У полоні переконань

У полонi переконань Аисс Виал Перегортаючи сторiнки роману «У полонi переконань», вам доведеться разом з персонажами перепливти через Атлантичний океан зi Старого в Новий свiт, насолодитися в тишi заходами i сходами несамовитого сонця, заглянути вглиб тернистого минулого героiв, подолати мiнливостi долi, зробити нелегкий життевий вибiр i пiзнати справжню цiну дружби i любовi. Ця книга присвячуеться дуже хорошiй i добрiй людинi, моiй подрузi дитинства – Бондаревой Катеринi, яка в раннiй юностi розгледiла в менi романтика i перша запропонувала перевiрити моi лiтературнi здiбностi саме в цьому жанрi. Дякую за незмiнну пiдтримку в написаннi роману моiм рiдним. Не уявляю, як книга могла б вийти без них! Пролог 25 березня 1885 р. Англiя, передмiстя Лондона Другу нiч поспiль юна Анжелiна крутилася в холодному лiжку без сну – все ii думки були про завтрашнiй день. Завтра останнiй день в цьому будинку, де пройшли ii дитинство i юнiсть. Завтра безжальна господиня виставить ii з речами на вулицю. А що далi? Благо речей залишилося небагато, вона встигла розпродати останнi меблi i посуд i виручити невелику суму грошей. Рiвно стiльки, скiльки потрiбно було на покупку квитка до мiстечка Н*. Їй дуже пощастило: лист, який вона отримала тиждень тому з цього мiстечка, давав iй останню надiю не залишитися без даху над головою. Адресант, про iснування якого ще сiм днiв тому вона зовсiм нiчого не вiдала, трохи лякав ii. Все, що вона про нього знала зараз, це те, що у неi е родич, людина ця, ймовiрно, немолода, безбiдна, небагатослiвна i не терпить заперечень. Це можна було зрозумiти зi слiв листа, написаному на дуже дорогому паперi: «Мiс Анжелiна Лур'е де Сент-Джон, повинен повiдомити, що знаю про смерть вашоi матерi i вашому скрутному становищi, тому зобов'язаний поставити Вас до вiдома, що являюся вашим опiкуном на правах единого родича. Не пiзнiше нiж 27 березня Вам належить прибути на станцiю мiстечка Н*. 17 березня 1885 р. Дядько вашоi матерi, граф Адам де Сент-Джон» Хто вiн? Який? Чим займаеться? І чого чекати iй вiд нього? Чому мати все життя запевняла ii в тому, що у них немае родичiв? Ця новина дарувала радiсть i лякала одночасно. Мати Анжелiни, Дiана Лур'е де Сент-Джон, була дуже доброю, скромною жiнкою, давала уроки музики дiтям з багатих сiмей. На цi кошти i жили. Про батька говорила лише те, що це була найнезвичайнiша людина, яку неможливо було не любити, i з гiркотою шкодувала, що дочка зовсiм його не пам'ятае. Коли Анжелiна питала про смерть батька, матiр закривала обличчя руками i тихенько схлипувала. Розумiючи, що своiми питаннями смикае душевнi рани матерi, Анжелiна припинила iх iй задавати, в надii, що з часом, коли бiль вщухне, мати все повiдае сама. Але час минав, Дiана всю себе вiддавала Анжелiнi i роботi. Саме вона прищепила дочцi любов до книг i музицi. Допомогла опанувати французькою та iталiйською мовами. Дала деякi пiзнання в областi географii, iсторii, навiть астрономii. Анжелiну дивувало, звiдки при iх скромному становищi в суспiльствi, Дiана, в своi тридцять чотири роки, стiльки знала. Дiвчина розумiла, що за цим криеться невимовна сiмейна таемниця. І нiяк не припускала, що мама забере ii незабаром з собою в iнший свiт. Мати… Сльози скорботи знову виступили з очей бiдолахи, але сил плакати вже не було. Минуло вже два тижнi з дня ii смертi … Лiкар так i не змiг визначити дiагноз, припустив, що виникли ускладнення вiд застуди. Сильний пал, i вона згорiла як свiчка за три днi. Зараз, коли безжальна пам'ять знову забирае Анжелiну в тi чорнi днi, постае картина: в лихоманцi матiнка просить дати аркуш чистого паперу i перо з чорнилом i залишити ii з лiкарем наодинцi. Тодi Анжелiна не надала цьому особливого значення, посилаючись на передсмертну агонiю матерi. Однак здивувало те, що лiкар, не взявши плати за медичну допомогу, помчав, не сказавши жодного слова. Пiсля похорону Дiани господиня будинку не стала слухати благання бiдноi сироти дати iй вiдстрочку в платi за житло, розумiючи, що дiвчинi вiдмовлять в працевлаштуваннi сiм'i, в яких працювала ii мати – Анжелiна ще дуже юна, iй виповнилося всього-то сiмнадцять рокiв. А тут лист … Роздiл 1. Опiкун 27 березня 1885 р. Анжелiна, вийшовши з вагона близько пiвгодини тому, куталась вiд холоду в темно-сiру накидку i, ховаючи своi закостенiлi руки, порядком хвилюючись, присiла на багаж. Вона не знала про прибуття локомотиву трохи ранiше розкладу, i в страху думала, що iй робити далi. Опiкун, цiлком ймовiрно, забув про ii приiзд. Як його тепер розшукати? І де шукати притулок зараз? Адже в гаманцi у неi не залишилося зовсiм нiчого. Поки в головi похмурi думки змiнювали одна одну, Анжелiна здригнулася, почувши за спиною: – Мiс Анжелiна Лур'е де Сент-Джон? Анжелiна обернулася i розгублено кивнула, мимоволi розглядаючи того, хто звернувся. Перед нею стояв кремезний чоловiк, одягнений зi смаком, в усе чорне, з тростиною в руках. Обличчя його не виражало нiяких емоцiй, голос, незважаючи на холодний тон, був приемний. – Ваш багаж завантажать в екiпаж. Прошу слiдувати за мною. Анжелiнi, подавши руку, вiн допомiг сiсти в двомiсний екiпаж, роздавши ще декiлька розпоряджень вiзниковi, сiв сам i звернувся до неi: – Мое iм'я, як ви вже здогадалися, Адам де Сент-Джон. Я Ваш опiкун на прохання вашоi матерi до двадцяти одного року. Сподiваюся, дорога вас не втомила? Останнi слова благодiйника були вимовленi, явно, заради пристойностi. – Дякую, граф, менi було приемно побачити новi мiсця, до цього я нiде не подорожувала. Я вдячна Вам за запрошення … – не доказала Анжелiна. – Я не запрошував Вас. Це була остання воля вашоi матерi. І вам не слiд забувати про це, – холодно перебив ii де Сент-Джон, дивлячись в свое вiкно. Сльози розчарування стояли в очах Анжелiни, добре, що вiн не дивиться в ii бiк. Отже, iй не радi. Чого i слiд було очiкувати. Бiдна родичка – велика радiсть! – Вибачте … я не знала про ваше iснування … не знала про волю матерi … що вам не приемно моя присутнiсть … – затинаючись, лепетала Анжелiна; зрадницькi сльози котилися по щоках. Де Сент-Джон мовчки простягнув iй носову хустку, i як нi в чому не бувало, запитав: – Ви отримали якусь-небудь освiту? Анжелiна не знала, що вiдповiдати i яка реакцiя буде в опiкуна. – Уроки менi давала мати. Я трохи граю на фортепiано … – не встигла закiнчити дiвчина. – Зрозумiло, – сухо перебив де Сент-Джон. – Менi необхiдно залишити вас на якийсь час. Кучер знае, куди вас доставити. Опiкун окликнув вiзника ударом тростини в дах екiпажу, карета зупинилася, i Сент-Джон поспiшно залишив новоспечену родичку. Анжелiна побачила з вiконця, як мiстер Сент-Джон пересiв на жвавого гнiдого скакуна, якого весь цей час поряд з екiпажом гнав грум, одягнений в шикарну жовто-зелену лiврею. Граф умiло присмирнiвши скакуна i, пришпоривши його, пустився у далечiнь. Залишившись без коня, грум на ходу спритно стрибнув на пiднiжку позаду карети, чому екiпаж злегка гойднуло. Юна мiс тяжко зiтхнула i приготувалася стiйко прийняти мiнливостi долi. Роздiл 2. Мiнливостi долi «Бiс би побрав тебе, Денiз Лур'е!» – подумки обурювався Адам де Сент-Джон, пiдганяючи гнiдого коня. Адам досi не мiг пробачити Дiанi ii втечу з дому i замiжжя на цьому вiтрогонi – Лур'е. Дiана … Попри те, що вiн доводився iй дядьком, вони були ровесниками. Так склалося, що мiж Адамом i його братом Джеймсом де Сент-Джон, вiтчимом Дiани, рiзниця була в двадцять рокiв. Непримиренний брат Джеймс, хоч i був хорошою людиною, в силу аристократичноi гордостi вiдрiкся вiд Дiани, дiзнавшись про ii зв'язок з Лур'е; заборонив юному Адаму шукати з нею зустрiчей. Адам i Дiана з малих рокiв були дуже дружнi: вони виросли разом, усiм дiлилися, навiть коли подорослiшали. Саме Адам дiзнався про злочинну дiяльнiсть Денiза Лур'е в минулому, i був упевнений, що горбатого могила виправить. Вiн шанував сiмейнi традицii i пам'ятав, що в iхньому роду шлюби укладав глава сiмейства, на той момент це був старший брат, Джеймс. До фатального знайомства з Лур'е Дiана вже була заручена з кращим другом Адама – Лео Маккейном, Адам же повинен був одружитися на його кузинi – Саммер Маккейн. Та все ж Адам шукав Дiану. Вiн знав: знайти iх буде складно, що Лур'е ховатиметься вiд правосуддя за минуле контрабандиста. Таемно