семеро пiдозрюваних серед старшокласникiв. Всi цi семеро так чи iнакше виборювали чи виборюють спортивну честь школи або району. Значить, на доброму рахунку в усiх учителiв. Отже, теоретично поза пiдозрою. Але я, Денисе, одного боюся: поки ми почнемо iх вираховувати i вiдкидати одного за одним, пройде час. Тодi як Золотий кубок збираються вкрасти завтра-пiслязавтра. – Який вихiд? – Простий i складний одночасно. Треба його заховати. Зараз вiн стоiть у кабiнетi хiмii. Там, де лабораторiя i реактиви. Чому там? Бо цей кабiнет добре замикаеться. І пiд сигналiзацiею – бо перший поверх. Ти про це не знав, скажи? – Скажу, – пiдтвердив Денис. – А ти як рознюхав? – У тому-то й рiч, що я особливо не старався, як ти кажеш, нюхати. Про це не оголосили, одначе мiсце знаходження Золотого кубка – не така вже й таемниця. Не бачу iншого виходу, крiм як переховати його. Ну, заховати краще. – І як це зробити? – поцiкавився Денис. Максим подивився на нього чомусь винуватими очима. – Треба викрасти його самим. Ранiше за справжнiх злодiiв, розумiеш? Тiльки так… 11. «Алхiмiки» Дiяти вирiшили вже завтра. Справдi, не тiльки кожен день дорогий – кожна година. Готуючись до наступного дня, Денис Черненко довго не мiг заснути, крутився на своему диванi в меншiй кiмнатi, яку дiлив з молодшим на три роки братом. Ось кому лафа: вiн нiчого не знае про намiр пограбувати школу. І точно не хоче стати злодiям на перешкодi. А цей Максим справдi розумник, мови нема. План простий, може, Денис i сам змiг би колись до такого додуматися. Тiльки ж не додумався… І все в Максима передбачено, все, наче в кiно, продумано. Правда, хулiганити доведеться йому, Денисовi. Але ж iншоi ролi для себе вiн i справдi не бачив. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51325655&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.