шукав, поки не втратив надiю. Вiн втратив друга – Маккейна, свою любов – Саммер … *** Грозовий дощ посилювався, i путiвець розмило дуже швидко. Адам поспiшав, невпинно пiдганяючи коня. Йому довелося вийти з екiпажу, який вiз Анжелiну. Вiн був злий: уперше вiн не знав, як поводитися в присутностi особи жiночоi статi. З перших хвилин iхнього знайомства вiн був уражений: дiвчина була дуже боязкою, несмiливою, не такою вiн уявляв собi дочку Лур'е. Але головне, ii зовнiшнiсть зачаровувала. Не сказати, що вона красуня, проте щось у нiй було, щось притягувало увагу. Миловидна, трохи кирпата, з смарагдовими очима, обрамленими досить довгими вiями, за допомогою яких вона сором'язливо ховала своi чудовi очi. Локон, що вибився з-пiд капелюшка, говорив, що перед ним пекуча шатенка з чудовим хвилястим волоссям, яка, вiн упевнений, пiдкорить не одне чоловiче серце. Манери ii були бездоганнi. Зовнi вона зовсiм не схожа на Дiану. Інша справа вдача. Вiн очiкував побачити навiжену, розбещену дiвицю. Намiтив перед собою мету перевиховати дiвчину, у що б то не було. Дати чудову освiту, нарештi, видати замiж за гiдного кандидата. І якщо його очiкування виправдалися б, то зробив би ii спадкоемицею по праву роду. Адже у нього немае дiтей, i одружуватися вiн не мав намiру. А тут чистий ангел … Все круто обернулося. Як повестися? Що робити? Адам згадав про недавнiй лист Дiани, несподiваний, як грiм серед ясного неба: «Дорогi батько i кузен Адам! Я знаю, що не смiю Вас так називати i благати пiсля стiлькох рокiв мовчання про допомогу. Однак смiю сподiватися, що останне прохання вмираючоi не залишить Вас байдужими. Менi залишилося недовго, я вiдчуваю це. Я не шкодую про свiй вибiр, не дивлячись на те, що менi всi цi роки дуже Вас не вистачало. Адже не вийди я замiж за Денiза, не зазнала б справжнього кохання i не з'явилася б на свiт наша дочка, моя Анжелiна. Анджелiнi сiмнадцять. Вона нi в чому не винна. Менi важко писати далi, моiх сил бракуе. Я молю, не залиште ii. Денiза Лур'е вже немае в живих, вiн не потурбуе Вас бiльше нiколи, як i я … Окрiм Вас, менi нема до кого звернутися. 08 березня 1885 р. Дiана Лур'е де Сент-Джон Р.S. Людина, яка доставить листа, знае, де ii знайти. Нехай Господь усiх Вас благословить» Бiдна Дiана! Вона так i не дiзналася, що вiн шукав ii, готовий був навiть пробачити ii вибiр життевого шляху i допомогти, що батько по сутi, але не по кровi (просто вiн удочерив ii ще зовсiм крихiткою) незабаром пiсля ii втечi помер вiд серцевого нападу. Причиною послужила звiстка вiд найнятого детектива (таемно вiд Адама Дмеймс теж вiв пошуки Дiани), в якому, помилково, тепер це зрозумiло, було повiдомлено, що Дiана стала жертвою корабельноi аварii. Весь цей час Адам думав, що вона загинула, про iснування ii дочки нiхто i не пiдозрював. *** До нового мiсця проживання своеi пiдопiчноi Адам, незважаючи на те, що не мiг не залагодити кiлька невiдкладних справ, прибув ранiше Анжелiни. З самого початку вiн вирiшив до пори до часу не показувати дiвчину суспiльству i поселити у давньоi знайомоi Луiзи Денi, кращоi подруги юностi Дiани, з якою у нього встановилися найтеплiшi стосунки. Володiння цiею самою знайомоi розпростерлися в двох милях вiд пiвнiчних кордонiв графства Сент-Джона. Частина будинку сiмейства Денi була обплетена густою порослю плюща, до самих верхнiх вiкон. Незважаючи на те, що будинок був старовинним, усерединi вiн приводив усiх гостей в подив шикарними новими меблями, оксамитовими шторами бiльшiстю в свiтлих тонах, величезною кiлькiстю картин сучасних художникiв i багатьом iншим, вартим уваги i захоплення. Інтер'ер, хоч i був перенасичений великою кiлькiстю предметiв розкошi, здавався затишним, а кiмнати – просторими i охайними. Одним словом, була помiтна рука господинi, яка живе на широку ногу. – О, Адам, чому ти один? Дiвчина не приiхала? Затялась, значить. О, як ти i передбачав! Вся в батька, – Не вгамовувалася Луiза, господиня будинку, простягаючи тому, що увiйшов, обидвi руки для привiтання. – Вона в дорозi, в моему екiпажi, буде через декiлька хвилин. І вона вся в матiр. Вдачею, – виправив себе Адам, цiлуючи ii руки. – Я думаю, тобi буде з нею легко. – А, чудово, так ти ii вже бачив? – щебетала Луiза. – Пройдемо в iдальню, я накажу подати чаю. Ти зовсiм промок! Знiмай свiй одяг, я велю просушити. – Не варто. Я поспiшаю: сьогоднi закiнчую будiвництво новоi верфi. Лише упевнюся, що дочка Дiани на мiсцi, – вiдповiв Сент-Джон, пiдносячи змерзлi руки до добре розтопленого камiна. – Софi буде дуже рада, вона чекае не дочекаеться ii приiзду. Вiд хвилювання у неi почастiшали напади астми, – зiтхнувши, сказала господиня. Софi була дочкою Луiзи. Дiвчинцi йшов сiмнадцятий рiк, однак вiдмiнним здоров'ям вона не вiдрiзнялася. Це було чарiвне створiння, що вiчно пустуе i доставляе клопiт своеi матерi. Батька не стало позаминулоi зими, вiн доводився далеким родичем мiстеровi Сент-Джону. Луiза слила красунею, i становище вдови ii влаштовувало, адже чоловiк ii був грубуватим, черствим чоловiком, поки не звернув уваги на неi Адам, про нього вона мрiяла ще з юностi, коли дружба з Дiаною дозволяла бачити його досить часто. Дiвочi мрii… – Марi, – звернулася до прислужницi Луiза, – подивися як там Софi, потiш ii новинами. – Чому ти не супроводжуеш Анжелiну? Щось не так? – iз занепокоенням i пiдозрою в голосi запитала Луiза у Адама, радiючи, що вони залишилися, нарештi, однi. – Можливо. За часом вона вже мала прибути, – ховаючи кишеньковий годинник, захвилювався Сент-Джон, – все ж я поiду назустрiч. Сент-Джон вже не чув, що говорила Луiза. Вiн швидко вийшов з вiтальнi, прямуючи без зупинки в стайню. Роздiл 3. Новi знайомства Екiпаж перекинувся несподiвано, коли вiзник намагався об'iхати розмокшу дiлянку дороги. Анжелiна сильно вдарилася головою при падiннi i вiдразу втратила свiдомiсть. Переляканий кучер, не наважуючись пiдiйти до перевернутого екiпажу, одв'язував коня, щоб вiдправитися просити допомоги. Другий слуга, зовсiм ще юний, намагався вiдкрити дверi карети, що заклинили. Таку тривожну картину побачив Адам, пiд'iжджаючи до подорожнiх. Сент-Джон швидко спiшився, пiдбiг до екiпажу, який лежав на боцi, разом з лакеем, докладаючи всю силу, вiдкрив дверцята i не без зусиль витягнув нерухому мiс Лур'е: дiвчина була ще без тями. – Анжелiна! Анжелiна! Ви мене чуете? – допитувався Адам, перевiряючи пульс дiвчини. Заспокоiвшись, що дiвчисько жива, вiн став перевiряти, чи цiлi ii голова i кiнцiвки. Анжелiна потихеньку приходила в себе i вiдчула впевненi i в той же час нiжнi дотики рук: Сент-Джон, прибираючи розпатлане волосся з ii обличчя, розв'язував капелюшкову стрiчку, яка ледь не удушила пiдопiчну. Нарештi вона вiдкрила своi смарагдовi затьмаренi вiд удару очi. – Хвала Господу, ви живi! Ви можете встати? – допитувався Сент-Джон. – Здаеться можу … – тихо промовила Анжелiна, намагаючись пiднятися. Повнiстю спираючись на опiкуна, Анжелiна встала, але пережите, втома з дороги, голод, нагадали про себе, вона похитнулася, зробила крок назад i, якби не Адам, який вчасно ii пiдхопив на руки, знову опинилася б на вогкiй землi. – Вибачте … – почала виправдовуватися дiвчина. – Тс-с-с! Ви втомилися: стрес, дорога … Я вiдвезу вас на конi, тут не далеко. Адам усадив дiвчину на свого мерина, сам швидко схопився слiдом, i щоб притримувати слабку Анжелiну, сильними руками обiйняв ii за талiю. Кучеровi i грумовi вiн дав наказ зiбрати багаж i чекати допомоги. Мiсця, за якими iм деякий час довелося iхати верхи, були мальовничi. З бокiв наiждженоi дороги гiлки дерев нависали над нею, переплiтаючись, нiби павутиння, утворюючи арки, тому здавалося, що iдеш по довгiй-довгiй галереi. Злива закiнчився, але з листя ще злегка капала дощова вода. Граф iхав неспiшно, щоб кiнь не пов'язав в грязi. Опiкун не ввiв в оману: через десять хвилин вони опинилися бiля садиби Луiзи Денi. Анджелiнi вони здалися вiчнiстю. Вона нiколи не залишалася одна так близько з чоловiком, його руки спритно тримали, мiцно притиснувши до грудей. Грубiсть Сент-Джона при iх знайомствi вселила страх у дiвчину, чуйна уважнiсть зараз дивувала. Зiзнатися до того ж, вона думала, що ii благодiйник старий, проте вона помилилася. Зовнi, якщо придивитися, вiн виглядав досить молодо, але його манера триматися, говорити, вираз обличчя при цьому, додавали до цiлковитого враження зайвi роки. Сент-Джон обережно зсадив пiдопiчну з коня i, не дивлячись на запевнення дiвчини, що вже краще себе почувае, самовладно внiс ii на руках в будинок Луiзи. – О, Адам, що трапилося? Дiвчинi погано? О Господи, який у неi вигляд! Покликати лiкаря? – не давала вiдповiсти Луiза. – Гадаю, докторовi варто оглянути дiвчину. Карета перекинулася поблизу садиби. Нехай вiзниковi i лакеевi допоможуть, – на ходу пояснював Адам. – О, бiдолаха! Неси ii швидше вгору, Сент-Джон, в ii кiмнату, Марi покаже дорогу. Луiза метушилася, давала розпорядження слугам, покликала доньку Софi, i повiдомила iй про неприемний випадок. – Я можу чимось допомогти нашiй гостi? – стурбовано запитала Софi у матерi. – О, дитя, звичайно! Пiднiмись до неi i побудь поруч, поки не прибуде доктор Уоррен. В цей час Адам дбайливо поклав Анжелiну в уготоване для неi лiжко, вiдчуваючи свою провину за те, що залишив ii в таку негоду одну в дорозi. Анжелiна спробувала зняти цю незручнiсть: – Мiстер Сент-Джон, я вдячна вам за турботу i згоду стати моiм опiкуном, – не почувши нiчого у вiдповiдь, вона несмiливо додала: – Менi, правда, набагато краще. Не треба лiкаря … – Вiдпочивайте. Лiкар – це необхiдна обережнiсть, – сухо вiдповiв Адам, поспiшаючи до виходу. – Я заiду до вас увечерi: дiзнатися, як ваш стан, можливо, ви будете вже спочивати, – вiн подивився на годинник i додав: – Луiза, господиня будинку, доводиться нам деякою рiднею, вона дуже хороший друг сiм'i, в тому числi Вашоi матерi. Ви якийсь час поживете у неi, поки я не вирiшу, що робити далi. Можете довiритися iй. Сент-Джон круто розгорнувся i вийшов з кiмнати. Анжелiна не встигла отямитися, iй так багато хотiлося запитати. Замiсть цього iй залишалося лише озирнутися. Кiмната була невеликою в блякло-жовтих тонах, теплою i затишною. На столику бiля узголiв'я лiжка стояв свiжозрiзаний букет. Покоiвка Марi допомогла iй швидко роздягнутися i, виходячи, сказала, що скоро принесе курячого бульйону. Через кiлька хвилин до кiмнати увiйшла дiвчина, але це була не Марi. Дiвчина була юна, в свiтло-блакитнiй сукнi, видно було, дуже дорогоi i модноi. – Вам краще? – запитала Софi, з цiкавiстю розглядаючи гостю. – Так, мiс … – Софi. Просто Софi. Я дочка господинi, Луiзи Денi. І сподiваюся, стати вашою подругою, якщо, звичайно, дозволите, – представилася дiвчина з ангельським обличчям. – Ви не уявляете, яка це радiсть для мене – ваш приiзд. Коли мiстер Сент-Джон повiдомив нам про свiй намiр взяти вас пiд опiку i попросив, щоб якийсь час ви гостювали у нас, я так зрадiла. Тут така глухомань, не те, що в Лондонi. До того ж менi немае ще сiмнадцяти, i я з нетерпiнням чекаю свiй перший вихiд у свiт. А матiнка обiцяла, що обов'язково влаштуе бал, як тiльки ви приiдете i будете до нього готовi. Ви вмiете танцювати? Анжелiна розгубилася, ii порадувало, що вона гостюватиме в будинку цiеi юноi життелюбноi особи, Софi вiдразу розташувала до себе своею простотою, щирою посмiшкою. Однак щось тривожило Анжелiну. Чому мiстер Сент-Джон не запросив ii до себе в будинок? У нього, напевно, е дружина, дiти, якi не в захватi вiд того, що вiн став ii опiкуном. – Трохи. Вiрнiше, я вмiю, але на балах нiколи не танцювала, – чесно зiзналася Анжелiна. – О, тодi це буде i для вас перший вихiд у свiт! – не приховуючи радостi, вигукнула Софi. Анжелiна не знала, що вiдповiсти. Їi лякала думка про балах. Адже у неi немае нi належного одягу, нi коштовностей, нi права обманювати суспiльство (про те, що ii мати, Дiана Сент-Джон – титулована особа, вона дiзналася не так давно). До кiмнати увiйшла Луiза в супроводi доктора з саквояжем у руцi. – Ну, душко, це доктор Уоррен, наш сiмейний лiкар. Ви можете йому довiритися, вiн вас огляне. Ви встигли зiгрiтися? – Так, спасибi за вашу доброту, – вiдповiла Анжелiна. – Ми з Софi вас покинемо ненадовго. Сподiваюся, ви вже встигли познайомитися? А може i подружитися?! – змовницьки посмiхнулась Луiза i, взявши пiд лiкоть свою дочку, повiльно i грацiозно вийшла. – Радий вiтати вас, мiс Лур'е де Сент-Джон, шкода, що доводиться знайомитися таким чином, а не при бiльш приемнiших обставинах, – почав доктор, обполiскуючи водою руки в чашi, тiльки що принесенiй Марi. На вигляд це був молодий чоловiк, рокiв тридцяти, з приемними манерами, впевнений в собi, ймовiрно, тому , що добре знае свою справу. На подив Анжелiни, вiн так спритно i швидко зробив огляд, жваво ведучи бесiду, що дiвчина не встигла вiдчути незручностi. Довго чекати свого повернення Луiза i Софi не змусили: iм не терпiлося дiзнатися про стан гостi. – Що ж, на щастя, переломiв i вивихiв немае, – зробив висновок Уоррен. – Проте е декiлька забить, в тому числi на головi. Кiлька днiв спокою, свiже повiтря, мазi, що я пропишу, i ваша гостя може порадувати нас своiм суспiльством. Якщо дозволите, я буду першим, кого ви ощасливите вiзитом, звичайно, з сiмейством Денi наступного тижнi. Я сподiваюся, Ваш опiкун не заперечуватиме? – невпевнено запитав доктор Уоррен. – Менi важко вам вiдповiсти, доктор … – не доказала Анжелiна. – Можна просто – Уiльям, – поправив доктор, смутивши чемнiстю дiвчину. – Як ви завжди галантнi, Уiльям! – вступила Луiза. – Звичайно, ми з величезним задоволенням вiдвiдаемо Уоррен-Хаус. Ах, як я люблю прогулянки по вашому саду! – вiдповiла за всiх господиня. Видно було: Луiзi був симпатичний доктор Уоррен. Однак вона розумiла, що вiн трохи молодший, i, якщо порiвнювати ii почуття до Адаму i Уiльяму, то, безумовно, перший назавжди пiдкорив серце Луiзи ще в дiвоцтвi. Вона i так довго чекала: ii не райдужне подружжя з батьком Софi, траур вдови. І таке несподiване щастя – «полум'яна» дружба Адама. Шкода, що iх таемнi зустрiчi були дуже рiдкiснi. Турбувало лише Луiзу давно прийняте рiшення Сент-Джона, ще до неi, про те, що вiн не мае намiру одружуватися нi на кому. Але Луiза твердо вiрила: час все змiнить. – Голубонько, вам варто гарненько вiдпочити з дороги. Я розпоряджуся, щоб сьогоднi Марi принесла вечерю вам в кiмнату, приймiть ванну, розслабтеся. Нi про що не хвилюйтеся. Сер Сент-Джон про все подбав. Пiдемо, доктор Уоррен, повечеряемо, ви так довго до нас не заглядали, – запросила Луiза, поглядом вказуючи i Софi на дверi. Але Софi не поспiшала покинути кiмнату дiвчини. – Хочете, я поснiдаю з вами вранцi? – з надiею запитала Софi у Анжелiни, iй так не хотiлося йти вiд iх гостi. – Буду вдячна, Софi, – з посмiшкою вiдповiла хазяйськоi доньки гостя, не забувши при цьому подякувати i доктора. – До побачення, доктор Уоррен. Спасибi, за допомогу … i запрошення, – зашарiвшись, додала Анжелiна. – Радий нашому знайомству. Ви дозволите поцiлувати вашу руку на прощання? Анжелiна боязко простягнула руку. – Рахуватиму днi до нашоi зустрiчi, – тихо прошепотiв Уiльям, цiлуючи ii зап'ясток. Анжелiна опустила очi, було незручно, його могли почути господиня та ii донька. Нiхто ще не чинив iй настiльки явних знакiв уваги. Вона не знала як поводитися. Залишившись одна, Анжелiна довго думала про пережитий день. Готуючись за допомогою Марi до сну, дiвчина тривожно намагалася уявити собi свое подальше життя, але в пам'ятi спливали обривки почутих сьогоднi фраз: «Я не запрошував Вас. Це була остання воля вашоi матерi … »,« Ви якийсь час поживете у неi, поки я не вирiшу, що робити далi … »,« Нi про що не хвилюйтеся. Сер Сент-Джон про все подбав … ». Лише чарiвне зiлля доктора Уоррена зробило свою справу – дiвчина, нарештi, мiцно заснула. Роздiл 4. Єдине правильне рiшення Графство Сент-Джона останне десятилiття майже не приймало гостей, на те були вагомi причини, про якi добре пам'ятав Адам Сент-Джон. Граф в мiру потреби влаштовував прийоми в своему лондонському особняку. Однак догляд за палацом графства, а розмiри будови змушували називати його саме так, був найретельнiшим. Велика кiлькiсть слуг не давала обрости йому павутиною або покритися навiть легким шаром пилу, аж до горища. Зiзнатися, слуги не боялися роботи, навiть навпаки старанно виконували ii, тому що були дуже вдячнi господаревi, оскiльки той, не вiдмовляв нiкому в працевлаштуваннi i оплачував сумлiнну працю щедро, по справедливостi. Кожного зi слуг вiн знав по iменi, i часто iх проблеми вирiшував самостiйно. Якщо комусь з них доводилося раптом з поважноi причини покинути його як работодавца, то граф надавав найкращi рекомендацii. Увечерi того ж дня, пiсля дiлових зустрiчей i чергового вiдвiдування боксерського клубу (граф серйозно захопився тренуваннями цього виду спорту, починаючого входити в тодiшню моду аристократii), Адам сидiв у своему кабiнетi, розглядаючи рахунки i уважно перечитуючи кореспонденцiю. Справи його йшли в гору. Приемнi новини вiд повiреного з Лондона змусили Сент-Джона посмiхнутися, що не властиво було його манерi останнiх десяти рокiв. З деяких пiр вiн не любив виявляти своi емоцii i почуття навiть наодинцi з собою. Отже, найближчим часом його чекала тривала поiздка в Вест-Індiю. Залишаеться завершити декiлька угод i дати розпорядження повiреному i керiвнековi маетку. Сент-Джон, незважаючи на свiй титул графа, не соромлячись, вiв уже кiлька рокiв спосiб життя, бiльше нагадуе торгового дилера. Беручкий, внутрiшньо незалежний, цiлеспрямований, здатний володiти собою, цiнуючий час, такий, що непогано примножив (на заздрiсть багатьом) свiй i так немаленький статок, вiн досяг чималого. Здавалося б, що такому iменитому аристократовi не вистачае? Про те знав тiльки Сент-Джон. Залишилося не вирiшеним тiльки питання про його пiдопiчноi. Вiн до останнього дня не мiг остаточно визначитися з долею дiвчини. Спочатку вiн розраховував на допомогу Луiзи. Але зараз вiн, явно, сумнiвався, чи варто було залишати iх одних, без нагляду. Знаючи Луiзу: ii любов до балiв, частим вiзитам з приводу i без до мiсцевоi знатi, мало приемною Адаму, вiн не впевнений був, що це пiде на користь дiвчинi. Його швидкий вiд'iзд надиктував едине правильне рiшення – вiдправити Анжелiну в пансiон шляхетних дiвчат до двадцяти одного року. За два мiсяцi до повнолiття, слiд ii представити суспiльству i знайти, нарештi, гiдну партiю. Його совiсть буде чиста – воля покiйноi буде виконана – у дiвчини буде все, що необхiдно. З твердою рiшучiстю вiн вiдправився до сiмейства Денi. Вiзит його був пiзнiм, як вiн i очiкував. Будинок спочивав. Лише Луiза його терпляче чекала в слiпучому домашньому вбраннi. Адам поцiкавився здоров'ям дiвчини i повiдомив про намiри, що стосуються пiдопiчноi, чим засмутив господиню будинку. Але ще бiльше ii засмутила вимушена тривала поiздка Сент-Джона. Адам, як i багато чоловiкiв, не терпiв жiночих слiз. Щоб якось вiдвернути Луiзу вiд сумних думок, вiн дозволив влаштувати невеликий прийом з нагоди прибуття Анжелiни у себе в маетку, органiзацiю якого повнiстю довiрив Луiзi. Їх iнтимна розмова проходила бiля камiна в малiй вiтальнi, куди несподiвано попросилася увiйти Марi. – Мадам, у мiс Лур'е сильний жар, вона неодноразово промовила iм'я мiстера Сент-Джона в мареннi, – боязко доповiла покоiвка. Луiза розгубилася i, не приховуючи досади про щойно принесену Марi звiстку, яка порушила ii з Адамом усамiтнення, несхвально висловилася з приводу хворобливостi дiвчинки. Адам, пiдвiвшись з крiсла, вирiшив сам зробити висновок про стан дiвчини i, якщо знадобиться, особисто доставити лiкаря в таку пiзню годину. Дiвчина, дiйсно, билася в лихоманцi. Адам, пiднявшись до неi в кiмнату, доклав руку до чола хвороi i тут почув ii благання в нестямi: «Мiстер Сент-Джон, прошу вас, не мучте мене … дозвольте побачити матiнку … залиште мене … я можу йти сама … менi не потрiбен доктор … залиште … залиште … » Сент-Джону стало нiяково, йому стало шкода дитя, згадавши iх першу i подальшу зустрiчi, вiн уявив, яке враження залишив про себе у дiвчини, очевидь, вiн злякав ii. Граф не став зволiкати i, як i обiцяв, привiз доктора Уоррен, правда, вже на свiтанку (останнього було нелегко знайти: вiн був у тяжкохворого). Розшукуючи Уоррена, Сент-Джон подумав про те, що слiд вести себе м'якше з Анджелiною, хоча б до його вiд'iзду в Вест-Індiю. Луiзу вiн попросить обережно довiдатися про життя Дiани i ii дочки, адже Адам зовсiм нiчого не знае про них. Нехай Луiза пiдготуе дiвчину до думки про благо ii перебування в пансiонi. Розвiе ii тривогу метушнею до прийому, яка (вiн був в цьому впевнений) е кращими лiками для юних ледi. Тим часом вiн владнае всi справи в столицi, особисто вiдвезе пiсля прийому в графствi мiс Лур'е в пансiон шляхетних дiвчат i буде готовий надовго покинути Англiю. Роздiл 5. Пишiть менi! Мiсяць минув непомiтно для Сент-Джона, до прийому все було готово. Вiн ще раз обiйшов критичним поглядом свiй бальний зал. Як давно тут не влаштовувалися прийоми, не кружляли в танцях слiпуче ошатнi пари, не лився заразливий смiх гостей i господарiв! Як сталося, що вiн, Адам де Сент-Джон, знаючи причину такого тривалого забуття графського палацу, раптом дозволив все змiнити заради цiеi дiвчинки – нехай навiть дочки Дiани? Раптом вiн мимоволi згадав приголомшливий погляд мiс Лур'е, що вперше побачила кiлька днiв тому його маеток: – Напевно, мiсiс Сент-Джон щаслива: жити в такому казковому мiсцi на землi, – з щирою безпосереднiстю вимовила вона, коли вони в ландо пiд'iжджали до графства Сент-Джона. – О, душко, мiстеровi Сент-Джону ще слiд ощасливити одну з ледi стати мiсiс Сент-Джон, – чарiвно засмiялася Луiза Денi, запобiгливо i улесливо дивлячись на Адама, який iхав верхи нарiвнi з iх екiпажем. Дiвчина знiяковiла вiд своiх необдуманих слiв. Ще бiльше здивувалася вимовленому Луiзою Денi. Вона була впевнена, що саме дружина Сент-Джона проти ii перебування в графствi. Тепер вона розумiла, як мiстеровi Сент-Джону самому обтяжливе його опiкунство, ця новина пояснила його владне бажання вiдправити ii скорiше в пансiон. Анжелiна гiрко зiтхнула. Для неi цей мiсяць був випробуванням не з легких. Інше життя – без матерi, в чужому мiстечку, вона тiльки стала звикати до усього нового. Дiйсно, з Софi вони стали близькими подругами, з нею вона довго розмовляла, дiлилася думками, дитячими спогадами. Луiзу вона побоювалася, розумiючи, що все сказане може бути не так передано мiстеру Сент-Джону. Інодi мiсiс Денi здавалася iй нещирою, Анжелiна часто крадькома ловила на собi ii оцiнюючий погляд. Одного разу вона випадково почула фразу, кинуту Луiзою в розмовi з найкращою подругою: – З появою цiеi дiвчинки Сент-Джон майже не бувае у нас … Проте у присутностi Софi або опiкуна вона була м'якою, лагiдною, турботливою i веселою, робила все можливе, щоб юнi ледi впевнено себе тримали на майбутньому прийомi. Змучила Анжелiну то тривалими поiздками до модистки, то частими прогулянками в мiсцевi крамницi за покупками до майбутньоi урочистостi, запевняючи в тому, що Сент-Джон чiтко дав зрозумiти, що вiдтепер дiвчина повинна вiдповiдати прiзвищу Сент-Джон. Але одна iхня спiльна поiздка, в Уоррен-Хаус, справила особливе враження на мiс Лур'е де Сент-Джон. Завдяки старанням доктора Уоррена, вже через тиждень пiсля приiзду Анжелiна почувала себе абсолютно здоровою. На останньому оглядi мiс Лур'е вiн негайно нагадав дамам особняка Луiзи Денi про свое запрошення до себе. І юнi ледi в супроводi Луiзи вiдвiдали володiння доктора Уоррена. Воiстину сад Уоррен-Хауса був чудовим, його оранжерея майже не поступалася оранжереi графства Сент-Джона. У нiй можна було заблукати. Ще однiею окрасою володiнь Уоррена був невеликий ставок, на спокiйних водах якого величаво плавали бiлi лебедi. Поки Луiза намагалася цiлком заволодiти увагою доктора Уоррена, Анжелiна, слухаючи життерадiсну Софi про майбутнiй прийом, милувалася краевидом i ловила себе на невеселоi думцi про те, що хотiла б швидше залишити сiмейство Денi, оскiльки боялася прив'язатися до Софi ще бiльше. Дiвчина вiдчувала страх, що, скуштувавши принади розкiшного життя, вона буде безупинно нудьгувати в пансiонi. З задумливого стану ii вивело питання господаря Уоррен-Хауса: – Мiс Лур'е де Сент-Джон, менi здалося, ви занудьгували. – Що ви, я просто трохи втомилася, – зiзналася гостя. – О, дозвольте запропонувати, тут е лава пiд тiею вербою, – вiн вказав на мiсце неподалiк. – Ледi, – звернувся вiн до решти, – ви бажаете вiдпочити? – Мабуть, ми ще прогуляемося з Софi, проводите мiс Анжелiну до згаданого мiсця вiдпочинку. Поки супутник супроводжував ii до потрiбноi лави, Анжелiна зазначила про себе, що доктор Уоррен був приемним спiврозмовником, розумним, люб'язним i завбачливим. З ним дiвчина вiдчувала себе легко i невимушено. Вiн з такою любов'ю говорив про жителiв мiстечка Н*. Знав стiльки кумедних iсторiй, що мiс Лур'е мимоволi вiдчула не просто дiвочу цiкавiсть, а якийсь зв'язок з цiею мiсцевiстю i людьми, що живуть тут. – Коли я побачу вас знову? – несподiвано запитав Уоррен, не вiдриваючи погляду вiд наближаються до них мiс i мiсiс Денi: iх вiддiляла лише невелика тополина алея. Питання доктора Уоррена застав дiвчину зненацька i змусив знiяковiти. – Можливо, на прийомi в графствi мiстера Сент-Джона?! – тихо i невпевнено прошепотiла Анжелiна, сором'язливо опустивши при цьому очi. Вона ледь встигла це проговорити, як веселi Луiза i Софi, жвавi прогулянкою, перервали iх усамiтнення, захоплюючи в сторону оранжереi. Ще довго мiс Лур'е нагадував про приемно проведений день рожевий букет, так старанно пiдiбраний i з почуттям подарований доктором Уорреном. Анжелiна не помилилася: одним з перших хто прибув на довгоочiкуваний прийом, i хто запросив ii на вальс, що вiдкривав бал, був доктор Уоррен. Анжелiна була непiдробно весела в цей вечiр. Вона немов ожила, ii скромне вбрання (як не наполягала мiсiс Денi, в останнi хвилини вона потайки вiд усiх надiла, хоч i нову, але простеньку свiтло-зелену сукню) надало iй особливоi чарiвностi. Злегка пiдiбранi, природно кучерявi пекучi локони мимоволi пiдкреслювали дiвочу блiдiсть. Однак в цей вечiр на ii щоках не раз грав яскравий рум'янець. Найчастiше винуватцем i був молодий доктор Уоррен. Вiн, можна сказати, не покидав мiс Лур'е, був ввiчливий, жартував, робив точне i дотепне зауваження про кожного гостя. Не соромлячись присутнiх, обсипав комплiментами спiв Анжелiни пiд акомпанемент фортепiано (дiвчина, iстинно, зачарувала всiх своiм чудовим голосом, i не раз за вечiр iй доводилося демонструвати свою майстернiсть). Надана Уорреном настiльки явна увага юноi пiдопiчноi Сент-Джона змусила хвилюватися мiсiс Денi, але, в першу чергу, господаря графства. Це невдоволення не вислизнуло вiд компаньйона мiстера Сент-Джона, статного i далеко вже не молодого лорда Корнуолла, який злегка запiзнився: – Адам, друже мiй, не свердли ти так очима молодого доктора, твоя пiдопiчна настiльки чарiвна, мила, наiвна, що закрутить голову будь-кому. Лорд сконфузився, розумiючи, що видае i себе, та штучно i голосно вiдкашлявся. – Дозволь менi вiдвернути, хоч ненадовго ii увагу вiд Уоррена. І, незважаючи на те, що я давно не танцював, готовий струсити старовиною. Познайм мене з нею скорiше! Адам був вкрай здивований поведiнкою компаньйона: до цього дня вiн знав його, як доброго, дiлового вдiвця, що не проявляе нiякого iнтересу до жiночоi статi i мае три вже дорослi дочки. У тому, що мiс Лур'е буде оточена юрбами кавалерiв, вiн не сумнiвався. Але, що серед них виявляться вдiвцi з купою нащадкiв, закоренiлi холостяки i старцi, якi однiею ногою стоять в могилi, цього вiн нiяк не очiкував. З одного боку, вiн був радий пропозицii лорда Корнуолла, яка, дiйсно, дозволить охолодити запал молодого доктора, i, явно, залишить байдужою мiс Лур'е. З iншого – на жаль Сент-Джона, дасть невиправдану надiю компаньйоновi. Зважившись, на його погляд, на менш ризиковане рiшення, Сент-Джон владно пiдхопив Анжелiну за лiкоть, тим самим безцеремонно усуваючи ii вiд доктора, спокiйно представив лорда Корнуолла i холодно додав тiльки iй: – Я був би вдячний, якщо ви ощасливите танцями не тiльки мiстера Уоррена. Щоки дiвчини зачервонiли, вона зробила реверанс лорду, покiрно приймаючи запрошення. Пiсля слiв опiкуна, як не старався ii розвеселити високоповажний i добродушний лорд Корнуолл, Анжелiна була сумна. Вона зрозумiла, що своею поведiнкою розгнiвала мiстера Сент-Джона. І все ж ii безневиннiй душi було невтямки, чому iх обопiльна дружня симпатiя з Уорреном, була так неприемна йому. Дiвчинi стало не по собi, i вона дозволила лорду Корнуоллу проводити себе в сад подихати свiжим повiтрям. Проходячи повз танцюючих, Анжелiна побачила життерадiсну i слiпучо-красиву Софi, вона крутилася в парi з бiса привабливим молодим чоловiком, iм'я якого мiс Лур'е не знала. В саду лорд Корнуолл без угаву розповiдав про своiх дочок, якi в цей час подорожували по Європi в пошуках нових вражень, женихiв i пригод. Видно було, що вiн по ним нудьгував, а миле i довiрливе обличчя Анжелiни, зiзнався вiн, нагадало йому про них. Вiн так багато мiс Лур'е про дочок повiдав, що iй здавалося, що вона iх знае вже дуже давно. Лорд пообiцяв при першiй же можливостi познайомити мiс Лур'е де Сент-Джон з його крихтами, як вiн iх ласкаво називав. Залишок вечора Анжелiна намагалася уникати зустрiчей з доктором Уорреном, як би це було iй не сумно. Їй не хотiлося псувати вiдносини Уоррена з мiстером Сент-Джоном, адже вона все одно скоро надовго вiдправиться в пансiон, i, безсумнiвно, про неi швидко забудуть. Незважаючи на невимовний смуток, що охопив ii, вона, щоб не докучати своiм пригнiченим настроем графа ще бiльше, намагалася не пропустити жоден танець, тим самим мимоволi набуваючи все бiльше шанувальникiв i добрих знайомих, в особах ж жiночоi статi, не пiдозрюючи, – ревнивих заздрiсниць. І все ж уникнути вiдвертоi розмови наодинцi з Уорреном не вдалося. Лише згодом вона дiзнаеться, що допомогти в цьому доктору погодилася навiжена Софi, яка в той момент вiдволiкала черговими примхами i пустощами мiстера Сент-Джона i свою обурену мати. – Ви уникаете мене, мiс Лур'е! – схопивши нiжно за руку, прошепотiв схвильовано Уоррен, стрiмко захоплюючи ii на терасу, ризикуючи бути помiченими надмiрно цiкавими. – Я чимось образив вас? – спантеличений задав вiн простодушне питання, коли вони були вже однi, лише на iншому краю майданчика виднiлися силуети таких саме, якi шукають затишного усамiтнення. – Доктор Уоррен … – повiльно i невпевнено почала виправдовуватися Анжелiна. – Уiльям, – м'яко виправив вiн, – хiба ви забули? – з сумом запитав доктор, не вiдриваючи вiд неi докiрливого погляду. – Я знаю, що не маю права вам це говорити зараз, – побачивши неприкрите занепокоення дiвчини i то, як вона намагаеться тактовно вивiльнити свою руку, вiн трохи послабив свою хватку, поспiшно продовжуючи: – Не бiйтеся, я не скажу того, що вас може образити або скривдити. Ви вiльнi менi нiчого не вiдповiдати, але я хочу, щоб ви знали, що заволодiли моiм серцем, що менi необхiдно вас бачити, чути! Я розумiю ваш скрутний стан i знаю, що вас скоро вiдвезуть в цей злощасний пансiон, але це не надовго! Прошу вас, – з благанням у голосi не зупинявся збуджений Уоррен, – дати менi дозвiл вам весь цей час писати, якщо ви вiдповiсте, хоча б раз на мого листа, знайте – ви зробите мене найщасливiшою людиною на свiтi! – вiн зупинився, явно, схвильований в несмiливому очiкуваннi вiдповiдi. Серце Анжелiни гулко билося, iй здавалося, що його прискорене биття чутно i завмерлому в ту мить Вiльяму. Вона не знала, що вiдповiсти i як себе повести. Його невблаганний i палкий погляд приводив ii i далi в душевне сум'яття. Вона iмпульсивно посмiхнулася, мимоволi озирнулася i тихо прошепотiла: – Я буду рада мати такого друга, як ви! Пишiть менi! Вона рiзко i по-дитячому поцiлувала його в щоку i, не давши Вiльяму отямитися, стрiмко побiгла в бальний зал. Можливо, потiм вона i буде себе картати за необдуманiсть свого вчинку. Але в ту мить, вона сяяла, iй так необхiдно було вiдчувати себе коханою, комусь потрiбною. До того ж Уiльям був дуже м'яким, добрим, i таким славним! Залишившись в свiтi зовсiм одна, незважаючи на несподiвану появу опiкуна, який, ясна рiч, буде турбуватися про ii майбутне (тiльки так, як вiн вважае за потрiбне), вона зрозумiла, що iй необхiдна саме спорiднена душа. Спочатку вона думала, що знайде ii в Софi, але з часом переконалася, що дiвчина, в якiйсь мiрi використовуе ii, i що та, зi своiм завзятим, непостiйним i сильним характером не стане дорожити дружбою, як це робила б Анжелiна. Анжелiна не звернула уваги на те, коли втомленi гостi почали роз'iжджатися по домiвках, вона так завзято уникала зустрiтися поглядами з Уiльямом, намагаючись триматися Луiзи i Софi. Інстинктивно вона не дивилася i на мiстера Сент-Джона, побоюючись видати своi невимовно новi почуття, викликанi бесiдою з Уорреном. На щастя, з ним жваво пiдтримував дiлову бесiду його компаньйон, лорд Корнуолл. Вiльям не став спокушати долю i шукати нових зустрiчей, окрилений ii позитивною вiдповiддю, на прощання вiн лише потайки передав через Софi коротку записку з щирими словами подяки. Роздiл 6. Ув’язнення Анжелiна в останнiй раз неспiшно прогулювалася по садибi Луiзи Денi, стискаючи в руцi вчорашню подячну записку Уiльяма. Вона знала, що сьогоднi опiвднi за нею заiде мiстер Сент-Джон, щоб вiдвести в пансiон. Софi була покарана за неналежну поведiнку на балу, i iй було заборонено виходити зi своеi кiмнати. Тiльки рано вранцi iй було милостиво дозволено попрощатися з мiс Лур'е. Анжелiна вiдчувала за собою провину, i, хоча знала, що для Софi це порядок життя – без витiвок вона не може iснувати – iй стало шкода дiвчину. Прощаючись, Софi обiцяла неодноразово вiдвiдувати, з дозволу матiнки, Анжелiну в пансiонi. А канiкули вони будуть проводити разом, якщо дозволить мiстер Сент-Джон. Ще довго вони обнiмалися, а пiд кiнець Софi на доказ справжньоi дружби присягнулася тримати в таемницi ii зв'язок з Уiльямом. Вона навiть сьогоднi намагалася пiд приводом поганого самопочуття пiдлаштувати iм зустрiч, але Луiзу нелегко було провести. Мiстер Сент-Джон запiзнювався, що було йому не властиво. Мiсiс Денi велiла винести багаж мiс Лур'е на парадний ганок, i докладно почала розповiдати Анжелiнi про провiзiю в дорогу, нею ж старанно покладеноi в невеликому плетеному кошику. У цей час у двiр i пiд'iхала стрiмко карета Сент-Джона. Прощання з Луiзою було недовгим. Майже весь шлях до пансiону опiкун мовчав, вiн раз у раз переглядав якiсь папери, iнодi роблячи замiтки на iхнiх полях. Анжелiнi нiчого не залишалося, як читати книгу, настiйно рекомендовану Луiзою. Чудовий смак мiсiс Денi у виборi книги змусив юну мiс часто прикривати рот долонею, щоб приховати чергове позiхання. За вiконцем карети починало стрiмко темнiти, i читання обом мандрiвникам мимоволi довелося вiдкласти. Поки опiкун акуратно укладав документи в шкiряну папку, почуття голоду змусило пiдопiчну першоi почати розмову: – Мiстер Сент-Джон, нам довго ще iхати? – несмiливо запитала вона. – Вибачте мою неуважнiсть! Ви, ймовiрно, зголоднiли? – чемно випередив ii Адам. Вiн негайно велiв зупинити карету i влаштувати обiднiй привал. Навколишня мiсцевiсть, в якiй iм довелося зробити вимушену зупинку, притягувала захопленi погляди подорожнiх. Це було зелене узбережжя досить широкоi рiчки. У цьому чудовому мiсцi вона робила рiзкий вигин. Вечiрне сонце майже сховалося за обрiй, розфарбовуючи останнiми променями рослиннiсть в червоний i жовтогарячий кольори. Вiд цього i на небi хмари знизу придбали легкий рожевий вiдтiнок. А на iншому краi неба по праву царював бляклий серпик мiсяця. Природа немов завмерла в очiкуваннi справжнього дива, лише здалеку було чути ангельський спiв якоiсь ще пильноi птахи. Сент-Джон негайно розстелив плед на невисокому пагорбi, з вершини якого можна було вiльно милуватися заходом сонця у води. Дiвчина швидко виклала на нього провiзiю з кошика i щедро пригостила кучера на передку, той в свою чергу з вдячнiстю взявся трощити запропоноване. Мiстер Сент-Джон попросив не церемонитися i грунтовно пiдкрiпитися, тому що iхати iм ще залишалося близько п'яти миль. Коли Анжелiна захоплено дивилася на захiд над спокiйною гладдю води, Сент-Джон повiдав забуту красиву легенду про виникнення цiеi рiчки, на березi якоi i розташовувався потрiбний iм пансiон i древнiй при ньому монастир. Захоплена Анжелiна не помiтила, як опiкун запропонував iй келих легкого вина, для того щоб зiгрiтися. Напiй вдарив в голову, змусив розслабитися, i iй хотiлося, щоб ця мить тривалася вiчнiсть: таким Анжелiна благодiйника ще не знала. Так само уважний, зовсiм не суворий, а доброзичливий, простий у спiлкуваннi, очi його iскрилися якось таемниче. Невимушена обстановка забрала його в далеке минуле, з якого Анжелiна дiзналася, як будучи дiтьми, вiн ii матерi не раз потайки допомагав покинути стiни того ж пансiону, хоч ненадовго. Як вони будували плани на майбутне … У той момент iй здалося, що вiн забувся i приймав Анжелiну за ii мати, Дiану. Анжелiна, сп'янiла чи вином, чи то п'янким видом пейзажу, захотiла доторкнутися до рiчковоi гладi. Трохи похитуючись, вона встала на колiна бiля води i спочатку кiнчиками пальцiв, а потiм i всiеi долонею провела по поверхнi рiчки. Сент-Джон, затурбувався про дiвчину, вхопив ii рiзко за плече, вiд чого вона незграбно присiла назад. – Вибачте, але це небезпечно, ця рiчка дуже глибока, а вода в нiй моторошно холодна, в чому ви i самi переконалися, – виправдовуючись, вiн подав iй руку, щоб пiдняти з землi. Дiвчина, порiвнявшись з ним на вiдстанi витягнутоi руки, вiдчула нiжний дотик долонi графа, яка дбайливо поправляла локон, що вибився з ii зачiски. Вона довiрливо подивилася хмiльними очима в його, ii проймало легке тремтiння, чи то вiд вечiрньоi прохолоди, чи то вiд погляду Сент-Джона. – Розкажiть менi про мого батька! Ви його знали? – вирвалося у Анжелiни. Сент-Джон рiзко змiнився в обличчi. Владно взявши ii пiд руку i вiдводячи вiд води, вiн, проiгнорувавши ii питання, сказав: – Боюся, ще трохи i ви простудитесь, мiс. Нам потрiбно поспiшати, iнакше ми i до свiтанку НЕ доберемося до мiсця. Вiддаючи наказ кучеровi зiбрати залишки вечерi, вiн поспiшно посадив ii в карету i дбайливо вкрив ковдрою ii колiна. – Раджу вам подрiмати залишок шляху, пiсля прибуття я розбуджу вас. Сам Сент-Джон сiв поруч з кучером, взявши правлiння екiпажу в своi руки. Плавне, розмiрене погойдування мало-помалу заколисало втомлену i здивовану Анжелiну. У пансiон вони прибули лише о пiвночi. Здогадавшись, що в такий час iх, навряд чи, пустять, Сент-Джон звелiв вiзниковi проiхати ще чверть милi, щоб влаштувати нiчлiг мiс Лур'е в стiнах монастиря, не в звичках черниць було залишати стражденних без допомоги. Матушка iгуменя обiцяла доставити молоду мiс в пансiон вранцi, до того ж всi мiсцевi знали про ii прибуття. Граф Сент-Джон щедро винагородив настоятельку, зробивши благодiйний внесок на утримання монастиря i пансiону, не забувши згадати про те, що покине на невизначений строк Англiю i всi питання, що стосуються його пiдопiчноi, просив вирiшувати через його повiреного. Попрощатися з дiвчиною опiкуну не вдалося: черницi дбайливо повели ii, приховавши в стародавнiй будовi з високими стрiлчастими вiкнами на довгих три з половиною роки … Роздiл 7. Прощавай, пансiон! 27 вересня 1888 р. – Анжелiна! Ну, коли ти закiнчиш свою роботу в саду? Хiба тебе не радуе наш вiд'iзд? Прощай, пансiон! Прощай, неволя! Всi речi зiбранi, через годину прибуде екiпаж батька. Швидше переодягайся, – нетерпляче квапила дiвчину Розi. Рози була молодшою i улюбленою дочкою лорда Корнуолла. Вiн дотримав свого слова i вже в першi канiкули Анжелiни привiз дiвчат познайомитися з нею прямо в пансiон. Сестри були дружнi мiж собою, але кiлька норовливi, багатство i гучний титул iх батька, безумовно, робили iх егоцентричним. Чого менше було помiтно в Розi. Можливо, тому що вона не вiдрiзнялася особливою красою, але була м'якою, простодушноi, прямолiнiйною i товариською. Згодом лорд Корнуолл, не втрачаючи довго часу, з таемним намiром визначив Розi в цей пансiон. По-перше, вiн вважав, що його улюбленицi не зайвим буде повчитися чомусь «корисному», по-друге, дружба дочки з мiс Лур'е дозволить частiше бачити останню, дiзнаватися про неi щось нове. Звичайно, вiн не тiшився аж надто на свiй рахунок, але вдiяти з собою нiчого не мiг. Вiн був упевнений, що його любов до Анжелiнi немов остання яскрава зiрка на небосхилi життя лорда. Чим чорт не жартуе! Анжелiна, дiйсно, не поспiшала, iй було гiрко залишати цей притулок, тут iй було спокiйно, в пансiонi вона була впевнена, як пройде ii завтрашнiй день. Тут вона iз задоволенням годинами безперервно займалася вокалом зi своею вчителькою музики, роблячи величезнi успiхи. Недарма ii вважали кращою ученицею в хорi. І сама Тереза Штольц, знаменита iталiйська спiвачка, вiдзначила ii обдарування, коли подорожувала i зробила зупинку в iх пансiонi, щоб вiдвiдати свою стару знайому i подругу – директрису iхнього закладу, мiс Жаклiн. Тут залишаться хвилини радостi, коли Анжелiна з жадiбнiстю перечитувала частi листи Уiльяма i ледачi – Софi. Лише п'ятимiсячне мовчання вiд обох мучило дiвчину i змушувало губитися в здогадах. Якби мовчав хтось один, вона неодмiнно дiзналася б причину вiд iншого. Але тиша вiд обох лякала. До того ж в одному з останнiх листiв доктор Уоррен повiдомляв, що здоров'я мiс Софi дещо погiршилося через ii астми. Написати мiсiс Денi або повiреному ii опiкуна вона так i не наважилася. Інодi вона вiдчувала, що про неi просто забули! Навiть мiстер Сент-Джон жодного разу iй не написав, не поцiкавився, як його пiдопiчна, чи жива вона ще, чи, може, ii вже давно забрали сухоти, що так часто вiдвiдували iх пансiон. Правда, слуга його повiреного вiд iменi графа часто доставляв новi цiкавi книги, коробки з новими сукнями за останньою модою або кошики з рiзними заокеанськими ласощами, а пiд час епiдемii якоiсь хвороби, мiс Лур'е попечителем було дозволено проводити додатковi канiкули в маетках мiсiс Денi i лорда Корнуолла, на вибiр дiвчини. Але вибiр опинявся не великим: без пояснень Луiза Денi просто не стала запрошувати юну особу i навiть вiдвiдувати ii з дочкою. Звичайно ж, Анжелiна не могла знати причин мовчання своiх нових друзiв i знайомих. Про деякi iй i не доведеться дiзнатися нiколи. Наприклад, про те, що Луiза Денi навмисно не хотiла бачити ненависну iй з деяких пiр дiвчину – Анжелiну Лур'е, i все через банальнi ревнощi до графу Сент-Джону! Їй було вiдомо про всi знаки уваги Адама до своеi юноi i чарiвноi пiдопiчноi, якi з легкiстю долали цiлий океан. До того ж Сент-Джон майже перестав писати листи самоi Луiзi, а якщо вона i отримувала кiлька рядкiв, то вони були хоч i чемними, як завжди, але занадто холодними. Можливо, звичайно, вона сама винна в його новiй манерi спiлкування з нею. Адже вона в одному з листiв, адресованих до нього, спробувала викликати вiдповiдне почуття ревнощiв до неi [Луiзi], повiдомивши йому про наполегливому залицяннi одного зi столичних маркiзiв, який вже встиг iй зробити пропозицiю руки i серця. Та так палко, що iй нiчого не залишалося, як дати обiцянку поклонниковi подумати над його словами. На розчарування ревнивицi, реакцiя Адама дещо не виправдала ii сподiвання. Анжелiна старанно пересадила останнiй кущ чайноi троянди, задоволена, вона на прощання обвела поглядом сад, що потихеньку в'яв, i, покiрно поступаючись Розi в ii бажаннi, запитала: – Батько не говорив тобi, випадково, коли прибуде мiстер Сент-Джон з Вест-Індii? І як довго я буду у вас гостювати? Менi б так хотiлося вiдвiдати Софi i мiсiс Денi. – Не лукав! Не думаю, що ти так мрiеш вiдвiдати Софi i вже тим бiльше Луiзу Денi, вся справа в докторовi Уорренi? Я права? – допитувалася Розi. – Звичайно, права, сама знаю! Не журися. Я впевнена, всьому е обгрунтоване пояснення! А щодо мiстера Сент-Джона батько щось згадував … але що я забула, – чесно зiзналася подруга. Тим часом лорд Корнуолл, щасливий, летiв на всiх парах забрати вихованок з пансiону. Вже на пiд'iздi до мiсця, дорогу його кiнного екiпажу перерiзав вершник в яскраво-коричневiй куртцi в стилi вестерн, обробленою бахромою. Вiн шалено мчав, що за малим не привело до зiткнення подорожнiх. – Дивись, куди преш! Нахаба! – прокричав услiд лорд Корнуолл, якого добре струснув iнцидент. Далi сипалися лайливi слова на голову понурого кучера, тому що винуватця i слiд прохолов. Анжелiна, одягнувши заздалегiдь приготовану дорожню сукню, за допомогою Розi поправляла зачiску, коли одна з вихованок повiдомила, що до мiс Лур'е де Сент-Джон вiдвiдувач, який не побажав озвучити свое iм'я. Подруги здивовано переглянулися, i Анжелiна невпевненим кроком спустилася в величезний хол для вiзитерiв з кам'яними лавами, де обов'язково на однiй з них сидiла, якась черниця, що робила вигляд старанного читача молитовника. У найближчого склепiнного вiкна до схiдцiв, по яких спускалася Анжелiна, стояв смаглявий i м'язистий чоловiк. Його запилений яскраво-коричневого кольору одяг говорив про те, що вiн прибув здалеку, довгi вигорiлi волосся були перетягнутi чорною стрiчкою. Лiву сторону особи розсiкав неприемний погляду шрам. У руцi вiн тримав пожовклий згорток паперу, пошарпаний по краях. Почувши шурхiт спiдниць Анжелiни, вiн швидко обернувся i попрямував в ii сторону. – Мiс Анжелiна Лур'е де Сент-Джон? – уточнив невiдомий. – Так, мiстер … – Мое iм'я – Джим Картон. Упевнений, воно вам не про що не говорить, – для пiдтвердження своiх слiв, вiн дочекався згiдний кивок дiвчини. – Я друг вашого батька, Денiза Лур'е. Роздiл 8. Тiнi минулого – Батька! Так вiн жив!? – схвильовано скрикнула Анжелiна. – Вибачте мою нетактовнiсть, менi слiд було додати покiйного, – вибачився мiстер Картон. Змiшана дiвчина присiла на лаву, що стояла поруч. Швидко оговтавшись, вона засинала гостя питаннями: – Ви його знали! Розкажiть, як ви з ним познайомилися? Де вiн жив останнi роки? Звiдки ви дiзналися, де мене шукати? Джим Картон спокiйно сiв бiля дiвчини i, намагаючись, щоб чути було тiльки iй, почав свою розповiдь. – Ми познайомилися в штатi Джорджiя п'ятнадцять рокiв тому … – Анжелiна швидко прикинула: iй тодi було близько шести рокiв, мимоволi промайнула думка: «Чому ж тодi батько не подавав про себе звiсток?». Вона стримано промовчала, вирiшивши не перебивати мiстера Картону, терпляче вислухавши до кiнця. Так дiвчина дiзналася, що … – По волi долi, повiрте не за злочин, але не будемо зараз про мене, я потрапив в одну камеру з вашим батьком, справжнiм уродженцем Америки. І я вдячний долi за зустрiч з ним. Вiн вiдбував термiн за минулi грiхи контрабандиста. Умови, в яких нас утримували, залишали бажати кращого. Не буду описувати цю моторошну картину, нi до чого вам це знати, мiс. Але найстрашнiшим було те, що ув'язненим заборонялося вести будь-яку переписку i приймати вiдвiдувачiв. За час спiльного перебування в мiсцi ув'язнення, ми здружилися з вашим батьком, знали один про одного бiльше, нiж рiднi брати. Тодi я i дiзнався про ваше iснування. Його гнiтило вiдсутнiсть можливостi повiдомити про себе рiдним. Менi важко було його зрозумiти, я нiколи не мав сiм'i i вирiс в притулку. Вiн повiдав менi, що бажаючи кращоi долi своiй сестрi, дружинi i дворiчноi дочки, вирiшив перевезти iх в штати. Для цього, зiзнався вiн, йому знадобилися старi знайомства, про якi йому хотiлося забути назавжди. Лур'е сподiвався, що контрабандисти, колишнi друзi, допоможуть йому дiстатися до Нового Свiту, там вiн планував пiдготувати все до приiзду рiдних, влаштуватися на роботу … Перше горе його спiткало, коли вiн вiдплив разом з сестрою вiд берегiв Англii (вона наполягла, що вiдправитися з ним вiдразу) – сестра стала жертвою корабельноi аварii. Йому ж дивом вдалося врятуватися. Насилу дiставшись до потрiбного материка, Лур'е ще не знав, що його чекали лише невдачi. Випадок звiв його з успiшним старателем Родрiгесом Бруно, як виявилося, небезпечною людиною, аферистом i … так що там аферистом, – страшенним злочинцем. Лур'е про це, звичайно ж, не пiдозрював. Бруно запропонував вашому батьковi стати з ним компаньйонами. У нього, нiбито, була дiлянка в золотоносному районi на пiвнiчному заходi Канади, в басейнi р. Клондайк. Так як дiлянка належала Бруно, обумовлено було, що половина знайденого Денiз Лур'е золота дiстанеться, справедливостi заради, Бруно. На копальнi вашому батьковi майже вiдразу посмiхнулася удача, компаньйоновi ж все не щастило. Спраглий заздрiстю i жадiбнiстю, Бруно задумав викрасти у Лур'е ту частину видобутку, яка по праву початковоi домовленостi мiж ними належала Денiзу. Благо ваш батько помiтив дивну поведiнку Родрiгеса i, при спробi крадiжки порушника договору, спробував Бруно перешкодити. Зав'язалася бiйка, яку, на щастя, побачили iншi старателi. Коли прибiгли на допомогу, розтягували обох, пiдлий Бруно завдав Лур'е ножове поранення в груди, – Джим Картон зауважив, як Анжелiна напружено стиснула руки, що лежать на колiнах. – Поранення виявилося несерйозним, i ваш батько швидко одужав, – поспiшив м'яким голосом заспокоiти оповiдач дiвчину, – Родрiгеса Бруно заарештували i вiддали пiд суд. Вiроломний, вiн задумав помститися потерпiлому Лур'е i на судi заявив, що знае свiдкiв, якi пiдтвердять, що ваш батько – в минулому контрабандист. Денiз не став вiдпиратися i визнав провину повнiстю, вирiшивши не обманювати долю. Так вiн став в'язнем … Хлiб арештантiв ми дiлили з ним три роки. На четвертий, провидiнню було завгодно перевести бiльшу частину засуджених в сусiднiй штат. Тодi спiвкамерники вирiшили влаштувати втечу. М-да, для багатьох це був щасливий шанс. Тих, хто вiдмовлявся в ньому взяти участь, чекала смерть «зрадника». Як ви самi розумiете, вибiр у нас з вашим батьком був невеликий. При «успiшноi» втечi, – тут Картон зробив сумну криву посмiшку, – Лур'е був знову поранений. На цей раз рана виявилася смертельною, – гiсть замовк, щоб дати можливiсть дiвчинi прийти в себе. – Вмирав вiн у мене на руках, в першiй покинутiй халупi, яка пiдвернулася. Перед смертю втiхою йому була лише моя обiцянка розшукати вас i передати цей лист, написаний його рукою. Заздалегiдь прошу пробачення, але ваш батько наполiг, щоб я прочитав його i, якщо б обставини не дозволили йому зберегтися, передав вмiст на словах, – на цьому Картон простягнув Анжелiнi згорток паперу, з яким з'явився. Анжелiна iз завмиранням серця розгорнула прощальне послання батька i стала пильно читати. Джиму картону залишалося лише спостерiгати, як по обличчю дiвчини котилися мимовiльнi потоки гiрких слiз. Лист був адресований не стiльки iй, скiльки ii матерi. Рядки були наповненi величезною любов'ю, жалем i покаянням. Несподiваним було в посланнi визнання, що здобуте на копальнях золото залишилося прихованим в надiйному мiсцi; його вiн заповiдав знайти Джиму Картону, йому друговi i сусiду по камерi, по нещастю, i роздiлити на рiвнi частки мiж дружиною, дочкою i самим Джимом. Вiн був упевнений, що золота мало б вистачити всiм трьом на безбiдне життя в будь-якому штатi. Там, вiн просив Картона допомогти придбати iм будову з хорошою дiлянкою землi. Коли вiзитер зрозумiв, що лист прочитано до останнього слова, вiн вирiшив продовжити: – Вас повинно мучити питання: чому я тiльки зараз виконав свою обiцянку? Я спробую пояснити. Пiсля втечi я був оголошений в розшук. За упiймання тюремних втiкачiв була обiцяна винагорода. Менi довелося змiнити iм'я, зовнiшнiсть, – сказав вiн, нехотя вказавши на шрам обличчя, – i довго ховатися. Тепер мое iм'я Джастiн Кiнг. Дiстатися до схованки батька було досить складно. До того ж дiлянка, де було приховано його добро, в цей час вже належала iншiй людинi. Увiрватися в чужi володiння i почати пошуки, не отримавши на те нiякого дозволу, було неможливо. Менi не вiдразу вдалося втертися в довiру цiй людинi. Пройшли роки … Нарештi, дiставшись до золота, я зробив спробу знайти вас. Вона не увiнчалася успiхом. Ваша мати померла, про це мовили сусiди будинку, в якому ви жили, самi ж господарi змiнилися, i нiхто не знав, де вас шукати. Я згадав про те, що ваш батько розповiдав менi, як його дружина була родом з дворянськоi сiм'i, iм'я якоi, я, на жаль, пам'ятав неточно. Не так давно пошуки привели мене до графа Адама де Сент-Джона, в той час вiн знаходився в Вест-Індii. Так я дiзнався про ваше перебування тут. Сподiваюся, я вiдповiв на всi вашi запитання. Розумiю, що ви, ймовiрно, станете майбутньоi спадкоемицею заможного графа, i заповiт батька вас не зробить знатнiше i багатше. Але я виконав дану друговi обiцянку. Накопичене Лур'е золото по праву вас чекае в Джорджii разом iз земельною дiлянкою, купленоi на прохання вашого батька. Я деякий час ще буду в Лондонi у справах. Якщо раптом вам знадобитися моя допомога або ви побажаете, щоб я вас супроводжував в Джорджiю, мене не важко буде знайти в готелi «Англiйський двiр», назвавши iм'я Джастiна Кiнга, або ж пишiть до запитання в Джорджiю, – вiн чемно вклонився. Почуте змусило дiвчину розгубитися, вона не знала, як iй вчинити. Принесена трьома хвилинами ранiше звiстка вiд Рози про прибуття за ними лорда Корнуолла пiдштовхнула сказати: – Мiстер Картон, ви шляхетна людина! Я вам дуже вдячна за ваш вчинок! Для мене було величезним щастям дiзнатися що-небудь про батька! Я не знаю, що вам зараз вiдповiсти, – чесно зiзналася Анжелiна, – чи побачу я вас знову … Але знайте, що в моiй особi ви також придбали друга! Прощайте! Хай благословить вас Господь! Тепло попрощавшись, вона поспiшила випурхнути з холу, щоб попросити Розi нiчого не говорити про вiзитера лорду. Самiй Розi вона частково розповiла те, що тiльки що дiзналася про батька. Вона навмисне промовчала про останнi слова Джима Картона i переданому листi батька, тим самим приховавши вiстку про його заповiт. Все, нею сказане, Анжелiна попросила тримати в найсуворiшому секретi вiд усiх, оскiльки боялася пересудiв i немилостi мiстера Сент-Джона. У глибоких роздумах мiс Лур'е покинула стiни пансiону. Тiнi минулого нависли над ii душею, як густi тумани, якi застигають зненацька мандрiвника i застеляють йому очi. Роздiл 9. Сповiщення Уже тиждень Анжелiна гостювала у Розi, терпляче очiкуючи на приiзд опiкуна з Вест-Індii. Кiлька днiв тому вона зважилася написати Луiзi Денi, щоб довiдатися про здоров'я ii дочки Софi. Вiдповiдi все не було. Розi тихо зайшла до вiтальнi, де старшi сестри старанно «били по клавiшах» фортепiано в чотири руки, а Анжелiна виконувала веселу пiсеньку. Розi порадiла за подругу, нарештi вона побачила ii жвавою. Зараз вона змусить ii ще й танцювати! – Анжелiна! Тобi надiйшов лист! – перервала iх Розi, грайливо крутячи напахчений конверт. Допитливi сестрицi оточили Анжелiну з усiх бокiв i нетактовно намагалися прочитати написане мiсiс Денi. – Запрошення на вiнчання Софi! – озвучила старша. – Ось так новина! – здивувалася друга. – Нашому батька прийшов такий саме конверт. Я бачила. Значить, ми теж в списку запрошених, – повiдомила Розi. Анжелiна лише посмiхнулася. Їй стало боляче, що про таку важливу подiю в життi Софi, вона дiзнаеться не вiд неi самоi. – Цiкаво, хто ж наречений? І коли були заручини? – задумалася вголос Розi. Дiвчата навперебiй стали припускати про можливу кандидатуру, i дружно зупинилися на кузенi Софi – пiдкорювачi жiночих сердець – Томовi Семюеловi. Потiм розмова перейшла до жвавого обговорення майбутньоi подii, згадали про новi вбрання i не помiтили, як час пiдiйшов до вечерi. Слуга нагадав iм про це, голосно запросивши всiх в iдальню. Дiвчата, сiдаючи за обiднiй стiл, звернули увагу на вiдсутнiсть батька, зазвичай слуги накривали за його розпорядженням, i всi починали трапезу в його присутностi. Не встигла Розi поцiкавитися у лакея, де його свiтлiсть, як зi свого кабiнету «виплив» задоволений лорд Корнуолл. У пiднесеному настроi вiн повiдомив: – Моi любi, завтра у нас звана вечеря: прибувае мiй довгоочiкуваний друг, граф де Сент-Джон, про це вiн повiдомив менi тiльки-но письмово. Мiс Анжелiна вас чекае сюрприз, але не буду квапити подii. Я знаю, що його супроводжують деякi iменитi особи з самоi Вест-Індii. Чудово! Чудово! Буду радий знайомству! Ще граф подiлився планами на майбутне, i вже скоро ви, моi крихiтки, потрапите на урочистий прийом, який влаштуе Сент-Джон, з нагоди повернення мiс Лур'е з пансiону i свого в Англiю! Натхнений чудовою новиною лорд в цей вечiр багато говорив, жартував, iв, пив улюблений мартiнi i не помiтив, як трохи «перебрав», так трохи, що мiс Анжелiни раптом стало в вiтальнi двi, а дочок не три, а «помножити надвое» – шiсть. Зрештою, камердинеровi насилу вдалося укласти господаря будинку спочивати, ще довго лорд «горлав» пiснi, почутi у виконаннi дiвчат. Ледi на вiдмiну вiд його свiтлостi, тихо розiйшлися по своiх спальнях. Анжелiна за примхою Розi спала в ii кiмнатi. Залишившись самi, подруги зiзналися, що зовсiм не бажають спати, i довго ще вели бесiду на рiзнi теми. Анжелiна подiлилася похмурим враженням, вiд отриманого запрошення мiсiс Денi, але про те, що ii схвилював згаданий лордом сюрприз, вона, чомусь, промовчала. Розi несподiвано висловилася з приводу поведiнки батька за останнiй час: – Я анiтрохи не впiзнаю свого батька! Вiн так змiнився, став веселий, терплячий до мене i сестрам. Я часто спостерiгаю за ним, особливо коли вiн веде розмову з тобою. Вiн стае таким галантним i, в той же час смiшним! Менi здаеться, ти його пiдкорила i вже дуже скоро вiн зважитися зробити тобi пропозицiю! Не смiйся! Я серйозно! Ось побачиш! Тiльки прошу, коли будеш вiдмовляти, пожалiй його добре серце, зроби це якомога м'якше, – попросила подруга, вона дуже любила батька. – Якi дурницi ти говориш! Ти уявляеш мене в ролi своеi мачухи?! – вона продефiлювала по кiмнатi в ролi важливою матрони, пiсля чого обидвi голосно розреготалися. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51265878&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.